Валентин Собчук "Трипільськими стежками з Василем Пікуликом" by Собчук Валентин

Валентин Собчук

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Видавництво «ПРОМЕТЕЙ» Київ 2019

УДК ББК Собчук В.М.

ISBN 978 617 517 004 5

В краєзнавчій повісті — захоплююча мандрівка на батьківщину героя твору — трипільський край, цікаві розповіді про видатних земляків, українського Нострадамуса Мусія Вернигору, отамана Зеленого (Данила Терпила). Також ви дізнаєтеся про розкопки древнього міста Ольвії. У своєму життєписі Василь Пікулик добрим словом згадує своїх численних друзів, зв'язок з котрими, ще з студентської лави чи рідного краю, не пориває й досі — спілкується, зустрічається, підтримує. «Бути багатим на друзів, що можна з цим порівняти», — якось сказав він. А друзі, яких він називає полковниками, також визнають дружбу однією з найбільших цінностей у житті, поділилися в цій книзі своїм словом про вічного оптиміста Василя Серафимовича.

ISBN 978 617 517 004 5

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Подорож до македонців Київщини Про Василя Серафимовича Пікулика писати легко й водночас не просто, з огляду на його 70 років з хвостиком, бо інколи здається, що він молодший за мене, принаймні за оптимізмом. Особливо, як почуєш той чи інший жарт, або анекдот, котрі він знає на всі випадки життя. Іноді замислюючись над вродженою жартівливістю українців, все ж дивуєшся, як Серафимович може не втрати своєї неповторної усмішки в найскладніших життєвих ситуаціях. А життя ще змалку привчало до труднощів в повоєнному селі, особливо тих, хто ріс без батька. Тож чоловічу роботу вдома виконував з юних літ, й ще школярем молодших класів працював на колгоспному току, очищуючи зерно від полови, а в юності возив його з колгоспного поля за кермом вантажівки. Любов до автомобілів і доріг збереглися в нього на все життя. Однак, коли говорити про його життєві стежки й перехрестя не можна не зауважити, що доля й тут залишила Василю Серафимовичу прихильну посмішку, бо народився він в селі з екзотичною назвою — Македони. І хоч Великий Олександр Македонський ніколи не був на його батьківщині, та біля витоків заснування македоняни таки були. Отже, як не крути, Василь Серафимович може вважати себе македонцем. Тим паче, село, що знаходиться на кордоні трьох райцентрів Ржищева, Миронівки, Кагарлика схоже на шматок пагористої й мальовничої Македонії. До 1921 року село Македони було волосним центром, а по 1923 рік — райцентром. А ще село знаходиться поблизу найдавніших, античних поселень цивілізації, котру назвуть Трипільскою.

Валентин СОБЧУК

А от переказ про заснування рідного села Василя Серафимовича свідчить, що до нього мали причетність македонянин і грек, але про це трохи згодом. Мені ж насамперед хотілося запитати, чи знає Василь Серафимович, що означає слово македон? — Ні, а ну розкажи. — Македон, давньогрецькою мовою значило: високий, так називали людей, які жили високо в горах. — Тобто горців, по нашому гуцулів? — Можна й так сказати. Що цікаво, Македонію з Україною об’єднує дещо спільна проблема, адже назву нашої країни, Київська Русь, загарбали старші брати росіяни, а між грецькими македонцями та югославськими ситуація ще гірша, бо назва є спільною для двох різних країн та народів, хоча колись Македонія була єдиною еллінською державою, яку хоч населяли різні племена, та основною мовою був один із діалектів грецької. Після завоювання Еллади Римською імперією та війн з Візантією руських князів, зокрема походів Святослава Хороброго, в югославській Македонії почало оселятися багато слов'янських племен. А от грецька Македонія, столиця котрої Салоніки, займає чверть земель материкової Еллади. — Село Македони колись теж було великим, а ще давніше можливо мало відношення до трипільської культури, з колиски котрої «випало» чимало керамічного посуду, космогонічного й загадкового, — зауважує Василь Серафимович, — уламки цього посуду можна знайти на городі не лише в Трипіллі, а й в інших поселеннях, особливо Ржищеві, якщо добре копнути лопатою й заглибитися далі, то й в Македонах можна натрапити на сенсацію, — посміхається він, злегка відпускаючи кермо…

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Я подумки підготувався щоб почути з цього приводу якийсь анекдот, але Серафимович серйозно мовив: — Знаєш, скільки їздив у рідне село, а кожен раз повертаюся як уперше, хоча немає там садів Семіраміди, але які милі серцю рідні пагорби, наша річка Шевелуха, в якій ловив із друзями пічкурів. А як хочеться поговорити з односельцями про життя буття, пройтися тими стежками, де ходила мама. Хвилину другу Василь Серафимович мовчить, я теж дивлюсь за вікно автомобіля, мимо пробігають високі тополі, схожі своїми кронами до вітрил кораблів, зеленіючі поля, спраглі за дощем. — Мама була великою трудівницею, — несподівано озивається Серафимович, — вже з 13 и років працювала в колгоспі, все життя віддала землі, й незважаючи на безліч болячок казала, що земля то її найкращий лікар. І земля й Господь, і люди любили маму, до 90 років прожила, незважаючи на труднощі, які б не могли здолати й кілька людей, а вона справлялася з усім, і нас виховувала сама. На плечах наших матерів і тримається світ. Після цих слів мені згадалася пісня про маму на слова Бориса Олійника: Посіяла людям, Літа свої літечка житом, Прибрала планету, Послала стежкам споришу, Навчила дітей, як на світі по Совісті жити, зітхнула полегко — І тихо пішла за межу…

Валентин СОБЧУК

І хоч Василь Серафимович гарно вмів співати, я не став нагадувати йому про цю пісню, щоб не розчулювати, натомість спитав: —А як звали маму, і скільки вас було в родині? — Ганна Мусіївна, я на її честь назвав доньку, а ще в мене була сестра, яка сердешна несла хрест інваліда дитинства з війни. Мама її народила в окопі, тож Маруся не могла ходити навіть в школу, але самотужки опанувала грамоту, навчилася писати, а скільки книжок перечитала! Також була великою трудівницею, вміла кроїти і шити плаття, гарно вишивала. Моя сестричка не любила скаржитися на свої проблеми — а які вона мені листи писала, коли служив в армії. Її листи завжди підтримували мене в скрутну хвилину. Про неї навіть писали в газеті. Приїдемо в село, покажу публікацію, а зараз, юний друже, під’їжджаємо до Трипілля.

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Перше колесо могли винайти трипільці Як тільки побачив на дорожньому знакові напис Трипілля, відразу подумав, скільки історичних епох тут переплелося! Який глибокий слід залишили трипільці, адже їхня цивілізація давніша за єгипетську! У часи середньовіччя Трипілля було удільним княжим градом, останнім форпостом Київської Русі. Саме в Трипіллі, або Треполі, збиралися князі, коли йшли проти половців, а після битв поверталися на ради й ділили завойоване. І мені згадалася історія, як волинський князь Роман Мстиславович, батько Данила Галицького, арештував тут свого тестя, овруцького князя інтриганта Рюрика й разом із тещею відправив у монастир. Хотів про це розповісти Василю Серафимовичу, але ми вже приїхали на територію музею, що знаходився на плато високої кручі над Славутичем, такої крутої, аж захоплювало дух. І думалося, яким красивим на цих високих берегах могло бути трипільське місто. Мої думки, ніби читає Василь Серафимович і каже: — Ще до ери єгипетських фараонів на цих берегах запалали перші вогнища цивілізації. Наші предки трипільці вже тоді вміли споруджувати двоповерхові будинки, а ще, як свідчать археологи, будували міста в чотири рази більші за столицю шумерів — древній Вавилон! Знали письмо і варили пиво. неспроста пивце полюбляють мої земляки, мені також воно до снаги, особливо зі сметанкою. — посміхається Серафимович. — На цих берегах розвивалися поселення на три тисячі років раніше, аніж у шумерів чи

Валентин СОБЧУК

давніх єгиптян. До речі, трипільці були писемними. Фрагменти їхньої писемності знайдено в селі Майданці. Багато трипільських знахідок, що пережили не одне тисячоліття теж виготовлені з глини. Вони ніби говорять про нерозривний зв’язок біблійного заповіту, першу людину, Адама, якого Бог зліпив із глини. Серед трипільських артефактів, крім посуду, й до сьогодні знаходять загадкові фігурки в подобі людей — і не лише. От, наприклад, у Ржищеві, де головує мій друг Микола Спичак, й де ми сьогодні побуваємо, знайдено глиняний бінокль. Він невеличкий, нагадує шийну прикрасу, котра була наділена особливим значенням, про це ми ще поговоримо. Сьогодні ж трипільський бінокль став символом міста, й звеличений на постаменті, причому, можливо це найбільша скульптура бінокля в світі. Вчені його називають бінокулярною скульптурою, існує чимало здогадів, що означає цей бінокль. Але в нас з Миколою Антоновичем є своя гіпотеза щодо призначення цього глиняного бінокля, яка неодноразово справджувалася, коли ми зустрічалися біля неї, сьогодні перевіримо, і ти будеш свідком. Після цих слів, вдихнувши на повні груди повітря, яким ще 8 тисячоліть тому дихали загадкові трипільці, руські князі, що збиралися в цих краях на ради перед і після походів на половців, ми повернули до приміщення музею, на території котрого було багато трипільських кам’яних брил, які нагадували обриси людей, точніше їх тіней, котрі наче виривалися з кам’яного віку, й так і залишилися зачакловані в камені. Ділюся своїм враженням з Серафимовичем. — Неспроста культуру трипільців називають космогонічною й загадковою — ера Трипілля приховує багато таємниць, ніхто сьогодні не скаже, чому в трипільців

