ЛИСТИ НА ПІВНІЧ Арсеній Тарасов
Flammis ne urar succensus, per te, Virgo, sim defensus in die judicii.
ЛИСТУВАННЯ Павло Коробчук 6 | 11
——————————————
Відповідь на перший лист Для того, щоб почати подорож, спершу треба роззирнутися. Усвідомити, звідки почнеться шлях, з якої точки, зі скількома нашаруваннями попередніх поколінь, життів, досвідів, пам’яті, історії. Зрозуміти, навіщо рухатися вперед, що доводити, кого знайти, який пакунок передати, які об’єми образів, слів, дій відтворити. Відчути, що тебе буде мотивувати тривати серед можливих негараздів, холоду, голоду, розлуки, болю, смертей. І кожна подорож — це не лише ступати крок за кроком, це не просто певний послідовний алгоритм. Це — суцільна одночасність, коли йти означає жити, коли дихати означає відчувати запахи, коли текти означає писати. Текти звучить майже як тексти.
Відповідь ще на один лист Я читав рукопис цієї книги Арсенія Тарасова і дивувався, наскільки у ній всі події, всі не-події, всі пошуки й втрати, всі рослини і тварини, все це оркестрування відбувається одразу й цілісно. Як витримано головну емоцію й, з дозволу сказати, еллінський пафос, як об’ємно й розлого поетичні деталі доповнюють
—————————————————————————————————————————————————————————————————————————————
ПЕРЕДМОВА
одна одну й до кінця книжки не втримуються і цей весь вал перетворюється на лавину, яка зносить все. Як послідовно орнаментовано тексти, як автор влучно передає свої прагнення, свої розмисли через образи, ні на мить не забуваючи, що саме кожен з них символізує. Як вся книга доповнює одна одну, перегукується сама з собою, кипить-у-собі. Як весь цей шал утримується автором в одному цілісному руслі.
Ремарки на полях ріки Власне, дещо про русло. «Листи на північ» я би радив читати один за одним, у вказаній послідовності, зліва направо. Образи, які в них виникають, запам’ятовувати, надалі вони можуть знадобитися. Образи як компаси, що можуть окреслити правильне розуміння того, що автор несвідомо від нас приховує і свідомо нам являє. Образи можна трактувати вільно, можна не трактувати, але здається, що автор заклав у кожен із них саме те, що він хотів вкласти. А ми мусимо здогадуватися, розгадувати, занурюватися у власний пошук. Або не занурюватися, а просто текти разом з текстом, очікуючи на берег. Спершу виникає ріка.
8–9
——————————————
Наприклад, ріка як текст, який є рушієм усього сущого, єдиною ниточкою пошуку серед повсюдних покладів пам’яті й забуття. Наприклад, ріка як мова, і тільки мова дозволяє все осутнити, тільки вона роздає всьому сущому назви, лишає на всьому своє життєдайне тавро. Пам’ять, яка промовляється зараз, — це уже не минуле, а — теперішнє. Навколо ріки триває пам’ять. Навколо ріки — роки. Хоча, як те, що уже відбулося, може тривати? Пам’ять може бути зараз?! Автор пробує освоїти цю неохопність, він пробує текти далі, шукати. Він намагається зрозуміти, звідки ми взагалі щось можемо пам’ятати? Чому зберігаються архетипи? Який нейрон відповідальний за генетичну пам’ять? Іноді здається, що автор книжки шукає пам’ять для того, щоб залишити її комусь іншому, щоб цю пам’ять більше не довелося шукати ні читачам, ні наступним поколінням. Щоб завдяки знайденої ним пам’яті пам’ятали й про нього. Можливо, повернутися до себе — це і значить знайти свою пам’ять.
—————————————————————————————————————————————————————————————————————————————
ПЕРЕДМОВА
Запитання на усі листи відразу Звідки в автора така пам’ять на форму письма? Звідки ці східні мантри, звідки ці давньослов’янські думи, звідки цей спів далекосхідної культури під реліктовий барабан? Як Тарасову вдалося працювати в такій не притаманній молодому поколінню формі художнього слова? Та й взагалі подібне письмо не подібне до сучасної української літератури. Тут поєднані скандинавська епічність, японська філігранність, речитативність літописів, сучасний верлібр. Автор шукає пам’ять методами, які й знаходяться в нашій глибинній архетипній пам’яті. Кожен з нас з роками все більше перетворюється на свою пам’ять. З роками наша пам’ять переважує наші мрії.
Лист до інших На вулиці — 2015 рік. Якщо формування й розвиток української поезії мислити десятиліттями, то зараз — період двітисячідесятників. Епіцентр їхнього становлення. Ця книжка, можливо, є апофеозом пошуків нового покоління поетів, певний підсумок їхньої поетики, аксіології, онтології. Вони полюбляють міфологізувати навколишнє через особистий досвід. Вони полюбляють шукати універсальний символ, який
10–11
——————————————
усе роз’яснює й ставить на свої місця. Вони полюбляють втікати від системності, майже забули, наприклад, що таке рима. Арсеній Тарасов відчуває це, він знаходиться в течії цього покоління, має з ним спільну пам’ять. Ця книга, так би мовити, «написана одним японцем про інших японців».
Нульовий лист Що варто робити читачеві у цій книзі? Де його місце? Як йому поводитися? Звісно, тут — цілковита свобода дій, повний спектр можливих емоцій. Єдине, що я можу порадити — образи книжки намагатися не стільки зрозуміти, скільки відчути, пройнятися ними. Але, як стверджує автор, для того, щоб почати подорож, треба спершу заснути. Це будуть епічні сновидіння. Отож, гарного сну… Теплої течії… Головне — аби було куди прокидатися після прочитання…
—————————————————————————————————————————————————————————————————————————————
ПЕРЕДМОВА
ВІД АВТОРА А. Т. 12 | 13
Ця невелика книжка віршів була написана не «про», а «для». Софісти вважали, що їхні промови діють як φάρμακον, ліки: ліки викликають деякий ефект в тілі того, хто їх прийняв, промови ж викликають ефект у його душі. Ця ж книжка не задумана для публічної декламації — зовсім навпаки, її краще читати про себе, наодинці, оскільки її терапевтична дія навряд чи пошириться на багатьох. Та мушу зізнатися, що і у такому випадку цю невелику книжку знайде лише той, кого знайде вона — знайде у саме той час, у саме тому місці, у саме тому становищі, де вона стане в нагоді. Цього читача я зможу назвати своїм читачем — тим, для кого писалися ці вірші; і побажаю я йому читання не приємного, а неповторного. 5 травня 2015
Я так любив тебе, тому й зібрав Ці людські хвилі у своїх руках І записав свій заповіт На небі і зірках, Аби дістати тобі волю, семистовпний будинок чи палац коштовний, Аби твій погляд Сяяв би для мене, Коли би я прийшов. Томас Едвард Лоуренс
ЛИСТ ПЕРШИЙ 16 | 18
——————————————
день у день, від одного берега до іншого берега, з однієї ноги на ногу другу — так ми потроху й помремо, ми померли уже: лиш диви — роки як роса на сухій траві, роки як сонця проміння на випаленій траві, роки як лежу на пожухлій траві, усій в зморшках. підводжуся, падаю, ось стою, знов лежу, упав, ще стою, вже підвівся, іще раз лежу, від берегів одних і до іншого берега, одних; і до інших. наче у грі одній східній. дощечка з самшиту робить крок уперед, перестрибує іншу дощечку: генерал золотий виїжджає на пагорб, озирає довкола та бачить — генерал срібний гарцює по небу, головою донизу, прямо над пагорбом. генерал золотий простромлює срібного списом, хоча він не хоче крові — дощечка з самшиту, врешті, не може нічого хотіти, та все ж простромлює, стає сам ногами на небо й прямує все уперед — генерал золотий на коні золотому, дощечка з самшиту вперед все ковзає.
————————————————————————————————————————————————————————————————————————
ЛИСТИ НА ПІВНІЧ
хто б мене перевернув, аби йшов я землею і стоптувати підошви нарешті почав — ненавмисно ховаю секрет, бо не знає ніхто, що сила, схожа на силу, лише у повітрі бездонному п’яти пересуває, лише інші дощечки винищує дощечка самшитова. у першому дзеркалі прочитаєш — про себе прочитаєш? про нас прочитаєш? в десятому місяці, коли повністю висохло небо, а люди все проповзають потроху повз тебе, не йдуть — проповзають неначе гриби, на нитку нанизані; наче хтось грається.
18–19
ЛИСТ ДРУГИЙ 20 | 22
——————————————
бачив: шия її — наче стовп зі слонової кістки, і руки її — наче спис із червоного дерева, і мова її — наче миро, що з чаші тече, що ніколи не висохне. я шукав її довго. все питав я: де вона є? там, де щитів тисячі прикрашають вежу. а я — відвернувся; змія у мені виграє, виблискує, в’ється, очима чорними стежить, спостерігає лише те, що бачити мені можна: осінь. заходить в будинок старий, мандрівник одинокий північними стежками. перед входом взуття він повільно у втомі знімає. вітається чемно із ним хазяїн двору — старий-бо відомий своїми віршами, від чого й питання: «з чим перейшли ви через заставу?» «від берега — до іншого берега: слива над тином; чашка для рису сама порожня, сон над степами спаленими, вишні квіт облетів вже, лишилося серце, серце порожнє, яке проте чомусь плаче: за солов’ями, що полетіли з моєї хатини, за сосною самотньою, що там сама височіє, за листом новорічним від друга, що не дійшов, за солеварень на узбережжі димом». що знали вони? як так сталося, що вони знали? як очі їхні бачили? точніш, як ті очі дивились? як було це забуто?
————————————————————————————————————————————————————————————————————————
ЛИСТИ НА ПІВНІЧ
ми пам’ятаєм; але чи дійсно ми пам’ятаєм? ми знаєм; але чи дійсно ми знаєм усе? о як би хотів я опинитися там, колись, у старій столиці островів, що ніколи в житті я не бачив, під мостом, де кричали п’яні придворні, і там, в коридорі, відкривати разом із ними ширму в кімнату; бо ширму замкнули зсередини пальці її; якими були вони, пальці? тонкі? чи довгі? чи нігті овальні чи круглі? пальці її, що тримали ту кисть, яка танцювала, і танець цей відтепер не пізнає смерті! о як би хотів я пригадати усе, геть усе дізнатись, пригадати всіх духів, зліталися що на поріг, дізнатись обличчя всі, схожі одне на одного, побачити той струмок, щойно від листя кимось очищений; звук їхніх долонь — це (нібито) звук і моїх долонь: пригадати їхні думки, відчути всім тілом той сон, після якого прокинутись зранку їй було важко! знаєш, можливо, стежки північні і приведуть нарешті мене до останнього берега? до останньої вежі?
22–23
——————————————