Ольга Матвєєва За лаштунками "парадних залів"

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

ЩОДЕННИК Том п’ятий 1932 — 1936

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії наук України Комісія Української Вільної Академії Наук у США для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка Канадський Інститут Українських Студій

КИЇВ — ЕДМОНТОН — НЬЮ-ЙОРК СМОЛОСКИП 2020

3

УДК 821.161.2’06-92-92Вин В48 П’ятий том щоденникових записів видатного українського політичного діяча, прозаїка, драматурга й художника Володимира Винниченка охоплює період еміграції 1932–1936 рр. Це продовження чотирьох попередніх книг: перші дві виходили друком в Едмонтоні–Нью-Йорку в 1980 і 1983 роках й містили записи 1911–1920 і 1921–1925 рр., а третя й четверта – вже у київському видавництві “Смолоскип” 2010-го та 2012 року, й були присвячені 1926–1928 та 1929–1931 рр. Систематичні авторські нотатки досконало відтворюють не лише культурно-мистецьку й громадсько-політичну атмосферу, у якій жив і творив В. Винниченко, а являють зацікавленому читачу його унікальний внутрішній світ. Щоденники сповнені великою кількістю побутових дрібниць, інтимних переживань, психологічних роздумів і політичних візій оригінального майстра слова. Видання розраховане на широкі кола шанувальників української та світової літератури, культури та історії. Упорядкування текстів і примітки Ольги Матвєєвої

Видання здійснено за сприяння Комісії Української Вільної Академії Наук у США для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка та Канадського Інституту Українських Студій

ISBN 978–617–7622–13–9 (Том 5) ISBN 978–617–7622–10–8 (Серія) ISBN 978–617–7321–25–4 (МБФ «Смолоскип»)

4

© Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2020 © Канадський Інститут Українських Студій, 2020 © Комісія УВАН у США для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка, 2020 © Матвєєва О., передмова, упорядкування, примітки, 2020 © Смолоскип, видання, 2020

5

6

ЗА ЛАШТУНКАМИ “ПАРАДНИХ ЗАЛІВ” Володимир Винниченко: щоденникові записи 1932–1936 рр. Вихід у світ п’ятого тому “Щоденника” (1932–1936) відомого українського письменника, політичного діяча, мислителя Володимира Винниченка — знакова подія для українського винниченкознавства. Ця книга постає логічним продовженням попередніх видань. Перші два томи авторських систематичних нотаток 1911–1920 рр. та 1921–1925 рр. вийшли друком в Едмонтоні–Нью-Йорку 1980 р. і 1983 р. Майже після тридцятирічної перерви видавництво “Смолоскип” опублікувало у 2010 р. та 2012 р. третій та четвертий томи, присвячені відповідно 1926–1928 рр. й 1929–1931 рр. Редактор, автор вступної статті і приміток до першого тому “Щоденника”, голова Комісії для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка при Українській вільній академії наук у США, професор Григорій Костюк готував до друку всі 41 записники, хоча встиг видати лише перші два томи. Упорядкування текстів і примітки до другого, третього та четвертого томів належать професору Олександру Мотилю. Автори передмов до третього та четвертого томів, академік Микола Жулинський і Сергій Гальченко, ще в кінці 1980-х –на початку 1990-х рр. вивчали архів В. Винниченка, який зберігається в Колумбійському університеті (Архів східноєвропейської історії та культури, або ж так званий Архів ім. Бахметьєва). Це уможливило як детальне ознайомлення з автографами Винниченкових щоденникових записів, так і ґрунтовний аналіз їхніх особливостей у вступних статтях. Г. Костюк запланував видати орієнтовно п’ять томів: I том — від 1911 по 1920 рр., II том — від 1921 по 1928 рр., III том — від 1929 по 1935 рр., IV том — від 1936 7

по 1942 рр., V том — від 1943 по 1951 рр. Однак у процесі підготовки щоденникових записів до друку стало зрозуміло, що кількість томів збільшиться. Тому опубліковані томи мають відмінну від первинного задуму хронологію. Готуючи до друку перший та другий томи щоденників В. Винниченка, Г. Костюк визначив наукові принципи видання: публікувати все без будь-яких цензурних скорочень, переробок, додатків та ін.; тексти записів подавати точно так, як їх занотував автор; зберігати специфіку мови та стилістику В. Винниченка; залишати без змін синтаксичні форми, не властиві українській мові, а також русизми та старослов’янізми. Отже, це видання підготовлене відповідно до принципів Г. Костюка та норм “Правильника видавничої комісії УВАН у США”, затвердженого 6 травня 2001 р. У записниках за 1932–1936 рр., як у попередніх томах, В. Винниченко вдавався до вживання авторських неологізмів, максимального скорочення слів і назв, абревіатур, криптонімів та ін. Наприклад, у рукописі переважно написано літери Щ., Хм., НЗ., ВІ., БІ, ОЛ, ТУ, М., К., РЖ, ЖдЖ, Г., Д., Б., Пр., МК., Чов., Тен., П-к, Таб., Маг. с., Ер. с., Мас., ЛІМ, Рот., ГЯ, Рів. с., БР, Пр., Вт., Нех., обд. та багато ін., що означає: «Щастя», «Хмельниччина», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Бог-Іванище», «Одвертий лист...», «Трудова Україна», Мужен, Канів, радість життя, життя для життя, гімнастика, душ, біг, прохід, морське купання, човни, тенніс, Підсвідомчик, табажизм, магнетичний сеанс, еротичний сон, масаж, «Література і мистецтво», Ротермір, гостра ясність, рівновага сил, безпричинна радість, працездатність, втома, нехіть, обдумування т о щ о . У т а к и х в и п а д к а х у с і р о зш и ф р овані скорочення подаємо повністю, без квадратних дужок. Значення Винниченкових неологізмів та евфемізмів на кшталт «малбюлет», «слабостьон», «чи», «r», «Д.», «Ді», «малюна», «дьона», «егальтруїзм», «Іванище», «Економка», «бабуня», «Дерев’яна Башка» та ін. відображено у примітках до щоденникового тексту. Також щоденники містять різноманітні символічні знаки й геометричні фігури: прямокутники (чорні, білі, на половину або на третину заштриховані горизонтально чи вертикально), кола (білі, з хрестиками, рисками, літерами, цифрами), ромби, квадрати, хрестики, зірочки, пунктирні лінії тощо, які зараз складно розкодувати. Дослідники творчості Винниченка припускають, що письменник вживав їх для позначення слів, настроїв, переживань, самопочуття, подій у житті, філо8