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

була традиція спалювати свої поселення, коли вони переходили на інші території. Тобі не здається загадкою, що в відкривача Трипільської культури, Вікентія Хвойки, який емігрував до нас із Чехії та мав неабиякі здобутки в агрономії — навіть відзнаки Паризької виставки, наче за вказівкою з неба згоріла лабораторія, щоб він став першовідкривачем трипільської культури. Коли він почав будувати нову, то при закладці фундаменту наштовхнувся на артефакти: скляні буси давньоруської доби, котрі він продав колекціонерам. Виручених коштів вистачило на спорудження нової лабораторії, щоб продовжувати займатися поліпшенням сортів хмелю й проса, однак він захопився археологією. Науку опановував самотужки й зібрав велику історичну бібліотеку. Розкопки йому фінансували меценати, як от Ханенко, Терещенко, їхні витрати Хвойка компенсував знайденими артефактами. Що цікаво, місця для розкопок Хвойка обирав в оригінальний спосіб, їздив по селах Київщини й розпитував селян, чи не знаходили вони під час оранки черепки посуду чи інші старовинні речі. Селяни не раз наштовхувалися на сліди своїх предків — трипільців землеробів, й охоче ділилися знахідками, знайденими в полі. Що цікаво, перші знахідки слідів трипільської культури Хвойка відкопав на Подолі в Києві. У Приірпінні, біля Гостомеля, теж у 60 хроках знайшли трипільський могильник. Після цих слів ми підійшли до кам’яного жорна, їх на музейному подвір’ї було кілька. — Ось, дивись, на що схожі ці жорна? — Формою на колесо. — Правильно, а якщо поглянути на жорна гіпотетично, то саме вони могли підштовхнути до винайдення першого колеса.

Валентин СОБЧУК

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

І якщо вчені й до сьогодні сперечаються, де його перша прабатьківщина — Трипіллі чи Шумері, на мою думку, в Трипіллі, де вирощували багато зерна, й де крутилося багато кам’яних коліс млинів, це спонукало до перевезень зерна і борошна. Відтак згодом колеса закрутилися в возах… Незадовго ми зайшли у музей й почули теж цікаву розповідь про те, що в середині XIX століття російський дворянин, учений Олександр Чертков, вивчаючи античних авторів, дійшов висновку, що наша нація розосередилася від Дніпра — до Інду, Месопотамії, Італії, Греції, острова Крит, Єгипету, Палестини. Ще за 500 років до приходу іудеїв у Палестину там уже були наші міста — Русасалеліс (у перекладі «постій русина», нинішній Єрусалим), Скіфопіль (його назва фігурує у Старому Заповіті)... Бо в нас була велика держава — Аратта. Навіть таке чудернацька назва села, як от Халеп`я, що неподалік Трипілля, котре ми проїжджали, перегукується з сирійським містом Халеб, та й, зрештою, Трипілля — з Тріполі, що є в Лівані (колись Фінікія). Можливо, колись на дніпровські чорноземи прийшли ці народи, хоча багато вчених схильні вважати навпаки — вони понесли ці назви від нас, адже трипільська цивілізація найдавніша в світі!.. Коли вийшли з музею, несподівано побачив пам’ятник, погруддя чоловіка у папасі, я запитав, хто це? — Отаман Зелений, до речі, його прізвище Терпило теж перегукується з назвою Трипілля. Це не менш легендарна постать, як батько Махно, тільки, як тепер кажуть, не розкручений. Отаман Зелений, себто Данило Терпило, зібрав 30 и тисячне військо, коли воював проти денікінців. Завжди виступав за незалежну Україну й справедливий розподіл землі між селянами, хоча й змінював політичні

Валентин СОБЧУК

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

орієнтири. Бо справедливого розподілу не прагнула жодна сила, ні більшовики, ні гетьманівці, ні петлюрівці, тож йому довелося шукати власний шлях. Та хоч його дві дніпровські дивізії воювали разом із військами Симона Петлюри, але на кашкетах поруч з тризубами носили червоні стрічки, червоними були в них і знамена. Саме вояки отамана Зеленого були найголовнішою ударною силою, коли визволяли разом з військами Симона Петлюри в грудні 1918 року Київ від гетьманівців Скоропадського. Але після цього отаман Зелений мав великі суперечки з Петлюрою і змушений був уже сам відбиватися від його військ, шукаючи союзу з більшовиками — та зрештою знову повернутися до Петлюри. Отаман Зелений мав власний погляд щодо стратегії дій в цей буремний час. Та попри суперечливість своїх дій завжди був патріотом рідного краю й неодноразово визволяв міста й села Київщини від різних військ, особливо він завзято боронив свою рідну столицю, Трипілля. Однак під час визволення Канева він був убитий засланим у лави козаків білогвардійцем, позаяк не хотів вступати в союз з Денікіним. Його ім’я добре пам’ятають у нашому селі, однак з іменем отамана Зеленого пов’язана одна курйозна подія, що сталася з моїми земляками. Але про це розповім, як приїдемо в Македони, — і Василь Серафимович посміхається…

Валентин СОБЧУК

Таємниця Трипільського «бінокля» Невдовзі ми прибули в Ржищів, який був неподалік Трипілля. Я знав, що в цьому мальовничому місті народилася неперевершена поетеса з світовим іменем Ліна Костенко… — Ех, друже це ж місто юності моєї, — захоплено мовив Василь Серафимович, коли автівка вже заглибилася в центральну вулицю Ржищева. —А звідки пішла така дивна назва? — Поселення на цій території були вже 8 тисячоліть тому, ніхто з вчених не наважується стверджувати від чого пішла остаточна назва. Але є кілька легенд, одна з них говорить про те, що якось козак на перепочинку заснув, а коли прокинувся — коня нема, він почав його шукати й знайшов, коли почув іржання. В іншій легенді оповідається, що колись тут зупинялася княжа дружина на нічліг, вартові схибили й заснули, а коли підкрався ворог — усіх розбудили коні своїм іржанням. Все ж я схиляюся до версії, що походження назви пішло від вирощування жита, або по давньому, «рожища». А сьогодні Ржищів це своєрідна столиця. — Краю? — Дивись глибше, Київського регіонального відділення Асоціації міст України, ми часто любимо тут бувати. От недавно вся делегація відвідала церкву на воді. — На воді? Дивно на чию ж честь цей храм, Посейдона? — Ото загнув, це Спасо Преображенська церква, розташована в околицях міста Ржищева на своєрідному півострові. Церкву та дзвіницю збудовано у1822році коштом місцевого поміщика Гусинського. У часи

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Валентин СОБЧУК

богоборства й створення Канівського водосховища, село Гусинці пішло під воду, а церква, оскільки стояла на узвишші, не поглинула вода, але незважаючи на десятиріччя,коли в її стінах плескотіли хвилі, вона вистояла, недавно її відреставрували. Після цих слів Василь Серафимович зупинив машину. — Ось зараз пройдемося по скверу Трипільської культури, а я зателефоную своєму другу… Вийшовши з машини, зустрів чималу скульптурну колекцію новостворених трипільскіх фігур за образами знайдених артефактів, серед них переважали жіночі образи, значить, наші предки любили жіночок, а ще тут були кам’яні жорна, як і в Трипіллі. У наступну мить завмер від здивування, побачивши на постаменті кількаметрову бінокулярну скульптуру. — Це наш славний ржищевський бінокль, оскільки його тут знайшли під час розкопок трипільських поселень, то вирішили зробити символом міста. —І що його відкопали таким величезним?— жартую. — Та ні, «бінокль» був невеликим, схожий до нашийної прикраси. Про нього тобі розкаже Микола Антонович, мер міста, який любить історію міста, більше, як себе, бач, який сквер заклав, поєднавши з трипільською культурою, а ще липовий гай висадив. Так що, і в Ржищеві є свої Липки, а не тільки в столиці. Також Спичак відновив Будинок культури, про його добрі справи можна розповідати багато. До речі, сьогодні біля ржищевського бінокля проведемо черговий експеримент — матимеш матеріал для сенсації. Після цих слів Серафимович вже розмовляв зі своїм другом по телефону, й після короткої бесіди повідомив: — Їдемо в річпорт, в нас там своя база, на карасів в сметані? Смакота неопісуємая… Ех, йо майо!.. Річпорт, це

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

одна з найсолодших сторінок моєї юності. Тут колись були чудові пляжі, де ми розважалися з хлопцями, й навіть перепливали Дніпро, до середини якого, за визначенням Гоголя, рідко долітала чайка, але воно тоді було значно вужчим, ніж сьогодні. А ще в річпорту я досхочу наївся морозива !.. Мама дала мені два рублі, щоб я розважився, і я зробив собі дольче віта на 17 порцій!.. Незадовго ми були на базі, яку охороняв кум Василя Серафимович, там вже був мер міста Микола Антонович Спичак, й допоки карасі ніжилися у сметанці, я почав розпитувати про історію Ржищева. Микола Антонович так цікаво її розповідав, наче розплутав рибальську сіть, в яку прибилося чимало рибки — одна краща другої. Виявляється Ржищів розташовується не просто на берегах Канівського водосховища, а в гирлі річки Леглич за 76 кілометрів на південь від Києва. — Які в нас чудові ландшафти, скільки пагорбів і ярів, вкриті зеленими куполами лісів! Дубовими, сосновими, вільшаними…— захоплено каже Микола Антонович. А якими легендами овіяна Іван гора, де розташовувалася давньоруська фортеця, на Іван горі запалювали сигнальні вогні, коли наближався ворог, їх бачили й в Києві. — Скільки гора сягає заввишки? — Іванова гора здіймається на висоту до 178 метрів над рівнем Дніпра й з трьох сторін обмежена глибокою балкою. Північна частина гори неодноразово обвалювалася, в результаті чого більша її історична частина опинилася під водою. В результаті затоплення водосховища навпроти Ржищева утворилися острови, найбільшим з них є піщаний острів, який називають Лисою горою.

