Валентин Собчук "Вибрані твори"

Валентин Собчук

ВИБРАНІ ТВОРИ ЛІТО НА ПАРНАСІ ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ КНЯЗЬ САГА ПРО ОЛЬВІЮ

Видавництво «ПРОМЕТЕЙ»

УДК ББК

Собчук В.М.

ISBN 978 617 517 004 5

УДК ББК

ISBN 978 617 517 004 5

© В.М. Собчук, 2019

ВІД АНТИЧНИХ ЧАСІВ — ДО СУЧАСНОСТІ Слово Валентина Собчука, багатогранне й сповнене чару, як це від значив класик української літератури Павло Мовчан у передмові до пер шої поетичної збірки «Вокзали душ», що вийшла в 1990 році. З цього часу Валентин Собчук видав вже близько трьох десятків книг, чотири романи, п’ять історичних повістей, збірку есеїв, 10 поетичних книжок. Три романи й одна повість публікуються в збірці вибраних творів, яку ви тримаєте в руках, виданої з нагоди 55 річного ювілею автора (2019р.). Не буду зупинятися на рецензуванні текстів — краще дин раз про читати самому, тим паче твори Валентина Собчука оцінювали такі видатні майстри художнього слова, як лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка В’ячеслав Медвідь, володар золотої корони конкурсу «Коронація слова», волинський романіст Володимир Лис. Відрадно, що твори Валентина Собчука знайшли місце в електронному магазині англомовного сайту Еast view shop. Отже, які пригоди та мандрівки у часі чекають на вас під обкладин кою цієї книги? Насамперед Вас чекає захоплююча подорож до напівза бутого письменницького Парнасу, на котрому збиралися музи всієї України, особливо влітку. У цьому ж тексті йдеться про ірпінське літо, яке перевернуло життя нобелівського лауреата Бориса Пастернака. В сюжеті твору — багато стежок про інших видатних письменників, й не тільки минулих епох, а й сучасників, які теж потрапляють у любовний трикутник, як і великий поет. Ви також познайомитеся з оригінальним твором, романом в новелах про козацьку епоху, «Засвіт встали козаченьки». По суті, це невелич ка, захоплююча енциклопедія про козацьку добу, в котрій реалізовано досить вдалий літературний хід, коли через діалоги героїв висвітлюють ся різноманітні питання, що цікавлять сучасників про ці часи та події. Роман «Князь» — розповідь про першого самодержця Русі України, волинського князя Романа Мстиславовича, батька Данила Галицького. У цьому прозовому полотні епоха, княжої доби, сповнена боротьбою і пристрастями, переплітається з сучасністю. Події відбуваються в Воло димирі Волинському, а ще в місті з загадковою назвою Інь біля Києва. Про будні археологічної експедиції на розкопках Ольвії, екскурси до античних часів та еллінських богів — в повісті «Сага про Ольвію». Олесь Нечай, літературознавець

4

Валентин СОБЧУК

Літо на Парнасі роман

ВИБРАНІ ТВОРИ

5

1 Незадовго, як електричка пронизливим посвистом, прокладаючи собі шлях, вийшла з бетонного фарватеру платформи й проминула житлові квартали, за вікном вагона вигулькнула несподівана панорама.

— Дивіться, яка краса! — ледь не сплеснула в долоні симпатична пані… Двоє чоловіків повернули голови до вікна, мов до екрану телевізора, захоплено поглинаючи молодим зором пропливаючі корабельні сосни й віковічні дуби з такими величезними кронами, наче зелені хмари, — здавалося, от от і з них поллється живодайний дощик. Натомість у відкриті вікна поринув лісовий дух, замішаний на терпкуватому ароматі живиці й дубового листя.

— За вікном — неповторний коктейль озону ! — зраділа панночка й стала на повний зріст біля відкритого вікна, зачарувавши струнким станом під тоненьким платтям, чоловічу половину вагона , — не думала прямо за станцією Святошино зустріти такі дуби калдуни — десь по дві три сотні літ!..

— Авжеж! — задоволено вимовив один із хлопців, — Єво, ти й досі сумніваєшся, шо їдемо на Парнас?

— Який Парнас може бути в передмісті Києва!?.. — відказала та, в мить нахмуривши брівки, схожі до двох веселок, на які пшеничною хвилькою з під бузкового капелюшка звабливо спадало волосся. У цей момент Владислав Нестер зачаровано поглянув на Єву Зеленську, подругу Потапа Капелюшника, не приховуючи захоплення та згадуючи його слова, що вони з Євою живуть «не в законному, і навіть не в цивільному, а вільному шлюбі». А ще в цей момент відчув на собі зацікавленість Єви, вона також поглядала на нього. Колись так на Владислава позирнула його колишня дружина Ніна, причарувавши на п'ятнадцять років, де перших п’ять були медовими, коли жили душа в душу, а потім все частіше сперечалися за якийсь дріб’язок, як от про назву коня Македонського. Ніна під час цих дебатів була вперта, мов брус, мовляв, в юності мала більше книжок, і все частіше згадувала про dolce vita, коли жила з батьками, особливо, як Владислав приносив малу зарплату… У наступну мить до вагона зайшов прошак, широко відчинивши двері, наче нарозпашку свою душу, й таким спотвореним голосом почав

6

Валентин СОБЧУК

просити «копійку на «пропітаніє», що замість милостині хотілося дати йому копняка. Це ще одна київська реальність, де попрошайство стало бізнесом, коли в будь яку мить у людному місці невидимий рекет тисне на ваше милосердя голосом обездолених людей, в яких тіньові рекетири забирають більшу частину випрошеного до своїх бездонних кишень. Знаючи про зворотній бік прохацтва, ніхто з трійці не потягнувся до гаманця. Натомість, як зайшла жіночка з прозорою скринькою, де було написано: «На допомогу пораненим воїнам в зоні АТО», всі троє, наче по команді, мовчки дістали гроші, а Владиславові вмить згадалася Перша барикада на Інститутській, де стояв у лютому 2014, жорстокі хлопці в чорних шоломах з щитами, що поблискували крижаним холодом. Наче ті хлопці, яких називали беркутівцями, були інопланетянами, а не народилися в Україні. Також чомусь пригадав, як вони розганяли мирну ходу вдень, як нещадно лупили всіх — жінок і літніх людей, як всі рятувалися від них втечею; як біг ледь не останній в колоні втікачів, бо швидше не міг через стару армійську травму. І що було б тоді, якби його наздогнали, мабуть, не їхав би в цьому вагоні, та, на щастя, тоді забіг у якийсь дворик і двоє жінок подали йому руки на мурованому паркані, через який він перестрибнув — і врятувався. Але цей порятунок інколи видавався йому слабкодухістю, особливо, коли згадували героїв, які лишилися навічно на Майдані, а інші пішли на передову проти лютого ворога на Донбасі. Згадуючи ці події, Владислав вже вкотре стривожився, що доморощені вороги знову окопалися в високих кабінетах і дерли шкуру з народу ще з більшою завзятістю, ніж до Революції Гідності.

— Влад, що зажурився, скоро наша станція? — озвався Потап.

— А я б отак їхала та їхала, — усміхнулася Єва, милувалася б лісом і дихала його атмосферою. О, як я любила в дитинстві подорожувати потягом! Мені здавалося — вагони, то чарівні хатинки на колесах, що проїжджали повз будні міст і сіл, а в склянці був запашний чай з долькою лимона, схожого на півмісяць, а на столику смачні пряники …

— О, лісу в Ірпені багато, власне, все місто в лісі, наче в гостях у нього — так що матимеш нагоду щодня слухати музику соснових верховіть, — підбадьорив Єву Владислав…

— А дуби там є?

— Вистачає, особливо серед людей, — зіронізував Потап.

ВИБРАНІ ТВОРИ

7

Владислав же, не розділяючи жарту товариша, додав, що в місті є п’ятисотрічні довгожителі, мовляв, одному дубові дають навіть всі сімсот. Та несподівано вагон різко загальмував, аж з полиць впало кілька порожніх корзин, які просякли запахом полуниці .

— Диверсія!.. —вишкірив здоровенні, наче конячі, зуби Потап Капелюшник…

— Завжди ти зі своїми дурнуватими шуточками, — розсердилася Єва й поглянула на Потапа так, наче вперше, подумавши, що неспроста, коли він ще вчителював, діти прозивали його Кінг Конгом, на якого він був схожий не лише кремезною статурою, а й поведінкою.

— Спок, любі мої, мабуть, електричка пропускатиме стрічний поїзд.

— озвався Влад.

— І, дійсно, незадовго прогримів довжелезний вантажний потяг зі щебенем, пил від котрого стелився, наче дим.

— І куди везуть ці булижники? — чомусь спитав Потап у Владислава.

— Звісно, на столичні будови…

— Отож, все будують і будують, нищать природу, наче Київ гумовий, краще б розвивали малі міста по всій Україні, а то все тягнуть до столиці. Так і дійсно можуть збутися лихі віщування про те, що центр Києва западеться під землю, бо стоїть на розломах і й хаотично забудовується бетонними хмарочосами, що тиснуть на землю, — скрушно мовив Потап, і мов на знак згоди з ним рушила електричка. Невдовзі закінчився ліс і показався міст, котрий осідлала електричка, від чого він заграв велетенськими цимбали, як видалося Владиславу, як і те, що до них посміхнулася тиха річка Ірпінь з зеленими берегами та луками, де виднілися поодинокі верби, схожі до смарагдових водограїв.

— А ви знаєте, що по річці Ірпінь колись проходив кордон між древлянами та полянами? — урочисто мовив Влад.

— Вав, то ми їдемо в древлянські землі, — зраділа Єва.

— Друже, а в мене така гадка, що кордон між цими племенами доходив ледь не до Хрещатика, адже Печерськ раніше теж був вкритий густим лісом…

— Цілком ймовірно, що древляни проживали в Києві до приходу полян. Але річка Ірпінь зі своїми численними затоками й болотами була

8

Валентин СОБЧУК

природнім оборонним рубежем столиці. А ще побутує переказ, що на берегах Ірпеня литовський князь Гедимін разом з об’єднаним військом русичів розбив татарське військо, однак слідів битви не знайдено й досі, можливо, це просто легенда…

— А шо як битва відбулась біля мосту, адже вони завжди є точками сили? — поцікавився Потап, й відразу задав ще декілька запитань, — а ти не знаєш, чому литовська мова ввібрала в себе так багато латинізмів? їх більше, як в нащадків римлян, італійців, особливо закінчень на ус юс ас, типу жмогус (чоловік), мабуть, мене б там називали Потапус, а тебе Владиславус — прийшлося б завести вуса. Після цих слів Єва поглянула на Влада, зауваживши, що той гарний і без вусів, навіть незважаючи на ріденький чубчик, а ще їй подобалися його очі, такі незвичайні —темно зелені, з якимось загадковим, життєрадісним блиском. Єва подумала: «Владислава могли б визнати за свого: греки й італійці, іранці чи кавказці, а тисячоліття тому, його предки могли жити в древньому Вавилоні…». Він же, у той час, як Єва крадькома розглядала його, розповідав: —Ти знаєш, Потапе, мене теж дивують латинські закінчення в литовській мові, можливо, це зумовлено тим, що литовці останніми в Європі прийняли християнство, і саме в католицькому обряді, де панує латина, й, очевидно, адаптували під неї свою мову. При цих словах електричка заглибилася в місто, назване так само, як річка — Ірпінь. У вагоні заметушилися люди, поквапилися до тамбуру Влад з Потапом, а за ними Єва, яку здивував один будинок, котрий вона побачила через вікно, — дах на ньому був схожим до півнячого гребеня, аж їй захотілося кукурікунути, та посміхнувшись, подумала, що їй вже починає подобатися це загадкове місто, про котре дорогою розповідав Влад. Розглядаючи місто з пристанційної платформи, Єва зраділа, що побачила неподалік алейку високих сосен, і запитала про таке незвичне місцезнаходження дерев.

— Це, так би мовити, священна роща, пригадуєте, такі були в давніх греків на теменосах (сакральні площі, де стояли храми й скульптури богів). В Ірпені сосни висадили біля Меморіалу Слави, де викарбувані імена полеглих у Другій світовій. А ще на цих соснах в’ють гнізда чорні круки — ціла колонія! Якось нарахував кілька десятків гнізд.

ВИБРАНІ ТВОРИ

9

— А круки схожі до ворон?

— Єво, вони їх прямі родичі, а ще, як дослідили британські вчені, — найрозумніші серед пернатих, якось під час експериментів крукам налили воду в глечик, до якої не можна було дістатися, так вони побачивши купку камінців, почали їх кидати в посудину, щоб підняти рівень води й напитися.

— Але чому вони поселилися біля Меморіалу, тут же повсюди — машини й люди, — поцікавилася Єва, ще більше захоплюючись містом.

— Це одна з загадок Ірпеня, — посміхнувся Владислав біля підземного переходу, пропахлого кропом і полуницею, а ще чорницями і квітами, котрими торгували бабусі. Єва відразу забажала ірпінських полуниць, але купувати довелося інші, бо в переході був «крам» здебільшого з навколишніх сіл Бородянського району, але були й більш дальні торгові «десантики», які прибували сюди електричкою з під Коростеня, колишньої столиці древлянського князівства, як пояснив усім Владислав, захоплено мовивши: — Ви тільки уявіть, які тут краї! а скільки геніїв жили й творили в Ірпені, навіть нобелівський лауреат Пастернак тут вратив голову, закохавшись в жінку свого друга…

— Ану ж, про Пастернака більш детально, — зажадала Єва, несподівано зупинившись.

— Е, про це не розкажеш з наскоку, бо то цілий роман, даній темі присвятимо окремий день, адже й до сьогодні зберігся будинок, де він жив.

— Ух ти! — здивувалася Єва.

— А ще вціліло обійстя Рильського й «батька» Незнайки — Миколи Носова.

— Носова? — здивувався Потап, й несподівано видав черговий словесний перл, — тепер я буду казати не включайте незнайку, коли ви щось не знатимете в Ірпені.

— О це може бути слоганом міста, — засміялася Єва, — а ну, розповідай, як все було!не включай незнайку… Але раз в Ірпені жило стільки класиків літератури, було б доречно прямо на стінах переходу зробити мурал, котрий би вказував, хто творив у Ірпені з рядками їхніх віршів, як там у Пастернака: «Ирпень, это память о лете…»

10

Валентин СОБЧУК

— Класна ідея, Єво, це була б гарна візитівка міста, та біда, що його меркантильна влада впродовж десятків років не спромоглася на жодну меморіальну табличку, або хоч на якийсь символічний монумент у центрі міста з викарбуваними іменами та повідомленнями, де, й коли в Ірпені проживав той чи інший митець.

— Такий, друзі, час — не люблять наші міроєди історію й культурну спадщину, бо вона нагадує їм про совість, а в них її немає, адже сьогодні тільки без совісті можна заробити великий капітал. — сказав Потап на виході з переходу, біля якого всі чомусь спинилися з подивом, розглядаючи, що й на самому виході теж була торгівельна розкладка з якимось дріб’язком: хусточками, шкарпетками. З цього приводу Єва зауважила — От наші працьовиті люди, скрізь знайдуть собі робоче місце.

— Я колись розмовляв з цією продавчинею, так вона на цьому місці торгує вже більше десяти років, незважаючи на спеку й холод. Але ти не думай, що це місце так легко зайняти, тут справжня конкуренція…

— Конкуренція?!. Шоб отако стовбичити на одному місці, коли всі їдуть до столиці в пошуках щастя.… — дивувалася Єва, й несподівано з нотками розчарування в голосі запитала: — І де цей Парнас? де та гора? на якій маємо почуватися богами мистецтва, а не рагулями передмістя столиці... Після цих слів в очах Потапа з заіскрилась іронія, але Владислав наче не помітивши скептичного погляду друга, відповів: — Парнас знаходиться неподалік, всього за якихось пів версти. Неподалік — річка й луг зелений, і жодного рогатого тролейбуса чи гримучого трамвая. А житимемо в районі, де колись мешкав Микола Носов, де ще й досі збереглася його родинна хатинка.

— І хто там сьогодні живе — ельфи чи коротунчики? — посміхнувся Потап Капелюшник.

— Буратіни, — відповів Влад, не розуміючи, чому в Потапа так швидко зіпсувався настрій, і щоб якось усіх підбадьорити розповів про плюси їхнього відпочинку. Мовляв, до їхніх послуг безкоштовна садиба, а от письменникам в будинку творчості за путівку цього літа треба викласти двісті гривень за добу, а їм проживання обійдеться в якісь копійки — платити треба буде лише за газ і світло. І це при тому, що господар садиби залишить її у вільне користування, бо сам поїде в Карпати.

ВИБРАНІ ТВОРИ

11

— І хто ж цей газда? — посміхнулася Єва.

— Справжній кудєснік, може, ти знаєш, Орест Вільшаний, відомий в Україні фотохудожник. Тобі, як художниці, Єво, з ним буде про що побалакати. А ще він обіцяв до від’їзду в Карпати познайомити нас з цікавими аборигенами й показати Ірпінь…

— А з якого дива ти назвав його кудєсніком?

— Бо фотоапарат в його руках просто чарівник. А ще він розбирається на травах і вміє розмовляти з птахами…

— Знає пташину мову? я ще не зустрічала таки бахурів (хлопець, західноукраїнське), — засміялася Єва. З таким усміхненим настроєм невдовзі всі підійшли до обійстя Ореста Вільшаного, воно ховалося за високим парканом, дошки котрого були так відшліфовані, що утворювали своєрідні малюнки: біля воріт на всіх дивилися два сучки, схожі до незворушних очей сови. Мимохіть біля них хотілося зупинитися, щоб не розбудити цю мудру птаху, образ котрої проступав із паркану, над яким дві липи, розкинувши розлого віти, утворювали зелену арку — вони ще не випустили в світ свій духмяний цвіт. Владислав Нестер не став стукати в ворота, а зателефонував, бо за парканом почувся собачий гавкіт. З приводу чого Потап зауважив: — Ше не встигли ступити за поріг, а вже обгавкані.

— Не дрейф, песик розумний, а взагалі, звикайте, в Ірпені їх багато — собача демократія…

— Ото порадував, — посміхнувся Потап, — то шо, будемо ходити з дрючками, як пітекантропи.

— Головне їх не боятися — собаки відразу це просікають і починають барзєть… Після цих слів вийшов господар, широко відкривши ворота, щиро посміхнувся: — Гості дорогенькі, заходьте… На якусь мить всі завагалися, бо за етикетом спочатку мала зайти Єва, але гавкав пес, тож першим ступив Владислав, обійнявши Ореста, спитав: — Чи прив’язаний Рой?

—Так, друже, зачинив про всяк випадок в гаражі, поки він не знюхається з усіма, але ти знаєш — він мухи не обідить…

12

Валентин СОБЧУК

Тоді все товариство сміливим кроком ступило на подвір’я, а точніше за стіл під крислатим горіхом.

— Речі кладіть на лавочку й сідайте за скатертину самобранку, в мене така традиція — спочатку за стіл, а тоді за поріг дому… Коли всі повсідалися за широким і масивним столом, Потап зауважив: — Мабуть, стіл із дуба?

— Так, друже, люблю все натуральне, особливо старе дерево, в нього особливий колір, сірий, мов пил історії, та головне в ньому відкрити малюнок, і хоч праця копітка, бо треба налягати на шліфування, але як приємно, коли тобі вдасться видобути щось неповторне з мережива поснулих артерій, котрими колись пульсувала кров дерева й підносила його до небес.

— О!.. то пан поет! — зраділа Єва Зеленська.

— Шо Ви, простий фотограф, а ви леді — художниця? — і Орест кинув погляд на Євин етюдник.

— Так, як тепер кажуть, — мисткиня.

— От уже повигадують словечка, мисткиня, членкиня, вже й презервативи називають нацюцюрниками, калічать нашу солов’їну мову, — посміхнувся Орест, мовивши: — Давайте знайомитись… Після цих слів Єва, як папараці, швиденько сфотографувала поглядом Ореста, прикинувши його вік, зауваживши, що йому десь під шістдесят, що він гарно зберігся — волосся і борода здавалися не сивими а посрібленими. А найбільше Єві сподобалося, що Орест підв’язав густий чуб, розчесаний на рівний проділ, візерунчатою вервечкою, через що був схожим на древнього волхва.

— Ну шо ж, добірне товариство, а яка чарівна пані художниця — та ше Єва, мабуть, саме такою вродливою була та, що спокусила Адама на гріх. — Але в наступну мить Орест подумав, що Адамова Єва, мабуть, була темнокоса, й він знову заплутався у своїх вічних ваганнях, хто йому більш симпатичні — білявки чи брюнетки. Єві сподобався комплімент, аж на щічках з’явилося два рум’яних яблучка. Та Орест, мов нічого не помічаючи, звернувся до Потапа: —А ти, друже, кажеш, шо покинув вчителювання й пішов у «кумерцію», я тебе розумію, бо як на вчительські копійки можна вижити —та не будемо про сумне, час наповнити чарки, у мене, як ти знаєш, Владе, є відьомські напої.

ВИБРАНІ ТВОРИ

13

— Відомські? — здивувався Потап.

— Так, так, дружіщє — вночі літатимеш на мітлі, — засміявся Владислав, радіючи, що нарешті знайшовся привид покепкувати.

— Та ні, я пожартував, знаєте, трохи знаюся на травах, тож люблю готувати спиртні настоянки, навіть з бузку роблю неперевершені ліки, заливаючи горілкою або спиртом, але це тільки для розтирання хребта чи колін, хоча в невеликих дозах його можна вживати, щоб боротися з артрозами і подагрою, навіть нирковими недугами. Ех, якби ви знали скільки хвороб лікує ця чар квітка, сірєнь, я, до речі, більше люблю таку назву, а не бузок.

— Оресте, ти шо, пропонуєш нам хильнути настоянки з сірєні? — посміхнувся Владислав.

— Та ні, її можна приймати лишень по чайній ложці, ці дози не для наших застіль.

— Пропоную Вам сьорбнути калганівки, або ж настоянки на кропиві, але давайте потрохи скуштуємо всього.

— Чому б і ні, день не спекотний, взагалі це літо — класне, згадую як кілька років тому спекотні дні почалися з кінця квітня, але в мене є пропозиція, ми привезли «Козацьку раду», може, почати з неї?

— Ні ні, «Козацьку раду» залишимо на нараду, — посміхнувся господар дому… Єва слухаючи алкогольну «пристрілку», помітно нервувала, думаючи: «От ці чоловіки, як тільки мова заходить за горілку — відразу забувають про жінку», і хоч їй теж кортіло спробувати настоянки на кропиві, вона сказала, щоб Потап відкрив привезений ними «Мускат».

— Але я наполягаю спробувати моєї фірмової настоянки на кропиві, — мов прочитав думки Єви Орест, — вона збагачує кров, а ще відганяє нечисту силу, переконував він, і таки вмовив Єву. Щоправда, вона запитала: — А вона не така пекуча, як спирт?

— Та ні, після того, як Поплавський оспівав кропиву, вона взагалі не жалить, а в його ресторанах навіть вареники з неї ліплять. І Єва ризикнула спробувати ірпінської кропив’янки, зауваживши чому настоянка така зелена.

— Бо справжня, — заспокоїв Орест, додавши, що любить усе природнє, особливо на столі. — Мовляв, зараз чудова пора для поповнення вітамінного запасу з молодого листя лободи й кропиви, амаранту, а якби ви знали, який корисний лопух!…

14

Валентин СОБЧУК

І хоч, як не пильно всі приглядалися, особливо Потап, «щоб не злопати якогось бур’яна», по закінченні трапези господар повідомив, що цілющі бур’яни були в усіх стравах, особливо, в салаті, й що він навчить всіх готувати з них «молодильні яблука». Тоді він усіх запросив у садочок, де знаходилася «цілюща поляна», невеличкий городик, на котрому дійсно «бур’янів» було більше, ніж культурних рослин.

— Ось перед вами не заслужено забуті рослини, я захоплююсь їхньою живучістю, бо як люди з ними не борються на городах, вони знов і знов з’являються там, де їх не просять, наприклад, лобода й щириця, а от її окультурений брат амарант з рожевими листочками, це справжня «бімба»вітамінів, як сказав би Азіров. Наприкінці літа він викине ще й розлогі «вінички» з цінним насінням, з нього мудрі інки в давнину пекли хліб, а ще в тому насінні є склавин, ця речовина застосовується для виготовлення ліків проти раку. Склавин ще дістають з печінки глибоководних акул, але в амаранті його в кілька разів більше, тож навіщо ловити акул, коли склавин можна посіяти кожному й мати при собі таку могутню вакцину.

— А як його застосовувати? — озвалася Єва, дивуючись що її почали цікавити рослини.

— Засобів багато, з цієї насінини, меншої за макове зерня, можна чавити олію, робити відвари, а я просто його жую.

— Схоже, Ви й кропиву споживаєте? — несподівано поцікавився Потап, — дивлячись на зелену стіну жаливи під парканом.

— Давайте домовимося — ніяких викань, ми всі тут друзі. Чи споживаю кропиву? Неодмінно! Завтра вам приготую з неї омлет, почитайте в Інтернеті, скільки в ній корисного, а ще кропива з давніх давен вважалася оберегом від нечистої сили й злих чарів, її клали коло порогів і кутках дому, наші предки навіть відзначали в спеціальному календарі день кропиви, коли вона мала найбільш цілющу силу, вважалося, коли в цей день обпектися кропивою, то в тебе ввійде сила землі й будеш здоровим цілий рік. До речі, римські воїни в походах шмагали себе кропивою, щоб активізувати кровообіг. Кропива очищує кров, а чи знаєте ви, що спиртові настоянки з коріння кропиви зміцнюють суглоби й зуби.

— А коли ж відзначали день кропиви? — спитав Владислав.

ВИБРАНІ ТВОРИ

15

— Хтозна, мабуть перед Купальською ніччю, бо на Поліссі збереглися традиції стрибати не через вогонь, а кропиву, або ж шмагати себе нею, щоб вигнати нечисту силу. Я, до речі, читав, що в якомусь селі Кропивне 20 о червня започаткували кропив’яний фестиваль.

— Хто б міг подумати, як шанують кропиву! — здивувалася Єва, розглядаючи дерева саду: крислаті яблуні й сливи, персики, на яких наливалася соком зав’язь плодів. На на старому абрикосі — її було так багато, що вона подумала, чи витримають віти такий рясний урожай, радіючи, що їм вдасться поласувати абрикосами, адже вони доспіватимуть, коли вони ще тут гостюватимуть. А ще Єву в Орестовому саду здивували молода берізка та ялина, а найбільше дуб, який був не вищим за велетня Потапа: —А навіщо ви посадили дуба, це ж коли він виросте?

— Це не я, мабуть, сойка, неподалік садиби є кілька трьохсотлітніх дубів, але вітер жолудя б сюди не закинув, а сойки могли запросто занести. Можливо, ви не знаєте, ці птахи споконвіку вирощують дубові гаї.

— Сойки садять дуби? — озвався Потап, й від здивування в нього брови вигнулися коромислами.

— У раціон сойок входять жолуді, вони їх заготовляють на зиму закопуючи в землі, та не всі жолуді потім споживають, тож багато дубових гаїв маємо завдячувати сойкам. У мене до, речі, на туї, кілька років було гніздо сойок. Це не тільки красиві птахи, а хоробріші, можливо, за орлів. Якось мій котик Муркіз почав заглядатися на їхнє гніздо, коли вилупилися пташенята, я кинув на нього палицею, бо він геть втратив голову від того гнізда, і що ви думаєте трапилось далі? За якусь мить, як грім серед ясного неба, наді мною закружляли сойки. Я таке бачив уперше — здиблені хохолки на голівках, стрекочуть, як сороки, а їхні кружляння наді мною схожі до літаків винищувачів, які приготувалися до атаки. Думаю, от от і вчепляться своїми кігтями в мою макітру, тож я пригнувшись, почав наближатися до дверей. А вони так і кружляють наді мною, мало того, над будинком з’явилася ще й група підтримки — зграя сорок, яка так несамовито скрекотала, аж довкола загавкали собаки, тож прикриваючи однією рукою голову, палицею відчинив двері. Але вгадайте, шо було далі ? Сойка з соєм, сівши на двері, настовбурчивши свої хохолки, загрозливо стрекотали.

16

Валентин СОБЧУК

У цей момент я несподівано зрадів, подумавши, так це ж наші — безстрашні птахи хохли, й рішуче ступив до порогу, але ще кілька хвилин над домом не могли вгамуватися сороки, бачите, яка в птахів солідарність, не то шо в людей .

— І шо, і шо? — аж роззявив рота Потап, — вони не покинули гнізда?

— Ні, жили ше кілька років, мабуть, й наш Муркіз тоді затямив, шо краще не чіпати їхнього гнізда.

— Як цікаво! — чомусь замислено мовила Єва, спитавши, чи недалеко ліс, коли всі знову повсідалися за столом.

— О, ліси в Ірпені поки шо повсюди, точніше лісові дерева, дуби і сосни, тут їх царство, а от великий Білицький ліс — теж недалеко. Він неповторний, бо в нашому лісі немає вовків, навіть зайця нікому з’їсти. Хіба гадюки полють за мишами, або пернаті за якимись дрібними організмами, чи заскочить якийсь кабан, і відчуваючи, що тут не виживе, дасть дьору далі, хоча тут багато дубів і жолудів. Але ж навколо бетонні джунглі багатоповерхівок, які щороку все більше тиснуть на ірпінську природу, і в тих джунглях хижацтво жорстокіше, ніж в дикому світі…

— Який казковий ліс, немає вовків! — романтика для романтиків, а давайте сходимо!

— Ні, Єво, зараз поселитесь, відпочинете, а після сієсти, коли сонце стане зовсім лагідним, будь ласка, хоч у ліс, а хоч на річку, але якби ви не забажали, то однакбуде — два в одному, а точніше — три в одному, бо захочеш в ліс — не минеш річки й лугу.

— А повз ірпінський Паранас, проходитимемо?! — ледь не вигукнула Єва.

— Який Парнас? — здивувався Орест.

— Будинок творчості письменників, ти шо, не знав що його так називають в літературі? — нагадав Владислав.

— А, ну, да, так він за якусь сотню кроків, але спочатку давайте поселятися.. Будинок Ореста Вільшаного здивував Єву і Потапа не менше, як його «цілюща поляна» в садку. Вітальня нагадувала Ноїв ковчег, стіни, і стеля було декоровані деревом, а в кухні Єва, від захоплення аж сплеснула в долоні.

— Боже, я такого ніде не бачила, щоб під мийкою і столами були

ВИБРАНІ ТВОРИ

17

пеньки, котрі ще й відкриваються!!! Насправді ці напівпеньки, видовбані зсередини, служили дверцятами. Ще більше подивування в Єви викликала меблі в оселі Ореста, а точніше їх неповторний матеріал — полички й ліжка були виготовлені з відшліфованих гілок.

— А от моє ложе сконструйоване з гілок, відчахнутих бурею — на ньому я відчуваю в собі силу вітрів. «Неспроста казав Владислав, що Орест кудєснік», — подумала Єва, — ледь не вимовивши це вголос, та її увагу привернули фотографії , розвішані на стінах, серед яких було багато вихоплених миттєвостей з життя природи: пеньки схожі на ведмедів, оголені коріння — на кігті велетенських орлів, та найбільше дивували «малюнки» створені корою дерев, багато з них нагадували загадкові образи людських істот і лісових духів…

2 Під вечір усе товариство пішло до Будинку творчості письменників, він знаходився через дорогу.

— Вибачайте, що такий незвичний перехід до Парнасу, без колонад і арки, а через дірку в загорожі, однак ми можемо пройти через центральний вхід, але він не набагато кращий, щоправда там є «вертушка» котрої торкалися руки сотень класиків літератури… Владиславові ця «вертушка» була знайома, бо саме через будинок творчості, де зустрічався з видатним поетом Павлом Мовчаном, і познайомився з Ірпенем і Орестом. Ще й досі йому пам’яталися рядки з вірша Павла Михайловича («Малюнок в Софіївському соборі»), котрі захоплювали його й сьогодні: «…А золота в небі, ще більше в воді, Горять свіжо хмари відлиті. І світ, мов горнило, де й ти змолодів, І книга життя не відкрита… Високий, ставний і обличчям — святий, Натхненний, і німб палахкоче, Звивається меч у руці золотий, Сичить у ногах по потороччя…

18

Валентин СОБЧУК

— Та в нас буде ше вдосталь часу, шоб побувати на центральній прохідній, що вивела на літературний олімп переважну більшість наших письменників, є думка, що 90 відсотків радянської літератури України було створено в Ірпені, — запевнив усіх Орест, коли всі йшли письменницьким парком, в якому було багато повалених дерев, переважно вільхи. Одні дерева були вивернуті з коренем буревієм, інші, наче підстрелені з гармати, а деякі, мов поранені похилилися на віти інших. Така картина в письменницькому паркові викликала у Владислава неприємну асоціацію з сьогоденням, з неоголошеною війною, що тривала на Сході, й з порожнечею на духовній ниві, якби раніше сказали культурному фронті. «Бо хтозна, — міркував він, — якби не було порожнечі в духовності, то чи був би цей кривавий фронт? коли б не ця загіпнотизована бізнесом суперпрагматична влада, що в них, що в нас…». Невдовзі всі зупинилися поблизу невеличкого озерця.

— Це таке собі люстерко для муз, сюди вони приходять причепурюватися, — посміхнувся Орест Вільшаний, — а от купаються в іншому, ходімо до нього, там цікавіше. Згодом з поміж, як видавалося Єві засмучених дерев, де пройшовся буревій, з’явилися життєрадісні берізки та ялини в зелених сарафанах, а ще — двоповерхові котеджики минулої доби. Але біля них не зупинялися, а пішли нагору, до будинку, котрий тут був найголовнішим, і з того що займав панівне місце і своєю архітектурою.

— Ось і вершина письменницького Парнасу, Єво, — урочисто мовив Владислав Нестер.

— А де ж тоді Аполлон і Орфей, де музи? — вдала розчарування Єва, розглядаючи будинок із незвичайною конструкцією даху, якому надавала незвичності своєрідна архітектура дерев’яних балок, які підпирали дах й були схожі формою на контури конячих голів, від чого здавалося дах от от і поїде на початок 20 століття.

— Саме з цього будинку, що був дачею дріжджового та винокурного фабриканта й любителя музики і поліграфії Івана Чоколова, й починався Парнас. — знайомив з історією будинку творчості письменників Орест, коли всі зупинилися в ажурній альтанці, котра доповнювала архітектурний ансамбль прозорим апофеозом своєї відкритості без вікон і дверей. Альтанка стояла біля східців, що спускалися невідомо куди.

ВИБРАНІ ТВОРИ

19

Принаймні для Єви, що стояла ліворуч альтанки й намагалася розгледіти, куди ведуть східці, та листя густою завісою закривало перспективу огляду.

— Цей будинок, який сьогодні числиться корпусом №1, Чоколов спорудив, начебто для своєї коханки балерини, потім його заселяли переважно письменники — а скільки книг у ньому написав титан української літератури Павло Загребельний!.. — захоплено мовив Нестер, — До речі, більшість історичних романів Павло Архипович створив саме тут, в Ірпені!..

— І все ж, Владе, — зупинив його Орест, цей будинок має недобру славу, в ньому сталася пожежа. Але навіть після того, як його відремонтували, письменники неохоче зупинялися тут.

— І чому, чому?! — похопилася Єва.

— Дуже сумна історія, — мовив Орест, — розповідають, що кохана муза Чоколова в ньому повісилася, як дізналася, що він на ній ніколи не одружиться.

— От які ви чоловіки! — насупила брівки Єва, але це невдоволення надавало їй ще більшої чарівності. Щоб її заспокоїти Орест почав шукати виправдання: —У Чоколова була велика родина, діти, а дружина навіть не підозрювала про те, що він спорудив це любовне гніздечко в Ірпені для своєї коханої музи, для якої нічого не шкодував, але жінкам, як кажуть, завжди чогось не вистачає.

— Не вистачає?!. — знову розсердилася Єва, — а знаєте чого ?.. справжнього кохання!.. Щоб не заводити розмову в глухий кут, Орест весело вигукнув: — Гайда на озеро, де купаються русалки. — і попрямував східцями. «Так он куди вони ведуть!»— здивувалася Єва й поквапилася за Орестом. Невдовзі всі стояли на березі невеличкого озерця, схожого на копанку, Єва була розчарована…

— Тут і справді можуть купатися хіба що русалки, і то навряд, хіба дідькові лисому підходить така брудна вода… Наче щоб заперечити Єві, з протилежного боку випливло кілька диких качок.

— Ой, які милі створіння! — вигукнула Єва, порпаючись в сумці, щоб знайти їм хліба. А Владислав тим часом розглядав поваленого бурею дуба, корінь котрого був схожим на гвинт підводного човна. «І

20

Валентин СОБЧУК

тут занепад…»— подумав невесело. Але в наступну мить його розрадили слова Ореста: — Від цього озера, Єво, Іван Чоколов своїй коханці проклав венеціанський місток з дубового дерева аж до річки, а ще побутує переказ, коли вона вперше сюди приїхала, то він вистелив увесь берег килимами.

— Вав!.. яка романтика! — ходімо скоріш купатися. — запропонувала Єва. Невдовзі всі були на пляжі, що нагадував пів чаші римського амфітеатру, в якому лавочки наче були засипані піском. Увесь цей піщаний схил пляжної території дихав теплом і вабив до берега. Єва роздяглася першою, мабуть, щоб відразу вразити всіх чоловіків, й щоб вони не роззявляли роти на інших пляжниць. «Ох і гарна ж фігурка, нічого зайвого», — подумав Орест. «Довершена, як скрипка», — зловив себе на думці Владислав. І тільки Потап, який знав музику цієї скрипки, спокійно дивився на річку, зауваживши, що тут вигин русла схожий до срібного коліна.

— Точно, друже, — озвався Орест, який вже був у воді разом з Євою, —скільки класиків надихало це срібне коліно річки, й він жартома вхопив під водою Євину ніжку, та вона, вислизнувши рибкою, задоволено засміялася й попливла до протилежного берега. Владислав з усього товариства не поспішав купатися, він пішов, до одинокої верби на узбережжі, щоб знову посидіти на вербовому троні, так він називав виступ кореня, на якому почував себе володарем невидимого Парнасу.

3 Завтра Орест мав вирушати в Карпати, сьогодні ж обіцяв познайомити своїх гостей з Ірпенем та одним із аборигенів, воїном АТО, Вовчиком Ковбоєм, який пішов на фронт добровольцем у 58 років. Єва спочатку протестувала, мовляв, так хочеться відпочити від усіх стресів, а її змушують іти в компанію, можливо, з контуженим фронтовиком. Та почувши, що їхня зустріч пройде біля води, й що Володимир, або ж Ковбой, є сином відомого поета, «а ще естет і за освітою мікробіолог», заспокоїлася й погодилася поїхати.

ВИБРАНІ ТВОРИ

21

Доки Орест лаштував свою «колісницю» в дорогу, Владислав піднявся до «шпаківні», так він називав кімнатку на другому поверсі, де мешкав, й був задоволений своїм розташуванням, передусім балкончиком та близькістю високих сосон, до гілок котрих можна було дотягнутися рукою. Це збуджувало його уяву, наче він торкався до голочок їжачка, як в золотому дитинстві, коли вперше зустрів його біля отчого дому… Оскільки був час, він увімкнув ноутбук, за якусь мить на робочому столі, не усвідомлюючи чому, відшукав інтерв’ю, недавно записане в шпиталі з кіборгом Спартанцем, в миру Анатолієм Свиридом. І знову, як під час написання матеріалу, уявилася битва козаків під Берестечком, як триста сміливців прикривали відхід головного війська через болота, «нас тут триста, як скло, запорожців лягло», вже вкотре повторив слова Тараса Шевченка, й знову побачив останнього козака, який вистреливши всі набої, відбивався від ворогів косою. І хоробрість останнього воїна викликала в ворогів милосердя. «Історія повторилася знову, схожа ситуація відбулася в Донецькому аеропорту», — зловив себе на думці Владислав й жадібно припав до свого тексту: «19 січня 2015 року бойовики несподівано підірвали термінал Донецького аеропорту, обломки стін посипалися на кіборгів, та вони не здавалися. Ворог думав, летовище боронять тисячі бійців, а їх було менше сотні. Однак під час перемир’я, коли бойовикам дозволили виносити тіла вбитих, вони таємно замінували термінал, коли пролунав перший вибух, в кіборгів було лише 52 бійця, але вони не думали відступати перед значно переважаючим ворогом. Кілька днів тривали запеклі штурми терміналів. Хлопцям потрібна була підмога, закінчувалися набої. Під обломками замінованих стін стікали кров’ю поранені. І це було найважче — чути стогони побратимів, які вмирали на очах. Але командування не квапилося посилати підкріплення, а з’ясовувало в «паркетних» генералів, що робити в даній ситуації… Тоді Спартанець прийняв самостійне рішення, щоб врятувати поранених побратимів. Він сам був уражений у ногу (20 осколків потім витягли лікарі), але, перемагаючи біль, все ж звівся на ноги та вийшов до бойовиків, дивлячись в лице смерті й десятки націлених дул автоматів. І хоч більшість душогубів прагнули розправи над пораненими кіборгами, бо ті поклали чимало їхніх головорізів, особливо лютував один осетин, який вигукував: «Шчас будєм вас на кускі рєзат». Та сталося

22

Валентин СОБЧУК

неймовірне, командир «сепарів», дивлячись на закривавленого Спартанця, сказав: «Ви істєкаєтє кровью, у вас нєту баєприпасов, на што надєєтесь?..». Та не почувши відповіді, й можливо уявивши себе в такій ситуації, несподівано дав команду своїм, щоб з під завалів витягували поранених кіборгів… Тоді усіх відправили в полон. Анатолій Свирид разом з іншими бійцями був ув’язнений в підвалі Донецького СБУ. Його хотіли визволити двоє товаришів і дружина, однак їх також полонили. Слава Богу, все обійшлося щасливо — їх визволили. Хоча за за Спартанця бойовики просили 8 своїх військовополонених, та, коли поранили «фюрера» ДНР, Олександра Захарченка, було оголошено масовий обмін, Анатолій попав у загальне число звільнених…». Владислав не дочитав увесь текст, бо почув, як Орест скомандував загальний збір. Після того, як старенький «Форд» напакували необхідним провіантом і речами для пляжування, й всі були готові сісти на колеса, вибіг золотобровий цербер, так інколи Вільшаний ласкаво іронічно називав свого песика, не зовсім породистого ротвелера Роя, в якого над очима наче й справді були намальовані золотисті брівки. Рой дуже швидко всіх обнюхав, і хоч Єва стиснулася, як пружина, боячись, щоб він не тяпнув її за ляшку, та вона не викликала в нього зацікавлення, натомість він підбіг до Потапа й почав обнюхувати причинне місце, наче переконуючись, чи він самець.

— Він часом не відкусить мені «апельсини», — посміхнувся Потап з нотками страху в голосі.

— Нє баїсь, він так усіх перевіряє на крутизну яєць? — весело мовив Орест відкриваючи дверцята авто. Тим часом Рой почав обнюхувати колеса автомобіля й заглядати під нього, мов перевіряючи, чи не сховався там диверсант, привернувши ще більшу увагу гостей до нього. Єва помітила, що в песика не тільки «золоті брівки», а й «позолочена» мордочка й лапи, після чого він вже видавався їй не страшним, а симпатичним, особливо після слів Ореста, що «Рой — схожий на дельфіна».

— Це як?! — вихопилося в Потапа, він шо, любить їсти рибу чи купатися?

— Купатися полюбляє, а от коли щось дуже хоче, то свистить, як дельфін, ви самі в цьому переконаєтеся.

ВИБРАНІ ТВОРИ

23

За якусь мить старенький «Форд», гахнувши вихлопними газами так гучно, аж Єва перехрестилася й спитала: «чи він не зірветься?», виїхав за ворота.

— Не бійся, сонечко, це така якість горючого, не люблять американські машини такого «паліва», тепер обминатиму цю автозаправку десятою дорогою. За якусь мить Єва забула про свій острах, бо перед нею стелилися чепурненькі городики на відвойованій території лугу, по місцевому, «поймі», над якою височіла зелена стіна лісу з котрої виділялися мідними колонами сосни, вздовж котрої плинула тиха річка Ірпінь. Єва попрохала Ореста зупинитися, але він сказав: «ми ж їдемо до води » та повернув кермо до залізничного мосту, під яким був спеціальний проїзд.

— О, до міста дотягнутися рукою, — знову озвалася Єва, милуючись лугом, що був у розквіті, й з південного боку підходив до будинків приватного сектору. За хвилину другу Орест несподівано зупинився, попрохавши всіх вийти.

— Ось тут, по вулиці Центральній, 17 і була садиба Максима Тадейовича Рильського, більше 10 и років його життя пройшло в Ірпені. Деякий час він мешкав у Будинку творчості письменників, до речі, саме завдяки його старанням він і був відкритий в 1936 році. Пізніше поет переїхав ось в цей будинок перед вами, де проживав до 1951 року, після чого продав садибу письменнику Вадиму Собку. Рильський настільки любив Ірпінь, що навіть відмовився від запрошення Павла Тичини поїхати з ним на Кавказ, написавши, що йому в сосновому Ірпені, як в тихому затоні — легко дихається і пишеться…

— Але будиночок непоказний , — зауважив Потап, розглядаючи архітектуру хати з облущеними стінами, котрі світилися ребрами дранки.

— Зате скільки тут класиків збиралося, бачите, неспроста в цій хаті така простора веранда, хоча вона перебудована, саме на ній пройшло чимало поетичних вечорів за чаркою, нерідко під музичний супровід — Максим Тадейович чудово грав на роялі. Зараз такого будинку, де збиралися б так багато митців в Ірпені не знайти, хіба шо в краєзнавчому музеї, де теж звучить рояль, коли проходять вечори письменників, але немає вже Рильського, та й справжніх поетів в Ірпені сьогодні небагато.

24

Валентин СОБЧУК

— А який по твоєму має бути справжній поет? — поцікавилась Єва.

— Забув, хто сказав, але поет повинен любити не себе в поезії, а поезію в собі. В Ірпені, до речі, живе один зазнайкуватий віршник, який вважає, що в цьому місті є тільки один поет — він! З шкіри бідолаха вилазить, аби довести це своїми бездарними віршами, аж схуднув, як жердина від злості, що його не визнають класиком. Ех, де той час, коли Ірпінь процвітав від справжніх талантів. Ще в досовкову добу в нашому містечку побувало «несть числа» класиків української літератури, як от Панас Мирний, Леся Українка. Кажуть поетеса любила відпочивати коло 700 річного прадуба, що на Ново Оскольській.

— Але чому поетесу занесло в Ірпінь, адже в ці часи він не мав особливої привабливості? — поцікавилася Єва.

— Окрім зелених багатств місто з давніх часів прославилося цілющою водою кринички, що біля податкового університету. Її вода особливо помічна від недуг опорно рухового апарату, оскільки в Лесі Українки були ці проблеми, то вона приїхала до ірпінської кринички.

— Оресте, а чи збереглася криничка і прадуб? — запитала Єва.

— Слава Богу, криничка й прадуб вціліли до наших днів, хоча цю місцину звідусіль оточили новобудови — жах! А прадуб довелося обносити парканом, щоб не спиляли вуйки від забудовників, тепер він стоїть, мов у клітці…

— Я чула, що в Ірпені творили геніальні перекладачі.

— Так, Єво, справжні велетні цієї галузі — Дмитро Паламарчук і Григорій Кочур. Переклади Кочура охоплюють 26 століть, починаючи від давньогрецької поезії, вони не знали кордонів на трьох континентах: в Європі, Америці, Азії, це близько 30 и світових літератур!!! Я ніби зараз бачу в колись розкішному яблуневому саду Рильського: Володимира Сосюру, Андрія Малишка, Остапа Вишню, Юрія Яновського. Взагалі, всіх уявити не можливо: Максим Тадейович був великим хлібосолом, інколи додому приводив і незнайомих людей, а ще він не раз оплачував штрафи безквитковим пасажирам… Після цих слів усі уважно стали приглядатися до будинку Рильського, не підозрюючи найменшим здогадом, що через місяць його зітруть з лиця землі, а сталося це 21 липня 2015 року, в день коли не було землетрусу й жодного стихійного лиха. Влада не змогла його викупити, на його місці згодом збудують магазин, меркантильність знову переможе духовність. На жаль, на території магазину не

ВИБРАНІ ТВОРИ

25

знайшлося місця для пам’ятного знаку, що тут жив видатний поет, а такий знак мав бути неодмінно…

— Незадовго, в центрі міста, Орест зупинив автівку біля якогось чоловіка в камуфляжній панамі й жилетці.

— Привіт товариш Вовчик, тебе навіть страшно обійняти, ти знову одягнув «розгрузку» (жилет для боєприпасів) і вусики завів, як в Адольфика.

— Не бійся, там немає гранат, а такі вуса носив і герой УПА Коновалець, погано ти знаєш історію, друже, — посміхається Володимир. І Орест знову помітив, що з такою ж безтурботною усмішкою його товариш пішов на війну, причому двічі побував у самому пеклі — на передовій під Донецьким аеропортом.

— Але все таки, навіщо ти носиш «розгрузку»?

— Для своїх нехитрих зручностей — тут багато кишень, є де покласти мобілку й планшет, а ще махорку й пляшку пива.

— Махорку?

— Та ні, жартую, я ж палю «Столичні», о!.. з вами така симпатична пані, чого не представляєш?

— А ти представ її у ванній, хе хе... Але Єва сама подала руку для знайомства.

— Угу, — тільки й мовив Вовчик, якого Орест ще називав Ковбоєм, пояснивши, що він завжди, навіть взимку, носить капелюхи, мовляв, одні народилися в сорочці, а його друг — в капелюсі. З поваги до товариства Вовчик Ковбой його зняв, чемно з усіма привітався й подумав, що Єв у нього ще не було, хоча донжуан він був ще той: — То куди їдемо?

— На озера БКЗ, як там говориться в прислів’ї: «Кому в жизні не везе, той живе на БКЗ…».

— Зате там гарна природа, а які круті береги на озерах…— зауважив Вовчик Ковбой гостям Ірпеня, сідаючи до машини. І, дійсно, береги захоплювали дух — не береги, а кручі. Згодом в цьому переконалися Єва з Потапом, і вже вкотре Владислав, коли спускалися до води, дивуючись, що тут аж два озера, але в одному з них вода була зелена. Орест на якусь мить зупинився перед зеленою водоймою й показав рукою на північний берег:

26

Валентин СОБЧУК

— Взимку, друзі, на цьому березі неповторна картина, десь з висоти трьох чотирьох метрів, звисають велетенські крижані бороди, наче тут заморожують до наступних різдвяних свят Санта Клаусів.

— Як це? — здивувалася Єва, — вглядаючись у берег, на якому зеленіли ріденькі кущики й трава.

— О, в Ірпені див багато, але даний феномен пояснити просто, ці водойми виникли на місті колишніх кар’єрів, з яких брали глину для цегелень, тож десь підрізали джерела. Влітку не видно, як вони стікають додолу, а взимку перетворюються на крижані бороди.

— Гадаю, ми не купатимемося в зеленій воді? — стривожилася Єва.

— Ми можемо купатися в обох водоймах, а щодо другого озера, то в ньому зеленіє глина, а вода насправді — чиста, мов кришталь, — мовив Орест, коли всі зупинилися на невеликому піщаному схилі, що служив за пляжик, і на котрому було важко знайти затишне місце. Єва, вглядаючись в озеро, зауважила про себе, що воно якесь незвичайне, бо ще ніколи не бачила таких високих берегів, від чого плесо видавалося їй зачарованим «омутом», аж навіть згадався Гоголь. Та придивляючись уважніше й побачивши, що на ньому багато рибальських мостиків, а ще відчувши запах акації, заспокоїлася, але не надовго, бо Орест запропонував пройтися по кручі.

— Краще б сіли в тіньочку отут, під акаціями, — заперечила вона.

— Сонечко, там акацій і простору значно більше, а ще можна купатися одразу в двох озерах…

— Там справді дуже гарно, Ви такого ще не бачили, — озвався Вовчик Ковбой. — підбадьоривши Єву своєю чарівною посмішкою. А круча й справді була живописною, особливої неповторності надавали акації, що так духмяніли, аж повітря здавалося солодким, як мед.

— Все таки не має кращого цвіту, як акацієвий, — захоплювалася Єва зірвавши білосніжне гроно й кусаючи пелюстки, — ах, які солодкі, мов у дитинстві, шкода, я не бджола…

— Тоді акацієвий мед ще б здорожчав, коли його збирали б такі чарівні панянки. — посміхнувся Орест… Згодом всі йшли стежкою по кручі, що розділяла два озера, між акаціями та молодими берізками, схожими на свічки.

— Я ще ніколи не бачив, щоб так близько було два озера, — захоплено мовив Потап.

ВИБРАНІ ТВОРИ

27

— Ці два озера так близько одне від одного, наче два ока, — замилувалася Єва, — але ж і круто тут!!! — спинилася вона перед вузькою стежкою на самому гребені кручі, затамувавши подих, відчуваючи на мить, як ростуть крила захоплення, — хлопці, а ви не боїтеся, як приймете на грудь, заорати тут носом.

— Пусте, — озвався Вовчик Ковбой, — й не такі стежки проходив, навіть поля, всіяні мінами в зоні АТО. Минувши кручу й ступивши на стежку, котра наче була до неї прив’язана, всі опинилися між двох пологих берегів озер, на яких буяв розкішний акацієвий гай.

— Немовби рай квітує…— мовила Єва — То шо, будемо розкладатися, чи одразу купатися? — запитав Орест, коли поклали сумки під берегом зеленого озера, що не дуже сподобалося Єві, хоча тут було затишно й духмяніла акація.

— Я спочатку буду купатися, тільки не в цьому озері, Влад, підеш зі мною? Від такої несподіваної пропозиції Владислав аж зашарівся, але Потап, почісуючи кучеряві зарості на широких грудях, з байдужим виразом обличчя дістав пляшку пива й пішов до води, мовивши: — О, зараз занурюсь по шию й питиму пивасик, лєпота… Владислав не відповівши на Євину пропозицію змусив її надути такі милі губки, схожі своїми обрисами до крил чайки на горизонті, й повторити пропозицію: — То йдемо, чи як?

— Гаразд, я знаю тут одне гарне місце для купання… Орест і Вовчик Ковбой, роздягаючись, подумали: краще б Єва запропонувала піти з нею купатися їм, а ліпше — в райські кущі…

— Ух ти, справді гарненьке місце, а не та зелена вода, зраділа Єва, стаючи на рибальський мостик поміж густого очерету. Он, і купави світяться, мов на карнавалі, й вона пірнула в воду. Владислав здивувався, що Єва так добре плаває, тож пригадуючи свої ще університетські навички, коли ходив у басейн, пірнув, щучкою, а тоді поплив у стилі батерфляй, та зрозумівши що Єву так не наздогнати, почав плисти з зануренням, видихаючи в воду. А Єва віддалялася все далі й далі, наче русалка, заманюючи Владислава на середину озера. Але несподівано вона зупинилася, й коли він підплив до неї, то сміючись схопила його за голову й почала «топити».

28

Валентин СОБЧУК

— Ага, попався!!! — весело вигукувала…

— Владислав радіючі такій нагоді, обіймав Єву за талію і теж занурював в воду, відчуваючи солодкий стукіт серця й несамовите бушування крові. Невідомо, чим би закінчилися їхні ігри, як би вони не почули голос Ореста.

— Агов, дельфін і русалка, накрита скатерть самобранка, дуйте на берег…

— А ви таки вижили й не позеленіли, — пожартувала Єва, коли вони прийшли на берег зеленого озера, де смачно пахло димком.

— А Ви, Єво, даремно зневажаєте цю водойму, ми в ній купаємось з товаришем Вовчиком до перших заморозків. Щось в цій воді є, я б сказав, це мікс цілющої сили глини й води, адже неспроста сказано, що першу людину, Адама, виліпили з глини. Так шо вам, Єво, неодмінно треба тут скупатися. А ще тут стільки м’яти на берегах! — і Орест вручив Єві невеличкий букетик з м’яти.

— О дякую, пане Оресте, — і Єва вдихнувши приємний аромат, від якого повіяло терпким холодком, ввіткнула його в купальник поміж персів, вдоволено вловивши на собі захоплені погляди всіх чоловіків, але найбільш жаданим їй був погляд Владислава. Від чого в нього знову застукотіло серце, й він подумав: «Чому вона так поглядає, може, це просто жіночі хитрощі, щоб змусити Потапа ревнувати?..» Потап же в даній ситуації виявляв повну байдужість, його, здавалося, більше цікавило багаття, ніж Єва, на якому мали смажитися шашлики, тож він з завзятістю первісної людини ламав гілки, й Владислав, дивлячись на його густу рослинність на грудях і навіть спині, подумав, мабуть, неспроста, коли Потап вчителював, його діти прозивали Кінг Конгом, бо інколи в його характері проскакувала якась «первобитність», але разом із тим — щось богатирське й зухвале.

— Слухай, Потапе, а з чого складається твоя «кумерція»? — несподівано запитав Орест.

— Крамарюю потрохи, маю кілька яток у Києві. На вчительську зарплату, тоді в дев’яностих, вижити було не можливо, та й зараз — теж. Але я не шкодую, що зайнявся комерцією, торгівля в усі віки була найпотрібнішою галуззю. І якщо війни спустошували та руйнували міста, торгівля їх рятувала. Взяти хоча б сирійський Дамаск, місто не

ВИБРАНІ ТВОРИ

29

знало руйнувань — цілих сім тисячоліть!!! і до наших днів зберегло свою самобутність!..

— О, тоді обов’язково сьогодні познайомимося з нашим ірпінським негоціантом Адамом, та й вашій подрузі буде цікаво, бо як же Єві не не познайомитися з Адамом. Він тримає ятку на міському ринкові. Вона в нього, мов корабель, набитий всякою всячиною — чого там тільки не знайдеш: і запчастини для унітазу, посуд й електроприлади, гумові прокладки для крана — словом, магазин «Тисяча дрібниць». Що цікаво, Адам свого часу плавав на кораблі, й наче з усього світу навіз всякої всячини. Відчуваючи, що Потап після цих слів може заглибитися в свою улюблену торгівельну тему, Єва звернулася до Ковбоя: — Пане Володимире, розкажіть, як там було на війні?.. Владислав також хотів про це запитати, та все не наважувався, йому так і уявлялася картина з новин, як молодий танкіст від попадання снарядом у його машину, втративши всі прилади наведення на ціль, кинувся на ворога всліпу й врятував бойових побратимів від вірної смерті. Владислав подумки запитував себе: «чи здатний на такий подвиг?», а ще його постійно мучило сумління, що не пішов на фронт, бо через давню армійську травму хребта боявся, що не зможе витримати фронтових навантажень. У наступну мить його думки перервав Орест.

— Да, ми тут сидимо на березі озера, а хлопці в окопах боронять наш спокій і відбивають атаки ненависного ворога.

— У тому то й справа, що частина суспільства, особливо кабінетні пацюки навіть не помічають, що за них, там, на фронті, гинуть хлопці, а пацюки ще з більшою завзятістю риють ходи до власного зиску. — озвався Володимир, викидаючи цигарку, — Шо ж вам розповісти про війну?

— Тебе ж навіть по п’ятому у каналові показували, а ти скромнічаєш. — підбадьорив свого друга Орест. Взагалі то, про нього можна написати книгу, його батьки за любов до України були засуджені до таборів, в холодній Інті й народився Володя. В Ірпені, в його обійсті, проходили всі зібрання активістів перших демократичних партій міста.

— Та досить з мене робити героя. Ви питали про війну, то слухайте — пішов на фронт, як і тисячі побратимів — прямо з Майдану, витримав двотижневий вишкіл, нас там добряче ганяли, не дивлячись

30

Валентин СОБЧУК

на вік, і хоч в мене було багато болячок, коліно ледь згиналося, там, на передовій, у Тоненькому, поблизу Пісок, я значно поздоровшав.

— А я думаю чого ти такий схожий на Ковбоя, — посміхнувся Орест.

— Справді, війна мене оздоровила, мабуть, організм мобілізувавшись на небезпеку, вигнав з мене всі хворячки.

— Пане Володимире, а чи не було страшно?

— Тільки хто там не був, Єво, можуть сказати, шо — ні, а я ж служив у батальйоні ОУН і починали ми воювати з однією рушницею, а зброю добували в ворога. Якийсь час здавалося, що нас послали в саме пекло біля Донецького аеропорту на заклання, щоб розправитися з духом Майдану, але ми вижили, наших двохсотих можна порахувати на пальцях, завдячуючи толковому комбатові Миколі Коханівському, який за фахом — вчитель історії, але в нього могли б повчитися багато генералів. На передовій, друзі, гартувався і продовжує гартуватися український дух. Там справжні патріоти України, на відміну від пристосуванців системи й споживачів, які навіть після Революції Гідності не думають не лише змінюватися, а навпаки, посилили свої апетити. У нас там були зовсім інші цінності, і найбільше шкодую, що дух побратимства можливий лише там, на фронті. А тут система чавить найкращі людські поривання — в пошуках хліба насущного людей змушують ставати рабами, особливо в час, коли балом править чорний капітал.

— А чи доводилося Вам вбивати? — І Єва аж стала на свої стрункі ніжки.

— Стріляти доводилося не раз, а от чи вбив кого — не відаю. Один раз і сам відчув подих смерті, коли поруч розірвався снаряд, пролетівши кілька метрів, все ж не отримав ушкоджень, а тільки контузію. Сам ангел хранитель заступився за мене. Мабуть, неспроста я народився у День святого Миколая.

— Володь, але ж ти не був особливо набожним. — посміхнувся Орест.

— На передовій людей невіруючих не зустрічав. Там для кожного з нас особливою цінністю була спільна молитва ввечері — за себе, і за Україну.

— А ти якось розповідав, що навчився не кланятися під снарядами під час обстрілів…

ВИБРАНІ ТВОРИ

31

— Можна сказати потоваришував зі страхом, і вночі коли починався обстріл, не біг стрімголов до бліндажа, бо знав, що стріляють з далекої відстані, й від сліпого попадання снаряда не врятує й укриття. З часом звикаєш до обстрілів. Накопичується досвід. Хоч не маю музичного слуху, проте навчився визначати по звуку вид зброї, з якої ведуть обстріл, її калібр, і навіть з точністю, до десятка метрів, місце, куди впаде снаряд, коли він ще свистить у повітрі. Причому, снаряд, який влучить прямим попаданням — не чути. Пряме попадання вважається в радіусі 10 метрів. Тоді тільки диво допоможе вижити, якщо не розірве тебе на шматки. А ще виручали брати наші менші, до нас прибилася велика армія котів, які не можуть жити без людської уваги, а вони, добре відчувають безпечні місця, я завжди приглядався до їхньої поведінки, якщо вони починають тривожитися й мететися з міся на місце — треба тікати, буде обстріл… Також до нас прийшло багато бездомних собак, які не розуміли, чому люди зліші за них. Був у нас навіть красень ротвелер, 80 и кілограмовий собацюра, до якого в мирному житті навіть страшно наблизитися, а на фронті він сам прийшов, я назвав його Мордаєм, бо дуже великий мав писок. Але це був вже інший, не злий, а добрий пес, до речі, ця порода була виведена для пошуку рабів втікачів.

— А як було з харчуванням та іншими благами цивілізації, наприклад, чи працював мобільний зв’язок? — поцікавився Владислав.

— Ви ж знаєте, як було спочатку, хлопці воювали навіть в гумових шльопанцях і футболках, не вистачало ні хліба, ні води. Дякуючи волонтерам, — вистояли. У цьому сенсі велика подяка патріотам, які чим могли підтримували наших захисників.

— А шо, крім окопу, було ше до ваших послуг? — поцікавився Орест.

— Мали світло від генератора, інколи дивилися телевізор. Але він ловив в основному сепарські канали. Мобільний зв'язок працював тільки в мережі МТС, ще в мене був комп’ютер, але його розтрощило під час обстрілу, супутникова тарілка також стала жертвою снаряду.

— А на якій мові розмовляли в батальйоні ОУН?

— Здебільшого, Потапе, російською, в батальйоні ОУН мовних проблем не існувало. Окрім цього, в нашому підрозділі воювало чимало письменників і журналістів. Але були люди й з важким минулим

32

Валентин СОБЧУК

і судимостями, та саме тут вони змогли виявити своє друге я, бо наша система в мирному житті часто несправедливо карає своїх громадян. І хотілося, шоб ми зуміли захистити на цій війні не тільки наші кордони, а нові громадянські цінності. До речі, в нашому батальйоні ОУН було багато росіян, наприклад, молодий боєць з позивним Ленін вивчив всього два українських слова, зокрема: «Ще раз», але він вимовляв їх з такою гордістю… Взагалі, про цього хлопця можна розповісти чимало. Він, ще на Майдані, зустрів своє кохання, і дівчина, шоб бути з ним, перевдягнулася в камуфляж, видаючи себе за бійця, пробралася на фронт. Ми їх називали Ленін і Мальвіна, хоча нічого схожого з вождем диктатури пролетаріату в хлопця не було. Просто на фронті інколи присвоюють чудернацькі позивні, це пішло ше від козаків. Думаю, вже багато розповів про себе, а тепер давайте пом’янемо тих, хто не вернувся до нас. Першими, наскільки знаю, полягли Олександр Давидчук і Микола Личак, вони повезли на фронт гуманітарку й залишилися воювати з побратимами. Личак, пройшов Афган і мав військовий досвід, тож не втримався, щоб не допомогти айдарівцям, та під час розвідки обоє потрапили під мінометний обстріл, який обірвав їхні життя, серце капітана Шкарівського зупинила снайперська куля, Ільгар Багіров, який вловивши момент, заволодів в чужинським танком і повернув його проти ворогів, тим самим врятувавши багатьох побратимів, не хотів здаватися, коли натрапив на засідку, й підірвав себе гранатою .

— Оресте, хто ше вернувся з передової, бо, як був на фронті, то може когось з полеглих героїв Ірпеня не згадав...

— Їх вже дванадцять, як апостолів, я імена ці, друже, як їхні подвиги, вивчив на пам'ять — як хочеться, щоб кожен житель нашого краю про них памятав і дорожив кожною хвилиною свого життя, й не марнував його на пусті устремління. Путлерівська куля зупинила серце легендарного комбата «Київської Русі», Батю, (Олександра Гуменюка), Ігоря Горбенка, Владислава Стрюкова, Олександра Старова, В’ячеслава Кірічека, Олександра Єрощенка, Максима Ридзанича, Володимира Ринкуна. Хтось з них не долюбив, хтось не потішив батьків онуками, комусь не було й тридцяти, а комусь за п’ятдесят, багато хто з них пішли на фронт добровольцями… Після цих слів Владові згадалися слова пісні:

ВИБРАНІ ТВОРИ

33

Герої не вмирають, Вони є поміж нас, вони Нас захищають, Коли приходить час. Герої не вмирають, Вони завжди живуть, У себе я питаю: Чому так рано йдуть? Наче продовжуючи слова пісні, Орест несподівано мовив: — Герої не вмирають — вмирають вороги…

— Ах, яка це страшна війна: одні шикують — інші воюють, і в час тотальної інформації, освіченості й інтернету — таке середньовіччя, й від кого доводиться боронитися? від нашого, так званого, старшого брата, дійсно, виходить, як в цій пісні: «нікагда ми нє билі братьямі — нє па родінє на па матєрі»…

— Да, Єво, — хто б міг подумати, що в 21 столітті може статися така страшна й прихована війна, війна без погонів і в балаклавах, закамуфльована під братовбивство, коли від смертоносного металу й вогнів «градів здригаються житлові квартали Донбасу! І яким нелюдом треба бути Путлєру, щоб від матерів приховувати смерть їхніх синів і їхніми руками загрібати жар…— зауважив Орест, а після паузи додав, — Але російські матері мали б не пускати своїх дітей на цю страшну війну, адже їхніх синів чекають похорони без правди, що загинули в бою…

— Салдат ідьот в бой, штоби стать травой, — ось як у них виходить, додав Ковбой. Дорогою додому Орест запропонував відвідати свого старого друга, Адама, мовляв, от він здивується, «адже в його базарному вігвамі, ще ніколи не було Єви», котрій ця пропозиція сподобалася, бо вона, як художниця, любила знайомитися з новими людьми й вдивлятися в їхні обличчя, щоб знайти неповторні риси для своїх картин і вражень, або ж просто контактів, бо якось, на ринку, вони й познайомилися з Потапом . Владиславові ж хотілося швидше додому, він на рівні підсвідомості почав ревнувати Єву до Адама, але подумки себе втішав: «А, може, цей Адам рябий…». Але Адам, хоча й був не красень, «але симпатичний чолов’яга», зауважила про себе Єва, вдивляючись в його

34

Валентин СОБЧУК

обличчя й думаючи, якого героя з нього можна було б змалювати. За кілька хвилин, коли Адам почав всіх розміщувати у своїй «кибитці», так він називав ятку, набиту всіляким господарським мотлохом, Єва задоволено спіймала себе на думці, що з нього можна було б намалювати капітана дальнього плавання, коли б одягнути на голову морський кашкет і дати в зуби люльку. Адам же і справді мав справу із флотом, бо, як сказав про себе, був «калюжником», себто ходив на суднах не морем, а по річках. Та найбільше всіх здивувало, особливо Владислава, що він більше десяти разів відвідував на Афон.

— Адам в нас такий козак, інколи сердиться ні з сього ні з того, але гнів у нього незлий, а схожий на хмарку, що закриває сонце. Та коли він психує, це навіть мене потішає, бо не можу згадати більше таких людей, котрі виходять з себе не від злості, а від недолугості інших. А буває покрутить його «флейта позвоночнік», що з машини не може вилізти, а за якийсь тиждень два — вже повіз паломників, на Афон чи Абхазію, й сам за кермом, шо тут скажеш, Колумб!..

— На Афон?!. я б теж поїхала…

— Єво, туди не пускають жінок, — озвався Орест, — мабуть, це єдине місце на Землі, де чоловіки живуть без жінок…

— Зовсім без жінок? — здивувався Потап.

— Так, мій друже, адже всі монастирі, а їх там понад два десятки, — чоловічі, розкажи Адаме, як тобі булося без жінок?

— Оресте, годі вже про мене, — невдоволено скривився Адам, — й гучним голосом, таким можна було б шикувати полки, запросив всіх до розкладного столика, на якому Єву порадували копчені судаки. Але ще до першого тосту Владислав не втримався, щоб не висловити своє здивування: — Адаме, от скажи, як ти розбираєшся в цьому крамі, якого тут хтозна скільки — від сантехнічного дріб’язку, до вішалок для одягу. Невже ти знаєш лік усім товарам? а як вгадати, що все це колись придбають і ти не влетиш на копійку?

— Кожен товар має свого покупця, для цього потрібен час, звичайно, без ризику не обійтися, — повчально сказав Потап, — чи не так, Адаме?

— Авжеж, хоч я тримаю курс на тисячу дрібниць, через що назвав так свій бізнес, хотів би сказати інше — насправді людині потрібно не багато. Це добре розумієш, як вирушаєш в дорогу, коли все вміщається

ВИБРАНІ ТВОРИ

35

в одній сумці — й всього тобі вдосталь. Та коли повертаєшся додому — завжди чогось не вистачає, людина, все таки, є рабом речей, мабуть, на цьому й тримається мій базарний магаз «Тисяча дрібниць». Ну давайте піднімемо чарки… Після другого тосту між Потапом і Адамом закипіла така гаряча розмова про комерцію, що Орест попрохав ввімкнути вентилятора, а Владислава послав за холодним квасом. Тому не дуже хотілося покидати товариство в даний момент, йому було цікаво слухати розмову двох торговців, під час якої він хотів вивідати таємницю комерції, думаючи, може, й собі зайнятися нею. Адже он скільки людей стоять на базарі, і не тільки тут, а й в тунелях, і навіть на асфальті чимось торгують, маючи постійний дохід, а не так, як він, завжди змушений чекати милості від редактора чи спонсора. Владислав в цей момент не міг збагнути — кожній людині призначено певну місію, що друковане Слово, не товар, хоча останнім часом Слово все більше перетворюють на товар бариги від політики.

4 Ця ніч видалася дивовижною і несподіваною. Владислав знову був на озері, тільки вже на його високому березі. Місяць світив яскраво, мов сонце, й вони з Євою довго шукали місце, де б ніхто їх не побачив. Знову духмяніли акації, аж паморочилося в голові, знову гула кров, коли до нього пригорнулася Єва, коли, як сполохана пташка, билося її серце під його долонею. Та коли їхні уста поєдналися, й нектар поцілунків заповнив усе єство солодким трепетом, Владислав прокинувся. Сонце вже заглядало в шибку, він вийшов на балкончик, здивувавшись, що на небі ще стояв місяченько, наче з його сну, аж Владислав на мить подумав: «а що, коли це був не сон?». Адже цієї ночі вони з Євою залишилися в будинку самі: Орест вже більше тижня перебував у Карпатах, Потап ще звечора поїхав у своїх справах до Києва. І він почав пригадувати вчорашній вечір, як допізна сиділи з Євою в альтанці й пили чай на травах, думаючи, може, й справді це був чарівний трунок, як сказав про нього Орест. Але чим далі Влад згадував подробиці, тим більше переконувався, що вечір був не дуже романтичним, що вони з Євою здебільшого сперечалися про мистецтво і навіть про кількість муз на Парнасі, й ледь не посварилися, коли

36

Валентин СОБЧУК

Владислав сказав, що художникам у цьому світі живеться легше ніж поетам, бо картину завжди можна продати, тоді як поетові про це годі мріяти, бо слово немає ціни, його не повісиш на стіну, як картину. Єву ці слова обурили, вона відразу зауважила, що багато великих художників жили в бідності. Мовляв, Ван Гог за життя продав лише одну картину, що люди довгий час не звертали уваги на його наповнені світлом імпресіонізму полотна, навіть на сонячні соняшники, що тільки через століття по смерті, а прожив він всього 37 років, наклавши на себе руки від бідності, самотності й нерозуміння, за картину «Лікар Гаше» заплатили 82 мільйонів доларів!.. І хоча сьогодні за його картини дають мільйони, але за життя не знайшлося жодної людини, котра б підтримала великого художника. Чим більше Владислав згадував минулий вечір, сповнений дискусіями, тим більше не розумів чому йому наснився такий солодкий сон. З цими роздумами тихо вийшов надвір, щоб не розбудити Єву. Але вона вже не спала, а мов чекала його в саду, мило посміхаючись своїми чарівними устами, схожими до крил чайки на горизонті, а ще біля неї був «золотобровий» Рой, який побачивши Владислава засвистів дельфіном, аж Єва посміхнулася, й замість привітання спитала: — Скажи, як це в нього виходить?.. і чому він свистить, коли побачить тільки тебе?

— Він, як артист свистить тому, хто його годує, а як це в нього виходить?.. Може, він проковтнув свисток?

— Ну ти загнув! ..

— Як спалося?

— О, чудово, й в усміхнених очах Єви зблиснули небесні зірки з того дивовижного сну. Владислав на мить розгубився, вона ніби знала про його сон — «а, може, все відбулося насправді?». І він згадав, що в дитинстві був лунатиком: «а що, як і Єва також?».

— Дякую, спалося солодко…— посміхнувся Владислав, чекаючи від Єви почути слова про той високий берег на озері, такий високий — аж завмирало серце, коли він торкався до неї й боявся, щоб вони не полетіли з того берега в солодку безодню, що духмяніла акаціями, але вона натомість повернула до нього свій мольберт. Малюнок Владислава дуже здимвував.

— Як мило!.. ти малюєш кропиву?!

ВИБРАНІ ТВОРИ

37

— Орестові на згадку, мене дуже вразила його розповідь про неї, тепер він завжди, навіть взимку, матиме кропиву нев’янучою. Бачиш, це не просто кропива — а своєрідна фортечна стіна, а ще, як казав Орест, оберіг від злих духів.

— Да, оригінально, це не якийсь там « Сосновий лєс », а фортечна стіна з кропиви — і, дійсно, вона на неї схожа, тільки відважні пройдуть крізь стіну кропиви…

— Е, це ще не все, в мене є задум намалювати кропиву в купальську ніч, через яку стрибають, як через вогонь очищення… Після цих слів Владислав зрозумів, чому йому так подобається Єва. Вона теж була поетом — Єва також зрозуміла чим її приваблює Влад, він мав те, чого не було в Потапа… Коли вони знову, як увечері, сиділи в альтанці й насолоджувалися терпкуватим смаком кави Владиславові несподівано згадалися любовні муки Бориса Пастернака. Великий поет приїхав до Ірпеня в червні, було це в 1930 році, на запрошення свого друга, відомого піаніста Генріха Нейгауза, який хоч і був москвичем, але вже давно з родиною облюбував Ірпінь для літнього відпочинку, бо відвідував його, коли свого часу мешкав у Києві. Якби він знав, що ця поїздка зруйнує його родину, і хто зруйнує? друг! — він би ніколи не запросив його досебе на літо. Їдучи до Ірпеня, Генріх отримав недобрий знак, коли переїжджали річку, у воду впало піаніно Нейгауза, щоправда його зуміли витягнути й налаштувати, і хоч в Ірпені він не втратив піаніно, але дружину прогавив.

— Влад, я відчуваю ти літаєш десь далеко, давай приземляйся…

— Ти знаєш, Єво, в Ірпені ще й досі зберігся будинок, де одного літа жив Пастернак.

— Чудово, він, мабуть, десь неподалік.

— Ні, далеченько, по той бік залізниці.

— А ти був там?

— Звичайно, він в нагорному районі міста, вулиці Пушкінська, 47. Відразу скажу, будинок цей, незважаючи, що там жив великий геній, досить скромний.

— Слухай, а чим Пастернак прославився в Ірпені?

— Тут він почав писати роман свого життя, «Доктор Живаго», відзначений Нобелівською премією, а ще в Ірпені він шалено

38

Валентин СОБЧУК

закохався, — і після цих слів Владислав аж зашарівся, поглянувши на Єву, яка поправивши золотисту хвильку волосся, загадково посміхалась, аж на личку проступили чарівні ямочки, запитала: — І в кого він закохався?.. невже тут, такі гарні дівчата? так от чого ти любиш Ірпінь!

— Та ні, кохана Пастернака була не з місцевих. Не відомо від чого втратив голову Борис Леонідович: від ірпінського повітря, чи волі, бо вирвався, як він писав, з під кабали сталінської Москви. А, можливо, дав волю почуттям, бо відпочивав без дружини, французької художниці Євгенії Лур’є, яка переймалася живописом більше, як ним і родиною. Якби там не було, але він, як у юності, втюрився в дружину друга, Зінаїду Нейгауз.

— Оце так! — засміялася Єва, — бачиш, навіть в похмурих тридцятих роках було місце справжнім пристрастям, а любов — сильнішою за чоловічу дружбу.

— О, не кажи, Борису Леонідовичу з цим жилося нелегко — він мучився зі своїми почуттями все літо, проведене в Ірпені. І тільки на пероні вокзалу, коли від’їжджали до Москви, наважився освідчитися Зінаїді.

— І шо? Вона відповіла йому: «так».

— Е ні, — взяла довгу паузу, і навіть після того, як Пастернак розлучився зі своєю дружиною, не квапилися з взаємністю, а виїхала з Москви до Києва, щоб розібратися в своїх почуттях. До речі, саме в Києві вона познайомилася з Нейгаузом.

— І скільки ж часу вона розбиралася?

— Десь близько року Пастернак частенько навідував її в Києві — й нарешті добився її руки .

— Яка романтика, не те що зараз, тільки познайомилися — й відразу в постіль… Після цих слів Владиславові стало соромно за свій сон, в якому він цілував Єву, але вона не помічала його зніченості, а продовжувала далі.

— Бачиш, хоч і геній, а скільки часу мучився і страждав, не те що нинішні чолов’яги, які за гроші марять купити все і вся — їм навіть не втямки, що справжню любов не купити ні за які бабулєти. Мовлене Євою, здивувало Владислава. Адже бойфренд Єви, Потап був саме з тих, кого вона критикувала. До цих слів він думав, що Єва також з любителів солодкої «гречки»?». Та після її міркувань,

ВИБРАНІ ТВОРИ

39

засумнівався, хоча в наступну мить, вона загадково йому підморгнула, і Влад знову розгубився не знаючи що думати.

— Слухай, а а шо як поїхати до будинку Пастернака, Потап телефонував, що може й сьогодні залишиться в Києві.

— Давай, — зрадів Владислав.

— Але тільки по обіді, гаразд?..

— Добре, я зараз — на річку, ти зі мною?

— Я прийду пізніше, трохи приберуся в кімнаті…

5 Владислав йшов вулицею Михайла Стельмаха, праворуч котрої знаходився письменницький Парнас, як колись називали Будинок творчості письменників. Тепер він виглядав занедбаним парком з похиленим і дірявим парканом, біля котрого височіли розлогі вільхи, Владислав знав, що їх деревина особливо цінна для меблевої промисловості, бо своєю структурою схожа на червоне дерево. А ще вільхи росли тут біля вікон десятиповерхових будинків, деякі вищі за них, а інші намагалися дотягнутися до цієї висоти, щоб і собі знайти гідне місце під сонцем. Природа наче протестувала проти інтенсивної забудови міста, натякаючи, що й для неї тут має залишитися місце, бо коли люди нищать її, то вбивають майбутнє своїх дітей… Йдучи тротуаром по вулиці Стельмаха, Владиславові несподівано пригадалися вивчені ще в школі рядки з роману «Чотири броди»: «За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць і коло козацької могили, як повір’я, висікається старий вітряк…». Наразі вітряком йому видалася стара «вертушка» на прохідній, яка жалібно скрипнула, коли він торкнувся її рукою, наче то був голос жалю за письменниками, які вже ніколи сюди не повернуться. Ех, як багато могла б розповісти ця письменницька прохідна, бо скільки класиків переступали її поріг… «Та хоч вулиця названа на честь Михайла Стельмаха, але дача його знаходилася в кінці вулиці Северинівської, на якій ще й досі вцілів його будинок, треба туди завітати», — подумав Владислав, зупиняючись біля четвертого корпусу котеджу з двома колонами на вході й балконами на першому й другому поверхах. Особливо його дивували балкони на першому приземистому поверсі, котрі наче мали підвищувати

40

Валентин СОБЧУК

письменників над буднями. Зараз будинок виглядав порожнім, а не як тоді, коли він зупинився в ньому, провівши свій перший день в Ірпені. Які почуття охоплювали його тоді! Здавалося, що всі музи Парнасу супроводжували Владислава, коли переступив поріг письменницького корпусу, де його зустрів сам Тарас Шевченко в рамках портрету, на якому поетова краватка поривалася за вітром крилом його дум. Пригадувалося, як відкрив свою кімнату й здивувався, що вона була просторою — вміщалося ліжко й диван, письменницький стіл, а ще в кімнаті знаходився закуток для туалету й умивальника — але в письменницьких апартаментах не було місця для кухні й душу, зате у всіх кімнатах окрім ліжок стояли ще й дивани для муз. Владислав сів на лавочку поруч письменницького котеджу, вдивляючись в балкон другого поверху, в намаганні уявити на ньому Павла Загребельного, бо після пожежі першого корпусу, він тут жив і творив у 8 й кімнаті. Це було особливим місцем для Владислава, бо поруч з цією кімнатою поселився і він, коли вперше приїхав до Ірпеня. У наступну мить погляд Владислава причарували високі ялини, які вабили до себе розімлілим духом хвої. Він знав, що багато з них посадили письменники. «От би знати, де чия ялина, але кому до цього діло, — в наступну мить подумав він, — коли на жодному з письменницьких корпусів немає меморіальних табличок, і тільки з тих чи інших розповідей чи спогадів доводиться взнавати, де творили митці свої шедеври, а сюди могли б приїжджати екскурсанти, але меркантильність буття зовсім байдужа до славного минулого літературного Парнасу України. Сьогодні мало хто замислюється», — розмірковував Владислав, чому Ірпінь так любили митці, і не тільки письменники, а й корифеї театру, як от Панас Саксаганський та Марія Заньковецька, важко згадати всіх сценаристів і кінорежисерів. Хоча спочатку Олександр Довженко, коли відвідав Будинок творчості, висловив невдоволення, мовляв, нам би високий берег і широту Дніпра, а тут — тиха річка і дача коханки якогось капіталіста. Але згодом Ірпінь і йому припав до вподоби… Владислав завернув у гущавину парку, що пахнув молодим літом, яке набирало сили в кожній билинці й листочку, а найбільше торжествували хвойні дерева, які випускали в повітря гоструватий фіміам живиці. Можливо, й тоді стояло таке саме літо, і десь ось під цими деревами вечорами тріщало іскрами багаття, й Павло Григорович

ВИБРАНІ ТВОРИ

41

Тичина пригощав усіх юшкою, звареною на вогні, яку він любив готувати із рибки, котру ловили письменниками в річці Ірпінь. А ще згадують, як поет після смачної трапези любив погратися в індіанців, і найвище за всіх стрибав через вогонь. Мало хто міг би позмагатися з ним і в кількості анекдотів, особливо про чумаків і запорожців. І Владислав вкотре намагався згадати хоча б один анекдот про чумака чи козака, але не зміг. Натомість пригадався веселий рядок з вірша про поета: «На майдані, коло бані, спить Тичина в чемодані…». Несподівано в уяві залунали мелодії народних пісень, і чомусь найгучніше «Чорноморець, матінко, чорноморець, вивів мене босую на морозець…», наче її співав сам Павло Григорович, бо за свідченням сучасників він знав дуже багато пісень й завжди закликав до співу біля вечірнього багаття своїх колег. «Як шкода, що зараз — час безголосся, або ж співають після того, як добре заллють очі», — скрушно подумав Владислав, повертаючи на центральну алею, міркуючи, де письменники грали в волейбол, яким так захоплювався автор «Пісні про рушник» Андрій Малишко та неповторний лірик Володимир Сосюра. Але їх часто розводили по різних командах, бо моторний Андрій Малишко часто сперечався з розважливим Сосюрою, що він ґавивить мячі. Андрій Самійлович був заводієм не тільки волейбольних баталій, а двигуном чи не всіх веселих кампаній письменницького дозвілля. Мабуть, це було в характері Малишків, адже його старший брат, Петро, мав ще неспокійнішу вдачу, його навіть називали українським Робін Гудом, бо він аж до 1928 року чистив «закрома» комуністів і совкових чиновників. Владислав йшов центральною алеєю на гору, звідки й починався літературний Парнас, та несподівано зупинився. Йому уявилося, що поруч з ним іде Олесь Гончар, за книгами котрого він написав на п’ятірку вступний твір до інституту. Казали, коли Олесь Терентійович приїжджав сюди, то спілкувався мало, бо увесь час присвячував творчості, тож Владиславові подумалося, що Олесь Гончар хотів йому розповісти про те, про що не встиг написати, або ж спитати: «скільки зараз письменників живе в Будинку творчості?». Це питання несподівано спонукало до думки: «Аа що як в Будинку творчості немає жодного письменника…», і йому забажалося завести знайомство хоча б з кимось із них, а краще з поетесами, і ліпшого місця, як на пляжі, не вигадав, тож прискорив крок, та вийшовши по

42

Валентин СОБЧУК

східцях на гору, знову зупинився біля двоповерхового корпусу, де була письменницька їдальня, більярдна зала, кінотеатр. Але ця будівля не привернула його увагу, а дерев’яна альтанка напроти, в якій він ніби побачив Григора Тютюнника. Владислав дивувався, що сьогодні в нього був якийсь особливий ранок: його уяву ще ніколи так не турбували письменники, котрі пішли у вічність. Він мов побачив Григора Тютюнника, як живого, — чорною хвилею на чоло спадав густий чуб. Здавалося, видатний новеліст журився, що не всі твори може опублікувати, а про деякі з них навіть небезпечно говорити. І Владиславові згадалася його новела «Медаль», сюжет котрої, як і більшість творів Григора Тютюнника, ламав стереотипи соцреалізму. Сюжет цієї новели був настільки вражаючим, що його боялися зберігати — текст ризикнув відзняти на мікроплівку фотограф з Лубен Володимир Білоус — так новела «Медаль» уціліла, незважаючи на обшуки його помешкання. В новелі йшлося про те, як одного селянина, на тлі зубожіння й колгоспного рабства, прийшли запрошувати до клубу, аби вручити медаль «За трудову доблесть». Він став відмовлятися, мовляв, хворий, розпухли ноги, важко навіть встати, але йому казали, що він мусить іти, тоді він запропонував, щоб взяли його шапку й кинули цю медаль в неї. «Яку силу мало тоді слово правди, живописцем котрої був Григір Тютюнник, — вражався Владислав, — як цієї сили боялася тодішня система. Але який парадокс трапився сьогодні, коли правду можна говорити усім, але її ніхто не боїться…». У наступну мить Владислав повернув до свого улюбленого місця, звідки й починався літературний Парнас, дачі Чоколова, або корпусу №1, котрий він сприймав за храм для роздумів, адже скільки думок письменників приховували його стіни. Вони також пам’ятали дитячий сміх, бо в 1932 1933 роках сюди перенесли початкову школу. Однак наразі в цьому корпусі ніхто не жив, і Владислав згадав, що письменники не дуже любили цей будиночок, бо декому з них вчувалися кроки небіжчиці, коханої балерини Івана Чоколова. За переказами вона наклала на себе тут руки, дізнавшись, що її коханий одружений і має велику родину, начеб після цієї трагедії Чоколов дуже запив і згодом помер (1914р). Хоча з цього приводу Владислав мав власні міркування, думаючи, що переказ про те, що Чоколов збудував дачу спеціально для своєї

ВИБРАНІ ТВОРИ

43

музи балерини, міг бути легендою. Звичайно, на цій дачі було місце для музи Чоколова, і, можливо, не одної. Але в ці часи утаємничити спорудження дачі спеціально для коханки від родини було малоймовірним. Навіть його брата, Миколу, якого не раз обирали купецьким старостою і членом міської управи, піддали розголосу громадськості за те, що він начеб присвоїв 251 карбованець, закупивши акції Київського товариства каналізації на свою користь… Цього ранку Владислав не став прислухатися до зачинених дверей — чи не чутно кроків покійної балерини, бо йому лиш вчувався невтомний стукіт друкарської машинки Павла Загребельного, котрий тут жив тривалий час. Павло Архипович мав неповторний дар, бо всі задумані твори відразу викладав на папері друкарської машинки й ніколи не перечитував, коли навіть Микола Васильович Гоголь переписував себе до 8 и разів. Для Владислава це було справжнім дивом, як і роман Загребельного «Диво»? Цей роман зробив прорив у наше величне минуле й повернув історичну пам'ять народу, адже до цього твору переважно оспівували Переяславську раду, а писати про Матір міст руських — Київ та його князів, зокрема Ярослава Мудрого, було не тільки не в дусі того часу, а й ризиковано. Але роман «Диво» відкрив очі на історичну правду, книга користувалася настільки великою популярністю, що її продавали на підпільному ринку по 100 карбованців за екземпляр. І Владислав зрадів, що роман «Диво» писався тут, де він знаходиться, і, можливо, саме на цьому місці колись стояв і його творець, Павло Загребельний. І він знову дивується, як письменник міг тримати в своїй голові цілі епохи й світові енциклопедії, вміти так характерно перевтілюватися в князів чи простий люд, воїнів, або жіночі образи, чого тільки варта його «Роксолана», написана теж в Ірпені. Але геніальний дар письменника та його щира вдача давали приводи для різних жартів. Анатолій Дімаров, знаючи що Павло Архипович ніколи не перечитує написаного, скориставшись його відсутністю, Загребельний ніколи не замикав двері, заскочив до кімнати й надрукував фразу, що йому самому гидко читати те, що сьогодні написав. Рукопис з цим жартівливим рядком, а це був роман «Диво», так і потрапив до видавництва, добре, що цей жарт помітила друкарка, котра передруковувала текст начисто. Згадавши це, Владислав вийшов з просторого ганку, на якому любив посидіти на дерев’яному карнизі, й

44

Валентин СОБЧУК

пішов до альтанки, що була напроти, на самій вершині колишнього любовного гніздечка Чоколова, де ним опанували вже інші емоції — знову згадався сон і незабутні Євині очі, в яких він сьогодні побачив зблиски зірок вечірнього неба, й він подумав, а що як вона вже на пляжі, й поквапився йти, кинувши погляд на єдиний балкончик на вежі чоколівської дачі, на котрому любив стояти автор «Вершників» Юрій Яновський. За якусь хвилину другу Владислав вже стояв біля озерця, але тут він зупиняється, бо ніколи не міг пройти мимо дубів, особливо вікових, адже вони були значно старші за людей і йому здавалося, що дуби знають те, що невідомо нікому. Тут було аж три довгожителя — одному десь за двісті років, виходячи з діаметру стовбура. Цей дуб дивував Владислава, бо половина верхів’я була всохлою, й всі гілки цієї частини верхівки наче хтось рівно підрізав вгорі — «хто міг це зробити? — запитував себе Владислав, — невже якась потойбічна сила?». Не менш загадковим був і його сусід, клен, теж великий, мов дуб. Одна розчахнута кленова гілка нагадувала ніс човна, який хотів вирватися з серцевини, а з іншого боку його стовбур, був схожим видовбавний човен. «Можливо, це наслідок удару блискавки?» — прикинув Владислав, прихилившись до цього уявного човна, щоб почерпнути натхнення — і воно не забарилося й виповнило груди дивною радістю споглядання, що й забув думати про Єву, а подався на пляж під свою улюблену вербу, котра на цьому березі була одна, але теж велична, мов дуб. Біля річки цього ранку відпочивало лише кілька людей, неподалік верби якісь дві дівиці потягували пивце і якісь, мов на одне лице: у їхніх поглядах можна було прочитати одне — чи міг би цей «мушчінка» стати їхнім спонсором. Владислав блискавично окинувши їх поглядом, подумав, що такі мадами навряд чи пишуть вірші й проживають на письменницькому Парнасі, відразу втратив до них інтерес і почав роздягатися з протилежного боку верби. Потім сів на виступі кореня, що завжди нагадував йому своєрідний трон, пригадуючи слова Ореста, що він знає в Ірпені на узбережжі озера в районі, так званого СМУ, вербу з кореня котрої зросло аж сім верб, мовляв, там таке розкішне місце в кореневищі дерева, що можна було б облаштувати «гніздечко зі столиком і примоститися цілою компанією». Несподівано Владислав пожалкував: як йому в Ірпені не вистачає письменницької братії, та втішав себе, що незадовго приїде Орест, а він обіцяв познайомити його

ВИБРАНІ ТВОРИ

45

з місцевими поетами. Тішачись цією думкою, Владислав встав із вербового «трону», кинув погляд на узбережжя, думаючи, де тут росте загадкова плакун трава, про яку так багато розповідав Орест й пішов до річки на березі котрої стояли його дві сусідки дівиці по пляжуванню — та несподівано зупинився й повернув від річки вгору, милуючись дивним витвором дітей, великим піщаним замком. Відразу згадалося дитинство, невеличка річка в селі, на якій щоліта доводилося будувати велику «греблю» з трав’яних брил, щоб підняти рівень води, достатній для купання. На берегах річки в селі Владислава піску не було, натомість вони будували подібні замки з глинистої землі, а ще шукали в її берегах нові джерельця, з яких пили, як йому сьогодні здавалося, золотими соломинками воду, смачнішу за найвишуканіші коктейлі.

— Ти шо, впав у дитинство? — несподівано почув такий жаданий голос. За його спиною столяа Єва, випромінюючи посмішкою нектар цього сонячного ранку, вітерець грався у хвилях її пшеничного волосся, а ще пустотливо підіймав легеньке платтячко, оголюючи її звабливі ніжки.

— А й справді згадалося дитинство…

— І шо, це ти побудував мені замок? — запитала так, наче була його княгинею, і в очах Єви знову спалахнули зірки вечірнього неба.

— Так, збудував, я ж знав що ти любиш замки, особливо, на узбережжях річок, цілий ранок старався, доки тебе не було, — схитрував Владислав.

— Ну шо ж, мій князю, веди в палати замкові, — Єва загадково посміхалася, і Владислав знову ловив себе на думці: за що вона йому більше подобається — за жіночність чи творчу уяву.

— Давай, княгине, сходимо пізніше в замкові покої, а зараз пропоную — в царство Нептуна, до річки.

— Гаразд. Невдовзі вони купалися, весело сміялися, Єва знову «топила» його, як тоді, на озері, й він радів цьому, як дитина, бо мав нагоду її торкатися. Вони кілька разів перепливали річку, яку цього літа можна було просто перейти — не високою була вода в її руслі. Уже йдучи під вербу, Владислав знову помітив двох дівиць, які цього разу дивилися на нього вже не як на потенційного спонсора, а пропащу силу. Та Владислав цього не відчував, бо розкошував з Євою під вербою, смакував разом з нею канапками й пив з термоса каву з коньяком.

46

Валентин СОБЧУК

Та невдовзі в Єви чомусь зіпсувався настрій, як на спокійному морі здіймається буря, так і нею опанував якийсь дивний неспокій. «О, загадкова жіноча душа, схожа до стихії води, яку важко приборкати», — вкотре подумав Владислав, і щоб розважити Єву почав оповідати їй веселі історії з писменницького життя, як от Кость Гордієнко приїздив з Харкова до Ірпеня щоліта з косою в поїзді.

— Щоб косити книжки? — нарешті посміхнулася Єва, все ж висловивши розчарування, що ця місцина, разом з пляжем, зовсім не схожа на Парнас, та й поетів не видно, а вона думала, що тут, як в Коктебелі на набережній, до півночі не змовкатимуть гітари й лунатимуть пісні. Владислав, щоб її втішити розповідав, що зараз не той час, як тоді, коли в Будинку творчості не було вільних місць, наразі 200 гривень за путівку на день не по кишені переважній більшості митців, які й так ледь виживають в час дикої диктатури капіталізму.

— А пляж не облаштовано через недбальство влади, раніше на ньому завжди було людно й по вихідних грав оркестрик, а ще русло біля будинку творчості роздвоювалося.

— То й шо?

— Роздвоєне русло в частині пляжу, де ми з тобою знаходимося, утворювало острівець, до якого вів мостик. Уяви, в річці цвіли лілії та купави, на ніч вони ховалися під водою.

— Ух ти, як романтика! хотілося б побачити, як лілія ховається у річці.

— На жаль, це вже утрачена романтика…Однак вода в Ірпінці така ж м’яка, як колись, наче шовкова, ти відчуєш це на своєму волосі, як воно висохне, і він на мить торкнувся мокрих кінчиків, мов відчувши легенький удар струмом… Потім Влад розповідав, що в цих берегах приховується чимало цінних знахідок, як одного разу на пляжі наштовхнувся на двох хлопців, які з металошукачем нишпорили по дну річки й знайшли римську монету — динар.

— Уявляєш, — 6 е століття!

— Але ж тут римлян ніколи не було, та й місту трохи більше, як сто років, — невдоволено заперечила Єва.

— Монета могла приплисти бо зна з яких країв, та головне, що річкою Ірпінь цікавляться шукачі скарбів, а раптом і ми щось знайдемо.

ВИБРАНІ ТВОРИ

47

— Ага, знайдемо, — і на Євиних устах нарешті засяяло сонечко й вона поцікавилася, —а шо ти, взагалі, знаєш про Парнас, така гора, здається, є в Греції.

— Так, це великий гірський масив, біля його підніжжя не так давно розкопали древнє місто Дельфи, де був оракул.

— О, до речі, як виглядав той оракул?

— Це був храм на честь Аполлона, зведений на місці, де із землі виходив пар, елліни вважали, що це божественний знак. Тож щороку вони обирали найдостойнішу із жінок і зачиняли в підвалі храму, щоб вона дихала тим паром. Згодом якимось чином та жінка впадала в транс і ставала оракулом, відповідаючи на ті чи інші запитання, причому, мабуть, правдиво, бо Дельфи стали центром еллінської віри, де шукали відповіді на всі складні запитання.

— Угу, оракул пов'язаний з паром, може, звідси й пішла назва Парнас, тобто від слова пара?

— Е ні, за однією з версій Парнас означає дім, а точніше дім богів, себто Аполлона з музами. Знаєш, дуже цікаве й саме походження слова музи, воно означає мислячі, до речі назва музеїв теж походить від муз, так колись називали храми на їхню честь — музійони, де зберігалися предмети мистецтва. Але 9 муз, які були дочками Зевса, тільки давай не будемо сперечатися про їх кількість, покровительствували не тільки мистецтвам, а й наукам, як от Уранія — астрономії.

— А яка муза підтримувала мистецтво про кохання? — запитала Єва, кинувши на Владислава такий погляд, наче в нього поцілив стрілою Амур, він на мить знову відчув приплив солодкої хвилі в грудях, і, щоб якось погамувати її в собі, почав пригадувати всіх муз.

— Любовним жанром опікувалася Ерато, а от муза, яка називалася дуже милим для чоловіків словом — Талія, була покровителькою комедії й жартунів, Евтерпа дбала за ліричну поезію. До речі, це вона рятувала душу нещасного Орфея, який озирнувся в царстві тіней на свою Еврідіку, щоб переконатися, чи вона йде за ним, а за угодою з Аїдом йому цього не можна було робити, тож кохана залишилася там навіки — він потім увесь вік страждав і не зважав на інших жінок.

— Бідолашний, — зараз таких достойних мужів не знайти, — зітхнула Єва. Владислав не став заперечувати, тож продовжував оповідати про муз.

48

Валентин СОБЧУК

— Кліо покровительствувала історії, Кліоппа — воїнам і патріотам Мельпомена — драматургії .

— Слухай, а от чи була муза, яка сприяла політикам.

— Звичайно, її звали Полігімнія.

— Як, як?..

— Полігімнія…

— О це так! — і Єва розсміялася, наче почула якийсь прикольний анекдот, — бачиш, як давні греки попали в яблучко, адже неспроста в нас є такий вислів: «вступити, як не в гімно, так в партію», та Полігімнія, мабуть, про це не знала, а то б змінила ім’я… Владислав і сам розсміявся, дивуючись Євиній іронії, а найбільше тому, що нарешті вона повеселішала, й він намагався її смішити далі.

— На Парнасі хотіли б опинитися всі чоловіки, і знаєш, чому? Там був божественний гарем, яким керував всюдисущий Аполлон — музикант і неперевершений Стріловержець, а ще лікар, й покровитель пастухів. Інколи там з’являвся Орфей, який теж чудово грав на кіфарі, але він не задивлявся на муз.

— Ти б хотів опинитися н Парнасі з усіма музами сам?

— Можливо…

— І шо, справився б з усіма дев’ятьма?..

— Покликав би на допомогу друзів.

— Хитрун, але я тебе розкрила, ти такий, як і більшість чоловіків, яким завжди мало жінок, які не не розуміють, що головне знайти свою половинку, а не бігати за спідницями інших. Слухай, а чим займалися боги та музи на Парнасі?

— Аполлон, який там владарював, проводив мало часу на Парнаській горі, бо мав всім допомагати й боротися зі злом, як от з Піфоном, якого він на смерть вразив стрілою під дельфійськими скелями, музи теж не байдикували, бо мусили тримати руку на пульсі своїх уділів в мистецтві чи науці. А от коли на Парнасі з’являвся Аполлон, який чудово грав на кіфарі та лірі, тоді вони йшли на прогулянки, співаючи й пританцьовуючи Аполонну Стріловержцю й музиканту. Ранньою весною гра Аполлона та спів муз були настільки величними, що до них дослухалися всі боги на Олімпі, і в цей час ніколи не сварилися. Немає сумнів, коли в Будинку творчості жило багато письменників, то їхні пісні були не менш зворушливими. До речі, розповідають що Остап Вишня, який дуже любив ірпінський Парнас,

ВИБРАНІ ТВОРИ

49

збирав тут місцевих жителів, читаючи свої усмішки.

— Чому б і сьогодні не продовжити в будинку творчості традиції зустрічей з митцями, — озвалася Єва, — невже перевелися письменники?

— Потрібна ініціатива й підтримка, а письменницькому роду ніколи в нас не буде переводу, але ж зараз капітал править бал, і його слугам не до творчості, яка тиснутиме на їхню совість, яку вони давно втратили.

— Ти прямо Ціцерон, — посміхнулася Єва, й несподівано запитала: — В образі якої музи ти мене бачиш? Владислав, звичайно, мріяв, щоб Єва стала для нього музою кохання Ерато, але він не мав наміру в цьому зізнаватися.

— Я тебе бачу в образах усіх муз, богинею богинь…

— От хитрун, — відказала Єва і в її очах спахнули загадкові іскорки, — а чи не пора нам збиратися, бо сонце вже високо й не таке ласкаве… Йдучи піщаним схилом на гору, схожим до чаші римського амфітеатру, Єва несподівано поцікавилася сосною Довженка, й де вона росте?

— Уявляєш, вона росла десь саме тут, на пляжі, серед піску й води. Це дуже велика рідкість, щоб так близько біля води росла сосна, мабуть, цим вона причарувала Довженка. Та сосна не вижила, бо коли совкові товстодуми не знайшли нічого кращого, як біля «письменницької фабрики» втулити меблеве виробництво, то під час аварійного викиду в річку якихось нечистот, сосна засохла, але ти не журись, я тобі покажу сестру сосни Довженка, вона тут зовсім поруч.

— Сестру сосни Довженка? — здивувалася Єва, мабуть, цю назву вигадав ти? Владислав посміхнувся про себе й сказав: — Так вона ж поруч того місця, де росла Довженкова сосна, чому б її не назвати сестрою?.. Єві стало цікаво якнайшвидше побачити «сестру Довженкової сосни», але дорогою вона поцікавилася, які знаменитості крім вітчизняних письменників були в Ірпені.

— Несть числа!.. — урочисто мовив Владислав, стаючи в тінь дерев під парканом, — Олександр Купрін і Костянтин Паустовський,

50

Валентин СОБЧУК

французький письменик есеїст П’єр Гамарра, американський письменник мандрівник Джон Стейнбек, а ще Філіп Боноскі. До речі, Стейнбек був першим американцем, якому дозволили в 1947 році побувати в Союзі, привідкривши залізний «занавєс». Нобелівський лауреат якимось дивом відвідав Ірпінь, хоча зважаючи на необ’ємні широти Союзу, йому було куди їхати. Згадують, що Стейнбек спочатку не дуже схвально відгукнувся про Будинок творчості, й навіть на якийсь час усамітнився в їдальні, де, наче з горя, вдув пляшку кефіру, закусивши чорним хлібом. Американць не міг збагнути для чого портібний колективізм в письменництві, й сказав, що митці, навпаки, аби не втратити індивідуальність, повинні творити на самоті, у власному будинку, та коли освоївся, і йому жартома пропонували подарувати будинок в Ірпені — не відмовився.

— Слухай, а шо, в Ірпені жили тільки письменники? — запитала Єва, зупинившись на вершині піщаного схилу.

— Та ні, в різний час тут бувало багато корифеїв музики й мистецтва, як от Платон Майборода, театрал й кіноактор Микола Садовський, саме він зіграв роль останнього дніпровського лоцмана. В Ірпені також творила ціла плеяда відомих художників, як от Матвій Донцов. Він так любив природу Ірпеня, що відпросився з лікарні за три дні до смерті, аби намалювати бузок, якого в Ірпені — на всі кольори, як в ботанічному саду. А ще Ірпінь може пишатися велетом живопису Володимиром Сидоруком, багато його полотен такі ж величні, як морські пейзажі Айвазовського. До речі, Сидорук увічнив на своїх картинах гетьманів України, він був різножанровим художником — від історичної монументалістики — до пейзажів, не цурався графіки й мініатюрних етюдів. В Ірпінському музеї експонується дуже унікальне полотно Сидорука за мотивами повісті «Тарас Бульба», на якому художник не встиг розмалювати коня. Так і залишився той кінь білим, й наче поніс свого творця в царство небесне, бо помер Володимир Сидорук на порозі історико краєзнавчого музею, де й знаходиться той білий кінь на картині. А ще в місті творили такі відомі художники, як Федір Кричевський, Борис Піаніда, Федір Колесніченко. Останнє десятиріччя свого життя, по вулиці Українській, мешкав у 90 х роках один із засновників кобзарського мистецтва Микола Будник, його учні залишилися в Ірпені й до сьогодні.

ВИБРАНІ ТВОРИ

51

— Цікаво, невже й досі не перевелися майстри бандур?

