Дмитро Стус
ВАСИЛЬ СТУС — ПОЕТ, ЛЮДИНА, ПРАВОЗАХИСНИК1 Бувають часи, які проявляють себе чином однієї миті. І якою б не була та чи інша епоха, проте ставлення до неї та сприйняття її наступними поколіннями завжди будуть пов’язані з чимось цілком визначеним, хоча часто й не визначальним для людей тієї епохи. Бувають часи, що ототожнюються з конкретними постатями, гублячись у тіні їхньої слави чи неслави. Прийдешні покоління формують міфічне уявлення про щось на підставі саме такого «знання», втрачаючи не лише уявлення про те, як же було насправді, а й про людей, які стали виразниками тих чи інших типових поглядів, настроїв, учинків та суджень. У такий спосіб ми втрачаємо не лише час, але й людину, яка мала снагу змінювати чи формувати обличчя епохи, проте виявилася вкрай беззахисною перед уніфікованими й спрощеними уявленнями нащадків. Щось подібне сталося і з Василем Стусом. Сталося навіть попри те, що сенс його буття — вірші — таки були створені, а може, записані з голосу (голосів?) природи, світу, народу чи Бога (богів)… Відтак не дивно, що найголовніше зі Стусового життя ще й досі значною мірою залишається непрочитаним, а тому майже не впливає на сьогоднішній літературний процес чи й узагалі лишається неосягненим його народом. Про людей інших мов говорити не буду, бо голос Поета, на жаль чи на щастя, може, як мало кого іншого, істотно губиться при перекладі, терпнучи в інших мовних і культурних кодах, традиціях, звичках… Маємо справу з культурним парадоксом: міфологізовані обставини творення віршів — Стусового сакруму й 1
В авторській редакції назва була така: «Василь Стус_поет, людина, правозахисник_Василь Стус».
10
Дмитро Стус
надмети життя — виявилися більш зрозумілими нащадкам, аніж Стусова поезія. Інколи навіть складається враження, що в теперішній науковій, протогромадянській, масовій свідомості та на шпальтах ЗМІ робиться все можливе, аби міфологізований образ Василя Стуса не лише «відірвати» від Стусалюдини, Стуса-поета і Стуса-громадянина, а й узагалі назавжди витіснити всю інформацію про реальну постать поета з активної матриці сучасності. Натомість усіма можливими й неможливими, коректними й некоректними способами насаджується мало пов’язаний із реаліями та подіями культурний герой, позбавлений сумнівів, вагань і слабкостей, що поступово трансформується в загальноприйняте уявлення про поета-борця, який став «символом незламності українського духу»1. У такий спосіб продовжено традицію поповнення кічевого героїчного іконостаса України ще одним персонажем, який стає поруч з такими ж відірваними від реалій кічами Шевченка-Кобзаря, Франка-Каменяра, Бандери, Петлюри та багатьма іншими знеособленими постатями, які «поклали своє життя» на «вівтар боротьби» за… «свободу України», боротьбу з соціальною чи національною несправедливістю тощо. Ніби й не зле, скажете ви, й до певної міри матимете рацію. Бо в такому кічевому міфі провідна ідея працює на утвердження українського духу та зміцнення національної гордості. Проте. Власне, саме це «проте» і є, на мою думку, визначальним сьогодні. Що гірше, воно має чимало мінусів, які загрожують сучасній культурі й сучасному розвиткові 1
Особливу активність у цому напрямку, звісно ж, виявляють політики: коли якійсь «силі» чи публічній постаті з-поміж численних плям сучасного вкраїнського політичного театру абсурду дуже треба стати героєм, вони обов’язково пробують зіпертися на авторитет Василя Стуса. Навмисне не називаю імен. Це вже неодноразово було і, на жаль, неминуче буде.
