10
Липень 2010
Історична поезія на рейках масліту Здається, найбільша проблема «живих класиків» З одного боку, нове покоління можна зрозумі полягає якраз у їхньому довголітті. Змінюються ти, бо ж спілчанський пафос і солодкі уславлення політичні обставини, смаки читачів — і вже вчо викликають ідіосинкразію у будь-якої здорової рашній «голос покоління» звучить не досить ак людини з почуттям гумору. З другого боку, якщо туально, в його словах прискіплива публіка вба поколінню старшому й певній частині поколін чає численні повтори, уважно стежачи, на чиєму ня молодшого таки справді потрібен національ він тепер боці і скільки отримав нагород та гро ний пророк, то, як на мене, Ліна Костенко більше шових премій. Великою пільгою для митця є по придається до цієї ролі, аніж будь-хто з сучасно мерти молодим і від руки режиму — здається, це го українського політикуму чи мистецького бо твердження актуальне в усі часи. Принаймні до монду. ки письменники самі претендують на роль сим Не наведу конкретних цифр, але зі щоденної волів нації або доки їх такими роблять вдячні ша практики знаю, що вірші Ліни Костенко мають по нувальники. пит і в книгарнях, і в бібліотеках; на їх матеріалі У випадку Ліни Костенко ці міркування наби ідеально з’ясовуємо, чим метафора відрізняється рають особливої гостроти через численні супе від порівняння; вони зрозумілі якнайширшим ма речки, що супроводжували її 80-річний ювілей. сам читачів — зрозумілі так, як бесіда з більш обі Не допомогла й тривала мовчанка поетки — не знаною людиною, котра проте говорить доступ доброзичливці у ній вбачали навіть ознаку гор ною мовою. дині: ми тут бабраємося в літературному проце Поява «ювілейного» видання роману у віршах сі, а Костенко, бачте, понад тим усім. Святкування «Берестечко», звісно, віддає данину авторові і да ювілею, котре навіть не відбувалося окремо, а бу ті — не даремно поетка зізналася, що це чи не ло задеклароване як презентація нового видання перша книжка, оформленням якої вона задово роману «Берестечко», зібрало, за одностайними лена. Ілюстрації Сергія Якутовича відтворюють відгуками, таку кількість присутніх, що їх не під колорит доби і водночас дозволяють дивитися силу було б зібрати жодному іншому сучасному на неї крізь призму сучасного мистецтва; статті авторові, — а проте це теж було перетворено на Івана Дзюби та Володимира Панченка подають мінус: хіба організатори не могли знайти більшо зразки критичної рецепції творчості Ліни Костен го приміщення, примусивши людей товпитися ко, а диск із записом роману у виконанні Петра одне в одного на голові? «Для чого було аж так Бойка не лише свідчить про впевнену ходу новіт прогинатись під Ліною Костенко?» — запитує Ан ніх технологій, а створює романтичну ілюзію го дрій Бондар, говорячи від імені нового покоління, лосу гетьмана Богдана Хмельницького, котрий є до якого голос старої поетки вже не промовляє, головним персонажем роману. а будь-які спроби нав’язати «ідола» викликають Власне, весь текст становить собою монолог — закономірний спротив. сповідь Хмельницького у безлюдній фортеці, куди
Рецензія
він потрапив після поразки під Берестечком. Як у всіх своїх епічних творах, Ліна Костенко не тво рить одновимірного образу: гетьман для неї є не просто героєм чи зрадником, а постає перш за все людиною і надто — українцем, з усіма влас Якщо ж говорити про «Берестечко» не як про тивими нації перегинами й комплексами. Так, він дороговказ і «Символ віри», а зосередитися на йо виступає проти шляхетського свавілля лише тоді, го художніх якостях — десь таким має бути мейн коли воно безпосередньо його торкнулося — од стрімовий твір для масового читання. Цю нішу вже наче не шукає для себе вигоди, обстоюючи інте активно окуповують нові літературні зірки — при реси народу; вимушений до дипломатичних хи ходьки з XVII ст. з’явилися, наприклад, у черговому трощів, він гірко кається за них, як і за те, що після «милі» Люко Дашвар «РАЙ.центр», а щойно визна перших перемог не вдяг собі на голову «золотої на переможиця «Коронації слова»-2010 Яросла обичайки» — корони української держави; за те, ва Бакалець прямо зізналася, що на створення що інстинкт вірнопідданства змусив його вряту роману її надихнуло «Берестечко» Ліни Костен вати польського короля на шкоду українцям; за ко. Таким чином, маємо черговий ступінь засво те, що кохання до зрадливої польки Гелени посія єння історичної теми та переведення її на рейки ло те «зерно поразки», з котрим він ставав до бо масліту. Тому-то не читати тексту-джерела було б ротьби, заздалегідь наражаючись на невдачу. не лише дивно, але й небезпечно, тим більше, що Що ж, нині політики не соромляться одягати в романі Ліни Костенко є всі необхідні елементи корони правління державою, навіть не мислячи фабульного тексту, котрі, підозрюю, ставатимуть собі такого звіту совісті перед народом, до якого усе попсовішими при кожній новій інтерпретації. вдається Хмельницький, усвідомлюючи, що це він Йдеться, насамперед, про любовну інтригу й екс призвів народ до поразки. У цьому контексті ри перименти зі словом (у романі є фрагменти, на торичні питання на кшталт «може, часом гетьману писані верлібром, і фрагменти, що найбільш на потрібно пройтися пішки по своїй землі?» сприй гадують методи «потоку свідомості»), адаптацію маються, звісно, як особливо риторичні. Долати національної історії через емоційне сприйняття біль поразки смиренням і відновленням сили до персонажа, виняткове чуття мови й культури, без боротьби здається дуже ідеалістичним проектом, доганну як на сьогодні версифікаційну вправність. однак є в романі Ліни Костенко мотив, на який не Ці ознаки роблять книгу не лише винятковим по можуть не відгукнутися серця читачів. І це, як на дарунком для улюбленої вчительки, але цілком мене, не заклики до патріотизму й збереження актуальним читанням, що можна вважати найкра національної пам’яті, а зрозуміле кожному, хто щим визнанням для автора. відчуває на собі тиск системи: «Ох же ж і встану, ох і струсну, ох же ж об землю і хряпну!» Тетяна Трофименко
Людмила Тарнашинська
Мільтон Фрідман
Марек Краєвський
Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління
Капіталізм і свобода
Голова Мінотавра
Київ, «Смолоскип», 2010 (632 с.) Ціна — 45 грн.
Пер. з англійської. Київ, «Дух і літера», 2010 (320 с.) Ціна — 34 грн.
Роман. З польської переклала Б. Антоняк. Львів, ЛА «Піраміда», 2009 (312 с.). Ціна — 39,50 грн.
У монографії досліджено історико-літерат урний та поетикальний аспекти українського шістдесят ництва в іменах. Такий персоналістський вимір (окремі профілі на тлі покоління) дозволяє чита чеві побачити епоху і в постатях, і через призму творчості, а також скласти уявлення про «зоряний інтеграл» того покоління, яке залишило такий зна чний слід у вітчизняній культурі. Видання розра ховане на науковців, викладачів, студентів, аспі рантів, широке коло тих, кого цікавить історія та проблематика українського шістдесятництва.
Книга Нобелівського лауреата Мільтона Фрідмана справила неабиякий вплив на «батьків» неолібе ралізму в політиці — М. Тетчер та Р. Рейгана. Багато ідей Фрідмана було успішно впроваджено, і це зу мовило тривалий економічний підйом у Велико британії та США. Американський науковець дає визначення, наводить аргументи та практичні при клади. Новаторські для свого часу ідеї Фрідмана багато в чому актуальні і для сучасної України. Це стосується пенсійної системи, освіти, оподат кування та багатьох інших сфер життя.
На світанку 1 січня 1937 року Ебергарда Мокка по відомляють про те, що в одному з бреславських готелів зґвалтували, покалічили та замордували невідому дівчину. Мокк, який ненавидить Гестапо і переходить працювати до Абверу, швидко вста новлює, що сліди убивства провадять до Львова, де він співпрацюватиме з комісаром Едвардом Попельським. У ході розслідування виявиться, що вони мають чимало спільного, а Львів відкриється Моккові як місто вродливих жінок, небезпечних провулків та численних кнайп і ресторанів…
Таня Малярчук
Володимир Лободаєв
Георгій Гарас
Божественна комедія
Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917–1918 рр.
Світ української вишивки
Харків, «Фоліо», 2009 (825 с.) Ціна — 73 грн.
Наукове видання. Київ, «Темпора», 2010 (672 с.) Ціна — 101,50 грн.
Чотири книги письменниці — «Згори вниз», «Як я стала святою», «Говорити», «Звірослов» — вийшли друком у видавництві «Фоліо» і тепер вперше зі брані під однією обкладинкою. Жанр своєї прози сама авторка визначає як «щось середнє між сюром та реалізмом». В її текстах більш ніж досить і того, й другого: втеча й захоплення чужих помешкань і таємниць, зворушлива й неправдива історія любові, пере вертні, чортівня, люди, що мовчать, і коти, що го ворять. Герої пересуваються багатоповерхівками на каное, їхні серця розбиваються, як кокосові го ріхи, а від падіння з вікна рятує борода Бога…
Книга розповідає про маловідоме та контравер У збірці представлено найкращі роботи видатно сійне явище 1917–1918 років — Вільне козацтво — го українського митця, одного з найбільших май своєрідну українську воєнізовану громадську стрів народної вишивки другої половини минуло організацію, що виникла та масово поширилась го століття Георгія Гараса (1901–1972). Найповніша за обсягом та перша за період незалежності кни передусім серед селянства. На підставі архівних документів та опублікова га розкриває духовний світ майстра, простежує них джерел описано появу вільнокозацького руху, генеалогію його творчості, показує багатогран діяльність загонів Вільного козацтва під час вій ність творчих пошуків і засвідчує масштаби його ськово-політичного конфлікту Центральної Ради впливу на послідовників в Україні та за кордоном. та Раднаркому РСФРР (1917–1918) та селянськоповстанського руху літа 1918 р. Багато документів, опублікованих у додатку, введено до наукового обігу вперше.
Ці та багато інших книжок українською можна придбати у книгарні «Смолоскип» за адресою: вулиця Межигірська, 21
Передмова Г. Чопик (укр. та англ. мовами). Львів, «Видавництво «Мс», 2008 (180 с.). Ціна — 337,50 грн.
1 Українська літературна газета Числа 9–12, 2010 рік (3 грн.) 2 Тарас Романюк. Канадські оповідання Київ, «Смолоскип», 2006 (8 грн.) 3 Спільне. Журнал соціальної критики Випуск 1. Київ, 2010 (40,50 грн.) 4 Український журнал. Числа 5, 6; 2010 (8 грн.) 5 Леонід Кореневич. Як по струні безодню Київ, «Смолоскип», 2006 (8 грн.) 6 Людмила Тарнашинська. Українське шістде сятництво: профілі на тлі покоління Київ, «Смолоскип», 2010 (45 грн.) 7 Михайль Семенко. Вибрані твори Київ, «Смолоскип», 2010 (35 грн.) 8 Універсум. Числа 3-4, 5-6; 2010 (9,50 грн.) 9 Віктор Білінський. Країна Моксель. Том 1-3 Київ, Вид-во ім. О. Теліги, 2010 (67,50 грн.) 10 Пітер Баррі. Вступ до теорії Київ, «Смолоскип», 2008 (25 грн.) 11 Українське дошкілля. Збірка для читання Київ, «Смолоскип», 2009 (27 грн.) 12 Тарас Шмігер. Історія українського перекладознавства ХХ століття. Київ, «Смолоскип», 2009 (25 грн.) 13 Володимир Винниченко. Щоденники 1926–1928 (Том 3). Київ, «Смолоскип», 2010 (45 грн.) 14 Мирослава Кальба. «Нахтігаль» в запитаннях і відповідях. Львів, ГВС, 2008 (20,50 грн.) 15 Роман Колісник, Богдан Маців, Леонід Муха Дивізія «Галичина» в запитаннях і відповідях Львів, ГВС, 2009 (20,50 грн.) 16 Кур’єр Кривбасу. Числа 242-243, 246-247. 2010 (22,50 грн.) 17 Націоналізм. Антологія Київ, «Смолоскип», 2010 (70 грн.) 18 Олег Ольжич. Дух руїни Київ, «Смолоскип», 2009 (5 грн.) 19 Поети Празької школи: Срібні сурми Антологія. Київ, «Смолоскип», 2009 (40 грн.) 20 Олена Теліга. Вибрані твори Київ, «Смолоскип», 2008 (30 грн.)
Олег Шинкаренко
Анна Багряна
Народився в Запоріжжі, мешкає в Києві. Працює журналістом, що виразно впливає на його творчість, особливо на портрети і вчинки героїв, хоч це далеко і не завжди видно. Шинкаренко — один із най помітніших представників абсурдного напрямку в сучасній укра їнській прозі. Абсурд цей доволі їдкий, але при цьому натхненний і «повітряний», його джерела можна шукати, наприклад, у творчос ті російських «оберіутів», а поза тим абсолютна сучасність творів Шинкаренка сумніву не піддається. І наостанок: у планах Олега Шинкаренка — видання роману про людожерів.
Родом з Фастова, а нині її можна зустріти як у Києві, так і в Македонії. «Багатостаночниця» в питаннях жанру — пише і поезію, і прозу, і драматургію. До уваги читачів саме прозове «обличчя» Анни Багряної. Власне, завдяки прозовим творам вона і стала лауреаткою «Смолоскипа», а також лауреаткою «Коронації слова». Її текстам завжди притаманний певний психологізм, Багряна любить писати від першої особи, а ще — непомітно ритмізувати свою прозу, ніби врівноважуючи цим сюжетний матеріал.
Читаючи Густава Мейрінка
Євин камінь
Маю одну знайому дівчину на ім’я Марина, але бачимося ми з нею останнім часом доволі рідко. Ми обоє маємо вільний час. У мене його навіть більше, ніж у неї. Але чомусь коли я вільний, вона зайнята (і мені соромно від того, що я байдикую в той час, як вона зайнята такою важливою сус пільно корисною працею), а коли вона нарешті звільняється, тоді я відправляюсь на роботу (за звичай вона дзвонить мені одразу після того, як я виходжу з дому, і, відійшовши на декілька квар талів, я не чую, але відчуваю цей дзвінок; єдина причина, з якої я не кидаюся назад, — це зовсім не страх запізнитись на роботу, — я боюся, що ко ли повернуся додому, застану телефон, який за спокоївся за мить до того, як я відкрив двері. Але інколи, незважаючи на різноманітні пере шкоди, ми все-таки зустрічаємось із Мариною. Це трапляється нечасто, і зустрічі наші нетривалі, але коли бачу її, я відчуваю гордість. Мені подо бається, що Марина дуже гарна і, попри це, при хильна до мене. У нас із нею спільні інтереси — я це відчуваю, — тільки поки що не розумію, які са ме. Серйозних книг вона не любить, що свідчить про її чесність, а несерйозні зневажає, що свід чить про її мудрість. Судячи з усього, до книг во на байдужа. Але це ні про що не свідчить. Я вже сказав, що бачусь із нею рідко, і ще не встиг ви вчити її схильності, але вже з того, як вона прагне зустрітися зі мною, можна зробити висновок про нашу внутрішню подібність. Я впевнений, що на віть і думаємо ми з Мариною однаково, і сни ба чимо ті ж самі; якщо мені забажається про щось її запитати — я одразу заздалегідь знаю відповідь,
дивакувата, як, до речі сказати, і вся наша родина. …Можливо, якби люди на Великій Землі не диви Між іншим, ви, звичайно, чули про мого дядька, лися телевізорів, не слухали радіо, не читали жи якого звали, дай Боже пам’яті, Жан-Поль-Альбер- вих і віртуальних газет з останніми плітками та Огюст-Антуан-Робер де ля Понтюель, також лю новинами, з гороскопами й примітивними анек дину надзвичайних якостей, хоча неотесані пен дотами, якби не чекали телефонних дзвінків та тюхи й стверджували, що він був усього тільки есемесок — від дбайливих батьків чи невдячних гидкий карлик-горбун, але чого варта маячня дітей, вірних друзів чи зрадливих коханих, — во ни геть нічого не втратили б, і можливо, їм би тоді всяких хлопів! Від дядька без усяких сумнівів іноді пахло не потрібно було ділити світ на чорне і біле, віри вельми дивно, так що це було чутно навіть тоді, ти у рай і пекло, боятися смерті — як покарання, коли він перебував у кареті, яка проїздила повз, або ж чекати смерті — як порятунку. але все це, запевняю вас, всього тільки плоди за Підводжуся і прошкую до Океану. Сеанс катар старілого люмбаго, яке не дозволяло дядькові сису завершено кілька хвилин тому, висушені віт своєчасно переміняти білизну, крім того, він був ром сльози боляче стягують шкіру на щоках. доволі низький на зріст, але ж і я, як бачите, не ве «Не можна бігти все життя», — пригадую сло лет, тож порівняно зі мною він виглядав навіть ду ва одного тутешнього поета. Бо колись стомлю же пристойно; що ж стосовно горба, то тут було ються наші тіні. Вони зупиняються, а ми вперто більше розмов, де йшлося про якісь його фантас біжимо далі, гублячи в тому русі самих себе. Іно тичні розміри, мало не більше за самого дядька, ді потрібно зупинятися. Ненадовго. Лишень по насправді ж розміри горба були цілком звичайні, чекати свою тінь, злитися з нею і бігти далі. Інак так що іноді він був навіть непомітним. ше можна спіткнутися об камінь. А камінь завжди Через його вигляд дядьку приписували найли лежить на дорозі. Можеш обійти його і не помі ховісніші якості: у хатах, повз які він проходив, од тити. Можеш впасти на нього, і тоді побачиш, що ночасно зупинялися годинники, скисало молоко, він є. Камінь. Коли усвідомлюєш його присутність а дівчата втрачали свою цноту. Скажу навіть біль на своєму шляху, можеш зробити так, аби він ли ше того: селяни відмовлялися платити податки шився позаду… молоком, сметаною та сиром, пояснюючи це тим, що корови, на яких хоч раз навіть здалека погля …І я несподівано послизаюся на тому камені. нув мій дядько, геть втрачали здатність доїтися, Втрачаю рівновагу. Боляче гепаюся сідницями об те ж саме траплялося і з їх потомством. З того ча тисячолітню камінну твердь. Важка хвиля накри су наш рід переслідують злидні. ває мене з головою. Кілька хвилин тому я проси Продовжуючи розмову про мого брата, хочу ла у Бога про одне: аби дав мені сили. Витримати зауважити, що це була людина неабияких здат все. Мабуть, Він почув. ностей. Казали, що йому було відомо дванайсять Звісно, варто було б стягнути із себе весь одяг, мов, і він вмів абсолютно довільно, навіть без але, як завжди, я лякаюся незахищеності і ски особливого до того прагнення, оживляти мерців. даю лише взуття: старі кросівки — червоний дер Можливо, через це його й не було запрошено на матин із вмонтованими смужками коричневої похорон тітоньки у Зальцбург. замші, не знаю, чи справжньої. Мене починають хапати дрижаки, хоча повітря досить тепле. Йду по воді босоніж, міряючи непевними кро Запоріжжя, 1996 рік ками нескінченний і кривий берег. Постійно кри чать птахи. У тому крикові — приреченість і бе зодня. І глибочезна туга, що вивертає з тіла душу. і тому не питаю. При розмовах ми зустрічаємось Пригадую пісні свого дитинства, але співаю тіль зі значними труднощами, оскільки заздалегідь ки подумки, боюся почути власний голос, боюся знаємо весь їхній зміст. Це призводить до того, його втратити. що Марина зі мною взагалі не розмовляє, з вели Не просила ні мудрості, ні любові. Просила — кою мірою достовірності припускаючи, чим може сили… завершитись наша майбутня розмова. У таких ви Кросівки тримаю у правій руці, лівою ловлю падках вона зазвичай пише мені записку: «Хотіла бризки від розбитих хвиль. Я хочу бути богинею, повідомити тобі про вагітність сестри, але перед яка сама собі створить усіх, у кому матиме потре бачаю, що посваримось» або «Не кажи про за бу, яка знищить кожного, хто заважатиме. Хочу втрашній вечір — а то заплачу». Збоку це вигля бути сама. Але на цьому березі — зараз — окрім дає дуже дивно, як ми сидимо самі в порожній мене — багато таких, як я. кімнаті й мовчимо, час від часу обмінюючись ма лозмістовними записками. «Можна подумати, — Стара приречена жінка — пані Єва. Вона сидить написав я Марині, — що ми глухонімі». «Ах, — від на піску і плаче… Біля неї — велика рибина. Зда повіла вона мені, — це всього лиш твої фантазії». ється, мертва. «Ах, — відповів я собі, — це всього лиш мої фанта Пані Єва помічає мене. У неї сині очі, холод зії». «Ах, — відповіли мені мої фантазії, — це всьо ні й печальні, з тих очей виходить море, і солоні го лише ми». краплі — одна по одній — розчиняються у піску. — Ми принаймні бачимося з тобою, що само по Біла спідниця, наче вітрило, напинається вітром, собі доволі старомодно. Усі мої друзі вже давно оголюючи худі засмаглі литки. У цій картині не попросту обмінюються фотографіями, — сказала може бути жодної спокуси — ані для чоловіка, ані Марина. — Причому багато з них навіть не знають для художника. Звичайна стара жінка з холодни одне одного на ім’я, — додала вона. — Запиши, як ми очима. тебе звати, — сказала Марина, — а то я весь час Сідаю поруч. Пісок прилипає до мого мокро забуваю… додай, до речі, короткий опис своєї зо го одягу. Від рибини неприємно тхне смертю, але внішності та звичок, у дужках вкажи освіту, та не сьогодні смерть чомусь не лякає мене. Рибина лежить між мною і Євою, розділяє нас, згадуй, що в тебе лупа, — я тебе представлю сво їй подрузі… мов бездонна ущелина, утворена літосферним Тут саме час описати Марину, але зробити це зміщенням, ніби електрична напруга, яку не мож дуже складно, оскільки я її ще жодного разу не на торкатися голими руками. бачив. Марина ж і насправді не існує за межами — Я люблю дивитися на мертву рибу. Але не ро моєї уяви. зумію рибалок і тих, які їдять рибу. Це жахливо, — 1996 рік каже жінка.
Не ставлю зайвих запитань. Вона сама про все розповість. — Батьки зачали мене за три місяці до свого ве сілля. Отже, я народилася раніше від своїх сес тер. Але мої сестри вже давно померли. Не можу пригадати їхніх облич. Не лишилося ані світлин, ані портретів. Тільки маленькі кам’яні надгробки, вкриті пахучим мохом. Самі лише імена. Вероніка і Лідія. Вони були близнятами. У них було все од накове. Навіть сміх. І це мене завжди дратувало. У тому місці, де збираються сльози, росте глибина. Ущелина між нами вужчає, але риби на продовжує тхнути смертю. Я набираю у ніздрі багато повітря, аби якомога менше дихати цим смородом. — Усі мої предки по батьковій лінії — рибалки. Немає нічого дивного. Усі вони народжувалися і вмирали на березі Чорного моря, у маленькому рибальському містечку. Мій тато — так само, як і його дід, як і дід його тата, як і брат його діда — ловив кефаль. Кефаль було найлегше продати на ринку у великому місті. Щосуботи мої батьки їз дили до міста. За рибу їм платили мало грошей. Але вони завжди привозили з ринку рахат-лукум, родзинки, інжир, кунжутні козинаки, іще якісь ек зотичні ласощі. Не мені. Близнятам, які були мо лодшими від мене на п’ять років. Сестри раділи. А я ненавиділа їх — за їхню радість. За те, що були зачаті у законному шлюбі. І ненавиділа своїх бать ків — за те, що дарують радість моїм сестрам… Єва перестає плакати — холодне море в очах висихає. Її гола рука ніжно торкається мертвої ущелини між нами. Луска виблискує грайливо під тонкими жіночими пальцями. Але я відвер таюся. — Люблю дивитися на мертву рибу. Але не ро зумію рибалок і тих, які їдять рибу. Це жахливо… Мої сестрички запитали у мене одного разу: «Чи допливемо до обрію?» Починався сильний шторм. Був початок осені. «Так», — я відповіла. Наш тат ко ловив рибу, мама допомагала йому натягува ти сіті. І, ясна річ, вони не могли знати, про що мене запитали близнята. Море шуміло і розбива ло батькову здобич об камінь. Але складали її до кошика і продовжували вперто чекати наступної. По мертвій рибі текла яскрава кров. Така, як у лю дей. «Звісно ж, до обрію можна доплисти», — по вторила я. «І навіть у шторм?» — запитали. Моїм сестрам було по шість років. Вони плавали дуже добре, навіть у шторм. «І навіть у шторм», — від повіла їм. І вони попливли. Їхні тіла розбилися хвилею об камінь, наче тіла риб. Холодні близ нята втрапили до батькових сітей. Мама від то го збожеволіла, втопилася у морі, ніхто не шукав її… Батько поїхав на ринок, у велике місто, я зна ла, що він ніколи більше не повернеться… бо ж не повіз до міста рибу… бо вся риба була мерт вою… як мої сестрички… яких я ненавиділа за їхню радість… Іще одна мить, один короткий звук — і мені ста не зле. Тож мовчки підвожуся, обтрушую з мок рого одягу пісок. Вже не холодно. Кидаю погляд на тіло риби й уявляю на ньому цівочку людської крові. Хочеться закопати весь цей видимий світ — якомога глибше. Живі пальці вже не граються мертвою лускою. Ущелина вже не здається мені такою страшною, як кілька хвилин тому. Просто — холодний спокій смерті, але нічого надприродного. На мої очі ніби напливає якийсь туман. Моя свідомість вкрива ється тонким шовковим серпанком. Не хочу ні про що запитувати, слухати. Тому іду. Залишаючи камінь позаду…
Випуск 10 (липень 2010)
Адреса редакції:
Друк видання:
У наступному випуску:
Літературний додаток до щомісячного часопису творчої молоді «Смолоскип України». Реєстраційне свідоцтво: КВ № 4040 від 15.02.2000.
04071, Київ, вулиця Межигірська, 21. Видавництво «Смолоскип» (044) 425 23 93. www.smoloskyp.org.ua
02100, Київ, вулиця Краківська, 6-А. КП КОР «Друкар». Замовлення № 115. Гарнітура «Нат Ґротеск». Наклад 2500 прим.
Роксоляна Свято про книжку Лариси Брюховецької «Своє / /рідне кіно Леоніда Бикова».
Думки авторів публікацій не завжди збігаються з точкою зору редакції.
Редакційна колегія: Ольга Погинайко, Ростислав Семків, Олег Коцарев.
Типограф Микола Ковальчук. Ілюстратор Олена Павлова.
Поезія Ганни Яновської та Карини Тумаєвої.
Якось пізнім осіннім дощовим вечором ми з гра фом Понсоном Жан-Жаком-Луї-Пьєр-Філіпом дю лє Шательє фон Музільським де Гейнсборо Уль ріхом проїжджали у кареті місцевістю Ріхтгофен, що у північно-східній Прусії. В той самий момент, коли я всього лише на секунду піддався впливу погоди, що навіювала кепський настрій, втратив почуття такту та дозволив собі заговорити з гра фом про несподіване сконання його матінки, він, аби уникнути неприємної йому теми, затерши та ким чином прикру нетактовність, якої я припус тився, раптом несподівано різким рухом вказав у вікно, супроводжуючи свій жест наступними словами, які я був готовий сприймати з тим біль шою увагою, що хотів позбутися неприємного від чуття провини: — Погляньте, люб’язний друже мій Кнедльзер бахєр, на цей похмурий, зломлений часом замок. Вам може здатися, що це давно закинуте родове помістя — притулок пацюків та летючих мишей, що плодяться в його сирих льохах, помешкання привидів усіх господарів, які колись проживали тут та призвели його до такого запустіння… Ко ротше кажучи, на цю цитадель темряви, сповнену воланням духів позачасно сконалих наших пред ків ще з часів Сторічної Війни, не варто було б, як на вас, навіть звертати уваги, не варто було б на віть і згадувати її хоча б двома-трьома словами; послухати вас, дорогоцінний Кнезельбахір… — Пробачте, графе, — перебив я його, припус тившись чергової нетактовності й навіть не обра зившись на спотворення графом мого імені, бо оскільки він був французом, то відчував іноді труднощі у вимові австро-угорських імен. — Вель мишановний графе, що ви! Я ж навіть і на думці не мав нічого подібного! Навпаки! Моїм найпал кішим бажанням було б дізнатися… — Колись тут мешкав мій брат, — сказав граф так несподівано та швидко, що я відчув при цьому неясний страх. — Людина вельми достойна, хоча й
Марина
(уривок із роману «Робінзони крейзі»)