— Про це не скажу, а от ліри майструють, тільки не такі, як в Аполлона, а наші національні, сам бачив… Після цих слів Владислав відчув, що Єва почала втрачати інтерес до його розмови, але він не засмучувався з цієї обставини, бо вони підійшли, як він вважав, до сестри Довженкової сосни, що росла на узвишші коло самого паркану Будинку творчості письменників, схожа на величну золотисту колону, об яку зачепилася зелена хмарка її крони. Нижче від неї тулилося чимало «бур’янових» дерев, переважно явориння, котрі наче своїм корінням тримали плити від сповзання донизу, що вгрузли в землю, нагадуючи бетонні сторінки.

— Так ось вона — сестра Довженкової сосни?!!… — вигукнула Єва перед високим деревом, мов колоною до храму.

— Я в цьому впевнений, незважаючи, що Ірпінь є сосновою столицею, в цій місцині тільки одна сосна — та ще й напроти свого ворога, меблевої фабрики, котрий загубив її сестру — Довженкову сосну. І Владислав придивився до одного з корпусів фабрики, що нагадував корабель, який засів на мілину, позаяк порожнів. І ця картина видалася своєрідною відрлатою за таке недолуге розміщення меблевої фабрики поруч з письменницьким Парнасом.

— А чому сосну називали Довженковою, він що, її посадив? — поцікавилася Єва, коли неквапно рушили додому.

— Ні, не садив, хоча дехто так вважає, але ж відомо, що він милувався нею з вікна своєї кімнати — вона нагадувала йому рідне село. Владислав також розповів Єві, що письменник лікував в Ірпені хворе серце, давалося взнаки його вимушене проживання в Москві під сталінським ковпаком. Також про те, що Олександр Петрович на ніч перетягував до Юрія Смолича своє ліжко — боявся, що коли йому стане зле, було б кому допомогти. Не бажаючи закінчувати розповідь про Довженка на сумній ноті, Владислав згадав Єві його веселі історії, які він любив у тихі ірпінські вечори ділитися з колегами веселими бувальщинами: як у тайзі українські жінки, що перебували на засланні, відганяли коромислами тигрів від корів, а от зубрів боялися, бо в них були роги, страшніші, як у чортів…

52

Валентин СОБЧУК

Під вечір Владислав з Євою збиралися поїхати до будинку, де в 1930 році мешкав Борис Пастернак. У цей момент Владислав найбільше хвилювався, щоб не приїхав Потап, який би зіпсував всі плани, тож запитав, чи він не дзвонив.

— Ти шо, вже заскучив за ним? — відказала Єва, не задовольнивши його відповіддю…

6 Незадовго вони їхали в міській маршрутці по вулиці Пушкінська, що дивувала Владислава новобудовами, він не бував тут кілька років і хвилювався, щоб на місці садиби, де колись провів літо Борис Пастернак, не виросла багатоповерхова «шпаківня», котрі брали в облогу самобутність Ірпеня, оскільки будівельний бізнес, зважаючи на близькість до столиці, давав надприбутки — багатоповерхівки тулили скрізь, де було вигідно. На щастя, садиба, де жив Борис Леонідович, вціліла, однак про це мало хто знав, оскільки біля неї, за новітніми бізнес традиціями, не було пам’ятного знаку.

— І як ти доведеш, що саме тут жив Пастернак? — посміхалася Єва, поглядаючи на будинок, що значився під номером 47, та його, на жаль, можна було розгледіти тільки за парканом. Це була чимала одноповерхова хата з просторою верандою та великими дерев’яними вікнами, очевидно поділена навпіл, бо значилася, під №47/1 і 47/2. Єву це сердило, як і те, що ворота були зачинені, а проїжджаючі по дорозі машини здіймали пил й не давали можливості налаштувати уяву на хвилю 1930 о року, коли тут відпочивав поет, який згоряв від пристрасті до товаришевої дружини Зінулі.

— Як би там не було Єво, але саме в цій садибі у Бориса Леонідовича народився сюжет геніального роману «Доктор Живаго», серед героїв книги — й колишні чоловіки його коханої Зінаїди Нейгауз...Вона була ше та Фєя.

— Фєя, може Багіня, — посміхнулася Єва, що тільки чоловікам дозволено мати багато жінок? Владислав залишив це питання риторичним, вловивши запах розімлілих на сонці сосен, що долинали звіддалік, намагаючись уявити в просторому дворі, сад і копицю сіна, біля якої збиралося вечорами товариство поета, щоб послухати його вірші. Богдан знав, що окрім

ВИБРАНІ ТВОРИ

53

самого Пастернака в цьому обійсті мешкали подружжя Нейгаузів, його син і брат, а ще — родина історика філософії Валентина Асмуса, і він розповів прог це Єві.

— Але ти мені скажи, як встановили, що саме в цій садибі, в 30 у році, жив Пастернак?..

— Цим займався відомий місцевий поет, уже нині покійний Микола Ричков, він розпитував старожилів, вивчав кожну деталь садиби, уявляєш, яка це була кропітка робота?!

— Не знаю, мені це важко уявити, але досить тут стовбичити — на нас вже дивляться, як на злодіїв аборигени цього кутка.

— Шо ж, ходімо, а, може, прогуляємося? тут неподалік, он, на горі, дитячий санаторій — там такий спів пташок! — Владислав хотів заманити Єву в тінисті алеї, сподіваючись, що вони вплинуть на їхню близькість. Але вона мала інше бажання: — Давай іншим разом, бачиш напроти кафе, таке собі дерев’яне, як навколишня дійсність. Владислав на мить зрадів, що Єва забажала піти в кафе, звідки, як правило, завжди починалися його романи, але він запропонував їй поїхати в центр.

— У нас там така — арт кнайпа!!! у Києві такої не знайдеш, уявляєш, на столах росте трава, біля туалету, який там називається Оркестром, — черепашки й пташки, а ввечері на столиках запалюють свічки…

— Ого, справді ніколи не бачила, як на столах росте трава, там шо, пасуться коні?

— Пегаси, — мовив Владислав, радіючи, що Єві сподобалася його ідея, — це взагалі улюблена кнайпа ірпінської богеми, хоча там немає алкоголю…

— Нічого собі… дійсно чудернацька «кахфешка»! — здивувалася Єва У згадуване кафе Владислав з Євою прийшли, як почало вечоріти. Вони сіли на літньому майданчику.

— От молодці, раділа Єва, що сидить за столиком, ная кому зеленіла травичка, — наче на газоні сидимо.

— Неспроста ж так називається кафе.

— Я так зрозуміла, столики з травичкою, це такий виклик урбанізації та сірості асфальту.

54

Валентин СОБЧУК

— Стопудово! Столики газони зближують нас з природним середовищем.

— Слухай, я уявляю себе кізонькою за ними, такі хочеться пощипати травичку, а ти уяви себе лосем.

— В нього великі роги, — посміхнувся Влад.

— Ну тоді — козликом…

— Буга га га…

— І всеж, як на таких столиках їсти?

— Не хвилюйся, для тарілок подадуть дерев ’яні дощечки… Поки чекали замовлення милувалися сонцем, що йшло за горизонт й нагадувало червону троянду. Несподівано Єва сапитала: — А чому в тебе таке дивне прізвище, Нестер? як гадаєш, воно пішло від Нестора Літописця чи батька Махна?

— Можливо, від обох, адже Нестор Махно також писав вірші.

— Невже?

— Справді, навіть деякі з них стали піснями.

— А що ти знаєш з біографії Пастернака, наприклад, чи відоме тобі дівоче прізвище його другої музи Нейгауз Зінулі?

— Звичайно, Єрємєва… А от щодо життєпису Бориса Леонідовича, то його можна вважати українським поетом, бо народився в Одесі, потім родина переїхала до білокам’яної. Батько був художником і викладачем, мати піаністкою. Учився поет на історико філологічному факультеті Московського університету, потім на кафедрі Маргбурзького університету студіював філософію. Та незважаючи на лаври визнання, життя поета нагадувало тернову стежку, особливо після присудження йому Нобелівської премії за роман «Доктор Живаго», який був надрукований завдячуючи третій музі поета, Ользі Івинській, котра зуміла зберегти рукопис книги, незважаючи на свій арешт, і передати його італійським видавцям. Зінаїда Миколаївна згадувала, що після присудження Нобелівської премії Борис Пастернак жив, як у клітці, його навіть виключили зі Спілки письменників, і це при тому, що він відмовився від премії. За Пастернаком всюди стежили, з ним небезпечно було навіть зустрічатися, бо це загрожувало арештом. Зінаїда Миколаївна часто не відпускала Пастернака на прогулянки далі домашнього саду, боячись, щоб його не схопили й не повезли в буцегарню. Але

ВИБРАНІ ТВОРИ

55

він в цей час уже нічого не боявся, бо знав про невиліковну хворобу легенів, однак дуже хвилювався, щоб через нього не постраждали його друзі та близькі, яким він завжди допомагав. На утриманні Бориса Леонідовича знаходилося багато знайомих, як от донька Марини Цвєтаєвої, допомагав він Анні Ахматовій та іншим. Як згадує його люба Зінуля Нейгауз, вона могла б тішитися діамантами, Пастернак заробляв багато, але не придбала їх, зате мала радість від того, що вони допомагали іншим, цим і жили… Були ж часи, коли поети отримували великі гонорари й ділилися ними зі своїми близькими, не те що нинішні буржуї.

— Але згадай про колосальну напругу тих часів, коли тобі могли пришити крамолу проти сталінського режиму за доносом злого сусіда чи недруга — і все! Розстріл або тайга…

— Невже тільки в таких умовах поетична творчість може мати високу ціну?!…

— Як бачиш, творцям ніколи не жилося легко, а який твій найулюбленіший Пастернаків вірш?

— «Мело, мело по всей земле», я його навіть переклав…

— Знаєш на пам’ять?

— Авжеж.

— То прочитай, відчути зиму серед літа дуже стрьомно. Владислав підсунув крісло до Єви й почав декламувати: По всій землі, по всіх кутках, зима гуляла, Свіча воскова на столі, свіча сіяла. Як влітку роєм вся мошва летить на пломінь, Сніжинки так летіли всі в шибку віконну. І завірюха на вікні нам візерунки малювала, Свіча сіяла на столі, свіча сіяла. Над стелею, над нами теж, гуляли тіні, Сплетіння рук, сплетіння ніг і доль сплетіння. І падали два черевички враз на підлогу, І віск, мов сльози, з нічника млів від знемоги. Усе губилося в імлі, сивій і білій, Свіча сіяла на столі, свіча сіяла. І заметіль весь місяць нас ніяк не покидала, Свіча сіяла на столі, свіча сіяла.

56

Валентин СОБЧУК

— Ти знаєш, я вражена, досить непогано вийшло, слухай, а ти хочеш перенестися в зиму?..

— Хотілося поринути в такий зимовий вечір разом з тобою, — посміхнувся Владислав, дивлячись на Єву, в очах котрої знову зблиснули зірки вечірнього неба. У цей момент несподівано озвався мобільник Єви.

— Хелов, песику, ми тут їздили до садиби Пастернака, скоро будемо, — почув Владислав, здогадуючись, що, мабуть, приїхав Потап — і він не помилився. Вечеря, як і його наміри на цей вечір були зіпсовані.

7 «Ми підем, де сині гори, де стрімкі потоки ріки…» Цілий ранок співав Орест, перебуваючи під враженням Карпат, звідки він нещодавно повернувся, а ще хвалився Владиславові, що там його покохала справжня гуцулка Ксеня. Владислав ще ніколи не бачив його таким бадьорим і помолоділим, наче в тих горах він скинув десятки літ. «От що значить, кохання, радів він за Ореста й подумки переносився в ці місця, котрі він показував на світлинах, вже «злитих» на комп’ютер, де гірські вершини підступали до неба, в полонинах цвіла висока трава, а стрункі смереки заколисував вітер. Згодом Орест частував всіх смачною бринзою, до якої Єва готувала запашний карпатський чай, якого очікували на вулиці за столом під горіхом Владислав і Потап. Орест допомагав Єві, й, мабуть, не помічав, що Потап був стурбований, ніби тримав за пазухою каменюку, на це також намагався не зважати й Владислав, що заглибився в текст на планшеті. Потап у цей час перебував у здогадах: чи було щось між Євою і Владиславом, вночі вона видалася якоюсь не такою, як завжди, згадувала вірші. «Невже цей тюхтій втюрився в Єву, а шо, як і вона також? — намагався холодно розмірковувати Потап, — але невже така жінка, як Єва, могла захопитися якимось віршомазом, хіба вона не розуміє, що в такому віці бавитися віршотворством й писати статейки до газет можуть тільки справжні невдахи, як от Владислав, який мав на носі за сорок літ, а й досі не володів власним бізнесом?.. Та

ВИБРАНІ ТВОРИ

57

й хіба Владові можна мати музу? Він постійно в них закохується, а тоді божеволіє й сходить з котушок… Але, може, між ними нічого немає», — міркував у наступну мить Потап, поглядаючи на безтуботну Єву… Після чаювання і чарки за приїзд господаря дому, від Ореста надійшла несподівана пропозиція.

— Друзі, в ірпінському лузі, бачите, як слова лягають у вірш, вже зацвів іван чай, пропоную оздоровчу процедуру, прогулятися його позбирати. Потап відразу відмовився від запрошення, сказавши: — Та хай іван чай п’ють кацапи!.. Єва звичайно б пішла з радістю, однак, зважаючи на поганий настрій Потапа, змушена була залишитися з ним і пристала на його пропозицію піти на міський ринок. Вона любила такі прогулянки з Потапом, він ніколи не шкодував грошей для неї під час шопінгу, і головне, що він їх завжди мав, на відміну від Владислава, який заполонив її серце своїм романтизмом, аж цього ранку на якусь мить вона подумала: «От якби зліпити з Владислава й Потапа одного чоловіка! вона б його кохала все життя…». Як тільки Орест з Владиславом вийшли за ворота дому, йдучи вуличкою, на якій пил ще був не стривожений машинами, й, здавалося, кожна піщинка з усієї сили трималася за ранкову вологу, ховаючись у тінь парканів і дерев від сонця, слова Ореста відразу перенесли Владислава в Карпати. З його розповіді він бачив, як Орест потайки йшов зі своєю Ксенією, в якої волосся було темне і запашне, як ніч у травні, до лісу в підніжжі кичері (гори). Вони йшли в такі безлюдні місця, де папороть росла по груди, а внизу дзвенів струмок, мов струна божественної арфи.

— Я торкався її уст, як пелюсток троянди, — захоплено мовив Орест, — й щораз дивувався, що кожне наше побачення було неповторне, як і місця, де ми зустрічалися, — під буком зеленим, чи в березовому гаю, шовковій траві полонини — скрізь Ксенія уміла застелити нашу солодку постіль. Друже, мені вже за полудень віку, але ніколи не було в мене такої любвіобільної жінки. Ми навіть кохалися в таких місцях, аж соромно сказати…

— Слухай, а чому ти не приїхав зі своєю Ксенією в Ірпінь?

— Це не можливо, вона одружена.

— Оце так! а ти не боявся, шо її чоловік відірве тобі «крашанки»?, адже серед гуцулів — багато мольфарів…

58

Валентин СОБЧУК

— Відразу видно, що ти читав «Тіні забутих предків» Коцюбинського, там де я був, з покон віків побутує традиція, що кожен гуцул може мати любаску, або ж гуцулка любаса, тим паче, її чоловік, як вона казала, був вже пристаркуватим і пас овець у горах, але я з ним зустрічався, добрий вуйко і газда — бринза, до речі, від нього.

— Ну ти даєш, він шо, не здогадався про твій роман з його жінкою?

— Хозна, головне не видавати свої почуття, й не зробити бурю в шклянці води. Тим паче, його Ксеня за час нашого кохання посвітлішала й стала веселішою, хіба йому від того стане гірше? Навпаки, ше й йому перепаде ласка від неї. А то, знаєш, як буває, в одного мого дальнього знайомого була значно молодша за нього жінка, яка строїла мені очкі чьорниє, але не наважився її закадрити. А даремно, знаєш, шо було потім? Вона поїхала до Італії — і все! арівідерчі! А так би, може, й не поїхала, якби я задовольнив її пристрасть, і знайомий мав би до кінця днів свою жінку…

— М да…— тільки й мовив Владислав, і в уяві постав його перший роман з синьоокою Олею, це була ситуація, схожа до нинішньої з Євою. Тільки от Оля тоді сама заманила його до себе на чай із шоколадним маслом. Пригадує, як скаржилася на холодного до неї чоловіка, якого він замінив їй у цю ніч.

— Дивись, щоб про нашу любов ніхто не здогадався з наших близьких, — сказала на прощання. «Нашу любов», як мило вона назвала свою зраду, але йому було тоді не по собі, особливо, як наступного дня зустрів чоловіка Ольги, але згодом таких любовних ночей було чимало, й він інколи намагався визначити, яку з цих ночей він хотів повторити, й не міг, думаючи, що по справжньому щасливі ті, хто знайшов свою єдину — кохану половинку. Владислав поділився своїми думками з Орестом, сподіваючись від нього почути якусь мудру пораду.

— Ти знаєш, не такий вже й гріх любити, більш грішно не любити нікого… За розмовами і роздумами Владислав не помітив, як вони підійшли до металевого пішохідного мостика, напроти якого височів великий, наче слон, залізничний міст. У цій місцині він видавався чимось більшим, як просто міст, внизу під ними ще й досі чорніли пеньки старої переправи, на які Владислав кинув мимовільний погляд, відразу

ВИБРАНІ ТВОРИ

59

вловивши себе на думці, якою поділився з Орестом: — Ти ба, яка природна аналогія, хоча вчені не можуть і досі дати остаточної відповіді звідки пішла назва річки Ірпінь, а тут ніби історична інсталяція — ось ці пеньки старої переправи, наче дійсно в корінь назви Ірпінь затесався той легендарний пень Ірини, на котрий наскочила її лодія.

— Е, друже, це все легенди, в реальності з такою інтенсивною забудовою весь Ірпінь незадовго може прославитися пнями від вирубки віковічних дерев.

— До їхньої розмови прислухався, наче щось намагався додати одинокий чоловік на мосту, який рибалив снастю, котру називали павуком, але Орест до нього озвався першим.

— Доброго ранку, щось упіймали?

— Угу, шчас покажу, — і він пішов до «Мерседеса» й дістав з відра чималеньку щуку — аж по лікоть.

— Ого! — захоплено вигукнув Орест, то не перевелася ще рибка в Ірпінці, й щука водиться, шоб карась не дрімав… Владислав посміхнувся й поглянувши на Ореста й пошепки сказав: — Їздить на такій тачці, а ловить рибу павуком, і чого йому не хватає?..

— Спокою, друже, а може в нього такий рефлекс, щось урвати… То, значить, рибка водиться? — радів Орест, а я, уявляєте, за клопотами вже більше десяти років не закидав вудки. Владислав теж згадав, що був на рибалці ще в юності, подумавши, що вони з Орестом жертви творчості, коли їм не вистачає, а точніше, жаль часу для сидіння на березі річки чи озера. Та все ж треба підбити Ореста на рибалку, раз в нього є вудки», — зауважив собі, дивуючись словам незнайомого чоловіка: — Рибка тут водиться добра, навіть судачок попадає, і лящ, а здебільшого — карась…

— Бачиш, хоч як не мучать цю нещасну річку, перекачують насосами біля дамби в Дніпро, а ще шлюзів понаставляли, а рибка не покидає річку. Та коли вона не мала на собі цього ярма зі шлюзів і нею ходили кораблики, старожили казали, з річки можна було пити воду, а ще тут водився омуль. Неспроста Максим Рильський написав в Ірпені «Рибальські сонети». О, він полюбляв рибалку та полювання… Ех, яка тут була Венеція, без човна ми б сюди не дісталися. Все вбила

60

Валентин СОБЧУК

меліорація! Вдарили качаном кукурудзи й картоплею по заплаві, або, як кажуть місцеві, «поймі» — таку красу заливних лугів принесли в жертву городам.

— Володимир Сосюра одним із перших виступив проти меліорації заплави річки, — озвався Владислав.

— Якби ж в нашій вітчизні слухалися пророків, — скрушно відказав Орест, й попрощавшись з рибалкою, запропонував на хвильку зайти на узлісся — привітатися з патріархом.

— З ким?..

— Патріархом, зараз побачиш… В цю мить Владислав, хоч і мав багату творчу уяву, не міг здогадатися, що має на увазі Орест, тож йшов мовчки за ним, дослухаючись до пташиних голосів, насолоджуючись духом лісу, який зринав із кожної галузки, а ще на цьому узліссі росли клени й невідомо як сюди забігли берізки. Невдовзі вони вийшли на невеличкий пригірок, де панівну позицію займав велетень дуб, роздвоєний на два величезні стовбури, що нагадували пару ніг, Владиславові це видалося символічним знаком, наче дуб хотів сказати, хоч і стою стільки віків, все ж маю довгу дорогу життя.

— Бачиш, який монументальний, ні блискавка його не зачепила, ні снаряд.

— А до чого тут снаряди?

— А ти підійди ближче, поглянь навколо, відразу збагнеш, чому я так сказав.

— Позаду виднівся окоп Другої світової війни, де, мов побите ржавчиною, зашелестіло торішнє листя, коли Владислав ступив на дно окопу в намаганні уявити тут солдатів, котрі тримали на цьому рубежі оборону. «Чи вижили вони?», — хотів запитати він у прадуба, в верховітті котрого озвався вітер.

— Цьому патріархові лісового царства, друже, не менше, як і тому, що на Ново Оскольській — десь під 700 років. Може, біля нього збиралися вірники Перуна, коли на них були гоніння. Відкрию тобі таємницю, от іди сюди, бачиш, тут якраз на роздвоєнні стовбурів є невеличке дупло, от прислухайся до нього, чуєш, як щось гуде, наче з під землі йде цей загадковий гомін. Владислав прислухався й справді відчув якесь гудіння між роздвоєнням стовбурів, схоже до шуму електрички.

ВИБРАНІ ТВОРИ

61

— Почув?..

— Ага…

— Скажи, хіба не чудеса? наш прадуб має голос, — вимовив Орест з такою інтонацією, що Владислав подумав, може, він справді є нащадком волхва.

— Розповім тобі ще про дну невипадкову випадковість. Відомий факт, Лесю Українку надихали дерева — в Луцьку зберігся її улюблений ясен біля замку Любарта, в Ірпені вона вподобала прадуба. Одні вважають, що він ріс районі податкового університету, інші — по вулиці Ново Оскольскій, де він росте й досі — йому десь під 700 років. Тепер про невипадкову випадковість: мій знайомий живе на перехресті вулиць Северинівської та Лесі Українки, так там росте аж двійко трьохсотлітніх дубів, мов на честь поетеси. Випадковість чи закономірність? — невідомо кого запитав Орест, коли вони покидали узлісся, а тоді додав, — дивний наш край — скільки видатних людей з ним пов’язали свої стежки. Не знаю чи тобі відомо, в сусідньому місті Буча колись була дача родини Михайла Булгакова, де він написав перші оповідання, на жаль, вона в 1918 році згоріла. З Ворзелем, на початку 20 х років минулого століття, пов’язав свою долю Валер’ян Підмогильний, де він одружився. У селищі він викладав українську мову й літературу, а ще політосвіту в вечірній школі, до речі, саме він залучив Григорія Кочура до перекладів. У Ворзелі колись мали садиби Борис Олійник, Дмитро Бедзик, Микола Рудь. Слухай, цікавий матеріал для тебе, може, колись напишеш…

— Спробую, — замислено відповів Владислав, коли вони йшли луговою стежкою вздовж дренажного каналу.

— Якби люди знали скільки в цьому лузі цілющих рослин! я його називаю ірпінським лукомор’ям, а влітку люблю більше від лісу! — захоплено мовив Орест, — адже Господь наділив кожну билинку цілющою силою, а скільки в лузі корисних трав! неспроста луг вижив, незважаючи на меліорацію, й на те, шо його щовесни підпалюють, коли борються з сухою травою пастухи худоби, уявляєш, в Ірпені ще й досі тримають корів, вже не кажу про кіз. О це такі інтересні созданія, що їдять все що перед ними лежить, навіть недопалки цигарок, й при тому дають дуже корисне молоко… Владислав охопив поглядом довкілля, намагаючись побачити хоча б якусь корову чи козу, але нічого не вздрів, тільки помітив, як трава ковила танцювала з вітром тихий танець, а ще око тішили квітучі голівки рослин, назви, котрих він не знав, тож запитав у Ореста.

62

Валентин СОБЧУК

— Та це ж різновид дивини, її ще називають царським скіпетром, королівською свічею, а зовсім буденні люди чомусь коров’яком, хоча ніяк не втямлю, яке відношення до корів має ця рослина. Владиславові найбільше сподобалася назва царський скіпетр, тож він підійшов до високих стебел дивини, рясно вкритих жовто гарячими квіточками, й вдихнув їх аромат, що нагадував запах соняшника і сонця. На якусь мить від цього запаху він відчув якесь заспокоєння.

— Друже, дивина має легку наркотичну дію, це дуже дивна рослина, неспроста її називають дивиною — її квіточки чимось схожі на казку про попелюшку, бо кожна розквітла квітка ввечері опадає, а зранку розквітають нові, тож їх треба зривати до полудня.

— І які недуги можна ними лікувати?

— О, в цих суцвіттях — велика сила! Дивина допоможе здолати насамперед легеневі хвороби, її відварами позбвляються кашлю й захворювань шлунково кишкового тракту й печінки. Народні цілителі вважають її найкращим засобом в боротьбі з гемороєм — на відварі корінців або суцвіть з листям роблять ванночки. Спиртовий настій з пелюсток дивини допоможе зняти ревматичні болі в суглобах, також ним можна натирати спину. Владислав захоплено слухав розповідь Ореста, та помітивши вдалині рожеві острівці рясного цвіту, аж зупинився, спитавши, що це за рослини..

— О, так це ж він!... його благородіє — іван чай, або по науковому — кіпрей, я інколи його називаю, як чєлавєка — Кіпреєм Івановичем, або навпаки Іваном Кіпреєвичем, колись він експортувався в заморські країни й конкурував з китайським та англійським чаями. Його ще називали Капорським за назвою села в Петербурзькій губернії, де його масово вирощували. І хоч сьогодні він втратив, як би сказали, торгівельний тренд, але цілющі властивості нікуди не ділися, а в нього їх — комора! Не знаю іншої рослини, з якої окрім приготування цілющих відварів, ще й брали б пух для подушок. Пухом іван чай обростає, коли викидає його зі своїх продовгуватих насінників під час розмноження, починаючи з серпня . Цей пух схожий до гусячого пера, подушки, набиті ним, мають заспокійливий і снодійний ефект. Та й сам іван чай ескулапи радять пити на ніч для спокійного сну. Після цих слів Владиславові хотілося якнайшвидше побачити цю дивну рослину на власні очі, й поки вони йшли він розпитував про цілющі властивості іван чаю.

ВИБРАНІ ТВОРИ

63

— Насамперед, це чоловічий чай, його відварами лікують простатит, і навіть аденому, а ще він володіє заспокійливою дією, також помічний при виразковій хворобі, гастриті з підвищеною кислотністю, регулює функції печінки і нирок, корисний при атеросклерозі. Кажуть, відвар трави успішно замінює знеболюючі і заспокійливі пігулки, стимулює імунітет. Карочє, в інтернеті є сотні рецептів на основі іван чаю, але от біда, його ніде не знайти — навіть в аптеках. Тепер ти розумієш, яка в нас з тобою важлива місія. Я до речі, не дуже часто його вживаю, зате роздаю своїм знайомим, як колись робила моя бабуся, вона збирала цілющі рослини для людей, щоб не хворіли.

— Дивно, збирала для інших, а сама не хворіла?..

— Шось в цьому є, мабуть, Господь і давав їй здоров’я, аби допомагала іншим… Вже стежка загубилася в траві, й сонце у небі стояло високо, нагадуючи квітучу голову соняха, що загубився в синій безодні безхмарного неба, коли хлопці прийшли до першого рожевого острівця іван чаю. Владислав замилувався рожевими гронами цвіту, що нагадували пелюстки пахучої флокси. Суцвіття іван чаю також подобалися джмелям, які купалися в них, аж гула солодка мелодія літа на їхній бас струні.

— Ось, дивись, як правильно збирати іван чай, хоча в ньому цілюще — все, але найбільше — листочки, вони, бачиш, схожі до вербових. І Орест показав, як правильно їх зривати, взяв рукою за суцвіття, згори донизу пройшовся долонею, залишивши листки в п’ятірні. Владислав повторив за ним, радіючи, що рослину не треба ламати, а ще не потрібно було нагинатися — стебла іван чаю доходили вище пояса... Коли йшли з лугу, відчули, як припікає сонце, Владиславові відразу згадалася ранкова прохолода лісу. Ніби вгадавши його думки Орест запропонував перепочити під одиноким деревом шовковиці.

— Друже, як у лузі прижилася шовковиця?

— Хтозна, можливо, хтось з людей постарався, або ж птахи, їх тут у лузі багато, але мої улюблені жайворонки чомусь тут не гніздяться, та їх багато на північному боці лугу, неподалік шлюзу. Можливо, тут їм заважають електрички. Я дуже люблю шовковицю, яка мені нагадує маму, така ж щедра й нікому не шкодує своїх ягід — сипле їх додолу для

64

Валентин СОБЧУК

всіх перехожих. Ягоди шовковиці, Владе, дуже корисні, якщо з’їсти за сезон відерце, цілий рік не матимеш проблем зі здоровям, особливо з підшлунковою. Так шо, давай, наминай… Плоди шовковиці були хоч невеличкими, але дуже смачними, і не тільки хлопцям, згодом до їхньої трапези приєдналися двоє темнокрилих пташок, що примостилися на верхів’ї дерева. Раптом до них озвався Орест, прикинувшись іволгою — і птахи йому відповіли таким же посвистом.

— Чого дивуєшся, це ж шпаки — найкращі артисти серед пернатих, вони можуть не тільки співати, а каркати воронами, а ще квакати жабами, й не тільки… Вовчик Ковбой розповідав, як в зоні АТО шпаки навчилися імітувати свист мін, причому, лякали виключно сепаратистів… Незадовго хлопці підійшли до пішохідного мостика, котрий, здавалося, похилився від втоми, а ще його «палуба» світилась дірками, в деяких місцях вони були заварені клаптиками металу, в інших же, наче пороззявляли роти, котрими хотіли сказати: «От ви все ходите й ходите, а підлатати мене нікому….». Сонце почало припікати ще дужче, від чого, здавалося, лугові квіти заплющили очі й дрімали, чекаючи дощу, а його не було вже кілька тижнів. Неподалік до моста наближалася електричка, зблискуючи низкою вікон, пронизувала притихлий простір металевою ходою по залізній ріці рейок. Владиславові на мить, як в дитинстві, захотілося її наздогнати й причепитися за «хвіст» і поїхати, як можна далі від дому, щоб знайти успіх і щастя. І він, дійсно, далеко заїхав від рідного дому, але й досі не досягнув бажаної мети.

— От за шо я люблю Ірпінь, — озвався Орест, поправляючи на голові бандану, в якій він був схожим на сучасного волхва, — сів у вагон, і за якихось 18 хвилин — вжик, і в столиці. А кияни, закуті в асфальт, можуть нам тільки позаздрити, що маємо стільки природнього простору… Але повітря, яке завжди п’янило Владислава в Ірпені, коли вони прийшли додому, відразу забракло, коли він зустрів Єву, яка була радісною й хвалилася всілякими дрібничками, купленими для неї Потапом, і в нього в грудях закипіла хвиля ревнощів, і він знову подумав, що жінок завжди можна чимось купити. Йому навіть хотілося десь усамітнитися, піти до річки чи в ліс — в такі моменти природа, як

ВИБРАНІ ТВОРИ

65

ніхто інший, його заспокоювала. Але Орест несподівано сказав, що до них в гості ввечері прийде його давній знайомий Тарас Дорошенко, тож він чекав вечора, щоб якось забути про Єву.

8 — Бачиш, твої мрії збуваються, хотів познайомитися з місцевими піїтами, а вони самі йдуть до нас — в Ірпені поети ще не перевелися, хоч як би їх не вбивала проза життя. А Тарас, друже, це більше, як поет, і сильний не тільки творчим духом, а й тілом. Навіть після доброї чарки ніколи не покидає свого «лендровера», каже, що це не простий ровер, а козацький кінь. І в це починаєш вірити, бо інший після випитого забився б на першому повороті, а він жодного разу з нього не впав, навпаки, на велосипеді, коли під мухою, інколи рівніше їде, як йде. Правда Тарас трохи дивакуватий і довірливий, казав, що 8 років не пристьогував лісапедів, коли йшов у магазин — на диво їх не крали, хоча в Ірпені повно «нариків». Але потім в нього їх крали, як цигани коней — один за одним, здається, аж п’ять поцупили. Але він не дуже журиться з цього приводу, втішаючи себе, що є привід купити новенького, мовляв, ті, що вкрали, не всі були гарними конячками. Але ти не думай, він не якийсь там п’яничка — переважна ж більшість творчих людей полюбляє Бахуса, забув, хто з класиків сказав: «Та шо він напише, коли не п’є…». Так от, Тарас написав, здається, вже 15 книжок, а ше в нього — повноцінна родина, діти й онуки, хоча серед нашого брата, взяти для прикладу нас з тобою, як кажуть, — не всі дома, маю на увазі, холостяцький статус, думаю, тобі Тарас сподобається. І Тарас Дорошенко сподобався Владиславові, особливо його довгі, як в козака Мамая вуса, «Да, з такими вусами ні в яку партію не візьмуть, — подумав він, — поглянувши на Тараса. Мабуть, якби не лисина, то він завів би ше й оселедця…». Тарас теж зацікавив Єву, котра відзначила його колоритну зовнішність, і навіть зробила олівцем його комічний шаржик з шампурем в зубах замість кинджала, мабуть, образ навіяло приготування шашликів. Владислав, хоч посміхався, тамував в душі невдоволення, бо незважаючи на взаємні симпатії, і стільки часу проведеного разом, Єва не удостоїла його ні своїм олівцем, ні пензлем.

66

Валентин СОБЧУК

Хоча, коли він одного сонячного ранку прогулювався узбережжям біля ірпінського шлюзу й на узліссі замилувався вербовим пухом, написавши вірш: «Вербовий пух роєм сніжинок над берегом ріки кружляв…», то він настільки сподобався Єві, що вона намалювала чудовий етюд літа за мотивами цих рядків: зелений берег, сонячне небо, острови хмар у синьому безмежжі, і вербовий пух, який вривався в літо крилами зими. Єва також захопилася ще кількома словесними образами в поезії Владислава, обіцяючи їх перенести на полотно картин, але поки що не квапилася цього робити. Наразі насолоджувалася в епіцентрі чоловічої уваги — така роль завжди їй приносила задоволення, й вона не упускала можливості вкотре довести собі, що сильна половина людства — дуже слабка перед жінками. Євина поведінка в такі моменти не подобалася Владиславові, тоді як Потап Капелюшник давно до неї звик й ніколи не подавав вигляду, що він хвилюється з цього приводу. Зі свого життєвого досвіду Потап давно засвоїв: для того, аби застрахувати себе від душевних ран, треба мати кілька коханих жінок, але щоб кожна думала, що вона в нього — єдина. Тож спостерігаючи за Владиславом, Капелюшник втішався стражданнями друга, вкотре думаючи про його недолугість і не пристосованість до життя. Та невдовзі, коли після чаркування, пішли розмови, здебільшого від Тараса, Владислав заспокоївся, слухаючи нового знайомого, котрий розповідав, як сьогодні важко живеться творчим людям: — Поетам в принципі ніколи не було легко, але прикро, що в Ірпені, який і досі називають Меккою письменництва — також. І навряд чи хто сьогодні згадує слова автора роману «Святослав» Семена Скляренка, шо в Ірпені, навіть йому, прозаїку, завжди хочеться писати вірші — уявляєте, яка тут була атмосфера!.. А зараз відчуваєш себе таким одиноким і нікому не потрібним, шо хочеться інколи й собі відрізати вухо, як Ван Гог, аби звернути увагу до художнього слова.

— Е, друже, ти шо?!. краще одчикриж мамайські вуса, вони відростуть, а вухо — нікада, — засміявся Орест. Після цих слів Єва почала пильно приглядатися до Тараса, намагаючись уявити його без вусів, вловивши себе на думці, що саме в його вусах відчувалася сила його самобутньої зовнішності. Жартівливе зауваження Ореста не викликало в Тараса позитивних емоцій, й він, на прохання Владислава поділитися спогадами про

ВИБРАНІ ТВОРИ

67

митців, які відпочивали й творили в Ірпінському Будинку творчості, почав, на його радість, оповідати про Павла Загребельного.

— Сьогодні, мабуть, ніхто не скаже точної цифри — яка кількість письменників була на ірпінському Парнасі, але в Павла Архиповичу тут можна поставити пам’ятник — тут він написав ледь не всі свої історичні твори. При тому, що був головою Спілки письменників і протягом 10 и років депутатом СРСР, а потім України, міг собі дозволити комфортніше місце, десь на сонячному узбережжі моря, але він обрав саме Ірпінь. Взагалі, як розповідають, Загребельний відзначався особливою скромністю, навіть обідав в загальній залі разом з усіма колегами, одягався абияк, ходив в якихось простеньких китайських штанцях кавового кольору, а під час відпочинку дозволяв собі тільки одну партію більярду, завжди одну, незалежно від результату, й квапився за письмовий стіл.

— А ще його сучасники згадують про щедрість великого класика , — озвався Орест, мабуть, бажаючи почути від Тараса щось нове.

— Так, Павло Архипович не шкодував власної копійки, коли треба було допомогти, взагалі, він був найбагатшим письменником України — казали шо пів Києва заборгували йому гроші, які він напозичав. А ще одного разу, аби порятувати Григора Тютюнника від депресії, подарував йому власну друкарську машинку, на цей час, для письменника це була справжня розкіш, мати власну друкарську машину, як сьогодні машину. Та хоч Павло Архипович мав дуже багато прихильників, але й заздрісників — не менше.

— Да, мабуть, ніщо так не губить митців, як заздрість, — додав Орест.

— Друзі, повторюся вам ще раз, хоч ці слова придумані не мною, — головне, любити не себе в поезії, а поезію в собі, тож давайте піднімемо чарки за справжніх поетів й за нашу музу, Єву!..

— За таку красуню я б вдудлив відро, — сказав з усмішкою Тарас, встаючи з за столу… Після тосту він оповідатиме далі: — Так от, на Павла Архиповича доносів написали чи не найбільше за всіх його колег разом узятих, бо заздрили його славі й посаді голови Спілки письменників України, депутатству й членству в комітеті по призначенню шевченківських премій. Були навіть такі доноси, в яких його звинувачували в співробітництві з Гебельсом, натякаючи на три

68

Валентин СОБЧУК

роки ув’язнення в концтаборах, куди він потрапив після поранення на фронті, хоча на війну пішов сімнадцятирічним добровольцем, де отримав кілька поранень, осколки гранати залишилися на все життя у нозі. Хочеться добрим словом згадати й за його приязну дружину, Еллу Михайлівну, котра була не тільки музою, а дбайливою господаркою та створювала йому всі умови для творчого натхнення.

— Да, не так, як дружина мого знайомого поета, Леоніда, який мені якось поскаржився на свою половинку, мовляв, буває віршує, перебуваючи на сьомому небі з музою, а тут — ні сіло ні впало — заходить дружина й ламає творчі крила, заставляючи винести з хати помийне відро.

— О, ви завжди знайдете причину, аби в усіх невдачах звинувачувати жінок, — невдоволено здійняла брівки Єва. Щоб не перетворювати розмову на суперечку, Владислав запитав: — Чуєш, а як ці доноси не поламали кар’єру Загребельному?

— Мабуть, допомагала дружба з Щербицьким. Загребельний, хоч і народився на Полтавщині, навчався на філфаці Дніпропетровського університету, закінчивши його працював в обласній газеті цього краю, з якого був родом і перший секретар ЦК України Щербицький.

— Друзі, давайте трохи перепочинимо від геніїв та піднімемо чарки за нашу музу Єву!.. Після тосту, Орест попрохав Тараса прочитати щось із нових поезій, які він любив за тонкий ліризм, котрий аж ніяк не клеївся до його суворої зовнішності козака.

— Ти знаєш, друзяко, я не дуже знаю на пам’ять свої вірші, за суєтою суєт ледь встигаю їх записувати, хоча вони завжди у мене на думці.

— О да, кого не суйот суєта… На цей каламбурний вислів Потап Капелюшник тільки посміхнувся, подумавши, що його точно не «суйот суєта», бо займається ділом, а не віршуванням, як прищавий ботик у юності. От недавно відхопив в оренду ще одне гарненьке місце біля столичного ринку, де планує облаштувати ятку з продажу снеків і пива — «люди завжди хочуть їсти й пити, це дуже надійний бізнес, а хто купуватиме їхні книжки?..».

— Слухай, ти колись написав вірш про наш Ірпінський луг, ми сьогодні з Владиславом там збирали іван чай, може згадаєш, бо ці слова тоді мене взяли за душу.

ВИБРАНІ ТВОРИ

69

— Спробую… а, це тоді, коли ми гуляли наприкінці літа, як трава вже вкинулась у колосся, цей вірш я пам’ятаю, і Тарас неквапно почав його читати, мелодійною, схожою до кобзарського речитативу інтонацією: Золоте колосся трав в лугах ірпінських кланяється в пояс, немов радіє, що прийшов й почув їх пісню з вітром в полі. І те колосся нагадало про милої чарівний стан, про вітер у її волоссі, який з весни там заблукав. А от послухайте ще один верлібр, його написати надихнув наш незвичайний пляж біля письменницького Парнасу: У нас є гавань неповторна біля ірпінського Парнасу, колись рікою ж кораблі ходили… Я досі чую весел скрип і сміх жінок веселий, що життю раділи, на цьому березі... Давайте разом попливемо під вітрилом мрії у подорож з варяг у греки… Єві сподобалися вірші Тараса Дорошенка, а може, щоб знову піймати кайф від ревнощів Владислава, вона заплескала в долоні й сказала, що перший вірш про золоте колосся трав хочеться відтворити на полотні, і що він чудово ліг би на ноти.

70

Валентин СОБЧУК

«Ліг на ноти! — подумки розсердився Владислав, хоча вірш теж його зворушив, — а чи не хотіла б ти лягти разом з автором у постіль?», — ледь не вигукнув, вкотре дивуючись, що хоча між ним та Євою нічого не було, й, можливо, не станеться, а він її так ревнує. Та в наступну мить Єва усміхнено поглянула на Владислава, наче в саму душу заглянула, попрохавши щось прочитати зі своїх поезій. Це була несподівана пропозиція, бо в даний момент він наче забув усі свої вірші, й не знав який із них може здивувати Єву, тож після короткої паузи сказав, що наразі працює над темою АТО, мовляв, вчора бачив один сюжет, про який хоче написати.

— Ну то розкажи й нам, — попрохав Тарас.

— Ця бойова подія сталася біля села Долина в Донецькій області, колону нашої бронетехніки обстріляли бойовики, один із снарядів гранатомета влучив у бетеер бійців 95 ї аеромобільної бригади й прошив машину на виліт, зачепивши осколками ногу старшого сержанта Серія Козака, який одразу відчув гострий біль, але не звертав на це уваги, думав тільки за побратимів, які були молодшими за нього й не мали достатнього досвіду. Тож одразу організував оборону й почав відстрілюватися, лиш коли стали потрібні набої й він потягнувся за ними, то з жахом помітив: ліва нога, нижче коліна, тримається — на одній шкірі!!!. Хлопці миттєво перемотали ногу, вкололи обезболююче, й сержант знову забув про себе, думаючи, як відбити атаку, попрохав, щоб йому допомогли вилізти на броню, бо зверху було краще стріляти.

— І що його вбили?!. — з розпачем запитала Єва. У її очах Владислав побачив материнське занепокоєння, о, як йому хотілося, щоб на місці Сергія Козака був він, і щоб Єва отак запитала в когось про нього. У цей момент йому подумалося, що все таки жінки більше люблять не поетів, а героїв і захисників.

— Герої не вмирають, — урочисто мовив Тарас.

— Так, не вмирають, — підтвердив Владислав, продовжуючи розповідь: — Коли атаку сепарів відбили, перебуваючи під впливом знеболюючих, Сергій знаєте, шо зробив?!. відрізав свою ногу й поклав у рюкзак!..

— Відтяв свою ногу?!. — здивувалася Єва, й навіть на устах Потапа Капелюшника зникла його зверхня до оточуючих посмішка.

— От геройський чоловік, — вигукнув Тарас Дорошенко, а що було далі?

ВИБРАНІ ТВОРИ

71

— Ви не повірите, але це абсолютна правда — ногу Сергієві Козаку пришили в шпиталі — вона прижилася!!! хоча пролежала в рюкзаку 5 годин. (Забігаючи наперед, повідомлю що через півроку Сергій Козак пройшов медкомісію, його визнали придатним для військової служби, й він знову пішов у армію.

— Любить Господь наших героїв, — озвався Орест, — справжній — козарлюга, неспроста й прізвище в нього — Козак. А з якого він краю?

— З Чернівців… Після цих слів Орест Вільшаний наповнив чарки й урочисто мовив: — Ніколи в нас не буде переводу козацькому роду!

— Це точно, — погодився Тарас, почесуючи мамайські вуса, несподівано заговоривши про війну. — Але, друже, як прикро, що люди йдуть на цю війну оболванені путінською пропагандою, сповнені ненависті до таких же, як вони. Я був на передовій — усе бачив. Особливо обізлені, на всіх і вся, бойовики, як доморощені, так і заслані. Вони лютують, бо розуміють що ніде, як на війні, не зможуть заробити на життя. І це страшно, вбивати за гроші, щоб назбирати кошти на квартиру чи машину, через що ця війна може не закінчитися ніколи, бо стала засобом заробітку. А скільки на фронті та навколо нього закамуфльованих хамелеонів!..

— Камуфльованих хамелеонів?!, влучно сказано!

— Але, друже, — підбадьорив всіх Орест, — всі війни мають початок і кінець… Після душевної вечері Тарас з Владиславом виявили бажання скупнутися в річці, Єва спочатку теж мала намір піти з ними, та почувши від Тараса, що в цій порі також люблять купатися вужі, передумала, але він, незважаючи на це, розповів про них бувальщину: — Одного разу, десь так само після десятої години вечора, рішив піти освіжитися, як завше, пірнув із берега й пливу собі до протилежного, а поруч, проти місяця, зачорніли гадючі голівки, десь близько десяти, ну думаю— піпець! приплив!.. Але згодом в голові майнуло — та це ж вужі полюють на квакух! Знаєте, цей екстрим запав мені в душу, щось в цьому є магічне — купатися з вужами!.. Слова Тараса не дуже підбадьорювали й Владислава, та він пішов за компанію — з ним було цікаво спілкуватися, а ще той мав на всі випадки життя свою думку, не схожу на звичні кліше.

72

Валентин СОБЧУК

Ніч була тепла й сповнена співом цвіркунів, які нагадували Владиславові про море і незабутні кримські ночі, але вужів у воді не було. Натомість над усією заплавою з теплих дренажних каналів і річки лунала симфонія жаб’ячого весілля, й зірки на воді миготіли вінчальними свічками торжества життя. І Владислав пірнув поміж тих свічок на воді, що сяяли з далеких галактик, шкодуючи, що з ним не було Єви. Після збадьоруючої купелі Владислав поцікавився історією самої річки в Тараса.

— Хоча Ірпінь річці далеко до Нілу — її довжина всього 160 кілометрів, серце її витоку б’ється в джерелі села Яроневичі на Житомирщині. Колись до витоків річки ходив Максим Тадейович Рильський і запрошував за компанію Костянтина Паустовського. Я читав, що з ініціативи Рильського в селі Яроневичі створили музей річки, де розмістили фотографії про людей і події на її берегах. Класна ідея, мабуть, таких музеїв, присвячених річкам, у світі небагато. Також у нашому краї є ще менша, але дуже дивна річка, котра теж дала назву місту Буча — річка Бучанка, її довжина всього 34 кілометри, і хоч ця річка менша за Ірпінку, зате утворює каскад озер, особливо в верхів’ї своїх витоків, в Ірпені вона теж протікає через озеро в районі СМУ. Уявляєш, маленька річка є матір’ю великих озер, хоча наша урбанізація лупить по ній нещадно, що влітку від Бучанки так смердить, як від клоаки, але в озері вона знов оживає, що поглинає широкою акваторією її нечистоти. Жах, шо роблять з курортним краєм! Шо цікаво, Ірпіньзнаходиться на своєрідному півострові, бо його «материк» омивають дві річки — Ірпінь і Бучанка… Шо й казати — Приірпіня дивний край лісів і озер!.. —замріяно сказав Тарас, — до речі, в Бучі жив відомий, але на сьогодні призабутий, лікар гідропат Вітольд Камінськй, який лікував людей простою водою, причому від таких хвороб, що лікарі за них не бралися, включаючи складні випадки пневмонії. Колись у тридцятих роках минулого століття до Бучі приїздили люди з усіх кінців Союзу, — і більшість хворих, навіть з тяжкою інвалідністю, зцілювалися простою водою.

— А в який спосіб?.. він шо, знав рецепт живої води?

— Ні, це був комплекс водних процедур, обливання, компреси, включаючи пиття води. Ніякого чаклунства, його водолікування базувалося на науці, котру він студіював у Німеччині. До речі, Вітольд

ВИБРАНІ ТВОРИ

73

Камінський залишив по собі дуже цінну книгу про водолікування, називається «Друг здравія», якщо знайдеш — прочитай. А, взагалі, в Бучі зберігся до сьогоднішнього дня будинок лікаря Камінського й криниця, з якої він брав воду. В Ірпені, не знаю чи тобі казали, також є криничка, про цілющу воду котрої ходять легенди. Слухай, а ти вмієш їздити на велосипеді?

— Звичайно…— посміхнувся Владислав.

— Прекрасно, в Ореста є непоганий коник, може прогуляємось?

— Залюбки, слухай, Тарасе, а чи живуть зараз письменники в Будинку творчості?..

— Влітку приїжджають, хоча знаю, що двоє Василів — Голобородько та Шаройко мешкають тут давненько. Раніше, до речі, це була поширена практика, коли не маючи квартири, письменники оселялися тут на багато років в очікуванні отримати спілчанське помешкання. Мій знайомий кілька років жив у восьмій кімнаті на другому поверсі четвертого корпусу, і уявляєш де?! в кімнаті Павла Загребельного! Але зараз ціни кусаються, а з благ цивілізації в Будинку творчості — письмовий стіл, диван і ліжко, ще лампочка з унітазом та умивальником, а ціни майже такі, як за однокімнатне помешкання в Ірпені — понад дві тисячі гривень. Однак, друже, є справжні патріоти ірпінського Парнасу, як Василь Шаройко, він мешкає тут з 2004 року, йому вже виповнилося 86 років!!!

— В такому віці вже хочеться тепленького й комфортного гніздечка, чому він вибрав Будинок творчості письменників?

— Це сумна історія, в автокатастрофі загинула його дружині й син — він не міг залишатися в власному будинку, де все нагадувало йому за трагедію, тому, продавши хату в Херсоні, переселився сюди. Але ти не думай, незважаючи на вік, Василь Шаройко зовсім не схожий на втомленого життям дідуся, завжди привітний до інших та усміхнений, мабуть, його дуже полюбили ірпінські музи — ним видано 30 книжок.

— А на які теми він пише?

— Василь Шаройко — поет гуморист, також творить для дітей, це як спомин про його вчителювання, котрому він присвятив більшу частину свого життя. Раніше протягом десятків років був постійним автором журналу «Перець». Знаєш, шо мене найбільш дивує в його незламному характері, він не озлоблюється в душі на час і несправедливість, і найбільшим даром вважає здатність пам’ятати,

74

Валентин СОБЧУК

особливо світлі моменти життя, адже людині властиво брати на карб те, що їй не подобається, тоді як зроблене добро чомусь швидко забувається, зате якась прикрість, навіть помилкова, може перекреслити всі хороші стосунки. До речі, Василь Шаройко ніколи не пише на замовлення, книги видає власним коштом, без спонсорів, і сам їх поширює, часто зустрічається зі школярами, які люблять його творчість. Недавно випустив гумористичну книгу «Солом’яна душа».

— Цікаво, про чию солом’яну душу він написав, — запитав Владислав, — подумавши, що треба було б познайомитися з цим письменником.

— О, солом’яних душ в Ірпені вистачає, а ще більше жлобів серед маргінальних скоробагатьків, які живуть лише для власного зиску й тільки думають, де б урвати земельки під чергову багатоповерхівку, щоб заробити собі капіталець. Такі от реалії — далекі від моралі й світлих ідей, до яких закликало не одне покоління митців, які творили в Ірпені, але про місця, де вони жили дізнатися нелегко. Катастрофічна відсутність пам’ятних знаків чи меморіальних табличок, наче влада Ірпеня хоче стерти цю пам’ять про видатних письменників, щоб не обмежувала їм шалену забудову міста.

9 Небо було безхмарне, сонячне і високе, як купол мусульманської мечеті, на котрій виднівся тонкий серпик молодого місяця, що незважаючи на 9 у годину ранку, не квапився на спочинок, мов хотів полюбуватися цим літнім днем, що мав видатися не спекотним, хоча вже давно не було дощів, й на сьогодні вони також не передбачалися. Владислав знав, що коли в повітрі немає вологості, то в Ірпені навіть висока температура переноситься легко, а в тім він, як і все містяни, зрадів би дощам, котрих так зачекалася спрагла земля. При цих думках він поквапився в душ, тішачи себе думкою, що й сам може собі влаштувати освіжаючий дощик. Та незважаючи на піднесення, яке завжди опановувало ним після омовіння, несподівано за «плушкою» чаю, так Орест називав чашки, в голові Владислава зароїлися не врівноважені емоції, то він радів сонячному ранкові, який видався йому особливим, але в наступні миті його почуття перебивали хвилі смутку — він шкодував, що Єва з Потапом поїхала до Києва, хоча й знав, що має

ВИБРАНІ ТВОРИ

75

повернутися на вихідні. Але він знервовано ходив по кухні Орестової садиби, ніби вперше розглядаючи її оригінальні меблі з дверцятами видовбаними з пеньків, дерев’яні полички, заповнені різноманітними дарами природи: сушеними травами, грибами, крупами, якимось настоянками — таке споглядання якось його заспокоювало, і він знову йшов до своєї кімнати й виходив на балкон, милуючись безхмарним небом. А потім за письмовим столом, посьорбуючи чай в прикуску з медом, нарешті вгамувався, радіючи відчуттю, схожому до того, що було в ранньому дитинстві, коли батьки кудись їхали з дому, а він залишався сам, насолоджуючись необмеженою свободою, можливістю покликати до себе кого захоче й робити все що заманеться. Наразі Нестер подумки закликав у гості всіх письменників, які жили в Ірпені, думаючи, про кого із них почати збирати матеріали для можливої книжки, адже майже щодня чув щось нове про класиків літератури. Але в наступну мить йому знову захотілося вийти на балкон, подивитися на один дах, схожий до перекинутого догори дном човна, такий казковий образ народився неспроста — в цьому будинку, вже перебудованому до основ, колись жив «батько» Незнайки, Микола Носов. Шкода, що окрім даху нічого не проглядалося більше, хоча він не раз підходив до паркану, але бачив ту ж сама картину —дах, що нагадував загадковий човен, шкодуючи, що біля садиби, де колись жила родина Носових, не було жодного нагадування про це, хіба назва невеличкої вулички Квіткова навіювала спогади про місто коротунчиків з трилогії «Незнайко». «От з кого й започаткую збір матеріалів про ірпінських класиків — Миколи Носова», — вирішив Владислав, зважаючи на близьке розташування колишнього будинку Носових до Орестової садиби. Невдовзі він заглибився в всезнаючі нетрі Гуглу, посміхаючись що пошукова система співзвучна з Гоголем, його улюбленим письменником. За хвилину другу він йшов життєвими стежками Миколи Носова, які нерозривно були пов’язані з Ірпенем, хоча він народився в Києві, а ще там мешкав на час навчання в приватній гімназії (1918 1923 роки). І хоч на час навчання Миколи родина перебралася до столиці, та потім знову повернулася до Ірпеня, який для батьків Носова був чимось більшим, ніж просто місцем для проживання, адже тут у них знаходився оберіг їхнього щастя, який приховував на своєму дні колодязь, про що напише Микола Носов у своїй автобіографічній повісті «Таємниця на дні колодязя», якою дуже захоплювався

76

Валентин СОБЧУК

Владислав у юності, але наразі він занурився в біографію письменника, малюючи з текстових описів портрет видатного письменника, уявляючи невисокого на зріст чоловіка, з короткою шиєю, глибоко посадженими очима, хвилястим чубом. Ще в юності Носов мав багато захоплень — вчився грати на скрипці, любив займатися хімією та радіотехнікою, фотографією, живописом. З 15 и років одягнув робочу спецівку, працював на цегельному заводі в селі Яблунька (околиця міста Буча). Довго вагався з вибором навчального закладу, було бажання вступити на хімічний факультет, але здав іспити до Московського художнього інституту, з якого згодом перевівся в інститут кінематографії. Більше двадцяти років працював режисером постановником мультиплікаційних фільмів і документального кіно. Перші оповідання про дітей почав публікувати в 1938 році. Створивши неповторного героя Незнайка в трилогії, який завоював своєю популярністю півсвіту, книги перевидавались у 100 країнах! На кілька хвилин він заглибився в зміст цієї книги, читаючи, як у Квітковому місті мешкали крихітні чоловічки «коротульки». Кожен з них «був на зріст як невеличкий огірок». У місті росло багато квітів, і навіть вулиці мали квіткові назви: вулиця Дзвіночків, алея Ромашок, бульвар Волошок. Через місто протікав струмок, який коротульки звали Огірковою річкою. В одному з будинків, що стояв на вулиці Дзвіночків, жили шістнадцять коротульок: Знайко, механіки Гвинтик і Шпунтик, лікар Пілюлька, музикант Гусля, художник Тюбик, мисливець Кулька, а також Бурчун, Мовчун, Пончик, Поспішайко, Забудько, Сахарин Сахаринович Сиропчик, брати Якосьбудько і Либонько, і нарешті головний герой — Незнайко. Так його назвали за те, «що він нічого не знав». Богдан з усмішкою подумав, що Сократ міг би стати йому другом, згядавши його крилатий вислів: «Я знаю, що нічого не знаю», якби Незнайко полюбив філософію. Згодом Владислав знов почав нишпорити по Гуглу, щоб знайти якісь цікавинки з творчого життя Носова, й несподівано натрапив на повідомлення, що онук Миколи Носова, Ігор, московський фотокореспондент і письменник, продовжив справу свого дідуся, дописавши кілька книжок про Незнайку, як от «Острів Незнайки», «Незнайко в кам’яному місті» та інші твори. Задовольнивши свою цікавість і скопіювавши біографічні матеріали до окремої папки на робочому столі комп’ютера, Владислава заполонили спогади про книгу «Таємниця на дні колодязя».

ВИБРАНІ ТВОРИ

77

Ця книжка тоді продавалася в їхньому сільмазі, в котрому вже давно немає книжкового відділу, бо його облаштували під універсальний магазин, де можна купити всяку всячину, а також хильнути чарчину в невеличкому барному залі, а от книжку придбати — зась! І Владиславові забажалося, щоб в його руках опинилася чарівна паличка Незнайки, з допомогою котрої він перенісся б у час, коли на полиці магазину стояла книжка «Таємниця на дні колодязя», назва котрої збурювала море зацікавленості, бо в дитинстві він дуже хотів дізнатися, які таємниці можуть бути на дні криниці, адже окрім відра, яким діставали воду, в ній нічого не бачив. Він довго приглядався до криниці біля їхнього двору, але вона була надто глибокою і темною, викликаючи в нього ще більше зацікавлення придбати цю книжку, щоб дізнатися, яку ж невідомість могла приховувати кринична глибина. Але батьки чомусь на цю книжку довго не давали грошей. Тоді він таємно записався на колгоспний тік, де допомагав провіювати зерно від полови, щоб заробити на «Таємницю на дні колодязя» — і таки її придбав, а ще наручний годинник. Однак яким було його розчарування, коли твір тоді виявився не таким цікавим, як він думав, і він тоді не второпав про яку таємницю на дні колодязя писав Микола Носов, тож на кілька років відклав свою омріяну книжку. Та коли підріс, знову взявся її читати, і ця книга принесла йому очікувану насолоду й він збагнув, про яку таємницю на дні колодязя писав автор. І Владиславові знову уявився колодязь в дворі Носових, який був неглибоким: батько письменника нерідко спускався в нього по драбині, щоб очисти від намули й жабок. А якогось дня на криничному дні він, у присутності дружини, закопав флакончик із золотим піском, привезеним із Сибіру. При згадці про золотий пісок Владиславові на мить здалося, що в Ірпені, — золотого піску багато, якщо мати на увазі, які генії ходили по піщаних стежках міста, й скільки спогадів про них можна зібрати. Та й цілюща ірпінська криничка, що знаходилася в заповіднику Чорний ліс, неподалік податкового університету, була для Богдана невичерпною таємницею, про цілющу воду котрої ще й досі побутували легенди, як до неї, понад сто років тому, приїжджали з усієї імперії важко хворі люди, й навіть такі, яких доставляли сюди на ношах, та попивши кілька тижнів ірпінської водички вони одужували. А ще цілюща криничка вражала його тим, що була не глибокою, але повноводною, наче стояла на підземній річці — воду з неї навіть діставали без корби, просто кидаючи відро.

78

Валентин СОБЧУК

За мить Владислав знову повернувся подумки до колодязя Носових, біля якого батько і мати письменника пообіцяли один одному загадати заповітні бажання й прийти сюди через п’ятдесят років й зізнатися, як вони сповнилися, а тоді дістати золотий пісок. З цього дня вони вважали колодязь своєрідним оберегом щастя. Та коли продавали частину землі, як переїжджали до Києва, батько Миколи Носова, розмовляючи з дружиною зронив у присутності дітей фразу, мовляв, що буде з їхнім колодязем, адже там — їхня таємниця!!! Ці слова дуже зачепили хлопців, особливо старшого брата, Павлушу, однак ні батько, ні мати — ніхто не хотів їм розповідати про те, яка таємниця містилася на колодязному дні. Та одного дня Павлуша відкрив цю таємницю сам. Діставши золотий пісок, він успішно його збув в місцевого єврея, який потім його і здав батькові. Але тоді, коли він отримав гроші за виручений золотий пісок, купивши собі модний одяг, збрехав що прибарахлився за кошти проданої картини. Та коли батько виявив, що золотого піску на колодязному дні немає, влаштував допит Павлуші, який зізнався й знайшов таке виправдання, мовляв, чого сердитись, адже батько й сам не раз черпав золотий пісок з криниці, й хіба він мав належати тільки йому… Згадуючи «Таємницю на дні колодязя», Владислав на якийсь час, ніби відійшов від родинного колодязя Носових, думаючи, чи залишився він до сьогодні. А тоді йому уявилася мати Миколи Носова, яка стояла на узгір’ї неподалік залізничних колій і махала хустинкою до поїзда, проводжаючи чоловіка, який тоді працював кочегаром, готуючись стати машиністом паровоза, щоб таким чином, як він сказав синові, бути справжнім чоловіком й подолати згубну пристрасть до вина, котрим його щедро пригощали під час роботи музикантом. Батька Миколи Носова, якого теж звали Миколою, настільки вразило те, що його завжди проводжала на роботу дружина, стоячи біля залізничних колій, що він одразу поборов пристрасть до алкоголю, бо хотів, щоб його родина була щасливою… Перегодом Владислав вийшов у двір погодувати Роя, але той сам собі влаштував сніданок — пасся в полуниці. Владислав від здивування аж роззявив рота, бо ще ніколи не бачив, щоб собаки смакували полуницею. Але потім пригадав слова Ореста, мовляв, в нього особливий песик, що він любить не тільки полуницю, а ще й грецькі горіхи, які сам прикопує на зиму, а весною трощить з великим апетитом. Владиславові на мить захотілося побачити, як Рой буде їсти горіхи, тож за якусь мить побіг на

ВИБРАНІ ТВОРИ

79

кухню. Взявши жменю торішніх горіхів, вийшов на вулицю й кинув Роєві, котрий вже вийшов з полуниці й «строїв» Владиславові невинні очі з під «золотих брівок», несподівано засвиставши дельфіном. Владислав посміхнувся й спробував на твердість горіхи, зауваживши, що вони тверді, мов черепаховий панцир, кинув кілька горіхів Роєві, який відразу вхопив одного лапами, і, як ні в чому не бувало, перекусив горіх навпіл, а тоді ще на кілька частин, й задоволено почав смакувати іншими в такий же спосіб, тільки й чулося — «хрусь!.. хрусь!..» «От собі б такі зубки», — позаздрив Владислав й чомусь згадав Євину розповідь про котів, вона дуже їх обожнювала й мала кілька вдома. «Все таки собака є вірним другом людини, а не коти, хоча їх в древньому Єгипті визнавали за священних тваринок, — подумки сперечався він з Євою, — собака ніколи не вилізе на стіл, як кіт, і не напудить в черевики»… Але в наступну мить він з посмішкою згадав Євині слова: «Мурчики людей теж сприймають за котів, тільки великих, а живуть з нами, бо їм комфортно…». «Але кіт ніколи не житиме в собачій будці, й не мерзнутиме в люті морози, не кинеться захищати господаря, як собака, який нас любить більше за себе». Доводив він тоді Єві, а вона відповідала: «Зате тільки коти вміють лікувати людей навіть своїм мурканням?, а мою знайому взагалі врятував мурчик від смерті, причому зовсім чужий; їй так стало зле, що не могла встати до телефону, щоб викликати швидку, невідомо як в кватирку заскочив кіт і почав лапками масажувати коло серця, тоді вона прийшла до тями й викликала лікарів...».

10 Десь близько четвертої години дня, коли Владислав дивився телевізор, озвався мобільник, котрий лежав у сусідній кімнаті. «Мабуть, Орест, а може Єва?»— майнула радісна думка, й він кинувся до телефону, але на дисплеї не висвітилося ім’я, а невідомий номер. «Хто ж це такий»? — подумав на мить, натискаючи кнопку…

— Алло, — в слухавці почувся знайомий голос, — шо не впізнаєш, будеш багатий. Це був Тарас Дорошеко, якого він не встиг записати в телефонну книжку, він запропонував Владиславові вдарити «велопробігом по ірпінських достопрємєчатєльностях…»

80

Валентин СОБЧУК

Невдовзі Владислав їхав на Орестовому велосипеді до міського готелю, заінтригований Тарасом побачити найстарішу споруду Ірпеня, думаючи, що ж це за будівля, бо в Ірпені, зважаючи на відносно невеликий, трохи більший, як 100 річний вік міста, значно древнішими від архітектурної спадщини були дерева, особливо дуби й трьохсотлітніх дубів можна було зустріти на багатьох вулицях, та й багатьом височенним соснам перевалило за сотню… Під’їхавши до площі перед готелем, де розмістився найбільший торгівельний заклад Ірпеня — «Еко маркет», Владислав відразу побачив Тараса біля лавочок в «лисому скверику», так його називав Орест, зважаючи на малу кількість дерев. « І це в Ірпені, в центрі міста, такий скверик — дві нещасні ялинки, і то, на стовбур однієї ялини електрики прибамбулили якогось трансформатора, наче мало стовпів », — враз згадалися Орестові слова, коли він підійшов до Тараса, тримаючи за руль двоколісного коника. Але Тарас був не сам, поруч стояв, теж з велосипедом, високий на зріст чолов’яга, з яскраво вираженою європейською зовнішністю — голландця чи шведа, якщо зважити на світлий колір волосся та характерну фізіомордію. А ще він виділявся різнобарвиною фуболкою й шортами та жовто гарячими штіблєтами.

— Друже, знайомся, це Андре Шрайбікус. «Ага, значить, не помилився, що Тарас стоїть з якимось варягом»— майнуло в голові Владислава. Але за мить, коли знайомилися, він дуже спантеличився — варяг заговорив чисто українською мовою. «Мабуть, він канадієць, який приїхав з діаспори», — знову кинувся в здогади Владислав, поглянувши на Тараса. Той відразу прочитав в його погляді німе запитання, й з посмішкою відповів: — Тебе, мабуть, дивує чому така дивна «хфаміля» — Шрайбікус… Але це його поганяло, що німецькою означає письменник. Андре любить хвалитися, що нашрайбав 700 томів про історію «хфутболу». Правда ніхто, окрім його комп’ютера, цього довести не може, бо відразу треба буде вручати «шнобелівську» премію. Але хто надрукує 700 томів? Мабуть, такого видавництва не знайдеться в усьому світі, бо це призведе до його катастрофи! Уявляєш, скільки потрібно паперу! Тож ми цих 700 томів не побачимо, як і скрижалі єврейського пророка Мойсея. Бачиш, друже, які індивіди живуть у Ірпені. До речі, в нас є ще одна ірпінська

ВИБРАНІ ТВОРИ

81

загадка — хоч ми ніколи не зізвонюємося зі Шрайбікусом, але буває протягом дня зустрічаємося в місті по кілька разів. Однак ми й досі не визначилися, в кого — магніт, у мене, чи в нього.

— Та в обох, загадково усміхнувся, — як Уінстон Черчиль, Шрайбікус, — от побачиш, за якийсь час до нас примагнітиться чимало наших френдів. А в тебе, Владе, за кілька днів й в самого з’явиться магнетизм, бо в Ірпені справжній сквозняк на творчих людей, тож кожен, мабуть, відчуває один одного інтуїтивно…

— Тобто ваш магнетизм пояснюється малою кількістю митців та миткень?.. — поцікавився Владислав.

— Можливо, — посміхнувся Тарас.

— А куди ви, до речі, зібралися, — запитав Андре.

— На ірпінське море. Це, Владе, Шрайбікус так назвав озеро на СМУ, він навіть там бачив медуз, я, правда, скільки не приглядався, але так і не вгледів їх. Але озеро й справді пахне морем, мабуть, це від водоростей, що схожі до морських, там навіть грязі є, один мій знайомий переконав мене, шо вони лікувальні, не гірші ніж Куяльницькі, до речі, їх начеб брали для військового шпиталю .

— Чи не так, Шрайбікусе?

— Так, я й сам ними мажусь, але медузи там і справді плавали минулого літа…

— Як знову вони спливуть, дай знати нам .

— Може й сьогодні з’являться…

— Краще б кальмари, — посміхнувся Тарас, — були б до пива Владислава здивувало почуте, йому захотілося якнайшвидше потрапити на цю загадкову водойму, але він згадав, що Тарас обіцяв показати найстарішу споруду Ірпеня.

— А, зараз покажу, ми ж знаходимося неподалік неї… Невдовзі хлопці завернули за супермаркет, в крилі котрого був кінотеатр «Перун», про що повідомляли афіші кінофільмів.

— Бачиш, який незвичний симбіоз, «Еко маркет» звели на місці колишнього кінотеатру «Перун». — розповідав Тарас, — і древнє божество уважили й культуру. На мій погляд, приклад вартий наслідування, коли подбали не тільки про хліб насущний. Після цих слів погляд Владислава захопили сріблясті куполи церкви з хрестами, схожих на розпростерті крила птахів, які поривалися до неба.

82

Валентин СОБЧУК

— От вона, друже, перед тобою — найстаріша і найдуховніша споруда міста — Свято Троїцька церква — в ім’я Отця і Сина і Святого Духа!.. хоча раніше церква знаходилася в невеликому будиночку, поблизу ДЮСШ. Владислав пильніше приглянувся до місцевості. Церква стояла на піщаному узгір’ї в оточені сосен, які тут були не такими високими, як в лісі, а приземистими, з кучерявими кронами, а ще міцно вчепилися коріннями, наче орлиними лапами за такий нестабільний грунт, як пісок. Владислав поділився цим спостереженням з хлопцями.

— Отож, мій друже, перед нами яскрава картина, що чекає Ірпінь, коли масова вирубка дерев під забудову досягне апогею, місто поглине пісок, який стримують сосни, та коли їх не буде, то в місті гулятимуть піщані бурі. До речі, старожили кажуть, що піщаних дюн в місті було багато, навіть на місці, де зараз міськрада, кучугурився пісок. А ще читав, коли троє поміщиків Сагатовський, Вишневський і Рушковська, почали продавати свої землі під дачні ділянки, то в мінус ірпінським ландшафтам ставилося те, що значна територія — лиса. Дачникам радили зайнятися лісорозведенням, котре активно розвивалося й в радянські часи. В даному процесі також брали участь школярі, я теж здавав певну норму жолудів. А зараз ніхто не садить у місті ні дубів, ні сосен, здебільшого натикають якихось декоративних кущів і деревець — та це лиш прикраса, й чимало цієї екзотики потім гине — сила Ірпеня в вічнозелених кронах сосен та могутності дубів…

— Згоден, друже, в Ірпені процвітає повне споживацтво, й ніхто не замислюється про відтворення лісових зон. — доповнив слова Тараса Шрайбікус… Розмовляючи хлопці неквапно підійшли до Свято Троїцької церкви.

— Це мій улюблений храм, настоятелем котрого є дуже молитовний священик, отець Памфіл, біля нього навіть постояти — велика радість. Недавно відзначали його 90 річчя, яке співпало з 100 літнім ювілеєм церкви. Уявляєш, настоятелю майже стільки років, як і церкві!

— А церкву не закривали?

— У часи совкового атеїзму в храмі зняли куполи й переобладнали під фабрику гумових іграшок. Що дивно, під час окупації, німці дозволили богослужіння. Розглядаючи церкву, Владислав відчував особливий спокій, наче

ВИБРАНІ ТВОРИ

83

приїхав до отчого дому, чекаючи, як на поріг вийде рідна мама. Своїми відчуттями він поділився з хлопцями.

— Це й не дивно, в її стінах молилися канонізовані святі.

— Ти знаєш шось про них?

— Небагато, читав, в Ірпені жила преподобна Софія, ігуменя Покровського монастиря в Києві, котрий закрили в 1923 році. Преподобна Софія зазнала кількох арештів, а останній свій притулок знайшла в заслані у селі Покров Калузької області.

— Як дивно, з Божої волі співпала назва її останнього притулку, — здивувався Владислав, — ігуменя Покровського монастиря знайшла вічний спокій в селі Покров.

— Якщо говорити про духовну сторінку історії міста, — продовжував Шрайбікус, — мені відомо, коли в 1926 році більшовики розігнали братію Києво Печерської лаври, то в Ірпені оселився ієромонах Еразм, який організував таємні богослужіння, в яких брали участь монахи Флорівського, Покровського, Преображенського монастирів та Києво Печерської лаври. Уявляєте, яка тема для книги — підпільний монастир в Ірпені, який був місцем заслання, куди відправляли київських монахів.

— І де вони збиралися? — поцікавився Тарас.

— Я знаю, що ієромонах Еразм купив будинок по вулиці Українська, 34. Мабуть, до цього часу нумерація змінилася, можливо, саме там і збиралися монахи.

— А шо тобі відомо за цей період? — підкрутивши мамайські вуса, поближче підступив до Шрайбікуса Тарас.

— У 1933 році 30 вірників підпільної церкви в Ірпені, яку очолював ієромонах Еразм, було арештовано й засуджено до позбавлення волі — строком від трьох, до п’яти років. Але не будемо про сумні часи, ходімо до кринички, якраз немає людей, я прихопив кілька пляшок — буде чим тамувати спрагу на пляжі. Тут неповторна водичка, пів міста, й з дальніх околиць приходять за нею, як і до цілющої кринички в районі податкового університету. Вода церковного колодязя нагадала Владиславові криничку в рідному селі й освіжила спогади дитинства, й він знову, як уранці, пригадав повість Миколи Носова «Таємниця на дні колодязя», подумавши, яка доречна назва книги, адже Ірпінь має такий неоцінений скарб, аж дві цілющі кринички.

84

Валентин СОБЧУК

Коли всі зупинилися під невисокими соснами, покинувши церковне подвір’я, Тарас попрохав Шрайбікуса розповісти щось з історії міста для Владислава.

— Та шо я знаю, якби не був у відпустці директор краєзнавчого музею Анатолій Іванович, то він би вас подивував.

— О, я люблю бувати в Зборовського, — захоплено мовив Тарас, — він перетворив музей в центр культурно історичного розвитку…

— А пригадуєте, як древні греки називали музеї? — й не дочекавшись відповіді, сказав, — музейони, це були храми на честь муз, де були їх скульптурні «ізваянія» й магічні речі на честь їхнього культу.

— Ірпінський музей масштабніший за музейон, бо там проходять душевні зустрічі митців, художників, поетів, музикантів. Це справжня цитадель істинних шанувальників духовного життя ірпінців.

— Міська бібліотека також, — додав Шрайбікус.

— Звичайно, Андре, чого мовчиш, розкажи шось…

— Ну, звиняйте, якшо нічого новенького вам не скажу.

— Не томи Многотомний…— Тарас так називав Шрайбікуса за те, що той постійно хвалився, начеб написаним 700 и томником про історію футболу й спорту, котрого ніхто не бачив.

— Поселення навколо Ірпеня виникли в епоху бронзи, — почав той розповідь, — за 9 століть до нашої ери…

— Ух ти, розказуєш, прямо як Зборовський.

— Не перебивай, але ніхто сьогодні точно не скаже біля якого населеного пункту були найдревніші стоянки людей — Ворзеля, Ірпеня, Бучі. Я схильний думати, шо біля Гостомеля, бо саме там, а точніше неподалік Мостищ, викопали рештки мамонта, та й сам Гостомель найдревніше містечко, котре веде свій літопис з 1494 року. А ще в заплаві Ірпеня й Бучанки добували болотну руду, неспроста в назві одного з поселень так і вчувається, як ковалі клепають залізо, а старожили й до сьогодні називають цей куток Клепачами.

— Ти ба, а де ці Клепачі знаходяться?

— Напроти автопарку, в узбережжі Бучанки…

—А, знаю, ну Шрайбікусе, продовжуй.

— Та, мабуть, найбільшим багатством Приірпіння були ліси, торф, і глина, котру добували тут для виготовлення цегли. До речі, саме кар’єри для цього виробництва породили озера, зокрема

ВИБРАНІ ТВОРИ

85

водойму, де купатимемось, називають Кар’єром. А от ріка Ірпінь, можливо, ви не знаєте, була природнім кордоном — спочатку між племенами древлян і полян, а пізніше між російською імперією та Польщею.

— Отже, ми стоїмо на теренах посполитих? — запитав Тарас.

— Виходить так, неспроста найкрупнішими землевласниками Ірпеня були люди з польськими закінченнями в прізвищах, як от Сагатовсвький чи Рушковська. Але чимало тут жило й німців, також мешкали й чехи…

— А шо ти знаєш за бій об’єднаного війська русичів і литовців проти татар, — поцікавився Владислав.

— Це була епохальна битва, за 20 років до Куликовської (1380 р. ), хоча сьогодні багато істориків доводять, що битви на Куликовому полі взагалі не було. А от перша перемога об’єднаного війська біля Ірпінь ріки, за думкою багатьох істориків — сумнівна й описана тільки в хроніці Мацея Стрийковського. Адже навіщо було, якби ординців розбили на річці Ірпінь, виступати проти них вдруге. Як би там не було, але вирішальний бій відбувся 1360 році на річці Сині Води, тепер це річка Синюха в степах Кіровоградщини й саме вона поклала початок визволення земель України Русі від ординців, від яких ше десятки років потерпали землі московитів.

— Я б хотів зупинитися на Куликівській битві, точніше сумнів навколо неї, деякі історики схильні думати, що кістяк орди складали не монголи. — заінтригував всіх Тарас, — а племена казахських етносів, до речі, й могилу брата Чінгісхана, Джучі, знайдено в Казахстані. Та й самого слова хан в монголів не існувало, воно тюркське — Чінгісхан означає світлосяйний хан.

— Так шо, Батиєва орда вдерлася на Русь без монголів? — здивувався Шрайбікус.

— Цілком очевидно, шо моноголів сюди приплели московські історики , — ледь не вигукнув Тарас, — щоб не визнавати факту підкорення їхньої держави казахськими племенами, яких вони згодом завоювали самі.

— Друже, серйозна заява, на які джерела ти спираєшся у своїх твердженнях? — поцікавився Владислав.

— На дослідження історика Володимира Білінського, а також Іона де Плано Корпіні — раджу почитати.

86

Валентин СОБЧУК

— Обов’язково, — запевнив Владислав, несподівано запитавши, — якшо Ірпінь до відкриття Ковельської залізниці був дачною територією і не носив сьогоднішньої назви, все ж таки, як його називали?

— За назвою річки, — озвався Шрайбікус , — на поселення казали Ірпінські дачі, паралельно існувало село Северинівка, тепер так перейменували вулицю Жовтневу, де знаходилося давнє село. Колись у Северинівці жила колонія німців.

— Пане Шрайбікус, а от ти знаєш, в якому з населених пунктів Приірпіння проживало найбільше видатних людей.

— Звичайно, — в Ірпені! Це був справжній Парнас з початку минулого століття, задовго до появи Будинку творчості письменників у гості до муз сюди приїздили митці, котрі увійшли до аналів вітчизняної та світової класики. Сьогодні, на жаль, немає точної цифри скільки геніїв прийняв у свої обійми Ірпінь, але можна стверджувати, що мало не по кожному квадратному метрі землі Ірпеня ступала чиясь нога з видатних класиків. У цьому плані Ворзель на другому місці. Хоча кожний населений пункт Приірпіння не обділений на видатних людей — у Гостомелі бував Микола Лисенко, певний час це містечко знаходилося під володінням козацького полковника, некоронованого гетьмана Правобережної України Семена Палія.

— А от чи бував Михайло Коцюбинський в селищі Коцюбинському? — поцікавився Владислав.

— Цікаве запитання, — промовив Шрайбікус, посміхнувшись, як Черчиль. — Наскільки мені вдалося дослідити, то Михайло Коцюбинський міг бувати в селищі в 1905 році, він тоді активно займався поширенням революційної пропаганди. Хоча на той час Коцюбинське було хутором і називалося Берковець, можливо, від слова бірка (дерев’яна посудина для зберігання меду). На хуторі Берковець, як в ірпінській Северинівці, жила колонія німців, які сюди чухнули після Першої світової війни. Та в 1932 році, в зв’язку з будівництвом танкодрому, хутір Берковець перенесли в район станції та села Біличі. Згодом цьому поселенню дали назву на честь Михайла Коцюбинського.

— А чому не Біличі?

— Тоді модно було давати поселенням назви за іменами героїв більшовицької епохи.

ВИБРАНІ ТВОРИ

87

— Бачиш, Владиславе, в нас Шрайбікус мудрий, як сова.

— Отож, — посміхнувся той, але треба закривати прес конференцію та їхати на пляж.

— А то ми як три богатирі на роздоріжжі, — посміхнувся Тарас, сідаючи в сідло велосипеда.

— Трогаєм, вітерець — у ніздрі!!! — вигукнув Шрайбікус, поглянувши на мамайські вуса Тараса проспівав, —по по переду Дорошенко, але краще був би з нами Порошенко… Згодом всі їхали ірпінськими вулицями, яких вже не пізнавав Владислав, бо якщо раніше звик бачити в приватному секторі хати — на котрих дахи почасти були вкриті сосновою глицею, яка місцями встеляла дорогу, мов солома, наразі була інша картина — нові багатоповерхівки тулилися одна до одної. Цими думками він на ходу поділився з Тарасом, який пригальмувавши на одній з тихих вуличок, сказав: — Ех, друже, гублять наш Ірпінь, бачиш, з балкона на балкон сусіднього будинку можна доплюнути, а якшо не дай Бог, якесь ЧП, й людям треба буде вийти всім разом, то в дворі не розминешся. Маємо шалений будівельний бум— мало не всі депутати пішли в забудовники, молоді й вже добре «підтоптані», котрим пора подумати про білі капці, вічність і добрі справи, але й ті гребуть, змагаючись з молодими, й навіть краще за них, використовуючи свою хитрість, котра допомагала їм вижити в усі часи… Наразі біля нових багатоповерхівок — жодної душі, й Владислав вже вкотре подивувався цій міській реалії, коли біля багатоквартирних будинків важко зустріти людей й попрохати про допомогу. Через що багатоповерхові будинки нагадували йому бетонні скелі, в яких холодною кригою зблискували віконні шибки, байдужі до всього, що було поза межами квартир. Невдовзі військо «польське на роверах», як жартівливо назвав своїх товаришів пан Шрайбікус, він же Андре Многотомний, припаркувалося на невеличкому пляжику великого озера, котрий обіймав його піщаною дугою, й де ніжилося під сонцем кілька купок людей, а інші плескалися в воді, над якою стояв здоровий дитячий вереск і сміх. Владислав ще раз подивувався ірпінському ландшафтові, бо й тут через дорогу було два озера, навіть більші за ті, де вони зупинялися з Вовчиком Ковбоєм, Орестом, Євою і Потапом. Та хлопці

88

Валентин СОБЧУК

не встигли ще роздягнутися, як до Шрайбікуса замахали руками дві жіночки, вже навіть не літнього, а зимового віку.

— От попали, — чомусь знітився Тарас…

— Чому? — здивувався Владислав й зняв темні окуляри, щоб придивитися до бабусь, біля яких вже стояв Шрайбікус.

— Та вони мене потоптали…

— Як це потоптали?..

— Та якось дуже прихопила спина, бабусі помітили й запропонували оздоровчий масаж, я, звичайно, довго відмовлявся, але не встояв перед їхньою наполегливістю, тож довелося лягати пузом униз, згоряючи від сорому, шо подумають тьолки, як бабулі мене розминатимуть.

— І шо?..

— Добре мене тоді потоптали, одна бабулєнція підтримувала свою подругу, а та ходила по спині, а я тремтів від страху, шоб бабулєнція не вапала на мене зверху.

— Ото була б комедія, дівчата подумали шо ти маніяк, а помогло?

— Ти, знаєш, помогло, може, від того, шо на мене вирячилися мало не всі пляжники, і я повірив масажний ефект, а віра це велика сила, чи справді бабусі знаються на костоправстві.

— Неспроста ж кажуть, шо всі жінки відьми, а старі, так уже точно…— вишкірився Тарас.

— Піду зараз, шоб вони не приставали, вимажуся грязями, ти не думай, грязючка й справді має лікувальний ефект, навіть мій срібний перстень, коли — помажусь, стає жовтим. От дихни на повні груди — відчуваєш, як пахне морем. Я взагалі вважаю це озеро Ірпінським морем, тож як всі їдуть на юга, мені й тут ляпота...

— Ірпінське море… а де ж обіцяні медузи й краби? — посміхнувся Тарас.

— Ше припливуть, а на глибині озера, взагалі кайф — твої ступи лоскотатимуть водорості.

— Які ступи? —здивувався Владислав.

— Ну твої ласти, ступні ніг…

— Дивлячись на плесо, в якому синіло небо, від чого воно здавалося бездонним і величним, як небо, Владислав вдихнув на повні груди озерну вологу, відчувши, як вона й справі пахла морем, мовив, — справді дивне озеро, але ж звідки морський запах?

ВИБРАНІ ТВОРИ

89

— Мабуть, йде з дна колишнього моря, законсервованого глиною. До речі, озерний басейн — увесь із глини, тому вода тут кришталево чиста й ніколи не зеленіє. Уявляєте, як колись тут вирувало древнє море, до речі, морські молюски не раз знаходили, як бурили артезіанські свердловини на ірпніських вулицях. Де шумлять сосни — колись шуміли хвилі. А скільки цегли з цілющої глини цього озера пішло у Київ! скільки будинків постало! Ніхто не скаже, — замріяно мовив Шрайбікус. Після цих слів Владислав подумав, чи Шрайбікус дійсно такий патріот Ірпеня, що озеро вважає морем, чи навчився концентрувати уяву настільки, що на озерному пляжі почувається так, як на морському в Єгипті. Але на запитав його про це, а тільки подумки зауважив: «От якби навчитися концентрувати уяву, коли не можеш собі дозволити побувати на морі, та знаходиш таке ж задоволення на озері, скіль б негативних емоцій можна було б позбутися…». Коли хлопці заходили в плесо, несподівано в воду занурилося троє песиків із «кліпсами» в вухах, так позначали четверолапих бомжів. Та схоже пластикові тавра зовсім не хвилювали песиголовців, двоє з котрих були темно рябої масті, мабуть, брати, а їхня подруга — вогнистої. Як ні в чому не бувало, песики без особливих вагань, на відміну від Владислава, який перегрівшись на сонці, заходив в воду повільно, відразу попливли, минаючи людей, до прибережного очерету й зупинилися на мілководді..

— Дивіться, собаки рибалять!!!. — вигукнув усміхнений Шрайбікус. Це собаче тріо завжди приходить о цій порі. Собаки, дійсно, походжали на мілководді біля очерету, як рибалки, й раз у раз занурювали голови в воду, але здебільшого стояли в очікуванні, пильно приглядаючись до дна.

— І шо, ти бачив, як вони упіймали рибу?

— Одного разу бачив, як он ця руда бестія хапанула карасика, й не випускаючи з зубів, подалася до берега, а ці двоє — за нею.

— Як думаєш, вона поділилася здобиччю зі своїми бойфрендами.

— О, друже, сумніваюсь, думаю, шо навіть, як би упіймали рибку клаповухі ухажори — теж віддали б їй. Любовний інстинкт сильніший за голод.

— Знайшов аналогію…

90

Валентин СОБЧУК

— Але все таки, таких собачок риболовів, мабуть, не зустрінеш ніде, о, загадковий наш Ірпінь. Сам не знаєш, коли виберешся на рибалку, а собаки, бач, ловлять без вудок, — посміхнувся Тарас, який виходив з води, струшуючи з мамайських вус вологу.

— То йди з ними за компанію і порибаль, — посміхнувся Шрайбікус. І Владислав вголос намалював картину, як Тарас, ставши на четвереньки, затесався в компанію собак, щоб половити з ними рибку.

— А шо, гарна ідея, бо ніяк не знайду вільного часу, а так би прикинувся Тузіком й став вільним рибаком… Хлопці провели на озері кілька годин, щоправда, як не намагалися знайти медуз, яких начеб колись тут бачив Шрайбікус, так і не надибали, зате наминали кальмарів з прохолодним пивцем. Коли їхали в місто, Владислав розглядаючи високі береги озера, що колись було глиняним кар’єром і де наче втонув бульдозер, й спали на ямах гігантські соми, вразився, що на високих берегах озера — багато побутового сміття, а ще уламків цегли й бетону, про що він розповів хлопцям, коли всі спинилися, пропускаючи вервечку вантажних машин, що мчала поміж озер, притискаючи хлопців до узбіччя.

— Ірпінське варварство, — продовжив його Шрайбікус, але, друже, як би не засмічували береги озера, вода тут кришталево чиста, й не цвіте в самі спекотні дні, все таки, вода сильніша за людський бруд. Я, взагалі, на цьому озері відчуваю потужну енергетику якоїсь очищувальної сили, а на Водохрещу купаюсь саме тут. Одного разу навіть приймав хрещенську купіль один, було десь мінус п'ятнадцять градусів морозу, — так цілий день відчував небувалий прилив сил, мабуть, від того, що тоді ніхто не тривожив спокій води, а всі приходили на берег з вірою в очищення.

— Вода це особлива субстанція, — озвався Тарас, — вона все бачить і пам’ятає, а давайте завернемо в Очеретяну бухту. Тут верби, як баобаби, буває до восьми стовбурів зростає з кореня. Вербове царство… За хвилину другу хлопці підійшли до водяного люстерка серед очеретів, водойма була за дорогою напроти озера, де вони купалися.

— Перед цим дзеркалом причепеурюються русалки! — захоплено мовив Тарас. Погляд Владислава причарувало тихе плесо в очеретяній оправі — тихе й прозоре, воно здавалося вікном у потойбіччя.

ВИБРАНІ ТВОРИ

91

— Як називають це озеро ? — поцікавився Владислав.

— Земснарядом, — відповів Тарас, — а на те, шо ми купалися, кажуть Кар’єр, або: «озеро на СМУ», за назвою мікрорайону, чи просто говорять: «поїхали на пляж». Мені дуже шкода, що озерам не дали назв. З одного боку, це пояснюється їх відносною молодістю, адже вони породжені кар’єрним видобутком глини й піску для виробництва цегли, що розбудили підземні струмки й джерела. але й давні озера чомусь у нас безіменні. Владиславе, яку б ти дав назву озеру, де купалися.

— Раз його називають Кар’єром, чому б не возвеличити його до рівня Кар’єри або Купави, адже в ньому ірпінці люблять купатися,– сказав той, дивлячись на жовті голівки купав, що світилися посеред водойми сонячними лампадками. — А оце озеро нарік би назвою Земське, позаяк на нього кажуть Земснаряд .

— Колоритно, кинемо в Фейсбуці клич, шо в озер з’явилися нові назви, може, до них покращає ставлення людей…

11 Згодом хлопці поїхали до міста, та біля залізничного переїзду довелося зупинитися, бо його перекривав шлагбаум, а зі сторони Бучі наближався потяг.

— Друзі, для мене це особливий переїзд.

— Владислав з подивом почав приглядатися, та нічого особливого не побачив, хіба що багато квітів біля станційного будиночку, котрі нагадували різнокольорових метеликів.

— Та ні, друже, не туди дивишся, повернися назад, бачиш церкву. За мить Владислав угледів, як з поміж сосон зблиснули високі куполи сонячного кольору.

— Чи бачив ти так близько від переїзду храм? як на мене, то в цьому шось є символічне, позаяк Ірпінь породила Ковельська залізниця, то, мабуть, з Господньої волі біля неї зведено храм Різдва Богородиці, мимо якого йдуть всі поїзди. Настоятелем церкви є мій добрий знайомий, отець Мирослав. Він щодня справляє в цьому храмі Божу службу, на яку приходить вся його родина разом із малими дітками, можна було б зайти, та зараз не час, але якось завітаємо в цю обитель Богородиці …

92

Валентин СОБЧУК

— Мені було б дуже цікаво, — відповів Владислав під гуркіт вантажного потяга, що тягнув якісь сірі цистерни до столиці. Владислав на мить замислився, думаючи, скільки поїздів проходить через Ірпінь, а також згадав, що довго не міг до них звикнути, особливо вночі, коли, здавалося, хтось клепає молотом нічний спокій на велетенській кувалді. Він навіть думав, що майбутні політики Ірпеня, які йдуть на вибори з гаслами обіцянок, мали б знайти інвестора, щоб прокласти під коліями гумові шпали, як це роблять для безшумності на Заході. Та оскільки це не впливало на приріст населення Ірпеня, а навпаки бажаючих оселитися поблизу столиці з кожним роком ставало все більше, ніхто цим не переймався зовсім. А згодом і Владислав змирився з сусідством неспокійної залізниці, вздовж якої вони поїхали до вокзалу, який, по суті, був центром Ірпеня, з приводу чого Тарас виголосив цілу промову: — Ось, друзі, дивіться, ми в центрі улюбленого міста, котре росте, як тісто на дрож жах — вах! багатоповерхівки наступають одна на одну, але жодного пам’ятного знаку про видатних митців, які творили тут, хоча б поставили б якийсь монумент, наприклад, сосновій шишці, котра є матір’ю зеленого Ірпеня. А який тут страшний клозет! як пекло! Через шо його постійно тримають на замку... А колись мені розповідали неподалік вокзалу було декоративне озерце з акваріумними рибками й черепахами, а на тому боці залізниці, — гостинна чайна ірпінського чеха, на прізвище Кеххер. Старожили згадують, душевне було завєдєніє, куди любили заходити пасажири, як швартувалися поїзди на півгодинну зупинку, а зараз стоять якісь будки, де випити кави або чаю можна тільки стоячи, як кінь у стійлі. Ех, як не вистачає в місті системних закладів харчування, де можна було душевно посидіти за невеликі гроші, як у Києві…

— Не той тепер Ірпінь, — додав Шрайбікус, — колись у місто з лісу забрідали дикі кози, а білки гралися з дітьми, водилися вальдшнепи й тетерки.

— А білки й тепер водяться, все залежить від кількості випитого, — почулося позаду, — їх тільки треба годувати горішками й прикликати постукуванням по пляшці, — сказав, спираючись на велосипеда, юнак зрілого віку, схожий на спецпризначенця, бритоголовий і в темних, як ніч, окулярах.

— Владислава здивувало його повідомлення про білок, й він глянув на незнайомця, чи він тверезий.

ВИБРАНІ ТВОРИ

93

— Але той продовжував говорити далі, от неспроста ж в Коцюбинському на гербі селища — білка, а чому?.. знаєте?.. колись там було ЛТП. Вот!..

— Ого, ну ти й підмітив!.. але й справді все збігається, як і те, шо тільки варто комусь з нас засвітитися в місті, як завше когось примагнітимо, — зауважив Тарас, — от і Вовк Микита пожалував до нас. Скажи, Мікі, скільки разів ми не санкціоновано зустрічалися, то в лузі, то на річці — і так постійно, й зовсім без допомоги мобільного зв’язку, бо спрацьовує наш невидимий диво магніт, а як станемо ось тут, біля переходу, то назбирається ціла громада, а той гром ада можна почути… Шо пишеш, Вовче?

— Це прізвище чи псевдо? — поцікавився Владислав.

— Швидше покликання, бо Микита в нас — гроза для всіх нечистих на совість губителів Ірпеня.

— Шо пишу? — озвався Вовк Микита, — знявши окуляри, уважно подивився на Владислава, мабуть, думаючи, якого він поля ягода, часом, не диверсант із ЛНР чи ДНР… — Та от, знову почали пиляти дерева, тепер вже електрики, кажуть, що під час бурі гілки обривають дроти та заважають їм спокійно працювати. А чи не доцільніше було б поспилювати стовпи й поставити сонячні батареї, дерева ж цінніші…

— Да, поспилювати стовпи замість дерев! Геніально, тільки ти можеш до цього додуматися. Це, дійсно, в дусі часу! А я б усіх, хто краде з бюджетного корита й дерибанить землю громади, пересадив, якшо не в місця столь отдальонниє, то хоча б на велосипеди, адже в Європі чиновники й бізнесюки, шоб не забруднювати людям повітря, возять свої сідниці на двоколісних. Але хіба можна таке побачити в Ірпені, шоб хтось з «Лендровера» пересів на ровера!!! Мабуть, це станеться після другого пришестя.

— Я думаю раніше, — втрутився Вовк Микита, — 2025 рік оголошено епохою впровадження електромобілів, і як би не опиралися нафтові магнати, але майбутнє — за сонячною енергією! Адже динозаври теж колись думали, що вічні, й хоч їхнє панування тривало близько 120 мільйонів літ, але, як знаємо, — природа їх послала в небуття! А замість них народилися легкокрилі пташки, до речі, вченими доведено, що в геномах птахів — читається слід динозаврів. Зокрема, лелеки є нащадками літаючих звіроящурів.

94

Валентин СОБЧУК

— Ух ти! Яка в тебе єрундиція! Слухай, а ти не можеш мені знайти спонсора на сонячні батареї, — посміхнувся Тарас, — щоб бути незалежним від газової труби.

— Давай шукати разом…

— Давай, та хоч в Ірпені губителів природи стає все більше, — сказав у наступну мить Тарас, — але в нашому місті є кнайпа для тих, хто любить природу нашу мать, й де на столах росте трава. Взагалі, атмосферна кнайпа…

— А, ти про «Газон», ходімо, вип’ємо чогось прохолодного, — зрадів Владислав, пригадуючи як бував там з Євою…

12 Єва Зеленська почувалася між столичними багатоповерхівками та розпеченого сонцем асфальту, наче риба, викинута на берег. Але цього ранку, коли всі чекали освіжаючого дощу, котрого давно не було, їй не тільки важко дихалося: вона усвідомлювала — яка вона маленька в цьому столичному мегаполісі, де їй, як всім іншим, виділена окрема ніша в «бетонній» горі, котру називають будинком, що закриває її від людей, а їх від неї, де ніхто не скаже «доброго дня», бо й сусіди ледь знають один одного. І Єві хотілося до Ірпеня, де ще збереглися віковічні дуби і сосни й можна було вільно дихати разом з деревами й радіти співу птахів. «А які неповторні ірпінські вечори, яка б спека не стояла вдень, а ввечері — завжди прохолодно, й повітря наповнюється ароматом дерев», — згадувала вона й квапилася на електричку, хоча Потап відмовляв Єву від цього, мовляв, поїдемо завтра, але вона вміла наполягати на своєму. Єва також знала, що дістатися до Ірпеня можна було значно комфортнішим шляхом — маршруткою, але їй хотілося знову відчути цей настрій, як вони їхали до міста вперше, коли її заповнювали почуття невідомості в очікуванні чогось неповторного, замішаного на ароматі сосен й дубового листя, що долинали з вікна вагону — і вона знову вибрала електричку. Бо її ще більше переповнювало очікування зустрічі з Владиславом, хоча й не знала, чого прагнула від нього, відчуваючи його, закоханість в неї, котра приємно бентежила Єву. Однак турбувала Владова нерішучість, зрештою, як би він був наполегливішим, між ними міг би розпочатися таємний роман, от тільки Єва не знала до яких стосунків готовий

ВИБРАНІ ТВОРИ

95

Владислав. Щодо Потапа Капелюшника, їй було добре відомо, що він далекий від вірності, й, можливо, зустрічається зі своєю колишньою пасією, й цілком ймовірно не лише з нею, тож у її становищі, вона не вважала гріхом, якщо віддасться Владиславові, адже в нього було те, чого не вистачало в Потапа, який умів заробляти гроші, як він казав, «з повітря», та романтичного повітря з ним не вистачало. Потап був героєм свого часу — меркантильного й підступного, коли найбільші багатства заколочували ті, хто в школі були трійочниками, або ж не побоялися присвятити себе тіньовому бізнесу. З такими думками вона зайшла до напівпорожнього вагону, де нею опанував вже інший настрій, бо знала що їде до Ірпеня, й зважаючи на те, що несподівано для себе почала цікавитися інтимним життям Бориса Пастернака, оскільки саме Ірпінь перевернув його долю, який також її хвилював новими почуттями, вловила себе на думці, що не хотіла б стати такою музою для Владислава, як Зінаїда Нейгауз для Пастернака, щоб повністю розчинитися в ньому та його творчості. Забезпечувати побут, вирішувати всі проблеми, пов’язані з ним, хоча Зінаїда мала обдарування до музики, й могла б стати відомою піаністкою, адже подавала великі сподівання, коли навчалася в свого першого чоловіка, Генріха Нейгауза в Києві, котрий полюбив її за талант піаністки, а потім за жіночу дбайливість і неповторність. Адже тоді, в холодному і голодному Києві, під час громадянської війни, Зінаїда уміла створювати йому певний комфорт для творчої праці, умудряючись знайти дрова для неопалювальних залів, в котрих Генріх давав концерти в рукавичках з прорізаними пальцями. Його виступи не залишилися не поміченими, сам Луначарський в 1922 році запросив родину до Москви… Єва поспішно гортала сторінки планшету, читаючи про перші роки шлюбу Бориса Пастернака та Зінаїди Нейгауз, йому тоді було 40, а їй за 30. Перші роки шлюбу не були медом, а важким випробуванням для обох — їм доводилося знімати кутки на квартирах знайомих, жити в «общагах» із вибитими шибками, і хоч Зінаїда була домовитою й сильною жінкою, сексуально звабливою, за що її полюбив Маяковський, бо в його першої дружини, художниці Євгенії Лур’є, йому цього не вистачало. Однак хоч Пастернак палко покохав свою другу музу, Зінаїду, й вона відповіла взаємністю, але й вона не витримала випробовувань, що випали на їхню долю, й на тиждень повернулася до свого першого чоловіка, Генріха Нейгауза. Хтозна, як

96

Валентин СОБЧУК

би все відбувалося далі, коли Пастернак, щоб їїповернути, не прийняв отрути. Але поета встигли врятувати, й Зінаїда повернулася до нього й виходила, після чого поклялася: «більше його ніколи не залишати». Навіть після того, коли після 10 и років подружнього життя, в її коханого з’явилася нова муза — вже третя. Це була літпрацівниця Ольга Івинська. Тоді амурова стріла так сильно вразила поетове серце, що цього не могла не помітити Зінаїда, через що вона по хазяйськи вирішила все врегулювати, й сама пішла до суперниці з вимогою, щоб та залишила її чоловіка, на що та тільки посміхнулася. Не відомо, якби далі поплив сімейний човен подружжя Пастернаків, адже нова муза була вагітна від Бориса Леонідовича. Однак Ольгу Івинську арештували — тоді був час полювання на інакомислячих, мабуть, слідчі хотіли від неї почути зізнання про крамольні думки поета. Але в тюрмі Ольга Івинська жодним словом не видала Бориса Пастернака, хоча втратила їхню дитину, після чого в Бориса Леонідовича стався інфаркт — і його знову виходила Зінаїда. «Чи змогла б так боротися за свого коханого вона», — міркувала Єва й мимоволі дослухалася до постукування коліс вагону, наче хотіла в цьому ритмі знайти свою відповідь. У наступну мить, перелистуючи на планшеті матеріали про життя Пастернака, її увагу зацікавив вірш присвячений поетом Зінаїді Нейгауз. «Здається, це була єдина присвята для коханої Зінаїди, але яка!»— здивувалася Єва, читаючи: Любить иных, тяжелый крест, А ты красива без извилин. И прелести твой секрет Разгадке мира равен силе... Так от яка дружина була потрібна Пастернаку — «без извилин», проста й хазяйновита, котра б своє життя присвятила йому», — констатувала Єва, розуміючи, що вона не могла б стати такою жінкою для Владислава, і, мабуть, ні для кого, бо прагнула, аби її теж любили й за творчість і за жіночність, розуміючи, що за жертовність і дбайливість Зінаїду Нейгауз кохали два генії. Першого її чоловіка, Генріх Нейгауза, навіть називали Генріхом Великим, як короля. І хоча він до кінця днів кохав свою Зінулю, й зізнавався в листах, що пов'язаний з нею на все життя, й

ВИБРАНІ ТВОРИ

97

вона завжди житиме в його серці, однак ще в шлюбі з нею, котрий тривав 12 років, він умудрився завести роман зі ще одною музою, в якої було дивне ім’я — Міліція, яка народила йому сина. А каоли від Генріха до Пастернака пішла його Зінуля, то Міліція одружилася з ним., й розділила нелегкий хрест, що випав на долю видатного піаніста, й постійно його підтримувала, коли він був арештований за сфабриковану антирадянщину й знаходився певний час у засланні. Згадавши за Генріха Нейгауза, Єва відшукала в зібраних матеріалах, злитих на планшет, відповідь на своє запитання, котре постало мимовільно, як Генріх Нейгауз поставився до Пастернака, коли той зізнався про свої почуття до його жінки. «Чи не було в нього бажання його застрелити, або ж помститися в інший спосіб?»— міркувала Єва, та була вражена, прочитавши лист Генріха, що замість помсти він жалів Пастернака, як друга, поета й людину, бо сам знав, що таке кохання. «Як дивно вийшло, що двоє таких видатних людей кохали одну жінку й не могли знайти кожен свою половинку», — несподівано подумала Єва, пишаючись силою чарівної статі. У наступну мить вона згадала Володимира Маяковського та відомий любовний трикутник, в основі котрого була Лілія Брик. Та й, зрештою, життєпис Максима Рильського чимось схожий до любовної історії Бориса Пастернака, він ще раніше за нього, в 1923 році, відбив дружину в свого земляка, в котрого зупинився на квартирі. З Катериною Очкуренко, пізніше Рильською, Максим Тадейович пройшов усі тернисті стежки життя. За хвилину Єва побачила за вікном, як зринув знайомий залізничний міст над річкою Ірпінь, що протікала між зелених луків та городів, над якими торжествували золоті литаври соняшників, що не часто зустрічалися в Ірпені…

—А ти шо, голубко, прилетіла саменька, — Єва почула знайомий голос Ореста на пероні біля турникету, де мав її зустріти Владислав.

— А де Влад? — схвильовано спитала вона.

— Він попрохав шоб тебе зустрів я, його припахав Тарас. І Єва одразу згадала мамайські вуса Тараса, й для годиться запитала, чим той займається.

—О, він молодець, — одним із перших вловив свою фортуну, ше й мене вчив, мовляв, час має свої епохи, ну там — електрифікацію, індустріалізацію, а зараз настав час інформації, тож він відкрив свій блог, де покусує дерибанників землі й губителів природи.

98

Валентин СОБЧУК

— Так шо, тепер і Владислав кусатиме? — посміхнулася Єва.

