Літо на Парнасі by Собчук Валентин

Літо на Парнасі (Де не був Одіссей, поезії, нариси) роман 1 Незадовго, як електричка пронизливим посвистом, прокладаючи собі шлях, вийшла з бетонного фарватеру платформи й проминула житлові квартали, за вікном вагона вигулькнула несподівана панорама. — Дивіться, яка краса!— ледь не сплеснула в долоні симпатична пані… Двоє чоловіків повернули голови до вікна, мов до екрану телевізора, захоплено поглинаючи молодим зором пропливаючі корабельні сосни й віковічні дуби з такими величезними кронами, наче зелені хмари, — здавалося, от-от і з них поллється живодайний дощик. Натомість у відкриті вікна поринув лісовий дух, замішаний на терпкуватому ароматі живиці й дубового листя. — За вікном — неповторний коктейль озону !— зраділа панночка й стала на повний зріст біля відкритого вікна, зачарувавши струнким станом під тоненьким платтям, чоловічу половину вагона ,— не думала прямо за станцією Святошино зустріти такі дуби-калдуни — десь по дві три сотні літ!.. — Авжеж!— задоволено вимовив один із хлопців, — Єво, ти й досі сумніваєшся, шо їдемо на Парнас? — Який Парнас може бути в передмісті Києва!?..— відказала та, в мить нахмуривши брівки, схожі до двох веселок, на які пшеничною хвилькою зпід бузкового капелюшка звабливо спадало волосся.

У цей момент Владислав Нестер зачаровано поглянув на Єву Зеленську, подругу Потапа Капелюшника, не приховуючи захоплення та згадуючи його слова, що вони з Євою живуть «не в законному, і навіть не в цивільному, а вільному шлюбі». А ще в цей момент відчув на собі зацікавленість Єви, вона також поглядала на нього. Колись так на Владислава позирнула його колишня дружина Ніна, причарувавши на п'ятнадцять років, де перших п’ять були медовими, коли жили душа в душу, а потім все частіше сперечалися за якийсь дріб`язок, як от про назву коня Македонського. Ніна під час цих дебатів була вперта, мов брус, мовляв, в юності мала більше книжок, і все частіше згадувала про dolce vita, коли жила з батьками, особливо, як Владислав приносив малу зарплату… У наступну мить до вагона зайшов прошак, широко відчинивши двері, наче нарозпашку свою душу, й таким спотвореним голосом почав просити «копійку на «пропітаніє», що замість милостині хотілося дати йому копняка. Це ще одна київська реальність, де попрошайство стало бізнесом, коли в будь яку мить у людному місці невидимий рекет тисне на ваше милосердя голосом обездолених людей, в яких тіньові рекетири забирають більшу частину випрошеного до своїх бездонних кишень. Знаючи про зворотній бік прохацтва, ніхто з трійці не потягнувся до гаманця. Натомість, як зайшла жіночка з прозорою скринькою, де було написано: «На допомогу пораненим воїнам в зоні АТО», всі троє, наче по команді, мовчки дістали гроші, а Владиславові вмить згадалася Перша барикада на Інститутській, де стояв у лютому 2014, жорстокі хлопці в чорних шоломах з щитами, що поблискували крижаним холодом. Наче ті хлопці, яких називали беркутівцями, були інопланетянами, а не народилися в Україні. Також чомусь пригадав, як вони розганяли мирну ходу вдень, як нещадно лупили всіх — жінок і літніх людей, як всі рятувалися від них втечею; як біг ледь не останній в колоні втікачів, бо швидше не міг через стару армійську травму. І що було б тоді, якби його наздогнали, мабуть, не їхав би в цьому вагоні, та, на щастя, тоді забіг у якийсь дворик і двоє жінок подали йому руки на мурованому паркані, через який він перестрибнув — і врятувався. Але цей порятунок інколи видавався йому слабкодухістю, особливо, коли згадували героїв, які лишилися навічно на Майдані, а інші пішли на передову проти лютого ворога на Донбасі. Згадуючи ці події, Владислав вже вкотре стривожився, що доморощені вороги знову окопалися в високих кабінетах і дерли шкуру з народу ще з більшою завзятістю, ніж до Революції Гідності. — Влад, що зажурився, скоро наша станція?— озвався Потап.

— А я б отак їхала та їхала,— усміхнулася Єва, милувалася б лісом і дихала його атмосферою. О, як я любила в дитинстві подорожувати потягом! Мені здавалося — вагони, то чарівні хатинки на колесах, що проїжджали повз будні міст і сіл, а в склянці був запашний чай з долькою лимона, схожого на півмісяць, а на столику смачні пряники … — О, лісу в Ірпені багато, власне, все місто в лісі, наче в гостях у нього — так що матимеш нагоду щодня слухати музику соснових верховіть,— підбадьорив Єву Владислав… — А дуби там є? — Вистачає, особливо серед людей,— зіронізував Потап. Владислав же, не розділяючи жарту товариша, додав, що в місті є п’ятисотрічні довгожителі, мовляв, одному дубові дають навіть всі сімсот. Та несподівано вагон різко загальмував, аж з полиць впало кілька порожніх корзин, які просякли запахом полуниці . — Диверсія!..—вишкірив здоровенні, наче конячі, зуби Потап Капелюшник… — Завжди ти зі своїми дурнуватими шуточками,— розсердилася Єва й поглянула на Потапа так, наче вперше, подумавши, що неспроста, коли він ще вчителював, діти прозивали його Кінг-Конгом, на якого він був схожий не лише кремезною статурою, а й поведінкою. — Спок, любі мої, мабуть, електричка пропускатиме стрічний поїзд .— озвався Влад. — І, дійсно, незадовго прогримів довжелезний вантажний потяг зі щебенем, пил від котрого стелився, наче дим. — І куди везуть ці булижники?— чомусь спитав Потап у Владислава. — Звісно, на столичні будови… — Отож, все будують і будують, нищать природу, наче Київ гумовий, краще б розвивали малі міста по всій Україні, а то все тягнуть до столиці. Так і дійсно можуть збутися лихі віщування про те, що центр Києва западеться під землю, бо стоїть на розломах і й хаотично забудовується бетонними хмарочосами, що тиснуть на землю, — скрушно мовив Потап, і мов на знак згоди з ним рушила електричка. Невдовзі закінчився ліс і показався міст, котрий осідлала електричка, від чого він заграв велетенськими цимбали, як видалося Владиславу, як і те, що до них посміхнулася тиха річка Ірпінь з зеленими берегами та луками, де виднілися поодинокі верби, схожі до смарагдових водограїв. — А ви знаєте, що берегами річки Ірпінь колись проходив кордон між древлянами та полянами?— урочисто мовив Влад. — Вав, то ми їдемо в древлянські землі,— зраділа Єва.

— Друже, а в мене така гадка, що кордон між цими племенами доходив ледь не до Хрещатика, адже Печерськ раніше теж був вкритий густим лісом… — Цілком ймовірно, що древляни проживали в Києві до приходу полян. Але річка Ірпінь зі своїми численними затоками й болотами була природнім оборонним рубежем столиці —своєрідним Рубіконом. В інтернеті гуляє легенда, що на берегах Ірпеня литовський князь Гедимін разом з об’єднаним військом русичів розбив татарське військо, однак слідів битви не знайдено й досі. Але битв на річці Ірпінь вистачало, ліси біля неї — всі в окопах, ще з часів Першої світової війни… Несподівано Потап зацікавився темою литовської доби, котра настала в чотирнадцятому столітті. Тоді КиєвоРуська держава, ослаблена ординськими навалами, внутрішніми усобицями після смерті Данила Галицького, потрапила під литовський протекторат, а ще через століття в річпосполитівську орбіту, як окреслив цей час Влад, але Потапа цікавило інше: — А ти не знаєш, чому литовська мова ввібрала в себе так багато латинізмів? їх більше, як в нащадків римлян, італійців, особливо закінчень на ус-юс-ас, типу жмогус (чоловік), мабуть, мене б там називали Потапус, а тебе Владиславус — прийшлося б тобі носити великі вуса. Після цих слів Єва поглянула на Влада, зауваживши, що той гарний і без вусів, навіть незважаючи на ріденький чубчик, а ще їй подобалися його очі, такі незвичайні —темно-зелені, з якимось загадковим, життєрадісним блиском. Єва подумала: «Владислава могли б визнати за свого: греки й італійці, іранці чи кавказці, а тисячоліття тому його предки, мабуть, жили в древньому Вавилоні…». Він же, у той час, як Єва крадькома розглядала його, розповідав: —Ти знаєш, Потапе, і мене дивують латинські закінчення в литовській мові, можливо, це зумовлено тим, що литовці останніми в Європі прийняли християнство, і саме в католицькому обряді, де панує латина, й, очевидно, адаптували під неї свою мову. При цих словах електричка заглибилася в місто, назване так само, як річка — Ірпінь. У вагоні заметушилися люди, поквапилися до тамбуру Влад з Потапом, а за ними Єва, яку здивував один будинок, котрий вона побачила через вікно,— дах на ньому був схожим до півнячого гребня, аж їй захотілося кукурікнути. Та, посміхнувшись, вона подумала, що їй відразу починало подобатися це загадкове місто, про котре дорогою розповідав Влад.

—

— —

—

— — — — —

—

Розглядаючи Ірпінь з пристанційної платформи, Єва зраділа, що побачила неподалік алейку високих сосон, і запитала про таке незвичне місцезнаходження лісових дерев. Це, так би мовити, священна роща, пригадуєте, такі були в давніх греків на теменосах (сакральні площі, де стояли храми й скульптури богів). В Ірпені сосни висадили біля Меморіалу Слави, де викарбувані імена полеглих у Другій світовій. А ще на цих соснах в’ють гнізда чорні круки — ціла колонія! Якось нарахував кілька десятків гнізд. А круки схожі до ворон? Єво, вони їх прямі родичі, а ще, як дослідили британські вчені, — найрозумніші серед пернатих, якось під час експериментів крукам налили воду в глечик, до якої не можна було дістатися клювом, так вони, побачивши купку камінців, почали їх кидати в посудину, щоб підняти рівень води й напитися. Але чому вони поселилися біля Меморіалу, тут же повсюди — машини й люди,— поцікавилася Єва, ще більше захоплюючись містом. Це одна з загадок Ірпеня,— посміхнувся Владислав біля підземного переходу, пропахлого кропом і полуницею, а ще чорницями і квітами, котрими торгували бабусі. Єва відразу забажала ірпінських полуниць, але купувати довелося інші, бо в переході переважали ягоди з навколишніх сіл, але торгували тут і далекі негоціанти, які прибували сюди електричкою з під Коростеня, колишньої столиці древлянського князівства, як пояснив усім Владислав, захоплено мовивши: Ви тільки уявіть, які тут краї! а скільки геніїв жили й творили в Ірпені, навіть нобелівський лауреат Пастернак тут втратив голову, закохавшись в жінку свого друга… Ану ж, про Пастернака більш детально,— зажадала Єва, несподівано зупинившись. Е, про це не розкажеш з наскоку, бо то цілий роман, даній темі присвятимо окремий день, адже й до сьогодні зберігся будинок, де він жив. Ух ти!— здивувалася Єва. А ще вціліло обійстя Рильського й «батька» Незнайки — Миколи Носова. Носова?— здивувався Потап, й несподівано видав черговий словесний перл,— тепер я буду казати не включайте незнайку, коли ви щось не знатимете в Ірпені. О це може бути слоганом міста,— засміялася Єва,— а ну, розповідай, як все було! не включай незнайку… Але раз в Ірпені жило стільки класиків

—

— —

—

літератури, було б доречно прямо на стінах переходу зробити мурал, котрий би вказував, хто творив у Ірпені з рядками їхніх віршів, як там у Пастернака: «Ирпень, это память о лете…» Класна ідея, Єво, це була б гарна візитівка міста, та біда, що його меркантильна влада впродовж десятків років не спромоглася на жодну меморіальну табличку, або хоч на якийсь символічний монумент у центрі міста з викарбуваними іменами та повідомленнями, де, й коли в Ірпені проживав той чи інший митець. Такий, друзі, час — не люблять наші міроєди історію й культурну спадщину, бо вона нагадує їм про совість, а в них її немає, адже сьогодні тільки без совісті можна заробити великий капітал .— сказав Потап на виході з переходу, біля якого всі чомусь спинилися з подивом, розглядаючи, що й на самому виході теж була торгівельна розкладка з якимось дріб’язком: хусточками, шкарпетками. З цього приводу Єва зауважила От наші працьовиті люди, скрізь знайдуть собі робоче місце. Я колись розмовляв з цією продавчинею, так вона на цьому місці торгує вже більше десяти років, незважаючи на спеку й холод. Але ти не думай, що це місце так легко зайняти, тут справжня конкуренція… Конкуренція?!. Шоб отако стовбичити на одному місці, коли всі їдуть до столиці в пошуках щастя.… — дивувалася Єва, й несподівано з нотками розчарування в голосі запитала:

— І де цей Парнас? де та гора? на якій маємо почуватися богами, а не рагулями. Після цих слів в очах Потапа з заіскрилась іронія, але Владислав наче не помітивши скептичного погляду друга, відповів: — Парнас знаходиться неподалік, всього за якихось пів версти. Неподалік — річка й луг зелений, і жодного рогатого тролейбуса чи гримучого трамвая. А житимемо в районі, де колись мешкав Микола Носов, де ще й досі зберіглася його родинна хатинка. — І хто там сьогодні живе — ельфи чи коротунчики?— посміхнувся Потап Капелюшник. — Буратіни,— відповів Влад, не розуміючи, чому в Потапа так швидко зіпсувався настрій, і щоб якось усіх підбадьорити розповів про плюси їхнього відпочинку. Мовляв, до їхніх послуг безкоштовна садиба, а от письменникам в Будинку творчості за путівку цього літа треба викласти двісті гривень за добу, а їм проживання обійдеться в якісь копійки — платити треба буде

— —

— — — — —

— — — —

лише за газ і світло. І це при тому, що господар садиби залишить її у цілком вільне користування, бо сам поїде в Карпати. І хто ж цей газда?— посміхнулася Єва. Справжній кудєснік, може, ти знаєш, Орест Вільшаний, відомий в Україні фотохудожник. Тобі, як художниці, Єво, з ним буде про що побалакати. А ще він обіцяв до від’їзду в Карпати познайомити нас з цікавими аборигенами й показати Ірпінь… А з якого дива ти назвав його кудєсніком? Бо фотоапарат в його руках творить дива. Шо, з об’єктива пташка вилітає?— посміхнулася Єва. Буває, причому соловей… а ще він розбирається на травах і вміє розмовляти з птахами… Знає пташину мову? я ще не зустрічала таки бахурів (хлопець, західноукраїнське),— засміялася Єва. З таким усміхненим настроєм невдовзі всі підійшли до обійстя Ореста Вільшаного, воно ховалося за високим парканом, дошки котрого були так відшліфовані, що утворювали своєрідні малюнки: біля воріт на всіх дивилися два сучки, схожі до незворушних очей сови. Мимохіть біля них хотілося зупинитися, щоб не розбудити цю мудру птаху, образ котрої проступав із паркану, над яким дві липи, розкинувши розлого віти, утворювали зелену арку — вони ще не випустили в світ свій духмяний цвіт. Владислав Нестер не став стукати в ворота, а зателефонував, бо за парканом почувся собачий гавкіт. З приводу чого Потап зауважив: Ше не встигли ступити за поріг, а вже обгавкані. Не дрейф, песик розумний, а взагалі, звикайте, в Ірпені їх багато — собача демократія… Ото порадував,— посміхнувся Потап,— то шо, будемо ходити з дрючками, як пітекантропи. Головне їх не боятися — собаки відразу це просікають і починають барзєть… Після цих слів вийшов господар, широко відкривши ворота, щиро посміхнувся:

— Гості дорогенькі, заходьте… На якусь мить всі завагалися, бо за етикетом спочатку мала зайти Єва, але гавкав пес, тож першим ступив Владислав, обійнявши Ореста, спитав: — Чи прив’язаний Рой?

—Так, друже, зачинив про всяк випадок в гаражі, поки він не знюхається з усіма, але ти знаєш — він мухи не обідить… Тоді все товариство сміливим кроком ступило на подвір’я, а точніше за стіл під крислатим горіхом. — Речі кладіть на лавочку й сідайте за скатертину-самобранку, в мене така традиція — спочатку за стіл, а тоді за поріг дому… Коли всі повсідалися за широким і масивним столом, Потап зауважив: — Мабуть, стіл із дуба? — Так, друже, люблю все натуральне, особливо старе дерево, в нього особливий колір, сірий, мов пил історії, та головне в ньому відкрити малюнок, і хоч праця копітка, бо треба налягати на шліфування, але як приємно, коли тобі вдасться видобути щось неповторне з мережива поснулих артерій, котрими колись пульсувала кров дерева й підносила його до небес. — О!.. то пан поет!— зраділа Єва. — Шо Ви, простий фотограф, а ви леді — художниця?— і Орест кинув погляд на Євин етюдник. — Так, як тепер кажуть,— мисткиня. — От уже повигадують словечка, мисткиня, членкиня, вже й презервативи називають нацюцюрниками, калічать нашу солов’їну мову,— посміхнувся Орест, мовивши: — Давайте знайомитись… Після цих слів, Єва, як папараці, швиденько сфотографувала поглядом Ореста, прикинувши його вік, зауваживши, що йому десь під шістдесят, що він гарно зберігся — волосся і борода здавалися не сивими а посрібленими. А найбільше Єві сподобалася на чолі Ореста візерунчата вервечка, що стримувала густий чуб, розчесаний на рівний проділ, через що він був схожим на древнього волхва. — Ну шо ж, добірне товариство!.. дуже радий знайомству… а яка чарівна паніхудожниця — та ше Єва, мабуть, саме такою вродливою була та перша жінка, що спокусила Адама на гріх .— Але в наступну мить Орест подумав, що Адамова Єва, мабуть, була темнокоса, й він, дивлячись на світловолосу подругу хлопців, знову почав вагатися, хто йому більше подобається — білявки чи брюнетки. Єву вразив цей комплімент, аж на щічках з’явилося два рум’яних яблучка. Та Орест, мов нічого не помічаючи, звернувся до Потапа, який розповідав про себе:

— — —

—А ти, друже, кажеш, шо покинув вчителювання й пішов у «кумерцію», я тебе розумію, бо як на вчительські копійки можна вижити —та не будемо про сумне, час наповнити чарки, у мене, як ти знаєш, Владе, є відьомські напої. Відьомські?— здивувався Потап. Так, так, дружіщє — вночі літатимеш на мітлі,— засміявся Владислав, радіючи, що нарешті знайшовся привид вжалити свого друга смішинкою. Та ні, я пожартував, знаєте, трохи знаюся на травах, тож люблю готувати спиртні настоянки, навіть з бузку роблю неперевершені ліки, заливаючи горілкою або спиртом, але це тільки для розтирання хребта чи колін, хоча в невеликих дозах його можна вживати, щоб боротися з артрозами і подагрою, навіть нирковими недугами. Ех, якби ви знали скільки хвороб лікує ця чар-квітка, сірєнь, я, до речі, більше люблю таку назву, а не бузок. Оресте, ти шо, пропонуєш нам хильнути настоянки з сірєні?— посміхнувся Владислав. Та ні, її можна приймати лишень по чайній ложці, ці дози не для наших застіль. Пропоную Вам сьорбнути калганівки, або ж настоянки на кропиві, але давайте потрохи скуштуємо всього.

— Чому б і ні, день не спекотний, взагалі це літо — класне, згадую як кілька років тому африка почалися з кінця квітня, але в мене є пропозиція, ми привезли «Козацьку раду», може, почати з неї? — Ні-ні, «Козацьку раду» залишимо на нараду,— посміхнувся господар дому… Єва слухаючи алкогольну «пристрілку», помітно нервувала, думаючи: «От ці чоловіки, як тільки мова заходить за горілку — відразу забувають про жінку», і хоч їй теж кортіло спробувати настоянки на кропиві, вона сказала, щоб Потап відкрив привезений ними «Мускат». — Але я наполягаю спробувати моєї фірмової настоянки на кропиві,— мов прочитав думки Єви Орест,— вона збагачує кров, а ще відганяє нечисту силу, переконував він, і таки вмовив Єву. Щоправда, вона запитала: — А вона не така пекуча, як спирт? — Та ні, після того, як Поплавський оспівав кропиву, вона взагалі не жалить, а в його ресторанах навіть вареники з неї ліплять. І Єва ризикнула спробувати ірпінської кропив’янки, зауваживши чому настоянка така зелена, як її прізвище.

— Бо справжня,— заспокоїв Орест, додавши, що любить усе природнє, особливо на столі .— Мовляв, зараз чудова пора для поповнення вітамінного запасу з молодого листя лободи й кропиви, амаранту, а якби ви знали, який корисний лопух!…

—

— — — —

—

І хоч, як не пильно всі приглядалися, особливо Потап, «щоб не злопати якогось бур`яна», але по закінченні трапези господар повідомив, що цілющі бур’яни були в усіх стравах, особливо, в салаті, й що він навчить всіх готувати з них «молодильні яблука». Тоді він усіх запросив у садочок, де знаходилася «цілюща поляна», невеличкий городик, на котрому дійсно «бур’янів» було більше, ніж культурних рослин. Ось перед вами не заслужено забуті рослини, я захоплююсь їхньою живучістю, бо як люди з ними не борються на городах, вони знов і знов з’являються там, де їх не просять, наприклад, лобода й щириця, а от її окультурений брат-амарант з рожевими листочками. Це справжня «бімба» вітамінів, як сказав би Азіров. Наприкінці літа він викине ще й розлогі «вінички» з цінним насінням, з нього мудрі інки в давнину пекли хліб, а ще в тому насінні є склавин, ця речовина застосовується для виготовлення ліків проти раку. Склавин ще дістають з печінки глибоководних акул, але в амаранті його в кілька разів більше, тож навіщо ловити акул, коли склавин можна посіяти кожному й мати при собі таку могутню вакцину. А як його застосовувати?— озвалася Єва, дивуючись що її почали цікавити рослини. Засобів багато, з цієї насінини, меншої за макове зерня, можна чавити олію, робити відвари, а я просто його жую. Схоже, Ви й кропиву споживаєте?— несподівано поцікавився Потап,— дивлячись на зелену стіну жаливи під парканом. Давайте домовимося — ніяких викань, ми всі тут друзі. Чи споживаю кропиву? Неодмінно! Завтра вам приготую з неї омлет, почитайте в інтернеті, скільки в ній корисного, а ще кропива з давніх-давен вважалася оберегом від нечистої сили й злих чарів, її клали коло порогів і кутках дому, наші предки навіть відзначали в спеціальному календарі день кропиви, коли вона мала найбільш цілющу силу. Вважалося, коли в цей день обпектися кропивою, то в тебе ввійде сила землі й дасть здоров’я на цілий рік. До речі, римські воїни в походах шмагали себе кропивою, щоб активізувати кровообіг. Кропива очищує кров, а чи знаєте ви, що спиртові настоянки з коріння кропиви зміцнюють суглоби й зуби. А коли ж відзначали день кропиви?— спитав Владислав.

— Хтозна, мабуть перед Купальською ніччю, бо на Поліссі збереглися традиції стрибати не через вогонь, а кропиву, або ж шмагати себе нею, щоб вигнати нечисту силу. Я, до речі, читав, що в якомусь селі Кропивне 20-о червня навіть започаткували кропив’яний фестиваль. — Хто б міг подумати, як шанують кропиву!— здивувалася Єва, розглядаючи дерева саду: крислаті яблуні й сливи, персики, на яких наливалася соком зав`язь плодів. На старому абрикосі — її було так багато, що вона подумала, чи витримають віти такий рясний урожай, радіючи, що їм вдасться поласувати абрикосами, адже вони доспіватимуть, коли вони ще тут гостюватимуть. А ще Єву в Орестовому саду здивували молода берізка та ялина, а найбільше дуб, який був не вищим за велетня Потапа: —А навіщо ви посадили дуба, це ж коли він виросте? — Це не я, мабуть, сойка, неподалік садиби є кілька трьохсотлітніх дубів, але вітер жолудя б сюди не закинув, а сойки могли запросто занести. Можливо, ви не знаєте, ці птахи споконвіку вирощують дубові гаї. — Сойки садять дуби?— озвався Потап, й від здивування в нього брови вигнулися коромислами. — У раціон сойок входять жолуді, вони їх заготовляють на зиму закопуючи в землі, та не всі жолуді потім споживають, тож багато дубових гаїв мають завдячувати сойкам. У мене до, речі, на туї, кілька років було гніздо сойок. Це не тільки красиві птахи, а хоробріші, можливо, за орлів. Якось мій котик Муркіз почав заглядатися на їхнє гніздо, коли вилупилися пташенята, я кинув на нього палицею, бо він геть втратив голову від того гнізда, і шо ви думаєте трапилося далі? За якусь мить, як грім серед ясного неба, наді мною закружляли сойки. Я таке бачив уперше — здиблені хохолки на голівках, стрекочуть, як сороки, а їхні кружляння наді мною схожі до літаківвинищувачів, які приготувалися до атаки. Думаю, от-от і вчепляться своїми кігтями в мою макітру, тож я пригнувшись, почав наближатися до дверей. А вони так і кружляють наді мною, мало того, над будинком з’явилася ще й група підтримки — зграя сорок, яка так несамовито скрекотала, аж довкола загавкали собаки, тож прикриваючи однією рукою голову, палицею відчинив двері. Але вгадайте, шо було далі ? Сойка з соєм, сівши на двері, настовбурчивши свої хохолки, загрозливо стрекотали. У цей момент я несподівано зрадів, подумавши, так це ж наші — безстрашні птахи-хохли, й рішуче ступив до порогу, але ще кілька хвилин над домом не могли вгамуватися сороки, бачите, яка в птахів солідарність, не то шо в людей .

— І шо, і шо?— аж роззявив рота Потап, — вони не покинули гнізда? — Ні, жили ше кілька років, мабуть, й наш Муркіз тоді затямив, шо краще не сойок не чіпати. — Як цікаво!— чомусь замислено мовила Єва, спитавши, чи недалеко ліс, коли всі знову повсідалися за столом. — О, ліси в Ірпені поки шо повсюди, точніше лісові дерева, дуби і сосни, тут їх царство, а от великий Білицький ліс, який ви проїжджали — теж недалеко. Він неповторний, бо в нашому лісі немає вовків, навіть зайця нікому з’їсти. Хіба гадюки-мідянки полють за мишами, або пернаті за якимись дрібними організмами, чи заскочить якийсь кабан, і відчуваючи, що тут не виживе, дасть дьору далі, хоча тут багато дубів і жолудів. Але ж навколо бетонні джунглі багатоповерхівок, які щороку все більше тиснуть на ірпінську природу, і в тих джунглях хижацтво жорстокіше, ніж в дикому світі… — Який казковий ліс, немає вовків!— романтика для романтиків, а давайте сходимо! — Ні, Єво, зараз поселитесь, відпочините, а після сієсти, коли сонце стане зовсім лагідним, будь ласка, хоч у ліс, а хоч на річку, але якби ви не забажали, то однак буде — два в одному, а точніше — три в одному, бо захочеш в ліс — не минеш річки й лугу. — А повз ірпінський Паранас, проходитимемо?! — ледь не вигукнула Єва. — Який Парнас?— здивувався Орест. — Будинок творчості письменників, ти шо, не знав що його так називають в літературі?— знічено нагадав Владислав, хвилюючись, щоб не розчарувалася Єва . — А, ну, да, так він за якусь сотню кроків, але спочатку давайте поселятися... Будинок Ореста Вільшаного здивував Єву і Потапа не менше, як його «цілюща поляна» в садку. Вітальня нагадувала Ноїв ковчег, стіни, і стеля було декоровані деревом, а в кухні Єва, від захоплення аж сплеснула в долоні. — Боже, я такого ніде не бачила, щоб під мийкою і столами були пеньки, котрі ще й відкриваються!!! Насправді ці напівпеньки, видовбані зсередини, служили дверцятами. — А от моє ложе сконструйоване з гілок, відчахнутих бурею — на ньому я відчуваю в собі силу вітрів. «Неспроста казав Владислав, що Орест кудєснік»,— подумала Єва,— ледь не вимовивши це вголос, та її увагу привернули фотографії, розвішані на стінах, серед яких було багато вихоплених миттєвостей з життя природи:

пеньки схожі на ведмедів, оголені коріння — на кігті велетенських орлів, та найбільше дивували «малюнки» створені корою дерев, багато з них нагадували загадкові образи людських істот і лісових духів…

2 Під вечір усе товариство пішло до Будинку творчості письменників, він знаходився через дорогу. — Вибачайте, що такий незвичний перехід до Парнасу, без колонад і арки, а через дірку в загорожі, однак ми можемо пройти через центральний вхід, але він не набагато кращий, щоправда там є «вертушка» котрої торкалися руки сотень класиків літератури… Владиславові ця «вертушка» була знайома, бо саме через Будинок творчості, де зустрічався з видатним поетом Павлом Мовчаном, і познайомився з Ірпенем і Орестом. Ще й досі йому пам’яталися рядки з вірша Павла Михайловича («Малюнок в Софіївському соборі»), котрі захоплювали його й сьогодні: «…А золота в небі, ще більше в воді, Горять свіжо хмари відлиті. І світ, мов горнило, де й ти змолодів, І книга життя не відкрита… Високий, ставний і обличчям — святий, Натхненний, і німб палахкоче, Звивається меч у руці золотий, Сичить у ногах по потороччя… — Та в нас буде ше вдосталь часу, шоб побувати на центральній прохідній, що вивела на літературний Олімп переважну більшість наших письменників, є думка, що 90 відсотків радянської літератури України було створено в Ірпені,— запевнив усіх Орест, коли всі йшли письменницьким парком, в якому було багато повалених дерев, переважно вільхи. Одні дерева були вивернуті з коренем буревієм, інші, наче підстрелені з гармати, а деякі, мов поранені похилилися на віти інших. Така картина в письменницькому паркові викликала у Владислава неприємну асоціацію з сьогоденням, з неоголошеною війною, що тривала на Сході, й з порожнечею на духовній ниві, якби раніше сказали культурному фронті. «Бо хтозна,— міркував він,— якби не було порожнечі в духовності, то чи був би цей кривавий фронт? коли б не ця загіпнотизована бізнесом суперпрагматична влада, що в них, що в нас…».

Невдовзі всі зупинилися поблизу невеличкого озерця. — Це таке собі люстерко для муз, сюди вони приходять причепурюватися,— посміхнувся Орест Вільшаний,— а от купаються в іншому, ходімо до нього, там цікавіше. Згодом з поміж, як видавалося Єві засмучених дерев, де пройшовся буревій, з’явилися життєрадісні берізки та ялини в зелених сарафанах, а ще — двоповерхові котеджики минулої доби. Але біля них не зупинялися, а пішли на гору, до будинку, з котрого починався Парнас. — Ось ми на самій вершині письменницького Парнасу, Єво,— урочисто мовив Владислав. — А де ж тоді Аполлон і Орфей, де музи?— вдала розчарування Єва, розглядаючи будинок із незвичайною конструкцією даху, якому надавала незвичності своєрідна архітектура дерев’яних балок, які підпирали дах й були схожі формою на контури конячих голів, від чого здавалося з під даху вискочить Пегас. — Саме з цього будинку, що був дачею дріжджового та винокурного фабриканта й любителя музики і поліграфії Івана Чоколова, й починався Парнас .— знайомив з історією будинку творчості письменників Орест, коли всі зупинилися в ажурній альтанці, котра доповнювала архітектурний ансамбль прозорим апофеозом своєї відкритості без вікон і дверей. Альтанка стояла біля східців, що спускалися невідомо куди. Принаймні для Єви, що стояла ліворуч альтанки й намагалася розгледіти, куди ведуть східці, та листя густою завісою закривало перспективу огляду. — Цей будинок, який сьогодні числиться корпусом номер один, Чоколов спорудив, начебто для своєї коханої балерини, потім його заселяли переважно письменники — а скільки книг у ньому написав титан української літератури Павло Загребельний!.. — захоплено мовив Нестер,— До речі, більшість історичних романів Павло Архипович створив саме тут, в Ірпені!.. — І все ж, Владе,— зупинив його Орест, цей будинок має недобру славу, в ньому сталася пожежа. Але навіть після того, як його відремонтували, письменники неохоче тут оселялися. — І чому ?— похопилася Єва. — Дуже сумна історія,— мовив Орест,— розповідають, що кохана муза Чоколова в ньому повісилася, як дізналася, що він на ній ніколи не одружиться. — От які ви чоловіки!— насупила брівки Єва, але це невдоволення надавало їй ще більшої чарівності.

Щоб її заспокоїти Орест почав шукати виправдання: —У Чоколова була велика родина, діти, а дружина навіть не підозрювала про те, що він спорудив це любовне гніздечко в Ірпені для своєї коханої музи, для якої нічого не шкодував, але жінкам, як кажуть, завжди чогось не вистачає. — Не вистачає?!.— знову розсердилася Єва,— а знаєте чого ?.. справжнього кохання!.. Щоб не заводити розмову в глухий кут, Орест весело вигукнув: — Гайда на озеро, де купаються русалки .— і попрямував східцями. «Так он куди вони ведуть!»— здивувалася Єва й поквапилася за Орестом. Невдовзі всі стояли на березі невеличкого озерця, схожого на копанку, Єва була розчарована… — Тут і справді можуть купатися хіба що русалки, і то навряд, хіба дідькові лисому до душі така каламуть… Але несподівано мертве дзеркало води ожило й розійшлося хвильками від появи диких качок. — Ой, які милі створіння!— вигукнула Єва, порпаючись в сумці, щоб знайти щось їстівне. А Владислав тим часом розглядав поваленого бурею дуба, корінь котрого був схожим на гвинт підводного човна. «Навіть у письменницькому парку такий занепад, що не витримують дерева…»— подумав не весело. Але в наступну мить його розрадили слова Ореста: — Від цього озера, Єво, Іван Чоколов своїй коханці проклав венеціанський місток з дубового дерева аж до річки, а ще побутує переказ, коли вона вперше сюди приїхала, то він вистелив увесь берег килимами. — Вав!.. яка романтика! — ходімо скоріш купатися .— запропонувала Єва. Невдовзі всі були на пляжі, що нагадував піщаний амфітеатр, який дихав літнім теплом і вабив до берега. Єва роздяглася першою, мабуть, щоб відразу вразити всіх чоловіків, й щоб вони не роззявляли роти на інших пляжниць. «Ох і гарна ж фігурка, нічого зайвого»,— подумав Орест. «Довершена, як скрипка»,— зловив себе на думці Владислав. І тільки Потап, який знав музику цієї скрипки, спокійно дивився на річку, зауваживши, що тут вигин русла схожий до жіночого коліна. — Точно, друже,— озвався Орест, який вже був у воді разом з Євою,— скільки класиків надихало це річкове коліно!

У наступну мить в нього прокинувся дух справжнього мачо, й він ухопив під водою Євину ніжку, та вона, вислизнувши рибкою, задоволено засміялася й поплила до протилежного берега. Владислав з усього товариства не поспішав купатися, він пішов, до одинокої верби на узбережжі, щоб знову посидіти на вербовому троні, так він називав виступ кореня, на якому почував себе причетним до невидимого Парнасу, символом котрого уявляв розлогу вербу, біля котрої подумки бачив Загребельного й Гончара, Рильського й Малишка, а ще багато невідомих письменників і поетів, з якими він подумки вітався, бажаючи познайомитися, щоб відчути дух минулої епохи, коли творчість окрилювала душі людей.

