"СВОЄ" всеукраїнський студентський соціологічний часопис, №3, 2014 by СВОЄ: всеукраїнський соціологічний часопис

У передньому слові зазвичай викладають маніфест. На обкладинці цього числа – робота із серії «Проект Утвердження Нового» (абревіація «Проун»), авангардистський експеримент Єля Лисицького із простором та формами. Подібним чином утвердити нове у просторі соціогуманітарної думки прагне часопис «СВОЄ». Близько двох років тому група активістів факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка зaапочаткувала видання, провідною тематикою якого стало свіже й гостре осмислення cоціології, освіти, науки та більш загальних проблем студентства і суспільства. Сьогодні видання цілком звільнилось від інституційних обмежень і виходить у всеукраїнський формат. Згадане поривання втілює і цей випуск. Стаття Анастасії Фітісової ставить під сумнів наявні співвідношення освітнього та професійного. На суперечностях принципів соціологічного пояснення і так званої «соціологічної уяви» наголошує Артемій Дейнека. А інтерв`ю Володимира Шелухіна з випускником магістерської програми з соціології Університету Утрехт (Нідерланди) Тимофієм Брі-

ком дає можливість вийти за межі звичного бачення міждисциплінарних зв’язків соціології, наукового дослідження та інституційних обмежень. Не зупиняється журнал і у пошуках способів взаємодії науки та суспільних рухів. Зокрема, стаття «Будь реалістом – вимагай неможливого» пропонує поглянути на проблеми студентських рухів та освітньої політики з активістсько-соціологічної перспективи. І, звісно ж, журнал розробляє нові форми вислову: так, Тарас Саламанюк у жанрі гонзо-журналістики відкидає будь-які види замовчування повсякденних проблем студентського життя. Чи усе вищезгадане може бути назване «маніфестом»? Французький філософ Ален Бадью вдало помітив, що усі авангардистські маніфести ХХ століття покликані розтлумачити минулу дію в майбутньому. Завдання ж цього видання існує безпосередньо у теперішньому, тож закликаємо студентів соціогуманітарних факультетів та всіх тих, хто зацікавлений у переосмисленні питань науки, освіти і суспільства загалом, утверджувати нове разом. Маніфести ж залишмо на потім. ГО Л О В Н И Й Р Е Д А К Т О Р, МИХАЙЛО СЛУКВІН

Зміст Бути соціологом: майже-відсутність професії та нескінченні перспективи соціологічної уяви

4 Анастасія Фітісова - аспірантка факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, fitisowa@gmail.com

Чому не варто мислити соціальні факти як речі

Тимофій Брік: «Сучасне суспільствознавство дуже „історизується“»

Будь реалістом – вимагай неможливого

Розстріл

Артемій Дейнека - аспірант факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, artemiydeineka@gmail.com

Володимир Шелухін - аспірант факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, vashelukhin@i.ua

Михайло Слуквін - студент факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, mykhailo.slukvin@gmail.com

Тарас Саламанюк - випускник факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, ntsa.fs@gmail.com

СВОЄ

Бути соціологом: майже-відсутність професії та нескінченні перспективи соціологічної уяви ТРОХИ ОСОБИСТОГО ДОСВІДУ

Одне з особистих відкриттів, що стало результатом мого навчання на факультеті соціології, полягає в тому, що та освіта, яку я так старанно здобувала шість років поспіль, майже не має власного професійного виміру. «Соціологія – це не професія!» – намагалася я донести своїм майбутнім колегам, абітурієнтам нашого факультету, коли мені надходили від них листи із запитаннями про те, чи задоволена я навчанням на факультеті та наскільки було складно знайти роботу за спеціальністю. Ну, що тут скажеш, навчанням я задоволена, робота сама знайшла мене. Але річ у тім, що ці, здавалося б, цілком «залежні» (у здоровому глузді абітурієнтів точно!) змінні – інтерес до процесу навчання та ефективність отриманої освіти на ринку праці – насправді мають ледве помітний зв’язок. Мені, справді, подобалось навчатися на нашому факультеті: спілкуватися з людьми, з якими ми розмовляли «однією мовою», читати те, що стало мене цікавити, поринаючи таким чином 4

у специфічне інтелектуальне середовище. Тож я, на відміну від деяких випускників (іноді влаштованих на хорошу роботу), не вважаю роки, що провела тут, марно втраченими, а знання – непотребом; навпаки, зовсім навпаки. Що ж стосується працевлаштування, то тут зовсім інша історія: успішна студентка, в університеті я здобула деякий символічний і соціальний капітал, що й стало справжньою причиною того, що, закінчивши факультет, я отримала щонайменше дві конкретні пропозиції працевлаштування «за спеціальністю» (від викладача і старшої колеги). Але стоп, що означає працевлаштування «за спеціальністю»? – Та, власне, будь-що! Але точно не можливість пірнути в інтелектуальне лімбо соціології, до якого я так звикла в університеті, і де проводити час мені насправді хотілося б. Тож, виходить так, що моє задовлення від навчання – це не прагматична відповідність моїм очікуванням вигідно працевлаштуватися, котрі я мала ще до вступу на факультет. Навпаки, відчуття своєї

перший випуск доречності в даному середовищі збільшувалося прямо пропорційно тому, як стиралися мої прагматичні вимоги щодо майбутнього працевлаштування. Тому критерії, які я висувала, оцінюючи навчання на першому курсі, впродовж всього перебування на факультеті перестали бути релевантними, а інтерес до навчання на факультеті в моєму випадку, і справді, погано зкорелював із перспективою цікавого працевлаштування. ЩО ТЯГНЕ ЗА СОБОЮ ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ?

Давайте поміркуємо, що загалом може означати те, що ставлення до соціології, особливо серед тих, хто створює попит на соціологічну освіту, формується згідно з уявленням, що соціологія – це професія, а не, скажімо, певний рівень спеціальної освіченості щодо феноменів сучасності? По-перше, це – запит студентів на конкретні дисципліни. У нас на факультеті відома ситуація, коли більшість студентів прагне навчатися на кафедрі методів та методоло-

„

но (sic!) конвертована у «практичні навички», щоб забезпечити конкурентну позицію на ринку праці людей зі спеціальними компетенціями – професіоналів. Обираючи факультет, абітурієнт бажає знати, по-перше, чи є гарантії того, що він отримає добре оплачувану роботу та кар’єрну перспективу уже під час навчання та після його закінчення, а, по-друге, як отримана освіта дозволить йому максимізувати свій людський капітал для того, щоб отримати роботу «за спеціальністю». Наведена модель дуже помітно кульгає на всіх рівнях. По-перше, професію «соціолог» складно віднайти у найбільш важливому для студентів рубрикаторі – переліку вакансій сайтів з пошуку роботи. По-друге, вакансії, що пропонуються у пошуку за ключовими словами «аналітик», «робота з данними», «маркетингові дослідження», «маркетолог-аналітик» тощо вимагають від кандидата не спеціальну 6-річну освіту за напрямком «соціологія», а досвід роботи у подібних компаніях, математичний бекгра-

Більшість студентів вже на другому курсі нарікає, мовляв, знову ці до болю знайомі прізвища з історії – Конт, Дюркгайм, Парсонс, краще б практичні курси додали та основи маркетингу повернули.