— Ажеж, я знаю, він — зубастий журналюга, тепер матиме роботу в компанії з акулою пера, а то вже геть засумував.

— Засумував? — повторила Єва, й хотіла запитати: «за ким?», але натомість сказала: — Завтра має приїхати Потап… Орест, беручи її сумку, чомусь відразу порівняв їхню пару в двох образах: яскравим метеликом йому бачилася Єва, й хвацьким та беручким павуком, Потап. «Добре що павуки не полюють на метеликів, а то б у Єви вже давно не залишилось цих привабливих крилець, — чомусь подумав Орест, коли йшли переходом на той бік, де він поставив автівку.

— Слухай, а давай поїдемо скупнемось, а то спекотно, у мене є все необхідне, — несподівано запропонувала Єва, бо їй не хотілося наразі до хати Ореста, в якій не було Владислава.

— Чудова ідея, слухай, поїхали на ірпінський водопад.

— Водопад? ше одне диво Ірпеня?

— О, їх тут багато, навіть я не провсі знаю, біля водопаду ше є співоче поле.

— Заінтригував, давай поганяй…

13 Незадовго машина вирулила на ґрунтову дорогу, що пролягала через луки, посеред яких, то тут, то там зеленіли городи, а на покинутих ділянках густо росла кропива. Несподівано Орест зупинився на пів шляху та попросив Єву з ним вийти.

— Люблю польові дороги, на них нема міського пилу, замішаного на смогові й вихлопних газах, тут пахне земелькою, а ще луговою вологою, шкода, шо тільки ця волога в дренажних каналах, а не, як колись, у затоках озерцях… Он, дивись, який лопух на узбіччі, прям наш Вовчик ковбой, листок як пола капелюха. Ти знаєш, Єво, з лопуха готують не тільки ліки й шампунь проти облисіння, а й страви, причому з листя й коріння.

— Ти шо, зупинився показати мені лопуха, чи зірвати його на вечерю? — здивувалася Єва, прикидуючи, як би виглядав Вовчик з лопухом на голові замість капелюха.

— Та ні, поглянь у небо, яка симфонія долинає…

ВИБРАНІ ТВОРИ

99

І Єва здійнявши голову прислухалась, здимвувашись, що небо над ними так і бриніло срібними дзвіночками жайворонкових соло.

—Ой, — зраділа вона, — я думала вони співають тільки на весні.

— У нас особливі жайворонки — ірпінські, навіть увечері не стихають, через що цей луг називаю співочим полем. Особливо люблю приходити сюди весною, як гніздяться птахи, коли прилітають з вирію — тоді весь простір виповнюється неземною радістю жайворонкових пісень. В цей цей час пісні жайворонків сповнені особливою радістю, що прилетіли до рідних земель, подолавши своїми маленькими крильцями тисячі кілометрів…

— Але чому вони вибрали саме це поле — поруч городи, люди, а птахи ж люблять спокій.

—Тут для них є хліб насущний: жайворонок тамує спрагу росою, а живиться насінням рослин, а їх тут на городах багато.

— Тепер зрозуміло, чому в Ірпені такі співучі жайворонки, а ти хоч колись бачив їх гнізда?

— Хоч і люблю гуляти ірпінським лукомор’ям, особливо влітку, коли зацвітають цілющі дикороси, та жодного гнізда жайворонка не зустрів, хоча вони їх у травичці в’ють. А ще вони — любвіобильні й багатодітні, як ніхто з птахів, ставлять на крило по кілька виводків за сезон, а на яйцях сидять по черзі. Це ше одна загадка ірпінського лукомор’я. Але тішать нас не тільки жайворонки, а й неповторні солов’ї, — мовив Орест, поспішно сідаючи до машини; його поквапила Єва: вона згоряла від нетерпіння якнайшвидше побачити ірпінський водоспад, бо не могла уявити, що він знаходиться за якихось пів кілометра, посеред лугу, де немає жодного натяку на високі береги річки, а, тим паче, скелясті. Але як тільки затих двигун машини, вона не виходячи з неї, почула шум води, схожий до водоспаду й відразу зраділа, що Орест таки не жартував. Вона навіть не мала нічого проти, що водоспадом він називав річковий шлюз, з під металевого заслону котрого спадала стіна води піщаного кольору, й під тою водяною стіною не стихав вереск хлопців з дівчатами, які влаштували там дикий водопляс. Один юнак, тримаючись за мотузку, лежав горілиць під самим водоспадом, вигукуючи» : «Який кайф, як в джакузі…, а вода з шумом пряла білосніжну піну й пливла за течією, мов зграя лебедів, що сховали голови під крилами.

100

Валентин СОБЧУК

— Бачиш, на нашій річці є джакузі, — посміхнувся Орест, запрошуючи Єву, «прийняти гідромасаж». Єва не відмовилася, хоча пройти під водоспад шлюзу треба було слизькими бетонними плитами, але її підтримував Орест, котрий пішов першим під спадаючу стіну води. Єва наважилася слідом. І водоспад упав на плечі, трусонув усім тілом, намагаючись повалити з ніг й зняти купальник, й вона однією рукою схопилася за груди, сміючись до Ореста, бо з дівчини котра була поруч, бистра вода ледь не зняла трусики. У наступну мить вона зайшла за водяну стіну, ніби в таємне задзеркалля, де запаморочилася голова від озону й шуму води. Потім знову ступила під струмені, наповнюючись енергією течії, що спадала згори.

— Набирайся сили води, шоб не було біди, — весело гукав Орест, й вхопивши мотузку, що звисала на краю шлюзу, ліг під водоспадом, як тюлень. Єва у цей момент знову зайшла за водяну стіну, уявляючи себе на гірському водоспаді. А коли вийшли з під нього, то з легкими нотками суму пошкодувала, що такої казки не має в Києві .

— Знаєш, чим особливий цей водоспад?

— Ну і чим?..

— Бо під ним освіжається з будуна товариш Вовчик.

— Це той, якого ти ше звеш Ковбоєм і який воював в АТО?

— Так точно. Але знаєш, коли він любить тут бувати? Взимку!

— Він шо, — морж?

— Ага, ше й йог і дружить з бабою ягою і зеленим змієм, якого намагається втопити в річці, коли він дуже йому крутить голову, це часто трапляється взимку, після дня народження, як річку скує кригою, та під шлюзом завжди лишається відкритим одне вікно до води, в якому він мочить зеленого змія, причому купається зовсім голим, й часто один.

— Щоб налякати зеленого?... і шо, поборов він його ?

— На якийсь час, бо в боротьбі з зеленим змієм, як співав Висоцький, змій перемагає. Але й змієві доводиться нелегко, Вовчик по три пачки цигарок вдень висмалює, шоб він учадів, — засміявся Орест, а Єва не зрозумівши іронії, запитала — Слухай, а Вовчик не боїться, що його може вхопити судома в крижаній воді?

ВИБРАНІ ТВОРИ

101

— Він, як той козак Голота, який, як не крути, не боїться нічого — й крижаної води, неспроста пішов на фронт прямо з Майдану.

— Але, на жаль, плодами революції скористалися не герої, а захребетгники, — зауважила Єва, йдучи берегом, густо порослим травою.

— Суща правда…. А як тобі зелений пляж?

— Зелений, де?..

— Ну ось, перед тобою — бережок, порослий травою.

— Супер, нагадує дитинство, як їздила до бабусі, на тиху річку Домоткань.

— Дивна назва, і де ж така річка знаходиться?

— Біля Верхньодніпровська, на Січеславщині.

— Хотілося б там побувати. Добре, шо памятаєш історію й знаєш, як називали Дніпропетровщину в часи УНР. Але яка ж тут, на Ірпінці, зелена трава! — навіть влітку, а весною тут повно сонячних квіток.

— Яких це сонячних?

— Ну, кульбаб, з їхніх квітів виходить чудовий мед, якшо їх засипати цукром і проварити — такий мед від багатьох недуг, особливо корисний для печінки. А он, дивись, вербена… Єва почала приглядатися до верб, щоб вгледіти найбільшу.

— Та не туди зириш, вона — ось! перед тобою…

— Ось ця рослинка, що цвіте жовтими квіточками, а я думала з такою назвою має бути дерево?

— Воно й не дивно: вербена співзвучна назві верби, й ти так подумала. Але раніше я ніколи її тут не бачив, хоча вона часто зустрічається на узбіччях ірпінських вулиць. Вербена дуже загадкова квітка, як і ти Єво.

— Я ?... і в чому моя загадка.

— Якби я знав… так от вербена, хоч так і називається, але нічого спільного з вербою вона не має, а зі словом.

— Словом! Вербена?

— Латиною вербум — це слово, звідси й значення — вербальний. У давнину саме на цій квітці давали клятву.

— Шо вона має якусь особливу силу?

— О, так, чай з вербени навіть називають приворотним зіллям, він провокує до інтиму, —й Орест хитро посміхнувся, аж Єва подумала, що він ще той ловелас, хоча й на шостому десятку.

102

Валентин СОБЧУК

Все ж Єві було цікаво з ним, бо він знав те, на що переважна більшість людей не звертала уваги, як і вона, котра до того просто топтала траву, не замислюючись, шо під ногами можуть бути цілющі ліки, як от квітка кульбаби, котру Орест називає сонячною, тож нею опанувало захоплення, й вона уважно придивлялася до вербени, нахилившись над нею.

— Та не зривай її, хай росте, в мене вдома вербени в саду вистачає, також є посушена, хочеш, увечері поп’ємо чайку, — посміхнувся в свою посріблену бороду Орест, аж в очах затанцювали бісики.

— Ти ж казав після чаю з вербени тягне на інтим, ти шо, хочеш мене звабити, а як же твоя гуцулка Ксеня? Після цих слів, Орест відразу спохмурнішав, а тоді посміхнувся, мабуть, пригадуючи свій карпатський романчик.

— Скоро до неї поїду, вона збурила мою кров і нагадала молодість… ходімо на півострів…

— Півострів? — посміхнулася Єва, думаючи, що краще було б Орестові не нагадувати про Ксеню, бо щось таки в ньому відразу змінилося, — де ти тут бачиш півострів?

— Та он, за вербами… Так Орест називав невеличкий зелений мис, котрий розділяв затоку, котру називали лягушатніком, від головного русла. На мисі радували око розлогі верби, одна навіть була впалена блискавкою, й траурно чорніла загостреними обломками, схожими на крила. Інші дві верби росли з одного кореня, «сімейна ідилія!, — зауважив Орест, — бачиш, верби тримають цю землю від поглинання, а то уже б берег поплив…». Єву ж найбільше здивувала на річному мисику суха верба, що сіріла в воді кістяком велетенської риби, з якого пірнала дітвора — виляски й сміх розліталисяя на всю околицю, аж сосни на узлісі, здавалося, затамували посмішку від цих веселощів. За мить Орест також поліз на кістяк старої верби й пірнув щучкою, а Єва вслід за ним, вона була ще та русалка, як і Орест дельфін. Несподівано біля берега він зробив несподівану пропозицію —на хвилину завмерти, тримаючись гілки сухої верби.

— І вони завмерли у невагомості річки…

— Ну шо, цілують твої ніжки русалки? Єва й справді відчувала якісь приємні дотики…

ВИБРАНІ ТВОРИ

103

— Ніколи не мала такого задоволення, — мовила вона й так сяйнула очима на Ореста, аж в нього завирувала кров й підступила солокою хвилею до серця.

— Але скажи, як це стільки рибок припливло до нас.

— Це не рибки, а русалки, — посміхнувся Орест.Чим більше стоятимемо тим більше їх припливе й лоскотатиме нас.

— О оо! —засміялася Єва, й так голосно, аж Орест подумав, що її справді лоскотали русалки, а не рибки.

— Але я вже відчуваю, шо вони вже не тільки лоскочуть, а й покусують…

— Тоді виходимо, а то ше зїдять, раптом якийсь сом підпливе поснідати — тут раніш багато рибенції водилося… Єва була вражена таким маленьким дивом під берегом, коли вони завмерши на хвилину, притягнули до себе рибок, що лоскотали їм ноги, вона мріяла повторити це диво з Владиславом, а потім піти з ним в глибину лісу. Та Орест квапився дивувати Єву іншими «прєлєстями» берега річки. Стрункими, як кипариси тополями, старими вербами, широкими в діамері, й з дуплами, в яких «ховалися лісові перелесники, підглядаючи, як купаються голі русалки», акацією, що росла тут кущем, розлогою грушею на узліссі «з золотими грушечками», мимо корої вони пройшли, підіймаючись на піщане узгір’я, де була гарненька лавочка, дуже несподівана для узлісся, наче її сюди принесли ельфи. Поруч лавочки хмарою сірів бетонний ДОТ. Крізь поруйновані від вибуху стіни проглядала причаєна темрява війни, котра знову вирвалася з під цих бетонних уламків й полетіла воювати в степи Донбасу. Потім Орест показував Єві старе русло річки Ірпінь, що було перекрите глиняною дамбою, з одного її боку —була затока з жабячим царством лягушатніка, в якому купалася малеча. Та вони повернули праворуч, в зарості старого русла, де Єву несподівано здивувало спорохнявіле дерево в траві й вона мовила до Ореста: — Бачиш, як ця колода схожа на човен…

— А й справді, наче викопаний з під землі археологами. Я б навіть сказав, що ця колода нагадує дракар вікінгів, ти знаєш шо так називалися їхні бойові кораблі, а пасажирські — кнорами. До речі, колись ріка Ірпінь була судноплавною.

— І ти хочеш сказати, шо сюди могло занести вікінгів?

104

Валентин СОБЧУК

— Хтозна, адже варяги вікінги служили в князівських дружинах, тай віщий Олег мав неспокійне серце мандрівника і войовника..

— Слухай, а яке буквальне значенння має слово варяг?

— Так наші предки називали чужинців, але в норманів воно мало й інший зміст, так казали на людей, об’єднаних клятвою і вірою. А вікінгами, хоч як не грізно звучить це слово, називали людей з бухти… Орест захоплювався скандинавською темою в історії Київської Русі, особливо його тішило те, що улюбленою зброєю варягів були сокири. І він згадував карпатських гуцулів, які й до нині люблять ходити з топірцями, по їхньому, бартками.

— А шо, як такі звичаї пішли від вікінгів варягів, — поділився своїм здогадом Орест, — адже вони залишили слід в усій Європі, жодна князівська чи королівська династія при кінці першого тисячоліття не обходилася без цих лютих завойовників, які понад усе цінували вірність присязі й були людьми слова, та й в корені слова віра, теж вчуваєтьсся варязьке спізвуччя.

— Може, й в тобі нуртує варязька кров?

— Ймовірніше варязькі гени, адже й козаки були чудовими морепавцям, як вікінги, й на малих чайках били турецькі галери. До речі, на Волині є село з назвою Варяги. Я також шаную клятву на слові, що зміцнює дух, соціальну справедливість, котра запанувала в країнах нащадків варягів вікінгів: шведів, норвежців, данців, ісландців. І хоч центром варязького руху спочатку була Норвегія, потім варязький рух захопив увесь скандинавський континент, а згодом розчинитися в королівських династіях Європи… Слухай, а давай сьогодні ввечері підемо в баню? — несподівано запропонував Орест. Єві така пропозиція видалася дуже дивною, особливо з огляду на літо, вона навіть поцікавилася: — А баню вигадали, часом, не вікінги?

— Я так не думаю, бані були популярні ще за часів еллінів та римлян, а взагалі, знаєш, шо латиною означає баня?

— Не уявляю…

— Позбавлення! — от що.

— Від чого позбавлення?

— Звісно, від чого: токсинів, шлаків, поганого настрою, то шо, йдемо?! — Орест вперше за цей час, коли вони перебували на річці, подивився на Єву, як на цікаву в усіх відношеннях жінку.

ВИБРАНІ ТВОРИ

105

— Я не проти! — відповіла вона, й так посміхнулася, як її тезка Єва, коли спокушала Адама на гріх...

14 Владислав хоч і квапився додому, сподівався, що приїхала Єва, все ж вирішив завернути на пляж біля Будинку творчості, до котрого його завше притягувала якась невідома сила, де він черпав снагу з невидимих криниць натхнення, й на рівні підсвідомості відчував енергетику письменників, які тут творили, а ще дякував Богу, що ніколи в Ірпені не переживав мук творчості, бо тут йому писалося так само легко, як і дихалося. Тут він часто згадував уривки творів, цього разу чомусь Яновського: «Лютували шаблі і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце…». Цей початок роману «Вершники» колись його змусили вивчити на пам’ять у школі, в ньому йшлося про кінний бій братів Половців, про те, як брат беж жодного жалю убив рідного брата. Тоді, здавалося, таке жахіття залишилося в минулому, в двадцятих роках минулого століття, й не повториться ніколи, особливо сьогодні. Але наразі, так званий, старший брат розпочав ще жорстокішу війну, коли бійцям на цій війні доводиться ховати не тільки своє обличчя, а також ім’я, прикриваючись позивними, бо ворог скрізь має свої щупальця й може вирахувати кожного, хто йому чинить опір. Такі міркування найшли на Владислава, мабуть, через те, що він перебував під враженням від інтерв’ю з бійцем, котрий недавно повернувся до рідного Ірпеня з фронту. Згодом освіжившись в річці, та походжаючи берегом, йому несподівано захотілося встановити, де колись міг бути пляжний острівець, він би тоді розповів про нього Єві — бажання відшукати хоч якісь сліди острівця опанували ним так сильно, наче він збирався йогог подарувати коханій. «А що, як його улюблена верба знаходиться в центрі, втраченого часом острівця?» — припускав він, підячи до дерева. За хвилину він був дуже подивований, побачивши невеличке відгалуження від річки, наповнене водою. І Владислав почав уявно малювати траєкторію роздвоєного русла, що могло утворювати пляжний острів, подумавши, що друге русло, можливо доходило до озерця напроти чоколівської дачі й витікало з нього десь посеред піщаного пляжу, зливаючись з річкою.

106

Валентин СОБЧУК

«Як все змінилося! — жалкував Владислав, — наче все узбережжя, де річка вигинається срібним коліном, занесло піщаною бурею, а колись же тут цвіли лілії, що на ніч ховалися під воду…». Також його цікавило ще одне питання: де на піщаному узгір’ї була садиба знатного господаря Козака, бо ще й досі старожили називають один бережок річки, неподалік від пляжу, Козачкою? Однак навіть Орест не міг вказати його точного розташування, запевниши, що садиба знаходилася напроти чоколівської дачі, куди він і пішов. Там він зупинився й зайшов в альтанку, вдивляючись у відкриту веранду колишньої дачі, наче хотів там зустріти когось з письменників, вглядаючись у балкон, на якому любив стояти Юрій Яновський. За мить Владиславові подумалося, чи знав хтось із письменників, що Іван Чоколов купив цю землю в станційного наглядача Косенка Селюченка після того, як в нього тут дощенту згоріло обійстя. Потім тут наклала на себе руки коханка Чоколова, і за дивним збігом обставин чоколівська дача знову горіла, але вже тоді, коли її віддали письменникам. «А що як це місце не дуже чисте?» — міркував Владислав, — приглядаючись до порожнього приміщення першого корпусу, що колись був дачею, зауважуючи, що письменники не любили тут поселятися, й наразі гніздечко для коханої Чоколова було порожнім, хоча колись в ньому не вистачало місць для бажаючих тут поселитися митців. «Чого ж тоді письменники раніше не зважали на недобру славу чоколівської дачі?», — запитав себе Владислав, вдавшись до припущення, що коли на письменницькому Парнасі ніде було впасти яблуку — на такі обставини не зважали. У наступну мить Владислав почув, як у кишені подав звук мобільник, телефонував Орест і прохав швидше прийти додому, причому в такому тоні, наче кудись квапився. Це дуже заінтригувало Нестера, що він навіть не запитав у нього — чи приїхала Єва, а відразу поквапився до садиби Вільшаного, хоча раніше завжди зупинявся в паркових алеях, уявляючи, себе в компанії з письменниками. Однак, хоч як не поспішав Владислав, все ж згадалася розмова з Тарасом, який говорив, що масовим розумом людей править заангажована інформація й пропаганда, що журналісти сьогодні, як ніколи, залежні від власників часописів та ефірного часу, інша справа — вільні інтернет видання, де свобода слова, на жаль, віртуальна, як і в житті, бо так само ще немає належної ваги, аби впливати на ті чи інші

ВИБРАНІ ТВОРИ

107

суспільні процеси, та все ж вона має необмежену свободу слова. А ще Тарас бідкався, що незважаючи на революцію, журналісти пристоличних видань стали залежнішими від очільників влади, до якої прийшло ще більше людей будівельного бізнесу, через що деякі редакції офіційних видань перетворилися на закриті акціонерні товариства. Згодом минувши прохідну Будинку творчості письменників, Владислав поглянув на порожній білий будиночок для охорони, котрий йому нагадував «сторожку» на сільському цвинтарі, бо він вже кілька років, коли приїжджав до Ореста, не бачив тут вахтерів. Владислав чомусь зупинився, подумавши, що, мабуть, це єдиний заклад, який обходиться без пропускного режиму, та зрештою, зважаючи на повалені в багатьох місцях паркани, охорона Будинку творчості нагадувала б ніщо інше, як решето. А ще Владиславові подумалося: скільки охоронців тут було колись, видимих і невидимих, котрі пильно стежили не тільки за цими воротами, а й кожним письменником. Навіть з Максима Рильського, який не служив у жодній армії, намагалися зробити ворога народу, через що він у 36 років зазнав арешту. Його взяли прямо вдома, тоді він мешкав по вулиці з дивною назвою Бульйонівська (сьогодні вул. Бажана). Владислав читав спогади сина Максима Тадейовича, Богдана, про цей лихий час, де він пише, що хоч у 1931 році в лук’янівській тюрмі політичних в’язнів ще не били й навіть дозволяли випускати стінгазету, листуватися й бачитися з рідними, але дорога на волю була тільки через необхідні зізнання. Відтак Рильського змусили приписати собі членство в підпільній спілці визволення України, очолюваній Андрієм Ніківським, хоча він в своїх зізнаннях доводив, що приходив на збори ради душевного спілкування про літературу й чаркування, все одно йому загрожували Соловками. Зрештою, після п’яти місяців арешту, його випустили. З радості, коли Рильський прийшов додому на вулицю Бульйонівську, то став у передпокої на четвереньки й загавкав. І хоч поет в подальшому ретельно зважував не лише все що публікував, а й кожне сказане слово, та незважаючи на це, й написану ним «Пісню про Сталіна», його в 1938 році знову намагалися арештувати. Система не могла заспокоїтися, що ім’я Рильського потрапило в протоколи, а він і досі був на волі — безжальній машині потрібно було виконувати план. Виручив Микита Хрущов, котрий

108

Валентин СОБЧУК

повідомив Сталіну, що пісню про нього, на слова Рильського, співає пів країни, а її авторта хочуть посадити знову. Невдовзі того, хто добивався ув’язнення поета, наркома внутрішніх справ республіки, Олександра Успенського, арештують й самого та розстріляють. «Кат загинув від рук катів», — подумки зауважив Владислав, кинувши погляд на білу хатинку «сторожки», пригадавши уривок з вірша Василя Симоненка: Дикими, незнаними речами Марить брама у тривожнім сні, Де сторожа брязкає ключами І скриплять ворота затісні… І не бачить місто в ніч похмуру, Як сторожа (вже не при мечах) Нову жертву кидає під мури З тряпкою брудною на очах. Владислав дивувався, чому саме перед прохідною Будинку творчості згадав час, коли митці були під негласним наглядом, та наступна думка схвилювала його ще більше, наче хтось йому прошепотів: «Уяви, стільки сторіч пройшло, скільки поколінь поетів і борців полягло, щоб Україна стала вільною, але як ви не цінуєте цього завоювання, чому, коли приходите до влади, думаєте тільки за свою утробу?..».

15 У наступну мить знову озвався мобільник, телефонував Орест, звинувачуючи його, що повзе, мов вагітна черепаха, — Яка, яка магнітна? — вдавав, шо не розчув Владислав.

— Косолапа…— почув у відповідь… І Владислав знову поквапився, думаючи, чи приїхала Єва. Але Єва одразу його спантеличила ще на порозі, коли привітавшись загадковою посмішкою, сказала: — Давай пошвидше збирайся в баню…

— Ти шо, мене посилаєш в баню? — хотів пожартувати Владислав, але в наступну мить йому було не до веселощів, дізнавшись, що банитись з ними їде також Єва до якогось Глобуса. У Владислава в голові, як в калейдоскопі, відразу замерехтіли, картинки оголеної Єви в чоловічій компанії, тому він одразу запитав Ореста, хто з ними буде.

ВИБРАНІ ТВОРИ

109

— Поважне товариство: знайомий тобі Тарас, а ше товариш Вовчик Ковбой, Міша і Гріша.

— Міша і Гриша, це нагадує тексти Леся Подерев’янського.

— Можливо, тільки це зовсім позитивні чуваки, Міша — пасічник, й завжди з собою приносить вулик.

— Вулик? — це шо, як в тому анекдоті про пасіку, — засміялася Єва.

— Та ні, бере мед, котрий ми не тільки їмо, а й мажемо всі частини тіла, Владе, чи мазали тебе коли небудь медом з ніг до голови?

— Шось не пригадую…

— Отож!..

— О, баня буде з медком, мені подобається таке блаженство, — проспівала солодким голосом Єва, від чого на Влада знову найшла хвиля ревнощів, але Орест нічого не підозрюючи, продовжував розповідати, кого «покликав на вечірній парнас», так він називав парну, від слова паритись: — Гріша, до речі, теж цікавий суб’єкт, він нетрадиційний мандрівник, можна сказати ірпінський магелан, й чи не останнім серед усіх ірпінців провів усеньке літо в Криму перед окупацією, причому, жив у наметі, й з місця на місце добирався морем на надувному човні.

— Ого, — здивувалася Єва, — ціле літо — сам у наметі!.. й з надувною лодкою, а чи не мав він з собою гумової феї?..

— Спитаєш у нього сама, — зареготав Орест, а Владислав посміхнувся вдаваною посмішкою, проковтнувши гірке розчарування від Євиної поведінки.

— Ну, ше, може, приїде відомий вам товариш Адам, пригадуєте, були в нього на базарі… так, але годі точити ляси, давайте поквапимось, бо вже дзвонив Глобус й казав, шо в бані, як в Африці… Як тільки старий волоцюга «Форд», як називав Орест свою автівку, виїхав за Першу ліню, він чомусь одразу пригальмував на узбіччі.

— Можливо ось у цьому будинку барачного типу, що прежив стільки епох, і є останнім бараком Ірпеня, був гуртожиток счоколівських друкарів. Січете, в яку ціну тоді мало друковане слово, шо приносило прибуток фабриканту, которому дохідніше було б займатися дріжджами й гуральнями. Я читав , шо в успішній друкарні Чоколова на той час працювало 107 чоловік, основним видом діяльності було друкування нот й музичної літератури.

110

Валентин СОБЧУК

— А шо, друкарня знаходилася в Ірпені, — поцікавивися Влад.

— Ні, у Києві, по нинішній вулиці Богдана Хмельницького, тоді Фундуклеївській, а дріжджовий завод і гуральня— на Глибочицькій. Що цікаво гуральня й дріжджовий завод визнавалися найкращими підприємствами цієї галузі. Однак на них було задіяно значно менше працівників, ніж в друкарні, як пишуть історики — всього 28.

— До речі, чоколівська гуральня й дріждьовий заводик проіснували до 90 х років минулого століття, однак в цих стінах випускали лише дріжді. Але я б хотів пояснити, чому зупинився саме тут. Бо тут колись був старий перехід, в цьому місці залізничне полотно звужено до чотирьох колій. Десь тут, біля переходу, можливо, була дореволюційна баня — шкода, що в Ірпені не лишилося жодної громадської лазні, а раніше їх було кілька. Навіть в давньому Римі баня була доступна також і для рабів.

— То куди ми їдемо, якщо в Ірпені немає бані? — здивувалася Єва.

— Зате приватних вдосталь, я сам знаю кілька десятків, от на Грибоєдова, наприклад, працює до другої години ночі, уявляєш?

— Шо, в Ірпені так багато відьом з відьмаками, шо ходять в баню серед ночі? — посміхнулася Єва.

— Е, ця баня передбачена не для представітєлєй нечистої сили, а закоханих, там п’ять комфортних номерів з диванчиками, хоч сам парся, а хоч із своєю любаскою, як кажуть, гуцули…

— Ага, он як, слухай, а чого це в Ірпені вулиці називають Лініями?

— Цікаве запитання, Єво, вони, хоч і мають назви, та Лінії не вийшли з ужитку, так легше й запам’ятати, особливо до схильності нашої влади постійно їх перейменовувати. На цих Лініях вулицях починалося місто вздовж магістрального шляху на Київ по Северинівській.

— Але чому вулиці називали Лініями? — поцікавилася Єва.

— Лінії утворювались на просіках, які робилися в перелісках і чагарях, хоча Ірпінь колись мав великі залисини, наприклад, територію між Четвертою й П’ятою лінією називали Сахарою, бо там знаходився піщаний пустир, за яким знову починалися лісові зони. До речі, самі багаті люди жили між Першою і Третьою лініями, переважно, німецькі колоністи. На Другій лінії, як мені розповідали, жила багата німкеня Лемке, мала розкішний сад, їздила на кінному екіпажі, а на подвір’ї був великий ставок з острівцем, взагалі, ставки в приватних садибах Ірпеня

ВИБРАНІ ТВОРИ

111

були дуже модними на початку двадцятого століття, цьому сприяв сам ландшафт — досить було зробити копанку десь у низинці, та й зрештою самі озерця були ледь не всюди — біля вокзалу й на вулиці 8 Березня, — зауважив Орест, рушаючи з місця… Мов на підтвердження слів Ореста, в садибі Глобуса також був маленький ставочок, утворений з великих бетонних кілець. На нього відразу звернула увагу Єва, поцікавившись: — А рибка там водиться? — хотіла сказати, пане Глобус, та вчасно стрималась й запитала, як його звати.

— Семен Іванович, або просто Семен, — рибка є, підгодовую карасиків, от хлопці підкидають, Оресте, пам’ятаєш, як ловили граблями?

— Хіба таке забудеш?

— Як це граблями? — здивувався Владислав.

— Порвався сачок, то ми прив’язали пластикового ящика до граблів, й хоч було поночі й ми добряче мекнули самограю, красиків упіймали — й відразу на сковорідку, можемо й сьогодні повторити, га, Семене?

— Карасики вже готові, так як ти любиш — у сметанці, варто буде тільки підігріти, — посміхнувся Глобус. Після цих слів Єва уважно придивилася до Семена й зрозуміла, чому його так називають: він був лисим, й півкулі наче випирали з великого лоба, схожого на глобус.

— Ну шо, товариство, добро пожаловать в парнас, — запросив усіх Орест до парної, з якої вже виглядав Тарас, з накинутим на себе простирадлом на штиб туніки римського сенатора. Єва зраділа, побачивши його, й запитала, чи є хтось ще.

— Поки нема, але будуть, головне, шоб із вуликом прийшов Міша…

—посміхнувся він, чекаючи, як відреагує Єва. Але та вже знала, що вуликом хлопці називали банку меду й зустріла ці слова з посмішкою, сказавши: — Дивіться, шоб нас не покусали бджоли…

— О, я не боюся, — і Тарас згадав одну бувальщину, коли допомагав дідові Петру вантажити пасіку на машину, котру син вивозив у поле. — Вуликів у нього було з пів сотні, й хоч ми їх вантажили, коли сіло сонце, та бджоли, раз у раз виривалися з вуликів й накидалися на нас, мов скажені, а коли необережно зняли з одного вулика дашок —

112

Валентин СОБЧУК

взагалі, вилетіли хмарою. Втікали всі, хто був на вулиці, окрім пасічника, котрий не розгубився й побіг за пирскавкою й почав їх «святити» водою. Мене тоді, здавалося, покусали в усіх місцях, навіть в самих недоступних.

— І шо, дружина була задоволена, — засміявся Орест.

— На жаль, ні.

— Значить мало покусали, — посміхнулася Єва, мабуть, згадавши відомий анекдот, коли подружжя збирало кошти на машину, а чоловіка вжалила в причинне місце бджола, від чого його корінь значно збільшився й дуже сподобався під час акту любові його половинці, що вона серед ночі сказала: «а ну її, ту машину, давай купимо пасіку…».

— Ні, мені тоді було не до жартів. Бо зранку з жахом помітив, що замість ока в мене була така собі — калмицька щєль. «Боже, ти схожий на Циклопа!..» — от, що тоді сказала жінка й викликала швидку, але там не поквапилися на допомогу, сказавши, що раз я не склеїв до ранку ласти, то житиму довго, й порадили купити таблетки від алергії. Образившись на ескулапів, та одягнувши сонцезахисні окуляри, щоб не лякати по вулиці людей, вирішив спочатку піти до діда Петра, якому вчора допомагав, тим паче, він жив неподалік. Зустрівши мене, він порадив не падати в паніку. Мовляв, нікуди твоє око не дінеться, «навпаки — станеш бачити, як орел, на от — сьорбни противоядія» — і дідусь поставив на стіл літровий пляхан з настійкою на прополісі. А після другої чарки розповів, що на пасіці, його бувало жалило до ста бджіл. І як рятувався дід Петро від цієї напасті, побіг до аптеки? Та її в полі не було. Самогоном, який для нього був панацею… Ех, щиру душу мав дід Петро, й хоч кожен день приймав по пляшечці на грудь, але дожив до 90 років…

— То шо, оковита посприяла довголіттю, чи пасіка? — посміхнулася Єва. Я думаю, те й друге, але, друзі, хочте вірте, хочте ні, та й моєму окові допомогла оковита, даруйте за каламбур — вже на другий день набряк почав сходити… Розповіді про пасічника, наче прикликали пасічника, коли всі розпарені сиділи в прибаннику й попивали, хто чай, хто пивце. Але він прийшов не сам.

— Знайомтеся, Гріша і Міша, — майже одночасно мовили Орест з Тарасом.

ВИБРАНІ ТВОРИ

113

Обоє чоловіків були приємної зовнішності, майже однакового зросту і спортивної статури, — відзначила про себе Єва, а за хвилину другу їй сподобалася посмішка пасічника Міші, котра постійно світилася в очах, ніби переконуючи, що в світі добра більше, ніж зла. Особливо їй так здалося, коли він поставив на стіл дві банки меду, одну — до чаю, іншу — для «намазу», як сказав Тарас, запрошуючи всіх до парної. В якій вже пахло розпареним березовим і дубовим листям віників, а ще полином, котрий приніс Орест. Владислав дуже любив запах розпарених віників, відчуваючи себе в парилці, як в зеленому лісі в будь яку пору року, це була ще одна з переваг бані. Та несподівано на Владислава найшла чорна хмарка розпачу, коли Орест запитав, хто намаже Єву медом. Запала пауза… Тоді Орест сам зголосився здійснити цю солодку процедуру. Єва посміхаючись, дивилася на Владислава, думаючи, «ух ух!.. капелюх! знову прошляпив момент…». Ех, якби вона знала, які джмелі загули в Владиславовій голові, сердега і не знав що думати про Єву, хоча вона ще й не погодилася, щоб її мазав медом Орест. Та вуха Владислава, здавалося, хтось затулив ватою, він навіть не чув, як пасічник Миша розповідав про унікальність бджіл, що в одному вулику живе аж 40 тисяч — ціле місто! що в них ідеальний порядок, є бджоли поліцейські, воїни, донжуани…

— На їхніх крилах тримається світ, бо вони не тільки приносять мед, а й запилюють третину всіх врожаїв. — поетично доповнив пасічника Тарас, так голосно, щоб привернути увагу Владислава, занепокоєння котрого відчула Єва, й з жалю до нього сказала, що любить сама намазуватися медом, після цих слів на серці Владислава відлягло, й він уже чув наступні слова пасічника: — Бджоли — не перевершені трудяжки, носять до вуликів пилок і нектар, доки не зітруть крильця, хоча більшість з них так і не торкнеться наповнених стільників, бо в такому ритмі вони живуть всього місяць два. А ще вони, на відміну від усіх живих істот, не мають собі пари. Уся любов дістається тільки одній бджолі — королеві матці, яку обхажують донжуани трутні, причому, спарюються вони на льоту, й останньому з них матка вириває серце разом з любовним «смичком»…

— Яка несправедливість! — обурився Орест, бджоли, як ти там сказав Тарасе, тримають на своїх тонких крильцях світ, але не мають права на любов!!!

114

Валентин СОБЧУК

Здавалося, всі з цього приводу задумались, окрім Гриши та Адама, котрий прийшов пізніше. Єва подивилася на Гришу, губи котрого були схожі до напруженого лука, аж здавалося з його уст неодмінно вилетить стріла, або ж він скаже, що «слово не горобець, вилетить не спіймаєш», тож щоб якось його розговорити звернулася до нього першою.

— Орест казав, шо ти був ціле літо в Криму…

— Був, — озвався Гриша, мов вдарив довбнею об дзвін.

— Так він у нас передбачливий, — посміхнувся Орест, наче знав, шо відтяпають Крим і поїхав на ціле літо перед окупацією, шоб набутися досхочу. А ну, Гріш, розкажи, як там булося, це ж справжня романтика, жінку залишив вдома — всі ляді на пляжі були твоїми?…

— Та шо там ляді, я ж не по цих ділах…

— Да, Гріша в нас загадковий чоловік, ви тільки уявіть його відпочинок — все на ньому — і хата, і човен, в зубах — провізія, верблюд не потягне стільки. А як мандрував Гріша по Криму? Лімузином? е ні, гріб по морю веслами, шоб дістатися Карадагу чи Ялти, а потім спав, як бомж, десь на узбережжі — і так ціле літо! От скажи, який в цьому кайф?

— Е, тобі не зрозуміти, ти ж без розетки не протягнеш і дня, — посміхнувся мовчазний Гриша…

— І справді, не уявляю, як можна ціле літо бути без телевізора чи мобільника?

— Отож, ми навіть не помічаємо, наскільки прив’язані до кабелю, а мобільники, вабшє, нам замінили пам’ять. От скільки ви можете пригадати мобільних номерів, не включаючи телефон. Запала тиша, ніхто чомусь не квапився з відповіддю, але перегодом Єва сказала, що знає на пам'ять три номери.

— А ви чого мовчите? де ваша пам'ять, в телефоні? але ж він може зламатися, — посміхнувся Гриша, — а я собі, коли жив у наметі, запам’ятав кілька десятків, і пам’ятаю досі, хоча тільки раз на тиждень вибирався до міста, шоб підзарядити трубу й подзвонити додому. Та головне не це, відпочиваючи відірваним від асфальту, ніде, як на узбережжі моря, починаєш розуміти важливість слів нашого філософа Григорія Савовича: «Світ ловив мене і не зловив…», бо для справжнього щастя й справді треба небагато, безхмарного неба, сонця і моря — тоді ти стаєш знову дитям природи, як колись наші предки,

ВИБРАНІ ТВОРИ

115

котрі не знали, що таке війна й матеріальна кабала. Одні кудись їдуть, щоб втекти від себе, а я шоб себе знайти… — загадково посміхнувся Гриша.

— Здається, я тепер зрозумів переваги відпочинку в наметі, — озвався Орест, ти так впадаєш у безтурботне дитинство…

— Буга га, — почулося біля порогу, — хто там впадає в дитячий маразм? Єві цей голос видався знайомим, але вона не встигла його пригадати, як перед усім товариством постав товариш Вовчик у літньому капелюсі військового зразка й цигаркою в зубах…

— Ми вже думали ти не прийдеш, — зрадів Орест, — тільки Вовчику не заходь у парну зі своїм цибухом…

— Ага, добре, і Вовчик загасив цигарку об шльопанець й спитав, поглянувши на парну: — Я там не змерзну без капелюха?

— О, там, як у пеклі, — посміхнулася Єва.

— Шо ж, це мені підходить, — задоволено сказав Вовчик Ковбой і почав знімати «свою шкуру», придивляючись до березового віника. Але тільки він приготувався, щоб зайти до парної, як зачепився язиком за тему літнього відпочинку Гриши в Криму, й не вникаючи у деталі розмови, зауважив: — О, якби ти зараз наважився лазити по Криму з наметом — тебе могли б сприйняти за українського диверсанта. У яви собі, недавно читав у новинах, що заарештували якогось 70 річного дідуся, який поїхав до Криму на відпочинок, і був арештований, знаєте за шо? За підозрою в шпигунстві, бо колись працював на танковому заводі й цікавився військовою технікою по інтернету. І це не поодинокий випадок. Так шо, друзі, Крим тепер для кожного з нас може стати дорогою в тюрму, бо павутина інтернету дає можливість стежити за вашою думкою. Але хіба дожилися б до такого, якби любили свою мову, хіба пустили б зелених чоловічків на півострів? А тепер ця зелена сарана — на Донбасі! Де люди стали заручниками й живуть у вічному страхові, в холоді й голоді, постійно під прицілом — і тут путлерівці вдало використали мовне питання, але цієї проблеми ніколи б не існувало, коли б усі поважали мову народу на землі котрого живуть. Але ми й самі в цьому винуваті, що соромилися розмовляти мовою своїх матерів.

116

Валентин СОБЧУК

— Ти правий Вовчику, — підтримав його Тарас і всі, хто його слухав, особливо Владислав, який подумав, чи є ще десь така країна, котра зазнала стільки утисків у мовному питанні й праві на свою самобутність. На якийсь час запала тиша, яку порушив Орест, звертаючись до Адама: — То як там «кумерція» на ринку, як твоя «Тисяча дрібниць»?

— Та нормально, а остальне — мєлочі жизні.

— Слухай, коли, на твій погляд, зникне таке ганебне явище, як торгівля на асфальті, наче ми якісь папуаси?

— Як людям стануть платити гідні пенсії та зарплати, друже…

— Согласьон, а ти не їздив на Афон?

— Та ні, недавно побував у Чорнобилі…

— І чого тебе туди носило?

— Я ж, коли працював пожежником, був на ліквідації, то ми з хлопцями майже щороку там буваємо.

— І як там? розкажи, — пролунало кілька голосів.

— Шо вам скажу, природа в чорнобильській зоні без людини відпочиває та відновлюється, з’явилося багато звірів, особливо оленів. А ще тварини навчилися використовувати блага цивілізації для своє користі — вовки бігають по асфальту в зону полювання за здобиччю, рисі живуть у хатах…

— То, може, не рисі, а розстовтілі від радіації коти, — посміхнувся Орест.

— Не знаю, але якось там і мені дихається легше, наче час у чорнобильській зоні опинився під ковпаком захисту від цієї вічної боротьби за виживання й брехливої політики.

— А, може, годі балачок, — озвався на порозі господар бані Глобус з мискою карасиків на порозі.

— Звичайно, Семене, ти зайшов вчасно, зараз ми тільки тут приберемось, до речі, за давньою традицією ми тобі лиаємо свій мед.

— Прям свій?, — солодко посміхнувся Глобус і поставив на край столу миску золотистих карасиків. Трапеза після бані, як завжди, була найсмачнішою, бо апетит після парилки прокидався шалений, такий що й карася можна було сприйняти за порося.

— Мені, здається, я скинула кілька кілограмів після вашого парнасу в парилці, — задоволено мовила Єва, коли їхали додому й

ВИБРАНІ ТВОРИ

117

вона схилила голову на Владове плече. Від чого він був на сьомому , відчуваючи запах її тіла, а ще його обличчя лоскотало Євине волосся, наче крило пташки. Він думав запропонувати Єві піти на берег письменницького Парнасу, в ніч, сповнену співом цвіркунів, до води, взолоченої місяцем, що в даний час був схожим до срібного човника. У цю мить він сам хотів стати човном для Єви і згадував про того човна, на якому плив річкою в далекій юності зі своєю першою музою по тихій полтавській річці; як вони цілувалися в човні й загубили одне весло, як ріка несла їх все далі й далі від турбази. Здавалося, тоді він плив не по ріці, а розчинився трепетному тілі Оксани та її солодких зойках… Потім вони купалися й виходили на безлюдний берег зовсім нагі, як Адам і Єва. Тоді течія ледь не вкрала в них човен, й довелося плисти за ним аж на середину річки.… Цієї ночі він би й сам став човном для Єви, аби вона тільки погодилася піти в гавань письменницького Парнасу, так Орест називав пляж біля Будинку творчості, наразі він позіхав і вже навіть не співав коломийки й не хвалився, що скоро поїде до своєї Ксенії в Карпати. Тож, як тільки вони вийшли з автівки, він одразу поквапився до спальні, сказавши, що немає кращого сну, як після бані. Владислав з Євою залишилися на кухні самі. Він готував чай, бо після бані завжди хочеться пити, Єва розпаковувала банні простирадла, а Владислав все думав, як би їй натякнути піти на берег письменницького Парнасу. Несподівано озвався Євин мобільник, вона неквапно взяла трубку, й поглянувши на висвічене ім’я, якось втомлено сказала: — Дзвонить Потап... ти знаєш, я не питиму чаю, — й пішла у спальню, розмовляючи по телефону….

16 Нарешті вночі пройшов дощ, їх випало всього кілька за літо, таких довгоочікуваних і жаданих, що, здавалося, небо нарешті перестало гніватися на людей і знову дало їм чергову надію. Владислав їхав на Орестовому велосипеді до лісу, минаючи, заводнені вулиці — калюжі в Ірпені були великими, наче користуючись моментом, хотіли нагадати про колишні озерця, котрих у місті було багато, але дощову воду швидко

118

Валентин СОБЧУК

поглинала піщана земля. На лісовій стежці, що дихала листям дерев і пахла провільглим озоном, Владислав зупинився, пригадуючи, як князь Ярослав їхав на коні в романі Загребельного «Диво». Їхав у дощ, покинувши своїх гриднів під час полювання, щоб поблукати наодинці. Князь перебрів струмок, наповнений каламутною водою, побачив на піщаному узгір’ї стару хижу, біля неї наглядача мисливських угідь, котрого звали Пеньком, зі світлими, як у дитини очима, але в дуже розтерзаному вбранні, на що йому князь зробив зауваження, але той, як ні в чому не бувало, відповів, що «тільки в вовка —золота головка». Владислав на мить усміхнувся, подумавши, яке підходяще ім’я, Пеньок, для багатьох сучасників у Ірпені, котрі ріжуть дерева під забудову. Дочкою Пенька була Забава, в котру закохався князь, і яку він зустрів, як світле видиво в лісі, котре розбудило його від багаторічної сплячки. Ярослав випадково надибав на її хижу, дівчина мокнула під дощем й не слухалася князя, щоб зайти до хижі. Тоді князь, який не перед ким не бив чолом, зняв свого шкіряного плаща й накрив ним її… Владислав також тоді зняв із себе сорочку й розстелив перед Євою, і він все далі заглиблювався в зелену гущавину лісу, котру де не де пробивали золотими пломінцями свічок перші пожовклі листочки — літо було на порозі осені. По ранках вже відчувався прохолодний і якийсь приємно тривожний подих вітрів: з сумом і радістю, що втомлива спека позаду, а попереду тепла й лагідна осінь, багаті її дари, неймовірні грибні знахідки. Несподівано Владислав зупинився, пригальмувавши велосипеда, і став, як укопаний — перед ним лежала величезна гадюка, не дай Бог на таку наступити в траві! Плазунка розляглася якраз посередині стежки, наче чекала саме його — сіра й товста, гріла боки на сонці й зовсім не збиралася уступати йому дорогу. Владислав зупинився, дивлячись на гадюку, як зачарований, гадаючи, як її відігнати, але та навіть не думала відповзати. «А шо, коли вона задрімала?»— запитував себе подумки, подолавши перші миттєвості страху, що легеньким морозцем пройшовся по всьому. На мить згадалася легенда про віщого Олега, як його ужалила змія…. І все ж, Владислав не хотів поступатися гадюці, а точніше своєму страхові, тож почав повільно наближатися до неї, сподіваючись, якщо гадюка атакуватиме, то він захиститься колесом велосипеда. Гадюка, очевидно відчувши його наближення, ліниво поповзла зі стежки.

ВИБРАНІ ТВОРИ

119

Владислав, йдучи в густі хащі, ще довго озирався на всі боки, щоб не зустріти гадюку, яка лежала на стежці. Цього ранку йому хотілося знайти окоп під високими соснами, це було не так легко, бо увесь ліс був помережаний окопами двох воєн… Того дня вони довго коли шукали найбезлюдніше місце та найгустіші зарості — й несподівано натрапили на окоп. Усе сталося в одну мить — і він намагається пригадати, чиїм був перший поцілунок, і йому знову запаморочилося в голові, й Владислав відчув запах Євиного волосся, а воно в неї завжди якось незвичайно духмяніло, наче викупане в чар зіллі. Владислав кілька хвилин пильно придивляється до місцевості, бо запам’ятав, що неподалік ріс кущ глоду й лежав, повалений бурею, великий стовбур сони, схожий до щогли корабля, яку знесло бурею. «Ага, ось і воно — місце «кораблекрушіння», — радіє він, побачивши повалену сосну й кущ глоду, що нагадував богатиря в зеленому корзні (княжий одяг). Владислав зупиняється й тамує подих, потім приглядається, щоб знайти те місце, де вони кохалися на окопному бруствері, й де колись можливо строчив кулемет, вони переживали найрадісніші миття життя, солодко завмираючи від диво рухів одне одного, коли він ліпив своїми ласками з Єви богиню. Нарешті Владислав угледів місце, де була зім’ята трава, й зрадів, наче знову тут побачив кохану. Але в наступну мить, окинувши поглядом окоп, що нагадував береги висохлої річки, йому спало на думку: чому це не останні окопи війни, адже зараз теж йшла війна, «і чому любов не сильніша за зло?»— вкотре запитував себе Владислав, присівши на повалену сосну, згадуючи, як йшли з Євою на вокзал, коли проводжав її до Києва, уявляючи себе в ситуації Бориса Пастернака. Бо саме на вокзалі Борис Леонідович наважився освідчитися в почуттях своїй коханій Зіні перед від’їздом до Москви. У нього теж було таке бажання, тим паче, після їхнього зближення. Однак Владислав знав, що друга муза Бориса Леонідовича не відповіла тоді йому взаємністю, а взяла паузу на цілий рік, тож він боявся, що Єва теж може так вчинити. Владислава також тривожило почуття, чи зміг би, як великий поет, мучитися цілий рік, чекаючи відповіді від Єви. Але найголовнішою причиною, що стримувала його від освідчення Єві, було усвідомлення, продиктоване нинішнім днем, «що може він їй дати окрім віршів?», які не були потрібні цьому прагматичному часові,

120

Валентин СОБЧУК

в якому він жив. І Владислав згадував свою колишню дружину й жінок, з якими в нього були романи — боявся вкотре обпектися. Єва наче здогадувалася про Владиславові наміри, але не подавала вигляду — вона й сама була на роздоріжжі й жалкувала, що не може зліпити з Влада і Потапа одного коханого чоловіка. Та незважаючи на невизначеність стосунків з Євою в майбутньому, Владислав подумки дякував Богові за казку літа в Ірпені, де він навчився розрізняти пристрасть від любові: пристрасть буває сліпою, як мале кошеня, а в любові — очі великі!..

ВИБРАНІ ТВОРИ

121

Засвіт встали козаченьки «Засвіт встали козаченьки» — роман у новелах, в якому оповідається про історію козацької епохи України, сюжет котрого переплетений з сучасністю, колишнім козацьким містечком Гостомелем. У тексті багато цікавих і маловідомих фактів з життя кошового Івана Сірка, гетьманів Дмитра Байди Вишневецького, Петра Конашевича Сагайдачного, Івана Виговського, Івана Мазепи, Кирила Розумовського, Семена Палія та інших. Є новели про життя імператора Петра Першого та його доньки імператриці Єлизавети, яка була закохана в брата останнього гетьмана України Олексія Розума. У другій книзі автор розповідає про історію давнього Гостомеля, поринаючи в сиву давнину, знаходить писемні джерела про те, що містечко належало двом козацьким ватажкам, на початку 16 століття Семену Полозу, який укладав перший козацький реєстр, а в кінці 17 століття — Семену Палію, який підняв повстання проти Речі Посполитої, й по суті був гетьманом без булави Правобережної України протягом двох десятирічь.

122

Валентин СОБЧУК

Книга 1

Січ

ВИБРАНІ ТВОРИ

123

Під знаком вовка Цього пізнього вечора в безлюдній долині, де шелестів очерет, приховуючи стежку в заплаву річки, палало багаття, біля котрого сиділо троє. Богдан вдивлявся в полум’я, поглинаюче кривавими язиками гілля, дослухаючись до тріскоту, наче кісток, принесеного в жертву ягнятка самою нічною непрогляддю, схожою до чорної вовчиці, що проковтнула місяць і зорі. І згадувалося йому, як на початку 90 о року вони перебували на цьому місці, як тривожилося серце, чи вийдуть звідси живими й здоровими з оточення омонівців, яких сюди позганяли комуноїди. Від цього часу мало що змінилося, хіба верби були вже не дівочого віку, а от дубового гаю так і не закладено, хоча звучала така ідея, на честь 500 річчя козацтва виплекати його на чортомлицьких кручах. Але згадати козацький рід довелося всім трьом, що були біля багаття й захищати з дерев’яними щитами й палицями свободу України на Майдані. А Слава воював у зоні АТО й вийшов живим з під Дебальцево, і він знову розповідав, як порятував усе своє відділення… Несподівано, наче з самого полум’я, що вже було схожим на крила птахи Фенікс, постала дивна картина, в котрій він побачив себе зі Славою, якого ще називали Славою України за фанатичний патріотизм: він навіть вважав, що під дубом, котрий ріс біля його обійстя, стояв сам Хмельницький. Наразі Богданова уява малювала, як вони з козаками залягли в невеликому виярку та готувалися до шабельного бою, навіть не переодягаючи чистих сорочок, бо вже ніхто не сподівався лишитися живим. А ворог підступав все ближче, навіть не скрадаючись, бо знав, що йому нічого не заподіє жменька козаків без набоїв. Але раптом заіржали ворожі коні, і нелюдський крик пролунав так пронизливо, наче з самого пекла, струсонувши все єство, аж Богдан рвучко став на ноги.

– Ти чого так сполошився, — здивувався Андрій, а Слава забувши розповідати про Дебальцевський котлован, подивився на Богдана так, наче побачив його вперше, аж здавалося зараз спитає: – А де ти взявся?.. Богдан, зваживши на здивування друзів, знову сів на місце, сказавши:

124

Валентин СОБЧУК

—Та, хотів розім’яти ноги, — й знову почав дивитися на багаття, котре на цей раз не заспокоювало, як раніше, а малювало дивну картину. В уяві знову постали козаки, котрі приготувалися до смертельного бою й дуже ремствували, куди пощезнув отаман, який ніколи їх не покидав, а завжди знав вихід зі смертельної пастки, але на цей раз його просто не стало. Усі знали, що зрадити він не міг, і нечиста сила його не вхопила, він був сильнішим за неї, й навіть підстрелив самого дідька. Але в наступну мить козаки забули про свої тривожні роздуми, підбадьорені несподіваним нападом на ворогів загадкового союзника — сірого вовка, що шматував супротивників з такою люттю, аж кров язиками, наче полум’я, пломеніла на боках. Вороги не могли стримати коней, котрі несли їх від козаків стрімголов, які з подивом дивилися на цю оказію, бо ніколи в житті ще не бачили, щоб одного вовка злякалося стільки людей. Коли від небезпеки й слід прохолов, поміж них з’явився отаман Іван у чистій сорочці, поділ котрої він, посміхаючись, відчикрижив, перев’язуючи на нозі рану. У козаків не було жодного сумніву, що на того вовка обернувся їх отаман. І Богдан поділився своїм несподіваним видивом з хлопцями, мовляв, побачив в уяві справжню легенду.

— А шо ти думаєш, друже, козаки характерники могли обертатися не тільки на вовків, — озвався Слава, а й в іншу подобу, наприклад орла, щоб з польоту вистежувати переміщення ворога, або ж, пірнути в кухоль і виплисти десь на морі…

— О, в кухоль! це мені подобається, — задоволено проказав Андрій.– я шчас би теж так хотів — в кухоль! і виплисти на Мальдівах!

— А, ми знаєм, як ти вмієш пірнати — на тиждень, а то й місяць,– посміхнувся Слава.

— А який козак не любив хильнути? — філософськи зауважив Андрій, помішуючи дерев’яною ложкою юшку в казанку, в котрій плавали судаки з коропами, й навіть щучка, — бачите, в нашому казані, не те, що в річці, хижаки судаки і щука мирно себе поводять , — ах, смачна буде юшенція, сам отаман Сірко скуштував би, адже на землях Чортомлицької січі її варимо…

— Але й ти загнув: судаки хижаки не чіпають коропів, — посміхнувся Богдан, а тоді додав, мабуть це б сподобалося й пан Іванові, бо він був не тільки неперевершеним воєм, а й філософом, як

ВИБРАНІ ТВОРИ

125

всі характерники, жодної битви не програв, — цими словами Богдан наче підкинув хмизу до вогню розмови про характерників, бо всі почали згадувати про них всілякі дивовижі.

— Я читав, що характерники йшли в бій з оголеними торсами, могли з двома шаблями, стоячи на коні, прорубувати ворожі лави, ловити полами жупанів кулі, а потім, збираючи їх, кидати в супротивника, вражаючи його на смерть, а ще могли простелити по Дніпру килими та йти по них, як по землі.

— А яку чародійську силу мали! — продовжував Слава, — я десь читав, якось за козаками гнався великий загін ляхів, уникаючи сутички, запорожці раптом спинилися в голому степу. Характерники швиденько наказали зібрати всі списи й поставити їх колом, а самі, сівши всередині того кола, почали пускати ману в очі ворогам, які здалеку подумали, що то не списи, а дубовий гай — та й поскакали повз них.

— Такі вміння називали золотим щитом, — додав Богдан, —а ще характерники були великими галдовниками, себто колдунами, які могли зачаклувати свої гроші й купувати за них все що треба, але ніхто їх не брав, вони їх лишень показували…

— От коли б такі вміння зараз, а то наші міроєди таким дорогим зробили життя,– озвався Андрій, й продовжив розповідь про характерників, — а ще вони вміли спиняти кров, тамувати біль, навіть мертвих ставили на ноги! А які силачі були! батько гетьмана Івана Підкови міг сам тягнути гармату, в яку впрягали 12 коней!

— Але рівного Івану Сірку, мабуть, не було, неспроста ж побутує легенда, що народився він з зубами й відразу з’їв пиріжок, — урочисто мовив Слава, вставши на ноги, й зробивши кілька кроків біля багаття, запитав, — невже й справді Сірко міг обернутися на вовка? Тоді чому, Богдане, його могли арештувати московити?

— Гіпнозом і екстрасенсорними здібностями люди володіють і понині, відомий факт, як Сірко під час дуелей у Франції міг напустити таку ману на супротивника, що він бився з його тінню, а сам кошовий стояв поруч і посміхався, доки той, намахавшись шаблею, падав знеможений. Інша річ — арешт, напевно він зміг би від нього втекти, але в тій ситуації він це сприйняв, це як виклик долі, і змушений був, як кошовий запорозької братії нести хрест в сибірському засланні, але, як відомо, недовго — таким чином Сірко зберіг статус незламного отамана.

126

Валентин СОБЧУК

— А чи знає хтось з яких земель походив кошовий? — чомусь запитав Славко.

— Такі воїни могли народитися тільки в Україні, — відповів Богдан, — яка знала добу хоробрих скіфів, мала стосунки з грецьким стратегами в причорноморських мегаполісах Гілеї, войовничі варязькі князі також залишили глибокий слід, ось на чому замішувалося козацьке тісто. Та чи є Сірко уродженцем Мерефи, що поблизу Харкова, як пише Яворівський? Очевидно він помилився, бо козацька слобода заснована значно пізніше від народження кошового, ймовірно, батьківщина, отамана — на Поділлі, неспроста ж він спочатку був вінницьким полковником, де є річка Мурафа й село з такою назвою, можна припустити, що козаки з тих країв й заклали слободу Мерефу на Харківщині, а можливо й сам Сірко, бо там був його осідок, і не лише там…

— Друзі, — втрутився в розмову Славко, — про місце народження першого офіційно визнаного королем і царем гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького, — історики теж сперечаються й досі, але, на мій погляд, народився він на західних землях, мабуть, біля Перемишля, тай подвійне ім’я Богдан Зиновій, теж традиція західних земель України…

— Можливо, — погодився Богдан, йому несподівано захотілося поділитися іншою легендою про кошового Сірка, й він встав на ноги й почав оповідати далі: — Гадаю, прізвище в Сірка було інше, десь читав, коли він був хлопчиком, то любив усамітнюватися, йти надовго з дому — в луги чи ліс. Одного разу він прийшов додому з малим вовченням, з вовчення виріс вовк, якого дуже любив малий Іванко, а згодом захотів, щоб і його називали, як вовка, Сірком. Неспроста в легендах Сірко міг обертатися на вовка…— І Богдан знову почав малювати уявну картину з дитинства кошового, який міг бачити, як бусурмани грабують село й ведуть у неволю людей, тому він все життя воював проти них, коли інші отамани бувало вступали в союз із татарами. І Богдан, наче наяву, побачив хлопчика, що йшов по селу з слухняним вовком і хотів мати його силу — Хотів бути сильним, як вовк, — поділився своїми думками Славко, — але ж напевно батьки не називали його Сірком, та сільській дітворі очевидно це сподобалося, яка й сама любить давати прізвиська. Приручений вовк Сірка, мабуть, вріс у душу кошового, й він набрався

ВИБРАНІ ТВОРИ

127

від нього великої сили, хоча був православною і богомольною людиною, але в ньому вдало поєднувалося християнство й характерництво.

— А ти знаєш, друже, я читав іншу легенду про кошового, — додав Богдан, — у ній йдеться про те, що коли Сірко народився з зубами, то його злякався навіть сільський піп, побачивши як немовля гризе черствий хліб, то тільки перехрестив його з одвірка й чкурнув із хати. Сірко ріс хворобливим хлопчиком, любив усамітнюватися, якось блукаючи лісом натрапив на вовка, котрий напав на нього, але він не розгубився й не почав втікати, а боротися з сіроманцем — й задушив вовка! З того часу його покинули хвороби й він почав міцнішати.

— А от, де він навчався характерництву? — поцікавився Андрій.

— Там, де всі — на Січі, — відповів Богдан, — як вважають історики Сірко походив з козацько шляхетського роду, здобув гарну освіту, вмів читати на латині й писав змістовні листи, чого тільки вартий лист турецькому султану, написаний разом із запорожцями! Можливо в юності Сірко пішов на Січ, де характерники побачивши талант хлопця, навчили його всіляких премудростей. Характерники були елітою козацького війська, і в певному сенсі закритою кастою воїнів, в котру приймали тільки обдарованих надлюдськими здібностями козаків, які проходили особливий гарт на звання характерника, іноді протягом кількох, іноді й семи років. Взагалі, не менший термін був і для козаків, котрі, щоб заслужити козацьку шаблю мусили її здобути в бою. Сірко пройшов таке потужне загартування, що міг витримати удар гострої шаблі по руці — тільки синій слід лишався від неї.

— Цікаво, — замислено мовив Андрій, — дійсно, козаки могли б дати якесь видатне прізвисько своєму отаману, та, очевидно, кошовий сам хотів, щоб його називали Сірком, як того вовка, з яким ріс, і в цьому є певна загадка, панове, але як він міг обертатися на вовка?

— Люди, наділеним екстрасенсорними здібностями й сьогодні не важко стати на якийсь час перевертнями.

— Ага, от мій знайомий не екстрасенс, а працює перевертнем, — посміхнувся Славко.

— Працює? це як?

— Ну, танцює пандою біля супермаркету, або перевдягається в жирафа.

128

Валентин СОБЧУК

— Я б теж так зміг, — весело додав Андрій.

— З тебе вийшов би непоганий жираф, і перевдягатися не треба, — вишкірився Славко, натякаючи на довговязість Андрія. А тоді серйозним голосом продовжив, — з Чортомлицькою Січчю пов’язано 28 років кошового, хіба це не супер драйв — дихати січовим повітрям! Адже на Нікопольщині знаходилося п’ять із восьми запорозьких січей, і наймогутнішою була Чортомлицька, — а ще були Микитинська, Томаківська, Базавлуцька і Нова Січ. Але Чортолицька мала найвигідніше розташування, природній водяний щит, й знаходилася на півострові, який весною затоплювався талими водами й ставав неприступним островом, або ж влітку воду річки спрямовували в спеціальний оборонний канал, що теж відрізав січ від степу.. А ще Чортомлицька Січ була під знаком цифри сім, як Рим, що зріс на сімох пагорбах, то навколо Січі було сім річок, я добре запам’ятав їх назви.

— Ну то поділися з нами, — попрохав Богдан.

— Були тут річки Чортомлик, Скарбна, Прогній, Павлюк, Підпільна, а ще Скажена і Корівка…

— Корівка? — здивувався Андрій, — вперше чую таку дивну назву, може вона була молочною й з кисільними берегами.

— Хтозна, — усміхнувся Славко, — але, хлопці, чи відомо вам, що звитяжних січових земель сьогодні не існує…

— Як це? тоді ми шо, перебуваємо у сні, та й могила Сірка ж поруч, і 500 річчя козацтва хіба не тут святкували, шо це ти, куме? — заперечив Андрій й встав на довгі ноги, витягнувши тонку шию, чим став схожим на жирафа, як видалося Богданові.

— Справа в тому, шо ці землі й острів Чортомлик — сьогодні під гнітом Каховського водосховища, яке покрило славну козацьку січ державу, що відігравала ключову роль на Запорожжі. — продовжував Славко. — Але ще й раніше, дай Боже пам’яті, здається, в 1845 році велика повінь затопила, начеб і січовий острів, який був посеред річки Чортомлик. Не знаю, чи відомо вам, що до поховання кошового Сірка теж підбиралися води, його останки перепоховали на Бабиній могилі, що неподалік наших наметів.

— А чи покоїться в могилі непереможна Сіркова правиця? — поцікавився Андрій.

— Про її долю, я ніц не читав, — продовжив Славко,– але в могилі її немає, навіть череп кошового тривалий час, здається, двадцять років

ВИБРАНІ ТВОРИ

129

знаходився в Москві, в інституті антропології імені Миклухо Маклая на дослідженні, його, якщо не зраджує пам'ять, повернули в Україну в 1990 році. До речі, за іронією долі, сховища інституту теж підтоплювало, як і могилу Сірка, відома дослідниця Олена Апанович з цього приводу висловлювала сумніви, що саме з черепа Сірка реконструювали його зовнішність, а прижиттєвого портрету кошового так і не знайдено, і все ж дослідники вважають, що Ілля Рєпін малюючи картину «Запорожці пишуть листа…» інтуїтивно вловив риси обличчя Сірка. Але історія з перепохованням останків Сірка була драматичною, «правнуки погані», як писав Шевченко, зокрема комуноїдні боси боялися, як на це відреагує Москва, хоча Союз наприкінці 90 х уже дихав на ладан. Через шо, мабуть, народилася ідея перепоховати останки кошового Сірка подалі від славної Чортомлицької Січі. Шоб було менше історичних нагадувань на українських землях про козацьку епоху, останки всіх гетьманів хотіли перепоховати на острові Хортиця — подалі від народу. Та все ж у Дніпропетровському обкомі вирішили по своєму, й перепоховали кошового біля, так званої, Бабиної могили, де насипали курган Пам’яті, але ця територія не відносилася до січової, а була прикордонною.

— О, ти згадав Москву, — втрутився в розмову Богдан,– а чи знаєш, що в Сірка був період, коли він на Січі козакував рядовим козаком, і це після того, як його 12 разів обирали отаманом...

— За шо його розжалували до рядовим козаків? — здивувався Славко, й не чекаючи відповіді продовжив, — тому що кошовий дуже дбав за своїх козаків, був їм другим батьком, ніколи від них не відокремлювався, вів — аскетичний спосіб життя, й навіть жив разом із січовиками в одному курені, не був жадібним до військової здобичі, умів ділити разом радість і сум. А постраждав Сірко за любов до України, він разом з Богуном, з яким подружився за часів визвольної війни під проводом Хмельницького, відмовився присягати московському цареві після підписання Переяславського договору. Тоді маскавіти, скориставшись чварами у середовищі козацьких ватажків і невдалою спробою Сірка поборотися за гетьманську булаву з інтригантом Самойловичем, який вислужувався перед Москвою, за шо від неї й постраждав, але тоді за доносом Самойловича, Сірка запроторили до Тобольська. Здається, це сталося в 1672 у році, та згодом кошового відпустити на волю, коли

130

Валентин СОБЧУК

посунуло 300 тисячне турецьке військо, об’єднане з кримськими татарами. Отаман зупинив їх наступ контратакою, здобувши їхню морську фортецю очі — Ачі кале, що в перекладі з тюрської так і означає. Але «глазастий» Очаків в давньоруську добу називався Дашковим. Турки неспроста називали його фортецею очі, бо стежили й контролювали з цього форпосту за рухом кораблів з Дніпровського гирла до моря.

— Ачі кале…— мовив, посміхнувшись, Славко, — виходить, наше слово очі — тюркського походження…

«Кожен воює за те, чого йому не вистачає». Як Іван Сірко з Богданом Хмельницьким здобули перемогу, котра була не під силу королівським мушкетерам.

— О, Сірко був неперевершеним у всіх битвах, і як пише Яворницький, здобув більше п’ятдесяти п’яти перемог у боях з бусурманами, давав він прикурити й іншим ворогам України, а скільки невільників звільнив з турецького полону! а ше в нього було улюблене прислів’я: «Нужда закон змінює», — хоча в бою Сірко був грізним, та серце мав добре й ніколи не знущався над полоненими, і навіть на прохання кримського хана, коли на півострові була посуха, дозволив татарським родинам пустити на випас коней в землях запорожців. — і на Богдана знову найшла хвиля з минулого кошового, й він почав розповідати, як за пропозицією інженера Боплана, що будував фортеці для Речі Посполитої й симпатизував козакам, граф де Брежі уклав угоду про участь запорожців у війні французів з іспанцями. — Пригадуєте, як Сірко з Хмельницьким взяли фортецю Дюнкерк, котру не могли здобути французи протягом 10 и років, козакам для цього знадобилося 3 дні!

— Ану розкажи,– оживився Андрій, а то я шось не читав про цю історію.

— Як відомо, Сірко добре воював не тільки на суходолі. Як свідчить історія, запорожці вирушили морем із порту Гданська, це було в 1645 році, воювати за Францію проти іспанської окупації. На транспортних кораблях плили разом з ним на радість їхні коники, які додавали

ВИБРАНІ ТВОРИ

131

козакам снаги, адже вирушаючи в морські походи на чайках, вони не могли їх взяти з собою, а тут така можливість… Отже дві з половиню тисячі запорожців рушили на Дюнкерк. Сірко мав штурмувати фортецю з моря, тоді, як Хмельницький з французьким військом, очолюваним принцом Конде — з суходолу. Однієї, можливо, місячної та зоряної ночі, історія про це мовчить, козаки разом з французами на їхніх кораблях вирушили до неприступної фортеці, яку охороняв п’ятитисячний іспанський гарнізон, фортеця була кам’яним ключем до морських воріт Дюнкерської твердині, що охоронялася іспанською ескадрою. Кораблів іспанців було двічі більше від французьких, артилерія у кілька разів потужнішою. Тож як пролунали гарматні постріли й звідусіль засвистіли ядра, французи запанікували й хотіли капітулювати. Та Сірко й слухати про це не хотів …— і Богдан, припинивши оповідь, знову почав дивитися на вогонь…

— Ну шо було далі, не томи, — запротестував Слава, — ми знаємо шо ти, як в тих фільмах, любиш зупинятися на рекламну паузу…

— Сірко взяв командування ескадрою на себе, й, піднявши білі прапори, очікував іспанців, і коли вони наблизилися, відкрив гарматний вогонь з фальконетів, які, зважаючи на малий калібр і скорострільність, змітали з бортів все живе. Під захистом артилерії козаки сіли в човни, й на швидких веслах підійшли впритул до іспанців, й взяли кораблі на абордаж. Мабуть, бій тривав недовго, бо в шабельній майстерності годі було шукати рівних запорожцям. Коли іспанці склали зброю, то запорожці, полонивши їхнього адмірала, запропонували два варіанти — померти смертю хоробрих, чи ж провести їх крізь морські ворота Дюнкерка й сказати пароль. Адмірал обрав другий варіант, тож січовики потрапили до фортеці без жодного пострілу, але не обійшлося без прикрості. Двоє транспортних кораблів, в котрих були коні й гармати, сіли на мілину, треба було шукати вихід, адже в будь який момент, коли б розвіявся світанковий туман, транспортні кораблі могли потопити гарматними залпами з бастіонів. Козакам особливо було шкода своїх вірних коників, але їх ніяк не можна було підняти на високі борти бойових кораблів — ех, як зажурилися козаки.

— Да, в козаків кінь був не тільки бойовим другом, який не раз рятував їх від погибелі на полі бою, він був чимсь більшим, — додав Славко, бо як вирушав козак у похід, то дружина спочатку кланялася в

132

Валентин СОБЧУК

ноги коневі, щоб привіз її господаря живим, а коли козака хоронили, то першим за труною йшов його вірний кінь, а тоді вже родичі.

— То шо було з конями під Дюнкерком? — не стримався Андрій.

— Сірко не розгубився — з порожніх бочок і дощок наказав майструвати плоти, і на них переправив коней і гармати на берег, з яких згодом почав обстріл неприступній цитаделі. Дехто з істориків пише, що йому навіть вдалося захопити один із фортів і звідти обстрілювати фортецю. Богдан Хмельницький тим часом із своїм військом, відірвавшись від армії принца Конде, залишив обтяжливі обози й прискореним маршем квапився на підмогу, а козаки, яким не вистачило коней, бігли тримаючись за стремена вершників. Тож, коли іспанці побачили, що їх атакують вже й з суші, не довго тримали оборону. Є свідчення істориків, що за цей штурм Хмельницького та Сірка французи нагородили орденами, а ще побутує переказ, що разом з Хмельницьким у взятті Дюнкерка брав участь командир королівських мушкетерів граф д’Артаньян, реальний прототип героя роману Дюма «Три мушкетери». З цього приводу існує переказ, що мушкетери дорікнули Сіркові, мовляв, ми воюємо за честь і славу, а ви за гроші, а Сірко відказав, що кожен воює за те, чого йому не вистачає…

— Ого, як утяв! по філософськи, — усміхнувся Андрій, — французьким воякам, значить, бракувало честі, а в запорожців вона й так була!

— Еге ж, — майже одночасно проказали Слава і Богдан, коли Андрій запитав, чи відомо скільки платили запорожцям французи.

— Я десь читав, — продовжив Богдан, — козаки отримували від французів по 12 талерів щомісяця, а сотники й полковники — 120, а от скільки Сірко й Хмельницький — не відомо.

— Але, бачите, яка нерівність була й тоді,– обурився Слава,– рядовим козакам платили вдесятеро менше від козацької старшини.

— Однак немає свідчень, щоб з цього журилися запорожці Сірка, бо ж воювали протягом двох років і успішно звільняли французькі землі від іспанців. Але не все було так гладенько — кардинал зажилював грошики, звинувачуючи козаків, що виграна битва за Дюнкерк була не за правилами, бо перемогу здобули хитрістю. Можливо, знаючи підступність кардинала, Хмельницький зі своїми козаками повернувся в Україну, а Сірко вирішив повоювати ше й з кардиналом за обіцяні кошти, а той не раз намагався знайти спосіб, як

ВИБРАНІ ТВОРИ

133

кинути кошового Сірка до Бастилії, який на той час дуже вільно почувався в Парижі й мав авторитет відважного полководця, а ще дивував французів, що заходив до Сорбони й читав книги латиною. Та незважаючи, на те що поводив себе Сірко шляхетно, його не раз провокували на дуелі — відважний Сірко не відмовлявся, але напускав на супротивників таку мару, як вам вже казав, що вони билися з його тінню й падали знеможені на землю, секунданти фіксували перемогу без пролитої крові, через що не було підстав його арештувати за дуелянство.

— І шо, заплатив кардинал тоді запорожцям? — поцікавився Славко.

— Так, є переказ, що Сірко не на жарт пригрозив перейти на бік іспанців й знову повернути їм Дюнкерк, тоді кардинал роздуплився. Правда це чи легенда, але в Франції й донині вважають кошового Сірка національним героєм, до речі, президент Франції, генерал Шарль де Голь, коли в 1966 році відвідував Київ, то попрохав зупинити машину за кілометр до пам’ятника Сірку, щоб на знак вшанування кошового прийти до нього з квітами пішки.

— Бачите, як в далекій Франції пам’ятають про подвиги нашого кошового, не те шо наші, так звані, брати москалі, хоч в нього перед ними значно більше бойових заслуг, навіть після смерті, — зауважив Слава, — фельдмаршал Кутузов, аби надати військам переможного духу, правою рукою Сірка благословляв їх на бій під Бородіно. Пригадуєте, як заповідав Сірко, по смерті відтяти його правицю й брати з собою в походи, щоб здобувати верх над ворогами. А взагалі то існує легенда, що козаки п’ять років не ховали тіла Сірка, а возили з собою, щоб здобувати перемоги. Після цих слів Богдан згадав, як цілував тоді, в 1990 році, біля поховання Сірка, що знаходилося на кургані Бабиної могили, наразі неподалік їхніх наметів, старовинну козацьку шаблю. Як довго не міг забути ці відчуття, наче торкнувся не холодної криці, а струмка, що пробивався з давніх віків, виповнюючи груди рікою, котра закликала зробити щось величне в своєму житті…

— Друзі, а юшка вже готова, — несподівано слова Андрія повернули його до реальності.

— Давайте, готуйте посуд і чарки, й запросимо на вечерю дух Сірка. Після цих слів несподівано знявся вітер, зашелестів очеретом, наче їх дійсно почув дух великого отамана. Богданові шелест очерету

134

Валентин СОБЧУК

нагадав шум морських хвиль і намалював в уяві запорожців на чайках, як вони безстрашно підпливають до величезних галер і б’ють з невеликих гармат, що називалися фальконетами, по кораблях. Очевидно несподіваний вітер навіяв на двох товаришів також якісь емоції, бо в Андрія навіть випала з рук пляшка. Але на цю обставину не звернули уваги, лише Слава зауважив: —А ти ж казав не будеш пити…

— Не буду, тільки трошки, але два відра…— посміхнувся Андрій, нагадавши картину з фільму «Пропала грамота». Але якби й не згадав, все одно було б так само, «як в тому кіні», де козаки в корчмі хотіли випити по трішки — та хильнули стільки, що й чорти примостилися коло них. Після вечері Богдан із Славком довго шукали Андрія, він пішов у кущі до вітру, й загадково зник. Хлопці, здавалося, пройшли всі чагарники, заходили в плавні та гукали щодуху: А ндр ій, А а андрій!!! аж побудили диких собак, яким дуже не сподобалося, що потривожили їх спокій, через що вони заливалися гавкотом, наче в фашистському концтаборі. І Богданові знову пригадувався 1990 рік, коли відзначали на цих кручах 500 річчя козацтва, коли хтось із табору втопився у річці Чортомлик, затопленій Каховською водоймою, і він ділився цією тривожною думкою зі Славою: — А шо як Андрій надумав скупнутися?..

—Та він би в воду не поліз, десь, мабуть, лежить у кущах, та вранці прийде, хіба це вперше, от, паморок якийсь! а не Андрій! Ану ж набери його номер… Несподівано поруч з хлопцями озвалась мелодія Андрієвого мобільника: «Ще е е не вме рла а в У у кра їні…»

— Ні слава ні воля, — підспівав Слава, посміхаючись, — бачиш, Андрюха дрихне в своїй норі, — й хлопці підійшли, до намету, але Андрія там не було…

ВИБРАНІ ТВОРИ

135

2 У ніч на Різдво 1674 року. Яничарський наступ на Чоротомлицьку Січ Перед Богданом постала дерев’яна церква з дзвіницею, з храму виходили веселі козаки, закінчувалася Божа служба, звідусіль чулися привітання: «Христос народився! Славімо його!..». Скрипів під ногами сніг, як весла на човнах, велично в морозному повітрі линув церковний дзвін, а Богдан стояв спантеличений, думаючи, де він? чи це йому сниться.

— Шо ти стоїш, як в шаровари надзюрив, — почув знайомий голос від козака, схожого на Славка, тільки в того був густий оселедець, а його друг вже давно світив лисиною…

— Та от дивлюся…— тільки й вимовив Богдан.

— Ти наче вперше на Січ потрапив, таки добре тебе гепнули в цьому бою, — в наступну мить Богдан відчув, що на його голові туга пов’язка, зашкарубіла від крові, — ходімо в курінь, скоро ж різдвяна вечеря. — взяв його під руку козак, схожий на Славка й повів до куреня, великої й довгої, з дубових брусів хати, котрих тут було кілька десятків, і від яких ішов дим, змішаний з ароматом смаженого м’яса. Йдучи засніженою стежкою, Богдан побачив, як на стовпчику висів мішечок з грішми уже припорошений снігом, значить, давно був на виду, але ніхто його не брав, бо гаманець мав знайти його господар, але якщо через кілька днів він не з’являвся, тоді його забирав той, хто знайшов. «Справжні козаки ніколи не тремтіли над золотом, а ставили вище від усього непорушність моральних правил і Божу милість, яка давала їм можливість сподіватися на прихильність фортуни в житті та в смертельних боях», — подумав про себе Богдан, побачивши в наступну мить невеликий гурт козаків в яскравих жупанах, які уважно слухали найстаршого, з довгими сивими вусами бровастого козака, котрі теж були схожі на два вусики над очима, від чого він здавався Богданові козаком в трьох лицях. Богдан ледь відірвав від нього погляд, згадавши Гоголівського Вія, й почав розгублено дивитися на козацький гурт, та з нього на Богдана вивчаюче позирнув один кремезний січовик із люлькою за вухом. «Ти ба яка в нього сила, шо й люлька тримається

136

Валентин СОБЧУК

за вухом, це ж не якась там цигарка», — всміхнувся подумки й в наступну мить йому здалося, що козак з люлькою за вухом, впізнав, що Богдан з іншого часу, й здавалося, зараз про це скаже своїм товаришам — й вони кинуться до нього, скрутять руки і прив’яжуть до стовпа, на котрому карають козаків за провини, а йому доведеться відбуватися за всі гріхи «правнуків поганих». Непевність Богдана посилювалася ще більше, але козак із люлькою за вухом в наступну мить хитро підморгнув, а Чуб тихо промовив: — Це характерники — безстрашні воїни та галдовники, в багатьох куренях вони є. Їх краще не займати, а то таке вчудять. Бувало хтось захмелений пожартує з характерником, так той у мить напхає кропиви в матню, або ж так замакітрить голову, шо козак до куреня заходить не через двері, а хоче зайти через димар, о, не дай Бог необачним словом зачепити характерника… Богдан згадав, що ця особлива когорта воїнів, котра могла творити чудеса на полі бою, походить від давньоруських волхвів, які через постійні переслідування змушені були жити за межами поселень, а козацька держава завжди була до них прихильною, бо тільки вони володіли надлюдськими можливостями й могли проходити крізь стіни, вогонь і воду. Переважна більшість характерників не ходили до церкви, а трималися відособлено й передавали свої знання тільки тим, кого вважали достойним і наділеним від народження особливою силою пізнання речей і життя. Богданові було відомо, що характерників побоювалися навіть свої, а коли ті помирали, то декотрих хоронили лицем до землі, а то й забивали осиновий кілок у груди… Невдовзі вони підійшли до куреня, в просторих сінях знаходилися печі, де пекли хліб та готували інші потрави, а на кабицях в казанах млів куліш, біля них і полиць з дерев’яним посудом жваво порядкували молоді козачки, яких тут називали джурами. Посеред куреня стояли великі столи з лавами, на стінах були розвішені шаблі й пістолі, на покутті горіли паникадила й лампадки перед Божими образами в срібних і позолочених оправах. Біля вікон стояли дерев’яні помости, на яких спали козаки, Богдан почав придивлятися, де б примоститися.

— Ет, таки добре тебе довбанули по куполу, — знову озвався Чуб, — навіть забув, де твоє сідало, так от же, біля мене…

— Та чого ти, Чубе, кепкуєш з нього, — заступився хтось за Богдана з січовиків, — бач, у чоловіка струс.

ВИБРАНІ ТВОРИ

137

— Та я жартую…— посміхнувся той у довгий вус… У курені, розрахованому на сотню, а той більше душ, було затишно, в мазаних грубках потріскував вогонь, Богдан радів, що курінь був значно комфортнішим від казарми. Особливо тішило те, що в ньому було тепло й все знаходилося поруч, постіль, зброя та ложка, з якою завжди можна було знайти собі місце за обідом, й не потрібно було, як в його полку, коли служив в совковому війську, аби сісти за стіл марширувати через плац з піснею про «Дєнь пабєди» над фашистами. Тут все для козаків підносили джурі — а їжа готувалася тричі на день. Богдан довго дивувався з чудернацького посуду козаків, що нагадував дерев’яні коритця в яких насипали їжу, виструганими черпаками, котрі називали корячками або михайликами. Столи все більше заповнювалися запашними стравами, які збуджували в Богдана конячий апетит і він ледь стримував себе, шоб не вхопитися за ложку, як за весло на човні, котрий нагадував йому стіл. Нарешті козаки почали всідатися — та несподівано встали.

— Кошовий! — урочисто мовив Чуб, — й поклонився разом з козаками, той теж усім відповів поклоном, знімаючи шапку, обшиту хутром і урочисто промовив: — Христос народився!

— Славімо його! — залунало над святковими столами… Богдан почав приглядатися до Сірка, на якому були червоні чоботи сап’янці, гранатового кольору каптан, який оперізував широкий пояс, а поверх каптана жупан — синій, як небо. Кошовий був чоловіком вище середнього зросту, широкоплечий, з правильними рисами обличчя, довгими вусами та оселедцем, заправленим за ліве вухо, над правою губою в кошового червоніла родима пляма, «божий знак», як вважали козаки. Після спільної молитви козаки почали гучно трапезувати, виголошуючи здравниці на честь отамана й запорозької братії. Столи ломилися від наїдків, які подавали джурі, Богданові особливо смакувала печена риба, куліш і смажені реберця, що подавалися з хріном на дубових дощечках, пили козаки горілку й наливку, був і хмільний мед. Богдан обрав собі з міцних трунків варенуху — міцну горілку, що готувалася з суміші родзинок та сухофруктів. Непомітно вечеря перейшла в річище розмові та спогадів, кожен правив своє. За якихось пів години суворі запорожці стали балакучими

138

Валентин СОБЧУК

й веселими, розповідали про свої подвиги та походи, особливо заморські, як брали з Сірком кримські поселення й визволяли наших невільників з полону. Дехто з козаків, кого вже обходили за вечерею з підносами хмільних напоїв джурі, подалися до корчми Гершеля. Богдан знав, що з єврейської мови це ім’я означало олень. Однак Гершель в житті був схожим на лиса, бо жив біля козаків, наче біля вулкану, адже запорожці, не раз, коли поверталися з походів з багатою здобиччю й коли їм дозволялося повеселитися від душі, то нерідко залишали в Гершеля все своє добро, а ті хто пропивав все до очкура, влаштовували в його корчмі погроми й викочували на вулиці бочки з горілкою — та корчма Гершеля завжди поставала з руїн. Сьогодні Гершель зустрічав козаків загадковою посмішкою, бо знав, що кошовий Сірко, який вів тверезий спосіб життя й рідко вживав міцних трунків, суворо карав за пияцтво, особливо розбій. Однак сьогодні до його корчми завітало небагато козаків, багато з них і так добре «причастилися» за святковими столами в куренях, інші козаки взагалі утримувалися від оковитої, особливо прибулі з зимівників, бо завтра мали бути вибори кошового й старшини… Тим часом степом, потаємними стежками до Чортомлицької січі наближалося велике 40 а тисячне турецько татарське військо, в авангарді з 15 и тисячним загоном яничар. Очолював похід сам кримський хан, виконуючи особливу місію за наказом султана Мехмеда Чевертого чи Магомеда, як його ще величали «До ноги знищити кубло гяурів — Чортомлицьку Січ». Султан дуже розгнівався на запорожців й відразу наказав порішити полоненого козака, що прочитав лист, котрого одразу спалив, розтоптавши попіл на підлозі. Цей лист був відповіддю на фірман султана, в якому він пропонував запорожцям підкоритися його владі, в тому посланні до козаків Магомет Четвертий величав себе не інакше, як брат сонця і внук Бога, а запорожці назвали його секретарем Люцифера й олександрійським козолупом та іншими принизливими епітетами. За всю історію Османської Порти ніхто не насмілився в письмовій формі так зачепити гординю когось із султанів. І Магомет Четвертий відчував себе дуже приниженим, думаючи, як могли насмілитися запорозькі волоцюги, його, повелителя земель у Малій Азії, на Балканах, Єгипетській Олександрії назвати козолупом, тож прагнув до ноги знищити запорожців, і навіть не пошкодував кращих воїнів сіпахів відправити у похід.

ВИБРАНІ ТВОРИ

139

Сіпахи разом з піхотинцями яничарами становили найпотужнішу ударну силу османського війська — важку кавалерію, в котрої навіть коні мали броньований захист, а воїни були закуті в панцири. Улюбленою зброєю сіпахів, окрім вогнепальної, були бойові булави, котрі запозичили в них, як і ятагани та криві шаблі, козаки. Мехмед Четвертий, народжений від султана Ібрагіма й Турхан султан, за походженням українки, мав давні образи на запорожців. Хтозна, можливо, через то, що в його жилах текла часточка української крові він намагався вести союзницьку політику з Україною, і ще в 1650 році запропонував Богдану Хмельницькому протекторат Османської імперії на правах автономії, під яким були Молдавія, Волощина, Трансільванія і кримське ханство. Згідно цього договору мала бути створена антипольська коаліція, що була актуальною в час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, але ці задуми, проти котрих виступило багато військово політичних діячів України, як от Адам Кисіль, так і не реалізувалися. Не принесли успіху султану в українському питанні й домовленості з Петром Дорошенком, скріплені Корсунською радою. А через деякий час і сам Мехмед Четвертий, якого ще називали «Мисливцем» за надмірну пристрасть до полювання, зазнав фіаско, коли не зміг у 1683 році здобути Відень, то через чотири роки його усунули від влади руками найвірнішого війська, яничарів. Але тоді, взимку 1674 року, ніщо не султанові провчити козаків , й турецько татарська армада йшла неходженими стежками на Січ, щоб ніде себе не видати — їй це вдалося. Уночі 1674 року, якраз на Різдвяні свята, турецько татарське військо оточило Чортомлицьку Січ, але штурмом брати скрижанілі 13 и метрові вали козацької фортеці не було сенсу, та й Січ знаходилася на півострові, єдиний вхід до неї був зі сторони степу через потаємні проходи. Тож військо Магомета Четвертого вирішило нанести запорожцям несподіваний удар, їх підбадьорювала й та обставина, що запорожці на Різдво завжди любили почаркуватися, тож розраховували на легку перемогу над схмелілими січовиками. Не склало великих труднощів турецьким розвідникам прибрати поснулу варту й захопити кілька проходів на Січ, всього їх було вісім. Тут їх чекало перше розчарування — ці проходи були вузькими, треба було йти поодинці, і першими пішли яничари… Лава за лавою яничари заповнювали Січ, оточуючи з усіх боків козацькі курені, яничари терпляче чекали бою, дуже сильно дошкуляв

140

Валентин СОБЧУК

мороз. Важко сказати чи хтось з цих найкращих воїнів султана, що становили його гвардію, котра придушувала всі бунти й двірцеві перевороти згадував свій рідний край, батьківські пороги й ні з чим не зрівняне відчуття безтурботності й свободи, що давало дитинство. Хіба могли вони в дитинстві думати, що потраплять у неволю під час татарського набігу, стануть яничарами й штурмуватимуть Січ на Різдво. Не знали вони, що багато їх залишиться в рідній землі після цієї ночі, але про це розповідь згодом. Яничари, яких набирали з полонених християнських юнаків в Україні й на Балканах виховували в спеціальних школах і в ненависті до християнства. Незважаючи, що вони становили еліту турецького війська й здобували окрім бойових мистецтв ще й гарну освіту, вивчали іноземні мови. Однак їм, як і всім рабам, не можна було одружуватися та мати нерухомість — сенсом життя для них була війна. Тож яничари терпляче чекали команди до наступу, приготувавши до бою схололі мушкети… Як свідчить літописець Самійло Величко, не всі спали в цю ніч, козаку Шевчику намарився страшний сон, що він у човні заплив на річку Прогній, де водилося багато нечистої сили й риби, й він ніяк не міг пристати до берега, щось тягнуло човен на дно — і він прокинувся. В закутку кілька запорожців грали при свічці в карти, полум’я вихоплювало з темряви мідь і срібло монет. Але Шевчик не пристав до компанії, бо ще з вечора просадив всі гроші, тож підійшов до вікна, прохукав намерзлу шибку — й за якусь мить остовпів! За вікном постала стіна яничар! Від здивування він перехрестився й припав до шибки лобом, аж на вуса потекла паморозь, в наступну мить подумавши, що може йому намарилося, але яничари стояли —ясний місяць і білий сніг видавав їх присутність на Січі. Шевчику від такої несподіванки аж заціпило мову, й коли він тихо підійшов до товаришів, то певний час не міг вимовити й слова.

— Шо ти вилупив очі, як цап на ворота, або сідай грати, чи — на, ковтни варенухи. І Шевчик ковтнув, і швидко заговорив про те, що побачив за вікном.

— Ти часом не з’їхав з глузду, шо процвиндрив всі гроші, так не перший же раз, відіграєшся, — дорікнув хтось із запорожців. Але хтось із січовиків таки не полінувався встати й підійти до вікна.

— Браття, Шевчик каже правду, побий бісурменів нечиста сила! вони під нашими вікнами!

ВИБРАНІ ТВОРИ

141

За мить січовики почали будити товаришів і готувати до бою рушниці. Кулі й порох поставили на столи, одні заряджали рушниці, інші приготувалися біля вікон до стрільби — і от пролунав перший залп, їдкий дим від пострілів, як хмара, гойднувся в курені, Богдан прокинувся від стрілянини, що чимдуж посилювалася. Бачив як падали поміж куренів яничари, в яких легко було влучати запорожцям, бо стояли дуже щільно, і хоч яничари відстрілювалися, але воювати їм довелося не з козаками, а міцними стінами куренів, в які влучали їхні кулі. За якийсь час по всій Січі залунало: — До шабель! З нами Богородиця і кошовий Сірко! Богдан і сам не зчувся, як вибіг з куреня й опинився на одній з сторожових веж, в якій готували до бою гармату, тож він почав подавати ядра, які згодом розтинаючи повітря пронизливим свистом падали в яничарські лави, які все далі відступали до проходів, в котрі хотіли потрапити один поперед одного, тож яничари рубали й своїх, аби першими дістатися до рятівних отворів в фортечній стіні. Крики й страшні стогони змішувалися під холодним небом смертельним розпачем, багрянів від крові сніг, яка тут лилась рікою. Бій кипів з таким шаленством, наче то був останній бій перед кінцем світу. Так видавалося Богданові на вежі, де вівся гарматний вогонь, йому навіть здавалося, що він тепер вічно подаватиме ядра в цьому пекельному бою, якому, здавалося, не буде кінця. Раптом в місиві людських тіл, що пронизували шаблі, криваво схрещуючись й відлунюючи дзвоном криці, Богдан побачив козака Чуба — він відбивався від трьох яничарів. За якусь мить його шабля зітнула ворожу голову, від чого двоє нападників завзятіше почали наступати на Чуба, прагнучи помсти. Богдан кинувся йому на допомогу, дорогою вирвав із заціпенілих пальців вбитого ятаган і побіг до Чуба, який все більше відступав до стіни, й ледь відбивав удари. Тримайся, Чубе, тільки й вигукнув Богдан, й з усього маху опустив ятаган на бусурманську голову, здивувавшись, як легко вона розлучилася з тілом. Але в наступну мить побачив, як Чуб упав зі своїм супротивником додолу, як шабля вилетіла з його рук і встромилася в сніг поруч з ним, мов хрест, котрий нагадувало закривавлене руків’я. І знов на білий сніг поповзли червоні гадючки із рубаних ран. Богдан підбіг до Чуба в сподіванні, що він тільки поранений, ледь почувши від нього крізь важке дихання:

142

Валентин СОБЧУК

— От і відсвяткував Різдво… поколядуй за мене… У наступну мить Чуб мчав до рідної домівки на білому коні, про якого мріяв все життя, на стежку вибігла його кохана Руся, котрої не бачив вже давно, але така юна, що він аж завагався, чи це його дружина. Руся усміхалася, і на його подив тихо мовила: «Тату, ти шо, не пізнав, це ж я, твоя Оксана…». — І він зітхнувши посміхнувся, бо кілька років не був удома, а тепер повернувся до нього назавжди...

— Чу бе!!! — не лишай мене самого, — закричав Богдан, окрім нього він нікого не знав на Січі — розпачливий крик злетів до неба разом із воронами, які знялися з дерев, струсивши з гілок сніг, що зблискнув іскрами проти сонця…

— Кривавий бій тривав до обіду, доки не схаменувся хан, зрозумівши, що посилає своїх воїнів у справжню душогубку. Хан не міг виступити проти запорожців переважаючим числом — вузькі січові проходи вели його військо прямо на козацькі шаблі… Хан змушений був відступати, говорячи з переляку собі під ніс одну й ту ж фразу, котра наче примерзла до язика: «Сірко — шайтан!!! урус шайтан…». За свідченням істориків, у цей день запорожці поклали 13 тисяч яничар, півтори тисячі взяли в полон. Завдяки тактиці бою, а також тому, що захист Січі очолив сам кошовий Сірко, загинуло козаків не багато — 50. Січових лицарів поховали з усіма належними почестями. Два дні козаки очищали Січ від ворожих трупів, котрі кидали в ополонки, відтак яничари, багато з котрих були вихідцями з українських земель, попливли між рідних берегів в річку Лету, і нікому було по них зажуритися чи запалити свічку.

Дума кошового Сірка про чотирьох гетьманів. Час великої Руїни Після кривавої січі Сіркові захотілося побути на одинці, й він, як дитинстві пішов поблукати, мав він тут свого улюбленого друга, правічного дуба, до котрого любив прихилитися, набратися його спокою, торкнутися долоням кори, що нагадувала міцний панцир. У запорожців було особливе ставлення до цих дерев, нерідко саме під священним дубом на Хортиці проводилися важливі наради. Наразі, під Чортомлицьким дубом, Сірко проводив нараду з самим собою,

ВИБРАНІ ТВОРИ

143

журився, що Україну роздирають навпіл гетьманські амбіції й посилюють її залежність від московитів і польської корони. «Дожилися, що маємо чотирьох гетьманів: Самойловича, Тетерю, Суховія, Ханенка, та ні від кого нічого доброго нема…» — міркував він. Не розумів він гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича з його московськими симпатіями, не цінував запорозьких вольностей гетьман Правобережжя Павло Тетеря, що схилявся до Польщі, Суховій взагалі побусурменився й навіть взяв титул татарського мурзи... Внаслідок такого розбрату Україна опинилася під впливом двох корон — Московської імперії та Речі Посполитої. Не дрімала також й Османська Порта, що не полишала амбіцій підкорити Європу, Україна була на її шляху, й саме вона порушувала плани османів, завдаючи ударів козацькими шаблями по їх стратегії. Туркам не давала спокою поразка під Хотином (1621 рік), коли 40 а тисячне козацьке військо, що становило більшість в об’єднаному війську з силами Речі Посполитої зупинило трьохсотисячну турецько татарську навалу в Європу. Думалося, що тоді єдність перед загрозою завоювання наймогутнішої в ті часи Османської імперії змінить ставлення до України, але її навпаки намагалися загнати в ярмо. Особливо старалися московити, на запорозьких вольницях закладали військові залоги й всіляко утискали права козаків. «Чому така доля випала його батьківщині — бути на перехресті чужих інтересів?»— не раз запитував себе Сірко й не знаходив відповіді, не міг на це запитання йому відповісти також його друг Іван Богун, з яким він переміг поляків під Жванцем. Після смерті Богдана Хмельницького Україна почала втрачати свою державність, котру міг відродити син Хмельницького Тиміш, але той загинув у поході. Не приборкало гетьманських амбіцій козацьких полководців і рішення старшинської ради в 1657 році встановити монархічне спадкування гетьманства, як заповідав Хмельницький, і передати владу його молодшому синові Юрієві, регентом котрого став генеральний писар Хмельницького Іван Виговський. Та Юрій Хмельницький виявився далеким від державця, й Сірко розчарувався в ньому, хоча певний час допомагав молодому гетьману, котрий зрозумівши свою безпорадність, складе гетьманські повноваження. Цей складний час називали Руїною (1658 1687 роки). Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському

144

Валентин СОБЧУК

Патріархатові. Лідери цього часу змушені були лавірувати поміж трьома могутніми державами Османською Портою, московитами та короною Речі Посполитої. Через що Україну поділили по Дніпру — на Лівобережну та Правобережну з допомогою сусідів — Польщі та Московії, котрі постійно вели політику, аби дві половини України постійно ворогували між собою. За чверть століття, що минуло після Богдана Хмельницького, особливого занепаду зазнала Правобережна Україна: Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства перетворилися на пустелю, окраїнні землі котрих стали зовсім безлюдними, дороги позаростали. Колись родючі поля вкривалися бур'яном, навіть собаки дичавіли й боролися за виживання з вовками... Не виявилося в ці часи лідера нації, який зміг би приборкати внутрішні чвари між козацькою старшиною, котра не могла поставити державницькі інтереси вище своїх. Дуже бракувало політичного досвіду синові Хмельницького Юрію, 27 жовтня 1659 року він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави, а вже 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівську угоду, що також послаблювала самостійність України. Далі автор змушений буде покинути хлопців на теренах Чортомлицької Січі й поринути в епоху Руїни, описавши цей час в окремих новелах.

Іван Виговський і створене ним Князівство Руське не закріпило успіхів Петра КонашевичаFСагайдачного і Богдана Хмельницького. Не вдалося досягнути державницької єдності України й генеральному писарю Богдана Хмельницького Івану Виговському. Не можливо не згадати за його примхливі повороти долі. Іван Виговський на початку своєї кар’єри служив урядником в Луцькому старостві, пізніше, як і більшість українських шляхтичів, в коронному війську ротмістром, а ще 10 років писарем комісара Речі Посполитої при

ВИБРАНІ ТВОРИ

145

війську Запорозькому. Однак під час визвольної війни українців йому довелося воювати на боці поляків в загоні Стефана Потоцького, але недовго — в бою під Жовтими Водами Виговський потрапив у полон до союзників Хмельницького, татарів, тоді йому посміхнулась фортуна — його викупив сам гетьман який добре знав що таке полон, куди потрапив разом із батьком, коли служив у коронному війську в битві з османською армією під Цецорою (1621 р.), коли поляки потерпіли поразку. Тоді майбутній гетьман України два роки провів у неволі, за одними свідченнями каторжником на галері, за іншими — перекладачем при османському адміралі, бо добре вивчив турецьку мову. Як Хмельницький звільнився з полону, теж немає точних свідчень, за одними даними був викуплений, за іншими — втік. Тож викупляючи Виговського з татарського полону, не пошкодував Хмельницький найкращого коня. Згодом, оцінивши досвід і здібності Виговського, призначив його генеральним писарем, це була досить поважна посада, з якої можна було кандидувати на гетьманську булаву. При Виговському канцелярія Генерального писаря була своєрідним Кабміном. Виговський першим в Україні запровадив зовнішню контррозвідку. Та хоч і мав великий досвід урядовця, гетьманування не принесло йому успіху. Зважаючи на своє минуле, службу в польському війську та зв’язки в королівському оточені, він вирішив схилитися до корони посполитих укладенням Гадяцького договору, згідно котрого Україна вважалася членом конфедерації Речі Посполитої й називалася Великим Князівством Руським. Підписання договору відбулося 1658 року. За ним Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу. Москва цю угоду розцінила, як початок війни й рушила великим військом в Україну, яке очолив князь Трубєцкой. Вирішальна битва відбулася під Конотопом, який взяли в облогу московити. Невеликий загін козаків 70 днів боронив місто, чекаючи на підмогу основних військ. Іван Виговський, знаючи про чисельну перевагу ворога, розділив військо навпіл, залишивши головні сили за річкою Соснівка, а з невеликим авангардом пішов у наступ, поклавшись на козацьку кмітливість, виманив важку кавалерію московитів на себе й почав

146

Валентин СОБЧУК

відступати від Конотопа. Важкі кіннотники, підбадьорені тим, що козаки відходили, стрімголов кинулися за ними, й не помітили, що їх завели до вузького яру, де знову зав’язався бій, і коли там вже була вся московська кавалерія, козаки вислизнули з яру, який став пасткою для московських рейтарів, бо вихід з нього вмить перекрили й зруйнували міст. Згодом яр почав наповнюватися водою, яка до ноги поглинула ворожу кавалерію. Яр став могилою найкращого московського війська — рейтарів важкої кавалерії. Та ніхто про цю могилу в Україні, як і про імена загиблих кіннотників не згадуватиме на їхній батьківщині, бо цю сторінку з історії поразок Московської імперії засекретять. Але подібна історія повторювалася не раз — а в наш час, на Донбасі, російські солдати воюватимуть і вмиратимуть теж без оголошення правди про їхню загибель на батьківщині. За різними даними козаки разом з татарами та найманими німецькими й молдавськими вояками весною 1659 року, під Конотопом, розбили 150 и тисячну армію московитів, 15 тисяч взяли в полон. Це була одна з найбільших поразок царської армії, коли Московію охопила паніка й поповзли чутки про втечу царя на Волгу. Однак через відсутність єдності та чвари козацької старшини ця перемога обернулася на поразку… А от у земляка гетьмана Виговського, вихідця з галицьких земель (Самбірщини), Петра Конашевича Сагайдачного війна з московитами закінчилася переможною виправою з військами Речі Посполитої в землі московського царства, де козаки під його командуванням здобули найважливіші фортеці московитів, зокрема неприступні — Лівни й Калугу й також взяли в облогу Москву, схиливши до підписання в Кремлі вигідної угоди для Речі Посполитої та України. Тоді, в 1518 році, Петро Конашевич Сагайдачний в’їхав до Києва гетьманом, визнаним в Речі Посполитій, й зробив пролог до нової епохи козацької Гетьманщини України, яку започаткує Богдан Хмельницький, чого не вдалося здійснити Байді Вишневецькому. Однак заслуга Конашевича Сагайдачного перед короною Речі Посполитої швидко забудеться. Хоча якби не козаки, битва під Хотином, що була переломною длоя Європи, могла бути програною. Та поляки не дотримаються обіцянок щодо законодавчого закріплення козацької державності, це все негативно позначиться на здоров’ї славного гетьмана, яке дуже погіршиться від отриманої під Хотином рани.