3 Завтра Орест мав вирушати в Карпати, сьогодні ж обіцяв познайомити своїх гостей з Ірпенем та одним із аборигенів, воїном АТО, Вовчиком-Ковбоєм, який пішов на фронт добровольцем у 58 років. Єва спочатку протестувала, мовляв, так хочеться відпочити від усіх стресів, а її змушують іти в компанію, можливо, з контуженим фронтовиком. Та почувши, що їхня зустріч пройде біля води, й що Володимир, або ж Ковбой, є сином відомого поета, «а ще естет і за освітою мікробіолог», погодилася. Доки Орест лаштував свою «колісницю» в дорогу, Владислав піднявся до «шпаківні», так він називав кімнатку на другому поверсі, де мешкав, й був задоволений своїм розташуванням, передусім балкончиком та близькістю високих сосон, до гілок котрих можна було дотягнутися рукою. Це збуджувало його уяву, наче він торкався до голочок їжачка, як в золотому дитинстві, коли вперше зустрів його біля отчого дому… Оскільки був час, він увімкнув ноутбук, за якусь мить на робочому столі, не усвідомлюючи чому, відшукав інтерв’ю, недавно записане в шпиталі з кіборгом Спартанцем, в миру Анатолієм Свиридом. І знову, як під час написання матеріалу, уявилася битва козаків під Берестечком, як триста сміливців прикривали відхід головного війська через болота, «нас тут триста, як скло, запорожців лягло», вже вкотре повторив слова Тараса Шевченка, й знову побачив останнього козака, який вистреливши всі набої, відбивався від ворогів косою. І хоробрість останнього воїна викликала в ворогів милосердя. «Історія повторилася знову, схожа ситуація відбулася в Донецькому аеропорту»,—

зловив себе на думці Владислав й жадібно припав до свого тексту: «19 січня 2015 року бойовики несподівано підірвали термінал Донецького аеропорту, обломки стін посипалися на кіборгів, та вони не здавалися. Ворог думав, летовище боронять тисячі бійців, а їх було менше сотні. Однак під час перемир’я, коли бойовикам дозволили виносити тіла вбитих, вони таємно замінували термінал, коли пролунав перший вибух, в кіборгів було лише 52 бійця, але вони не думали відступати перед значно переважаючим ворогом. Кілька днів тривали запеклі штурми терміналів. Хлопцям потрібна була підмога, закінчувалися набої. Під обломками замінованих стін стікали кров’ю поранені. І це було найважче — чути стогони побратимів, які вмирали на очах. Але командування не квапилося посилати підкріплення, а з’ясовувало в «паркетних» генералів, що робити в даній ситуації… Тоді Спартанець прийняв самостійне рішення, щоб врятувати поранених побратимів. Він сам був уражений у ногу (20 осколків потім витягли лікарі), але, перемагаючи біль, все ж звівся на ноги та вийшов до бойовиків, дивлячись в лице смерті й у десятки націлених дул автоматів. І хоч більшість душогубів прагнули розправи над пораненими кіборгами, бо ті поклали чимало їхніх головорізів, особливо лютував один осетин, який вигукував: «Шчас будєм вас на кускі рєзат». Та сталося неймовірне, командир «сепарів», дивлячись на закривавленого Спартанця, сказав: «Ви істєкаєтє кровью, у вас нєту баєприпасов, на што надєєтесь?..». Та не почувши відповіді, й можливо уявивши себе в такій ситуації, несподівано дав команду своїм, щоб з під завалів витягували поранених кіборгів… Тоді усіх відправили в полон. Анатолій Свирид разом з іншими бійцями був ув’язнений в підвалі Донецького СБУ. Його хотіли визволити двоє товаришів і дружина, однак їх також полонили. Слава Богу, все обійшлося щасливо — їх звільнили. Хоча за Спартанця бойовики просили 8 своїх військовополонених, та, коли поранили «ф`юрера» ДНР, Олександра Захарченка, було оголошено масовий обмін, і Анатолію пощастило…». Владислав не дочитав увесь текст, бо почув, як Орест скомандував загальний збір. Після того, як старенький «Форд» напакували необхідним провіантом і речами для пляжування, й всі були готові сісти на колеса, вибіг золотобровий цербер, так інколи Вільшаний ласкаво-іронічно називав свого песика, не зовсім породистого ротвелера Роя, в якого над очима наче й справді були намальовані золотисті брівки. Рой дуже швидко всіх обнюхав, Єва стиснулася, як пружина, боячись, щоб він не тяпнув її за ляшку. Однак не вона викликала в нього зацікавлення, а Потап, якому він почав обнюхувати причинне місце, наче хотів переконатися чи він самець.

— Він часом не відкусить мені «апельсини»,— посміхнувся Потап з нотками страху в голосі. — Нє баїсь, він так усіх перевіряє на крутизну яєць?— весело мовив Орест відкриваючи дверцята авто. Тим часом Рой почав обнюхувати колеса автомобіля й заглядати під нього, мов перевіряючи, чи не сховався там диверсант, привернувши ще більшу увагу гостей до нього. Єва помітила, що в песика не тільки «золоті брівки», а й «позолочена» мордочка й лапи, після чого він видавався милим песиком, особливо після слів Ореста, що «Рой — схожий на дельфіна». — Це як?!— вихопилося в Потапа, він шо, любить їсти рибу чи купатися? — Купатися полюбляє, а от коли щось дуже хоче, то свистить, як дельфін, ви самі в цьому переконаєтеся. За якусь мить старенький «Форд», гахнувши вихлопними газами так гучно, аж Єва перехрестилася, виїхав за ворота. — Не бійся, сонечко, це така якість горючого, не люблять американські машини такого «паліва», тепер обминатиму цю автозаправку десятою дорогою. За якусь мить Єва забула про свій острах, бо перед нею стелилися чепурненькі городики на відвойованій території лугу, по місцевому, «поймі», над якою височіла зелена стіна лісу з котрої виділялися мідними колонами сосни, вздовж котрої плинула тиха річка Ірпінь. Єва попрохала Ореста зупинитися, але він сказав: «ми ж їдемо до води » та повернув кермо до залізничного мосту, під яким був спеціальний проїзд. —О, до міста дотягнутися рукою,— знову озвалася Єва, милуючись лугом, що був у розквіті, й з південного боку підходив до будинків приватного сектору. За хвилину-другу Орест несподівано зупинився, попрохавши всіх вийти. — Ось тут, по вулиці Центральній, 17 і була садиба Максима Тадейовича Рильського, більше 10-и років його життя пройшло в Ірпені. Деякий час він мешкав у Будинку творчості письменників, до речі, саме завдяки його старанням він і був відкритий в 1936 році. Пізніше поет переїхав ось в цей будинок, що перед вами, де проживав до 1951 року, після чого продав садибу письменнику Вадиму Собку. Рильський настільки любив Ірпінь, що навіть відмовився від запрошення Павла Тичини поїхати з ним на Кавказ, написавши, що йому в сосновому Ірпені, як в тихому затоні — легко дихається і пишеться…

— Але будиночок такий непоказний ,— зауважив Потап, розглядаючи архітектуру хати з облущеними стінами, котрі світилися ребрами дранки. — Зате скільки тут класиків збиралося, бачите, неспроста в цій хаті така простора веранда, хоча вона перебудована, саме на ній пройшло чимало поетичних вечорів за чаркою, нерідко під музичний супровід. Максим Тадейович чудово грав на роялі. Зараз такого богемного будинку, де збиралися б стільки митців, в Ірпені не знайти, хіба шо в краєзнавчому музеї, де теж звучить рояль, коли проходять вечори письменників, але немає вже того духу творчості, яка давала душі крила, та й справжніх поетів сьогодні обмаль в Ірпені.— розповів Орест — А яким має бути справжній поет?— поцікавилась Єва. — Забув, хто сказав, але поет повинен любити не себе в поезії, а поезію в собі. В Ірпені, до речі, живе один зазнайкуватий віршник, який вважає, що в цьому місті є тільки один поет — він! З шкіри бідолаха вилазить, аби довести це своїми бездарними віршами, аж схуднув, як жердина від злості, що його не визнають класиком. Ех, де той час, коли Ірпінь процвітав від справжніх талантів. Ще в досовкову добу в нашому містечку побувало «несть числа» класиків української літератури, як от Панас Мирний, Леся Українка. Кажуть поетеса бувала й коло 700-річного прадуба, що на Ново-Оскольській. — Але чому поетесу занесло в Ірпінь, адже в ці часи він не мав особливої привабливості?— поцікавилася Єва. — В Ірпені по вулиці Пушкінській, можливо це вона виступила ініціатором її назвиЮ жила відома видавчиня й редактор популярного київського журналу «Огни Ольга Прохасько. От до еї иогла й приїздити Леся, очевидно вона й відвідувала водолікарню й в Бучі гідропата Вітольда Камінського, який мешкав у Києві з Косачами на одній вулиці, нині Саксаганській. Взагалі, хоча Леся й прожила нетривалий вік, але де тільки вона не бувала — від Волині до Кавказу. Жила в Єгипті й в Криму, тож чого дивуватися, що могла бути в Ірпені. Окрім цього, її могла зацікавити цілюща вода ірпінської кринички, про яку ходили легенди. Оскільки в Лесі Українки були великі проблеми зі здоров’ям, то вона могла до неї приїжджати. — А чи зберіглася ця криничка ?— запитала Єва. — Слава Богу, й навіть прадуб вцілів, хоча цю місцину звідусіль оточили новобудови, а царя лісу довелося обносити парканом, щоб не спиляли забудовники… — Я чула, що в Ірпені жили геніальні перекладачі.

— Так, Єво, аж двоє величних драгоманів літератури — Дмитро Паламарчук і Григорій Кочур. Переклади Кочура охоплюють 26 століть, починаючи від давньогрецької поезії. Його твори не знали кордонів на трьох континентах: в Європі, Америці, Азії. А це близько 30-и світових літератур! Але тут, де зараз стоїмо, колись буяв яблуневий сад Рильського, в якому я бачу Володимира Сосюру, Андрія Малишка, Остапа Вишню, Юрія Яновського. Взагалі, всіх уявити не можливо: Максим Тадейович був великим хлібосолом, інколи додому приводив і незнайомих людей, а ще він не раз оплачував штрафи безквитковим пасажирам… Після цих слів усі уважно стали приглядатися до будинку Рильського, не підозрюючи найменшим здогадом, що через місяць його зітруть з лиця землі, а сталося це 21 липня 2015 року, в день коли не було землетрусу й жодного стихійного лиха. Ірпінська влада не спромоглася його викупити, тому на його місці згодом збудують супермаркет, і меркантильність знову стане на горло історії. Причому тут не знайдеться місця навіть на стіні для меморіальної таблички, що тут жив видатний поет… — Незадовго, в центрі міста, Орест зупинив автівку біля якогось чоловіка в камуфляжній панамі й жилетці. — Привіт товариш Вовчик, тебе навіть страшно обійняти, ти знову одягнув «розгрузку» (жилет для боєприпасів) і вусики завів, як в Адольфика. — Не бійся, там немає гранат, а такі вуса носив і герой УПА Коновалець, погано ти знаєш історію, друже,— посміхається Володимир. І Орест знову помітив, що з такою ж безтурботною усмішкою його товариш пішов на війну, причому двічі побував у самому пеклі — на передовій під Донецьким аеропортом. — Але все таки, навіщо ти носиш «розгрузку»? — Для своїх нехитрих зручностей — тут багато кишень, є де покласти мобілку й планшет, а ще махорку й пляшку пива. — Махорку? — Та ні, жартую, я ж палю «Столичні», о!.. з вами така симпатична пані, чого не представляєш? — А ти представ її у ванній, хе-хе... Але Єва сама подала руку для знайомства. — Угу,— тільки й мовив Вовчик, якого Орест ще називав Ковбоєм, пояснивши, що він завжди, навіть взимку, носить капелюхи, мовляв, одні народилися в сорочці, а його друг — в капелюсі.

З поваги до товариства Вовчик-Ковбой його зняв, чемно з усіма привітався й подумав, що Єв у нього ще не було, хоча донжуан він був ще той: — То куди їдемо? — На озера БКЗ, як там говориться в прислів’ї: «Кому в жизні не везе, той живе на БКЗ…». — Зате там гарна природа, а які круті береги на озерах…— зауважив ВовчикКовбой гостям Ірпеня, сідаючи до машини. І, дійсно, береги захоплювали дух — не береги, а кручі. Згодом в цьому переконалися Єва з Потапом, і вже вкотре Владислав, коли спускалися до води, дивуючись, що тут аж два озера, але в одному з них вода була зелена. Орест на якусь мить зупинився перед зеленою водоймою й показав рукою на північний берег: — Взимку, друзі, на цьому березі неповторна картина, десь з висоти трьохчотирьох-метрів, звисають велетенські крижані бороди, наче тут заморожують до наступних різдвяних свят Санта-Клаусів. — Як це?— здивувалася Єва,— вглядаючись у берег, на якому зеленіли ріденькі кущики й трава. — О, в Ірпені див багато, але даний феномен пояснити просто, ці водойми виникли на місті колишніх кар’єрів, з яких брали глину для цегелень, тож десь підрізали джерела. Влітку не видно, як вони стікають додолу, а взимку перетворюються на крижані бороди. — Гадаю, ми не купатимемося в зеленій воді?— стривожилася Єва. — Ми можемо купатися в обох водоймах, але краще озері, котре називають Глинкою, на а честь композитора звісно, а зеленої глини, де вода — чиста, мов кришталь,— мовив Орест, коли всі зупинилися на кручі, по якій пролягала тоненька стежка. Єва, вглядалася в плесо, наче в дзеркало, зауваживши про себе, що воно якесь незвичайне, бо ще ніколи не бачила таких високих берегів із зеленою водою, через що воно здавалося зачарованим, аж навіть згадався Гоголь. Та придивляючись уважніше й побачивши, що на ньому багато рибальських мостиків, а ще відчувши запах акації, повеселішала, але не надовго, бо Орест запропонував йти по кручі. — Краще б сіли в тіньочку отут, під акаціями,— заперечила вона. — Сонечко, там акацій і простору значно більше, а ще можна купатися одразу в двох озерах… — Там справді дуже гарно, Ви такого ще не бачили,— озвався ВовчикКовбой.— підбадьоривши Єву своєю чарівною посмішкою.

А круча й справді була живописною, особливої неповторності надавали акації, що так духмяніли, аж повітря здавалося солодким, як мед. — Все таки не має кращого цвіту, як акацієвий,— захоплювалася Єва, зірвавши білосніжне гроно й кусаючи пелюстки,— ах, які солодкі, мов у дитинстві, хочеться стати бджолою… — Тоді акацієвий мед ще б здорожчав, коли його збирали б такі чарівні панянки .— посміхнувся Орест… Згодом всі йшли стежкою по кручі, що розділяла два озера, між акаціями та молодими берізками, схожими на свічки. — Я ще ніколи не бачив, щоб так близько було два озера,— захоплено мовив Потап. — Ці два озера так близько одне від одного, наче два ока,— замилувалася Єва,— але ж і круто тут!!!— спинилася вона на самому гребені кручі, затамувавши подих, відчуваючи на мить, як ростуть крила захоплення,— хлопці, а ви не боїтеся, як приймете на грудь, зорати носами стежку. — Хіба ми якісь довгоносики ,— озвався Вовчик-Ковбой,— й не такі стежки проходив, навіть поля, всіяні мінами в зоні АТО. Минувши кручу й ступивши на стежку, котра наче була до неї прив’язана, всі опинилися між двох пологих берегів озер, на яких буяв розкішний акацієвий гай. — Немовби рай квітує…— мовила Єва — То шо, будемо розкладатися, чи одразу купатися?— запитав Орест, коли поклали сумки під берегом зеленого озера, що не дуже сподобалося Єві, хоча тут було затишно й безлюдно. — Я спочатку буду купатися, тільки не в цьому озері, Влад, підеш зі мною? Від такої несподіваної пропозиції Владислав аж зашарівся, але Потап, почісуючи кучеряві зарості на широких грудях, з байдужим виразом обличчя дістав пляшку пива й пішов до води, мовивши: — О, зараз занурюсь по шию й питиму пивасик, лєпота… Владислав не відповівши на Євину пропозицію змусив її надути такі милі губки, схожі своїми обрисами до крил чайки на горизонті, й повторити пропозицію: — То йдемо, чи як? — Гаразд, я знаю тут одне гарне місце для купання…

—

— —

—

Орест і Вовчик-Ковбой, роздягаючись, подумали: краще б Єва запропонувала піти з нею купатися їм, а ліпше — в райські кущі… Ух ти, справді гарненьке місце, а не та зелена вода, зраділа Єва, стаючи на рибальський мостик поміж густого очерету. Он, і купави світяться, мов на карнавалі, й вона пірнула в воду. Владислав здивувався, що Єва так добре плаває, тож пригадуючи свої ще університетські навички, коли ходив у басейн, пірнув, щучкою, а тоді поплив у стилі батерфляй, та зрозумівши що Єву так не наздогнати, почав плисти з зануренням, видихаючи в воду. А Єва віддалялася все далі й далі, наче русалка, заманюючи Владислава на середину озера. Але несподівано вона зупинилася, й коли він підплив до неї, то сміючись схопила його за голову й почала «топити». Ага, попався!!!— весело вигукувала… Владислав радіючі такій нагоді, обіймав Єву за талію і теж занурював в воду, відчуваючи солодкий стукіт серця й несамовите бушування крові. Невідомо, чим би закінчилися їхні ігри, як би вони не почули голос Ореста. Агов, дельфін і русалка, накрита скатерть-самобранка, дуйте на берег…

— А ви таки вижили й не позеленіли,— пожартувала Єва, коли вони прийшли на берег зеленого озера, де смачно пахло димком. — А Ви, Єво, даремно зневажаєте цю водойму, ми в ній купаємось з товаришем Вовчиком до перших заморозків. Щось в цій воді є, я б сказав, це мікс цілющої сили глини й води, адже неспроста сказано, що першу людину, Адама, виліпили з глини. Так шо вам, Єво, неодмінно треба тут скупатися. А ще тут стільки м’яти на берегах!— і Орест вручив Єві невеличкий букетик з м’яти. — О дякую, пане Оресте,— і Єва вдихнувши приємний аромат, від якого повіяло терпким холодком, ввіткнула його в купальник поміж персів, вдоволено вловивши на собі захоплені погляди всіх чоловіків, але найбільш жаданим їй був погляд Владислава. Від чого в нього знову застукотіло серце, й він подумав: «Чому вона так поглядає, може, це просто жіночі хитрощі, щоб змусити Потапа ревнувати?..» Потап же в даній ситуації виявляв повну байдужість, його, здавалося, більше цікавило багаття, ніж Єва, на якому мали смажитися шашлики, тож він з завзятістю первісної людини ламав гілки, й Владислав, дивлячись на його густу рослинність на грудях і навіть спині, подумав, мабуть, неспроста, коли Потап вчителював, його діти прозивали Кінг-Конгом, бо інколи в його

характері проскакувала якась «первобитність», але разом із тим — щось богатирське й зухвале. — Слухай, Потапе, а з чого складається твоя «кумерція»?— несподівано запитав Орест. — Крамарюю потрохи, маю кілька яток у Києві. На вчительську зарплату, тоді в дев’яностих, вижити було не можливо, та й зараз —теж. Але я не шкодую, що зайнявся комерцією, торгівля в усі віки була найпотрібнішою галуззю. І якщо війни спустошували та руйнували міста, торгівля їх рятувала. Взяти хоча б сирійський Дамаск, місто не знало руйнувань — цілих сім тисячоліть!!! А чому? Бо торгувало, а не воювало, й процвітає до наших днів... — О, раз мова зайша про торгівлю, тоді варто познайомитися з нашим ірпінським негоціантом Адамом, та й вашій подрузі буде цікаво, бо як же Єві не познайомитися з Адамом. Він тримає ятку на міському ринкові. Вона в нього, мов корабель, набитий всякою-всячиною — чого там тільки не знайдеш: і запчастини для унітазу, посуд й електроприлади, гумові прокладки для крана — словом, магазин «Тисяча дрібниць». Що цікаво, Адам свого часу плавав на кораблі, й наче з усього світу навіз всякої всячини. Відчуваючи, що Потап після цих слів може заглибитися в свою улюблену торгівельну тему, Єва звернулася до Ковбоя: — Пане Володимире, розкажіть, як там було на війні?.. Владислав також хотів про це запитати, та все не наважувався, йому так і уявлялася картина з новин, як молодий танкіст від попадання снарядом у його машину, втративши всі прилади наведення на ціль, кинувся на ворога всліпу й врятував бойових побратимів від вірної смерті. Владислав подумки запитував себе: «чи зміг би він здійснити такий подвиг?», а ще його постійно мучило сумління, що не пішов на фронт, бо через давню армійську травму хребта боявся, що не зможе витримати фронтових навантажень. У наступну мить його думки перервав Орест. — Да, ми тут сидимо на березі озера, а хлопці в окопах боронять наш спокій і відбивають атаки ненависного ворога. — У тому то й справа, що частина суспільства, особливо кабінетні пацюки навіть не помічають, що за них, там, на фронті, гинуть хлопці, а пацюки ще з більшою завзятістю риють ходи до власного зиску.— озвався Володимир, викидаючи цигарку,— Шо ж вам розповісти про війну? — Тебе ж навіть по п`ятому у каналові показували, а ти скромнічаєш.— підбадьорив свого друга Орест. Взагалі то, про нього можна написати книгу, його батьки за любов до України були засуджені до таборів, в холодній Інті й

—

— — — —

— —

— — — —

народився Володя. А коли жили в Ірпені, то в його обійсті проходили всі зібрання активістів перших демократичних партій міста. Та досить з мене робити героя. Ви питали про війну, то слухайте — я пішов на фронт, як і тисячі побратимів — прямо з Майдану, витримав двотижневий вишкіл, нас там добряче ганяли, не дивлячись на вік, і хоч в мене було багато болячок, коліно ледь згиналося, там, на передовій, у Тоненькому, я значно поздоровшав. А я думаю чого ти такий схожий на Ковбоя,— посміхнувся Орест. Справді, війна мене оздоровила, мабуть, організм мобілізувавшись на небезпеку, вигнав з мене всі хворячки. Пане Володимире, а чи не було страшно? Тільки хто там не був, Єво, можуть сказати, шо — ні, а я ж служив у батальйоні ОУН і починали ми воювати з однією рушницею, а зброю добували в ворога. Якийсь час здавалося, що нас послали в саме пекло біля Донецького аеропорту на заклання, щоб розправитися з духом Майдану, але ми вижили, наших двохсотих можна порахувати на пальцях, завдячуючи толковому комбатові Миколі Коханівському, який за фахом — вчитель історії, але в нього могли б повчитися багато генералів. На передовій, друзі, гартувався і продовжує гартуватися український дух. Там справжні патріоти України, на відміну від пристосуванців системи й споживачів, які навіть після Революції Гідності не думають не лише змінюватися, а навпаки, посилили свої апетити. У нас там були зовсім інші цінності, і найбільше шкодую, що дух побратимства можливий лише там, на фронті. А тут система чавить найкращі людські поривання — в пошуках хліба насущного людей змушують ставати рабами, особливо в час, коли балом править чорний капітал. А чи доводилося Вам вбивати?— І Єва аж стала на свої стрункі ніжки. Стріляти доводилося не раз, а от чи вбив кого — не відаю. Один раз і сам відчув подих смерті, коли поруч розірвався снаряд, пролетівши кілька метрів, все ж не отримав ушкоджень, а тільки контузію. Сам ангел-хранитель заступився за мене. Мабуть, неспроста я народився у День святого Миколая. Володь, але ж ти не був особливо набожним .— посміхнувся Орест. На передовій людей невіруючих не зустрічав. Там для кожного з нас особливою цінністю була спільна молитва ввечері — за себе, і за Україну. А ти якось розповідав, що навчився не кланятися під снарядами під час обстрілів… Можна сказати потоваришував зі страхом, і вночі коли починався обстріл, не біг стрімголов до бліндажа, бо знав, що стріляють з далекої відстані, й від

— —

—

сліпого попадання снаряда не врятує й укриття. З часом звикаєш до обстрілів. Накопичується досвід. Хоч не маю музичного слуху, проте навчився визначати по звуку вид зброї, з якої ведуть обстріл, її калібр, і навіть з точністю, до десятка метрів, місце, куди впаде снаряд, коли він ще свистить у повітрі. Причому, снаряд, який влучить прямим попаданням – не чути. Пряме попадання вважається в радіусі 10 метрів. Тоді тільки диво допоможе вижити, якщо не розірве тебе на шматки. А ще виручали брати наші менші, до нас прибилася велика армія котів, які не можуть жити без людської уваги, а вони добре відчувають безпечні місця, я завжди приглядався до їхньої поведінки, якщо вони починають тривожитися й метатися з місця на місце — треба тікати, буде обстріл… Також до нас прийшло багато бездомних собак, які не розуміли, чому люди зліші за них. Був у нас навіть красень-ротвелер, 80-и кілограмовий собацюра, до якого в мирному житті навіть страшно наблизитися, а на фронті він сам прийшов, я назвав його Мордаєм, бо дуже великий мав писок. Але це був вже інший, не злий, а добрий пес, до речі, ця порода була виведена для пошуку рабів-втікачів. А як було з харчуванням та іншими благами цивілізації, наприклад, чи працював мобільний зв’язок?— поцікавився Владислав. Ви ж знаєте, як було спочатку, хлопці воювали навіть в гумових шльопанцях і футболках, не вистачало ні хліба, ні води. Дякуючи волонтерам, — вистояли. У цьому сенсі велика подяка патріотам, які чим могли підтримували наших захисників. А шо, крім окопу, було ше до ваших послуг?— поцікавився Орест. Мали світло від генератора, інколи дивилися телевізор. Але він ловив в основному сепарські канали. Мобільний зв'язок працював тільки в мережі МТС, ще в мене був комп’ютер, але його розтрощило під час обстрілу, супутникова тарілка також стала жертвою снаряду. А на якій мові розмовляли в батальйоні ОУН?

— Здебільшого, Потапе, російською, в батальйоні ОУН мовних проблем не існувало. Окрім цього, в нашому підрозділі воювало чимало письменників і журналістів. Але були люди й з важким минулим і судимостями, та саме тут вони змогли виявити своє друге я, бо наша система в мирному житті часто несправедливо карає своїх громадян. І хотілося, шоб ми зуміли захистити на цій війні не тільки наші кордони, а нові громадянські цінності. До речі, в нашому батальйоні ОУН було багато росіян, наприклад, молодий боєць з позивним Ленін вивчив всього два українських слова, зокрема: «Ще раз», але він вимовляв їх з такою гордістю… Взагалі, про цього хлопця можна

розповісти чимало. Він, ще на Майдані, зустрів своє кохання, і дівчина, шоб бути з ним, перевдягнулася в камуфляж, видаючи себе за бійця, пробралася на фронт. Ми їх називали Ленін і Мальвіна, хоча нічого схожого з вождем диктатури пролетаріату в хлопця не було. Просто на фронті інколи присвоюють чудернацькі позивні, це пішло ше від козаків. Думаю, вже багато розповів про себе, а тепер давайте пом’янемо тих, хто не вернувся до нас. Першими, наскільки знаю, полягли Олександр Давидчук і Микола Личак, вони повезли на фронт гуманітарку й залишилися воювати з побратимами. Личак, пройшов Афган і мав військовий досвід, тож не втримався, щоб не допомогти айдарівцям, та під час розвідки обоє потрапили під мінометний обстріл, який обірвав їхні життя, серце капітана Шкарівського зупинила снайперська куля, Ільгар Багіров, який вловивши момент, заволодів в чужинським танком і повернув його проти ворогів, тим самим врятувавши багатьох побратимів, не хотів здаватися, коли натрапив на засідку, й підірвав себе гранатою . — Оресте, хто ше вернувся з передової, бо, як був на фронті, то може когось з полеглих героїв Ірпеня не згадав... — Їх вже дванадцять, як апостолів, я імена ці, друже, як їхні подвиги, вивчив на пам'ять — як хочеться, щоб кожен житель нашого краю про них памятав і дорожив кожною хвилиною свого життя, й не марнував його на пусті устремління. Путлерівська куля зупинила серце легендарного комбата «Київської Русі», Батю, (Олександра Гуменюка), Ігоря Горбенка, Владислава Стрюкова, Олександра Старова, В’ячеслава Кірічека, Олександра Єрощенка, Максима Ридзанича, Володимира Ринкуна. Хтось з них не долюбив, хтось не потішив батьків онуками, комусь не було й тридцяти, а комусь за п’ятдесят, багато хто з них пішли на фронт добровольцями… Після цих слів Владові згадалися слова пісні: Герої не вмирають, Вони є поміж нас, вони Нас захищають, Коли приходить час. Герої не вмирають, Вони завжди живуть, У себе я питаю: Чому так рано йдуть? Наче продовжуючи слова пісні, Орест несподівано мовив: — Герої не вмирають — вмирають вороги…

— Ах, яка це страшна війна: одні шикують — інші воюють, і в час тотальної інформації, освіченості й інтернету — таке середньовіччя, й від кого доводиться боронитися? від нашого, так званого, старшого брата, дійсно, виходить, як в цій пісні: «нікагда ми нє билі братьямі — нє па родінє нє па матєрі»… — Да, Єво,— хто б міг подумати, що в 21 столітті може статися така страшна й прихована війна, війна без погонів і в балаклавах, закамуфльована під братовбивство, коли від смертоносного металу й вогнів «градів здригаються житлові квартали Донбасу! І яким нелюдом треба бути Путлєру, щоб від матерів приховувати смерть їхніх синів і їхніми руками загрібати жар…— зауважив Орест, а після паузи додав,— Але російські матері мали б не пускати своїх дітей на цю страшну війну, адже їхніх синів чекають похорони без правди, що загинули в бою… — Салдат ідьот в бой, штоби стать травой,— ось як у них виходить, додав Ковбой. Дорогою додому Орест запропонував відвідати свого старого друга, ринкового негоціанта Адама, мовляв, от він здивується, «адже в його базарному вігвамі, ще ніколи не було Єви», котрій ця пропозиція сподобалася, бо вона, як художниця, любила знайомитися з новими людьми й вдивлятися в їхні обличчя, щоб знайти неповторні риси для своїх картин і вражень, або ж просто контактів, бо якось, на ринку, вони й познайомилися з Потапом. Владиславові ж хотілося швидше додому, він на рівні підсвідомості почав ревнувати Єву до Адама, але подумки себе втішав: «А, може, цей Адам рябий…». Але Адам, хоча й був не красень, «але симпатичний чолов’яга», зауважила про себе Єва, вдивляючись в його обличчя й думаючи, якого героя з нього можна було б змалювати. За кілька хвилин, коли Адам почав всіх розміщувати у своїй «кибитці», так він називав ятку, набиту всіляким господарським мотлохом, Єва задоволено спіймала себе на думці, що з нього можна було б намалювати капітана дальнього плавання, коли б одягнути на голову морський кашкет і дати в зуби люльку. Адам же і справді мав справу із флотом, бо, як сказав про себе, був «калюжником», себто ходив на суднах не морем, а по річках. Та найбільше всіх здивувало, особливо Владислава, що він більше десяти разів бував на Афоні. — Адам в нас такий козак, інколи сердиться ні з сього ні з того, але гнів у нього незлий, а схожий на хмарку, що закриває сонце. Та коли він психує, це навіть мене потішає, бо не можу згадати більше таких людей, котрі виходять з себе не від злості, а від недолугості інших. А буває покрутить його «флейта-

— — — — —

—

— —

позвоночнік», що з машини не може вилізти, а за якийсь тиждень-два — вже повіз паломників, на Афон чи Абхазію, й сам за кермом, шо тут скажеш, Колумб!.. На Афон?!. я б теж поїхала… Єво, туди не пускають жінок, — озвався Орест,— мабуть, це єдине місце на Землі, де чоловіки живуть без жінок… Зовсім без жінок?— здивувався Потап. Так, мій друже, адже всі монастирі, а їх там понад два десятки,— чоловічі, розкажи Адаме, як тобі булося без жінок? Оресте, годі вже про мене,— невдоволено скривився Адам,— й гучним голосом, таким можна було б шикувати полки, запросив всіх до розкладного столика, на якому Єву порадували копчені судаки. Але ще до першого тосту Владислав не втримався, щоб не висловити своє здивування: Адаме, от скажи, як ти розбираєшся в цьому крамі, якого тут хтозна скільки — від сантехнічного дріб’язку, до вішалок для одягу. Невже ти знаєш лік усім товарам? а як вгадати, що все це колись придбають і ти не влетиш на копійку? Кожен товар має свого покупця, для цього потрібен час, звичайно, без ризику не обійтися,— повчально сказав Потап,— чи не так, Адаме? Авжеж, хоч я тримаю курс на тисячу дрібниць, через що назвав так свій бізнес, хотів би сказати інше — насправді людині потрібно не багато. Це добре розумієш, як вирушаєш в дорогу, коли все вміщається в одній сумці — й всього тобі вдосталь. Та коли повертаєшся додому — завжди чогось не вистачає, людина, все таки, є рабом речей, мабуть, на цьому й тримається мій базарний магаз «Тисяча дрібниць». Ну давайте піднімемо чарки… Після другого тосту між Потапом і Адамом закипіла така гаряча розмова про комерцію, що Орест попрохав ввімкнути вентилятора, а Владислава послав за холодним квасом. Тому не дуже хотілося покидати товариство в даний момент, йому було цікаво слухати розмову двох торговців, під час якої він хотів вивідати таємницю комерції, думаючи, може, й собі зайнятися нею. Адже он скільки людей стоять на базарі, і не тільки тут, а й в тунелях, і навіть на асфальті чимось торгують, маючи постійний дохід, а не так, як він, завжди змушений чекати милості від редактора чи спонсора. Владислав в цей момент не міг збагнути — кожній людині призначено певну місію, що друковане Слово, не товар, хоча останнім часом Слово все більше перетворюють на товар бариги від політики.

4 Ця ніч видалася дивовижною і несподіваною. Владислав знову був на озері, тільки вже на його високому березі. Місяць світив яскраво, мов сонце, й вони з Євою довго шукали місце, де б ніхто їх не побачив. Знову духмяніли акації, аж паморочилося в голові, знову гула кров, коли до нього пригорнулася Єва, коли, як сполохана пташка, билося її серце під його долонею. Та коли їхні уста поєдналися, й нектар поцілунків заповнив усе єство солодким трепетом, Владислав прокинувся. Сонце вже заглядало в шибку, він вийшов на балкончик, здивувавшись, що на небі ще стояв місяченько, наче з його сну, аж Владислав на мить подумав: «а що, коли це був не сон?». Адже цієї ночі вони з Євою залишилися в будинку самі: Орест вже більше тижня перебував у Карпатах, Потап ще звечора поїхав у своїх справах до Києва. І він почав пригадувати вчорашній вечір, як допізна сиділи з Євою в альтанці й пили чай на травах, думаючи, може, й справді це був чарівний трунок, як сказав про нього Орест. Але чим далі Влад згадував подробиці, тим більше переконувався, що вечір був не дуже романтичним, що вони з Євою здебільшого сперечалися про мистецтво і навіть про кількість муз на Парнасі, й ледь не посварилися, коли Владислав сказав, що художникам у цьому світі живеться легше ніж поетам, бо картину завжди можна продати, тоді як поетові про це годі мріяти, бо слово немає ціни, його не повісиш на стіну, як картину. Єву ці слова обурили, вона відразу зауважила, що багато великих художників жили в бідності. Мовляв, Ван Гог за життя продав лише одну картину, що люди довгий час не звертали уваги на його наповнені світлом імпресіонізму полотна, навіть на сонячні соняшники, що тільки через століття по смерті, а прожив він всього 37 років, наклавши на себе руки від бідності, самотності й нерозуміння, за картину «Лікар Гаше» заплатили 82 мільйонів доларів!.. І хоча сьогодні за його картини дають мільйони, але за життя не знайшлося жодної людини, котра б підтримала великого художника в великій скруті. Чим більше Владислав згадував минулий вечір, сповнений дискусіями, тим більше не розумів чому йому наснився такий солодкий сон. З цими роздумами тихо вийшов надвір, щоб не розбудити Єву. Але вона вже не спала, а мов чекала його в саду, мило посміхаючись своїми чарівними устами, схожими до крил чайки на горизонті, а ще біля неї був «золотобровий» Рой, який побачивши Владислава засвистів дельфіном, аж Єва посміхнулася, й замість привітання спитала: — Скажи, як це в нього виходить?.. і чому він свистить, коли побачить тільки тебе?

