Монументальне мистецтво
Дерево життя (реверс), 1970 р., армований бетон
в задум монументальної композиції, молода, наївна і щира, сама не підозрює, що опиняється під прицілом кдб. Подрібнювати смальту їй «допомагає» технік літографських майстерень, котрі містились на території Лаври. Він згодом свідчитиме спецслужбам та видасть місце збереження шрифта [54]. Не помітити «перероджену» Галину Севрук було неможливо: вона намагалася розмовляти українською, з жагою та трепетом сприймала все, що стосувалось української культури та історії. Це відчуло навіть середовище колишніх одногрупників з Художнього інституту та ближче мистецьке оточення. Хмари насувались на всіх «неблагонадійних», почались виклики в кдб та арешти. Одного серпневого ранку по дорозі на роботу біля неї зупинилось авто, в якому чекали «увічливі співрозмовники». Дванадцять годин допитів... і ще один «монументальний крок» Галини Севрук: аргументоване та логічне заперечення всього, що їй інкримінували. А це — врятовані життя побратимів та чисте сумління [55]. Здорова межа конформізму, яка дозволяла митцеві у тематичному форматі залишатися естетом, була доступна не всім художникам. Ідеологічна стратегія радянської субкультури, скерована на пропаганду всіх дурниць «великої зони», все ж інколи потребувала талановитих та сміливих творів, які би формували сучасне обличчя соціалістичного реалізму. Так свого часу набули схвалення та популяризації монументальні об’єкти Алли Горської та Віктора Зарецького в Краснодоні (мозаїчне панно «Прапор перемоги» у музеї «Молода гвардія»); Петра Сопільника на Івано-Франківщині (інтер’єр ресторану «Беркут», м. Яремче); Михайла Медвецького на Закарпатті (композиція «Дружба» у холі театру м. Берегове, сграфіто, 1969 р.), Володимира Патика, Андрія Бокотея та Любомира Медведя у Львові (В. Патик: Тематичний фриз у кінотеатрі «Богдан Хмельницький», 1968 р., темпера; А. Бокотей, Л. Медвідь: панно «Данило Галицький — засновник міста Львова», ресторан «Під Левом», 1965 р., шамотні блоки, солі, емалі) [23] [68] [66]. Одним з таких об’єктів стала свого часу монументальна стела Галини Севрук «Дерево життя» в Києві. В основі ідеї монументального твору стояло возвеличення всіх діянь людства на землі (в офіціозі: як програма досягнень соціалістичного ладу в Країні Рад). Вертикальна об’ємна стела на зразок флористичного архетипу шестипелюсткового «Єсеєвого дерева» була вже у своєму формальному задумі несумісною зі стратегією псевдоутилітарної монументальної пластики радянської епохи. Кожна з пелюсток, як ілюстрація галузі досягнень радянської людини: писемність, мореплавство, підкорення космосу, мистецтво, транспорт, будівництво (зодчество) — не переконували в комуністичному патріотизмі художниці. Внутрішнє несприйняття зайдами глибокої сутності доісторичного знаку ширяло у повітрі сплюндрованого Києва від самого моменту монтування і аж до ганебного та вандального його знищення. Цей знак-символ з віддаленого погляду і справді нагадував фібулу-берегиню, сокола-птаха, навіть легко натякав на тризуб [55].
Дерево життя (аверс), 1970 р., армований бетон
— Коли я «садила» своє «дерево», до мене часто підходили старі більшовики з номенклатурного будинку на вулиці Толстого. «Що це ви робите? — цікавилися. — Для чого нам слов’янська міфологія? Поряд університет — молодь треба виховувати на ідеалах. Якби пам’ятник Ленінові — тоді ставте. А ці звірі і плоди тут не потрібні. Ми доб’ємося, щоб це знищили. Не хвилюйтеся — ще й не таке прибирали...» [54; 41]
24
25