ВИБРАНІ ТВОРИ

147

Спроба Виговського теж не призведе досягннути закріплення української державності з поляками, хоча він підпише Гадяцьку угоду про рівноправний союз Князівства Руського з посполитими, але збурить проти себе частину народу, який і так натерпівся від держави гнобительки проти котрої постав під проводом Богдана Хмельницького. Тож згодом по всій Україні розпочнеться масове заворушення проти поляків. Через що Іван Виговський складе гетьманську булаву на користь Юрія Хмельницького, залишивши за собою сенаторство в сеймі й титул Київського воєводи, поїде в свій маєток в селі Руда на Галичині. Однак не сидітиме склавши руки, а братиме участь в українській політиці й вступить до Львівського братства, а коли на Правобережжі спалахне антипольське повстання Виговський таємно йому сприятиме. Та коли схоплять Дмитра Сулиму, вождя повстанського руху Правобережжя, то деякі сліди приведуть поляків до Виговського, через що його заарештують і без всякого суду й слідства, навіть без королівського відома, засудять до розстрілу. Коли 16 березня1664 року за ним прийшли, щоб повести на розстріл, він читав акафіст Пресвятій Богородиці й не боявся зустрітися зі смертю. Можливо, в останні хвилини він згадував бій під Жовтими Водами, як його полонили татари, й за спробу втекти прикували до гармати, він тоді не сподівався, що виживе — та визволили співвітчизники проти котрих воював у польському війську. Тоді гетьман Хмельницький, викупивши його з полону, взяв з нього клятву — вірно служити Україні. І цій клятві Виговський не зрадив, тому йшов з життя без каменю на душі, бо поклав його на вівтар пожертви за Україну. Якою все таки примхливою до гетьмана Виговського виявилася фортуна в царині політичного життя, що вершиною його діяльності стало не гетьманування, а час, коли він був Генеральним писарем в канцелярії Богдана Хмельницького. Тоді канцелярія, очолювана ним, працювала, як механізм годинника й прирівнювалася до своєрідного Кабінету міністрів. Цікаво, що коли ми свій уряд ототожнюємо з Кабінетом, турки — з воротами. Османська Порта , себто турецький уряд, ніщо інше, як Османські Ворота, причому слово порта турки запозичили в італійців… І хоч Виговському вдалося започаткувати Велике Князівство Руське й добитися визнання Речі Посполитої, однак він накликав гнів московітів, і хоч їхнє військо він розбив під Конотопом і мав шанс

148

Валентин СОБЧУК

увійти до Москви з тріумфом — переможний похід стримав розпад союзу з татарами, які змушені були повернутися в Крим, по якому вдарив кошовий Сірко з запорожцями. У розриві єдності в середовищі козацької старшини постійно була зацікавлена Москва. Тому московити всіляко заохочували внутрішню опозицію, яку в час Руїни очолювали кошовий отаман Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар, підігріваючи антипольські настрої, спрямовані на підрив коаліції з Річчю Посполитою Великого Князівства Руського, проголошеного Виговським. І хоч Виговський придушив опозицію, але в братовбивчій громадянській війні загинуло близько 50 тисяч українців. Про ці часи зробив влучне дослідження Олексій Коновал, і тут доцільно вдатися до стислої й дещо скороченої цитати з його праці: «Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко бачив, що і Польща й Московія не мають щонайменшого бажання допомагати Україні стати об'єднаною, сильною, незалежною українською державою. Вони допомагали то одній, то другій стороні лише для того, щоб ті самі себе знесилили, а самим запанувати в тих частинах України. Тому гетьман Петро Дорошенко, щоб позбутися і поляків, і москалів, вирішив вдатися за поміччю до Туреччини, якій тоді підлягав кримський хан. Він снував собі плани виступити насамперед проти поляків, а тоді проти москалів. Але польське військо, яке на той час перебувало в Україні, знайшло собі спільників проти нього в особі кошового Сірка. Коли об'єднане військо Дорошенка й татар оточило поляків, Сірко знову вдарив на Перекоп, спустошив північний Крим та вирубав усіх живих. Татари були змушені залишити облогу поляків і податися боронити від Сірка свої оселі.

1672 року Петро Дорошенко вирішив знову виступити у похід з турками на Польщу. В той час в Батурині, столиці Лівобережного гетьмана Многогрішного, стався переворот. Група козацьких старшин в порозумінні з начальником московської залоги в Батурині заарештувала Многогрішного й видала його москалям, як особу ненадійну, неприхильну політиці Москви. Його закували в кайдани й відвезли в Москву, де після жорстоких мордувань і тортур заслали досмертно в Сибір. Як в Україні пішла чутка, що гетьманом на місце Многогрішного хоче сісти Сірко, його несподівано заарештували, закували у кайдани й

ВИБРАНІ ТВОРИ

149

відвезли до Батурина. Ні козацька старшина Лівобережжя, ні Москва не бажали мати гетьманом таку неспокійну й неврівноважену людину, як Іван Сірко. З Батурина Сірка вивезли в Москву, а звідти заслали до Сибіру. Але московський уряд скоро зрозумів, що Сірко для них корисніший, коли він буде на волі й очолю ватиме запорожців. Його швидко звільнили й привезли із Сибіру на Січ, де він знову очолив запорожців… Український історик Дмитро Дорошенко в "Історії України" так пише про ті часи: "Запоріжжя стає гніздом опозиції проти гетьманського уряду й супроти правлячої старшинської верстви. Запорожці починають вмішуватися в політичне життя України й висувати своїх кандидатів на гетьманство. Московський уряд зрозумів дуже добре, якого корисного для себе союзника він може мати в запорожцях. Він зводить безпосередні зносини з запорожцями, посилає їм гроші, подарунки, запаси амуніції й поживи. І запорожці дійсно грають на руку московській політиці. Вони піддержують Пушкаря проти Виговського, Брюховецького проти Сомка, Суховія й Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи…».

Відродження України після Руїни. Іван Мазепа Така політична ситуація й була підґрунтям великої Руїни, процес котрої почав сповільнюватися й спрямовуватися в русло відродження після появи в 1680 році нового лідера нації — гетьмана Івана Мазепи. Хоча дорога до гетьманської булави в нього виявилася тернистою: його мало не стратили запорожці, коли він у 1674 їхав виконувати дипломатичну місію від гетьмана Петра Дорошенка. Біля річки Інгул майбутній гетьман Мазепа з кількома козаками потрапив до рук запорожців, котрі могли б його позбавити життя, оскільки січовики прочитали листа й розлютилися, що Дорошенко послав Мазепу до кримських татар, з якими воювали, щоб укласти спільну угоду. Від вірної смерті врятував Іван Сірко, який його впізнав. Мазепа в цей час тільки починав козацьку кар’єру, коли змушений був покинути службу в польського короля Яна Другого Казиміра. Сірко був радий, що доля подарувала йому зустріч з такою освіченою та мудрою людиною, та все ж під тиском Москви змушений був вислати Мазепу до Батурина в розпорядження до іншого Івана —

150

Валентин СОБЧУК

гетьмана Лівобережної України — Самойловича. Оцінивши досвід та освіченість Мазепи, він знав вісім іноземних мов і мав хист до дипломатії, Іван Самойлович зробив його довіреною особою, призначивши військовим осавулом. Однак Самойлович через деякий час, а саме в 1687 році, внаслідок інспірованих інтриг попав у немилість до московського уряду й був засланий до Сибіру. Нелегким виявилося становище його довіреної особи, Івана Мазепи, але він зумів вистояти й взяти участь у виборах гетьмана та перемогти на них, незважаючи, що було кілька впливових кандидатів, а козацька рада відбувалася формально в оточені московського війська. Взяв Мазепа гетьманську булаву в 50 років, коли мав значний досвід мудрого політика й військового стратега, чим посилив свої позиції в московських колах, а згодом завоював симпатії самого царя Петра Першого, з яким звільнив Азак (Азов, місто в гирлі Дону на території Ростовської області), за котрий воював ще перший козацький гетьман Дмитро Вишневецький. Іванові Мазепі вдалося використати дружні стосунки з царем на розбудову України, котра за часів гетьмана Мазепи почала оживати після великої Руїни. Він зробив колосальний внесок у відродження духовності й національної самобутності. За сприяння Мазепи та власні кошти оновлюється Софіївський собор і будується дзвіниця, найвища споруда того часу в Києві, в столиці реставруються під козацьке бароко Михайлівський золотоверхий та Успенський собори, ремонтується найдавніший храм Печерської лаври — Троїцька Надбрамна церква. На території Лаври закладається храм на честь Всіх Святих, який зберігся до наших днів, як і фортечні мури, зведені за правління Мазепи. Багато церков збудовано у столиці української Гетьманщини, Батурині, але вони були зруйновані московитами. Дослідники зазначають, що Мазепа був неперевершеним меценатом всіх часів, відзначаючи, що тільки за власні кошти гетьмана було зведено біля трьох десятків храмів у різних містах України, а в Чернігові, окрім відновлення Борисо Глібського собору й побудови дзвіниці, було споруджено приміщення колегіуму. Православні храми за кошти гетьмана Мазепи закладено в Переяславі Хмельницькому, Глухові, Гусятині, Лубнах та багатьох інших українських поселеннях… Однак кошовий Сірко не побачить відродження України Мазепою, 1 серпня 1680 року він відійде в Небесну Січ, на своїй пасіці в хуторі

ВИБРАНІ ТВОРИ

151

Грушівка, що знаходився за десять кілометрів від січових земель. Любив Іван Сірко бджіл, дивувався їхньому порядку, котрий завжди панував в бджолиній державі. У наступній новелі автор знову повертається до хлопців, на терени Чортомлицької Січі.

Слідом Росомахи Ранок другої половини серпня приємно збуджував єство трунком степового різнотрав’я, дух котрого приніс до намету Богдана на легких крилах вранішній вітерець, і він одразу почав забувати про бентежну ніч, радіючи, що згодом піде купатися на річку, хвилі котрої шелестіли сторінками непрочитаної книги. В отвір намету заглядало погоже небо — це теж тішило Богдана, що сонце і роси на травах, не за вікном, а поруч, та й до берега річки подати рукою, і не потрібен для цього ні ліфт, ні автобус. «Треба будити Славка, чи краще хай поки спить,– тільки й подумав, коли почув знайомий голос» — О, панове, то ви ше куняєте, як бомжі після бурхливої ночі, а я вам, лимарі чортомлицькі приніс у клюві здобич…

— Ти ба, як він нас обізвав! — першим озвався Славко, — а ми за тебе чапель довгоногий хвилювалися всю ніч…

— О, я бачу, як ви хвилювалися, хропли, аж заєць злякався й побіг, наче всрався від страху…

— І ти упіймав клаповухого? про яку здобич у клюві ти хвалишся?

— поцікавився Богдан.

— Е ні, того зайця ви дуже наполохали своїм храпом, я ось впіймав куру.

— Шо шо, яку курву? — посміхнувся Славко почісуючи лисину. І в цю мить Богдан радів, що Славко, так схожий на козака Чуба у сновидінні, був живий і веселий та поруч з ним.

— Не курву, а курку.

— Курку! звідки? — водночас промовили Богдан із Славком.

— Е, секрет… Але Андрій не вмів тримати секретів, тим паче перед друзями, тож за мить дістав з пакета вже общипану курку, а з іншого кавун, чим дуже здивував хлопців, які відразу не впетрали, де він розстарався на таке добро.

152

Валентин СОБЧУК

— Ти в Капулівці ночував? — в наступну мить запитав Славко, але до кого ж ти ходив?

— Треба знати місця, я спочатку не думав швендяти до села, але потім таки подався, думав пройдусь в таку чарівну і безмежну, як море, ніч, хотів подзвонити вам, але ж забув телефон, трясця його в дудку! а потім зустрів Галю, ну ми й звечеряли до третіх півнів, ех, добра молодиця — гаряча, мов кабиця…

— То шо, підемо до неї на обід, — запитав Славко і в його очах засвітилися хитрі бісики.

— Е ні, я сказав, шо ми сьогодні рушаємо, бо з ранку, як глянув на неї, то…

— Шо, ряба?

— Та ні, але вночі була краща…

— Звісно, не красивих жінок не буває, а мало горілки… Після тривалої суперечки, як готувати курку, на вертелі чи стяблі, причому Андрій не знав, що таке стябло, але читав, що воно було на козацькій кухні, й після того, як Богдан, сміючись, пояснив, шо стябло це дерев’яна таця, на якій подавали зазвичай рибу, курку підвісили до обіду на вербу, щоб «не сперла росомаха», бо за курку дуже хвилювався Андрій.

— Ти б ще сказав, тигр, або гепард з’їдять твою птіцу щастя, наче не знаєш, шо тут окрім нас нікого немає, хіба ше дикі собаки зачаїлися в кущах, але росомахи, як і гепарди, зниклий вид хижаків. — посміхнувся Славко, який знався на фауні й флорі. А найдужче любив собак — за вірність і безкорисливість. Його кудлатому Рексу, як він казав, було сто років, бо кожен прожитий рік життя він рахував за п’ять людських, і навіть чистив песиголовцю зуби, і не стільки для профілактики карієсу, «а щоб в помешканні не пахло собакером». Таке слівце в означенні чотирилапих друзів було, мабуть, тільки в лексиконі Славка, а точніше його дружини.

— Друже розкажи, шо то за звір — росомаха? — поцікавився Богдан.

—О, це дуже лютий хижак, така собі чупакабра, їх ще називали чортовими ведмедями, і неспроста. Звірок цей походить з племені куниць, завдовжки до метра, жив він у норах, полював зазвичай уночі. Росомаха напрочуд рухлива тваринка, за день може пробігти до 50 кілометрів, а не зупиняючись шкварити галопом до 15 кеме.

ВИБРАНІ ТВОРИ

153

— І за ким так ганяються росомахи?

— Звісно ж не за людьми, а здобиччю, росомаха одним укусом може умертвити вовка, і не зважаючи, що важить до 20 кілограмів, валить оленів, в основному взимку, коли ті не можуть швидко бігати по снігу.

— Але ж ти казав росомахи невеликі, як вони можуть нападати на оленів?

— Вони застрибують на голову й вгризаються в хребет. Бувало, що кидалися й на людей, коли хтось перешкоджав росомасі полювати у власному подвір’ї на свійських тварин. Кровожерливі росомахи мітять свою територію в радіусі до 500 кілометрів, причому їхнє потомство після двох років теж собі шукає власну територію, щоб не стати сніданком для голодного татуся, тож селиться від батьківської нори не менше, як на відстані тридцяти ста кілометрів. І Богданові пригадалося, як у дитинстві він тікав од якихось чорних і страшних звірків — як сказав брат, який з переляку так побілів, що Богдан мчав щодуху до села навіть не оглядаючись. Брата ж ці звірки переслідували все життя, з’являючись у поганих снах, і щоб прогнати цей неприємний спогад він запитав: — А де зустрічалися росомахи?

— В клюбі, на діскатєці, — вишкірився Андрій.

— Ох, і юмарист начінающій, жили росомахи в гірських районах і степах, у нас здебільшого на Поділлі, Черкащині й Житомирщині. — зазначив Славко — А на Нікопольщині? — майже одноголосно поцікавилися хлопці.

— Та не бздіть, самі подумайте, якщо росомахи мітили таку велику територію — до 500 кеме, на яку не заходили інші самці цього виду, то до нас вони, можливо, й не навідаються, бо в нас вже є адин самєц, — і Славко, посміхнувшись, подивився на Андрія, — хіба чупакабра нагряне, кажуть, вони з’являлися в цих краях.

— То будемо нести нічний караул,– запропонував Андрій.

— Ага, з тебе такий вартовий, знов подасишся, як не до Галі, так до Валі.

— Але чи водяться зараз росомахи? — запитав Богдан.

— Хтозна,– загадково мовив Славко, — люди постійно їх нищили, тим паче, сімейства росомах були рідкісні, один самець міг «тримати» власну територію в радіусі 100 кілометрів, не пускаючи на неї інших самців, та варто було його вбити, як відтворення роду припинялося,

154

Валентин СОБЧУК

читав, шо сьогодні росомахи зустрічаються в тайзі, Скандинавії, але хтозна, можливо, й десь тут залягли в норі.

— Та не лякай нас, куме, ти от скажи, якшо немає росомах, то, мабуть, здраствують їх родичі — куниці або ж кроти.

— Ох, і турок! знайшов родича росомасі — крота, — засміявся Славко.

— Ну то хитрий лис може поруч дрімати, — мовив Андрій, чіпляючи курку на високу вербову гілку.

— Можливо, можливо, — посміхнувся Славко й запропонував ковтнути по чарці й поснідати. Після чарки Славко почав випитувати в Андрія про Галю, в котрої той ночував, тими самим викликавши в Богдана хвилю емоцій, він навіть вловив себе на думці, що заздрить товаришам, їхній простій конституції в відносинах з жінками. Андрія збуджували жінки, які ще з ним не були, кохання він вважав, «любовним фронтом», де мають бути переможці й переможені, кожен новий роман, або романчик його самостверджували. Славко не прагнув бути наполеоном, навіть домашнім, і не шукав своїх обраниць за вродою, на відміну від більшості чоловіків. Дружина в нього була міцненька, як фундамент будинку, хоча й не красуня, але на круглому, як місяць вповні обличчі, світилася добра посмішка, а в карих очах був загадковий блиск, який змінювався залежно від настрою. А коли Клава бачила, що чоловік хильнув зайвого з компанією, і вже ледь не куняє на стільці, брала його під руки й вела на спочинок у спальню з такою обережністю, наче він був зі скла, як пляшка. І він ніколи в таких випадках не перечив, бо любив мати надійний тил, хоча дозволяв собі амурні стосунки, й навіть на лінії фронту, в зоні АТО, завів шури мури з покладистою Люською, яка готувала йому смачні витребеньки, коли після окопних буднів навідувався до неї в гості, але про це його Клава не знала… Богданові в кохані не щастило, принаймні він так думав, хоча закоханість завжди його окрилювала. І в даний момент спогад про Наталку забився крилами птаха, що залетів у вікно й поривався знайти вихід. І зринули в уяві загадкові очі Наталки — темні, як ніч у зблисках зір, він навіть не міг пригадати з яким відтінком вони були, зеленим чи карим, бо зустрічалися зазвичай вечорами, й він так був нею

ВИБРАНІ ТВОРИ

155

захоплений, що не роздивлявся кольору її очей, відразу поринаючи в обійми, як у воду. І не потрібно було йому ні сонця, ні світла, аби скоріше настав омріяний вечір й він знову міг відчути її обійми, запах волосся, в якому заблукав весняний вітер, і запах лісу. О, як він тоді мріяв усамітнитися разом з нею в лісі, щоб не було людей, бо йому здавалося, що всі бачили їхню велику різницю у віці, хоча Наталка не журилися тим, мовляв, в нього молода душа й казала, що він для неї, як вино, котре з роками стає кращим. Після зустрічей з Наталкою Богдан відчував величезний притік сил і хотілося починати нове життя — у злагоді з собою та усіма, коли б він міг допомагати кожному, але для цього необхідні були кошти, заробляння котрих вдавалося не романтикам, а комерсантам. І хоч Наталка не ставила до нього матеріальних вимог, Богдана пригнічувала його скромна зарплатня, й те, що він не може їй допомогти в здійсненні мрій, котрих у неї було багато, але любовна окриленість вселяла віру, що з часом він знайде можливість усе змінити...

— Друже, шо ти за думу намислив? — посміхнувся Славко, може, ше по одній, та підемо купатися… Але після чарки Славка потягнуло до історії.

— Друзі, шо значить для вас Січ? і хто знає, коли вона почалася?

— Січ — це перша демократична держава за визначенням класиків, — озвався Богдан, причому багатонаціональна. За Дніпровськими порогами були вільні землі від панів та інших упирів — там і народжувалися Січові володіння: Хортицька, Чортомлицька, Нова Січ. Як стверджує Яворницький, їх було 8, а називали їх від слова засіка, тобто на січових територіях робили засіки від певної рослинності. На мій погляд, січові володіння схожі з давньо грецькими мегаполісами, де за основу правління було взято демократичний устрій, й де найвищу владу становили народні збори. У козаків також панувала демократія: отамана й козацьку старшину, як і древні елліни, січовики переобирали кожного року, тобто влада давалася на короткий термін.

— Да, ніщо так не псує людей, як влада й гроші, — додав Славко, — козаки були мудрі …

— Таки так, — погодився Андрій, — за дніпровськими порогами мати Січ приймала всіх знедолених і гноблених, навіть німці шукали правди в житті у січовому товаристві.

156

Валентин СОБЧУК

— Січ — насамперед — це свобода! — додав Славко, Революція Гідності на Майдані — це прообраз нашої Січі, скажіть, яка країна могла б зібрати стільки людей, котрі перемогли палицями до зубів озброєних вояків режиму. І на Майдан йшли старі й малі та зовсім юні. Нас калічили й розстрілювати, але ми стояли! На жаль, масове вбивство українців й досі продовжується на східному фронті, і якщо ординська агресія турків і татар вже давно в минулому, то московська й досі жива! Ше б хотів сказати про заснування першої Січі, з цього приводу є кілька думок: польський історик Марцін Бєльський писав, що перша Січ виникла на острові Томаківка поблизу сучасного міста Марганця в Дніпропетровській області, здається, в 1530 році, але є інші твердження...

Перший гетьман Байда Вишневецький — Та все ж більшість істориків схильні думати, що перша Січ заснована на острові Мала Хортиця, — продовжив Богдан, — в 1550 році, князем Дмитром Вишневецьким, або ж Байдою, як називали Дмитра Івановича козаки, який походив по батьківській лінії з роду литовського князя Гедиміна, а по материнській — від князів Острозьких.

— Так це той Байда, про якого є дума, як він на ринку в Стамбулі мед і горілочку пив, а потім його турки стратили, підвісивши за ребро на гак, — запитав Андрій.

— Той, але це довга історія, хоча дійсно він помер мученицькою смертю в такий спосіб. — і Богданові захотілося розповісти про Вишневецького. — Перший гетьман Січі Байда Вишневецький збудував козацький замок на Малій Хортиці за власний кошт. До нього потягнулися козаки, московити з поляками до цього поставилися лояльно, оскільки козацькі сили можна було використовувати для охорони своїх кордонів. Не треба було споруджувати власні форпости й тримати гарнізони на межах володінь з ординцями, які могли з’явитися, як вітер — в будь якому місці. Козаки стримували татарву й турків, а ще ходили на фортеці міста османів в Причорномор’ї: в Іслам Кермен біля Каховки та Ачі Кале (Очакова), й не тільки. Кілька походів князь гетьман Вишневецький зробив за межі України — на Азак (Азов ) і показав міць козацької зброї. Потім він згуртував

ВИБРАНІ ТВОРИ

157

донських козаків. Воював Байда й на Кавказі, зміцнив столицю донських козаків Старочеркеськ, через що його можна вважати і засновником Донського козацтва. Однак Вишневецький прагнув створити із січового козацтва незалежну силу — та його плани не вписувалися в політику Речі Посполитої та Московії. І він, незважаючи, шо затято воював проти турецько татарських сил, несподівано сам утнув фортель — пішов на службу до султана. Причому після закладення січової фортеці на Хортиці. Чому він так вчинив? Можливо, розгнівався, шо Московія й Польша не оцінила його заслуг в боротьбі з бусурманами, чи до цього підштовхнула сама Роксолана, син котрої, Сулейман Перший, був тоді при владі. Такий «хід конем» Вишневецького був не зрозумілим його сучасникам, і досі історики здогадуються, чим це зумовлено: бажанням заручитися союзом з Османською імперією й показати польському королеві та московському цареві, що він сам спроможний вести велику політику, чи служба в султана була спричинена особистою справою — визволити з турецької неволі якусь дальню родичку. Однак ця служба тривала недовго — пів року, після чого йому вдалося довести польському сейму, що такий вчинок був необхідністю. Потім Байда Вишневецький знову почав війну з султаном й було ряд переможних походів з козаками на турецько татарські володіння. Січ почала зміцнюватися й відігравати помітну роль у боротьбі проти османських зазіхань. З цього приводу перший козацький гетьман Байда Вишневецький навіть сказав, що доки стоятиме фортеця на Хортиці, доти татари не нападатимуть на землі посполитих. Татари ж за таку зухвалість прагнули помститися й кілька разів безуспішно брали в облогу хортицьку твердиню, але згодом таки її здобули. Однак це не перешкодило зміцніти козацьким силам. Другий козацький замок Дмитро Вишневецький мав намір збудувати на Монастирському острові, в сучасному місті Дніпрі. Ех, шкода, шо це славне місто не перейменували на Січеслав, як він називався в 1918 1919 роках…— зауважив Богдан.

— Слухай, а все таки,– цікавився Андрій, — турки й справді так по звірячому стратили Вишневецького, підвісивши за ребро, чи це легенда?

— На жаль, це правда, а наказ про таку страшну страту віддав син Роксолани, султан Сулейман.

158

Валентин СОБЧУК

— А як Вишневецький потрапив до рук османів? — — Після невдалого походу на Молдавію, куди його запросили місцеві бояри, які збунтувалися проти політики свого господаря, який увійшов в історію з прізвиськом Деспот. Вишневецький виступив у молдавську виправу з невеликими силами, розраховуючи на підтримку молдавського війська, але його зрадили, й прибічники Деспота арештували Вишневецького та передали туркам разом з його товаришем Пясецьким. Суд тривав недовго, зважаючи на те, що Вишневецький зрадив султана та ще й так завзято воював проти османів, йому придумали особливе покарання.

— О, ці часи, були надто жорстокими, — озвався Славко, який знав всі 13 найжорстокіших інструментів святої інквізиції та історію найкривавішої з них — іспанської. Тож він і на цей раз згадав про інквізицію та кривавого іспанського інквізитора Торквемаду, пояснивши, що слово інквізитор в перекладі з латинської означає слідчий, а інквізиція — розслідування. Та коли Славко почав перераховувати знаряддя тортур, його намагався зупинити Андрій, але той таки розповів про кілька з них.

— Ви знаєте, що таке груша страждань? — запитав Славко, й не помітивши . як хлопці зморщились, очікуючи, про які жахливчики розповідатиме той, — груша страждань, — продовжив Славко, — це така штука з залізними пелюстками, котру вставляли гомікам у дупу, і кат з допомогою гвинта розривав задній прохід. Катували залізною грушею й жінок блудниць, або ж тих, котрі робили аборти. Але, мабуть, найжорстокішим було колесування, коли повільно ламали кості, а смерть не квапилися брати в обійми, цю тортуру полюбляв біснуватий цар Іван Грозний, в якого арсенал інструментів катувань був чи не найбільшим.

— І хоч кажуть, що смерть грішників люта, все ж, як бачимо з історії, найбільше страждають праведники, або невинні, — несподівано зауважив Андрій.

— Е, ні, — заперечив Славко, — Грозний теж вмирав в муках від венеричної хвороби, котра з’їдала його живцем, а Петро Перший розплатився за свою жорстокість розривом сечового міхура, й довго змушений був терпіти болі від запального процесу, котрий тоді не вміли лікувати…

ВИБРАНІ ТВОРИ

159

— А які муки вони терплять на тому світі? — ніхто не знає, — озвався Богдан, — Слав, так тобі вже не цікаво слухати про страту Вишневецького.

— Чому ж розказуй, я чомусь про цю історію мало знаю, не те, що про іспанську інквізицію, яку, до речі, відмінили аж в 1834 році — уявляєш, скільки людей було спалено живцем на аутодафе, (вогні віри), десятки чи сотні тисяч?! З приводу кількості спалених живцем людей і досі сперечаються дослідники. Уявляєте, яким страшним було середньовіччя, адже страти тоді були публічними й люди ходили на них, як на розваги. А ще система інквізиції нагадує мені наше НКВС, коли за доносом будь кого могли взяти в смертельні пазурі. Вибачаюсь, Богданчику, розповідай.

— Та я вже й забув, шо «мав повєдаць», як кажуть поляки.

— Про страту Байди Вишневецького, а шо значить саме слово Байда, а то зараз воно має зовсім інший наголос і зміст, як от бити байдики, та й слово байдужість теж з цього кореня…

— Тоді, в 16 столітті, байдами називали людей хоробрих і відчайдушних. Адже Вишневецький був справжнім відчайдухом, не побоявся податися з козаками на службу до султана, адже його могли ше тоді почепити на гак за ребро, а повернувшись від османів, знову воював проти них. Не цурався Байда й допомоги від дурисвіта царя Грозного Івана, який не міг терпіти, коли йому говорили правду. Саме через це цар Іоан наказав задушити митрополита Московії Пилипа, та й власного сина в припадку гніву порішив. Але маска віти хотіли канонізувати такого біснуватого в лик святих, бо він був великим собіратєлєм, а точніше отжиматєлєм земель сибірських для Масковії. Це ж треба було додуматися, шоб такого тирана й вбицю вознести до ікони, слава Богу цього не сталося.

— Шось ти відійшов від теми…— зауважив Андрій.

— Ну я казав, шо Байда Вишневецький не знав, мабуть, шо таке страх, адже й похід в Молдавію був дуже ризикованим, котрий і погубив його. А от щодо історичної достовірності самої страти Вишневецького, то з цього приводу є свідчення польського хроніста Стрийковського, який у 1574 році відвідав Стамбул й зробив запис, що зійшов з корабля у морській затоці в Галаті, під «Гаком Вишневецького», це фортечне передмістя Стамбула. Значить, страта була саме в такий страшний спосіб, раз цей закуток отримав таку назву. Байду Вишневецького стратили в Галаті, скинувши з фортечної

160

Валентин СОБЧУК

вежі на гак, вмурований в стіну. Першим на гаки кинули його товариша Пясецького, той, коли налетів на них, то залився кров’ю й помер одразу, а Вишневецького чекало жахливе пекло. Налетівши на гак, він зачепився за нього ребром й мучився три дні. Це була страшна мука, навіть римський прокуратор Понтій Пілат, коли розіп’яли Ісуса Христа, віддав наказ, шоб через кілька годин покінчили з муками Спасителя списом. Байда Вишневецький змушений був терпіти нелюдські болі три дні, й хтозна скільки б вони тривали, але він очевидно, щоб покінчити з ними, почав клясти мусульманську віру, представники котрої приходили подивитися на муки християнина, як на розвагу, та змушені були слухати, як їх ганьбить християнський мученик на гаку, тож бусурмани не витримали, й на третій день наказали добити Вишневецького стрілами.

— Але чому пісня про Байду весела, — втрутився в оповідь Андрій та проспівав: В Цариграді на риночку Та п'є Байда мед<горілочку; Ой п'є Байда та не день, не два, Не одну нічку та й не годиночку…

— А потім, підвішений на гак за ребро, не здається смерті три дні, щоб із лука замочити султана з султаншею та їхню дочку заодно, на якій не схотів женитися, — додав Славко.

— Бачите, які наші люди, не бояться сміятися зі смерті, раз таку жартівливу пісню склали про Байдину страту…

— Отож, неспроста наш народ навіть ворогів називає воріженьками, — продовжив Богдан, — бо терпеливий, а тоді прочитав власного вірша про Байду: Вже третю ніч пекельні муки, Аж гак від болю, мов живий, І вартовий, вгорі на мурі, Від стогонів пополотнів… Йому вже слухати несила, Як мучився старий козак… Тим стогоном усе боліло,

ВИБРАНІ ТВОРИ

161

А він не припинявсь ніяк. Щомиті прагнув він до Бога, В Небесну Січ, де козаки, Та смерть стояла за порогом , Й боялася забрати того, Хто в пісні житиме віки…

— Бог терпів, і нам велів! — урочисто мовив Славко, відгукнувшись на вірш Богдана .

— Значить, раз ми стільки терпимо несправедливості й знущань, то ми — богообрані? — запитання Андрія прозвучало риторично, бо ніхто на нього не відповів, хоча в цей момент всі подумали про Майдан, на котрому відбулося вже дві революції, але життя кращим не стало. Богдан, завершуючи розповідь про Байду Вишневецького, сказав що про його мученицьку смерть, як символ торжества християнства, сучасник Вишневецького, німецький поет Йоган Зомер, написав на латині елегію…

Євангелія, подарована мучителям. Петро Калнишевський — А давайте поговоримо про те, як жили козаки…

— На жаль, середній вік козака був недовгим — до 35 років, — продовжив Богдан, — зважаючи на постійні війни, але багато з них доживали й до поважного віку, а Петро Калнишевський — на 113 у році помер!!! незважаючи шо більше двадцяти років прожив в кам’яній могилі соловецької тюрми. Пригадуєте, в 1775 році Катерина Друга ліквідувала Запорозьку Січ…

— Це було не важко зробити після перемоги в турецькій війні, в котрій брали участь низові козаки, — додав Славко, — скориставшись тим, шо частина козацького війська ще не повернулася з походу, москалі пішли на Січ з стотисячним військом під командуванням генерала Текелі. Калнишевський вчинив розумно, що не протидіяв, врятувавши багато козацьких життів і їхніх родин, адже всі пам’ятали, як москалі плюндрували Чортомлицьку Січ і Батурин.

— Ну так, але Калнишевському за спасіння співвітчизників довелося винести нелюдські страждання — 25 років він був живим

162

Валентин СОБЧУК

похований в тюремній могилі, котрою була камера в Соловецькому монастирі. З цієї камери його всього три рази на рік, по великих святах, випускали на свіже повітря, а з камери не прибирали навіть його послід. Йому також заборонялося розмовляти з іншими в’язнями. Повна ізоляція й неволя! Коли навіть слова не можна було мовити до людей. Про шо думав на самоті великий козацький мученик в тюремній темряві 25 років? Адже жив Калнишевський, по суті, в кам’яній ямі, куди ледь потрапляло світло через вузький отвір в стіні. Тільки Богу одному відомі його страждання й думки. Але не зачерствіло серце кошового Калнишевського й після 25 и нелюдських років ув’язнення. Коли на трон зійшов Олександр Перший і помилував Калнишевського, то він за кошти, котрі заощадив на тюремному жалуванні, шо дорівнювало 1 рублеві на день, а це, до речі, в 40 разів більше ніж виділялося на інших ув’язнених, купив Євангеліє в дорогій оправі. Знаєте скільки воно коштувало? 2 тисячі 435 рублів! За такі гроші можна було придбати маєток, а він подарував ченцям Соловецького монастиря Євангеліє, шоб молилися за спасіння душ його мучителів. Монастир Калнишевський не покинув до смерті, а після того, як був відпущений на волю, то ше рік жив і молився в його стінах з ченцями, вже сліпий і немічний приходив на Божі служби! Якого ше в історії мученика можна згадати, хто пройшов, а точніше прожив в казематній темряві такий довгий вік і пожертвував всі кошти на Євангеліє. Яким нелюдським було ставлення царського двору до заслуг козацького кошового. Калнишевський за подвиги в російсько турецькій війні, як і гетьман Мазепа, був удостоєний найвищої нагороди російської імперії, ордена Андрія Первозванного й чину генерала майора. Знову ж, саме завдяки його позиції було уникнуто кровопролиття, коли московити прийшли руйнувати Січ, хоча характерники дуже рвалися в бій і не здалися на царську милість, бо вони знали що її не буде.

— Мабуть, сам Господь розпростер над Калнишевським свою десницю, шо дав такий довгий вік і силу витерпіти нелюдські муки на повчання ворогам, шо немає більшої сили, як праведне життя в Господі, — продовжив Славко, — хотів би сказати, шо Петро Калнишевський був не тільки талановитим полководцем, а й політиком і генеральним суддею Запорозького війська, а ше великим господарником. За правління Калнишевського, а булаву кошового козаки вручали йому 10 років поспіль, всупереч царській волі, було

ВИБРАНІ ТВОРИ

163

створено багато нових козацьких поселень. На вільних землях Низового козацтва за правління Калнишевського засновано 400 хуторів зимівників, біля п’яти десятків сіл. Збільшенням козацьких володінь кошовий прагнув попереджувати колонізацію південних земель москалями. Козацькі поселення об’єднувалися в паланки, котрі нагадували грецькі хори в античні часи.

— Хори? Значить, і в греків були хор ланки, як в колгоспах, а шо значить саме слово хора? — посміхнувся Андрій.

— Раз греки любили вино, то й співали в хор ланках…

— Я чекаю серйозної відповіді...

— Хорами називали сільські райони мегаполісів, що були містами державами, як Ольвія і Херсонес, — долучився до розмови Богдан. — В нашій історії можна знайти багато слідів, що виходять з демократії грецьких поселенців у Причорномор’ї. Наприклад, козаки, як і греки, обирали своє правління й кошового щороку, шоб їх не зіпсувала влада. При Калнишевському число демократичних козацьких паланок постійно зростало. Вони поповнювалися селянами, які втікали від утисків глитаїв, до речі, Калнишевський ніколи не повертав їм селян втікачів. Але частина козаків воліла мати справу тільки з шаблею, а не плугом — такі завжди залишалися в січових кресах.

— Мабуть, це були ті, які пропивалися до очкура й не могли завести власних хуторів. — посміхнувся Андрій.

— Про козацьке пияцтво, котре мало місце, все ж таки побутує перебільшене уявлення, на якому зловживають московські історики, звичайно січовики, котрі постійно дивилися в очі смерті, й справді любили розслабитися, але за пияцтво могли покарати на смерть, коли хтось дозволяв собі хильнути під час походу, та й хоронили козаків, які оковиту ставили понад усе, окремо, як самогубців.

Кошовий — під хоругвами, а полковники під бунчуками — А от чи хтось розповість про козацький устрій, хто такі були сердюки, бунчужні? — поцікавився Андрій.

— Сердюки, це по суті, гетьманські гвардійці, — поквапився з відповіддю Славко, спочатку їх набирали з найманців, але потім все більше сердюків було з козацького середовища. Слово бунчужний, як і

164

Валентин СОБЧУК

сам бунчук, козаки запозичили в турків, це один з козацьких клейнодів, коли збирали козаків на раду, то кошовий ставав під хоругви, а полковники під бунчуки, що нагадували довгі булави з золотою чи срібною голівкою, котра скріплювала кольорові пасма з кінських хвостів. Бунчужні не тільки носили символи влади, а й були її представниками й виконували низку обов’язків, пов’язаних з наповненням скарбниці та вели господарські справи, також вони могли, в разі необхідності, виконувати функції гетьмана. Десь читав, що бунчужні товариші були багатшими за деяких представників козацької старшини.

— А хто ше представляв козацьку старшину, знаєш, Андрію? — запитав Богдан, але той несподівано поцікавився.

— А хто більше заробляв після гетьмана?

— Мабуть, генеральний писар.

— О, за часів козаччини ти став би знатним женихом, Богдане, — посміхнувся Славко, натякаючи на його професію, який був редактором одного з сайтів, хоча мав освіту бібліотекаря, та зважаючи на свій непосидючий характер не міг прижитися в жодній з бібліотек.

— Ну так, —задоволено посміхнувся Богдан, — але ж генеральний писар тоді не тільки писав, він був своєрідним главою уряду, в його обов’язки входила міжнародна політика й переговори, від яких залежав мир. Неспроста багато хто з гетьманів походив з писарів, як от Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Скоропадський. Окремо б хотів сказати про обозних, вони не тільки займалися транспортом й вміли з возів ладнувати оборонні споруди, а відповідали за стан козацьких фортець, їх розбудову, словом, несли відповідальність за оборону й артилерію, як гетьманську, так і полкову. Саме на генерального обозного, коли гетьман не міг вести військо в похід, покладали його обов’язки.

— Угу, ви бачите якими повноваженнями тоді наділявся начальник транспортного цеху, — зауважив Славко, — а ти, Андрію, смієшся, шо я подався в транспортні структури. Славко часто змінював професії, оскільки не міг ніде застосувати свою агрономічну освіту, бо, як жартував, «колгоспи розвалили» й він залишився без роботи.

— Друже, я навпаки радий, шо в тебе тепер є колісниця, хоч і не своя, зате можеш і нас покатати. Богдане, хто ше належав до козацької старшини?..

ВИБРАНІ ТВОРИ

165

— Судді, хорунжі, курінні отамани, чим займалися перші й останні пояснювати сподіваюсь, не варто, а хорунжі мали честь носити хоругви.

— А з чого складалися символи козацької влади — клейноди? До них належали булава й стяги — й все? — запитав Андрій.

— До кленодів належали, як вже казав, бунчуки, а ше пірначі, або шестипери, це такі булави з шістьма гостряками, держаки на них були завдовжки до пів метра, тож могли використовуватися як зброя, їх носили курінні отамани. Символом влади писаря був каламар, ця чорнильниця могла бути зі срібла, або позолоченою, інколи являючи собою справжній витвір мистецтва.

— А от чим займалися осавули?..

— Осавули мали багато повноважень, стежили за дисципліною війська, виконували покарання суддів, їм в цьому допомагали довбиші, які скликали козаків на найвищий орган правління козацької держави — велику чи полкові ради, б’ючи в литаври.

— Я зрозумів, чому довбиші були помічниками осавулів?– посміхнувся Славко, — під час виконання покарань, хто як не довбиші могли найсильніше довбанути по голові…

— Авжеж, як по бубні, — посміхнувся Богдан, — а ще до старшини входили звичайно ж курінні отамани, як відомо, Січ складалася з 28 и куренів, в кожному з них могло бути до двохсот і більше козаків…

Остання любов гетьмана Мазепи. Скарби Полуботка — А от хто скаже, кого з гетьманів можна вважати найбагатшим, —несподівано запитав Славко, — Мазепу чи Полуботка?

— Цікаве запитання, а знаєте чому в Мазепи зіпсувалися стосунки з польським королем, коли він ще служив у нього? — несподівано втрутився Андрій, й не чекаючи відповіді сказав, — бо майбутній гетьман мав роман з короловею.

— Не з королевою, а з дружиною якогось там ясновельможного пана, та про це ходять різні легенди, навіть Байрон у поемі «Мазепа» згадав цей переказ, а можливо й вигадав для інтриги твору, що Мазепу

166

Валентин СОБЧУК

вислали з Польщі голим, прив’язавши до коня. Насправді в коханні Мазепі не дуже щастило, хоча він був гарним на вроду, однак одружився всього один раз на старшій за нього вдові, доньці полковника, та їхня спільна донька померла, більш він не мав нащадків, та по батьківські піклувався про усиновлених дітей у шлюбі.

— Бачите, яка у нас європейська ментальність, це не те шо в Івана Грозного було 8 жінок і то тільки офіційних. — втрутився в розмову Вернидуб, — після п’ятого шлюбу він вже не питав церковного дозволу, бо його не давали. Все ж незважаючи на таку кількість шлюбів, жодна жінка не задовольнила його хворобливої пристрасті, хоча з усієї Русі йому привозили тисячі претенденток. Відтак троє з офіційних царських жонушок померли при загадкових обставинах, як от Марфа Собакіна, а до смерті інших дружин цар сам доклав руку, наприклад, Марію Долгорукову після першої шлюбної ночі кинув у став на годування риби, виявивши, шо вона не дівчина. Анна Колтівська сама наставила Грозному роги, до неї в спальню приходив її коханець князь Ромодановський, перевдягаючись в жінку. Та одного разу його побачив у жіночому вбранні сам Грозний й сам захотів переспати з цією «кралею», після чого обох коханців поховали поруч. Не склалися в Грозного стосунки з дивовижною красунею Марією Нагою — вона йому народила сина, котрого він порішив, а її відправив у монастир.

— Як бачите, до чого доводять розхристані пристрасті, — зауважив Богдан, — а от гетьман Мазепа вмів любити шляхетно. Про це доводить його закоханість на схилі віку до доньки Кочубея, Мотрі. Але він не використав свого становища, а хотів взяти законний шлюб, який йому не могла дозволити церква, й не через те, шо Мотря годилася б йому внучкою, гетьману тоді було вже за шістдесят, а їй 16 — дівчина була хресницею Мазепи, й це унеможливлювало шлюб. Ця любов завдала багато страждань гетьману, хоча Мотря відповідала йому взаємністю, й навіть потай від батьків якось втекла до його палацу, та Мазепа її повернув додому, бо хотів щоб все було по Божому закону. Мотря тоді образилася на нього, шо він відіслав її до батьків. Мазепа дуже хвилювався через це, писав Мотрі зворушливі листи, просив, шоб прислала йому зі своєї шиї намисто. І хоч цей роман приніс йому тільки страждання, зате ним вдало скористався батько Мотрі, Василь Кочубей, котрого Мазепа призначив генеральним писарем. І хоч Кочубей не дуже тямив в письменстві, зате, як відомо, першим написав на Мазепу донос

ВИБРАНІ ТВОРИ

167

Петру Першому, за шо той його і стратив, бо не повірив, адже Мазепа був для царя великим авторитетом. Однак мудрий гетьман розумів, шо його дружба з царем ніколи не дасть Україні перспективи свободи, й він потайки прагнув скинути московське ярмо, як колись Хмельницький, польске, і така нагода трапилася — під час шведського походу на Москву через Україну. Наступаючи цим шляхом Карл Дванадцятий розраховував на підтримку козаків і турків, але османи несподівано відмовилися від спільного наступу, частина ж козацтва була налякана каральною експедицією Петра Першого, коли він нищив цілі українські родини не шкодуючи і дітей, тож не виступила разом із Мазепою, були й інші причини, як от недалекоглядність у стосунках з Семеном Палієм, адже якби він об’єднався з ним проти спільного ворога, то під Полтаву вирушило, не 7 тисяч козаків, а можливо й 50, і перемога була б на боці українців і шведів, і можливо саме з того моменту ми могли б відкрити собі шлях до Європи, але доля розпорядилася інакше, та її гіркі уроки закликають до єдності наших помислів і дій, як ніколи, сьогодні. Однак доба Мазепи, що тривала більше двадцяти років — це час відродження України. Десятки церков збудовано гетьманом й відновлено, багато зроблено для тогочасної освіти.

— Так це скарби духовні, й хоча вони нетлінні, але в грошовому еквіваленті, мабуть, найбагатшим гетьманом України був Павло Полуботок, а точніше полковник Полуботок, бо гетьманом він був недовго, але про його скарб, шо складався з 200 т тисяч золотих червінців, покладених в «Ост індійський банк» у Лондоні ходять легенди, — зауважив Славко, — слухайте, а хто знає, як йому вдалося сховати такі багатства за кордоном, може, це просто легенда, адже це не те що зараз можна скористатися електронним платежем і заникати бабки в офшор, а тут така кількість золота! навіть замаскувавши його в діжках, — малоймовірно перевезти його морем до Лондона, а, взагалі, хто знає про долю Полуботка?

— Є твердження когось з хроністів, що діжки з золотими червінцями доставив в Лондон син гетьмана Полуботка, Ярема, начеб в 1723 році, причому, поклав на депозит, шо складав 4 відсотки річних, — продовжив Богдан.

— За триста років набігла кругленька сума, — вигукнув Андрій, — я десь читав, шо якби вклад Получобіта розділити на всіх українців, то кожен би отримав по 33 кілограми золота!

168

Валентин СОБЧУК

— Хтозна, — висловив сумнів Богдан, — але гетьман Полуботок, як це поширено в пресі, 80 відсотків скарбу заповідав всім українцям, а тільки 20 своїм прямим нащадкам, й за умови, коли наша держава здобуде незалежність.

— Полуботок був патріотом України, — зауважив Славко, — хоча стосунки з Мазепою в нього не складалися, той навіть позбавляв його частини володінь, але на завершальному етапі свого гетьманування повернув і призначив чернігівським полковником. Сподівався шо Полуботок, або Получобіт, як називає його Андрій, підтримає його в битві під Полтавою. А от шо до того, чи дійсно існує вклад Полуботка в Англії, то десь читав, що в 2007 році з цього приводу приїжджав хтось з представників королівського банку в Україну й давав інтерв’ю, мовляв, їхні фінансисти підраховують суму від внесків за депозитом Полуботка за 300 років, та не можуть вичислити точну суму, бо «Ост індійський банк» ліквідувався, а під час війн втрачено частину документів щодо депозиту Полуботка. Також читав, що в 1923 році відвоювати частку вкладу намагався, начеб хтось з прямих нащадків гетьмана, а всього нащадками гетьмана записалося більше двохсот чоловік…

— Ого !!! Як би там не було, але золото Полуботка зігріває душу кожного українця, — посміхнувся Андрій, — Богдане, розкажи, як Получобіту вдалося заробити такий капітал, бо ж ти в нас — енциклопедія на двох ногах.

— Ну так неспроста ж Богдан має диплом бібліотекаря…— додав Славко.

— Як заробив Полуботок такі статки, це загадка, — посміхнувся Богдан, історики пишуть, що гетьман був великим реформатором, багато уваги приділяв землі й господарству, будував гуральні й гути(тодішні склозаводи), торгував зерном і тютюном, скуповував землі. Сьогодні теж уміють заробляти, от тільки ніхто з скоробагатьків не хоче наслідувати прикладу Полуботка — заповісти свої багатства Україні. Однак починалася гетьманська кар’єра Полуботка нелегко. Це була нова Руїна України після поразки під Полтавою шведських і козацьких військ, очолюваних Мазепою в 1708 році, коли дощенту було знищено й спалено козацьку столицю Батурин, в котрому 40 церков пішли в небуття. Драгуни з «кінськими хвостами» під орудою Меншикова, цього князя з грязі, який за походженням був сином

ВИБРАНІ ТВОРИ

169

придворного конюха Петра Першого, не щадили нікого — ні старих, ні жінок, ні немовлят. Козацьку старшину колесували й четвертували, навіть трупи козаків розпинали на хрестах й пускали на плотах річкою Сейм. Про страшну різанину московитів в гетьманській столиці Батурині, коли загинуло близько 15 тисяч людей, тоді говорили в усій Європі.

— Але чому Полуботок не підтримав Мазепу в бою під Полтавою й не купив за свої багатства наймане військо? — поцікавився Андрій…

— Мабуть, зіграли старі образи на Мазепу, або ж прагматичний розрахунок, бо він одним із перших полковників прибув у Глухів, нову столицю гетьманської України, щоб отримати гетьманську булаву від Петра. Але той не довіряв Полуботку й призначив гетьманом Івана Скоропадського. І хоч Полуботок посилав козаків на будівництво Ладозького каналу, все одно це не допомогло завоювати прихильність Петра Першого, по суті всього рік — з 1722 року по 1723 — Полуботок був наказним гетьманом по смерті Івана Скоропадського, словом, до свого арешту. Згодом Петро Перший звинуватив його в підбурюванні антиросійських настроїв, бо Полуботок підписав разом з представниками козацької старшини, так звану, Коломацьку чолобитну, де козаки просили відновити вибори гетьмана й знизити податки, запроваджені Малоросійською колегією, за що Полуботока ув’язнили в Петро Павловській фортеці, де він і помер, і хоч йому не вдалося відстояти козацьких привілеїв і право виборів гетьмана, зате передчуваючи арешт, врятував для майбутніх поколінь свій скарб, про який ходять легенди вже три століття.

— Але скажу Вам хлопці, шо за любов до багатства дуже сильно поплатився Полуботко, батько ж заповідав йому стати гетьманом, та він продав булаву Петру Першому, коли козаки наполягали, шоб його обрали за гетьмана, то він сторгувався з Петром Першим, шоб той віддав всі землі Мазепи йому, якому заздрив все життя. Таці землі не принесли йому щастя, хоча статки він заробив великі та втратив спокійний сон, йому часто являвся покійний батько з доріканнями, шо продався за любов до золота. А шо Полуботок витерпів у Петро Павлівській катівні! Важко навіть уявити як мордував і колесував його біснуватий цар, кажуть, шо й перед смертю допитувався, де сховав золото Полуботок. Є переказ, шо на це він цареві відповів, шо мертвим золото не потрібне, наче знав, шо Петро Перший через кілька місяців

170

Валентин СОБЧУК

по його смерті помре. Так і сталось. На мою гадку, золота Полуботка нікуди не вивозили, бо ж договору ніхто не бачив, швидше за все, десь сховали, можливо, на дні річки. Та справа не в цьому, головне, шоб скарби створювати сьогодні, а не жити минулим, Україна має великі ресурси, шоб багатими були всі, а не тільки виплодки брудної політики й бізнесу...

На могилі кошового Сірка

Третій день, проведений хлопцями в околицях так званої Баби могили, де знаходився Курган козацької пам’яті, став найбагатшим на події з домішками несподіваної містики. Зранку з’явилася якась чорна курка, котра греблась біля Андрієвого намету, наче шукала загублені ключі від дверей котрих тут не було.

— Ти поглянь! яке диво, ми тільки ввечері з’їли одну курку, як вранці прийшла друга! — дивувався Славко.

— А шо, як її підкинула Галя, в якої ночував Андрій? — посміхнувся Богдан — Не був я вчора у Галі, — озвався той, вилазячи з намету й розчісуючи кудлату чуприну, в котрій заплуталося кілька пожовклих листків верби…

ВИБРАНІ ТВОРИ

171

«Цікаво, де знову в ночі носило Андрія, шо скрізь листя зелене, а в його чубі осінні листки», — подумки дивувався Богдан, вдихаючи на повні груди повітря, що пахнуло степом і провільглістю берегів, де шелестів очерет, а сонце гралося на воді золотими зблисками.

— Ну, неспроста ж цю Січ називали Чортомлицькою, — якось загадково мовив їх новий знайомий пан Іван Вернидуб, мов прочитавши Богданові думки. Це була ще одна подія з розряду несподіваної містики. Про яку треба розповісти окремо, а точніше про самого пана Івана. Він прибився до їхнього табору звечора. То був міцненький і кремезний з довгими козацькими вусами дідусь в вишиванці, схожий на воскреслого козака з люлькою, в котрій він, мабуть, покурював махорку, як подумав Богдан, але насправді він попихкував «тютюнцем з домішками буркун трави», як зізнався сам Іван Вернидуб, в черговий раз здивувавши Богдана, що він ніби вмів читати його думки.

— Козаки любили додавати до тютюну сушену травичку, особливо характерники… — сказав Вернидуб, погладжуючи сиві вуса, наче успадковані від предків, — я теж з роду дунайських характерників і років мені, хлопці, — зо триста!

— Три століття Вам! Ого! Це більше Андрію, як твоєму Рексові, котрому, як ти кажеш, стукнула сотка собачих літ! — ледь не вигукнув Богдан, але не встиг це сказати, бо дідусь Іван, знову, мов прочитавши його думки, мовив: — Ну, триста не мені, а моєму родові характерників Вернидубів… Богдан хотів, щоб той розповів щось цікаве про свій рід характерників, які неодмінно мали справу з потойбічними силами, але Славко в наступну мить вигукнув: — Хлопці, а де курка!?. І всі кинулися нишпорити за куркою в кущах, та не знайшли. Дідусь Вернидуб не брав участі в пошуках, а тільки загадково посміхнувшись, знову повторив вже мовлене: — Неспроста тут була Чортомлицька січ! тут й не таке траплялося, — після цих слів він почав квапити хлопців до курган могили, яку ще звали Бабиною, бо в давнину це був курган, на якому стояла половецька баба. Сьогодні на вершині кургану знаходилася могила славного кошового Сірка.

— А шо, сніданок відміняється? — скривився Андрій.

172

Валентин СОБЧУК

— Поснідаємо потім, туди треба йти на тщесерце, як на причастя до церкви, — сказав Вернидуб і, пригнувшись, поліз у свій намет і вийшов з шаблею, перекинувши через плече ремінець піхов. Хлопці переглянулися, в їхньому подиві можна було прочитати: чого ще чекати від цього дідуся, й Славко першим попрохав показати шаблю. І той поважно дістав її з піхов і несподівано з посвистом розітнув повітря в нього над головою, аж Славко мимовільно пригнувся й помацав свою лисину — чи не зчесав дідусь йому скальпа. А той, посміхаючись, подивився на лезо шаблі, як у дзеркало, й сказав.

— З нею ходив у бій мій прадід…

— А з ким — Будьонним чи Щорсом? — запитав, — посміхаючись Андрій.

— Ага, з Щорсом, ше скажи з Чортом — з козаками ходив…— сказав Вернидуб, мов відрізав — Ну тоді хіба шо пра пра…дід ваш козакував з цією шаблею, — засумнівався Славко.

— Я знаю до чого ви хилите, тільки козаки в дельті Дунаю і досі живуть, але про це розповім пізніше. Так от, прадід з цією шаблею не тільки воював, а й голився нею, можу показати як, але нікому не захотілося побритися шаблею.

ВИБРАНІ ТВОРИ

173

— Ага, ше вуха відчикаєте, — посміхнувся Андрій.

— Та ні, я й сам буває нею голюся, та ходімо вже на курган до отамана, — й Вернидуб сховав шаблю у піхви. І вже ні в кого не було бажання потримати в руках його шаблю, окрім Богдана, який навіть взяв її із піхвами, й перекинувши через плече ремінець якийсь час з нею ходив. Дорогою до кургану могили дідусь Вернидуб розповідав про походження слова козак.

— Це слово немає нічого спільного з тюркським, вони так називали волоцюг і розбійників, хоча ногайці козаками величали всіх, хто пішов з дому — в мандри чи на війну, взагалі, це слово зустрічається у вжитку й серед кавказьких племен. Але спочатку було слово косак, а не козак — так називали воїна з косою, тобто оселедцем. Друга частина слова ко сак теж має древнє походження — саки воїни були в царських скіфів, а взагалі, в давнину, косаками, а потім козаками називали воїнів світла, які захищали людей від зла. Тай князь Святослав, як відомо, теж ходив з косою оселедцем на чолі…

— А шо про це скаже наш бібліотекар? — несподівано запитав Славко, глянувши на Богдана.

— О, як так і думав, шо ти бібліотекар, — чомусь сказав дідусь Вернидуб, поглянувши на Богдана й загадково посміхнувшись, ну і яка твоя версія?..

— Версій чимало, і хоч це слово побутує в багатьох народів, але прижилося й стало символом свободи у нас, бо саме Україна започаткувала козацьку державу й відстоює її принципи досі.

— О, істину кажеш! — задоволено мовив Вернидуб, й діставши наполовину шаблю з піхов клацнув руків’ям об металевий край.

— Але козаки запозичили таки багатенько тюркських слів, — продовжив Богдан, поглянувши на Вернидуба, подумавши непогано було б забрати в нього шаблю собі, а то він який з нею бентежний, — от маємо таке запозичення, як слово отаман, в перекладі з тюркської воно означає батько людей, ота — батько, ман — людина.

— Отаман… от ми і прийшли до нього! — урочисто мовив Вернидуб, спиняючись біля курган могили, на вершині котрої височіло погруддя Сірка, — скільки невільників звільнив з татарського полону в Кафі непереможний кошовий, читав шо до 100 тисяч душ!, — і Вернидуб схилився на коліна, й діставши шаблю поцілував її, а тоді урочисто промовив:

174

Валентин СОБЧУК

— А ви знаєте хлопці, що Великому гетьману Богдану Хмельницькому сам Патріарх Константинопольський передав меч, освячений на гробі Господнім, на війну з католицькою шляхтою. Величні були часи — особливо 1648 рік, протягом весни осені виграно три битви: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, а в кінці грудня Хмельницький тріумфально в’їхав із славним воїнством козаків до Києва, якраз перед Різдвом, його тоді зустрічали, як визволителя прості люди й духовенство, навіть Єрусалимській патріарх Паїсій прибув до нас, щоб благословити Богдана. Це був нечуваний тріумф визвольної війни, в Києві золотять куполи Михайлівського собору. Менше, як за рік військо Речі Посполитої було розбите, два гетьмани польські потрапили в полон, король помер, в Польщі — безвладдя. Україна тоді могла здобути Варшаву й стати незалежною державою, але Хмельницький розмірковує про автономію в складі Речі Посполитої, веде переговори — не дано йому тоді було духу державника. Але через три роки Польща оговталася, й знаєте хто став одним з найзапекліших ворогів Хмельницького? Нащадок першого козацького гетьмана Байди Вишневецького, Ярема, і в 1651 році під Берестечком, через зраду татар, битва була програна. Однак саме Хмельниччина поклала наріжний камінь в основу нової козацької держави, хоча славний Богдан схилив коліна перед Москвою, вдягнувши їй нове ярмо. Але ж в той час всі держави всі сильні держави були агресорами й шукали для пожииви найслабшого, треба було шукати підтримки, на жаль, наш брат москаль, як і сьоьгодні, виявився віроломним союзником. Але якби в тогочасних лідерів козацтва було менше владних амбіцій, то по смерті гетьмана Богдана, вони б не воювали за гетьманську булаву, а консолідуватися для спільної мети — створення єдиної держави. Але Сірко, шоб там не казали про його політичну лінію, договору в Переяславі не підписував, — і Вернидуб простягнув до хлопців шаблю Хлопці теж торкнулися шаблі устами, як тоді в 1990 році, коли відзначали 500 річчя козацтва. Богдан знову відчув притік сил, наче гостра криця вселила в нього чиюсь неспокійну душу, й він згадав переказ, що Сірко міг перетворюватися на вовка, уявивши, як він у дитинстві йде із сіроманцем вулицями села, й вовчик братик слухається його, мов пес. У наступну мить Богдан почав придивлятися до погруддя отамана Сірка на вершині кургану, до якого вели кам’яні

ВИБРАНІ ТВОРИ

175

східці, на котрих стояли вінки та корзини квітів, котрих зазвичай ще більше 1 серпня, в день, коли отаман відійшов у Небесну Січ.

— Шо ти так задивився, Богдане, наче хочеш побачити самого кошового, — чомусь сказав Славко.

— Хотілося, щоб на цій вершині він був на бронзовому коні, невже він не заслужив коня — он скільки їх в Києві.

— Ага, точно, скільки чужих героїв сидять у нас на бронзових і кам’яних конях, як от Щорс, — хитро посміхнувся дідусь.

— Але хлопці, все ж дякуймо долі, шо маємо могилу нашого славного отамана, бо скільки могил наших звитяжних гетьманів сьогодні не відомі, не знаємо й досі чи вцілили останки Хмельницького, читав, шо поляки, як захопили Суботів, то спали його прах й вистрелили з гармати. — сумно сказав Славко.

— А я думаю, шо могила Хмеля існує, ше мій дідусь розказував, шо чув, як місцеві жителі перепоховали тіло гетьмана в тихому місці, шоб його ніхто не знайшов і не сплюндрував, — зауважив Вернидуб. — Але так перепоховали, шо не можемо й досі знайти. Однак і тілу Сірка по смерті теж довелося поневірятися, це вже третє перепоховання в кургані Бабиної Могили, куди в 1967році було перенесено його останки, а от череп повернувся сюди аж в 2000 році й довго лежав у кабінетному сейфі райкому.

— А чому саме на цьому кургані поховали його останки? — поцікавився Андрій.

— Комуністи тоді дуже квапилися, Союз розпадався, а тут ше й народ зібрався святкувати 500 річчя козацтва, вони з переляку, мабуть, не знали шо робити з могилою Сірка, тим паче, була якась постанова, аби його останки перепоховали на Хортиці, і запоріжці приїжджали за ними, але жителі Капулівки не віддали тіла батька кошового, а вийшли з протестом боронити могилу, й навіть пробили колеса вантажівки, на котрій мали везти домовину кошового. Але правильно, шо саме тут, де була Чортомлицька січ, й де його 12 разів обирали кошовим Сірка — його могила! — зауважив Вернидуб, а Богдан продовжив: — Все таки, згадаймо дев’яностий рік, коли ми тут святкували 500 річчя козацтва, як комуноїдна влада, котра вже дихала на ладан, постягувала до цього місця омонівців! Уявляю, шо й рішення про перепоховання Сірка комуноїдам давалося не легко, адже хоча Сірко й підтримував Хмельницького у визвольній війні, однак не підписав

176

Валентин СОБЧУК

Переяславського договору про мир та єднання з московітами, бо знав що цар ніколи не змириться з козацькими вольностями, тож волів триматися подалі від нього.

— Ага, договір про вічне єднання та мир! бачимо сьогодні, яке насправді вічне єднання і мир, — зауважив Славко. Неспроста москальскі правителі так люто ненавиділи козацькі вольності, в яких бачили постійну загрозу своїй сваволі, що розіслали свої гарнізони після підписання Переяславського договору на терени козацьких земель, які перейменовували на свій лад, як от козацький Самарськ в Новомосковськ, де й досі вціліла церква січовиків.

— І все ж, шо поховали Сірка на кургані Бабиної могили, це символічно, — зауважив Богдан.

— Хи, і в чому бібліотекар бачить цей символізм? — поцікавився Славко, —адже Бабина могила була своєрідним кордоном січових володінь, куди заборонялося ступати жінкам, а на ньому поховали отамана. Вочевидь комуноїди дуже квапилися, тож шоб не насипати новий курган, та й з Москвою не мати проблем, кошового перепоховали тут... На якусь мить запала пауза, всі чекали, що відповість Богдан, і тільки дідусь Вернидуб, був спокійним, наче знав зміст його відповіді.

— Місце поховання на кургані Бабиної могили символічне для мене тому, що Січ то зруйнувала цариця Катерина, а тут на вершині кургану Бабиної могили — погруддя козацького отамана, як торжество над бабською глупістю цариці.

— Еге, ото закрутив бібліотекар, — посміхнувся дідусь Вернидуб, а чи знаєте ви, хлопці, що на тюрській мові слово баба означає дід.

— Та ну, — здивувався Андрій.

— А ну ж бібліотекарю, поясни йому, в тебе вийде краще, — попрохав Вернидуб. І Богданові на мить уявився музей Яворницького в Січеславі (Дніпрі), половецькі баби попід музейною стіною, більшість з яких були схожі на жіночі скульптури зі сплетеними на животах руками й жіночими грудьми. Богдан згодом дізнався, що ці жіночі скульптури насправді символізували половецьких воїнів, а от «жінками» вважалися половецькі баби виключно в кам’яних капелюшках. Богдан розповів про це всім, зазначивши, що в дійсності слово баба на тюркському наріччі означає дід, а точніше предок.

ВИБРАНІ ТВОРИ

177

— Половці встановлювали такі скульптури не тільки на могильних курганах, бо деякі з них слугували за сторожові висоти чи своєрідні степові маяки для орієнтування кочових племен. А ще кам’яна баба на вершині такого кургану символізувала продовження роду. Мабуть, саме тому скульптури скіфських чи половецьких воїнів мали жіночі риси. .

— То шо, Богдане, в Бабиному кургані, де похований Сірко, не було могили якоїсь знатної скіф’янки чи половчанки? — запитав Андрій.

— Цей курган міг бути, як вже казав, степовим маяком, або ж охороняв прикордонні рубежі печенігів чи половців, а ще раніше може й скіфів…— — Да, сьогодні навіть не віриться, що на цих землях колись жило стільки племен! — озвався дідусь Вернидуб, — скіфи, або як їх називали сколоти сармати і гуни, печеніги й половці, а пізніше козаки. Великий луг був їх годувальником — скільки риби й дичини тоді водилося!

— Ех, шкода шо нас тоді не було! — пожалкував Славко.

— Як не було? — загадково посміхнувся дідусь, — козацькому роду нема переводу…

Останній бій чортомлицьких січовиків Увечері хлопці пішли купатися. Небо поєдналося з водою палкою загравою, утворивши неземні острови — такі барвисті, мов у казці, до яких хотілося доплисти Богданові, і він вже далеко був од берега й ледь чув, як хлопці гукали Вернидуба, який несподівано зник, як всі зайшли в тепле русло. Але Богдана чомусь не тривожило таємне зникнення Вернидуба, йому згадувалися розповіді про козаків характерників, які могли пірнути в кухоль і виплисти десь на морі. Тож він спокійно ніжився в воді, думаючи, що десь під нею заснули колишні січові стежки, затоплені Дніпровським водосховищем, що дійшло аж сюди — Чортомлицького басейну, й поховало під собою низку малих річок, як от Скарбну, адже саме її плавні порятували вцілілих козаків під час штурму карателів, присланих Петром Першим… До протилежного берега, що зачаївся під зеленими шаблями очерету було вже близько, але на тому боці його ніхто не чекав, тож Богдан, перевернувшись на спину, хвилину другу лежав на водному

178

Валентин СОБЧУК

плесі й відпочивав, дивлячись на хмари, які поглинав зором й летів до них уявно, думаючи, скільки сили приховують вони, тримаючи в собі океани живодайних дощів і вогні Громовержця, котрі він посилає блискавками на Землю. Наразі хмари були чисті, як сніг, котрі утворювали своїми обрисами вершини казкових гір, на яких, мабуть, блукали вічні душі тих, хто покинув Землю. Милуючись літніми хмарами й не змінюючи положення в воді, по котрій плив на спині, відчуваючи невагомість і безтурботність, наближався в бік табору, раптом несподівано почув за спиною: — Агов, зачекай мене…

— Цей несподіваний оклик, як буває в страшному сні, прискорив серцебиття, і він в швидкому темпі рвонув, сам не відаючи чому, до ближчого берега, занурюючись з головою в воду, пригадавши свої навички плавання в басейні. За хвилину другу він зачепив пальцями чиєсь тіло, й аж стрепенувся від несподіванки, піднявши голову над водою…

— Шо ти гребеш, як на турецькій галері, — почув у наступну мить і побачив перед собою довгі й розмоклі, мов пакля, вуса Вернидуба, від чого той був схожим на козака Мамая, котрий прагнув випити всю воду цієї затоки, щоб проковтнути ворожий флот. І цією уявною картиною він поділився з Вернидубом.

— О, Мамай, друже, це я тобі скажу — велика магія! і загадка! в поселеннях степової України ледь не в кожній хаті був Мамай, мов ікона, хоча ім’я ж турецьке, і був же такий хан Мамай, але чому він прижився в українських оселях, ніхто не скаже…

— Може шоб відлякувати ординців — вони заходять до хати, а там Мамай, наче їхній хан сидить з кобзою та люлькою в зубах, й запрошує їх: «сідайте поряд, покуримо…».

— Можливо, можливо, Богдане, цікавий здогад… я втомився гукати тебе, ти, шо в вуха води набрав?..

— Я плив на хмарах...

— Ти ба? — здивувався Вернидуб… ти на хмарогона не схожий…

— Хмарогона? Це як?

— Ну є ж такі умільці, шо можуть розганяти хмари, — А а, мій дідо вмів…

— Дідо, може Дзідьо?

— О, найшов мольфара, хоча він файний вуйко і співак… Так от, по

ВИБРАНІ ТВОРИ

179

материній лінії мій дідо був карпатським мольфаром, сам бачив, як він підчепить хмару пальцем і веде її на нивку, що чекала дощу, о, мій дідо й не так вмів!..

— А… ну, а я так, літав у хмарах думками…

— Ясно, але ти спробуй, як мій дідо, мені здається в тебе має вийти, тільки треба навчитися!… Богдан здивувався, чому Вернидуб помітив в нього такі мольфарські задатки, хоча знав, що має сильну інтуїцію, тож подумав, а що як і справді спробувати її потренувати: «але хто ж буде вчителем ?»— і поглянув на Вернидуба, а той посміхнувся й наче сказав: «пошукай в собі цю силу сам...», несподівано запропонувавши: — Давай вийдемо на берег, помахаємо хлопцям, он вони виглядають нас… Після того, як вони ступили на пісок й подали знак хлопцям, Вернидуб забажав повертатися не «водним шляхом», а пройтися до наметів стежкою між очеретів, чим здивував Богдана, й він пригадав слова Андрія, що «дідусь цей якийсь химерний», але не кажучи ні слова, подався слідом за ним. Стежка пролягала поміж очеретів, таких високих, як стіни, не вистачало тільки вікон для повної схожості з будинковими. Ця стежка між високих очеретів нагадала Богданові про його перебування в дельті Дунаю, в дивному містечку Вилкове на Одещині, де й досі жили старообрядці липовани. Начеб вони отримали таку назву від імені свого проповідника, котрого звали Пилипом, за іншою версією, — що мали велику кількість ікон на липових дощечках. У липован було особливе ставлення до очерету, котрий вони називали тростиною, в давнину вони трималися за нього, як утопаючий за соломинку. Ним липовани покривали не тільки дахи, а й будували стіни, вплітаючи в акацієвий каркас, а потім обмазували дунайським мулом, замішуючи на кізяках. Таких унікальних будинків не зустрінеш ні на узбережжях Дніпра, ні на Волзі. Очеретяні стіни були завтовшки до метра, Богдан проживав в такій стародавній хаті, котру в Вилкове пристосували під готельчик. Стіни цього готельчика споруджувалися з дунайського замісу, й влітку в них було прохолодно, як в термосі. А ще Богдана тоді найбільше здивувало, що багатьох оселях Вилкове не закривали на ключ дверей, також тут обходилися без газових мереж, ще й досі опалювали оселі сушеними кізяками з очеретом й дровами, тому димарі тут були особливі — в такий не залетить баба Яга: димарі

180

Валентин СОБЧУК

зверху були закритими, з бічними отворами, котрі затримували під дахом тепло. Взагалі, в Вилкове та його околицях, очерет й досі в пошані — годувальник і будівельний матеріал — коли він тільки починає зеленіти, на ньому пасуть корів, потім косять спеціальними комбайнами й плетуть мати, котрі й досі продають за валюту. Є в дельті Дунаю ще одна особливість — всі вилківські острови, обжиті під дачі, бо тут земля на вагу золота, а зважаючи на м’яку зиму, вилківчани збирають полуницю ледь не цілий рік. На дунайському мулі й воді прижився виноград, сорту «новак», мабуть, це єдиний сорт винограду, що плодоносить у таких умовах. І Богдан згадував, як катався Дунайськими гирлами на популярному виді транспорту вилківчан — просмолених дерев’яних човнах з моторами. У Вилкове є близько трьох тисяч човнів різних калібрів! На човнах проходить все їхнє життя, на них і відправляють в останню путь покійників, яких хоронять, ставлячи хрести в ногах могили, а не навпаки. Такої кількості човнів і човників годі шукати навіть у великих містах, розташованих на ріках, також як ікону Богородиці посеред води. Богдан тоді дуже здивувався цій дивовижі, побачивши посеред дунайського гирла образ Богородиці, й він поділився спогадами з Вернидубом.

— Бачиш, Богородиця стримує стихію води, з якою все життя доводиться боротися липованам, адже під час весняних паводків Дунац ще й досі затоплює пів міста, гуляючи й центральним вулицями. Але правильно казати на човни каюки, з кореня слова каюк утворилися й назва човнів чайок…

— А ше козаки називали човни дубами, правда, прикольно, шо тоді плавали на дубах…

— Еге ж, але так називалися човни, видовбані з дубів, любить наш народ це дерево, багато значень пов’язано з ним, як оце: «ти шо, з дуба впав?»…

— Ага, навіть з Вашим прізвищем дуб поріднився…

— Авжеж, — посміхнувся Вернидуб, — а тоді ні сіло ні впало запитав: — А знаєш, як у Вилкове липовани називають лінивих жінок?

— Ні, — відповів Богдан, подумавши, чому Вернидуб про це питає, — мабуть, він таки й справді химерний…

— Лахудри…— відповів той не дочекавшись відповіді, й

ВИБРАНІ ТВОРИ

181

посміхнувшись сказав, що його предки з цих країв, що в нього там є невеличка дача на острові.

— В цих глухих краях, друже, селилися не тільки старообрядці, які не визнали церковну реформу, а й козаки. Коли Петро Перший зруйнував Чортомлицьку Січ, то одні січовики з Костем Гордієнком подалися в Олешківці на Херсонщину й там заснували нову матір Січ, а дехто пішов аж на край України, в дельту Дунаю, туди, де води було більше, ніж землі, і волі також. І хоч Олешківці на Херсонщині належали Османській Порті, й козаки все життя воювали з турками, але ті лояльно поставилися до проблем запорожців і дали притулок, мабуть, думаючи, що вони не виступатимуть проти них. Далі розмова пішла про події, що сталися між 1708 1709 роками, коли гетьман Мазепа з козаками був втягнутий Петром Першим у війну зі шведами. В тій війні московити, друже, використовували козаків за гарматне м'ясо, — оповідав Вернидуб, — бувало що з полку в живих лишалася тільки жменька козаків, а десятки тисяч українців посилалося на будівництво каналів біля Ладозького озера, й половина з них гинула на тяжких роботах і калічилась на фінських болотах, де зводилася нова столиця Петра. Мабуть, в Мазепи серце обливалося кров’ю, що так гублять його співвітчизників і нищать цвіт української Гетьманщини. Та коли поляки пригрозили козакам війною, й він попрохав у Петра Першого допомоги, цар проігнорував, його зовсім не переймала доля нашого народу. Тяжкі тоді були часи для України, котру мусив рятувати Мазепа, хоч знав може втратити все! А втрачати було шо — він був одним з найбагатшим європейських магнатів, й чимало маєтків викупив у самій Московії. Але за союз зі Швецією Петро Перший почав відразу мстити: москалі грабували й спалювали села на шляху просування шведської армії, а в гетьманській столиці, Батурині, такі звірства вчинили перед Полтавською битвою! Мучили калік і старих, жінок ґвалтували, навіть немовлят убивали — знищили ледь не всіх жителів Батурина, людей розпинали на хрестах і колесували! Європа здригнулась від такого жахіття. Всі церкви зрівняли з землею! такого й нехристі бісурменські не коїли…

— Історія повторюється, — додав Богдан, як вони сьогодні плюндрують Донбас!.. Розмова на цю тему продовжилася, як Вернидуб з Богданом прийшли до табору, де хлопці готували вечерю.

182

Валентин СОБЧУК

— От якби би нам ше курочку одненьку презентувала Галя від щирого серденька, з якою Андрій провів солодку ніч, і, мабуть, обіцяв повернутися, раз сьогодні зранку тут шкреблася в землі якась чорна курка…

— Та нічого я не обіцяв Галі, — відповів той, а всі знову подумали: звідки могла з’явитися загадкова курка, й куди вона зникла. Лише дідусь хитро посміхався, наче сам її підкинув. Повечерявши та ковтнувши оковитої хлопці відпочивали біля багаття, милувалися чудовим вечором та загравою, яка тут була особливою, наче в ній поєдналися всі січові вогні, які тут палали раніше. Не вгавали нічні скрипалі цвіркуни й творили неповторну мелодію літа. Хлопці ділилися історіями про козацькі часи, згодом Вернидуб взяв верх у цих бесідах, й наче осідлавши коня, поскакав на початок 18 століття, коли Мазепа зі шведами наважився виступити проти війська Петра Першого.

— Як вже казав, рішення про спільний виступ зі шведами проти москалів було для Мазепи, як перед вівтарем на який треба було покласти все! І життя й багатство та Україну, для якої стільки зробив. Він був меценатом, якого не бачив світ, будував церкви, опікувався освітою, всім спудеям Могилянки виплачували стипендію з його скарбниці, за часів гетьмана Могилянці присвоїли статус Академії.

— Да, Мазепа зробив для України більше, як всі теперішні меценати разом! — додав Славко, — а чи знаєте ви, шо в Могилянці, можна було вчитися до самої смерті, в одному класі сиділи по кілька років вусаті дядьки з юнаками. Причому, в Могилянці безкоштовно годували, щоправда влітку спудеям треба було відробляти за кашу й борщ, й обробляти городи закладу, які начеб знаходилося на нинішній Борщагівці… Вернидуб хоч і терпляче вислухав несподіваний вклин у його розповідь, все ж зауважив: — От тебе занесло, тут я розповідаю про такі події, а ти про якусь Борщагівку…

— Гаразд,– більш не перебиватиму…

— Отож, слухай мене, — підвищив голос Вернидуб, — Мазепі перед Полтавською битвою був у великій скруті. Царські карателі вогнем і мечем пройшлися Україною, й залякали частину козаків, що боялися розправи над їхніми родинами, інші ж, які були з Палієм не

ВИБРАНІ ТВОРИ

183

підтримали його з політичних міркувань, бо Мазепа в першу чергу представляв інтереси козацького олігархату. Гетьмана підтримав тільки січовий отаман Кость Гордієнко, і хоч Мазепа йому чимало насолив, але свої образи Кость Гордійович полишив в минулому, коли настав вирішальний момент позбутися московського ярма й творити власну державу. О, Кость Гордійович Гордієнко був послідовним борцем з московським мракобіссям, він, як і кошовий Сірко та Богун, не брав участі в підписанні договору про вічне єднання і непорушний союз між Московією та Україною в Переяславі, адже московити ніколи не тримали слова, а покладалися на силу й віроломство. Але хотів би ше згадати за Гордієнка, незважаючи на поразку під Полтавою, він ще 18 років отаманив, любили його козаки, він, як і Сірко 12 разів обирався кошовим в Олешківській і Кам’янській Січі, також був співавтором з Пилипом Орликом першої Конституції. Богдан добре знав цей період історії, тож вмостившись зручніше, й щоб не перебивати Вернидуба, почав малювати в уяві власну картину подій, час від часу дослухаючись до його слів: — Шведська армія поки дійшла до Полтави втратила майже всю артилерію, московити у кілька разів переважали числом війська шведів та козаків, але ще до вирішальної битви Петро Перший послав каральні загони драконів під орудою Яковлєва в січові землі. Яких драконів? Та драгунів, це слово французькою мовою так і перекладається, бо дракони, себто драгуни, могли бути кавалеристами й піхотинцями. Тож як вони прийшли, то в Чортомлицькій Січі знаходилося небагато козаків. Близько тисячі, більшість пішли з Гордієнком під Полтаву, а тут перебували в основному старі вояки, котрі наказним отаманом обрали Якима Богуша, бо Сорочинський поїхав до кримців просити допомоги в хана, шоб послав військо на захист Січі… Далі Богдан вже не чув слів Вернидуба, а в дрімоті йшов за ним, як тоді після купання, вузенькою стежкою крізь зелені стіни очерету, й стежка ця привела його знову на Січ, де на майдані йшла козацька рада.

— Ми можемо відступити в плавні й протоками на дубах добратися до Дніпра, — говорив худорлявий і жилавий чоловік, в його чорних очах здавалося ніколи не було страху, — та хіба можемо за так віддати матір Січ москалям?

184

Валентин СОБЧУК

— За кого ти нас маєш Якиме? Шоб на старості зажити такого сорому…

— Та хай спробують нас взяти, яничари на Різдво колись намагалися, та дорого заплатили!..

— Військо йде велике, — застерігав отаман, але сам радів, що козаки хочуть дати бій, можливо останній у своєму житті…

— Будемо стояти на смерть!!! — залунало звідусіль, — а Січ не здамо!..

— Відплатимо за Батурин за мертвих і замучених, за немовлят невинно убієних…

— Такі звірства чинять на нашій землі!…

— Ми маємо їх провчити!..

— Таким нелюдам не можна здаватися без бою, бо розповзуться по всій Землі… І Богдан несподівано побачив перед собою Чуба, рішучого й з такими карбованими рисами обличчя, наче він зійшов з обеліска.

— Чубе! — радісно вигукнув, — ти живий?..

— Козаки не вмирають, доки буде Україна, доти й козаки — на усі віки! — озвався той, усміхнувшись до Богдана, й десь пропав у лавах січовиків.

— То помолимося на могилі Сірка, й беремося одразу до роботи, хай Божа матір і вода нам помагають. — сказав отаман. І після цих слів Богдан бачив, як каламутні хвилі заповнювали рів, виритий козаками, перетворюючи січові володіння на острів. Потім за тим ровом військо Яковлєва било з гармат по куренях, які спалахували один по одному, й тільки церква стояла неушкоджена, наче сама Богородиця покрила її своїм омофором та січовиків, котрі в окопах стріляли з рушниць по ворогу. У наступну мить ця картина змінювалася вже сучасною, не раз баченою в теленовинах, як ворог бив «градами» не по козацьких куренях, а бліндажах на Донбасі, й Богдан вже бачив на тій лінії оборони не козака Чуба, а Славка, так схожого на нього, котрий повернув його до реальності.

— Богдане, ти шо куняєш, проспиш битву, он вже до Полтави підступили війська Петра Першого, й імператорові підстрелили картуз трикутний.

— Який ше картуз? — спросоння запитав Богдан, відганяючи дрімоту, дослухаючись до розповіді Вернидуба…

ВИБРАНІ ТВОРИ

185

— У ніч після третього дня штурму, — говорив той, — коли згоріли всі курені, здається, в другій половині травня 1709 року, Яким Богуш з товариством вирішив покинути Січ й перебратися в старе городище на острів, прихопивши з собою кілька гармат. Хоча козаки могли легко врятуватися втечею од москалів, але, як триста спартанців під Термофілами, вирішили дати бій. Острів не був вразливим для москальської артилерії, й вони почали штурм на човнах, які козаки топили, влучаючи з гармат і рушниць. Протока Скарбна рясно вкривалася ворожими трупами, що спливали в воді, й наче тягнули за собою все військо. Неприступний острів і відчайдушність козаків спричинили паніку в війську Яковлєва, який дуже хотів перед Полтавською битвою зробити кривавий подарунок цареві, але не міг справитися з невеликим загоном козаків, які стояли, як наші кіборги в донецькому аеропорту. Яковлєв ледь не збожеволів — не знав шо робити, навіть думав відступати, бо вже пів місяця не міг скорити козаків, й може б відступив, якби не зрада полковника Галагана. Цей іуда зі своїми козаками втік з під Полтави, побачивши, як мало сил в гетьмана Мазепи, й в намаганні вислужитися перед Петром Першим прийшов сюди, шоб зрадити свій народ. У Яковлєва відразу додалося сил, вже було близько дванадцяти тисяч вояків проти кількох сотень козаків, з якими почав переговори Галаган, обіцяючи всім, шо їх ніхто не зачепить, як вони здадуться, й дехто повірив цьому іуді, й там, де ослабли позиції оборонців, крізь них прорвалися москалі й відразу забули про обіцяну свободу полоненим, натомість вчинивши жорстоку розправу — ше лютішу різанину, як в Батурині, бо й могили розкопували наче якісь звірі, а не люди, плюндруючи козацький цвинтар, розбивали домовини, знущалися над мертвими тілами, а живих мучили й розпинали та пускали на плотах за течією на острах усім… Але не всі козаки тоді полягли, частина врятувалася й на дубах подалася притоками до Дніпра, шоб відродити нову Січ. А ті, хто веселився на могилах, всі — до сьомого коліна, були покарані Божим судом, одним повідривало ноги, іншим пальці, й вони скалічені доживали віку, а потім їхні діти з незрозумілих причин накладали на себе руки, хтось повісився, хтось втопився, хтось згорів живцем…

— Ви десь про це читали, — несподівано запитав Богдан.

— Друже, зло завжди буде покаране, до сьомого коліна! — беззаперечно промовив Вернидуб. І ніхто з ним не став сперечатися — це була біблейська істина.

186

Валентин СОБЧУК

— Але скажіть, коли закінчиться масове вбивсто українців на Донбасі, озвався Славко, — нашим так званим, старшим братом, а насправді молодшим, бо ж Київ є матір’ю міст руських, а вони так знущаються над матір’ю, як варвари, яких не бачив світ…

— Ця війна не закінчиться ніколи, і хоч на Донбасі, кровопролиття колись припиниться, війна з Україною завжди буде комусь вигідною, самі подумайте Друга світова закінчилася менше, як за п’ять років, а в нас вже більше чотирьох не можуть дати раду АТО , — зауважив Вернидуб, хлопці, але забудьмо про лихих москалів, давайте шось заспіваємо, й почав першим, а хлопці підхопили: Засвіт встали козаченьки, В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої карі очі. Не плач, не плач Марусенько, Не плач не журися, Ти за свого миленького Богу помолися… Потім хлопці співали інші козацькі пісні, й кілька разів — «Ой у лузі Червона калина похилилася», після котрої Вернидуб сказав: — Як давно була козацька епоха, а пісні про неї живі й досі, хлопці, а хто скаже скільки було в нас гетьманів? Я читав, що за час козацької епохи, якщо її означити від Байди Вишневецького до останнього гетьмана Кирила Розумовського, це 1550 1771 роки, маємо відрізок часу в 220 років, було 166 гетьманів. З 15 о століття відомі імена перших ще не коронованих гетьманів: Юрія Паца, Богдана Глинського, який розбив турків в Очакові, Семена Полозовича, який завдавав настільки потужні удари татарві, що поляки доручили йому укладати, ще в 1510 році, перший козацький рєстр, та через брак коштів не судилося. А чого вартий Самійло Кішка, який 26 років провів у турецькому полоні, прикованим галери, коли інші ледь до п’яти шести років дотягували. Самійло таки дійсно був живучим, мов кішка. Його двічі обирали отаманом — після неволі він давав добрі прочухани бусурманам .

— Богдане, ти сказав останнім гетьманом був Розумовський, а не Калнишевський хіба? —поцікавився Андрій.

ВИБРАНІ ТВОРИ

187

Син Конона, або дума про козацького Одіссея — Ні, гетьман був правителем Гетьманщини, ця епоха бере початок від часів Богдана Хмельницького, — почав той відповідати, — першого офіційно визнаного гетьмана, коли козацька держава стала називатися Вкраїною Війська Запорозького.

— Саме від Хмельниччини, друзі, — зауважив Славко, набувало поширення назва України, тобто Вкраїни, землі запорозького війська.

— Назва Вкраїна, Україна використовувалася й раніше на означення центральних земель Київської Русі, що простягалися до Новгорода, — додав Богдан і продовжив, — а от столиця молодої козацької держави, була не в Києві, а Чигирині, де за часів Богдана Хмельницького проживало до 50 тисяч населення! Це дуже велика кількість населення, коли найбільші тогочасні європейські міста складали до 20 тисяч людей. Потім столицями козацької України, а точніше Гетьманщини були Батурин і Глухів. Хоча треба зауважити, що й раніше козацьких ватажків називали гетьманами, як Байду Вишневецького чи Сагайдачного. Але в складі Гетьманщини існувала й інша козацька республіка — Запорозька Січ, за Дніпровськими порогами, де були свої закони, демократичніші, як на Гетьманщині, в котрій основу козаччини складали реєстрові козаки, які мали пільги, гарантовані Річчю Посполитою, а після Переяславської ради реєстровцям платили московити, січовики заробляли шаблею самі, але за певні походи їм теж могли платити. Так от, серед 166 гетьманів за 220 років, на мій погляд, найуспішніших був Петро Конашевич Сагайдачний, це, по суті, козацький Одіссей, полководець і влучний стрілець з лука, через шо його й прозвали Сагайдачним. Його боялися вороги на суші й в морі.

— Цілком згоден з тобою, — озвався Вернидуб, — він як і Байда Вишневецький та Іван Виговський походив із західних земель — Самбірщини в Галичині. А прізвище — від імені батька, Конона, давнього слов’янського слова, в корені котрого багато значень, як от покон роду. Конашевич Сагайдачний був не тільки добрим воїном, а й освіченим козаком, навчався в Острозі, брав в облогу з козаками Москву, навіть до Царгорода ходив на чайках і давав прочухана бусурманам.

188

Валентин СОБЧУК

Після цих слів Богданові захотілося розповісти про морські походи Петра Конашевича Сагайдачного — О, син Конона на човні, був справжнім морським вовком, такий же вправний, як і на коні. З січових гаваней під його орудою виходило понад триста чайок, в яких містилося до чотирьох і більше тисяч козаків. Чого варті походи на Варну й Стамбул, Кафу (сучасна Феодосія ), Трапезунд.

— Я теж читав про морські походи Сагайдачного, — долучився до розмови Славко, — Кафа, в якій був страшний ринок, де татари торгували людьми, мала неприступну фортецю, мури тягнулися понад 5 кілометрів, але їх Сагайдачний взяв без штурму.

— Як це? — здивувався Андрій?

— У той час в Кафі очікували повернення турецького флоту, тож козаки підійшовши під фортецю вночі, почали гукати до вартових на турецькій мові — ті подумали, що прибули свої, скориставшись цим, вони без шуму, прибрали влучними пострілами з луків зі стін турецьку варту, не сумніваюсь, шо й сам Сагайдак завалив кілька охоронців, тоді поставили драбини й перелізли через фортечні мури, відкрили ворота, а потім дали перцю турецькому гарнізону, захопили місто й звільнили багато українських бранців, котрих забрали з собою на чайках.

— Слухайте, хлопці, а хто розкаже про конструкцію чайок, з чого їх робили, з дубів? Богдан хотів відповісти, але Вернидуб вставив свій вклин у розмову.

— Чайки видовбували здебільшого з липових і вербових колод, котрі обшивали дошками, смолили, а ще встановлювали очеретяні пояси зовні, й з середини. Чайки були заввишки до чотирьох метрів, такими ж — в ширину, а завдовжки до 20 метрів, мали 4 6 гармат фальконетів, два стерна в хвості й на носі човна, одну або три щогли з вітрилами, по десять весел з кожного боку, екіпаж чайки складався здебільшого з 50 70 козаків, а бувало й більше. В екіпаж чайки набирали найміцніших січовиків, які могли витерпіти всі поневіряння під палючим сонцем і дошкульним вітром. На чайці потрібно було неабияке здоров’я, щоб мати сили позмінно гребти веслами, сидіти в тісному просторі судна, бо на чайці не походиш, як на палубі корабля.

— Але як на малих суденцях козаки могли воювати проти великих галер? — запитав Андрій.

ВИБРАНІ ТВОРИ

189

— Чайки були дуже маневровими, верткими човниками, — поквапився долучитися до розмови Богдан, — козаки добре зналися на морській справі, вміли ловити течію й вітер, до речі, до Стамбула вони могли доплисти протягом двох діб. Добре знаючи ландшафти Понту, запорожці на чайках нерідко заманювали на мілину великі галери. Якось під Варною завели на мілководдя аж п’ять кораблів, змусивши турків висадитися на берег, скориставшись цим козаки спалили їхню ескадру. Погода була великою союзницею козаків, особливо спокійне море, коли великі вітрильники ставали не повороткими, то козаки на веслах підпливали до них у великій кількості. Зазвичай використовуючи тактику скіфів, стояли в морі проти сонця, що робило чайки невидимками, й вони наближалися не помітно до турецьких флотів, обстрілювали, брали на абордаж, на кораблях в них завжди були союзники — невільники веслярі.

— Ого, нападали, як пірати! — захоплено мовив Андрій.

— Радше, як вікінги, не має сумнівів що від варягів козаки унаслідували ремесло флотобудування, бо кров великих войовників була і в козацьких генах, адже варязькі конунги брали шлюби з княгинями Київської Русі, як от Святослав Хоробрий був народжений від руської княгині Ольги та варязького князя Ігоря — та й прості варяги теж змішувалися з нами.

— Цілком згоден з тобою, — втрутився в розмову Вернидуб, — варяги на своїх лодіях далеко зайшли, майже в усіх європейських династіях залишили слід. Козаки ж багато взяли й від скіфського мистецтва воювати. Скіфи були неперевершеними стріловержцями, але на відміну від козаків не мали флоту. Січовики ж в Чорному морі почувалися, як вдома, уміли через дніпрові пороги на линвах спускати й підіймати чайки, як в давнину це робили князівські дружинники. Шкода, шо наш кінематограф спить, адже яку стрічку можна було б зняти про морські походи Сагайдачного, я б цей фільм назвав «Дума про козацького Одіссея», адже він, як і легендарний герой еллінів, був неперевершеним лучником, за що козаки називали його Сагайдачним, та й фортецю у Кафі здобув хитрістю, коли під фортечними мурами прикинувся під турецький флот, наче той Одіссей зробив хід Троянським конем, а скільки турецьких кораблів потопив — навіть Стамбул захопив!

— А ну ж розкажіть про цей похід, — попрохав Славко.

190

Валентин СОБЧУК

— О, це дуже славна виправа. Відбувся похід у 1615 році. Десь близько сотні чайок відпливли до турецьких берегів і в першій половині червня захопили передмістя Стамбула, поживилися здобиччю й спалили прибережні поселення, помстившись за мученицьку смерть Байди Вишневецького, за те шо турки так люто його катували. Розлючений султан Ахмед Перший послав навздогін Сагайдачному флот, який, збагачений здобиччю та звільненими з турецького полону невільниками, плив собі в січові креси. Та вітер, очевидно, не став союзником турків, бо вони наздогнали козаків аж біля дунайського гирла, й вже потирали руки, шо зможуть помститися козакам за такий зухвалий напад на їхню столицю. Та не очікували турки, шо козаки розвернуть свої чайки прямо на них — й підуть в лобову атаку. В прибережних водах козаки мали особливу тактику. Тож розгромили тоді турецьку флотилію вщент, й взяли в полон турецького адмірала. А знаєте шо було далі? Нерозумний султан і далі мріяв поквитатися з козаками, тож наступного року послав на козаків велику турецьку ескадру. Але наш Одіссей Сагайдачний не скільки не злякався морських сил Туреччини, й зустрів флот ворога в Дніпровському лимані — і дав такого прочухана в рідних водах, шо півтора десятка галер захопив, а потім спалив їх біля Очакова, спеціально завівши їх туди на острах під турецьку фортецю очі, так перекладається з їхньої мови назва міста Очаків. Турецький адмірал Алі паші тоді ледь утік від Сагайдачного морем. Щоб закріпити успіх морських битв, цього ж року Сагайдачний рушив козацький флот на Кафу, і, як ви знаєте, цей похід був успішним, як і десять років тому (1608 рік) на неприступну фортецю Варни.

— В бою під Хотином, що став переломним для усієї Європи, коли величезна турецько татарська армада, прагнучи закріпити перемогу над військами посполитих під Цецорою й завоювати не тільки Річ Посполиту, а й здійснити вторгнення до Європи вирішила нанести вирішальний удар під Хотином. Тоді поляки звернулися за допомогою до козаків, бо їхні сили становили всього 30 тисяч вояків, козаки під проводом Конашевича Сагайдачного, котрого вдруге обрали гетьманом, мали 40 тисяч шабель, і саме завдяки козацькому героїзму та успішній тактиці Сагайдачного, битва проти переважаючого ворога, що становив до 300 тисяч вояків і мав у своїх рядах навіть бойових слонів, а ще близько трьох сотень гармат, проти п’ятдесяти козацько

ВИБРАНІ ТВОРИ

191

польських, була виграна — Річ Посполита і Європа були врятовані від турецького нашестя. Але Польща не виконала обіцянок щодо козацьких вимог перед битвою, а навпаки зменшила козацький реєстр. Підступність польського уряду, й рана, отримана під Хотином, прискорили смерть Великого гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, він помер через рік після Хотинської битви, й усе своє майно заповів братствам Києва і Львова.

— Давайте піднімемо чарки за Сагайдачного — неперевершеного героя козацької доби! — запропонував Славко, його постать — правдива, а не міфічна, як Одіссея чи Ахіллеса.

— Отож! — зауважив Вернидуб, — але ми ше не навчилися по справжньому цінувати свою історію та героїв, через шо й досі не маємо суспільного успіху в житті…

— Тривалий час розстрілами й сталінськими концтаборами в нашого народу стирали цю пам’ять, — долучився до розмови Богдан, — але ми з вами маємо її відроджувати, бо хто, як не ми. І Революція Гідності це довела, й хоч простого козака з Буковини Михайла Гаврилюка беркутівці вигнали голим на мороз, й шоб залякати інших розіслали відео в інтернеті, та не тільки не зломили його духу й нікого не злякали, а ше більше посилили ненависть до янучарського режиму. Скажіть, хто б міг подумати, шо простий хлопець з села з козацьким оселедцем переможе на парламентських виборах товстосумів — значить, жива в народі історична пам'ять — і гідне життя таки настане!..

— У цьому немає жодного сумніву, взяти хоча б наш Гостомель на Київщині, який колись був козацьким сотенним містечком, і до якого майже зовсім не навідувалися нардепи, а от як ним став козак Михайло Гаврилюк, то він не тільки навідується, а постійно допомагає з втіленням освітницьких програм, виділенням коштів на благоустрій.

— Отже історична справедливість торжествує, козацькому Гостомелю допомагає козак депутат Гаврилюк, побільше б таких, — зауважив Вернидуб… Після короткої паузи в розмові хлопці знову повернулися до основ козацької епохи.

— Але аж як запам’ятати 166 гетьманів! Багатенько було їх за двісті двадцять років? — дивувався Андрій, — неспроста кажуть, де два українці — там три гетьмани…

192

Валентин СОБЧУК

— Було й по чотири, — усміхнувся Вернидуб, — за часів Руїни обиралися гетьмани Лівобережної та Правобережної України, а бувало й по два гетьмани по той чи інший берег Дніпра. Суть не в тому, шоб знати усіх гетьманів, а шанувати свою історію та інших научати, адже незнання історії не звільняє нас від відповідальності, бо ті проблеми, які маємо сьогодні також з цього кореня. А от стосовно прислів’я про двох козаків і трьох гетьманів, то, на мій погляд, воно народилося в складний час для України, яку шматували та знекровлювали дві найсильніші імперії — московитів і османів, а також Річ Посполита. Козацькі ватажки були постійно між молотом і кувалдою, й шоб не знищили країну, постійно шукали з ними союзу, міцно тримаючи в руках зброю. Я б не засуджував наших гетьманів за той час, бо ніхто не дотримувався тоді угод з козаками, московитам і полякам вони були потрібні для охорони кордонів їхніх земель від османів, по суті безкоштовної, десь читав, що за службу вони платили в мирний час один дукат на рік, а ше кожух.

— Кожух?!. —здивувався Андрій.

— Бачиш, оцінювали козацьке життя — в один кожух.

— Та коли Кримське ханство поклали на лопатки з допомогою козаків, то Запорізьку Січ відразу ліквідували, бо не хотіли в своїй імперії бачити вільну державу…

Імператриця в полоні брата останнього гетьмана — Але згодом, хоч і ненадовго щасливі роки для відродження козаччини повернулися. — зауважив Богдан, — і знаєте шо посприяло цьому, не потреба в козаках на війні, а всеперемагаюча любов.

— Любов? — всі троє здивовано поглянули на Богдана.

— Так, любов, майбутня імператриця Єлизавета, донька біснуватого царя Петра Першого, який нищив Січ, закохалася в простого українського парубка, який був родом з козацького хутора Лемеші на Чернігівщині й співав в імператорській капелі. Це був Олексій Розум, або Розумовський, як стали згодом його величати при царському дворі. Не відомо коли саме кучерявий Амур випустив стрілу в серце майбутньої імператриці Єлизавети, під час співу Олексія, чи це було кохання з першого погляду? Але її почуття були настільки сильні,

ВИБРАНІ ТВОРИ

193

що вона всупереч своєму становищу, ризикуючи імператорським престолом, все зробила для нього.

— Він теж не вагаючись ні на мить взяв участь в двірцевому перевороті, щоб кохана здобула трон.

— А якою була імператриця на вроду, часом не рябою? — поцікавився Андрій.

— Ні, навпаки — красунею високою та стрункою, синьоокою й золотокосою блондинкою, її вродою захоплювалися іноземні принци, про що залишили спогади.

— Ото була любов! Красуня імператриця покохала простого козака! Мабуть, відчувала, шо по справжньому любити вміють тільки козаки, — захоплено мовив Славко.

— Причому, почуття це було настільки сильним, шо коли її коханий Олексій втратив голос, то Єлизавета зробила все можливе, шоб він залишився в імператорській капелі, а потім наблизила його до царського двору, призначивши своїм камер юнкером, а коли зійшла на престол, то удостоїла всіх орденів й титулів, а ше зробила його фельдмаршалом.

— Доброго коня мав козак, раз так його любила імператриця,– посміхнувся Андрій, але ж любов, як вогонь, й з часом пристрасть згасає, тим паче, коли тебе любить красуня імператриця, яка може собі все дозволити.

— Досвідчені в справах амурних друзі Розумовського порадили йому повінчатися.

— І шо, вона погодилася,– запитав Славко…

— Уявіть собі, шо так, імператриця взяла офіційний шлюб з козаком, але він не мав права на престолонаслідування. Однак через двадцять років її захоплення Розумовським таки пройшло, в імператриці спалахнули амурні почуття до юного Шувалова. Та за цей час Олексій Розумовський час багато встиг зробити для України, вона навіть разом з ним бувала в Києві. Відвідувала Голосіївську пущу, й до цього часу збереглися східці, споруджені для неї, коли вона підіймалася в печеру до ясновидячої преподобної Досифеї, котра видавала себе за ченця чоловічої статі, ну ви ж знаєте цю історію.

— А, знаємо, — відгукнувся Андрій, Досифея змушена була переховуватися від своїх багатих батьків, які не погоджувалися, шо вона присвятила своє життя Божій службі. Але я не знав, шо її відвідувала сама імператриця!

194

Валентин СОБЧУК

— Я теж, —озвався Славко, — шо спонукало її до цього, можливо, любов до простого козака Розума.

— Можливо, — озвався Богдан, є переказ, шо начеб то Досифея порадила імператриці з ним повінчатися, й це таїнство було звершене в Києві. Я б хотів продовжити, шо донька Петра Першого, який вчинив стільки звірств і наруги для України, наче спокутувала гріхи батька. Відтак нею було відроджено Київську митрополію, а також гетьманство. Причому, до царського двору було наближено брата Олексія Розумовського, Кирила, та проголошено його гетьманом Лівобережної України. Це був третій ренесанс для нашої держави після Хмельницького й Мазепи.

— А шо було з Олексієм Розумовським, коли Єлизавета померла, — запитав Славко, пригадую в вікіпедії написано, шо він навіки залишився співаком і фельдмаршалом.

— Круто! Я б теж так хотів — залишитися на все життя співаком і фельдмаршалом! — захоплено вигукнув Андрій.

— Шо цікаво, — продовжив Богдан, — становище Розумовського після смерті імператриці не погіршилося, він і в подальшому був авторитетом при царському дворі, до нього в гості навідувалася навіть Катерина Друга й залишала спогад про нього, захоплюючись його відвагою, веселою вдачею, щедрістю — та найбільше розумом.

— Ше б пак, з такою хвамлією, як Розумовський, й не бути розумним,– додав Андрій. — а розкажи шось про другого Розума, себто його брата Кирила, який став останнім гетьманом.

— Це особлива постать, справжній стовп просвітництва й науки. Кирило Розум з 14 років гриз граніт наук у Європі, а після того, як його брат познайомив з імператрицею, то ще до гетьманства став президентом імперської академії. Причому, гетьманська булава, за яку завжди тривала боротьба, особисто його не приваблювала, оскільки був відданий науці. Він навіть не був на урочистостях, шо відбулися в Глухові, новій козацькій столиці, підвладній Москві. Уявляєте, короля не було на коронації. Усе ж згодом Кирило Розум завзято взявся за обов’язки гетьмана й провів багато успішних реформ в Україні, посилив озброєння та роль козацької армії, ввів однострої, запровадив систему судів, котрі розділив на земські й шляхетські, для пожвавлення торгівлі скасував індукту, це коли з купців за проїзд тими чи іншими землями брали мито. А ще відродив сплюдровану за часів Петра

ВИБРАНІ ТВОРИ

195

Першого гетьманську столицю Батурин, перенісши її з Глухова. В Батурині він збудував гетьманський палац, де зібрав найбільшу в Європі бібліотеку. До речі, гетьман Кирило Розумовський був батьком багатодітної родини, мав одинадцятеро дітей. У Батурині, пори свою любов до перебування в європейських містах, провів останніх 9 років свого життя. Від Катерини Другої, хоча в нього не склалися з нею політичні стосунки, теж, як і брат, отримав звання фельдмаршала.

— А й да молодець! — озвався Славко, адже Катька не пропускала гарних мужиків…

Ранок імператора — Да хлопці, —несподівано втрутився в розмову Вернидуб, — бачите, імператриця Єлизавета була донькою мучителя України, імператора Петра, а його донька, завдяки Господньому провидінню, стільки добра зробила — для неї в час свого царювання.

— Хто ж буде після Путіна замолювати його гріхи? — замислено мовив Славко.

— Да, вже в давно у небутті агресія ординців, і фашизм — у минулому, в Європі кордони — номінальні атрибути, а Росія й досі прагне самостверджуватися за рахунок чужих територій, — обізвався Богдан — Агресія немає національності, — зауважив Славко, — та найприкріше, шо й досі одна людина, яку може зіпсувати влада й гроші, й вона стає путлером чи гебельсом, ніхто не в змозі її спинити, тоді, як людство вже навчилося попереджати катастрофічні явища в суспільстві, побороло чуму й холеру…

— — Так агресія не має національності, — повторив Богдан, — влучно сказано, але я б хотів продовжити розповідь про імператрицю Єлизавету Петрівну. Чи знаєте ви, шо вона була народжена від простої жінки, пралі Катерини, яку захопили в полон, і котра сподобалася імператору. Шо цікаво, одружуватися на простолюдинках було сімейною традицією Петра Першого, бо й син Петра, Олексій, страчений батьком за ізмєну родінє, хоч і мав офіційний шлюб з німецько кронпринцесою, жив з покоївкою, котра свого часу мила підлоги. От і молодша донька Петра Першого, Єлизавета, як в тій

196

Валентин СОБЧУК

приказці про яблуню, від якої яблуко не далеко відкочується, теж закохалася в простого чернігівського козака, який співав у хорі. Але ця любовна історія стала добрим прикладом.

— Любов може творити справжні дива! Хто б міг подумати, шо стріла Амура зможе відродити козаччину! — захоплено вигукнув Андрій…

— Авжеж, — додав Богдан, — але хотів би вам нагадати, що Петро Перший був не російського походження, мати — татарська княгиня Наталія Наришкіна, батько — з грузинських князів, історики сперечаються, хто був його батьком Іраклій чи Арчелій, шо допоміг тайком зачати Петра, оскільки в царя Олексія Тішайшого, таке прізвисько дали йому не за рисами характеру, а через те, шо в державі був відносний спокій. Так от, письменник Олексій Толстой знайшов документальне підтвердження, котре показував Сталіну, але йому це не сподобалося, шо цар Олексій Тішайший, як вважається в офіційній історіографії не був батьком Петра Першого. Цар Олексій був неперевершеним мисливцем! Мав триста соколів, найкращих хортів, котрі моли загризти будь якого звіра. Маючи пристрасть до полювання, часто покидав Москву, виїжджаючи на лови, і завжди закривав ворота на всі замки, наче боявся, шоб в цей час на столицю не нагрянули розлючені ведмеді. Однак у великого мисливця, царя Олексія Тішайшого, народжувалися немічні діти, хоча в нього їх було 16, але багато повмирало, а жодна з доньок так і не вийшла заміж. А на момент зачаття Петра Першого він взагалі був хворим, тож, як свідчить історія, його дружина Наталія Наришкіна, шоб зачати здорового престолонаслідника пішла на гріх — й першого російського імператора Петра зачав грузинський князь. Очевидно, кавказько татарське кровозмішення пішло на користь: майбутній цар знався не тільки в науках, а опанував всі ремесла: теслярні і ковальскі. А ще обожнював мореплавання й нагадував неспокійного гусака, цей образ напрошується з роману Мережковського, бо Петро постійно рвався до води з задушливих московських теремів, й з дитинства марив про флот для Московії, стругав потішні суденця в юності, мріючи зробити прорив до моря. І він досягнув свого, не дивлячись ні на шо. Через надмірну енергійність та жорстокість, багато хто з його сучасників, особливо духовенство, вважали його антихристом. Щоб керувати церквою він скасує посаду патріарха, призначивши натомість адміністратора духовних справ.