— Він, як артист свистить тому, хто його годує, а як це в нього виходить?.. Може, він проковтнув свисток? — Ну ти загнув! .. — Як спалося? — О, чудово, й в усміхнених очах Єви зблиснули небесні зірки з того дивовижного сну. Владислав на мить розгубився, вона ніби знала про його сон — «а, може, все відбулося насправді?». І він згадав, що в дитинстві був лунатиком: «а що, як і Єва також?». — Дякую, спалося солодко…— посміхнувся Владислав, чекаючи від Єви почути слова про той високий берег на озері, такий високий — аж завмирало серце, коли він торкався до неї й боявся, щоб вони не полетіли з того берега в солодку безодню, що духмяніла акаціями, але вона натомість повернула до нього свій мольберт. Малюнок Владислава дуже здивував. — Як мило!.. ти малюєш кропиву?! — Орестові на згадку, мене дуже вразила його розповідь про неї, тепер він завжди, навіть взимку, матиме кропиву нев’янучою. Бачиш, це не просто кропива — а своєрідна фортечна стіна, а ще, як казав Орест, оберіг від злих духів. — Да, оригінально, це не якийсь там « Сосновий лєс », а фортечна стіна з кропиви — і, дійсно, вона на неї схожа, тільки відважні пройдуть крізь стіну кропиви… — Е, це ще не все, в мене є задум намалювати кропиву в купальську ніч, через яку стрибають, як через вогонь очищення… Після цих слів Владислав зрозумів, чому йому так подобається Єва. Вона теж була поетом — Єва також зрозуміла чим її приваблює Влад, він мав те, чого не було в Потапа… Коли вони знову, як увечері, сиділи в альтанці й насолоджувалися терпкуватим смаком кави Владиславові несподівано згадалися любовні муки Бориса Пастернака. Великий поет приїхав до Ірпеня в червні, було це в 1930 році, на запрошення свого друга, відомого піаніста Генріха Нейгауза, який хоч і був москвичем, але вже давно з родиною облюбував Ірпінь для літнього відпочинку, бо відвідував його, коли свого часу мешкав у Києві. Якби він знав, що ця поїздка зруйнує його родину, і хто зруйнує? друг! — він би ніколи не запросив його до себе на літо. Їдучи до Ірпеня, Генріх отримав недобрий знак, коли переїжджали річку, у воду впало піаніно Нейгауза, щоправда його зуміли витягнути й налаштувати, і хоч в Ірпені він не втратив піаніно, але дружину прогавив.

— Влад, я відчуваю ти літаєш десь далеко, давай приземляйся… — Ти знаєш, Єво, в Ірпені ще й досі зберігся будинок, де одного літа жив Пастернак. — Чудово, він, мабуть, десь неподалік. — Ні, далеченько, по той бік залізниці. — А ти був там? — Звичайно, він в нагорному районі міста, по вулиці Пушкінська, 47. Відразу скажу, будинок цей, незважаючи, що там жив великий геній, досить скромний. — Слухай, а чим Пастернак прославився в Ірпені? — Тут він почав писати роман свого життя, «Доктор Живаго», відзначений Нобелівською премією, а ще в Ірпені він шалено закохався,— і після цих слів Владислав аж зашарівся, поглянувши на Єву, яка поправивши золотисту хвильку волосся, загадково посміхалась, аж на личку проступили чарівні ямочки, запитала: — І в кого він закохався?.. невже тут, такі гарні дівчата? так от чого ти любиш Ірпінь! — Та ні, кохана Пастернака була не з місцевих. Не відомо від чого втратив голову Борис Леонідович: від ірпінського повітря, чи волі, бо вирвався, як він писав, з під кабали сталінської Москви. А, можливо, дав волю почуттям, бо відпочивав без дружини, французької художниці Євгенії Лур’є, яка переймалася живописом більше, як ним і родиною. Якби там не було, але він, як у юності, втюрився в дружину друга, Зінаїду Нейгауз. — Оце так!— засміялася Єва,— бачиш, навіть в похмурих тридцятих роках було місце справжнім пристрастям, а любов — сильнішою за чоловічу дружбу. — О, не кажи, Борису Леонідовичу з цим жилося нелегко — він мучився зі своїми почуттями все літо, проведене в Ірпені. І тільки на пероні вокзалу, коли від’їжджали до Москви, наважився освідчитися Зінаїді. — І шо? Вона відповіла йому: «так». — Е ні, — взяла довгу паузу, і навіть після того, як Пастернак розлучився зі своєю дружиною, не квапилися з взаємністю, а виїхала з Москви до Києва, щоб розібратися в своїх почуттях. До речі, саме в Києві вона познайомилася з Нейгаузом. — І скільки ж часу вона розбиралася? — Десь близько року… Пастернак частенько навідував її в Києві — й нарешті добився її руки . — Яка романтика, не те що зараз, тільки познайомилися — й відразу в постіль…

Після цих слів Владиславові стало соромно за свій сон, в якому він цілував Єву, але вона не помічала його зніченості, а продовжувала далі. — Бачиш, навіть генії сохнули від любові, не те що нинішні чолов`яги, які за гроші марять купити все і вся — їм навіть не втямки, що справжню любов не купити ні за які бабулєти. Мовлене Євою, здивувало Владислава. Адже бойфренд Єви, Потап, був саме з тих, кого вона критикувала. До цих слів він думав, що Єва також з любителів солодкої «гречки»?». Та після її міркувань, засумнівався, хоча в наступну мить, вона загадково йому підморгнула, і Влад знову розгубився не знаючи що думати. — Слухай, а шо як поїхати до будинку Пастернака, Потап телефонував, що може й сьогодні залишиться в Києві. — Давай,— зрадів Владислав. — Але тільки по обіді, гаразд?.. — Добре, я зараз — на річку, ти зі мною? — Я прийду пізніше, трохи приберуся в кімнаті… 5 Владислав йшов вулицею Михайла Стельмаха, праворуч котрої знаходився письменницький Парнас, як колись називали Будинок творчості письменників. Тепер він виглядав занедбаним парком з похиленим і дірявим парканом, біля котрого височіли розлогі вільхи, Владислав знав, що їх деревина особливо цінна для меблевої промисловості, бо своєю структурою схожа на червоне дерево. А ще вільхи росли тут біля вікон десятиповерхових будинків, деякі вищі за них, а інші намагалися дотягнутися до цієї висоти, щоб і собі знайти гідне місце під сонцем. Природа наче протестувала проти інтенсивної забудови міста, натякаючи, що й для неї тут має залишитися місце, бо коли люди нищать її, то вбивають майбутнє своїх дітей… Йдучи тротуаром по вулиці Стельмаха, Владиславові несподівано пригадалися вивчені ще в школі рядки з роману «Чотири броди»: «За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць і коло козацької могили, як повір’я, висікається старий вітряк…». Наразі вітряком йому видалася стара «вертушка» на прохідній, яка жалібно скрипнула, коли він торкнувся її рукою, наче то був голос жалю за письменниками, які вже ніколи сюди не повернуться. Ех, як багато могла б розповісти ця письменницька прохідна, бо скільки класиків переступали її поріг…

«Та хоч вулиця названа на честь Михайла Стельмаха, але дача його знаходилася в кінці вулиці Северинівської, на якій ще й досі вцілів його будинок, треба туди завітати»,— подумав Владислав, зупиняючись біля четвертого корпусу котеджу з двома колонами на вході й балконами на першому й другому поверхах. Особливо його дивували балкони на перших поверхах, котрі наче мали підвищувати письменників над буднями. Зараз будинок виглядав порожнім, а не як тоді, коли він зупинився в ньому, провівши свій перший день в Ірпені. Які почуття охоплювали його тоді! Здавалося, що всі музи Парнасу зустрічали Владислава, коли переступив поріг письменницького корпусу, де з ним «привітався» сам Тарас з рамки картини, на якому поетова краватка поривалася за вітром. Пригадувалося, як відкрив свою кімнату й здивувався, що вона була просторою — з ліжко й диваном, письменницьким столом, а ще в кімнаті знаходився закуток для туалету й умивальника — але в письменницьких апартаментах не було місця для кухні й душу, зате у всіх кімнатах окрім ліжок стояли дивани для муз, і йому це дуже сподобалося. Владислав сів на лавочку поруч письменницького котеджу, вдивляючись в балкон другого поверху, в намаганні уявити на ньому Павла Загребельного, бо після пожежі першого корпусу, він тут жив і творив у восьмій кімнаті. Це було особливим місцем для Владислава, бо поруч з цією кімнатою поселився і він, коли вперше приїхав до Ірпеня. У наступну мить погляд Владислава причарували високі ялини, які вабили до себе розімлілим духом хвої. Він знав, що багато з них посадили письменники. «От би знати, де чия ялина, але кому до цього діло,— в наступну мить подумав він,— коли на жодному з письменницьких корпусів немає меморіальних табличок, і тільки з тих чи інших розповідей чи спогадів доводиться взнавати, де творили митці свої шедеври, а сюди могли б приїжджати екскурсанти, але меркантильність буття зовсім байдужа до славного минулого літературного Парнасу України. Сьогодні мало хто замислюється», —розмірковував Владислав, чому Ірпінь так любили митці, і не тільки письменники, а й корифеї театру, як от Панас Саксаганський та Марія Заньковецька, важко згадати всіх сценаристів і кінорежисерів, які тут бували, починаючи від Довженка. Хоча спочатку Олександр Довженко, коли відвідав Будинок творчості, висловив невдоволення, мовляв, нам би високий берег і широту Дніпра, а тут — тиха річка і дача коханки якогось капіталіста. Але згодом Ірпінь і йому припав до вподоби… Владислав завернув у гущавину парку, що пахнув молодим літом, яке набирало сили в кожній билинці й листочку, а найбільше торжествували хвойні дерева, які випускали в повітря гоструватий фіміам живиці. Можливо,

й тоді стояло таке саме літо, і десь ось під цими деревами вечорами тріщало іскрами багаття, й Павло Григорович Тичина пригощав усіх юшкою, звареною на вогні, яку він любив готувати із рибки, котру ловили письменниками в річці Ірпінь, в котрій навіть водилися омулеві види. А ще згадують, як поет після смачної трапези любив погратися в індіанців, і найвище за всіх стрибав через вогонь. Мало хто міг би позмагатися з ним і в кількості анекдотів, особливо про чумаків і запорожців. І Владислав вкотре намагався згадати хоча б один анекдот про чумака чи козака, але не зміг. Натомість пригадався веселий рядок з вірша про поета: «На майдані, коло бані, спить Тичина в чемодані…». Несподівано в уяві залунали мелодії народних пісень, і чомусь найгучніше «Чорноморець, матінко, чорноморець, вивів мене босую на морозець…», наче її співав сам Павло Григорович, бо за свідченням сучасників він знав дуже багато пісень й завжди закликав до співу біля вечірнього багаття своїх колег. «Як шкода, що зараз — час безголосся, або ж співають після того, як добре заллють очі»,— скрушно подумав Владислав, повертаючи на центральну алею, міркуючи, де письменники грали в волейбол, яким так захоплювався автор «Пісні про рушник» Андрій Малишко та неповторний лірик Володимир Сосюра. Але їх часто розводили по різних командах, бо моторний Андрій Малишко часто сперечався з розважливим Сосюрою, що він ґавивить м’ячі. Андрій Самійлович був заводієм не тільки волейбольних баталій, а двигуном чи не всіх веселих кампаній письменницького дозвілля. Мабуть, це було в характері Малишків, адже його старший брат, Петро, мав ще неспокійнішу вдачу, його навіть називали українським Робін Гудом, бо він аж до 1928 року чистив «закрома» комуністів і совкових чиновників. Владислав йшов центральною алеєю на гору, звідки й починався літературний Парнас, та несподівано зупинився. Йому уявилося, що поруч з ним іде Олесь Гончар, за книгами котрого він написав на п’ятірку вступний твір до інституту. Казали, коли Олесь Терентійович приїжджав сюди, то спілкувався мало, бо увесь час присвячував творчості, тож Владиславові подумалося, що Олесь Гончар хотів йому розповісти про те, про що не встиг написати, або ж спитати: «скільки зараз письменників живе в Будинку творчості?». Це питання несподівано спонукало до думки: «А що як в Будинку творчості немає жодного письменника…», і йому забажалося завести знайомство хоча б з кимось із них, а краще з поетесами, і ліпшого місця, як на пляжі, не вигадав, тож прискорив крок, зійшовши східцями на піщану гору на якій панував бузок з акаціями, знову зупинився біля двоповерхового корпусу, де була письменницька їдальня, більярдна зала, кінотеатр. Але ця будівля не

привернула його увагу, а дерев’яна альтанка напроти, в якій він ніби побачив Григора Тютюнника. Владислав дивувався, що сьогодні в нього був якийсь особливий ранок: його уяву ще ніколи так не турбували письменники, котрі пішли у вічність. Він мов побачив Григора Тютюнника, як живого, — чорною хвилею на чоло спадав густий чуб. Здавалося, видатний новеліст журився, що не всі твори оприлюднив. І Владиславові згадалася його новела «Медаль», сюжет котрої, як і більшість творів Григора Тютюнника, ламав стереотипи соцреалізму. Сюжет цієї новели був настільки вражаючим, що його боялися навіть зберігати. Текст «Медалі» ризикнув відзняти на мікроплівку фотограф з Лубен Володимир Білоус — так ця новела вціліла, незважаючи на обшуки його помешкання. В новелі йшлося про те, як одного селянина, на тлі зубожіння й колгоспного рабства, прийшли запрошувати до клубу, щоб вручити медаль «За трудову доблесть». Він став відмовлятися, мовляв, хворий, розпухли ноги, важко навіть встати, але йому казали, що він мусить іти, тоді він запропонував, щоб взяли його шапку й кинули цю медаль в неї. «Яку силу мало тоді слово правди, живописцем котрої був Григір Тютюнник, — вражався Владислав, — як цієї сили боялася тодішня система. Але який парадокс трапився сьогодні, коли правду можна говорити усім, але її ніхто не боїться…». У наступну мить Владислав повернув до свого улюбленого місця, звідки й починався літературний Парнас, дачі Чоколова, або корпусу №1, котрий він сприймав за храм для роздумів, адже скільки думок письменників приховували його стіни. Вони також пам’ятали дитячий сміх, бо в 1932-1933 роках сюди перенесли початкову школу. Однак наразі в цьому корпусі ніхто не жив, і Владислав згадав, що письменники не дуже любили цей будиночок, бо декому з них вчувалися кроки небіжчиці, коханої балерини Івана Чоколова. За переказами вона наклала на себе тут руки, дізнавшись, що її коханий одружений і має велику родину, начеб після цієї трагедії Чоколов дуже запив і згодом помер (1914р). Хоча з цього приводу Владислав мав власні міркування, думаючи, що переказ про те, що Чоколов збудував дачу спеціально для своєї музибалерини, міг бути легендою. Звичайно, на цій дачі було місце для музи Чоколова, і, можливо, не одної. Але в ці часи утаємничити спорудження дачі спеціально для коханки від родини було малоймовірним. Навіть його брата, Миколу, якого не раз обирали купецьким старостою і членом міської управи, піддали розголосу громадськості за те, що він начеб присвоїв 251 карбованець, закупивши акції Київського товариства каналізації на свою користь…

Цього ранку Владислав не став прислухатися до зачинених дверей — чи не чутно кроків покійної балерини, бо йому лиш вчувався невтомний стукіт друкарської машинки Павла Загребельного, котрий тут жив тривалий час. Павло Архипович мав неповторний дар, бо всі задумані твори відразу викладав на папері друкарської машинки й ніколи не перечитував, коли навіть Микола Васильович Гоголь переписував себе до 8-и разів. Для Владислава це було справжнім дивом, як і роман Загребельного «Диво»? Цей роман зробив прорив у наше величне минуле й повернув історичну пам'ять народу, адже до цього твору переважно оспівували Переяславську раду, а писати про Матір міст руських — Київ та його князів, зокрема Ярослава Мудрого, було не тільки не в дусі того часу, а й ризиковано. Але роман «Диво» відкрив очі на історичну правду, книга користувалася настільки великою популярністю, що її продавали на підпільному ринку по 100 карбованців за екземпляр. І Владислав зрадів, що роман «Диво» писався тут, де він знаходиться, і, можливо, саме на цьому місці колись стояв і його творець, Павло Загребельний. І він знову дивується, як письменник міг тримати в своїй голові цілі епохи й світові енциклопедії, вміти так характерно перевтілюватися в князів чи простий люд, воїнів, або жіночі образи, чого тільки варта його «Роксолана», написана теж в Ірпені. Але геніальний дар письменника та його щира вдача давали приводи для різних жартів. Анатолій Дімаров, знаючи що Павло Архипович ніколи не перечитує написаного, скориставшись його відсутністю, Загребельний ніколи не замикав двері, заскочив до кімнати й надрукував фразу, що йому самому гидко читати те, що сьогодні написав. Рукопис з цим жартівливим рядком, а це був роман «Диво», так і потрапив до видавництва, добре, що цей жарт помітила друкарка, котра передруковувала текст начисто. Згадавши це, Владислав вийшов з просторого ганку, на якому любив посидіти на дерев`яному карнизі, й пішов до альтанки, що була напроти, на самій вершині колишнього любовного гніздечка Чоколова, де ним опанували вже інші емоції — знову згадався сон і незабутні Євині очі, в яких він сьогодні побачив зблиски зірок вечірнього неба, й він подумав, а що як вона вже на пляжі, й поквапився йти, кинувши погляд на єдиний балкончик на вежі чоколівської дачі, на котрому любив стояти автор «Вершників» Юрій Яновський. За якусь-хвилину-другу Владислав вже стояв біля озерця, але тут він зупиняється, бо ніколи не міг пройти мимо дубів, особливо вікових, адже вони були значно старші за людей і йому здавалося, що дуби знають те, що невідомо нікому. Тут було аж три довгожителя — одному десь за двісті років, виходячи з діаметру стовбура. Цей дуб дивував Владислава, бо половина верхів’я була всохлою, й всі гілки цієї частини верхівки наче хтось

рівно підрізав вгорі — «хто міг це зробити?— запитував себе Владислав,— невже якась потойбічна сила?». Не менш загадковим був і його сусід, клен, теж великий, мов дуб. Одна розчахнута кленова гілка нагадувала носатого човна, який хотів вирватися з серцевини, і який з іншого боку був чорним. «Можливо, це наслідок удару блискавки?» — прикинув Владислав, прихилившись до уявного човна, щоб ще більше набратися натхнення — і воно не забарилося й виповнило груди дивною радістю споглядання, що й забув думати про Єву, а подався на пляж під свою улюблену вербу, котра на цьому березі була одна, й таємниче говорила з вітром. Біля річки цього ранку пляжників було мало, неподалік верби якісь дві дівиці потягували пивце і якісь, мов на одне лице: у їхніх поглядах Владислав прочитав одне запитання: чи міг би цей «мушчінка» стати їхнім спонсором. Владислав блискавично окинувши їх поглядом, подумав, що такі мадами навряд чи пишуть вірші й проживають на письменницькому Парнасі, відразу втратив до них інтерес і почав роздягатися з протилежного боку верби. Потім сів на виступі кореня, що завжди нагадував йому своєрідний трон, пригадуючи слова Ореста, що він знає в Ірпені на узбережжі озера в районі, так званого СМУ, вербу з кореня котрої зросло аж сім верб, мовляв, там таке розкішне місце в кореневищі дерева, що можна було б облаштувати «гніздечко зі столиком і примоститися цілою компанією». Несподівано Владислав пожалкував: як йому в Ірпені не вистачає письменницької братії, та втішав себе, що незадовго приїде Орест, а він обіцяв познайомити його з місцевими поетами. Тішачись цією думкою, Владислав встав із вербового «трону», кинув погляд на узбережжя, думаючи, де тут росте загадкова плакун-трава, про яку так багато розповідав Орест й пішов до річки, на березі котрої стояли згадувані дівиці, мов чекали на нього. Тож він повернув від них в інший бік, милуючись дивним витвором дітей, великим піщаним замком. Відразу згадалося дитинство, невеличка річка в селі, на якій щоліта доводилося будувати велику «греблю» з трав’яних брил, щоб підняти рівень води для купання. На берегах річки в селі Владислава піску не було, натомість вони будували подібні замки з глинистої землі, а ще шукали в її берегах нові джерельця, з яких пили, як йому сьогодні здавалося, золотими соломинками воду, смачнішу за найвишуканіші коктейлі. — Ти шо, впав у дитинство?— несподівано почув такий жаданий голос. За його спиною стояла Єва, випромінюючи посмішкою нектар цього сонячного ранку, вітерець грався у хвилях її пшеничного волосся, а ще пустотливо підіймав легеньке платтячко, оголюючи її звабливі ніжки. — А й справді згадалося дитинство…

— Це ти мені збудував замок на пляжі з піску?— здивовано запитала, й в очах Єви знову спалахнули зірки вечірнього неба. — Так, моя королево цей замок твій… — Ну шо ж, веди в палати замкові,— Єва загадково посміхалася, і Владислав знову ловив себе на думці: за що вона йому більше подобається — за жіночність чи творчу уяву. — Але чи не краще, моя королево, нам спочатку поринути в царство Нептуна, — посміхнувся Владислав, хвилюючись, щоб не прийшли до піщаного замку діти, які його будували. — Гайда купатися…— весело вигукнула Єва й побігла до берега. І вона знову «топила» Владислава на середині річки, як тоді, на озері, й він радів цьому, як дитина, бо мав нагоду її торкатися. Вони кілька разів перепливали річку, яку цього літа можна було просто перейти — не високою була вода в її руслі. Під вербою Владислав знову помітив двох дівиць, які цього разу дивилися на нього вже не як на потенційного спонсора, а пропащу силу. Та Владислав цього не відчував, бо розкошував з Євою в тіні верби, смакував разом з нею канапками й пив з термоса каву з коньяком. Та невдовзі Євою опанував дивний неспокій. «О, загадкова жіноча душа, схожа до стихії води, яку важко приборкати»,— вкотре подумав Владислав, і щоб розважити Єву почав оповідати їй веселі історії з письменницького життя, як от про те, що один з письменників, Кость Гордієнко приїздив з Харкова до Ірпеня щоліта з косою. — З косою?— сміялася Єва,— він що хотів увійти в образ смерті. — Та ні, любив косити траву… — Щоб косити книжки?— нарешті посміхнулася Єва, все ж висловивши розчарування, що ця місцина, разом з пляжем, зовсім не схожа на Парнас, та й поетів не видно, а вона думала, що тут, як в Коктебелі на набережній, до півночі не змовкатимуть гітари й лунатимуть пісні. Владислав, щоб її втішити розповідав, що зараз не той час, як тоді, коли в Будинку творчості не було вільних місць, наразі путівка не по кишені переважній більшості митців, які й так ледь виживають в час дикої диктатури капіталізму. — А пляж не облаштовано через недбальство влади, раніше на ньому завжди було людно, а по вихідних грав оркестрик, а ще русло річки біля Будинку творчості роздвоювалося. — То й шо?

— Роздвоєне русло в частині пляжу, де ми з тобою знаходимося, утворювало острівець, до якого вів мостик, а в річці цвіли лілії та купави, на ніч вони ховалися під водою. — Ух ти, як романтика! хотілося б побачити, як лілія ховається у річці. — На жаль, це вже утрачена романтика…Однак вода в Ірпінці така ж м’яка, як колись, наче шовкова, ти відчуєш це на своєму волосі, як воно висохне, і він на мить торкнувся мокрих кінчиків, мов відчувши легенький удар струмом… Потім Влад розповідав, що в цих берегах приховується чимало цінних знахідок, і розповів, що тут час від часу ходять шукачі скарбів. Мовляв, одного разу бачив, як двоє хлопців з металошукачем нишпорили по дну річки й знайшли римську монету — динар. — Уявляєш, — 6-е століття! — Але ж тут римлян ніколи не було, та й місту трохи більше, як сто років,— невдоволено заперечила Єва. — Монета могла приплисти бозна з яких країв, та головне, що річкою Ірпінь цікавляться народні археологи, а раптом і ми щось знайдемо. — Ага, знайдемо, — і на Євиних устах нарешті засяяло сонечко й вона поцікавилася,—а шо ти, взагалі, знаєш про Парнас, така гора, здається, є в Греції. — Так, це великий гірський масив, біля його підніжжя не так давно розкопали древнє місто Дельфи, де був оракул. — О, до речі, як виглядав той оракул? — Це був храм на честь Аполлона, зведений на місці, де із землі виходив пар, елліни вважали, що це божественний знак. Тож щороку вони обирали найдостойнішу із жінок і зачиняли в підвалі храму, щоб вона дихала тим паром. Згодом якимось чином та жінка впадала в транс і ставала оракулом, відповідаючи на ті чи інші запитання, причому, мабуть, правдиво, бо Дельфи стали центром еллінської віри, де шукали відповіді на всі складні запитання. — Угу, оракул пов'язаний з паром, може, звідси й пішла назва Парнас, тобто від слова пара? — Е ні, за однією з версій Парнас означає дім, а точніше дім богів, себто Аполлона з музами. Знаєш, дуже цікаве й саме походження слова музи, воно означає мислячі, до речі назва музеїв теж походить від муз, так колись називали храми на їхню честь — музійони, де зберігалися предмети мистецтва. Але 9 муз, які були дочками Зевса, тільки давай не будемо

—

— — — — — — —

—

— — — —

сперечатися про їх кількість, покровительствували не тільки мистецтвам, а й наукам, як от Уранія — астрономії. А яка муза підтримувала мистецтво про кохання?— запитала Єва, кинувши на Владислава такий погляд, наче в нього поцілив стрілою Амур, він на мить знову відчув приплив солодкої хвилі в грудях, і, щоб якось погамувати її в собі, почав пригадувати всіх муз. Любовним жанром опікувалася Ерато, а от муза, яка називалася дуже милим для чоловіків словом — Талія, була покровителькою комедії й жартунів, Евтерпа дбала за ліричну поезію. До речі, це вона рятувала душу нещасного Орфея, який озирнувся в царстві тіней на свою Еврідіку, щоб переконатися, чи вона йде за ним, а за угодою з Аїдом йому цього не можна було робити, тож кохана залишилася там навіки — він потім увесь вік страждав і не зважав на інших жінок. Бідолашний,— зараз таких достойних мужів не знайти,— зітхнула Єва. Владислав не став заперечувати, тож продовжував оповідати про муз. Кліо покровительствувала історії, Кліоппа — воїнам і патріотам Мельпомена — драматургії . Слухай, а от чи була муза, яка сприяла політикам. Звичайно, її звали Полігімнія. Як, як?.. Полігімнія… О це так!— і Єва розсміялася, наче почула якийсь прикольний анекдот,— бачиш, як давні греки попали в яблучко, адже неспроста в нас є такий вислів: «вступити, як не в гімно, так в партію», та Полігімнія, мабуть, про це не знала, а то б змінила ім’я… Владислав і сам розсміявся, дивуючись Євиній іронії, а найбільше тому, що нарешті вона повеселішала, й він намагався її смішити далі. На Парнасі хотіли б опинитися всі чоловіки, і знаєш, чому? Там був божественний гарем, яким керував всюдисущий Аполлон — музикант і неперевершений Стріловержець, а ще лікар, й покровитель пастухів. Інколи там з’являвся Орфей, який теж чудово грав на кіфарі, але він не задивлявся на муз. Ти б хотів опинитися н Парнасі з усіма музами сам? Можливо… І шо, справився б з усіма дев’ятьма?.. Покликав би на допомогу друзів.

— Хитрун, але я тебе розкрила, ти такий, як і більшість чоловіків, яким завжди мало жінок, які не не розуміють, що головне знайти свою половинку, а не бігати за спідницями інших. Слухай, а чим займалися боги та музи на Парнасі? — Аполлон, який там владарював, проводив мало часу на Парнаській горі, бо мав всім допомагати в боротьбі зі злом, як от з Піфоном, якого він на смерть вразив стрілою під дельфійськими скелями. Музи теж не байдикували, бо мусили тримати руку на пульсі своїх уділів в мистецтві чи науці. А от коли на Парнасі з’являвся Аполлон, який чудово грав на кіфарі та лірі, тоді вони йшли на прогулянки, співаючи й пританцьовуючи Аполонну-Стріловержцю, та ще й музиканту. Ранньою весною гра Аполлона та спів муз були настільки величними, що до них дослухалися всі боги на Олімпі, і в цей час ніколи не сварилися. Немає сумнів, коли в Будинку творчості жило багато письменників, то їхні пісні були не менш зворушливими. До речі, розповідають що Остап Вишня, який дуже любив ірпінський Парнас, збирав тут місцевих жителів, читаючи свої усмішки. — Чому б і сьогодні не продовжити в Будинку творчості традиції зустрічей з митцями,— озвалася Єва,— невже перевелися письменники? — Немає творчого духу, повсюди матеріалізм, який вбиває у людях поетів... — Ти прямо Ціцерон,— посміхнулася Єва, й несподівано запитала: — В образі якої музи ти мене бачиш? Владислав, звичайно, мріяв, щоб Єва стала для нього музою кохання Ерато, але не зважився зізнатися. — Бачу тебе богинею богинь… — От хитрун,— відказала Єва, й в очах знову спахнули загадкові іскорки,— а чи не пора нам збиратися, бо сонце вже високо й не таке ласкаве… Йдучи піщаним схилом на гору, схожим до чаші римського амфітеатру, Єва несподівано поцікавилася сосною Довженка, й де вона росте? — Уявляєш, вона росла десь саме тут, на пляжі, серед піску й води. Це дуже велика рідкість, щоб так близько біля води росла сосна, мабуть, цим вона причарувала Довженка. Та сосна не вижила, бо коли совкові товстодуми не знайшли нічого кращого, як біля «письменницької фабрики» втулити меблеве виробництво, то під час аварійного викиду в річку якихось нечистот, сосна засохла, але ти не журись, я тобі покажу сестру сосни Довженка, вона тут зовсім поруч. — Сестру сосни Довженка?— здивувалася Єва, мабуть, цю назву вигадав ти?

Владислав посміхнувся про себе й сказав: — Так вона ж неподалік того місця, де росла Довженкова сосна, чому б її не назвати сестрою?.. Єві стало цікаво якнайшвидше побачити «сестру Довженкової сосни», але дорогою вона поцікавилася, які знаменитості крім вітчизняних письменників були в Ірпені. — Несть числа!..— урочисто мовив Владислав, стаючи в тінь дерев під парканом,— Олександр Купрін і Костянтин Паустовський, французький письменик-есеїст П’єр Гамарра, американський письменник-мандрівник Джон Стейнбек, а ще Філіп Боноскі. До речі, Стейнбек був першим американцем, якому дозволили в 1947 році побувати в Союзі в час «холодної війни» між континентами. Чому Стейнбек хотів побачити Ірпінь? Для мене це загадка, зважаючи на необ`ємні широти Союзу, міг би поїхати куди завгодно. Але він поїхав в Ірпінь. Згадують, що Стейнбек спочатку не дуже схвально відгукнувся про Будинок творчості, й навіть на якийсь час усамітнився в їдальні, де, наче з розарування, вдув пляшку кефіру, закусивши чорним хлібом. — Можливо він тут справді хотів побачити Парнас, з музами і богами письменства— посміхнулася Єва, а побачив шрайбікусів соцреалізму, от і хильнув з горя кефірчику. — Мабуть, адже американцю важко збагнути для чого потрібний колективізм в письменництві. Адже письменнику, щоб не втратити індивідуальності, потрібна окрема територія, острів для думок. Можливо, саме так думав Стейнбек. Та коли потоваришував з письменниками, то жартував, що й сам не проти тут оселитися. — Слухай, а шо, в Ірпені жили тільки письменники?— запитала Єва, зупинившись на вершині піщаного схилу. — Та ні, в різний час тут бувало багато корифеїв музики й мистецтва, як от Платон Майборода, театрал й кіноактор Микола Садовський, саме він зіграв роль останнього дніпровського лоцмана. В Ірпені також творила ціла плеяда відомих художників, як от Матвій Донцов. Він так любив природу Ірпеня, що відпросився з лікарні за три дні до смерті, аби намалювати бузок, якого в Ірпені — на всі кольори, як в ботанічному саду. А ще Ірпінь може пишатися велетом живопису Володимиром Сидоруком, багато його полотен такі ж величні, як морські пейзажі Айвазовського. До речі, Сидорук увічнив на своїх картинах гетьманів України, він був різножанровим художником — від

історичної монументалістики — до пейзажів, не цурався графіки й мініатюрних етюдів. В Ірпінському музеї експонується дуже унікальне полотно Сидорука за мотивами повісті «Тарас Бульба», на якому художник не встиг домалювати коня. Так і залишився той кінь білим, й наче поніс свого творця в царство небесне, бо помер Володимир Сидорук на порозі історикокраєзнавчого музею, де й знаходиться той білий кінь на картині. А ще в місті творили такі відомі художники, як Федір Кричевський, Борис Піаніда, Федір Колесніченко. Останнє десятиріччя свого життя, по вулиці Українській, мешкав у 90-х роках один із засновників кобзарського мистецтва Микола Будник, його учні залишилися в Ірпені й до сьогодні. — Цікаво, невже й досі не перевелися майстри бандур? — Про це не скажу, а от ліри майструють, тільки не такі, як в Аполлона, а наші національні, сам бачив… Після цих слів Владислав відчув, що Єва почала втрачати інтерес до його розмови, але він не засмучувався з цієї обставини, бо вони підійшли, як він вважав, до сестри Довженкової сосни, що росла на узвишші коло самого паркану Будинку творчості письменників, схожа на величну золотисту колону, об котру зачепилася наче зелена хмарка. Нижче від неї тулилося чимало «бур’янових» дерев, переважно явориння, котрі наче своїм корінням тримали плити від сповзання донизу, що вгрузли в землю, нагадуючи бетонні сторінки. — Так ось вона — сестра Довженкової сосни?!!… — вигукнула Єва перед високим деревом, і поклонилася мов перед колоною храму. — Я в цьому впевнений, незважаючи, що Ірпінь є сосновою столицею, в цій місцині тільки одна сосна — та ще й напроти свого ворога, меблевої фабрики, котрий загубив її сестру — Довженкову сосну. І Владислав придивився до одного з корпусів фабрики, що нагадував корабель, який засів на мілину, позаяк порожнів. І ця картина видалася своєрідною відплатою за таке недолуге розміщення меблевої фабрики поруч з письменницьким Парнасом. — А чому сосну називали Довженковою, він що, її посадив?— поцікавилася Єва, коли неквапно рушили додому. — Ні, не садив, хоча дехто так вважає. Відомо, що він дуже любив її. — Кого сосну, ну ти й сказав? — Так, бо вона нагадувала йому рідне село. — А ти часом не закоханий в якусь березу?— посміхалася Єва

Владислав зніяковів, думаючи він би сказав, до кого горнеться його серце, продовжував розповідати про Довженка, що він лікував в Ірпені хворе серце після вимушеного проживання в Москві під сталінським ковпаком. Також про те, що Олександр Петрович на ніч перетягував до Юрія Смолича своє ліжко — боявся, що коли йому стане зле, було б кому допомогти. Не бажаючи закінчувати розповідь про Довженка на сумній ноті, Владислав згадав Єві його веселі історії, які він любив у тихі ірпінські вечори ділитися з колегами веселими бувальщинами: як у тайзі українські жінки, що перебували на засланні, відганяли коромислами тигрів від корів, а от зубрів боялися, бо в них були роги, страшніші, як у чортів… Під вечір Владислав з Євою збиралися поїхати до будинку, де в 1930 році мешкав Борис Пастернак. У цей момент Владислав найбільше хвилювався, щоб не приїхав Потап, який би зіпсував всі плани, тож запитав, чи він не дзвонив. — Ти шо, вже заскучив за ним?— відказала Єва, не задовольнивши його відповіддю… 6 Незадовго вони їхали маршруткою вулицею Пушкінська, що здіймалася на гору Ірпеня, колись високий берег його річки, що утворювала хвилясті й піщані ландшафти, міліючи протягом тисячоліть. Зблискували вікнами багатоповерхівки, що поставали в уяві Владислава великими кораблями й пливли по заасфальтованих ріках вулиць, наступаючи на природу міста й маленькі садиби, які наче затамували тривогу в вікнах очей. Він хвилювався, що на місці садиби, де колись провів літо Борис Пастернак, не постала б якась багатоповерхівка, котрі перетворювали зелений Ірпінь на бетонне гетто. Оскільки будівельний бізнес, зважаючи на близькість до столиці, давав надприбутки — багатоповерхівки тулили скрізь. На щастя, садиба, де жив Борис Леонідович, вціліла, однак мало хто знав про це, оскільки біля неї не було пам’ятного знаку. Але поруч ще зберіглася соснова оаза, й було чимало столітніх дубів, які пам’ятали поета. — І як ти доведеш, що саме тут жив Пастернак?— посміхалася Єва, поглядаючи на будинок, що значився під номером 47, та його, на жаль, можна було розгледіти тільки за парканом. Це була чимала одноповерхова хата з просторою верандою та великими дерев’яними вікнами, очевидно поділена навпіл, бо значилася, під №47/1 і 47/2. Єву це сердило, як і те, що ворота були зачинені, а проїжджаючі по дорозі машини здіймали пил й не давали можливості налаштувати уяву на хвилю

1930-о року, коли тут відпочивав поет, згоряючи від пристрасті до товаришевої дружини Зінулі. — Як би там не було Єво, але саме в цій садибі у Бориса Леонідовича народився сюжет геніального роману «Доктор Живаго», серед героїв книги — й колишні чоловіки його коханої Зінаїди Нейгауз...Вона була ше та Фєя. — Фєя, може Багіня,— посміхнулася Єва, невже тільки чоловікам дозволено мати багато жінок? Владислав залишив це питання риторичним, вловивши запах розімлілих на сонці сосен, що долинали звіддалік, намагаючись уявити в просторому дворі, сад і копицю сіна, біля якої збиралося вечорами товариство поета, щоб послухати його вірші. Богдан знав, що окрім самого Пастернака в цьому обійсті мешкали подружжя Нейгаузів, його син і брат, а ще — родина історика філософії Валентина Асмуса, і він розповів про це Єві, як і про те, що Пастернак разом зі своїми друзями якось ходили пішки на Володимирську гірку до Києва. — Ого, це скільки кілометрів? — Десь, мабуть, біля двадцяти, уявляєш, яка це була одухотворена компанія, що не злякалася далекої дороги… — Угу, але колись люди пішки ходили й на Афон і далі, тоді час по іншому протікав, мабуть рік за два,— замріяно мовила Єва,—але ти скажи, як встановили, що саме в цій садибі, в тридцятому році минулого століття жив Пастернак?.. — Цим займався відомий місцевий поет, уже нині покійний Микола Ричков, він розпитував старожилів, вивчав кожну деталь садиби, уявляєш, яка це була кропітка робота?! — Не знаю, мені це важко уявити, але досить тут стовбичити — на нас вже дивляться, як на злодіїв аборигени цього кутка. — Шо ж, ходімо, а, може, прогуляємося? тут неподалік, он, на горі, дитячий санаторій — там такий спів пташок!— Владислав хотів заманити Єву в тінисті алеї, сподіваючись, що вони вплинуть на їхню близькість. Але вона мала інше бажання: — Давай іншим разом, бачиш напроти кафе, таке собі дерев’яне, як навколишня дійсність. Владислав на мить зрадів, що Єва забажала піти в кафе, звідки, як правило, завжди починалися його романи, але він запропонував їй поїхати в центр.

