Людмила Тарнашинська. ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ ЗНАКОВОГО ПОКОЛІННЯ (персоналістський вимір)

Зоряний інтеграл знакового покоління...

3

IНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА НАН УКРАЇНИ НАУКОВИЙ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМАТИКИ УКРАЇНСЬКОГО ШІСТДЕСЯТНИЦТВА

Ëþäìèëà Òàðíàøèíñüêà

ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊŠزÑÒÄÅÑßÒÍÈÖÒÂÎ: ïðîô³ë³ íà òë³ ïîêîë³ííÿ (²ñòîðèêî-ë³òåðàòóðíèé òà ïîåòèêàëüíèé àñïåêòè)

Київ «СМОЛОСКИП» 2019

4

Людмила Тарнашинська. Українське шістдесятництво

УДК 83.34УКР6 Т 21 Друге видання, доповнене. У монографiї дослiджено iсторико-лiтературний та поетикальний аспекти українського шiстдесятництва в iменах. Такий персоналiстський вимiр (окремi профiлi на тлi поколiння) дозволяє читачеві побачити епоху i в постатях, i через призму творчостi, а також скласти уявлення про «зоряний iнтеграл» того поколiння, яке залишило значний слiд у свiдомостi українства. До другого видання ввійшли персоналії, відсутні у попередньому, яке побачило світ у видавництві «Смолоскип» 2010 року. Видання розраховане на науковцiв, викладачiв, студентiв, аспiрантiв, широке коло тих, кого цiкавить iсторiя та проблематика українського шiстдесятництва. Воно становить осердя трилогії авторки з цієї проблематики, до якої входять також монографії «Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття» (Київ, 2013) та «“Шевченко – поет сучасний”: прочитання крізь призму шістдесятництва» (Київ, 2017).

Науковий редактор: академiк НАН України М. Г. Жулинський Рецензенти: член-кореспондент НАН України М. М. Сулима доктор фiлологiчних наук, професор Н. I. Заверталюк (Днiпровський національний унiверситет імені Олеся Гончара) Рекомендовано до друку ухвалою вченої ради Iнституту лiтератури iмені Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 5 вiд 13 березня 2008 р.) В оформленні обкладинки використано роботи Галини Севрук та шрифти Геннадія Заречнюка Видання здійснено завдяки фінансовій підтримці Видавничого Фонду Ірини Турченюк (нар. 1926 р. на Холмщині – пом. 2008 р. в Канаді)

ISBN 978-617-7622-16-0

© Людмила Тарнашинська, 2019 © Олена Нужна, оригінал-макет, 2019 © «Смолоскип», 2019

Зоряний інтеграл знакового покоління...

5

Пам’ятi тих шiстдесятникiв, кого вже немає серед нас... У кожного Я є своє iм’я, На всiх не нагримаєш грiзно. Ми – це не безлiч стандартних «я», А безлiч всесвiтiв рiзних. В. Симоненко

6

Людмила Тарнашинська. Українське шістдесятництво

Зоряний інтеграл знакового покоління...

7

ÇÎÐßÍÈÉ IÍÒÅÃÐÀË ÇÍÀÊÎÂÎÃÎ ÏÎÊÎËIÍÍß: ïåðñîíàëiñòñüêèé âèìið Я – тридцять перша лiтера українського алфавiту. Є в багатьох алфавiтах, створених на слов’яно-кириличнiй графiчнiй основi. За формою накреслення – видозмiнена кирилична лiтера. Український радянський енциклопедичний словник. – Т. 3. – 1987 «Я» – це власне iм’я, те, що не має множини i не може бути вiдчуженим вiд однiєї-єдиної незамiнимої людської особистостi. Ж.-Ж. Руссо, «Сповiдь»

Альбер Камю твердить: Кажуть, великi iдеї прилiтають у свiт на лапках голубки. Тож напружмо слух, i, можливо, посеред гуркоту iмперiй та нацiй ми почуємо нiби тихе шелестiння крил, слабкий шурхiт життя i надiї. Однi скажуть, що цю надiю несе народ, iншi – що її несе людина. А я вiрю, що вона народжується, живе й дихає завдяки зусиллям мiльйонiв одинакiв, чиї дiї i чиї твори повсякденно долають кордони та iншi грубi видимостi iсторiї, щоб яскравiше палахкотiла iстина, яку завжди вистежують i якiй вiчно загрожує небезпека, iстина, яку кожен iндивiд через свої страждання i радощi звеличує для всiх нас1.

Цей панорамно-образний погляд вiдомого письменника i фiлософа мiг би стати ще одним розлогим епiграфом до теми українського шiстдесятництва, оскiльки, зважений на терезах розуму й iнтуїцiї, висловлений зовсiм з iншого приводу, вiн, проте, узагальнює й вiддзеркалює одну iз закономiрностей iсторичного розвитку суспiльства, в основi якого завжди лежить шлях до iстини. У назву першої частини цiєї монографiї («Я – обернене свiтовi»), що належить до корпусу дослiджень так званого персоналiстського шiстдесятництва, свiдомо винесено займенник «Я». За Ю. Лотманом, структура «Я» – один з основних показникiв культури; «Я» як займенник – значно простiше за своєю структурою, нiж «Я» як власне iм’я; останнє ж не являє собою твердо окресленого мовного знака2 .

1 2

Камю А. Шведські бесіди // Камю А. Вибрані твори : у 3-х т. Харків : Фоліо, 1997. Т. 3 : Есе. С. 553. Лотман Ю. Культура и взрыв // Семиосфера. Санкт-Петербург, 2004. С. 127.

8

Людмила Тарнашинська. Українське шістдесятництво

Без перебiльшення можна сказати, що саме iндивiдуальне «Я», вiдкрито й голосно заявлене молодими українськими митцями у 1960-х рр., не тiльки стало своєрiдним антрополого-персоналiстським маркером лiтературного поколiння, а й значною мiрою визначило його художньо-стильовi пошуки. У тi роки таку акцентацiю на персональному, вирiзненому з-помiж усiх «Я» iдеологи вiд мистецтва трактували як справжнiй виклик суспiльним приписам з їхньою догмою тотального масовiзму, стандартизацiї, усталеного й усiляко пiдтримуваного iнститутами влади знеособленого колективного «ми».

I не дивно. Адже, за визначенням класичної психологiї, субстанцiя «Я» тiсно пов’язана з поняттям самосвiдомостi – як суб’єктивне психiчне явище, що визначається пам’яттю i, вiдповiдно, спадковiстю свiдомостi та виявляється як протиставлення себе всьому iншому («не-Я»). Отже, це коротке слово-поняття виходить далеко за межi займенникового сенсу i насправдi мiстить у собi потужну сугестивну силу спадковостi, живлену й активовану пам’яттю як запорукою тяглостi iсторичних та культурних процесiв i традицiй, i водночас – потенцiю самоусвiдомлення як самовирiзнення персонального буття: якраз самоусвiдомлення стає рушiйною силою подальшого розгортання як особистостi, так i нацiї та народу. Актуалiзоване «Я», по сутi, є носiєм концепцiї оприЯвлення себе у свiтi й пiзнання цього свiту через структури «Я» як цiлiсного, iнтегрального поняття-концепту. У контекстi тоталiтарного режиму – також носiєм реальної загрози тим штучно сконструйованим «цiнностям» колективiстської безособовостi, унiфiкацiї, нiвеляцiї, розчинення волi особистостi у колективному гiпнозi «одностайного схвалення» і «бурхливих оплескiв», що їх усiлякими методами насаджувала комунiстична iдеологiя. Однак саме у 1960-тi рр. прозвучала афористично мiстка, безапеляцiйно заявлена, виклично проголошена формула поколiння, сконденсована у вiдомих рядках В. Симоненка: У кожного Я є своє iм’я, На всiх не нагримаєш грiзно. Ми – це не безлiч стандартних «я», А безлiч всесвiтiв рiзних3. («Я...»)

До його ствердного «Я» («Я не можу мовчати!») органiчно й впевнено долучалися й iншi, цiлком самодостатнi «Я»: вiд роздуму-виклику до духовної «внутрiшньої ревiзiї» «Навiщо я? Куди моя дорога?!» (I. Драч); до трiумфального вiдчуття власної самосвiдомостi й духовної сили М. Вiнграновського: «Я встав з колiн i небо взяв за зорi», що прозвучало хай i романтично-образно, проте досить розкотисто-переконливо – як заявлений виклик звичному становi речей, до якого всi давно звикли i з яким безнадiйно змирилися. I навiть тодi, коли шiстдесятницьке 3

Симоненко В. Твори : у 2-х т. / упоряд. Г. П. Білоус, О. К. Лищенко. Черкаси : БрамаУкраїна, 2004. Т. 1 : Поезії. Казки. Байки. З неопублікованого. Літературні статті. Сторінки щоденника. Листи. С. 206.

Зоряний інтеграл знакового покоління...

9

коло було розсiчене масовими утисками, цензурами, репресiями й арештами, це персональне «Я» не зiгнулося, не змалiло, оскiльки в основi його оприЯвлення лежав iмператив вiльного вибору: вiд усвiдомлення самого цього вибору («Я вибрала Долю собi сама» – зринуло з уст Л. Костенко) до усвiдомлення i своєї власної вiдповiдальностi перед цим вибором i цiєю долею («...I що зi мною не станеться, – // у мене жодних претензiй нема // до Долi – моєї обраницi» – теж у Л. Костенко чи «Я не клену своєї долi...» – у I. Свiтличного)4. Адже вже тодi самосвiдомiсть поколiння, уявно-провiденцiйно окресливши коло земного буття, змогла дiстати вiдчуття iз майбутнього: «Я поза колом часу» (Є. Сверстюк). Зрештою, саме це самоусвiдомлене «Я» й дало право по десятилiттях нелегких випробувань пiдсумувати: «Я народився пiд щасливою зiркою...» (Є. Сверстюк); «...Попри все я вдячна долi» (М. Коцюбинська). Тому що над усiм, хай i важким, несправедливим, та все ж проминальним, торжествувало вiтаїстичне: «Я так люблю життя земне!» (I. Жиленко). Персональне «Я» завжди має свiй власний аксiологiчний вимiр: право, потребу й мотивацiю залишатися собою. Тим-то стверджене Валерієм Шевчуком «Мав дерзновення бути самим собою» – поза всiма кон’юнктурами й випробуваннями долi: воно як своєрiдний пароль нескорених, тих, хто чесно йшов дорогою свого призначення. Однак саме iз суми iндивiдуальних «Я» складається поколiння – надто те, що його ми звемо шiстдесятниками. Унiкальнiсть його визначається переважно тiєю обставиною (у контекстi вiдповiдної суспiльно-iсторичної ситуацiї), що воно було насичене, як повiтря киснем, неповторними яскравими особистостями – i це годi заперечити. За психологiчною персоналiстською теорiєю В. Штерна (а їй передувала персоналiстсько-психологiчна школа, що постала з «розумiючої психологiї» В. Дiльтея, вчення про iдеографiчнi науки В. Вiндельбандта й теорiї iнтенцiональностi Ф. Брентано – всi цi складовi комбiновано синтезувала персоналiстська теорiя Е. Шпрангера) особистiсть постає як тотальнiсть, єднiсть багатоманiтностей, де по-рiзному органiзованi характеристичнi риси визначають її унікальність. З-помiж персоналiстських психологiчних теорiй штернiвська є найбiльш визначальною для поколiння українських шiстдесятникiв, оскiльки проголошує самодостатнiсть особистостi i, водночас, її вiдкритiсть назовнi, де iндивiдуальне «Я» постає як Я-влене свiтовi i Я – обернене свiтовi. Сутнiсною характеристикою особистостi є при цьому її здатнiсть мати досвiд, що й розгортається у цiй її вiдкритостi зовнiшньому свiтовi й переживається внутрiшньо, на рiвнi рефлексiй, осмислення та усвiдомлення. Модальнiсть людського життя, що розгортає себе на трьох рiвнях (як-от бiосфера особистостi, свiт об’єктiв і свiт цiнностей)5, передбачає активнiсть 4

5

Див. зокрема: Тарнашинсъка Л. Концепт долі у творчості Олени Теліги та поетів-шістдесятників // Тарнашинсъка Л. Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 201–210. Роменець В., Маноха І. Історія психології ХХ століття. Київ : Либідь, 1998. 989 с.

10

Людмила Тарнашинська. Українське шістдесятництво

самовиявлення, напрям самореалiзацiї, що у свiтi цiнностей виявляє себе як iнтероцепцiя, специфiчними формами якої є любов, розумiння, творчiсть, посвята та iншi ключовi поняття в етико-аксiологiчному полi українського шiстдесятництва. Так, П. Рiкер якраз iдею особистостi вважав найбiльш плiдною з-помiж усiх iдей персоналiзму i найперспективнiшою для фiлософських дослiджень. Особистiсть є синтезом (єднiстю, своєрiдною тотальнiстю) багатоманiтного, останнє ж постає iнтегральним поняттям. Цей iнтеграл є спiвзвучнiстю багатоманiтностi з особистiсним цiлим i особистостi зi свiтом, який робить людське життя можливим6.