ВИБРАНІ ТВОРИ

197

— Шо й казати, за кількістю тортур — він гідний послідовник кривавого Івана Грозного, — додав Вернидуб. В ньому було стільки азійської агресії, шо московитам треба було думати не про флот, а Ноїв ковчег, шоб врятуватися від шаленого деспотизму імператора.

— Але московити покірно йшли на плаху в фінських болотах , та й наші козаки були завербовані на побудову нової столиці, що зводилася на людських кістках. Не дай Боже нам жити в ті часи! Я думаю, ви знайомі з трилогією Дмитра Сергійовича Мережковоського «Антихрист»? — запитав Богдан.

— Та шось чув, — озвався Славко, — ану просвіти...

— Мені от запало кілька епізодів, як починався ранок великого імператора. Вранці він встигав стільки зробити! шо треба було б у нього повчитися. Отже, якогось там похмурого пітерського ранку імператор Петро, вставши зі свого ложа, відразу брав укази, котрі часто записував на сон грядущий, поклавши в узголів’ї, заштопував власноруч дірку в шкарпетці, наче це були остання шкарпетка в імперії.

— Може, це був, якийсь ритуал, — посміхнувся Андрій, — треба й собі зранку заштопувати свої дірки.

— Тобі це не зарадить, — озвався Славко, — бо маєш дірку в півкулях…

— О, хто б казав, ну і шо далі робив імператор…

— Бувало випивав стопку анісової горілки, заїдаючи кренделем, тоді кликав писаря, диктував укази, після чого міг піти в токарню, дуже любив шось виточити зі слонової кістки чи дерева, й багато панікадил подарував церквам, мабуть, так замолював гріхи. Згодом цар їхав в адміралтейство, де проводив нараду. Коли був у поганому настрої, тоді всім діставалося на горіхи. Як пише Мережковський, найчастіше перепадало його другу дитинства, князю Меншикову, невеличкому на зріст, але рухливому, як ртуть чоловічку, який був сином конюха, тож був добре підготований для імператорського биття. Бувало Петро Перший обривав йому ордени на мундирі та псував перуку, до речі, виготовлену з його волосся, котре він в гарному настрої дарував князю по великій дружбі, інколи Меншикова виручала імператриця Катерина, друга дружина царя, в минулому колишня праля, котра заспокоювала Петра ласками, як пише Мережковський. Пригадується ше один епізод: на новій площі Пітербурха, саме бурха, а не бурга, так тоді називали це місто, проводиться бал: грає музика, танцюють пари,

198

Валентин СОБЧУК

а поруч — на залізних піках настромлені голови страчених ізмєнніков родіни, які лякають всіх зотлілими черепами. А знаєте, як Петро Перший відкрив вікно в Європу?.. на балу.

— На балу!?. — здивувався Вернидуб, я знаю шо його самодурству не було меж, але цієї історії шось не чув…

— Якось Петро Перший прийшов на бал з поганим настроєм, йому стало душно, й він наказав відчинити вікно, але його заколотили цвяхами на зиму, тоді він схопив сокиру й з двома денщиками прорубав, як висловився хтось із придворних підлабуз, «вікно в Європу», хоча холодний осінній протяг з вулиці, шо увірвався до зали, пронизав могильним холодом легко одягнутих дам і пристаркуватих вельмож, але всі змовчали, шоб не розсердити царя ше більше.

— Да, друже бібліотекарю, змістовна розповідь, — задоволено мовив Славко, а Вернидуб додав: — А знаєте ви, шо незважаючи шо Петро Перший мав велетенський зріст — 2 метри і три сантиметри — носив 38 й розмір взуття.

— То він був схожим на циркуля! — весело мовив Андрій, — такий жіночий розмір ноги! А ше в мене завжди викликає посмішку шо він мав пристрасть до механіки, й хотів, шоб держава працювала, як єдиний механізм, а також любив бити в бубон, й часто перевдягаючись в голландського барабанщика йшов попереду всіх, особливо на похоронних процесіях, попереду його улюблених карликів з когорти кловунів. Прикиньте, позаду суне царська свита, а спереду йде велетень цар і гатить у барабан...

— Ага, — озвався Богдан, Петро Перший, дійсно, любив всілякі видовища, на котрі перетворював навіть похорони, а ше влаштовував попойки, яких світ не бачив. На них він зухвало сміявся над духовенством, перевдягаючи в патріарші одежі князя Бахуса, а всіх державних мужів споював до на півсмерті, й хоч сам пив до нестями, але не хмелів, а дослухатися до п’яних розмов своїх урядовців. Але й цього було замало, він скасував таємницю сповідей, зміст котрих доносили йому завербовані на царську службу духівники.

— До речі, ви казали про малий розмір Петрового взуття, одяг імператор носив теж невеликого розміру,– додав Славко, — зате був дуже міцним! Як обценьки, котрими його посіпаки рвали ніздрі за інакодумання, а скільки зубів видалив власноруч імператор! начеб то

ВИБРАНІ ТВОРИ

199

два мішки зберігаються в кунсткамері, а ше любив робити розтини трупів! —мав нездорову пристрасть до хірургії, любив робити операції людям, після котрих вони нерідко помирали, й не стільки від хвороби, як від скальпеля імператора. Але нездорове захоплення медициною не продовжило йому віку: жив Петро Перший не довго, помер на 53 році життя, Іван Грозний теж — у такому віці відкинув копита. Але на 53 річному рубежі вмирали й достойні полководці…

— Так ви вважаєте шо 53 роки, це своєрідний Рубікон.

— Шось в цьому є, — загадково мовив Вернидуб, схрестивши під собою ноги, й запаливши люльку, чим Богданові став знову схожим на безсмертного козака Мамая… Тож Богдан дивлячись на нього, знову згадав про славні часи в січових землях, де вони перебували, й промовив: — А все таки, хлопці, саме Дніпропетровщина, а точніше було б сказати Січеславщина, і я сподіваюся, історична справедливість колись восторжествує, стосовно назви цього краю, в якому було 8 запорозьких Січей, стала щитом України. Люди різних народів, українці і євреї та росіяни не дали на площах своїм міст розповзтися провокаторам путлерівського режиму, який побачив в українській Революції Гідності свій кінець.

200

Валентин СОБЧУК

Книга 2

Від Остромира до Гостомеля

ВИБРАНІ ТВОРИ

201

Лелеки й літак з калиною на борту Після мандрівки в січові землі, про яку згадував Богдан не один день у своєму кабінеті, який найбільше подобався йому на новому місці роботи, бо за вікном виднілася козацька церква, а неподалік вабило озеро, улюблена водойма шефа, котру він за власні кошти очистив від мулу, а ще на березі встановив тренажери, облаштував пляжну зону, куди під час обідньої перерви навідувався Богдан. А ще він любив прогулятися в скверику напроти ради, де працював, редактором сайту, або літописцем, як казали друзі. Він і зараз, після обідньої перерви, прогулювався сквериком, що видавався йому особливим простором: у давнину тут вирували галасливі ярмарки, започатковані ще з 1614 року, коли Гостомелю надали Магдебурзьке право. Тепер у скверику замість людей шуміли листям дерева, причому різні, як люди. Росли тут клени, й кілька каштанів сюди забрело разом із берестами, наче із самого Берестова у Києві, але найбільше росло лип, одній з котрих, що стояла поблизу приміщення ГСР, було понад століття, вона пам’ятала ще німецьку окупацію й офіцерів гарнізону, котрі квартирували в приміщенні селищної бібліотеки. Глянувши на липи, Богдан згадав, як вони цвітуть на початку червня, а разом з ними маки на подвір’ї біля храму, де височіє великий дерев’яний хрест на маленькому церковному цвинтарі. Тоді все довкілля духмяніє медовим ладаном, і він згадав свій вірш написаний на початку літа, коли цвіли липи. Лине гомін золотий у цвіті, і мед під крилами у бджіл вже визріває, духмяна липи течія пливе у літо, і червоніють маки під хрестом, на узбережжі Лети, побіля церкви Покрови, мов факели, з якими хтось очікує на човен до берегів де не існує смерті. Все ж найпомітнішими деревами в цьому кутку було кілька високих смерек, наче їх привезли з карпатських верховин, їх крони нагадували

202

Валентин СОБЧУК

хмарки під якими причаїлися сутінки вечорів, поруч з ними зростали ще дві ялини, одну з яких, перед новим роком, посадив шеф, причому вона була така велика, що її висаджували з допомогою підйомного крана. На верхівці ялинки Ілліча завжди було багато шишок, що нагадували собою гирьки старовинного годинника з ходиками, викликаючи ностальгію за давніми добрими часами. Про берези варто сказати окремо, одна з них біліла мармуровою колоною палацу, а от кора інших берез у сквері посіріла, наче адаптувалась під колір інших дерев, а та що росла біля РАГСу взагалі прикинулась під тополю, посірівши не лише корою, а була дуже високою й широкою в діаметрі. Інколи поміж дерев, де проходили давні ярмарки, йому ввижалися торгові ряди, на яких він подумки шукав шаблю Семена Палія, який володів Гостомелем, а також мав владу на великій території України, котру називали Паліївщиною — від Волині до Київщини. Шабля Палія, як свідчила легенда, а про нього складено їх чимало, була вагою 16 кілограмів — пудова гиря! Нею він міг розітнути ворога навпіл, та й був Семен Палій в народній уяві двометровим велетнем, вагою під двісті кілограмів. Хоча в романі Юрія Мушкетика він описувався невисоким на зріст, однак Богдан більше вірив легенді та уявляв Палія двометровим богатирем, який можливо колись сидів на його місці, адже на підвалинах селищної ради міг розміщуватися замок, в якому бував Палій і укріпляв з козаками його вали, а ще заклав церкву Покрови, котра була за вікном Богданового кабінету, з котрого він нещодавно вийшов, думаючи, що історія любила його, адже й народився поблизу міста, в якому княжив батько Данила Галицького Роман Мстиславович та інші князі з династії Мономаховичів, а коли працював у Києві, то свого часу мав офіс біля Софіївського собору, а ще вловив себе на думці, що все це неспроста, й щоб поміркувати над цим вийшов на вулицю… «Мабуть, так буває, коли історичні місця самі обирають своїх літописців», — подумав, прогулюючись сквериком напроти ГСР, там Богдан завжди підходив до антонівського орла, АН 2, списаного літачка з червоною калиною на борту, від чого він йому видавався козацьким і своєрідною машиною часу, на яку задивлялися лелеки з гнізда, наче хотіли його пристосувати для польотів у вирій. Можна було б створити креативний сюжет, як з Гостомеля, де знаходиться аеропорт

ВИБРАНІ ТВОРИ

203

надвантажних літаків, з найбільшими крилатими велетнями в світі, «Мрією» та «Русланами», відправляється у вирій літачок з птахами. І Богдан вкотре дивувався, як птахам вдається без усіляких навігацій і компасів втрапляти до Африки, долаючи десять тисяч кілометрів, кордони держав, материки й моря! але щороку знаходити своє гніздо в Україні! Значить, Господь наділив якоюсь незбагненою таємницею всіх птахів, коли навіть маленькі жайворонки в океані неба завжди знаходять дорогу до рідних місць. І Богдан вкотре задивляється на лелече гніздо, схоже на колиску, яке він називає гніздом №1, оскільки було неподалік селищної ради на трьох, схрещених, наче свічки, високих стовпах, дивуючи Богдана, чому птахи любили це містечко, в якому знаходилося з десяток їхніх гнізд, на відміну від Ірпеня, де лелечих гнізд не було. Цей день, незважаючи на літо, видався прохолодним і вітряним, однак лелеки стояли в гнізді, незважаючи на дошкульний борвій, лише лелечиха гріла рожевого смика під крилом благовірного. «Які дивні птахи,– дивувався про себе Богдан, — їх гнізда відкриті всім негодам, тоді як інші птахи ховаються в дуплах чи густій траві, вони стоять у гніздах, наче ангели на воротах ірію, а тепло можна знайти тільки під їх крилами малим лелечатам…». Богдан знав, що лелеки по черзі висиджують яйця в гнізді, і зазвичай в них виходить по двоє троє лелечат, але є випадки, коли в лелечої пари з’являється на світ і по п’ять крилатих нащадків, котрих батьки годують в гнізді до двох місяців. Цікаво, що потім молоді лелеки з одного гнізда можуть летіти в вирій до Африки у різних зграях. Також Богдан знав, що лелеки можуть використовувати одні й ті ж гнізда багато років, розбудовуючи їх в діаметрі до двох метрів, а висотою до трьох. Але завжди зі свого ірію на озері Чад, або річки Нігер повертаються додому, на мить він замислився: «Яку землю лелеки вважають батьківщиною: озеро Чад чи Україну?.. Звичайно ту, де їх гнізда, — відповів подумки, — де народжується на світ їхнє потомство… Але чому вони обирають за ірій південну Африку? Може й справді з цього континенту, як стверджує дехто з істориків, пішли у світ перші люди, а лелеки — їх символічна реінкарнація…». Після прогулянки Богдан поквапився до свого кабінету, зайшов у ЦНАП, котрий не можна було обійти, бо він починався за порогом ГСР, до свого друга, професора Олекси, який був засновником «прозорого офісу», і який зумів так започаткувати цю справу, що на

204

Валентин СОБЧУК

його відкриття приїжджав сам шведський посол Мартін Хагстрьом. Богдану було відомо, що посол колись працював журналістом, і це його особливо тішило, як і те, що шведи допомогли з фінансуванням на придбання техніки й програм по впровадженню адмінцентру для жителів Гостомеля та його околиць.

— Історія повторюється, шведи знову нам допомагають, — сказав він, намагаючись чимось здивувати ерудованого професора.

— Ти про шо? — замислено спитав Олекса, знімаючи окуляри, й за мить додав, — а, згадав битву під Полтавою…

— Бачиш, Мазепі не вдалося разом із шведами повернути Україну на європейський шлях, а ти ось зміг з ними відкрити вікно в Європу…

— Ну, в тебе, як завжди, аналогії, друже, але приємно таке чути, не приховую… Йдучи коридором до кабінету, Богдан вкотре замилувався офісною рослинністю, серед котрої домінувала розлога монстера і багато «тещиних язиків», що свідчило про переважну більшість жінок у колективі. Богдан посміхнувся до зеленої агави, яку привезла колежанка з Єгипту й плекала для перетворення в текілу. У коридорному «скверику» було місце й для релаксу, диванчик і м’які крісла які пожертвував шеф зі свого домашнього гарнітуру. А ще на першому поверсі для всіх працівників і гостей Гостомеля була «трапезна», єдина і неповторна на всю Україну — в ній можна було безкоштовно пообідати: за всіх платив шеф зі своїх коштів. Він наче стверджував що назва Гостомеля пішла від того, що тут завжди гостям милі. Про це побутувала легенда, коли річка Ірпінь, що протікала містечком, розділяла кордони двох держав — Росії й Речі Посполитої. Позаяк Гостомель був під владою посполитих, то в містечку часто зупинялися на постій, очікуючи дозволу на перехід через митницю, й жителі гостинно надавали свої помешкання для таких людей, через що про містечко казали: «тут гостям милі». Встромивши ключ у двері кабінету, Богдан не встиг їх відкрити: його гукнув сусід, архітектор по службі, а за покликанням художник і поет — рідкісне поєднання! Як і їх сусідство — Богданів кабінет і архітектора розділяла тоненька, майже паперова стіна з гіпсокартону, через що вони жили без таємниць: «паперова» стіна робила доступними всі розмови. Але незважаючи на це, їм завжди було цікаво поговорити, і теми їх розмов були невичерпними, як Гугл, в якому так любив бувати

ВИБРАНІ ТВОРИ

205

Веніамін Семенович, що Богдан про себе називав його Гуголь, асоціюючи з неперевершеним чарівником слова Гоголем. От тільки зовні він був схожим на вікінга, або ж Зевса за визначенням отця Петра, з посрібленою шевелюрою, богатирською статурою, яку постійно тренував й начеб віджимав «стокілограмову штангу сто разів разом з тренером». Згадавши ці слова, Богдан посміхнувся й зайшов до кабінету, передчуваючи почути якусь чергову сенсацію від нього, але Гуголя потурбували по телефону, тож Богдан спинився на порозі, розглядаючи кабінет, маленький наче радіорубка на кораблі, але заставлений комп’ютерною технікою, серед якої виділявся широкоформатний копіювальний «комбайн» і монітор, на стінах висіли карти проектів і портрети видатних людей ГСР, створених Веніаміном Гуголем. Богдан був зображений в «папасі» гетьмана Мазепи — любив він приміряти історичні одежі на сучасників. За мить він запросив його присісти, розмовляючи й усміхаючись, наче не розмовляв, а плив з веселою командою у морі, для довершення цього образу не вистачало тільки весла. Й Богдан поділився з Семеновичем цією алегорією.

— Ага, не вистачає, але в мене є плоскогубці…— й він дістав цей інструмент, «трохи подєржаний» і з нальотом ржавчини, — Богдан здивувався, й спитав навіщо Зевсу плоскогубці?

— Замість циркуля, — посміхнувся архітектор, — підкручую гайки прорабам, — і розвернув до нього монітор, показуючи та коментуючи сюжет про футурологію.

— Він завжди називав Богдана на Ви, хоча був майже як він, за його визначенням, шістдесятник, зважаючи на роки народження, але інтелігентне походження, мати вчителька, а батько полковник, виявлялося не тільки в звертаннях до колег на Ви, а також в колосальній ерудиції й допитливості .

— Невже і в нас настане такий час? — звернувся він до Богдана.

— Який?..

— Коли машини перестануть бути розкішшю й дуповозами гордині. В Америці все більше відмовляються від володіння авто, а віддають перевагу прокату. Чудова можливість обирати собі машину залежно від настрою й не думати про ремонт, сьогодні поїхав на «Кабріолеті», завтра «Кадилаці», або «Ферарі». Цей прогрес у прокаті машин виховує в суспільстві інших людей, які вже не хвалитимуться, шо мають авто краще, як у сусіда. В Києві та великих містах теж почав

206

Валентин СОБЧУК

розвиватися каршернінг, то бішь, прокат машин, назвали якось по єврейські — каршернінг… І Богдан на мить замислився над походженням слова, однак не знайшовши в своїх словесних засіках відповідника, тільки повторив його: — Каршернінг, то ви таки й справді Зевс футуролог…— але архітектор наче й не почув цих слів, а продовжував: — У перспективі, мій друже, нерухомість теж не вважатиметься об’єктом розкошів і заздрощів, а гроші взагалі стануть не потрібні. Всі працюватимуть у системі, якій будуть потрібні твої позитивні емоції, чим більше позитиву — тим більше можливостей для твого розвитку та здійснення бажань…

— А хто визначатиме, кому й скільки можна задоволень — кому на Мальдіви, а кому в Єгипет…

— Е, так все визначатиме система, придумають якийсь чіп, вставлять тобі в ніс чи якусь кліпсу в вухо.

— Краще в вухо…

— Ти даремно посміхаєшся, хто думав двадцять років тому, шо так далеко шагнуть мобільні телефони, шо можна буде по вайберу не тільки поговорити, а й побачити твого дядька в Канаді… На кордоні двох держав Робочий тиждень пройшов насичений подіями в селищі. Знову приїжджали шведи, їхнє представництво вже допомагало Гостомелю з фінансуванням на створення Центру адмінпослуг, на цей раз вони вивчали інші проблемні питання громади, де б могли допомогти. Богдан дивувався, як країна з 10 и мільйонним населенням має більше фінансових ресурсів, ніж Україна, й сама шукає можливостей, як посприяти нам. Йому знову згадувалася битва козаків і шведів під Полтавою з військами московитів, коли б історія України могла мати європейські цінності, але знову змушена воювати за них і відстоювати свої кордони на Донбасі. Було й багато інших подій, на котрих треба було скрізь бувати разом із шефом, тож Богдан не встиг прикинути ще «матриці» літопису Гостомеля, хоча матеріалів назбирав чимало, який планували видати до 524 ї річниці з дня його заснування, що відзначатиметься в День Покрови Богородиці. Зранку, незважаючи на напружений тиждень, вдома не сиділося, знову згадувалася важка шабля Семена Палія, й здавалося, що він сам

ВИБРАНІ ТВОРИ

207

очікував його в кабінеті, і навіть уявлялося, як стояв біля вікна могутній велетень і дивився на церкву, ним закладену, й Богданові здавалося, що зараз Палій запитає: — А де ж Гостомельський замок?..

— Спалив, — уявно відповів Богдан, посміхнувшись, й наче почув у відповідь: — Ти теж маєш запальну вдачу? Добре, синку… Але тепер будеш сидіти в цьому кабінеті, доки не збудуєш новий замок, хоча б повітряний…

— А, так це до мого сусіда за стіною кабінету, архітектора Веніаміна Семеновича…— Богданові все далі розкручував уявний діалог з Семеном Палієм.

— А він часом не з шляхти, не родич цього прибацаного Бальцера Вільги, що зруйнував замок і Гостомель пограбував, ех, жаль, шо мене не було, а тільки четверо козаків лишилося тоді, а то б ми втерли носа тому панові реґіментарю… За мить Богданові вже пригадувалися події, що сталися в лютому 1694 року. Тоді Бальцер Вільга, котрого поляки призначили комісаром, замість того, щоб розібратися у взаємовідносинах козаків, які заселяли кинуті землі під час Руїни разом із Палієм, почасти вдавався до терору. Зважаючи на скарги шляхти, котра знову почала повертатися до відроджуваних земель, комісар не вигадав нічого кращого для компромісу з козацькими поселеннями, як розбій і пограбування. Бальцер Вільга не міг оминути й Гостомель, який зміцнів за часів Палія, тож ввірвався до містечка, пограбувавши перед тим Чорнобиль. Козаки Палія тоді були в поході, а в замку залишилося тільки четверо, які не змогли вчинити серйозного опору комісарові Вільзі. Навіть зберігся запис про ці часи, що поляки завдали Гостомелю великих збитків, захопили 40 коней і 20 волів, містечко спустошили, завдавши збитку на 5 тисяч злотих. Що цікаво, поляки збудували замок і самі його зруйнували, й потім вже ніхто його не відбудовував. Але Богдан найбільше жалкував, що не міг знайти хоча б якогось опису, яким той замок був, мабуть, палацового типу, з обороним валом, слід якого ще й досі лишився на господарському подвір’ї ГСР й поблизу церкви. Потім в пам’яті поставали уривки зі сну, в якому він бачив Палія на січових землях, переживав разом із ним образу, що його не обрали кошовим, зважаючи на молодий вік, хоча заслуг перед військом і

208

Валентин СОБЧУК

авторитету вистачило б у нього на кількох отаманів. Але й в подальшому доля виявиться несправедливою до нього, й хоч він, не шкодуючи життя, уславився в багатьох переможних походах проти Османської імперії в складі Священної ліги Європи, особливо під Віднем, й розбудовував Правобережжя після Руїни, заселяючи землі козаками та поселянами з Молдови, Білорусі, і навіть з самої Московії, постійно відстоюючи їхні права та захищаючи від утисків шляхти й доморощеного панства. Тож козаки і нові поселяни Правобережжя вважали Палія своїм батьком, а землі на яких жили вільною республікою Паліївщиною, котра не подобалася шляхті, адже їхні раби селяни йшли до Палія, де отримували волю. Паліївщина була своєрідним сплячим вулканом, в якому клекотали вогняні лави, готові вихопитися на поверхню будь якої миті, коли упирі гнобителі посилювали гніт. І Паліївщина таки вибухнула, але про це буде розповідь згодом. Хоча повстання, яке історики називали другою Хмельниччиною, могло й не бути. Коли б Правобережна Україна, що постала з руїн і почала квітнути при Палієві, об’єдналася з Лівобережною, як цього прагнув Палій, але в цьому не була зацікавлена ні Московія, ні Польща, і, на жаль, Іван Мазепа, який, мабуть, відчуваючи сильного конкурента на гетьманську булаву, та не підтримуючи політику щодо запровадження січових вольностей на Правоборежжі, бо вони конфліктували з тогочасною кріпосною системою, піддасться на московську інтригу й зрадить Палія, котрого арештують і відправлять на певний час до Сибіру. «Але чи була гетьманська булава самоціллю Палія? Таки ні, — міркував Богдан, — правдоборці не вміють дбати за власну кар’єру, котра любить інтриги та змови…». Семен Гурко не міг бути кар’єристом за своєю вдачею, неспроста запорожці охрестили його Палієм, і наче б за те, що він спалив курінь кошового, коли його порад, зважаючи на юний вік, не хотіли дослухатися козаки, особливо кошовий Іван Сірко. І Богдан уявив, які пристрасті вирували в грудях Палія, коли він відважився підпалити курінь кошового, адже за це козаки могли б скарати на горло, але Палій не побоявся. Мабуть, козаки зважили на це, побачивши в ньому майбутнього героя, про якого буде складено чи не найбільше народних легенд. Поснідавши Богдан пішов до гаража, де його чекав «лендровер», тільки педальний. «Мабуть, його коникові тут подобалося, адже далеко

ВИБРАНІ ТВОРИ

209

не кожен велик має такий просторий гараж»… — всміхнувся подумки й вийшов за ворота. За мить осідлав двоколісного, відчуваючи таку ж радість, наче в дитинстві, коли випрягаючи з воза колгоспних коней, робив із шлеї стремена, й заплигнувши на хребет гнідого мчав із вітерцем на конюшню, відчуваючи в собі радість вершника козака. От і знову в сідлі велосипеда відчув цей настрій, але на цей раз у нього вселився образ скіфа, й згадалися слова з пісні барда Михайла Максимова. Тож Богдан наспівував, як скіф мчав на коні степом з думкою про грецьку царівну, поправляючи чашу і меч, що були головними знаряддями, з чаші скіф пив і їв підчас походів, а меч був привілеєм видатного скіфського воїна. Бо прості скіфи зазвичай користувалися луками й списами. На мить Богданові уявився короткий скіфський меч, котрий називали акінак, як і в Персії. А ще скіфський бог війни, Арей, що був у образі меча, який встановлювали чомусь на величезній купі хмизу, в котру встромляли мечі племен, а головний меч — на вершині, котрий поливали кров’ю жертв, відрубані руки котрих кидали до підніжжя вівтаря скіфського бога Арея, або точніше сколотського, адже скіфи себе називали сколотами, уподібнюючи себе із соколами, що був їхнім тотемним птахом. Богдан чимдуж натиснув на педалі, й тішачись вітерцем, помчав у бік Гостомеля. Зупинився тільки перед «варшавкою» біля світлофора, що нагадував циклопа із закривавленим оком. Богдан мав перетнути своїм велоконем дорогу, що вела до Варшави й пролягала через міст над річкою Ірпінь, де було давнє село Мостище, яке злилося з Гостомелем, а в давнину саме там був прикордонний форпост між двома державами, Московією і Річчю Посполитою, і Богдан вкотре подумав: «Мабуть, мало хто знав значення цих слів, полонізованих з латині, що Річ Посполита означало res publiсa, на мові латинян — справа громади...», й подумки зауважив, що також мало кому відомо, коли цей край був під владою Речі Посполитої, республіки з імперськими ознаками, куди входила Литва і Латвія, частина Естонії, Білорусі, України, і навіть західні землі Московії, то в Гостомелі й Мостищах процвітали контрабандисти, які сплавляли на інший бік Ірпеня найпопулярніший товар всіх часів — вино й горілку. Причому особливо шанувалося угорське вино й французька горілка. «Як ці напої потрапляли в наші краї? — чомусь замислився Богдан переїжджаючи автомагістраль, — треба буде покопатися в історії, тим паче, що до свята Покрови мав

210

Валентин СОБЧУК

підготувати книгу про історію Гостомеля, в який він уже в’їжджав, залишивши позаду клумбу на трикутнику, що виступав острівцем на т подібному перехресті. Цю клумбу він не раз намагався уявити Бермудським трикутником, котрий колись поглинатиме потоки транспорту, і як Богдан, їдучи на роботу в маршрутці, несподівано випливе в іншому часі, коли в Гостомелі був замок, закладений польським шляхтичем Станіславом Харленським, а згодом, коли Гостомелем володітиме Семен Палій, то він деякий час житиме у замку з козаками, й укріпить його вали. І він уявляв, як він зустрінеться з козацьким полководцем, який почав козакування з юного віку на Січі, й в молоді роки виявить себе відважним богатирем, якого оспівуватимуть в народному епосі, й не тільки. Про нього в 17столітті писатимуть у європейських газетах, як про безстрашного борця з османами, особливо звитягу Палія прославлятимуть за битву під Віднем. За що сам польський король називатиме його лицарем з під Відня. Гостомельська Венеція: між берегами п’яти рік і каскадів озер Невдовзі Богдан вже під’їжджав до Гостомельської ради, котру любив називати за абревіатурою — ГСР, але несподівано вирішив навідатися на озеро, тим паче, що з вчорашнього дня в нього були приготовано все для занурення в воду. Інтриги додавало й те, що він ще ніколи в ньому не купався вранці, та ще й в суботу. Зазвичай він міг собі це дозволити під час обідньої перерви. Проминувши церкву й осінивши себе хрестом, до чого спонукала табличка на старій липі з написом «Перед храмом перехрестись», він на мить, усміхнувшись, уявив настоятеля отця Петра біля дерева в райських кУщах, котрі нагадувала багата рослинність на церковному подвір’ї. Було там багато плодових дерев, вічнозелені ялівці, туї і навіть карпатський тис, цвіли троянди, пломенів дикий мак відюк попід парканом, а ще під липою буяв великий кущ бузини, наче вказував, що церква знаходиться недалеко од Києва. За хвилину другу Богдан був на озері, приземлився під вербами, це було його улюблене місце: він чомусь надавав перевагу зеленій травичці, а не пляжному піску, думаючи, яка це благодать — зелений берег, а не пустельний простір піску, який потім треба витрушувати з туфель. Мимовільно його погляд зачепився за дві веселі пальми, які життєрадісно розпростерли віти, що ніколи не зміювали кольору, навіть взимку. Одна була вічнозеленою — інша рожевою. Їм не

ВИБРАНІ ТВОРИ

211

страшні були ні спека, ні мороз, оскільки були металевими. Пальми на озері «вкоренив» шеф для пляжної екзотики. Богданові вони нагадували, що ми всі — діти Антлантичного океану, який через різні протоки сполучається й з Чорнирм морем, а ще — про глобальне потепління, в результаті котрого і в нас колись ростимуть пальми. Крім пальм озеро ще й мало літній кіонтеатр, на великому, як парус, полотні екрану вечорами транслювалися фільми та діяли заклади прохолодних напоїв… Роздягаючись, Богдан згадав свого знайомого, який купається в цьому озері тільки на Водохреще, бо вважає всі озера небезпечними, мовляв, у непроточних водоймах живе багато всілякої нечисті: русалок і відьмаків, що купатися треба тільки в річках, незважаючи, що це озеро мало витік й з нього виходив ручай, знайомий все одно боявся озер. Скупнувшись, Богдан деякий час спостерігав за рибалками, думаючи, чому в нього не знаходиться часу на це корисне заняття, зробив зарядку, як колись в армії, віджавшись на руках од трави, занурився в коротку медитацію, уявивши себе лотосом в кришталевій воді, на яку зусібіч, крім невеличкої смуги піщаного пляжу, наступали зелені стіни очерету, а дітвора з вилясками і сміхом плескотілася неподалік. А ще його потішила качина сімейка, пухнасті каченята так купно трималися своєї матінки, наче були до неї примагнічені. Такого б послуху людським дітям! Качина сімейка сколихнула в душі хвилю спогадів про дитинство і маму. Згодом Богдан замислився над наступною загадкою природи. З озера, яке називали Центральним, виходив ручай з бурхливою назвою Рокач. Тепер ця річка була тихою й ледь помітною між високих берегів та очеретом, і хоч у засушливе літо ледь в’юнилася її течія, річка проходила аж двома руслами — по самому середмістю біля культурно оздоровчого комплексу, а також випливала й з Центрального озера маленьким потічком до річки Ірпінь. «Виходить, Рокач мав Гостомелі чотири берега, — міркував Богдан, — мабуть, неспроста в цієї річечки така дивна назва — Рокач, бо колись її води, можливо, в часи, як Гостомель називався Остромиром, чи давніше, рокотали під час весняних паводків, утворюючи кілька русел, як річка Стохід на Волині». Але згодом він дізнається, Рокач був невеличкою річкою, довжиною в 17 кілометрів, що починався з лісового струмка в Бородянському районі. Русло річки розплели, як косу, на меліоративні

212

Валентин СОБЧУК

канали, котрі розкопувалися під час видобутку торфу, тож і з озера очевидно витікав один із каналів Рокача, чисткою котрого на весні займався шеф. Богдан також згадав, що за іншою версією свою назву Рокач міг отримати від великої кількості раків. За мить він згадав, що в давнину в Гостомелі протікало аж шість річок, крім Ірпеня й Рокача, ще: Млинова, Бабка та Боброва, Рудка, всі вони були рукавами притоками Ірпеня. Млинова, як позначено на картах, сполучалася з озером на Кімерці. Назва цього району надто дивувала Богдана, він не міг знайти пояснень, як вона прижилася в Гостомелі. У сиву минувшину грецькі літописці Кімерією називали територію України, ще до Скіфії. У наступну мить Богдан уявив Гостомель своєрідною Венецією, адже тут протікало аж шість річок, а вісім озер залишилося й до сьогодні. На Кімерці було мальвниче озеро з острівцемм, облаштованим під місце для відпочинку. А ще на берегах цього озера й досі росли високі, до поясу, трави. Потім він згадав, що читав спогади старожилів, що в центрі самого містечка, напроти церкви, в заплаві річки Ірпінь, що омивалася її притоками, Бабкою та Млиновою, колись теж був острів, до якого причалювали купецькі судна. Уявляючи давні часи, Богдан розгулював під вербами, поглядаючи на маківки куполів церкви, що були сріблястого кольору, як вода в озері, а ще вкриті лускоподібними пластинами, це нагадало йому легенду про те, що Земля в давнину трималася на трьох велетенських рибах китах. Час було йти до кабінету. Але в наступну мить він замер, наче наступив на міну, відчувши пекучий біль у п’яті, подумки всміхнувся: «Неспроста сьогодні згадалася пісня про скіфа, мабуть, це був знак, що вразить бджола», — але це його не засмутило, бо знав, що це корисно для здоров’я. Невдовзі Богдан під’їхав до селищної ради, в якій, незважаючи на суботу, завжди хтось чергував, тож потрапити до кабінету було просто. Але ще здалеку він побачив шефа, на зеленому острівці біля ГСР. Цей зелений оазис з’явився недавно, коли шеф очолив селище, то заклав його. На поливних газонах буяло чимало квітів й вічнозелених рослин, навіть рододендрони. Шеф сидів на своїй улюбленій лавочці перед входом у Раду разом із літньою жінкою і чоловіком, уважно їх слухаючи. Жіночка мала дуже стурбований вигляд: Богданові впали в вічі напрацьовані руки, що нагадали мамині, прислухаючись до

ВИБРАНІ ТВОРИ

213

розмови почув, що їй потрібні кошти на операцію сину, що в кого не прохали, ніхто не допоміг. До Юрія Ілліча завжди зверталися в таких безвихідних випадках. Через свою небайдужість до людських проблем він навіть прихистив на своєму підприємстві осередок «Червоного Хреста» Приірпіння. Богдан подумав: «В Україні сьогодні товстосумів не менше, як у Європі, але як мало меценатів. Всюди капітал править свій бездуховний бал. Гроші стали основою устремлінь, коли за їх примноження думають денно й нощно. А його шеф і дня не міг прожити, щоб йому не телефонували, аби він посприяв. І він допомагав. От і сьогодні, незважаючи на вихідний, він приїхав, щоб вирішити чиюсь проблему — справжній Ілліч», — подумав, чомусь згадавши образ з далекої юності.

— О, які люди, — посміхнувся шеф, — приємно бачити, шо в суботу ти приїхав на роботу, чи хочеш порибалити, я бачив тебе під вербами…

— Е… та нема часу…

— Я і то знайшов можливість, правда піймав одного рака, зате великого… Але, знаєш, шо мені підказали наші рибалки, провести для дітей конкурс. Хто впіймає найбільшу рибу, а хто найбільше. Переможцям вручимо призи, а також заохотимо всіх дітей, хто з самого ранку прийшов на берег. Шо скажеш?

— Як завжди, чудова ідея, — сказав Богдан, знаючи, що Ілліч за власні кошти зарибнював озеро, а також очищував і облаштовував під зону відпочинку, а тепер ще й хоче вручати призи за те, хто зловить рибу, котру сам запускав для розведення...

— А тобі чого не сидиться вдома?

— А, так… письменницька робота… в неї нема вихідних, хочу посидіти без суєти, бо ж скоро День Гостомеля, а ми запланували випустити історичну книгу…

— Встигнеш?..

— Звичайно, матеріали зібрано, треба систематизувати…

— Я думаю, цікаво заглянути в історію Гостомеля, котрому 524 роки…

— Містечку значно більше років, дата ведеться від першої писемної згадки…

— Тим більше… Якось зайдеш пізніше, розкажу одну легенду за походження назви. О, шо хотів сказати, готуйся до поїздки в Очаків, в

214

Валентин СОБЧУК

кінці наступного тижня рушаємо, повеземо всіх випускників Гостомеля. Скажи, ти б хотів разом зі своїми однокласниками побувати на морі.

— О, це фантастика, про таке в наш час годі було мріяти, але я минулого року завдяки вам також побував в цьому, овіяному легендами місті, за яке протягом кількох століть точилася боротьба імперій, й козаки завжди були в її епіцентрі…

— Бачиш, часи змінюються, головне, шоб було бажання працювати на позитив, але в нас чомусь навпаки: чим більше робиш добра, тим більше наживаєш ворогів, і шо тільки не вигадують, от коли чистили озеро, придумали, шо я хочу розжитися піском…— й Ілліч поглянув на свого співбесідника, — літнього, чоловіка, в волосі котрого хоч заплуталася зимовим інієм сивина, але він був ще міцненький, усміхнений, й з витатуюваним якорем на зап’ясті…

— Ага, наші вміють обливати брудом, — відповів дядько з якорем на руці, — а як можна було очистити озеро від намулу, шоб не дістати пісок, це ж теж обійшлося вам, Ілліч, в копієчку, адже нікому не було діла до цього озера, ні державі, ні акулам бізнесу, — всміхнувся літній чоловік…— а тепер і рибка там водиться. А мій сусід рибак каже, як хильне зайвого, знаєте, шо каже? шо лосося там ловить і сьомгу!..

— Хи… таке могли вигадати тільки в Гостомелі, — посміхнувся Богдан, але Ілліч несподівано зауважив: — Як казав мій батько, коли в тебе кидають камінь, віддай хлібом… Так шо, дітям сподобається мандрівка на море до Очакова?..

— Звичайно!... Не чув, шоб була подібна акція, коли випускники шкіл разом зустрічалися не в школі, а на морі… Богдан знав, що подібні акції шеф завжди організовує за власні кошти, власне, під час таких акцій він і познайомився колись з ним, коли за його сприяння організовувалися поїздки по святих місцях України, найбільше їх було в Почаївську лавру, мабуть, більше половини гостомельців побували там, та в інших визначних містах України. Бувало, що бажаючих було стільки, що відправляли двома автобусами протягом усього літа. Безкоштовні паломницькі мандрівки та поїздки на оздоровчі бази Карпат і Очаківське узбережжя здійснювалися впродовж багатьох років поспіль — задовго, до того, як Ілліч очолив Гостомель. Але хоч Богдан і намагався з приводу цього завести якусь статистику, шеф не запам’ятовував кількості власних

ВИБРАНІ ТВОРИ

215

доброчинних акцій, і не любив про це говорити. Бо постійно переймався новими клопотами. Його постійно турбувало, як знову допомогти окремо взятій людині — коштами на лікування чи на вирішення інших проблем, або збудувати новий спортзал, відправити дітей на конкурси й змагання в Україні, чи за кордоном. Власне, через це, щоб у земляків було більше можливостей для вирішення проблем і здійснення мрій їхніх дітей, він і пішов у політику, хоча сам був успішним підприємцем й займався найстабільнішою справою в бізнесі — складською логістикою. Однак доброчинність, яка була притаманна його характеру, не завжди йшла на користь, адже абсолютно всім допомогти він не міг, й дехто клав за пазуху камінь образи. «Але якщо в тебе кидають камінь, віддай хлібом», — згадав він слова шефа, що були його девізом. Під владою двох Семенів Після розмови з Іллічем Богдан зайшов в приміщення селищної ради, але не відразу до кабінету, а в господарський двір, щоб перекурити перед роботою й оглянути територію, прикинути, де міг розміщуватися гостомельський замок. І Богдан вкотре зауважив, що сліди валу добре було видно й сьогодні, особливо там, де стояла колишня шкільна їдальня, а нині комунальна майстерня. Прикметно, що селищна рада розміщувалася в колишньому приміщенні школи. «А шо, як колишня школа й стояла на місці давнього замку, — подумав Богдан, викидаючи цигарку й поглянувши на зелений гребінь лісу, що високою хвилею здіймався над заплавою Ірпеня на мостищанській околиці Гостомеля. Цей ліс нагадав йому легенду, що десь біля Гостомеля закопано гайдамацький скарб, якого ще ніхто не знайшов. Також зелений гребінь лісу, що виднівся на видноколі за селищною радою, спонукав його з жалем зазначити, що в самому Гостомелі лісів не було, окрім молодого соснового гаю на в’їзді в селище. Очевидно безліссю Гостомеля не сприяла велика кількість озер та річок й заболоченість. А ще Гостомель був пронизаний великою кількістю доріг, вони пролягали крізь площі й квартали, через що древнє містечко здавалося було в усіх на виду й в постійному русі. Відпочити від котрого можна було на численних лавочках, встановлених з ініціативи шефа вздовж магістральної вулиці Свято Покровської, що пролягала через увесь Гостомель. Згодом Богдан зайшов до кабінету, в якому відразу відкрив

216

Валентин СОБЧУК

вікно, щоб впустити свіжий вітерець. Вкотре відкриваючи його, Богдан поглянув за вікно, дивлячись на хрести маленького церковного цвинтаря, думаючи, що треба нарешті дослідити, хто там похований, й вкотре зауважив, що в нього особливий кабінет — «келія», як його називали колеги, бо за вікном цвинтар і церква, й згадалися слова знайомого, що в такому кабінеті не согрішиш… Сівши за комп’ютер, Богдан почав передивлятися матеріали з історії Гостомеля, корі починалися з дослідження його назви, котра зважаючи на вікову історію, зазнала значних змін, адже спочатку містечко називалося Остромир, за іменем власника, таке ім’я було поширене в княжу добу за часів Київської Русі. Оборонний вал поблизу церкви міг бути доказом, що раніше тут знаходилося укріплене поселення, яким володів Остромир, але чому містечко стало називатися Гостомелем? Богдан знайшов цікаву гіпотезу науковців, що Остромир міг трансформуватися Гостромирль, бо українці любили додавати до імен префікс «га», як от до Анни — Ганна, чи Гандрій до Андрія. Очевидно, витоки містечка починаються з княжої доби Київської Русі. Однак, на жаль, археологи слідів цієї епохи не знайшли, та й власне повноцінних розкопок в містечку не було, хіба що в заплаві річки Ірпінь поблизу склозаводу в 50 х роках минулого століття виявлено могилу з залишками кераміки та спаленими кістками поховання, цю знахідку датовано 15 століттям до нашої ери. «Раз були такі давні могили навколо Гостомеля, то й були давні поселення», — подумки зауважив Богдан й почав переглядати інші матеріали. Першу писемну згадку, грамоту, в якій князь Олександр в 1494 році передав Гостомель у володіння одному з братів Глинських, Іванові. Брати були відомою князівською родиною в Україні. Михайло Глинський, прагнучи створити незалежну державу з українських та білоруських земель, що входили до Литовського князівства, підняв проти Польщі повстання, яке придушив король Сигізмунд Перший. Брати Глинські змушені були втекти до Москви. Після того польський король, той же Сигізмунд Перший віддав Гостомель Семену Полозу, за іронією долі, підтримавши козацький рух, який виплеснеться війнами проти утисків польської шляхти. Але тоді козаки були потрібні шляхті для захисту її кордонів від татарських наскоків. Причому, Семену Полозу, або Полозовичу або, як ще називали його «Полозу русаку, славному козаку», король доручив

ВИБРАНІ ТВОРИ

217

на початку 16 століття (1524 р.) скласти перший козацький реєстр. Але йому це зробити не вдалося, Богдан також шкодував, що не знайшов відомостей, чи бував у Гостомелі Семен Полоз, адже він обіймав чимало поважних посад, як от київського ключника, а потім митника, овруцького намісника, черкаського старости. Полозович був добрим господарником, а за вдало організовану митну справу його відзначив сам польський король Сигізмунд Перший, як і за участь в багатьох походах проти ординців. Саме тоді поляки зрозуміли, що козацтво, як силу можна використовувати для охорони своїх південних рубежів. Богдана зацікавила постать Семена Полоза, адже він, по суті, гуртував козацтво на кілька десятирічь раніше від Байди Вишневецького, якого вважають першим козацьким гетьманом. Міркуючи над цією темою, Богдан відкрив матеріали про козацьку добу Гостомеля, яка розпочалася в 1649 році, під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Тоді була утворена гостомельська сотня, що належала до Київського полку, в якому налічувалося 10 тисяч козаків. Київський полк, заснований після двох переможних битв Хмельницького під Жовтими Водами й Корсунем, був сьомим в армії Хмельницького після Чигиринського, Білоцерківського, Переяславського, Черкаського, Корсунського, Канівського. Козацький реєстр складав сам генеральний писар Богдана Хмельницького Іван Виговський. «Цікаво, хто був першим сотником»? — подумки запитав себе Богдан, і знайшов на цю тему матеріал історика Анатолія Зборовського. І от що прочитав: «Гостомельська сотня складалася з 76 козаків, першим сотником був Ярмула Басаренко, а козаками Зінченко, Драч, Омеляненко, Петренко, Ткач, Юрченко, Ярмоленко, Римаренко…». На цьому прізвищі він зупинився, міркуючи, що, мабуть, гостомельський поет і головний редактор часопису «Зірка» Петро Римаренко та його брат, художник Валентин, були нащадками козака з гостомельської сотні Міська Римаренка, а скільки нащадків козаків живе в Гостомелі сьогодні?.. Заглиблюючись в матеріали козацької епохи, Богдан зазначив, що Гостомелем володіли двоє козацьких ватажків Семенів — Полоз і Палій. І як тільки він згадав Палія, то знову в уяві побачив козацького ватажка.

218

Валентин СОБЧУК

Гетьман без булави (Семен Палій)

Семен Палій ніби сів поруч з Богданом за сусіднім столом, і наче сказав йому, що теж любив книги й мати справу з паперами, мовляв, скільки листів написав монархам, й що не крутив дулі горобцям, коли навчався в Братській школі у Києві.

Vivere memento, — почулося Богданові й він згадав, що цей вираз латиною означає: «пам’ятай, що живеш», і він поглянув за вікно, де розпростерли руки, так йому здалося в цей момент, хрести церковного цвинтаря, й він знову пошкодував, що й досі не знає, хто там похований. Тоді в голові зринули інші латинські вирази, які запам’ятав з університету: ab amicis honesta petamus (тільки в друга треба питати правду), acquirit quit tueter (що зберігаєш, те і маєш).

—Чиї ж це вислови? — подумки запитав себе, і знову ніби почув: —Цицерона, — ми добре вивчали латину та вислови їхніх мудреців, а от своїх не слухалися, — ніби почув Богдан і знову уявив за столом Палія, який по батьківськи посміхався в довгі вуса, і мов своїм виразом говорив, шо? гадав, я такий великий, шо в двері не ввійду, чого тільки не повигадували про мене в народі…

—Так любили ж вас, як доброго батька…— подумки відповів Богдан, і в мить йому захотілося перечитати зібрані раніше матеріали

ВИБРАНІ ТВОРИ

219

про Семена Палія, й першим впав у вічі народний переказ про нього: «Він стріляв з гармат, заряджаючи їх навхрест. Воював Палій «ангельським чином»: їздить по чужому війську, ніхто його не бачить, а як гляне кому у очі — то зроду не видержить. Сила його така велика, що жодний кінь, окрім його власного, не може втримати на собі богатиря. Ворог падає на землю від одного його дотику. Ніхто не міг ні перемогти Палія, ні взяти в полон. Його не брала куля. Кухоль, з якого він пив, був з піввідра. Цей богатир народився чудесним чином із попелу або з велетенської мертвої голови, знайденої селянином. Здивований її величиною, селянин сказав: «Мабуть ся голова багацько хліба переїла», а голова відповіла: «Буде вона ще їсти!» Селянин зрозумів, що недобра голова і спалив її, але донька, лизнувши того попелу, завагітніла і народила хлопця — безбатченка. Своє ім’я він дістав через те, що спалив чорта змія. За це він отримав від святого, що перед ним з’явився, чудесний меч і обіцянку безсмертя: оновлюватися разом з місяцем. Міг також підніматися у повітря…». «Як метафорично в цій легенді Семена Палія наділено безсмертям — «оновлюватися разом з місяцем», — подумав Богдан, — зауваживши, що це йому нагадало грецькі легенди, а народження Палія зі спаленої голови, легенду, як богиня військової мудрості й покровителька оборони міст Афіна пішла у світ з голови Зевса. І він відшукав кілька електронних світлин Палія, на одній з них козацький полковник був на лиці худорлявий, з виразними очима під високим чолом, на котрому чорною хвилькою здіймався чуб оселедець, а довгі вуса додавали козацької розважливості. Щось орлине було в цьому портреті, все ж на цих зображеннях не можна було побачити богатирської статури козацького полководця. Звичайно ж в легендах народна уява наділяла його надлюдською богатирською статурою, а в житті він міг бути не таким вже й велетенським. Але все таки мав неабияку фізичну силу, й Богдан згадав, що польський хроніст Замойський писав, що Палій з тих, хто з мотикою може кинутися на Сонце. А битв і перемог у його житті було вдосталь. Про звитягу в походах на турків писали в європейських газетах, він був другом самому королю, який називав його віденським лицарем. Бо той бій під Віднем, в якому взяв участь Палій, багато важив для тодішньої Європи. З ще більшою завзятістю Палій взявся й за відродження

220

Валентин СОБЧУК

Правобережної України, адже це була земля його предків, що зазнала великої руїни, особливо від татарських набігів. Села й міста знелюдніли, здичавіли сади і позаростали бур’яном поля. Палій ризикнув всього з одним полком розпочати заселення цих земель, зробивши своєю резиденцією Фастів, укріпивши там фортецю. Можливо, Гостомель він теж хотів перетворити на свою другу резиденцію, оскільки теж укріпив замок, адже містечко займало стратегічне розташування — знаходилося на кордоні Московії та Речі Посполитої. Однак завадила війна з поляками, так звана друга Хмельниччина, що згодом переросла в гайдамаччину. Але тоді в 80 90 роках 17 століття, йому вдалося на правобережних землях розпочати справжній ренесанс після руїни, й по суті, створити козацьку республіку, яка мала не лише військовий а державотворчий і колонізаційний характер. І Богдан на мить уявив, яким тоді був Гостомель, за часів Палія, як містечко, що було під владою поляків, знову стало українським. «Це ж треба було, щоб володіння Польщі доходили до самої столиці України! — подумки, вже вкотре здивувався Богдан, подумавши, як на це реагували мешканці містечка, мабуть, раділи, що козаки укріплюють оборонні вали біля замку, будують церкву на честь Покрови Богородиці, мабуть, вірили, що козаки прийшли назавжди, адже Богородиця своїм омофором захищатиме містечко. «Цікаво, чи була вже зведена церква, як каральний загін під корогвою Бальцера Вільги вчинив на Гостомель «гоп стоп», коли козаки були в поході». — подумав Богдан, читаючи, що козаки Правобережжя на той час були могутньою силою, котрої почала боятися шляхта, і якщо в 1685 році польський сейм схвалив рішення про відновлення організаційної структури козацтва, то на початку дев’яностих у королівстві були інші настрої стосовно козацтва, котре з кожним роком зростало. Тільки за сприяння Палія були засновані Фастівський, Богуславський, Брацлавський та Корсунський полки, їх очолили його сподвижники — Самусь, Іскра, Абазин. Тоді при шаблях було близько 10 тисяч козаків правобережців. Однак згодом поляки зрозуміли, що самі потурали зміцненню козацьких сил, що почали загрожувати феодальним порядкам самої Польщі. Узагальнивши прочитане, Богдан зробив нотатку, проглядаючи ще одну статтю на тему зміцнення козацької республіки Палія: «Вже 25 серпня 1795 року Палій, перебуваючи у Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав

ВИБРАНІ ТВОРИ

221

всіх (і, особливо, купців), хто проїжджав територією Білоцерківського полку про введення ним мита на користь козацької адміністрації. Палій мріяв про заснування нового ладу на цих землях, вільних від кріпаччини і панства, і тут Палій мав розбіжності з тогочасною епохою, в котру не вписувалися козацька демократія. Воістину королівські амбіції двометрового запорізького козака не знали меж», — і Богдан почав уважно вчитуватися в характеристики Семена Гурка, таким було справжнє прізвище Палія, написані сучасними істориками. Народився козацький ватажок на Чернігівщині, в Борзні, син козака в молоді роки пішов на Січ. На початку 40 х років 17 століття виводить з Запорізької Січі полк козаків у малозаселені райони на північний захід від Києва і починає приєднувати до своєї столиці в Фастові практично всю Правобережну Україну, ставши там на довгі роки єдиним справжнім "сувереном", а всю територію на захід від Дніпра при ньому називали не інакше, як "Держава Палія". Палій брав штурмом міста, аж до Відня, де завдавав поразки турецькій армії, приймав послів, спілкувався з монархами і в той же час особисто поспішав прийняти участь в кожній січі, або перестрілці. Куди дивилася Річ Посполита через 40 років після повстання Богдана Хмельницького, коли практично на тій самій території Семен Палій створив фактично незалежну державу зі своїми полками, самоврядуванням і загонами самооборони? Спочатку Польща це не сприймала всерйоз, радіючи зміцненню "власних" кордонів і припиненню набігів татар і турків. Але якщо в зовнішній політиці це тішило короля, то шляхта ремствувала, що їхні маєтності в Україні зазнають впливу від козацького ладу. Через що поляки спорядили кілька каральних експедицій, а згодом регулярних військових з'єднань, кожне з яких було вщент розбито козачим військом Семена Палія…». Далі Богдан заглибився в матеріали про політичну діяльність Палія, котра яскраво віддзеркалювала той час, коли Україна виявилася в епіцентрі боротьби між трьома імперіями: османами, московитами, поляками за геополітичний вплив. Жодна з цих країн не була зацікавлена в створені нової козацької республіки. Однак Семен Палій, покладаючись на власну інтуїцію, вів гнучку політику з усіма трьома державами. Але в 1691 році рішуче відмовляється перейти під протекторат кримського хана, бо в 1694 році складає таємну присягу на вірність московським царям Івану та Петру, а також лівобережному

222

Валентин СОБЧУК

гетьману Мазепі. В тому ж році присягає польському королю Яну Третьому Собеському, який не знає про таємну присягу московському царю й дозволяє Палію вислати посольство до королівської резиденції в місто Жовква. Король, маючи симпатії до козацького богатиря Палія, оголошує його «стражником поліським». Однак багатовекторність у зовнішній політиці не забезпечить надовго Палієві стабільності. Бо після смерті Яна ІІІ Собеського, котрий підтримував Палія й козацтво, у 1698 році шляхта вибере на королівський трон Августа Другого Саксонського, далекого від козацьких справ, тож через рік спонукає його ухвалити указ про заборону козацтва на Правобережжі України.

Повстання і арешт Богдан все далі заглиблювався в хроніку подій після 1699 року, читаючи, що кілька років Палій із своїми соратниками сподівався на мирне врегулювання конфлікту й писав листи до короля, намагався знайти підтримку в гетьмана Мазепи, а через нього в Петра Першого. Та Московія дотримується нейтралітету, хоча допомагає з незначними коштами козакам, руками котрих вона б рада була задушити своїх ворогів, але в конфлікт не втручається, з одного боку руки зв’язує договір про вічний мир з Польщею, з іншого назріваюча війна зі шведами. Тож Палій змушений був виступати проти корони посполитих, покладаючись на власні сили. Його соратник, наказний гетьман Правобережжя Самійло Самусь, котрий отримав булаву від польського короля, підтримує Палія й відмовляється передавати полякам військові клейноди: булаву, бунчук, печатку і п'ять гармат. Палій вирішив не залишати Фастів, й приготувався до бою. І все ж, чекаючи наступу польського війська, Палій вдався до дипломатії й написав листа королю Речі Посполитої Августу Другому, в котрому прохав допомогти уникнути війни. Але король не міг діяти помірковано, бо почалася війна зі Швецією, й він мав заручитися підтримкою місцевої шляхти, що жадала розпуску козачого війська. Тож Палієві нічого не лишалося, як винести дане питання на козацьку раду, що відбулася в 1702 році, під час якої Семен Палій публічно відмовляється від протекції польського короля та оголошує Правобережжя вільною козацькою областю, заявляючи присягу царю Петру та гетьману Мазепі. З цього моменту він із Самійлом Самусем

ВИБРАНІ ТВОРИ

223

очолив антипольське повстання, яке назвуть Другою Хмельниччиною. Збройне повстання спалахнуло на Київщині, Брацлавщині, Поділлі, Волині. Й перші виступи були дуже успішними: повстанці розгромили війська Любомирського, частини посполитого рушення Потоцького й Рушиця під Бердичівом. Згодом відвоювали Вінницю, Бар та інші подільські міста. А в листопаді 1702 року Палій на чолі 10 тисячного козацького війська здобув найбільш укріплену фортецю Білої Церкви. Навесні 1704 року козацька влада поширилася на всьому Правобережжі! Але тріумф перемоги повстанцям не світить. Несподівано в успішний хід повстання втручається двоголовий орел корони московитів. У грудні 1702 року та в лютому 1703 років Петро Перший наказує Семену Палію звільнити завойовані міста на користь Польщі, мотивуючи вимогу умовами договору про вічний мир із Реччю Посполитою, підписаний в 1686 році, згідно з яким Україну поділили між двома державами — Лівобережна разом із Києвом відійшла під протекторат Московії, Правобережжя — до Польщі. АлеПалій не кавпиться виконувати наказу Петра Першого, а просить про об’єднання України. Іван Мазепа й Петро Перший з цього приводу мовчать. Натомість гетьман Лівобережжя планує похід на Польщу, і в травні 1704 року з 40 ю тисячною армією переходить Дніпро й об’єднується з 10 и тисячним військом Семена Палія та Самійла Самуся. Палій дуже радіє цій події, вбачаючи перший крок до об’єднання України. Однак за рушенням військ Івана Мазепи на Правобережжя був спланований маневр — нейтралізувати військо Палія, щоб арештувати його самого. І Богдан почав міркувати, чому так вчинив гетьман, котрий вже давно мав антипатії до самодурства царя Московії Петра Першого й виношував власні плани стосовно подолання царського ярма, що спонукають до союзу зі Швецією й спільного виступу проти московитів під Полтавою. Можливо, він таким чином хотів приспати пильність Петра Першого, довівши свою відданість арештом Палія, котрому не наважився довірити свої плани, або ж в такий спосіб хотів позбутися своїх конкурентів. Адже Семен Палій та Самійло Самусь здобули на той час великий авторитет у козацькому середовищі. Хтозна, можливо цьому посприяло те й інше, або ж не настав момент, яким хотів скористатися Мазепа, коли через польських агентів короля

224

Валентин СОБЧУК

Лещинського вступив в таємну змову із шведами про союз. Але Богдан читав, що й Палій також мав зв’язки у Польщі з прихильниками шведів, які на той час завдавали поразку за поразкою в Північній війні Петру Першому, що розпочалася в 1700 році. Можливо, саме цього найбільше боявся Мазепа, щоб фастівський полковник Палій, який користувався величезною популярністю серед запорожців не перейшов йому дорогу. Запорожцям Палій подобався більше, вони добре пам’ятали про його бойові подвиги й називали своїм батьком, вважаючи гетьмана Мазепу, прихильного до козацької аристократії, вітчимом. Звичайно ж гетьман не хотів миритися з цим, тим паче, Палій не упускав можливості критикувати Мазепу за гетьманські порядки, дещо відмінні від січової демократії Палія, котрі він закладав на Правобережжі. Однак Іван Мазепа все ж певний час вагався арештовувати Палія, думаючи, що за нього це зроблять самі московити, й він пропонує Палію поїхати з посольською місією до Московії, однак той, передчуваючи пастку, відмовляється їхати до царя. І з цього часу Мазепа чекає слушного моменту для арешту, й він стався в травні 1704 року, хоча для цього потрібно було рушити ціле військо на Правобережжя, начеб для спільного походу з Палієм проти Польщі. Але після арешту Петро Перший не квапиться вирішувати долю Палія, його тримають в Батурині майже рік, з кінця липня 1704 року по червень 1705 року. Наче Петро Перший передчував, що Палія згодом потрібно буде повернути в Україну, тож не квапився з його засланням. За цей час Московія, скориставшись ситуацією та арештом Палія, прибирає до рук Правобережжя України, однак вільні козаки царю не потрібні. Тим часом шведи захоплюють частину центральної Польщі, короля Августа Другого польський сейм позбавляє влади, усе це тільки посилює позиції Московії в Україні. Петро Перший нарешті визначається з Палієм й відправляє непокірного полковника на заслання до Тобольська, де колись бував і славний кошовий Сірко. Усе майно Палія забирають на користь Московської «казни», і Богдан подумав: «Яке страшне російське слово — «казна», з одного кореня зі словом «казнь», не те що в нас — скарбниця…». В Тобольському заслані Семен Палій перебував до 1708 року, в нього було багато часу поміркувати над зрадливою політикою того часу. «Усі люди народжуються вільними, — мабуть, думав він, — адже все

ВИБРАНІ ТВОРИ

225

життя боровся за волю своїх співвітчизників, які його підтримували в усьому, та обман і зрада знову взяли гору…», — і звитяжний полковник Палій не знав, який виграв стільки битв, як перемогти зраду. Восени 1708 року за клопотанням київського полковника Танського Палія випустять на волю. І Богдан замислився, що в цю хвилину відчував Палій, адже він знав, що у складі військ лівобережного гетьмана Івана Скоропадського воюватиме проти Мазепи під Полтавою, але якби це був поєдинок, то він би сам помстився гетьману за зраду. Але в цьому бою він піде проти своїх братів і єдності України, на вівтар якої поклав своє життя… «Петро Перший вдало використав розбрат козацької старшини, адже арешт Палія підірвав віру козаків у гетьмана, які не стали під знамена Мазепи в вирішальній битві, й всього близько 5 6 тисяч козаків підуть за ним, (а в гетьмана було ж близько 40 а тисяч війська), ще півтори тисячі запорожців з Костем Гордієнком рушать у Полтавський похід, не дивлячись на те що гетьман Мазепа колись також утискав Гордієнка. «Під Полтавою Україна була дуже близькою до європейського шляху, та була відкинута від нього до наших днів й багатовікової московської агресії, — подумки констатував Богдан, — адже кожного місяця на сході України гинуть співвітчизники, й ніхто не може зупинити криваву душогубку, котру назвали АТО…». І він згадав, як після Полтавської битви рештки шведського війська з козаками, а полягло тоді близько 10 тисяч шведів, квапилися до берегів Дніпра, котрий був порятунком від царської армії, що наступала на п’яти. Тоді Мазепі було 70 років, Петру Першому — 32, а Карлу Дванадцятому — 27. Однак не тільки молодість завадила перемозі, цьому сприяло багато обставин, навіть на полі бою шведського короля поранила «сліпа» куля в стопу ноги, й він не міг ходити, потім ядро влучило в ноші, на яких король керував битвою, й шведи подумали, що король вже мертвий, й це позначилося на бойовому дусі війська, яке й так було в меншості проти царської армади, на стороні котрої воював навіть тридцятитисячний загін калмиків на верблюдах. Шведи ще до Полтавської битви втратили майже всю артилерію й мали тільки чотири гармати, у московитів було більше сотні. Але незважаючи на це, шведи чесно виконали воїнську місію й героїчно полягли в нерівному бою.

226

Валентин СОБЧУК

Решта війська, рятуючи короля, відступали з козаками до переправи, й в околицях Переволочної шведський генерал Левенгаупт змушений був підписати з сином придворного конюха царя, князем Меншиковим акт капітуляції, що став сигналом для навіжених московитів, щоб чинити розправу. І вони знову повсюди переслідували й різали козаків разом з жінками й дітьми, що були в обозі, четвертували й розпинали, як тоді, кількома місяцями пізніше в Батурині, коли Петро Перший, щоб посіяти страх і ненависть до Мазепи, руками карателя Яковлєва чинив нечувані звірства й топив у крові українців, спалюючи села й містечка, плюндруючи землі та людей. Згодом Богданові стало цікаво, як склалася доля Палія після Полтавської битви, перемога в котрій відкрила Московії шлях до створення могутньої Російської імперії, і він почав переглядати матеріали істориків, й згодом занотував: «Після Полтавської битви Семен Палій повернувся на Київщину, де знову очолив Білоцерківський (Фастівський) полк, однак підірване у засланні здоров'я давалося взнаки. Він жив у Фастові, з другою дружиною Феодосією, й знову зайняв посаду полковника і продовжив боротьбу з польською шляхтою за право володіти Правобережною Україною. Лише смерть перервала багаторічні зусилля Семена Палія звільнити правобережних українців від польської влади та об’єднати Україну. Помер Семен Палій у 1710 році, похований в Межигірському монастирі…». На мить Богдан відірвався від монітора й подумав, поглянувши за вікно, де хрести церковного цвинтаря розпростерли «руки» й виднілася церква Покрови Богородиці, закладена Семеном Палієм, що написав би на надгробку видатного полковника Палія такі слова: «Наша слава, наша воля не вмре не загине», згадуючи легенду про нього, що коли в небі оновлюється місяць, тоді й Семен Палій оживає знову. Від роздумів Богдана відірвала Галина Францівна, яка прийшла закривати селищну раду.

—О, ви знову на роботі, все пісьма пишете… забули, шо сьогодні субота…

— Така в мене конституція, — відказав Богдан.

— Конституція!?. — здивувалася Францівна.

ВИБРАНІ ТВОРИ

227

— Ну, творча робота немає вихідних… І Богдан в наступну мить знову згадав, як колись близько знаходився кордон Польщі — в самому Гостомелі, тепер лиш траса «варшавки» проходить повз містечко. Чи дійсно міг бути воїн на ймення Гост? Робочий тиждень розпочався, як завжди, в робочому ритмі, а сьогодні Богдана викликав шеф, але в другій половині дня. Часу до зустрічі було вдосталь, однак він не знав чим буде цікавитися Ілліч, мабуть, матеріалами літопису Гостомеля, котрий він готував до 524 річчя. І Богданові згадалося, що шеф мав розповісти йому якусь нову легенду про походження назви, тож заглибився в матеріали до майбутньої книги. Переглянувши поспіхом матеріали, Богдан вкотре пожалкував, що в Гостомелі не велися масштабні розкопки давнього городища, через що й досі ніхто не знав точного місця знаходження замку, також не збереглися матеріали до 1494 року, яким міг бути Остромир. А в першій писемній згадці йдеться про те, як Великий князь литовський Олександр передав Гостомель Іванові Глинському, представнику відомої князівської родини в Україні. Брат Глинського, Михайло, що уславився розгромом татар під час їх вторгнення в руські землі, після смерті Великого литовського князя Олександра підняв у 1508 повстання. Вірогідною ціллю Глинського було відокремлення руських (українських, білоруських) земель в окрему державу з військовою поміччю Великого князівства Московського та Кримського ханства. Однак повстання зазнало поразки, й Глинські втекли до Москви. Богдан переглянувши цей матеріал, захотів вибудувати коротку хронологію розвитку Гостомеля з часів, коли він ще називався Остромиром. Але про ці часи не знайшов ніяких писемних повідомлень, міркуючи, що власником містечка міг бути Остромир з династії давньоруських князів, коли в містечку вівся активний видобуток торфу й болотної залізної руди, через що старожили ще й досі називають одну із приток Ірпеня Рудкою, що протікає в вільшаному гаю в районі вулиці Ярова. «Чим ще заробляли на життя в давні часи жителі містечка?»— подумав Богдан, і почав переглядати матеріали на цю тему. І згодом знайшов повідомлення, що гостомельці займалися вирощуванням зернових культур і бортництвом, а ще збирали із сосон живицю й варили смолу, і навіть був смоловарний

228

Валентин СОБЧУК

заводик. А от гостомельські річки в сиву давнину мали силу рухати гвинти водяних млинів, «навіть назва річки Млинової нагадує за цей промисел, цікаво, скільки млинів було на її берегах»? — подумки запитав себе Богдан і згадав, що мельників у свій час вважали людьми, що зналися на чародійстві, і він уявив, як мельник веде мову з русалкою в місячну ніч, щоб вона не зваблювала його сина, який почав сохнути від кохання до неї. А зеленоока русалка з довгими темними косами відповіла йому, що мусить помститися за нерозділену любов батька мельника, який задля збагачення й статків скам’янів серцем і занапастив її долю. «Вийшла маленька легенда з уяви, — посміхнувся Богдан й почав далі переглядати матеріали про давні часи Гостомеля, виокремивши повідомлення, що Гостомель був в орбіті впливу литовських князів, які об’єднавшись з руським військом на річці Синій, що протікає в Кіровоградщині завдали тотальної поразки в 1360 році ординцям, звільнивши Київщину та Україну від татарського васалітету. Тоді Богданові згадалася легенда краєзнавиці Галини Осадчої про оборону містечка воїном Гостом, який загинув під час битви. В 13 14 столітті дійсно татари могли чинити напади на містечко, «але чи взагалі було таке загадкове ім’я — Гост?»— замислився Богдан і з допомогою Гуглу відшукав, що таке ім’я є, однак не слов’янське, а шведське, й в своєму походженні Гост означає «думаюча людина». «Так ось чому шведи небайдужі до Гостомеля, — посміхнувся він, — продовжуючи вимальовувати історичні аналогії про те, що серед давньоруських князів було багато вихідців зі Скандивії, — і що, як одному із нащадків Рюриковичів, належав Гостомель на ім’я Гост, після того, як він називався Остромиром, — розмірковував він. Далі Богдан поквапився переглядати інші матеріали, щоб уявити хронологічне древо Гостомеля, адже тривалий час це було прикордонне містечко між Річчю Посполитою та Московією, і недовгий час — з 1648 року до повстання Палія в 1704 році — козацьким містечком, козацька доба тривала десь пів століття, а литовсько польска з 1494 року по 1793 рік, коли Російська імперія, в зв’язку із другим поділом Речі Посполитої, зайняла Правобережну Україну. «Таким чином Гостомель був прикордонним містечком майже три століття, а в 1614 році здобув Магдебурзьке право…— занотував Богдан, позначивши що в 1771 році в Гостомелі нараховувалося всього 52 будинки, в цей час в його околицях діяли гайдамацькі загони на чолі з Грицьком Ступаком,

ВИБРАНІ ТВОРИ

229

які в 1768 році захопили Гостомель, серед них був і тезка Кобзаря, згаданий у його вірші «Швачка», Федір Шевченко. І Богдан вкотре згадав легенду про гайдамацький скарб, начеб десь захований у Гостомелі, записуючи, що промислове життя в містечку розпочалося в 1831 році, коли його придбав Фелікс Березовський, котрий заснував низку підприємств: на Кімерці шкіряний завод, а в селі Баланівка винокурню, пивоварню й цукровий завод, сировина для нього вирощувалася на тутешніх землях. Підприємець Березовський організував в містечку єврейську початкову школу, до 1831 року в Гостомелі школи не існувало, тому серед православних, як зазначалося в хроніці того часу, письменним був тільки священик і його причетник. Перша церковно приходська школа для православних теж була заснована в цьому році, навчатися грамоті пішло 40 дітей, згодом засновано земську школу. На місці земської школи сьогодні височіє меморіал з братською могилою полеглих у Другій світовій війні, на почату вулиці Ярова, а от другий меморіал, що в Мостищах, знаходиться на місці колишньої церкви, й Богдан заглибився в історію цього колишнього села, в якому був прикордонний форпост поміж Річчю Посполитою та Московією, подумавши, якби не татарська навала, то ніколи б так далеко не зайшли ці держави в українські землі, де починалася могутня Київська Русь, що володіла землями аж до Новгорода. Невдовзі Богдан знайшов першу писемну згадку про Мостище в записах Радзивіловського, коли село належало Домініканському монастирю, а згодом Межигірському, котрий мав кілька млинів на річці Ірпінь, й Братському, між котрими була судова тяганина, якій поклав край Іван Мазепа, закріпивши своїм універсалом Мостище за власністю Братського монастиря. Розвиток Мостищ у 19 столітті значною мірою пов’язане з купцем Піддубним, який збудував велику цегельню і цегляний храм, цікаво що й нинішня мостищанська початкова школа знаходиться в приміщенні ще дореволюційного навчального закладу. Та незважаючи, що село належало аж трьом монастирям, слідів про цю епоху не залишилося. Але в наступну мить Богдан згадав, що, мабуть, неспроста, саме в Мостищах одному з його жителів, Миколі Рогу, було видіння Богородиці, що спускалася з небес із святою чашею, в пам'ять про це ним створено образ Богородиці Мостищанської, що знаходиться в місцевому храмі й визнаний вірниками церкви чудотворним.

230

Валентин СОБЧУК

Вже підходив час закінчення обідньої перерви, й Богдан знав, що його в будь який момент може викликати шеф, тож почав шукати найбільш цікаві сторінки літопису Гостомеля, зазначаючи, що варто розповісти Іллічу під час зустрічі, що Мостище зобразив лікар самого Наполеона Домінік де ля Фліз, який потрапивши в полон під час війни, а згодом оселився в Україні й працював лікарем, а ще захоплювався живописом і етнографією. Та несподівано до кабінету зайшов, як завжди з гагарінською посмішкою його друг Олекса, який і дійсно мав відношення до космосу, бо навчався в інституті на будівничого космодромів. Та оскільки, коли закінчив навчання в Україні космодромів не будували, то поринув в науку й став професором одного з вузів, а вийшовши на пенсію зайнявся створенням в Гостомелі Центру надання адмінпослуг, залучивши на допомогу шведів. І Богдан знову згадав шведські візити до Гостомеля, їхню скромність й бажання допомогти, тож перебуваючи на хвилі цих спогадів, щоб вразити професора запитав: — Друже, а ти знаєш, шо в шведів є ім’я Бо?

— Та ну, і шо воно значить?…

— Бо, по їхньому означає Господар.

— Шкода, шо в нас немає такого імені, може й ми б навчилися в них господарювати, адже незважаючи на високий рівень шведської економіки й високий рівень життя, там навіть чиновники високого рангу їздять на роботу велосипедами, бачиш, гонор, щоб виділятися перед іншими їм не властивий…

— А… так от чому ти після шведських візитів у Гостомель їздиш на роботу лісапедом…

— Ну да, педалюю євростандарти в буквальному сенсі…

— Твій приклад вартий наслідування, професор і начальник ЦНАПу на лісапеді, от якби всіх чиновників посадити на них, може б тоді вони стали ближчими до людей, я теж підтримую твій почин, хоча не кожен день їжджу на роботу велом…

— Друже, ти працюєш над літописом Гостомеля, а ти знаєш, хто такий був Шама Гіберман?

— Ну хто його не знав на початку 20 століття в Гостомелі, — усміхнувся Богдан, — мабуть, і в Києві поважали купця другої гільдії Шаму Гершковича Гібермана.

ВИБРАНІ ТВОРИ

231

— До речі, тоді в Гостомелі майже половину населення складали євреї, близько тисячі осіб проживало на початку 1900 року, — продовжував Олекса, а ти знаєш де вони ділися?

— Вони просто змінили прізвища, але якщо серйозно, то більшість виїхали після закриття НЕПу. А ти знаєш, шо аптека, бібліотека й навіть РАГс і досі знаходиться в їхніх будинках, та й селищна рада розташована, в так званому, єврейському кварталі.

— Шо й казати, вміли будувати на віки, — усміхнувся завжди по військовому виструнчений Олекса, — й присів поруч, наче знявши лати литовського лицаря з яким асоціював його Богдан, бо Олекса любив розповідати, як литовські лицарі разом із русичами вигнали з України татарські орди на річці Сині Води в 1362 році, що протікає на Кіровоградщині, тим самим поклавши край татарському пануванню на землях української Русі, на двадцять років раніше від Куликівської битви.

— До речі, ти знаєш, як починалася епоха скловаріння в Гостомелі, започаткована Шамою Гіберманом, я тобі скинув цікавий матеріальчик. Богдан за мить скачав повідомлення Олекси з електронної пошти, за хвилину другу проглянувши його, здивувався, шо купець другої гільдії Шама Гіберман почав будувати завод всього на трьох десятинах землі, взявши їх в оренду в землевласника Василя Красовського, в договорі підписаному Київським губернським правлінням для власника склозаводу було прописано кілька актуальних пунктів: не забруднювати річку Ірпінь, навколишнє середовище й нести відповідальність за всі нещасні випадки, що можуть статися з робітниками, читаючи матеріал, він почав уголос його переповідати, додаючи свої враження.

— Спочатку на заводі виготовляли скло для гасових ламп, згодом графини й склянки, медичну тару, основну сировину для виробництва, пісок, брали з місцевих кар’єрів. Тривалий час скляний посуд вироблявся склодувами, які з розігрітої в печі скломаси вихоплювали її шматочки довгими трубками, що нагадували трембіти, а тоді видували потрібні форми. Перший посуд народжувався, наче музика в оркестрі — його видували, як ноти на трубах. Неспроста в селищі колись був великий духовий оркестр з працівників склозаводу, а Почесний громадянин Гостомеля Леонід Антонович Мальчевський, ще й досі, на

232

Валентин СОБЧУК

94 році життя, викладає уроки гри на духових інструментах у Центрі творчості юнацтва. Хіба це, друже, не символічно? Синові колишнього працівника склозаводу, де працювало багато любителів духової музики з натренованими легенями для видування склопосуду, майже стільки років, як і заводу, та головне, що в час електронної какофонії 94 річний учитель зумів зацікавити учнів грі на духових інструментах. Не раз чув, як коридором лунає мелодія «Рідна мати моя…», ти, мабуть, теж, адже клас духової музики — по сусідству. Все таки, унікальне в нас приміщення селищної ради, коридори влади і Центр творчості для юнацтва.

— А раніше тут була школа…

— А ще раніше, можливо, замок.

— Ти, як зажди зі своїм замком… Слухай, а скільки років склозаводу?

— Зараз… Завод заснований в 1912 році, значить, 106, а синові одному з його працівників — 94. Слухай, чи є в Україні ше такий літній вчитель?

— Не знаю, можливо є.

— Але ж Мальчевський ходить на роботу, й без сторонньої допомоги веде уроки, правда на чверть ставки… Після цих слів Богдан знову заглибився в текст про склозавод, читаючи, що на новий склозавод приїхало багато спеціалістів з Польщі, й досі їх нащадки, як Матусевичі, Мальчевські, Голубовські, Брауни пов’язали своє життя з Гостомелем… При склозаводі тривалий час, аж до Другої світової війни, діяла початкова школа, уроки в котрій велися польською мовою…

— Біля склозаводу колись був густий ліс, — відірвав від тексту Богдана Олекса, побачивши, як той ним захопився, — ліс вирізали ще на початку війни, пішло в небуття старе кладовище, на його місці сьогодні збудовано будинки. Старожили згадують, що на гостомельському акрополі були могили не тільки українців, а польські та єврейські, кладовище зруйнували під час німецької окупації.

— Це в селах цвинтарі мають довгий вік, а містах — короткий, — продовжив розмову Богдан, — в Ірпені на старому кладовищі постав ринок, а от в європейських містах до могил особливе ставлення. От у Парижі облаштовано осусарій, себто підземний некрополь, на глибині близько 17 метрів в колишніх покинутих каменоломнях 780 метрів стін викладено з людських кісток.

ВИБРАНІ ТВОРИ

233

— А в тебе, друже, за вікном, також церковний акрополь, щоправда маленький, всього з п’яти могил.

— Ну неспроста ж ти назвав мій кабінет келією, — посміхнувся Богдан і поглянув за вікно, де біля хрестів ще червонів дикий мак, наче полум’я вічного вогню. Але раніше могил було значно більше, адже на церковному подвір’ї хоронили настоятелів церкви, зважаючи, що храму понад п’ять соліть, точніше його підвалинам, адже церква багато разів перебудовувалася, й в середині 18 століття була уніатською, то могил могло бути близько сотні, але, мабуть, їх стер час з лиця землі.

— Гостомельська церква — частина історії України, — несподівано зауважив Олекса. Натерпілася вона також, особливо в часи совкового богоборства — пристосовували її під спортзал і під клуб.

— Отцю Петру вдалося відновити храм Покрови в повній мірі, а яке біля церкви розкішне подвір’я, що нагадує райський сад…

— Ілліч теж допомагає храму, в неділю тут проводяться благодійні обіди.

— Да, Ілліч скрізь встигає з доброчинністю, мабуть, кожному третьому гостомельцю чимось зарадив, чого варта його опіка оздоровленням дітей Гостомеля, котру він спонсорує вже протягом десяти років, безкоштовно відправляючи дітей на море й в Карпати. І це за 7 років до того, як очолив селище, такого мецената в Україні знайти важко…— І Богданові згадалося, як шеф сказав, що прийшов у політику, щоб була можливість не просто допомагати людям, а змінювати їхнє життя на краще. Після цих слів Богдан згадав, що вже залишилося зовсім мало часу до зустрічі з шефом, й він попрощавшись з Олексою, знову поринув у матеріали майбутнього літопису Гостомеля, вкотре намагаючись виділити головні історичні періоди й роблячи короткі записи для розповіді. Таємниця античної могили Несподівано Богдана зацікавила антична епоха Гостомеля, та про неї було відомо тільки те, що в заплаві річки Ірпінь, в піщаній дюні, напроти склозаводу, знайдено могильник з людськими кістками від трупоспалення й багато кераміки, яку датували п’ятнадцятим століття до нашої ери. «Цікаво, які народи населяли тоді територію поблизу Гостомеля? — замислився Богдан, — невже кіммерійці? адже є в селищі райончик Кімерка? — посміхнувся він подумки й зауважив, — що Гостомелський могильник 15 століття до н.е. — унікальна знахідка,

234

Валентин СОБЧУК

яка потребує ґрунтовного аналізу й продовження розкопок. До цього спонукає знайдений в могилі глиняний посуд — особливо загадковий горщик тюльпаноподібної форми, накритий глибокою мискою, в котрій знаходився ще один горщик, що свідчило про звершення певного ритуалу. А те, що поблизу не знайдено слідів людських поселень, наштовхує на думку, що місцевість біля Гостомеля була не звичайною, й можливо місцем для поховань особливих людей, а це значить, що неподалік мали бути поселення, й можливо кіммерійців, нащадків трипільців, і хтозна чи це їхня могила в заплаві річки поблизу заводу. Адже саме в трипільців в особливій пошані був глиняний посуд і загадкові фігурки з нього, як от глиняні біноклі, їх значення й досі інтригують вчених: одні вважають, що вони були прототипами сучасних біноклів, інші символічними посудинами, що означали гармонію чоловіка і жінки, коли вони під час шлюбу бралися руками за половинки глиняного бінокля, а потім носили його замість обручок на шиях. Зрештою, традиції спалення покійників теж властиві трипільцям, як і спалення своїх поселень, коли вони переходили в інші місця, тому важко знаходити їхні сліди . «Але це вказує на сліди трипільців, й можливо їхні нащадки, кімерійці мали свої поселення поблизу Гостомеля, знову згадавши, що й до сьогодні збереглася назва Кімерка, одного з районів у селищі», — зробив висновок Богдан, та не став продовжувати ці міркування, пригадавши, що шеф цікавився Магдебурзьким правом Гостомеля, мовляв, виходить його було здобути легше, ніж в умовах проголошеної децентралізації статус ОТГ, за який селище боролося вже четвертий рік, і хоч було здійснено все необхідне для того й написано масу листів й проведено багато зустрічей на найвищому рівні, Гостомель не відпускали в самостійне плавання, хоча він мав потужну виробничу базу й був бюджетним донором регіону. За мить Богдан почав перечитувати зібрані матеріали про Магдебурзьке право, зазначивши, що надали його містечку в 1614 році, одному з перших містечок на Київщині, коли ним володів шляхтич Станіслав Харленський, який заклав у Гостомелі замок. Тоді Річ Посполита зміцнювала свої позиції в Україні, й Гостомель, як прикордонне містечко, був стратегічним форпостом, котрий потребував розвитку, цілком вірогідно, що прискоренню рішення про надання Магдебурзького права посприяла й та обставина, що брат володаря

ВИБРАНІ ТВОРИ

235

Гостомеля, Олександр Харленський, був підчашим польської королівни, й завжди першим знімав пробу з вина, що подавалося на королівських банкетах, тож йому не важко було замовити слово за брата. І Богдан зробив чергову нотатку: « Польський король Сигізмунд Третій, який підписав указ про надання Магдебурзького права, був із династії шведських королів, він наче в на початку 16 століття залишив заповіт своїм землякам — звернути увагу до Гостомеля в 2017 році, й історія таки знову повториться: за фінансової допомоги шведів відбулося відкриття першого Центру надання адмінпослуг серед селищ України…». За хвилину зателефонували з приймальної, потрібно було йти до шефа.

Лев з добрим серцем Йдучи коридором він посміхався, пригадуючи слова свого друга архітектора, що той знає під чиїми кабінетами йде на першому поверсі. Але не став вираховувати, де кабінет шефа, й згодом був у ньому. Чекаючи доки Ілліч закінчить розмову з відвідувачем, який дивувався, чому за нашими законами дешевше спорудити десятиповерховий будинок, ніж двоповерховий дитсадок, Богдан розглядав кабінет, дивуючись, його скромним інтер’єром, й несподівано його погляд вихопив на журнальному столику голову лева. Ілліч любив левів, власне це був його зодіакальний тотем, й чотири скульптурних царів звірів він навіть подарував одному з будинків культури, який назвали «Чотири леви». Цей заклад, що знаходився на околиці Гостомеля, Ілліч відремонтував за власні кошти, щоб вдихнути в нього нове життя, аби жителі цього району мали власний осередок для культурного розвитку й спілкування, а також занять спортом у прибудованому тренажерному залі. У наступну мить статуетка лева здивувала Богдана добрими очима, мабуть, у такого левика й серце було б добрим, як би він ожив, подумалося Богданові, коли він поглянув на Ілліча, який вже прощався з відвідувачем своєю крилатою фразою: — Добре, добре, — будемо вирішувати…— й в наступну мить, привітавшись з Богданом, продовжив, — бачиш, які реалії, як починали будувати дитсадок, то порахували, що коштуватиме 18 мільйонів, а сьогодні вже треба 56! тільки за підключення електроенергії просять більше трьох мільйонів, маємо одні проблеми,

236

Валентин СОБЧУК

а не підтримку, але все одно знайдемо можливість закінчити цей важливий проект, хоча наш бюджет менший від кошторису одного дитсадка, а будуємо ж два, а ще ж потрібно ремонтувати дороги, комунальні заклади, школи, але нічого — прорвемось!.. Та бачиш, як виходить, заробляємо кошти, а вкладати їх на розвиток Гостомеля не дають, і все гальмують оголошення перших виборів Гостомельської ОТГ, мабуть Магдебурзьке право було отримати легше … Ну шо там з літописом?

— Готую, в Гостомеля багатий історичний матеріал…

— Хотів тобі розповісти про легенду, яку чув від своєї мами про походження назви, так от, вона казала, що коли Гостомель був прикордонним містечком, то в нас часто на постій зупинялися люди й казали, що тут гостям милі…

— Запишу й цю легенду, їх навколо походження назви Гостомеля є кілька, пройшло багато часу, значно більше, як 524 роки, як зазначається від часу першої писемної згадки, бо містечко існувало й з часів Київської Русі, коли його називали Остромиром, але, на жаль, про цей період немає повідомлень. На мить запала пауза, у відкрите вікно несподівано залетіла бджола, гучно задзвеніла струною, несучи на лапках багато пилку, що ляже в стільники для майбутнього меду. Богдан переглянувся з шефом, спостерігаючи як бджола шукала вихід, і таки знайшла — й вилетіла у відкрите вікно на вулицю Свято Покровську.

— Отак і літо пролетить і літа, — замислено мовив Ілліч, — але я думаю це літо нашим випускникам запам’ятається… І Богдан згадав, як випускники всіх шкіл Гостомеля другий рік поспіль їздили в Очаків зустрічати сонце на морському узбережжі, за сприяння й кошти Ілліча, як він переживав за всіх, як за власних дітей, а коли їздив з першою групою випускників, то віддав свою очаківську дачу, щоб на її кухні готувалися смачні обіди й вечері, а ще на цій дачі зупинялися й футболісти Гостомеля, як приїжджали на товариські чемпіонати серед ветеранів футболу. Навряд чи можна знайти подібну дачу, котра б бачила стільки гостей: тільки одних випускників шкіл Гостомеля побувало на ній близько сотні минулого літа, а за десять років, коли шеф організовував благодійні поїздки гостомельських дітей на оздоровлення, хтозна скільки вона їх прийняла в своє обійстя — навіть Богдан відпочивав в її покоях. І несподівано в уяві сплив Очаків,

ВИБРАНІ ТВОРИ

237

де пахло морем і степом, місто давніх гаваней, на вулицях котрого багато якорів, своєрідних пам’ятників, наче вирваним корінням кораблів, котрі вже ніколи повернуться до рідного порту. Згадалися очаківські високі кручі над лиманом, глиняні, наче в позолоті, й те, що протягом століть місто було ключем до Чорного моря, який захищала фортеця на Кінбурській косі, власне, під час турецького панування, місто, котре в давньоруські часи називалося Дашів, перейменували на Ачі Кале, (Фортеця Очі), там постійно знаходилася велика турецька флотилія. Але так сталося що фортецю розібрали козаки й зробили з її уламків острів, котрий сьогодні називають Майським. Богдан згадав, як йому розповідав місцевий житель Олег, який пам’ятав перекази свого дідуся, як в піщану мілину на лимані козаки закопували дубові колоди, поміж яких кидали фортечні уламки колись неприступної твердині, а вода й пісок і нанесений мул «спеленали» з цієї рукотворної основи новий очаківський острів, скріплений корінням дерев, на котрому була база морських піхотинців. Біля острова й на Кінбурській косі бувало чимало гостомельських школярів, і Богдан подумав, що фортеця яка стала островом, і місто за котре йшло багато війн, його здобував і Семен Палій, стало місцем, де збуваються мрії юних гостомельців — побувати разом на морському узбережжі, й вже протягом 10 років завдяки Юрію Іллічу. «Як багато героїв, які воювали за славу і волю, знає історія, і як мало на її сторінках імен меценатів», — подумав Богдан, поглянувши на шефа й сказав.

—Да, це літо особливе, в Болгарії, завдячуючи вам, побували найактивніші спортсмени Гостомеля з СК «Спарта», в Очакові — випускники шкіл, а ше ж планується поїздка на море наших ветеранів з онуками в Генічеськ, це взагалі унікальна акція…

— Та чого там, от колись мені вдавалося відправляти на море й в Карпати до 700 дітей, а цього літа тільки близько двох сотень.

— Але ж з відвідуванням аквапарку й екскурсій, — і Богдан замислився, що в житті далеко не всі з гостомельських дітей змогли б придбати квиток в аквапарк за 480 гривень на морському узбережжі.

— А все таки, як виникла ідея відправити на оздоровлення наших ветеранів.

— А шо, вони не заслужили? Прийшла одна жіночка, здається, з хору «Криниця», попросити за когось, мовляв, візьміть нашого колегу в поїздку, він ше ні разу у житті не був на морі, а йому вже стільки літ, шо

238

Валентин СОБЧУК

може й ніколи його не побачить, хоча все життя працював, як віл, ну я й подумав, шо йому потрібна буде компанія, так і виникла ідея організувати в поїздку наших ветеранів разом з онуками і школярами… Шось ми відволіклися, то кажеш — встигнеш до Дня селища з літописом.

— Головне, вчасно здати в друк…

— Слухай, а ну розкажи, шо пишеш про найвидатніших героїв Гостомеля в давні часи. Богдан замислився, про себе зауваживши, що один із героїв, Меценат щирого серця, яких ще не бувало в історії не тільки Гостомеля, сидів поруч нього, але він не сказав цього вголос, знаючи, що шеф дуже не любить, коли його хвалять, і якби навіть його б заставили скласти список власної доброчинності, то він би не став навіть про це й думати, оскільки його постійно переймали клопоти, кому він зможе допомогти сьогодні чи найближчим часом.

— Ну, шо ти задумався? — запитав Ілліч й поглянув на Богдана, а він зиркнув на голову лева, в котрого були добрі очі…

— Гостомель тривалий час переходив з рук литовських князів в руки польських королів, але саме наше містечко пов’язане з іменами двох видатних козацьких ватажків: на початку 16 століття ним володів Семен Полоз, що уславився перемогами над татарами й складав перший козацький реєстр, а наприкінці 16 століття Гостомель належав Семену Палію, не «коронованому» гетьману Правобережжя України, котрий заселяв ці землі, покинуті після епохи Руїни, котру спричинила громадянська війна та постійні напади татар. Палій боровся за інтереси простого козацтва й утисків польської шляхти, піднявши повстання проти Речі Посполитої, яке хоч і було придушене, зате стало прологом до гайдамацького руху.

— Палій в Гостомелі заклав церкву, — перепитав Юрій Ілліч.

— Так, а ще укріпив замок.

— Ми будуватимемо новий замок, назва котрому Гостомельське ОТГ, — посміхнувся Ілліч, — його ніхто не зможе зруйнувати, бо належатиме громаді, ну і про кого ше з героїв Гостомеля буде розповідь в літописі.

— У Гостомелі, на Кімерці, народився Федір Артеменко, відомий в історії, як отаман УНР Орлик. Він взяв собі за бойовий псевдонім прізвище соратника Мазепи й творця першої козацької Конституції Пилипа Орлика, який змушений був вести боротьбу за незалежність

ВИБРАНІ ТВОРИ

239

України в еміграції. Що цікаво, Федір Артеменко Орлик врятувавши від повного розгрому Подільску групу генерала Тютюнника, яку довів до кордону з Польщею, не пішов у еміграцію, сказавши що поляже на рідній землі зі зброєю в руках. Власне так і сталося, його пораненого заарештували в Бучі. У двокласній початковій школі розпочинав свій шлях до великої науки професор, доктор біологічних наук Михайло Шульга, його ім’я можна побачити в Українській енциклопедії. Дуже цікава постать нашого сучасника, героя України з золотою зіркою№1, командира екіпажу легендарної «Мрії» Олександра Галуненка. Він провів, як сказав під час бесіди, в гостомельському небі на антонівських літаках політ тривалістю в цілий рік, якщо скласти всі години польотів. А ще зізнався, що гостомельське небо, як і люди, особливі для нього, неспроста ж його люблять навіть лелеки, більше десятка гнізд нарахував в Гостомелі, незважаючи що поруч такий потужний аеропорт.

— Шо ж, відчуваю літопис Гостомеля буде цікавий, — підсумував Ілліч розповідь Богдана й він зрозумів, що треба прощатися, тим паче, шефові вже телефонували. «Добре, що в шефа виявилася вільна хвилинка». — зазначив подумки Богдан, дивлячись скільки людей очікували його в приймальні. Уже в себе в кабінеті він думав, що сучасна історія Гостомеля, хоч і не творилася козацькими шаблями — не менш, драматична, як минула епоха: як і тоді, сьогодні не вистачало єдності та злагоди працювати на спільне благо, але людей, які бажали змін й побудови нового Гостомеля ставало дедалі більше, вони жертвували власним часом й проводили багато спільних акцій, впроваджували й пропагували заклики до змін, коли місце проживання стає спільним домом, що дарує відчуття і радість великої родини, назва котрої Гостомель. Вони боролися за парк, вириваючи лісову територію із зубів акул забудови, планували громадський бюджет, спрямований на благоустрій території, проводили форуми на підтримку ОТГ й підприємців, культурні і спортивні заходи, літературні вечори. І Богдан згадав одну із героїнь цього руху, яку про себе називав Принцесою, в котрої було все, але не вистачало одного — втілення мрії, щоб навколо неї були всі щасливими. Принцеса була схожою до проліска, котрий в холодні зимові ночі пробивається крізь сніг, щоб своїми пелюстками окрилити простір після довгого сну й підняти у всіх настрій і впевненість, що весна неодмінно прийде, хоч як не лютуватиме зима.

240

Валентин СОБЧУК

Повернення Великого князя Історія України — невичерпна скарбниця для письменників історичного жанру. У цьому вкотре переконуєшся, читаючи роман Валентина Собчука «Князь». Герой книги — князь Роман Мстиславович. Він належить до числа найвидатніших руських князів. Однак істориками він не був належно поцінований. Обійшли увагою талановитого державного діяча та полководця і романісти. Цю прогалину заповнює письменник Собчук — земляк князя Романа. Якщо раніше шанувальники художнього слова історичної тематики знали переважно, що Роман — це батько Данила Галицького, то відтепер перед ними постане один із будівничих Руси — України. Дія роману відбувається у середньовіччі і в наш час. Через міркування і бесіди закоханих в історію наших сучасників Ярослава Мудрика та інших людей, яких гуртує краєзнавчий музей, автор наближає минувшину до читача, показує її актуальність. Адже тенденції давніх часів тривають і нині. Розповідь про пограбування Києва володимиро суздальським князем Андрієм Боголюбським сьогодні вже навіть не застереження, а прямий заклик до оборони Батьківщини від північно східного агресора. Братська могила нещасних, розстріляних енкаведистами, нагадує, якими методами діє Москва. Валентин Собчук майстерно переплітає різні часи, розкриваючи хід історичного розвитку. Водночас роман «Князь» містить великий пізнавальний матеріал, який свідчить про ерудицію автора. Інтимна тема присутня в обох часових площинах, що робить книгу привабливішою для широкого читацького загалу. Отже, читач має прекрасну нагоду зануритися в минуле, поповнити свій багаж історичних знань, потренувати свої кращі почуття переживаннями за долю героїв книги, подумати, якою могла б бути Україна та усвідомити, що наше сьогодення виготовлене в попередні часи, а ми зараз творимо майбутнє. Анатолій Зборовський, директор Ірпінського історико краєзнавчого музею. Непоцінований князь. Історія України — невичерпна скарбниця для письменників історичного жанру. У цьому вкотре переконуєшся, читаючи роман

ВИБРАНІ ТВОРИ

241

Валентина Собчука «Князь». Герой книги — князь Роман Мстиславович. Він належить до числа найвидатніших руських князів. Однак істориками він не був належно поцінований. Обійшли увагою талановитого державного діяча та полководця і романісти. Цю прогалину заповнює письменник Собчук — земляк князя Романа. Якщо раніше шанувальники художнього слова історичної тематики знали переважно, що Роман — це батько Данила Галицького, то відтепер перед ними постане один із будівничих Руси — України. Дія роману відбувається у середньовіччі і в наш час. Через міркування і бесіди закоханих в історію наших сучасників Ярослава Мудрика та інших людей, яких гуртує краєзнавчий музей, автор наближає минувшину до читача, показує її актуальність. Адже тенденції давніх часів тривають і нині. Розповідь про пограбування Києва володимиро суздальським князем Андрієм Боголюбським сьогодні вже навіть не застереження, а прямий заклик до оборони Батьківщини від північно східного агресора. Братська могила нещасних, розстріляних енкаведистами, нагадує, якими методами діє Москва. Валентин Собчук майстерно переплітає різні часи, розкриваючи хід історичного розвитку. Водночас роман «Князь» містить великий пізнавальний матеріал, який свідчить про ерудицію автора. Інтимна тема присутня в обох часових площинах, що робить книгу привабливішою для широкого читацького загалу. Отже, читач має прекрасну нагоду зануритися в минуле, поповнити свій багаж історичних знань, потренувати свої кращі почуття переживаннями за долю героїв книги, подумати, якою могла б бути Україна та усвідомити, що наше сьогодення виготовлене в попередні часи, а ми зараз творимо майбутнє. Анатолій Зборовський, директор Ірпінського історико<краєзнавчого музею.