Василь Стус — поет, людина, правозахисник
11
України не менше, а може, й більше, аніж друга державна мова, «згортання» демократичних завоювань, тотальна корумпованість і недовіра, що запанували в сучасному суспільстві. Власне, згадане «проте», як мені здається, й породжує цю недовіру, бо всі яскраві постаті, всі, хто чогось у нас досягнув, такою мірою відірвані від життя, що потребують лише одного — поклоніння і «правильної» згадки на урочистостях. Життя ж розвертається ніби в іншій площині, де згадувати про великих — відвертий неформат. Натомість чи не найцінніші завоювання реальних Тараса Шевченка та Івана Франка, Йосипа Сліпого та Василя Стуса — здатність виростати над добою та її буднем — залишається поза межами національного культурного досвіду. Не буду торкатися суспільно-політичних проблем, пов’язаних із експлуатацією в сучасних умовах народницького кічевого героїчного міфу, дозволю лише зупинитися на естетичних, так би мовити, аспектах проблеми, себто на тому, що безпосередньо пов’язано з закономірностями чуттєвого осягнення дійсності, «сутністю та формами творчості за законами краси»1. Не торкатимуся політичної проблематики не лише тому, що в засадах нашого сьогодення провідною тенденцією українського красного письменства є майже тотальна втеча від викликів доби, але, передусім, тому, що для Василя Стуса в усі періоди його творчості надзвичайно актуальною була проблема адекватного естетичного відтворення сучасного йому світу та видозмін буття, узгодженого з законами краси, в тому числі — з сучасними Естетика: «вичерпне визначення естетики з точки зору її методу мало б звучати так: естетика — це система закономірностей, категорій, загальних понять, що відображає у світлі певних практик істотні естетичні властивості реальності та процесів її осмислення й засвоєння за законами краси, в тому числі — буття й функціонування мистецтва сприйняття та розуміння продуктів художньої діяльності» (http://www.tspu. tula.ru/res/other/estetika/lec1.html). 1
12
Дмитро Стус
світовими мистецькими та естетичними тенденціями, особливостями сприйняття культурного продукту читачами (споживачами), розумінням закономірностей розвитку мистецтва, зокрема — з видозмінами художніх форм та методів відтворення. Підтвердженням цієї тези можна вважати великий і, на жаль, усе ще невиданий масив Стусових конспектів піфагорійців і натурфілософів — Сократа і Платона, Августина, Томи Аквінського, Баумгартнера, Геґеля, Чернишевського, Юма, Бердяєва, Шеллінга, Шопенгауера, німецьких романтиків, західних атеїстичних екзистенціалістів, Юнґа та ін. Такі конспекти з послідовною нумерацією сторінок поет вів не лише під час навчання в Сталінському педінституті чи аспірантурі Інституту літератури АН УРСР, але й пізніше, в часи ув’язнення та заслання. Звісно, не все збереглося, але навіть те, що є, дає змогу говорити про особливо уважне вивчення естетичних доктрин, їх еволюції та переростання одних ув інші1. Можна сміливо твердити, що лектура «естетичного» у Василя Стуса в десятки разів перевищувала власне поетичну, особливо ж — сучасну йому українську шістдесятницьку, з культурною традицією якої поет не має майже 1
Окрім конспектів цю тезу підтверджують книжки з бібліотеки Василя Стуса, в яких, зокрема, особливо «густо» було підкреслено рядки та відзначено фрагменти текстів (це одна з особливостей читання наукової літератури Василем Стусом), де той чи інший мислитель торкався питань етики творчості та естетики. Наведу бодай кілька прикладів. Зокрема, під час обшуку 1972 р. у В. Стуса було конфісковано фотокопію праці Юнґа та дореволюційну книгу Бердяєва. У його бібліотеці маємо чимало поміток на полях книг: Современная буржуазная философия // Под ред. А. С. Богомолова. — Москва, 1972; Древнекитайская философия: В 2 т. — М., 1973; Богомолов А. С. Английская буржуазная философия XX века. — М., 1973; Рой М. История индийской философии. — М., 1958; Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 2 т. — М., 1969; Лосев А. Ф. История античной эстетики. — М., 1969; Гегель. Сочинения. — М., 1956; Шеллинг Ф. В. Философия искусства. — М., 1966 та багатьох інших.