Так само має свiй iнтеграл i поколiння шiстдесятникiв – як сума окремих особистостей, ядром якої, безперечно, є неповторна iндивiдуальнiсть. Умовно його можна назвати зоряним: по-перше, саме воно показало себе небуденним, мегазiрковим, якщо говорити в термiнах поколiння, оскiльки «висвiтлило» цiле сузiр’я яскравих, зiркових особистостей; по-друге, на долю саме цього поколiння випало свiдомiсно «прийняти» та засвоїти «зоряну» (космiчну) тематику у її, так би мовити, дебютному оприявленнi, що пов’язано з пiдкоренням людиною космосу й актуалiзацiєю космiчної проблематики (недаремно й розсипана у верстцi книжка Л. Костенко називалася «Зоряний iнтеграл»). Проте, не вiдкидаючи всього вищесказаного, «зоряний iнтеграл» поколiння шiстдесятникiв радше можна трактувати сутнiсною квiнтесенцiєю, «видобутою» із суми (багатоманiтностей), цiлою величиною яскравих iндивiдуальних «Я», кожне з яких є i «зоряно» самодостатнiм i, водночас, включеним у пасiонарне силове поле поколiння як «...безлiч всесвiтiв рiзних» (В. Симоненко), а отже, перейнятим його свiтоглядноаксiологiчними домiнантами. Власне, саме тому можна говорити про iнтеграл поколiння, який становили особистостi гранично iндивiдуалiзованi, самобутнi, неповторнi у своєму хистi й творчому самовиявi. Антропоцентризм шiстдесятникiв – та пiдвалина, на якiй формувалися їхнi свiтогляднi координати, – починався, безперечно, iз Я-центризму (інше кажучи – з ego-центризму)7, на що незаперечно вказує досить експресивна персоналiстична риторика їхнiх творiв. Тобто осердям їхнього антропоцентризму є їхнє власне «Я» – як iндивiдуальна призма, крiзь яку вiддзеркалюються проблеми людини (звiдси – максимально персоналiстське, афористичне Тютюнникове: «Я вiдчуваю людину, як рана – сiль»), а через цю оптику сприйняття – й проблеми цiлого свiту. За Е. Муньє, персоналiзм жодною мiрою не пов’язаний з iндивiдуалiзмом, який розглядає «Я» як iзольовану реальнiсть, першопочатково вiдокремлену вiд свiту i вiд iнших «Я»8. З цього погляду персоналiзм українських шiстдесятникiв не є анi абстрактним, анi анти- чи позаiсторичним.

6 7

8

Там само. С. 535. Див.: Тарнашинська Л. Свобода вибору – єдина форма індивідуалізації особистості // Тарнашинська Л. Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології. С. 226–233. Мунье Э. Что такое персонализм? Москва : Изд-во гуманитарной лит-ры, 1994. С. 55.

Зоряний інтеграл знакового покоління...

11

Якщо суттю свого вчення персоналiзм вважає iдею особистостi i її присутностi в буттi, то вiн не може утверджувати себе iнакше, як у конкретно iсторичному контекстi9.

Отже, персоналiзм, що дає можливiсть саморозвитку, – а саме у такому варiантi вiн був основним принципом духовного утвердження шiстдесятникiв, – доцiльно розглядати як iдею особистостi в конкретно iсторичному контекстi ХХ столiття. Йдеться про конкретно-iсторичну ситуацiю хрущовської «вiдлиги» та вивiльнення творчої потенцiї з пут заборон, утискiв i табу, про спробу цього поколiння надати iсторичним процесам (а саме: побудовi проголошеного соцiалiзму) «людське обличчя» і нацiональне пiдґрунтя, де потреби й вiльний розвиток особистостi були б гарантованi на найвищому (державному) рiвнi. Адже персоналiзм як проект, метод i соцiальна вимога зродився на Заходi для заперечення капiталiстичного способу виробництва, де капiталiстичнi структури перешкоджали вiльному розвитковi особистостi, й значною мiрою апелював до соцiалiстичного способу виробництва й споживання – уявної, досить iдеалiстичної альтернативи. I це – той найширший iсторично конкретний контекст, у якому особистiсть другої половини ХХ столiття шукала шляхiв виходу із ситуацiї духовного поневолення. По сутi, можемо вести мову про персоналiзацiю колективних форм життя, наповнення їх особистiсним вимiром. Проте не все так просто й примiтивно протиставлено, як може видаватися на перший погляд. Зазнавши впливу марксизму, екзистенцiалiзму, неотомiзму (надто коли йдеться про його французьку гiлку), а також релiгiйно-мiстичної фiлософiї (переважно це вiяння росiйських персоналiстiв), персоналiзм як фiлософська течiя насправдi не був аж настiльки заiдеологiзованим, оскiльки намагався проникати у засадничi основи людського iснування й визначив свої свiтогляднi прiоритети як такi, що мають за домiнантну мету «утвердження цiлiсного характеру iндивiдуального буття в його iстинностi»10. Власне, так само можна говорити й про те, що українське шiстдесятництво бодай опосередковано оберталось i в силовому полi українського фiлософа О. Кульчицького, який, залишаючись на позицiях етнопсихологiї як основи для кристалiзацiї фiлософських узагальнень перебував пiд значним впливом М. Шеллера, А. Бергсона, М. Гартмана й Е. Муньє та сповiдував «переконання у персоналiстськiй доцiльностi життя особи»11.

