Студвидання "SVоє" №2 (2013) by СВОЄ: всеукраїнський соціологічний часопис

2/2013

svoye.lib

Під копірку

копірайт

∞

плагіат

історія авторського права ст. 6-13 михайло слуквін торрент в копирайте государство в государстве ст. 14-17 богдан дикань

копірайт ст. 4-25

интервью с сергеем яругиным ст. 18-21 марина гончаренко інтерв’ю з Antanana ст. 22-25 марина гончаренко

зміст фрілансер ст. 54-58 тарас ковтун

svoye.lib ст. 52-58

∞

ad ст. 26-35 нужна ли «политэкономия пиратства»? ст. 28-30 дмитрий столяренко веселий роджер і кілька метафор ст. 31-34 володимир шелухін

плагіат ст. 36-51. у пошуках плагіату ст. 38-39 альона ляшева место встречи с плагиатом: студенческий текст ст. 40-43 алина калашникова мы за ценой не постоим, или думайте сами, решайте сами ст. 44-46 любовь агамирьян по той бік плагіату ст. 47-51 тарас саламанюк

Iсто

авторськ

Текст: Михайло Слуквін

Навколо сучасного авторського права та копірайту вирують дискусії, однак і саме становлення цього інституту громадянського права виглядає не менш суперечливо. У цій статті пропонуємо один з варіантів розгляду історії авторського права. Оберемо точкою відліку Середньовіччя. Як відомо, у Середньовічній Європі саме у католицьких монастирях було зосереджено книгодрукування та зберігали левову частку книг. Щоб отримати копію книги, потрібно було замовити її в монастирському скрипторії, де монахи переписували потрібне (вручну!). Купувати книги міг собі дозволити не кожен, адже, враховуючи вартість сирови-

ни та праці монахів, ціна сягала космічних висот. Разом з тим, оскільки всі переписувачі працювали під контролем католицької церкви, існували суворі обмеження на те, які книги дозволено було копіювати і розповсюджувати. Все, що хоч трохи суперечило офіційній позиції Ватикану, практично неможливо було добути. Ситуація змінюється з розвитком друку. У 1451 Йоганн

орiя

кого права Ґутенберг відпрацював техніку книгодрукування, а в 1452 році виходить перша в Європі друкована Біблія. Фактично, Ґутенберг поставив друкарство на промислову основу. Переписування книг вручну швидко стало застарілою технологією. Такий розвиток справ не міг тішити церкву, яка раніше одноосібно контролювала розповсюдження книг і, до того ж, непогано наживалася на їх дефіциті. Однак монополіст не збирався легко відступати: церква робила спроби заборонити книгодрукування шляхом тиску на світську владу. Кульмінації ця боротьба досягла 13 січня 1535 у Франції, коли на вимогу католицької церкви було прийнято закон, який повністю забороняв книгодрукування і будь-яке використання друкованих пресів під страхом смертної кари через повішення. Однак закон цей виявився вкрай неефективним. Уздовж кордонів Франції виросла щільна мережа піратських друкарень, і книги легко проникали в країну контрабандою,

задовольняючи жагу до знань. Врештірешт, церква поступається й дає дорогу швидкому та дешевому поширенню знань, разом з яким приходить Відродження і Реформація. У 1553 англійський престол зайняла незаконно народжена дочка Генріха VIII Марія. Нова королева, невдоволена батьковим рішенням, що Англія має перейти у протестантизм, намагалася відновити католицизм. Почалися масові гоніння на протестантів та обмеження розповсюдження пов’язаної з їхніми ідеями літератури. Що ж до книгодрукування, то королева надала виключне право виробляти та розповсюджувати книги Лондонській компанії книготорговців 4 травня 1557. Це було вигідно як друкарям, так і королеві: з одного боку, було обмежено розповсюдження крамольної літератури, а з іншого, попит на книги був шалений і обрані типографії непогано наживалися на продажі. Протягом наступних 138 років монополія,

введена Марією, не зазнавала різких змін, адже і корона, якій копірайт надавав можливість застосовувати цензуру, і книговидавці, що мали змогу підзаробити, були задоволені становищем. Протягом XVII століття парламент намагався поступово відібрати у монархів контроль над цензурою. У 1641 році було розпущено суд, у якому зазвичай слухали справи про порушення копірайту, — так звану «Зоряну палату». У результаті, хоч «піратство» і вважалося злочином, карати за нього стало нікому. Творча активність у Британії в ті часи була просто неймовірною. У 1643 році монополія копірайту була відновлена, причому в ще суворішій формі, ніж раніше. Тепер потрібна була обов’язкова попередня реєстрація автора, друкарні та видавця у Лондонській книготорговельній компанії, перед початком будь-яких робіт з публікації слід було отримати ліцензію, представникам книготорговельної компанії дозволялося вилучати, спалювати і знищувати неліцензійні книги й обладнання. Було введено арешти і суворі покарання всіх порушників копірайту. У 1688 році відбулася Зображення на революція. У парламенті попередній сторінці Процес книгодрукування з’явилося багато людей, які постраждали від монополії за часів Гутенберга

і не палали бажанням її підтримувати. У 1695 році було прийнято рішення скасувати монополію. Таким чином, з 1695 копірайт перестав діяти. І знову відбувся різкий творчий злет: історики стверджують, що в ці роки було написано багато документів, які потім надихали на створення Сполучених Штатів Америки. Звісно, в Лондонській книготорговельній компанії були незадоволені втратою вигідного становища. Книготорговці навіть влаштували мітинг на сходах парламенту з вимогами повернути монополію. Зауважте, не автори, а саме друкарі і видавці. Нікому не спадало на думку стверджувати, що без копірайту нічого не будуть писати. Йшлося про те, що без нього не будуть друкувати, — а це зовсім інша річ. Отже, до описаного моменту копірайт постає перед нами як монополія з елементами цензури, яка захищає насамперед видавців, не беручи до уваги інтереси автора. Правила гри змінюються 10 квітня 1710 року, коли у Великобританії було прийнято Статут королеви Анни, у якому йшлося про захист авторів книг, креслень та карт. Саме автору було надано виключні права розпоряджатися своїм творінням про-

Зображення зверху сторінки Відключення англійської Вікіпедії спрямоване проти принняття SOPA

тягом чотирнадцятирічного терміну, який можна було подовжити ще на 14 років — за умови, що автор живий. Прийнятий статут можна розцінювати по-різному. Одні вважають, що статут був вигідний саме книготоргівцям, адже вони вбивали відразу двох зайців одним пострілом. По-перше, видавці зберігали монополію на публікацію книг, адже ніхто крім них не мав права продавати книги авторів. По-друге, монополія отримувала солідні юридичні підстави і захист. Інші вважають, що ситуація склалася далеко не на користь видавничої справи: адже

якщо раніше автор продавав свій твір (рукопис) та втрачав на нього будь-які права, а інша сторона отримувала придбаний текст у безстрокове володіння, то з прийняттям статуту у творця всього лиш купували право користування на час дії захисту авторських прав. Таким чином, на думку прихильників цього погляду, копірайт виступив проти книготорговців і на користь авторів та суспільства загалом. У 1774 році Палата лордів Великобританії відкинула ідею про можливість вічних копірайтів, яку пропонували видавництва, незадоволені

статутом. Було прийнято закон, згідно з яким авторське право надавали лише на певний строк, після закінчення якого твори ставали загальнодоступними. Таке рішення, звісно, мало певне підґрунтя: Палата лордів не бажала, щоб видавці й надалі стримували розвиток культури та інновації. Від англійців нововведення перейняли у Новому Світі. Так, у 1783 році у штаті Коннектикут був прийнятий закон «Про заохочення літератури і таланту», до 1786 року схожі закони були прийняті й у інших штатах. Поширюється ідея про необхідність авторського права і в Європі: у 1791 та 1793 році у Франції було прийнято два закони, що гарантували захист прав на результати літературної, музичної, художньої творчості. В кінці 18 — на початку 19 століття така практика поширюється у більшості європейських країн, зокрема, в Росії. Як наслідок, авторське право виходить на загальноєвропейський рівень. Щоб забезпечити взаємне визнання авторських прав різними державами і встановити міжнародні норми для їх захисту, у 1886 році було підписано Бернську конвенцію — першу міжнародну угоду про захист авторських прав. Замість того, щоб кожна країна окремо реєструвала копірайт, була створена єдина процедура реєстрації авторських прав. Бернську Конвенцію неодноразово переглядали й доповнювали — наприклад, у 1908 році було прийнято рішення встановити термін дії авторського права на весь період життя автора плюс 50 років з моменту смерті. Існує думка, що таке подовження дії копірайту було вигідне саме видавцям, адже чим більшим є термін захисту, тим довше може діяти ексклюзивний договір

з автором. Однак сказати, що тогочасні угоди захищали лише видавництво або лише творця навряд чи вдасться. Паралельно доповнювали і перелік творів, які підлягають захисту. Багато в чому цей процес ішов пліч-о-пліч з появою нових засобів тиражування (наприклад, винаходами фотографії або звукозапису). У ХХ столітті захист авторського права вдосконалюється, доповнюється та розвивається шляхом укладання різноманітних міжнародних угод і т. д. Таким чином, у ХХ столітті авторське право набуло своїх основних рис та закріпилось як інститут громадянського права. Та це не кінець історії. Подібно до того як у Середньовіччі церковному переписуванню книг завдала клопоту нова технологія — друкарство, для сучасних видавництв клопотом стає поширення різних методів копіювання інформації. З появою ксерографії та портативних магнітофонів у кінці 1950-х, персональних комп’ютерів і домашнього відео в 1980-х видавничу справу спіткала стара «нова» проблема: будь-хто, хто володіє такою технікою, може створити стільки копій книги, фільму, музичного твору і т. д., скільки забажає. Видавці, звісно, намагалися судитися з виробниками електроніки, яка містила функцію копіювання. У ході однієї з таких судових справ, що відбувалася в США, було винесено рішення, що виробник техніки не є відповідальним за дії користувача, в тому числі й за незаконне копіювання. Поступово промислове лобі домоглося, щоб така думка вкоренилася не тільки в Америці. З подальшим розвитком та розповсюдженням технологій стало зрозуміло, що кожного, хто незаконно копіює дані,

Зображення зверху сторінки Річард Стоун - засновник концепції копілефту

спіймати та покарати навряд чи можливо — та й недоцільно, — тому у 1992 році в міжнародних угодах про авторське право і суміжні права з’являється поняття «копіювання для домашнього використання». Тобто ніхто не буде переслідувати людину, яка скопіює придбаний на DVD фільм на свій комп’ютер або зробить копію диска друзям. Зрештою, це пояснюється тим, що ловити кожного порушника нерентабельно — простіше переслідувати тих, хто виробляє піратські диски в промислових масштабах або викладає файл в Інтернет, роблячи його доступним для масового завантаження.

