"СВОЄ" всеукраїнський студентський соціологічний часопис, №2-3 (12), 2015 by СВОЄ: всеукраїнський соціологічний часопис

Обкладинку цього випуску прикрашає робота київського художника Станіслава Кіркілевського «Венера». Якщо не зосереджувати увагу на постаті безликої Венери, по боках можна роздивитися застиглі, масивні, проржавілі морські судна, поміж якими сформувався вузький прохід. Крізь нього проглядає горизонт, небо та морська поверхня. На воді видніється маленький човник, що прямує до лінії горизонту, але на його шляху здіймаються величезні хвилі. Постать Венери вислизає. Тема цього випуску: «Соціологія, як вона є, та як її немає». Напруження між науковими рамками та поетичною динамікою соціологічного мислення, між актуальним і бажаним станом соціологічного знання, між професійними компетенціями та віражами соціологічної уяви – все це загальне проблемне тло, на якому вимальовується нове число часопису «СВОЄ». Ознайомившись із ним, можна буде впевнитися, що соціологія занадто яскрава, щоб бути «строго наукою», але і занадто переконлива, щоб нею не бути. Саморефлексія є водночас і ключовою чеснотою, і найбільшим тягарем соціології, вона виявляє екзистенційну укоріненість нашого пізнання й ставить під сумнів класичні критерії наукової раціональності, заважаючи тим самим самовпевненому руху вперед. Силует соціології формується на перетині різних дослідницьких тем, практик, академічних обмежень та інтелектуальних ініціатив. Він є скоріше ефектом спільної гри, ніж переліком чітко встановлених правил. Якщо нам, попри всю критику «дисциплінарного суспільства», і доводиться говорити про соціологічну дисципліну, то нехай це буде інтелектуальна самодисципліна соціологів. А список релевантних тем залишимо відкритим.

Матеріали, котрі ми зібрали у цьому випуску, реалізовані в межах досить різних проектів соціологізування. Присвячена першокурсникам стаття Олени Дядікової та Романа Кириченка представляє соціологію як простір освітніх можливостей, що стане «своїм» для тих, хто готовий позбутися ряду упереджень та ілюзій. Есе Володимира Шелухіна розкриє перед читачами естетичний горизонт наукового пізнання на прикладі поетики соціологічного текстотворення. Анастасія Фітісова розповість про те, як у новій книжці В. Вахштайна «Справа про повсякдення» вирішуються питання прагматичної доцільності соціологічної теорії в сучасному світі. Денис Сівков опише ключові напруження соціологічних досліджень науки та технологій у своєму огляді п’яти книг із STS. Текст Івана Селені, переклад якого ми публікуємо, занурить нас у дискусії щодо багатовимірної кризи сучасної соціології та можливих виходів із неї. Пітер Берґер здійснить веберіанський екскурс до історії протестантизму з нагоди 500-ї річниці від початку Реформації. Про її наслідки йтиметься в інтерв’ю з Роберто Каталано, присвяченому становищу релігії в умовах пост-секулярної сучасності. А завершить випуск цікава розмова про соціологічну освіту та дослідження сексуальності з Юрієм Зікратим. Ми закликаємо зацікавлених читачів з усієї України приєднуватися до роботи над часописом! Це наша спільна комунікативна платформа, і ми щиро прагнемо її розширити. Аналітичні статті, есе, соціальна критика, обговорення перипетій студентського життя, рецензії, огляди подій, інтерв’ю, переклади соціологічних текстів – все це може знайти своє місце на сторінках «СВОЄ». Р Е Д КО Л Е Г І Я

Зміст Ласкаво просимо до лав соціологів!

6 Олена Дядікова / dyadikovaelena@gmail.com Роман Кириченко / kirichenko17roman@gmail.com студенти ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Жага відчуження: до критичної поетики соціології

Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:

Здравствуйте, Вы верите во множественную реальность?

Пять книг по исследованиям науки и технологий (STS)

SVOIE_JOURNAL@GOOGLEGROUPS.COM

Потрійна криза соціології

VK.COM/SVOIE

Володимир Шелухін /vashelukhin@i.ua аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Анастасія Фітісова / fitisowa@gmail.com аспірантка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Денис Сивков / d.y.sivkov@gmail.com Волгоградский филиал РАНХиГС

Іван Селені / ivan.szelenyi@nyu.edu New York University Abu Dhabi FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/

500 років Протестантизму

48 Пітер Берґер Boston University, The Institute on Culture, Religion, and World Affairs

Інтерв’ю з професором Роберто Каталано “Religion is back in...”

Інтервью с Юрием Зикратым Гендер, телесность и сексуальность в оптике социальных наук

розмовляла і перекладала Олена Дядіковаa студентка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

розмовляв Артемій Дейнека artemiydeineka@gmail.com аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Зміст Ласкаво просимо до лав соціологів!

6 Олена Дядікова / dyadikovaelena@gmail.com Роман Кириченко / kirichenko17roman@gmail.com студенти ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Жага відчуження: до критичної поетики соціології

Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:

Здравствуйте, Вы верите во множественную реальность?

Пять книг по исследованиям науки и технологий (STS)

SVOIE_JOURNAL@GOOGLEGROUPS.COM

Потрійна криза соціології

VK.COM/SVOIE

Володимир Шелухін /vashelukhin@i.ua аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Анастасія Фітісова / fitisowa@gmail.com аспірантка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Денис Сивков / d.y.sivkov@gmail.com Волгоградский филиал РАНХиГС

Іван Селені / ivan.szelenyi@nyu.edu New York University Abu Dhabi FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/

500 років Протестантизму

48 Пітер Берґер Boston University, The Institute on Culture, Religion, and World Affairs

Інтерв’ю з професором Роберто Каталано “Religion is back in...”

Інтервью с Юрием Зикратым Гендер, телесность и сексуальность в оптике социальных наук

розмовляла і перекладала Олена Дядіковаa студентка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

розмовляв Артемій Дейнека artemiydeineka@gmail.com аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ЛАВ СОЦIОЛОГIВ! Перш ніж жорстока соціологічна реальність цілком і повністю поглине тебе, дозволь розвіяти декілька ілюзій стосовно навчання. Перш за все, полиш думку про те, що це Месія явився в образі Університету, аби забезпечити тебе роботою та хлібом насущним. Між твоєю спеціальністю та майбутнім працевлаштуванням не завжди і не обов’язково стоїть знак рівності. У далекому 2011 році дослідження, проведене тогочасними студентами КНУ ім. Тараса

„

ПРО САМОСТІЙНІСТЬ, СОЦІОЛОГІЧНУ УЯВУ ТА ВИЩУ ОСВІТУ

В усякому разі, якщо ти вже один із нас, то хочемо з приємністю тобі повідомити: вибір зроблено, вітаємо, це прекрасно! Вища освіта, ще й соціологічна, – це те, що 6

розширить, вигравіює твою вже й без того ерудовану уяву. «Краса» соціології в тому, що вона трансформує твій світогляд досить специфічним чином, і в тебе з’являється відчуття, ніби ти дивишся на світ під інакшим кутом, аніж усі люди, бачиш значно більше і значно глибше. До того ж за кілька років у тебе сформується доволі специфічне почуття гумору – не як у хірурга, звичайно, але щось на зразок того. Навчання у закладі вищої освіти – це те, що (якщо додаси зусиль, звісно) навчить

Навчання у закладі вищої освіти – це те, що (якщо додаси зусиль, звісно) навчить бути самостійним, пунктуальним, мотивованим та чесним перед собою.

Шевченка «Випускник-соціолог на ринку праці», свідчило про те, що приблизно половина випускників факультету працювала за фахом. Разом з тим, 80% усіх опитаних випускників сказали, що вступили б знову на факультет соціології, якби у них була така можливість. А ми тобі так скажемо: через два з половиною роки після того дослідження можливостей працювати за фахом з’являється все більше.

ПРО МАТЕМАТИКУ, АНАЛІТИКУ ТА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

“

бути самостійним, пунктуальним, мотивованим та чесним перед собою. Крім того, декілька років навчання забезпечать тебе величезним соціальним капіталом: одногрупники, старші й молодші колеги, викладачі – усі ці люди будуть левовою частиною кола твого професійного і не тільки спілкування в майбутньому. Ми хотіли порадити тобі, що б ти одразу оточував себе мотивованими, професійно сильними та розумними людьми. Нехай агенти твоєї фахової соціалізації будуть найкращими. Коротше кажучи, усе це стане фундаментом твого професійного майбутнього. А загалом в університеті багато чого буде не так, як ти думав. А ще більше буде того, про що і не думав взагалі!

Уже після кількох курсів точних наук ти відчуєш, що соціологія – це не те, щоб класична гуманітарна наука. Нам є чим пишатися перед філософами, культурологами, політологами та іншими гуманітаріями. Соціолог – це той, хто вміє працювати з даними: великими та кількісними, а також якісними та нечисловими. Це вміння – безперечно, не ядро твоєї профорієнтації, але її важлива передумова. Комусь ці вміння потім згодяться більшою мірою, комусь меншою. Але, так чи інакше, соціолог, котрий не вміє працювати з даними, – це не соціолог. Більше того, якщо бачиш майбутнього себе дослідником у маркетингових, політичних та інших соціальних дослідженнях, візьми себе в руки і полюби

математику (авжеж, якщо не зробив цього раніше), програмування і методи збору та аналізу даних. У павутині ти знайдеш тисячі блогів (у т.ч. відео) про те, як працювати в Excel, SPSS, OCA, R та інших програмах аналізу даних. Знайдуться детальні інструкції та лайфхаки як для чайників, так і для просунутих. Головне – твоє бажання вдосконалюватися. Ну, і, якщо обираєш шлях аналітика, – вперед на підробіток на останніх курсах. ПРО НАВЧАННЯ ЗАКОРДОНОМ, СВІТОВУ НАУКУ ТА ОНЛАЙН-КУРСИ

Є й інші шляхи, досить нестандартні, але перспективні і навіть романтичні. Для соціолога, наприклад, існує купа можливостей поїхати закордон: школи, воркшопи, магістерські та Ph.D. програми, стажування.

За даними дослідження «Випускник-соціолог на ринку праці» проведеного в 2013 р. студентами факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка. Опитано 129 студентів 4-6 курсів факультету та 82 випускники 2010-2012 рр. випуску. 7

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

„

ПРО САМОСТІЙНІСТЬ, СОЦІОЛОГІЧНУ УЯВУ ТА ВИЩУ ОСВІТУ

ПРО МАТЕМАТИКУ, АНАЛІТИКУ ТА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Кожен мотивований студент з доброю англійською може розраховувати на те, що він подасться на одну з закордонних програм, і отримає позитивну відповідь. Є досить багато програм, котрі пропонують студентам та випускникам гранти на навчання чи стажування. Цілком реально знайти грант, котрий покриє всі твої скромні витрати. Більше того,

„

“

сам. Окремої уваги заслуговують викладачі, основні агенти твого навчання. Вони різні. Тебе будуть вчити критичному мисленню, і в першу чергу застосовуй його до викладачів. Усі вони є прихильниками абсолютно різних точок зору, які не надто узгоджуються між собою. Інколи тобі здаватиметься, що це все повний маразм, але ми впевнені: серед твоїх викладачів є зацікавлені у своїй справі, суперкомпетентні, справжні фахівці. Такі люди здебільшого відкриті для комунікації, вміють вести професійний діалог із молодшими колегами та залюбки проконсультують тебе в будь-якому дотичному до їхньої сфери компетності питанні.

Соціологія – це не те, що вам зараз про неї здається. А те, ким ви можете стати, завдяки залученню до процесу навчання.

вершився курс всім відомого Брюно Латура, зараз триває цікавезний курс викладача Амстердамського університу з класичної соціологічної теорії, а також курс із урбаністики французького дослідника з відомого Інституту політичних досліджень (Sciences Po). На міжнародних порталах ти знайдеш чимало курсів з аналізу даних. 8

Важливо не обмежувати себе рамками університетських програм, цих часто недолугих планів, за якими ти будеш навчатися. Вони нерідко не відповідають ТВОЇМ особистим потребам. Саме так, твоїм, бо ніхто не зацікавлений в твоїй освіті так сильно, як ти

Інколи тобі здаватиметься, що це все повний маразм, але ми впевнені: серед твоїх викладачів є зацікавлені у своїй справі, суперкомпетентні, справжні фахівці.

якщо бачиш себе гуру вітчизняної науки, знай, що не існує національної науки. Наука – світова, вона виробляється англійською мовою у міжнародних журналах. Тут ми б порадили тобі одразу зареєструватися на порталах відкритих онлайн-курсів: Coursera, EdX та нашому українському Prometheus. Онлайн-курс – це така класна штука, завдяки якій ти можеш безкоштовно навчатися у найкращих викладачів світу. Стандартний курс триває 8-12 тижнів. Як правило, кожного тижня ти повинен переглядати відео та інші матеріали поточної теми, а також скласти на необхідний мінімум для продовження курсу невеличкий тест. Нещодавно на Coursera за-

„

ПРО УНІВЕРСИТЕТСЬКІ ПРОГРАМИ, ВИКЛАДАЧІВ ТА ЧЕРВОНИЙ ДИПЛОМ

“

Згодом ти зрозумієш, що університетські бали мають ще меншу вагу та оцінювальну спроможність, аніж шкільні. Твоїм єдиним мірилом має бути ступінь впевненості у своїх знаннях, твоя спроможність вести конструктивну дискусію, дивлячись співрозмовнику у вічі, а не тримаючи пальцем рядок у зошиті. Лише самоосвіта та невпинна

Критерії вибору працівника роботодавцем на думку випускників, 5-бальна шкала,середні. робота над собою можуть розширити зону комфорту в інтелектуальному просторі. ПРО МІСТИЧНІ ВИПАДКОВОСТІ ТА РОБОТУ НАД СОБОЮ

Хочеш сказати, що вступив на цей факультет випадково? Так, ми це знаємо. Тут більшість таких. І вони нічим не гірші за тих, хто уявляв, куди йшов. Тут усі – чисті аркуші, бо насправді жодні уявлення про соціологію з тих, що мають абітурієнти, не справджуються в університеті. Соціологія – це не те, що вам зараз про неї здається. А те, ким ви можете стати, завдяки залученню до процесу навчання. Те, що ти набрав необхідні бали для вступу, уже є свідченням того, що ти готовий розпочати навчання за цією спеціальністю.

Остання, попри нашу недолугу (хоч уже і трохи реформовану) систему освіти, володіє достатньою гнучкістю. Готовий бути частиною світової професійної спільноти соціологів – вперед! Якщо ні, на жаль, нічого порадити не можемо. Не впевнені, що всі наші аргументи тебе переконали. Але віримо, що рано чи пізно ти все це усвідомиш сам. Це не є агітматеріалом, це спроба старшокурсників відразу ввести тебе у нашу (не сказав, що жорстоку) соціальну реальність. Якість цієї реальності формуєш ти, адже, вступивши в наші ряди, ти став її неодмінною частиною. ОЛЕНА ДЯДІКОВА, РОМАН КИРИЧЕНКО КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

„

“

„

ПРО УНІВЕРСИТЕТСЬКІ ПРОГРАМИ, ВИКЛАДАЧІВ ТА ЧЕРВОНИЙ ДИПЛОМ

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Жага відчуження:

до критичної поетики соціології Ми настільки звикли співчувати людям, які змушені займатися тим, що їм відразливе, що вже й не помічаємо жаху, котрий нерідко прихований за щирою пристрастю до роботи близької та відповідної. Самоосмислення соціології здійснюється через різні форми аналізу власних категорій, понять, метафор, концепцій, засновків; через соціальну критику та епістемологію, соціологію соціології, історичну реконструкцію. Ті різні форми аналізу традиційно відштовхувалися від різних вимірів і підстав соціологічного мислення: академічної системи, в якій існує наука, понятійної логіки, в якій існує мова цієї науки, інтелектуальних традицій,

курсу, байдуже, це студентська робота, докторська дисертація чи наукова стаття. Так чи інакше, ідеться про тексти, а всюди, де йдеться про тексти, має ітися про жанри, стилі й атрибуцію. Як певне твердження набуває статусу «соціологічного», а висновок – статусу «простого висловлювання», котре апелює до інституційного авторитету, перед яким мусять схилятися профани? Естетизації епістемологічного аналізу можна закидати піддатливість постмодерністській моді, що, без сумніву, резону не позбавлене, якби не одна важлива деталь: якщо соціологічні тексти передбачають жанри, стилі та дисциплінарну атрибуцію, то

“

...якщо соціологічні тексти передбачають жанри, стилі та дисциплінарну атрибуцію, то рефлексивний самоаналіз соціології через ці тексти може бути не суто епістемологічним, історико-критичним чи тавтологічним, але й поетичним.

„

у яких реалізується звичка бути науковцем. Сегментація рефлексивності врешті призвела до витіснення на рівень другорядного важливого засновку, а саме: соціологія є метамовою, а соціологічні компетенції є вмінням цієї мовою послуговуватися в найширшому сенсі. Послуговування мовою є вмінням продукувати такі тексти, які б не дискваліфікувалися з соціологічного дис10

рефлексивний самоаналіз соціології через ці тексти може бути не суто епістемологічним, історико-критичним чи тавтологічним, але й поетичним. Можемо говорити про поетику соціології як форму її критичного самоосмислення, поетику, яка синтезує в собі розгляд вищеозначених вимірів, у якій сплелися епістемологічні орієнтири науки, її історія та її внутрішня логіка.

Останнім часом, у 2000-і роки, кількість статей, які б я дозволив собі зарахувати до критичної поетики соціології, різко зросла. І всі вони є спробою говорити про тексти соціологів, оминаючи закони наукового жанру. У статті Остіна Гаррінґтона «Роберт Музіль та класична соціологія» (2002) вихідною методологічною підставою виступає твердження, що соціологія та література

„

тургія Беккета, соціологія» (2012), зокрема, розглядає перетин літературної критики та соціологічного теоретизування у працях франкфуртця, а також вплив літературної критики як практики на його власні методологічні орієнтири2. Аарон Панофські3 реконструює аналогії між авангардизмом М. Дюшана та класичною соціологією знання, виходячи з загального інтелектуального

З цією концепцією Кафку ознайомив його викладач та брат Вебера – Альфред, який і сам написав статтю «Службовець» в натхненні Максовою концепцією раціоналізації.

– не взаємовиключні, а взаємодоповнюючі дискурсивні форми. Відштовхуючись від цього, автор пропонує аналіз Музілевої епопеї «Людина без властивостей» у контексті Відня fin de siècle та тих зсувів, які припадають на вказану й наступні за нею епохи, що цілком вкладається в традиційну (щонайменше від Т. Адорно з його аналізом творів Франца Кафки та Поля Валері, В. Беньяміна з аналізом Ш. Бодлера, П. Бурдьо з аналізом Г. Флобера чи Д. Лукача – з аналізом Томаса Манна) практику, вживану соціологами та соціальними дослідниками культури. Продуктивною є й інша ідея – «прочитання соціології як літератури»1. Маттіас Бенцер у статті «Смертоносний визиск довжиною в життя: Адорно, драма-

“

контексту початку ХХ ст. та певної спільної модерністської епістемологічної настанови, яка впливала і на соціальну науку, і на мистецтво. На відміну від Панофські, Дуглас Літовіц у статті «Макс Вебер та Франц Кафка: спільне бачення модерного права» (2011) концентрується на прямих впливах. Текстуальний аналіз дає йому підстави стверджувати, що новели Ф. Кафки значною мірою були художньою ілюстрацією до концепції модерного права М. Вебера. З цією концепцією Кафку ознайомив його викладач та брат Вебера – Альфред, який і сам написав статтю «Службовець» в натхненні Максовою концепцією раціоналізації4. Закорінений в логіці парадокс є здебільшого художнім прийомом. Цікаву

1 Harringt on A. Robert Musil and Classical Sociology // Journal of Classical Sociology. Vol. 2 (1), 2002. – p.p. 60, 61. 2

Benzer M. Lifelong death penalty: Adorno, Beckett’s drama, sociology // Journal of Classical Sociology. Vol. 12 (1), 2012. – p. 94-121. Назву статті теж можна перекласти як «Довічна смертна кара». 3 Panofsky A. From Epistemology to the Avant-garde Marcel Duchamp and the Sociology of Knowledge in Resonance // Theory, Culture & Society, Vol. 20 (1), 2003. – p. 61-92. 4 Litowitz D. Max Weber and Franz Kafka: A Shared Vision of Modern Law // Law, Culture and the Humanities. Vol. 7, 2011. – p. p. 48-52. Шведська історик ідей Карін Юханнісон у своїй книзі «Меланхолійні кімнати» робить Ф. Кафку та М. Вебера персонажами історії меланхолії та досліджує роль меланхолії у модерністській культурі.

