patriot's Bushtyno by Vladimir Topeha

ДМИТРО КОПИНЕЦЬ Ця книга видається з нагоди 80-річчя з дня народження автора

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ БУШТИНСЬКИХ ПАТРІОТІВ

Історичний нарис

Буштино 2011 2

Дмитро Копинець, "Тернистий шлях Буштинських патріотів" Документальні історичні нариси Редактор В.Топеха Верстка та дизайн В.Топеха Рецензент: Іван Хланта, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України У книзі ви знайдете переконливі докази того, що нашу землю у всі часи намагались загарбати близькі сусіди і навіть наші "радянські брати". Окупанти та їхні прихвосні завжди вдавались до найжорстокіших засобів поневолення. У цьому ви переконаєтесь, коли читатимете про події на Красному Полі, про втікачів до "радянський братів", про буштинців"ковнерівців" та оунівців. Про насильницьке об'днання з російською православною церквою, про репресії проти буштинців угорської та німецької національностей тощо. Більшість з учасників тих подій вже спить вічним сном, від їх могил майже не лишилося і сліду. Але пам'ять про них зосталась і в цій книзі ми всі детальніше з ними познайомимось.

©Д.Копинець, 2011 3

ВІД АВТОРА Упродовж свого життя мені доводилося не раз бути очевидцем значних,часто суперечливих подій, які вважаю за обов’язок описати, щоб залишити їх як згадку для нащадків. Шановний читачу! Ти тримаєш у руках незвичайну книгу – "Тернистий шлях буштинських патріотів". Так, незвичайну, бо створена вона не одним мною - автором, а десятками людей, котрі і не думали ніколи братися за написання спогадів про події, в яких вони і самі були учасниками. Та пам'ять про жорстокі часи і невимовний біль за втратами спонукав їх, аби вони розповідали, писали, переказували молодим – майбутньому поколінню про свою нелегку долю й долю буштинців, закарпатців. Згадана книга має сумний зміст і засвідчує про нечуваний досі в світі ґеноцид проти української нації. На жаль, у цьому злочині є багато таємниць, перекручень правдивої історії. До сьогоднішнього дня цю історію не знає значна частина народу, а тим більше молоде покоління. Бо якби знали ми свою розіп'яту історію, особливо про звірські злочини більшовицько-комуністичних сатрапів, то не викрикували б комуністичні прихвосні антиукраїнських гасел й не закликали б горе-«депутати» до відновлення комуністичної ідеології та «братського союзу» зі спадкоємцем окупантської держави. І не одержували б дозвіл, щоб червоні прапори злочинної партії майоріли нині на землі українській, і не панувала б на ній чужа мова, і не було б уже в Україні пам'ятників катам українського народу, не загрожувало б перебування Чорноморського флоту Росії на нашій території. Книга "Тернистий шлях буштинських патріотів" торкається своїм змістом кількох епох нашої історії. Тут ви знайдете переконливі докази того, що Срібну Землю постійно намагалися загарбати наші найближчі сусіди Австро-Угорщина, Чехословаччина, Угорщина і нарешті радянські «брати», а народ Срібної Землі поневолити і примусити до рабської праці. Окупанти та їхні прихвосні у всі часи історії вдавалися до найжорстокіших засобів знущання і поневолення. У цьому переконаєтеся, коли читатимете про події на Красному Полі, про втікачів до радянських «братів», про "ковнеровців", про буштинських ОУНівців, про насильне об’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою тощо. Автор книги, в якій найбільше місця відведено для висвітлення злочинів над русинами-українцями у XX столітті, свідомо повертає читача до далеких минулих часів. І робить це тому, аби підкреслити, що 4

найстрашніші злочини вчинили на Закарпатті московсько-комунобільшовицькі кати та угорські злочинці. Трагедія на Красному Полі в 1939 році, вимушена втеча закарпатців у 1939–1942 роках до радянських «братів», доля тисяч закарпатців угорської та німецької національностей, знищення членів ОУН–УПА, церкви та духовенства, ніби проливають світло крізь темряву, засвідчуючи злочинний характер угорських та московських загарбників. У той же час Красне Поле стало новим етапом у боротьбі на шляху до волі закарпатців. Про це у книзі є такі рядки: "...Дата Красного Поля становить початок нашої, Закарпатської визвольної революції... Без Красного Поля такий акт, був би документом без підпису. Кривавий підпис під цим актом 15 березня 1939 року поставили діти Срібної Землі,передова студентська юнь, припечатавші той підпис важкою печаттю скипілої на поколотих грудях - мученицької крові, першої крові, пролитої в нашій Закарпатській війні». Особливими свідками багатьох злочинів є потерпілі у ті страшні часи, розповіді яких знаходимо у книзі, яку тримаєте у руках, їхні оповіді охоплюють події XX століття, яке принесло на Закарпатську землю нечуване лихо. І до болі стискають серце, і душу ранять сумні факти про способи і форми знущання над простими людьми. І тільки за те, що вони були українці, що вони любили свою землю і хотіли на ній бути господарями. Геноцид забуттю не підлягає! За всю історію свого життя Закарпатський народ багато разів зазнавав горя, роками терпів муки й знущання від різних окупантів, але найбільше лихо принесла на зелені Карпати комунобільшовицька влада. Геноцид проти української нації досяг своєї вершини у 1944 – 1952 роки. Шукаючи відповіді на ці злочини, ми знаходимо їх тепер. Знаємо, що були десятки буштинців, які за часи нашої історії поклали своє життя за свободу України. Ми мусимо пам'ятати Першого Президента Карпатської України А.Волошина, відомих оунівців - буштинців Михайла Ороса, Миколу Гаврилка, Юрія Ливринца, Івана Немеша, Юрка Костюка, Юлинку Паш, Петра Микульця, Миколу Рущака та Юрія Рущака, тринадцять буштинців угорської та німецької національностей і о.Андрія Шимшу, які спочивають навічно в чужій сибірській та казахській землях, фотографії і розповіді про котрих ви знайдете на сторінках цієї книги. Сотні і тисячі їх сучасників-однодумців і послідовників є прикладом для нас і для всіх прийдешніх поколінь, як треба любити Україну, як треба боротися за її волю і за її народ. 5

Зі смертю А.Волошина, забитого енкаведистами у московській тюрмі, не вмерла ідея визволення Закарпаття, як того сподівалася Москва. Підле вбивство лише активізувало закарпатських патріотів до ще більшого розгортання визвольної боротьби. Свідків подій у 1939-1952 років нині дуже мало. Однак багато з тих, котрі терпіли це лихоліття, залишили свої сумні спогади чи то на папері, чи то у словесних переказах своїм дітям та внукам і вони вміщені в цьому нарисі. У книзі ви маєте змогу ознайомитися зі свідченнями учасників визвольної боротьби у роки Другої світової війни та після її закінчення. Потерпілі розповідають про жорстокі, людиноненависницькі форми й методи катування українців на Закарпатті. Йдеться про розстріли у в'язницях, масове виселення та знущання у катівнях Сибіру та Далекого Сходу, ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви, знищення її духовенства та Божих храмів. Отже, дорогий читачу, ти маєш нагоду прочитати цю сумну книгуреквієм про нашу історію і переглянути понад 100 фотографій. А прочитавши, передай цю збірку трагічних розповідей про геноцид українців своїм близьким, приятелям, знайомим, щоб вони також її прочитали і потім розповіли про її зміст усім. Правду про геноцид українців та громадян Буштина іншої національності мусить знати кожен, хто живе на Срібній Землі. І не тільки на ній, а й повсюди. Саме тому, заради правди, заради майбутнього України та її нації автор упорядкував книгу "Тернистий шлях буштинських патріотів". Щоб більше ніколи ми, українці, не допустили до такого страшного лихоліття на нашій українській землі. І щоб ніколи і ніде в світі не повторився подібний геноцид.

ВОНИ ЗАЛИШИЛИСЯ В ПАМ'ЯТІ НАРОДУ Вже кілька років пройшло, як я почав знайомитися з творчим доробком Дмитра Михайловича Копинця. А він і далі освітньокультурну ниву продовжує засівати добірним зерном. З нього неодмінно з'явиться пишний урожай, який буде пробуджувати у багатьох людей, зокрема молоді, патріотичні почуття до рідного краю, України. Нині він радує читача новою книгою про героїчний подвиг буштинських юнаків, які боролися протягом 30 - 50 років XX ст. з найбільш агресивними завойовниками нашого краю. Із змісту книги видно, що для автора це були часи захоплення визвольною боротьбою членів ОУН, в якій частково і сам брав посильну участь, будучи учнем 8-10 класів Буштинскої середньої школи Дмитро Михайлович і сьогодні у свої 80 років з молодечим завзяттям і пристрастю поринає в роботу, розшукуючи і збираючи дані про події не таких уже й далеких часів. Та пам'ять про жорстокі 19391950 роки, невимовний біль про ті муки і втрати спонукають його писати не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь. Радянська влада протягом довгого часу цілеспрямовано вела антинародну політику, намагаючись усіма доступними їй способами і методами витруїти, вичавити, випалити з пам'яті людей будь-які спогади про Карпатську Україну та безсмертні подвиги воїнів ОУН-УПА На жаль, у тих трагічних подіях, зізнається автор, є чимало таємниць, перекручень правдивої історії. До сьогоднішнього дня більшість буштинців, особливо молодь, не знає всієї правди про ті страшні часи лихоліть. Якби знали, то не дозволили б, щоб панувала в Україні чужа мова, насаджувалась аморальність та безкультур'я, привнесені зовні. Д.Копинець у книзі «Тернистий шлях буштинських патріотів» нагадує, що Срібну Землю постійно намагалися загарбати іноземні поневолювачі. У цьому переконаємось, коли читатимемо про події на Красному Полі, вимушену втечу до радянських «братів», про злочини над ковнерівцями в 1942 році, буштинських Оунівців, про насильне об'єднання Греко-Католицької церкви з російською православною, депортацію євреїв та угорського і німецького населення тощо. Напевно автор книги, в якій найбільше місце відведено висвітленню наруги над русинами-українцями у XX ст., свідомо повертає читача до минулих часів. І робить це тому, аби підкреслити, що найстрашніші злочини вчинили на Закарпатті московсько-комуно-більшовицькі кати та угорські окупанти. І всі ці злочини мають свої глибокі коріння, 7

уважно читаючи сторінку за сторінкою цей літопис, читач особисто переконається в цьому сам. Трагедія на Красному Полі в 1939 році, вимушена втеча буштинців в 1939 -1942-х роках до радянських «братів», доля 19-ти буштинців угорської та німецької національностей, знищення членів ОУН - УПА, церкви та духовенства проливають світло на підступний, звироднілий характер угорських та московських завойовників. У той же час Красне Поле стало новим етапом у боротьбі на шляху до волі буштинців. Задумайся, читачу, послухай, що каже автор книги: « ...Дата Красного Поля становить початок нашої, Закарпатської визвольної боротьби... Без Красного Поля такий акт був би документом без підпису. Кривавий підпис під цим актом 15 березня 1939 року поставили діти Срібної Землі, передова студентська юнь скипілою на проколотих грудях мученицькою кров'ю, першою кров'ю, пролитою в боротьбі за волю і незалежність» . Особливими свідками багатьох злочинів є потерпілі у ті страшні часи, розповіді, яких ми знаходимо у книзі, яку тримаєте в руках, їхні оповіді охоплюють події XX ст., яке принесло на Закарпатську землю нечуване лихо. І болі стискають серце, і душу ранять сумні факти про знущання над простими людьми. І тільки за те, що вони були українці, що вони любили свою землю і хотіли на ній бути господарями. Звичайно, у своїй книзі Дмитро Михайлович не описав усі злочини, скоєні проти буштинців за часів нашої історії, а тому є надія, що ця тема знайде і мусить знайти своє відображення у нових виданнях інших авторів. За плечима Дмитра Михайловича 5 книжок про рідне Буштино та його мешканців. З його історико-етнографічними працями добре знайомі земляки в Буштині, поціновувачі живого слова у навколишніх селах та далеко за межами нашого краю. Майже понад два десятиріччя впевнено торує Дмитро Копинець свій улюблений дослідницький шлях. Уже з перших кроків своєї творчої діяльності він визначив власну концепцію, окреслив коло тематичних захоплень. Його творчими інтересами неослабно заволоділи етнографія і фольклор рідного селища. Саме в цьому напрямку особливо чітко вирисовуються кращі грані його обдаровання. Він шукає переконливі форми відображення подій і фактів. Його творчість набуває виразних особистих якостей, трансформуючись крізь призму власних світоглядних ідеалів. Та незмінними в нього залишаються глибоке шанобливе ставлення до людини, її традицій і вірувань. 8

Та чи не найпривабливіші сторінки його художнього слова втілені саме в патріотичному творі «Тернистий шлях буштинських патріотів», які назавжди залишилися в людській нам'яті. І хоча нині автор знаходиться на вершині творчої зрілості, проте ним володіє юнацьке захоплення красою і багатобарвністю світу, патріотизмом. А нестримний темперамент пульсує щедрими життєвими розсипами фактів, подій, узятих із життя буштинців у різні періоди їх буття. Іван Хланта, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України

МИ Є НАРОД ЗІ СВОЄЮ ІСТОРІЄЮ, МОВОЮ І КУЛЬТУРОЮ. Ми мусимо пам’ятати: кожен, хто хоче панувати над іншим народом, прагне спаплюжити його історію, знищити всі пам’ятки, що засвідчують його велич і перекрутити його ім’я. Так паплюжили все українське "юрії долгорукі, пьотри первиє, леніни, кагановичі, андропови" та взагалі радянські «брати». Вони робили все, щоб про Україну ми нічого не знали Втім, світові доводиться рівнятись на українців не тільки в першості багатьох надто важливих винаходів, творчості світового рівня українських композиторів - Бортнянського і Березовського, так саме як російських Чайковського та Рахманінова, – так і особистостей з українського кореня, з геніями в освоєні космосу – український Юрій Кондратюк вперше сконструював ракету, розрахував і визначив траєкторію її руху в космосі та місце посадки, чим скористались американці, висадившись першими на Місяць, не кажучи вже про українця Сергія Корольова, який практично вивів першу людину у космос… А сьогодні в світовому професійному боксі українцям братам Кличко нема рівні, вони навіть подолали гегемонію чорношкірих боксерів. Усе оприлюднене щодо друкарства засвідчує – з Україною слід рахуватися і як з державою, якій належить першість винайдення друкарства в Європі, що з'явилося в історичному Закарпатті Нам, українцям, треба знати свою минувшину, щоб розуміти, хто ми і не принижуватись, а, навпаки, бути гордими за дії своїх предків і навчити дітей, внуків і правнуків поважати себе. Ми є самодостатнім народом – зі своєю ні в кого не запозиченою і не вкраденою історією, мовою, культурою. Ми ніколи не були в числі останніх. Мали свої яскраві досягнення за часів княжої та козацької України. Торували шляхи–дороги Росії, клали свої кістки в підмурівок і мур Петербурга, освоєння Сибіру, БАМу, Далекого Сходу, шахт Кривбасу і Воркути – замість подяки і шани маємо від «матушки Росії» зневагу і ненависть. Так було і буде, доки самі не усвідомимо і не втокмачимо іншим раз і на завжди, хто ми є і що спочатку була Україна і Київ, і лише потім Москва та Росія, спочатку була українська мова і дещо пізніше – російська. Шануймося, вивчаймо та удосконалюймо знання своєї історії і тоді матимемо славу великих творців. І тільки тоді буде шанована українська влада в народі, тільки тоді будемо пишатися своєю державою. І тільки тоді Молчанови стануть, як були на початку – Мовчанами, Колеснікови – Колесниками, Чародеєви - Чародіями, Чумакови – Чумаками, а відтак ніколи не соромитимуться називати себе українцями. Лише тоді 10

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, Запануємо й ми, браття, у своїй сторонці! На закінчення скажемо відверто, поки на Україні діють підпільні антиукраїнські клани, поки Україною керують відверті юдеї, "русские" замасковані під українські прізвища, замасковані під християнські імена, поки Президент, Верховна Рада і Кабінет Міністрів не будуть обрані із істинних патріотів–українців, як це є в Китаї, Кореї, в багатьох християнських та ісламських державах, нам, українцям, нічого мріяти про те, що поки згинуть наші вороженьки… Ми і далі будемо рабами на рідній землі. А назва Україна з українським Гімном, Гербом і синьо-жовтим прапором, буде для нас, українців, простою приманкою, на яку нас ловлять чужинці, як рибалка рибу на вудку з черв’ячками. Ловитимуть й ловитимуть, приговорюючи, як у казці: «Ловися, рибко, велика й мала», поки остаточно не перетворять нас на зовсім безсловесних рабів, а нашу славну калинову Україну на Велике Ніщо!!! А синочків українських рабів – на яничарів, які будуть вірно стерегти чужинський спокій, якщо і далі будемо нехтувати національними надбаннями предків і пращурів, загубивши: хто ми є і чиї ми діти!.. Наші завойовники. Тепер у незалежній Україні широкі верстви населення Буштина проявляють великий інтерес до рідної історії, особливо до її трагічних сторінок, прихованих радянським режимом. Однією з таких трагічних сторінок були масові репресії громадян, які у довоєнні роки були вчинені угорським режимом, а у повоєнний період радянськими "братами". Репресованих відправляли на заслання, у табори за межі сучасної нашої держави, інтернували, позбавляли громадянства та інших прав і свобод. І це відбувалося впродовж всіх років панування угорської та радянської держав на нашій Срібній землі. Масові репресії здійснювались і в період колективізації сільського господарства, про що яскраво свідчать політичні процеси 40-50 років. Запанувало жорстоке сталінське свавілля, яке було несумісне з демократією, громадянським суспільством та правовою державою. Було встановлено насильство над людиною, контроль над її духовним життям і творчістю. Була заборонена будь яка політична опозиція і вільнодумство. І хоча минуло з того часу понад 60 років, та в суспільстві ще й досі не вмер міф про Сталіна, нібито непричетного до масових репресій. Особливо тяжкою спадщиною минулого є масові репресії, які чинилися сталінським режимом та його провідниками на нашій Срібній землі і зокрема в селищі Буштино. При судових та позасудових розправах грубо нехтувалися норми Конституції, покликані охороняти права і свободи громадян. 11

Народ Срібної землі, в тому числі і буштинці, зазнав найбільшого із усіх слов’ян горя. Хто тільки його не нищив? Прибульці нищили історичну територію, пам’ять предків, народну культуру, християнську віру, чесність і порядність. Та проте цей невеликий народ вистояв. Його пам’ятають не лише в слов’янському світі: під іменем „Рутенія” знали цю територію ще в римській імперії. Це дім русинів–українців. Наш край був підкорений угорськими племенами в Х столітті, потім входив до Австро-угорської імперії і після Першої світової війни у 1919 році був розділений між Чехословакією, Румунією і Польщею. Мав один день незалежності в 1939 році. У 1944 році Радянським Союзом приєднаний до Української РСР. І на кінець в 1991 році одержав разом з усією Україною свою незалежність і самостійність. Більше 90-ти років минуло з часу розпаду Австро-Угорської монархії. Понад 70 літ віддаляє нас від страшної розправи над січовиками на Красному полі неподалік Хуста. Вже 76 років збігло після визволення краю від угорської окупації. І нарешті, понад 55 років тому скінчилась сумнозвісна епоха сталінського терору. Не були безсторонніми свідками драматичних колізій усіх цих часів і мої земляки – буштинці. Вони боролись, поставали проти матеріального й духовного закріпачення, страждали й самостверджувались разом з іншими краянами. І сьогодні, з віддалі часу, нам належить ще раз переосмислити й дати справедливу оцінку фактам історичного минулого, збагнути, який важкий тягар випробувань випав на долю наших батьків і дідів. До Дня Незалежності 1991 року буштинців вів довгий, складний, з трагічними зламами, шлях. Адже закарпатське селище над Тисою зазнало утисків 13-ох окупацій. Його землю топтали монголи, татари, турки, австрійці, румуни, чехи, угорці, інші завойовники і, нарешті, радянські “брати”. Всі вони диктували свої жорсткі умови, намагались тримати народ у покорі. Однак він не ставав навколішки, не гнувся у рабській догідливості, а відстоював власні права й людську гідність, ніколи не полишаючи сподівань на свободу і незалежність. Історія далеко не завжди й не в усьому була прихильною до буштинців. Та довгі дев’ять століть чужоземного поневолення з політикою етноциду та економіко-соціальних утисків не зламали волю сельчан, не вбили бажання стати господарями на рідній землі. Після возз'єднання з Великою Україною Закарпаття стало її частиною і тому у нас є спільні інтереси, спільна історія. Ми не маємо права відокремлюватись від Неньки України. Отже ми українці – нація, яка пережила геноцид. Тільки одним голодомором у 1932–1933 роках нелюдський московсько-більшовицький режим знищив понад 7 млн. українців. Це геноцид, який за кількістю жертв і за жорстокістю не має 12

аналогів в історії. Світова громадськість тоді мовчала. В той час, коли Кремль намагався стерти українців з лиця землі, Україна була залишена сам на сам з величезною сталінською машиною вбивства. І ніхто у світі, жодна держава, жодна нація не прийшла нам на допомогу. Але Голодомор, хоча й найстрашніший, проте не єдиний злочин Москви проти нашої нації. За підрахунками експертів за якихось сім десятків років окупаційний сталінський режим знищив близько 29,5 (!) млн.. українців, зокрема кількома голодоморами, масовими розстрілами, депортаціями. Хто забуває своє минуле, приречений його повторити. В ім’я мільйонів невинно замордованих ми маємо донести світові правду, змусити світ пам’ятати, щоби таке ніколи не повторялося. Нині в добу духовного і національного відродження, ми маємо все більше можливостей неупереджено і розважливо поміркувати над багатьма сторінками нашої драматичної історії, власноручно зняти фальшивий намул, здавалося б назавжди нанесений на ці сторінки тоталітарною системою, багато з них нам ще раз доведеться перечитувати, переосмислювати заново, ретельно відбираючи зерно правди, історичної справедливості та істинної науковості від бруду всіляких вигадок, перекручень, огульних звинувачень на ідеологічній, заангажованості, політичних спекуляціях та антинаукових теоріях. Найгірше те, що навіть сьогодні, коли наближається вже 20-й рік вільної України, наші вчені все ще оглядаються на п’ятикутну зірку московського Кремля, яка освітлює простори Сибіру і Далекого Сходу, де багато мільйонів українського люду лежить навічно в мерзлій чужій землі. А десятки університетів та наукових закладів чомусь досі мовчать, хоча страх і рабська покора ніколи не підуть на користь нашій науці, культурі, історії. Наші предки піднялися з руїн після нашестя Чінгісхана, а зараз ми мусимо піднятись на весь ріст після комуністичного ярма, яке відкинуло нас на сотні років назад у розвитку національної культури. Але ми, українці, маємо тисячолітню культуру, яка виблискує банями Софіївського, Михайлівського, Києво–Печерських храмів за Київської Русі. Західна Європа рівнялась на Ярослава Мудрого, Анну Ярославну, тож наслідуймо своїх славетних предків, адже ми спроможні запропонувати не лише літаки, танки й космічні агрегати. Сьогодні ми повинні раз і назавжди скинути із себе ярмо покори і заявити всьому світові, що ми – великий європейський народ зі своєю історичною минувшиною, культурою та власним внеском, як це зробили німці, прибальтійці, голландці. Для цього у нас є всі підстави.

На жаль, у нашій українській хаті, між нами, українцями ще дуже багато непорозумінь, але час плине, і все минеться, отже, настала пора навести лад та порядок і в своїй хаті. Геноцид це не лише величезні людські втрати, це ще й духовна і психологічна травма всього народу. Чимало українців вирішили, що бути собою – значить постійно ризикувати життям, здоров’ям, свободою, дітьми. І вони переписувалися у безпечнішу національність, переходили на безпечніший «язик». Травма тим більше руйнівна, що задавнена десятиліттями замовчувань. Єдиний спосіб вилікувати цю травму – відкрито говорити про неї, прямо називати її причини, організаторів, цілі, які перед собою ставили кремлівські нелюди. Буштинці десятиліттями змушені були не говорити правду про своїх дітей і рідних закатованих в таборах Сибіру і Казахстану. Дехто каже: «Перегорнімо сторінку!», - мовляв, не треба ворушити минулого, це все було давно, думайте про майбутнє… Таким ми відповідаємо, що минуле – це не причеп, який можна відчепити і їхати далі. Минуле завжди з нами і сьогодення є продовження минулого, так само, як завтра виросте із нинішнього дня. А злочини проти людяності терміну давності не мають. Дещо про мову. Великою ганьбою і повною поразкою недолугого «українства» є те, що на 20–му році незалежності держави ми мусимо піднімати це питання. Та таки змушені, бо на очах гине вистраждана нашими предками Україна, дякуючи «малоросові–українцеві», котрий геть загубився на своїй батьківській землі. У себе в хаті плазує навколішки перед московською зайдою. І всі вони пилуються точити червом довкола все те, чим традиційно жив українець століттями, не зважаючи на різні окупаційні режими, що прогриміли над теренами України. Нажаль, такої наруги над нами, як сьогодні ми терпимо, маючи власну державу, не дозволяв собі ніхто. Окрім більшовиків, звичайно. …У Донецьку приймають основною російську мову, у нас в Закарпатті русинську, а в Криму трощать телевізори проти ведення телевізійних передач на українській… Уяви собі, читачу, аби подібне дозволив собі хтось із національних меншин у Росії, Америці чи Ізраїлі? Або в любій іншій країні. Що було б з такими громадянами на рівні держави і на побутовому рівні? Проте кинути хоча б одну цеглину у посольство Московії, котра знущається над Україною вже понад 300 років, немає кому. Тут і бере серйозний сумнів, чи є українцями ті, хто керує сьогодні українським народом? І чи взагалі на цій землі ще залишились українці? Це питання далеко не риторичне. 14

Назвіть, будь ласка державу, яка не плекаючи материнську мову досягла чогось у світовій спільноті? Це лише ми можемо дозволити собі плювати в чисту, рідну криницю, аби пити потім чуже пійло, як ті, хто не плекав і не оберігав своє. Особливо мову та культуру. А що, у нас хтось боронить комусь "разговаривать? И даже писать?" Соціологічне опитування, проведене окремими відповідальними службами, довело, що мовне питання серед українського загалу знаходиться в числі останніх місць. Тому вкотре наголошую, якби «наша» влада була українською, подібного хаосу не було б ні в мовному питанні, ні по країні в цілому. Мені особисто дивно з окремих співгромадян, котрі десятками років прожили на Україні, ще й займаючи високі пости в державі, а по нашому – ні слова. Чи в Росії може собі українець дозволити таку розкіш? Я, автор книги, різко кажу патріотам: - «Якщо Ви не поважаєте мою мову, то Ви не поважаєте Україну, а значить і мене». Тож рушаймо вперед - врятуємо себе! Тепер від кожного українця, від кожного з нас, залежить, якій бути Україні. Я вірю, що мине не багато часу і вона стане в числі найбільш багатших і наймогутніших країн Європи. Якщо станемо самі собою. Шановний читачу! Спробуймо повернутись у давноминулі, відшумілі, як тисянські води, і майже забуті дні. Нехай допоможуть нам у цьому документальні свідчення та спогади про давнину вже немолодих учасників.

СПОГАДИ ПРО РЕПРЕСІЇ, ЩО ЇХ ЧИНИЛИ ОКУПАЦІЙНІ РЕЖИМИ НА ЗАКАРПАТТІ. Серед молоді, репресованої угорським режимом у воєнні (1939-1944рр.) та післявоєнні (1945-1952) сталінським режимом, було багато буштинців. Є що згадати тим, які пройшли через "ковнерівські" катівні, або через катівні ГУЛАГу. Із уст безпосередніх учасників цих подій ми довідуємось, як цими режимами “захищалися” права і свободи людини. Тобто, як вони свавільно порушувались. Без будь-яких вагань, спочатку угорська жандармерія, а потім енкаведисти, при підтримці створених ними місцевих органів влади, зуміли під гучними і привабливими гаслами “звільнення”, “возз’єднання”, “братерства”, “дружби народів” за короткий час зробити вигідні для себе перетворення всього життя на Закарпатті і в ім’я цієї мети спровокувати підозру та недовіру до окремих небезпечних для режиму людей. Тому удар був завданий окупаційною владою в першу чергу по молоді нашого краю, в тому числі й Буштина. В результаті в табори Угорщини, а потім НКВС було запроторено сотні невинних юнаків і дівчат, частина з яких змушена була емігрувати за кордон, залишаючи надовго батьківську хату. Як відомо, що і про перші жертви з числа буштинців, і про останні, що постраждали вже після листопада 1944 року та пізніше, протягом років, майже півстоліття, ніхто не згадував. Сумним є не лише факт забуття великої групи наших односельців, які потрапили в маховик репресивної машини, а й те, що і зараз, за існування власної Української держави, ці імена поглинуті мороком невідомості. Бо такою була ідеологія цих літ, система не тільки витруювала пам’ять про репресованих і загиблих односельців, а й принижувала нас самих. Виникає болюче питання: то хто ж ми такі, що не можемо вирвати це страшне коріння вихованої колись у нас зневаги до безневинних жертв окупаційних режимів?! Чи такі вже черстві наші душі, чи, може, і надалі боїмося когось?! Згадані системи десятиліттями вбивали в нас пам’ять про репресованих, ганьбили їхні імена, звинувачуючи їх у всіх гріхах, аби взагалі не залишити про них доброї згадки, навіть серед рідних. Таких у нашому маленькому Закарпатті було знищено і викреслено з пам’яті тридцять чи сорок тисяч, а з нашого селища – кілька десятків. І все ж рано чи пізно ми зобов’язані будемо повернути добру пам’ять про колись репресованих буштинців. Частина з них ще залишились в живих, як свідки тих страшних днів. А часи вже не ті, і нині ми маємо можливість бути незалежними від учорашніх несправедливих оцінок. Серед правлячих режимів, які поневолювали наш край, винищували багатства рідної землі, топтали своїми брудними чобітьми нашу Срібну землю, найбільш агресивними режимами були угорський та сталінський, 16

за яких в'язниці були переповнені невинними закарпатцями. Обидва режими, майже однаково, везли їх голодних у холодних вагонах для худоби. Угорські жандарми відвозили до Вацу та Шаторуйгелю, де здійснювали над ними страшні муки та незаконні суди, а радянські енкаведисти – довезли до Комі АРСР, Казахстану чи Сибіру. Спогади колишніх гортіївських і сталінських репресантів та в’язнів – це нагадування юним про те, яким тернистим шляхом ми йшли до своєї незалежності. Хай стануть вони для них своєрідним закликом – заповітом любити рідний край, по-синівськи піклуватись про нього. Вчитайся в них, це відгомін пережитого! Поміркуй над ними і разом з автором книги помандруй у ті віддалені дні, спробуй дати правдиву оцінку злочинів політиці тогочасних правителів.

ЖИТТЯ БУШТИНЦІВ, ЯК І ВСЬОГО КРАЮ, В ПЕРІОД ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ. У жовтні 1918 року незалежною державою стала і Чехословацька республіка, що викликало серед населення краю політичне піднесення. За Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 року до Чехословацької республіки було приєднане як автономна одиниця і Закарпаття (Підкарпатська Русь). За період входження Закарпаття до складу Чехословацької республіки відбулися зрушення на краще у всіх сферах життя. Зокрема, помітними були досягнення в галузі будівництва, а особливо у культурно-освітній і суспільно-політичних сферах. Але поряд з цим існувало не мало життєвих проблем і негативних явищ, які у великій мірі спричинялися порушенням існуючого законодавства, головним чином репресивними органами. Важке соціально-економічне становище більшості населення краю, особливо гірських районів, визвало незадоволення владою, спонукало до боротьби проти посилення гніту та голоду, який був постійним явищем у бідняцьких родинах. Одним із тих, хто став на шлях боротьби проти соціальної несправедливості, був житель с.Колочави, що на Міжгірщині, Микола Шугай. Про нього ходили легенди. Але 16 серпня 1921 року його було вбито. Приклад боротьби М.Шугая за соціальну справедливість продовжувався у 30–ті роки Ільком Липеєм та Юрком Кливцем. Образи цих опришків рознеслися по всьому нашому краю, про них писали в своїх нарисах і чех Іван Ольбрахт, і В.Гренджа-Донський, і Василь Федишинець та багато інших письменників. Історичний досвід розвитку Чехословаччини у 20-30-х роках засвідчує, що поряд із позитивними тенденціями однієї з передових європейських країн, її керівництво проявляло недалекоглядність у внутрішній політиці та ігноруванні інтересів національних меншин. У жовтні 1938 року уряд Чехословаччини надав Підкарпатській Русі, як тоді офіційно називалося Закарпаття, права автономії, про яку йшлося ще із входження її до складу цієї країни. Але цього ж року за рішенням Віденського арбітражу частина території краю з містами Ужгород, Мукачево, Берегово була передана Угорщині. Центр нашого краю було перенесено до Хуста, і одразу ж почалася розбудова Карпатської України, що завершилася легітимним проголошенням 15 березня 1939 року Карпатоукраїнської держави, яка в наступні дні була окупована Угорщиною. А терористичні акти з боку Угорщини проти молодої Чехословацької автономії проводилися систематично і створювали постійне напруження між угорським і чехословацькими урядами

РЕПРЕСІЇ УГОРСЬКОГО ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ ПРОТИ ГРОМАДЯН БУШТИНА. Скоро після Віденського арбітражу 12 березня 1939 р. канцлер Німеччини Гітлер дав згоду Угорському уряду на окупацію всієї території Карпатської України. Регент Угорщини Микола Горті зразу направив йому телеграму з подякою за „розв’язання” цього питання. Захоплення всієї території краю угорські війська стали здійснювати негайно. У наступі угорських військ з самого початку визначилися три основні напрями: західний, центральний і східний. Західний напрям - на Перечин-Великий Березний–Ужок, середній – на Сваляву–Воловець, східний – на Виноградів–Хуст–Солотвино-Ясеня. В перший же день бої розгорнулися на перших двох напрямах, з таким розрахунком, щоб відрізати чехословацькі війська у східній частині Закарпаття. Наступ на західному напрямі розпочався від доманинського моста. Чехословацькі батальйони оборонялися в с.Оноковці. З 16 на 17 березня вони залишили Перечин і Великий Березний і відступили на словацьку територію. Угорські війська тим часом дійшли до Ужоцького перевалу. На середньому напрямі при оточені Сваляви вони змусили перший і другий батальйони 45 піхотного полку відступати на схід у бік Румунії, а самі досягли польського кордону. Події на східному напрямі теж розгорталися швидко. Перший бій між угорськими й чехословацькими військами відбувся в районі села Фанчиково, потім – Севлюша, Великої Копані під Хустом, де оборонялися і збройні групи "Карпатської січі". Після бою на Красному Полі угорські війська ввійшли до Хуста. 17 березня через Буштино, Тячів, Солотвино вони наступали на Рахів і Ясіня і 18 березня 1939 р. завершили окупацію всієї території краю. Угорська армія виявила надзвичайну жорстокість до тих, хто зі зброєю в руках перешкоджав її просуванню. Окупанти застосували нечувану жорстокість насамперед до учасників "Карпатської січі" та представників інтелігенції, письменників і журналістів, які працювали у різних установах і організаціях Карпатської України. Уже у перші дні і місяці всі в'язниці і навіть окремі відведені для цього будинки у різних містах і селах були переповнені.

За тебе всі мої моління, За тебе всі мої пісні, За тебе Богу піснопіння, Про тебе юні мрії в сні! /І. Огієнко/

БУШТИНО ТА КАРПАТСЬКА УКРАЇНА. КАРПАТСЬКА СІЧ 1938-1939 рр. Сьогодні, з відстані понад 70 років, можна безпристрасно і об’єктивно оцінити внесок буштинців у боротьбу закарпатців за своє національне відродження та намагання створити власну державу в Карпатах. Карпатська Україна 1938-1939рр. – це одна із світлих сторінок в історії Закарпаття, яка після довгих століть чужоземного поневолення нарешті здобула незалежність. Водночас Карпатська Україна – це та рана, яка ще довго болітиме нашому народові. Ідеали Карпатської України було свідомо розтоптані і спаплюжені. Трагізм подій 1939 року полягає не лише в тому, що на Красному Полі пролилось багато української крові, чимало її оборонців опинилось у в'язницях і концтаборах, а й у тому, що в Карпатській Україні і зокрема в Буштині почалася глобальна трагедія: знищення нашої інтелігенції на протязі майже шестирічної угорської окупації, яке потім продовжувалось і в роки радянської влади. Про Карпатську Україну буштинцям добре відомо, бо про неї немало написано істориками, політичними діячами, журналістами. Але про буштинських січовиків молодь знає мало, а, можливо, і зовсім не знає, хоч вони в числі перших включилися в боротьбу проти фашизму. Ці осередки не були військовими, вони мали тільки спортивний і культурноосвітній характер. Але в 1938-1939 рр. події на Закарпатті розгорнулися так, що гостро постало питання про необхідність силового формування, здатного захистити край від агресора. Перший крок було зроблено у листопаді 1938 року, після того, як столицю Карпатської України було перенесено в місто Хуст. В нашому селі організаторами цієї справи були вчителі школи – буштинці Маснюк Дмитро, Лях, Прокоп Петро, Рущак Іван. Вони з числа учнівської молоді організували політичні гуртки, до яких невдовзі приєдналась і передова сільська молодь. Допомагали їм також активісти з числа студентів Хустської гімназії: Орос М., Форкош Ю.В., Форкош М.Ю., Копинець М.І., Костюк Ю.В., Грицюк Ю.М., Паш Ю.М. та інші. Крім спеціального навчання та інструктажу, з молоддю проводились мітинги, походи, демонстрації, відзначались державні свята, на яких молодь виступала з концертами. Вже в середині 1938 року почалась підготовка молоді до ведення оборонної тактики. Метою цих 20

гуртків було плекання духовної стійкості буштинської громади, не сприйняття антидержавної пропаганди та всебічна підтримка уряду Карпатської України. Було визначено структуру організації, порядок прийняття молоді в її члени. Коли центр Карпатської України було перенесено в Хуст, почала організовуватись її оборона – Карпатська Січ, все більше й більше добровольців вливалось в її ряди. На заклик президента Карпатської України А.Волошина відгукнулось чимало буштинців-патріотів. За рекомендацією керівника буштинських січовиків – Д. Маснюка на початку листопада 1938 року до Хуста на військові навчання, для поповнення війська Карпатських Січовиків, було відряджені новобранцями Гаврилко П.Д., Гаврилко І.В., Гаврилко Ю.П., Микиту І.І., Томаша Ю.А., Малету Ю.В., Шимон М.М. Навчання проводив колишній офіцер чехословацької армії І.Сорвадій. До душі припала нова робота молодому офіцерові. Всі буштинські новобранці виявились, як на підбір, кмітливими й дисциплінованими, швидко опанували ази військової науки. Заняття з молодими січовиками проводились до половини лютого 1939 року. У вільний від навчання час четверо з них – Малета Ю., Гаврилко П.Д., Гаврилко Ю.П. та Микита І. несли службу в складі охорони президента А.Волошина. Згодом вони та багато інших брали участь у боях з угорськими військами на Красному Полі 15 березня 1939 року. На початку березня 1939 року для Карпатської України настали трагічні дні. 6 березня Гітлер вирішив розчленувати Чехословаччину, зробити Словаччину незалежною державою, а Карпатську Україну віддати Угорщині. Опинившись у такому становищі, 13 березня А.Волошин наказав командуючому чехословацької жандармерії на Закарпатті полковникові Ваку забезпечити Карпатську Січ зброєю. Довідавшись про це, генерал Л.Прхала, якого було уповноважено приборкати січовиків, віддав наказ силою вилучити зброю від оборонців Карпатської України. Зав’язалася сутичка, під час якої загинуло 40 січовиків і понад 50 було поранено. Забравши зброю, генерал Прхала виїхав у Словаччину. В той же час чехословацька армія отримала з Праги команду протягом 24 годин залишити Карпатську Україну. Тому захист від наступаючого агресора став справою самооборони. Та не все керівництво Карпатської Січі погоджувалося чинити опір наступаючій угорській армії, яка в багато разів перевищувала сили січовиків. Такі як Роман, Рогач, Росоха, Капідзінський, Кедюлич й інші вимагали дати відсіч противникові і не йти в угорське ярмо. Усім було ясно, що слабо вишколена, мало чисельна і погано озброєна Січ не може протистояти регулярній армії. Але небажання коритися ворогам Карпатської України взяло гору. Було вирішено заволодіти зброєю чехословацької армії, яка відступала, і діяти всупереч 21

вимогам з Берліна. На допомогу прийшли вояки, що служили в чехословацькій армії, українці-прикордонники, а також українціжандарми. Опір тривав майже шість днів. Щоб зрозуміти, що відбувалося в ті трагічні дні на Закарпатті, наведемо розповідь про виснажливу сутичку під Хустом: “На Красному Полі, окрім січовиків і чеських воїнів, участь у боях взяла й учнівська молодь із Хуста, Севлюша, Копані, Білок, Тячева. З Буштина приїхала сільська молодь у кількості 38 чоловік, сім з яких повів з собою Іван Васильович, між якими було п’ять Рущаків – родичів Івана Васильовича, один з яких Рущак Ю.Ю. був убитий на Красному Полі підчас запеклих боїв з угорськими гонведами. Добирались буштинці на підводах й велосипедах. Бій був важкий. Як засвідчує телеграма, надіслана у столицю Угорщини 18 березня, на Красному Полі загинуло 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців – переважно учнів. Втрати угорців убитими становили близько 160 чоловік і було близько 400 чоловік поранених. У телеграмі зазначається, що в боях на лінії фронту від Королева до Хуста угорці взяли у полон багато чехів і 450 січовиків, серед яких було немало січовиків із Польщі. (“Новини Закарпаття” від 20 листопада 1999 року ст. 14. “Карпатська Україна і Карпатська Січ”). Серед полеглих на Красному Полі буштинців був кулеметник Рущак Ю.Ю., а Микита Ю.І. та Гаврилко І.Д. отримали поранення. Високу оцінку січовикам дав командуючий угорською армією, який сказав, що шкода вбивати цих молодих героїв, бо, мовляв, через кілька років вони могли стати хорошими вояками угорської армії. Патріоти Карпатської України довели всьому світові, що готові захищати свій народ до останньої краплі крові, в ім’я його свободи вони йшли на великі жертви, не лякаючись того, що розстріл Карпатської України відбувався з благословення і при повній підтримці Німеччини. Січовики не дозволили завойовникам зайняти Карпатську Україну парадним маршем, як це зробили німці у Чехії. Окремі дослідники історії вважають, що бої карпатських січовиків проти фашизму в березні 1939 року були початком другої світової війни. Мужність захисників незалежної держави ще раз довела, що українці у важкі хвилини випробувань вміють згуртуватись,не рахуючись з власним життям, відстоювати ідеали свободи. Блискуче охарактеризував події 1938-1939 років на засіданні сойму Карпатської України М. Бращайко. Звертаючись до послів, він сказав: “По тисячолітній неволі наша земля стає вільною, незалежною та проголошує перед усім світом, що вона була, є і хоче бути українською, і коли б навіть нашій молодій державі не судилося було довго жити, то наш край залишиться вже назавжди українським, бо немає такої сили, яка могла б 22

знищити душу, сильну волю українського народу”. (“Новини Закарпаття”, ст. 14, від 20 лютого 1999 року.) Це була смілива відповідь тим, хто зазіхав на нашу землю. Закарпатці, і, зокрема, й буштинці, продемонстрували, що вони вже не ті, що були колись... Після подій на Красному Полі угорські війська, повністю заволодівши 16 березня селом Буштино, почали масове переслідування учасників тих драматичних подій. Майже кожного дня жандарми допитували січовиків, погрожуючи їм ув’язненням. Так, повернувшись наступного дня з поля бою Іван Рущак разом з своїми товаришами одразу був заарештований жандармами. І лише через три дні за проханням греко-католицького священика отця Андрія Шимші його було відпущено. Але ще довго жандарми визивали його та його друзів у комендатуру для допитів. Велика частина Буштинської молоді, а точніше 42 юнаків і дівчат, щоб уникнути репресій, подалися за кордон, до “радянських братів.” Незважаючи на своє короткочасне існування, сам факт виникнення Карпатської України, як держави, ще раз засвідчив перед світом, що на Закарпатті живуть українці, які хочуть жити вільним життям і мати спільну державність із Великою Україною. Ні президент, ні уряд, ні народ не капітулював в плані війни та політики. Так, карпатоукраїнці програли бій з угорською агресією, бо сили були нерівні, але добровільно не здалися на милість завойовників. Підтвердженням цьому є боротьба краян у чорні дні гортистської окупації Закарпаття. Нині Україна відзначає ще один ювілей - 125 річчя з дня народження А. Волошина, що був уособленням українського національного відродження на Закарпатті, будителя Закарпаття ХХ століття, священика, педагога, науковця і політика. Ось вони Буштинські мученики – воїни Карпатської січі.: МАСНЮК ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ, 1917 року народження, з буштинської сім’ї робітника, вчитель місцевої початкової школи, великий ентузіаст і пропагандист української ідеї на селі, член просвіти і пластового руху, провідник і організатор Карпатської січі у Буштині. Організовує групу буштинських січовиків із числа учнів старших класів та сільської молоді в 1938-1939 роках. Організатор українських державних свят, вечорів, вогнищ, мітингів. Голова січовиків Буштина. За його пропозицією в 1939 році було відряджені до Хуста сім буштинських юнаків для охорони першого президента Карпатської України А.Волошина. В 1941-1942 роках входив в групу буштинських антифашистів, яка діяла на території Тереблянської долини і за це сидів в в'язницях Хуста, Ужгорода, 23

Будапешта та Вацу. Після окупації Буштина угорськими військами, його було звільнено з педагогічної роботи і ув’язнено на 10 років. В останні роки свого життя працював у обласному комітеті мисливців. Помер в 1975 році. Похоронений в м. Ужгороді. ПРОКОП ПЕТРО, 1911 року народження, українець, з сім'ї робітників. В 20-х роках вчився в Тячівській горожанці, а в 30-х за часів Чехословаків працював у Буштинській лісовій дирекції. Від 1938 і до кінця 1939 року був комендантом буштинських січовиків. За дорученням голови січовиків Буштина Дмитра Маснюка, він був призначений відповідальним за проведення різних демонстрацій, маніфестацій та проводив велику культурнопросвітницьку роботу серед селян. Крім цього в його обов’язки входило і військова підготовка молоді, щоб в разі потреби захистити новоутворену Карпатську Україну, бо вони були її військом – членами Карпатської оборони. Літом 1938 року П.Прокопу було доручено організувати і провести на площі Борканюка свято–вогнище. На це свято ним було організовано більшу частину молоді і дорослого населення Буштина. Перед присутніми з патріотичним закликом виступив голова буштинських січовиків Дмитро Маснюк. Перед відкриттям свята всі співали Гімн України - «Ще не вмерла Україна». Потім з участю учнів та молоді був проведений концерт, на якому декламувались вірші українських поетів і співались українські та закарпатські народні пісні. Закінчилось це свято загальним походом жителів села його вулицями на чолі з січовиками із жовто-блакитними прапорами і лампіонами в руках. Керував цим маршем комендант буштинської січі П.Прокоп. Він організував буштинських січовиків і на Красне Поле для опору угорським окупантам в березні 1939 року. Після окупації Буштина угорськими гонведами, Прокопа на деякий час арештували, але й після арешту ще довго переслідувала його поліція. В 40-х роках він продовжував працювати у лісовій дирекції. За радянської влади деякий час працював директором Буштинського млина, а під кінець завідував пилорамою при Садорадгоспі «Верховина». Помер у 1970 році. Шановний читачу! Pобімо все можливе, щоб допомогти утвердженню демократичної самостійної України! Підтримаймо молоду державу морально, політично і матеріально для того, щоб закріпити наші здобутки й збагатитися новими! До цього почесного діла кличуть нас полеглі борці Карпатської Січі і всіх українських національно-визвольних змагань. Вони нагадують нам, що без свободи немає щасливого життя. 24

РУЩАК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ, 1907 року народження, уродженець села Буштино, українець, виходець із сім’ї земледільців, воїн Карпатської Січі, кулеметник. Загинув підчас бою з гортіївцями в 1939 року неподалік с. Рокосова.

РУЩАК ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ, 1906 року народження, уродженець села Буштино, українець, виходець із сім’ї заможних селян, організатор буштинців для захисту Карпатської України, воїн Карпатської Січі, брав безпосередню участь разом з іншими буштинцями в бою з угорськими гонведами на Красному полі. Був активним членом Просвіти, організатор хати–читальні вдома, організатор сільських мітингів і демонстрацій на підтримку А. Волошина. Після того, як угорські війська зайняли с.Буштино, поліція заарештувала Івана Рущака разом із іншими січовиками і тільки через кілька днів він був відпущений за клопотанням священика о.Андрія Шимші. У 1944 році, як неблагонадійного його забирають у трудовий батальйон в м.Нодьбаня, де, по розповідях очевидців, він зник невідомо куди. Не відомо місце його загибелі. 72 роки тому Уряд Карпатської України проголосив Державну Незалежність українського народу на Срібній землі – Підкарпатській Русі – Україні. Це сталося 15 березня 1939 року у Хусті, де народним Соймом (Парламентом) було обрано президентом Карпатської України Августина Волошина, затверджено державну символіку та державну мову – українську. Цей видатний історичний акт відбувся в той час, коли окупаційні угорські війська вже наближалися до Хуста. Проголошення Незалежності, як і героїзм карпатських січовиків, продемонструвало всьому світові прагнення закарпатців, до свободи, до вільного життя. Про те, що передувало цим історичним подіям, нагадує цей агітаційний плакат, який колись разом з односельцями розвішував по селу Іван Рущак і котрий дивом зберігся з тих часів, як реліквія батька в буштинки Рущак Ганни Іванівни (рідної сестри репресованого за т.зв. Український націоналізм Василя Рущака). "10 років тому, - каже Василь Рущак , - вона наважилася довірити мені велику таємницю, відкрила «ладу» і вийняла з неї цей плакат, 25

збережений з 1939 року. Раніше побоювалася це зробити, бо брат поплатився за такі речі 25 роками тюремних таборів. Вважаємо за необхідне процитувати текст плаката бодай фрагментарно, оскільки в історичній літературі про нього не має жодної згадки.

Українці! Українки! Надходить історична година! Дня 12 лютого-фебруара буде вибраний перший український сойм. Не тільки 50 мільйонів українців дивляться на цю зворушливу подію палаючим поглядом і з гарячим серцем, але цілий світ дивиться на наш край, що як мала частина великого українського народу осягнула свободу.. Українці! Українки! Хоч наш народ був кількасот років поневолений – без своєї держави – використовуваний та гноблений – нічого ми не забули, що ми є членом великого українського народу, який мав таку саме минувшість. Сьогодні святкуємо наше національне пробудження і кожний українець і кожна українка мусить доказати, що визріли до цієї хвилі. Перший український Сойм який вибираємо в неділю 12 лютого ,буде покликаний до того, щоб проголосив освячено перед цілим світом права нашого народу на державність! Цей роковий день буде записаний золотими буквами в книгу історії українського народу. В суботу, в перед вечір виборів в пів до шостої години ввечері хай задзвонять дзвони в усіх церквах нашого краю, щоб сповістити , що наближається святочна хвилина виборів. У всіх окнах запаліть свічки, що сповіщатимуть стрічу великого дня! На всіх верхах хай запалають в той же час вогні свободи… Українці! Українки! Прикрасіть ваші доми в суботу вивіште синьожовті прапори і хай висять аж до оголошення результатів виборів (до вівторка вечора). При сході сонця в суботу одягніть на себе свою найкращу одежу та зберіться на головних місцях ваших міст і сіл. Здійміть шапки з голів та побожно слухайте звуки дзвонів! Та глядіть на вогні свободи, які горітимуть на верхах ваших гір. В неділю в день виборів зберіться у наших церквах і звідси всі походом до виборчого приміщення. Ані старці, ані хворі не сміють забути, що мають виконати свою виборчу повинність. Вибори будуть плебісцитом за нашу волю та кращу долю наших дітей! Ніколи не покинемо дороги до волі, що нею тепер ідемо! Хай нас всіх Бог благословить!! За центральний провід УНО. Федір Ревай, в.р. провідник. Андрій Ворон, в. р.генеральний секретар Державна друкарня м. Хуст 1939 рік. Мабуть цим було все сказано. Адже червоною ниткою весь текст пронизує українська національна ідея – ідея державності і свободи. 27

Після виборів до Сойму народ відчув себе господарем на свій землі. За УНО (Українське Національне Об'єднання) проголосувало 92% виборців. Вороги Карпатської України розуміли, що така ситуація не на їх користь. Тому по вказівці Гітлера 13 березня 1939 року угорське керівництво дало наказ розпочати окупацію Закарпатської України. На захист своєї землі стали загони січовиків Срібноі землі і, в тому числі, Буштина, котрі фактично були лише в стані становлення. Буштинців було біля 50 чоловік. Сили були нерівні. Окупанти жорстоко розправилися із захисниками Карпатської України. Тут, на Красному полі загинув від ворожих куль і січовик з Буштина Рущак Ю.Ю. та був важко поранений Микита П. Карпатська Україна творилася так, як завжди твориться українська держава: без зброї, без набоїв, без допомоги ні від кого. Надлюдський героїзм карпатських січовиків в обороні власної держави проти угорсько-фашистських загарбників відбився голосним відгомоном по всьому світу. Адже Карпатська Україна витримала в боротьбі за свою незалежність довше, ніж Франція, Польща чи Чехословаччина, які на свою оборону не зробили жодного пострілу. Карпатська Україна заявила перед усім світом, що Закарпатський народ є український і боротиметься за свою свободу повсякчасно, не рахуючись з жертвами, до повної перемоги і відродження Української Самостійної Соборної Держави. Отож, закликаю всіх вшанувати славний героїчний чин творців і оборонців Карпатської України хвилиною мовчання й молитвою до Господа Бога. Бо кожен з карпатських січовиків добре усвідомив слова головного командувача Карпатської Січі Михайла Колодзінського: «Наша перемога в руках Бога, але геройство наше в наших руках. Коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, то треба вміти вмерти погеройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь». Бо всі вони віддали найцінніше – своє життя, заради нашого з вами майбутнього. Отож вічна пам’ять січовикам Карпатської України і зокрема Буштинським січовикам, що пройшли тернистим шляхом в нерівному бою з ворогом, через голгофу страждань. . МАЛЕТА ЮРІЙ (Спогади) Автор веде розмову з Ю.Малетою, колишнім охоронцем першого президента Карпатської України А.Волошина, про трагічні і водночас славні дні 1939-го року на Закарпатті. Про те, як згодом угорські власті стали переслідувати його і він в кінці 1939 року 28