Разом з тим, технології, які для видавців обернулися загрозою, для авторів відкрили нові горизонти. Саме з розвитком новітніх технологій, таких як Інтернет, у авторів з’явилася можливість взаємодіяти з публікою, оминаючи видавця. Перший крок у цьому напрямку зробив програміст Річард Столмен, який у 1988 році розробив загальнодоступну ліцензію GPL (General Public License) на програмне забезпечення. Вона дозволяє те, що забороняє копірайт: копіювати, змінювати та розповсюджувати програми. Автор при цьому отримує прибуток не

від продажу, а за рахунок добровільних пожертвувань користувачів. У 2001 році права, визначені «вільними ліцензіями» (а після GPL було створено цілий ряд «вільних ліцензій») Річард Столлмен назвав «копілефтом». Сьогодні стратегії копілефту дотримуються не лише програмісти, а й дедалі частіше музиканти, письменники, кінематографісти, які публікують свої твори в Мережі на спеціальних сайтах, що дозволяють вільно завантажувати інформацію, та разом з тим пропонують безліч способів перерахунку коштів у якості

винагороди творцеві. Таким чином автор отримує змогу публікувати результати своєї творчості та отримувати прибуток, а публіка має можливість платити справедливу, на її думку, ціну, не витрачаючись на підтримку видавців відсотками з придбаного. Таким чином, у своєму розвитку авторське право постає перед нами як доволі суперечливе поєднання захисту інтересів суспільства, автора та видавця. Та як зміниться авторське право майбутнього, чий інтерес матиме визначальну вагу? Ці сторінки історії поки що чекають на тих, хто їх допише.

Зображення зверху сторінки Крива Міккі Мауса, яка демонструє зростання авторського права США на прикладі володіння правами на образ Міккі Мауса

«Торрент» в копирайте – государство в государстве Текст: Богдан Дикань

Опыт истории показывает, что правовое регулирование чаще всего отстает от реально существующих обстоятельств и не может нормировать самые новые формы взаимоотношений. Виртуализация мира — суть этой проблемы закона в современности. В частности, речь идет о файлообменных сетях на базе обменного интернет-протокола P2P. Именуемые также «торрентами», эти сети создали как бы государства в государстве по отношению к авторским правам.

начале было слово, и слово было у Брэма Коэна. Именно этот американский программист 2 июля 2001 года впервые продемонстрировал работу написанного им интернет-протокола для обмена файлами в сети BitTorrent. Перед торрентом все равны. Р2Р часто употребляют как синоним BitTorrent. Действительно, этот сетевой протокол работает по принципу peer-to-peer, то есть «равный к равному». Он воплощается в кооперативном обмене файлами: каждый, кто качает файлы, в то же время и передает их другим. При этом «торрент-трекер» — сайт, к которому обращаются пользователи, — является связующим элементом между юзерами. «Рука руку моет…» В этом и состоит изюминка для владельцев «трекеров» и тех, кто активно используют их услуги. В этом также камень преткновения для тех, чью собственность раздают и тех, кто защищает их авторские права. Ведь на самом-то деле на «трекерах» не хранятся объекты авторских прав, а лишь торрент-файлы, или файлы метаобмена, в которых содержатся определитель расположения ресурса, основная информация о закачиваемом объекте и технические данные, связанные с файлообменом. Выходит, что напрямую копирайт нарушают только пользователи, и иск нужно предъявлять этому необъятному количеству лиц, список которых еще нужно достать. Тем не менее, такая трудность не останавливает противников копилэфта. Первые попытки призват к ответу распространителей торрент-файлов были предприняты еще в 2004 году Американской ассоциацией звукозаписывающих компаний (RIAA) и Американской ассоциацией кинопроизводителей (MPAA), которые требовали от владельцев торрент-

трекеров список их пользователей. Этот иск не увенчался успехом: суд решил, что доказательств вины пользователей не достаточно. Тем не менее, немного позже оператор сайта www. torrentspy.com компания Valence Media LLC всетаки ответила за «пособничество пиратству путем упрощения поиска и загрузки материалов, защищенных копирайтом». После этого прецедента администрации трекеров обязали иметь списки посетителей сайта и предъявлять их по первому требованию. Были и более серьезные санкции. Так, газета «эж-Юрист» сообщает об очередной жертве MPAA ресурсе www.elitetorrents.com, лидер которого был обвинен ФБР в уголовном преступлении и на 18 лет лишился свободы, выплатив штраф 20 тыс. долларов. Подобные случаи происходили и в Европе. К ним относится знаменитое дело «Пиратской бухты». Количество пользователей thepiratebay. org составляло более 25 млн. 31 мая 2006 года шведская полиции провела рейд, изъяв серверы и арестовав все руководство сайта. Но деятельность «Пиратской бухты» не прекратилась! Несмотря на то, что работа остановилась на несколько дней, отчаянные владельцы дали возможность своему детищу продолжать жить дальше благодаря заранее арендованным серверам в Нидерландах. Чем же мотивированы настолько преданные своему делу разработчики торрент-треккеров? Неужто им интересно лишь признание и продвижение принципов копилэфта? Или же трекеры все-таки приносят прибыль? Дабы разобраться в этом вопросе, мы обратились за советом по созданию сайта торренттрекера к посетителям одного из специализированных форумов. Вопрос о стоимости в лоб задавать не хотелось — тем не менее, речь о деньгах зашла сразу же: «Если хочешь создать и вправду рабочий торрент, то нужно изначально вложить очень много капитала… на

хостинг, на сервер приличный…» Просмотрели цены на «приличные» хостинги в Украине: цены колеблются от 10 до 50 грн./мес. Но был и прямо противоположный ответ: «Нет! Для этого много лаве не надо… Стартовать можно будет и со своего компа + найти бесплатный хостинг…» И полемика продолжилась, потому что наш первый советник парировал: «Извини, но такой вариант долго не прокатит, ведь сейчас торрент-трекеры и [сайты немного другого содержания] растут и погибают как грибы в лесу…». Естественно, мы не могли не задать интересовавший нас больше всего вопрос: «На чем же зарабатывают трекеры и где берут “изначально очень много капитала”?» Это не было тайной: «Вариантов заработка тут немного: реклама, баннеры, контекст. В результате, все будет зависеть от количества посетителей… А изначально все строится на наличии хороших инициативных друзей)))…» Таким образом, мы видим, что создатели подобных сайтов (если всерьез берутся за дело) могут стать значимой ячейкой в экономике государств и всего мира. Так а что насчет ячейки в юридическом регулировании? Никто не сомневается в необходимости совершенствования копирайта. На сайте blog.pravo.ru предлагается компромиссный вариант: обладатели объекта авторского права могут получать «долю» за раздаваемые файлы. Можно ввести счетчики, и тогда их «гонорар» будет в прямой зависимости от показателей количества юзеров, скачавших тот или иной материал. Использование этих файлов также можно проследить благодаря «мирным» троянам, которые будут внедрятся в компьютер и посылать отчет об активности скачанной программы. Не берем на себя смелость делать прогноз последствий введения такой «слежки». Нашей стране она вряд ли грозит в ближайшее время, и пока вопрос «качать или не качать?» ложится на совесть пользователя.

Интервью с Сергеем Яругиным Текст: Марина Гончаренко

Яригін Сергій Валентинович Голова Всеукраїнського ГО «Українське Піратське Співтовариство»

У большинства людей пиратство ассоциируется с несанкционированным доступом к информационной продукции. Но я подозреваю, что организация, которую Вы представляете, несет в себе некий другой смысл. Насколько я права? Да. На самом деле, пиратство (прим. ред. – информационные пираты) – это придуманный еще в 16 веке термин и его появление связано с возникновением книгопечатания. Из-за новой технологии церковь начала терять свои заработки на переписывание книг, и тех, кто начал печатать книги, называли пиратами по аналогии с морскими пиратами. Вроде бы они забирали у них заработок. То есть кто-то присвоил себе право что-то делать

18 6

и говорит, что другие это делать не могут. Если кратко, то мы выступаем за равные права доступа к информации, то есть копилефт. Основателем копилефта является Ричард Стоун. Он разрабатывал программное обеспечение доступ, к которому был свободным. Вы имеете право его использовать, изменять, продавать, оказывать на базе этого финансовые услуги, то есть зарабатывать на этом свободном доступе. Тогда охарактеризуйте, пожалуйста, Ваше отношение к авторскому праву. Сначала стоит разобраться, что мы им называем. Авторское право – это право автора сказать, что он это сделал, что это его робота, будь то художественное про-

изведение, программный код или интеллектуальное произведение. Авторское право – оно де-факто нематериальное. Но этому праву начали приписывать свойства материальных объектов. То есть возможность продать, а дальше и возможность закрепить «возможность продавать». Сейчас это право находиться в таком состоянии, что не учитывает интересы двух сторон: автора, зарабатывать на этом деньги, и потребителей, потреблять то, что он считает нужным, а не то, что ему впихивают. Мы очень плотно сотрудничаем с авторами. Сейчас пытаемся сконструировать какую-то схему, которая позволила бы им, во-первых, свободно публиковать свои произведения (это наша цель), а вовторых, зарабатывать на этом. Традици-

онный механизм, когда каждый платит, сколько хочет, но у нас он слабо функционирует. Нельзя сказать, что он совсем не работает, но тех денег, которые автор зарабатывает, ему не хватает на жизнь. Есть механизмы – встречи с авторами. Например, в книжном магазине «Є»». Приходят поклонники, что-то покупают. Такие встречи опосредствовано полезны как книжному магазину, ведь он продает и этого автора и других, привлекает покупателей, так и полезно автору – о нем узнают больше. Какие сейчас главные проекты у Партии пиратов? Есть несколько направлений. Наиболее живое – это школьное. Там сейчас рабо-

тают несколько проектов. Во-первых, это «Linux в школе». Мы сейчас устанавливаем Linux по школам. Меняем программное обеспечение Microsoft – платное, безумно дорогое, часто не лицензионное на его свободный и бесплатный аналог. Такой проект приучает детей к тому, что существует открытое бесплатное программное обеспечение, которое аналогично тому, что предлагают компании. Ведь у нас школьная программа с самого первого дня и до самого последнего пронизана Microsoft и Adobe. То есть детей воспитывают на этих продуктах. Детей не учат работать с текстовым редактором, их учат работать с Microsoft Word, их учат работать не с электронными таблицами, а с Microsoft Exel и о таких примерах можно говорить бесконечно. Дети ничего другого не знают. Когда мы внедряем Linux, дети понимают, что мир разный, что существует много вариантов для решения той или иной задачи и они могут выбрать то, что им лучше. Второй, это школьная библиотека. Интенсивность школьных занятий и количество учебников делают портфель неподъемным. Но если взять электронные учебники и сделать их доступными всем, а родители пускай даже за свои деньги приобретут электронную книжку, планшет, все что угодно, то сумочка у ребенка станет маленькой и аккуратной. Сейчас мы пошли нагло – собираем все учебники в сети, которые мы находим, и выкладываем на один ресурс, тем самым позволяя родителям их бесплатно загружать. С точки зрения законодательства – мы нагло нарушаем авторские права, но с точки зрения морали – все учебники заказываются

на ваши с нами деньги: на деньги налогоплательщиков. Они не предназначены для продажи и бесплатны. Поэтому почему за это нужно платить я не понимаю. Вообще проектов много, еще больше проектов которые в только проекте. Не хватает на все сил и рук, учитывая, что у нас нет какого-то стороннего финансирования, и мы все делаем мы своими деньгами и своими усилиями. Также сейчас уже нашли ресурсы, чтобы поговорить с муниципальными органами для введения бесплатного программного обеспечения в госструктуры. В этом году, не смотря на безумно тяжелый бюджет, выделены деньги на покупку продуктов Microsoft. А зачем? Зачем работнику, который пользуется электронной почтой, текстовым редактором и операционной системой, зачем для него платить 400 тис. долларов? Когда то же самое можно поставить абсолютно бесплатно. Конечно, переустановка программного обеспечения связана с переучиванием персонала, что влечет за собой затраты. Но эти затраты окупаются потом возможностями, которые открывает бесплатный софт. Какие, по Вашему мнению, причины плагиата? Плагиат стоит рассматривать с двух сторон. С точки зрения академичной науки, литературы – это одно. А если это подделки чисто товарных знаков и продажа их – это совсем другое. Согласен, что в литературе и науке плагиат не приемлем. Это как раз неотъемлемое право автора. Но под другим товарным знаком – это

нормальный бизнес. Почему какая-то закорючка должна что-то значить. Если фирма хочет, то пусть ищет тех, кто это делает, тратит деньги, доказывает и как-то борется. Вместо того чтобы это перекладывать на какие-то государства, которые это делают на деньги налогоплательщиков. На самом деле авторскими правами прикрывается множество вещей. В Украине – это цензура. То есть цезура и механизмы давления на какие-то структуры. Часто их используют как инструмент для недобросовестной борьбы кого-то с чем-то. Как я уже говорил, мы не используем сторонние источники финансирования, поэтому для нас это скорее общественная нагрузка. С одной стороны это плохо, а с другой – хорошо. Потому что когда человек занимается чем-то стабильным, он имеет источники получения денег, но с другой стороны зависит от них и в итоге перестает быть свободным и начинает работать на интересы спонсора. В случае с пиратством, именно независимым быть лучше. Возьмем сайт с школьными учебниками, если бы у нас был сторонний источник дохода, то пришлось бы говорить с темы же копирайтерами, а так нам нечего терять. Как функционирует Ваша партия? Мы разбросаны по Украине. Мы постарались сделать структуру, которая была бы наименее зависима от персоналий. Сейчас, верхушка нашей организации, ее наиболее активное ядро – это девять человек, которые локализированные преимущественно в Киеве. По городам подобные структуры, кото-

рые принимают решения коллегиальным способом, по сути, они автономны. Нет какой-то иерархии, это плоская матричная структура. Такие структуры часто используют при проектах. Они очень устойчивы, с одной стороны, они не рушат никакую инициативу и ими легко управлять. К сожалению, наше законодательство требует жесткой регламентации партийной структуры, оно требует, чтобы у вас была такая пирамидальная иерархия, иначе нас просто нельзя считать партией и невозможно зарегистрировать. Стоит также заметить, что это уже третья реинкарнация. Предыдущие инициативы с интервалом в два года загибались. Теперешнюю партию создали три инициатора, которые вышли с предыдущей организации. Какая мотивация для вас этим заниматься? Первую программу я создал в 9 классе, когда сам собрал компьютер и сделал для него монитор, то есть набор программ, которые обеспечивают связь интерфейса. Со второго курса начал работать в Укрричфлоте тем, кого теперь называют системными администраторами. Мы писали программы, которые расходились по всему СССР. Было очень приятно получать отклики, критические замечания, новые обновленные версии своих программ – это было безумно интересно. Я осознанно шел на распространение программ среди своих коллег: хочешь пользоваться – пользуйся. С другой стороны, я зарабатывал, оказывая услуги на этих программах. Вот с тех пор оно и понеслось.

Інтерв’ю з «Antanana» Текст: Марина Гончаренко

«Antanana» вікіпедистка, заступник голови Правління з фінансових питань Фонду «Вікімедіа»

Якщо вірити статистиці, то зараз в українській Вікіпедії більше 160 тисяч користувачів, але лише деякі з них називаються вікіпедистами. Чому так склалось? Коли людина реєструється, вона створює собі акаунт. Такий самий як, приміром, на форумах. Для того, щоб бути вікіпедистом, їй просто треба затриматись на ресурсі. Теоретично, як тільки ти отримав аккаунт, ти вже можеш вважати себе вікіпедистом, але це як з дипломом – те, що ти закінчив виш ще не значить, що ти профі у цій сфері. Також користувачі приходять з різними цілями. Деяким є що сказати, і вони хочуть поділитись цим знанням. Деякі приходять, аби систематизувати свій за-

пас інформації, навчитись працювати з текстами та джерелами. Частині цікава сама комунікація, тобто їх цікавить не написання статей, вони спілкуються з редакторами, іншими учасниками. Є такі, що суміщають ці види діяльності, є такі, що приходять змінювати правила. Тобто вікіпедистами можна назвати тих, що знають трохи правил, трохи пишуть статті, приймають участь у житті спільноти, тобто займаються усім, а не лише одним видом діяльності. Є також метапедична діяльність, бо у Фонду «Вікімедіа» багато проектів, не лише Вікіпедія, яка є власне енциклопедією. Wikimedia Commons – це вікісховище для файлів, ресурс Вікіцитати використовується, аби не перевантажувати статті цитатами, а пере-

нести їх в інший проект. Особливість Вікіновин в тому, що там поміщається інформація, яка не настільки енциклопедична, аби знаходитись на Вікіпедії, наприклад, як святкували Різдво у цьому році. Також варті уваги Вікіджерела, де зберігаються повні тексти, які можна вільно використати, бо копірайт на них закінчився. Якщо ти активно займаєшся лише одним проектом, то тебе можна скоріше назвати вікіпедистом, якщо ти займаєшся декількома: вантажиш файли, пишеш цитати, заливаєш інформацію, то це вже метапедична діяльність. Є ще наступний рівень – це так звана Мета, де займаються координацією всіх проектів. У Вікіпедії використовуються лише вільні дані. Що це таке? Так, у Вікіпедії використовуються лише вільні дані. І це завжди викликає певні труднощі. Наприклад, за нашим законодавством фото будівлі вважається невільним, якщо ще не пройшло 60 років зі смерті її автора. Тобто, будівлю можна сфотографувати, але якщо ти збираєшся використати її з комерційною метою, то її скульптор, архітектор, тобто власник авторських прав, теоретично може тебе засудити. Коли це розказуєш користувачам, які вантажать фотографії чи файли, що є невільними, то це завжди дуже довгі дискусій, люди цього не розуміють. Це дивно для нас, бо якщо я сама сфотографувала щось, чому я не можу використовувати зображення? Треба купу папірчиків, документів, до-

зволи мають бути виключно письмові. Крім того, наші сервери розташовані в Америці, де значно суворіше ставляться до авторських прав, аніж в Україні. Чи траплялись у Вікіпедії конфлікти з власниками авторського права? Була така ситуація, що Олімпійський комітет написав у Вікіпедію скаргу щодо знаходження там його лого до Ігор 2014. «Вікімедіа» негайно видалила файл, хоча лого дуже геометричне: цифри 2014 та п'ять кілець на які копірайт вже не діє. Тобто згідно правил ліцензії Creative Commons, за американським законодавством, воно не захищається авторським правом, адже важко захистити простий шрифт. Тобто його прибрали не тому, що це неможливо довести, а просто тому, що фонд Вікімедіа може використати гроші більш доцільно, ніж на юридичну тяганину. Тому на Вікісховищі діє така практика,

що якщо є будь-яка підозра, що файл може підпадати під копірайт, його видаляють, адже зусилля, час та гроші потрачені на доведення цього не коштують. А які саме вільні ліцензії використовуються у Вікіпедії? Взагалі існує багато варіацій вільних ліцензій. У Вікіпедії використовують ті ліцензії, які дозволяють вільно поширювати, модифікувати, використовувати з будь-якою метою (у тому числі з комерційною) твір. І хоча сама діяльність Вікіпедії не комерційна, а освітня чи просвітна, проте вважається, що файл, який не можна використовувати з комерційною метою, не є повністю вільним. Насправді вільне знання – це таке знання, з яким ти можеш робити все, що завгодно, якщо буде згадка про автора. І тут виникає ще одна проблема – пояснити, що ніхто не збирається використовувати вашу роботу з комерційною метою (але, звичайно, може). Напевно, більшість людей не здогадуються, що з Вікіпедії можна, наприклад, завантажити зображення, набити його на футболки, причепити на ярличок згадку про автора і продавати. Є правда виключення щодо обкладинок книжок, кіноафіші. Їх публікують не під вільною ліцензію, тому там можна побачити попередження. Також вони зазвичай нижчої роздільної якості, що суттєво зменшує шанси їх використання з комерційною метою. Що відбувається, коли користувачі порушують умови вільних ліцензій? Як відстежується плагіат? Найважче відстежувати порушення авторських прав статей, які створювались спочатку десь у 2005-2006 роки, коли відбувались масові заливки статей з енциклопедій, наприклад, з Української енциклопедії чи з Великої радянської, і просто копіювались на Вікіпедію. Але цей етап пройшли певне всі Вікіпедії, адже хотілося інтенсивно збагатити ресурс енциклопедичною інформацією. Порушення авторських прав найлегше відстежувати за останніми правками, на відміну від тих старих чи маленьких статей, які давно не редагувались. До того ж, коли помічаєш, що деякі користувачі постійно займаються копіпастом, плагіат нескладно відслідкувати за персоналіями. Через деяких час, таких людей, звичайно, банять. Деякі заливають невільні зображення, але тексти у них гарні. Тоді є можливість поставити фільтр і заборонити користувачеві якийсь один тип діяльності.

Яке, взагалі, ставлення до копірайту у Вікіпедії? Є загальна політика Фонду «Вікімедіа», де повага до копірайту прописана у резолюції. Тобто якщо ти використовуєш якийсь матеріал, ти маєш переписати його своїми словами, викладаючи чиюсь думку, згадати авторство. Але одночасно треба сприяти копілефту, коли ти, ґрунтуючись на джерела, віддаєш свою роботу у вільний доступ. Загалом, в Україні до копірайту ставляться не так, навіть у самій спільноті вікіпедистів. Тобто редактори мають слідкувати за дотриманням даної резолюції, але у нас це настільки розповсюджено та настільки важко пояс-

нити користувачам, що не можна просто завантажити і вставити, наприклад, зображення у власну статтю, на яку ти витратив стільки часу та зусиль. Також якщо хтось перемальовує когось чи щось з фотографії, а не з живої людини/речі, то таке зображення є похідним, а тобто також невільним. В якомусь сенсі копірайт розвиває творчість. Бо, коли ти бачиш поганеньке вільне зображення, в тебе може виникнути бажання піти і сфотографувати його нормально. Або ти не можеш просто скопіювати текст і вставити його у Вікіпедію, а маєш переписати його своїми словами. Звичайно, в процесі написання ти осмислюєш і «переварюєш» написане. Ось, до чого підштовхує копірайт-політика Вікіпедії.

∞

Нужна ли «политэкономия

пиратства»?

Текст: Дмитрий Столяренко

а сегодняшний день вопрос о копирайте и авторских правах стоит чрезвычайно остро. Это можно сказать и о том дискурсе, который замкнут в пределах либеральной парадигмы (он в основном упирается в поиск новой, более адекватной нынешнему положению вещей бизнес-модели), и о политической деятельности т.н. «пиратских партий», которые пытаются отделить принципы функционирования информационной среды от общественных условий в целом, чтобы информационная сфера была организована «по своим законам», и в левой и окололевой среде. Однако постановка вопроса об информации в отрыве от действительных общественно-экономических условий, а соответственно, и борьба без учтения этих условий, будут абстрактными. Тем не менее, очень много вопросов, поставленных «информационным» (именно так, в кавычках) обществом, требуют решения. В теоретических построениях относительно этого вопроса необходимо отме-

тить, что никакого принципиально нового «информационного общества» или «общества знаний» попросту не существует. Существует определенный уровень развития производительных сил капиталистического общества, который в конечном итоге приводит к появлению таких технологий, которые позволяют развернуться логике ленинского империализма до конца. Во-первых, все технические препятствия, существенно ограничивавшие переброску капиталов из страны в страну во времена «классического» империализма, теперь устранены. Во-вторых, это означает, что происходит унификация хозяйственных укладов и создание действительно единой мировой экономики, что оформляет основное противоречие капитализма уже как противоречие между глобальным характером производства, с одной стороны, и частнокапиталистическими и национальными формами присвоения, с другой. В-третьих, на сегодняшний день, благодаря интернету и другим коммуникационным сетям, мы можем говорить о том, что всемирный

рынок информации, не расчлененный на национальные рынки — это состоявшийся факт. «Вывоз капитала», в таком случае, происходит в том числе и в его специфической «информационной» форме — в виде технологий, патентов, лицензий, ноу-хау, etc. (и тем не менее, невозможно «оторвать» информационный капитал от капитала, средств производства вообще — чего стоит наличие у меня информации о полном технологическом процессе производства айфона, если у меня нет ни средств производства, ни капиталов?). А денежный капитал,

ИНФОРМАЦИЯ, КАК И ЛЮБОЙ ПРОДУКТ, ЯВЛЯЕТСЯ ТОВАРОМ , ПРЕДНАЗНАЧЕННЫМ ДЛЯ ПРОДАЖИ в свою очередь, движется полностью в информационной форме: именно такая форма, обусловленная необходимостью существования банков, сферой влияния которых является весь мир (для обслуживания транснациональных корпораций), оказывается адекватной и необходимой. При этом движение безналичных денег и, соответственно, пространственное движение денежного капитала проявляется как движение информации о деньгах. Таким образом, нынешний этап развития производительных сил, характеризующийся прежде всего устранением каких бы то ни было препятствий в работе с ин-

формацией, создает материальные предпосылки для того, чтобы империализм по своей логике развернулся до конца — до глобализованного империализма. Следовательно, несмотря на такие существенные изменения в системе производства и мировом рынке, которые приносит ему информатизация, анализ информации все равно должен исходить из той предпосылки, что в рамках капиталистического способа производства информация, как и любой продукт, является товаром — продуктом труда, предназначенным для продажи. Даже та производственная информация и бизнес-информация, которая создается «для внутреннего потребления» компаниями и не является товаром непосредственно, воплощается в товарах, а значит, ее производство тоже выступает опосредованно товарным производством. Товарная форма является всеобщей при капитализме, поэтому логично, что и информация приобретает товарную форму. Определенную неясность в этот вопрос вносит то, что информация обладает рядом специфических черт: к примеру, информация неизменна по отношению к своему носителю, и именно информация (на носителе), а не носитель (с информацией) является потребительной стоимостью. Однако главную трудность при политэкономическом анализе информации вызывает тот факт, что информация неограниченно реплицируема, и при этом существует тенденция к снижению затрат труда на размножение и распространение единицы информации относительно затрат труда на собственно ее производство. В этой связи необходимо отметить, что эти затраты никак не могут быть равны нулю, поскольку даже сво-

бодное распространение информации как уничтожение избыточного продукчерез интернет, к которому апеллируют та, который рынок не способен потремногие, предполагает наличие развибить и который не обеспечен платежетой и обслуживаемой инфраструктуры способным спросом — только теперь и материального производства техники, это проявляется не в закапывании еды в обеспечивающей существование интерземлю, а в немного другой форме (даже нета. Рассматривать интернет как некую более выгодной). И то, что информация абстрактную сущность, в отрыве от всех не отчуждаема в процессе купли продругих сфер человеческой деятельнодажи, весомой роли в данном случае не сти, попросту глупо. Относительно же играет. Однако это играет роль в другом потребления информационного продуквопросе — о собственности. Частное та и пиратства следует сказать следуюприсвоение информации практически щее: рынок все равно невозможно — форпотребляет ровным ма присвоения инфорПИРАТСТВО счетом именно столько мации, таким образом, информации, сколько лишь внешняя, юридиможет потребить, скольческая. В конечном итоВЫСТУПАЕТ ко обеспечено платеге получается, что для жеспособным спросом того, чтобы информация КАК УНИЧТОЖЕНИЕ — абсолютно так же, имела стоимость, она как и с другим товаром. не должна быть достояИЗБЫТОЧНОГО Продажа информационнием общества, но в то ного продукта должна же время реализация ее покрыть издержки простоимости предполагает ПРОДУКТА изводства, обеспечить превращение информакапиталом запуск ции в общественное доследующего цикла и стояние (что является принести прибыль. В ином случае провесьма трудно контролируемым процесизводитель попросту перестанет сущесом). Это и определяет вторую, помимо ствовать. Из этого следуют две вещи. уничтожения излишка производства, Во-первых, в современной системе просторону пиратства. изводства, отдельные черты которой Все изложенное в этой статье — это были описаны выше, сколько бы то ни лишь маленькая попытка по-другому было значимую роль на мировом рынке взглянуть на сущность современного могут играть только корпорации (и open функционирования информации, избеsource, на который возлагалось стольгая апологетики и «описательства». Воко надежд, не стал исключением, а напрос, безусловно, куда более сложный, оборот, подтвердил правило: все сущечем он предстает здесь, но он весьма ственные игроки на рынке open source остро требует решения. Поэтому ответ — это корпорации). Во-вторых, пиратна вопрос, вынесенный в заголовок, моство, в данном случае, выступает скорее жет быть только один: крайне необходидаже не как издержка производства, а ма.

Веселий Роджер і кілька метафор Текст: Володимир Шелухін

удь-яке явище можна описати парадоксальними метафорами. Якщо спробувати окреслити ними простір проблем навколо теми «свобода та знання», то може вийти щось таке: свобода без знання, знання без свободи, свобода заради знання, знання заради свободи. Проблематика відкритості в українському суспільстві зазвичай актуалізується навколо тем підзвітності органів влади та владарів як таких. Але механіцистський характер цих дискусій небезпечний тим, що зводить досить складну проблему лише до репрезентації фактичності, яка може бути артефактуальною. Фактичність як артефакт найкраще забезпечується і з боку формального законодавства, яке ухвалюють з надією на інертність та пасивність громадськості (скажімо, відповіді на запит у Фонд державного майна, всупереч закону про доступ до публічної інформації, можна чекати тижнями), або через переорієнтування проблеми з однієї групи на іншу (мов-

ляв, хочете підзвітності службовців за доходи? добре, нехай вчителі звітують щомісяця — так ніби «бюджетники» та службовці це одна група — цинічний механізм нацьковування найменш захищених соціальних груп одна на одну). Але проблема ширша, і фактичні дані — це лише один з її аспектів. Ідеться про знання в найширшому сенсі: статус знання, статус знавців, доступ до знання і знання як ресурс. Як альтернативу інституційному обмеженню передачі знань часто називають феномен «піратства», який поверхово окреслюють у романтичних барвах, лексикою з описів чи то Робін Гуда, чи то Кармалюка. Вихідні хиби тої ідеологічно ангажованої концепції, якою пірати виправдовують себе, такі: по-перше, ототожнення даних з інформацією, некоректне використання понять; по-друге, розуміння онтології інформації в ринковому суспільстві як будь-якого іншого типу товару. Інформація не є об’єктивно даною, сама етимологія слова вказує на

її «оформленість», внутрішню форму: інформація — це атрибут суб’єкта, вона є наслідком декодування повідомлення. Повідомлення, передане у формі даних — це субстрат інформації. Статус тексту як художнього твору не детермінує однозначно форму його використання: читач, швидше за все, його читатиме, критик — аналізуватиме, комерційний пірат — продаватиме до першої презентації книги, а людина далека від літератури взагалі може не звернути увагу на цей текст. Не кажучи вже, ближче до нашого соціологічного тіла (як сказав би Мопассан), про масив даних — який є даними,

ВОНА ВІДТВОРЮЄ МЕХАНІЗМИ, ЯКІ УМОЖЛИВЛЮЮТЬ САМУ КОМПЕТЕНТНІСТЬ а не інформацією. Джерелом інформації він стає лише після відповідних процедур інтерпретації, тобто «оформлення». Це не просто схоластичне розрізнення, воно має суттєвий вплив на онтологію того, що хочуть «викрадати» пірати. Дані самі собою ще ні про що не говорять, тому в цьому випадку піратство є лише інструментальним механізмом трансляції даних від одного зацікавленого суб’єкта до іншого, як і легітимний канал (під легітимністю матиму на увазі не просто легальність як законність, а й визнання з боку компетентної спільноти). У цьому сенсі піратство взагалі не потребує морального виправдання, бо воно є лише технічною процедурою з метафоричною назвою, яке протистоїть легітимним

каналам. Так само порожнім є поняття «надлишкової інформації», адже дані, які інтерпретують, чи повідомлення, які декодують з точки зору їхньої значущості для суб’єкта, вже заперечують поняття «надлишковості», бо декодування чи прочитання здійснюється в режимі значущості для суб’єкта, того, що йому необхідно. Відштовхуючись від тез Олександра Потебні, зазначимо: думка (читай: інформація) — не те саме, що яблуко. Вона підлягає іншим законам розподілу й трансляції. Ми не можемо її перекласти з однієї голови в іншу, не враховуючи чинника «заломлення», чи, як прийнято говорити в теорії комунікації, «шумів»; ми можемо лише спровокувати її появу в голові співрозмовника через комунікацію. Таким чином, ми не передаємо інформацію, а провокуємо її появу через певні канали, які уможливлюють комунікацію між суб’єктами. Але для цього потрібна спільна система кодів. За умов легітимних каналів ця система кодів спільна. В іншому випадку, якщо йдеться про піратське відчуження інформації, а не даних, то йдеться саме про відчуження. На інституційному рівні функціонування науки (і в межах інших інститутів), існують штучно сформовані перепони для розповсюдження даних. Відомо, скажімо, що розповсюджувати масиви даних досліджень можна лише з дозволу власника авторського права. Але, на рівні функціонування самої академічної спільноти таких перепон немає. Тобто навіть найревніша захисниця своїх авторських прав з-поміж викладачів, яка не пересилає свою презентацію за студентською розсилкою, в індивідуальному режимі цілком може надати необхідні матеріали. Це відбувається з кількох

причин. Безпосередній тісний режим комунікації між суб’єктами (у даному разі — між викладачем і студентом) дає надію на чітке розуміння один одного, спільний контекст комунікації, зумовлює ситуацію еквівалентних прагнень та a priori визначає уявлення про спільні цінності через належність до спільної академічної спільноти. Спільноти, яка має монополію на компетентність. Актуалізація інформації потребує саме цієї риси — компетентності. І, скажімо, академічна спільнота не просто «привласнює» собі це право, вона відтворює механізми, які уможливлюють саму компетентність. Піратство ж чіткості ситуації комунікації не забезпечує, воно є лише інструментальним каналом, а не виміром напруги між суб’єктами — учасниками комунікації. Воно не витворює механізми для компетентності, повторю: це просто формальний інструмент привласнення. Саме привласнення, бо за умови, що піратство претендує не на дані, а саме на інформацію (дані проаналізовані, оцінені, інтерпретовані) — транслюючи її своїми мережами, воно стає інструментом експлуатації, бо всюди, де є нееквівалентний обмін, є експлуатація. У даному випадку йдеться про відчуження розкритого творчим процесом і використання його в інших цілях, без відповідних затрат і без відповідної нагороди творцю. А вважати, що продукування знань не має нагороджуватися — ще більш вульгарний ленінізм, ніж той які репрезентують «теоретики» піратства, бо перший варіант примітивно урівнює матеріальний товар із знанням, а остання інтенція ставить знання за статусом нижче за матеріальний товар. Отже, бачимо, що, попри свій виключно інструментальний

характер, піратство пробує задати собі якісь смислові координати, поки цей вульгарний ленінізм, який eo ipso робить його частиною капіталістичної логіки такого ж примітивного штибу, як її вираження у квазіконцепутальних побудовах ідеологів піратства. Бо, скажімо, статусні вигоди, пов’язані з визнанням науковця та його теорії, не зводяться до економічної вартості, яку має «звичайний» товар. Більше того, авторське право на винахід чи теорію, поняття, потребує публічної репрезентації, аби бути утвердженим, — отже, саме собою призводить до трансляції знань, вільний доступ до яких з боку компетентної аудиторії, не заперечує факту авторства чи першості. Привласнення знання не є тотожним його ізоляції. Знову метафорично згадаймо Потебню: якщо ти віддаєш яблуко, то його в тебе більше немає, якщо ж ти ділишся ідеями з компетентною публікою, то вони можуть приростати. Механізми «привласнення» знань у творчому процесі є тотожні продукуванню цих самих знань, але воно здійснюється відповідно до компетентності, тобто знань уже набутих. У цьому сенсі знання колективне, але лише для колективу компетентних, який легітимує нове знання через ознайомлення із ним. Те, що ринок інформації не має національних меж — схоластична теза побудована на некоректному застосуванні понять. Їй протистоїть теза, що простір продукування знань має свої межі, чинники яких поза увагою піратів, оскільки вони фокусуються лише на інструментальному каркасі — тому, що транслює дані, а не на тих, хто продукують інформацію. А ті, хто продукують знання (інформацію), належать до груп із межами, встановленими

компетентністю, статусом на глобальному рівні, політикою в галузі трансляції знань, подекуди національними інтелектуальними традиціями й масою інших чинників. Скажімо, в соціологічній теорії беззаперечно домінує Захід, тож піратство як чинник трансляції текстів західних теоретиків ставатиме чинником інтелектуальної експансії, оскільки продукування теорій з боку периферійних локальних спільнот, лишатиметься в тіні. Це не вивільнення, а трансляція домінуючого, трансляція партикулярного, що претендує на загальність. Саме таку ситуацію маємо, якщо інтерпретувати модель поводження зі знаннями з боку піратів у термінах домінування та експансії. Але головна межа розповсюдження інформації — це межа компетентності. Якщо піратство є свободою без знання, то наявність інституційних перепон для одержання знання зі статусом компетентності — це вияв знання без свободи, і його найкраще демонструє практика радянських (і багатьох українських пострадянських) крупних наукових бібліотек, де головна функція бібліотекаря – чинити опір доступу користувача до матеріалів. Компетентність стає формальною характеристикою, але можливості транслювати та продукувати знання як чинники реального відтворення та утвердження компетентності унеможливлюються. Вільна трансляція знань — чудово, проти цього ніхто нічого не говорить. Але треба ставити питання до кінця, аби відповідь була коректною. Вільна трансляція для кого? Піратство не відповідає на це питання, бо, будучи інструментальним механізмом, воно не знає суб’єкта, а

лише процес. Іноді це прикривають відповіддю: «Для всіх!», але всіх немає, є групи з партикулярними інтересами. Слід ставити питання: «Для кого це знання?» Якщо знання транслюється в межах групи, окресленої компетентністю, то це питання має відповідь саме собою. Між цими крайнощами — моделями «знання заради свободи» та «свобода заради знання» — перестановка «доданків», як то кажуть, не змінює суми. А сума буде «додатна», якщо в межах компетентних спільнот існуватиме вільна трансляція знань. Процеси стратифікації в сучасному українському суспільстві не додають оптимізму щодо постіндустріальної утопії. Ми можемо говорити про окремі локалізації постіндустріального суспільства в Україні — скажімо, Київ, — але ступінь інтернетизації країни, освіта, що не є чинником соціальної мобільності, маргіналізація науки на рівні державної політики — усе це вказує не на те, що меритократичні моделі неадекватні, а на те, що вони просто мало застосовані за наших умов. Ця ситуація вимагає від сучасних українців глибшого розуміння соціальної природи знання, потребує більш виваженого інституційного формування умов для його розвитку і трансляції. Це потребує досить чіткої, структурованої комунікації, а не делегітимуючих мереж. Таким чином, варто боротися не з тим, що обмежує циркуляцію даних, а з тим, що обмежує компетентність. Йдеться про необхідність розбудовувати інституційні практики, які уможливлюють комунікацію, підвищення компетентності, а також складають каркас інтелектуальної свободи.

VS У цьому розділі, запропонованому одним із авторів і ексредакторів Володимиром Шелухіним, зійшлись два погляди на сучасний феномен електронного піратства. З одного боку (з того, який і відстоює він), воно подається як порушення певного ліберального консенсусу, асоціальне діяння, що веде до порушення встановлених міжособистісних зв’язків, за якими (в тому числі й ув академічному середовищі) і можуть вільно циркулювати дані. З другого боку, наш колега із КПІ висуває інший погляд на піратство із врахуванням всієї товщі політекономії, яка, як прихована частина айсбергу, завжди слідує за видимою верхівкою порушень авторського права. Хто має рацію, а хто ні? Вирішувати тільки вам. І у цьому контексті назва розділу, яку можна перекласти як «до нескінченності», дуже показова. Адже в пропонованих текстах зачеплені справді глибинні теми, що стосуються не лише одного піратства чи академічного плагіату, вони стосуються широкої світоглядної дискусії, що точиться вже дуже довгий час. Тому сподіватися вирішити її у кількасторінковому огляді – було би відверто наївним. Тим не менше, важливим є інше – а саме ті думки і аргументи висловлені авторами текстів тут, прочитавши які, кожен має змогу сформувати ту чи іншу власну позицію і також рухатись. Рухатись до нескінченності.

ctrl+c +

ctrl+V

плагіат

У пошуках плагіату Текст: Альона Ляшева Жарт про те, що улюбленими клавішами студентів є Ctrl+C та Ctrl+V, вже став банальним. Посмішку радше викликають списки літератури для підготовки до семінарів без електронних посилань. І щоб б ми робили без цього Інтернету? Звісно, активне використання Всесвітньої мережі для освіти загалом є позитивною тенденцію — з нею коло освітніх можливостей істотно розширюється. Проте, на жаль, часто це призводить до поширення практики плагіату при виконанні різноманітних робіт. Тому редакцію зацікавило, наскільки практики плагіату поширені серед студентів факультету соціології університету Шевченка. Для цього ми вирішили провести невеличкий експеримент. Оскільки зараз активно впроваджують практику здавати електронні варіанти курсових та дипломних робіт разом з паперовими, ми звернулися до однієї з кафедр із проханням надати нам файли робіт для перевірки через антиплагіат-програму. На нашу радість, нам одразу ж їх надали. Проте виявилося, що деякі наукові керівники просто не передають роботи своїх підопічних до кафедрального архіву — чи то студенти не надсилають свої роботи, чи то викладачі не хочуть показувати іншим результати своєї співпраці із підопічними. Менше з тим, матеріалу для нашої невеличкої

розвідки було достатньо. Для перевірки ми обрали одну із популярних антиплагіат-програм. Вона шукає фрагменти тексту у різних пошукових системах, вираховує рівень унікальності роботи, а також показує, на яких саме сторінках були знайдені відповідності. Оскільки аналіз кожної роботи займає приблизно 15 хвилин, ми випадковим чином обрали 15 робіт. До них увійшли курсові 2 та 3 курсів, дипломні роботи бакалаврів, а також кілька рецензій. Попри невелику вибірку, результати виявилися досить передбачуваними: унікальність робіт варіювалась від 73 до 99%. І це не дивно, адже курсові та інші важливі роботи проходять певний рівень контролю, тому їхнім авторам досить проблематично використовувати в них надто багато плагіату. Роблять вони це, до того ж, досить обережно: якісний аналіз показує цілі списки різноманітних сайтів звідки беруться окремі фрагменти. Разом з тим, такі дані не мають нас заспокоювати. Адже мова йде, по-перше, про висококонтрольований клас студентських робіт. По-друге, лише про певну їх частину, доступну в електронному вигляді (можливо, іншу частину не надсилають саме зі страху перед виявленням плагіату?). Врешті, самі антиплагіатні програми про-

Фрагмент перевірки однієї із робіт на плагіат

Програма для перевірки на плагіат доступна за посиланням: http://www.etxt.ru/antiplagiat/ Авторка просить не звертатися до редакції із питаннями щодо викладачів, які надали роботи або щодо імен студентів, чиї роботи було включено до експерименту.

водять порівняння лише із інтернетом, друковані джерела вони не враховують, як не враховують і можливість так популярного серед студентів перекладу з російської на українську. Таким чином, наша розвідка ставить більше бентежних знаків питання, ніж заспокійливих кра-

пок. Тим паче, що 20-30% плагіату в роботах, які оцінені позитивно (більше 60 балів), явно насторожує. Тому, явище студентського плагіату, ймовірно потребує прискіпливішого розгляду чи навіть аналізу причин, що штовхають студентів до цього.