гії соціології, і мало хто за власним бажанням потрапляє на кафедру теорії та історії соціології. Більшість студентів вже на другому курсі нарікає, мовляв, знову ці до болю знайомі прізвища з історії – Конт, Дюркгайм, Парсонс, краще б практичні курси додали та основи маркетингу повернули. Дискурс про соціологічну освіту організується навколо незмінної опозиції «теорії та практики»: ніби навчання повинне давати «теоретичну базу», яка потім буде ефектив-

“

унд, базові вміння працювати у програмах аналізу даних та розуміння сучасного українського ринку. Наш факультет, що реалізує свою освітню діяльність в межах «класичного університету дослідницького типу», пропонує перелік навчальних дисциплін, більшою мірою спрямовуючи студентів до академічної діяльності. Однак, у будь-якому випадку, орієнтація на академічну діяльність стосується меншості студентів. Тому, навіть враховуючи всі застереження, об’єм 5

СВОЄ «теоретичного знання», що викладається, виявляється завеликим для того обмеженого набору «компетенцій», які можна реалізувати, отримавши конкретне робоче місце на ринку праці. Таким чином, соціологічна освіта не вміщується в рамки професіоналізації, але модель індустріальної економіки, до якої потрібно вбудовуватися, через транзитну зону соціалізації в університеті все ж таки залишається основним інструментом узгодження інтересів факультету та його контрагентів. Отже, що дає сьогодні соціологічна освіта, крім путівки до майбутнього місця працевлаштування, яку вона, як виявляється, досить опосередковано надає, але яку від неї всі очікують? Що означає «бути соціологом»? Просто ідентифікувати себе із групою шляхом належності до тих, хто має відповідний документ про освіту, або тих, хто займається соціологічним «ремеслом»? Але де, приміром, закінчується соціологія та починається маркетинг/статистика/ психологія/політологія/соціальна робота тощо? У межах кожного з проектів академічної соціології (теоретичного, галузевого, тематичного тощо) ми знайдемо свою власну відповідь на питання щодо меж компетентності соціологів. Так, на перший погляд, говорячи про межі компетентності, ми лише виробляємо деяку конвенційну номінацію, дотримуючись логіки власної дисципліни. Тим не менш, не зовсім зрозуміло, що саме задає цю межу? Ґрунтуючись на яких критеріях соціологи-науковці, викладачі різних кафедр, адміністрація факультету, роботодавці різних сфер розрізнюють власне соціологію та не-соціологію? Чи можна віднайти універсальні критерії такого розрізнення? 6

ПАРСОНС: ПРОСУВАТИ ПРОФЕСІЮ ТА ЛОБІЮВАТИ НАЗВУ «СОЦІОЛОГ» В ОПИСАХ ВАКАНСІЙ

Якщо розглядати зазначену проблему з історії її формулювання, побачимо, що професіоналізація соціології, принаймні в одній країні, була, швидше, вимушеним кроком, ніж відповіддю на реальну потребу. Наприкінці 30-х років соціологія в США, в цілому, вже завершила процес інституціоналізації як наукової дисципліни, вона мала в своєму розпорядженні щонайменше два власних наукових журнали та щорічно випускала більше сорока наукових кадрів. Цього вдалося досягнути без активного звертання до риторики професіоналізації: ані в Чикаго, ані в Колумбійському університеті, ані в Північній Кароліні, де виникали перші соціологічні факультети, соціологія не презентувалася в якості професії. Починаючи з 30-х років дисципліна була вимушена шукати стабільні джерела символічної та фінансової підтримки: в США посилються сцієнтистські тенденції, і соціологія, що працює на широку публіку, виходить з моди. Приватні фонди все менш схильні фінансувати соціальну науку. Завдання ж соціології полягало в тому, щоб не залишитися викинутою з академічного середовища хвилею сцієнтизму, і тому вона провадила активні заходи щодо збереження власного наукового статусу. Протягом десяти-п’ятнадцяти повоєних років модель соціології як професії набирала силу та ставала провідним інструментом легітимації академічної соціології. У цій ситуації задачею вже відомого тоді соціолога Т. Парсонса було, спираючись на розроблену ним теорію професій, запропонува-

перший випуск ти відповідь на питання, яке місце у світі професій займає соціологія. У 1959 р. рішення було готовим: за замовленням Американської соціологічної спільноти Парсонс підготував та представив на щорічному засіданні звіт «Про проблеми, з якими стикається соціологія як професія». Доповідь витримана в тріумфальному тоні: вона демонструвала, що соціологія відбулася в якості професії, організованої навколо наукової дисципліни. Прикладна функція, що легітимувала науковий статус соціології, стосувалася таких сфер діяльності, як маркетингові дослідження та організація праці на виробництві. Однією з найважливіших задач професійної асоціації соціологів Парсонс вважає лобіювання номінації «соціолог» в описах ва-

„

У ЯКИХ СФЕРАХ ЗАЙНЯТОСТІ МОЖЕ БУТИ РЕАЛІЗОВАНА СОЦІОЛОГІЧНА ОСВІТА?

У 2013 році студенти нашого факультету провели дослідження, присвячене проблемам працевлаштування соціологів. Частиною цієї роботи, результати якої можна знайти на сайті факультету, є висновки щодо образу соціолога на ринку праці, котрі ми зібрали у потенційних роботодавців. Один із яскравих висновків нашого дослідження полягає в тому, що у середовищах наших потенційних роботодавців не відтворюється сталий образ соціолога як професіонала. Ми виділили три ідеальні режими сприйняття професійної діяльності соціологів роботодавцями: Наука соціологія + Експертна діяльність, Прикладні дослідження

Доповідь витримана в тріумфальному тоні: вона демонструвала, що соціологія відбулася в якості професії, організованої навколо наукової дисципліни.

кансій. Просуваючи професію «соціолог» важливо просувати раціональність власної дисципліни. У протилежному випадку, людині, що отримала соціологічну професію та влаштовується на роботу, навіть у таку сприятливу сферу як маркетингові дослідження, доводиться підкорювати свої технічні навички раціональності даного середовища – а отже, не бути професіоналом в парсонівському розумінні, оскільки працювати за межами соціологічної раціональності. В таких випадках працевлаштування взагалі не є результатом систематичної соціологічної освіти: в інтерв’ю сучасних випускників соціологічних факультетів це зазвичай позначається відповіддю «працюю не за фахом».

“

та Соціологічна освіта (режим професійної не-діяльності, освітній бекграунд). Образ соціолога в режимі «Наука» відтворюється в умовах інституціоналізованої науки соціології в Україні, що має власний інститут в рамках Національної академії наук України, окремі факультети у вищих навчальних закладах і можливість самовідтворення інституційним шляхом – випуски бакалаврів, магістрів, наявність аспірантури, докторантури з напрямку «Соціологія». Цей образ є найбільш сталим, але водночас досить банальним: його часто окреслюють через розуміння суспільства в цілому, загальну ерудованість, допитливість, вміння працювати з літературою та «відірваність від реальності». 7

СВОЄ Образ соціолога-експерта відворюється серед роботодавців некомерційної сфери (громадські організації, фонди, профспілки тощо). Це людина з гнучкою зайнятістю, здатна до «аналітики високого рівня», вміє оперувати новими соціальними категоріями (наприклад: громадськість, гендер), має досвід організації усіх етапів прикладного дослідження, але найголовніше – соціально активна. Зазвичай до такої діяльності залучаються

„

«Якщо соціологія – це наука про суспільство, а суспільство є всюди (часто маються на увазі «соціальні проблеми»), то людина з соціологічною освітою може працювати всюди». Кепська логіка!