— У нас там така — арт-кнайпа!!! у Києві такої не знайдеш, уявляєш, на столах росте трава, біля туалету, який там називається Оркестром,— черепашки й пташки, а ввечері на столиках запалюють свічки… — Ого, справді ніколи не бачила, як на столах росте трава, там шо, пасуться коні? — Пегаси,— мовив Владислав, радіючи, що Єві сподобалася його ідея,— це взагалі улюблена кнайпа ірпінської богеми, хоча там немає алкоголю… — Нічого собі… дійсно чудернацька «кахфешка»!— здивувалася Єва У згадуване кафе Владислав з Євою прийшли, як почало вечоріти. Вони сіли на літньому майданчику. —От молодці, раділа Єва, що сидить за столиком, на якому зеленіла травичка,— наче на газоні сидимо. —Неспроста ж так називається кафе. —Я так зрозуміла, столики з травичкою, це такий виклик урбанізації та сірості асфальту. —Стопудово! Столики-газони зближують нас з природним середовищем. — Слухай, я уявляю себе кізонькою за ними, такі хочеться пощипати травичку, а ти уяви себе лосем. — В нього великі роги,— посміхнувся Влад. — Ну тоді — козликом… — Буга-га-га… — І все ж, як на таких столиках їсти? — Не хвилюйся, для тарілок подадуть дерев’яні дощечки… Поки чекали замовлення милувалися сонцем, що йшло за горизонт й нагадувало червону троянду. Несподівано Єва сапитала: — А чому в тебе таке дивне прізвище, Нестер? як гадаєш, воно пішло від Нестора Літописця чи батька Махна? — Можливо, від обох, адже Нестор Махно також писав вірші. — Невже? — Справді, навіть деякі з них стали піснями. —А що ти знаєш з біографії Пастернака, наприклад, чи відоме тобі дівоче прізвище його другої музи Нейгауз Зінулі? — Звичайно, Єрємєва… А от щодо життєпису Бориса Леонідовича, то його можна вважати українським поетом, бо народився в Одесі, потім родина переїхала до білокам’яної. Батько був художником і викладачем, мати

піаністкою. Учився поет на історико-філологічному факультеті Московського університету, потім на кафедрі Маргбурзького університету студіював філософію. Та незважаючи на лаври визнання, життя поета нагадувало тернову стежку, особливо після присудження йому Нобелівської премії за роман «Доктор Живаго», який був надрукований завдячуючи третій музі поета, Ользі Івинській, котра зуміла зберегти рукопис книги, незважаючи на свій арешт, і передати його італійським видавцям. Зінаїда Миколаївна згадувала, що після присудження Нобелівської премії Борис Пастернак жив, як у клітці, його навіть виключили зі Спілки письменників, і це при тому, що він відмовився від премії. За Пастернаком всюди стежили, з ним небезпечно було навіть зустрічатися, бо це загрожувало арештом. Зінаїда Миколаївна часто не відпускала Пастернака на прогулянки далі домашнього саду, боячись, щоб його не схопили й не повезли в буцегарню. Але він в цей час уже нічого не боявся, бо знав про невиліковну хворобу легенів, однак дуже хвилювався, щоб через нього не постраждали його друзі та близькі, яким він завжди допомагав. На утриманні Бориса Леонідовича знаходилося багато знайомих, як от донька Марини Цвєтаєвої, допомагав він Анні Ахматовій та іншим. Як згадує його люба Зінуля Нейгауз, вона могла б тішитися діамантами, Пастернак заробляв багато, але не придбала їх, зате мала радість від того, що вони допомагали іншим, цим і жили… Були ж часи, коли поети отримували великі гонорари й ділилися ними зі своїми близькими, не те що нинішні буржуї. — Але згадай про колосальну напругу тих часів, коли тобі могли пришити крамолу проти сталінського режиму за доносом злого сусіда чи недруга — і все! Розстріл або тайга… — Невже тільки в таких умовах поетична творчість може мати високу ціну?!… — Як бачиш, творцям ніколи не жилося легко, а який твій найулюбленіший Пастернаків вірш? — «Мело, мело по всей земле», я його навіть переклав… — Знаєш на пам’ять? — Авжеж. — То прочитай, відчути зиму серед літа дуже стрьомно. Владислав підсунув крісло до Єви й почав декламувати: По всій землі, по всіх кутках, зима гуляла, Свіча воскова на столі, свіча сіяла.

Як влітку роєм вся мошва летить на пломінь, Сніжинки так летіли всі в шибку віконну. І завірюха на вікні творила візерунки, Свіча сіяла на столі, свіча сіяла. Над стелею, над нами теж, гуляли тіні, Сплетіння рук, сплетіння ніг і доль сплетіння. І падали два черевички враз на підлогу, І віск, мов сльози, з нічника млів від знемоги. Усе губилося в імлі, сивій і білій, Свіча сіяла на столі, свіча сіяла. І заметіль весь місяць нас ніяк не покидала, Свіча сіяла на столі, свіча сіяла. — Ти знаєш, я вражена, досить непогано вийшло, слухай, а ти хочеш перенестися в зиму?.. — Хотілося поринути в такий зимовий вечір разом з тобою,— посміхнувся Владислав, дивлячись на Єву, в очах котрої знову зблиснули зірки вечірнього неба. У цей момент несподівано озвався мобільник Єви. — Хелов, песику, ми тут їздили до садиби Пастернака, скоро будемо,— почув Владислав, здогадуючись, що, мабуть, приїхав Потап — і він не помилився. Вечеря, як і його наміри на цей вечір були зіпсовані. 7 «Ми підем, де сині гори, де стрімкі потоки ріки…» Цілий ранок співав Орест, перебуваючи під враженням Карпат, звідки він нещодавно повернувся, а ще хвалився Владиславові, що там його покохала справжня гуцулка Ксеня. Владислав ще ніколи не бачив його таким бадьорим і помолоділим, наче в тих горах він скинув десятки літ. «От що значить, кохання, радів він за Ореста й подумки переносився в ці місця, котрі він показував на світлинах, вже «злитих» на комп’ютер, де гірські вершини підступали до неба, в полонинах цвіла висока трава, а стрункі смереки заколисував вітер.

Згодом Орест частував всіх смачною бринзою, до якої Єва готувала запашний карпатський чай, якого очікували на вулиці за столом під горіхом Владислав і Потап. Орест допомагав Єві, й, мабуть, не помічав, що Потап був стурбований, ніби тримав за пазухою каменюку, на це також намагався не зважати й Владислав, що заглибився в текст на планшеті. Потап у цей час перебував у здогадах: чи було щось між Євою і Владиславом, вночі вона видалася якоюсь не такою, як завжди, згадувала вірші. «Невже цей тюхтій втюрився в Єву, а шо, як і вона також?— намагався холодно розмірковувати Потап,— але невже така жінка, як Єва, могла захопитися якимось віршомазом, хіба вона не розуміє, що в такому віці бавитися віршотворством й писати статейки до газет можуть тільки справжні невдахи, як от Владислав, який мав на носі за сорок літ, а й досі не володів власним бізнесом?.. Та й хіба Владові можна мати музу? Він постійно в них закохується, а тоді божеволіє й сходить з котушок… Але, може, між ними нічого немає»,— міркував у наступну мить Потап, поглядаючи на безтуботну Єву… Після чаювання і чарки за приїзд господаря дому, від Ореста надійшла несподівана пропозиція. — Друзі, в ірпінському лузі, бачите, як слова лягають у вірш, вже зацвів іванчай, пропоную оздоровчу процедуру, прогулятися його позбирати. Потап відразу відмовився від запрошення, сказавши: — Та хай іван-чай п’ють кацапи!.. Єва звичайно б пішла з радістю, однак, зважаючи на поганий настрій Потапа, змушена була залишитися з ним і пристала на його пропозицію піти на міський ринок. Вона любила такі прогулянки з Потапом, він ніколи не шкодував грошей для неї під час шопінгу, і головне, що він їх завжди мав, на відміну від Владислава, який заполонив її серце своїм романтизмом, аж цього ранку на якусь мить вона подумала: «От якби зліпити з Владислава й Потапа одного чоловіка! вона б його кохала все життя…». Як тільки Орест з Владиславом вийшли за ворота дому, йдучи вуличкою, на якій пил ще був не стривожений машинами, й, здавалося, кожна піщинка з усієї сили трималася за ранкову вологу, ховаючись у тінь парканів і дерев від сонця, слова Ореста відразу перенесли Владислава в Карпати. З його розповіді він бачив, як Орест потайки йшов зі своєю Ксенією, в якої волосся було темне і запашне, як ніч у травні, до лісу в підніжжі кичері (гори). Вони йшли в такі безлюдні місця, де папороть росла по груди, а внизу дзвенів струмок, мов струна божественної арфи.

— Я торкався її уст, як пелюсток троянди,— захоплено мовив Орест,— й щораз дивувався, що кожне наше побачення було неповторне, як і місця, де ми зустрічалися, — під буком зеленим, чи в березовому гаю, шовковій траві полонини — скрізь Ксенія уміла застелити нашу солодку постіль. Друже, мені вже за полудень віку, але ніколи не було в мене такої любвіобільної жінки. Ми навіть кохалися в таких місцях, аж соромно сказати… — Слухай, а чому ти не приїхав зі своєю Ксенією в Ірпінь? — Це не можливо, вона одружена. — Оце так! а ти не боявся, шо її чоловік відірве тобі «крашанки»?, адже серед гуцулів — багато мольфарів… — Відразу видно, що ти читав «Тіні забутих предків» Коцюбинського, там де я був, з покон віків побутує традиція, що кожен гуцул може мати любаску, або ж гуцулка любаса, тим паче, її чоловік, як вона казала, був вже пристаркуватим і пас овець у горах, але я з ним зустрічався, добрий вуйко і газда — бринза, до речі, від нього. — Ну ти даєш, він шо, не здогадався про твій роман з його жінкою? — Хозна, головне не видавати свої почуття, й не зробити бурю в шклянці води. Тим паче, його Ксеня за час нашого кохання посвітлішала й стала веселішою, хіба йому від того стане гірше? Навпаки, ше й йому перепаде ласка від неї. А то, знаєш, як буває, в одного мого дальнього знайомого була значно молодша за нього жінка, яка строїла мені очкі чьорниє, але не наважився її закадрити. А даремно, знаєш, шо було потім? Вона поїхала до Італії — і все! арівідерчі! А так би, може, й не поїхала, якби я задовольнив її пристрасть, і знайомий мав би до кінця днів свою жінку… — М-да…— тільки й мовив Владислав, і в уяві постав його перший роман з синьоокою Олею, це була ситуація, схожа до нинішньої з Євою. Тільки от Оля тоді сама заманила його до себе на чай із шоколадним маслом. Пригадує, як скаржилася на холодного до неї чоловіка, якого він замінив їй у цю ніч. — Дивись, щоб про нашу любов ніхто не здогадався з наших близьких, — сказала на прощання. «Нашу любов», як мило вона назвала свою зраду, але йому було тоді не по собі, особливо, як наступного дня зустрів чоловіка Ольги, але згодом таких любовних ночей було чимало, й він інколи намагався визначити, яку з цих ночей він хотів повторити, й не міг, думаючи, що по справжньому щасливі ті, хто знайшов свою єдину — кохану половинку. Владислав поділився своїми думками з Орестом, сподіваючись від нього почути якусь мудру пораду.

— Ти знаєш, не такий вже й гріх любити, більш грішно не любити нікого… За розмовами і роздумами Владислав не помітив, як вони підійшли до металевого пішохідного мостика, напроти якого височів великий, наче слон, залізничний міст. У цій місцині він видавався чимось більшим, як просто міст, внизу під ними ще й досі чорніли пеньки старої переправи, на які Владислав кинув мимовільний погляд, відразу вловивши себе на думці, якою поділився з Орестом: — Ти ба, яка природна аналогія, хоча вчені не можуть і досі дати остаточної відповіді звідки пішла назва річки Ірпінь, а тут ніби історична інсталяція — ось ці пеньки старої переправи, наче дійсно в корінь назви Ірпінь затесався той легендарний пень Ірини, на котрий наскочила її лодія. — Е, друже, це все легенди, в реальності з такою інтенсивною забудовою весь Ірпінь незадовго може прославитися пнями від вирубки віковічних дерев. — До їхньої розмови прислухався, наче щось намагався додати одинокий чоловік на мосту, який рибалив снастю, котру називали павуком, але Орест до нього озвався першим. — Доброго ранку, щось упіймали? — Угу, шчас покажу,— і він пішов до «Мерседеса» й дістав з відра чималеньку щуку. — Ого! — захоплено вигукнув Орест, то не перевелася ще рибка в Ірпінці, й щука водиться, шоб карась не дрімав… Владислав посміхнувся й поглянувши на Ореста й пошепки сказав: — Їздить на такій тачці, а ловить рибу павуком, і чого йому не хватає?.. — Спокою, друже, а може в нього такий рефлекс, щось від природи урвати… То, значить, рибка водиться?— радів Орест, а я, уявляєте, за клопотами вже більше десяти років не закидав вудки. Владислав теж згадав, що був на рибалці ще в юності, подумавши, що вони з Орестом жертви творчості, коли їм не вистачає, а точніше, жаль часу для сидіння на березі річки чи озера. Та все ж треба підбити Ореста на рибалку, раз в нього є вудки»,— зауважив собі, дивуючись словам незнайомого чоловіка: — Рибка тут водиться добра, навіть судачок попадає, і лящ, а здебільшого — карась… — Бачиш, хоч як не мучать цю нещасну річку, перекачують насосами біля дамби в Дніпро, а ще шлюзів понаставляли, а рибка не покидає річку. Та коли вона не мала на собі цього ярма зі шлюзів і нею ходили кораблики, старожили казали, з річки можна було пити воду, а ще тут водився омуль.

— —

— — — —

Неспроста Максим Рильський написав в Ірпені «Рибальські сонети». О, він полюбляв рибалку та полювання… Ех, яка тут була Венеція, без човна ми б сюди не дісталися. Все вбила меліорація! Вдарили качаном кукурудзи й картоплею по заплаві, або, як кажуть місцеві, «поймі» — таку красу заливних лугів принесли в жертву городам. Володимир Сосюра одним із перших виступив проти меліорації заплави річки,— озвався Владислав. Якби ж в нашій вітчизні слухалися пророків,— скрушно відказав Орест, й попрощавшись з рибалкою, запропонував на хвильку зайти на узлісся — привітатися з патріархом. З ким?.. Патріархом, зараз побачиш… В цю мить Владислав, хоч і мав багату творчу уяву, не міг здогадатися, що має на увазі Орест, тож йшов мовчки за ним, дослухаючись до пташиних голосів, насолоджуючись духом лісу, який зринав із кожної галузки, а ще на цьому узліссі росли клени й невідомо як сюди забігли берізки. Невдовзі вони вийшли на невеличкий пригірок, де панівну позицію займав велетень-дуб, роздвоєний на два величезні стовбури, що нагадували пару ніг, Владиславові це видалося символічним знаком, наче дуб хотів сказати, хоч і стою стільки віків, все ж маю довгу дорогу життя.

Бачиш, який монументальний, ні блискавка його не зачепила, ні снаряд. А до чого тут снаряди? А ти підійди ближче, поглянь навколо, відразу збагнеш, чому я так сказав. Позаду виднівся окоп Другої світової війни, де, мов побите ржавчиною, зашелестіло торішнє листя, коли Владислав ступив на дно окопу в намаганні уявити тут солдатів, котрі тримали на цьому рубежі оборону. «Чи вижили вони?»,— хотів запитати він у прадуба, в верховітті котрого озвався вітер. — Цьому патріархові лісового царства, друже, не менше, як і тому, що на НовоОскольській — десь під 700 років. Може, біля нього збиралися вірники Перуна, коли на них були гоніння. Відкрию тобі таємницю, от іди сюди, бачиш, тут якраз на роздвоєнні стовбурів є невеличке дупло, от прислухайся до нього, чуєш, як щось гуде, наче з під землі йде цей загадковий гомін. Владислав прислухався й справді відчув якесь гудіння між роздвоєнням стовбурів, схоже до шуму електрички. — Почув?.. — Ага…

— Скажи, хіба не чудеса? наш прадуб має голос,— вимовив Орест з такою інтонацією, що Владислав подумав, може, він справді є нащадком волхва. — Розповім тобі ще про одну невипадкову випадковість. Відомий факт, Лесю Українку надихали дерева — в Луцьку зберігся її улюблений ясен біля замку Любарта, в Ірпені вона вподобала прадуба. Одні вважають, що він ріс районі податкового університету, інші — по вулиці Ново-Оскольскій, де він росте й досі — йому десь під 700 років. Тепер про невипадкову випадковість: мій знайомий живе на перехресті вулиць Северинівської та Лесі Українки, так там росте аж двійко трьохсотлітніх дубів, мов на честь поетеси. Випадковість чи закономірність?— невідомо кого запитав Орест, коли вони покидали узлісся, а тоді додав,— дивний наш край — скільки видатних людей з ним пов’язали свої стежки. Не знаю чи тобі відомо, в сусідньому місті Буча колись була дача родини Михайла Булгакова, де він написав перші оповідання, на жаль, вона в 1918 році згоріла. З Ворзелем, на початку 20-х років минулого століття, пов’язав свою долю Валер’ян Підмогильний, де він одружився. У селищі він викладав українську мову й літературу, а ще політосвіту в вечірній школі, до речі, саме він залучив Григорія Кочура до перекладів. У Ворзелі колись мали садиби Борис Олійник, Дмитро Бедзик, Микола Рудь. Слухай, цікавий матеріал для тебе, може, колись напишеш… — Спробую,— замислено відповів Владислав, коли вони йшли луговою стежкою вздовж дренажного каналу. — Якби люди знали скільки в цьому лузі цілющих рослин! я його називаю ірпінським лукомор’ям, а влітку люблю більше від лісу!— захоплено мовив Орест,— адже Господь наділив кожну билинку цілющою силою, а скільки в лузі корисних трав! неспроста луг вижив, незважаючи на меліорацію, й на те, шо його щовесни підпалюють, коли борються з сухою травою пастухи худоби, уявляєш, в Ірпені ще й досі тримають корів, вже не кажу про кіз. О це такі інтересні созданія, що їдять все підряд, навіть недопалки цигарок, й при тому дають дуже корисне молоко… Владислав охопив поглядом довкілля, намагаючись побачити хоча б якусь корову чи козу, але нічого не вздрів, тільки помітив, як трава-ковила танцювала з вітром тихий танець, а ще око тішили квітучі голівки рослин, назви, котрих він не знав, тож запитав у Ореста. — Та це ж різновид дивини, її ще називають царським скіпетром, королівською свічею, а зовсім буденні люди чомусь коров’яком, хоча ніяк не втямлю, яке відношення до корів має ця рослина.

—

— —

—

Владиславові найбільше сподобалася назва царський скіпетр, тож він підійшов до високих стебел дивини, рясно вкритих жовто-гарячими квіточками, й вдихнув їх аромат, що нагадував запах соняшника і сонця. На якусь мить від цього запаху він відчув якесь заспокоєння. Друже, дивина має легку наркотичну дію, це дуже дивна рослина, неспроста її називають дивиною — її квіточки чимось схожі на казку про попелюшку, бо кожна розквітла квітка ввечері опадає, а зранку розквітають нові, тож їх треба зривати до полудня. І які недуги можна ними лікувати? О, в цих суцвіттях — велика сила! Дивина допоможе здолати насамперед легеневі хвороби, її відварами позбавляються кашлю й захворювань шлунково-кишкового тракту й печінки. Народні цілителі вважають її найкращим засобом в боротьбі з гемороєм — на відварі корінців або суцвіть з листям роблять ванночки. Спиртовий настій з пелюсток дивини допоможе зняти ревматичні болі в суглобах, також ним можна натирати спину. Владислав захоплено слухав розповідь Ореста, та помітивши вдалині рожеві острівці рясного цвіту, аж зупинився, спитавши, що це за рослини.. О, так це ж він!... його благородіє — іван-чай, або по науковому — кіпрей, я інколи його називаю, як чєлавєка — Кіпреєм Івановичем, або навпаки Іваном Кіпреєвичем, колись він експортувався в заморські країни й конкурував з китайським та англійським чаями. Його ще називали Капорським за назвою села в Петербурзькій губернії, де його масово вирощували. І хоч сьогодні він втратив торгівельний бренд, але цілющі властивості нікуди не ділися, а в нього їх — комора! Не знаю іншої рослини, з якої окрім приготування цілющих відварів, ще й брали б пух для подушок. Пухом іван-чай обростає, коли викидає його зі своїх продовгуватих насінників під час розмноження, починаючи з серпня. Цей пух схожий до гусячого, подушки, набиті ним, мають заспокійливий і снодійний ефект. Та й сам іван-чай ескулапи радять пити на ніч для спокійного сну. Після цих слів Владиславові хотілося якнайшвидше побачити цю дивну рослину на власні очі, й поки вони йшли він розпитував про цілющі властивості іван-чаю. Насамперед, це чоловічий чай, його відварами лікують простатит, і навіть аденому. Він володіє заспокійливою дією, також помічний при виразковій хворобі, гастриті з підвищеною кислотністю, регулює функції печінки і нирок, корисний при атеросклерозі. Карочє, в інтернеті є сотні рецептів на основі іван-чаю, але от біда, його ніде не знайти — навіть в аптеках. Тепер ти розумієш, яка в нас з тобою важлива місія. Я, між іншим, не дуже часто його

— — —

—

— —

вживаю, зате роздаю своїм знайомим, як колись робила моя бабуся, вона збирала цілющі рослини для людей, щоб не хворіли. Дивно, збирала для інших, щоб не хворіти самій?.. Дивний спосіб самолікування… Авжеж, але всі хвороби друже йдуть від голови, а бабуся збираючи трави, вірила, що робить важливу місію рятувати інших, й була завжди спокійна за себе, що робить комусь добро, тож мала добре здоров’я… Шось в цьому є, мабуть, Господь і давав їй здоров’я, аби допомагала іншим… Вже стежка загубилася в траві, й сонце у небі стояло високо, нагадуючи квітучу голову соняха, що загубився в синій безодні безхмарного неба, коли хлопці прийшли до першого рожевого острівця іван-чаю. Владислав замилувався рожевими гронами цвіту, що нагадували пелюстки пахучої флокси. Суцвіття іван-чаю також подобалися джмелям, які купалися в них, аж гула солодка мелодія літа на їхній бас-струні. Ось, дивись, як правильно збирати іван-чай, хоча в ньому цілюще — все, але найбільше — листочки, вони, бачиш, схожі до вербових. І Орест показав, як правильно їх зривати, взяв рукою за суцвіття, згори донизу пройшовся долонею, залишивши листки в п’ятірні. Владислав повторив за ним, радіючи, що рослину не треба ламати, а ще не потрібно було нагинатися — стебла іван-чаю доходили вище пояса... Коли йшли з лугу, відчули, як припікає сонце, Владиславові відразу згадалася ранкова прохолода лісу. Ніби вгадавши його думки Орест запропонував перепочити під одиноким деревом шовковиці. Друже, як у лузі прижилася шовковиця? Хтозна, можливо, хтось з людей постарався, або ж птахи, їх тут у лузі багато, але мої улюблені жайворонки чомусь тут не гніздяться, та їх багато на північному боці лугу, неподалік шлюзу. Можливо, тут їм заважають електрички. Я дуже люблю шовковицю, яка мені нагадує маму, така ж щедра й нікому не шкодує своїх ягід — сипле їх додолу для всіх перехожих. Ягоди шовковиці, Владе, дуже корисні, якщо з’їсти за сезон відерце, цілий рік не матимеш проблем зі здоров’ям, особливо з підшлунковою. Так шо, давай, наминай…

Плоди шовковиці були хоч невеличкими, але дуже смачними, і не тільки хлопцям, згодом до їхньої трапези приєдналися двоє темнокрилих пташок, що примостилися на верхів’ї дерева. Раптом до них озвався Орест, прикинувшись іволгою — і птахи йому відповіли таким же посвистом.

— Чого дивуєшся, це ж шпаки — найкращі артисти серед пернатих, вони можуть не тільки співати, а каркати воронами, а ще квакати жабами, й не тільки… Вовчик-Ковбой розповідав, як в зоні АТО шпаки навчилися імітувати свист мін, причому, лякали виключно сепаратистів… Незадовго хлопці підійшли до пішохідного мостика, котрий, здавалося, похилився від втоми. Сонце почало припікати ще дужче, від чого, здавалося, лугові квіти заплющили очі й дрімали, чекаючи дощу, а його не було вже кілька тижнів. Неподалік до моста наближалася електричка, зблискуючи низкою вікон, пронизувала притихлий простір металевою ходою по залізній ріці рейок. Владиславові на мить, як в дитинстві, захотілося її наздогнати й сісти на «хвіст», щоб поїхати, як можна далі від дому, та знайти щастя для всіх, кого любив і шанував. І він, дійсно, далеко заїхав від рідного дому, але й досі не досягнув бажаної мети. — От за шо я люблю Ірпінь,— озвався Орест, поправляючи на голові бандану, в якій він був схожим на сучасного волхва,— сів у вагон, і за якихось 18 хвилин — вжик, і в столиці. А кияни, закуті в асфальт, можуть нам тільки позаздрити, що маємо стільки природнього простору… Але повітря, яке завжди п’янило Владислава в Ірпені, коли вони прийшли додому, відразу забракло, коли він зустрів Єву, яка була радісною й хвалилася всілякими дрібничками, купленими для неї Потапом, і в нього в грудях закипіла хвиля ревнощів, і він знову подумав, що жінок завжди можна чимось купити. Йому навіть хотілося десь усамітнитися, піти до річки чи в ліс — в такі моменти природа, як ніхто інший, його заспокоювала. Але Орест несподівано сказав, що до них в гості ввечері прийде його давній знайомий Тарас Дорошенко, тож він чекав вечора, щоб якось забути про Єву.

8 — Бачиш, твої мрії збуваються, хотів познайомитися з місцевими піїтами, а вони самі йдуть до нас — в Ірпені поети ще не перевелися, хоч як би їх не вбивала проза життя. А Тарас, друже, це більше, як поет, і сильний не тільки творчим духом, а й тілом. Навіть після доброї чарки ніколи не покидає свого «лендровера», каже, що це не простий ровер, а козацький кінь. І в це починаєш вірити, бо інший після випитого забився б на першому повороті, а він жодного разу з нього не впав. Навпаки, на велосипеді, коли він під мухою, інколи рівніше їде, як йде. Правда Тарас трохи дивакуватий і довірливий, казав, що 8 років не пристьогував лісапедів, коли йшов у

магазин — на диво їх не крали, хоча в Ірпені повно «нариків». Але потім в нього їх так цупили, як ото цигани коней — один за одним, здається, аж п’ять стибрили. Але він не дуже журиться з цього приводу, втішаючи себе, що є привід купити нового. Але ти не думай, він не якийсь там п’яничка, як більшість творчих людей, які полюбляють Бахуса, бо навіть з класиків хтось сказав: «Та шо він напише, коли не п’є…». Так от, Тарас написав, здається, вже 15 книжок, та й випив не одне відро, але в нього — повноцінна родина, діти й онуки, хоча серед нашого брата, взяти для прикладу нас з тобою, як кажуть, — не всі дома, маю на увазі, холостяцький статус. Думаю, тобі Тарас сподобається. І Тарас Дорошенко сподобався Владиславові, особливо його довгі, як в козака Мамая вуса, «Да, з такими вусами ні в яку партію не візьмуть,— подумав він,— поглянувши на Тараса. Мабуть, якби не лисина, то він завів би ше й оселедця…». Тарас теж зацікавив Єву, котра відзначила його колоритну зовнішність, і навіть зробила олівцем його комічний шаржик з шампурем в зубах замість кинджала. Мабуть, образ навіяло приготування шашликів. Владислав, хоч посміхався, тамував в душі невдоволення, бо незважаючи на взаємні симпатії, і стільки часу проведеного разом, Єва не удостоїла його ні своїм олівцем, ні пензлем. Хоча, коли він одного сонячного ранку прогулювався узбережжям біля ірпінського шлюзу й на узліссі замилувався вербовим пухом, написавши вірш: «Вербовий пух роєм сніжинок над берегом ріки кружляв…», то він настільки сподобався Єві, що вона намалювала чудовий етюд літа за мотивами цих рядків: зелений берег, сонячне небо, острови хмар у синьому безмежжі, і вербовий пух, який вривався в літо крилами зими. Єва також захопилася ще кількома словесними образами в поезії Владислава, обіцяючи їх перенести на полотно картин, але поки що не квапилася цього робити. Наразі насолоджувалася в епіцентрі чоловічої уваги — така роль завжди їй приносила задоволення, й вона не упускала можливості вкотре довести собі, що сильна половина людства — дуже слабка перед жінками. Євина поведінка в такі моменти не подобалася Владиславові, тоді як Потап Капелюшник давно до неї звик й ніколи не подавав вигляду, що він хвилюється з цього приводу. Зі свого життєвого досвіду Потап давно засвоїв: для того, аби застрахувати себе від душевних ран, треба мати кілька коханих жінок, але щоб кожна думала, що вона в нього — єдина. Тож спостерігаючи за Владиславом, Капелюшник втішався стражданнями друга, вкотре думаючи про його недолугість і не пристосованість до життя.

Та невдовзі, коли після чаркування, пішли розмови, здебільшого від Тараса, Владислав заспокоївся, слухаючи нового знайомого, котрий розповідав, як сьогодні важко живеться творчим людям: — Поетам в принципі ніколи не було легко, але прикро, що в Ірпені, який і досі називають Меккою письменництва — також. І навряд чи хто сьогодні згадує слова автора роману «Святослав» Семена Скляренка, шо в Ірпені, навіть йому, прозаїку, завжди хочеться писати вірші — уявляєте, яка тут була атмосфера!.. А зараз відчуваєш себе таким одиноким і нікому не потрібним, шо хочеться інколи й собі відрізати вухо, як Ван-Гог, аби звернути увагу до художнього слова. — Е, друже, ти шо?!. краще одчикриж мамайські вуса, вони відростуть, а вухо — нікада, — засміявся Орест. Після цих слів Єва почала пильно приглядатися до Тараса, намагаючись уявити його без вусів, вловивши себе на думці, що саме в його вусах відчувалася сила його самобутньої зовнішності. Жартівливе зауваження Ореста не викликало в Тараса позитивних емоцій, й він, на прохання Владислава поділитися спогадами про митців, які відпочивали й творили в Ірпінському Будинку творчості, почав, на його радість, оповідати про Павла Загребельного. — Сьогодні, мабуть, ніхто не скаже точної цифри — яка кількість письменників була на ірпінському Парнасі, але в Павла Архиповичу тут можна поставити пам’ятник — тут він написав ледь не всі свої історичні твори. При тому, що був головою Спілки письменників і протягом 10-и років депутатом СРСР, а потім України, міг собі дозволити комфортніше місце, десь на сонячному узбережжі моря, але Загребельний обрав саме Ірпінь. Взагалі, як розповідають, він відзначався особливою скромністю, навіть обідав в загальній залі разом з усіма колегами, одягався абияк, ходив в якихось простеньких китайських штанцях кавового кольору, а під час відпочинку дозволяв собі тільки одну партію більярду, завжди одну, незалежно від результату, й квапився за письмовий стіл. — А ще його сучасники згадують про щедрість великого класика ,— озвався Орест, мабуть, бажаючи почути від Тараса щось нове. — Так, Павло Архипович не шкодував власної копійки, коли треба було допомогти, взагалі, він був найбагатшим письменником України — казали шо пів Києва заборгували йому гроші, які він напозичав. А ще одного разу, аби порятувати Григора Тютюнника від депресії, подарував йому власну друкарську машинку. На цей час для письменника це була справжня розкіш,

— —

—

— —

—

бо друкарська машинка, коштувала ледь, як не машина для інвалідів не тільки розумової праці «Зіпер» ( «Запорожець»). Отже, хоч Павло Архипович мав дуже багато прихильників, але й заздрісників — не менше. Да, мабуть, ніщо так не губить митців, як заздрість,— додав Орест. Друзі, повторюся вам ще раз, хоч ці слова придумані не мною,— головне, любити не себе в поезії, а поезію в собі, тож давайте піднімемо чарки за справжніх поетів й за нашу музу, Єву!.. За таку красуню я вдув би ціле відро!— гучно мовив Тарас, встаючи з-за столу… Після такого пафосного тосту він оповідатиме далі: — Так от, на Павла Архиповича доносів написали чи не найбільше за всіх його колег разом узятих, бо заздрили його славі й посаді голови Спілки письменників України, депутатству й членству в комітеті з призначення шевченківських премій. Були навіть такі доноси, в яких його звинувачували в співробітництві з Гебельсом, натякаючи на три роки ув’язнення в концтаборах, куди він потрапив після поранення на фронті. Хоча на війну пішов сімнадцятирічним добровольцем, де отримав кілька поранень, й осколки гранати залишилися на все життя у нозі. Хочеться добрим словом згадати й за його приязну дружину, Еллу Михайлівну, котра була не тільки музою, а дбайливою господаркою та створювала йому всі умови для творчості. Да, повезло йому, а то мій знайомий піїт якось поскаржився на свою половинку, мовляв, буває віршує, перебуваючи на сьомому небі з музою, а тут — ні сіло ні впало — заходить дружина й ламає творчі крила, заставляючи винести з хати помийне відро. О, ви завжди знайдете причину, аби в усіх невдачах звинувачувати жінок,— невдоволено здійняла брівки Єва. Щоб не перетворювати розмову на суперечку, Владислав запитав: Чуєш, а як ці доноси не поламали кар’єру Загребельному? Мабуть, допомагала дружба з Щербицьким. Загребельний, хоч і народився на Полтавщині, навчався на філфаці Дніпропетровського університету, закінчивши його працював в обласній газеті цього краю, з якого був родом і перший секретар ЦК України Щербицький. Друзі, давайте трохи побудемо без геніїв і піднімемо чарки за нашу музу Єву!.. Після тосту, Орест попрохав Тараса прочитати щось із нових поезій, які він любив за тонкий ліризм, котрий аж ніяк не клеївся до його суворої зовнішності козака.

— Ти знаєш, друзяко, я не дуже знаю на пам’ять свої вірші, за суєтою-суєт ледь встигаю їх записувати, хоча вони завжди у мене на думці. — О да, кого не суйот суєта… На цей каламбурний вислів Потап Капелюшник тільки посміхнувся, подумавши, що його точно не «суйот суєта», бо займається ділом, а не віршуванням, як прищавий ботик у юності. От недавно відхопив в оренду ще одне гарненьке місце біля столичного ринку, де планує облаштувати ятку з продажу снеків і пива — «люди завжди хочуть поїсти й розслабитися від напруги пивцем, це дуже надійний бізнес, а хто купуватиме їхні книжки?..». — Слухай, ти колись написав вірш про ірпінський луг, ми сьогодні з Владиславом там збирали іван-чай, може згадаєш, бо ці слова тоді мене взяли за душу. — Спробую… а, це тоді, коли ми гуляли наприкінці літа, як трава вже вкинулась у колосся, цей вірш я пам’ятаю, і Тарас неквапно почав його читати, мелодійною, схожою до кобзарського речитативу інтонацією: Золоте колосся трав в лугах ірпінських кланяється в пояс, немов радіє, що прийшов й почув їх пісню з вітром в полі. І те колосся нагадало про милої чарівний стан, про вітер у її волоссі, який з весни там заблукав. А от послухайте ще один верлібр, його написати надихнув наш незвичайний пляж біля письменницького Парнасу: У нас є гавань неповторна біля ірпінського Парнасу, колись рікою ж кораблі ходили… Я досі чую весел скрип і сміх жінок веселий,

що життю раділи, на цьому березі... Давайте разом попливемо під вітрилом мрії у подорож з варяг у греки… Єві сподобалися вірші Тараса Дорошенка, а може, щоб знову піймати кайф від ревнощів Владислава, вона заплескала в долоні й сказала, що перший вірш про золоте колосся трав хочеться відтворити на полотні, і що він чудово ліг би на ноти. «Ліг на ноти!— подумки розсердився Владислав, хоча вірш теж його зворушив, — а чи не хотіла б ти лягти разом з автором у постіль?»,— ледь не вигукнув він, вкотре дивуючись, що хоча між ним та Євою нічого не було, й, можливо, не станеться, а він її так ревнує. Та в наступну мить Єва усміхнено поглянула на Владислава, наче в саму душу заглянула, попрохавши щось прочитати зі своїх поезій. Це була несподівана пропозиція, бо в даний момент він наче забув усі свої вірші, й не знав який із них може здивувати Єву, тож після короткої паузи сказав, що наразі працює над темою АТО, мовляв, вчора бачив один сюжет, про який хоче написати. — Ну то розкажи й нам,— попрохав Тарас. — Ця бойова подія сталася біля села Долина в Донецькій області, колону нашої бронетехніки обстріляли бойовики, один із снарядів гранатомета влучив у бетер бійців 95-ї аеромобільної бригади й прошив машину на виліт, зачепивши осколками ногу старшого сержанта Серія Козака, який одразу відчув гострий біль, але не звертав на це уваги, думав тільки за побратимів, які були молодшими за нього й не мали достатнього досвіду. Тож одразу організував оборону й почав відстрілюватися, лиш коли стали потрібні набої й він потягнувся за ними, то з жахом помітив: ліва нога, нижче коліна, тримається — на одній шкірі!!!. Хлопці миттєво перемотали ногу, вкололи обезболююче, й сержант знову забув про себе, думаючи, як відбити атаку, попрохав, щоб йому допомогли вилізти на броню, бо зверху було краще стріляти. — І що його вбили?!.— з розпачем запитала Єва. У її очах Владислав побачив материнське занепокоєння, о, як йому хотілося, щоб на місці Сергія Козака був він, і щоб Єва отак запитала в когось про нього. У

цей момент йому подумалося, що все таки жінки більше люблять не поетів, а захисників. — Герої не вмирають,— урочисто мовив Тарас. — Так, не вмирають,— підтвердив Владислав, продовжуючи розповідь: — Коли атаку сепарів відбили, перебуваючи під впливом знеболюючих, Сергій знаєте, шо зробив?!. відрізав свою ногу й поклав у рюкзак!.. — Відтяв свою ногу?!.— здивувалася Єва, й навіть на устах Потапа Капелюшника зникла його зверхня до оточуючих посмішка. — От геройський чоловік,— вигукнув Тарас Дорошенко, а що було далі? — Ви не повірите, але це абсолютна правда — ногу Сергієві Козаку пришили в шпиталі — вона прижилася!!! хоча пролежала в рюкзаку 5 годин. (Забігаючи наперед, повідомлю що через півроку Сергій Козак пройшов медкомісію, його визнали придатним для військової служби, й він знову пішов у армію. — Любить Господь наших героїв,— озвався Орест,— справжній — козарлюга, неспроста й прізвище в нього — Козак. А з якого він краю? — З Чернівців… Після цих слів Орест Вільшаний наповнив чарки й урочисто мовив: — Ніколи в нас не буде переводу козацькому роду! — Це точно,— погодився Тарас, почісуючи мамайські вуса, несподівано заговоривши про війну .— Але, друже, як прикро, що люди йдуть на цю війну оболванені путінською пропагандою, сповнені ненависті до таких же, як вони. Я був на передовій — усе бачив. Особливо обізлені, на всіх і вся, бойовики, як доморощені, так і заслані. Вони лютують, бо розуміють що ніде, як на війні, не зможуть заробити на життя. І це страшно, вбивати за гроші, щоб назбирати кошти на квартиру чи машину, через що ця війна може бути надовго… а скільки на фронті закамуфльованих хамелеонів!.. — Камуфльованих хамелеонів?!, влучно сказано!— захоплено мовив Орест й підбадьорив, що всі війни мають початок і кінець… Після душевної вечері Тарас з Владиславом виявили бажання скупнутися в річці, Єва спочатку теж мала намір піти з ними, та почувши від Тараса, що о цій порі також люблять купатися вужі, передумала, але він, незважаючи на це, розповів про них бувальщину: — Одного разу, десь так само після десятої години вечора, рішив піти освіжитися, як завше, пірнув із берега та й пливу, а поруч, проти місяця така оказія — гадючі голівки пливуть, десь близько десяти, ну думаю — піпець!.. приплив!.. Але згодом в голові майнуло — та це ж вужі полюють на квакух!

— (жаб). Знаєте, цей екстрим запав мені в душу, є щось магічне купатися з вужами!.. Слова Тараса не дуже підбадьорювали й Владислава, однак він пішов з ним на річку, бо з ним було цікаво, й він мав на всі випадки життя свою думку. Ніч була тепла й сповнена співом цвіркунів, які нагадували Владиславові про море і незабутні кримські ночі, але вужів у воді не було. Натомість над усією заплавою з теплих дренажних каналів і річки лунала симфонія жаб’ячого сватання чи весілля, а зірки на воді миготіли вінчальними свічками торжества життя. І Владислав пірнув поміж тих свічок на воді, що сяяли з далеких галактик, шкодуючи, що з ним не було Єви. Після збадьоруючої купелі Владислав поцікавився історією самої річки в Тараса. — Хоча Ірпінь-річці далеко до Нілу — її довжина всього 160 кілометрів, а починається вона з джерела в селі Яроневичі на Житомирщині. Колись до витоків річки ходив Максим Тадейович Рильський і запрошував за компанію Костянтина Паустовського. Я читав, що з ініціативи Рильського в селі Яроневичі створили музей річки, де розмістили фотографії про людей і події на її берегах. Класна ідея, мабуть, таких музеїв, присвячених річкам, у світі небагато. Також у нашому краї є ще менша, але дуже дивна річка, котра теж дала назву місту Буча — це річка Бучанка. Її довжина всього 34 кілометри, і хоч ця річка менша за Ірпінку, зате утворює каскад озер, особливо в верхів’ї своїх витоків, в Ірпені вона теж протікає через озеро в районі СМУ. Уявляєш, маленька річка є матір’ю кількох озер, хоча наша урбанізація лупить по ній нещадно, а влітку від Бучанки так смердить, як від клоаки, але в озері вона знов оживає, що поглинає широкою акваторією її нечистоти. — Жах, шо роблять з курортним краєм!— обурився Владислав. — Шо цікаво, саме місто Ірпінь знаходиться на своєрідному півострові, який омивають дві річки — Ірпінка й Бучанка… Шо й казати — Приірпіня дивний край лісів і озер!..—замріяно сказав Тарас,— до речі, в Бучі жив відомий, але на сьогодні призабутий, лікар гідропат Вітольд Камінськй, який лікував людей простою водою, причому від таких хвороб, що лікарі за них не бралися, включаючи складні випадки пневмонії. Колись, у тридцятих роках минулого століття, до Бучі приїздили люди з усіх кінців Союзу, а більшість хворих навіть з тяжкою інвалідністю, й багато з них зцілювалися простою водою. — А в який спосіб?.. він шо, знав рецепт живої води?

— Ні, це був комплекс водних процедур, обливання, компреси, включаючи пиття води. Ніякого чаклунства, його водолікування базувалося на науці, котру він студіював у Німеччині. До речі, Вітольд Камінський залишив по собі дуже цінну книгу про водну терапію. Називається вона «Друг здравія», якщо знайдеш — прочитай. А, взагалі, в Бучі зберігся до сьогоднішнього дня будинок лікаря Камінського й криниця, з якої він брав воду. В Ірпені, не знаю чи тобі казали, також є криничка, про цілющу воду котрої ходять легенди. Слухай, а ти вмієш їздити на велосипеді? — Звичайно…— посміхнувся Владислав. — Прекрасно, в Ореста є непоганий коник, може прогуляємось завтра? — Залюбки, слухай, Тарасе, а чи живуть зараз письменники в Будинку творчості?.. — Влітку приїжджають, також тут давненько мешкають двоє Василів — Голобородько та Шаройко. Раніше, до речі, це була поширена практика, коли не маючи квартири, письменники оселялися тут на багато років в очікуванні отримати спілчанське «гніздо». До речі, мій знайомий і видатний поет сучасності Ігор Павлюк, це я кажу без пафосу, а на знак пошани його таланту, кілька років жив у восьмій кімнаті на другому поверсі четвертого корпусу в кімнаті Павла Загребельного… Але це було вже давно, й хто там зараз мешкає не знаю. Бо ціни зараз ціни кусаються, а з благ цивілізації в Будинку творчості — письмовий стіл, диван і ліжко, ще лампочка з унітазом та умивальником, але за все це треба відвалити, як за однокімнатну квартиру в Ірпені. Однак, друже, є справжні патріоти нашого Парнасу, як Василь Шаройко, він мешкає тут з 2004 року, йому вже виповнилося 86 років!!! — В такому віці вже хочеться тепленького й комфортного гніздечка, чому він вибрав Будинок творчості письменників? — Це сумна історія, в автокатастрофі загинула його дружині й син — він не міг залишатися в власному будинку, де все нагадувало йому за трагедію, тому, продавши хату в Херсоні, переселився сюди. Але ти не думай, незважаючи на вік, Василь Шаройко зовсім не схожий на втомленого життям дідуся, завжди привітний до інших та усміхнений, мабуть, його дуже полюбили ірпінські музи, взагалі ним видано 30 книжок. — А на які теми він пише? — Василь Шаройко — поет-гуморист, також творить для дітей, це як спомин про його вчителювання, котрому він присвятив більшу частину свого життя. Раніше протягом десятків років був постійним автором журналу «Перець». Знаєш, шо мене найбільш дивує в його незламному характері, він не

озлоблюється в душі на час і несправедливість, і найбільшим даром вважає світлі спогади про своє життя. А ще Шаройко ніколи не пише на замовлення, книги видає власним коштом, без спонсорів та сам їх поширює, часто зустрічається зі школярами, які люблять його творчість. Недавно випустив гумористичну книгу «Солом’яна душа». — Цікаво, про чию солом’яну душу він написав,— запитав Владислав,— подумавши, що треба було б познайомитися з цим письменником. — О, солом’яних душ в Ірпені вистачає, а ще більше жлобів серед маргінальних скоробагатьків, які живуть лише для власного зиску й тільки думають, де б урвати земельки під чергову багатоповерхівку, щоб заробити собі капіталець. Такі от реалії — далекі від моралі й світлих ідей, до яких закликало не одне покоління митців, які творили в Ірпені, але про місця, де вони жили дізнатися нелегко через відсутність пам’ятних знаків і меморіальних табличок. Наче влада Ірпеня намагається стерти пам`ять про видатних письменників, щоб не обмежувати шалену забудову міста. … 9 Небо було безхмарне, сонячне і високе, як купол мусульманської мечеті, на котрій виднівся тонкий серпик молодого місяця, що незважаючи на 9-у годину ранку, не квапився на спочинок, мов хотів полюбуватися цим літнім днем, що мав видатися не спекотним, хоча вже давно не було дощів, й на сьогодні вони також не передбачалися. Владислав знав, що коли в повітрі немає вологості, то в Ірпені навіть висока температура переноситься легко, а в тім він, як і все містяни, зрадів би дощам, котрих так зачекалася спрагла земля. При цих думках він поквапився в душ, тішачи себе думкою, що й сам може собі влаштувати освіжаючий дощик. Та незважаючи на піднесення, яке завжди опановувало ним після омовіння, несподівано за «плушкою» чаю, так Орест називав чашки, в голові Владислава зароїлися не врівноважені емоції, то він радів сонячному ранкові, який видався йому особливим, але в наступні миті його почуття перебивали хвилі смутку — він шкодував, що Єва з Потапом поїхала до Києва, хоча й знав, що має повернутися на вихідні. Але він схвильовано ходив по кухні Орестової садиби, ніби вперше розглядаючи її оригінальні меблі з дверцятами видовбаними з пеньків, дерев’яні полички, заповнені різноманітними дарами природи: сушеними травами, грибами, крупами, якимось настоянками — таке споглядання якось його заспокоювало, і він знову йшов до своєї кімнати й виходив на балкон, милуючись безхмарним небом. А потім за письмовим столом, посьорбуючи чай в прикуску з медом, нарешті вгамувався, радіючи відчуттю, схожому до того, що було в ранньому дитинстві, коли батьки кудись їхали з дому, а він залишався сам, насолоджуючись необмеженою свободою,

можливістю покликати до себе кого захоче й робити все що заманеться. Наразі Нестер подумки закликав у гості всіх письменників, які жили в Ірпені, думаючи, про кого із них почати збирати матеріали для можливої книжки, адже майже щодня чув щось нове про класиків літератури. Але в наступну мить йому знову захотілося вийти на балкон, подивитися на один дах, схожий до перекинутого догори дном човна. Такий казковий образ народився неспроста — в цьому будинку, вже перебудованому до основ, колись жив «батько» Незнайки, Микола Носов. Шкода, що окрім даху нічого не проглядалося більше, хоча він не раз підходив до паркану, але бачив ту ж сама картину —дах, що нагадував загадковий човен, шкодуючи, що біля садиби, де колись жила родина Носових, не було жодного нагадування про це, хіба назва невеличкої вулички Квіткова навіювала спогади про місто коротунчиків з трилогії «Незнайко». «От з цього почну збирати матеріали про ірпінських класиків — Миколи Носова»,— вирішив Владислав, зважаючи на близьке розташування колишнього будинку Носових до Орестової садиби. Невдовзі він заглибився в всезнаючі нетрі Гуглу, посміхаючись що пошукова система співзвучна з Гоголем, його улюбленим письменником. За хвилинудругу він йшов життєвими стежками Миколи Носова, пов’язані з Ірпенем, хоча він народився в Києві, а ще там мешкав на час навчання в приватній гімназії (1918-1923 роки). Тоді його родина перебралася до столиці, та потім знову повернулася до Ірпеня, який для батьків Носова був чимось більшим, ніж просто місцем для проживання, адже тут у них знаходився оберіг їхнього щастя, який приховував на своєму дні колодязь. Про це напише Микола Носов у своїй автобіографічній повісті «Таємниця на дні колодязя», якою дуже захоплювався Владислав у юності. Наразі він занурився в біографію письменника, малюючи з текстових описів портрет видатного письменника, уявляючи невисокого на зріст чоловіка, з короткою шиєю, глибоко посадженими очима, хвилястим чубом. Ще в юності Носов мав багато захоплень — вчився грати на скрипці, любив займатися хімією та радіотехнікою, фотографією, живописом. З 15-и років одягнув робочу спецівку, працював на цегельному заводі в селі Яблунька (околиця міста Буча). Довго вагався з вибором навчального закладу, було бажання вступити на хімічний факультет, але здав іспити до Московського художнього інституту, з якого згодом перевівся в інститут кінематографії. Більше двадцяти років працював режисером-постановником мультиплікаційних фільмів і документального кіно. Перші оповідання про дітей почав публікувати в 1938 році. Створивши неповторного героя Незнайка в трилогії, який завоював своєю популярністю півсвіту, книги перевидавались у 100 країнах! На кілька хвилин Владислав заглибився в зміст цієї книги, читаючи, як у Квітковому місті мешкали крихітні чоловічки-«коротульки». Кожен з них «був на

зріст, як невеличкий огірок». У місті росло багато квітів, і навіть вулиці мали квіткові назви: вулиця Дзвіночків, алея Ромашок, бульвар Волошок. Через місто протікав струмок, який коротульки звали Огірковою річкою. В одному з будинків, що стояв на вулиці Дзвіночків, жили шістнадцять коротульок: Знайко, механіки Гвинтик і Шпунтик, лікар Пілюлька, музикант Гусля, художник Тюбик, мисливець Кулька, а також Бурчун, Мовчун, Пончик, Поспішайко, Забудько, Сахарин Сахаринович Сиропчик, брати: Якось, Будько і Либонько, і нарешті головний герой — Незнайко. Так його назвали за те, «що він нічого не знав». Богдан з усмішкою подумав, що Сократ міг би стати йому другом, згадавши його крилатий вислів: «Я знаю, що нічого не знаю», але Незнайко був далеким від його філософії. Згодом Владислав знов почав нишпорити по Гуглу, щоб знайти якісь цікавинки з творчого життя Носова, й несподівано натрапив на повідомлення, що онук Миколи Носова, Ігор, московський фотокореспондент і письменник, продовжив справу свого дідуся, дописавши кілька книжок про Незнайку, як от «Острів Незнайки», «Незнайко в кам’яному місті» та інші твори. Задовольнивши свою цікавість і скопіювавши біографічні матеріали до окремої папки на робочому столі ноутбука, Владислава заполонили спогади про книгу «Таємниця на дні колодязя». Ця книжка тоді продавалася в їхньому сільмазі, в котрому вже давно немає книжкового відділу, бо його облаштували під універсальний магазин, де можна купити всяку всячину, а також хильнути чарчину в невеличкому барному залі, а от книжку придбати — зась! І Владиславові забажалося, щоб в його руках опинилася чарівна паличка Незнайки, з допомогою котрої він перенісся б у час, коли на полиці магазину стояла книжка «Таємниця на дні колодязя», назва котрої збурювала море зацікавленості, бо в дитинстві він дуже хотів дізнатися, які таємниці можуть бути на дні криниці, адже окрім відра, яким діставали воду, в ній нічого не бачив. Він довго приглядався до криниці біля їхнього двору, але вона була надто глибокою і темною, викликаючи в нього ще більше зацікавлення придбати цю книжку, щоб дізнатися, яку ж невідомість могла приховувати кринична глибина. Але батьки чомусь на цю книжку довго не давали грошей. Тоді він таємно записався на колгоспний тік, де допомагав провіювати зерно від полови, щоб заробити на «Таємницю на дні колодязя» — і таки її придбав, а ще наручний годинник. Однак яким було його розчарування, коли твір тоді виявився не таким цікавим, як він думав, і він тоді не второпав про яку таємницю на дні колодязя писав Микола Носов, тож на кілька років відклав свою омріяну книжку. Та коли підріс, знову взявся її читати, і ця книга принесла йому очікувану насолоду й він збагнув, про яку таємницю на дні колодязя писав автор. І Владиславові знову уявився колодязь в дворі Носових,

Добавлено примечание ([б1]):

який був неглибоким: батько письменника нерідко спускався в нього по драбині, й чистив не тільки від намули й жабок, а перевіряв сімейну таємницю. Адже в колодязному дні, з благословення дружини, закопав флакончик із золотим піском, привезеним із Сибіру. При згадці про золотий пісок Владиславові на мить здалося, що в Ірпені, — золотого піску багато, якщо мати на увазі, які генії ходили по піщаних стежках міста, й скільки спогадів про них можна зібрати. Та й цілюща ірпінська криничка, що знаходилася в заповідній зоні Чорний ліс, неподалік податкового університету, була для Богдана невичерпною таємницею. Про цілющу силу її води й досі ходили легенди. Сто років тому до ірпінської кринички приїжджали з усієї імперії важко хворі люди, й навіть такі, яких доставляли сюди на ношах — й криничка всім давала сили одужати. Ірпінська криничка вражала Владислава й тим, що хоча була не глибокою, але повноводною, наче стояла на підземній річці — воду з неї навіть діставали без корби, просто кидаючи відро. За мить Владислав знову повернувся подумки до колодязя Носових, біля якого батько й мати письменника задумали заповітні бажання, щоб через п’ятдесят років прийти сюди й зізнатися, як вони сповнилися й дістати золотий пісок. З цього дня вони вважали криницю на своїй садибі оберегом своїх мрій. Однак продаючи частину землі, як переїжджали до Києва, батько Миколи Носова, розмовляючи з дружиною, зронив у присутності дітей фразу, мовляв, що буде з їхнім колодязем, адже там — їхня таємниця!!! Ці слова дуже зачепили хлопців, особливо старшого брата, Павлушу, однак ні батько, ні мати — ніхто не хотів їм розповідати про те, яка таємниця містилася на колодязному дні. Та одного дня Павлуша відкрив цю таємницю сам, знайшовши золотий пісок на дні криниці, успішно його збув в місцевого єврея, який потім його і видав батькові. Але тоді, коли Павлуша отримав гроші за виручений золотий пісок, то купивши собі модний одяг, збрехав що це за кошти проданої картини. Виявивши пропажу золотого піску, старший Носов влаштував допит Павлуші, який зізнавшись знайшов оригінальне виправдання. Мовляв, чого сердитись, адже хтозна, як цей золотий пісок занесло в криницю, тож він мав належати тому, хто його знайде… Згадуючи «Таємницю на дні колодязя», Владислав на якийсь час ніби відійшов від родинного колодязя Носових, думаючи, чи залишився він до сьогодні. А тоді йому уявилася мати Миколи Носова. Вона стояла на залізничному валу й помахом хустини проводжала чоловіка на роботу. Адже батько Носова, який мав хист музиканта, пішов працювати кочегаром, готуючись стати машиністом паровоза, щоб таким чином, як він сказав синові, бути справжнім чоловіком й подолати згубну пристрасть до вина, котрим його щедро пригощали, коли він

грав у кабаках. Щоденні проводи дружини на роботу настільки його зворушували, що він швидко поборов пристрасть до алкоголю, бо хотів, щоб його родина була щасливою… Перегодом Владислав вийшов у двір погодувати Роя, але той сам собі влаштував сніданок — пасся в полуниці. Владислав від здивування аж роззявив рота, бо ще ніколи не бачив, щоб собаки смакували полуницею. Але потім пригадав слова Ореста, що в нього песик — гурман, «й любить хряцати грецькі горіхи», які сам прикопує на зиму, а весною трощить з великим апетитом. Владиславові на мить захотілося побачити, як Рой буде їсти горіхи, тож за якусь мить побіг на кухню. Взявши жменю торішніх горіхів, вийшов на вулицю й кинув Роєві, котрий вже вийшов з полуниці й «строїв» Владиславові невинні очі з під «золотих брівок», несподівано засвиставши дельфіном. Владислав посміхнувся й спробував на твердість горіхи, зауваживши, що вони тверді, мов камінці, кинувши кілька Роєві, який відразу вхопив одного лапами, і, як ні в чому не бувало, перекусив горіх навпіл, а тоді ще на кілька частин, й задоволено почав смакувати іншими в такий же спосіб… «От собі б такі зубки»,— позаздрив Владислав й чомусь згадав Євину розповідь про котів, вона дуже їх обожнювала й мала кілька вдома. «Все таки собака є вірним другом людини, а не коти, хоча їх в древньому Єгипті визнавали за священних тваринок,— подумки сперечався він з Євою,— собака ніколи не вилізе на стіл, як кіт, і не напудить в черевики»… Але в наступну мить він з посмішкою згадав Євині слова: «Мурчики людей теж сприймають за котів, тільки великих, а живуть з нами, бо їм комфортно…». «Але кіт ніколи не житиме в собачій будці, й не мерзнутиме в люті морози, не кинеться захищати господаря, як собака, який нас любить більше за себе». Доводив він тоді Єві, а вона відповідала: «Зате тільки коти вміють лікувати людей навіть своїм мурканням?, а мою знайому взагалі чужий Мурчик порятував від смерті, бо коли їй стало зле й вона не могла встати до телефону, щоб викликати швидку, невідомо як в кватирку заскочив кіт і почав лапками масажувати коло серця, тоді вона прийшла до тями й викликала лікарів...».

10 Десь близько четвертої години дня, коли Владислав дивився телевізор, озвався мобільник, котрий лежав у сусідній кімнаті. «Мабуть, Орест, а може Єва?»— майнула радісна думка, й він кинувся до телефону, але на дисплеї не

висвітилося ім’я, а невідомий номер. «Хто ж це такий»?— подумав на мить, натискаючи кнопку… — Алло, — в слухавці почувся знайомий голос,— шо не впізнаєш, будеш багатий. Це був Тарас Дорошенко, якого він не встиг записати в телефоні. Той запропонував Владиславові вдарити «велопробігом по ірпінських достопрємєчатєльностях…» Невдовзі Владислав їхав на Орестовому велосипеді до міського готелю, заінтригований Тарасом побачити найстарішу споруду Ірпеня, думаючи, що ж це за будівля, бо в Ірпені, зважаючи на відносно невеликий, трохи більший, як 100-річний вік міста, значно древнішими від архітектурної спадщини були дерева, особливо дуби. Трьохсотлітніх велетнів можна було зустріти на багатьох вулицях, а ще столітніх сосон, які нагадували колони еллінських храмів. Під’їхавши до площі перед готелем, де розмістився найбільший торгівельний заклад Ірпеня — «Еко-маркет», Владислав відразу побачив Тараса біля лавочок в «лисому скверику», так його називав Орест, зважаючи на малу кількість дерев. « І це в Ірпені, в центрі міста, такий скверик — дві нещасні ялинки, і то, на стовбур однієї ялини електрики прибамбулили якогось трансформатора, наче мало стовпів »,— враз згадалися Орестові слова, коли він підійшов до Тараса, тримаючи за руль двоколісного коника. Але Тарас був не сам, поруч стояв, теж з велосипедом, високий на зріст чолов’яга, з яскраво вираженою європейською зовнішністю — голландця чи шведа, якщо зважити на світлий колір волосся та характерну фізіомордію. А ще він виділявся різнобарвною футболкою й шортами та жовто-гарячими штіблєтами. — Друже, знайомся, це Андре Шрайбікус. «Ага, значить, не помилився, що Тарас стоїть з якимось варягом»— майнуло в голові Владислава. Але за мить, коли знайомилися, він дуже спантеличився — варяг заговорив чисто українською мовою. «Мабуть, він канадієць, який приїхав з діаспори»,— знову кинувся в здогади Владислав, поглянувши на Тараса. Той відразу прочитав в його погляді німе запитання, й з посмішкою відповів: — Тебе, мабуть, дивує чому така дивна «хфаміля» — Шрайбікус… Але це його поганяло, що німецькою означає письменник. Андре любить хвалитися, що нашрайбав 700 томів про історію «хфутболу». Правда ніхто, окрім його комп’ютера, цього довести не може, бо відразу треба буде вручати «шнобелівську» премію. Але хто надрукує 700 томів!?. Мабуть, такого видавництва не знайдеться в усьому світі, бо це призведе до його

—

— —

— — — — — — — —

—

— —

катастрофи! Уявляєш, скільки потрібно паперу! Тож ми цих 700 томів не побачимо, як і скрижалі єврейського пророка Мойсея. Бачиш, друже, які індивіди живуть у Ірпені. До речі, в нас є ще одна чарівна фішка — хоч ми ніколи не зізвонюємося зі Шрайбікусом, але буває протягом дня зустрічаємося в місті по кілька разів, наче ми намагнічені. Однак ми й досі не визначилися, в кого той магніт — у мене, чи в нього... Та в обох, загадково усміхнувся,— як Уінстон Черчиль, Шрайбікус,— от побачиш, за якийсь час до нас примагнітиться чимало наших френдів. А в тебе, Владе, за кілька днів й в самого з’явиться магнетизм, бо в Ірпені, незважаючи на минулу славу його творчого духу, сьогодні — сквозняк на творчих людей. От нас і примагнічує дух творчості, що застиг в минулому столітті… Тобто ваш магнетизм пояснюється малою кількістю митців та миткень?..— поцікавився Владислав. О, пан говорить, як Подерв’янський, аж згадується його герой Омелян Косопиз — посміхнувся Шрайбікус,— даруйте, що не вимовим одну неприлічну букву в його фамілії… О, не треба, ми й так знаємо цей сюжет про бідних митців,— посміхнувся Тарас... А куди ви, до речі, намилилися? На твоє море… Чудово, я з вами… На море?— здивовано перепитав Влад. Це Шрайбікус так називає озеро на СМУ, він навіть бачив там медуз!.. Медуз?.. Саме так, не знаю як цьому вірити, адже він майже не п’є, бо хворий, але я ніколи там не бачив медуз. Владислав був здивованим, що Тарас назвав Шрайбікуса хворим, бо той був двометрового росту, й сповненим сил чолов’ягою, але не став про це перепитувати… Але озеро й справді пахне морем, — продовжив свою розповідь Тарас,— мабуть, це від водоростей, що схожі до морських, там навіть грязі є, один мій знайомий переконав мене, шо вони лікувальні, й не гірші за Куяльницькі… до речі, їх начеб брали для військового шпиталю . Чи не так, Шрайбікусе? Яволь, май френд, я й сам ними мажусь, але медузи там і справді плавали минулого літа…

— Як знову спливуть, дай знати нам... — Окей, мої гарбузики…—посміхнувся Шрайбікус, поглянувши на животики свої друзів, бо сам був підтягнутим і високим, як будівельний кран…

—

Владислава здивувало почуте, йому захотілося якнайшвидше потрапити на цю загадкову водойму, але він згадав, що Тарас обіцяв показати найстарішу споруду Ірпеня. А, зараз покажу, ми ж знаходимося неподалік неї… Невдовзі хлопці завернули за супермаркет, в крилі котрого був кінотеатр «Перун» з такою яскравою вивіскою, що здавалося зараз влупить блискавка об його фасад... Бачиш, який незвичний симбіоз, «Еко-маркет» разом з «Перуном»— все природньо. — посміхнувся Тарас,— Адже наші предки обожнювали природу, тож і древнє божество уважили й екоорієнтований магаз відкрили. На мій погляд, приклад вартий наслідування, коли подбали не тільки про хліб насущний. Після цих слів погляд Владислава захопили сріблясті куполи церкви з хрестами, схожих на розпростерті крила птахів, які поривалися до неба. От вона, друже, перед тобою — найстаріша і найдуховніша споруда міста — Свято-Троїцька церква — в ім’я Отця і Сина і Святого Духа!.. хоча раніше церква знаходилася в невеликому будиночку, поблизу ДЮСШ. Владислав пильніше приглянувся до місцевості. Церква стояла на піщаному узгір’ї в оточені сосон, які тут були не такими високими, як в лісі, а приземистими, з кучерявими кронами, а ще міцно вчепилися коріннями, наче орлиними лапами за такий нестабільний ґрунт, як пісок. Владислав поділився цим спостереженням з хлопцями. Отож, мій друже, перед нами яскрава картина, що чекає Ірпінь, коли масова вирубка дерев під забудову досягне апогею, місто поглине пісок, який стримують сосни, та коли їх не буде, то в місті гулятимуть піщані бурі. До речі, старожили кажуть, що піщаних дюн в місті було багато, навіть на місці, де зараз міськрада, кучугурився пісок. А ще читав, коли троє поміщиків Сагатовський, Вишневський і Рушковська, почали продавати свої землі під дачні ділянки, то в мінус ірпінським ландшафтам ставилося те, що значна територія — лиса. Дачникам радили зайнятися лісорозведенням, котре активно розвивалося й в радянські часи. В даному процесі також брали участь школярі, я теж здавав певну норму жолудів. А зараз ніхто не садить у місті ні дубів, ні сосон, здебільшого натикають якихось декоративних кущів і

—

— —

— — —

—

— —

деревець — та це лиш прикраса, й чимало цієї екзотики потім гине, а сила Ірпеня в вічнозелених кронах сосон та могутності дубів… Згоден, друже, в Ірпені пустив свої щупальця монстр глобалізації й споживацтва. Сьогодні ніхто не замислюється про відтворення лісових зон .— доповнив слова Тараса Шрайбікус… Розмовляючи хлопці неквапно підійшли до Свято-Троїцької церкви. Це мій улюблений храм, настоятелем котрого є дуже молитовний священик, отець Памфіл, біля нього навіть постояти — велика радість. Недавно відзначали його 90-річчя, яке співпало з 100 літнім ювілеєм церкви. Уявляєш, настоятелю майже стільки років, як і церкві! А церкву не закривали? У часи совкового атеїзму в храмі зняли куполи й переобладнали під фабрику гумових іграшок. Що дивно, під час окупації, німці дозволили богослужіння… Розглядаючи церкву, Владислав відчував особливий спокій, наче приїхав до отчого дому, чекаючи, як на поріг вийде рідна мама. Своїми відчуттями він поділився з хлопцями. Це й не дивно, в її стінах молилися канонізовані святі. Ти знаєш шось про них? Небагато, читав, що в Ірпені жила преподобна Софія, ігуменя Покровського монастиря в Києві, котрий закрили в 1923 році. Преподобна Софія зазнала кількох арештів, а останній свій притулок знайшла в заслані у селі Покров Калузької області. Як дивно, з Божої волі співпала назва її останнього притулку, — здивувався Владислав,— ігуменя Покровського монастиря знайшла вічний спокій в селі Покров. Якщо говорити про духовну сторінку історії міста,— продовжував Шрайбікус,— мені відомо, коли в 1926 році більшовики розігнали братію Києво-Печерської лаври, то в Ірпені оселився ієромонах Еразм, який організував таємні богослужіння, в яких брали участь монахи Флорівського, Покровського, Преображенського монастирів та Києво-Печерської лаври. Уявляєте, яка тема для книги — підпільний монастир в Ірпені, який був місцем заслання, куди відправляли київських монахів. І де вони збиралися? — поцікавився Тарас. Я знаю, що ієромонах Еразм купив будинок по вулиці Українська, 34. Мабуть, до цього часу нумерація змінилася, можливо, саме там і збиралися монахи.

— А шо тобі відомо за цей період?— підкрутивши мамайські вуса, поближче підступив до Шрайбікуса Тарас. — У 1933 році 30 вірників підпільної церкви в Ірпені, яку очолював ієромонах Еразм, було арештовано й засуджено до позбавлення волі — строком від трьох, до п’яти років… Але не будемо про сумні часи, ходімо до кринички, якраз немає людей, я прихопив кілька пляшок – буде чим тамувати спрагу на пляжі. Тут неповторна водичка, пів міста, й з дальніх околиць приходять за нею, як і до цілющої кринички в районі податкового університету. Вода церковного колодязя нагадала Владиславові криничку в рідному селі й освіжила спогади дитинства, й він знову, як уранці, пригадав повість Миколи Носова «Таємниця на дні колодязя», подумавши, яка доречна назва книги, адже Ірпінь має такий неоцінений скарб, аж дві цілющі кринички. Коли всі зупинилися під невисокими соснами, покинувши церковне подвір’я, Тарас попрохав Шрайбікуса розповісти щось з історії міста для Владислава. — Та шо я знаю, якби не був у відпустці директор краєзнавчого музею Анатолій Іванович, то він би вас подивував. — О, я люблю бувати в Зборовського,— захоплено мовив Тарас,— він перетворив музей в центр культурно-історичного розвитку… — А пригадуєте, як древні греки називали музеї?— й не дочекавшись відповіді, сказав,— музейони, це були храми на честь муз, де стояли їх скульптурні «ізваянія» й магічні речі на честь їхнього культу. — Ірпінський музей масштабніший за музейон, бо там проходять душевні зустрічі митців, художників, поетів, музикантів. Це справжня цитадель істинних шанувальників духовного життя ірпінців. — Міська бібліотека також,— додав Шрайбікус. — Звичайно, Андре, чого мовчиш, розкажи шось… — Ну, звиняйте, якшо нічого новенького вам не скажу. — Не томи Многотомний…— Тарас інколи так називав Шрайбікуса за те, що той постійно хвалився, начеб написаним 700-и томником про історію футболу й спорту, котрого ніхто не бачив. — Поселення навколо Ірпеня виникли в епоху бронзи,— почав той розповідь,— за 9-століть до нашої ери… — Ух ти, розказуєш, прямо як Зборовський. — Не перебивай, але ніхто сьогодні точно не скаже біля якого населеного пункту були найдревніші стоянки людей — Ворзеля, Ірпеня, Бучі. Я схильний думати, шо біля Гостомеля, бо саме там, а точніше неподалік Мостищ, викопали рештки мамонта, та й сам Гостомель найдревніше містечко, про яке згадано в писемних джерелах у 1494 році. А ще в заплаві Ірпеня й

— — —

— —

—

— —

Бучанки добували болотну руду, неспроста в назві одного з поселень так і вчувається, як ковалі клепають залізо, а старожили й до сьогодні називають цей куток Клепачами. Ти ба, а де ці Клепачі знаходяться? Напроти автопарку, в узбережжі Бучанки… —А, знаю, ну Шрайбікусе, продовжуй. Та, мабуть, найбільшим багатством Приірпіння були ліси, торф, і глина, котру добували тут для виготовлення цегли. До речі, саме кар’єри для цього виробництва породили озера, зокрема водойму, де купатимемось, називають Кар’єром. А от ріка Ірпінь, можливо, ви не знаєте, була природнім кордоном — спочатку між племенами древлян і полян, а пізніше між російською імперією та Польщею. Отже, ми стоїмо на теренах посполитих?— запитав Тарас. Виходить так, неспроста найкрупнішими землевласниками Ірпеня були люди з польськими закінченнями в прізвищах, як от Сагатовський чи Рушковська. Але чимало тут жило й німців, також мешкали й чехи… А шо ти знаєш за бій об’єднаного війська русичів і литовців проти татар,— поцікавився Владислав. Це була епохальна битва, за 20 років до Куликовської (1380 р. ), хоча сьогодні багато істориків доводять, що битви на Куликовому полі взагалі не було. А от перша перемога об’єднаного війська біля Ірпінь-ріки, за думкою багатьох істориків — сумнівна й описана тільки в хроніці Мацея Стрийковського. Адже навіщо було, якби ординців розбили на річці Ірпінь, виступати проти них вдруге. Як би там не було, але вирішальний бій відбувся 1360 році на річці Сині Води, тепер це річка Синюха в степах Кіровоградщини й саме вона поклала початок визволення земель України-Русі від ординців, від яких ще десятки років потерпали землі московитів. Я б хотів зупинитися на Куликівській битві, точніше сумнів навколо неї, деякі історики схильні думати, що кістяк орди складали не монголи.— заінтригував всіх Тарас,— а племена казахських етносів, до речі, й могилу брата Чінгісхана, Джучі, знайдено в Казахстані. Та й самого слова хан в монголів не існувало, воно тюркське — Чінгісхан означає світлосяйний хан. Так шо, Батиєва орда вдерлася на Русь без монголів?— здивувався Шрайбікус. Цілком очевидно, шо монголів сюди приплели московські історики ,— ледь не вигукнув Тарас,— щоб не визнавати факту підкорення їхньої держави казахськими племенами, яких вони згодом завоювали самі.

— Друже, серйозна заява, на які джерела ти спираєшся у своїх твердженнях?— поцікавився Владислав. — На дослідження історика Володимира Білінського, а також Іона де Плано Корпіні — раджу почитати. — Обов’язково,— запевнив Владислав, несподівано запитавши,— якшо Ірпінь до відкриття Ковельської залізниці був дачною територією і не носив сьогоднішньої назви, все ж таки, як його називали? — За назвою річки,— озвався Шрайбікус ,— на поселення казали Ірпінські дачі, паралельно існувало село Северинівка, тепер так перейменували вулицю Жовтневу, де знаходилося давнє село. Колись у Северинівці жила колонія німців. — Пане Шрайбікус, а от ти знаєш, в якому з населених пунктів Приірпіння проживало найбільше видатних людей. — Звичайно,— в Ірпені! Це був справжній Парнас з початку минулого століття, задовго до появи Будинку творчості письменників у гості до муз сюди приїздили митці, котрі увійшли до аналів вітчизняної та світової класики. Сьогодні, на жаль, немає точної цифри скільки геніїв прийняв у свої обійми Ірпінь, але можна стверджувати, що мало не по кожному квадратному метрі землі Ірпеня ступала чиясь нога з видатних класиків. У цьому плані Ворзель на другому місці. Хоча кожний населений пункт Приірпіння не обділений на видатних людей — у Гостомелі бував Микола Лисенко, певний час це містечко знаходилося під володінням козацького полковника, некоронованого гетьмана Правобережної України Семена Палія. — А от чи бував Михайло Коцюбинський в селищі Коцюбинському?— поцікавився Владислав. — Цікаве запитання,— промовив Шрайбікус, посміхнувшись, як Черчиль .— Наскільки мені вдалося дослідити, то Михайло Коцюбинський міг бувати в селищі в 1905 році, він тоді активно займався поширенням революційної пропаганди. Хоча на той час Коцюбинське було хутором і називалося Берковець, можливо, від слова бірка (дерев’яна посудина для зберігання меду). На хуторі Берковець, як в ірпінській Северинівці, жила колонія німців, які сюди чухнули після Першої світової війни. Та в 1932 році, в зв’язку з будівництвом танкодрому, хутір Берковець перенесли в район станції та села Біличі. Згодом цьому поселенню дали назву на честь Михайла Коцюбинського. — А чому не Біличі?

— Тоді модно було давати поселенням назви за іменами героїв більшовицької епохи. — Бачиш, Владиславе, в нас Шрайбікус мудрий, як сова. — Отож,— посміхнувся той, але треба закривати прес-конференцію та їхати на пляж. — А то ми як три богатирі на роздоріжжі, — посміхнувся Тарас, сідаючи в сідло велосипеда. — Трогаєм, вітерець — у ніздрі!!! — вигукнув Шрайбікус, поглянувши на мамайські вуса Тараса проспівав,—по-по-переду Дорошенко, але краще був би з нами Порошенко… Згодом всі їхали ірпінськими вулицями, яких вже не пізнавав Владислав, бо якщо раніше звик бачити в приватному секторі хати — на котрих дахи почасти були вкриті сосновою глицею, яка місцями встеляла дорогу, мов солома, наразі була інша картина — нові багатоповерхівки тулилися одна до одної. Цими думками він на ходу поділився з Тарасом, який пригальмувавши на одній з тихих вуличок, сказав: — Ех, друже, гублять наш Ірпінь, бачиш, з балкона на балкон сусіднього будинку можна доплюнути, а якшо, не дай Бог, якесь ЧП, й людям треба буде вийти всім разом, то двору буде замало. Маємо шалений будівельний бум— мало не всі депутати пішли в забудовники, молоді й вже добре «підтоптані», котрим пора подумати про білі капці, вічність і добрі справи, але й ті гребуть, змагаючись з молодими, й навіть краще за них, використовуючи свою хитрість, котра допомагала їм вижити в усі часи… Наразі біля нових багатоповерхівок — жодної душі, й Владислав вже вкотре подивувався цій міській реалії, коли біля багатоквартирних будинків важко зустріти людей й попрохати про допомогу. Через що багатоповерхові будинки нагадували йому бетонні скелі, в яких холодною кригою зблискували віконні шибки, байдужі до всього, що було поза межами квартир. Невдовзі військо «польське на роверах», як жартівливо назвав своїх товаришів пан Шрайбікус, він же Андре Многотомний, припаркувалося на невеличкому пляжику великого озера, котрий обіймав його піщаною дугою, й де ніжилося під сонцем кілька купок людей, а інші плескалися в воді, над якою стояв здоровий дитячий вереск і сміх. Владислав ще раз подивувався ірпінському ландшафтові, бо й тут через дорогу було два озера, навіть більші за ті, де вони зупинялися з Вовчиком-Ковбоєм, Орестом, Євою і Потапом. Та

— — — — —

— —

— — —

— — — — —

—

хлопці не встигли ще роздягнутися, як до Шрайбікуса замахали руками дві жіночки, вже навіть не літнього, а зимового віку. От попали,— чомусь знітився Тарас… Чому?— здивувався Владислав й зняв темні окуляри, щоб придивитися до бабусь, біля яких вже стояв Шрайбікус. Та вони мене потоптали… Як це потоптали?.. Та якось дуже прихопила спина, бабусі помітили й запропонували оздоровчий масаж, я, звичайно, довго відмовлявся, але не встояв перед їхньою наполегливістю, тож довелося лягати пузом униз, згоряючи від сорому, шо подумають тьолки, як бабулі мене розминатимуть. І шо?.. Добре мене тоді потоптали, одна бабулєнція підтримувала свою подругу, а та ходила по спині, а я тремтів від страху, шоб бабулєнція не впала на мене зверху. Ото була б комедія, дівчата подумали шо ти маніяк, а помогло? Ти, знаєш, помогло, може, від того, шо на мене вирячилися мало не всі пляжники, і я повірив масажний ефект, а віра це велика сила, чи справді бабусі знаються на костоправстві. Неспроста ж кажуть, шо всі жінки відьми, а старі, так уже точно…— вишкірився Тарас. Піду зараз, шоб вони не приставали, вимажуся грязями, ти не думай, грязючка й справді має лікувальний ефект, навіть мій срібний перстень, коли помажусь, стає жовтим. От дихни на повні груди — відчуваєш, як пахне морем. Я взагалі вважаю це озеро Ірпінським морем, тож як всі їдуть на юга, мені й тут ляпота... Ірпінське море… а де ж обіцяні медузи й краби?— посміхнувся Тарас. Ше припливуть, а на глибині озера, взагалі кайф—твої ступи лоскотатимуть водорості. Які ступи?—здивувався Владислав. Ну твої ласти, ступні ніг… Дивлячись на плесо, в якому синіло небо, від чого воно здавалося бездонним і величним, як небо, Владислав вдихнув на повні груди озерну вологу, відчувши, як вона й справі пахла морем, мовив,— справді дивне озеро, але ж звідки морський запах? Мабуть, йде з дна колишнього моря, законсервованого глиною. До речі, озерний басейн — увесь із глини, тому вода тут кришталево чиста й ніколи не зеленіє. Уявляєте, як колись тут вирувало древнє море, до речі, морські

молюски не раз знаходили, як бурили артезіанські свердловини на ірпніських вулицях. Де шумлять сосни — колись шуміли хвилі. А скільки цегли з цілющої глини цього озера пішло у Київ! скільки будинків постало! Ніхто не скаже,— замріяно мовив Шрайбікус. Після цих слів Владислав подумав: «Чи Шрайбікус дуже великий патріот Ірпеня, що озеро вважає морем, або ж навчився концентрувати уяву настільки, що на озерному пляжі почувається так, як на морському в Єгипті,— але не запитав про це, а подумки зауважив,— от якби навчитися концентрувати уяву так, щоб і на озері почуватися, як на морі…». Коли хлопці заходили в плесо, несподівано в воду занурилося троє песиків із «кліпсами» в вухах, так позначали четверолапих бомжів. Та схоже пластикові тавра зовсім не хвилювали песиголовців, двоє з котрих були темно-рябої масті, мабуть, брати, а їхня подруга — вогнистої. Як ні в чому не бувало, песики без особливих вагань, на відміну від Владислава, який заходив в воду повільно, відразу поплили, минаючи людей, до прибережного очерету й зупинилися на мілководді.. — Дивіться, собаки рибалять!!!.— вигукнув усміхнений Шрайбікус. Вони зажди приходять о цій порі. А собаки, дійсно, таки рибалили, занурюючи голови в воду, але здебільшого стояли в очікуванні, пильно приглядаючись до дна. — І шо, ти бачив, як вони упіймали рибу? — Одного разу бачив, як он ця руда бестія хапанула карасика, й не випускаючи з зубів, подалася до берега, а ці двоє — за нею. — Як думаєш, вона поділилася здобиччю зі своїми бойфрендами. — О, друже, сумніваюсь, думаю, шо навіть, як би упіймали рибку клаповухі ухажори — теж віддали б їй. Любовний інстинкт сильніший за голод. — Знайшов аналогію… — Але все таки, таких собачок-риболовів, мабуть, не зустрінеш ніде… о, загадковий наш Ірпінь. Сам не знаєш, коли виберешся на рибалку, а собаки, бач, ловлять без вудок,— посміхнувся Тарас, який виходив з води, струшуючи з мамайських вус вологу. — То йди з ними за компанію і порибаль,— посміхнувся Шрайбікус. І Владислав вголос намалював картину, як Тарас, ставши на четвереньки, затесався в компанію собак, «щоб упіймати золоту рибку». — А шо, гарна ідея, бо ніяк не знайду вільного часу, а так би прикинувся Тузіком й став вільним рибаком…

Хлопці провели на озері кілька годин, щоправда, як не намагалися знайти медуз, яких начеб колись тут бачив Шрайбікус, так і не вгледіли, зате наминали кальмарів з прохолодним пивцем… Коли їхали в місто, Владислав розглядав високі береги озера, що колись були глиняним кар’єром. Згадуючи розповідь, що колись там втонув бульдозер, а ще спали на ямах гігантські соми. Але найбільш його вражало на високих берегах побутове сміття, уламки цегли й бетону, про що він розповів хлопцям, коли всі спинилися, пропускаючи вервечку вантажних машин, що мчала поміж озер, притискаючи хлопців до узбіччя. — Ірпінське варварство,— продовжив його Шрайбікус, але, друже, як би не засмічували береги озера, вода тут кришталево чиста, й не цвіте в самі спекотні дні, все таки, вода сильніша за людський бруд. Я, взагалі, на цьому озері відчуваю потужну енергетику якоїсь очищувальної сили, а на Водохрещу купаюсь саме тут. Одного разу навіть приймав хрещенську купіль один, було десь мінус п'ятнадцять градусів морозу. Після занурення в хрещенську воду цілий день відчував небувалий прилив сил!.. мабуть, від того, що тоді ніхто не тривожив спокій води, а всі приходили на берег з вірою в очищення. — Вода це особлива субстанція,— озвався Тарас,— вона все бачить і пам’ятає, а давайте завернемо в Очеретяну бухту. Тут верби, як баобаби, буває до восьми стовбурів зростає з кореня. Справжнє вербове царство!.. За хвилину-другу хлопці підійшли до водяного люстерка серед очеретів, водойма була за дорогою напроти озера, де вони купалися. — Перед цим дзеркалом причепурюються русалки!— захоплено мовив Тарас. Погляд Владислава причарувало тихе плесо в очеретяній оправі — тихе й прозоре, воно здавалося вікном у потойбіччя. — Як називають це озеро ?— поцікавився Владислав. — Земснарядом,— відповів Тарас,— а на те, шо ми купалися, кажуть Кар’єр на СМУ», за назвою мікрорайону, чи просто говорять: «поїхали на пляж». Мені дуже шкода, що озерам не дали назв. З одного боку, це пояснюється їх відносною молодістю, адже вони породжені кар’єрним видобутком глини й піску для виробництва цегли, що розбудили підземні струмки й джерела. але й давні озера чомусь у нас безіменні. Владиславе, яку б ти дав назву озеру, де купалися. — Раз його називають Кар’єром, чому б не возвеличити його до рівня Кар’єри або Купави, адже в ньому ірпінці люблять купатися,— сказав той,— а оце озеро нарік би Земським, позаяк на нього кажуть Земснаряд.

— Колоритно, кинемо в Фейсбуці клич, шо в озер з’явилися нові назви, може, до них покращає ставлення людей…

— —

—

11 Згодом хлопці поїхали до міста, та біля залізничного переїзду довелося зупинитися, бо його перекривав шлагбаум, а зі сторони Бучі наближався потяг. Друзі, для мене це особливий переїзд. Владислав з подивом почав приглядатися, та нічого особливого не побачив, хіба що багато квітів біля станційного будиночку, котрі нагадували різнокольорових метеликів. Та ні, друже, не туди дивишся, повернися назад, бачиш церкву. За мить Владислав угледів, як з поміж сосон зблиснули високі куполи сонячного кольору. Чи бачив ти так близько від переїзду храм?.. як на мене, то в цьому шось є символічне, позаяк Ірпінь породила Ковельська залізниця, то, мабуть, з Господньої волі біля неї зведено храм Різдва Богородиці, мимо якого йдуть всі поїзди на Захід. Настоятелем церкви є мій добрий знайомий, отець Мирослав. Він щодня справляє в цьому храмі Божу службу, на яку приходить вся його родина разом із малими дітками. І нам можна було б зайти, та зараз не час, але якось завітаємо в цю обитель Богородиці … Мені було б дуже цікаво,— відповів Владислав під гуркіт вантажного потяга, що тягнув якісь сірі цистерни до столиці. Владислав на мить замислився, думаючи, скільки поїздів проходить через Ірпінь, а також згадав, що довго не міг до них звикнути, особливо вночі, коли, здавалося, хтось клепає молотом нічний спокій на велетенській кувалді. Він навіть думав, що майбутні політики Ірпеня, які йдуть на вибори з всеобіцяючими гаслами, мали б знайти інвестора, щоб прокласти під коліями гумові шпали, як це роблять для безшумності в європейських містах. Та оскільки це не впливало на приріст населення Ірпеня, а навпаки бажаючих оселитися поблизу столиці з кожним роком ставало все більше, ніхто цим не переймався зовсім. А згодом і Владислав змирився з сусідством неспокійної залізниці, коли приїжджав до Ореста… Хлопці їхали до вокзалу, який, по суті, був центром Ірпеня, з приводу чого Тарас виголосив цілу промову:

— Ось, друзі, дивіться, ми в центрі улюбленого міста, котре росте, як тісто на дрож-жах — вах! багатоповерхівки наступають одна на одну, але жодного пам’ятного знаку про видатних митців, які творили в Ірпені, хоча б поставили б якийсь монумент, наприклад, сосновій шишці, котра є матір’ю зеленого Ірпеня. А який тут страшний клозет!.. мов клоака!.. Через що його часто тримають на замку... А колись мені розповідали неподалік вокзалу було декоративне озерце з акваріумними рибками й черепахами, а на тому боці залізниці, — гостинна чайна ірпінського чеха, на прізвище Кеххер. Старожили згадують, душевне було завєдєніє, куди любили заходити пасажири, як швартувалися поїзди на півгодинну зупинку. А зараз в Ірпені ніде перекусити, бо ж не всім по кишені дорогі кнайпи… — Не той тепер Ірпінь,— додав Шрайбікус,— колись у місто з лісу забрідали дикі кози, а білки гралися з дітьми, водилися вальдшнепи й тетерки. — А білки й тепер водяться, все залежить від кількості випитого,— почулося позаду,— їх тільки треба годувати горішками й прикликати постукуванням по пляшці,— сказав, спираючись на велосипеда, бритоголовий юнак зрілого віку, в темних, як ніч, окулярах. Владислава здивувало його повідомлення про білок, й він глянув на незнайомця, чи він тверезий, але той продовжував говорити далі: — Неспроста ж в Коцюбинському на гербі селища — білка, а чому?.. знаєте?.. колись там було ЛТП… — Ого, ну ти й підмітив!.. але й справді все збігається, як і те, шо тільки варто комусь з нас засвітитися в місті, як завше когось примагнітимо,— зауважив Тарас,— от і Вовк-Микита пожалував до нас. Скажи, Мікі, скільки разів ми не санкціоновано зустрічалися, то в лузі, то на річці — і так постійно, й зовсім без допомоги мобільного зв’язку, бо спрацьовує наш невидимий дивомагніт, а як станемо ось тут, біля переходу, то назбирається ціла громада, й почується гром-ада від гуркоту поїздів, що зараз пишеш, Вовче? — Це прізвище чи псевдо? — поцікавився Владислав. — Швидше покликання, бо Микита в нас — гроза для всіх нечистих на совість губителів Ірпеня. — Шо пишу?— озвався Микита, якого Шрайбікус називав Вовком… — Та от пишу, що знову почали пиляти дерева, бо електрики, кажуть, що вони обривають дроти, коли буря. А чи не доцільніше було б поспилювати стовпи й поставити сонячні батареї, дерева ж цінніші… — Да, поспилювати стовпи замість дерев! Геніально, тільки ти можеш до цього додуматися. Це, дійсно, в дусі часу! А я б усіх, хто краде з бюджетного

—

— —

—

корита й дерибанить землю громади, пересадив, якшо не в місця столь отдальонниє, то хоча б на велосипеди, адже в Європі чиновники й бізнесюки, шоб не забруднювати людям повітря, возять свої сідниці на двоколісних. Але хіба можна таке побачити в Ірпені, шоб хтось з «Лендровера» пересів на ровера!!! Мабуть, це станеться після другого пришестя. Я думаю раніше,— втрутився Вовк-Микита,— 2025 рік оголошено епохою впровадження електромобілів, і як би не опиралися нафтові магнати, але майбутнє — за сонячною енергією! Адже динозаври теж колись думали, що вічні, й хоч їхнє панування тривало близько 120 мільйонів літ, але, як знаємо,— природа їх послала в небуття, а замість них народилися легкокрилі пташки, до речі, вченими доведено, що в геномах птахів — читається слід динозаврів. Зокрема, лелеки є нащадками літаючих звіроящурів. Ух-ти! Яка в тебе єрундиція! Слухай, а ти не можеш мені знайти спонсора на сонячні батареї,— посміхнувся Тарас,— щоб бути незалежним від газової труби. Давай шукати разом… Давай, та хоч в Ірпені губителів природи стає все більше, — сказав у наступну мить Тарас,— але в нашому місті є кнайпа для тих, хто любить природу нашу мать, й де на столах росте трава. Взагалі, атмосферна кнайпа… А, ти про «Газон», ходімо, вип’ємо чогось прохолодного,— зрадів Владислав, пригадуючи як бував там з Євою…

12 Єва Зеленська почувалася між столичними багатоповерхівками та розпеченого сонцем асфальту, наче риба, викинута на берег. Але цього ранку, коли всі чекали освіжаючого дощу, котрого давно не було, їй не тільки важко дихалося: вона усвідомлювала — яка вона маленька в цьому столичному мегаполісі, де їй, як всім іншим, виділена окрема ніша в «бетонній» горі, котру називають будинком, що закриває її від людей, а їх від неї, де ніхто не скаже «доброго дня», бо й сусіди ледь знають один одного. І Єві хотілося до Ірпеня, де ще збереглися віковічні дуби і сосни й можна було вільно дихати разом з деревами й радіти співу птахів. «А які неповторні ірпінські вечори, яка б спека не стояла вдень, а ввечері — завжди прохолодно, й повітря наповнюється ароматом дерев»,— згадувала вона й квапилася на електричку, хоча Потап відмовляв Єву від цього, мовляв, поїдемо завтра, але вона вміла наполягати на своєму. Єва також знала, що дістатися до Ірпеня можна було значно комфортнішим шляхом

— маршруткою, але їй хотілося знову відчути цей настрій, як вони їхали до міста вперше, коли її заповнювали почуття невідомості в очікуванні чогось неповторного, замішаного на ароматі сосон й дубового листя, що долинали з вікна вагону — і вона знову вибрала електричку. Бо її ще більше переповнювало очікування зустрічі з Владиславом, хоча й не знала, чого прагнула від нього, відчуваючи його, закоханість в неї, котра приємно бентежила Єву. Однак турбувала Владова нерішучість, зрештою, як би він був наполегливішим, між ними міг би розпочатися таємний роман, от тільки Єва не знала до яких стосунків готовий Владислав. Щодо Потапа Капелюшника, їй було добре відомо, що він далекий від вірності, й, можливо, зустрічається зі своєю колишньою пасією, й цілком ймовірно не лише з нею, тож у її становищі, вона не вважала гріхом, якщо віддасться Владиславові, адже в нього було те, чого не вистачало в Потапа, який умів заробляти гроші, як він казав, «з повітря», та романтичного повітря з ним не вистачало. Потап був героєм свого часу — меркантильного й підступного, коли найбільші багатства заколочували ті, хто в школі був трійочником, або ж не побоялися присвятити себе тіньовому бізнесу. З такими думками вона зайшла до напівпорожнього вагону, де нею опанував вже інший настрій, бо знала що їде до Ірпеня, й зважаючи на те, що несподівано для себе почала цікавитися інтимним життям Бориса Пастернака, оскільки саме Ірпінь перевернув його долю, який також її хвилював новими почуттями, вловила себе на думці, що не хотіла б стати такою музою для Владислава, як Зінаїда Нейгауз для Пастернака, щоб повністю розчинитися в ньому та його творчості. Забезпечувати побут, вирішувати всі проблеми, пов’язані з ним, хоча Зінаїда мала обдарування до музики, й могла б стати відомою піаністкою, адже подавала великі сподівання, коли навчалася в свого першого чоловіка, Генріха Нейгауза в Києві, котрий полюбив її за талант піаністки, а потім за жіночу дбайливість і неповторність. Адже тоді, в холодному і голодному Києві, під час громадянської війни, Зінаїда уміла створювати йому певний комфорт для творчої праці, умудряючись знайти дрова для неопалювальних залів, в котрих Генріх давав концерти в рукавичках з прорізаними пальцями. Його виступи не залишилися не поміченими, сам Луначарський в 1922 році запросив родину до Москви… Єва поспішно гортала сторінки планшету, намагаючись знайти інформацію, коли Зінаїда пішла до Пастернака. І невдовзі вона читала, що йому тоді було 40, а їй за 30. Перші роки шлюбу не були медом, а важким випробуванням для обох — їм доводилося знімати кутки на квартирах знайомих, жити в «общагах» із вибитими шибками, і хоч Зінаїда була домовитою й сильною жінкою, сексуально звабливою, за що її полюбив Пастернак, бо в його першої дружини, художниці Євгенії Лур’є, йому цього не вистачало.

Однак хоча поет палко покохав свою другу музу, Зінаїду, й вона відповіла взаємністю, але невдовзі вона не витримала випробовувань, що випали на їхню долю, й на тиждень повернулася до свого першого чоловіка, Генріха Нейгауза. Хтозна, який фінал спіткав би Пастернака, бо він з горя пішов на відчайдушний крок, вирішивши отруїтися, але поета встигли врятувати. Зінаїда миттєво повернулася до нього й вихопила його його з обіймів смерті й поклялася: більше його ніколи не залишати. І вона дотрималася обіцянки навіть після того, коли після 10-и років подружнього життя, в її коханого з’явилася нова муза — вже третя. Це була літпрацівниця Ольга Івинська. Тоді амурова стріла так сильно вразила поетове серце, що цього не могла не помітити Зінаїда, через що вона по хазяйськи вирішила все врегулювати, й сама пішла до суперниці з вимогою, щоб та залишила Пастернака, на що та тільки посміхнулася. Не відомо, якби далі поплив їх сімейний човен, бо нова муза була вагітна від Бориса Леонідовича. Однак Ольгу Івинську арештували — тоді був час полювання на інакомислячих, мабуть, слідчі хотіли від неї почути зізнання про крамольні думки поета. Але в тюрмі Ольга Івинська жодним словом не видала Бориса Пастернака, хоча втратила їхню дитину, після чого в Бориса Леонідовича стався інфаркт — і його знову виходила Зінаїда. «Чи змогла б так боротися за свого коханого вона»,— міркувала Єва й мимоволі дослухалася до постукування коліс вагону, наче хотіла в цьому ритмі знайти свою відповідь. У наступну мить, перелистуючи на планшеті матеріали про життя Пастернака, її увагу зацікавив вірш присвячений поетом Зінаїді Нейгауз. «Здається, це була єдина присвята для коханої Зінаїди, але яка!»— здивувалася Єва, читаючи: Любить иных, тяжелый крест, А ты красива без извилин. И прелести твой секрет Разгадке мира равен силе... Так от яка дружина була потрібна Пастернаку — «без извилин», проста й хазяйновита, котра б своє життя присвятила йому»,— констатувала Єва, розуміючи, що вона не могла б стати такою жінкою для Владислава, і, мабуть, ні для кого, бо прагнула, аби її теж любили за творчість і за жіночність, розуміючи, що саме за жертовність і дбайливість Зінаїду Нейгауз кохали два генії. Першого її чоловіка, Генріх Нейгауза, навіть називали Генріхом Великим, як короля. І хоча він до кінця днів кохав свою Зінулю, й зізнавався в листах, що пов'язаний з нею на все життя, й вона завжди житиме в його серці. Однак неперевершений музикант любив не тільки її та музику, а мав ще одну музу, хоча був у шлюбі з Зінаїдою 12 років. Другу музу Нейгауза звали дивним іменем

— Міліція, й вона народила йому сина. І тільки коли від нього до Пастернака пішла його Зінуля, то Міліція одружилася з ним, розділивши нелегкий хрест, що випав на долю видатного піаніста, й постійно його підтримувала, коли він був арештований за сфабриковану антирадянщину й знаходився певний час у засланні. Згадавши за Генріха Нейгауза, Єва відшукала в зібраних матеріалах, злитих на планшет, відповідь на своє запитання, котре постало мимовільно, як Генріх Нейгауз поставився до Пастернака, коли той зізнався про свої почуття до його жінки. «Чи не було в нього бажання викликати на дуель, або ж помститися в інший спосіб?»— міркувала Єва, та була вражена, прочитавши лист Генріха, що замість помсти він жалів Пастернака, як друга, поета й людину, бо сам знав, що таке кохання. «Як дивно вийшло, що двоє таких видатних людей кохали одну жінку»,— несподівано подумала Єва, пишаючись силою чарівної статі. У наступну мить вона згадала Володимира Маяковського та відомий любовний трикутник, в основі котрого була Лілія Брик, яку Маяковський кохав все життя. Зрештою, життєпис Максима Рильського чимось схожий до любовної історії Бориса Пастернака. Він теж відбив дружину в свого земляка, в котрого зупинився на квартирі. З Катериною Очкуренко, пізніше Рильською, Максим Тадейович пройшов усі тернисті стежки свого життя. За хвилину Єва побачила за вікном, як зринув знайомий залізничний міст над річкою Ірпінь, що протікала між зелених луків та городів, над якими торжествували золоті литаври соняшників, що не часто зустрічалися в Ірпені… — А ти шо, голубко, прилетіла саменька,— Єва почула знайомий голос Ореста на пероні біля турникету, де мав її зустріти Владислав. — А де Влад?— схвильовано спитала вона. — Він попрохав шоб тебе зустрів я, його припахав Тарас. І Єва одразу згадала мамайські вуса Тараса, й для годиться запитала, чим той займається. — О, він молодець,— одним із перших вловив свою фортуну, ше й мене вчив, мовляв, час має свої епохи, ну там — електрифікацію, індустріалізацію, а зараз настав час інформації, тож він відкрив свій блог, де покусує дерибанників землі й губителів природи. — Так шо, тепер і Владислав кусатиме? — посміхнулася Єва. — Ажеж, я знаю, він — зубастий журналюга, тепер матиме роботу в компанії з акулою пера, а то вже геть засумував.

— Засумував?— повторила Єва, й хотіла запитати: «за ким?», але натомість сказала: — Завтра має приїхати Потап… Орест, беручи її сумку, чомусь відразу порівняв їхню пару в двох образах: яскравим метеликом йому бачилася Єва, й хвацьким та беручким павуком, Потап. «Добре що павуки не полюють на метеликів, а то б у Єви вже давно не залишилось цих привабливих крилець,— чомусь подумав Орест, коли йшли переходом на той бік, де він поставив автівку. — Слухай, а давай поїдемо скупнемось, а то спекотно, у мене є все необхідне,— несподівано запропонувала Єва, бо їй не хотілося наразі до хати Ореста, в якій не було Владислава. — Чудова ідея, слухай, поїхали на ірпінський водопад. — Водопад? Ше одне диво Ірпеня? — О, їх тут багато, навіть я не провсі знаю, біля водопаду ше є співоче поле. — Заінтригував, давай поганяй… 13 Незадовго машина вирулила на ґрунтову дорогу, що пролягала через луки, посеред яких, то тут, то там зеленіли городи, а на покинутих ділянках густо росла кропива. Несподівано Орест зупинився на пів шляху та попросив Єву з ним вийти. — Люблю польові дороги, на них нема міського пилу, замішаного на смогові й вихлопних газах, тут пахне земелькою, а ще луговою вологою, шкода, шо тільки ця волога в дренажних каналах, а не, як колись, у затоках… Он, дивись, який лопух на узбіччі, прям наш Вовчик-ковбой, листок як пола капелюха. Ти знаєш, Єво, з лопуха готують не тільки ліки й шампунь проти облисіння, а й страви, причому з листя й коріння. — Ти шо, зупинився показати мені лопуха, чи зірвати його на вечерю?— здивувалася Єва, прикидуючи, як би виглядав Вовчик з лопухом на голові замість капелюха. — Та ні, поглянь у небо, яка симфонія долинає… І Єва здійнявши голову прислухалась, здивувавшись, що небо над ними так і бриніло срібними дзвіночками жайворонкових соло. —Ой, — зраділа вона,— я думала вони співають тільки на весні. — У нас особливі жайворонки — ірпінські, навіть увечері не стихають, через що цей луг називаю Співочим полем. Особливо люблю приходити сюди весною, як гніздяться птахи, коли прилітають з вирію — тоді весь простір виповнюється неземною радістю жайворонкових пісень. В цей час пісні

жайворонків сповнені особливою радістю, що прилетіли до рідних земель, подолавши своїми маленькими крильцями тисячі кілометрів… — Але чому вони вибрали саме це поле — поруч городи, люди, а птахи ж люблять спокій. —Тут для них є хліб насущний: жайворонок тамує спрагу росою, а живиться насінням рослин, а їх тут на городах багато. — Тепер зрозуміло, чому в Ірпені такі співучі жайворонки, а ти хоч колись бачив їх гнізда? — Хоч і люблю гуляти ірпінським лукомор’ям, особливо влітку, коли зацвітають цілющі дикороси, та жодного гнізда жайворонка не зустрів, хоча вони їх у травичці в’ють. А ще вони — любвіобильні й багатодітні, як ніхто з птахів, ставлять на крило по кілька виводків за сезон, а на яйцях сидять по черзі. Але тішать нас не тільки жайворонки, а й неповторні солов’ї, — мовив Орест, поспішно сідаючи до машини; його поквапила Єва: вона згоряла від нетерпіння якнайшвидше побачити ірпінський водоспад, бо не могла уявити, що він знаходиться за якихось пів кілометра, посеред лугу, де немає жодного натяку на високі береги річки, а, тим паче, скелясті. Але як тільки затих двигун машини, вона не виходячи з неї, почула шум води, схожий до водоспаду й відразу зраділа, що Орест таки не жартував. Вона навіть не мала нічого проти, що водоспадом він називав річковий шлюз, з металевого заслону котрого спадала стіна води піщаного кольору, й під тою водяною стіною не стихав вереск хлопців з дівчатами, які влаштували там дикий водопляс. Один юнак, тримаючись за мотузку, лежав там горілиць, наче водяник, вигукуючи» : «Який кайф, мов у джакузі». А вода з шумом пряла білу вовну й пливла за течією, перетворюючись далі на зграю лебедів... — Бачиш, на нашій річці і джакузі є, — посміхнувся Орест, запрошуючи Єву, «прийняти гідромасаж». Єва не відмовилася, хоча пройти під водоспад шлюзу треба було слизькими бетонними плитами, але її підтримував Орест, котрий пішов першим під спадаючу стіну води. Єва наважилася піти слідом. За хвилину водоспад упав їй на плечі, трусонув усім тілом, намагаючись повалити з ніг й зняти купальник, й вона однією рукою схопилася за груди, сміючись до Ореста, бо з дівчини, котра була поруч, падаючі потоки ледь не зняли трусики. У наступну мить Єва зайшла за водяну стіну, ніби в таємне задзеркалля, де запаморочилася голова від озону й шуму води. Потім знову ступила під струмені, наповнюючись енергією течії, що спадала згори.

— Набирайся сили води, шоб не було біди,— весело гукав Орест, й вхопивши мотузку, що звисала на краю шлюзу, ліг під водоспадом, як тюлень. Єва у цей момент знову зайшла за водяну стіну, уявляючи себе на гірському водоспаді. А коли вийшли з під нього, то з легкими нотками суму пошкодувала, що такої казки немає в Києві . — Знаєш, чим особливий цей водоспад? — Ну і чим?.. — Бо під ним освіжається з будуна товариш Вовчик. — Це той, якого ти називаєш Ковбоєм, і який воював в АТО? — Так точно. Але знаєш, коли він любить тут бувати?.. Взимку! — Він шо,— морж? — Ага, і дружить з бабою Ягою і Зеленим Змієм, якого намагається втопити в цій річці, коли він дуже йому крутить голову. Але це здебільшого трапляється взимку, після його дня народження, як річка під кригою. Але під шлюзом завжди лишається відкрите вікно живої води, в якому він топить Зеленого, причому купається зовсім голим, й часто один. — І шо, втопив Змія? — На якийсь час, бо в боротьбі із ним, як співав Висоцький, він часто бере верх. Але й Змієві доводиться нелегко, бо Вовчик смалить по три пачки цигарок, шоб він учадів, — засміявся Орест, а Єва не зрозумівши іронії, запитала: — Слухай, а Вовчик не боїться, що його може вхопити судома в крижаній воді? — Він, як той козак Голота, який, як не крути, не боїться нічого — й крижаної води, неспроста пішов на фронт прямо з Майдану. — Але, на жаль, плодами революції скористалися не герої, а захребетники,— зауважила Єва, йдучи берегом, густо порослим травою. — Суща правда…. А як тобі зелений пляж? — Зелений, де?.. — Ну ось, перед тобою — бережок, порослий травою. — Супер, нагадує дитинство, як їздила до бабусі, на тиху річку Домоткань. — Дивна назва, і де ж така річка знаходиться? — Біля Верхньодніпровська, на Січеславщині. — Хотілося б там побувати. Добре, шо пам’ятаєш історію й знаєш, як називали Дніпропетровщину в часи УНР. Але яка ж тут, на Ірпінці, зелена трава! — навіть влітку, а весною тут повно сонячних квіток. — Яких це сонячних?

— Ну, кульбаб, з їхніх квітів виходить чудовий мед, якшо їх засипати цукром і проварити — такий мед від багатьох недуг, особливо корисний для печінки. А он, дивись, вербена… Єва почала приглядатися до верб, щоб вгледіти найбільшу. — Та не туди зириш, вона — ось! перед тобою… — Ось ця рослинка, що цвіте жовтими квіточками, а я думала з такою назвою має бути дерево? — Воно й не дивно: вербена співзвучна назві верби, й ти так подумала. Але раніше я ніколи її тут не бачив, хоча вона часто зустрічається на узбіччях ірпінських вулиць. Вербена дуже загадкова квітка, як і ти Єво. — Я ?... і в чому моя загадка. — Якби я знав… так от вербена, хоч так і називається, але нічого спільного з вербою вона не має, а зі словом. — Словом! Вербена? — Латиною вербум — це слово, звідси й значення — вербальний. У давнину саме на цій квітці давали клятву. — Шо вона має якусь особливу силу? — О, так, чай з вербени навіть називають приворотним зіллям, він провокує до інтиму, —й Орест хитро посміхнувся, аж Єва подумала, що він ще той ловелас, хоча й на шостому десятку. Все ж Єві було цікаво з ним, бо він знав те, на що переважна більшість людей не звертала уваги, як і вона, котра до того просто топтала траву, не замислюючись, шо під ногами можуть бути цілющі ліки, як от квітка кульбаби, котру Орест називає сонячною, тож нею опанувало захоплення, й вона уважно придивлялася до вербени, нахилившись над нею. — Та не зривай її, хай росте, в мене вдома вербени в саду вистачає, також є посушена, хочеш, увечері поп’ємо чайку,— посміхнувся в свою посріблену бороду Орест, аж в очах затанцювали бісики. — Ти ж казав після чаю з вербени тягне на інтим, ти шо, хочеш мене звабити, а як же твоя гуцулка Ксеня? Після цих слів, Орест відразу спохмурнішав, а тоді посміхнувся, мабуть, пригадуючи свій карпатський романчик. — Скоро до неї поїду, вона збурила мою кров і нагадала молодість… ходімо на півострів…

— Півострів? — посміхнулася Єва, думаючи, що краще було б Орестові не нагадувати про Ксеню, бо щось таки в ньому відразу змінилося,— де ти тут бачиш півострів? — Та он, за вербами… Так Орест називав невеличкий зелений мис, котрий розділяв затоку, котру називали лягушатніком, від головного русла. На мисі радували око розлогі верби, одна навіть була впалена блискавкою, й траурно чорніла загостреними обломками, схожими на крила. Інші дві верби росли з одного кореня, «сімейна ідилія!,— зауважив Орест,— бачиш, верби тримають цю землю від поглинання, а то уже б берег поплив…». Єву ж найбільше здивувала на річному мисику суха верба, що сіріла в воді кістяком велетенської риби, з якого пірнала дітвора — виляски й сміх розліталисяя на всю околицю, аж сосни на узлісі, здавалося, затамували посмішку від цих веселощів. За мить Орест також поліз на кістяк старої верби й пірнув щучкою, а Єва вслід за ним, вона була ще та русалка. Несподівано біля берега він зробив несподівану пропозицію —на хвилину завмерти, тримаючись гілки сухої верби. — І вони завмерли у невагомості річки… — Ну шо, цілують твої ніжки русалки? Єва й справді відчувала якісь приємні дотики… — Ніколи не мала такого задоволення,— мовила вона й так сяйнула очима на Ореста, аж в нього завирувала кров й підступила солодкою хвилею до серця. — Але скажи, як це стільки рибок припливло до нас. — Це не рибки, а русалки,— посміхнувся Орест. Чим більше стоятимемо тим більше їх припливе й лоскотатиме нас. — О-оо! —засміялася Єва, й так голосно, аж Орест подумав, що її справді лоскотали русалки, а не рибки. — Алея вже відчуваю, шо вони вже не тільки лоскочуть, а й покусують… — Тоді виходимо, а то ше з`їдять, раптом якийсь сом підпливе поснідати — тут раніш багато рибенції водилося… Єва була вражена таким маленьким дивом під берегом, коли вони завмерши на хвилину, притягнули до себе рибок, що лоскотали їм ноги, вона мріяла повторити це диво з Владиславом, а потім піти з ним в глибину лісу. Та Орест квапився дивувати Єву іншими «прєлєстями» берега річки. Стрункими, як кипариси тополями, старими вербами, широкими в діаметрі, й з дуплами, в яких «ховалися лісові перелесники, підглядаючи, як купаються голі русалки», акацією, що росла тут кущем, розлогою грушею на

— —

— — — —

—

— —

узліссі «з золотими плодами», мимо котрої вони пройшли, підіймаючись на піщане узгір’я, де була гарненька лавочка, дуже несподівана для узлісся, наче її сюди принесли ельфи. Поруч лавочки хмарою сірів бетонний ДОТ. Крізь поруйновані від вибуху стіни проглядала причаєна темрява війни, котра знову вирвалася з під цих бетонних уламків й полетіла воювати в степи Донбасу. Потім Орест показував Єві старе русло річки Ірпінь, що було перекрите глиняною дамбою, з одного її боку—була затока з жаб’ячим царством лягушатніка, в якому купалася малеча. Та вони повернули праворуч, в зарості старого русла, де Єву несподівано здивувало спорохнявіле дерево в траві й вона мовила до Ореста: Бачиш, як ця колода схожа на човен… А й справді, наче викопаний з під землі археологами. Я б навіть сказав, що ця колода нагадує дракар вікінгів, ти знаєш шо так називалися їхні бойові кораблі, а пасажирські — кнорами. До речі, колись ріка Ірпінь була судноплавною. І ти хочеш сказати, шо сюди могло занести вікінгів? Хтозна, адже варяги-вікінги служили в князівських дружинах, та й віщий Олег мав неспокійне серце мандрівника і войовника.. Слухай, а яке буквальне значення має слово варяг? Так наші предки називали чужинців, але в норманів воно мало й інший зміст, так казали на людей, об’єднаних клятвою і вірою. А вікінгами, хоч як не грізно звучить це слово, називали людей, вийшовших з бухти… Орест захоплювався скандинавською темою в історії Київської Русі, особливо його тішило те, що улюбленою зброєю варягів були мечі та сокири. І він згадував карпатських гуцулів, які й до нині люблять ходити з топірцями, поїхньому, бартками. А шо, як такі звичаї пішли від вікінгів-варягів, — поділився своїм здогадом Орест,— адже вони залишили слід в усій Європі, жодна князівська чи королівська династія при кінці першого тисячоліття не обходилася без цих лютих завойовників, які понад усе цінували вірність присязі й були людьми слова, та й в корені слова віра, теж вчувається варязьке співзвуччя. Може, й в тобі нуртує варязька кров? Ймовірніше варязькі гени, адже й козаки були чудовими мореплавцями, як вікінги, й на малих чайках били турецькі галери. Я також шаную клятву на слові, що зміцнює дух, соціальну справедливість, котра запанувала в країнах нащадків варягів-вікінгів: шведів, норвежців, данців, ісландців. І хоч центром варязького руху спочатку була Норвегія, потім варязький рух захопив увесь

— — — — — —

—

скандинавський континент, а згодом розчинитися в королівських династіях Європи… Слухай, а давай сьогодні ввечері підемо в баню? – несподівано запропонував Орест. Єві така пропозиція видалася дуже дивною, особливо з огляду на літо, вона навіть поцікавилася: А баню вигадали, часом, не вікінги? Я так не думаю, бані були популярні й в Римі, а взагалі, знаєш, шо латиною означає баня? Ні… Позбавлення! — от що. Від чого позбавлення? Звісно, від чого: токсинів, шлаків, поганого настрою, то шо, йдемо?! — Орест вперше за цей час, коли вони перебували на річці, подивився на Єву, як на цікаву в усіх відношеннях жінку. Я не проти! — відповіла вона, й так посміхнулася, як Єва, коли спокушала Адама на гріх...

14 Владислав хоч і квапився додому, сподівався, що приїхала Єва, все ж вирішив завернути на пляж біля Будинку творчості, до котрого його завше притягувала якась невідома сила, де він черпав снагу з невидимих криниць натхнення, й на рівні підсвідомості відчував енергетику письменників, які тут творили, а ще дякував Богу, що ніколи в Ірпені не переживав мук творчості, бо тут йому писалося так само легко, як і дихалося. Тут він часто згадував уривки творів, цього разу чомусь Яновського: «Лютували шаблі і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце…». Цей початок роману «Вершники» колись його змусили вивчити на пам’ять у школі, в ньому йшлося про кінний бій братів Половців, про те, як брат беж жодного жалю убив рідного брата. Тоді, здавалося, таке жахіття залишилося в минулому, в двадцятих роках минулого століття, й не повториться ніколи, особливо сьогодні. Але наразі, так званий, старший брат розпочав ще жорстокішу війну, коли бійцям на цій війні доводиться ховати не тільки своє обличчя, а також ім’я, прикриваючись позивними, бо ворог скрізь має свої щупальця й може вирахувати кожного, хто йому чинить опір. Такі міркування найшли на Владислава, мабуть, через те, що він перебував під враженням від інтерв’ю з бійцем, котрий недавно

повернувся до рідного Ірпеня з фронту. Згодом освіжившись в річці, та походжаючи берегом, йому несподівано захотілося встановити, де колись міг бути пляжний острівець, він би тоді розповів про нього Єві — бажання відшукати хоч якісь сліди острівця опанували ним так сильно, наче він збирався його подарувати коханій. «А що, як його улюблена верба знаходиться в центрі, втраченого часом острівця?» — припускав він, підфйшовши до дерева. За хвилину він був дуже подивований, побачивши невеличке відгалуження від річки, наповнене водою. І Владислав почав уявно малювати траєкторію роздвоєного русла, що могло утворювати пляжний острів, подумавши, що друге русло, можливо доходило до озерця напроти чоколівської дачі. «Як все змінилося! — жалкував Владислав,— жалкуючи, що все узбережжя, де річка вигинається коліном, занесло піском, а колись тут цвіли лілії й ховалися на ніч ховалися під воду…». Також його цікавило ще одне питання: де на піщаному узгір’ї була садиба знатного господаря Козака, бо ще й досі старожили називають один з берегів річки неподалік від пляжу, Козачкою? Однак навіть Орест не міг вказати його точного розташування, запевнивши, що садиба знаходилася напроти чоколівської дачі, куди він і пішов. Там він зупинився й зайшов в альтанку, вдивляючись у відкриту веранду колишньої дачі, наче хотів там зустріти когось з письменників, вглядаючись у балкон, на якому любив стояти Юрій Яновський. За мить Владиславові подумалося, чи знав хтось із письменників, що Іван Чоколов купив цю землю в станційного наглядача Косенка-Селюченка після того, як в нього тут дощенту згоріло обійстя. Потім начеб за легендою тут наклала на себе руки коханка Чоколова, і за дивним збігом обставин чоколівська дача знову горіла, коли її віддали письменникам. «А що, як це місце якесь нечисте?» — міркував Владислав, — приглядаючись до порожнього приміщення першого корпусу, що колись був дачею, зауважуючи, що письменники не любили тут селитися. Однак, зважаючи на переповненість інших корпусів жили тут. Наразі гніздечко для коханої Чоколова було порожнім… У наступну мить Владислав почув, як у кишені подав звук мобільник, телефонував Орест і прохав швидше прийти додому, причому в такому тоні, наче кудись квапився. Це дуже заінтригувало Нестера, що він навіть не запитав у нього — чи приїхала Єва, а відразу поквапився до садиби Вільшаного, хоча раніше завжди зупинявся в паркових алеях, уявляючи, себе в компанії з письменниками. Однак, хоч як не поспішав Владислав, все ж згадалася розмова з Тарасом, який говорив, що масовим розумом людей править заангажована інформація й пропаганда, що журналісти сьогодні, як ніколи, залежні від власників часописів та ефірного часу, інша справа —

вільні інтернет-видання, де свобода слова, на жаль, віртуальна, як і в житті, бо так само ще немає належної ваги, аби впливати на ті чи інші суспільні процеси, та все ж вона має необмежену свободу слова. А ще Тарас бідкався, що незважаючи на революцію, журналісти пристоличних видань стали залежнішими від очільників влади, до якої прийшло ще більше людей будівельного бізнесу, через що деякі редакції офіційних видань перетворилися на закриті акціонерні товариства. Згодом минувши прохідну Будинку творчості письменників, Владислав поглянув на порожній білий будиночок для охорони, котрий йому нагадував «сторожку» на сільському цвинтарі, бо він вже кілька років, коли приїжджав до Ореста, не бачив тут вахтерів. Владислав чомусь зупинився, подумавши, що, мабуть, це єдиний заклад, який обходиться без пропускного режиму, та зрештою, зважаючи на повалені в багатьох місцях паркани, охорона Будинку творчості нагадувала б ніщо інше, як решето. А ще Владиславові подумалося: скільки охоронців тут було колись, видимих і невидимих, котрі пильно стежили не тільки за цими воротами, а й кожним письменником. Навіть з Максима Рильського, який не служив у жодній армії, намагалися зробити ворога народу, через що він у 36 років зазнав арешту. Його взяли прямо вдома, тоді він мешкав по вулиці з дивною назвою Бульйонівська (сьогодні вулиця Бажана). Владислав читав спогади сина Максима Тадейовича, Богдана, про цей лихий час, де він пише, що хоч у 1931 році в лук’янівській тюрмі політичних в’язнів ще не били й навіть дозволяли випускати стінгазету, листуватися й бачитися з рідними, але дорога на волю була тільки через необхідні зізнання. Відтак Рильського змусили приписати собі членство в підпільній спілці визволення України, очолюваній Андрієм Ніківським, хоча він в своїх зізнаннях доводив, що приходив на збори ради душевного спілкування про літературу й чаркування, все одно йому загрожували Соловками. Зрештою, після п’яти місяців арешту, його випустили. З радості, коли Рильський прийшов додому на вулицю Бульйонівську, то став у передпокої на четвереньки й загавкав. І хоч поет в подальшому ретельно зважував не лише все що публікував, а й кожне сказане слово, та незважаючи на це, й написану ним «Пісню про Сталіна», його в 1938 році знову намагалися арештувати. Система не могла заспокоїтися, що ім’я Рильського потрапило в протоколи, а він і досі був на волі — безжальній машині потрібно було виконувати план. Виручив Микита Хрущов, котрий повідомив Сталіну, що пісню про нього, на слова Рильського, співає пів країни, а її автора хочуть посадити знову. Невдовзі того, хто добивався ув’язнення поета, наркома внутрішніх справ республіки, Олександра Успенського, арештують й самого та розстріляють. «Кат загинув від рук катів»,— подумки зауважив

Владислав, кинувши погляд на білу хатинку «сторожки», пригадавши уривок з вірша Василя Симоненка: Дикими, незнаними речами Марить брама у тривожнім сні, Де сторожа брязкає ключами І скриплять ворота затісні… І не бачить місто в ніч похмуру, Як сторожа (вже не при мечах) Нову жертву кидає під мури З тряпкою брудною на очах. Владислав дивувався, чому саме перед прохідною Будинку творчості згадав час, коли митці були під негласним наглядом, та наступна думка схвилювала його ще більше, наче хтось йому прошепотів: «Уяви, стільки сторічь пройшло, скільки поколінь поетів і борців полягло, щоб Україна стала вільною, але як ви не цінуєте цього завоювання, чому, коли приходите до влади, думаєте тільки за свою утробу?..».

15 У наступну мить знову озвався мобільник, телефонував Орест, звинувачуючи його, що повзе, мов вагітна черепаха, — Яка, яка магнітна?— вдавав, шо не розчув Владислав. — Косолапа…— почув у відповідь… І Владислав знову поквапився, думаючи, чи приїхала Єва. Але Єва одразу його спантеличила ще на порозі, коли привітавшись загадковою посмішкою, сказала: — Давай пошвидше збирайся в баню… — Ти шо, мене посилаєш в баню?— хотів пожартувати Владислав, але в наступну мить йому було не до веселощів, дізнавшись, що банитись з ними їде також Єва до якогось Глобуса. У Владислава в голові, як в калейдоскопі, відразу замерехтіли, картинки оголеної Єви в чоловічій компанії, тому він одразу запитав Ореста, хто з ними буде. — Поважне товариство: знайомий тобі Тарас, а ше товариш Вовчик-Ковбой, Міша і Гріша.

— Міша і Гриша, це нагадує тексти Леся Подерев`янського. — Можливо, тільки це зовсім позитивні чуваки, Міша — пасічник, й завжди з собою приносить вулик. — Вулик?— це шо, як в тому анекдоті про пасіку,— засміялася Єва. — Та ні, бере мед, котрий ми не тільки їмо, а й мажемо всі частини тіла, Владе, чи мазалитебе коли небудь медом з ніг до голови? — Шось не пригадую… — Отож!.. — О, баня буде з медком, мені подобається таке блаженство,— проспівала солодким голосом Єва, від чого на Влада знову найшла хвиля ревнощів, але Орест нічого не підозрюючи, продовжував розповідати, кого «покликав на вечірній парнас», так він називав парну, від слова паритись: — Гріша, до речі, теж цікавий суб’єкт, він нетрадиційний мандрівник, можна сказати ірпінський магелан, й чи не останнім серед усіх ірпінців провів усеньке літо в Криму перед окупацією, причому, жив у наметі, й з місця на місце добирався морем на надувному човні. — Ого,— здивувалася Єва, — ціле літо — сам у наметі!.. й з надувною лодкою, а чи не мав він з собою гумової феї?.. — Спитаєш у нього сама, — зареготав Орест, а Владислав посміхнувся вдаваною посмішкою, проковтнувши гірке розчарування від Євиної поведінки. — Ну, ше, може, приїде відомий вам товариш Адам, пригадуєте, були в нього на базарі… так, але годі точити ляси, давайте поквапимось, бо вже дзвонив Глобус й казав, шо в бані, як в Африці… Як тільки старий волоцюга «Форд», як називав Орест свою автівку, виїхав за Першу лінію, він чомусь одразу пригальмував на узбіччі. — Можливо ось у цьому будинку барачного типу, що пережив стільки епох, і є останнім бараком Ірпеня, був гуртожиток чоколівських друкарів. Уявляєте, колись друковане слово приносило чималі прибутки. Я читав, шо друкарні Чоколова на той час працювало 107 чоловік, тоді як на основному бізнесі, себто гуральні й дріжджовому заводику трудилося 28 чоловік. — А шо, друкарня знаходилася в Ірпені,— поцікавивися Влад. — Ні, у Києві, по нинішній вулиці Богдана Хмельницького, тоді Фундуклеївській, а дріжджовий завод і гуральня— на Глибочицькій. Що цікаво, гуральня й дріжджовий завод визнавалися найкращими підприємствами цієї галузі. — До речі, чоколівська гуральня й дріжджовий заводик проіснували до 90-х років минулого століття. Але я б хотів пояснити, чому зупинився саме тут. Бо

— — — —

— —

тут колись пролягав старий перехід, в цьому місці залізничне полотно звужено до чотирьох колій. Десь тут, біля переходу, можливо, була дореволюційна баня… шкода, що в Ірпені не лишилося жодної громадської лазні, а раніше їх було кілька. Навіть в давньому Римі баня була доступна навіть для рабів… То куди ми їдемо, якщо в Ірпені немає бані?— здивувалася Єва. Зате приватних вдосталь, я сам знаю кілька десятків, от на Грибоєдова, наприклад, працює до другої години ночі, уявляєш? Шо, в Ірпені так багато відьом з відьмаками, шо ходять в баню серед ночі?— посміхнулася Єва. Е, ця баня передбачена не для представітєлєй нечистої сили, а закоханих, там п’ять комфортних номерів з диванчиками, хоч сам парся, а хоч із своєю любаскою, як кажуть, гуцули… Ага, он як, слухай, а чого це в Ірпені вулиці називають Лініями? Цікаве запитання, Єво, вони, хоч і мають назви, та не вийшли з ужитку, так легше їх запам’ятати, особливо зважаючи на схильність нашої влади постійно їх перейменовувати. А так, яка б не була партія, Лінія — завжди вічна. Всі Лінії проходять вздовж магістрального шляху на Київ по Северинівській. Колись вони утворювались на просіках, які робилися в перелісках і чагарях, хоча Ірпінь колись мав великі залисини, наприклад, територію між Четвертою й П’ятою лінією називали Сахарою, бо там знаходився піщаний пустир, за яким знову починалися лісові зони. До речі, самі багаті люди жили між Першою і Третьою лініями, переважно, німецькі колоністи. На Другій лінії, як мені розповідали, жила багата німкеня Лемке, мала розкішний сад, їздила на кінному екіпажі, а на подвір’ї був великий ставок з острівцем. Взагалі, ставки в приватних садибах Ірпеня були дуже модними на початку двадцятого століття, цьому сприяв сам ландшафт — досить було зробити копанку десь у низинці. Та й зрештою самі озерця були ледь не всюди — біля вокзалу й на вулиці 8 Березня,— зауважив Орест, рушаючи з місця… Мов на підтвердження слів Ореста, в садибі Глобуса також був маленький ставочок, утворений з великих бетонних кілець. На нього відразу звернула увагу Єва, поцікавившись: — А рибка там водиться? — хотіла сказати, пане Глобус, та вчасно стрималась й запитала, як його звати. — Семен Іванович, або просто Семен…— приязно посміхнувся той, — тримаю собі домашніх карасиків, буває хлопці підкинуть щось з рибалки, я

100

— —

—

— —

— — —

підгодую, а тоді разом влаштовуємо день карася. Оресте, пам’ятаєш, як ловили граблями? — Хіба таке забудеш? — Як це граблями? — здивувався Владислав. — Порвався сачок, і ми прив’язали пластикового ящика до граблів, й хоч було поночі та ми добряче мекнули самограю, але карасиків таки впіймали — й відразу на сковорідку, можемо й сьогодні повторити, га, Семене? Ага, і з’їсти разом із зябрами…— посміхнувся той. З зябрами?— скривилася Єва. — Нам тоді було все одно, бо ми так заляпали очі!.. зате сьогодні в нас буде справжній фішмак, себто карасики в сметанці, варто лиш підігріти, — посміхнувся Глобус. Після цих слів Єва уважно придивилася до Семена й зрозуміла, чому його так називають: він був лисим, як глобус. — Ну шо, товариство, добро пожаловать до парнасу, — запросив усіх Орест до парної, з якої вже виглядав Тарас, з накинутим на себе простирадлом на штиб туніки римського сенатора. Єва зраділа, побачивши його, й запитала, чи є хтось ще. Поки нема, але будуть, головне, шоб із вуликом прийшов Міша… — посміхнувся він, чекаючи, як відреагує Єва. Але та вже знала, що вуликом хлопці називали банку меду й зустріла ці слова з посмішкою, сказавши: Дивіться, шоб нас не покусали бджоли… О, я не боюся,— і Тарас згадав одну бувальщину, коли допомагав дідові Петру вантажити пасіку на машину, котру син вивозив у поле .— Вуликів у нього було з пів сотні, й хоч ми їх вантажили, коли сіло сонце, та бджоли, раз у раз виривалися з вуликів й накидалися на нас, мов скажені, а коли необережно зняли з одного вулика дашок — взагалі, вилетіли хмарою. Втікали всі, хто був на вулиці, окрім пасічника, котрий не розгубився й побіг за пирскавкою й почав їх «святити» водою. Мене тоді, здавалося, покусали в усіх місцях, навіть в самих недоступних. І шо, дружина була задоволена,— засміявся Орест. На жаль, ні. Значить мало покусали,— посміхнулася Єва, мабуть, згадавши відомий анекдот, коли подружжя збирало кошти на машину, а чоловіка вжалила в причинне місце бджола, від чого його корінь значно збільшився й дуже сподобався під час акту любові його половинці, що вона серед ночі сказала: «а ну її, ту машину, давай купимо пасіку…».

101

— Ні, мені тоді було не до жартів. Бо зранку з жахом помітив, що замість ока в мене була така собі — калмицька щєль. «Боже, ти схожий на Циклопа!..» — от, що тоді сказала жінка й викликала швидку, але там не поквапилися на допомогу, сказавши, що раз я не склеїв до ранку ласти, то житиму довго, й порадили купити таблетки від алергії. Образившись на ескулапів, та одягнувши сонцезахисні окуляри, щоб не лякати по вулиці людей, вирішив спочатку піти до діда Петра, якому вчора допомагав, тим паче, він жив неподалік. Зустрівши мене, він порадив не падати в паніку. Мовляв, нікуди твоє око не дінеться, «навпаки — станеш бачити, як орел, на от — сьорбни противоядія» — і дідусь поставив на стіл літровий пляхан з настійкою на прополісі. А після другої чарки розповів, що на пасіці, його бувало жалило до ста бджіл. І як рятувався дід Петро від цієї напасті, побіг до аптеки? Та її в полі не було. Самогоном, який для нього був панацею… Ех, щиру душу мав дід Петро, й хоч кожен день приймав по пляшечці на грудь, але дожив до 90 років… — То шо, оковита посприяла довголіттю, чи пасіка?— посміхнулася Єва. Я думаю, те й друге, але, друзі, хочте вірте, хочте ні, та й моєму окові допомогла оковита, даруйте за каламбур — вже на другий день набряк почав сходити… Розповіді про пасічника, наче прикликали пасічника, коли всі розпарені сиділи в прибаннику й попивали, хто чай, хто пивце. Але він прийшов не сам. — Знайомтеся, Гріша і Міша, — майже одночасно мовили Орест з Тарасом. Обоє чоловіків були приємної зовнішності, майже однакового зросту і спортивної статури, — відзначила про себе Єва, а за хвилину-другу їй сподобалася посмішка пасічника Міші, котра постійно світилася в очах, ніби переконуючи, що в світі добра більше, ніж зла. Особливо їй так здалося, коли він поставив на стіл дві банки меду, одну — до чаю, іншу — для «намазу», як сказав Тарас, запрошуючи всіх до парної. В якій вже пахло розпареним березовим і дубовим листям віників, а ще полином, котрий приніс Орест. Владислав дуже любив запах розпарених віників, відчуваючи себе в парилці, як в зеленому лісі в будь-яку пору року, це була ще одна з переваг бані. Та несподівано на Владислава найшла чорна хмарка розпачу, коли Орест запитав, хто намаже Єву медом. Запала пауза… Тоді Орест сам зголосився здійснити цю солодку процедуру. Єва посміхаючись, дивилася на Владислава, думаючи, «ух-ух!.. капелюх! знову прошляпив момент…». Ех, якби вона знала, які джмелі загули в Владиславовій голові, сердега і не знав що думати про Єву, хоча вона ще й не погодилася, щоб її мазав медом

102

—

— — —

— —

—

Орест. Та вуха Владислава, здавалося, хтось затулив ватою, він навіть не чув, як пасічник Миша розповідав про унікальність бджіл, що в одному вулику живе аж 40 тисяч — ціле місто! що в них ідеальний порядок, є бджоли поліцейські, воїни, донжуани… На їхніх крилах тримається світ, бо вони не тільки приносять мед, а й запилюють третину всіх врожаїв .— поетично доповнив пасічника Тарас, так голосно, щоб привернути увагу Владислава, занепокоєння котрого відчула Єва, й з жалю до нього сказала, що любить сама намазуватися медом, після цих слів на серці Владислава відлягло, й він уже чув наступні слова пасічника: Бджоли — не перевершені трудяжки, носять до вуликів пилок і нектар, доки не зітруть крильця, хоча більшість з них так і не торкнеться наповнених стільників, бо в такому ритмі вони живуть всього місяць-два. А ще вони, на відміну від усіх живих істот, не мають собі пари. Уся любов дістається тільки одній бджолі — королеві-матці, яку обхажують донжуани-трутні, причому, спарюються вони на льоту, й останньому з них матка вириває серце разом з любовним «смичком»… Яка несправедливість!— обурився Орест, бджоли, як ти там сказав Тарасе, тримають на своїх тонких крильцях світ, але не мають права на любов!!! Здавалося, всі з цього приводу задумались, окрім Гриши та Адама, котрий прийшов пізніше. Єва подивилася на Гришу, губи котрого були схожі до напруженого лука, аж здавалося з його уст неодмінно вилетить стріла, або ж він скаже, що «слово не горобець, вилетить не спіймаєш», тож щоб якось його розговорити звернулася до нього першою. Орест казав, шо ти був ціле літо в Криму… Був,— озвався Гриша, мов вдарив довбнею об дзвін. Так він у нас передбачливий,— посміхнувся Орест, наче знав, шо відтяпають Крим і поїхав на ціле літо перед окупацією, шоб набутися досхочу. А ну, Гріш, розкажи, як там булося, це ж справжня романтика, жінку залишив вдома — всі ляді на пляжі були твоїми?… Та шо там ляді, я ж не по цих ділах… Да, Гріша в нас загадковий чоловік, ви тільки уявіть його відпочинок — все на ньому — і хата, і човен, в зубах — провізія, верблюд не потягне стільки. А як мандрував Гріша по Криму? Лімузином? е ні, гріб по морю веслами, шоб дістатися Карадагу чи Ялти, а потім спав, як бомж, десь на узбережжі — і так ціле літо! От скажи, який в цьому кайф? Е, тобі не зрозуміти, ти ж без розетки не протягнеш і дня,— посміхнувся мовчазний Гриша…

103

— І справді, не уявляю, як можна ціле літо бути без телевізора чи мобільника? — Отож, ми навіть не помічаємо, наскільки прив’язані до кабелю, а мобільники, вабшє, нам замінили пам’ять. От скільки ви можете пригадати мобільних номерів, не включаючи телефон. Запала тиша, ніхто чомусь не квапився з відповіддю, але перегодом Єва сказала, що знає на пам'ять три номери. — А ви чого мовчите? де ваша пам'ять, в телефоні? але ж він може зламатися,— посміхнувся Гриша,— а я собі, коли жив у наметі, запам’ятав кілька десятків, і пам’ятаю досі, хоча тільки раз на тиждень вибирався до міста, шоб підзарядити трубу й подзвонити додому. Та головне не це, відпочиваючи відірваним від асфальту, ніде, як на узбережжі моря, починаєш розуміти важливість слів нашого філософа Григорія Савовича: «Світ ловив мене і не зловив…», бо для справжнього щастя й справді треба небагато, безхмарного неба, сонця і моря — тоді ти стаєш знову дитям природи, як колись наші предки, котрі не знали, що таке війна й матеріальна кабала. Одні кудись їдуть, щоб втекти від себе, а я шоб себе знайти… — загадково посміхнувся Гриша. — Здається, я тепер зрозумів переваги відпочинку в наметі,— озвався Орест, ти так впадаєш у безтурботне дитинство… — Буга-га, — почулося біля порогу,— хто там впадає в дитячий маразм? Єві цей голос видався знайомим, але вона не встигла його пригадати, як перед усім товариством постав товариш Вовчик у літньому капелюсі військового зразка й цигаркою в зубах… — Ми вже думали ти не прийдеш,— зрадів Орест,— тільки Вовчику не заходь у парну зі своїм цибухом… — Ага, добре, і Вовчик загасив цигарку об шльопанець й спитав, поглянувши на парну: — Я там не змерзну без капелюха? — О, там, як у пеклі,— посміхнулася Єва. — Шо ж, це мені підходить, — задоволено сказав Вовчик-Ковбой і почав знімати «свою шкуру», придивляючись до березового віника. Але тільки він приготувався, щоб зайти до парної, як зачепився язиком за тему літнього відпочинку Гриши в Криму, й не вникаючи у деталі розмови, зауважив: — О, якби ти зараз наважився лазити по Криму з наметом — тебе могли б сприйняти за українського диверсанта. У яви собі, недавно читав у новинах, що заарештували якогось 70-річного дідуся, який поїхав до Криму на відпочинок, і був арештований, знаєте за шо? За підозрою в шпигунстві, бо

104

—

— — — — — — — — — —

— —

колись працював на танковому заводі й цікавився військовою технікою по інтернету. І це не поодинокий випадок. Так шо, друзі, Крим тепер для кожного з нас може стати дорогою в тюрму, бо павутина інтернету дає можливість стежити за вашою думкою. Але хіба дожилися б до такого, якби любили свою мову, хіба пустили б зелених чоловічків на півострів? А тепер ця зелена сарана — на Донбасі! Де люди стали заручниками й живуть у вічному страхові, в холоді й голоді, постійно під прицілом — і тут путлерівці вдало використали мовне питання, але цієї проблеми ніколи б не існувало, коли б усі поважали мову народу на землі котрого живуть. Але ми й самі в цьому винуваті, що соромилися розмовляти мовою своїх матерів. Ти правий Вовчику,— підтримав його Тарас і всі, хто його слухав, особливо Владислав, який подумав, чи є ще десь така країна, котра зазнала стільки утисків у мовному питанні й праві на свою самобутність. На якийсь час запала тиша, яку порушив Орест, звертаючись до Адама: То як там «кумерція» на ринку, як твоя «Тисяча дрібниць»? Та нормально, а остальне — мєлочі жизні. Слухай, коли, на твій погляд, зникне таке ганебне явище, як торгівля на асфальті, наче ми якісь папуаси? Як людям стануть платити гідні пенсії та зарплати, друже… Согласьон, а ти не їздив на Афон? Та ні, недавно побував у Чорнобилі… І чого тебе туди носило? Я ж, коли працював пожежником, був на ліквідації, то ми з хлопцями майже щороку там буваємо. І як там? розкажи,— пролунало кілька голосів. Шо вам скажу, природа в чорнобильській зоні без людини відпочиває та відновлюється, з’явилося багато звірів, особливо оленів. А ще тварини навчилися використовувати блага цивілізації для своє користі — вовки бігають по асфальту в зону полювання за здобиччю, рисі живуть у хатах… То, може, не рисі, а розстовтілі від радіації коти,— посміхнувся Орест. Не знаю, але якось там і мені дихається легше, наче час у чорнобильській зоні опинився під ковпаком захисту від цієї вічної боротьби за виживання й брехливої політики. А, може, годі балачок,— озвався на порозі господар бані Глобус з мискою карасиків на порозі. Звичайно, Семене, ти зайшов вчасно, зараз ми тільки тут приберемось, до речі, за давньою традицією ми тобі лиаємо свій мед.

105

— Прям свій?,— солодко посміхнувся Глобус і поставив на край столу миску золотистих карасиків. Трапеза після бані, як завжди, була найсмачнішою, бо апетит після парилки прокидався шалений, такий що й карася можна було сприйняти за порося. — Мені, здається, я скинула кілька кілограмів після вашого парнасу в парилці,— задоволено мовила Єва, коли їхали додому й вона схилила голову на Владове плече. Від чого він був на сьомому , відчуваючи запах її тіла, а ще його обличчя лоскотало Євине волосся, наче крило пташки. Він думав запропонувати Єві піти на берег письменницького Парнасу, в ніч, сповнену співом цвіркунів, до води, взолоченої місяцем, що в даний час був схожим до срібного човника. У цю мить він сам хотів стати човном для Єви і згадував про того човна, на якому плив річкою в далекій юності зі своєю першою музою по тихій полтавській річці; як вони цілувалися в човні й загубили одне весло, як ріка несла їх все далі й далі від турбази. Здавалося, тоді він плив не по ріці, а розчинився трепетному тілі Оксани та її солодких зойках… Потім вони купалися й виходили на безлюдний берег зовсім нагі, як Адам і Єва. Тоді течія ледь не вкрала в них човен, й довелося плисти за ним аж на середину річки.… Цієї ночі він би й сам став човном для Єви, аби вона тільки погодилася піти в гавань письменницького Парнасу, так Орест називав пляж біля Будинку творчості, наразі він позіхав і вже навіть не співав коломийки й не хвалився, що скоро поїде до своєї Ксенії в Карпати. Тож, як тільки вони вийшли з автівки, він одразу поквапився до спальні, сказавши, що немає кращого сну, як після бані. Владислав з Євою залишилися на кухні самі. Він готував чай, бо після бані завжди хочеться пити, Єва розпаковувала банні простирадла, а Владислав все думав, як би їй натякнути піти на берег письменницького Парнасу. Несподівано озвався Євин мобільник, вона неквапно взяла трубку, й поглянувши на висвічене ім’я, якось втомлено сказала: — Дзвонить Потап... ти знаєш, я не питиму чаю,— й пішла у спальню, розмовляючи по телефону….

16 Нарешті вночі пройшов дощ, їх випало всього кілька за літо, таких довгоочікуваних і жаданих, що, здавалося, небо нарешті перестало гніватися на людей і знову дало їм чергову надію. Владислав їхав на Орестовому велосипеді до лісу, минаючи, заводнені вулиці — калюжі в Ірпені були великими, наче користуючись моментом, хотіли нагадати про колишні озерця, котрих у місті

106

було багато, але дощову воду швидко поглинала піщана земля. На лісовій стежці, що дихала листям дерев і пахла провільглим озоном, Владислав зупинився, пригадуючи, як князь Ярослав їхав на коні в романі Загребельного «Диво». Їхав у дощ, покинувши своїх гриднів під час полювання, щоб поблукати наодинці. Князь перебрів струмок, наповнений каламутною водою, побачив на піщаному узгір’ї стару хижу, біля неї наглядача мисливських угідь, котрого звали Пеньком, зі світлими, як у дитини очима, але в дуже розтерзаному вбранні, на що йому князь зробив зауваження, але той, як ні в чому не бувало, відповів, що «тільки в вовка —золота головка». Владислав на мить усміхнувся, подумавши, яке підходяще ім’я, Пеньок, для багатьох сучасників у Ірпені, котрі ріжуть дерева під забудову. Дочкою Пенька була Забава, в котру закохався князь, і яку він зустрів, як світле видиво в лісі, котре розбудило його від багаторічної сплячки. Ярослав випадково надибав на її хижу, дівчина мокнула під дощем й не слухалася князя, щоб зайти до хижі. Тоді князь, який не перед ким не бив чолом, зняв свого шкіряного плаща й накрив ним її… Владислав також тоді, на початку літа, зняв із себе сорочку й розстелив перед Євою… І він все далі заглиблювався в зелену гущавину серпневого лісу, котру де-не-де пробивали золотими пломінцями свічок перші пожовклі листочки — літо було на порозі осені. По ранках вже відчувався прохолодний і якийсь приємно-тривожний подих вітрів: замішаний на сумі й радості, думці, що втомлива спека позаду, а попереду тепла й лагідна осінь, багаті її дари… Несподівано Владислав зупинився, пригальмувавши велосипеда, і став, як укопаний — перед ним лежала величезна гадюка, не дай Бог на таку наступити в траві! Вона розляглася якраз посередині стежки, наче чекала саме його — сіра з візерунками гадюка — гріла боки на сонці й зовсім не збиралася уступати йому дорогу. Владислав зупинився, дивлячись на неї, як зачарований, гадаючи, як її відігнати, але та навіть не думала відповзати. «А шо, коли вона задрімала?»— запитував себе подумки, подолавши перші миттєвості страху, що легеньким морозцем пройшовся всім тілом. На мить згадалася легенда про Віщого Олега, як його ужалила змія…. І все ж, Владислав не хотів поступатися гадюці, а точніше своєму страхові, тож почав повільно наближатися до неї, сподіваючись, якщо вона атакуватиме, то він захиститься колесом велосипеда. Гадюка, очевидно відчувши його наближення, ліниво поповзла зі стежки. Владислав, йдучи в густі хащі, ще довго озирався на всі боки, щоб не зустріти плазунку, яка лежала на стежці. Цього ранку йому хотілося знайти той окоп під

107

високими соснами, де вони зупинилися з Євою. Це було не просто, бо увесь ліс був помережаний окопами двох воєн… Того дня вони довго коли шукали найбезлюдніше місце та найгустіші зарості — й несподівано натрапили на окоп. Усе сталося в одну мить — і він намагається пригадати, чиїм був перший поцілунок, і йому знову запаморочилося в голові, й Владислав відчув запах Євиного волосся, а воно в неї завжди якось незвичайно духмяніло, наче викупане в чар-зіллі. Владислав кілька хвилин пильно придивлявся до місцевості, бо запам’ятав, що неподалік ріс кущ глоду, а ще лежав, повалений бурею, великий стовбур сосни, схожий до щогли корабля, яку знесло бурею. «Ага, ось і воно — місце «кораблекрушіння»,— радіє він, побачивши повалену сосну й кущ глоду. Владислав зупинився, затамувавши подих, почав приглядатися, щоб знайти те місце, де вони кохалися на окопному бруствері, й де колись можливо строчив кулемет, вони переживали найрадісніші миття життя, солодко завмираючи від диво-рухів одне одного, коли він ліпив своїми ласками з Єви богиню. Нарешті Владислав угледів місце, де була зім’ята трава, й зрадів, наче знову тут побачив кохану. Але в наступну мить, окинувши поглядом окоп, що нагадував береги висохлої річки, йому спало на думку: чому це не останні окопи війни, адже зараз теж йшла війна, «і чому любов не сильніша за зло?»— вкотре запитував себе він, присівши на повалену сосну, згадуючи, як йшли з Євою на вокзал, коли проводжав її до Києва, уявляючи себе в ситуації Бориса Пастернака. Бо саме на вокзалі Борис Леонідович наважився освідчитися в почуттях своїй коханій Зіні перед від’їздом до Москви. У нього теж було таке бажання, тим паче, після їхнього зближення. Однак Владислав знав, що друга муза Бориса Леонідовича не відповіла тоді йому взаємністю, а взяла паузу на цілий рік, тож він боявся, що Єва теж може так вчинити. Владислава також тривожило почуття, чи зміг би, як великий поет, мучитися цілий рік, чекаючи відповіді від Єви. Але найголовнішою причиною, що стримувала його від освідчення Єві, було усвідомлення, продиктоване нинішнім днем, «що може він їй дати окрім віршів?», які не були потрібні цьому прагматичному часові, в якому він жив. І Владислав згадував свою колишню дружину й жінок, з якими в нього були романи — боявся вкотре обпектися. Єва наче здогадувалася про Владиславові наміри, але не подавала вигляду — вона й сама була на роздоріжжі й жалкувала, що не може зліпити з Влада і Потапа одного коханого чоловіка. Та незважаючи на невизначеність стосунків з Євою в майбутньому, Владислав подумки дякував Богові за казку літа в Ірпені, де він навчився розрізняти

108

пристрасть від любові, бо пристрасть буває сліпою, як мале кошеня, а в любові — очі великі!..

Де не був Одіссей *** Знову лагідна хвиля накрила... лине серце в Елладу, де сонце і острів у мареві снів... Одіссею, з якими вітрами ти знову приплив? Вже олива цвіте, хоч і дика, та пахуча, як ладан Еллади, мабуть... Пектораль Майстер з променів "пише", оживає у ній міфів щезнута суть... Хтось до моря спішить, у теплу колиску, у хвилі… Одіссей у них з давніх-давен, ген за обрій пливе, де омріяний острів... а ми знову з тобою, де і сам Одіссей ще не був… Де не був Одіссей? Ой, багато не був де,

109 бо в миттєвості кожній є диво Творця, як з краплини малої починаються ріки, що течуть у великі моря. Пам'ятає вода забутії лики, і з росою говорить зоря… Знову серце зове в одіссею, У долини до висохлих рік, У степи, де була Гілея, І де був Золотий Тік* *Є легенда, що в древньому Галичі за часів князя Осмомисла був майдан, де все було позолочено *** Море в тобі, море в мені, адже й сльоза солона... Як не крути, живемо на дні, й з нього виросли крила... Гори також здіймались з води, досі відбитки на них кам'яні знайдеш на скелях молюсків, це ще коли, не літали птахи, далеко було до неба... Скільки морів з цього часу пішло... Їх береги у долинах... Знову в мені солона вода хвилю чуттів розбудила... Бачив, як всюди ішли кораблі, я напинав вітрила... Коблево ( 23 липня2021)з ***

Як по теплому дощику й дзеркалу до горизонту

110

по лиманській воді і солі, хмарах й заграві, тонкій лінії між небом й землею ідеш... А повітря солоне, поруч дихає море, тужать чайки за великими водами і чекають на повернення їх. Вабить дзеркало водне до крайнеба — линуть спогади, мов кораблі в океани земні та небесні, на яких ми колись припливли, адже море у кожного в крові, і солона, як море кров ... (Куяльник, 20 липня 2020)

*** Вона всіх роздягає, поглина в невагомість, в прохолоду і ніжність, мов в народження друге і таїну... Розчиняється вкотре невідомість прозора, пливе в далеч від мене сполохана тінь, де акації корінь, мов лапа орлина, трима стежку, утоптану в глину колись,

111 і притихли пташки на хорах зелених, аж струною завмер очерет, а вода, наче жінка, у глибини все вабить, у яких і почався цей світ... (Озеро Глинки, як його називають, але не на честь композитора, а глини, Ірпінь )

**** Дощ під кленом шумів, танцював на доріжці, малював світлі лики у річці Ірпінь, що із небом єдналась у прозорій усмішці та раділа, що може рости... Дощ заповнював все, хоч вода і мовчала, але він не вгавав, і у кожнім листочку його голос звучав. Дощ великим був знов, і збирав всіх під дахом, на ковчезі немов, суєту він також зупиняв... Я дививсь на ріку, мов у дзеркало водне, де вітрилом здіймалась верба, і здавалося хтось, під дощем цим великим, виглядає свого корабля.

*** Абрикосова гілка вже відкрила повіки, заясніла в пелюстках весна, десь у серці озвалася ніжно сопілка, і бджоли задзвеніла струна,

112 що до квітки схмеліло так поривалась, хоч і вітер холодний десь в поле летів, та листочки зелену поему писали під пташиний в садах переспів. Клекіт чувся у гніздах лелечих, у Гостомелі древнім цвіла далечінь, так багряно, на милої плечі з неба сходила сонячна тінь... І раділа душа, що цвіли абрикоси, не боялися холодів, що в твої, ледь посріблені коси, вітер сонячний промінь заплів... ***

В вербі проснулася вона , «що має в серці те, що не вмирає» — Мавка, і берегом замріяно пішла, бджолі раділа, мов розквітла гілка. У сонечках кульбаб цвіла трава, у дзеркалі озернім вигравало сонце... Весні, що повернулась знов, співало її серце

113

Ліс у Чистий четвер Знов у лісі, як в храмі ... Воскресають дерева у смарагдових бризках бруньок, в колонадах соснових сходить миро зелене, терен вже приміряє вінок, у суцвіттях із білого цвіту торжествує Творця таїна, бо народиться те, що відходить, адже в вічності завжди весна... А як в серці любові є місце, то і світло у ньому завжди , Боже, дай нам долати злу силу, щоб побачити райські сади....

Почаїв Я чув, як тиша говорила з Богом... Ясніло сонце в куполах, з душі відходила тривога, і наче дим пощезнув страх. В Почаєві, гора Святая, де Богродиці Стопа, там серце радо завмирає, і відчаю не зна сльоза. Бо тут підтримку знайде кожен, а Матір вислухає всіх, Покриє омофором й допоможе, молитвами здолати гріх.

29. 07. 2021 р. ***

114

Духмяні грона на високих берегах, солодкий дух, аж заблукали бджоли, і лине високо в гілках тремтливе солов'їне соло... Все навкруги радіє і цвіте, акації, мов наречені, спів солов'я до неба аж росте, і хмари навкруги зелені... А я також немов цвіту у вечір сповнений медами, до неба в почуттях росту, і все жалкую, що не з Вами...

(Акацієвий гай на березі озера БКЗ, Ірпінь, 6 червня 2021)

Де цвіте горицвіт

Вкотре повнилось небо грозою, Аж принишкла трава у росі, Наші пальці в солодкому клеї*,

115

І хмаринка в твоїй зачепилась косі. У таємному небі, немов в задзеркаллі, Вогняні палахкочуть стежки, Линуть птахом в захмарені далі, Наполохані вкотре думки. Чи гроза промайне над цим лугом, Чи проллється прозорим дощем, Ми ідем на узлісся до друга, Що зеленим накриє плащем. І гроза пронеслася над лісом, Лише злива у листі гула, Милувалися ми горицвітом, Хоч за нами знов хмара ішла... (9 червня 2021р., Ірпінський луг, * горицвіт ще називають смолкою за клейкий сік) *** До кого озвуться квітучі дзвіночки, де вовчії ягоди дивляться в слід? Шукав після дощику в лісі грибочки, побачив, як яструб збирався в політ. Дуби у кольчугах стояли незрушно, мов виглядали когось на стежках, шукав я грибочки, знайшов дивний спокій, хоч радісно линув у лісі чийсь сміх... Повз мурашині проходив держави, і відчував себе крихітним в них, у далеч вони немов стежечку ткали, де у пісках загубився спориш...

116

*** Скриплять дерева наче корабельні щогли, шукає вітер парус у вербі, здіймалася береза, мов колона, і Парфенон ввижався на горі, над берегом високим пливли хмари, розбурханими хвилями у далечінь, я між дерев, немов на кораблі, шукаю берег, де вічне літо без вітрів, де небо з морем у безмежжі, і несть числа для світлих днів… **** Вже чорнобривців дух терпким вином ворожить і спокій під вікном тривожить мій... Лелеки ходять за селом, як душі предків. Із поля зібране зерно, трава в покосах зеленіє, і край села старенька хата, жоржина багряніє в гості просить... У квітах літо яскравіє... Тамує подих осінь...

Метелик на квітці Він забрав би у вирій ці пелюстки, що пахнуть, як осінь,

117 але їй сниться спокій, а небо для крил... І хоч він не є птахом, та здолати йому континенти досить сил. Бо Творець так замислив, що й у крихітнім тілі є сила над світами здійнятись на тисячі миль... Підкоряється все нездійснене, коли в серці велика є ціль... PS Хоч і долі його не позаздриш, адже з гусені й кокону він починає життя, харчується осотом і будяком, його завдання знищувати бур'яни, але надмірне викорінення їх людиною призводить до того, що раціоном метеликів стають посіви сої чи соняхів. На світлині метелик сонцевик, як і монарх, є перелітним, незважаючи на крихкі крильця, долає континенти, відкладаючи в Африці личинки, з яких випурхують їх діти, щоб потім летіти на землю батьків.

**** Друга молодість літа і ще не допита… А на струнах прозорих не грає скрипаль, він чекає її на виставу, а вона приміряє вуаль із туманів тремких, що приходять із неба, обіймають усе, мовби сни… Линуть знову до тебе, наче птахи у вирій, потривожені ранком думки... Але буде ще золото листя, і трава оксамитом, і добрії вісті та радісним світ, бо вона, себто Осінь,вершина всіх літ...

118

Осінь над окопами Акварелі дощу мальовничі у жовтні, навіть пень в почуттях... І крилатий листок випурхує в простір і багряно означує день, у якому проснулись осини і симфонію творять осінню мені. Рукоплещуть листочки, як діти маленькі, потрапляю із ними мов у юність свою, обіймаю дерева, як друзів нежданних, поспішаю до прадуба, що стоїть, як фортеця незрушна, над окопом двох війн світових, і запалює клен поминальную свічку, стелить ліс килими на забуті окопні рови, у яких увесь ліс, мов у висохлих руслах річок. Відчуваю, як в них зачаїлась тривога й неспокій, де солдатські серця злетіли у вирій колись, і Всевишнього молять вернутися в осінь, й щоб назавжди скінчився той бій, у якому немає кінця, але він неодмінно настане, все од віри й надії в добро, і багряно вітрила осінь в лісі здіймає, і пливу я під ними в дощі ... ****

Вже розвіявсь туман, наче хмара із неба, діамантом світилась роса, у зеленій траві стільки злата багато! Щоб за всі розплатитись борги... Роздягається осінь усюди, і нагою по вулиці йде, але барвам радіють ще

119

люди, і берізка так ясно цвіте. На алеї вона не самотня, знову радість у серці росте, що так сонячно в листі отому, як за вікнами світлого дому, де надія і віра живе... ***

Київ осінній — такий золотий, сяє березове сонце у листі... Клен у вирій давно відлетів, лиш на склі листок пломенів, мов у воді криничній... Йду по алеях і парк, наче храм, гори серпанком повиті, шелест на стежці у листі, простір для мрій в серці моїм оживає…

**** Говорили із вітром крила, ковалі творили підкови, дивувалась малеча забаві, посміхався самотній Майстер, не одну він зробив кузню, у яких підкови на щастя ковалі кують із вітром, і пегаси, мабуть, їх мають, на яких казки літають і поети, мабуть, також, а утім самотній Майстер знав поезій напам'ять чимало, власні ж вірші, мовляв, у крилах, що за вісім десятків літ, не дають і досі спокою -

120

до вершин усе кличуть - в політ... *"Крилату кузню" побачив в Ірпені біля "Новуса", поблизу вокзалу, як з'ясувалося, її можна придбати у Майстра, Володимира Савєльєвича, йому вже 87 років, два роки тому він переселився до нас із Криму. Про політику не говорили, він продекламував кілька віршів про любов, казав що такий довгий вік і дала йому любов до його дружини та віра в Добро. Також Майстер привітав, і я приєднуюсь, зі святом Весни, найкращу половину людства, так і сказавнайкращу! Бо це ви даєте нашому життю крила й неповторні барви

*** Крила снігів охопили всю землю, в величі навіть - билинка, в спокій правічний кличе сніжинка й тане сльозою на теплій щоці. А голуби докупи зійшлися, наче шукають забуті стежки, в радість оту, що була колись з нами, як ми із гірок у небо неслись... Хочеться знову радіти, як діти, поки зима не пішла в свої сни, а простирає для мрій білі крила, поруч калина вогнем багряніла, бо не страшний ні мороз й сніговій тому, хто може не тліть, а горіти — з Богом у серці творити й любити у неповторності кожну мить ... *** Люблю, як сніг іде пухнастий, білі метелики немов із брам відчинених небесних роями линуть в сірість знов. І простір всюди оживає, у видиві цьому леткому

121

мов тиха музика лунає десь за порогом твого дому. Бо ці сніжинки несуть радість, як крильця ангелів малих торкаються лиць таємниче, що хочеться любити всіх. А сніг іде, і розквітають в весняній ніжності сади, білі палаци виростають, в яких так радісно мені... на площі міста так крилато туркочуть всюди голуби , і прагнеться душі польоту, а сніг іде, іде собі…

*** Другий день Різдва, В білих ризах пречистого снігу Все довкілля зодягнуте знов Розпромінилось серце із сонцем, Бо довкола панує Любов, Будить в душах чуття невідомі, В Божій ласці зове до церков. Богородиця з нами радіє, Немовля пеленаючи й простір, Всесвіт срібло нам сіє із неба, і на кожній билиночці сяє Промінь зірки різдвяний для тебе...

Подорож із власною тінню

122

Ще ніколи не бачив її такою великою, як в рідному селі Волиця, що з одного кореня, як і Волинь, що пішла від назви давнього міста Велинь, котре кілометрів зо тридцять од мого села, за кордоном, в Полянідії в околицях села Грудек над Бугом... Йду та міркую: звідки народилася сама назва Волині? Очевидно, від слова великий град, бо влада і волость, співзвучні слову Волинь. А от назва мого села очевидно від людей, отримавших "вольну" і власну землю, бо таких назв в Україні чимало... Іду з власною тінню та згадую предків: діда Калину, що під Берліном поліг, а майстром був на всі руки, навіть чоботи шив, «от хоч пару б мені лишив», я б тих чоботах пішов би по світу, і він мене б не зловив ніколи в свої павучі тенета... "Але де там"…— посміхаюся, й з розповідей мами згадую рід Калінських. Це ж треба було статись такій метафорі, щоб бабуся Євдокія Калінська обрала собі чоловіка

123

на ймення Калина, який любив землю, як і у весь наш рід, як і досі її люблять мої односельці І навіть мій двоюрідний дядько, Нік Калінскі, який має в Канаді (провінція Альберта) 40 тисяч гектарів землі… 40 тисяч!!!.». Я його прохав, що б поділився з нами, бо під Києвом землі на всіх не вистачає, особливо в Ірпені, коли він у мене гостював, а він посміхався й казав, що землю треба любити скрізь, особливо рідну, тож не раз приїжджав у наше село, щоб побачити батьківськи край, так і казав: "Край…" Йду далі із власною тінню І згадую предків: діда по батьківській лінії: Собчука Івана, який пройшов дві війни і був ординарцем в в Пілсудського, «який дав перцю «совєтам»у 21 році», і той бій назвали «Дивом над Віслою». І хоч дід Іван у житті бачив багато, але дуже любив квіти, може, від нього в мене любов до віршів,

124

а ще від мами Антоніни Калинівни, яка вишивала квіти на рушниках… 15 березня 2021 р.

Золоті ворота Хоча вони й не золоті, на куполі з хрестом в них сяє сонце, невидимо десь угорі чатує княжа варта, а поруч до зорі возноситься береза, мов колона... Згадалося про сто воріт у древнім Вавилоні, що канули у Лету всі разом з могутнім містом і трьома рядами двадцяти метрових стін, семирамідними садами... Бо велич ця була без віри в істинного Бога, а у могутність золота* і сили... Ворота київські — нездолані віками, і хоч відходили в пітьму, із небуття знов поставали, як Брама вічності… Хоч Київ знову у полоні нових ординців, глобалізованих нулями із червінців, які собі будують вавилони, для себе пишучи закони. Та час змете і їх у небуття, як він зметав без каяття

125 всіх ненаситних обрів, гунів, готів. Адже історія до поворотів схильність має, й ніколи не прощає, тим, хто про минуле забуває, коли замість зерна в ланах духовності полова, то половці приходять знову... *Верховний бог Вавилонії Мардук був із двадцяти тон золота, як писав Геродот, який його бачив, а ще в нього був золотий престол і ложе, і хоч Вавилон називався воротами Бога (Бабилон), але вавилоняни були далеким від істинного Творця, уявивши себе всесильним, сповідуючи культ золота й сили

Ключі до раю (фрески) Сонце торжествувало на куполах, ключами від раю сяяли хрести, переді мною і паломниками Гостомеля відкривалася країна, яка не знає смерті, бо й досі нетлінні мощі Христових праведників зцілюють людей, а в Дальніх печерах росте липа, яку називають Феодосієвою, і якщо їй не тисячу років, то кілька століть. Засновником обителі преподобним Антонієм, на початку 11 століття за 100 років земного життя, здійснено духовних подвигів на тисячоліття! Саме з Лаври вийшли перші іноки і митрополити Русі. Його соратник, преподобний Феодосій, який мав не тривалий земний вік у 40 років, теж здійснив во славу Божу стільки трудів, шо їх осмислювати й брати за приклад, бо Феодосій силою невтомної молитви, не бажаючи собі ніяких благ, у темряві печери, молився за цілий світ, а ще був будівничим першого монастиря, що став Матір'ю всім обителям Русі. Обоє засновників Лаври були нашими співвітчизниками. Антоній народився на Чернігівщині в Любечі, Феодосій у Василькові, в юні роки його родина проживала в Курську. Господь давав праведникам його віри стільки надлюдських можливостей, що вони творили дива. Марк-Гробокопатель (мощі в Ближніх печерах) міг оживляти мертвих, Ілля Муровець, саме Муровець, бо є версія, що він походив із села Мурова на Чернгіщині, зміцнювати тіло від недуг, долати ворогів видимих і невидимих. Праведники Лаври допомагають нам і досі: на домовині цілителя Агапіта прозрівали незрячі, навіть зерно покладене на неї значно покращує свій ріст. Сьогодні у Лаврі 130 нетлінних тіл праведників, серед них і затворники, що несли найважчий подвиг, до 30 років не виходили з печер, жили на хлібі й воді, спілкуючись з Богом... Наразі важко

126

уявити, що на початку 20 століття в Лаврі було близько 6 тисяч насельників монастиря, й щоб потрапити в печери треба було очікувати тижнями, черга до них була мало не від Хрещатику. Зараз печери доступні, але за суєтою-суєт більшість для себе їх закрила. І все ж, подвижники чекають кожного і допоможуть по молитві до них. Ви тільки уявіть, майже тисячоліття печерські преподобні — нетлінні, для них день був вічністю у молитві. Навіть науці не пояснити, чому й досі мироточать, наче сходять росою, 30 глав невідомих іноків. Лавра Києва — найбільший в світі монастир і мало відкритий материк для пізнання й пошуків самого себе, третій земний уділ Богородиці. Колись вона займала 300 гектарів, наразі — 30. Лавра володіла церковними землями й виробництвами, в її орбіту було задіяно до 70 тисяч працівників... Але краще за все самому відчути світло Земного Неба в Лаврі, її відвідавши її самому. Користуючись нагодою, повідомляємо телефон надзвичайно досвідченого провідника Лаври, він уже 12 років вивчає святі обителі Києва й мені відкрив багато невідомих пластів, хоч багато разів бував тут і читав про Лавру: 096-330-23-55 (Святослав). **** У Лаврі в цей день провесні ще зберігся сніг, сірий, як сіль землі, яка бувала колись на вагу золота. А віра має бути дорожчою всіх скарбів земних, бо де скарб твій- там і серце твоє, якщо в пізнанні Божих істин, то відкриється не тільки царство земне...

Магічні місця Києва: Замкова гора. Її ще називають Хоревицею або Киселівкою. Перша назва з’явилася від легенди про засновників Києва: Кия, Щека і Хорива. Однак за припущенням вчених, початкове укріплене поселення Кия могло спочатку на ній. Бо ця гора, колишній берег Дніпра, відмежована від материкового ґрунту, є своєрідним неприступним островом. Та оскільки не мала перспективи для розширення граду, то він був закладений на горі, де пізніше постала Десятинна церква. Але от чи жив на ній сам Хорив, чи просто його образ народився з місцевого топоніму, наразі не довести. А от назва Киселівки з’явилася від постаті Адама Кисіля, воєводимиротворця з Волині, який, по суті, був першим українським дипломатом, бо 27 років засідав сенатором у річпосполитівському сеймі. Далекий нащадок воєводи Святолда, можливо й Свенельда, і син помічника судді у Володимирі на Волині мав видатні здібності: оратора, воєводи, миротворця й поміщика, володів 65-а населеними пунктами. Адам Кисіль відомий, як меценат просвітительства, друг і сортаник Петра Могили, якому допомагав у заснуванні першого вищого закладу в Україні та в реалізації інших проектів. Однак його миротворча діяльність під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького не сприймалася з обох сторін. Поляки називали його схизматом православ’я, козаки підозрювали у зрадництві. Тож, коли він став Київським воєводою й в 1650 році перебрався на Замкову гору у власноруч збудований палац у стилі княжого терему, кияни вороже ставилися до нього й не сплачували податків на утримання замкової адміністрації, хоча в цей час він невтомно працював над формулою миру між

127

козаками й шляхтою. Через що на Замкову гору, в 1650 році, приїжджав навіть Богдан Хмельницький, хоча кількома роками пізніше Адам Кисіль їздив до нього, щоб вручити гетьманську булаву від короля. Але вона тоді була йому вже не потрібна, бо він вже став гетьманом і збирався йти на Варшаву, причому наказав козаками не брати коней і возів, мовляв, все заберуть у поляків. Однак Берестечко змінило ці плани, і хоч була переможна битва реванш козаків через рік під Батогом, Адаму Кисілю не вдалося здійснити свої плани щодо досягнення миру й покинути Замкову гору, на якій він перебував десь півтори року й по суті був останнім власником київського замку, що кілька століть служив адміністративним центром спочатку литовських князів, а згодом Речі Посполитої, здіймаючись над Подолом, де вирувало основне життя столиці й була міська магістратура. На Замкову гору можна дістатися з Андріївського узвозу. Йдучи металевими східцями з візерунковими майданчиками ви підійметесь десь на висоту десятиповерховки, побачите «олтар» старовірів і жертовник, а ще багато надгробків минулих століть, журавлині крила залізних хрестів, розкидану цеглу Троїцького храму, яка була зведена Фролівським монастирем, кілька могильних склепів. Та все ж, ви не знайдете жодного сліду від замку на Замковій горі, закладеного в литовську добу, який був з дерева... Тут скрізь панують старі клени й акації, подекуди їх гілки нагадують мамонтові бивні, зустрів я тут і зграйку дубів і передав привіт з дубового царства Ірпеня..

Виставка однієї віконниці За нею тішать око яскраві полотна пана Огнівця в краєзнавчому музеї... Мені ж в уяві поставали картини, які колись бачила в Ірпені стара віконниця: коли садили ліси, а не вирубували, як Ірпінь був Парнасом митців, а не містом пнів, на яких постали ,,висотки", і до нього приїжджали навіть нобелівські лауреати, але про це жодної меморіальної згадки серед нових абстрактних і химерних скульптур споживацтва в місті, як от гігантської виделки з тарілкою та зубною щіткою на Набережній і т.д. А віконниця, як уламок того часу нагадує про історію, яку чомусь забули в Ірпені під час масштабного оновлення міста в ім'я забудови, котра збагатила купку глитаїв від неї, котрі й далі хочуть її продовжувати й нищити природній ресур і нас з вами. Бо що їм люди, тим паче, історія. Такі от думки навіяла віконниця. біля котрої стояв, як біля ікони, а врятував цю древність, коли ламали старий будинок, і подарував музею відомий журналіст, депутат ІМР Валерій Степанюк . Скільки історій пройшло за дерев'яними ,,повіками" вікна, а в тім колись всі вікна мали такі "повіки", і хоч люди закривали їх, але не закривалися від світу, бажаючи один одному "доброго дня", радіючи гостям, й співаючи разом своїх пісень, а не тільки слухаючи чужі...