Место встречи с плагиатом: студенческий текст Текст: Алина Калашникова

«Плагиат — умышленное присвоение авторства чужого произведения науки или искусства, чужих идей или изобретений». Википедия «Если человек украл имущество бога или дворца, то этот человек должен быть убит; а также тот, который принял из его рук краденое, должен быть убит». Законы Хаммурапи, XVIII в. до н.э.

40 6

туденческая жизнь полна приключений, и многие из них мы, так или иначе, создаём себе сами. К сожалению, даже благополучное разрешение какой-нибудь проблемы отнюдь не всегда побуждает нас оглянуться и применить социологическое мышление к анализу собственных действий. А ведь они ничуть не менее чьих-либо ещё значимы для окружающего нас социального пространства, и уж кому это понимать, если не социологам? …1:48 ночи. Декабрь. Зачётная неделя. До минимально допустимого объёма курсовая должна подрасти ещё страниц на двадцать, а где их брать, эти страницы? Цитаты из источников исчерпаны, думать над собственным текстом невозможно, потому что очень хочется спать, а завтра, то есть уже сегодня, утром — целых два зачёта… Словом, представим знакомую каждому индивиду ситуацию, в которой понимаешь, что думать надо было раньше. И здесь нас захлёстывает почти инстинктивный страх перед мощью социальных структур, чьи формальные требования надо выполнить во что бы то ни стало. Действительно, ну как же не сдать курсовую (реферат, эссе, контрольную – на самом деле, без разницы, что именно должно было быть готово ещё позавчера) вовремя, если зверь-преподаватель угрожает расправиться со стипендией и беззаботной студенческой жизнью при помощи хвостовки?! Кипит, кипит наш разум, возмущённый подобной жизненной несправедливо-

стью; и — разумеется, только из-за безвыходности положения, — предлагает отличный способ, который (чаще всего) состоит в применении тайного заклинания Ctrl+C, Ctrl+V к текстам, найденным в сети Интернет. Наутро очередной будущий социолог, даже успевший выспаться и оттого оптимистичный, сдаст под своей фамилией очередную порцию несвежего копипаста. По ту сторону баррикад В свете распространения Интернета традиционная борьба студенческого хаоса с академическим порядком выходит на новый уровень. В отчаянии и в убеждении, что по-другому никак не выйдет пережить сессию, студенты «пишут» чужие или, в лучшем случае, скомпилированные, собранные из лоскутков тексты. С другой стороны, существование онлайн-сервисов или программ для проверки уникальности текста давно уже не является тайной, и многие преподаватели начинают активно их использовать, требуя присылать работы в электронном виде, что уже практически полностью реализовано, например, в московском ГУ «ВШЭ». Однако нет такой программы, которую не способен бы был в перспективе обмануть изворотливый человеческий разум. Впрочем, пока что преподаватели, хоть немного следящие за содержимым студенческих работ, достаточно хорошо знакомы с текстами рефератов и Википедии, относящихся к их предметам. Поэтому удивить их новизной скопированного текста доста-

точно сложно. «Когда тебе пятый год подряд сдают одну и ту же работу… Причём каждый раз клянутся, что “Я сам писал!”… И хватает же наглости! — приходит в понятное возмущение преподаватель ХНУ им. В.Н. Каразина, обладающая, к огорчению многих студентов, исключительно хорошей памятью. — Там ошибка во введении, очень характерная. Кто хотя бы читает перед защитой — те исправляют, а большинство же так и сдают, даже поля не выравнивают, как положе-

МОЖЕТ ПОКАЗАТЬСЯ, ЧТО ЭТО ПРИЗРАЧНАЯ УГРОЗА. ОДНАКО ОНА БОЛЕЕ ЧЕМ РЕАЛЬНА но…». Только очень либеральные преподаватели в таких случаях дают шанс проштрафившемуся студенту за короткий срок переписать работу, то есть на самом деле написать её — теперь уже действительно крайне быстро. Эту работу вне зависимости от качества оценивают не выше тройки. Привычка к плагиату и пиратству в разных его формах характерна для постсоветского студенчества в целом, причём

само понятие плагиата как интеллектуального воровства дипломатично не используется. И хотя в выложенных в Интернет или купленных у старшекурсников работы, как правило, меняют лишь титульный лист, доказать факт присвоения чужого интеллектуального продукта достаточно трудно. Но классовая беззаботность в этом вопросе иногда подводит студентов: они способны сдать преподавателю под своей фамилией даже фрагмент его собственной статьи (реальный случай). «Они вообще сами не умеют писать! Я проверил курсовые, которые они в электронном виде сдали, программой [для проверки аутентичности текста — А.К.] — в ужас пришёл: вроде неглупые студенты, как мне казалось, хорошо учатся, отвечают на семинарах. Оказалось, ни у кого нет больше 35% самостоятельного текста, и то у двух девочек только…» — когда-то делился впечатлениями от проверки работ тогдашних второкурсников преподаватель социологического факультета ХНУ. Тенденция довольно прозрачна: ещё немного, и плагиат превратится в полностью официальную норму украинского образования. Точнее, уже «образования». Хьюстон, у нас проблемы! Приходя в высшее учебное заведение, студенты очень часто забывают, что истинной целью пребывания в его стенах является не весело проведенное время, не зелёный пластик диплома, а итоговое владение знаниями и навыками. Ба-

нальный тезис, не правда ли? Несмотря на заезженность, с ним трудно не согласиться – в конечном счёте, работа каждого зависит от того, что он умеет. Привычка же к копированию чужих текстов, как и чужих мыслей, полностью отнимает возможность обучиться умению самостоятельного творческого мышления, который, надо сказать, востребован и полезен в любой сфере. Что уж говорить о навыке свободно и структурированно выражать своё мнение!.. «Нет, ну ты представь, он опять эссе задал, говорит, мол, пишите каждый чтото своё. В прошлый раз выше тройки ни у кого не было…» – жалуется подруге девушка на выходе одного из харьковских ВУЗов, и добавляет, что по остальным предметам, слава Богу, можно сдать рефераты. Парадоксально, что такое задание считается более простым, ведь даже текст, на который поставлена ссылка, если только это не точная цитата в кавычках, следует переосмысливать и излагать в соответствии со своими мыслями. Но чаще всего текст копируется с чистой совестью — ведь ссылкато есть! — что избавляет разум от необходимости работать. А потому каждый акт копипаста — это шаг в направлении личностной и профессиональной деградации. Но если обилие плагиата в обязательных работах можно со скрипом списать на «галочку», для которой они иногда делаются, а поэтому лень стараться, то плагиат в научной работе выглядит примерно как топор на шее аквалангиста. Непосредственной социальной обя-

занностью учёного является выработка нового знания, но во что превратится наука — в частности, социология, — если молодые учёные будут только повторять чужие мысли? Может показаться, что это призрачная угроза. Однако она более чем реальна. Ежегодно студенты и аспиранты-социологи из Украины и ближнего зарубежья приезжают в наш университет на конференцию «Социология в (пост)современности». Предварительно участники подают тезисы, которые в последние три года редколлегия тотально проверяет на уникальность, отказывая в публикации тем, чей текст самостоятелен наполовину и меньше. Если в 2010 году таких было около 3% от общего количества, то в 2011 — уже почти 8%, а в 2012 — более 12%, что вызывает закономерные опасения. Вместо P.S. Наверное, полностью искоренить плагиат в студенческих работах невозможно. Наверное, изложенные выше соображения мало способны повлиять на массовое сознание украинского студенчества, и уж тем более — будущих социологов. Но в заключение хотелось бы упомянуть интересный факт: стремясь к самовыражению, мы подчёркиваем уникальность собственной личности всеми возможными способами – музыкой, одеждой, стилем жизни. Вероятно, именно это нас очеловечивает, ведь только человек способен создавать уникальное. Ксерокс — не способен.

Мы за

ценой не постоим, или Думайте сами, решайте сами Текст: Любовь Агамирьян

Клянусь, что не унижу плагиатом Я ни диплом, ни курсовую, ни статью, Клянусь, какой бы не была зарплата, Своей профессии не изменю! Клятва социолога XXI века

ыбирая профессию, многие из теперешних студентов-социологов руководствовались разными соображениями, в основном задумываясь о её преимуществах и востребованности на рынке труда. Об ответственности, которая ляжет на плечи после выбора стези, задумывался далеко не каждый — что, в общем, неудивительно, учитывая возраст абитуриентов. Об ответственности новоиспечённые первокурсники ХНУ имени В.Н. Каразина узнают на традиционном посвящении в социологи, где каждый «перед лицом родной многострадальной социологии» и «лицом грядущего тысячелетия» кля-

нётся (именно, клянётся) соблюдать выборку, не врать в публикациях, не заниматься плагиатом и ни в чём не изменять своей профессии, как если бы она была «вашей второй половиной». Это своего рода неписанные правила, а правила никогда не обходятся без исключений. Иначе чем объяснить существование фирм по написанию различных работ на любой вкус и цвет, а главное, на любую степень требовательности преподавателя. Спрос диктует предложение, если бы продукт не был востребованным, его бы не продавали. Только есть ли из этого реальная выгода? Для фирмы — возможно, но однозначно лишь финансовая. А для

«только сегодня и только для Вас»… студента, который никоим образом не так недорого, если Вы не знаете наших сможет инкорпорировать (воспринять, цен. Кстати, о срочности выполнения: интериоризировать, а в последствие цена, естественно, возрастает, если раприменить, конвертировать) этот капиботу сдавать «на днях», а ещё лучше тал — написанную кем-то работу? Она — вчера. Не то чтобы в несколько раз, же так и останется просто грудой бумаг, но ощутимо. Кроме этого, одна из фирм которую оценят «галочкой». распространяла забавное предложение: Оставим на время вопросы чести и со«Расскажите о нас вести, чтобы удовдругу и получите летворить любо10% скидки». При пытство тех, кто таких «заманчивых самостоятельно условиях» было инсправляется со ОНА ЖЕ ТАК И тересно узнать цену всеми трудностяОСТАНЕТСЯ ПРОСТО курсовой по социоми генерирования логии «со «свежей» идей, написания и ГРУДОЙ БУМАГ, эмпирикой, не менее оформления работ КОТОРУЮ ОЦЕНЯТ чем 15 источниками по социологии. и креативным подПредлагаем уз«ГАЛОЧКОЙ» ходом автора». Занать, сколько Вы просили 270 грн., сэкономили за но «если Вы приведёте друга…» Несогоды обучения на родном факультете мненно, это кардинально всё поменяет, благодаря приложенным собственным кто же 27 гривен «оставляет на дороге»! усилиям. Если Вы учитесь в Харькове, Казалось бы, о чём ещё можно говорить то расценки на работы приблизительно — надо покупать! Наверно, поэтому такие: печатная стандартная страница мужчина, который отвечал на расспрокурсовой обойдётся в 9-12 грн. — цена сы студентки, не удивился, что предварьируется в зависимости от места, где ложение заинтересовало клиента. Одеё выполнят. Если уже есть готовая ранако ему был задан следующий вопрос: бота подходящей тематики, она обойможно ли на основе данной курсовой, дётся студенту всего в 50-80 грн., что развивая тематику, написать диплом. сильно отличается от работы «на заказ». Ответ был таков: «Понимаете, у Вас в Интересно, что в одной фирме за выполвузе такие хорошие преподаватели, и, неннение такой курсовой практически к тому же, диплом — это совсем другое из любой отрасли просят 250 грн. В то (перед этим он спросил: «Вы наверно же время, за работу по социологии — заочница?», и получил утвердительный 380 грн. С одной стороны, приятно — ответ), в курсовой применяются “однопрестиж специальности, казалось бы, мерки”, диплом — это уже “двумерки”». но, если присмотреться — банальное

Очевидно, то ли у заочников статус «не ахти», то ли «чистейшая правда», что «в нашей фирме работают преподаватели и специалисты своего дела», не такая уж чистейшая. И ведь не уточнялось, преподаватели чего. Социология, знаете, настолько созвучна с «астрологией», «уфологией» и прочими «дисциплинами», что строгое использование «одномерок» в курсовых, а «двумерок» в дипломах для нее совершенно оправдано. Поэтому тема с дипломом была замята.

О ЧЁМ ЕЩЁ МОЖНО ГОВОРИТЬ — НАДО ПОКУПАТЬ! Нужно отметить, что на сайте была указана стоимость от 2200 грн. за магистерскую работу, но отрасль науки не уточнялась. В других фирмах первой столицы за диплом магистра по социологии просили от 1950-2000 грн. до 2800-3000 грн. Стоимость колеблется в зависимости от «популярности» фирмы, наличия методички, плана, утверждённого преподавателем, сроков сдачи диплома. При этом Вы можете купить раздел, два раздела и целый диплом, заплатив предоплату 50%. Киевские столичные цены оказались выше харьковских, но не намного. Страница курсовой работы обходится от 12-15 грн., магистерской — от 20 грн.

до… смотря на какую оценку стоит рассчитывать. Опять же, сроки сдачи, наличие пособий и плана, согласованного с преподавателем. Интересно, что фирмы любезно предлагают бесплатно составить план, который «если не будет одобрен научным руководителем, то будет написан новый». Получается, что «стандартная курсовая» будет стоить 300-375 грн., а диплом — от 2000 грн., но эта стоимость скорее номинальна, чем реальна. Поэтому можно просто сравнить с харьковскими ценами и предположить, каковы будут отличия. Во Львове «ценовая политика» оказалась более приближенной к харьковской. Курсовая от 280 грн., диплом от 1700, магистерская дипломная работа 1850-2200, хотя, опять же, расценки варьируются. Как и в других городах, имеет значение срочность, личные запросы студента. Эти тенденции отражаются и в случае с написанием рефератов. В Киеве стандартная страница обойдётся от 8 грн., а в Харькове и Львове — 7-9 грн. Всю интересующую информацию можно получить посредством электронной почты, либо телефонного звонка, либо при личной встрече. Подводя итоги, можно подчеркнуть, что самостоятельный труд способствует улучшению студенческого благосостояния в любом городе. Поэтому думать и решать следует самим, ведь от этого будет зависеть, Вам придется «не стоять за ценой», пользуясь чужим трудом, или будущим работодателям, чтобы не упустить такого ценного самостоятельного сотрудника, как Вы. Выбор за Вами!

По той бік плагіату Текст: Тарас Саламанюк

«Наявність двох і більше фактів плагіату у роботах Студента є підставою для позбавлення Студента диплома факультету соціології…» З анти-плагіат програми факультету соціології КНУ

оістину, боротьба проти плагіату схожа на іншу, не менш популярну донкіхотську боротьбу в сучукрсуспільстві — «проти гомосексуалізму та інших сексуальних збочень». Наведений в епіграфі витяг дуже нагадує недавні політичні заклики деяких ентузіастів «забирати батьківські права в сексуальних збоченців». І там, і там ідеться про непримириму (праведну!) війну проти глибинно деструктивних тенденцій загрозливого розпаду суспільства. Однак і там, і там під прискіпливим поглядом ультраправильних інквізиторів

винним може виявитись майже кожен — адже у всіх у шафі затаївся якийсь скелет… Звичайно, повністю знімати відповідальність з таких тенденцій теж не варто. Безперечно, вони (особливо у комерціалізованій формі) мають загрозливі вияви: комерційний плагіат дискредитує академічне середовище, руйнуючи дискурс всередині нього, а комерційні «збочення» атомізують суспільство, спрощуючи його до рівня «споживацтва». Проте замість того, щоб поносити їх у моралізаторських гротескних формах чи забороняти у новітніх версіях «закону про три колоски», ця стаття

пропонує дещо інше. Ні, не адвокатуру — вона нічим не краща, ніж ультраправильність. Радше, ця стаття пропонує аналіз плагіату та адекватні висновки. Банально? Але чомусь поважні соціологи (такі прозорливі у своїх дослідженнях складних суспільних явищ) поза «емпіричною реальністю» в тих питаннях, що заторкують їх не науково, а буденно, залишаються цілком слабозорими (ба, навіть реакційними!), коли від них потрібен просто глибинний аналіз. Глибинний аналіз, який дозволить опинитися по той бік плагіату і зрозуміти, що будь-які його заборони є лише боротьбою з млинами, позаяк в основі лежать причини набагато серйозніші, ніж банальна студентська лінь. Спробу такого аналізу ми тут і запропонуємо. Диктатура дедлайнів Якщо придивитися до студентських плагіатів трохи уважніше, то можна побачити, що окрім досить відомої причини – «ліньки» (а часто разом / замість неї), існує не менш вагома — «мало часу». Мало часу писати реферат, мало часу творити есе, зрештою, мало часу проводити дослідження для дипломної роботи. Куди ж дівається весь цей час? Звичайно, легко знову все звести до видової ліні і сказати, що студенти просто недисципліновані істоти, які не вміють планувати свій час та проводять більшу частину університетських років у різних гедоністичних практиках самозвеселяння, замість того, щоб сумлінно гризти «граніт науки», і т.д. і т.п. Словом, цей дискурс відомий, цей дискурс заїжджений. І саме ця «заїждженість» прикриває від уваги ряд важливих питань, які вказують на саму суть проблеми. Чому студенти тратять свій час на самозвеселяння? Чому вони, власне, не розглядають своє навчання як частину цього процесу? Врешті, для чого це все? Для чого їм треба сумлінно гризти «граніт науки»?

Для чого це все? «Ну, як же, — перша відповідь на це питання, що закономірно напрошується в голові, — є навчальна програма, її треба виконувати». Якщо прослідувати трохи далі в цьому напрямі, то можна з’ясувати, що навчальну програму придумали не просто так, що її розробили розумні серйозні дядьки згори, що її ефективність підтверджена цілою бібліотекою методичок… І взагалі, для чого ставити такі дурні питання, адже зрозуміло, що без стандартизованої навчальної програми наші дипломи нічого не означатимуть, тому все це не просто так… — і знову те саме. Та варто лишень вийти з цього зациклення обмеженої аргументації та трішки озирнутися навколо — і що ми побачимо? Ми побачимо, що основний корпус навчальної програми становить зашкарубла догматика, вже давно відірвана від практики, що, однак, далі подається під соусом антимарксистської риторики, так ніби остання чимось відрізняється від радянських догматів діамату. Також ми побачимо, що ті нечисленні спроби реформування програми (які активно видають за «суперсвіжі») є не чим іншим, як спробою загнати науку у вузькі межі комерційних практик, що у випадку соціології означає орієнтацію на професійне задурення людських мас. Насамкінець, ми побачимо, що студентський загал (байдуже — слідує хтось з нього свідомо програмі, чи ні) підсвідомо розуміє всю затхлість ситуації і відділяється (відчужується?) від занудного «професійного» життя ширмою повсякденного свята. Перше, однак, під кінець семестру неминуче наступає на друге — і тоді, опинившись у реальності навчального тиску, більшість студентів змушені вдатися до єдиного можливого виходу — плагіату. Так він і з’являється.

Інший бік медалі Разом з тим, слід зазначити, що сама по собі основа плагіату аж ніяк не є поганою. Ба, навпаки, той вільний обмін думками, виродженою однобокою частиною якого плагіат неодмінно виступає, є безумовною частиною будь-якого розвитку, в тому числі й академічного. Політика ж «думай сам» зовсім не тотожна педагогічному «зроби сам» — навпаки, дуже часто вона означає «не зроби сам», адже для ефективної роботи конче необхідна найадекватніша для даної ситуації інформація, яку просто приховують такими імперативами «самодумання» (самодурення?). Тим не менш, колони академічних «копірастерів» продовжують незламно стверджувати, що плагіат губить наукову творчість. Так, товариші, — хочеться відповісти їм, — губить, але тільки завдяки вам. Замість того, щоб плекати релевантну соціальним проблемам наукову творчість, ви розводите бюрократичне/ринкове (необхідне підкреслити) наукове функціонерство. Отож, не дивно, що студенти саботують його своїм стихійним «зроби-сам» методом — плагіатом, який за нормальних умов мав би цілком інший, не вироджений вигляд, вигляд вільного обміну думок. На разі ж він — лише сліпе копіювання об’ємних масивів непотрібної інформації перед дедлайнами. Не більше. Жертви ультраправильності Насамкінець хочеться звернути увагу на жертв, на тих, хто страждає від таких ультраправильних порядків — тобто, фактично, на всіх нас… Так-так, на всіх нас, адже перебуваючи під непід’ємним тиском навчально-програмних вимог навіть найздібніші з нас просто об’єктивно не здатні зробити все те, що від них вимагають (а від найздібніших — на відмінно — вимагають ой як багато!). Ось, і доводиться, чого гріха таїти, час від часу звертатися… ну, до нього… Плагіат, як і «сексуальні збочення», виявляється притаман-

ним практично кожному. Й академічний паноптикум, як і паноптикум ультраконсервативний, таким чином вичавлює нас усіх «під ковпак», до резервації відчужених, де всі ми завжди щось йому винні. При чому, як це часто буває у випадках прискіпливого нагляду, бажане нерідко видають за дійсне. Достатньо поганому студенту «раптово» (насправді, просто трохи зацікавившись темою) підняти свій рівень, достатньо двом товаришам поза навчанням поділитись ідеєю та обом використати її у роботах — як от, усі вони вже під звинуваченнями в плагіаті. А змити це клеймо ох як не просто… Як тоді бути далі? Із наведеного аналізу випливають три висновки. Перший і найважливіший. Не соромитися плагіату. Всі ми плагіатори, бо це єдиний спосіб вижити в абсурдних умовах навчальної програми. Все, що кажуть про деструктивність нашої поведінки — брехня. Якщо хочуть щось змінити, нехай міняють навчальні умови. Другий. Перетворити стихійне саботування плагіатом в організований опір навчальному абсурду. Це означає використовувати плагіат не лише тоді, коли натискають дедлайни, але й свідомо користуватись ним за кожної нагоди додатково нашкодити заздалегідь абсурдним проявам навчального плану. При цьому не варто соромитися висувати свої позитивні вимоги до його зміни. Тільки так, у кілька разів піднявши нашу підривну ефективність, можна сподіватися на реальний поступ. Інакше «навчальні програмісти» нас просто заткнуть. Третій. Кінцевою метою нашої саботувальної боротьби є освіта без умовностей — вільна від бюрократичних/ринкових пут, ієрархій, системи оцінювання та інших рамок, що ведуть до її виродження в систему абсурду. Освіта, орієнтована виключно на безпосередню соціальну практику та вільний обмін думок. Вільна освіта.