242

Валентин СОБЧУК

Князь Роман Князі вернулися до граду, хоч кам’яні їх погляди й мечі, немов зібралися на раду, і спалахнув огень вночі. Від його зблисків народилась ця оповідь, що є не нова, бо як тут не дивуйся, історія повторюється знову. Автор

ВИБРАНІ ТВОРИ

243

1 Чому Ладомир втратив свою богиню? (Володимир<Волинський, 2011 р.) Йому хотілося якнайшвидше приїхати до міста, котре не давало спокою, особливо вночі, аж якось наснилося середньовічне бойовище та гострий спис, що пронизав князя. І він відчував докори сумління, що не закрив його своїм тілом, а чомусь несамовито поганяв коня, який так скакав, що здавалося, не торкався копитами землі. Несподівано Ярослав відчув пекучий біль, і його кінь спинився, а він, прокинувшись о пів на другу ночі, мучився в здогадах, куди він мчав, не зважаючи на те, що це лише сон. І от нарешті вирвався до міста, котре його так вабило, відчуваючи радісні почуття, бо в цих краях народився, й там був його кармічний щит. Однак на цей раз він, як ніколи раніше, прагнув дістатися туди чимдуж, ніби там мав зустріти когось, хто розгадає його дивний сон. Подумки Ярослав Мудрик, наче уві сні коня, підганяв автобуса. Позаду вже лишилося село Забороль, містечка Торчин, Затурці, Війниця. Усе древні поселення княжої доби, повз які проходили дружини Мономаховичів, і, можливо, не один раз минав ці містечка князь Любарт, який переніс столицю Волині з Володимира до Лучеська (Луцька), подалі від польського кордону. І Ярославові здалося, княжі воїни й досі невидимо стояли обіч дороги за шеренгою дерев, за котрими стелилися великі поля, подекуди зеленіючи озиминою. Більшість розораних земель чекали насіння, прагнучи відчути в своєму лоні життєрадісні корінці нових пагонів. Ярославу Мудрику добре знайома ця дорога, котра від Луцька, аж до рідного села, майже скрізь проходитиме повз поля — «волинська поляндія». А коли на узбіччі шляху з’являтимуться невеликі переліски, в яких пануватимуть вічнозелені сосни, Ярослав з особливим піднесенням розглядатиме їх, бо дуже любив ці дерева за музику верховіть, що нагадувала морську хвилю. У наступну мить перед очима пропливає забута польова криниця — неподалік жодної садиби, лише зарості кущів зеленіли острівцем серед поля. «Скільки років криниці? Куди пішли звідси родини? Чим сьогодні

244

Валентин СОБЧУК

займаються?», — чомусь запитував себе, озирнувшись з вікна на зелений острівець кущів, де, мабуть, колись стояла хата, про яку пам’ятало хіба що коріння цих заростей. А втім, як історик, знав: час стер з лиця землі наймогутніші держави, не те що садиби. Та найбільше його дивувало, коли бував на розкопках, всі древні міста земля поглинала майже на однакову глибину — два метри! «На такій же глибині хоронять і людей, — подумалося йому, — невже це проста випадковість, чи спланована Всевишнім реальність, що могильна яма співпадає з глибиною розкопів колись процвітаючих міст, де правили князі й королі? Можливо, це знак, щоб, відкопуючи міста з небуття історії, люди замислювалися: не варто шукати скарбів на землі». А ще Ярослав жалкував: незважаючи на багатющу історію Володимирії, мало хто нею цікавився й знав, що колись княжий град називався Ладомир, й лише після того, як Великий Володимир хрестом і мечем, збираючи руські землі, підкорив Ладомир, місто перейменували на його честь… Скільки князів прагнули володіти цим містом, що було столицею Волині. І тільки Мономаховичам вдалося утвердитися в ньому майже на два століття. А князь, який наснився Ярославові, стане першим самодержцем Русі. З містом Володимира буде пов’язана доля і першого руського короля Данила Галицького. У 1097 році княжий град відвідає сам літописець Нестор, він перевірятиме школи. На той час у княжграді та околицях проживало до двадцяти тисяч людей, було більше двох десятків храмів і палаців, а неприступній твердині дивувалися іноземці, зокрема угорський король Андрій II, який, не здобувши в 1231 році міста, сказав: «Не бачив таких фортець навіть у землі німецькій…». І от автобус під’їжджає до стели з назвою Володимир Волинський, у бетонній композиції — два мечі, встромлені в землю, навіюють згадки про середньовічні битви, аж Ярославові захотілося вийти до тих мечів і доторкнутись, але автобус тут не спинявся, й невдовзі прибув на автостанцію… Не кожному древньому місту так пощастило з розташуванням історичної візії: відразу біля платформ — вал давнього городища. Ярослав Мудрик виходить з автобуса й вкотре любується цією панорамою, старим фортечним насипом, схожим на величезний курган могилу, власне, це все, що лишилося від древнього граду. Лише

ВИБРАНІ ТВОРИ

245

земляний вал — він зеленою хвилею, мов хотів прорвати невидиму браму часу й заполонити місто людьми, які пішли у вічність. Про вічність також нагадував і великий купол храму, що височів над валом. Цей храм і досі називають Мстиславовим, споруджений князем на честь Успіння Богородиці, й де покоїться його прах. А душа князя мов і досі витає над собором, поблискуючи куполом, наче його шоломом. Древній вал був земляним щитом пагорба, на котрому знаходилося городище в заплаві річки Луги, туди пролягає стежка через затишний і розлогий скверик, де усіх зустрічають давньоруські князі, й хоч ними пройдено багато доріг, але вони спинилися саме тут назавше — в бронзовій і кам’яній задумі. І Ярослав тішився, що ніде, як у Володимирі Волинську, не побачиш стільки князів: Володимира Великого та його сина Всеволода (він стане першим київським князем на Володимирському престолі), Ярослава Осмомисла, який, можливо, ніколи й не бачив міста, однак допомагав волинському правителю Мстиславу відвойовувати Київ від «довгоруких» князів… І Ярослав з гордістю зауважує: Осмомисл був праправнуком Ярослава Мудрого й вмів думати один, як восьмеро мужів, через що його так і прозвали… Теплий вітер наче нагадував про ті давні часи, коли про щось шепотівся з юним листям, воно було на порі нового життя й зеленими долоньками голубило сонячний день, сповнюючи його такими свіжими пахощами, що бувають лише весною. Несподівано Ярослав повертає до автостанції, невже щось забув? Ні, він хотів поглянути на мапу Галицько Волинської держави, котра була на стіні універмагу, аплікована гербами її княжих міст: Володимир, Лучеськ, Галич, Звенигород, Белз, Теребовля… Де ще таке побачиш? На магазинній стіні — історична карта замість надокучливої реклами. Тим часом з платформи відходить автобус, інший прибуває, Ярослав, розглядаючи карту, про себе дивується, як сьогодні легко долаються відстані: за добу можна дістатися будь куди, а тисячоліття тому лише кінь служив за поїзда та літака. І як нашим князям вдавалося тримати в руках такі віддалені території, щоб з Києва посилати своїх ставлеників до Тмутаракані чи Новгорода, адже князі тоді були людьми служивими, й за рішенням Великого Київського князя по кілька разів змінювали свої володіння. З Новгорода до Володимира на Волині прибуде і юний князь Роман, який вже у ранніх роках брав участь у великих битвах, бо тоді княжа юність була короткою…

246

Валентин СОБЧУК

Згодом Ярослав ставить сумку в багажне відділення, вдихає на повні груди повітря рідного краю й бадьоро виходить на східці автостанції, знову насолоджуючись спогляданням і передчуттям майбутніх вражень. Все ж на мить, помітивши людську суєту, бабусь, пригнічених клунками, з якими вони йшли, мов на панщину, чимось заклопотаних молодиків, мабуть, менеджерів якоїсь фірмочки, пожалкував — обличчя земляків не світилися усвідомленням історичної величі міста, котрою дихав Ярослав і не міг надихатися. За хвилину другу, обходячи міське торжище й дивлячись на яскраво упаковані товари, більшість з котрих були іноземного походження, подумав: от вона мирна окупація країни — на торгівельних полицях ринку! Згодом Ярослав стояв біля стежки, що золотою вервечкою тяглася на гребінь фортечного валу, згадував, як, йдучи до війська, вибігав з братом по ній на самий верх, щоб набратися духу давньоруських воїнів, думаючи, мабуть, це допомагало в армії, адже служив у такому пеклі, та повернувся живим і здоровим. І от він знову йде цією стежкою, відчуваючи дивне піднесення. На очі накочується непрохана сльоза — та несподівано чує посвист стріли, наче вона пролітає над головою. Від здивування завмирає на місці, але в наступну мить здогадується — це птах, і в душі стрепенулися дивні відчуття, й наче хтось взяв його за руку та повів на вершину валу, де молода трава ніжилася в сонячному промінні, бентежачи своїм духом. І Ярослав почав уявляти, яким цей вал був у давнину. Він знав, що фортеці, які ще називали дитинцями, обносили стінами з дубових колод, на котрих були вежі й городні (триповерхові дерев’яні кліті). На нижніх поверхах могли жити воїни, а на верхніх, що називалися заборолами, знаходилася лінія оборони з сувожами (бійницями). Скільки разів на цьому валу чинилася відсіч ворогові, скільки крові пролито, а він знову зеленів вічним торжеством життя! Хоча вже давно стала травою Батиєва орда, яка ввірвалася в місто на початку зими 1241 року, коли земляки Ярослава билися до останнього воїна. «Чи міг би разом з ними вистояти до кінця?», — чомусь запитував себе Ярослав і уявлялася йому страшна картина: жорстоколика рать добиває поранених русичів і витирає мечі об сніг, на конях в’їжджає до храму й трощить мечами святині. І от один щелепастий мурза зупинив коня, цілячись в Богородицю. Та несподівано із закутка встав закривавлений воїн й списом пронизав мурзу — й впав із коня

ВИБРАНІ ТВОРИ

247

щелепастий окупант, наче повержений не людською рукою, і знітилися тоді татари, й коні виносили з храму нечистих, ніби хтось їх звідси погнав… А ще Ярослав згадував, як дерев’яна твердиня була охоплена вогнем, коли в час монголо татарського поневолення хан Бурундай наказав її зруйнувати, тоді брат Данила Галицького, Василько, аби запобігти спустошенню міста, змушений був спалити стіни. Ярослав йде вглиб древнього городища, міркуючи, коли б наші предки не стали щитом на шляху Батиєвої навали, як би тоді розвивалася Європа, тягнучи ярмо монголо татарського поневолення? Можливо б і там прижилися ординські традиції здирництва та хабарництва, що й понині тримають нас у незримих сітях. Перегодом Ярослав задивляється на древній вал, дивуючись, що він зберігся до сьогодні й наче вріс у місто загадковим островом, на якому невідомо де стояв княжий терем і був центральний конець (вулиця з давньоруської). Про це не повідомляла жодна табличка чи стела. Хоча територія древнього городища займає всього 1,5 гектара (150 метрів завдовжки й 100 завширшки), не складає особливих труднощів для досліджень, як от давньогрецькі мегаполіси Причорномор’я з площею міст до 50 гектарів. На мить Ярослав зупиняється біля невеликої ями поблизу валу, що нагадувала розриту могилу, думаючи, хто її викопав — археологи чи шукачі скарбів? А втім це і дійсно була могила, але тоді він про це не здогадувався. Однак якась невідома сила поверне його сюди знову. А поки що він неквапно заглиблювався в княже городище, посеред котрого бовваніла, пошарпана часом, багатоповерхівка колись страшної тюрми, де пізніше була лікарня. «І це ж треба було до такого додуматися, щоб у такому місці, звідки починався Ладомир, відкрити лікарню, а не музей», — вкотре сердиться Ярослав, прямуючи в бік Північних воріт, згадуючи, що їх в дитинці було двоє — інші Південні. Окрім цього, окольна фортеця древнього Володимира мала ще троє воріт: Київські, Пятницькі й Гридишні. А от в одній з улюблених фортець Ярослава, Феодосійській, було аж дев’ять брам! Ними керували спеціальні капітани. І в його уяві постають твердині, в котрих побував: зокрема, Кам’янець Подільська фортеця, котра здавалася йому виплеканою самою природою зі скелі над річкою Смотрич. Ця твердиня і замок Любарта в Луцьку — йому, мов рідні, бо для

248

Валентин СОБЧУК

Ярослава вони були не просто німими свідками давніх віків — від фортець він набирався якогось дивного спокою і незбагненої сили. У наступну мить погляд Ярослава знову захоплює купол Мстиславого храму, що владарював над цим простором, увічнюючи його хрестом. Ще більшої особливості храму надавало його розташування, він знаходився не в княжому городищі, а на іншому пагорбі навпроти. Колись ці два «материкові» пагорби древнього граду розділяв оборонний рів, заповнений водою річки Смоч. А втім, вода й заболочена місцевість були природним щитом не лише Володимира Волинського, а й багатьох поселень краю та Русі. Неспроста Луцький замок, збудований на півострові в межиріччі Стиру й Глушця, полюбився не лише руським князям, а й литовським: вони мали там свої резиденції, й саме в Луцьку князь Великого Литовського князівства Вітовт збере перший в історії з’їзд європейських самодержців (1429 р.). А от попередник Вітовта князь Любарт зруйнує у Володимирі стіни недобудованого замку польським королем Казимиром, й з метою зміцнення своїх позицій столицю Волинського князівства перенесе до Луцька (1341 р.). Після цього древнє городище Володимира, де понад три століття були княжі престоли, назавжди втратить свою колишню велич. «І ніхто сьогодні не скаже, де сиділи князі», — подумки зауважує Ярослав, дивлячись на Мстиславів храм, але зайти до нього вирішує пізніше, а наразі повертає до заплави річки Луги, кваплячись до джерела: йому так сильно, як в юності, схотілося відчути його прохолоду, коли вони з майбутньою дружиною Іриною приїхали сюди одного спекотного дня. Це було в червні, як сьогодні пам’ятає свої розповіді про Червенські гради, в союзі котрих був і Ладомир. Вона дуже дивувалася, що раніше так називався Володимир Волинський і питала, чому? Пригадує, як розповідав власну версію. Мовляв, вважає, назва пішла від богині Лади, якій поклонялися предки як покровительці шлюбу й жіночих пологів, продовження роду та врожайності нив. Тоді Ірина назбирала лугових квіток, серед яких було багато м’яти — як пахли ці квіти й перше сіно в копиці, де вони обіймалися! Якою студеною та солодкою, наче вино, була джерельна вода!.. Ярослав тоді поділився з Іриною знаннями з історії краю, здивувавши її, що перше велике поселення розташовувалося не в сучасних межах міста, а в околицях села Зимно (за п’ять кілометрів від

ВИБРАНІ ТВОРИ

249

Володимира Волинського). А ще захоплено оповідав, які там мальовничі пагорби — на кожному уявляється княжий терем. Ірина особливо цікавилася, яким було дулібське капище. Ярослав був упевнений, що там мали бути боги Перун і Велес, адже він пам’ятає, як в їхньому селі старі люди, коли сердилися, казали: «А шоб тебе Перун ударив!». І взагалі дивним виглядає лайливе порівняння чоловіків з «дідами вогнистими». Також він висловив припущення, коли в сьомому столітті племена кочівних «обрів» (аварів) дощенту зруйнували городище дулібів, плем’я могло переселитися на терени сучасного Володимира Волинського.

— Отже, дуліби стали засновниками міста? — цікавилася Ірина. І він погоджувався з нею, розповідаючи, що й давнє дулібське городище в околицях нинішнього села Зимно не стало забутим, його мальовничі пагорби над Лугою вподобає хреститель Володимир й збудує там свою зимову резиденцію, від чого й піде назва села Зимно, а в 1054 році там постане монастир фортеця, котрий заснують ченці Києво Печерської лаври, там і донині збережуться печерні келії.

— Звідки тобі це відомо? — дивувалася Ірина, й можливо саме за це полюбила Ярослава, бо інші кавалери не вміли так розповідати. — А чому їх називали дулібами? І хоч ніхто з істориків не давав точної відповіді, одні вважали це слово похідним від давньо германського, чиї племена прийшли на волинські землі, але Ярослав мав на це своє пояснення. Мовляв, дехто вважав дулібів дуже кремезними й сильними, а ще непоступливими й неповороткими, через це їх так з насмішкою могли прозивати сусіди, бо й зараз на Побужжі можна почути: «Шо стоїш, як дулібисько?». І все ж, незважаючи на це, Ярослав мав іншу гадку щодо походження назви.

— Позаяк дуліби утворювали племінні союзи й великі на той час міста, — переконував дівчину, — як от Червенські гради, котрим заздрив Київ, то назва могла піти від слова дуля, адже, щоб показати цю фігуру, треба стиснути всі пальці разом, тож дуля могла спонукати до об’єднання племен, а відтак — символізації назви.

— Від дулі пішла назва племен?! — сміялася Ірина. — Але ж ти й видумщик! І щоб не розчаровувати дівчину, Ярослав оповідав іншу версію. Мовляв, оскільки племена жили в басейні річок Луги та Бугу, «долі Луги та Бугу», то одним словом їх могли називати дулібами. Адже в

250

Валентин СОБЧУК

літописних згадках про ці краї зустрічаються ще племена з назвами бужани та волиняни.

— То що, в нашому краї було одразу три племені? — дивувалася Ірина, і Ярослав вкотре радів допитливості дівчини, тішачись, що має з ким поділитися своїми знаннями.

— Можливо, це була назва одного й того ж племені, що змінювалася залежно від часу. І коли місто Велинь або Волинь, котре знаходилося десь за двадцять кілометрів від Ладомира, доросло до столиці краю, то навколишні племена стали називати волинянами.

— А від чого ж тоді пішла назва Волинь? — цікавилася Ірина. Ярослав не раз шукав відповідь на це запитання, однак серед різних тлумачень не було жодного ствердного. Одні вчені вважали: назва могла піти від бога Велеса, як от в інших в слов’янських народів від Велина (бога низин). А на Русі «скотій бог» Велес покровительствував не лише власникам худоби, а й купцям і навіть поетам, а ще достатку. Велес разом із Перуном були найбільш шанованими культами русичів. «Клянусь Велесом і Перуном», — присягалися предки. А от Ярослав вважав назву Волинь співзвучною слову влада, неспроста підвладні землі називали волостями, через що походження назви Волинського краю він пов’язував зі словами велетень, велике. Цілком ймовірно, що місто Велинь (пізніше Волинь) предки вважали найвеличнішим серед інших поселень і дали йому таку назву з кореня цього слова. У наступну мить спогади Ярослава поглинає спокійна течія Луги, котра мов відтворює характер людей Волині. Він зупиняється неподалік берега й дивується, що колись тут були узвози, на яких розвантажувалися купецькі кораблі та лодії, що приходили сюди із Заходу чи Києва. Та дуже поміліла річка, лише свійські гуси, гонорово витягнувши шиї, ніби хотіли нагадати про колишню глибину берегів… Невдовзі Ярослав пішов до джерела руслом ледь живої річки Смочі, колись невтомної оборонниці городища, що заповнювала собою рови навколо фортеці. Тепер річка ледь жебоніла, наче її сили пішли в землю разом з колишніми захисниками твердині. А ще, мабуть, вона жила в джерелі, бо воно лилося таким великим струменем, мов у землі був насос. Володимир Волинський луг, очевидно, породив назву річки Луга, тому що був великим і щедрим на джерела, бо за якусь сотню кроків струменіло аж дві кринички, до одної з них пішов Ярослав. І

ВИБРАНІ ТВОРИ

251

згодом відчув крижану силу підземного потоку, а ще вода була такою ж солодкою, як тоді, коли цілувався з коханою. І він вкотре радіє, бо ніде не зустрічав такого джерела, та ще й біля східців до храму. Уже вкотре Ярослав милується собором, збудованим у візантійському стилі Мстиславом, якого історики назвуть останнім князем Величної епохи Київської Русі, бо після того, як у 1169 році Мстислав змушений буде покинути стольний град, за місто почнуться безперервні криваві усобиці. Особливо в ті часи лютуватимуть нащадки Юрія Довгорукого, якого так прозвуть неспроста. Бо задля своєї мети Довгорукий не гребував нічим, навіть союзом з половцями, а з однією із половецьких княгинь одружиться. Від цього шлюбу народиться не менш «довгорукий» Андрій Боголюбський. Він одним із перших руських князів наважиться піти на погром Матері руських міст. У 1169 році Боголюбський збере проти Матері величезну рать, об’єднану з половцями. Відтак Суздальські, Муромські, Смоленські, Чернігівські та інші полки рушать на Київ. За кілька днів брати по вірі здобудуть стольний град, забувши, що він є Матір’ю руських міст, влаштують там небачений погром, якого навіть не чинили половці, незважаючи, що в жилах батька Боголюбського текла кров Великого князя Мономаха: Юрій Довгорукий був одним з його нащадків. Завоювавши київський престол, Боголюбський не стане княжити в Києві, а, залишивши ставленика, будуватиме в заболочених землях, де проживали прийшлі в давні часи угро фінські племена мокша «та іжє с німі» народи, нове Володимиро Суздальське князівство. Згодом це князівство із боліт мокші, куди стікалися награбовані із руських міст скарби, доросте до Московської імперії. Не дивно, що історія гірко посміхнулася й із самої назви Москва, адже з фінської мови це означає «каламутна вода». Характерною ознакою характеру Боголюбського — будувати князівство на крові й грабунках — буде й те, що, коли він без батьківського благословення покине Вишгород, куди його направить Юрій Довгорукий, коли княжитиме в Києві, викраде з Вишгородського монастиря чудодійну ікону Богородиці, яку писав у Царгороді євангеліст Лука. А тоді, в 1169 році, Великий київський князь Мстислав, який мав славу захисника руських земель від половців, зазнає поразки від родича, адже Боголюбський також був із коліна нащадків Мономаха.

252

Валентин СОБЧУК

Історики й досі сперечаються,чим був спричинений у 1169 році такий нечуваний погром Києва руськими князями в союзі з половцями, коли не щадитимуть нікого — ні старих, ні малих, ні жінок, ні калік! Вогонь нищитиме будинки, храми й монастирі, а з міста вивезуть навіть церковні дзвони. Можливо, причина — в одвічних княжих чварах та заздрості до успіхів Мстислава, який дбав за розбудову Русі й тримав у чорному тілі половців. Він також одним із перших облаштував форпости на всіх караванних шляхах, які захищали купців від розбійних нападів степових піратів. Однак у лиху годину ніхто з руських князів не ризикнув підтримати Мстислава в Києві, а Волинська дружина була далеко. Наймані ж для оборони полки чорних клобуків і берендеїв, коли почули про половців, відразу втекли з міста, позаяк були з одного тіста. Адже раніше, коли їх ще не приручили до служби руські князі, виділивши їм територію біля Торчеська (25 км від Білої Церкви), промишляли розбоєм. Як оповідає літопис, 1169 рік був переломний, бо до цього часу кияни, коли бачили під своїми стінами великі руські раті, то без бою здавали місто новому князю, а Боголюбському вони чинили протистояння цілих три дні, незважаючи на мале число. І якщо до цього існували неписані правила, за якими руські князі ніколи не брали здобуте місто на щит, себто не нищили й не грабували, то Боголюбський повівся як окупант чужинець. Можливо, йому вдарила в голову половецька кров по матері, що він, як ординець, грабуватиме Київ. На противагу йому, світлою постаттю виглядає Мстислав, за якого вперше в тогочасній історії вирішили битися кияни, не шкодуючи життя. І все ж 8 березня 1169 року, на другому тижні великоднього посту, нападники ввірвуться до стольного граду, котрий змушений буде покинути Мстислав. Він тоді повернеться на Волинь, й на тлі кривавих усобиць, коли брат йшов на брата, а син проти батька, Мстислав мирно поділить свою вотчину з братом Ярославом, якому дістанеться Луцьк, а Мстиславові — волинський Володимир, де ще до свого київського княжіння ним буде закладено храм. А замислив він його збудувати таким же величним, як і собор святої Софії в Києві. Для цього князь найме столичних зодчих, які зналися на візантійському стилі. І задум Мстиславові вдався на славу віків, про що повідомляли карбовані

ВИБРАНІ ТВОРИ

253

слова на стіні храму: «Свято Успенський кафедральний собор, збудований Мстиславом 1156 1160 рр.». «Більше 850 літ було цьому соборові! А збудували його всього за чотири роки!», — дивується Ярослав й чомусь озирається, на мить розгубившись. Скам’янілими поглядами на нього дивилися князі, наче вони зібралися біля храму на раду чи прощу, в очах у кожного була задума, хоча в руках тримали зброю, та на ликах читалося інше: жили б інакше, якби вдалося змінити долю. І Ярослав пильніше приглядається до скульптур: князь Мстислав велично тримав меч, Василько стискав лук, на невидимій тятиві котрого, як на струні, здавалося, дзвеніла загадкова мелодія, до котрої дослухалася його мати, княгиня Анна. У наступну мить Ярослав приглядається до ще однієї таблички на храмовій стіні, читає: «У цьому соборі молився Богу великий князь Володимирський і Галицький, засновник Галицько Волинської держави, самодержець всієї Руської землі Роман Мстиславович (1152 1205 рр.)». «В ім’я отця і сина», — чомусь уголос промовив Ярослав, зауважуючи, як доречно на стіні храму розміщені згадки про двох князів, батька й сина, а тоді, не відаючи, чому, починає рахувати, скільки літ прожив син князя Мстислава, Роман, якого літописці назвали першим самодержцем Русі — виявилось, 53 роки… І Ярослав, заходячи до собору, подумав: «Скільки князів переступали цей поріг!». І він вдихає благодать храму, запах ладану й свічок, від світла котрих сяяли німби й позолочені ризи на іконах, і мов оживали лики святих. Ранкова служба вже закінчилася, в соборі було безлюдно, лише в свічній лавці сиділа жіночка, та Ярославові здалося, що він біля вівтаря не сам: пломінці свічок так тремтіли, наче від подихів. І схотілося згадати, коли прийшов до собору вперше, раптом йому здалося, це було понад вісімсот років тому. І він купує свічки й ставить біля образів, міркуючи, де саме молилися волинські князі. А що, коли він стоїть саме там, де схиляв коліна Роман Мстиславович. Згодом, не усвідомлюючи, чому, йде в дальній кут, ніби хтось його туди веде. Несподівано прямо перед собою бачить у стіні нішу й відчуває, як з неї віє могильним холодом. А в тім Ярослав знає: в соборі колись було підземелля, й до сьогодні жива легенда, що ним можна було пройти до Зимненського монастиря.

254

Валентин СОБЧУК

У соборному підземеллі розташовувалася й родова усипальниця князя Мстислава та його нащадків. У наступну мить його спогади уриваються від потріскування свічок, котрі побачив у ніші, а між ними наче ворухнулася чиясь тінь, і Ярослав почав приглядатися. Та нікого не було, лише напис вгорі повідомляв: «Здесь покоится прах храмоздателя Великого князя Мстислава Изъяславовича, Василька Романовича и его супруги». Ярослав знав, що Василько, як і Данило Галицький, були синами першого самодержця Русі, князя Романа, сина Мстиславового, який покоївся в усипальниці закладеного ним собору, разом з онуком Васильком. І Ярослав жалкує, що в родовій усипальниці поруч з ними немає праху Великого князя Романа. І знов йому згадується сон, і той гострий спис, що вразив князя й наче пройшов крізь нього, й, здалося, хтось поруч мовив: «Ти маєш розібратися, чому так сталося…».

2 Вигнання після перемоги (Новгород, Володимир<на<Волині, 1170 р.) Князь ступав, наче лев, який не раз брав верх над супротивниками й завжди був готовий до поєдинку. І сяяв проти сонця шитий золотом пояс і «яблуко» на руків’ї меча, й, здавалося, Роман йшов із золотим мечем, котрого не було ні в кого з володарів. Бо в граді знали про те, як двадцятилітній князь розбив у Новгороді велику рать, котра рік потому зруйнувала Київ, коли там княжив його батько. І син помстився за батька й невинно убієнних киян, незважаючи на свій юний вік, через що навіть ходили легенди про небувалу силу князя, й про те, начеб він був заговорений від меча та списа… У цей осінній погожий день над городищем стояло таке синє небо, що нагадувало купол, який возвеличував кожного, закликаючи поглянути вгору й забути за свої турботи. І, мабуть, саме князь більше за інших відчував той заклик і, як ніколи, був усміхнений та привітний. Тільки іноді тінь якогось смутку напружувала чоло, зводила хмарками брови, зблискувала холодною крицею в очах, тоді всі поспіхом відводили від нього погляд. Та щоб повніше уявити, яким бачили

ВИБРАНІ ТВОРИ

255

Романа сучасники, подамо опис літописця: «Сей Роман Мстиславич ростом был хотя не весьма велик, но широк и надмерно силен; лицом красен, очи черные, нос великий с горбом, власы черны и коротки; вельми яр был во гневе; косен языком, когда осердился, не мог долго слова выговорить; много веселился с вельможи, но пиан никогда не был. Много жен любил, но ни едина им не владела. Воин был храбрый и хитр на устроение полков, наипаче же показал, когда венгров великое войско с малым своим разбил. Всю жизнь свою в войнах препровождал, многие победы получил, а единою побежден был...» Вперше читаючи ці рядки, Ярослав Мудрик здивувався: зовні він був схожим на князя. І він довго дивився на себе в дзеркало, наче у вікно, за яким хотів угледіти себе в дванадцятому столітті — й побачив, як князь оглядав володимирське військо. Під час оглядин Роман дивувався, що обличчя воїнів випромінювали якийсь дивний спокій і впевненість, наче всі вони колись були князями. А ще князеві пригадався схожий спокій не лише на обличчях дружинників, а й простих ремісників і селян, і це додавало гарного настрою. «Мабуть, коли б пролунав його клич, вони нараз стали б у щити й билися до кінця — волинський вишкіл!», — подумки радів Роман. Адже володимирська дружина служила не лише його батькові, а й багатьом поколінням Мономаховичів. І йому несподівано захотілося провідати батька, який хоч і був поруч, та не міг дати ніякої поради. І все ж йому понад усе хотілося поговорити з ним, хай він не промовить і слова, бо звідти ще нікому не вдалося послати навіть звісточки, але Роман був упевнений — батько його почує. Невдовзі він йшов східцями темної крипти, думаючи, чому люди, народжуючись, щоб радіти світлу, по смерті відходять у темряву. Через що в батьковій усипальниці він наказав встановити багато смолоскипів на стінах, від котрих віяло сирістю й могильним холодом. «Чи не холодно тобі, батьку?», — подумки запитував Роман, немов розмовляючи з ним, погладжуючи долонею холодне віко гробниці, як колись той голубив його. І пригадувалися батькові розповіді за прапрадіда Мономаха, й в ту мить Романові понад усе хотілося залишити по собі світлу пам'ять, як і його великий предок, і прагнулося, щоб Русь мала таку ж велику державу, як за його часів. А ще він був удячний батькові за те, що здобував освіту при польських і

256

Валентин СОБЧУК

німецьких дворах, знав їхні мови, звичаї та життя. Також дякував за прищеплену любов до писемної мудрості; батько був великим книжником і вчив: писемне слово могутніше за всі царства, котрі з лиця землі змітає час. А от слово, як і слава, можуть бути безсмертними, тоді як найпишніші палаци зазнають руйнувань. І Роман згадував теплі слова про батька, почуті в граді Володимира, про одне лиш жалкував, що не провів його в останню путь. І подумки Роман розповідав батькові за Новгород, куди він його послав на княжіння, коли правив на київському престолі. Лиха година тоді настала на землі руській. Засліплені родовою помстою князі на чолі з сином Андрія Боголюбського прагнули розправитися з нащадками князя Мстислава. І за іронією долі родич Романа, син Андрія Боголюбського Мстислав, який мав таке ж ім’я, як і в його батька, рушив проти Романа. Такої великої облоги Новгород ще не знав. Величезна рать, як писали літописці, котрій не було числа, сараною пройшлася землями Новгородщини й наблизилася до самого міста. І хоч князь Роман тоді був зовсім юним, у його мудрість та відвагу повірили всі. Чотири рази ворожі полки штурмували Новгород, кожен напад був вирішальним. Муромські, смоленські, рязанські, чернігівські, половецькі та інші полки прагнули якнайшвидше здобути багате місто й потішитися здобиччю, як рік тому в Києві. Найзапеклішим був четвертий штурм, коли вороги забули про страх і, як приречені, лізли на стіни, незважаючи, що на голови лилася гаряча смола, й вони, падаючи додолу, конали на землі, а їх мученицькі тіла топтали інші, які теж йшли на вірну загибель. Довкілля задихалося від диму й здригалося від стогону тяжкопоранених, орди вороння і стерв’ятників кружляли над містом у передчутті кривавого банкету. У міські ворота безупинно гахкали важезні тарани — несподівано одна з брам озвалися тріском, наче в неї поцілила блискавка, до її пролому кинувся головний полководець, син династії Довгоруких, Мстислав. Він повторив помилку свого батька Андрія Юрієвича, коли той під час нападу на Луцьку фортецю, прагнучи швидкої слави, помчав попереду всього війська й ледь не поплатився за це життям. Та врятував вірний кінь, який, хоч і був поранений, все ж виніс Боголюбського з поля бою — тепер його син знову припускався батькової помилки. Взнавши про це, Роман кинувся проти нього з варязькою дружиною, і шалено

ВИБРАНІ ТВОРИ

257

дзвеніли мечі. Від передсмертних зойків, здавалося, корчилося гілля дерев, й вони, мабуть, дивувалися, як люди нещадно рубають один одного. Дим, страшний запах палених людських тіл, обварених смолою, стогони поранених глушило дике іржання коней, які несли своїх вершників на вірну смерть коло міської брами, де була найзапекліша січа, котру годі було спинити. Та ворожі ряди похитнулися й відступили. Після невдалого четвертого штурму бойовий дух нападників згас, а ще їх знесилював невидимий ворог — морова епідемія, що була небесною карою за спустошення Києва, бо такого страшного нападу стольний град ще не знав. У домонгольську добу це був перший великий погром, коли брат пішов проти брата. І хоч Великий князь Мономах у своєму Повчанні нащадкам закликав їх до миру й братерства, та більшість з них були засліплені заздрістю, й саме брати ставали один одному найлютішими ворогами. Але тоді, в 1170 році, під Новгородом нападники під орудою «довгоруких», незважаючи на велике число своєї раті, зазнали поразки від наймолодшого брата й стали поспішно відступати. Багато тоді узяли в полон воїв з раті нападників, і дуже подешевіли в Новгороді на той час раби. Але не довго Роман тішився перемогою. Землі, спустошені окупацією об’єднаного суздальського війська та половців, потерпали від нестачі хліба, та найбільше хвилювалися бояри, які чекали нової облоги, й, боячись втратити свої статки, вели таємні переговори з Андрієм Боголюбським, і зрадили вони тоді князя Романа й вислали з міста, незважаючи на таку дивовижну перемогу над ворогом, про яку складатимуться легенди й писатимуться ікони. Ярослав не раз мучився в здогадах, який малюнок був на цих іконах, і уявляв, коли б сам творив образ перемоги під Новгородом, то переінакшив би біблейську картину — Каїн не вбиває брата Авеля, його рятує Роман… А тоді хоч молодий князь затамував образу на боярську зраду, та мав ще більший смуток від звістки про батькову кончину, і вирушив Роман у рідну вотчину, замисливши зробити її могутнішою за Новгородщину... І ця думка ще більше зігрівала його серце, відколи прибув на Волинь, навіть коли йшов на володимирське торжище, все міркував, як ліпше укріпити фортецю, що мала найбільший захист від води. Ринковий майдан також уявлявся князеві своєрідним дитинцем, навіть

258

Валентин СОБЧУК

міцнішим за нього, адже незважаючи на війни, що руйнували найміцніші твердині, торжища завжди знаходили собі місце після найбільших потрясінь. А ще торгові полиці нагадували йому лодії з різних земель чи заморських країн. Завдяки їм відпадала потреба плисти за тридев’ять земель, коли заманеться мати якусь річ. І на лови можна було не йти, аби вполювати куницю — її шкірка вартувала одній куні (дрібний грошовий еквівалент срібної гривни, номінал котрої був у деяких європейських країнах, оскільки з латинської мови куна означала ковану монету, а от на Русі ця назва, можливо, прижилася від шкірки куниці, що служила за грошовий номінал). Йдучи на торжище, Роман тішився, бо не з порожніми руками приїхав до Володимира на Волині, а прихопив із собою частину скарбниці невдячних новгородців. На той час новгородська гривня була найвагомішою на Русі (важила близько двохсот грамів), тоді як київська, окрім неї ще карбувалася чернігівська гривня, — обидві мали форму ромбів, що нагадували наконечники списів, були вагою до 160 грамів. Новгородська гривня випускалася у формі «палички» й мала три грані, котрі на зріз були схожі на основу човника. Зважаючи на вагу гривні, нею розраховувалися під час великих торгів, також вона слугувала для накопичення статків та скарбниць, особливо цінувалися золоті гривні. На внутрішньому ринку ходили менші гривневі номінали, вже згадувані куни, а їх половинки називали рєзами, четвертинки — векшами. Дванадцяте й тринадцяте століття були безмонетною добою, незважаючи на те, що монети на наших землях ходили з другого століття, як от римські динари, яких найбільше знайшли на території Чернівецької й Тернопільської областей. Потім динари витіснили арабські дірхеми, їх на Русі ще називали ногатами (з арабської «добірними»). Хоча на Русі карбувалися й власні гроші, як от златники й срібники Великого князя Володимира, однак у добу кривавих усобиць, коли ніщо не сприймалося на віру й князі вели постійну суперечку за київський престол, котрий переходив з рук у руки, увічнення князівських профілів на монетах втратило сенс, позаяк влада була дуже хиткою. Тоді й з’явилася гривня, що була своєрідним породженням часу: її головну цінність складала вага срібла чи золота. А ще гривня не потребувала особливого часу на точний підрахунок, як легка монета, що теж відповідало вимогам цієї неспокійної доби. Князь Роман тішився гривнями з Новгородської скарбниці, радіючи,

ВИБРАНІ ТВОРИ

259

що за них міг би купити все торжище. Але йому було потрібно не це, він думав: настане час і саме ці гривні будуть його найвірнішими слугами. А ще посміхався, затискаючи в кишені златник Володимира, подарований батьком. Князь мріяв: коли карбуватиме власну монету, то вона буде кращою від того златника. Йому не дуже подобалася гривня, що мала примітивний вигляд поряд з чужоземними грішми, а ще була похідною від нашийної жіночої прикраси. Тим часом він йшов до торгових рядів, де купець Тук розхвалював товари, що мов принишкли від поголосу: «Князь іде!.. Князь!..». І знічені крамарі не могли знайти собі місця, підсвідомо побоюючись, аби князь не забрав їх замість краму на війну, ставали подалі від полиць, мішків із збіжжям, в’язок в’яленої риби, що своєю випотрошеністю безголосо свідчила — щастя не в животі! А виправлені шкірки тваринок, зняті разом із вушками й хвостиками, тремтіли на вітрі й наче хотіли дременути туди, де їх впіймали. Лише сонцем наповнені хмільні меди світилися затаєною веселістю. Серед усього базарного скарбу, привезеного на продаж, як риба у воді, почувався боярин Тук, якого природа обділила приємною зовнішністю. Тук мав кругле, наче гарбуз, обличчя з маленьким носиком, ніби його приліпили в останню хвилину, як він з’являвся на світ. От тільки борода була пишною й чорною, мов смола, за цими дикими «заростями» навіть не було видно губ, наче говорив він не ротом, а бородою. Причому один із вусів був невдало підрізаним і коротшим від іншого, ніби Тук відтяв його навпомацки, не дивлячись на себе, коли підстригав. Насправді це схибив перукар, бо надто підганяв його Тук, коли поспішав до князя. Та він не дуже переймався зовнішністю, бо знав собі ціну, на що зважав і батько Романа. Тук хоч і був поважним боярином, та не цурався ролі скомороха й розповідав веселі небилиці, котрі знав на всі випадки життя. Наразі він вів княжий почет до торгових рядів, де хотів похвалитися золотими прикрасами, що були його товаром. І от всі зупинилися біля золотого краму, що проти сонця спалахував таємничими вогниками, запалюючи в душі нестримне бажання заволодіти цими скарбами. Однак князь Роман не любив золота: воно блищало для всіх однаково, й цей блиск, як і оману, відрізняти важко. Невдоволено зупинившись проти сяючих прикрас, коли їх вихвалював Тук, кажучи, що вони не поступалися візантійським, князь попрохав ближче показати нашийну гривню, а тоді несподівано запитав: «А злато правдиве?».

260

Валентин СОБЧУК

Й посміхнувшись у вус, спробував на зуб, залишивши відбиток — і засміявся весь почет, найгучніше — варяги охоронці. Та найбільше радів Тук, кажучи: відтепер цю гривню завше носитиме на шиї й передасть у спадок синові, не зважаючи на кепкування князя, що вона жіноча. Невдовзі Роман підійшов до гончарів, і хоч полиці ломилися від виставленого посуду, вони ліпили новий. Тук дивувався: чому князя зацікавив такий нікчемний товар, а не золото? Адже глиняний глечик у будь яку мить може розбитися, а от золото переживає князів і королів… Але Роман, милуючись, роботою гончарів, думав за інше: «Як швидко з глини виходять горнятка й з тонкими горлечками сулійки — якби так можна було ліпити думки людей! Тоді йому вдалося б створити державу, в якій би не йшов брат проти брата, а всі б раділи спільній могутності». Від цієї думки світлішало юне чоло князя й вірилося, що саме в батьковому місті йому вдасться здійснити задумане. У наступну мить Роман почав придивлятися до людського натовпу, наче шукаючи в ньому своїх спільників, як раптом увесь напружився, вдивляючись в людську юрбу. Там стояла вона, дівчина, яка була йому знайома — і ні… Він силкувався згадати, коли зустрічався з нею, й не міг... Та коли поглянув у глибокі, мов ранкове небо, очі, в уяві прокинулися лісові стежки, вологе після дощу листя, п’янке від свіжості повітря й сонячні промені, що струмували поміж дерев прозорими серпанками, і згадалися її слова, що це лісовий дух тче із проміння стежки до неба, до яких вони йдуть, відчуваючи небувалу радість. І про це неповторне відчуття з далекої юності він потім мріятиме не раз. І він знову згадував, як вони довго блукали по цьому щасливому лісі й не могли знайти стежку, як він хвилювався, що не вийдуть звідси ніколи. А вона чарівно посміхалася, брала ніжно за руку, дивлячись в очі, від чого під серцем прокидалася солодка хвиля, говорила: — Давай залишимося тут назавжди... Він відказував, йому не можна, бо він син князя, і в майбутньому, як і його батько, мусить думати за всіх.

— А ти хочеш бути князем? — безтурботно всміхалася вона. — Хочеш думати за всіх? Але то марно! Нічого доброго з цього не виходить… Треба, щоб у кожній душі був мир, тоді не будуть потрібні ні

ВИБРАНІ ТВОРИ

261

князі, ні війни… Він дивувався її словам, і хоч батько привчив до книжної мудрості, не знав, як їй відповісти, лише промовив: — Така моя доля...

— А як станеш князем, забудеш про мене, я ж тобі не пара?.. І він замість відповіді притискав дівчину до грудей, ніжно цілував вологі й такі жаданні вуста, несподівано відчувши присмак її солоної сльози... «Невже це вона?», — розгублено запитував себе князь, не відводячи від дівчини погляду. Через мить, схаменувшись, що князю негоже бути розгубленим, відвернувся від неї й покликав до себе Тука. За мить той, повернувшись до людського натовпу й розглядаючи його, як товар на купецьких полицях, перепитав: — Ота, з русявим волоссям? Князь кивнув головою.

— Це Велеслава… «Таки вона!», — зрадів Роман. — І йому згадалося, як пахло молодим колосом її волосся, коли вони кохалися в житі, як на них захоплено дивилися небесно сині волошки, як він її цілував і не відважувався на більше, але й цього трепету сердець і насолоди було тоді досить…

— То її привести? — спитав Тук, сяючи від задоволення, що зможе прислужитися, та зрозумівши, що князю найбільше сподобалося на торжищі.

— Не тепер, покличеш після трапези, — відказав Роман… Поки на трапезу збиралася міська знать, ми зазирнемо на кухню, що знаходилася поруч із стравницею на першому поверсі терема. То ж чим мав потішити поважних гостей княжий кухар Жирослав? Звісно, що найбажанішими стравами, як і тепер, було м'ясо дичини і свійських тварин, зокрема свиней, також подавалася риба й гриби. А от щодо овочів, то багато звичних нам сьогодні тоді ще не було, як от картоплі, моркви, буряка, капусти, звичайно ж помідорів та огірків, а цибуля в дванадцятому столітті тільки почала з’являтися, хоча часник прижився значно раніше. А от редька тоді головувала на кожному столі й подавалася з квасом та олією, конопляною чи з льону, а по великих святах — із заморською оливковою, що купувалася у Візантії. Редьку в ті часи вирощували

262

Валентин СОБЧУК

фантастичних, як для нашого часу, розмірів — 12 кілограмів! Її варили, смажили й пекли. Другим важливим овочем була ріпа, котру запозичили разом із назвою в римлян, а ще шанувалися пастернак та зелень, котра збиралася на лоні природи, в лісі та лугах. А от лободу, з якою нещадно борються городники, вважаючи злісним бур’яном, у ті часи окультурювали, вирощуючи з широким листям, котре було за салат і спеції до страв. До речі, медики й сьогодні радять не забувати про лободу, що має колосальні запаси не лише вітамінів, а й цілющі властивості, допомагаючи при багатьох недугах живота й навіть при неврастенії. Щодо круп, з яких готувалися каші, то на першому місці було пшоно, потім вівсянка, горох, з нього ще мололи борошно й пекли млинці. Напої, котрими звеселялися на трапезі князя Романа й котрі лилися рікою, всі були легко хмільними. Хоча європейці в ті часи добре знали, що таке аква віта, називаючи так спиртне, вигадане давньоєгипетськими жерцями, що спочатку вживалося як ліки, через що називалося живою водою (аква віта). Та все ж на Русі ця назва приживеться в спотвореному вигляді — «оковита», але значно пізніше, бо руська корчма з’явиться лише в ХІV столітті, і то тільки у великих містах: Києві, Новгороді, Пскові… А от у Лондоні хмільні заклади вже були ледь не на кожній вулиці. На Русі ж у той час надавали перевагу бібліотекам, й навіть селяни знали грамоту, про що свідчать знайдені листи, написані на бересті, де є чимало повідомлень про зібрані врожаї. У той час середньовічна Європа, звикнувши жити за рахунок війн, у пошуках нового шляху до самовідтворення вже воювала не тільки за нові землі, а й з пияцтвом та відьмами, у яких вбачали вродливих жінок, спалюючи на кострищах інквізицій. Мабуть, це позначиться на генофонді націй, бо іноземці й досі не перестають дивуватися красі наших жінок. І якщо в середньовічних писемних пам’ятках зафіксовано чимало скарг щодо масового пияцтва в європейських державах, то у руських джерелах таких скарг не знайти. І це не дивно: наші предки тоді пили легкі напої, як от хмільний квас, заброджену на меді чи фруктах ягодах ситу, варений або ставлений на хмелі мед. Останній напій витримувався до тридцяти й більше років, зрідка пробували заморське вино. А от пивом тоді називали всі хмільні напої. Щоправда, варили й дещо схожий до сьогоднішнього пива ячмінний напій, і якщо до нього додавали полин або інші трави — таке пиво називали олом або «зєлієм».

ВИБРАНІ ТВОРИ

263

Майже всі ці напої були на княжому столі, але Романові понад усе припав до душі ставлений мед, і він пригощав ним званих гостей. Знаючи, як хміль послабляє розум, князь хотів почути щось приховане. Тож за трапезою щедро наливали всім, особливо боярам, або, як їх ще називали, ліпшим людям, які вже набралися по самі вуха. Однак варягів князь шепнув частувати не так щедро, особливо Торда, бо той був надто гарячим і в суперечці завжди хапався за меч. Бувало, хтось із суперників тільки розкриє рота, щоб порозумітися, а вже змушений боронитися, бо варязький бог Одін не знав, що таке милосердя, й для варягів не існувало тої щасливої стежки до раю і вічного життя, як у слов’ян. Вони жили сьогоднішнім днем і вважали за честь загинути в бою, щоб після смерті потрапити на трапезу до Одіна, який, за їхніми віруваннями, теж колись загине, хоча і є богом. Варяги були переконані: увесь світ приречений на фатальний кінець, тому з дитинства їх навчали бути нещадними, зокрема в бою. І все ж у середньовіччі не знайти кращих за них воїнів, лише на конях нормани трималися не дуже певно, позаяк не могли їх поставити в лодії, щоб привезти з собою зі своїх скелястих, овіяних холодним туманом берегів. Але Романові варяги були вправними вершниками, чим він дуже пишався, як і тим, що мав невелику варязьку дружину, в якій було двоє нащадків берсерків — Торд і Байгуд. Берсерки на той час вважалися найлютішими воїнами, нерідко звірячу лють перед боєм наганяли на себе, нюхаючи спеціальний порошок з грибів. А під час кривавої бані навіть знімали із себе кольчуги й засліплені люттю йшли на ворогів, не знаючи ні болю, ні страху. І кров була не лише на їхніх мечах, а й обличчях, від котрої вони шаленіли ще більше. Дивлячись на нащадків берсерків за Романовим столом, ніхто не міг подумати, що вони такі небезпечні, особливо Торд, який був гарним з лиця. Біляві кучері грайливо виглядали з за вух, світлого пушку підборіддя ще не торкалося лезо, тому він був схожим на невинного отрока. І ця Тордова безбородість найбільше вводила в оману його супротивників: вони гадали, що мають справу з юнаком, а не досвідченим воїном, яким був і його товариш Байгуд. Той зиркав на всіх, наче з печери, глибоко посадженими у вузький череп темними очима, смачно хрускаючи, мов пес, кістками смаженої дичини...

264

Валентин СОБЧУК

Князь Роман, вдовольнившись здравницями на його честь, почав до них втрачати інтерес, й все більше дослухався до розмов про життя буття, намагаючись почути щось крамольне. Але бояри тримали таємні думки при собі, й навіть бог хмелю Бахус, якого в Греції ще називали Діонісом чи Вакхом, не спонукав їх до відвертості. І бояри, наче змовившись, все більше говорили про зовнішні загрози, особливо войовничі литовські та ятв’язькі племена на півночі. Та найбільше всіх хвилювали ятвяги, бо ті чинили постійні напади на княжі волості. І в цих розмовах князь чув рішучі заклики «ліпших мужів», що ворога слід провчити.

— А то вони вже зовсім здичавіли в своїх болотах та лісах, й замість того, щоб полювати чи працювати, прагнуть лише грабувати. Ми відучимо їх від того слова «янда», як люблять вони казати, коли сердяться… Усе ж князь не втручався в ці розмови, бо знав: про таке марно говорити за трапезою, а ще йому не давала спокою та вранішня зустріч з Велеславою. Йому знову пригадувався той сонячний ліс після дощу, коли все навкруги променилося щастям й дихало свіжістю. І він покликав Тука й послав за Велеславою. Але той довго не приходив, принаймні, так здавалося Роману, й він, щоб ближче познайомитися з єпископом, почав з ним бесіду, під час якої князь кілька разів кинув на превелебного погрозливий погляд. Але той ніби не помічав невдоволення Романа й далі правив своє, що, мовляв, церковним володінням потрібні нові землі. «І йому хочеться землі? Невже це потрібно Божому слузі? Адже духовний пастир повинен сіяти мир у душах, а не піклуватися, як всі, земними проблемами й думати за розширення володінь і примноження статків», — нервував князь, але нічим не видавав свого занепокоєння, відчуваючи, що єпископ не стане його спільником. І от нарешті прийшов Тук, однак його обличчя було дуже розгубленим, а маленький, наче приліплений носик, здавалося, от от і відклеїться, та борода зберігала якийсь віковічний спокій.

— Прийшла? — схвильовано спитав князь. Тук похнюплено дивився собі під ноги й м’яв обшиту хутром шапку, наче в ній було більше розуму, ніж у голові, нарешті вимовив: — Ні…

ВИБРАНІ ТВОРИ

265

І в цю мить в очах Романа сяйнула блискавка. «Невже забула? Чи розлюбила? — гуло в голові. — Але ж як посміла ослухатись князя?». І гнів розпирав його груди й темніло в очах, і він довго не міг вимовити слова: з ним завше таке траплялося, коли дуже хвилювався. Лише згодом важко витиснув із себе: — Чому?

— Занедужала, князю. Тоді він ожив і, опанувавши себе, схвильовано турбувався: чи не потрібна їй поміч? І Тук полегшено зітхнув, мов скинув з плеча важкий лантух, й всміхаючись очима, сказав: — Не варто непокоїтися, князю, у Велеслави жіноча недуга… Роман знову повернувся до столу й наказав усім наповнити келихи, й на трапезі загуло, мов у вулику, й він на якийсь час забув, що він князь…

3 Княжі походи стежками дитинства (Село Волиця, 2012 р.) Ранок був добрим і світлим, як мама. Вона завжди раділа приїзду Ярослава, який, собі на здивування, тільки розкривши очі, відразу сів на дивані й, солодко потягуючись, подумки зауважив: як добре спалося! Мов у дитинстві! Мабуть, скинув за ніч десятирічну втому — рідна домівка подарувала такий легкий сон! Але в наступну мить пожалкував, що нічого не снилося, адже вчора був у древньому городищі Володимира Волинського, ходив стежками князів, відчуваючи, наче вони вже давно його зачекалися. Вони ніби докоряли йому, що їздив на розкопки грецьких мегаполісів у Причорномор’ї й забув, з якого роду племені, хоча завжди бував у Володимирі Волинському, коли їхав до мами. І рука самовільно потяглася до електронного планшета, де були «запаковані» матеріали про цю епоху. Та глянувши, що лише о пів на шосту ранку, поклав на стіл цю електронну бібліотеку й подумав: «Мабуть, брат уже повертається з роботи й, можливо, йде під селом, присвічуючи собі коногонкою шлях до підземного потяга».

266

Валентин СОБЧУК

У Ярославовій родині всі були волинськими шахтарями — батько й двоє братів, а шахта знаходилася неподалік села, й було дивно, що Ярослав порушив сімейну традицію, наче збулися слова старої циганки. Мама розповідала, вона віщувала, що старший син матиме справу з паперами. Ніби в підтвердження цьому, Ярослав, ще як ходив під стіл пішки, пописав сторінки свого свідоцтва про народження. Згадавши про це, він посміхнувся й, ставлячи на газову плиту чайник, подумав: «Мабуть, мама пішла поратися — треба швидше гайнути з хати». І, як хлопчак, радіючи цій думці, почав нашвидкуруч збиратися, бо як рідні побачать, що вже прокинувся, заставлять снідати, а так рано братися за ложку, як і вставати з ліжка, він уже давно відвик… Ярослав йшов до своїх улюблених пагорбів, які чомусь називали Жолобами. Можливо, назва пішла від того, що колись тут була велика вода, а тепер лишилася маленька річка, що текла долиною. На хвилину другу Ярослав зупинився, зачарований співом жайворонків, якими насолоджувалося небо й прозорий місяць, що був схожим на срібне вухо. Місяць не квапився йти на спочинок, хоча вже давно зійшло сонце. І от він наблизився до Білої гори й вкотре зауважив: «Мабуть, неспроста так назвали звичайний пагорб. А що як на ньому був сам князь Роман, коли йшов на Польщу?». На вершині пагорба Ярослав вкотре милується довкіллям, синіючою смугою лісів на горизонті, схожою на узбережжя далекого моря й мерехтливим зблиском маленької річки, що видавалася лезом меча. А ще на вершині гори помітив, як у цьому році побільшало кротячих «териконів». І він посміхається, пригадуючи, як вони заростають влітку травою й нагадують карликові Карпати. І це додавало місцині ще більшої чарівності та загадковості, як і те, що на цих пагорбах, названих Жолобами, — жодного деревця, лише зрідка вдалині, як тінь княжого вершника, завидніється кущ терену або глоду. І хоч у селі буяли розкішні сади й неподалік виднівся ліс, дерева тут не росли. І Ярославові вкотре гадається: «Неспроста ці пагорби — лисі, можливо, до них навідуються вітри з далеких степів, тому й не приживаються дерева, щоб нагадувати про степову волю». Подих степових вітрів Ярослав відчував ще з ранньої юності: вони кликали його в далекі дороги, й він пішов ними. Але ці пагорби не відпускали від себе, і він завжди до них повертався, як приїжджав до мами, дивуючись: хоч і немає розкішних

ВИБРАНІ ТВОРИ

267

краєвидів, але йому тут — як у раю. Мабуть, так має бути: наймиліша земля та, де народився, яка пам’ятає твою босу ногу. І він знову відчував подих вітрів юності та будував повітряні замки, й був упевнений, колись тут могли бути справжні. А ще сподівався — тут зупинявся князь Роман на перепочинок, коли йшов на Польщу. Відчуваючи себе княжим дружинником, гадав: неспроста рідне село Волиця — співзвучне назві древнього міста Волинь. За мить Ярославові захотілося, як у дитинстві, побігати босоніж по траві, і він роззувся — й полетів, посміхаючись, що в їхньому селі не кажуть побіг, а «полетів». Причому, так говорять й досі — діти й літні дядьки, наче в його земляків і дійсно були невидимі крила, що часом відривали їх від вічної роботи, коли треба було кудись поквапитися й швидко повернутися назад. А потім Ярослав приліг у траві, відчуваючи її зелений і вічно юний дух: «Може, пагорби не заростають деревами, щоб люди могли потішитися так, як я?», — радів Ярослав. Але в наступну мить його романтизм остуджували реалії, й він зауважував: «Пагорби не заростають деревами, щоб було більше трави й відповідно молока». І він почав приглядатися до річки, мов хотів переконатися, чи її береги не з киселю, жалкуючи, чому ніхто не вірив, що вона колись була великою. Хоча про це свідчив неповторний ландшафт краю, бо, міліючи, річка залишала високі, аж до небокраю схили, між ними й постало село на пагорбі, наче своєрідному острові серед колишніх берегів… І от Ярослав із сумом уже вкотре прощається з Білою горою та мріє, як би її возвеличити: храмом чи парком з мальовничими альтанками. Та сьогодні зрозумів — велич цих пагорбів у їх первозданності. І він радісно збігає з гори до берега річки, згадавши, як шукав у її берегах маленькі джерельця й пив через соломинку таку холоднючу воду, смак котрої не може забути досі. А ще згадує, як будували на річці греблі з трав’яних брил, перетворюючи її в маленьке озерце, де купалися хлопці всього села. І, ставши навколішки, Ярослав зачерпує водичку, зрошує лице й збадьорюється, вирішуючи іншим разом піти до вербової долини. Там річка значно ширшає, аж береги виходять на кручі, й має очеретяну заплаву, де водиться рибка, незважаючи, що сюди потрапляє вода з очисних споруд шахти. А ще там верби нагадують загадкових істот, й одна із них так нахилилася до землі, аж вросла в неї і стала схожою на арку воріт невидимого замку.

268

Валентин СОБЧУК

Про цей чарівний куточок Ярослав згадував, навіть коли йшов вулицею села, де колись стояли хати старожилів. Нині в кущових нетрях заблукав і сам вітер, що шелестів у листі, мов намагався щось сказати. І Ярослав дослухається до цього шелесту, а ще шукає в кущах сліди колишніх схова нок, котрі вони робили, як гралися в «шпіонів». Але не знаходить жодно го сліду. У наступну мить в уяві постає безтурботне дитинство, вечір на лавочці під старою липою, на якій правили теревені старші хлопці й ляка ли їх цією вулицею, по якій, коли темніло, мало хто з хлопчаків наважував ся ходити, бо казали там таке твориться! Мовляв, ходить старий пан, або ж сидить на пеньку, й проти місяця блищать його ґудзики, а на голові висо ким «димарем» стримить циліндричний капелюх. Цей пан мовчки заманю вав до себе рукою всіх, хто ішов повз, і якщо хтось підходив, виконував бажання або ж лякав до смерті. І Ярослав, посміхаючись, згадує, як, змуж нівши, бував тут з ліхтариком, щоб зустрітися з таємничим паном, якого ще називали «хазяїном кутка», та не зустрівся. Але вже не було старого пенька, на якому сидів пан, натомість помічає високого дуба, котрому біль ше ста років. Дивується, як він не бачив його раніше, адже такі дерева були справжньою розкішшю для села, де панували плодово ягідні сорти. «Якась містика!», — ледь не вигукує Ярослав, й квапиться до мами, раді ючи, що вона обіцяла на сніданок його улюблені деруни. Дорогою Ярослав зустрічається зі своєю колишньою сусідкою, обоє радісно вітаються, несподівано та, приховуючи в кутиках уст посмішку, запитує: — А ти помниш, як обштукатурив стару хату? І Ярослав згадує як сусіди, роблячи на своєму будинку «шубу», для сміху намовили його, тоді ще довірливого малюка, взяти з калюжі грязюку й нею «обштукатурити» стіни свого дому, мовляв, ми теж так робимо. І Ярослав їм повірив, наразі пригадуючи цю подію, подумав: «Чому люди найбільше згадують про щось погане або комічне, а не за добре, от і сусідка могла б сказати: «Пам’ятаєш, як помагав нам збирати картоплю». А втім, буваючи на зустрічах колишніх однокурсників, які не бачилися десятки років, не раз дивувався, як друзі юності навіть у своїх публічних промовах згадують, хто більше хропів чи сопів, або їв ночами сало… Невдовзі Ярослав підходить до рідного дому, задоволено зауважуючи, хоч у них і село, але є всі блага цивілізації: газ і водогін, світять вуличні ліхтарі, а він йде тротуаром. Та й рідне обійстя,

ВИБРАНІ ТВОРИ

269

завдячуючи братові, який великий працелюб і на всі руки майстер, також стало значно комфортнішим. Навіть паркан зазнав амбітних перетворень, що були характерними для всього села, де мало не кожен господар прагнув зробити свою садибу найгоноровішою, через що майже всі огорожі постали на фундаментах, і серед них було чимало кованих, як на фазендах олігархів. Однак хоч і село було далеким до їхніх статків, усе ж міцніше трималося за землю, яку в останніх могло забрати правосуддя. А тут на свій комфорт заробляли власною працею. На землі українсько польського прикордоння доходили не лише європейські вітри, а й стиль життя. І Ярослав радів, що в їхньому селі вже відійшли у минуле говерли й везувії куп гною за хлівами, біля яких стояли перекошені нужники, коли в часи колгоспного кріпацтва люди, працюючи біля худоби, думали про неї більше, ніж за себе. І він згадує свою маму. «А ось і вона, моя невтомна ненька, — зрадів Ярослав, побачивши її біля криниці, зауважуючи, хоч їй пішов сімдесят перший рік і вкрилося волосся сивиною туману, а без роботи не може. А скільки в ній оптимізму й віри, хоча не один пуд лиха з’їла, адже з молодих років боролася з недолею, й навіть вугілля збирала на териконі та носила на плечах, коли була вагітна Ярославом, щоб у хаті не замерзала у відрі вода. Але труднощі її не зламали, й хоч інколи мамі було важко встати з місця, бо терпла нога чи німіла спина, зараз вона посміхалася до нього як найщасливіша в світі людина, і як завжди, була готова поділитися останнім, аби йому жилося краще. І Ярослав підбіг і обійняв неньку, думаючи, чому зажди соромився виявляти до неї ласку.

— Дивись, не задуши, — озивається за воротами брат. — Бо в тебе клешні — ого! У їхній родині гумор був як мед до чаю, тож Ярослав відразу кинувся до брата й на радощах підняв його над землею.

— Краще побережи сили для суботника!

— Але ж, Руслане, сьогодні п’ятниця.

— У нас у селі свій календар!.. — і брат пропонує пройтися двором.

— Знову щось збудував?

— До твого приїзду навіть завів лебедів…

— Лебедів? Ти жартуєш?

— Нє, пішли глянеш… І Руслан, на здивування Ярослава, повів його до льоха, і той, йдучи за ним, посміхаючись, думав, що це якийсь «діжурний» розіграш…

270

Валентин СОБЧУК

Однак Ярослав помилився: на льохові, дійсно, були три лебеді! Та й сам льох, що за сільською традицією, ззовні нагадував порослий травою горбик, тепер був схожим на альпійську гірку з вічнозеленими рослинами.

— Ну ти маладєц! Але з чого ти зліпив лебедів?

— Не зліпив, а вирізав зі старих шин, а доця пофарбувала.

— Нічого собі!..

— Да у нас тут не в одному дворі є такі лебедині зграї… Ярослав завжди пишався волинськими кулібіними, які до всього були майстрами. От і брат у своєму дворі навчився виготовляти шлакоблоки, окрім цього, вмів класти плитку й гіпсокартон, а ще йому підкорялася електрозварка й автомашина. Незважаючи на те, що був лише шахтним електриком, мав до всього кебу. А в сусідньому селі навіть батюшка володів усіма будівельними ремеслами. І все ж не тільки цими талантами славилася його Волиця, були в ній і свої артисти, які на День села не раз організовували театри просто неба, де за сцену служили прибрані килимами тракторні причепи, прикрашені вишитими рушниками. Усе це в Ярослава промайнуло в голові, коли він милувався лебедями, народженими зі старих шин. Але брат квапився пока зати інші новації: як будує хатній клозет, душову кабіну зі світломузикою й підігрівом підлоги. На що Ярослав, поплескуючи його по плечу, сказав: — Буде як у п’ятизірковому готелі, й навіть краще, бо в нас повітря чистіше, ніж у місті…

— Авжеж, — погодився брат, — а ще я хочу зробити піч під навісом, щоб мама могла пекти хліб чи паски, як у давнину, адже на вуглинах й каша виходить смачнішою... Після сніданку всі поралися на городі, і хоч Ярослав відмовляв маму не йти з ними, запевняючи, сам працюватиме за неї, вона не послухалась, вкотре здивувавши словами, що біля землі їй завжди легше, мовляв, земля її лікар. І Ярослав вкотре дивувався, що, незважаючи на остеохондроз й постійні болі в спині, мама ніколи не розлучається з сапкою, а город у неї завжди чистий, мов ікона. Після обіду Ярославові дуже кортіло взятися за планшет, котрий йому видався машиною часу, бо там було приховане дванадцяте століття й чекав князь Роман. Однак узявся за нього, коли всі полягали спати, коли у вікнах, мов темна вода, стояла ніч… За кілька хвилин дисплей планшета занурив його у глибину віків. І Ярослав йшов з князем Романом на дикі прибалтійські племена ятвягів,

ВИБРАНІ ТВОРИ

271

які були спритні та люті, мов звірі, й навіть невеликою кількістю завжди вступали в бій, позаяк не боялися смерті, бо вірили, що після неї матимуть щасливе життя. А ще дивувався Романовій хоробрості, про котру захоплено писав літописець: «Кинувся був на поганих (язичників), мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, немов крокодил, і переходив землею їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур…”. Згодом Ярослав читав за три переможні походи Романа проти половців. Уперше проти них князь виступив у 1197 чи 1198 роках, більш точної дати візантійський хроніст Микита Хоніат не вказує. Тоді половецькі орди плюндрували придунайські землі Візантії, наближаючись до самого серця ромеїв, Константинополя. Столиця імперії опинилася під загрозою спустошення. Несподівано на ворога з тилу вдарив князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Візантія була врятована. Успіх закріпили й інші походи Романа в половецькі степи, за що йому не раз дякували ромеї. На якийсь час Ярослав заглиблюється в роздуми, жалкуючи, що за поразку князя Ігоря в битві з половцями написано відому й неперевершену повість «Слово о полку Ігоровім», а от про низку переможних походів Романа літописець не залишив подібного твору, лише похвалу, котру Ярослав читає в перекладі Максима Рильського: А ти, буй<Романе, і ти, Мстиславе! Мисль одважна Покликає вам розум на діло. Високо плаваєш ти, Романе, В подвигах ратних, Як той сокіл, на вітрі ширяючи, Птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники Під шоломами латинськими. Та й не одна країна гунська, Литва ще й ятв’яги, Деремела й половці Списи свої покидали, А голови преклонили Під тими мечами булатними.

272

Валентин СОБЧУК

Не під булатними мечами, а харалужними, і Ярослав жалкує, що Максим Тадейович допустив таку помилку. Адже високоякісну на той час зброю із харалужної сталі кували у волинському поселені Харалуг, яке збереглося до наших днів (Рівненська область, Корецький район). Можливо назва Харалуг пішла з тюркського наріччя — Каралуг (чорний луг). Так тюркомовні племена могли називати заболочені землі, де не було пасовиськ, а добувалася болотна руда, з якої гартували сталь наші предки. І це засвідчують знахідки решток виробництва й назви місцевостей, як от Залізне поле, село Залізниця… І Ярослав пригадав, як чув від одного знайомого, уродженця цього краю, легенди про виготовлення мечів, своєрідних «ескалібурів» Русі, які гартувалися по тридцять років, і на певний час закопувалися в землю; час від часу їх відкопували на повний місяць, тоді їх брав хтось із оголених воїнів і скакав на коні, ніби поглинаючи лезом меча місячне світло та його магічну силу. И гримлютъ сабли о шеломы, трещатъ копіа харалужныя въ полЂ незнаємЂ, среди земли Половецкыи. Через хвилину другу Ярослав заглиблюється в давньоруський текст «Слова…», думаючи, хоч автор і згадує заслуги Романа Мстиславовича, а от чи брав він участь у поході сіверського князя Ігоря — невідомо. Одні дослідники впевнені, що ні, інші вважають: князь Роман виступив у похід, але змушений був повернутися через повінь на річках. «А може в Романа не було свого літописця, тому й не зберігся життєпис? — міркував Ярослав, але відкидав цей здогад, позаяк він, як і його батько, князь Мстислав, мав добру освіту, а при його дворі у Володимирі на Волині навіть жив київський митрополит Климент, якого називали великим книжником, й він був першим руським митрополитом. Не було сумніву, Роман любив читати й знав кілька іноземних мов, бо в дитячі роки, можливо, навчався у бенедиктинському монастирі в Німеччині. Так міркував Ярослав, згадуючи про тісні стосунки князя з візантійськими та німецькими самодержцями і за легенду, що він дав у

ВИБРАНІ ТВОРИ

273

Галичі притулок опальному візантійському імператору Ісаку Ангелу. І хоч історики й досі дискутують, з якої родини друга дружина Романа, він не сумнівався: княгиня Анна була візантійського походження й, можливо, донькою самого імператора Ісака Ангела. «Але чому попри скупі записи тогочасних хронік до нашого часу не дійшло життєпису князя Романа? — непокоїться Ярослав. — Адже на честь врятування Новгорода тоді ще юним князем від об’єднаної суздальської раті було написано ікону, котра посідала почесне місце у храмах до ХVІІІ століття, а потім про неї забули. Та й у самому Галицько Волинському літописі згадки за Романа залишилися лише в похвалі за його ратні заслуги», — несподівано його просвітлює здогад. Життєпис про князя міг бути вилученим з Галицько Волинського літопису, позаяк у Романа Мстиславовича було чимало ворогів, тому й у Київському літописі про нього не згадують, бо літописці були «прокнязівськими писелями». «Але звідки почерпнув історичні дані про князя відомий історик Василь Татіщєв?», — замислюється Ярослав. Бо російський історик не лише опублікував портретний опис Романа Мстиславовича, а й текст його заклику щодо нового устрою Русі, так звану ідею доброго порядку. І Ярослав пригадує, що вчений міг скористатися даними Новгородського літопису. «Та хоч літописці не створили повноцінного життєпису князя Романа, слава про нього пережила століття, зберігшись у тогочасних переказах і билинах», — з гордістю зауважує Ярослав, пригадуючи слова дослідників, що Роман Великий був останнім князем Київської Русі, якого оспівували в народі, називаючи Буй Романом й порівнюючи із соколом і хоробрим туром. Він знову береться за планшет, переглядаючи зібрані тексти про князя. «А втім життєвий шлях Романа схожий до бойовика», — майнуло в Ярослава. Уже в юному віці він воював під Смоленськом і Торопцем, а пізніше здійснив низку походів на половців та ятвягів, брав участь у міжусобних війнах на Русі та Польщі, з його військовою силою рахувалася Візантія, Угорщина та Німеччина. «І все ж про його вісімнадцятирічну діяльність під час княжіння у Володимирі на Волині (1170 1188 рр.) літописці змовчали», — сердиться Ярослав, пригадуючи, що за цей період йому відомо лише те, що Роман зміцнював Волинське князівство, дотримуючись родинного союзу зі своїм дядьком Ярославом, що княжив у Лучеську (Луцьку) і з яким брав участь у поході на Київ (1174 р.). У цей період Роман також

274

Валентин СОБЧУК

здійснив низку виправ на Польщу для підтримки свого двоюрідного брата Лєшка Білого, який зіграє рокову роль у долі Романа... І Ярослав знову пригадав сон, і той нерівний бій малої дружини з ворогом, й, вимкнувши планшет, тихенько вийшов на вулицю, вдихаючи на повні груди пахощі яблуневого цвіту, думаючи: мабуть, немає милішого запаху від цвітіння яблунь, такого свіжого й щемливого, наче спогад про юність. За мить Ярославові чомусь постала перед очима свіжовикопана яма, схожа на могилу, котру він бачив під фортечним валом учора. «А що, як там шукають поховання князя Романа?», — запитує себе й проганяє цю думку, бо знає: місцезнаходження могили князя невідоме. «Та й коли б Романа Мстиславовича поховали у Володимирі на Волині, то в родовій усипальниці Успенського собору. А там, ймовірно, археологи розкопують княжий терем…», — вирішує він. І все ж це була могила, однак у цьому він переконається через певний час, коли знову приїде до міста, потрапивши туди, коли з темрявою ночі боролися вуличні ліхтарі.

Могила в підвалинах замку (Володимир<Волинський, 2013 р.) Ярослава несподівано охопила паніка: він не знав, що можна робити в такий пізній час, відчуваючи себе якимось привидом з минулого. Хоча йому хотілося поблукати безлюдними вулицями, адже ніколи не бував тут о такій порі, коли всі двері міста були на замках, а ніч видавалася всемогутнім замком, що приховував у собі цілі тисячоліття й покоління людей, тіні котрих мов скрадалися під ліхтарями. «Невже люди завжди вночі замикатимуть двері осель зі страху один перед одним», — подумав Ярослав. А в наступну мить, зиркнувши на сяючі «гребінці» таксі, що очікували пасажирів, почав непокоїтися: може, поїхати додому, але ж не хочеться будити маму, та й братові рано вставати на роботу, а до Володимира Волинського треба буде вертатися ще раз. Бо місто сьогодні не могло так довго його чекати, особливо старе городище, де він мав бути вранці й когось зустріти — так йому наказував внутрішній голос. Тож згадуючи незлими тихим словом Укрзалізницю й потяг «Київ Львів», що почав приходити до

ВИБРАНІ ТВОРИ

275

Володимира Волинського о пів на другу ночі, пішов до вокзалу, нервуючи, хоч би там було не зачинено. Але двері були відкриті, й він зайшов до зовсім порожньої зали, і на мить розгубився від цієї несподіванки. Адже Ярослав ще ніколи не бачив такої вокзальної пустки, бо в таких місцях завше, як у вулику. У наступну мить подумки зауважив: «Яка невдячна історія, що потяг «Київ Львів» приходить у такий незручний час до Володимира Волинського, колишнього стольного граду, де князював засновник міста Лева — Данило Галицький. А скільки доріг через Володимир на Волині пролягало в давнину, навіть монахи йшли через нього до Афону… А тепер він у місті зовсім один, і навіть на вокзалі — ні душі, все ж вокзальна напруга, здавалося, дрімала на дерев’яних кріслах, і це Ярослава трохи заспокоювало, а в наступну мить його зігріла думка — звідси лише 134 кілометри до Львова і 230 до Галича. І він зрадів, що знову наблизився до давніх центрів Русі, із сумом зауваживши, що в колись могутньому Галичі наразі проживає лише понад шість тисяч жителів, та згадавши, що у Володимирі Волинському — більше сорока тисяч мешканців, полегшено зітхнув: «Хоч колишній стольний град Волинського князівства не змалів у числі…». Згодом він приглядається, де краще присісти на ночівлю, й обирає «дупло» неподалік віконця касира, що нагадувало закриту «амбразуру», і де йому видавалося безпечніше, коли засне, наче за тим віконцем амбразурою сидів міліціянт. І хоч Ярослав певний час намагався не спати, все ж задрімав, і навіть побачив дивний сон: як стоїть на старому городищі на краю великої могили й до нього тягнуться мерці, а в одного з покійників — записка… І все ж, незважаючи на такий страшний сон, Ярослав прокинеться не засмученим, і бадьоро йтиме вулицями міста, дихаючи озоном літнього дощику, милуючись дерев’яними хатами з великими вікнами, що прагнули неба; Ярослав чомусь радів, що такі старі й вікнасті хати — лише на Волині… Згодом він був біля древнього городища, де нічний дощик розбудив стежки, на яких зажовтіла глина, що чіплялася до підошов, ніби нагадуючи про силу землі та притягуючи до неї. Ярослав стояв і вагався: йти мокрою стежкою на вершину валу стало небезпечно, можна було спіткнутися, і хтозна, де тоді буде глина — на носі чи спині, і він завертає до музейного входу. Колись там були Північні ворота, й до

276

Валентин СОБЧУК

них нелегко було дістатися непроханому гостю, адже підйомний міст опускали не для всіх, і Ярослав силкується уявити, яким міг бути той міст. Наразі невелика металева хвіртка в огорожі не спонукала до особливих міркувань, а лише думки: чи на цьому місці були древні ворота? І він наче в’їжджає в них, відчуваючи себе дружинником, й за мить спиняється: залізна защібка хвіртки озвалася луною минулого, ніби меч ударив у щит. І він побачив, як у поєдинках змагалися дружинники, закуті у важкі панцири, доступні лиш обраним. Адже військовий обладунок для княжого воїна тоді коштував 50 корів, або п'ятнадцять коней! Окрім цього, княжий дружинник ще утримував до п’яти зброєносців і кількох лучників, яких теж треба було озброїти, а також придбати спеціальну броню для коней. Мабуть, за такі кошти сьогодні можна було б купити танк, а тоді замість них були важко озброєні вершники, які нерідко вирішували долю битв, причому, списами, бо мечами на конях користувалися рідко. І все ж головну ударну силу складали ратні піхотинці. Військо князя Романа було добре озброєним, і як згадується в «Слові…», мало латинські шоломи. «Цікаво, скільки корів коштував латинський шолом?», — подумки запитує себе Ярослав, й наразі похоплюється та поквапом йде у бік валу, наче за кимось слідом. Згодом він спиняється й дивується, що на місці колишньої ями, схожої на могилу, тепер розкопано цілий «котлован». За мить його погляд злякано сахається, вихопивши в глиняному місиві сіріючі кістки. «Невже людські?», — й він хоче відігнати від себе цю страшну думку, що загула поминальним дзвоном.

— Шукаєте когось зі своїх? — несподівано почув за спиною.

— Своїх?! — тепер уже набатом вдарило в голові, він озирається й бачить якогось незнайомця. Та замість того, щоб йому відповісти, приглядається до нього, думаючи, де він узявся, не вийшов же з під землі, та, побачивши його легкий усміх, заспокоюється. Однак зовнішність незнайомця — коротка борідка, ніс з горбинкою, чорне волосся — когось йому нагадує, і в першу чергу, його самого!.. Однак цей чоловік був значно старшим за Ярослава. За мить у його пам’яті чомусь зринають слова літописця: «Сей Роман Мстиславич ростом был хотя не весьма велик, но широк и надмерно силен; лицом красен, очи черные, нос великий с горбом, власы черны и коротки»…

ВИБРАНІ ТВОРИ

277

Перед ним наче стояв сам князь Роман, і сіріючі кістки в глиняному місиві котловану нагадували йому поле бою. Ярослав довго не міг дійти до тями, дивлячись на загадкового чоловіка, так схожого на князя…

— О, якби Ви знали, як багато людей тут було закопано, — повертає Ярослава до реальності голос незнайомця. — Скільки невинних душ загублено, бачили б Ви, що тут діялось, як йшли розкопки — скелет на скелеті!!! І приходили сюди не лише наші люди, а також євреї, поляки, і навіть узбеки. Я подумав, може, й Ви шукаєте когось із родичів.

— Родичів? А що, останки людей не з давніх століть?

— Як сказати… Тут покоїлися жертви тридцятих років, більше семисот мучеників перепоховано на цвинтарі — енкаведисти звірствували… Причому й досі не з’ясована причина того страшного вбивства, що чинилося нашвидкуруч, мов за наказом сатани, бо в кишенях людей знаходили навіть золоті монети й інші дорогоцінності. Люди брали з дому найдорожче, сподівалися відкупитися, але вони не щадили нікого, навіть жінок, одну відкопали з півторарічною дитиною на грудях.

— Розстрілювали навіть дітей?!

— Такого звірства Володимир Волинський не бачив навіть під час монголо татарського нашестя, енкаведисти виявилися лютішими за них, бо не мали жалю до своїх співвітчизників… І після цих слів Ярослав аж здригнувся, відчувши, як на нього накочується морок середньовіччя й ціляться нелюди в портупеях, а деякі з них, шкодуючи куль, кидають поранених і ще живих людей до ями, присипаючи землею й вапном, і стогне земля від крику заживо похованих! Однак нелюди не зникають, а проникають у сучасність і живуть поруч. І Ярослав чомусь згадав кількох своїх колишніх начальників, яким бракувало лише портупей і слушного часу для чорної роботи. Однак Ярослав тоді не міг здогадуватися, що в листопаді 2013 року, коли Україна повстане на Майдані, цей час настане для хлопців у чорних шоломах (беркутівців). Чорні шоломи не щадитимуть нікого й із середньовічною жорстокістю битимуть палицями по головах навіть жінок, а найбільше — журналістів, наче ті хлопці народилися не від українських матерів. А в лютому 2014 року середньовічне звірство спалахне ще з більшою люттю, коли спецпризначенці та наймані

278

Валентин СОБЧУК

снайпери холоднокровно розстрілюватимуть Небесну сотню Майдану. А потім криваві вбивства на Сході України, коли брат піде на брата, за підтримки найманців терористів… А тоді, біля підвалин замку, що стали братською могилою, Ярослав згадував 1169 рік, коли об’єднана суздальська рать грабувала Київ, вбиваючи разом з половцями своїх братів по вірі, не шкодуючи навіть калік. «Невже середньовічну жорстокість знову відродять диктатори?

— від цієї думки Ярослав відчув, як спиною побігли мурашки, й, поглянувши на сіріючі кістки у глиняному місиві розкопаного котловану, запитав у незнайомця: — А як дізналися, що тут покоїться стільки убієнних?..

— Археологи хотіли розкопати замок Казимира, який зруйнував луцький князь Любарт, а під його підвалинами наштовхнулися на братську могилу… Вийшло так, що історія сама видала цю страшну таємницю розстрілів, за причини котрої можливо хотів повідомити один з мучеників — у його зубах знайшли записку, але букви зотліли від часу й на ній нічого не прочитати… І Ярославові пригадалося, що він бачив уві сні того мученика, однак не сказав про це й слова, щоб не викликати у незнайомця зайвого подивування.

— Але не будемо про сумне, — продовжує той. — Я бачу, Ви приїжджий. Чим цікавитеся? Бо зустрітися з кимось у древньому городищі, та ще й о такій порі — справжнє диво. Сьогодні мало хто має інтерес до історії. От і виходить горе від ума, бо ті, хто добре вчилися в школі, сьогодні пасуть задніх, а двієчники з трієчниками стали боярами, себто депутатами… Ця несподівана аналогія дивує Ярослава, але він не має намірів заглиблюватися в сучасну політику, що була продовженням минулого, сумних уроків якого не хотіли вивчати.

— Збираю матеріали про князя Романа, — відказав Ярослав незнайомцеві.

— Романа Мстиславовича? Невже восторжествує справедливість? А то вже кілька фільмів зняли про Роксолану та султанові гареми, а за першого самодержця Русі й досі немає путнього твору. Адже коли б йому вдалося здійснити задумане, то Європа заздрила б нам, а не ми їй. Судіть самі, Роман Мстиславович був не лише хоробрим воїном і дипломатом, а й одним із перших князів, якого визнавав навіть Папа. А об’єднав то він лише два князівства, але якою великою була їх

ВИБРАНІ ТВОРИ

279

територія! Навіть Київ йому був підвладним, хоч він там не князював. На жаль, сьогодні вся політика й гроші крутяться у столиці, й люди тільки там можуть заробити собі на життя… Хіба це нормально? Немає ж ніякого іга, ні татарського, ні монгольського, от тільки при нашій владі, наче не депутати, а знову вернулися бояри. Ех, немає тепер Романа, який би послав їх до монахів.

— До монахів?

— Хіба не знаєте, що Роман навіть тещу послав у монастир? Я б свою теж туди відправив, бо вперта, як брус…

— Як брус? — подумки всміхається Ярослав і згадує свою тещу, зауважуючи, що жінки в їхньому краї з характером. І хоч є переказ, як волинських жінок запрягли у вози люті обри, але коли б обри з’явилися зараз, то запрягли би їх. У наступну мить Ярослав вирішив, що коли буде вдома, то пошукає матеріали, чому Роман Мстиславович відправив до монастиря тещу. Й подякувавши за бесіду Мирославу, так звали нового знайомого, порадів, такі імена нерідкість на Волині, особливо серед учителів історії.

5 Вечір перед Купайлом (Володимир<на<Волині, 1187<1188 рр.) Він лежав, вдоволений і щасливий, наче в раю й споглядав за нею, а вона плела з лугового різнотрав’я купальський вінок, й він радів ще більше, бо той вінок був для нього. І хоч Велеслава знала, що ніколи не буде з ним разом, все ж плела вінок й усміхалася до кожної квіточки, а він любувався усіма лініями дівочого тіла, великими карими очима й світлим волоссям, ловлячи себе на думці: з таких, як Велеслава, ліпили богинь, або ж за таку незвичну красу страчували на вогні, звинувачуючи у відьмацтві. Але він її боготворив, відчуваючи з нею ту щасливу й втрачену цілісність, яка була в Адама і Єви в раю. Велеслава, як ніхто, давала князю незбагненну радість, хоч він пізнав багато жінок, але не знайшов милішої. Інколи навіть намагався її забути, бо негоже князю бути в залежності від жінки, через що впадав у блуд, та все одно не міг знайти ліпшої за цю світлокосу

280

Валентин СОБЧУК

красуню з темними очима. І все ж деколи дуже гнівався на неї, коли хитрувала й не приходила в той день, коли звав, або ж говорила таке, про що інші боялися й думати. Тоді він хвилювався за неї, бо й кохана князя Осмомисла, якого він шанував за мудрість, поплатилась за це життям: її стратили на вогні, звинувативши у відьмацтві, коли Осмомисла не було в місті. «А що, як Велеслава відьма? — закрадалася часом думка. — Адже вміла передбачувати події та не боялася йому перечити, і хоч інші лякалися лише його погляду, а вона могла сміятися у вічі, як от недавно, коли оповідав за вдалий похід у польські землі, де допомагав двоюрідному братові Лєшку.

— Чим ти хвалишся?! Скажи, скільки рук і голів відрубали? — насміхалася Велеслава, наче це він придумав війни, хоча світ з давніх давен тримався на них. «Саме успішні битви були запорукою миру, — думав він, гніваючись, — але хіба це може зрозуміти жінка?». І хоч не раз намагався пояснити життєві закони, та весь час не знав, з чого почати. А почувши її зухвале віщування, що його зрадять брати — причому двоє (!!!) — узагалі передумав про це говорити, лише, не відаючи, чому, хотів дізнатися, хто з братів учинить зраду. Та Велеслава казала, що не знає, й так сумно поглядала на нього, аж під серцем прокидався якийсь холодок і невідомий досі страх. От і сьогодні при зустрічі з нею знову згадалися її страшні віщування, але він не наважувався про них запитати, тим паче, в таку ніч, коли всі святкували Купайла. І вона плела для нього вінок, і так загадково всміхалася, наче й справді бачила його життєвий шлях на долоні. Але він був упевнений — життя залежатиме від його меча, а не якихось ліній на долоні та віщувань. А ще дивувався, хоч його піддані, як і він, були християнами не в першому коліні, все ж вірили у звичаї старих богів. Особливо в доброго Купайла, який був останнім богом з поганського пантеону, який вижив, незважаючи на утиски християнства. Купайла вважали покровителем шлюбів та кохання (можливо, звідси пішла його назва, щоб люди докупи злучалися), він мав владу над людським тілом і душею. У його день творили омовіння тіл у річках, а над купальським багаттям очищували душі. Увечері дівчата плели вінки, котрі зі свічками пускали на воду, загадуючи собі пару, й ті вінки ловили хлопці. Князь подумки усміхався з тих звичаїв: йому не треба було бігти за вінком, його плела кохана. Та в іншу мить із сумом подумав, що, на відміну від простих людей, позбавлений такої

ВИБРАНІ ТВОРИ

281

забави, й що не може одружитися з Велеславою, бо його дружина, якої він не тільки не кохав, а й не бачив, уже визначена: його шлюб мав сприяти зміцненню князівства. У наступну мить Роман, поглянувши на берег і воду, палаючу в призахідному промінні наче велике купальське багаття, несподівано знявся на ноги й, захопивши в обійми Велеславу, поринув у той вогонь на воді, який для них мов запалив сам бог Купайло. Він цілував її в уста, що були ніжними, мов вода й, пестячи перси, намагався вогнем своєї жаги розлитися в ній, однак Велеслава, вирвавшись з обіймів, вискочила на берег й, одягнувши на голову вінок, закружляла в ньому, вхопившись рукою за молоду берізку, наче танцювала з подругою. Він, милуючись її танком, обійняв їх разом, а вона одягнула йому вінок — й він відчув, як запахла кожна квіточка, пригорнувшись до чола… А було в тому вінку багато квітів, й не просто гарних, а наділених чарівною силою, якої навіть не мали люди, а лише квіти, як от рожеві пелюстки плакун трави, яка за повір’ям була не тільки цілителькою, а й могла перемагати бісівську нечисть та управляти духами. Коріння плакун трави на світанку перед Купайлом викопувала й Велеслава, за древнім повір’ям, не торкаючись нічого залізного, бо тоді корінь не матиме сили. А ще примовляла, як вчила мати: «Плакун! Плакун! Плакав ти довго й багато, а виплакав мало, хай не котяться твої сльози по чистому полю, не розносять тебе по синю морю. Будь ти страшний злим демонам й бісам, старим відьмам київським. А не дадуть тобі спокою, втопи їх в сльозах, а втечуть від твоєї сили — замкни їх у ямах найнижчих. Будь же моє слово при тобі міцне й тверде в усі віки!..». Ще раз повторила дівчина древнє замовляння, показуючи йому цю дивну квітку, котру вона вплела в вінок, і він дивувався, що вона знає стільки багато квітів на відміну від нього, й вірила, що крихка пелюстка сильніша за меч. А ще дивувався, в замовлянні згадувалися київські відьми, міркуючи, чому за це місто йшла вічна війна. І раптом князя осяяло: він покликаний припинити ці війни. І Роман пригорнув Велеславу, відчувши, як набухли від ніжності її перси, котрі він пестив і цілував, як уперше. А тоді вони лягли в траву й забули про шите золотими нитками покривало, яке лежало під вербою. І вогонь і вода розливалися ріками вен у мить солодкого завмирання, і забували вони, на якому світі, коли від щастя закривалися очі, й солодка хвиля проходила крізь двоє сердець…

282

Валентин СОБЧУК

6 Ворона в короні (Володимир<на<Волині, Галич, 1188<1189 рр.) Сьогодні в його теремі ще зранку збиралися на раду бояри. Очікуючи князя, вони поважно почісували бороди, причому найбільш наближені до Романа Мстиславовича носили короткі, наслідуючи його, інші — довгі. Найбільш поважні боярські мужі, Твердята й Путята, які здобули славу в походах на ятвягів, Польщу й половців, слухали кремезного Тука, обличчя котрого стало схожим на великого гарбуза, ніби стверджуючи зросле благополуччя князівства за час Романового правління. Тук уголос міркував, чому Галицьке князівство по смерті Осмомисла спіткало стільки бід, що їх уже більше десятиріччя не знала Волинь. Мовляв, Осмомисл був мудрішим за восьмеро мужів, й багато битв виграв, не дістаючи з піхов меча, а по смерті так нерозважно вчинив, бо віддав княжий стіл бастардові Олегові від коханки Насті, а не законному сину Володимиру. І з цього почалася велика усобиця на галицькій землі. Й хоч бояри потім повернули на галицький стіл законного спадкоємця, однак він не виправдав сподівань, адже бояри звикли до сваволі, хоч не раз платили за це своїми головами. І все ж їм вдалося вигнати Володимира й узятися за старе — пошуки маріонеткового князя… Краєм вуха цю розмову слухав літописець Доброслав, особливо шанований Романом Мстиславовичем книжний муж, який мав незвичну зовнішність для присутніх. Літописець був худеньким, але вищим за інших, не мав пишної бороди, а коротко підстрижену, зате русяве волосся було довгим, а ще вражали його глибокі, мов дві криниці, пронизливі очі. Здавалося, ці очі бачили все, а ще в них була якась затаєна печаль, бояри думали, що це від книг, адже більшість з них не любили книжної науки, вважаючи, який з неї зиск. Усе ж до літописця бояри ставилися прихильно, не те що до єпископа, якого зневажали за те, що той зроду віку не тримав ні меча, ні рала, й мав бути безсрібним слугою Божим, а турбувався за статки, як і вони, та

ВИБРАНІ ТВОРИ

283

ще й показував свою зверхність, прикриваючись книжною мудрістю й незрозумілими словами. Доброслав узагалі не думав за власні статки, а був у своїх книгах та думах. Казали, він не знався з жінками, хоча й не носив чорних риз, а ще не володів мечем і не вбив жодного ворога, і що найдивніше — в нього їх не було. І це тоді, коли ворогами ставали брати, а він не мав ні на кого зла. Отже, як усі обговорювали подію, коли Роман поїде до Галича та яким буде його наступник, княжий літописець Доброслав розмірковував: чому галицькі бояри, на відміну від волинських, — такі бунтівливі, й бачив корінь зла в їхніх багатствах. Адже галицькі землі славилися не лише родючими ґрунтами, а й білим золотом — сіллю, котра йшла на Русь з цього краю, бо шлях до Причорномор’я, де можна було налагодити її видобуток, перекривали половці. Велику вигоду галицьким містам приносили й придунайські шляхи на Захід, котрі були ключем до процвітання торгівлі. Тому галицькі бояри самі хотіли розпоряджатися цими багатствами й мати послушного князя, або й одягти княжий вінець, що й зробив найбунтівливіший із бояр Володислав Кормильчич, проголосивши себе князем. Це було перше й нечуване самочинство на Русі, за що самозванець поплатиться втратою усіх статків і змушений буде закінчити життя на чужині. Мабуть, неспроста найбагатших руських мужів називали болярами, себто «большими» людьми, галицькі ж «боляри», можливо, найбільше за інших мріяли про необмежену владу, тому й не шанували князів, постійно шукаючи маріонеткових, таким був і 1188 рік, коли на княжіння запросили Романа.

— Наш Роман Мстиславович дасть лад у галицькій землі, — якомога голосніше промовив Тук, і бояри закивали бородами, передчуваючи великий зиск від наближення до таких багатих земель. Хоч дехто побоювався, щоб князь не повторив помилки Осмомисла, бо мав любаску, як і той. Але про таке говорили пошепки, заспокоюючи один одного, мовляв, у Романа Мстиславовича немає ще сина, а двох доньок від Предслави він уже пошлюбив. Та й від тестя свого, овруцького князя Рюрика, який чекав часу, аби стати Великим Київським князем, йому одвертатися не з руки.

284

Валентин СОБЧУК

А от літописець Доброслав журився з іншого: більше десятиріччя за правління Романа Волинь тільки міцніла, він нарешті приборкав дикі набіги ятвягів на північні землі, заспокоїлися й західні сусіди, поляки, а половці навіть не думали сюди потикатися. Роман сам ходив у їхні степи — вони добре відчули міць харалужних мечів, й коли інші землі знекровлювали усобиці, на Волині панував мир. Однак князеві цього було замало, й хоч у душі Доброслав підтримував наміри Романа щодо розширення князівства, бо чим воно більше, тим могутніше, все ж побоювався іншого: чи вдасться йому жити в мирі з галицькими боярами, які перечили навіть Осмомислу. Тим паче, Роман мав іншу вдачу, недаремно його порівнювали з буй туром… У наступну мить тихо, мов тіні, до Золотої палати зайшли двоє варягів з княжої охорони і мовчки стали коло дверей, позираючи з якоюсь особливою зневагою на бояр, аж хтось із них пошепки сказав: «Скільки вовка не годуй, все одно буде чужим». А ще бояри раділи: нарешті варяги поїдуть з міста, бо вже набридли своїм розбишацтвом і тим, що були дуже ласі до чужих жінок і не знали сорому. Однак князь дуже цінував їх за військове ремесло, тож ніхто не наважувався їх провчити по справжньому. Щоправда, в кучерявого Торда на чолі ятрила свіжа рана, котру він намагався закрити пасмом волосся, але вона була надто великою, а в завжди похмурого Байгуда, якому, задавалося, легше гавкнути, ніж заговорити, також була перемотана правиця. «Ні війни, ні походу, а вони в ранах!», — ледь не вигукнув Тук, та стримався, бо в наступну мить до Золотої палати зайшов Роман, але не сам, а зі своїм молодшим братом Всеволодом. На мить запанувала тиша, як на кладовищі, усі мовчки роздивлялися нового володаря. Незважаючи, що брат Романа був молодшим за нього й княжив у невеличкому Белзі, все ж корзно мав пишніше, особливо виділялися барвисті чоботи, прикрашені дорогоцінними камінцями. Роман знав про неперевершених белзьких чоботарів, брат привіз і йому в подарунок гарної роботи взувачку. Але Роман не відав іншого. Пишним одягом Всеволод намагався погамувати образу на несправедливу долю, котра завше обділяла молодших спадкоємців. Тож він і досі не йняв віри, що йому посміхнулася фортуна й він княжитиме в стольному граді Волині. Однак за це він дякував матері, яка зуміла переконати Романа в такому рішенні. І хоч він заздрив братові, але не зневажав, як Святослава,

ВИБРАНІ ТВОРИ

285

який був позашлюбним сином Мстислава Ізяславовича. Позашлюбні спадкоємці не були рідкістю на Русі, адже й у Великого Володимира було близько 800 наложниць до прийняття християнства, й хоч у ХІІ столітті мораль була іншою, князі часто порушували подружню вірність, позаяк одружувалися не з любові, а політичного розрахунку. Інколи позашлюбним дітям князі надавали уваги більше, ніж законним, й наділяли їх володіннями, що викликали криваві суперечки. Однак законна дружинна Мстислава Ізяславовича, Агнеса, яка стояла на сторожі майнових інтересів трьох синів, як левиця, вміла плести павутини інтриг ще з юності, бо народилися в цьому середовищі й була жертвою часу — її ще в трирічному віці хотіли видати заміж за руського князя! Але тоді не склалося. Однак у дівках Агнеса довго не засиділася, й уже в чотирнадцять років стала дружиною волинського князя Мстислава. Історія замовчує про їхні стосунки, але відомо, що по смерті чоловіка вона доклала всіх зусиль, аби його позашлюбний син Святослав утратив спадщину. Щось від інтриг матері успадкував її улюблений син Всеволод. Бояри, розглядаючи його, подумки визнавали: зовні князь був схожим на матір і наділений тонкими рисами обличчя, наче й не походив з коліна Мономаховичів, як Роман, який статурою та обличчям, залізною міццю в руках був схожим на свого великого предка. Але тоді ніхто ще не відав, що, незважаючи на тонкі риси зовнішності, Всеволод мав такий же твердий характер, як і його старший брат, якому він завжди заздрив, а наразі не міг дочекатися, коли закінчиться пишна учта на боярській раді й він сяде на омріяному батьківському престолі. Мов передчуваючи думки Всеволода, Роман поплескав його по плечу, промовивши: — Ще накняжишся, брате! Це місто вже мені не потрібне, великі думи не дають спокою, хочу закласти в державі єдність, про яку мріяв наш батько. Сподіваюся, ти будеш зі мною. Бачиш, що коїться в землях руських, брати проливають ріки крові своїх одновірців, воюючи за престоли. А скільки списів та віри поламано за Київ! Замість того, щоб руську землю звідусіль боронити та лад добрий дати, вони воюють. І вже до того дійшло, що не цураються приводити поганих половців на наші землі, і навіть беруть шлюби з їхніми жінками. Але ж від тої смути тішаться вороги, й, мов ті круки, ждуть слушного часу, аби напасти. Хай місто Володимира, котре возвеличив наш батько, буде тобі

286

Валентин СОБЧУК

подарунком й початком єдності, котрої нема на Русі. Брате, ти будеш зі мною? І Всеволод обійняв Романа, й ніхто не міг запідозрити його в нещирості... Згодом Роман вирушив до Галича, за престол котрого було поламано стільки списів й де через чорні війни за владу на міському гербі наче оселилася ворона в короні. І хоч дослідники й досі сперечаються, звідки пішла назва Галича, доводячи, що, ймовірно, внаслідок видобутку солі, котру греки називали «гальст», інші ж вважають, можливо, від імені одного з кельтських вождів, про що свідчить Галичина могила. Цікаво, що один із галльських діалектів, на котрих говорили войовничі кельтські племена з бойовими топірцями на багатьох землях Європи, й досі зберігся в Шотландії. А от як на давньому гербі міста з’явилася ворона (галка) — про це історія мовчить. Як би там не було, однак двоголовому орлу на гербі князя Романа не вдалося жити в мирі з вороною в короні на галицькому штандарті. Бо десь через рік опальний князь Володимир збере велике військо угрів і вирушить на Галич. Роман, не маючи підтримки серед галицького боярства та необхідних сил для оборони, покине Галич і піде на Волинь. Та не знав князь, що біля його міста, котре він плекав майже два десятиріччя, спіткає ще більша печаль… На світанку княжа дружина, риплячи колесами обозу, де була прихована скарбниця — князь після Новгорода добре відав, що в першу чергу треба брати з собою, коли полишаєш престол, — прибула під окольну фортецю. Саме тоді прокидалася реміснича околиця граду, за дерев’яними стінами котрої вже стелилися дими від приземкуватих домів і пахло свіжоспеченим хлібом. Раділи вершники й раділи коні, що знову повертаються додому, де їх чекав перепочинок. Уже навіть князь Роман вийшов із полону сумних дум і міркував, як повернути Галич, сподіваючись на братову підтримку. Наблизившись до граду, вершники навіть не злазили з коней, щоб відразу в’їхати в нього, та коло брами їм не було опущено мосту! Всі дуже здивувалися такій оказії й були впевнені: за таку недбалість комусь добре влетить. Однак за якусь мить у повітрі повисло тривожне напруження, схоже до напнутої тятиви лука. Й коли вершники глянули вгору, то побачили на заборолах озброєних воїнів, які чекали ворогів, а не гостей. Здивований князь звелів розгорнути знамена, на котрих

ВИБРАНІ ТВОРИ

287

затріпотів двоголовий орел, вишитий золотом по синьому шовку, що нагадував небо, й без шолома наблизився до воріт, киплячи від гніву. Він знову не міг вимовити ні слова, за нього кричали його гридні: — Відчиняйте!!! Але на стінах почулося: — Не велено, князю! Роман не тямив себе від злості, та не знав, що робити, хоча хотілося кожному, хто насмілився відповісти «не велено!», власноруч відтяти голову, хоча розумів: вої не винуваті, його зрадив брат. «Але невже за рік забули свого князя? Адже приїхав до рідного міста не завойовувати його, а до брата. А той навіть не хотів пускати на поріг…», — і він згадував далеке дитинство, як схарапуджений кінь нісся з братом над кручею, як він кинувся йому навздогін і таки зупинив коня й врятував Всеволода, якщо не від загибелі, то від каліцтва. А він йому за це так віддячив. А якби він приїхав до міста поранений, стікаючи кров’ю, невже й тоді брат не відкрив би воріт?

— Ех, брате Всеволоде, невже тобі престол дорожчий за мене? — тихо вимовив князь, поглянувши на Доброслава, а тоді несподівано здибив коня, аж той несамовито заіржав, і, повернувши від воріт, поскакав, наче втікаючи від самого себе. Гридні також погналися за князем. А йому тоді, як ніколи, хотілося побути самому, і згадувалася Велеслава, її віщування про братову зраду, і хотілося зустрітися з нею й забути про все на світі, а ще вчулося, як попереджала, що зради буде дві…

7 Тіні незабутих предків (містечко Інь, Київ літа 2012 р.) До пізньої ночі Ярослав перечитував матеріали, намагаючись знайти в скупих на інформацію хроністів причини сімейного конфлікту Романа, коли він послав тещу в монастир, та не міг натрапити на якісь вичерпні аргументи. Натомість з’ясував, що не лише тещу він постриг у черниці, а й тестя і першу дружину Предславу. Причому тещі свята обитель сподобалася й вона не тільки там залишилась, а й стала

288

Валентин СОБЧУК

схимницею, можливо, щоб молитися за свого многогрішного чоловіка, щоб не сіяв лиха. Однак це йому не допоможе, бо коли князь Рюрик піде з монастиря, то натворить ще багато бід. І хоч сьогодні була неділя, все ж вирішив припинити подальші пошуки цих подій, подумавши, треба відпочити, а то вже й колеги з краєзнавчого музею, де працював, почали з насмішкою говорити, коли запізнювався на роботу: «Ти що, знову блукав у дванадцятому столітті чи на коні добирався?..». Після сніданку йому несподівано захотілося податися до Києва, й він почав умовляти дружину піти в мандрівку до улюблених старокиївських гір, звідки починалася земля руська й де можна було походити босоніж по траві, особливо на горі Дитинка. Та дружина, незважаючи на те, що їхати було якихось півтори години, відмовилася. Мовляв, був напружений тиждень і хочеться відпочити. Однак Ярослав знав: немає кращих днів для мандрів столицею, ніж вихідні. Тоді місто відпочиває від робочої напруги, й легко дихається навіть у транспорті. Він йшов міськими вулицями, серпневий ранок хоч і був сонячним, та не спекотним, навіть асфальт не задихався від смоли. Містечко Інь лише прокидалося, так Ярослав називав його зі своїми колегами, натякаючи на життєві начала, що складаються з протилежностей «інь» та «янь», як ніч і день, чоловік та жінка. Адже місто знаходилося на жіночому началі, бо носило назву річки, а ще в ньому збереглося багато природних першопочатків, особливо в рослинній фауні, й містечкова влада через економічну кризу не встигла зіпсувати його повітря та самобутність. Містечко було багате на віковічні дуби, мабуть, і в Києві не було стільки. Довгожителі дуби, наче закуті в потемнілі панцири, нагадували велетенських витязів, з якими хотілося поговорити, або притулитись долонями, щоб набратися енергії, що була безцінним і поки що безкоштовним скарбом у містечку, не те що в платних парках, бо й саме місто Інь нагадувало парк. І Ярослав завжди радів, коли зустрічав у найнесподіваніших місцях довгожителів дубів: коло чийогось двору, магазину, зупинки, школи. Та й біля його садиби росло аж два трьохсотлітніх дуба, яких він вважав сімейною парою й дуже радів, що живе коло них, повсякчас відчуваючи їхню енергетику. А вічнозелених сосон у містечку Інь було ще більше, і Ярослав навіть виношував ідею встановити пам’ятник сосновій шишці.

ВИБРАНІ ТВОРИ

289

У деяких місцях всюдисущі сосни навіть шепталися під самими балконами. І хоч багато сосон траплялися зі столітньою біографією, все ж вони не могли зрівнятися віком із дубами, багатьом з котрих було по двісті, триста й більше років. Дерева в містечку Інь були значно старші за нього, і Ярославові здавалося, що вони мудріші за деяких жителів, як от у даному випадку, коли Ярослав розглядав «пораненого» на узбіччі дороги дуба, коло котрого валялися потрощені запчастини автівки. Більше трьохсот років було цьому дубові, й навіть блискавка не влучила в нього, а от якийсь невіглас врізався машиною. Дубові то нічого, тільки трохи кори зчесало, а от чи живий любитель швидкої їзди — хтозна… «І куди можна було квапитися дорогою в середмісті, та ще й серед ночі?.. Однак таких любителів обігнати самих себе багато», — зауважив про себе Ярослав, згадуючи давнину. Адже тоді в неквапному ритмі дерев’яного колеса чи коня вік людини мірявся по іншому й, можливо, тридцятилітній чоловік у середньовіччі тягнув на всі шістдесят. Згодом він підійшов до залізної ріки колій, що ділили місто навпіл, очікуючи, доки відгримить довжелезний товарний потяг, аж здригалися стіни навколишніх будинків. А втім, невидимі вібрації бомбардували мізки усім, хто був поруч; Ярославові згадалося, як довго не міг звикнути до цих залізних громів залізниці. День і ніч сталеві колії озивалися шаленим стукотом, забиваючи в нерви невидимі цвяшки вібрацій, що не давали спокою, особливо вночі. Скільки років до цього звикав Ярослав, прокидаючись серед ночі й слухаючи, як повз нього проходить товарняк, сердячись, що на Заході прокладають безшумні рейки, а в нас — прямо по нервах людей. А ще думав: чому електрички постійно запізнюються, а ціни на проїзд підвищуються, що жоден транспорт так не травмує психіку пасажирам своїми запізненнями, як вони… Однак цього разу електричка прибула вчасно й, наче захоплюючись своєю пунктуальністю, водій подав протяжний сигнал: «У у у!!!». За мить зашипіли гальма, відкрилися й закрилися двері, й усіх людей з платформи наче злизав залізний ящур. Ярослав зайшов до вагона, в якому на лавах сиділи літні жінки з напрацьованими руками, — такі умиротворені, наче вони не їхали, а відпочивали на курортних лавочках, відірвавшись від тяжкої роботи; поруч дядьки теж

290

Валентин СОБЧУК

випромінювали спокій, їм не вистачало хіба що стола, бо вони так смачно снідали, розклавши наїдки на колінах, мов їхали у вагоні ресторані. І наче з іншого часу, далекого до трудових буднів села, що всіх годувало, було кілька представників «глухого покоління», які «втикали» в навушники своїх модних телефонів, які коштували дорожче за телят. А ще у вагоні пахло лісовими ягодами, чорна перлина лісів, чорниця, мандрувала у великих корзинах до столиці. Це була своєрідна данина Києву від цих літніх бабусь — вони везли її десь з під Коростеня, бо там через низькі статки ніхто не купував їхнього товару. Бабусі, мабуть, не знали, що в їхньому Коростені колись княжили древлянські вожді, які так необачно розправилися з князем Ігорем, коли той захотів здерти з них ще й «третю шуру», коли збирав данину, за що жорстоко помстилася його дружина Ольга. Й з жіночою запопадливістю зробила ще важчим ярмо данини, котру вже збирали не під час наїздів, а постійного контролю за підлеглими землями, бо княгиня Ольга влаштувала залоги, побудувавши на Русі своєрідні податкові інспекції, що розташовувалися в невеликих фортецях. І Ярослав укотре жалкує — історія повторювалася знову, тільки в інших проявах. Особливо його засмучувало те, що, як і в давнину, все стягувалося до столиці, в якій люди шукали собі на заробіток, бо не мали його вдома. І князь Роман, в уявленнях Ярослава, був першим із володарів, який ще в давніх віках хотів змінити ситуацію, адже двічі здобував Київ, але не сідав на київському престолі, а владарював у південно західних околицях Русі, якби зараз сказали — у регіоні, й прагнув, щоб розвивався не тільки центр, а вся держава… Шукаючи зручного місця, погляд Ярослава несподівано сахнувся корзини, накритої тканиною, ніби заплямованою кров’ю, насправді — полуничним соком… Та образ крові чомусь довго не виходив з уяви, навіть коли вмостився на лаві. Мабуть, це був вплив прочитаних текстів за неспокійне ХІІ століття. І йому привиділося поле бою та поранені, й згадувалися міжусобні війни між Романом та його тестем Рюриком, котрі спалахнули після 1194 року, як овруцький князь Рюрик став Великим Київським князем. Тоді тесть не виправдає сподівань зятя, хоча Роман міг би стати йому щитом і опорою, та схильний до інтриганства Рюрик шукатиме підтримки у володимиро суздальських князів та в династії Ольговичів, які володіли чернігівськими й

ВИБРАНІ ТВОРИ

291

сіверськими землями. Хоча на початку свого княжіння в Києві він виділить п’ять міст — Торчеськ, Трипілля, Богуслав і Канів — у володіння Роману, та потім забере й віддасть їх на вимогу володимиро суздальського князя Всеволода Велике гніздо в його руки, зробивши подарунок на сватання свого сина до його доньки. Роман тоді спокійно сприйняв тестеву нерозважливість і попросив Торчеську волость (Білоцерківщина). Та Рюрик не виконає його прохання, бо віддасть Торчеськ своєму синові. Далі Роман терпіти не міг, через що між ними почнуться міжусобні чвари, що доходили до грабування підвладних їм волостей. А в 1201 році, коли Роман стане могутнім галицько волинським князем, проти нього плануватиме похід уже колишній тесть Рюрик у союзі з Ольговичами, ображений, що Роман розлучився з його донькою Предславою. Та Роман випередить Рюрика й на чолі галицьких і волинських полків сам підійде до Києва, заручившись підтримкою чорних клобуків. І хоч Романові Мстиславовичу не раз доводилося захищати й брати в облогу міста, на цей раз він здобуде Київ, не виймаючи з піхов меча. Кияни самі відкриють йому ворота на Подолі. Рюрик тоді змушений буде відмовитися від Києва, а Ольговичі повернуться за Дніпро. Однак Роман не сяде на київський престол, щоб тим самим не накликати чергову хвилю ненависті й чвар у давніх ворогів, він віддасть завойований стольний град двоюрідному братові Інгварові Ярославовичу, який княжив у Луцьку. Рюрик не змириться з поразкою. І на початку січня 1203 року його військо в союзі із сіверськими князями Ольговичами та половцями візьме Київ, піддавши його тотальному грабунку. Завойовники не гребували нічим, навіть скарбами Софійського собору і Десятинної церкви; чорним смерчем вони пройдуться по монастирях, не щадитимуть ченців і черниць, священиків та їхніх жінок, вбиватимуть навіть старих і калік, і багато киян заберуть у полон. Змилуються лише над іноземними купцями, які викуплять у них своє життя. Так Рюрик відплатив киянам за прихильність до свого колишнього зятя Романа, вчинивши другий, ще жахливіший погром Києва, здійснений під орудою Андрія Боголюбського у 1169 році. Таких погромів, як у 1169 і 1203 роках, у стольному граді ще не було до приходу монголо татар. Найприкріше, що чинили їх одновірці й князі родичі, засліплені ненавистю. Та Роман Мстиславович не залишить у біді киян і згодом здобуде стольний град знову…

292

Валентин СОБЧУК

У наступну мить спогади Ярослав урвуться, електричка ввійде в бетонний фарватер платформи станції Святошин, у вагоні почнеться пожвавлення й тиснява в тамбурі, куди протискатиметься коростенський десант — бабусі зі своїми «парашутами», які, здавалося, не під силу й молодим. Невідомо звідки бралася сила в цих літніх жінок, які вже давно заслужили на відпочинок, однак з року в рік тягали важкі корзини, наче рятуючи всіх від голоду… У підземній річці Метро, в швидких «човнах» котрого місто квапилося добратися до своїх бетонних й цегляних гаваней, Ярослав був у радісному передчутті зустрітися з невідомою епохою, обряди якої не забули люди, яких називали язичниками, а самі вони вважали себе рідновірами. Згодом він йшов у бік Андріївського узвозу й милувався численними картинами, виставленими на тротуарах, думаючи, що неспроста саме тут мистецьке небо столиці прихилилося до кожного перехожого й дивилося на всіх живописними краєвидами, а найбільше — мальованими золото банними храмами Києва, особливо Печерської лаври. Хотілося підійти й торкнутися цих сяючих під стінами куполів, що були недосяжними в реальному вимірі, аж Ярослава осінило натхнення й він нашвидкуруч записав у своєму блокнотику: Київ — це сад золотий над землею, що в небо зове куполами церков, Київ — осінь у позолоті, що сяє і тліну не знає, як вічна любов… Згодом Ярослав завертає в бік історичного музею, до підвалин Десятинного храму, огородженого недолугим зеленим парканом. Ще на підході до невеличкого храму, що постав впритул огорожі поруч з підвалинами Десятинної церкви, здригнувся від урочистих звуків, які виповнювали повітря — церковні дзвони недільної літургії змішувалися з ледь чутними ритмами бубна, що долинав від людей, які стояли оддалік храму колом, над яким живим феєрверком спурхувала голубина зграя й приземлялася в середині, звідки здіймався терпкуватий дим загадкового багаття, котре начеб готувалося для жертвоприношення.

