Олег Коцарев. АБСОЛЮТНА ПОЕЗІЯ

Абсолютна поезія Час, коли створено цю книжку, час, коли я пишу цю передмову (чи післямову?), багато кому здається сприятливим для поезії та поетів. Але не все так просто. Фестивальний розквіт двотисячних, певне посилення уваги до літератури під час Майдану та війни (особливо її перших років) поступово, не одразу помітно, але таки призвели до істотного зростання спокуси простоти, спокуси резонансу з широкими смаками, спокуси швидкої, ба навіть автоматичної реакції. Натиснути на емоції, згустити атмосферу, говорити про актуальне, себто наболіле. Насправді це потрібні й навіть важливі для поезії речі, але ними щораз частіше надуживають. А відтак, потрібно щораз більше внутрішньої цілісності, самодостатності, впевненості, щоб писати щось інше — ​надто коли йдеться про «герметичну» поезію, про поезію абсолютну. І от Богуслав Поляк і його «Тирлище» якраз нагадують нам, що буває, коли зустрічаєшся з поезією, повною самої себе. Поезією, яка є повітрям, водою, яка або наповнює простір, будучи ним, приймаючи його в себе, або, навпаки, заперечує довколишню дійсність, перекреслює її, замінює та, зрештою, 96

перевершує. Так працює «герметика», так долаються межі, так твориться незабутнє. Звичайно, цій поезії буває не надто легко проторувати шлях до читачів. Світ цікавих асоціативних поворотів, яскравих метафор, вишуканих образів… Було б дивно, якби в ньому не знайшлося місця для насиченої та щедрої мовної гри. В блакиті хутр гурт китів губами обіймів здирає з тіл страх схрещених я з несвідомим набирається сил і в ластівок з-під закрилків химер рил кіптявою проступає і на стегнах стін єрихону глухонімі міні-спідниці трухнуть з-над ден порожнечі розжнивлених піль ти штовхаєш ґвинт літака та ітака така далека вже умре вмурована у вапняковість галактики днів й рінню прoзорiє пo той бiк oбрiю й стaрiння вітру чoрнe винo з aмфoр лaстiвчиних гнiзд випивaє

Це тільки один з прикладів мовної вигадливості Богуслава Поляка. Яка розвивається, знову-таки, на тлі схильності чи не більшості сьогоднішніх авторів до простоти і прозорості в цій галузі. Ані орнаменталізм, ані пронизлива простота, 97

звичайно, не можуть бути панацеєю чи вичерпною відповіддю на запитання про шляхи розвитку літератури, проте там, де є виразна тенденція, завжди особливої ваги набувають кроки проти течії. Я — не лінгвіст, але в мене є враження, що в своїй роботі з мовою поет Богуслав Поляк чималу увагу приділяє діалектній лексиці — ​вочевидь, ідеться про діалектизми, умовно кажучи, центрально-північної частини країни, принаймні, чимало цих моментів відлунюють мені словами й інтонаціями, що я чув з дитинства від моїх рідних із цих регіонів. Це по-справжньому важливо — ​і нове, в контексті сучасної поезії з її досвідом модернізму, авангарду, постмодернізму, перепрочитання, переосмислення, навіть «переоживлення» діалектної спадщини, і актуалізація мовних особливостей великої Центральної України, найбільшого та визначального регіону (ніяк не забуду тієї освіченої, талановитої, активної дівчини родом з міста за двісті з чимось кілометрів від столиці, яка щиро сказала мені, що діалекти бувають десь на Галичині, а в нас, мовляв, «тільки суржик»). Словом, «Тирлище» Богуслава Поляка — ​це чудове свідчення того, що поезія сьогодні може бути не лише викрешуванням пристрастей, не лише трендом болю, а й самодостатньою, наповненою собою. Зрештою, і наш час — ​не лише час трагедій чи швидких рішень. Це ще й час, коли я серед ночі сиджу на балконі, махаю ледь підпаленою гілочкою — ​і вона лишає по собі дивакуватий, трохи неоновий слід у нічному весняному повітрі, повному солов’їв, сов і нерозпізнаних об’єктів — ​та вигадую передмову. Мені здається, поезія і це заняття пасують одне одному. Олег Коцарев

98