Василь Стус — поет, людина, правозахисник
13
нічого спільного. Проте не має нічого спільного саме на рівні естетичному, коли ж брати суспільно-політичний контекст, то в шістдесятницький міф постать Василя Стуса вмонтовано, здається, назавжди. На жаль, таке міфотворче анґажування постаті Василя Стуса майже нічого не пояснює в його долі та творчості, але свідомо (утім, може, й неусвідомлено, бо переважна більшість Стусових інтерпретаторів значно поступається йому за рівнем освіченості) вводить в оману суспільство, а що гірше — українську молодь, яка сприймає викривлений і деформований образ за чисту монету. Звісно, це багато чого спрощує, в тому числі й для наших літературознавців, адже можна безкінечно перераховувати приклади життєвого героїзму Василя Стуса і, опираючись на незначний масив творів поета та його героїчну біографію, бездумно довжити народницький іконостас героїв, але — і на цьому я б хотів наголосити особливо — це шкодить не лише розумінню Василя Стуса як людини й поета, а й усій нашій сьогоднішній культурній естетиці, служить змалінню й примітивізації художніх завдань, загрожує назавжди заякорити українську літературу й культуру загалом у тихому морі провінційності, де й у XXI ст. митці ставлять перед собою завдання творити сильних героїв часів Вальтера Скотта1 чи новітній патріотичний кіч, автори якого й далі змагають за самостійну Україну чи твердять, що ми живемо в умовах окупації2 (гадаю, не висловлю нового, стверджуючи, що художня вартість і цінність таких творів буде однаковою і 1
Найяскравіше ідею сильного героя в сучасній літературі відстоює Василь Шкляр. Див., зокрема, його романи «Елементал» і «Чорний ворон» («Залишенець»). 2 Див., зокрема: Василь Шкляр: «Ми живемо в умовах окупації». — http://life.pravda.com.ua/interview/4b3239b5b355e/, де відомий письменник викладає поширену точку зору: «Уже немає сили, щоб подолати ці ракові пухлини — Донбас і Крим… Мені потрібна країна в межах моєї мови… Сходжу до банальних речей, але ж ми живемо в умовах окупації…»
14
Дмитро Стус
в котрогось із батьків сина-школяра, що пише вірш до чергового офіційного ювілею в школі, й у члена Спілки письменників, який висуває збірочку таких творів на Шевченківську премію). І там, і там — імітація чину та патріотизму, і там, і там — в основі не віра, а конкретне, хоча й різномасштабне, завдання. І, може б, узагалі можна було не піднімати цієї теми, якби така, з дозволу сказати, культура не деформувала свідомість і не підміняла мети. Бо коли на 20-му році незалежності колишні володарі суспільних дум пропонують читачам не розбудовувати державу, а все ще боротися за її утвердження та оспівувати жертв даної боротьби, — це означає не що інше, як культурну та естетичну зраду. Зраду тих, хто офірував своє життя в ім’я здобуття незалежності чи соціальної рівності. Незалежність не можна вибороти вдруге чи в інакший спосіб, а соціальна рівність, як виявилося, взагалі недосяжна й неможлива. Жорстко це можна назвати втечею від викликів сучасного світу, що (на жаль, не лише завдяки письменникам) спричиняє тотальну марґіналізацію сучасної української культури та літератури й майже унеможливлює ситуацію, за якої б суспільство могло почути живий голос (якщо він проріжеться, врешті-решт). Бо своїм сукупним доробком письменницький цех привчив читача до того, що нічого нового й важливого про сучасну людину та її буття в сьогоднішніх реаліях він сказати просто не здатен. За такого стану справ не може не тішити, що на сучасних українських поетів (згадаю, бодай, Сергія Жадана чи Андрія Бондаря) більше впливає естетична концепція пізнього І. Бродського ніж, В. Стуса. У пошуках нової поетичної мови та естетичної свідомості періоду «Палімпсестів», тобто періоду ув’язнення та заслання, Василь Стус настільки віддалився від поетичної естетики 1960–1970-х, від традиції декларативності та називання, що нічого дивуватися, що нинішнє поетичне покоління таке ж далеке від культурного засвоєння його здобутків, як, скажімо, від здобутків
Василь Стус — поет, людина, правозахисник
15
Володимира Свідзінського чи Євгена Плужника, які, спалахнувши метеорами на орбіті української поезії, за великим рахунком так і залишилися в нашій літературі непрочитаними і «незасвоєними». Про В. Свідзінського, щоправда, свою найкращу літературознавчу працю («Зникоме розцвітання особистості») написав Василь Стус. Є. Плужником захоплювався Іван Світличний. Про них пишуть наукові праці й зрідка видають книги віршів, але стверджувати, що їхня присутність відчутна в сьогоднішній українській літературі — грішити супроти істини. Можливо, це відбувається тому, що всі згадані поети говорили більше про стани й буття людини, аніж про героїку, намагалися перебувати на рівні естетичних концепцій свого часу, а тому у своїх творах свідомо уникали героїзму та декларативності: для них важливішим було розкрити внутрішній стан ліричного героя, механіку сприймань і подолань «на рівні розпачу», аніж написати вірш-плач чи вірш-заклик. Але філософська лірика Свідзінського й Плужника не протиставлялася їхній героїчній біографії та чину. У випадку з Василем Стусом таке протиставлення очевидне. А відтак резонно постає запитання: ЧОМУ? Власне, ця передмова, як і ця книга, не ставить за мету дати вичерпну відповідь на поставлене запитання, бо й так — надто багато написаного та сказаного. Але поставити проблему й підштовхнути до роздумів хотілося б. Чому послідовно, впродовж майже тридцяти років — власне, від часу переїзду до Києва в 1963 р. — у творчості Василя Стуса майже відсутня громадянська лірика, а якщо з’являються окремі начерки таких віршів («Ви ходили до Петлюри за штанами…», «Кубло бандитів, кагебістів» та кількадесят інших), то вони не лише не розглядаються автором із перспективи бути включеними до збірок творів (від «Зимових дерев» до «Палімпсестів» і навіть «Веселого цвинтаря», де картинки деградації суспільної моралі, тотальної зневіри та байдужості таки присутні — «Ось вам
16
Дмитро Стус
сонце…», «Я йшов за труною товариша…», «Рятуючись од сумнівів», «Марко Безсмертний»), але й не доопрацьовуються взагалі. Виконавши роль своєрідних ліків від надміру негативних емоцій, ці віршовані рядки так і залишаються в чернетках і далеко схованих теках, які виявлені будуть аж у 1972-му під час обшуку в Стусовому помешканні працівниками КДБ. Власне, ту Стусову розгубленість від чернеток, про існування яких автор, цілком ймовірно, елементарно забув, можна пояснити передусім тим, що всі вони були далекими від його магістральних естетичних пошуків. Інакше кажучи, були поетично та естетично нецікавими й неважливими, а тому — забутими. Що ж цікавило поета передусім? Що перебувало в центрі його творчих пошуків і тоді, й пізніше, вже в часи ув’язнення та заслання, де його громадянська позиція протистояння з владою гранично загострюється, а ліричний герой його віршів, складається враження, такої позиції взагалі позбавлений. Здається, чи не найточніше це описав ще наприкінці шістдесятих рецензент Євген Адельгейм, якому дали на внутрішню рецензію збірку «Зимові дерева» з метою «зарубати» її. Ось що він пише: Стус — поет драматичних почуттів, він живе у світі складних або — точніше — неймовірно ускладнених переживань і, звертаючись до них, нічого не хоче «вигладжувати», як це чинять не такі щирі або менш обдаровані… письменники. Особисто не приймаючи багатьох концепцій поета, я хочу лише сказати, що його абсолютна одвертість самовияву може стати надійним ґрунтом для такої ж одвертої полеміки та імовірною умовою подолання похмурих настроїв, що вже починають роз’їдати особистість… Крізь збірку «Зимові дерева» проходить наскрізна тема — Людина і Людство, вужчий аспект її — «я» і люди довкола мене…
Василь Стус — поет, людина, правозахисник
17
Про що б не писав Стус, він повертається до ядра своїх роздумів — людини. Саме поетове «я», те чи інше інтимне переживання врешті зводяться в збірці до ширших міркувань про Людину взагалі, про зміст її існування перед Всесвітом, Смертю, Вічністю або перед моральними категоріями, взятими в найбільших вимірах, як Абсолюти1.
І на ту ж тему, вже з листа самого Василя Стуса до того ж Євгена Адельгейма від 25 серпня 1970 р.: В авторові рецензії на «Зимові дерева» я пізнав добру людину. За це дякую: людяність — найбільша, тому й така рідкісна достойність теперішнього митця. Мені навіть захотілося самопрорецензуватись — для Вас. Як на мене, песимізм мало чим різниться від оптимізму. Як і всі антиномії, сіамські близнюки: добро і зло, ніч і день і т. і. Мій песимізм іде від розуміння безглуздости людського життя і його неможливости — водночас. Єдиний смисл — у народній приказці: народився — то мучся. Але є мудрі поняття: так на роду написано, судилося; дав Бог і т. і. Таке осмислення здається мені найсправедливішим. Тобто ніяких нарікань на життя, навіть абсурдне. Мій оптимізм-песимізм: живу не я, а — мною. Живе природа — через мене, тому я мушу жити — мушу на рівні здатности моєї екзистенції. Людина шанує життя — і тоді, коли їй важко чи й нестерпно важко. Але свічка індивідуального людського існування, запалена природою, землею, Богом і т. і., має горіти — стільки, скільки їй дано. Коли Вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому — в змертвілому світі отруйних соціальних інтеграцій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування сприймають за асоціальну. 1
Рецензію Євгена Адельгейма на збірку поезій Василя Стуса «Зимові дерева» уперше надруковано у кн.: Стус Дмитро. Василь Стус: життя як творчість. — К.: Факт, 2004. — С. 222.
18
Дмитро Стус І ще одне: мої оскарження — глобальні, а не якісь вузькочасові, режимні і т. д.1.
І ще — фрагмент з листа того ж періоду до Богдана Гориня: …нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого і дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють, невдоволення — наші локомотиви «по той бік пристрасти». Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодості. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерті молодості. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь — це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесу інтелігентську реальність і жив — так, як живе всякий (навіть — український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас? Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар’єру. І — «повЕрхи бар’єрів». Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п’яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у «Галілеї»2: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з 1
Там само. — С. 224. У 1967-му Василь Стус працював над перекладом віршованих частин п’єси Бертольта Брехта «Життя Галілея», яку на українську переклала Зінаїда Йоффе. Пізніше він відредагував і увесь переклад та написав передмову «[Про п’єсу Бертольта Брехта Життя Галілея]» (Див.: Стус Василь. Твори. — Т. 5. — Л.: ВС «Просвіта», 1998. — С. 241–335). Однак саме тому, що переклад віршів було зроблено Стусом, переклад Зінаїди Йоффе було знято з видання творів Брехта. Ця ситуація дуже гнітила поета, і він навіть листовно вибачався перед перекладачкою у листі від 25 квітня 1968 р. (Див.: Стус Василь. Твори. — Т. 6, кн. 2. — Л.: ВС «Просвіта», 1997. — С. 46–47). 2
Василь Стус — поет, людина, правозахисник
19
учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм. Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій1. Ця радість пам’яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі — це наше. Гидке — наше. Тупе — наше. Сліпе — наше. Добре — наше. Незнання — наше. Осліплення духовних пуп’янків — наше. У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх «парубка моторного» і оргію дикуна. Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм — радію зі скепсису2.
Як бачимо, скрізь мова про одне й те ж: про безсенсовність людського існування й конечну потребу за всяку ціну й обставини залишатись собою, бути собою, берегти в собі іскру Божого вогню, дарованого тобі при народженні. Інші теми — боротьба, патріотизм, надмірні емоції — усвідомлюються ним як чужа позавчорашня естетика. Проте більшості дослідників саме крізь таке побільшене скло простіше й далі дивитися на Стусову творчість, у такий спосіб викладати її школярам, щоб остаточно вмонтувати її в учорашній день та героїчний іконостас, звільнивши сьогоднення від Стусового неспокою. За патріотичним кічем мало кого турбує, що вся творчість Василя Стуса присвячена лише одній темі — життю людини. За словами Івана Дзюби, «говорячи про ті чи інші мотиви Стусової поезії, слід пам’ятати про умовність їх виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмована, нетематична. Або, інакше кажучи, вона вся
1
«Мина Мазайло» і «Народний Малахій» — комедія і п’єса Миколи Куліша. 2 Лист Василя Стуса до Богдана Гориня від 1967 р. // Стус Василь. Твори. — Т. 6, кн. 2. — С. 43–44.
20
Дмитро Стус
на одну “тему”: поетове самопочуття, стан його “я”»1. Те само- і світопочування — ліричного героя? самого Василя Стуса? — яке Костянтин Москалець називає «кшталтуванням»2. Сам поет — «самособоюнаповненням». Я ж назву естетикою «квітування», що виявляє себе в ситуації абсолютного усвідомлення «марноти зусиль». Ти мусиш берегти Божий вогонь у собі, розуміючи безглуздість як самої жертовності, так і уникання її. Тому єдина цінність життя справжнього — етична. Інакше: цінно не те, що ти жив чи живеш, а те, як саме ти живеш, за яким кодексом, з якими помилками, падіннями та звершеннями. Саме тому Стусові «Палімпсести» так нагадують щоденник буття людини, яка майже не залишила слідів своєї діяльності. Ми можемо читати його вірші, накладаючи їх на героїчну біографію, а можемо — приміряти до себе, свого досвіду, своїх поразок, поразок і ще раз поразок на тій же дорозі безсенсового існування, що й у Василя Стуса. Змінилися лише декорації й зовнішні виклики, а завдання лишилося попереднім — бути людиною, «квітувати», себто жити, ділитися досвідом того, як гідно долати ситуації розпачу та страждання. Може, саме тому автор послідовно вичищає з віршів усі сліди конкретних ситуацій, які можуть надмірно прив’язати твір до життєвої колізії, що звузить й спримітивізує зміст. Навмисне не буду наводити приклади, бо рух поетичного тексту в цьому напрямі дуже добре розкрито в статті Василя Герасим’юка. Наприкінці XX ст. ніби й сором драматизувати й гістерично кричати про трагедію людини, народу, людства… Все це у світовій літературі вже було. Залишилось одне — навчитись зі всім цим жити. Жити над прірвою, Дзюба Іван. Передмова // Василь Стус. Під тягарем хреста. — Л.: Каменяр, 1991. — 159 с. 2 Москалець Костянтин. Страсті по Вітчизні // К. Москалець. Людина на крижині. — К.: Критика, 1999. — С. 209–254. 1
Василь Стус — поет, людина, правозахисник
21
в повсякчасній готовності принести себе в жертву, марність якої добре усвідомлюєш. …Сьогодні чимало представників українського поспільства й далі толочать стару пісню про жертовність, всіляко уникаючи її в своєму житті. Толочать, звісно, не над прірвою, а на зручному дивані чи кріслі. Не дивно, що таким літераторам мало хто вірить. Але жертви — і то жертви чисельні — давно принесені. Відтак, коли ми читаємо Стуса в контексті його героїчної біографії, ми ніби повертаємось у достусівський культурний та естетичний простір, де не лише збагнути, а й відчитати його вірші неможливо. Адже, акцентуючи героїку та протистояння, ми витісняємо на марґінеси свідомості ключову філософему його лірики — як зберегти себе, людину, в ситуації повної безнадії. Як не втратити довіру бодай до себе в середовищі тотальної байдужості, корупції та зради. Як, зрештою, стати і бути людиною всупереч всьому — знанню, обставинам, поневаженим викликам. Ми витісняємо з активного смислового простору всю його етичну програму, без якої читання Стусової спадщини втрачає сенс. І, може, саме тому такими близькими до істини й водночас абсолютно не причетними до віршів та постаті Василя Стуса здаються слова Миколи Рябчука про те, що деміфологізований молодими критиками Василь Стус має ще менше шансів стати популярним культурним героєм України, ніж його міфологізована народницька іпостась1?
І хоча слова «молодих критиків» з часом затерлися, проте «народницька» іпостась Василя Стуса таки звела його в ранг «культурного героя», який залишається і непрочитаним, і незрозумілим.
Рябчук Микола. «Небіж Рільке, син Тараса» (Василь Стус) // Герої та знаменитості в українській культурі / Ред.-упор. Олександр Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 231. 1
22
Дмитро Стус
Натомість його чин гідності в нелюдських умовах виявився настільки важливим і значним, що для багатьох цього виявилося більш ніж достатньо, аби цікавитися ще чимось. Або, навпаки, «прочитавши» Стуса як дивака, що «носиться зі своєю національною гідністю», хтось вирішив не дошукуватись ще й інших дивацтв, які йдуть урозріз із філософією часу, життєвою прагматикою тощо. Може, й це — доля. Посмертна д о л я Василя Стуса, що з якихось незбагненних причин видовжилась у часі й донині є лакмусовим папірцем справжності, вкотре доводячи, що народитися — не значить бути людиною. Людиною треба стати. Свого часу та ж незбагненна Доля — у якій поєднано інстинкт самозбереження й прагнення самоспалення, провидіння й віра, будень і свято — примусила Стусових батьків відразу після народження малого Василька перебратися з голодної й безперспективної Рахнівки до робітничого Сталіно (сучасний Донецьк), а самого Василя погнала звідти до Києва, міста, яке неодноразово виштовхувало його з себе як чужорідне тіло, аби вже по смерті вшанувати як героя. Доля випробовувала поета щораз новими шляхами та випробуваннями, але він, угадуючи її веління, знаходив у собі сили й готовність гордо приймати виклик. Так творилася містерія життя Василя Стуса, за внутрішньою логікою якої йому належало, попри все, максимально «тратити» себе. Постійна готовність за всіх обставин щільно наповнювати життєву мить дає змогу сьогодні говорити про феномен Василя Стуса — людини, поета, чоловіка, батька, сина, знаного і незнаного, доброго і… В історію новітньої української літератури Василь Стус ввійшов, фактично ввірвався в супроводі таких же, як і він, зеків, тіла яких вдалося вирвати з таборів лише після смерті — Юрія Литвина та Олекси Тихого. Імена будь-кого з цієї трійці мало говорили людям, які
Василь Стус — поет, людина, правозахисник
23
у прозоро-морозяний день 19 листопада 1989 р. вийшли на центральні вулиці Києва, аби провести в останню путь не лише тих, кого вдалося повернути в Україну, а й, символічно, власних родичів, рідних і друзів. Люди вийшли віддати шану, але, ще більше, перебороти страх. Страх перед системою, яка паралізовувала волю й примушувала та вчила думати одне, а говорити інше. Тоді це здавалось таким простим… Вже напередодні, 18 листопада 1989 р., коли літак з тілами В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого прибув до Києва, під нічним небом сяли прапори — майбутні державні блакитно-жовті й чорно-червоні. Дивним було те, що того вечора, тієї ночі, вперше за багато-багато років ці прапори ніхто не виривав із рук, не забирав до міліції, не… І ніби вгадавши острах влади перед цим відкритим поривом людей, провести поета в останню путь вийшло майже 100 000 осіб. Не всі пішли на цвинтар, розсіявшись уздовж доріг, на Софійському майдані, біля пам’ятника Тарасові Шевченку, до якого підносили домовини, щоб символічно схилити їх перед беззаперечним національним авторитетом. Ця хода й це перепоховання не лише відкрили перед Стусом дорогу в український літературний канон, чого надсили прагнули не допустити партійні функціонери та окремі літературознавці, а й відчутно змінили місто: вчорашній ситий і вдоволений міщанський Київ навіть стримував умотивоване роздратування від перекритих вулиць, незвичних транспортних пробок, незбагненних людей, в яких можна було легко впізнати вчорашніх лояльних мешканців. Отож нічого дивуватись, що 19 листопада 1989 р. ім’я Василя Стуса стало входити у свідомість українців саме в ореолі борця-мученика, невинно убієнного за правду та права українського народу. * * * Василь Стус народився в неспокійний і несвятковий Святвечір у хаті, яка притулилася обабіч стрімкого,