ВИБРАНІ ТВОРИ

293

І хоч Ярослава виповнювала цікавість швидше наблизитися до цього незвичного дійства, все ж спершу вирішує зайти до храму. Й після того як пломінці поставлених ним свічок злилися з трепетним сяйвом інших, вирушив до людського кола, несподівано почувши: «От язичники, знайшли собі місце…», — сердилася жіночка у віці «божої кульбабки». Ярослав знав, що на місці, де колом стояли люди, колись здіймалися величні стіни Тронного палацу князів. Тепер про нього нагадувало невелике заглиблення в землі та сірі камені колишніх підвалин, викопаних під час досліджень. Цікаво, чи знали про це люди, які стояли на землі, де колись були княжі престоли? А ще Ярослав зауважив: за цим дивним зібранням людей ніби спостерігали скіфські баби під стінами історичного музею, а реконструйований стародавній вівтар мов очікував забутих жертвоприношень. За переказами, саме на місці цього вівтаря зайшли в жертовне багаття й згоріли без попелу, наче розчинилися в часі, 12 волхвів на знак протесту проти запровадження християнства. Тож вівтар був своєрідним пам’ятником, що нагадував за їхній протест і самоспалення.

— Збуваються заклинання волхвів, — знову озивається «божа кульбабка», — вони обіцяли повернутися через тисячу років, і таки прийшли…

— І де Ви тут бачите волхвів? — здивовано запитує Ярослав, дивлячись на зібрання людей, які стояли колом на місці, де був Тронний палац.

— А ось перед Вами! Хтозна, до чого дійде далі... Ярослав здивовано подивився на людське коло, силкуючись там вгледіти хоча б одного волхва, та, не побачивши, відказав бабусі: — Невже нам варто боятися свого коріння? Наприклад, у Японії з давніх давен мирно співіснують язичницький синтоїзм і буддизм, а скільки вірувань в Індії!.. Та й у християнстві сотні конфесій і течій…

— Хіба Ви не знаєте, язичники в жертву приносили людей!

— Такими були традиції давніх віків, і не тільки на Русі, — говорить Ярослав, не розуміючи, чому стає на захист давніх вірувань.

— Але Ви даремно йдете до язичників, звідти живим можна й не вернутися!..

— Невже?! — посміхається Ярослав, усе ж на мить вагається: йти чи не йти? — Та хіба слід боятися нашої матінки історії? Її варто знати

294

Валентин СОБЧУК

й шанувати, — відказує тітоньці, дивлячись на понівечене «тіло» дерев’яного Перуна, якого вандали перетворили на пеньок. — Був один на увесь Київ Перун, і того спиляли, невже хтось у ХХІ столітті злякався дерев’яного бога? — міркує про себе, йдучи на ритми бубна… За мить Ярослав зрозумів, що він спостерігав за давнім обрядом поконівців, про що вказував стяг, на котрому, мов на крилі, майоріли слова «Покон Рода»; йому було відомо, що Роду поклонялися в далеку давнину як одному з головних богів слов’янського пантеону. І от Ярослав зупиняється неподалік барвистого кола людей у вишиванках, побоюючись почути якесь зауваження, типу: «Чого клеїте вухо?». Та ніхто не звертає на нього ніякої уваги. Усі зосереджено слухають обрядодія: «Візьмемося за руки, уявімо образ писанки, — говорить молодий чоловік у довгій вишиванці й полотняних штанах, помережаних вишитими візерунками, — домалюємо наше коло своїми добрими намірами, щоб усі мали мир у душі, дивилися один на одного з відкритим серцем. Об’єднаймося навколо любові, уявімо всі народи разом зі своїми світоглядами й традиціями. Не забуваймо свого роду…». Несподівано Ярославові Мудрику подумалося: «Як цих закликів — об’єднаймося навколо любові, не забуваймо свого роду — не вистачало в неспокійному ХІІ столітті нашим князям, як мало в них було віри, і як її мало сьогодні… А якби християнство не впроваджувалося вогнем і мечем, й «живими» лишилися дерев’яні боги, може, все було б по іншому?». Рідновіри тим часом зверталися до Творця, Сварога, Дажбога, Мокоші, Лади й інших богів, наче б вони були десь поруч. І Ярослав у якісь моменти відчував певну зніяковілість, що на відміну від давніх грецьких богів так мало знає своїх, слов’янських. Несподівано його зір привабила дівчина, зодягнута в біле вбрання, наче якась давня богиня, й хоч вона знаходилася в центрі кола й неподалік загадкового вогню, нічого не промовляла, звертаючись до всіх таємничими згуками білого бубна, котрого тримала в руці, мов щит. Вона поважно, як на вершині Олімпу, йшла по колу й ритмами бубна супроводжувала молитви та звернення до богів. Під ритми бубна, що був так схожим на білого щита, рідновіри співали пісню «Ой роде наш красний…». Та найбільше Ярослав вразився, як рідновіри святили над вогнем воду й кропили нею всіх учасників обряду, а по його закінченні

ВИБРАНІ ТВОРИ

295

роздавали червоні яблука, котрі тут же приносили в жертву й разом споживали. «Мов Адами, — подумки посміхався Ярослав, запитуючи себе, — чому це дійство так подобається голубам, наче й вони були посвячені в його таємниці?». По закінченні обряду Ярослав підійшов на край схилу гори Кия, щоб припасти душею до жовтіючих глиною, наче взолочених сонцем, старокиївських гір, з глини котрих мов ліпилися всі міста древньої Русі. Тут Ярослав відчував якесь особливе піднесення, можливо, як князь Кий з братами, який поселився на цих горах, коли ще тут не ступала нога ворога, а братня любов була найціннішім скарбом. А ще бачив себе разом з волхвами на горі Дитинка й радів сонячному ранку й славив Творця. Та в наступну мить запримітив на Хоревиці, яку ще називають Замковою, біліючий стяг і купку людей коло багаття. Не було сумніву, там правили обряд рідновіри. На горі Дитинка теж виднілася людська юрба, а в небо тінями незабутих предків здіймалися дими обрядових багать. І, здавалося, мовчки походжали руські князі Аскольд і Дір, а варязький князь Олег, якого прозвуть Віщим, просив у них прощення за те, що їх убив, і Святослав Хоробрий вкотре не хотів схиляти коліна перед хрестом, як закликала мати, Велика княгиня Ольга, а лаштував лодії в похід проти ромеїв. На Подолі знову відкривали ворота князю Роману, й він в’їжджав у місто, щоб не утверджуватися в ньому, а почати нову історію, що не хотіла змінюватися, як людська доля. Усе це постало в уяві Ярослава, коли він йшов у бік каменя, де викарбувані слова про те, що звідси починалася руська земля, як несподівано наштовхнувся на одне цікаве запитання, що долинуло від групи туристів.

— А звідки пішла назва Русь? — хтось поцікавився у жінки поважного віку з пишним волоссям каштанового кольору та з якимись загадковими амулетами на грудях, що надавали їй історичної романтичності, перед якою, мабуть, трепетали туристи.

— О, дякую, давно не чула такого гарного запитання, — промовила та, — існує кілька версій про походження цієї назви. Одні науковці є прихильниками норманської теорії, мовляв, русами називалося одне з варязьких племен, з яких вийшов Рюрик. Їх запросили до себе на княжіння угро фінські етноси біля Новгорода, як от меря, чудь та інші племена. Я ж схиляюся до того, що назва Русь — слов’янського

296

Валентин СОБЧУК

походження, про що свідчать багато беззаперечних фактів, як от назви річок. Ви, мабуть, усі чули за притоку Дніпра Рось. І чому ж наші предки так любили це слово, що й світлий колір волосся ми й досі називаємо русявим? Усе дуже просто, як зауважує один із словацьких етнографів ХІХ століття Павел Шафарик: на праслов’янській мові «руса» означає ріка, через що й досі збереглося таке поняття, як русло. Наші з вами предки обожнювали воду, й свої поселення засновували неподалік річок, яким давали імена богів, через що в назвах Дніпро, Дон, Дунай, Дністер вчувається співзвуччя кореню слова Дана — так називали одну із богинь покровительок води.

— Але чому тоді, коли Київ є матір’ю міст руських, Москва вкрала нашу назву? — поцікавився хтось із світлочубих юнаків. Схоже, екскурсовод була розгублена, й доки збиралася відповідати, Ярослав про себе зауважив: Москва вкрала не лише назву Русі, а й багато символів, наприклад, двоголовий орел у князя Романа Великого, який він запозичив у візантійців, коли захищав їх від половців, та й герб Москви, на якому Георгій Побідоносець вбиває змія, був гербом його рідного міста — Володимира на Волині.

— Ну, дійсно, — оговталася екскурсовод, — спочатку російську імперію називали країною Моксель, або Московією, однак та обставина, що Московію засновував київський князь Юрій Довгорукий, не давала спокою новій московській державі, щоб не привласнити славу і назву Київської Русі… На мить запанувала пауза, всі сумно переглянулися між собою, наче у них вкрали щось найдорожче — не лише ім’я та славу…

— А що означає Слово Київ? — несподівано запитала світлокоса туристка, яка чомусь видалась Ярославові схожою на сестру старокиївських князів Либідь.

— За легендою, засновником нашої столиці був князь Кий, нащадками котрого, як вважають дослідники, були князі Аскольд і Дір. Про те, що князь Кий був великим воїном, є згадки візантійських хроністів, котрі залишили запис про його переможний похід на Царгород, також вважається, що під час цього походу князь Кий заснував нове поселення Києвець на Дунаї, котре збереглося й до сьогодні. А от щодо самої етимології слова Кий, тут, як часто трапляється в історіографії, єдиної думки немає. Це могло бути не ім’я князя, а прізвисько, позаяк він був відважним воїном, то міг вправно

ВИБРАНІ ТВОРИ

297

володіти поширеною зброєю тих часів, бойовим києм, себто булавою, котра пізніше стане символом влади. Інші вважають, у цього слова значно глибше коріння, позаяк на наших землях жило багато народів, як от іраномовні племена скіфів, то слово могло піти з іранської. До речі, дослідники знайшли в давньоперській мові значення слова кий, точніше кия. І знаєте, що воно означає? Ніколи не здогадаєтеся. Так у давнину перси називали царів, а киянідами — нащадків царських династій. Цілком можливо, слово кияни означає не що інше, як царські…

Орел проти Вовка (зима в Дикому полі, 1204 р.) Зима 1204 року була лютою й не знала милосердя. Не дай Бог комусь заблукати в засніженому лісі чи зостатися немічним у полі без вогню, потрапивши в смертельні обійми снігів, як от нещасний закуп Гук. У ті віки нижчими верствами населення після бояр дружинників, які поєднували в собі ці дві іпостасі, бо в мирний час боярили, а на війну одягали кольчуги дружинників, були купці, ремісники, смерди, радичі, закупи, холопи. І якщо смерди могли мати свою землю й знаходилися на вищому щаблі середньовічної ієрархії, то закупи через несплачені борги, або через те, що потрапили в полон, чи одружувалися на холопці, змушені були гарувати в наймах, відробляючи позику. І якщо позику вчасно не віддавали, то потрапляли в повну залежність, як закуп Гук, який так нерозважливо пішов до лісу по дрова й замерз у полі. Але з цієї події Галич не сумував, бо всі й так потерпали від холоду, що пропікав своїм крижаним подихом аж до кісток, нагадуючи про льодовикову епоху й неминучу смерть, що забрала до себе знесиленого закупа Гука. І нікому було журитися за його кончину: мешкав у холодній хижі сам. А ще в цей день було чимало занепокоєних серед бояр та воїв, адже вони готувалися до походу. І хоч багато дружинників уже не раз бували з Романом у переможних виправах, усе ж ремствували, що князь намислив похід узимку. «І чому йому не сиділося в теплому теремі з молодою дружинною Анною», — дивувався дехто з них, поглядаючи на

298

Валентин СОБЧУК

засніжені поля, в яких бродила хуртовина й навіть вовк не вказував носа. Інші дружинники навпаки зігрівалися думками про багату здобич, бо вірили — князь неспроста йде на половців у таку негоду, котра буде їхнім союзником, адже кочівники боялися холоду більше за них. Так міркував воєвода Твердята, пишаючись Романом, адже пройшов із ним чимало доріг, починаючи з Володимира на Волині, коли князь став ізгоєм після невдалого княжіння в Галичі, котрий змушений був покинути в 1189 році, як до нього повернувся син Осмомисла з угорськими полками. Це був лихий час для Романа, якого не хотів пускати до отчого міста рідний брат Всеволод. Тоді, здавалося, всі змовилися проти сильного князя й забули про його недавні перемоги над поганськими племенами, хоча про них складалися перекази та билини, славі котрих заздрили всі князі, й можливо через те не квапилися йому допомагати, гадаючи, що Роман уже не повернеться на княжий стіл, але Твердята думав інакше. Воєвода не мав богатирської статури як його приятель Путята, й особливою силою не вирізнявся. Навіть лице Твердяти, вкрите ластовинням, видавало його добродушність і незлу вдачу, він був твердим у слові й зажди виконував обіцяне, навіть коли б це йому вартувало життя, як тоді, під час зимового походу на ятвягів. Князь любив зимові виправи, коли його не чекав ворог. А в ятвязьких болотах зима була доброю спільницею, коли скрізь будувала крижані мости, котрими можна було дістатися до непрохідних укріплень лісових племен, яких звали ятвягами. Тоді Твердята вистояв з невеликим загоном найзапекліші атаки ятвягів до приходу головних сил. Потім він ще не раз виявляв військову доблесть, котру високо оцінив князь, призначивши його воєводою. Твердята дякував долі, що дала можливість змінити її на війні, а так би йому довелося все життя провести в батьковій кузні. І хоч потім переживав нелегкі часи Романового ізгойства й безуспішні намагання того заручитися допомогою польських родичів і тестя Рюрика, щоб повернути волинський Володимир, а потім Галич, тривалий час це було марно. Однак Твердята вірив у князеву фортуну, й вона усміхнулась обом. Роман спочатку поверне собі Володимир на Волині, й після того, як помре син Осмомисла, галицький князь Володимир, який не мав нащадків, знову здобуде омріяний Галич.

ВИБРАНІ ТВОРИ

299

А от його брат Всеволод після вигнання зі стольного граду Волині ще деякий час княжитиме в Белзі, й, мабуть, переживаючи за те, що зрадив брата, розкаюючись у гріхах, піде в монастир. Однак його син Володимир не зробить уроків з батькових помилок, а почне плести змови проти галицьких князів, через що закінчить свої дні в темниці. Отже, Твердята, незважаючи на зимовий холод, з нетерпінням чекав походу на половців і не журився з непогоди. Лише про одне шкодував: що більшість галицьких бояр тримали за пазухою камінь ненависті до Романа. Хоч Твердята не раз оповідав їм, з якими почестями його зустріли в Царгороді, де він був з посольською місією та вів переговори з самим візантійським імператором Ісаком Ангелом, щоб прихистити його в Галичі, коли на Царгород наступали хрестоносці. Особливо Твердята тішився тим, що й Папа Римський визнавав його князя наймогутнішим на Русі й готував королівську корону. Твердята був упевнений — після цього походу на половців він вручить її Романові. А ще повертався до 1199 року, коли князь здобув Галич, об’єднавши два князівства, Галицьке й Волинське. Бояри Галича тоді чинили сильний спротив. «Але не вигнавши бджіл, меду не їсти», — згадував князеві слова Твердята, думаючи, добре учинив князь, коли вислав зазнайкуватих Кормильчичів і придушив боярську опозицію, закривши ворота Галицької землі перед угорськими окупантами, яких наймали бояри для втілення своїх владних примх. Тепер у руках Романа великі землі — від Карпат до Дніпра: Волинь, Галичина, Поділля, Буковина й Пониззя. Таке не могло навіть приснитися жодному з тодішніх князів, які безупинно воювали за владу в Києві, від якої Роман відмовився двічі, утвердивши на престолі своїх ставлеників. І хоч він не правив у Києві, та під його владою були всі князівства на території сучасної України, за винятком Чернігівського. Нова Галицько Волинська держава мала міцний щит, з яким рахувалися найсильніші країни. А ще господарювала на значній частині балтійсько чорноморського шляху Буг Дністер, що замінив занепалу дніпровську артерію. Велике бажання Романа навести лад на Русі не раз спонукало його поступатися власними амбіціями, коли він двічі міг сісти на київському престолі, однак столицею нової держави обере Галич, й саме на Заході шукатиме союзників для розбудови держави.

300

Валентин СОБЧУК

Тож зимовий похід на половців був частиною далекоглядного плану Романа. Він не тільки хотів послабити кочівників і відібрати награбоване, а й вплинути на Київ. Адже в стольному граді знову владарював його тесть Рюрик і плів інтриги, до яких усе більше залучав половців, і в 1203 році вчинив із ними ще страшніший погром Києва, здійснений нащадком Довгорукого Андрієм Боголюбським (1169 р.). Роман не хотів допустити, щоб саме від київського престолу йшли загрози його князівству, адже володимиро суздальські князі прагнули підкорення всіх руських земель. Тому в цьому поході Роман Мстиславович йшов на половців ще й тому, аби позбавити свого тестя Рюрика сильних союзників, який вів у Києві подвійну гру. І Роман звернувся із закликом до південно руських князів, найперше до переяславського Ярослава, і князі погодилися піти з ним, бо їхні землі були на кордоні кочових орд і зазнавали постійних збитків. Але він не сподівався, що в похід рушить і його ненависний тесть Рюрик. «Що замислив цей хитрий лис? — запитував себе князь, але не міг знайти відповіді, думаючи, можливо, Рюрик не бажав відсиджуватися в Києві, а хотів зігрітися в променях слави після переможної виправи, котру головним чином забезпечував Роман. — А може він затіяв змову з половцями, й хоче завести мене в пастку?», — стривожився князь і покликав до себе найліпших дружинників, віддавши наказ, щоб добре готувалися до походу й виступали великим числом. Кілька разів за день князь виходив із свого терема в двір, де, як з решета, сіявся дрібний, наче борошно, сніг. Роман сердився, що зима не була його союзницею, а сипала зі своїх невидимих млинів це біле борошно, що покривало весь світ. Але в такі миті він не раз згадував слова віщуна Орія, що сніговиця на днях припиниться, й тоді можна буде виступити на половців, для яких ця зима була справжньою карою. Через кілька днів хуртовина вляглася, і мороз почав втрачати люту силу. Все ж, коли хтось голіруч брався за меч, то він ледь не прикипав до пальців, наче зброя в цей холод хотіла назавжди залишитися в теплій руці. За день до походу дружинники та вої обдарували бідних пожертвами. В Успенському соборі, закладеному Ярославом Осмомислом, йшли богослужіння. У цей день Роман не раз повторював свою найсокровеннішу молитву, згадуючи, як оминали його в Новгороді стріли та гострі списи й допомогли вистояти проти такого страшного ворога:

ВИБРАНІ ТВОРИ

301

«Живый в помощи Вышняго, в крове Бога Небеснаго водворится. Речет Господеви: Заступник мой еси и Прибежище мое, Бог мой, и уповаю на Него. Яко Той избавит тя от сети ловчи, и от словесе мятежна, плещма Своима осенит тя, и под криле Его надеешися: оружием обыдет тя истина Его. Не убоишися от страха нощнаго, от стрелы летящия во дни, от вещи во тьме преходящия, от сряща, и беса полуденнаго. Падет от страны твоея тысяща, и тьма одесную тебе, к тебе же не приближится, обаче очима твоима смотриши, и воздаяние грешников узриши. Яко Ты, Господи, упование мое, Вышняго положил еси прибежище твое. Не приидет к тебе зло, и рана не приближится телеси твоему, яко Ангелом Своим заповесть о тебе, сохрани тя во всех путех твоих. На руках возмут тя, да не когда преткнеши о камень ногу твою, на аспида и василиска наступиши, и попереши льва и змия. Яко на Мя упова, и избавлю и: покрыю и, яко позна имя Мое. Воззовет ко Мне, и услышу его: с ним есмь в скорби, изму его, и прославлю его, долготою дней исполню его, и явлю ему спасение Мое». І світлішало обличчя князя від молитовних слів, бо вірив у підтримку небесного Отця Вседержителя, й холодна зима не була йому на перешкоді, й ревно молилося його військо, й кожен прагнув живим повернутися додому, та повернулися не всі, бо не буває війн без утрат… Долаючи снігові замети й сковані крижаними панцирами озера та ріки, Романове військо все далі заглиблювалося в холодний і голодний степ, де навіть прохолов слід зайця. Минули вже й Треполь (Трипілля), за ним починалося Дике поле — наразі біле й до всього байдуже, лише на маківках курганів погрозливо сіріли половецькі баби, ніби чатуючи на когось. На кургани час від часу підіймалися воїни розвідувального загону. З курганів, як з веж, добре проглядалися німі й холодні простори Дикого поля, наче половці спеціально робили такими високими могили своїм знатним воїнам, щоб і по смерті вони могли наглядати за всім, що коїться в степу. Однак як не вдивлялися з курганів у далину русичі, ніяких ознак життя в білому, аж до виднокраю й на увесь світ просторі, не було видно. І в такі моменти хотілося кричати, бо вже не вірилося, що хтось у цьому степу лишився живий. Та князь Роман знав: так буває від холоду, який сковував тіло й душу, але рано турбуватися, що не доїхали до кочовищ…

302

Валентин СОБЧУК

Іноді разом з дружинниками на половецькі кургани підіймався княжий літописець Доброслав, дивуючись, що половці не залишали по собі в степу нічого, крім високих могил з кам’яними бовванами. «Так от чому їх називають половцями, — зауважував літописець, — бо живуть у полі, де вітер й високі могили, їхня держава, котрої не тримаються постійно, а як перекотиполе кочують разом зі своїми табунами овець та коней на нові пасовиська». А ще Доброслав вражався, коли замість кам’яних воїнів з карбованими глеками на животах, бачив на курганах жіночі фігури в кам’яних капелюшках. Літописець тоді не здогадувався, що жінка в половців займала високе становище й була не лише хранителькою домашнього вогнища, бо коли чоловік гинув на війні — ставала главою роду. Також літописець не відав, що окрім поля, котре було матір’ю годувальницею половців, вони найбільше любили небо, по їхньому — тенгрі. Попри свою заземленість, саме небо кумани (так ще називали половців) обожнювали найбільше. Небо було куполом їхнього храму, до котрого вони зверталися постійно. А ще кумани поклонялися вовку, вважаючи його найвідданішим серед усіх тварин, адже вовки були однолюбами й усе життя дбайливо оберігали своє потомство. І хоч нерідко їм доводилося більше місяця залишатися без здобичі, але падлини вони не торкалися. А ще вовки подобалися половцям за безстрашність, адже завжди боролися до кінця навіть із сильнішим супротивником. Гурд, або гйой гурд, небесний вовк ізбавитель, був не лише половецьким тотемом сили, а й вважався спасителем слабких і недужих від тяжких страждань, позаяк відправляв їх душі на небеса, інколи ж навпаки — рятував від смерті… Під час перепочинку, коли військо грілося біля багать, розповідалося чимало бувальщин і побрехеньок. Особливо багато воїнів дослухалися до оповіді дружинника Яра, який уже побував в половецькому полоні, тож розповідав про звичаї куманів: — А по святах вони п’ють кисле молоко, котре називають кумисом, й одного разу так захмеліли, що вже не могли розрізнити коня від барана…

— Від кислого молока з під кобил? — дивувалися молоді отроки.

— З під кобил! — реготав Яр, а разом з ним усі, хто сидів коло багаття.

ВИБРАНІ ТВОРИ

303

— То які ж з них тоді воїни, коли п’яніють від кислого молока?! — кепкували інші.

— Зате їдять багато м’яса, — сказав хтось із дружинників, і ці слова вмить змили з молодих облич зухвалі посмішки. А гридень княжої охорони Торд, який любив бути в центрі уваги не лише біля князя, розповідав: коли його предки молилися перед боєм богові Одіну, то вороги від страху сліпнули і глухнули, а їх мечі ставали м’якими. А ще Торд похвалявся, як його прадід Олаф, який був берсерком, йшов у бій без одягу й кольчуги, й ніхто не міг його спинити ні вогнем, ні мечем.

— Без кольчуги? — дивувалися отроки дружини, з жахом уявляючи, хто б у цей морозний день зняв із себе одяг, а один навіть спитав: — Торде, а тобі допомагав Одін?

— Інколи він звертав на мене увагу, — посміхнувся той, — можливо, зглянеться і на цей раз… Ханові Котянові цієї ночі не спалося, йому наснився білий вовк, який начеб скрадався біля юрти й так моторошно вив на місяць, що від цього виття його орда сідала на коней і, не слухаючи хана, мчала світ за очі. І цей непослух, за котрий він би скарав кожного на горло, був для нього страшнішим від смерті, й він і досі витирав з чола холодний піт, а тоді, прикрившись овечою накидкою й ступивши в м’які чоботи, визирнув з юрти, щоб подивитися, чи насправді немає білого вовка. Але окрім охоронців нікого не було, а ще в небі стояв повний місяць, мов холодний щит потойбіччя; там, у небесних полях, жили його предки, де жаринами палахкотіли зорі, пропікаючи цю морозну ніч надією на скору весну. І хан підняв руки, щоб помолитися вічному тенгрі (небу), а тоді покликав одного з охоронців, щоб той послав за камом (шаманом) Балушем, якому він і розповів про свій дивний сон. Невдовзі кам Балуш почав чаклувати над баранячими кістками, та його віщування нічого доброго не обіцяли, але він не хотів печалити хана такою сумною звісткою, лише сказав: духи повідомляють про те, що скоро для кочовища доведеться шукати нове місце. І тоді Котян зблід ще більше, зблиски вогню відбилися в очах якимось хижим світлом, а позолочений панцир, що спочивав поруч, сяйнув якоюсь кривавою тінню, аж кам Балуш ледь не заплющив очі, та не вимовив ні слова.

304

Валентин СОБЧУК

У цей же момент хан рвучко встав з м’якого килима, підійшов до панцира і втупився в криву шаблю, й уже було заніс руку, наче мав її вхопити, але насправді це був жест, щоб скликали старійшин. Котянові в цей момент пригадалося донесення його посланця з Києва про рушення великого війська на чолі з урус шайтаном Романом, ім’ям якого половці лякали неслухняних дітей. І ще під час ради зі старійшинами, коли всі думали, як організувати опір, адже відступати в мертвий степ було нерозумно, він послав за своїм братом — ханом Сомогуром. І той невдовзі приїхав, а хан наказав камові Балушу знову зайнятися гаданням, і хоч він дуже намагався випросити в духів милості долі, все ж вони подавали невтішні знаки. Балуш був у розпачі, адже головним камом став зовсім недавно, й не хотів, щоб Котян розсердився на нього, коли він йому скаже правду. Під вечір, коли закінчилася рада старійшин, його знову викликав хан і, блиснувши очима, мов шаблею, звелів розповісти усе до найменших дрібниць про його віщування. Балуш перелякався не на жарт, і не став підсолоджувати не дуже сприятливі передбачування, боячись втратити не лише становище головного кама, а й голову. Після почутого Котян довго ходив по юрті, а тоді знову звелів скликати раду старійшин, яка сиділа аж за північ, після котрої Котян навіть повеселішав, настільки йому сподобався план брата Сомогура. Тим часом Романова дружина все більше наближалася до половецького стану. Три інші полки на чолі з Рюриком йшли за кілька годин у тилу, щоб половці не відразу здогадалися про кількість руського війська. Це була давня тактика війни з половцями — зав’язувати бій не всією силою одразу, а заманювати до бойового епіцентру інші орди, які нерідко розгадували руську тактику й розчинялися в неозорих полях. Тож князь Роман навіть свою, закуту в панцири дружину, розділив навпіл. Передовим загоном правив воєвода Твердята, причому, аби все виглядало по справжньому, він йшов з обозом і княжими знаменами, на одному з яких майорів двоголовий орел. Несподівано в одному з ярів коні, вчуваючи щось недобре, насторожилися й не хотіли йти далі. А в наступну мить повітря виповнилося хижим свистом, й стріли, впиваючись у дерева, коней і людей, спинили дружину, що зайшла в балку. Її тишу порушили передсмертні зойки та кінське іржання, а сніг зацвів першими краплями пролитої крові. Оскільки воїни,

ВИБРАНІ ТВОРИ

305

наближаючись до половецького стану, були в латах, а на головах мали латинські шоломи, що закривали шиї, втрати від першого обстрілу були невеликими. У наступну мить більшість випущених стріл ставали мертвими, так і не спробувавши крові, вдарялися об щити русичів і встромлялися в байдужий сніг, що зачекався на сонце, а не людську кров. Твердята дав наказ наближатися всім до обозу, котрий підтягували, розташовуючи по обидва боки яру, де стояли ворожі лучники. Згодом дружина мала прихисток, звідки стрільці цілилися по ворогу. А один із кращих лучників, Вишата, випустив вгору кілька стріл із вогнем, що помережали небо слідами диму й дали знак другій половині Романової дружини поквапитися до свого авангарду. Ще по дорозі князь обрав правильну тактику, зайшовши не в саме русло яру, а на його береги, де стояли половці, котрі несподівано почали спішний відступ, побачивши, як на них суне «важка артилерія» — закуті в броню дружинники зі списами. Однак Роман знав, що для половців війна була частиною їхнього полювання, а ним вони займалися постійно, тож дочекавшись, доки з яру вийде дружина Твердяти, лише тоді продовжив наступ на ворога. І на цей раз половців шукати не довелося. Велике військо куманів ніби саме очікувало Романа в мертвому степу, що лякав своєю янгольською чистотою. Однак по обидві сторони ні в кого не було жалю один до одного, бо якщо у мирному житті не один із воїнів зронив сльозу через несподівану кончину своїх близьких, то на війні гідна смерть сприймалася за честь, бо саме вона відкривала дорогу до раю. У цей морозний день обидві раті, мабуть, зважаючи на холод, не зволікали з початком бою. Тим паче, половці, воюючи друге сторіччя з русичами та виступаючи їхніми союзниками, вже мали непогане озброєння й носили важкі лати. Все ж найгрізнішою їх зброєю були самостріли. Це вже була не та легкоозброєна орда з луками та арканами на сідлах, а досвідчене військо, яке добре знало супротивника. Але і князь Роман також знав їхню тактику бою, тож, вистроївши військо, проїхався перед ним, збадьоривши словом, й до багатьох дружинників звернувся особисто, бо майже всіх знав поіменно ще з давніх походів. Дивлячись на своїх хоробрих воїнів, князь Роман жалкував, що не міг вишикувати варязький клин, котрий ще називали кабанячою

306

Валентин СОБЧУК

головою: коли кілька сотень воїнів, вгризаючись у бойові шеренги ворога, прошивали їх й, обходячи з тилу, завдавали несподіваних ударів у бойові порядки. Наразі він, знаючи про близький підхід трьох полків на чолі з Рюриком, вирішив розпочати бій, щоб половці не почали відступ і не довелося втрачати зайвих сил для переслідування в холодному степу. І от заревіли труби, гігантськими серцями з обох сторін застукотіли бубни, змітаючи крихти страху навіть у молодих воїнів — і полетіли хмари стріл, а потім обидві раті зійшлися в смертельних обіймах. Першими ломилися древка списів, а тоді шаленіли мечі й лютували сокири. І не в одного воїна від потужних ударів по шолому в голові гули «джмелі», а то й дзвони церковні… Та князь Роман не квапився пускати в бій добірну дружину, з якою прикривав один із флангів, чекаючи слушного моменту, щоб дати команду до наступу. Та згодом його дружині й самій довелося виступити на лінію оборони. Хан Котян, розгадавши намір князя, кинув на його фланг важко озброєних воїнів. Стримуючи ворожу атаку, князь нервував: «Чому не підходить підмога, невже тесть таки змовився з половцями?». Кілька разів русичі проривали ворожі ряди, та відступали, бо половці прибували, мов хвилі. Вже навіть гридні князя поламали не один спис. Та Роман все стримував найкращих бійців, які прагнули кинутися в атаку, щоб обійти половців з флангу, адже бачив, як половецькі сили все збільшувалися, й не було сенсу обходити ворожу рать. І хоч дружина мала непогані позиції для відходу, він не хотів відступати, й князь часто повторював слова улюбленої молитви: «…Живый в помощи вышняго в крове Бога небесного… Яко Той избавит тя от сети ловчи, и от словесе мятежна, плещма Своима осенит тя, и под криле Его надеешися: оружием обыдет тя истина Его. Не убоишися от страха нощнаго, от стрелы летящия во дни, от вещи во тьме преходящия…». І несподівано сталося диво: небо із заходу вкрилося чорною хмарою, й такою темною, аж, здавалося, посірів сніг, наче в засніженому полі здійнялася курява від копит незчисленного війська. Невдовзі на видноколі замайоріли стяги руських дружин, які очолював Рюрик. І сніг знову заярів ворожою кров’ю, й половці почали відступати. А русичі безперешкодно стали наближатися до їхніх кочовищ й брати награбовані скарби, звільняючи з полону колодників.

ВИБРАНІ ТВОРИ

307

Хан Котян з братом Сомогуром, прихопивши найцінніше та обладнавши свої вози самострілами, поспішно відходили на схід, щоб весною повернутися сюди знову, чекаючи слушного моменту для чергових наскоків. Згодом об’єднане руське військо зупинилося в Треполі на перепочинок, й після того, як віддали всі почесті полеглим воїнам та пом’янули за трапезою, князі зібралися на раду. Однак вона не клеїлася, бо київський князь Рюрик хотів на свій розсуд поділити нові волості, при тому кілька разів обмовившись, що в Романа їх більше, ніж у нього. І Роман Мстиславович хоча й був дипломатом, але з ненависним тестем загравати не став, а відразу показав свій твердий характер, згадавши, що свої землі він здобув не з половцями, а навпаки — боронив їх від них. А от Рюрик минулого року вчинив у Києві з половцями нечуваний погром і вбивства своїх одновірців. Однак нерозсудливий Рюрик й не думав миритися, пригадуючи зятеві давні суперечки. І хоч Роман був у гніві та знав, як зупинити тестя, поговоривши з іншими князями, він ще раз нагадав за те зло, яке учинив Рюрик, мовляв, ніхто не знає, на чий бік стане цей інтриган й чиї волості буде грабувати. Князі, вислухавши Романа, не заважали йому чинити, як вважав за потрібне. І він заарештував Рюрика й відправив до Києва, а згодом разом із тещею і першою дружиною Предславою послав до монастиря. Причому теща так і зостанеться в монастирі й навіть прийме схиму, очевидно, щоб молитися за свого многогрішного чоловіка. А от синів Рюрика Роман візьме до Галича, й невдовзі одного із них, Ростислава, проголосить Великим Київським князем. Рюрик через кілька років покине монастир і, злигавшись із ханом Котяном, піде на Галич, та похід виявиться невдалим, як і доля цього останнього половецького хана, який при наступі монголів сам звернеться за допомогою до руських князів, найперше свого зятя Мстислава Удатного, що княжив у Галичі. Але вони, не оцінивши загрози, не будуть одностайними й програють битву поблизу річки Калка (Донецька обл.), що відбулася 31 травня 1223 р., і цією поразкою відкриють ворота монголо татарам до тотального завоювання. А Котян Сутоєвич у 1238 році, розбитий військами Батия, змушений буде знову відступати. При тому він зуміє вивести 40 тисяч половців до Угорщини, де разом зі своїми ординцями прийме християнство, й одна

308

Валентин СОБЧУК

з його доньок стане дружиною синові угорського короля Бели. Та угорська аристократія з недовір’ям поставилася до Котяна, й перед самим вторгненням монголів до Угорщини його разом із синами вб’ють. Більшість ординців, розчаровані в такому підступному вбивстві, зречуться християнства й підуть у підданство до болгарського царя Коломана.

9 Мамонт без голови й давні війни (містечко Інь — від древності до 2013 р.) Ярославові сьогодні випала чудова нагода залишитися в музеї самому: директор Святослав Ярополкович був на нараді, наукова працівниця Лариса поїхала вирішувати господарські питання. Та Ярослава тішила думка, що директор сьогодні пообіцяв привести із собою справжніх любителів древності. Тож він перебував у філософському спокої, схожому до музейних експонатів, котрі, знаючи свою історичну цінність, залишалися поза людською суєтою. Бо кому був потрібен старий грамофон чи ржава праска? Або гарматні ядра? Невідомо, з якого дива вони залетіли в місто Інь, адже коли ними стріляли, то містечка ще не було. Та все ж хтось їх викопав на городі, наче колись господар цієї землі замість картоплі посадив ядра, щоб виросла гармата. Ярослав ходив між експонатами й розглядав їх, ніби вперше, й не міг збагнути, чому сьогодні його так притягувало до них. Так би завис павуком у світовій мережі за комп’ютером, а то походжав між стендами, мов школяр, відчуваючи якесь дивне піднесення від цих уже забутих у сучасному світі речей. Деякі експонати мали по сто, двісті й більше років, а найдревнішими були кістки мамонта, котрим можна було дати всі двадцять чи тридцять тисяч літ! І Ярослав вкотре зупиняється біля них й розглядає ці здерев’янілі останки, що нагадували собою грубі поліна, й дивується: чому їх знайшли без голови? Адже мамонт хоч і був найсильнішим звіром, усе ж і йому потрібна була «макітра», щоб думати, що з’їсти. А може його голову відірвали мисливці, коли тягли нещасну тварину з болота, та

ВИБРАНІ ТВОРИ

309

перестаралися в своїй жадобі якнайшвидше обзавестися м’ясцем. Мамонтові останки, до яких усі були байдужими, чомусь у Ярослава викликали дивні емоції, нагадуючи йому сьогодення, що уявлялося мамонтом без голови, за яким полюють мисливці з депутатськими значками. Перегодом він визирає у двір, щоб поглянути, чи не йде Святослав Ярополкович, але його не було, і погляд Ярослава ковзнув по дивній споруді перед музеєм, схожій на подіум, накритий дошками. Насправді це був фонтан, котрий запускали лише на День міста, а потім відправляли в «підпілля», накриваючи дошками, щоб на нього знову не напали місцеві гуни чи інші варвари, які не раз викручували з нього форсунки. «Невже в містечку Інь так і не буде нормального фонтана, а лише підпільний?», — журився Ярослав, стоячи на порозі та вдихаючи чарівні запахи осіннього повітря, що все більше наповнювало його ліричним настроєм, і він вирішує, доки немає директора з товаришами, піти прогулятися. Восени він дуже любив одне місце, невеличкий забутий парк, що нагадував кленову пущу, — сюди він і прийшов. Оскільки тут ніхто не порядкував, то кленів насіялося так багато, що вони росли всюди. Влітку, коли все зеленіло, вони були непримітними, наразі увесь простір переповнювався кленовим сяйвом, що палало й тремтіло на вітрі золотими вогниками і духмяніло осіннім трунком. Для Ярослава кленове сяйво було загадковим, бо нагадувало далеке дитинство й той одинокий клен у селі, що восени здавався золотоверхим собором і кликав до золотих дзвонів, як летіли у вирій птахи. А ще той клен сяяв вогнями сонячного міста, котре він хотів побачити в дитинстві, але тепер з гіркотою розумів: сонячне місто може існувати тільки в душі, про що завжди нагадувало кленове сяйво... Коли Ярослав повернувся до музею, його вже чекав директор з любителями древності, точніше з одним любителем, бо інший, якого звали Мстислав Ратиборович, сказав, щоб його так не називали, бо він історик. Ярослав, знайомлячись із ним, спантеличився, бо думав, що лише в їхнього директора таке історичне ім’я, якому він цілковито відповідав, хоча за характером не був таким войовничим, як його тезка Святослав, а навпаки — мав спокійну вдачу й поведінку. Його розсудливість наводила на думку — предки

310

Валентин СОБЧУК

Святослава Ярополковича навоювалися вдосталь, а він, збагачений історичним досвідом, покликаний доносити його до всіх у музейній залі, як уроки. Щоправда зовнішність директора музею дещо суперечила його характеру, оскільки мав козацькі вуса, до яких не вистачало хіба що оселедця. Екскурсії Святослава Ярополковича нагадували захоплюючі уроки не лише історії, котру він знав настільки досконало, наче жив в усіх цих епохах. А ще в краєзнавчому музеї він дав прихисток поетам і літераторам, художникам і співцям, обладнавши для цього невеличкий зал. Мовляв, у час глобальної комерціалізації люди не повинні забувати про свої душі. І в музеї часто проходили цікаві презентації літературних книжок, до яких наче дослухалися й старі речі, котрі колись служили людям. Хоча інколи Ярослав жалкував, що справжня література, особливо поезія, все більше перетворюється на музейну рідкість.

— Шановні друзі, як чудово, що ми сьогодні так несподівано зійшлись, та ще й усі з такими слов’янськими іменами, а не якимись там греко римськими, єврейськими чи половецькими… Хе, але нашому народу не позичати вбивчого гумору, раз зробили з великого хана Боняка побутового баняка, — під час знайомства весело мовив Мстислав Ратиборович і поплескав Ярослава по плечу великою, наче в поліського злодія, долонею, аж йому здалося, що в цьому дружньому поплескуванні прокинулася сила предків Ратиборовича, які, мабуть, тримали бойові ратища на Куликівському полі. В імені його товариша також був корінець слова «слав», а звали Ростиславом Івановичем, і він серед усієї компанії скидався схожим на худенького аптекаря у великих окулярах…

— Ви знаєте, чому наші предки любили називати своїх дітей Славами, — продовжував Ратиборович, — додаючи різні смислові відтінки, наприклад, Ярослав, щоб славив бога Ярила, або ж ріс славним, як Ростислав? Узагалі наші пращури славили не лише богів, а й кожну галузочку, також молилися на річки та озера, шануючи нашу матінку природу, й, на відміну від нас, трепетно берегли свою годувальницю і не нищили, як ми.

— Але варто зауважити, — озвався директор музею, — імена з коренем «слав» давали зазвичай князям…

ВИБРАНІ ТВОРИ

311

— А ти шо, Славо, сумніваєшся в своєму князівському походженні?

— дивується Мстислав Ратиборович. — Українці — всі князі! Адже тільки ми звемо своїх благовірних дружинами, а не «жонами — пушками заряжонними». Зважте, панове, що в ХІІ столітті на землях Русі було 220 удільних князівств. Але не тільки Русь потерпала від роздроблення, в Британії чи Германії князівств також було не менше. Такий тоді був час. Але я хочу наголосити на іншому: чому ми всі можемо претендувати на княже походження, бо Київ був матір’ю руських міст, й саме у нас народжувалися княжі династії, два три покоління давали десять, а то й двадцять князівств, і хтось з наших предків міг бути якщо не князем, то дружинником. І саме нащадки нашого Мономаха засновували Московію, але краще б вони цього не робили…

— А чому наші князі постійно чубилися між собою? — поцікавився любитель древності.

— О, мій друже, тоді все змішалося! — аж вигукнув Ратиборович.

— Наше слов’янство розбавила варязька кров, а потім половецька, татарська. Взагалі ординські традиції завойовувати й грабувати переймуть московити у найкривавіших традиціях. І прикро, що, як і в середньовіччі, брат ішов на брата, тепер теж не спинити Каїна!..

— Да, нагрішили наші предки, бо не дотримувалися Божих заповідей, хоча Великий князь Мономах залишив з цього приводу своїм нащадкам відомі Повчання, — озвався директор музею.

— Та воювали не тільки наші князі, — продовжив Ратиборович, — в усьому світі тривали війни, а найбільше дали перцю варяги. Цим зайдам не сиділося вдома серед голих скель, мусили шукати багатші землі, і на своїх вутлих човнах неслися річками та морями по всьому світу, навіть до туманного Альбіону добрались і показали міць своїх мечів. Скрізь у Європі наслідили нормани династичними союзами. Взагалі в середньовічній Європі важко знайти країну, де б не правили їхні конунги — на той час таких безстрашних воїнів, як варяги, знайти було важко.

— А як вони потрапили на Русь? Адже такий малий нарід не міг завоювати великих просторів! — знову поцікавився любитель древності Ростислав Іванович.

— Хіба ти не знаєш, друже? — провадив далі Ратиборович. — Їх покликали чудаки.

312

Валентин СОБЧУК

— Чудаки? — дивується Ростислав Іванович.

— Ну так, саме племена меря і чудь та іжє с німі запросили в новгородські землі княжити варягів, братів Рюрика, Синеуса й Трувора, бо так побили між собою горшки, що вже нічого не могли зліпити путнього. Варяги зліпили! Та загнали їх у болото! А від Рюрика, як прийнято вважати в офіційній історіографії, пішли інші руські князі, начеб на Русі не було до того часу своїх. Але літописи про них мовчать, бо кожен князь вважав за необхідне втручатися в творення літописної історії, а більш давні письмена нам невідомі. Ми тільки й знаємо про князя Кия, як він ходив на Константинополь, і немає сумніву, князівство мав могутнє, коли виступав проти Другого Риму, себто ромеїв. Мало знаємо й про Аскольда та Діра, які теж ходили на ромеїв, і можемо здогадуватися, що їх так охрестили варяги, а насправді у них могли бути інші імена, слов’янські, коли до Києва не ввійшов підступний Олег, якого чомусь назвуть Віщим. Цей варязький воєвода прибув сюди із малолітнім сином Рюрика, Ігорем, якого спіткає лиха доля в древлянській землі, де він накладе головою за свою жадібність. Та все ж Велика Ольга народить від нього найхоробрішого воїна всіх часів — князя Святослава, а той породить, даруйте, що виходить, як у Біблії, першого самодержця Русі, Володимира. Почувши вислів «самодержця Русі», Ярослав радісно подумав: так літописці називали й князя Романа — і сказав про це вголос.

— О, відважний буй тур Роман був не лише самодержцем Русі, котру поглинали криваві усобиці, особливо їх роздмухували суздальські князі, — захоплено мовив Мстислав Ратиборович. — Він був щитом православ’я, хоч у його жилах текла й польська кров. Роман одним із перших руських князів виступив на захист Візантії від половецьких набігів, з ним рахувався навіть Папа, а хрестоносці, які здобули Константинополь, ще довго не думали потикатися на Русь. Ех, якби він здійснив задумане, хтозна, як би розвивалася Русь…

— А ви знаєте, є думка, що Роман Мстиславович у дитинстві міг навчатися в одному з німецьких монастирів, — зауважив Ярослав.

— Я теж читав записку хроніста про його щедру пожертву бенедиктианському монастирю, в котрому він міг навчатися в юності, — озвався директор музею й запросив усіх за стіл, мовляв, у ногах правди нема. Згодом на столі, мов на килимі самобранці, з’явилися різні наїдки, а Ратиборович за мовчазною згодою колег узяв на себе роль ведучого й

ВИБРАНІ ТВОРИ

313

почастував присутніх медовухою, зауваживши: наші предки не пили таких отрут, себто спиртних напоїв, котрі вживає наше покоління. Ярослав був заінтригований медовим вином, як називав цей напій Ратиборович. Відчувши легку веселість і квітковий присмак, згадав про літо й був вражений, що в давнину медовий напій давали молодятам — вони пили його протягом місяця, названого медовим. Давній питний мед був слабоалкогольним і мав близько семи градусів, а ще багато корисних мікроелементів, особливо цинку, котрий, за словами Ратиборовича, впливає на народження хлопчиків, та й узагалі цілющий для «чоловічого потенціалу». Ярослав поквапився дізнатися за рецепт виготовлення хмільного меду.

— Усе дуже просто, але ви не сплутуйте сорокаградусних напоїв, настояних чи розбавлених медом, бо «зелений змій» у них руйнує чимало корисного, — зауважив Ратиборович. — Я вам розповім за древні рецепти, якими користуюся. Так от, усі вони нагадують приготування вина.

— Слухай, Мить! — озвався Святослав Ярополкович. — А ти знаєш, як роблять так званий ставлений мед, що витримувався до тридцяти років?

— Звичайно, рідненький! Береш півтора кілограма меду, до речі, в літровому баняку вміщується кіло чотириста, розрахунок води на таку порцію меду — 10 літрів. Мед треба розвести в теплій воді, краще взяти з джерела, тоді додати дві три ложки родзинок, що будуть служити за дріжджі, можна добавити й жменьку шишечок хмелю. Потім усе ставиться під водяний затвор у теплому місці, десь на місяць. Як мед відіграє, тоді вся рідина проціджується й знову ставиться під водяний клапан, тільки вже в холодне місце, наприклад, льох. Такий мед повинен настоюватися не менше року. А от за другим рецептом готується медова варенуха. Мед і воду можна взяти в такій же пропорції, тільки спочатку розвести в невеликій кількості води й підігріти на повільному вогні хвилин 15 20, щоб мед прокипів, а тоді розбавити рештою води, в котру додати кілька чайних ложечок сухих дріжджів або хміль. Такий мед грає десь цілий місяць, і за такий час буде готовий до вживання, але його краще поставити ще на дозрівання у погріб, закупоривши пробками, котрі час від часу треба відкривати, щоб випускати газ. Якщо такий напій постоїть з рік, то буде нагадувати ігристе вино, котре ми зараз дудлимо.

314

Валентин СОБЧУК

— А я думав, вино з меду існує лише в піснях! — захоплено проказав директор музею.

— А ще в моєму погребі — га га!.. Але не пийте, мої рідненькі, алкогольних ядів, що так цинічно рекламуються по телевізору, не полінуйтеся приготувати напій наших предків, який вживали боги! — майже проспівав соковитим басом Ратиборович. І Ярославові відразу захотілося самому зробити вино з меду, тим паче, мед є в усі пори року, його не потрібно так багато, як винограду. За обідом, коли всі вже наговорилися на історичні теми, озвався любитель древності. До речі, Ростислав Іванович мав колекцію бойових сокир, і Ярославові здавалося, що він неодмінно запитає щось про цю страшну зброю, але той поцікавився іншим: — А хто може розповісти, як у давнину воювали?

— Ага, так от чого ти любиш збирати бойові топорища, — посміхнувся Ратиборович.

— Давньоруське військо складалося з двох частин, — поквапився відповісти директор музею, — із дружини, тобто важко озброєного лицарства, та з воїв, які були народним ополченням. А княжих охоронців називали гриднями, хоча це слово прийшло з Новгорода.

— А хто міг стати дружинником? — цікавився любитель древності й збирач бойових сокир.

— Дружинниками могли бути тільки бояри, або ж ті, хто зумів відзначитися на війні. Бояри йшли в дружинники добровільно, щоб разом із князем боронити свої землі або ж завойовувати нові. Найбільш заслужені дружинники в мирному житті винагороджувалися окремими наділами та маєтностями, також посадами в княжому управлінні.

— О, Славко, розкажи, будь ласка, як виглядало княже управління, — несподівано поцікавився Ратиборович, бо, гадалося, не було такої теми, котрої б він не знав. — Невже й тоді були дармоїди?

— Дармоїдів, очевидно, було менше, однак кількість чиновників, чи як тоді їх називали урядників, теж була чималою. Головним, як на шахівниці, був король чи князь. Очевидно назва «князь» у нас прижилася від варязького «конунг», бо в давньоскандинавській мові слово кун означало рід, себто конунг був старійшиною роду. Звідси, можливо, пішло й англійське слово кінг (король). А найбільшими «важняками» після князя були «болії люди», себто бояри. До речі,

ВИБРАНІ ТВОРИ

315

згідно з літописними згадками Володимир Мономах щоранку радився з боярською думою в своєму теремі, але вона була невеликою й складалася із шести чоловік. У такому складі вони нерідко вершили суди й виносили покарання…

— Цікаво!.. Лише шість бояр, не те що зараз 450 депутатів Верховної Ради боярять на нашому хребті!.. — замислено проказав Ратиборович. — Славко, а от чи був для боярської думи Мономаха передбачений буфетик, як для наших нардепів?

— Ні, вони жили святим духом, — посміхнувся директор музею, — а втім не варто забувати, що Мономах був духовною людиною і письменником. Гадаю, в Мономаховій думі буфету не було, адже він збирав своїх бояр щодня не для того, щоб потусуватися в буфеті чи кулуарах, як це робить багато наших нардепів. Князь обговорював прийняття рішень, раз так часто проводив боярські ради. А тепер про княжий уряд. Найголовнішим серед урядників, на мій погляд, були тисяцький із сотниками, котрі командували полками стольних градів. Окрім них, державними людьми вважалися печатники (володіли печатками), мечоносці й мечники, митники, ключники, тіуни, ловчі. Можливо, всіх і не згадав. Однак хочу зауважити інше: хоч деякі посади, як от мечоносці й печатники, на перший погляд видаються незначними, але вони могли командувати полками. А ключники прирівнювалися до наших міністрів. Тіуни належали до прислуги, причому інколи наділеної високими повноваженнями, бо могли чинити суди й розправи…

— А от як на Русі ставали дружинниками? — перебив розповідь Святослава Ярополковича любитель древності, хоч Ратиборович так поглянув на нього, що, здавалося, вхопить за чуба, але все ж промовчав, слухаючи свого колегу.

— Приналежність до дружини була спадковим правом. Навіть у літописах написано, як цілі династії бояр з роду в рід займали вищі й державні уряди та були членами княжої дружини. А от чи був на Русі якийсь церемоніал посвячення в дружинники, як у Європі в лицарі, — достеменно невідомо. Можливо, бояри дружинники присягали на вірність князю, запевняючи, що завжди дослухатимуться до нього й ніколи не зрадять, навіть коли князь втратить своє володіння. І все ж в історії відомі факти, коли бояри могли ослухатися свого володаря, а то й залишити в нього службу й перейти в інше князівство. Ви ж знаєте,

316

Валентин СОБЧУК

бояри дружинники були людьми служивими, й коли князя призначали в іншу волость — вони йшли за ним. І так було до ХІІІ століття, поки на Русі серед княжих династій не почався процес осілості — тоді князі перестали мандрувати з одної землі в іншу, як їм наказував Великий князь Київський.

— До речі, тривалий час основу дружин складали варяги, але згодом їх витіснили русичі, — озвався Ратиборович, який нарешті знайшов можливість встромити свого дуже наукового носа до розмови.

— А ще, браття, не забуваймо нагадувати, коли проводимо екскурсії, що вої та дружинники — зовсім різні поняття. Бо в літературі зустрічаємо такі шедеври, коли воєм називають дружинника. Або пишуть, як князь Осмомисл кинувся з мечем на своєму вороному коні проти ворога, хоча достеменно знаємо: він не міг воювати. Про що свідчать його останки, котрі знайдено під підлогою Успенського собору в Галичі. Згідно з висновками антропологів Осмомисл від народження мав важку хворобу колінного суглоба, через що не брав участі в битвах. Або ще пишуть, як геройськи князі кидалися в атаки, але це все одно, що під час шахової гри бити пішаків королем…

— То що, князі не брали до рук мечів? — поцікавився любитель бойових сокир Ростислав Іванович.

— Ще й як брали, однак не ходили в атаки, бо це було б головотяпством, адже вбивство князя обезглавлювало військо. Відомо, що в давнину князі перед початком бою кидали наперед списи, й це було сигналом до атаки. Наприклад, літописець повідомляє про Святослава, коли той, ще будучи малолітнім, перед наступом на древлян кинув списа й потрапив у ногу коня. Але цілком вірогідно, Святослав, у жилах якого текла варязька й руська кров, брав участь у січах разом із воями, бо знаходимо багато повідомлень, що князь одягався так, як вони, тільки сережка у вусі виділяла його з поміж інших…

— А чи вважалося за перевагу, хто наступав першим? — поцікавився Ярослав.

— Бувало, що раті стояли по кілька діб одна проти одної, й жодній не вистачало духу розпочати бій першою. І тоді, щоб спровокувати ворога, вдавалися до всіляких насмішок та образ, — відповів директор музею.

— А хто в давнину належав до середовища воїв? — знову атакував своєю цікавістю любитель древності.

ВИБРАНІ ТВОРИ

317

— Серед воїв траплялися, так би мовити, різношерсті представники населення, — продовжував директор музею, — ремісники й селяни, словом, вої були народними ополченцями, яких у разі необхідності скликав князь, причому в більшості випадків воям не передбачалась оплата, але відомі факти, коли за війну їм усе ж платили. Однак участь воїна в поході була обов’язковою, бо коли він відмовлявся без поважних причин, то його відразу могли за це вбити. Коли ж у воїна ополченця не було зброї, тоді він брав до рук важкого дрючка, або хлуда, як казали в давнину.

— Хлуда? — перепитав здивовано Ярослав, згадавши, що коли служив у війську, з таким прізвищем був командир батальйону...

— Значить, предки твого командира колись були ополченцями, причому дуже бідними, раз їх прозвали Дрючками, — посміхнувся Святослав Ярополкович. У наступну мить любитель древності й збирач бойових сокир Ростислав Іванович попрохав розповісти про тактику бою й підійшов до єдиної бойової сокири на музейному стенді. Здавалося, що він її зараз вхопить до рук і вигукне: «Ану захищайтесь!», натомість лише поблискував скельцями великих окулярів, наче уламками крижин з Льодового побоїща, що в’їлися своєю героїкою в підсвідомість Ярослава ще зі шкільної лави.

— А я думав, ти любиш тільки старе залізяччя, а тебе й історія цікавить, — бадьоро мовив Мстислав Ратиборович, наче осідлав коня.

— Ну, слухай. Отже, в чистому полі сходилися полки, — сакральним голосом промовив Ратиборович і зробив паузу, наче помандрував століттями на одну з давньоруських битв. —Я думаю всі розуміють, звідки пішло слово «полк» — від поля, котре випробовувало мужність та силу бійців і ставало чистилищем, де воїни приймали гідну смерть, вірячи, що потраплять до раю.

— Але яким було середньовічне військо? — нетерпляче допитувався любитель древності.

— Як правило, середньовічні полки ділилися на три частини, — продовжував поважно говорити Ратиборович, наче князь, котрий виступав перед своїми ратниками, — полки правої та лівої руки складала кіннота, себто княжі дружинники, в перших рядах котрих були важко озброєні бійці. Перед наступом в усі кінці висилалася міцна сторожа, що вела розвідку та охороняла військо. А тепер уявімо — почалася битва!

318

Валентин СОБЧУК

— і Ратиборович зажмурив одне око, наче прицілюючись. — Її розпочинали лучники, потужними залпами вражаючи передні ряди наступаючого ворога. Потім стрільці заходили в глибину шеренг або ж ставали позаду них, інколи випускаючи стріли через голови свого війська. Після обстрілу лучників у бій ішли піхотинці, або рать, витягнута в одну лінію у кілька шеренг, зазвичай, до шести бойових рядів. У перших рядах були важко озброєні воїни з довгими списами й щитами, причому руські щити закривали воїнів від плеча до ступенів ніг. Що примітно, задні ряди клали свої списи на плечі передніх латників, щоб відразу змінювати вбитих. А ще ратники задніх рядів накривали щитами зверху передніх під час обстрілу з луків чи арбалетів. У задніх рядах стояли легко озброєні воїни, й декого з них були тільки дрючки. Заможніші мали бойові сокири, котрі в них позабирав до своєї колекції наш Ростислав Іванович, га га га! — голосно зареготав Ратиборович.

— Але хтозна, може, хтось із його предків ними воював, — проказав Ярослав.

— Цілком ймовірно, — посміхнувся любитель древності, — але не відволікаймося від теми…

— Отже, раті наблизилися, — продовжував Ратиборович, — і в цей момент здалося, що він точно щось вхопить своїми величезними мацаками — якщо не бойову сокиру, то маслак мамонта, аби передати дух воїна, яким аж пашіло його тіло. — Бойові шеренги вклинюються одна в одну списами. Перші атаки списоносців — найважливіші, бо якщо одна зі сторін проривала ряди супротивника, тоді йшла січа на мечах, у бій йшли вої з сокирами та хлудами (бойовими дрюками), порушуючи бойові порядки ворога. Тактикою прориву успішно користувалися варяги, які, шикуючись кабанячою головою по кілька сотень воїнів, йшли напролом в одному місці, а тоді розходились між противником і чинили кривавий хаос у його рядах. Нерідко, щоб опанувати ситуацію, воїни збиралися в бойові купки й, стаючи один до одного спинами, чинили відсіч. Та інколи це не допомагало, бо тоді з флангів наступала «бронетехніка», тобто важко озброєні вершники, які чавили піхотинців.

— Отже, найсильнішою одиницею війська була важко озброєна кавалерія? — поцікавився Ярослав.

— Так, але головну й вирішальну роль у давніх битвах вершили піхотинці, — втрутився в розповідь директор музею Святослав Ярополкович. — Ставши в кілька рядів і поставивши перед собою

ВИБРАНІ ТВОРИ

319

гострі кілки, піші ратники могли зупинити будь яку атаку кавалерії. Тактика — вона була царицею всіх перемог!..

— А що ви знаєте про тактику? — поцікавився любитель древності, наче підкинувши соломи в палаюче багаття.

— Наші князі були чудовими стратегами, — продовжував директор музею, — нерідко вони використовували несподіваний напад, як у міжусобицях, так і війнах із зовнішніми ворогами. Історії відомо чимало фактів, коли наші володарі вигравали битви під час нічних або несподіваних нападів. Нерідко вони вигравали битви, коли йшли на випередження супротивника чи під час зимових походів, як от князь Роман, яким так захоплюється наш Ярослав.

— О, це був Великий князь, і якби він живим повернувся з походу, ми б сьогодні не топталися на місці, гадаючи, куди йти: до Європи, чи з Русі — в Русь середньовічну, — сумно мовив Мстислав Ратиборович…

10 В очікуванні дощу (Галич, 1205 р.) На літньому небі хмарилося: земля була в передчутті дощу, котрого зачекалася кожна билинка, марячи за дощовою краплею, листя на деревах теж застигло в незворушності. Лише князь Роман, нервово походжаючи по терему, вже нічого не ждав, дізнавшись від посланця, що володимиро волинський єпископ не благословив його виправи до Саксонії, куди він мав піти через польські землі на допомогу своєму другові Філіпові. І Романові згадувалися давні суперечки з володимирським єпископом, і думалося: той не може йому їх пробачити: «Але як міг перечити йому єпископ? Адже ще два роки тому на його подвір’ї в Галичі були легати Папи Римського, пропонуючи корону короля всієї Русі, аби тільки став на бік католицької церкви…». Але Роман Мстиславович відмовився, бо не міг зрадити вірі свого батька й тим православним молитвам, котрі не раз рятували його від смерті, й допомогли у Новгороді перемогти набагато сильнішого ворога. А скільки перемог було потім: у болотах і лісах, де пантрували дикі ятвяги, в Польщі, половецьких степах…

320

Валентин СОБЧУК

І Роману чомусь пригадалося, як княжив у волинському Володимирі, спокійні літа, проведені в ньому, а ще Велеслава та її незабутній вінок у купальський вечір. І він згадав, як зустрічався з нею останнього разу, як був здивований, що вона вже була не такою ласкавою й не так раділа, як тоді, віддаючи сповна свою ніжність і трепет серця. Тепер Велеслава нагадувала чужу й замкнуту в собі жінку, яка прагнула незрозуміло чого, хоча він щедро, як княгиню, обділяв її подарунками, але їй начеб усього було замало, й він дивувався, що вона так змінилася, і йому подумалося: «Жінка рано чи пізно схоче володіти всім чоловіком». А ще згадав її слова: «Усе, або нічого!». Це якось вихопилося у Велеслави під час однієї палкої зустрічі… І хоч друга жона була любою князю, та не могла дати тих солодких відчуттів, як Велеслава. Князь не брав до уваги, що тоді вони були юними й мали ніжні серця, яких ще не торкнулося зло. У такі миті Роман навіть шкодував, що, будучи таким могутнім, не міг завоювати жінку, яку ще й досі кохав. Але такі думки вже рідко тривожили князя, бо все більше закохувався в молоду дружину, яка подарувала двох синів. А ще його переймали великі думи щодо втілення своєї ідеї, про яку мріяв давно й хотів розповісти своєму другові королю Філіпу Швабському, який прохав у нього допомоги в багаторічній війні з Вельфами. І Роман радів можливості закріпитися міцним союзом з германцями, де йшла боротьба за корону, бо вірив, що саме Філіп зможе бути його вірним союзником. І Романові згадалося, як кілька років тому намагався скликати з’їзд князів, щоб затвердити добрий порядок. Але князі ослухалися, особливо противилися північні на землях Суздальщини й Смоленщини, які будували нову державу, не гребуючи погромами й дикими набігами на міста Київської Русі. Роман жалкував, що його улюблену державу почали шматувати чвари, які вже кілька разів ставили на коліна Матір руських міст. Від цих думок, незважаючи, що було літо, князеві стало прохолодно, і він, накинувши корзно, дав знак прислузі, щоб покликали літописця Доброслава, і той незабаром прибув до нього. Роман чомусь довго на нього дивився, а потім запитав: — А чи пам’ятаєш, Доброславе, які билини складають про мене? І Доброслав урочисто промовив:

ВИБРАНІ ТВОРИ

321

Кинувся був на поганих, Мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, немов крокодил, і переходив землею їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур…

— Невже я справді такий сердитий, мов лев? — промовив князь, посміхаючись до літописця.

— У гніві, князю, буваєш… Роман із сумом подумав, що з літами гнів усе більше опановував його душу, нерідко навіть відчував докори сумління за те, що набув стільки злосердя. І звідки воно взялося? «Мабуть, від злих людей, з якими довелося сперечатися й воювати», — міркував князь, намагаючись виправдати набуту гнівливість, про що не соромився розповідати Доброславові, бо той знав, як його заспокоїти.

— Велика ноша лежить на тобі, князю, — сказав літописець, і Роман на мить замислено поглянув на нього, а тоді звелів прочитати його заклики щодо установлення доброго порядку.

— А як у Києві помре Великий князь, — урочисто читав Доброслав, — то, негайно з’їхавшись у Києві, місцеві князі суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський, домовившись, виберуть старійшого і достойнішого собі Великим князем і утвердять хресним цілуванням, як то в інших державах чиниться. Молодших же князів до цих виборів не потрібно, але вони повинні слухати, що інші скажуть… Після цих слів у вікні спалахнула блискавка й закривавилася шибка, начеб у неї вдарився вогняний птах, а тоді небо озвалося громом і заглушило слова Доброслава. Князь дав йому знак, щоб він перестав читати й підійшов до віконця, задивившись, як пішов рясний дощ, що стікав з даху терема світлими струмками. Князь довго дивився, радіючи, як дощ змінив усе довкола й підпорядкував своїй владі кожен листочок, що спрагло ловив його краплі, а ще дослухався до шуму, котрий заспокоював і наповнював новою силою. Перегодом він знову повернувся до літописця, який також посвітлішав лицем, радіючи, що спрагла земля нарешті дочекалася життєдайної вологи, й згадав слова псалма: «Прикликає безодня безодню на гуркіт твоїх водоспадів, усі вали Твої й хвилі перейшли наді мною…».

322

Валентин СОБЧУК

— А тепер прочитай мені главу про порядок обрання молодших князів, — несподівано озвався Роман.

— Коли Великий князь на київський престол буде обраний, повинен старшого сина лишити на своєму уділі, а молодших наділити від нього або в Руській землі від Горині й за Дніпро, скільки городів здавна до Києва належало. Якщо хто з князів почне війну і вчинить напад на землі іншого, то Великий князь, домовившись із місцевими князями, надішле допомогу від усієї держави, скільки буде потрібно…

— Ану, Доброславе, зачекай, треба подумати, як запровадити такий порядок, аби ні в кого з князів не виникало бажання братися за меча й чинити усобиці… І князь знову пішов до вікна і, знявши корзно, почав вглядатися у двір, знову прислухаючись до шуму дощу, наче той мав підказати йому слова, котрі б допомогли запровадити новий порядок на землі Руській…

— А щоб місцеві князі не ослабли на силі, — знову продовжив князь, походжаючи по палаті, за вікнами якої шумів дощ і пахло вологою, наче з берега океану, а князь зі своїм літописцем, здавалося, будували ковчег, в якому хотіли порятувати увесь світ, — не належить князям областей своїх дітям ділити, а бути їм під владою старшого брата… І сказавши ці слова, Роман Мстиславович знову підійшов до вікна й, незадовго повернувшись обличчям до літописця, проказав урочистим голосом: — А якщо у когось не лишиться сина, тоді віддати братові старшому по ньому, або хто старший по лінії в роді його, щоб Руська земля в силі не зменшувалася. Бо добре відомо: коли небагато князів у Русі було й одного старійшого слухали, тоді всі навколишні їх боялися та шанували, не сміючи нападати на руські кордони, як то бачимо сьогодні… Після цих слів князь присів і, зачекавши, доки літописець запише його слова, проказав: — Ну що, Доброславе, як гадаєш: коли володаря Русі почнуть обирати на з’їздах князі найбільших земель, чи буде потреба за стольний град вести війни та плести чвари?

— Не відаю, адже наші князі мислять так, що кожен з них має право стати Великим князем, через що й постійні чвари ведуться, не змиряться вони з майоратом, бо звикли підступ чинити. Хоча ваш

ВИБРАНІ ТВОРИ

323

великий предок Мономах писав у своєму Повчанні: «Пощо сумуєш ти, душе моя? Пощо бентежиш мене? Я надіюсь на Бога, бо перед ним сповідаюся. Не змагайся з лукавими, не завидуй творящим беззаконня, бо лукаві будуть знищені, а боготерпці — ті будуть володіти землею. І ще трохи — і не буде грішника, шукатиме місця свого — і не знайде…».

— Так, Доброславе, — зрадів князь, наче почув ці слова з уст самого великого предка, — не буде скоро грішникам місця на землі! Ось повернемося із Саксонії від Філіпа, допоможемо йому одягти імператорську корону — ще більшу матимемо силу!.. Невже й тоді хтось насмілиться піти проти нас?! Через кілька днів дружина та вої збиралися в похід, у храмах правилися служби. Князь ревно молився зі своїми найкращими дружинниками в церкві святого Пантелеймона, котру заклав біля свого двору. Великий мученик Пантелеймон був духовним покровителем ще його діда, Великого князя Київського Ізяслава. Молячись перед іконою великомученика й цілителя Пантелеймона, несподівано в Романовій уяві постала картина страти святого. Він побачив, як Пантелеймона прив’язали до оливкового дерева, та великомученик був спокійним і молився. Тоді один із воїнів ударив його мечем, але меч став м’яким, як віск, і не наніс ніякої рани. Святий закінчив молитву і почув голос, що кликав страстотерпця до Царства Небесного. Почувши голос з неба, воїни впали на коліна і просили прощення. Вони відмовилися продовжувати страту, але Пантелеймон сам звелів виконати наказ імператора, і воїни зі слізьми попрощалися з ним, цілуючи його в ноги… Від цього несподіваного видива Роман ледь стримував сльози, бо не хотів, щоб це побачили його відважні дружинники. Після служби князь неквапно пішов до терема, щоб попрощатися з родиною. У ці хвилини йому, як ніколи, не хотілося поспішати, хоча в житті дуже часто доводилося квапитись у далекі дороги, щоб першим випередити ворога в бою. Молода дружина Анна, стоячи на порозі, дивувалася, що Роман не поспішав до терема, як робив це завжди перед походами. Анна хоч і звикла до постійних потрясінь і несподіванок, що чинилися в Константинополі, де навіть імператори змушені були покидати престоли й шукати притулку на чужині, хоч і намагалася сприймати розлуку з чоловіком як належне, все ж виглядала дуже сумною. Особливо зажуреними, мов на іконі, були її великі очі. Та коли Роман притис дружину до грудей і ніжно поцілував у

324

Валентин СОБЧУК

вуста, з душі Анни впав камінь зажури. А дивлячись, як малолітні діти, Данило й Василько, безтурботно гралися з батьком, навіть повеселішала. І хоч був час прощатися, та Роман не міг натішитися синами й подумки дякував дружині, ніжно позираючи на неї, що вона подарувала йому аж двох нащадків. І коли вже Роман хотів йти до дверей, малий Данило міцно вхопився за батькового меча й довго не хотів відпускати. Однак Роман узяв його на руки й, притуливши до серця, промовив: — Великий князь у нас росте, Анно! — а тоді присів на ослін, посадив на коліна синів і чомусь обом наказав: — Живіть завжди в злагоді!.. І ці слова впали в дитячі душі золотим зерном мудрості, і хоч вони тоді ще не розуміли їх, але виконали батьківський заповіт з честю. У житті мало знайдеться прикладів справжньої братньої любові між княжими нащадками Романа Мстиславовича — Данилом і Васильком, — які в часи скрути завжди допопомагали один одному й ніколи не було заздрості і чвар поміж ними.

11 Останній бій під Завихвостом (червень літа 1205 р.) Невдовзі Романове військо вийшло з Галича. Старі й малі дивилися, як іде на війну дружина, як зблиски сонця взолочують мечі та сталеві наплічники, мов обдаровуючи за військові перемоги. Багатьом юнакам тоді хотілося пристати до цієї потужної сили, що вирушала за славою в черговий похід. Дружинники стримували коней, намагаючись надати своїй ході більшої урочистості, піші вої також йшли поважно. Лише довгий обоз, на якому везли провіант і зброю, байдуже скрипів колесами, торуючи глибокий слід у сирій землі, а над борами злітали зграї чимось наполоханих галок, можливо, в їх володіння вдерся орел. Перегодом русичі вже були в польських землях, вони їх добре знали, адже Роман не раз виступав з військом мирити польських

ВИБРАНІ ТВОРИ

325

князів, допомагаючи своєму двоюрідному братові Лєшку, який боровся за Краківське князівство. Але на цей раз князь був у сумі, бо хоч висилав вістових, аби повідомити про свої наміри, та Лєшко наче ховався від нього, хоча десять років тому в битві під Мозгавою обіцяв Романові покрити його втрати під час війни Люблінськими землями. І хоч наразі князь мав іншу мету, бо йшов до Саксонії, все ж його хвилювало таке невизначене становище, позаяк здогадувався — Лєшко із братом Конрадом могли підтримувати Вельфів. Тож він не хотів у своєму тилу мати ворогів, і вирішив пригадати братові за десятирічний борг і взяв у облогу Люблін, котрий йому було обіцяно. І хоч уже пройшов не один день, і воїни втомилися від очікування, Лєшко не з’являвся. А Роман міркував: «Мабуть, Лєшко заздрить моїй силі. Але як він не бачить великої загрози? Адже хрестоносці вже рік тому здобули Константинополь. І замість того, щоб об’єднатися зі мною, він веде нерозумну політику й бачить у мені ворога...». Та одного погожого дня, коли хмаринки в небі нагадували стадо ягнят, що квапилися на пасовиська, й сонце світило якось святково, а з берегів Вісли долинав прохолодний вітер, до Романового стану наближалися вершники. Князь навіть сам, стрибнувши у сідло, помчав їм назустріч, аж доганяла охорона. Роман не раз любив так потішитися зі своїми гриднями, приспавши їх пильність, вирватися од них. Однак хоробрим варягам Торду з Байгудом усе ж вдалося його наздогнати й випередити, бо хоч стільки років служили Романові, але не переставали дивуватися його нерозважності. Князь, перебуваючи у хвилюванні, не раз забував про захист, та вони добре знали службу й любили князя, бо нікого ріднішого в них не було. А ще варязькі гридні не звикли нікому довіряти, лише своїм списам та мечам. Тож і зараз, стримуючи коней на невеликому пагорбі, вони пильно вдивлялися, як наближаються вершники. Торд час від часу нервово поправляв важкий сагайдак зі стрілами, а Байгуд поблискував наконечником свого списа, що був незламним уже стільки битв. Дехто навіть поговорював, що древко Байгудового списа було із залізного дерева, інші ж думали — спис заворожений. За якийсь час вершників уже можна було розгледіти здалеку. І на суворих, наче кам’яних, обличчях Торда з Байгудом зникла напруга, бо вершники дали знак, що їдуть на перемовини…

326

Валентин СОБЧУК

Посли привезли гарну звістку про те, що князь Лєшко пристає на умови Романа й не має на нього образи, скріпивши домовленість подарунками, з яких Романові найбільше сподобався білий сокіл, бо дуже любив полювання, як і його прапрадід Мономах, який у своїх спогадах писав: «Коли я жив у Чернігові, своїми руками стриножив у лісових пущах три десятки диких коней, та ще й доводилося їздити по степу, то також власноручно ловив їх. Два рази тури піднімали мене разом з конем на роги, олень бив мене рогами, лось ногами топтав, а другий колов, дикий вепр зірвав у мене із стегна меч, ведмідь укусив коліно, а рись один раз, скочивши мені на стегна, звалила разом із конем…». Тож коли Роман почув від одного з послів, Мєшка Довгоногого, запрошення на полювання, дуже зрадів. Тим паче, що Мєшко був йому добре знайомий — ще коли ходили разом з Лєшком на битву під Мозгавою. Роман відразу повірив йому, що в лісах, неподалік Завихвоста, цього літа завелися гладкі вепри, й на другий день вирішив туди поїхати. Хотілося перед походом розвіятися й почастувати дружинників свіжиною. Тим паче, з братом Лєшком досягнуто вдалої угоди, й можна вирушати до Саксонії… Уранці все було готове до полювання, на яке Роман запросив найліпших мужів, але несподівано виявив бажання й літописець. Князь був здивований таким проханням: «Ще вчора Доброслав кілька разів відмовляв його від цієї затії, мовляв, передчуває щось зле. Але ж полювання — не поле бою, де підступна стріла може вразити будь кого, та й хіба він колись давав волю страхові? І Роман, згадуючи вчорашні слова Доброслава, взяв свого улюбленого літописця на кпини: — Доброславе, ти що, полюватимеш на вепра зі своїм писалом, чи може візьмеш сокола?..

— Ні, поїду з мечем, — рішуче відповів літописець, й ще більше насмішив увесь княжий почет своєю нерозторопністю в мисливській справі. Найбільше ж з нього сміялися Торд з Байгудом, бо вони й досі не могли втямити, яка користь князеві від Доброслава, адже він ніколи не брався за меча.

— Гаразд, Доброславе, їдь, — відказав Роман, тамуючи в кутиках уст посмішку, — лишень, дивись, не розполохай своїм мечем усіх вепрів.

ВИБРАНІ ТВОРИ

327

У наступну мить князь пожалкував, що забув узяти свої улюблені мисливські чоботи із золотими шпорами, й поправивши пояса, звелів рушати. Мисливські пси першими побігли попереду загону, радіючі волі, що вирвалися з набридливого табору, в передчутті смаку свіжої крові… Уже й сонце проглядало крізь зелені шатра дерев, і княжий загін ставав на перепочинок, під час котрого пригадувалися минулі полювання, як ходили на оленя й тура, кепкуючи з Доброслава, що він таки налякав вепрів своїм мечем. І хоч як не старалися мисливські гончаки, все ж не могли натрапити на слід звіра. Перегодом княжому загону довелося обходити заболочене озеро, за яким пси щось учули й голосно загавкали, додаючи всім настрою. Роман відразу звелів об’їхати водойму, підбадьорюючи всіх, що саме за нею на них чекають вепри. І от уже минули озеро, в яке задивилося небо, від чого воно видавалося бездонним і холодним, наче й не озеро це було, а якесь магічне дзеркало. Оминувши озеро, Романова дружина вийшла до поля, але й тут не було видно звіра, тільки все дужче гавкали собаки, але не бігли по сліду, як зазвичай. І от несподівано з виярка вигулькнули вершники, й ще голосніше загавкали пси, бажаючи відлякати від своїх господарів непрохану небезпеку. Але вона невблаганно насувалася на них виставленими вперед списами. Роман відразу збагнув: потрапили в засідку! І, миттєво оцінивши ситуацію, звелів Доброславові мчати за підмогою в табір, а всій дружині, котра була значно меншою перед нападниками, скомандував готуватися до бою. І першими зустріли ворога мисливські лучники, однак їхні старання були марними — нападники й коні були закуті в броню, тоді як Романова дружина була легко озброєна. Тож невдовзі обидві сторони зійшлися на списах, потім схрестили мечі. І хоч сили Романа були значно менші, все ж дружина довго тримала оборону, а князь відчував такий приплив сил, як тоді, в Новгороді, коли виграв битву перед значно численнішим військом. Та нападники були краще озброєні й переважали числом, і не дивлячись на те, що полягло багато їхніх воїнів, продовжували відчайдушні атаки, спрямовуючи головний удар на Романа. І таки домоглися свого: коли було смертельно поранено Байгуда, який був поруч з князем, — у Романа вдарили списом.

328

Валентин СОБЧУК

І здибився вірний кінь, не знаючи, як врятувати свого господаря, й похитнувся світ в очах, й небо, мов темний дзвін, ударило набатом. Якийсь час князь, перемагаючи біль у грудях, ще тримався в сідлі й під прикриттям воїнів зумів від’їхати в безпечне місце, де його поклали під захистом дерев, а всі, хто був живий, стали навколо Романа спиною до спини, міцно тримаючи багряні від ворожої крові мечі. І воїни були сповнені такої відваги, котра буває у людей, які не бояться смерті, бо не раз перемагали страх перед нею. І нападники завагалися вступити з ними в бій, тим більше, й так добилися свого, вразивши списом Романа. І хоч перед очима князя вже закружляли чорні птахи, він радів, що ворог таки відступив, а ще із сумом згадував слова Велеслави про другу братову зраду. Але невагомість усе більше заповнювала тіло князя, й він знову бачив щасливий ліс і стежки, зіткані зі світла, котрими ходив разом з Велеславою в юності, і батька бачив, і маму, й дружину Анну з дітьми, й Данила в королівській короні, а коли побачив Ангела свого, відчув, як холодніють ноги. Тоді князь попрохав, щоб його підвели над землею, й він мовчки, обійнявши поглядом світ і своїх вірних воїнів, закрив очі з усмішкою на устах, бо не смерть забирала його, а вічність. І бувалі воїни, встромивши в землю мечі, плакали над князем, мов діти, які залишилися без батька… Доброслав таки не домчався до табору. Й хоча вперше в житті взяв у руки меча, все ж був убитий дорогою, тому історики й до сьогодні гадають, чи мав Роман літописця. І хоч цей воїн слова і духу був переможений ворогом, усе ж зумів здобути багато перемог над своїми гріхами й жити без зла. А ще Доброслав мріяв: настане час — і люди забудуть про війни, і нарешті зрозуміють: насамперед треба боротися з ворогом, який живе в кожному з них. Велеслава у цей день пішла на річку й кинула на воду вінок, вона їх плела щоліта, пригадуючи той вечір, коли Роман був тільки її князем. А потім, вдягнувшись у чорне вбрання, вирушила до святої обителі молитися за його душу… Таку картину з глибини століть уявив Ярослав, знову згадавши сон, як скакав на коні, й не знав, куди нісся, але тепер збагнув — мчався в сиву давнину. І коли знову приїхав до мами, то відвідав Успенський собор у Володимирі Волинському 19 червня, бо саме в цей день, як записали хроністи, Великий князь Роман пішов у вічність. І Ярослав

ВИБРАНІ ТВОРИ

329

поставив свічку за першого самодержця Русі, Романа, жалкуючи, що його праху немає поруч із батьком Мстиславом. І знову журився, міркуючи, де ж похований князь, адже про це й досі триває суперечка серед істориків. І тут наче хтось йому прошепотів: «Великого князя поховали в закладеній ним церкві святого Пантелеймона в Галичі». І Ярослав чомусь згадав Великого святого, як той відходив на небо. Можливо, так само про це колись згадував і Великий князь Роман, коли йшов у останній похід і молився в церкві на честь великомученика: «Почувши голос з неба, воїни впали на коліна і просили прощення. Вони відмовилися продовжувати страту, але Пантелеймон сам звелів виконати наказ імператора, і воїни зі слізьми попрощалися з ним, цілуючи його в ноги…».

12 Батьковим слідом (1205<1264 рр.) Якою могла бути Русь, коли б Романа не вбили? Та хоч вже пройшли століття, як немає Великого князя, його прагнення живі в серці кожного патріота України! І все ж коли б він тоді повернувся з походу, то цілком ймовірно, що Русь захистилася б від монголо татарського нашестя, й історія нашої держави текла б в іншому руслі. Адже вибори Великого князя Київського, котрі він хотів запровадити на Русі, вже тоді могли б стати першим засівом демократії, за яку боремося й досі. І хоч Великий князь Роман створив Галицько Волинську державу, котра була однією з найбільших у Європі, та вона по його смерті зазнала руйнації, бо за Романову спадщину почалася справжня громадянська війна. Малолітні сини князя, Данило й Василько, не могли захистити свою вотчину, бо змушені були з матір’ю переховуватися на чужині. І тільки досягнувши повноліття, обоє пішли батьковим слідом. Історія, повторюсь ще раз, знає мало випадків такої братньої солідарності, що була між Романовими синами. Однак їм знадобилося більше тридцяти років, аби повернути батькову спадщину й відродити Галицько Волинську державу. Данилові доводилося кілька разів здобувати

330

Валентин СОБЧУК

хиткий галицький трон. А ще він продовжив тернисту батькову стежку, й певний час, княжачи у волинському Володимирі, вів постійну боротьбу — як з внутрішніми, так і зовнішніми ворогами. Яскравим свідченням його хоробрості є участь у першій битві з монголами, що відбулася на річці Калці (Донецька обл.). Данило, хоча був тоді зовсім юним, але прославився в битві, бо, не помічаючи рани, мужньо атакував ворога, на відміну від недолугих князів, які спостерігали за битвою з пагорба, за що й поплатилися власними життями. Адже коли їх хитрістю взяли в полон ординці, то розчавили під дошками, на котрих влаштували банкет. Та окрім ворогів, Данилові тривалий час, як і його батькові Романові, доводилося потерпати від нерозважливого тестя Мстислава Удатного, який довго сидів у Галичі й тим самим затягував час відновлення Галицько Волинського князівства. Та коли Данило остаточно здобуде Галицький престол, йому вдасться здійснити найголовніше — встановити внутрішній мир у своїх володіннях і забезпечити їх авторитет в очах сусідів. Надовго зійдуть з політичної арени свавільні галицькі бояри, княжу родину не роздиратимуть усобиці. Хоч певні суперечки будуть, проте навіть за наступників Данила вони залагоджуватимуться без воєн. Навесні 1238 року Данило Галицький розгромить тевтонських лицарів під Дорогочином і візьме в полон магістра хрестоносців. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу й Сходу, Данило побудував цілий ряд міст замків, спорудивши могутні фортеці у Кременці й Данилові, Кам’янці Литовському, Бересті, Столп’ї, Біланові, Кам’янці Подільському, Хотині, Білгороді Дністровському. А ще заснував міста Львів та Холм, до якого переніс столицю Галицько Волинського князівства. Як і його батько, Данило був блискучим дипломатом і мав вплив на Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра, який керував обороною під час нападу Батиєвої орди, коли той перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського союзу. А пізніше схиляв і Папу Римського до хрестового походу проти ординців, через що й погодився прийняти від нього корону короля Русі, хоч раніше, як і його батько, кілька разів відмовлявся від неї, бо не хотів приймати на Русі католицької унії.

ВИБРАНІ ТВОРИ

331

І хоч хрестовий похід не вдався, Данило вів постійну боротьбу з монголо татарською експансією. Наприкінці 1254 року він виступив проти темника Куремси, який підійшов зі своїм військом під Кременець, а потім Володимир на Волині й Луцьк, але Данило завдав його війську нищівної поразки. У результаті його визвольних походів від татарського впливу буде звільнено й придунайські міста, а за Возвягель (Новоград Волинський) Данилові доведеться воювати двічі, позаяк місцеві бояри визнають татарський протекторат. Вдалі походи Данила Романовича стануть першими перемогами русичів у боротьбі проти Орди, хоч після неї першому королю Русі доведеться воювати й на іншому полі, дипломатичному. Завдячуючи своєму хисту, адже недаремно літописець назвав Данила Галицького другим Соломоном, а ще хоробрим і мудрим, красивим та щедрим, він зуміє схилити самого Батия до значних поступок. Галицько Волинське князівство не платило постійної данини татарам за переписом населення, як інші землі Русі, що дозволило Даниловій державі значно зміцніти й укріпити свої міста та збудувати нові, котрі стануть міцними щитами від чужоземних зазіхань. Час правління першого короля Русі Данила Галицького був епохою найбільшого розквіту й відродження Галицько Волинського князівства, котре мало кордони від Карпат — до Дніпра й стало прообразом першої української держави, яка ніколи не давала спокою Каїну, який забув, що за братовбивство утратить усе…

332

Валентин СОБЧУК

Сага про Ольвію

ВИБРАНІ ТВОРИ

333

1 Вітя Гіляровський не тямив себе від радості, отримавши несподіване запрошення на розкопки до Ольвії, про які мріяв з дитинства, пригадуючи, як не раз брав батькову лопату й вирушав на пошуки скарбів, однак ніхто не хотів йому складати компанію, а самому було не завжди цікаво, тож нічого цінного так і не знайшов. Хоча земля, де проживав, приховувала багато таємниць, та, мабуть, дуже глибоко, бо з покоління в покоління розорювалася й засівалася. А ще на цих теренах стежками дорогами ходили князі Волинсько Галицької держави. Однак в селі про княжу добу згадували хіба що на уроках історії в школі, а його ровесники цікавилися лише ДОТАми, бо в них можна було знайти патрони, а той справжню зброю. ДОТи з таємничими підземними ходами, котрими можна було ходити від села до села, принаймні ходили такі легенди, нагадували поруйновані замки з товстелезними, до півтора метра, бетонними стінами. Їх збудували на західному кордоні до Другої світової війни. Навколо села цих бетонних фортець було дуже багато, а кілька навіть знаходилися прямо біля сільських подвір’їв — там, де раніше тримали оборону солдати Першого укріпрайону, тепер гралися в «війнушки» хлопчаки, які одного разу таке знайшли!!! Вцілілу гітлерівську авіабомбу, й старші хлопці не вигадали нічого мудрішого, як кинути її в багаття. Бомба вибухнула з такою фашистською люттю, що ледь корови не здійнялися в повітря. І хоч, на щастя, ніхто не постраждав, кілька тижнів про цю подію говорив увесь район, а найбільше в школі… Можливо, саме бетонні руїни ДОТів постійно збуджували в Гіляровського інтерес до історії, бо хоч закінчив філфак, віддавши перевагу журналістиці, постійно цікавився давніми часами та мріяв про справжні розкопки, пригадуючи, як у рідному селі ходив у «археологічні» експедиції самотужки, зокрема до місця, де колись був панський фільварок в полі, від якого залишилися лише густі зарості кущів — однак і там нічого не викопав, окрім битої цегли та «стріл Перуна». Так називали древні молюски, котрі нагадували кам’яні наконечники стріл, хоча колись були кальмарами (белемнітами). Гіляровського дуже тішили такі знахідки, й він не раз доказував старожилам, що раніше древнє море було в їхньому селі, але ніхто в це не вірив, мовляв, чому ж тоді в нас така мала річка? Тоді Вітя

334

Валентин СОБЧУК

розповідав про період, коли вся Земля була під водою, про велике рушення й тертя тектонічних плит, коли з під води виходили перші скелі й плато. Односельці, особливо трактористи ніяк не погоджувалися, що в полях, де сіють пшеницю, могла плавати риба. Тоді він показував «стріли Перуна», доказуючи, що це склети древніх кальмариків, але з нього тільки сміялися, але це не заважало Віктору мріяти про те, що він колись знайде щось дуже незвичайне й ціннее для історії. Сьогодні це бажання ожило знову. І Вітя радісно почав розглядати лопати, та всі були з довгими держаками. «Да, в автівку з такими «веслами» не влізеш» , — і тоді він почав подумувати де взяти саперку. Та Василь Васильович Македонський з цього лише посміявся, сказавши, що на розкопках всі лопати будуть його, аби вистачило духу копати, а ще несподівано додав: — Ми житимемо в загоні вічно юних археологів…

— Вічно юних? — здивовано перепитав Гіляровський, адже так називали тих, хто рано пішов з життя. І тут йому пригадалися єгипетські піраміди й переслідування померлих фараонів.

— Да, да, Вітюха, там всі вічно юні, також і я, — і Македонський весело підморгнув півмісяцем брови. Василь Васильович неспроста сказав: «також і я», адже був далеко не юного віку, а мав на носі 65 років, хоча виглядав не більше, як на п’ятдесят з хвостиком — навіть сивина не торкнулася його чубчика. А за енергійністю й живим блиском в очах, взагалі був пацаном, хоча й пенсійного віку.

— Мій молодий друже, бачу тобі варто розповісти про когорту вічно юних ветеранів розкопок. Так от, на розкопки древньої Ольвії більшість з нас потрапили після першого курсу істфаку, коли проходили археологічну практику. Як зараз пам’ятаю, з яким ентузіазмом ми туди їхали — бажаючих виявилося стільки, що навіть місць у вагоні на всіх не вистачило. Декому довелося навіть спати там, де ночують «чумайдани»— на третіх полицях! І хоч з цього часу пройшов не один десяток літ, але мене й досі тягне в Ольвію, і не тільки мене. Сам побачиш скільки серед нас патріотів цього міста — неспроста кажуть, хто хоч раз побував в Ольвії, не забуде її ніколи, сподіваюся ти також.

— І шо ж ви там таке знайшли, чи навпаки й досі шукаєте на розкопках?

ВИБРАНІ ТВОРИ

335

— Шукаємо… але, це словами не передати… До речі, з нами навіть буде міністр, в минулому також істфаківець нашого вузу.

— Міністр?!.

—Чому ти дивуєшся, в тебе буде час познайомитися з цим прекрасним чолов’ягою, до речі, він їхатиме з нами в одній машині.

— Ого! — отетерів Вітя, — то шо, одягти галстук?

— Хе, ну й дивак, може, й лопату прихопиш?..

— Я знаю шо ви любите сюрпризи, але хоч би розповіли, яка програма наших розкопок, шо з собою брати?

— Шо брати? Сало, а краще кабана! Та жартую, там всього буде вдосталь. Але не забудь диктофон і фотоапарат.

— І все таки, який сценарій, де житимемо?

— Хи, в п’ятизіркових наметах, ти ж служив у армії, знаєш шо це таке?

— Служив, і шо міністр також спатиме в палатці?

— Авжеж, поруч з тобою…

— Та ну, я ше ніколи не спав з міністром…

— Бо ти не бував в Ольвії…

— А коли їдемо?

— Завтра на білому верблюді.

— Верблюді?

— А, ти ше ж не бачив мого нового джипака. Тепер про сценарій. Отже, завтра виїжджаємо о дванадцятій, прибуваємо ввечері в табір, де нас зустрічають студенти археологічної експедиції. Словом, умови польові, наближені до воєнних, житимемо неподалік розкопок, підйом о шостій ранку, зарядка, купання в Південно Бузькому лимані. Тоді береш на плече лопату — і дайош на розкопки! Розкопки, це слово для Гіляровського прозвучало настільки магічно, що він одразу уявив себе поруч з археологом Шліманом*, а також йому примарилася стара стіна, а в її проломі зблиски золотих монет, через що Віктор не стримався, щоб не спитати у Василя Васильовича, чи знаходив він скарби?

— Звичайно, як тільки навідуюсь до Ольвії, й тим скарбам, юний друже, немає ціни, ти знайдеш їх теж, я впевнений… Після цих слів Віктор на мить затамував подих, думаючи, що за скарби там знаходять, але не наважився запитати.

336

Валентин СОБЧУК

Генрі Шліман — німецький купець і археолог, який розбагатів в Росії на торгівлі селітрою, що використовувалася для виробництва пороху, а ще на скарбах 9 и розкопаних античних міст.

— Шо ти задумався! Не дрейф, окрім цього забав буде вдосталь, — не зрозумівши настрою Віктора, плеснув по плечу Василь Васильович, — тобі відкриється цілий материк ольвійського фольклору, феєричні видовища, магічні ритуали, посвячення в ольвіополіти, плем’я «команчів».

— «Команчів»? Де вони взялися в Ольвії?

— То ціла історія, писана десятиріччями експедицій, тебе теж посвятять в це плем’я , а після ініціації назвуть по індіанськи. Причому, ці «лєпіла» трохи чудернацькі, наприклад, Велике Дишло. Але в декого їх кілька, все залежить від здійснених «подвигів». Цікаво, яке «лєпіло» вшпандорять тобі?

— А як «команчі» називають вас?

— Найчастіше Залізний Дід, тільки не говори про це дівчатам… Тепер варто зауважити, чому Залізного Діда Гіляровський про себе називав Македонським. Можливо, подумаєте, що Василь Васильович мав войовничий характер, навпаки — дружелюбний, а ще завжди був душею компанії та знав анекдоти на всі випадки життя. А ще завжди юморив і запитував охоронців своєї компанії, «чи їх тут не обіжають», хоча ці дебелі хлопці могли скрутити шию чуду юду… «Псевдонім» своєму старшому другові Гіляровський дав за назвою рідного села Василя Васильовича, Македони, що знаходиться на Київщині. Село з такою дивною назвою вирізнялося серед інших і своїм ландшафтом. Незважаючи на те, що сусідні села розташовувалися на рівнинній місцевості, Македони — на високих пагорбах між крутоярами. Здавалося, це село хтось переніс разом із шматком землі пагористої Македонії. Однак Василь Васильович казав, що назва села пішла від вихідців з Македонії, начеб двох монахів, які тут облаштували печерну церкву. Окрім цього Василь Васильович захоплювався Олександром Македонським, і не раз розповідав про нього Віктору, тож він неспроста назвав його Македонським, бо його розповіді про Олександра Великого були захоплюючими. А ще Гіляровський любив, коли Василь Васильович філософствував про життя буття: «Чому в нашій країні панацею всіх проблем вважають зміну влади?.. та чомусь ніхто не замислюється, що коли влада змінюється — життя кращим не стає…»

ВИБРАНІ ТВОРИ

337

2 О дванадцятій годині дня на борт їхнього «верблюда» Василь Васильович сів Міністр, я неспроста пишу його з великої літри, а не літери, а чому, ви згодом дізнаєтеся. Так от, Міністр, попрохав Гіляровського залишити його добре ім’я інкогніто, тож у нашій розповіді він буде зватися не інакше, як Міністр Прем’єрович, або просто Міністр. На деякий час він вніс певний офіціоз у свідомість Гіляровського, поселивши в ній професійну напругу, як на прес конференції, позаяк Міністр був солідного вигляду й схожий на генерала. Несподівано Вітя чомусь зрадів, коли поблизу нього поклали міністерського портфеля, й навіть подумував попрохати з ним сфотографуватися, та поки що й слова нікуди було вставити. Міністру, незважаючи на те, що був у відпустці, постійно телефонували на мобільні телефони, а їх у нього було аж три, й Вітя по людськи шкодував, що Міністр не прихопив з собою секретарки, яка б приймала дзвінки, а ще подумав: «Все таки бути міністром не завжди солодко». І він вперше в житті почав пишатися своєю свободою… За кілька годин увесь екіпаж зіскочив з «білого верблюда». І тут варто кількома словами розповісти про його беззмінного погонича, Олександра Сибіряка, або просто Михайловича, як його називали. Він був справжнім профі за кермом, а ще могутньої сили волі чолов’ягою — не вживав спиртного вже більше двадцяти років! Його навіть трохи побоювався Гіляровський, але не через тверезе ставлення до життя. Якось, ще взимку, в офісі Василя Васильовича, Михайлович, подаючи йому пальто, ненароком «приколовся», ледь не вивихнувши Гіляровському руки. Тоді Михайлович дуже вибачався, мовляв, спрацював давній рефлекс, коли служив в «спецурі» внутрішніх органів. Після цього епізоду, коли Вітя наближався до Михайловича був завжди «на чєку», боячись, аби в нього не спрацювала ще якась дурна звичка. Після обіду в придорожньому ресторані, в якому було багато опудал звірів і птахів: вовків, лисиць,орлів, і навіть двох ведмедів, наче з них тут готували страви, здавалося, усі, хто хотів поговорити з Міністром добилися свого, і він зняв свій службовий футляр (костюм), одягнувши шорти та футболку, відразу став таким, як усі. Особливо після порції анекдотів, якими фонтанував, як Нікулін, Василь Васильович. Після колективного гигиканя розслабився й

338

Валентин СОБЧУК

Гіляровський, йому навіть вдалося втулити в анекдотну тему кілька своїх побрехеньок, аби довести що й він «не з лопуцька». Після смачненького обіду дорога взагалі полегшала, бо ситі животи схиляв на дрімоту Гіпнос (грецький бог сну). Тож невдовзі Гіляровський віддався його солодким обіймам, й прокинувся вже на під’їзді до Ольвії, коли їхній «білий верблюд» загальмувала посеред пахучого степу, що тішив око та подих багаим різнотрав’ям. Найбільше дивував полин, який панував усюди, виділяючись від київського високим стеблом і ніжнішими листочками, наче припорошених срібним інеєм. Вітя потре його в пальцях і він запах запаморочливим духом древності, пригадавши власний вірш про цю дивну рослину, яку ще називали євшан зіллям. Цей вірш він написав на Дніпропетровщині: Відчай степу у сивих туманах, в мреві скіфських курганів — полин. В терпкість духу поринути твого і вдихнути жагу предковічних степів, і пісків швидкоплинне тепло й глини дух, і втому землі прогірклого листя так гостро відчути у зламі стебла — і завмерти… Мов столітні дими в долонях розтерти. Гіркуватий дух димів і полиновий запах Гіляровський сприймав як особливу екзистенцію, наче голос крові з глибини віків — він навіть підозрював, що його предки були скіфами й багато часу проводили біля степових багать, і той запах димів і полину в’ївся в його гени. Та наразі Вітя спантеличився, бо хоч, як диверсант, вдивлявся в степові простори, та серед буйного різнотрав’я не вгледів жодного сліду стародавніх руїн, навпаки легше було уявити тут скіфів на конях, ніж Ольвію. І він поділився своїм враженням з Василем Васильовичем.

—Ха, поки ти спав ми вже її проїхали... — пожартував той. Згодом всі пішли степовою стежкою, прихопивши сумки, а ще кілька кавунів, а за рештою вантажу вирішили прислати «халдеїв» (студентів). Стежка блукала поміж трав і жовтих квітів на цибатих стеблах, й позаяк ніхто не знав, що це за рослини, Гіляровський назвав їх степовими мальвами. Та з часом Гіляровський таки докопався до

ВИБРАНІ ТВОРИ

339

істинної назви, хоча це було нелегко, адже в наш час люди майже не цікавляться рослинами. Хоча Вітя не був ботаніком, все ж зробив для себе маленьке відкриття, з’ясувавши, що степові мальви, обсипані жовто гарячими суцвіттями, чомусь називаються дуже прозаїчно — коров’як, який ріс і на Київщині. Протестуючи проти такої буденної назви, Гіляровський знайшов в Інтернеті кілька поетичних синонімів коров’яка, як от Королівська свіча та Царський скіпетр, пожалкувавши, що їх вигадав не він… Невдовзі в невеликому виярку, що нагадував береги висохлої затоки, під високим пагорбом постали гостроверхі намети — і Вітя згадав про скіфів, уявивши, як вони прорвалися в наш час, але не з гострими списами, а лопатами археологів. Але де ж Ольвія!? — знову захвилювався Гіляровський. Мовляв, коли він був у Херсонесі, то ще здалеку побачив руїни древнього мегаполісу.

— От порівняв, а ти знаєш що в перекладі означає Ольвія? — поцікавився Василь Васильович.

— Може так звали якусь дівчину…

— Ні, дорогенький, Ольвія грецькою мовою означає Щаслива…

— Щаслива? — здивувався Гіляровський, бо ще ніколи не чув такої назви міста… Згодом п’янке повітря дикого степу запахло солоним подихом лиману. І Вітя зрадів, що десь неподалік був його улюблений Понт Евксінський (так греки називали Чорне море), а Василь Васильович зворушливо вигукнув: — Ех, Експедиція… де мої сімнадцять літ!...

3 Степова стежка привела всіх до табору, який зустрів їх піснею: «Ольвію нам не забить ні пачьом, пилью пра пітан воз дух, а с неба склона бесшумним да ждьом па а дают звйозди…». — бадьоро співали біля експедиційного намету хлопці й дівчата, дуже засмаглі, наче трудилися на розкопках в Єгипті. І Гіляровський відразу повеселішав, особливо після того, коли симпатична смаглявка йому підморгнула, хоча, можливо, йому так здалося. За мить усіх юніорів і не дуже юних археологів, привітав Міністр, й на щастя розбив кавун, однак той

340

Валентин СОБЧУК

розбився не одразу, а зачепившись за кущ, покотився зі схилу солодким колобком, й тріснувши навпіл всміхнувся до всіх двома половинками сонячної заграви. Перегодом Гіляровського познайомили з ветеранами, так називали тих, хто давно брав участь у розкопках. Причому усім ветеранам, які свого часу трудилися в Щасливій, як називали Ольвію елліни, розкопки пішли на користь. Як ми уже знаємо, один із цієї когорти вибився в міністри, не одну високу посаду на держслужбі обіймав до пенсії Василь Васильович, інші ветерани розкопок також стали великими «шишками», а керівник даної експедиції — відомим професором. Він, мабуть, дуже знався на історії, про що говорило навіть його ім’я — Геродотій. І Гіляровський зрадів: «Нарешті зустрівся з греком !..». Але в наступну мить засумнівався, бо по батькові Геродотій «числився» Яковичем. «Але ж міг мати грецьке коріння по материнській лінії, — розмірковував Вітя, та за мить посміхнувшись, подумав, — добре, що Геродотія не назвали Лошадієм». Адже греки давали дуже оригінальні імена своїм дітям, щоб їм фортунило в майбутньому... За мить Гіляровський пригадав комедію Аристофана «Хмари», в котрій йшлося про суперечку подружжя, як назвати сина. Дружина, прагнучи, аби син в майбутньому здобував перемоги на іподромі наполягала дати йому ім’я, поєднане з конем. Цікаво, що грецькою мовою кінь означає іпос, можливо, звідси пішло ім’я Іполіт. Однак чоловік не хотів давати коняче ім’я своєму нащадкові. Згадавши це, Гіляровський почав пильно придивлятися, чи немає конячих рис у зовнішності Геродотія. Однак Геродотій виглядав простим доцентом, щоправда мав великі, наче весла «ладошкі», а коли повернувся спиною ошарашив Вітю ще більше написом на футболці: «42 «ходки» на розкопки», а ще там містився афористичний «стішок»: «Першокурсники шановні, хлопці та дівчата, мусите запам’ятати: не виходять із землі скарби — звикайте до лопати!» Прочитавши мудрість досідченого професора, Гіляровський відразу змінив свою думку про Геродотія — перед ним стояв неабиякий стовп археологічної науки. Двоє інших ветеранів розкопок також виявилися непростими смертними — це було подружжя Олександрових. Чоловіка звали Максимом, який відповідав своєму імені

ВИБРАНІ ТВОРИ

341

максимальною тілобудовою, неспроста його потім оберуть вождем «команчів» під загадковим іменем «Взявший в Рукі», а дружина мала чарівне ім’я Нектарія, мабуть вигадане, але воно їй пасувало, бо вміла гарно подбати про «солодкі» сніданки та вечері для ветеранів розкопок. Незважаючи на таку колоритну компанію Гіляровський несподівано впав у депресію. Він не думав, що умови проживання будуть настільки спартанськими й доведеться жити в наметі, кантуватися на металевому ліжку, сітка котрого прогиналася до «екватора», бо вдома, зважаючи на хронічний сколіоз, спав на ортопедичному матраці «Венетто». А побут в таборі експедиції виявився несподівано суворим: найбільшою розкішшю тут, якщо не зважати на перекошені металеві ліжка, котрі загрузали «по саме нікуди» в землю, був розкладний столик — й жодної лавочки! Навіть завалящої колоди в таборі не було! Сидіти можна було або на ліжку, або пластикових стільцях, котрих було всього кілька, а ще на бочках для води. Йому відразу згадалася піхота та дев’ята рота, в якій служив, через що й досі бачив її в страшних снах.«Халєра ясна»! — психонув подумки, згадавши слова покійного діда, котрий був кавалеристом в війську Пілсудського й так завжди казав, коли сердився. У цьому польовому побуті Гіляровського тішило лиш одне — з ними був Міністр, який, наче капітан, піднімав вірьовкою догори «полог» намету, а його обличчя світилося тою усмішкою, котру моряки сприймають за «флаг корабля». Мов прочитавши думки Віктора, Міністр сказав: «Що поробиш, коли наша археологія знаходиться на бідовому фінансуванні, а от Черчиль ще в 1913 році писав про намети, в котрих погано працюють кондиціонери. Уявляєте, у них майже століття тому в наметах дули в ніздрі «кандьори»!!!» Після сказаного Гіляровський знову впав у невеселі роздуми, та коли студенти принесли до намету презент Міністра — майже п’ятилітровий «бідончик» справжнього ірландського віскі, котрий ще називають «Качєлямі», бо в пляшці є механізм, що допомагає її нахиляти — з душі Гіляровського спав важкий камінь. Тепер ви зрозуміли, чому автор ціє повісті прописав Міністра з великої літри, а не літери. Вітя, дивлячись на таку здоровенну пляшку віскі, котру бачив уперше в житті, нарешті насмілився спитати ветеранів, які скарби вони

342

Валентин СОБЧУК

знаходили в Ольвії. І знову почув майже ті самі слова, як від Василя Васильовича: —Щороку ми їх тут знаходимо, вони безцінні, побачиш сам… І Гіляровському знову згадалася стара стіна й щасливчик археологічних сенсацій Генрі Шліман, і вже вкотре загадкові зблиски монет сяйнули в уяві. Згодом в «командирському хуторі», так називали їхній намет студенти, накрили смачну вечерею, де наливали ірландський віскарик, а ветерани ділилися спогадами про археологічні експедиції, душевно прийнявши в свою компанію Віктора, й він почувався тут, як у раю в шалаші. Після трапези всі пішли купатися до лиману. Згодом біля табірного багаття залунали пісні під гітару. Та найбільше в цей вечір Гіляровського тішило те, що стежка на крутосхилі пагорбу, котрий він назвав Олімпом, була зовсім поруч і вела до Ольвії. І Гіляровський, вдихаючи солонуватий вітерець, змішаний з димом багаття, мріяв, як завтра ходитиме вуличками древнього міста, що було доступне не всім смертним, навіть великому полководцю Македонського, Зопіріону. І Віктор на мить уявив полководця Македонського на стежці до Ольвії, і вже бачені в степу суцвіття коров’яку наразі видавалися царськими скіпетрами. Окрилений такою картиною з уяви, Гіляровський пішов на піщане узбережжя, де виднілося чимало «хуторів» (наметів); розглядаючи їх, він думав, що шукають ці люди — скарбів чи пригод, а може відчуття якось особливого щастя, бо ж неспроста саме цим словом назвали іонійці з Мілету своє місто Ольвія, себто Щаслива. Та ще більше на березі лиману його подивував невеликий садочок, що підступав до їхнього табору, видаючись на піщаному березі справжнім оазисом, адже рідко яке дерево приживалося в степу. Особливо Гіляровський радів, що в садочку рясно вродили абрикоси й алича, а ще зав’язалися яблука. Вітя набрав повні кишені соковитих і терпкуватих на смак абрикосів і почастував ними Василя Васильовича, поцікавившись, звідки таке щастя в степу, й дізнався, що сад плекали учасники експедицій. Тоді він почав пильніше придивлятися до іншої флори, запримітивши на набережній кілька високих маслин, таких високих, як верби, хоча верба на набережній росла всього одна, і тут вона вважалася священним деревом, котре шанувало багато поколінь археологів, але про вербу пізніше…

ВИБРАНІ ТВОРИ

343

Вечоріло… На крайнебі золотистими медузами застигли хмарки, хвилі Бузького лиману ліниво набігали на берег, і майже так само неквапно, в унісон хвиль, компанія ветеранів археологічних експедицій заходила в воду, що приємно ніжила тіло. Вітя знову зрадів, відчувши солону хвилю, яка доходила з моря, і навіть з радості пустив непрохану сльозу, від чого лиман ще більше посолонішав.

— Гіпаніс!!! — зворушливо вимовив Геродотій Якович, коли ветерани, вийшовши на берег, струшували з «пір’ячка» воду, особливо старався Гіляровський, який у цій компанії хотів стати видатним гусаком.

— Гіпаніс? — здивовувався він, прохаючи пояснити значення слова.

— Так елліни називали Південний Буг, в лимані котрого ми купалися. З грецької мови гі або ге означав земля, а Паніс, або Пан — покровитель скотарів та урожаю, тож назва Гіпаніс означає річку, що протікає благодатною землею. Хоча дехто з дослідників вважає, що її називали Конячою річкою, бо в корені слова є іпос, що з грецької означає — кінь. Але я так не вважаю — хіба в річці ловили не рибу, а коней? Правильність моєї версії підтверджує давня назва річки — Бог, так старожили називають її й сьогодні — не Південним Бугом, а Богом. Назва Південний Буг з’явилася при укладені нових карт, щоб не було плутанини між Західним Бугом річку на Миколаївщині назвали Південним Бугом, — пояснював Геродотій. Почувши про Західний Буг, Гіляровський відчув у грудях теплу хвилю, адже це річка його дитинства, й він нарешті мав змогу дізнатися про походження її назви. І Геродотій виправдав його сподівання: — Як нерідко трапляється в науці, — неквапно промовив він, знявши окуляри, в яких навіть купався, — в даному випадку є кілька версій: одні вважають, що слово буг пішло від давньогерманського баг — джерело, інші ж схильні думати інакше, мовляв, буг перегукується із давньослов’янським словом багно. Можливо, річку так називали через заболоченість берегів…

— О, ти прямо єнциклопедіст, циклоп науки! — вишкірився Василь Васильович, а чи не знаєш звідки пішла назва мого села Македони?

— Звичайно — від Македонського, хіба ти не його пра пра правнук, — і всі посміхаючись поглянули на Василя Васильовича, — однак Геродотій пояснив походження слова македон, так на давньогрецькій мові називали людей, що жили на високогірї, горців.

344

Валентин СОБЧУК

Наступної миті Міністр скомандував завершувати «прес конференцію», позаяк треба було поквапитися йти в табір, бо молодь збиралася проводити посвяту в ольвіополіти… Табір вирував молодечими вигуками й піснями — то тут, то там під кронами абрикосів дзвеніли гітари, лунали пісні, особливо вражали в них слова про те, що сюди їдуть, аби знову відчути чари ольвійських вітрів, котрі в еллінів мали свої назви, як от: північний — Борей, теплий південний — Нот, східний —Евр, а західний, котрий приносив дощі, — Зефір. В Ольвії, наче змішувалися всі вітри, захмелілі від запаху трав, котрі особливо пахучими були в надвечір’я — їх з невимовною насолодою вдихав Гіляровський й почувався радісним і легким, мов вітер… Згодом в таборі запахне димком багаття, це додало ще більшої чарівності вечору, а коли в небі зійде місяць (селен — грецькою), лиман взолотиться тремтливою доріжкою, що вела до загадкового берега, де час від часу падали зорі. Згодом у таборі запалають смолоскипи й студенти підуть на один із схилів поблизу табору, щоб провести ритуал посвяти в ольвіополіти новачків розкопок, а іншим дати ветеранські титули, яких удостоювалися ті, хто тричі побував в експедиціях. І хоч Гіляровського ритуал посвяти зворушив, і він зробив чимало цікавих знімків, все ж висловив незадоволення, що це дійство проходить не на руїнах Ольвії, а на схилі пагорба. І цими думками він поділився з Василем Васильовичем.

— Хе х, а ти бачив, яка там крута стежка, а вночі вона ще крутіша… Однак посвята в ольвіополіти не завершилася лише читанням присяги під палаючими факелами, це був тільки перший етап, а другий розпочався біля багаття під затишним схилом, в грунті якого було вирізано лопатами навіть своєрідний амфітеатр з глиняними терасами, що служили за лавочки. Біля полум’яного, як ніколи багаття, лунали пісні й ходив по колу братський кубок з вином, й всі, хто до нього прикладалися, ставали членами Ольвійського братства, Гіляровський також не відмовився від такої несподіваної честі, й після братьського «причастя» почав співати разом із студентами. Особливо йому сподобалося стара народна пісня, що починалася дивними словами: В’юн над вадой, Да в’юн над вадо<ой,

ВИБРАНІ ТВОРИ

345

Ой, да в’юн над ва<адой Расті<ла<аєцца… Віктор спочатку не міг второпати що означали ці слова, аж потім здогадався що «в’юн» — це туман, який розстилався над річкою. У пісні йшлося про те, як хлопець прийшов до воріт дівчини свататися, а від нього хотіли відкупитися скринями добра і навіть вороним конем — та він нічого не брав, і в приспіві багато разів повторювалося: «Ета не ма йо, да эта не ма йо…», і тільки коли вивели його Настюшку закоханому змінився світ, «Ета вот майо, ета вот майо, Богам дадєнайо…»— співалося про це у пісні. Такий піснеспів і багато разів повторювані одні й ті ж слова схвилювали Гіляровського до самої глибини, і він просив виконувати цю пісню «на біс» кілька разів. І та пісня йому не забулася навіть після експедиції, й час від часу зворушливо нагадувала про себе. Через що він наполегливо шукав в Інтернеті її слова. І таки досягнув свого, з’ясувавши, що її люблять співати на весіллях в селах Зирянського району Томської області. Це ж треба куди залетіла пісня! Воістину крила пісень не знають кордонів і не підвладні смерті!.. Було десь за північ, коли він подався до свого намету, зрозумівши, що йому не переслухати всіх пісень. Та Гіляровський не мав спокою і в наметі: юні археологи галасували до третіх півнів, а ще часто чулося: «Та ета Гарік!..», наче цей Гарік, «гарячий парєнь», був повсюди. І все ж коли студенти нарешті повлягалися, — в таборі так хропіли, що Віктору нежданно захотілося, щоб на них напали скіфи. Щоправда з храпунами час від часу боровся Геродотій, влаштовуючи «землетруси» ліжок найголоснішим «солов’ям», однак трелі не стихали до ранку.

4 Сьогодні він, наче змагався з вітром, і кінь не впізнавав свого господаря, адже цією дорогою вони ніколи не квапилися. Скіл відчував небувале піднесення: в Ольвії на нього чекали особливі розваги, й весняне повітря, змішане з духом молодої трави, яку толочили кінські копита, наповнювали груди радістю й відчуттям безмежної волі. В такі миті лиш про одне жалкував цар, що не може бути вільним, як степовий вітер. Однак він знав, де можна відчути повну свободу й розкутість — в Ольвії, там Скіл від душі насолоджувався п’янким іонійським вином й солодкими обіймами гречанок. В його жилах також текла грецька кров

346

Валентин СОБЧУК

його матері, яка народилася в Істрії (Придунав’ї). Скіл носив найвидатніше скіфське ім’я, про яке мріяли царі, бо Скіл означав священного птаха їхніх племен — сокола, від якого й пішла самоназва народу — сколоти, люди під знаком соколів, що фонетично трансформувалася в скфів. Та незважаючи, на таке почесне ім’я, Скілові більше подобалися грецькі звичаї, а не скіфські. Далася взнаки материнська кров, через що він не любив бездушного бога Арея в образі меча, якому в жертву приносили людську кров. У греків богів було тисячі богів, добрих і злих, як люди. Боги річок і озер, степів, порогів, і дверей, і його дуже птішало таке дитяче світосприйняття, а найбільше те, що кожному дозволялося вибрати собі бога до вподоби свого бога. Він обрав з пантеону олімпійських богів Зевса та його сина Аполлона, неперевершеного стріловержеця і всім помагаючого. Ольвія відкривала Скілові щоразу інший світ, в якому панував не тільки культ меча і сили, а безсмертні боги, які обирали серед людей своїх улюбленців. В Ольвії Скіл міркував і розмовляв з філософами про таємниці буття, бо добре знав грецьку мову, а ще міг робити тут все, що йому хотілося, але й для скіфського царя в цьому місті існували табу — він не міг зійтися з Аспасією, молодою жінкою заможного архонта. О, як вабило Скіла її розкішне, як темна ніч, волосся, тонкий, як виноградна лозина стан, загадково усміхнені вуста. Йому здавалося, що вона так усміхалася тільки до нього, приховуючи в кутиках вуст якусь таємницю. В такі моменти в Скіла стильно стукотіло серце, наче сотні кінських копит на бруківці завойованого міста, й він почувався так, мовби колись з Аспасією жив, і між ними було все. І він пришпорює коня, радіючи, що нарешті матиме шанс зійтися з нею на великих діонісіях, коли вино литиметься рікою, а в людей вселиться безжурний Діоніс, адже в день вільного кохання не існуватиме заборон. І хоч Скіла непокоїли такі незвичні традиції, коли вино доводило всіх до розгнузданого безумства, і йому, як скіфському царю, негоже було б брати в цьому участь, все ж, аби спізнати заборонений плід й насолодитися таїною полум’яних вуст Аспасії він був готовий на все. І Скіл чимдуж поганяв улюбленого коня, на збруї котрого було більше золота, ніж на ньому. І от вдалині засіріли стіни улюбленого міста, й він стишує кінський біг, поправляє на поясі золоту чашу, котра, як лук і меч, були головними знаряддями скіфського воїна. Несподівано кінь спіткнувся, й тривожно заіржав, це був недобрий знак, та Скіл не зважає на це,

ВИБРАНІ ТВОРИ

347

адже їде не воювати, а кохати. Згодом він зупинився перед ольвіською брамою, як завше, бадьоро перемовився з вартовими, мову котрих він добре знав від матері. Це була найбільша кара для скіфського царя — все життя приховувати материнський голос крові, через що до Ольвії доводилося вирушати завжди самому, він навіть не брав із собою найвірніших слуг. Так було й цього разу. Згодом він увійшов до свого палацу, збудованого кілька років тому, на фасаді котрого ніби зачекалися свого господаря мармурові леви й грифони. Скіл поквапливо зняв із себе все скіфське й одягнув улюблений хітон, але згодом його зніме, бо в день великих діонісій ольвіополіти натягали на себе різні звірячі шкіри й веселилися, як сатири, повторюючи повадки тварин, тішачись дикими танцями після випитого вина. І от настав цей вечір, коли на агорі залунали ритми тимпанів й мелодії флейт, коли від теменоса (священного місця з храмами, вівтарями й статуями) рушила юрба з танцями й дикими вигуками; в центрі цього дійства були тіяди з тірсами себто жезлами повитими лозами, що символізували чоловіче достоїнство. Скіл пильно вдивляється в веселу жіночу юрбу, виглядаючи таку жадану Аспасію, — і несказанно зрадів побачивши її серед святкової юрби. Однак Скіл не міг здогадуватися, що його дні приречені, бо за ним із міської вежі пильно стежили соплемінники, яких таємно провели сюди. Та якби Скіл і дізнався про це, мабуть, не засмутився — вино сп’янило голову, як ніколи, й він насолоджувався почуттям безмежної волі, раз у раз поправляючи на плечі козячу шкіру й вінок, пританцьовуючи з п’яною юрбою, аби сподобатися Аспасії. Скіфи ледь стримувалися на вежі, аби не спинити Скіла гострою стрілою. Вони не могли зрозуміти чому їх могутній цар втратив розум, як і ці п’яні греки, з яких вони глузували, думаючи, що тільки з греків якийсь бог Діоніс здатний робити безрозсудних людей, але не скіфів, але тут їхній цар виставивт всіх скіфів на посміховисько… Навряд сьогодні можна знайти вичерпну відповідь, чому ольвіополіти зрадили Скіла, можливо, постарався чоловік Аспасії, аби позбутися суперника, або ж хтось хотів привласнити його багатства в Ольвії, чи помститися в його особі скіфам за завдаванні збитки. Якби там не було, однак в цю божевільну ніч, коли в хмільну річку поринули всі, таки спізнав Аспасію, та радість тривала недовго.

348

Валентин СОБЧУК

Піл ранок Скілові наснився страшний сон, наче він хотів втекти з Ольвії, та не може подолати високу стіну, й карабкаючись по ній, зривається додолу, а потім біжить до воріт, але варта його не випускає за місто. Тоді він скаче кудись на коні, котрого спиняє його брат, який перегороджує шлях великим військом. І знову перед ним постає стіна ольвійської фортеці, котрої він не в силі подолати. Прокинувшись від холодного спітніння Скіл подумав, що й раніше після вина йому у снах намарювалися жахливі видива, але це було страшним, мов смерть. Не знаходячи собі місця, та відчуваючи важкий біль після божевільної ночі на великих діонісіях, Скіл наказав прислузі приготувати йому омовіння й чай із цілющих трав, котрий зажди допомагав позбутися головного болю. Згодом відчувши певне полегшення, Скіл почав збиратися в гості до палацу Аспасії, думаючи, якого хітона вдягнути, та змушений був полишити цей намір, бо до нього прибув зі степу його вірний слуга Папак. Той приніс сумну звістку, наче сон починав збуватися, повідомивши, що скіфи дізналися про участь Скіла в діонісіях, через що молодший брат Октамасад готувався до наступу на Ольвію. Позаяк Скіл завжди залишався у місті сам, то незадовго покинув його, скрушно, думаючи, що втратив владу над своїм військом, бо скіфи не прощали тих, хто зраджував їхні звичаї. Однак Скіл не звик програвати, тим паче, молодшому братові, якому допомагав ставати на ноги, тож втішав себе думкою, що з часом все минеться, й брат змушений буде все забути, адже його підтримував цар Фракії Сіталк. Та марно сподівався Скіл на примирення, женучи свого коня за Дунай. Його брат, який стільки років мріяв стати царем, вже втратив голову від смаку влади, й був готовий здобути її за будь яку ціну. І коли два війська, фракійське, котре прихистило Скіла, та скіфське, стали на обох берегах Істру (Дунаю) й стріли за мить готові були лягти на тятиву луків, Октамасад вирішив піти на пермовини, бо дуже йому хотілося порішити брата у скіфському стані, а не в горнилі битви, щоб скріпити його кровю свій апвторитет серед свого віська й міць скіфських звичаїв, яким зрадив Скіл. Фракійський володар Сіталк пішов на обмін, вимінявши на Скіла свого полоненого дядька. Скіла стратили одразу, незважаючи, що Скіл був царем, йому відтяли голову, як злочинцю. Так скіфи карали всіх, хто оскверняв звичаї предків.

ВИБРАНІ ТВОРИ

349

5 Таку історію розповів Гіляровському Антон, «пісатєль с Вологди», коли вони душевно розмовляли біля «кувшина демократії» (чотирьох з половиною літрової пляшки віскі), в той час, коли тьотя Шура, мочила ноги в водах лиману, сидячи на пластиковому стільчику, який тут, за дефіцитом інших благ цивілізації, видався справжнім троном. І ця картина виглядала дещо дивною, особливо для тих, хто не знав, що тьотя Шура саме так, на стільчику, любила пляжувати, бо купалася дуже рідко — сьогодні й поготів, позаяк пригубила не одну чашу з «кувшина демократії», а під хмельком вона ніколи не жартувала з водою. Хто така тьотя Шура? Одна з відважних представниць когорти вічно юних ветеранів розкопок. Гіляровський не йняв віри, що тьотя Шура збилася з ліку скільки разів брала участь в експедиціях, тільки й пам’ятала, що більше двадцяти ! І Віктор дуже дивувався витривалості цієї літньої, але ще симпатичної жінки, бо після екстремальної ночі тільки й думав — скільки днів зможе тут протягнути. А після того, як відвідав єдиний на увесь табір нужник, та ще й без дверей, то вирішив — не більше двох діб. Та від сумних думок його порятувала тьотя Шура, коли весь табір подався до руїн старої Ольвії на одне з традиційних видовищ «Взяття Бастилії». Це комедійне чудодійство влаштовувалися за участі студентів, й було вигадане для розваги багато років тому, коли якась дівчина порвала на розкопках улюблену футболку, й з цього приводу дуже засмутилися. Щоб якось втішити сердегу всі на собі почали рвати одяг, й комусь спало на думку під це «волевиявлення» громади започаткувати гру уявного штурму Бастилії з акцентом, що в Ольвії немає місця для суму й розчарувань. Я не дивно, але ця традиція прижилася на багато років, як і та, коли весь табір щороку справляв на місці розкопок бутафорське весілля для закоханих пар. Позаяк Гіляровський запізнився сісти на горб «білого верблюда »(джип Василя Васильовича), то залишився в таборі з тьотею Шурою й згодом розглядав будову табірної «кухні», де на кількох столах сушився посуд, а ще на жердинах приречено висіли двоє мойдодирів, а в пластикових бочках зберігалися запаси аквавіти. Та найбільше Віктора вразила, так звана, кабиця. Це була вирита в землі яма, зверху накрита чавунною

350

Валентин СОБЧУК

плитою, на якій готувалася їжа для всієї експедиції. «Мабуть, такими кухонними плитами користувалися скіфи» — подумки всміхнувся Віктор. Та коли тьотя Шура, натуральна шатенка бальзаківського віку, почастувала його гаряченьким супчиком, звареному на кабиці, то він йому видався смачнішим, ніж в ресторані. Тоді Гіляровського осінило таке припущення : «Мабуть, страви, приготовані на вогні, нагадують людям про відчуття первісності, коли для повноцінного життя достатньо було чистого неба, сонця й вогню, на котрому готувалася їжа...». Саме на такій емоційній хвилі Вітя запросив тьотю Шуру на чарочку віскі з «кувшина демократії», як називали великий бутель ірландського віскі «Jameson», що стояв на розкладному столику в їхньому наметі. Однак замість чарок тут були чашки, то ж у Віті збився «приціл», коли він пригощав тьотю Шуру, особливо тоді, коли вона взявши стільчик, вже пішла на лиман, а він познайомився з «пісатєлєм с Вологди» Антоном. Саме Антон так мальовничо розповів про скіфського царя Скіла, сказавши, що він уже п’ятий раз приїздить до Ольвії, мовляв, хоч і не знайшов ніяких скарбів, алетягне сюди якась невідома сила. Слова Антона знову здивували Гіляровського, бо він не вперше чув, що всі, хто побував у Ольвії, не забував її ніколи. Коли Антон пішов, Вітя довго дивися на стежку, що вела до древнього міста, і вона йому видавалася сплячою змією, котру він боявся потурбувати саме зараз, хоча дуже хотілося піднятися на пагорб, що мов скіфська могила, приховував від нього древню Ольвію. Однак неспокійна ніч давалася взнаки, й він позіхаючи, підняв з обох боків тканину намету та приліг на своє «венетто», несподівано відчувши райське блаженство, міркуючи, щоб про нього сказали люди, коли б він отак розлігся десь під рідним селом? За мить Гіляровський тішився ольвійським вітром, що торкався прохолодним крилом. «А життя то веселішає», — посміхався він до високих маслин на узбережжі, з якими вітер був не таким ласкавим, а куйовдив так сильно, аж здавалося дерева хотіли побігти до нього…

—Ти тільки глянь, що трапилося з нашим бутлем віскі! — згодом почув крізь сон Гіляровський голос Геродотія, — це ж треба було стільки вдути — мінімум два літри!

—Та це повна реанімація! — Захвилювався Василь Васильович, але сам він не міг стільки тяпнути, — почав заспокоювати інших.

—А хто ще був у таборі? — озвався Міністр.

ВИБРАНІ ТВОРИ

351

—Шура, — пирскнув Геродотій, але ж вона скільки не потягне… Слухай, Вася, буди хлопця, може, йому хреново. Але Гіляровський і сам встав з ліжка, причому, намагаючись триматися бадьоро й струнко, як його покійний дід, який служив у війську Пілсудського…

— Тю, я думав ти п’яний, як скіф, — засміявся Геродотій, а йому не в одном глазу.

— Школа! — Загадково промовив Міністр, — ну, з ким не буває, а потім таємниче посміхнувшись, сказав, от тепер Вітюша матимеш друге ім’я, про яке дізнаєшся під час ініціації на «Команчі»…

— І яке? — цікавість розпирала Гіляровського, як повітря дирижабль.

— Король Літр, — засміявся Геродотій… Ні, адже випито більше літри, — заперечив Міністр, — дізнаєтеся згодом, всьому свій час … З цієї ж хвилини Гіляровський став очікувати на загадкову містерію, яку називали «Команча», прагнучи дізнатися, як його охрестив Міністр, а він тим часом продовжив: — Гера, ти сказав: п’яний, як скіф, а,знаєш, цей вислів проходить рефреном крізь багато творів Геродота.

— Да, скіфам нелегко було звикати до грецького вина, — озвався Геродотій, — на яке їх підсадили в Ольвії вихідці з Мілету, щоб прищепити варварам лояльність. Проблема полягала в тому, що в скіфів, як у всіх кочівників, в організмі бракувало дегідрогінази, ферменту, який перетравлює алкоголь, тож скіфи зовсім не вміли, як би зараз сказали, пити. Греки ж вино розбавляли водою, потягуючи його з камфарів (келихів на ніжках), котрі ставили на стіл, повільно смакуючи винцем — скіфська ж чаша була круглою, інколи навіть з черепа вбитого ворога, і поставити таку чашу на стіл можна було лише догори дном, тобто скіф завжди пив до дна.

— Так от звідки в нас звичка, не вставати з за столу, доки не осушимо пляшку, — здивувався Василь Васильович — Да, Васю, якщо греки вміли пити вино, то скіфи ставали алкадронами, бо в їхніх організмах бушував справжній конфлікт ферментів, негативно впливаючи на здоров’я та бойовий дух, і, як наслідок, скіфів витіснили сармати.

352

Валентин СОБЧУК

— Та за довгу історію людського існування завжди хтось когось витісняв, грекам теж нелегко жилися, — підсідаючи до столика зауважив Геродотій. «О, заступився за своїх», — посміхнувся про себе Гіляровський.

—До речі, засновники Ольвії спочатку жили в напівземлянках, дахи крили очеретом, а столи й лежанки та ніші для посуду, вирізали в глиняному грунті, добре, що він тут твердий, як деревина. А як їм важко було звикати до грубої їжі, — продовжував Геродотій, — для перших ольвійців це був глобальний харчовий стрес, адже грецька кухня формувалася віками, спираючись на олійні культури, а тут їм довелося вживати інші продукти, здебільшого тваринного походження. Засновники Ольвії дорого заплатили за свою нову батьківщину, середня тривалість їхнього життя, як свідчать палеопатологи, в чоловіків складала 30 років, жінок — 28. А от в аборигенів Причорномор’я цей показник був трохи вищим — 33 і 30 років відповідно. Але чому в них був такий короткий вік, адже тоді не було ніяких модифікованих продуктів, та й не сплюндрована природа? — поцікавився Гіляровський.

— Як стверджують вчені, в античні часи люди мало хворіли на хронічні недуги, й кожна хвороба, зважаючи на низький розвиток медицини, була смертельно небезпечною, навіть простуда.

— І все ж чому тривалість життя жінок була меншою, а зараз — навпаки, невже грекині зловживали шкідливими звичками більше за чоловіків?

— Ні, Вітюша, тут все значно складніше. Уяви грецький побут, на чому він тримався? На жіночих плечах, адже чоловічою справою були війни та управління державою, політика й філософія — ти сьогодні також, мабуть, добряче пофілософствував біля пляшки віскі. І після цих слів всі посміхнулися, а Василь Васильович запитав: — Ти кажеш, грецькі жінки тяжко працювали? Не зважаючи на те, що елліни користувалися плодами праці рабів, їхні жінки, особливо, в селах Ольвійської хори (округи) змушені були тягнути домашнє ярмо. Як ви знаєте, ольвійська держава мала в своєму підпорядкуванні десятки сіл, і як показали дослідження трьохсот поховань біля села Кателино Очаківського району, в половини жіночих скелетів викривлені хребти, що свідчить про важкі прижиттєві

ВИБРАНІ ТВОРИ

353

навантаження. Окрім цього, не зважаючи що саме Еллада стала колискою світової демократії, грецькі жінки були не тільки нерівноправними й не брали участі в народних зборах і державному управлінні, їм не дозволялося часто з’являтися на людях. Зазвичай вони тільки ходили на ринки й крамниці, якщо не брати до уваги якихось особливих подій чи святкувань. Та й грецький будинок мав своєрідний поділ, а саме — чоловічу половину та гінекею, де окрім жінок проживали наложниці чоловіка й рабині. Почуте ніяк не вписувалося в рамки розуміння Гіляровським свободи грецьких жінок: — А як же тоді вакханалії?..

— Он, куди копнув! — посміхнувся Геродотій, — ця традиція, юний друже, веде початок ще з давнього Єгипту. А знаєш, звідки пішла назва вакханалії?

— Мабуть, від якогось Вакха.

— Саме так старогрецькою мовою називали бога виноробства та родючості, а от у римлян на вершині цього культу був Бахус. Та пізніше Вакха еллінни перейменували Діонісом, відтоді вакханалії стали називати діонісіями. А служити Діонісу почали нестримні й шалені в своїх пристрастях німфи, менади і тіяди. Під час діонісій вино лилося рікою, от якби ти жив у цьому часі! — посміхнувся до Віктора Геродотій, — діонісії були запроваджені, щоб, щоб дати ілюзію свободи грецьким жінкам, а також заборонити свавільні вакханалії. Адже під час вакханалій жіночі юрби, підігріті вином і пристрастями, йшли в своєрідні мандри, щоб відірватися на повний «кокошнік». На оголених тілах вакханок були лише шкіряні накидки, а на головах вінки з плюща, в руках — короткі списи та невеликі щитию. Дорогою юрба вакханок приносила в жертву Діонісу все що траплялося їм на очі, найчастіше гинули свійські тварини, розшматовані вакханками; також вони брали в полон зустрічних чоловіків, влаштовуючи з ними оргії. Вакханалії тривали до місяця, й поверталися додому здичавілимми й свавільними. Відтак замість вакханалій народилися діонісії, котрі проходили кіллька днів, але вже в містах, під наглядом й з участю чоловіків. На діонісіях колишніх вакханок стали називати менадами або тіядами.

— А чи були вони в Ольвії, — запитав Гіляровський, прагнучи почути щось від Геродотія про скіфського царя Скіла.

354

Валентин СОБЧУК

— Звичайно, адже хто заснував це місто? Іонійці, які були найбільш жвавими торговцями серед грецьких етносів, що складалися з чотирьох найбільших народів: дорійців, ахейців, еолійців, включаючи іонійців, але окрім них були й інші племена, як от гераклійці, що заснували Херсонес, де громадянами міста могли стати тільки там народжені люди. Такі жорсткі правила стосувалися всіх, навіть вихідців з Афін, які потрапили до Херсонесу. Ольвія була демократичніша, неспроста ж її назвали Щаслива.

— А от чому в греків була традиція розмальовувати амурними епізодами посуд?

— Ну тоді ж не було еротичних фільмів, та й посуд, позначений інтимом, мабуть, мав великий попит, особливо серед скіфів. Може й тобі пофортунить знайти керамічний шматок такого ольвійського щастя. А от щодо скіфського царя Скіла, так про цю легенду пише сам батько історії й мій тезка Геродот.

— А які спогади залишив великий тезка про твоїх предків?.. — Ге, озвався Василь Васильович.

— Мене…— І Геродотій сяйнув такою посмішкою, як нова монета, котрі в древній Ольвії називали ассами…

— А є археологічні докази щодо правдивості переказу про Скіла?

— О, як цікаво з тобою говорити, виходить, історію ти любиш більше, ніж віскі, — поважно мовив Геродотій…

— Авжеж, коли я уперше в житті спробував таке дороге пійло , — знічено сказав Гіляровський.

— Ну, ми тобі прощаємо, та за умови, коли ти не вдудлиш другого бутля, бо тоді пришлемо рахунок. Після цих слів Гіляровський навіть забув про Скіла, думаючи, що на дві пляшки справжнього ірландського віскі, з об’ємами по 4,5 літра кожна, може не вистачити його зарплати, але побачивши щиро усміхнені очі присутніх, а найбільше Міністра, відразу заспокоївся, а Геродотій, закликаючи всіх до вечері, сказав: — Все, більше ні слова про палеонтологію. Однак щодо скіфського царя Скіла, то в одному із закутків північно західного передмістя Ольвії, можливо, розкопали руїни його палацу з уламками колони, а ще знайшли голову скульптурного грифона. Адже Геродот писав: палац Скіла прикрашали грифони й леви. Інший аргумент щодо цього, руїни палацу знайшли на відлюдній території, а скіфський цар, як ми знаємо,

ВИБРАНІ ТВОРИ

355

змушений був жити тут, як нелегал, бо приховував від скіфів свою любов до Ольвії… Після цих слів Гіляровському страшенно закортіло побувати на розкопках, і він з нетерпінням почав очікувати ранку…

6 А ранок виявився не дуже добрим, вночі шаленіли комарі, й намет довелося так сильно обкурювати фумігаторами, що можна було вчадіти. Знову до перших півнів розважалися біля багаття студенти, й цього разу так розійшлися, що один з них навіть не впізнав Геродотія, коли він прийшов їх вгамовувати. І все ж після бурхливої ночі, о шостій ранку в таборі хтось відчайдушно заволав: «Підйом!!!. Гіляровський був здивований силою волі цього отрока, подумавши, що даремно студенти співали «Камандір у нас хрєновий, нєсматря на то што новий…», бо навіть йому не завадив би підйомний кран, аби встати. Однак команда «підйом» лунала десь з пів години, приправлена різноманітними «прибауткамі»: «Гора нє пайдьот сама к Магамєту, єслі нє встанєм ми на рассвєтє». І коли в таборі почувся рух, Гіляровський також встав з ліжка, хоча в командирському наметі всі спали, зі спальних мішків стирчали тільки «нюхала», а на столі холодно зблискував порожній бутель віскі. Порівняно з іншими півлітрівками бутель видавався гаубицею, над якою здіймався димок фумігатора, мов від пострілу—та й на столі було, як на полі бою, бо вечеряли при свічках. Однак незважаючи на неспокійну ніч, Гіляровський відчув повну благодать, бо ніколи в житі під його ліжком не лежали помідори та інша «закусь»: запечатані в вакуум балики з ковбасами й інші делікатеси. Та й коли б він ще спав у одному наметі разом із міністром, і Вітя знову подумав що потрапив у рай в шалаші. Але в наступну мить йому здалося, що це все йому сниться, як тому козаку в фільмі «Пропала грамота», адже такої панібратії, як у них на розкопках не було ні за часів Сократа, ні за самої прогресивної демократії! Одне лиш печалило його тут — спартанські умови проживання... Згодом на вулиці почувся брязкіт лопат: студенти розбирали їх, вирушаючи на розкоп. Віктор нелюдськими зусиллями, перемагаючи залишки сну, вийшов з намету й всміхнувся до сонця, що постало над лиманом, сказавши про себе: «Тільки біля Ольвійського лиману

356

Валентин СОБЧУК

можна так гарно залимонити», й за старою доброю звичкою потюпав до туалету — та за мить повернувся, згадавши, що клозет без дверей, й оскільки студенти ще не йшли на розкопки, Вітя подався в кущі, однак і там був спантеличений, бо як тільки став невидимим, то ледь не вискочив звідти прожогом — над головою здійнялася велика хмара комарів! Такої він ще не бачив, мов комарики дзюбрики тільки й очікували Гіляровського, аби поснідати його кров’ю — та на превелике здивування жоден кровопивця не сів на потилицю. «Мабуть, бояться сп’яніти», — всміхнувся про себе, згадавши слова Міністра, про те, що ці комарі називають «дрєвєсними», й вони не кусаються. Поправивши на шиї рушник, Вітя почав шукати стежку до лиману, та за кількадесят кроків знову був подивований ольвійською фауною, побачивши велетенського коника стрибунця, а ще стрибунців з кольоровими крильцями. Ці літаючі коники стрибунці здіймалися в повітря, наче супроводжували Гіляровського салютами, доки не закінчилася трава. А лиман Гіпанісу (Південного Бугу) зустрів його схвильованим подихом і щемливим криком білокрилої чайки, а ще радісним привітанням: «Здоров, полковонік!»— почув знайомий голос Гіляровськи й озирнувся, побачивши Василя Васильовича, згадавши, що всім своїм добрим знайомим він присвоїв полковничі звання. Наразі Василь Васильович займався ранковою фіззарядкою, як рядовий солдат, а його вірний водій зброєносець Олександр Михайлович стояв поруч, з накинутим, наче ярмом, на шию рушником, мабуть, збирався купатися. Слово зброєносець, не епітет. Михайлович дійсно мав якусь «пушку», через що Гіляровський заповажав його ще більше, уявивши середньовічних лицарів, в яких були зброєносці — виходило, що в їхній компанії Михайлович був зброєносцем одним для всіх. Дивлячись з яким ентузіазмом робить фізичні вправи Василь Васильович, Гіляровський подумав: чи не приєднатися собі, та заважала лінь. Але цього ранку він зрозумів: чому Василя Васильовича називають Залізним Дідом, адже треба було мати неабияку силу волі, щоб у 65 років так муштрувати своє тіло, незважаючи на неспокійні ночі й хронічні болячки за віком. Гіляровський навіть згадав, як грав у команді з Василем Васильовичем волейбол у спортзалі, не витримавши двогодинного матчу без перерви, а Залізний Дід вистояв всю гру.

ВИБРАНІ ТВОРИ

357

Наразі Вітя вирішив компенсувати зарядку купанням в лимані, з ним також пішов водій зброєносець Михайлович, зважаючи на безлюдний берег, він ішов голий, як Адам, в принципі з таким «коренем» соромитися було нічого. Та Вітя не впізнавав лиману — вода була зовсім зеленою, й він озирнувся до Василя Васильовича: — Не дрейф, вуса не позеленіють, я вже купався, вода ж солона, а значить лікувальна…

— А дельфіни тут плавають? — чомусь жалібно вихопилося в Гіляровського.

— Колись плавали, принаймні, знаходять їх останки…

— Останки?

— Ну, на розкопках... «Да, не Мальдіви», — подумав про себе Гіляровський, наче там був, й вслід за Михайловичем поринув в зелену хвилю, подумавши, чи не в цьому лимані плодяться зелені Русалки, котрих бачив на малюнках? Та вода заспокоїла, як ласкава мати, й так само зворушливо, як на морі, тримала в своїх обіймах, і він почав уявляти, що коли вийде на берег, то побачить кокосові пальми й багато дівчат, засмаглих, як шоколадки — та його фантазії урвалися жіночим: «Ой й!!!». За мить він почув, як залунали оплески, то виходив на берег голий водій зброєносець, коли його уздріли якісь жіночки.

— Ну де б ви побачили таке щастя, як не в Ольвії…, — сміючись заладнав конфуз Василь Васильович…— Да, Михайлович, коли Бог наділяв людей «агрегатами», то замість того, щоб дати їх кільком мужикам, все приліпив тобі… І Гіляровський відразу здогадався кого в Ольвій прозвали Великим Дишлом, й після купання поквапився на розкопки — ветерани, на жаль, не склали йому компанії. І Вітя знову милувався «колонадою» жовто гарячих ольвійських мальв (коров’яку), які наче прикрашали стежку на вершину ольвійського Олімпу, де було ще невідоме йому древнє місто. Однак студенти цей пагорб називали по своєму, Інфарктним, бо дуже крутою була на гору стежка. Невдовзі Віктор споглядав усе з вершини пагорбу, мов патрицій, а в деякі моменти навіть відчував себе Аполлоном, якому найбільше

358

Валентин СОБЧУК

поклонялися в Ольвії. А ще милувався сонним плесом лиману, уявляв флотилію кораблів, що пливли з Мілету, вчуваючи в криках чайок скрип весел. Але як він не вглядався в бік розкопок — не побачив жодної колони чи похиленої арки. Натомість його зустріла потривожена земля, вона тут була золотистого кольору, наче ввібрала в себе блиск минулих епох. І Віктор знову побачив в уяві стару стіну, й археолога Шлімана, якого він намагався випередити, коли той біг на загадкове сяйво старовинного кладу. І Вітя стрімко почав наближатися до місця розкопок, на яких тривала рутинна робота. Одні студенти копали, інші на возиках тягали в відвали землю. «Може взяти й собі таку «колісницю» й допомогти юним археологам , — подумав Гіляровський, але йому дуже кортіло самому взятися за лопату. — А що як саме цього ранку вирию якийсь артефакт». І він попрохав лопату в студентки — дівчата тут також працювали нарівні з хлопцями, хіба що не возили землю. Вітя подивувався цьому, бо ніде не бачив юних грацій з лопатами та ще й в купальниках, як на пляжі. Це було спричинено сорокаградусною спекою, здавалося, немилосердне ольвійське сонце хотіло всіх побачити оголеними, щоб знайти нових Аполлонів і Афродіт. Тож Вітя також роздягнувся до пояса й взявся до роботи, але чим більше копав, то більше розчаровувався, бо скільки не заглиблювався в «театр» підземної Ольвії, нічого крім черепків не знаходив, наче в цьому місці їх спеціально били на щастя. Дивлячись на студентів, які дуже самовіддано вгризалися в глибину пагорба, наче в граніт науки, Віктор не впізнав їх — невже це вони вчора галасували за північ, а сьогодні трудилися, як невільники? «Блатним» тут видавався хіба що археолог з металошукачем, який ніби чапля шукав собі поживу залізним «клювом» приладу в зрушеній лопатами землі. Але сьогодні металошукач нікого не радував, бо знаходилися лише загублені радянські монети, посіяні самими ж археологами… Згодом, коли всі пішли на перепочинок, Гіляровський взявся до звичної роботи — фотографував розриті глиняні котловани, які тут сягали до двох метрів і більше завглибшки, й так захопився, аж ледь не упав в якусь глибоку яму. Зазирнувши в неї, й побачивши порожнечу, відразу перейнявся здогадом, напевне, тут щось знайшли. І Віктор

ВИБРАНІ ТВОРИ

359

поквапився до керівника розкопок, думаючи, неспроста ж викопали таку глибоку яму: «Мабуть, чималою була знахідка». Однак був здивований, що в цій ямі, хтозна скільки століть, спочивав кістяк свійської кози, котрий вже відправили до музею. І Віктор пожартував: «Мабуть, та вівця була з золотим руном, котру шукали аргонавти, адже скільки землі довелося перелопатити, щоб її знайти? — А ще про себе зауважив, — важка наука археологія, ніколи не знаєш що викопаєш». Потім Віктор фотографував засмаглих хлопців і дівчат з прапором загону, котрий видався Гіляровському дуже оригінальним — на чорному, як земля, полотні здригався від вітру загадковий напис Р 25, (назва району розкопок). А ще на стягові був герб із перехрещеними лопатами, черепом і маслаками. «І для чого ці піратські символи? — міркував Гіляровський, — невже студенти дружать з чорними археологами…» Йому пояснили, що це просто іронічний символ, й повідомили, про те, що він знаходиться на розкопках валу, за котрим колись розташовувалися ремісничі майстерні Ольвії. Та цього ранку ремісничих знарядь знайдено не було. З цього приводу Віктор подумав: «Е ні, він копатиме не тут, а от де? Тут же нічого неможна робити самому без дозволу…». Потім студенти показали йому цілу гору різних кісток й черепків, біля котрої Гіляровському перехопило дух. «Ось вона крихкість людського буття, адже колись ці черепки були тарілками й амфорами. А як цей посуд, особливо наповнений вином, мріяли придбати скіфи, віддаючи за це шкіри, зерно та рабів». А ще Гіляровського зацікавило: чи можна склеїти з цих шматків бодай якусь амфору, і він почав розглядати керамічні уламки, сподіваючись знайти серед них, розмальовані еротичними сценками, та зусилля виявилися марними, й він знову пішов до студентів, захоплюючись їхньою працелюбністю, думаючи, скільки тон землі вони підіймуть на гора, щоб витягнути з небуття якусь древність, «а раптом горщик зі скарбами…» Однак Гіляровському пояснили, що ольвіополіти рідко закопували скарби, та й золотими монетами користувалися, зазвичай, в міждержавних розрахунках. На внутрішніх ринках ходили бронза, мідь та срібло. І Гіляровському показали кілька мідних монет з дельфінчиками, мовляв самі перші монети в Ольвії взагалі були у

360

Валентин СОБЧУК

вигляді стрілок та фігурок цих риб. Причому обожнювані дельфіни карбувалися в різних проекціях, позаяк цифр тоді не знали, то грошовий еквівалент означували відповідними зображеннями. Також Віктор дізнався, що мідні монети з дельфінчиками називали ассами, сьогодні їх називають ще «рибками». Після грошової реформи в IY столітті до нашої ери асси замінили борисфенами, у десятеро разів легшими. На борисфенах карбувався герб Ольвії — орел, що вхопив дельфіна, чи плив на ньому, бо візуально важко розгадати ідею цього зображення. А от срібні монети називалися статерами й драхмами, археологи пояснили, що сьогодні такі знахідки —рідкість. Однак Віктор з цього приводу не журився, згадуючи, слова Василя Васильовича та інших ветеранів розкопок про те, що вони завжди знаходять тут щось цінне, тож вірив — знайде і він, хоча б жменьку мідних «рибок». Від цієї згадки Віктор був окрилений, і наче орел на ольвійському гербі не пішов, а полетів над древнім містом, яке викопували з землі археологи. І бачив він багато котлованів і ям. Вони нагадували йому могили історії, а ще розглядав підвалини будинків — та час не зберіг жодної вцілілої стіни чи колони, не було їх і на агорі, колишній центральній площі міста, що знаходилася в оточені адміністративних будов і храмів, жертовників і статуй, богів теменосу, так греки називали святилища. І Віктор, розмірковуючи над цим словом, про себе зауважив: «Теменос!.. звучить, як темрява, можливо з сутінків, в яких народжувалися міфи про богів Еллади і наше слово темрява пішло». Потім він почав приглядатися до залишків фундаментів з ракушняку на агорі, читаючи таблички, що тут колись були «гімнасій», «лазня», адміністративні споруди, торгові лавки. Розглядаючи центральну частину Ольвії, ВІктор, шкодував, що на цьому місці й досі не зроблено архітектурної реконструкції, котра б відтворювала древнє місто. Адже понад століття з Ольвії викопують цінні експонати, котрі знаходяться в відомих музеях світу, а от про музейну композицію на місці Ольвії не подбали й досі. Віктору було прикро, що на руїнах такого славного міста, яке можливо послужило одним із прообразів Трої в відомому епосі, не створено музею просто неба: з колонами й скульптурами богів. Адже сюди приїздять стільки туристів, та окрім підвалин будинків й уламків кераміки нічого не бачать. «Все ціннне викопано до нас, — подумав Гіляровський, — але ж можна було б

ВИБРАНІ ТВОРИ

361

зробити тут тутристичну мекку, тим паче цьому дуже сприяють природні ландшафти й пляжі Гіпанісу». Несподівано Гіляровському захотілося залізти в котлован розритих підвалин, в сподіванні, а враз йому тут навіється щось з глибини віків, що він і зробив, а коли заплющив очі, то мов відчув легкий дотик, й вистрибнувши з розкопаних підвалин, чомусь побіг в бік невисокого пагорба, й наблизившись до нього, став, як укопаний, прочитавши напис «Зевсів курган». За мить йому здалося: от де знаходиться справжній ольвійський Олімп! І враз йому згадалися всі міфи про безсмертних богів, наче тут витав дуг грецької прабогині Геї, народженої в безмежному і темному Хаосі. Здивування його ще більше посилилося, коли під Зевсовим курганом угледів склеп з написом, що тут колись була усипальниця заможного ольвіополіта. За мить зауваживши, що він досі ніколи не заглядав до могили, відважився це зробити наразі. Адже це була єдина споруда на руїнах Ольвії, куди можна було сховатися від дощу і сонця. І хоч Вітя не міг подолати якогось моторошного відчуття, все ж наважився, побачивши, що склеп освітлюється електрикою. І от він зайшов у могильний склеп, й вдихнувши провільглий холодок, почав роздивлятися навкруги — та не побачив жодної домовини, склеп був порожній. Натомість на його стінах чорними гронами виднілися гнізда ластівок. Їх було так багато, що Віктору згадалася рідна домівка, й ластівчині кубельця під дахом. «Але як ластівки могли жити в могильному склепі? — дивувався він, — та ще й на степових пагорбах, котрі нещадно палило сонце». На мить Вікторові видалося, що за стіною, де були їхні гнізда, приховувалося невидиме місто з потойбіччя. І Гіляровський, відчувши, як мороз пройняв тіло, швидко вийшов зі склепу, й знову почав розглядати курган Зевса, пригадуючи, як греки в своїх міфах уявляли початок світобудови, вважаючи праматір’ю всього сущого богиню Гею, котра створила Землю, й побравшись зі своїм чоловіком Ураном, що владарював на небі, народила шестеро титанів і стільки ж титанід для подружніх пар. Таким чином титанів було дванадцять, над водною стихією владарював Океан, над іншими — Кріос, Япет, Гіперіон. Особливо Гіляровського ще зі шкільної лави вражала назва титана Кея, наче нашого князя Кия. Кей із своєю дружиною Фебою втілювали культ небесного світла. А от з батьком Зевса, титаном Кроносом, елліни пов’язували час (звідси й пішли

362

Валентин СОБЧУК

назви Хронос і хроніки). Від Кроноса і його жінки Реї народжувалося друге покоління, так званих, олімпійських богів, які вступили в нещадну битву зі своїми батьками, богами першого покоління, титанами, окрім Океана, який тримав нейтралітет у цій страшній війні. Під час битви богів від вогню закипали моря, а з підземного царства на підмогу Зевсу повиходили сторукі монстри й циклопи. Чудовиська допомогли перемогти титанів, яких Зевс скинув у Тартари (пекло). Дивно, що греки зображуючи богів, які б мали бути досконалими, наділяли їх людськими пороками, через що боги грішили, як люди й спричиняли драматичні події. Народження Громовержця також було трагічним. Його батько Кронос, передчуваючи, що сини претендуватимуть на його владу, як тільки на світ зявлялися сини, ковтав їх, мов пітон, ховаючи в своєму в череві. А ще раніше Кронос учинив не менш тяжкий гріх, коли за порадою матері оскопив серпом свого батька Урана, щоб той більш не плодив йому братів. Та коли в Кроноса народився шостий син, Зевс, його дружина Рея перехитрила чоловіка, замотавши в пелену камінь, дала його Кроносу проковтнути замість дитя. Коли Зевс виріс, поборов батька й визволив з темниці його черева усіх п’ятеро братів. Але на цьому не скінчився драматизм в житті еллінських богів, бо Зевс не раз скидав їх за ті чи інші провини з Олімпу в Тартари. Така доля не минула й Гефеста, котрого викинула з Олімпу його мати, Гера. Вона розгнівалася, що Гефест народився негарним, але Гефест вижив, і хоч був кульгавим, ставши неперевершеним ковалем, повернувся на Оімп. Гірше було Прометею, він ризикнув відкрити людям таємницю вогню, через що йому довелося терпіти люте покарання Зевса й бути прикованим до Кавказької скелі. Не солодко жилося й Гераклу, він здійснив 12 подвигів, щоб заслужити безсмертя. І хоч Зевс був вершителем доль, теж був не без гріха, мов успадкувавши батькову жорстокість, якось проковтнув свою дружину разом з дитям. Однак дитя оселилося в його голові, завдаючи нестерпного болю, через що Гефест, змушений був молотом роздовбати буйну голову Зевса, з якої вийшла струнконога Афіна — одразу зі щитом і списом, втілюючи в собі холоднокровну войовничість, мудрість і відвагу. Усе це, наче казка, промайнуло в голові Гіляровського, коли він стояв перед Зевсовим курганом, міркуючи, що незважаючи на

ВИБРАНІ ТВОРИ

363

верховенство Громовержця, в кожному грецькому полісі обирали за покровителів своїх богів. В Ольвії дуже шанували культ Аполлона, і хоч його нерідко зображували з кіфарою (лірою), він покровительствував не лиш мистецтвам, а й мандрівникам і пастухам, а ще був лікарем і оракулом, а також влучним стрільцем. Через що Аполлона часто зображували з луком і стрілами, а ще з вужем, інколи в його ногах міг бути вовк, як символ того, що Аполлон був захисником пастухів і їхніх стад. Аполлон мав різні імена: Аполлон Сотер (рятівник), Аполлон Лікар, Апллон Феб (сяючий), оскільки він відображав культ Сонця, також його називали Стріловержцем. Дивно, як в одному божестві поєднувалося стільки іпостасей: воїна, захисника добробуту, музиканта, лікаря, покровителя переселенців. Неспроста в Ольвії дуже шанували його культ вихідці з Мілету, спорудивши, на його честь два вівтарі — Аполлону Дельфінію та Аполлону Лікарю. Та хоч Аполлона бачили елліни одним із найсвітліших і найрадісніших олімпійських богів, а ще найгарнішим, через що часто зображували оголеним, але й він зазнав великої печалі. Після того, як Аполлон золотими стрілами вразив у Дельфах страшне чудовисько, дракона Піфона й проспівав пеан на честь перемоги, сталася несподівана подія. І Гіляровському уявилася така картина: біля Феба, котрий стояв над тілом вбитого чудовиська, з’явився золотокрилий Ерот (у римській міфології Амур). Цей неслухняний хлопчисько, котрого Зевс заборонив народжувати богині кохання Афродіті, все ж з’явився на світ. Втаємничивши народження Ерота, Афродіта приховала його в дрімучих лісах, де його годували своїм молоком левиці. Як тільки Ерот запурхав золотистими крильцями, одразу почав служити матері в амурних справах, та оскільки зростав на лоні дикої природи, то й характер мав вередливий — й замість того, щоб спонукати гармонійним стосункам між закоханими — нерідко розбивав серця, тож в день перемоги над чудовиськом Піфоном, Аполлон зачепив зухвалість Ерота, і той не забарився з помстою, поціливши його серце стрілою кохання до прекрасної німфи Дафни. І хоч Аполлон був найпрекраснішим з богів, дівчина не відповіла йому взаємністю, оскільки капосний Ерот пройняв її серце стрілою нелюбові до Феба. Аполлон тривалий час страждав, намагаючись освідчитись Дафні, та вона втікала від нього. Одного разу, коли Феб Аполлон ледь її не наздогнав, Дафна звернулася до свого батька, річкового бога

364

Валентин СОБЧУК

Пенея, щоб він її захистив. Та як міг протистояти батько Аполлону Стріловержцю? Тож, щоб захистити улюблену доньку від нелюба, перетворив її на лаврове дерево. З тих пір Аполлон почав одягати собі на голову лаврові вінки, сумуючи за своє нерозділене кохання і прекрасну німфу Дафну. Згадавши цю легенду, Гіляровський на мить побачив в уяві одиноку вербу на набережній лиману, котра враз перетворилася на лаврове дерево, а золотисті стебла торішнього очерету — на розкидані стріли Ерота, джерельний струмок — на річку, на березі котрої сидів зажурений річковий бог Пеней. І Віктор задумливо пішов древнім городищем, й несподівано для себе зупинився біля жертовника Аполлону Лікарю. З захопленням розглядаючи кам’яну плиту, на котрій колись на честь бога смажили м'ясо, чи клали плоди врожаю. Гіляровський не усвідомлено почав порпатися в кишенях, аби щось покласти на цей жертовник, та нічого окрім грошей в них не було. У наступну мить він з подивом побачив, що на плиті була пожертва — золоте яблуко! Таким спершу видався йому апельсин. І він чомусь взяв цей плід у руки, відчуваючи, бажання розломити його пахучі дольки, щоб з’їсти. Але довго не наважувався, так і стояв в задумі — їсти чи не їсти, думаючи, чому так влаштований світ, що задля життя треба завжди когось приносити в жертву, бо як писав Сергій Єсєнін: «Режет серп тяжелые колосья, как под горло режут лебедей…».

— Дружіщє, што стоїш, как пам’ятнік Протогену, — несподівано почув знайомий голос Віктор й озирнувся, побачивши вчорашнього знайомого, «пісатєля с Вологди» Антона, який прищулив око, як скіфський лучник. Привітавшись із ним, Гіляровський остаточно вирішив, його приятель таки схожий на філософа Платона, котрого так назвали за те, що в нього було дуже масивне, як плато, чоло. Антон також виділявся з поміж інших великим «кумполом». Тоді Гіляровський відразу поцікавився, хто такий Протоген, і де його пам’ятник, і був розчарований, що такого пам’ятника тут немає. Зате Антон дуже красномовно розповів про цього видатного ольвіополіта. Не раз Протоген рятував Ольвію від завойовників, зокрема відкупляв золотом від скіфів, жертвував кошти на заготівлю зерна, відбудову фортечних стін. Протоген також викупив храмовий посуд у одного купця, котрий заклали в часи скрути. До наших часів дійшов викарбуваний на мармурі декрет на честь Протогена, так тоді

ВИБРАНІ ТВОРИ

365

відзначали видатних людей, а ще встановлювали їм статуї. Археологи знайшли й інший декрет на честь Каллініка, який став спасителем Ольвії від чергової розрухи. Ім’я Каллініка збурило в Гіляровського потік емоцій, бо діда по материнській лінії звали Калиною, і він подумав, а що, коли дід носив грецьке ім’я, й почав шукати в собі еллінське коріння, згадавши, що понад усе любить море, хоча народився на маленькій річці, та його роздуми перервав Антон: — Сєводня у меня удачний день, я так і чуствовавал удачу, сматрі, што нашол… І він це сказав з таким трепетом в голосі, що Гіляровський подумав: зараз Антон дістане з за пазухи золоту статуетку Аполлона, однак він щось намацував в нагрудній кишені сорочки, й нарешті вийняв трьохгранний наконечник стріли, схожий на велику насінину соняха. І хоч знахідка була маленькою, але Гіляровський дуже зрадів, бо ще ніколи не торкався древнього наконечника стріли, подумавши: «Скільки тисячоліть на кінчику стріли вершилася історія: уривалися життя людей і гинули держави, — а ще запитав, — чи наконечник скіфський?». У відповідь почув, що на Ольвію нападали те тільки скіфи, а й сармати, тавро сіфи, гети й готи. У середині I століття до нашої ери Ольвію дощенту спустошили найлютіші загарбники, гетсько дакійські племена під орудою Бурабісти, котрі жили в Придунав’ї. З цього часу розвиток Ольвії, котрий рухався близько чотирьох століть вгору, зазнав занепаду. На кілька десятиріч Ольвію покинули її мешканці. А новий період вже був не такий яскравий, як еллінський, що тривав з YI по I століття до н.е. У II столітті нашої ери Ольвія була включена в склад провінцій Римської імперії й проіснувала до 70 их років IY століття. Антон зауважив, що римляни успадкувавши грецькі традиції та оновивши римським колоритом певний час були союзниками греків і захищали Ольвію від кочівників. Їхні гарнізони жили в східній частині Верхнього міста Ольвії, поближче до їхнього табору. Закінчуючи оповідь про історію міста, вологодський «писель» з сумом в голосі констатував, що таких численних нападів навряд чи зазнавали інші грецькі мегаполіси, мовляв, Ольвія навіть стала поперек дороги війська полководця Зопіріона…

366

Валентин СОБЧУК

7 Багата творча уява Гіляровського намалювала з розповіді Антона наступну картину. У 331році до нашої ери полководець Олександра Македонського й намісник Фракії Зопіріон вирушив у землі Скіфії, коли військо Олександра Великого перейшло Кавказький хребет і готувалося до удару по скіфах на Каспії. Можливо, цьому спонукали легенди про нечувавні скіфські багатства в золоті, котрими хотів заволодіти Великий Олександр, чи йому заважала бойова велич скіфів, які до цього були володарями степів, коли йому належаало півсвіту, й поразки котрим вже завдавав йогог батько, чи були якісь інші причини. А можливо похід на скіфів був ініціативою лише його полководця Зопіріона, щоб усавитися в очах Олександра, історики з приводу цього не досягли певної згоди. І от військо Зопіріона перейшло Істр (Дунай), полководець був сповнений рішучості й прагнув швидкої перемоги. І все збувалося наче само собою: його військо протягом багатьох днів ніде не знало серйозного спротиву — македонцям допомагала слава їхньої імперії, що навіювала страх. Однак скіфи готувалися до удару за давньою тактикою, пропускаючи ворога в глибину неозорих степів, з кожним днем походу знесилюючи бойову міць нападників. Зопіріон відчуваючи легку перемогу, навіть Ольвію він не сприймав за серйозну перешкоду на своєму шляху, незважаючи на те, що це еллінське місто на відміну від інших грецьких мегаполісів, було зі скіфами в мирному союзі. Та це його не засмучувало: він знав, Олександр легко переміг іонійців, здобувши Мілет, вихідці котрого заснували Ольвію. За плечима в Зопіріона толочило степ таке ж тридцятитисячне військо, як і в Олександра, коли він вирушив з Македонії завоювати світ, і в 21 річному віці поставив на коліна Елладу. Зопіріон йшов суходолом і водою — македонські кораблі підступали до гавані Гіпанісу (Південно Бузького лиману), щоб блокувати порт Ольвії та вивезення її багатств. Воїни Зопіріона, відчуваючи швидку можливість збагатитися під час завоювання Ольвії були якнайшвидше обступали місто, з посвистом розтинали повітря їх бойові стяги. Ще до приходу війська над фортечними мурами закружляло вороння

ВИБРАНІ ТВОРИ

367

в передчутті кривавої здобичі. В полудень полки Зопіріона стали під стінами Ольвії, взявши її в облогу. Та Зопіріон не квапився до штурму, він був впевнений у перемозі, й щоб посилити бойовий дух воїнів на честь Олександра Великого облаштував вівтар. У цей вечір, здавалося всі вітри пропахли смаженим м’ясом на жертовниках, наче цей солодкуватий дух долинав з самого Олімпу, де трапезували боги, а з ними воїни Зопіріона, які уявно трапезували разом із безсмертними богами, зовсім не замислюючись, що на кожного з них за ольвійськими стінами чекає смерть. У той час в самому місті панували суперечливі настрої, зокрема на агорі, де архонти й стратеги, обговорювали пропозицію Каллініка, дати усім жителям, яких тоді було близько двадцяти тисяч, громадянство, в тому числі й рабам, а боржникам списати борги. Дуже дивувалися його зухвалій пропозиції, члени буле (ради), думаючи, чи не збожеволів Каллінік від страху. Тож ніхто підтримав його ідеї — більшість вирішила послати гінців за скіфами. На другий день вранці, коли навіть сонце здавалося наполоханим, й коли була ще живою роса на траві, по той бік стін Ольвії залунали бойові труби й тимпани, військо Зопіріона вишикувалося в бойові ряди — і полетіло каміння з катапульт, вдаряючись в биті багато разів мури Щасливої, здіймаючи хмари пилу. А на стінах приготувалися до смертельного бою оборонці, та їх стріли поки що не діставали до воїнів Зопіріона, й вони очікували штурму — й македонці не забарилися з атакою, та дуже високими були фортечні стіни й рішучою відсіч захисників. Кілька днів Зопіріон наполегливо хотів зламати опір ольвіополітів — та вони не здавалися. Не очікував македонський полководець, що Ольвія виявиться таким міцним горішком, однак Зопіріон знав — найміцніші фортеці можна здолати блокадою — і війська щільніше оточило місто. Згодом у місті почалася паніка, не вистачало хліба, який був на вагу золота, хвилювався народ, а зрадники вели таємні переговори про диверсійні дії з шпигунами Зопіріона. Та їх вчасно викрили й разом з родинами та дітьми стратили під стіною, закидавши камінням і розстрілявши з луків, щоб був урок для інших. Однак ця страта збурила ще більше невдоволення серед ольвіополітів, бо за зраду розплачувалися невинні діти та жінки зрадників, яких убивали разом із ними. Це була загрозлива ситуація, з котрої було лише два виходи —

368

Валентин СОБЧУК

відкрити ворота нападникам, чи погодитися з нечуваною досі пропозицією Каллініка — усім, навіть рабам, дати громадянство. Вибрали останнє. Як тільки виголосили це рішення — відразу змінилася Ольвія, бо вперше в ній повіяв вітер свободи. Колишні невільники, як ніхто, відважно боронили Ольвію й робили безстрашні вилазки в табір ворога, й не міг збагнути Зопіріон — чому ольвіополіти, знесилені облогою та голодом, не втратили бойового духу, а навпаки ще зміцнішали. Ще погіршилося становище македонців, коли, наче грім серед ясного неба, на них налетіли скіфські загони й сипали дощем смертельних стріл, і знову відходили, готуючись до чергових ударів з тилу. І щоб не опинитися в оточенні, бо вже й так скіфи відрізали ледь не всі шляхи до обозів із провіантом, Зопіріон відступив від Ольвії. Це рішення йому далося нелегко, поразка під Ольвією, наче вирвала з нього серце, та ще більше боявся він втратити військо, котре безславно гинуло під стінами Ольвії від скіфських стріл. У порту його чекала інша трагедія — прямо на очах помирав флот македонців: на лимані піднявся сильний шторм, й хтось спеціально перерізав канати якорів, через що кораблі налітали один на одного й трощилися… Зопіріон повертався додому суходолом, наражаючись на скіфів, які нападали зненацька. Й щоб позбутися переслідування, македонці отаборилися й стали очікувати скіфів, готові щомиті вистроїти прославлені фаланги. Та скіфи не з’явилися, і проклинав тоді Зопіріон доїтелів кобил — скіфів, які пили їхнє молоко, і прагнув помститися, та втомившись від очікувань подумав, що скіфи полишили переслідування, й пішов до Дунаю. Та на підході до річки на них чекав смертельний дощ скіфських стріл. Однак Зопіріонові вдалося вишикувати піхотинців з сарисами (довгими списами). На якийсь час він зупинив атаку важкої кавалерії, адже скіфи не так майстерно володіли пішою тактикою, позаяк майже всі були вершниками, а короткі акинаки не мали переваги над мечами піхотинців. Прикриваючи відступ до переправи, Зопіріон відступав до річки, коли на гострі списи налітали скіфські коні, й з смертельним іржанням, здиблюючи землю, скидали з себе вершників. Та згодом скіфи вдалися до нової тактики, і з бойовим кличем: «Ара ра!!!» кинулися на

ВИБРАНІ ТВОРИ

369

наїжачені сарисами ряди, й спиняючи на скаку коней, з якими були одним цілим, стріляли з луків у піхотинців. І хоч Зопіріон все більше посилював ряди піхоти, щоб замість вбитих воїнів інші тримали бойові ряди, відбиваючи списами атаки, розставивши з флангів загони лучників, фортуна не була на його боці. Звитяжні македонці, яких боялося пів світу, були беззахисними перед скіфським стрілами. Зопіріон також поліг у бою, а його військо розгромили до ноги — скіфи не брали полонених. Ця поразка, як свідчать перекази, змінила наміри Олександра Македонського щодо завоювання Скіфії, й він направив своє військо на завоювання Індії, й вже більш ніколи не намагався підкорити Скіфію. Однак згодом, колишній полководець Македонського, Лисімах, знову наважиться піти в степи, де панували скіфи, і його спіткала така ж доля, як і Зопіріона. І все ж, хоч Ольвія вистояла облогу Зопіріона й не була пограбована, але саме з того часу почався занепад міста, яке з відміною боргових зобов’язань та проголошення рабам свободи не було готове до впровадження інших форм економіки. Не допомогла й грошова реформа, коли мідні асси полегшали вагою удесятеро разів. Саме тоді спасителем Ольвії не раз виступав згадуваний купець Протоген. Однак, як тільки Ольвія знову багатіла, то в черговий раз викликала заздрість і зазіхання завойовників, які спустошували Щасливу. Історія протягом століть ніби хотіла навчити ольвіополітів — щастя не в багатстві, тим паче, коли воно трималося на плечах рабів.

8 Сьогоднішній ранок для Гіляровського був значно кращим від попереднього, хоч він знову нічого не знайшов на розкопках, все ж його зігрівала думка про успіх, коли згадував слова Василя Васильовича про щорічні знахідки. А ще Віктора тішило те, що в Ольвії між усіма учасниками експедиції панував дух злагоди й братерства — тут він почувався кумом Міністра, й разом з іншими «патриціями» снідав і обідав, а наразі лежав горілиць під кроною верби, яку називали маслиною, бо, як пояснила Нектарія, це найулюбленіше дерево греків колись росло поруч. Однак вижила лише верба, мабуть, завдяки джерелу, що витікало з під кам’яної плити схилу та було єдиним струмочком прісної води на узбережжі.

370

Валентин СОБЧУК

Мабуть, важко знайти ще десь таку вербу, котру б так любили, як тут, адже тільки під вербою на ольвійській набережній можна було сховатися від спеки, бо під іншими деревами кочували орди «дрєвєсних» комарів, які хоч і не були кровопивцями, але дуже звіріли, як тривожили їх спокій. Здавалося, що ці комарики дзюбрики вартували під усіма деревами узбережжя, окрім верби, заповітну землю, оберігаючи її від розкопок. А ще під вербою, бозна з якого дива, зросла капуста, і не якийсь там гібрид морської, а городня. «Як вона тут з’явилася? Можливо, насіння принесли птахи? Адже хто б із людей ризикнув вирощувати на піску капусту, бо ж вона тут не вродить навіть маленьким качаном». — міркував Гіляровський. А в тім капуста вже зеленіла чималими листочками, схожими на вуха слоника. Дивлячись на них, він згадав легенду про те, що дітей знаходять у капусті, й посміхнувся, подумавши: «Цікаво, де знайшли його нового друга Антона — в капусті, чи бур’янах?» . Перегодом Гіляровський милувався зеленою стіною очерету, а також його торішніми стеблами, що нагадували золоті стріли, між яких він надибав суху очеретину, схожу на старовинну дудку, й коли хотів щось оригінальне сказати про цю знахідку, несподівано почув : — А давайте поговоримо про скіфське золото, адже навіть рядові скіфські воїни мали золотий посуд, — запропонував Геродотій, закінчивши підрахунки після партії пасьянсу. — Де скіфи його брали?

— Наука б’ється над цією загадкою не одне століття, — задумливо мовив Міністр Прем’єрович.

— Да, але я недавно читав про нові версії про походження скіфських багатств. Скіфи могли самі добувати золото. На території Луганської області виявлено давні копальні на Нагольному кряжі, котрі навіть зацікавили Петра Першого, де він заклав кілька шахт, а в XIX столітті цю справу продовжив нєкій інженер Глєбов, навіть зафіксовано, що йому вдалося видати на гора 8 кілограм золота й 16 срібла, однак цей інженер трагічно загинув. Після нього також були спроби відродити золотодобування, але всіх зупиняла дорога собівартість проектів.

— От от, Гера, — озвався Міністр, — якщо ці роботи були дорогими для інженерів Петра Першого, то хіба за них узялися б скіфи? В скіфів головним ремеслом були війни та грабежі.

ВИБРАНІ ТВОРИ

371

— Тоді золота могло бути більше, а шо, як в Донецьких степах було багато самородків…

— Але ж, — заперечив Міністр, — промисловість притаманна містам, а скіфи жили в степах, і при постійній мобільності займатися такою копіткою справою, як золотодобування, їм було не з руки, та й археологія не виявила на їхніх стоянках залишків устаткування, що свідчило б про золотодобування. Я схильний думати, скіфське золото — їхня здобич на війнах, адже вони завоювали не одне місто Сходу.

— А як же тоді пектораль, звіриний стиль на ювелірних прикрасах?

— Така самобутність властива цій епосі, згадай крилатих левів Вавилону, тоді звірі жили на прикрасах багатьох народів, цілком ймовірно, що це не витвори скіфських ювелірів, адже виготовлення цих прикрас скіфи могли замовляти в греків. Несподівано зашелестів очерет, і наче з за театральних куліс постав водій зброєносець, появі котрого дуже зраділи: — О, нарешті маємо свіженьких раків, пора з джерельця діставати пивасик, — сонно озвався Василь Васильович . Однак компанія не довго насолоджувалася пивком та свіжо звареними й червоними, як пожежні машини, раками. Бо окрім них Михайлович приніс звістку про появу чорних археологів, тож згодом усі вийшли з тіні під вербою, й затуляючи очі, вдивлялися в плесо лиману, що намагався постелити на піску зелену хвилю, котра ніби лякаючись пекучого сонця, верталася з шелестом назад. Мабуть, в такій же нерішучій стадії перебували дві дамочки біля намету, які наче зібралися йти на пляж — та вагалися. Гіляровський їх помітив ще кілька днів тому, дивуючись, що вони не ходили на розкопки, зате їх часто можна було побачити на узбережжі.

— А от і наші мойри, промовив Геродотій.

— До чого таке порівняння, — здивувався Міністр, — адже так називали богинь, які пряли нитки людських доль, й могли їх розірвати, як і життя, в один момент.

— Отож, ольвійські мойри також щось прядуть, сам бачив як зблискують з їхнього намета в’язальні спиці, — загадково мовив Геродотій, — тебе не дивує, що вони далі свого намету нікуди не виходять… Однак замість відповіді Міністр промовив: — Ага, ось і вони…

372

Валентин СОБЧУК

І Гіляровський побачив, як двоє чоловіків наближалися до них, йдучи дном лиману, як в тій пісні «связанниє адной цепью». Така близькість двох мужів була не випадковою, бо один йшов у навушниках з металошукачем, інший час від часу промивав пісок в «друшляку» гідролопати й щось з неї виймав.

— Ловлять «рибки», — промовив Міністр. Гіляровський вже знав, що «рибками» називали монети з дельфінчиками, але не здогадувався, що їх можна знайти в лимані? Його здивування прояснив Міністр, сказавши, що Ольвія складалася з Верхнього й Нижнього міста, останнє майже повністю поглинув лиман, а це близько сімнадцяти гектарів території, де «спочивають» цінні артефакти, оскільки їх порятувала від пограбувань вода.

— Ну шо, поїхали до керівництва музею, з’ясуємо, хто тут «рибалить», — скомандував Міністр. Гіляровський також напросився з ними, маючи намір відвідати музей.

9 Поки Міністр з Геродотієм Яковичем і Василем Васильовичем з’ясовували, хто працює на лимані — чорні археологи, чи науковці, Вітя пішов у зал Ольвійського музею, а точніше лапідарію, що увесь пропах пилом історії кам’яних експонатів, наче тут був невидимий млин, з якого сіялося кам’яне борошно древніх віків. Серед численних експонатів були статуї, плити вівтарів, уламки колон, амфори й великі черепки піфосів (посуду для зерна). Та найбільше тут впадали в очі невеликі вівтарі, їх греки називали арулами. Вони стояли майже в кожному дворі ольвіополіта. Окрім них садибах були ще й жертовники, вони на відміну від арул, нагадували невеликі столики для пожертвувань й могли бути мармуровими чи глиняними, та найбільше кам’яними, на котрих вгорі виднілися чашеподібні заглиблення. В ці кам’яні «чаші» греки наливали вино богам, або ж кров жертовних тварин, м'ясо котрих з’їдали під час трапезувань. Так само вони чинили, коли приносили пожертву під час колективних святкувань, одну частину спалювали на вівтарі — іншою трапезували.

ВИБРАНІ ТВОРИ

373

Елліни до жертвоприношень ставилися надзвичайно серйозно, не як у прислів’ї: «На тобі Боже, що мені негоже», відтак тварин для жертвоприношень відбирали найкращих, вважаючи їх священними. У кожного бога була своя тваринка: Деметрі хертвували свиню, Діонісу — козла, Зевсу —бика. Причому, жертовним бикам золотили роги й одягали на шиї гірлянди, а коли починали різати на заклання, то передсмертний стогін глушили музикою. До нашого часу дійшов малюнок на кераміці, як під час заклання бика грекиня в довгому хітоні грала на арфі. Нерідко черепи жертовних биків після спеціальної обробки вивішували на стінах храму. В Ольвії археологи розкопали 7 таких знахідок. Музейники також розповіли Гіляровському, що елліни були дуже релігійними, й щодня зверталися до богів, причому кожен до вподоби обирав свого покровителя. До головного бога Олімпу, Зевса, йшли під час святкувань на його честь, або ж коли над поселенням нависала загроза завоювання. Однак храми на честь Зевса були не в усіх містах. Демократія греків в богопоклонстві сприяла розвиткові широкого світогляду, мистецтвам і наукам. Гіляровський був здивований, що великі культові служіння греки проводили не в храмах, а біля них. Пороги божих домів могли переступати тільки обрані служителі культу, або видатні громадяни. Богослужіння біля храмів, а не всередині них спричинювалося й специфікою ритуалів, під час котрих головним дійством були жертвоприношення, зокрема шматки спалюваного мя’са. В храмових приміщеннях від таких дій можна було вчадіти. З цього приводу Віктор подумав: «В якому храмі запалили першу свічку?..». Однак не зміг поміркувати на цю тему, бо його роздуми перервали слова екскурсовода: «Окрім спалюваного м’яса богам, кістки котрого закопувалися в спеціальних ямах, що називалися «ботросами», греки жертвували, овочі, фрукти, зерно. Також завжди, як і собі, любили богам щось налити — вино, або жетртовну кров…». У наступну мить Гіляровського настільки захопила розповідь екскурсовода, що він засипав її запитаннями, цікавлячись, в якому році знайшли древнє місто, адже більше тисячоліття Ольвію поглинала земля, приховуючи під своїми нашаруваннями. Виявляється, точне місцезнаходження Щасливої в 1794 році встановив академік Петро Паллас. Але це було лише теоретичне відкриття без розкопок. Системні археологічні дослідження почали вестися набагато пізніше.

374

Валентин СОБЧУК

У 1902 1926 роках перші археологічні експедиції до Ольвії здійснив випускник Новоросійського університету (нині Одеса) Борис Фармаковський. Саме під його керуванням розкопали основну територію городища й склали систему міського планування і оборонних споруд, житлових будинків і громадських приміщень. Фармаковський запровадив нову методику розкопів античних міст — пошарово квадратний, ведучи розкопування кварталів великими площами. Справу Бориса Фармаковського в Ольвії з 1936 по 1971 роки продовжували його учні, зокрема київський вчений Лазар Славін та інші. Звичайно ж у минулому столітті експедиції велися не регулярно, особливо в роки лихоліть і воєн, а ще древнє городище, особливо некрополь, грабувалося чорними археологами. Однак Ольвія потерпала не лише від піратських набігів любителів древності, навіть рештки її старовинних стін розібрали на будівництво місцеві жителі села Парутіно. А під час економічної скрути в 2000 році, прагнучи знайти хоч якийсь заробіток ледь не все село взялося за лопати, грабуючи древні могили. На свій подив Гіляровський дізнався що територія некрополю (міста мертвих з грецької некро — мертвий, поліс — місто) займає в десять разів більшу територію від самого городища — 500 гектарів! Тоді, як вся Ольвія, зважаючи на періоди свого розквіту, була в межах 55 гектарів. У місті проживало до двадцяти тисяч жителів, тоді як сільського населення міста — держави Ольвії було не більше 10 тисяч. Село, як і сьогодні, годувало місто, незважаючи на значно меншу кількість людей. Гіляровський також з цікавістю вислухав розповідь про систему влади міста — держави Ольвії, в якій законодавчим органом, як і в інших грецьких містах, вважалися народні збори, які називали еклесіями. У них брали участь всі вільні громадяни чоловіки, котрим виповнилися 25 років. Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньої політики, обирали посадових осіб, розглядали господарські питання, приймали в громадянство, регулювали питання грошової системи, укладали зовнішньо політичні угоди. Постійно діючим органом виконавчої влади була рада міста (Буле), її обирали народні збори всього на один рік! Мабуть, таким чином, греки запобігали корупції посадовців. Раду Буле очолював голова та

ВИБРАНІ ТВОРИ

375

секретар. До складу ради входили суд присяжних і головний жрець базилевс, який відав релігійними культами. На раді готувалися проекти рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборні посади, контролювалася діяльність посадових осіб, відбувалося нагородження громадян, які мали заслуги, приймалися пожертви багатіїв до міської скарбниці та вирішувалися питаня про безоплатне забезпечення заможними громадянами міста хлібом у неврожайні роки. В Ольвії такі громадяни отримували почесні декрети й нагороджувалися золотим вінком або встановленням статуї. Під час багаторічних розкопок в Ольвії виявлено велику кількість керамічних високохудожніх творів мистецтва, які прикрашають вітрини багатьох відомих музеїв світу: Петербурзького Ермітажу, Одеського археологічного та Київського історичного. Ольвійські артефакти також експонуються в Лондоні й Берліні, Парижі. Незважаючи на тривалі розкопки, вчені вважають, що знайдено лише частину ольвійських скарбів, котрі приховувала земля, та чимало їх покриті водами Бузького лиману затопленого Нижнього міста й потребують ретельних досліджень. У музейному залі Гіляровський й не зчувся, як підійшов час обіду, котрий замовляли в кафе «Ольвіополіт», де вміли смачно готувати, особливо карасів в сметані. А ще там були диванні зали, мабуть, спеціально передбачені для археологів, втомлених на розкопках під палючим сонцем. Якось Вітя навіть подумав: «От як би на одному з диванчиків заночувати й забути про кровопивць комарів». Та сьогодні йому навпаки хотілося швидше повернутися в табір: Василь Васильович просив допомогти в приготуванні Царської юшки. Гіляровський понад усе любив страви, зварені на полум’ї, тож передчуваючи запах димку, вийшов в альтанку кафе, в стінах якого були вмуровані уламки битого посуду й жертовників, сподіваючись зустріти «пісатєля с Вологди» Антона, натомість відчув на собі допитливі погляди якихось людей. У цьому кафе не раз можна було зустріти «штрихів» з піратськими писками й монетним блиском ув очах. Такі «тіпочки» безмовно запитували: «Ну, шо ти викопав? Ану, як ми тебе потрусимо!». А сьогодні на Вітю дивилася так, наче він і справді знайшов щось дуже цінне — не було сумніву, його розглядали чорні археологи, але за мить, не відчувши в Гіляровському партнера, відразу втратили до нього інтерес…

376

Валентин СОБЧУК

Після обіду, всі йшли степовою дорогою до табору, що пролягала через розкопані руїни древньої Ольвії протяжністю в два кілометри, й де не було жодного деревця, що дуже дивувало Гіляровського, аж він вигукнув: — Бідні греки! Як вони тут жили, коли тут не приживаються навіть дерева… Та в відповідь почув, що в ці часи був інший клімат, плавали в лимані дельфіни, а на ольвійський пагорб подавалася вода з Нижнього міста, тож тут могли рости розкішні сади. І Вітя почав дослухатися спогадів ветеранів, Василь Васильович згадував, як знайшов поховання жінки з дитиною. Ця розповідь зачепила Гіляровського за душу: він вже кілька днів шукав художній образ Ольвії. І як всі прийшли до табору — цей образ йому відкрився. Та оскільки процес приготування Царської юшки дуже захопив все єство, то він на якийсь час про нього забув. Отже в чому полягав цимус приготування Царської юшки, для котрої взяли й казан царський, якщо зауважити його великий розмір. Головний цимус царської юшки складався з кількох сортів свіженької риби: лящів, щук, сомиків, а ще двох півнів. Чому до юшки затесалися два когутики дуже дивувалися студенти, мовляв, «Уха із пєтуха!». Та цього вимагав рецепт — птиця була потрібна для навару, й щоб вбити запах риби. Окрім цього, шеф кухар Царської юшки, Василь Васильович Македонський, він же Залізний Дід, знав особливі секрети приготування, додаючи до юшки порізаний болгарський перець й цілі помідори! Серед прянощів головним був «віник» кропу, котрий потім діставався з юшки разом зі звареними півниками та помідорами. Процес остаточної готовності закінчили «штампом», загасивши в юшці обвуглений кілок берези. Також до рибної трапези приготували саламур — придунайську приправу з дрібно порізаних зубців часнику й зеленого кропу, заливши наваром з юшки. Такої смакоти Гіляровський не їв давно, й зважаючи на грецькі традиції виголосив на честь Василя Васильовича похвальний декрет, мовляв, це справжня їжа богів. Вечірня трапеза плавно перейшла в вікторину про історію Греції та Ольвії. Переможці отримували призи в вигляді прохолодних напоїв і пива. Конкурс проходив біля багаття. Під час цього дійства Вітя почув багато цікавого, з подивом дізнавшись, що греки так себе нікли не називали, а еллінами, країну ж Елладою. Греками їх охрестили іноземці, начеб за назвою їхнього героя Грайкоса, котрий, мабуть, був

ВИБРАНІ ТВОРИ

377

таким чорним, як грак. Але є інші версії, що назва Греції пішла від певної місцевості. Майже усі тут знали, що Бористеном ольвіополіти називали не лише Дніпро, а й одного з водних богів, котрого карбували на монетах. Віктор дивувався, що в древній Елладі в кожній місцевості були свої боги, яким несть числа, ніхто не знав їх точної кількості. Забуті боги помирали в пам’яті, інші ж ставали культом, як Аполлон, котрого спочатку уявляли в образі овечки, оскільки покровительствував пастухам, потім він мав стільки іпостасей, що ледь не перевершив Зевса. Також на вікторині Гіляровський дізнався, що місто Пантикапей (нині Керч), означало з грецької мови Рибний шлях. Прикметно, що столицю могутнього Боспорського царства, Пантикапей, заснували, як і Ольвію, вихідці з Мілету. Ще одним відкриттям для Віктора була назва Херсонес, котра не пов’язувалася з коренями наших звичних слів, особливо, зі сном, а означала півострів. Також Віктор здивувався, що в Ольвії замість олімпійських змагань проводилися Ахіллеї на честь героя Троянської війни, і в цьому сенсі він пригадав версію, що на руїнах Ольвії могла бути Троя, а ще тут побував батько світової історії Геродот. Ольвія мала своїх прославлених філософів, Біона та Анахарсіса. Народжений від скіфа і грекині, Анахарсіс, як і цар Скіл, зазнав такої ж долі, як він, його засудили до страти за зраду скіфських звичаїв. Ще ніколи після ситої трапези, коли тягне на сон, Гіляровський не відчував такого піднесення, мабуть, цьому посприяла історична вікторина. Несподівано Віктору захотілося піднятися на ольвійський Олімп, й він вирушив на древній пагорб, подолавши круту стежку, на котрій з їхнього табору було видно всіх, особливо тих, хто йшов в обнімку з Бахусом. І от Віктор вкотре стояв на краю древнього валу, милуючись вогняним крилом сонячної заграви. А ще його вкотре чарував неповторний ольвійський вітер, замішаний на пахощах трав і солоній хвилі лиману. Тільки на цей раз вітер був якимось особливим, наче він долітав з Мілету. І вчувалися йому запахи древнього міста, фіміам прянощів що курилися в жертовниках, а стежки, що тонули поміж трав, оживали на вітрі, наче під ходою незримих людей. І коли звечоріло й Гіляровський повертався до табору, йому несподівано згадалася розповідь Василя Васильовича про розкопане ним поховання жінки з дитям — й знову йому уявилася, вона, Ольвія:

378

Валентин СОБЧУК

Спала Ольвія сонцем утомлена, долітав шелест хвиль із лиману — лиш вона, лиш вона усамітнена виглядала когось із туману. На агорі вона з ним зустрілася, Він з купцями Мілету приплив, і дивився на неї закохано наче вічність її вже любив... Однак вірш далі не йшов, хоча Гіляровському дуже зримо уявлялася дівчина з розкішним чорним волоссям і чарівними, як нічне небо очима, яка сумувала за рідною Елладою й Мілетом, який в пошуках щастя змушені були покинути батьки. І от одного дня, коли з Мілету приплив купецький корабель, вона зустрілася з ним, струнким, як кипарис, хлопцем, який дивився на неї так захоплено, наче знав давно. І як небо розквітало зірками, вони таємно зустрічалися, він стелив у шовковій траві хітона, ніжно пестив тіло й волосся, а коли зливалися їхні тіла й завмирали серця — вони почувалися найщасливішими людьми в місті, яке називали Ольвією (Щаслива). Однак він змушений був покинути кохану, бо на батьківщині почалася війна, на якій він загинув. А вона ще довго виглядатиме його корабель на фортечному валу разом із їхньою донькою, й оскільки вона все життя сподівалася що повернеться її коханий, то ні з ким не сходилася, а в час облоги міста військом Зопіріона, коли на всіх не вистачатиме хліба, помре з донькою від голоду. «І, можливо, саме їхню могилу розкопав Василь Васильович», — подумав Гіляровський…

10 Наступного дня після закінчення розкопок, які починалися о шостій й закінчувалися о дванадцятій годині дня, всі «гострили ножі» на загадкову «Команчу», причому, усі приготування велися утаємничено. Але не лише це дивувало Гіляровського, він не міг втямити, чому саме в Ольвії з року в рік так пошановують традиції індіанців, і позаяк не знаходив логічного пояснення, то зміркував так: «Індіанці в Ольвії «з’явилися» завдяки совковим телефільмам про них. Адже ці фільми любило не одне покоління...»

ВИБРАНІ ТВОРИ

379

По обіді до Ольвії прибув справжній полковник Курганов, теж колишній істфаківець, наразі головний міліціонер N ського міста, відповідаючи своїй професії, він відразу взявся за наведення порядку в «командирському» наметі й зігнав із «сідала» Василя Васильовича, мотивувавши це тим, що саме на цьому місті, коли він приїжджав до Ольвії, завжди стояло його ліжко. Гіляровський тоді пошкодував, що не його «ложе» виявилося на тому місці, бо тоді б міг спати на м’яких сидіннях «Білого верблюда» й не годувати всю ніч комарів. А ще Курганов здивував Вітю своєю начитаністю, він навіть знав що таке оксюморон(стилістичний засіб для поєднання різко контрастних понять, як от вислів живий труп). «Однак, який міліціонер не мав справи з трупами, — зміркував Гіляровськй. — Можливо, на цьому й закінчуються його літературні пізнання». Та Віктор помилився — Курганов таки знався в літературі, й навіть писав гумористичні вірші, а ще привіз із собою новий бутель віскарика, зауваживши: «В Ольвії варто встановити нову статую Артеміді, в якої замість грудей було б два «бідончики» з цим пійлом». Сказане ввело Гіляровського в «краску», знітившись, він пообіцяв, що більш його не питиме. «О, не кажи не буду, бо станеш Будою…» — афористично зауважив Курганов… Уже сама підготовка до «Команчі» збуджувала в Гіляровського і так надто бурхливу уяву, особливо, коли дізнався, що це чудодійство відбуватиметься після сходу місяця під однією з круч Бузького лиману й що на «Команчі» здійснюватиметься таємничий обряд ініціації, де новачкам і найбільш «отлічівшимся» присвоюватимуться нові імена. Гіляровський з нетерпінням очікував свого другого імені, дізнавшись, що серед ветеранів вже були такі герої чудотворці: Довгий Карабін, Залізний Дід, Ольвійський Соловей, і навіть Польовий Спиртометр. Як правило, ці імена давалися за якісь «видатні» заслуги, і Вітя почав пригадувати свої геройства, згадавши конфузну історію з віскі. «Мабуть, назвуть Зеленим Змієм, — міркував він, — адже був в індіанців вождь Чингачгук Великий Змій, а тепер ще й буде Зелений». Несподівано його думки перервала мелодія пісні, що долітала з динаміків «Буцефала» Геродотія, як називав він свій джип на честь коня Олександра Македонського: Мелодія брала за душу, і Гіляровський підійшов ближче, щоб дослухатися до слів — в пісні йшлося про скіфа. І Гіляровський понісся степом разом із скіфом з тієї пісні:

380

Валентин СОБЧУК

А паза<а <ді толька Обла<а кам пи<иль, толька вєтєр в да<гонку стрє<є лой, всє кто живі па сьодлам — за мной, всє па сьодлам за мной… Чаша і мєчь на ба<аку, А за спіною калчан, С пєснєй на по<лнам ска<ку<у Дікай сва<бо<даю пьян… Скіф у цій пісні мріяв, що сьогодні йому вдасться викрасти красиву гречанку… Несподівано Гіляровському пригадався недописаний вірш про Ольвію в образі жінки. І коли почало вечоріти, він взявши блокнот, знову піднявся на древній вал. Уже ховалося за небокрай сонце, квітнула неземними барвами заграва, навіть принишкла невгамовна трава ковила, лише хвиля лиману солодко зітхала на березі. І враз здійнявся легкий вітерець, і мов хтось сів поруч Гіляровського, ніби це була вона, Ольвія — у цю мить в його уяві зринули всі рядки вірша, котрого він не міг дописати: Спала Ольвія сонцем утомлена, долітав шелест хвиль із лиману — лиш вона, лиш вона усамітнена виглядала когось із туману. На агорі вона з ним зустрілася, Він з купцями Мілету приплив, і дивився на неї закохано, наче вічність її вже любив... І хоч їй більше тисячі — над лиманом спливло стільки літ!.. Начеб вчора волосся їй розплітав і хітона стелив. Знову пахне духмяними травами, вітер шепче усе про любов, небо квітне новими загравами, і я кваплюсь до неї знов…

ВИБРАНІ ТВОРИ

381

Але тоді Гіляровський ще не здогадувався, що не раз мріятиме побувати в місті, котрого не існує вже більше тисячі років. Коли Віктор прибув до табору, то остовпів від здивування, на якусь мить подумавши, що потрапив до індіанців, котрі можуть зняти йому скальп. Юних археологів важко було впізнати: дехто з них так розмалював собі фейс, що й мама б злякалася, особливо, нашийних бусів із кісток, знайдених на розкопках. Та найгрізнішим виглядав вождь племені, якого обрали з когорти ветеранів, назвавши Взявший у Руки. Згодом, як тільки стемніло, й зійшов великий, наче бубон, місяць, усі вирушили під загадкову лиманську кручу, де традиційно проходила «Команча». Дорога, а точніше стежка туди, була неблизькою. «І чого після такого спекотного дня кудись пертися серед ночі», — сердився Гіляровський, — боячись вдаритися ногою в штирі наметів, якими було заставлено східне узбережжя лиману. Віктор дивувався такій великій кількості наметів. «Цікаво, кого серед цих людей більше — романтиків чи археологів?О, загадкова Ольвія»! — вкотре подумав про себе він, боячись оступитися з вузької стежки, що пролягала по самій кручі, з якої можна було так «загриміти під фанфари», що шукали б до ранку. Та коли загін ветеранів прибуде під кручу, під якою палахкотіли факели й багаття, він побачивши усміхнені личка дівчат відразу заспокоїться, й навіть забуде про комарів, особливо, коли погляне на дівочі ніжки, подумавши, невже їх не чіпають «кровопивці». З кожною миттю, оглядаючи місце для проведення «Команчі», обличчя Гіляровського світлішало — вражала висока глиняна круча, що нагадувала вершину піраміди, особливо такий рельєф підкреслювало світло й тіні від багать. У підніжжі кручі амфітеатром викопали глиняні тераси, що служили за лавочки, на яких і примостилися ветерани. Над ними возсідав верховний вождь «Команчі» Взявший у Руки — наразі томагавк з палиці та прив’язаної до неї каменюки, що нагадувала зброю пітекантропа. Все ж у світлі факелів вождь виглядав так велично, мов Зевс? Оскільки в індіанців не було скульптурних зображень богів, бо своє верховне божество Маніту вони сприймали, як великий дух, що був присутній усюди, і після певних ритуальних дій, як от танців чи молитов, амулетом Маніту міг стати будь який предмет, як от камінець чи хустинка, то

382

Валентин СОБЧУК

Гіляровський порівняв вождя «Команчі» з Зевсом — йому найбільше подобалася його статуя, бо лише Громовержець сидів на троні, коли інші олімпійські боги стояли. Несподівано перед початком бою — «апачів» з «ірокезами»— раптом закричав один із «шаманів», який заліг в ямі, прикритій травою: «Кто ета сдєлал!!! Кто??? Скальп сніму! Клянусь маісом!» . — Як з’ясувалося, хтось в темряві ненароком надзюрив на «шамана». А от те що шаман клявся маїсом, себто кукурудзою, відповідало історичній правді, оскільки кукурудза, як і помідори, прийшла до нас від індіанців. Бій «апачів» з «ірокезами», приправлений жартівливими закликами полягав у змаганнях, також, не позбавлених гумору. Тут боролися за першості, хто найдальше кине лопату, або чий камінець перелетить на другий берег лиману, що знаходився за кілька кілометрів, чи хто виявиться найбільш «упорним», у віджиманні «упором льожа». Після цієї індіанської «олімпіади» почнеться сама урочиста частина — посвята в «Команчі».

—О, великий дух Маніту, дозволь мені провести обряд ініціації, — промовить вождь Взявший у Руки. —Я відповідаю тільки перед тобою, о, великий дух Маніту! Управ так, щоб слова новопосвячених не розходилися з їхніми клятвами Після цього до вождя вишикується довга черга новачків ініціації.

— Скво? Чи готова ти вірно служити нашому племені?

— А що таке скво? — здивовано перепитав Гіляровський.

— Індіанською мовою — жінка, — пояснив Василь Васильович з таким виглядом, наче й сам був вождем племені. А тим часом новопосвячена «скво» присягалася на вірність перед верховним вождем і племенем, закріплюючи присягу, ковтнувши з ритуальної чаші вина.

— Шальной Градус, Випь Балотная, Весьолий Циклоп, Непришєй Іван, Нєтуди Дверь— урочисто присвоював нові імена вождь Взявший у Руки, й Віктор згоряв від нетерпіння, яке ж ім’я дадуть йому.

— Віскаріон Белінський, — проголосить вождь, вказуючи на Гіляровського, і в нього від несподіванки вуха стали, мов кумачі. «Але добре що не Зелений Змій, — в наступну всміхнувся він, — навіть літературно вийшло — Віскаріон Белінський, таке ім’я можна використовувати, як літературний псевдонім».

ВИБРАНІ ТВОРИ

383

Після ініціації небо розквітне феєрверками, які запустить вірний водій зброєносець всієї компанії Михайлович. Мабуть, в цей момент він уявляв себе справжнім командиром артбатареї, бо так грамотно розрахував запуск феєрверків, що всі були зачаровані танцями вогню в нічному небі. Після феєрверків всі причащалися ольвійським вином, а Гіляровський з ветеранами віскі. Хміль, як на давньогрецьких діонісіях, запанував під лиманською кручею, і навіть гітарні струни й пісні не змогли передати ту всеобіймаючу радість, яка вирувала в душі Віктора. А коли знову співатимуть про Ольвію, про дивовижні зорепади над лиманом, Гіляровський так увійде в образ, й коли Василь Васильович поросить сфотографувати співаків, ляпне таке, що ветерани засміються так голосно, аж він подумає, чи в них не випали заклепки.

— Ви шо, не бачите я співаю? — йому тоді, здавалося, що він на сцені театру… А ще після цього чудодійства, котре називали «Команча» Гіляровський відчує притік якихось нових сил — і втоми як не було. «Може, під кручею — існує особлива енергетика, чи подіяла сила ритуалів на честь Маніту? — розмірковував Віктор, — адже неспроста багато років поспіль саме тут проводять «Команчу». Незважаючи на те, що на «Команчі» гуляли до третіх півнів, і кожен до своїх «хуторів» добирався самотужки, всі прийшли ціленькі… Цей ранок Віктору, тепер ще й Віскаріону Бєлінському, був найбільш особливим, наче на цій загадковій «Команчі» в нього з’явилося не тільки друге ім’я, а й життя, й поки прокидався табір він вийшов з намету. Знову милувався стежкою на ольвійський Олімп, що видавалася йому золотою. Зачаровано вдихаючи степовий фіміам неповторного ольвійського повітря, замішаного на сонці й травах, він вкотре радів тій неповторній атмосфері, котру називали ольвійським братством, та щасливій безжурності, що панувала тут. От і зараз, після бурхливої ночі, кілька ольвійців з цього братства спали просто неба на матрацах — хто під деревом, а хтось умудрився під пластиковим столиком. «Що бачили вони у снах? Може, те щасливе місто, котрого немає на землі, але є в їхньому таборі, й народжується, як птаха Фенікс щоліта під час експедицій…». З такими почуттями, десь о восьмій ранку, Гіляровський несподівано для себе вирішив взяти лопату й піти

384

Валентин СОБЧУК

копнути на узбережжя, бо надія знайти скарб його не полишала тут ніколи… На березі лиману вже був Василь Васильович із своїм вірним водієм зброєносцем. Тільки цього разу він застав їх не під час фіззарядки — вони ловили рибу прямо руками, і не в воді — а в піску! Рибка залишилася після нічного приливу, й занурившись у пісок, як пташенята в кубельця, лише тріпотіла зверху хвостиками. І Гіляровський знову подивувався чарівності Ольвійського узбережжя, бо де ще голіруч наловиш рибки.

— І куди ти зібрався? — замість привітання озвався Василь Васильович.

— Та хочу всіх ощасливити знахідкою…

— О, надумав, коли ми за кілька годин виїжджаємо з табору, не знаю шо там можна знайти, але дивись, юний Шліман, не запізнюйся, шоб ми тебе не шукали, як ті скарби…

— Ви казали щороку знаходите їх, але де вони?..

— Ага, ось в чому суть, значить, ти нічого в Ольвії не знайшов? — загадково посміхався Василь Васильович?.. Ну, знайдеш наступного року, як поїдеш з нами… Але Віктору чомусь здалося що саме цього ранку йому пощастить, як ніколи. І він пішов у напрямку верби за котрою знаходилися уламки гранітних брил, дивлячись, на води лиману під яким спочивала ольвійська Атлантида — десь понад 20 гектарів Нижнього міста було під владою Посейдона. Там ще ніколи не велися масштабні розкопки, хоча сучасні технології дозволяють робити підводні дослідження, й Гіляровський почав мріяти, як братиме в них участь, поглядаючи на древній вал, на котрому кам’яними зубами шкірилися викопані блоки оборонних мурів. Щоранку на цьому валу він бачив ольвійських амазонок зі списами, на котрі скидалися держаки лопат в дівочих руках. Гіляровський дивувався — скільки землі нагорнули за гребінь валу! І він радів, що в цих рукотворних відвалах — його лепта також. А ще вірив, древнє місто віддячить кожному за труд під пекучим сонцем. Адже й Міністр Прем’єрович, який свого часу викопував древнє місто з небуття, був віддячений високою посадою на владному Олімпі в Києві. Василь Васильович, Геродотій, Нектарія, Максим, як і багато інших учасників експедицій теж стали на високі щаблі кар’єрних драбин.

ВИБРАНІ ТВОРИ

385

Згодом Віктор взявся за лопату, копаючи ближче до берега, та окрім уламків кераміки нічого не знаходив — та ними був засіяний увесь пляж! Але в наступну мить він взагалі був спантеличений — прямо під берегом, наче шматочки пирога, жовтіли уламки кераміки, причому в кілька шарів. Віктор з захопленням підійшов до історичного «пирога» з уламків посуду, сподіваючись, а раптом це знак, і саме там є завітний горщик зі скарбами. І сталося диво, за якусь хвилину другу Віктор радів, мов дитя, бо коли обережно дістав керамічні уламки, його рука, наче провалилася в схованку. Вітя не тямлячи себе, взявся за лопату, й був захоплений риттям, мов кріт. Згодом його лопата наштовхнулася на щось тверде, й Гіляровський відкинувши лопату, став навколішки й почав гребтися в піску. Його старання не виявилися марними, згодом він любувався великою глиняною ручкою, втішаючи себе, хоч не знайшов горщика, зате надибав ручку від нього. За мить він почав міркувати, від якої посудини ця ручка, може до неї торкався ольвійський меценат Протоген, або ж філософ Біон, який свого часу сказав про одного жлоба актуальні й донині слова: "He він володіє багатством, а багатство ним". І Віктор, взявши глиняну ручку, як дорогоцінний трофей, радісно попрямував у табір, міркуючи, чому Ольвія зазнала найбільше нападів і пограбувань серед усіх грецьких мегаполісів Причорномор’я. Можливо, давньогрецькі боги мстили ольвіополітам за те, що насмілилися назвати місто Щаслива, бо абсолютного щастя не існувало навіть на Олімпі. А ще цього ранку Віктор несподівано зрозумів, коли вони почали прощатися з учасниками експедиції й на очі накотилася непрохана сльоза, про які скарби говорили ветерани експедицій. Цими скарбами були душевні стосунки й пісні, магія пахучих ольвійських вітрів, відчуття щастя для котрого не потрібна матеріальна кабала. І хоч древнього міста давно нпеіснувало, спроби відшукати його історичні сліди дарують неповторну радість причетності до відтворення забутої епохи та мрії про щасливе місто, як назвали Ольвіюю її засновники. Мабуть, тому сюди прагнули повернутися всі, хто хоч раз побував у Ольвії, незважаючи на спартанські умови проживання, сорокаградусну спеку, мінливий характер лиману, що буває зеленим, бо тут люди звільнялися з полону буднів і почувалися щасливими, радіючи вітру й сонцю, як колись їхні предки. Тут, на руїнах Ольвії, знаходили те, що давно втратили…

386

Валентин СОБЧУК

Віктор, покидаючи табір експедиції й співаючи з усіма зворушливу пісню про місто, котрого не існує, подумав, що, мабуть, в Ольвії всі знаходять своє найкраще друге я, до котрого завжди хочеться повернутися, аби знову відчути нематеріальні скарби, здобуті тут під час спілкування. А ще жалкував, що в суєтному житті так мало часу для заглиблення в історію і в себе самого, бо завше треба кудись квапитися. Однак час невблаганно змітає всі матеріальні здобутки, і там, у вічності, душа, як потопаючий шукає соломинку, так і вона шукатиме інші ціннності, які вратили на землі — віру, надію, любов... І Віктор почав мріяти, що коли повернеться додому то агітуватиме дружину з сином і донькою вирушити в похід у Трипілля, або хоч на Старокиївські гори… Прощаючись з Ольвією, Гіляровський вже знав, що повернеться сюди знову. Так і вийшло, розповідь знайшла продовження в поемі «Слідом Троянського коня», в якій йдеться про дослідження теми, що на руїнах Ольвії постала Троя.

ЗМІСТ Літо на Парнасі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .4 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .20 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .35 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .39 6 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .52 7 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .56 8 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .65 9 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .74 10 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .79 11 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .91 12 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .94 13 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .98 14 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .105 15 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .108 16 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .117

Засвіт встали козаченьки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .120 Січ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .122 Під знаком вовка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .122 «Кожен воює за те, чого йому не вистачає». Як Іван Сірко з Богданом Хмельницьким здобули перемогу, котра була не під силу королівським мушкетерам. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .130 У ніч на Різдво 1674 року. Яничарський наступ на Чоротомлицьку Січ . . . .135 Дума кошового Сірка про чотирьох гетьманів. Час великої Руїни . . . . . . . . .142 Іван Виговський і створене ним Князівство Руське не закріпило успіхів Петра Конашевича Сагайдачного і Богдана Хмельницького. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .144 Відродження України після Руїни. Іван Мазепа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .149 Слідом Росомахи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .151 Перший гетьман Байда Вишневецький . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .156 Євангелія, подарована мучителям. Петро Калнишевський . . . . . . . . . . . . . .161 Кошовий — під хоругвами, а полковники під бунчуками . . . . . . . . . . . . . . . .163 Остання любов гетьмана Мазепи. Скарби Полуботка . . . . . . . . . . . . . . . . . .165 На могилі кошового Сірка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .170

388

Валентин СОБЧУК Останній бій чортомлицьких січовиків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .177 Син Конона, або дума про козацького Одіссея . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .186 Імператриця в полоні брата останнього гетьмана . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .192 Ранок імператора . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .195 Від Остромира до Гостомеля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .200 Лелеки й літак з калиною на борту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .200 Гетьман без булави (Семен Палій) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .217 Повстання і арешт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .222 Лев з добрим серцем . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .235 Повернення Великого князя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .239

Князь . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .241 Чому Ладомир втратив свою богиню? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .243 Вигнання після перемоги . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .254 Княжі походи стежками дитинства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .265 Могила в підвалинах замку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .274 Вечір перед Купайлом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .279 Ворона в короні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .282 Тіні незабутих предків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .287 Орел проти Вовка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .297 Мамонт без голови й давні війни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .308 В очікуванні дощу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .319 Останній бій під Завихвостом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .324 Батьковим слідом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .329

Сага про Ольвію . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .332 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .332 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .336 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .339 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .348 6 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .355 7 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .365 8 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .369 9 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .372 10 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .378