TAKE ME SPANISH CARAVAN… Так сталося, що почала читати я цю книжку на річковому пляжі, продовжувала на морському, а завершила взимку, під час однієї прогулянки уздовж уже зледенілої північноукраїнської річки Тетерів. Можна було вважати це збігом, навіть вигадкою, якби вода, сказати б, її матерія, не проступала спочатку з самої назви, а потім усе новими й новими хвилями та структурами образів заповнювала все текстове Шендрикове узбережжя. Від сльози до океану. Отож, коли лежала влітку на дніпровському сіруватому піску, десь дуже північно у стосунку до всіх тих південних назв та імен, що виринатимуть у цій історії, мені несподівано вдалося відчути ту спокійну напругу, що супроводжує протилежності в «Останніх китобоях на Місяці». Таку собі північно-південну вертикаль — власне культурний та цивілізаційний меридіан — вздовж якого і відбуваються всі часові перескоки та поєднання: ми ляжемо спати на колючих гуцульських коциках а прокинемося на піску на березі моря І я прокидалася вже під шум солоних хвиль, ближче до заповітного авторового Півдня — Іспанії та всього іспаномовного світу Латинської Америки — Чилі, Перу, місць, де закипає трояндова кров, літератури з її магією Льйоси чи Борхеса, ближче до уявного світу пристрасті, ближче до райської долини Вальпараїсо… А заплющивши очі й пірнувши в Ебро — виринала у… Стрию, де все інакше — хребет стає перевернутим знаком питання // як у іспанській мові // як в українській безнадії.
129
Ці назви та локації — вже не екзотичні пташки в українському краєвиді, не тінь від пальм українського модернізму молодомузівця Петра Карманського, під якими він сентиментально пив мате, а пункт, мапа маршруту, зі зворотною точкою подорожі, ніби зі зворотною перспективою. Скажімо, з пляжем на Оболоні, що зовсім не нагадує заплави Андалусії, але де пацан Гріша Дуб нормально може порозумітися з поетом Лоркою. Іноді доведені до абсурду, всі ці меридіани, як і годиться будь-яким крайнощам, витворюють характерний для обох культур мотив надриву: вітальності та туги — троянд і винограду — любові та війни… /…/ ми всі в крижаному дзеркалі ми зажурені й ми українці й остання кварта горілки лічить порожні години ніби спільне мате наші задубілі руки вже ледве тримають зброю до світанку їм не дістануться наші натільні хрестики («y el mate compartido mide horas vanas») Для відкриття цих текстів можна було би процитувати щось із Дені де Ружмона, про теми пристрасті та війни у західній культурі, про вічний еротичний зв’язок кориди, про християнську містику. Але здається мені, 130
що це тільки елемент поетичного колажу, а головна ідея — у спробі передати тотальну і титанічну силу світу, де океан наказово кличе / пірнаймо і де степ має циклопічне серце. Тому — Людина, коли вертається, впивається корінням у землю, втрачає обличчя і розум, радіючи своєму поверненню. Вибирайте самі, що тут красиве, а що корисне. Але при цьому прихопіть книжку Антонича та місячний глобус. Повільний і потужний, як уже говорилося, темпоритм текстів дає читачу час обрати собі до смаку те чи те розуміння символіки, до якої вдається автор. Символізм з’єднує чужорідні елементи з різних культурних полів. Додає особливих барв небу над цими полями. Створює дух, чимось подібний до духу сьогоднішнього артхаузного кіно. І мені чомусь здається, що саме він найбільше вабитиме до цієї книжки читачів. Пристрасні надриви, розкручений до мультиплікаційної швидкості глобус, колаж, естетська багатозначність, рулетка алюзій — усе це характеристики, що апелюють передовсім до ірраціонального. До автоматичного. До підсвідомості. До пустельних місячних морів. І тому в наших руках — атлас із дуже своєрідними та осмисленими маршрутами серед часів, натяків, культур і невідомими глибинами земних і не дуже водойм. Юлія Стахівська 131