софських або політичних роздумів, матеріалу до якогось твору. Однак логічного зв’язку між цими символами та щоденниковим текстом виявити не вдалося. Слід зазначити, що в окремі дні В. Винниченко відмовляється від нотування чи аналізу життєвих подій, не залишаючи на сторінках щоденника жодного рядка. Для полегшення сприйняття такі дати без записів не відображено під час друку. “Щоденник” В. Винниченка — особливе явище в українській літературі, документ важливого історико-літературного й художнього значення. Слід акцентувати на унікальності, поліфункціональності, широкомасштабності щоденникових нотаток автора, їхній глибокій пізнавальній цінності для вивчення життя та творчості письменника. Кожний том щоденникових нотаток В. Винниченка не лише доповнює та розширює уявлення про художню творчість письменника, його політичні та філософські п о г л яд и , а л е й д о п о м а г а є р о з в и в а т и б а ч е н н я В и н н иченка-іншого. Винниченка як щирої, відвертої та чесної л ю д ини з притаманними йому темпераментом, мотивацією, внутрішніми переживаннями, виявом емоцій, переливами почуттів, мозаїчністю думок, логікою світоглядної еволюції, стереоскопічним аналізом ситуацій,подій, культурних і політичних діячів. Адже, як нотував сам письменник, “щоденник — це помешкання людини з спальнею, кльозетом, с к л я н о чками з ліками, з усим тим, на що у людини йде три чверти її життя”. У щоденниках видатні люди можуть демонструвати “парадні залі, кабінети , лябораторії , але їдальні, спальні, скляночок і кухонь ми все ж таки не бачимо. А тим часом форма показування себе дає підставу сподіватися побачити іменно інтимність, іменно те, що там за парадними залями, що саме служить основою для дій у залях і поясненням всього темного і незрозумілого” 1. Тож поява п’ятого тому щоденникових записів дає можливість ще раз поглянути за лаштунки “парадних залів” Винниченкового тексту, які репрезентує кожна прочитана сторінка його нотаток за 1932–1936 рр. Специфіка “сорокарічних” щоденникових записів полягає у тому, що вони документують, синтезують і дають в и ч е р пну інформацію про Винниченка як романіста, публіциста, драматурга, філософа, політичного та громадського 1. Винниченко В. Щоденник. Т. 2. 1921–1925. Едмонтон – Нью-Йорк, 1983. С. 377.

9

діяча, людину . В і д т а к щ о д е н н и к о в і н о т а т к и в и с в і т л ю ю т ь важливі аспекти художнього доробку письменника, його філософських поглядів та громадсько-політичної діяльності. “Щоденник” варто розглядати не лише як творчу лабораторію митця, але й як художній феномен і своєрідний “претекст” творів письменника. У своїх записах В. Винниченко аналізує складні проблеми, пов’язані з творчою діяльністю, умовами праці, перекладом, редагуванням і виданням літературного доробку; фіксує творчі плани, задуми, імпульси , які стали поштовхом до появи художніх творів; рефлексує над ідеями, темами, концепціями, образами, сюжетами, які покладено в основу художніх і філософських праць, осмислює їхні жанрові особливості2 . Передусім, варто зазначити низку чинників, які регулювали взаємини Володимира Винниченка та суспільства цього періоду та визначали матеріальні обставини його життя й умови побуту. У 1920-ті рр. творчість В. Винниченка була надзвичайно популярна. Письменник регулярно отримував гонорари за постановки своїх п’єс в європейських країнах, а також за видання творів в Україні. Тому митець міг нормально жити й працювати, не відчуваючи матеріальної скрути. У 1930-ті рр. ситуація кардинально змінюється. По-перше, встановлюються тоталітарні режими в Європі (Німеччина, Іспанія, Італія), це зумовило жорстку регламентацію культурного життя. Як наслідок, п’єси письменника зникають зі сцен європейських театрів. По-друге, утверджується тоталітарна система в СРСР, змінюється курс національної політики. Про В. Винниченка як письменника забороняють згадувати, а його твори перестають друкувати. Це призвело до зміни умов та місця п р о ж ивання подружжя. Крім того, після невдалих і безрезультатних переговорів восени 1933 року з представником управділами Торгпредства в Парижі І. І. Радченком щодо повернення в Україну В. Винниченко відчуває моральну втому, апатію, психологічне виснаження. Усвідомивши втрату можливості жити й працювати для колективу на Батьківщині, він починає осмислювати життя на Рів’єрі, мріє про власну ферму: “Все частіше й частіше «живу вже» на нашій 2. Див. детальніше за вид.: Матвєєва О. “Щоденник” (1911-1951) Володимира Винниченка: художньо-онтологічні моделі. Київ : Наукова думка, 2016. С. 8-28.

10

майбутній фермі. Улаштовуємо, прибіраємо, працюємо, вимінюємо свою працю на гроші. Їздимо в авті своєму, а воно — наша хата пересувна, з ліжками, ковдрами, мішками для спання. Ми «в ж е» мандруємо, незалежні ні від кого, ні від ресторанів, ні від готелів, все це в нашому авті” (03.03.1934 р.). А вже на початку жовтня 1934 року письменник із дружиною покидають Париж і переїжджають в село Мужен в окрузі міста Канн. Тут В. Винниченко купляє стару напівзруйновану селянську хату (mas), але, як він сам зазначає, “з добрими, товстелезними стінами, дахом (трохи дірявим) і великими можливостями”. Хутір із великою ділянкою землі, криницею з водою, старою системою поливу, зі старими виноградником та садом після обмірковувань В и н н иченко назвав “Закуток”: “Розуміється, думка майже безупинно, без перерви в’ється круг придбаного притулку. Брудний він, чорний, понурий, старий. Як зробити його чистим, ясним, веселим, молодим? Що саме, як саме робити? Скільки це візьме сил, грошей і часу? І яке ім’я йому дати? Куток? Закуток? Притулок? Затока? Курінь?” (09.10.1934 р.). Після цього розпочинається історія відродження хутора. Письменник реконструює будинок, викидає стару піч, проводить електрику, облаштовує санвузол та ін. Подружжя тяжко працює на городі, саджає виноград, фруктові дерева, баштан, малину, картоплю, жасмін тощо. Догляд за садибою забирає багато часу, відволікає від літературної праці. До того ж родина усвідомлює, що прибутки від продажу фруктів та овочів дозволяють підтримувати мінімальний рівень життя та не компенсують усіх видатків. Після тривалих пошуків роботи Розалія Яківна влаштовується наглядати за хворою леді Ротермір — багатійкою з радяноф і л ь с ь к и м и п о г л я д а м и, — що на кілька місяців забезпечує родині додатковий заробіток. Взаємини між пацієнткою та дружиною письменника висвітлено в щоденникових нотатках за 1936 р. Варто зауважити, що мотив працевлаштування медсестри в палаці хворої мільйонерки згодом перейшов у роман “Лепрозорій” (1938). Щоденникові записи свідчать, що чимало деталей роману (образ медсестри-детектива, образ багатої старої вередливої пані Пужероль та її взаємини з оточенням тощо) ґрунтуються на розповідях Розалії Яківни. Отже, у 1930-ті рр. письменник опиняється не тільки в еміграційній ізоляції, але й в скрутному матеріальному 11

становищі, що зумовлює його песимістичні настрої та не дає повноцінно займатися літературною діяльністю. До того ж ситуацію ускладнює той факт, що твори письменника не доходять до читача, адже їх перестають друкувати. Змістові домінанти щоденникових записів 1932–1936 рр. становлять рефлексії автора над художньою творчістю, малярством, філософією, політикою, покращенням здоров’я, організацією власного побуту та ін. Розгортання найважливішого сюжету стосується Винниченка-творця, тому доцільно звернути увагу на творчі задуми митця в цей період, з’ясувати той спектр фактів, явищ та подій, пов’язаних із творчістю письменника . “Щоденник” цього періоду репрезентативний появою нових авторських ідей, сюжетів, концепцій, що проектуються, знову ж таки, на художню творчість митця. Читач ніби досліджує творчу майстерню В. Винниченка, зазирає до шухляд і полиць, виявляючи нові художні експерименти та проекти. Упродовж 1932 року письменник працює над романом “Нова заповідь”, у якому Виничченко визначає необхідність творення нової моралі, “нової заповіді” для організації л ю д с ь к о г о ж и т т я : “«н о в а з а п о в і д ь »: р о б и с а м т е , щ о п р о п о в ідуєш” (10.08.1932 р.). Актуалізовані у цьому творі проблеми В. Винниченко осмислює на сторінках щоденника, критикуючи як капіталістичний, так і комуністичний лади й шукаючи альтернативні моделі соціального буття. У цьому контексті актуалізується ідея світового громадянства, створення Сполучених Держав Землі. Адже письменник неодноразово зазначає в своїх нотатках наміри “влитись у всю планету, стати її фактичним громадянином, підданцем Землі”, бути “членом партії всіх трудящих всієї планети” (15.03.1932 р.). Крім того, В. Винниченко у щоденникових записах 1932 р. прогнозує неминучість війни, уважаючи єдиним способом забезпечення вічного миру на Землі “об’єднання всього світового господарства в єдиний, свідомо, пляномірно складений організм” (15.08.1932 р). Йдеться про спільний економічний ринок, єдиний світовий колектократичний спосіб господарювання як шлях уникнення війни та забезпечення світового миру. Сподівання письменника опублікувати цей твір у видавництві “Рух ” виявилися марними . У грудні 1932 року він о т р имує листа, у якому висвітлюється причина відмови друкувати його роман. Зокрема, йшлося про “недолік” у першому розділі, позаяк митець нібито репрезентує “хибні 12

міркування про роботу Комінтерну” 3 . Варто зауважити, що другу редакцію роману В. Винниченко закінчив аж 1947 року, переклавши його французькою мовою разом із дружиною. А в квітні 1949 року цей переклад було надруковано в паризькому видавництві (Nouveau Commandemant. Paris: Editions des Presses du Temps Present). Французька критика прихильно поставилася до цієї книжки. Згодом Винниченка нагородили за цю працю почесним дипломом і срібною медаллю 4 . Відповідно до щоденникових записів 1932 року, у В. Винниченка з’являється задум нової праці, він починає осмислювати її назву, робить окремі нотатки з позначками “ОГ”, тобто “Одинадцята година”. Згодом автор намагається обрати назву серед варіантів — “Одинадцята година” або “Радіогармата”, про що свідчить запис від 11 січня 1933 р. Вочевидь, Винниченко тривалий час обмірковує задум та засадничі ідеї цієї праці, позаяк митець повертається до неї в 1 9 3 5 р о ц і : “ П о ч а т о к Н о в о ї П р а ц і . («Б о г - І в а н и щ е »? «Радіо-Гармата»?) Господь Бог Іванище — 3 1/ 2.”. Зрештою називає твір “Вічний імператив” із підзаголовком “Бог Господь Іванище. Історичний роман майбутнього” (1936). У цьому творі письменник висвітлює проблему “Іванище” (Колективу) та “Я”, тобто “Ми” та “Я”. У “Щоденнику” Винниченко формує цей колективний образ так: “Іванище — це велетенське Страховище з мільярдами помацок, клітинок, найскладніших органів, всевидючих очей, всечуючих ух, всесутнє, всемогутнє, всежорстоке і всеблаге, всемстливе і всемилостиве, всеправдиве й всебрехливе. Воно є н а й в ище знання і найдурніша забобонність, святість і гріх, ганьба й чеснота. Воно є джерело всіх цінностів, всіх якостів, всіх приваб і огидностів життя. Воно є джерело життя і смерти людини. Без Іванища нема нічого, порожнеча, нуль” (22.07.1935 р.). Автор зосереджується на досягненні гармонії між колективом та індивідом, трактує встановлення такої рівноваги між “ми” та “я” власне як закон природи. Цей закон і є “вічним імперативом”. У контексті конфлікту між комунізмом та капіталізмом В. Винниченко у своїх нотатках актуалізує концепцію акордизму, основою 3. Цит. за вид.: Володимир Винниченко: у пошуках естетичної, особистої і суспільної гармонії : зб. ст. Нью-Йорк, 2005. С. 228.

4. Див. детальніше за вид.: Винниченко В. Нова заповідь: роман / післямова Г. Сиваченко. Київ: Знання, 2011. С. 341.

13

чого є зміна способу людського буття на засадах повної гармонії колективного та індивідуального , встановлення світового громадянства, відновлення зв’язку з природою, харчування сирою рослинною їжею. Відомо, що протягом 1932–1936 рр. В. Винниченко друкувався у французьких літературних журналах та брав участь у міжнародних літературних конкурсах. Головна умова о д н ого з них була такою: інтернаціональність теми твору 5. Попри сумніви та вагання автора, висвітлені на сторінках щоденникових записів цього періоду, роман “Вічний імператив” було підготовлено, перекладено й подано на конкурс (Париж, 1936). Не вірячи в свою перемогу, Винниченко аналізує причини відмови: політичні погляди журі та його склад, протекція для когось , вади самого твору чи його антидиктаторський зміст тощо. Зрештою, рукопис “Вічного імперативу” повернули, що розчарувало В. Винниченка. Перемогу на конкурсі отримала французька письменницяфеміністка Луїза Вейс за роман на соціальну тему. Варто також наголосити, що в цей період митець працює над романом “Хмельниччина”, про задум якого В. Винниченко пише ще в 1926–1928 рр. Тоді він навіть хотів поїхати в Україну, щоб ретельно вивчити історичні джерела тієї доби. Упродовж 1933 року письменник знову активно студіює історичні матеріали, намагається налагодити епістолярний діалог з Науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка для уточнення біографічних даних “дійових осіб” Хмельниччини та для здобуття мапи тієї доби. В. Винниченко розпочав написання історичного роману 9 липня 1933 р. Однак цей твір так і не закінчив. Нині текст та матеріали до нього зберігаються в архіві Української вільної академії наук (УВАН). Про складнощі творчого процесу, що очевидно й перешкодило завершенню праці, письменник написав у “Щоденнику” таке: “Досить важко робити цю роботу — стисненість і обмеженість історичними фактами” (08.11.1933 р.). У цьому контексті актуально згадати ще один творчий штрих — імовірно незакінчену книгу “Посмішка”, хоча щоденникові записи (9–10.03.1933 р.) свідчать про написання до неї першого оповідання “Міко”, котре письменник читав Розалії Яківні як головному рецензентові.

5. Цит. за вид.: Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. Нью-Йорк, 1981. С. 44.

14

Окремий пласт щоденникових записів пов’язаний із романом “Сонячна машина”. Слід згадати драматичну історію його опублікування, позаяк твір подолав низку перешкод, поки потрапив до рук українського читача. У щоденникових записах 1920-х рр. письменник неодноразово фіксує складну, довгу та суперечливу історію видання твору. В. Винниченко болісно реагує на рецепції сучасниками його роману, іноді в митця складається таке враження, “ніби якась недобра (чи добра?) містична сила всякими способами перешкоджає виданню «Соняшної машини» на будь-якій мові, навіть на українській”: “...Три роки вже як роблю всякі заходи і нічого не можу вдіяти. То те, то се стає на перешкоді, — то політичний момент, то національний, то соціальний, то особистий, то психологічний” 6. Зокрема, Винниченко мав на увазі такі факти: Державне видавництво України “боїться” реакції Москви, тому повертає рукопис роману (книгу, “краще якої ніколи в житті не читало”!); не виходить залагодити справу з написанням передмови до французького перекладу Ґеорґом Брандесом, а згодом і Роменом Ролланом (хоча “річ сподобалась”!); соціалістичні видавництва не можуть видавати, “бо бідні”. Після довгих поневірянь та узгоджень з Харковом та Москвою тритомний роман “Сонячна машина” був підготовлений до друку у видавництві “Рух”. У 1933 році В. Винниченко знову планує перекласти роман французькою мовою й опублікувати його в іноземному видавництві. Однак налагодити співпрацю з французькими видавцями було досить складно, адже референтами стосовно слов’янських літератур призначали, як правило, росіян, котрі характеризували письменника або як комуніста, або як націоналіста. У цей же час письменник розмірковує над виданням філософсько-етичного трактату “Щастя (листи до юнака)” (перша назва “Книга про щастя”), що його В. Винниченко написав у 1928–1930 рр. У щоденникових нотатках 1932 року письменник наївно сподівається, що з опублікуванням трактату “Щастя” усі “непорозуміння буде знято” і йому не тільки дозволять повернутися на Батьківщину й займатися літературною працею, але й допустять до громадсько-політичної діяльності. З цією метою В. Винниченко надсилає рукопис твору заступнику Наркомату освіти Олександру Полоцькому, листується з Юрієм Тищенком, Юліаном 6. Винниченко В. Щоденник. Т. 3. 1926–1928. Київ, 2010. С. 169.

15

Б а ч и нським, також шукає підтримки в Анрі Барбюса, Ромена Роллана та ін. Однак вжиті заходи не допомогли письменникові втілити наміри в життя. Про задум створити ґрунтовну працю, присвячену проблемі щастя, сигналізують репрезентовані в “Щоденнику ” кінця 1920-х рр. перші дефініції цього поняття, які стають справжнім кодом для пошуку рецепту щастя в художніх творах: “закон усього живого — прагнення щастя”, “щастя — рівнобіжна рівновага сил”, “щастя — дієва гармонія сил”. У цей же період Винниченко студіює праці про щастя давньогрецьких учених, західних і східних філософів та письменників: Епікура, Анрі Пуанкаре, Артура Шопенгауера, Жюля Пайо, Жана Фіно, Анатоля Франса, Будди та ін. Згодом ідеї філософсько-етичного трактату “Щастя (листи до юнака)”, послужили матеріалом для написання “найбільшої спадщини життя” “Конкордизму”. З 10 серпня 1936 року автор систематично обдумує “Конкордизм”» у “Щоденнику” як новий проект, нову працю. А вже 15 вересня В. Винниченко розпочинає писати доповідь “Щастя і конкордизм”, котру планував виголосити перед різними п о л іт и чними угрупуваннями в Празі. Митець щиро вірить у н е о бхідність проголошення доповідей з метою поширення ідей конкордизму, організації конкордистської партії, о п р ац юв а нн я “ Щ а с т я ” з г і д н о з ф і л о с о ф і є ю к о н к о р д и з м у , поїздки до Америки з тематичними лекціями за підтримки Федерації українських робітничих і фермерських організацій (ФУРФО) та ін. Основу конкордизму становлять Винниченкові ідеї, пов’язані з пошуками сутності, джерел і засобів досягнення людського щастя. Письменник намагається визначити щастя як щось незмінне, статичне, стале, бо всі людські цінн ості відносні й умовні: краса, огидне, мораль, гріх, добро, зло, правда, брехня здатні зазнавати реформувань та взаємоперетворень одне в інше. Володимир Винниченко не визнає абсолютних моральних постулатів: “сучасне життя [...] струсить багато старих, поважних доктрин і істин”, котрі зруйнуються, “як дитячі хатки зліплені з піску” (10.04.1933 р.). Тобто, письменник намагається виявити перманентні джерела щастя. На його думку, таким постійним критерієм постає закон рівноваги й гармонізації сил. Отже, фундаментальною вважається “формула щастя як рівноваги сил, як стану відношення сил, а не їхніх якостів і кількости” (10.04.1933 р.). В. Винниченко констатує, що сила, 16

радість, краса, гроші, здоров’я, духовність — ні всі разом, ні кожна категорія окремо не забезпечують щастя, якщо вони не врівноважені між собою. Такі складові здатні формувати рецепт щастя за умов відповідного співвідношення, адже “брак щастя” — це “кривовага”, “непогодженність сил”, а отже, порушення “універсального, всесвітнього закону” (07.09.1932 р.). В. Винниченко акцентує, що щасливе життя можливе завдяки рівновазі внутрішнього світу людини, бо існує ще один важливий закон буття — “закон гармонізації сил у нас” (19.08.1932 р.), “гармонічність усіх здорових сил людини, закон погоджування всіх сил її є явище натуральне” (02.05.1936 р.). Лише після зцілення внутрішньої реальності й відновлення балансу позитивних переживань та здорових сил індивід може поглянути за межі власного буття. Тому необхідно займатися “розвитком і задоволенням здорових, нормальних сил, постійним погодженням їх у собі“ (02.05.1936 р.). Згідно з дефініцією щастя, рівноваги необхідно досягнути не лише у внутрішньому світі людини, але й між людиною й природою. Індивід має інтегруватися в природне середовище, відновити зв’язок з природою, бо “з того часу, як людина почала вважати себе за царя природи, вона загубил а б л и з ь к і с т ь і р і д н і с т ь з с а м о ю п р и р о д о ю ” (11.08.1932 р.). У щоденникових нотатках письменник критикує ідею прогресу “блискучої”, “високої”, “розквітлої” цивілізації: “...А справжній прогрес? [...] Чи дійсно ж можна назвати прогресивною ту добу людства, коли десятки мільйонів його живуть у постійному голоді, в страху, паніці й одчаю за своє існування? Чи не нижче така доба за добу первісної хащі, коли напевне такої незабезпеченности, такої безнадійнос т и не було? Чого ж варті всі досягнення науки, техніки, філософії, мистецтва, всього того, чим пишається сучасна доба, коли вона не зугарна задовольнити елементарні потреби людини, коли для мільйонів людей існування первісної людини в диких лісах і печерах уявляється недосяжним щастям і цілковитою неможливістю?»” (29.08.1932 р.). В. Винниченко закликає бути органічною частиною природи, що корелює з поглядами прибічників натурфілософської течії, які проповідують гармонійне співбуття людини й природи: “Чого здорова, нормальна людина почуває таке 17

зворушення, ніжність і радість, коли з міста попадає с е р е д ч и с т о ї п р и р о д и ? Т о г о , щ о в о н а п о п а д а є д о д о м у” (03.07.1934 р.). Прагнення гармонії як засадничої константи буття письменник проектує на взаємини індивіда з колективом: “І індивідуальна, і колективна сила — обидві законні й нормальні. Їх треба погодити, згармонізувати, об’єднати в одному с у ц і л ьному струмі життя й дії” (15.09.1932 р.). В. Винниченко вважає інстинкт громадськості й колективізму основним каталізатором соціальної адаптації та соціальної активності індивіда: “Наші соціяльні акти це наші духовні діти, які ми родимо й лишаємо по собі на землі. І тут знову підтверджується закон гармонізації сил у нас, особистий інстинкт і інстинкт роду тут зливаються” (20.08.1932 р.). Отже, письменник інтерпретує узгодження індивідуального й колективного як умову щасливого буття, позаяк “щастя зовсім не еґоїстичне, справжнє щастя, навпаки, цей стан зараз же має тенденцію зливатися з чуттям колективу” (02.05.1936 р.). Зважаючи на ідею погодження особистісних і колективних інтересів для досягнення щастя-гармонії, у щоденникових записах 1930-х рр. письменник осмислює можливість створення конкордистської комуни з відповідною системою суспільних відносин і моралі : “Міркування про дитячу колонію і конкордистське виховання з дитинства. Тут же конкордистська комуна — зразок конкордистського буття. Дайте хоч кільком десяткам бідних Іванів можливість пізнати справжнє людське буття. Посіяти насіння віри в можливість щастя на землі. […] їм, оцим бідним Іванам, потрібний оцей зразок можливого життя людей” 7 . Ідею організації конкордистської комуни слід розглядати як один із Винниченкових утопічних експериментальних проектів, альтернат и в н и й проект щасливого буття індивідів у колективі, можлив і с т ь і спробу програмування не лише індивідуального , але й загальнолюдського щастя. У контексті концепції конкордизму В. Винниченко актуалізує проблему здоров’я, позаяк “людство — виразно хворе, хворе на тисячелітню, хронічну хворобу” (09.09.1932 р.). Засаднича мета — “зробити з людства фруктоїдів замісць трупоїдів, якими вони були з пелюшок своєї свідомої історії” (09.08.1935 р.). На думку письменника, необхідно пере7. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, ф. 171, од. 68, арк. 43.

18

будувати передусім індивідуальне буття, змінити власний спосіб існування, а згодом поширювати ідеї серед колективу. Початкова точка — відновити зв’язок із природою та змінити спосіб харчування, адже “ідея натуризма це є до великої міри поезія, себто ідея гармонії, рівноваги фізичних сил людини” (23.07.1932 р.). Запис про “початок фрукторьянського режиму” письменник робить 14 липня 1932 року. Він щиро вірить , що фрукторіанство та сироїдіння відновлять стан бадьорості, сили, енергії, гарного самопочуття. Крім того, В. Винниченко з дружиною дотримуються посту: спочатку від двох діб (27–28.08.1934 р.), згодом до 8 днів (24–31.01.1936 р.). Письменник не тільки на практиці веде здоровий спосіб життя (кидає курити, хоча наслідки табажизму ще довго впливають на психологічний і фізичний стани; харчується рослинною їжею; відмовляється від алкоголю; займається спортом, лікувальною гімнастикою тощо), але й вивчає теоретичні аспекти цього питання (ідеї натюризму, розробл е н і б р а т а м и - л і к а р я м и Д ю р в і л я м и ; к о н ц е п ц і я ш в е й ц а рського лікаря-дієтолога Максиміліана Бірхер-Беннера; терапевтичний метод автосугестії Еміля Куе; теорія маздазнан про дієтологію та кулінарію Отто Ханіша та ін.). Концепція конкордизму оприявлює філософічність мислення письменника у сторінках щоденникових записів. Його нотатки увиразнюють талант В. Винниченка як аналітика, синтетика, публіциста, філософа. Акцентування на філос оф і чності як одній із особливостей авторського мовом и слення не випадкове, адже зі сторінок щоденників ніби “проростають” цілі філософські побудови та конструкції. Можна виокремити такі ідеї, які становлять основу В и н н иченкових поглядів : ідея актуалізації вітальності, бо єдиним джерелом реформованого буття постає інстинкт життя, його втілення з максимальною силою та повнотою: “треба, щоб ми жили, щоб ми страшенно боялися зникнути, щоб ми захищалися з усієї сили проти всякої загрози нашому життю, щоб ми підтримували те, що зветься життям” (12.06.1934 р.); ідея заперечення християнської догматики та моралі в умовах кризи культури християнства, бо “нічого з потойбічного існування людині не відомо (не рахуючи тих релігійних вигадок про пекло і рай, які, мабуть, до певної міри є відобраз цього самого страху [смерти] в свідомості)” (12.06.1934 р.); теорія релятивності, відносності всіх істин і цінностей в умовах заперечення метафізичного дуа19

лізму категорій: “Поділ світа на бога і дьявола поклав початок і всьому іншому дуалізму: моральному, естетичному, науковому. Душа і тіло; чеснота і гріх; матерія і енергія, — поскільки раніше бог ніяким чином і ні при яких умовах не міг переходити в дьявола, так і всі інші категорії лишалися непорушними. Але процес конкордизму почина ставати п о м і тним для людської свідомости і потрохи бог почина зливатися з дьяволом. І через те всі інші категорії теж починають губити свою задубілість і теж зливатися зо своїми протилежностями в законі релятивности” (26.02.1936 р.); поглиблення ідеї “чесності з собою” з метою подати її “в розвиненому, вивіреному, вдосконаленому вигляді”, тобто вже як основи для нової моралі, “нової заповіді”, бо людині необхідно “свідомість, думку провадить у чуття, у волю, в дію” (12.06.1934 р.), а “нова заповідь” і означає бути “чесними з собою, тобто логічними, послідовними до кінця” (27.08.1934 р.); розроблення концепції доброзичливого, “любовного”, егоїзму: “Погодження особистої й чужої втіхи, моя приємність та користь повинна бути приємністю і користю другої людини. Чи краще так: якщо хочеш мати розвагу, добру приємність, таку, яка не дає потім нудьги втоми, присичення, отруєння або чогось подібного, зроби кому-небудь щось приємне і корисне. Роби без ніякого бажання компенсації за це, похвали чи чогось такого. Ні, тільки ради своєї приємности в’явити приємність другої людини од твого вчинка” (28.10.1936 р.); осмислення категорії сміху як самотерапевтичного прийому, позаяк “сміх є найкраща реакція на всі штовханини життя. Сміх, — кажуть останні висліди науки, — є ознака здоров’я і найкращий засіб лікування” (04.08.1936 р.). Так В. Винниченко, шукаючи взаємозв’язки між різнорідними елементами, проектує складну філософську конструкцію, яка водночас твориться, корегується, модифікується, втрачає або набуває ознак герметичності, ніби “виростає” на очах читача його записів 1932–1936 рр. Автор програмує стратегії, шукає алгоритми, визначає поняття, вибудовує ієрархії, переосмислює й формує категоріальні сітки (життя–смерть; здоров’я–хвороба; егоїзм–альтруїзм; природа– релігія; індивідуальне–колективне; конкордизм–дискордизм), апробуючи це на концептуальному рівні. Такий підхід дає можливість читачеві бути ніби співавтором великого, “живого”, складного й динамічного експериментального процесу.

20

Ще одний творчий аспект “Щоденника” пов’язаний із малярською спадщиною В. Винниченка. Щоденники 1930-х рр. не лише виявляють сутність поглядів письменника на малярське мистецтво, модерні мистецькі течії 1920-х рр., але й допомагають розкрити психологічні особливості його живописної творчості, оскільки для Володимира Винниченка малярство в муженський період життя стало постійним заняттям та джерелом натхнення. Зосередження на образотворчому мистецтві зумовлювали два засадничі чинники: помітний вплив французького мистецького середовища, в якому письменник перебував в 1920-ті рр., спілкуючись із представниками паризької колористичної школи (Еколь де Парі), та втрата читача через відсутність можливості друкувати літературні праці в 1930-ті рр. У щоденникових нотатках Винниченко фіксує кількість часу, присвяченого малюванню, а також часто описує теми картин: “Пейзаж, річка”, “Осінній пейзаж”, “Річка ранньої весни”, “Пейзаж на гори Esterel”, “Анемони на каро”, “Пейзаж у тумані ”, “Пейзажі в інеї ” та ін. Джерелом творчих інтенцій була природа, яка надихала перетворювати реальні емоції і враження у барви на полотнах: мальовничі береги Сени, острів Леван, пейзажі Провансу, краєвиди Мужена та його околиць, гори Естерель та ін. Також щоденники рясніють і словесними пейзажами: “Прохід у Mougins. Хмарно було, але велич пейзажу все ж таки й сьогодні була. В густій, сірій тьмі долини розсипалось у безладі намисто сріблястих перлів. Подекуди навіть шматочки разка видно було, чотирі-п’ять перлин рівненько нанизані й обірвані. Вгорі над намистом висока темність, погнута, помнята, а за намистом чорні контури клаптів гір” (31.10.1935 р.). Хоча В. Винниченко не намагався популяризувати власні політичні погляди через малярство і в основному працював у жанрах портрету, натюрморту, пейзажу, краєвиду, однак його щоденники відображають і такі творчі задуми, як-от: “Малюнок: робітник у майстерні. М’язисте, сильне тіло, руки розгинають підкову. Трудно виявити оце напруження м’язів” (3.11.1933 р.); “Теми картин:1) Його Вел и чність Пролетаріят. Володар світу. Мантія — дим заводів. Покірність і упокоренність попередніх владик. 2) Бог — Колектив — Гурт. Багатообличчне колосальне сяйво. Індивид навколюшках. Земля – Планета” (04.04.1934 р.) та ін. На початку 1933 року Асоціація незалежних українських м итців (АНУМ) запрошує письменника до участі у IV виставці, 21

котра відбувалася у Львові (грудень 1933 – січень 1934 рр.), у будівлі НТШ. З приводу представлення малярс ь к и х р о б і т на виставці Володимир Винниченко листується з Павлом Ковжуном. У “Щоденнику” за березень 1933 рік В. Винниченко зазначає, що планує надіслати до АНУМ чотири картини : “Автопортрет ”, “Після війни ”, “Все , що лишилось ”, “Весняні квіти”. Однак, імовірно, за рекомендацією Миколи Г л у щ е н к а , н а м и с т е ц ь к о м у з а х о д і б у л о р е п р е з е нт о в ан о лише три олійні малюнки В. Винниченка : “Автоп о р т р е т ” , “Квіти” і “Пейзаж”, про що зазначено і в каталозі. Галицька критика не сприйняла малярський доробок письменника, деякі періодичні видання засудили Винниченкову участь і навіть вимагали, щоб його полотна були позбавлені можливості експонуватися. Звичайно, така реакція української г р о м а д с ь к о с т і в Галичині була пов’язана передусім з політичними поглядами та акціями письменника, але аж ніяк не із оцінкою чи якостями його картин 8. У щоденникових н о т а тк а х м и т е ц ь з а з н а ч а в , щ о д в а й о г о м а л ю н к и х о т іл и придбати: “Квіти” — прихильниця літературної творчості, а “Автопортрет” — робітниче товариство. Однак обидві картини повернули, що дуже його засмутило. Наступна змістова домінанта “Щоденника” — штрихи з еміграційного політичного життя письменника, інтерпретація ним світових політичних тенденцій та подій в Європі та СРСР протягом 1930-х рр. Адже, за словами митця, “навіть цілковита рівновага сил, себто щастя на безлюдному острові не може задовольнити людину з правильно розвиненими інстинктами. Без можливости хоч би розповісти Іван и щ у про своє щастя це саме щастя губить значну частину своєї вартости. Без Іванища губиться рівновага сил, бракує чогось, що дуже важить у життю людини” (17.02.1936 р.). Щоденникові записи сповнені роздумів про балансування між літературою та політикою, намаганнями зробити вибір на користь тієї чи іншої сфери, однак все ж таки в житті В. Винниченка ці два вектори діяльності постійно переплітаються. Індикаторами політичної активності письменника цього періоду були підтримання зв’язків з українською еміграцією, а також письменниками, культурними та політичними 8. Див. детальніше за: Володимир Винниченко – художник [Текст] : альбом / упоряд. С. Гальченко, Т. Маслянчук. Київ : Мистецтво, 2007. 224 с.

22

діячами, видавцями (Юрієм Тищенком, Никифором Григоріївим, Антіном Коршнівським, Констянтином Станіславським, Володимиром Кедровським, Володимиром Дорошенком, Миколою Глущенком, Павлом Ковжуном, Юліаном Бачинським, Андрієм Жуком, Михайлом Рудницьким, Василем С і м о в и ч е м , Ф е д о р о м Д у д к ом, В о л о д и м и р о м Л е в и ц ь к и м , А н т ін о м К р у ш е л ь н и ц ь к и м , Ф е д о р о м Д а н о м , Д а н и л о м Лобаєм, Григорієм Довженком та ін.); ознайомлення з радянською пресою (“Последние новости”, “Дни”, “Комуніст”, “Радянська література”, “Социалистический вестник”, “ Б ю лл е т е н ь о п п о з и ц и и ” т а і н . ) ; е п і с т о л я р н и й д і а л о г із редакціями періодичних видань та видавництвами щодо друку публіцистичних статей і творів (“Трудова Україна ”, “Народня воля”, “Правда”, “Рух”, “ДВУ”, “Література і мистецтво” та ін.); спілкування з дипломатичними представниками в Парижі тощо. Письменник уважно стежить за ситуацією в Україні, болісно реагує на самогубства Миколи Скрипника та Миколи Хвильового, смерть Василя Стефаника, Голодомор 1932– 1933 рр., згортання курсу українізації (про що дізнається з преси). Перебуваючи в еміграційній ізоляції, В. Винниченко постійно розмірковує над буттям української нації та її відродженням, повертається до осмислення революційних подій 1917–1921 рр., часто згадує про Батьківщину. Ці спогади сповнені ностальгії, туги, суму, глибокої печалі: “Гострі пасма листя ввесь час нагадують Україну і здається, що от-от звідти заквака жабка” (18.08.1935 р.); “Кожен день є тиха насолода буттям. От пливе, як Дніпро, велична, широченна тиша. Не мертва, не грізна, не задушна. Жива, ясна, блаженна, помережана легким щебетом, далеким скриком авта, оксамитним гуркотом кара, ніжним-ніжним тьоньканням якоїсь істоти (одні кажуть — птиця, другі — жаба). Я пливу в цій тиші, як на хвилях теплого, рідного, любовного Дніпра. Від блаженства нічого робити не хочеться і клопіт одстає, відпадає як камінці від скла. «Життя — для життя, а життя — прекрасне». А щастя є «безпричинна радість»” (26.05.1936 р.). Власне, любов до України постає каталізатором постійних пошуків письменника. Образ України в період еміграції не залишається на периферії, продовжує домінувати в щоденниковому тексті, межуючи з площиною філософських рефлексій. Національна ідея як визначальна та самодостатня координата поглядів автора”, як константа його мислення, як джерело самоідентифікації та 23

самопрезентації водночас інтегрується в переформатований філософський конкордистський проект, підґрунтям якого є ідеї щастя, світового громадянства, миру, самостійності України в складі Планетарної Федерації Країн. В. Винниченко стежить за діяльністю СРСР на міжнар о д н і й а р е н і ( в с т у п д о Л і г и Націй 1934 р.; дипломатичні взаємини з іншими країнами та ін.), а також внутрішньою п о л і т икою (І Всесоюзний з’їзд радянських письменників у Москві 17.08–01.09.1934 року; прийняття “найдемократичнішої” Конституції 1936 р., яка неофіційно називалася “Закони Сталіна” або“Конституція соціалізму, що переміг”; судовий процес над троцькістсько-зінов’євською опозицією, унаслідок якого ліквідували 16 партійних працівників, звинувачених в антирадянській змові та ін.), ретельно фіксуючи, коментуючи та аналізуючи ці факти в щоденникових нотатках. У своєму щоденнику В. Винниченко розмірковує про політику ВКП(б) та її еманацію в Харкові в КП(б)У: “Хв о р і с т ь в СРСР є, то тут, здається, сумнівів немає ні в кого. Центр хвороби в Політбюрі ВКП” (15.09.1932 р.). Записи 1930-х рр. конденсують та увиразнюють позицію Винниченка-політика, який констатує суперечності між теоретичними постулатами соціалізму та більшовицькою практикою: “Брехня, обдур, цинизм, нахабство “ будівників соціялізму” в СРСР стають мені вже такі нестерпні й очевидні, що немає сили спокійно читати про їхні акти. Дійсно, це історично-світове явище: ніколи ніде на світі не було такого страшного лицемірства й обдуру всього світу” (27.08.1935 р.). У 1910– 1920-х рр. рушієм політичних поглядів письменника була концепція “всебічного визволення”: на його думку, соціальне визволення мало уможливити й національне відродження. Однак непослідовність “будівників соціалізму”, розрив між теорією та практикою, відсутність етики комунізму спричинили глибоку дисгармонію, “нечесність з собою”, “ з л о ч и нс т в о с у п р о т и т и х с а м и х р е в о л ю ц і ї , с о ц і я л і з м у ” (12.09.1933 р.). У 1930-ті рр. погляди В. Винниченка еволюціонують . Письменник глибоко усвідомлює, що проект соціального визволення та національного відродження не можна реалізувати, адже соціалізм перероджується в свою протилежність, він запрограмований на перетворення в тоталітарну систему. Критикуючи концепцію “всебічного визволення ” 24

в її тоталітарній проекції, В. Винниченко визначає альтернативні моделі соціального та національного буття, які пов’яз у є з ідеями конкордизму. Письменник прагне за допомогою різних способів — політично, літературно-художніми творами, філософськими та публіцистичними працями — просувати справу “цілковитого відродження нашої нації”. У цей період письменник пише такі публіцистичні статті “За яку Україну” (1934), “Одвертий лист до Сталіна і Політбюра ВКП” (1935), “Мета і засоби” (інша назва “За об’єднання всіх сил національного колективу”, 1936), “Біографічні дані” (1936), у я к и х в и с в і т л ю є в л а с н і п о л і т и ч н і п о г л я д и , о с м ислює явище сталінізму як контрреволюцію, критикує діяльність Політбюро ВКП(б) і політику зросійщення, заявляє про розрив з більшовиками й свою ідейну переорієнтацію на платформі “світового громадянства”, визначає шляхи національного розвитку, обґрунтовує ідеї консолідації сил українського народу й скликання Національного Конгресу, з позицій “громадянина Землі” осмислює щастя у політичному вияві передусім як гармонію національних сил, що діалогізує з ідеями конкордизму. У цьому контексті постає важливий момент, пов’язаний з ідеєю скликання Українського Національного Конгресу, яка виникла на початку 1936 року в середовищі еміграційних кіл й була підтримана робітничими організаціями США та Канади. Ця акція української еміграції привернула увагу В. Винниченка, який сформував програмову статтю, у якій обґрунтував необхідн і с т ь консолідації всіх сил національного колективу. В. Винниченко не бере активної участі в політичному житті Європи та світовій політиці.Однак він цікавився іноземною пресою, стежить за подіями в європейських державах, детально нотуючи та аналізуючи їх у щоденникових записах. Так, письменник вже на початку 1930-х рр. прогнозує війну, розглядаючи її як вияв хвороби, кривовагу сил, а отже, форму дискордизму; засуджує згубну політику диктаторів (Гітлера, Муссоліні, Горті) та фашистський режим; цікавиться Міжнародним конгресом прогресивної громадськості світу, скликаним для боротьби проти фашизму та імперіалістичної війни (Нідерланди, 27–29.08.1932 р.); ситуацією на Далекому Сході (Японія, Китай); осмислює трагічні події “фашистського путчу проти Республіки” (Париж, лютий 1934 р), вибори у Франції 1936 року, страйковий рух, утворення синдикатів та ін.

25

Життєвий, творчий та політичний шлях Володимира Винниченка схожий на “путь на Голгофу”. Кожен том “ Щ о д е нника” не тільки виявляє феномен письменника, способи його мислення й художнього письма, а й репрезентує новий та якісно інший етап життя й творчості. У п’ятому томі ми маємо змогу побачити “найінтимніші записи думок” письменника, який навіть у несприятливих умовах еміграційної ізоляції невпинно продовжує шукати рецепт власного та всезагального щастя, керуючись принципом “чесності з собою”. Можливо, зазирнувши за лаштунки “парадних залів” життя і творчості В. Винниченка, який знову й знову “готов іти на Голгофу” в пошуках гармонії з собою й оточенням, наш читач надихнеться сформулювати власний рецепт щастя. Ольга Матвєєва

26