Iнша рiч, що українськi шiстдесятники потрапили у складну, так би мовити, серединну ситуацiю: вони були затиснутi, з одного боку, переконанням, що саме капiталiстичний свiт несе кризу духовному здоров’ю людини (i, як показує стан української культури на нинiшньому етапi капiталiзацiї нашого суспiльства, це було зовсiм не безпiдставним), а з іншого – тоталiтарною суттю переродженого, 9 10 11

Роменець В., Маноха І. Історія психології ХХ століття. С. 47. Современный философский словарь / под общ. ред. В. Кемерова. Москва : Академический Проект, 2004. С. 515. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен : Український Вільний Університет, 1995. С. 10.

12

Людмила Тарнашинська. Українське шістдесятництво

як вони вважали, соцiалiзму, який спрямовував свою потужну iдеологiчну машину проти того ж таки вiльного розвитку особистостi, позбавляючи людину вiльного вибору й перетворюючи її на безправний «гвинтик». Тож саме нацiональне – як самобутнє, непроминальне – бачилося їм тим фундаментом, на якому можна було зводити «новий свiт», наближений до iдеального, де людинi гарантовано буде збереження своєї iндивiдуальностi й вiльна самореалiзацiя. У становленнi персоналiстських теорiй визрiвало положення, згiдно з яким специфiчною рисою особистостi є не сприйняття себе як iзольованого Соgito, не егоцентрична турбота про власне «Я», а комунiкацiя свiдомостей [...], комунiкацiя iснувань, iснування з «iншим», спiвiснування (Mitsein)12.

Адже шiстдесятники не перебували поза соцiумом, вони жили його проблемами й потребами, були включенi в нього всiєю мiрою екзистенцiйного пережиття.

Iнша рiч, що через свою нелояльнiсть до тоталiтарного режиму не мали адекватного їхньому iнтелектуальному й фаховому рiвневi соцiального статусу, що вилилося згодом у демонстративне вiдчуження окремих з-помiж них вiд його iнституцiй (але не самого соцiуму як найширшої сфери буття). Однак системою мислення, спрямуванням творчих iнтенцiй, заангажуванням у його проблематику, активним бажанням «змiнити свiт» виявляли своє соцiумне «наповнення». Гуртова сила окремих яскравих особистостей утверджувала себе через комунiкацiю свiдомостей (що особливо розкриває епiстолярний дискурс шiстдесятникiв) i склала ядро того явища, що його ми звемо українським шiстдесятництвом. Ба бiльше, саме це лiтературне поколiння попри всi домисли й iнсинуацiї довкола нього залишило нам незаперечний зразок комунiкацiї окремiшнiх iснувань, об’єднаних спiльними устремлiннями й ідеалами спiвiснування яскравих творчих особистостей, якi кожна у свiй спосiб i кожна «у лонi» поколiннєвої солiдаризованостi протистояли тоталiтарнiй системi й духовнiй нiвеляцiї. Свiдома своєї самодостатностi й неповторностi, намагаючись пiзнати закони, за якими iсторiя – «найскладнiша з наук – // обчислює ЗОРЯНИЙ IНТЕГРАЛ», керуючись незаперечною настановою iнтеграцiї малих величин: «Життя оперує безконечно малими. // Ми всi поодинцi – також малi», Ліна Костенко фактично виводить не лише формулу поколiннєвої солiдаризованостi, а й формулу непереможностi духу нацiї: Iз найдрiбнiших зоряних крихт! Вища математика вiку: З суми безконечно малих Виникає безконечно велике13.

12 13

Мунье Э. Что такое персонализм? С. 56. Костенко Л. Зоряний iнтеграл (Уривки з поеми) // Костенко Л. Вибране. Київ : Днiпро, 1989. С. 157.

Зоряний інтеграл знакового покоління...

13

Тут доречним бачиться одне суттєве уточнення: аби повною мiрою спростувати поширенi клiше, згiдно з якими кожний iз репрезентантiв шiстдесятництва виконував почесну мiсiю – своїм iндивiдуальним «Я» протистояти деперсоналiзованому «ми». Це правильно лише до певної мiри: якщо йдеться про колективне «ми» як «єдиний радянський народ», «ми», позбавлене будь-якої критичної рефлексiї та iндивiдуальної самосвiдомостi, гноблене духовно й морально, iнфiковане страхом репресiй, цензурних утискiв та заборон. Згiдно з теорiями персоналiзму, особистiсть фактично протистоїть не «Ми», яке її обґрунтовує i дає їй живильнi соки, а «on» (on – у фр. мовi безособовий «займенник» (пор. з нiм. man) – свiтовi безвiдповiдальностi i тиранiї [...]; вона – єдина у Всесвiтi реальнiсть, здатна на iстинну комунiкацiю, вона живе своєю вiдкритiстю «iншому» (i це годi заперечити з огляду на новiтнi теорiї соцiальної та персональної комунiкацiї. – Л. Т.) i навiть «в iншому», вона одна спрямована до свiту й iснує в свiтi14.

Яскравою iлюстрацiєю цiєї тези i є побутування – як життєве, так i творче – українських шiстдесятникiв: їхня вiдкритiсть людинi й свiтовi знайшла своє вiдображення насамперед у тематицi та художньо-поетикальних структурах i засобах, що їх вони культивували у своїй творчостi. Звiсно, тут йдеться про свiтовiдчуття й громадянську позицiю цього поколiння, яка, як i кожна позицiя, мусить ґрунтуватися (бодай iнтуїтивно) на тих чи тих фiлософських узагальненнях i, вiдповiдно, вiддзеркалюватись у творчостi. Шiстдесятники намагалися «розiмкнути» цей свiй «гуртовий свiт», де панували взаєморозумiння, взаємодопомога й спiльнi пошуки iдеалiв, у свiт великий, у соцiум – переважно через наснажене Слово. Саме такий вектор давав перспективу iндивiдуального саморозвитку, духовної еволюцiї, творчого поступу, адже шiстдесятниками переважно рухало максималiстсько-вимогливе Дзюбине зiзнання: «Я завжди собою невдоволений...», що прозвучало вже з висоти всього зробленого i що могли би повторити й iншi його духовнi побратими. Насправді важко говорити про «присутнiсть» у життi й творчостi українських шiстдесятникiв фiлософiї як однiєї стрункої теоретичної системи15, що опановувалася б ними системно й цiлеспрямовано: на це є певнi причини16. За плечима в кожного з них був радянський вищий навчальний заклад (переважно фiлфак унiверситету або педiнституту, лише Вал. Шевчук закiнчив iсторико-фiлологiчний факультет), який залишав молодий допитливий розум у межах i на роздорiжжях 14 15

16

Мунье Э. Что такое персонализм? С. 56. Див. зокрема: Тарнашинсъка Л. Філософія покоління як «публічна свідомість»: пролегомени до філософського дискурсу // Тарнашинсъка Л. Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології. С. 175–189; Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність. 2000. № 4. С. 65–84 та ін. Див.: Тарнашинсъка Л. Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття [Монографія]. Київ : Академперіодика, 2013. С. 265–405.

14

Людмила Тарнашинська. Українське шістдесятництво

марксистсько-ленiнської теорiї. Добра фiлософська лектура свiтового рiвня потрапляла до українського читача спорадично – переважно в росiйських чи польських перекладах, а сама вiтчизняна фiлософська наука перебувала у лещатах табу й стереотипiв. Тож недаремно той-таки екзистенцiалiзм, що ним на сьогоднi найчастiше обґрунтовують фiлософсько-свiтогляднi засади шiстдесятництва17, який здобувався ними здебiльшого на рiвнi чину, практичного пережиття, або ж кордоцентризму18, i з погляду ширшої аналiтики не вичерпують усiєї сукупностi фiлософських пiдвалин цього явища. Це також стосується й персоналiзму, спроба обґрунтувати який у попередньому виданні цієї книги була першою: загалом тема фiлософського пiдґрунтя шiстдесятницького творчого пориву потребувала ґрунтовного iнтегрального дослiдження, спробою чого стала монографія19, де проблематика українського шістдесятництва знайшла своє теоретико-літературознавче й філософське розгортання під кутом зору літературознавчої антропології. Однак, очевидно, саме персоналiстська орiєнтацiя сковородинiвського наповнення стала тiєю усвiдомленою внутрiшньою настановою, яка освiтлювала життєвий i творчий шлях українських шiстдесятникiв i яка допомогла їм здобутися на iндивiдуальний голос. Зрештою, той «ген» Я-центризму, що передбачає вiдповiдальнiсть не лише перед Iншим, а й перед свiтом загалом, передався їхнiм наступникам i дав змогу, скажiмо, I. Калинцю заявити про це з повним усвiдомленням своєї «глобальної» персоналiстської сутi: Я був усiм на всiх i вся: Величчям, вiрою i болем20 .

Персоналiзм iз його контрапунктом «персони» (як особистостi) став фактично тим головним фокусом, із допомогою якого шiстдесятники намагалися подолати ситуацiю розiрваностi нацiональної культури, соцiокультурної упослiдженостi й неповноти буття, пiдпорядкованості людини тотальностi зовнiшнiх чинникiв, зокрема, iдеологiчних, соцiальних, насаджуваної деформованої, «пiдiгнаної» пiд 17

18

19 20

Див.: Тарнашинсъка Л. Свобода вибору – єдина форма самореалізації в абсурдному світі (Проза Валерія Шевчука як віддзеркалення екзистенціалізму) // Сучасність. 1995. № 3. С. 117–128; Те саме: Сезон вічності. Літературно-критичні тексти. Львів–Париж–Цвiккау. 2001. С. 23–42; Тарнашинсъка Л. Художня галактика Валерія Шевчука. Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської літератури. Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. 224 с.; Пахлъовсъка О. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність. 2000. № 4. С. 65–84 та ін. Див.: Тарнашинсъка Л. Кордоцентрична концепція Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича як філософська й етична основа топології шляху в творчості українських шістдесятників // Григорій Сковорода – духовний орієнтир для сучасності. Наукові матеріали ХІІІ Сковородинівських читань : у 2-х кн. Київ, 2007. Кн. 1. С. 233–247. Див.: Тарнашинсъка Л. Сюжет Доби: дискурс... Калинець І. Пробуджена муза. Поезії. Варшава : Об’єднання українців у Польщі; вид-во Канадського ін-ту укр. студій, 1991. С. 42.

Зоряний інтеграл знакового покоління...

15

потреби догм фальшиво-лицемiрної моралi згiдно з кодексом «будiвника комунiзму». Це особливо гостро вiдчувалося всерединi пережиття есхатологiчної драматургiї ХХ столiття, тiєї антрополого-гуманiтарної катастрофiчностi, що її несла з собою концепцiя формування homo soveticus. Така персонально загострена позицiя причетностi й вiдповiдальностi є альфою та омегою поетичної, публiцистичної і лiтературно-критичної риторики шiстдесятникiв (згадаймо Драчеве: «Тривоги людства – це мої тривоги», проголошене пiсля не менш категоричного: «Палаю – значить, я живу!»); iз цього глибоко персоналiзованого свiту поставала й цiлком iнша, рефлекторна, психологiчно «закроєна» проза21. Однак, коли йдеться про сам творчий процес як сферу творчо-особистiсної реалiзацiї, то тут, ясна рiч, на перше мiсце виступає умова «самотностi». Проте це «така самотнiсть, в якiй присутнiй весь свiт»22, що її тематично вiддзеркалює творчiсть шiстдесятникiв, особливо поетична. Метою цiєї монографiї є через яскравi постатi вiдчути дух того часу, з’ясувати мiсце кожного митця у системi художньо-естетичних координат другої половини ХХ столiття з проекцiєю на сучаснiсть. Саме окремi профiлi на тлi поколiння шiстдесятникiв – як тих, що здобулися на статус «дисидентiв», зазнавши тюрем, репресiй i таборiв, так i «тихих книжникiв», якi чинили системi внутрiшнiй опiр, вiдбувши у тривалу творчу «самоемiграцiю», – здатнi витворити цiлокупний портрет епохи в усiх її розмаїтих виявах. Звісно, ця праця, що охоплює усталений «канон» шiстдесятництва23, спонукатиме читача до пошуку й iнших джерел, а перед автором розгортатиме новi дослiдницькi перспективи: адже сказати все i вiдразу – значить позбавити себе творчого стимулу. Бо жодне, навiть найширше, видання, як також і сукупність кількох праць, не можуть претендувати на вичерпність цієї проблематики. Але кожен дослiдник окреслює власне поле художньо-естетичних зацiкавлень, власний дiалог iз тими концептуальними засадами, якi найглибше врiзалися йому в душу. Пропонований тут роздiл «З дослідницького архiву» допоможе краще вiдтворити атмосферу, що її принесли з собою в українське суспiльство i в його культуру письменники 1960-х рр.

21

22 23

Див. зокрема: Тарнашинська Л. Новелістичне входження в літературу шістдесятників: орієнтація на західне модерне письменство? // Тарнашинська Л. Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології. С. 190–200. Мунье Э. Персонализм // Французская философия и эстетика ХХ века. Москва : Искусство, 1995. С. 211. Проблеми канону шістдесятництва, так само як і нинішній стан вивчення цієї широкої проблематики, авторка розглядає, пропонуючи власні методологічні підходи, у такій аналітичній студії: Тарнашинська Л. Аберація явища у постмодерному прочитанні // Тарнашинська Л. Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології. С. 154–174; див. також: Її ж. Українське шістдесятництво: аберація явища у постмодерному прочитанні // Слово і час. 2006. № 3. С. 59–71.

16

Людмила Тарнашинська. Українське шістдесятництво

Так уже склалося, що в мою долю лiтературного критика в добу роботи у «Лiтературнiй Українi» щасливо ввiйшли тi, кого ми звемо шiстдесятниками, визначивши згодом i мiй тривалий науковий iнтерес. Iнтуїтивно вiдчувала, що це той айсберг, верхiвку якого видно всiм, але «розкопувати» його вглиб наважиться далеко не кожний: надто складною є та нiбито проста риторика пасiонарного поколiння в координатах його неоднозначної епохи. Тож народженням цiєї монографiї значною мiрою завдячую особистому знайомству й плiдному творчому спiлкуванню з Вал. Шевчуком, Є. Сверстюком, I. Дзюбою, Л. Костенко, М. Коцюбинською, I. Жиленко, М. Вiнграновським, П. Загребельним, Г. Севрук, а також Леонiдою та Надiєю Свiтличними (дружиною i сестрою I. Свiтличного), О. Черненко (дружиною Григорія Тютюнника i духовним побратимом Григора Тютюнника), а ще – з I. Кошелiвцем. Саме тому вона не є холодним i сухим академiчним дослiдженням, а спробою подiлитися з читачем своїм вiдчуттям i осмисленням (яке, зiзнаюся, не має кінця) творчостi окремих репрезентантiв цього явища – тих, хто найближчий менi за духом i способом свiтовiдчуття. Власне, через те українське шiстдесятництво має для мене й iнший, особистісно-персональний вимір, i постає у, сказати б, такому забарвленнi: шістдесятництво як сентимент. Усi мої попереднi дослiдження (як-от книжки «Закон пiрамiди. Дiалоги про лiтературу та соцiокультурний клiмат довкола неї», 2001; «Сезон вiчностi. Лiтературно-критичнi тексти», 2001, якi значною мiрою вiддзеркалюють процес «увiходження» в шiстдесятницьку тему, як i монографiї «Художня галактика Валерiя Шевчука. Постать сучасного українського письменника», 2001 та «Презумпцiя доцiльностi. Абрис сучасної лiтературознавчої концептологiї», 2008, де зроблено спробу теоретичного обґрунтування окремих аспектiв цього явища) не вичерпали цiєї широкої теми, а лише спонукали до подальших дослiджень та узагальнень, підсумком чого стала пізніша аналітична монографія «Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття», 2013, а також окрема праця про висвітлення у творчості шістдесятників постаті й образу Тараса Шевченка «“Шевченко – поет сучасний”: прочитання крізь призму шістдесятництва» (Київ, 2017). До другого видання книги «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» ввійшли нові студії, зокрема про творчість В. Стуса, В. Дрозда, Є. Гуцала, а також про шістдесятників-митців, що спричинило до певного переструктурування її змісту. Студія про І. Дзюбу, як і попередньо, «замикає» першу частину книги «Я – обернене світові», оскільки, як на мене, саме діяльність цієї видатної людини нашого часу пронизана тими резонансними концепціями, що так чи так відлунюють у творчості інших шістдесятників: вона певним чином «підсумовує» ідею української культури як цілісності. «Українське шiстдесятництво: профілі на тлі покоління» (сукупно з усiма попереднiми книгами й публiкацiями) виросло з моїх власних творчих зацiкавлень, спiлкування i запитань до минулого, на якi конче хотiлося знайти вiдповiдi. Проте воно жодною мiрою не закриває шлях подальшим зацiкавленням i подальшим запитанням, на якi все ще хочеться шукати вiдповiдi.

Зоряний інтеграл знакового покоління...

17

*** Наразi висловлюю подяку рецензентам цього видання: академіку Нацiональної академiї наук України, доктору фiлологiчних наук, заступниковi директора Iнституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН України М. М. Сулимi та доктору фiлологiчних наук, професору Днiпровського нацiонального унiверситету ім. Олеся Гончара Н. I. Заверталюк, науковому редакторовi директору Iнституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН України академiку Національної академії наук України М. Г. Жулинському, а також моїм колегам по iнституту, зокрема А. Кравченку та Н. Лисенко-Єржиківській, за пiдтримку iдеї цього видання. Дякую також працiвникам Нацiональної бiблiотеки України імені Ярослава Мудрого, зокрема В. Патоцi та В. Кононенко, де пiд грифом запропонованої мною авторської iдеї серiї «Шiстдесятництво: профiлi на тлi поколiння» пройшла апробацiю (у форматi бiобiблiографiчних видань) бiльшiсть iз поданих тут текстiв (лiтературознавчi розвiдки у цих виданнях доповнено вичерпним корпусом бiблiографiї, пiдготовленої професiйними бiблiографами цiєї установи). Так само вдячна директору видавництва «Смолоскип» Ростиславу Семківу, редактору Юлії Білоус, а також, на жаль, вже покійним Осипу Зiнкевичу та Наталі Ксьондзик за взаєморозумiння та підтримку ідеї перевидання цiєї книги.