.lib

svoye.lib

сер

лан і р

Текст: Тарас Ковтун

електронній скриньці лежало кілька листів. Практично всі вони пропонували придбати то чудо-консерви, то революційну модель телефону, то інші абсолютно безглузді речі. Єдиний вартий уваги лист надіслав шеф. Читаючи його, Валентин мало не захлинувся кавою. У повідомленні було сказано, що замовник раптово вирішив перенести терміни, що були встановлені на прийдешній тиждень. Тепер роботу має бути виконано на наступний день. «І вас зі святами…» — похмуро подумав Валентин. Він люто ненавидів такі моменти, але мало не кожен замовник переносив дату, деякі навіть по кілька разів. На щастя, цього разу завдання було практично завершене: програма для читання розуму уже була налаштована, лишилося тільки дістатися до того професора та викрасти його думки. На звичне питання про роботу Валентину завжди вдавалося відповісти словом «фрілансер». Для тих, хто після цього слова ще й цікавився деталями, доводилося додавати, що це робота позаштатним журналістом в газеті. Насправді в газеті він ніколи не працював. Не розказувати ж, справді, що працюєш крадієм. Це, по-перше, непристойно, а по-друге, одразу налаштовує співрозмовника на щось негативне. Тим більше, що про його роботу не було відомо нікому в світі, — ну, крім замовника та шефа-координатора. Навіть у словнику не було слова для цієї професії, тому доводилось користуватися терміном «викрадач думок». На годиннику була сьома година — якраз час виходити, щоб перестріти професора. Валентин швидко допив каву,

трохи обпікши язика, і почав збиратися. Оскільки плани було раптово змінено, йому довелося витратити ще трохи часу на пошуки інструментів. «Ноутбук, антена, жучок, дешифрувальник… а точно, ключі!» Перевіривши все і поклавши речі в невеликий похідний рюкзак, він вибіг із квартири і поспішив до будівлі Інституту. На вулиці було на дивовижу вітряно, через що перехожі куталися в куртки і усіляко намагалися не затриматися на вулиці без потреби. Тим не менш, прямо біля будівлі Інституту можна було побачити групки студентів, що очікували на своїх однокурсників. Серед них Валентин цілком міг зійти за студента магістратури. Його пробрав холод. «Я знаю що забув вдома… шарф! Хоч би професор швидше прийшов». Цього разу ціль була трохи специфічною, на відміну від минулих замовлень. Якщо раніше доводилось красти думки у більшменш відомих письменників, то тут у нас був практично не розкритий талант. Про творчу діяльність професора Борисенка навряд чи знали навіть його студенти. Та і кому може спасти на думку, що професор кафедри опору матеріалів може займатися хоч якоюсь письменницькою діяльністю, крім писання наукових статей. У досьє, яке Валентин нещодавно позичив у деканаті, було сказано, що практично все своє життя професор провів у Інституті, — спочатку як студент, а потім і як викладач. Стаж роботи у нього був близько тридцяти дев’яти років, і вже цієї осені деканат готував невеличкий банкет у зв’язку з ювілеєм. Схоже, він і справді все життя тільки те й робив, що або сам вивчав математичні,

фізичні та хімічні науки, або викладав їх студентам. Тим не менш, на деяких сайтах в Інтернеті він був відомий своєю письменницькою діяльністю. Він писав з неймовірною швидкістю, публікуючи нові оповідання щотижня, і в нього вже почали з’являтися шанувальники. Замовником виступила невелика компанія, яка після прочитання деяких оповідань зацікавилася його творчістю. І вже завтра вся його творчість буде у них на

комп’ютері у зручному для редагування текстовому форматі. Очікування на професора загрожувало затягнутися. Валентину було двадцять три, і скільки він себе пам’ятав, ніколи не вирізнявся великими здібностями фантазувати чи вигадувати щось нове. Все життя він був прагматиком. У шкільні роки надзвичайно добре вмів рахувати та логічно мислити і був найуспішнішим учнем у класі. Трохи складніше йому давалося малю-

вання й твори. Якось у сьомому класі додому задали написати оповідання на тему своєї подорожі. У Валентиновому творі вчителька відмітила «твердий та серйозний стиль, але недостатній творчий рівень». Тоді він намагався покращити те оповідання і мучився над ним кілька тижнів. Тим не менш, від початкового варіанту він відійшов недалеко. «У тебе логічний розум, — сказав якось тато після того, як Валентин уже повністю зневірився в собі. — Не думай, що це не погано: адже ти вмієш рахувати та логічно мислити набагато краще, ніж інші. А це надзвичайно важливо в житті». Якщо вірити досьє, у професора також логічний склад розуму, але йому вдалося ж написати стільки оповідань! Можливо, талант письменника у нього був усе життя, але був схований, а може, навіть пригнічений чимось, і тільки тепер почав проявлятися. Нарешті із дверей Інституту вийшов професор Борисенко. Він був невисокий, трохи повний, але не товстий, із втомленим обличчям, одягнений у чорне пальто та потерту хутряну шапку. Швидким кроком він попрямував до зупинки. Валентин вирушив за ним, намагаючись не привертати зайвої уваги. На годиннику була восьма вечора. Професор поїхав на своїй маршрутці, а його переслідувач вирішив дочекатися наступної, щоб точно залишитися непомітним. Через десять хвилин він уже пошкодував про таку необдуману дію, бо вітер почав сильніше задувати у пальто. «Ну де ж ця клята маршрутка?» На щастя, через кілька хвилин він уже їхав по маршруту професора. Тепер ли-

шилося тільки дістатися туди і запустити програму. «Пошвидше б», — з надією думав Валентин, хоча точно знав, що їхати щонайменше годину, бо професор живе майже на окраїні міста. За вікном мирно проносилися міські пейзажі, люди поспішали кудись у своїх справах, невсипний потік машин, реклама, реклама, СТОП! Одна з афіш особливо привертала увагу. «Читайте новий роман культового письменника. Книга, що змінить ваше життя» — і яскравими великими літерами назва. Так, помилки бути не могло, навіть назва лишилася та сама! Це було друге замовлення Валентина, і, якщо судити з афіші, йому сильно не доплатили. Ідею викрали в одного опублікованого, але зовсім мало відомого автора, коли той ще навіть не почав роман. Валентин не особливо вчитувався в ідею, яку «скачав» із голови письменника, але, здається, там щось було про дівчину, яку закрили в психлікарні. Коротше кажучи, висока філософія. Нарешті маршрутка прибула до останньої зупинки. Дорогою до квартири професора-письменника Валентин зайшов до кафе й випив кави. Це трохи допомогло зігрітися. Тоді він зайшов до будинку, де мешкав пан Борисенко. Двері його квартири були на останньому поверсі, тому, встановивши на них жучок, Валентин з комфортом зміг розміститися на майданчику вище. Було пів на десяту вечора. Професор полюбляв писати зранку, годині о п’ятій, тому зараз уже йшов спати. Через мікрофон у жучку Валентин чув мирне сопіння світила науки. «Чудово. Ще півгодинки, і почну. Як же добре, що він

ніколи не опублікував, і світ втратив би рано лягає!» З минулим замовленням такий шедевр!» — нарешті зробив висбуло складніше: той починав творити з новок Валентин і відправив усі файли ночі — і майже до ранку. Шеф ще й обшефові. разився, коли його працівник попросив За романом професора невдовзі зняпідвищити плату. ли фільм — як виявилося, десь за корКоли обіцяні півгодини спливли, Валендоном. Шеф ніколи не розказував, де тин підключив дешифратор і запустив знаходить клієнтів, тому сюрпризом це програму. Оскільки зараз професор живе не стало. Звісно, те, що картину зроблеодин, то скачати думки саме з його гоно за чиїмось романом, не було вказалови не становило проблему. Через жуно, адже роман так і чок думки переходили не було опубліковано. до дешифратора, звідти НАЧЕ ОСЬ-ОСЬ Всі права на ідею та у програму — і одразу персонажів належали у спеціально створену іноземній кінокомпанії. на робочому столі папку Кілька місяців потому «професор Борисенко». СТВОРИТЬ вони випустили у проКомп’ютер показував, даж новелізацію фільму що письменник спить, він спокійний та бачить ЩОСЬ НАЙБІЛЬШЕ — той самий роман. Він одразу став бестсесни. У папці Валентин лером і, за словами ЗМІ, знайшов ідеї щодо ново«зміг стати прекрасго роману, і їх було баВ ЖИТТІ ним доповненням до гато. «Що ж, буде нагофільму». За ідею Валенда попросити подвійну тин, як і хотів, отримав платню». Також знайшподвійну платню — а добитися цього лася думка про те, що професор нещозовсім не просто. давно почав писати твір. «Лишилось ще Одного разу навесні, проходячи повз трішечки… І… Готово!» Інститут, Валентин бачив професора. Коли Валентин прийшов додому, він Тоді він здавався помолоділим та свіжим, таки прочитав, яку саме ідею вкрав. наче ось-ось створить щось найбільше в Професор вирішив описати все своє житті. Він весело йшов зранку на лекції, життя, але наче «збоку». Начебто нічого посміхаючись студентам, які не забували оригінального, проста автобіографія, з ним привітатися. Проходячи повз кафе, але як це написано! Навіть у його думвін на секунду зустрівся поглядом із Ваках усе було яскраво змальовано — і лентином. В очах професора Борисенка не повіриш, що це вигадала людина із яскравим, теплим полум’ям сяяла надія. технічним мисленням. Напевно, це був Коли він пройшов, Валентин підняв очі. головний твір його життя. Кілька хвилин «Та ні… Він точно не опублікував би» Валентин вагався і від невпевненості — подумав він і повернувся до налаштузакусив губу. Усе-таки це був великий вання програми читання думок. труд людини. «Та… Він би все одно його

Автори: Агамірьян Любов - ХНУ ім. Каразіна Гончаренко Марина - КНУ ім. Шевченка Дикань Богдан - ХНУ ім. Каразіна Калашнікова Аліна - ХНУ ім. Каразіна Ковтун Тарас - КНУ ім. Шевченка Ляшева Альона - КНУ ім. Шевченка Саламанюк Тарас - КНУ ім. Шевченка Слуквін Михайло - КНУ ім. Шевченка Столяренко Дмитро - КПІ Шелухін Володимир - КНУ ім. Шевченка

SVоє Всі матеріали опубліковані тут висловлюють лише думки їхніх авторів. Редакція не несе за них жодної відповідальності. З питаннями, побажаннями та ідеями щодо майбутніх матеріалів пишіть на: svoye.post@gmail.com

Редакція: Головний редактор: Саламанюк Тарас Дизайн та верстка: Гончаренко Марина Літературний редактор: Машкова Роксолана