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Жага відчуження:

“

„

“

1 Harringt on A. Robert Musil and Classical Sociology // Journal of Classical Sociology. Vol. 2 (1), 2002. – p.p. 60, 61. 2

СВОЄ

спробу тлумачення Веберівської концепції не через усталену термінологію (соціальної дії, раціоналізації чи розчаклування), а через метафору парадокса здійснюють австралійські дослідники Майкл Симондс та Джейсон Падсі у статті «Концепт парадокса у працях Макса Вебера» (2008). За допомогою цієї метафори варто пояснювати і наріжні місця теорії, і онтологічні процеси – неочікувані наслідки соціальних дій. Як наголошують дослідники, М. Вебер послідовно застосовував концепт парадокса і в емпіричних студіях5. Шляхи взаємного проникнення культурних феноменів вже ставали об’єктом вивчення, коли йшлося про музику і ме5

випуск 2-3, 2015 тафізику чи живопис і теологію. Так, історіософ Віктор Петров (В. Домонтович) вбачав зв’язок між занепадом живопису в Німеччині XVI ст. та оформленням і систематизацією лютеранської догматики або ж наголошував, що картини П. Пікассо та теорія Макса Планка репрезентують тенденції однієї доби6. Епоху, стверджував він, слід розглядати в цілості. Проте наука та ненаукові форми пізнання були надійно розмежовані академічним здоровим глуздом. Зрозуміти, як, скажімо, концепція того ж таки М. Вебера в інтелектуальному відношенні прийшла до самозаперечення, можна з принципу аналогії – принципу, який був ключовим для соціологічного мислення ХІХ ст. і відгомін якого досі є вагомою складовою соціологічного пізнання. Відповідно до нього, термінологічно означений об’єкт може редукуватися як до статистичної моделі, так і до тексту, одержаного в ході наративного інтерв’ю. На що претендує соціологічне теоретизування і які його межі? Спробуємо відповісти на це питання не епістемологічно, не тавтологічно, не історико-критично, а жанрово і стилістично. Розмова про поетику вимагає зміни підходу до джерел самого соціологічного знання. Отже, замість говорити про соціологію як просвітницький проект і раціоналістичну програму, звернімося до важливих, проте наразі маргіналізованих її інтелектуальних джерел. Якщо з позицій епістемології соціологія має розглядатися як продовження Просвітництва, то з позицій критичної поетики – як реакція на нього.

Найбільш яскраво соціально-філософські програми раціоналістичного Просвітництва, мабуть, втілилися у працях шотландських моралістів та англійських утилітаристів (А. Сміта, Т. Ріда, Дж. Бентама тощо). Ці праці заклали метапідстави економічного теоретизування, котре проіснувало від ХІХ ст., тобто від дисциплінарних зачинів соціології, до амбітної програми Дж. Коулмена та аж до сьогодення, здійснюючи інтервенцію в соціологію здебільшого у вигляді теорії раціонального вибору. А також концепції суспільного договору у найрізноманітніших формах і з різними ідеологічними проявами. Позірний раціоналізм соціології завдячує дещо короткозорому прочитанню

„

спостереженням Пола Самуельсона, був переконаний, що раціональні дії розглядає економіка, а соціологія якраз займається ірраціональними7. Метафора розчаклування світу з концепції раціоналізації М. Вебера відіграла в історії соціології парадоксальну роль, непомітно зачаклувавши самі джерела соціологічного мислення. Джерела, які з плином часу – обрамленого становленнями кафедр, парадигм і спеціалізацій, ротацією академічних лідерів і змінами поколінь дослідників – зазнали трансформації власного призначення з дискусійного на нормативне, припинивши бути чинником творення текстів, ставши критерієм їхнього відтворення. Упокорення академічній доксі в інститу-

Якщо з позицій епістемології соціологія має розглядатися як продовження Просвітництва, то з позицій критичної поетики – як реакція на нього.

позитивістської програми О. Конта й усіх його правонаступників і критиків, і тут варто згадати тезу Ларса Удена про те, що «коріння соціології значною мірою в Романтизмі, і більшість ранніх соціологів критично ставилася до теорії суспільного договору, утилітаризму й економічної теорії». Л. Уден підсумовує, що соціологія була, подібно до Романтизму, не продовженням, а реакцією на класичний просвітницький раціоналізм. Звісно, ця базова модель мислення не була абсолютно всеохопною і лишала місце соціальним мислителям: строгим індивідуалістам та утилітаристам на кшталт Герберта Спенсера або ж «двозначним», на зразок Вільфредо Парето. Останній, за влучним

“

ційному сенсі, не дискваліфікує соціологію як об’єкт аналізу з меж критичної поетики, позаяк поезія теж мала періоди упокорення традиції, схоластику й класицизм. І ці періоди, з точки зору тривалості, суттєво переважали над тими, які оголошували індивідуальну творчість абсолютно вільною й визначальною. У даному разі йдеться не про дискусію про першість курки чи яйця, індивідуальної дії чи соціальної структури, а лише про те, що батьки-засновники соціології, не обмежені формальними академічними рамками, навіть вірячи у цілковито визначальну роль суспільного цілого (як у випадку того ж О. Конта), мали широкий простір для інтелектуального маневру в

Symonds M., Pudsey J. The Concept of `Paradox’ in the Work of Max Weber // Sociology. Vol. 42 (2), 2008. – p. 236.

6 Петров В. Сучасний образ світу: криза клясичної фізики // Петров В. Розвідки у 3 томах. – Т. 2. – К.: Темпора,

7 Udehn L. Methodological Individualism: Background, History and Meaning. – London, New York. – Routledge. – p.p.

2013. – С. 958.

290-291.

СВОЄ

„

“

Symonds M., Pudsey J. The Concept of `Paradox’ in the Work of Max Weber // Sociology. Vol. 42 (2), 2008. – p. 236.

6 Петров В. Сучасний образ світу: криза клясичної фізики // Петров В. Розвідки у 3 томах. – Т. 2. – К.: Темпора,

7 Udehn L. Methodological Individualism: Background, History and Meaning. – London, New York. – Routledge. – p.p.

2013. – С. 958.

290-291.

СВОЄ конструюванні основ для майбутніх традицій, заручниками яких ми лишаємося досі. Звісно, справа не лише в О. Конті чи М. Вебері. Е. Р. Курціус ретельно реконструює логіку та стиль, скажімо, «Про дух законів» Ш. Л. Монтеск’є, починаючи своє дослідження із взятого просвітником до цього трактату епіграфа з Овідія. Е. Р. Курціус, на відміну від істориків соціології чи соціальної філософії, аналізує саме стиль, завдяки чому демонструє, що Ш. Л. Монтеск’є прагнув наблизитися до стилю античної епіки, здійснюючи делікатні “imitatio” з Верґілія, і розглядав свій твір, породжений «розумом», саме як літературний8. Чи можна збагнути принаду писань К. Маркса, оминаючи розгляд його публі-

випуск 2-3, 2015 про соціальне-наукове «публіцистичне теоретизування»9, що існувало здебільшого в суспільно-політичних часописах. Хіба тоді, коли йшлося про аргументованість викладу, не йшлося про вимоги стилю?! Коли чи не найдосвідченішим соціальним науковцем ставав найбільш вправний письменник?! За влучним прикладом Е. Р. Курціуса: якби були втрачені діалоги Платона, їхній зміст не міг би бути реконструйований за еллінською пластикою, так само, втративши всі класичні соціологічні тексти, ми б не змогли реконструювати соціологічні концепції й тлумачення зі статистичних таблиць. Які б не були емпіричні підстави науки, здатність переконувати своїми аргументами пов’язана з текстами, що вкотре повертає нас до

“

...якби були втрачені діалоги Платона, їхній зміст не міг би бути реконструйований за еллінською пластикою, так само, втративши всі класичні соціологічні тексти, ми б не змогли реконструювати соціологічні концепції й тлумачення зі статистичних таблиць.

„

цистичного стилю?! Чи можна простежити відгомін ідей згаданого Ш. Л. Монтеск’є в колах просвітників, не враховуючи формальне резонування цих ідей зі знанням античних класиків, конче необхідним для кожної освіченої особи того часу?! Чи можна дослідити вплив праць М. Драгоманова на народників поза його літературними вправами?! Якщо політик задля переконливості підвищує голос, то теоретик – шліфує текст. На початку ХХ ст., у добу штучного стримування академічної інституціоналізації соціології в Україні, І. Франко писав

концептуалізації як форми літературної практики. Таким чином, аби «студіювати» соціологію, варто «прочитати» її. Ще перед появою терміну «соціологія» існувала низка текстів, здебільшого прозових (від діалогів Платона до есеїстки Монтеск’є), котрі дослідники зараховують до соціально-теоретичної традиції, з якої, в тому числі, живилася соціологія. Проте це не означає, буцімто наративна модель соціології базується виключно на прозовій компоненті і повністю ігнорує закономірності поетичної архітектоніки тексту. Вище вже

8 Курціус Е. Р. Монтеск’є, Овідій та Верґілій // Курціус Е. Р. Європейська література та латинське Середньо-

віччя / пер. з нім. А. Онишка. – Львів: Літопис, 2007. – С. 655-657. 9 Йдеться про статтю «Поза межами можливого» (1900).

згадувалося про значення класичного поетичного “imitatio” як засобу у просвітницькій прозі Монтеск’є. У добу бароко поезія була наслідком суворої науки, дисциплінуючи насолоду й майже цілком виключаючи емотивну складову. Бароко – не єдина епоха, що

„

Які б не були емпіричні підстави науки, здатність переконувати своїми аргументами пов’язана з текстами, що вкотре повертає нас до концептуалізації як форми літературної практики. Таким чином, аби «студіювати» соціологію, варто «прочитати» її.

дисциплінувала поезію засобами поетики. Стефан Яворський на межі XVII-ХVIII ст. вимагав, аби поетичний твір був узгоджений із засадами логіки, а ХІІ ст. у романському світі поезія цілком ототожнювалася з мудрістю, була проміжною ланкою між «doctrina sacra» (сучасна «теологія») та різними галузями філософії. Уявлення про суворо раціональну й емпіричну науку та винесену за її межі емотивну літературу (зокрема, поезію), звісно, історичне. І якщо ми погоджуємося, що сучасна доба, як і дві попередні, дотримується цього чіткого розмежування, то цілком закономірно можна припускати, що якась доба, його не знаючи,

„

полягав у тому, що уявлення про поета, котрий осягає Божественне творіння, замінюється уявленням про науковця, котрий осягає людське творіння (а сьогодні – ще й форми «нелюдського»). Вихідна гіпотеза Бога була замінена гіпотезами певних латентних, але поцейбічних у проявах кау-

зальних чинників. Це змусило переглянути способи отримання знань, проте в способі їх теоретичного обґрунтування лишила чимало від старої докси. Сьогодні виявляти цю абсолютизацію та боротися з нею складніше через те, що, попри загальне тяжіння до міждисциплінарності, у галузі наук все ще дуже виразною зостається спеціалізація. Тож може сформуватися хибне враження, наче наука повністю погодилася на суто технологічну функцію і більше не говорить великими проектами й загальними теоріями. Річ у тім, що саме в цій «технологічності» вона зберігає претензію на особливий статус, який із піною на вустах захищає.

...те жанрове розмежування між наукою та літературою, яке багатьом видається стіною, при більш ретельному огляді може виявитися лишень марлевою ширмою.

лишила певні приховані традиції творення й відтворення текстів, які були властиві її синкретизму. Топос мудрості успадкований новочасною наукою з манускриптів ранньомодерних книгозбірень. І він не емпіричний – він класичний, почерпнутий із текстів. Епістемологічний зсув, як відомо,

“

Окрім того, можна спостерігати інший відповідний прояв – увагу до метафоричного там, де воно нерідко заступає однозначну чіткість понять. І ця традиція досить давня у соціології; її зовсім не варто зводити до постмодерністської деконструкції науки останніх трьох десятиліть. Її так само 15

“

„

8 Курціус Е. Р. Монтеск’є, Овідій та Верґілій // Курціус Е. Р. Європейська література та латинське Середньо-

віччя / пер. з нім. А. Онишка. – Львів: Літопис, 2007. – С. 655-657. 9 Йдеться про статтю «Поза межами можливого» (1900).

„

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015 емоційною. Але це нова, своєрідна емоційність. Вона закидає простому здоровому глузду, який, за саркастичним зауваженням І. Франка, ані простий (бо обтяжений досвідом поколінь перед ним), ані здоровий (бо серед тих, хто його творив, було нема-

дослідницьку рясу, увірував у можливість відвернути війну чи залагодити її наслідки, врятувати та радикально змінити. Цей прекрасний порив таїть небезпеку, яка для науковців, що звикли вірити в осібний шлях того, чим займаються, непомітна. Так ніби

Чимало таких понятійних метафор, від «соціального капіталу» до «синіх комірців», спокійно уживаються у соціологічній мові, нерідко не маючи під собою логічно узгодженого концептуального підґрунтя на мета-теоретичному рівні й піддаючись концептуалізації тільки в межах конкретного фундаментального дослідження.

„

ло «хворих»), неспроможність реалізувати раціональну політику. Або впадає в іншу крайність, закидаючи брак гуманізму тим, хто приймає владні рішення. Експертне ярмо, накинене науці замість відверто ідеологічного, живить цю нову форму емоційного світосприйняття, обрамлену науковою термінологією та громіздкими графіками. У

можна вести від критичної теорії – «Негативної діалектики» Т. Адорно чи ще далі – від публіцистичної складової теоретичної нарації класичної доби ХІХ ст.. Чимало таких понятійних метафор, від «соціально-

„

“

Якщо політик задля переконливості підвищує голос, то теоретик – шліфує текст.

го капіталу» до «синіх комірців», спокійно уживаються у соціологічній мові, нерідко не маючи під собою логічно узгодженого концептуального підґрунтя на мета-теоретичному рівні й піддаючись концептуаліза16

ції тільки в межах конкретного фундаментального дослідження. Тобто текстова культура, в тому числі жанрово – поезія, піддавалася загальним закономірностям розвитку гуманітарної культури в різні її періоди, і те жанрове розмежування між наукою та літературою, яке багатьом видається стіною, при більш ретельному огляді може виявитися лишень марлевою ширмою. Урешті, ніби імітуючи старіші періоди, поезія у ХХ ст. змогла стати раціоналістичною10, так само, як наука в певних ідеологічних баталіях і навіть серед респектабельної «експертної» публіки лишилася

„

для них немає ризику служити тираніям, подібно поетам, чи помилятися у виборі суспільно-політичних орієнтирів. Наука нерідко аргументована, зараз уже респектабельна, а часом навіть приваблива; але це всього тільки наука. У соціології також діють мода, авторитет і традиція, врешті, звичка. І так само, як мистецтву, соціології потріб-

Колись поети вірили, що здатні змінити світ, та для того, аби він справді став кращим, відмовилися від цієї віри. Тепер соціологи, що вірять у науку, здатну змінити світ, мусять зробити те саме.

виголошеній 1976 р. доповіді «Фах поета» Е. Канетті наводить слова невідомого автора: «Якби я був справжнім поетом, мені, мабуть, удалося б відвернути війну»11. Поетом може бути той, хто наділений почуттям відповідальності. Це наївна, але, хай там як, приваблива думка. Чимало з тих, хто в пориві академічного аскетизму вбрався у викладацьку чи

“

на переоцінка власної значущості. Колись поети вірили, що здатні змінити світ, та для того, аби він справді став кращим, відмовилися від цієї віри. Тепер соціологи, що вірять у науку, здатну змінити світ, мусять зробити те саме. В О Л О Д И М И Р Ш Е Л УХ І Н АС П І РА Н Т ФА КУЛ ЬТ Е Т У С О Ц І О Л О Г І Ї К Н У І М Е Н І ТА РАСА Ш Е В Ч Е Н К А

10 Про це див., наприклад, Петров В. Засади поетики (від “Ars poetica” Є. Маланюка до “Ars poetica” доби розкла-

деного атому) // Петров В. Розвідки у 3-х томах. – К.: Темпора, 2013. – Т. 2. – С. 894-911. 11Цит. за Затонський Д. «Еліас Канетті, автор «Засліплення»» // Канетті Е. Засліплення / пер. з нім. О. Логвиненка. – К.: Юніверс, 2003. – С. 10.

СВОЄ

„

“

Якщо політик задля переконливості підвищує голос, то теоретик – шліфує текст.

„

“

10 Про це див., наприклад, Петров В. Засади поетики (від “Ars poetica” Є. Маланюка до “Ars poetica” доби розкла-

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

ЗДРАВСТВУЙТЕ, ВЫ ВЕРИТЕ ВО МНОЖЕСТВЕННУЮ РЕАЛЬНОСТЬ? Рецензия на книгу В. Вахштайна: «Дело о повседневности. Социология в судебных прецедентах», 2015 «Так вот, бывают пироги с начинкой из курятины, кроликов, перепелок... Существуют и миры один рядом с другим, один внутри другого. Да, но мать умела слоить тесто по немецкому рецепту, промазывала тертыми фруктами и ягодами, в другую прослойку клала масло, сахар и гвоздику. Делала мать и блинники, прокладывая то ветчиной, то крутыми яйцами, то овощами. Поэтому Роберту вообразился мир в виде огромного противня, на котором одновременно готовилось много историй, не исключено, что с одними и теми же персонажами, хотя каждая со своим временем. И поскольку внутри блинника яичная прослойка не знает, как там печется этажом выше другая яичная или ветчинная, так в одном слое мира один Роберт не знает, что поделывает другой Роберт в другом слое». У. Эко, «Остров Накануне»

Жанр рецензии интересен и востребован не только тем, что погружает публику в нечто новое или еще невиданное, но и тем, что привносит в прочтение своеобразность– другое мнение, которое может предложить автор рецензии уже знакомому с книгой читателю. В этом смысле любая хорошая рецензия интересна тем, что написана с позиции пускай не мета-, но другого теоретического языка, отличного от языка автора рецензируемого издания. Если же рецензия выполнена в пределах той области конечных значений, при помощи того языка, которым написана сама книга, то ради соблюдения приличий жанра ей следует либо тщательно поработать с аргументами, либо совершить открытое и показательное нападение. Всё, что будет в этой рецензии, противоречит всем законам жанра. Тот факт, что 18

она написана тем языком, что и книга, – не вынужден обстоятельствами и не является ловким маневром; отсутствие критического настроя имеет те же причины. Это больше похоже на симптом. Миры, которые создает социологический язык В. Вахштайна посредством многочисленных публичных выступлений, – сильны, убедительны и экспансивны. И вряд ли в русскоязычном пространстве есть другой, столь же яркий, мощный и заразительный ресурс социологического воображения, способный затмить, предотвратить и обезвредить пафос любой рецензии.

Так же, как и эта рецензия не совсем рецензия, так и книга Вахштайна – не совсем книга. Скорее, сборник хитов, десятка «любимых историй», «говорящих»

социологических головоломок, которые вы могли бы услышать в разговоре за обедом, подсмотреть на Постнауке или прочитать в научном журнале «Социология власти». Каждую главу предваряет своеобразная завязка – событие, ряд происшествий или просто авторское наблюдение: синопсис судебного разбирательства, сюжет художественного произведения, компьютерной игры или театральный перформанс. Каждая из историй несет в себе практический вызов (крушение старого порядка, «так делать/ понимать мир больше нельзя») и следующую за ним необходимость теоретического прояснения. Связь между главами задает исторически и логически

последовательная линия теоретических аргументов: от интуиции У. Джеймса, озвученной сто двадцать пять лет назад, до «серии атак и контратак, хитроумных теоретических комбинаций и маневров таких гроссмейстеров, как А. Шюц, И. Гофман, Л. Витгенштейн, Дж. Серль, Н. Луман, Дж. Ло». Базовое допущение логики, в которой разворачивается эта работа, состоит в том, что мир дискретен, в нем отсутствует целостность, единство и прямая каузальная опосредованность между событиями. Наблюдаемые в мире события, совершаются не по общим законам нашей Вселенной, но согласно правилам отдельных «подмиров», «конечных областей значений» или «систем фреймов», которым они принадлежат. Даниэль Макнотен стреляет в помощника премьер-министра, исходя из подозрений, имеющих основания лишь в воображаемом им порядке дел; и суд учитывает это обстоятельство. ФБР США преследует создателей игры «Second Life» на основании того, что в сетевом государстве, которое строят и 19

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

СВОЄ обживают его игроки, в отличие от большей части территории США, разрешается открывать и играть в казино, а выигранные там игрушечные линден-деньги можно переводить в настоящие американские доллары. И так далее.

„

я очутилась в мире грёз или социальных сетей. Практика прояснения собственного опыта не позволяет согласиться с тезисом, изложенным выше: я могу варить кофе, рассуждая о проблемах теории Шюца; учительница смотрит сериал и проверяет тетради;

Это, скорее, сборник хитов, десятка «любимых историй», «говорящих» социологических головоломок, которые вы могли бы услышать в разговоре за обедом, подсмотреть на Постнауке или прочитать в научном журнале «Социология власти».

Эта книга не теоретическая, она скорее представляет пример того, какой может быть социологическая экспертиза, предлагая очевидный ответ на вопрос: «Зачем нужна социологическая теория?». Этот жанр позволяет четко уяснить важное для социологического мышления правило. Ставка на «множественность реальности» – это инструмент социологического познания. Это не качество, характерная черта самой жизни, самого мира, самого социального опыта. Множественен или един мир «на самом деле», социолога волновать не может. У него есть только инструмент, который позволяет более или менее эффективно объяснять различные, но очень конкретные события. К примеру, рассуждая в пределах социальной феноменологии А. Шюца, мы склонны приходить к мысли о том, что опыт отдельно взятого человека, во всей его протяженности, раздроблен на отрезки пребывания в пределах различных реальностей/когнитивных стилей, разделенных «шоковым переживанием». Когда я варю кофе, я нахожусь в мире рабочих операций; я поставила его на стол, перевела взгляд на монитор – и вот, я уже погрузилась в мир научной теории; стоило мне отвлечься – как 20

випуск 2-3, 2015

“

мальчик едет в трамвае и играет на планшете. Вслед за Шюцем мы могли бы признать, что наше сознание последовательно скачет из мира в мир, как из комнаты в комнату, но вряд ли у нас была бы возможность (и потребность) зафиксировать все эти скачки. Прежде чем выстрелить, Макнотен мог много сомневаться, выслеживают ли его на самом деле. Каждый акт сомнения мы могли бы фиксировать как «шоковое переживание». В действительности реконструировать индивидуальный опыт Макнотена не представляет ни интереса, ни возможности. Мы указываем лишь на релевантную для нас границу между воображаемым миром Макнотена и «ситуацией, как она есть на самом деле». Отношение между этими мирами позволяет нам произвести оригинальное описание этого события. Сделать ставку на «множественность миров» так или иначе означает задаться вопросом о том, как они связаны? Этот вопрос не настолько очевиден для теоретического высказывания, но каждый раз, когда для прояснения критической ситуации «из жизни» релевантно различение между мирами, ключевым вопросом является именно вопрос соотношения.

Итак, мы видим мир, состоящий из множества подмиров, каждый из которых является по-своему отделенным от остального, более общего мира или других подмиров своей собственной упорядоченностью. «В каком отношении миры находятся друг к другу? Являются ли они «суверенными государствами» со своими собственными законами и лишь им одним присущей внутренней логикой? Могут ли миры пересекаться и накладываться друг на друга? Есть ли среди них “метрополии” и “колонии”»? Все типы связей/отношений между мирами, которые автор устанавливает, а мы очень условно попытаемся описать ниже, невозможно подчинить единой классификации. Здесь нет ни ясной картины мира, ни четкой методологии. Размытие границ (между теоретическими программами или смысловыми порядками действия – не важно) может стать поводом для сокрушений теоретика, но не эксперта. Весьма убедительные инструменты и примеры объяснения реальных, неабстрактных, жизненных историй – всё, что есть в этой книге.

„

тяжелыми последствиями, то освобождает ли его это от юридической ответственности?». Судьи ответили на вопрос следующим образом: «…при том же допущении, какое мы сделали раньше, а именно, что спорное лицо обладает лишь частичным, выборочным искажением восприятия, а в других отношениях здраво, мы полагаем, о его ответственности следует судить, разбирая его поступки в такой ситуации, как если бы факты, в отношении которых наблюдается болезненное заблуждение, существовали реально («…he must be considered in the same situation as to responsibility as if the facts with respect to which the delusion exists were real»). Например, если под влиянием заблуждения это лицо полагает, будто на его жизнь покушается другой человек, и убивает такого человека, как оно убеждено, в целях самозащиты — убийца может быть освобожден от наказания. Если же его заблуждение состояло в том, что покойный якобы причинил серьезный вред его репутации и благосостоянию, и он убил этого человека в отместку за такой предполагаемый вред, убийца подлежит наказанию».

Наблюдаемые в мире события, совершаются не по общим законам нашей Вселенной, но согласно правилам отдельных «подмиров», «конечных областей значений» или «систем фреймов», которым они принадлежат.

Начнем с первого и наиболее простого примера. В судебной практике США (в большинстве штатов и на федеральном уровне) действуют т.н. «Правила Макнотена». «Если человек под влиянием болезненно-бредового восприятия фактов действительности совершает преступление с

“

Связь между воображаемым Макнотеном положением дел и положением дел «как оно есть» было бы эффективно прояснить как каузальную связь, действующую по принципу теоремы Томаса. Макнотен воспринимает ситуацию как реальную, и она реальна по своим последствиям. В главе «Дело о Дон 21

„

випуск 2-3, 2015

“

„

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015 Кихоте» автор приводит интересное в этом контексте гуссерлевское различение предикатов реальности и предикатов существования. Предикат реальности обозначает различение реального и вымышленного. Он обнаруживается при переходе от фантазии к реальности, как она есть. На этой границе «отдельное рефлексирующее сознание» и может зафиксировать опыт, используя различение реальности. Предикат существования работает с различением существующего и несуществующего внутри каждого из миров. Например, в мире научной теории, сна или фантазии есть то, что релевантно, существенно, по отношению к чему «приостанавливается» сомнение, и то, что, наобо-

настоящую Life без кавычек во всех ее проявлениях). С другой стороны, как показывает ситуация с казино, этот мир игры не может быть абсолютно непроницаемым, самостоятельным, параллельным. Этот мир остается копией; более того: копией, помещенной внутрь оригинала. Теоретически и практически гражданин США имеет право отправиться в Перу, открыть там казино, а заработанные деньги тратить на родине. Возможность открыть казино в сетевом государстве компьютерной игры, выводить заработанное в американский доллар имеет юридические препятствия, поскольку всё, что на территории юрисдикции штата приравнивается к азартным играм,

Сделать ставку на «множественность миров» так или иначе означает задаться вопросом о том, как они связаны? Этот вопрос не настолько очевиден для теоретического высказывания, но каждый раз, когда для прояснения критической ситуации «из жизни» релевантно различение между мирами, ключевым вопросом является именно вопрос их соотношения.

“

„

рот, поддается подозрению или вовсе не берется во внимание. Так что реальность «восприятия» и реальность «последствий» здесь – это различенные модусы реальности и существования. И прояснять их соотношение можно далеко не только при помощи теоремы Томаса. Отношение между экономикой государства и экономикой сетевой компьютерной игры, релевантное в контексте ситуации, описанной несколькими абзацами выше, следует рассматривать как отношение по аналогии и как отношение, имеющие прецеденты. С одной стороны, мир компьютерной игры эмулирует настоящий мир («Second life» стремится повторить 22

включая онлайн-казино, – запрещено. А что, если «Second Life» будет зарегистрирована в оффшорной зоне, я буду играть в нее, территориально находясь в Перу, потом выводить в перуанский соль, а жить всё равно в Америке? Одним из способов прояснения этой проблемы может быть проведение аналогии между экономикой США и «Second Life». Потом – аналогии между экономиками США и Перу. А затем стоит задаться вопросом, можем ли мы считать межгосударственные отношения и отношения между государством и его игровой копией аналогичными? Международные экономические отношения зиждутся на историческом опыте, подкрепленном признанным 23

СВОЄ

“

„

СВОЄ нормативно-правовым базисом и мировым доверием. Тогда как с сетевыми пространствами всё гораздо сложнее. Еще один тип связи между мирами – это транспонирование. Согласно Гофману, отношение между системами фреймов, которые «одновременно и матрица возможных событий, и схема их интерпретации», – это отношение перевода, или транспонирования. Переключение системы фреймов не рассматривается как каузальное или фактическое отношение. Транспонирование – это перевод смыслового настроя ситуации. Это может быть перевод настоящей ссоры в шуточное разыгрывание ссоры, угрозы убийства – в акт перформативного искусства, пристегивания на переднем сидении – в имитацию пристегивания и т.д. Экономику сетевой игры тоже можно рассматривать как «транспонированную», по Гофману, экономику государства, признанного в качестве такового международным правом. Сетевое государство в компьютерной игре – это «как бы» государство, там ведется «как бы» экономическая деятель-

випуск 2-3, 2015 оказывается не вопрос транспонирования, а вопрос, в каком отношении (юридически и финансово, не семантически) могут сосуществовать первичная и переключенная системы фреймов. Не претендуя на полноту обобщения, назовем последний четвертый тип отношения между мирами – отношение интервенции. Автор описывает его на примере разрушительного циклона в Мьянме и последующую интервенцию сил ООН из-за нежелания принимать гуманитарную помощь авторитарным правительством пострадавшего государства. «Мы имеем дело с перформативным, экстраординарным событием, разрушающим «привычный порядок вещей». И стихийное бедствие (которое Б. Вандельфельс относит к числу «проявлений трансцендентного в повседневном»), и «принудительная помощь» взрывают некоторый событийный порядок, который до определенного момента мыслится как суверенный. Ранее мы использовали метафорику «пробоя диэлектрика» – абсолютного события – применительно к происшествиям

Все эти «типы связи» между мирами – на самом деле никакие не типы. Нет ни одного критерия, который бы эти типы выделял. Установление связи между мирами – это риторическая фигура. В отличие от стилистических тропов, которые служат для эффекта выразительности, тропы, которые использует исследователь, служат для переосмысления уже имеющих интерпретацию событий или событий, пока еще не имеющих объяснения.

“

„

ность и работают «как бы» казино. Но главная проблема в том, что «как бы» деньги, которые ходят в том «как бы» государстве, можно менять на настоящие доллары и покупать недвижимость на Манхеттене. Потому ключевым для аналитика в этой ситуации 24

такого рода. Но правильнее было бы говорить о них как о событиях интервенции одного событийного порядка в другой». Все эти «типы связи» между мирами – на самом деле никакие не типы. Нет ни одного критерия, который бы эти типы

выделял. Установление связи между мирами – это риторическая фигура. В отличие от стилистических (художественных) тропов, которые служат для эффекта выразительности, тропы, которые использует исследователь, служат для переосмысле-

эмпирических и теоретических индикаторов для тех, кто будет это всё измерять. Прагматика теоретической социологии, по большей части, состоит в следующем. Социологическая теория – это ресурс воображения, который в сочетании с эрудицией и смелостью

Социологическая теория – это не только круг манерных избранных, практикующих изысканно-утонченные и неутилитарные способы мышления о мире. И не только кладезь оперантов, эмпирических и теоретических индикаторов для тех, кто будет это всё измерять. Социологическая теория – это ресурс воображения, который в сочетании с эрудицией и смелостью позволяет производить живую мысль о современном, изменяющемся «насамомделишном» мире.

“

„

ния уже имеющих интерпретацию событий или событий, пока еще не имеющих объяснения. Эти риторические фигуры не стремятся сформировать более правдивые или истинные объяснения, но они могут быть новыми и убедительными.

Мир социологических предприятий наполовину принадлежит людям, готовым непрестанно и искренне вопрошать: «И всё-таки, какова практическая значимость вашей работы?». В ответ другая его половина так же искренне стискивает зубы и утомленно цедит что-то о самореферентности теоретической логики и проблемах, существующих исключительно внутри самой этой логики. Острота этой книги, пускай даже не книги, а коллажа уже высказанных историй, состоит в приведении к общей для всех ясности теоретической работы социолога. Социологическая теория – это не только круг манерных избранных, практикующих изысканно-утонченные и неутилитарные способы мышления о мире. И не только кладезь оперантов,

позволяет производить живую мысль о современном, изменяющемся «насамомделишном» мире. Среди конструктивистов, которые обозначают себя путем противопоставления позитивистам, бытует тезис о том, что понятия и тексты не только описывают мир, но и конституируют его. Логика повседневных действий становится основой для теоретических концептуализаций. В свою очередь, последние не остаются фантомами на страницах покрытых пылью работ, они «просачиваются» в мир, рутинизируются, превращаются в расхожие формулы самоописания общества, «здравый смысл» эпохи. В конце концов, сами социологи – не одинокие роботы, запрограмированные на концептуализацию, витающие в социологическом мире умы, но живые, действующие по правилам «коллективных представлений», люди. Погодите-ка, а множественная реальность? А «множественная реальность»... По-моему, это гениальная хитрость. А Н АС ТАС И Я Ф И Т И С О ВА К Н У И М Е Н И ТА РАСА Ш Е В Ч Е Н КО

“

„

“

„

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Пять книг по исследованиям науки и технологий (STS)* Исследования науки и технологий (science & technology studies, science, technology & society – STS) – междисциплинарное направление, появившиеся в поле социальных наук в конце 60-х – начале 70-х годов XX века в Европе и США. Данное направление представляет собой коллаборативную работу социологов, историков, антропологов, философов, инженеров, политиков, медицинских работников, экономистов и других специалистов. Целью этих исследований является понимание воздействия науки и технологии на общество и улучшение работы технологических систем. Что касается основных теоретических идей STS, то, во-первых, исследования науки и технологий делают акцент на том, что научные факты и технологические артефакты – суть объекты, созданные людьми из тех или иных материалов либо с помощью тех или иных акторов. Эти объекты – конструкции, а не естественная

жет быть произвольным, оно ограничивается рядом факторов, в том числе так называемым «сопротивлением материалов», то есть способностью объектов оказывать ответное воздействие. В этой связи для STS важным понятием является понятие онтологии, обозначающее, с одной стороны, конструкционный характер, а, с другой стороны, – реальность сопротивления акторов, а не интерпретацию и воображение реальности. Наконец, в-третьих, интерес в исследованиях науки представляют альтернативные «сложившейся» ситуации проекты. В этом смысле реальность является ситуативной, множественной и незавершенной. Исследования науки и технологии во многом основываются на этнографических исследованиях и конкретных кейсах, при этом они в качестве цели имеют не критику ученых, чиновников, инженеров и врачей, а совместное с ними улучшение работы лабора-

часть природы, они результат действий людей. Во-вторых, конструирование реальности не мо-

торий, клиник, конструкторских бюро и контролирующих органов.

1. КУН, ТОМАС. СТРУКТУРА НАУЧНЫХ РЕВОЛЮЦИЙ, М.: ИЗДАТЕЛЬСТВО «ПРОГРЕСС», 1977.

Считается, что STS начинается с текста американского философа и социолога науки Томаса Куна «Структура научных революций», вышедшего в 60-х годах ХХ века.

Этот текст был переведен на русский язык в 1977 году и хорошо известен в СССР. «Структура» оказала сильное влияние на философов науки и, например, значительная часть постсоветских учебников по концепциям современного естествознания представляет собой странную попытку с помощью диалектического материализма

* Данный текст написан при подготовке научно-исследовательской работы «Постгуманистические направления социологических исследований: проблемы и перспективы технотелесной гибридизации» (2015 г., ЦСИ РАНХиГС).

Денис Сивков – специалист по социальным исследованиям иммунологии или синергетического подхода примирить кумулятивную модель науки позитивистов с собственными наработками Куна.Главное достижение автора, делающее его основателем STS, заключается в том, что он одним из первых предложил рассматривать науку как деятельность людей. Текст Куна представляет собой критику позитивистской модели науки, суть которой в том, что развитие науки является кумулятивным: данные постепенно накапливаются и не противоречат друг другу, наука развивается прогрессивно – становится все лучше, и, наконец, в основании научного знания находятся прозрачные

и рациональные процедуры получения и проверки знания на истинность. По мнению Куна, история науки имеет прерывистый характер, она представляет собой совокупность несвязанных друг с другом парадигм, или некоторых предписаний и образцов, которые объединяют ученых и координируют их деятельность в течение определенного периода. Рутинную работу ученых, во время которой они могут решать те или иные проблемы, определяемые парадигмой, Кун называет нормальной наукой. В этом контексте очень интересной видится проблема рационализации истории науки, которая происходит 27

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

часть природы, они результат действий людей. Во-вторых, конструирование реальности не мо-

торий, клиник, конструкторских бюро и контролирующих органов.

1. КУН, ТОМАС. СТРУКТУРА НАУЧНЫХ РЕВОЛЮЦИЙ, М.: ИЗДАТЕЛЬСТВО «ПРОГРЕСС», 1977.

СВОЄ после научной революции. Речь идет о том, что наука «выпрямляется», и из нее устраняются парадигмальные контроверзы. «Неудивительно, что учебники и историческая традиция, которую они содержат, должны

„

в «Структуре научных революций» содержатся намеки на онтологическое решение несоизмеримости. Парадигмы – это разные миры: «хотя мир не изменяется с изменением парадигмы, ученый после этого изме-

Тема рационализации контроверз и координирующей работы между нестыковками в науке и технологии после Куна станет одной из ключевых тем в STS. В «Структуре научных революций» содержатся намеки на онтологическое решение несоизмеримости. Парадигмы – это разные миры.

переписываться заново после каждой научной революции. И неудивительно, что, как только они переписываются, наука в новом изложении каждый раз приобретает в значительной степени внешние признаки кумулятивности» [с. 183]. Например, любой учебник по химии начинается с понятия химического элемента. Считается, что это понятие ввел в XVII веке Роберт Бойль в книге «Химик-скептик». В действительности Бойль вводит это понятие только для того, чтобы доказать, что не может быть никаких химических элементов. Тема рационализации контроверз и координирующей работы между нестыковками в науке и технологии после Куна станет одной из ключевых тем в STS. Другая проблема в куновской модели развития науки связана с так называемой несоизмеримостью парадигм. Ученые из разных парадигм видят мир по-разному. Кун говорит о своего рода кантианском решении: реальность определяется парадигмой и зависит от парадигмы. Парадигма ограничивает произвольность ученых: «нельзя сказать, что они видят то, что им хочется» [с. 198]. Более того, сама реальность конструируется парадигмой. Наконец, 28

випуск 2-3, 2015

“

нения работает в другом мире» [с. 164]. Еще одна важная тема, связанная с критикой позитивистской модели науки, – это тема иррациональных оснований науки. Кун отмечал, что «вопросы выбора парадигмы никогда не могут быть четко решены исключительно логикой и экспериментом» [с. 131]. В этом смысле парадигма считается неявным знанием: «Мы не обладаем прямым доступом к тому, что знаем, никакими правилами или обобщениями, в которых можно выразить это знание» [с. 256]. Книга Томаса Куна задает темы и направления исследования, которые будут в дальнейшем решаться в STS. 2. LATOUR B., WOOLGAR S. (1979) LABORATORY LIFE: THE CONSTRUCTION OF SCIENTIFIC FACTS, NEW JERSEY: PRINCETON UNIVERSITY PRESS

В 70-х годах в рамках STS начались этнографические исследования науки, которые проводились различными авторами в научных лабораториях. Лаборатории выбирались в качестве специфических мест, в которых ученые создавали реальность. Для того чтобы понять, как это происходило, исследователи науки и техноло-

гии приходили в лаборатории и наблюдали рутинную, казалось бы, неинтересную и ничего не значащую работу ученых и обслуживающего персонала. Используемый в таких наблюдениях этнографический метод позволял заметить конструкционный характер научного знания, различные контроверзы в создании научного знания и технических артефактов, а также работу координации между контроверзами и интересами групп. Главной работой в этнографии науки является совместная книга Бруно Латура и Стива Вулгара «Лабораторная жизнь: конструирование научных фактов». Для этой книги исследователи собирали материал в нейроэндокринологической лаборатории в Институте Солка (Сан-Диего, США). Преимущество этнографии состоит в том, что она предполагает некоторую наивность исследователя и незаангажированный взгляд, который может идти вразрез с объяснениями ученых, инженеров, врачей и др. Деятельность нейроэндокринологической лаборатории сводится к трем основным программам: экспериментальному получению различных веществ, повторному синтезированию этих веществ, изучению воздействия веществ на организм. Поскольку без сложного записывающего оборудования эти вещества невозможно получить, Латур и Вулгар делают вывод о том, что в конструировании вещества важнейшую роль играет сама техника: «Дело не просто в том, что явления зависят от определенного материального оборудования; скорее, явления всесторонне конституируются посредством материальной обстановки лаборатории. Искусственная реальность, которую участники описывают в терминах

объективных фактов, в действительности была сконструирована при помощи записывающих устройств» [p. 64]. Эта ситуация особенно заметна, когда оборудование ломается, изымается из лаборатории, или когда приходит новое оборудование, требующее монтажа и наладки. Устройства так же, как и факты в лаборатории, были когда-то и где-то созданы и они до сих пор являются предметом обсуждения и внедрения в других научных дисциплинах. В рутинной лабораторной деятельности эти материальные устройства считаются непроблематичными, и цепи событий, связанных с устройством, конечно же, не прослеживаются. В «Лабораторной жизни» иллюстрируется сцепка науки и технологии: научные факты зависят от артефактов, а артефакты, в свою очередь, являются предметом незавершенных научных споров. Итак, «Лабораторная жизнь» позволяет понять, что факты конституируются с помощью большого количества посредников в виде тех или иных утверждений. Значительная часть из них так и не выходит за пределы лаборатории. Со временем утверждения повторяются, стабилизируются, распространяются и больше не оспариваются. Это значит, что они становятся фактами. При этом очевидно, что реальность пластична и множественна, и в этом смысле возможны иные варианты развития событий. 3. BIJKER W.E. (1995) OF BICYCLES, BAKELITES, AND BULBS: TOWARD A THEORY OF SOCIOTECHNICAL CHANGE. CAMBRIDGE, LONDON, THE MIT PRESS.

Большее внимание изучению технологии предложили уделять представители подразделения STS, которое называется 29

„

випуск 2-3, 2015

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015 вания примерно одинаково. Традиционно считается, что вид и конструкцию артефакта определяют гениальные изобретатели, инженеры и производители. Бейкер полагает, что в конструкции артефакта также активно участвуют пользователи и покупатели. Теоритической основой понятия «релевантная группа» был знаменитый принцип симметрии Дэвида Блура. По Бейкеру, важно всегда рассматривать успешные и неуспешные образцы симметричным образом, чтобы понимать, какие группы инвестируют свои ожидания в образцы. В этом смысле модель развития артефакта является не линейной,

конструкционные изменения, тем самым релевантная группа конструировала артефакт. Своим видом и конструкцией современный безопасный велосипед, оказывается, обязан женщинам, которые боролись за право кататься наравне с мужчинами. Два других понятия, описывающие множественную реальность технологических систем, – «технологический фрейм» и «стабилизация» (прекращение – closure). Технологический фрейм «структурирует взаимодействия между акторами релевантной социальной группы. Поэтому это не характеристика индивида, не характерис-

“

В SCOT происходит переход от точки зрения и интерпретации к вещи и дизайну, смещение с эпистемологии к онтологии: нет одного артефакта и множества интерпретаций, а есть множество конструирований и конструкций артефактов. Множество интерпретаций превращается в SCOT во множественную реальность.

„ «социальное конструирование технологии» (SCOT). Они утверждают, что наука и технология всегда должны исследоваться совместно. Этой теме посвящена книга нидерландского социолога и историка науки Вибе Бейкера, в которой освещаются споры и разногласия между различными релевантными группами в создании технических систем. В книге рассматривается становление трех технических артефактов: современных велосипедов, бакелита (разновидности пластика) и флуоресцентных ламп. Обращает на себя внимание то, что в названии книги артефакты (велосипеды, бакелиты, лампы) даны во множественном числе. Важную 30

роль в конструировании артефакта играют так называемые «релевантные группы», а также их «интерпретативная гибкость». Применительно к фактам и артефактам, интерпретативная гибкость означает, что они открыты для новых толкований. Тем самым фокус исследования смещается с природы на общество. Кроме того, важным является само прекращение споров по поводу факта или артефакта. То, что считается фактом или артефактом, представляет собой консенсус интерпретаций. Релевантная группа определяется тем, что все члены рассматривают артефакт, его использование или отрицание его существо-

а многомерной. В случае с конструкцией современного велосипеда существовало множество образцов: некоторые из них похожи на «Пенни фартинг» с большим передним колесом и маленьким задним, другие были ближе к современному виду велосипеда. Важно, что эти варианты не просто существовали на бумаге, а, так или иначе, осваивались пользователями. Внутри группы пользователей важно выделить женщин-велосипедистов, которым хотелось кататься на велосипеде, но было совершенно неудобно его использовать. Велосипед был сугубо мужским, спортивным транспортом, средством демонстрации доблести и средством соревнования, а не средством передвижения. В этом смысле инженеры и производители учитывали интерес женщин и вносили

тика систем или институций; технологический фрейм локализуется между акторами, не в акторах и не над акторами» [p. 123]. Технологический фрейм включает в себя цели, установки, сами группы и артефакты и позволяет понять, что изобретение обязано свои существованием не воле и способностям отдельного изобретателя, например, Лео Бакеланда как создателя бакелита, а сложноструктурированным социальным процессам. Прекращение и стабилизация представляют собой некий консенсус по поводу артефакта, закрепленный или воплощенный в конструкционных решениях. Итак, в теоретическом плане в SCOT происходит переход от точки зрения и интерпретации к вещи и дизайну, смещение с эпистемологии к онтологии. В 31

СВОЄ

“

СВОЄ смысле сказанного нет одного артефакта и множества интерпретаций, а есть множество конструирований и конструкций артефактов. Множество интерпретаций одного объекта превращается в SCOT во множество артефактов и множественную реальность. В книге Бейкера намечается

„

ческие артефакты. Здесь же предлагается радикальный шаг вперед: проблематизировать и поставить под вопрос не только «объективную природу», но и само общество. В то же время Латур наследует идею SCOT рассматривать науку и технологию вместе и предлагает для этого специаль-

Традиционно считается, что вид и конструкцию артефакта определяют гениальные изобретатели, инженеры и производители. Бейкер же полагает, что в конструкции артефакта также активно участвуют пользователи и покупатели.

так называемый «онтологический поворот в STS». При этом совершенно не проясняется характер социальных групп, их реальность считается непроблематичной, что, в свою очередь, стало объектом критики в акторно-сетевой теории. 4. ЛАТУР Б. (2013) НАУКА В ДЕЙСТВИИ: СЛЕДУЯ ЗА УЧЕНЫМИ И ИНЖЕНЕРАМИ ВНУТРИ ОБЩЕСТВА, СПБ.: ИЗДАТЕЛЬСТВО ЕВРОПЕЙСКОГО УНИВЕРСИТЕТА В САНКТ-ПЕТЕРБУРГЕ.

Знаменитая книга Бруно Латура «Наука в действии» в некотором смысле продолжает критику SCOT, которую начал другой представитель акторно-сетевой теории (ANT) Мишель Каллон в статье, вышедшей годом раньше: «Некоторые элементы социологии перевода: одомашнивание морских гребешков и рыбаков залива Сен-Бриё». В ANT происходит решающий сдвиг в понимании социальной реальности, что влечёт серьезные последствия для STS. Доселе общество считалось некоторой стабильной и непроблематичной данностью, с помощью которой можно запросто объяснить научные факты и техни32

випуск 2-3, 2015

“

ный термин «технонаука» (technoscience). Стабилизированные факты и артефакты являются чем-то самим собой разумеющимся – «черными ящиками»: совершенно неясно, что у них внутри и как они сделаны. Французский социолог заимствует это понятие из кибернетики: «Кибернетики используют термин «черный ящик» всякий раз, когда машина или набор команд являются слишком сложными. На их месте они рисуют маленький квадрат, о котором не нужно знать ничего, кроме того, что у него есть на входе и на выходе» [c. 25]. Чтобы вскрыть черный ящик нужно исследовать дискуссии и перепалки точащиеся между всеми заинтересованными акторами до того момента, как факты и артефакты стали чем-то неоспоримым. Исследование контроверз составляет суть методологической программы STS и ANT. Кроме того, важно отслеживать судьбу фактов и артефактов после того, как они покинули лабораторию. Следует «обращать внимание не на внутренние свойства какого-то утверждения, а на трансформации, которые оно претерпевает в дальнейшем в чужих руках <…> судьба научных

фактов и машин находится в руках тех, кто ими будет пользоваться в дальнейшем» [c. 105]. В этом смысле сделанная вещь или открытое вещество является не причиной дебатов, а следствием «репрезентации Природы». Соответственно, природа, так же как и общество, не может использоваться для объяснения разногласий. Общество и природа как следствия симметричны (одинаково не определены и проблематичны) и не могут использоваться для редукции одного к другому. Согласно книге Латура, ученые и инженеры пытаются убедить пользователей или других ученых и инженеров в том, что сконструированный ими факт или артефакт существует. Для этого они вовлекают других, задействуют значительное количество ресурсов – создают так называемые сети. Термин «сеть» указывает на то, что ресурсы сконцентрированы в нескольких местах – узлах, или точках пересечения, которые соединены друг с другом связями, теми нитями, которые образуют ячейки сети» [с. 283]. Латур говорит о важности распространения се-

„

ность дозвониться в принципе куда угодно. Что ж, попробуйте на практике позвонить из Сан-Диего в центральную Кению кому-нибудь, у кого нет телефона <…> Можно утверждать, что военный вертолет способен летать где угодно; что ж, попробуйте починить его посреди иранской пустыни, когда его занесло песчаной бурей, а до ближайшего авианосца сотни миль» [c. 385-386]. Помимо симметрии природы и общества, эта книга открывает для STS новый исследовательский горизонт – судьбы научных фактов за пределами лабораторий и технических объектов за стенами мастерских. 5. ЛО ДЖ. (2015) ПОСЛЕ МЕТОДА: БЕСПОРЯДОК И СОЦИАЛЬНАЯ НАУКА, М.: ИЗД-ВО ИНСТИТУТА ГАЙДАРА. Вообще для поздней акторно-сетевой теории характерным является ретроспективный взгляд на три декады STS. Этой теме, в частности, посвящена книга английского социолога Джона Ло «После метода: беспорядок и социальная наука». Книга, без преувеличения, представляет

Согласно книге Латура, ученые и инженеры пытаются убедить пользователей или других ученых и инженеров в том, что сконструированный ими факт или артефакт существует. Для этого они вовлекают других, задействуют значительное количество ресурсов – создают так называемые сети.

тей, но также о существенных ограничениях, связанных с распространением. Строительство и поддержание сетей – дорогое предприятие: «Можно сказать, что в принципе возможно посадить «Боинг-474» где угодно; но попробуйте сделать это на практике где-нибудь на Пятой авеню в Нью-Йорке. Можно сказать, что телефон дает возмож-

“

собой программную для STS и ANT работу: с одной стороны, Ло подводит некоторые итоги тому, что было сделано в исследованиях науки и технологии, с другой стороны, он пытается понять, как ответить на онтологические вызовы комплексной реальности, для исследования которой не подходят традиционные методологиче33

„

випуск 2-3, 2015

“

„

“

СВОЄ ские инструменты социальных наук. В этой книге Ло анализирует работы авторов, важных для STS, включая «Структуру научных революций» Куна и «Лабораторную жизнь» Латура и Вулгара, а также пытается переосмыслить корпус собственных эмпирических исследований, которые он делал в сотрудничестве с коллегами. Реальность на рубеже XX и XXI века такова, что социальные науки бессильны в ее описании. Те или иные феномены множатся, меняют форму, исчезают, просто ускользают от ученых с их традиционными представлениями о мире и соответствующими инструментами. Джон Ло считает, что познавать более или менее адекватно множественную, прерывистую, текучую и ускользающую реальность мешают пять так называемых евро-американских допущений о реальности. Во-первых, принято считать, что реальность – это нечто «внешнее», то есть находящееся «там снаружи». Во-вторых, реальность понимается как нечто независимое от человеческих действий и восприятий. В-третьих, реальность предшествует нам во времени; она возникла до того момента, как появился наблюдатель. В-четвертых, мир, хотя он и разнообразен, вполне может быть описан в более-менее ясных и конкретных определениях (принцип определенности). И наконец, мы предполагаем, что живем в одном общем мире и реальность «везде одна и та же» [с. 58]. Так вот, эмпирические исследования, которые проводили Ло и его коллеги, показывают, что эти допущения плохо работают. Вслед за Куном, Вулгаром и Латуром, автор развивает идеи конструктивизма: метод – это то, что создает реальность, 34

випуск 2-3, 2015 вмешательство исследователей в процессе исследования объекта обязательно изменяет, модифицирует реальность. Более того, Ло предлагает понимать метод и как своеобразное собирание, и в этом смысле говорит о методе-сборке. Под сборкой (assemblage) подразумевается то, что исследуя некий объект, учёный приводит его в действие (enact), развертывает его, а значит – не только испытывает, но и создает реальность. Интересно, что автор ссылается здесь на книгу нидерландской исследовательницы Аннемари Мол «Множественное тело», в которой анализируется производство множественной реальности атеросклероза в некоем нидерландском госпитале Z: в разных отделениях одной больницы производятся с помощью разных средств различные заболевания, объединенные общим названием – атеросклероз . Для того чтобы объяснить механику этого процесса, Джон Ло вводит понятие «глубокого тыла» (hinterland), отсылающее к множеству невидимых практик, создающих и удерживающих реальность в том виде, как она есть. Как показали Латур и Вулгар, конструирование реальности всегда гетерогенно, оно связано с очень разными контекстами как внутри, так и за пределами лаборатории. Для Джона Ло «глубокий тыл» обозначает некоторое поле возможностей производства реальности: «есть уйма реалий, которые не являются, так сказать, реальными, но могли бы стать таковыми, если бы аппараты производства реальности были чуть другими» [с. 75]. Тыл формирует онтологические траектории, где одни объекты определены и реальны, другие объекты – менее определены и менее реальны, а есть и

такие, которые определить невозможно. Понятие тыла делает все пять допущений евро-американской метафизики подвижными: например, то, что было внешним, может стать внутренним и т.д. Для исследования ускользающих и изменяющихся реалий, как, например, цирроз печени, железнодорожная катастрофа, собрание общины квакеров, Джон Ло предлагает использовать такой риторический троп как аллегория, которая становится для него онтологическим понятием в смысле конструктивистской онтологии. Аллегория предполагает собирание разных реальностей или разных порядков реальности на некой общей площадке. Она «терпима к неоднозначности и двусмысленности <…> Работать с аллегориями – это значит видеть несколько ре-

альностей в одном и том же присутствии» [с. 206]. Книгу Джона Ло «После метода» можно рассматривать, как промежуточное подведение итогов STS. Она обобщает и дает концентрированное выражение тому, что создавалось в рамках этой традиции, начиная с 1960-х годов. В ней также намечаются очертания будущих изысканий, в частности – шаг в сторону исследования «онтологической политики» как конкуренции между альтернативными версиями реальности в тех или иных местах. В любом случае, книга представляет собой образец яркого и радикально новаторского мышления в социальных науках, что не может не привлекать внимание читателя. Д Е Н И С С И В КО В В О Л ГО Г РА Д С К И Й Ф И Л И А Л РА Н Х И ГС

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Потрійна криза соціології* Іван Селені** (Друкується з дозволу автора)

Автор під час інтерв’ю одному з угорських суспільно-політичних видань

пропонували освіжаюче рефлексивну та критичну соціологію (я можу додати кілька прізвищ із соціалістичної на той час Східної Європи, як-от Зігмунд Бауман, Лежек Колаковскі, югославська школа праксису). Протягом 1960-х та 1970-х ця робота приваблювала студентів та аспірантів не лише винятково великої кількості, але й надзвичайно високої якості. У часи, коли Гоулднер передбачав прийдешню кризу соціології, здавалося, що кризу подолано, дисципліна знайшла вихід із глухого кута структурного функціоналізму, настав розквіт. Це була свого роду Мекка для радикального студентства: ті, що схилялися до радикалізму у 1960-ті та 1970-ті роки, разом із тим намагалися бути ро-

ментальні зрушення. Неокласична економіка, теорія раціонального вибору та експериментальні дослідницькі проекти виявилися переможцями, і соціологи до сьогодні не знають, як на це реагувати. Студенти втратили інтерес до радикальних теорій. Багато хто став консерватором, стурбованим здебільшого своїм професійним призначенням та власними пенсійними фондами. Соціологічні відділення нерідко докладають чималих зусиль, аби набрати вдосталь студентів, з тим, щоб виправдати розміри факультету, і вони часто пропонують «привабливі» («sexy») курси – як правило, не надто вимогливі, – котрі стосуються питань, що мають примарне відношення до колись ключових проблем

“

Соціологія виявляє ознаки потрійної кризи: вона втратила політичний вимір (і радикальну місію); наразі вона не змогла знайти відповіді на методологічний виклик з боку економічних та політичних теорій раціонального вибору; і, здається, наша дисципліна перебуває у повній розгубленості щодо наявності спільного теоретичного ядра, ба навіть сперечається щодо його бажаності.

„ Елвін Гоулднер опублікував «Прийдешню кризу західної соціології» рівно 45 років тому, у 1970. Як і більшість великих теорій, вона була совою Мінерви, що прийшла із сутінками. Гоулднер передбачав падіння парсоніанського (квазі-)позитивістського функціоналізму та піднесення більш рефлексивної соціології. Справді,

після 1970 року парсоніанство вмерло, й соціологія вступила у свою найбільш хвилюючу епоху. Люди на зразок Гоулднера, такі, як молодий Марті Ліпсет, Ч. Райт Мілз, С. М. Міллер, Лі Рейнвотер, П’єр Бурдьє, Дейвід Локвуд, Ральф Мілібенд, Клаус Офе, молодий Ральф Дарендорф – котрий іще не став лордом – та ще багато інших

* Переклад здійснено за оригінальним текстом, опублікованим на веб-сайті журналу Американської соціологічної асоціації «Contexts» (http://contexts.org/blog/the-triple-crisis-of-sociology/). ** Іван Селені (нар. 1938) – угорсько-американський соціолог, почесний професор та декан факультету соціальних наук Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі. Автор спеціалізується на проблематиці глобальних нерівностей, постсоціалістичних трансформацій в країнах Східної Європи та проблемах сучасного капіталізму.

зумними. «Вступ до соціології», що раніше нагадував нудний телефонний каталог, складений із незрозумілих і емпірично не підтверджуваних понять, відтепер став підґрунтям для політичної мобілізації. Раптово підскочив запит. Кількість студентів-соціологів зросла майже у 3,5 рази між 1950 та 1972. На самісінькому пікові, у 1971-1972 роках, зі 100 бакалаврських ступенів 4 були соціологічними, що більш ніж вдвічі перевершує нинішні показники (див. на графік). Але на зламі століть прийшла криза. У соціальних науках, спершу в економіці, а згодом і в політології, відбулися фунда-

дисципліни, лише для того, щоб зарахувати достатньо студентів. Якщо порівнювати сьогодні соціологію з економікою та політичною наукою, наша дисципліна виявляє ознаки потрійної кризи: вона втратила політичний вимір (і радикальну місію); наразі вона не змогла знайти відповіді на методологічний виклик з боку економічних та політичних теорій раціонального вибору; і, здається, наша дисципліна перебуває у повній розгубленості щодо наявності спільного теоретичного ядра (тобто «великих праць», з якими має ознайомитися кожен соціолог), ба навіть сперечається щодо бажаності такого ядра. 37

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Потрійна криза соціології* Іван Селені** (Друкується з дозволу автора)

Автор під час інтерв’ю одному з угорських суспільно-політичних видань

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Бакалаврські ступені з соціології, економіки та політології. ПОЛІТИЧНА КРИЗА

Від середини/кінця 1960-х до початку/ середини 1970-х до соціології долучилися молоді радикально налаштовані студенти і викладачі. Якщо когось цікавили радикальні реформи чи навіть революції, це сприймалося, як «порядок денний». Після того, як у 1976 році я отримав посаду ординарного професора соціології в Університеті Фліндерса, що в Південній Австралії, реформаторськи налаштований генеральний прокурор, Пітер Данкан, попросив мене відвідати його офіс. Він нагадав мені про «революцію» у Португалії. Вона була звер38

шена не пролетаріатом, а армією. «Що ж, чи варто очікувати, що армія Австралії стане революційною силою? Забудьте про це!» – підсумував він. «Але я відповідаю за держслужбовців. Я направлятиму їх на соціологічну спеціалізацію у Фліндерсі, і ваше завдання – зробити їх більш революційно свідомими». Так і сталося. Ми отримали втричі більше слухачів на «Вступ до соціології», ніж могли вмістити наші аудиторії, і вже після першого року багацько наших студентів були радикальними реформаторами, що вірили в краще суспільство. Проте у 1977 році Лейбористська Партія програла

вибори у Південній Австралії, Пітер Данкан започаткував власну юридичну фірму, і таким чином настав кінець радикальним реформам у Південній Австралії (а разом із тим і початок кінця моєї кар’єри як «харизматичного лідера соціологів» у Фліндерсі). Не всі викладачі соціології (навіть серед молодих) могли б перейняти радикалізацію студентства. Навесні 1965 року я перебував у докторантурі Берклі. Там я отримав курс разом із Марті Ліпсетом, а моїм науковим консультантом був Натан Глейзер (яка чудова людина!), обидва були колишніми «лівими», що перетворилися на консерваторів у відповідь на радикалізацію студентства. У двох словах, з кінця 1960х до початку 1970-х факультет схилявся у бік консерватизму (або, щонайменше, вчорашні «ліваки» ставали консерваторами чи неолібералами), тоді як наші студенти були радикалами лівого ґатунку. Сильно збентеживши своїх поважних колег у Фліндерсі, я став на бік студентства, що заблокувало моє підвищення до декана чи проректора (або хоча б ефективного керівника кафедри) й примусило мене виїхати до Сполу-

„

чи політологія, орієнтована на теорію раціонального вибору? Тож наша проблема раптом стала полягати не стільки в тому, щоб знайти достатньо місць для тих, хто бажає навчатися на соціології, скільки в тому, що нам, імовірно, не вистачатиме студентів, щоб заповнити наші лекційні аудиторії. Саме це я і називаю «політичною кризою». Вона обриває обидва шляхи: ми не можемо набрати потрібну кількість студентів; і соціологія все менш і менш здатна пропонувати сценарії радикальних реформ. МЕТОДОЛОГІЧНА КРИЗА

Те саме стосується і «методологічної революції» у соціальних науках. Відтоді, як було вигадано поняття соціальних наук, дисципліни, що позначені у такий спосіб, намагаються виправдати свою «наукову» кваліфікацію. Огюст Конт вважав соціологію «наукою про суспільство», що досліджує соціальні феномени з такою ж строгістю, як науковці вивчають природу. Ніхто з соціальних «науковців» не зміг дотримуватися цієї настанови, а протягом кількох останніх десятиліть це напруження стало ще більш

У нас і тепер доволі багато радикальних факультетів зразка 60-х, але студентство більше схиляється до консерватизму, ніж самі факультети. А якщо ви консерватор, то нащо вам здалася ця соціологічна спеціалізація, адже є економіка чи політологія, орієнтована на теорію раціонального вибору?

чених Штатів у 1981 році. Сьогодні маємо протилежну ситуацію: у нас і тепер доволі багато радикальних факультетів зразка 60х, але студентство більше схиляється до консерватизму, ніж самі факультети. А якщо ви консерватор, то нащо вам здалася ця соціологічна спеціалізація, адже є економіка

“

потужним. Зрештою, лише ті дисципліни заслуговують назву «науки», котрі можуть встановити «причинно-наслідкові зв’язки» між «змінними». Але чи можна робити достовірні твердження щодо «причинності», досліджуючи соціальні (або економічні) явища? Макс Вебер вважав, що ні, чому і 39

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Бакалаврські ступені з соціології, економіки та політології. ПОЛІТИЧНА КРИЗА

„

“

СВОЄ робив вибір на користь «інтерпретативних соціальних наук». Але нам не вдасться викинути з голови питання «причинності». У цьому можна звинуватити і мене. Коли мені доводилося редагувати випускні роботи або Ph.D. дисертації, я ніколи не вдовольнявся, якщо мій піднаглядний відповідав лише на питання «як?». Я завжди підштовхував його/ її вивчати «чому?». «Як?» – це кепське за-

„

досягнення, що надзвичайно покращило наше знання соціальних, політичних чи економічних процесів, але ні на крок не наблизило нас до перевірки гіпотез «причинності». Гіпотезу причинності можна перевірити лише тоді, коли є можливість виокремити з населення «експериментальну групу», що піддавалася б певним впливам («лікуванню»), а всіх інших залишити у «контрольній

Зрештою, лише ті дисципліни заслуговують назву «науки», котрі можуть встановити «причинно-наслідкові зв’язки» між «змінними». Але чи можна робити достовірні твердження щодо «причинності», досліджуючи соціальні (або економічні) явища?

питання, його неможливо фальсифікувати, тому, якщо ви прагнете бути науковцем (і сформулювати ваш дослідницький проект так, щоб знати, за яких обставин ви приймете «поразку» або визнаєте, що ваша гіпотеза була хибною, – цьому я навчився в Е. О. Райта), вам доведеться стикнутися з питанням «чому?». Хитрість, однак, у тім, що ви можете перевірити причинність лише за наявності випадкового розподілу, коли ви проводите належним чином влаштований «експеримент». Але соціальні науки – особливо соціологія, хоча певною мірою також і політологія й економіка, – краще зналися на випадковій вибірці, ніж на випадковому розподілі. Наш основний дослідницький метод полягав у опитуванні, заснованому на випадкових вибірках. І ми досягли справді приголомшливих успіхів у формуванні вибірок. Якщо вибірка була достатньо випадковою, ми, наприклад, могли передбачити результати електоральних процедур для населення у кількасот мільйонів, маючи невелику вибірку (у кількасот людей). Це було величезне 40

випуск 2-3, 2015

“

групі», позбавленій від подібних впливів. Опитування, на відміну від експерименту, завжди страждає «проблемою селекції». Ви ніколи не можете сказати з усією науковою строгістю, чи є результат у населення А відмінним від населення Б через те, що вихідне становище А було іншим (ми не знайомі з умовами, в яких попередньо перебуває населення А і Б), або ж через те, що воно піддавалося інакшому «лікуванню». Простий приклад: ми знаємо, що одружені люди живуть довше. Але як ми можемо сказати, чи живуть вони довше через те, що одружилися, або ж це люди, котрі мали краще здоров’я і таким чином могли сподіватися на довше життя, були більш схильними вступати у шлюб. Тільки якщо я міг би виокремити з населення віком від 14 років експериментальну групу, котра в майбутньому одружиться, і контрольну групу, котра ніколи не зможе одружитися, і перевірити стан їхнього здоров’я на N років пізніше, я міг би дати строгу наукову відповідь на питання причинності. Однак такий випадковий розподіл, звісно, неможливий.

Соціальні дослідники намагалися знайти вихід із цієї пастки. Одним із можливих рішень було виявляти «каузальні механізми», завдяки чому писати оповідку про те, чому X насправді може спричиняти Y (одружені люди менше п’ють і більш регулярно харчуються, тому і живуть довше). Це шляхетне зусилля – я багато разів намагався так робити у своїх власних дослідженнях, – але не надто переконливе для «нормальних науковців». Дослідники випробовували й інші технології: панельні дослідження або біографічні інтерв’ю, все це хороші ідеї, але вони не вирішують основної проблеми (у панельних студіях через деякий час ви втрачаєте учасників, а у біографічних інтерв’ю є серйозна проблема з «пам’яттю»: люди схильні пригадувати своє життя досить вибірково). Економісти, а частіше політичні науковці, намагаються вирішити цю проблему через лабораторні експерименти. Лабораторний експеримент із цілком підконтрольним середовищем – це чудове рішення, але дається воно непомірно дорого: за раху-

„

падкову вибірку, але там і близько не буде випадкового розподілу. Тим не менш, економіка та політологія перебувають у русі, вони висувають логічно когерентні рішення проблеми «причинності» в той час, як соціологія займає оборонну позицію, не маючи хороших відповідей, тобто перебуває в методологічній кризі. ТЕОРЕТИЧНА КРИЗА

У теоретичному плані соціологія почуває себе не краще і сповзає з пологого схилу ще з кінця 1980-х. Я однозначно не сповнений ностальгії за уніфікованою теоретичною ортодоксією імені Мертона-Парсонса. З падінням структурного функціоналізму, на мій погляд, на зміну йому прийшов оздоровчий теоретичний діалог, який здебільшого окреслений марксистсько-веберіанськими дебатами, але залишає вдосталь вільного місця для альтернативних викликів, як-то символічний інтеракціонізм або етнометодології. Мушу зізнатися, що навіть у «старі добрі часи», в золотий вік 1960-х чи 1970-х, на соціологічних факультетах

Тим не менш, економіка та політологія перебувають у русі, вони висувають логічно когерентні рішення проблеми «причинності» в той час, як соціологія займає оборонну позицію, не маючи хороших відповідей.

нок зовнішньої валідності. Лабораторні експерименти мають чудовий випадковий розподіл, але завжди програють через урізання вибірки, тож ми не знаємо, як узагальнювати висновки лабораторних експериментів, в яких зазвичай досліджуються студенти коледжів – вихідці з середнього класу. Інше «рішення» – це т. зв. «польовий експеримент», де можна застосувати ви-

“

нерідко відбувалися славні баталії щодо того, яких авторів слід включити в обов’язковий курс із соціологічної теорії. Зараз ми знаходимо ще менше порозуміння, зокрема через те, що соціологія, втративши усяку надію втримати свою аудиторію, розширилася до інтердисциплінарних програм, якот жіночі студії, афроамериканські студії, азійсько-американські студії, мексиканські 41

„

випуск 2-3, 2015

“

„

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015 складні курси. Все ще залишаються певні неузгодженості щодо того, що саме має викладатися протягом курсу, але навчальні плани настільки стандартизовані, що будь-який економіст із Ph.D. цілком здатний прочитати будь-який із цих курсів без особливої підготовки. Перш ніж я вдамся до надмірних нахвалянь економіки (чи політологічних концепцій раціонального вибору), дозвольте мені відмітити вражаюче нехтування «класичними» теоретиками в обох дисциплінах. У Єльському університеті я викладав загальнодоступний курс, котрий зазвичай обирали старшокурсники (часто економічного спрямування), про «Різновиди капіталізму», що передбачав читання деяких класиків, як-от Адам Сміт, Карл Маркс та Джон Мейнард Кейнс. На мій превеликий подив, більшість студентів економічного профілю, вже майже випускники, ніколи не читали жодного з цих текстів. Пізніше приятелі-економісти сповістили мені, що цілком можливо отримати Ph.D. з економіки на поважних факультетах без будь-яких

„ студії, культурні студії і т. п.. Усе це цілком прийнятні царини для навчання та наукового дослідження, що мають посідати власне місце в університетських програмах, але включення їх до соціології розмиватиме її дисциплінарні межі. Порівняння з економікою та до певної міри з політологією є повчальним. Здається, економісти досягли значного 42

консенсусу щодо внутрішнього складу теоретичного ядра своєї дисципліни. Майже всі економісти, котрих я знаю (й практично всі економічні факультети у Сполучених Штатах, але навіть частіше у Європі), мають спільне розуміння того, що студентам варто прослухати Принципи мікроекономіки та Принципи макроекономіки, аби бути спроможними засвоїти інші, більш

вчення Кейнса й Маркса під час глобальної фінансової кризи. На противагу цьому соціологічні факультети або не можуть домовитися, яким має бути вступний курс, і пропонують замість цього ряд дисциплін за вибором із разюче відмінними теоріями та епістемологіями, або ж призначають обов’язковий курс для початківців: щось типу фруктового салату «Вступу до соціології» – мішанини привабливих тем і звичного набридливого телефонного каталогу «базових понять». Тож яка дисципліна вирішує проблему «вступного курсу» більш розумно: економіка чи соціологія? Я повернуся до цієї теми в останній частині статті, але зрозуміло, що економіка створює кращі умови, ніж соціологія, щоб існувати в якості дисципліни. Я мав розмову з керівником одного соціологічного факультету, людиною, що хотіла б бачити соціологію «нормальною наукою» і котра мріє про «Вступ до соціології», що сильно нагадував би Принципи мікроекономіки. Плюралізм – це чудово, за умови, якщо люди по різні боки барикад спроможні (і зацікавлені) роз-

Плюралізм – це чудово, за умови, якщо люди по різні боки барикад спроможні (і зацікавлені) розмовляти одне з одним. Але можна стверджувати, що соціологія перебуває на межі хаосу, коли канали комунікації виходять із ладу.

апеляцій до класиків. Тож, справді, в економіці існує цілком узгоджена теорія, але, ймовірно, ця узгодженість є такою переконливою через те, що студенти незнайомі з великими класичними протиріччями. Ці протиріччя можуть бути давніми, але нам ще рано про них забувати: вони можуть повертатися і навідувати дисципліну, як, безперечно, нещодавно повернулися

“

мовляти одне з одним. Але можна стверджувати, що соціологія перебуває на межі хаосу, коли канали комунікації виходять із ладу. Кажучи ще більш занепокоєно: відколи ми втратили домовленість стосовно «класиків» у нашій царині, ми стали менш певними стосовно питань, котрі має ставити наша дисципліна. Колись соціологи мали розумний консенсус щодо проблем, що їм 43

СВОЄ

“

СВОЄ «належать», як-от нерівності (у владі, доходах та життєвих шансах залежно від класу, раси і ґендеру), професійні та освітні досягнення, соціальна мобільність. Сьогодні у нас є складнощі не тільки з визначенням основних дослідницьких питань, але і з тим, що економісти та (політологи), як би це нас не бентежило, відібрали у нас територію, котру ми вважали своєю. Чи не боляче нам від того, що більшість важливих книжок про соціальну нерівність протягом останнього десятиліття була написана економістами, як-от Томас Пікеті та Джозеф Стігліц? Чи справді нас залишили позаду? У ПОШУКАХ ВИХОДУ З КРИЗИ

Дозвольте мені завершити цю доволі песимістичну статтю переглядом чеснот та сильних сторін соціологічного підходу до соціальної реальності й застерегти моїх колег бути обережними з відтворенням нових трендів в економічній та політичній науках. Силою соціологічного підходу завжди була його рефлексивність. Перш за все, у соціології існує тривала традиція, що розпочалась із Карлом Марксом («ідеї панівного класу у кожну епоху є панівними ідеями»), була продовжена Карлом Мангеймом («думки, міркування, судження та система ідей тлумачаться в життєвих умовах тих, хто їх висловлює») і не в меншій мірі Елвіном Гоулднером («Майбутнє інтелектуалів та піднесення нового класу») – цікавитися, хто саме говорить і якою є (політична) роль соціолога. Відколи соціологи знаходять «голос для безголосих», вони знаходять і власну аудиторію. Справді, студенти змістилися у бік консерватизму (хоча протягом 2008-2009 невдоволення нерівностями глобального капіталізму до 44

випуск 2-3, 2015 певної міри зросло, адже нас 99 відсотків). Якщо соціологія повертається до проблем більшості – класових, расових та ґендерних нерівностей, панування, бідності, пригнічення, експлуатації, упереджень, – вона знайде свою аудиторію, і добрі старі часи, коли студенти скоріше сиділи на сходах, ніж залишали пустими свої місця на лекціях, можуть повернутися. Заклик Майкла Буравого до «публічної соціології» – це обережний крок у цьому напрямі, і в порівнянні з багатьма соціологічними факультетами Берклі почуває себе досить непогано, маючи повні аудиторії та висококваліфікованих аспірантів. Якщо соціологія хоче повернути собі свою політичну місію, їй не варто наслідувати тренди, впроваджені економічною наукою. Словами Джозефа Стігліца: «Економіка змінилася значно більше, ніж хотілося б думати економістам: із наукової дисципліни вона перетворилася на найбільшого протагоніста вільного капіталістичного ринку... А оскільки економічна наука має бути прогностичною, більшість ключових прогнозів неокласичної економіки можна тільки відхилити… Якщо Сполучені Штати мають намір успішно реформувати свою економічну систему, їм варто розпочати з реформування економічної науки». Якщо Стігліц правий, то соціології не варто реформуватися на зразок неокласичної економіки, але якщо наші суспільства мають бути змінені на краще, соціологію також необхідно змінити, і вона має певною мірою повернути собі свою політичну місію, вона має відвоювати в економіки дослідження великих соціальних проблем та критичну оптику, що була такою характерною для класичної соціології Маркса і Вебера. Я означив це в

одному місці – без особливого успіху серед моїх колег – «неокласичною соціологією», маючи на увазі повернення до марксистсько-веберіанської критичної макросоціології, що різко контрастує з капіталістичним протагонізмом у виконанні неокласичних економістів. Неокласична соціологія має відкинути упередження, що економісти розумні, а соціологи – благодійні, економісти займаються великими проблемами, а соціологи – повсякденням. Багато хто з наших колег намагається подолати методологічну кризу, перетворивши соціологію на «нормальну науку», сильно подібну економіці раціонального вибору і поведінковим моделям політичних наук (що сильно залежать від ре-

„

кою, якщо використовує низькоякісні дані та моделі, що не піддаються фальсифікації. Жиль припускав, що економіка – це «культурна активність», що радше оформлюється під час дебатів, ніж висуває припущення, котрі можна фальсифікувати. Я зізнаюсь, що вважаю питання «чому?» більш корисним, ніж питання «як?», і не сприймаю як хороше соціологічне дослідження те, що не піддається фальсифікації. Але подібно до Вебера, що позначав об’єктивність як «об’єктивність», я схильний описувати соціальні науки як «науки». Жодна з «соціальних наук» не є наукою, якщо розуміти під наукою сукупність тверджень, де причинно-наслідкові зв’язки піддаються перевірці. Соціальна дія є «волюнтаристською»

Силою соціологічного підходу завжди була його рефлексивність. Перш за все, у соціології існує тривала традиція цікавитися, хто саме говорить і якою є (політична) роль соціолога. Відколи соціологи знаходять «голос для безголосих», вони знаходять і власну аудиторію.

зультатів лабораторних експериментів), замість того, щоб описувати реальність із максимальноможливою ретельністю. Але, як я зазначав, лабораторні експерименти є чудовими для перевірки причинно-наслідкових гіпотез, та мають фатальну проблему зовнішньої валідності, і це одна з найглибших причин, чому так багато «наукових прогнозів» неокласичної економіки виявилися помилковими. Мій шановний колега, Жиль Сейнт-Пол із Паризької школи економіки, деякий час тому влаштував факультетський семінар у Нью-Йоркському університеті Абу-Дабі і поставив запитання: чи є економіка наукою? Він дав переконливу відповідь: як вона може бути нау-

“

у гобсівському або парсонівському сенсі слова, що завжди передбачає «агента», котрий може здійснити вибір (хоча б у рамках заданих обставин). Як проникливо говорив Маркс: «Люди власноруч створюють свою історію, але… за обставин… що їм даються та успадковуються з минулого». Люди приймають рішення, і ці рішення перебувають лише у стохастичних, а не детерміністських відношеннях із їхнім існуванням. Вебер правий, ми можемо інтерпретувати людські дії, але ми ніколи не можемо сказати, яка з цих дій є раціональною, ми не можемо передбачити, що люди можуть або робитимуть раціонально. Зважаючи на це, інтерпретативна соціологія випереджає 45

„

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

економічну чи політичну науку, орієнтовану на концепцію раціонального вибору, і соціологи помиляються, намагаючись повторювати своїх більш «наукових» колег з економіки чи політології.

Тож що ми маємо в підсумку? Соціологія справді перебуває в потрійній кризі. Вона неправильно відповідає на «наукові» виклики, що надходять із неокласичної економіки та політичних теорій

“

Багато хто з наших колег намагається подолати методологічну кризу, перетворивши соціологію на «нормальну науку», сильно подібну економіці раціонального вибору і поведінковим моделям політичних наук (що сильно залежать від результатів лабораторних експериментів), замість того, щоб описувати реальність із максимальноможливою ретельністю.

„

Соціологія має іще одну перевагу над іншими «соціальними науками»: соціологи схильні до критичної рефлексії щодо даних. Нерідко це навіть більш справедливо у відношенні «якісних» дослідників, ніж «кількісних» вчених. Етнографи, що навчалися у Говарда Бекера, знають це краще: перш ніж дізнатися, які питання будуть правильними, варто «зануритися» у соціальні умови. Обережні етнографи – і, звісно, деякі спеціалісти з масових досліджень – демонструють нам, як багато зусиль треба докласти, щоб схопити соціальну реальність. Соціологія почувається краще, коли приймає власну ідентичність «науки»

“

Соціологія почувається краще, коли приймає власну ідентичність «науки» замість науки в прямому сенсі слова.

„

замість науки в прямому сенсі слова. Так, нам варто запитувати «чому?», але залишаючись скептичними щодо якості майбутніх відповідей на це запитання. У цьому сенсі для економіки й політології було б корисно повчитися у соціології стриманості. 46

раціонального вибору. Вона або імітує їх, або ж рухається в напрямку «трендових» чи «привабливих» міждисциплінарних досліджень, аби просто відновити втрачену аудиторію. Натомість я пропоную повернутися до класичної традиції Маркса і Вебера, до часів, коли соціологія стикалася з великими питаннями. Неокласична економіка та політичні теорії раціонального вибору можуть претендувати на те, щоб бути наукою, але для соціології буде безглуздо намагатися стати іще однією «нормальною наукою», так само як і відмовлятися від наукової строгості, перетворившись на політично правильний наратив. Чому замість цього не звернутися до класичної традиції, коли соціологія ставила великі запитання і в своєму рефлексивному, інтерпретативному режимі створювала серйозні виклики для економіки (і політичної науки, що тоді зароджувалась)? Чому б не обрати лівоорієнтовану, критичну неокласичну соціологію?

П Е Р Е К Л А Д З А Н ГЛ І Й С Ь КО Ї АР ТЕМІЯ ДЕЙНЕКИ

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

“

„

“

Соціологія почувається краще, коли приймає власну ідентичність «науки» замість науки в прямому сенсі слова.

„

П Е Р Е К Л А Д З А Н ГЛ І Й С Ь КО Ї АР ТЕМІЯ ДЕЙНЕКИ

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Пітер Берґер*

500 років Протестантизму** Без сумніву, роль Лютера як провідника історичних змін (свідомого чи ні) виняткова. Але говорити так необов’язково означає віддавати йому шану. У 2017 році відбуватимуться різноманітні заходи з нагоди 500-ї річниці події, що зазвичай розглядається як початок протестантської Реформації. Планування вже розпочалося. Я щойно отримав запрошення взяти участь в Асамблеї Протестантської церкви Німеччини у 2017 році, це велике бієнале Kirchentag, що відбудеться наступного року в Берліні. У німецькій періодиці вже з’явилося багато реклами на 2017 рік, присвяченої автобусним та залізничним турам по Lutherland, землях Саксонії та Тюрінґії, де розпочалась Реформація. У випуску The Christian Century від 8 липня 2015 року опубліковано дві

„

На фото Пітер Людвіґ Берґер

* Пітер Людвіґ Берґер (нар. 1929) – відомий американський соціолог австрійського походження, почесний професор Бостонського університету. В українському академічному середовищі його знають насамперед як співавтора знаменитого трактату по соціології знання «Соціальне конструювання реальності», але у Сполучених Штатах він також вважається одним із живих класиків у царині соціології релігії. Наразі очолює Інститут культури, релігії та міжнародних справ (CURA) у Бостоні. ** Переклад виконано за оригінальним текстом, опублікованим 15.07.2015 у авторській колонці «Religion & Other Curiosities» на аналітичному інтернет-порталі «The American Interest» (http://www.the-americaninterest.com/2015/07/15/500-years-of-protestantism/).

статті відомих протестантських теологів, що закликають відзначити річницю у дусі розкаяння, а не у звичному дусі народного свята. Там припускається, що велика схизма всередині західного християнства створила гріховну прірву, за яку протестанти і католики несуть спільну відповідальність. Були деякі дискусії щодо того, аби зробити Kirchentag 2017 спільною протестантсько-католицькою сповіддю; на момент написання цієї статті рішення з цього приводу прийнято не було (управління туризму Саксонії, звісно, буде в захваті). Початок уже було покладено у 2010 році, коли Всесвітня лютеранська федерація вибачилася перед Світовою конференцією менонітів за криваве переслідування ана-

зидент Обама вибачився перед мусульманами за звірства, звершені хрестоносцями, та перед чорношкірими за работоргівлю. (З останніми вибаченнями він відвідав острів Горе́ у Сенеґалі, з якого сповнені рабами кораблі відправлялися у західну півкулю. Горе́ також був місцем, де арабські работорговці продавали своїх полонених африканців португальцям та іншим християнським морським капітанам; було не зовсім зрозуміло, від чийого імені і перед ким вибачався Обама). Але я не хочу продовжувати розмову про цю захоплюючу серію вибухів «mea culpa» (з лат. «моя провина»). Деякі з них є чудовими та глибоко зворушливими, інші здаються трохи абсурдними. Я просто

Твори Лютера перетворилися на трактати, що швидко поширилися по німецькомовній Європі та за її межами. Відбувся один із найбільш повчальних випадків взаємодії між індивідуальною одержимістю ідеями та значно ширшими і куди більш приземленими інтересами.

баптистів (з яких вийшли меноніти), якому сам Лютер аплодував. Дещо раніше Папа Франциск вибачився перед вальденсами (невеликою прото-протестантською групою, що зберіглася здебільшого у північній Італії) за люте переслідування їхніх пращурів, що потерпали з дванадцятого по п’ятнадцяте століття від рук Римської католицької церкви. Не маю ніякого сумніву, що Папа Франциск із радістю поширив би свої вибачення на більш широкі протестантські групи в північних Альпах. Між тим, всього кілька днів тому він вибачився перед тубільними народами двох Америк за пригнічення з боку конкістадорів католицької Іспанії. Ми живемо в епоху офіційних вибачень за історичні злочини. На завершення, пре-

“

пошлюся на книгу Томаса Берґера «Війна, провина та світова політика після Другої світової війни» (не бачу причин утримуватися від посилань на чудову книгу лише через те, що її автор є моїм сином!). За що мені хотілося б узятися, то це за змалювання широкими мазками двох питань: що насправді відбулося у 1517 році у цій дещо віддаленій частині східної Німеччини? І якими були довгострокові наслідки? Як знає будь-який випускник лютеранської недільної школи, 30 жовтня 1517 року Мартин Лютер, монах-августиніанець та молодий професор теології, в якості відчайдушного жесту прикріпив свої «95 тез» на вхідних дверях Замкової церкви у Віттенберзі. Фактично це і так, і не так. Він справді 49

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Пітер Берґер*

„

На фото Пітер Людвіґ Берґер

“

СВОЄ

випуск другий 1 (11) випуск 2015

прикріпив свої «Тези» в зазначеному місці. Але цей вчинок навряд чи був відчайдушним. Там висіла університетська дошка для об’яв, на якій професори анонсували теми, що збиралися публічно обговорити. Так само і зміст його документу не був надто вибуховим. Він справді виступив із різкою критикою практики торгівлі індульгенціями (роками у чистилищі, що прощалися за внесення

специфічної плати) серед відомих проповідників, таких, як, наприклад, домініканець Йоган Тетцель (1465-1519). Теоретично, якби Церква підтримала лютерівську критику та припинила цю практику, історія могла б узяти інший курс. Але Лютер, крім того, ставив під питання саме право Папи видавати індульгенції (за гроші чи безкоштовно) і звертав увагу на економічну зацікавленість Папи у цій практиці (значна частина доходу йшла на оновлення Базиліки Св. Петра у Римі). Цей спочатку відносно стриманий заклик до реформи, яким його, скоріше за все, задумав тоді Лютер, дуже швидко перетворився на фундаментальний виклик основним положенням Римської церкви. На щастя (або на жаль), «95 тез» Лютера з’яви50

лися невдовзі після винайдення друкарського пресу. «Тези» та інші твори Лютера перетворилися на трактати, що швидко поширилися по німецькомовній Європі та за її межами. Відбувся один із найбільш повчальних випадків взаємодії між індивідуальною одержимістю ідеями та значно ширшими і куди більш приземленими інтересами. Історія розпочалась із самотньої боротьби однієї людини проти свого глибокого відчуття негідності і за прихильність одвічного Бога. А результатом цієї боротьби було нове відкриття віри апостола Павла у силу незаслуженої благодаті, що призвело до

оскарження Лютером усієї машинерії спасіння Римської церкви. І що, в свою чергу, призвело до розколу всередині західного християнства. Звісно, що інші інтереси впліталися в поступ, від чернецької келії Лютера до спустошливих війн за віру – особливо роздратованість німецьких князів тим, що світську владу затверджували із Риму, і їхнє величезне бажання привласнити справді неосяжні наділи монастирської власності (а Реформація зручно скасовувала чернецтво). Ймовірно, Лютер сподівався, що Папа буде вражений красномовством «95 тез». Натомість Лев Х, котрий правильно збагнув, що небезпека від цього нахабного провінційного монаха значно перевершує справу Тетцеля із його непривабливим підприємництвом, відповів із нещадною силою. У 1520 році, після того, як Лютер не зголосився на заклик зректися своїх помилок, папська енцикліка Exsurge Domine засудила його як єретика. Імператор Карл V, найбільш могутній властитель, що правив землями по всьому світу, пішов слідом, наклавши «імперську заборону» на Лютера, якого віднині міг безкарно убити будь-хто. Драматична кульмінація цієї нерівної битви настане

„

спалений на стовпі під час сейму в Констанці). Лютер пізніше розповів, що говорив собі тоді: «маленький монаше, маленький монаше, хто ти є, аби кидати виклик Папі та Імператору». Тим не менш, він кинув виклик. Він знову не зголосився на зречення. Згідно з лютеранською традицією, він сказав: «На цьому стою і не можу інакше». Ймовірно, він ніколи не промовляв саме цих слів. Пояснивши, що він не вірить ні папам, ні сеймам і зречеться лише тоді, коли його переконає у цьому Святе Письмо або здоровий глузд, він підсумував (досить драматично) словами: «Моя совість у полоні Слова Божого… Це небезпечно і неправильно – іти проти совісті. Можливо, Бог допоможе мені. Амінь». Лютер уникнув арешту, залишивши Вормс і отримавши прихисток у Варбурзі (фортеця, що належала одному з його княжих покровителів). Він залишався там майже рік, протягом якого розпочав свій німецькомовний переклад Біблії. Згодом він повернувся у Віттенберг, котрий після цього став штаб-квартирою могутнього союзу німецьких князівств, готових до боротьби проти папства та Священної Римської імперії (що тоді і ще протягом деякого часу перебувала

Те, що американський письменник Пол Гудман описав як «змову молодих факультетів із провінційних університетів», стало ключовим елементом у гігантській боротьбі за владу, що перебувала в центрі міжнародної політики протягом кількох століть.

у 1521 році, коли імператор скличе сейм (Reichstag) у місті Вормс, де головуватиме особисто. Лютеру було наказано з’явитися, але він боявся прийти, і мав на це поважну причину (не так давно, у 1415 році, чеський реформатор Ян Гус, що також відмовився зректись приписуваних йому єресей, був

“

під контролем Габсбургів). Таким чином, те, що американський письменник Пол Гудман описав як «змову молодих факультетів із провінційних університетів», стало ключовим елементом у гігантській боротьбі за владу, що перебувала в центрі міжнародної політики протягом кількох століть. 51

СВОЄ

випуск другий 1 (11) випуск 2015

„

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Як же нам оцінити емпіричні наслідки Реформації, що розпочалась у 1517 році? Уточнення: питання емпіричної оцінки стосується тих наслідків для соціального та культурного поступу в Європі та за її межами, багато, якщо не більшість з яких Лютер та прибічники не ставили собі за мету. Моя оцінка буде витримана виключно у руслі

„

Розуміння совісті (безвідносно, релігійно вмотивованої чи ні) як фундаментального права людини – це секуляризований наслідок Реформації.

секулярного дискурсу, що передбачено антисептичною об’єктивністю соціальних наук. Цей підхід вочевидь повинен відрізнятися від теологічної оцінки: чи посприяв Лютер більш глибокому розумінню християнської віри? Або ж він спотворив її? Простіше кажучи: чи був Лев Х правий, відлучаючи автора «95 тез» від Церкви? Як соціолог, я не можу навіть ставити подібні теологічні запитання, не те, що відповідати на них. Так сталося, що сам я лютеранин (втім, не схожий на тих, чиє лютеранство виражається у вузько догматичній формі – якось я описав їх як «південних баптистів» із кращою музикою). Я ніколи не розумів, чому так складно мати сильну прихильність до віри і водночас виносити її за дужки, коли займаєшся об’єктивною соціальною наукою (значно складніше грати сьогодні Моцарта, а завтра західне кантрі). У будь-якому випадку, я хотів сказати, що емпіричний відгук лютеранської Реформації та її надзвичайно різноманітних протестантських нащадків (кальвіністів, анабаптистів, англіканців) не змінився б, якби я був буддистом чи атеїстом. Роль протестантизму у формуванні сучасного світу дискутувалася протягом дуже 52

довгого часу. Будь-які висловлювання на цю тему неминуче матимуть гіпотетичний характер. Я обмежуся тільки чотирма, що знаходять доволі широку підтримку серед науковців. Не будучи істориком, я піддався впливу з боку робіт Карла Гола, Ернста Трьольча, Вернера Елерта та Макса Вебера (всі вони померли раніше, ніж я міг би

“

промовити «виправдалися вірою, а не справами»), а також з боку багатьох розмов із Георгом Форелом, чудовим американським лютеранським вченим. 1. Індивідуальна совість (свідомість) як центральна моральна та політична цінність. Лютер не мав наміру пропагувати цю ключову цінність, що належить до числа сучасних демократичних переконань. Зверніть увагу, що у своєму виступі на Вормському сеймі він сказав, що не діятиме супроти совісті, але лише остільки, оскільки совість перебуває «у полоні Слова Божого». Таким чином, розуміння совісті (безвідносно, релігійно вмотивованої чи ні) як фундаментального права людини – це секуляризований наслідок Реформації. Але все ж таки наслідок. І Лютер, що іменем совісті кидає виклик «Папі й Імператору», є цілком прийнятною демократичною іконою. 2. На відміну як від католицизму, так і від кальвінізму, лютеранство наполягає на чіткому розмежуванні Закону і Євангелія. Першопричиною цього розрізнення було намагання запевнитися, що християнство не

є новим виданням Закону. Це, однак, дало водночас дорогу секуляризації індивідуальної свідомості та соціального порядку. Як наслідок, науки про природу звільнилися від теологічної опіки. А отже, окрім християнської церкви, немає ніяких інших інституцій, що навчали б вірі. Грубо кажучи, християнських держав не буває (словами Лютера: «Краще би мною правив правовірний турок, ніж неправовірний християнин»). 3. Мораль ґрунтується не на пошуках святості, а на відповідальній турботі про ближнього. Строго кажучи, не буває протестантських «святих». Кожен християнин є «водночас і праведним і грішним» (“simul

iustus et peccator”), виправданим Божою милістю, а не святими вчинками. Священство чи аскеза – це не просто християнське «покликання»; будь-яке правовірне заняття, що виконується добросовісно, може стати «покликанням» у цілком релігійному сенсі слова. Я вважаю, що Вебер був правий, вбачаючи у цьому лютеранському понятті «покликання» перший крок у напрямку «протестантської етики», що була важливим фактором у ґенезі модернового капіталізму. Подальший розвиток цієї ідеї у кальвінізмі ми наразі залишимо осторонь. 4. Ґенеза сучасної концепції суверенітету національних держав. Цей наслідок неможливо простежити у самого Лютера, але він став неочікуваним результатом лютеранської Реформації. Тридцятирічна війна між протестантами та католиками, що спустошила Європу та спричинила жахаюче кровопролиття, завершилася у 1648 році Вестфальським перемир’ям. Воно складалося із переліку міжнародних домовленостей, підписаних як протестантськими, так і католицькими силами у Мюнстері та Оснабрюці, що в північній Німеччині. Формула миру була прийнята неохоче та без практичної необхідності для підписантів. Вона була простою і сповненою історичних наслідків: “Eius regio eius religio”/«чия влада, того і віра». Іншими словами, правитель визначає релігію у своєму царстві; кому це не до вподоби, має залишити царство. Для наших сучасників це звучить жахливо і нагадує релігійну або етнічну «чистку», але тоді це мало бути привабливою альтернативою різанині або примусовій зміні конфесії. Та я вважаю, що, попри відсутність бажання у підписантів, це заклало правову основу для 53

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

„

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015 того, що науковці іменують «Вестфальською міжнародною системою»: кожна держава є суверенною у своїх власних межах, в питаннях релігії або будь-чого іще. За два століття після 1648 року це почало означати, що держави стрімко ставали національними державами. Цей розвиток мав протестант-

„

плямами: схвальне ставлення до кривавого придушення селянського повстання та, що найгірше, його злісно антисемітський трактат «Про євреїв та їхню брехню». Обидві аберації були спричинені образливим розчаруванням, спрямовані проти євреїв за неучасть у його русі (після усіх складнощів,

“

Вебер був правий, вбачаючи у лютеранському понятті «покликання» перший крок у напрямку «протестантської етики», що була важливим фактором у ґенезі модернового капіталізму.

ське коріння: лютерівський переклад Біблії не лише систематизував німецьку мову, але й зміцнив німецьке національне почуття (подібно до того, як Біблія короля Якова стандартизувала англійську мову та заклала лінгвістичний фундамент для англійського націоналізму). Я знов утримаюся від оціночних суджень стосовно того, були ці зміни здебільшого хорошими чи поганими.

“

Лютерівський переклад Біблії не лише систематизував німецьку мову, але й зміцнив німецьке національне почуття.

„

Без сумніву, роль Лютера як провідника історичних змін (свідомого чи ні) виняткова. Але говорити так необов’язково означає віддавати йому шану. Він справді мав деякі привабливі риси: особисту мужність, гарне почуття гумору, сильну відданість дружині й дітям. Я, зі свого боку, вважаю його почуття власної негідності дуже тривожним: чи справді він відчував потребу у визвольній вірі Павла в милість Божої спокути, щоб звільнитися від жаху божественного гніву? До того ж, останні роки його життя вкриті двома темними 54

з котрими він стикнувся, вивчаючи іврит!), і проти повстанців за неправильне розуміння Євангелія як заклику до революції. Одна постійна читачка нещодавно сповістила мене, що очікує продовження моїх анекдотів і хотіла б бачити щонайменше один у кожній публікації. Не впевнений, що можу це пообіцяти. Але я радий іти назустріч своїм читачам, тож додам лютеранський жарт: Два лютеранських пастори померли в один день і разом потрапили в приймальню пекла. Після того, як демон-реєстратор заповнив впускну форму, він каже: «Гаразд, зараз я відправлю вас до лютеранської частини пекла». «Що», – каже один із пасторів, – «Тут є лютеранська частина пекла?» «Так, звісно», – каже демон-реєстратор. – «За кілька хвилин ви зустрінете самого доктора Мартіна Лютера». Один пастор повертається до іншого: «Дідько! То Лютер таки був правий!».

ПЕРЕКЛАД З АНГЛІЙСЬКОЇ АРТЕМІЯ ДЕЙНЕКИ

СВОЄ

„

“

„

ПЕРЕКЛАД З АНГЛІЙСЬКОЇ АРТЕМІЯ ДЕЙНЕКИ

СВОЄ

Religion is back in...“ Інтерв’ю з професором Роберто Каталано

“

(Sophia University, Florence, Italy) Ми входимо в просторий конференц-зал, з вікон якого відкривається чудовий краєвид на Карпатські гори. Так трапилось, що із професором ми познайомились саме в цьому мальовничому місці, де проходила наша літня школа “Будування миру та соціальної справедливості” організована Українською Соціальною Академією. В приміщені, де ще кілька годин тому люди дискутували, люди мріяли і люди творили, на разі тихо і лише ручки та маркери учасників на столах разом із розписаним папером та абияк розставленими стільцями підкреслювали, так добре відчутну тут протягом цілого дня, творчу атмосферу приємного хаосу дійства. Професор одразу формує позитивне враження про себе як дуже легкого і доступного у спілкуванні сеньйора. Він часто посміхається і своїм поглядом демонструє повну відкритість та задоволення від того, що відбувається. Розмова проходить м’яко та розважливо. Помітним є те, що для професора подібне Перш за все, нам було б цікаво почути історію про те, як Ви стали тим, хто є зараз. Тож розкажіть нам трохи, звідки Ви родом та де навчалися? Мене звати Роберто Каталано. За походженням я італієць, родом із північної Італії, із міста Турін. У Туріні я закінчив університет, де вивчав філософію та суспільні науки, зокрема філософію в соціологічному спрямуванні. В той час переді мною поста56

випуск 2-3, 2015 організовував кілька подій в академічний сфері. В 2008 я повернувся до Італії, і зараз я є одним із керівників у Center Interreligious Dialogue в Римі, що відзначається своєю активністю у всьому світі. Також маю ступінь доктора богослов’я. Нині викладаю в двох університетах, проте не на повній основі, оскільки моя основна робота – це управління в Center of Dialogue, про який я вже говорив вам. Та я намагаюся підтримувати певний рівень університетської активності, щоб і надалі контактувати з академічним світом та студентами.

„

...упродовж останніх 20-25 років спостерігається зворотна тенденція: водночас із посиленням процесу секуляризації відбувається процес де-секуляризації, в якомусь сенсі релігія повертається.

Яке місце, на Вашу думку, займає релігія поза рамками традиційного суспільства? Зокрема в сучасному нам (західному) суспільстві? На фото Роберто Каталано

студентське інтерв’ю є неабияким виявом поваги до його персони в країні, в якій за все своє довге життя він перебуває вперше. вало три можливих варіанти вибору свого академічного спрямування: соціологія, психологія та теоретична філософія. Я обрав соціологію та суспільні науки. Після чого, отримавши ступінь магістра, я довгий час жив та працював в Індії. Там я працював в Мумбаї, який є комерційним та фінансовим центром Індії. Викладаючи англійську в різних установах, одночасно з цим я почав працювати в Intercultural Interface Dialogue, до того ж,

ної, і дуже потужно, маю зазначити. Важливо усвідомити те, що відбувається одночасний процес: з одного боку, виявляється, що секуляризація продовжується, а, з іншого, ми бачимо процес десекуляризації поверніння релігії. Це може видаватись суперечливим у самих лише термінах. Та це не так. Це те, що наше суспільство переживає зараз. Для того були певні історичні причини впродовж останніх 25-30 років, тому сьогодні соціологи, політологи говорять про повернення релігії на світову арену, у відносини між регіонами. І, безумовно, це «подобається» глобалізації, і

Дивіться, зараз ми можемо спостерігати досить суперечливі тенденції у цьому питанні, в тому сенсі, що ніхто не буде сперечатись із тим, що секуляризація набирає обертів та світ стає все більш секуляризованим. У цьому контексті релігія, особливо в Західній Європі, Сполучених Штатах, Австралії все більше і більше виявляється обмеженою приватною сферою життя, так ніби їй не місце в публічній сфері. Тим не менш, упродовж останніх 20-25 років спостерігається зворотна тенденція: водночас із посиленням процесу секуляризації відбувається процес де-секуляризації, отже, релігія якимось чином відновлюється як істотний фактор сучасного суспільства і з приватної сфери життя повертається назад, до публіч-

“

міграція також радіє з факту зустрічі культур та релігій, що досі ніколи не мали точок дотику. Тож цей процес, якому останні 2 десятиріччя величезну увагу приділяють політологи, розгортається у досить цікавий спосіб. Існує думка, що сьогодні релігія – це щось на кшталт культурного феномена. Що Ви думаєте з цього приводу? Звичайно, Ваша думка слушна. Релігія дуже значною мірою є частиною певної культури. Культура не була б тим, чим вона є насправді, без релігійного вираження, яке культура у собі несе, а також без релігійних відмінностей, з огляду на те, скільки релігій ми можемо спостерігати на земній кулі. Вони відрізняються дуже сильно, залежно від культури, в якій зростають. Погляньте хоча б на християнство. Християнство в Західній Європі відрізняється від християнства в Африці та відрізняється від християнства в 57

СВОЄ

Religion is back in...“ Інтерв’ю з професором Роберто Каталано

“

„

“

СВОЄ Південній Америці. Іслам сам по собі виглядає більш цілісним, але в той же час існує величезна різниця між ісламом в Ірані, ісламом в Індонезії, ісламом в Індії та ісламом на Близькому Сході. Тож існує стійкий перехресний зв’язок між культурою та релігією. Зараз деякі науковці схильні зводити релігію до культури, але це неприпустимо, як на мене. Оскільки релігія не здатна повною мірою охопити культуру. Існують різні аспекти одного й того самого феномена, але обидва – культура та релігія – повинні мати свій окремішній простір для зростання, розвитку та впливу один на одного. Як Ви думаєте, яке місце релігії в сучасному суспільстві? Мабуть, в Європі релігія зникає все більше і більше. Науковці говорять про так звану пост-християнську епоху в Європі. Християни дедалі менше відвідують релігійні служби, та це не означає, що люди стають менш релігійними в тому самому сенсі. Вони можуть не відвідувати формальних релігійних установ, але постійно більшає тих, хто говорить: «У мене є віра, але немає релігії». Тож релігія якимось чином все ж повертається – можливо, не в тій формі та структурі, яку ми звикли бачити раніше. Відбувається зміна ставлення чоловіків та жінок Східної Європи до цього явища. Чи можемо ми говорити про необхідність появи нової релігії, яка могла б задовольнити потреби сучасного суспільства? Безперечно, я гадаю, де-секуляризація демонструє нам те, що людина не може жити в повній відірваності від духовної реальності, духовного виміру абсолюту. Це 58

випуск 2-3, 2015 може бути навіть ідеологія, але повинен зберігатися зв’язок між чимось непідвладним людській природі, що стає реальною потребою. І секуляризація, ймовірно, свідчить про те, що традиційні форми релігії більше не спроможні задовольнити цієї потреби так званої людської спраги до Абсолюту. Тож релігії довелося, так би мовити, помізкувати над тим, як же бути релевантною для сучасних чоловіків та жінок і загалом для суспільства сьогодні. Як Ви ставитеся до концепції де-секуляризації Пітера Бергера? Беручи до уваги досвід новітньої історії, чи можемо ми говорити, що маємо справу з реабілітацією релігійного дискурсу в політиці? Так! Відбувається реабілітація релігії в політичному дискурсі, але я навіть сказав би, що не лише в політичному, але й на загальній світовій арені, в відносинах між регіонами. Релігія поновлює свої позиції. Ось Вам приклад: різні країни довгий час навчали своїх майбутніх дипломатів політиці, географії, геополітиці, фінансам, економіці, торгівлі таким чином, щоб вони були компетентні в цих питаннях, коли їдуть представляти визначену країну до якоїсь іншої. Релігія ніколи не була частиною підготовки дипломатів. Зараз, останні 10-15 років, Захід, починаючи з США та інших країн, включив релігію до освітньої програми дипломатів. Чому? Бо Ви просто не можете бути послом в іншій країні, коли не маєте уявлення про релігійну ситуацію в ній. Ви не можете їхати кудись без знання про релігійний вплив на цю країну чи внесок міграції у неї. Тож це тільки приклад, щоб показати, наскільки важливою є роль релігії в політичному дискурсі.

То чи можемо ми говорити, що відбувається певний процес стилізації? Релігійний фактор є таким, на який політика не може так просто заплющити очі сьогодні. Наприклад, у Західній Європі, зокрема в Італії та Греції наявний факт великої кількості мігрантів, що в більшості своїй є мусульманами і що спричиняє політичні негаразди в відносинах з ісламськими кра-

„

чі нових культур, людей із різних релігій. І це дещо нове, чого не було в таких масштабах 15 років тому. Тож якщо соціологи та політологи просто стоятимуть обабіч та споглядатимуть, то вони ризикують втратити бодай якусь можливість вхопити те, що відбувається насправді. Існує 4 рівні діалогу: діалог на рівні «коріння», що відбувається в умовах щоденного життя, діалог-співробітництво,

... якщо соціологи та політологи просто стоятимуть обабіч та споглядатимуть, то вони ризикують втратити бодай якусь можливість вхопити те, що відбувається насправді.

їнами. Ми бачимо, що релігійний елемент безпосередньо включений у політику. Фактично політика не може його ігнорувати. І справа в тому, що іноді політика використовує релігію в своїх інтересах, і тоді це стає головною проблемою. Яке місце займають суспільні науки в публічній сфері? Чи повинні соціологи, філософи або, наприклад, політологи включатись у процес та бути акторами, чи їм все ж таки належить триматись осторонь? Це дуже цікаве та розумне питання. Я вдячний Вам за нього, бо, Ви ж знаєте, сьогодні величезна проблема, як на мене, – це та прогалина між тим, що відбувається на «земному рівні», та академічним світом. Існує безліч цікавих теорій, проте деякі з них не мають ані найменшого зв’язку з буденним життям індивідів та спільнот, що б це не було. Я вважаю, що те, що відбувається вже зараз на політичній арені, і та роль, яку релігія нині відіграє, є чимось новим, ба більше, спостерігається феномен зустрі-

“

діалог обміну релігійним досвідом та діалог на академічному рівні. Часом, коли я подаю матеріал для публікації, мені закидають, що «це надто екзистенціально – це недостатньо теоретично». Однак, щоб вважатись релевантною сьогодні, доповідь для публікації повинна мати прив’язку до реального життя. Теорія, якщо вона не має жодної перспективи використання людиною, ризикує потрапити до категорії «теорії для теорії». Певно, нам потрібно ґрунтувати свої роздуми та рефлексії на практичному досвіді замість того, щоб притягувати теорію до практики. Сьогодні світ змінюється надто швидко, і Ви просто не маєте часу, щоб переконувати людей у тому, що Ваша теорія вартує уваги та застосування, краще погляньте навкруги та розбудовуйте теорію, відштовхуючись від того, що відбувається. У міжрелігійному та міжкультурному діалозі якщо Ви починаєте з «низів», то у Вас більше шансів досягти успіху вже на академічному рівні, але дуже рідко стається навпаки. Тож я вважаю, що молоді науковці 59

„

“

СВОЄ

випуск випуск 2 (12-13) 2-3, 2015

можуть допомогти в побудові цього сполучного мосту між нашою буденністю та семіотичним прочитанням реальності. Що може бути концептуальним/теоретичним базисом цього діалогу? Ви впродовж тривалого часу займаєтесь проблемою діалогу між релігіями. На Вашу думку, що може слугувати концептуальною платформою для того, щоб цей діалог здійснювався? Які питання він вирішує? Взагалі, це дуже прагматично. Діалог є умовою виживання. Говори – або смерть (сміється). Усе більш ніж практично. В тому сенсі, що, як ми не говоритимемо, Хантінгтон все ж буде правий з його розумінням колапсу цивілізації. І єдиний шлях, який ми маємо обрати, щоб довести, що Хантінгтон

„

Цивілізації не ведуть перемовин. Існують цілком конкретні живі істоти, які здатні до цього.

врешті помилився – це діалог цивілізацій. Та цивілізації не ведуть перемовин. Існують цілком конкретні живі істоти, які здатні до цього. Тож, скажімо, перший концепт – чи ми говоритимемо, чи ризикуємо канути у вічність. Наступна ідея полягає в тому, що глобалізація зводить цей світ до єдиної реальності, ніби як одного знаменника, водночас роблячи його більш пласким, – змушуючи всі відмінності розчинятись у цьому шаленому коктейлі. Дехто замість глобалізації говорить про «макдоналізацію». Нам треба розуміти, що глобалізація все ж може підвести усіх під один ранжир, та ми маємо зберегти свої ідентичності. Сьогодні, щоб бути спроможним до перемовин, я повинен 60

знати, де є я, мені треба віднайти свою індивідуальність. До того ж, перед тим як покладати початок будь-яким відносинам, нам потрібно зрозуміти, «чим дихає» той інший. Тож глобалізація сама по собі зобов’язує вести діалог, якщо ви так прагнете збереження своєї ідентичності та вас не приваблює ідея бути підведеним під одну мірку тим, що ми називаємо «макдоналізація».Третій елемент, який я відчуваю, – це те, що за допомогою діалогу ми можемо надолужити ідею, яка є спільною для всіх основних культур і я би сказав, що релігій, – факт, що світ є певним чином єдиною сім’єю. Це дуже цікавий підхід, що присутній у всіх релігіях. Для прикладу, в Індії прийнято вважати, що світ є однією родиною, проте так вважають і інші релігії. Таким чином, ця ідея відтворюється у повній мірі через міжособистісний діалог. У

“

цьому спектрі ідентичність сім’ї зберігається, оскільки в окремій сім’ї кожен є особистістю. Тому існує кілька різних рівнів навіть на концептуальному рівні. Цілком зрозуміло, що ми маємо вдаватися до діалогу, якщо ми маємо переосмислити ідею про те, що світ є однією сім’єю і може жити, як одна сім’я. Як, на Вашу думку, співіснують глобалізація та релігія? Сьогодні ми говоримо про своєрідний ринок релігій, в тому сенсі, що це виглядає так, ніби ти йдеш величезним торгівельним центром, а на полицях, що здіймаються прямісінько до небес, своїх споживачів чекають різноманітні релігії, готові

задовольнити потреби кожного з нас. Це величезна небезпека, що чатує на релігії в глобалізованому світі. Однак це все ще не означає, що сучасні чоловіки та жінки перестали бути чутливими до елементів релігії та духовності. Тому ми не можемо перетворювати релігію на продукт такого самого рангу, як будь-що з того, що ми бачимо в супермаркеті. За таких обставин досягається діалог між людьми різних релігій, у якому почуття віри різних релігійних традицій допомагають релігіям окреслити свої власні ідентичності, таким чином сприяючи адекватному сприйняттю людьми один одного. Отже, релігія – вже не те, що треба усунути, а, навпаки, щось, що повинне бути пережитим та поширюватись. Вона не стає частиною глобалізації, але глобалізація може стати у пригоді, щоб продукувати релігію на різних рівнях. Глобалізація – це не апріорі щось жахливе, але це може мати кепські наслідки. Відтоді, як релігійний аспект став вагомим питанням порядку денного, лише залучення до діалогу може запобігти виникненню цього ринку для людей віруючих, де повне злиття релігій стає вбивчим для їхньої специфіки та ідентичності.

КАДР З МУЛЬТИПЛІКАЦІЙНОГО ФІЛЬМУ «КІТ РАБИНА» ПРО ОСОБЛИВУ АТМОСФЕРУ ЖИТТЯ У ФРАНЦУЗЬКОМУ МАГРИБІ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ, ДЕ МИРНО СПІВІСНУВАЛИ ЮДЕЇ, ХРИСТИЯНИ, МУСУЛЬМАНИ. РЕЖИСЕР: Ж. СФАР, 2011

Наостанок хочу спитати, яке у вас життеве кредо? Єднати світ.

РОЗМОВУ ВЕЛА ОЛЕНА ДЯДІКОВА ПЕРЕКЛАД З АНГЛ. ОЛЕНИ ДЯДІКОВОЇ ПІД РЕДАКЦІЄЮ ЯРОСЛАВА РИМАРА

СВОЄ

випуск випуск 2 (12-13) 2-3, 2015

„

Цивілізації не ведуть перемовин. Існують цілком конкретні живі істоти, які здатні до цього.

“

Наостанок хочу спитати, яке у вас життеве кредо? Єднати світ.

РОЗМОВУ ВЕЛА ОЛЕНА ДЯДІКОВА ПЕРЕКЛАД З АНГЛ. ОЛЕНИ ДЯДІКОВОЇ ПІД РЕДАКЦІЄЮ ЯРОСЛАВА РИМАРА

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

Гендер, телесность и сексуальность в оптике социальных наук: интервью с Юрием Зикратым В предыдущих номерах нашего журнала мы открыли рубрику профессионально-биографических интервью с выпускниками социологических факультетов Украины. Этот увлекательный разговор – ещё один пример того, как социология способна преломлять жизненные и интеллектуальные траектории связанных с ней людей. О социологическом образовании, исследованиях сексуальности и североамериканских междисциплинарных программах мы поговорили с Юрием Зикратым. В 2005 году Юрий окончил магистратуру факультета социологии КНУ им. Т. Шевченко, после чего поступил в Центрально-Европейский университет (г. Будапешт, Венгрия), где занимался гендерными исследованиями. В 2013 году наш собеседник защитил Ph.D. тезисы на тему «Межклассовое бегство и эротика “пролетарской” маскулинности...» в Университете Конкордия (г. Монреаль, Канада), где сегодня преподает на факультете социологии и антропологии. Связаться с Юрием можно по адресу: Yuriy.zikratyy@concordia.ca

Первое, о чём хотелось бы спросить: как Вы очутились на факультете социологии Киевского университета? Я со школьных лет питал некоторый интерес к общественным дисциплинам, и к моменту поступления в университет у меня уже имелись за плечами определенные успехи, поскольку я был призером олимпиад по истории. Это, в свою очередь, дало мне возможность поступать по собеседованию. Я подал документы в несколько мест, 62

но вообще мне больше всего хотелось попасть на философский факультет. Однако меня туда по собеседованию не взяли, сказали: «Иди, пиши экзамен». На факультете социологии собеседование вел тогдашний декан Владимир Ильич Волович, мы с ним продуктивно пообщались, и они зачислили меня вне конкурса. К тому моменту я уже забросил свою идею с поступлением на философию, поэтому, можно сказать, с социологией я связался скорее по стечению обстоятельств, чем целенаправленно.

Юрий Зикратый во время конференции по медиаисследованиям в Италии А среди Ваших родных и близких не было людей, как-то связанных с социальными и гуманитарными науками? Ну, разве что приближенно. Моя мать занималась военной историей, работала в музее при Аджимушкайских каменоломнях, где в 1942-1943 годах располагалось антифашистское сопротивление. Мой отец занимался политической деятельностью, наверное, он был одним из немногих людей в Керчи, которые поддерживали «Народний Рух України». Можно сказать, что я

хоть и из Крыма, но вышел из «националистической» семьи (улыбается). А непосредственно социологией из моих родных никто не занимался. А когда Вы попали на факультет, у Вас не было чувства, что Вы зря не пошли на философию? Совсем наоборот, мне показалось, что это была скорее удача, поскольку то, что я видел на философском факультете, меня несколько разочаровывало. А вот на нашем 63

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

СВОЄ

випуск 2-3, 2015 в Украине, если знаешь языки, можно прочесть что угодно. Но тогда, когда далеко не все ещё было онлайн, у нас было довольно много, по тогдашним меркам, тематических книг (я как сейчас помню эти издания с немецкими штампами). Также было довольно много общественных организаций, занимавшихся этой проблематикой, так что при

СПИД. Речь шла о ряде сравнительных качественных исследований, не поверите, в Киеве и в Донецкой области. Это было бы очень интересно сейчас почитать… Знать бы только, где и в каких коробках хранятся все эти дневники и доклады... Исследование длилось целых два года. Когда я работал в этой организации, мы занимались

Это били сравнительные качественные исследования в Киеве и в Донецкой области по методике “rapid assessment” (“быстрая оценка” – способ ииследования сложных и непонятных ситуаций в узких временных рамках и при отсутствии необходимой ресурсной базы).

„

Вокзал – территория повышенной анонимности, где пересекается множество людей. Это способствует завязке маргинальных контактов факультете под руководством Воловича было весьма интересно. Мне, конечно, было тогда всего 16 лет, но все, что там происходило, мне казалось очень занимательным. А какими темами Вы интересовались во время учёбы, и чем Вы вообще занимались в студенческое время? Насколько мне известно, Вы пытались организовать при университете гендерную лабораторию? Это уже не так просто припомнить. Всё-таки 15 лет прошло (улыбается). Ну, могу сказать, что я сразу сошелся в общих 64

интересах с Людмилой Малес, она стала моей научной руководительницей. С первых же лет у меня появился интерес к гендерным исследованиям, и мы, плюс еще несколько человек, начали заниматься этой темой. Об этом я писал курсовые и дипломные работы, хотя они, конечно, были довольно абстрактными и совсем не основывались ни на каком эмпирическом материале. Но надо сказать, что литературы у нас было вполне достаточно. У нас, по тем временам, была довольно хорошая библиотека, а в Интернете тогда еще многого было не достать. Сейчас, как я понимаю, с этим проблемы нет, и

желании гендер, сексуальность, телесность вполне можно было изучать. Что касается этой гендерной лаборатории, то с ней, как я помню, ничего не получилось, но я уже тогда сошелся с разными общественными организациями. Где-то начиная с третьего курса я начал работать в одной из этих организаций, она называлась «Фонд профилактики наркотических зависимостей и ВИЧ/СПИД». Ею тогда руководила Наталья Подлесная, довольно известная активистка, занимавшаяся проектами по работе с ВИЧ-инфицированными и наркозависимыми людьми. И в то же время они делали довольно крупное исследование гомосексуальности в Украине, и где-то на курсе четвертом-пятом я уже непосредственно участвовал в этом проекте. Не могли бы Вы подробнее рассказать, что это был за проект? Этот проект осуществлялся при содействии DFID (Department for International Development), организации, занимающейся при поддержке британского правительства различными инициативами по борьбе с ВИЧ/

“

исследовательской работой в поле. После моего переезда в Будапешт эта работа продолжилась уже без моего участия – организация занималась налаживанием социальных услуг для этих групп. В основном это была молодёжь. В Донецкой области всё было очень интересно. Там были совершенно загадочные мужчины… А речь идёт о мужчинах вообще, или о каких-то конкретных группах мужчин? Ну, это исследование основывалось на методике т.н. «rapid assessment» («быстрая оценка» – способ исследования сложных и непонятных ситуаций в узких временных рамках и при отсутствии необходимой ресурсной базы). Это стандартная методика, разработанная Всемирной организацией здравоохранения. Работа шла не по конкретным группам, а, можно сказать, по всей мужской популяции с целью обнаружить специфические городские анклавы (urban clusters), где мужчины занимаются небезопасным сексом с мужчинами. То есть речь шла не о местах вроде 65

СВОЄ

„

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

гей-клубов или кафе, а скорее о вокзалах или общественных туалетах, где нередко практикуется небезопасный секс. Задачей исследования была не защита сексуальных меньшинств, а эпидемиологическая профилактика, чтобы за счет выявления вот таких

„

Консультант из Всемирной организации здравоохранения сразу объяснил, что со стандартными опросниками мы далеко не уедем и нужно двигаться вглубь и искать места, где на самом деле необходимо проводить профилактическую работу.

вот небезопасных мест была возможность как-то взять их под контроль, распространить информацию, предложить необходимые услуги, тесты, консультации и т.п. Этот проект длился где-то с 2004 по 2005 год, а потом они разработали большую программу по общественной интервенции, но тогда я уже уехал из Киева. А как Вы сейчас можете оценить для себя опыт участия в этом исследовании? Это было мое первое знакомство с качественными методами, хотя они всё равно были достаточно структурированы, поскольку основывались на стандартной схеме, применяемой повсеместно, начиная с Индии и заканчивая Марокко. То есть в разных культурных контекстах они работают, в целом, по одному и тому же образцу. Сначала пытаются обнаружить вот такие места, где случаются небезопасные сексуальные контакты между мужчинами, находят информантов, а потом методом снежного кома пытаются выйти на других людей. Затем путем включенного наблюдения и неструктурированных интервью собираются необходимые данные. К этому 66

времени я уже имел опыт работы в обычном эпидемиологическом анкетировании, но там всё было довольно чётко прописано, вроде вопросов: «Сколько у Вас было сексуальных партнеров за последних 3 месяца?» и т.д. А тут получилось так, что

“

приехал консультант из Всемирной организации здравоохранения, который сразу объяснил, что с этими стандартными опросниками мы далеко не уедем и нужно идти вглубь и искать места, где на самом деле необходимо проводить профилактическую работу. В гей-клубах люди, как правило, всю нужную информацию знают, а нам надо искать, скажем так, скрытых геев на вокзале в городе Макеевка. Их надо обнаружить, опросить и сообщить им нужную информацию. Эти методики были достаточно примитивными, но вполне доступными, если учесть, что все это делалось на таком «полу-аматорском» уровне. Полевой работой занимались преимущественно во-

“

По украинским меркам это было очень достойное образование. Там царила довольно либеральная атмосфера и имелись всенеобхоимые для учёбы ресурсы.

„

лонтеры и социальные работники, поэтому всё было очень упрощено. Но для меня это был первый и очень полезный опыт качественных исследований. Причём исследовались ведь маргинальные группы людей в

восточноукраинской провинции, это люди, живущие в совершенно другом мире, который сильно отличался от столичной студенческой молодежи, – например, пожилые женатые мужчины с долгой историей анонимного гей-секса в парках и туалетах. Вы уже несколько раз говорили о вокзалах. Это какой-то особый объект в городском пространстве с этой точки зрения? Да, вокзал – это всегда особенный объект. Если мы занимаемся исследованием сексуальных контактов с исторической точки зрения, то вокзал – это исключительное место. Это символ модернизма, символ анонимности, символ мобильности. Поэтому во всей тематической литературе, ещё начиная с XIX века, вокзал описывается как место, где очень легко скрыться, очень легко завязать анонимный сексуальный контакт. На вокзале все бездельничают в ожидании своего поезда, они знают, что

„

Это само по себе довольно интересно. Публичные места живут своей тайной жизнью, которую никто не видит. Да, всё это вполне в русле городских исследований Чикагской школы. Я сейчас тоже часто пересекаюсь с исследованиями городской девиантности и могу сказать, что это то, что ещё в 1930-е годы практиковалось в социологии города, когда исследователи переодевались в бездомных и бродяг (hoboes) и занимались включенным наблюдением, завязывали с соответствующими людьми беседы и т.д. В 2005 году Вы получили диплом магистра на факультете социологии. Как Вы сейчас можете оценить уровень образования, который получили там? Как оно повлияло на Вашу профессиональную биографию? Могу сказать, что это было очень достойное образование. По украинским мер-

Если мы занимаемся исследованием сексуальных контактов с исторической точки зрения, то вокзал – это исключительное место. Это символ модернизма, символ анонимности, символ мобильности. Поэтому во всей тематической литературе вокзал описывается как место, где очень легко скрыться, очень легко завязать анонимный сексуальный контакт.

скоро отсюда уедут, что создает совершенно особые условия для различных авантюрных действий, в том числе сексуального характера. Это своеобразный скрытый мир – underworld, где процветает преступность, воровство, детская проституция. Поэтому любой учёный, пытающийся имперически исследовать маргинальные сексуальные связи, первым делом идет на вокзал.

“

кам – очень достойное. Во-первых, там царила довольно либеральная атмосфера, что мне всегда нравилось. Я не знаю, какая там ситуация сейчас, но, Вы понимаете, при всей необычности интересующей меня тематики, никто никак не препятствовал мне ею заниматься. Все меня поддерживали, как среди преподавателей, так и среди однокурсников. Во-вторых, у меня имелись 67

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

„

“

„

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

все необходимые ресурсы: доступ к Интернету, библиотекам, литературе. Качество самих лекций и семинаров мне сейчас сложно оценить, поскольку по завершении обучения на факультете я от социологии немножко отошел, и мне трудно сказать, насколько оно соответствует современным критериям. Но у меня в основном позитивные впечатления: у нас был очень сильный курс, небольшая группа, все друг друга знали, все так или иначе были заинтересованы в учёбе. Конечно, были в программах и элементы бреда, вроде «этнопсихологии», которая в Канаде вообще считается расистской дисциплиной родом из XIX века, а нам

„

Вы почувствовали определенный контраст, по сравнению с украинской образовательной системой? Да! Там всё было полностью организовано по западным (даже по американским) образцам. Помимо того, что всё обучение шло на английском языке, чувствовалась огромная разница в самих образовательных принципах. Главный навык, который прививался всем студентам, – это навык написания текстов. В Украине нас этому прак-

Главный навык, который прививался всем студентам, – это навык написания текстов. В Украине нас этому практически не учили.

с долей какого-то странного национализма рассказывали о «психологии украинца». Но это было не столь критично – просто одна из запомнившихся неудач. А вообще процентов на 90% я был очень доволен. Мне там на самом деле нравилось, и казалось, что меня просто судьбой туда привело. Условия были прекрасные. Помню, когда в 2004 году был первый Майдан, преподаватели даже переносили экзамены, чтобы желающие могли поучаствовать в революции, а сессию можно было и позже закрыть. Эта либеральная атмосфера была мне по душе. В 2005 году Вы уехали из Украины… Да, сразу же после выпуска из магистратуры факультета социологии я поступил на магистерскую программу по гендерным исследованиям в Центрально-Европейском университете в городе Будапешт. Програм68

ма эта длилась всего год, но это был для меня очень ценный опыт…

“

тически не учили. Американская же система полностью заточена под то, что студенты должны постоянно учиться выражать свои мысли в письменном виде, причем в очень структурированной форме: введение, гипотеза 1, гипотеза 2, аргумент 1, аргумент 2, обобщение, выводы. Это очень специальная техника письма, отличающаяся даже от более эссеистичной европейской модели. Эта магистерская программа была очень американизирована, и даже как-то перегружена: нам читали 6-7 предметов в семестр, хотя в американских университетах их, как правило, 4-5. Но было много преподавателей из США и вообще много связей с Университетом штата Нью-Йорк. По каждому предмету мы должны были написать в конце курса письменную работу, сделанную по всем формальным правилам. Для меня это было довольно сложно, и я только со временем освоился. Среди моих однокурсников были

Бывший иезуитский колледж имени Игнатия Лойолы. Сейчас один из кампусов Университета Конкордия представители самых разных стран, что тоже прибавляло свой колорит. В основном речь идет о людях из юго-восточной Европы (Хорватия, Сербия, Босния), но были и приезжие из Северной Америки (по большей части из тех, кто хотел в дальнейшем заниматься Восточной Европой). Так что это была многокультурная необычная смесь. А по окончании учёбы в Венгрии как сложилась Ваша дальнейшая судьба? По завершении магистратуры вернулся на год в Украину, сохранив, однако, понятное желание продолжать учёбу за

рубежом. И на протяжении года я работал в сфере, так сказать, «video production»– компании, которая занималась производством видеорекламы. Попал я туда в первую очередь благодаря английскому языку, который уже успел к тому времени хорошо освоить. Но здесь мне также сыграл на руку мой интерес к исследованиям кинематографа. Поскольку в Будапеште социальные и гуманитарные науки были во многом связаны, там я успел увлечься анализом кино, и это мне помогло при работе в этой компании. А потом уже я поступил в аспирантуру в Канаде,и уехал туда писать свое Ph.D. исследование. 69

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

„

ма эта длилась всего год, но это был для меня очень ценный опыт…

“

СВОЄ А чем был мотивирован такой выбор? На самом деле это было довольно случайно. Изначально я хотел поступить в аспирантуру в Амстердаме, готовил документы, сдавал экзамены. Но там была какая-то сложная модель финансирования, и с ней трудно было совладать. А здесь мне дали деньги на обучение, предоставили все возможности, и, кроме того, у меня жила сестра в Канаде, так что я даже во многом из соображений миграции выбрал Канаду. Тем более, мне нравилась перспектива жизни в большом городе. Позже, когда я работал в архиве университета Индианы, я почувствовал, насколько это существенно. Там выходишь из кампуса –

„

существует довольно хорошая школа исследований кино, сам университет очень левый и социально ориентированный. Он участвует в проектах по защите окружающей среды, здесь многие занимаются этническими, расовыми и классовыми исследованиями. Поскольку в Канаде довольно часто проходят разные забастовки и акции, наш университет всегда здесь в первых рядах. При этом он сам по себе достаточно молодой: изначально это было два больших колледжа, которые объединились в 1974 году, и с тех пор он работает уже как высшее учебное заведение. То направление, на которое лично я поступал, носит название междисциплинарной программы «Общество и Культура», то есть Вы понимаете, что это очень широкая

Зачастую один и тот же проект осуществляется на пересечении технологии, обществоведения и искусства. Поэтому здесь существует очень необычная практика, когда тебе назначают сразу троих научных руководителей.

и перед тобой три улицы, небольшие дома и лес, прямо как в фильме Твин Пикс. Мне это не подходит. Я больше люблю города. Речь идет, как я понимаю, об Университете Конкордия в Монреале? Не могли бы Вы рассказать об этом университете? Монреаль – это самый крупный город провинции Квебек и второй по величине в Канаде. Он наполовину франкоязычный, наполовину англоязычный, и здесь находится 4 довольно крупных университета: 2 французских и 2 английских. Университет Конкордия – это большой англоязычный университет, который знаменит своими междисциплинарными программами, здесь 70

випуск 2-3, 2015

“

формулировка, и её можно подвести подо что угодно. Люди здесь работают в самых разных направлениях, и их между собой зачастую очень мало что связывает. Скорее это административный центр распределения ресурсов межу различными исследовательскими программами, чем некое общее интеллектуальное поле. Зачастую один и тот же проект осуществляется на пересечении технологии, обществоведения и искусства. По этой же причине здесь существует очень необычная практика, когда тебе назначают сразу троих научных руководителей из разных сфер, – никому такого не пожелаешь (улыбается). Мне-то повезло, но нередко бывает так, что они друг с другом не соглашаются, конфликтуют, и это очень плохо

сказывается на твоем исследовании, ведь люди могут иметь совсем разные взгляды на один и тот же предмет. У них могут быть теоретические противоречия. Причём иногда могут быть очень причудливые дисциплинарные сочетания, например, математика, текстиль и гендерные исследования. Женское платье, математическое моделирование и философия Витгенштейна (улыбается). Для таких странных сочетаний и существует этот исследовательский центр (Centre for Interdisciplinary Studies in Society and Culture), где эту междисциплинарность можно поставить на какие-то административные рельсы. В том числе за счет назначения руководителя из каждой сферы. А какие черты больше всего, по Вашему мнению, отличают канадскую систему образования от украинской? На самом деле они отличаются просто по всем пунктам, так что здесь нужно говорить более конкретно. Ну, меня интересует сам образовательный процесс… Как организованы учебные планы, распределение дисциплин, могут ли студенты свободно выбирать себе предметы… Да, в этом плане разница между Украиной и Канадой очень существенная. Когда я учился в киевском университете, нас, как в детском саду, распределяли в группы по 20-30 человек, и мы практически с первого по последний год учили вместе одни и те же предметы. Тут всё иначе. Каждый выбирает себе программу в соответствии со своим графиком. Многие люди совмещают

работу с учёбой, поэтому и система здесь очень гибкая и индивидуально ориентированная. Обычно есть обязательные предметы и выборочные, их где-то поровну. Также у студентов одновременно две специализации: major and minor, первичная и вторичная, и для каждой из этих специализаций есть определенные требования. Например, ты должен за годы обучения взять 10 социологических курсов, среди них должны быть методы, теория, практика… остальное по выбору. Студенты в Украине нередко жалуются на перегруженность аудиторными занятиями и обилием ненужных им дисциплин. В Канаде это каким-то образом ощущается? Нет, аудиторной работы здесь не так много, но есть перегруженность по домашним заданиям. Нередко студентам нужно прочесть такое количество текстов, что с этим сложно просто физически справиться. В Украине чувствовались сильные перепады между учебным временем и сессией, а здесь и сессия «тихий ужас», и на про-

„

Если ты выбираешь какой-то курс, то будь готов: из тебя выпьют всю кровь.

“

тяжении года тебя мучают. Семестры, как правило, очень короткие (13 недель), но если ты выбираешь какой-то курс, то будь готов: из тебя выпьют всю кровь. Особенно если речь идет о сложных курсах по исследовательским методам. Если учесть, что многие студенты работают, то свободного времени у них остается совсем мало. Мне кажется, что, когда я учился на факультете 71

„

випуск 2-3, 2015

“

„

Если ты выбираешь какой-то курс, то будь готов: из тебя выпьют всю кровь.

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015 он может получить специализацию именно по исследованиям сексуальности, а наш факультет предложит им целый набор самых разных курсов, начиная от исследования проституции в Монреале (у нас есть женщина, которая занимается этой темой уже 30 лет и прошла, так сказать, через все местные бордели) до курса, который я преподавал несколько лет назад, под названием «Секс и кино американского андерграунда 1960-х годов». То есть направления здесь бывают очень разные. Тем не менее, Вы говорите, что и здесь бывают свои междисциплинарные разборки?

Кадр из фильма Сергея Эйзенштейна «Да здравствует Мексика!» (1931) социологии, у меня было время заниматься чем попало, несмотря на то, что с третьего курса я уже работал. А в каком направлении Вы сейчас работаете? В данный момент я работаю на факультете социологии и антропологии, где преподаю курс по исследованиям сексуальности, которые здесь существуют отдельно от гендерных исследований. Традиционными gender studies у нас занимается Институт имени Симоны де Бовуар. Этот институт су72

ществует уже очень давно (ещё с 1970-х), и тут, надо сказать, идут свои междисциплинарные разборки. Они сильно сместились в сторону т.н. women studies, то есть не вообще гендерных, а именно феминистских женских исследований. И эти феминистки, можно сказать, там уже давно засели и до сих сидят, исповедуя более «традиционное» понимание гендера. А исследования телесности, сексуальности, квир-идентичности и всё прочее собрали в кучу, объединили на одной административной площадке, где в придачу существует ещё и школа кино. И, если студент хочет,

Понимаете, это скорее разборки не схоластические, а административные. Факультеты и преподаватели сражаются за часы, за ресурсы, за студентов. Междисциплинарные исследования выглядят очень привлекательно, когда читаешь о них в брошюре, но в реальности всегда возникает много практических сложностей. Ведь не существует специальных междисциплинарных факультетов. Обычно для этого создаются какие-то центры, которые привлекают

„

динации в администрации университета и факультета всегда были ясны и понятны. А когда ты пытаешься координировать несколько разнонаправленных проектов внутри огромного североамериканского ВУЗа, у тебя тут же появляется масса сложностей, с которыми не просто совладеть. Давайте теперь поговорим о Вашей диссертации. Я даже успел с ней немного познакомиться: она, как ни странно, выложена в полном объеме на сайте Университета Конкордия. Её тема касается межклассовых переходов и эротики «пролетарской» маскулинности. Не могли бы Вы рассказать об истории её написания и о том, как Вы вообще вышли на такую экзотическую тему? На выбор темы повлиял целый ряд факторов. Главная сложность с выбором предмета исследования состояла в том, что я сам приехал из другой страны и, так сказать, не принадлежал к полю, поэтому было много практических трудностей со сбором эмпирических данных. Я знаю людей, которые, приехав с постсоветского пространства в Канаду, занимались Украиной и Россией, и им в этом плане было гораздо проще. Поэто-

Междисциплинарные исследования выглядят очень привлекательно, когда читаешь о них в брошюре, но в реальности всегда возникает много практических сложностей.

людей из разных мест, и эти люди часто с большим трудом находят взаимопонимание друг с другом, не говоря уже о совместных действиях. Это скорее проблема управленческого плана. В этом смысле стандартизированная советская система даже имела свои плюсы, поскольку отношения субор-

“

му я из достаточно практичных соображений сделал выбор в пользу архивных исследований. Это было гораздо проще по деньгам и по времени. Таким образом, я отправился в университет Индианы, при котором существует Институт исследования сексуальности Альфреда Кинзи. Это очень известное 73

СВОЄ

„

“

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

и весьма специфическое учреждение, где расположен крупнейший архив разных документов, связанных с сексуальностью. Там я начал знакомиться с разными данными, уже интересуясь темой. Эта тема может казаться несколько экзотичной для Украины, но в Канаде она, так сказать, в тренде. Здесь очень много исследовательских программ, связанных с расовыми отношениями, – то, чего почти нет в украинской социологии,

„

В 1920-1930-х годах было значительное количество мужчин, занимавшихся социальной работой, социальной журналистикой или религиозной деятельностью в трущобах. Иногда их связывали с тамошними мигрантами довольно причудливые сексуальные отношения.

здесь очень актуально. Несмотря на название работы, в центре моего внимания были в первую очередь отношения между иммигрантами и белым англо-саксонским населением в этнических анклавах, поскольку вся эта «пролетарская» маскулинность была очень сильно привязана к этническим группам. Ирландцы, итальянцы, мексиканцы, поляки выстраивали очень специфические отношения с северноамериканским населением. И в этом контексте меня интересовала практика секса со слугами и подчиненными (то есть между представителями высших и низших классов), так сказать, эротические взаимоотношения внутри одного имения или усадьбы. В этой связи я набрел на очень интересную коллекцию документов, которые принадлежали одному из главных информантов этого архива – Томасу Пейнтеру (1905-1978). Это был довольно причудливый человек, родом из очень богатой англо-саксонской семьи. Во многом по причине своих сексуальных предпочтений, а во 74

многом из-за своих личных неудач он оказался в крайне затруднительном материальном положении и стал жить среди польских и итальянских мигрантов, иногда вступая с ними в сексуальные связи, документируя этот опыт в дневниках и фотографиях. Кстати, с этим архивом постоянно возникают разные юридические разбирательства, на него регулярно подают в суд из-за распространения личной информации, поэтому во

“

время подготовки диссертации мне надо было считаться и с этим. Кроме того, с этим архивом очень сложно работать, поскольку материал не выдают на руки, его нельзя копировать и уносить с собой. Поэтому моя работа имела скорее предварительный и описательный характер. Хоть я и защитился, я пока не очень понимаю, что с ней делать: трансформировать её в биографию из серии «жизнь замечательных людей» или же вскрывать весь огромный пласт информации о подобных людях, которых наверняка было немало. В 1920-1930-х годах было значительное количество мужчин, занимавшихся социальной работой, социальной журналистикой или религиозной деятельностью в трущобах. Иногда их связывали с тамошними мигрантами довольно причудливые сексуальные отношения (речь идет, конечно, о больших городах вроде Нью-Йорка или Чикаго). Есть также все основания предполагать, что во многих случаях подобные инициативы по работе

с неблагополучными детьми были связаны с сексуальным насилием и сексуальной эксплуатацией. Иногда попадались просто помешанные люди, которые, заботясь о беспризорниках, создавали специальные трудовые и спортивные клубы – своеобразные первичные формы социального контроля с целью воспитания благонадежных граждан, а в личных записях у них имелось так много откровенной эротики, что это не может не наводить на соответствующие мысли. Кроме того, эти люди зачастую были очень религиозными, и все это сплеталось в какие-то странные формы, которые было бы очень интересно исследовать. Поэтому мне пока не совсем ясно, что я буду делать со своей диссертацией.

детей приезжали в Америку и занимались тяжелым низкооплачиваемым трудом. Воспитывались они на юге Италии в сильно разделенном по гендерному признаку обществе, где роль женщины была почти как в мусульманских странах. А мужчины привыкли проводить много времени в таких компаниях. Так что это давало о себе знать и после миграции. То есть этнический фактор здесь был решающим, хотя миграция многое меняла. А «пролетарская» маскулинность – это скорее своеобразный эротический фантом в сознании гомосексуальных мужчин англо-саксонского происхождения. Как и любой стереотип, он состоит наполовину из фантазий и проекций, а наполовину из действительности.

А как бы Вы могли определить само понятие «пролетарской маскулинности», вынесенное в название Вашей диссертации?

А как проходила защита Вашей диссертации?

Ну, речь скорее идет об эротическом конструкте самих этих гомосексуальных

„

С этим, на самом деле, особенных сложностей не возникало. У меня, как я говорил, было 3 руководителя, но на работу также

Пролетарская маскулинность была органично вписана, прежде всего, в жизнь этнических меньшинств и имела под собой не столько классовую, сколько собственно культурно-этническую подоплеку.

мужчин, поскольку никакой рафинированной пролетарской маскулинности в действительности не было. Она была органично вписана, прежде всего, в жизнь этнических меньшинств и имела под собой не столько классовую, сколько собственно культурно-этническую подоплеку. Например, итальянская маскулинность (в отличие от еврейской) формировалась в условиях, когда сицилийские мужчины без жен и

“

писали отклики два внешних рецензента. Обычно всё проходит нормально, если нет конфликта с рецензентами. Поэтому все стараются выбрать людей, которые согласны с твоим исследовательским подходом. Случались ситуации, когда на этапе рецензирования возникали жесткие противоречия, особенно если рецензенты сами писали работу на эту же тему, но выдвигали при этом совсем другие гипотезы.До скандала 75

СВОЄ

випуск 2-3, 2015

„

“

А как проходила защита Вашей диссертации?

Ну, речь скорее идет об эротическом конструкте самих этих гомосексуальных

„

“

СВОЄ доходило. Но обычно все проходит достаточно гладко. В отличие от Украины, хотя я, конечно, не знаю в подробностях вашу аспирантскую жизнь, всех этих поборов, банкетов и прочего безумия не было. Здесь все очень скромно и сдержанно. Все собираются в кабинете, у тебя 10 минут на выступление, потом вопросы-ответы, и в конце тебе может быть предложено 3 варианта: работу принимают в исходном виде; работу принимают, но с небольшими правками (дается несколько недель на доработку); работа требует серьезных изменений (дается год для переработки проблемных частей текста). По-

випуск 2-3, 2015 тексте театра и кино. Мы читаем классические источники на эту тему, обсуждаем их в группах, разумеется, смотрим фильмы. Кстати, посещает этот курс довольно много людей - около 90 человек. А в следующем семестре я буду преподавать квир-теорию. А в гендерном отношении Ваша аудитория как-то отличается? В основном ко мне ходит много женщин, поскольку это обязательный курс для студенток факультета женских исследований Института имени Симоны де Бовуар.

Многое стоило бы позаимствовать из антропологии в плане полевых исследований, но на это почти ни у кого нет ни денег, ни энтузиазма. Даже такая дисциплина, как социальная история сегодня делает для гендерных исследований гораздо больше, чем они сами.

„

следний вариант – почти провал, но и такое бывает, особенно в случае какой-то серьезной ошибки в методологии. Но и её можно исправить. Это редко случается, поскольку ты проходишь столько предзащит, и научные руководители её столько раз читают, что никакой особенной интриги здесь нет, хотя своеобразный стресс присутствует. И сейчас, после защиты, Вы преподаете. Расскажите, как на данный момент организована Ваша работа со студентами? Какие курсы Вы им читаете, как проходят лекционные и семинарские занятия? Семинары я сейчас не веду. В основном читаю лекции. Мой курс называется «Сексуальная репрезентация и исполнительное искусство». Там речь, прежде всего, идет о месте сексуальности в кон76

“

Но, тем не менее, парней тоже хватает. В общем отношении их где-то тридцать процентов из ста. Как бы Вы оценили русло, в котором развиваются гендерные исследования в последнее время? Может быть, Вы можете посоветовать какие-то интересные тексты на эту тему? Нет, советовать не буду (улыбается). Знаете, мне не нравится как они сегодня развиваются. Эта дисциплина родилась из литературного анализа, и это её бич. Если она не выйдет из этой ловушки, ей никогда не двинуться в лучшую сторону. Когда я ещё учился на магистра, большой популярностью пользовались разные психоаналитические концепции. Сейчас часто используют всякие расовые интерпретации, возводимые

Рабочие фармацевтической фабрики. Бейонн, Нью-Джерси, США. 1920-е к Фуко. Но это все остается в рамках той же самой литературоцентричной парадигмы, которая мне кажется очень ограниченной. Поэтому я даже в какой-то мере разочаровался в этой дисциплине. Мне кажется, что ей многое стоило бы позаимствовать из антропологии в плане полевых исследований, но на это почти ни у кого нет ни денег, ни энтузиазма. Даже такая дисциплина, как социальная история сегодня делает для гендерных исследований гораздо больше, чем они сами. Западная образовательная система очень коммерциализирована, университеты все чаще напоминают какие-то биз-

нес-корпорации, которые руководствуются критерием прибыли. Поэтому финансирование очень ограничено и на преподавателях лежит огромная нагрузка. Соответственно, уйти в поле на три года не получится. Зато посмотреть фильм, прочесть книгу и что-нибудь натеоретизировать вокруг, приправив модными французскими словами, никто не мешает. Этим и занимаются многие гендерные и квир-исследователи сегодня, хотя я на своем личном опыте знаю, как быстро эти подходы выходят из моды. БЕСЕДУ ВЕЛ АРТЕМИЙ ДЕЙНЕКА

„

“

Всеукраїнський студентський соціологічний часопис «Своє» Колективний некомерційний проект покликаний сприяти розвитку комунікації поміж студентів та молодих вчених спеціальності соціологія. Випуск 2-3 (12-13), 2015 Головний редактор: Михайло Слуквін Редактори випуску: Анастасія Фітісова та Артемій Дейнека Літературна редакція: Анна Гнедкова Дизайн та верстка: Анастасія Березень Технічний редактор: Владислав Микитюк Ілюстрації: Анастасія Голумбовська Картина на обкладинці: Станіслав Кіркілевський «Venus on the blue water»

Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:

Автори висловлюють власні погляди, які не завжди збігаються з поглядами редакції. Попередні числа часопису можна проглянути за веб-посиланням: http://issuu.com/svoye

SVOIE_JOURNAL@GOOGLEGROUPS.COM Будемо вдячні за пропозиції щодо співпраці та підтримки: svoie_journal@googlegroups.com VK.COM/SVOIE Матеріали журналу «Своє» надруковано на умовах публічної ліцензії Creative Commons Attribution — FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/

Noncommercial - No Derivative Works 3.0 Unported License. Копія ліцензії доступна за веб-посиланням ttps://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/3.0 Ми дозволяємо вільне копіювання та поширення матеріалів (повністю або частково), якщо в матеріали не внесено жодних змін чи доповнень, та за обов’язкової умови посилання на «СВОЄ: всеукраїнський студентський соціологічний часопис». Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено. Ці умови можуть бути змінені за дозволом автора. Просимо повідомляти про передрук матеріалів на редакційну електронну скриньку: svoie_journal@googlegroups.com Це видання здійснено за підтримки Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні. Точка зору, відображена у даному виданні, може не збігатися з офіційною позицією уряду США.

Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі: