TAKE ME SPANISH CARAVAN… Так сталося, що почала читати я цю книжку на річковому пляжі, продовжувала на морському, а завершила взимку, під час однієї прогулянки уздовж уже зледенілої північноукраїнської річки Тетерів. Можна було вважати це збігом, навіть вигадкою, якби вода, сказати б, її матерія, не проступала спочатку з самої назви, а потім усе новими й новими хвилями та структурами образів заповнювала все текстове Шендрикове узбережжя. Від сльози до океану. Отож, коли лежала влітку на дніпровському сіруватому піску, десь дуже північно у стосунку до всіх тих південних назв та імен, що виринатимуть у цій історії, мені несподівано вдалося відчути ту спокійну напругу, що супроводжує протилежності в «Останніх китобоях на Місяці». Таку собі північно-південну вертикаль — власне культурний та цивілізаційний меридіан — вздовж якого і відбуваються всі часові перескоки та поєднання: ми ляжемо спати на колючих гуцульських коциках а прокинемося на піску на березі моря І я прокидалася вже під шум солоних хвиль, ближче до заповітного авторового Півдня — Іспанії та всього іспаномовного світу Латинської Америки — Чилі, Перу, місць, де закипає трояндова кров, літератури з її магією Льйоси чи Борхеса, ближче до уявного світу пристрасті, ближче до райської долини Вальпараїсо… А заплющивши очі й пірнувши в Ебро — виринала у… Стрию, де все інакше — хребет стає перевернутим знаком питання // як у іспанській мові // як в українській безнадії.
129