Селище Буштино вчора і сьогодні by Vladimir Topeha

ББК 63.5(4УКР) К29 УДК 94(477.87) Дмитро Копинець, "Селище Буштино - вчора і сьогодні" історикокраєзнавче видання Редактор Г.Макаренко Ця книга виходить у світ завдяки фінансовій підтримці таких меценатів, як:

Чонка Ярослав Васильович, головний лікар Української алергологічної лікарні, кандидат медичних наук, перший віце-президент Європейської комісії по спелеотерапії при ЮНЕСКО, Копинець Михайло Іванович, уродженець с.Буштино , а зараз житель США Коршинський Іван Юрійович, заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент УжДУ, депутат Верховної Ради України другого скликання, Голова Закарпатської крайової організації репресованих політв'язнів. Гаврилко Петро Петрович, директор Ужгородського комерційного коледжу. Заслужений працівник освіти України, кандидат економічних наук, член президії асоціації вищих учбових закладів готельного господарства та туризму України. Підгурний Михайло Михайлович, директор благодійної місії „Промінь на сході"

[.Копинець, 2007

З глибокою повагою і любов 'ю людям отчого краю присвячую цю книгу. Д.М. Копинець

...Не в силі помогти ділами, Хоч я в душі тебе люблю, Та хоч змалюю я словами, Колишню славу прославлю!... /В. Гренжа-Донський/

ВІД АВТОРА Через те, що в першому видані книги "Селищу Буштино - 630" було недостатньо висвітлено окремі теми, а декого автор і взагалі не торкнувся, і з'явилося це, друге, доповнене видання, правда вже під іншою назвою "Селище Буштино вчора і сьогодні" . Перше видання "Селищу Буштино - 630" переважна більшість моїх односельців прийняла дуже прихильно. Свідченням тому є цілий ряд листів з подяками, що їх одержував автор, та чимало відгуків вміщених у різних газетах області. їх автори вітали мою книгу, вказували на її актуальність і значення для молодого покоління, зокрема, школярів. Хорошою ознакою є й те, що тираж першого видання доволі швидко розійшовся між читачами. Чимало книжок "перетнули" межі селища, району і навіть нашої області, і стали надбанням читачів різних країн світу. Кілька примірників потрапило навіть на американський континент. Знову довелося побувати в хатах односельців і вести з ними розмови, перечитувати архівні матеріали, старі газети і книги. Як і в попередній книзі, я пропоную тобі, шановний читачу, здійснити разом зі мною уявну мандрівку в день вчорашній нашого селища, а завершимо її в час нашого з тобою сьогодення. Твою увагу сподіваюся приверне історія освоєння першопоселенцями, під проводом Івана Бущі, урочища Долина, яке згодом і було ними найменоване в честь проводиря - Буштино. Ти довідаєшся, що на околиці Буштина вже в добу раннього палеоліту проживали невідомі нам люди, чиї могильники тут виявлено, і, що не один і не два рази село Івана Бущі спалювали монголо-татари і турки. Ти довідаєшся, що буштинці були вошами у арміях Ференца Раковція і Кошута, що протягом понад 630 років тому твоє рідне Буштино топтала і грабувала не лише монголо-татарська орда, а й інші завойовники - австроугорці, чехи, угорці, румуни та радянські "брати". І всі вони залишали сліди свого панування. Розділи "Школа", "Церква", "Звичаї, традиції і обряди" на цей раз будуть доповнені новими, цікавими матеріалами. У останньому розділі перед тобою постануть нові, яскраві постаті відомих буштинців. У цьому виданні книги ти перегорнеш сторінки нових розділів, як: "Спогади буштинців про репресії, що їх чинили окупаційні режими, і рух опору". Тут діляться спогадами живі свідки тих подій. У розділі "Буштинці в П-ій світовій війні" мої односельці пригадують незабутні епізоди

виснажливої, кровопролитної війни. Не було в першому виданні 1-го, розділу "Буштинці у різних чужоземних арміях". Ми надали слово і воїнамафганцям, учасникам бойових дій в Об'єднаній Арабській республіці, на Кубі, Корейському конфлікті. Окремим розділом у книзі висвітлено питання "Буштинці-чорнобильці". Хотілося б, щоб, читаючи цю книгу, ти багато нового довідався про життя своїх предків, про їх славне і водночас важке минуле. Водночас я добре усвідомлюю, що і на цей раз не все написане кожному сподобається. ...Багато моїх односельців причетні до появи цього видання. Одні допомагали своїми дописами, цікавими фактами, спогадами, фотознімками, інші - сприяли фінансово. Тому я вважаю своїм обов'язком висловити подяку всім, завдяки кому цей історико-літературний твір побачив світ. В моєму серці назавжди збережеться вдячність нині покійній моїй дружині Копинець Олені Михайлівні за створення належних умов для роботи, за моральну підтримку, а також за попередню правку рукописного варіанту книги. Не менш вдячний головному лікареві Солотвинської алергологічної лікарні Я. В. Чонці за заохоту до праці та покриття фінансових затрат комп'ютерного набору обох випусків книжки. Без його ініціативи і матеріального сприяння, ні перше, ні друге видання ніколи б не вийшли з друку. Дуже вдячний редактору даної книги,кореспонденту районної газети Деяк-Макаренко Г. М. за літературне редагування цього твору. Щире авторське спасибі і комп'ютерникам фірми "Інжиніринг "подружжю Марченків М.В. та Н.І. за якісний і своєчасний набір тексту, а Костюку Ю. В.та Копинцю М. І. із США, Гаврилкові П. П. директору Ужгородського комерційного технікуму , Аза-рію М.А. бувшому директору буштинського заводу Електроавтоматика, приватним підприємцям селища І.В.Галамбіца, В.М.Куцин, С.Е.Погань, П.Ю. Ляшко та П.Ф.Андришин за покриття частини видатків, пов'язаних з виданням книги. Велику подяку складаю також М. М. Підгурному - директору Місії благодійного центру "Промінь на Сході"- спонсору видання. Найтепліших слів вдячності заслуговують всі ті люди, які своїми порадами, дописами, наданою інформацією також допомогли при написанні цього твору. Це, зокрема, Пейтер Д. Ю., Паращинець М. І., Азарій М. А., Соломонко Ю. В., Рущак В. І. (як співавтору окремих розділів), Кізман-

Коршинська Ю. Ю., Деяк Д.І., Грабнер Ф. Й., Болдирєва О. В., Копинець М. І.і Костюк Ю.В. із США, Копинець-Гаврилко Г. Ю., Кертвелеші Й. В. Моє заповітне бажання, щоб ця вимріяна, продиктована любов'ю до отчого краю праця -"Селище Буштино вчора і сьогодні" прийшла до кожної буштинської оселі, торкнулася серця і пам'яті кожного буштинця, який з тих чи інших причин опинився далеко за межами рідної Батьківщини, знайшла в них своїх прихильників, пробудила й поглибила любов і повагу до наших предків, до їх традицій, звичаїв, обрядів, легенд, християнської віри і, зрештою, до самого Буштина. Я був би дуже радий, якби хтось із читачів колись продовжив розпочату мною справу, доповнив її новими, ще цікавішими фактами.

ПЕРЕДМОВА Друге видання книги Дмитра Копинця, що має назву "Селище Буштино вчора і сьогодні", як і перше, має історичну, етнографічну і виховну цінність. Якщо перше видання книги, якої буштинці чекали вже давно, заповнило чимало прогалин в історії селища, що нагромадилися на протязі 630 років його існування, то друге видання доповнило ці відомості новою інформацією і зробило її доступною для сучасника. Вчитуючись у текст, як першого, так і другого видання, я з великим задоволенням мандрував разом з автором шляхами минувшини. Селище Буштино належить до доволі великих поселень нашого краю, його самобутність гармонійно поєднує в собі новизну сьогочасся і споконвічно традиційне. Тут мешкають чисельні родини Лукачів, Андришинів, Пашів, Комендарів, Рущаків та інші нащадки перших переселенців. Тут народився, зростав і виховувався у порядній родині Копинців і сам автор книжки - Дмитро Копинець. Обравши фах педагога, він понад 30 років очолював методичний центр Буштинської СШ, був завучем. Це пристрасний збирач, дослідник і пропагандист історикоетнографічної культури та звичаєво-обрядових традицій отчого краю і рідного селища зокрема. Створюючи цю історико-етнографічну книгу, Дмитро Михайлович користувався як друкованими (архівними), так і фольклорними джерелами. Унікальні факти почерпнув з церковної хроніки вміщеної в книзі "Місяцеслов", що була переписана його родичем у родинний "Псалтир". Проте автор не просто переказує в книзі історію рідного селища, але подає матеріал творчо, пропустивши його "через себе". Тому книга ніби написана на одному подиху. У ній конкретні історичні факти і події, авторські мовно-топонімічні висновки та обрядово-звичаєві спостереження щедро оздоблені художнім описом, пейзажами, замальовками і простонародними афоризмами. Одним словом, відчувається хист оповідача і народознавця, а місцями і поета в прозі! Книга складається з 16 розділів, які доповнюють один одного і тим самим роблять твір монолітним. Для прикладу, знайомлячись з історією заселення місцевості, довідуємось, що перші стоянки на околицях Буштина з'явилися ще в добу раннього палеоліту; що на території села виявлені могильники, які є свідками епохи раннього заліза; що село Івана Бущі було по-варварськи спалено і частково знищено татаро-монгольською ордою, а вже сучасне селище почало Розвиватися тільки після татаро-монгольського нашестя, коли воно перенеслося 3 Урочища Долина в урочище Горб; книга

повідує, що перші письмові згадки про село відносяться до першої половини XIV століття - 1373 року, що засновники села - це втікачі від феодала, котрі жили поблизу Хустського замку; що привів їх сюди поводир Іван Буща, в честь якого і було названо село - Буштино. Заслуговує на увагу і вкраплення автором у тексти легенд прізвищ людей, окремі з яких мають гумористичний відтінок. Проте ніхто не ображався за це, настільки вони зжилися з людьми, про яких йдеться. Важливе місце в житті нашого села займала освіта, особливо починаючи з 20-х років. Серед кращих священнослужителів і вчителів називаються Чернавін, В. Поп, М. Розман, М. Орос, В. Груля, Буркацький, Грицак М., О. Худан, Д. Маснюк та інші. Це завдяки діяльність односельців, їх сумлінну працю в різних галузях господарства, їх ремесла. Вони прекрасно описані автором в розділі "Народні умільці і їх ремесла". Він конкретно називає відомих в селі ґазд, кращих хліборобів, бокорашів, бджолярів, рибалок, ковалів, колесарів, столярів, лозоплетільників, листонош. Оспівані, розписані в деталях автором і окремі трудові процеси, такі, як прядіння, ткацтво і вечорниці. Майже чверть обсягу книжки присвячено відомим вихідцям з Буштина: тут подані бібліографічні нариси про життя і працю понад 40 буштинців. Друге видання Дмитро Михайлович доповнив новими і дуже цікавими розділами: "Наші спогади про репресії, вчинені окупаційними режимами", "Колись і тепер", "Буштино - важливий пункт зв'язку", "Спогади земляків - воїнів другої світової війни", "Буштинці в другій світовій війні", "Буштинці - воїни чужоземних армій", "Буштинці чорнобильці", в яких з великим хистом автор описує історичні події. У своїй книзі Д.М. Копинець проливає світло на майже забуті, а почасти й невідомі сторінки життя наших предків. Він глибоко знає їх історію, побут, звичаї, традиції, обряди й легенди, тому його книжка сповнена життєвої правди і щирої любові до людей рідного селища. У книзі автор детально описує історію таких об'єктів, як млин, Тигларня, Лісова дирекція та інші. Манера письма Д. Копинця, як у першому, так і в другому виданні має свої особливості: він широко використовує в своїй книзі народну творчість, співучу колоритну мову предків, надає великого значення деталям, збереженню рідної природи, що робить його книжку живою і цікавою. Тут вміщено багато ілюстрацій, які підсилюють опис тієї чи іншої події, предмету змалювання. Отже Дмитро Михайлович надав доволі повний

портрет рідного Буштина. Його книжка є свого роду енциклопедичним збірником, у якому можна знайти відповіді на багато запитань про життя буштинців й історію самого селища. Тому хотілося б, аби кожен буштинець мав цю книжку у своїй оселі, щоб була вона настільною для всіх членів родини, щоб на ній виховувались діти, запозичаючи усе краще з матеріальної і духовної культури предків. Школа ж обов'язково повинна взяти її на озброєння - як посібник для вчителів літератури, історії і народознавства, як підручник, необхідний для кожного учня. В.І.Комендар, доктор біологічних наук,професор УжНУ.

РОЗДІЛ І СТОРІНКИ ІСТОРІЇ Спливає у вічність двадцяте століття, В грядущому віці завжди пам’ятай: Які буревії, яке лихоліття Кришили, та не сокрушили наш край

(В.Густі) ВСТУП Сьогодні, коли наша Україна відроджується, дуже важливо не забувати нашої історії на рівні держави, краю, рідного села, постійно мати перед своїм духовним зором славний і драматичний літопис життя наших предків, посправжньому глибоко й зацікавлено, осягати красу і велич народно-традиційної культури. І на цій історії, культурі, традиціях, звичаях і обрядах виховувати юних громадян. Бо вони – майбутнє нашої країни. ...Села, як і люди, мають своє, неповторне обличчя і власну біографію, не схожу на історію жодного іншого населеного пункту. Селище Буштино, що на Тячівщині, розташоване за 8 кілометрів від районного центру. Воно межує з територією таких сіл, як Руське Поле, Вонігово, Новобарово, Стеблівка, Вишково та місто Тячів. На перший погляд Буштино ніби й подібне до інших сіл нашого краю, але, якщо уважніше придивитись, стає очевидною його самобутність, яка поєднує в собі набутки сьогодення й відгомін минувшини. В укладі життя селян переплітається традиційне, святкове й буденне... Тут здавна жили представники різних національностей, які завжди співіснували в злагоді і мирі між собою. Буштино – давнє селище, його багата подіями історія започаткувалась понад шість століть тому. Тут встигла сформуватись своя культура, фольклор, традиційні ремесла, критерії моральних і духовних цінностей серед населення. Тож давайте познайомимось з ним ближче. ...Хто з нас, буштинців, не згадує в чужині з душевним трепетом і хвилюванням своє рідне селище? Чи знайдеться серед нас такий, чиє серце вже з першого погляду не причарувала б його розкішна природа – старі сади, ліси, зелені луки, а ще - чисті води бистрих річок Тиси і Тереблі, що омивають його? Рідне Буштино! З півночі і півдня тебе обрамляють пасма чудових Карпатських гір, які своїми вершинами ніби торкаються самісінького неба. О, Буштино! Звідки в тебе та чарівна сила, якою притягуєш серця людей? У тебе вже шістсот тридцять три роки за плечима, а Ти все молодієш і оновлюєшся, тішиш свого мешканця і гостя! Рідне Буштино! Чим ти причарувало так мою душу? Немає дня, щоб я не думав про тебе і твою долю. Твій неповторний образ живить моє серце снагою й натхненням і вже ніколи і не покине мене. Немає в світі більше такого селища як Ти, наше Буштино!

В одному з найпривабливіших куточків східної частини Закарпаття, де гори переходять в низовину і де річка Теребля вливається в Тису, в просторій Марамороській котловині розкинулося робітниче селище Буштино, що на Тячівщині. Територія всіх земель, що належать селищу, займає 2543 гектари, з них саме селище займає площу в 1100 га. Населення Буштина становить 8500 чоловік. Тут живуть українці, росіяни, угорці, німці, румуни, словаки, цигани та кілька представників інших національностей. Через селище пролягла міжнародна автотраса та залізниця, завдяки яким Буштино має вдале сполучення з іншими населеними пунктами не лише нашого краю, а й усієї України та інших держав. Територія Буштина в основному рівнинна, якщо не рахувати невеликих узвиш. З півдня її омиває річка Тиса, а зі сходу – її притока Теребля. 3,14 га площі всіх урочищ займає дубовий ліс і чагарники (“Дуброва”, “Мочар”, “Малетова Мочарка”). Решта селищної території використовується для вирощування різних сільськогосподарських культур, сінокосів та пасовища. На карті Європи селище займає такі координати: 23º 30' східної довготи та 48º 03' північної широти. Швидкоплинна Тиса, сприятливі кліматичні умови, родючість грунту, рівнинний рельєф, багата рослинність з давніх-давен мали визначальний вплив на поселення тут людей. БУШТИНО В ДАВНИНУ. Місцевість Верхнього Потисся і, зокрема, околиці Буштина заселялась з найдавніших часів, адже тутешні природні умови були сприятливими для життя людей. Розкопки, що велися на території нинішнього Буштина, підтверджують, що більше як за 2200 років до приходу в урочище Долина наших предків, тут вже було колись поселення невідомих нам людей. Сліди цього поселення свідчать, що воно належить до початку залізної доби Іго тисячоліття до нашої ери. При розкопках, крім невеличкого городища, знайдено 23 золоті прикраси і знаряддя праці людей епохи раннього заліза IХ – VIII ст. до нашої ери (11 підвісок і 12 браслетів ). В той час перші ремісники майстрували велику кількість наконечників списів, мідних сокиро-молотів. З міді, бронзи і золота виготовлялися браслети й підвіски. Тоді в Трансільванії виникають самостійні металургійні центри, які забезпечували виробами не тільки місцеві, а і сусідні племена. Порівнюючи речі, знайдені при розкопках на території Буштина, із знахідками, знайденими в городищах Шелестівське Мукачівського району, Іршавське, Арданівське, Іршавського, Малокопанське, Виноградівського району, Солотвинське в урочищі Читатя Тячівського району, можна чітко простежити процес заселення території: люди осідали в долинах річок. Поселенці жили в

землянках та напівземлянках. Вони займалися землеробством, полюванням, рибальством. З глини виготовляли посуд. В помешканнях були ями для вогнища. "Подальша історична доля жителів цього поселення зливається воєдино з епохою залізного плуга, сокири і меча. У зв’язку з запровадженням заліза краще розвивається землеробство, ремесло поступово відокремлюється від землеробства, розвивається торгівля із сусідніми племенами. Родові відносини розкладаються, виділяється родоплемінна знать, об’єднуються племена, частішають війни між племенами,” – зазначає А.В.Олашин. (Історія Закарпаття, ст. 4-7). Отже, територія Буштина була заселена ще в І тисячолітті до нашої ери. Хто були ці люди? Коли з’явилися тут? Коли і куди переселилися згодом? Історичні документи нічого про це не розповідають. ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ІЗ ІСТОРІЇ БУШТИНА Про Буштино ми знаходимо згадки в історичних документах XIV сторіччя. Точніше, в одному латинському документі, датованому 1373 роком, йдеться про Буштафолу (село Бушта)1. Назва походить, як вважають, від власного імені Бушта. Однак не так легко відтворити історію виникнення нашого селища та походження його назви. Навіть у відомих істориків Закарпаття та в архівних документах не віднаходимо однозначних висновків з цього приводу, а припущення лишень спонукають нас до роздумів. Побутує кілька легенд про історію виникнення нашого селища, які дійшли до нас від наших предків через дідів і батьків. Цілком можливо, що якась з них має під собою реальний грунт. Одна з легенд розповідає, що першими поселенцями Буштина були в’язні Хустського замку і зігнані силою кріпаки. Життя їхнє було каторжне, важке. В’язням і кріпакам не дозволяли нікуди переселятися без дозволу пана. На роботу йшли під наглядом панських слуг, працювали без відпочинку. За найменшу провину їх жорстоко карали. Працювали далеко від домівок: йшли на розробки лісу та в солекопальні Тереблі, Шандрова (Олександрівки) і Солотвина. В легенді мовиться, що якось через поселення, де жили каторжники, проходили два панські слуги-наглядачі і побачили засмученого чоловіка, що сидів на загаті своєї хатчини. Вони спитали його: “Чого ти журишся?” Він махнув рукою і зажурений

Новини Закарпаття ст.12 від 25.05.91 року № 97-98

Фрагмент із церковної хроніки продовжував сидіти. Тоді один з наглядачів сказав по угорськи: “Бушовгазо”, в перекладі це означає “сумна хата”. Так було дано назву Буштьогазо цьому поселенню. У другій легенді мовиться про те, що коли наші предки з берега урочища Горб оглядали місцину майбутнього села (зараз урочище Долина), то побачили там цілу зграю лелек (бузьків), які бродили в густих травах, шукаючи здобич. Людям тут дуже сподобалося, і вони вирішили поселитись назавжди в облюбованій місцевості, котрій дали назву Бузькове село. Пізніше угорці, яким в той час належала територія Закарпаття, перейменували село на Буштьогазо.

Та, на думку старожилів, найбільш імовірною є третя легенда. Ця оповідь дійшла до нас з темряви віків і збереглася в церковних записах та народних переказах. У церковній хроніці, яка велася в” Місяцеслові”, розповідається, що наші предки спочатку жили неподалік Хустського замку і належали тамтешньому панові. Вони займались землеробством і скотарством. Пани - феодали накладали на них високі податки, які не всі селяни могли сплачувати, і їх господарство поступово переходило до рук феодала, а частина селян розорялася через великі борги . Тому окремі з них змушені були втікати від свого пана і шукати собі нове 2 місце, надіючись, що там їм буде краще . Королева Єлизавета в грамоті від 1343 року проголосила, що селяни мають право піти від феодала тільки після одержання дозволу від нього та сплати повинностей. Почалося масове закріпачення селян нашого краю. А пізніше, за королівським декретом 1351 року тільки феодали мали право володіти землею, а селянам взагалі заборонялося переходити від одного феодала до іншого. Та не дивлячись на це, окремі, більш сміливі селяни втікали від свого феодала і влаштовувалися в іншому місці, гадаючи, що там їм буде краще. Феодали у своїх маєтках були повними володарями. Їм дозволялося втручатися в особисте життя залежних селян, чинити суд над ними. І ось один мужній і завзятий селянин Іван Буща, таємно змовившись з чотирма іншими односельчанами – Тонієм Якобцем, Юрієм Андришином, Микулою Пашом та Іваном Лукачем, одного весняного вечора разом із своїми сім’ями вирішили утекти від ненажерливого пана-феодала. Зібрали майно, яке в них залишилося, навантажили його на чотири скрипучі підводи (вози), упряжені волами, вивели з хліва три корови та кілька кіз і овець і вирушили до схід сонця у дорогу. Дорога була важка, бо доводилося їм блукати майже без доріг дубовими пралісами. І хоч Іван Буща не раз мандрував у цих краях, побував і в Углі та Грушеві, проте прийшлося їм довго блукати, шукаючи притулку в цих необжитих місцях. Сіл було дуже мало і траплялись вони їм рідко, та й мандрівники старались обминати їх, щоб, бува, хтось не упізнав їх. І ось восьмого дня вони зупинились на узліссі. З крутого узгір’я відкрився цікавий краєвид невеличкої рівнини, вкритої сухими минулорічними травами, очеретом і кущами, а далі, за шумливою річкою, стояли високі гори. На одній з вершин виднілись руїни невідомого замку. Іван Буща зняв з голови свою стареньку шапку, впав на коліна і три рази перехрестився, потім показав правою рукою на долину, що лежала перед ними, і сказав урочисто і спокійно: “З цією землею ми назавжди пов’яжемо свою долю, нехай благословить Господь оце нове місце. Тут житиме наш рід і майбутнє наше покоління. Тепер ви більше не будете нарікати на свою долю, бо ми знайшли землю, де залишимось назавжди і збудуємо кожен свою оселю. Ось вона, та земля, яку ми шукали. Я часто говорив 2

О.Іреней, М.Кондратович. Історія Підкарпатської Русі. м.Ужгород 1924 р. с.40-41

вам про неї.” І далі продовжував Буща: “Здрастуй, земле свята, нам дарована Богом! Бережи нас здоровими і розмнож нас від роду до роду на всі віки.” І додав: “Ви знаєте, який сьогодні день?” - І з радістю вигукнув: “ Юрія – 6 травня. Сам Господь дав нам благу вість про наше нове місце проживання. Через три тижні Свята Неділя, перша на нашому новому місці, даному нам Богом.” Усі четверо побратимів разом із своїми сім’ями перехрестившись, повторили за ним ці слова. Вони спустились з пагорба і, перейшовши через невеличкий холодний потічок, ступили в обійми нової землі. Скрізь було пустинно і дико. Густі прадавні ліси позаду них темнілися, починаючи від Горба, далеко-далеко аж до обрію. А там, по той бік Тиси, розляглися дрімучі букові хащі. Кругом було чимало боліт, трясовин, над якими не стихав крик водяних птахів. Рідко ступала тут нога людини. Зате звірів скрізь було багато, бо ніхто не полював на них. В темних лісах блукав ведмідь, вишукуючи дупла дерев, з медом диких бджіл. Крізь густі і непрохідні чагарники продирались лисиця і дика кішка. А ось там спокійно пробігав олень, а з ним стадо ланей. Багато серн паслося недалеко від них. Високо, в сонячному небі над лісом ширяв цар птаства - гірський орел. Річки Тиса і Теребля були переповнені рибою та видрою. З голосом вітру і шумом дерев зливалося дзюркотіння річок. В усьому відчувалось буяння багатої не потривоженої природи. Земля чекала працьовитих рук прибульців, які згодом використають її щедрі дарунки. Іван Буща запропонував жінкам та дітям разом з обозом залишитись на деякий час на місці, а сам, з чотирма побратимами, подався шукати місце для розміщення колиб. Навкруги була мертва тишина. П’ятеро чоловіків продирались крізь зарослі. Невдовзі вони знайшли суходіл і, оглянувши його, вирішили, що це місце найбільш придатне для поселення. Повернувшись, вони забрали рідних і скотину з підводами і стали кожен для своєї сім’ї розбивати місце для тимчасового житла – колиб. Ввечері, коли сонце спустилося за гори, всі зібралися разом біля колиби свого ватажка Бущі, щоб порадитись. Іван Буща, повернувшись обличчям на схід і перехрестившись, подякував Господові, що благополучно привів їх на цю землю і просив Всевишнього, щоб благословив їх і нових її мешканців та потомків, які будуть жити на цій землі. Та весна була доволі холодною. Іван Буща у важкій дорозі сильно простудився і захворів. Невдовзі він помер, а перед смертю заповідав усім жити в мирі і дружбі, “бо в цих двох ділах буде ваша сила”. І тут же просив своїх побратимів поховати його на Горбі, де вони вперше зупинились перед вибором місця поселення. Його останнім бажанням було, щоб в майбутньому там спорудили церкву. Умираючи, ватажок Буща почесно передав свої повноваження найкращому другові - Тонієві Якобцю... Ще довго сиділи мовчки побратими біля могили

свого ватажка. І ось тишу перервав Тоні Якобець. Він сказав: “Вже кілька тижнів ми живемо на землі, куди привів нас покійний Буща, проте і на сьогодні вона не має назви.” І тут сказав Андришин: “Назвемо цю землю Долиною, а наше поселення хай зветься, на честь покійного ватажка, село Буща”. Вся громада підтримала його. Поховали Івана Бущу так, як він заповідав, на крутому узвишші. Пізніше громада нарекла свого нового командира новим прізвищем Командор Тоні. Так і посьогодні від перших наших поселенців ведеться родовід Комендарів, Андришинів, Пашів і Лукачів. Згодом мадяри перейменували село Бушта на Буштафалов, а пізніше Буштьогазо – Буштино. Всіх чекала пора важкої праці. Коли поділили між чотирма сім’ями землю, почали її обробляти. Викорчували кущі, зорали плугом і засіяли зерном. Незабаром збудували собі рублені з дерева хатинки, вкриті очеретом та соломою. Хати з хлівами та стайнями загороджували тинами з лози. З кожним роком більшала коло їхніх домівок площа оброблених полів. З кожним роком ставав багатшим урожай. овес, кукурудза хвилювались на полях, ставали дедалі чисельнішими стада їхньої худоби. Минали дні, роки і століття, працьовита громада поселення Буща поступово освоювала і окультурювала нові й нові землі. З року в рік розросталось село. Перші чотири хатини, в яких мешкало 26 душ, перетворились сьогодні, через 633 роки, у велике селище Буштино, в якому нараховується понад 2500 добротних будинків і понад 8500 жителів. Керував першим поселенням Буща, а його володіннями - вибраний громадою староста. Першим старостою в селі був Тоні Кобець-Комендар. Від імені всієї громади карав винних, мирив ворогуючих, розподіляв між членами громади їх обов’язки. Кожен мав своє житло, кожен робив потрібну як йому, так і всьому селу справу. Жінки вели домашнє господарство, пряли, ткали полотно і шили одяг: сукні, сорочки, чоловічі шаровари, (холошні, гаті), тощо. Чоловіки пасли худобу, працювали в полі, в лісах, полювали на диких звірів, ловили рибу. Нелегким, навіть тернистим був понад 630-річний шлях села. Та незважаючи на всі історичні незгоди і митарства, в устах потомків Івана Бущі завжди звучала рідна материнська мова, свято зберігалась православна віра східного обряду, прадідівські звичаї, традиції і духовна єдність. Між першими переселенцями не існувало класової різниці в нинішньому розумінні, всі були чесними газдами. Вони носили однаковий одяг і сиділи за “одним столом”, одружувались без огляду на матеріальний стан і при потребі допомагали один одному, навіть безкоштовно працювали кілька днів на того, хто потребував підтримки. За правовим становищем селяни спочатку були вільними і впродовж довгих років займалися землеробством і тваринництвом, випасаючи велику рогату худобу і вівці на полонинах, що належали сільській общині.

Один із перших буштинців – Лукач Іван - добре володів секретами народної медицини, які перейняв від свого батька ще до переселення на нове місце. А оскільки прибульці в основному займались скотарством та землеробством, освоювали нові площі під посіви, рубали ліс для будівництва, одним словом, виконували будь-яку важку, часом ризиковану роботу навіть за несприятливих умов, то народному цілителю доводилось неодноразово допомагати односельцям в їх бідах. Народні перекази свідчать, що знахарське уміння передавалось родиною Лукачів з покоління в покоління аж до наших днів. Мешканці села пройшли важкий шлях свого соціально-економічного розвитку – від общинного до феодального. Вільних, незалежних селян ставало менше і менше. А тим часом влада феодалів міцнішає, становище ж селян погіршується. Особливо посилюється їх експлуатація і закріпачення з виникненням і розвитком великих латифундій. Буштинці потрапляють в феодальну залежність разом з землями, на яких проживали. Феодалам надавалось право розпоряджатися селянами, збирати з них податки і чинити над ними самосуд. УЧАСТЬ БУШТИНЦІВ У СЕЛЯНСЬКИХ ПОВСТАННЯХ НА ПОЧАТКУ ХУІ СТОЛІТТЯ. У XV-му, на початку XVI-го століття в Буштині відбувається подальше закріпачення селян. Разом з тим поглиблюється процес класового розшарування населення За рахунок обезземелення селянства розширювалися володіння землевласника Хустського замку, який жорстоко експлуатував кріпаків на своїх володіннях. Панщина складала 2-4 дні на тиждень. Феодал мав необмежену владу над кріпаками. Фактично не визнавав ніяких законів. І в цей час буштинці вели мужню боротьбу проти своїх експлуататорів. У цій боротьбі вони були тісно зв’язані з народними масами цілого краю і всієї країни. У 1514 році під керівництвом Дьордя Довжі почалося антифеодальне селянське повстання, яке переросло в загальноселянську війну в Угорщині, охопивши цілу країну, в тому числі й Закарпаття і більшість сіл Мараморощини. Це повстання було викликане посиленням кріпосного гноблення феодалами. На той час зупинити селянський рух було вже неможливо. Дьордь Довжа закликав селян та всіх пригноблених до нещадної боротьби з гнобителями. Він обіцяв знищити феодалів, ліквідувати королівську владу і всім дати однакові земельні наділи. Почалася селянська антифеодальна війна, в якій взяло участь понад 60 тисяч чоловік. Багато селян влились у лави цього повстання з Вишкова, Тячева і Солотвина. Кілька кріпаків брало участь у загонах Дьордя Довжі і з Буштина. Повстанці Мараморощини штурмом оволоділи Хустським, Мукачівським та Королівським замками, громили дворянські помістя, розправлялися з експлуататорами. Армія повстанців Дьордя Довжі розгромила військо феодалів. Проте при допомозі сусідів з Трансільванії 15 липня 1514 року було розбито армію Довжі. З самим Довжею та повстанцями

феодали жорстоко розправилися. Трупи повстанців тисячами висіли вздовж доріг. Після придушення цього селянського повстання цілий ряд міст і сіл нашого краю і зокрема, Вишкова, Тячева, Солотвина і Сигета були віднесені до бунтарських і тому довго сплачували велику контрибуцію. На щастя, село Буштино в цей список не потрапило. “Восени 1514 року було прийнято закон, який ліквідував залишки незалежності селян і остаточно затвердив кріпацтво. І хоч в 1373 році угорський король Людовик I подарував Буштино синам волоського воєводи Балка – Іванові і Драгові, та селяни все ще залишалися 3 вільними від панщини” . Пізніше в документах 1389 року згадується, що “с. Буштино було власністю трансільванського графа Драга, а ще пізніше, в 1480 4 році, маєтком феодала Бертолона Драгфа” . Поступово землі селян почали захоплювати феодали і казна. У XVI, на початку XVII століття жителі села були закріпачені і стали залежними від правителя Хустського замку та Костелівської (Ронасекської) казенної домінії. Буштинці мали постачати гарнізон замку продовольством та будівельними матеріалами. Селяни, крім того, повинні були видобувати сіль в соляних шахтах і постачати її правителю замку. Вони відбували панщину, здавали феодалові натуральний оброк, а церкві – десятину. Збиралися податки на військові потреби. Селяни сплачували державі податок натурою, а також залучалися на ремонт доріг, моста через річку Тереблю та Хустського замку. Минав рік за роком, чисельнішали родини поселенців. Далеко рознеслась чутка про село Буща з його родючими землями. Воно приваблювало людей з навколишніх сіл, за рахунок чого теж розросталось. За хронікою, що велась у церковних книгах, через 20 років після приходу сюди перших буштинців, замість тимчасової каплички односельці збудували собі маленьку дерев’яну церкву Святого Юри. Обслуговував невеличку парафію, почергово з двома навколишніми селами, священик, виділений Грушівським монастирем. Ця церква була єдиним духовним і освітнім центром села майже 360 років, аж поки не згоріла в 1661 році. “Згідно урбарію 1600 року буштинці мали 3-ох коней, 79 волів, 81 корову, 55 свиней, 77 овець.” (“Історія міст і сіл Закарпаття”, с. 581). На початку XVII століття починає розвиватись товарне виробництво держав і в феодальних маєтках, що призводило до ще більшої експлуатації селян. На цей час кріпаки Буштина користувались шістьма земельними телеками (наділами). За 3 4

I.Mihalyi Máramorosi diplomák a XIV-XV ст. Мараморош-Сігет 1900 ст.5,48,65,89. А.Годинка. A karpátoljoi ruthenek lakóhelje goydoságuk is miéltyuk. Будапешт 1923 ст. 10,26

це вони щороку, в середині листопада, від кожного наділу давали правителю Хустського замку шкурку куниці, коблик вівса, підводу сіна й 11 динарів грішми. Крім цього, їм доводилося щотижня привозити до панського двору по одній підводі дров, а в дні релігійних свят (Різдва і Великодня) нести 24 яйця і 12 динарів грішми. Таким чином, панщинна повинність, натуральний і грошовий податок для всього Буштина за 6 земельних наділів становили 6 кобликів вівса, 6 підвід сіна, 144 яйця, 133 динари грішми і 312 підвід дров. У 1614 році буштинці освоїли ще 13 повних телеків нової землі та 9 напівтелеків, але цим самим вони відповідно збільшили свої повинності панові. Так, майже протягом усього XVII століття Буштино залишалося у феодальній залежності від правителя Хустського замку. БОРОТЬБА З ТУРЕЦЬКИМИ І ТАТАРСЬКИМИ ЗАВОЙОВНИКАМИ Довго терпіли закарпатські землі від набігів татар і турків. Кінець XV-го – початок XVI-го століття характеризується наростанням турецької агресії з півдня. На той час під владою Туреччини опинився майже весь Балканський півострів. Події розгорталися так. У 1526 році турецькі війська завдали поразки угорській армії. У 1541 році султан Сулейман І розгромив військо короля Ференца І. У 1566 році Сулейман І здійснив останній похід в Угорщину. Турецькотатарські війська розбрелися по всій Угорщині, отже, й по нашому Закарпаттю, грабуючи та знищуючи міста і села. Влітку 1594 року на Хуст напала 80-тисячна орда хана Герея. Але всі її спроби заволодіти Хустським замком були марними. Пограбувавши навколишні села та захопивши багато полонених, ординці відійшли за Карпати. Буштину вони не завдали ніякої шкоди, оскільки не просувались Яблонецьким перевалом. Як свідчать перекази, під час облоги захисники виготовляли незвичайну зброю - дерев’яні ядра з тису. Вони точно уражали ворога й посилювали паніку у ворожому стані. Протягом XVII століття кримські татари неодноразово нападали землі, залишаючи після себе тільки руїни й спустошення.

на наші

Влітку 1659 року вони великою ордою напали на наш край і підійшли до Хустського замку. П’ять днів завойовники тримали облогу замку, та наші предки мужньо боролись з ними і відбили татарську навалу. Розлючені песиголовці розбіглися по сусідніх селах, грабуючи та спалюючи їх. Звичайно, не обминули вони і наше Буштино. Влітку 1661 року в Карпати вторглися турки. Вони, зокрема, великою силою напали на Хустський замок. Оточивши, довго штурмували його, але так і не

взяли. Майже протягом усього літа й осені 1661 року турки грабували сусідні села. Окремі загони побували і в селах Буштино, Вонігово й Новобарово. Легенда розповідає , що в Буштині вони спалили чотири хати і церкву, в якій зачинилися кілька старих людей і жінок з дітьми, що не встигли сховатися в навколишніх лісах. СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА НА ЧОЛІ З Ф. РАКОЦІ (1703-1711 РР.) Особливу роль відіграв Хустський замок під час селянської війни, яку очолив Ференц Ракоці II (1703-1711). Влітку, зумівши втекти з Віденської в’язниці, куди він був кинутий угорським королем Людовиком I, Ракоці Ф. поїхав у Польщу до своїх родичів, там почав організовувати й збирати сили на боротьбу проти Габсбургів. Третього серпня 1670 року повстанці підійшли до Хустського замку. Один із керівників повстання – Емеріх Ілошвані пробрався всередину , встановив зв’язок з королівськими солдатами і схилив їх на бік повстанців. Внаслідок цього повстанці отримали чималу кількість рушниць та збройних припасів. Звістка про взяття замку швидко поширювалась, і лави повстанців почали поповнюватися новими силами. Всі жупи нашого краю аж до Пряшева стали під революційні знамена Ф. Ракоці II. Лише з Маромороської жупи в загони влилися чотири тисячі піших і 800 кінних бійців. Як свідчать перекази старожилів, серед них було й кілька десятків буштинців. У 1711 році багатотисячний загін королівського війська, на чолі з генералом Антоном, оточив опорний пункт повстанців і заволодів ним. Королівське військо наздогнало повстанців Мараморощини, де було й кілька буштинців, у нашому селі, на Горбі (в кінці вулиці Горб, де починається розвилка) і тут, у нерівному бою, всі вони загинули. За переказами, на цьому ж місці, на схилі берега, супротивники й поховані в двох спільних могилах. В одній – повстанці, а в іншій – воїни королівського війська. До сьогодні видно там два кургани, свідки давноминулих боїв. У цей час Буштино було невеличким населеним пунктом. За переписом, зробленим у 1715 році, в ньому нараховувалось 25 селянських господарств, що

становило 110 – 130 жителів. Вони користувалися 98 кобликами орної землі, 49 кобликами косовиці й таким же пасовиськом (толокою). Як і раніше, буштинці в основному займалися землеробством і скотарством. Тоді ж у селі почали розводити буйволів, що їх завезли з сусіднього села Салдобоша (Стеблівки). Із зернових культур селяни вирощували овес, жито, кукурудзу. Врожайність сільськогосподарських культур була досить низькою, бо дерев’яний плуг не давав можливості як слід обробити хоч і врожайну землю урочища Долина. З року в рік загострювалось зубожіння селян, бо тяжкі повинності на користь феодала та церкви погіршували їх тяжке становище. У зв‘язку з цим посилювалась ненависть буштинців до експлуататорів. Селяни почали відмовлятися сплачувати податки, не виходили на панщину, раз-у-раз повставали проти пана. Поступово між буштинцями виникали стихійні заворушення. Окремі, сміливіші, вливалися в загони опришків, які діяли в той час на території навколишніх сіл. І в 1703 – 1711 роках, підтримуючи опришків, навіть пропонували їм спільно боротися з панщиною. Та ці зв’язки дорого обходились для селян. На цей час у Буштині жило кілька сімей німецьких колоністів, які в кінці XVIII і на початку XIX століття переселилися з далекого Тиролю. До початку першої світової війни вони майже повністю “змадяризувались”, бо всі були прислужниками адміністрації лісової дирекції. Між переселенцями ще донедавна були не тільки німці, а й євреї, чехи. Вони, а також приїжджі українці збагатили духовну культуру Буштина самобутнім фольклором і народними звичаями. В 1717 році кримські татари востаннє вторглися в Дунайську улоговину. Повертаючись у Крим, 20-тисячна татарська орда підійшла до Хуста. Та з великою здобиччю вона не посміла напасти на замок. Добравшись до Вишкова, татари спалили церкву, де ховалися жінки і діти. На щастя, Буштино вони минули, бо йшли лівим берегом Тиси, а Тиса на той час була досить повноводою. Гарнізон замку при підтримці місцевого населення з сусідніх сіл, де було й кілька буштинців, завдав поразки орді біля с. Вишково. ПРИТІК ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ Початок XVIII століття характеризується розвитком лісової промисловості і дрібних ремесел, пов’язаних з лісорозробкою на території нового б уштинського присілка, якому було дано назву Гандал. Походить воно від німецьке слово Гандл, що в перекладі означає “торгувати, діяти”. Промислове пожвавлення було зумовлено притоком ряду німецьких колоністів, які в середині XVIII сторіччя переселилися з далекого Тиролю. Всі вони були дрібними ремісниками та спеціалістами лісової і лісогосподарської справи. Водночас, десь у 1711 році у село прибилися з сусідніх слов’янських країн шість єврейських сімей. Це родини Кравза, Брукштайна, Шварца, Цала,

Берковича і Шрейтера. Вони осіли в східній частині села (зараз це вулиці Травнева, Головна та Бенячови). Приїжджі євреї були торговцями, ремісниками й

Бушський лісопильний завод 1830 р. орендаторами. Невдовзі в їх руках опинилися майже всі крамниці, лісопильний завод, млин і чимало найкращих земель села. Причому, Кравз орендував у держави лісопильний завод, Шварц і Брукштайн стали власниками залізного магазину, Шрейтер - сільського млина, Беркович - м’ясної крамниці. Буштино мало дуже зручне географічне розташування і прекрасні природні умови. Поруч річка Тиса та її притока Теребля, навколо - великі масиви лісу. Завдяки цьому село стало своєрідною перевалочною базою для транспортування кругляка вже наприкінці XVIII століття. Ліс по річках Тересва і Теребля сплавлявся в Буштино, а звідси в Угорщину. Тоді ж у Буштині була створена лісова управа, яка підпорядковувалась спочатку Мараморош – Сигетській дирекції державних маєтків та лісів і займалася лісорозробкою й обробкою деревини та її транспортуванням. На початку XVIII ст. виникла необхідність побудувати в Буштині невеличку лісопилку та водяний млин. За переказами старожилів, перша лісопилка була збудована у мальовничому куточку Гандал і на штучно прокладеному каналі Розтока, що навпростець з’єднує Тереблю з Тисою. Розповідають, що на цій першій лісопилці була лише одна пилорама, яка приводилася в рух водяним колесом. Пізніше, 1830 року, на базі водяної лісопилки було збудовано новий паровий лісопильний завод, який випускав різноманітну продукцію: дошки, балки, дранку, дуги, лати тощо. На заводі працювало понад 290 чоловік. Кругляк із буштинського портоша, що знаходився на правому березі Тиси, спочатку кіньми, потім на вагонетках, доставлявся вузькоколійкою на лісопильний завод. Тут, на десяти пилорамах, розпилювався на відповідний пиломатеріал, а звідсіля тим же шляхом знову доставлявся у портош для відправки бокорами в Угорщину. Пізніше, коли через село було прокладено

залізницю, пиломатеріал та відібраний кругляк доставлявся в Угорщину потягомтоварняком. Обслуговували цей лісопильний завод робітники з числа бідняків як нашого, так і сусідніх сіл. Важко жилося тим, які працювали на лісорозробках, на лісопилці та лісосплаві. Їх трудовий день тривав по 12-14 годин, мешкали вони в колибах і бараках, спали на голій землі, біля вогнищ. За важку, непосильну працю одержували мізерну плату - по 25 - 40 крейцарів у день, і їх ледве вистачало на те, аби прогодувати сім’ї. На лісорозробках Буштинської лісової дирекції широко використовувалась дешева жіноча і дитяча праця, яка оплачувалась на 30 – 50 % нижче від чоловічої. В окремі роки діти становили третину всіх працюючих. Особливо експлуатувалася праця дітей та жінок в роки першої світової війни, коли їх батьки і чоловіки були мобілізовані в австрійську армію. В Буштині ще донедавна мешкали живі свідки тих тяжких часів. Ветеран праці, Федір Немеш розповідав: “Я прийшов на лісопилку, коли мені було всього 12 років. Нужда і злидні примусили мене працювати з дитинства. Батька забрали на війну, а мати не могла нас, малих дітей, прогодувати. Несолодко було, доводилося трудитись по 12-14 годин на добу. А що одержував? Не хочеться і згадувати…” Дуже повільно зростало населення Буштина в період феодалізму. Основний приріст його припав на першу половину XIX століття. Перед буржуазною 5 революцією 1848 року в селі проживало 1072 чоловік . Друга половина XVIII ст. принесла ще більше поневолення селян. Вони змушені були, крім уже згаданих повинностей, транспортувати сіль із шахт Мараморощини: на бокорах по річці Тисі доставляти її в Угорщину. З цією метою в 1792 році королівська соляна домінія в Роносеку уклала договір з сім’єю поміщика Телекі про передачу в її розпорядження ділянки землі в с. Буштино там, де річка Теребля впадає в Тису (на Бенячовах). Тут розпочалося будівництво великого складу для збереження солі, магазину та корчми для потреб бокорашів. В скорому часі всі ці об’єкти опинилися в руках євреїв, які нещодавно поселилися в Буштині. На той час сіль добувалася не тільки в солотвинських солекопальнях, а й у Округлій, Тереблі та Шандрові (нині Олександрівка). Із цих сіл вона доставлялася підводами у складські приміщення Буштина. З Солотвина, Акнашугатгу залежні селяни Апші, Ізи й інших сіл плотами і баржами сплавляли по Тисі сіль в Угорщину. Тут із кріпаків створювали загони бокорашів по 100200 чоловік, які транспортували сіль зі складів Буштина до Вилока, а звідти – в угорські міста Токай, Солнок, Сегед. Ця робота проводилась під наглядом чиновників й інспекторів у супроводі військових. Кожен бокораш відповідав за доставку солі на місце призначення. Якщо не вистачало солі згідно документів, 5

E.Fényes Magyarország geagráphéai szótáro. Будапешт 1851 ст. 145

їм доводилось платити за неї по ринкових цінах, а такого бокораша вдома 6 позбавляли земельного наділу . Виконуючи цю роботу, бокораші майже круглий рік були відірвані від своєї сім’ї.

БУРЖУАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ В УГОРЩИНІ (1848-1849 рр.) Навесні 1848 року Закарпаття, як і всю Угорщину, охопила могутня хвиля селянських рухів. Не обминула вона і Буштино. Люди збиралися на вулицях і в хатах, обговорювали становище і схвалювали рішення ділити землю, не виконувати повинностей, обирати нового старосту тощо. В березні 1848 року було скасовано кріпосне право. Хоч березневі закони були проголошені і селяни вважалися вільними, однак пани і поміщики не хотіли розлучатися з дармовою силою. Тому

населення нашого краю покладало великі надії на революцію під проводом Кошута і пов’язувало з нею віковічні прагнення до ліквідації соціальноекономічного і національно-політичного гніту. Серед воїнів армії Кошута було й кілька буштинців. Однак закони Кошута, спрямовані проти селянства, позбавили його підтримки серед широких мас трудового народу, зокрема слов’ян. І вже восени 1848 року закарпатські русини, а серед них і буштинці, байдуже зустріли заклик угорського Комітету національної оборони усім стати на захист вітчизни.

О.Мицак. Нариси з соціальногосподарської історії Підкарпатської Русі. Т.2. ст.282, 283.

Хоч революція 1848-1849 рр зазнала поразки, та вона мала велике прогресивне значення, оскільки знищила кріпацтво. Селянство після багатьох віків 7 феодального поневолення вперше здобуло громадянське право . В післяреформений період у Буштині ще більшого розмаху набула розробка лісу та його транспортування, а це певною мірою вплинуло на зростання населення. За статистикою на 1882 рік в селі нараховувалося 349 будинків, з них 88 - у Гандалі та 261 -у основній частині села. На той час серед жителів села було 1053 русинів-українців, 522 угорців, 124 німців і кілька десятків євреїв. За патентом (указом) від 2 березня 1853 року в інтересах лісової управи, заможників і євреїв проводились відокремлення урбаріальних лісів і пасовищ від панських та єврейських (сегрегація), а також зведення у єдиний масив розкиданих в різних урочищах села земель – ріллі і луків селянських господарств (комасація). Оскільки урбаріальний патент 1853 року конкретно не зазначав, яка площа урочищ Дуброви і Мочари має виділитись на земельний поділ, то сільська знать і євреї при проведенні наділів ошукували селян. Лісова управа і управителі казенних маєтків на свій розсуд визначали буштинцям розміри угідь і виділяли їм інколи найгірші землі. Після того, як була прокладена Головна дорога, згідно урбаріального патенту, по обидва її боки, починаючи від Колгоспної дороги і аж до провулка, що прямує в Тополівку (біля Тигларні), були визначені наділи під забудову. Поряд із наділами селян проводились наділи для церкви і школи. Ці землі призначалися священикові й дякові, який у той час жив на селі. В Буштині церковноприходські землі становили понад 20 гольдів землі і, як правило, вони оброблялися селянами. У 1905 році в селі проводилося і кадастрове земельне впорядкування. За розпорядженням міністра землеробства Угорщини в Буштино, як і в інші села, виїжджали інженери-землеміри для обміру земель, зазначення карт і реєстрів господарств та визначення меж між ними. Після скасування кріпосного права становище селян не покращилось. За урбаріальною реформою 1852 року, після скасування кріпосного права, селянам було виділено значно менше сільськогосподарських угідь, ніж вони мали до революції. Кращі землі, пасовища і ліси перейшли до рук лісової управи, яка в 1881 році була перейменована в Буштинську дирекцію державних лісів і маєтків. До 70-их років XIX ст. основними видами транспорту в селі як і в краї в цілому були гужовий і річковий. З середини XIX ст. розпочалося прокладання залізничної колії, що проходила через Буштино аж до Сигета. Роботи велися довго, більше десяти років. І ось у 1872 році через село промчав перший поїзд Чоп – Мароморош – Сигет. 7

І.Гранчак. Нариси з історії Закарпаття. Ужгород 1993 р. ст. 236 - 247.

За переказами старожилів, все село вибігло в Малу Черять дивитися на це чудо. Люди боялися й підходити близько, а спостерігали здалеку, із-за дерев (Мала Черять була вкрита густим дубово-березовим гаєм). Після цієї події чоловіки і жінки довго збирались групами, обговорюючи це видовище. То там, то тут було чути: “Це вже близько кінець світу, бо пройшов огняний віз без волів і коней”. Пізніше, у 20-ті роки XX ст., через село по шосейній дорозі проїхав перший автомобіль, а потім, коли над Буштином пролетів перший аероплан, люди теж сприйняли це як недобрий знак. В післяреформений період в Буштині значно посилився процес обезземелення селян. Велику кількість земельних угідь було зосереджено в руках казначейства, в дирекції державних лісів та маєтків, а також у сільських багачів. Лише в однієї казни в той час нараховувалось 700 гольдів угідь.

АВСТРО-УГОРСЬКЕ ПАНУВАННЯ Австро-угорське панування на Закарпатті, в тому числі в Буштині, залишило за собою насправді жахливу спадщину. Поневолювачі ніколи не скупилися на утиски у ставленні до наших русинів – українців. Саме після буржуазної революції в Угорщині закарпатці починають масово виїжджати “у світ за очі”- за океан. Ось як описав іноземний дослідник нашого краю, ірландець Едмунд Еган свої враження від знайомства із Закарпаттям: “…Багато нотарів дере з народу й тиранізує селян…Тут не дбає ніхто про контроль адміністрації. Селянська біднота віддана Божій ласці й опіці. Розпука бере, коли дивитися на цей бідний і темний народ… Народ, якого судьба лежить в руках лихваря, не має ні землі, ні худоби; народ залежить від настрою і самоволі лихваря;…народ , котрому взагалі ніхто в світі не подає помічної руки… Русина в Угорщині не вважають людиною… На русинів перенесли мадяри всю ненависть за погром в 1849 році. Нищити русинів зробилося немов патріотичним обов’язком мадяр8…” У господарствах панів, орендаторів, заможних селян працювали десятки наймитів, сотні поденників. Наймитували найчастіше безземельні селяни, у декого з них не було навіть власної домівки. Вони наймалися на роботу до панів або заможних селян, де проживали у відведених для них приміщеннях. Це конюхи, їздові, пастухи, ті, які обробляли поля, та домашня челядь (прислуга). Плату наймит отримував низьку в грошах або натурою, а харчування – одноманітне і погане. Робочий час його влітку тривав 18-20 годин. Умови праці 8

В.Почавський.Історія Закарпаття. Мюнхен 1946 р. ст.160 - 170.

закріплювалися так званими “домашніми законами”. Наймита “прив’язували” до землі – давали йому невеличкий клаптик картопляного чи кукурудзяного поля, заробітну плату, продукти харчування, дрова, одяг. На початку XX ст. у заможних селян Буштина та в панських господарствах застосовувалась праця сезонних, поденних чи акордних робітників. Поденники працювали не лише на полях землевласників, а й на лісорозробках, сплаві лісу, на лісовому заводі, будівництві шляхів тощо. Немало сільськогосподарських робітників-бідняків Буштина весною й особливо під час жнив відправлялися на заробітки “у Мадярщину”, тобто до поміщиків Великої Угорської рівнини, звідки 9 поверталися тільки восени . Трудящі Буштина, як і всього Закарпаття, в другій половині XIX і на початку XX ст. зазнали великого зубожіння. Цьому в значній мірі сприяли податки. Населення не тільки сплачувало поземельний, прибутковий, подвірний, подушний, церковний податки, воно обкладалося ще й значними місцевими податками на охорону здоров’я, шляхове будівництво, утримання адміністрації, громадські роботи та інше. Крім оплати державних податків, селянські господарства виконували повинності по будівництву і ремонту шляхів. Кожен селянин повинен був відробити в середньому чотири дні в році. Посиленню соціального гніту селян сприяли і церковні податки. Прихожани Буштина давали попові певну міру зерна (коблик), або замість цього грошову компенсацію і відпрацьовували певну кількість днів. З двору потрібно було дати віко кукурудзи і два дні відробляти на приходських землях. За даними на 1895 рік в Буштині серед селян переважали бідняки і середняки, вони становили близько 75% всього населення. В них у середньому було по 3-7 гольдів землі. Третя група селянських господарств - заможні селяни (газди), в чиїх руках сконцентрувалась більша частина землі. Серед буштинців нерівномірно була розподілена і сільськогосподарська техніка. У бідняцьких господарствах один плуг припадав на 7-8 дворів, у середняків - на два двори. Багато з них не мало і своєї тяглової сили. Весь сільгоспреманент був зосереджений у багатіїв. Віз, плуг (соха), борона були примітивними, з дерева. Селяни-бідняки відрізнялися від заможних селян не тільки кількістю земельного наділу, інвентарем, а й житлом, одягом та харчуванням. Більшість буштинців власноруч виготовляли для себе взуття, одяг, посуд. Традиційним чоловічим одягом влітку здебільшого служили гаті, шеревари (штани), сорочка з домотканого полотна, постоли. З овечої вовни виготовляли теплий верхній одяг: холошні, вуйош-реклик, петек. Селяни змушені були обходитися без медичної допомоги, щоб уникнути непомірних витрат на неї. До речі, один лікар обслуговував кілька сусідніх сіл, тому смертність серед селян була досить високою, зокрема серед дітей. 9

Нариси з історії Закарпаття. Ужгород, 1993 р. ст. 328-330.

Потерпаючи від тяжкого становища, значна частина буштинців шукало порятунку в еміграції у країни Західної Європи і Америки. За переказами старожилів села, вони виїжджали за кордон, сподіваючись заробити грошей, щоб поліпшити своє становище, викупити клапоть землі. Переважна більшість 10 буштинців емігрувала насамперед до США, Канади, Бразилії і Бельгії . Розвиток капіталізму вів до зубожіння й розшарування селянства. За переписом на 1900 рік із 608 жителів села майже половина займалася сільським господарством. З них 115 чоловік були сільськогосподарськими робітниками, 183 11 - сезонними поденниками й слугами і 28 чоловік жили з допоміжних заробітків . Погіршували становище основної маси населення Буштина й непосильні податки на користь держави. В 1908 році селяни Буштина сплатили державі 11800 крон податку, що в середньому становило по 7 крон на кожного селянина. Крім державних податків, селяни повинні були сплачувати коблину й роковину уніатському попові. Так, лише в 1888 році 210 українських дворів здали попові 210 вік кукурудзи, 64 віка вівса, відпрацювали на попівських полях 210 днів. Крім того, вони заплатили за відправлення попом релігійних обрядів у селі (штолла) 208 форинтів грішми. Отже, річний прибуток уніатського попа становив 874 форинти. Разом з цим селяни Буштина повинні були відпрацювати близько 600 днів на ремонті і будівництві доріг Що становило собою пореформене Буштино? Було воно типовим верховинським селом. Хати будувалися з дуба в зруб, покривались соломою, частково драницею, особливо після другої світової війни. Традиційними елементами одягу залишився петек та холошні, які виготовляли з овечої вовни, та шеревари з домотканого клочаного полотна. Жінки носили гуні та домоткані сорочки (свити). У 1870 році на 10 навколишніх сіл був лише один лікар. Отже, на охорону здоров’я з місцевого бюджету виділялось зовсім мало коштів. Тому основним видом медичної допомоги була народна медицина, що побутувала в нашому селі здавна. В 1910 році в Буштині проживало 2056 чоловік. У селі були дві церковно-приходські школи з початковим навчанням. В українській навчалося 180 учнів. До речі, в той час вміли читати і писати лише 260 буштинців. Ось що читаємо в шкільній хроніці, записаній у 1910 році півцем-учителем Буштина Лесо Андрієм. “...Єдине, що виручало більшість селян, - це тваринництво. Франц Фердинанд 10 11

Нариси з історії Закарпаття. Ужгород, 1993р. ст. 335-337. A.Magyar korona országainak 1900 éve népszamlőláso.Будапешт. 1904 ст. 602-603

Годували бичків, волів, ялівок, щоб восени продати і виплатити податок. У хатах не було підлоги, вікна були маленькими. Спали переважно на печі. Взимку в хату заносили народжених телят. Основне місце в хаті займала сама піч, побудована в лівому кутку, одразу від дверей. Перед нею – причілок, а за нею – запічок. Там і спали. Особливо взимку. Коменів не ставили, бо за них держава теж брала податок. Дим піднімався через кіш на горище (пуд) і, шукаючи в солом’яній покрівлі якісь діри, виходив назовні. Тому було враження, що хата горить. Цівку, коли в печі вогонь погас, затикали, щоб тепло не виходило з хати”. Меблі кімнати складалися з стола, в якому тримали хліб і муку, з дерев’яного ліжка (постели), з солом’яною підстилкою, покритою домотканою веретою, подушки (парни). Зліва, біля дверей, була полиця для посуду, а на стіні ожичник для дерев’яних ложок. В кутку ще стояли кочерга, лопата і березовий віник. Уздовж стіни – довга лада, в якій був недільний одяг. Незважаючи на убогу обстановку, на чільній стіні висіло кілька ікон (образів). Під ними – мальовані глиняні тарілки (танжури), для хати прикраса. Одяг, яким користувалися протягом тижня, висів на грядці біля печі. Решту одежі зберігали в ладі (дерев’яній скрині). Основною їжею (стравою) селян були картопля – як варена так і печена, капуста, квасоля (пасулі) та кукурудзяний токан з молоком. Кукурудзу (мелай) і жито мололи в млині, але часто і в домашніх жорнах. Заправляли їжу товченим в ступі насінням соняшника (щупками). З борошна господині пекли в печі хліб, на кукурудзяних чи капустяних листах, та ощипки (коржі з кукурудзяного борошна). Улюбленою стравою багатьох була квасоля з капустою, яку готували на кілька днів, бо чим довше стояла, тим смачнішою була, надто з “печеною ріпою” (картоплею). Варену картоплю, яку не з’їдали, клали в піч, там вона припікалася й набувала особливого смаку. Їли її , запиваючи кислим молоком або розсолом квашеної капусти. Великим лихом для селян була заборгованність (довг) за позичені (взяті на віру) у продавців та багатіїв продукти. Грошей для повернення боргів часто не було, а лихвар брав за відстрочку великі проценти. Протягом кількох років борги збільшувались у два-три рази. Доводилося продавати худобину і навіть землю. На той час у селі служив священник Уйгелі Едем, якого дуже не любили селяни...( Цей запис знайдено в Ороса Павла Йосиповича ). Наприкінці жовтня 1918 року багатонаціональна Австро-Угорська монархія розпалася. На її руїнах виникло кілька нових держав з владою буржуазії. Новоствореною державою стала Угорська буржуазна республіка, Закарпаття ввійшло до неї і дістало назву - Руська Країна. Буржуазна Угорщина на чолі з М. Каролі не змогла розв’язати основних соціально-економічних проблем. Її уряд

прагнув одного - не допустити наростання в країні революційного руху. Однак це було йому не під силу У ході революційної боротьби наприкінці 1918 на початку 1919 років в Буштині, як і в усьому краї та Угорщині, створювалися органи революційної боротьби - селянські і робітничі Ради. Керівна роль в організації і діяльності Рад належала колишнім військовополоненим. Ради мали революційну спрямованість і вимагали повалення існуючого буржуазного режиму, встановлення Радянської влади, возз’єднання нашого краю з Україною. В листопаді і грудні в селі відбувались збори селян, на яких переважна більшість учасників приймала маніфест з вимогами возз’єднати наш край з Україною, конфіскувати поміщицькі, державні землі лісової дирекції, церковні землі, що належали священикові Уйгелію, і передати їх малоземельним і безземельним селянам. Вимагали також ліквідації церковної десятини, скасування робіт і всіх повинностей на користь священика Уйгелія. Населення наполягало й на розв’язанні національного питання. Ставило вимогу перед урядом, щоб навчання в школі проводилося рідною мовою. Рідна мова мала бути запроваджена і в адміністративному апараті. “Усяке управління на руській мові бажаємо”, - апелювали буштинці на своїх зборах. Трудящі домагалися призначення на керівні посади в апараті управління таких людей, які б захищали інтереси широких народних мас. В Буштині з представників передової місцевої інтелігенції, тобто службовців та вчителів, у листопаді 1918 року була створена Руська народна Рада. Вона встановлювала зв’язок з подібними Радами Хустщини, Тячівщини, Рахівщини. Щоб не допустити відокремлення Закарпаття від Угорщини, буржуазний уряд М.Каролі 21 грудня 1918 року ухвалив “ Народний закон №10 про автономію русинів у Мадярщині”. Але цей закон був лише тактичним маневром для дезорганізації населення. Він задовольняв лише певну частину місцевої буржуазії і майже не змінив становища народних мас. Тому й не дивно, що революційний рух трудящих краю безперервно зростав. Історичні документи засвідчують, що народні збори в Мароморош-Сигеті вже в грудні 1918 року проголосили возз’єднання Закарпаття з Україною. Однак ці депутати представляли тільки Мараморощину, тому прийняли рішення скликати збори всіх русинів, що проживають в Угорщині. Марамороська Рада звернулася до трудящих Закарпаття із закликом: “Треба нам зійтися на великі збори до Хуста у вівторок, 21 січня 1919 року. Там ми скажемо, з ким маємо жити. Запрошуємо на ці збори увесь руський народ. Просимо кожну сільську і громадську Раду, щоб на ці збори прислали кращих своїх посланців-делегатів, которих народ вибере. Від однієї тисячі людей має бути один посол-делегат…Ще тут зробим, як маємо жити, подумаєм, аби наші нащадки на нас не нарікали”. Цей заклик знайшов відгук у серцях буштинців, як і усіх мешканців нашого краю, котрі дедалі активніше піднімались на боротьбу проти національного і соціального поневолення.

Повідомлення поширювалось всіма можливими способами із села в село, із округа в округ. Жителі Буштина вибрали на з’їзд до Хуста трьох своїх делегатів: І.Деяка, М.Микуляка , В.Андришина дали їм накази - голосувати за возз’єднання з Україною. Угорський уряд намагався зірвати проведення зборів у Хусті. Але всенародний рух на Закарпатті був такий могутній, що ніякі сили не могли його придушити. Тож до Хуста прибуло 420 делегатів з 175 населених пунктів Закарпаття, серед яких були й буштинці. 21 січня 1919 року в міській горожанській школі всезакарпатський з’їзд було відкрито. Центральним питанням з’їзду було возз’єднання Карпатського краю з Україною. З’їзд послав дві делегації - до Києва і Харкова для розгляду і виконання його рішення. Під час і після першої світової війни в селі загострилися класові протиріччя. Особливо боротьба посилилась під впливом Жовтневої революції 1917 року, влада фактично перебувала в руках трудящих. Були усунуті представники державної влади, роззброєні жандарми. І все це робилося військовополоненими, які поверталися з Росії після жовтневого перевороту.

ЧЕХОСЛОВАЦЬКЕ ПАНУВАННЯ Чимало змін у селі відбулося після переходу Закарпаття до складу Чехословаччини. Як слов’яни, чехи краще ставилися до місцевого населення. Як прогресивна держава, Чехословаччина здійснила, зокрема, в Буштині цілий ряд демократичних реформ. В село прийшло багато освічених, культурних і релігійних діячів з колишньої царської Росії. Це Чернавін (православний священик), Буркатський, Мручковський, Риковський (вчителі), пізніше Мисенко, Болдирєв. У 1932 році була побудована восьмикласна початкова двоповерхова школа. Вчителі Буркатський, Мручковський, а пізніше Грицак організували з числа учнів і окремо з дорослих церковний і сільський хори. Церковний, до речі, вивчив усю літургію. І по-сьогодні вона ведеться за зразком виконання хору, організованого Буркатським у 20-ті роки. За часів Чехословаччини в Буштині було розбудовано Тома Масарик перший президент Чехословакії

основні корпуси лісової дирекції. Лісопильний завод у Тополівці, що проіснував майже 100 років, у 1928 році, як застарілий, припинив роботу і його було розібрано.

У цьому ж році деревообробною фірмою “Нашицька” у північній частині села розпочалось будівництво й зараз існуючого лісопильного заводу.

Одночасно була збудована вузькоколійна залізниця Буштино – Синевир, по якій перевозився ліс на Буштинський лісопильний завод. Але завод так і не працював аж до закінчення другої світової війни. Хоч за Чехословацького режиму дещо кращим було ставлення властей до населення краю, проте переважна маса селян терпіла від злиднів. Основним заняттям населення залишалося землеробство та тваринництво. Молочна худоба та тяглова сила була в руках у сільських багатіїв, а бідне населення, щоб не померти з голоду, виїжджало на заробітки в Францію, Бельгію, Канаду. У 1922 році, за повідомленням властей, в Буштині проживало 20 сімей, які не мали жодних засобів для існування. Класове розшарування поглиблювалось. Селяни терпіли від безробіття, злиднів, тяжкої експлуатації. Тільки 16 квітня 1924 року внаслідок припинення роботи на місцевій лісопилці, 12 260 робітників залишилося без роботи . Біднота Буштина знову і знову піднімалася на боротьбу з експлуататорами. В червні 1925 року 60 робітників Буштина і Стеблівки припинили роботу на лісопилці села Вишково і зажадали 13 підвищення заробітньої платні . Особливо гострим був страйк буштинських бокорашів у 1926 році. Щоб запобігти поширенню страйку і виступам селян сусідніх сіл, був виданий спеціальний наказ про збільшення кількості жандармів. У березні 1930 року успішно завершився страйк робітників, які працювали на будівництві моста через річку Теребля. Страйкарі домоглися своєчасної видачі заробітної плати. В цьому ж році в селі організовано відбулася 14 першотравнева демонстрація, в якій взяло участь 500 робітників і селян . Страйки робітників і селян в Буштині інколи закінчувались сутичками з жандармами. Так було під час першотравневої демонстрації в 1930 році. Будучи демократичною державою, Чехословаччина лояльно ставилася до існування різних партій та громадських організацій. У 20-ті роки значно зросли ряди комуністичної партії , до лав якої вступала переважно біднота. 9 квітня 1937 року в Буштині застрайкували робітники млина та електростанції, а 24 серпня цього ж року - робітники фірми “Нашицька”, які працювали на будівництві деревообробного заводу. Складним і тернистим був шлях закарпатців до волі і незалежності. Навіть після включення Закарпаття до складу демократичної буржуазної Чехословаччини центральний уряд у Празі тривалий час зволікав із наданням краю обіцяної автономії. Боротьба за автономію - яскрава сторінка в історії багатостраждального Закарпаття. Напередодні другої світової війни та політичної дестабілізації Чехословаччини ця боротьба значно активізувалася і завершилася проголошенням незалежної самостійної Карпатської України.

Закарпатський народний архів.Ф 63,Т2 спр.463, арк.10. Шляхом жовтня. Т2 ст.135. 14 Шляхом жовтня. Т2 ст.37,483. 13

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА Після невдалих спроб врегулювати політичну кризу дипломатичним шляхом 10 і 11 жовтня 1938 року у Празі були проведені переговори з Національною Радою Карпатської Русі і за пропозицією уряду 11 жовтня 1938 року було сформовано перший автономний уряд краю на чолі з лідером русифікованого блоку Андрієм Бродієм. Але цей уряд проіснував недовго і 26 жовтня 1938 року був розпущений. Бродій був усунутий з посади прем’єра автономного уряду і заарештований. Того ж дня новим прем’єром було призначено А.Волошина. Він був інтелігентною людиною, мав духовну та світську освіту. 2 листопада 1938 року згідно з рішенням Віденського арбітражу частина Підкарпатської Русі була віддана Угорщині. Новий автономний уряд А.Волошина, сформований виключно з представників українського напряму, змушений був переїхати з Ужгорода в місто Хуст. З початку листопада 1938 року почався новий період в його діяльності. До речі в цей період поряд з назвою Підкарпатська Русь паралельно вживали й назву Карпатська Україна. Августин Волошин Волошин - перший президент

Скориставшись нестабільністю Чехословаччини, уряд Волошина 5 грудня 1938 року розпустив земський уряд в місті Хусті і офіційно перейменував Підкарпатську Русь у Карпатську Україну, заборонивши цим самим офіційно вживати першу назву. Таким чином політичні події кінця 1938 року на Закарпатті розгортались надзвичайно швидко і бурхливо, в результаті чого край отримав довгоочікувану автономію. Як свідчать архівні документи, автономний уряд в Хусті робив деякі спроби займатися практичними господарськими справами. Вивчалися, наприклад, можливості використання наявних природних багатств, укладання договорів про торгівлю, зокрема про обмін лісу та солі на зерно - з Німеччиною, Румунією, Угорщиною. Планувалось залучити до роботи в різних галузях народного господарства Карпатської України кваліфікованих спеціалістів, особливо вихідців із Закарпаття, які отримали освіту в Чехословаччині чи інших країнах, щоб підключити їх до роботи по відродженню своєї батьківщини. Деякі конкретні заходи були запроваджені в життя в галузі освіти. Уряд Волошина став домагатися введення в школах, державних та інших установах обов’язкової української мови. Завершальним актом мовної політики було включення в закон номер 1 Засідання Сойму Карпатської України 15 березня 1938 року четвертого пункту, який визначив, що державною мовою Карпатської України є українська мова. Дещо розширилася мережа шкіл: в ряді

сіл були відкриті гімназії та горожанки з українською мовою навчання. Активізація політичного життя була викликана перш за все ідеєю створення самостійної Карпатської України, провозвісниками якої були на Закарпатті українські емігранти, які уже вкінці 1938 року наводнили автономну територію, особливо її столицю - Хуст. Оскільки питання окремої самостійної держави стало стержнем у діяльності автономного уряду, автоматично виникло інше - про її військову силу. Було вирішено формувати напівмілітарну організацію під назвою Карпатська січ. Ще 10 листопада 1938 року було прийнято статут організації народної оборони Карпатська січ. В ньому підкреслювалося, що це - непартійна організація, членами якої можуть бути тільки українці віком від вісімнадцяти років, готові боротися за відродження української нації та за Українську державу. До складу січі входили в основному учні середніх спеціальних закладів, гімназисти, частина інтелігенції тощо. На чолі січі стояла головна команда. Добру половину січовиків та фактичні командні кадри складали емігранти. Молодь та інтелігенція Буштина не були осторонь цього руху. На початку 1938 року ця організація почала набирати силу завдяки таким активістам Карпатської січі, як Маснюк Дмитро, Лях Василь, Прокоп Петро, Гаврилко Петро та Орос М. Згодом вони увійшли до керівного органу січовиків Буштина. Під впливом командування січі та керівництва уряду січовики щиро вірили в можливості об’єднання всіх українських земель навколо самостійної Карпатської України та у вільне процвітання великої Соборної України. Чимало з них віддали своє життя за цю нереальну ідею під час сутички з чехо-словацьким військом у Хусті в ніч з 13 на 14 березня та особливо під час виступу угорських військ. Серед них поляг і буштинець Юрій Рущак. Ще жорстокішою була розправа гортіївських гонведів над січовиками після повної окупації Закарпаття: частина з них була розстріляна, деяких зв’язували колючим дротом і живими кидали у Тису і лише частині вдалося втекти за кордон. Серед останніх було чимало буштинців, окремі з яких, до речі, і по-сьогодні живуть за океаном. 15 березня 1939 року в урочистій обстановці в Хусті відбулося перше засідання сойму. Сойм прийняв основний закон, в першому пункті якого було записано: “Карпатська Україна є незалежна держава”. Було проголошено і ряд інших актів. Розгорнути практичну діяльність “на крилах самостійності” новому урядові та президенту Августину Волошину, які були обрані на засіданні сойму, так і не вдалося. Справа в тому, що саме в цей час остаточно було досягнуто угоду між фашистськими державами - Німеччиною та Угорщиною, про повну окупацію Закарпаття угорськими військами. Чехословацькі військові частини, які дислокувалися на Закарпатті, відмовилися виступити проти угорських окупантів. Вони були швидко виведені в Словаччину. У цих умовах, добре розуміючи, що січовики ні кількісно, ні якісно не здатні захистити Карпатську Україну, Августин Волошин кілька разів звертався за допомогою до Німеччини. Проте чекати її в цей час було просто наївно.

Отже, активна боротьба за автономію, а потім і за незалежність, певних політичних сил краю, які зуміли привернути до неї широкі народні маси, становить яскраву сторінку в історії Закарпаття. Вона ще раз засвідчила, що будь-який народ - великий чи малий - має право на самовизначення, незалежність і вільний розвиток. В літописі боротьби за незалежність нашого багатостраждального краю були окремі моменти тріумфу - здобуття автономії, проголошення самостійності. Але значно більше на цьому тернистому шляху було драм і трагедій. ЗАКАРПАТТЯ ПІД УГОРЩИНОЮ 17 березня 1939 року Буштино було окуповане угорськими військами, які одразу ж встановили кривавий правлячий режим. Вони заарештували десятки жителів села, січовиків та комуністів: В.І.Мочара, Ю.І.Гичку, М.В.Гичку, П.Ю.Ференца, І.М.Лукача та інших. Було заборонено українську мову, юнаків примушували відвідувати заняття з війської підготовки “Левенти”. Десятки юнаків і дівчат втікали в Радянський Союз,але й тут їх прийняли не як братів, а як ворогів. За Микола Горті– період з 1939 по 1941 рік з Буштина емігрувало в СРСР регент Угорщини 42 чоловік. Всіх їх “радянські брати” зустріли не обіймами, а арештом. Наші земляки відбували каторжні роботи на Колимі та Новій землі. І тільки дякуючи чехословацькому генералові Людвигу Свободі, їх було звільнено і направлено на фронт - боротися з німецькими фашистами. Майже половина з “буштинських емігрантів” не дожила до закінчення війни. Одні загинули у таборах сталінського режиму, інші - на війні. Чималу роботу проводили буштинці в боротьбі з фашистами, підтримуючи партизанів. За співробітництво з партизанськими загонами на Тереблянській долині заарештували М.І.Рущака та П.Ю.Микульця. На каторжні роботи в 15 Німеччину та до в’язниць було направлено до 90 буштинців . Демографічна ситуація щодо єврейського населення після окупації Карпатської України гортіївським режимом різко змінилася. Жахливі злочини, які вчинили фашисти проти єврейського народу, не повинні замовчуватись. До депортації євреї в нашому селі жили у злагоді з представниками інших національностей, зокрема українцями. Вони, як стверджують корінні буштинці, певним чином сприяли поліпшенню добробуту, зокрема розвитку торгівлі на селі. Ось як фігурують євреї у документах перепису населення. Роки перепису

Всього населення на Закарпатті

З них євреї

З них євреї в Буштині

Рапорт. Обл. державний архів Ф.Р-62, оп.1,ст.35,арк.140.

1869 рік 1910 рік 1920 рік 1930 рік

400 100 чол. 526 700 чол. 604 600 чол. 725 400 чол.

45 200 чол. 78 100 чол. 85 900 чол. 95 000 чол.

160 чол. 210 чол. 320 чол. 405 чол.

На жаль, з 1945 року і до проголошення незалежності України, жодного разу в нас не згадувалося про масове винищування єврейського населення, хоча цю акцію, безсумнівно, можна вважати найбільшою трагедією в новітній історії нашого краю. В Буштині були закриті всі єврейські школи, синагоги, молитовні будинки й приміщення передавались різним установам для використання під склади та для інших цілей. Євреї були першими піддані масовому переслідуванню. Число загиблих серед них сягає шести мільйонів. Як відомо, гортіївська Угорщина, до якої наш край у 1939 році був насильно приєднаний, була спільницею Гітлера у другій світовій війні і у здійсненні завойовницької експансії щодо інших країн і народів. На Закарпатті в довоєнні роки проживало 96 тисяч громадян єврейської національності, з них в Буштині 460 чоловік. Всі вони були піддані геноциду. Головними виконавцями депортації євреїв на Закарпатті, в тому числі й Буштині, були Ласло Ендре та Ласло Бакі – державні секретарі внутрішніх справ Угорщини. Ними було розроблено інструкції про збір єврейського населення в табори (гетто). Таке гетто було в місті Мукачево. Переслідування євреїв у нашому селі розпочалося весною 1941 року. Стосовно них було видано кілька наказів. Згідно першого євреї мали нашивати на свій одяг “жовту зірку”, щоб їх можна було відрізнити від інших громадян. Через два дні з’явився наказ про обмеження пересування євреїв. А невдовзі було опубліковано ще один, згідно якого під державний контроль бралося їхнє майно. Починаючи з 20 квітня, з восьмої години ранку, кожен єврей разом з членами сім’ї повинен був знаходитись вдома. Усіх поступово звозили у гетто. Уквітні-травні1944р.всеж настали трагічні для них дні у тому числі для євреїв Буштина. Усіх-тих, котрі тільки-но народилися, і найстарших-звозили у поспіхом організовані гетто, обгорожені колючим дротом. Наприклад, у Виноградові гетто було влаштовано просто неба на міському стадіоні;в Ужгороді і Мукачеві - на території цегельно - черепичних заводів. Із гетто людей вивозили потягами в товарних вагонах, як худобу, в концентраційні табори Німеччини ,Польщі, Австрії... І знову ж таки фашистські недолюдки старалися не залишати слідів свого кривавого злочину. Списки депортованих не складалися, пункти депортації не розголошувалися, могили євреїв, котрі померли в гетто і були там поховані, карателі зрівняли з землею. Майно депортованих конфіскувалось. Робилося це на розсуд карателів, по-злодійськи. Високі посадовці гарбали собі дорогоцінні речі, коштовності, гроші й т. п. А те, що їм було не потрібно, роздавали підлеглим Після закінчення другої світової війни понад 80 тисяч євреїв знайшли жахливу смерть у газових камерах Освенціма, Майданека, Бухенвальда. Із 96 тисяч євреїв Закарпаття дивом уціліли і повернулися після війни 10 тисяч чоловік, а з 460

євреїв Буштина – 25 чоловік. Це були молоді люди, яких фашисти використовували на важливих роботах, їм удалося вижити. Кілька тисяч депортованих, котрі не загинули в концентраційних таборах, після визволення не повернулися додому, виїхали в західні держави - США, Канаду, Австралію і т. д. Та переважна більшість депортованих у 1944 р. євреїв Закарпаття була безжалісно знищена в нацистських таборах смерті. Скільки їх там отруєно в газових камерах, спалено в крематоріях, замучено нелюдськими табірними умовами - і сьогодні точно не відомо. Депортованим у таборах смерті видавали смугастий арештантський одяг, присвоювали табірний номер, що шляхом татуювання фіксувався на руці-і бранців заганяли в бараки, де вони чекали смерті. Разом з усіма закарпатцями вони включались у мирне післявоєнне життя. (“Новини Закарпаття” від 16 квітня 1994 року). Протягом 1941-1944 рр. в Буштині гітлерівці будували військовий аеродром (летище). Всі роботи на ньому проводились за участю “загонів смерті”, сформованих з євреїв – вихідців з Угорщини, Польщі, Чехословаччини та Німеччини. РАДЯНСЬКА ВЛАДА НА ЗАКАРПАТТІ Громлячи відступаючих фашистів, частини Червоної Армії 4-го Українського фронту під командуванням А.Й.Гастиловича 22 жовтня 1944 року вступили в Буштино. З радістю зустрічало місцеве населення своїх визволителів. Багато з них невдовзі пішли добровольцями на фронт. Так, у 1945 році в рядах Червоної Армії налічувалось 54, а в чехословацькому корпусі генерала Л.Свободи - 84 жителі села16. Одразу ж після визволення трудящі Буштина взялися за створення органів народної влади. 24 жовтня 1944 року на масовому мітингу обрали сільський Народний Комітет в складі 20 чоловік. Головою його став старий комуніст В.І.Мочар, заступником - М.І.Томаш. До складу Народного Комітету ввійшли: М.Міговк, М.Дуйчак, П.Лазорко, Д.Орос та інші. Начальником дружини (міліції) був обраний І.Пуга. В протоколі №1 засідання комітету написано: “Збори Народної Й. Сталін

Ради одноголосно складають подяку за визволення нашої 17 рідної Закарпатської України братньою Червоною Армією .”

Буштинський комітет розпоряджався розподілом зерна і землі між бідняками, забезпеченням трудящих продуктами, паливом, організацією робочої сили, відбудовою зруйнованих мостів, доріг, ремонтом школи, пошти, залізничної 16 Рапорт. Обл. державний архів Ф.Р-62, оп.1,спр.38,арк.6. 17

Закарпатський обл. державний архів Ф.Р-1699, оп.1,спр.29,арк.65.

станції тощо. В центрі його уваги були і такі питання, як хід осінньої посівної кампанії, діяльність народної дружини і зміцнення правопорядку, роботи 18 місцевого кооперативу тощо . Члени Народного Комітету активно підтримували боротьбу трудящих за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. В містах і селах краю розгорнулась підготовка до з’їзду Народних Комітетів. Величезну роботу серед населення проводили комуністи. Повсюди на багатолюдних мітингах трудящі обирали делегатами з’їзду кращих представників робітничого класу, селянства і трудової інтелігенції і давали їм наказ - домогтися возз’єднання краю з Радянською Україною. 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся Перший з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України, на якому делегатами від Буштина були Ливринц П.В., Дуйчак М.М., Кузьмик В.В., Мочар В.І., Мочар І.П. У доповіді, з якою виступав на з’їзді І.І.Туряниця, та у виступах делегатів червоною ниткою проходила ідея возз’єднання краю з Радянською Україною. З’їзд одноголосно прийняв історичний Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Уряд Радянського Союзу, йдучи назустріч одностайному бажанню трудящих Закарпаття, 29 червня 1945 року в Москві уклав договір з урядом Чехословацької республіки про Закарпатську Україну. З нагоди прийняття Закарпаття до складу УРСР в с.Буштині 1 липня 1945 року відбулася демонстрація і мітинг, де зі словами подяки виступив голова комітету В.Мочар, секретар спілки молоді 19 Закарпатської України (СМЗУ) М.Соломонко та вчителька школи О.Орос . Останнім старостою (бірувом) села до встановлення Радянської влади був Прокоп І.І. З року в рік село розбудовувалось і в 1957 році набуло статусу селища міського типу. Число його жителів щороку зростало, особливо коли на всю потужність почали працювати буштинські заводи-гіганти – лісокомбінат і завод “Електроавтоматика”. Адже виникла велика потреба в нових спеціалістах і робочих руках. Сюди хлинули кадри з усього Радянського Союзу і сьогодні вони становлять понад 50% всіх мешканців селища. -У нашому селищі, - каже землевпорядник М.М.Сухара, - мешкає понад 8500 жителів, які займають 2800 дворогосподарств. Чи не від кожного поступила заява на ділянку землі. Виходячи з наявних площ, виділяємо кожній сім’ї не більше 15 сотин ораниці. Всього ж у селищі нараховується 2546 гектарів землі після реформування ТзОВ “Верховина” (колишній одноіменний радгосп). За його членами на приватній основі закріплено 368 гектарів: 154,5 га ріллі, 168 – сінокосів, 24,5 – пасовищ, 19,9 га – під будівлями. Створено резервний фонд, що обчислюється 15% (66 га) від загальної площі. Загалом селищна рада 18 19

Закарпатсьий обл. державний архів Ф.Р-62, оп.1,спр.29.арк.68-69,73,234. Закарпатський обл. державний архів Ф.Р-62, оп.1,спр.293,арк.1.

розпоряджається 298 гектарами. Десять родин виявили бажання займатися фермерством. Отримали по 3,6 га земель – і орної, і сінокосів. Колись завод “Електроавтоматика” одержав 60 дачних ділянок. Поселення так і називається – Дачне. З’явилася низка нових вулиць: Черешнева, Львівська, Робітнича. Після повені 1998 року селище посприяло 57 наділами мешканцям Лопухова, Руської Мокрої, Комсомольська, в яких стихія знесла житло. Нові вулиці цих переселенців мають назви Гірська та Полонинська. За радянські роки і по сьогодні місцеву владу очолювали такі люди, як Мочар В.І., Ливринц П.В., Попович Ю.І., Лазорко П., Мадай І., Удуд П., Свида А.А., Шимон І.В., Цех В.М., Фозекош О.П., Попович, Бонгар В.В., Роман С.І., Фірцак Є.С., Роман С.І. БУШТИНСЬКИЙ ЛІСОКОМБІНАТ В дорадянський період промисловість у селі була розвинена слабо. Люди в основному займались сільським господарством. Мали свої наділи землі, вирощували кукурудзу, картоплю, жито, овес, утримували худобу. Промисловою вважалась тільки заготівля лісу: вирубка, спуск по річках Тереблі і Тисі бокорів, розпилювання на лісопилці деревини на дошки, стропила, балки, виготовлення шлейферів для залізничних доріг тощо. Окрім цього, діяв млин, а також приватні майстерні з пошиву верхнього чоловічого одягу, взуття, виготовлення вікон, дверей, слюсарна та сільгоспреманентна майстерні, кузня. По-справжньому почала розвиватись промисловість після 1944 року, коли Закарпаття було визволене Червоною Армією й возз’єднане з Україною. В Буштині в першу чергу був організований Буштинський лісопильний завод. Старий лісопильний завод пропрацював майже 100 років, і в 1924 році припинив свою роботу. На його місці у 1928 році Нашицька компанія розпочала будівництво нового, більш потужного. При відступі угорських військ все обладнання заводу було вивезене в Угорщину. Та, дякуючи тодішньому головному механіку Шпісу, воно було встановлено знову. В перші повоєнні роки завод став випускати свою продукцію. Першим директором Буштинського лісозаводу був Шпіс. Він домігся переобладнання заводу, що дало можливість збільшити виробництво нової продукції. Поступово підприємство ставало на ноги, встановлювались нові верстати, створювались необхідні умови для робітників. Вчилися люди, збільшувались виробничі потужності підприємства. Народна Рада Закарпатської України націоналізувала лісові масиви нашого 20 краю . В їх числі були і ліси та підприємства Буштинської дирекції. На її базі утворились нові підприємства: Буштинський ліспромгосп, лісгосп і лісозавод. Орні землі та пасовища лісової дирекції одержали безземельні і малоземельні 20

Закарпатський обл. державний архів Ф.Р-14, оп.2, спр.6, арк.1, спр7, арк 1 оп.1.

селяни та робітники й службовці ліспромгоспу, лісгоспу і лісозаводу. У власність трудящих перейшло 200 гольдів орної землі й 300 гольдів лугів. Згідно наказу №28/5 від 3 грудня 1945 року управлінням лісової охорони і лісопосаджень, при Народній Раді Закарпатської України в січні 1946 року був організований Буштинський ліспромгосп. Першим його директором був призначений Козирєв – демобілізований офіцер Радянської Армії. На той час господарство було вкрай занедбане. Не вистачало устаткування, не було ніякої механізації, відчувалась гостра потреба у спеціалістах, кваліфікованих робітниках. З великими зусиллями вдалося запустити в дію одну пилораму лісозаводу. Та дощок і балок, які розпилювались на ній, ледве вистачало для відновлення самого підприємства, зруйнованого в період війни. З часом почала поступати техніка з різних куточків України. Але працювати на ній не було кому – не вистачало спеціалістів. База їх підготовки знаходилася у Львові. Туди і було відправлено сотні робітників вчитись на водіїв, трактористів, кранівників, лебідчиків, рамників тощо. Згодом у 1947 році був відкритий Закарпатський лісотехнікум, який і готував робітничі кадри середньої ланки. Вводились в дію нові цехи, розширювалася спеціалізація виробництва. За весь період існування підприємства докорінно змінилася технологія, а також саме виробництво. Сокиру, цапіну, ручну пилу замінили потужні трактори, лебідки, бензопили. Важкі, трудомісткі роботи на кожному складі виконували підйомні крани, гідролуни, транспортери. Старий лісопильний цех і окремі будівлі колишнього заводу нині, як згадка про важку тодішню працю робітників. З метою кращого використання лісу в 1958 році ліспромгосп, лісгосп і лісозавод були об’єднані в одне підприємство – Буштинський лісокомбінат. З початку організації ліспромгоспу і лісгоспу аж до 70-их років тут трудилися такі передовики, як Орос Павло Йосипович – начальник підсобного господарства, Феєр Дмитро Іванович – рамник, Феєр Михайло Іванович – помічник машиніста, Немеш Федір – верстатник лісопильного цеху, Грицюк Юлія Петрівна, Гичка Микола, Лукач Іван, Ю.І.Хомечко та багато інших. У 60-90 роки лісокомбінат став великим комплексним лісозаготівельним і деревообробним підприємством об’єднання “Закарпатліс”. За 45 років (1945-1991рр.) свого існування лісокомбінат виріс у велике, оснащене новітньою технікою підприємство. Тут нараховувалось до 2400 чоловік, в т.ч. 720 жінок. Серед працюючих було багато спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою. Великі зміни за цей час відбулися в структурі підприємства, набагато розширився асортимент продукції, зріс рівень механізації. Лісокомбінат почав випускати пиломатеріали, фанерну сировину, вікна, двері. Широку дорогу до споживача знайшли меблі. З введенням в експлуатацію в 1965 році меблевого цеху потужністю 1,5 млн. куб. м. на рік підприємство почало випускати меблі вищої якості: прихожу “Тинда”, тумбочки під телевізор. Зросла механізація на заготівлях та вивезенні лісу, і на 1991 рік її рівень становив 98-100 відсотків.

Корінні зміни відбулися і в професійному складі робітників лісокомбінату. На зміну старим професіям, пов’язаним з ручною працею, прийшли нові, зокрема такі, як моторист, бензопильник, тракторист, чокерувальник, кранівник, машиніст баштового крану та інші. Проведено асфальтування внутрішніх доріг на території складу готової продукції. Побудовано бензобазу, новий гараж і ремонтно - механічні майстерні, центральний склад техматеріалів. У 1966 році вступив у дію цех художніх меблів. В 1973 році – новий сучасний лісопильний цех. Виробничі площі збільшились у 6-8 разів. З метою збереження флори і фауни наших лісів, розмноження окремих її видів та виховання в людей любові до природи і її багатств, при Буштинському ЛК, на території одного з мальовничих куточків селища, у 1962 році створено зоокутокзвіринець. Площа, яку займав зоокуток, становила 7 га. Тут було біля 30 видів тварин і птахів. Серед них: бурі ведмеді, сірі вовки, дикі кабани, благородні олені, борсуки, козулі та ін. З птахів - фазани європейські, фазани монгольські, орли, пугачі, павичі, лебеді... Тут же був побудований і обладнаний музей лісоруба з різноманітними експонатами, одягом і знаряддям праці. Заслуга у створенні й поповненні зоокутка і музею шана нині покійному великому любителю рідної природи Оросу Павлу Йосиповичу. Наш зоокуток та музей в будь-яку пору року приймав відвідувачів з усіх куточків країни. Тут же, поруч, у рукаві річки Тереблі, що має назву Ростока, був облаштований рибник, в якому розводились рідкісні види риб, а саме: дунайський лосось, дзеркальний і звичайний коропи, морена тисова. В цьому ж мальовничому куточку Буштина розміщено дендропарк, у якому росте понад 128 видів рідкісних дерев і кущів: магнолія, платан, явір турецький, тис, бархат амурський, горіх чорний, юдинове дерево та інші. В цьому ж дендропарку в 1956 році споруджено на честь 300-ої річниці возз’єднання України з Росією пам’ятник Богдану Хмельницькому. САНАТОРІЙ-ПРОФІЛАКТОРІЙ У 1970 році на карті лісокомбінату з’явився ще один об’єкт – санаторій-профілакторій, в якому щороку відпочивало і лікувалось біля 1200 робітників лісової промисловості області, Цей профілакторій увійшов у комплекс піонерського табору “Тиса” і мав непогане медичне обслуговування. ПІОНЕРСЬКИЙ ТАБІР “ТИСА” В минулі роки був знаним на весь Радянський Союз наш “Закарпатський Артек”. Це піонерський табір “Тиса”, що розкинувся на мальовничому березі річки Тиса. Тут побудоване ціле містечко здоров’я. Його територія займає 60 тисяч кв. метрів. В комплекс табору входить 16 будинків, водний басейн, спортивний майданчик, клуб, кінозал. “Справжній дитячий рай!” – кажуть ті, хто хоч раз побував тут. Мальовнича природа табору не один раз приймала у свої обійми дітей Києва, Москви, Прибалтики, Чехословакії, Угорщини, Румунії.

Піонерський табір “Тиса” веде своє літочислення з початку 60-тих років. Тоді було збудовано 12 невеличких корпусів, в яких відпочивали і проводили дозвілля діти лісорубів нашого краю. А у 70-ті роки тут виросли три багатоповерхові комфортабельні корпуси, обставлені сучасними меблями. Цей оздоровчий корпус працював круглий рік. Під час літніх канікул, з кінця травня до кінця серпня, тут щороку відпочивало по 12-13 піонерських загонів-учнів, з 1-го по 10-ий клас. На зимових канікулах тут набирались здоров’я спортсмени-лижники. В інші місяці оздоровчий комплекс “Тиса” працював у режимі санаторію-профілакторію. В ньому відпочивали і лікувались сотні громадян з усього Радянського Союзу. До їх послуг був медичний центр з лікувальними ваннами. Для них із санаторію “Шаян” завозилась мінеральна вода. “Тиса” працювала за спеціально розробленим спортивно-оздоровчим режимом. Роботу проводили кваліфіковані педагогічні кадри. За кожним із загонів були закріплені по два педагоги – вихователь і вожата, які опікували дітей цілодобово. Кожна із трьох літніх змін тривала 24 робочі дні. В комплекс спортивно-оздоровчих заходів входили спортивні змагання, ігри, розваги, екскурсії(з ночівлею і без), купання в басейні і на річках Буштина, відвідання кінотеатрів, атракціонів, зоокутка тощо. Працювали при таборі різні гуртки, якими були охоплені всі відпочиваючі діти. На кожну табірну зміну підприємствами області були занаряджені по 3-4 автобуси для перевезення дітей в різні куточки області та за її межі. Для здійснення загального керівництва, щороку на літній сезон призначався начальник табору – умілий організатор учнівського та педагогічного колективів, а також старша вожата. Крім цього, до штату включались по 2-3 фізруки для ведення спортивно-масової роботи і 1-2 музиканти для організації дитячого дозвілля. Слід згадати таких начальників піонерського табору “Тиса”, як Коршинський М.Ю., Меланчук І.В., Фірцак Є.С.Зара на базі піонертабору працює санаторій “Тиса.” Його господар - одна з київських юридичних фірм. При Буштинській гімназії-інтернаті теж працює піонерський табір. Для наймолодших громадян селища збудовано 4 дитячі садочки, в яких одночасно можуть перебувати до 550 дошкільнят. До послуг любителів спорту при лісокомбінаті побудовано стадіон “Тиса”. Для змістовного відпочинку і дозвілля сельчан в 1968 році за кошти місцевого лісокомбінату побудовано культурно-торговий центр, в якому розміщено просторий клуб на 450 місць, кімнати для гуртків, танцювальний зал, ресторан із двома залами та весільним залом. Крім того, відведено кілька кімнат для приїжджих, було відкрито 2 крамниці. В різні роки колектив лісокомбінату очолювали: ліспромгосп: Шпіс Арпад, Гаджега Ю.;лісгосп: Козирєв, Понизов, Гоблик В.Ф.; лісокомбінат: Гаджега Ю., Шураєв В., Місько П.Л., Ростока Ю.Д., Лукач І.І., Якима С.І., Катрін, Лукач І.Д., Попович В.

КУПАЛЬНЯ “ВАРГЕДЬ” МИТРИ ЦИЛЬКОВОГО На лівому березі бистрої Тиси, неподалік від села Вишково, височить конусоподібна гора, на якій в ХІ столітті красувався славний вишківський замок її назва - Варгедь. У перекладі з угорської мови означає “Замкова гора”. Тут, біля підніжжя гори, в кількох місцях фонтаном б’ють із землі мінеральні джерела – варгедський буркут, вода, яка має лікувальні властивості. Вперше цінні лікувальні властивості цієї води почали використовувати в середині 30-их років ХХ століття. А було це так. Трохи вище мінеральних джерел буштинець Андришин Дмитро Васильович (по сільському - Митро Цилькув) закупив від держави десять голдів землі. Окультуривши її, у 1934 році засадив молодим садом. Назвали цю місцину – Лонка Митра Цилькового. Трохи пізніше, за рекомендацією і при допомозі Буштинської лісової дирекції Дмитро Андришин під схилом гори Варгедь, серед зелені буків та смерек, поряд з мінеральним джерелом, що біля замкової печери, на власні кошти побудував головний та кілька додаткових корпусів, у яких розмістилися готель, їдальня, кімнати відпочинку та понад десять лікувальних ванн. Це було щось на зразок санаторію-профілакторію. Іменували ці об’єкти – купальня “Варгедь”. Купальня “ВАРГЕДЬ” 1838 р.

Купальня працювала сезонно - з травня по жовтень. Перших відпочиваючих вона прийняла літом 1935 року. Тут здебільшого лікували шлункові захворювання та кісткові ревматизми. І хоч “Варгедь” проіснував лише неповних шість літ – до 1939 року, проте про нього рознеслась добра слава по всьому нашому краю та за його межами. Сюди приїжджали лікуватись з Угорщини, Чехословаччини, Австрії, Німеччини, представники пануючої еліти. Постачав усім необхідним і обслуговував приїжджих разом зі своєю сім’єю Андришин Дмитро. Цей чудовий гірський куточок, що належав Буштинській лісовій дирекції, причаровував відвідувача змішаними лісами, тут милували око бистрі потічки, легко дихалось гірським повітрям. Щоб потрапити сюди шосейною дорогою, відправимося в напрямку Вишкова. Пройшовши міст через Тису, трохи далі звертаємо вліво, в напрямку села Яблунівка. Не доходячи до Яблунівки, повертаємо вправо і по звивистій лісовій дорозі – серпантинах, продовжуємо шлях вгору. Через кілька хвилин праворуч від дороги бачимо печеру, в яку маленьким струмочком тече мінеральна вода – буркут. Зараз нічого не залишилося від колишньої купальні “Варгедь”. Вона припинила свою діяльність із початком окупації нашого краю угорськими військами 1939 році. Тут видно сліди давнього поселення. Колись, на цій горі красувався на всю околицю вишківський замок, який в кінці ХІ століття був зруйнований татаро-

монгольською ордою. Печера, яка веде до середини замкової гори, згідно легенди, була зв’язана з таємним ходом до колишнього замку. Ця печера залишилась по сьогоднішній день і є свідком колишньої слави замку “Варгедь”. КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ НА СЕЛІ Наші батьки і діди, працюючи у важких умовах на фермах і шахтах Бразилії, Аргентини, Канади і Франції, недоїдаючи, накопичували мало-помалу гроші, які після повернення на батьківщину вкладали в землю. Клаптик за клаптиком прикуповували землицю, щоб їхні діти та внуки мали ліпше життя, ніж було у них. Із землею було пов’язано все: честь, повага, гідність, становище в житті і суспільстві, а також доля сім’ї. Земля протягом сотень років годувала жителів села. Але колективізація все поставила з ніг на голову. “Хто був нічим – той став усім”, - ось під яким гаслом відбиралася і усуспільнювалася земля у кращих сільських газд. Наслідки їх діянь ми пожинаємо і зараз. Не маючи власника, вирубуються ліси, колись родючі землі перетворюються в пустирі і заростала бур’яном, розбазарюється техніка. До 1948 року землі і ліс у всіх кінцях Буштина були у власності сельчан. Мальовничі урочища Долина, Завхаб, Завирище, Горби, Вурмизюське (Руськополівське), Шинки, Зациганське, Великі і Малі Кугутови, Мала і Велика Чирять, Мочарка, Становлениця, Велике Поле, Дуброва і Мочар були багатством і окрасою нашого села. На землях цих урочищ буштинці від ранньої весни до пізньої осені чесно трудились для себе і своєї сім’ї. Ось як згадує своє дитинство Василь Іванович Комендар, нині доктор біологічних наук, професор Ужгородського національного університету. “Рідні місця зберігаються в пам’яті людини, як найдорожчий скарб. Куди б не закинула доля, завжди в серці батьківська оселя і все навколишнє, пов’язане з нею. …Колись Буштино нараховувало кількасот невеличких хатинок. Потопали в ошатній зелені садів та дібров. До ланцюгів гір Варгедь, Шаян звідси, здається, рукою подати. Село омивають річки Теребля, Ростока, Млиновиця. Вони вливаються в Тису. Загадкова, неповторна навколишня природа! Яскраво пригадуються мені виходи з батьком в урочище Дуброва, де зростали розріджені дубові ліси. Тут ми мали невеличку сінокісну ділянку, отриману мамою в придане. Шлях до неї пролягав через широчезну толоку. Віддалік простяглися масиви мочарів, геть зарослі вербами, тополями, березами , густо встелені купинами. Буштинці здаля обходили цю багнисту місцевість, дехто навіть хрестився. Буйна народна фантазія заселила болото надприродними істотами: упирями, босорканями… Ми, діти, боязко слухали страшні розповіді дорослих про різні пригоди на баговинні. А в середині якийсь чортик пробуджувався: кортіло хоч здаля побачити загадкові, таємничі мочари.” На території Дуброви, про яку згадує Василь Комендар, міститься продовження Карпатського державного заповідника - Долини нарцисів. У нас вони займають невеличку площу, біля двох гектарів. Нарцис вузьколистий, цінна

рідкісна рослина, єдина у нашій країні популяція, занесена у Червону книгу України. Нелегко було віддавати цю красу і багатство в колективні руки. Через якийсь час, після визволення нашого краю радянськими військами, Закарпаття стало частиною Радянської України. З точки зору комуністичної влади край повинен був у найкоротший строк пройти всі етапи так званих “соціалістичних перетворень”. При цьому особлива роль відводилася колективізації, бо після націоналізації промисловості, саме індивідуальне селянське господарство було останнім осередком свободи численної верстви сільських жителів. Проте сходу створити колгоспи як у Буштині, так і в інших селах краю радянській владі не вдалося. Причин було декілька: сильні приватні традиції, гірська специфічна місцевість, і, що найголовніше, відсутність потрібної кількості виконавців партійної лінії. Було дуже мало людей, готових стати “організаторами” колгоспного ладу. З іншого боку, сільським комуністам, таким як Мочар В., Удуд П., Гичко М., Міговк М., Лазорко П. та цілому ряду інших також явно не хотілося ні самим вступати до колгоспу, ні втягувати туди односельчан. Бо їм не хотілося віддавати в колгосп і свою землицю. Слід зазначити, що власті головну ставку робили на агітацію. Хлібозаготівельна кампанія, що розпочалася в селі, вже в 1945 році, показала, що багато навіть місцевих керівників і комуністів низових органів влади здатні були до відвертого саботування партійних рішень. Тому в районі прискореним темпом розпочалося формування потужного адміністративного апарату та агітаційних бригад з числа просталінськи настроєних елементів у селі. Позаяк таких не дуже вистачало в Буштині, то районне керівництво присилає агітаторів з числа приїжджих. Зокрема, директора школи Беркуту Е.Д., а пізніше Жмурка, Можняка О.Н. і інших вчителів. Перш, ніж створити в селі колгосп, власті вирішили організувати земельну громаду, яка служила підготовкою до проведення колективізації. Так, 11 вересня 1946 року були проведені загальні збори селян Буштина. З їх протоколу видно, що в зборах брало участь 200 буштинців (це становило 70 % від кількості наявних дворогосподарств села). Збори проводила сільська рада на чолі з її головою Лазорком Петром та секретарем Комлоші Федором. Крім них, до складу президії зборів увійшли комуністи, Гичка Микола, Андрусь Василь, Лукач Іван та громадяни Малета Іван і Паш Василь. На порядок денний виносилось одне питання – про організацію земельної громади ім. Калініна. З доповіддю виступив представник району Худокія. Комуністи Гичка М. Та Лукач І. підтримали доповідача. У рішенні зборів зазначено: 1.Ліквідувати історичну несправедливість про землекористування, якщо здано землю в колгосп. 2 Земельна громада є надійний захисник бідняцько-середняцького населення від куркульської кабали. 3.Організувати земельну громаду ім. Калініна, в якій би об’єдналися селяни Буштина в кількості 330 дворогосподарств.

4 Прийняти статут земельної громади. 5 Обрати раду земельної громади в складі: Поповича Юрія Михайловича, Гаврилко Марії Петрівни, Дублея Василя Михайловича. 6 Обрати ревізійну комісію в складі: Андришина Дмитра Васильовича, Паша Василя Юрійовича, Костюк Анни Іванівни Через рік – у 1947 році, головою земельної громади став Паращинець Микола Іванович. З ініціативи земельної громади, землі урочища “Завирище” було роздано біднякам села по 0,25 га кожному. Також їм було роздано зерно кукурудзи із державного фонду. Слід зазначити, що головна ставка робилася не лише на агітацію, але мали місце й насильство та залякування. Часто проводились збори, де настирливо, крок за кроком, наступали на заможних селян. Вони ж, у свою чергу, організовували масові виступи проти колгоспу і далі працювали на власній землі. Восени 1948 року люди засіяли озиминою на свої поля. 18 жовтня 1948 року місцева влада при участі представників райкому партії зібрали селян на збори, де силою заставила частину заможних селян написати заяви про передачу своєї землі, сільськогосподарського реманенту та тяглової сили в колгосп. Заяви були заготовлені завчасно – стандартного змісту і вигляду. Вступаючому в колгосп потрібно було лише поставити свій підпис в кінці.

Заява виглядала так. Заява. Переконавшись про перевагу колективного господарства над одноосібним, прошу прийняти мене…(прізвище)… членом колгоспу. Підпис………. Серед перших восьми буштинців, яких змусили вступити в колгосп, були: Копинець Іван Васильович, Рущак Федір Іванович, Андришин Дмитро Васильович, Форкош Іван Петрович, Паш Михайло, Лукач Дмитро і Лукач Іван, а також мій батько – Копинець Михайло Федорович. Пам’ятаю, після цих зборів, пізно ввечері повернувся додому дуже засмучений батько, сів на лавицю в хаті і крізь сльози каже: “ Діти, вже не буде у нас ні своєї землі, ні волів, ні воза, бо мене заставили підписатися в колгосп. Завтра або післязавтра прийдуть і заберуть від нас усе в колгосп. Я все життя трудився і мучився, аби щось придбати для вас, а тепер все пропало.” Через кілька днів прийшли активісти новоствореного колгоспу й забрали із двору два воли,

підводу, плуга, борону, копачку і одну корову, сіно з оборогів. І, звичайно, усуспільнили 20 гольдів землі. Ще довго батько ходив з опущеною головою. Йому ніяк не хотілося вірити, що взяте в нього до колгоспу йому більше не повернуть. Батьки мої були прості селяни, але дуже газдовиті. Над усе цінували землюгодувальницю, бо дісталася тяжко. Вони докуповували нивку до нивки й змагалися, бо мали шестеро дітей. Старалися, аби було що вділити кожному з нас. Старший брат і сестри приязно допомагали батькам. Тому восени збирали непоганий врожай. Не думали – не гадали, що якраз із-за землі сім’ї доведеться зазнати багато бід. В 1948 році почули про колективізацію. Ніхто не усвідомлював, що воно таке. Лише згодом зрозуміли: це страшне слово несе горе! Мій батько – Копинець Михайло Федорович спочатку категорично відмовлявся від вступу до колгоспу. Його почали цькувати. Мені тоді минало 17 років. Можна було зрозуміти становище батька. Хоч зовсім не протестував, боявся накликати біду на себе і сім’ю. Скоро майже вся наша сім’я опинилась у колгоспі. Весною 1949 року вже не довелося батькам орати і сіяти на власному полі. Отже, 1949 рік став поворотним для буштинців, колективізація увійшла в повну силу. 18 жовтня 1948 року - початок “біографії” колгоспу “31-а річниця 21 Жовтня”. І вже в 1949 році в колгоспі нараховувалось 411 дворів . У 1949-1950-их роках для допомоги в організації колгоспів у закарпатські села було направлено понад 550 комуністів. Ці фанатично віддані комуністичним ідеям люди довершили колективізацію. До кінця 1950 року 546 колгоспів області об’єднали 92,2% селянських господарств, було усуспільнено 97,2% орної землі. Це означало цілковиту перемогу більшовиків у краї. Остаточну ж ціну (в тому числі – демографічні втрати) цієї “перемоги” історики ще колись підрахують. ...Тривожно звучить зараз питання про стан сільського господарства, про саме село. І відповісти на нього не так просто. Сьогодні час кличе до оцінки і переоцінки всього того, що довгий час практикувалось, як реалізація ленінського кооперативного плану. В 1956 році було організовано садо-радгосп “Перемога” з центром у Буштині, до складу якого входили три відділення – (в селах Вонігово, Крайниково і Вишково). Тоді радгосп мав 322 га плодоносних садів. Пізніше, в 1956 році, на базі відділення садорадгоспу “Перемога” в селах Вишково і Крайниково був створений данилівський радгосп Хустського району, а буштинський садорадгосп почав називатися “Верховина”. В 1959 році відбулось об’єднання колгоспів “31-а річниця Жовтня” і “Шлях Ілліча” ( село Вонігово). Новоствореній артілі було дано назву “Шлях Ілліча”. 21

Закарпатський обл. державний архів Ф.Р-179, оп.10,спр.452,арк.85

Радгосп дедалі міцнів. У 1966 році в його складі було 4 відділення (буштинське, воніговське, новобарівське, тячево-лазівське), які мали дві пилорами, столярний цех, маслозавод. Пізніше побудовано плодо-консервний цех для переробки фруктів і ягід. Загальна площа радгоспу становила 5122 га, з яких на сільськогосподарські угіддя припадало 3174 га. Наявність орної землі (344га) та сінокосів (390га) дозволяла радгоспу займатись і тваринництвом. На трьох тваринницьких фермах нараховувалось 1087 голів великої рогатої худоби, в тому числі 350 корів. Але основною галуззю господарства залишається садівництво. За 40 років площа садів зросла до 1510 га, ягідних - до 40 га. Крім того, радгосп мав свій плодорозсадник площею 10 га. За роки свого існування радгосп поповнився кваліфікованими кадрами, озброївся сучасною сільськогосподарською технікою. Машинно тракторний парк нараховував понад двадцять вантажних автомобілів, до двадцяти тракторів та десятки інших сільськогосподарських машин. У радгоспі трудилося багато хороших робітників: ланкова буштинського відділення Ю.Ю. Микулець, робітниця тячівсько-лазівського відділення Г.С. Волос, телятниця Г.В. Орос, доярка М.І. Копинець, яка надоювала 2480 кг молока на фуражну корову. До складу кращих працівників садо-радгоспу “Верховина” слід віднести і Паш Юлію Михайлівну – бригадира польової бригади, Сабадоша Івана Юрійовича, який займав різні посади в радгоспі на протязі багатьох років, Мочар Надію Іванівну. Багато сил і вміння цьому господарству віддав агроном та начальник буштинського відділення радгоспу Феєр Дмитро Миколайович. Неможливо не згадати ветерана праці радгоспу Паращинця Миколу Івановича, який трудився у колективному господарстві з початку утворення в 1948 році і до його розпаду. Ще в 1947 році його обирають головою земельної громади. В 1948 році – заступником голови новоутвореного колгоспу. Потім був незмінним бригадиром рільничої, а під кінець – тракторної бригади. Майже щороку його бригада була переможцем у соціалістичному змаганні не лише в радгоспі, а й серед господарств району. У різні роки радгоспним господарством Буштина керували голови колгоспу “31-а річниця Жовтня” Удуд П.І. (1948-1951); Лукач М.В. (1951-1953); Жмурко А.А. (1953-1955); Ярема М.В. (1955-1956); Можняк О.Н. (1956-1959); Андрушко (1959-1960); директори радгоспу “Верховина”: Гаврилко П.Д. (1953-1980); Іванцюк І.І. (1980 р. – до сьогодні СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СЕЛИЩА У 60-80 роки відбувається швидке зростання матеріального і культурного рівня життя селян. Якщо в селищі до 1945 року був лише один приватний лікар, то, починаючи з 1956 року, діє лікарня на 25 ліжок з двома відділеннями: терапевтичним на 20 ліжок та педіатричним на 5

ліжок. Першим медичним працівником у Буштині був військовий фельдшер Корсун Федір Павлович. Лікарня в селищі проіснувала до 1974 року. З 1973 року по-сьогодні в селищі діє амбулаторія. На даний час у ній працюють такі кабінети: терапевтичний, який обслуговують три лікарі, педіатричний – чотири, стоматологічний – два, акушерсько-гінекологічний – один, рентгенологічний – один лікар та лікар-лаборант. Поряд з медичними працівниками з вищою освітою, в амбулаторії працюють 22 фельдшери. Працює пункт швидкої допомоги, який обслуговують чотири фельдшери. Буштинська амбулаторія обслуговує ще два села - Вонігово та Новобарово, тобто близько 13000 чоловік. Серед медпрацівників закладу 50% становлять вихідці з Буштина. На території селища з 1976 по 1997 рік працювала районна дитяча лікарня на 100 ліжок, яку обслуговувало 86 медпрацівників, серед них 8 лікарів. У 1997 році її перемістили в Тячів. Про значні зміни в житті трудящих селища свідчить ріст торговельного товарообігу. Протягом 60-80-их років він збільшився у 10-12 разів. У підпорядкуванні Буштинського робітничо-радгоспного кооперативу налічувалось у цей час до 70 торгових точок, які обслуговують 210 чоловік. Зростання добробуту буштинців можна спостерігати на таких фактах: останнім часом майже на кожному п’ятому обійсті є автомобіль, у кожній хаті телевізор, половина з усіх - кольорові. Широко розгорнулося житлове будівництво. На державні кошти для спеціалістів лісокомбінату, радгоспу “Верховина” та ЗЗЕА споруджувались багатоквартирні будинки з усіма зручностями. В 1984 році закінчено будівництво середньої школи на 1400 учнів. За останні роки змінилось обличчя селища. Крім державних забудов, інтенсивно ведеться індивідуальне будівництво. Шифер, бляха та черепиця замінили солому й драниці, з’являються нові і нові вулиці. За 50 років значних успіхів досягнуто у розвитку культури і освіти. Після встановлення Радянської влади довелося багато працювати над ліквідацією неписьменності та малописьменності серед селян. Необхідно було навчити писати і читати 75% дорослого населення. За цю роботу взялися культармійці і протягом кількох років неписьменність і малописьменність були успішно ліквідовані. До 1980 року в селищі працювали кілька шкіл: початкова, середня загальноосвітня, заочна робітничої молоді й школа-інтернат, гімназія, в яких здобували освіту 1800 юнаків і дівчат. Зараз працює середнія школа,та гімназіяінтернат в яких навчається до 1500 дітей. Цих дітей навчає біля 200 педагогів з відповідною освітою.

Духовні потреби буштинців, крім трьох церков і молитовних будинків, задовольняв і кінотеатр на 300 місць та чотири клуби на 900 місць. Тут працювали гуртки художньої самодіяльності, проводилися тематичні вечори і читацькі конференції, успішно виступали ансамбль пісні і танцю та два хорові колективи. До послуг як учнівської молоді, так і дорослих було шість бібліотек ( дві селищні, дві шкільні та по одній на лісокомбінаті та ЗЗЕА). Зараз зовсім інша картина... ЗАКАРПАТСЬКИЙ ЗАВОД “ЕЛЕКТРОАВТОМАТИКА” У квітні 1969 року М.А. Азарію, як спеціалісту лісової галузі, запропонували очолити завод авіаційної промисловості Закарпатського філіалу Ульяновського приладобудівного заводу. Його посилають до Москви за інструктажем, а згодом - на заводгігант в Ульяновськ. …Починав директор практично з нуля. У приміщенні, де мав розміститися філіал, раніше дислокувався авіаційний полк. Отож, щоб довести все до ладу, недостатньо було одних коштів, потрібен був і талант реконструктора, інженера, архітектора. Спеціалістів не вистачало. Вдалося знайти в Мукачеві інженера, який зробив розрахунки для одного цеху. Інші проекти довелося робити самому. Закінчили з приміщенням, почали встановлювати обладнання Направили на навчання своїх людей. І ось 8 вересня 1970 року Буштинський філіал випустив свою першу продукцію – амортизатори. Попрацювали з Ульяновським заводом шість років, а потім за спеціальним наказом по авіаційній промисловості філіал перейменовують на Закарпатський приладобудівний завод, Михайла Азарія призначають його директором, завод включають до Київського виробничого об’єднання. Наступні роки стали для підприємства піковим періодом. З 1979 року тут випускають складну електронну техніку з обробки польотних даних для військових і пасажирських літаків. Освоєння нової продукції підняло престиж заводу. Сюди почали з’їжджатися кваліфіковані спеціалісти з Харкова, Києва, Ленінграда. Однак не забували і про своїх працівників. Михайло Антонович домовився з керівництвом Київського інституту цивільної авіації про не конкурсний вступ до вузу випускників місцевих шкіл. В результаті викладачі їдуть приймати екзамени в Буштино, на завод. Число працюючих збільшилось до двох тисяч. Продукція заводу почала користуватись широким попитом не лише в Союзі, а й за кордоном. Експортувалась навіть у такі країни, як Куба, Гвінея, Індія.

Якщо стверджуватимемо, що Буштинський завод “Електроавтоматика” взяв на себе весь тягар будівництва газопроводу Теребля – Буштино, ніхто не заперечить. І особлива заслуга в цьому директора – М.А.Азарія. Три роки минули для нього в роз’їздах, поки зібрав відповідну документацію, кошти і матеріали. Фінансувало газифікацію Міністерство авіаційної промисловості, яке переказало Міністерству газової промисловості необхідні кошти для будівництва 25-ти кілометрового відрізку високого тиску від Ізи до Тереблі. Дванадцять кілометрів газопроводу низького тиску від Тереблі до Буштина прокладали вже за рахунок підприємства. Паралельно з цим вирішувались й інші соціальні проблеми Буштина. Заводом побудовано за останні роки одинадцять п’ятиповерхових будинків, дитсадок, аптеку, АТС і поштове відділення. Разом з цим підприємство успішно освоїло виробництво товарів народного споживання: електрогрилей, жарових шаф, світильників, барометрів та ін. Ще до грудня 1993 року фінансовий стан заводу був настільки стабільним, що підприємство відмовилося навіть від пільгових кредитів. Та коли підскочили ціни на енергоносії, становище різко погіршилося. Довелося піти на скорочення кадрів, відправити робітників у вимушені відпустки, зменшувати обсяг випуску продукції, час від часу влаштовувати “виробничі простої”, затримувати виплату зарплати. А втім, цього могло і не статися, якби своєчасно повертали кошти заводські партнери. Та щоб там не було, але завод, на чолі з Михайлом Антоновичем вирішив не здаватися. Тут було розроблено декілька нових найменувань товарів широкого вжитку – обігрівальні бойлери, автоматика для газових котлів, побутові ваги, газові конвектори та ін. Товари систематично поступають у торгову мережу. Однак, навіть за реалізовану продукцію завод отримує кошти невчасно. Закарпатські торгові бази і на сьогоднішній день боргують за продукцію. Тому дирекцією заводу було вирішено створити свою власну мережу реалізації. НЕРАДІСНІ ПЕРЕМІНИ. Шановний буштинцю, подивись навкруги і осмисли, що сталося в селі за 50 років Радянської влади. Ти неодмінно помітиш перекоси в духовному житті краян. Адже ще донедавна релігія вважалася дурманом народу, було зневажено мораль, яка формувалася століттями, народ зробили іграшкою в руках тоталітарної влади. Наслідки цих діянь сьогодні ми й пожинаємо з вами. Все, що було колись власністю буштинців, залишилося без господаря. Не маючи хазяїна, вирубується Мочар і Дуброва. Колись родючі землі, які годували наших предків століттями, почали спустошуватись і заростати бур’янами. Середня врожайність земель, що залишились у “Верховині”, становить 10-30 відсотків від загальноіснуючих. Землі не удобрюються, заростають бур’янами, стають важкими для обробітку. Та й обробляти їх майже немає чим. Бо колишня сільськогосподарська техніка, яка налічувала кілька десятків одиниць, поступово зникає невідомо куди. Останнім часом вийшов у світ Указ Президента про реорганізацію сільського господарства на селі, про паювання землі. Як можна спокійно дивитися на те, що, роздаючи землі колишніх добрих газд, які клаптик за клаптиком скуповували її,

щоб залишити у спадок своїм дітям, тепер правління місцевого радгоспу, обминає колишнього власника землі? Справжній власник буде вдруге обікраденим. Та час все розставить на свої місця. Доведено до повного розвалу сільське господарство, розпродано ряд соціально-культурних об’єктів, нищиться добротна матеріальна база лісокомбінату, заводу “Електроавтоматика”, спортивного комплексу та місць відпочинку. Освіта, а отже і стан учительства, опустився до нижнього рівня. Не дивно, що педагогічні колективи селища змушені були страйкувати у вересні 1998 року. Ті, кому не байдуже, б’ють на сполох. Але їхні голоси – то голос волаючого в пустелі. Сім років старожили селища, які створили Раду старійшин, на чолі з ветераном війни Пашем В.П., стукають у двері всіх вищестоящих державних установ, аби виправити становище. Та дарма. ГЕРАЛЬДИКА БУШТИНА Про найдавніший герб та печатку Буштина ніде не згадується в документах. Але в новоутвореній лісовій дирекції мусила бути і своя гербова печатка. При упорядкуванні архівних документів, що зберігалися в будинку Буштинської лісової дирекції, Оросом Павлом Йосиповичем (нині покійним), працівником дирекції, було знайдено один з перших документів, виданих дирекцією, датований 1757 роком. Отже, ця установа як така існувала ще на початку XVIII ст. А оскільки дирекція знаходилась на території Буштина, можна зробити висновок, що першою печаткою села була печатка лісової дирекції, датована 1757 роком. Вважають, що в Буштині вперше почали користуватись печаткою в середині XVIII ст., але до наших днів дійшла печатка початку ХІХ ст. Зокрема, печатки 1800, 1891 та 1903 років. На жодній з них немає емблеми, а лише сам напис угорською мовою, що в перекладі означає: Представництво Буштинської сільської громади (або Буштинський кущовий уряд). Крім цього, знайдена печатка 20 – 30-их років XX ст. На цій печатці зображені граблі, коса і бджолиний вулик. Ця нехитра емблема приваблює своєю простото. Із зображення видно, що її створено без участі спеціалістів із геральдики, всупереч правилам. Бо у геральдиці традиційною є не коса, як сільськогосподарське знаряддя, а серп. А коса, зображена в руках скелета чи старої жінки, – це символ смерті. Становить інтерес і напис на печатці. Поряд із чеським дається короткий і місткий український текст “Громада Буштина”. ГЕРБ І ПРАПОР БУШТИНА Автором проекту герба і прапора Буштина є активіст селища В. Фірсов, Запропонований ним проект був розглянутий на сесії селищної ради і

пересланий на затвердження в Українське Геральдичне Товариство. Обидва геральдичні символи були затверджені 14 лютого 2002 року. Ось висновки комісії: Пропонований сюжет для символів селища простий лаконічний, на зображенні давньої печатки Буштина та легенди про його виникнення. Добре відображені і географічні особливості селища, і його історичні традиції. Символи прості , але одночасно вирізняються індивідуальністю. Загалом ідея вдала й самобутня. 1.) Пропоноване вирішення і герба і прапора повністю відповідає вимогам геральдичної колористики. 2.) Проекти виконані згідно з рекомендаційними нормами сучасного горботворення в Україні. ДЕМОГРАФІЧНА ТАБЛИЦЯ НА ПЕРІОД 1369-2001 Р.Р. Ось як змінювалися демографічні дані руху населення Буштина в різні роки на протязі 632 років.

Роки

1369

1520

1720

1812

1882

1900

1920

1945

1999

2001

Кількість дворогосподарств

300

349

380

540

842

2500

2553

Кількість населення

180

260

1200

1429

1528

2160

3368

8500

8509

РОЗДІЛ ІІ. ОСВІТА ТА КУЛЬТУРНІ ЗАКЛАДИ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД Письменність на Закарпатті почала поширюватися в другій половині ІХ століття: саме тоді тут закладались основи слов’янської культури. Першою важливою освітньо-духовною подією в краї було заснування в 1360 році на Чернечій горі Мукачівського монастиря, який став не тільки духовним центром для православних віруючих, а й поширювачем знань, культури і освіти. При монастирі існувала елементарна школа для навчання грамоти, переписувались книги для богослужіння. Ця школа вважалась навчальним закладом вищого типу. У 1391 році виник Грушівський монастир, з початку XV століття тут працювала школа для народу, а також богословська, де навчалися молоді ченці та сини православних священиків. В монастирі була друкарня, де друкувалися книги церковнослов’янською мовою. Тут був надрукований і руський “Буквар”. Наприкінці XIV століття у резиденції ужгородського графа Другета була відкрита школа чернечого ордена святого Павла. У XV-XVI ст. почали організовуватися школи у містах і великих селах: в 1546 році - в селі Вишково, в 1548 році – в Тячеві 22. Причому, вони були реформатськими парафіяльними школами, де вчителя утримувала церковна громада та батьки. В грамоті трансільванського князя Гаврила Бетлена 1627 року згадується, що існували і сільські школи в селах Бедевля, Чорний Поток, Буштино, Великі Лучки. У 1613 році з ініціативи графа Другета Юрія в місті Гуменному було організовано гімназію, і пізніше передано Ужгороду. Слід відзначити, що цей учбовий заклад належав єзуїтам і був призначений для навчання дітей угорського дворянства. Лише за часів єпископа А.Бачинського в гімназії був відкритий доступ і “богобойній руській молоді”. У 1690 році уніатський єпископ Й. де Камеліс відкрив приходські школи, написав і видав 1690 року у Трнаві для закарпатських русинів-українців “Букварь языка Словянська” і “Катехизис для науки Угроруських людей”, які були призначені для молоді. Велику роль у розвитку освіти на Закарпатті відіграв Михайло Андрела (16371710 рр.) М.Андрела дбав про створення шкіл для народу, боровся проти латинізації, за навчання дітей їх рідною мовою23.Архівні відомості підтверджують, що носієм культури й освіти в краї було закарпатське 22

Máramaros vármegye tanűgyenek multja és elene M-Sziget,1894,178–179,old Лелекач М.М. Культурні зв’язки Закарпаття з Україною і Росією XVII–XVIII ст. Ужгород 1954 р. ст.158 23

духовенство, від рівня знань якого залежав освітній і культурний розвиток народу. Але тільки окрема частина духовенства була прогресивною і дбала про освіту народу та його духовне збагачення. Єпископ Ольшанський у 1744 році збудував на “парахіальній фундуші” монастирську Мукачівську богословську школу на власні кошти, з котрою “з’єдинив і елементарну школу для дякоучителів”. Ця школа пізніше була переведена до Ужгорода і реорганізована в учительську семінарію. Як бачимо з цього, римо-католицьке засилля здійснюється і через школу, підготовку кадрів, встановлення стипендій. У всіх цих навчальних закладах викладання велось латинською мовою, а тому закарпатців примушували відрікатись від народу, забувати його мову, традиції і звичаї. Вихідці із заможних родин здобували середню і вищу освіту у Відні, Братиславі, Трнаві, Буді, Егері і лише окремі – в Києві. На розвиток освіти і культури у XVIII ст. – першій половині XІX ст. позитивно впливали зв’язки закарпатців з Україною і Росією, які започаткував талановитий педагог Закарпаття Іван Зейкан. До Закарпаття надходили книги з Москви, Києва, Почаєва, Вільно, Владимира та інших міст. Затримані на кордоні в 1727 році книгоноші з міста Владимира при допиті заявили, що вони вже 16 років щорічно приїжджають в Угрію для продажу книг. В 1759 році в Ужанську митницю привезли з Москви книги на десяти возах2. У 1760-1762 рр. було привезено 570 букварів, у 1770 році в селі Ясіня, що на Рахівщині, були затримані три російських книготорговці: Іван Григорович, Іван Іванов та Ігнатій Тимофеєв, з чотирма підводами книг. Завезені букварі та інша література поширювались серед населення, зберігалися в бібліотеках при монастирях, а також в єпископській бібліотеці, заснованій Мануїлом Ольшанським. У ХVII столітті вперше на Тячівщину потрапило кілька книг українською та російською мовами з Росії. В той час почала зав’язуватись книготоргівля між Закарпаттям і Східною Україною та Росією. Книгоноші завозили до нас церковну літературу, букварі, окремі художні твори та деякі наукові книжки. Це збагатило культуру нашого народу, послужило певним поштовхом для подальшого розвитку освіти на Тячівщині. Найбільшою популярністю з XVII-XVIII століття користувалися перекладені повісті: “Александрія”, “Варлаам”, “Рицар і смерть” та інші. О.В.Мешанич підтверджує, що нині виявлено понад 10 списків “Александрії”… Дивовижні, фантастичні пригоди славетного героя античного світу Олександра Македонського, їх інтерпретація в християнському дусі стала настільною книгою, за якою навіть навчали грамоти. Розклад феодально-кріпосницької системи під впливом народних мас, подальший розвиток продуктивних сил змусив уряд Австро-Угорської імперії звернути увагу на стан шкільної справи в Угорській Русі. Ось чому Марія Терезія

в 1774 році заснувала у Відні при церкві св. Варвари так звану “Цісарську генеральну греко-католицьку семінарію для руських єпархій королівства” і створила “Наукову шкільну комісію”, котрій було доручено розробити проект нової системи шкіл. Були введені три типи шкіл: для сіл – однокласні церковноприходські з одним учителем, для селищ – трикласні з двома вчителями, для міст – міські школи з трьома вчителями. Навчання в цих школах повинно було проводитися рідною “материнською мовою”. Марія Терезія, за допомогою шкіл мала намір зміцнити церковну унію, остаточно ізолювати Закарпаття від Сходу з тим, щоб легше було денаціоналізувати русинів-українців краю і зміцнити свою владу над народом. Важливою подією в культурно-освітньому житті Закарпаття було відкриття в Ужгороді в 1793 році першої учительської семінарії з українською мовою навчання, а також те, що майже 200 шкіл працювали на рідній українській мові. Однак вже в 1780-1790 рр. стала посилюватися політика германізації та мадяризації угро-руського населення краю. Австрійський імператор Леопольд ІІ указом від 21 серпня 1790 року у всіх школах Угорщини угорську мову ввів як обов’язкову, а на посаду вчителя допускався лише той, хто нею добре володів. Внаслідок мадяризації руські школи збереглися лише в окремих школах краю. Слід відмітити, що в другій половині XVIII століття на Закарпатті відбулася активізація культурно-освітнього і духовно-політичного життя, пробудження національно-творчих сил народу, зростання прошарку інтелігенції. Вона була представлена в основному прогресивним духовенством, котре дбало про дальший розвиток освіти, науки і культури, національного самовизначення. Це: Андрій Федорович Бачинський (єпископ), Іван Семенович Орлай (1771-1829), Юрій Іванович Гуца-Венелін (1802-1939), Михайло Андрійович Балудянський (1769-1847), Петро Дмитрович Лодій (1764-1829), Арсеній Коцак (1737-1800), Василь Григорович Кукольник (1765-1821), Іван Фагараші (1768-1834), Іван Пастелі (1741-1799), Василь Довганич (1783-1849), Іван Чургович (1791-1862), Іоанікій Базелович (1742-1821), Михайло Лучкай (1789-1840), Адольф Добрянський (1817-1902), Олександр Духнович (1803-1865), Іван Сільвай (18381904 рр.), Іван Раковський (1815-1885),Олександр Павлович (1819-1900), Анатолій Крилицький (1835-1894) та цілий ряд інших. РОЗВИТОК ОСВІТИ БУШТИНА Становлення і розвиток освіти в Буштині в умовах феодалізму - процес складний і довготривалий, до того ж недостатньо вивчений. Точних даних, як і коли виникла перша школа в нашому селі, немає. Однак, виходячи із загальних закономірностей, властивих феодалізму, коли монополія на освіту й інтелектуальне життя знаходилась в руках церкви, перша школа у селі, як і в сусідніх селах нашого краю, виникла при церкві. Той факт, що в Закарпатті уже в XII-XIV ст. було чимало освічених людей, яких запрошували інші країни, є яскравим свідченням існування тут освітніх центрів при перших монастирях24. На думку дослідників, найкращі школи існували при 24

О.Мешанич. Давні зв’язки. /Дукля , 1963 р., №1, с.80/)

Мукачівському, Грушівському, а пізніше при Углянському і Бедевлянському монастирях. Вони вважалися школами вищого типу і готували не лише попів і дяків, а й вище духовенство для православної церкви25. В XIV-XVII століттях шкіл як таких в с. Буштино, як і в сусідніх селах, не було. Головну функцію по навчанню та вихованню дітей брала на себе сім’я. Було таке правило в селі: якщо хтось із членів сім’ї володів елементарною грамотою, то він повинен був навчити цій грамоті принаймні одну дитину в хаті. Але все-таки основна доля навчання і виховання лягала на церкву, яка проводила його через церковні служіння та проповіді священика. Головним навчальним посібником був Псалтир. В ті далекі часи домінували церковні школи, в яких вчителями були церковні дяки. Тут навчались в одному класному приміщенні діти різного віку. Поки в селі не було спеціальної школи, то діти з кількох вулиць збирались у чиїйсь хаті. Сюди приходив дяк і проводив заняття. Основним в тодішній школі було - навчити дітей писати і читати на графильній таблиці. Наскільки це вдавалося вчителеві, ніхто не перевіряв. Підручників не було, крім окремих церковних книжок Нового і Старого Заповіту, катехізису, колядок, молитвенника. Та й учитель-піп мав мізерні знання, бо й він сам перебував у становищі, подібному до кріпосного селянства26. Католики нашого села, що жили в Гандалі, поки не мали своєї церкви, для навчання дітей запрошували священиків з Тячева та Вишкова. Разом з угорськими дітьми навчались і діти німецьких переселенців. Новим у розвитку освіти в Закарпатті, як і у всій Угорщині, є поява в XV-XVII ст. парафіяльних шкіл в містах і великих селах, де зосереджувалася значна кількість ремісників, торговців, промисловців. Серед них можна назвати і початкову школу, відкриту спочатку в Гандалі для дітей угорських і німецьких сімей, що обслуговували лісову дирекцію та лісопилку27.Про роботу цієї школи достовірних відомостей немає. Вважається, що навчання в ній проводили наймані, переважно мандрівні вчителі. Після поширення на Закарпатті протестантства в XVII ст. в окремих селах Мараморощини, в тому числі і в Буштині, з’явилися реформатські школи28.Особливо це було характерно для тих місць, де проживали німецькі переселенці-солекопи, лісові майстри, ремісники29. В буштинському Гандалі реформатська початкова школа продовжувала працювати ще довго, аж поки в 1895 році не перетворилася в приходську церковну школу, в якій дітей вчив церковний дяк. В цій школі вчились діти мадярської, німецької та єврейської національностей, і тому навчання в ній аж до 1919 року велося тільки на угорській мові. Зростання школи дещо активізувалося 25 В.Гомонай. Народна освіта Радянського Закарпаття. 1988 р., с.5 26 А.Петров. Матеріал для історії Закарпатської Русі – Т. VIII.Прага, 1923р., с. 19–20. 27 Mészáros István. A mogyar nevelés anu tőrténete. – Bp – 1968 – 9.old. 28 Шляхом до щастя – с.32 29

В.Гомонай. Народна освіта Радянського Закарпаття. – с.5

після запровадження унії в другій половині XVII ст. Ведучи боротьбу проти православ’я, уніати створювали нові школи, розглядаючи їх не лише як осередок освіти, а й як осередок покатоличення руського населення. В нашому селі така школа виникла на початку XVIII ст. В XVII-XVIII ст. школа зростала у якісному відношенні, хоча в той час вивчення молитов та історії церкви залишалося її основним завданням. Поступово коло предметів, які вивчали учні, розширювалося, вводилися елементи знання про рідний край, форми і методи господарювання, взаємовідносини між людьми. Зростав інтерес до природничих знань та народної педагогіки30. Підтвердженням цього є поширення в нашому краї у XVIII ст. збірки “Няговскія поученія ”, яка пропонувала в системі шкільної освіти такі принципи: “Не упивайся ніколи, ани найбурше, коли постиш, чом много злого дєла у п’янстві. И не греши у переці родителям своим и каждому, кто єсть бурший… Не держи ненависть, та й гнів, та й вражду, та лихую дяку… И не бий, не убивай, тай не сороми, не будь ненавистлив, не чини злого, не кради, не розбивай, не чалуй, не перепущай дорого ни у продажі, ни у куплі31.”Ця парафіяльна школа на перших порах була однокласною, де учитель-дяк навчав дітей. Рівень знань в такій школі був невисокий. І це не випадково, адже шкіл для підготовки вчителів не було. Освітній рівень сільського священика, а особливо дяка, які навчали дітей, був низьким. Чимало з них не закінчували навіть шкіл, а вчилися дома самостійно32. У другій половині XVIII ст. на Закарпатті з’явилась, як перший спеціальний середній учбовий заклад – уніатська семінарія, утворена для підготовки дякоучительських кадрів. А в 40-их роках XVIIIст. на місці монастирської богословської школи була відкрита Мукачівська вища богословська школа. У 1778 році єпископ А.Бачинський перевів її в Ужгород і перетворив у духовну семінарію, яка готувала півців - вчителів для нашого краю33. Так з кінця XVIII ст. стали направляти і в Буштино більш-менш освічених “півців-учителів”. Народна освіта XVIII-го та початку XIX-го ст. в селі розвивалася у складних умовах. Доводилося долати величезні труднощі, щоб здобути хоч які-небудь знання для піднесення культурного рівня буштинців. Як і в інших селах краю, так і в нашому, священиками велись в церковних книгах ПОКРАЙНІ ЗАПИСИ. Вони свідчать, що через відсутність паперу, священики разом з дяком записували поточні, більш важливі, на їх погляд, події на чистих краях книги Місяцеслова. Такі записи в Буштині велися аж до пожежі дерев’яної Петро-Павлівської церкви в урочищі Горб. Тут згадувалось про виникнення села Буштино, про напад на наш край песиголовців (татар і турків), 30 Історія Венгрії. Т.1, с.487. 31

Няговскія поученія на івангеліє. Вип. VIII. Прага, 1923р.,с.38. В.Гомонай. Нариси з розвитку педагогічної думки і школи Закарпаття – ч.1 с.7 33 Шульга І.Г. Соціально-економічні відносини і класова боротьба … – с.191 32

які й спалили першу дерев’яну церкву в урочищі Долина, тощо34. Як бачимо, поступово фіксувались історичні відомості про наше село. І хоч оригінал цих Покрайних записів не зберігся, проте ті, що були переписані на сторінки інших книжок, до нас дійшли. Вони є важливим джерелом формування історичних знань про Буштино. У 80-х роках XVIII ст. стає обов’язковим навчання дітей рідною мовою з 6-12 років і визнання рівноправності усіх вірувань35 Відповідно до цього закону відбувалися значні зміни в організації та розвитку освіти і в Буштині. Зверталась увага на вивчення природознавства, математики, письма, історії Угорщини, моралі тощо36. Юридично школа відокремлювалась від церкви, хоч практично церква ще довго впливала на шкільні справи. В законі зазначалося, що навчання та виховання є справою держави. Піп і надалі продовжував впливати на роботу школи, але вже не мав права визначати зміст і характер навчання, розпоряджатися вчителем. Почав поступово змінюватися характер навчання. Значно більше уваги учителі приділяли вивченню письма, математики, географії та домоводства. Щоправда, матеріальна база Буштинської школи, як і більшості шкіл Мараморощини, була погана. Окремого приміщення вона не мала. Спочатку школа працювала в орендованій кімнаті на Горбі, недалеко від дерев’яної церкви. І лише після того, як ця церква згоріла, біля новозбудованої церкви в 1893 році школі було відведено спеціальний будинок. У зв’язку з тим, що не вистачало сільських вчителів, і далі дітей навчав дяк, інколи напівосвічений. Учні від такого вчителя одержували мізерні знання. Наприкінці 30-их років XIX ст. народна школа знову почала занепадати. Уряд забороняв викладання на рідній мові і цим самим, використовував школу з метою мадяризації наших селян. Той вчитель, який відстоював національні інтереси села переслідувався. Напередодні Першої світової війни дедалі настійніше австрійський уряд намагався мадяризувати наше населення через школу і церкву. Ось що пишеться в рішенні Мукачівської уніатської єпархії за № 2437/1908 року від 25 лютого 1909 року: “…Законодавча комісія повідомляє правління єпархії про своє рішення, згідно з яким в усіх школах визначено щодо мови навчання виключно угорську, і лише релігія і з нею пов’язані предмети вивчаються церковнослов’янською мовою… і тільки в нижчих класах вживати при потребі, як допоміжну, і рідну мову37”. З цього приводу в циркулярі єпископа Мукачівської уніатської єпархії за №236(4326) від 2 жовтня 1915 року пишеться:

Яворський Ю.А. Исторические, личные, вкладные записи… XVI–XIX веков. 1930 – 31 р.Речник VII.VIII. ст.91 35 Мельник В. Історія Закарпаття… – ст.41 36 Ігнат А.М. Загальноосвітня школа на Закарпатті в XIX – поч. XX ст. – ст.12,17 37 Документи свідчать. Ужгород 1985 р. № 23 ст.29.

“…Священики нашої єпархії до сьогодні були ретельними апостолами в поширенні угорської мови. Нехай вони разом з учителями довірених їх керівництву шкіл, залишаються і в майбутньому такими, щоб чим скоріше, внаслідок їх відданої і сумлінної роботи, наш народ був єдиним і мовою із “qens Fidelissima” - братами, засновниками батьківщини – угорцями, з якими в почуттях завжди був єдиним…”38 На захист народних шкіл Закарпаття рішуче виступав визначний культурний діяч нашого краю О.Духнович. Він опублікував у 1847 році перший в історії Закарпаття підручник – буквар для народних шкіл – “Книжицю-читальницю для начинающих”39. Злиденне становище буштинців не давало дітям змоги відвідувати школу: у сезон вони працювали разом з батьками на полях, взимку не мали в що одягнутися. В школі не було підручників, тому вчителеві-дякові нерідко доводилося працювати з дітьми над Псалтирем40. Наше село, як і все Закарпаття, століттями входило до складу тих чи інших держав, які не були зацікавлені в його соціально-економічному і національнодуховному розвитку. Лише за останнє, XX-е століття ми входили до складу Австро-Угорщини, Чехословакії, Румунії, Угорщини, СРСР до його розпаду. Політика гноблення краю з боку правлячих держав чи не в першу чергу рельєфно віддзеркалюється в духовному житті народу, в його національній культурі, освіті. Правлячі кола держав добре розуміли істину: “Якщо хочеш знищити національну культуру народу, його духовність – почни зі школи”. Денаціоналізація школи веде до загибелі нації, і цю трагедію відчули на собі буштинці. Лише з другої половини ХІХ століття в більших селах Тячівщини, в тому числі і в Буштині, поряд з церквою запрацювала народна школа. У кінці XIX і на початку XX століть народна школа зазнавала великих утисків. З 70-их років XIX століття Австро-Угорська монархія розпочала відверту мадяризацію русинського населення у нашому краї. За період з 1874 по 1916 роки на Тячівщині були закриті всі школи з руською мовою навчання. Не оминула ця хвиля і наше село. Надзвичайно великим і тривалим лихом трудящих була неписьменність. Протягом століть, за період іноземного поневолення, найширші маси трудящих були позбавлені можливості здобути освіту. Ще напередодні першої світової війни в селі неписьменність становила біля 80 % серед дорослого населення. Ще досить високою вона була і за часів чехословацького буржуазного ладу та гортіївського режиму. Для дітей сільських трударів були закриті двері школи. Навчалися переважно діти заможних селян та урядовців. В селі був відсутній 38

Документи свідчать. Ужгород 1985 р. № 39 ст.47 Машталер О.В.Педагогічна і освітня діяльність О.Духновича. ст.44 40 Ігнат А.М. Загальноосвітня школа на Закарпатті в XIX – поч. XX ст. – ст.22 39

облік дітей шкільного віку. Внаслідок цього у 1918 році не було охоплено навчанням понад 80 % дітей шкільного віку. В зв’язку з важкими матеріальнопобутовими умовами відвідування дітьми школи і в 1921-1922 навчальному році наближалося до 45%. В 1939-1944 н/р., за часів мадярської окупації, в селі значно зросла кількість дітей, що не навчалися. В період другої світової війни, (1939-1945 р.) зубожіння народних мас посилилось, сім’ї були позбавлені годувальників. Одні були на війні, а інші – в концентраційні табори, внаслідок чого діти не мали можливості навчатися41. У першому звіті Тячівського окружного відділу освіти за 1944/1945 навчальний рік, про наслідки панування окупантів в окрузі написано: “Не атестованих в початкових класах становить 1095. Це сталося по тій причині; що батьків цих дітей забрали мадярські окупанти до військово-робочих таборів, учні осталися дома і помагають матерям в домашніх та польових роботах, інші діти із-за відсутності взуття і одягу, що теж є виною чужих ворожих властей, які не дали змоги для цих дітей забезпечитись належним одягом та взуттям. Ці учні протягом навчального року не ходили до школи. Із-за тої причини не могли бути атестованими.” В період швидкого розвитку капіталізму відбувається деяке розширення сітки шкіл - цього вимагало капіталістичне виробництво. Але молодь села потерпіла від сильної мадяризації. В школах було заведено дух мадярського виховання і навчання. Успішність наших дітей знижувалась з року в рік. Замість трьох годин на тиждень чужої мадярської мови було введено шість годин. Тенденція мадярських шкільних органів була направлена на те, щоб наші діти в школі не встигали, бо інакше будуть небезпечними для Угорської держави і суспільства. Організація школи в селі була такою, що класи були переповнені, замість 30-40 учнів на одного вчителя початкових класів припадало 50-70. Тому нормальний хід навчання в таких класах був неможливий. Для глибокої мадяризації, за Австро-Угорщини, велася таємна, але хитра пропаганда, аби українські діти переходили поступово в мадярські класи. В успішному навчанні і вихованні дітей головну роль відігравали педагогічні кадри. Але їх підготовка з місцевого русинського населення за австро-угорського режиму була неможливою. Українець-русин не міг і мріяти про здобуття середньої спеціальної освіти. До 1920 року в селі працювали приїжджі вчителідяки, які намагалися вчити дітей мадярською мовою. Дітей, які з горем-навпіл відвідували школу, ці півце-вчителі навчали читати та дещо писати на графильній дошці латинськими буквами на підкарпатській та мадярській мовах. Навчання арифметики зводилось до виконання чотирьох арифметичних дій, в основному в межах сотні, а в кращому разі - в межах тисячі.

Цифра М.М. Розвиток школ на Тячівщині. Тячів 1967 р. ст.1-3

З приходом в наш край чехословацького уряду в 1919 році в Гандалі з’явилась ще одна початкова школа з чеською мовою навчання, в якій навчались діти чеської національності, батьки яких працювали в державних установах села. Її відвідували й бажаючі інших національностей. Школа, в якій до 1919 року велось навчання на угорській мові, перетворилась на Гандальську початкову школу з українською мовою навчання. Тут навчались діти українців Гандалу та ближчих вулиць основної частини села, а також діти угорської та єврейської національностей. Таким чином, з 1919 по 1939 роки в Буштині працювали три початкові школи. Тополівська початкова школа з 1973 року об’єдналась з Буштинською середньою школою. Значний вклад у розвиток освіти на Тячівщині вніс Олександр Іванович Маркуш – шкільний інспектор. У 1923-1939 роки, ім’я О.І.Маркуша як педагога, письменника, культурного діяча було відоме на Закарпатті. В 30-их роках, за Чехословацької Республіки, змінився склад педагогів у нашому селі. В цей час вчителюють вихідці з народу, зокрема з нашого району і села. У 1937-1938 навчальному році на Тячівщині нараховувалось 375 вчителів. В Буштині працювало в трьох початкових школах 10 вчителів. Більша частина з них мала середню педагогічну освіту, а незначна частина – загальну середню освіту42.

1938

1931

1938

1931

1938

1931

1938

1931

1938

1931

У жовтні 1918 року розпадається Австро-Угорська імперія. На карті Європи виникають нові держави, у тому числі й Чехословаччина. За Сен-Жерменським договором Закарпаття увійшло до її складу. Вперше в історії діти Буштина всіх національних меншин мали можливість навчатися рідною мовою. Ми не збираємося ідеалізувати політику чехо-словацького уряду щодо Закарпаття Учитель Дитячі Народні Фахові Гімназії ські садки школи школи семінарії Мова навчання Українська 45 132 438 469 4 5 3 4 121 138 мова Чеська мова 43 101 147 182 3 3 1 1 12 13 Угорська 13 16 107 123 1 1 24 25 мова Інші мови 1 3 29 35 2 3 3 взагалі, але щодо розвитку і становлення освіти і культури в краї з упевненістю можна сказати, що це були роки справжнього духовного розвитку.

Цифра М.М. Розвиток школ на Тячівщині. Тячів 1967 р. ст.11-13

Все ж в ім’я правди слід визнати, що чеський уряд допомагав розвиткові українського шкільництва на Закарпатті, і, зокрема в Буштині. Якщо австроугорці в 1919 році не залишили після себе ні однієї української школи, то в 1938 році справа шкільництва виглядала зовсім інакше. Починаючи з 1919 року, крім українців, всі національні меншини мали власномовні державні школи. Поряд з україномовними діяли чеські, мадярські, румунські, єврейські і навіть циганські школи. На той час в нашому селі були три різні школи: чеська,

Буштинська народна початкова школа 1932 р.

мадярська і українська. Отже, в розвитку шкільництва Чехословацька Республіка зробила в нашому краї колосальний крок вперед. Для інформації нижче подаємо шкільну статистику на Закарпатті за період з вересня 1931 року по вересень 1938 року. (За А.Штефаном, Енциклопедія українознавства, Мюнхен – Нью-Йорк 1949, ст.949). В містах і селах краю у 20-30-ті роки було відкрито понад 100 шкіл. Навчання дітей велося 6-ма мовами: українською, чеською угорською, німецькою, румунською та єврейською. Частину турбот по відродженню національної школи взяло на себе культурно-просвітницьке українське товариство “Просвіта”, яке започаткувало свою діяльність у 1922 році. Одним із першорядних завдань товариства була турбота про відродження і відкриття українських шкіл. В селище направляються вчителі з числа емігрантів. Це Буркатський, Мручковський, а також місцеві - Худан, Грицак. В одному класі не могли поміститися всі діти, які бажали вчитися, тому заклад працював у дві зміни. Отже виникла гостра потреба у будівництві нової школи. Вона була зведена у 1933 році і розмістилася у 8 просторих класах. Класи були переповнені. Згодом учителі, окрім щоденного навчання дітей, проводили копітку й потрібну культурно-просвітницьку роботу серед населення і залишили нам у спадок чимало науково-популярних, етнографічних, звичаєво-обрядових та фольклорних нарисів, пісень та просто записів про життя населення.

Чільне місце в навчанні займала етнокультура: велася робота з підготовки і відзначення річно-календарних свят: святого Миколая, Різдва Христового, Великодня, Святої Тройці тощо. Діти вивчали звичаєво-обрядові пісні, традиції, легенди, перекази, вірування, прикмети, пов’язані з цими святами. У цьому аспекті значення церкви і школи для збереження національної духовності наших селян було надзвичайно важливим. Наша церковна пісня, коляда, проповідь священика нагадували вірникам про їх походження, про рідну батьківщину. В цей час відродилася тимчасово придушена православна віра. В село прибув православний емігрант-священик Чернавін, який при сільській церкві 18 лютого 1923 року організував духовну школу, що готувала православних священиків для Мараморощини. У 1924 році її стіни покинув перший випуск. У ці роки вчителем Буркатським був організований, церковний восьмиголосний хор, який існує і по-сьогодні. Продовжив роботу вчитель Мручковський, а далі Грицак Микола. Хор користувався великою популярністю серед буштинців. В його репертуарі, крім церковної пісні (на літургії), були коляди та інші українські народні і закарпатські пісні. Про це з великим захопленням розповідає член хору, 86річний житель селища Паш Юрій Михайлович. За часів австро-угорського та гортіївського режимів, за вчителями систематично наглядали жандарми та різні детективи. Цькувалася українська мова, руйнувалась народна культура. Чимало педагогів села зазнали переслідувань через релігійні та політичні погляди. Окремі з вчителів були звільнені з роботи, в тому числі вчителі-емігранти. СЕРЕДНЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА Зовсім змінилося становище вчителів у післявоєнні 40-і роки. З перших днів звільнення Тячівщини Радянською Армією вчителі Медвідь та Скіра самі організували в селі школу і створили умови для навчання дітей. Для ліквідації неписьменності серед дорослого населення задіяли гуртки та курси. Вже в перші післ Навчальний 1944 1954 1964 197 1984 1994 явоє рік 1945 1955 1965 4 1985 1995 нні 197 деся 5 тирі ччя це й спадок минулого був в основному ліквідований. У 1944 році на базі початкової школи в Буштині було відкрито неповну середню семирічну школу. А в 1947-1948 навчальному році реорганізовано семирічну в середню школу, перший випуск якої відбувся у 1948 році. Минули літа, і от у 1998 році наша середня школа відмічає вже свій піввіковий ювілей. Всі діти селища мають можливість навчатися на рідній мові і здобувати середню освіту. З кожним роком зростає учнівський контингент, кількість старшокласників. Це видно з таких даних:

За 50 рокі в у селищі здобули середню освіту понад 3500 юнаків і дівчат. Для успішного навчання тих учнів, які доїжджали до школи з сусідніх сіл (Новобарова, Вонігова, Тереблі), у школі в 1960-1980-их роках організовано інтернат, де перебувало на повному державному утриманні 20-30 учнів 9-10-их класів. В успішному навчанні і вихованні дітей головну роль відіграють педагогічні кадри. Кількість учнів

350

560

711

925

1085

1210

З перших повоєнних днів вчителі намагаються налагодити навчальний процес. Особливо самовіддано трудилися такі місцеві вчителі, як Орос О., Мисенко В.П., Медвідь, Скіра, Шпіс Г.Й., Крук М.Й., Медвідь В.Ю. У перші роки Радянської влади в Буштинську школу зі східної України було направлено багатьох молодих вчителів різного фаху. Зокрема таких, як Головко Т.А., Шульга, Моторнюк В.Ф., Губа І.М., Беркута Є.Д. та Беркута О.Г., а згодом Савченко, Добридень І.Я., Тронь К., Пугач, Яковлева, Косяк Н.А. Хоменко К.І., Москотіна, Буцик, Кабан, Добровольська Н.Г.,Солонець В.В., Усанова Е.Й., Шкрьоба І Ф., Носко М.Д. та ряд інших. Значний вклад у розвиток освіти в селищі зробили директори нашої школи: Худан, Медвідь, Беркута Є.Д., Колеснік С.Т., Коршинський М.Ю., Турок С.Ю., Азарій А.Є. Вчителі, що навчали в той час дітей, самі заочно здобували освіту в середніх та вищих спеціальних навчальних закладах. Багато років віддали навчанню та вихованню дітей вчителі-ветерани: Повч М.П., Деяк М.В., Рішко О.І., Копинець І.В., Копинець О.М., Добровольська Н.Г., Усанова Е.Й., Думинець С.С., Томишин М.Д., Рошко М.Ю., Добруник І.М., Добруник М.А., Марчак І.Ю.,Катрін А.К., Орос Ю.І., Орос В.Ю., Богдан Л.Д.Саражинська М.Ю., Рущак О.І., Беркута О.Г.,Андришин Г.В.,Мочар Ю.В., Романець Т.В., Урста О.І., Микуляк Ю.П., Микуляк Н.Н., Глагола Ю.І. За роки Радянської влади виросло багато молодих педагогів - вихідців з рідного села, випускників Буштинської СШ, які запозичили досвід старших вчителів і вміло використовують досягнення педагогічної науки і практики.

Це зокрема, колишній директор Коршинський М.Ю., Копинець Д.М., який пропрацював 32 роки завучем в рідній школі, це Соломонко Ю.В Новосильчук М.С., Орос Ю.В., Соломонко Г.Ю., Катрин А.К., Келемен В.М., Шімон Н.В., Микулець І.Ю., Медвідь Ю.Ю., Рущак П.М.,Соловйова М.В.,Полгар Н.Д.,Косюк О.І., Лукач Л.В., Гісем Т.В., Микуляк Ю.П. У 60-80-ті роки школа мала хорошу матеріально-технічну базу, добре обладнані навчальні кабінети. Тут навчалося 1200 учнів і працювало 100 вчителів з відповідною педагогічною освітою. Заклад належав до кращих шкіл області. Багато працював над створенням кабінету технічних засобів навчання і автор

Основий корпус Буштинської СШ Збудованої в 1984 р.

Основний кортус Буштинської СШ 1984 р. цих рядків. Разом з учителями було виготовлено цілий ряд навчальних і контролюючих машин, удосконалено програмове навчання на уроках фізики. Наша

держава високо оцінила благородну працю багатьох вчителів. Понад 50 кращих із кращих нагороджені орденами, медалями, грамотами та значками “Відмінник народної освіти”. Зокрема звання Заслуженого вчителя присвоєно: Беркуті Є.Д.

Нагороджено орденом Леніна Анісімову В.І., та орденом Трудової слави Усанову Е.Й. Значком “Відмінник народної освіти” нагороджено: Коршинського М.Ю., Повча М.П., Усанову Е.Й., Копинця Д.М., Фірцака Є.С., Богачик В.М., Богачик В.Д., Медвідь Ю.Ю., Лукач М. І., Орос Ю.В., Микульця І.Ю., Новосильчук М. С., Ороса Ю. І., Орос В. Ю., Копинець І.В., Демко Н.І., Катрина А.К., Микуляк Н.Н., Беркуту В.Я. Для вчителів району при школі організовано школу передового педагогічного досвіду з російської мови і літератури, фізики та молодих заступників директорів, керівниками яких були Усаова Е.Й. і Копинець Д.М. Усанова Е.Й. була від Буштинської СШ та Тячівського району делегатом з’їзду вчителів України. Це прекрасні педагоги від Бога, як мовиться, котрі з великою відповідальністю ставились і ставляться до своєї роботи. Тоді вони були молоді, енергійні, навіть дещо амбіційні, по-доброму конкурували між собою. А це сприяло високому рівню викладання, і наша школа була на хорошому рахунку. Справді: велике діло – вчителі. Вони, світочі, не лише запалюють, але й підтримують той найперший вогник пошуку у своїх вихованців, спрямовують, допомагаючи, як турботливі батьки, ступати по кам’янистій, крутій стежині до висот науки. Це щастя, коли таланить на таких людей. Вчителям Буштинської ЗОШ І-ІІІ ст. є чим гордитися. Понад 3000 громадянам вони дали середню освіту і відкрили перед ними простори життя. Багато з них працюють в різних галузях народного господарства, інші продовжують навчання у вузах і технікумах, частина навчається заочно в середніх спеціаонад 500 вихованців Буштинської ЗОШ здобули вищу освіту і працюють вчителями, інженерами, лікарями, агрономами, а понад 600 здобули середньо-спеціальну освіту. Мають звання кандидата наук, є професорами і докторами наук такі, як Комендар В.І., Коршинський І.Ю., Григора І., Бенца В.М., Чонка Я.В., Гаврилко П.П., Орос В., Рак, Повч М.М. та ряд інших. Якщо до 1984 року школа працювала в 12 пристосованих корпусах, розкиданих по всьому селищу, то в 1984 році було побудовано за рахунок держави типову школу на 1200 учнівських місць з обладнаними кабінетами з фізики, хімії, біології, трудового навчання, оснащеними всіма необхідними наочними посібниками та технічними засобами навчання. В школі налічувалось біля 10-и телевізорів, 6 вузькоплівкових кіноапаратів, 3 магнітофони, понад 10 фільмоскопів та 2 кодоскопи. Було обладнано клас технічних засобів навчання, де всі процеси управління технічними засобами здійснювались дистанційно. На базі цього кабінету проводились районні та обласні семінари керівників шкіл та вчителів політехнічного циклу. Серед членів педагогічного колективу було багато справжніх майстрами педагогічної справи, чий досвід вивчався і поширювався не лише дирекцією школи, а і районним та обласним відділом освіти.

Наші учні не тільки успішно навчаються, але й займаються в різних гуртках та секціях. Якщо в першому звіті Тячівського райвно писалося: “В деяких школах заведена позакласна робота учнів, самостійне читання, відвідування шкільних бібліотек, організовано учнівські та політичні гуртки, краєзнавчі, фізкультурні, художні тощо.” То в 60-90-их роках налічувалось кілька десятків позакласних секцій: драматичні, технічні, фізичні, математичні, краєзнавчі, гуртки юннатів, учнівський хор, різні спортивні секції та багато інших. Учні нашої школи брали участь не тільки в обласних, але й у республіканських змаганнях, олімпіадах, конкурсах, вдосконалювали свою майстерність в спортивних секціях. Фізкультура стала потребою школярів. Великою популярністю серед них користуються такі види спорту, як футбол, баскетбол, настільний теніс, гандбол, волейбол. Кращі учні-спортсмени під керівництвом вчителя Соломонки Ю.В. захищали не тільки честь Буштина, але й району та області на різних спортивних змаганнях. Щороку вихованці школи займали призові місця на районних та обласних олімпіадах з математики, фізики, хімії, української мови. Жодна виставка з образотворчого мистецтва (вчителі Глагола В.В. та Пийтер М.Д.) не обходилась без участі юних художників школи. В 60-80-их роках учні технічного гуртка наводнювали своїми експонатами районні та обласні виставки технічної творчості. Члени цього гуртка: Чонка Я.В., Роман С.І., Козирєв О.А., Гангур М.І., Барна В.М., Копинець М.Д. та ряд інших під керівництвом вчителя фізики Копинця Д.М. виготовляли різні автоматичні пристрої для фізичного кабінету, за що неодноразово нагороджувались грамотами обласного відділу освіти. Ось що пише з цього приводу районна газета “Дружба” (від 28.11.1968р.): “… Післяобід. Всього кілька годин тому подвір’я Буштинської СШ було заповнене строкатою дзвінкоголосою юрбою учнів. Зараз тут незвичайний спокій, тиша. Просторі коридори, світлі класи теж мовчазні в цей час. Та незабаром вони знову ожили, загомоніли. Це почали сходитися члени гуртків, які працюють при школі. Заходимо в клас-кабінет малювання і співів. Сьогодні тут підвищують, шліфують свою майстерність юні художники. Проводить з ними заняття досвідчений педагог, самодіяльний художник Василь Васильович Глагола. Розробляється досить важка тема по композиції малюнка. Після детальної теоретичної підготовки гуртківці роблять зарисовки з натури. Ось він підходить до Михайла Пийтера. Розглянув його роботу і залишився задоволеним. Добре виходить у хлопця. Як завжди, на славу вдався малюнок в одного з кращих художників школи - восьмикласника Ярослава Жиркова. Радують вчителя і творчі доробки першокласників Степана Феделеша та Василька Глаголи. До речі, крім хороших задатків з живопису і рисунку, М.Пийтер та Я.Жирков непогано виконують скульптурні речі. В коридорі школи силами гуртківців обладнано красиві стенди, на яких після кожного заняття влаштовуються виставки робіт по живопису, малюнку, а

останнім часом – скульптури. Випускається також стінгазета “Мистецтво”. Щире слово хочеться сказати про Василя Васильовича і як про здібного музиканта. Він керує також самодіяльним вокальним ансамблем восьмикласників, який на районних та обласних оглядах відмічався як один з кращих. Юні вокалісти майстерно виконують складні трьох- та чотирьохголосі хорові твори для ансамблів а-капелла. Особлива увага приділяється класиці музичного мистецтва. В програмі юних аматорів сцени “Пісня миру, пісня дружби” Бетховена, “Українська баркаролла” композитора Людкевича та ряд інших. Зараз хористи працюють над складним твором-піснею “Дівоньки-красунечки” з опери “Євгеній Онєгін” П.І.Чайковського. Буштинські школярі активно займаються, підвищують свою майстерність також на заняттях інших гуртків. Зокрема, великий у них потяг до техніки. Понад 20 років профілем виробничого навчання в школі була автосправа, керівником якої був вчитель Микулець І.Ю. Ним було обладнано автоклас – один із найкращих у районі. Щороку разом із атестатом про середню освіту 20-25 учнів-випускників одержували права водія ІІІ-го класу. У травні 1998 року Буштино відмічало ювілейну дату школи - 50-річчя Буштинської середньої школи. На свято з’їхалось 18 випускників першого

випуску 1948 року. Тут відмічалось, що за цей час із стін закладу пішли в життя понад 3000 учнів із середньою освітою. Ці випускники закінчивши відповідні середні спеціальні та вищі навчальні заклади країни, стали спеціалістами різного профілю, зокрема, біля 300 - вчителями, понад 150 - лікарями, біля 350 інженерами, понад 50 - вченими, професорами різного рангу, біля 20 - митцями .... В різні роки колектив Буштинської школи очолювали:Управителі (директори) народної школи (1920-1944 рр.): Худан О.; Лях; Худан А. Директори середньої школи (1945-1999 рр.): Скіра; Беркута Є.Д.; Колеснік С.Т.; Коршинський М.Ю.; Демко Ю.І.; Фозекош О.П.; Ковач І.П.; Богачик В.Д.

Заступники директора (завучі) (1945-1999 рр.) : Губа І.М.; Яковлева М.С.; Тронь К.; Усанова Е.Й.; Яновська-Думинець С.С.; Копинець Д.М.; Фірцак Є.С.; Богачик В.Д.; Іванцюк С.І.; Гавришко Н.М. БУШТИНСЬКА ШКОЛА-ІНТЕРНАТ (ГІМНАЗІЯ-ІНТЕРНАТ) У 1954 році за рішенням обласної ради у селище Буштино, в приміщення колишньої лісової дирекції було переведено з Мукачева новий навчальний заклад – дитячий будинок. 220 дітей-сиріт приїхали сюди зі своїми вихователями, працівниками кухні і господарниками на чолі з директором дитбудинку Турком Степаном Юрійовичом. Це був досвідчений педагог, прекрасний організатор дитячого та педагогічного колективів. Саме з його ініціативи Мукачівський дитбудинок було переведено в Буштино, аби діти жили в хороших умовах, дихали свіжим повітрям, насолоджували прекрасною природою місцевості. Степан Юрійович був справжнім батьком для дітей. Більшість вихователів дитбудинку самі колись у ньому виховувались і тому добре розуміли дітей, любили їх. Кращими з них були: Дешко Магдалина Іванівна, Товтин Магдалина Юріївна, Ісак Софія Іванівна, які пізніше стали директорами, завучами різних шкіл області. На перших порах в дитбудинку не було шкільних приміщень, діти змушені були відвідувати загальноосвітню школу селища, що було дуже незручно. До того ж роз’єднувало дітей, не давало можливості створити єдиний, монолітний дитячий колектив. Тому директор дитбудинку Турок С.Ю. в 1959 році порушив клопотання перед обласним виконавчим комітетом про створення на базі Буштинського дитбудинку школи-інтернату для дітей-сиріт і напівсиріт. Прохання директора задовільнили, і дитбудинок було реорганізовано в семирічну, а згодом восьмирічну школу-інтернат. Тут навчалося 283 дітей-сиріт і напівсиріт з різних куточків нашої області. Педагогічний колектив школиінтернату почав поповнюватися досвідченими педагогами такими, як Фозекош Магдалина Іванівна – вчитель математики, Фозекош Омелян Павлович – вчитель історії, пізніше став старшим вихователем, заступником директора, а згодом – директором Буштинської СШ, Коршинський Михайло Юрійович – заступник директора по виховній роботі, згодом став директором середньої школи, Солонець Валентина Василівна – перший заступник директора школи, Савляк Олександр Петрович – вчитель фізики, пізніше став інспектором шкіл району, Мирна В.Н., Муха Т.С., Мешталь М.М. В 1960 році в школі розпочала свою трудову біографію Болдирєва Олена Валер’янівна, яка пройшла тут довгий шлях від вихователя, вчителя російської мови та літератури, заступника директора до директора цього закладу; Головач Мотря Василівна – вихователь, а згодом старший вихователь і заступник директора. З метою покращення матеріальної бази інтернату в 1969 році власними силами було добудовано 4 класних приміщення. В цьому ж році розпочато і в 1976 закінчено типовий навчальний корпус з сучасними навчальними кабінетами, їдальнею та спортивним залом. Під керівництвом завуча Фозекоша О.П. створено кімнату бойової слави та методичний кабінет, які зайняли перше місце в області. Завдячуючи вищезгаданим керівникам і

організаторам дитячого і педагогічного колективів школа-інтернат постійно була на хорошому рахунку в районі та області. Багато сил і вміння віддали дітям такі педагогічні працівники, як Гогна І.В. – вихователь, Фейшуш М.М. – вчитель фізкультури, Шеньо-Попович О.С. – вихователь, потім вчитель молодших класів і психолог, Ониськів Н.В. – вчитель історії, а згодом заступник директора по виховній роботі, Герич Т.М., Білич Г.М., Шкрюба П.Ф., Микуляк М.М., Томишинець Н.В., Томишинець Ю.В., Немеш Н.М., Прокопенко М.О., Петій С.М.,О.В.Деяк, Мужичко,та інші. У 1979 році директор школи-інтернату Турок С.Ю. виходить на заслужений відпочинок і згодом, в 1980 році, очолила заклад Болдирєва Олена Валер’янівна. Школа продовжувала свій ріст, свій розквіт. З року в рік зміцнювалася матеріальна база інтернату. Він, одним з перших перейшов на навчання дітейшестирічок, створивши для них всі необхідні умови, та на кабінетну систему навчання. Адже з усіх предметів тут створено кабінети, які обладнано новими меблями, технічними засобами навчання та унаочненням. Дитячі спальні стали показовими. Виконано капітальний ремонт клубу школи-інтернату, де діти мали можливість проводити свій вільний час. За цей період Олену Валер’янівну неодноразово нагороджено грамотами району, області і Міністерства освіти УРСР, значком “Відмінник освіти УРСР”. Велику допомогу в покращенні навчально-матеріальної бази школи надавали шефи: голова райспоживспілки Тячівського району Рущак М.І. та директор Буштинського ЗЗЕА Азарій М.А. Протягом усіх років існування школи-інтернату, поряд із навчанням і вихованням, дітей привчали до праці. З цією метою Буштинським ЛК школі було виділено 6 га орної землі, яку обробляли діти та педагоги. Тут була своя свиноферма, кролеферма та птахоферма, завдяки чому заклад повністю забезпечував себе овочами і м’ясом. У 1984 році Буштинська школа-інтернат святкувала своє 25-річчя До цієї знаменної дати вона підійшла в розквіті своєї слави. За 25 року звідси пішло у самостійність 813 випускників. Всі вони влилися в дружню сім’ю України, набувши різних профілів, ставши хорошими спеціалістами і трудівниками. В 1989 році за клопотаннями директора Болдирєвої О.В., школу-інтернат було реорганізовано з неповно середньої у загальноосвітню середню. Після п’ятирічного підготовчого періоду в 1992/93 навчальному році за рішенням районної адміністрації та вказівкою управління освіти тут було створено Буштинську гімназію гуманітарного профілю. На протязі довгих років Буштинська середня загальноосвітня школа та школа – інтернат-гімназія в числі перших не тільки в районі, але й області. Тут завжди проводились районні та обласні семінари керівників шкіл та вчителівпредметників.

Всі вони супроводжувались виступами художнього дитячого і педагогічного колективів під керівництвом талановитого педагога і здібного організатора Степана Михайловича Петія. Не можу не розповісти про творчість цієї обдарованої людини, закоханої в свою справу. Хоч Степан Михайлович не є уродженцем Буштина, а Ужгородщини (село Вовквоє)., не можна обійти увагою цю постать. Після закінчення в 1965 році Хустського училища культури, молодого юнака направляють учителем музики і співів до Буштинської школи-інтернату. З перших днів він стає душею колективу, в школі залунала музика і спів, а значить ,запанували хороший настрій і радість. Степан Михайлович створив дитячий хор, ансамбль учнів та вчителів. Школа співала, її художні колективи стали відомими на всіх сценах району та області, а часто і за її межами. На деякий час доля перекинула його на Верховину, в Міжгірщину. Він і там не складає рук, а творчо працює. Однак і в Міжгір’ї Петій не перестає думати про селище над Тисою – перше місце його роботи, і в 1978 році повертається в Буштинську школу-інтернат. І знову сотням дітей він прищеплює любов до прекрасного мистецтва – музики. Знову створює дитячий хор і ансамбль, які стають переможцями всіх районних і обласних оглядів дитячої творчості. Вони приносять сотні грамот рідній гімназії. Одночасно керує хором лісокомбінату, при заводі та ветеранським “Жива пам’ять”. Степан Петій продовжує і свою композиторську діяльність, розпочату ще в Міжгір’ї. У творчій співпраці з буштинським поетом І. Гарастеєм він пише пісню “Буштино рідне моє”. А на слова вчителя історії цієї ж школи П.Ф. Шкрюби написано цілий ряд прекрасних дитячих творів: “Гімн гімназії”, “Недоспівана колискова”, “Ми ідем до школи”, “Останній дзвінок”. Його пісні, мелодії його акордеона, приємний і проникливий голос дарують буштинцям добрий настрій, радість і естетичне задоволення. А скільком дітям школи-інтернату за 30 років педагогічної діяльності він зумів прищепити любов до прекрасного, навчити через музику розуміти красу і велич навколишнього світу. Очевидно, він виховає ще не одне покоління гімназистів. Ще не одна пісня, створена Степаном Михайловичем, ввійде в репертуар дитячих ансамблів, пролунає зі сцени селища, району, області. А від буштинців йому – музиканту і педагогу – глибока вдячність, шана і любов. На превеликий жаль, починаючи з другої половини 90-их років, почала занепадати освіта селища, як і в Україні в цілому. Заробітна платня освітян затримувалась на 4-6 місяців. Щоб якось вижити, вчителі змушені були в канікулярний час, а то й у середині року йти на заробітки. Дійшло до того, що влітку 1998 року в обох школах селища педагогічні колективи страйкували - не виходили на роботу протягом усього вересня 1998 року. ШКОЛА РОБІТНИЧОЇ МОЛОДІ (ВЕЧІРНЯ ШКОЛА - СШРМ ) ТА РАЙОННА ЗАОЧНА ШКОЛА (ЗСШ) В перші роки Радянської влади (19451947 рр.) за проханням найбільш передової інтелігенції та батьків при

Буштинській неповно-середній школі були створені курси (вечірні) за програмою горожанської школи. Директором цих курсів був призначений вчитель Медвідь. Уроки читали досвічені на той час вчителі Тячівської горожанської школи Таркані П.М., Балабан, Гіріз. У підсумку слухачі курсів одержали свідоцтво за курс неповно-середньої (горожанської) школи. Друга світова війна перервала навчання багатьох керівників і урядовців існуючих на той час підприємств села та військовим і офіцерам місцевого аеродрому. Тому чимало з них залишилися з незавершеною освітою. За їх клопотанням в кінці сорокових років, а точніше у 1946 році, при загальноосвітній школі було відкрито середню школу робітничої молоді (вечірню школу). Першим директором цієї школи було призначено Магулу, який керував нею на протязі трьох років (1946-1949 рр.) Після нього, на протязі шести років (1949-1955 рр) керував вечірньою школою Беркута Е.Д., який одночасно був директором денної школи. На цій посаді його змінив вчитель історії Лемак А.А. (1955 –59 рр.). Останнім директором школи робітничої молоді був Можняк О.Н. (1959-1963 рр.). В 1963 році вечірня школа була ліквідована. Щороку атестат за курс середньої школи одержувало по 25-30 випускників. На протязі 17 років вона дала знання біля 450 випускникам. Чимало з них пізніше успішно закінчили як стаціонарно, так і заочно вищі навчальні заклади. Оскільки в 1963 році в селищі Буштино було відкрито Тячівську районну заочну школу і консультпункт при ній, то вечірня школа була ліквідована, а навчальні класи переведені відповідно у заочну школу. На протязі 33-ох років існування в селищі заочної школи керівництво нею здійснювали такі досвдічені директори, як: Коршинський М.Ю. (1963-1965 ) Демко Ю.І. (1965-1973) Рацин П.П. (1973-1992) Демко Ю.І. (1992-1995) Серюга В.М.(1995-1996)Відповідно, заступниками директора були такі знаючі методисти, як Савляк О.П., Марко В.П., Фулитко І.Ф., Лазур М.М., Шовак І.І., Серюга В.М., Демко Ю.І. 1999-2000 Кількість класів Кількість учнів Кількість вчителів

Кількість вчителів

1985-1986

Кількість учнів Кількість вчителів Кількість класів Кількість учнів

1965-1966

Кількість учнів Кількість вчителів Кількість класів

1945-1946 Кількість класів

№ Наз ва шк оли

Тополівска Буштинська початкова ЗОШ

1215

230

464

1085

Вечірня школаСШРМ

ШколаЗаочна інтернат школа- ТЗШ (гімназія)

350

711

125

130

Серед вищезгаданих керівників багато вмінь і праці віддали для здійснення творчого контролю і керівництва навчально-виховним процесом такі керівники, як Савляк О.П., Марко В.Т., Коршинський М.Ю., Демко Ю.І., Серюга В.М. Районною заочною школою було охоплено 43 навчальні консультативні пункти в селах Тячівського району, у яких навчалося 1250 учнів, в тому числі в Буштинському консультпункті – 50-60 учнів. На протязі 33-річного існування заочної школи середню освіту в ній здобули біля 550 випускників. Крім того, що зі стін заочної школи вийшли майже всі керівники підприємств селища середньої ланки, за її парти сідали діти, які з певної причини опинилися поза школою. Отже, як вечірня, так і заочна школи відіграли неабияку роль у підвищенні освітнього рівня буштинців. ДОШКІЛЬНІ ДИТЯЧІ ЗАКЛАДИ На перших порах ні школа, ні дошкільне виховання в селі на рівні державно-педагогічному не існували. Все виховання дошкільнят здійснювалось через сім’ю. Їх виховували і доглядали за ними мати, бабуся і старші діти в сім’ї. Перші дошкільні заклади в селі з’явилися десь в 1910-1914 роках. Вони, в основному, виконували функцію няні, а не вихователя . Причому, перший дитсадок (називали його в селі овода, від мадярського слова

ovoda) охоплював дітей багатіїв і тільки угорської національності. З цією метою держава орендувала один із будинків у Гандалі. Завідуючою і вихователем цього дитсадка була Шості Єва. В її групі було 25-30 дітей. Вона вивчала з дітьми віршики, молитви, ігри, розваги, ходили з ними на прогулянки тощо. Дітей тут не годували. За період чехословацького уряду в селі зовсім не було дитячого дошкільного закладу. І тільки після 1939 року, за часів угорського панування, в нашому селі знову з’явилися дитсадки – оводи. Вони розміщалися в одному з орендованих будинків. Справжні дитячі дошкільні заклади з’явилися з приходом радянської влади на Закарпаття. Сільський дитячий садок (1945-1997рр.) Його було відкрито на базі церковної школи (де зараз церковна фара). Садок відвідувала група з 30 дошкільнят. Першою їх вихователькою була Попович-Деяк Ольга Михайлівна. Через рік – у 1946 році, його перевели в будинок по вулиці Головній, де зараз побудований магазин Швалів. Завідуючою була Лукач-Лева Юлія Іванівна, а вихователем Попович О.М. На перших порах й тут була тільки одна група. Діти, які відвідували дитсадок, приносили з дому постільну білизну та продукти харчування. Через рік чисельність вихованців дитсадка зросла, і він перейшов на повне державне утримання. Завідуючою було призначено Гостєву Н.Г., а вихователями Попович О.М., Жиркову М.В., Розман О.М. Пізніше цей загальноселищний дитсадок переселився у будинок, що біля селищної ради, де він був “прописаний” аж до 1997 року. Тут виховувалось 4 групи чисельністю 100 дітей. Була сформована група з малозабезпечених дітей, яка перебувала в закладі цілодобово. Довгий час у дитячому садку працювали такі вихователі, як Гостєва Н.Г., Розман О.М., Жиркова М.В., Берегова Л.І., Попович О.М., Розман Л.І., Рак-Немеш О.І., Паш В.І., Танчинець М.А., Малета В.І., Грицюк М.М., Рацин І.Ю., Пийтер І.Ю., Антал А.В., Гичко М.А. Музкерівниками були Орос М.Ю. і Вайнагій В.Ф. Дитячий садок Буштиського ЛК (1960-2000). Для працівників Буштинського ЛК у 1960 році в пристосованому будинку заводу було відкрито дитсадок. Тут виховувалось 30 дошкільнят. Першою завідуючою цього закладу була Пийтер І.М. З 1962 року його роботу очолила Копинець-Орос І.Ю. Заклад працював у продовженому режимі (по 12 годин на добу). У 1978 році він перебазувався в новий типовий будинок і одержав назву “Сонечко”. Дитсадок відвідували 4 групи – 100 дошкільнят. Завідуючою була призначена Шиндра Г.В., працювали вихователі Копинець І.Ю., Мурвай Е.О., Пийтер І.М., Шиндра Г.В., Олаг Н.М. Шимон Г.В. Ясла-садок “Верховина” (1952-2000). Це типовий дошкільний відомчий дитсадок-комплекс, збудований садо-радгоспом “Верховина” у 1952 році. В ньому виховувалось одночасно 180 дітей працівників сільського господарства. Працювало тут шість груп. Першою завідуючою цього дитсадка була досвідчений працівник освіти Гостєва Н.Г., яка працювала на цій посаді

протягом довгих років, аж на заслужений відпочинок. Тепло сердець і материнську ласку віддавали малятам такі вихователі, як Розман Л.І., розман О.М.,Андрійцьо Г.М., Попович О.М., Паш В.І., Ілляш Ю.Д., Танчинець М.А., Кричвалуші Л.С., Косюк О.І., Якоб Т. Л., Пийтер Е.Т., Полгар Н.Д., Дублей К.М., Бенца В.Т., Келемен О.І., Малета-Келемен О.І. Рішко В.Ф., Немеш М.В., Габор С.М., Рацин І.Ю., Сеглер-Феєр Л.Д., музкерівник Бенца О.В.

Дитячий дошкільний комплекс “Ластівка” (1978-2000 рр.). Колись це був один з найліпше обладнаних відомчих дитячих дошкільних садків. Збудували його для дітей працівників заводу “Електроавтоматика”. Нараховувалось в ньому 225 дошкільнят, яких обслуговувало 20 досвідчених вихователів. Першою завідуючою “Ластівки” була педагог за покликанням Миколайчук В.К., потім Толвай М.М.. Методистом даного закладу незмінно працювала чудова наставниця юних з числа колишніх вихователів, “Відмінник народної освіти”, “Вихователь - методист” Копинець І.Ю.Вона має багато грамот районного, обласного рівня та міністерства освіти України. Переможець соцзмагань серед дитсадків району, “Ластівка” була базовою з навчальновиховної роботи, тут досвідчені вихователі щомісяця проводили для вихователів району і області показові заняття. У цьому закладі хлопчиків і дівчаток очікували віддані обраній справі вихователі Мурвай Е.О. – методист, Олаг Н.М., Даруда О.Й., Танчинець Н.В., Рублівська Н.В., Груля Н.В., Рущак Е.І., Ковач С.І., Серьожкіна С.І., Рябець В.В., Ковач О.І., Негря В.П., Танчинець М.А., Гичко М.А., Немеш Н.В., Олаг Г.В., Рущак Н.Ю. Музичні керівники – Комендар П.Ф., Вайнагій В.Ф МУЗИЧНІ ЗАКЛАДИ. Починаючи з 1960 року музична освіта в Буштині стала дуже престижним набутком. Тоді в селищі було відкрито філіал Тячівської музичної школи. Першим завідувачем цього музичного центру був досвідчений педагог - музикант Мельник Т.І. На навчання в цей філіал музичної школи приймались діти молодшого шкільного віку. Заняття проводяться в післяурочний час як індивідуально, так і з групою учнів. Індивідуальні відбуваються двічі на тиждень, коли діти набувають навиків гри на тому чи іншому музінструменті. Групові ж проводяться один раз на тиждень, на них учні освоюють елементи сольфеджіо, музичної літератури та хорового співу. Буштинська музична школа, як філіал Тячівської, на протязі тридцяти років дала музичну освіту понад тисячі учнів. У 1990 році філіал Тячівської музичної школи було перетворено в самостійну Буштинську музичну школу. Першим її директором стала знаючий фахівець і організатор музичної справи Пшенична А.В. А в 1998 році очолила заклад методист, педагог-музикант і здібний організатор Вейгеш О.Л. Вона приділяє багато уваги музичній грамотності своїх вихованців. Зараз музичною школою охоплено 70 обдарованих дітей-буштинців, кожен з яких обрав собі один із шести профілів навчання: гру на фортепіано, баяні, акордеоні, скрипці, духових інструментах та хорового співу.

лектив школи 000 р.

Характерно, майже 60% усіх дітей обрали гру на фортепіано. Навчають дітей такі здібні педагоги, як Козак А.Н., Мельник Т.І., Карабінчак Г.Ф., Лазорко М.П., Токар О.О., Руснак Ю.І., Роспопа В.Ф., Потапова В.Ф., Гичко Г.М., Ковальчук Н.М., Міньо М.І., Цьока О.П., Потапова М.О., Фейпі А.Й., Мула О.В., Серюга Н.І. Переважна більшість вищезгаданих вчителів є учасниками відомого в селищі та поза його межами ансамблю “Тисяночка”, яким зараз керує згадана Вейгеш О.П. Цей ансамбль часто радує буштинців своїми концертами і виступами на різних святах, особливо різдвяних і новорічних, з щедрівками і колядою. Приємно, що більшість із теперішніх педагогів музичної школи були колись її вихованцями. Відрадно й те, що багато випускників закладу були і є студентами різних музичних училищ та вищих учбових закладів країни. Це завдяки тому, що селищна музична школа дає міцні знання, професійну музичну освіту

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ ТА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ Закарпаття споконвіку межувало з різними народами і збагачувалось різними культурами: угорською, словацькою, румунською, польською. Однак, незважаючи на різні чинники і впливи, місцеве населення не втрачало своєї слов’янсько-руської орієнтації і не розчинилося у чужомі морі. Віра населення краю до середини XVII століття була єдиною – східною православною. Державною і літературною мовою Угорщини в XVII-XVIII століттях була латинська, але вона майже не проникала у замкнуте руське середовище, котре ще не мало книгодрукування, обмежувалося нижчою освітою. Весь культурний розвиток у краї зводився до богословської освіти, церковнорелігійних справ. Всі ключові позиції державного і політичного життя краю зосереджувалися в руках панівної верстви неруського походження і тому

підпорядковувалися угорській національній ідеї. Найактивнішими виявилися графи італійського походження – Другети. Вони були вірними підданими угорської корони. Так само угорської орієнтації дотримувалися й інші шляхетські роди – Телекі, Перені, Довгаї, Бочкаї, Ілошваї, Стараї, Фергачі, Барковці, Стояї та інші угорці за походженням, для яких руське населення і його духовенство було тільки робочою силою. Руська шляхта з XVII століття лише починала формуватися і не посіла у цей час помітного місця в державному і культурному житті краю. Ковачі, Герзаничі, Косеї, Волкаї, Анталовські, Долинаї, Бачинські та інші дрібні місцеві володарі, хоч і піднялися вгору по соціальній драбині, але не створили опозиції до панівного угорсько-австрійського режиму, залишаючись вірними виконавцями волі Будина і Відня. Отже, як територія Австрійської держави, Закарпаття в XVII столітті тяжіло до латинського заходу. Майже всі друковані книги, що були у вжитку буштинців та всіх закарпатців у XVII столітті, належать до українського друку й вийшли в світ з друкарень Києва, Львова, Чернігова, Новгород-Сіверського та інших міст. Вони служили для церковних відправ, навчання, домашнього читання. Західна, латинська книга була доступна тільки вищому духовенству і не справила якогось помітного впливу на культурне життя Буштина і краю. Історики й дослідники письменства довели, що перший період історії літератури Закарпаття ХІ-XVI ст.ст. “був цілком під впливом Сходу”, всі відомі пам’ятники цього періоду “були занесені, або переписані зі старих болгарських або київських рукописів”. Далі становище змінюється в європейському напрямі. XVII-XVIII ст.ст. відзначається “багатством нових всеєвропейських ідей і культурних напрямів. Зв’язки зі Сходом (Візантією) перервалися, а замість них наступив західноєвропейський літературний вплив.” І все ж не порвалися зв’язки з Київською, Галицькою і Волинською землями, звідки на Закарпаття йшла освіта, книги, ширилися церковно-релігійні й культурні рухи. Закарпаття у XVII столітті залишилося між Сходом і Заходом, освоюючи більше українську культурну спадщину. У ті часи громадськість нашого Буштина була переважно не читаюча, а слухаюча. Прихильники реформації нашого краю відмовилися від латині, перекладали Святе письмо і поширювали його серед народу живою мовою. Цією мовою у слов’ян була старослов’янська мова, вона була книжною і вченою, хоч простий люд мало розумів її.

За часів панування Австро-Угорщини єдиним джерелом культурно-освітнього розвитку буштинців була церква і початкова школа. На той час церква була і

Селищний хор. Керівник Корсун Ф.П. бібліотекою, і духовно-культурним закладом села. Основними книгами були: Псалтир, Катехизіс, Молитвослов. А основними культурно-духовними заходами, крім церковних богослужінь, були різні побутово-обрядові дійства, пов’язані з релігійними святами.

Пожвавлення культурного життя та народної творчості в селі відбувається з 20-их років ХХ століття, з появою нової категорії освічених людей з числа російських та українських емігрантів - Буркатського, Мручковського, Чернавіна та інших.

Хор З.З. Електроавтоматика 1982 р. Керівник Лазорко М.П. Помітним явищем був самодіяльний церковний хор, який у 1923 році організував вчитель народної школи Буркатський. Пізніше, починаючи з 1928 року, цю роботу продовжив вчитель Грицак Микола. Він, крім церковного хору, організував у селі ще два хорові колективи: учнівський та сільський. Так, починаючи з 1923 року, хоровий спів звучить і в наші дні. Період національного та культурно-освітнього піднесення буштинців припадає на 1922-1939 роки. Товариство “Просвіта” в 1923 році організувало силами

сільської інтелігенції першу читальню, яка стала прототипом сучасних бібліотек селища. Якщо на кінець 1932 року в сільській читальні нараховувалось 210 примірників художньої і політичної літератури, то наприкінці 1939 року – понад 600. З початком гортіївської окупації нашого краю читальня пішла в підпілля. Проводячи політику денаціоналізації, власті наказували знищувати в школах та в приватних бібліотеках слов’янські пам’ятки, художню літературу, підручники, різні посібники, видані українською, російською чи чеською мовами .Після визволення Закарпаття Червоною Армією докорінно змінилась культурноосвітня робота на селі. Проте пропаганда всього українського, зокрема української книжки, Радянською владою переслідувалась. За вірність українській ідеї молодь села відправляли в табори смерті Сибіру. Натомість повсюдно створювалися вогнища нової культури – бібліотеки, клуби, музеї. Вже в жовтні 1945 року в Буштині була організована перша сільська бібліотека, якою завідував фронтовик Пацкан Михайло Петрович, а згодом і перший сільський клуб. Першим завклубом був Удуд Василь Васильович. Протягом кількох років створилась певна чітка система культурних закладів. Вже в 1948 році мережею культурно-освітніх установ було охоплено всі установи села. Крім загально-

сільської, було відкрито бібліотеки при школі та ліспромгоспі. Отже, з перших років Радянської влади на селі книга ввійшла майже в кожну сім’ю. Великих успіхів досягнуто в справі кінофікації Буштина. Спочатку, починаючи з 1945 року, появляється в сільському клубі перша пересувна кіноапаратура, а у 50-і роки в сільському кінотеатрі - і стаціонарне кіно. З початку 50-их років великої популярності в Буштині набуло хорове мистецтво. В 1951 році вчитель школи Повч М.П. організовує перший сільський хор із числа учнів старших класів. В цей же час сільський фельдшер Корсун Ф.

П. організовує на базі ліспромгоспу хоровий колектив, яким пізніше керували Азарій А.Є. та Сімочко, Тракслер, ПетійС.М. Робота культосвітніх закладів розгорталась дедалі активніше. Ось про що ми довідались з розмови із завідуючою селищної бібліотеки Орос Н.В.: “У 70-90-х роках культура селища перебувала на непоганому рівні. Влада свідомо скеровувала роботу закладів у русло антирелігійної пропаганди. Найактивніше така пропаганда розгорталася у вихідні дні та на церковні свята. У той період працювало шість книгозбірень. Найбільшою була і залишається зараз селищна бібліотека. Її завідуючою в 7080-х роках була Росоха М.М. Книжковий фонд сягав за 20 тисяч примірників. Велася активна політично-пропагандистська робота, і тому основна увага сконцентровувалась на різних формах масових заходів. Проводились, зокрема, усні журнали, тематичні та літературні вечори, вечоризустрічі з передовиками праці, цікавими людьми, уроки історичної пам’яті, проводи в армію, організовувались книжкові виставки, тематичні полиці, перегляди літератури по нових надходженнях, оформлялись стенди, альбоми, папки. Тематика названих заходів була найрізноманітнішою, але залежала від курсу державної політики. Книжкові фонди поповнювались через районну ЦБС (центральну бібліотечну систему). Відвідували бібліотеку 2100 читачів, з них 500 - юнацького віку, обслуговувало їх троє бібліотекарів. Книжковий фонд Буштинської дитячої бібліотеки нараховував більше 15 тисяч примірників. Двоє працівників вели виховну роботу серед юних читачів віком до 15-ти років. Їх залучали до проведення дитячих ранків, вікторин, усних журналів, різних вечорів, знайомства з передовиками праці та ін. У той час краєзнавчій роботі і народознавству не приділялась увага. Індивідуальні плани, списки рекомендованої літератури, бібліографічні огляди, інші матеріали оформлялись на російській мові. Працюючи на повну потужність, заводи селища також відкривали свої бібліотеки. Наприклад, закарпатський завод “Електроавтоматика” мав чудову книгозбірню з книжковим фондом більше 5-ти тисяч примірників, в основному технічних видань, двохсоттомника світової літератури та ін. В цьому ж приміщенні працювала профкомівська бібліотека, яка налічувала приблизно 1500 видань. Аналогічна бібліотека функціонувала і на Буштинському лісокомбінаті. Працюють дві шкільні бібліотеки: бібліотека загальноосвітньої школи та школи-інтернату. Їхні фонди нараховують близько 95-ти тисяч примірників. Клубна діяльність також набувала розмаху, особливо заводська. Розвивались гуртки художньої самодіяльності. На ЗЗЕА та ЛК було організовано престижні хори з кількістю до 50-и чоловік в кожному. Заохоченням для учасників було виділення матеріальної допомоги, паливної норми та ін. Керівниками цих хорів були Петій С.М. (ЛК) та Мартинич Й.М.(ЗЗЕА). Деякий час діяв і заводський дитячий хор. Духові оркестри були також гордістю підприємств. Без них не

відбувалось жодне торжество чи державне свято, які в основному проводились в амфітеатрі парку ім. Б.Хмельницького. Танцювальні колективи звеселяли жителів селища закарпатськими, українськими та російськими танцями. В хореографії працювали: Паращинець С.М. (ЗЗЕА) та Іванова Г.І. (ЛК). Сценічні костюми закуповувались на заводські та профспілкові кошти. Наприкінці 80-их років у завідуючої клубом ЗЗЕА Орос Н.В. виник задум відродити вечорниці. По крупинці від старожилів було зібрано матеріал, звичаї давнини. На профспілкові кошти (голова профкому Вакій А.М.) закупили давній одяг: сорочки, кептарики, а також рушники. Дійство вечорниць з успіхом було відтворено заводською молоддю на сцені сільського клубу та клубів сіл Дулово та Руське Поле. Аматори під керівництвом Н.Орос навідувались з новорічними щедруваннями та колядуваннями в цехи заводу, а відтак і в інші організації селища, до церкви. З ініціативи завідуючої клубом було створено і жіночий вокальний ансамбль народної пісні, який з успіхом діє й сьогодні. Першим художнім керівником його була Шиндра Т.В. В 1992 році колектив був удостоєний звання народного. Жодне районне та селищне свято не проводиться без його виступу. Учасники ансамблю вдало вибирають пісенний репертуар, віднаходять стародавні коломийки, та співають свої, побутові пісні. Солістка Віра Лукач вже написала понад 50 куплетів, які дотепно висвітлюють сьогодення. Через десятиріччя по цих куплетах можна буде писати вже нову історію селища”. Так закінчує свою розповідь Наталія Василівна Орос. Слід відмітити, що вже кілька років підряд очолює селищну бібліотеку висококваліфікований культосвітній працівник, шанована буштинцями Наталія Василівна Орос. Її вірші не один раз друкувались в районній пресі. Вона учасник Першого Міжнародного фестивалю-конкурсу української поезії “Срібна земля”, що проводився в місті Ужгороді у травні 1993 року, за що нагороджена відмінним дипломом та відзначена подякою. Свою діяльність і надалі спрямовує на краєзнавчу роботу. Вона створила виставку “Без коріння саду не цвісти, без коріння сохне все живе”, де розміщені музейні експонати одяг, давні вишивки, знаряддя праці, побуту, фотоматеріали, сценарії вечорниць, щедрувань та інші цінні для історії селища матеріали

РОЗДІЛ ІІІ. ЦЕРКВА НАШИХ ПРЕДКIВ ЦЕРКВА ЗАКАРПАТТЯ ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ УЖГОРОДСЬКОЇ УНІЇ Древня Мукачівська православна єпархія з резиденцією єпископа у СвятоМиколаївському чоловічому монастирі на Чернечій горі, охоплювала колись обширну територію поза нинішнім Закарпаттям на схід і південь. Очолював єпархію православний єпископ. Двоєпископство, тобто одночасне духовне правління єпархією двох єпископів: православного та уніатського, виникло тільки після введення в Угорській Русі церковної унії з Римом. Уже в часи єпископа Василя Тарасовича (1634-1648 рр.) який, як відомо, таємно прийняв унію, за це відбував тюремне ув’язнення, а згодом був висланий з Мукачева. Сталося це так... На Мукачівській кафедрі змінились два православні єпископи - Софроній Юсько (1640 р.) та Порфирій Ардан (1640-1643 рр). Але по-справжньому двоєпископство увійшло в практику безпосередньо після прийняття незначною частиною духовенства Ужгородської унії з Римом у 1646 році. Священики, які відокремилися від православ’я, обрали собі єпископа в особі галицького монаха Петра-Парфенія Ростошинського. Та оскільки Рим не поспішав з його затвердженням, то Петро-Парфеній вирішив домогтися єпископського сану в обхід Риму. З цією метою він вирушив до Трансільванського Румунського православного архієпископа в м.Алба-Юлія. Вдаючи з себе православного, Петро-Парфеній обманним шляхом одержав від православного владики єпископську хіротонію (в 1651 році). Але навіть після цього Рим не поспішав затверджувати Ростошинського мукачівським єпископом. Більше того, коли в Римі довідались про його вчинок, на Петра-Парфенія була накладена єпітимія, тобто покута. Між тим, православні, які не мали в той час єпископа, не бездіяли. В 1658 році вони обрали православним мукачівським єпископом уродженця села Імстичево Іоаникія Зейкана, який у тому ж році був висвячений у єпископський сан молдавським православним митрополитом в Сучаві. Нарешті, в 1655 році, Рим вимушено, але все-таки затвердив Петра-Парфенія єпископом для русинів, які прийняли унію. І єпископ Острогомський Георгій Ліппай в тому ж 1655 році повторно висвятив Ростошинського в єпископський сан, попередньо знявши з нього єпітимію.

Так в Мукачівській єпархії з’явилися одночасно два єпископи – православний та уніатський. Православний єпископ мав свою резиденцію у СвятоМиколаївському монастирі на Чернечій горі, а уніатський поселився в Ужгороді. Пов’язаний з Римом єпископ Ростошинський очолював возз’єднане з Ватиканом духовенство і віруючих, які проживали переважно в західній частині Угорської Русі, а православний владика Іоаникій Зейкан духовно правив усіма православними, які не побажали з’єднатися з папським престолом, вони в більшості заселяли східну і центральну частини нашого краю. Однак, таке становище тривало недовго. В 1664 році єпископа Іоаникія власті змусили покинути монастир, і він поселився в Імстичеві, звідки духовно керував православними віруючими. Його ж кафедру в Мукачеві зайняв Петро-Парфеній Ростошинський, який переселився сюди з Ужгорода. Після його смерті в 1670 році для унії настали часи глибокої кризи, яка тривала багато десятиліть. А через 15 років в Імстичеві помер і православний єпископ Іоаникій Зейкан (1685р.). Після смерті владики його спадкоємцем на Мукачівській кафедрі став православний єпископ Мефодій Раковецький (1687-1690 рр.), який знову поселився на Чернечій горі. Проте його перебування на цій кафедрі було нетривалим, оскільки в 1690 році в Мукачево прибув новий уніатський єпископ Йосиф Камеліс, грек за національністю, який прийняв унію в тому ж році й вигнав владику Мефодія з Мукачева. Таким чином, Мефодій Раковецький був останнім православним єпископом, який займав Мукачівську єпископську кафедру. Отець Іреней Кондратович стверджує, що єпископ Мефодій після вигнання з Мукачева жив в Углянському монастирі, а потім відправився в Польщу, де і помер в 1693 році. Після описаних вище подій резиденція православного єпископа була перенесена в Углянський монастир. Так що останні два православні єпископи – Йосип Стойка (1690-1712 рр.) та Досифей Феодорович (1715-1734 рр.), перебували тут постійно. Звідси вони вели церковну боротьбу з унією, яку енергійно підтримував дім Габсбургів, що посилив свою владу в Мараморощині після перемоги над повсталим трансільванським князем Ференцом ІІ Ракоці. У своїй “Ілюстрованій історії України” М.Грушевський згадує про те, що в період боротьби православ’я з унією (мається на увазі кінець XVII - початок XVIII ст.), в “Марамороші, по сусідству з православною Молдовою, держалися ще православні владики до 1735 року”. Одним із цих владик, яких ми згадували вище, і був єпископ Угольський - Досифей Феодорович. Він і був останнім православним єпископом Мараморощини. Після того, як було знищено 14 православних монастирів, у 1788 році православ’я офіційно втратило свої права. У процесі здійснення багатьох економічних і соціально-культурних перетворень у краї, як і у всій державі, відбувалось прилучення населення до науковоматеріалістичного комуністичного світогляду, і в цей же час велася огульна

боротьба з “релігійними пережитками”. Особливо великих втрат зазнали релігійні організації всіх конфесій в 40-60-ті роки. Деякі з них опинилися поза законом (як греко-католики, п’ятидесятники, ЄХБ, католики). В цей період закрито і зруйновано багато культових споруд і церковного майна, майже припинилась підготовка кадрів, випуск релігійної літератури. Церковні общини і духовенство обкладалися великими податками. В 1958 році закрито католицьку церкву в Тополівці і її споруду передано місцевому дитячому будинку під спортзал. В 1946 році заборонено грекокатолицьку віру, а храм передано у постійне користування православній громаді. У 1964 році було виселено церковну общину ЄХБ, а будинок передано під початкові класи Буштинської середньої школи. В цей період знищено інші культові споруди. Це каплиця Святого Івана, що належала до католицької церкви, кілька хрестів, що були розміщені в різних кутках селища, синагога. Останніми роками, після встановлення суверенної незалежної України, повніше стали втілюватися в життя демократичні, гуманні принципи ставлення до релігії, церкви та віруючих. Врегульовано, як в цілому по області, так і в нашому селищі зокрема, міжконфесійні відносини, було проведено реєстрацію таких релігійних общин у селищі, як греко-католики, католики, п’ятидесятники, адвентисти-реформатори сьомого дня. Віруючим католикам та ЄХБ було повернуто церкви, які до того використовувались не за призначенням. Почали практикуватися почергові богослужіння представників споріднених конфесій. Так як греко-католики нашого селища і православна община не прийшли до єдиної думки в чергуванні богослужіння, то вони погодились на таку черговість у католицькій церкві. Дехто із віруючих греко-католиків, зауважує, мовляв, церква в селищі зареєстрована не за православними, а за греко-католиками. Але з історії відомо, що інакше і не могло бути, бо за Австро-Угорщини православ’я переслідувалось, заборонялось тогочасними законами. Згадаймо лише Марамороський процес у 1913 році. Так само переслідували і засуджували греко-католиків за сталінського комуністичного режиму. Нехай би хтось назвав себе греко-католиком у 60-70 роки, одразу б спровадили його у в’язницю. Тепер, слава Богу, за релігійні переконання нікого не переслідують. І якщо більшість віруючих нашого селища є православними, то храм їм належить по праву. Крім вищезгаданих церковних громад, у селищі з’явились в 90-х роках й окремі вітки християн. Є окрема вітка у ЄХБ та адвентистів сьомого дня. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА(ЦЕРКВА СХІДНЬОГО ОБРЯДУ Нашi предки, що переселилися на нове мiсце проживання, принесли з собою схiдну православну вiру, древній церковний православний обряд, з глибоким змiстом i складним, багатим дійством. Свою схiдну православну вiру, свiй обряд вони пронесли через вiки, незважаючи на змiну державних устроїв, які панували в нашому краї. Тому

кожен з нас повинен знати свiй обряд, розумiти його i відповідно виховувати своїх дiтей. Наші предки твердо вірили, що Бог хоче, аби вони звертались до нього в молитвах і особливо, щоб на молитву вони збирались разом. Ще вони вірили: якщо двоє згодяться разом просити що-небудь, то така молитва буде почута Ним. Тому-то наші пращури збиралися для молитви разом спочатку в одній із хат, а пізніше збудували для цього Божий Храм. Гордiстю i окрасою нашого селища споконвiку вважались церква i школа. Про церкву казали, що це Божий дiм, а про школу - розум народу. За переказами, перша християнська громада Буштина хоч вiдразу і не мала Божого храму, проте православний обряд здiйснювала самостiйно, в однiй iз хат. Адже в числi перших поселенцiв був Лукач Iван, який колись був дяком у церквi на попередньому мiсцi. Пiзнiше побудували каплицю, яка служила за церкву. Тут селяни проводили церковнi служiння. Як бачимо, нашi предки не уявляли собi життя на новому мiсцi без церкви. З роками село розросталося, збiльшилась чисельнiсть населення, i тодi настала потреба спорудження справжнього храму. За хронiкою, що велася в церковнiй книзi Мiсяцесловi, через 20 рокiв пiсля приходу перших поселенцiв, замiсть тимчасової каплицi, почали будувати невелику дерев'яну церкву. Відшукали в сусідньому селі Вишково доброго майстра і разом з буштинськими майстрами почали будівництво нового храму. За будівельним матеріалом не потрібно було далеко ходити - довкола були непрохідні дубові хащі. Усім селом допомагали буштинці будівельникам, щоб чимшвидше спорудити церкву. Та будівництво затягнулось майже на 10 років, бо не вистачало грошей, аби його закінчити. Просили допомоги в сусідніх селах. Для виготовлення і оздоблення іконостасу та стін запросили із Грушівського монастиря двох монахів-малярів та різьбярів. Поруч з церквою збудували невеличку дзвіницю, де повісили два дзвони. Адже поселення мало статус справжнього села лише тодi, коли в ньому була церква. Її, як правило, зводили на такому мiсцi, де нiбито проходив зв'язок храму, а ,отже i людей, з Богом. Таку місцину підібрали над Тисищем. А перед храмом було відведено місце, де збирались наші предки, щоб обговорити сільські справи. Церкву було посвячено на Юрія –покровителя, в день якого вперше вступили вони на цю землю на чолі з проводирем Іваном Бущою. Церква повинна була бути світочем для селян. Тут збиралися люди, щоб помолитися, показатися у свято i недiлю та побачити iнших, почути новини, порадитися, як краще господарювати, порозмислити над сьогоденням i майбутнiм. А ще люди гуртувалися на клич церковного дзвону: на службу Божу, на сходку, на похорон, на пожежу чи iншу потребу.

Будували церкву нашi предки у Божiй милостi власними зусиллями для себе, дiтей i внукiв. Тому i ставлення до неї було особливо шанобливим. Побудувавши церкву, вiрники села, за переказами старожителiв, звернулися до iгумена Грушiвського монастиря, щоб відрядив для них священика, який би проводив церковнi служiння в селi. Їх просьбу було задоволено, адже на той час при монастирi працювала духовна школа, яка готувала священикiв. Призначений священик обслуговував водночас ще кiлька сусiднiх парафiй. Хоча на той час священики були недостатньо освiченi, проте церква довгий час слугувала для вiрникiв осередком знань i високої духовності, оскiльки тут відбувалися не тiльки молитовні вiдправи, сповiдi й прийняття святого причастя, а й, за проханням бiльш заможних батькiв, навчали дiтей грамотi. А головне – церква закликала челядь шанувати i дотримуватись основних норм i правил

Дерев’яна Петро-Павліська Церква з дзвіницею на Горбі, згоріла 1890році

загальнолюдської християнської моралi – Десяти Заповiдей Божих. Цей храм був духовним i освiтнiм осередком у нашому селi майже протягом 300 рокiв. В 16611662 роках турки великою ордою напали на наш край. Не обминули вони й Буштино та сусiднi села, спалили частину буштинських хат і церкву. Знову нашi предки залишилися без храму на кiлька рокiв. На той час у Буштині нараховувалося десь близько 25 хат, де мешкало 100-120 жителiв. Невдовзi буштинцi вирiшили збудувати нову церкву А оскiльки Тиса часто мучила їх своїми паводками, то вони почали будувати церкву на березi, на Горбi, де зараз знаходиться каплиця. За хронiкою, що велася у церквi, буштинцi розпочали роботи у 1663 роцi i будували церкву дев'ять рокiв. Зводили її на видному мiсцi з таким розрахунком, щоб храм було видно здалеку.

Для будівництва нової православної Петро-Павлівської церкви було запрошено двох умілих майстрів з Салдобоша (Стеблівка), які з шістьома буштинськими будівельниками зводили храм на зразок церкви в Салдобоші. Та буштинці наставляли майстрів, щоб їхня церква була ще краща, ніж салдобоська. За

Петропавлівська церква і приходська школа при ній збудовані в 1893 році. переказами, для оздоблення інтер’єру церкви були запрошені чотири монахималярі та різьбярі із Углянського монастиря. Церква і дзвіниця біля неї виявились напрочуд гарними. Старожили пригадують: увійшовши в храм, ти почував себе, як у раю. Зводили її з дуба без жодного цвяха, на чопах. Покрита вона була дубовою дранкою (шинглами), причому, цю дранку прибивали теж дубовими чопами. Так добротно змайстрованi храми, особливо церква у старому селi, не раз служили селянам надiйним захистом у днi всенародного лиха - при нашестi татар i туркiв. Люди, рятуючись від войовничих грабiжників, бiгли до церкви. Невiд'ємними від кожного храму були дзвони. Їх місце було в окремiй прибудовi бiля церкви - дзвiницi. Мали вони рiзне обрядово-звичаєве призначення. Одним кожен день дзвонили на обiд, в полудень. Iншим - при пожежi у селi щоб розігнати грозові хмари. Але головним їх завданням було закликати вiрникiв на недiльно-святковi Богослужiння. Люди звикали до дзвонiв змалку, любили i дорожили ними i, зачувши, обов'язково знiмали шапки й хрестилися. Не один рік буштинці заслуховувалися мелодіями чотирьох дзвонів. І до сьогоднi побутує легенда про дзвiн Тисища. В ній розповідається, що пiсля того, як турки спалили церкву, в старому селi, в урочищi Долина, дзвiн, який уцiлiв, вiрники вирiшили пiдвiсити на дерев'яному стовпi бiля Тисища, де була трясовина, щоб надалi закликати людей до молiння, хоч вже не в церквi, а просто

неба. Пiд час одного такого дзвонiння стовпи не витримали і дзвін упав у трясовину Тисища й втопився. Так його нiколи i не знайшли. Говорять, що вiн i донинi лежить там на днi болота. Iнколи, якшо прислухатися, його можна почути, нiби Тисище бринить i переспiвує на сонцi пiд легким подихом вiтру. Люди чують тi звуки i кажуть, що то дзвiн Тисища лунає, спiває, зустрічаючи схiд сонця. Нашi предки - першi поселенцi Буштина, принесли з собою православну вiру i впродовж столiть були її вiрниками. Навiть пiсля проголошення Ужгородської унiї як священики, так i селяни й надалi залишалися по суті православними християнами, мало що знали про унiю i її наслiдки. За весь цей час як у навколишнiх селах, так i в нашому селi, православну церкву обслуговували простi духівники, що були крiпаками, як і всi селяни. Як правило, вони були неосвiченими й неграмотними, зате знали, як вiдслужити святу службу, як вiдправити ритуали хрещення i похорону. З iсторiєю вiри i її основними положеннями були зовсiм не обiзнанi. В народi цих духівникiв називали "батьками". Дерев'яна церква в урочищi Горб служила буштинцям духовним i культурноосвiтнiм центром близько 225 рокiв. Але i з цiєю церквою не поталанило буштинцям, бо й вона в 1890 роцi згорiла через неуважнiсть тодiшнього церкуника і священика Після того, як дерев’яна горблянська церква згоріла, руїни обвуглених товстих дубових плах ще довго лежали, мов сумне нагадування про чудовий шедевр дерев’яної архітектури Буштина. Всі, хто проходив мимо, неодмінно хрестилися. Більшу частину обвугленого зрубу церкви пізніше церковна громада використала при будівництві мурованої церкви, зокрема для виготовлення сходів на дзвіницю. І тепер на них видно сліди обвуглених дубових сходинок, мимоволі спадає на думку, що це останки колись славного храму. Щоб зберегти в пам’яті нащадків це історичне місце, в 1903 році один із вірників села Ливринц Юрій разом із своїм родичем Андришином Юрієм вирішили побудувати на місці престолу згорілої церкви каплицю і дати їй посвяту Благовіщення Пресвятої Богородиці. До сьогодні ця каплиця нагадує буштинцям, що на тому місці був Благовіщенська колись прекрасний храм., який радував предків каплиця впродовж понад 225 років. На прохання творців цієї каплиці, щороку, два рази православна церква проводила в ній богослужіння в знак шани до Всевишнього та Горблянської церкви. Та, на превеликий жаль, в радянську добу, православні вірники забули про цю хорошу традицію наших прадідів. А шкода!

Влітку 2000 року цю каплицю було перекрито і реставровано. Згодом у ній поновиться добрий звичай наших батьків і дідів. Тоді село без церкви не могло iснувати, і невдовзi, а точнiше у 1892 роцi, розпочалося будiвництво нової церкви, в якiй i по сьогоднi йдуть богослужiння. Офiцiйно зареєстрована ця церква як греко-католицька. Для її будівництва було запрошено чотирьох майстрів з Хуста, яким допомагали місцеві будівничі. Спорудження церкви проводилось досить довго, майже 10 рокiв, на кошти вiрникiв села. Основні будiвельнi матерiали безкоштовно надавала Буштинська лісова дирекція. Все село брало посильну участь у будiвництвi нового храму. Кожен мешканець повинен був вiдробити вiдповiдну кiлькiсть днiв на її спорудженнi. А тi, що мали тяглову силу, підсобляли у доставці будiвельних матерiалiв. Ця Петро-Павлiвська церква була збудована в стилi пiзнього ренесансу з елементами барокко. Будівництво тягнулося довго, бо не вистачало грошей. Члени двадцятки церкви (куратори) ходили по сусідніх селах, щоб зібрати якісь гроші. Активіст церкви – куратор Деяк Михайло - був відряджений навіть у Галичину для збору коштів. Але їх і так не вистачало, щоб закінчити іконостас та розмалювати внутрішні стіни церкви. Тодішній священик Уйгелі Е., разом з дяком-учителем Лесо та куратором Деяком М. в 1904 році надіслали в Рим прохання про надання допомоги для завершення будівництва церкви з боку Буштинської лісової дирекції. В результаті, у 1905 році, були закінчені художні роботи з оформлення іконостасу і внутрішніх стін. Спеціаліста по малярських роботах було запрошено з Ужгорода. Біля цієї церкви спеціально збудованої дзвіниці не було. Всі 5 дзвонів знаходились на вежі (тороні) церкви. Причому, два з них під час другої світової війни угорці конфіскували на переплавку, а три залишились там до сьогоднішнього дня. Ось написи на цих трьох дзвонах: 1. На великому дзвоні читаємо: “Цей дзвін на славу Всемогущого Бога і в честь св. пророка Предтечі Хрестителя Іоана, подарував греко-католицькій церкві в Буштині на вічну пам’ять і на спасіння своєї душі Рущак Іван Юрійович народжений 28.06.1857р., упокоєний 1.04.1926р. в Буштині. Фабрика дзвонів “Акорд”, Ужгород, 1926 рік.” “…Покайтеся, бо приближається царство небесне…” ”…Святий Іоане, молися за нас грішних…” 2. На середньому дзвоні читаємо: “Цей дзвін на славу Всемогутнього Бога і в честь святого великомученика Георгія подарив греко-католицькій церкві в честь і на вічну пам’ять та за спасіння своєї душі Рущак Іван Юрійович, народжений 28.06.1857року і упокоєний 1.04.1926 року Фабрика дзвонів “Акорд”, 1926 рік ,Ужгород. “…Возвеселяться праведні у Господі і уповають на Него…”

“…Святий Великомученику Георгію преславний, Христа Бога моли даровати нам велію милость…” 3. На малому дзвоні читаємо: “Цей дзвін вилитий 1930 року для греко-католицької церкви в Буштині і кошти його покриті із тих грошей, які церква одержала за старі дзвони, що були у першій світовій війні реквировані (конфісковані) в 1915 році. Фабрика дзвонів “Акорд”, Ужгород. Розміри цієї церкви: довжина – 22м; ширина – 10м .; висота стін – 12м; висота вежі – 24м. Австро-цiсарська влада пiсля проголошення Ужгородської унiї в 1646 роцi стала бiльше й бiльше впливати на селян з метою їх покатоличення i мадяризацiї. Але якщо в XIV ст. в нашому краї була явна конфронтацiя мiж православними i католиками, то у XV - мiж православними i новоутвореними греко-католиками. В першi 30-50 рокiв пiсля прийняття Ужгородської унiї селяни та священики майже нiчого не знали про новоутворену християнську вiру-унію i тому продовжували i надалi церковнi служiння, як i колись. Пiзнiше, в XVII ст., коли в нашому селi (в його частинi - Гандалi, нинi Тополiвцi) з’явилися новi поселенцi угорці i нiмцi, яких пiдтримувала тодiшня влада, то покатоличення буштинцiв все бiльше посилюється. Причому робилося це без дотримання усякого закону i права. Коли я веду мову про асимiляцiю русинiв через покатоличення, то маю на увазi не місцевих католикiв, а австро-угорську владу та вище духовенство, якi здiйснювали цей тиск на руське населення Буштина. Понад 500-рiчне панування угорцiв у нашому Буштинi не могло не залишити за собою слiдiв у християнському обрядi, культурi i мовi місцевого населення. Але ми повиннi бути гордi за своїх предкiв, якi, не дивлячись на довготривалий тиск з боку пануючих держав, зберегли свою мову, побут, традицiї, культуру i самобутнiсть. Треба сказати, що в серединi XVIII ст., точніше, в 1742 році фактично припинилася самостiйнiсть православного церковного життя у Буштині. Iсторiя знає багато прикладiв, коли для того, щоб народ втратив свою нацiональну гiднiсть, його позбавляли рiдної мови, звичаїв, традицiй, свят i молитов. Становище усіх церков на Закарпатті значно поліпшилося за часів перебування його в складі Чехословацької буржуазної республіки. В перші роки її становлення (з 1918-1924 рр.), завдяки намаганням президента Т.Масарика демократично розв’язати релігійне питання і запровадити свободу совісті, створювалися необхідні передумови для рівнправ'я різних віросповідань. Кількість православних, як у нашому краї, так і в с. Буштино зросла майже вдвічі. Активізації духовного життя сприяло поселення на Закарпатті понад 35 тисяч українських і російських білоемігрантів, серед яких значну частину становили колишні священнослужителі, богослови, вчителі та інші. Лише в нашому селі у той час поселилися три вчителі (Мручковський, Буркатський і Риковський), православні священики Чернавін і Кабалюк та кілька працівників лісової промисловості - Болдирєв, Мисенко, Альошин, Зверєв, Стрібський та інші. Ці

люди намагалися пробудити національну свідомість у мешканців нашого майже патріархального села. Селяни спонтанно йшли до “руської віри”. Таким чином православ’я отримало відчутний імпульс. Часом можна почути від окремих вірників, що нібито православна віра є молодою вірою на Закарпатті, і її сюди завезли російські та українські емігранти в 20-ті роки, за часів Чехословакії. Ці люди помиляються, вони або не знають, або не хочуть знати історії церкви на Закарпатті. Адже східний православний обряд у нашому краї був споконвічним, якщо не рахувати язичництво. А емігранти в 20-их роках тільки допомогли відновити, реставрувати православ’я у наших генах, яке насильно було ліквідовано в краї, починаючи з 1646 року, на майже трьохсотрічний період. Сільський священик Уйгелі , до прикладу, он яким чином вів роботу по окатоличенню селян. Дійшло до того, що він з амвону церкви у своїй проповіді заявив: “Тоді будете мати свою віру, коли Тиса потече до Ясіня…” На цей раз буштинці не стерпіли кривди і вирішили виселити його з Буштина. Так безславно закінчилося понад двадцятирічне перебування Уйгелія в Буштині. Після нього служіння в церві проводив російський емігрант протоієрей Чернавін. Це була високоосвічена людина. Оскільки в цей час було дуже мало православних священиків, а кількість віруючих дедалі зростала в нашому краї, то виникла потреба у створенні спеціальної духовної школи, яка б терміново готувала православне духовенство. Дозвіл на таку школу було дано тодішніми властями священику Чернавіну на базі Буштинської православної церкви 18.02.1923 р. Протягом двох років було випущено кілька десятків православних священиків, які обслуговували навколишні парафії Мараморощини. У 1926 році парафіяни села знову розділилися на православних і грекокатоликів. Греко-католики молилися в існуючому тоді храмі, а більшість православних перейшли в пристосований будинок, де проводили богослужіння аж до 1946 року. Цей будинок знаходився напроти греко-католицького храму. Було закуплено всі церковні атрибути і утварь, щоб усередині надати цьому будинкові вигляду церкви. Поряд побудували дерев’яну дзвіницю з двома дзвонами, які закликають вірників до богослужінь до сьогоднішнього дня. Один із них подарувала церкві вірниця Анна Рущак. Ось що читаємо на цих дзвонах: 1 “Живих запрошую, мертвих оплакую, хмари розганяю, а добрих християн на молитви напоминаю”.(1926 р.) 2 “Цей дзвін купила В.Паш Іванова Рожена Анна Рущак. В честь Івана Крестителя на вічноє і необ’ємлемноє уживаніє православной громади в Буштині” (1931р.) Обидва дзвони виготовлені на фабриці дзвонів “Акорд” в Ужгороді.

У 1934 році православні парафіяни на тому ж місці вирішили розпочати будівництво православного храму, була виготовлена вся технічна документація, але так і не вдалось його побудувати. За проектну документацію було заплачено чималі кошти. Та, почувши про те, що поруч з греко-католицьким храмом буде будуватись і православний, тодішній греко-католицький священик Шимша Андрій, заручившись підтримкою властей, не дозволив проводити будівництво. Зводити храм на іншому місці православним було не під силу, бо потрібно було купити землю, а це дорого б обійшлося . Будівництво на деякий час, “заморозилось”. Через п’ять років Закарпаття було окуповане угорськими військами. Настали ще важчі часи для православних. Тож храмом для них і надалі залишився пристосований будинок. І тільки в 1946 році православні прихожани знову увійшли до церкви своїх батьків і дідів. На цей раз - назавжди. ПРАВОСЛАВНА СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКА ЦЕРКВА Восени 1999 року невелика частина православних буштинців і особливо приїзжджа частина селян, що проживають у східній частині селища, вирішили відокремитися від основної Петропавлівської церкви і розмістились тимчасово в приміщенні колишньої заочної школи. Там, розібравши внутрішні стіни, облаштували великий зал для молитви. Відповідно своїми силами обладнали іконостас і весь зал церкви, 19 грудня 1999 року, на Михаїла - день Св. Миколая посвятили храм, давши йому назву – Свято-Миколаївська православна церква. З того часу в ній постійно проводяться служіння. На перших порах обслуговував Свято-Миколаївську парафію приїжджий священик, а зараз обслуговує її отець. З самого початку ці парафіяни ставили питання перед селищною радою про будівництво в Буштині нового типового православного храму. Воно й закономірно, бо селище розростається, і зараз єдиний існуючий православний храм став тіснуватим для православних вірників. Людно було в жовтневу неділю 2000 року на території колишнього буштинського радгоспу “Верховина”. В історії селища трапилася помітна подія – встановлення хреста й освячення першого каменя майбутнього Свято-Миколаївського храму. Його будівництво підказане часом. Відомо, що наші предки зводили культові споруди в місцях, де, за певними прикметами, існував зв’язок між віруючими і Богом. Підібрана для церкви (яка існує поки що тільки в проекті) місцина відповідає, за перконанням буштинців, даній вимозі.

Урочисте дійство розпочалося освяченням хреста єпископом ХустськоВиноградівської православної єпархії Іоаном за участі широкого кліру. Була на молебні також процесія з греко-католицької громади з настоятелем. Після освячення каменя під олтар нового храму здійснювався обхід його контурів. Завершуючи Богослужіння, владика Іоан виголосив проповідь, закликав вірників взяти посильну участь у будівництві церкви. Активних організаторів цієї справи – селищного голову С.І.Романа, земельної комісії В.І.Копинця, голову двадцятки майбутнього храму М.І.Поковбу та в.о. заввіділом земельних ресурсів Н.В.Горват нагороджено архієрейськими грамотами. Отець Михаїл, настоятель завтрашньої обителі, щиро дякував владиці, обіцяв докласти всіх зусиль для успішного зведення новобудови. КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА Які основні віхи iсторiї католицизму i християнства на Закарпатті? Як писав Степан Пап (див. “Християнство на iсторичному Закарпаттi." Нове життя. Пряшiв.1990 р.. N 9 ст.39), населення нашого краю знало християнство задовго до приходу на Велику Мораву апостолiв Кирила та Мефодiя. Таким чином, нашi предки засвоїли християнство понад 1100 рокiв тому зi сходу i заходу. За переконанням С.Папа, панонськi розкопки свiдчать, що в наш край прийшло спочатку схiдно-православне християнство, а потiм захiдне, католицизм, (вищенаведена праця, ст.32). Проходячи Потиссям i бачачи на iсторичному Закарпаттi християн, Кирило i Мефодiй у 862-864 р.р. легiтимували їх, утвердили у вiрi, надали їм iєрархiю. Виконуючи мiсiю Константинополя, вони переклали на слов'янську мову "Священне писанiє", Лiтургiю, проповiдували скрiзь слово Боже. Вони хрестили Болгарiю, частиною якої було Закарпаття, залишили там священство, єпископа, а пiсля того пiшли на Мораву. У Карпатськiй Русi з їх участю створюються церкви та монастирi, що стали осередками слов'янської писемностi i поширення церковнослов'янської лiтератури. З цього часу дедалi більше розвиваються культурнi взаємини мiж Карпатською Руссю та всiма схiднослов'янськими землями. Пiсля приходу в Панонiю в IX-XI ст. i створення на Дунаї своєї держави, угорцi перейняли вiд слов'ян спосiб господарювання, форму управлiння, релiгiйнi вiрування i обряди. Отже, i угорцi спочатку прийняли, як і карпатськi русини, схiдний церковний обряд. Татарська навала в XII ст. вогнем i мечем спустошила наш край - мiста i села були зруйнованi, церкви i монастирi спаленi, багато населення полонено i вбито. Щоб залюднити нашi карпатськi землi, угорськi королi запрошували на кращi мiсця колоністiв з Нiмеччини, в основному саксiв. Разом з ними з'явилися ксьондзи i монахи латинського обряду. Так, першi католицькi осередки з'явилися в кiнцi XIII ст. в районi Берегова, а згодом у iнших мiстах i великих селах. Поступово колонiсти поселяються у Виноградовi, Хустi, Вишковi, Бедевлi, Округлiй, Усть-Чорнiй, Солотвинi i, звичайно, у Буштинi. Хоч значна частина

угорської панiвної верхiвки ще довго дотримувалася греко-вiзантiйського обряду, проте, в XIV ст. католицькi позицiї стали тут змiцнюватися. Особливо коли король Карл Роберт привiв з собою з Iталiї чимало знатi. Отже, Рим робив усе можливе для поширення в Угорщинi, а ,отже, i в нашому краї, який входив до складу Угорщини, свого впливу. Домiнуючими продовжували залишатися православ’я, слов'янська писемнiсть i культура корiнних жителів пiвденних Карпат - русинів. Католицизм i латинська писемнiсть поширювалася в основному в мiстах i мiстечках (Д.М.Букович. Протистояння. Новини Закарпаття. 8.11.1992 р.). На цей час у Буштині проживало кілька сімей німецьких колоністів, які на початку XVIII століття переселилися до нас з далекого Тиролю. У процесі освоєння нового місця, перед новими переселенцями поставало чимало проблем, як побутових, так і соціально культурних. Проте чи не однією з перших була необхідність збереження рідної мови і національної культури. Німціпереселенці були свідомі того, що без мови занепаде їхня культура, свідомість, історична пам’ять. Культурно-освітні, як і духовні потреби переселенців, могли забезпечити в той час лише сім’я, церква і школа. Але ні церкви, ні школи в цей час в необжитому Буштині не було. Римо-католицька Церква 1895 р. Рідну мову, як і національнодуховну спадщину своїх предків, оберігала сім’я. У XVIII-XIX століттях серед німців-переселенців Буштина був поширений принцип етнічної ендогамії, тобто німці одружувалися між собою, обранця чи наречену шукали рівних за походженням. Але це тривало недовго: німціпереселенці до першої світової війни майже цілком змадяризувалися, бо всі вони були працівниками лісової дирекції. Отже, першi колонiсти, що поселилися у Буштинi ( в Гандалі), принесли з собою захiдний католицький обряд, якого дотримувалися i надалi. Звичайно, Угорщина, а тодi i австрiйский уряд, як католицькi держави, явно пiдтримували нових поселенцiв у Буштинi. Спочатку католики не мали своєї церкви в селi. За розповiддю старожила Грабнера Ф.Й, католицькi парафiяни Буштина на перших порах вiдправляли богослужiння в невеличкiй капличцi, а в днi бiльших свят вiдвiдували церкву в Тячевi та Вишковi.

Десь у 1705 році нечисленна на той час (10-15 сімей) католицька громада угорської та німецької національностей збудувала собі невелику дерев’яну церкву. Вона служила їм впродовж майже 190 років, аж поки не збільшилось число дворогосподарств до 110. Це видно на фотографії, зробленої в 1880 році, та з меморіальної дошки, знайденої в зараз існуючій католицькій церкві. Ось що написано на ній: Росіт Шингерр – головний єпископ. Агоштоні Міскуті монастирська фара. Хустський епископський округ. Улферт Алфонз був священиком вишківської фари. Улошвої Людвиг працював у вишківській фарі. Цю церкву побудовано угорською лісовою управою під час директорування Томчанія Густава. Отже зараз існуюча католицька церква збудована на кошти лісової управи на місці старої церкви в 1895 році під керівництвом директора управи Томчані Густава і при священикові Улферті Алфонза, якого пізніше замінив священик Улошвої Людвиг. На цей же час католицька парафiя нараховувала бiля 500 вiруючих, (біля 110 католицьких дворогосподарств). Храмовий празник католицької церкви був присвячений Пресвятiй Богородицi - 15 серпня. В цей день католики Мароморощини із своїми процесiями щороку брали участь у богослужiннi в Буштинському католицькому храмі. З року в рiк зростало число вiрникiв-католикiв села. За часiв комунiстичної Радянської влади католицька церква, як i iншi церкви, неодноразово переслiдувалася. З болем в душі згадує ті далекі 40 і 50-ті роки активіст католицької громади в Буштині, нині інвалід праці, Кертвелеші Йосип Михайлович. Ось що він розповів. “Зразу ж після встановлення Радянської влади на Закарпатті цілий ряд німецьких та угорських сімей було репресовано і відправлено в табори смерті Сибіру. Перед відправкою в сільській раді їм сказали, що всіх беруть на короткочасні ремонтні роботи. Та нещасні були обмануті властями. Серед репресованих у 1944 році було 19 буштинців, з сімей угорської та німецької національності. Майже всі вони, ні в чому не винні люди, залишились спочивати в далекій свердловській землі. На їх могилах немає ні хрестів, ні пам’ятників. Ніхто з їхніх рідних не помолиться і не поставить квіти на їхніх могилах, що залишаться назавжди в чужому краю. І все це тільки через те, що їхня нація була “ворожою” для СРСР. Із 19 репресованих буштинців тільки шестеро повернулись до своїх рідних з підірваним здоров’ям. Це Кельнер Гейза, Лешовський Йосип, Герег Євген, Марамороші Йосип, Вайнравх Степан і Герег Арпад. Решта 13 назавжди залишилися в далекому Приураллі. З пошани до них обласне товариство угорської культури в 1990 році встановило дошку з надписом:

“На пам’ять тим, що в 1944 р. стали жертвою депортації” 1. Цавнер Гейза 2. Ціллер Йосип 3. Ціллер Золтан 4. Гаузбергер Іван 5. Кельнер Ігнат 6. Марамороші Степан 7. Марамороші Євген 8. Райз Рудольф 9. Штерцлі Федір 10. Салко Василь 11. Токар Степан 12. Роман Олександр 13. Голзбергер (Товариство угорської культури в Буштині.) Після проголошення Україною незалежності й суверенності, національним меншинам Буштина повернуто право на етнокультурне відродження, в тому числі й на національну школу і церкву. Але у зв'язку з економічним хаосом в країні, маємо відтік окремих сімей угорської та німецької національностей на землі своїх предків. В 1958 роцi церкву було закрито i передано пiд спортивний зал дитячому будинковi, що знаходився поруч. Дирекцiя дитбудинку разом з дiтьми не пощадили церковної утварi. Знищено статуетки, iкони святих та рiдкiсний музичний iнструмент церкви - орган. Було розбито 2 дзвони і передано їх в металобрухт, знято церковну вежу, знищено поряд встановлений хрест, зруйновано каплицю Святого Івана та цілий ряд іншого церковного начиння. Пiзнiше церкву перетворили на склад. Тiльки у кiнцi 80-х рокiв її знову передано вiрникам і вiдремонтовано. На початку 90-их років парафіяни-католики з ентузіазмом взялися за реставрацію храму. I зараз тут знову відбуваються богослужiння, як колись. А сталося це так, - продовжує Йосип Михайлович Кертвелеші -12 лютого 1989 року я разом з двома односельцями поїхав у місто Ужгород, у відділ культів при облвиконкомі за консультацією про повернення громаді Буштина католицької церкви. Ця поїздка допомогла нам написати прохання у вищестоящі органи влади. Починаючи з 7 березня 1989 року, наше прохання пройшло всі інстанції у вищих ешелонах влади аж до Верховної Ради СРСР. Та не марні були наші клопотання, - каже Йосип Михайлович, - вони увінчалися успіхом. Вже 30 квітня 1989 року ми одержали листа із Москви, в якому нам було переслано дозвіл на передачу католицької церкви вірникам. 10 травня 1989 року у присутності голови селищної ради Бонгара М.В., директора школи-інтернату Болдиревої О.В. і керівництва церковної двадцятки Кертвелеші Й.М., Мункачі С.Ф. і Грабнера Ф.Й. було складено акт передачі церкві на вічне користування католицькій

громаді селища. Починаючи з 2 червня 1989 року, церковною двадцяткою було організовано все доросле населення католицької громади Буштина на відбудову знівеченого храму. Вірники з великим ентузіазмом взялися за цю благородну справу. Реставраційні роботи проводились власними силами і на власні кошти. Велику грошову допомогу надавали представники всіх конфесій Буштина та сусідніх сіл. До цього залучились і підприємства ЗЗЕА (директор Азарій М.А.) та Буштинський ЛК (директор Лукач І.І.). У відродженні католицької церкви протягом семи місяців брали участь 115 буштинців, які відпрацювали 857 людино-днів. До середини грудня 1989 року всі роботи були завершені. І ось настала довгоочікувана хвилина ,- каже Йосип Михайлович, - 17 грудня 1989 року зійшлися на посвяту церкви члени католицької громади не лише Буштина, а й усіх навколишніх сіл. В присутності багатьох священиків здійснилась довгоочікувана мрія. З цього часу двері церкви стали відкритими для кожного , хто бажає віддати хвалу Всевишньому. В 1995 роцi ця церква справила 100-рiччя. На цьому святi були представники всiх конфесiй селища Буштино. ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА « Офiційним роком запровадження унiї в нашому краї вважається 1646 рiк, коли Аннi Другет вдалося в Ужгородському замку потай від народу схилити до унiї 63 православних священикiв, якi зрадили своєму схiдному православному обрядовi. Вони дали згоду на приєднання своєї церкви до католицької на умовi визнання зверхностi римського Папи. А відбувалося це так. На запрошення графинi А.Другет та її однодумцiв 26 квiтня 1646 року в Ужгородську фортецю почали сходитися попи та монахи. Очiкувалося багато гостей, готувався не лише молебень, а й святковий обiд. Та скоро стало очевидним, що з’їхалося досить мало людей. Iз священикiв Закарпаття, яких нараховувалось у той час понад 1100, до Ужгорода прибуло лише 63. Церемонiя проголошення унiї була досить простою: богослужiння в церквi, посвята 63 священикiв i наприкiнцi проголошення приєднання до римсько-католицької церкви. Унiю схвалила незначна кiлькiсть священикiв i монахiв. Народнi маси в цiй церемонiї участi не приймали i практично нiчого про це не знали. Умови унiї: збереження обрядовостi грецької церкви; обрання єпископа руським духовенством з затвердженням його Ватиканом; надання унiатському духовенству привiлегiй на рiвнi з католицькими; визнання Папи римського "вселенським пастирем церкви Христової". В цей день не було навiть протоколу оформлено. Лише в 1652 роцi П.Парфенiй оформив потрiбнi документи про закладення унiї i вiдправив їх Папi римському з проханням прийняти колишнє православне єпископство в лоно католицької церкви” ("Нариси iсторiї Закарпаття". I.Гранчак. Ужгород. 1993 р. ст.99). “Протягом другої половини XVII - початку XVIII ст. Ватикан i Вiдень кидали всi сили для затвердження в Закарпаттi унiї. Бiльшiсть населення Закарпаття в кiнцi XVIIІ ст. залишалося православним. Iз 753 церков на бiк унiї перейшло 353. І в Буштинi унiя не приживалася: нi завдяки змовам й обiцянкам,

анi силою страху.” (Тут же. стор.101.) Запровадження унiї хоча i зустрiчало опiр народних мас, та все ж таки вона сприяла розвитку освiти, культури i слов'янської письменностi в нашому краї. Через чотири роки єпархiю перенесено в Ужгород. Тут їй пiд резиденцiю та кафедральний собор було передано будiвлi чернечого осередку чину ієзуїтiв.В замку Другетів було розташовано духовну семінарію в якій виховувалися священнослужителі для місцевої і сусідніх греко-католицьких єпархій. Окатоличення селян Закарпаття супроводжувалося руйнуванням їх багатовікової культури, а отже й православних традицій, національним пригніченням. Згодом і Мукачівський монастир перейшов до рук греко-католиків при ньому було відкрито вищого типу школу для духовенства і півчих для уніатських приходів. Перехід до унії в Закарпатському краї тривав близько ста років. Хоч ці 63 священики і присягнулись Римові, та народ не забажав одразу підкоритися. І тільки із знищенням 14-ти православних монастирів з 1788 року офіційно втратила свої права православна церква. Із наукового збірника “Просвіта” за 1922 рік довідуємось про останнього пароха православної церкви в Буштині Ігнатія Ваканича (1751-1753рр.), який був висвячений на диякона останнім православним єпископом Марамороша Досифеєм, що мав свою резиденцію в Углянському монастирі. Крім цього, тут згадується про першого греко-католицького пароха в Буштині Іоана Бесаги (1743-1750рр.), освяченого греко-католицьким єпископом М.Ольшавським. Отже, з 1753 року в Буштині офіційно ввійшла в свої права греко-католицька церква. У вищезгаданому науковому збірнику подано матеріал відвідання усіх сіл єпархії нашого краю єпископом М.Ольшавським. Наводжу виписку із цього збірника (стор. 190-191): “…Парохи два, єдин Іоан Бисага, посвящен и выименован от теперішнього Преосв. Еппа Михаила М.Ольшавского.(1743-1750 рр.) Другій Василій Борбіль, рукоположен от Дософея, приятый облеченку достав от Еппа Бизанцого. Третій діякон Игнатій Ваканич, (1730-1742 рр.) рукопол. От Еппа Дософея, понеже бывает на телеку паньском, зато робит панщину и платит порцію назначенну. Парохи мешкают на телеках паньских, зачто таксу платят. Сесе місто принадлежит к маєтку королівского фискуша. Способні к сповіди 160., всі высповідалися кромі єдного Владислава Гудака, котрого от 4. роков не виділи сповідатися. Газдов: 38., до теперь ничь не платили. Явні грішники не суть. Против парохов нич не мают. Церков мает книгу: Ключ названную. Метрика є, крестильниці не є. Баба є присяженна. Віроотступник ниякий. Дяк ниякий. Церковник не є свободный. Звонено не было. Землевладілец є его величество король.

100

Церков: деревяна с вежою, шинглями покрыта в добром состояню. Всі ми образами цілком мальованными украшенна. Антиминс Бизанцого. Ковчег деревянный. Чаша и принадлежищий цинняні. Воздух и Покровці из картона. Илитіон и лентіон из полотна. Свіщники два мідянні. Обрусов 5, стихарі 3, жертвенник доста чистый. Фелони 3 из картона с такими же епитрахиліями. Книги богослужебні всі церкви. Звоны 2… Замок желізный. Посвященна св. Апостолам Петру і Павлу. Кладбище плотом загороженно. Доходки ніякі.” Унія не одразу ввійшла в свої права по всій території нашого краю. Спочатку вона охопила західну частину Закарпаття, потім поступово, майже на протязі ста років, опанувала цілим краєм. Насамкінець здалася Мараморощина, коли помер останній православний єпископ Досифей в Углянському монастирі, в 1735 році (Єпархійний вісник за березень 1990 року). З цього часу православ’я перейшло в підпілля. За тими, хто не бажав скоритися унії, австро-угорські власті пильно слідкували. І ось, у 1913 році, австро-угорські власті винесли вирок 94-ом жителям краю, а серед них і нашому односельцю Копинцю Івану на Марамороському процесі за те, що не скорилися чужинцям, не зрадили прадідівській православній вірі. До Мараморош-Сигета на судовий процес приїхали відомі адвокати. Всі 94 учасники процесу виявили незламний дух, готовність прийняти смерть, якщо це буде угодно Богові. Не з вини простих людей сталося так, що три століття прабатьківська православна віра переслідувалась вогнем і мечем, запроваджувалась унія, а згодом і католицизм. Але австро-угорські власті не задовольнились тим, що унія повністю запанувала над русинами нашого краю. Політика силового тиску австро-угорського уряду на молоде уніатство русинів не була випадковою. Вона передбачала мадяризацію русинів шляхом окатоличення. В Мараморощині греко-католицькі приходи, як правило, прикріплювалися до католицьких плебаній, крім того, догляд за щоденним побутом уніатських священиків довірявся католицьким плебанам. Дійшло до того, що на всій території краю вступило в дію розпорядження з Егера, згідно з яким уніати-русини повинні святкувати католицькі свята (за Григоріанським календарем). Таким чином, за часів Австро-Угорщини, напередодні і в період першої світової війни на Закарпатті, і зокрема в Буштині, створилась ситуація шляхом прихованої мадяризації русинів через покатоличення. З цією метою австро-угорські власті разом з греко-католицькими єпископами Мукачівської єпархії призначали в наше село греко-католицькими священиками явних прибічників католицизму, як: Зейкана Онтола (1881-1896рр.), Фанковського Августа (1886-1888рр.), Гомечко Полія (1888-1897рр.), Уйгелія Едема (1887-1921рр.), Шимшу Ондраша (1921-1946рр.). (Виписка із касової книжки греко-католицької церкви.) Всі вони були за національністю угорці, вдома розмовляли по-угорськи. Місцевою та старослов’янською мовами володіли недосконало. Причому,

101

найбільш агресивним серед них був Уйгелій Едем, який послідовно і настирливо виконував розпорядження Австро-Угорської влади. Напередодні і під час першої світової війни він вимагав від вірників Буштина об’єднання юліанського і григоріанського календарів і відповідно дотримання ними не руських, а католицьких свят. Відмовлявся вести в церкві богослужіння в дні слов’янських празників (Різдво, Великдень і ін.), і в той час примушував вірників, з участю жандармів, відмічати дні католицьких свят. Буштинці відмовлялися виконувати вказівки священика, що призводило до конфронтації між ними. Настрої незадоволення вірників з приводу об’єднання календарів ширилися і по інших селах. Ця хвиля непокори селян сколихнула і єпархію. Ось що пише у своєму листі єпископ греко-католицької Мукачівської єпархії А.Папп до Голови ради міністрів Угорщини 12.06.1916р. “…висловлюю подяку вашій величності за патріотичну діяльність і разом з тим звертаюся до міністрів внутрішніх справ і фінансів, а також зацікавлених у цьому питанні наджупанів, щоб надали допомогу з виконання єпископського розпорядження в справі об’єднання календарів і сприяти в подоланні труднощів, які можливо виникатимуть…” (Документи свідчать. Ужгород, 1985р., № 40, ст. 47) Незадоволення селян непокоїть і самих священиків. Про це пише в своєму листі до єпархії один із священиків Мараморощини 11.02.1918р. “…У зв’язку з великим постом, що настав, і зважаючи на те, що переважна більшість вірників не прийняла об’єднання календарів і продовжує чинити упертий опір, святкує і постить згідно зі старим календарем, звертаюся до Вашого преосвященства з смиренним проханням, щоб були ласкаві дати вказівки щодо сповіді вірників, які дотримуються старого календаря” (Документи свідчать. Ужгород 1985р. № 44, ст. 51) Ще один лист священика Мараморощини до єпископа Мукачівської грекокатолицької єпархії від 22.04.1918р.: “… Надсилаю Вам копію листа, з якого Ви довідаєтесь про те, що відбувається в Марамороші навколо об’єднання календарів. З цієї копії видно, що рух, розпочатий проти об’єднання календарів після повернення чоловіків з фронту, набирає ще більших і небезпечніших розмірів… Про сплату недоїмків вірники вже навіть і чути не хочуть. Таким чином ми, священики, разом зі своїми сім’ями приречені на злидні. Зрадниками, антихристами нас називають. Віра, наш священний авторитет зовсім підірвані. А за що? Я бачу, що з того часу, як прибули з Росії полонені, цей рух став активнішим…” (Документи свідчать. Ужгород ,1985р., № 46, ст. 52). Якщо після прийняття Унії 1646 року протистояння в русинському світі проявлялось в основному між греко-католиками і православними, то пізніше це протистояння стало проявлятись між греко-католиками і католиками. Хоч в

102

більшості уніатське духовенство підтримувало Австрійський уряд, то рядові уніати не були згодні з прийняттям католицьких свят – об’єднання календарів. Це особливо було видно на прикладі нашого села, коли священик Уйгелі всілякими способами нав’язував буштинцям прийняття Григоріанського календаря. Сельчани категорично відмовлялися святкувати латинські свята, хоч власті з участю жандармів примушували їх виконувати вказівку священика. Отже, якщо верхівка греко-католицької церкви разом зі своїми священиками була схильна до політики асиміляції русинів, то рядове уніатство було на протилежних позиціях. В кінцевому рахунку власті зрозуміли, що рядові уніати вже не є православними, та вони не бажають бути католиками, бо хоч і відійшли з певних причин від православної віри, а проте не бажають принижувати свою національну гідність через окатоличення. Ось що пише в своєму щоденнику голова церковної двадцятки буштинської греко-католицької церкви Деяк Дмитро Іванович: “ Я, голова греко-католицької громади селища Буштино, рішив написати дещо про греко-католицьку громаду, про ті події, які я знаю зі свого життя, а також про те, що говорили наші батьки та інші греко-католики Буштина. Мій батько розказував, що до першої світової війни в Буштині не було жодного православного християнина. Всі були греко-католики, або як ще нас називали уніатами. В Буштині, на Горбі, там, де зараз знаходиться каплиця, стояла дерев’яна церква, яка згоріла у 1890 році (беру за дату народження мами, їй тоді було 10 років). Вона згоріла чи від того, що залишили непогашену свічку, або випав жар із кадила. На місці згорілої церкви трохи пізніше, в 1903 році, вірники села Ливринц Ю. І Андришин Юрій, на власні кошти збудували капличку, яка і зараз там стоїть. Село рішило збудувати нову церкву при головній дорозі. Будівництво розпочалось десь у 1892 році і було завершено через 10 років. Мій дід, Деяк Михайло, ходив збирати гроші на будівництво по селах і побував навіть у Галичині. В той час священиком у селі був Гомечка. Після Гомечки обслуговував греко-католицьку парафію Уйгелі Едем. Не знаю чому в Буштино дали священика, який був за національністю венгром і дома в сім’ї, говорив тільки угорською мовою. Авторитетом у селі він не користувався. Народ скаржився на нього, що настоював, як і його попередники, на “коблині” і з старостою села присвоював гроші, що їх мали діставати жінки, чоловіки яких були на фронті під час першої світової війни. Після розпаду Австро-Угорської імперії Закарпаття ввійшло до новоствореної Чехословацької держави. В той час на Закарпаття прийшло багато російських емігрантів, які привезли з собою православну віру. Переважну більшість емігрантів становила інтелігенція, яка займала в селі учительські і священицькі місця і дуже пропагувала православ’я. Народ переконувався, що слов’янські брати - російські емігранти, для них ближчі, ніж угорські священики, і тому люди почали масово переходити в православну конфесію. Селяни настільки

103

ненавиділи священика Уйгелія Е., що на возах вивезли його за село і там залишили в полі під небом. Крім того, силою заволоділи церквою. Потім при ній було організовано духовну семінарію, яку вів священик-емігрант Чернавін. Школа випускала православних священиків для сусідніх сіл Марамороша. Грекокатолики за цей період проводили богослужіння в тополівській римо-католицькій церкві. Мій батько, Деяк Іван Михайлович, ні за що не хотів перейти в православію, за це придбав собі багато ворогів серед православних. Через кілька років за проханням греко-католиків Хустський суд вирішив знову повернути церкву греко-католикам. Тут же було винесено рішення відшкодувати збитки священику Уйгелію в сумі 80 тис. крон. Причому, багатьом активістам довелося за вивезення священика платити по 4-5 тис. крон кожному. Новим священиком для греко-католицької церкви призначено Мукачівською єпархією Шимшу Андрія, який був або мадяр, або румун і вдома, в сім’ї, розмовляв по-угорськи. Як і попередній священик, він погано володів українською мовою, що дуже дратувало вірників, і вони зробили собі у пристосованому будинку православну церкву. На той час освітній і духовний рівень православних священиків був нижчим, ніж у греко-католицьких. Одне було очевидним, що для народу менш освічений український священик був ближчим від освіченішого угорця. Таким чином, Буштино в 1921 році поділилось на дві конфесії: православні і грекокатолики. Чвари між ними продовжувались і надалі. Так тривало аж до 1946 року. Тоді православні знову увійшли в греко-католицький храм, а священика Федорчака силою вигнали з церкви. Греко-католицька громада разом із священиком Федорчаком проводила богослужіння в римо-католицькому храмі Тополівки до 1948 року. В 1949 році греко-католики були загнані в підпілля. Після розпаду СРСР у 1990 році греко-католицька віра почала відроджуватись. У 1992 році за проханням вірників знову була зареєстрована офіційно грекокатолицька громада. Головою двадцятки прихожани обрали Деяка Дмитра Івановича та ще 19 вірників увійшло до її складу. Громада вирішила розпочати будівництво нової греко-католицької церкви. Розпочався збір коштів на будівництво храму. Було зроблено технічну документацію. У 1993 році, в неділю Митаря і Фарисея в присутності єпископа Семедія і багатьох священиків був закладений і посвячений наріжний камінь під будівництво нового греко-католицького Вознесенського храму. Будівництво тривало до 1998 року. В його ході ми одержували допомогу з Німеччини, Угорщини, від греко-католицьких вірників нашого краю. Селищна рада виділила під будівництво церкви прекрасне і просторе місце по вулиці Головній, зліва від Тигларні. Технічну документацію виготовила Тячівська архітектура. Вірники Цупра Іван Михайлович та Келемен Іван Миколайович за власні кошти завезли 56 залізобетонних блоків під фундамент. Частину

104

цегли та інших будівельних матеріалів відпустили заводи ЗЗЕА та лісокомбінат. Дивуєшся, що навіть не корінна жителька селища, проявила неабияку ініціативу в придбанні будівельного матеріалу для греко-католицького храму. Йдеться про уродженку Прикарпаття Г.В. Лепак. Разом з Юлією Реберко придбали в Уст-Чорній та Колочаві 60 куб. метрів ділового лісу. Хронологічна таблиця перебування священників в с. Буштино на протязі 1684 – 2000 р.р. № 1 2 3 4 5 6 7

Православні священники Прізвище, ім’я роки священника 1684-1698 Салдобошський Юрій 1684-1698 Салдобошський Петро 1730-1739 ? Іван 1730-1739 ? Петро 1733-1751 Борбіль Василь 1739- ? Борбіль Дмитро Ваканич Ігнатій 1751-1753

Починаючи з 1753 р. і аж до 1921 р. на протязі 168 років Австро-Угорський уряд забороняв існування православія, як такого. Почались гоніння на православіє і воно спочатку перейшло у підпілля , а потім і повністю перестало існувати.

8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18

1921-1925 1925-1927 1927-1928 1928-1930 1930-1936 1936-1971 1971-1972 1972-1974 1974-1984 1984-1987 1987-

Чернявін Михайло Отець Василіій Плисска Савинець Розман Михайло Поп Василь Цуцко \ старший\ Дранко Орос \ Феофан\ Цуцко \Молодший\ Груля Володимир

Греко-католицькі священники №

роки

Прізвище,

З 1369-1753 рр в с. Буштино Грекокатолицької віри, як такої не існувало. Офіційно вона розпочала функціонувати тільки з 1746 р.1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

1746-1765 1749- ? 1765-1768 1768-1770 1774-1778 1778-1781 1782-1800 1800-1806 1806-1808 1809-1824 1825-1846 1846-1848 1848-1870 1870-1871 1878-1879 1879-1883 1893-1896 1896-1921 1921-1925

20 21

1926-1944 1944-1949

Бесага-Коршинській Іван Слобич Якоб Велиган Іван Федак Михайло Петрецький Василь Петрецький Юрій Бабурнич Василь Табакович Юрій Жіга Іван Іляшевич Іван Бетіі Йосип Немеш- Шивульськкий Іван Дулішкович Михайло Крічфалуші Юрій –кричівський Мункачі Михайло Гомічко Степан Іляшевич Корнел Уйгелі Идем – Єнив Тимчасово греко-католики молились у римокатолицькому храмі. Шимша Андрій Федурчак Віктор

За часів радянської влади , починаючи з 1949р.1992р. ,на протязі сорока трьох років грекокатолики перейшли в підпілля, так як радянська влада заборонила їх існування. 22 23

19921998 1998-

Січ

Степан

Апацький

Ярослав

105

А оскільки прийшлося об’їздити невтомним вірницям по всіх-усюдах не лише за будматеріалами, а і в пошуках спеціалістів-будівельників. Причому, завжди безкоштовно для цих цілей “експлуатувала” свій легковий автомобіль сама Реберко. Ці обидві вірниці, і зокрема Галина Володимирівна, багато часу і вмінь віддали, щоб після великих матеріальних і духовних втрат, що їх чинила радянська влада, відродити духовність серед вірників. Під керівництвом голови двадцятки Д.І. Деяка вони чимало часу і вмінь віддали успішному закінченню іконостасу. І завжди рядом з ними була вірниця Василина Ільков. Нехай Всевишній сторицею відплатить їм за це! Архівні дані Мукачівської єпархії вміщені в книзі С. Бендаса “ Історія Греко католицької церкви” Почали будівництво храму будівельники з Буштина Липей В. та Дуйчак Михайло, продовжував роботу Сабадош Олександр із Сокирниці. Добре потрудилися буштинські майстри: Попович Іван, Якоб В., Феделеш Степан, Ігнат Михайло, Хомечко М. та інші. Крім греко-католиків, велику грошову допомогу надали вірники римокатолицької церкви Буштина, Тячева та Вишкова, а також реформати цих сіл. Та найвідчутніше підсобила (8 тис. Доларів США) благодійна організація Німеччини. Для виготовлення іконостасу був запрошений різьбар із Міжгір’я Кінч Михайло та художник із Хуста. Іконостас складається із чотирьох рядів і хреста. Першим священиком церкви є Січ Степан та куратор і дяк Деяк Д.І. Розміри храму: довжина – 36 м; ширина – 12 м; висота стін – 10 м; висота кожної з двох веж по 28 м. Найбільшу допомогу при зведенні храму надавав завод “Електроавтоматика” під керівництвом Азарія М.А. та Буштинський лісокомбінат. З участю православної церкви Буштина було закуплено для нової греко-католицької церкви два дзвони. Обидва за кошти православної громади з надписом: “В дар греко-католицькій церкві від православної громади Буштина”. А 28 травня 1998 року, на Вознесіння, відбулося відкриття і посвячення храму. З цього часу ми почали проводити богослужіння в новому храмі.” ІУДЕЇЗМ – ЄВРЕЙСЬКА ОБЩИНА На середні віки припадає поява у нашому краї прихильників іудеїзму. Перша письмова згадка про єврейські сім’ї в краї відноситься до XVII ст. З 1677 року зберігся запис про спорудження єврейського будинку синагоги. Прибували євреї у наш край з сусідніх, в основному слов’янських країн з різних причин Зокрема, через переслідування їх в інших країнах, у зв’язку із розвитком торговельних зв’язків Австро-Угорщини та привілеїв, які надавала в той час переселенцям Марія-Терезія. В Буштині з’явилися спочатку шість єврейських сімей: два брати Цала, Шварц, Брукштайн, Кравз, Бронштайн, Шрейтер. Причому, всі вони

106

вихідці з Галичини та Росії. Ці перші єврейські поселенці осіли на той час в більш промислово розвинутій частині села – Гандалі (нині Тополівці) десь у 1711 році. Потім, коли Буштино переселилося в урочище Горб, вони поступово, разом з новим притоком переселенців, переселялися туди ж. Протягом XVIII ст. в село прибуло чимало євреїв із Чехії, Польші, Галичини, Німеччини. Вже у 1865 році їх нараховувалось 15 сімей, а напередодні першої світової війни - 25. Причому всі вони були або торговці, або ремісники, або орендатори. В їх руках опинилися майже всі крамниці, корчми, млин, лісопильний завод та чимало голдів землі. Серед них були і шевці та чоботарі, які обслуговували сільське населення. Всі євреї-переселенці користувалися мовою ідіш, були послідовниками ортодоксального іудеїзму, що вимагало суворого дотримання Тори і Талмуду. На перших порах вони не мали дому молитви, і через це у великі свята відвідували синагогу в Тячеві або Хусті. Пізніше, в 1866 році, євреї збудували в селі синагогу, яка служила їм не тільки домом молитви, а й школою для їх дітей – (Хайдер). Окрім хайдеру, їхні діти відвідували і світську школу разом із сільськими дітьми. Під час першої світової війни, коли в селі було 30-ть єврейських родин, вони побудували нову, більш простору синагогу, яка служила аж до 1942 року, коли їх майже усіх вивезли в концентраційні табори. Перед тим у Буштині проживало біля 80-100 єврейських сімей. Вціліло з них дуже мало. Ті, що зосталися і повернулись знову в наше село, невдовзі збудували собі невеличку синагогу, де молились аж до 70-их років, поки всі не емігрували в Ізраїль. ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ХРИСТИЯНИ-БАПТИСТИ (ЄХБ) Виникнення і розвиток євангельсько-баптистського братства в селищі Буштино припадає на кінець 20-х років. Ось що пишуть у своїх спогадах члени цієї церкви, нині пресвітер Пийтер Дмитро Юрійович та її вірник - Пацкан Василь Петрович. “Першим благовісником у Буштині був Федір Роман, житель села Угля, що емігрував з Америки. Там він навернувся до Господа і приїхав на батьківщину, до рідного краю, з місією благовістя. У Буштині Ф. Роман свою любов до Господа і євангельську істину засвідчив своєму швагрові Феєру Юрію Івановичу. Той поділився Словом спасіння зі своїми побратимами по роботі Рущаком Юрієм Юрійовичем та Пацканом Петром Петровичем. Читання Євангелії, роздуми над Словом Божим, підтверджені бесідами з благовісником, привели їх звершити святе по вірі водне хрещення (1925 рік). Утрьох (Феєр Ю.І., Рущак Ю.Ю., Пацкан П.П.) почали вістити віру ЄХБ в нашому селі. Євангелістська вістка ширилася серед односельчан. Сягнула вона слуху і серця Ляха В.В., що на той час був слухачем-семінаристом православної церкви. Під впливом бесід трьох друзівземляків, читаючи разом Євангеліє, Лях В.В. прийшов до переконання про необхідність прийняття водного хрещення (1927 рік).

107

З того часу почалися регулярні бесіди-проповіді по хатах нашого і навколишніх сіл - Лях В.В. виявився добрим оратором-проповідником. Уже в 1927 році у нашому селі проводилися регулярні молитовні зібрання (богослужіння) двічі на тиждень. Чисельність общини сягала 15-20 чоловік. У 1932 році у Буштино приїхав місіонер з Америки – Ковальчук І.І. з сім’єю та вірниками ЄХБ Сіладі та Ярмолинською. Тоді почалася поширена євангелізація в окрузі, а в Буштині було закінчено будівництво Дому молитви і у липні цього ж року відбулося його освячення. Життя церкви позначалося активними виїздами (по одна-дві підводи) у навколишні села. При Буштинській церкві ЄХБ був організований перший церковний хор. У 1939 році почалася угорська окупація – зібрання для богослужіння не було заборонено, але служителі Ковальчук, Манець, Сибальчук були на жандармському обліку, а в 1944 році змушені були емігрувати. Наша община залишилася з місцевими пресвітерами та проповідниками (Мочар І.П., Пийтер Ю.М., Лях В.В., Лукач Ю.). Після встановлення Радянської влади розпочалася інша доба в житті віруючих ЄХБ та нашого народу в цілому. 1959 рік – це “чорна днина” в житті нашої церкви – забрали Дім молитви та реєстрацію церкви. З Дому молитви (приміщення) зробили початкову школу. Члени общини збиралися на богослужіння по хатах членів церкви. Цей період життя церкви позначається посиленим переслідуванням євангельських християнбаптистів та їхніх дітей – було заборонено ходити на богослужіння. Так продовжувалося до 1980 року. З часу потепління та “перестройки” нам дозволили відкрити напівзруйновану будівлю Дому молитви. Після певних зволікань дали “добро” й на будівництво нового Дому Молитви. З серпня 1980 року до травня 1991 року було збудовано і завершено благоустрій Дому Молитви, посвячення якого відбулося 15 травня 1991 року. У 1993-1996 роках закінчено будівництво приміщення благодійного центру і місії “Світло на Сході” – що становить єдиний комплекс будівель: Дому Молитви ЄХБ, Християнського благодійного медцентру і приміщення місії “Світло на Сході”, розміщених по вулиці Борканюка № 139. З 1996 року при Буштинській церкві ЄХБ, в приміщенні комплексу, відкрито Карпатський біблійний коледж для навчання студентів церков Івано-Франківської та

108

Закарпатської областей. Не дивлячись на переслідування, в час засилля атеїзму, церква ЄХБ в Буштині зміцнювалася духовно. На сьогоднішній день з участю церкви ЄХБ в Буштині організовано і набули розвитку церкви у Руському Полі, Тячеві, Вишкові, Тереблі. Кількість членів громади зростає, бо ще не віднято від людей та нашої держави благодать та любов Бога. 1997 року Буштинська церква ЄХБ відзначала 70-річний ювілей урочистим богослужінням, вітанням гостей та односельчан.”

МІСІЯ “ПРОМІНЬ НА СХОДІ” Після ідеологічного потепління і так званої “перебудови” в колишньому СРСР для Євангельських Християн Баптистів (ЄХБ), як і для цілого ряду інших конфесій, припинились усілякі переслідування з боку держави. Після певних зволікань, громаді ЄХБ було дозволено на місці зруйнованого дому молитви спорудження нового, просторішого. На протязі 1980-1991 рр. велося це будівництво. Освячення його відбулося 15 травня 1991 року. В цьому ж році церква ЄХБ Буштина налагодила зв´язки з Швейцарською місією “Світло на Сході”, яка запропонувала громаді створити при новозбудованому храмі благодійний центр – Місія “Промінь на Сході”. Церковна громада ЄХБ запропонувала очолити його найбільш ерудованому, енергійному і надійному на її думку, члену громади Михайлу Михайловичу Підгурному. Михайло Михайлович одразу з усією серйозністю взявся за цю справу і вже невдовзі стали помітними результати його роботи. Насамперед керівник вивчив у деталях всю систему зв´язків із Швейцарською місією “Світло на Сході”. Згодом неодноразово побував у Швейцарії, щоб перейняти досвід місіонерської діяльності. Громадою вірників було вирішено розпочати будівництво центру в комплексі з Домом Молитви ЄХБ по вулиці Борканюка 139. Завдяки енергійності М. М. Підгурного роботи було завершені на протязі трьох років (1993-1996 рр.). цьому сприяла й активна участь Швейцарської місії “Світло на Сході”, яка крім фінансування будівництва, забезпечувала майбутній благодійний комплекс належним обладнанням. Будинок благодійного центру і місії разом утворюють єдиний комплекс будівель: Дому Молитви ЄХБ, Християнського благодійного медичного центру і приміщення Місії “Промінь на Сході. У 1996 році тут відкрито Карпатський біблійний коледж, де здійснювалося навчання і стажування студентів з Іванофранківщини і Закарпаття. Зараз “Проміню на Сході” підпорядковано шість областей Західної України. Безпосередньо через Місію здійснюється забезпечення віруючих ЄХБ цих областей усім необхідним з того, що надходить із Швейцарії, оскільки генеральним донором і спонсором центру є Швейцарська місія “Світло на Сході”. У благодійному медичному центрі зараз розміщено медичний центр “Лукас” із такими відділеннями: зуболікувальне, терапевтичне, очне, дитячий кабінет та

109

аптека. Обслуговують відвідувачів лікарі-ентузіасти із числа віруючих причому, на добровільних началах, безкоштовно. А за допомогою сюди звертаються не тільки представники ЄХБ, а і інших конфесій. При місії створено також “Салон милосердя”, через який забезпечуються найнеобхіднішим не лише малоімущі селища Буштино, а й сусідніх населених пунктів. Тут за поданим списком вони одержують і продукти харчування, одяг, різне побутово та господарське обладнання, духовну літературу, ліки, транспортні засоби, щитові (фінські) будиночки та інше. Усе це надається безкоштовно. Та перерахованим вище не обмежуються добрі починання місії. В сезон паводків і зсувів 1998-99 рр. місія підтримала понад тридцять тисяч сімей. Лише за минулий рік було охоплено допомогою п´ятнадцять тисяч сімей області. Водночас місією організовано будівництво хлібопекарень, столярних і механічних цехів та їх оснащення у багатьох містах і селах України. Ці заклади забезпечують людей не тільки смачним хлібом та столярними виробами, а головне, створюють цілий ряд додаткових робочих місць. Як бачимо, Місія “Промінь на Сході” відіграє помітну роль у поліпшенні матеріального і духовного життя населення. ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ХРИСТИЯНИ-БАПТИСТИ (ВІДОКРЕМЛЕНІ) ЄХБ(В) Незначна частина із числа ЄХБ в 1995 році відокремилася і збудувала собі новий дім молитви, сформували нову парафію і стала називатись ЄХБ (в) відокремленими. До членів цієї секти майже не входять місцеві жителі, а складається вона з числа приїжджих інших сіл. Ця секта дотримується більш архаїчних правил в поведінці її членів, на відміну від основної частини ЄХБ. Як перша, так і друга секти ЄХБ мають єдині церковні догми. Члени відокремленої церкви ЄХБ майже не користуються допомогою від “Місії”. В складі цієї церкви зараз нараховується понад 100 чоловік. Пресвітером цієї церкви є Цірик. ХРИСТИЯНСЬКА ЦЕРКВА АДВЕНТИСТІВ СЬОМОГО ДНЯ РЕФОРМАЦІЙНОГО РУХУ (АСДРР) Про цю церкву розповідає її буштинський вірник Паш О.С. “Цей рух виник у часи першої світової війни по тій причині, що керівництво церкви адвентистів сьомого дня (АСД) у Європі погодилось брати участь у війні. А ті, що залишилися на старих позиціях АСД, тобто дотримувалися вимог Закону Божого та вчення Христа, записаного у Євангелії - Христос вчить любити і ворогів, не воювати з ними – були виключені з рядів АСД. Вони змушені були організовувати окрему церкву “Адвентисти сьомого дня реформаційного руху” (АСДРР).

110

Офіційно ж наша церква була зареєстрована в 1925 році. Цей рух виник у Європі , а згодом розповсюдився по всьому світу і зараз має свій центр у місті Роанок (США). Того ж самого року починається історія нашої церкви на Закарпатті. В кінці 20х років був побудований і почав діяти дім молитви в сусідньому селі Теребля. У Буштині церква діє з 1946 року. Це одна з наймолодших і наймалочисельніших церковних общин селища. Вірування поширилося з села Теребля, зокрема, Пашом Степаном, Рущаком Михайлом і Рущаком Василем. В той час до цієї церковної общини входили тільки ці три згадані сім’ї, зараз же в ній нараховується 17 членів. Ця церква належить до християнської церкви Божої, і в народі її вірників називають просто “суботники”. Община офіційно зареєстрована. (АСДРР), як і інші християнські общини (крім православних, католиків і греко-католиків), займаються місіонерською діяльністю. Вона підтримує зв’язок із одновірцями не лише нашої країни, а й за кордоном. Прагне до співробітництва з іншими конфесіями. В період радянських часів, як і інші релігійні конфесії, церква переслідувалась властями, і чи не найбільше постраждала. Майже всі священнослужителі і велика частина вірників були репресовані. В той час церква існувала лише в підпіллі. З початком так званої “перебудови” в Радянському Союзі і ця церква отримала можливість діяти відкрито. На сьогодні організаційний центр церкви знаходиться в місті Чернівці. Буштинська община АСДРР свого пресвітера не має, обслуговує їх по черзі пресвітер з Руського Поля. Богослужіння проходить по суботах зранку, почергово у будинках вірників, оскільки на сьогоднішній день церква не має молитвеного дому. Повоєнні роки виявилися нелегкими для віруючих у нашому селі." “СВІДКИ БОГА ІЄГОВА”(С.І.) Одна із шести конфесій, що зареєстровані в селищі Буштино, це організація Свідків Ієгови. Їх назва говорить про те, що вони свідчать про Бога Ієгову. Ось що розповідає про цю релігійну общину один з її активних членів – Дуйчак Юрій Васильович. “...В селищі Буштино місцеві збори Свідків Ієгови проводяться в Залі Царства (церкві). Зал Царства є центром, звідки сповіщається блага вість у даній місцевості. Територія умовно ділиться на невеликі ділянки, за якими закріплені окремі свідки, які відвідують людей у їх будинках і розмовляють з ними. За нашою організацією Свідків Ієгова закріплений старійшина, який допомагає членам общини у роботі над біблійною літературою. Заняття з членами общини проводяться три рази на тиждень – у неділю, вівторок і четвер, загальною тривалістю 5 годин. І так щотижня. В Залі Царства немає ніяких прикрас.

111

Використовується звукова апаратура та духовна література, якою завідує старійшина. Духовна література поступає централізовано із-за кордону. В общині Свідків Ієгови поширена проповідницька робота між громадянами селища, яку зобов’язаний проводити кожен член громади. Члени Свідків Ієгови не беруть участі у військовій службі, політичній і громадській роботі. “Зал Царства” побудований власними силами членів общини у 1997 році. Стеження за порядком у Залі Царства та на його території здійснюється самим вірниками безкоштовно і за графіком." Таким чином, на сьогоднішній день у Буштині нараховується офіційно зареєстрованих сім християнських церковних общин. Кожен громадянин села має право сповідувати ту віру, яку бажає, бо всі ми, в кінцевому рахунку, служимо єдиному Богу, і тільки різний підхід до нього нас відрізняє. Східний обряд православної і греко-католицької церкви, що зберігся донині в Буштині - це наша спадщина і наш неоцінимий скарб. Він древній, відзначається глибоким змістом і символікою та величавими богослужбовими дійствами. Його творили найкращі вірники нашої церкви різних часів. Він освячений молитвами, сльозами, жертвами святих та кров’ю мучеників. Наш обряд – це дзеркало святої віри. Він найкраще відповідає складу душі, й характеру буштинців. Він на довгі сотні літ зберіг нашу церкву й народ у рідних Карпатах. Він оберігав нас і наших дітей, незважаючи на важкі часи Австро-Угорщини і сталінських репресій. Тож потрібно знати його, цінити і любити, по ньому жити і з любов’ю до нього своїх дітей і внуків вчити! Населення нашого селища, як колись, так і тепер різне, як за національністю, так і за віросповіданням. Тут жили і українці, і росіяни, і угорці, і німці, і євреї і чехи, які сповідували і православну, і католицьку, і греко-католицьку віри та іудаїзм. Та серед національних меншин нашого селища угорці складають найбагаточисельнішу групу. Колишні переселенці з Німеччини за довгі роки повністю асимілювались і почали розмовляти по-угорськи, відвідують одну і ту ж католицьку церкву тощо. До сьогоднішнього дня угорці зберегли свою національну специфіку, менталітет. Як відомо, мова – основний засіб етнічного спілкування, і місцеві угорці зберегли її по-сьогодні. Це зрозуміло, адже вони протягом багатьох віків були панівною нацією. Угорці здебільшого селились в нижній частині Буштина – Гандалі. Таким чином Буштино стало двомовним. До речі, багато угорців розмовляють вільно українською мовою, а чимало українців – угорською. Показником толерантних міжнаціональних стосунків серед населення Буштина є змішані в національному відношенні сім’ї, які, особливо в наш час, стали доволі поширеним явищем. Всі ми різні… Це вимагає від кожного з нас особистої делікатності, терпимості і відповідальності у взаємовідносинах. Бо національні і релігійні почуття дуже глибокі, вразливі. Їх підкреслення, вип’ячування чи ігнорування

112

болісно відгукуються в людських серцях, позначаються на психологічному і національному самопочутті, моральному кліматі в сім’ї, на роботі, в громадських місцях. Але впродовж довгих літ між різномовними буштинцями виробилося більше спільних рис, ніж відмінних. Віками святе письмо (для одних Біблія, для інших Талмуд) служило не лише для молитви, а й було книгою буття, по ньому вчилися читати, ним керувалися повсякденно. Досліджуючи історію селища, ми не знаходимо нічого такого, що свідчило б про якісь серйозні міжетнічні і міжрелігійні зіткнення. Навпаки, зазнаючи впливів різних релігій і національних культур, місцеві жителі різних вір і націй взаємозбагачувалися, поважали і добре ставилися один до одного. Буштино не знало братовбивчої боротьби, воно зберегло свою соціально-етнічну спільність і культурну самобутність понині. Переважаючим соціальним прошарком селища було селянство з притаманним йому укладом життя. Наші предки органічно були пов’язані з природою і землею, і тому їм традиційно властива духовність, нахил до релігії. Це пояснюється передусім залежністю наслідків їх праці від природних умов, Божої ласки і допомоги. Споконвіку обмежувані національно і залежні соціально, чи то від Австро-Угорщини, чи то від Угорщини, чи від Чехословакії, чи від СРСР, наші діди й прадіди шукали захисту від несправедливості знову-таки у Бога. Важливою складовою їх життя завжди була природа., яка своєю красою, таємничістю навіювала думку про Творця, а головним джерелом інформації про навколишній світ була церква, а пізніше школа. п/п

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Назва громади

Петропавлівська православна громада Вознесенська греко-католицька громада Богородичина римо-католицька громада Євангельські ХристияниБаптисти (ЄХБ) Адвентисти сьомого дня реформатського руху Св.-Миколаївська православна громада Євангельські ХристияниБаптисти (ЄХБ)-відокремлені Свідки Бога Ієгова Невідомо до якої конфесфї належать Всього населення селища

Кількість сімей

Кількість членів церковної Громади

Процентни й склад

1089

3267

38,3 %

262

620

7,3 %

145

435

5,08 %

243

2,8 %

0, 3 %

202

2,3%

105

1,2 %

103

1,2 %

1741

3500

41,1 %

2500

8500

100 %

113

Щодо ролі церкви і духовенства в Буштині, то вони впродовж усіх часів намагалися надавати віруючим посильну допомогу, дбали не лише про власні, але і селянські інтереси. Ось яка картина релігійної приналежності церковних громад Буштина станом на 15.02.2001 р. за даними голів церковних двадцяток: Ілляша В.М. (Петропавлівська православна), Поковби М.І., (Свято-Миколаївська православна), Деяка Д.І. (греко-католицька), Ком’яті В.Ю. (римо-католицька), Пийтера Д.Ю. (Євангельські християни баптисти №1), Цірик (Євангельські християни баптисти №2), Паш О.С. (Адвентисти сьомого дня реформатського руху) та Дуйчак Ю.В. (Свідки Ієгова).

114

РОЗДІЛ IV МОЛОДІЖНІ ОРГАНІЗАЦІЇ, ПАРТІЇ І РУХИ Молодь завжди і в усіх народів була провісником передових ідей свого часу. Яку ж роль зіграла буштинська молодь в різні періоди життя села. Для кращої, цілеспрямованої боротьби за ту чи іншу ідею молодь об’єднувалася в групи та організації і під проводом ватажків проводила роботу, націлену на позитивні зрушення в житті. Буштинська молодь завжди була в перших рядах народних лав. Правда, в патріархальні часи, молодіжний рух носив стихійний, я б сказав, побутовий характер. Все зводилось до організації дозвілля, ігор, танців, весіль, вечорниць, тощо. В молодіжному гурті завжди виділявся один або кілька авторитетних, як правило сильних, спритних і хитрих хлопців. Вони звичайно були ведучими під час якогось молодіжного дійства в селі. Аналогічно і серед дівчат завжди виділялась одна чи кілька, кого слухали і найбільше поважали. Було, що і велась боротьба, а інколи й запекла, між такими групами. У нас хлопці часто ворогували, особливо із-за дівчат, між нижньою і верхньою частиною села та між горблянами. Але такі групки молоді не були носіями ні політичних, ні культурних ідей, а мали тільки суто побутовий характер. Більш організовані групи передової молоді в нашому селі стали виникати в період бурхливого розвитку капіталізму в 20-40 роки XX ст. з появою нової хвилі освіченої молоді за часів Чехословаччини. Демократична Чехословаччина не перешкоджала діяльності різних організацій, в тому числі молодіжним. У класовій боротьбі 30-их років активну участь брала і сільська молодь Буштина. Наприкінці 1929 і на початку 1930 року в селі була створена прокомуністична молодіжна організація “Правда молоді”, яка нараховувала в своєму складі 14 юнаків. Першими її членами були: Феєр Д., Пацкан І., Богачик В. та інші, а секретарем - Гичка Ю. Члени цієї організації займались поширенням найбільш популярної на той час газети “Карпатська правда”, листівок, виступали на зборах і мітингах, допомагали старшим комуністам у проведенні страйків і демонстрацій, а під час виборчої кампанії агітували трудящих за кандидатів КПЧ. Першого травня 1930 року члени молодіжної організації “Правда молоді” Богачик Д., Грицюк П. та Бабич М. вивісили на високій тополі червоний прапор, який власті зняли лише після демонстрації. Як бачимо, ця молодіжна організація боролась за повалення існуючої влади. Буштинцям були не дуже зрозумілі ідеї, висунуті даною організацією, тож вони слабо підтримували її. На відміну від “Правди молоді”, члени якої були малоосвіченими, в селі почала діяти більш прогресивна молодіжна організація – Пласт. Паралельно з Пластом, молодіжним рухом займалась і “Просвіта”. Вони

115

ставили за мету готувати громадян для відстоювання власної національної гідності. “Просвіта” була створена для протидії загарбницькій і асиміляційній політиці Росії і Австро-Угорщини. ПРОСВІТА 1922-1939 роки - це роки національно-культурного відродження буштинської гілки русинів-українців, протягом яких закладався міцний камінь у велику будову українського політичного, господарського і культурного життя села. Саме в 1927 році вчителем школи Грицаком Миколою було засновано товариство “Просвіта”. Головною метою товариства було культурне і економічне піднесення буштинсько-руського народу, передусім виховання його в моральнім і патріотичнім дусі. “Одним з найважливіших напрямків діяльності “Просвіти” стало закладання в селі читальні. На той час створити в Буштині читальню було не так легко. Більшість селян були малограмотні і не розуміли, що може їм дати читальня і організація “Просвіта” в цілому. Не було достатньо книг, фінансів, але через настирливість Грицака Миколи та інших вчителів і інтелігенції села вдалося відкрити в хаті Коршинського Юрія читальню. Інтелігенція села подарувала читальні свою особисту літературу-твори українських та закарпатських класиків і на кінець 1932 року в читальні нараховувалось 210 примірників художньої, політичної літератури та різного роду журналів і брошур.” (Із спогадів Коршинської Юлії.) Важливу роль відіграла читальня села в організації курсів при ній для неграмотних і малограмотних. В цю акцію було втягнуто в основному вчителів школи. Для селян, що гуртувалися навколо читальні “Просвіти”, активістами товариства при школі організовувались лекції на господарські, історичні, політичні та інші теми. Було створено спеціальний гурток для молодого селянина, який працював вечорами двічі на тиждень. Керував цим гуртком директор школи Худан. Важливе місце в діяльності буштинської “Просвіти” займала підготовка і проведення різноманітних культурних заходів і масових лекцій, в яких гартувалась національна свідомість і воля різних верств населення. Це - дні і вечори пам’яті Т.Г.Шевченка, О.Духновича, інших видатних культурних і громадських діячів, зльоти молоді, збори, походи і маніфестації, спортивні змагання тощо. Ці заходи проводились із залученням великої кількості людей, під національними синьо-жовтими прапорами, що їх під час якоїсь акції освячували в церкві. Важливу сторінку в історії культури Буштина вписала “Просвіта” створенням самодіяльного театру з числа учнівської і сільської молоді, організатором якого був сам Микола Грицак. Він підбирав п’єси, що були близькими селянам. Тому ці сцени мали великий вплив на формування національних почуттів глядача. Все, що діялось на сцені, було наше, бо тут лунала наша чарівна пісня, чути було

116

милозвучне українське слово, люди бачили там наші звичаї, танці колядників із звіздою і бетлегемом. Велику роль відіграла “Просвіта” у популяризації музичної культури і хорового співу серед учнівської і сільської молоді. В 20-их роках було засновано в селі три хорові колективи: церковний хор, хор учнівської і окремо сільської молоді. Найкращих успіхів ці колективи досягли при вчителеві Буркатському та Грицакові. Це дало такий поштовх, що і по сьогоднішній день зберігся у православній церкві хор, який радує буштинців під час літургії. Цілий ряд сільських хорових колективів, що діяли за радянських часів на підприємствах селища. Одночасно з “Просвітою” в селі активно діяло й Товариство імені Олександра Духновича. Доречно згадати, що між обома, хоч і різними за поглядами товариствами, довгий час відбувалась тільки мистецька конкуренція, міцна ж сільська дружба брала гору. Політичні партії, які діяли в селі теж не ворогували між собою. Змагалися – хто більше зробить конкретних хороших справ для рідного села, хто краще веде господарство, хто ліпше вчить і виховує своїх дітей, може відстояти власні погляди. Не дай, Бог, щоб хтось чужий скривдив односельця. Своїх обороняли селом, незважаючи на те, хто якої віри чи до якої партії належить, або які політичні погляди сповідує. У той час і комуністи були членами “Просвіти”, хоч окремі підтримували товариство імені Духновича. Аграрії і соціал-демократи також були просвітянами. Міжконфесійні стосунки були мирними. Греко-католицький священик дружив із православним, римо-католицький із рабином – “Ми ж одному Богові служимо”, - часто казали вони вірникам. Політичний розбрат у селі розпочався тільки під 1945 рік, коли загорілась жвава підготовка до виборів у чехословацький парламент. У Буштино рушили агітатори та пропагандисти різних партій. Вони підкуповували “своїх” агітаторів, агентів і тримали на своїх позиціях грошовими та матеріальними подачками. Приїжджав у село і сам “вождь подкарпатських русинів” Е.Фенцик. Зустріч була невдалою – буштинці зустріли Фенцика викриками і слухати його відмовилися. Просвітяни сварилися з комуністами, потім з духновичівцями, а ті з фенциківцями, бродіївцями, ільтівцями, демківцями та ще багатьма іншими, бо виставляли кандидатів 32 політичні партії. Політичні пристрасті то стихали, то збурювались в селі аж до часів Карпатської України. Нарешті, буштинці порозумілися. “Просвіта” запрацювала по-новому. Люди при своїй владі, у своїй державі почали розмірковувати, як би розділити на всіх урбаріум (поле і ліс), підготувати на літо худобу й пасло. Як взяти контроль над лісорозробками і лісосплавом, що в той час активно діяли в Буштині, як розставити своїх людей в дирекції та лісопильній фабриці і млині!.. Село забуло про політичні чвари та гризню. На виборах до парламенту

117

Карпатської України майже всі проголосували за своїх парламентарів. В Буштині замайоріли синьо-жовті прапори. Ідеї “Просвіти” хоч і тихенько, але жевріли у душах багатьох буштинців. Тепер вітер єдності, свободи і незалежності роздуває їх і ми віримо, що скоро вони знову розігріють наші заморожені душі, і в нас відродиться стара і нова “Просвіта”. Сьогодні, з відстані понад 70 років можна об’єктивно оцінити діяльність товариства “Просвіта” в національно-культурному відродженні Буштина. Нині ми також можемо з упевненістю стверджувати, що діяльність найбільш масового в Буштині і в усьому нашому краї товариства “Просвіта” підготувала сприятливий грунт для створення самостійної Карпатської України, хоча й потопленої у крові її патріотів у трагічні дні березня 1939 року. Не всі вони лежать у рідній землі, покоїться їхній прах і на чужині, а інколи й не знаємо, де знайшли останнє пристановище замучені і знищені в фашистських і комуністичних таборах та в’язницях. Тож нехай промені “Просвіти”, що пробиваються з темряви далекої ночі, своїм теплом і ласкою зігріють їх святі могили. Але ж немає цих могил – святих місць, в яких спочивають сини і дочки Карпатської України. І нехай їм усім вічним пам’ятником буде незалежна Українська держава, в ім’я якої вони жили, творили, боролись і в фундамент будови якої кожен із них поклав свою цеглину. У 1939 році угорськими властями “Просвіта” була ліквідована. Чимало просвітян зазнали утисків і репресій. Із приходом радянської влади ситуація не поліпшилась. Тим, хто залишився на сьогодні живим, щиросердна подяка від односельців за те, що своєю невтомною працею сприяли і продовжують сприяти національному і культурному відродженню України. ПЛАСТ Витоки Пласту в Бурштині слід шукати у 30-их роках. Започаткували його в нашому селі вчитель Грицак Микола,а також вчителі –емігранти зі східньої України та студенти Хустської гімназії. “На початку свого існування, згадує колишня пластунка Дубчак-Штефуца Юлія, - не мали ми фахових керівників, не було у нас старшої молоді, яка б знала пластове діло, не мали ми жодної пластової літератури, а керувала нами лише ідейність і любов до пластування. Пізніше наші провідники-студенти Хустської гімназії, набули досвіду, а пластові табори, що ми їх організовували, дали нам багато практики та піднесли наш пластовий дух. Скоро ми вивчили пластовий гімн “Гей ,юнаки! Гей пластуни!”. На заняттях з пласту ми засвоювали “Пластовий закон”, в якому були висвітлені права і обов”язки пластуна. Юнак чи дівчина, що вступили до Пласту, називалися новиком. Новик , який склав іспити , називався пластун-учасник. Пластунучасник ,який склав іспит, став пластуном-розвідником. Пластун-розвідник, що

118

витримав третій іспит, став пластуном - скобою. Останнім ступенем пластунської спритності був титул – скавтмайстра. На заняттях, що ми їх проводили в основному під час літніх канікул у приміщенні школи чи Соколові (так називали гімнастичний зал сокольства), просто неба, на сільській толоці або в лісі, завжди було повно молоді. Пласт був створений як молодіжно-спортивна організація з ідейним змістом виховувати громадян фізично загартованими і свідомими своєї національної самобутності. Таке його спрямування в усіх країнах , де він був і є. Ось кілька вимог до пластуна, що опрацьовувались на тих заняття: пластун повинен був уміти надати першу медичну допомогу потерпілому, орієнтуватись на карті з допомогою компасу, за деревами в лісі, за Полярною зіркою, знати головні залізничні шляхи свого краю, вміти вислати пакунок поштою, пройти за 10 хвилин 1500м, вміти поставити палатку, розкласти вогнище з допомогою двох

сірників та зготувати обід, вміти вигострити ножа, заштопати шкарпетки, пришити гудзик та латку, знати фауну і рослинність краю; знати історію держави і народу та інше. У 1938 році члени пластового куреня створили в нашому селі організацію під назвою “Село – Пласту”, куди й було залучено ряд старших пластунів. Учні народної школи Василь Гаврилко, Іван Коршинський, Василь Микита та інші підлітки села, які за віком не могли вступити в “Пласт”, організували групу так званих “вовченят”, що готувались стати у 12-річному віці повноправними пластунами.( Див. знімки. На одному з них Іван Коршинський тримає таблицю з надписом:”Український пластовий кіш, 1938. Буштино”).

119

Великий поштовх до організації селянської молоді Буштина в Пласті дали вчителі народної школи Грицак М., Крук – Павлюк, Коперльос, емігрант Буркатський, Сливка та ряд інших. В 1937 році крайовий звітодавець С.ПанПугач видав наказ, згідно якого кожен пластун учительської семінарії або старший курсант гімназії повинен організувати в своєму чи сусідньому селі курінь селянської молоді і стати його керівником. З подивом дивилися на молодих пластунів, які вчили в селі читати і писати літніх людей, організовували національні свята та концерти. До таких належали заслужений пластун М.Орос, курінні Копинець М., Форкош Ю., Грицюк Ю., Костюк Ю., Форкош М., Добош Петро, Коршинська –– Бернар Юлія, Ю Кізма., Маснюк та інші. Було цікаво спостерігати, як молоді курінні змагалися між собою, щоб їхні курені “Село-Пласту” показали кращі успіхи. Під кінець1938 року пластовий рух у селі охопив доволі велику частину сільської молоді. Ось що писалось в Пластовому альманасі: “В окружному пластовому з’їзді у селі Буштині взяло участь понад 800 юнаків і дівчат. Буштино зароїлося пластунами… Звідки тих пластунів тут стільки набралося? З усіх усюд… Видно, усім стало ясно, що

Провідники пластових відділів у Буштині 1937 р на посвяченні прапору

Пласт мусить завоювати не лише міста, але і українські села. Вже час, щоб усі зрозуміли, що Пласт, як національна організація, має пригорнути до себе усю закарпатську молодь. І коли цього Пласт досягне, тоді на услуги Батьківщини стане велика сила!” “Від самого початку Пласту, - каже кошова Коршинська–Кізман Юлія, - в селі Буштино спорт став невід’ємною частиною пластового виховання молоді. Тут проводились спортивні змагання по різних видах спорту, різні рухливі ігри, плавання, тощо.”

120

І хоч Пласт у нашому селі не мав до своїх послуг ані гімнастичного залу, ані відповідної спортивної площадки й молодь займалася на сільському пасовищі, таборовій площі, на футбольному полі, та все ж вона мала непогані успіхи з спорту. Тому спортивна програма, з якою часто виступали пластуни, привертала увагу великого числа буштинців. Крім цього, пластуни відмічали пам’ятні дні, історичні події краю, влаштовували різні виступи і програми, на які запрошували широку публіку і тим самим поширювали добру славу Пласту. До їх програм входили і промови, декламації, музика, співи, народні танці та театральні вистави. Так, із Пластової сцени чути було гарну українську мову. Всі літературні твори Черкасенка, що їх він тоді писав для пластової молоді, були глибоко патріотичні і тим самим утверджували наші національні почуття. З часу заснування Пласту його члени зустрічали чимало перешкод і тим самим пізнавали боротьбу життя: “Ми знаємо, що в житті нам треба буде боротися. Нам не страшні ніякі перешкоди, нас не спинять жодні негоди, але ми сміло йдемо в боротьбі, в чеснім змаганні до кращої будуччини! Тому важливим завданням кожного українського пластуна є – приготуватись до боротьби!.. Поступаймо так, щоб нас наші потомки не проклинали. Хай же й буде проклятий той, хто зрадить свій народ і піде на службу ворогові!” Тут же записаний вірш О.Чорногірської: Минув вже час усіх зневаг, Пониження і неволі, Ми хочем жити! Вільно жить! Терпіти вже доволі! Не хочем більше, щоб володіли Пани з чужої нам сім’ї, Ми хочем тут панувати, Ми хочем жити на цій землі! І далі в її щоденнику пишеться: “ Ми не живемо для себе самих. Наше життя буде мати лише тоді якусь вартість, якщо наш чин спричиниться до піднесення нашої української нації на вершок її слави і вчленювання її в інші свободні народи Європи. Ось тоді-то наше життя буде вартісним!” Так писала в своєму щоденникові в 1938 році пластунка села Буштина Кізман-Коршинська Юлія Юріївна. Отже Пласт за часів Чехословацької республіки дав досить хороший ідейний заряд для нашої молоді. На відміну від молодіжної організації “Правда молоді”, ватажки і члени організації Пласт, були освіченеми, ідеї Пласту були близькі до народу, тому він підтримував їх і йшов за ними. Поряд з молодіжними організаціями українського населення Буштина села існувала і єврейська молодіжна організація скавт. Єврейська скавтівська організація, що називалася “Кадіма-Гашамер” була найстаршою пластовою організацією в селі. Започаткована була ще в 1923 році як патріотично-сіоністська організація єврейської молоді. Її метою було зберегти єврейські мову, звичаї, традиції і культуру в оточенні іноземців. Ця єврейська організація досягла своєї мети.

121

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН – УПА ) 17 березня 1939 року Закарпатський край окупували угорські війська. Нова влада встановила кривавий режим над ворожими їй молодіжними організаціями. Патріоти Закарпаття вписали не одну яскраву сторінку в історію багатостраждального закарпатсько – українського народу. Чужоземне панування, соціальне і національне гноблення, обмеження політичних прав не могли не викликати незадоволення серед населення. Саме тому передова частина інтелігенції, бажаючи допомогти своєму народові, шукала вихід із становища, що склалося. А вихід був один – створити організацію патріотичних сил і вести боротьбу за визволення з-під чужоземного панування, за побудову своєї незалежної держави. ОУН була створена ще до революції Міхновським і діяла та вела боротьбу, як пропагандистську, так і збройну. До складу цієї організації входило й чимало буштинської молоді: студенти Хустської гімназії, вчителі, студенти торговельної академії і учительської семінарії. Таку мету ставили перед собою 131 оунівець, серед них 10 буштинців, які 56 років тому були притягнуті до кримінальної відповідальності-їхня справа розглядалася в Мукачеві, у сумнозвісному палаці Ковнера угорським військовим трибуналом. Працюючи в архівах Угорщини, юрист, кандидат історичних наук, доцент УжДУ, член обласної комісії по вивченню “білих плям” в історії Закарпаття В.Ю.Ганчин натрапив на два вироки від 17 та 22 липня 1942 року (№ справи 194/42 та 227/42), з яких випливає, що на Закарпатті ( в тому числі в Буштиноі) діяла підпільно – патріотична організація, яка поставила собі за мету на випадок необхідності, навіть шляхом застосування зброї, повалити існуючий угорський режим і побудувати незалежну суверенну Українську державу. Імена, імена…їх немало, тих, хто пройшов крізь муки і тортури Ковнера. Серед них і буштинські борці, чиї прізвища називаються у вироку по справі № 194/42 від 17 липня 1942 року і які притягалися до кримінальної відповідальності. Це: Копинець Михайло, Немеш Іван, Форкош Юрій, Грицюк Юрій Михайлович, Костюк Юрій, Форкош Михайло, Гаврилко Микола, Паш Юрій, Гаврилко Іван Петрович та Орос Михайло. І хоч вони самі не вважали себе винними перед народом, проте угорський уряд у вироку військового трибуналу наголошував, що більшість підсудних повністю визнали себе винними. Вину доведено оглянутими в судовому засіданні документами організації, які фігурують, як речові докази, іншими речовими

122

доказами, висновком допитаного судмедексперта, а також іншими даними, що стосуються всіх підсудних. (“Закарпатська правда” від 4 липня 1992 р. №74/147256) Зокрема за часи комуністичного режиму, ще в буремному 1945 році, у визвольну боротьбу включилися молоді 16-17 річні буштинці, хустські гімназисти – Іван Андришин, Іван Коршинський, Іван Ливринц, Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращинець та Василь Форкош. Всі вони в подальшому репресовані. Натхненниками і спільниками їх у цій боротьбі були згадані вище буштинські “ковнерівці”. ОУН приділяла значну увагу вихованню молоді нашого краю на патріотичних традиціях, у дусі національно-визвольних змагань кінця 30-их років. Вона велику надію покладала на ті нечисленні українські навчальні заклади, які діяли в еміграції. Одним із таких закладів була Модржанська гімназія поблизу Праги, заснована ще в 1925 році. Весь викладацький склад гімназії – з патріотично настроєної української емігрантської інтелігенції. В цій гімназії в 30-ті роки вчилось й чимало вихідців з Буштина. Тут був створений осередок ОУН мельниківського крила, діяли “Пласт”, гуртки самоосвіти. Переважна більшість буштинських слухачів Модржанськсї гімназії потім, у першій половині 40-их років, стали активними оунівцями і членами загонів УПА. Восени 1939 року Дмитро Бандусяк та Михайло Габовда створили молодіжну організацію ОУН на Закарпатті. Переважна більшість закарпатського населення була вороже настроєна до угорської влади. Крайовим провідником став Андрій Цуга (псевдонім “Мур”), уродженець села Малий Березний, його заступником став Д. Бандусяк (псевдонім “Арпад”, “Лопата”), уродженець села Ясіня, референт юнацтва ОУН буштинець Михайло Орос (псевдонім “Хміль”, “Данило”). На перших порах закарпатські націоналісти не мали можливості проводити активну антиокупаційну політику. Проте дещо, все-таки, було зроблено. У 1941 році українські патріоти вивісили жовто-блакитний прапор на Хустському замку, а між Хустом і Великою Копанею встановили хрест з надписом: “Борцям за волю України”. Незабаром почалися арешти. У березні 1941 року угорці заарештували Д. Бандусяка і нашого односельця М. Ороса та цілий ряд інших, звинувачуючи їх у вивішенні українського прапора. Потім у квітні 1941 року, пішли нові арешти, коли угорці заарештували оунівську організацію, яка діяла в Закарпатті, тобто понад сто її членів. Був заарештований весь склад Проводу ОУН на чолі з А. Цунгою і Д. Бандусяком. Більшість з них були ув’язнені на строк від 2 до 12 років. На цьому фактично і закінчилася діяльність Закарпатського проводу ОУН у період угорської окупації. У 1944 році на Закарпатті з’явився ряд оунівських керівників – вихідців з Галичини. Всі вони діяли під псевдонімами. Особливою активністю відзначались уповноважений Центрального проводу ОУН «Демид», «Кубайчук» та «Грінченко». Перед ними стояло завдання, зокрема вести переговори з угорським командуванням з питань зброї, боєприпасів, продовольства і обмундирування для загонів УПА, які вели

123

боротьбу в тилу Радянської Армії, організувати лінію, зв’язку через Закарпаття – Чехословакію для оунівського підпілля Галичини із закарпатськими центрами ОУН і відновити оунівську організацію в нашому краї, спираючись на старих її членів. Крім того, перед ними ставилося завдання сприяти відступаючим загонам УПА на Закарпатті. На листопад 1944 року припадає поява перших антирадянських листівок, авторами яких були члени закарпатського проводу ОУН. Навесні 1945 року через перевал із Прикарпаття в наш крац переправилась група оунівців.З їх приходом на Закарпатті був відновлений зв’язок із колишніми членами ОУН, а також було організовано мережу явочних квартир в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті і Буштині. А у вишківському лісі (урочище Варгедь) проводилися військово-політичні курси ОУН, які 2 червня 1945 року відвідав «Демид» перед своєю поїздкою за кордон. При сприянні закарпатського проводу ОУН була прокладена лінія зв’язку із закордонними центрами ОУН. На цей раз Провід ОУН вів себе на Закарпатті обережно. Керівники ОУН “Захід-Карпати”, не відмовляючись від терору радянсько-партійного активу, все-таки поставили своїм головним завданням ведення антирадянської пропаганди, особливо серед молоді, з метою піднесення національної самосвідомості місцевого населення. Влітку 1946 року Провід ОУН “Захід-Карпати” випустив у великій кількості антирадянські листівки, які передбачалось спеціально розповсюдити на Закарпатті. В одній із них говорилося: “Українці Закарпаття! 1944 рік впишеться в історію закарпатської землі, як ще одна чорна дата. Замість жаданої волі цей рік приніс тільки зміну окупантів- на місце угорських прийшли московськобільшовицькі пригноблювачі, які своєю окупаційною практикою залишили далеко позаду своїх попередників. Захопленням Закарпаття червона Москва завершила, в основному, насильницьке об’єднання всіх українських земель, надівши ярмо на шию всьому українському народу!” Чимало листівок потрапляло до рук буштинців , зокрема молоді. Перший відновлений Закарпатський окружний Провід ОУН був створений улітку 1946 року крайовим провідником ОУН “Робертом” виключно з галичан. Керівником закарпатських оунівців був призначений уродженець Станіславщини Семен Гут (псевдонім “Тиміш”). Так, у 1946-1947 роках на Тячівщині була заснована доволі велика підпільна “Організація визволення закарпатської України”, у справі якої заарештовано 57 чоловік, а серед них кілька буштинців. Організацію очолив член ОУН Палашин (псевдонім “Крук”) уродженець Станіславщини. До керівного складу цієї організації входили переважно учні старших класів середніх шкіл, широко була залучена і сільська молодь. Однак невдовзі “Крук” був заарештований органами МВД. Саме керівництво МВД Закарпатської області змушене було визнати той факт, що в 1947 році рух ОУН-УПА в деяких районах краю, порівняно з 1946 роком, помітно активізувався завдяки “спробам ОУН західних областей України створити на Закарпатті організоване націоналістичне підпілля”. У той час

124

діяльність ОУН-УПА розгорталася не лише в гірських, а й також у низовинних районах області. Зокрема, в селі Буштині, хоча в той час в селищі було велике скупчення військових, їхня частина була розташована на військовому аеродромі. Слід зауважити, що дії учасників підпілля ОУН-УПА були спрямовані не на пограбунок і мародерство, як це приписували їм радянські органи, щоб очорнити їх, а на ліквідацію комуністичного режиму та знешкодження його представників. Серед учасників підпілля та УПА були й учні старших класів Буштинської середньої школи та інша сільська молодь, зокрема Микита В., Новак В., Паращинець П., Коршинський І., Рущак Микола, Микулець І., Микулець Ю., Ливринц В., Комендар В.Ю. Вони завчасно інформували загони УПА про наміри й плани влади. З цією метою проникали на роботу в різні державні установи, ризикуючи при цьому власним життям, вели антирадянську пропаганду серед населення, добували зброю, постачали харчами тощо. Найбільш підступним методом, який широко практикувався репресивним апаратом радянської імперії в боротьбі з національно-визвольним рухом українського народу, було створення та використана так званих груп спеціального призначення органів НКВС- МВД, що діяли під виглядом самих національних формувань УПА впродовж 1944-53 року. Метою створення та діяльності провокативно-розвідувальних груп було проведення широкої агентурної роботи по виявленню чільних провідників ОУН, командування УПА, їх фізичного знищення, проникнення в структуру центрального проводу ОУН, організація політичних провокацій та акти вбивств серед мирного населення під маскою ОУН-УПА для її компроментації і всієї національно-визвольної боротьби українського народу, спаплюження ідеї Самостійної Соборної Української Держави, нацьковування різних верств українського населення одне на одного, сіяння ворожнечі між ними. Подібну роботу вів у нашому селищі в 1946-47 роках кіномеханік Володимир Поліщук (кличка “Крук”), який діяв як керівник підпільної молодіжної організації ОУНУПА. Він зорганізував навколо себе чимало буштинської молоді, а потім у 1947 році, раптово зник з селища. Через деякий час група була викрита, всі її члени заарештовані. Такі провокаційні групи НКВС-МВД функціонували у всіх районах області , завдаючи значної шкоди визвольному рухові ОУН-УПА. Отже загони УПА контролювали терени Закарпаття в1944-1949 роках, зберігаючи велику боєздатність. Архівні документи свідчать, що загони ОУН-УПА мали постійну підтримку серед місцевого населення краю. Таким чином, слід розвіяти один із міфів радянської історіографії, що на Закарпатті рух ОУН-УПА був відсутній. (“Газета ради Ужгородського держуніверситету” за 6 травня 2000 року №25-26 ст2 , Микола Вегеш , “Срібна земля” №38-41, жовтень 2000року, Микола Вегеш.)

125

Разом з організацією ОУН у 1938/39 роках у селі діяла патріотична молодіжна організація українських січовиків, керівником якої був Маснюк Дмитро Миколайович, а комісаром – Прокоп Петро. СІЧОВИКИ Як ОУН ,так і карпатських січовиків до останнього часу більшість радянських дослідників вважали буржуазно – націоналістичними рухами, “зграєю буржуазних націоналістів”, які на початку війни ніби добровільно заголосилися до німецької армії, щоб допомогти німцям воювати проти братів – росіян і взагалі проти СРСР. Як ОУН ,так і карпатських січовиків до останнього часу більшість радянських дослідників вважали буржуазно – націоналістичними рухами, “зграєю буржуазних націоналістів”, які на початку війни ніби добровільно заголосилися до німецької армії, щоб допомогти німцям воювати проти братів – росіян і взагалі проти СРСР. В той час ці організації вели велику культурно – просвітницьку роботу серед буштинських сельчан. Тогочасне юнацтво, виховане на ідеях Шевченка, Івана Франка та закарпатських будителів, тяжіло до своєї національної самобутності, рідної української мови і культури, і нарешті – до державності. “Буваючи серед селян, - згадував Прокоп Петро, – українські січові стрільці Буштина будили селян, проповідуючи, “хто ми, чиї сини та ким і за що закуті”, розповідали про стрілецтво і закликали до возз’єднання всіх українських земель. Читали серед населення літературу. Слово “Україна” набирало широкого та реального значення. Буштино прокидалось від сну”. Своїм обов’язком січові стрільці вважали всіляку підтримку розвитку українського шкільництва на селі. Ця просвітницька робота українських січових стрільців знайшла підтримку серед місцевої інтелігенції. В цій організації гуртувалась молодь з літературним, мистецьким та музичним талантом. З діяльністю цієї організації пов’язана також стрілецька пісня. Стрілецьке товариство мало свої улюблені пісні, які співали на зборах і в походах. Відомими серед них були: “Ой, у лузі червона калина”, “Ще не вмерла Україна”, “Світить місяченько” та інші. Січовики, крім цього, повинні були в разі потреби захистити новоутворену Карпатську Україну, бо вони були її військом – членами Карпатської оборони. 1938 року керівники січовиків Буштина організували масове свято на площі по вулиці О.Борканюка. Є ще живі свідки цих незабутніх “буштинських січовицьких ночей”. На свято зійшлась більша частина молоді і дорослого населення. Було запалено велике вогнище. Свято відкрив директор народної школи села Лях В.І., потім із патріотичним закликом до молоді звернувся вчитель місцевої школи Дмитро Маснюк. Перед відкриттям свята всі співали український гімн “Ще не вмерла Україна”. Потім з участю учнів школи та молоді був проведений концерт, на якому декламувались вірші Шевченка, Франка, Духновича і співались українські та закарпатські народні пісні. Закінчилось це свято загальним походом жителів села його вулицями на чолі з січовиками ,що тримали в руках синьо-жовті прапори та факели. Над головами маніфестантів високо майорів прапор синьо-жовтого забарвлення. А ніс його Михайло Микита. Поруч із ним крокували трубач Лукач

126

Іван, один з найактивніших просвітян Михайло Орос. Серед них був і палкий патріот Дмитро Маснюк. Це його за участь в утвердженні української ідеї гортисти примусили, під дулом карабіна копати для себе могилу і тільки чудом йому не довелося бути в ній похованому. Попереду в цій же колоні йшла із букетом квітів і Паш Юлія Михайлівна, пізніше ув’язнена заполярних беріївських таборах. Тоталітарний режим у колишньому Союзі теж не вибачив їй того, чого не вибачили гортисти – любові до України. В цім марші брали участь молоді та старі комуністи, бо вони також вважали себе українцями. В кожному вікні горіли свічки, на знак того, що люди солідарні з учасниками маршу, а тим часом на вулиці лунали заклики: “Окупанти, вон з нашої землі! Україна наша! Слава Україні! Хай живе батько Волошин!” та інші.

НАШ ІСТОРИЧНИЙ ВИБІР Буштинці старшого покоління добре пам’ятають вибори делегатів до Першого Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року. А молодь про цю історичну подію знає дуже мало, та навіть і ця інформація часто перекручена. Можемо гордитися тим, що в той складний час буштинці, як і всі наші краяни, на виборах до Першого Сойму Карпатської України проявили єдність, засвідчивши, що вони є частиною великого українського народу і в небачено важких кризових умовах, напередодні другої світової війни, приймали активну участь у створенні своєї незалежної держави – Карпатської України. У той час багато важило те, що населення було впевнене у підтримці великого українського народу за Карпатами. З усіх кінців світу на адресу закарпатців надходила допомога від українських громад, які щиро прагнули, аби на віковічній слов’янській землі створити Українську державу. На основі Конституції Чехословацької Республіки уряд Карпатської України призначив вибори до Сойму КУ. на 12 лютого 1939 року. Передвиборна кампанія в нашому селі, як і у всьому краї, почалася ще влітку 1938 року, напередодні проголошення автономії Карпатської України просвітянськими з’їздами та рядом віче. Вже тоді стало відомо, що вороги самостійної України будуть намагатися вносити дезорганізацію і хаос у політичне життя нашого Буштина як і краю в цілому, агітуватимуть за Мадярщину. Це пізніше підтвердили виступи закарпатських русофілів на чолі з Бродієм і Фенциком та деверсійні акції угорських терористів, які засилалися в прикордонну зону Закарпаття і тероризували місцеве населення. Для захисту населення уряд Августина Волошина створив Карпатську Січ, яка повинна була взяти активну участь у пропаганді та проведенні виборів. Карпатська Січ у Буштині була створена майже одразу після указу А.Волошина з цього приводу й була філіалом Січі міста Хуста. Керівником Січі в

127

нашому селі став Дмитро Маснюк, його заступником – В.Лях, комісаром було призначено П.Прокопа, його заступником – Ю.Таркович. Селищними активістами були не лише вчителі, а инша інтелігенція, тобто студенти горожанки, гімназії, торговельної академії та працівники лісової дирекції. Це Івстахій Касинський, І. Небола, М. Гаврилко, І. Ріган, В. Кузьмик, М. Коперльос, В. Бернар, С. Бокотей, Ю. Коршинська, І. Лукач, Ю. Коршинський та цілий ряд інших. Поставивши собі за мету розбудувати Українську державу, уряд А.Волошина об’єднав партії українського напрямку в одну організацію, яка дістала назву Українське Національне об’єднання (УНО). Пропагувати за кандидатів до Сойму КУ від УНО ходили всі, як у краї, так і у нашому селі, починаючи від державних урядовців лісової дирекції і учителів аж до селян і робітників. Найбільш активними агітаторами на той час у нашому селі були Д. Маснюк, М. Томаш-Дуйчак, В. Бернар, В.Стан, В. Кузьмик, П. Прокоп, Ю. Коршинський, М. Рущак, А. Шимша, І. Деяк, М. Крук, А. Азарій, Ф. Павлюк та цілий ряд інших. Бо йшлося тут не лише про владу, а взагалі про українську справу на Закарпатті. Духовенство села обох конфесій підтримувало кандидатів з УНО і навіть зустрічав самих кандидатів у селі з церковними хоругвами. Пропагандистська діяльність активістів села набрала найбільшого розмаху за місяць до виборів. Останнього тижня в нашому селі було проведено активістами кілька зібрань, на яких виступали з промовами кандидати в депутати, урядовці, вчителі, священики і навіть прості селяни та робітники. Брали слово й чехи, місцеві угорці і євреї. Всі вони виступали за українську владу і закликали односельців віддавати свої голоси за кандидатів від УНО. Цього вечора сільські активісти-січовики розвішували скрізь на видних місцях листівки, які надрукувала працівниця лісової дирекції Юлія Коршинська. В листівках закликали усіх дорослих селян проголосувати за представників від УНО. Заклик був підкріплений словами: “Чехи вон, чужинці вон, Україна наша!” А вранці 12 лютого всім селом буштинці пішли на вибори, аби віддати голоси за своїх кандидатів у парламент. Результати недільних виборів до Першого Сойму Карпатської України засвідчили, що вони пройшли успішно. На голосування прийшло понад 90% селян, які за кандидатів УНО віддали 91% голосів. Цим буштинці засвідчили, що вони є частиною українського народу і хочуть жити вільно у своїй власній, не від кого не залежній державі. Вибори підтвердили, що Карпатська Україна є невід’ємною складовою майбутньої великої самостійної й Соборної держави українського народу. Пізніше, у березні цього ж року, про це ще раз заявили найкращі сини закарпатського народу, серед яких було й чимало буштинців, які в рядах Карпатської Січі своїми грудьми боронили КУ. На жаль, окупаційна угорська армія за згодою з фашистською Німеччиною потопила в крові суверенну українську Карпатську державу.

128

У суботу, 11 лютого 1939 року рушили в похід по селах кандидати на послів. У наше село завітав кандидат у депутати уряду А.Волошина Ревай Юлій з своїм братом Федором. Так вибори перетворилися у справжнє свято. Буштинці з хлібом і сіллю зустрічали свого майбутнього представника у першому Соймі Карпатської України. Збори в сільській школі затяглися аж до вечора, а потім люди шикувались у колони і йшли на майдан, на так звану Пусту вулицю (нині площа О.Борканюка), де один із найшанованіших жителів села П.Прокоп запалив “вогонь свободи”. Потім виголошувались промови і дзвеніли українські народні пісні. Вже було досить пізно з 11 на 12 лютого, коли рознеслися по всьому селу українські пісні “Ой у лузі”, “Ой там, на горі січ іде” та український національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Колону очолювали сільські січовики які в січовицькому одязі, на конях несли в руках синьо-жовті прапори та лампіони. Мітингуючі, що йшли в колонах, вигукували: “Буштинці, завтра всі проголосуємо за кандидатів від УНО!” Однією з трагічних сторінок нашої Української держави були події, на Красному полі поблизу міста Хуста 13 березня 1939 року. Безстрашні захисники молодої держави – Карпатської України – одними з перших у Європі вчинили відчайдушний опір фашистській навалі, виявивши прекрасні, благородні риси українського патріотизму. Сотні юнаків і дівчат, хустські гімназисти, карпатські січовики ціною свого життя на весь світ заявили про провісника української самостійності на Закарпатській землі – Карпатську Україну. СПОГАДИ ЮРІЯ

МАЛЕТИ

Веду розмову з Ю.Малетою, колишнім охоронцем першого президента Карпатської України А.Волошина, про трагічні і водночас славні дні 1939-го року на Закарпатті. Про те, як згодом угорські власті стали переслідувати його, і він в кінці 1939 року змушений був податися на схід до радянських “братів”. Знаєш, Дмитро, - сказав він мені, - багато буштинських січовиків разом із січовиками з різних міст і сіл нашого краю, а також з Галичини, зустріли в нерівному бою гортіївських гонведів недалеко від Хуста на Красному Полі. Я бачив, як мої односельці І. Паращинець, І. Гаврилко, В. Микита, Ю. Рущак та цілий ряд інших запекло боролися з розлюченими гонведами. Ворожа куля влучила в голову Юрія Рущака, і він тут же поліг героїчною смертю, на цій святій землі. А тим часом навала ворожого війська все ближче підступала до нас, напівозброєних. І все ж наші невеликі загони, в складі яких було чимало студентів старших класів Хустської гімназії, сміливо чинили опір вишколеному й до зубів озброєному ворогу... Після довгого нерівного бою наші сили були майже вщент розгромлені. Не один із оборонців Карпатської

129

України, а серед них і січовики з Прикарпаття, що прийшли нам на підмогу, полягли на Красному Полі. Ми, що залишилися живими, відступили в місто, а потім розійшлися по сусідніх селах, щоб уникнути переслідування. Пізніше я дізнався, - продовжував Юрій Малета, - що Рущак таки загинув у цій сутичці, але нам так і не вдалося довідатись, де поховане його тіло, а чи, може його, понесли на своїх хвилях холодні води Тиси. Почалися арешти молоді і студентів села – учасників молодіжних організацій, Карпатських січовиків та членів ОУН. Ті, кого “не взяли,” пішли у підпілля. Щоб уникнути розправи, багато буштинців подалися шукати притулку за кордоном. Одні йшли на захід, а 42-є, серед яких були і ми, що бились на Красному Полі, - до “радянських братів” – на Схід. Але і “брати” прийняли нас за ворогів народу і всіх кинули у концентраційні табори Сибіру і Казахстану. І тільки дякуючи Чехословацькому урядові в еміграції, на чолі з президентом Бенешом, з числа закарпатців було створено Чехословацький корпус на чолі з генералом Л.Свободою. Він і влився в 1942 році у війну проти гітлерівської Німеччини. Боже, - продовжував мій співрозмовник, - навіть у думках страшно повертатись у той день, коли у березні 1939 року німотний берег Тиси став свідком страти трьох молодих, але відважних січовиків – галичан. Вони не встигли ще й пожити на цім білім світі і порадіти волі: адже березень 39-го сповістив на весь голос вільну Карпатську Україну. Однак слабким був той голос... Бо вже через два дні після проголошення незалежної держави у Буштино чорними круками полетіли фашистсько-угорські гонведи. То ж і зловили безневинних у Буштині, бо сільський холуй, нечестивець радо доніс, кому слід, мовляв, січовики в селі з’явилися. І повели отих трьох галичан за село до Тиси. До тюрми, казали, хустської. Однак дійшли ті троє змученим кроком тільки до околиці села неподалік вишківського мосту. Жандарми-кати саме тут вирішили вчинити розправу над ними, бо ж до Хуста ще далеко теліпати! На зеленій галявині, на березі швидкоплинної Тиси, поміж вербовими кущами поставили в ряд трьох молодих хлопців, дали ще помолитись під вербою, а для забави скомандували їм і на коліна стати. Не стали на коліна перед катами сміливі січовики. Коли застрекотів німецький автомат, один із них блискавкою метнувся до повноводної тиси. Та наздогнали шалені кулі ката, зачервоніли хвилі і понесли молодого січовика далі, щоб навіть вбитим не попавсь в руки ворогові… Але, мабуть, найтяжче конав богатирського зросту й сили прикарпатський гуцул, у ціпких руках стискаючи хоч і не рідну, але землю братів-сусідів зі жмутками зеленої травиці, - далі продовжував зі сльозами на очах старий січовик Юрій Малета, який разом із своїм товаришем Петром Прокопом слідкували за цим страшним дійством, причаївшись за вербовими кущами.

130

А наступного дня людські серця знову здригнулися від болю - неподалік портоша Мілера знайшли труп невідомого хлопця в січовицькому вбранні, тіло якого було геть понівечено і посміховано. Що ще вам сказати про ті часи? – продовжував шановний буштинець. Це лише один невеличкий відтиночок минувшини нашого знедоленого краю, історії, яка ще не забута ні нами, а ні нашими батьками. А щодо цих чотирьох і ще багатьох-багатьох інших героїв Карпатської України, то ніхто, навіть рідні ніколи не довідаються, де їхні сини і брати знайшли останній притулок. Така ж участь судилася й нашому землякові Юрію Рущаку. Так закінчив свою розповідь той, хто пережив нелегкі випробування, починаючи від подій на Красному Полі, потім у таборах Сибіру і згодом на фронтах другої світової… У перші дні угорського панування чимало карпатських січовиків розійшлися по сусідніх селах, де й переховувались, аби уникнути свавілля угорської поліції. Багатьом з них надали притулок і буштинські селяни. Протягом 2-ох місяців переховувала січовика із Прикарпаття Івана Федорука активістка січовицького руху Юлія Коршинська, спочатку у свого родича Івана Іляша, а потім у своєї бабусі. Пізніше за сприяння друзів по роботі в лісовій дирекції допомогла йому переправитися неподалік від села Брустури на той бік Карпат. А її батько Юрій Коршинський кілька тижнів ховав у своїй хаті від жандармів члена уряду Карпатської України Івана Андрашка. Згодом він допоміг відправитись йому за океан, де той й зараз перебуває. Цікавий випадок трапився у ті дні із буштинцем Михайлом Микуляком, під час його чергування в сільському комітеті, як дружинника. Місцеві угорці-шовіністи (Р. і Ц.) спіймали молодого січовика, який переховувався в урочищі Фізеш, і привели його у нотарський уряд, аби за їх згодою, розстріляти його. Михайло Микуляк, який на той час ніс на комітеті службу з карабіном, сказав, що він сам розквитається з січовиком й кине його у Тису. Ті погодилися, і Михайло повів січовика Миколу до Тиси на розстріл. Та дорогою заспокоїв, мовляв, не переживай, з тобою нічого не трапиться. Коли прийшли на місце, де Розтока вливається в Тису, Микуляк сказав Миколі, щоб той сховався в Фізеші до вечора, а сам тричі вистрілив з карабіна в повітря. Через чотири дні Михайло Микуляк, переодягнувши Миколу в одяг свого сина Юрія, допоміг йому добратися до Сеневирської Поляни, де Микола й перетнув кордон з Галичиною. Багатьом іншим січовикам допомогли вціліти буштинці після трагічних березневих днів на Красному Полі. Це, зокрема, сім’я Василя Костюка, Петра Малети, Андрія Ороса та інші. (Розмова з Юрієм Малетою - колишнім січовиком і охоронцем президента Карпатської України А. Волошина відбулася 15 квітня 1998 р.)

131

Додам від себе. А скільки буштинців постраждали від рук угорських і сталінських катів за волю неньки-України, починаючи від березня 1939 і кінчаючи п’ятидесятими роками? Десять ковнерівців з Буштина зазнали катувань за угорського панування в 42-му, а в радянські часи їх же продовжували переслідувати нові сталінські людолови. Четверо з них: Ю. Грицюк, Ю. Паш, Ю.Костюк, і М. Копинець змушені були в 1945-му покинути батьківську хату і податися за океан. Ще 25 молодих буштинців в період сталінського режиму зазнали тортур у таборах Сибіру і Казахстану. Троє з них – Ю. Ливринц, М. Гаврилко та В. Лукач назавжди залишилися спочивати на архіпелазі ГУЛАГу тільки за те, що боролись за українську ідею. Не обминула така ж доля і 19 буштинців угорської та німецької національностей, котрих забрали НКВДисти у 1945 р. просто з рідних домівок. Тільки шестеро з них повернулись додому живими. Не можу залишити поза увагою і п’ятьох буштинців-антифашистів, які зазнали жорстоких катувань угорськими поневолювачами. Двоє з них – П. Микулець і М. Рущак були розстріляні 1942 року в Дахау.. У 1991 році Україна мирним шляхом стала незалежною, але впродовж історії за її волю загинули мільйони українців, в тому числі кілька десятків буштинців. І ми не повинні ніколи забувати про ці жертви. Тому що на їхній крові, на їхніх могилах постала незалежна Українська держава. Якщо ми забудемо про цих людей, про їхню любов до своєї рідної землі, то ми будемо недостойними їхніми нащадками. Наш багатостраждальний народ витерпів більше, ніж будь-який інший народ, йдучи до своєї незалежності. І як, по Біблії, кров невинного Авеля волає до Бога, так і кров наших мучеників, загиблих під час голодомору у Сибіру і на полях битв, волає до Бога. . Мабуть, завдяки їм ми маємо Україну і маємо незалежну державу! Про вищезгаданих, окрім рідних і близьких, більше як півстоліття нікому не було діла. Не герої вони, мовляв, а так, одні – жертви фашизму, інші – “вороги народу”. Тому хотілося, щоб бодай зараз, наскільки це можливо, розвіяти морок забуття, яким оточені їхні імена, звернувшись до вельми скупих архівів і вже нечисленних свідків у пошуках істини тих жахливих років Бо місцевій владі упродовж цілих десятиліть ніяк не випадало (скоріше і не бажалось) дізнатися правду про цих сельчан. Бачте, “вони не були жертвами, які постраждали за часів радянської влади”, адже за часів радянщини родичі категорично заперечували їхню приналежність до січовиків та інших українських організацій. Та, вочевидь, і родичів можна було зрозуміти, адже справжня суть діяльності січовиків та ОУН і УПА навмисне замовчувалась радянською історією. Тому нікому й не хотілося потрапити між жорна імперської машини із-за своєї нелояльності до влади. До того ж люди в усі часи мають своїх героїв, справжніх і удаваних. Приміром, хоч і департизовані (але не в душі) буштинські партократи ще довго після

132

проголошення незалежності України, з притаманною їм ностальгією, з вікон своїх кабінетів милувались бюстами і пам’ятниками, встановленими в сквериках буштинських заводів) вождя світового пролетаріату, та гаслами, яких і не перелічити було в селищі, - “Слава КПРС”, “Ідеї Леніна живуть і перемагають”, “Народ і партія - єдині”. Та й сьогодні ще зберігаються вулиці, що носять імена радянських героїв. Немає тільки в селищі бодай найкоротшої вулиці, названої в честь вбитого, страченого чи закатованого земляка, який може й волею випадку загинув на довгім нерівним шляху за свободу рідного краю. Як, наприклад, Д. Маснюк, М. Гаврилко, Ю. Ливринц, Ю. Рущак та ряд інших. І, може, справді, невдовзі з’являться їх імена, викарбовані десь на видному місці чи на стенді в селищній бібліотеці, або ж у шкільному музеї, а біографії героїв будуть вивчатися і досліджуватися учнями на уроках історії, літератури і народознавства. Хочеться вірити в це! БОРОТЬБА МОЛОДІ ПРОТИ КОМУНІСТИЧНИХ ІДЕЙ Після визволення нашого краю Червоною Армією, радянські власті особливу увагу приділяли ідейному і політичному гарту молоді. В перші післявоєнні роки в селі була створена молодіжна організація “Спілка молоді”, яка перетворилась в комсомольську організацію. Кожен учень старших класів повинен був стати членом комсомолу. В комсомол масово залучали і робітничу молодь. Тут гартувались ідейно майбутні атеїсти і патріоти влади Рад. Недарма для керування цими організаціями призначались штатні одиниці: піонервожаті і комсорги. В перші роки радянської влади народ і, зокрема, молодь схвалювали ідеї Радянської влади. Та це тривало недовго. Серед учнівської і студентської молоді в перші повоєнні роки і надалі продовжувала діяти молодіжна організація ОУН, кінцевою метою якої було створення вільної незалежної України. В кожному районі нашого краю в другій половині 40-х років учнівська молодь все ширше і ширше вступала в лави ОУН. Не стояли сторони і учні Буштинської СШ. Загальне керівництво цією нелегальною молодіжною організацією здійснювалось з районного центру. Тячівською крайовою організацією ОУН керував з 1947 року уродженець села Бедевля Чонка Іван. Почалися масові арешти членів цієї організації, потім допити, сфабриковані судові вироки, а далі каторга в концентраційних таборах Сибіру. З болем у душі слухаєш спогади колишнього учня 10-го класу Буштинської СШ, активного члена молодіжної організації ОУН, потім в’язня концентраційного табору Сибіру Рущака Василя Івановича: Шановний читачу, вчитайся в рядки його спогадів. Ось вони: “Після розвалу Австро – Угорщини боротьба за Карпатський край розгорнулася з новою силою. Із закінченням першої світової війни і розвалом

133

таких імперій, як Росія і Австро – Угорщина для народів, які населяли ці імперії, відкрилась ера самовизначення і здобуття національної незалежності, чим негайно скористались чехи, словаки, поляки, фіни, прибалтійці, кавказькі народи і українці. Так як Україна була розчленована між Росією, Австрією, Угорщиною і Румунією, то на теренах, які були підвладні цим країнам, почалась боротьба за національне самоусвідомлення і об’єднання в єдиній Українській Соборній державі. Не досягнувши об’єднання шляхом визвольної боротьби і залишившись і надалі підвладними Польщі, Радянському Союзові, Румунії і Чехословаччини, свідоме населення і національна інтелігенція Карпатського краю, зокрема, Буштина поставила перед собою завдання через молодіжну організацію ОУН домогтися того, звичайно, при деякій допомозі Чехословацького уряду, щоб ми: “Випростались! Пізнали себе! Знайшли себе! Залишились собою!” Вони нагадували нам, що ще в середині ХІХ ст. наш будитель О.Духнович закликав нас “оставити глибокий сон” та що “народний голос зове нас”, і “щоб не забули, що ми русини – українці є і будемо” і що “за горами, в Галичині, там не чужі є, і маємо єднатися”. В той же час М.Шашкевич у Львові нагадував: Руська мати нас родила. Руська мати нас повила. Чом же мова її нам не мила? А Тарас Шевченко на весь голос закликав свого часу: “Обніміте найменшого брата…” 21 січня 1919 року з’їзд населення Карпатського краю проголосував за об’єднання з Українською Народною Республікою. Так як об’єднання стало неможливим через захоплення більшовиками Києва, то на прохання делегації американських русинів – українців ми були приєднані до Чехословаччини. За часів Австро–Угорщини школа у нас створювалась для асиміляції і відречення від своєї нації і коріння. Чехословацький же уряд створив для нас умови, щоб розвій нашого краю і шкільництво зокрема ішли шляхом національної незалежності. В середині 20-их років наша школа укомплектовувалась учителями, які віддали себе служінню народу. Це були такі Буркатський, Мручковський, Грицак Микола, Худан і наш односельчанин Маснюк Дмитро, які давали не тільки міцні знання із загальноосвітніх дисциплін, але й навчали, як жити в суспільстві, реалізовувати себе. Ними була започаткована спортивно – патріотична організація “Пласт” та культурно–просвітня – “Просвіта”. Вони здійснювали колосальну роботу по вихованню національної гідності як серед молоді, так і серед людей старшого віку. Педагоги ходили по хатах і просили буштинців, щоб віддавали своїх дітей, найбільш здібних у навчанні, до гімназії,- горожанської школи, - в Под’єбради під Прагою в Українську гімназію.

134

Часом важко було переконати, але багато хто з батьків, послухавши їх таки відправив дітей в середні школи. В Празькій гімназії і сільськогосподарській технічній школі навчалося з Буштина 12 учнів, в Хустській гімназії - понад 30 учнів , ще більше в Тячівській горожанській школі, цілий ряд у торговельній академії в Мукачеві. Праця наших сільських вчителів і тих, які вчили наших дітей у вищезгаданих середніх школах, не тільки давала знання, а й згодом вилилась у масовий рух українського національного об’єднання. У студентських, пластових, а пізніше ОУНівських і січових з’їздах, які проводились в 1934 – 1939 роках, представники нашого села брали активну участь. У 1936 році в Хусті і в Буштині проводились крайові пластові зібрання, членами яких вже були й буштинські хлопці і дівчата. Зокрема виділялись Орос М.- студент Хустської гімназії, який вже був членом крайового проводу ОУН, і Маснюк Дмитро – вчитель, активний член “Просвіти”, голова Карпатських січовиків у Бурштині, та заступник голови буштинських січовиків Лях М. Якщо на початку 20-их років стояло питання випростатися і стати самими собою, то в 1937 – 1939 роках ми, буштинці, заявили що: “Пізнали себе, знайшли себе і залишились собою.” Не можу обминути увагою і ентузіастів сцени – членів драмгуртка: вчителя Медвідя, Азарія А.Є. з дружиною, Ю.Грицюка, Пацкана, Рущака, Маслюка Д., Ороса М., Рущака В.І.,Грицюк Юлію, Дубчак Юлію, Коршинську Юлію і Маснюк Юлію. Завдяки вищезгаданим вчителям, студентам, учням і їхнім батькам Буштино було в перших рядах боротьби за проголошення нової держави “Карпатська Україна”. Після проведеного святкового вогнища в селі та загальносільського мітингу в жовтні 1938 року в Хуст на автомашині і підводах виїхало понад двісті буштинців, щоб засвідчити свою підтримку новосформованому урядові Підкарпатської Русі на чолі з А.Волошином і проголошеному ним курсові розвитку внутрішньої і зовнішньої політики, з яким потім більшість буштинців стали в ряди захисників Карпатської України в березні 1939 року. І це не було якимось стихійним волевиявленням, чому свідченням подальші події. Згодом ряди борців за незалежність Карпатської України і об’єднання її з Україною буштинською молоддю поповнювались, не дивлячись на окупацію краю Угорщиною, а потім і Радянським Союзом. Доказом цього є той факт, що в Хусті, на Замковій горі в ніч з 14 на 15 березня 1941 року, в день другої річниці проголошення нової держави - Карпатської України з щогли було знято угорський прапор, вивішений в честь національного свята і піднято жовто-блакитний, який майорів над містом до середини дня 15 березня. Причетним до цього був і буштинець Орос Михайло – студент Хустської гімназії. Пізніше, за доносом властей, його було заарештовано. В 1942 році заарештували ще 18 учнів, членів підпільної організації ОУН, які були студентами

135

Хустської гімназії, вчительської семінарії та торговельної академії. Всіх їх запроторили в мукачівський "Ковнер“, а пізніше відправили в Угорщину. Через рік в’язнів звільнили, а в 1944 – 1945-их роках їх почали арештовувати представники НКВС – “брати Радянського Союзу”. Щоб уникнути арештів, частина перейшла на нелегальне становище, частина виїхала до Чехословаччини, а 1948 році після комуністичного перевороту в Чехословаччині, щоб захиститись від НКВС, вимушені були покинути і її, рятуючись втечею на Захід тут, закінчивши вищі навчальні заклади, зайняли помітні пости. З приходом на Закарпаття радянських військ у 1944 році і після приєднання його до Радянського Союзу за договором від 29 червня 1945 року, на Закарпатті почалось нищення всього народно – національного під гаслом творення інтернаціональної культури. Почались арешти прибічників Карпатської України, а це вчителі, інженери, студенти, учні старших класів середніх шкіл. Під цю хвилю, разом з іншими, потрапив і я. В селі почались переслідування організаторів і активних учасників підпільної організації ОУН і членів драмгуртків при середній школі. Пригадується випадок, коли на Шевченківському святі при декламуванні Шевченкового вірша “І мертвим , і живим , і ненародженим…” … “Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани, Ясновельможнії гетьмани…” на сцену вибіг директор школи Беркута Є.Д. з криком: “Що ви декламуєте? Де взяли, хто дозволив?” Як я вже говорив, старше покоління оунівців було розгромлені, тоді взялися за 16-20 річних хлопців, які читали заборонену художню літературу і брали активну участь в Організації Українських Націоналістів (ОУН). Протягом 1945-1950 років у селі було заарештовано 25 чоловік, з яких 17 – молодь віком до 20-ти років. Їх засудили на строки від 10-ти до 25-ти років, і до розстрілу. В їх числі був і я, із судовим вироком – розстріл, який потім замінили 25-річним ув’язненням у таборах спеціального призначення, що їх у колишньому Союзі було чимало.” “Характерним для того часу було те, – продовжує Василь Іванович, – що ці події відбувались не тільки в окремих селах чи містах, районних центрах, а повсюдно. У Вонігові, Тереблі, Руському Полі, навіть Вишкові і Тячеві, які вважались угорськими, також проводилась широка просвітницька робота. Як я уже згадував у попередніх матеріалах, завданням Радянської влади було: при загальному розширенні мережі освіти повністю ліквідувати національно – свідомий, вірніше, національно – активний елемент. Шляхом обіцянок і залякування перетягнути їх на свій бік і заставити зректися, причому, відкрито, своїх переконань. А тих, що не піддавалися, ізолювали, внаслідок чого, старше покоління, яке не зрадило собі і своєму народові, виїхало до Чехословаччини або пішло в підпілля. Це такі, як Копинець Михайло, Костюк Юрій, Грицюк Юрій, Паш Юрій, Гаврилко Василина,

136

Гаврилко Іван, Андришин Петро, Деяк Іван, Деяк Марія, Данич Іван, Пацкан Юрій, з яких перші шестеро після “червоного” перевороту в лютому 1948 року в Чехословаччині, змушені були податися далі на Захід. Менш активна частина молоді та інтелігенції влаштувалась на роботу в селі чи в межах області. Це: Форкош Юрій, Деяк Дмитро і Маснюк Дмитро.Ті , які залишились і продовжували свою попередню діяльність, були заарештовані у першій хвилі - в 1945-1946 роках. А саме Орос Михайло, Гаврилко Микола, Паш Юлія, Орос Іван, Форкош Василь, Ливринц Юрій. Перша хвиля сталінських арештів (1945-1946 р.р.)

М.А. Орос

М. Гаврилко

Ю.М. Паш

І.С. Орос

Друга хвиля сталінських арештів (1948р.)

В. Форкош

Ю. Мадай

Ю. Ливринц

І.М. Кобаско

І.Ю. Коршинський

В.І. Лукач

І.М. Немеш

В.В. Новак

Третя хвиля сталінських арештів (1949р.)

137

М. Мадай

В.І.Рущак

Микулець Ю.І.

І.Д. Андришин

М.Ю. Рущак

М. Ливринц

Ю.В. Ливринц

В.М. Микита

В.Ю. Комендар

І.І. Микулець

Ю.В. Новак

П.І. Паращинець

В 1947 році переходять на нелегальне становище і переховуються на квартирах односельців та в знайомих із сусідніх сіл: Микита Василь, Новак Василь, Паращинець Петро, Рущак Микола, Ливринц Василь. В 1948 році потрапили під арешт: Мадай Юрій, Ковбаско Іван, Лукач Василь, Новак Василь, Рущак Василь, Микулець Юрій, Коршинський Іван, Андришин Іван. У 1949 році заарештовані: Микита Василь, Рущак Микола, Ливринц Михайло, Ливринц Юрій, Комендар Василь Ю., Микулець Іван, Новак Юрій. В 1949 році заарештовано: Микиту Василя, Рущака Миколу, Ливринца Михайла, Ливринца Юрія, Комендаря Василя Ю., Микульця Івана, Гаврилку Василя, Андришина Михайла, Гаврилку Івана, Бернар Василину, Маснюк Юлію, Маснюк Марію, Гретер Тетяну, Медвідя Костянтина. Кожен із засуджених написав касаційну скаргу. Фахівці вищих судових інстанцій залишили на них свої позначки – рекомендації: до Коршинського Івана – “прекратить”, Андришина Івана – “условно”, Рущака В. – “оставить”, Новака В. – “оставить”, Ковбаско Івана – “оставить”, Мадая Ю. – “снизить”, Микиту В. – “оставить” і т.д. Військовим трибуналом Львівського прикордонного військового округу вироки для всіх були залишені в силі, без змін. Розкидані по різних концтаборах, серед цілком незнайомих людей, ми зпроходили школу солідарності і виживання. Тут нам допомогли усвідомити: покірність перед КДБ нічого не дає, бо то люди без совісті і честі, запрограмовані

138

на знищення власного народу. Вони ставили собі за мету більш активних знищити, слабших перетворити на монстрів, а весь загал асимілювати в російськомовне населення. Це робилося цілеспрямовано під керівництвом Москви. Порятунок треба шукати не в них, а в собі і в тих, котрі готові боротися за права людини, за гідність і свободу, не шкодуючи власного життя. Якби не хрущовська відлига, жоден із 25 заарештованих ніколи не повернувся б додому. Вони не сказали лихого слова навіть про тих, які паплюжили їх. У таких випадках відповідали: “Те, що я говорив, є правдою. А чому вони говорять неправду, я не знаю. Моя совість зі мною, їхня – з ними. Але ж кожен із нас може сказати істину. Ми прожили молодість, коли нищили людей за мрію.” По-різному склалася доля вищезгаданих Копинця М., Костюка Ю., Паша Ю., Грицюка Ю., Гаврилка І., Гаврилка В. На Заході вони закінчили вищі навчальні заклади і стали знаними людьми як серед української діаспори, так і в американському суспільстві здобули певне становище. Данич І., маючи перед собою благородну мету – допомогу матері, 1953 року повернувся додому з США. Одразу ж йому радянські власті запропонували роботу в УжДУ, на факультеті англійської мови, де і став працювати, а ще від нього вимагали писати різні вигадки на своїх товаришів, які залишились у США, Канаді, Австралії. Так як його порядність не дозволяла йому цього робити, був звільнений з викладацької роботи і з часом , домагаючись своїх прав на повернення до Америки, опинився у Львівській психлікарні, звідки вийшов уже з підірваним здоров’ям. Тепер самотньо доживає віку у Новобарові. Копинець М. на свої кошти у 1992 році приїхав у Київ та Ужгород і вчив наших студентів юридичної освіти в світі бізнесу. Гаврилко Микола, Ливринц Юрій, Лукач Василь навіки залишились десь у сибірській землі. Орос М., Орос І., Паш Ю., Форкош В.С., Ливринц М., Микита В., Новак В., Мадай Ю., Рущак Микола, Ковбаско І., Андришин І., Микулець Ю., Рущак В., Микулець І., Коршинський І., Комендар В., хто де влаштувались на роботу відповідно до своїх здібностей і можливостей. Окремі добились певних успіхів. Коршинський Іван, відомий хірург і професор УжДУ, у 1994 році навіть був вибраний народним депутатом в Український парламент. Все це мало під собою політичний підтекст. Мовляв, у радянської влади не було опонентів-ворогів, а були просто безневинні засуджені за свою наївність люди. Насправді у всіх цих людей була своя мета, свої переконання, які не відповідало вимогам тогочасної ідеології. За це вони й відбули різні строки ув’язнення. Таким чином, знищивши, розігнавши, а декого і переманивши на свій бік, радянській владі вдалось частину народу позбавити національної гідності, прищепити почуття меншовартості, зневаги до рідного, українського. Тоді, як нам потрібно єднатись, щоб випростатись, встати з колін.

139

А зробити все це в наших силах”, – вважає В.І. Рущак. Давно промайнули роки угорського режиму, роки другої світової війни, і хоч фізичні рани у людей давно загоїлися, та і сьогодні сталінщина важким душевним тягарем гнітить згаданих буштинців. У той складний і суперечливий час українські січовики, ОУНівці, пластуни та просвітяни здійснили надзвичайно великий подвиг в ім’я національно-культурного відродження Буштина, Карпатського краю і України в цілому. За це ми щиро вдячні їм. Їхні і наші нащадки завжди шанобливо будуть згадувати їх імена. Культурно-освітня і літературно-мистецька діяльність молодіжних організацій, як важлива складова історії відродженого Буштина, потребує дальшого грунтовного дослідження. Можливо, хтось візьметься за перо і заповнить “білі плями” в житті молоді селища. Скільки їх, наших хлопців і дівчат, за свободу нашого краю, за Україну загинуло від рук чужоземних поневолювачів: угорців, німців та радянських катів. Вічним сном сплять сини Буштина, сміливі хлопці наших гір, борці за краще майбутнє свого народу, що віками мучився у ярмі чужих володарів. Від їх могил, мабуть, і сліду не стало. Спочивають вони безіменні у Дахау, Ваці, Алтхаузені, Караганді у Пермській землі, в Печорі та Колимі, Джезказгані, багато полягло під Хустом на Красному полі та в багатьох інших містах. На їх могилах немає ні хрестів, ні пам’ятників. Зате вони кров’ю окропили високі гори, широкі лани, тундру, щоб своєю смертю вивільнити рідну землю і її народ з неволі. Їх героїчні подвиги будуть золотими літерами вписані в історію визвольної боротьби нашого народу. Давно вже притихли громи і бурі 1939 – 1945 років. Тихим сном сплять наші юні герої, знищені катами в концентраційних таборах. За 60 років зарубцювались рани живих, втишились гострі болі і зів’яла журба у серцях рідних і коханих, які не дочекалися дорогих їм людей з лютого пекла. Може, й пам’ять про них згасла? Ой ні, не згасла! Живе вона в серці кожної чесної людини. І сьогодні треба всіх поіменно пригадати – і живих, і мертвих, щоб ми і ті, хто народиться, знали їх усіх, знали їхні героїчні подвиги, та щоб ніколи не зазнали їхніх страждань. Шановний читачу, коли будеш молитись у нічній тиші, то згадай і про них словами: “Господи, прости і їх, бо вони цього заслужили.” Ось ті, хто загинув від рук палачів та з їх вини: Микулець Петро, Рущак Микола, Рущак Юрій, Лукач Василь, Маснюк Дмитро, Андришин Іван, Дуйчак Томаш Михайло, Орос Михайло, Грицюк Юрій, Гаврило Іван, Ливринц Юрій, Паращинець Петро, Ковбаско Іван, Корсак Василь. Не стираються з пам”ті рядки народної пісні: ...Мій карпатський рідний краю, Лиш тебе на світі маю. Дай народу, що чинити. Не дають тебе любити...

140

Вони – наш біль, наша недавня минувшина, які ніколи не забудуться. Бо треба було дожитися до того, щоб заборонити народу любити рідну Україну, рідний край, своє родове обійстя, свої обряди і традиції. Радянська система робила все, щоб виховати нас безрідними, слухняними й покірними у всьому членами суспільства, без тяжіння до свого національного кореня. Отак ми і росли, так і жили майже півстоліття, більше знаючи про царську Росію чи древній Рим та стародавню Грецію, аніж про свою рідну Україну і свій отчий край. Тим самим ми обкрадали по суті, самих себе, свою душу й пам’ять. Не важко здогадатися, яка подальша доля чекала б на нас, якби не 1991 рік. На щастя, він врятував закарпатців від цілковитого знеособлення й духовного зубожіння. Ми ніби прозріли, перестали бути “безликою масою” й почали усвідомлювати себе особистостями. Уперше, мабуть, за всі роки останніх десятиліть, повернулись обличчям до отчого краю, до неньки-України, до рідної матері-землі. І мимоволі задумались: хто ми? якого роду-племені? І де наші корені? Про це ще будуть писати наші історики, бо більшість правдивих першоджерел знищено, не обнародувано або їх замулило наклепництво фальсифікаторів. Вагомий вклад у вирішення цієї насущної проблеми покликана внести загальноосвітня школа. Та, не превеликий жаль, не кожен ще вчитель визначився остаточно. Тільки окремі є ентузіасти, істинні патріоти не ждуть вказівок згори, а працюють за покликанням душі і совісті. Тож успіху педагогам, які не байдужі до духовного світу нашої молоді,їм слід чим скоріше взятися за цю благородну справу! ПАРТІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ Діяльність партійних організацій можна поділити на три періоди: дорадянський, радянський та післярадянський. Дорадянський період охоплював 1919-1944 роки і започаткувався за буржуазної Чехословаччини. Характерним для цього періоду була багатопартійність. У цей час в політичному житті Буштина як і нашого краю в цілому, мали місце український, русофільський і угорський. Український і русофільський представлявся простими людьми і жменькою місцевої інтелігенції, а мадярофільський – місцевою угорською інтелігенцією і не тільки. Знищення самостійної Української держави, агітація русофілів з Галичини і угорська пропаганда призвели до того, що народ став байдужим до політичного життя. У 1919-1920 роках в Буштині свідомої української інтелігенції було дуже мало, до того ж активною була угорська інтелігенція, яка схиляла до себе селянство. Але пізніше українці краю заснували свою політичну організацію, яку назвали “Руська Хліборобська Партія”, і її органом був тижневик “Руська Нива”. В цю партію почали вливатись і буштинські землероби. Але український національний рух на селі почав набирати сили пізніше, з припливом нових кадрів молодої інтелігенції, із зростанням національної свідомості широких селянськоробітничих мас. Це сталося аж після 1930 року, коли виникла нова генерація як селян, робітників, так й інтелігенції, яку дала українська школа. Політично-партійне життя буштинців, як і всього закарпатського населення, концентрувалось в основному біля чеських партій, центри яких знаходились у Празі, бо своїх власних партій у нашому краї ще не було. З самого початку на Закарпатті діяли такі чехословацькі партії: аграрна, комуністична, соціалдемократична і народно-соціалістична. Більш прогресивна частина селян входила

141

до складу перших двох партій, причому, найбільш чисельною і популярною була комуністична партія. До її складу входило 45 буштинців. Основною метою комуністів було покращення життя селян і побудова для людей “світлого майбутнього”. З цією метою вони організовували в селі демонстрації, мітинги, страйки, розповсюджували листівки та прокламації, в яких ставили певні вимоги до існуючої влади. Під час виборів комуністи вели пропаганду за комуністичного лідера до складу парламенту. Комуністична партія мала своїх прихильників у Буштині ще за часів революції в 1917-1919 роках, коли чимало буштинців повернулось з російського полону і коли скомунізована угорська армія Беля Куна віщувала захоплення не лише Закарпаття, але і встановлення комуністичного ладу у всій середній Європі. Але все це були тільки лозунги - невдовзі вожаки комуністичної партії притихли й розлетілись. Тому в цій партії від самого початку аж до кінця не було інтелігенції. До її складу входили малосвідомі і неосвічені буштинці, які проте пройшли добру комуністичну школу. Це були, крім русинів-українців села, чехи, євреї та угорці. З окупацією нашого краю угорцями, комуністична партія села пішла в підпілля, бо угорський уряд її переслідував. В цей час основною метою партії в підпіллі було повалення існуючого ладу. Протягом усіх 40-их років комуністична партія села вела антифашистську боротьбу через зв’язок з Радянським Союзом. Після визволення нашого краю Червоною Армією в 1944 році настав новий період в історії партій. Їхня діяльність, крім комуністичної, була припинена. Компартія села вийшла з підпілля. Колишні комуністи Мочар Василь, Удуд Петро, Гичко Микола, Міговк Михайло., Лазарко П. займали ключеві посади в апараті районної влади. Комуністична партія завойовувала престижа у селі. З кожним днем число комуністів зростало. Якщо в перший рік радянської влади територіальна партійна організація нараховувала вього 44 комуністи, то вже в 1967 році їх число зросло до 230. Вони очолювали найважливіші ділянки господарського і культурного життя трудящих. Партія відігравала керівну роль у здійсненні всіх соціалістичних перетворень. Проте цілий ряд старих комуністів уже в перші роки розчарувались в ідейних спрямуваннях партії і тому більш свідома частина партійців вийшла з її рядів. Інші пристосувалась до вимог і умов роботи партії і зайняли невдовзі керівні посади в селі. Розростались та з’являлись нові підприємства селища, як наприклад: лісокомбінат, завод “Електроавтоматика”, які поповнювались новими спеціалістами з інших республік СРСР, разом з цим збільшується число комуністів. Партійні організації великих підприємств для кращого керівництва розбивались на цехові комітети. Вже у 1987 році в селищі у всіх десяти партійних організаціях нараховувалось 457 комуністів. Зокрема, в найбільших: 1 Буштинський ЛК 165 2 Завод “Електроавтоматика” 35 3 Торгове об’єднання 11

142

4 5 6 7

Радгосп “Верховина” Середня школа Школа-інтернат Територіальна парторганізація

64 12 8 25

Така кількість комуністів давала можливість контролювати виробництво і впливати на кожного робітника зокрема. З цією метою при кожній парторганізації були створені комітети, бюро партії та різні виробничі комісії, куди в разі непокори або невиконання виробничих планів викликались “неслухняні” і ідейно “оброблялися”. Настав нарешті довгожданий 1991 рік – рік проголошення незалежності України. Комуністична партія саморозпустилась. То тут, то там все більше і більше її членів стали виходити з її рядів. Хоч комуністична партія в демократичній Україні не була заборонена, проте, починаючи з 1994 року, майже всі, комуністичні партійні організації перестали існувати як у Бурштині, так і по всій області. На зміну з’являються нові партії, громадські організації і рухи. Досить авторитетними стали Українська республіканська партія (УРП), “Рух” та громадська організація “Старійшини”. Організація старійшин утворилась із числа старожилів села Буштино в 1991 році з метою правильного розподілу частини радгоспної землі між сельчанами. В одну з весняних неділь, 8 Березня 1991 року, на загальноселищних зборах було обрано склад комітету “Старійшин” із 21 буштинця, які вибрали з-поміж себе голову організації “ – ветерана праці, фронтовика Паша Василя Петровича. Василь Петрович з усією серйозністю взявся за доручену йому справу. Було негайно складено списки буштинців, яким вкрай потрібні земельні ділянки, окремо під ріллю та сінокіс. З ініціативи даної організації, та згідно рішення селищної Ради місцевий радгосп виділив відповідну кількість землі в урочищі Долина та Кугутови. Перший наділ землі у згаданих урочищах старожили здійснили у першій половині квітня 1991 року (в урочищі Долина по вісім сотин, а в урочищі Кугутови по десять сотин). Влітку цього ж року старожили з участю землевпорядника розподілили землю під сінокіс в урочищі Мочар по 1га для тих громадян, які мали на господарстві корову. Наступного 1992 року додатково для сінокосів виділено все урочище Дуброва, а в 1993 році – решту землі в урочищі Долина, під оранку. Василь Петрович Паш очолював дану організацію і надалі (крім 1995 року). Зараз, коли вийшов Указ президента України про паювання землі, Василь Петрович постійно добивається включення в списки пайовиків і колишніх власників, у яких в 1948 році відібрали землю у колгосп. На одних із зборів ради “Старійшин” 18.ІІ. 2000 року було обговорено звернення старожилів до Президента України.

143

РОЗДІЛ V ...Гнися, корися й мовчи... БУШТИНО В ПЕРІОД РІЗНИХ ОКУПАЦІЙНИХ РЕЖИМІВ ( 1919-1991) Більше 80-ти років минуло з часу розпаду Австро-Угорської монархії. Понад 60 літ віддаляє нас від страшної розправи над січовиками на Красному полі неподалік Хуста. Вже 58 років збігло після визволення краю від угорської окупації. І нарешті, понад 40 років тому скінчилась сумнозвісна епоха сталінського терору. Не були безсторонніми свідками драматичних колізій усіх цих часів і мої земляки – буштинці. Вони боролись, поставали проти матеріального й духовного закріпачення, страждали й самостверджувались разом з іншими краянами. І сьогодні, з віддалі часу, нам належить ще раз переосмислити й дати справедливу оцінку фактам історичного минулого, збагнути, який важкий тягар випробувань випав на долю наших батьків і дідів. До Дня Незалежності 1991 року буштинців вів довгий, складний, з трагічними зламами, шлях. Адже закарпатське селище над Тисою зазнало утисків 13-ьох окупацій. Його територію топтали монголи, татари, турки, австрійці, румуни, чехи, угорці, інші завойовники і, нарешті, радянські “брати”. Всі вони диктували свої жорсткі умови, намагались тримати народ у покорі. Однак він не ставав навколішки, не гнувся у рабській догідливості, а відстоював власні права й людську гідність, ніколи не полишаючи сподівань на свободу і незалежність. Історія далеко не завжди й не у всьому була прихильною до буштинців. Та довгі дев’ять століть чужоземного поневолення з політикою етноциду та економіко-соціальних утисків не зламали волю сельчан, не вбили бажання стати господарями на рідній землі. Шановний читачу! Спробуймо повернутись у давноминулі, відшумілі, як тисянські води, і майже забуті дні. Нехай допоможуть нам у цьому документальні свідчення та спогади про давнину вже немолодих учасників. ПАНУВАННЯ АВСТРО-УГОРЩИНИ (1369-1918) Нелегким був 600-літній шлях наших предків, започаткований першими поселенцями під проводом Івана Бущі. Це був важкий соціально-економічний поступ від общинного до соціально-демократичного устрою. Та незважаючи на всі історичні перипетії в устах потомка Івана Бущі завжди звучала рідна материнська мова, свято зберігалась православна віра східного обряду, установлені звичаї, традиції і обряди. Допомагали вижити згуртованність та єдність устремлінь. За правовим становищем буштинці спочатку були вільними. З часом вільних і незалежних селян дедалі меншало. Влада феодалів почала зміцнюватись, а становище підневільних – погіршуватись. Згодом переважна частина буштинців потрапляє в кріпацьку залежність від феодалів, всі вони

144

змушені були відбувати панщину і сплачувати феодалам оброк, а церкві десятину. З року в рік зубожіння населення зростає, великі повинності погіршують їх тяжке становище. У другій половині XVIII століття, селяни, крім феодальних повинностей, змушені були відробляти в лісі та на соляних шахтах Мараморощини й відправляти ліс і сіль бокорами до Угорщини. Зовні вигляд села довгий час майже не змінювався. Протягом кількох століть буштинці мешкали в рублених дубових хатах, вкритих соломою. Одяг селян був традиційним. Після скасування кріпацького права становище буштинців нітрохи не покращується. Переважаючим контингентом селян бідняки та середняки. Розвиток капіталізму в Австро-Угорщині призвів до ще гіршого зубожіння й розшарування селянства. Пореформене Буштино являло собою типове верховинське село. Хати, як і колись, будувалися з дуба, в зруб, і покривалися в основному соломою, лише після першої світової війни заможніші буштинці покривали їх драницею. Увесь чоловічий і жіночий одяг був виключно домотканий. Медичне обслуговування перебувало на вкрай низькому рівні. Один лікар обслуговував 9-10 навколишніх сіл. Тож послуговувались хворі в основному народною медициною через сільських знахарів, травознавців і баб-повитух. Своєї інтелігенції Буштино не мало, бо в цьому австрійський уряд не був зацікавлений. Всі сільські урядовці були угорської та німецької національностей. Церковно-приходську школу відвідували лише діти із заможних родин. Навчання в школі переважно велося угорською мовою. ПЕРІОД ЧЕХОСЛОВАЦЬКОГО РЕЖИМУ (1919-1939) У жовтні 1918 року розпадається Австро-Угорська імперія. На карті Європи виникає нова держава – Чехословаччина, а згідно Сен-Жерменського договору (Франція), Закарпаття в 1919 році увійшло до складу Чехословацької держави і з волі її правителів отримало назву – Підкарпатська Русь. Слід визнати, що за чехословацького режиму в Буштині, як і в Закарпатті в цілому, відбулося помітне піднесення в культурному житті. Розбудовується шкільництво європейського типу, покладено початок фахової освіти, стало помітним піднесення життєвого рівня населення. Буштинська молодь масово здобувала освіту в Тячівській горожанці, Хустській та Празькій гімназіях, у Мукачівській торговельній академії, Ужгородській учительській семінарії та інших фахових школах. Це зумовило появу таких місцевих педагогічних кадрів, як Грицак Микола, Тимкович Ірина, Павлюк Марія, Азарій Антон, Маснюк Дмитро та цілий ряд інших, що втілювали в життя нові українські ідеї. Це помітним чином позначалось на формуванні національної самосвідомості буштинців. Нова інтелігенція села, яка цінувала власну незалежність, і в вирішальний для краю час не упускала свого шансу, стала активною силою розбудови української держави. Ця генерація пройшла серйозну школу – і організаційну, і виховну, в таких осередках національної культури, як “Просвіта”, “Учительська громада”,

145

“Пласт”, а також у партіях українського спрямування – Християнські народні демократи, Українська соціал-демократична партія, а також праве крило Аграрної партії. Не тільки шкільна, а й сільська молодь в цей період почала широко залучатись у різні літературні гуртки та драматичний, хоровий, танцювальний, а також господарську школу тощо. Вели ці гуртки великі патріоти краю, сільські ентузіасти – Микола Грицак, Худан, Буркатський та інші. Чеський уряд сприяв розвиткові українського шкільництва на Закарпатті, в тому числі і в Буштині. Якщо Австро-Угорщина в 1919 році не залишила після себе ні однієї української школи, то, починаючи з 1919 року, крім українців, всі національні меншини мали свої власномовні державні школи. Поряд із українськими, діяли чеські, мадярські, румунські, єврейські і навіть циганські школи. На той час у селі функціонували три різні школи: українська, чеська і угорська. Однак бракувало приміщень і в одному класі не змогли поміститися всі діти, які бажали вчитися, хоча школа працювала в дві зміни. Тому виникла потреба в будівництві нового типового навчального закладу, що і був зведений у 1932 році. Відбулися добрі зміни і в промисловому житті села – у 1928 році розпочато будівництво нового лісопильного заводу та реформовано лісову дирекцію. Чимало уваги приділяв Чехословацький уряд вільному вияву релігійних переконань всіма існуючими конфесіями. Знову відродилась православія, яка була в опалі за часів панування Австро-Угорщини. Дбала держава й про розвиток сільського господарства. Отже протягом кількох років, за період Чехословацького режиму буштинцями було знищено багатовікову відсталість у всіх сферах суспільного життя. БУШТИНО ТА КАРПАТСЬКА УКРАЇНА І КАРПАТСЬКА СІЧ ( 1938- 1939) Сьогодні, з відстані понад 60 років, можна безпристрасно і об’єктивно оцінити внесок буштинців у боротьбу закарпатців за своє національне відродження та намагання створити власну державу в Карпатах. Карпатська Україна 19381939рр. – це одна із світлих сторінок в історії Закарпаття, яка після довгих століть чужоземного поневолення нарешті здобула незалежність. Водночас Карпатська Україна – це та рана, яка ще довго болітиме нашому народові. Ідеали Карпатської України було свідомо розтоптані і спаплюжені. Трагізм подій 1939 року полягає не лише в тому, що на Красному Полі пролилось багато української крові, чимало її оборонців опинилось у тюрмах і концтаборах, а й у тому, що в Карпатській Україні і в Буштині почалася глобальна трагедія: знищення нашої інтелігенції на протязі майже шестирічної угорської окупації, яке потім продовжувалось і в роки радянської влади. Про Карпатську Україну буштинцям добре відомо, бо про неї немало написано істориками, політичними діячами, журналістами. Але про буштинських січовиків молодь знає мало, а, можливо, і зовсім не знає, хоч вони в числі перших включилися в боротьбу проти фашизму. Ці осередки не були військовими, вони мали тільки спортивний і культурно-освітній характер. Але в 1938-1939 рр. події на Закарпатті розгорнулися так, що гостро постало питання про необхідність

146

силового формування, здатного захистити край від агресора. Перший крок було зроблено у листопаді 1938 року, після того, як столицю Карпатської України було перенесено в місто Хуст. В нашому селі організаторами цієї справи були вчителі школи – буштинці Маснюк Дмитро, Лях, Прокоп Петро, Рущак Іван. Вони з числа учнівської молоді організували політичні гуртки, до яких невдовзі приєдналась і передова сільська молодь. Допомагали їм також активісти з числа студентів Хустської гімназії: Орос М., Форкош Ю.В., Форкош М.Ю., Копинець М.І., Костюк Ю.В., Грицюк Ю.М., Паш Ю.М. та інші. Крім спеціального навчання та інструктажу, з молоддю проводились мітинги, походи, демонстрації, відзначались державні свята, на яких молодь виступала з концертами. Вже в середині 1938 року почалась підготовка молоді до ведення оборонної тактики. Метою цих гуртків було плекання духовної стійкості буштинської громади, несприйняття антидержавної пропаганди та всебічна підтримка уряду Карпатської України. Було визначено структуру організації, порядок прийняття молоді в її члени. Коли центр Карпатської України було перенесено в Хуст, почала організовуватись її оборона – Карпатська Січ, все більше й більше добровольців вливалось в її ряди. На заклик президента Карпатської України А.Волошина відгукнулось немало буштинців-патріотів. За рекомендацією керівника буштинських січовиків – Д. Маснюка на початку листопада 1938 року до Хуста на військові навчання, для поповнення війська Карпатських Січовиків, було відряджено новобранцями Гаврилка П.Д., Гаврилка І.В., Гаврилка Ю.П., Микиту І.І., Томаша Ю.А., Малету Ю.В., Шимона М.М. Навчання проводив колишній офіцер чехословацької армії І.Сорвадій. До душі припала нова робота молодому офіцерові. Всі буштинські новобранці виявились, як на підбір, кмітливими й дисциплінованими, швидко опанували ази військової науки. Заняття з молодими січовиками проводились до половини лютого 1939 року. У вільний від навчання час п’ятеро з них – Малета Ю., Гаврилко П.Д., Цех В.М., Гаврилко Ю.П. та Микита І. несли службу в складі охорони президента А.Волошина. Згодом вони та багато інших брали участь у боях з угорськими військами на Красному Полі 15 березня 1939 року. На початку березня 1939 року для Карпатської України настали трагічні дні. 6 березня Гітлер вирішив розчленувати ЧСР, зробити Словаччину незалежною державою, а Карпатську Україну віддати Угорщині. Опинившись у такому становищі, 13 березня А.Волошин наказав командуючому чехословацької жандармерії на Закарпатті полковникові Ваку забезпечити Карпатську Січ зброєю. Довідавшись про це, генерал Л.Прхала, якого було уповноважено приборкати січовиків, віддав наказ силою вилучити зброю від оборонців Карпатської України. Зав’язалася сутичка, під час якої загинуло 40 січовиків і понад 50 було поранено. Забравши зброю, генерал Прхала виїхав у Словаччину. В той же час чехословацька армія отримала з Праги команду протягом 24 годин залишити Карпатську Україну. Тому захист від наступаючого агресора став справою самооборони. Та не все керівництво Карпатської Січі погоджувалося

147

чинити опір наступаючій угорській армії, яка в багато разів перевищувала сили січовиків. Такі як Роман, Рогач, Росоха, Капідзінський, Кедюлич й інші вимагали дати відсіч противникові і не йти в угорське ярмо. Усім було ясно, що слабо вишколена, малочисельна і погано озброєна Січ не може протистояти регулярній армії. Але небажання коритися ворогам Карпатської України взяло гору. Було вирішено заволодіти зброєю чехословацької армії, яка відступала, і діяти всупереч вимогам з Берліна. На допомогу прийшли вояки, що служили в чехословацькій армії, українці-прикордонники, а також українці-жандарми. Опір тривав майже шість днів. Щоб зрозуміти, що відбувалося в ті трагічні дні на Закарпатті, наведемо розповідь про виснажливу сутичку під Хустом: “ На Красному Полі, окрім січовиків і чеських воїнів, участь у боях взяла й учнівська молодь із Хуста, Севлюша, Копані, Білок, Тячева. З Буштина приїхала сільська молодь у кількості 50 чоловік. Добирались буштинці на підводах й велосипедах. Бій був важкий. Як засвідчує телеграма, надіслана у столицю Угорщини 18 березня, на Красному Полі загинуло 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців – переважно учнів. Втрати угорців убитими становили близько 160 чоловік і було близько 400 чоловік поранених. У телеграмі зазначається, що в боях на лінії фронту від Королева до Хуста угорці взяли у полон багато чехів і 450 січовиків, серед яких було немало січовиків із Польщі.( (“Новини Закарпаття” від 20 листопада 1999) року ст. 14. “Карпатська Україна і Карпатська Січ”). Серед полеглих на Красному Полі буштинців був кулеметник Рущак Ю., а Микита Ю.І. та Гаврилко І.Д. отримали поранення. Високу оцінку січовикам дав командуючий угорською армією, який сказав, що шкода вбивати цих молодих героїв, бо, мовляв, через кілька років вони могли стати хорошими вояками угорської армії. Патріоти Карпатської України довели всьому світові, що готові захищати свій народ до останньої краплі крові, в ім’я його свободи вони йшли на великі жертви, не лякаючись того, що розстріл Карпатської України відбувався з благословення і при повній підтримці Німеччини. Січовики не дозволили завойовникам зайняти Карпатську Україну парадним маршем, як це зробили німці у Чехії. Окремі дослідники історії вважають, що бої карпатських січовиків проти фашизму в березні 1939 року були початком другої світової війни. Мужність захисників незалежної держави ще раз довела, що українці у важкі хвилини випробувань вміють згуртуватись, не рахуючись з власним життям, відстоювати ідеали свободи. Блискуче охарактеризував події 1938-1939 років на засіданні сойму Карпатської України М. Бращайко. Звертаючись до послів, він сказав: “По тисячолітній неволі наша земля стає вільною, незалежною та проголошує перед усім світом, що вона була, є і хоче бути українською, і коли б навіть нашій молодій державі не судилося було довго жити, то наш край залишиться вже назавжди українським, бо немає такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю українського народу”.( (“Новини Закарпаття”, ст. 14, від 20 лютого 1999

148

року.) Це була смілива відповідь тим, хто зазіхав на нашу землю. Закарпатці, і, зокрема, й буштинці, продемонстрували, що вони вже не ті, що були колись... Після подій на Красному Полі, повністю заволодівши нашим краєм, угорські власті почали масове переслідування учасників тих драматичних подій. Майже кожного дня жандарми допитували січовиків, погрожуючи їм ув’язненням. Щоб уникнути репресій, 42 найактивніших захисників Карпатської України подалися за кордон, до “радянських братів.” Незважаючи на своє короткочасне існування, сам факт виникнення Карпатської України, як держави, ще раз засвідчив перед світом, що на Закарпатті живуть українці, які хочуть жити вільним життям і мати спільну державність із Великою Україною. Ні президент, ні уряд, ні народ не капітулювали, в плані війни та політики. Так, карпатоукраїнці програли бій з угорською агресією, бо сили були нерівні, але добровільно не здалися на милість завойовників. Підтвердженням цьому є боротьба краян у чорні дні гортистської окупації Закарпаття. Нині Україна відзначає ще один ювілей, - 125 річчя з дня народження А. Волошина, що був уособленням українського національного відродження на Закарпатті, будителя Закарпаття ХХ століття, священика, педагога, науковця і політика. Тож зробімо все можливе, щоб допомогти утвердженню демократичної самостійної України! Підтримаймо молоду державу морально, політично і матеріально для того, щоб закріпити наші здобутки й збагатитися новими! До цього почесного діла кличуть нас полеглі борці Карпатської Січі і всіх українських національно-визвольних змагань. Вони нагадують нам, що без свободи немає щасливого життя. ВТІКАЛИ ДО БРАТІВ, ПОТРАПИЛИ... В КАТІВНІ. (1939-1941) Після кровопролитної сутички 15 березня 1939 року на Красному Полі, протягом кількох днів угорські війська захопили увесь наш край. Почалось жорстоке переслідування угорською контррозвідкою і жандармами всіх тих, хто хоч трохи був причетний до цих подій. Пішли в дію наклепи і найбільш шовіністично настроєних місцевих жителів Буштина на колишніх членів “Пласту”, Просвіти і січовиків. Неабияку роль у захисті буштинців від переслідування відіграли тодішній староста Іван Деяк (Солвай) та грекокатолицький священик Андрій Шимша. Вони намагались переконати жандармів, що серед сільської молоді не було вороже налаштованих проти угорської держави. Але незважаючи на це, розслідування і допити продовжувались. Щоб уникнути розправи група активних січовиків з числа молоді подалась за кордон. Частина, зокрема студенти гімназій, вирушили на захід, де і по-сьогодні перебувають. А 42 буштинців перетнули східний кордон і емігрували до “радянських братів”. Але останні не прийняли їх з розкритими обіймами всі 42 були заарештовані як порушники кордону та іноземні шпигуни й засуджені від трьох до восьми років каторжних робіт. Ось їх поіменний список

149

1. Богачик Дм. Дм., 1918 р.н. 22.Пацкан Ів.Юр. 2. Глеба Юр. Вас. 1911 р.н. 23.Пацкан Дмитро 1914 р.н. 3. Грицюк-Антал Анна Вас. 1919 24.Пацкан Юр. Ів. (Цилі Ковачки) 4. Мотрин Дм. Мих. 1920 р.н. 25.Гичко Юр. Вас. 1922 р.н. 5. Пацкан Мих. Пет. 1918 р.н. 26.Гурняк Федір Йос. 1923 р.н. 6. Томаш Юр. Ів. 27.Деяк Ів. Мих. 1918 р.н. 7. Грицюк-Магула Христина Вас. 28.Ковач Ів. 1922 р.н. 1921 р.н. 29.Комендар Вас. Ів. 1919 р.н. 8. Копинець Петро Юр. 1920 р.н. 30.Корсак Мих. Мих. 1922 р.н. 9. Микита Ів. Ів. 1918 р.н. 31.Микулець Петро Юр. 1924 р.н. 10.Гаврилко Юр. Пет. 1918 р.н. 32.Мотрин Мих. Ів. 1919 р.н. 11.Федурчик Марія Ів. 1918 р.н. 33.Мочар Юр.Петр. 1923 р.н. 12.Федурчик Микола Ів. 34.Паращинець Ів. Ів. 1916 р.н. 13.Федурчик Микола Ів. 35.Рущак Мих. Ів. 1922 р.н. 14.Томаш Юр. Андр. 36.Прокоп Мих. Ів. 1922 р.н. 15.Паш Мик. Юр. 37.Феєр Вас. Андр. 1917 р.н. 16.Гаврилко Ів. Вас. 1918 р.н. 38.Францух Іван 1908 р.н. 17.Попович Ст. Юр. 1921 р.н. 39.Гичко Іван 1908 р.н. 18.Малета Юр. 40.Гичко Юрій 1910 р.н. 19.Коршинський Юр. Вас. 41.Паш Михайло 1920 р.н. 20.Шандровський 42.Ливринц Михайло 1920 р.н. 21.Комендар Андрій Юр. Покарання відбували в далекому Заураллі,у Комі АРСР та Сибіру, в сумнозвісної слави ГУЛАГах. Чимало з них там і сконало, не витримавши нелюдських випробувань голодом, холодом і хворобами. У 29 таборах НКВС опинилися тисячі закарпатців, а серед них і наші односельці за таку ж “провину” – нелегальний перехід угорсько-радянського кордону. Про жахливі репресії щодо наших співвітчизників довідалась Чехословацька військова місія в Радянському Союзі, яку очолював полковник Г.Піка. Архівні документи свідчать, що пан Піка провів колосальну роботу, аби з’ясувати, в яких саме таборах перебувають закарпатці. На підставі здобутих з великими труднощами даних, потай від беріївських служб, він склав карту–схему місце знаходження цих таборів і визначив приблизно число ув’язнених краян. Потім він листувався з Чехословацьким емігрантським урядом у Лондоні та з міністерством оборони і внутрішніх справ СРСР. Г.Піка клопотався про те, щоб юнаків звільнили й надали їм можливість вступити до лав Чехословацької військової частини, яка формувалась в СРСР. Вже в ході війни з гітлерівською Німеччиною, після відповідних контактів представників урядів СРСР та емігрованого уряду ЧСР, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 листопада 1942 року ув’язнені закарпатці, в тому числі і 42 буштинців, були звільнені з таборів і переправлені в м. Бузулук, де, як чехословацькі громадяни, були включені до складу Першої чехословацької бригади під командуванням генерала Людвика Свободи. Згодом були створені дві інші бригади, особовий склад яких комплектувався з числа 150

військовополонених, котрі воювали на східному фронті в словацьких та угорських частинах і серед яких були й наші буштинці. Бойове хрещення буштинці в складі чехословацького війська дістали у березні 1943 року поблизу с. Соколово, що на Харківщині. Нам добре відомий ратний шлях і буштинських добровольців і, зокрема, тих 42-х, які в 1939-1941 рр. нелегально перейшли до СРСР. Вони мужньо воювали проти німецьких загарбників на території України, Польщі, Чехословаччини, Угорщини та Німеччини. Частина з них повернулась додому після війни, а більше двадцяти залишились спочивати в холодній сибірській землі. Інші загинули в боях на території України, Польщі і Словаччини. Ось імена тих “втікачів”, які вже ніколи не повернуться в своє рідне Буштино: 1. Лукач Михайло 1908 р.н. 12.Пийтер Василь 1917 р.н. 2. Францух Іван 1908 р.н. 13.Грицюк Андрій 1912 р.н. 3. Гичка Юрій 1910 р.н. 14. Комендарь Василь 1920 р.н. 4. Гичка Юрій 1912 р.н. 15. Гурняк Микола 1923 р.н. 5. Гичка Юрій 1923 р.н. 16. Деяк Іван 1918 р.н. 6. Корсак Михайло 1923 р.н. 17. Ливринц Іван 1914 р.н. 7. Паш Микола 1920 р.н. 18. Стрижак Іван 1912 р.н. 8. Паш Михайло 1920 р.н. 19. Федурчик Марія 1919 р.н. 9. Федурчик Михайло 1911 р.н. 20. Маркуш Іван 1910р.н. 10.Федурчик Микола 1913 р.н. 21. Пацкан Дмитро 1914 р.н. 11.Пийтер Петро 1915 р.н. ПЕРІОД УГОРСЬКО-ФАШИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1938-1944) “Невеликий проміжок часу у ХХ столітті – 1938-1944 роки – увійшов в історію Буштина і нашого краю в цілому, як темна ніч угорсько-фашистської окупації. Ці роки збіглися з другою світовою війною, у якій Угорщина виступила союзницею гітлерівської Німеччини, була втягнута у війну з СРСР, а відтак пережила і всі наслідки цієї війни. Визвольна боротьба закарпатських українців закінчилася для них катастрофою-падінням Карпатської держави і повною окупацією краю угорськими військами у березні 1939 року. Угорці з нечуваною жорстокістю поставилися до здобутків молодої держави, своїм завданням викорінити українство в Карпатах, перетворити українських закарпатців у вірних слуг Свято-Стефанівської корони і штучно витворити з них новий народ, який не мав би нічого спільного з своїми братами на схід від Карпат. Ця протиприродна і протиправна акція проводилася найбрутальнішими методами, коштувала закарпатцям численних людських жертв, обернулася для них величезною економічною руїною і поставила їх під загрозу знищення з карти Європи. Досить згадати, що на цей час із майже 800тисячного населення краю було репресовано декілька тисяч, а із числа буштинців – декілька десятків осіб, з яких близько половини загинуло в тюрмах і концентраційних таборах Це Рущак Ю., Рущак М., Микулець П., Грицюк Ю., Маснюк Д., Дуйчак-Томаш М., Орос М., Орос Ю.,і ще цілий ряд інших. А скільки з них подалося в 1939-1941 роках на схід, щоб уникнути 151

переслідувань з боку жандармів! Тільки з Буштина в 1939-1941 рр. емігрувало на схід 42 юнаків і дівчат. В той час були заборонені всілякі політичні партії і рухи. Цілком закономірно, що цей, уже віддалений від нас період історії викликає інтерес учених і дослідників. Хоч є серед краян сили, які виправдовують угорсько-фашистську окупацію на Закарпатті 1939-1941 років, бачачи в ній тільки “повернення історичних земель” і вишукують позитивні зрушення для “руського народу” в цей період.” (Інформаційний листок №49 ст. 9-14 Чікаго 2000р.) Угорський період для Буштина закінчився 22 жовтня 1944 року, коли його було звільнено радянськими військами. У ПОЛУМ’Ї ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945.) Нині ми подумки повертаємось до подій, близьких і дорогих нашому серцю, до вікопомної осені 1944 року, коли завершились бої за визволення Буштина, Закарпаття і всієї України від фашистських поневолювачів. До жовтня 1944-го року буштинці пройшли складний і трагічний шлях. Минає 56 років з дня останніх залпів славнозвісних грізних “Катюш”, які сповістили всьому світові про закінчення страшної і немилосердної війни. А друга світова війна таки була найстрашнішою в історії людства. 1418 днів і ночей велася небачена за своїми масштабами битва на тисячокілометрових фронтах, морських і повітряних просторах. Фашистами було зруйновано тисячі заводів і фабрик, міст і сіл. У війні загинуло 27 мільйонів чоловік. Чи не найбільших втрат зазнала наша рідна Україна. Ми, закарпатці теж відчули на собі жахи цієї війни, страхіття, жорстокість і знущання чужоземців. Війна в нашому краї розпочалася не 22 червня 1941 року, а 15 березня 1939го, коли угорський фашизм зі згоди та санкції німецького рейху вдерся в наш край. Це сталося тоді, коли на Закарпатті була проголошена Карпатська Україна і в протиборство з армадами угорських гонведів сміливо вступили січовики, вчинивши окупантам мужній опір. В нерівному бою з ворогом багато з них полягло на притисянському театрі воєнних дій. За неповних шість років угорської окупації нашого краю було кинуто в тюрми і концтабори 114982 чоловік, в тому числі заарештовано біля 20-ти буштинців. Тотального геноциду зазнало єврейське населення. БУШТИНЦІ В УГОРСЬКІЙ АРМІЇ (1939-1944 ) Чогось ще за радянських часів, нам втовкмачували в голови, що лише ті буштинці, які пішли на фронт добровольцями Радянської армії, заслуговують на шану й відзначення заслуг. Ті ж, які були взяті в угорську армію, вважались ворогами нашого народу, що заслуговують на прокляття, а в кращому разі – на забуття. Однак чи великою була вина цих людей, насильно втягнутих тодішнім угорським режимом у війну проти СРСР? Таких юнаків нараховувалось близько 90, з них майже половина не повернулася додому. 152

Їх самих батьківщина, як мачуха, стріла. Ось як згадує важкі і бурхливі воєнні та повоєнні роки наш односелець – угорський вояк Ю.І.Хомечко. “...Вечоріло. Юрій Іванович Хомечко столярував у своїй майстерні. Побачивши мене, він, витер рукавом рясний піт з обличчя і присів на ослінчик. - Так-так, не ті вже роки, швидко втомлююся, – проказав він. Згодом господар запросив мене до хати. Що розповісти вам про свою долю? – цими словами розпочав свою довгу та незвичайну розповідь Юрій Іванович - Я, звичайно, вважаю, що в моєму житті не було нічого особливого, хоч і прийшлося багато пережити, – продовжував односелець. Народився у 1922 році в селі Буштино. Сім’я була великою. У 1936 році я закінчив на “відмінно” вісім класів народної школи. Вчитель був за те, аби продовжував навчання у руській гімназії в Празі. Однак батьки не мали грошей на дорогу до Праги та щоб купити мені якусь пристойну одежу. Довелося пасти батьківські корови та допомагати мамі по господарству. Ще зовсім молодим, перед війною, помер батько. Для нас це був важкий удар, адже нянько “тягнув” на собі все хазяйство. Але жити було треба, тож змушений був брати на себе частину господарських клопотів. У 1939 році прийшли мадяри. Скоро, майже з їх приходом, і розпочалася моя допризовна підготовка. А в 1943-му мене призвали в ряди угорського війська. Першим містом дислокації став Кішкульголос, де попав у 15-й велосипедний полк. Тут я пробув кілька місяців. Як угорські солдати, так і офіцери до нас, закарпатців, ставилися з недовірою, називали нас “партизанами” і за кожним з нас велася сліжка. Через деякий час нас, закарпатців, перевели в піхотний полк міста Кечкемет, а згодом, у травні 1944 року, на Закарпаття, у Воловецький район, для боротьби з партизанами і охорони комунікацій угорської Вони разом пройшли всі жахи Світової Війни армії. Тобто лінії Арпада, що простяглась Хомечко Ю.І. та Рущак І.Д. через Карпати. Після перевороту Салаші в Угорщині до влади прийшли фашисти. Усіх неугорців було вилучено із рядів армії через недовіру. Із наближенням радянської армії до Карпат, нам наказали зняти військову форму і відправили в концентраційний табір до Німеччини. У серпні 1944 року біля двох тисяч українців, сербів, словаків, румунів ешелоном вивезли до міста Пістрова, що в Німеччині, у розподільний табір. Мене з групою в 300 чоловік вивезли до міста Штетін, де я несподівано зустрівся з буштинцем Рущаком Іваном Дм.. Доля склалася так, що ми були разом аж до повернення додому з радянських таборів для полонених. У Штетені ми працювали на розчистці міста після бомбардування. В лютому 1945 року нас ешелоном евакуювали через Гамбург, Бремен, Дюссельдорф у напрямку Франції, бо до Штетіна підійшли радянські 153

війська. Весь цей час ми перебували в пекельно-жахливих умовах. Голодних і обдертих у Кельні нас пішки, руїнами міста , відправили в ліс, де працювали на ремонті дороги Кельн-Ахен. До речі, під обстрілом і бомбардуванням американських військ. 16 квітня 1945 року група із 100 закарпатців втекла з табору і в лісі зустріла іншу групу закарпатців. Через три дні ми, об’єднавшись, виснажені, напівроздягнені і голодні, пішли назустріч американським військам. Американські солдати прийняли нас добре, всіх нагодували і розквартирували по 5-10 чоловік на німецьких фермах. Звідсіля нас відвезли в міжнародний табір для полонених в місті Бранденбург, а в серпні 1945 року – в табір у Франкфурт-на-Одері, як таких, які хочуть повернутися в рідний край, на Закарпаття. Хоч нам пропонували назавжди поїхати в США, Канаду, Австрію, Бельгію, ми відмовились. А шкода! Тут нам видали документи й автомашинами протягом 5-ти днів перевезли через Польщу в місто Брест. У Бресті від нас забрали документи й ешелоном відправили не на Закарпаття, а в Приуральськ, вже в радянські табори для полонених. Везли нас у вагонах, якими перевозили скотину, по 90 чоловік у кожному. Поїздка була жахливою, адже стояло спекотне літо 1945-го року. Жодного разу, поки повз наш потяг, нам не давали ні їсти, ні пити. Страждання вимучених людей посилювала переповненість вагонів, де майже не було чим дихати. До Приуральська ми прибули під вечір, – продовжував розповідь Юрій Іванович. – Нас вигнали з вагонів, вишикували в колону і наказали йти до табору. Так розпочався радянський етап мого життя. Разом із полоненими з інших країн ми почали працювати на новотрубному заводі №703. Мене призначили кочегаром. Жилося дуже важко, їсти давали один раз на добу, і то якусь баланду. Ставлення обслуговуючого персоналу було нестерпним. Нас, закарпатців, називали зрадниками, бандерівцями тощо.. Так нам відплатили за всі наші страждання. По-різному текло життя в полоні. Були і там певні злети, і певні падіння. Нарешті настали щасливі дні звільнення. Так завершилася одна з найтяжчих і найчорніших смуг мого життя. Прибув я додому 5 грудня 1946 року. До рідного краю летів, наче на крилах. Радів, що вирвався з табору, а ще був щасливим від того, що застав живою матір. Як тільки я повернувся додому, мене кілька разів викликали в райвідділ держбезпеки, де вимагали знову повернутися на Урал. Аж до 1950 року відмовляли мені у виготовленні паспорту. І все ж я знову став буштинцем, хоч по світу блукав не з власної волі. Не встиг досхочу попрацювати на батьківському газдівстві, на рідній землі, як у 1948 році розпочалася в Буштині колективізація. На душі було важко і боляче до сліз, бо все «добровільно» забрали від нас у колгосп. Я влаштувався на роботу в Буштинський лісокомбінат, де відпрацював 40 років меблевиком. Все моє життя пройшло у безперервній праці, яку я любив, бо моя праця приносила радість людям, які живуть в домівках, збудованих з моєю участю і користуються меблями, виготовленими моїми руками…» 154

Недаремно Ю. І. Хомечку неодноразово відзначали за хорошу працю і орденом «Трудової слави ІІІ ступеня», і званням «Майстер - золоті руки», грамотами. Він, до речі, є автором багатьох винаходів. Ось такою, не схожою на інші, виявилася доля Юрія Івановича Хомечки. Не раз замислюється він над нею… Сьогодні багато рідних загиблих воїнів угорської армії справедливо вимагають, аби й імена їхніх синів, чоловіків і батьків були викарбувані на Обеліску Слави. Адже й вони, як і добровольці, стали жертвами тієї ж безпощадної війни. Я особисто переконаний, що жоден з моїх земляків не пішов воювати на фронт проти своїх братів на сході з власної доброї волі. Всі, хто був втягнений воєнною машиною у вир війни, так чи інакше постраждав від її жахів. Сьогодні ми не маємо морального права ділити солдатів другої світової на праведних і грішних – вони цього не заслужили. Ті, які воювали по ту лінію фронту, як живі так і мертві не мають урядових нагород – ні орденів, ні медалей. Гадаю, що внесення до списку на Обеліску Слави всіх загиблих воїнівбуштинців в скорому часі відбудеться з дозволу місцевої влади. Ось перелік тих буштинців, які воювали під час другої світової війни під угорським прапором і ніколи не повернулися до своїх рідних. Список громадян села Буштина, які були насильно мобілізовані в угорську армію і загинули на східному фронті в таборах військовополонених або розстріляні угорськими властями: 1 2 3 4 5 6 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Пацкан Ю. Ю. Богачик П. Дм. Богачик В. Дм. Сабадош І. І. Ковач Пет. Рущак В. Форкош М. Ю. Андрійцьо М. Мотрин І. Ю. Паш Ю. Паш Вас. Вас. Мадай М. І. Мотрин Ю. Ю. Вакаров Дм. Гаврилко Ів. Ю. Волошин Ів. Пав. Сабадош Ів. Вас. Сакал Вас. Андр. Сабадош Мих. Петр. Андрійцьо М. Юр. Хомечко Мих. Палчук Федор

1912 р.н. 1916 р.н. 1911 р.н. 1912 р.н. 1910 р.н.

1920 р.н. 1901 р.н. 1912 р.н. 1912 р.н. 1916 р.н. 1901 р.н. 1911 р.н. 1911 р.н. 1919 р.н. 1904 р.н. 1910 р.н. 1908 р.н 1915 р.н. 1914 р.н 1914 р.н.

1942 р. на Дону на Дніпрі 1942 р. 18. ІХ. 1943 р. 1943 р. 1942 р. 1942 р. на Дону 1944 р. 4.VIII.1942р.на Дону 1944 р. 1943 р. на Дону 155

25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41

Берец Петро Пацкан Юрій Іляш Дмитро Федурчик Дмитро Андрійцьо М. Костюк Петро Костюк Мик. Орос Мих. Мочар Вас. Прокоп Мик. Попадинець Ів. Рущак Іван Вакаров Дм. Акурцев Юрій Мотрин Іван Францух Петро

1914 р.н. 1913 р.н. 1910 р.н. 1910 р.н. 1915 р.н. 1910 р.н. 1912 р.н. 1920 р.н. 1922 р.н. 1922 р.н. 1922 р.н. 1908р.н. 1912 р.н. 1910 р.н. 1910 р.н. 1910 р.н.

Ливринц Іван

1912 р.н.

ВІЙНОЮ ОБПАЛЕНІ...

БУШТИНЦІ-ДОБРОВОЛЬЦІ, УЧАСНИКИ 2-Ї СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1944 – 1945) Буштинці, як і всі краяни, чекали радянських воїнів-визволителів з радістю. В пам’яті людей старшого покоління залишились дні, виповнені довгожданими зустрічами братів зі Сходу, що принесли, як тоді здавалося, нове життя, з добром, справедливістю, свободою і правом на труд. 58 років тому Червона Армія , подолавши оборонні укріплення “лінії Арпада” перейшла Карпати і звільнила наш край від тисячолітнього чужоземного рабства. У селах і містах населення зустрічало визволителів як рідних братів. Запрошували їх в свої оселі і пригощали смачними стравами та вином. На стріхах хат від подиху ніжного осіннього вітру тріпотіли червоні прапори. Вивішені на арках через вулиці полотнища з написами бажали арміївизволительці скорої перемоги над фашизмом, а солдатам – повернення живими і здоровими додому. Це було дійсно велике свято для буштинців. Молодь, щоб допомогти визволителям швидше добити ворога, масово записувалися до Червоної Армії, ішла воювати у складі Чехословацького корпусу під командуванням генерала Л. Свободи. Здавалося б, що Країною рад все робилося для вільного і щасливого життя в нашому краї. Однак попри всі плюси, і снував і серйозний мінус – відбувалося постійне приниження національної самосвідомості українського народу. 156

Продекларована “самовизначеність” насправді обернулася переслідуванням української ідеї і її поборників. Невдовзі після визволення Закарпаття воєнні власті, а особливо радянські політуправлінці повели себе не як визволителі, а як окупанти краю. Швидко забули, що обіцяли народові. Більше того, вони проголосили себе повноправними господарями і вдалися до свавілля. До речі, це відбувалося ще в дні, які передували возз’єднанню Закарпатської України з Радянською Україною. Налигачами СМЕРШу, НКВД проводилися репресії та утиски стосовно людей, здебільшого чесних і невинних. Історія нашого краю таких репресій не знала. Боляче про це говорити і писати, але з людської пам’яті ті сумні події не викреслити. Про них повинно знати і нинішнє молоде покоління. ...Та повернемось до тієї воєнної осені 1944 року. “Відправляючись добровольцями на війну ,- каже ветеран війни Рущак В.Д., - ми залишили в своїх селянських дворах, на пасовиськах Становлениці, Черяті, Когутовах сотні голів рогатої худоби, коней, свиней, незліченну кількість птиці. Наші батьки забезпечували всю цю живність і влітку, і взимку добротними кормами. Ми залишили оброблені поля, красу Дуброви, Мочарів і Малетової Мочарки, що їх так оберігали й любили наші батьки та діди. Нам, бійцям фронту, політруки неодноразово обіцяли, що після повернення додому радянська влада надасть нам у вічне користування ще чимало сотин з державних земель.. Та, як то кажуть, обіцянка-цяцянка. Повернувшись з війни, не довго ми газдували на своїх нивах і сінокосах. Невдовзі влада насильно позбавила нас багатьох споконвічних цінностей – нашої ораниці, пасовищ, худоби і віри в Бога. А з нею й багатьох традиційних християнських доброчесностей. Отже, повоєнні роки не принесли багатонаціональному і багатостраждальному краю справдження всіх найкращих сподівань. Деформується соціальна структура села, суттєво змінюється етнічний склад населення. Були піддані репресіям не тільки німці за національністю, а й угорці і навіть автохтони-українці. Всі вони постраждали від свавілля сталінської епохи. Щороку, ми схиляємо голови перед пам’яттю мільйонів людей, які на олтар Перемоги поклали своє життя. Серед них – і 38 буштинців. Ось вони: Паращинець І.І. (1916), Микулець П.Ю.(!913), Деяк І.М. (1918), Феєр В.А. (1917), Гичко В.Ю. (1922), Корсак М.М. (1922), Попович С.Ю. (1921), Гаврилко І.В. (1918), Рущак І.М. (1915), Прокоп М.І. (1922), Микуляк Ю.М. (1924), Лукач Ю.Ю. (1925), Костюк П.Д. (1905), Костюк М.Д. (1909), Коршинський Ю.С. (1925), Гарастей І.П. (1906), Спаській М.І. (1910), Маркуш І.І. (1926), Гурняк Ф.Й. (1922), Феєр Ю.А. (1925), Болехан І.М. (1926), Лар С.В. (1926), Мовнар І.І. (1927), Лазорка Ю.В. (1925), Сакал В.А. (1910), Мочар Ю.П. (1923), Лукач М.Ю. (1925), Гаврилко М.Д. (1914), Шустур Ф.В. (1915), Орос С.Й. (1927), Келемен І.В. (1910), Микуляк Ю.І. (1920), Мочар В.І. (1922), Грицюк В.В. (1908), Паш І.М. (1925), Комендар В.І.(1920).

157

У складі учасників антифашистської боротьби серед мешканців Закарпаття і, зокрема буштинців, найчисельніший загін складали добровольці. Кампанія по набору добровольців мала й політичний характер. Народна Рада Закарпатської України закликала батьків і матерів благословити своїх синівдобровольців на ратні подвиги в ім’я свободи й щастя рідного краю, в ім’я возз’єднання Закарпаття з Україною. Від Ужгорода до Рахова розгорнули роботу 25 пересувних приймальних пунктів. У місті Сваляві перебував 178-й фронтовий запасний стрілецький полк, в Ужгороді дислокувався 239-й запасний полк 18-ї армії. Через ці військові одиниці пройшли всі добровольці Закарпаття. Тут вони приймали військову присягу, одержували обмундирування тощо. Але спочатку всі буштинські добровольці записувались в місті Тячеві та Хусті, а звідтіля направлялись у Сваляву. Із згаданих приймальних пунктів було відправлено на фронт понад 100 буштинців. Ведучи мову про вікові рамки набору добровольців, слід сказати, що всі наші хлопці були 1920-1926 років народження, хоч солдатами ставали й буштинці старшого і навіть молодшого віку. Як засвідчують численні документи та розповіді самих учасників подій, уродженці селища Буштина фактично поповнювали усі стрілецькі дивізії І-ої гвардійської, 18-ї та 38-ї армій 4-го Українського фронту. Що можна сказати про те, з яким політичним та ідеологічним бажанням прийшли буштинські добровольці на передову? Певно, ніхто із них ще не знав про ті політичні хитросплетіння, які робили напередодні війни Гітлер і Сталін щодо окремих держав і народів Європи, а це стосувалося і Закарпаття. Мало хто знав правду про репресії. Однак усі горіли бажанням скоріше покінчити з німецьким фашизмом. Влившись у фронтові військові частини, вони прилучилися до загального бойового гасла, яке діяло тоді в армії: “Окупантов бей, фрицов не жалей...” Майже всі наші добровольці перше бойове хрещення одержали в Східній Словаччині. Станом на листопад 1944 року в цій місцевості було визволено 158

лише Гуменський та Свидницький округи. Лінія фронту проходила по річці Ондава від Свидника до Требішовської низовини. Тут буштинці разом з іншими закарпатцями вели один із першиїх боїв у складі І-ої гвардійської армії за оволодіння перевалом Даргов, на підступах до м. Кошіце. Інша частина наших земляків, які воювали у 18-й армії з середини січня 1945 року, визволяли населені пункти Шомоді, Ясов, Мокранце. Щоб витіснити ворога із зайнятих ним вигідних позицій, добровольці разом із іншими радянськими бійцями видряпувалися по крижаних схилах і брали їх штурмом. Наприклад с. Мокринце упродовж одного дня тричі переходило із рук в руки, згадують наші добровольці. Мокринце стало вільним тільки 16 січня 1945 року. Звідси повернули у напрямку Кошіце. 19 січня 1945 року війська 18-ї та І-ї гвардійської армій розгромили кошіцько-пряшівське вороже угрупування, і до кінця січня вся Східна Словаччина була визволена від гітлерівців. Далі фронтові дороги наших добровольців розійшлися. Частина з них діяло в Середній Словаччині, де вели важкі бої за місто Ліптовський Мікулаш понад два місяці, іншу частину наших добровольців дислокували на території Польщі, де звільняли Носондянське, Бельське і частину Краківського та Катовіцького воєводств. Тут вони визволили понад 500 населених пунктів. Окремі добровольці з Буштина були учасниками однієї з найкровопролитніших битв другої світової війни – Моравсько-Остравської бойової операції, що тривала 52 дні – з 10 березня по 30 квітня 1945 року. Закінчили наші земляки свій бойовий шлях 9 травня 1945 року в Златій Празі. Про виконання ними військового обов’язку багато разів писала фронтова преса. Серед добровольців-буштинців були і три жінки. Їх теж не обійшли увагою фронтові газети. Згадаймо і пом’янімо наших земляків-добровольців, підпільників, учасників руху опору, страчених окупаційними режимами на протязі 1939 –1952 років. Вшануймо пам’ять тих, хто в корпусі генерала Л.Свободи вирушив з Бузулика і не дійшов до Праги, хто пропав безвісті, загинув у концтаборах. Схилімо голови і перед пам’яттю воїнів-буштинців, які в силу об’єктивних історичних обставин перебували в угорській та інших арміях, під різними прапорами. Скільки їх спочиває у словацькій, чеській, польській, німецькій, сибірській та казахській землі! Хай пам`ять серця кличе всіх нас на священне місце до скорботного обеліска, встановленого загиблим односельцям. З особливою повагою і любов`ю звертаємося до вас, живих, дорогі наші добровольці. Ви, перемігши смерть, дорогою ціною здобували для нас мир. Ваша вірність солдатському обов`язку, ваша мужність і безстрашність у смертельному двобої з фашизмом, самовідданість у відбудові народного господарства залишається для багатьох поколінь прикладом, гідним наслідування. Переконаний, що ваша громадянська зрілість і величезний життєвий досвід, безпосередня участь у практичних ділах допоможуть перебороти труднощі перехідного періоду, який переживає наша молода Українська держава і всі ми. Вірю, що наші діти, онуки, правнуки, вся наша юнь, успадкувавши 159

прекрасні й благородні риси батьків і дідів, стануть гідними зодчими суверенної незалежної України. У Буштині, мабуть, немає такої людини, яка б не втратила у тяжкі 1939-1952 роки когось із своїх рідних. Багато матерів, удовиць, дітей донині не знають, коли і де загинули їх сини, чоловіки, батьки, де вони поховані. Ось список тих, яким доля посміхнулася й вони повернулись із фронту до рідної оселі, до своїх батьків, жінок і дітей в 1946-1948 роках. Їх тоді було 86. 1; Андришин Андрій Ів.; 1919 р.н. 39; Соломонко Вас. Ів.; 1927 р.н. 2; Андришин Володимир Ів.; 1923. 40; Сабадош Мих. Вас.; 1925 р.н. 3; Андришин Юрій Мих.; 1924 р.н. 41; Удуд Вас. Ів.; 1925 р.н. 4; Андришин Михайло Юр.; 1924. 42; Форкош Іван Вас.; 1924 р.н. 5; Букріч Емерик Алекс.; 1923 р.н. 43; Феєр Вас. Вас.; 1924 р.н. 6; Богачик Дм. Дм.; 1918 р.н. 44; Ференц Ів. Петр.; 1926 р.н. 7; Гаврилко Петро Ів.; 1922 р.н. 45; Феєр Ів. ІВ.; 1925 р.н. 8; Глеба Юрій Вас.; 1911 р.н. 46; Хомечко Мих. Вас.; 1924 р.н. 9; Грицюк-Антал Анна Вас.; 1919 47; Хомечко Петр. Вас.; 1914 р.н. 10; Грицюк Мик. Пет.; 1922 р.н. 48; Цех Вас. Мих.; 1925 р.н. 11; Дублей Вас. Мих.; 1907 р.н. 49; Цонинець Ів. Юр.; 1925 р.н. 12; Новак Вас. Пет.; 1918 р.н. 50; Шкрюба Мих. Мих.; 1925 р.н. 13; Комендар Юр.Юр.; 1925 р.н. 51; Шимко Мик. Дм.; 1922 р.н. 14; Лях Іван Вас.; 1924 р.н. 52; Шебедяк Юр. Дм.; 1913 р.н. 15; Лукач Дм. Юр.; 1912 р.н. 53; Мочар Мих. Ів.; 1924 р.н. 16; Мочар Ів.Ів.; 1925 р.н. 54; Малета Юрій Вас.; 1918 р.н. 17; Малета Мих. Вас.; 1901 р.н. 55; Ливринц Петро Вас.; 1912 р.н. 18; Мотрин Дм. Мих.; 1920 р.н. 56; Копинець Ів. Юр.; 1916 р.н. 19; Мадай Василь Дм.; 1924 р.н. 57; Лазорко Петро Мих.; 1914 р.н. 20; Микулець Іван Пет.; 1920 р.н. 58; Пейтер Юрій Юр.; 1911 р.н. 21; Мотрин Вас. Мих.; 1914 р.н. 59; Янкелович Мендил З.; 1921 р.н. 22; Микуляк Мих. Вас.; 1922 р.н. 60; Рущак Мих. Вас.; 1908 р.н. 23; Морцин Йосип Йосип.; 1924 61; Ковач Мих. Мих.; 1910 р.н. 24; Немеш Іван Фед.; 1910 р.н. 62; Паш Вас. Андр.; 1909 р.н. 25; Оне Золтан Фед.; 1925 р.н. 63; Бабич Іван Мих.; 1907 р.н. 26; Орос Петро Андр.; 1924 р.н. 64; Ярема Юр. Ів.; 1911 р.н. 27; Пацкан Мих. Петр.; 1918 р.н. 65; Паш Юрій Мих.; 1912 р.н. 28; Патяник Ів. Ів.; 1906 р.н. 66; Ромбай Олександр Ол.; 1918 29; Паш Степан Ів.; 1924 р.н. р.н. 30; Паш Вас. Юр.; 1907 р.н. 67; Шустур Мик. Юр.; 1927 р.н. 31; Попович Дм. Дм.; 1924 р.н. 68; Цех Мих. Мик.; 1924 р.н. 32; Попович Ів. Юр. ; 1924 р.н. 69; Маснюк Юрій Вас.; 1908 р.н. 33; Пацкан Вас. Юр.; 1925 р.н. 70; Лях Мих. Вас.; 1925 р.н. 34; Паш Вас. Петр.; 1926 р.н. 71; Лукач Вас. Юр.; 1920 р.н. 35; Пийтер Мих. Мих.; 1912 р.н. 72; Пацкан Вас. Дм.; 1924 р.н. 36; Пийтер Дм. Мих.; 1922 р.н. 73; Форкош Іван Петр.; 1912 р.н. 37; Рущак Вас. Дм.; 1923 р.н. 74; Мочар Мих. Вас.; 1925 р.н. 38; Рущак Вас. Юр.; 1924 р.н. 75; Микуляк Іван Мих.; 1919 р.н. 160

76; Микуляк Вас. Юр.; 1925 р.н. 77; Орос Дмитро Вас.; 78; Томаш Юрій Ів.; 79; Мотрин Мих.; 80; Грицюк-Магула Христина В.; 1921 р.н. 81; Копинець Петро Юр.; 1920 р.н. 82; Микита Ів.; 1918 р.н. 83; Гаврилко Юрій Петр.; 1918 р.н. 84; Федурчик Марія Ів.; 1918 р.н. 85; Ливринц Мих.; 86; Лукач Дмитро Ст.; Та сьогодні з них залишилось вживих лише 19. Ось вони: 1; Андришин Володимир Ів.; 1923 р.н. 2; Комендар Юр. Юр.; 1925 р.н. 3; Лях Іван Вас.; 1925 р.н. 4 ; Мочар Ів. Ів.; 1925 р.н. 5; Морцин Йосип Йос.; 1924 р.н. 6; Паш Ст. Ів.; 1924 р.н. 7; Попович Іван Юр.; 1924 р.н. 8; Паш Вас. Петр.; 1926 р.н. 9; Соломонко Вас. Ів.; 1927 р.н. 10; Удуд Вас. Ів.; 1925 р.н. 11; Форкош Ів. Вас.; 1924 р.н. 12; Цех Вас. Мих.; 1925 р.н. 13; Мочар Мих. Ів.; 1924 р.н. 14; Копинець Ів. Юр.; 1916 р.н. 15; Паш Юр. Мик.; 1912 р.н. 16; Лях Мих. Вас.; 1925 р.н. 17; Мочар Мих. Вас.; 1925 р.н. 18; Грицюк-Магула Христ. Вас. ; 1921 р.н. 19; Лукач Дм. Ст. ;

. 161

ФРОНТОВІ СПОГАДИ ЗЕМЛЯКІВ. ...ВІН ТИХ ДНІВ НЕ ЗАБУДЕ НІКОЛИ.

АНДРИШИН ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ (1923 ) Володимир Андришин потрапив до другої, найчисленнішої партії добровольців Чехословацького корпусу генерала Л. Свободи 18 листопада 1944 року. Після короткої двотижневої підготовки їх одразу кинули в бій під Гуменним, що на Словаччині. – Я і тепер, через 55 років, хочу сказати добре слово про наших досвідчених командирів – фронтовиків, які оберігали нас, мов дітей, і навіть прощали нам наші дрібні провини, згадує Володимир. – Вони прекрасно розуміли, що підготовлені ми дуже слабо На фронті ж військову науку ми опанували швидко. Частина, де ми служили, воювали вздовж Чехословаччини, поблизу польського кордону. Саме тут наприкінці 1944-го – на початку 1945-го йшли найзатяжніші й тяжкі бої. Володимир невдовзі став свободником (молодшим сержантом), командиром батареї 85 – міліметрової гармати та 122 і 152 мм гаубиць. Словом, науку воювати він засвоїв добре і швидко. ...Коли артилерійський полк з боями звільняв місто Смеречани, ворог зустрів шаленим вогнем артилерії. Більше години тривав гарячий бій. Одна атака змінювалась іншою. Гітлерівці насідали, відходили назад, атакували знову. Декільком фашистам вдалося, обійшовши фланг нашої роти, прорватись з тилу. Та ми не здавались, - розповідає Володимир Іванович. – Участь в бою брали й поранені – всі, хто міг тримати в руках зброю. На світанку нами була проведена потужна артилерійська підготовка. Вогневу систему ворога ми в основному знищили, управління і зв’язок дезорганізували. Наш полк пішов у наступ, прорвав оборону ворога, а після двогодинного бою ми заволоділи Смеречанами. Під час цього бою, недалеко від мене розірвався артилерійський снаряд. Вибуховою хвилею мене підняло і кинуло вбік.. Обійшлося тоді невеличкою контузією. Та моєму фронтовому побратимові крупний осколок перебив хребет. Від великої втрати крові він помер. Там, неподалік від Смеречан, я й поховав його. Далі були ще страшніші бої за звільнення міст Звари, Мікулаш, Желіни. Війна наближалася до кінця. Молодший командир Володимир Андришин вже був знаючим, досвідченим воїном і не потрібно було нікому ним опікуватися, як спочатку.. Пройшов крізь горнило багатьох боїв, але кулі його обминали. Мимоволі й сам повірив: куля його не бере, адже до завершення війни не мав жодного поранення. Володимир Іванович має цілий ряд військових нагород, та найбільше цінує медаль “За звільнення Праги” та “За перемогу над Німеччиною”. 162

Не все легко давалося колишньому фронтовику у післявоєнний період. Спочатку працював у місцевому лісокомбінаті, потім – у східних областях сезонним робітником, нарешті на ЗЗЕА. Створив міцну сім’ю, виростив двох хороших синів. ...Довгими зимовими ночами не спиться ветеранові, як у кінострічці, пробігає перед очима пережите. Найчастіше зринають у пам’яті бої за взяття міста Смеречани, де загинув його найкращий фронтовий побратим. Тих днів він не забуде ніколи, і поки житиме, не дозволить забути іншим. ...Дівчина –радистка. МАГУЛА ГРИЦЮК ХРИСТИНА ВАСИЛІВНА (1923) Життя Христини – мов спалах метеориту. Її біографія – це складний життєвий шлях, типовий для всього її покоління, обпаленого смерчем воєнного лихоліття. На центральній вулиці нашого Буштина в сім’ї простого селянина жила струнка дівчинка – безтурботна школярка. Невисока, із довгою косою, надзвичайно рухлива, вона, здавалось, нічим не відрізнялася від ровесниць. Після закінчення у 1935 році народної школи в рідному селі, батько, зваживши на поради вчителя, посилає дочку для дальшого навчання в Празьку російську реальну гімназію. Після закінчення четвертого класу, розповідає Христина Василівна, - ми, десь 140 студентів, повернулися додому, бо Чехословаччина розпалася: Закарпаття було окуповане угорцями, Чехія – німцями, а ми, закарпатці, не хотіли залишатись за кордоном. Прагнучи вчитися далі, я поступила в п’ятий клас Хустської гімназії вже при угорському режимі. Але через два місяці змушена була залишити школу, бо в батьків не було грошей, щоб заплатити за навчання. 29 жовтня 1939 року ми, четверо буштинців, вирішили втекти до “братів” – у Радянський Союз: моя сестра Анна, її подруга Федурчик Марія зі своїм братом Михайлом і я. Мені тоді виповнилося лише шістнадцять років. Ми мріяли здобути освіту, влаштуватись на хорошу роботу в “радянських братів”. Кордон перейшли в лісі біля с. Ясіня, що на Рахівщині. Тут ми потрапили одразу в руки патрулюючих радянських прикордонників. Нас усіх взяли в машину і відвезли у Ворохту, на погранзаставу. В своєму кабінеті начальник застави почав нас допитувати: звідкіля ми, хто нас послав, для чого? Тут нас прийняли за шпигунів, й усіх пізніше засудили на 3-7 років позбавлення волі за перехід кордону і за ще цілий ряд інших порушень, яких зовсім не було. Тоді наші закарпатці перетинали границю цілими групами й навіть сім’ями. 163

Метою було навчання, робота, уникнення переслідувань з боку угорського режиму. Невдовзі нас усіх відправили в стрийську тюрму, потім до Станіслава (Івано-Франківська). Пізніше, коли ми писали скарги в різні інстанції, то завжди одержували відповідь: “Ваша статья не подлежит пересмотру дела”... У вересні 1940 року нас відправили в табір за адресою: “Новосибирская область, Верхнечебулинское отделение станція Яя.” Тут і почалось моє табірне життя. В жіночому таборі працювала швейна фабрика, яка постачала одяг у військові частини фронту: бушлати, фуфайки, куртки, штани. Я працювала настильницею в закрійному цеху. Умови були нестерпні. До речі, потрапила в групу жінок, які були засуджені на 10 років ув’язнення. Їх називали “жены врагов народа”. Пам’ятаю, одна з них десь років 36-ти, Ніна Наумова, колишня депутат Верховної Ради СРСР, коли нас завели до їхнього бараку, підходить до нас і каже: “Девочки, не падайте духом, не переживайте. В нашей стране происходит что-то неимоверное. Но товарищ Сталин во всём разберётся…” Така була віра в правду, патріотизм цих людей. У 1942 році, 27 жовтня, за два дні до закінчення строку нашого ув’язнення, мене викликали до слідчого і сказали: “Ваш строк кончается. Скажите, куда хотите ехать после освобождения?” Я відповіла, що не знаю, треба порадитись. В той час одна жінка підходить до нас і просить: “Девочки, едьте в Казахстан. Там живёт мой муж и двое детей. Вы ему поможете растить их. Вот вам мой адрес. Мне ещё сидеть 5 лет.” Ми, дві сестри, поїхали за цією адресою. Там і жили з сестрою разом. Пізніше я оформилась на роботу, а сестра няньчила дітей. Доля не зласкавилася до мене й пізніше: працювала на кількох посадах одночасно, спала по 2-3 години на добу, а зарплату діставала тільки одну, решту забирав собі начальник рудника. Скаржитися було нікуди. Невдовзі я почула, що відбирають добровольців на фронт у корпус генерала Свободи. 5 разів я писала заяву, щоб відправили на фронт і мене, (до речі, мала тоді вже 20 років.) Одержувала різні відповіді: “Когда понадобитесь, мы вас вызовем”, “И в тылу нужны рабочие руки” та інші. Нарешті одержала відповідь – урядову телеграму: “...Вы вызываетесь в действующую армию корпуса генерала Свободы, расположенную в Каменец-Подольске. К месту следования будете обеспечены продуктами на крупных железнодорожных узлах…” З великим трудом я добралась до Кам’янець-Подільська. Тут якраз набирали дівчат на курси зв’язківців. Чую: “Кто хочет быть телефонистом – сюда, кто – радистом - туда”. Мене відібрали в радисти, бо мала середню освіту, яку закінчила на роботі в Казахстані. Після інтенсивного місячного навчання мене взяли радисткою в штаб корпусу. Так у боях пройшла з радіопередавачем Україну, Польщу, Чехословаччину аж до Праги, передаючи свіжу інформацію командування про фронтові будні. Особливо запам’ятались мені важкі бої на Дуклянському перевалі. Тут було в с. Красна і м. Красна, де полягло багато наших бійців. Ми почали просуватись клином у тил ворога, йдучи через ліс. Помітивши це, німці вирішили нас 164

оточити. Та через деякий час пролунав грім пострілів знаменитих катюш. Це було справжнє пекло. Однак ми залишились живими. Подібні сутички були й у Львівській області. Коли розмістились в окопах за Самбором, вранці одержали наказ командування: всім воїнам піти в наступ, лишень одному залишитись біля радіостанції. Бачимо: назустріч нам ідуть дугою “тигри”, а попереду них німецькі солдати. Почався страшний запеклий бій. І знову нас виручили славні катюші. Не витримавши натиску наших військ, фашисти відступили. Так, не один раз мені доводилось передавати по радіо бойові зведення з передової лінії фронту. 6 жовтня 1944 року наші війська підійшли до границі колишньої Чехословаччини. Далі вели бої за визволення Східної Словаччини. Запеклими були сутички за визволення таких міст, як Левоча, Попрад, Ружомберок, Липтовськи Градек, Подтурна, Липтовські Свати, Мікулаш та с. Чортово. За участь в боях на Дуклінському перевалі мене нагороджено пам’ятною медаллю. Особливо запам’ятався мені фронтовий епізод, коли наші війська просувались через Східну Словаччину. Це було в жовтні 1944 року. Мене, з штабним передавачем та кількома воїнами, посадили на підводу. Їдучи через поле, наша підвода вийшла на протитанкову міну й підірвалася. Коні загинули тут же, на місці, а мене з передавачем кинуло далеко вбік. Після вибуху мене прикрило землею і багато глини потрапило в очі. Тому кілька днів я нічого не бачила й відчувала сильний біль у очах. Тоді ж осколки пошматували мою шинель на стрічки. Та, слава Богу, мене не поранило. З боями ми рухалися все далі й далі, і я ні на мить не розлучалася з військовим передавачем. Всю війну я була старшою радисткою в штабі корпусу по керівництву артилерією. Передачі велись закодованим шрифтом. Ми забезпечували зв’язок з різними артилерійськими з’єднаннями, які постійно підтримували в боях піхоту, бо кожен наступний бій починався з артпідготовки. На фронті мені було присвоєно звання ротний (старшина). В кінці війни отримала звання підпоручика (молодшого лейтенанта). День Перемоги я зустріла у Празі на військовому параді. Влітку 1945-го в Австрії був організований збірний пункт, і нас, за карпатців, в тому числі й мене, демобілізували додому. І ось через шість років, пройшовши крізь табірні муки, і пекло війни, я знову в рідному Буштині. Настала пора мирної післявоєнної праці. Спочатку – в 1946 році Х. В. Грицюк працювала секретарем-друкаркою в райкомі партії, потім директором кінотеатру та друкаркою в прокуратурі. Далі в 1950-52 рр. – трудилася в Стеблівській восьмирічці зав. шкільною бібліотекою. Потім було навчання в Ужгородському учительському інституті (1952-54 рр.) З 1954 року по 1988-й роки викладала російську мову і літературу при Хустській школі-інтернаті. В 1962 році заочно закінчила Дрогобицький педагогічний інститут. За хорошу педагогічну роботу Христину Василівну нагороджено значком 165

“Отличник народного образования СРСР” та значком “Відмінник народної освіти України”. В 1988 році Христина Василівна вийшла на заслужений відпочинок. Часто у вільні від роботи дні вона поринає в спогади про буремні дні війни. То неспроста кажуть, що в кожної людини – своя стежинка в житті. Є гладенька, встелена квітами, а буває й укрита терням, з різними перешкодами. І часом здається, що ніколи не пройти її. Та минає час, і ти долаєш цей шлях до кінця, залишившись самим собою. Так було і в житті Христини Василівни МагулиГрицюк. За бойові заслуги нагороджена багатьма урядовими нагородами. Зокрема “Орденом Великої Вітчизняної війни” ІІ ступеня, двома медалями України, десятьма медалями Радянського Союзу і двома медалями Чехословаччини.

В добровольці – на поплавцеві КОМЕНДАР ЮРІЙ ЮРІЙОВИЧ (1925-2003) Після визволеня краю в наших селах і містах почався масовий запис добровольців у Червону Армію та Чехословацький корпус. Адже з важкими боями прийшли радянські воїни до нас, втрачаючи на кожному кілометрі шляху сотні своїх солдатів. “Вступити до їх лав , допомогти у розгромі ворога ми вважали своїм обов’язком і справою честі, - розповідає ветеран війни Юрій Юрійович Комендар. – Ось чому так багато юнаків-односельців стали добровольцями Червоної Армії та Чехословацького корпусу. Мені в той час хотілося якнайшвидше потрапити у склад добровольців,каже Юрій Юрійович. – Тому я, Легач Ю.рій та Коршинський Михайло вирішили, не повідомивши батьків, поїхати на призовний пункт в м. Хуст. Але як? Транспорту не було і тут у когось з’явилась ідея зробити із снопів бадилля сухого соняшнику великий поплавець (пліт) і на ньому по Тисі відправитись до Хуста. Але хтось повідомив моїх батьків про наші наміри і вони послали мого старшого брата, аби він перешкодив нашій поїздці. Коли ми допливли до Стеблівки, він догнав нас і завернув усіх трьох додому. Так провалилась перша спроба стати добровольцями. І тільки через два тижні нас відібрали в склад Червоної Армії в м. Тячеві. 5 листопада 1944 року на двох підводах нас воєнкомат відправив до Сваляви, де, на протязі трьох тижнів, ми вивчали військову тактику бою. Звідсіля нас направили на фронт поблизу міста Бельськ, що на території Польщі. Хто побував на війні, каже Комендар Юрій, - назавжди запам’ятає свій перший бій. Для одних він перший і останній, для інших – початок важкого і небезпечного солдатського шляху. Моє бойове хрещення відбулося в Польщі. Тоді я збагнув, що поки 166

солдат не пройшов випробування вогнем і смертю, він не солдат. Я і мої земляки пройшли через це. Потім з боями ми звільнили польські міста Бельськ, Бляву, Струмен, Беліцу, Яблоньку, Старий і Новий Тарг та чимало інших. Але найзапекліший бій випав на долю нашого підрозділу під Моравською Остравою. В одній із сутичок, 2 квітня 1945 року, поруч зі мною впав танковий снаряд і мене контузило. Безпам’ятного, принесли в польовий госпіталь, де я й пролежав тиждень. Коли прийшов до себе, знову був відправлений на фронт. Та сталося так, що під час мого перебування в госпіталі якось загубилася моя візитка – нашийний номер. Тож воював уже без неї. Через два тижні – 13 квітня, на підводах до Моравської Острави ворог сильно укріпив свої позиції і звідтіля вів постійний вогонь. Атакувати його вдень було небезпечно. Тільки коли стемніло, нас підняли в наступ. І тут в якусь мить мене пронизав сильний біль у правому стегні й лікті. Втративши свідомість, я упав на землю. Санітари, котрі потім приповзли забирати поранених, оглянувши моє бездиханне тіло, дійшли висновку: мертвий. Хотіли взяти візитку, та її в мене не було. Так без пам’яті я пролежав цілу ніч і тільки на світанку, коли знову проходила похоронна команда, щоб підібрати тіла загиблих і віддати їх землі, один із цих людей відчув тепло в моїх руках. Намацавши слабий пульс, він переніс мене в польовий госпіталь. Коли я очуняв, то побачив, що в мене немає правої ноги. Правою рукою теж не міг ворухнути. З переляку знову знепритомнів...Довгі дні я лежав у палаті госпіталю в місті Струмен і німо дивився в білу стелю. Спершу був у такому стані, що не міг навіть написати листа батькам. Пізніше мене лікували в госпіталях Кракова, Харкова, Саратова. День Перемоги зустрів у Кракові. Важко передати словами радість і тріумф, що охопили нас при звістці про капітуляцію фашистської Німеччини. Бо кожен по- праву вважав себе причетним до Великої Перемоги. Коли, через довгий час, знайшли мою загублену візитку між паперами госпіталю в Грумені, то подумали, що я пропав безвісти і передали негайно це повідомлення моїм батькам. Почорніла від горя мати, гірко оплакуючи сина. Але батько все ще сподівався на чудо, хоч знав, що мертві не воскресають.” Та, може... може, то помилка?” – не раз заспокоював себе. А мати щодня виглядала листоношу з новою радісною звісткою, та її не було. І тільки тоді, коли я лежав у Харківській лікарні, мій бойовий товариш із Стеблівки, який повертався додому, сповістив моїх батьків, що я живий, але важко поранений й знаходжуся в лікарні. У листопаді 1946 року мене виписали з лікарні і демобілізували як інваліда І-ої групи. Повертаючись додому, я радів і сумував. Та батьки ніби й не помічали мого каліцтва. Щаслива мама казала мені: “Не біда, синку, що ти втратив ногу, головне, що я вижу тебе живим.” Невдовзі я оформився на роботу в Буштинський ЛК, де відпрацював в сушці 41 рік.” Зараз Юрію Юрійовичу 77 років. Тішиться своїми доньками і внуками. ...Серед людей із давніх-давен побутує думка, що той, кого вважали померлим, житиме потім довго-довго. Дуже хотілося б, аби повір’я 167

обов’язково збулося стосовно Юрія Юрійовича. Адже він заслужив цього ратним і трудовим подвигами. Відважний рятівник

КОПИНЕЦЬ ІВАН ЮРІЙОВИЧ (1916-2005) “Записався я в добровольці в Тячеві, в кінці листопада 1944 року, - згадує Іван Юрійович. З Тячева нас пішки відправили до Хуста, далі – на підводах – у Польщу під м. Красно. Там 15 грудня я одягнув чехословацьку військову форму і, отримавши коротку інструкцію, вже через два дні почав воювати. Призначили мене польовим санітаром. А це зобов’язувало пробиратись під кулями на лінію фронту і підбирати важко поранених солдат. Не один раз дивився смерті у вічі. Інколи доводилось нерухомо лежати в болоті кілька годин, а навкруги вибухали снаряди. Бувало мене з головою накривало землею. Та незважаючи на все, треба було повзти далі, до тих, яким потрібна була негайна допомога.. Кожного разу я думав, що ніколи не виберуся з тієї бійні. Та Всевишній оберігав мене, хоч зробив десятки небезпечних вилазок. Одного разу, тягнучи на собі воїна, який стікав кров’ю, я так знесилився, що й сам знепритомнів. Лише дякуючи двом солдатам, які прийшли на допомогу, очуняв, і втрьох ми віднесли пораненого в санчастину. Під час одного із страшних і тривалих боїв за взяття Мікулаша куля не обминула й мене, вціливши у праву ногу. З поля кровопролитного, запеклого бою повз самотужки. Пролежавши два тижні в польовому госпіталі, знову приступив до обов’язків фронтового санітара. Щодня наближався до кінця найстрашнішої в історії людства війни. День Перемоги зустрів у словацькому місті Тулчанський Мартин. Це й справді було свято зі сльозами на очах. Додому повернувся у липні 1945 року. Ще довго снились мені вибухи снарядів, стрілянина й стогони поранених, Не раз прокидався від тяжких видінь в холодному поту і з криком на устах. Спочатку хазяйнував вдома, на своєму обійсті, а з 1958 по 1978 рік працював у рідному селі стрілочником на залізниці.” Повернувся після двох ... похоронок. МОЧАР МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИ (1924 –2003) Михайло Іванович пішов добровольцем у Червону Армію 27 жовтня 1944 року в числі перших. Відбір проводився в місті Хуст, потім потрапив в Чинадієво, а звідтіля – в Польщу, у місто Дінов. Після двотижневої військової підготовки був направлений в район бойових дій – у місто Михайловці, що на Словаччині. 168

Я воював у 25 дивізії 1162 полку у складі п’яти наводчиків, автоматичної протиповітряної зенітної гармати. Справжнє обличчя війни вперше побачив, розповідає Михайло Мочар, - неподалік м. Михайловці. Це був жах. Того дня німецькі винищувачі зробили дванадцять вильотів на нашу лінію фронту. Ми не встигали відбиватись, однак таки прорвали оборону ворога і пішли далі, на Бельськ. На протязі всієї війни завданням нашої протиповітряної роти, до складу якої я входив, було не допускати ворожі літаки і, зокрема винищувачі до нашої лінії оборони. Тим самим прикривати переправу наших військ і бойової техніки через річки і мости на передні позиції. Доводилось відбивати і по 15 німецьких вильотів за день. Наближаючись до Бельська, ми просувалися вперед гірською й лісистою місцевістю. Очевидно, розвідка не спрацювала, як слід, і вся наша армія опинилась в оточенні німців, які з усіх боків почали здійснювати масивний обстріл наших військ. Серед солдатів і навіть серед офіцерів виникла паніка. Тут було взято в полон і вбито багатьох наших воїнів. Мало кому вдалося вибратись живим з цього пекла. Наше командування в тилу повідомило, що всі ми полягли в бою. Тоді мої батьки одержали першу похоронку. Та нашій зенітній роті дивом вдалося вирватись на студебекері з цього оточення. Одержавши свіже поповнення, наші війська знову вирушили на Бельськ, де точилися жорстокі бої. Шість разів ми наступали і відступали при взятті міста. Тут теж зазнали великих втрат у живій силі. Під час ворожого обстрілу недалеко від мене вибухнув снаряд, і мене закидало глиною. При цьому якимсь важким предметом мене вдарило в голову і я втратив свідомість. Так, без пам’яті, я пролежав серед мертвих воїнів кілька годин. Через якийсь час санітари, які підбирали мертвих воїнів, вкинули в кузов автомашини разом з мертвими і мене, попередньо знявши з моєї шиї візитний номерок. За цими даними наше командування надіслало моїм батькам похоронку, уже другу. Коли нас скидали з кузова у спільну могилу, санітар помітив, що я ворухнувся, і мене відклали вбік. По якомусь часі я прийшов до пам’яті. Та похоронка вже була в дорозі до моїх батьків. Через день мене знову відправили на фронт. Зайнявши Вельськ, ми пересувались з боями далі. Поблизу міста Маково мене поранило в груди. На щастя, куля не зачепила серце. Через кілька днів ми оволоділи м. Маково, де нас і застала радісна звістка: було оголошено, що німецькі війська капітулювали. Не було меж нашій радості. Пробив час Великої Перемоги, до якої йшли довгих чотири роки і за яку заплатили мільйонами людських життів. Та для нас на цьому війна не закінчилась. Наш полк відправили у НовоградВолинськ, а там повідомили, що направляють на Далекий Схід, на японський фронт. Три тижні ми їхали поїздом до Владивостока, а звідти – в Комсомольськ-на-Амурі. Та в цей час Японія теж капітулювала. Однак додому ми повернулися не скоро: полк висадили на Сахаліні, перейменували на третій дисциплінарний і послали охороняти політичних в’язнів. Тут я прослужив ще 169

два роки і аж у травні 1947 року прибув у рідне Буштино. Маю бойові нагороди “За отвагу”, “За перемогу над Німеччиною” та “За звільнення Словаччини

Цілився без промаху МОЧАР МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ (1925-2002) Його біографію можна вмістити в кількох скупих рядках, як, зрештою, і долю всього покоління буштинців, обпаленого смерчем війни. На одній з вулиць Буштина безтурботно жив молодий хлопець, який ще недавно відвідував народну школу. У 1938 році він був активним учасником українського “Пласту”, ходив на заняття січовиків, що їх проводив Дмитро Маснюк. Михайло майже нічим не відрізнявся від ровесників. Разом з друзями заздрив січовикам, котрі марширували селом з нагоди особливих дат, сумував і проклинав ворогів Карпатської України в трагічні дні на Красному полі у березні 1939-го... Таким було його довоєннне життя. А потім у юність ввірвалася війна. Михайлові минуло вісімнадцять, коли з-за недалекого перевалу прийшло визволення. А невдовзі кілька буштинських легінів подалися з Червоною Армією далі. Фронтовими дорогами Михайло Мочар з односельцями Михайлом Ляхом, Іваном Ференцом та Іваном Пийтером 28 жовтня підводою вирушили до Хуста на збірний пункт, де всіх чотирьох побратимів зареєстрували добровольцями Червоної Армії. Потрапили до фронтової частини Четвертого Українського фронту 24-ої дивізії 168 стрілецького полку. Цю дивізію солдати прозвали “залізною”, бо вона з честю виходила з найскладніших ситуацій. Ще до відправки на фронт, під час військових навчань, Михайло важко захворів, тому й відстав від своїх побратимів. Але його покоління уміло обминати інструкції і бути там, де вирішувалась доля Батьківщини. Юрій Мочар не був винятком. І ось уже через три дні його направляють у Чехословаччину, в район бойових дій неподалік міста Кошіце. Снайпер військового полку з ходу вступив у бій. Руки необстріляного солдата тремтіли від хвилювання, коли наводив снайперський приціл на ворожі об’єкти. Страшно було відчувати поряд смертоносний подих війни, але таки знаходив у собі силу волі й знову, і знову повертався на першу лінію фронту, на поле бою. Ось так, у тяжкій ратній праці, минали дні, тижні, місяці. Михайло призвичаївся до суворого фронтового і похідного життя, змужнів, загартувався. З часом прийшли досвід снайпера, знання, бойова настирність. Курні дороги війни повели його далі вглиб Словакії. Гарт, хрещення вогнем молодий снайпер одержав саме на цій землі. Донині згадуються жорстокі бої 170

за Кошиці, Левочне, Штьерба, Ліптовський, Мікулаш. Тут, при взятті Мікулаша, 5 березня 1945 року вперше осколком зачепило ногу. Лікуючись в госпіталі в с. Батізовці, зустрівся з односельцями Удудом В., Цехом В. та Мадаєм В. Одужавши, знову потрапляє у вир війни. - Під могутніми ударами наших військ, - розповідає Михайло Васильович, ворог все далі відкочувався на захід. Буквально за чотири дні до Дня Перемоги, 5 травня, сміливого буштинця важко поранило в ногу. У госпіталі м. Краків він і зустрів День перемоги. Нарешті закінчились для нього, як і для десятків тисяч фронтовиків, страшні, кровопролитні дні і ночі війни. Ви здоровівши, Михайло Мочар повернувся до рідної домівки. Це було в середині червня 1945 року. Працював з батьком на будівництві мосту через Тересву. Потім навчався на курсах кіномеханіків, після закінчення яких з 1946 року працював у рідному селі кіномеханіком. Михайла завжди вабила техніка, тож він працював сільським електриком, а вечорами крутив фільми в кінотеатрі. Пізніше, аж до пенсії, трудився слюсарем у автоколоні Буштинського ЛК. Зараз Михайло Васильович на заслуженому відпочинку. Важкі воєнні дороги підірвали його здоров’я, вони дедалі частіше дають про себе знати. ... Під рикошетом куль про себе він не думав МОЧАР ІВАН ІВАНОВИЧ( 1925 ) Разом із своїми односельцями Іван Мочар 1 грудня 1944 року подався на збірний пункт до Хуста. Сміливого і кмітливого хлопця зарахували телефоністом до Чехословацького корпусу. З Хуста групу закарпатських юнаків вантажними автомашинами відправили до Гуменного, що на Словаччині. Тут понад три тижні оволодівав телефонною технікою, після чого був направлений на фронт. З Гуменного до Мікулаша засніженими дорогами ішли пішки. Зима була люта, стояли сильні морози, а солдати йшли, не поспішаючи. Буштинцю Івану Мочару ледь виповнилося дев’ятнадцять, коли потрапив на передову. Що таке війна, по-справжньому збагнув у своєму першому бою під Святим Мікулашем. Відважний юнак не думав про власне життя, сам під рикошетом куль біг, повз, йшов убрід, долаючи яри, болота і річки, щоразу наштовхуючись на небезпеку. З телефоном, як і з автоматом, не розлучався ні на мить. Скільки б разів не пошкоджувалася лінія, вперто шукав місце розриву, тільки б не мовчав телефон! І знову вперед, і вперед, без зупинку! Так пройшов Пряшів, Гуменне, Святий Мікулаш, всю Моравію – аж до Праги Іван Мочар. Завжди був попереду, на пункті спостереження й інформував командування про ворожі позиції. Біля міста Мартина осколком поранило в 171

голову. У польовому госпіталі його й застала довгоочікувана звістка про перемогу. Що творилося - важко передати! Покалічені, обгорілі, важко поранені солдати стрибали на коштурах, плакали від радості, обнімалися, цілувалися... Після поранення Іван Іванович ще три місяці відбував службу у Празі. Повернувся в рідне село 21 серпня 1945-го. Трудову діяльність, набуту у мирний час за фахом, продовжував і надалі: майже все життя працював малярем сільського споживчого товариства та обслуговував сільських жителів. П’ятнадцять літ тому Івана Івановича провели на заслужений відпочинок. Працював чесно, добросовісно. Можливо, через вічну зайнятість на роботі не встигав віддати сім’ї належне. Та прагнув бачити дітей такими ж порядними, як і сам. Часто згадує важкі воєнні дороги, бо таке не забувається. Недарма удостоєний ордена “Вітчизняної війни ІІ ступеня”, медалей “За бойові заслуги”, “За перемогу над Німеччиною”, “За звільнення Праги”, як і “медалі Жукова, Отримав їх за хоробрість, стійкість, мужність у бою. А ще особисто від генерала Л.Свободи отримав медаль “За відвагу”.

...Юнак із Гандала ОНЕ ЗОЛТАН ФЕДОРОВИЧ (1925-1993) Народився Золтан Федорович у мальовничому куточку с. Буштино Гандалі, поблизу того місця, де Теребля вливається в річка Тису. Тут промайнуло його дитинство і юнацькі роки. Успішно закінчивши Тополівську початкову школу, вчився далі в Тячівській горожанці. Трудове життя розпочав конторським працівником у Буштинській лісовій дирекції (з 1942 року по 1944 рік). В грудні 1944 року влився добровольцем у Чехословацькій корпус генерала Л.Свободи і потрапляє в окрему чехословацьку танкову бригаду. Перед цим на збірному пункті в Сваляві пройшов курс короткочасного навчання з танкової справи. Звідсіля його направляють прямо на фронт, на територію Словакії, та призначають командиром танка 3го танкового батальйону першої Чехословацької танкової бригади в званні сержанта. Протягом війни довелось пройти із своєю бойовою машиною через пекло не одного бою. Проте перший, за звільнення Гуменного, запам’ятався йому назавжди. - Танки ворога прицільно били по наших бронемашинах і самоходках, розповідав часто своїм друзям Золтан Федорович. Я подивився у перископне віконце і побачив, що фашистський танк почав заходити у наш тил. Я наказав наводчику ударити по ворогу і він зробив один за одним два постріли. Із усіх щілин фашистського танку вирвалось полум’я. Раптом страшної сили вибух струсонув усе навкруги. Ще два танки противника горіли на полі бою. Але й ворог діяв, пробував дати відсіч. Через 172

деякий час нам на підмогу підоспіла батарея "самохідників". Ворог змушений був відступити, залишивши на полі бою свої пломеніючі танки й “самоходки”, та десятки убитих воїнів. І хоча цей бій тривав всього дві години, він здавався Оне Золтану вічністю. За участь у цьому бою його підвищили у званні до старшого сержанта. - Та наша танкова бригада рвалася вперед і вперед, на захід, до Чехословакії, – розповідав Оне Золтан.- Ми в боях звільнили польські міста Блява, Струмен, Яблуньку, Старий і Новий Тарг, Бельськ і Маково та цілий ряд інших. І ось вранці 26 квітня 1945 року ми наближались до села Хабичов. Десь коло обіду над ворожими позиціями з’явився вогняний смерч – це артилерія всіх калібрів обрушила свою силу на багатоярусні укріплення гітлерівців на підступах до села. Зав'язались танкові і артилерійські дуелі. Швидкострільні танкові гармати випускали сотні бронебійних і трасуючих снарядів. Подекуди з’явилися великі пожежі. Яскравим полум’ям палали бензинові мотори німецьких танків. Горіли й окремі наші підбиті танки. Горіла земля, плавився метал, вогненний смерч бушував і на укріпленнях ворога. Командир нашої танкової бригади спостерігав за діями своїх танків з командирського танка і керував боєм по рації. Раптом ніким не помічений ворожий танк, замаскований під саму башту гілками, повів прицільний вогонь по наших машинах. Ось загорівся танк бойового товариша. Мій наводчик робив вистріл за вистрілом, а замаскований противник продовжував нас обстрілювати. І тільки третій снаряд влучив під ворожу башту і заклинивши її, примусив гармату замовкнути. Коли стало тихо, я відкрив люк, щоб піти на допомогу товаришеві у підбитому танкові, та в цю мить ворожий снайпер прицілився і поранив мене. Так потрапив у госпіталь, де пролежав досить довго. За участь у цьому бою мене було нагороджено “Орденом Вітчизняної війни ІІ-го ступеня”. 8 вересня я демобілізувався. Повернувшись у рідне Буштино почав працювати бухгалтером Буштинського ЛК, а після відкриття ЗЗЕА – аж до виходу на пенсію трудився бухгалтером цього підприємства” – так розповідав про себе нині покійний Оне Золтан Федорович.

Його танки чотири згоріли, а він залишився живим... ПАЦКАН МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ (1918- 1994 Ще будучи учнем старших класів народної школи, Михайло Петрович брав активну участь у культурному житті села, до чого його, разом з іншими ровесниками, заохочував вчитель школи Грицак Микола. . 173

Не був зокрема байдужий до художньої самодіяльності, а пізніше і до Українського Пласту. В 1938-1939 роках був постійним учасником зборів буштинських січовиків. Судилося Михайлу Пацкану й боронити, разом з іншими буштинцями , Карпатську Україну, на Красному Полі в березні 1939 року. Переслідування січовиків, угорськими властями в період окупації змусили М. П. Пацкана, переправитись через кордон на схід, до “братів”. Тут, як і сотні інших краян, його арештовують і відправляють на каторжні роботи в Комі АРСР. - Вивезли нас у тайгу, - розповідав він, - і сказали: “Здесь будете жить и работать для нужд государства”. А так як ніде не було ніякого житла, одразу почали майструвати тимчасові колиби, а пізніше збудували ціле табірне поселення. Мене чомусь призначили бригадиром будівельників. Робота була каторжною, взимку – морози під сорок градусів, а влітку не давала спокою мошкара. І за цю нелюдську працю ми одержували по 150 грамів житнього хліба на день і 250 грамів борщу, в якому плавало кілька шматків гнилої капусти й картоплини. З нами поводились гірше, аніж з худобою. На наших очах помирали десятки і сотні ув’язнених. Ніхто не служив похоронної панахиди – їх скидали в ями, як собак. Бувало, побачивши, як пробігає щур чи ще якесь звірятко, ми одразу кидались на нього, а зловивши, тут же з’їдали. Не гребували й дохлятиною (голод – не тітка). Коли десь навертався на очі кінь або собака, за кілька хвилин його не було. Пошматувавши на “порції”, тут же з’їдаєм. Це був справжній голодомор, подарований нам “братами”. І тільки дякуючи сформованому в Бузулуку із лагерників Закарпаття Чехословацькому корпусу, ми вирвалися з цього пекла. В той час, коли нас відбирали до Чехословацького війська, - розповідав Михайло Пацкан, - я важив усього 38 кілограмів. І тому чехи змушені були нас трохи підгодувати, перш ніж відправляти на фронт. Та попереду було ще багато випробувань. Я розпочинав війну мотоциклістом. В одному з боїв, недалеко від Києва, був контужений і потрапив у польовий госпіталь. Ще не встигла загоїтись рана, а мене вже послали на короткочасні курси водіїв. Після їх закінчення я на студебекерові підвозив з тилу на передову снаряди. Це тривало недовго, бо під час одного заїзду в студебекер влучив протитанковий снаряд. Дивом мені вдалося уникнути смерті – зачепило лишень руку. І знову – госпіталь. Рана ще гоїлася, а я попросився на курси танкістів. Через два тижні в бій за визволення Києва вже вступив на танкові. На підступах до Києва моя бронемашина підірвалася на міні, та смерть обійшла стороною. Невдовзі мене посилають на триденні курси молодших командирів і доручають командувати танковим взводом. Наші танки мужньо билися у центрі столиці. Під час запеклої сутички я пішов на таран з німецьким танком і в цю мить і друга моя бойова машина загорілася. На щастя мені вдалося вибратися з палаючого танка через нижній люк і знову залишитися живим. Згодом Михайло Петрович у складі танкової бригади звільняв міста Фастів, Білу Церкву, Житомир. Далі були бої за визволення Польщі. В одному з найстрашніших, боїв під Дуклєю, загорівся і третій його танк. Однак і на цей раз доля виявилась до нього милосердною – зостався живим. 174

За звільнення України, а потім і Польщі, Михайла Петровича підвищили у званні. Спочатку одержав звання підпоручика, а тоді і поручика. Зі своїм четвертим танком, - згадував Михайло Пацкан, - я пройшов усю Чехію і всю східну Німеччину. Уже на підступах до Берліна, за 9 км від фашистської столиці, 1 травня 1945 року і четверта моя бойова машина підірвалася на міні. Я ж одержав серйозне поранення і брати участь у взятті Берліна мені не довелося. Отже, чотири танки і студебекер, в яких Михайло Пацкан відважно бився з ворогом, звільняючи Україну, Польщу, Чехію і частину Німеччини, згоріли а він, під покровом Всевишнього, вирвався з холодних обіймів смерті. - День Перемоги, - згадував Михайло Петрович, - я відсвяткував у Берліні. Радість, яка охопила нас того дня, не можна передати словами. Це треба було пережити. За ратні подвиги на фронтових дорогах Михайло Петрович одержав чимало заслужених військових нагород. Повернувшись додому весною 1946 року, він одразу активно включився у повоєнне життя села. Спочатку, впродовж кількох років, працює військовим керівником при Буштинській СШ, потім – завідуючим сільської бібліотеки, секретарем сільради і нарешті заготівельником торгового об’єднання. Михайло Пацкан був активним хористом колишніх фронтовиків “Жива пам’ять”. Характерно: скільки б разів у нас не заходила мова про його воєнні пригоди, він завжди закінчував свою розповідь такими словами: “Сьогодні я з вами можу говорити тільки тому, що мене завжди оберігав Всевишній!” День перемоги святкувати не судилось... ПАРАЩИНЕЦЬ ІВАН ІВАНОВИЧ (1916-1945) Шестирічний Іванко вступив до народної школи в рідному селі. Його вчитель Грицак Микола, добре знаючи нахили свого учня, вважав, що після п’ятого класу йому варто продовжити навчання в горожанській школі чи гімназії. Батьки зважили на пораду вчителя і віддали сина до Тячівської горожанської школи. Потім були Хустська гімназія та Мукачівська сільськогосподарська школа. В цих навчальних закладах Іван Паращинець познайомився з різними Пацкан 1994 року, добре знаючи нахили свого учня, вважав, що після п’ятого класу йому варто продовжити навчання в горожанській школі чи гімназії. Батьки зважили на пораду вчителя і віддали сина до Тячівської горожанської школи. Потім були Хустська гімназія та Мукачівська сільськогосподарська школа. В цих навчальних закладах Іван Паращинець познайомився з різними молодіжними організаціями – Пластом, ОУН тощо. Трагічним був для Івана і інших буштинців 1939 рік, коли наш край окупували угорські війська. Юнак був безпосереднім учасником подій на Красному Полі, як член організації 175

січовиків Буштина. Коли ж почалися масові переслідування студентської молоді, в першу хвилю цих гонінь потрапив і молодий Іван Паращинець. Часто жандарми викликали його на допит, робили обшуки вдома, конфіскували твори українських письменників. Усе це викликало обурення серед населення і, зокрема серед буштинської молоді, яка у період Чехословацької республіки виховувалась у демократично-патріотичному дусі. Почали організовуватись підпільні групи для боротьби з окупантами, в одну з яких і увійшов Іван Паращинець. Щоб уникнути подальших переслідувань, він, разом з побратимами, вирішив перебратися до Радянського Союзу. За незаконний перехід державного кордону групу заарештували, засудили до п’яти років позбавлення волі і відправили в ГУЛАГи Сибіру та Комі АРСР. Іван Іванович Паращинець працював на будівництві залізниці Котлас – Воркута. Там і довелося пройти крізь муки нелюдської, виснажливої праці і суворого клімату. Та в душі все-таки плекав надію, що незаконне покарання буде колись відмінене. І тільки дякуючи сформованому в Бузулуку 1лютого 1943 року Чехословацькому корпусу під керівництвом генерала Л. Свободи, І Паращинець отримує шанс на виживання і вступає в лави Чехословацької армії. На нього одразу звернули увагу, як на освіченого, здібного і перспективного воїна. Звідсіля, 30 березня, його посилають на курси молодших командирів танкістів. По закінченні курсів одержує перші військові звання, спочатку свободника, потім – десятника, сержанта і ротмістра. А невдовзі в боях за звільнення української землі і, зокрема Києва, Білої Церкви, Житомира й Фастова, йому присвоюють звання поручика, а згодом і надпоручика. Під Білою Церквою Іван Іванович був поранений, спочатку командував танковим зводом, потім – танковою ротою, яка брала участь у найкровопролитніших боях – на Дуклі (що на польській землі). Звільняючи від фашистів польське місто Ястреб'є, в одному з жорстоких боїв Іван Іванович Паращинець загинув від ворожої кулі. Це трапилось 25 березня 1945 року. Доля розпорядилася так, що вже не судилось повернутись до рідного дому, до своєї матері і святкувати День Перемоги. І тільки через багато років після війни його рідні схилили голови в скорботі над його могилою на польській землі. ..Не раз ходив на лезу бритви.. ПАШ ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ ( 1926) Одинадцять разів наш земляк Василь Петрович Паш дивився смерті у вічі. Одинадцять разів він відчував її холодний подих. Але доля виявилася милостивою. ..Вечоріло. Василь Петрович, не поспішаючи, ішов за плугом – виорював урожай картоплі, крок за кроком долаючи сотини 176

власної землі. За кілька годин напруженої праці втомилися навіть коні господаря. Втомилася і дружина (що її називає Поланькою), яка їх водила. Проте господар вирішив будь-що сьогодні завершити роботу. І тільки коли сонце спустилось зовсім низько, а під ноги переможно лягла остання борозна із гарною картоплею, він дозволив собі зупинитися й полегшено зітхнути. І все ж дорікнув собі: “Аж два рази спіткнувся. Та й коні знесилились, не тягнуть.” Згодом , за погаром духмяного вина, і розпочалася наша бесіда про незвичайну людську долю. - Що розповісти Вам про себе? – так почав свою довгу розповідь колишній фронтовик Василь Паш. Як на мене, то в моєму житті не було нічого особливого, хоча дещо і донині не можу пояснити і водночас забути... Народився я в далекому 1926 році в рідному Буштині. Сім’я у нас була не з малих: з одинадцяти дітей залишилось жити тільки п’ятеро, з яких чотири хлопці. В 1965 році помер батько, який уміло газдував на 25 голдах землі, доглядав велику рогату худобу тощо. Але життя є життя: батька вже не було, проте треба було орати, сіяти, що я на той час уже добре знав. “За чехів” нам жилося непогано, майже у всьому був порядок. Почали масово здобувати освіту вихідці з простих селянських родин. А за угорського окупаційного режиму у всіх відношеннях стало гірше. Переслідувалися всі, хто хоч трохи був причетний до української ідеї, до українського пластунства та Карпатської січі. Я зі шкільних років був активним січовиком, оскільки моїм шкільним учителем був Дмитро Маснюк, який керував організацією січовиків Буштина. Коли у 1944 році наш край звільнила Радянська Армія, мені було 18 років. Восени цього ж року я пішов у добровольці. З того часу і почались мої випробування. Потрапив я у групу розвідників, яка розмістилася на території Польщі. Після короткочасного навчання цій справі нас кинули на фронт неподалік німецької границі. Протягом перебування на фронті мені випало разом з друзями-побратимами одинадцять разів ходити у розвідку. Це були страшні миттєвості життя, адже пробиралися у ворожий табір. Та доводилось переборювати свої почуття, щоб якомога достойніше виконати доручення командира. Із 11-ти розвідок в дев’яти ми успішно виконали завдання, бо щоразу приводили “язика” – полоненого ворога. Під час одинадцятої “вилазки” мене тяжко поранило. Так потрапив у госпіталь м. Перемишля, а звідти в Оренбург, де й був прооперований. Повернувся додому інвалідом ІІ-ої групи вже наприкінці липня 1945 року. До рідного краю летів, наче на крилах. Радів, що вирвався з того пекла, що застав живими своїх батьків. Восени 47-го оженився. І знову в житті настала темна смуга: у 1948 році в селі розпочалася колективізація. З небажаючими представники влади поводились безцеремонно, прямо у вічі так і говорили: “Не бажаєш до колгоспу – підеш до білих ведмедів”. Згодом у людей насильно почали забирати землю їхніх предків. Не оминув цей біль і мене.. Були при цьому і свої пригоди. Одного дня, коли викошував жито на своїй ділянці, підходить до мене співробітник НКВС: 177

- Кто вам разрешил жать ? – звернувся він до мене. - Я своє забираю. А чужого мені не треба, - відповів йому тоді. При цьому випадково занадто високо підняв косу. Та й кошу собі далі. Енкаведист на мить зупинився і про щось замислився. Врешті сказав: “Своё жните, а колхозное не трогайте!” А тоді розвернувся і пішов до села. Тільки згодом я збагнув, чим все це вимахування косою могло для мене закінчитися. На щастя, таки виявився людиною цей енкаведист. Так на схилі літ, живемо з – дружиною. Чим далі, тим частіше нагадують про себе рани, нанесені війною. З господарством і землею я і сьогодні не розстаюся, бо, видно, в моїх генах закладена любов до землі. Зараз маю трохи орної землі та сінокосу. Після війни я працював спочатку в колгоспі, потім, за направленням військкомату, - в міліції. Але недовго, бо хтось доніс на мене, що я куркульський син, і мене звільнили. За нашої незалежності я з числа старожилів села організував об’єднання “старійшин,” яке і взяло на себе відповідальність за роздержавлення земель радгоспу “Верховина” і роздачу частини з них односельцям.” Дехто з керівництва селища таки недолюблює його за втручання у всі сфери життя Буштина. Він цікавиться і екологією, і врожайністю землі колишнього радгоспу. Часто збирає збори старожилів і селян, радиться з ними. Він б’є в набат, коли діються якісь неподобства. А це не до вподоби окремим високопосадовим особам. В той же час В. П. Паш – справжній патріот селища, через що буштинці й поважають його. Недаремно обирався Василь Петрович депутатом селищної ради. Він – активний член “Руху” і УРП, заступник голови ветеранів селища. Незважаючи на пережите та свої роки, колишній фронтовик і нині не втрачає оптимізму. Не скаржиться й на здоров’я. До речі, за все своє життя жодного разу не звертався до лікаря. Секрет своєї “хорошої форми” він вбачає у невтомній повсякденній праці. Крізь війну - на тягачі гармати.... ПОПОВИЧ ІВАН ЮРІЙОВИЧ (1925.) Влившись у ряди добровольців Чехословацького корпусу восени 1944-го , дев’ятнадцятирічний юнак був направлений у м. Самбір, а 5 листопада – в м. Красно (Польща). Після проходження короткотермінових курсів водіїв та військової підготовки Івану довіряють автомашину для підвезення бойових снарядів. Невдовзі за ним закріплюють тягач для пересування протитанкової 56-ти міліметрової, а згодом дев’ятитонної 152-міліметрової гармати. Так на цьому тягачеві Іван Попович пройшов усю війну. День Перемоги він зустрів у Празі. Найстрашнішим випробуванням для мене, - каже Іван Юрійович, - був бій за взяття Красно. Тоді у селі Крайня Полянка у мене цілила ворожа куля й 178

поранила в голову. Через тиждень лікування я знов був у строю. Брав участь у звільненні Освенціма. Там, до речі, зустрів рідного брата Степана, який пізніше загинув під час одного з боїв під Красно. Повернувся я з війни в грудні 1946 року. Військова спеціальність стала в пригоді – влаштувався водієм на тільки що утвореному Буштинському лісозаводі. Тут і відпрацював на заводі безперервних 65 років. Зараз на пенсії. Та фронтові спогади не дають спокою... Бої були пекельні. СОЛОМОНКО ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ( 1927-2004) Буштинцю Василю Соломонку у 1944-му виповнилося лишень сімнадцять, коли влився добровольцем в ряди Чехословацького корпусу Л.Свободи. З міста Хуста його направили в Гуменне. Тут його, невисокого на зріст юнака, зарахували мінометником. Понад два тижні освоював свою військову спеціальність, а нюхнув уперше воєнного пороху при взятті Сніни. Бої були пекельні. Фашисти одчайдушно захищалися, та закарпатські добровольці, разом із радянськими солдатами, п’ядь за п’яддю звільняли словацьку землю від окупантів. Немало нас тут поклало голови, вдень і вночі не стихали бої, - розповідає Василь Іванович. - Траплялося, що ніколи було й перевзутися, замінити мокрі онучі сухими. На цій словацькій землі при взятті Мікулаша зостався навіки мій побратим Суховія. Від Сніни аж до Сетін на Моравії, проліг вогненний шлях добровольця із Тячівщини Василя Соломонку. А далі?.. -Це було при взятті м. Ліптовського святого Мікулаша, - розповідає Василь Соломонко. – Наші війська утримували місто в облозі дев’ять тижнів. Кілька разів воно переходило з рук в руки. Ми стояли на невисокому пагорбі, коли отримали наказ окопатися. В поті чола до самого ранку, рили глибокі траншеї. Фашисти ж дислокувалися у невеличкому ліску, звідки ми повинні були їх вибити. На зорі наші війська з великими труднощами і втратами в живій силі таки взяли місто. На цей раз – безповоротно. Попереду було місто Моравія. Тут я й зустрів День Перемоги, - розповідає Василь Іванович, - вже у званні свободника. Повернувся з війни пізньої осені 1945-го року. Влаштувався на роботу у ВРП Буштинського лісокомбінату, де майже все життя і пропрацював. Добросовісного трудівника не раз відзначали грамотами різних рівнів та ювілейною медаллю. Зараз В. І. Соломонко на заслуженому відпочинку – йому виповнилось 75 років. Дотепер йому колишньому фронтовику пам'ятні страшні, буремні роки війни, бо таке не забувається. Багато про що нагадують і орден “Вітчизняної війни”, медалі “За бойові заслуги”, “30 років Перемоги”, “Медаль Жукова”, “40 років Перемоги” та багато інших нагород 179

Під Мікулашем, як трава, лягали... ЛУКАЧ ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ (1922 ) - Належу до того покоління закарпатців, якому випало пройти крізь пекло другої світової війни, відчути її смертоносний подих. Війна дається взнаки болем ран і сьогодні, - згадує Дмитро Васильович. ..Народився далекого 1922-го, як кажуть, під солом’яною стріхою, у сім’ї буштинського робітникапилорамника. Добре пам’ятаю батька В. П. Лукача, грамотного на той час чоловіка. У період панування АвстроУгорської імперії закінчив три класи церковноприходської школи. В 1919 його обрали делегатом з’їзду підкарпатських русинів, де було вирішено Підкарпаття приєднати до України. Батько завжди був активістом. Ніколи не стояв осторонь громадського життя. За уряду Чехословацької республіки обирався сільським депутатом від соціал-демократичної партії, осередок якої довгий час очолював. Саме з ініціативи мого батька у Буштині збудовано першу типову державну народну школу, лісопильний завод. Коли в наш край вдерлися угорські фашисти, батька заарештували, жорстоко катували в мукачівських тюрмах. Звідтіля він повернувся з підірваним здоров’ям. Отже, брати приклад мені було з кого. В 1940 році я закінчив горожанську школу в Тячеві, працював на будівництві, у лісовій дирекції Буштина. В 1943 році мене призвали в Угорську армію, де з нас, молодих закарпатців, намагалися вимуштрувати відданих гонведів (воїнів) гортіївської армії. Однак, я, як інші закарпатці, не бажав воювати на боці агресора. За попередньою змовою із трьома земляками Й. Салок, С. Груднюк й М. Матікою у червні 1944 року, в лісі під Коломиєю під селом Торговиця перейшли на той бік фронту. У вересні того ж року добровільно зголосився воювати в Чехословацькому корпусі Людвика Свободи. Мене зарахували в сержантську школу. Після короткого навчання присвоїли звання свободника, направили на передову. Згодом фронтова дорога пролягла від Дуклі, Стропкова, через річку Ондаву, Пряшів, Бардієво, Лавочну, Попрад, Високі Татри... Два місяці жорстоко воювали за м. Ліптовський Мікулаш, де полягли тисячі наших воїнів. У одному з боїв виніс тяжко пораненого земляка з Тячева – П. Чернявця. Відтак сам був важко поранений осколком снаряда. Підлікувався - й знову в бойові ряди. Потім визволяли Ружомберк, Врутки. Кінець війни зустрів під Простієвом. Назавжди в пам’яті залишилося урочисте марширування на Старом’єстській площі Праги разом з союзними військами. Через кілька днів нас відправили в Чеський Пєшін. Міг продовжити службу в армії, однак ще у квітні 1944 року одержав звістку від земляків про те, що угорці відправили батька в німецький табір, а брата Івана – в угорську армію. Тому й вирішив повернутися додому, бо ж мати залишилася сама. У 180

1949 році закінчив середню школу. Працював у фінансовій системі, секретарем міської ради, обирався депутатом міськради, а з 1963 року – безперервно працюю в редакції газети “Дружба” на посаді старшого бухгалтера. Час промайнув швидко. Виросли доньки, які здобули вищу освіту. Разом з дружиною радіємо внукам. З часом мені виявили довір’я, обравши заступником голови районного товариства добровольців Закарпаття – учасників війни. В 1995 році був запрошений у Прагу на святкування 50-річчя закінчення другої світової війни й визволення столиці Чехії. Нас зустрів Президент Чехії В. Гавел і Міністр оборони В. Ветхій, який вручив пам’ятні медалі “55 років закінчення другої світової війни, за участь у боях, за народне визволення у 1939-45 роках”. У 1999 році на День Перемоги у Києві одержав від Президента України Л. Д. Кучми іменний годинник. 5 травня 2000 року в Празі, всім складом делегації ветеранів війни від України побували в Посольстві України в Чехії. Тепло зустріли нас в Міністерстві оборони Чеської Республіки. Як бачимо, сидіти склавши руки, ветеран війни і праці не звик. Навпаки, в його руках діло горить. У громадській роботі такий же активний, як і в основній. Загалом у цієї енергійної працелюбної 80-річної людини більше 58 літ складає трудовий стаж. Цікаво, чи знайдеться хоч кілька чоловік, щоб похвалилися більшим трудовим набутком? Д. В. Лукач – кавалер 12 трудових нагород, серед яких орден Великої Вітчизняної війни І-ступеня, медалі “За визволення Праги”, “Перемога над Німеччиною” та інших. Дійсно, життя нашого земляка Д. В. Лукача зіткане з яскравих неповторних миттєвостей. Кривавий борщ і укриття ...в снігу. ЛЯХ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ (1924) 15 жовтня 1944 року Івана Ляха разом з іншими добровольцями з Тячева переправили на полуторці в Польщу, під саму лінію фронту. Його зарахували в 144-ий мінометний полк РКП першої батареї. Тут же, під містом Динов, вступив у перший бій з ворогом. Навкруги була гірська місцевість. Німці надійно закріпилися в місті, і не так просто було їх звідти витіснити. - Та наші війська підтягнули до Динова ,згадує Іван Лях, - велику військову техніку, і розпочався страшний бій. Пішли в хід гармати, міномети і літаки. Стрілянина тривала безперервно 6 годин. Здавалося, що ми в палаючому пеклі. Якусь мить німці не витримали нашого натиску і відступили на 35 кілометрів углиб Польщі. Далі були бої за звільнення Лодзі, Пшини, Кракова. Коли 181

наближались до Бельська, - каже Іван Васильович, - зі мною трапився жахливий випадок. О третій годині ночі, за півгодини до початку бою, командир гармати Пожидаєв підійшов до мене, дав у руки п’ять казанків і сказав: “Лях, ти наймолодший, побіжи до польової кухні і принеси солдатам сніданок, бо на нас чекає важкий бій.” Я метнувся туди. Навкруги панувала тиша. Ніде не зустрів ні вартового, ні кухаря. Підійшов ближче до котлів польової кухні і побачив, що порізані вартовий і кухар вкинуті у котли з борщем. Вочевидь, цей злочин був справою рук німецької контррозвідки. Я, переляканий, тут же повернувся до своїх і розказав про побачене командиру. Того дня ми так і залишились без сніданку. Дивним здавалось те, що, просуваючись вперед цілу ніч, ми не відчували ніякого опору. Не пролунало й пострілу з боку ворога. Це насторожувало. Як з’ясувалось згодом, німці заманили нас у пастку. Й коли, на світанку, нас з усіх сторін почали обстрілювати, ми не встигли навіть опам’ятатись, як з нашого полку в 1200 чоловік залишились живими 20 воїнів. За мною був закріплений 120 мм міномет, який тягнули два коні. Сніг був глибиною до 1 метра. Це і врятувало мене від вірної смерті, я зарився у сніг і так пролежав до вечора. Коли посутеніло і бій стих, я взяв коней і відвіз міномет та кілька десятків мін у тил, до своїх. На другий день командування представило мене до нагороди медаллю “За відвагу”, як такого, що врятував міномет і боєприпаси до нього. Через день, коли ми одержали поповнення із запасного полку, мене призначили командиром гарматників й підвищили у званні до молодшого сержанта. Бої тривали. Ми наближалися до Бельська. На підході до міста мене поранило в голову. В госпіталі в м. Кент я пролежав 12 днів. Ще рана не загоїлася, як я знову попросився на фронт. Та у свій полк я більше не потрапив – призначили у 796-й артполк наводником гармати. Йшли бої на Моравській Остраві, за визволення міст Оломовц і Твешин. Звільнивши Чехословаччину, ми перекинулись на територію Німеччини. Переборюючи опір противнику пересувалися вглиб Німеччини, у напрямі на Берлін. Звільняли й сумнозвісний Дахау. Мета була одна – якнайшвидше добратися до Берліна. Та мені в цьому не поталанило: наш полк одержав наказ покинути Німеччину і негайно надати допомогу повсталій Празі. Були великі бої. Далі звільняли місто Бенашов. Тут і застала нас звістка про капітуляцію Німеччини. В День Перемоги радощам не було меж. Через вісім днів наш полк направився на батьківщину,- спочатку до Києва, потім – до Ужгорода. На моє прохання командир полку Плеханов разом з воїнами у повному військовому складі приїхав у Буштино. Далі наш полк дислокувався в Хусті, згодом – у Мукачеві, Сваляві. Протягом усього перебування на Закарпатті я був у штабі ад’ютантом командира полку. Демобілізувався літом 1947 року. Трудився в рідному селищі - в Буштинському лісокомбінаті водієм на різних автомашинах і кранівником. В період війни мене нагороджено Орденом Вітчизняної війни І ст., “За бойові заслуги”, “За трудову відзнаку”, “За перемогу над Німеччиною”. Всього маю 18 нагород. 182

І один в траншеї - воїн... ЛЯХ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ (1925 ) Михайло Васильович розпочав воювати так, як і всі буштинці. Вже через тиждень після звільнення села радянськими військами дев’ятнадцятирічний хлопець записався на тільки що створеній сільській раді добровольцем до Чехословацької армії. На другий день – 28 жовтня 1944-го його разом з односельцями Ференцом І. П. , Пийтером І. П. Та Мочаром М. В. Ан підводі відправились на збірний пункт в м. Хуст., а звідти в Сваляву. Далі – до Ужгорода, у фронтову частину 4-го Українського фронту 835 полку, 3 батальйону. Тут майже протягом місяця, вони пройшли екстрену школу військового навчання і фронтової підготовки. І от 5 грудня усі троє, крім Мочара М. В., відправились на вантажних автомашинах у Словаччину, де й розпочалися їх фронтові будні. Перший бій для рядового Михайла Ляха та його двох побратимів відбувся під Кошицями, в селі Яношево. Там було по-справжньому страшно. Німці обороняли Яношево, спираючись на сильне військове укріплення, оскільки тут були розміщені військові заводи. - Нашим військам випало виступати на відкритій місцевості, - розповідав Михайло Васильович, - що дуже ускладнювало становище. Позицію на передовій зайняли дуже рано, на світанку. Вдень це робити було небезпечно – ворог був зовсім близько, він вів безперервний інтенсивний вогонь. З двох флангів наші провели майже 50-хвилинну артпідготовку по с. Яношево. Далі пішли вперед 12 танків Т-34. Їх німці відбили за якихось 12 хвилин. Протистояння було жорстоке, - продовжує розповідати Михайло Лях. – Я тоді перебував у взводі автоматників. В цьому бою було вбито й поранено дуже багатьох наших воїнів, тут поліг і буштинець Паш Іван Михайлович. Санітарів поруч не було, тож мені самому доводилось перев’язувати поранених. Врештірешт наші війська не витримали натиску німців і відступили десь на 800 метрів. Пораючись біля поранених у траншеї, (а їх було чимало) я й не помітив, як німці наблизились впритул. У нашій траншеї були три кулеметники, що знаходились за 15 метрів один від одного, але два з них були вже мертві, а один – важко поранений. Тому кулемети замовкли. Словом, не було жодного боєздатного воїна, крім мене. Недовго вагаючись, я підповз до першого кулемета РПД і відкрив вогонь по німцях, потім кинувся до другого, далі – до третього. Німці на деякий час зупинили наступ, але згодом, піднявшись, знову почали наближатися до мене. Я став почергово строчити по них. Це тривало понад 30 хвилин і дало непоганий результат – противник почав відступати. Очевидно, у нього склалося враження, що на нашій лінії багато кулеметних точок, тож їм не вдасться пройти до лінії нашої оборони. 183

Коли після відступу німців, прийшли на допомогу наші автоматники, то в траншеї знайшли одного мене з п’ятьма важко пораненими воїнами. На другий день командир полку перед усіма солдатами вручив мені за цей подвиг медаль “За відвагу”. Після цього бою нашу дивізію переправили на польську територію, де ми вступили у сутичку з ворогом за звільнення Бельська. Тут теж була не паска. Місто Бельськ протягом дня переходило по 2-3 рази то в одні, то в інші руки. Внаслідок все місто було зруйновано, не вцілів жодний будинок. Навколо валялася понівечена військова техніка. Земля була всіяна трупами воїнів обох воюючих сторін, вгрузлих в болото й грязюку – не було часу їх підбирати через інтенсивні бої. В ці дні були важко поранені мої побратими-буштинці Ференц І. П. Та Пийтер І. П. Їх обох я виносив з поля бою на своїх плечах. А під вечір, коли знову повернувся на лінію фронту і сам був поранений в руку. Це трапилося 11 березня 1945 року. Мене відправили у військовий госпіталь в м. Краків. І знову покликала фронтова дорога. На цей раз мене зарахували танкістом 35-ої танкової бригади. Звідсіля всю нашу танкову бригаду переправили в Чехію на Моравську Остраву. Попереду було ще чимало важких боїв, - каже Михайло Лях, - всіх їх не перелічити. Війну я закінчив 12 травня 1945 року в м. Пардобіце. Через тиждень мене “зняли” з танка і призначили водієм “студебеккера”, на якому возив різні німецькі і австрійські трофеї. Ще довго потому Михайло Лях служив у війську. Повернувся додому 1948 року, коли вже майже на всю потужність працював Буштинський лісозавод. З ним і пов’язав свою трудову біографію. Тут Михайло Васильович працював аж до виходу на пенсію. Спочатку водієм вантажного автомобіля, потім механіком. Словом, основна частина його трудової діяльності була пов’язана з автоколоною Буштинського лісокомбінату. Тривалий час, біля 20-ти років, керував школою водіїв автомашин та мотоциклістів, готував нове поповнення водіїв різної категорії для Тячівського і Хустського районів. Працював Михайло Васильович завжди чесно і добросовісно. Зараз Михайло Лях на заслуженому відпочинку, однак живе активним, повнокровним життям. Односельці обрали його головою ради ветеранів війни селища. Ратні і трудові заслуги Михайла Васильовича достойно оцінено, він має 17 бойових нагород, серед яких “Орден Великої Вітчизняної війни” І-го ступеня, “Орден за мужність”, медаль “За відвагу”, “За перемогу над Німеччиною” та цілий ряд інших. А його мирна, добросовісна праця відзначена понад 20 різними грамотами, зокрема грамотою “Президії Верховної Ради України за доблесну працю”.

184

... Завжди - на висоті, в бою і в мирній праці. ЦЕХ ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ ( 1925 ) “...Минають роки, загоюються рани. Та подумки не раз лину в нелегкі дні своєї юності, молодості, якої черкнулася чорним крилом друга світова. Не забути мені й той листопадовий день 1944 року, коли полишив я рідне Буштино, щоб влитися в ряди добровольців Чехословацького корпусу. Щоб внести і свою частку в священну справу визволення рідної землі від коричневої чуми – таким почуттям пройняті були серця сотень моїх земляківзакарпатців. Тільки з Буштина їх було понад 200. Як зараз бачу моїх фронтових побратимів Івана Маркуша, Василя Удуда, Василя Рущака, Василя Мадая, Д.В., В.В., Ю.Ю. Лукачів, Ю.В. Глебу та багатьох інших. Наш підрозділ добровольців сформувався в Гуменному, прийняв перше бойове хрещення біля Сніни, потім були Пряшів, Попрад, Високі Татри, під Мікулашем село Смеречани. За визволення Смеречан загинув у бою мій односельчанин Іван Спаський. Тяжкі були наші фронтові дороги, на цих дорогах полягли мої земляки-буштинці Іван Келемен, Іван Маркуш, Василь Сакал, Віктор Орос і чимало інших. Всю війну я був командиром взводу автоматників у званні – молодший сержант. Брав участь у жорстокому бою за визволення міста Ружомберка, за що дістав відзнаку особисто від генерала армії Людвика Свободи. А за визволення міста Жиліна нагороджений орденом Слави третього ступеня. Під час визволення Жиліна ми зайняли позиції пізно вночі, бо вдень ніяк не можна було це зробити під інтенсивним обстрілом ворога. На другий день увечері, ми прорвали, з величезними зусиллями, оборону ворога.. Після затяжного бою німці не витримали нашого натиску і почали відступати. Тут 17 квітня 1945 року я був важко поранений і тільки дякуючи сміливості санітарок, які винесли мене з поля бою, я залишився живим. Мене відправили в госпіталь в Татри, де пролежав два місяці. Коли підлікувався, мене, як інваліда, демобілізували. Повернувшись додому, я працював у млині, а в 1953 році односельчани обрали мене головою селищної Ради. Згодом мене змінили молодші, але роботи я не полишав. Декілька разів обирався депутатом селищної Ради, керував спорудженням обеліска Слави воїнам-добровольцям, полеглим на фронтах другої світової війни. Ветерани лісокомбінату в 1975 році виявили мені довір’я бути головою комітету ветеранів Великої Вітчизняної війни, а пізніше цей комітет став загальноселищним. За участь у війні маю цілий ряд військових нагород: орден Слави ІІІ ступеня, орден Вітчизняної війни І ступеня, медалі “За звільнення Праги”, “За звільнення Словакії”, “За перемогу над Німеччиною” та цілий ряд інших. Всього – біля 19 відзнак. 185

РОЗДІЛ VI БУШТИНЦІ В РЯДАХ ЧУЖОЗЕМНИХ АРМІЙ На протязі понад 600 років буштинцям не раз і не двічі доводилось поповнювати загони як армії захисників, так і завойовників. Чимало буштинських легінів входили до складу війська, що захищало Хустський замок від татарської і турецької навали. Вони вливались в загони Кошута під час угорської революції 1848 року. Воюючи проти тих чи інших народів у складі завойовницьких армій, буштинці, того не бажаючи, й самі ставали завойовниками. З часу заснування Буштина, аж до 1919 року впродовж понад 500 років буштинські жовніри служили австрійському цісареві. Чимало з них під час загарбницьких воєн полягли на чужих територіях. Лише в дні першої світової війни кожен третій буштинець не повернувся до своїх рідних. Після 1919 року наші сельчани зміцнювали ряди чехословацьких легіонерів. Не стояли буштинці осторонь і під час формування армії захисників Карпатської України – Карпатських Січовиків. В їх числі було 7 буштинських хлопців: Гаврилко М., Гаврилко І., Гаврилко П., Малета Ю., Микита І., Цех В., Шимон М. Біля 200 юнаків служили гонведами в складі гортіївської армії угорських завойовників. Майже половина з них не повернулась із східного фронту другої світової війни. А скільки буштинських добровольців, що поповнювали ряди Червоної Армії “радянських братів”, загинули у боях з фашистськими загарбниками? І щоразу наші батьки, брати і чоловіки захищали не інтереси свого народу, а інтереси завойовників, даремно проливаючи кров. Та чи не найбільше наших воїнів-інтернаціоналістів воювало в Афганістані. Це Синицький Ігор (1968 р.н.), Капуш Володимир (1960 р.н.), Капуш Юрій (1964 р.н.), Катрін Олександр (1965 р.н.), Деяк Василь (1965 р.н.), Медведєв Павло (1968 р.н.), Паш Віктор (1968 р.н.), Роман Іван (1960 р.н.), Олаг Василь та ряд інших. Афганська війна була чи не найнебезпечнішим місцем армійської служби. Ось про що розповідають нам у своїх спогадах колишні афганці В. І. Паш та О. А. Катрін, яких у 80-их роках в складі діючої радянської армії доля закинула в пекло афганської партизанської війни. ПАШ ВІКТОР ІВАНОВИЧ (1968 Р. Н.)

"Після закінчення Буштинської середньої школи, в 1985 році я вступив до УжДу, на фізичний факультет. Провчився тільки один рік, бо після першого курсу був призваний в армію. Мені сказали: - “Будеш служити на Сході”. З Тячева мене направили прямо в м. Ашхабад, в “учебку”, де пройшов сувору муштру і підготовку на витривалість, при якій скинув з себе понад 20 кг ваги. В “учебці” прослужив 3 місяці, і 28 жовтня 1986 року, посадивши на військово-транспортний літак, нас відправили в найбільш гарячу точку 186

Афганістану – в м. Кундуз. Через кілька днів на гелікоптері нас переправили на місце дислокації нашої дивізії – в м. Файзабад, який знаходився за 70 км від Таджикистану. Наш полк з 20 чоловік був розміщений за 12 км від м. Файзабада, над самою річкою. Мене було призначено командиром міномета “Василёк”. Наша територія була навкруги обгороджена бочками, щоб банда не могла нас обстріляти зблизька. - Пригадується мені, - розповідає Іван Іванович, - як невдовзі після нашого прибуття сюди, на нас напала доволі численна банда. Сили були нерівні. Зав’язалася страшна стрілянина. Щоб не підпустити до себе банду душманів, ми зайняли кругову оборону. Бій був дуже запеклий, і банда просувалась до нас все ближче і ближче. У нас вже закінчувались боєприпаси. Зосталось лише по три рожки патронів до автоматів і дві гранати, а душмани все ближче і ближче. Лише завдяки тому, що покликана нами по рації допомога підійшла своєчасно (першими прибули вертольоти, а потім танки і бронетранспортери з солдатами, які знешкодили банду), ми залишилися живими. Ще пригадується такий випадок. Якось, видно так Бог дав, затрималась на 15 хвилин вечеря в полку, після якої ми повинні були організовано відвідати кінотеатр. І ось за 10 хвилин до нашого прибуття туди, ми почули сильний вибух. Виявилось, що душмани, знаючи що ми прийдемо на перегляд кінокартини, замінували кінотеатр. Годинникова міна, на щастя, розірвалась ще до нашого приходу. Кінотеатр був ущент поруйнований, а наш полк залишився неушкодженим. На протязі 21 місяця мого перебування в Афганістані там постійно діяли банди, керовані Ватудою, Хакматіаром і Абдулою. Причому, Ватуд і Абдула свого часу закінчували Московську військову академію. Бачив і розстріляних, і поранених, і приречених на голод і холод. Не один раз молоді солдати в оточенні банди плакали, як діти. Та й було через що, бо ті дуже знущалися над нашими воїнами. І от, нарешті настав довгожданий червень 1988 року, коли ми одержали телеграму про підготовку до виводу наших військ із Афганістану. А це була велика робота. Треба було вивезти багато військової техніки. Не було краю радощам офіцерів і воїнів – афганців. Страх і постійна небезпека залишались позаду, 20 серпня я був уже вдома. Повернувся з армії прапорщиком, заступником командира взводу, з трьома медалями, двома з них – радянськими – “За бойові заслуги” та “За отвагу”, великим комсомольським орденом та одним афганським. Повернувшись додому я з 1 вересня того ж 1988 року продовжив навчання в університеті, який у 1999 закінчив. Після цьго працював вчителем фізики Буштинської СШ, а потім перевівся на Київщину, де й зараз працюю, хоч і не за фахом". КАТРИН ОЛЕКСАНДР АДАЛЬБЕРТОВИЧ (1965 Р.Н) "Після закінчення середньої школи я влаштувався робітником на ЗЗЄА. Восени 1983 року був призваний на строкову службу в радянську армію. Потрапив в Узбекистан, в місто Термез, неподалік афганського кордону. Тут 187

прослужив у мотострілковому полку артилерійського дивізіону до жовтня 1984 року. В середині жовтня нас перевели в м. Ташкент, а там посадили в літак Іл-70, і невдовзі ми приземлились в столиці Афганістану - Кабулі, на пересильному пункті. Тут, після проходження курсів наводчиків-операторів БМП-2, мене призначають заступником командира взводу на посаді сержанта і відправляють в афганське місто Шенданту. Під час перебування в Афганістані (1984-1985 роки) мені доводилось приймати участь у 9-ти бойових операціях поблизу Шендантда, Герата і Герішта. З міста Шендантда нашу розвідгрупу перевели на бойову точку в місто Герат, де нам було виділено ділянку дороги та міст через річку Аму-Дар’ю. Тут ми повинні були дбати про безпечне переміщення наших військ і військової техніки. І хоч просте афганське населення начебто ставилось до нас як до друзів, та насправді ж при першій-ліпшій нагоді воно нападало на наші військові частини, вбачаючи в нас окупантів. Підкидали нам всілякі замасковані вибухонебезпечні предмети, у вигляді авторучок, сигаретних коробок тощо. Нам політруки часто повторювали такі слова “Для того, щоб вижити, ти повинен убивати, інакше уб’ють тебе”. Місцеве населення і, зокрема, душмани по суті вели проти нас партизанську війну. Вони не нападали там, де було численне військо і багато бойової техніки, а знищували окремих наших солдат, зокрема різного роду пости. Нам приходилось у дуже важких умовах вести з ними боротьбу, бо до всього афганці часто йшли на провокації: зодягнувшись у нашу військову форму, група душманів навмисне розстрілювала мирних жителів, щоб викликати до нас ненависть і недовіру. Адже виходить, що ми , радянські воїни, не захищаємо їх, а вбиваємо. Восени афганці святкують велике мусульманське свято – Рамадан. В ці дні вони не воювали, а приносили жертви своєму Аллаху. І було великою честю для душмана принести в жертву Аллаху нашого воїна. Вважалося, що ми вели в Афганістані визвольну війну, та насправді Афганістан був плацдармом для випробовування найновішої на той час військової зброї СРСР. Тут випробовувались нові зенітні установки “Шилка”, ракети “земля - воздух”, різного роду “пластикові протипіхотні міни” тощо. Це була фактично політична війна СРСР, в якій щодня гинули сотні наших ні в чому не винних юнаків. Я демобілізувався у травні 1985 року. Ми вилетіли з Шандантда в Ташкент, а звідтіля - до Києва. З Києва я повернувся додому. Тут я нарешті полегшено зітхнув, позбувшись щохвилинної небезпеки, яка скрізь чатувала на мене в Афгані. Занесення цієї важкої служби мене було нагороджено цілим рядом військових нагород, зокрема: “Медаллю від дружнього афганського народу”, ювілейною медаллю присвяченою “70-річчю збройних сил СРСР”, почесною грамотою генерального секретаря КПРС М. Горбачова “Про надання допомоги дружньому афганському народу”. Невдовзі я закінчив Луцький державний університет, факультет фізичної культури. За цією спеціальністю і зараз працюю в Буштинській СШ."

188

Не обминула молодих воїнів із Буштина і участь в кровопролитних боях на Близькому Сході – в Об’єднаній Арабській республіці у 1973-1974 рр. сюди були направлені Ю. Ю. Грицюк та В. І. Ливринц. ГРИЦЮК ЮРІЙ ЮРІЙОВИЧ. “Мені виповнилось 18, коли, в 1973 році мене призвали на строкову військову службу. Спочатку служив у Бердичеві. Тут у військовому училищі освоював спеціальність механіка-водія для зенітних установок. Після закінчення училища мене направили в м. Львів, у “залізну дивізію” (Ж.Д.). Це були найбільш боєздатні війська СРСР. За мною була закріплена зенітна установка ЗСУ- 23-4. Через день сфотографували нас для закордонних паспортів і, піднявши по військовій тривозі, наш полк разом з військовою технікою, ешелоном відправили в м. Миколаїв. Тут нам видали чудовий цивільний одяг, закордонні паспорти і... посадили на корабель з сухофруктами. Ясна річ, завантажили й усю техніку. Ми, звичайно, не здогадувались, для чого і куди нас відправляють. Обминувши Босфор і Дарданелли, висадились у Сірійському порту Латакія. Тут нас знову перевдягнули у військову форму, але на цей раз сірійської армії. Висаджувались під сильним обстрілом союзних військ США, Ізраїлю, і Франції. Їхні військові літаки з повітря та катери з моря безперестанно вели вогонь по наших військах, куди входили, крім сірійських військ, і воїни з СРСР, Кувейту та Куби. Це було восени 1973 року, саме під час великого мусульманського свята – Рамадан, коли, за їхніми релігійними канонами, воїни-араби не мали права воювати. В ході одного з боїв моя група підбила американський військовий катер, який тут же затонув. За це невдовзі міністр оборони Сірії Мустафа Плас особисто нагородив мене “Орденом революції Сірійської Арабської республіки”, а з радянської сторони – генерал-лейтенант Терещенко вручив мені “Грамоту Міністерства оборони СРСР”. Оскільки американці зафіксували місце дислокації наших військ, то подальше перебування тут було небезпечним, і нам довелося зняти свої установки з першої лінії оборони порту Латакія. Пройшовши через Ліванські гори, ми розмістилися в місті Дамаск, на третій лінії оборони. Сюди ж, в порт Латакія, були направлені миротворчі війська ООН, в які входили представники Польщі, Австрії і Канади. Ще було попереду чимало боїв, в яких загинуло багато наших воїнів, воюючи за інтереси чужої держави. Тут, захищаючи Сірійську республіку, Юрій провів у боях 14 місяців і в грудні 1974 року знову повернувся на батьківщину. Вкінці цього ж року він був демобілізований." Ось так юнак із Буштина завершив свою військову службу. З того часу на протязі 20 років незмінно працював кранівником Буштинського ЛК, вже на мирному фронті. КОРСАК ЯРОСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ (1947 Р.Н.) " ...У 1966 році мене було призвано на діючу строкову військову службу військово-морського флоту СРСР. 189

На перших порах, протягом 9-ти місяців, я вчився в Кронштадті на курсах молодших командирів флоту та набував навиків ведення бою на зенітноракетній установці “Волна”. До речі нею згодом керував, перебуваючи на протичовновому кораблі Чорноморського флоту “Комсомолець України”. Після навчання мені було присвоєно звання старшини другої статті, і під моєю опікою перебував взвод моряків. З Кронштадту мене перекинули на Чорноморський флот , коли в 1967 році спалахнув ізраїльсько-арабський конфлікт. На згаданий корабель, яким командував Шітов, при адміралі флоту Касатонову, нас, 300 моряків, посадили в повній бойовій готовності, не повідомивши, куди і з якою метою посилають. Обминувши Босфор і Дарданелли ми, опинились неподалік від берегів Ізраїлю в Середземному морі. Звідсіля направились до берегів Єгипту. Увійшовши 10 червня цього ж року в Суецький канал, наш корабель причалив на пристані Порт-Саїду. В цей час велись запеклі бої між Ізраїлем і Сірією. З прибуттям сюди нашої флотилії бої на деякий час припинились. Протягом 8-ми місяців наша флотилія в повній бойовій готовності курсувала Середземним морем неподалік берегів Ізраїлю, щоб не допустити подальших нападів ізраїльських військ на Сірію і Єгипет. За цей час ми тричі побували в Суецькому каналі. Слава Богу, що нам не довелося пускати в дію свою зенітну техніку. Таким чином, моя присутність в цьому конфлікті обійшлася мирно, без кровопролиття. За бездоганне несення військової служби у цій вибухонебезпечній точці близького Сходу адмірал Касатонов виніс подяку всьому трьохсотенному екіпажу корабля “Комсомолець України” та передав подяку від Сірійського командування. На протязі трирічної служби в Чорноморському флоті нам доводилось не один раз побувати у водах Середземного моря і причалювати до берегів Єгипту та Сірії. Восени 1969 року я демобілізувався з армії. Повернувшись додому, невдовзі влаштувався водієм вантажного автомобіля на новоствореному заводі “Електроавтоматика”. І ось уже тридцять років працюю тут беззмінно за своїм фахом. Хлопці з Буштина брати Деяки воювали в ІІ світовій проти гітлерівських завойовників в складі французьких партизанів-волонтерів та в рядах діючої французької армії. Ось послухаймо спогади одного з них." ДЕЯК МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ (1923 Р.Н.) " - Мій батько в 1928 році поїхав на заробітки у вугільні шахти Франції. В 1936 році він вирішив забрати до себе й сім’ю. Тому ми, діти, разом з мамою переселились у Францію. Мені тоді було 12 років, - розповідає Михайло, - а через два роки, щоб якось прожити, я спускався в шахту разом з батьком і працював на видобутку вугілля аж до 1943 року. В цей час гітлерівська армія захопила Францію. Французький народ не хотів коритись завойовникам. Скрізь почали формуватися партизанські загони волонтерів. У 1943 році разом з двома друзями (поляком і італійцем) ми пішли добровольцями в партизанський загін. Нас називали мушкетерами, бо були 190

троє. Я, зокрема, воював під кличкою Араміс. Наш партизанський загін проіснував до липня 1944 року, а потім ми влилися в ряди І-ої Французької діючої армії під командуванням генерала де Голя, яка повернулась із Африки. В складі першої французької армії я воював аж до січня 1945 року. Наша армія на протязі 1944 і 1945 років зазнала великих втрат. За участь в одному з боїв мене було нагороджено, медаллю Жанни Д’арк та присвоєно звання капрала Іої категорії (сержанта). В січні 1945 року в Англії з нас, колишніх громадян Чехословаччини, було сформовано Чехословацьку армію, колишнім президентом Чехословакії Бенешом. З Англії нас відправили знову на фронт до Франції в місто Тулузу. День Перемоги я зустрів у французькому місті Дюнкерт. За участь у боях з німецькими фашистами на території Франції, крім медалі імені Жанни Д’арк маю ще 5 французьких нагород. В тому числі й почесний хрест “Комбатан волонтер”, дві чехословацькі нагороди, орден Вітчизняної війни та ще 11 ювілейних медалей..." З гордістю показує свої нагороди Михайло Миколайович. Отримав їх заслужено, бо випало йому чимало пережити, воюючи на чужій землі проти запеклого ворога – німецького фашизму. Повернувшись у 1946 році в рідне Буштино, у мирній праці на теренах торгівлі він відпрацював біля 40 років. За сумлінну працю на ниві торгівлі Михайла Миколайовича нагороджено значком “Відмінник радянської торгівлі”, та біля 60-ма похвальними грамотами різних рангів. Буштинець В. Лазорко ніс військову службу на Кубі під час карібської кризи. Виходець із Буштина Михайло Іванович Копинець воював у складі діючої армії США на протязі двох років під час корейського конфлікту. Виконував обов’язки інструктора при військовій школі комунікацій і зв’язку на одній із військових баз США, розміщеній на Корейському півострові. Цілий ряд буштинських хлопців у складі десантних військ СРСР були висаджені на території Чехословаччини під час Празького конфлікту. Це В. Ю. Ливринц, І. Данч, Й. Мізеран, І. Бернат, В. Іванов та інші. Хоч події другої світової війни вже давно минули, та локальні війни в Сірії, Ізраїлі, Кувейті, Афганістані та на Кубі продовжувались. Майже в кожній з них брала безпосередню участь армія Радянського Союзу, і знову змушені були поповнювати її буштинські юнаки. І так воїнам, вихідцям з Буштина, на протязі понад 600 років доводилось захищати інтереси не своєї а чужих держав і часто завойовників. Наші юнаки-односельці, слава Богу, поверталися живими з “гарячих точок”, з пекла “регіональних конфліктів”. “Тихих”, як Корея, В’єтнам, Ангола, Сірія, Куба і “гучних”, як Чехословаччина чи Угорщина. Вже дванадцять років наші хлопці служать в рядах війська Українського, стоячи на варті своєї ріднної і незалежної України. Щоправда, доводиться нашим хлопцям служити і в інших державах, але вже не в ролі завойовників, а в складі миротворчих військ ООН для підтримки порядку в тих чи інших “гарячих точках” земної кулі. 191

РОЗДІЛ VІІ СПОГАДИ ПРО РЕПРЕСІЇ,ЩО ЇХ ЧИНИЛИ ОКУПАЦІЙНІ РЕЖИМИ НА ЗАКАРПАТТІ. МОЛОДІЖНИЙ РУХ ОПОРУ. Серед молоді, репресованої у воєнний (1939-1944рр.) та післявоєнний (19451952рр.) період - сталінським режимом - було багато буштинців. Є що згадати тим, які пройшли через ковнерівські катівні, або через катівні ГУЛАГу. Із уст безпосередніх учасників цих подій ми довідуємось, як цими режимами “захищалися” права і свободи людини. Тобто, як вони свавільно порушувались. Без будь-яких вагань, спочатку угорська жандармерія, а потім НКВдисти, при підтримці створених ними місцевих органів влади, зуміли під гучними і привабливими гаслами “звільнення”, “возз’єднання”, “братерства”, “дружби народів” за короткий час зробити вигідні для себе перетворення всього життя на Закарпатті і в ім’я цієї мети спровокувати підозру та недовіру до окремих небезпечних для режиму людей. Тому удар був завданий окупаційною владою, в першу чергу, по молоді нашого краю, в тому числі й Буштина. В результаті, в табори Угорщини, а потім НКВС було запроторено сотні невинних юнаків і дівчат, частина з яких змушена була емігрувати за кордон, залишаючи надовго батьківську хату. Як відомо, і про перші жертви з числа буштинців, і про останні, що постраждали вже після листопада 1944 року та пізніше, протягом років, майже півстоліття, мало хто згадував. Сумним є не лише факт забуття великої групи наших односельців, які потрапили в маховик репресивної машини. А й те, що і зараз, за існування власної Української держави, ці імена поглинуті мороком невідомості. Бо такою була ідеологія цих літ,, що система витруювала пам’ять про репресованих і загиблих односельців, а й принижувала нас самих. Виникає болюче питання: то хто ж ми такі, що не можемо вирвати це страшне коріння вихованої колись у нас зневаги до безневинних жертв окупаційних режимів? Чи такі вже черстві наші душі, чи, може, і надалі боїмося когось? Згадані системи десятиліттями вбивали в нас пам’ять про репресованих, ганьбили їхні імена, звинувачуючи їх у всіх гріхах, аби взагалі не залишити про них доброї згадки , навіть серед рідних. Таких у нашому маленькому Закарпатті було знищено і викреслено з пам’яті тридцять чи сорок тисяч, а з нашого селища – кілька десятків. І все ж рано чи пізно ми зобов’язані будемо повернути добру пам’ять про колись репресованих буштинців. Частина з них ще залишились в живих, як свідки тих страшних днів. А часи вже не ті, і нині ми маємо можливість бути незалежними від учорашніх несправедливих оцінок. Серед правлячих режимів, які поневолювали наш край, винищували багатства рідної землі, топтали гідність і свободу Закарпаття, два були найбільш реакційними: гортіївський (1939 - 1944 рр.), та сталінський (1945 - 1952 рр.). 192

Спогади колишніх гортіївських і сталінських репресантів та в’язнів – це нагадування юним про те, яким тернистим шляхом ми йшли до своєї незалежності. Хай стануть вони для них своєрідним закликом – заповітом любити рідний край, по-синівськи піклуватись про нього. Вчитайся в них, це відгомін пережитого! Поміркуй над ними і разом з автором книги помандруй у ті віддалені дні, спробуй дати правдиву оцінку злочинній політиці тогочасних правителів. КОВНЕРІВЕЦЬ ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ КОСТЮК -...Шановний читачу, я постараюся розповісти тобі правду про “ковнерівську справу”, порушену влітку 1942 року угорськими катами проти закарпатських патріотів. Тоді відбулися три угорські військові процеси в колишньому палаці барона Ковнера над 120 закарпатськими патріотами. Серед них були і 10 буштинців (М.Орос, Ю.Форкош, М.Форкош, Ю.Грицюк, Ю.Паш, Ю.Костюк, М.Гаврилко, І.Гаврилко, М.Копинець та І.Немеш). 17 липня їм було винесено вирок під №194/42.

Гаврилко І.П.

Гаврилко М.

Паш Ю.М.

Грицюк Ю.М.

Немеш І.М.

Копинець М.І.

Форкош М.Ю.

Орос М.А.

Форкош Ю.В.

Це була найганебніша подія доби угорського панування 1939 –1944 років над українським Закарпаттям. У середніх навчальних закладах – гімназіях, учительській семінарії, торговій академії та духовній семінарії студенти одержували не тільки знання, тут формувалася й наша політична свідомість і громадянська зрілість. Неабияку роль відіграли в цьому різні студентські організації – Пласт, Скавт, ОУН та інші. Результатом їх впливу була наша активна участь у побудові і захисті своєї держави – Карпатської України 1938-1939рр., а пізніше, в сталінську добу, утворення єдиної соборної України. Та угорський і радянський окупаційні режими старалися всілякими способами придушити молодіжний 193

рух опору.. Однак, незважаючи на заборони й переслідування, у всіх середніх навчальних закладах створювались підпільні організації національновизвольної боротьби. Ми, учні цих закладів, та й взагалі молодь, глибоко вивчали історію краю, відзначали пам’ятні дати, ювілейні річниці України. Боротьба з цими настроями і їх носіями була прерогативою угорської, а пізніше - радянської розвідок, жандармерії, НКВДистів. Допомагали їм і завербовані учні – “стукачі”, які робили доноси на своїх ровесників. Тож ряд підпільних організацій було викрито, а молодь масово піддано арештам. Підпільників і підозрілих виключали зі шкіл. Влітку 1942 року в палаці Ковнера (м. Мукачево) відбулися три засідання військового трибуналу фашистської Угорщини. Тут судили нас – патріотів Закарпаття – за те, що ми боролись за відокремлення нашого краю від Угорщини і возз’єднання з великою матір’ю–Україною. Ось що являв собою на той час палац барона Ковнера, - далі продовжує Юрій Костюк. – Це був великий будинок, розташований на околиці міста, трохи обіч дороги, в оточенні декоративних дерев. Він був обнесений високими мурами. Підвальні приміщення були перетворені на катівні, де в’язнів піддавали найжахливішим тортурам. Звідсіля не чутно було ні крику, ні стогону жертв. А в залах, де колись гуляла аристократія, сиділи ми, в’язні, і чекали вироку. Ось як зустрів мене маєток Ковнера. Привезли мене сюди потягом. Коли ввечері жандарм привів мене до катівень, то одразу передав ковнерівській сторожі, а ті ввели у велике приміщення, де було багато в’язнів. Вони лежали на голій підлозі. Мене залишили з ними, і я також приліг на долівці, так як був, зодягнений у костюм. У залі панувала напівтемрява, і я не зміг упізнати нікого з в’язнів. Вранці, після підйому, всіх нас примусили сісти просто на долівці, обличчям до стіни. Ноги скомандували підігнути під себе, руки закласти за спину, випрямити плечі і так - кілька годин, аж до сніданку. Після вмивання ми снідали: пили чорну каву, заїдаючи шматком хліба. На обід і вечерю нам дали невеликі порції якоїсь баланди. І так щодня, під постійним наглядом жандармів. Кожного ранку нас виводили на півгодинну прогулянку у двір колишньої ковнерівської вілли. Тут між в’язнями я упізнав кількох своїх знайомих і друзів. Та ми тільки мовчки переглядались, бо розмовляти було суворо заборонено. Одразу після обіду першого дня свого перебування тут, жандарм відвів мене до військової казарми на медогляд. Після обіду розпочався мій перший допит. За столом сиділи двоє слідчих, а на столі було різного роду знаряддя тортур. На запитання слідчих я давав тільки одну відповідь: “Мені нічого не відомо про цю справу.” Один із них почав бити мене фендриком. Потім сказав, що назавтра мене чекатимуть ще гірші процедури, якщо не зізнаюсь у всьому... Цієї ночі я майже не спав, бо все тіло боліло від страшних побоїв. Наступного дня, після ранкової прогулянки, мене знову взяли на допит. Почали з того, що зв’язали руки за спиною й примусили лягти на довгу лавицю, за яку засунули зав’язані руки. Далі зв’язали моє тіло і ноги так, що не 194

можна було й ворухнутись, й почали бити пендриками по підошвах. Били двоє безперестанку довгий час. Після обіду катування продовжувалось. Це були воістину пекельні тортури. Мене підвішували за зв’язані ноги й руки і так били пендриками, питаючи з криком: “Будеш говорити правду, чи ні?” Але я все одно відповідав: “Нічого не знаю!” А коли мене відпустили, я ледве ступав ногами. І так щодня, почергово – побої, допити, тиск на психіку... Подібні знущання вершились і над всіма іншими в’язнями, незважаючи на їх вік і стать. Де б ми не перебували, скрізь поруч стояли жандарми, які суворо забороняли навіть роздивлятися довкіл. Ми повинні були сидіти нерухомо, і змінити положення ніг чи рук можна було лише з дозволу старшого по наряду жандарма. При допитах нас передавали з рук одного ката до другого, і кожен з них застосовував свої, облюбовані методи, домагаючись від нас бажаної відповіді. Але жоден з нас, незважаючи на нелюдські муки, не здавався, всі трималися мужньо до самого кінця. Це дуже дратувало жандармів. Ми не скорились і не стали на коліна перед окупантами, а готові були на самопожертви в ім’я незалежності рідного краю. Всі, підсудні належали до групи молоді, яка ставила основною метою революційним шляхом визволити наш Закарпатський край від угорського панування. Адже він завжди був українською територією, такою і залишиться. У серпні слідство завершилось, і нас передали військовому трибуналу. Суд тривав протягом трьох днів. Усіх нас, без винятку, було засуджено до різних строків ув’язнення: від 6-ти місяців до 20-ти років у тюрмах Шатор, Уйгеля, Будапешта і Вацу. Та мене скоро відпустили, бо я потрапив під амністію в честь дня народження регента Угорщини Миколи Гортія. Однак і після амністії я не був цілком вільний. Перебуваючи вдома, мені слід було щодня з’являтися до місцевої жандармерії, а раз на місяць - у поліцію Солотвина. Крім цього, за приналежність до ОУН угорські власті мене ув’язнювали ще два рази, - в 1939 та 1941 роках. І ось настав довгожданий день – 22 жовтня 1944 року, коли рідне Буштино було звільнено Радянською Армією. Однак невдовзі ми розчарувалися в діях радянських властей стосовно нас, українців. Не так сталося, як ми собі уявляли це визволення. По-різному склалася доля ковнерівців. Частина з нас, щоб уникнути переслідування влади, покинула рідні домівки і подалися в США, Канаду, Австрію. Це Копинець Михайло, Грицюк Юрій, Паш Юрій, я. Частина поповнила ГУЛАГи Казахстану, Магадану, Комі. Це такі, як Орос Михайло, Немеш Іван, Гаврилко Микола та Гаврилко Іван. Юрій Форкош, пристосувавшись до нового режиму, влаштувався на роботу в Буштинський ЛК. Форкош Михайло загинув в угорській армії під час війни. Як склалася моя доля за радянських часів? Спочатку я працював недовгий час у Буштинському млині, а потім – учителем початкової школи села Ремета. В цей період я входив, разом з іншими буштинцями, в недавно створену молодіжну підпільну організацію ОУН-УПА, якою керували галичани. 195

Будучи вчителем в с. Ремета (зараз на Румунській території), мені неодноразово доводилось зустрічатися з членами підпільної організації ОУНУПА. Тому відповідні органи слідкували за мною. Одного разу, в кінці травня 1945 року (в останній день навчання в школі) трапився зі мною такий випадок. Заходять до мене двоє чоловіків у цивільному і, представившись інспекторами освіти, кажуть мені: “Ми приїхали, щоб запросити вас на районну конференцію в справі приєднання території, де живуть українці, до України ”. Я погодився і сказав, що дорогою я спочатку відвезу додому свій велосипед. Та вони сказали, що відвезуть на своїй автомашині. Я одразу зрозумів, що вони не інспектори, а енкаведисти, бо бачив їх кілька разів у Буштині. На моє щастя, директорка школи запросила їх до себе на урок. На наступний урок російської мови вони обіцяли прийти у мій клас. Я відчував: вони приїхали, аби мене заарештувати, але вирішив за всяку ціну не здатися їм живим у руки. Як тільки розпочався урок, я дав своїм учням завдання, аби вони самостійно співали цілий урок, а сам тим часом непомітно взяв велосипед і понад Тисою, румунською територією, помчав додому. Коли приїхав - уже вечоріло. Я одразу зв’язався з М. Оросом. Він запропонував мені перейти на нелегальне становище і більше не з’являтися в школі. Невдовзі мені належало кожного дня іти на зв’язок з підпільниками організації ОУН-УПА та передавати харчі товаришам. Одного разу Д. Бандусяк, за завданням привів із Галичини одного з наших провідників, і ми з Андрієм Цугою мали зустріти їх біля вишківського моста. Щоб зустріч була надійною, ми обоє прибули на призначене місце на дві години раніше. Зустріч пройшла вдало, і ми поспішали до вечора добратися до лісу в урочище Варгедь. Там повинні були відбутися організаційні заняття з вишколу. На місце прибули непоміченими. Влітку 1945 року я брав участь у вишколах, що проходили у лісі урочища Варгедь біля Вишкова та біля села Колодне. Радянська розвідка якось довідалась про наші наміри, бо одного разу після вишківського вишколу, повертачись додому, були “спіймані на гарячому” двоє зв’язних – буштинців: Микола Гаврилко та Юрій Ливринц. Обох заарештували. Ні один, ні другий ніколи більше не повернулися з ГУЛАГу. У жовтні 1945 року був заарештований і буштинець Михайло Орос. Решту членів організації (мене, М. Копинця, Ю. Грицюка, Ю. Паша) працівники КГБ ретельно розшукували. Щоб уникнути арешту, ми змушені були покинути рідний край і податися за границю. Спочатку я дістався до Праги, де довідався, що в місті Плзень є американський табір для втікачів з СРСР. З табору я переправився до Німеччини. Так я опинився в Мюнхені, де поступив до Української економічної високої школи (УВЕШ). На протязі чотирьох років успішно закінчив її і отримав ступінь дипломованого економіста. В 1951 році, разом з дружиною і її родичами, переїхав у Америку і поселився в Нью-Йорку. Там почав працювати за фахом, у будівельному відділі, завідував відділом бухгалтерії. Тут мені пощастило зустрітися з людьми, які допомогли мені знайти роботу для багатьох моїх друзів і знайомих. 196

Згодом ми з дружиною вступили в українські організації, створені емігрантами. А саме в “Карпатський союз”, “Комісію зв’язку та інформації ” (КОЗІ) та “Братство Карпатських Січовиків”. У 1983 році ми обоє вийшли на заслужений відпочинок і переселилися в містечко Гален Спей (близько “Верховини” Братського Союзу”). Зараз беремо активну участь в житті місцевої української громади й ні на мить не перестаємо думати про рідне Буштино, Україну і друзів, з якими колись разом боролись за українську ідею. Цими спогадами Юрій Васильович поділився в листі до мене з містечка Глен Спей, (США) надісланому 20 жовтня 2000 року. МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ КОПИНЕЦЬ ГРОМАДЯНИН ДАЛЕКОЇ ФЛОРИДИ (1924 Р.Н.) “Шановний читачу в своїх спогадах я хотів би коротко розповісти про мої змагання в житті, боротьбу за існування, участь у громадянських організаціях тощо. Після закінчення 6-го класу народної школи в рідному Буштині я вступив до Празької гімназії. Закінчив лише три гімназійні класи, бо німецька інвазія Чехословаччини перешкодила моєму подальшому навчанню. У червні 1939 року, коли на Закарпатті почала панувати й розпоряджатися долею українського населення угорська окупаційна влада Гортія, чеський уряд у Празі, за розпорядженням німецьких окупаційних властей, відправив усіх нас додому, на Закарпаття. У декого може виникнути питання, чому певне число середньошкільної молоді із східного Закарпаття відвідувало російську гімназію у Празі, віддаленому на тисячу кілометрів, а не українську в Хусті, яка знаходиться в центрі східного Закарпаття? Поясню: вирішальним фактором у виборі місця і закладу навчання були економічні і фінансові міркування батьків. Мій батько, довідавшись про можливість отримувати повну стипендію від чеського уряду, відразу ж перевів мене до Праги, хоч перед тим я вже був записаний до Хустської гімназії. Хочу сказати, що тільки з Буштина у Празькій російській гімназії навчалось чотирнадцять учнів. Чехословацьке міністерство шкільництва й освіти повністю всі видатки за навчання закарпатців у Празькій російській гімназії оплачувало. А саме: за проживання у гуртожитку, за проїзд додому й назад швидким поїздом тричі на рік, за студентський одяг і підручники. Навчаючись в Хустській гімназії, я одразу зробив висновок, що угорський уряд зовсім не намагався створити тих умов, що були у Празі. В Хусті я провчився чотири з половиною роки. За цей час я став учасником українського резистансу в рядах свідомої української шкільної молоді і був членом підпільної організації юнацтва ОУН. За належність до цієї організації в червні 1942 року мене було арештовано угорською владою. Піряники (жандарми) відвезли мене, як і інших 197

до Мукачева, де нас допитували, піддаючи нелюдським тортурам, врешті, виключили з гімназії і ув`язнили. Коли вже я згадав про арешт, то зупинюся бодай коротко на питанні арештів весною 1942 року свідомої української середньошкільної молоді, вчителів, священиків, селян та робітників. Розповім і про палац Ковнера в Мукачеві, куди піряники приводили арештованих , де відбувалися неабиякі знущання й кати вдавались до фізичних тортур, які полюбляли дикі народи. Це було місце зойків і стогонів, жахливих страждань за те, що любили свій край і народ, місце, де було засуджено військовим трибуналом біля двох сотень людей і серед них 10 буштинців. Після суду всіх їх було запроторено до в’язниць. Я хотів би ще раз підкреслити, що була це свідома свого українського походження молода еліта закарпатців, яка прагнула довести гортистам та їхнім місцевим прислужникам, що на Закарпатті живуть українці, одержимі бажанням возз’єднання зі своїми братами “там, за горами”. Зорганізовані у підпіллі, ці українські патріоти віком від 16-ти до 60-ти років, - ставили своєю метою й завданням звільнити Закарпаття від угорсько-фашистських окупантів і створити разом із усім українським народом вільну, демократичну, соборну й незалежну Україну. Хустська гімназія була одним із середніх навчальних закладів тодішнього Закарпаття, чи найбільше учнів якого перенесли горезвісні дні і ночі палацу Ковнера і тюрем Вацу і Шатор Уйгеля. Та невдовзі настав кінець угорському пануванню в нашому краї. Настав довгожданий жовтень визволення 1944 року. Здавалося мені тоді, що із приходом в наш край радянської влади настане край переслідуванням і знущанням окупантів. Та я глибоко помилився, і не я один. Новий сталінський режим не терпів проявів серед молоді вірності українській ідеї. Однак і в період сталінського режиму я знову вступив в ОУН – української національної підпільної організації. Більшовицький НКВД постійно слідкував за мною, як і за іншими моїми друзями. За допомогою “стукачів” органи пронюхали, що ми, друзіпідпільники (М.Орос, Ю.Паш, І.Немеш, Д.Бандусяк, М.Габовда, брати Костянтин і Кирило Куцини, Ю.Костюк, А.Цуга, Ф.Коваль, Ю.Грицюк та інші) були організаторами й учасниками вишколеного табору у Варгеді біля Вишкова. І що тут готувались до спротиву комуністичній навалі, яка запанувала в Україні. Пізніше від друзів я довідався, що стукачем НКВД був колишній гімназист С.Д. Уникнути його “уваги” вдалося завдяки друзям. Після чотирьох з половиною років навчання змушений був покинути рідну землю, бо більшовицькі енкаведисти вели за мною погоню. Вони буквально наступали мені на п’яти, і якби були піймали, то, напевно, запроторили б на Соловки чи якесь інше “місце, призначене для ворогів народу”. І заглядав би був білим ведмедям у очі, та знемагав від каторжної праці, як і мільйони інших українців, приречених на муки і смерть. Тому скласти випускних іспитів в Хусті я не зміг. Аж у Німеччині, в місті Мюнхені, закінчив середню освіту. Тут професори при Українській Високій Економічній школі, яка була створена відразу після війни у цьому баварському місті, зорганізували шестимісячні середньошкільні матуральні курси для таких, як я, учнів, що їм війна перешкодила зробити матуру. Завершивши в такий спосіб освіту, я, як і інші 198

мені подібні, розпочав навчання в цій же Українській Високій Економічній школі (УВЕШ). Між іншим, ця школа була визнана місцевим баварським міністерством шкільництва як правнича. Та далося мені це навчання з великими труднощами. Прожив я тут чотири роки у холоді (взимку кімнати, в яких ми, студенти, жили, зовсім не отоплювались). Дошкуляв і голод, побутова невлаштованість. Та все ж я водночас відвідував і “високошкільні” лекції (ходив, у більшості, пішки, по три-чотири кілометри щодня, бо не було пфенінга на оплату трамваю). Готувався до лекцій та займався глибшими студіями, переглядаючи книги в бібліотеці. Закінчив ці студії з дипломом бакалавра, отримавши спеціальність інженера-економіста. У США, згодом, продовжував навчання в університеті Вейн у місті Детройт, а потім і в НьюЙоркському університеті – одному з кращих університетів Америки з економічною і фінансовою орієнтацією. Тут здобув ступінь магістра. Набувши спеціальності бізнесової адміністрації, банківництва і фінансів. Всі подальші роки заробляв на хліб насущний. Нині, з висоти прожитих літ, ці давноминулі роки здаються мені кам’янистим шляхом через Голгофу страждань. Немало таких, як я, віддали свій труд, працю, а то й здоров’я на цих тернистих шляхах. Але не зайвими, недаремними були і труд, і зусилля, бо зараз ми маємо змогу вільно спілкуватися з вами українською мовою у вільній, незалежній Україні. Мені особисто, як і багатьом іншим моїм друзям, довелося покинути рідну хату і своє Закарпаття та податися у невідомий, зате вільний світ-чужину, не раз зазнаючи ризикованих пригод, обминати пастки, приготовлені для нас, та зносити випробування складних і безрадісних умов життя. Опинившись за межами батьківщини, не зазнали ми матеріальних вигод, бо чужина – сувора мачуха. Мали ми зате свободу і були вільними вирішувати й будувати своє життя. Майже всі ми без винятку, намагались потрапити до університетів та інших високих шкіл, де могли б продовжити навчання і збагачуватись знаннями, основу яких отримали колись ще в Хустській гімназії. Нашим було – школа, наука й батьківщина. Сьогодні, з відстані часу, я можу з гордістю сказати, що Хустську гімназію, яка поряд із глибокими знаннями виховала в нас любов до України, ми не осоромили. Я, як і мої друзі, які колись змушені були покинути рідний край, намагаючись віддячити йому і Україні, беручи участь в наукових конференціях, які торкаються української проблематики, допомагаю своїми знаннями, жертвую, разом з іншими, свої скромні кошти для наукових цілей, підтримки та організовую фонди від інших благодійників. Вже понад десять років разом з професором з Чікагського університету В.Маркушем (уродженець с. Бедевля) випускаю щоквартальний інформаційний бюлетень, призначений спеціально для Закарпаття. Крім цього, у 1992 році я читав спеціальний курс англійської мови для студентів Ужгородського університету. І все це робимо на власні пожертви, в ім’я України, про яку колись читали, дискутували. Це задля неї вчились, сходились потайки на інформаційні та ідеологічні зібрання, будучи студентами Хустської гімназії, на Замковій Горі, на торговому майдані, в інших місцях...” 199

...Роки летіли, брали своє. Скільки літ і зим збігло з того часу, а в Михайловій пам’яті ніщо не тьмяніє, бо незгасаючу любов до рідної ненькиУкраїни, найкращі пориви плекає і сьогодні в глибині своєї душі. Все це окремі нотатки чи штрихи до портрету Михайла Копинця. ЗАСУДЖЕНИЙ ДО РОЗСТРІЛУ... МИХАЙЛО ОРОС (1920-1924) Один з відомих борців за українську ідею залишився в нашій пам’яті чесною і доброзичливою людиною, цілеспрямованою і вимогливою як до себе, так і до інших. Ось як він сам розповідає про себе у своїх спогадах. ...Коли в 1938 році я перевівся із Ужгородської реальної гімназії до Хустської, то невдовзі очолив Буштинський пластовий кіш, який у кінці 30-их років набув найбільшого розквіту. Допомагали мені у цій роботі буштинські пластуни Дмитро Маснюк, Іван Паращинець, Юрій Костюк, Юрій Грицюк, Юрій Паш, брати Форкоші, брати Гаврилки, Михайло Копинець та багато інших. Підлітки і юнаки Буштина захоплювались нашою роботою, намагалися брати з нас приклад у ставленні до обов’язків пластуна. Уже після окупації Карпатської України угорськими військами, будучи учнем Хустської гімназії, я зустрівся з добре знайомим по молодіжній організації “Пласт” Д. Бандусяком, який запропонував мені восени 1939 року створити із гімназистів підпільну молодіжну організацію для боротьби проти окупаційної влади. Я погодився очолити підпільну роботу серед хустських гімназистів. Активісти цієї організації поширювали серед однокласників заборонену українську літературу. Восени 1940 року мене призначили підреферентом ОУН серед студентів Хустської гімназії. В свою чергу, ця організація була оголошена юнацькою секцією ОУН, і я одержав псевдонім Хміль. З цього часу наша організація почала проводити підпільні збори, інші заплановані заходи та активно поширювати націоналістичну літературу. У кінці цього ж року в с. Великі Габовди відбулась нарада, на засіданні якої був створений Закарпатський крайовий провід ОУН. До його складу, поряд з іншими активістами, увійшов і я, як підреферент серед шкільної молоді. Провідником крайової організації було вибрано Андрія Цугу із с. Малий Березний. Після цієї наради у березні1941 року в Хусті ми провели практичну роботу. У всіх групах молодіжних організацій відбулися збори, на яких найбільш активні члени виступали з доповідями про діяльність Карпатської Січі, а також у цілому Карпатської України, про те, що в ніч з 14 на 15 березня на Хустському замкові був знятий угорський державний прапор і замінений на український синьо-жовтий. 200

У зв’язку з цією подією угорська жандармерія арештувала 9 членів ОУН, серед яких був і я. Крім цього, у березні 1939 року поблизу с. Велика Копаня на Красному Полі члени ОУН поставили хрест на честь розстріляних січовиків.. Після цього на всій території Закарпаття жандармерія провела масові арешти членів ОУН і в липні 1942 року в Мукачеві відбулися три засідання військового трибуналу, який проводив суд над учасниками крайової організації ОУН.. Разом з іншими я теж був арештований за встановлення дубового хреста на Красному Полі. Ця участь полягала в тому, що я в пакеті передав табличку для цього хреста з написом “Борцям за волю України”... З Мукачева нас, учасників тих подій, жандарми привезли до табору Кіштарчі біля Будапешту, де я разом з іншими засудженими зазнав повного комплекту катувань, на які тільки спромоглася жандармерія. З приємністю згадую, що, незважаючи на нелюдські муки, молоді і недосвічені конспіратори не видали свою належність до ОУН. Слідчим довелося задовільнитися нашими відповідями, що всі ми випадково зустрілися і випадково додумалися вчинити антидержавний акт. І тільки через рік, коли була викрита крайова організація, нас знову привезли вже з іншого табору – з Нодьканіжі – до сумнозвісної вілли “Ковнер” у Мукачеві. Там і була встановлена належність нашої групи до ОУН. Але моя справа провадилась окремо і була передана в цивільний суд. Та у зв’язку з військовими обставинами її розгляд було відкладено, і 2 лютого 1943 року всіх нас звільнено з-під арешту і передано під нагляд жандармів. У березні цього ж року мене було знову заарештовано, а в квітні – звільнено й дозволено повернутись додому під нагляд поліції. У той час я працював на асфальтуванні дороги Тячів – Хуст. А з серпня 1943 року аж до визволення Закарпаття – на будівництві вузькоколійки на відрізку Рахів – Богдан. Нарешті настав довгожданий жовтень 1944 року. Тоді нам здавалось, що всі наші біди залишилися позаду. У день визволення Буштина ми з Михайлом Копинцем встановили на будинку Народного Комітету синьо-жовтий прапор, не задумуючись над тим, які це може мати наслідки. Тільки дивом ми уникнули арешту. В перші дні радянської влади я завідував Буштинським поштовим відділенням, а потім влаштувався на роботу в дирекції державних лісів будівельником вузькоколійки. Мене навіть було обрано делегатом I з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України. Та недовго раділи перемінам колишні ОУНівці. Невдовзі вони розчарувалися у справедливості визвольної місії радянських братів. Минуло небагато часу, і військова контррозвідка “СМЕРШ” почала полювання за колишніми так званими “українськими буржуазними націоналістами”. Я змушений був звільнитися з роботи і перейти на напівлегальне становище, а згодом, встановивши з’язки з одним із керівників ОУН,- діяти підпільно. У січні 1945-го року, разом з І.Немешом, я зустрівся в Хусті з Д.Бандусяком і М.Габовдою. Нам було запропоновано поновити діяльність крайової організації ОУН і приступити до підготовки й формування “куреню”. Мене було обрано референтом (з кличкою Данило). Кожен з учасників проводу 201

одержав завдання. Після цього я негайно приступив до виконання своїх обов’язків. З цією метою відшукав у Хусті конспіративну квартиру і, одержавши від Д.Бандусяка друкарську машинку, почав друкувати такі листівки: “Що таке УПА?”, “Хто ми і чого ми хочемо!”. Надрукувавши по 15 примірників кожної листівки, я роздав їх зв’язним в Буштині – Юрію Костюку та в Хусті – К.Куцині, а решту віддав самому Д.Бандусяку. Поряд з цим мені довелось розробити програму і конспекти з історії України, з якими я повинен був виступати в майбутньому курені. В липні 1945 року в лісі поблизу Вишкова, в урочищі Варгедь був організований вишкіл учасників організації ОУН, серед яких були й буштинці Ю.Костюк, І.Немеш, М.Копинець і я. Іменем оунівського підпілля були прочитані лекції з історії України, історії ОУН та правила і методи конспірації. Кожен із нас був призначений уповноваженим у відповідні адміністративні округи. Та розгорнути пропагандистьську роботу нам не вдалося. 18 жовтня 1945 року мене, І.Немеша, В.Форкоша, Юлію Паш, І.Ороса та цілий ряд інших оунівців з Буштина було заарештовано. Кожен із нас був засуджений на різні строки ув’язнення. Мене було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу із конфіскацією майна. Президія Верховної Ради СРСР, взявши до уваги мої клопотання, замінила розстріл на 20 років таборів, які відбував в Норильську аж до 20 лютого 1960 року. У 1992 році мене було реабілітовано..” Оцінюючи своє життя і діяльність, Михайло Орос писав: “Ми не змогли вивести Закарпатську ОУН на галицький рівень. Бракувало досвіду і знань. Але вже той факт, що ми не злякалися жорстоких репресивних режимів, вважаю подвигом. Ми перші в Закарпатті повели боротьбу за незалежну Україну.” Він завжди упевнено казав: “Хоч мені вдалося пройти важкий і тернистий життєвий шлях, та я ним горджуся!” Помер Михайло Орос 24 вересня 1995 року. Ці спогади - фрагмент розмови Михайла Ороса із односельцем і другом І.Ю.Коршинським під час зустрічі в м. Ірпені влітку 1995 року. ХУСТСЬКА ГІМНАЗІЯ – ТВЕРДИНЯ ОСВІТИ І НАЦІОНАЛЬНОГО УСВІДОМЛЕННЯ СХІДНЬОГО ЗАКАРПАТТЯ. СПОГАДИ. ВАСИЛЬ МАРКУСЬ – ПРОФЕСОР. ...В 1921-1922 рр. у “великому селі” – Хуст “дикого” Закарпаття відкрито середню школу для автохтонного населення. Не була це перша середня школа в Марамороській жупі (районі), бо така існувала задовго до початку першої світової війни в Марамороському Сигеті. Однак це був перший середньошкільний заклад з рідною мовою навчання для дітей карпатоукраїнського населення. Це була 202

установа, яка вимірювала й визначала ступінь росту й дозрівання народу до повноцінного суспільного життя. Гімназія, як і вчительська семінарія чи інша середня школа на Закарпатті, в 20-30 роках надавала закарпатським українцям статус визнаного народу, що прагне всебічного поступу – культурного, соціального, економічного... Тоді, на початку 20-их років, відкрити гімназію було більшим досягненням, аніж у наші дні – університету. Повільно і з великими затримками погоджувалися чужі режими на існування такого закладу. Для них кожна нова середня школа на забутій Богом і людьми території глухого Закарпаття була загрозою для їхньої монопольної влади над закарпатським людом, послабленням контролю й небажаним кроком до скасування їхніх привілеїв, послаблення позицій. Таким чином на Закарпатті до 1937 року діяли вже чотири українські гімназії, три чеські, дві єврейські та одна угорська. За угорської окупації в 1938-1939 роках пропорція різко змінилася на користь нових хазяїв. В 1939-1944 рр. на Закарпатті вже діяли чотири угорські гімназії. ...Повернемось до ролі й значення Хустської гімназії, яка проіснувала майже чверть століття під цим іменем, 18 років – під Чехословаччиною і 5 років – під Угорською короною.. В кінці 30-их років у гімназії навчалося всього 600-650 учнів-українців та близько 200 – в чеських паралельних класах. В останніх, крім, чехів і словаків, були і євреї. Слід відмітити, що чимало євреїв ходило до української гімназії навіть за угорської влади. 70 % учнів були селянського походження. Цю особливість, що Хустська гімназія давала освіту насамперед селянській молоді, хотілося б підкреслити. Хоча навчання було безплатним, воно не дешево обходилось для наших селян, здебільшого бідних і середняків. Адже при гімназії був лише один більш-менш пристойний гуртожиток “Алюмнеум”, для греко-католиків, у якому декілька учнів мали стипендії. Інший гуртожиток – для православних, перебував у доволі убогому стані, учні, що мешкали в ньому навіть привозили з дому продукти й ними платили за утримання. Багато немісцевих гімназистів знімали приватні квартири за зовсім невисоку плату. Вони здебільшого харчувались самотужки. Такі квартири в студентському середовищі називали “приватними інтернатами”. І все ж, незважаючи на труднощі, молодь завзято вчилась, бо вважала освіту своїм щоденним хлібом. Добра третина учнів доїжджала з сусідніх сіл і міст (Тячів, Севлюш, (Виноградово), Королево) потягом. Чимало їх махало пішки з Ізи, Боронява, Кривої, Велятина й інших сіл та присілків, навіть по 15 кілометрів у дві сторони. Це була добра розминка, зокрема в сльоту й морозні ранки!!! Годиться сказати кілька слів і про вчителів. Їх у 30-их роках тільки в українській гімназії було близько 30. В цілому небагато було місцевих, старого вишколу, ще давнього угорського виховання. Добру половину складали емігранти – російські і українські. Вони в більшості здобули освіту в Чехії, а дехто навіть в царській Росії. Були й молодші вчителі, закарпатські українці обох орієнтацій – української і русофільської. Одні з учнів перебували під впливом українських викладачів, а інші – росіян чи місцевих русофілів. 203

При Хустській гімназії діяли динамічні українська скаутська організація “Пласт” та російський скаут поряд з угорським, чеським, єврейським. Обидва суспільно-культурні Товариства – “Просвіта” та “Общество О. Духновича” – були міськими. У Хусті в 30-их роках відбулися помітні маніфестації під гаслом: “День руської культури” з відкриттям пам’ятника О. Духновичу та з нагоди 20-ліття другого Мараморош-Сигетського угорського процесу над закарпатськими православними селянами. Відзначалось кілька українських свят молоді, зокрема два пластові здвиги в 1935-1936 роках та пластові табори біля Хуста. Хотілося кількома штрихами сказати і про роки угорської окупації. Кілька хлопців з гімназії брали участь в “Карпатській Січі” і в боях з угорськими гонведами, в яких дехто з них загинув. Ми були свідками цих гнітючо-важких днів і тижнів окупації в березні, надзвичайного військового стану та різних проявів репресії й українофобії. Директора гімназії о. Поповича за його проукраїнську діяльність, зокрема керівництво Товариством Українських Греко-католицьких Священиків, було усунуто з посади. Натомість було призначено Гавела, угорця, що володів російською мовою ще з табору полонених і був угорським шовіністом. Під час його директорування в гімназії був введений дуже суворий режим. Українських вчителів звільнили. Прибули нові наставники з угорщини, які вчили угорською мовою навіть в руських класах. Була організована парамілітарна організація “Левенте”, до якої кожен мусив належати. Правда дівчата до неї не входили, вони були звільнені від левентської муштри. Але ми, підлітки, маршируючи на торговицю на військові заняття, умудрялися співати українські маршові та народні пісні За угорського окупаційного режиму культурно організованого життя гімназійної молоді не було. Нам не дозволялось утворювати свої організації. Хіба що в 1940 році директор Гавел лояльних (слухняно-смиренних) угроруських гімназистів залучив в “Самообразовательный кружок”. Протягом 1940-1941 навчальних років ми проводили жваву освітню діяльність (доповіді, літературні зустрічі, вечірки). Але в той час українські і русофільні учні вже не ворогували між собою. Навіть якось солідаризувались в умовах угорського тиску. Український дух і надалі домінував у гімназії, – де таємно читалися українські книги. Щороку, 1-го листопада, ми конспіративно, групою в 15-20 учнів, збиралися на могилі січовиків на Хустському замку і там складали вінці та палили свічки. В кінці 1940 року в гімназії було створено об’єднання підпільного юнацтва ОУН – бандерівців. Поза гімназією, серед міської молоді та службовців, також діяла підпільна організація, і найпомітнішим її виступом було встановлення на Замковій горі 15 березня 1941 року українського національного прапора. Угорські органи заарештували кількох осіб, і це було ниточкою, що на початку 1942 року привела до викриття ядра організації, а в червні-липні 1942 204

року до арешту близько 25 гімназистів з Хуста та судових воєнних процесів 16, 17 й 22 липня 1942 року в Мукачеві (т. зв. Ковнерівський процес). Після арешту, вироку та згодом амністії я обминав Хуст. Він мені нагадував прикрі події, арешт друзів. Образ піряників, що везли нас закутими в наручники, потягом до Мукачевської слідчої тюрми, постійно мене переслідував. Потім відбулися сумні події 1943-1944 рокі на Закарпатті і, зокрема в Хусті діяло також прорадянське підпілля, пов’язане з угорським комуністичним рухом, та згодом, у 1944 році, з партизанським. Угорські жандарми добралися і до цієї конспіративної мережі. Взимку 1944 року було оточено будинок Логойди, і там, у перестрілці, загинуло кілька осіб, в тому числі й моїх товаришів по Хустській гімназії. Ця звістка шокувала українське населення міста. Для мене образ цього міста асоціюється з подіями, що мали місце від березня 1943 року до трагедії Логойдів, і залишився образом “кривавого Хуста”. Що нам принесли визволителі? Пізніше, коли я виїхав з Тячівщини до Берегова, де викладав у гімназії, довідався, що в тому ж “кривавому Хусті” відбулися нові арешти. Гімназія ще проіснувала перший рік під “совєтами”, але це вже була нова влада, нова ментальність і міжлюдські відносини. 1945 рік закрив бурхливу і цікаву сторінку історії Хуста й усього Закарпаття. А її апогеєм був день 15 березня 1939 року, коли в мурах нашої “альма-матер” перший Сойм Карпатської України проголосив самостійність України. Потім настали трагічні радянські дні. Записано із спогадів В. Маркуша в честь зустрічі в 1992 році колишніх хустських гімназистів, присвяченій 70-річчю відкриття Хустської гімназії. БУШТИНЦІ У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНУ (1944-1949РР.) КОРШИНСЬКИЙ І.Ю. – СПОГАДИ. Складні і тривожні часи настали в Закарпатті одразу ж після того, як у кінці 1944 і на початку 1945 років прокотилися нашим краєм громовиці Другої світової війни. “СМЕРШ” та інші репресивні органи 4-го Українського фронту розпочали свою брудну роботу по виявленню “ворогів народу”, що викликало тривогу, занепокоєння і навіть розгубленість, передусім серед інтелігенції. Розпростерті визволителям руки поволі почали опускатися. Ретельна “обробка населення” скоро виявила прихильників і недругів нового ладу. Переважна більшість громадян зрозуміла, що цей процес, який несе у собі і деякі позитивні прояви (зокрема щодо освіти, безплатної 205

медицини), підпорядкований і спрямований на створення тоталітарного режиму, що вже проявив себе в Україні масовими репресіями, виселеннями, переселенцями, голодоморами, знищенням самобутньої української культури, релігії тощо. Зрозуміли все це й мешканці села Буштина і в тривозі чекали, що буде далі. Найсміливіша, прогресивна частина молодої інтелігенції, яка вже й раніше, під керівництвом ОУН, брала участь у визвольній боротьбі за часів фашистської Угорщини, швидко зорієнтувалася в складній ситуації, в якій опинилося Закарпаття, і організовано поновила свою діяльність. Тепер уже проти нового ворога, який із самого початку не приховував свого наміру – знищити все, що лише нагадує про боротьбу за самостійну Україну. Знайшлися поміж нас патріоти, які не шкодували своїх сил і навіть життя, піднялися на боротьбу проти могутнього, здавалось би непереможного, жорстокого ворога. Такі відчайдушні молоді люди були і в Буштині. Серед відомих нам – оунівці Михайло Орос, Микола Гаврилко, Юрій Грицюк, Михайло Копинець, Юрій Костюк, Юлина Паш та Юрій Паш. З ними постійно співпрацював Іван Немеш з Вонігова. Крім Юлини Паш, всі вони вже мали досвід підпільної боротьби під керівництвом ОУН бандерівського крила ще за часів угорської окупації. Ця боротьба закінчилась горезвісним Ковнерівським процесом у Мукачеві 1942 року. Доречно нагадати, що Закарпатський провід ОУН в кінці 1940 року був створений у селі Великі Лучки Мукачівського району, на квартирі Михайла Габовди, а поновив свою роботу в січні 1945 року в м. Хусті, а згодом і в Буштині, за ініціативою Дмитра Бандусяка з Ясіня. До його складу ввійшли майже всі ті члени, які його створили п’ять років тому. Це Андрій Цуга з Малого Березного, який очолив тоді провід, Дмитро Бандусяк – заступник голови, Юрій Бандусяк (брат Дмитра), Михайло Габовда, Іван Романець та інші – референти проводу. На цей раз головою проводу став Дмитро Бандусяк. Михайло Орос знов увійшов до складу проводу, тепер уже як референт пропаганди, під псевдонімом Данило. До нового складу господарським референтом було залучено також Івана Немеша (псевдонім Береза). Станичним у Буштині був призначений Юрій Костюк, в Хусті – Костянтин Куцин. До роботи, організованої проводом ОУН, уже на початку 1945 року, разом зі мною, були залучені молоді буштинці, студенти Хустської гімназії Іван Андришин, Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращинець, а також Іван Орос, Василь Форкош, Василь Костюк (брат Юрія) та ін. Ми, 15-16-ти річні юнаки, швидко оволоділи азами конспіративної роботи. Крім напутніх порад старших, допомогла у цьому відповідна виховна література, доставлена підпільно з-за кордону. Поза «трійками» мало хто про кого знав, чого вимагала конспіративна робота. Всі наші зусилля були підпорядковані одній меті готуватися і проводити боротьбу за незалежну Українську державу. Малися на увазі: пропаганда і агітація серед населення проти тоталітарного комуністичного режиму, розповсюдження антирадянської пропагандистської літератури, залучення до організації нових членів, а також постачання 206

харчами, добування зброї, «вишкіл», забезпечення підпільників необхідними документами, конспіративними квартирами, допомога підпільникам з Галичини перебиратися за кордон тощо. «Вишкіл» був організований потойбік від Тиси, у лісі, південіше села Вишково, близько кордону з Румунією. Тут збиралися М.Орос, П.Візичканич, М.Гаврилко, М.Копинець, Ю.Костюк, брати Куцини – Костянтин і Кирило, та інші члени ОУН. Комендантом «вишколу » був призначений А.Цуга, викладачами М.Орос, Д.Бандусяк та представники Центрального проводу «Говерла» й «Косар». Осередками підпільної роботи в цей період стали м.Хуст та с. Буштино. Основна штаб-квартира Буштина (вона ж і явочна) знаходилася в кінці села, в хаті Юрія Ливринца. Це був самовідданий патріот, в подальшому ув’язнений і засуджений. Загинув Ю.Ливринц у Львівському пересильному пункті. (Явочних квартир у селі було ще декілька). Основний тягар підпільної роботи лягав на наші юні плечі, бо старші перебували тоді вже на нелегальному становищі. А розношування, доставляння молодими студентами наповнених сумок, валіз, пошуки конспіративних квартир, розповсюдження нелегальної літератури підозри в той час не викликали. Були випадки, коли нам – студентам , щастило протягом ночі доставити потягом із Хуста до станції Вишково переповнені валізи (часом не у вагоні, а на його даху), а звідти полями, городами перенести їх на штаб-квартиру в Буштині, поспілкуватися там із підпільниками і повернутися в ранішнім потягом знову до Хуста, почистити забруднений одяг і взуття, та ще й встигнути на заняття в гімназії. Зрозуміло, що це ми робили з великої любові до свого народу і з вірою у підтримку Всевишнього. Допомагали нам – буштинцям, у цій відчайдушній роботі юні члени ОУН, однокласники по гімназії, щирі друзі Федор Удичко з села Королево та Іван Чонка з села Бедевля. На жаль, ця робота на шляху здобуття Україною самостійності, на теренах Закарпаття в цей період велася недовго. Почасти і через трагічний випадок, що стався з одним із братів Куцинів Кирилом, який теж проходив вишкіл у вишківському лісі. Приїхавши за завданням до Хуста, він зупинився у родичів. Вранці зібрався до річки Тиси. Умовляння матері та сестри Маланки сховатися вдома і нікуди не ходити в той тривожний час, коли в місті виловлювали оунівців, зокрема й тих галичан, які перебиралися підпільно на захід, - не допомогли. Із словами “мене кличе обов’язок” Кирило пішов з дому. Біля річки його вислідили, й у перестрілці юнак загинув від кулі енкаведиста. Юрко Грицюк, який жив на хустській квартирі разом зі мною, прибіг, схвильований, додому і сказав мені, що змушений іти у підпілля, бо його посвідчення “народного дружинника” залишилося у вбитого Куцина. Передавши мені певні доручення, він зник і деякий час переховувався в Буштині, а згодом змушений був емігрувати. Врешті-решт опинився в США. Маховик репресій запрацював на всю потужність. Із буштинців першими заарештували 3-го липня Миколу Гаврилка і мене. Після триденних 207

безперестанних, вкрай виснажливих допитів, нас обох перевезли в Ужгород. Незабаром були арештовані Юлина Паш, Іван Орос і Василь Форкош, а в жовтні 1945-го – і Михайло Орос. Із наймолодшої генерації в той час більше нікого не арештували, бо від нас слідству не вдалося “вибити” якихось компреметуючих свідчень на товаришів по боротьбі. У цей надзвичайно тривожний період важкі, небезпечні обов’язки зв’язківців взяли на себе Василь Новак і Петро Паращинець. Ю. Костюку, М.Копинцю та Ю.Пашу перед загрозою арешту теж пощастило перебратися за кордон, спочатку в Чехословаччину, потім – у західну Німеччину, а осіли вони в еміграції теж у США. (До Праги їх супроводжували і допомагали в дорозі ті ж В.Новак та П.Паращинець.) Нелегким було їх життя в діаспорі. Так, у 1945-му році практично закінчився активний етап визвольної боротьби за незалежність України для нас, оунівців з Буштина. Всі ми в цей грізний для Батьківщини час не пожаліли ні сил, а дехто і молодого свого життя, щоби здобути волю і незалежність своєму багатостраждальному народові. Нікого з них не пощадила радянська влада. Та юні борці, що були заарештовані (В.Микита, В.Новак, П.Паращинець), згодом знову включилися в процес визвольної боротьби. З’явилися в Буштині і нові поборники самостійної української держави, однак у 1947-49 роках всі вони були викриті, ув’язнені і засуджені за політичними статтями. Хтось із безпосередніх учасників цих подій повинен написати про них, аби й ці сторінки історії увійшли до книги про Буштино. Відважні, відчайдушні патріоти свого села і краю заслуговують на те, щоб народ про них знав і пам’ятав. Так жорстоко розпорядилася доля з вірними синами Срібної Землі, які до останнього подиху боролися за незалежність своєї Батьківщини, палко її любили і вірили в її щасливе майбуття. Чи не найкраще оцінив наслідки визвольних змагань закарпатців, а серед них і буштинців, в одному з листів до автора цих спогадів наш земляк М.Орос. “Ми не змогли вивести закарпатську ОУН на галицький рівень. Бракувало досвіду і знання. Але вже той факт, що ми не злякалися жорстоких репресивних режимів, вважаю подвигом. Ми перші в Закарпатті повели боротьбу за незалежну Україну.” ...Головне, що ми залишились живими... СПОГАДИ АВТОРА. Після закінчення в 1945 році 2-го класу Тячівської горожанки я поступив у 7-ий клас Буштинської семирічки, яка в 1946 році реорганізувалась у Буштинську середню школу. Тоді я вже ходив у 8-ий клас. Підручників у нас не було, і вчителі змушені були давати учням конспекти. Щоб добре підготуватись до уроків, нам доводилось збиратися вечорами в хаті котрогось із однокласників. Наша група складалася з п’яти школярів.Це були Маснюк Поланя, три Ганни – Грицюк, Ливринц і Микита, та я. Готуючись до того чи 208

іншого уроку, ми спочатку читали вголос текст конспекту, а потім по черзі переказували його. Коли уроки були вивчені і залишалось трохи вільного часу, хтось із нас ділився своїми враженнями від прочитаного художнього твору із числа нелегальної на той час літератури. Якщо ж хтось приносив книжку з цієї серії, то ми читали її вголос, а потім жваво обговорювали прочитане. Так, із дня в день, ми перечитували чимало творів відомих українських письменників і поетів: Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, П. А. Грабовського, О. І. Олеся, В. С. Гренджі-Донського, О. В. Турянського, С. Ф. Черкасенка та інших. Часто співали українські народні пісні, які були відомі нам на той час. Так поступово зміцнювався в нас український національний дух. На перших порах, ще з недовірою один до одного, ми почали говорити і про націоналістичну організацію ОУН, яка тоді з’явилася в школі. До неї входили учні старших класів. Згодом ми все ширше ділилися своїми відомостями про неї. Адже дівчата нашої групи дружили з членами цієї організації, і тому багато що знали про неї. Спливав час, ми дорослішали, ставали зрілішими, освіченішими, політично “підкованішими”. Все частіше приносила на підготовчі заняття заборонену літературу Микита Ганна, оскільки її брат Василь Микита був активним членом молодіжної учнівської організації ОУН, мав доступ до нелегальної учнівської бібліотеки. Настав 1948-ий - страшний і незабутній для нашої школи рік, коли КДБ натрапило на слід молодіжної учнівської організації. Пішли в дію арешти школярів, і не тільки наших, а й з Тячівської, Тересвянської, Бичківської та інших шкіл. Тоді ж, 3 червня, під час першого іспиту на атестат зрілості було заарештовано десятикласника Рущака В. І. та мого однокласника Рущака М. Ю. Останнього через кілька днів відпустили. Пізніше, під час суду над односельцями, і з’ясувалося, чому його відпустили?... Перед цим, ще десь у січні 1948 року, відчуваючи, що посилилась погоня за членами молодіжної організації ОУН, В. Ів. Рущак, в якого на той час була нелегальна учнівська бібліотека, щоб уникнути небезпеки, передав її моєму однокласникові М. Ю. Рущаку, якому Василь Іванович довіряв. В цей час ми вчилися в 8-му класі. А ще до арешту учнів, десь у середині квітня, у нашу школу зачастили НКВдисти, які проводили допити учнів старших класів. Пам’ятаю, як вперше у наш клас на урок української літератури (вчителька Шульга) зайшов директор школи Беркута Е. Д. й почав по черзі викликати в свій кабінет мене, потім Андришина П. Ю., Рущака М. Ю., Ливринца В. М., Микульця Ю. І. та інших учнів. Заходжу в кабінет директора, а там за столом сидить невідома мені людина у військовому одязі. Я привітався з ним, а він посадив мене напроти себе за стіл. Та, очевидно, щоб своєю присутністю нагнати на нас більше страху, витяг із кобури пістолет і поклав перед собою. Одразу розпочався допит. На цей раз він був схожий на звичайну розмову. Він питав, як мене звати, коли і де я народився, кого маю з рідних і де вони працюють, як я вчуся, хто мої шкільні друзі та інше. Розмову вів на російській мові і все записував. На зміну мені заходили інші учні і кожному незваний гість ставив одні і ті ж запитання. Після його відходу по школі пронісся неспокійний гомін. Учні, потай від вчителів, збиралися групками, 209

розповідаючи про допити НКВДиста. Через три дні допити в школі повторились. На цей раз завітали два представники у військовій формі, і коло питань було набагато ширше. Зокрема, котрі з вчителів є моїми улюбленими? Як ведуть свої уроки вчителі української, російської літератури та історії? Які твори українських класиків я читаю? Які з них мені найбільше подобаються? З ким я дружу? Чи чув я про організацію ОУН і що мені відомо про неї та про її членів. На цей раз серед допитуваних було й кілька дівчат-старшокласниць. На цьому допити в школі припинились. Та через тиждень почали окремих підозрюваних викликати в Тячів. Пізніше виявилось, що серед них були і такі, які стали на бік органів, завербувавшись у “стукачі”. Навіть на судових процесах вони давали фальшиві показання проти своїх односельців. Десь у кінці травня, після кількаразових допитів однокласник Михайло Рущак якось підійшов до мене і каже: “Ти знаєш, за мною стали слідкувати органи, то, може, візьмеш до себе нашу нелегальну бібліотеку?” Я погодився і того ж вечора переніс її разом з ним до мене додому і склав книжки в мамину дерев’яну ладу (скриню) під одяг. Так книги цієї бібліотеки пролежали там майже півроку. Найбільш довіреним учням я давав їх читати. Протягом 1948-1949 років було заарештовано більшість членів молодіжних організацій ОУН, в тому числі і в нашому Буштині. І ось на другий день Великодня 1949 року НКВДисти натрапили на слід (звичайно, не без чиєїсь допомоги) групи із трьох односельців, які тієї ночі переховувались на хаті Ливринца Михайла. Серед яких був і його син Василь. Селом пройшла сумна хвиля чуток, що органи НКВД зробили облаву в будинку Ливринца і там захопили Микиту Василя, а іншим двом - Рущакові Миколі та Ливринцу Василю вдалося вирватися з їх пастки. Після цього випадку Рущак Микола і Ливринц Василь переховувались у односельців зокрема, на запустілій солом’яній хаті в моїх батьків, що стояла за нашим будинком. Спочатку у нашій сім’ї про це ніхто не знав. Та стався такий випадок. Якось мамка пішла на горище старої хати, щоб набрати там кукурудзи. Коли вона побачила двох чоловіків, то так злякалась, що впала з самого верха драбини й з переляку закричала. Саме в той момент двором проходив льотчик-офіцер, що перебував у нас на квартирі. Почувши її крик, він підбіг до неї і став допитуватись: “Что случилось?” Вона відповіла йому, що поспішала й зірвалася з драбини. На щастя, вона не отримала при цьому ніякої травми. Коли офіцер зайшов до хати, мамка почула голос одного із тих, що переховувались: “Копинцяньо, не кричіть! Ідіть сюди!” Так вони розказали їй, хто вони і як потрапили сюди. Після цього вона час від часу приносила їм їсти. Потім вона розказала про цю історію мені та батькові. На другий день мені довелося переховати нелегальну бібліотеку, бо мамка боялася, що цей випадок із хлопцями може викликати підозру в офіцера. Я послухався її і переніс книги до хліва, під ясла і там закопав їх. Я тоді не подумав, що це не краще місце для книжок. А коли через півроку вирішив оглянути їх, то злякався- всі вони зігнили, а ті, що залишились сухими, щурі переточили і рознесли по всьому хліву. Такий безславний кінець судився унікальній бібліотеці з рідкісними творами відомих класиків української літератури: Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Л. 210

Українки, П. А. Грабовського, О. Олеся, Маланюка, А. Чайківського, У. Самчука, Б. Лепкого, О. В. Турянського, С. Ф. Черкасенка, В. ГренджіДонського та інших. А було там понад 90 творів. До сьогодні я шкодую за цими книгами і особливо за ілюстрованою історією України М. Грушевського. Після повернення в травні 1954 року із місць ув’язнення, якось під час зустрічі спитав мене В. І. Рущак: “Яка доля моєї бібліотеки?” Почувши від мене невтішну відповідь, опустив голову і сказав: “У той час інакше і не могло бути. Не хвилюйся, хоч мені й шкода, та книги будуть другі, головне, що ми залишились живими...” ...ДЕ Б ТИ НЕ БУВ-БОРИСЯ ЗА ПРАВДУ І ВОЛЮ УКРАЇНИ!... РУЩАК ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ Шановний читачу, пропоную твоїй увазі розповідь про нашого односельця, якому довелося пройти крізь мученицькі випробування сталінських таборів. Коли потрапив у ГУЛАГ, не мав ще й двадцяти. Почалося ж усе так. Був червень 1948 року. Здібний випускник Буштинської середньої школи Василь Рущак наполегливо готувався до випускних іспитів за курс середньої школи. І раптом – несподіванка. Ось якими згадуються Василеві Івановичу ті жахливі, віддалені від нашого сьогодення понад піввіковою дистанцією дні. ...Розпочалася пора випускних іспитів. 3 червня 1948 року, в день іспиту з математики, я встав дуже рано, щоб допомогти матері по господарству, а потім піти до школи. Пораючись на подвір’ї, я почув, як позаду, незнайомий мені голос скомандував: “Руки вгору!”. Повернувшись, я побачив трьох чоловіків у військовій формі з автоматами в руках. Мене, з піднятими руками, вони завели в кімнату і розпочали обшук. Мама перелякалась, і їй стало погано. Та незвані гості продовжували обшук. Знайшовши кілька творів художньої літератури, вони забрали їх з собою. Далі була тюремна камера ужгородської в’язниці. Розпочалися страшні допити, які проводились протягом усієї доби. При цьому робився сильний психологічний тиск. Не гребували тут і методами “фізичного впливу”, залякуваннями, спробами переконати мене у моїй неправоті. Ось їхні слова: “Ми знаємо, що твій батько не повернувся з угорських таборів і що матері і двом меншим твоїм сестрам потрібна допомога, що вчишся добре і мрієш поступити в інститут, що ти активно розповсюджуєш серед молоді літературу, є членом ОУН, маєш з нею і її членами тісний зв’язок. Тому скажи, з ким ти зв’язаний і хто з твоїх друзів читає заборонені книжки? Ми складемо протокол і їдь собі додому, допомагай і далі своїм рідним, і закінчуй складати екзамени”. Але я не відповідав. Тоді слідчий сказав: “Якщо тобі не жаль своїх рідних, то нам тим більше. А твою вину ми підтвердимо на побаченні з твоїми ж спільниками. Винний ти вже тим, що на уроках історії і літератури 211

заперечував викладене в підручнику, власними висновками про самобутність класиків української літератури, що вони не є ні учнями , ні послідовниками російських революціонерів-демократів і що в деяких оцінках і описах суспільних явищ навіть випереджали їх. З історією те саме. Все це базувалось на співставленні шкільних підручників з української, російської літератури та історії. Тим більше, ти робив це у присутності цілого класу. А судячи з шкільної характеристики, ти вмієш викладати свої думки і робити висновки аргументовано. А все це небезпечно для інших”. Після побачення з односельцями, яке мені влаштували НКВдисти, щоб не кинути тінь на інших буштинців і щоб не заарештували ще когось, я підписав звинувачення. Так завершилось слідство, і моя справа була передана до суду. Мені дозволялось вибрати захисника, але я відмовився, а так, як у політично звинувачених, згідно законодавства, захисник повинен бути, то його, в разі відмови звинуваченого, призначала держава. Мені призначили Юдковича. Суддя зачитав звинувачення, в якому йшлося про те, що я був членом організації ОУН, допомагав підпільникам, читав і розповсюджував заборонену літературу. Як доказ суддя показав книжку В. Гренджі-Донського “Червона скала”, забрану в мене під час обшуку вдома. На моє заперечення, що книжка не може бути забороненою, так як видана 1926 року в Харкові, тодішній столиці Української РСР, суді подивились на дату і місце випуску і тільки переглянулись між собою. В зал засідання ввели свідка-односельчанина, який засвідчив висунуті проти мене звинувачення. Прізвище свідка не називаю. Просто не хочу, щоб було соромно його дітям і онукам за вчинки батька. Суд зачитав характеристику, видану адміністрацією школи. Після невеличкої перерви мені зачитали вирок. Адвокат не намагався брати мене – підсудного під захист, використовуючи для цього всі доступні йому права і матеріали. Він попросив суд вибачити мені мою вину (я не заперечив її хоч-би з тою ж книжкою “Червона скала”) і вважати її помилкою моєї молодості. Так “захищали” нас від звинувачень адвокати. Враховуючи звинувачення, висунуті слідчим капітаном Увіним, суд прийшов до висновку, що я небезпечний для навколишнього оточення і існуючої влади, тому виніс вирок – смертну кару. Але враховуючи те, що в 1947 році смертна кара була відмінена, мені її замінили на 25 років суворого тюремного ув’язнення і 5 років позбавлення цивільних прав з поселенням у віддалених далекосхідних районах. Ненадійних для комуністичного режиму політичних в’язнів, як і мене, було вирішено ізолювати, відгородити від світу за Полярним кругом Воркути, Інти, в піщаних пустелях Казахстану, на далекій і холодній Колимі, в Іркутських болотистих лісах, в снігових просторах Норильська та лісах Мордовії. “Імперія ГУЛАГ” збагачувалася за рахунок тяжкої праці в’язнів у таборах суворого режиму. Після цього мене перевели до тюрми в м.Ужгород, а в серпні у Львів, на пересильний пункт. До Львова нас везли по 25 чоловік в одному купе. Купейні вагони були для цього переобладнані. Не було місця сісти навіть на підлозі. Пайок сухий, без жодної краплі води. У неділю вранці вивантажили нас на 212

товарній станції міста Львова, а звідтіля відправили у в’язницю. Через деякий час зі Львова мене, разом з сотнями інших, відправили на Схід в пересильний пункт Карабас, а звідти в Джезказган – табір з суворим режимом ,де добувалася мідна руда та інші кольорові метали. Ось яким до сьогоднішнього дня запам’ятався мені цей табір. ...Вікна бараків були надійно загратовані, двері оббиті товстою бляхою, на них чіплялися сталеві штаби з важкими тюремними замками. Там, за гратами і замками, ми жили своїм життям. Завжди напівголодні, зодягнені в зеківське лахміття, з великими чорними, на білих квадратних латках, номерками, що були нашиті на шапках, на спині, рукаві і коліні (мій табірний номер СИ-52), ми пленталися в колонах п’ятірками, тримаючи один одного під руку, в супроводі лютих автоматників та під скажений гавкіт псів-вівчарок, з табору до шахти. А після важкої, виснажливої праці в підземеллі нас знову лаштували в колону, ретельно обшукували і відводили в зону мешкання. Там ми могли сьорбнути тюремної баланди, отримати пайку хліба в 300 грам, шматок червоної пересоленої риби. Переночувавши в замкнених бараках, кілька разів перераховані, обшукані та знову конвойовані, йшли на шахту добувати мідну руду ненаситній країні “найвільнішого в світі соціалістичного суспільства”. Зони шахти і табору були обнесені кількома рядами густо наплутаного колючого дроту, сторожовими вежами, на яких стояли солдати з кулеметами “П.П.Ш”. Від вежі до вежі, на ланцюгах, прикріплених до дротів, бігали сторожові собаки. Крім того, довкола всього Джезказгану було ще одне велике кільце “оцеплєнія”, де на невеликих пагорбах рівнинного степу були розташовані спостережні укріплення солдатів. Це були обладнані приміщення для трьох солдатів, які несли там варту. Вони мали радіопередавач, запас харчів, боєприпасів. Час від часу їх змінювали інші солдати. Така приблизно була довколишня обстановка. Тут безпощадно вбивали в нас все свідоме, українське, цькували-переслідували наш український дух. Кістками кращих синів і дочок України всіяні ці землі. Тут гинув найсвідоміший цвіт нації. Ми були з різних куточків України, та сиділи за одну ідею. Згадуючи ті страшні дні, я повинен підкреслити, що серед українських в’язнів були не тільки воїни Української Повстанської Армії (УПА) і члени організації Українських націоналістів (ОУН), західняки, але й українці зі східної України, яких було теж немало.Це були колишні військовополонені, їх засудили через те, що здались у полон фашистам. Були і “куркулі”, і колгоспники, котрі зривали ще нестиглі колоски з колгоспних полів, щоб не померти з голоду. Була й інтелігенція, і студенти, і просто селяни. І всі ми там були рівними, з однаковими принципами совісті й моралі. Ми в ГУЛАГах не поділялись на “східняків” і “західняків”, як стараються нас поділити сьогодні, аби пересварити. Правда, очолювали наш опір в таборах колишні представники ОУН-УПА різних рівнів. Українці Радянської України – східняки – на волі діяли більш стихійно, оскільки на той час вони вже були знекровлені розстрілами 1919 –1941 рр., багатьох вивезли з рідної домівки в Сибір в ході “розкуркулення”, інших забрав голодомор у 1933, війна 1941-1945 (тобто як німці, так і радянські військові). 213

В’язні різних національностей, як у нашому, так і в інших таборах ГУЛАГу, переконавшись у нашій чесній, відвертій, доброзичливій і безкорисливій боротьбі за права всіх в’язнів у таборах, повірили нам, українцям, і приєднались до нас, підтримуючи нас. Цим самим начисто спростували твердження радянської пропаганди про те, ніби-то націоналісти, або як їх там називали - “бандерівці” – це буржуазні націоналісти. Цим самим нас прирівнювали до фашистів. Люди переконалися, що українські націоналісти, це люди, які на своїй землі боролися проти різних окупантів. Боролись за те, щоб у своїй хаті була своя правда і воля, а не чужинецька. Це люди правдиві, з чистою совістю. Тому в травні 1955 року всі разом виступили проти системи ГУЛАГів і радянського суспільства. Опір, з яким влада розправилася за допомогою танків, був по суті викликом усій тогочасній тоталітарній системі. Тут, у таборі, було дозволено писати тільки два листи на рік. І лише найближчим родичам. Але і їх часто конфісковувала табірна цензура. ...Ведуть колону замучених, голодних в’язнів після нічної зміни в шахті. Іду і я в цій колоні. Хто в бушлаті, хто в мокрій фуфайці, в кого невідмита мідна пилюка на обличчі, хто напівсонний, а хто й ледь ноги тягне від втоми. Та не йдемо ми, а зганяють нас злющі пси з боків і ззаду. Біля прохідної багато наглядачів. Вибірково обшукують окремі п’ятірки в’язнів, а за всім цим спостерігає багато офіцерів. Умови утримання в’язнів були нестерпні: харчувалися 650 грамами хліба, а вранці і ввечері давали 750 грамів супу і 100 грам каші. За найменшу непокору били і наглядачі, і тюремна знать. Тут нас, в’язнів, відносили до категорії людей, які були поза законом і їх знищували як морально, так і фізично. В таборі панувало повне безправ’я. Працювали ми по 12 годин. У таких жахливих умовах я, як і багато інших в’язнів, через кілька місяців опинився у лікарні. Дякуючи лікарям, які, як і я, були із “ворогів народу”, мені вдалося вижити. Тут, у лікарні, я зустрівся із санітаром-односельцем Іваном Ковбаскою, який допоміг і мені влаштуватись санітаром. Та недовго мені усміхалося щастя, бо невдовзі мене знову переводять у зону. Причиною було те, що відмовився співпрацювати з табірним начальством проти в’язнів. У таких умовах частина в’язнів розгублювалась, падала духом. Проте розгубились не всі. В 1949 році влітку, з ініціативи в’язня Іванціва Михайла було створено підпільну організацію “Шлях до волі”. Нею випускався рукописний журнал під однойменною назвою “Шлях до волі”, який розмножувався переписуванням, що й призвело до викриття його з допомогою донощиків-стукачів. Основним завданням організації було не дати в’язням загубити віру в ту боротьбу, якій вони себе присвятили, згуртуватись і повірити один в одного. Під керівництвом цієї організації було покладено край свавіллю, яке панувало в зоні. В’язні почали відчувати в сусідові по нарах та по роботі плече друга і це допомогло згуртувати людей. З самого початку я працював у цій організації. Об’єднавшись, ми почали ставити свої вимоги до табірного начальства. У 1950 році наглядачі натрапили на слід керівника організації і 214

редактора журналу “Шлях до волі” Іванціва Михайла. В нього було конфісковано черговий номер журналу, окремі дописи для наступного випуску та програму дій організації. Михайла було заарештовано і засуджено до розстрілу. Однак через те, що дії організації були досить добре законспіровані, табірному начальству не вдалося повністю розкрити цю організацію і виявити її членів. “Шлях до волі” й надалі надавав моральну підтримку в’язням. До нашої організації почали приєднуватись, крім в’язнів-українців, і прибалтійці, і росіяни, і білоруси, поляки, кавказці та представники Середньої Азії. При новому наборі в 1951 році мене теж забрали в шахту, хоч за висновком медичної комісії у мене були ознаки туберкульозу. Однак бригадир сказав: “Пускай идёт, меньше будет умничать”. Через рік до нашої 3-ої бригади надійшло свіже поповнення. В числі прибулих був і доволі популярний серед в’язнів Юськів. З ним ми були напарниками по нарах. Керівництво організації від імені в’язнів почало висувати до табірного начальства поряд з іншими вимогами і політичні: перегляд справ і звільнення в’язнів. В’язні перестали виходити на роботу. Дійшло до того, що в травні 1954 року виник бунт. Страйк непокори протримався майже три місяці. Розлючені комуно-садисти кинули на беззбройних людей танки. Танкісти розстрілювали людей з гармат і кулеметів, трощили танками бараки, розчавлювали гусеницями непокірних. В одній лише могилі після такого “бою” з танками залишилося навіки біля 570 чоловік. На щастя, в цей час я потрапив на шість місяців у лікарню. Моє життя кілька разів було на грані смерті. І я дякую тільки Всевишньому, що залишився живий... У застінках казахських таборів пройшли мої молоді літа. Зараз про це легко говорити. Та пережити все це було дуже важко. Подумати тільки – цілих 2560 днів і ночей в таких пекельних умовах і водночас віддати себе боротьбі за рідну неньку-Україну і її волю... ВІД АВТОРА Кожного разу, коли готуючи матеріал до нового видання книги, перечитую спогади односельців Ю. Костюка, М. Копинця, М. Ороса, І. Коршинського Немеша І. та В. Рущака, у мене перехоплює дух від тих страждань і мук, які свого часу випали на долю цих мужніх в’язнів із Буштина. Одні, в 1942 році зносили тортури в кабінетних застінках сумнозвісного Ковнера з боку гортіївських катів, інші в слідчих ізоляторах і таборах ГУЛАГу з боку НКВДистів у 1944-1954 роках. І кожного разу проймаюсь гордістю за них і їхні вчинки. Адже у вкрай важких ситуаціях вони не здавались ворогові, не стали на коліна перед катами, а залишилися справжніми борцями, вірними до кінця нашій багатостраждальній великомучениці-Україні. Вони це робили не заради вигоди і слави, а через несхитність переконань. Їхні героїчні вчинки, мужня боротьба за незалежну Україну, це і є справжній патріотизм серед нас. важливий для нашої незалежної України час. Повинен сказати правду, що таких людей нам нині не вистачає, в такий важкий для нашої незалежної України час. Та я вірю,що патріоти і сьогодні є серед нас. Прислухаймося до їхнього голосу, надаймо їм можливість діяти і творити в ім”я розквіту ненькиУкраїни. 215

РОЗДІЛ VIII КОЛИСЬ І ТЕПЕР СІЛЬСЬКА ТИГЛАРНЯ На протязі сотень літ існування села, аж до 20-30-их років ХХ століття, єдиним будівельним матеріалом для спорудження будинків буштинців був дуб. Колись уся північна територія, що прилягала до берега Тиси в урочищі Долина, де й виникло село, була вкрита густими дубовими хащами. Тож деревини вистачало. Крім того, дубові стіни були не тільки міцними і довговічними, а й довго зберігали тепло у люті зими. І тільки десь у 30-их роках ХХ століття найбільш заможні селяни почали будуватися з цегли. Та оскільки на території промислового присілку Гандал в середині XVIII століття держава стала інтенсивно споруджувати цілий ряд адміністративних й індивідуальних будинків, які в основному будувалися з цегли, то виникла велика потреба у цьому будівельному матеріалі. Найближчі на той час цегельні заводи діяли у Сивлюші (Виноградові) та Берегсазі (Берегові). Однак було невигідно транспортувати цеглу аж звідти. Євреї на той час заволоділи всіма торгівельними точками і взяли в оренду від держави багато вигідних об’єктів. З метою одержання великих прибутків вони вирішили збудувати в селі невеличку цеглярню (тигларню). Із переказів старожилів ми дізнаємося, що вони запросили кілька спеціалістів з цієї справи і запропонували їм відшукати найкраще для цього місце. Воно було знайдено на території тодішніх єврейських земель (де зараз вулиця Тигларня) та розміщені городи Корсаків, Бонгарів, Микуляків, Мочарів та Комендарів. Там було збудовано кілька печей для випалювання цегли і шафи (навіси) для висушування сирцю та зберігання продукції. Працювати тигларня розпочала десь у 1785 році. Організовував роботу і завідував тиглярнею єврей Шрейтер. У окремі, найпродуктивніші сезони тут працювало до 100 робітників з числа бідняків Буштина, Вонігова і Новобарова. Одні копали глину, інші займались її перевезенням на місце роботи, треті, замочену глину перемішували, решта – накладали перемішану глину у відповідні форми. Потім сиру цеглу добре висушували на повітрі під навісом і аж тоді сирець клали у спеціальні печі, де і випалювалась цегла протягом кількох днів. Випалена цегла остигала, і аж тоді її готували для відправки на місце будівництва. Всі виробничі процеси на тиглярні проводились вручну. Єдиним транспортним засобом, яким користувалися робітники, була торбонца (тачка). Робота була дуже важкою, за неї робітники одержували по кілька крейцарів у день. В той же час господар цеглярні мав великі прибутки від реалізованої цегли. Цегла, виготовлена тут, використовувалась не тільки для будівельних потреб Буштина, а й сусідніх сіл. Із неї, до речі, була збудована лісова дирекція, цілий ряд будинків Гандалу (Тополівки), пізніше млин, залізнична станція, димар тополівського лісопильного заводу, католицька церква та хати багатих євреїв і урядовців. 216

Буштинська цеглярня випускала високоякісну цеглу на протязі понад ста років. Припинила вона роботу, невідомо з якої причини, десь у 1890 році. До сьогодні залишилися сліди, які свідчать про її існування. І зараз в городах Мочара, Комендарів, Микуляка, Бонгара та Корсака залишились великі ями, що були колись глиняними кар’єрами, вулиця, що лягла в районі колишньої цеглярні, і по сьогоднішній день має назву Тигларня. МЛИН Перші мешканці села для помолу зерна на борошно користувалися або простим жорном, або ступою. Ручне жорно – це примітивний пристрій, який складався з двох каменів – нерухомого й рухомого. Зерно потрапляло між камені і розтиралося на борошно. Але як ручне жорно, так і ступа були малопродуктивними пристроями. Для того, щоб одержати борошно у великій кількості, потрібно було затратити багато часу й сили. Тож із зростанням населення Буштина назріла потреба будівництва місцевого млина. Спочатку буштинці возили зерно в сусіднє Вишково, де вже був непогано обладнаний млин.

Млин

У самому ж Буштині, за переказами старожилів, перший млин було збудовано десь на початку XV століття в кінці урочища Долина, а саме на потічкові, що протікає нині поруч бензозаправки. Там є ділянка землі, яку називають Млинищем. Назва ця ведеться з давніх-давен, вона засвідчує, що 217

саме тут діяв перший сільський млин. Точна дата його будівництва та часу, коли він перестав функціонувати, нам невідомі. Із тексту церковної хроніки випливає, що село збудувало новий млин на штучно виритому рукаві річки Тереблі – Ростоці. Водяне колесо млина, одночасно, в разі потреби, приводило в рух тут же споруджену пилораму. Водяний млин, що обслуговував буштинців та селян із сусідніх сіл, проіснував всього 25 років і невідомо з якої причини у 1785 році згорів. Так на деякий час село залишилось без млина, і буштинцям знову доводилось їздити із зерном аж у Вишково. Через 20 років сім’я єврея Цало Вольфа на власні кошти побудувала новий, потужніший дерев’яний млин, який приводився в дію млиновим колесом. Зведений він був на потічкові Млиновиця у 1805 році. Коршинська Юлія Юріївна розповідає, що її дідусь (по матері) Стан В.В. був головним мельником цього і згодом новозбудованого млинів на протязі сорока років – з 1885 по 1925 роки. " - Мельникуючи, він і жив при млині із своєю сім’єю, - каже Юлія Юріївна. – Разом із дідусем працювали в різні роки такі помічники, як два Ваканичі, два Міговки, два Чопики, Ромбай, Доромба, Рішко і Гаузер." У 1899 році і цей млин згорів з вини самого господаря млина Вольфа Цало. В 1900 році Цало і Шрейтери з сім’ями з допомогою держави побудували новий цегляний триповерховий млин, який обслуговував майже всю Мараморощину. І надалі головним мельником був Стан В.В. На той час тут за добу перероблялось кілька десятків тон різного зерна на борошно різного сорту. Пізніше тут же виросла маслобойня (олуйниця), де на олію перероблялось насіння соняшника. У 1929 році фірмою “Шрейтер Вольф – Гільман”, якою керували євреї, було удосконалено борошномельний та маслоробний процеси. Це давало можливість переробити пшеничне, житнє та кукурудзяне зерно. Обладнання нового млина було закуплене у Франції. Воно було призначене для виготовлення різних сортів борошна. У цей час буштинський млин обслуговував не лише населені пункти Закарпаття, а й Угорщини та Чехословаччини. Тоді ж застаріле водяне колесо млина було замінене гідротурбіною із генератором змінного струму. Він забезпечував електричним струмом не тільки млин, а й освітлював основні вулиці села та будинки сільської еліти аж до 1952 року. Вставлена у підвальному приміщенні млина трансмісія приводила в рух усі точки млина. Елеватори доставляли зерно до місця призначення та готове борошно різного сорту з першого аж на третій поверх на відповідні сита, де воно сортувалось. Після смерті Стана В.В. головним мельником став Чопик В.В. За часів Австро-Угорщини, Чехословаччини та Угорщини млин був власністю багатих єврейських сімей Шрейтера, Гільмана і Брукштайна. Після встановлення на Закарпатті радянської влади млин став державною власністю. У 1945 році тут було поновлено всі виробничі процеси. 218

Згодом при млині побудували свиноферму на сто голів свиней та пилораму. На цей час його обслуговувало біля 50 робітників. Як млин, так і олійниця здійснювали переробку зерна на відповідне борошно і олію в основному з державного зерна. В цей час тут обслуговували і окремих індивідуальних замовників Буштина та інших сіл. В середньому за добу на різні сорти борошна перероблялось 100 тонн зерна пшениці, жита, ячменю та кукурудзи. Всі види помолу відбувались на першому поверсі, а звідти елеваторами його доставляли на третій поверх, де знаходились сита, які і сортували борошно. Маслобойня за добу переробляла по 30 тонн соняшника, виготовляючи олію для потреб громадян. Борошно розфасовувалось у мішки на другому поверсі, а звідти перевозилось в склади заготзерна. Рознарядку, куди розсилати готову продукцію, здійснювали район та область. За часів Радянської влади різні сорти борошна під маркою Буштинського млину, реалізовувались у багатьох республіках Радянського Союзу. Млин виготовляв для споживача якісні сорти пшеничної, житньої, ячмінної та кукурудзяної муки протягом 114 років і в березні 1959 року згорів. Згідно однієї з версій – з вини сторожа. За часів Радянської влади загальне керівництво млином здійснювалося директором млина. Починаючи з 1945 до 1959 роки директорами млина були: Костюк Ю. В., Прокоп П., Лазур Ю. М., Галенко В., Ризниченко О. І., Каналош В. І., Сирігін Г. М. і Домбай В. Д. Головним мельником на протязі довгих років був Чопик В. В. БУШТИНСЬКА ЛІСОВА ДИРЕКЦІЯ Хто з буштинців та й жителів усього Закарпаття не знає Буштинської лісової дирекції? Така людина, особливо з дорослої частини населення, навряд чи знайдеться. Якщо не сам працював у цій установі в різні часи, то колись відвідував її під час перебування в мальовничому Буштині. Але, мабуть, не багато наших селян знають, що ця широко відома колись лісова дирекція в Мароморощині має глибокі історичні корені. Важко уявити Буштино без силуету майже середньовічної спорудиколишньої лісової дирекції, розташованої в буштинській Тополівці (Гандалі) над Розтокою, по вулиці Б. Хмельницького. В стінах цього будинку на протязі майже 300 років змінювались різні установи: лісова управа, лісова дирекція, ліспромгосп, дитячий будинок, школа-інтернат, нарешті гімназія. Вона була свідком багатьох історичних подій. Тут збиралися відомі на той час люди впродовж кінця XVIII і XIX століть. Тут побували в 1775 – 1880 роках посли угорських королів з питань транспортування лісу і солі вглиб Угорщини. Сюди приходили вельможі на полювання оленів, кабанів, ведмедів, лисиць, полюбуватись красою Карпат, напитись лікувальної мінеральної води (буркуту) в Колочаві, Драгові та Вишкові (Варгедь). Вона була свідком Кошутової революції (1848 – 1849рр.), селянського повстання під керівництвом Ф. Ракоці, першої і другої світової воєн та руху опришків у нашому краї. 219

Будинок лісової дирекції був одним з найкрасивіших і найбільших споруд Буштина впродовж понад двох століть, аж поки в 70-их роках у селищі не виросли багатоповерхові виробничі і багатоквартирні будинки заводу “Електроавтоматика”. З метою розширення виробництва лісовою дирекцією в 1830 році було збудовано доволі потужний на той час лісопильний завод. Десь у 1755 році навпроти, за Ростокою, було закладено великий парк, з насадженнями тополі, граба, ясеня, клена, сосни, каштана та багатьох інших рідкісних дерев. Буштинська лісова Дирекція

Всередині виробничого корпусу, виявлено цілу колекцію грубок, викладених кольоровою кахельною плиткою, у вигляді рослинних, звіриних і геометричних узорів. Все це свідчить про багате внутрішнє і зовнішнє оздоблення будинку. Вхід у корпус вів через архітектурно вигадливу арку (що видно з фотографії, зробленої у 1885 р Головний корпус дирекції зазнавав два рази солідних добудов до західного крила. Вперше у 1929 році новим власником – Чехословацькою казною, вдруге в 1969 –1976 роки Радянською владою. У 20-40 роки в стінах лісової дирекції розпочинала свою трудову діяльність нова інтелігенція Буштина, що виросла за часів Чехословацької республіки зокрема: Дуйчак-Томаш М. М., Стан В. В., Коршинська-Кізман Ю. Ю,, Маснюк-Бернар Ю. М., Добош П., Мочар І. П., Цавлу Е., Грабнер, Гаврилко, Дубар Й., Орос П. Й., Келнер., Вігола Ф., Павлюк Ф. Тут на кращих традиціях передової на той час української еліти кувались кадри свідомої частини інтелігенції русинів-українців Буштина. Ступивши на подвір’я і увійшовши всередину старого (розміщеного на східному фланзі) корпусу лісової дирекції, починаєш хвилюватися від зустрічі з історією. Німі свідки буремних літ мовчать... 220

Потрібна копітка пошукова робота, щоб примусити їх “заговорити”. Нижче, із свідченнях доступних нам джерел уявно простежимо історію лісової дирекції – одного з найдавніших архітектурних пам’яток селища, що зберігся до наших днів. Буштино з давніх-давен займало дуже зручне географічне положення: високі береги річок Тереблі і Тиси, сприятливі кліматичні умови, рівнинний рельєф, багата рослинність, наявність навкруги великих масивів лісу вже на початку XVIII століття сприяли виникненню тут перевалочної бази по переробці і транспортуванню кругляка вглиб Угорщини. Тому на перших порах, тут, в урочищі Гандал, була створена невеличка лісова контора з керівництвом лісового господарства околиці. Пізніше, десь у 1710 році, ця конторка переросла у головне лісництво всіх навколишніх лісів, яке було найменоване Буштинською лісовою управою. Воно підпорядковувалось МараморошСигетській дирекції лісів і маєтків аж до 1919 року. До складу володінь лісової управи входили масиви лісу по обидва боки річок Тересви, Тереблі і Ріки, від Усть-Чорної аж до Міжгір’я, а також розміщені на них лісопильні заводи. Директором лісової управи впродовж 1884 – 1898 років був Томчані Густав, його заступником (радником) – Ціглер І., головним бухгалтером – Сайлер Дьордь, касиром – Шлохто. За Чехословацької республіки, починаючи з 1920 року, Буштинська лісова управа вийшла з підпорядковування Мараморош-Сігетської дирекції лісів і маєтків і перетворилась у самостійну Буштинську лісову дирекцію. За нею і надалі залишилися ті ж самі лісові масиви. У 1929 році було добудовано західне крило основного корпусу з цілим рядом адміністративних кімнат на два поверхи. На той час на території Закарпаття нараховувались три такі лісові дирекції – в Рахові, Буштині та Ужгороді. За кожною з цих дирекцій були закріплені відповідні лісові масиви. За часів Чехословацького уряду керівництво дирекції поряд із виробничими справами велику увагу приділяло культурному відпочинку, дозвіллю своїх працівників. З цією метою в приміщенні казино було відведено зал для таких спортивних ігор, як кеглі, настільний теніс, волейбол і баскетбол. А на території колишньої дитячої лікарні був побудований спеціальний спортивний комплекс. Комплекс був огороджений металевою сіткою. Крім цього, в 1929 році було пристосовано соляні комори під спеціальний гімнастичний зал, який називався “Соколовня”. Цей зал був оснащений всіма необхідними гімнастичними снарядами. Тут проводили спортивні заняття з гімнастики члени молодіжної організації “Сокіл”. Керував роботою в “соколовні” інструктор зі спорту Стейскал М. За часів угорського панування “соколовню” було перетворено в сільський кінотеатр, який слугував буштинцям аж до кінця 50-их років. Довгий час в лісовій дирекції службові пости займали такі працівники, як Берницькі, Токар, Грабнер Ф., Гаврилко, Мочар І. П., Ціллер Золтан, Стан В., Цавнер Едуард, Келнер Гейза, Павлюк Ф., Павлюк Й., Трокслер Й. Незмінними завгоспами (заградниками) дирекції за часів буржуазної Чехословаччини та Угорщини були Менжул М., Стойка Й. 221

А в період між першою і другою світовими війнами тут незмінно працював техніком-телефоністом Грабнер Йосип. За період чехословацького та угорського панування лісовою дирекцією керували Драгун Дюла, Стріпський Г., Тегза Й., Родов Габор, Партай Дюла та Бліхард Йосип, який і був останнім директором установи аж до встановлення радянської влади на Закарпатті. Після націоналізації державних лісів у 1946 році лісову дирекцію було реорганізовано в Буштинський ліспромгосп, а згодом у лісокомбінат. В 1957 році контору лісокомбінату перенесено на територію лісопильного заводу, а приміщення лісової дирекції передано під навчальні корпуси і гуртожиток вихованцям переведеного сюди з Мукачева дитячого будинку, очолюваного його першим директором Турком С. Ю. Згодом його перетворено в Буштинську школу-інтернат, яка зараз набула статусу гімназії-інтернату. Такий історичний шлях пройшла Буштинська лісова дирекція на протязі майже 300 років. КІНО В БУШТИНІ Поряд з іншими культурно-освітніми закладами кіно завжди було яскравою сторінкою в духовному житті Буштина. Перше кіно з’явилося в селі в далекому 1925 році, за часів Чехословаччини. На той час кінозалу в Буштині не було. Доводилось орендувати будинок у єврея Абрагама Бронштайна (в приміщенні зараз існуючої селищної ради). Це був перший сільський кінотеатр. Цей кінотеатр був призначений тільки для заможних верств населення. Ось як розповідає про перші кіносеанси колишній працівник лісової дирекції Грабнер Федір Йосипович: ...На перше демонстрування кінофільму запросили всіх бажаючих, причому безкоштовно. Це була сенсація. Коли з’явилися в затемненому кінозалі перші кадри фільму на білій стіні, народ почав хреститися, побачивши це диво. Одні підбігали до стіни і обмацували її, щоб переконатися, чи то не живі істоти, що переміщуються на екрані. Люди не могли повірити, що рухомі зображення – це не живі об’єкти. Деякі говорили, що то нечиста сила бігає по стіні, самі чорти. Навіть освічені люди почували себе якось ніяково. А скільки було розмов у кінці кінофільму! Все село шуміло, обговорюючи це диво ще не один день, молоді і дорослі. Ще довго після цього кінопоказу ні дорослі не бажали відвідувати кіно, ані дітей не пускали туди. Казали , що це «дом сатани». Цей пристосований будинок служив кінотеатром аж до 1939 року. Восени цього ж року керівництво лісової дирекції переобладнало спортивний зал «соколовні» на кінотеатр. До 1939 року всі кінофільми, що демонструвались для глядачів, були німими. Невдовзі з’явились озвучені кінофільми. Вони ще більше здивували простих людей. Отже, починаючи з 1940 року, всі фільми, що демонструвались в сільському кінотеатрі, були озвученими. В “соколовні” паралельно з демонструванням кінофільмів, відбувалися й концерти художньої самодіяльності. Таким чином кінотеатр був центром культури на селі, зокрема для панівної його частини, аж до приходу Радянської влади – до осені 1944 року. При Радянській владі кіно стало масовим. Спочатку, паралельно з широкоформатними кінофільмами, військові прокручували на вузько222

форматних кіноапаратах фільми, присвячені воєнній тематиці. В 1971 році був переобладнаний типовий кінотеатр, який ще донедавна обслуговував буштинців. Тут були відведені спеціальні приміщення для сільської бібліотеки. З часу появи кінотеатру в селищі Буштино і до сьогоднішніх днів його обслуговували такі кіномеханіки, як Газі Віктор, Комендар Михайло (Пашко), Мочар Михайло Васильович, Прокоп М. І., Томаш М. І., Томаш М. М., Козирев О. П. СІЛЬСЬКЕ СПОЖИВЧЕ ТОВАРИСТВО(ССТ) Як же створювалась торгівельна мережа в селі? З давніх-давен і аж до 1945 року торгівля була в руках окремих власників. В селі нараховувались три-чотири торгові точки (бовти) і корчма, які були власністю заможних євреїв. У 1941 році для забезпечення сільського населення необхідними товарами було створено сільське споживче товариство (ССТ). Першим його головою було обрано мешканця села Гичку Миколу Юрійовича, який не мав ні відповідної торгівельної освіти, ні навиків у роботі, але його енергія, потяг до знань, любов до праці допомогли поставити справу на належний рівень. Одним із основних завдань на той час було будівництво торгових підприємств, організація роздрібної торгівлі та забезпечення сільського населення товарами масового і щоденного вжитку. Буштинське ССТ обслуговувало навколишні села – Н.Барово, Вонігово, Тереблю та Дулово. На перших порах у кожному селі було по одній крамниці, де торгували і промисловими, і продуктовими товарами. З кожним роком зростав добробут населення, одночасно збільшувалась сітка торгових точок. Вже у 1960 році в Буштині нараховувалось 14 торгових підприємств з широким асортиментом промислових і продуктових товарів – “Сільмаг”, “Продмаг”, “Культмаг”, “Меблі”, “Готовий одяг”, “Госпмаг”, магазин “Книги”, магазин овочів і фруктів, шкільний буфет. З кожним роком зростала матеріально-технічна база, будувались нові і проводилась реконструкція старих торгових приміщень. За останні роки побудовано сучасний двоповерховий універсальний магазин по вулиці Травневій, торговий центр по Головній, ресторан “Бокораш”, магазин “Готовий одяг”, “Кулінарія”. Останнім часом здійснювалась у кооперації і така форма торгівлі як продаж товарів у кредит, завдяки якій багато селянських сімей одержали можливість обставити свої будинки меблями, придбати телевізор, холодильник, пральну машину та іншу побутову техніку. А працівникам полів доставлялись товари на місце роботи. Споживче товариство брало участь у спорудженні та ремонтах шкіл, дитячих садків, лікарні. "- Хочу відмітити, - каже колишня голова ССТ Ясінко М. М. – що колектив Буштинського споживчого товариства на протязі всього періоду, був одним з кращих колективів району і області по всіх показниках господарськофінансової діяльності. Серед кращих працівників хочу відмітити людей, які все своє життя присвятили кооперації. Це Фрідман О. Л., Цех Г.С., Лазар Ф. Н., Лазар Ш., Канюка Р. А., Андришин М. Ю., Демко Ю. В., Підлужна Г. С., Грицюк Ф. Й., Волощук І. Г., Митровка Х. Ю., Деяк П. Ю., Деяк В. Д., Козирева О., Прокоп 223

М. Ю., Данч Г. Ю., Опшитош Н. Іл., Пацкан Ю., Феєр, Еней М., Цех Г., Немеш І. М., Слава М. П., Біровець О. І., Реплюк В. І., Богачик Д. Д., Микуляк П. П., Цех М. М., Рущак М. І., Янкелович М. З., Ясінко М. В. В нашому колективі працювали і виросли керівники районного рівня – Рущак М.І., Роман В. І., Симочко М. М., Думинець П. П., та ряд інших. Майже тридцять років головним бухгалтером Буштинського ССТ працювала прекрасний фінансист Рущак В. М. З часу створення споживчого товариства до сьогодні головами ССТ обирались Гичко М.Ю, Гаврилко П. Д., Янкелович М. З., Сімочко М. М., Цех М. М., Ясінко М. М., Майковський М. М., Федина М. В." ВІДДІЛ РОБІТНИЧОГО ПОСТАЧАННЯ(ВРП) Торгове об’єднання, яке забезпечувало продуктами працівників Буштинської лісової дирекції і, зокрема, лісорубів, існувало в Буштині ще в довоєнні роки і називалось ГОНДЯ. Це був досить великий торговий склад з необхідними товарами і продуктами широкого вжитку, призначеними для лісорубів та інших працівників дирекції. У свій час завідував цим складом Поп Карло (Корчібачі). Та найбільшого розмаху набула торгівля, орієнтована на робітників лісової промисловості у післявоєнні роки, коли було відновлено роботу Буштинського лісопильного заводу. Невдовзі в селищі були відкриті нові підприємства – лісгосп і ліспромгосп, які згодом об’єдналися в лісокомбінат, де нараховувалось понад 2000 робітників. Для постачання робітників лісової промисловості продуктами харчування та промисловими товарами і було відкрито в 1945 році ВРП. Географія ВРП була досить широкою і охоплювала п’ять районів – Тячівський, Хустський, Міжгірський, Виноградівський та Іршавський. В кожному з цих районів було по кілька торгових точок та їдалень, призначених для робітників та службовців галузі. Лише на території Буштина працювали чотири крамниці, що знаходились у віданні ВРП. Крамниця №1, в якій свого часу працювали Шимонович, Ледида Іван, Добош П., Вольтман, Форкош І.; №2 – Добош Магдалина, Кукушкіна; №3 – Шваля Ів.; №36 – Паш Ірина та Дуйчак Ганна; “Лісова пісня” – Добош М., Реплюк Г., Цех М. Крім цього працювали чотири їдальні при “Казино”, “Гаражі”, лісокомбінатівська та “Лісова пісня”, якими завідували Соломонко Г. Д., Жупік М., Чепканич А., Чепканич В., Лазур Юрій. Працювали в Буштині і пекарня, якою завідували Адлер Хаїн та Коньовші, кондитерський цех при ній, де завідувала Козичко М.; ковбасний цех, роботу якого у свій час очолювали Богачик М., Удуд Ст., Турок П.; та свиноферма, що була у відані Пацкан Михайло. У різні роки існування ВРП його начальниками працювали: Романець Ст.Ф., Сабов І., Донченко, Семйонов, Становський, Савін, Комарковський, Тарасов, Лазур Ю., Микуляк В. В., Мокан А., Олаг П. Старшими економістами були Рішко Ст., Рак Ів. Головними бухгалтерами – Цубера, Мункачі Е., Деяк Микола. Ів., Любко М., Ком’яті Магд., Стець Ольга, Петак М. 224

Та, на превеликий жаль, обидві великі торгові організації селища останнім часом майже припинили свою діяльність. Проте є надія, що колись вони відродяться й будуть працювати, як і колись. ГАЗИФІКАЦІЯ СЕЛИЩА Буштино ніколи не відчувало нестачі палива, як для індивідуальних, так і адміністративних будинків, адже селище оточували ліси. Окрім того, починаючи з 1958 року, місцевий лісопильний завод, який інтенсивно працював, постачав селян, крім ділової деревини, ще й якісним паливом. І все ж буштинці мріяли про «голубе паливо». Буваючи на ІваноФранківщині чи Львівщині, люди бачили, який чудовий комфорт створює газ у помешканнях. Однак їхня мрія здійснилась лише в 1993 році. Ніхто й не сподівався, що головний тягар по будівництву газопроводу Іза – Теребля візьме на себе буштинський завод «Електроавтоматика» (директор Азарій М.А.). Газифікація ж самого Буштина стала можливою тільки тоді, коли були прокладені дві газові траси високого тиску довжиною 37 км. та газорозподільні станції в селі Теребля. Як головний замовник газопроводу високого тиску, завод «Електроавтоматика», окрім того, побудував у 1992 році головне ГРП на території школи та біля відомчих багатоповерхових будинків по вулиці Травневій, а також проклав газопровід середнього і низького тиску від головного ГРП (в районі «Холодильника») по вулиці Шкільній і Борканюка. Таким чином надійшов газ у 240 квартир багатоповерхових відомчих будинків. Разом з цим ЗЗЕА газифікував заводські котельні та в житловому масиві по вулиці Травневій. Всі ці роботи було завершено влітку 1994 року. Однак весь тягар по проведенню вуличних газопроводів та газифікації власних будинків (в 1991-1992 рр.) ліг на плечі Тячівського управління газового господарства, керівником якого в той час був наш буштинець Андрійцьо Микола Петрович. Райгаз у ці роки забезпечив технічною документацією (проектами) як вуличні траси, так і індивідуальні будинки на 80 % від необхідної кількості для повної газифікації селища. До речі, щоб газифікувати усе селище, потрібно було виготовити проектів та прокласти більше 50 км газопроводу середнього і низького тиску, та побудувати 7 ГРП і стільки ж катодних захисних станцій. У 1992 році було прокладено 950 п/м газопроводу низького тиску по вулиці Радянській, 1000 п/м по вулиці І. Франка і 200 п/м по вулиці Народній. Жителі майже 200 будинків цих вулиць отримали першими «голубе паливо» у своїх домівках. Управління газового господарства виступило замовником, виконало майже всі земельні роботи (прокладання траншей, укладка звареного газопроводу і його засипання). Прокладку і зварювання здійснювала Хустська дільниця Закарпатського будівельно-монтажного управління, начальником якої був Рущак М. У зв’язку з великим обсягом робіт, які потрібно було виконати в ході газифікації Буштина, за генеральним планом усе селище було поділене між окремими організаціями, які на той час діяли на території селища. 225

1.За рахунок бюджету селищної ради фінансувались такі вулиці, як Головна, Франка, Радянська. 2.Завод «Електроавтоматика» фінансував вулицю Шкільну, східну частину вулиці Борканюка, Горб та Богдана Хмельницького. 3.Буштинський ЛК – вулиці: Зелену та частину Б. Хмельницького до гімназії, до піонерського табору. Разом 1,5 км. траси. 4.Радгосп «Верховина» - західну частину вулиці Борканюка та Колгоспну. Разом біля 2 км. траси. Газифікація решти вулиць пізніше здійснювалась за кошти їх мешканців. Всі організації, що приймали участь у газифікації селища, тісно співпрацювали з Хустською дільницею Закарпатського будівельномонтажного управління, якою керував Рущак М. Ю. Газифікацію селища в основному було завершено в 1998 році. На цей час було підведено до помешкань понад 30 вулиць селища. «Голубим паливом» користуються біля 2000 квартир, що становить близько 95% від усіх будинків. Прокладено біля 40 км газопроводу середнього і низького тиску, побудовано 8 газорозподільних пунктів і установок. Переведено на газ кочегарки середньої школи, гімназії, заводу «Електроавтоматика» , ЛК, «Холодильника», «Верховини» і житлового масиву ЗЗЕА. Так збулася «голуба» мрія буштинців. Громадяни селища неабияк раділи газифікації селища. Вона розв’язала проблему палива. Та газ поряд із радістю приносить в сім’ї часом і велике горе, якщо необережно з ним поводитись. Так, 12 березня 2001 року через неуважність в сім’ї Юрія Форкоша (уродженця села Грушево) від отруєння газом загинули одночасно троє осіб: господар Юрій, його дружина Юлія і 13-ти річна дочка Ірина Селище було свідком страшної трагедії – проходив похорон одночасно трьох осіб з однієї сім’ї. Такого випадку Буштино не знало за всю свою історію. То ж шановні буштинці, будьмо обережними при використанні газу!!! ДЕЛЕГАТИ ВСЕЗАКАРПАТСЬКОГО З”ЇЗДУ 21 СІЧНЯ 1919 РОКУ. Члени організації “Руська народна Рада” Буштина у неділю, після вечірнього богослужіння 19 січня 1919 року, зібрали біля церкви сільську челядь, щоб вибрати трьох делегатів (згідно розпорядження Ради) на Всезакарпатський з’їзд. Він мав відбутися в Хусті, у вівторок 21 січня 1919 року. Довго точилися суперечки і розмови буштинців про те, кого обирати делегатом, нарешті зупинилися на трьох найбільш шановних і активних сельчанах – Іванові Деяку, Михайлові Микуляку та Василеві Андришину. Керівником групи з-поміж делегатів на з’їзд громада вибрала 33-річного і найбільш розсудливого та бойового Івана Деяка (Солвая Івана – сільська кличка). Односельчани вигукували з гурту, даючи наказ делегатам: “Дивіться, та проголосуйте на з’їзді за злуку нашої Подкарпатської Русі – України з братами за Карпатами – українцями!” У вівторок рано-раненько всі троє делегатів зібралися в хаті Івана Деяка, а звідти на підводі попрямували до Хуста, щоб своєчасно прибути на з’їзд. Шановний читачу, я коротко ознайомлю тебе з керівником групи буштинських делегатів з’їзду І. Деяком. 226

Народився Іван Миколайович 1886 року у селі Буштино у добропорядній родині Деяків. Його батько Михайло Деяк був активним церковним діячем – церковним куратором і дяком. Брав активну участь у будівництві нині існуючого Петро-Павлівського храму. Його син – малий Іванко, з дитинства проявив себе досить здібним хлопчиком. І хоч кожного дня не відвідував місцеву школу, проте батько навчив його грамоти вдома. У святкові дні Михайло Деяк завжди брав Іванка з собою до церкви в клірос. Так він не тільки привчав його до церковного співу, а й вдосконалював його грамотність. Згодом, коли Іван підріс, він сам зайняв батькове місце в церкві. У 19 років його забрали у австрійську армію. Спочатку воював у Сербії, а потім його перекинули в Західну Україну – на територію Галичини. У війську він займав посаду православного капелана-дяка, що обслуговував православних воїнів, вихідців з Румунії, Сербії і нашого Підкарпатського краю. Пізніше Іван Михайлович довгий час служив церковній громаді куратором. 33-річному І. Деяку громада доручила бути учасником з’їзду делегатів Карпатської України в Хусті. В період Карпатської України, разом з іншими буштинцями він брав безпосередню участь у січовицькому рухові. В 1939 році, після захоплення нашого краю гортіївською Угорщиною, село обирає його сільським старостою-біровом. На цьому посту він перебував до 1941 року. Старостуючи в селі, Іван Деяк, разом із тодішнім греко-католицьким священиком А. Шимшою, захистив чимало буштинських січовиків від угорського свавілля. Він завжди був прихильником возз’єднання Підкарпатської Русі – України з великою Україною і виступав проти комуністично-радянської України. Тому після визволення нашого краю Радянською Армією, в 1945 році, І. М. Деяк змушений був емігрувати на захід, до Чехословацької республіки, в місто Братіславу. Тут очолив спочатку православну, а потім греко-католицьку громаду і керував нею впродовж довгих років. Помер І. Деяк на 91 році життя, у 1977-му, і похований на місцевому кладовищі. ДЕЛЕГАТИ 1-ГО З”ЇЗДУ НАРОДНИХ КОМІТЕТІВ ЗАКАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ. Їх було п'ятеро буштинців серед 663 делегатів від Закарпатської України, які прийшли вирішувати долю возз’єднання нашого краю з матір’юУкраїною 26 листопада 1944 року в м. Мукачеві на Перший з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України. Це Томаш-Дуйчак М. М., Мочар В. І., Ливринц П. В., Мочар І. П. , Кузьмик В. В. та Немеш І. М. Керівництво групою було покладено на Томаша-Дуйчака М. М. Добирались усі шестеро до Мукачева підводою, бо іншого транспорту не було. Поїзд не курсував, бо були зірвані майже всі залізничні мости. А щоб своєчасно прибути на з’їзд, вирушили на добу раніше. Була досить холодна осінь. 227

Делегати ввійшли в історію не тільки нашого Буштина, а й усього багатостраждального Закарпаття, як першопрохідці до Соборної України. У листопаді 1999 року на Закарпатті відзначили 55-у річницю з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України, на якому і було прийнято “Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною”. Віковічна мрія закарпатців здійснилася в Мукачеві 26 листопада 1944 року. Сюди прибули делегати з усіх кінців краю. Всі вони одностайно проголосували за возз’єднання Закарпаття з матір’ю-Україною. Це був єдино правильний вибір краян у той час. І які б сьогодні не висловлювались сумніви щодо цього, - він був історично виправданий і виражав волю переважної більшості населення Закарпаття. З числа 663 делегатів з’їзду сьогодні залишилося у живих тільки 30 (з буштинських делегатів - нікого). Численні матеріали, опубліковані обласною пресою, свідчать, що увага закарпатців до подій далекої осені 1944 року не згасає, знаходить повну підтримку нинішнього покоління. Шановний читачу, мені, автору цієї книги, хочеться в кількох рядках ознайомити тебе з цими постатями. ТОМАШ-ДУЙЧАК МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (1914-1979) Михайло був на той час одним з найосвіченіших буштинців. Після закінчення народної школи в 1928 році поступає в Хустську гімназію, а потім – у Мукачівську торговельну академію, яку закінчує у 1936 році. Відбувши військову службу, працює на залізниці, спочатку начальником буштинської залізничної станції, а потім його направляють вглиб Угорщини начальником залізничної станції м. Вашарошнамінь. Тут, у період другої світової він підпільно співпрацює з групою антифашистів під псевдонімом “Рись”. Група діяла на території Тереблянської долини. Після розкриття цієї групи його запроторюють до в'язниці м. Вац. Із ув’язнення був звільнений Радянською армією. В перші роки Радянської влади працює в Буштинському ліспромгоспі, звідсіля його разом з чотирма іншими буштинцями делегують на Перший з’їзд Народних Комітетів Закарпаття. Потім Михайло Михайлович переводиться в Кушницький ліспромгосп, який впродовж 20 років його незмінно очолював. МОЧАР ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (1898-1970) Народився в селянській буштинській родині. Після закінчення народної школи, працюючи біля майстра-будівельника, навчився теслярській справі, з якою майже все своє життя не розлучався. В тридцяті роки працював на будівництві Буштинського лісопильного заводу. В цей час вступив у лави Комуністичної партії Чехословаччини. З 1939 року перейшов на нелегальне становище через переслідування угорської влади. Кілька разів був арештований угорськими властями за участь у першотравневих демонстраціях. Мав тісний зв’язок з відомими на той час комуністами Закарпаття Вашем І., Туряницею І.І., Борканюком О. та іншими. Після визволення нашого краю Червоною Армією буштинці обирають його першим головою села, згодом був переведений заступником голови Тячівського райвиконкому. В листопаді 1944 року сільчани обирають його 228

делегатом І-го з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України, де приймав активну участь у його роботі. Невдовзі Василь Іванович розчаровується в політиці, яку на той час вела Компартія стосовно закарпатців (репресії, вислання місцевого населення в табори Сибіру з тавром «ворогів народу»). В. І. Мочар вийшов з рядів Компартії і відмовився від посади заступника голови райвиконкому. Він повертається до своєї улюбленої професії теслярабудівельника, відбудовує зруйновані мости в селах Бедевля, Буштино, у зведенні тваринницьких ферм місцевого колгоспу тощо. МОЧАР ІВАН ПЕТРОВИЧ (1913-1989) Як доволі освічену на той час людину, буштинці делегували І.П.Мочара делегатом на І-й з’їзд Народних комітетів Закарпаття з мандатом №126. А до цього життєва стежка стелилася ось як. Після закінчення сільської початкової школи вчився спочатку в Хустській, потім в Празькій гімназіях. Після закінчення курсу гімназії в 1935 році працює вчителем початкової школи в с. Колочава-Лази. Далі тривалий час - конторським працівником Буштинської лісової дирекції. В радянські часи власті переслідували І. П. Мочара за належність до церкви Євангельських баптистів. У селищі Івана Петровича знали як хорошого бджоляра-любитель. ЛИВРИНЦ ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ (ПЕТРО ТЕРЕЩИН) (1922-1984) У житті Ливринца Петра – селянина тісно переплелись риси епохи, хвиль, течій, які домінували у нас на Закарпатті після першої світової війни. Він із сім’ї, для якої були близькі проблеми соціального і стану односельців як і всіх закарпатці. Це був здібний і активний селянин-господар, який брав на себе посильну долю у вирішенні всіх побутових і політичних проблем села. Петро Васильович був свій серед своїх, йому довіряли представники всіх прошарків буштинців. Про це свідчить те, що, відступаючим перед угорцями в березні 1939 року, діячі Карпатської України Гренджі-Донському, Ю. Реваю, Ст. Росохові для безпечного переховування від угорських жандармів запропонували саме сім’ю Ливринца Василя – ( Петрового батька), як надійних людей. В той час нова влада створює з числа найбільш шовіністично настроєних місцевих угорців групу «Иршиги», тобто сторожі, які допомагали угорським диверсантам. До цієї групи залучались і представники української частини населення Буштина, зокрема працівників Лісової дирекції Чопик і Микита Іван. 16 березня 1939 року вони дуже раненько прийшли до Ливринців і попередили «квартирантів», що за ними ганяється угорська розвідка та иршиги, щоб зловити й заарештувати. А оскільки Чопику й Микиті стало відомо, що всі шляхи втечі до м. Тячева були перекриті жандармами, то вони запропонували відправитись до Бичкова через Вонігово, Углю та Вільхівці. Переховуючись у батьків П. В. Ливринца, ці керівники не раз вели розмову про Карпатських січовиків та Карпатську Україну. Молодий Петро з цікавістю вникав у їхні розмови. Вони, мабуть, і визначили його переконання. Після визволення Закарпаття радянськими військами, Петра Васильовича, як авторитетного на той час буштинця, односельці обирають в числі перших головою села. Тоді ж, 26 листопада 1944-го, буштинці разом з іншими 229

посилають його до Мукачева делегатом на І-й з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України. Повернувшись із цього форуму, він розповідав землякам, що переважна більшість делегатів – це активні учасники руху за проголошення самостійної Карпатської України у 1939 році на чолі з президентом А. Волошином. Всі вони, особливо після окупації, були раді возз’єднанню Закарпатської України з великою Україною. Делегати ж не знали тоді різниці між Україною і Україною Радянською, тому проголосували за возз’єднання з ентузіазмом. Зустрічаючись, уже далеко пізніше, з колишніми делегатами з’їзду, можна було переконатись, що всі вони були раді з того, що ми возз’єднались, але підкреслювали, що не такої України бажали. І ходили чутки, що тих делегатів, які висловлювали свої думки в небажаному тоні, арештовували. «- Коли ми повернулись з Мукачева, - розповідає Петро Васильович, - нам одразу запропонували вступити добровольцями у армію і йти на фронт. В той час у нас спали солдати, розквартировані сільською радою. Один із них поцікавився: для чого я їздив до Мукачева і що то був за з’їзд? Почувши від мене докладну інформацію, він сказав: «Добре що ви возз’єдналися, але хай Бог спасе вас від того добра, яке маємо ми, радянські українці. Видно, це була непроста людина. На його слова мій батько сказав: «Я ж був під час першої світової в полоні, недалеко від Харкова і знаю, що там добре жилося. А тепер?» «Скажу як тепер. За те, що люди не схотіли вступити в колгоспи, їх виморили голодом. Чи знаєте ви, - продовжував солдат, - що в 1933 році у нас, на Україні, люди вмирали від голоду? Це тому, що в них держава забрала все, що вродилося на власному полі. Тим, хто працював на колгоспному полі, виділяли кілька мішків зерна на рік, так, що прийшлося жити впроголодь. А якщо хтось висловлював своє незадоволення з цього приводу, то цілими сім’ями висилали в Сибір, інших – саджали у тюрми, а найбільш непокірних – просто розстрілювали.» Але батько заперечував йому: «Я тобі не вірю». На що солдат відповів: «Якщо бажання твого сина здійсниться, то поживеш і побачиш». Моє бажання здійснилось. Ми возз’єднались. Нянько помер у 1964 році. До колгоспів не дожив і не знав того, що його діти отримували по 200-300 грамів зерна на трудодень. А один з його синів та онук за те, що так думали і говорили, як той – солдат, опинились в Сибірських краях. Коли зайшла мова про армію, солдат сказав: “Петре, якщо тобі можна піти в Чеську армію Свободи, то туди й прямуй, не йди в нашу”. Я послухався його і вступив добровольцем в Чехословацький корпус генерала Л. Свободи. Пройшов з боями всю Словаччину і Чехію. Як і кожен солдат зазнав усіх жахів війни. День Перемоги зустрів у Празі, де й відсвяткував його. А далі була мирна праця в рідному Буштині. КУЗЬМИК ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (1915-1948) Він був чи не наймолодшим з-поміж п’яти делегатів-буштинців. Василеві тоді виповнилось тільки 29 років. 230

Народився Василь Васильович в сім’ї робітника лісової дирекції. Після закінчення початкової школи вступив у В.-Бичківську горожанську школу, яку в 1928 році успішно закінчує і в тому ж році розпочав навчання у Мукачівській торговій академії. Закінчив її з відзнакою. Ще будучи студентом академії, Василь брав активну участь майже в усіх студентських молодіжних організаціях, зокрема в “Просвіті”, Пласті, ОУН та студентському хорі. Здобувши освіту в академії, працює вчителем в гуцульському селі Кваси, що на Рахівщині. Василь Васильович завжди мріяв працювати на ниві освіти, щоб виховувати в юнаків і дівчат патріотичні почуття і переконання, які й сам розділяв. Цю почесну працю через два роки перериває строкова служба. У 1936 році демобілізувався у званні поручика і почав працювати бухгалтером Буштинської лісової дирекції. Перебуваючи на цій посаді, він активно співпрацював з такими просвітянами села Томаш-Дуйчаком М. Станом В., Азарієм А., Федурчаком В., Романцем С., Бернарем В., Грабнером Ф та цілим рядом інших. У 1943 році Василя Васильовича призначають міністерським радником по бухгалтерії лісової дирекції. У цей час серйозно захворів на туберкульоз. В листопаді 1944 року його направляють делегатом на перший з’їзд Народних Комітетів Закарпаття. Ця подія додала В. В. Кузьмику сили в боротьбі з важкою хворобою. В радянський період працює в Буштинському ліспромгоспі, утвореному на базі лісової дирекції. Та хвороба прогресувала, і в 1948 році, на 33-му році життя Василь Кузьмик відійшов у вічність. СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР Після прийняття Акту про державний суверенітет України 16 липня 1990 року буштинський осередок Народного Руху України активізував свою роботу і чисельно зріс. Очолював його на той час Цех Василь Юрійович. Головною метою осередку було: розповсюджувати національно-патріотичну пресу, допомогти в законному порядку жителям селища домогтись від радгоспу “Верховина”, через селищну раду, виділення масиву землі для розподілу земельних ділянок (що в 1991-1992 роках і було досягнуто). Іншим, не менш важливим, пунктом діяльності осередку було домагатися незалежності України як у економічному, так і в соціально-політичному устрої держави, з національною атрибутикою і символікою. Тому осередок поставив перед собою завдання до річниці проголошення Акту про державний суверенітет зняти з селищної ради прапор Української Радянської соціалістичної республіки і замінити його жовто-блакитним національним прапором України. Зробити це 16 липня 1991 року селищна рада не дозволила – голова дав розпорядження закрити доступ до щогли. Щоб уникнути утисків на роботі стосовно виконавців цієї акції, було вирішено здійснити заміну прапора пенсіонерами, на чолі з головою осередку Цехом В. Ю. До Василя Цеха приєднались колишні фронтовики Попович Іван Юрійович та Паш Василь Петрович . До тодішнього голови селищної рад С.І. Романа селищні активісти звернулися із заявою, в якій вказувалося, що 18 серпня 1991 року буде освячено в церкві жовто-блакитний прапор, а 19 серпня його буде встановлено на будинку селищної ради. Слід відмітити, що це була 231

надзвичайна подія, причому, досить ризикована, так як на той час повсюди красувались прапори УРСР. Це був дуже сміливий крок. Голова відповів: “Робіть, як собі хочете!”. І ось, 19 серпня 1991 року о 10-ій годині ранку сельчани зібралися біля селищної ради. Одні з тривогою: чи вдасться зробити, як задумали? Інші зловтішаючись, що все те марна затія, адже по телебаченню вже було оголошено, що в Москві комітет з надзвичайних подій (ГКЧП) перебрав усю повноту влади в свої руки, отже все повернеться назад. Голова селищної ради поїхав у Тячів. Тоді завідуюча бібліотекою пропустила людей через зал бібліотеки на балкон, до щогли. Настала урочиста мить, коли Попович І. Ю. зняв з щогли прапор УРСР і під оплески присутніх натомість встановив жовто-блакитний. У цей час до присутніх звернувся голова осередку руху Цех В. Ю. Зі словами: “Шановні буштинці! Цим актом ми засвідчуємо, що ми є рівні серед рівних народів світу і хочемо бути господарями в своєму домі...” І далі продовжував Василь Юрійович: “Мало хто знає, що ще в грізному жовтні 1944 року, в день визволення Буштина радянською армією, сміливі буштинські юнаки – колишні учні Хустської гімназії М. Орос та М. Копинець вперше вивісили синьо-жовтий прапор на будинку Народного Комітету, не задумуючись над тим, що їх може чекати. А ще через кілька днів, коли буштинці зустрічали генерала А. Й. Гастиловича, ці ж хлопці вивісили на прикрашеній арці через вулицю біля народного комітету, поряд із червоним прапором “визволителів” і синьо-жовтий. І тільки дивом вдалося їм уникнути арештів...” Закінчив свій виступ Василь Юрійович словами: “Відтепер назавжди цей прапор буде майоріти на цій щоглі”. Мрія В. Ю. Цеха здійснилася, бо невдовзі Верховна рада України затвердила герб і прапор нашої держави, які стали державними символами незалежної України. БУШТИНЦІ І ЧОРНОБИЛЬ. Відлуння жахливого квітня 1986 Минає 15 років від тієї жахливої трагедії світового масштабу, що сталася на Україні і сколихнула планету. Однак із часом, здається, ми її все більше і більше забуваємо, точніше, - звикаємо до її присутності в нашому житті. Та непідвладна часові людська пам’ять. Це страшне слово буде жити в наших серцях, як нагадування про мертвих, як пересторога живим. Та найболючіше відлуння полишив Чорнобиль у долях безпосередньо причетних до цієї події. Трагедія майже п’ятнадцятирічної давності сталася за сто кілометрів від столиці України та майже за тисячу кілометрів від нашого селища, однак вона має пряме відношення до Буштина. До того ж мало хто знає, що атомні електростанції колись повинні були будуватися поблизу нашого селища. Одна з них – недалеко від нас, на Хустщині, в с. Березово, а друга – в Берегівському районі. І тільки дякуючи тодішньому обласному керівництві, біду від наших осель було відведено. Серед тих, хто прийшов на допомогу по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській електростанції, були понад 3000 закарпатців, в тому числі 232

одинадцять буштинців: Сабадош В. В., Ковальчук М. Г., Комариця В. І., Сухеняк В. М., Пипусь М. Іл., Пастух Ю. П., Рак В. І., Вайда М. М., Пушкаш М. І., Кашуба В. В. Та Панченко М. М. Причому, через сильне опромінення невдовзі пішли у вічність понад 300 закарпатців-учасників цих подій, серед них один буштинець – Сабадош В. В. Залишились жінки без чоловіків, діти без батьків, а батьки без синів. Ось що розповідає колишній учасник цих подій, зараз голова товариства чорнобильців Тячівського району буштинець Ковальчук Микола Григорович. ...Я працював у Буштинському ЛК, коли влітку 1987 року мене визвали у військкомат і зобов’язали разом з іншими надати допомогу в ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, зокрема по очистці об'єктів на території електростанції. Виписали відрядження, вказавши дату від’їзду – на місці призначення нас уже чекали, влаштували на тимчасове місце проживання і через день групою 15 чоловік, о 5 годині ранку відправили на місце роботи спеціальним автобусом. І так щодня, протягом двох місяців. - Всі одинадцять чорнобильців з Буштина, - розповідає один із учасників цих подій Ковальчук М. Г., - працювали на об’єктах Чорнобиля в різні роки, починаючи з часу аварії у 1986 році до 1988-го. Трудилися там від одного до кількох місяців. Умови, в яких ми працювали, були надзвичайно небезпечними. Окремі з нас перебували безпосередньо в зоні інтенсивного опромінення. Робота на об’єкті проводилась цілодобово, але не більше, як півтори години за один виїзд. Одні групи змінювали інших. Були місця, де працювали не більше десяти хвилин Проживали ми за кілька десятків кілометрів від місця аварії, підвозили нас автобусами. Прямуючи на об’єкт, ми проходили через спеціальний пропускний пункт, де перевдягались у спеціальний одяг із накопичувачами-приладами, що фіксували ступінь опромінення. Нашим завданням було, - продовжує розповідь Микола Григорович, - знімати заражений на території атомної електростанції грунт у тих місцях, де не змогли доступитись грейдери та бульдозери. Знятий грунт, товщиною 30 см, ми навантажували на спеціальні автомашини, а ті відвозили його у призначені сховища. Зі мною разом працював буштинець Комариця В. І. Протягом одного місяця ми здійснили на об’єкт 30 виїздів, по одному щодня. Повертаючись додому після кожного виїзду, ми проходили спеціальну обробку: гарячий душ, а потім нас, перевдягнених відвозили додому. І так щодня, цілі два місяці. Після цього я знову повернувся на роботу в Буштинський лісокомбінат. Першим з-поміж буштинців був відряджений Сабадош Василь Васильович. Він брав участь у аварійних роботах просто на крівлі реактора через кілька днів після аварії. Василь Васильович виконував роботи в найбільш небезпечному місці, наражаючись на сильне опромінення. Тому він відпрацював там всього 5 днів по 10 хвилин, щодня. Але отримав чи не найбільшу дозу опромінення з-поміж усіх буштинців. Недарма він невдовзі й помер.

233

Решта буштинців працювали на менш небезпечних об’єктах, хоч кожен із них так чи інакше був опромінений, що й до сьогоднішнього дня дається взнаки. Шелемба Іван Михайлович у 1988 році працював на АЕС від Тячівського АТП як водій вантажної автомашини. Йому доводилось на протязі відведеного часу вивозити різні вантажі із зони відчуження. Пушкаш Михайло Іванович направлявся Буштинським ЛК у 1988 році як тракторист-бульдозерист для зняття шару радіоактивного грунту та підготовки підземних сховищ для заражених предметів. Піпусь Михайло Ілліч працював при комендатурі в м. Чорнобилі, де охороняв об’єкти на електростанції. Панченко Микола Миколайович був направлений у 1987 році від міністерства внутрішніх справ для охорони об’єктів місць відчуження та доріг до них. Пастух Юрій Петрович був відряджений у 1988 році як зварювальник по ремонту техніки, що обслуговувала аварійні об’єкти Чорнобильської електростанції, і знаходився там на протязі 4-ох місяців. Рак Володимир Іванович у 1987 році і Сухиняк Василь Михайлович у 1988 році були направлені як медичні працівники по обслуговуванню тих, які приймали участь у аварійних роботах на Чорнобилі. Вайда Михайло Михайлович приймав участь у відповідних роботах влітку 1987 року. Кашуба Віктор Васильович брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи в 1988 році. Коли казати про буштинців, що приймали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській електростанції, не можемо не згадати і чотирьох односельців - В. В. Вайнагія, І. Ю. Рака, Е. В. Данча та В. Міговка, які 14 серпня 1954 року приймали безпосередню участь у випробовуванні радянськими вченими атомної бомби недалеко від Томська на території оренбурзьких степів. Сюди, з різних міст СРСР були перекинуті воїни, які імітували справжній бій з умовним ворогом із застосуванням атомної бомби. Всі вони одержали чималу дозу шкідливого для життя, опромінення, яке дає знати про себе і по сьогодні. Та, на щастя, воїнам України зараз не доводиться виконувати подібну роботу, бо наш уряд відмовився від цієї військової смертоносної зброї. ...І ось настала груднева пора чудової зими 2000 року: через майже п’ятнадцять років після вибуху на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції люди радісно зітхнули. Для нас, створінь Божих, настала нова ера – ера без Чорнобиля, бо 15 грудня 2000 року о 13 годині, 18 хвилин за особистою командою Президента України Л. Д. Кучми призупинено повністю і назавжди останній ІІІ блок Чорнобильської атомної. Всі газети світу, радіо і телебачення, не переставали повідомляти про цю подію. Віруючі й невіруючі, священнослужителі, атеїсти і глибокопобожні люди кинулись до Біблії, де сказано про зорю, що впала з неба. А ім’я зорі тій ПОЛИН. 234

У ПРИРОДІ ПО-СИНІВСЬКИ ЖИТИ І НЕЮ ДОРОЖИТИ. ЕКОЛОГІЯ І МИ. Охорона довкілля споконвіку була святим обов’язком кожного нашого односельця. Таке ставлення до природи передавалось з покоління в покоління. І в кожного починалось з рідного подвір’я, з річок та струмочків, що протікали неподалік від отчого дому, з сільських вулиць, навколишніх полів, Дуброви та Мочарів. Якщо виховання в молоді любові до природи та бережного ставлення до її багатств за часів австро-угорського панування в основному брала на себе сім’я, церква і в незначній мірі школа, то починаючи з 20-их років ХХ ст. формування екологічного світогляду здійснює саме остання, хоч батьки і церква й надалі не залишаються осторонь цієї справи. Тому серед як молоді, так і серед дорослого населення Буштина на протязі майже 600 років склалася добра традиція цінувати дари природи і берегти їх як свою власність. Так велося аж до того часу, поки наше багатство – земля і ліси – не були усуспільнені і практично позбавлені власника. А там, де відсутній господар, і ставлення людей до довкілля стає безвідповідальним. Колись річки Тиса, Теребля, Млиновиця й інші потічки були чистими і незабрудненими, тобто такими, що з них можна було брати воду для споживання. А поля і ліс щовесни підчищались від сухого поламаного гілля, кущів і пнів. Наші прадіди часто нагадували своїм дітям і онукам: поле, ліс і вода, що входили до сільського гатару – це наша гордість і багатство. А що зараз діється? З часу усуспільнення сільської власності односельцям дісталися забруднені води, виснажені землі, захаращені річки, занедбані місця відпочинку та багато інших екологічних проблем, вирішення яких вимагає величезних матеріальних і фінансових ресурсів. Але, незважаючи на скруту, всі ми в міру своїх можливостей маємо внести посильну лепту в цю з найпатріотичніших справ сьогодення. Місію виховання односельців, і особливо молоді, повинні і надалі взяти на себе школа, сім’я і церква. Виховання людини слід починати з любові до Бога, природи і Батьківщини. Ця найшляхетніша спонука повинна бути в душі кожного з нас впродовж усього нашого свідомого життя. Бо це завдання не одного дня, і цого слід вирішувати постійно спільними зусиллями. Шановні буштинці, озирнімося навкруги і спитаймо себе, чи все від нас залежне ми робимо, щоб наші річки, дороги, поля, вигони, луки, ставки були чистими, а ліс красивим і здоровим?.. Гадаю, що ні! Мені здається, що ми далеко не всі по-справжньому любимо своє селище. Прикладів цьому – хоч відбавляй. Подумаймо лишень, як часто водії автомобілів – наші односельці, забруднюють поля і води нафтопродуктами через несправність транспортних засобів і їх миття в неналежному місці. Багато мешканців селища не завжди грамотно використовують хімічні засоби захисту рослин від шкідників (колорадського жука, гусениці, польової блохи тощо). Пригадую, як у 60-70 роки єдиним засобом боротьби з шкідниками полів був хімікат ДДТ (дуст), яким притрушували кущі картоплі та інших рослин так, що від нього аж біліла 235

картопляна нива. На жаль, ніхто з нас в той час не знав, наскільки шкідливий цей засіб для людини. Після кожного дощу цей хімікат проникав у грунт, а потім у бульби картоплі, а отже в організм людини. Причому, у грунті ця отрута зберігається довго. А як ми оберігаємо довкілля від утилізації побутових і промислових відходів? Дуже часто окремі сельчани показують поганий приклад, засмічуючи відходами такі великі вулиці, як Тигларня, Широкий путь, а також пасовиська Великої Черяті (за штреком), обабіч залізничної колії та на берегах річок Тиса, Теребля і Млиновиця. На згаданих та інших місцях лежать цілі купи пляшок, жерстянок, старих відер, горщиків, багато посуду та іншого сміття. Невже не хвилює Тебе, шановний буштинцю, таке ставлення окремих «патріотів» селища до навколишнього середовища? Вони ж бо думають лише про те, аби вивезти своє сміття, а куди саме, його не турбує. Тож «схаменіться, брати мої, бо лихо вам буде», – хочеться сказати словами Т.Г.Шевченка. Бо таке байдуже, безвідповідальне, а то й варварське ставлення окремих «природокористувачів» – приведе нас до самознищення. Раз і назавжди слід усвідомити, що всі ми залежні від стану довкілля. Що у природі треба по-синівськи жити і дорожити нею! Юний читачу, не будь байдужим до санітарного стану свого селища. Побачивши негідника, який кидає будь-де різний непотріб, зроби зауваження. Можливо й засоромиться. Цим самим Ти зробиш корисну справу, яка добром відгукнеться в твоєму житті і всіх односельчан. Бкштинські довгожителі: №

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17

Прізвища довгожителів

Грицюк Василь Васильович Кадор Юрій Іванович Микулець Іван Паш Юрій Васильович Коршинський Андрій Михайлович Микулець Анна Іванівна Геррег-Чіллін Олена Пийтер Петро Петрович Петак Михайло Грицак Ганна Петрівна Шпряха Іван Олексійович Орос- Шпряха Ганна Іванівна Рущак Юрій Миколайович Андришин Іван Юрійович Орос Юлія (жінка Митри Микулового) Грабнер Федір Йосипович Вайнагій Юлія Юріївна

Рік народження

Рік смерті

Скільки прожив років

1862 1893 1901 1874 1882 1902 1902 1882 1904 1897 1868 1901 1895 1908 1909 1910 1910

1964 1994 – 1974 1981 – 2001 1980 2000 1991 1962 1995 1988 – – – –

102 101 100 100 99 99 99 98 96 94 94 94 93 93 92 91 91 236

18 19 20 №

21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38

Орос Йосип (Йовшка Зілізков) Копинець Юлія Михайлівна (Пашиха) Паш Юрій Юрійович (Дацьо) Прізвища довгожителів

Паш Юрій Миколайович (Філітун) Ливринц Юлія Михайлівна Дублей Марія Гісем-Грабнер Марія Погані Едмунд Грицюк Михайло Васильович Данч Юлія Іванівна Лазур-Гаврилко Василина Михайлівна Форкош Юрій Петрович Ілляш Марія Юріївна Грицюк Михайло Петрович Вайда Василина Копинець Іван Васильович Лазорко Юлія Іванівна Федурчик Юлія Грицюк Марія Петрівна Копинець Іван Юрійович Гаврилко Петро Дмитрович

1858 1905 1912

1948 1995 –

90 90 89

Рік народження

Рік смерті

Скільки прожив років

1912 1911 1912 1910 1910 1894 1913 1913 1894 1914 1914 1915 1900 1915 1915 1916 1916 1917

– 2000 – 1999 1999 1972 – – 1981 – – – 1986 – – – – –

89 89 89 89 88 88 88 87 87 87 86 86 86 86 85 86 85

237

РОЗДІЛ ІХ МАЛІ ПІДПРИЄМСТВА БУШТИНА До першої половини 90-х років ХХ ст. на території селища працювало на всю потужність кілька великих підприємств-гігантів і навчальних закладів, які давали робочі місця сотням і навіть тисячам працівників не лише Буштина, а й навколишніх сіл – Вонігова, Новобарова, Стеблівки, Руського Поля, Вишкова і навіть Тереблі й Сокирниці. У кінці 80-х років лісокомбінат зокрема забезпечував роботою 2400 робітників, Закарпатський завод «Електроавтоматика» (ЗЗЕА) відповідно – понад 3000 робітників, радгосп «Верховина» - біля 2000 чоловік. У трьох середніх школах, чотирьох дитячих садках та музичній школі навчали і виховували дітей понад 300 педагогів з вищою і середньою освітою. Та, як не прикро, після розпаду СРСР всі згадані підприємства і ряд установ почали занепадати. На сьогодні майже простоюють у селищі колишні гіганти промисловості – ЗЗЕА і ЛК. І хоч останнім часом тут потроху налагоджується робота, проте ці підприємства забезпечують роботою зовсім незначну частину буштинців. Залишається тільки сподіватись, що колись тут знову, як і в минулому, буде людно. Але коли? Сьогодні мешканці Буштина залишились без роботи й змушені шукати її за межами України – в Угорщині, Польщі, Чехії, Словакії, Росії, Іспанії, Португалії, Італії, Греції та інших державах. В той же час помітний інший процес – утворення у селищі малих приватних підприємств (МПП). Зараз їх нараховується понад сто. Очолюють їх приватні юридичні особи. Якщо колись, кілька років тому, ці підприємства рахувались безперспективними, а то й спекулятивними, то останнім часом ставлення до них буштинців зовсім змінилося. Як відзначає буштинський селищний голова І.Ю Сабадиш, нині близько 50% надходжень до селищного бюджету поступає від приватного сектора. А це заробітна плата медиків, вчителів, пенсії, витрати на ремонт доріг тощо. Та й нові робочі місця для сельчан. Останнім часом почали діяти міні-цехи по розливу мінеральної води, з переробки деревини, виготовлення меблів, паркету, майстерні з ремонту автомобілів, побутової техніки, ковбасних виробів і м’ясних напівфабрикатів, хлібопекарні тощо. Однак вони не завжди є рентабельними, дають незначні прибутки і забезпечують роботою мізерну кількість буштинців. Але на перших порах і це непогано. Серед успішно діючих МП можна назвати “Сількоопзаготпром”, “ТОЗАК”, “Холодок”, “Гратіс”, “Міні пекарня”, Місія” та кілька інших. На цих та інших ми детальніше зупинимось.

238

ХУДОЖНІЙ САЛОН МП “ТОЗАК” Вам потрібний гарний подарунок, пам’ятний сувенір про Закарпаття чи просто ошатна річ для інтер’єру власної домівки? Будь ласка, у “Художньому салоні” МП “Тозак”, що в Буштині, напрочуд багатий вибір. Це більше 400 найменувань – чудові вишивки, в’язані скатертини, серветки, рушники, хустини, декоративні квіти, унікальні витвори умільців з дерева, зокрема з коріння, а також композиції з сухих трав, листя і квітів. А ще роботи талановитих художників. Тут зібрані традиційні народні речі Тячівщини, майстерно виготовлені невтомними руками вишивальниць, лозоплетільників, різьбарів, художників та інших майстрів народної творчості. А можливість придбати ці речі створило для багатьох шанувальників традиційних закарпатських промислів подружжя Наталія і Володимир Топехи, які займаються відродженням народних промислів. Це сучасний осередок добра і краси, це своєрідний культурний центр селища. Тут можна не тільки помилуватись творами митців і придбати той чи інший виріб, а й отримати необхідну консультацію, пораду, а також взірці вишивання і різьби. А починалось все в 1991 році із створення малого підприємства "Тозак" і програми діяльності на перспективу, в яку входило створення "Центру мистецтв", до складу якого мали увійти спеціалізований магазин з продажу творів митців і народних умільців, майстерні по різьбі, художній вишивці і лозоплетінню, кузня, музей народної творчості і етнографії. Програму затвердили на районному рівні і відразу почали втілювати в життя. За свої кошти і власними силами відремонтували взяте у оренду занедбане приміщення бувшого господарського магазину в центрі селища і відкрили там "Художній салон". А перед тим вже була міжнародна виставка в м.Харкові 22-26 серпня 1991 року, де роботи митців Тячівщини зайняли третє місце серед більш як ста представників з усіх бувших республік СРСР; виставка до дня Києва на Андріївському узвозі і благодійна виставка-продаж в м.Тячеві в грудні 1991 року. У "Художньому салоні" виставлялися твори Закарпатських художників таких як Л.Гайду, Ківежді, В.Ньорба, В.Ливринць, В.Коста, В.Текза, С.Томишин, М.Юращук; різьбарів В.Гудзь, І.Орос, С.Дороженко; вишивальниць з різних районів області. Багато молодих митців дістали можливість вперше показати і продати свої твори у "Художньому салоні". Не все вдавалось новоствореному підприємству, але головне в тому, що воно в гірському районі сприяло зайнятості населення. Кількість постійно 239

працюючих в окремі роки сягала до 120 чоловік, більшість з яких були жінки. Всі вони отримували стабільну заробітну плату, допомогу на дітей, премії. Крім того велике значення мав моральний стимул, адже їх прізвища знали не лише в Буштині, а й далеко за його межами. Прикрашають "Художній салон" і вишиті ікони, які створені руками майстринь малого підприємства. А спонукало до цього подружжя Топеха знайомство в 1997 році з о.Блажейовським, священиком, доктором філософії і теологіі, видатним вченим, творцем і розробником української релігійної вишивки, який багато років займається цим ремеслом. Його вишиті ікони, а їх у нього більш як 200, виставляються у багатьох музеях світу. Подивившись на його роботи, Володимир і Наталія вирішили створити свою колекцію. Майстри з радістю прийнялись за роботу і вже в 1998 році в день Воскресіння Христова в "Художньому салоні" була урочисто відкрита виставка вишитих ікон (їх було більше як сорок), яку відвідав і освятив єпископ Хустський і Виноградівський Мефодій в присутності Буштинського священика о.Володимира і багатьох вірників. За всі роки існування підприємства, роботи майстрів МП "Тозак" неодноразово виставлялись на виставках у Києві, Львові, Івано-Франківську, Коломиї, Ужгороді, Тернополі, Харкові, Чернівцях, Москві і всюди отримували схвальні відгуки. Володимир і Наталія всі ці роки займались благодійною та просвітницькою діяльністю. Вони приймали участь в організації і фінансували проведення КВК у Буштинський середній школі і подарували школі 10 комплектів вишитого жіночого і чоловічого одягу і вишитий портрет Л.Українки; подарували вишиту ікону монастирю у с.Бедевля, вишиті хоругви Буштинській греко-католицькій церкві. Разом з директором Буштинської музичної школи створили Благодійний фонд "Митець" для підтримки обдарованих дітей; за свій рахунок два роки підряд проводили навчання молоді на курсах фітодизайну, для чого запросили майстрів з відомих Київських фірм "Роксолана" і "Адоніс". Всі роки йшло формування колекції старовинної вишивки для музею народної тврчості, який діє з 2004 року в приміщенні "Художнього салону". В експозиції представлені багато експонатів: стародавній жіночий і чоловічий одяг, рушники і скатерті, окремі взірці вишивки, взуття і предмети побуту, меблі , старовинне ткацьке обладнання . Формується і експозиція етнографічного музею селища Буштино. "Окраса Буштина" – так сказав один із відвідувачів "Художнього салону".

“СІЛЬКООПЗАГОТПРОМ” На лівому березі потічка Млиновиця красується двоповерховий будинок, що вікнами дивиться на південь. Територія довкіл нього зустрічає гостей трояндами та іншими квітами, стрункими декоративними ялинами. 240

Естетика і чистота, організованість – це стиль керівника установи – ентузіаста своєї справи, людини, яка боліє за своє селище, Івана Васильовича Галамбіци. Під його керівництвом близько півсотні робітників займаються переробкою фруктів і овочів. Рік народження цього підприємства – 1978-й. З часу заснування і посьогодні його очолює Іван Васильович. Уже через рік після старту будівництва виробничого корпусу тут розпочався інтенсивний процес сушки різноманітних фруктів. Були часи, коли в сушильному цеху за сезон перероблялося до 2000 тонн сировини. Продукція високої якості реалізовувалася не тільки в районі і області – доброю репутацією сухофрукти користувалися в багатьох куточках України. Почали надходити замовлення з усієї України. Постала необхідність у будівництві нових об’єктів, зокрема холодильних камер для довгострокового збереження сировини. До кінця 80-их років було завершено зведення двох таких камер, у яких зберігались до 45-50 тонн свіжих овочів і фруктів. Тоді ж було завершено будівництво й інших господарських об’єктів, зокрема хлібопекарного цеху, де за добу випікалось до 2000 буханок хліба, а ще тваринницька ферма на 200-250 голів великої рогатої худоби, свиноферма на 50 свиней та невеличкий деревообробний цех, у якому виготовлялась тара як для свіжої сировини, так і для сухофруктів. На цей час Іван Васильович сформував і невеличкий дружній колектив. Однак не заспокоюється далі шукає – постійно вдосконалює технологію виробництва, розробляє його перспективу. І як результат – мале підприємство ніколи не було збитковим, воно завжди давало непоганий прибуток державі. Незважаючи на труднощі сьогодення, «Сількоопзаготпром» робить помітний внесок у забезпечення населення продовольчими продуктами. У 2001 році воно переробило сухофруктів на суму понад 250 000 гривень і досягло приросту виробництва на 15 відсотків порівняно з минулим роком. На господарстві є чимало технічних і транспортних засобів. Зокрема один трактор з механічною косаркою та граблями до неї, три вантажні автомобілі, сортувальна машина для зерна (віялка), машина для нарізання силосу, сучасні верстати по деревообробці та ряд інших засобів. Є дві силосні ями для заготівлі силосу на 250 тонн. Адже у наявності 28 га сінокосу. Тут ж, на території підприємства, розміщені два рибники, які водночас слугують протипожежними водоймами. Характерним є те, що Іван Васильович повністю зберіг устаткування і будівлі у їх первісному стані, хоч зараз існує тенденція до знищення, розкрадання і руйнування майна на багатьох об’єктах колишніх підприємств. Тут же панує ідеальний порядок, чистота. Зелень і квіти, як і повинно бути у доброго, дбайливого господаря, не обділеного хорошим смаком. МП ”ХОЛОДОК” Є в селищі, майже в самому його центрі, по вулиці Травневій, мале підприємство «Холодок», директором якого – молода, енергійна і перспективна людина Василь Михайлович Куцин. Підприємницькою діяльністю Василь Михайлович займається з 1993 року, і за 241

цей час багато встиг. У 1996 році було збудовано його стараннями добротну двоповерхову споруду. На нижньому її поверсі діє дитяче кафе «Холодок», на другому - розташований робочий кабінет директора. Вся навколишня територія окультурена, вимощена декоративною плиткою. Тут же – літній дитячий павільйон для відпочинку. У цьому гостинному закладі завжди людно. Однак це не єдина точка прикладання підприємницьких зусиль Василя Михайловича. В минулому, 2000 році він викупив склад хлібопродуктів, що належав залізниці і розмістив у ньому центральний склад-магазин власного приватного підприємства. (назва його «Вастер» складається з початкових складів імен подружжя Куцинів – Василь і Терезія.) Влітку цього ж року Василь Михайлович приватизував будинок колишнього культурного центру «Лісова пісня». Тут відкрився культурно-торговий комплекс дитячого відпочинку «Лісова пісня», де є окремі приміщення для розваг і відпочинку юних, «Кафе-морозиво», магазин дитячих товарів та літератури. Крім цього, В.М. Куцин має намір здійснювати благодійну роботу. Зокрема, створити куточок для малят, яких молоді мами могли б полишити на час термінової невідкладної роботи (на 2-3 години). Причому, все обладнання цього комплексу і обслуговування в ньому збирається поставити на рівень найсучасніших європейських вимог. Ця підприємницька сім’я ніколи не відмовляє у благодійній допомозі односельцям. Подружжя Куцинів сприяє і селищній раді в благоустрої населеного пункту та проведенні культурних заходів. Разом з тим Василь Куцин – активіст громадської роботи. Як депутат селищної ради приймає безпосередню участь у всіх подіях життя селища. Що ж до підприємницької дисципліни, то це діяльне подружжя відзначається неабиякою акуратністю у сплачуванні податків. А це теж плюс для економіки району. МП “ГРАТІС” Чи не першим почав займатися у селищі підприємницьким бізнесом молодий, працьовитий господарник Степан Едмундович Погань. А почалося з того, що в 1990 році селищна рада виділила йому земельний наділ площею в 5,7га землі між буштинським і воніговським гатарами. Закотивши рукава, взявся розчищати, огороджувати й окультурювати виділену йому територію. Коли спитати у Степана Едмундовича, чим він займався на старті своєї підприємницької діяльності – він відповість: «Усім тим, що не забороняється законом!» А конкретно постачав на замовлення в далекосхідні міста тодішнього СРСР: Сахалін, Благовещенськ, Залінськ, Барнаул, Уфу та інші свіжі яблука, сухофрукти та різні овочеві й фруктові консерви. Це приносило його МПП високі прибутки, що дало можливість розширити поле діяльності. По якомусь часі він орендував, а згодом і викупив будинок, де в 1993 році відкрив перше в селищі приватне кафе «Чародійка», яке працювало до 1999 року. Характерно: Степан Погані належить до людей, які ніколи не відмовляють людині в допомозі, надто співчутливий до малоімущих удовиць, охоче підсобляє вірникам різних конфесій, школам тощо. 242

У 1993 році побудував і обладнав відповідною технікою м’ясопереробний цех, де виготовлялись м’ясні напівфабрикати, зокрема, ковбасні вироби. Тут перероблялось щомісяця до 3-4 тонни м’яса. Ще один спектр роботи МПП “Гратіс” – лісозаготівля, переробка та реалізація за замовленнями. Він, як у межах країни, так і за кордон зокрема, в Угорщину постачає пиломатеріал. З цією метою підприємець у 1993 році побудував невеличкий лісопильний цех, де в середньому переробляє не тільки для потреб власного МПП, а й для громадян до 500 кубометрів лісу за місяць. А ще Степан Погань збудував і обладнав невеличку техстанцію по ремонту автомобілів, потужну підстанцію на 250 кіловат, яка забезпечує електричним струмом не лише його МПП, а й частину сусіднього села Вонігова. Разом з цим на підприємстві налагоджено випуск продукції ширпотребу, зокрема будівельних шлакоблоків, бетонних колодязних кілець, домовин і хрестів для померлих тощо. З усього видно: герой нашої оповіді – це людина широкого діапазону трудової діяльності. На його МПП “Гратіс” в різний час було зайнято від 10 до 40 чоловік. А щоб не бути залежним від інших, на господарстві є чимало транспортних засобів. Це зокрема, К-701, МАЗ, КАМАЗ, трактор Т-150, трактор «Бєлорусь» з причепами та плугом.. Не зайва на хазяйстві і живність – корови та вівці. «Гратіс» для його власника – не лише засіб забезпечення, а й можливість благодійної діяльності. В період будівництва греко-католицької, Свято-Миколаївської православної церкви та під час реставрації римокатолицької і ремонту Петро-Павлівської православної церков, обох шкіл селища безкоштовно розпилював для їх потреб лісоматеріал, надавав допомогу транспортом і грішми. Посильно підсобляє і селищній раді в здійсненні благоустрою селища, в сезон паводків, суспільно-корисних і культурногромадських заходах селища. З участю Степана Едмундовича в 1992 році поставлено в урочищі Долина мармуровий хрест. Взагалі, це справжній меценат і мабуть тому Всевишній сприяє йому в роботі і примножує його успіхи. Разом з тим Степан Погань як член виконкому селищної ради виконує чималу громадську роботу. Тож нехай так буде і надалі. МІНІ-ПЕКАРНЯ. До розпаду СРСР, та й трохи згодом у селищі працювали дві хлібопекарні і два кондитерські цехи, які відповідно діяли при ВРП та ССТ. Причому, більш потужною була пекарня при відділі робітничого постачання (ВРП). Вона забезпечувала хлібобулочними виробами не лише Буштино, а й навколишні села. Згадані підприємства працювали десь до 1995 року. Потім вони поступово призупинили випуск продукції, й селище постачали пекарні Хуста, Вишкова, Тячева. І ось місія «Промінь на Сході», що працює в узгоджені з церквою ЄХБ, вирішила налагодити в селищі випуск хлібо-булочної продукції. У 1996 році споруджена й обладнана з допомогою швейцарської місії «Світло на сході», успішно запрацювала «Міні пекарня». Місія «Промінь на сході» здала в оренду під пекарню новозбудоване приміщення і запропонувала очолити мале 243

підприємство енергійному і перспективному слухачу громади ЄХБ Івану Івановичу Шобею. Швейцарська місія «Світло на сході», яка в 2001 році відсвяткувала своє 81річчя, повністю забезпечила її необхідним технічним обладнанням. Перш, ніж розпочати роботу, І.І.Шобей підібрав кілька молодих працівників, які спочатку пройшли навчання пекарській справі, організоване кваліфікованими спеціалістами з Швейцарської місії. І ось настав пам’ятний день 1 листопада 1996 року, коли нова хлібопекарня видала першу партію смачного хліба (150 буханців). З тих пір і по сьогодні Іван Іванович радує сельчан високоякісною продукцією, яка завойовує дедалі більшу популярність серед споживачів. Невдовзі вона майже повністю витіснила привізний товар. Нині в «Міні-пекарні» щодня випікається біля 2,5 тонни хлібобулочної продукції. Зараз МП подає до столу покупця хліб трьох сортів: вищого сорту формовий, другого сорту формовий і вищого сорту подовий. Випікають тут і булочні вироби. Пекарня працює безперервно щодня, окрім неділі. Зараз обслуговують її 40 кваліфікованих працівників, які трудяться почергово за чітким графіком. Хліб випікається на замовлення клієнтів багатьох населених пунктів, починаючи від Вишкова й аж до Бичкова. Постачання хлібобулочних виробів здійснюється як власними транспортними засобами, так і замовників. Пекарня функціонує на електрострумі місцевої електромережі. А в разі відключення – на енергії власної електростанції, яку подарувала їй швейцарська благодійна місія «Світло на сході». Ця ж місія оснастила МП й іншими механічними засобами, які полегшують труд працівників. Характерно: МП ніколи не було боржником перед державою, адже регулярно сплачує всі податки. Водночас «Міні- пекарня» здійснює чималу благодійницьку роботу серед односельців. Зокрема, приватний підприємець Іван Шобей щонеділі виділяє безкоштовно хліб для обідів, які організовуються при церкві ЄХБ селища Буштино. А також постачає власною продукцією Бичківську церкву ЄХБ в кількості 120-160 буханців хліба щомісяця. Цим не обмежується перелік добрих починань МП. В сезон паводків 1998 і 2001 років і в період великих снігопадів 1998-99 років на довготривалий час було припинено подачу електроенергії в цілому ряді населених пунктів району. Перестала працювати більшість хлібопекарень. «Міні- пекарня» Буштина функціонувала завдяки автономному струмові і постачала хліб у найвіддаленіші села. Тоді ж за рахунок коштів місії «Промінь на Сході» понад 1000 буханців Буштинською «Міні-пекарнею» було безкоштовно доставлено мешканцям Усть-Чорної. КООПЕРАТИВ “ПАРКЕТНИК” Гігант лісової промисловості – Буштинський лісокомбінат (ЛК) піку виробництва досяг у 80-ті роки, точніше, у 1982-1985 роках. Після цього щороку потужність підприємства почала скорочуватися. У 1997 році зовсім припинив свою діяльність паркетний цех лісокомбінату 244

(через нестачу сировини.). Саме в цей час колишній кадровий працівник ЛК Пантелеймон Федорович Андришин вирішив спробувати сили в малому бізнесі і першим не лише в селищі, а й у районі організовує мале приватне підприємство-кооператив «Паркетник». 19 вересня 1997 року він одержав дозвіл Тячівського райвиконкому за №213 на відкриття кооперативу «Паркетник». З того часу П.Ф. Андришин по-сьогодні ним керує Перші три роки «Паркетник» спеціалізувався на виготовленні ручок для малярських та заготовок для побутових щіток. Цей товар підприємець збував згідно договору на Харківському щітковому заводі. Тридцять робітників у цеху кооперативу виготовляли протягом року півтора мільйона штук деталей. В 1990 році Пантелеймон Федорович вирішив змінити профіль виробництва кооперативу, тобто переключитися на більш ходову і прибуткову продукцію – побутові меблі та паркет. На перших порах він придбав чотири найнеобхідніші деревообробні верстати. Поступово нарощувався випуск нової продукції. Зростав і попит на неї, адже стала знаною далеко за межами селища. Зараз в КП нараховується дев’ять найсучасніших станків: два чотиристоронні, один шліфувальний, три торцеві, фугувальний із рейсмусом та фрезерувальний комбінований. Це дозволяє випускати високоякісний декоративний паркет, яким останнім часом із задоволенням отоварюється київський покупець. Водночас голова кооперативу «Паркетник» Пантелеймон Андришин налагодив випуск високоякісного сертифікованого паркету на імпортному обладнанні. Власну продукцію планує відправляти на експорт.

245

РОЗДІЛ Х НИМИ ПИШАЄТЬСЯ БУШТИНО Буштино – маленька батьківщина багатьох людей, які тут починали життєвий шлях, навчалися, працювали, творили. За партами Буштинської загальноосвітньої школи осягали ази наук близько 300 майбутніх вчителів, понад - 160 лікарів, 350 інженерів різного профілю, 50 учених, професорів, 20 митців. По-різному складалася їхня доля. Одних ще в юності хвиля винесла на гребінь успіху й слави. Минали роки, однак їхні заслуги не забуто. Праця інших належного визнання, розуміння і правильної оцінки здобула лишень на схилі літ. Однак всі вони зробили чималий внесок у розвиток Буштина , краю, держави. Це звичайні і водночас незвичайні люди, яскраві особистості, неповторні й прекрасні у своєму пориванні до добра, краси, справедливості, поступу. Ось портретні нариси про окремих з них.) АЗАРІЙ АНТОН ЄВГЕНОВИЧ (1906-1975) Він, істинний, за покликом серця педагог, завжди добре розумів, що боротьба з неписьменністю і затурканістю у верховинських селах, де працював – це боротьба за краще життя, за свободу і щастя народу, його добробут. А.Є. Азарій належав до людей прогресивної когорти, впродовж усього свідомого життя він був сіячем розумного, доброго, вічного, робив важливу культурноосвітню справу, боровся за пробудження національної свідомості закарпатців. Народився 1906 року в родині греко-католицького священика в мальовничому селі Данилово, що на Хустщині. Дитинство майбутнього вчителя було нелегким: батько рано помер і матері довелося самій утримувати сім’ю. Здібний учень, Антон успішно закінчив народну школу, і ненька віддала його на навчання до Ужгородської учительської семінарії. Професійна педагогічна підготовка тоді, до речі, здійснювалась на концепціях Я.А.Коменського, Песталоцці, Руссо та інших прогресивних педагогів, викладених у підручнику “Педагогіка і дидактика для учительської семінарії”. Завдяки своїй наполегливості Антон Азарій успішно закінчив семінарію, здобувши право працювати народним учителем. Незважаючи на заборони і переслідування з боку тодішніх властей буржуазної Чехословаччини та гортіївської Угорщини, він навчав верховинських дітей українською мовою в селах Калини, Брустури, Тересва , а потім і в Буштині. Молодий учитель у своїй практиці завжди використовував і пропагував граматику української мови Івана Панькевича. Він завжди ставився до своєї роботи з почуттям відповідальності, був готовий прийти на допомогу іншим з будь-яких питань. Буштинці старшого покоління пам’ятають Антона Євгеновича не лише як вчителя народної школи, а й як активного громадського діяча. Він керував 246

загально сільським хоровим молодіжним колективом. Чудово зарекомендував себе і як організатор буштинського молодіжного спорту. Хто з любителів футболу старшого віку не згадує добрим словом ветерана місцевого футболу, суддю, активного громадського діяча Антона Євгеновича Азарія. Протягом 1935-1950 років був чудовим вихователем підростаючої зміни. Серед його вихованців багато добрих гравців. Сам він не пожинав лаврів футбольної слави гравцем, ніколи не мав ані вищої, ані середньої фізкультурної освіти, але ця гра – то була його велика любов. Антон Євгенович був відмінним практиком, чудовим педагогом та психологом, завдяки чому його вихованцями з гордістю називали себе відомі футболісти: Соломонко Юрій, Соломонко Василь, Йосип Сабо, Михайло Коман, Микулець Іван та багато інших. Наставницьку роботу А.Азарій розпочав у далекому 1935 році. На громадських засадах працював тренером буштинських футбольних команд “Червона зірка”, “Бокораш”. З його іменем пов’язані завоювання нашою командою першого місця в чемпіонаті області з футболу в 1948 році. Завдяки Антону Євгеновичу на футбольному небосхилі з’явились такі закарпатські “аси”, як Михайло Коман, Соломонко Юрій, Василь Ниймет, Біров Адальберт, Микулець Іван, Соломонко Василь. Громадськість Буштина з приємністю згадує Антона Євгеновича як вдумливого народного вчителя, вмілого наставника буштинських гравців та прекрасного диригента хорового колективу селища.

Помер А .Є.Азарій у 69-літньому віці, в 1975 році. АЗАРІЙ МИХАЙЛО АНТОНОВИЧ (1933) Народився 23 листопада 1933 року в учительській сім’ї, в мальовничому куточку селища Буштино – Тополівці. В 1941 році був прийнятий до першого класу народної школи. В навчанні відзначався старанністю, вчився добре, тому його перехідні свідоцтва рясніли відмінними оцінками. Після визволення Закарпаття Радянською армією в Буштині було відкрито спочатку неповну середню школу, а в 1948 році – середню, яку закінчив з відмінним атестатом у 1951 році. Навчаючись у старших класах, Михайло Антонович виявляв особливий потяг до дисциплін технічних. Тому в десятому класі вирішив продовжувати навчання в технічному вузі. В цьому його підтримали і батьки. Обраним вищим учбовим закладом став Львівський лісотехнічний інститут. У 1952 році М.А. Азарій успішно склав вступні екзамени і був зарахований на механічний факультет. Навчання в вузі збагатило його технічні знання. Вчився охоче, бо вибрав факультет за покликанням. У 1957 році з відзнакою закінчив інститут здобувши професію інженера лісотехнічих виробництв. Його направили на роботу в рідний лісокомбінат. Тут з 1957 по 1969 роки працює техноруком Драгівського лісопункту, начальником вузькоколійки, техноруком лісозаводу, начальником лісопильного цеху, інженером-енергетиком та головним механіком заводу. 247

Між тим, два роки ( 1960-1962 ) – начальником виробництва Тересвянського лісокомбінату. Коли молодому спеціалісту лісової галузі Михайлу Азарію запропонували очолити завод авіаційної промисловості в 1969 році, він категорично відмовився, бо вибирав професію за велінням душі, добре спрацювався з колективом лісокомбінату. Однак наполегливість начальства змусила відступити. І в квітні 1969 року Михайла Азарія, потенційного начальника Закарпатського філіалу Ульяновського приладобудівного заводу, направляють на завод-гігант в Ульяновськ. Починав з нуля, від приміщення до кадрів. Завдяки настирливості і далекоглядності, він домігся втілення своїх задумів, передових ідей в життя підприємства. (Ще в лісокомбінаті з його ініціативи та участі і було реконструйовано котельню. З встановленням котлів нового типу переведено завод на електроенергетичне постачання, механізовано подачу кругляка на пилораму та навантаження готової продукції.). На ЗЗЕА сам розраховував несучі конструкції і проектував цехи, старався розгорнути виробництво нових і нових видів продукції: амортизаторів, складної електронної техніки “Луч” для обробки політних даних військових і пасажирських літаків, випуск електрогрилів, жарових шаф, світильників, барометрів тощо. З ініціативи директора заводу М.Азарія розширюється номенклатура товарів широкого вжитку за рахунок опалювальних бойлерів, автоматики для газових котлів, побутових вагів і газового конвектора “Буштино”. А скільки зроблено Михайлом Антоновичем для соціального розвитку селища! Під його керівництвом підприємство побудувало 11 п’ятиповерхових будинків, в яких розміщено 250 квартир, дитсадок, аптеку, АТС, поштове відділення, прокладено тридцятидвохпарний телефонний кабель БуштиноТячів, побудовано дві електричні підстанції. Дуже важливим для Михайла Антоновича було питання газифікації селища Буштино, але і з цим завданням він успішно справився. Поряд з виробничими справами, Михайло Азарій активно включається в громадську роботу. Він обирається депутатом селищної Ради та членом виконкому, багато працює над покращенням благоустрою селища, викроюючи кошти та транспортні засоби для ремонту кількох вулиць , виділяє спеціально обладнану машину для прибирання сміття. З ініціативи директора при заводі було організовано хоровий колектив, ансамбль пісні і танцю, духовий оркестр. Крім того, він був ініціатором створення футбольної команди підприємства “Карпати”, яка в 1978 році стала чемпіоном області. Неспокійна вдача у М.А. Азарія. Він весь час у пошуках. І це основне в його характеристиці як директора ЗЗЕА. Де б не працював Михайло Антонович, скрізь проявляв себе кваліфікованим й ініціативним спеціалістом, кмітливим і винахідливим організатором, людиною, яка завжди ставиться до справи по-діловому і вміє 248

домагатися високої результативності. Ці якості створили йому високий авторитет серед колег і підлеглих. Про визнання керівної і трудової діяльності М.А.Азарія свідчить нагородження його двома орденами Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції, медаллю з нагоди 100 річчя В.І.Леніна, цілим рядом почесних грамот СРСР та України, і нарешті, в травні 1994 року Указом Президента України йому присвоєно почесне звання “Заслужений машинобудівник України”. Останнім часом, багато сил і уміння віддає Михайло Антонович духовному відродженню селища. З його участю відновлено римо-католицьку церкву та збудовано новий греко-католицький храм. Керований ним ЗЗЕА надає посильну допомогу в будівництві монастирів в селах Угля і Чумалево і храму в місті Тячів. Недарма єпископ Хустсько-Виноградівської єпархії Євхімій нагородив Михайла Антоновича двома Архієрейськими грамотами. Шостий десяток років ліг йому на плечі. Січнева паморозь торкнулася волосся. Але не здається рокам у полон Михайло Антонович Азарій, а як і десять років тому, бадьоро крокує територією заводу, такий же уважний і вимогливий до підлеглих і до себе як і раніше. І, певно, за ці риси керівника він є шанованою людиною. ОТЕЦЬ ЯРОСЛАВ ЯРОСЛАВОВИЧ АПАЦЬКИЙ (1977) Священник - мов батько для парафіян. Він благословляє прихід людини в цей світі і проводжає її в останню дорогу. Молиться за спасіння безсмертної душі і порятунок смертного тіла, пропускає через своє серце горе, страждання, сповідь душі... Тож він повинен володіти особливими якостями, бути втіленням моральних чеснот і зокрема, добросердності, безкорисливості, великодушності. Греко-католицький священик Буштина, отець Ярослав наділений ними сповна. Бувають люди, які ще з дитинства тяжіють до Бога. Це ті, в кого постійно жевріє душа, заполонена мріями, сподіваннями, світлою вірою у Всевишнього. Такі люди перш ніж піднятися спозаранку на ноги передусім роздумують, чи готово їх серце до вильоту на зустріч із новою дниною, з своїми вірниками Гадаю, що, Ярослав Апацький, є тим, хто “за покликанням з вище”, як він часто сам говорить, за власним уподобанням і розмислом обрав собі за хліб життя і душі, духовну ниву. У цьому немала заслуга батьків, і особливо бабусі, які постійно брали сина у святкові і недільні дні з собою до святого храму. А дорогою мама з бабусею, завжди наказували йому: “Дивись, Славчику, - синку, не крутися у церкви, а вслухуйся в слова читців...Ти ж у нашій родині єдиний, хто, замість батька, може виконати обіцянки бабусі перед Богом на прийняття духовного сану; бо ж п’ятий рік тебе до школи: ноги носять...” ...Мабуть, цей факт і спричинився до того, що мама відтоді із спокійним серцем проводжала сина до воріт, нагадуючи: ”Твоя стежка до школи, синку!” 249

Життєвий шлях Ярослава Апацького розпочався у такий час, коли ще панує зимова пора, але всі уже чекають першоцвіту, прильоту перших пташок і весняного сонця. Його день народження позначений 12 березня 1977 року, коли поповнилась добра і богобійно греко-католицька родина . А було це у мальовничому гірському селі Данилово, що на Хустщині. Через два місяці після народження малого Славчика батьки переїжджають на постійне місце проживання в сусіднє село Сокирниця, до батьків його мами. Тут Ярослав провів дитинство і юність. Від тоді чимало води попливло Тисою до синього Дунаю. - Ту хату згадую часто, - каже зараз отець Ярослав, - бо вона таки була моєю колискою, бо там минули, мабуть, найсолодші роки мого дитинства. Там спізнав я мамине лагідне слово, яка завжди мріяла бачити мене ученою людиною, і до того, духовним наставником-душпастирем. В перший клас Сокирницької середньої школи поступив в 1984 році. Батьки щодня тішились синовими успіхами його серйозним ставленням до шкільної науки і думали про подальше продовження ним навчання. Не буде перебільшенням, якщо скажемо: допитливість і непереборний потяг до книжки - ці риси сформувались у Славка якось відразу, коли ще навчався у початковій школі. Вони зміцніли згодом , у старших класах цієї ж середньої школи, з поглибленим вивченням французької мови, яку закінчив у 1994 році. У середній школі майбутній душ пастир захоплювався фізикою, радіотехнікою, духовною літературою, відвідував майже всі гуртки, які діяли тут на той час. Любив писати твори на вільну тему, які були пов’язані з біблійними героями і подіями. Уже в свої 13 років учень середньої школи, вже залучався до читання Апостола в греко-католицькому храмі, заново відкритому після 45-ти річного підпілля. Ще за шкільною партою Ярослава цікавила історія нашого краю, і особливо історія церкви на Закарпатті. І, закінчивши в 1994 році середню школу, він, не вагаючись, за рекомендаціями пароха о. Василя та о. Степана Січа - на той час декана Хустського району – вступає до Ужгородської духовної академії імені Теодора Ромжі. Протягом 1994-1999 роки Ярослав Апацький з великим захопленням слухає лекції багатьох досвідчених духовних педагогів-науковців, якими славилась академія. Та найбільший вплив на духовне становлення майбутнього отця мали спірітуал священик – монах чину Редемптуристів Степан Іштваник, та проректор академії о. Василь Худа Завершивши навчання в духовній академії, на прикінці 1999 року Ярослав Апацький одержує вищу теологічну освіту і за дозволом святішої столиці, у 22- річному віці був висвячений на духовного отця при Ужгородському Кафедральному храмі. По завершенню, після освячення був призначений адміністратором-капланом Хустського катихетичного центру “Петрос” в поміч декану о. Степану Січу. Проте голос душі кличе його на духовну ниву, ближче до парафіян. І ось 10 березня 2000 року мрія стала реальною - його призначають парохом в наше селище Буштино. З 2001 року додатково призначений обслуговувати вірників с. Ракош Хустського району, а з 250

середини 2002 року отримує дозвіл на обслуговування ще однієї парафії – у селищі Вишково, теж на Хустщині. З перших днів свого душпастирства отець Ярослав Апацький розгорнув невтомну духовно-педагогічну та культурно-громадську діяльність, гідно виконуючи свої обов’язки і наміри: Божої Слави, добра для людей, виховання молоді, цвіту нації. За короткий час перебування на посаді пароха греко-католицького Вознесенського храму, систематично організовує при цьому ж храмі зустрічі молоді інших парафій селища, де здійснюються обміни думками та спільні молитви. Ним ініціюються духовні поїздки, походи, вогнища для молоді. На даний час отець Ярослав регулярно, тричі на тиждень, проводить літургію для молоді та дітей , де вони не лише самостійно служать Службу Божу (без дяка),але й слухають повчання з життя святих, вивчають катехізис, і після Літургії, весело і змістовно проводять час, спілкуючись між собою. Коли спитаєш отця Ярослава : ”Як Вам живеться між парафіянами в селищі Буштино?” - то почуєш від нього відповідь: “Прекрасно, бо тут люди чудові, душею багаті, працьовиті. Тому прагну всім серцем допомагати їм чим можу. А можу єдине- служити їм вірно всі духовні обрядові служби, виховувати їх і їхніх дітей в дусі Божої ласки, відкривати їм світ духовних знань, робити їхнє життя повноцінним.” І йому це вдається. Отець Ярослав Апацкий є не тільки духовною особою в селищі, але й мудрим педагогом, добрим господарем і сім’янином, любителем комп’ютерної техніки. Він служить особистим прикладом у поведінці для парафіян і гостро засуджує не християнські вчинки окремих з них. Це свідчить про його духовно-моральний авторитет. У його вчинках можна побачити поєднання традиційного, канонічного в дотриманні церковних догм в поєднанні з сучасним, мисленням програмної людини, яка намагається йти у ногу з життям. Нехай Всевишній дає йому наснаги для добрих духовних вчинків і пошуків вірної дороги до людських сердець. БЕНЦА ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ (1934) Невіддільна від Буштина й біографія В.М.Бенци, доцента УжДУ. Народився Василь Михайлович у селі Вонігово в селянській родині. Нелегкими були його дитячі роки. Щоб звести кінці з кінцями, батько змушений був виїхати на шахти в Бельгію, а всі життєві турботи важкою ношею лягли на плечі матері. Успішно закінчивши навчання в Буштинській середній школі, юнак поступає на фізикоматематичний факультет УжДУ і через п’ять років з глибокими знаннями та дипломом учителя фізики повертається на Тячівщину, де наступне п’ятиріччя 251

вчителює в Буштині. Тут починає формуватися професійний талант молодого вчителя і вченого. Пошуки нетрадиційних шляхів успішного засвоєння знань і розвитку творчого мислення учнів, а пізніше і студентів, привели Василя Михайловича знову в рідний університет, але вже в ролі викладача кафедри загальної фізики. В 1964 році Василь Бенца отримав направлення на навчання в аспірантуру при Ленінградському державному університеті. Протягом трьох наступних років, під керівництвом професора Ф.Вілесова здібний аспірант із Закарпаття досліджував явища фотоіонізації молекул барвників на напівпровідниках. Одночасно він відвідував лекції всесвітньовідомих академіків: Тереніна, Фріша, Волькенштейна, знайомлячись із найновішими досягненнями фізики “з перших рук”. Після успішного захисту кандидатської дисертації Василь Михайлович продовжує працювати в УжДУ старшим викладачем, а з 1970 року - доцентом кафедри фізики напівпровідників, призначався деканом факультету. Результати напруженої праці вченого і педагога знайшли офіційне підтвердження в 1970 році: 15 січня йому присуджується ступінь кандидата фізико-математичних наук, а 16 грудня - звання доцента. Висока працездатність, цілеспрямованість В.М. Бенци не проходять повз увагу керівництва. Як наслідок – у 1974 році він уже декан фізикоматематичного факультету УжДУ. Василь Михайлович є ще й головою ради наставників університету. Його ім’я відоме не лише в нашому краї, а й за його межами. Він підтримує, зокрема, тісні зв’язки з словацькими науковцями, й останнім часом друкується в Словаччині нарівні з провідними вченими. Василь Михайлович, в пошуках здібних майбутніх студентів не раз зустрічався з учнями багатьох середніх шкіл області та робітничої молоді промислових підприємств, проводив заняття в учнівських лекторіях гірських районів, організації обласних та міських учнівських олімпіад з фізики тощо. Та головною справою життя В.М.Бенци продовжує залишатися педагогічна робота. Його лекції відзначаються багатством і глибиною змісту, чіткістю і якістю, умінням доступно викласти складні фізичні питання. Постійне удосконалення навчальних програм з лекційних курсів, прекрасні методичні посібники, підготовлені доцентом В.М.Бенцою, є прикладом сумлінного і творчого ставлення до улюбленої справи, якій віддано понад 40 років активного життя. Працювати йому довелося чи не в найскладніший час ,за непростих умов. Але ця людина, без сумніву, доброї волі і немалих здібностей, зуміла подолати життєві труднощі і стати одним із провідних педагогів Ужгородського державного університету. За багаторічну і сумлінну працю Василь Михайлович неодноразово відзначався грамотами та дипломами.

БОГАЧИК ВОЛОДИМИР ДМИТРОВИЧ(1946) Відмінник охорони здоров’я, лікар-організатор вищої 252

категорії. Народився 27 вересня 1946 року в селищі Буштино, що на Тячівщині, в сім’ї працівників торгівлі. В 1953 році пішов до школи. Вчився добре. Буштинська середня школа мала на той час чи не найкращу навчальну базу, особливо з фізики, хімії та математики. Та й вели ці предмети досвідчені педагоги. Тому знання з основ наук Володимир отримав глибокі. Вибір майбутньої професії визначився, коли Володя ще навчався в дев’ятому класі. Тоді заявив батькам, що мріє стати лікарем. Батьки схвалювали намір сина. Та одразу після закінчення середньої школи він не наважився вступати у вуз. В 1964 році влаштувався на роботу в місцевий плодоконсервний цех. З 1965 по 1968 рр. відбував службу в артилерійському полку Прикарпатського військового округу, що дислокувався у Львові. Повернувшись в рідні місця, влаштовується на роботу в Буштинський ЛК і водночас готується до вступу в УжДУ. В 1969 році він успішно склав вступні іспити і був зарахований в Ужгородський університет на медичний факультет. До навчання ставився серйозно, проявляв активність на семінарських заняттях в студентських конференціях. В 1975 році В.Д. Богачик успішно закінчив медичний факультет. Працював спочатку лікарем Тячівської районної лікарні, а звідти життєва стежка привела його в Тересву, де з 1976 по 1985 рр. він очолював місцеву лікарню. З самого початку перебування на посаді головного лікаря Тересвянської лікарні В.Д.Богачик проявив неабиякі організаторські здібності. Оскільки в селищі поліклініка була розміщена в пристосованих приміщеннях, Володимир Дмитрович вирішив побудувати нову типову поліклініку. За це й по сьогодні тересвянці йому вдячні. Здібного організатора медичного колективу В.Д.Богачика згодом переводять головним лікарем Рахівської районної лікарні, де працював з 1985 по 1992 рік. Тут він теж залишив добрий слід: реконструював застарілі корпуси районної лікарні і побудував ще два нові, типові: пологовий і терапевтичний, обладнав їх сучасною медичною апаратурою. Як енергійному і творчому керівникові, йому в 1993 році запропонували спочатку посаду заступника головного лікаря, а через рік і головного лікаря Тячівської районної лікарні. В 1999році працює в райдержадміністрації, спочатку заступником, а потім головою Тячівської РОВА.. Крім основної роботи, виконує велику громадську: вже третій раз обирається депутатом обласної Ради, де і очолює депутатську комісію з охорони здоров’я. А скільки вміння і сили затрачено Володимиром Дмитровичем під час ліквідації наслідків стихійного лиха на Тячівщині. За те що своєчасно організував медичну допомогу потерпілим від паводків, був відзначений грамотою обласної Ради та Міністерства охорони здоров’я України. БОГАЧИК ВАСИЛИНА ДМИТРІВНА (1951)В робітничому селищі Тересва, що розкинулося між швидкоплинними гірськими річками Тиса і Тересва, у гарній працьовитій родині 12 жовтня 1951 року народилася життєрадісна дівчинка Василинка. З дитячих років росла і залюбленою у все прекрасне дитиною. В 1957 році вперше переступила поріг місцевої середньої школи. 253

Росла розумною допитливою дівчиною, яка охоче вчилася й була радістю батьків. Вже в роки навчання в середній школі кохалася в царині слова. З нетерпінням чекала уроків української літератури, які так багато давали спраглій до пізнання учениці, вчили життю, виховували характер людинолюба. У 1968 році, успішно закінчивши десятирічку, вступає в УжДУ, на українське відділення філологічного факультету, щоб ще глибше пізнати велич і красу українського слова. Як у школі, так і в вузі відзначалася неабиякою активністю, користувалась авторитетом серед ровесників. Отримавши університетський диплом, в 1973 році їде за направленням в чарівний куточок Тячівщини – с. Усть-Чорну, щоб знання, набуті в вузі, передати верховинським дітям. З тих пір найдорожче, найближче – школа, учні, педагоги. Пропрацювала там тільки три роки, однак і зараз згадують колишні учні – Усть-чорнянці свою улюблену вчительку. У 1976 році, після закінчення медичного факультету УжДУ, чоловіка Василини Дмитрівни направляють на роботу лікарем-педіатром в селище Буштино. З цього часу по сьогодні пов'язала вона свою долю з Буштинською середньою школою. Саме тут почалося становлення Василини Дмитрівни як педагога, організатора. Тут вона пройшла всі педагогічні сходинки від вихователя групи подовженого дня, вчителя рідної мови і літератури, заступника директора з виховної роботи, заступника директора по навчальній роботі до директора закладу. Працюючи на згаданих посадах, завжди проявляла ініціативу у всіх навчальних, шкільних та позашкільних заходах. На все життя запам'яталися дітям шкільні свята, вечори, екскурсії до Москви, Ленінграда, Риги, Вільнюса, Талліна, Бреста, факельні походи, мітинги, зустрічі ,організовані В. Д. Богачик. Ніколи не зупинялася на досягнутому, завжди перебуває в пошуках нових, нетрадиційних форм роботи і залучає до цього учнів, колег, батьків. Оцінивши яскраві організаторські здібності педагога, любов до дітей, уміння спілкуватися з колегами та батьками, в березні 2000 року районний відділ освіти призначає її директором Буштинської середньої школи І – ІІІ ступенів. Як умілий керівник Василина Дмитрівна впевнено веде за собою більш як тисячний учнівський колектив. Він радує директора своїми успіхами: 10 – 15 випускників щороку закінчують школу із золотою та срібною медалями. Вдячні їй школярі за щиру материнську любов, бажання прийти на допомогу, вислухати, порадити. Всі, хто знає Василину Дмитрівну, захоплюються її енергійністю, діловитістю, ерудицією. Вона допомагає вчителям оволодівати всіма досягненнями сучасної педагогічної науки, методики викладанням предметів, що стимулює зростання педагогічної майстерності. Бажання працювати, домагатися кращих результатів додає вчителям добре слово директора, її упевненість у поєднанні з вимогливістю й принциповістю. Вона 254

підтримує все нове, що з'являється в педагогічній практиці, сприяє закріпленню й поширенню ефективних прийомів навчання. Не терпить байдужості, проявів недисциплінованості, безвідповідальності. Очолюваний В.Д.Богачик педколектив плідно працює в справі виховання у школярів національної самосвідомості, культури поведінки, розвитку творчих здібностей. Директор може пишатися професійним доробком колег. Вихованці школи беруть участь в олімпіадах, де виборюють призові місця. У вищі навчальні заклади щороку вступає чимало випускників. Цей показник – найкраще мірило праці педколективу і зокрема директора школи. Василина Дмитрівна в усьому спирається на колег, цінує нелегку вчительську працю. Так, вона невтомна людина. Скрізь і завжди встигає, хоч вдома теж клопотів вистачає. Та звикла з усім справлятися на “відмінно”, бо виросла в родині, де діти виховувались у праці. Хоч іще невеликий її директорський стаж, але скільки вже зроблено! І до якої б роботи вона не взялась, ніколи не “пасує” перед труднощами. За це і удостоєна звання Вчитель вищої категорії, “Старший вчитель”, “Вчительметодист”, “Відмінник освіти України” та цілого ряду грамот. Гарне, змістовне життя у Василини Дмитрівни. Повне радощів і турбот. Вона так його будує, своє життя, і не шкодує, що доводиться горіти щодня невтомною працею, бо любить по-справжньому обрану професію, людей, своїх вихованців. БОГАЧИК СТЕПАН МИХАЙЛОВИЧ (1946) С.М.Богачик народився 1946 року в селищі Буштино, в сім’ї робітника. В 1954 році сів за шкільну парту СШ. Протягом усіх років навчання встигав на “відмінно”. Починаючи з 7-го класу, щороку брав участь у районних та обласних олімпіадах з різних предметів. Середню школу закінчив у 1964 році з срібною медаллю. Потім була служба в Радянській Армії. В 1969 році, після наполегливої підготовки, поступає на медичний факультет Ужгородського державного університету, який закінчив у 1975 році. Після закінчення університету, в 1975 році, його направляють у рідне селище, спочатку дільничним педіатром, а через рік, у 1976-му, після відкриття в Буштині районної дитячої лікарні, його призначають завідуючим закладу. Тут пропрацював понад 20 років. У 1997 році районну дитячу лікарню переведено в місто Тячів, та і надалі завідуючим залишається С.М.Богачик. За всі роки роботи на цій посаді завідуючого Степан Михайлович проявив себе здібним керівником і організатором колективу. З його ініціативи реорганізовано і дооснащено лікувальні кабінети сучасним медичним обладнанням, зроблено реконструкцію всього лікувального корпусу. Він завжди намагався укомплектувати медичний персонал здібними, працьовитими лікарями. 255

БОЛДИРЕВА ОЛЕНА ВАЛЕР”ЯННІВНА (1936) Олена Валер’янівна все своє свідоме життя віддала вихованню підростаючого покоління. Її загальний педагогічний стаж становить понад 40 років. Народилась в 1936 році в сім’ї інтелігентів – росіян. У 1953 році закінчила 10-ий клас Буштинської середньої школи і вступила на російське відділення філологічного факультету УжДУ. Після закінчення університету направляється вчителем російської мови і літератури в Староприлуцьку школу-інтернат. Починаючи з 1960 року, незмінно працює в Буштинській школі-інтернаті. Спочатку – вчителем російської мови і літератури, потім заступником директора, нарешті, з 1980 року, впродовж 16 літ – директором цієї ж школи-інтернату і заступником з методичної роботи. Це ділова, принципова людина, вмілий організатор педагогічного колективу. Будучи директором школи, вона домагалась хороших результатів завдяки поєднанню вимогливості і колегіальності. Систематично працює над удосконаленням навчально-виховного процесу та педагогічної майстерності вчителів. Олені Валер’янівні властива висока культура, педагогічна майстерність. Вона є зразком акуратності, витримки, працелюбності. Як керівник, постійно дбала про зміцнення матеріально-технічної бази школи, обладнання навчальних кабінетів. Має цілий ряд урядових нагород. За сумлінну працю нагороджена значком “Відмінник народної освіти УРСР”. ГРИЦАК МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ (1905-1977) Нині, звичайно, мало хто знає про незвичайну постать у культурно-просвітницькому житті Буштина 30-х років ХХст., а пізніше – і всього нашого краю, організатора хорового співу, самодіяльного театрального мистецтва і просвіти, талановитого педагога і артиста-аматора Миколу Грицака. Прожив улюбленець буштинців 72 роки. Народився Грицак Микола Андрійович у 1905 році в селі Росішка, що на Рахівщині, в сім’ї простого селянина. Після закінчення народної школи в рідному селі вчився в гімназії, потім закінчує Ужгородську учительську семінарію. Молодого і енергійного ентузіаста направляють учителювати в Буштинську народну школу. Маючи хорошу музичну підготовку та неабиякі театральні здібності, він з перших днів заполонив буштинців і, зокрема, молодь світом самодіяльного мистецтв. Довідавшись, що раніше в селі діяв організований вчителем-емігрантом Буркатським молодіжний церковний хор, Микола негайно взявся за продовження цієї благородної справи. Крім церковного хору, він організовує ще два молодіжні хорові колективи – учнівський та загально сільський. 256

З цього часу руський народний хор для учнівської і сільської молоді стає основним носієм закарпатської та української народної пісні і культури, а також творів Леонтовича, Лисенка, Стеценка. Це мало велике значення для пробудження національної свідомості в буштинської молоді. Водночас М.Грицак заклав основу для самодіяльного театрального мистецтва в селі. Перший театральний колектив з числа учнів-старшокласників називався “Кобзар”. Він ставив п’єси українських і закарпатських драматургів. У 1923 році М.А.Грицак започаткував у Буштині осередок товариства “Просвіта” і читальню при ньому. Все це свідчить про велику популярність М.Грицака, про шану, якою користувався у буштинців. Микола Грицак був фанатично відданий педагогічній роботі, справжнім поборником української мови та літератури. Всі його думки, мрії були звернені до рідного народу, синів і дочок якого вчив. Йому були притаманні педагогічний такт, висока культура, широка ерудиція. Учні та батьки любили його, поважали і навіть більше - боготворили за відданість справі навчання і виховання дітей, за любов до мистецтва, яку передавав їм. Це був вчитель, забути якого просто неможливо. Ось як згадує його колишня учениця Коршинська-Кізман Юлія. …”Микола Андрійович був моїм улюбленим учителем – Учителем з великої букви. Він був для нас і батьком, і наставником, і порадником, всього себе віддавав дітям. До обіду, в одному класному приміщенні навчав чотири 5-8 класи, а після обіду проводив з нами різні спортивні ігри, водив на прогулянки не лише в рідному селі, а й за його межами, організовував з дітьми хоровий та драматичний гуртки. В хоровому репертуарі були українські та закарпатські народні пісні. Для драматичного гуртка він підбирав такі п’єси, як: “Вередлива принцеса”, “Гуси-лебеді”, “Святий отець Миколай”, “Мати-наймичка”, ”Ой, не ходи, Грицю”, “Верховинці”, “Блудний син” та ряд інших. Я сама з великим задоволенням брала участь майже у всіх цих п’єсах. З сільською молоддю та інтелігенцією села ставив п’єси “Безталанна”, “Назар Стодоля”, “Украдене щастя”, “Дай серцю волю”, “Княгиня Капучідзе” та інші. Найбільш активними членами гуртка були: Орос М., Маснюк Ю., Корсак М., Дуйчак Ю., Рущак М., Костюк Ю., Форкош Ю., Форкош М., Копинець І., Гаврилко А., Зеленко-Медвідь В., Грицюк М., Андришин Юлія, Грицюк Ю., Гаврилко М. та інші. Концерти ми ставили у підвальному приміщенні школи. Там була обладнана сцена і декорації до кожної вистави. Декорації виготовляв Микола Андрійович разом з учнями. Жив учитель напроти нашої хати, в приміщенні школи, у маленькій кімнаті. Від нас видно було його вікно, воно щовечора світилося аж до півночі. Бог його знає, коли він спав. Нас, колишніх його учнів, залишилось дуже мало, але коли ми зустрічаємось, то обов’язково згадуємо свого улюбленого наставника, який вчив нас любити над усе свій рідний край, свою неньку-Україну, бо і сам він був готовий віддати за неї душу. 257

В нашому класі висів портрет Т.Г.Шевченка, біля якого були виведені великими буквами такі слова: “Учитеся, брати мої, думайте, читайте, І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!” Дай йому, Боже, світле царство за його працю і ставлення до нас…” Церковний хор, яким він довго керував у Буштині, далі вів його учень Андришин Дмитро Михайлович, а зараз ним керує давня його учасниця Комендар-Рущак Ганна Михайлівна. Свою педагогічну діяльність М.А.Грицак продовжував у селах Рахівщини. Був і директором Бичківської середньої школи, і інспектором шкіл Рахівського району, а потім і викладачем УжДУ. Всюди, де не працював, він робив чималий внесок у розвиток освіти і культури нашого краю. Залишив Микола Андрійович нашому краю і багатий етнографічний збірник, який складав понад 50 років. Півстоліття пломеніла ця людина працею. Як у школі, так в університеті він прищеплював молоді любов материнської мови свого краю, до рідного народу. І, задумавши велику справу, не впадав у зневіру, у безнадію. Ні! Була і віра, і надія. М.А.Грицак записував слова, казки, приповідки, коломийки. І все - від рідного народу. Його етнографічна праця містить 60 тисяч народних пісень чи уривків, 15 тисяч приповідок і фразеологізмів, 300 сюжетів казок. А вірувань, прикмет, ворожінь! Це важко уявити! Але це факт, реалія. 250 тисяч реєстрових слів матиме словник Грицака. Це одне з найсолідніших лексикографічних видань. Аналогів йому немає. Рядовий учитель, потім –скромний викладач університету, він прожив звичайне життя, якщо вимірювати роками, відрізком у сімдесят з лишком літ, і незвичайне, якщо вимірювати пережите зробленим… Помер гуцульський геній у себе на батьківщині від важкої хвороби, при ясному розумі. Помирав, шкодуючи, що не завершив роботу над словником, не встиг його передрукувати. Був стурбований тим, хто і коли видасть його. З цими думками в 1977 році і згас… Так помирав народний академік, що віддав своє життя рідному краєві. ГАВРИЛКО ПЕТРО ДМИТРОВИЧ (1917) Народився 1917 року в простій селянській сім’ї. В 1924 році розпочав навчання у Буштинській народній школі, де в 1930-му закінчив шостий клас. Вчитися далі бо довелося працювати наймитом у заможних селян Буштина. В 1933 році його було направлено в Моравію на навчання до приватного майстра по спеціальності маляра. Після закінчення школи малярів у 1937 році працював у приватних майстрів у Королеві, Тячеві та рідному селі. У 1938 році брав активну участь у молодіжному русі за незалежність Карпатської України і входив до складу січових стрільців, що охороняли президента Карпатської України А.Волошина. Під кінець березня 1939 року трудився в будівельному відділі лісової дирекції. 258

Після окупації Буштина угорськими військами його, як неблагонадійну людину, було відправлено в трудовий табір по заготівлі лісу в угорське місто Шарвара. Був звільнений з цього табору військами Червоної Армії 29 березня 1945 року. У квітні 1945 року повернувся додому, на попереднє місце роботи. Майже з самого початку виникнення в Буштині садо-радгоспу “Перемога” Закарпатського винтресту (в 1947 році) Петро Дмитрович працює завгосподарством і комірником. До складу садо-радгоспу входили три відділення (в селах Вонігово, Крайниково і Вишково), в яких нараховувалось 322 га плодоносних садів. У 1949 році пайовики чотирьох сіл - Буштина, Вонігова, Руського Поля та Новобарова обрали Гаврилку П.Д. головою споживчого товариства. В жовтні 1952 року його призначають заступником голови Тячівського споживчого товариства і в цьому ж році його приймають в члени ВКП(б). З 18 липня 1953 року Петра Дмитровича призначають директором радгоспу “Перемога”. До його складу входили чотири відділення: Крайниківське, Вонігівське, Вишківське, Тячево-Лазівське та Руськополівський винзавод. У 1959 році закінчив навчання на заочному відділенні Мукачівського с/г технікуму за спеціальністю “агроном”. Був кілька разів на курсах кваліфікації директорів радгоспів. Поряд з основною роботою був громадським активістом, постійно обирався депутатом селищної ради та членом виконкому. Будучи директором радгоспу, Петро Дмитрович ніколи не заспокоювався на досягнутому. Це була ділова людина. Він завжди дбав про зміцнення матеріально-технічної бази господарства. Якщо до 1960 року в радгоспі основним транспортом були коні та воли, то протягом наступних років його керівництвом придбано потужний автотракторний парк, в якому нараховувалось 24 вантажні автомашини, 32 трактори, 5 комбайнів, картоплезбиральний комбайн та інша с/г техніка. З року в рік підвищувалась культура обробітку землі, садівництва і тваринництва. Все більше впроваджує Петро Дмитрович в життя радгоспу наукову організацію праці та механізацію трудомістких робіт. В цей час за радгоспом нараховувалось 4800га с/г угідь, в тому числі 488 га орної землі та 645 га сінокосів, що дало можливість директору на широку базу поставити тваринництво. На чотирьох фермах радгоспу нараховувалось 1157 голів великої рогатої худоби, в тому числі 480 корів. Але Гаврилко П.Д. і надалі основну увагу приділяє садівництву, оскільки вважав, що саме ця галузь є основним джерелом збільшення доходів радгоспу. В цей час сади займали 1108 га, 25 га – ягідники. Був створений свій плодорозсадник на 9 га. Під керівництвом П.Д Гаврилка радгосп ставав дедалі багатшим. Урожайність фруктів становила 56-70ц з одного гектара. На 100га с/г угідь продуктивність молока складала 280 , м’яса – 450 центнерів. На площі 480га збиралось по 93 центнери фруктів з 1га. Петро Дмитрович дбав і про виведення нових сортів фруктів, через що в 1958 році радгосп брав участь у виставці ВДНГ, а в 1961 році за сорт яблук Джонатан нагороджений медаллю Іго ступеня Міжнародної виставки з садівництва в місті Ерфурті (НДР). Різко зросли доходи радгоспу, які в 1980 році становили 2 млн.112тис.крб. Ріст прибутків дав можливість Петру Дмитровичу збільшити заробітну плату 259

робітників радгоспу. Так, з 1970 року середній заробіток робітника складав 78 крб., в 1975 році – 95 крб., а в 1980 році – 107 крб. 27 років очолював Петро Дмитрович Гаврилко радгосп “Верховина” і за самовіддану роботу нагороджений двома орденами: Трудового Червоного Прапора і медаллю “Ветеран праці”. З його ініціативи було зведено десятки виробничих і соціально-культурних об’єктів, зокрема на всіх відділеннях - нові контори, хліви для худоби, кузні, цілий ряд житлових будинків для працівників радгоспу, навіси для збереження с/г інвентаря, дві пилорами, столярний цех, школу в Новобарові, три дитячі садки (в Буштині, Вонігові і Новобарові), стадіон у Вонігові , пункт по переробці плодів у Буштині, їдальню і гуртожиток на Тячево-Лазівському відділенні, електрифіковано села Вонігово та Новобарово. Всього з його ініціативи побудовано понад 80 об’єктів. Виростив нові кваліфіковані кадри, більшість з яких присвятила себе сільському господарству. Завжди був серед людей. За багаторічну і плідну роботу П.Д Гаврилка відзначено цілим рядом державних нагород: орденами, медалями і грамотами. Зараз Петрові Дмитровичу понад вісімдесят, однак енергійність і громадська активність не полишають його. Він є членом ради старійшин, котра неабияк сприяє вирішенню сільськогосподарських проблем селища. Шкодує, що не збережено надбання колишнього радгоспу. І в Буштині, і в ряді довколишніх сіл П.Д Гаврилка поважають за чесну багатолітню працю, за скромність і людяність. ГАВРИЛКО ПЕТРО ПЕТРОВИЧ (1948) Народився в селищі Буштино, де з 1955 по 1966 рік навчався в середній школі. Встигав на ударно, Був шкільним активістом – старостою, комсоргом класу, брав участь у художній самодіяльності, грав за футбольний клуб “Тиса”. Найбільших спортивних успіхів домігся в гандболі – отримав перший спортивний розряд, грав за збірну Закарпатської області. Закінчивши школу, працював слюсарем радгоспу “Верховина”. З 1967 по 1972 рік навчався на істфаці УжДУ. Вже в студентські роки відзначався хорошими організаторськими здібностями – і як секретар комсомольської організації курсу, і як голова профкому факультету, член комітету комсомолу УжДУ. Тоді ж у П. Гаврилка виявився нахил до етнографії – був учасником І та ІІ Всесоюзної конференції студентіветнографів. Написав ряд наукових статей по етнографії “Весілля в Буштині”, “Гуцульське весілля”, “Весілля в Нижньому Коропці Мукачівського району”, “Весілля в Керестурі та Бачці - Югославії” і т.д. З 1968 року активний учасник молодіжного руху на Закарпатті, член міськкому, лектор обкому комсомолу. Більше десяти років був одним з організаторів студентських будівельних загонів краю (комісар обласного штабу студбудзагонів). Студентські загони освоювали тоді цілинні землі Казахстану, 260

степи Криму та Херсонщини об будували міста, сплавляли ліс. Під його керівництвом студенти підсобляли у зведенні десятків об’єктів соціальнокультурного призначення в Закарпатській області, а саме: при будівництві обласних драматичного театру та палацу піонерів, фетро-фільцевої фабрики в м. Хусті, етиленопроводу Калуш-Ленінварош (Угорщина), шкіл у м.Ужгороді, Мукачеві, в селах Коритняни, Добронь, Сільце, Береги, елеваторів у Розівці, Страбичові і т.д. З 1972 по 1988 рік працював викладачем, а з 1988 по теперішній час – директором Ужгородського комерційного технікуму. У 1986 році заочно закінчив економічний факультет УжДУ. На посаді директора повною мірою реалізовує якості хорошого педагога, вченого і організатора. Під його керівництвом створена сучасна матеріально-технічна база, що дає змогу готувати спеціалістів за напрямками: Бухгалтерський облік і кредит; Технологія харчування; Товарознавство і комерційна діяльність; Товарознавство в митній справі. При технікумі є гуртожиток, готель, 4 їдальні, бар, сучасні спортивні майданчики. Це – один з найкращих закладів області. У 1996 році студенти технікуму стали переможцями міжнародного європейського турніру, що проходив у Австрії. Петро Петрович продовжує активно працювати в різних громадських організаціях. Він член президії Всеукраїнської асоціації “Освіта на Україні”, делегат з’їзду працівників освіти (1995р.), голова ревізійної комісії, член президії асоціації вищих учбових закладів готельного господарства та туризму України, член президії обласної організації національного олімпійського комітету, заступник голови ради директорів вищих навчальних закладів Закарпатської області. Він – відомий на Закарпатті учений, кандидат економічних наук, член-кореспондент Академії економічних наук України. Має понад двадцять наукових робіт, видав дві монографії: 1) “Карпато-балканські етнокультурні зв’язки на матеріалах народного весілля”, Ужгород, 1995 рік. 2) “Організаційно-економічні засади розвитку комерційного підприємництва”, Львів, 1998 рік. За сумлінну працю на ниві освіти П.П.Гаврилко нагороджений значком “Відмінник народної освіти України” та рядом грамот. ГИЧКО МИКОЛА ЮРІЙОВИЧ (І921-1968) Микола Гичко ріс у селі де в тридцяті роки ХХст. активно діяв партійний осередок КПЧ. Не одноразово був свідком розправи поліцейських над селянами, виступів безробітних проти голоду. ...Народився Микола Юрієвич Гичка 1921 році в селі Буштино в сім'ї бідняків. Ріс без батька , і з ранніх літ зазнав злигодні життя , голод і холод. Народну 261

школу йому закінчити було не просто, адже взимку школяр не мав у що й одягнутися. Микола рано ознайомився з комуністичним рухом на селі, оскільки його старший брат Юрій був активним його учасником. І не один раз малий хлопець слухав палкі розмови односельців про те, як змінити життя, коли вони збирались у їхній хаті. З ініціативи членів цієї організації, велась підривна діяльність проти Чехословацького уряду за автономію Підкарпатської Русі. Саме в такій обстановці і виростав молодий Микола і набував гарту ідеологічного бійця ще з юнацьких років. Читаючи газети ,спілкуючись з активістами молодіжного руху ,він часто задавався питанням: чому існує нерівність і національний гніт? Пройшло небагато часу , і Микола включився в революційну боротьбу за політичну рівність односельців. За це не одноразово піддавався переслідуванням з боку властей. Ще важче стало сім'ї Гичків, як і всім трудящим краю, після подій на Красному полі під Хустом і окупації Буштина гортіївськими військами. Все прогресивне переслідувалось. Багатьох не благодійних буштинців взяли під Жандармський нагляд. Микола на деякий час пішов у підпілля За часів угорського режиму юнакові жилося не легко, він важко поневірявся по наймах, одержував, як і багато його односельців, мізерну платню за важку працю на будівництві шляхів й за іншу роботу. В 1940 році до їхньої організації ,через одного з активістів руху дійшла чутка про групу буштинських антифашистів на чолі з Петром Микульцем. Зв'язківець групи антифашистів Юрій Богачик час від часу почав давати доручення їхній молодіжній організації про стан німецьких військових частин що прямували через Буштинську залізничну Станцію на Схід. В цей час старший брат Миколи Юрій через переслідування жандармів змушений був податися на схід, де пізніше і загинув у таборі. Після визволення Буштина Радянською Армією в сім'ї Гичкових все змінилось. Миколу, як колишнього члена організації Комуністична молодь, з перших днів приймають в члени КПРС. Він став помітною фігурою в селищі, ініціатором створення ряду громадських організацій. М.Ю.Гичку всюди запрошували на збори і заходи різних організацій селища. В 1947-1949рр йому довіряють керівництво торговою організацією-Сільське споживче товариство. Щоб забезпечити селян першими необхідними товарами у важкі післявоєнні роки ,Миколі Юрійовичу доводилось завозити їх підводами із Тячева чи Хуста. У 1949р, Микола Гичка влаштовується на новоствореному Буштинському лісокомбінаті бракером, де пропрацював до кінця свого життя. Комуністи заводу вибирали його секретарем партійної організації. Так він виріс від простого робітника до секретаря п/о і навіть до начальника Хустської лісопилки яка була філіалом Буштинського ЛК. Підприємство начало розвиватись значними темпами. Були в цьому і заслуги Миколи Гички. Це був справжній комуніст-фанатик і великий патріот свого підприємства і держави в цілому. Він завжди неухильно виконував всі доручення і вказівки 262

партії і уряду. І в цьому можна було брати приклад з М.Ю.Гички. Він був, і залишився до кінця свого життя, чесною людиною Помер Микола Юрійович, після важкої хвороби, 27 серпня 1964 року, на 43му році життя ГАЛАМБІЦА ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ (1930) З-поміж представників малого бізнесу селища Буштино у Івана Васильовича Галабіци за плечима чи не найсолідніший стаж підприємця-кооператора, що вимірюється чверть століттям. Народився він 23 квітня 1930 року в родині робітника-механіка шахтарських справ Василя Галамбіци в селі Кричево. Первістка нарекли Іванком. Потім крутий поворот долі – батько, який на той час працював на шахтах Бельгії, в 1935 році приїхав додому і згодом Галамбіци поселилися в німецькому шахтарському місті Ганновері. Тут і минуло дитинство та юність хлопця. В передвоєнному 1939 році сім’я з знову повертається на рідне Закарпаття і поселяється в Тячеві. Іван Галамбіца продовжує вчитися в народній, а за радянської влади – в Тячівській середній школі, яку успішно закінчив у 1948 році. В 1949-му, пройшовши курси механізатора широкого профілю, розпочав свої перші гони на трудовій ниві в недавно створеному колгоспі ім. В.І.Леніна у Тячеві. Спочатку трактористом потім сів за кермо комбайна, згодом працював водієм вантажного і легкового автомобіля. У 1951 році І.Галамбіцу призивають на строкову військову службу у танкові війська, розташовані на території Білорусії. Демобілізувавшись, працює водієм Буштинського ЛК, звідки переводиться у Тячівський автопарк, згодом – на металозавод в якості водія, потім в нормувальники і, нарешті, після проходження курсів підвищення кваліфікації, його призначають старшим майстром металозаводу. Перебуваючи на цій посаді, зумів домогтися найвищого рівня виробництва. У Івана Васильовича завжди був потяг до техніки, до конструювання. Щоб мати на це більше вільного часу, він влаштовується на роботу водієм пожежної команди Тячева, де належало чергувати мише кожну четверту добу. У вільні від роботи три доби він займався ремонтом колісної техніки. Прочитавши в науковому журналі “Техника- молодёжи” про те, що кожен бажаючий може брати участь у всесоюзних змаганнях з автопробігу на власноруч виготовленому автомобілі, Іван Васильович із своїм старшим сином взялися до діла. Тривала й інтенсивна робота закінчилась успіхом. І ось влітку 1967 року, після вдалого випробовування власного автомобіля, Іван Галамбіца вперше виступає у всесоюзних автопробігах і домагається успіху. Але це був тільки початок. Іван Васильович, увійшов, як то мовиться, в смак і під час наступних шести автопробігів побував у різних куточках Радянського Союзу – крім України, у Прибалтиці, Білорусії, Росії... і щоразу повертався призером, про що 263

свідчать дипломи та грамоти. Цим автомобілем милується й гордиться іван Васильович і сьогодні. Та й не тільки він, адже зберігається його дітище на території МП, яке очолює. В 1987 році доля назавжди пов’язала І.В.Галамбіцу з кооперацією: він очолив мале підприємство, яке і назвав “Сількоопзаготпром”, що належало райзаготконторі. Основою виробництва є сушка багатьох видів фруктів. Продукція високої якості реалізовується не тільки в районі й області, а й далеко за їх межами. Обсяги і якість дозволяють, адже на протязі кількох років Іван Васильович побудував, крім сушильного цеху, ще й дві холодильні камери для зберігання свіжих овочів і фруктів, майстерні для виготовлення дерев’яної тари як для свіжої сировини, так і для сухофруктів. Крім цього, завершено будівництво інших господарських об’єктів. Зокрема, власної хлібопекарні, тваринницької ферми для великої рогатої худоби та свиней. На господарстві МП “Сількоопзаготпром” є й чимало технічних і транспортних засобів. Характерно, що Іван Васильович зумів зберегти устаткування й будівлі у їх первісному стані, хоча зараз й існує тенденція до знищення, розкрадання і руйнування майна на багатьох об’єктах колишніх підприємств. Тут панує порядок, чистота, радує око зелень і квіти. Все, як і повинно бути у дбайливого господаря, не обділеного добрим смаком. Скільки знаю цю людину, їй завжди ніколи. Окрім прямих обов’язків кооператора-бізнесмена, серце І.В.Галамбіци лежить й до багатьох інших справ. Він – селищний активіст. Чималий внесок робить у справу благоустрою Буштина, як фінансово, так і транспортною та технічною допомогою. Скрізь, де б не працював Іван Васильович, друзі, колеги відзначають велику працелюбність цієї людини, чесне й толерантне ставлення до оточуючих, прагнення допомогти, виручити ближнього у хвилину скрути. За доброту, глибокі знання й життєву мудрість його поважають і шанують всі, кому доводить мати з ним справу. Нині Іван Васильович Галамбіца сягнув пенсійного віку і міг би спокійно відпочивати. Але не такої він вдачі щоб сидіти, склавши руки. Його стихія – пошук і вічний неспокій діяльної людини. ГАРАСТЕЙ ІВАН ІВАНОВИЧ (1945-1997) Народився 24 березня 1945 року в селищі Буштино в селянській родині. Батько загинув у боротьбі з фашизмом у 1945 році – через місяць після народження сина, якого так і не побачив. Після закінчення середньої школи в 1961 році здібний юнак не зміг одразу продовжувати навчання через важкі матеріально-побутові умови. Трудову діяльність розпочав робітником Буштинського лісокомбінату. У 1962-1963 навчальному році працював старшим піонервожатим та змінним вихователем Буштинської школи-інтернату. В 1963-му поступив на філологічний факультет Ужгородського університету. З другого курсу був призваний у ряди Збройних Сил, де прослужив з 31 жовтня 1964 року по 12 264

серпня 1987-го. Останні вісім років працював військовим керівником Полтавської середньої школи-інтернату №1, де викладав і зарубіжну літературу. Закінчив військове училище й факультет російської мови та літератури Свердловського педагогічного інституту (1976 рік). Службу проходив солдатом, курсантом та офіцером на території Закавказького, Московського, Уральського, Далекосхідного і Київського військових округів. Займав тилові, політичні і командирські посади. Був заступником командира роти, командира окремого батальйону. Поет. Писав російською та українською мовами. Перші поетичні спроби зробив у шостому класі. Його дебютом був надрукований 5 вересня 1964 року в газеті “Колгоспне життя” Перечинського району вірш “Осень”. Поезії І.Гарастея публікувалися в військовій та цивільній пресі у Баку, Москві, Свердловську, Хабаровську, Ужгороді, Києві, Харкові, Полтаві а також в багатьох районних центрах України та Росії. Ряд творів побачили світ в ал3+ альманасі “Поезія”, журналі “Смена” (1985р.,№1), в колективних збірниках “Суцвіття” (Ужгород, 1977рік), “Магістраль” (Москва,1977 рік), “Моя магістраль” (Москва, 1978 рік). Був членом Полтавської спілки літераторів (секція поезії). У Полтаві друкувався в журналах: “Добромисл” (1993 рік, №1), “Астрея”, газетах: “Комсомолець Полтавщини”, “Літературна Полтавщина”, “Цілком відверто”, “Пригоди, події, факти”, “Баламут” та інші. Виступав і як поет-пародист. Опублікував понад десять пародій на сучасних російських авторів. Написав ряд рецензій на фольклорні та літературні видання .Автор книги віршів і поем “Ветер в лицо” (1993 рік) та гумору “Любовь на попутной льдине” (1994 рік). Помер після важкої хвороби в місті Полтаві в 1997 році. ГРАБНЕР ФЕДІР ЙОСИПОВИЧ (19102002)Буштин6ський довгожитель, представник католицької громади. Народився Федір Йосипович 3 вересня 1910 року в мальовничому куточку села - Гандалі, в сім’ї техніка по ремонту телефонного зв’язку Буштинської лісової дирекції. Дитинство провів серед чудової природи, неподалік місця, де Теребля впадає в Тису Ця природа завжди тішила його серце. До першого класу Гандальської народної школи пішов у важкі роки першої світової війни (1915 року), коли навчання велося на угорській мові. Феріко завжди був у числі кращих учнів, і вчитель у розмовах з батьками завжди схвально відгукувався про нього. Свого здібного й працьовитого учня він радив віддати Грабнерам для продовження навчання до Хустської горожанської школи. Навчаючись у 1924-1928 роках у цьому закладі, Федір Грабнер, як і в початковій школі, встигав на “відмінно”. Закінчивши горожанку з прекрасною 265

характеристикою шкільного директора, влаштувався на роботу секретарем Тячівського районного суду. Потім працював писарем у відомого адвоката Мондича, а в 1930-1932 роках – писарем при Міжгірському районному суді. У 1932-1934 роках робот була перервана військовою службою в Чехословацькій армії. Відслуживши, Федір Йосипович повертається в рідне Буштино і влаштовується конторським робітником Буштинської лісової дирекції, де чесно трудився впродовж десяти років. З приходом на Закарпаття Радянської влади, його призначають головним бухгалтером Тересвянського ліспромгоспу. З 1948 року він фінансист Буштинського ліспромгоспу. Де б не працював Федір Йосипович, скрізь відзначався пунктуальністю, знанням справи, скромністю й розсудливістю. Складені ним фінансові і бухгалтерські документи були бездоганно точними. За ці ділові якості Ф.Й.Грабнера неабияк цінували колеги по роботі. В 1970 році його з почестями провели на заслужений відпочинок. Та не сиділося Грабнеру без роботи – оформився страховим агентом у Тячеві і добросовісно відпрацював на цій посаді чотири роки. А з громадською роботою не розставався майже до останніх літ життя. У 1959 році в селі Буштино було закрито і перетворено на посміховище католицький храм. Майже весь церковний інвентар було знищено, лишень невелику частину Федору Йосиповичу разом з іншими вірниками вдалося зберегти у себе вдома. Не раз і не два “Фері-бачію” доводилося писати і оббивати пороги різних інстанцій, клопочучи про повернення вірникам їхнього храму, однак безрезультатно. Лишень у 1989 році з’явилося світло в кінці тунелю. Прихожани по крупинках збирали те, що ще залишилось з церковної утварі, зробили капітальний ремонт, і під склепінням римо-католицької церкви знову зазвучало слово Боже – він став діючим. Свобода віросповідання в період горбачовської відлиги набула практичного втілення і стало нормою релігійного життя в умовах української незалежності. Довгий час Федір Йосипович слугував вірникам касиром на громадських засадах. Разом з тим він був активний збирач етноісторичного матеріалу про життя угорців та угорського фольклору. До речі, Ф.Й.Грабнер допоміг і в написанні цієї книжки, як людина, що багато знає і пам’ятає.. До останку йому були притаманні ясний розум і добросердечність Помер Федір Йосипович на 92-му році життя в 2002р ДУЙЧАК-ТОМАШ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (1914-1979) Народився Михайло в селі Буштино 1914 року в родині відомого бокораша Дуйчака Михайла. В 1928 успішно закінчив Буштинську народну школу (початкову). Далі вчиться в Хустській гімназії, після чого вступає в Мукачівську торговельну академію, де завершує навчання у 1936 році. Потім служить в рядах строкової чехословацької армії в чині офіцера. Тут він складає іспити на офіцера-залізничника. Після двох років військової служби працює начальником 266

Буштинської залізничної станції, всього чотири місяці, до угорської окупації нашого краю. Через якийсь час його посилають до Угорщини на перекваліфікацію і призначають начальником залізничної станції м. Вашарошниймінь. Будучи начальником станції в глибині Угорщини, в період другої світової війни Дуйчак-Томаш М.М. був членом нелегальної політичної організації - антифашистської групи під назвою “Рись”, що діяла на території Тереблянської долини під керівництвом Петра Микульця . Михайло регулярно передавав у “Центр” секретні дані про переміщення ворожих військ на східний фронт, їх кількісний склад, оснащення технікою, карти-схеми всіх навколишніх залізничних вузлів. Після викриття групи у 1942 році його заарештовують разом з усією групою. Угорський військовий трибунал присудив йому три роки ув’язнення в тюрмі Ваца за зраду угорській короні. Був звільнений радянськими військами. Повернувшись у рідне Буштино в 1945 році, Дуйчак-Томаш Михайло працює в новоствореному ліспромгоспі начальником лісопункту. Потім переходить у Кушницький ліспромгосп, де спочатку працює начальником УЖД, а згодом з 1959 року, впродовж 20-ти років його незмінним директором аж до смерті. Михайло Дуйчак був делегатом Першого з’їзду Народних Комітетів (26 листопада 1944 року ). ГРУЛЯ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ, СВЯЩЕНИК (1940) Отець Володимир вступив у ту життєву пору, яка вважається апогеєм людської зрілості та мудрості. Народився він 12 лютого 1940 року в мальовничому монастирському селі Теребля, овіяному славою наших предків, у родині простого селянина. В житті цього роду завжди домінувала праця на землі, віра християнська і народна пісня. Коли Володі було п’ять років, його батька ув’язнили на чотирнадцятилітній строк – через те, що в період угорського панування був сільським старостою. Однак через два роки, за клопотанням односельців, його було відпущено на волю. В 1947 році хлопчика віддали в перший клас початкової школи. Вчився він добре, на втіху батькам. Вони ж були дуже релігійними цю якість батько з матір’ю намагалися прищепити своїм дітям. Щонеділі і на свята Грулі всією сім’єю йшли до церкви. Релігійні пісноспіви на Богослужінні змалку зачарували Володимира і він з насолодою вслухався в них.. Водночас хлопець тягнувся до науки, його здібності помітила вчителька початкових класів. Захоплення школою й церквою заохочували й батьки. Вони мріяли, щоб їх син одержав духовну 267

освіту. На подальший життєвий вибір Володимира Грулі неабияк вплинули й відвідини чоловічого монастиря, розташованого на околиці села, на горі Тяпиш. Його полонили проповіді і бесіди з відомим на той час архімандритом Тяписького монастиря Веніаміном. Веніамін звернув увагу на богобоязного, доброго, простосердечного юнака і дуже полюбив його. Він активно залучав юнака до співу і читання на Богослужбах і радив після закінчення середньої школи вступити в один із духовних навчальних закладів. Юнак прислухався до думки ієромонаха. Закінчивши школу і відслуживши в армії у 1960 році вступив у Московську духовну семінарію. У 1964 році закінчив повний курс навчання, і єпископ Мукачівської єпархії призначив молодого випускника парохом в селі Голубине на Свалявщині. Окрім Голубиного, отець Володимир обслуговував водночас і прихожан Солочина, Поляни, Уклина. Вірники цих сіл дуже полюбили отця Володимира за незвичайну старанність в служінні церкві, за простоту, людяність і скромність. В 1969 році його переводять на Рахівщину, в село Косівська Поляна, де отець Володимир служив Богові і людям до 1973 року. Після цього він очолює приход в селі Бедевля на Тячівщині, де слугував громаді протягом чотирнадцяти років. Відслуживши на різних парафіях понад 23 роки, набувши багатого досвіду, був переведений в село Буштино настоятелем Петропавлівського храму. І ось уже понад 14 років отець Володимир змістовними проповідями, чудовим голосом, прекрасними людськими якостями навертає буштинців до церкви, є їхнім шанованим духовним отцем. До речі, священик допомагає вірникам не лишень молитвами, а й знанням народної медицини. Отець Володимир є прихильником поступового переходу церковного богослужіння на рідну українську мову, стоїть на позиціях об’єднання всіх конфесій. ДЕМКО ЮРІЙ ІВАНОВИЧ (1934) Весь його трудовий шлях, від початку й до кінця – це педагогіка, до якої мав вроджений хист. Народився в селі Вонігово 10 травня 1934 року. Закінчив Буштинську середню школу, згодом Ужгородський Державний університет. Трудову стежку розпочав учителем Добрянської семирічної школи, потім працював завучем Широколужанської, директором Вільхівської восьмирічок. У 1965 році очолив педколектив Тячівської районної заочної середньої школи в селі Буштино, а з 1973 працював директором Буштинської СШ. У той час у школі навчалося понад 1000 учнів, заняття проводились у тринадцяти пристосованих приміщеннях, “розкиданих” по всьому селищу. Умови праці й навчання були надзвичайно важкими. Тому Юрій Іванович поставив перед собою завдання – домогтися спорудження в селищі нової школи. Неабияких зусиль довелось докласти, аби втілити задум. Врешті, переконавши, кого слід, отримав “добро,” і на будмайданчику 268

закипіла робота – почали виростати стіни нової типової школи на 960 учнівських місць. Крім організаційно-господарських клопотів, Ю.І.Демко багато уваги приділяв у той час справі поліпшення навчання й виховання. З метою зростання ідейно-політичного, кваліфікаційного рівнів, вдосконалення педагогічної майстерності, розвитку творчої ініціативи вчителів у школах було започатковано атестацію педагогічних кадрів. Велика робота велася в цьому напрямку дирекцією школи на чолі з Юрієм Івановичем. В процесі підготовки та проведення атестації вчителі звертали увагу на виконання не тільки теоретичної, а й практичної частини програм, тобто лабораторних, практичних і контрольних робіт. Успішно здійснювалось також впровадження в школі передового педагогічного досвіду. Все це сприяло значному підвищенню рівня знань учнів, причому, не лише засвоєння практичного матеріалу, а й формування теоретичних, світоглядних понять, уміння застосовувати свої знання на практиці, здобувати їх самостійно. Вихованці закладу займали призові місця на районних і обласних предметних олімпіадах. Добре було налагоджено вивчення учнями автосправи. В школі працювала учнівська виробнича бригада, діяла шкільна теплиця. Для належної підготовки учнями домашніх завдань, покращення їхньої успішності в школі було створено сім груп продовженого дня, які охоплювали 250 учнів. Поглибленню загальноосвітніх знань, здійсненню більш якісної підготовки, а також розвитку всебічних інтересів і здібностей школярів сприяло запроваджене факультативне вивчення окремих навчальних предметів. Жваво проводилися й гурткова позакласна та спортивно-масова робота. До речі, крім предметних гуртків, в Буштинській СШ вперше задіяв гурток юних авіамоделістів та юних друзів ДАІ (державної автоінспекції), учасники яких ставали призерами обласних і республіканських змагань. На висоті були й аматори шкільної художньої самодіяльності, юні хористи та танцюристи. Усі згадані та багато інших добрих справ ставали змістом шкільного життя внаслідок багатогранної роботи педагогічного колективу та дирекції школи, до якої входили Копинець Дмитро Михайлович – перший заступник директора, Шкрьоба Іван Федорович – заступник по навчально-виховній роботі у молодших класах, Новосильчук Марія Степанівна – організатор позакласної роботи. Крім педагогічної роботи, Демко Ю.І. брав активну участь у громадськополітичному житті селища, обирався депутатом, заступником голови селищної ради. В 1978 році він був переведений на посаду інспектора шкіл Тячівського районного відділу освіти (райвно), де працював до виходу на заслужений відпочинок. 1 вересня 1984 року перед школярами гостинно відчинила двері новоспоруджена школа, і Юрій Іванович був представником від райвно на її урочистому відкритті, вручив грамоти кращим будівельникам. 269

За багаторічну сумлінну працю на освітянській ниві та активну громадську роботу Юрій Іванович Демко нагороджений багатьма похвальними грамотами райвно, облвно та Міністерства освіти, значком “Відмінник народної освіти України”, ювілейною медаллю “За доблесний труд в ознаменування 100-річчя від дня народження Володимира Ілліча Леніна”, “Ветеран праці”. КОРШИНСЬКИЙ ІВАН ЮРІЙОВИЧ (1929) Широко відомий на Закарпатті заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент, спеціаліст високої кваліфікації, науковий працівник, чесна і авторитетна людина, на рахунку якої безліч корисних справ, зроблених для народу. Тільки така людина може творчо працювати на ниві медицини, бо вона вже давно перевірена життям. Народився Іван Юрійович 1928 року в селянській родині. Після народної школи навчався в Хустській гімназії, а завершив середню освіту у Великобичківській середній школі. Любов і уболівання за свій знедолений народ зародилися в ньому, як і в багатьох подібних до нього буштинських юнаків, ще в “Пласті”, а свідомо у визвольну боротьбу за незалежність України включився в 1945 році, будучи студентом Хустської гімназії. Разом із своїми друзямиодносельцями і однокласниками Василем Новаком, Петром Паращинцем, Василем Микитою, Іваном Андришином, а також Федором Удичкою з Королева та Іваном Чонкою з Бедевлі активно включився в політичну боротьбу, керовану ОУН проти Радянського Союзу. Як стало відомо в подальшому, всі вони тісно працювали з підпіллям, в якому вже брали участь представники старшого покоління нашого села – Михайло Орос, Микола Гаврилко, Юрій Грицюк, Юрій Паш та інші. До речі, всі вони, крім М. Ороса та М. Гаврилки, змушені були податися за кордон. У 1945 році обох заарештовано і засуджено до страти, яку згодом замінили на 25 років каторги. За участь у цій боротьбі І. Коршинський у липні 1945 року був арештований в с. Буштино. Та на слідстві його зв’язок із підпіллям доведений не був, і як неповнолітнього, через 9 тижнів неймовірних знущань І. Коршинського звільнили з тюрми. Виручило, передовсім, те, що всі обвинувачення юнак заперечував і нікого не зрадив, про що свідчать доступні для нас архівні дані. Після закінчення Великобичківської СШ у 1947 році І. Коршинський вступив на медичний факультет Ужгородського університету, на другому курсі якого його знову арештовують і за політичною статтею 54 КК УРСР засуджують до 10 років таборів суворого режиму (під грифом “сов. секретно”) з поразкою в правах на 5 років. Разом з ним засуджено ще 4-х однокласників з Великобичківської СШ, серед них й І. Андришина з Буштина. Як стверджує Іван Юрійович, хоч справа й була сфабрикована, але спецоргани відібрали студентів свідомих, які не приховували свого несприйняття тих безчинств, що творилися в ті часи. То було правдою, що всі вони висловлювалися проти колективізації, проти марксизму-ленінізму, захищаючи релігію. 270

У таборах, фізично виснажений на загальних роботах, в основному в кам’яному кар’єрі, він кілька разів потрапляє в лікарню, а згодом як студентмедик влаштовується на роботу “медбратом” в центральну лікарню “Песчаного лагеря” в Карагандинській області. Тут зблизився і подружив з хірургією на все життя. Це його і врятувало, як згадує сам Іван Юрійович. Після повернення з таборів через 7 років (звільнений “умовно-достроково”, з поразкою в правах), повертається додому і пробує продовжити студії на медфаці Ужгородського університету. Одначе рідний університет його не приймає. За допомогою професора Колеснікова Сергія Олексійовича, на той час директора Московського Інституту серцево-судинної хірургії (теж колишнього політв’язня), під керівництвом і опікою якого він працював у хірургічному відділенні табірної лікарні, – поновлений на другому курсі Вітебського медінституту. Після закінчення третього курсу, Івану Юрійовичу пощастило перевестися в 1958 році на медфак УжДУ, чому в певній мірі сприяло і те, що на Закарпатті в ту пору працювала дружина, з якою побралися після повернення його з таборів. Схильність Івана Юрійовича до хірургії скоро була помічена, і він очолив хірургічний науковий гурток. Після закінчення медфаку за пропозицією відомого професора Фединця Олександра Васильовича поступив у аспірантуру при його ж кафедрі. Виконував роботу на базі Ужгородської обласної клінічної лікарні та згаданого Інституту серцево-судинної хірургії в Москві. Після захисту дисертації на звання кандидата медичних наук отримав на кафедрі посаду асистента, а згодом стає доцентом. Спроба поступити в докторантуру успіху не мала. Йому дали зрозуміти, що й того, чого досягнув, – забагато для нього, адже реабілітували його аж у 1991 році. На рахунку в І. Коршинського понад 100 наукових робіт, з них понад 80 опубліковано. Крім того, – він автор багатьох публічних виступів та публікацій у пресі на злободенні політичні теми. У 1994 році з ініціативи земляків-тячівчан, зокрема побратимів – колишніх політв’язнів, обраний народним депутатом Верховної Ради України. В перші роки займав посаду заступника Голови Комітету з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства, а згодом і очолив його. Ось що він сказав про свою і подібних до нього долю, ділячись спогадами на зустрічі колишніх гімназистів з нагоди 70-ти річчя заснування Хустської гімназії. -“...З болем і гіркотою, почуттям тяжкої кривди доводиться говорити про участь у політичній боротьбі колишніх студентів Хустської гімназії, котрі були репресовані… 1944 рік. Осінь. У боротьбі з фашистами прокотилися Закарпаттям танки та бронемашини Червоної Армії. Переважна частина населення з великим піднесенням вітала і зустрічала визволителів... Однак не такою була воля й доля закарпатців, якої вони сподівалися. З часом почали нагромаджуватися різні негативні явища. Вони й викликали спротив, найперше в чутливої до всіляких кривд і неправди свідомої частини тої молоді, 271

того населення, якою є студентська молодь. Дух прагнення істинної свободи, відчуття справедливості в молодих душах ніколи не згасав. За антирадянську діяльність, ворожу пропаганду та агітацію, “за знав і не доніс”, а часто за фальшивими та ганебними провокаціями, багато з нас, гімназистів, засуджено до ув’язнення від 10-ти до 25-ти років, навіть до страти. Лише у нашому класі з одинадцяти потерпілих було 7 буштинців: Іван Андришин, Іван Ливринц, Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращенець Василь Рущак; в тому числі і я. Петро Паращинець, трагічно загинув , а всі інші зазнали тяжкої долі ГУЛАГу. Справді, є кого поминати і перед ким схиляти голову... Помиляється той, хто думає, що всі засуджені за більшовицької влади були людьми випадковими, аби тільки нагромадити дармову силу для Півночі. Тодішня влада добре знала, що потенціальний ворог той, кого треба ізолювати, навіть згубити. Психологи твердять; перебування в таких таборах протягом 4-5-ти років, як правило, призводить до того, що в’язень втрачає інтерес до життя, морально гине, стає безвольною істотою. Такий уже справді не страшний... Не дивлячись ні на що, любов до рідної батьківщини, тверда віра у Всевишнього додавали сил і волі не тільки знести злигодні, але й виживати, а потім і додому повернутись, в рідний край... І хоч не все і не про всіх свідомих патріотів сказано, але безсумнівним залишається одне: репресії, суди, табори та переслідування молодих були ознакою того, що високий дух непокори, прагнення до незалежності України жив і живе у всьому Закарпатті, зокрема в Буштині, і його ніщо не в силі зламати. Тож слава нашій незалежній Україні, вистражданій багатьма поколіннями!” По закінченні депутатських повноважень Іван Юрійович продовжує політичну, просвітянську діяльність через громадські організації, пресу та різні публічні заходи і як заступник голови Закарпатської Крайової організації політичних в’язнів і репресованих, і як заступник голови Спілки лікарівхристиян Закарпаття; ділиться з краянами своїм багатим досвідом. Доля Івана Юрійовича подібна до долі тих, хто постраждав від попередньої політичної системи. Але він не зачерствів душею, захоплює своєю добросердністю й людяністю. В’язниці, табори, здавалось би, вбивають у людини все людське, роблять її жорстокою. Про нього цього не скажеш. Він – один із не багатьох, від кого струменіє любов, добро. Може просто підійти до людини, нічого не кажучи, і їй одразу стає легше – стільки в ньому позитивної енергії. Такі люди роблять світ добрішим, чистішим, вони окраса нашого суспільства. КОРШИНСЬКИЙ МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ (1932-1997) Народився 30 листопада 1932 року в селі Вонігово, в багатодітній селянській сім’ї. В 1939 році поступив у перший клас Вонігівської початкової школи, а після визволення Закарпаття продовжував навчання у Вонігівській семирічці. В 1947му перейшов на навчання до сусідньої Буштинської середньої школи, яку успішно закінчує в 1951 році. 272

В цьому ж році Михайло Коршинський поступає на навчання в УжДУ на відділ української філології, який закінчує в 1956 році. Після закінчення університету молодого спеціаліста направляють вчителем української мови і літератури у Кричівську семирічку, де пропрацював два роки. В 1958-му його призначають директором Дулівської семирічки, де працював один рік. З 1959 по 1963 рік перебуває на посаді старшого вихователя новоствореної Буштинської школи-інтернату, потім директором Тячівської районної заочної школи – до 1965 року. З серпня 1969 року і аж до виходу на заслужений відпочинок у 1994 році Михайло Юрійович очолював Буштинську СШ (з невеликою перервою, через хворобу). Як керівник школи він особистим прикладом у роботі здобув серед педагогічного колективу й громадськості заслужений авторитет. Особливо проявилися його організаторські здібності, уміння забезпечити належну матеріальну та навчальну базу школи, домогтися якісного опанування учнями навчальної програми. Запоруку успіху Буштинської СШ Михайло Юрійович вбачав і в правильному комплектуванні та розстановці педагогічних кадрів, у створенні необхідних умов для їх творчого зростання, вдосконалення педагогічної майстерності кожного члена колективу. Проблема духовного змужніння вихованців, якість їх знань, гідна поведінка, організація позакласної роботи були в центрі уваги вимогливого керівника школи. Особливе значення в той час мало учнівське самоврядування. Воно було постійно в полі зору Михайла Юрійовича. Хороших успіхів домоглася Буштинська СШ з напрямів трудового навчання, виховання і професійної орієнтації молоді. Багато випускників, разом з атестатом, одержували права водія автомобіля. Школа пишається тим, що в інститутах та університетах Києва, Москви, Санкт-Петербурга, Ужгорода можна зустріти вчених та аспірантів, які в свій час здобули середню освіту в Буштинській СШ. З метою впровадження політехнічного навчання в школі під керівництвом директора школи Коршинського М.Ю. була створена система аудіовізуальних засобів. В організованих ним кабінетах фізики, хімії, біології та інших працювали автоматизовані пульти керування, кіноапарати, епідіаскопи та інші ТЗН, які сприяли активізації пізнавальної діяльності учнів, міцному засвоєнню знань. Чимало здобутків було на рахунку педагогічного колективу, очолюваного Михайлом Юрійовичем на протязі двадцяти п’яти років. Він не тільки координував колектив школи, а й разом зі своїм заступником Копинцем Д.М. узагальнював та популяризував її досвід. Тривалий час Михайло Юрійович очолював роботу піонерського табору “Тиса” в канікулярний період. Він завжди мав тісні зв’язки з односельчанами, брав активну участь в громадській роботі селища. Неодноразово обирався депутатом, заступником голови та членом виконкому. 273

За самовіддану педагогічну, організаторську, культурно-освітню діяльність М.Коршинський нагороджений похвальними грамотами Міністерства освіти України, значком “Відмінник народної освіти України”, медаллю до 100-річчя В.І.Леніна та “Ветеран праці”. Після важкої хвороби 26 березня 1997 року Михайло Юрійович передчасно пішов із життя. КОМЕНДАР ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (19224) Два роки тому відомому вченому з європейським іменем професору УжДУ академіку ВШ Василю Комендарю вручено почесну мантію професора Києво-Могилянської академії. Це визначна подія не тільки для професора особисто, а й для широкої наукової та культурно-освітньої громадськості нашого краю і Буштина зокрема. Серед світил гідне місце займає і наш односелець, шанований професор Василь Комендар. Гадаю, що всі в нашому краї знають цю людину. Знають науковці не лише у нас, а й у близькому і далекому зарубіжжі. Бо ж професор і академік. Знають природознавці. Бо вже понад 30 років входить до складу керівництва обласного товариства охорони природи. Знають прості люди. Бо він не з тих солідних учених мужів, котрі звикли до затишних кабінетів, пишних прийомів, урочистих засідань. Комендар завжди серед студентів, завжди серед простих людей. Зустрінеш його і на Чорногорі, що на Рахівщині, і в Долині нарцисів, що біля Хуста. Побачиш на полонинах Колочави й Синевира та біля озер й боліт, що чекають захисту. То все його простори. Висоти голову не запаморочили. Простоти не соромиться. Якими ж сходинками долав шлях до вершин наукового визнання Василь Комендар? Народився він у 1925 році в селищі Буштино, що розкинулося на березі стрімкої річки Тиси. Її швидкі води, навколишні гори, ліси, чисте повітря, ранкові серпанки, дідівські і батьківські традиції були милими з дитинства, з ними він зрісся серцем і душею. Народився він не в панських пишних палацах, не в достатках і розкошах, а в простій селянській хатинці. Батько – селянин-бідняк, згодом - шкільний слуга. Підростав Василько, допитливий синок. Уже в чотири роки освоїв азбуку. Це й дивувало, і радувало сільського вчителя Миколу Грицака, майбутнього відомого фольклориста і творця словників. Через рік педагог порадував батька. -Я записав твого Василя у школу. -У яку школу? Йому лише п’ять років. - то нічого. Голова у нього розумніша, як у десятилітнього. Після шостого класу, в 1937 році, буштинські педагоги радять Івану Комендару, аби віддав сина у Празьку гімназію. Нове місце, нова школа. Високоерудовані вчителі. Все пробуджувало жагу до знань. Та в його долі, як і в долі сотні інших учнів, увірвалося страшне лихоліття – насувалися зловісні хмари фашизму. Тому Василь Комендар продовжив навчання в Хустській гімназії, а після визволення краю, в 1945 році, пішов у 10-ий клас середньої 274

школи №2 міста Хуста. Потім був одним з перших студентів УжДу. Обрав біологічний факультет. Перші випускники вузу вибирали дороги в життя. Василь Комедар пішов у науку – його запросили в аспірантуру інституту ботаніки АН УРСР. Після її закінчення – знову рідний вуз – Ужгородський держуніверситет. Захистив кандидатську дисертацію на тему “Рослинність гірського хребта Чорногора Східних Карпат.” А далі – викладацька і пошукова робота в УжДУ, участь у наукових конференціях різних рангів, виступає з доповідями перед ученими у Будапешті, Сегеті, Празі, Братіславі, Швейцарії, інших наукових центрах Європи. В 1970 році Василь Іванович успішно захистив докторську дисертацію на тему “Верхня межа лісу і криволісся в Карпатах та її динамічні тенденції ”. В цей час він опублікував ряд праць: “Форпости гірських рослин”, “Лікарські рослини Карпат”, “Біоекологія лікарських рослин Карпат”, “Рідкісні рослини Карпат”. Але найбільш глибока і наполеглива наукова робота упродовж усього його свідомого життя спрямована на екологію, збереження і примноження природи краю. Хочете зустрітися з живою казкою? Мрієте побачити квітку сивої давнини? Їхати за тридев’ять земель не потрібно. Дивне диво поруч – за Хустом, в урочищі Кіреші. Тут на сотнях гектарів розкинувся луг. Називають його зараз Долиною нарцисів. Має й іншу назву – Долина Комендара. Дні вченого напружені, перевантажені. Коли і як академік відпочиває? Найчастіше спілкується з природою. У вечірні години сідає за робочий стіл. Муза змушує братися за перо. Пише ліричні новели-роздуми, легенди. Їх герої– квіти, озера, ліси. Публікує їх у газетах, журналах. Бібліографічною рідкістю стала книга “Барвінок для майбутнього”, яка вийшла недавно і в другому перевиданні. Останнім часом учений працює над виготовленням Закарпатського бальзаму. Друзі професора вже дали йому назву – “бальзам Комендара”. Сировиною для нього є важливі лікарські і харчові рослини. Він скрізь встигає, але на першому плані наука. В різних виданнях надрукував понад 450 наукових праць. ...У чому секрет вічної молодості Василя Комендара? Очевидно, дарують її свіжі вітри й краса Долини Нарцисів. Чи може таку чародійну силу має “Васильок” і “Бальзам Комендара”? Чи пошуки, захоплююча праця? Здається, все це разом дарує енергію, активність і здоров’я. Професор Комендар – член обласної комісії з охорони природи, уже багато років підряд веде на обласному телебаченні телеальманах “Шовкова косиця”, виступає у пресі з питань охорони, збереження і примноження природи. Завдяки зусиллям професора було збережено унікальний пам’ятник природи – Долину нарцисів, його заслуга і в збереженні заповідного режиму Закарпатського державного заповідника, він бореться проти варварських рубок лісів, розробляє проекти і принципи нових заповідних територій. Великі заслуги в цьому напрямку нашого земляка гідно відзначені ученими всього світу. 275

КОПИНЕЦЬ-ГАВРИЛКО ГАННА ЮРІЇВНА (1921) Збирачка усної народної творчості народилася 10 березня 1921 року в селі Буштино в простій селянській сім’ї. Вона була старшою серед інших чотирьох дітей, тому була надійною опорою батьків і на хазяйстві і в доглядом за дітьми. Коли Ганні виповнилось сім років, батьки віддали її в перший клас народної школи. З перших днів напрочуд здібна учениця проявляла великий інтерес до навчання. Вона була старанною і виділялась серед ровесників хорошою пам’яттю і кмітливістю. Її здібності помітив вчитель, і після закінчення четвертого класу Ганну перевели одразу в шостий клас, обминувши навчання в п’ятому. Ще змалку дівчинка любила слухати казки, легенди та різні оповіді, які часто розповідала мама. В їх хаті завжди було людно, і, бувало, маленька Анцька притаїться десь у куточку і захоплено слухає розмови про різні бувальщини, поки сон не склепить повіки. Батьки змалку привчали дітей до посильної роботи, причому, не лише біля хати, а і у полі, на випасанні домашньої худоби. Більше всього Ганна любила народні пісні, які переймала від свого батька. Бувало, працюють всією сім’єю на полі, а мала Анцька все надоїдає батькові: “Няньку, ану заспівайте мені співанку “Та не за то я співаю”. Не встигне цю проспівати, як Анцька каже: “Ану ще заспівайте “Під дубиною, під зеленою”. Айбо, няньку, ще сте ми не співали “Сімдесят і сім літ, як була розмова”. І так, співаючи, вони й не помічали, як наближався вечір. Так із дня на день збиралося в її пам’яті все більше і більше пісень, казок і легенд. А коли піде пасти батькову худобу, то дітвора з нетерпінням чекала її, бо вона обов’язково кожного другого дня принесе їм нову пісню чи казку. Вже як була ученицею старших класів, учитель Грицак залучав Ганну до драматичного гуртка, де вона, крім декламування віршів та співання пісень, ще брала участь у п’єсах (представленнях). Коли закінчила вісім класів народної школи в 1935 році, вчитель неодноразово приходив до батьків і радив їм віддати Ганну на навчання до гімназії. Але батько відказував: “Вона старша дитина в сім’ї, і нам дуже потрібна її допомога по господарству”. Сьогодні коли Г.Ю. Копинець за вісімдесят, скарбниця її усної народної творчості нараховує понад 200 пісень, біля 150 казок та легенд, багато-багато народних прислів’їв та приказок. Усім їм притаманна простонародність. В репертуарі Ганни Юріївни є пісні про трагічні сторінки минувшини, пов’язані з нападом на наш край монголо-татар, про народних месниківопришків Довбуша і Пинтю, про рекрутчину, сімейні драми. Великий багаж знань з усної народної творчості Ганни Юріївни допоміг нам у написанні окремих розділів цієї книжки. 276

Не розлучаючись з піснею, Г.Ю. Копинець чесно працювала до Радянської влади у власному господарстві, а з 1945 до 1956 року – на колгоспних ланах. З 1956 року на протязі 33 літ була сільською листоношею. Зараз вона на заслуженому відпочинку. Все, що бачила і чула, карбувала у напрочуд феноменальній пам’яті. Як стверджує сьогодні, їй досить було один раз почути якусь пісню, казку чи легенду, щоб могла все те відтворити і через десятки років. Їй є кому співати та розповідати, бо, крім восьми дітей, має ще чотирнадцять внуків і двох правнуків. КОПИНЕЦЬ ІВАН ІВАНОВИЧ 1837-1924) Народився 1837 року в селі Буштино, в сім’ї простого селянина. Іван був найстаршим з-поміж шести дітей. З ранніх літ його цікавила книга, зокрема церковна. Виховуючись у релігійній сім’ї, хлопець систематично відвідував церкву, де біля дяка і привчався до церковного співу. Разом з цим його вабило чернече життя. Коли став дорослим, і батьки порадили йому оженитись, він не погодився і навіть відмовився від батьківського приданого. За порадою місцевого священика в 1863 році, коли мав 26 років, подався до Києво-Печерської лаври, де прийняв чернече життя і виховувався десять років. У 1873 році поселяється в Біксадському чоловічому монастирі (в Румунії), де пробув ченцем ще шість років, а в 1879-му повертається вже дияконом у рідні місця, в село Куручуново біля Сигета. Там йому дають невеличкий приход, де він в сані диякона обслуговує невеличку парафію і вчить дітей у сільській школі. У 1899 році Івана Копинця переводять в сусіднє село Миково. Настав 1913 рік – страшний рік для нього Почався Мараморош- Сигетський процес проти 94 православних діячів краю, серед яких був і наш земляк. 27 липня 1913 року Андрій Ілляш, королівський прокурор, у своєму звинувачувальному акті за №5919/1913 звинувачував і диякона з Микова Копинця Івана та його 94 однодумців у злочині підбурюванні та “агітації” проти уряду за зв’язок з російським духовенством і Росією та за відданість підсудних правовославію. Слухання справи з перервами тривало протягом двох місяців. На засідання прийшли численні захисники підсудних. Серед них були 4 представники Сербії і один словак. Однак захист і виправдання по цій справі не допомогли. Із 94 підсудних 32 чоловік були засуджені до різних строків ув’язнення. Нашого земляка через 4 місяці власті відпустили за проханням місцевого священика і сільської управи. Але після цього йому заборонили будь-де обслуговувати парафію і вчити дітей, конфіскували духовну літературу, поголили бороду, вуса і обстригли довге волосся. Решта 32 підсудних сиділи у в’язницях Дебрецена аж до розпаду АвстроУгорської монархії. 277

Після сиготського процесу Іван Копинець поселяється в Буштині у своїх родичів, де і прожив до кінця життя. Там він побудував собі невеличку кімнатку-келію і, присвятив свої дні тихій самотності в посту і молитві. До нього звідусіль приходили люди з своїми бідами, і він допомагав їм, як молитвами, так і народною медициною. Іван Копинець був простим, мовчазним, і світські розваги не вабили його. У святкові дні відвідував місцеву церкву, допомагаючи дякові в церковному співі. Яка ж заслуга його перед буштинцями? Ще у 1882 році, приїхавши на канікули з Києва, він випадково, переглядаючи старі книги місцевої церкви, (яка потім у 1890 році, згоріла), в Місяцеслові, на чистих сторінках, знайшов записи-хроніку, які велись очевидно священиками. За його словами, там велися короткі замітки про найважливіші події, що відбувалися в селі з часу виникнення Буштина. Як досить освічена на той час людина, Іван переписав окремі з них у свій Псалтир. Ця книга після смерті І. Копинця потрапила до мого батька – Копинця Михайла Федоровича, оскільки останні роки свого життя він прожив у його домі. Таким чином, як перший учитель – виходець із Буштина, був одночасно першим із буштинців, які почали збирати історичні факти про своє село. Його матеріали і допомогли нам згодом у написанні цієї книжки. Виповнилося 165 роки з дня народження І.І. Копинця. На жаль, нікому з людей не дано дожити такого віку, однак його добрі справи дійшли до наших днів. Шкода, що Іван не може радіти зараз з усіма своїми земляками і бачити якого розмаху набула в його селі православна віра, за яку він боровся і якій присвятив своє життя. Помер Іван Копинець в глибокій старості 1924 року і поховали його, за його проханням на території двору колишньої Горблянської церкви (біля Каплиці). Вічна йому пам’ять, наша шана, повага, вдячність і від Бога – Царство Небесне. Він цього заслужив. КОРШИНСЬКА ЮЛІЯ ЮРІЇВНА (1922) Проспівати пісню, розповісти казку чи якусь оповідь може майже кожен, та мало таких, кого можна назвати співаком чи оповідачем. Юлія Юріївна заслуговує такого визнання, бо: ”Ще змалку, що на вухо попадало, вже навіки там зоставалось,”- пригадує вона. Знати мало, треба ще й майстерно передати почуте від інших. А було звідки почути. Адже до них додому завжди приходили люди, в їхній хаті в 20-30 роки “Просвітою” була організована перша в селі читальня. Сюди навідувалась молодь і люди старшого віку, особливо вчителі. Проводилось читання книжок і молодіжних журналів вголос, співали українські пісні, розповідали цікаві історії тощо. А маленька Юлинка, бувало, незворушно і уважно слухає та запам’ятовує. На другий день все до словечка повторить батькам. Ось що пригадує зараз Юлія 278

Юріївна: “ Пам’ятаю, як дідико лежав на ліжкові, а я сиділа на другому і співала йому пісні “Співай, Цилю, за калину, що калина діє…” А дідико каже бабці: “Чи ти чуєш, як наша Юлинка співає? З неї буде співачка!” Не сумували батько й мати з такою на диво розумною донькою. А мама тішилася: “Хоч хата наша і невелика, здавалось би, нічим не примітна, але в нас завжди повно народу”. Минали роки. Юлинку віддали в перший клас народної школи. Дівчинка була кмітлива і любила вчитися. І не раз бувало, прийде із школи додому і захоплено розповідає батькам, чого її там навчили. З особливою теплотою пригадує уроки вчителя Грицака Миколи, а також цікаві заняття, гуртки, мандрівки, хор. - Я була постійним членом його хорового гуртка, – каже Юлія Юріївна. Народилась вона 1 лютого 1922 року в Буштині, в сім’ї мельника. У 5 років батьки віддали її до першого класу народної школи. Дочка вчилася добре. Після закінчення народної школи в 1932 році Коршинська Юлія поступила в Тячівську горожанську школу, де впродовж всіх чотирьох років у перевідних свідоцтвах красувались відмінні оцінки. В той час, у 30-ті роки, в нашому селі була молодіжна організація “Пласт”. Як активного члена пластового руху, її було обрано кошовою буштинського “Пласту”. В її групу входили дівчатка, яких вона навчала законам пласту, проводила заняття з фізичної культури, з декламування віршів, співу українських і закарпатських пісень тощо. Після закінчення горожанської школи Юлія Юріївна вчилась у торговельній школі, що була відкрита тут же, при горожанці . В 1938 році вона працює секретарем-друкаркою в Буштинській лісовій дирекції. У березні 1939 року Закарпаття було окуповано угорськими військами, а вже в кінці квітня директор лісової дирекції, на підставі донесень місцевих властей, сповіщає Юлію Коршинську та кількох українців, які активно підтримували Карпатську Україну, про те, що їх звільнено. Пізніше Юлія влаштовується на роботу адміністратором сільської ради (сільського комітету), де працює на протязі кількох років. Почалось переслідування інтелігенції села –Карпатських січовиків. Зараз , Юлія Юріївна пригадує, як вона разом з Бернар-Маснюк Юлією Миколаївною переховували раненого січовика Федорука Івана, уродженця Прикарпаття. Після трьох місяців лікування вони допомогли йому переправитись через кордон у рідні краї. І в часи окупації Кізман-Коршинська Ю.Ю. не переставала дружити з піснею – вже тоді вона почала збирати народні пісні. З приходом Радянської влади на Закарпаття, українська пісня ще більше заполонила її. Юлія Юріївна стає активною учасницею хорового колективу, організованого П.Ф.Корсуном, а потім – А.Є.Азарієм. Сталося так, що доля закинула Ю.Коршинську далеко від рідної України, аж у Норильськ. Тут вона зустріла багато українців, серед них і чимало буштинців, що за сталінських часів були засуджені за українську ідею на 25 років каторги. 279

“Там ми часто зустрічались із буштинцями, колишнім командиром УПА на Закарпатті Оросом Михайлом і його друзями. При зустрічах співали, як і колись, українські пісні, декламували вірші Шевченка, Франка, Грабовського”, – пригадує Юлія Юріївна. Сімнадцять років прожила далеко від рідних Карпат Ю.Ю.Коршинська, але ніколи не покидала її мила українська пісня та українське слово. Тут вона збагатилася новими піснями, які почула від в’язнів-українців. В фольклорному списку Юлії Юріївни Кізман-Коршинської зараз нараховується понад 500 українських пісень, закарпатських – 800, балад – 60, венгерських народних пісень – 65 та чеських – 63. “Працюю, чи відпочиваю або їду в поїзді,” – каже Юлія Юріївна, пісня завжди проводжає мене. Та найбільш улюбленою є: Гори сині, ріки чисті, Ниви рівні колосисті Чи у щасті, чи в недолі Не забуду вас ніколи. Завтра так само, як нині, Дома, як і на чужині, Рідний краю, рідні люди, Я вас люблю все і всюди! Крім пісень Юлією Юріївною зібрано і народні оповідання, легенди, приповідки. Цим своїм багатством вона щедро ділиться з любителями народної творчості. ЛАЗУР ВОЛОДИМИР ЮРІЙОВИЧ (1950) Лазур Володимир Юрійович народився 1950 року в селі Вонігово Тячівського району. В 1967 році закінчив Буштинську середню школу і в цьому ж році був зарахований, на фізичний факультет Ужгородського державного університету, який закінчив у 1972 році з відзнакою. Після навчання в стаціонарній аспірантурі при кафедрі теоретичної фізики Ужгородського державного університету у 1977 році захистив кандидатську дисертацію. Згідно направлення Мінвузу України працював в Ужгородському державному університеті на посадах асистента, старшого викладача, доцента і професора кафедри теоретичної фізики. У 1983 –84 роках стажувався в Інституті фізики Белградського університету (Югославія), а в 1989-93 роках докторат кафедри квантової радіофізики Московського фізико-технічного інституту. Докторську дисертацію захистив у 1993 році на спеціалізованій Вченій раді Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова, а в 1995 році отримав вчене звання професора. З 1996 року – завідуючий кафедрою фізики Ужгородського державного університету. 280

Автор однієї монографії та тринадцяти навчальних посібників. В міжнародних та вітчизняних наукових журналах опублікував понад сто наукових праць. У 1995-96 роках із вченими Англії, Франції, Німеччини, Бельгії і Росії виграв на конкурсній основі грант Міжнародної асоціації “INTAS” на фінансування міжнародного проекту “Фундаментальні проблеми фізики іоніонних взаємодій”. В 1996 році призначений науковим консультантом Міжнародного Агентства по Атомній Енергії (м. Відень, Австрія) з проблем керованого термоядерного синтезу. ЛИВРИНЦ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ 1929-1992) Іван Ливринц – митець, він був нашим сучасником і разом з нами жив життям нашого селища і краю, нашого народу, нашої країни. Разом з нами будував Храм нової України, будував суспільство і себе. Народився І.В.Ливринц 20 червня 1929 року в Буштині, в сім’ї простого селянина. З ранніх літ Іванко вирізнявся серед ровесників розсудливістю кмітливістю. В 1936 році сів за парту першого класу народної школи, а з встановленням Радянської влади в краї він продовжив навчання в Буштинській середній школі, яку закінчив у 1949му. На протязі всіх шкільних років Іван входив у число кращих учнів. А любов до мистецтва зародилася в його серці ще в початкових класах. І, як сам стверджував, “винною” в цьому була його перша вчителька, яка сама мала неабиякий хист до малювання. Івана Ливринца завжди обирали до складу редколегії загальношкільної учнівської газети, кожен номер якої він зі смаком оформляв. Крім того, вдало робив пейзажні замальовки, портрети – спочатку олівцем, а потім і фарбами. - Першими моїми наставниками були вчитель Лобода Л. та вчитель креслення Чопик Д.М., – згадував він пізніше. - вони формували не лише любов до зображення, але й вчили композиції, мистецтву застосування кольорів, їх впливу на глядача. Минав час, приходив досвід. Але професійно займатися улюбленою справою – малярством – мав змогу лише після занять в школі, – після роботи. Працював І.Ливринц в Буштинському ЛК, де й рахувався художником заводу. Потім трудився, при Тячівській художній майстерні, філіал якої знаходився в Буштині. Провідним жанром майбутнього самодіяльного художника залишався пейзаж. Тут він відчував себе по-справжньому вільно. І коли перебуваєш серед цих картин, написаних митцем у різні періоди життя, відчуваєш, що це невеличкі, осколки душі Івана Васильовича, самого духу автора. відчуваєш, що це невеличкі, осколки душі Івана Васильовича, самого духу автора. Мав художник Ливринц і потяг до написання картин на біблійну, духовну тематику. Переважно творив їх для друзів, найближчих знайомих. Ось найкращі з-поміж них: “Таємна вечеря”, “Гріхопадіння”, “Вигнання з раю”, 281

“Вечірня молитва”, “Ангел Господній”. Пейзажі Івана Ливринца можна побачити не лише в багатьох буштинських оселях, а й у домівках мешканців навколишніх сіл. Неодноразово брав він участь у творчих виставках художників Закарпаття і завжди його картини були серед кращих. Особливе місце в доробку буштинського митця впродовж усього творчого життя займав краєвид. Секрет його принадності не в яскравій, гучній барвистості, а в скромній стриманості, у щирості й довірливості авторських інтонацій, в поетичному і емоційному підтексті, що незмінно хвилює глядача. І навіть, коли художник звертається до образу розквітлої весняної природи з її буйним цвітінням, він надає цим мотивам почуття внутрішньої злагоди і заспокоєності. Митець часто подорожував у природу краю. Багато писав безпосередньо з натури. В основі його роботи над краєвидом – живе, емоційно-художнє переживання від зустрічі з природою, живописець ніби заприсягся оспівати кожну п'ядь рідного Буштина. Прожив Іван Васильович коротке життя, всього 63 роки. І хоч він не належав до радянських офіційних організацій, проте активно підтримував РУХ та всі партії національно-демократичного спрямування. Він залишив після себе чималу творчу спадщину і визнання. Багато працював Іван Ливринц і в напрямку декоративного оформлення селища та його підприємств. Його плакати і лозунги красувалися на багатьох видних місцях. Художник неодноразово виставляв свої картини на персональних виставках району і області. Одна з них відбулась в місті Ужгороді з 16 по 30 VI. 1978 року. Тільки в його оселі зараз нараховується до 15 картин із зображенням пейзажів рідного краю. . Як і полотна, народжені його пензлем, Іван Ливринц був художником і людиною безмежно духовно багатою, щирою й чесною МАСНЮК ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ (1917-1975) Серед тих, хто самовіддано і беззастережно утверджував і боровся за рідну Карпатську державу в далеких 30-их роках, був і наш земляк, 22-річний вчитель народної школи Дмитро Миколайович Маснюк Народився Дмитро Миколайович 1916 року в селі Буштино в родині селянина. Був старшою дитиною в сім’ї. У 1924 році вперше переступив поріг Буштинської народної школи, де на протязі всіх років навчання вчився на відмінно. У 1929 році поступив у Хустську гімназію, після закінчення якої працював учителем народної школи в селі Ганичі, що на Тячівщині. З 1938 по 1939 рік вчителює у рідному Буштині. Тут він проявив себе талановитим педагогом і хорошим організатором не лише учнівської, а й сільської молоді. Д.М.Маснюк був організатором (у 1938 році), а потім і керівником січовиків у селі та членом “Просвіти”. В 282

позаурочний час повністю віддавав себе громадській роботі в цей час Буштино, процес українізації, зустріло з великим піднесенням. У школі впроваджена була українська літературна мова, цьому активно сприяли молодий директор В.Лях та вчитель-ентузіаст Д.М.Маслюк. Працював драматичний гурток, який готував цікаві патріотичні програми до різних свят. Посилила свою діяльність молодіжна організація “Пласт" у процесі навчання неабияка увага приділялась вивченню історії нашого краю, історії України-Русі. В Бурштині ,як і у переважній більшості інших сіл нашого краю, восени 1938 року був організований осередок Карпатської Січі, одним з організаторів і командиром був наш учитель Дмитро Маслюк. Буштинська січ нараховувала тоді близько 200 чоловік. Січовики часто проводили військові заняття, з патріотичними піснями марширували селом, Однострою у січовиків не було, але шапку-“мазепинку” мав кожен. Організація Карпатських січовиків з кожним днем набирала сили. При народній школі був створений штаб Січі, де вечорами під керівництвом Дмитра Миколайовича проводилось навчання і підготовка сільської молоді до захисту новоствореної Карпатської України. Проводились вуличні марші, влаштовувались тематичні вечори і свята до знаменних дат. Вихованці-січовики разом з Д.Маснюком прийняли активну участь у боях з угорськими гонведами біля Хуста на Красному полі 13-15 березня 1939 року Дмитро Миколайович після цих подій , ховатися чи емігрувати – відмовився. Не допомогли і слізні благання та умовлення матері. Що спонукало командора Січі прийняти таке категоричне і неординарне рішення-догадатися неважко. Але немає сумніву , що керувався він найблагороднішими почуттями. Як і багатьом іншим борцям за незалежність Карпатської України, йому довелося перенести багато поневірянь і знущань від угорських властей. Після окупації Буштина гортистськими військами Дмитра Миколайовича було звільнено з педагогічної роботи і за зраду угорській святостефанівській короні ув’язнено. Майже рік катували його в Хустській, Ужгородській, Будапештській тюрмах та тюрмі Вацу. А 14 жовтня 1942 року патріотабуштинця було засуджено до 10 років позбавлення волі. Та відсидів у тюрмах Вацу лише два роки, бо в 1944-му був звільнений радянськими військами. З приходом Радянської влади на Закарпаття думав, що “радянські брати” підтримають ідеї, за які він боровся і відбував ув’язнення, та глибоко помилився. Бо сталося навпаки, саме за ці ідеї він зазнав чимало переслідувань. В останні роки свого життя поселився в Ужгороді, де працював у організаціях мисливців і бджолярів області. Помер у 1975 році, так і не дочекавшись сьогоднішніх днів .А мрію про них поніс у вічність на 58-му році свого нелегкого життя. МИКУЛЯК ВОЛОДИМИР ЮРІЙОВИЧ (1954) Народився в 1954 році. Вихідець з родини сільських інтелігентів (батько - фельдшер, мати – вчитель). В 1971 році закінчив Буштинську СШ й одразу вступив на медфак УжДУ. Здобувши фах лікаря, у 1974 році поїхав за направленням у 283

місто Калугу (Росія). Протягом трирічної медичної практики пройшов хорошу школу у відомих лікарів. У 1980 році повернувся в рідне селище, і невдовзі був призначений головним лікарем Буштинської амбулаторії. На цій посаді перебуває й сьогодні. Зумів зміцнити матеріальну базу закладу, сформувати колектив професіоналів. Володимир Юрійович – компетентний фахівець, вмілий організатор, тактовна, уважна до оточуючих людина, активний учасник громадського життя селища. МИСЬКО ПЕТРО ЛЬВОВИЧ (1927-2003) Це людина неспокійної, діяльної вдачі. І хоч Петро Львович – не корінний мешканець селища, проте любить його, як своє рідне. Народився 1927 року в простій селянській сім’ї, в селі Дубрівка, що на Житомирщині. Закінчивши Дубрівську семирічку, поступив у Малинський лісотехнікум. По його долі прокотилася війна: у 1941 році, під час бомбардування рідного села фашистами, Петра було контужено, а ще через два роки, при черговому авіабомбовому нальоті, він одержав поранення. З січня по грудень 1943 року брав участь у партизанському русі на Житомирщині. У 1948 році молодого випускника лісотехнікуму направляють працювати на Закарпаття – головним інженером Усть-Чорнянського ЛК, а в 1952 році призначають начальником Красношурського лісопункту цього ж лісокомбінату. З 1953 року Петро Львович працює у сусідньому Рахівському районі головним інженером Великобичківського ЛК. Однак прагнув здобути ґрунтовнішу освіту, і подав документи в Московський лісотехнічний інститут, який закінчує в 1956 році. Дипломованого спеціаліста невдовзі призначають директором Рахівського ліспромгоспу, якому віддав 10 трудових літ. У 1966 році Петро Львович очолює Буштинський лісокомбінат, і з його призначенням пов’язано багато позитивних змін не лише в житті підприємства, а й селища в цілому. Підприємство почало швидкими темпами розкрупнюватись: щороку в експлуатацію здавалися нові цехи, на його території з’являлися добротні новобудови. Так було споруджено центральний склад, бензобазу, сучасний гараж, цех переробки дикоростучих плодів, ягід і грибів, березового соку. Завершилось будівництво нового меблевого цеху для комплектування й оздоблення стільців. Парову машину, що приводила в рух всі станки заводу, було замінено електродвигуном, побудовано новий двоповерховий сучасний лісопильний цех з механічною подачею деревини. На території підприємства виріс двоповерховий комплекс з просторим клубом, бібліотекою, сучасною їдальнею та кількома виробничими кабінетами. Поруч – теж двоповерхова крамницю з двома відділеннями та складськими приміщеннями. Заводська територія була обнесена добротною огорожею, 284

заасфальтовано виробничі майданчики та транспортні дороги. Тополівка теж прикрасилася новобудовою з крамницею і чотирма квартирами для заводчан. Ще шість робітничих сімей справили новосілля у будинку, спорудженому неподалік піонертабору “Тиса”. Сам табір теж було реконструйовано й розбудовано: тут з’явився триповерховий спальний корпус і розпочато будівництво п’ятиповерхового. Просторішою стала табірна їдальня, краще облаштованими спортмайданчики. Під керівництвом дирекції ЛК в старому затишному парку майстри-умільці спорудили літній амфітеатр, облаштували дитячий атракціон. Скільки втіхи подарував він свого часу хлопчикам і дівчаткам. Ще й зараз багато хто згадує про нього, як про казковий епізод свого дитинства. І як шкода, що все це втрачено... Згодом на базі піонертабору було відкрито санаторій-профілакторій, розміщений у новому двоповерховому корпусі, з ваннами й процедурними кабінетами, лабораторіями та кімнатами відпочинку. Тут щороку поправляли своє здоров’я кілька сотень відпочиваючих з усього Союзу. За деректорування П.Л.Миська в ландшафт селища вписався торговий центр “Лісова пісня,” з крамницями, рестораном, пивним баром, гаражами для легковиків, клубом, готелем для приїжджих. Через дорогу виріс пам’ятникобеліск загиблим у Великій Вітчизняній війні буштинцям. Керований Петром Львовичем колектив Буштинського ЛК протягом п’яти років 12-ої п’ятирічки займав перше місце в республіканському соціалістичному змаганні і був нагороджений перехідним Червоним прапором і першою грошовою премією. В 1975 році П.Л.Миська переводять лісничим Буштинського лісництва, проте і тут він не припиняє своєї активної діяльності-розширює рекреаційну зону Тополівки, реконструйовує корпус Буштинського лісництва, організовує і виділяє кабінети під шкільне лісництво, де учні школи проводили заняття на дослідних ділянках. З ініціативи лісничого було налагоджено вирощування букового шовкопряда, і лісництво давало текстильній промисловості сировину для особливих потреб. За сумлінну, багаторічну працю Петро Львович нагороджений багатьма урядовими нагородами, зокрема, двома орденами “Знак пошани”, медаллю з нагоди 100-річчя В.І.Леніна. За наказом Міністерства лісової промисловості йому присвоєно звання лісничого першого класу, та за наказом Президії Верховної Ради України – почесне звання Заслуженого лісовода України. Про високу оцінку його заслуг свідчать і десятки грамот. Зараз Петро Львович на заслуженому відпочинку і з болем спостерігає, як багато з того, що було створене, поволі занепадає. ПЕТІЙ СТЕПАН СТЕПАНОВИЧ (1943) Є люди, які залишають на землі особливий, глибокий слід. Це яскраві особистості, життя яких схоже на палаючий факел, що своїм теплом зігріває сотні людей, висвічує 285

їм життєвий шлях, робить їх щасливими. Саме такою особистістю є вчитель музики Буштинської Гімназії-інтернату – Степан Михайлович Петій, теплий і щирий голос якого, звуки незабутнього акордеону прикрашали і прикрашають життя сотням людей, створюють тепло і затишок, надихають на красу і любов: любов до життя, любов до природи, до рідного краю Закарпаття, до всього прекрасного і високого, світлого і дорогого. ...60 років тому –січня 1943 року в далекому селі Вовковоє, на Ужгородщині , в щирій гарній родині народився талановитий хлопчик Степанко. З дитинства він полюбив музику, мав прекрасний голос і тому батьки віддали його на навчання до Хустського культосвітнього училища. У 1965 році ,закінчивши училище Степан Михайлович приїжджає на роботу у Буштинську школу інтернат. Тут і започаткувалась його трудова біографія. Він одразу став душею колективу, загальним улюбленцем. В школі зазвучала музика і пісня, які зігрівали серця обездоленим хлопчикам і дівчаткам, сиро там при живих батьках, дітям з важкими душевними травмами. Музика зцілювала їх душі, робила трішки щасливішими і радіснішими. Степан Михайлович створив дитячий хор, ансамбль учнів та вчителів. Шкала співала; її художні колективи стали відомими на багатьох сценах району, області, а також за її межами. Сотням вихованців С. М. Петій прищепив за десятиліття творчої праці любов до мистецтва, зумів навчити через музику розуміти красу довколишнього світу. Але Музикант від Бога, він через усе своє життя проніс нескінчену любов до музики , до дітей, до рідного колективу. У школі-інтернат, С. М. Петію посміхнулося не лише професійне щастя, а й особисте. Тут зустрів свою долю, своє кохання, яке завжди поряд. Марія Михайлівна, теж педагог-музикант, стала любимою дружиною, матір'ю двох прекрасних дочок - Аелітки та Мар”янки. Аелітка, до речі , успадкувала від батьків мистецькі здібності , вона чудовий піаніст, викладач Ужгородського культосвітнього училища. Так, летять роки, підростають діти, вихованці Степана Михайловича стають дорослими, самостійними людьми, а його акордеон все так же виспівує, веселить людські серця. Так само, як колись школа інтернат, нині гімназія пишається своїм дитячим хором, дівочим ансамблем, своїм неперевершеним музикантом. Майже немає в районі такого куточка, такої сцени, де б не заслуховувалися співучими соловейками із створеного Степаном Михайловичем ансамблю “Топольки” Буштинської гімназії, де б не лунали дитячі голоси під акомпанемент акордеону. Віриться, що педагог і музикант С. М. Петій виховає ще не одне покоління гімназистів закоханих у красу мелодії, що ще не одна пісня, музику до якої написав Степан Михайлович, житиме серед нас, увійде в репертуар ансамблів 286

ОРОС МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ (1920-1996) У числі тих, хто не лише мріяв, а й боровся за незалежність і щасливу долю Карпатської України, активний член організації ОУН, визнаний ватажок “Пласту” і інших молодіжних угрупувань як серед сільської молоді, так і серед студентів-Михайло Орос. В його особі переді мною на всю широчінь постала героїчна сторінка боротьби і життя нашого краю, людей, які писали його мужню, нелегку, але й цікаву історію. Та спочатку кілька штрихів із біографії Михайла Андрійовича. Народився в 1920 році с. Буштино, в сім’ї сільського трударя Ороса Андрія - горсагоша, як його називали в селі. По закінченні сільської школи продовжує навчання в Хустській та Ужгородській гімназіях. Гімназист був активним членом українського «Пласту». Пізніше, на слідстві, Михайло сміливо заявив: «Головним завданням нашої організації «Пласт» було виховання молоді в дусі національної ідеї утворення Української Соборної самостійної держави…» За часів Карпатської України Михайло був активним членом Карпатської Січі. Коли ж навчався в Ужгородській гімназії, був прийнятий в організацію українських націоналістів – ОУН. З того часу, писав Михайло, життя моє роздвоїлося. Легально я був пластуном, обирали мене курінним кошовим, а в підпіллі – членом ОУН, де навчали ідеям української державності і методом боротьби за її здійснення. Біографія нашого земляка тісно переплітається з біографією, М.Габовди з Великих Лучок. Познайомились вони на пластовому зібранні в середньому. Михайло Гобовда тоді був курінним «Пласту» при Мукачівській торговельній академії, а М.Орос – курінним при Ужгородській гімназії. Вдруге вони зустрілися в лісі на Хустщині, де М.Орос брав участь у теоретичному навчанні юнацтва ОУН. Тут він знайомиться з друзями по боротьбі, студентами академії Дмитром Бандусяком та Іваном Романцем. Усі члени ОУН тоді пережили труднощі, пов’язані з підпільною роботою. Після жорстокого придушення Карпатської України в березні 1939 року багато соратників по боротьбі емігрувало за кордон, зокрема в Радянську Україну, де всі вони були засуджені як шпигуни й вороги народу. Частина з них загинула в концентраційних таборах, а тих, які залишилися в живих, врятував президент 287

Чехословаччини Бенеш, включивши до складу Чехословацького корпусу генерала Л.Свободи Угорські гонведи продовжували полювання на січовиків і оунівців. Тоді навіть заборонялось називати себе українцем. Не лише політична, а й просвітянська робота проводилась в підпіллі. 15 березня 1941 року в Хусті на Замковій горі підпільниками-студентами гімназії було знято угорський прапор і замість нього вивішено жовтоблакитний. Це було ознакою того, що дух національно-визвольних змагань і не придушено, і не знищено. Тієї ж ночі було встановлено хрест на Червоному Полі – в пам’ять полеглим у битві з угорськими військами в березні 1939 року. Михайло Орос був одним із координаторів усіх цих акцій. Невдовзі угорська контррозвідка викрила усіх членів ОУН на Закарпатті. Після доволі тривалого слідства відбулося засідання військового трибуналу. На лаві підсудних сиділи поруч Михайло Орос і Михайло Габовда. Після суду вони розсталися: Ороса відвезли в слідчу тюрму в Дебрецені. У 1943 році його звільнили, але через місяць знову забрали в табір інтернованих. У цьому ж 1943 році, його знову звільняють, але до кінця угорської окупації Михайло Орос перебуває під жандармським наглядом. Наступна зустріч М.Ороса з М.Габовдою відбулася в селі Богдан, де Орос працював на будівництві залізниці. Тоді вони разом з І.Немешом й почали знову відновлювати ОУН. У Хусті було створено тимчасовий провід ОУН і Габовду призначили референтом зв’язку. Працювати в умовах радянської окупації стало надзвичайно важко: частина активних членів, що пройшли через тортури угорської контррозвідки, змушена була емігрувати. Це Василь Маркуш, Юрій Костюк, Юрій Грицюк, Юрій Паш, Михайло Копинець, Гаврилко Василина. Частина оунівців, зневірившись, відмовилися співпрацювати, деякі перейшли на радянську службу. У ті повоєнні роки немало справжніх січовиків і оунівців було розстріляно, засуджено на довгі роки каторги тощо. І знову схрещуються шляхи М.Ороса та М.Габовди. Зустрічі їх стали набагато частішими, ніж раніше. Невдовзі М.Габовду заарештували, а Михайло Орос ще протримався на волі (в підпіллі) до жовтня 1945 року. Затримали його в м. Берегово, за незрозумілих обставин. На лаві підсудних разом з ним сиділи вісім чоловік: І.Немеш, засуджений на 20 років, Юлія Паш – десять років ув’язнення, Василь Форкош – п’ять років, Іван Орос – два роки, Михайла Ороса було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу. Тут же, на лаві підсудних, сиділи Ливринц Юрій (Кліпко) та Гаврилко Микола. Крім семи буштинців, були заарештовані ще три побратими з інших сіл нашого краю. 105 діб просидів у камері смертників Сибіру Михайло Орос, та не зламали кати його волі.. Пізніше розстріл було замінено двадцятьма роками каторги. Такий вирок виніс спецсуд Народної Ради Закарпатської України 14 січня 1946 року. 288

Михайло Андрійович відбув у сталінських таборах 14 років і 5 місяців й вийшов з тюрми лише в 1959 році. Як у таборах, так і на волі працював на різних роботах. До 1969 року проживав у Норильську Красноярського краю. Відтоді й аж до смерті – 1996 року мешкав у м. Ірпінь на Київщині. Без орденів, похвальних грамот… Усі окупаційні режими не виявляли до нього (як і він до них) прихильності: представники їх люблять рабів, а не патріотів своєї землі, яким усе життя залишався Михайло Андрійович Орос. В лютому 1992 року на зборах районного проводу Народного Руху України, розглядаючи питання підготовки до відзначення 53-ої річниці проголошення незалежності Карпатської України, з ініціативи колишнього політв’язня сталінських таборів Василя Івановича Рущака, було запропоновано запросити до нас на конференцію, присвячену знаменитій даті, Ороса Михайла – одного з активних діячів визвольного руху в Підкарпатській Україні, члена ОУН, в’язня угорських і сталінських таборів. Він прийняв запрошення і приїхав. На конференції поділився з присутніми своїми спогадами. Шість років тому колишній січовик, справжній борець за волю рідного краю, наш односелець Михайло Орос після кількох років перебування на пенсії, яку заслужив усім своїм мужнім, і справді героїчним життям, на 76-му році життя відійшов у вічність. ОРОС ПАВЛО ЙОСИПОВИЧ (1909-1995) Народився й ріс Павло Йосипович у мальовничому куточку Буштина – Тополівці. Батько його був простим робітником лісової дирекції та лісопильного заводу. Природа, що оточувала рідну хату, та враження від відвідин батька на роботі, справили неабиякий вплив на вибір майбутньої професії. Коли Павликові було шість років, батьки віддали його у перший клас Тополівської початкової школи. В цей час, за австрійського панування, навчання проводилось повністю на угорській мові. Перші два роки школярства припали на розпал першої світової війни. Пізніше батько не раз розповідав синові про її жахи, очевидцем яких був, адже сам воював на фронтах цієї війни. Повернувшись додому, батько віддає сина, здібного учня, до Хустської горожанської школи. Через два роки після горожанки він вирішив досконало оволодіти облюбованою ще в дитинстві професією. Тому й поступає в Ужгородську лісничу школу. Після її закінчення Павла Ороса призначають лісником на Ужгородщині, де працював впродовж десяти років – з 1928 по 1938рр. У 1938 році Павло Йосипович повертається в рідне Буштино. Його завжди приваблював сплав лісу на річках нашого краю. У перші роки радянської влади на Закарпатті П.Й.Ороса призначають начальником сплаву при 289

Буштинській лісовій дирекції. На цій посаді він працював аж до припинення сплаву як такого. З ініціативи Павла Йосиповича у 1962 році при Буштинському лісокомбінаті було створено зоокуточок. Як людина, закохана в природу рідного краю, він ставив перед собою мету – оберігати флору і фауну наших лісів, розмножувати представників найбільш перспективні і рідкісних її видів. А ще – виховувати в людей бережливе ставлення до земного багатства Карпат, наших «менших братів». З допомогою лісників Буштинського лісокомбінату він відшукав понад 30 видів різних тварин і птахів наших лісів. На 7-гектарній площі звірин ця Павло Йосипович створив кілька водойм, де розводились різні види риб, зокрема дзеркальні коропи, форель.. Трохи пізніше, на початку 70-их років, за його ж наполяганням і участю, тут же було зведено приміщення музей лісоруба. П.Й.Орос особисто зібрав кілька сотень різних експонаті – знарядь праці, одягу, побутових предметів тощо. Та, на жаль, його неоцінима праця в 90-их роках була повністю знищена. Директор Буштинського лісгоспу М.Ю.Баняс зовсім занедбав цю розкішну перлину Буштина. Павло Йосипович встигав ще й чимало уваги приділяти розвиткові буштинського футболу, адже в юності і сам був непоганим футболістом. Помер П.Й. Орос у 86-літньому віці, в 1995 році. ОРОС ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ (1948)Краса рідного краю, яка, власне, й визначила його професійну долю, запала в серце малого Іванка ще в дитинстві. А народився І.В.Орос 19 січня 1948 року в селі Буштино, в сім‘ї робітника. Дивовижне полотно засніжених днів ткала довкіл зима, зодягнувши й гори в білі волохаті шапки… З перших років життя дарувала малому снагу рідна природа, сповнюючи серце трепетним подивом і хвилюванням. Пізніше тема рідної домівки, батьківського краю у творчості Івана звучатиме і могутньо й лірично. Звучатиме постійно. Початок біографії художника типовий для багатьох представників його покоління. З роками дедалі більше перепліталось у ній особисте з громадським. У шкільні роки вирізнявся з-поміж ровесників хіба що неабиякими успіхами в навчанні, наполегливістю, серйозністю. Художником вирішив стати ще за учнівською партою, бо чудові вчителі М.П.Повч та Ю.В.Мочар зуміли прищепити йому любов до прекрасного: Іванко був активним членом гуртка “Умілі руки”. Та й до пензля тягнувся змалку. Бувало, вийде хлопчина на природу осіннього дня і довго милується її чудовою золотистою красою. А вдома пробує відтворити побачене фарбами й олівцями. Доля не дуже пестила Івана, особливо в дитячі й шкільні роки. Сім’я була велика, а післявоєнні роки були скрутними. Батьки могли дати дітям тільки найнеобхідніше. Та вони самі “бралися світа”. І все ж незвичайний інтерес до книги і мистецтва примушував батьків відривати від бідного гроша на Іванове навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва на відділі художньої різьби. Закінчивши в 1968 році училище, юнакові довелося перебиватися на різних роботах, часто й не за фахом, в труднощах гартуючи 290

свій характер. Та найбільше припала йому по душі робота з художником І.В.Мейсарошем у Тячеві, коли Івану Оросу випало працювати над рельєфом пам’ятника герою СРСР С.Вайді, встановленому в центрі міста. Ніщо не могло остудити в юнацькому серці життєлюбства, жаги творчості, яку тимчасово перервала військова служба. Але й тут Іван у вільний від служби час засиджується за художніми ескізами. Повернувшись з армії, він влаштовується на місцевому лісокомбінаті, спочатку рядовим робітником, згодом – художником заводу. Але то був би не Іван Орос, якби на цьому зупинився. А задумав неодмінно, за будь-яку ціну стати професіональним митцем. Тому в 1972 році поступає в Південноукраїнський державний педагогічний університет ім.Ушинського в Одесі на художньо-графічний факультет. В 1977 році успішно закінчує навчання. Його дипломна робота була високо оцінена екзаменаційною комісією і на міжнародній виставці факультетів художнього напрямку нагороджена срібною медаллю. Початок творчої діяльності митця припадає на далекий 1977 рік, під час перебування у Києві. В цьому ж році приймав участь у виставці “Естамп 77”. Працюючи в художньому фонді Спілки художників України, виконує творчі замовлення з художньої графіки. Невдовзі стає членом молодіжного об’єднання Спілки художників України. Його роботи з художньої графіки стали популярними не лише в Україні, а й у тодішньому СРСР та за кордоном, зокрема експонувались в Югославії, Японії, США, Бельгії та Німеччині. З 1994 року до сьогодні працює на викладацькій роботі Південноукраїнського державного педагогічного університету на кафедрі графіки. Є постійним учасником виставок-пленерів, зокрема, “Дніпро-99”, “Дунай-2000” та “Подільський оберіг-2001”. Іван Васильович Орос у своїй творчості міцно стоїть на ґрунті національної культури. Все побачене й почуте при подорожуванні Закарпаттям, Україною, перебування за рубежем закарбувалось в душі художника-графіка, а потім “переселилось” в його творах на рідний ґрунт. Рік у рік під рукою Івана Васильовича народжуються оригінальні й самобутні графічні роботи, які завойовують визначну й високу оцінку шанувальників, займають призові місця Життя і творчість нашого земляка- на виставках художньої творчості художника І.В.Ороса – зразок служіння своєму народові, його культурі з невичерпно-багатим мистецтвом живопису. ПАШ ЮРІЙ МИКОЛАЙОВВИЧ (1912-2003) Селище Буштино – одне з найпривабливіших на Тячівщині. У ньому народилося немало прекрасних людей, передусім, добрих господарів. Серед них і скромний, мудрий, невтомний трудівник Юрій Миколайович Паш. Йому виповнилось 90 років, проте він завжди бадьорий і енергійний. Юрій Паш народився 17 серпня 291

1912 року. Його життєвий шлях довгий і складний, нерозривно переплетений з історією рідного Буштина. У народній школі вчився недовго, хоч і непогано. Бо у ті двадцяті роки сільський хлопець із простої сім’ї і не мріяв про серйозну освіту. Тим більше, що потрібно було працювати на господарстві, бо воно в батька було досить велике. З ранніх літ Юрій переймав життєвий досвід і мудрість батьків, які завжди для нього були прикладом. Його батько (сільська кличка Микула Пинтьов), до речі, прожив 85 років і за своє трудове завзяття, любов до землі і людей мав велику повагу односельчан. Недарма буштинці кілька разів протягом 12 років обирали його старостою села. - наші батьки – каже Юрій Миколайович, - були селянами середнього достатку. І в полі, і вдома по господарству в поті чола трудилися вони зранку до вечора. За всяку ціну мріяли вивести дітей у люди. Юрію Миколайовичу довелося служити у військах трьох різних держав. Спочатку в Чехословацькому війську з жовтня 1934-го до жовтня 1936 рр. в 20му піхотному полку 4-ої кулеметної роти. Вдруге його забрали до війська угорці, які в 1939 році окупували Закарпаття. У 1941 році Ю.М.Паша направили на східний фронт і через рік звільнили, як батька багатодітної сім’ї. Втретє став воїном у жовтні 1944 року, після визволення нашого краю Червоною Армією від фашистських загарбників, коли вступив добровольцем у чехословацький корпус генерала Л.Свободи. Як і багато інших добровольців Закарпаття, він самовіддано боровся з фашистами, брав участь у визволенні території Чехії і Словаччини від гітлерівських загарбників. Звільняв міста Мікулаш, Смеречани, Попрадь. Має бойові нагороди. Після закінчення війни, в серпні 1945 року повернувся додому. Працював на своїй землі до 1949 року. Під час колективізації в нього було усуспільнено 12 гольдів землі, два воли, віз (підводу), плуг та інший сільськогосподарський реманент. Спочатку працював разом з дружиною в колгоспі, а потім на різних роботах у східних областях СРСР. Ще в дитячі роки, коли був учнем народної школи, вчителі Мручковський, Буркатський і Грицак прищепили йому любов до хорового співу. Починаючи з 1918 року, Юрій бере активну участь у хорових колективах села, спочатку в дитячому, потім у сільському та церковному. Його чудовий і дзвінкий тенор радує односельців і зараз, бо є окрасою церковного хору. Вже кілька років Ю.М.Паш є активним членом громадської організації сільських старожилів. За його участю в 1991 –1993 роках було розподілено землю радгоспу “Верховина” між селянами. Гордиться Юрій Паш і тим, що працею його невтомних рук щодня користується багато односельців.. Бо за своє довге життя викопав і вимурував кілька сотень колодязів не лише в Буштині, а й за його межами. А ще його знають в селі як великого патріота й поборника православ’я. Ось такою виявилася доля старого Пинті. В селі Юрія Миколайовича називають так: Юра Микули Пинтьового. Незважаючи на пережите та на глибокі роки, він і нині не втрачає ані гумору, ані оптимізму.. Не скаржиться й на здоров’я. За все своє життя жодного разу не звертався до лікарів. Секрет цього феномену бачить у повсякденній праці та вмінні відпочивати. Не раз він 292

веде довгі розповіді про батьківську землю та дива, які трапляються в житті, і його сенс, який людина намагається збагнути вже котре тисячоліття. ПАШ ІВАН ІВАНОВИЧ (1964) Народився 10 грудня 1964 року в Буштині, у сім'ї столяра. Тут промайнули дитячі роки. У 1972 році став учнем Буштинської середньої школи. З навчанням сина батьки не мали клопоту, адже хлопець чудово встигав з усіх предметів. У старших класах особливий інтерес проявляв до дисциплін політехнічного циклу. Був хорошим спортсменом, учасником районних, обласних і республіканських олімпіад. Ще у 8-му класі заявив батькам: “Я хочу стати вчителем”. “Твоя воля, - відповів на це батько. – Професію вибирають люди за покликом серця, а не з чийогось примусу.” Однак мирно, на сімейній раді, вирішилося питання майбутньої професії Іванка. У 1980 році стежка привела Івана Паша до Дрогобицького механічного технікуму. Як і в середній школі, так і тут відзначається активністю у навчанні, спорті та громадській роботі. Закінчивши з відзнакою технікум, у 1984 році розпочав свій трудовий шлях на ЗЗЕА фрезерувальником. Та вже через два місяці був призначений технологом. Однак потяг до знань і підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня привели І. Паша у 1984 р до Ужгородського університету на загальнотехнічний факультет. Після першого курсу став солдатом строкової служби в армії. Тут теж був на видноті: заступником командира взводу та інструктором з надання допомоги курсантам. Відслуживши, у 1987 році юнак продовжує навчання у Львівському політехнічному інституті на загальнотехнічному факультеті. В цей же час його призначають на посаду майстра термічного цеху ЗЗЕА. Однак вабила школа, і щоб здійснити свою мрію, через рік він переводиться в Дрогобицький педагогічний інститут ім. І. Франка на факультет “загальтехнічних дисциплін і праця”, який успішно закінчує в 1992 році. Цей крок подарував І. І. Пашу можливість працювати за покликанням, і він розпочинає педагогічну діяльність вчителем трудового навчання в рідній Буштинській середній школі. Його уроки відзначалися майстерністю викладу, вмінням захопити учнів, пробудити у них бажання вчитися. Помітивши у молодого педагога організаторські здібності, районний відділ освіти пропонує Івану Івановичу з 1 вересня 1995 року очолити педагогічний колектив Буштинської гімназії-інтернату. Тут він успішно працює по сьогоднішній день. Опинившись на новій і дуже відповідальній посаді, здібний і енергійний керівник одразу намітив у своїй, такі основні напрямки: давати дітям глибокі знання з основ наук, підготувати маленьку людину до дорослого життя, здійснювати трудове навчання учнів згідно сучасних вимог педагогіки, зробити гімназію-інтернат рідним домом для вихованців. Завдяки навчально-виховній праці, молодий директор разом з педколективом розв'язує ці завдання успішно. В гімназії добре обладнані 293

кабінети з основних дисциплін. На уроках трудового виховання учні успішно займаються в одній з найкращих майстерень в області. З ініціативи Івана Івановича при гімназії в 1997 році відкрито філію автошколи від Тячівського РСТК ТСОУ, яка щороку випускає по 20-25 водіїв категорії “Б” із числа випускників. А в листопаді 2001 року почала діяти школа “Автоуч”, яка готує операторів з комп´ютерної справи. Цілий ряд предметів вивчається в гімназії за поглибленою програмою. Щороку старшокласники виступають на районних, обласних і республіканських олімпіадах з різних навчальних дисциплін і виходять переможцями. Гімназисти є постійними учасниками всеукраїнської конференції “Модель ООН – Україна,” де протягом трьох років (1998, 1999, 2002 рр.) успішно представляли Закарпатську область. Для розширення кругозору й інтересів учнів при гімназії створено кілька студій-з образотворчого мистецтва, хореографії, музики, національного виховання та театральну. З ініціативи директора та згідно розпорядження Закарпатської ОДА з 1 вересня 2002 р у навчальному закладі відкрито клас з поглибленого навчання юридичних дисциплін На початку 2002 року введено в дію вчасне автогосподарство з кількома транспортними засобами. В розмові з молодим директором часто можна почути: “Наш педколектив робить все для того, аби Буштинська гімназія-інтернат стала для дітей рідною домівкою. Про це свідчать сотні листів, які одержує дирекція від своїх випускників. На протязі семи років, відколи я очолюю гімназію, постійно омолоджується педагогічний колектив. Молодь подає добрі надії, прагне продовжити ті традиції, які започаткували їх попередники. Зараз гімназія-інтернат на новому шляху. Вона робить все можливе для того, щоб утвердитись як гімназія”. Іван Іванович виконує чималу громадську роботу, є депутатом районної ради та членом виконкому Буштинської селищної ради. Його професійні і організаторські здібності проявляються кожному кроці. Недаремно під час чергової атестації йому заслужено присвоєно вищу категорію і звання вчителя-методиста Постать Івана Івановича цікава ще й тим, що : він – представник роду, що ведеться від Івана Паша, одного з перших буштинських поселенців. Тому мені, автору цієї книги, захотілося почути саме з його уст, яким бачиться йому вчорашній і завтрашній день нашої України. Адже довкола цього питання ламається нині дуже багато списів… - Шановний Іване Івановичу. Ви кровний нащадок одного з п'яти засновників Буштина, які понад 630 років тому оселились в урочищі Долина, започаткувавши село Бущу. Що б ви сказали тій частині читачів старшого покоління, які ще тужать за недавнім “щасливим” минулим і водночас нашій молоді, котрій доведеться завершити будівництво незалежної і суверенної України? Запитав я у нього і ось що почув у відповідь. По-перше, я гордий з того, що є праправнуком одного з п´яти перших поселенців нашого Буштина – Микули Паша, чиє я ношу прізвище. Я є його 294

нащадком десь у 12-му поколінні і пишаюся тим, що наш рід у Буштині продовжується понад три сторіччя. Хотілося б, аби він існував і надалі. За понад 630 років із п´яти сімей населення Буштина зросло нині до 8503 жителів, що становить 2553 родини. Щодо Вашого питання, то, на превеликий жаль, ще чимало односельців дуже сумують за “добрим” комуністичним минулим. Не раз можна почути від людей старшого покоління, мовляв, за режиму комуністів жилося ліпше. Однак потрібно конкретизувати: для кого? Кому жилося краще? Комуністична номенклатура, директори великих підприємств, “князьки” – начальники дійсно малися добре. Та хіба цим можуть похвалитися представники рядової інтелігенції, кріпаки колгоспного ладу? Не хочу бути голослівним. Пригадаймо бодай, які були пенсії та зарплати у колгоспників. Усі кордони були практично закриті, не випадково побутував вислів “залізна завіса”. Про те, чим живуть інші держави, ми майже нічого не знали. Якщо хтось насмілювався слухати західні радіостанції, він уже вважався неблагонадійним. А переселення цілих націй на чужі землі? А хіба забули всі ті, хто так побивається за “щасливими часами”, доноси й наклепи, котрі без суду і слідства можна було загриміти на Соловки. Лише з нашого Буштина в перші роки радянської влади вивезено невідомо куди 19 чоловік угорської та німецької національностей. З них тільки шестеро повернулося додому і то з підірваним здоров´ям. А 25 буштинських юнаків заслано на каторжні роботи Сибір та Казахстан тільки за те, що любили свою Україну. І четверо з них ніколи не повернулись додому. А як організовувався в 48 – 49 роках колгосп? Невже все призабуто? А психлікарні та переслідування за інакомисліє та ще цілий ряд інших “а”? То чи варто лити сльози за тим “щасливим минулим”? І хоч я зовсім не вважаю себе пророком, та відповідаючи на друге питання автора книги, з вірою скажу, що ми, члени єдиної родини, назва якої – Україна, невдовзі станемо великим народом, що побудує квітучу державу. І ця держава нічим не буде гіршою від інших європейських держав. Все залежатиме від нас, нашої відданості, патріотизму, наполегливості. І, звичайно, святої віри в те, що Україна не зійде із обраного шляху самостійності. Надто великою ціною дісталася їй свобода, аби не дорожити нею. Звертаюся насамперед до молодого покоління: ніколи й нікому не дозволяйте нехтувати тим, що ми вже вибороли і маємо на сьогодні. Навчанням і працею примножуйте здобуте, розбудовуйте нашу прекрасну, незалежну Україну! ПІДГУРНИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (1944) Минуло майже тридцять років з того часу, відколи доля пов´язала Михайла Михайловича з селищем Буштино. І він не шкодує, що так сталося. А народився М.М. Підгурний 8 жовтня 1944 року, у самий розпал другої світової, в с. Проскурівка, що на Хмельниччині. До сьогоднішнього дня ятрить його душу пекучий жаль, що так ніколи і не побачив 295

рідного батька. Бо жахлива війна забрала його ще тоді, коли Михайликові ледь виповнилося півроку. Так, синові судилось побачити батька тільки на сімейній фотографії... Так виростав Михайлик напівсиротою. З дитячих років довелося зазнати хлопцеві разом з мамою, старшою сестрою та меншим братиком Миколою, всіх жахів війни, сьорбнути голоду і холоду відчувати власну беззахисність. Напевно, тому Михайло Підгурний так чуйно ставиться до інших, особливо до убогих, і безталанних, обділених долею, адже й самого не обминула гірка чаша в дитинстві. Вперше поріг місцевої школи переступив у 1950 році. Вчився добре, і мати тішилася з синових успіхів. Сама виховувала його в праці, навчала поваги до людей. Ще в школі вабило Михайла море, була в нього мрія стати моряком. Тож, успішно закінчивши десятирічку, одразу поступає у морське технічне училище на Волгоградщині. Тут Михайло Підгурний здобув професію і звання капітана-механіка середнього плавання. 10 років був пов'язаний з морем, працюючи за набутою спеціальністю. Сильний, фізично добре розвинутий, він успішно справлявся з усіма покладеними на нього обов'язками, а добра душа завжди зближувала його з друзями. У 1975 році, порадившись з сім'єю, вирішив поміняти життєвий курс, оселившись у рідному селищі дружини – Буштині. Влаштувався на роботу в механічному цеху ЗЗЕА. Сумлінно трудився тут майже 16 років, поки громада вірників ЄХБ не запропонувала йому очолити благодійну організацію – Місію “Промінь на Сході”. З того часу ось уже понад десятиліття успішно і упевнено керує її роботою. За цей час Місія “Промінь на Сході” зробила багато корисного не лише для громадян нашого селища, а й мешканців інших близьких і далеких населених пунктів. І все це – завдяки авторитету Михайла Михайловича серед представників громади ЄХБ й інших конфесій краю. З ініціативи М.М. Підгурного, зокрема побудовано і будується чимало потрібних об'єктів, надається матеріальна допомога тим, хто опинився у біді. Отже, роки прожиті ним недаремно. А попереду ще багато важливих справ. ПОВЧ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (1941) Народився 1941 року в сім’ї вчителів у селі Богдан, що на Рахівщині. В 1946 році батьки переїжджають в Буштино, де вчителювали в середній школі. В 1948 році Михайло пішов у перший клас. Буштинська СШ славилась хорошими освітянськими кадрами, на належному рівні тут викладались, зокрема точні дисципліни. Михайло ставився до навчання дуже серйозно, на уроках був уважний, активний. Встигає на “відмінно”. Захоплювався фізикою і математикою. Відвідував заняття фізичного гуртка, брав участь у підготовці тематичних вечорів з фізики, успішно виступав на районних та обласних 296

олімпіадах. В 1958 році закінчив 10-ий клас і поступив на фізичний факультет УжДУ. Настирливо студіював усі науки і з перших днів навчання у вузі виділявся серед однокурсників своєю успішністю, активною участю в студентських наукових конференціях. Його здібності помітили викладачі вузу. Вони рекомендували його відразу після закінчення університету на стаціонарне навчання в аспірантуру. Але його перериває армійська служба у 1964-1966 роках. Повернувшись з армії, Михайло Повч з 1968 по 1971 рік вчиться в аспірантурі при УжДУ на кафедрі оптики і весь віддає себе науці. Пише статті, які друкуються на сторінках наукових журналів. У 1975 році успішно захищає кандидатську дисертацію в м. Харкові на базі фізико-технічного інституту АН України та фізичного факультету ХДУ. Науковими напрямками ученого була оптика, газовий розряд, будова атомів інертних газів, газова динаміка, молекулярні лазери. М. М. Повч активно займається науково-дослідною роботою, якій присвячує весь вільний час, він - автор понад 60-ти наукових статей і робіт, які були надруковані в міжнародних і вітчизняних журналах, збірниках. Як творчого ученого, його запрошують на різні наукові форуми. Був учасником 20-ти наукових конференцій у Москві, Ленінграді, Ризі, Києві, Харкові, Ніредьгазі та інших містах. ПОП ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (1912-2002) Народився 1912 року в мальовничому селі на Тячівщині – в Углі, в релігійній селянській сім’ї. Змалку в недільні і святкові дні батьки водили Василька до церкви, а коли йому виповнилося шість років, вони віддали його в перший клас місцевої народної школи. Батьки тішилися з його успіхів і думали про продовження ним навчання: після закінчення п’ятого класу в 1923 році Поп В.В. був зарахований до Хустської гімназії. Вимоги викладачів у гімназії були доволі високими. Вчитися було нелегко. Витримували лише ті, хто мав хороші здібності до навчання. Василь справлявся, програму засвоював добре з усіх предметів. Ще будучи учнем початкової школи його дуже цікавила історія рідного краю, особливо Углянського монастиря, та історія православної церкви на Закарпатті. Коли вчився в гімназії, продовжував цікавитися виникненням унії на Закарпатті, долею останнього православного єпископа Досифея, який помер в Углянському монастирі в 1734 році (звідси він вів боротьбу з унією в Мараморощині). Після закінчення гімназії В.В.Поп продовжив навчання в Югославії – в Загребській вищій духовній школі, де й здобув теологічну освіту, так як подібного

297

православного закладу на Закарпатті не було. Після закінчення семінарії, в 1936 році, молодий священик отримує приход в нашому селі, де вірно служив буштинцям впродовж 35-ти років. Поп В.В. був на той час найбільш освіченою людиною в селі, талановитим духовним наставником. Він володів кількома мовами, навіть знав дві античні – грецьку і латинську. У великі свята, для більшої урочистості, євангеліє на літургії читав, крім слов’янської, грецькою мовою. Неабиякі заслуги Василя Васильовича в тому, що він завжди захищав культурно-освітні інтереси українського населення Буштина, особливо в період угорської окупації. Проповіді священника мали велике виховне значення, їх стиль був чіткий, виклад – логічний. І хоч зовнішні ознаки красномовства в них були відсутні, зате вражали глибиною і ясністю філософської думки. Крім духовної книги, його цікавила і світська, художня та наукова література. Василь Поп був не тільки духовною особою, але й мудрим педагогом та добрим господарем. Він служив особистим прикладом у поведінці для парафіян і гостро засуджував негідні вчинки окремих з них. Після Буштина він працював священиком в селі Велятино, потім – у Хусті, одночасно обслуговував парафії в селах Крива та Рокосово. Помер у Хусті 2002-го року.

Посьогодні, з великою повагою митрофорного протоієрея Попа В.В.

згадують

буштинці

ПИЙТЕР МИХАЙЛО ДМИТРОВИЧ(1952) Член Національної Спілки Художників України, визнаний митець, картини якого зберігаються в багатьох приватних колекціях та музеях світу. Народився 6 листопада 1952 року в Буштині в сім’ї добровольця Червоної Армії, орденоносця. Потяг до образотворчого мистецтва проявився ще в дошкільному віці. Згодом навчаючись у Буштинській СШ, під чуйним наставництвом прекрасного педагога, самодіяльного художника Василя Васильовича Глаголи, опанував ази живопису, графіки, скульптури. І не раз допізна світилися вікна класу-студії, де народжувались роботи юного художника. Твори здібного учня виставлялись в Ужгороді, Києві, Москві та Токіо – на виставках юних аматорів пензля. У старших класах Михайло продовжував( в період зимових та літніх канікул) відшліфовувати власну майстерність в спеціалізованих обласних художніх таборах під керівництвом заслуженого вчителя України Золтана Степановича Баконі 298

Відмінна підготовка дала юнакові можливість успішно скласти іспити на художньо-графічний факультет ОДПІ м. Одеси. Будучи студентом, брав активну участь в творчому житті інституту, міста, представляв роботи на різних виставках. Вільний від науки та творчості час присвячував альпінізму та спелеології. У 1973 році був учасником всесвітнього конгресу альпінізму та спелеології в місті Оломоуц (ЧССР), а потім включений у склад експедиції “Заполяр’я – Соловецькі острови”, під час якої рецензував архітектурні пам’ятники, які охороняються державою. Між іншим, матеріали експедиції лягли в основу його ранніх робіт. Будучи старшокурсником, проходив музейну практику в Ермітажі, знайомився з іконним живописом у Новгороді. В результаті вивчення спадщини художників у Москві, Бухарі, Фівах, Самарканді, Архангельську з’явились його нові полотна , написані під враженням побаченого. Все це стало добрим підгрунтям для захисту дипломної роботи з відзнакою. Вона ж складалася з серії картин на тему “Мій рідний край” і, перевищивши мірки суто академічного завдання, виявилась першим серйозним професійним кроком. До речі, одна з картин Михайла Дмитровича у 1974 році експонувалася на Всеукраїнській творчій виставці в Києві. Закінчивши інститут, художник поєднував творчий живопис з педагогічною роботою в рідному селищі. Багатьом учням зумів прищепити любов до малювання, графіки. Для кількох з них живопис став згодом справою життя. Працюючи тривалий час головним художником Закарпатського обласного художньо-виробничого комбінату, виконував художнє оформлення інтер’єрів адмінбудинків області та Києва, за що неодноразово нагороджувався почесними грамотами “Укрпромхудожоформлення”, Міністерства культури України та золотою медаллю ВДНГ. Мріючи вступити до Спілки Художників СРСР, наполегливо працював над собою, відточуючи професійну майстерність, адже для цього вимагалася участь в десяти престижних Всеукраїнських, Всесоюзних виставках. У 1980 році відбулася його персональна виставка в місті Тячів, присвячена 35-річчю возз’єднання Закарпаття з Україною. Тодішній голова Закарпатського відділення Спілки Художників України К.П.Балла дав високу оцінку творчому доробку молодого митця. Того ж року М.Д.Пийтер виставляє роботи на Всеукраїнській виставці “Мистецтво, осяяне Жовтнем”. Настирлива праця в складі групи республіканських та міжнародних пленерів дає художнику можливість більш повно заявити про себе, засвідчити зрілість художника, який у пошуках різних шляхів, виборі тематики, переосмислення їх у творчій уяві, відпрацьовує власний стиль і Індивідуальний творчий почерк. Роботи М.Д.Пийтера можна було побачити у виставочних залах столиці, на всеукраїнських творчих виставках: “Земля і люди” (1984 р.), “Славна трудом людина” (1985 р.), “Молодість країни”, “ХХVІІ з’їзд КПРС”, на персональній виставці (1986 р.), а також на виставках “Мальовнича Україна”, “Завжди напоготові” (1987 р.), на виставці акварелі “50 років заснування скільки 299

художників України”, персональній виставці в Ялті (1988 р.), зональній виставці в Чернівцях та Тернополі, Всесоюзній виставці “Ялта –150” (1988р.), міжнародному б’єнале в Болгарії, виставці закарпатських художників в Угорщині, Словакії, Румунії. Картини художника виставлялись на ретроспективних всесоюзних художніх виставках поруч з роботами класиків світового мистецтва Айвазовського, Рєпіна і ін. Завдяки вагомим творчим набуткам, у 1988 році, за рекомендаціями народного художника України Ернеста Кондратовича, народного художника України Володимира Микити, заслуженого художника Вячеслава Приходька, Михайло Дмитрович був одноголосно прийнятий Києвом та Москвою до лав Спілки Художників СРСР. Визнання митця столицею Союзу відкрило нові перспективи для участі в складі всесоюзних груп митців пензля на творчих базах Художнього Фонду СРСР в Ялті (Крим), Паланзі (Литва), Седніві (Україна), де М.Д.Пийтером були створені картини високого професійного рівня, які утверджують українське мистецтво. З різних виставок союзного рівня шість картин Михайла Пийтера були закуплені дирекцією Художніх виставок Міністерства Культури України для музеїв нашої країни та презентації живопису за кордоном. В 1992 році американськими спеціалістами була відібрана для виставки в США (серія робіт “Світова школа мистецтв”) його картина, що експонувалася в залах Гарвардського та Ельського університетів. Невдовзі відбулася персональна виставка митця в Мюнхені (Німеччина), творчі поїздки по країнах Західної Європи: Австрія, Італія, Бельгія, Франція, Іспанія, Англія, Ірландія. Тимчасово перебуваючи в окремих з них, М.Д.Пийтер знайомиться з музеями й достопам’ятностями, насолоджується краєвидами, вбираючи свіжі враження, пізнаючи світ, невідомий досі, синтезуючи закарпатську школу живопису зі світовими. Минуло небагато часу, і Європа здалася тісною. Художник перетинає океан, подорожуючи до Американського континенту. Однак скрізь, де б не бував, безперестанно думає про неньку-Україну, рідне Закарпаття. І свої кращі твори, виконані на чужині, він привозить додому, щоб збагатити рідну культуру, подарувати естетичну насолоду вітчизняному поціновувачеві мистецтва. Потім були Всеукраїнські виставки: “Мальовнича Україна” (1993 р.), “Чорнобиль: трагедія, подвиг, пам'ять” (1996 р.), “Мальовнича Україна” Херсон (1997 р.), “60 років СХ України” (1998 р.) та міжнародне б’єнале в Болгарії (1998 р.), Литві, виставки закарпатських художників у Франції, Угорщині, Словакії (1998 р.). У лютому 1999 року, в Ужгороді відбулася персональна виставка Михайла Пийтера – члена Національної Спілки Художників України, яка засвідчила високий рівень майстерності автора робіт. Відвідувачі вкотре переконалися у невичерпності творчих можливостей художника. До речі, Михайло Дмитрович живе і працює в Ужгороді.

Окрім Михайла Пийтера, Буштино дало світові цілу плеяду митців: це Ярослав Жирков, Іван Орос, Михайло Микулець, Іван Ливринц, Богдан Коршинський, Василь Глагола (художники), 300

Тарас Рущак, Олександр Микуляк (архітектори), які своєю працею щедро поповнюють культурну скарбницю нашого краю. ПОГАНЬ СТЕПАН ЕДМНДОВИЧ (1944) Якось так розпорядилася доля, що батько Степана Поганя разом з сім’єю змушений був кочувати з одного місця нашого краю на інше. Причина: комусь не подобалось, що їхні предки належали до заможних людей – великих землевласників, які за часів АвстроУгорщини і Чехословаччини проживали в селі Руське Поле. В 1935 році батьки оселилися в Бурштині, де ця родина проживає і зараз. Під час війни батько Степан, аби вагітна дружина була в безпеці, відправляє її тимчасово в м. Бая Маре, що в Румунії. Тут 3 липня 1944 року і з’явився на світ малий Піштіко, який став третьою дитиною в сім’ї. Після визволення краю від фашизму мама із сином повертається знову до рідної оселі в Буштино. Дитинство хлопця, як і його сестер, минуло в мальовничому куточку села – Гандалі (зараз Тополівка). Тут в 1950 році він пішов до першого класу Тополівської початкової школи, яку закінчив у 1954-му. У юнакові щасливо поєдналися талант, любов до праці, сила й найкращі людські риси. З дитинства батько привчав улюбленого сина до , до самостійного життя. Оскільки Степан в дитинстві любив школу, то нині, в солідному віці, з великою приємністю згадує шкільних педагогів. Його батьки мріяли дати своїм дітям не лише хороше виховання, але й належну освіту. І їх мрія збулася. Старша сестра Андріана, будучи професором УжДУ, захистила кандидатську дисертацію і зараз є професором Пейчського медичного університету в Угорщині. Друга сестра Гізела одержала вищу теологічну освіту, а наймолодша, Ільда, після закінчення Київської консерваторії працює викладачем музики Будапештської гімназії. С.Погань теж здобув вищу технічну освіту. Після закінчення Буштинської середньої школи юнака призивають на військову службу в залізничних військах м. Свердловська. Там він здобув військову спеціальність дизеліста пересувних електростанцій, яка згодилася йому в житті. Після служби в армії у 1967 році трудиться спочатку дизелістом бурової установки геологорозвідки, яка була розташована поблизу нашого селища. Пропрацювавши тут три роки, вирішив підшукати іншу роботу, яка була б до душі. Спочатку трудився завскладом, потім заготівельником, і, нарешті начальником буштинського консервного цеху Тячівської райзаготконтори. Протягом 20-ти років успішно трудиться Степан Едмундович у цьому цеху. Водночас без відриву від виробництва успішно закінчує спочатку Свалявський політехнікум, а згодом і Львівський с/г інститут за спеціальністю економіста. Де б не працював Степан Погань скрізь вирізнявся почерком кваліфікованого й ініціативного спеціаліста, людиною, яка завжди до справи 301

ставиться з вогником і вміє домогтися високої результативності. Та була ще одна мрія – стати самостійним підприємцем. У 1990 році вирішив зайнятися малим приватним бізнесом. Отже Погань був свого роду першопрохідником малого приватного підприємництва селищі. У цьому ж році Пішта-бачі (як його земляки по-доброму називають), першим організував в Бурштині МПП, якому дав назву “Гратіс”. Назва ця означає , великодушність, милосердя. Та й справді, вона цілком відповідає вдачі господаря – щедрої людини. Степан Погань до всього, обирався депутатом та членом виконкому Буштинської селищної ради, головою депутатської комісії з питань торгівлі та транспорту він має неабиякий авторитет серед своїх працівників. В молодості, та й зараз захоплюється нумізматикою і колекціонуванням предметів давнини. Голова родини щасливий у своєму сімейному оточенні: Тамара, його дружина, педагог за фахом і вірна помічниця в бізнесі. Уже підросли четверо дітей, які, - як каже Степан Едмундович, - є його “найбільшим багатством і гордістю”. І хоч С.Погані за національністю угорець, він, який виріс в українському оточенні, вчився в українській школі, одружився на українці, є неабияким патріотом нашої незалежної України РУЩАК ВАСИЛЬ ВАНОВИЧ (1929) Буває, що в дитинстві чи юності трапляється щось таке, що накладає глибокий відбиток на формування характеру й світогляду людини, відтак – визначає сенс життя, а з ним і подальшу долю та весь життєвий шлях, таким вирішальним чинником для молодого Василя Івановича Рущака були нелегальні організації та прогресивні вчителі Буштинської Народної школи Хустської гімназії, а потім Тячівської та Буштинської середніх шкіл. Мабуть, тому він та його однодумці свої найпрекрасніші роки юності провели в концентраційних сталінських таборах смерті Сибіру й Казахстану. Адже все життя боролись за Українську ідею. Народився В.І.Рущак 3 березня 1929 року в селянській сім’ї в с. Буштино. Його батько був активним діячем просвітянських справ на селі, через що в хаті завжди була література різної орієнтації. Батько старався виховати свого найстаршого сина Василя в дусі свідомого ставлення до всього народного, українського. За всі роки навчання Василь вчився відмінно, що радувало батьків. Особливо його вабила художня література, історія, гуманітарні науки. Будучи ще учнем 3-го класу народної школи, Василь вже читав оповідання А.Пайківського “За сестрою” та “Сагайдачний”, В.Гренджі-Донського “Золоті ключі” та “Червона скала” і ряд інших. Важливою подією в житті юнака були бурхливі 1938-39 роки утворення Карпатської України та виїзд батька разом з іншими буштинцями до Хуста, щоб вступити в ряди Карпатської Січі і стати в 302

обороні тільки-но створеної Карпатської України від наступу угорських військ. Патріотично настроєний Василь був гордий за свого батька і інших односельчан. Переконавшись у здібностях свого сина до науки, які проявилися ще в народній школі, батько вирішив у 1941 році віддати Василя на навчання до Хустської гімназії. Допитливому юнакові навчання давалось легко. Гірше, що довелось окремі предмети вивчати угорською мовою. Але і ці Василь успішно долав, бо знав, що від його успішності залежатиме плата батьків за навчання та його перебування в гімназії. Надзвичайною подією в його житті було підняття синьо-жовтого прапору студентами гімназії, членами ОУН 15 березня 1942 року замість угорського в ознаменування річниці проголошення Карпатської України. В серпні 1944 року угорські жандарми заарештували Васильового батька і відправили в табір для неблагонадійних людей, звідки він не повернувся. На старшу дитину – Василя лягло ще більше навантаження . Після вступу в наш край Радянської Армії хлопець продовжує навчатися в Хустській гімназії. Після реорганізації школи в 1945 році Василь Рущак продовжує навчання в Тячівській середній школі, а через рік було відкрито середню школу і в Буштині, куди переводиться і Василь разом з іншими буштинцями. Ще будучи учнем Тячівської СШ, він разом з іншими школярами, яким тоді було по18-19 років, вступив в члени підпільної організації українських націоналістів (ОУН), яку очолював учень середньої школи Іван Чонка Всі члени організації прийняли присягу на вірність ОУН. Навчаючись в Буштинській середній школі, хлопець зіткнувся з різним – іншим підходом і трактуванням історичних, літературних і культурних процесів, що спричинились до підняття національної свідомості українців, як було передбачено програмою радянської освіти. Тому між ним, і вчителями почали виникати суперечки щодо самобутності Шевченка, Франка і історії України як окремої нації. Разом з іншими членами ОУН розповсюджував історичні і художні твори письменників і поетів: О.Олеся, В.ГренджіДонського, Маланюка, У.Самчука, Т.Лепкая, О.Турянського, Черкасенка та інших. В Буштинській СШ Василь разом з іншими товаришами продовжував активно приймати участь в цій організації. Почалися випускні іспити за курс середньої школи. Юнак серйозно готувався до них, мріючи успішно закінчити . Та доля по іншому розпорядилась. Йому не судилось одержати атестат за середню освіту, бо на першому ж іспиті Василя арештовують за участь в ОУН. А далі, слідчі камери і нарешті каторжні роботи в таборах смерті Джезказгану, що в Казахстанських степах. Хрущовська відлига позначилась і на житті в’язнів. Почався перегляд справ, і багатьох у другій половині 1954 року почали звільняти. 28 квітня звільнили і Василя Рущака, а 1 травня він був уже вдома, в рідному Буштині. 303

Невдовзі, хоч і з великими труднощами, Василю Рущаку вдалося влаштуватися на роботу в Буштинський лісокомбінат робітником будівельної бригади. Працював сумлінно, бо хотів хоч трохи допомогти мамі. Переслідування відчував на собі постійно, аж до розпаду Союзу. Хоч Василю Івановичу не дали закінчити 10-ий клас в той далекий 1948 рік, то тепер, після Джезказганських “концтабірних студій”, він знову вирішив поступити в 10-ий клас рідної школи без відриву від виробництва. Після закінчення середньої школи, в 1956 році Василь Рущак вступає до Ужгородського університету, бо мріяв стати вчителем української літератури. Та, розглянувши його документи у приймальній комісії, йому сказали: “Вам ніхто не дозволить виховувати молоде покоління, вступайте в якийсь технікум”. Подібна картина повторилась і при поступленні до Львівського лісотехнічного інституту. Кілька разів подавав документи, але постійно знаходились причини, щоб не зарахувати його студентом. Нарешті вирішив вступити на механічний факультет Львівського с/г інституту і , оскільки ніхто не знав, що він поїхав здавати іспити, і не було на нього доносу. На здібного спеціаліста деревообробної промисловості, керівництво лісокомбінату дає відношення-прохання, аби перевести його у Львівський лісотехнічний інститут, Закінчив його у 1968 році, одержавши диплом інженера-механіка. Через деякий час Василя Івановича переводять у відділ реалізації, а в 1960 році призначають начальником складу готової продукції. Працював з натхненням, добросовісно, і керівництво заводу було задоволено його роботою. Деякі партійні керівники заводу були проти підвищення на посаді колишнього політв’язня, але директор заводу відстояв його, як здібного і ерудованого працівника. Та ще довго доводилось Василю Івановичу відчувати в житті своє минуле, яке декому було не до вподоби. Потім його призначають майстром лісопильного цеху, заступником начальника, а з 1968 року-начальником відділу технічного контролю. Перебуваючи на цій посаді, йому довелось об’їздити весь Союз. В 1970 році його призначають начальником укрупненого лісопильного цеху, до складу якого входили: паркетний та сушильний цехи, де працювало 300-350 робітників. Цех почав працювати стабільно, виконувати норми виробничої продукції. Виробництво продукції збільшувалось. Користувався авторитетом у очолюваному колективі і в керівництва лісокомбінату. У 1984 році паркетний цех відокремлюють від лісопильного, і Василь Іванович стає начальником паркетного цеху. Поряд з виробничими питаннями В.Рущак постійно цікавився і покращенням умов праці робітників цеху, його поважали як керівництво заводу так і робітники. І хоч в 1989 році він офіційно подав документи про вихід на пенсію, та на прохання директора заводу продовжував працювати на тій же посаді. Втомившись від роботи, лише в 1996 році вийшов на заслужений відпочинок. 304

На лісокомбінаті В.І. Рущак відпрацював безперервно 41 рік, і неодноразово дирекція заводу відмічала цього хорошого працівника. Його трудова книжка рясніє кількома десятками подяк і грамот. Та й пішовши на пенсію, він не сидить склавши руки, а бере активну участь у громадському житті селища: очолює буштинський осередок Руху, є заступником голови громадської організації старожилів. В.Рущака неодноразово запрошували на з’їзди і конференції різних рівнів. Він був делегатом ІІІ-го та ХІ з’їздів Народного руху України (1992 і 2000рр.) та XV-го Всеукраїнського з’їзду українських націоналістів. Василь Іванович часто згадує цікавий випадок, що стався на ІІІ-му з’їзді НРУ (першого після проголошення незалежності), на якому був присутній тодішній президент Л.Кравчук. ...На трибуну вийшов гість, посланець Яна Валенси, – Яцек Куронь, представник польської солідарності. Його привітання від імені гостей було першим. З трибуни з’їзду він сказав: “Шановний президенте, шановні делегати. Я не можу прийти до себе від того, що я тут, у столиці України, – Києві, можу привітати вас з тим, що і ви, не дивлячись на протидію окупантів, нарешті здобули свободу і незалежність, за що так багато ваших синів і дочок віддали найдорожче-своє життя. Якщо це сон, то пробудіть мене, якщо це дійсність, то вітаю вас! Слава Україні! ” “Я почуваю себе щасливим, – каже Василь Іванович, – бо, хоч і важко мені прийшлось у юності, та я таки знайшов себе в житті і був корисним людям”. Далі продовжує: “Ми народилися українцями і ними будемо завжди… Ми вже не покірні раби “радянських братів”, не будемо лизати руки тих, що нас б’ють”. …А роки, мов журавлині ключі, летять і летять РУЩАК МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (1936-1997) Коли людина вже відійшла від нас, тоді вже можна підсумувати пройдений нею шлях, оцінити її життєві і творчі здобутки та нездійснені можливості... Народився Михайло Іванович 1935року в с. Буштино, в сім'ї Доброго господаря. До першого класу пішов у 1942-у,у важкі повоєнні роки. В школі вчився добре. Чоловік, сину, має думати на сім світі про таке багатство, яке б і злодії не вкрали, і недобрі люди не відібрали,- так учив свого сина Михайла Іван Мали тюк – мудрий буштинець. І мав-таки правду: ту землю, на котру кривавими мозолями заробляв на своїх полях, і на якій мучив і себе, і дітей, і худобинку, ”освободителі” приватизували, вірніше, усуспільнили. Дитинство Михайла минуло тут-на Горбі .Згодом він часто сюди навідувався ,щоб згадати дитинство і юність, а хата, в якій народився і виріс, завжди була в його душі, як і пейзажі зеленої Долини, що відкривається з віконця родинного гнізда. Тут Михайло Рущак рано усвідомив істину-досягти вершини можна лише постійною працею, день305

у-день, хвилину-у-хвилину, мить-у-мить. Традиція, ця, мабуть, йшла від батька-матері. Після закінчення Буштинської середньої школи в 1955 0році він поступає у Львівський фінансово-кредитний технікум, який успішно закінчує в 1959 році. Закінчивши технікум, працює спочатку бухгалтером-контролером відділу Держбанку міста Тячів, потім кредитним інспектором Держбанку. Ця робота була не по душі Михайлові, і він став прикладати свою стежину в районній торгівлі-спочатку зав.продмагом радгоспробкоопа (з 1960-1951рр.) в рідному селищі, потім тут же займав посаду директора підприємств громадського харчування, далі - завторг. З 1967 по 1976рр. - був директором курортторгівської крамниці №3 в м. Тячів Починаючи з1976 року, Михайло Іванович Рущак займає посаду голови райспоживспілки, де працював аж до виходу на заслужений відпочинок. За цей майже двадцятилітній період він зробив чималий внесок у розвиток торгівлі району і, Буштина зокрема. Розширилось торгове будівництво району, покращилось обслуговування та постачання необхідними товарами і продуктами населення. В селищі побудовано нові сучасні склади для зберігання товару, двоповерхове приміщення торговельної контори, цілий ряд нових торгових точок. М.І.Рущак надав велику шефську допомогу під час будівництва Буштинської СШ, сприяв прискоренню її відкриття. Де б не працював М.І. Рущак, скрізь зарекомендував себе кваліфікованим, ініціативним спеціалістом, кмітливим і підприємливим організатором, людиною, яка завжди до справи ставилася по-діловому і вміла домагатися високої результативності. Ці якості створили йому високий авторитет серед колег по роботі, серед підлеглих працівників. Через що мав цілий ряд державних і партійних нагород. На заслуженому відпочинку прожив недовго, всього лише неповні два роки і в 1997 році, після важкого сердечного нападу, пішов із життя. РОМБАЙ ОТТОКАР ЙОСИПОВИЧ (19300Це неординарна фігура з-поміж провідних педагогів Закарпаття. Своєю копіткою працею він значною мірою сприяв розвитку і збагаченню методики уроків фізичного виховання, а також розвитку масових видів спорту у нашій країні. Народився 1930 року в Буштині. Після закінчення початкової народної школи в Буштино-Тополівці продовжив навчання в Тячівській середній школі, а в 1952 році вступає до Львівського інституту фізичної культури і спорту. Після закінчення вузу був направлений на Закарпаття і призначений завідуючим кабінетом фізкультури та військової підготовки в Інституті вдосконалення вчителів. Довгі роки поєднував основну роботу з діяльністю тренера з підготовки 306

юних плавців. Більш як за два десятиріччя праці в ДЮСШ обласного центру О.Ромбай підготував чимало відомих спортсменів з плавання. Сотні хлопців та дівчат під його керівництвом оволоділи азами плавання, на все життя полюбили його. Багато вихованців обрали собі професію вчителя фізичної культури, тренера з плавання. Оттокар Йосипович багатьом педагогам допоміг підвищити кваліфікацію, провів велику роботу з втілення комплексної навчальної програми з фізкультури, підготовки різноманітних пристроїв, нестандартного обладнання. Протягом ряду років кабінет, очолюваний Ромбаєм, посідав перше місце в республіці, а досвід його роботи включений до картотеки передового досвіду освіти України. Слід відзначити, що в особі О.Й.Ромбая вчительство бачить незаперечний авторитет, вельми талановитого і самовідданого педагога, наставника вчителів, який переконаний, що успіхи в фізичному вихованні людини – важлива передумова життєвих надбань і успішної діяльності суспільства. Про визнання його педагогічного хисту говорить і факт присвоєння в 1991 році Оттокару Йосиповичу Ромбаю почесного Звання Заслуженого вчителя України СОЛОМОНКО ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИ (1929) 45 років життя Юрія Васильовича пов’язані зі спортом, і половина з них – з футболом. Народився в 1929 році, був третьою дитиною у багатодітній сім’ї бокораша. Спортом захоплювався з дитячих років ,наслідуючи старших братів Івана та Василя, які на той час грали в місцевій команді “Карпатія”. Футбольна кар’єра Юрія Васильовича почалася у 1943-му, коли мав всього 15 років. Першими наставниками були батьки, які докладали всіх зусиль, аби сини, а їх було четверо, були хорошими футболістами. Першою командою, в якій в 1943 році Юрій захищав ворота, була команда “Левента”. З приходом на Закарпаття радянської влади у Буштині з’являється команда “Червона зірка”, в якій Ю.Соломонко продовжує грати воротарем. Наступного року разом із своїми братами він захищає честь відомої на той час футбольної команди Виноградова “Партизан”. У 1946 році Юрія Васильовича запросили грати за збірну команду м.Хуста СК “Русь”. Тут вперше в своєму житті він бере участь в міжнародних змаганнях з футболу проти команд СатуМаре і Бая-Маре (Румунія). Гра за команду “Русь” дала юному воротареві багато для спортивного росту. В 1947 році він, учень 9-го класу, потрапив до збірної команди школярів Закарпаття. Ця команда, воротарем якої був Ю.В.Соломонко, завоювавши кубок України серед команд Одеси, Львова, Харкова, Києва, стала у 1947 році чемпіоном України. У цьому ж році збірна команда Закарпаття продовжувала ігри на першість СРСР і в кінцевому результаті завоювала почесне третє місце. В 1949 році, як кращого воротаря, Юрія Васильовича запрошують в ужгородський «Спартак», який приймав участь у розіграшах кубка СРСР з футболу. 307

У листопаді 1949 року Ю.В.Соломонку призивають на військову службу у м. Мукачево. Протягом трьох років він захищає ворота відомої на той час футбольної команди «Динамо». Звільнившись у запас, знову грає за рідну команду «Бокораш», згодом перейменовану на команду «Тиса». У 1962 році Юрій Васильович переходить на педагогічну роботу і спочатку трудиться у Новобарівській восьмирічці, а з 1965 року, аж до виходу на пенсію – вчителем фізкультури Буштинської СШ. У 1965 році заочно закінчує Львівський інститут фізичної культури. Щоденна наставницька праця Юрія Васильовича була спрямована на належне фізичне виховання школярів. Він завжди мріяв продовжити себе в учнях. З ініціативи і за активної участі Юрія Васильовича на базі Буштинської СШ було створено спортивний комплекс з футбольним полем, двома чудовими волейбольними, баскетбольними і гандбольними майданчиками, з біговими доріжками і різним спортивно-гімнастичним приладдям. Це було справжнє спортивне містечко, подібного до якого не було в цілій області. На території спорткомплексу завжди було людно. Завдяки ентузіазму Ю.Соломонка, його копіткій, цілеспрямованій роботі зі стін Буштинської десятирічки вийшло чимало відомих спортсменів, зокрема, футболістів. СОЛОМОНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (1927) Народився 1927 року в сім’ї бокораша в селі Буштино. В 1939 році, після закінчення шостого класу Буштинсько - Тополівської народної ( початкової ) школи він поступив у Тячівську горожанську школу, яку закінчив в 1943 році. Далі вчився у Мукачівській торговій академії, звідкіля перевівся у Виноградівську торгову академію, яку закінчує у 1945 році. Під час навчання у Виноградові він потрапляє у відому на той час футбольну команду “Партизан”. В 1946-1947 роках грає у буштинській команді “Червона зірка” в першості області з футболу. В 1947 році Василь Васильович поступає на стаціонарне відділення Львівського інституті фізичної культури. За час навчання у інституті виступає успішно за Львівську команду “Спартак” на першість Радянського Союзу і України, яка стає призером першості СРСР серед команд “Спартака” до 1950 року. Після закінчення інституту, як здібний спортсмен, він залишається викладачем на кафедрі спортивних ігор при цьому ж інституті. У 1950 році Василя запросили грати за команду СКА, у складі якої перебував до 1951 року. Коли, у зв’язку із закінченням інституту, переходить на педагогічну роботу, працює викладачем кафедри фізичного виховання 308

Львівського зооветеринарного інституту. В цей час грає на першість України в команді “Буревісник” на протязі 1951-1953 років. З 1953 року працює викладачем кафедри Львівського держінституту фізичної культури. Починаючи з 1960 по 1965 роки Василь Васильович завідує кафедрою спортивних і рухливих ігор цього ж інституту. У 1961 році міська влада Львова поставила перед інститутом завдання створити команду міста, яка могла б за короткий час здобути право виступати серед команд майстрів України. Таку команду і було створено Василем Васильовичем з участю відомих футболістів М.Турко та Ю.Зубачем. В 1963 році ця команда під назвою “Карпати” почала виступати серед команд 1-ої групи. За час роботи в інституті В.В.Соломонком було підготовлено понад 70 футболістів, які грали за команди вищої, І-ої, ІІ-ої ліги. Досить назвати відомі прізвища: І.Кульчинський, Л.Броварський, Ю.Підпалюк, М.Плахетко, Г.Батич, Журавчак та багато інших. Троє з них були гравцями збірної СРСР: Це І.Кульчинський, Л.Броварський та М.Плахетко. Василь Соломонко готував збірну команду області на кубок ЦК ВЛКСМ та на кубок “Надія”, які посідали призові місця України. Він же готував збірну України з вікових груп, яка стала чемпіоном СРСР і за ці успіхи у 1966 році йому присвоєно почесне звання “Заслужений тренер України”. У грудні 1973 року Василь Васильович захистив дисертацію на тему: “Інтенсифікація рухливої активності футболістів вищої категорії” і здобув вчений ступінь кандидата педагогічних наук. З 1967-го по 1975-ий роки був членом групи науково-методичної підготовки збірних команд СРСР при відборі до міжнародних змагань. Починаючи з 1952 року, перебував у складі керівних органів федерації футболу не лише області, а й республіки та СРСР. Тривалий час очолював федерацію футболу Львівської області. У 1968 – 1975 рр. очолював групу науково-методичної підготовки команди “Карпати”, яка в цей час стала переможницею кубка СРСР. Це було вперше в історії футболу Союзу З 1975 року і по сьогодні завідує кафедрою фізичного виховання інституту Львівської державної академії і ветеринарної медицини. Ось який внесок у розвиток спорту зробив В.В.Соломонко: - протягом 20-ти років проводив, за дорученням федерації футболу України, щорічні семінари тренерів колективів фізкультури. - виступав з лекціями перед тренерами команд майстрів спорту України і СРСР; - виступав з доповідями на всесоюзних конференціях з питань футболу за участю провідних тренерів Югославії, Угорщини, Чехословаччини, Німеччини, Італії, Англії; - опублікував понад 180 наукових, методичних та популярних статей; - автор 9-ти посібників і підручника з футболу для студентів університетів і інститутів фізичної культури; - на протязі 17 років очолював методичну раду фізичного виховання, здоров’я і спорту вузів Львівщини; 309

-з 1990 року до сьогодні – заступник голови методичної ради аграрних вузів України; -в 1994 році йому присвоєно почесне звання “Заслужений працівник фізичної культури України”; - підготував до друку посібника для тренерів і гравців аматорського футболу та “Футбол у школі”; -у 1991 році йому присвоєно вчене звання професора; - входить до списку 500 найбільш поважних громадян міста Львова; - йому було доручено на протязі 11 останніх років інспектувати ігри команд вищої ліги. Причому, за цей час проінспектував 67 матчів вищої і 53 матчі першої ліги; - хоч Василь Васильович вже 13 років на заслуженому відпочинку, він завжди бадьорий, як-то кажуть, у формі і продовжує трудитися на улюбленому поприщі. Приємно, що справа, якій присвятив своє активне життя, не пропала даремно, що батькову естафету перейняв його син Олександр Васильович, спортсмен, який пішов по стопах батька. Олександр теж закінчив Львівський інституті фізкультури, захистив дисертацію, здобув вчений ступінь кандидата педагогічних наук, доцента, очолює кафедру педагогіки і психології у Львівському інститут і фізкультури Отже, династія Соломонків не припиняє свого ходу в спорті, а продовжує рухатися вперед. Хотілося б, щоб спадкоємність поколінь тривала й надалі. СТАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (1912-19 )Народився в с. Буштино 12 лютого 1912 року в сім’ї мельника. Був дев’ятою дитиною в сім’ї. У 6 років сів за парту народної школи, де навчався протягом 5-ти літ. Першим вчителем був педагог-емігрант Буркатський – вчитель високої кваліфікації. В школі він організував драматичний гурток, учнівський хор, знайомив учнів із творами Шевченка, Франка, Духновича та інших поетів. Чи не найбільшою заслугою Буркатського був створений ним церковний хор. Малий Василь брав активну участь у дитячих виставах, співав, декламував. Після 5-го класу навчався у Тячівській горожанській школі. Встигав добре і, як і раніше виступав у п’єсах, грав на скрипці, співав у хорі. Після закінчення горожанки поступив до Мукачівської торговельної академії, де студентів виховували в патріотичному дусі. Там також була добре поставлена культурно-просвітницька робота: влаштовувались спектаклі, художні читання, співи, танці. Самодіяльний гурток називався “Каменярі”. Василь виступав солістом у чудовому студентському хорі, організованому відомим професором Приходьком. Торговельна академія виховала в ті часи для Буштина, крім Стана, й таких відомих українців, як Михайло Томаш-Дуйчак, Михайло Гаврилко, Іван Гаврилко та цілий ряд інших. 310

Після торговельної академії В.Стан протягом двох років служив у війську (Хустський артилерійський полк), де йому присвоїли звання поручика Чехословацької армії. Після війська протягом двох років працював учителем в с. Вонігово, а тоді був направлений на роботу в Дирекцію лісів і сплавів Буштина бухгалтеромекономістом. У цей час разом із своїми односельцями Павлюками, Штерцліями та Богачиками захищав честь буштинської футбольної команди. 1936 року отримав направлення на два роки в м. Братіславу як представник Буштинської дирекції лісів і сплавів, в “Міністерство земледілія”. У 1938 році повернувся на попереднє місце роботи. Заслуговує на увагу, що Василь Васильович протягом усього періоду навчання як у горожанській школі, так і в торговельній академії, очолював організований ним гурток абстинентів (противників алкоголю і курива). Буштинська квартира, де мешкав разом із старенькою мамою, була постійним пристанищем та місцем зустрічей друзів-академістів з Тячівщини. Сюди часто навідувались Ляшко І., Ляшко С., Дуйчак-Томаш, Таркович Ю., Мадяр І., Купчик Ю., Ясінко Ю., а також академісти з Рахівщини, Хустщини та Мукачівщини. Тут вони спілкувалися, вели суперечки про тодішню політичну ситуацію, обговорювали твори Т.Шевченка, І.Франка, М.Грушевського, О.Кобилянської, І.Руданського та інших. Брав участь у Соймі Карпатської України в Хусті 1939 року, де була проголошена Карпатська Україна. Дуже боляче переніс поразку молодої держави та розгром Карпатської Січі. Як кваліфікованого працівника та “за знання язика” угорці залишили його на попередній роботі. З настанням радянської влади на Закарпатті призначений у 1945 році директором лісопильного заводу в с. Довгому. Одночасно заочно закінчує Львівський лісотехнічний інститут. Пізніше переведений на посаду директора Іршавської фабрики гнутих меблів, а згодом – заступником голови Іршавського райвиконкому. Працював ще Василь Васильович директором Свалявського лісохімзаводу, а на пенсію пішов з посади директора меблевого комбінату м. Сваляви. Де б В.Стан не працював, скрізь швидко завойовував авторитет і людську повагу, передусім, своєю принциповістю, доброзичливістю, готовністю піти назустріч тим, хто звертався до нього. (Із спогадів Юлії Кізман-Коршинської) СЕРЮГА ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ (1959) До неординарних педагогів Буштина належить заступник директора Буштинської гімназії-інтернат Василь Михайлович Серюга. Він вносить значний вклад в теорію і практику розв’язання непростих педагогічних проблем стосуються етики взаємовідносин у педагогічному колективі, побудови здорового мікроклімату, уміння згуртувати педагогічний колектив на виконання одного з найвідповідальніших суспільних завдань-навчання й виховання юної зміни. 311

Народився він у невеличкому селі на Тячівщині – Воннігові, в селянській сім’і 2 січня 1959 року. Після закінчення Вонігівської восьмирічки продовжує навчання в Ужгородській школі інтернаті. 2 математичного профілю, яку успішно закінчив в 1976 році. Через рік, прагнучи стати учителем поступив на фізичний факультет Ужгородського державного університету, де в 1982 році здобув диплом фізика з правом викладання в середній школі. Після закінчення в 1982 році УжДу працює вчителем виробничого навчання в Буштинській середній школі. Через два роки, здібного і енергійного педагога, районний відділ освіти переводить на посаду заступника директора по навчально-виховній роботі Тячівської вечірньої ЗСШ. З 1997 року і до сьогоднішнього дня Василь Михайлович Серюга обіймає посаду заступника директора з навчальної роботи Буштинської гімназії-інтернату гуманітарного профілю. Тут яскраво появився талант та уміння молодого керівника в плані методичної роботи. З перших днів роботи у гімназії-інтернаті Василю Михайловичу вдалося згуртувати педагогічний колектив на якісну та результативну роботу з обдарованими учнями, і перші результати не забарилися. Вже в 1999 старшокласниця Веклинець Валентина стає дипломантом Всеукраїнської олімпіади з мови і літератури (вчитель О.В. Деяк), а Рустам Кириченко переміг у Всеукраїнському конкурсі “Село моє, для мене ти єдине”. З року в рік учні Буштинської гімназії-інтернату перемагають на районних, обласних олімпіадах, конкурсах з різних предметів. Вперше на Тячівщині учні Буштинської гімназії-інтернату стали призерами учнівського конкурсу-захисту науково-дослідних робіт Малої академії наук України. Це, зокрема Серюга Михайло (фізика), Сасин Галина (українська мова), Рішко Оксана (біологія), які стали дипломантами четвертого етапу конкурсу-захисту в м. Києві. У 2002 році Марина Данілова виборола диплом ІІІ-го ступеня у конкурсі “Космічні фантазії” у номінації “Астрономія”, що відбувся у м. Києві. Поряд із згаданим, своє професійне кредо як заступник директора Василь Михайлович вбачає у щоденній натхненній роботі по вихованню в учнівської молоді загальнолюдських норм та етики: поваги до батьків і старших, любові до рідного краю, Батьківщини. Як учитель фізики він дбає, щоб учнівська молодь, набуваючи нових знань краще пізнавала світ, що нас оточує. В.М.Серюга дбає про збереження контингенту учнів, підвищення фахової кваліфікації вчителів і навчально-методичної роботи в цілому. Разом з директором школи Василь Михайлович досконало вивчає і контролює теоретичний, науковий рівень уроків, методи, форми і прийоми викладання, бореться, з лібералізмом у оцінці знань учнів. Запоруку успіхів у роботі школи і учителя ВМ Серюга бачить у вивченні, узагальненні та впровадженні передового педагогічного досвіду вчителів. Він є справжнім порадником, ініціатором корисних і творчих починань. У школі постійно проводиться навчання активу вчителів і заступників гімназій312

інтернатів області, які обмінюються досвідом роботи в справі удосконалення навчально-виховної роботи Педагог наділений вмінням вникати у внутрішній світ дитини, знати її індивідуально-психологічні особливості і на цій основі формувати справжнього громадянина. А ще-вести за собою педагогічний колектив і мобілізовувати його на творчі пошуки.

ФОЗЕКОШ ОМЕЛЯН ПАВЛОВИЧ (1930) Ця енергійна, працьовита людина постійно перебуває у вирі сільського життя. Народився О.П.Фозекош 1930 року в с. Сасово Виноградівського району у великій родині селянина-землероба, в якій зростало 8 дітей. Закінчивши місцеву десятирічку, поступив на історичний факультет УжДУ. Здобувши диплом, працював спочатку в обласному архіві, а з 1955 року – завучем Ганичівської СШ. У 1959 році Омелян Павлович переводиться в новостворену Буштинську школу-інтернат, де працював вихователем, а згодом завучем, взявши на себе відповідальність не лише за навчально-виховну, а й господарську ділянку роботи закладу. Під його керівництвом у школі-інтернаті було створено два музеї, перший в районі методичний кабінет, велике підсобне господарство. Тут учні й педагоги власними силами обробляли 8 гектарів землі. О.П.Фозекош домігся добудови восьми класних приміщень, двох навчальних майстерень. Почалося спорудження нового типового навчального корпусу на 450 учнівських місць. Поступово розширювалась і міцнішала навчальна база школи, згуртовувався сильний, дієздатний колектив учителів та вихователів. Школа-інтернат стала рідною затишною домівкою для дітей-сиріт, напівсиріт та вихідців з багатодітних родин. Великий ентузіаст Омелян Павлович разом з педагогічним і учнівським колективом виростив шкільний фруктовий сад, завів свиноферму. Школа вирощувала й овочі для власних потреб. Чудовим місцем активного відпочинку дітвори став обладнаний у цей час шкільний спортивний майданчик. Велику увагу О.П.Фозекош приділяв й удосконаленню начавльно-виховної роботи. Здібний наставник і організатор педколективу вважав, що навчання повинно й виховувати учнів, вводити їх у багатий світ не лише наукових знань, а й мистецьких і культурних надбань. В 1972 році був призначений директором Буштинської СШ. На той час, через нестачу класів, навчання велося у дві зміни. О.П.Фозекош зумів залучити місцевий лісокомбінат для добудови ще 8 класних приміщень. 313

Через рік Омеляна Павловича, невтомного громадського активіста, сельчани обрали головою селищної ради. Майже 10 років він трудився на цій посаді на благо громади. За цей час було побудовано й здано в експлуатацію нову типову триповерхову школу на 1200 місць, два дитячі садки, відкрито музичну школу. На річках Теребля і Тиса було споруджено близько 8 км. дамби, укріплено береги Млиновиці, розширено на ній міст і відповідно дорогу по Травневій вулиці біля селищної ради. З нагоди 30-ліття Перемоги у селищі з’явився пам’ятник-меморіал на честь полеглих у Великій Вітчизняній війні буштинців. Оновилися й вулиці селища – на Головній було прокладено тротуари, вул. Б.Хмельницького заасфальтовано, решту - завезено гравієм. ЧОНКА ЯРОСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ (1951)Народився 28 серпня 1951 року в інтелігентній родині головбуха солідного підприємства і лікарки. У 1958 році розпочав навчання у місцевій десятирічці і протягом усіх шкільних років був зразковим учнем. У 1968 році зі срібною медаллю закінчив школу й одразу склав вступні іспити на медфак УжДУ. В університетські роки багато працює самостійно, захоплюється найновішими досягненнями в медичній галузі, успішно виступає з рефератами на різних студентських конференціях. У 1974 році з відзнакою закінчує університет і лікарем терапевтичного відділення Тячівської ЦРЛ розпочинає свій трудовий шлях. З 1976 року працює дільничним терапевтом у рідному селищі, а через рік, як спеціаліст з яскравими організаторськими й фаховими здібностями, призначається завідуючим Буштинської дільничної амбулаторії-поліклініки. До роботи ставився з усією відповідальністю, однак примітивність обладнання, склад медичних кадрів не вдовольняють Ярослава Васильовича, і він мріє здійснити кардинальні зміни в цих напрямках. З великим захопленням взявся за будівництво медичного комплексу селища. Водночас вдосконалює свій фаховий рівень, багато читає, готується до вступу в аспірантурі. І задум збувається –він заочно навчається в аспірантурі на кафедру факультетської терапії медфаку УжДУ. В серпні 1981 року Я.В.Чонку переводять спочатку на посаду заступника головного лікаря по лікувальній частині Республіканської алергологічної лікарні в с. Солотвино, а з 1995 року він призначений головлікарем цього закладу. У зв’язку з переходом на інше місце роботи, Ярослав Васильович, на жаль, не встиг збудувати медичний комплекс, який не завадило б мати буштинцям. Працюючи заступником, а потім і головним лікарем Української алергологічної лікарні, Я.В. Чонка проводив важливі наукові дослідження разом з науковцями Ужгородського філіалу Одеського НДІ курортології та фізіотерапії під керівництвом професора М.Д.Торохтіна. В результаті було відкрито новий напрямок в розвитку спелеотерапії – лікування різних форм 314

бронхіальної астми. Ярослав Васильович розробив власні методи успішного лікування її алергічної форми. Він довів, що найбільш ефективною, у випадку цього захворювання є спелеотерапія. До речі, раніше ця форма захворювання чомусь залишалася поза увагою наукової медицини. Проведені дослідження лягли в основу дисертації на звання кандидата медичних наук під назвою “Порівняльна оцінка ефективності спелеотерапії хворих з різними формами бронхіальної астми в умовах мікроклімату соляних шахт”. Всього ж Я.В. Чонка опублікував 53 наукові праці та одну монографію. Чудовий спеціаліст, людина широких знань, наділена високим почуттям обов’язку й відповідальності, Ярослав Васильович користується авторитетом серед колег, пацієнтів, представників наукових кіл вчених світу. За вагомий вклад в розвиток спелеотерапії в Європі на міжнародному симпозіумі, що відбувся в Банській Бистриці (Словакія) в 1997 році Я.В.Чонку обрано першим віце-президентом Європейської комісії по спелеотерапії при ЮНЕСКО. Це людина, яка цілком віддається роботі і працює за покликом серця. Це лікар, який добре знає свою справу, фахівець високої кваліфікації. Він у постійному пошуку, ніколи не заспокоюється на досягнутому, прагне знати і зробити більше. Гарне враження справляють і його особисті якості, зокрема, тактовність, уважне ставлення до хворих, намагання увійти в становище кожного, хто звертається за консультацією і допомогою. ШПІС АРПАД МАРТИНОВИЧ (1901- 1957) Шпіс Арпад Мартинович народився в сусідній Словаччині у селі Шпіска Нова Вес 1901 року. Після закінчення місцевої початкової, потім горожанської, а потім фахової технічної школи, його, молодого фахівця, в 1937 році направляють в наш край-на Тячівщину, в село Буштино. Тут майже завершувалось будівництво лісопильного заводу: Арпада Шпіса призначають головним механіком підприємства. Йому довелося монтувати все обладнання заводу аж до 1939 року. Та з настанням угорської окупації нашого краю (1939-1944 рр.) роботи законсервувались. Ось що розповідав пізніше в своїх спогадах Арпад Мартинович “…Червона Армія в 1944 році наближалася до Карпат. Мені, як головному механікові новозбудованого заводу, в другій половині 1944 року угорськими властями було дано наказ демонтувати все машинне відділення для транспортування його в глиб Угорщини. Лише частину цього обладнання було вивезено під час відступу німецьких військ на захід. Після визволення нашого краю в жовтні 1944 Червоною Армією постало питання запуску Буштинського лісопильного заводу в дію. Мені було доручено відшукати вивезену техніку і доставити її знову на завод. Я з честю виконав це завдання. В 1946 році мене призначають директором Буштинського лісопильного заводу, що невдовзі мав запрацювати.” 315

Нелегким був початок. Однак всі зусилля першого директора завершилися блискучою перемогою. Весною 1946 року нарешті завод запрацював. Арпад Мартинович одразу зарекомендував себе хорошим керівником, душею колективу, якому завжди був підзвітний. Переконавшись у сумлінній праці своїх робітників Арпад Мартинович ретельно вивчає сировинні ресурси й шляхи забезпечення ними підприємства. А лісовозні дороги? Чого коштувало лишень зв’язати ними завод з лісорозробкою. Будував їх з таким ентузіазмом і рішучістю, з такою оперативністю, що успіхи лісозаводу не могли залишитись непоміченими для інших. Однак досягнутим не заспокоювався-будував плани. Буштинський завод повинен стати крупним деревообробним комбінатом-вважав директор та його друзі, вони жили цим майбутнім. Невдовзі змінився і вигляд селища. З'явився селищний парк, і почалось будівництво заводського клубу. А Арпад Шпіс організовує при заводі футбольну команду, яка займає перше місце в області. Пізніше він сам очолив цю команду і утримував її за рахунок заводу. Та головною його справою до кінця життя було розбудова заводу, підготовка кваліфікованих кадрів, і зокрема з числа молоді, благоустрій підприємства і селища в цілому, його культурний розвиток. Арпад Мартинович був прекрасним сім'янином, зразковим батьком, непримиренним противником алкоголю, який ніколи не вживав. Був небайдужий до чотирьох речей: читання художньої літератури, полювання, до футболу, а також музики і співу. Часто вдома і в колі друзів співав словацькі пісні. Мав добрий музикальний слух і гарний голос. Майже все свідоме життя Арпада Мартиновича було пов'язане з лісопильним заводом. Працював до останнього свого подиху. Похований Арпад Мартинович в 1957 році на буштинському кладовищ ЦЬОКА СТАНІСЛАВ АНДРІЙОВИЧ (1996) Кажуть, лікарем потрібно народитися. Не знаю, наскільки це твердження відповідає об'єктивній реальності, але гадаю, що чимало правди в цьому таки є. Адже мова йде про спеціалістів, які працюють на надзвичайно відповідальній ділянці сфери людського життя. Ця відповідальність притаманна і нашому землякові, талановитому терапевту обласної клініки та викладачеві Ужгородського національного університету. Народився Станіслав Андрійович у селищі Буштино 24 жовтня 1966 року у гарній, працьовитій сім'ї. До речі, його мама працювала медсестрою при Буштинській амбулаторії. У 6 років Станіслав став учнем першого класу місцевої середньої школи. Батьки уважно стежили за навчанням хлопця, від маленького привчали до самостійності у всьому. На протязі майже всього шкільного періоду вчився на відмінно, відвідував факультативи з біології, фізики, хімії, успішно виступав на шкільних, районних та обласних олімпіадах, за що відзначався грамотами районного та 316

обласного відділів народної освіти. Брав активну участь у підготовці тематичних вечорів з цих предметів. У 1983 році юнак успішно закінчує середню школу. У виборі майбутньої професії визначився ще у дев'ятому класі. Тоді й поділився з батьками, що мріє стати лікарем. Видно, припала до серця мамина професія. Батьки підтримали наміри сина. У 1983 році Станіслав успішно склав вступні іспити і був зарахований студентом Ужгородського державного університету. Був серйозним, сумлінним студентом, активним на семінарських заняттях, конференціях. Був серед тих, хто виділявся наполегливістю в навчанні, активністю в громадському житті університету. Строкова військова служба перериває навчання: після другого курсу був призваний у армію Зразковий воїн і тут дружить з книгою. Заслужено отримує звання сержанта. У 1987 році демобілізовується і продовжує навчання в рідному університеті, яке успішно закінчує в 1991 році. Як одному з кращих випускників, йому було запропоновано два варіанти: або працювати за направленням лікарем в с. Чумалево, або продовжити навчання в аспірантурі УжДУ. Станіслав Андрійович вибрав друге. Адже про аспірантуру він завжди мріяв. Людей такої сили волі й настирливості завжди супроводжує успіх. Станіслав Цьока почав штурмувати нові наукові висоти. Навчаючись у аспірантурі (1991-1994 рр.), водночас плідно працює над кандидатською дисертацією по клінічній кардіології. Працюючи в університеті, зарекомендував себе висококваліфікованим спеціалістом, активно займається науково-практичною роботою, має друковані праці. Він добре орієнтується як у практичних, так і в теоретичних питаннях медицини. У характеристиці Станіслава Андрійовича є дві найпомітніші риси: доброзичливість і гуманність. А ще він справжній працелюб. Цю основу його характеру заклали, звичайно, батьки, адже у малого Славка завжди найбільшими авторитетами були простий трудівник – батько і мати – медсестра. Діти, які зростали в родині Цьоків, завжди звіряли свої вчинки і помисли з батьківським ідеалом високого розуміння людського обов'язку і чистосердечної поваги до ближнього. Всі люди бувають різні, вони по різному сприймають свої недуги. Тож мало лікареві приписати ті чи інші пігулки, лікувальні процедури, потрібно ще й знайти індивідуальний підхід до кожного пацієнта. Адже добре слово лікаря, його моральна підтримка роблять чудеса. Про це Станіслав Андрійович не втомлюється нагадувати своїм студентам – завтрашнім лікарям. Він багато читає, намагається бути в курсі всіх сучасних методів лікування, веде спостереження за перебігом хвороби. С. А. Цьока опублікував 7 власних праць, 2 з яких були вміщені в міжнародних наукових журналах. Наш талановитий земляк на все життя подружив з наукою. Час від часу він відкриває нові сторінки своїх 317

досліджень, веде покоління медиків до нових обріїв медичної науки і практики. ХОМЕЧКО ІВАН ІВАНОВИЧ ( 1934) Народився в селі Буштино в сім’ї селянина. Батьки мали кілька голдів землі і жили в середньому достатку. Вони ставились до дітей вимогливо, залучали до посильної фізичної праці по господарству, заохочували до навчання. На жаль, глава сім’ї рано помер. У 1940 році І.Хомечко був прийнятий до першого класу тодішньої народної школи. Вчився добре, хоч навчання велось в основному на угорській мові. Був материним улюбленцем. В 1944 році, після визволення нашого краю радянською армією, Іванко перейшов до четвертого класу Буштинської семирічки (пізніше – середньої школи), десятий клас якої закінчив на відмінно в 1952 році. Тоді ж успішно складає вступні іспити на фізико-математичний факультет Львівського університету імені І.Франка (спеціальність фізика). Його вибір не був випадковим, адже мріяв навчатися у престижному вузі, який має давні і добрі традиції, великий науковий потенціал. Іван Іванович захоплюється математичними науками, подумовує про навчання в аспірантурі. Закінчує університет у 1957 році. Незважаючи на те, що прекрасно вчився, рекомендації в аспірантуру не одержав, оскільки в листопаді 1956 року відмовився виступити на університетському вечорі з осудом “угорської контрреволюції”. І хоч його відмова , а була по суті його особистою справою, цього йому не вибачили партійні керівники. Взамін аспірантури він одержав направлення на посаду вчителя Куликівської СШ Львівської області. Як енергійного і здібного вчителя, районний відділ освіти часто залучав Івана Івановича до перевірок шкіл району, що дало йому можливість добре вивчити систему народної освіти. У 1960 році вступив на відділення Львівського політехнічного інституту за спеціальністю “радіотехніка і зв’язок”. Після закінчення першого курсу в листопаді 1961 року його призначають заступником директора, а пізніше директором Львівської середньої школи № 24 з польською мовою навчання. Будучи директором школи, він познайомився з багатьма відомими людьми, бо тут часто бували в гостях польські дипломати, вчені, письменники. У 1963 році І.І.Хомечко перебуває у Варшаві в службовому відрядженні на курсах по вивченню польської мови. У цей період він побував у Кракові, Освенцимі, колишній ставці Гітлера – Вольфшанці та інших місцях Польщі, зустрічається з відомими людьми. Але Івана Івановича більше приваблювала викладацька робота у вищому закладі. У 1970 році його мрія здійснюється, його переводять на кафедру фізики технологічного факультету Львівського поліграфічного інституту. У 1970 році був призначений директором платних підготовчих курсів при інституті за сумісництвом. Курси працювали на принципі госпрозрахунку і допомагали абітурієнтам краще підготуватись до вступу в інститут. Керував ними аж до 1994 року. Як принципову і справедливу людину, у 1976 році його обирають головою профкому інституту. У 1985 році навчається на курсах підвищення кваліфікації при Московському інституті хімічної технології імені М.В. Ломоносова. 318

Працюючи у вузі, Іван Іванович бачив, що вища школа відчуває потребу в доступних підручниках з різних дисциплін на українській мові. Ця проблема стала дуже гострою після здобуття Україною незалежності. Тому він вклав багато праці у створення методичних та навчальних посібників для студентів інженерних спеціальностей. Так, ще в 1970 році вийшла його книжка за груповою редакцією “Лабораторні роботи з фізики для підготовчого відділення”. В 1993 році акредитаційна комісія перейменувала Львівський поліграфічний інститут в Українську академію друкарства. Хомечкові І.І. було рекомендовано підготувати підручник на українській мові для студентів технологічних спеціальностей. У 1993 році він вийшов з друку під назвою “Конспекти лекцій з механіки та молекулярної фізики”, а в 1998 році – “Лекції з оптики”. Зараз Іван Іванович працює старшим викладачем кафедри математики та фізики Української академії друкарства та завідуючим виробничої практики студентів і заступником голови методичної комісії з виховної роботи. У 1998 році вийшла його книжка “Виховна робота наставника академічної групи”. Всього з-під його пера вийшло у світ 16 методичних та навчальних посібників. “…В житті мені не завжди було легко, а інколи й важко, бо непросто жити без батька, коли нікому допомогти чи порадити. Усе в житті я здобував самостійно. Але ні про що не шкодую, бо навчився жити за можливостями, а не за високими бажаннями. І все ж на душі у мене тривожно. Чому? Прикро, що багато моїх земляків не можуть позбутися “другосортності” та “рабської психології”. Вершина щастя для цих людей – розбагатіти, хоча справжнього щастя вони не мають. У всіх труднощах нашого життя вони звинувачують незалежність України, а не об’єктивні економічні та політичні причини, яких вони не розуміють, не маючи почуття національної свідомості, бо такими їх виховало минуле…” Він вважає, що щастя людини у її духовному багатстві, що передбачає перш за все патріотизм та дотримання загальнолюдських засад моралі. А це любов до рідної землі, українського народу, його мови, культури, традицій, звичаїв і т .д. Підсумовуючи, можна сказати, що Іван Іванович Хомечко вніс значний вклад в розвиток вищої освіти. Його плідна наукова й професійна діяльність винагороджена медалями “За доблесний труд” (1970 рік), “Ветеран праці” (1990 р.) та багатьма грамотами Міністерства освіти та Вищої школи України. ХУДАН ОЛЕКСА (1889-1967) Цікава фігура керівника і педагога, котрий значну частину життя провів у нашому Буштині. І найголовніше в його роботі як директора і педагога – постійна турбота про збереження рідної мови в школі. Народився Олекса Худан 1889 року в селі Теребля Тячівського району в сім’ї педагогів. Родина була багатодітною –в ній зростало семеро дітей, Олекса був найстаршим. Цікаво те, що його мати – Коршинська 319

Юліанна, була першою в нашому краї вчителькою того часу, яка походила з простої селянської сім’ї. Навчаючись в церковно-приходській школі рідного села, Олекса проявляв неабияку зацікавленість до навчання, мав добрі успіхи. Він легко вступив до гімназії, де вимоги були значно вищими, ніж у церковно-приходській школі. Однак цілеспрямованість натури стала йому в пригоді. Оскільки Олекса Худан завжди мріяв стати народним вчителем, як його мати, він продовжив навчання в Ужгородській учительській семінарії. Після її закінчення працював народним вчителем в селах Тячівщини, а з 1920 року його призначають управителем (директором) Буштинської народної школи. На цій посаді перебував аж до 1938 року. Вся діяльність О.Худана як директора і народного вчителя була спрямована на те, щоб заохотити буштинців до освіти, до школи. На той час в селі була народна церковна школа, де в одному приміщенні у дві зміни вчилися діти різних вікових груп. Тому енергійний директор домагається у властей дозволу на будівництво в Буштині типової восьмикласної школи і вона була здана в експлуатацію в 1932 році. Як керівник і педагог, Худан приділяє велику увагу естетичному вихованню учнів. З цього приводу він завжди казав: “Людину найвище підносить мистецтво, бо це та сила, яка найсильніше виражає образ Божої людини…” Його увагу завжди привертали в естетичному вихованні дітей засоби поезії, співу, музики, образотворчого мистецтва та природи. Як шкільний директор, О.Худан завжди звертав увагу на особистість сільського вчителя, він наголошував, що педагог повинен мати зв’язок з селянами, знати їх працю, поважати її. В цьому він служив особистим прикладом для вчителів, любив учнів, підтримував з ними та їхніми батьками контакт, чим завоював заслужений авторитет. О.Худан піднімав учителів своєї школи на боротьбу зі спадщиною минулого – неписьменністю і малописьменністю молоді та дорослих, а також закликав до активної участі в громадській роботі серед буштинців, щоб бути гідними звання народного вчителя. Він сам організував для населення вечірню господарську школу, на заняттях якої разом із своїми колегами, навчав як розводити домашню птицю та худобу, як вирощувати високі врожаї овочів, фруктів та інших с/г рослин, проводити щеплення дерев тощо. Директорентузіаст разом з учителями Грицаком Миколою, Сливкою Олександром та іншими організували прекрасний колектив художньої самодіяльності та хор з числа учнів старших класів і сільської молоді, які виступали з п’єсами українських та закарпатських драматургів, розучували українські та закарпатські народні пісні. Отже, Худан Олекса залишив глибокий слід у розвитку культури і освіти не тільки Буштина, а й Тячівщини в цілому. Помер в місті Берегові у 1967 році на 78 році життя. ЯСІНКО МАРГАРЕТА ВАСИЛІВНА (1936) Розумна, справедлива, вишукана, коли потрібно – принципова і рішуча. І завжди – жіночна. “Відмінник споживчої кооперації, кавалер ордена “Знак Пошани” . Маргарета 320

Михайлівна Ясінко народилася 4 липня 1936 року в селі Копинівці, що на Мукачівщині. У 1943 році поступила в перший клас місцевої семирічки, яку закінчила у 1950 році і розпочала навчання в Мукачівському кооперативному технікумі. Здобувши спеціальність, у 1953 році починає свій трудовий шлях старшим товарознавцем Виноградівської райспоживспілки. Згодом працює заввідділом обліку і статистики Виноградівського райкому комсомолу та роз’їзним викладачем Виноградівського торгово-кооперативного училища. У 1955 році переходить на роботу в Рахівську райспоживспілку. Через три роки остаточно переселяється в селище Буштино, де трудиться в Буштинському споживчому товаристві. Тут М.В. Ясінко пройшла всі сходинки професійного зростання, починаючи від продавця аж до директора Буштинського торгового об’єднання. На посаді директора на протязі 14 років працювала творчо і плідно. Під її керівництвом торгівля в Буштині досягла помітних успіхів. З кожним роком зростала матеріально-технічна база, будувались нові і проводилась реконструкція старих торгових об’єктів. З її ініціативи втілювались у практику нові форми і методи торгівлі та обслуговування населення Буштина. Недарма очолюване нею торгове об’єднання було одним з кращих у районі та області за всіма господарськими і фінансовими показниками. За час трудової діяльності в споживчій кооперації М.В.Ясінко нагороджено орденом “Знак Пошани”, нагрудним значком “Відмінник споживчої кооперації”, цілим рядом грамот районного і обласного рівнів. Зараз Маргарета Михайлівна на заслуженому відпочинку, але й нині їй не байдужа доля споживчої кооперації. ДІАСПОРА Присвячую цю рубрику всім тим, хто проживає далеко від отчого дому і рідних Карпат. Усім, чиє серце, хто народився у рідному Буштині, але живе далеко за його межами, до сьогодні проймає біль розлуки з рідним краєм. “…Не залишайте неньки, бо совість, як і перша любов, завжди про себе нагадує…”,- говорять в один голос наші односельці, яких доля закинула за тридев’ять земель від рідного села та України за океан – Грицюк Юрій, Копинець Михайло, Костюк Юрій, Паш Юрій та Гаврилко Василина. Всі вони колись, у 30-х роках, були учнями Буштинської школи, потім – гімназії в Празі і Хусті. За роки війни кожен із них пройшов Голгофу страждань і тернистий шлях своєї юності. Доклали до цього руки не лише угорські фашисти, але й сталінський режим, той лад, якому вірили і на який покладали великі надії буштинці. Чимало земляків з тих чи інших причин після перемоги вважали за краще шукати притулку за межами отчого краю, хоч за жодним з них не було ніякої провини. Пішли в чужі краї тому, що зіткнулися з тоталітарною дійсністю, яка вже в перші роки стала переслідувати їх за студентське минуле. Тоді ми вимушено “забули” про них. Тодішня шпигуноманія і доведене до абсурду 321

недовір’я до всього і всіх опустило між ними і нами на довгі десятиріччя щільну завісу із колючого дроту. Але ж люди є люди. Вони не забувають про край, де мати гойдала їх у колисці, де минуло дитинство, яким тяжким і злиденним воно б не було. Тільки-но почала підніматися залізна завіса, як то один, то інший із емігрантів давали про себе знати, а дехто, незважаючи на відстань і роки, навідався у рідні краї. Ось якого вірша вони прислали на згадку в рідне Буштино з далекої Америки ЛИСТ З ЧУЖИНИ Ти, друже далекий, не знаєш Багата чи бідна вона… Про тугу безмежну мою, Притулок, багатство, родину – Не чуєш, як серце ридає,Де-небудь здобудеш собі, За чим, я тобі розкажу: Ніде не знайдеш України – Ридає воно за літами, Я знаю, повір ти мені! Прожитими тут, в чужині, Ридає, що , рідний, не з вами Злетіли так швидко в журбі… Живу, а душа все німіє, Бо тут – навіть сонце не те! І небо не те, хоч синіє, Холодне якесь, не моє… Як десь я побачу калину, Що квітне в Канадськім саду, Згадаю мої я Карпати Й непрошену витру сльозу… У нас не літають лелеки, В піснях не дзвенять солов’ї, Не чути, як тужить трембіта Десь в горах, в ранковій імлі Так хочеться слово почути Вкраїнське, своє – не чуже, І в пісні всю тугу забути, Що душу на клаптики рве! Тобі, мабуть, важко збагнути, Що значить чужа сторона? На вулицях мови не чути, Що рідною змалку була… Як страшно в чужині вмирати, Здається, й земля тут важка… Вкраїно моя, рідна мати, Чого ти далека така? Мій друже, шануй батьківщину, Вона, як життя, є одна! Люби свою рідну Вкраїну – 322

Наталка Мохорук, Канада, Торонто, 1990 рік. Поведемо мову про кожного з буштинських емігрантів зокрема. ГРИЦЮК ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1922-1988) Народився 1922 року в селі Буштино в сім’ї селянина. Після закінчення Буштинської народної (початкової) школи поступив у Празьку гімназію, яку йому не вдалось, як і іншим закарпатцям, закінчити, оскільки в 1939 році Чехословаччину було окуповано німцями. Повернувшись додому, він разом з іншими студентамигімназистами влітку гуртували сільську молодь в організацію Пласт. Як керівник одного із загонів пластунів багато уваги приділяв вихованню в молоді любові до своєї рідної землі – Карпатської України, вивчав із ними історію краю та українські і закарпатські народні пісні. Восени його було зараховано студентом Хустської гімназії. Як і для всіх студентів, нелегкими були 19391944 роки навчання, роки переслідування угорськими властями. Навчаючись в гімназії, він став членом підпільної організації юнацтва ОУН. Невдовзі ця організація була розкрита і його, як і інших студентів, було запроторено в тюрму каштелю Ковнера у Мукачеві та Шаторуйгеля. Тут він зазнав важких випробувань за те, що був патріотом свого рідного краю. Після ув’язнення працював в Буштинській лісовій дирекції. З приходом Радянської влади продовжував навчання у Хустській гімназії, яку в 1945 році закінчив. Покладав великі надії на “радянських братів”, а ті згадали його минуле – українського патріота і борця за вільну Україну і стали, як і інших членів ОУН, переслідувати. Щоб уникнути арешту, довелось йому покинути рідний край і податись на Захід. Спочатку була Чехословаччина потім, Німеччина і, на кінець, Америка. Тут одружився на своїй землячці, здобув вищу освіту і став спеціалістом з будівництва, потім - начальником будівельних робіт, де працював до останніх днів. Будучи на чужині, весь час тужив за рідним краєм, мріяв щоб повернутися на свою неньку-Україну. Та не судилось йому дожити до днів вільної незалежної України. В 1988 році помер на чужині. Біля нього знайшли вірш – “Лист з чужини”. Видно, дуже хотілося побувати ще хоч раз у рідних Карпатах КОПИНЕЦЬ-ГАВРИЛКО ВАСИЛИНА МИХАЙЛІНА (1924) Народилась 1924 року в Буштині в селянській сім’ї. Закінчила початкову школу в рідному селі. Середню освіту одержала в Празьській Українській гімназії. Університетські студії розпочала в Німеччині, в місті Франкфурт-на-Майні і закінчила їх в штаті Нью-Йорк (США) за спеціальністю вчитель практики стоматологічної гігієни. Працювала за 323

фахом у цьому ж штаті. Водночас виховувала двох синів. Як свідома українка завжди брала активну участь в українському громадському і церковному житті у США. Сценічно обдарована, вона співала в хорі, була і солісткою, виконувала українські народні танці, є активним членом товариства української культури на Флориді КОПИНЕЦЬ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (1924) Біля 60-ти років свого життя Михайло Копинець віддав служінню неньці-Україні та боротьбі за українську ідею. Він ні на мить не припиняв зв”язку з організацією українських націоналістів. І хоч зазнав багатьох переслідувань, однак зовсім не шкодує, а навпаки, до сьогоднішнього дня гордиться своїм минулим. Народився Михайло Копинець 25 листопада 1924 року в селянській родині, в мальовничому, селі Буштино, відомому своїми народними традиціями та бокорошами. Так, тут він побачив світ, у цьому прадавньому осередку духовності, культури і ремесла. В формуванні українського національного світогляду і християнської моралі М.І.Копинця значну роль відіграла народна школа і, зокрема, любимий і шанований всіма буштинцями вчитель Микола Грицак. Його з теплотою до сьогодні згадує Михайло. Був старшим серед шістьох дітей. Батько був добрий газда – землероб, проте не хотів, аби його діти мучились, як і він, на землі. Прагнув бачити їх освіченими. Михайло ріс кмітливим і жвавим хлопчиком. Навчання хлопець розпочав у початковій школі рідного села. Серед інших вирізнявся серйозністю, інтересом до знань, проявляв наполегливість у навчанні і акуратність. Був дуже дисциплінованим. Його неабиякі здібності заохочували вчителі У перший клас народної школи пішов, коли йому виповнилося лише шість років, проте це не вплинуло на його успішність, оскільки мав хорошу пам’ять і потяг до знань. Тож на протязі усіх років перебування в школі, вчився на “відмінно”. Батьки раділи з синових успіхів. А управитель школи О.Худан постійно радив Копинцю-старшому знайти можливість, аби вчити сина далі. Тому після закінчення шостого класу народної школи, у серпні 1932 року Михайла записали до першого класу спочатку Хустської, а згодом Празької російської гімназії. Уже після першого року навчання хлопець увійшов до числа кращих учнів свого класу і був повністю звільнений від оплати за утримання в гімназії. Але для цього було потрібно долати немалі труднощі. Особливо після повернення, за часів угорської окупації, до Хустської гімназії. Однією з найважчих перепон у дітей із сільської місцевості було незнання угорської мови. Але відповідати на уроках з частини предметів доводилось саме по-угорськи. За незнання карали. Незважаючи на це, Михайло успішно переходив до наступних класів. Вимоги в цій гімназії до учнів були дуже високі. Та це не лякало хлопця, він був дуже старанним, тому добре засвоював усі навчальні предмети. За період навчання сина в Празі батьки кілька разів одержували подяки за його відмінні успіхи в навчанні й поведінку. Та недовго раділи Копинці цьому, бо коли Михайло закінчив третій клас гімназії, німці окупували Чехословаччину, і всі гімназисти змушені були повернутись додому. В цей же час, у 1939 році, Закарпаття було окуповано Угорщиною. Повернувшись із Праги, Михайло продовжує навчання в Хустській гімназії. Та 324

умови ставлення до учнів тут були далеко не ті, що в Празі. Через деякий час свідома українська гімназійна молодь почала гуртуватися навколо підпільної організації юнацтва ОУН. З перших днів виникнення цієї організації Михайло Копинець стає активним її членом. Довідавшись про це, угорська поліція влітку 1942 року арештовує його та виключає з гімназії. Після страшних катувань у мукачівському палаці Ковнера суд засудив його до тюремного ув’язнення в місті Шатор Уйгель. У 1944 році була встановлена радянська влада. “Це ж слов’яни, - гадав собі Михайло, - гірше як під мадярами нам не буде!” Однак він дуже помилився. В скорому часі прийшла нагінка на колишніх січовиків, пластунів і взагалі на українських патріотів. За часів угорського, а потім радянського панування на Закарпатті Михайло ще чотири з половиною роки провчився в Хустській гімназії. Та не судилось йому закінчити її, бо як угорські жандарми, так і НКВДисти стали переслідувати його за українську ідею. Щоб уникнути катівень ГУЛАГу, Михайло разом з друзями подається за кордон. Довгий час батьки не знали, куди подівся їх любимий син, тужили за ним. Тим часом Михайло Копинець протягом чотирьох років перебування в Мюнхені завершує курс середньої школи. Однак не зупиняється на цьому, і тут же закінчує український економічний університет. Мюнхенські студії не стали завершальними для завзятого буштинця. Невдовзі він переїжджає за океан – до США, де продовжує навчання в Нью-Йоркському університеті. Після його закінчення емігрант із Закарпаття одержує ступінь магістра. Впродовж чотирьох років, попри складні умови життя – щоденну працю по 10 годин щоденно, працю вдома, біля хати, заняття з малими дітьми та інші родинні обов’язки, він знаходив час ще й відвідувати університетські лекції. А це дві години щодня, плюс підготовка до них, теж мінімум дві години. В цей час, - розповідає Михайло Копинець, - я працював по 16-18 годин у день. А на шкільній лаві просидів “усього” 22 роки, - продовжує Михайло Іванович. Між тим побував ще два роки у армії “вуйка Сема” під час корейського конфлікту. Від перебування на корейському фронті Бог милував. Зате працював на одній із військових баз США, де виконував обов’язки інструктора при військовій школі комунікацій і зв’язків. Подальші роки були виповнені працею, зароблянням на утримання родини, вихованням дітей, участю у громадських і церковних організаціях. Михайло Копинець майже 30 років трудився у великій фірмі, яка виробляла будівельні матеріали. В юні роки він брав участь у молодіжних організаціях “Пласт”, ОУН будучи ще в Буштині, а потім – і в діаспорі. Під час “високошкільних” студій був членом ряду студентських організацій, а в окремих з них керівником. ...А роки, як ті птахи, все летять і летять, забираючи з собою усе те добре і зле, що траплялося на життєвому шляху. Вже давно сивина посріблила його скроні, та в душі залишається М. Копинець патріотом України. Одне лежить у нього каменем на серці, що через роки навідавшись у отчий край, вже не застав 325

живим батька, який завжди мріяв хоч на старість побачитись з улюбленим. Зате з матір’ю зустрічалися двічі, коли гостював у рідній хаті ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ КОСТЮК (1920)Патріот свого краю, колишній в’язень палацу Ковнера, переслідуваний сталінським режимом за сміливі переконання, Юрій Костюк народився 20 квітня 1920 року в селі Буштино, в сім’ї простого селянина. У 1927 році батьки віддали сина до першого класу Буштинської народної школи. До навчання Юрко ставився серйозно, на уроках завжди був уважний і активний, Здібного, перспективного учня вчитель рекомендував батькам віддати в горожанську школу чи гімназію. До речі, Юрко і сам цього прагнув. Ще навчаючись у народній школі, він брав активну участь у Пласті, започаткованому вчителем Миколою Грицаком. Після п’ятого класу народної школи Юрій продовжив навчання у Тячівській горожанській школі, потім – у Хустській гімназії. Будучи гімназистом, він вступає в молодіжні організації Карпатських січовиків та ОУН, відвідує читальню “Просвіти”. За свої переконання в час окупації нашого краю гортистами (1939 р) був заарештований. Через два роки знову, за цю ж провину. І, нарешті, втретє його арештували, разом з іншими однодумцями, влітку 1942 року й допитують у слідчій тюрмі Мукачівського палацу Ковнера. Після тяжких знущань і катувань угорський військовий трибунал за приналежність до ОУН засудив Юрія Костюка до тюремного ув’язнення. Відсиджував він свій строк в тюрмі м. Шатор Уйгель. І хоч через деякий час був звільнений, навіть вдома перебував під постійним наглядом жандармів. Врешті, настав кінець гортистської окупації Закарпаття, наш край був звільнений у жовтні 1944 року Червоною Армією. Юрій Васильович вважав, що переслідуванням настав кінець. Він активно включився в нове життя, став першим директором буштинського млина. Через деякий час почав працювати вчителем початкових класів села Ремета, що в Сигетському районі. Учительській професії Юрій Васильович служив вірою й правдою. Навчаючи верховинських діточок, він намагався виховати з них справжніх українців-патріотів рідної держави. Та не судилося здійснитися його мрії, бо радянська влада була противником цієї ідеї, і Юрій Костюк розчарувався в радянській дійсності. Зустрічаючи зі своїми друзями – колишніми “ковнерівцями”, радилися, як бути далі? І доходили до висновку, що потрібно боротися з несправедливістю, породженою новою владою. Невдовзі Ю.В.Костюк вступає до недавно створеної організації ОУН-УПА, якою на перших порах керували галичани. Ця організація в основному складалася з буштинців, колишніх “ковнерівців”. Зустрічі і вишколи друзів дедалі частішали. Та недовго судилося діяти цій організації. Наприкінці 1945 року її було викрито. І щоб уникнути подібних до “ковнерівських”, а то й набагато страшніших випробувань ГУЛАГу, Юрій Костюк та його однодумці вирішили повністю 326

перейти на нелегальне становище. Деякий час наш земляк переховується у знайомих односельчан . Та НКВДисти не припиняють погоні за неблагонадійним буштинцем. Тому й змушений був покинути отчий дім і податися, з допомогою друзів, спочатку до Чехословаччини, потім – до Німеччини, в місто Мюнхен, де проживав аж до 1951 року. Тут завершив спочатку середню освіту – в гімназії, потім здобуває вищу економічну в так званій вищій Економічній школі (УВЕШ). Одружившись з українською емігранткою – волинянкою, в 1951 році разом з сім’єю переселяється на американський континент, в місто Нью-Йорк. Тут працює за фахом в будівельному відділі на посаді головного бухгалтера. Опинившись за кордоном, Юрій Васильович нарешті зітхнув на повні груди, звільнившись від переслідувань окупантів. Робота була йому до душі. Тут наш земляк відшукав багато друзів і колишніх приятелів з рідного краю. Однак і тут, в Америці, він не перестає думати про Україну і рідні Карпати, бере активну участь у житті тутешньої української громади. Плідно працює в організаціях, створених колишніми емігрантами із Закарпаття, як “Карпатський Союз”, “Комісія Зв’язку та Інформації” (КОЗІ), “Братство Карпатських Січовиків” та інших. У 1983 році він вийшов на заслужений відпочинок і, разом з дружиною переселяється у невеличке містечко Глен Спей (поблизу “Верховини” Братського Союзу). Цю місцевість облюбували недаремно – вона дуже нагадує рідні Карпати і Буштино. ... І ось настав довгожданий , вимріяний на чужині час, коли залізна завіса та колючий дріт, що відгороджували його від рідних Карпат впродовж майже 50-ти років, були зметені назавжди. Майже через піввіку Ю.В.Костюк - знову серед родичів і друзів у своєму рідному селі. Першу поїздку в рідні Карпати він здійснює влітку 1991 року, і вона співпала з річницею розстрілу Карпатських Січовиків на Красному полі. Побувавши на цьому святі, він, напевно, пригадав березень 1939 року, ті незабуті для закарпатців дні. А через рік Юрій Васильович разом зі своєю дружиною Людмилою знову подорожує по рідних місцях. ...Та роки, наче птахи, летять напрочуд швидко. Колишньому двадцятидвохрічному “ковнерівцеві” у квітні нинішнього року виповниться вже за вісімдесят. Вичерпуються сили, та душею, він, як і колись, відданий тій же українській ідеї, з якою, напевно, не розлучиться довіку. ПАШ ЮРІЙ МИХАЙЛОВЧ (1924-1992) Юрій Паш народився в Буштино в селянській родині; був старшим серед п’яти дітей. У 1930 році став школярем місцевої початкової школи, вчився на “відмінно”. Після її закінчення батьки віддали сина до Мукачівської Торговельної академії, повний курс якої закінчує в м. Виноградові. Будучи студентом академії, Юрко, брав активну участь у різних молодіжних організаціях як “Пласт”, скавт, ОУН і січовицької.. В числі інших десяти 327

буштинців, за приналежність до молодіжних організацій, угорські власті влітку 1942 року його катували в Ковнері (мукачіська в’язниця), а потім засудили до тюремної відсидки. Не мав спокою, Юрій Паш і за часів радянської влади, як поборник української ідеї, та за колишню участь в юнацькій організації ОУН. За ним, як і за багатьма буштинцями, стежили енкаведисти, тож змушений був податися за кордон. Спочатку зупинився в Празі , та коли переконався, що і тут нема надійної безпеки, подався на захід, до Німеччини, а згодом у Нью-Йорк. В Німеччині він розпочав навчання в Українській Вищій Економічній школі, яка була створена відразу після війни в Мюнхені. Як і інші буштинці, важко у повоєнні роки здобував вищу освіту, яку завершив потім на Американському континенті, в нью-йоркському університеті. Тут же одружився на українській емігрантці. Багато років відпрацював у Нью-Йоркській фірмі. Працюючи за кордоном, багато часу і сил віддавав українським громадським організаціям і був їх активним членом. Помер Юрій Михайлович у 1942 році від сердечного приступу. Йому так і не судилося більше побувати в Буштині і побачитись з рідними, хоч все своє життя він мріяв про це. * * *

328

ПІСЛЯМОВА Шановний читачу, можливо, ти не погодишся з тим з тим, як автор висвітлив окремі питання у цій книзі. Тому хочеться на деяких з них зупинитись окремо. 1.Ймовірно, ти зауважиш, що автор чомусь розповідає, поряд із корінними буштинцями, і про осіб, які нібито й не заслуговують на це. Я повинен пояснити: перш, ніж повести мову про якусь особистість, я довго міркував, радився з багатьма буштинцями. Адже часто ми судимо про ту чи іншу людину з своїх особистих позицій виходячи із свого ставлення, а то й неприязні до неї, ризикуючи бути необєктивним й упередженим. Когось, певно, здивує, чому автор подає нарис про уродженця с. Бедевлі В. Маркуся, до всього мешканця США? Пояснюється це тим, що В. Маркусь зробив глибокий аналіз тогочасся і вказав на роль Хустської гімназії в культурному, освітньому, і, зрештою, економічному розвитку нашого краю в 2030 роки ХХ ст. А там вчилося чимало буштинців. Він і зараз, будучи професором Чікагського університету, разом із вихідцем із Буштина Михайлом Копинцем видають щокварталу на свої власні кошти “Інформаційний бюлетень” і розсилають його по всіх країнах світу, де живуть українці. Можливо, в когось виникне подив, чому автор згадує в книзі небуштинців В. М. Бенцу, М. М. Повча, В. Лазура, І. М. Немеша, О. П. Фозекоша, С. М. Січа та ряд інших. Справа в тому, що вони або народилися в нашому селищі, або колись працювали тут, зробивши чималий вклад в його розбудову та розбудову нашого краю і України в цілому. 2.Окремі читачі першого видання цієї книги – представники інтелігенції “радянського гарту”, зокрема вихідці зі східних областей, зауважували автору, мовляв він іменує Радянську владу “варварською”, - а вас ця влада його вивчила, дала вищу освіту. Та хіба це справедливо?. Хочеться заперечити таким твердженням моїх опонентів бодай на прикладах нашого Буштина. Відкидати підняття радянською владою освітнього, промислово-технічного рівня нашого краю було б безглуздо, адже приїжджі спеціалісти зробили багато в цьому напрямку. Але давайте порівняємо себе з нашими сусідами – чехами, угорцями, поляками, з якими ми були на одному рівні на передодні другої світової. Хто кого образив? До всього, нам ще й прищепили, у спадок, під ширмою інтернаціоналізму, втрату поняття про національну гідність. Все це тому, що радянські ідеологи постійно твердили: культура повинна бути національною тільки за формою, а не за змістом. А тепер, давайте, подумаємо, чому з нашого селища на початку 40-х років змушені були виїхати і податися на захід більше десяти молодих і освічених людей? Вони своїми знаннями і працею прислужилися чужому суспільству, їх визнали, і при тому вони не загубили своєї національної гідності. Мало того, вони приїжджали до нас і читали у вузах для нашої молоді лекції з різних дисциплін. Кілька освічених спеціалістів змушені були податися подалі від села, щоб не загриміти в Сибір, чи Казахстан. І всюди вони були на висоті. А ті 24, яких арештували, і половина з яких могла зразу стати вчителями чи 329

інженерами? Отже ми у той час могли обійтись без вливань інтелігенції ззовні, вона в нас була, але її свідомо знищували, в кращому разі нівелювали щоб досягти цілей, які ставила перед собою Компартія і Радянський Союз – денаціоналізувати, “вбити” в нашу свідомість “істину”, що ми самі нічого не досягли б. Що ми завжди повинні бути комусь “вдячними” за зроблене нашими ж руками і досягнуте нашим розумом. Прізвища тих, хто емігрував за кордон, розсіяних на територіях колишнього Союзу, арештованих, згадано на сторінках даної книги. Тому я не говоритиму про них знову. На закид, начебто Союз дав нам вищу освіту, я повинен відповісти: хотіли вони цього чи ні, але змушені були дати освіту місцевим мешканцям, як це робили і зараз роблять усі завойовники, щоб утримувати у покорі підлеглі народи. А щодо затурканості і неписьменності, то теж можна згадати, що в нашому селі неписьменними були тільки люди старшого віку і то десь 20% з них, у 1944 році їм було 60 і більше. А хіба можна назвати людей, які вміли вести своє господарство прибутково, які опановували різні ремесла, чудово знали фольклорну спадщину дідів, безліч казок, коломийок, пісень, церковних молитов – темними і затурканими? На жаль, ми, молоді тоді багато втратили, бо забули чимало давніх звичаїв і народних традицій, пісень, казок. Тепер вагаємося, хто ми такі? А наші предки знали, що вони русини – українці, як писав А. Духнович, “тож там, за горами, свої, не чужі”. Вони це підтвердили своїм волевиявленням у 1939 р. на І Соймі Карпатської України і на І зїзді Народних Комітетів Закарпатської України. А хіба наші закарпатські вчені із світовими іменами – Довганич, И.Лучкай, Кралицький,Ю. Гуца–Венелін, О.Духнович, О.Павлович, Добрянський, А. Волошин, А. Штефан, А. Маркуш, В. Гренджа-Донський, О. Борканюк та ще багато-багато інших – не свідчення того, яких людей давала рідна земля? І ми, теперішні довели: ми народ, який зростав і розвивався, збагачувався завдяки власного потенціалу, створюючи для всього людства і від усього людства беручи собі. Як інакше назвеш їх як не варварською владу, яка знищила всі наші духовні центри? Зокрема, у нашому Буштині було знищено два храми - римо-католицький та євангельських християн – баптистів, зруйновано каплиці, хрести, спаплюжено в них церковну утварь. А скільки буштинців засуджено і відправлено на каторжні роботи в Сибір і Казахстан? 19 з них угорської та німецької національності, нізащо запроторено в табір смерті понад 25 юнаків, їх було позбавлено волі тільки за те, що відстоювали право називатися українцем. А що влада зробила із землями наших дідів, котрі клаптик за клаптиком, скуповували їх, щоб залишити у спадок своїм дітям і онукам? То ж як інакше назвеш їх, як не варварами. 3. Нарешті, хоч і пісна наша буштинська земля, проте на протязі сторіч вона годувала і майже досита наших предків. А за роки колективізації вона стала зараз майже зовсім спустошеною, ще більше спісніла.

330

ВІДГУКИ НА ПЕРШЕ ВИДАННЯ КНИГИ "СЕЛИЩУ БУШТИНО - 630"

ПАМ'ЯТАЙМО СВОЄ МИНУЛЕ ...Слава Богу, що серед нас, як і в усі часи, знаходяться люди, які повертають нам своєю безкорисливою, хоча і нелегкою працею, відчуття єдності поколінь, непідкупної гордості за свій рід, його віру, духовні та культурні надбання. Такий подарунок зробив своїм односельчанам та й усім, кого хвилює історія рідного краю, буштинець Дмитро Копинець, нещодавно виданою книгою - "Селищу Буштино 630"... У рідному селищі його знають і як активного громадського діяча, любителя історії, невтомного збирача народного фольклору, етнографа та цінителя старовини. Зібрані ним протягом десятків років із різних джерел відомості про історію селища, відомих людей, культуру та побут жителів стали основою його книги. Безцінними у книзі є свідчення сторожилів селища про події, свідками яких вони були самі, що дало можливість відтворити і залишити нащадкам правдиві описи історії селища... У дванадцяти розділах книги, окрім традиційних історичних довідок із життя та побуту жителів селища, відображено розвиток молодіжних організацій, партій, рухів, зародження спортивно-масового руху та досягнення у цій сфері, а також короткі біографії найбільш відомих людей. Для наступних дослідників історії та культури цінними будуть свідчення про звичаї, обряди, традиції предків, легенди-оповіді, пісні та народні прикмети. А цілий ряд фотографій з цієї тематики яскраво доповнює та документально підтверджує відтворення подій... ( "Вісті тижня ", обласна газета. № 19 (54), 12 червня Іван Павличок . ДОБРИЙ ПОДАРУНОК БУШТИНЦЯМ ...Для молоді цікавими будуть описи традиційних свят, весіль, народжень, ритуалів предків. Книга ілюстрована десятками унікальних фотографій,які знайомлять нас із селищем з початку нинішнього століття і до сьогоднішніх днів... Тому хочеться вірити, що книга знайде свого читача, буде добрим посібником для вчителів та працівників культурної сфери, а також хорошим подарунком для всіх, хто відвідує наш край і хоче знати про 331

людей, з якими встановлюються добрі взаємовідносини. Книга цінна ще і тим, що вона перша у районі, видана у нових умовах при підтримці односельчан, про яких автор так тепло згадав на її сторінках. ("Справа честі", Тячівська незалежна районна газета, №5 (17) 1999 р. Іван Чегіль) СЕЛО І ЛЮДИ ...Ця книжка незвичайна за всіма ознаками: незвичайний її автор, жанр, історія написання і видання. А якою буде її доля? Передусім - про автора. Дмитро Михайлович Копинець - учитель фізики, нині пенсіонер, уродженець Буштина. Безмежно закоханий у свою малу батьківщину, її історію, людей, їхні звичаї, культуру в цілому. Йому давно хотілося передати іншим (надійними слухачами були власні діти) те, що призбирувалось упродовж життя: що чув від батьків, від сторонніх людей, спостерігав, у чому сам брав участь, про що довідався з писемних джерел. Так народилась ідея написати книжку про рідне селище...Автор тактовно пише про роль і місце в історії Буштина представників різних національностей, але, насамперед, місцевих мешканців, українців. Дуже добре, що автор не плутає політичний рівень життя з побутовим, чисто людським. Якщо завойовники вели курс на пригнічення місцевого українського насе-лення, на мадяризацію, то на побутовому рівні люди жили по-різному, як воно й буває в громаді, але без явної національної ворожнечі... У книжці значне місце відведено культурному, освітньому, релігійному, ідеологічному аспектам життя буштинців... За багатьма позиціями книжка суто сучасна. Тільки в умовах незалежної України стало можливим більш-менш об'єктивно висвітлити історію церков різних конфесій у селищі. Щоправда, автор, як глибоко віруюча людина, не приховує симпатій до право-слав'я, але жодним словом не ображає релігійних почуттів представників інших конфесій, яких у Буштині чимало. У книжці "Селищу Буштино 630" чи не вперше подається історія діяльності буштинських осередків "Просвіти", «Пласту», борців за національне визволення України - січових стрільців, українських націоналістів тощо. Автор намагається об'єктивно інформувати читачів про роль політичних партій у житті селища, про драматичну долю людей, що стали жертвами комуністичного режиму. Не обминув автор і тих, хто сприяв Радянській Армії, борючись за сподівану волю... Д.Копинець - прекрасний знавець народних обрядів, звичаїв, які досі зберігають для нього сакральну силу. Він добре знає 332

етнбграфію, легенди, оповідання, пісні, в т.ч. й духовні, колядки, прислів'я, приказки, народні прикмети. Матеріал, зібраний у книжці, має. особливу цінність... "Срібна земля", 18 вересня 1999 р. №36 (346), Тижнева закарпатська газета та районна газета "Дружба" № 67 (7034) Професор Кіровоградського педінституту Василь Марко І ОЖИЛА У СЛОВІ ДАВНИНА... В житті селища Буштино сталася непересічна подія: у нього з'явився своєрідний літопис книга Д.М. Копинця "Селищу Буштино -630". що є неоціненним внеском в історію Закарпаття. З особливим почуттям гортає її той, хто тут народився і виріс, кому до болю знайомі і старі дерева Гандалу, і вигоріла толока на Летищі, і гостроверха каплиця на Горбі. Кого назавжди полонили вечірні заграви над Тисою, падолист у Дуброві і сумні легенди про Мочарку... А написана книга не ким-небудь, а всіма знаною в селищі людиною, колишнім заступником директора десятирічки, який впродовж довгих років був керівником районної школи передового досвіду вчителів фізики, громадським інспектором райвідділу освіти, позаштатним кореспондентом нашої газети ... Пригадую, як у молодших класах,будучи завучем, підбадьорював нас до читання, схиляючись над нашими партами,, як натхненно викладав свій предмет. Людина великої внутрішньої культури й тонкого душевного складу, він виховував уже своєю зібраністю, природженим тактом, інтелігентністю. Підоспіли літа, ось Дмитро Михайлович на заслуженому відпочинку. Та безцільне марнування часу ніколи не було в його стилі. Одержимий бажанням зробити корисну справу, він випустив у світ із своїх працьовитих рук історичний первісток Буштина, навіяний глибокою любов'ю до отчого краю і його людей. Що й казати, видання, яке охоплює багатовікову дистанцію, густо пересноване фактажем, колоритними описами сільської звичаєвості і щедро проілюстроване давніми фотознімками, потребувало воістину титанічної праці, а ще - мужності, віри у власні сили... Чи не найпоетичніше, ніби на одному диханні, виписані автором сторінки розділу "Звичаї, обряди і традиції наших предків" /Один рік в гостях у наших предків/ Це - своєрідне запрошення подумки перенестися в давнє село, пожити його клопотами і турботами. Зі сторінок розділу вимальовуються зримі картини самобутніх народних звичаїв, які більше ніде не зустрічаються... З теплотою і шаною розповідає автор у коротких нарисах і про тих, хто зробив особливий внесок у розвиток селища, прославив 333

Буштино далеко за його межами досягненнями у різних галузях народного господарства... Районна газета "Дружба", 7 жовтня 1999№ 78 (7045) . ГДеякМакаренко-чен Національної Спілки Журналістів України.) З ЛЮБОВ'Ю ДО ЛЮДЕЙ І МИНУВШИНИ.ЗЕМЛЯК-ЗЕМЛЯКУ.. .Автор, справжній патріот Буштина, з радістю і хвилюванням відзначає, як невпізнанно змінилися часи, яким славним і прекрасним стало його селище, як виросли нові люди. Не забув Д .Копинець згадати і відомих людей Буштина: вчених, лікарів, педагогів, інженерів, організаторів виробництва, хліборобів, митців і спортсменів... ... Земляки дуже вдячні Дмитру Копинцю за чудову книжку. ("Срібна земля", 4 XII. 1999 р. Йосип Тимко, Буштино) "СЕЛИЩУ БУШТИНО 630" Книга Д. Копинця складається з таких частин: Сторінки історії, включно з археологічним оглядом... ... автор, будучи за фахом учителем, присвячує другий розділ праці школі, освіті і культурно-освітнім установам. Окремий розділ стосується церков і релігії, де всі деномінації схоплено в толерантному тоні... ... Окремим розділом Д. Копинець охоплює громадські і молодіжні організації, а також політичні, включно з комуністичною партією... Багато місця присвячено спортивному життю і футбольним клубам... Найціннішою частиною книги є розділи про звичаї, обряди і традиції наших предків, ткацтво і одяг, легенди, розповіді, пісні та народні прикмети, при-слів'я та приповідки Це надзвичайно багатий матеріал із закарпатського фольклору та етнографії. Він вдало доповнений ілюстраціями Важливий також розділ біографій. Подано 38 персоналій буштинців та п'ятьох, що після 1945 р. перебували на заході в діаспорі... З інформаційного бюлетню № 49, за І квартал 2000 р. професорЧікагського університету США В. Маркусь ЦЯ КНИЖКА В ДУЖЕ ПАТРІОТИЧНОМУ ДУСІ І ДУЖЕ НА ЧАСІ. Я уважно, з великим задоволенням читаю книжку Д. Копинця "Селищу Буштино 630". Читаючи її, я уявно мандрую разом з автором давніми, але милими мені стежками мойого рідного Буштина. Ними я колись в дитинстві в юнацькі роки не раз і не двічі ходив з друзями. Читаючи книжку, мені здається, що знову, як колись, броджу по його полях і вулицях. Читаю і плачу з радості, що 334

тут, на чужині, ця прекрасна книжка повернула мені знову моє дитинство і юність. Це прекрасна книжка з любого погляду. Вважаю, що вона написана автором в дуже патріотичному дусі і дуже на часі для пласту і взагалі для нашої молоді. Щасти йому, Боже, в його праці для нашого народу... Ця книжка є дуже на часі. Його любов до рідного краю служить зразком патріотизму для кожного односельця, а особливо для молоді... (Фрагменти листа Юрія Костюка (США), до своєї сестри Анни Соломонко від 20 жовтня 2000 р.) МАТЕРІАЛ ОПИСАНО ОБ'ЄКТИВНО І ДУЖЕ ЦІКАВО... Листаючи сторінки цієї книги, приємно констатувати, що в наш нелегкий час знаходяться люди, яким не байдуже наше минуле, які прагнуть довести, хто були наші батьки, хто ми, звідки походимо. Такою людиною і є автор книги «Селищу Буштино 630», написаний автором Копинець Д-М. Приємно те, що автор книги з великою повагою і любов'ю ставиться до рідного селища, до людей отчого краю, з якими разом працював ьі рьіс впродовж багатьох років .. .Відрадно те, що автор цієї цікавої книги не залишив поза увагою ні однієї сторінки життя селища. Матеріали подані об'єктивно, дуже цікаво. Найбільше уваги Д. М. Копинець приділяє конкретним особистостям, чиї долі пов'язані з рідним селищем... Книга буде цінною історичною пам'яткою, цінним посібником для вчителів і учнів не тільки Буштина, але і цілого Закарпаття. Щира подяка шановному автору за той довгий час і важкий труд, які довелось подолати, аби ця історична пам'ятка стала надбанням підростаючого покоління. Я із задоволенням прочитала цю дуже цікаву книгу, за що глибока вдячність і шана її авторові... (Із листа учасниці Великої Вітчизняної війни, а потім учительки Хустської школи-інтернату, а зараз пенсіонерки Магули-Грицюк Х.В. 28 11 2000р.) ЦЕ Ж ПЕРЛИНА БУШТИНА... Стосовно Вашої книги ось мої зауваги. Скажу Вам щиру правду, що дуже я вдоволений і гордий Вами, що відважились Ви видати таку цікаву, повну фактів і цінну для майбутніх дослідників історії Закарпаття книгу. Це ж перлина Буштина, всієї минулої й теперішньої громади і поодиноких громадян-мешканців... Кожний раз, як я відкрию сторінку 45-ту, бачу як поміж рядками по ній течуть сльози вашого батька, при таких словах:"... Діти, вже не буде у нас ні своєї землі, 335

ні волів, ні воза, бо мене заставили підписатися в колгосп Я все життя трудився і мучився, щоб щось придбати для вас, а тепер все пропало. Завтра, або післязавтра прийдуть і заберуть від нас все в колгосп!" Мені самому справжні сльози потекли при читанні того розділу. Не міг втриматись від сліз, бо таке то місце чутливе й болюче для мене. Й багато інших розділів і підрозділів написано з великою ЧУЙНІСТЮ І сентиментальністю, з гарною поетичною закраскою, що аж душа рветься до відплати за заподіяні кривди нашим батькам, їхнім дітям і взагалі всім чесним односельчанам. В більшості книга наскрізь висвітлює патріотичне думання автора, його християнську мораль і здорові духові патріотичні і релігійні погляди на життя і побут українського буштинського мешканця в минулому і сучасному... Подібні ДУМКИ висловлювали мені і інші читачі книги, які не походять з Буштина, але які вважають книгу за багатий вклад в українську закарпатську побутову літературу й історію... То ж всього Вам доброго; Дмитре, і продовжуйте в здоров'ї Вашу плідну працю на ниві народного добра. (Ізлисте до автора, уродженця с. Буштина, а зараз жителя США штат Флорида, Копинць Михайла Івановича. 21 березня 2001 р.)

336

ЛІТЕРАТУРА 1.До волі. С.Клочурак 1978. Нью-Йорк. С. 1985р. 2.Збірник. Як зачую коломийку. Ужгород, 1992р. 3.Співанки-балади Верховини. Ужгород, 1992р. 5.С.Поп-Пугач. Пластовий альманах. Спогади 50-річчя українського пласту на Закарпатті. Рим, 1976р. 6.Д.Д.Данилюк, В.І.Ілько. З історії заселення та розвитку культури Закарпаття в добу феодалізму (до середини ХІХст.). Ужгород, 1990р. 7.Д.Букович. Протистояння. Новини Закарпаття. 20.09.1994р., ст.5. 8.Ю.Жаткович. Зтнографический очерк. Угро-Русских. Н.З. починаючи з 27.05.1993р. 9.0.Мешанич. Письменство Закарпаття. "Новини Закарпаття" 08.10.1994р. 10. УжДУ. Редакційна колегія. Нариси з історії Закарпаття. Ужгород, 1993р. 11.1.І.Огієнко. Українська церква. Київ, 1993р. 12.1.Гранчак. Нариси з історії Закарпатя. Ужгород, 1993р. 13.0.І.Никорак. Сучасні художні тканини Українських Карпат. Київ. Наукова думка, 1988р. 14.Операція "Теребля". С.Г.Близнюк. Ужгород. Карпати, 1978р. 15.Закарпатський музей народної архітектури і побуту. Ужгород, 1973р. 16.Шляхом до щастя. Нариси з історії Закарпаття. Ужгород, 1973р. 17.И.И.Поп. В горах и долинах Закарпатья. Москва, 1971р. 18.Календар "Просвіти", 1993р. 19.0.Мицак. Нариси соціально-господарської історії Підкарпатської Русі. 20.В.Почовський. Історія Закарпаття. Мюнхен, 1946р. 21.Шляхом Жовтня. 1 -8 том. 22.П.Федор. Очерки Карпаторусской литературьі со второй половини ХіХ века. Ужгород, 1929г. 23.0.В.Мешанич. На Верховині. Ужгород, 1984р. 24.0.Маркуш. Дорога в Широке. Ужгород, 1978р. 25.Н.Г.Коломієць. Очерки по истории Закарпатья. Томск, 1959 г. 26.Історія міст і сіл Закарпаття. Закарпатська область. Київ, 1969р. 27.Історіографія Закарпаття в новітні часи (1917-1985рр.) Д.Д. Данилюк. 28.В.Л.Микитась. Давня література Закарпаття. Львів, 1968 р. 29.Арсентьєв М.В., Богачурі Е.А. Шляхом до щастя. Нариси з історії Закарпаття. Видавництво "Карпати". Ужгород, 1973р. 30.Ілько В. Закарпатське село на початку XX ст. 337

Зміст ВІД АВТОРА……………………………………………………………….4 ПЕРЕДМОВА……………………………………………………………….7 РОЗДІЛ І. СТОРІНКИ ІСТОРІЇ…………………………………………..10 РОЗДІЛ II. ОСВІТА ТА КУЛЬТУРНІ ЗАКЛАДИ……………………54 РОЗДІЛ III. ЦЕРКВА НАШИХ ПРЕДКІВ………………………………84 РОЗДІЛ IV. МОЛОДІЖНІ ОРГАНІЗАЦІЇ, ПАРТІЇ І РУХИ……………115 РОЗДІЛ V. БУШТИНО В ПЕРІОД РІЗНИХ ОКУПАЦІЙНИХ РЕЖИМІВ (1919-1991) …………………………………………..….144 РОЗДІЛ VI. БУШТИНЦІ В РЯДАХ ЧУЖОЗЕМНИХ АРМІЙ ……….186 РОЗДІЛ VII. СПОГАДИ ПРО РЕПРЕСІЇ,ЩО ЇХ ЧИНИЛИ ОКУПАЦІЙНІ РЕЖИМИ НА ЗАКАРПАТТІ. МОЛОДІЖНИЙ РУХ ОПОРУ …………………………………………………………………….192 РОЗДІЛ VIII. КОЛИСЬ І ТЕПЕР………………………………..…216 РОЗДІЛ IX. МАЛІ ПІДПРИЄМСТВА БУШТИНА……………………238 РОЗДІЛ X. НИМИ ПИШАЄТЬСЯ БУШТИНО………………….…..246 ПІСЛЯМОВА…………………………………………………………….329 ВІДГУКИ НА ПЕРШЕ ВИДАННЯ КНИГИ "СЕЛИЩУ БУШТИНО - 630"…………………………..………331 ЛІТЕРАТУРА……………………………………………………………337

338

Історико-краєзнавче видання БУШТИНО ББК 63.5(4УКР) К23 УДК 94(477.87)

Відповідальний за випуск Д.Копинець Комп'ютерна верстка Р.Повч Редагування та коректура Г.Макаренко Художнє оформлення Н. Наумченко

Здано на складання 01.04. 2006р. Підписано до друку 30.06. 2007 р. Формат 70x100/16. Папір офс. Гарнітура Тітез. Друк офс. Умов. друк. арк. 21,96. Обл.-вид. арк. 28,28 Тираж 700 прим.

Оригінал-макет виготовлено ПП Наумченко Свідоцтво серія Зт № 29 від 24.02.2006 р. тел./факс (0312) 63-87-17

Віддруковано у приватній друкарні ПП ПОВЧ Свідоцтво серія Зт № 11 від 11.04.2001р. 88000 м. Ужгород, вул. Великокам'яна, 31 339

340