Валентин СОБЧУК

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

— В Києві Лисих гір, аж сім, — кажу, щоб здивувати своєю ерудицією. — Так в Києві і відьом більше, — посміхається Серафимович. Незадовго його кум виніс знаменитих ржищевських карасів і копчених окунів, приказуючи, що в них і судак водиться, і лящ та інша рибенція. Не буду описувати трапези, щоб не наганяти вам смаку й бурхливого виділення шлункових соків, тільки зауважу, коли будете в Ржищеві, замовте карасів у сметані… Після трапези ми поїхали до символічного знаку міста, скульптури Трипільського «бінокля». Я відразу поділився однією з версій: — Дехто з вчених вважає, що бінокль у трипільців міг символізувати рівність чоловічої та жіночої половинок, тобто два начала, ці «біноклі» могли служити за своєрідні обручки, які носили на шиях, причому ми знаходили такі маленькі, як шийні прикраси … — Можливо, але, на мою думку, в трипільських «біноклів» могло бути чимало функцій, адже серед знахідок трапляються й «моноклі», — озивається Микола Антонович, — на мою думку, «біноклі» використовували під час певних ритуалів, наприклад виглядати в небі хмари й закликати дощі. От і ми з Серафимовичем, як тільки станемо біля постаменту ржищевського «бінокля», в цей день піде дощ, а якщо тут постоїть делегація Київського регіонального відділення Асоціації міст України — буде злива. — От сьогодні ми маємо нагоду в цьому переконатися… І дійсно, як приїхали в Македони, озвався грім й вогняні язики поміж хмар, наче прорвали греблі десь у небесах, й пішов дощ, котрого не було два тижні…

Валентин СОБЧУК

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

І дуб зелений на межі. Василь Серафимович посміхнувся: —А що я тобі казав, дивись як зітхнула земля, який легіт пройшов по городах після дощику, — ми радісно насолоджувалися свіжим повітрям, стоячи на ганку будинку в подвір’ї родинного гнізда Пікуликів. За кілька годин дощ вщухнув, і ми пішли на екскурсію, спочатку садибою. — Ще встиг збудувати мамі ось цей новий будинок, близько десяти років вона прожила, як казала, в справжніх хоромах. Ходімо покажу тобі мого дуба. — Що самі посадили? — Так… І ми пішли городом, який зеленими грядками, що ожили після дощу, спускався до левади. — Живописно, город і левада, а в кінці — дуб зелененький!.. — Я мрію ще тут облаштувати ставочок, тут низина значить вода має бути близько, завів би тут карасів, — не їздити ж за ними завжди до Ржищева, — посміхається Василь Серафимович. І мені згадалося, як ми ловили в одного з друзів Серафимо вича карасів пластиковим ящиком, прив’язавши до граблів. Хоч і був пізній вечір, але при світлі ліхтарика й в маленько му басейні з бетонних кілець улов видався чималим. Це була незабутня рибалка й трапеза зі смаженими карасиками. Спогади перериває Серафимович, який несподівано нагинається й починає виривати бур’ян, а тоді каже: — Я, як і мама, люблю трудитися на городі. Знаєш, от виходжу з сапкою вранці на прополку і відчуваю якусь особливу радість, силу землі, мабуть.

Валентин СОБЧУК

Після цих слів мені згадалося, як на початку літа косили в заплаві річки Бучанки з ним сіно, як казав, співаючи: «Дуже люблю запах сіна… А косарики сіно косять та шовко ву ю трав у у». Як не журився з того, коли ми приходили на сінокіс, а хтось в нас постійно цупив одну другу копицю: «Та хай люди беруть, — казав безтурботно, — накосимо ще, головне , подихати кошеним сіном». А коли я запитав: «Що робитимемо з сіном?»— відповідав, посміхаючись: «Може, спалимо», —але ми не спалили, а пристроїли в господарстві. А ось і мій друг, — і Серафимович підійшов до молодого дуба й погладив його по корі, наче бойового коня, потім притулився, сказавши, що завжди відчуває від нього притік сил. —А коли Ви його посадили? — Ще школярем,з жолудя, причому, посадив кілька жолудів, а прижився тільки один, мій друг, — і він подивився на нього, як на живого. — Доглядав за ним, в засуху поливав, ось він і виріс нівроку, думаю доживе до 700 років. — посміхається Серафимович й пропонує пройтися вулицями села.

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Він вчив ніколи не перетворювати гнів на камінь І ось ми вийшли на вулицю села, через одну хату Василь Серафимович зупиняється і в голос називає ім’я та прізвище. Федір Кіндратович Чалий, — він це промовляє з такою інтонацією, наче з ним вітається.— От в кого я брав уроки життєвої школи, тут по сусідству жив мій перший учитель. Він пройшов дві війни, в громадянську служив у Котовського й став командиром. Потім був бригадиром у колгоспі, та незважаючи на заслуги, був репресований за те, що дощ затікав на скирту соломи, й вона трохи згнила. Уявляєш, які були часи! За кілька втрачених карбованців його визнали «врєдітєлєм». Та відбувши табірне ув’язнення Федір Кіндратович ні на кого не обізлився, саме від нього я брав перші уроки життєвого оптимізму. А ще він мене вчив не носити в собі гнів, як камінь, навіть коли хтось тобі зробив дуже зле, а дивитися на життя з посмішкою та радіти кожному дню. Адже в житті дуже багато приводів для образ, але їх треба сприймати, як певність і навчитися любити своїх ворогів, бо саме така мудрість гартує твій характер, особливо, коли ми прощаємо інших за завдані образи… — Федір Кіндратович воював в Другу світову? — Так, причому офіцером, незважаючи, що був репресованим. Розповідав, що й сам не очікував, що йому повернуть звання, тож коли в строю оголосили, щоб новобранці зробили крок вперед, він залишився стояти на місці. Тоді назвали його прізвище, він вийшов — і командир відразу наставив йому дуло пістолета, мовляв, чому мовчав.

Валентин СОБЧУК

Він пояснив причину, що був репресований, на фронті йому звання повернули. Та з війни Федір Кіндратович прийшов з контузією, йому важко було ходити, але ж знову не втрачав життєвого оптимізму, трудився, як міг. Сьогодні обов’язково його пом`янемо. А також піднімемо чарку за моїх колишніх сусідів Тетяну Євтушенко, яка дружила з моєю мамою й мала схожу з нею долю, коли сама без чоловічої підтримки мусила давати раду в свої родині. Її донька, Віра Борисівна, моя кума. До неї в Ржищів ми заїжджали обідати, пам’ятаєш, яка в неї соковита цибулька й огірки. Так от, вона зав’язала пуп не одному македонцю, та й землякам з навколишніх сіл і Ржищева, де понад 40 років працювала акушеркою. Ми йшли вулицями села, хати якого біліли стінами на мальовничих пагорбах, що нагадували поснулі хвилі розбурханого моря, ділюся асоціацією з Серафимовичем. — А ти знаєш, колись тут і справді було давнє море, що й залишило таку хвилястість землі, а на дні нашої річечки Шевелухи знаходив у дитинстві морські черепашки. Тоді з хлопцями дуже дивувалися, як їх занесло в наші краї. Та коли «гриз граніт» історичних наук дізнався, що в еру мезозою всю Україну вкривав древній океан Тетіс, що доходив до Африки, потім під час виходу тектонічних плит на полверхню утворювалися гори й впадини, що заповнювалися водою древніх морів. — Як давно це було, навіть важко повірити, але й на гірських хребтах Карпат колись жили морські рифи, й досі знаходять сліди морських організмів і їх панцирів… — Скажи, наскільки магічно й зворушливо, коли ти можеш уявити давні епохи, наче й ти жив тоді, адже душа людини безсмертна… Але знаєш, мій юний друже, що мене цікавить наразі?

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Валентин СОБЧУК

— Чи був у Македонах Македонський — Майже вгадав, — посміхається Серафимович, — ні, хотілося б дізнатися, де знаходилася хата, в якій народився український Нострадамус, що передбачив вторгнення армії Наполеона, розпад Речі Посполитої, і навіть те, що його могилу колись змиє Дніпро. — Ого, заінтригували? Ви про кого? — Про козацького провидця Мусія Вернигору, він же народився в Македонах, а от де?.. І Серафимович зупинився на пригірку, на якому вже зацвів безсмертник, що мальовничо вписувався в хвилясті краєвиди села й мовив: — А що, як на цій горі було його обійстя, адже неспроста в нього таке прізвище — Вернигора… — та за мить Серафимович висловив інший здогад, — Але так могли його назвати й на Січі, де він козакував, за силу й відвагу чи характерництво. — Розкажіть же про нього. — Слава про цього козака була далеко за межами України — Мусій Вернигора відважно бився з татарами й турками та московитами, побував у турецькому полоні й мав великий авторитет серед козацтва, став героєм навіть польського епосу. Слава та дар ясновидця дійшла й до Петербурга. Народні легенди розповідають, що коли Вернигора відправлявся з підросійського Путивля на українське Правобережжя, де розпочинався антипольський гайдамацький рух, цариця Катерина сподівалася на те, що Мусій стане агентом інтересів Московії у різанині, яка от от мала розпочатися. Але Вернигора розгадав цей хитрий план, й казав, що у братовбивчій війні програють поляки й українці, а виграють московити. Так і сталося, Коліївщина

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

підірвала Річ Посполиту, яку доб’є Катерина Друга й заборонить вживати навіть саме слово Польща, й розірве її на шматки поміж іншими державами. А якби поляки були розумнішими й змінили панський гонор на дружні стосунки до своїх судів, братів українців — історія наших народів не була б сповнена такими трагічними сторінками, й ми б мали багату основу для розвитку. Але як сказав Мусій Вернигора: «Господь Бог тримає Україну під своєю опікою… Україна зазнає ще щастя, ще настануть для неї часи, коли стануться великі речі. Сказав би я про них, але боюся, щоб Дніпро не повиходив з берегів своїх…».Слова ці, сказані старим козаком лірником Мусієм Вернигорою, записав наприкінці 1760 х років староста містечка Корсунь, де жив Вернигора до останніх років я, яке нині відноситься до Черкащини – Нікодем Суходольський. Він же зафіксував і решту пророцтв колишнього запорожця, який мав дар передбачати майбутнє і був названий сучасниками «українським Нострадамусом»… Але його постать приховує й дуже драматичну подію в особистому житті. Перекази не зберегли причин і обставин тої найстрашнішої драми, коли Вернигора у стані афекту, начеб убив своїх матір і брата. Шок від пережитого відкрив у ньому дар провидця: йому відкривалися події майбутнього Польщі, України, Росії та Європи. Після видінь він упадав в апатію і подовгу спав. А ще відновлював сили грою на лірі… Ми все далі заглибилися у стежки між пагорбами, що видавалися маленькою Македонією. — Ти знаєш, скільки у нас лікарських трав у ярах і на узвишшях, колись у мене жив один академік з Санкт Петербурга, Василь Татура, такі цілющі чаї готував. Пригадую в моєї мами був отік ноги, вона йому

Валентин СОБЧУК

поскаржилася, коли він був у нас, він за кілька хвилин, прямо на подвір’ї, знайшов панацею від цієї недуги. І знаєш, з чого? З цвіту бузку, та ще якоїсь трави, покришив усе це на підсушку, й сказав, як вживати цей відвар. За тиждень у мами все пройшло. Я подумав: «От дав же Господь Македонам таку мальовничу землю». Не стримуюсь, щоб знову не попрохати розповісти про історію села. У Македонах міг бути печерний монастир після «монголського» періоду —Перша писемена згадка про Македони датується 1640 им роком. — говорить Василь Серафимович, але тут могли бути поселення й в античні часи 6 7 тисячоліть тому тут могли жити племена трипільської культури. Цікаво, як вони самі називали себе, адже так цей народ назвали після розкопок Вікентія Хвойки, коли він знайшов сліди великого поселення біля села Трипілля. — Мені відомо, що найдавніша назва території України, яку дали греки, була Кімерія, слово походить начеб від слова гамір, гаміра, бойового кличу, що трансформувався в ура. Люди гаміра, тобто гамірні, фонетично з часом трансформувалося в Кімерію, так спочатку почали називати територію України греки. Цікаво, що слово гаміра, знайшло співзвуччя в грузинській мові — гмир, тобто гамірний, означає богатир. Але ж це не самоназва трипільців, вони могли себе величати аріями держави Арати чи Артанії. Слова ратаї та орачі теж свідчать про цю спорідненість, адже наші предки раніше інших етносів сіяли зерно та пекли хліб, а ще були творцями космогонічної культури, неспроста ж німці запозичили трипільську свастику, що означала сонце в динаміці руху. Ви якось згадували про засновників села, розкажіть більше.

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

— За народним переказом село назвали за походженням двох прибульців у наші краї, македонянина й грека, яких так і називали. Грек був молитовним старцем, Македон його духовним чадом, але молодим і сповненим енергії. Старець Грек постійно молився в печері, а Македон окрім молитви ще й працював у полі. Уявляєш, яка підтримка була поміж ними, молодий годував немічного старця, а той підтримував його молитвою, і вона мала велику силу, бо до них у печеру почали приходити інші люди, а деякі залишалися разом з ними, тобто Македонами, як їх почали згодом називати. Згодом утворився печерний монастир, у цей період (11 12 століття) печерні монастирі виникали в багатьох місцевостях, особливо поблизу Києва. За легендою монастир Македонів зруйнували монголи. — Ви якось казали, що колись село було містечком. — Так, Македони були волосним центром Канівського повіту Київської губернії. З приходом радянської влади, у 1919 році Канівський повіт розділили на чотири райони: Канівський, Богуславський, Корсунський та Македонський. Але Македони недовго побули районним центром – у 1925 році Македонський район включили до новоствореного Ржищевського. А ще в нашому селі жив, знаєш хто? Сам депутат Державної Думи Росії в рясі священника, Віталій Солуха. Завдяки його старанням в 1911 році відкрили величний цегляний храм на честь Покрови Богородиці, він зберігся й до сьогодні, а ще чотирикласну гімназію. Причому матеріал для гімназії брали із стін старого, розібраного дерев’яного храму. Ось таким був практичний мій земляк депутат і священник Віталій Солуха, який, до речі, пізніше дружив з відомим більшовиком Григорієм Петровським, завдяки чому, йому вдалося уникнути

Валентин СОБЧУК

репресій. Однак в нашому селі були й свої революціонери ще з 1905 року. В історії зазначено, що селяни брали участь в страйках під час революційних подій 1905 року, а от селянин на прізвище Бідний, вже пізніше, в 1919 році, створив комітет бідноти. Хи, бачиш, як співпало, і комітет і «хфвамілія». До речі, мій дід, Мусій Кіндратович Пікулик, був першим сільським головою колгоспу. Що ще цікавого тобі розповісти? У нас народився козацький провидець і лірник Вернигора. В часи Другої світової війни в селі діяв партизанський загін імені Чапаєва під командуванням Авраменка, багато моїх земляків нагороджені бойовими нагородами, а імена тих, що не вернулися з фронту, їх, здається, 50, викарбувані на гранітних плитах сільського меморіалу, які не ніколи не забувають односельці і я також. До речі, в моєї мами теж героїчна біографія. Під час німецької окупації вона, працюючи в громгоспі (громадські господарства), так тоді називали колгоспи при окупації, співпрацювала з партизанами, про що є замітка в історії міст і сіл Київської області України, а от її сестру, подругу і куму, за зв'язок з партизанами німці, на превеликий жаль, розстріляли.

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Македонці проти отамана Зеленого Несподівано з посмішкою Василь Серафимович згадав за діда Гостряка, як він з іншими сміливцями хотів полонити самого отамана Зеленого й зібрав цілу «когорту» хоробрих македонців з берданками і вилами в похід, щоб хлопці Зеленого не робили в селі шкоди. Уявляєш, якими відважними були односельці, адже проти Зеленого, хто тільки не воював, під високі Трипільські кручі якось прийшло аж чотири пароплавами з гарматами і кулеметами на борту та каральними загонами Скоропадського, але так і не взяли Трипілля. Навіть грізна ударна сила більшовиків, червоні матроси, які на якийсь час захопили Трипілля, не втримали села, як ударив отаман Зелений… — До речі, а Ви не знаєте, чому він собі взяв такий псевдонім. — На цю тему є чимало версій. Одні схильні вважати, що отаман Терпило довгий час ходив у зеленій шинелі, адже він воював в першій світовій війні, де здобув звання офіцера, і за деякими даними став повним Георгіївським кавалером. Інші вважають, що отаман вибрав собі таке ім’я, бо перші повстанські загони збиралися на горі Зеленій, також є думка, що такий псевдонім він обрав в пам'ять про свого друга, Мирона Зеленого, який загинув під час першої революції. — Мені здається, що остання версія найбільш вірогідна. — Можливо, адже історія — це вічне поле для полеміки й припущень, але слухай далі. Якогось там дня від Різдва Христового відважний загін македонців рушив на Трипілля, та ще на підступах до села загін сам потрапив у полон,

Валентин СОБЧУК

причому, цілком увесь. Розвідка отамана Зеленого випередила македонців, і на них чекала засідка з кулеметами. Отаман лише посміявся з такого вчинку земляків, але покарав їх не суворо, а знявши штани, відшмагав шомполами й голими пустив до села. — Голі, наче адами, — посміхається Василь Серафимович, —герої невдалого походу пробиралися плавнями й поміж очеретом, як ті пічкурі, до Македонів і входили в нього ввечері, прикриваючи причинні місця, хто чим міг. Уяви, як цих героїв зустрічали в родинах. А дідові Гостряку, який завжди любив над шкірити зуби та кепкувати потім не раз згадували: «А ну, розкажи, як ходив проти отамана Зеленого й загубив штани…»

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Трудовий шлях з дружиною починали в Таращі У садибу Пікуликів повернулися пізно, але вечір був настільки лагідним і чарівним після дощу, що ми довго прогулювалися селом, а Серафимович згадував: — Яке славне весілля відгуляли на цьому подвір’ї — пів села прийшло, з піснями і музикою до третіх півнів веселилися. Я ж свою Жанночку привіз із Луганська, а точніше з Краснодона, де вона пройшла справжню школу патріотичного виховання ще, так би мовити, від колиски — у дитсадку в неї була вихователькою мати Олега Кошового, який вчився у Ржищеві до четвертого класу, й де ти мене фотографував.