соціологи-науковці, що мають активну громадянську позицію. Цей режим включає також тих, хто працює в науково-дослідницьких структурах виконавчої гілки влади. Як правило, ці структури не рекрутують людей з соціологічною освітою, власних соціологічних служб вони не мають, але мінімальний шанс натрапити на соціолога в якомусь Міністерстві соціальної політики все ж таки є. У галузі прикладних досліджень – маркетингових або власне соціологічних організаціях – роботодавцю дуже складно оперувати номінацією «соціолог» стосовно спеціалістів, що мають відповідну освіту. Більшою мірою потреба в соціологах залежить не від напряму досліджень організації, а від професійних соціальних мереж співробітників. Так, у КМІСі відтворюються сталі зв’язки з тими, хто отримав саме соціологічну освіту, тоді як в інших подібних організаціях соціальні мережі співробітників часто більш «маркетингізовані». Цілісність образу ускладнює диференціація праці: професійні компетенції соціолога повністю залежать від посади, яку він займає. Попри це, роботодавці наголошують на необ8

хідності знання математики, вміння працювати зі статистичними даними, розуміння методології прикладного дослідження. Звісно, що крім того є соціологи, що працюють з якісними даними. Це не потребує математичної підготовки, але також вимагає певних вмінь та досвіду. Проте про потребу в кадрах з кількісних методів аналізу даних роботодавці говорять значно більше. В цілому, у роботодавців даної сфери соціолог асоціюється із

“

проведенням досліджень ринку. Багато хто з роботодавців говорив нам про те, що «соціолог» – це дуже широке формулювання, щоб вважатися професією. На їхню думку, це пов’язано із широким полем проблематики соціології як наукової дисципліни, звідси і професійна діяльність соціолога може бути найрізноманітнішою. З іншого боку, ця «найрізноманітніша діяльність», якою займаються люди з соціологічною освітою часто позначається ними самими у різного роду анкетах як «працюю не за фахом». Що означає «за фахом», важко сказати. Робота може бути якою завгодно, але якщо тебе називають соціологом, то часто через інші обставини. Тож, як бачимо, банальна теза про те, що соціологія – це наука про суспільство, перетворилася на свого роду кліше, що одразу заохочує зробити з себе наступний висновок: «Якщо соціологія – це наука про суспільство, а суспільство є всюди (часто під «суспільством» маються на увазі «соціальні проблеми»), то людина з соціологічною освітою може працювати всюди». Кепська логіка!

перший випуск ОТЖЕ, ЩО МИ ОТРИМУЄМО, ЗДОБУВАЮЧИ ОСВІТУ СОЦІОЛОГА?

Професію? – Навряд чи. Швидше, деякі навички у сфері аналізу даних. Але, перш за все, спеціальну уяву, раціональність (міг би сказати Вебер і Парсонс), знання, опанування якими можна порівняти з оволодінням певною мовою. Так, як і знання мови, соціологічна освіта є фундаментальним ресурсом уяви. Ним визначається те, що може бути уявлено, побачено, виражено та осмислено тими, хто говорить певною мовою. Приміром, роботодавці майже ніколи не можуть чітко та операціонально виразити свої вимоги до кандидата. Однак у більшості випадків відбір та подальше просування відбувається не за формальними критеріями, а за «єдністю мови»: «Що таке відсоток?» – запитує директор соціологічної служби Центру Разумкова підчас співбесіди. Людина, що опанувала соціологію/ напрям соціології, користується своєю лексикою та керується специфічною прагматикою. У межах цієї прагматики діють свої правила, дотримання яких дозволяє розуміти соціологам один одного, та власна внутрішня логіка, що конститує специфічну реальність, покладання на яку і об’єднує всіх соціологів. Тож, що саме означає оволодіти соціологією, якщо не отримати професію? Що таке специфічна раціональність соціологічного способу світосприйняття, якщо не корпус завантажених у мозок розрізнених знань та набутих вмінь? Що саме мав на увазі Чарльз Мілз, коли банально писав про соціологічну уяву 24 години на день? – Відповідей на ці запитання і треба вимагати від соціологічної освіти! А Н АС ТАС І Я Ф І Т І С О ВА , К Н У І М Е Н І ТА РАСА Ш Е В Ч Е Н К А

СВОЄ

Чому не варто мислити соціальні факти як речі «Втім, усе, що створюється в царині методу має лише тимчасовий характер, оскільки методи змінюються у міру розвитку науки» «Ось це ми і попросимо читача не випускати із уваги. Нехай він постійно пам’ятає, що ті прийоми мислення, до яких він найбільше звик, є скоріше шкідливими, аніж сприятливими для наукових досліджень соціальних явищ» — Е. Дюркгайм

Ми перебуваємо в умовах потужної інтелектуальної інерції, котра карає нас непорозумінням як тільки ми ступаємо за межі усталеного здорового глузду. Ще б пак! Щойно першокурсники всідаються у аудиторіях, їм одразу кортить дізнатися, що то за таємнича царина знання, в якій їм доведеться поратися наступні кілька років, якщо не все життя. І тоді їх зяючу порожнечу заповнюють всім відомими формулюваннями і визначеннями, котрі, тим не менш, залишають по собі пелену неясності. І не вірте тому, хто скаже вам, що ясність у цій справі настає швидко. По-перше – не швидко, а по-друге – не настає взагалі. Скоріше тільки розростається павутиння плутанини, котру згодом доводиться розплутувати. Не дарма книга сучасного

англійського соціолога Джона Ло, присвячена методу соціології, починається запитанням Аліси з Дивокраю: «If this is awful mess… then would something less messy make a mess of describing it?». І у кожного соціолога знаходиться своя менш заплутана плутанина, щоб розплутати чиюсь більш заплутану. Тут, зокрема, важливою фігурою є почесний соціологічний «плутарх» (від дав.-гр. – «джерело багатства») – Еміль Дюркгайм, котрий, переймаючись тим, щоб соціологія отримала своє місце під сонцем французької академії, сформулював ряд методологічних настанов, серед яких кодовими для університетських заліків стали дві: 1) «соціальні факти слід розглядати як речі»; 2) «соціальне слід пояснювати через соціальне». Дякую, ви вільні, у вас п’ятірка!

перший випуск Але що ж це значить – «розглядати як речі»? Ось ми і починаємо плутатися! Тут є щонайменше кілька значень. По-перше, речі – це щось зовнішнє щодо нас, те, що знаходиться по той бік нашого погляду, нас самих. По-друге – це щось міцне, усталене, чітко окреслене, наче деяка оформлена субстанція. І насамкінець, речі – це те, існування чого в межах класичної науки ніяк не піддається сумніву. Вони точно є! Якщо ви гадаєте інакше, Локк разом із Беконом вас швидко заженуть назад у печеру вашого наївного «соліпсизму». Що конкретно мав на увазі Дюркгайм нині не так важливо (без сумніву, його аргументація досить відточена) – головне, що його заповіт перетворився у народну мудрість, котра передається із вуст у вуста. І здавалося б, де тут проблема? Хіба не в цьому твердженні й полягає всепереможна інтуїція соціальних наук? Люди мислять, говорять, діють не самі по собі, їх спонукає на це щось або хтось із-зовні! Але що або хто саме?! Тут на сцені з’являється таємнича фігура, котру зазвичай називають суспільством, хоча в залежності від ситуації (або персональних смаків і переконань) тут може бути що завгодно: соціальні інститути, культурні коди, капіталізм, класова свідомість, стратегії панування, колективне несвідоме… «Із перерахованих варіантів оберіть, будь-ласка, ті, що є для Вас найбільш прийнятними (для нас дуже важливо знати Вашу думку!)». Хоча, якщо говорити серйозно, наразі не надто принципово, що саме буде обрано. Кожне із цих понять у випадку необхідності створює свій ефект «переконливого пояснення». І небезпідставно, адже слід тільки задатися запитанням: чому у загальних рисах люди так схожі? Чому щодня вони опиняються в однакових ситуа-

ціях? Або, якщо вони не схожі, то чому ця несхожість є такою масовою і типовою? Відомо, що за часів Дюркгайма соціологію нерідко плутали із соціалізмом. І тут були свої причини, адже вона протиставляла ліберально-гуманістичному дискурсу «унікальної особистості» переконливу ідею уніфікуючої «колективної свідомості», що робить людей однаковими та забезпечує суспільну солідарність. Так само перелічені вище поняття просто фіксують те, що забезпечує цю саму схожість і несхожість окремих людей. Головне, щоб ми не забували дивитися на соціальні факти як на речі, і не сумніватися у тому, що суспільство дійсно існує: воно приховується за кожним вашим подихом, воно дає про себе знати у кожному вашому русі і погляді. Але що ж це за потойбічна сила? Чому ми – соціологи щоразу схильні уявляти за спинами людей, котрі йдуть повз нас вулицею, якусь нездоланну машинерію суспільних відносин, що здатна спонукати їх (а разом з тим і нас самих) до якихось вчинків, роздумів, переживань? Ось тут і починаються справжні складнощі. Соціологічна інтуїція підказує нам, що суспільство – це щось схоже на річ. Звісно не в буквальному сенсі, а як писав Дюркгайм у одній із передмов до своїх «Правил…»: «…це речі того ж рангу, що і матеріальні, але на свій лад». Та в будь-якому разі, це щось зовнішнє, самостійне, оформлене. І за необхідності його можна буде розібрати на запчастини (хоча б уявно). Так як від табуретки можна відкрутити чотири ніжки, так само від суспільства можна відкрутити, наприклад, чотири підсистеми на кшталт парсонівських AGIL, від’єднати мікро-деталі від макро-запчастин і т. д.. Звісно, це не більш ніж розумові впра-

СВОЄ ви, але ми нерідко схильні уявляти суспільство як пиріг, котрий можна поділити на N-ну кількість шматочків, завжди маючи на виході zero sum game. Тоді ми вкотре чуємо кліше типу: «Соціологія вивчає соціальну реальність, котра складається з…». Але з чого ж вона складається? І тут у гру вступає друге дюркгаймівське правило: вочевидь воно складається з чогось такого ж соціального як воно саме і є. Нам заборонено мислити соціальне якось інакше ніж через соціальне. Ми іще не знаємо, що воно таке, але воно складається саме з себе, здійснює прихований вплив на все що відбувається, будучи у той самий час його вихідною причиною. Чи не закрався ще у вашу душу сумнів? Мене цей сумнів тривожить уже досить довго… Як би там не було, правила логіки переконують нас, що універсальна причина – це погана причина. Чи не маємо ми справу із якимось подвоєнням реальності? Ми бачимо, як людина купує у магазині бляшанку із напоєм, ми говоримо – це капіталізм примусив її так зробити. Ми чуємо, як чоловік виявляє бажання сходити на рибалку, і ми переконані, що тут точно замішані ґендерні стереотипи. Але ці самі люди скажуть вам щось зовсім інше: комусь просто сподобалась бляшанка чи смак напою, а хтось лише любить посидіти з вудкою на світанку коло річки. Свідомий соціолог одразу зазначить, що саме ці «просто» та «лише» і є головною проблемою. Та все ж… Якщо суспільство (або якась інша абстракція чи їх сукупність) є джерелом всього, що нас оточує, то, ймовірно, нам слід забути про все, що нас оточує і зосередитися на ньому самому? По суті, у нас залишається тільки два коректних (але взаємовиключних) вихо-

ди: 1) ми забуваємо про все інше і говоримо тільки про суспільство, котре існує саме в собі; 2) ми забуваємо, що така річ як суспільство взагалі існує, і тоді вже спокійно ведемо мову про все інше. Обидва варіанти є в цілому прийнятними та мають свій розвиток у сучасній соціологічній теорії. Наприклад, Ніклас Луман розглядає суспільство як аутопоетичну систему, котра описує сама себе, звідки і береться його відома теза про те, що комунікувати може лише комунікація (соціальне пояснюється тільки через соціальне). І саме через це його підхід є вкрай контр-інтуїтивним, адже, щоб мислити у такий спосіб, необхідно запевнитися, що ніяких індивідів не існує – існують тільки операційно замкнені системи. Яскравою альтернативою такому баченню є акторно-мережева теорія (ANT) Брюно Латура, що закликає вижбурнути суспільство у вікно, і мати справу виключно із несоціальними речами, котрі лише тимчасово здатні компонуватися у рухливі «соціальні» конфігурації. Але, разом з тим – і це надзвичайно важливо, ні перший ні другий підходи не розглядають соціальне як річ, що існує наряду з іншими речами, здійснюючи на них «зовнішній» вплив, як запевняв нас Дюркгайм. Ані для Лумана ані для Латура суспільство (чи якась із його опцій) не є універсальною детермінантою, що визначає чи афектує «усе інше». Головне не вдаватися до дублювання світу і не плутати теоретичні конструкти із онтологічними причинами. Погляньте як працюють природничі науки! У кожного конкретного явища спостерігається одна або декілька, але таких самих цілком конкретних причин. Ніхто не скаже вам, що підкинутий камінець впав в певному місці, бо його детермінують закони при-

перший випуск роди. Це не наукове пояснення: тут не виявляється ніяких емпіричних зв’язків. Кожен школяр знає, що за такий розв’язок задачі не слід розраховувати на високу оцінку. А ми – соціологи скоріше повіримо, що це «споживацька свідомість» змушує людей купувати в магазині той чи інший товар, аніж ряд таких самих конкретних як сама купівля товару подій. Як зазначалося вище, суть соціологічного бачення полягає у тому, що дії, думки, слова людей зумовлюються чимось зовнішнім щодо них. Але чому ми повинні підміняти конкретні причини абстрактними химерами, що приховуються під маскою соціальних фактів, котрі наче б то існують як

„

ли, уможливили та змусили з’явитися саме цю подію, а також ще певну кількість інших. Цілком ймовірно, що деякі із таких розтягнутих у часі та розгалужених у просторі повторюваних ланцюжків ми і могли б для зручності назвати чимось на кшталт «інститутів» чи ба, навіть «капіталізму», але це тільки згодом. Спершу не заважало б прослідкувати ці зв’язки, рухаючись від конкретного до конкретного і не закриваючи очей на існуючі тут суперечності. Головне забути навік ту хибну ідею, що інститути і капіталізм «приховуються за» тим, що відбувається довкола, адже вони самі і є тим, що відбувається. Вони не предмети, не субстанція, що здатна «впливати на усе інше».

Головне забути навік ту хибну ідею, що інститути і капіталізм “приховуються за” тим, що відбувається довкола, адже вони самі і є тим, що відбувається.

речі? Можливо капіталізм, соціокультурний контекст, колективна свідомість, габітус та «латентні» структури нічого не детермінують? Скоріш за все так і є. Але не тому, що це безглузді терміни, адже свого часу кожен із них довів свою пояснювальну спроможність. Вони нічого не детермінують тільки через те, що вони не є причинами. Хороша причина завжди є емпірично доступною та ситуативно конкретною. Але що ж в такому разі провокує людей «із-зовні» на ті чи інші вчинки? Мабуть щось цілком співмірне із цими самими вчинками: дії, слова, чи навпаки – бездіяльність та мовчання інших (людських і не-людських учасників світу). Дійсно, різного роду події у нашому світі трапляються лише будучи зумовленими цілою групою інших, передуючих їм у часі подій. Подій, котрі сукупно спровокува-

“

Шекспір писав, що «весь світ – це сцена, а всі чоловіки й жінки там грають ролі». І з цього твердження варто зробити один простий висновок – немає ніякого світу поза сценою, де наче б то ведеться «справжнє», але не доступне глядачам життя. Навіть найбільш витіснені і приховані чинники завжди мають власне місце – свій персональний куточок, де вони розгортаються і дають про себе знати так, що при бажанні їх цілком можна розгледіти. А ще варто згадати, що такі слова як “театр” і “теорія” мають спільне походження. Можливо колись соціологія і зможе існувати не подвоюючи (та не підміняючи) дійсності, але для цього спершу необхідно перестати миcлити соціальні факти як речі. АР ТЕМІЙ ДЕЙНЕКА, К Н У І М Е Н І ТА РАСА Ш Е В Ч Е Н К А

СВОЄ

ТИМОФІЙ БРІК:

«Сучасне суспільствознавство дуже „історизується“» Тлом цієї бесіди були насичені дискусії щодо майбутнього вищої школи в Україні та й самого майбутнього України. Соціологи натрапили на цілий комплекс проблем, які вказували на залежність розвитку соціальних інститутів від неоднозначного попереднього шляху й змушували фахівців у соціальних науках виходити за межі таких звичних і зручних монодисциплінарних стандартів. Особливо гостро цю проблему відчувають студенти та молоді дослідники. Як слід адаптуватися до змін в освіті? Що творить якісну та ефективну наукову діяльність? Різні національні традиції соціологічної науки формувалися у неоднакових дисциплінарних контекстах. Від останньої чверті ХІХ ст. в Україні розвиток соціології як науки був тісно пов’язаний із історією та етнографією. Інтелектуальна традиція, що сьогодні майже

цілком втрачена. Як соціологія в дослідних центрах Західної Європи співвідносить соціологічне та історичне знання – цю та інші проблеми обговорювали із Тимофієм Бріком. Після завершення навчання на бакалавраті та магістратурі факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Т.Брік працював в Інституті соціології НАН України; перервавши роботу на деякий час, встиг провчитися один рік аспірантом в Київському університеті, а потім виїхав на навчання до Утрехтського університету в Нідерландах, де одержав ступінь магістра соціології. Тепер він PhD-студент факультету соціальних наук Мадридського університету Карлоса ІІІ в Іспанії. Попри таку позірну космополітичність, молодий дослідник пов’язує своє майбутнє як вченого саме з Україною.

перший випуск Т. Брік – уважний і цікавий співрозмовник, спілкуємося про бар’єри міждисциплінарності, академічний менеджмент, книги останніх років, нові методологічні тенденції в соціальних науках і, звісно, нові виклики, що постають перед соціологами. Почнемо здалеку: як ти для себе обрав шлях соціолога, чому саме ця спеціальність? Так, дійсно, здалеку (посміхається). Я думаю, був великий момент несподіванки, коли я навчався в школі, і мені дуже подобалися суспільствознавчі науки та дисципліни, але я зовсім не знав, що таке соціологія. Твоя родина ніяк не пов’язана з нею? Ні, жодним чином. Мої батьки мають технічну освіту, мій старший брат має освіту хіміка. Я був єдиним гуманітарієм у сім’ї, але зрозумів, що не зможу займатися історією професійно через методичність, необхідність запам’ятовувати дати, через те, що історія є дуже широкою дисципліною, і я не був впевнений, що мені буде цікаво вчити і археологію, і Середні віки, і щось сучасне. Тому я пішов на щось таке… Більш конкретне, на твою думку?! Так, так – більш конкретне. Більш цікаве і більш незнайоме. Особисто для мене було і великим збігом, що мені ще й сподобалося.

За яким тематичним напрямом ти спеціалізувався під час навчання в Київському університеті і чи був логічним перехід від нього до того, чим ти почав займатися вже за кордоном?

Упродовж всього свого навчання в університеті я спеціалізувався на кафедрі методології і методів, моїм науковим керівником майже завжди був Олексій Сергійович Середа, але на магістратурі я вже працював з Горбачиком Андрієм Петровичем (декан факультету соціології, спеціаліст у галузі математичних методів аналізу соціологічних даних – В. Ш.). Я завжди цікавився загалом питаннями методології, якісними методами під час навчання, хоча насправді так ніколи ними й не займався. І я цікавився питаннями політичної культури, політологічними. Але в Утрехті почав займатися зовсім іншими напрямами досліджень, які не були пов’язані з тим, що я робив раніше в Україні.

Розкажи про твій досвід підготовки дипломної роботи в Утрехтському університеті. Магістерська програма з соціології і соціальних досліджень університету Утрехту увійшла до топ-10 магістерських програм Нідерландів в 2013 році. Це дворічна магістерська програма, куди щороку набирають 1215 студентів. Окрім цієї програми, факультет має ще декілька магістерських програм, серед них статистика, психологія, антропологія, міграція. Викладання ведеться виключно англійською мовою. Студенти з різних магістерських програм мають можливість навчатись разом, обираючи відповідні курси. Більше того, студенти можуть навчатись і в інших університетах. Соціологічні відділення Утрехту, Наймегену і Гронінгену активно співпрацюють, мають спільні магістерські і PhD програми. Студенти можуть обрати курс в одному з цих університетів. Крім того, хоча б 2-3 лекції в іншому університеті є обов’язкови15

СВОЄ

Випуск з Утрехтського університету ми. Навчання включає читання спеціалізо- роки студенти мали виконати принаймні два ваної літератури, написання есе, презента- дослідження і презентувати їх. У кінці перцій, дискусій, лабораторних робіт. Один курс шого року презентація була у форматі доповикладає 3-4 викладача, які спеціалізують- віді. Наприкінці другого року відбувався ярся на конкретній темі. Так, наприклад, курс марок постерів за участі всіх магістерських з нерівностей і соціальної структури викла- програм, де краща робота отримувала гродали декілька осіб, кожен брав на себе дві шову винагороду. Окрім навчання в універлекції і два семінари. Таким чином, студен- ситеті, студенти мали пройти практику. Йшлоти спілкувалися зі спеціалістами з декількох ся або про роботу в дослідницькому центрі тем: нерівності в домогосподарствах, в осві- чи іншому університеті, або про літню школу ті, міграційних процесів і їхніх наслідків для з отриманням сертифікату. соціальної структури, історичних досліджень Головна мета магістерської програми соціальної структури. Всього на семестр сту- – підготовка майбутніх кадрів для PhD. Відденти мали відвідувати 3 курси. Останні 3-4 повідно, велику роль відігравало написання тижні семестру відводилися на практику. Сту- диплому. Для кожного етапу написання диденти мали провести невелике дослідження, плому був спеціальний клас. Так, наприклад, щоб закріпити засвоєні знання. Отже, за два студенти відвідували тренінг з академічної 16

перший випуск

Зображення з http://en.wikipedia.org. Вигляд копусу Школи соціальних наук і права Мадридського університету, де зараз навчається Тимофій Брік. англійської мови і презентації. Крім того, існували спеціальні класи, де студенти рапортували про написання теоретичної частини і обробку даних. Викладач оцінював прогрес і модерував дискусії між студентами. Окрім цього, студенти мали підготувати власну конференцію, де вони презентували попередні результати досліджень. Звісно, робота над дипломом велася із активним залученням наукових керівників, яких могло бути від одного до двох. Також представники департаменту статистики були зобов’язані проводити консультації щодо методів аналізу із охочими. Диплом писався у форматі наукової публікації зі вказуванням наукових керівників

як співавторів. Кожна тема була прив’язана до науково-дослідницької діяльності керівників. Під кінець магістерської програми кожен студент мав досвід самостійного проведення досліджень і текст статті у форматі наукової публікації. Деякі зі студентів публікували свої статті відразу після захисту. Такий підхід формує конкурентоспроможних випускників. Цьогорічна магістерська програма SaSR (Sociology and Social Research) відзначає 10 років. Її випускники опублікували вже 136 наукових публікацій. Більшість із них отримали PhD в престижних університетах світу. Так, наприклад, представники мого випуску пишуть дисертації в Утрехті, Роттердамі,

СВОЄ Оксфорді, Лондоні, Мадриді. Крім академічної кар’єри, випускники також можуть обирати роботу в дослідницьких компаніях в державному чи приватному секторі. Повернімося до досліджень. Чим був зумовлений перехід: зміною сфери інтересів чи більш якимись незалежними від тебе обставинами? Це, як завжди, дуже складна комбінація і незалежних обставин, і власних інтересів. Перш за все, в університеті Утрехту я відкрив для себе величезну кількість но-

„

Велика частина соціологічних, соціальних теорій стверджує, що суспільства стають більш вільними, більш мобільними внаслідок модернізації, але, незважаючи на те, що ці теорії вважаються класичними, вони дуже рідко тестувалися саме на історичному емпіричному матеріалі.

вих напрямків, якими я ніколи не займався в принципі. Наприклад, експериментальна соціологія, теорія раціональної дії, демографія, економічна історія. Я в певний час мав обрати для себе тему диплому, і так сталося, власне, збіг «попиту й пропозиції», було вільне місце для людини, яка могла писати диплом з економічної історії, перетину економічної історії та соціології. І я з неабияким задоволенням почав цим займатися. Чудово. Розкажи про змістовну частину твого дослідження, у чому полягає проблема, з якою ти працюєш, і що ти плануєш зробити як дослідник? Добре, я, мабуть, почну з того, що просто є великий проект, в якому в мене дуже невеличка роль, тому я розкажу і про сам про-

ект, і про своє дослідження. Це великий і доволі амбітний проект, яким займаються два утрехтські професори, Марко ван Льовен та Інеке Маас. Марко – економічний історик, Інеке – спеціаліст із методів і стратифікаційних досліджень; вони займаються вивченням соціального статусу, кар’єри, мобільності до і під час економічної модернізації в різних суспільствах. Йдеться про Європу і про ХІХ ст.. Велика частина соціологічних, соціальних теорій стверджує, що суспільства стають більш вільними, більш мобільними внаслідок модернізації, але, незважаючи на те, що ці теорії вважаються класичними, во-

“

ни дуже рідко тестувалися саме на історичному емпіричному матеріалі. Дуже складно досліджувати мобільність і до модернізації, і під час модернізації, і після модернізації; це пов’язано, в першу чергу, з браком відповідних даних. Ці люди, по-перше, протягом всієї своєї кар’єри збирали дані, користуючись допомогою істориків і демографів, а, по-друге, розробляли методику аналізу цих даних. Наприклад, той, хто досліджує соціальну стратифікацію, знає, що ISCO – це просто стандартизована категоріальна шкала, яка описує професії в усьому світі. Вони створили HISCO, тобто ISCO для історичних досліджень. Це величезна праця, вона зайняла дуже багато років, аналіз сотень тисяч історичних матеріалів, які би містили інформацію про те, які професії були в різні історичні періоди, скільки людина мала навчати-

перший випуск ся, аби отримати цю професію, яка в неї була заробітна плата; виходячи з цієї шкали, можна також конструювати шкали, які би вимірювали соціальний статус. У чому полягає твоя частина роботи?

Тепер є нові дані, нові методи і нові дискусії. Виявляється, що, у відповідності до досліджень, зроблених або цими людьми, або їхніми колегами, насправді соціальний статус особистості дуже сильно залежав від соціального статусу батьків і до модернізації, і після. Тобто не все так просто. Чомусь соціальна мобільність не виникала або виникала, але за неочікуваних умов. Саме суть моєї роботи – це один із проектів, яким я займаюся, – спробувати пояснити, чому в Нідерландах під час модернізації соціальна мобільність не виникала в тій великій мірі, яка була очікувана теоретично. Я намагаюся пояснити це інститутами релігії. Реформатської? Це одна із причин, чому Нідерланди є досить цікавим матеріалом для досліджень. Тобто ти вже маєш якісь проміжні висновки? Так, Нідерланди – це країна, що була поділена між католиками та протестантами, а протестантські церкви були також поділені між собою. Це дуже відомий феномен в Європі, але Нідерланди вважаються за найбільш наочний приклад цього феномена, який називається піларизація, або нідерландською “verzuiling”. Мається на увазі, що кожна релігійна спільнота монополізувала всю соці-

альну нішу. Відповідно, діти протестантів ходили до протестантських шкіл, люди читали протестантські газети, співпрацювали у протестантських робітничих союзах і голосували за протестантські політичні партії. Те ж саме відбувалося серед католиків. Навіть відомі голландські футбольні клуби, які ми знаємо, до 1940-х років, наприклад, «Феєнорд», якщо я не помиляюся – це завжди був протестантський клуб. І це «консервувало» ті соціальні зв’язки, що й ускладнювало мобільність?! Абсолютно правильно. Відповідно, я порівнюю ті території, що були більш протестантськими, із католицькими, більше того – я розділяю ортодоксальних протестантів і ліберальних протестантів. А які ти методи застосовуєш для аналізу даних? Сама база даних є надзвичайно великою: це не вибіркове дослідження, я аналізую всі наявні документи. База даних – шлюбні записи в церквах; коли людина одружується, відповідно до правил у них, вона вказує не лише свій вік і стать, але й професію і професію свого батька. Відповідно, можемо спостерігати певну динаміку. Метод, який я і багато інших людей використовують, – це ієрархічна регресія чи multilevel аналіз. Це регресійний аналіз, який бере до уваги різні групи. Замість того, щоби порівнювати всіх людей у своїй регресійній моделі, я порівнюю людей, які живуть в конкретному місці в конкретний рік. Наприклад, Амстердам 1911 року із Амстердамом у 1912 році, із Амстердамом в 1913 році, і так усі міста. Це робиться для того, щоби зафіксу19

СВОЄ

перший випуск вати динаміку модернізації, адже кожен рік місто змінюється, має більшу популяцію, має більше заводів, більше потягів і так далі, так далі. Намагаюся зафіксувати зміни і в часі, і в просторі. Який історичний період охоплює твоє дослідження? Так, я зовсім забув про це сказати: це середина ХІХ ст. і перші роки ХХ ст.. Це від 1850-го до 1910-х років. Як гадаєш, чи була би в тебе змога займатися подібною тематикою, якби ти працював у межах нашої академічної системи? Складне питання: і так, і ні. Бо йдеться не лише про нашу академічну систему, але й, в принципі, про наявність відповідних даних. Невипадково, що цією проблематикою в Європі займаються представники Нідерландів, Англії, Швеції, але не іспанці чи португальці. Чому?! Тому що деякі країни мають традицію зберігання відповідних даних. Якщо лютеранська церква фіксує шлюб, то вона робить це 200-300 років, дуже дисциплінована бюрократія, наявність всіх архівів, все в копіях, можливо працювати. Проблема наших територій в тому, що величезна кількість архівів просто не доживає до наших днів. Є група істориків в Росії, але їм дуже складно шукати ці архіви: або війна, або пожежа, або відсутність дисципліни призводить до того, що якісь дані могли просто не зберегтися дотепер. Тим не менше, частково вони збереглися. Я вважаю, що серед соціологів та істориків, які займаються подібною проблематикою, існує величезний інтерес до того, що відбувалося в Російській імперії, Східній Європі. Я думаю, що,

в принципі, потенціал для таких досліджень в Україні є. І мені би хотілося займатися такими дослідженнями. А ти знаєш в Україні дослідників, які би також могли спрямувати свій інтерес у відповідне русло? Так, наприклад, це Юрій Волошин – дослідник-історик із Полтави, який зовсім нещодавно опублікував книгу, котра містить перепис населення Полтави у XVIII ст.. (див. наприклад, редагована за його участі книга «Джерела з історії Полтавського полку (середина XVII–XVIII ст.).Т.2: Компути та ревізії Полтавського полку. Компут 1721 р.» — Полтава: АСМІ, 2010 . — 435 с. та стаття «Родина й домогосподарства козаків міста Полтави у другій половині XVIII ст. (за матеріалами Рум’янцевського опису)», що доступна на веб-сайті часопису «Україна модерна» – прим. В. Ш.). Інтерес цієї людини був у тому, щоби дослідити структуру сім’ї, склад і такі речі. Тим не менше, можна було б досліджувати теми, що цікаві економічним історикам. Наприклад, заробітна плата, нерівності, якість життя, освіта, здоров’я, людський капітал, соціальний капітал. Тобто всі ці дефініції, які для нас дуже звичні (людський капітал, соціальний капітал), звичні й для економічних істориків. Люди досліджують ці питання в розрізі XVII, XVIII, XIX ст.. Ця площина, якою ти займаєшся, може бути окреслена як міждисциплінарна. Абсолютно точно. Р ОЗ М О В Л Я В В О Л О Д И М И Р Ш Е Л УХ І Н . ПРОДОВЖЕННЯ В Н АС Т У П Н О М У Н О М Е Р І .

СВОЄ

БУД Ь Р Е А Л І С Т О М – В И М А ГА Й Н Е М ОЖЛ И В О ГО Цей матеріал я писав у відповідь на події початку навчального року 2013 на факультеті соціології КНУ ім. Т. Шевченка, а також на захоплення МОН студентами 2014-року та освітню політику після нього. “Незаангажований соціологічний аналіз” — це те, чого ви у цьому тексті не знайдете, адже, окрім науки, його завдання підпорядковане й емансипатиній політиці. Ще нещодавно я разом із товаришами з незалежної студентської профспілки «Пряма дія» безмежно тішився після чергового тріумфу над університетським бюрократом. Cтуденти здобули гідні умови життя в гуртожитку, а керівництво ризикувало поступитися більш демократичним претендентам. Революція на окремо взятому факультеті, та й годі. Здавалося, що саме така «безкомпромісна» боротьба за поліпшення якості навчання і ритуальні заклики до самоорганізації справді гідні називатися «прямою дією». Однак черговий бюрократ і чергове обурено-здивоване «у нас все чудово, просто не вистачає коштів — а ви пишайтесь і не паплюжте імідж Вишу» підрізали крила чи не кожній серйозній активістській ініціативі. Очевидно, що це нав’язливе повторення невдалого сценарію вимагає аналітичного пояснення. Почнемо з випадку, який став для мене хрестоматійним. Бюрократичний апарат вирішив переселити мешканців гуртожитку без їхньої згоди. «Дрібниці, можна стерпіти», — скажете ви, але вкрите пліснявою нове помешкання, пожовкла від струмків зі старого даху стеля, постійні протяги з вікон та купа інших незручностей змушували думати інакше. Далі у гру вступає первинка «Прямої дії», політизуючи студентське невдоволення. 22

Завдяки зовсім незначній радикалізації протесту студенти здобули задовільні умови. Виправдання адміністрації з серії «хотілося, але не моглося», «ремонту не робили, нові гуртожитки не будували — грошей не вистачало», звісно, нікуди не зникали. Зауважмо, йдеться про один із найкращих ВНЗ країни, який має визначне за українськими мірками фінансування. Що ж відбувається у провінції? Годі й уявити. Аби хоч якось стишити хвилю обурення, декан факультету cуспільствознавчого спрямування видав особисте звернення, невміло звинувативши активне студентство у розповсюдженні вірусу «споживацтва». Мовляв, вимагаєте від інших усього й одразу. Втім, формально присутню студентську «демократію» ніхто не cкасовував, тому завершився його лист черговими закликами пишатися «тим, що маємо» та запрошенням до співпраці. Текст цього звернення прикметний з багатьох причин, але встановлення студентству діагнозу «споживацтво» та одночасне бажання співпраці є симптоматичним. Зведення усіх позицій до «споживацтва» неабияк обмежує можливості для слів та дії. Як і екологічний дискурс, дискурс споживацтва може слугувати просто для того, щоб викликати почуття провини, яке до-

перший випуск помагає оминути парадоксальні місця, ним же й породжені. Наприклад, поки відповідальний споживач на мінному полі достатку полиць супермаркету серед «небезпечних» продуктів шукає саме той заповітний «еко-френдлі», питання раціонального використання, перерозподілу ресурсів, вдосконалення засобів виробництва залишаються поза дужками. Мантра про набуття та спокутування «первородного гріха» — ось і все, з чим залишається людина. Очевидно, моралістичне перекладання провини на бажання споживача не знімає проблему, а всіляко відчужує від можливих засобів її вирішення. Подібно до цього студентство, що вимагає вирішення проблем спільного простору (спільного студентського житла, матеріальних умов у аудиторіях, забезпечення бібліотек, навчальних лабораторій тощо), чує закид про «споживацтво». Воно невідворотно виявляється винним у «надмірному» бажан-

ні й віддається на відкуп індивідуалізованим практикам порятунку. Не варто й далі зупинятися на контрпродуктивних виправданнях, слід лише наголосити на тому, наскільки вдало й часто адміністрація всіх щаблів та напрямів виключає — хай у деяких випадках і несвідомо — незгодних із поля дії навіть на дискурсивному рівні: сьогодні споживачі, підривачі авторитету ВНЗ, а завтра — «іноземні агенти». Втім, висновком із попередньої критики буде не бажана стратегія практик тотальної включеності, «партнерства» або ж альтернативної самоврядності — адже в усіх цих випадках деталь, що веде до розірвання проблематизованого вище «зачарованого кола», залишається неврахованою або чітко не артикульованою. Уявімо, що гра за правилами «співпраці» може принести результати: з посадовими особами справді можна домовитись. Од-

СВОЄ

нак чергова фінансова криза, міжнародний борг, дефіцит бюджету або якась інша подія локального чи глобального рівня «вироком долі» здатна вмить скасувати набуте. У такі моменти навіть найчесніші, найнекорумпованіші люди будуть змушені шукати альтернативні шляхи скорочення витрат або залучення нових джерел фінансування. Таким чином, автор звернення до невдоволених студентів з’являється в амплуа агента (у бурдьєзіанському значенні) неоліберального курсу, основний зміст якого імпліцитно такий: «Співпрацюйте, але не просіть ситуативно неможливого — рятуйтеся самотужки». Річ у тім, що справжнє місце рішення лишається зміщеним. Усі розпорядження, угоди, закони висловлюються мовою, до якої одна з ключових інстанцій — економіка — залишається нечутливою, адже вона оперує не словами, а числами. «Економічні процеси мають анонімний і невербаль-

ний характер. З ними не посперечаєшся, їх не можна переконати, переговорити, схилити словами на свою сторону — можна лише пристосуватися до них, узгодивши із ними свою поведінку», — пише про цю фундаментальну неможливість перекладу Борис Гройс. Недоліком ліберального активізму (тут і далі під ліберальним активізмом матиметься на увазі практика непрямого контролю владних гілок та активістських організацій або «партнерської співпраці») є віра в просту можливість довгострокової домовленості у грі, що врешті-решт завжди лише приводить до стану рівноваги з наперед заданим економічним розрахунком. Тож за умов капіталізму, криза якого, схоже, невпинно поглиблюється, неоліберальне згортання соціальної сфери дедалі частіше видаватиметься ґрунтовно виваженим кроком.

перший випуск Що ж до наслідків неолібералізму для університетського простору, то за неоліберальних деформ його очікує повний занепад та стрімка подальша комерціалізація. Гасло ж доступної освіти, замінене на гасло про «якість освіти», ризикує стати лише вартовим у справах виключення тих закладів, що не змогли цілком вписатись у конкурентну ринкову модель. Фундаментальні дослідження й теоретичні розробки ризикують бути заміщені вигідними з ринкової точки зору освітніми та дослідницькими програмами або ж, за браку державного фінансування, привласнені спонсорами з приватного сектору. Майбутнє соціогуманітарного сектору ще більш примарне: в умовах комерційної незатребуваності соціально-критичної думки хаотичні потоки спраглого до прибутків капіталу радше оминають суспільні науки. Результат: звільнення дослідників та викладачів, закриття факультетів. Рішення: переформатування освітніх програм під бізнес-структури. Після співвіднесення власних можливостей із умовами ринку праці таке рішення на рівні низових ініціатив привітало навіть студентство. Про доступну освіту, підвищення стипендій, дешеві гуртожитки та інші зручності годі й казати. Вони взагалі можуть зникнути. Наприклад, уже сьогодні ліберальні освітні експерти (до речі, екс-активісти) наголошують на необхідності звузити кількість стипендіатів до невеликого кола обраних. Усе інше, на їхній погляд, — тільки неефективна витрата ресурсів не надто заможної країни. Схоже, все, що нам лишається, — це далі уважно вдивлятися в омріяні бланки прозорої електронної звітності міністерств, де числа стануть беза-

пеляційним підтвердженням необхідності відповідної політики. Тож не дивно, якщо лівим профспілкам доведеться дедалі частіше виходити не з позитивним оповіщенням, а бодай на захист наявних здобутків. Тоді як ліберали планують назавжди залишитись у колі активістської політичної неспромоги, вибудовуючи карткові будинки, ліві студентські профспілки все ще мають шанс на реартикуляцію. При взоруванні на гасла взаємодопомоги та самоорганізації важливо не перетворюватися на чергову ліберальну студентську організацію, яка щораз, реагуючи на повсякчасні виступи, допомагає слабким наздогнати сильних там, де вже завтра для цього може не вистачити ні наснаги, ні ресурсів. Якщо ж наша кінцева мета — радикальний егалітаризм, то підпорядкування економіки політиці є одним із першочергових завдань. Розгортання політики рівності значною мірою залежить від здатності студентів утворити нову спільність; бачити освіту не як трансферну зону для отримання професії-особистого блага, а як спосіб витворення блага загального - ось що потрібно студентству як суб’єкту прогресивних змін. Саме тому гасло «Будь реалістом — вимагай неможливого!» сьогодні залишається як ніколи актуальним. Прогресивним студентським рухам та профспілкам конче необхідно віднайти способи досягнення «неможливого», привида якого так старанно намагаються позбутись. МИХАЙЛО СЛУКВІН

СВОЄ

Розстріл

Написане сталося більше ніж рік тому, попри те ми вирішили прийняти публікацію, адже випадок і його обставини цілком типові для наших реалій. Таке стається у будь-якому університетському гуртожитку країни. Студенти та бюрократи мовчать, але промовляють хоча б дані соціологічних опитувань описаного університету, де щорічно повідомляють про наявність корупційних схем. Тож не будьмо байдужими, говорімо, а, головне, діймо. Вчора був на розстрілі. Моральному. Роз- почала розповсюджувати (о, боже!) наклеп. стрілювали одну дівчину з нашого гуртожитку. Наклеп про те, що в нашому гуртожитку щось Вона чи то мала необережність сказати щось «нечисто» із поселенням у двійки. Але ж усі ви про корупційні схеми, чи то просто опинилася тут із двійок поселені «чисто», чи ні? Мовчанпід «незаперечними» підозрами. Словом, по- ня. Хіба хтось може мені щось закинути? трапила в немилість до комендантки. Вона ж Може. Ще й як може. Так і хочеться спиїї, найперша, і розстрілювала. Робила це довго тати про поселення за знайомством, яке вона і майстерно. Словесні кулі натхненно прострі- згадувала на початку моралізаторського спілювали моральний труп дівчини, бризки кро- чу. Спитати, чому просто не оприлюднити всі ві зрошували весь похмурий і німий натовп, списки «заслуг» заселених у двійки. Але мовчу. зібраний тут за підписами про обов’язкову У кінці засідання нам пообіцяли дати новий присутність. Через усе це, а також через усві- стіл замість геть роздовбаного старого. Скажу домлення набагато приємніших альтернатив – і стола не буде. Доводиться мовчати. проведення вечірнього часу натовп ставав ще Врешті, дівчина не витримує. І просто непохмурішим, вкрай мовчазним і, що найгірше притомніє (насправді чи вдавано). Але «show для розстрілюваної, зовсім зловісним. Ні, він must go on». Дівчину підіймають. Пару ляпасів не рвав і не метав, як комендантка гуртожит- по щоці – вона знову притомна. Саджають на ку, але вперто мовчав, вимовчував і витискав стілець, дають трішки води – і все триває дазі своїх рядів дівчину – цю злісну порушницю, лі. Під кінець, коли емоційний і фактуальний розправа моралі над якою «прогресивними» багаж аргументації вичерпано, комендантка силами адміністративного активу тим часом трішки заспокоюється і висловлює очікувавершилась. не застереження: «Щоб я більше нічого такого Її ж, мовляв, цю бідну студентку, за зна- не чула, бо наклепів не потерплю». Що ж, урок йомством (!) поселили в двійку. Але вона там засвоєно, матеріал опрацьовано, домашнє з кимсь чомусь не зжилася, словом, щось там у завдання отримано – можна йти додому. Наних пішло не так. Тому переселили знову, зви- товп полегшено зітхає і розбрідається по кімчайно, вже в четвірку. Однак ця невдячна за- натах, залишається тільки дівчина сам-на-сам мість того, щоб низько вклонитися комен- із коменданткою та студактивом, але всім байдантці й подякувати за таку милість, буцімто, дуже, що буде з нею далі… Розстріл відбувся. 26

перший випуск А зараз просто болить душа. Болить вона за дівчину, яку так дико ганьбили. Робила вона наклеп чи ні, ніхто не має право так шельмувати людину, ще й із використанням сумнівних аргументів, котрі тримаються купи лише тому, що всі бояться щось сказати всупереч. Ще душа болить за себе і той мовчазний натовп, частиною якого я був. Власне, хочеться просто себе ненавидіти, ненавидіти за свою ж слабкодухість. Трохи загальмувавши, трохи затупивши, а здебільшого просто злякавшись, я обрав новий стіл… і промовчав, коли мав, і то дуже мав, що сказати. Врешті, душа болить за наш гуртожиток. Визнаний найкращим за якимсь державним конкурсом (він навіть отримав від фонду підтримки цієї «найкращості» новий телевізор і пральну машинку), гуртожиток залишився таким самим гнилим, як і сот-

ні інших київських гуртожитків, у яких він виграв. Але ж усім відомо, що у нас в університеті перш за все цінують рейтинг і позірний лиск. Отже, таким коменданткам – честь і хвала, а таким студенткам – місце на подібних розстрілах, хоча ще невідомо, чи залишать їм ще місце взагалі… Тому, щоб щось змінити у цій злиденній ситуації, давайте хоча б просто не мовчати, а розповідати, розповідати і розповідати. Це саме те, чого і боїться «лискова» адміністрація, адже так вона може упасти зі всіх своїх рейтингів і опинитись у багні, там, де їй, власне, і місце. Наразі ж ми залишаємося німим натовпом, яким активно послуговуються для вирішення тактичних завдань залякування незгідних та отакого морального терору. ТАРАС САЛАМАНЮК, ВИПУСКНИК КНУ ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА, Ф-ТЕТ. СОЦІОЛОГІЇ