Валентин СОБЧУК

—А чому з таких далеких земель привезли свою дружину? — Так я ж навчався в Луганському педінституті, там і зустрів свою любов, чи вона мене, вже понад сорок років минуло від тої зустрічі, а все як один день, і весна і літо та осінь у дорозі, але ще не на порозі. — Ваша дружина теж навчалася на історичному факультеті? — Так, на одному курсі гризли «граніт наук». Ех, які це були незабутні часи, скільки сил і впевненості було тоді — здавалося, можна було перевернути гори, особливо зі своїми товаришами — Бохою і Льхою, себто Борисом Парамоновим І Леонідом Підтинним. Ми й досі підтримуємо дружні зв’язки, а також з членами творчої команди першого КВН Лугащини, її фронтменом Володимиром Яковлєвим, батьком головного режисера популярної кінострічки «Свати» Андрія Яковлєва. — Де починалася ваша трудова стежка після інституту? — Обоє з дружиною почали з вчителювання в Таращі. Потім Жанна Олександрівна працювала в Ірпінській школі №2 й була завучем. Взагалі, Тараща була нашим першим життєвим перехрестям до великої дороги професійного становлення, там ми провели 13 років нашого життя (1974 1986 р. р.), там народилася наша донька Анна. Незважаючи на невелику чисельність жителів (близько 15 тисяч) Тараща є містом і має унікальний аграрний потенціал. Я починав там учителем, а тоді директором школи, згодом став завідувачем відділу пропаганди та агітації райкому партії. Працював з двома майбутніми головами Верховної ради — Олександром Ткаченком, який був моїм шефом, та Олександром Морозом. Це були часи золотої молодості та

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

сподівань, часу, коли ми набиралися життєвого досвіду. Тараща для мене — місто, з символом сонця у назві, до речі, саме за однією з легенд його назва походить від Ра, сонця, на мові санскриту. І сьогодні з друзями з Таращі мої стосунки не припиняються. Все ж, мене завжди вабив Київ, тож коли отримав запрошення працювати в столиці, то поїхав, але Ірпінь запав у душу більше, тим паче, він був близько до столиці, а ще Ірпінь привабив своєю самобутністю та природою. З 1986 — 1991 роки очолював відділ пропаганди та агітації в міськкомі партії Ірпеня. Після московського путчу в 1991 році віддав зусилля підприємництву. Тоді були роки тотального дефіциту, особливо не вистачало кабелю, необхідного не лише підприємствам, а й в побуті. З братами Олександром та Миколою Ткаченками в селищі Коцюбинському взялися за спорудження підприємства КАТЕХ з випуску кабельно дротової продукції — починали з одного маленького верстата, а виросло велике сучасне виробництво, котре працює й досі. У ті часи КАТЕХ, окрім власного розвитку й випуску продукції, підприємство було ще й одним із флагманів по благодійній допомозі в селищі Коцюбинському, й не тільки… — Скільки років працювали на підприємстві КАТЕХ? —11 років, можливо, й залишився б на підприємстві на більше часу, та колектив делегував на вибори селищного голови Коцюбинського — і я переміг.

Валентин СОБЧУК

Знову на захисті людського фактору Це був нелегкий час, коли став коцюбинським селищним головою, — продовжує розмову Василь Серафимович, — скрізь борги, підприємства, котрі раніше годували Приірпіння, не витримавши ринкової конкуренції, почали згортати свою діяльність, навіть в моєму кабінеті мерзли ноги, не кажучи за проблеми з опаленням в цілому селищі. Але з часом я зі своєю командою змогли змінити ситуацію на краще, спершу навели лад у житлово комунальному господарстві. Згодом почали залучення будівельних інвестицій, котрі, як і сьогодні, є основним пріоритетом розвитку пристоличних мегаполісів. Але в сенсі залучення будівельних інвестицій — на першому плані в мене був людський фактор і наповнення бюджету. Під час мого керівництва мені вдалося зрушити з мертвої точки квартирну чергу селища, відремонтувати Будинок культури, котрий був у жахливому стані. Після ремонту БК діти змогли в належних умовах займатися в різноманітних гуртках, музичній школі. В мене також був розроблений чіткий план щодо розселення жителів будинків барачного типу в новобудови, але цьому проектові здійснитися не вдалося, оскільки люди на чергових виборах повірили в «золоті гори», але замість них отримали лише багатоповерхівки. І хоча я не раз потім наголошував і докладав зусиль щодо реалізації цього плану, а саме: знесення застарілого житлового фонду та розселення його жителів в нових будинках, які б мали постати на місці старих, його не вдалося реалізувати, бо на виборах до влади прийшла інша команда..

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

— Пригадую той час, коли Ви були селищним головою, і я зустрічався з щасливими жителями селища, які отримали ключі до нових квартир від селищної ради, був на відкриті нової бібліотеки й відреставрованого Будинку культури. Зараз це здаються неймовірні речі — отримати квартиру молодому спеціалісту, або щоб хтось спорудив нову бібліотеку… — За свою каденцію мені вдалося втілити низку соціальних проектів, незважаючи на труднощі після Помаранчевої революції. Знову ж, ми мали проблему, коли згорів будинок барачного типу по вулиці Доківській й люди залишилися без даху над головою. І хоча на вирішення їхньої проблеми не було жодної бюджетної копійки, я знайшов інвестора, і люди були відселені в новий будинок по цій же вулиці. За це мені довелося боротися вже навіть тоді, коли не був селищним головою, інтереси свого рідного Коцюбинського мені довірили захищати виборці селища в Ірпінській раді сьогодні. — «Служив у ядерному пеклі, але вижив із своїми побратимами, й дружимо досі!..». На наступний день, як ми збиралися їхати до Ірпеня, Василю Серафимовичу хтось зателефонував. Після розмови, він радісно посміхаючись сказав: — Знаєш, з ким розмовляв? Миколою Ананієвичем Тітушкіним, це мій бойовий побратим з Києва, незабаром відзначатиме ювілей, а в Коцюбинському, до речі, живе ще один мій однополчанин, Олександр Васильович Октябрьов… Я здивувався, адже також служив у війську, та на жаль, після служби так і не зустрівся з жодним своїм однополчанином, хоча певний час листувався, а Серафимович то зняв солдатську шинель близько 50 и років

Валентин СОБЧУК

тому, — і як йому вдається ще й досі підтримувати стосунки зі своїми однополчанами? Але в наступну мить подумав, чого дивуватися, адже дружба для Василя Серафимовича — понад усе, я б навіть сказав, що вона в нього досягнула своєрідних вершин мистецтва. Він і досі дружить з багатьма своїми односельцями, товаришами по студентській лаві з Луганська, з якими щороку зустрічається, бере активну участь в Луганському земляцтві, в друзях у нього — його колишні водії та співробітники, особливо тепле, батьківське ставлення в нього до колишнього водія Олега з Гостомеля, що став успішним підприємцем, а також до Олександра з Рубежівки, якого почали називати Сашою Македонським, оскільки він добре знайомий з рідним селом Пікулика, де працював на розбудові його родинного гнізда. Усіх свої друзів Серафимович називає полковниками. Прикметно, що багато людей, які зверталися до нього за допомогою — також в числі його друзів. Через свій громадський неспокій і небайдуже серце Василь Серафимович очолив Спілку дітей війни Приірпіння. У наступну мить мене зацікавило, де він служив. — О, юний друже, в такому пеклі, звідки навіть до 1965 року не відпускали на дембель, а залишали на поселення, щоб не було витікання інформації. Але мені повезло, бо пішов служити якраз в 1965 році ,може чув — Озьорськ, або Челябінськ 40. Це було засекречене режимне містечко, де виробляли плутоній і уран для ядерної зброї. Задовго до того, як було вирішено застосовувати атомну енергію для виробництва електроенергії, її страхітлива руйнівна сила була використана для ядерної зброї. На Уралі був побудований комбінат «Маяк», що випускав ядерну начинку. У ті часи, під час процесу виготовлення матеріалів для атомної бомби, не піклувалися про навколишнє середовище

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

і здоров'я людей. Спочатку радіоактивні відходи зливали прямо в річку Течу, на якій стоїть комбінат, і тільки як люди почали хворіти їх стали утилізувати. Ніхто тоді не думав про людей — важливо було виконати завдання держави. Таким чином, щоб отримати заряд для атомної бомби, довелося не тільки запустити військові ядерні реактори, а й створити складне хімічне виробництво, в результаті роботи котрого отримували не тільки уран і плутоній, а й величезну кількість твердих і рідких радіоактивних відходів. У цих відходах містилася велика кількість залишків урану, стронцію, цезію та плутонію, а також інших радіоактивних елементів. З цього приводу хочу сказати, що перша велика радіаційна катастрофа сталася не в Чорнобилі, а в Челябінській області на ядерному комбінаті «Маяк», в 1957 році. Викид оцінюється в 20 млн. Кюрі на Чорнобилі – 50 млн. Кюрі. Джерела радіації були різні: у Чорнобилі — ядерний реактор, на «Маяку»— ємність з радіоактивними відходами. Наслідки цих двох катастроф схожі, сотні тисяч людей, які зазнали впливу радіації, десятки тисяч квадратних кілометрів зараженої території, страждання екологічних біженців, героїзм ліквідаторів... — Отже Ви служили на зараженій радіацією території? — Так, але ми про це не знали. Якби не сталося Чорнобильської катастрофи, можливо, ми б так ніколи й не дізналися, що в центрі Росії, біля підніжжя Уральських гір, там, де Європа зустрічається з Азією, вже була раніше така аварія, аналогічна за масштабами Чорнобильській. Місце, де сталася ця перша велика ядерна катастрофа, довгий час було засекречено, і в цієї катастрофи не було своєї назви, а її місце приховувалося. Пізніше стали писати, що це «киштимська аварія», за назвою невеликого старовинного

Валентин СОБЧУК

уральського містечка. Однак «Маяк» продовжує працювати й до сьогодні та приймати відходи з атомних електростанцій, скидаючи відходи в навколишнє середовище. —А ким Ви служили в цьому радіаційному пеклі, які були стосунки між солдатами? Командиром автомобільного відділення окремого дивізіону, а щодо стосунків, вони були дружніми, побратимськими, я й досі дружу зі своїми однополчанами. А ще ми усвідомлювали, що служимо на особливому бойовому посту.

ะขั ะธะฟั ะปั ั ั ะบะธะผะธ ั ั ะตะถะบะฐะผะธ ะท ะ ะฐั ะธะปะตะผ ะ ั ะบั ะปะธะบะพะผ

ะฃ ะฟะพั ั ะบะฐั ั ะฐั ะปะธะฒะพะณะพ ะผั ั ั ะฐ, ะฐะฑะพ ะกะปะพะฒะพ ะฟั ะพ ะพะปั ะฒั ะนั ั ะบะต ะฑั ะฐั ั ั ะฒะพ ะ ะพั ั ั ั ะธ ะผะฐั ะตั ั ะฐะป ะดะพ 70 ั ั ั ั ั ะ ะฐั ะธะปั ะกะตั ะฐั ะธะผะพะฒะธั ะฐ ะ ั ะบั ะปะธะบะฐ, ะทะณะฐะดะฐะฒ ะฟั ะพ ะฟะพั ะทะดะบั ะฒ ะนะพะณะพ ั ั ะดะฝะต ั ะตะปะพ ะ ะฐะบะตะดะพะฝะธ, ะฟั ะพั ะปั ั ะฐะฒ ะดะธะบั ะพั ะพะฝะฝั ะทะฐะฟะธั ะธ ะน ะฒะธะบะปะธะบะฐะฒ ะฝะฐ ะฟะฐะฟะตั ั ะฟะพะฟะตั ะตะดะฝั ะน ั ะตะบั ั . ะ ั ะต ะทะณะฐะดะฐะปะธั ั ะฝะตะทะฐะฑั ั ะฝั ะบั ะฟะฐะฝะฝั ะฝะฐ ะ ะพะดะพั ั ะตั ั , ั ะบั ะฒั ะฝ ะพั ะณะฐะฝั ะทะพะฒั ั ะฑะฐะณะฐั ะพ ั ะพะบั ะฒ ะฟะพั ะฟั ะปั . ะ ะพ ั ะตั ั , ั ะฐะผะต ะทะฐะฒะดั ะบะธ ะนะพะผั , 10 ั ะพะบั ะฒ ั ะพะผั , ะดะพะปั ั ะธะฒั ั ะดะพ ั ั ะตั ะตะฝั ั ะบะธั ะบั ะฟะตะปะตะน, ั ะพั ะฐ ั ะต ะฑั ะปะพ ะฝะตะปะตะณะบะพ, ะพั ะพะฑะปะธะฒะพ

Валентин СОБЧУК

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

перший раз. Тоді мороз був мінус 15 градусів. І сьогодні пригадується цей день, як автобус пазик ледь не повзе засніженим лісом крізь хурделицю на одне з озер в Пущі Водиці. Це було в 2006 році, коли Василь Серафимович організував всіх охочих з виконкому Коцюбинської селищної ради та комунальних підприємств селища на хрещенську купіль. Охочих скупатися тоді було небагато, більшість стояли біля святкового багаття, грілися чаєм і чаркою. Здавалося, ніхто не наважиться в таку хурделицю поринути в крижану воду — Василь Серафимович пішов у хрещенську купіль першим. Здивувавшись, що йому було тоді 60 років, і він без жодних вагань пішов у ополонку, я наважився також. І не шкодую досі та вірю, що коли покупатися в цей день, то відступлять усі хвороби. А ще згадалося, як він одного разу приїхав на Водохрещу в костюмі й краватці, його донька, посміхнувшись, запитала: — Пап, навіщо тобі зараз галстук?.. — Щоб було за що витягати з ополонки, якшо не дай Бог… Перелистуючи матеріали та передивляючись численні фотографії, не міг також не згадати наші незабутні поїздки до Ольвії, або Щасливої, так з давньогрецької мови перекладається назва міста, котре заснували вихідці з Мілету на пагорбах Дніпро Бузького лиману поблизу села Парутино в Миколаївській області. Це колись процвітаюче місто проіснувало близько цілого тисячоліття — та вже більше, як півтори тисячі років його не існує. І коли б не археологи, то б про нього давно забули, й можливо не знали, що це колишнє еллінське місто держава, де проживало близько тридцяти тисяч населення, не міг здобути

Валентин СОБЧУК

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

полководець Олександра Македонського, Зопіріон. І знову в цьому сенсі чомусь згадується рідне село Василя Серафимовича, Македони, та його характер. А тоді, обороняючи Ольвію, його правителі, або як тоді їх називали архонти, вирішили всім, і навіть рабам, дати свободу й громадянство — і дух свободи, як і сьогодні на передовій, в донецьких степах зупинив лютого ворога. Можливо, якби не археологічні розкопки, ми б не знали, що вмісті проживав філософ Біон, який залишив після себе актуальний на сьогодні вислів, суть котрого в наступних словах: треба щоб не багатство володіло вами, а ви ним. Цінні артефакти ольвійської культури — сьогодні в багатьох музеях світу, значний вклад в скарбницю цих знахідок зробили члени експедицій Луганського педуніверситету імені Тараса Шевченка, і навіть я вніс скромну лепту, бо завдяки Василю Серафимовичупобував в Ольвії тричі. Ці незабутні експедиції спонукали мене до написання повісті «Сага про Ольвію» та поеми «Слідом Троянського коня». А от Василь Серафимович збився з ліку скільки разів бував в Ольвії. На розкопки почав їздити ще студентом. Здавалося б за стільки років давно можна було забути за розкопки, адже це далеко не курорт, умови проживання спартанські, в наметах. Дошкуляє спека, що налітає зі степу сухими вітрами, а ще бувають сезони, коли комарині орди перетворюють ночі в безсоння. Та й взагалі, на розкопках жорстка дисципліна, підйом о шостій ранку, разом із сонцем. Але навіть у такому поважному віці усі ці незручності для Василя Серафимовича не стали

Валентин СОБЧУК

ะฟั ะพะฑะปะตะผะพั , ั ะบ ั ะดะปั ะนะพะณะพ ั ั ั ะดะตะฝั ั ั ะบะธั ะดั ั ะทั ะฒ ะฟะพ ะ ั ะณะฐะฝั ั ะบะพะผั ะฟะตะดั ะฝั ะฒะตั ั ะธั ะตั ั โ ะ ะฐั ะธะปั ะ ะฐะดั ะฐะณะธ ั ะฐ ะ ะฝะดั ั ั ะฏะบะพะฒะปั ะฒะฐ. ะ ะพั ะท ะฟั ะพั ะตั ะพั ะพะผ ะกะตั ะณั ั ะผ ะฅะฐั ั ะตะฝะบะพะผ, ะณะพะปะพะฒะฝะธะผ ะพั ะณะฐะฝั ะทะฐั ะพั ะพะผ ะพะปั ะฒั ะนั ั ะบะธั ะตะบั ะฟะตะดะธั ั ะน, ะดะพั ะตะฝั ะพะผ ะ ะฝะฐั ะพะปั ั ะผ ะ ะฐะฝะธะปั ั ะฒะธะผ ะกะตั ะฐั ะธะผะพะฒะธั ั ะพะฒะฐั ะธั ั ั ั ะต ะท ะฟะตั ั ะพะณะพ ะบั ั ั ั , ะบะพะปะธั ั ะฒะพะฝะธ ั ะฐะทะพะผ ะฟั ะพะถะธะฒะฐะปะธ ะฒ ะพะดะฝั ะน ะบั ะผะฝะฐั ั . ะกะตั ะณั ะน ะฅะฐั ั ะตะฝะบะพ, ะตะบั ะผั ะฝั ั ั ั ั ะพั ั ะฐะปั ะฝะพั ะฟะพะปั ั ะธะบะธ ะ ะฐั ะธะปั ะ ะฐะดั ะฐะณะฐ, ะณะตั ะพะน ะดะฐะฝะพั ะพะฟะพะฒั ะดั ะ ะฐั ะธะปั ะ ั ะบั ะปะธะบ ะน ั ะฝั ั ั ะปะตะฝะธ ะพะปั ะฒั ะนั ั ะบะพะณะพ ะฑั ะฐั ั ั ะฒะฐ, ั ะบ ั ะตะฑะต ะฝะฐะทะธะฒะฐั ั ั ะฒะตั ะตั ะฐะฝะธ ะตะบั ะฟะตะดะธั ั ะน, ะฑั ะปะธ ะฟะพั ั ั ะนะฝะธะผะธ ะผะตั ะตะฝะฐั ะฐะผะธ ะทะณะฐะดั ะฒะฐะฝะธั ั ะพะทะบะพะฟะพะบ ะ ะปั ะฒั ั . ะ ะฐ ั ั ะฝั ะพั ั ั ะฐั ั ั ะฒั ะดะฑั ะปะพั ั ะฑั ะปั ั ะต 40 ะฐ ะฐั ั ะตะพะปะพะณั ั ะฝะธั ะตะบั ะฟะตะดะธั ั ะน. ะขั ะปั ะบะธ ะฒ ะพั ั ะฐะฝะฝั ั ะพะบะธ ะตะบั ะฟะตะดะธั ั ั ะฝะต ะฟั ะพะฒะพะดั ั ั ั ั ั ะตั ะตะท ะฒั ะนะฝั ะฝะฐ ะ ะพะฝะฑะฐั ั . ะ ะปะต ั ะพ ั ะฐั ะฐะบั ะตั ะฝะพ, ั ั ั ะฒะตั ะตั ะฐะฝะธ ะตะบั ะฟะตะดะธั ั ะน ะทะฐะปะธั ะธะปะธั ั ะฒั ั ะฝั ั ะดะธะฝั ะน ะฃะบั ะฐั ะฝั , ะดะตั ะบั ะท ะฝะธั ะฟั ะพะถะธะฒะฐั ั ั ะฒ ะผั ั ั ั ะ ั ะฟะตะฝั , ะฐ ะฟั ะพั ะปะฐะฒะปะตะฝะธะน ะพะปั ะฒั ะนั ั ะบะธะน ะฟะพะตั ะฑะฐั ะด ะ ะธั ะฐะนะปะพ ะ ะฐะบั ะธะผะพะฒ, ะฝะฐะฟั ะธะบั ะฝั ั ะปั ั ะฐ 2015 ั ะพะบั ั ะตั ะตะท ะดะฐะฒะฝั ั ะฒะพั ะพะฑั , ะทะฝะฐะนั ะพะฒ ั ะฝะฐั ั ะน ะทะตะผะปั ะพั ั ะฐะฝะฝั ะน ะฟั ะธั ั ะปะพะบ. ะ ั ะฝ ั ะตะถ ะฑั ะฒ ั ะท ะ ั ะณะฐะฝั ั ะบะฐ, ะดะต ะฒะธะบะปะฐะดะฐะฒ ะตั ะฝะพะณั ะฐั ั ั ะฒ ั ั ะดะฝะพะผั ะฟะตะดั ะฝั ั ะธั ั ั ั . ะ ะต ั ะฐะท ั ะตะฑะต ะทะฐะฟะธั ั ะฒะฐะฒ: ั ะบ ั ะฐะบ ะฒะธะนั ะปะพ, ั ะพ ะดะฐะปะตะบะธะน ะ ั ะณะฐะฝั ั ะบ, ะ ะปั ะฒั ั ั ะฐ ะ ั ะฟั ะฝั ะทะฐะฒโ ั ะทะฐะปะธั ั ะถะธั ั ั ะฒะธะผะธ ะฟะตั ะตั ั ะตั ั ั ะผะธ ะดะปั ั ั ะฐั ะฝะธะบั ะฒ ะพะปั ะฒั ะนั ั ะบะธั ะตะบั ะฟะตะดะธั ั ะน. ะ ะฐะฑั ั ั , ะฝะตั ะฟั ะพั ั ะฐ ะ ั ะฟั ะฝั , ะพะฒั ั ะฝะธะน ั ะฒะพั ั ะพั ะฐั ั ะพั , ะฒะทั ะฒ ะฝะฐ ั ะฟะพั ะธะฝะพะบ ั ะต ะพะดะฝะพะณะพ ะฒะธะดะฐั ะฝะพะณะพ ะฟะพะตั ะฐ ะฑะฐั ะดะฐ ะท ะดะฐะปะตะบะธั ะ ั ะณะฐะฝั ั ะบะธั ั ั ะตะฟั ะฒ, ะ ะธั ะฐะนะปะฐ ะ ะฐะบั ะธะผะพะฒะฐ, ะฐะดะถะต ะดะปั ะดั ั ั ั ะฒะพั ั ะพั ั ั ะน ะฑะตะทั ะผะตั ั ะฝะธั ะดั ั ะฝะต ั ั ะฝั ั ะฒะตะปะธะบะธั ะฒั ะดั ั ะฐะฝะตะน. ะ ะตั ะฟั ะพั ั ะฐ ะ ั ะฟั ะฝั ั ะบะธะน ะ ั ะดะธะฝะพะบ ั ะฒะพั ั ะพั ั ั ะฟะธั ั ะผะตะฝะฝะธะบั ะฒ ะฝะฐะทะธะฒะฐะปะธ ะ ะฐั ะฝะฐั ะพะผ, ั ะดะต, ะทะฐ ะฟะตั ะตะบะพะฝะฐะฝะฝั ะผ ะดะพั ะปั ะดะฝะธะบั ะฒ, ั ะฒะพะณะพ ั ะฐั ั ะฑั ะปะพ ั ั ะฒะพั ะตะฝะพ ะฑะปะธะทั ะบะพ 90 ะฒั ะดั ะพั ะบั ะฒ ั ะบั ะฐั ะฝั ั ะบะพั ั ะฐะดั ะฝั ั ะบะพั ะปั ั ะตั ะฐั ั ั ะธ.

Валентин СОБЧУК

Даний розділ хочу закінчити словами з повісті «Сага про Ольвію»: «А ще цього ранку несподівано зрозумів, коли почали прощатися з учасниками ольвійської експедиції, й на очі накотилася непрохана сльоза, про які скарби говорили ветерани розкопок. Цими скарбами були душевні стосунки й пісні, магія пахучих ольвійських вітрів, відчуття щастя для котрого не потрібна матеріальна кабала. І хоч древнього міста не існує давно, спроби відшукати його історичні сліди дарують неповторну радість причетності до відтворення цієї забутої епохи.

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Ось чому сюди прагнуть повернутися всі, хто хоч раз побував у Ольвії, незважаючи на спартанські умови проживання, сорокаградусну спеку, мінливий характер лиману, що буває таким зеленими, аж здається в його водах на тебе чатують русалки, аби затягнути на дно… Покидаючи табір експедиції й співаючи з усіма зворушливу пісню про місто, котрого не існує, подумав, мабуть, в Ольвії всі знаходять своє найкраще я, до котрого хочеться повернутися, аби знову відчути нематеріальні скарби під час спілкування. А ще жалкував, що в суєтному житті так мало часу для заглиблення в історію і в себе самого…» Ще більше зрозумів це, уявно пройшовши життєвими стежками Василя Серафимовича Пікулика, як і те, що дорога підкоряється тому, хто по ній іде.

Валентин СОБЧУК

Слово про ювіляра Коли учні продовжують справу вчителя Григорій Скиртач генеральний директор (200782013 р.р.), віце8президент Міжнародної організації Луганське земляцтво у місті Києв:

«Як добре, коли учні йдуть нивою, засіяною зернами мудрого й вічного, тоді й доброчинності стає більше …» Шановного Василя Серафимовича знаю ще зі студентських років, і згадую з теплотою, бо він з тих учнів, що продовжують справу вчителя, я приймав у нього та його майбутньої дружини Жанночки вступні іспити до Луганського педагогічного інституту імені Тараса Шевченка, де вони полюбили один одного і йдуть дорогою подружнього життя понад 40 років. Тому ювілей Василя Серафимовича сьогодні — не тільки його свято, а ювілей його дружини та всіх друзів полковників його легіону, яких у нього, як цвіту— по всьому світу. Добра й щастя ювіляру — від юнака похилого віку. А ще згадуються його студентські роки у ВПШ, де я мав честь також читати лекції, і радий, що він закінчив ВПШ з відзнакою. Також відрадно, що Василь Серафимович великий організатор добрих справ. Зараз він працює в нелегкій будівельній галузі, та незважаючи на вік, на депутатській роботі в Ірпінській міській раді захищає інтереси виборців у Коцюбинському, немає жодних сумнів,

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

що він віддасть всі зусилля для захисту їхніх інтересів. Багато він зробив і робить для Луганського земляцтва. Хотів би сказати про ще одну сторінку його біографії, він постійно підтримує патріотичний фронт на Сході і вірить, як і всі ми, в нашу спільну перемогу. Адже перші промені України приходять з Луганської області, нехай же вони знову зігрівають Україну. Слава ювіляру! Валентина Кулінич почесна громадянка Ірпеня, учасниця Сталінградської битви:

«Побільше б таких патріотів, які б сіяли зерна добра». Знаю Василя Серафимовича від того часу, як він почав працювати в міськкомі партії, він ніколи не ігнорував прохань ветеранів й особисто розвозив святкові привітання та подарунки по квартирах, зажди відгукувався на ті чи інші питання й допомагав чим міг. Багато зусиль він доклав і для становлення об’єднання клубу хору «Пам'ять». Причому в різні часи, коли був на коні, й коли сам переживав нелегкі часи. Пригадую, як звернулася до нього, коли він тільки починав свій шлях у підприємництві на заводі К АТЕХ. Зустрілися ми тоді з ним на території підприємства, коли в нього ще не було офісу, а вагончик. Я тоді подумала: чи варто йому говорити про наше прохання, але він сам запитав і допоміг. І допомагає постійно вже 32 роки — якщо немає коштів на рахунку, то з власної кишені щомісяця підтримує нас. Ми постійно ходили до нього щедрувати й ніколи не залишалися без подарунків. Завдяки йому в нашого хору з’явилися перші сценічні костюми, котрі нам

Валентин СОБЧУК

служать і досі. Особливо йому вдячна за привітання мене з 95 річним ювілеєм, користуючись нагодою, зичу і йому довголіття та успіхів повсякчас, Божої благодаті. Завдяки Василю Серафимовичу було організовано багато цікавих поїздок, пригадую, як ми виступали на Букринському плацдармі, оскільки я сама пройшла війну, для мене це було особливо зворушливо. Побільше б таких патріотів, які б сіяли зерна добра, котре б проростало в нашій країні щедрим врожаєм достатку і злагоди. Борис Парамонов друг юності з 1969 року:

«Ми були командою, дух якої бережемо й до сьогодні» Я познайомився з Серафимовичем, коли ми розглядали списки кого зачислили студентом істфаку Луганського педінституту. Наші прізвища, моє Парамонов, Леоніда Підтинного та Піулика згідно алфавітного порядку розміщувалися поруч. Треба ж було такому статися, що ми в один момент підійшли до дошки оголошень — і стали друзями на все життя. З цього часу минуло вже 46 років. Ми були завжди разом, як три мушкетери, окрім занять ходили на спортивні секції, виступали за честь факультету на змаганнях, я активно займався легкою атлетикою Василь — боротьбою, а ще ми всі разом — волейболом і футболом. Але наш друг Серафимович був більш різностороннім, бо навіть ходив на народні танці, «Де гарні дівчата» — там і Пікулик», жартували ми тоді, неспроста ж і дружину вибрав гарну, та ще й з яким прізвищем — Охота.

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

З цього приводу ми також не раз жартували, мовляв, Василь, пішли на охоту, але він глянувши на свою чарівну половинку, зажди відповідав: «Хлопці, так в мене вдома, ох, яка Охота». Гумору нам було тоді не позичати, через що неспроста ми разом з друзями організували факультетську агітбригаду, яка смішила увесь інститут і навіть нашого суворого ректора, що він навіть дозволяв нам інколи поза заняттями відшліфовувати майстерність сміхотворства. Ми тоді не знали, що саме наша команда стане прообразом Луганського КВН, й що діти наших друзів, як от Володимира Яковлєва, Андрій, стане досвідченим майстром цього жанру, зокрема режисером 95 кварталу. До речі, Василь Серафимович, коли працював на підприємстві КАТЕХ, не раз спонсорував Луганське КВН, з цього приводу навіть ходили жарти, що він «прокабіліровав» залізну дорогу від Києва до Луганська. Озираючись на пройдені разом роки та його ювілей, хочу побажати йому такої ж, як в молоді роки, жартівливості, усмішки та оптимізму й невичерпної енергії на довгі роки. Анатолій Федорук міський голова Бучі, президент Київського регіонального відділення асоціації міст України:

«В історії нашого краю — це видатна й непересічна постать» Таку активну особистість, як Василь Серафимович важко з ким порівняти в північно західному регіоні Київської області. Це справді видатна постать, з його іменем пов’язаний розвиток населених пунктів Приірпіння,

Валентин СОБЧУК

формування певних шкіл і традицій в культурі й спорті. Незважаючи на вік, він не живе сьогоднішнім днем, а творить майбутнє власним прикладом та спонукає інших. Особливо знаковим епізодом є його небайдужість до долі переселенців з Луганської області. Мені особливо приємно, що він очолює клуб Київського регіонального відділення Асоціації міст України. Скільки цікавих і пізнавальних зустрічей проведено за його участі, де досвід старшого покоління очільників міст і селищ Київщини став своєрідною скарбницею, з якої можна почерпнути багато цінного для прийняття тих чи інших важливих рішень. Саме завдяки активній діяльності Василя Серафимовича ця скарбниця постійно поповнюється, адже колишніх мерів не буває. Я радий, що мене доля звела з ним, що маю можливість повчитися в нього неперевершеного життєвого оптимізму та життєвої мудрості. Василь Надрага народний депутат Верховної ради України 4 скликання — екс8міністр соціальної політики.

«Він завжди може підказати вихід зі складних ситуацій» Я дуже радий, що доля нас звела в Луганському педагогічному інституті, де навчалися, і хоч від цього часу спливло багато років, але наша дружба не припиняється й на мить. Взагалі, вмінню дружити й розуміти людей можна вчитися у Василя Серафимовича постійно, бо він завжди в скрутних ситуаціях може стати для кожного адвокатом і

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

підказати вихід зі складної ситуації. Для мене особисто незабутніми є наші ветеранські поїздки на розкопки до Ольвії. Кожного разу, коли приїжджав Василь Серафимович, то був ініціатором багатьох заходів для студентів археологів, багато хто з них і досі пам’ятають приготовану ним Королівську юшку для цілого табору. Про наші спільні поїздки до Ольвії, можна було б згадувати багато, але я хочу сказати, що Василь Серафимович є не тільки любителем історії, він бере активну участь в її творенні й ніколи не стоїть осторонь тих чи інших суспільних процесів чи проблем окремих людей. Микола Головкевич радник міського голови міста Ірпеня:

«Талановита людина — талановита в усьому». Я вже багато років знаю Василя Серафимовича, і не тільки, як друга, а й керівника, адже коли був першим заступником міського голови, то не раз доводилося з ним вирішувати ті чи інші господарські питання. Йому можна по доброму позаздрити, що він має стільки інтересів, і за що не візьметься, в нього виходить, бо талановита людина, талановита в усьому. Важко порахувати багато благодійних справ на благо міста, суспільно важливих проектів…

Валентин СОБЧУК

Володимир Тарасов директор Ірпінської ДЮСШ:

«Серафимович — справжній взірець здорового тіла й духу». Незважаючи на поважний вік Василь Серафимович приходить в ДЮСШ, щоб позайматися волейболом, а найголовніше — він підтримує його розвиток, а ще протягом багатьох років фінансує багато спортивних змагань з різноманітних видів спорту. Він, як непересічна особистість не лише цікавиться спортом,а й зацікавлює інших. Не раз фінансував групи вболівальників на ті чи інші чемпіонати, а особистим прикладом запалює молодь до здорового та активного життя, починаючи зі своїх онуків та їхніх друзів. Зокрема, яскравим прикладом є його багаторічне опікування ФК «Біличанка» в селищі Коцюбинському, дівчата клубу забивають голи й на міжнародних кубках, здобули чимало трофеїв . У Серафимовича можна багато чого повчитися, особливо життєвого досвіду... Петро Берегеля секретар міської ради, ветеран праці:

«Людина свята і доброзичливості…» Користуючись нагодою, відразу хочу висловити своє захоплення дружбою з Серафимовичем і сказати, що він не тільки хороша та чуйна людина, а професіонал своєї справи. Але можливо не всі знають, що він обожнює музику, має гарний голос і віртуозно грає на бубні. Свого часу ми разом

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

із ним вигравали не один музичний конкурс. А ще він свого часу був організатором хору на базі мистецького центру Сузір’я при податковому університеті. Любов до мистецтва та людей складають неповторний характер Василя Пікулика, коли він одним жартом може розрядити будь яку напружену ситуацію та підтримати своїм оптимізмом. Микола Спичак міський голова Ржищева:

«Школа життєвого досвіду, відкрита для всіх» Так можна охарактеризувати мого давнього друга та земляка Василя Пікулика. Особливо цінним в його характері є те, що він може поєднати різні покоління для реалізації тої чи іншої ідеї. Саме він був ініціатором створення клубу мерів Київської області, зі складу людей, які очолювали міста й селища в різні роки, і які сьогодні готові в будь яку хвилину завжди підтримати порадою своїх молодших колег. Я особливо радий, що завдяки Василю Серафимовичу багато зустрічей членів клубу мерів Київської області пойшло Ржищеві, що завдяки йому я тепер маю знайомих колег старшого і молодшого покоління в усій області, а це арсенал особливого досвіду, і якщо виникають складні ситуації, я маю надійне плече підтримки.

Валентин СОБЧУК

Деніс, онук:

«Наш дідусь — душа компанії» Дідусь ніколи не показує своїх проблем , а навпаки підтримує нас в складних ситуаціях — усмішкою чи жартом. Особливо приємно, що незважаючи на вік наш дідусь ще й досі грає в волейбол та футбол, і нерідко разом з нами. Він ще змалечку привчав мене до занять спортом, за що я йому дуже вдячний. А ще з ним зажди цікаво поговорити на будь які теми, особливо дивують його знання з історії України. Йому також раді і мої друзі, бо кажуть, що він завжди під заряджає їх оптимізмом. Віктор Неживенко ветеран праці:

«На його рахунку багато благодійних справ» Ми познайомилися з Серафимовичем, коли він тільки приїхав до Ірпеня, відтоді наші дружні стосунки не перериваються. Він ніколи не стоїть осторонь проблем, і в скрутну хвилину зажди допоможе. Неспроста саме він був ініціатором створення Спілки дітей війни Приірпіння. На його рахунку багато благодійних справ, якщо їх всіх перераховувати, то вийшла б окрема книжка. А ще я завжди вчуся його невичерпному оптимізму і життєлюбству, незважаючи на те, що я також вже досить поважного віку.

Трипільськими стежками з Василем Пікуликом

Улюблені афоризми Серафимовича Кактус — це глибоко розчарований в житті огірок. В порожній голові вітер ніколи не буває попутнім. Жаби не тонуть. Мовчи голосніше. Головне не скільки випити, а з ким. Командувати будеш удома. Щоб рука мила руку — треба в неї щось покласти. Дехто йде в депутати, щоб вийти з народу. Не робіть дурниць — це привілей начальства. Давайте піднімемо тост за любов, а хто не може, то за дружбу. Хто не працює, той вдало одружився. Жінка буває беззахисною, коли в вас добре з нею складаються стосунки. Бідність не лікується — доведено безкоштовною медициною. На питання, кого ви більше любите — блондинок чи брюнеток, справжній чоловік повинен відповідати: «Так!». Кохання — безмежне щастя на обмежений час. Що прокурору хабар — адвокату гонорар! Для кожної зробленої дурості знайдеться бажаючий її повторити. Де совок — там і сміття. Одні ковтають образу, інші — кривдника ... Носоріг погано бачить, але, при його вазі, це не його біда... Чим більше у людини проблем — тим менше потрібно для щастя.

ЗМІСТ Подорож до македонців Київщини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3 Перше колесо могли винайти трипільці . . . . . . . . . . . . . . . .6 Таємниця Трипільського «бінокля» . . . . . . . . . . . . . . . . . .13 І дуб зелений на межі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .20 Він вчив ніколи не перетворювати гнів на камінь . . . . . . .22 Македонці проти отамана Зеленого . . . . . . . . . . . . . . . . . .30 Трудовий шлях з дружиною починали в Таращі . . . . . . . .32 Знову на захисті людського фактору . . . . . . . . . . . . . . . . . .35 У пошуках щасливого міста, або Слово про ольвійське братство . . . . . . . . . . . . . . . . . .40 Слово про ювіляра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .49 Григорій Скиртач . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .50 Валентина Кулінич . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .51 Борис Парамонов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .52 Анатолій Федорук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .53 Василь Надрага . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .54 Микола Головкевич . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .55 Володимир Тарасов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .55 Петро Берегеля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .56 Микола Спичак . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .57 Деніс, онук: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .57 Віктор Неживенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .58 Улюблені афоризми Серафимовича . . . . . . . . . . . . . . . . . .58