змушений був податися на схід до радянських “братів”. "Знаєш Дмитре, - сказав мені Юрій Малета,- багато буштинських січовиків разом із січовиками з різних міст і сіл нашого краю, а також з Галичини, зустріли в нерівному бою гортієвських гонведів недалеко Хуста на Красному Полі. Я бачив, як мої односельці І.Паращенець, Д.Маснюк, В.Цех, І.Гаврилко, В.Микита, Ю.Рущак, І.Рущак та цілий ряд інших запекло боролися з розлюченими гонведами. Ворожа куля влучила в голову Юрія Рущака і він тут же поліг героїчною смертю на цій святій землі. А тим часом навала ворожого війська все ближче підступала до нас, напівозброєних. І все ж наші невеликі загони, в складі яких було чимало студентів старших класів гімназій і торгової академії, сміливо чинили опір вишколеним і до зубів озброєним гонведам. Після довгого нерівного бою наші сили були майже вщент розгромлені. Не один із оборонців Карпатської України, а серед них і січовики з Прикарпаття, що прийшли нам на підмогу, полягли на Красному Полі. Ми, що залишилися живими, відступили в місто, а потім розійшлися по сусідніх селах, щоб уникнути переслідування. Пізніше я довідався, - продовжував Юрій Малета, - що Рущак таки загинув у цій сутичці, але нам так і не вдалося довідатись де поховане його тіло, а чи може його понесли на своїх хвилях холодні води Тиси. Почалися арешти молоді і студентів села – учасників молодіжних організацій, Карпатських січовиків та членів ОУН. Ті, кого “не взяли”, пішли у підпілля. Щоб уникнути розправи, багато буштинців подалися шукати притулку за кордоном. Одні йшли на захід, а 42, серед яких були і ми, що бились на Красному Полі, - до “радянських братів” – на Схід. Але і “брати” прийняли нас за ворогів народу і всіх кинули у концентраційні табори Сибіру і Казахстану. І тільки дякуючи Чехословацькому урядові в еміграції, на чолі з президентом Бенешом, з числа закарпатців було створено Чехословацький корпус на чолі з генералом Л.Свободою. Він і влився в 1942 році у війну проти гітлерівської Німеччини. Боже, - продовжував мій співрозмовник, - навіть у думках страшно повертатись у той день, коли у березні 1939 року німотний берег Тиси став свідком страти трьох молодих, але відважних січовиків з Галичини. Вони не встигли ще й пожити на цім білім світі і порадіти волі: адже березень 39-го сповістив на весь голос про вільну Карпатську Україну. Однак слабким був той голос... Бо вже через два дні після проголошення незалежної держави у Буштино чорним вороном полетіли фашистськоугорські нелюди і зловили безневинних у Буштині, бо сільський нечестивець доніс - січовики в селі з’явилися. І повели трьох галичан за село до Тиси. І йшли ті троє змученим кроком до околиці села неподалік вишківського мосту. Жандарми-кати саме тут вирішили вчинити розправу над ними! На зеленій галявині, на березі 29

швидкоплинної Тиси, поміж вербовими кущами поставили в ряд трьох молодих хлопців, дали ще помолитись під вербою, а для забави скомандували їм й на коліна стати. Не стали на коліна перед катами сміливі січовики. Коли застрекотів німецький автомат, один із них блискавкою метнувся до повноводної Тиси. Та наздогнали його шалені кулі ката, зачервоніли хвилі і понесли молодого січовика далі, щоб навіть вбитим він не попав у руки ворогові… Але, мабуть найтяжче конав богатирського зросту й сили прикарпатський гуцул, у ціпких руках стискаючи хоч і не рідну, але землю братів-сусідів зі жмутками зеленої травиці,- далі продовжував зі сльозами на очах старий січовик Юрій Малета", який разом із своїм товаришем Петром Прокопом слідкували за цим страшним дійством, причаївшись за вербовими кущами. "А наступного дня людські серця знову здригнулися від болю неподалік "портоша1 Мілера" знайшли труп невідомого хлопця в січовицькому вбранні, тіло якого було геть знівечено і посьміховано. Що ще вам сказати про ті часи? – продовжував шановний буштинець. Це лише один невеличкий епізод минувщини нашого знедоленого краю, історії, яка ще не забута ні нами, а ні нашими батьками. А що до цих чотирьох і ще багатьох-багатьох інших героїв Карпатської України, то ніхто, навіть рідні ніколи не довідаються, де їхні сини і брати героїчно загинули. Така ж участь судилася й нашому землякові Юрію Рущаку". Так закінчив свою розповідь той, хто пережив нелегкі випробування, починаючи їх від подій на Красному Полі і продовжуючі у таборах Сибіру і згодом на фронтах другої світової… У перші дні угорського панування чимало карпатських січовиків розійшлися по сусідніх селах, де й переховувались, аби уникнути свавілля угорської поліції. Багатьом з них надали притулок і буштинські селяни. Протягом 2-ох місяців переховувала січовика із Прикарпаття Івана Федорука активістка січовицького руху Юлія Коршинська разом із Юлиною Маснюк та Василиною Мадай, спочатку у свого родича Івана Іляша, а потім у своєї бабусі. Пізніше, за сприяння друзів по роботі в лісовій дирекції допомогла йому переправитися неподалік від села Брустури на той бік Карпат. А її батько Юрій Коршинський кілька тижнів ховав у своїй хаті від жандармів члена уряду Карпатської України Івана Андрашка. Згодом він допоміг відправитись його за океан, де той зараз перебуває.

"Портош Мілера" – так називалось місце у Буштині на березі р.Тиса, де ліс перегружали з плотів (бокорів) на візкоколійку і відправляли для переробки на завод

Цікавий випадок трапився у ті дні із буштинцем Михайлом Микуляком під час його чергування в сільському комітеті, як дружинника. Місцеві угорці-шовіністи (Р. і Ц.) спіймали молодого січовика, який переховувався в урочищі Фізеш і привели його у нотарський уряд, аби за їх згодою розстріляти його. Михайло Микуляк, який на той час ніс на комітеті службу з карабіном, сказав, аби вони віддали цього січовика йому і він сам з ним розквитається й кине у Тису. Ті погодилися і Михайло повів січовика Миколу до Тиси на розстріл. Та дорогою заспокоїв січовика, мовляв не переживай, з тобою нічого не трапиться. Коли прийшли на місце, де Ростока вливається в Тису, Микуляк сказав Миколі, щоб той сховався у "Фізеші" 2 до вечора, а сам тричі вистрілив з карабіна в повітря. Через чотири дні Михайло Микуляк, переодягнувши Миколу в одяг свого сина Юрія, допоміг йому добратися до Сеневірської Поляни, де Микола й перетнув кордон з Галичиною. Багатьом іншим січовикам допомогли вціліти буштинці після трагічних березневих днів на Красному Полі. Це, зокрема, сім’я Василя Костюка, Петра Малети, Андрія Ороса та інші. * * * Додам від себе. А скільки буштинців постраджали від рук угорських і сталінських катів за волю, за неньку-Україну, починаючи від березня 1939 і кінчаючи п’ятдесятими роками? Десять "ковнерівців" із Буштина зазнали катувань за угорського панування в 42-му, а в радянські часи їх вже продовжували переслідувати нові сталінські людолови. Четверо з них: Ю. Грицюк, Ю.Паш, Ю.Костюк, і М.Копинець змушені були в 1945 році покинути батьківську хату і податися світ за очі. Ще 22 молодих буштинці в період сталінського режиму зазнали тортур у таборах Сибіру і Казахстану. Троє з них – Ю.Ливринц, М.Гаврилко та В.Лукач назавжди залишилися спочивати на архіпелазі ГУЛАГу тільки за те, що боролись за українську ідею. Не обминула така ж доля і 19 буштинців угорської та німецької національностей, котрих забрали нкаведисти у 1944 році прямо з рідних домівок. Тільки шестеро з них повернулись додому живими. Не можу залишити поза увагою і шістьох буштинців-антифашистів, які зазнали жорстоких катувань угорськими поневолювачами. Двоє з них – П. Микулець і М.Рущак були розстріляні 1942 року в Дахау... У 1991 році Україна мирним шляхом стала незалежною, але впродовж історії за її волю загинули мільйони українців і в тому числі кілька десятків буштинців. І ми не повинні ніколи забувати ці жертви. Тому що на їхній крові, на їхніх могилах постала незалежна Українська держава. 2

Густий чагарник на березі р.Тиса

Якщо ми забудемо про цих людей, про їхню любов до своєї рідної землі, то ми будемо недостойними їхніми нащадками. Наш багатостраждальний народ витерпів більше, ніж будь-який інший народ, йдучи до своєї незалежності. І, як по Біблії, кров невинного Авеля волає до Бога, так і кров наших мучеників, загиблих під час голодомору та у Сибірі, Казахських степах і на полях битв волає до Бога. І вони є нашими молитовниками перед Богом. І тому мабуть завдяки їм ми маємо Україну і маємо незалежну державу! До вищезгаданих, окрім рідних і близьких, більше як півстоліття нікому не було діла. Не герої вони, мовляв, а так, одні – жертви фашизму, інші – “вороги народу”. Тому хотілося б, щоб бодай зараз, наскільки це можливо розвіяти морок забуття, яким оточені їхня імена, звернувшись до вельми скупих архівів і вже нечисленних свідків у пошуках істини тих жахливих років. Бо місцевій владі упродовж цілих десятиліть ніяк не випадало (скоріше вони і не бажали) дізнатися правду про цих сільчан. Бачте, "вони не були жертвами, які постраджали за часів радянської влади", адже за часів радянщини родичі категорично заперечували їхню приналежність до січовиків та інших українських організацій. Та, вочевидь, і родичів можна було зрозуміти, адже справжня суть діяльності січовиків та ОУН і УПА навмисне замовчувалась радянською історією. Тому нікому й не хотілося потрапити між жорна імперської машини із-за своєї нелояльності до влади. До того ж люди в усі часи мають своїх героїв, справжніх і удаваних. Приміром, хоч і департизовані (але не в душі) буштинські партократи ще довго після проголошення незалежності України, з притаманною їм ностальгією, з вікон своїх кабінетів милувались бюстами і пам’ятниками встановленими в сквериках буштинських заводів вождя світового пролетаріату, та гаслами, яких і не перелічити було в селищі,- “Слава КПРС”, “Ідеї Леніна живуть і перемагають”, “Народ і партія - єдині”. Та й сьогодні ще зберігаються вулиці імені радянських героїв. Нема тільки в селищі бодай найкоротшої вулиці, названої в честь вбитого, страченого чи закатованого земляка, який може й волею випадку загинув на довгім нерівним шляху за свободу рідного краю. Як, наприклад, М.Гаврилко, Ю.Ливринц, Ю.Рущак та ряд інших. І, може, справді невдовзі з’являться вони викарбовані десь на видному місці, чи на стенді в селищній бібліотеці, або ж у шкільному музеї, а біографії героїв будуть вивчатися і досліджуватися учнями на уроках історії, літератури і народознавства. Хочеться вірити в це!

ВТІКАЛИ ДО БРАТІВ, ПОТРАПИЛИ В КАТІВНІ. (1939-1941) Після кровопролитної сутички 15 березня 1939 року на Красному Полі, протягом кількох днів угорські війська захопили увесь наш край. Почалось жорстоке переслідування угорською контррозвідкою і жандармами всіх тих, хто хоч трохи був причетний до цих подій. Пішли в дію наклепи найбільш шовіністично настроєних місцевих жителів Буштина на колишніх членів "Пласту", "Просвіти" і січовиків. Неабияку роль у захисті буштинців від переслідування відіграли тодішній староста Іван Деяк (Солвай) та греко-католицький священик о.Андрій Шимша. Вони намагались переконати жандармів, що серед сільської молоді не було вороже налаштованих проти угорської держави. Але незважаючи на це, переслідування і допити продовжувались. Щоб уникнути розправи група активних січовиків з числа молоді подалась за кордон. Частина, зокрема студенти гімназій, вирушили на захід, де і по-сьогодні перебувають. А 42 буштинця перетнули східний кордон і емігрували до “радянських братів”. Але останні не прийняли їх з розкритими обіймами - всі 42 були заарештовані як порушники кордону та іноземні шпигуни й засуджені від трьох до восьми років каторжних робіт. Протоколи допитів та обвинувальні вироки особливих нарад при НКВС СРСР свідчать, що таким чином закарпатці рятувалися від переслідувань фашистських властей, не бажали займатися у воєнізованій організації Левенте, або служити в угорській армії, прагнули продовжувати навчання, шукали кращої роботи та ліпшого життя. Вони йшли в СРСР з чистою душею і відкритим серцем, з чистими і благородними намірами. І не уявляли, що потраплять у сталінсько-беріївські табори. Як видно з протоколів, більшість втікачів не мали при собі необхідних документів, але про мету переходу кордону заявляли відкрито. Доля майже всіх цих людей склалася трагічно. Особливі наради при НКВС СРСР засудили їх по статті 80 Карного кодексу УРСР у редакції 1927 р. – за нелегальний перехід кордону на 3, а в деяких випадках і на 5-8 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Тепер відомо, що буштинці, як і інші закарпатці відбували покарання в таких виправно–трудових таборах: Бамтаборі (Байкало–Амурський) в Читинській області; Волзькому – м.Рибинську, Воркутському – м.Воркута Ненецького національного округу; В’ятському – в Кіровській області; в Івдельському – м. Івдель Свердловської (тепер Екатеринобурзької) області; Каргопольському – м. Єрцово Архангельської області; Колойському – м.Архангельськ; Кандалакшському – м.Кандалакша; Карагандинському - м.Караганда; Красноярському – м.Канськ; Норильському – м. Норильськ; ПівнічноДвинському – м. Вольськ Архангельської області; Північно –Уральському 33

– с.Сосьва; Північно- Східному – м.Магадан Хабаровського краю та в інших. Життя в таборах було надзвичайно важким. Багато закарпатців не витримали суворих північних зим, нелюдських умов і навічно залишились у північних та сибірських російських землях, серед них є наш земляк із Буштина - Гичко Василь Юрієвич 1922 року народження та брати Пийтери – Петро та Василь. У 29 таборах НКВС опинилися тисячі закарпатців, а серед них і наші односельці за таку ж “провину” – нелегальний перехід угорськорадянського кордону. Про жахливі репресії щодо наших співвітчизників довідалась Чехословацька військова місія в Радянському Союзі, яку очолював полковник Г.Піка. Архівні документи свідчать, що пан Піка провів колосальну роботу, аби з’ясувати, в яких саме таборах перебувають закарпатці. На підставі здобутих з великими труднощами даних, потай від беріївських служб, він склав карту–схему місць знаходження цих таборів і визначив приблизно число ув’язнених краян. Потім він листувався з Чехословацьким емігрантським урядом у Лондоні та з міністерством оборони і внутрішніх справ СРСР. Г.Піка клопотався про те, щоб юнаків звільнили й надали їм можливість вступити до лав Чехословацької військової частини, яка формувалась в СРСР. Вже в ході війни з гітлерівською Німеччиною, після відповідних контактів представників урядів СРСР та емігрованого уряду ЧСР, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 листопада 1942 року ув’язнені закарпатці, в тому числі 41 буштинець, були звільнені з таборів і переправлені в м.Бузулук, де як чехословацькі громадяни, були включені до складу Першої Чехословацької бригади під командуванням генерала Людвика Свободи. Згодом були створені дві інші бригади, особовий склад яких комплектувався з числа військовополонених, котрі воювали на східному фронті в словацьких та угорських частинах і серед яких були й наші буштинці. Бойове хрещення буштинці в складі чехословацького війська дістали у березні 1943 року поблизу с.Соколово, що на Харківщині. Нам добре відомий ратний шлях і буштинських добровольців і, зокрема, тих 38, які в 1939-1941 рр. нелегально перейшли до СРСР. Вони мужньо воювали проти німецьких загарбників на території України, Польщі, Чехословаччини, Угорщини та Німеччини. Частина з них повернулась додому після війни, а біля двадцяти загинули в боях на території України, Польщі і Словаччини.

Ось їх поіменний список:3 Андришин Iван Дмитрович, 1928 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, студент Ужгородського державного унiверситету. Вiйськовим трибуналом прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу 6—7 грудня 1948 р. засуджений на 10 р. позбавлення волi. Трибуналом Таврiйського вiйськового округу 19 листопада 1954 р. засуджений на 6 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1988 р. Богачик Дмитро Дмитрович, 1918 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ з 1933 р. Проживав в смт Буштино, тесляр. Особливою нарадою при НКВС СРСР 20 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1981 р. Гаврилко Iван Васильович, 1918 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 21 червня 1940 р. засуджений на 3 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Гаврилко Микола Васильович, 1914 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, садiвник. Спецiальним судом Закарпатської України 3 жовтня 1945 р. засуджений на 10 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. Гаврилко Юрiй Петрович, 1922 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта середня, член КПЧ з 1936 р. Проживав в смт Буштино, артист театру в м. Хуст 3

Реабiлiтованi iсторiєю. У двадцяти семи томах. Закарпатська область. У двох книгах. — Книга перша. — Ужгород: ВАТ “Видавництво “Закарпаття”, 2003. — 788 с.

Закарпатської областi. Особливою нарадою при НКВС СРСР 20 серпня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1988 р. Гичка Iван Васильович, 1915 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, лiсоруб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1970 р. Гичка Юрiй Васильович, 1904 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ в 1932—1938 рр. Проживав в смт Буштино, лiсоруб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 27 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1989 р. Гичка Юрiй Васильович, 1923 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 4 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. Горват Тiбор Йосифович, 1892 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, угорець, освiта середня, безпартiйний. Бухгалтер житлового вiддiлу в м. Хуст Закарпатської областi. Вiйськовим трибуналом прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу 3 липня 1946 р. засуджений на 10 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1992 р. Грицюк (Грицук) Андрiй Iванович, 1913 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ до 1933 р. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 29 березня 1941 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1993 р.

Грицюк (Грицук) Ганна Василiвна, 1919 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українка, освiта початкова, безпартiйна. Проживала в смт Буштино, учениця. Особливою нарадою при НКВС СРСР 20 червня 1940 р. засуджена на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтована у 1990 р. Грицюк (Грицук) Христина Василiвна, 1923 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українка, освiта неповна середня, безпартiйна. Проживала в смт Буштино, студентка. Особливою нарадою при НКВС СРСР 20 червня 1940 р. засуджена на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтована в 1990 р. Гурняк Федiр Йосипович, 1923 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 4 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. Деяк Iван Михайлович, 1917 р. народження, смт Буштино Тячiвського рну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, маляр. Особливою нарадою при НКВС СРСР 2 листопада 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Iляш Микола Iванович, 1916 р. народження, смт Буштино Тячiвського рну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. Ковбаско Іван Михайлович 1930 року народження, смт Буштино, Тячівського району Закарпатської області, українець, освіта середня, безпартійний. Військовим трибуналом прикордонних військ МВС Закарпатського округу 28 червня 1948 р. засуджений на 25 років позбавлення волі. Звільнений в 1955 році. Реабілітований у 1990 році.

Комендар Василь Iванович, 1920 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 29 березня 1941 р. засуджений на 3 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Комендар Василь Юрійович 1930 р. народження, смт Буштино Тячівського району Закарпатської області, українець, освіта початкова. Проживав у смтт Буштино, хлібороб. Засуджений за втечу з Донбасу і за участь у ворожій для СРСР організації. Покарання відбував у ГУЛАГах Казахстану. Повернувся додому через 5 років каторжної роботи. Потім працював на різних роботах . Реабілітований в 1991 році Помер у 1990 році Копинець Петро Юрiйович, 1920 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 18 жовтня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1992 р. Корсак Василь Миколайович, 1918 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта неповна середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, будiвельник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 21 червня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1978 р. Корсак Михайло Iванович, 1923 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1970 р. Коршинський Iван Юрiйович, 1928 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, студент унiверситету. Вiйськовим трибуналом прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу 6—7 38

грудня 1948 р. засуджений на 10 р. позбавлення волi. Трибуналом Таврiйського вiйськового округу 19 листопада 1954 р. засуджений на 7 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Коршинський Степан Михайлович, 1921 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 29 березня 1941 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Краус Василь Людвигович, 1919 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, єврей, освiта початкова, безпартiйний. Перебував у вiйськовiй частинi, солдат угорської армiї. Особливою нарадою при НКВС СРСР 19 вересня 1942 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1969 р. Лазорка Василь Михайлович, 1919 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 5 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1974 р. Ливрiнц (Ливрiнець) Михайло Васильович, 1920 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ в 1930—1938 рр. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 21 червня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. Ливрiнц (Левринець) Михайло Михайлович, 1902 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, колгоспник. Особливою нарадою при МДБ СРСР 25 сiчня 1950 р. засуджений на 10 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1992 р.

Ливрiнц (Левринець) Юрiй Iванович, 1905 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Спецiальним судом Закарпатської України 29 грудня 1945 р. засуджений на 20 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1993 р. Лукач Василь Iванович, 1930 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, учень механiка. Вiйськовим трибуналом прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу 28 червня 1948 р. засуджений на 8 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. Лукач Михайло Георгiйович, 1903 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ в 1930—1933 рр. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 27 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1989 р. Лях Василь Васильович, 1938 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта вища, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, шофер. Закарпатським обласним судом 27 липня 1973 р. засуджений на 4 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 Мадай Михайло Андрiйович, 1915 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта середня, безпартiйний. Проживав в м. Берегово Закарпатської областi, агроном винрадгоспу. Особливою нарадою при Мiнiстерствi держбезпеки СРСР 3 вересня 1949 р. засуджений на 25 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1989 р. Мадай Юрiй Михайлович, 1928 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в с. Бiлки Iршавського р-ну Закарпатської областi, кiномеханiк. Вiйськовим трибуналом прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу 28 червня 1948 р. засуджений на 25 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. 40

Мадярчик Рудольф Михайлович, 1897 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в м. Тячiв Закарпатської областi, робiтник. Закарпатським обласним судом 10 листопада 1949 р. засуджений на 25 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1992 р. Малета Юрiй Васильович, 1918 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 5 серпня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1974 р. Микита Василь Михайлович, 1928 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта неповна середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, учень. Вiйськовим трибуналом прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу 15 серпня 1949 р. засуджений на 25 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1992 р. Микита Iван Iванович, 1920 р. народження, смт Буштино Тячiвського рну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 27 червня 1940 р. засуджений на 3 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Микулець Юрiй Iванович, 1930 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта неповна середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, учень. Вiйськовим трибуналом прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу 28 червня 1948 р. засуджений на 25 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. Микуляк Iван Михайлович, 1907 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 27 41

вересня 1940 р. засуджений на 3 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1989 р. Мотрин Дмитро Михайлович, 1920 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ з 1935 р. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 5 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1974 р. Мочар Юрiй Петрович, 1923 р. народження, смт Буштино Тячiвського рну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 11 квiтня 1942 р. засуджений на 3 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Новак Василь Васильович, 1929 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта неповна середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, учень середньої школи. Вiйськовим трибуналом прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу 25 серпня 1948 р. засуджений на 25 р. Позбавлення волi. Вiйськовим трибуналом Прикарпатського вiйськового округу 23 березня 1955 р. засуджений на 10 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Новак Юрiй Васильович, 1932 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта неповна середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, колгоспник. Особливою нарадою при Мiнiстерствi держбезпеки СРСР 25 березня 1950 р. засуджений на 10 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1989 р. Орос Iван Степанович, 1928 р. народження, смт Буштино Тячiвського рну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, учень. Спецiальним судом Закарпатської України 14 сiчня 1946 р. засуджений на 2 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р.

Орос Михайло Андрiйович, 1920 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, непрацюючий. Спецiальним судом Закарпатської України 14 сiчня 1946 р. засуджений до розстрiлу. Президiєю Верховної Ради СРСР 20 квiтня 1946 р. засуджений на 20 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1992 р. Паращинець Iван Іванович, 1916 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ в 1936 р. Проживав в смт Буштино, робiтник по ремонту дорiг. Особливою нарадою при НКВС СРСР 4 жовтня 1940 р. засуджений на 5 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1975 р. Пацкан Георгiй Георгiйович, 1912 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 17 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1989 р. Пацкан Михайло Петрович, 1918 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, лiсоруб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 5 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1974 р. Паш Микола Юрiйович, 1919 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 5 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1974 р. Паш Михайло Iванович, 1920 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР

29 березня 1941 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Паш Юлiя Михайлiвна, 1925 р. народження, смт Буштино Тячiвського рну Закарпатської областi, українка, освiта початкова, безпартiйна. Проживала в смт Буштино, друкарка. Спецiальним судом Закарпатської України 14 сiчня 1946 р. засуджена на 10 р. позбавлення волi. Реабiлiтована у 1991 р. Пейтер Василь Михайлович, 1918 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ з 1933 р. Проживав в смт Буштино, наймит. Особливою нарадою при НКВС СРСР 20 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1981 р. Пейтер Петро Михайлович, 1915 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, член КПЧ з 1932 р. Проживав в смт Буштино, наймит. Особливою нарадою при НКВС СРСР 20 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1981 р. Попович Степан Юрiйович, 1921 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 3 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1974 р. Рущак Василь Iванович, 1929 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта неповна середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, учень середньої школи. Вiйськовим трибуналом прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу 30 червня 1948 р. засуджений на 25 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1955 р.

Сабадош Юрiй Юрiйович, 1915 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, слюсар. Особливою нарадою при НКВС СРСР 27 липня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1992 р. Томаш Юрiй Андрiйович, 1920 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 18 жовтня 1940 р. засуджений на 3 р. Позбавлення волi. Реабiлiтований у 1992 р. Фегер Петро Петрович, 1904 р. народження, смт Буштино Тячiвського рну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 27 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1989 р. Федорчик (Федурчик) Марiя Iванiвна, 1918 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українка, освiта початкова, безпартiйна. Проживала в смт Буштино, друкарка. Особливою нарадою при НКВС СРСР 2 липня 1940 р. засуджена на 3 р. Позбавлення волi. Реабiлiтована у 1991 р. Федорчик (Федурчик) Микола Iванович, 1915 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. Федорчик (Федурчик) Михайло Iванович, 1910 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта неповна середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 жовтня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р.

Федорчик Михайло Михайлович, 1920 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта неповна середня, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, хлiбороб. Особливою нарадою при НКВС СРСР 9 липня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1990 р. Феєр Василь Андрiйович, 1917 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, наймит. Особливою нарадою при НКВС СРСР 20 вересня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1981 р. Форкош Василь Степанович, 1929 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, учень друкарнi в м. Хуст Закарпатської областi. Спецiальним судом Закарпатської України 14 сiчня 1946 р. засуджений на 5 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. Шiмон (Шемуль) Михайло Михайлович, 1918 р. народження, смт Буштино Тячiвського р-ну Закарпатської областi, українець, освiта початкова, безпартiйний. Проживав в смт Буштино, робiтник. Особливою нарадою при НКВС СРСР 2 липня 1940 р. засуджений на 3 р. позбавлення волi. Реабiлiтований у 1991 р. СПОГАДИ БУШТИНЦІВ-ВТІКАЧІВ ДО «РАДЯНСЬКИХ БРАТІВ» В 1939-1945 РОКАХ 1. ПАРАЩИНЕЦЬ ІВАН ІВАНОВИЧ (1916-1945) Шестирічний Іванко вступив до народної школи в рідному селі Буштино. Його вчитель Грицак Микола, добре знаючи нахили свого учня, вважав, що після п’ятого класу йому варто продовжити навчання в горожанській школі чи гімназії Батьки зважили на пораду вчителя і послали сина на навчання до Тячівської горожанської школи. Потім були Хустська гімназія та Мукачівська сільськогосподарська школа. В цих навчальних закладах Іван познайомився з різними молодіжними 46

організаціями – Пластом, ОУН тощо. Трагічним був для Івана і інших буштинців 1939 рік, коли наш край окупували угорські війська. Він був зв'язковим і на мотоциклі перевозив документи ті інші матеріалм між Хустом і Буштином. Коли ж почалися масові переслідування студентської молоді, в першу хвилю цих гонінь потрапив і молодий Іван Паращинець. Часто жандарми викликали його на допит, робили обшуки вдома, конфіскували його особисті речі. А одного разу прийшли і перекинули все на обійсті: розкидали сіно на хліві, в чурі, розкидали два обороги з сіном. При цому обшукові знайшли багато творів української класичної літератури, мисливську рушницю та частину січовицького одягу – китель, січовицьку шапку. Усе це викликало обурення серед населення і, зокрема, серед буштинської молоді, яка у період Чехословацької республіки виховувалась у демократично-патріотичному дусі. Почали організовуватись підпільні групи для боротьби з окупантами, в одну з яких і увійшов Іван Паращинець. Щоб уникнути подальших переслідувань, він разом з побратимами вирішив перебратися до Радянського Союзу. Та щоб не було підозри, він влаштувався на роботу по будівництві і ремонту мостів на річці Тереблі. Вивчивши добре місця переходу кордону, Іван з чотирма буштинцями подався в СРСР, думаючи що там одержить притулок і роботу. За незаконний перехід державного кордону групу заарештували, засудили до п’яти років позбавлення волі і відправили в ГУЛАГи Сибіру та Комі АРСР. Іван Іванович Паращинець працював на будівництві залізниці Котлас–Воркута. Там і довелося пройти крізь муки нелюдської, виснажливої праці і суворого клімату. Та в душі все-таки плекав надію, що незаконне покарання буде колись відмінене. І тільки дякуючи сформованому в Бузулуку 1 лютого 1943 року Чехословацькому корпусу під керівництвом генерала Л.Свободи, І.Паращинець отримує шанс на виживання і вступає в лави Чехословацької армії. На нього одразу звернули увагу, як на освіченого, здібного і перспективного воїна. Звідсіля, 30 березня, його посилають на курси молодших командирів танкістів. По закінченні курсів одержує перші військові звання, спочатку свободника, потім – десятника і ротмістра. А невдовзі в боях за звільнення української землі і, зокрема Києва, Білої Церкви, Житомира й Фастова, йому присвоюють звання поручика, а згодом і надпоручика. Під Білою Церквою Іван Іванович був поранений, далі командував танковим взводом, потім – танковою ротою, яка брала участь у найкровопролитніших боях – на Дуклі (що на польській землі). Звільняючи від фашистів польське місто Ястреб'є, в одному з жорстоких боїв Іван Іванович Паращинець загинув від ворожої кулі. Це трапилось 25 березня 1945 року. 47

Доля розпорядилася так, що вже не судилось повернутись до рідного дому, до своєї матері і святкувати День Перемоги. І тільки через багато років після війни його рідні схилили голови в скорботі над його могилою на польській землі. Його танки чотири згоріли, а він залишився живим... 2 ПАЦКАН МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ (1918- 1994) (СПОГАДИ) Ще будучи учнем старших класів народної школи, Михайло Петрович брав активну участь у культурному житті села, до чого його, разом з іншими ровесниками, заохочував вчитель школи Грицак Микола. Він не був байдужий до художньої самодіяльності, а пізніше і до Українського Пласту. В 1938-1939 роках був постійним учасником зборів буштинських січовиків. Судилося Михайлу Пацкану й боронити разом з іншими буштинцями Карпатську Україну на Красному Полі в березні 1939 року. Переслідування січовиків угорськими властями в період окупації змусили М.П.Пацкана, переправитись через кордон на схід, до “братів”. Тут, як і сотні інших краян, його заарештовують і відправляють на каторжні роботи в Комі АРСР. - "Вивезли нас у тайгу, - розповідав він, - і сказали: “Здесь будете жить и работать для нужд государства”. А так як ніде не було ніякого житла, одразу почали майструвати тимчасові колиби, а пізніше збудували ціле табірне поселення. Мене чомусь призначили бригадиром будівельників. Робота була каторжною, взимку – морози під сорок градусів, а влітку не давала спокою мошкара. І за цю нелюдську працю ми одержували по 150 грамів житнього хліба на день і 250 грамів борщу, в якому плавало кілька шматків гнилої капусти й картоплини. З нами поводились гірше, аніж з худобою. На наших очах помирали десятки і сотні ув’язнених. Ніхто не служив похоронної панахиди – їх скидали в ями, як собак. Бувало, побачивши, як пробігає щур чи ще якесь звірятко, ми одразу кидались на нього, а спіймавши, тут же з’їдали. Не гребували й дохлятиною (голод – не тітка). Коли десь навертався на очі кінь або собака, за кілька хвилин його не було. Пошматувавши на “порції”, тут же з’їдаємо. Це був справжній голодомор, подарований нам “братами”. І тільки дякуючи сформованому в Бузулуку із лагерників Закарпаття Чехословацькому корпусу, ми вирвалися з цього пекла. В той час, коли нас відбирали до Чехословацького війська, - розповідав Михайло Пацкан, - я важив усього 48

38 кілограмів. І тому чехи змушені були нас трохи підгодувати, перш ніж відправляти на фронт. Та попереду було ще багато випробувань. Я розпочинав війну мотоциклістом. В одному з боїв, недалеко від Києва, був контужений і потрапив у польовий госпіталь. Ще не встигла загоїтись рана, а мене вже послали на короткочасні курси водіїв. Після їх закінчення я на студебекерові підвозив з тилу на передову снаряди. Це тривало недовго, бо під час одного заїзду в студебекер влучив протитанковий снаряд. Дивом мені вдалося уникнути смерті – зачепило лишень руку. І знову – госпіталь. Рана ще гоїлася, а я попросився на курси танкістів. Через два тижні в бій за визволення Києва вже вступив на танкові. На підступах до Києва моя бронемашина підірвалася на міні, та смерть обійшла стороною. Невдовзі мене посилають на триденні курси молодших командирів і доручають командувати танковим взводом. Наші танкісти мужньо билися у центрі столиці. Під час запеклої сутички я пішов на таран з німецьким танком і в цю мить і друга моя бойова машина загорілася. На щастя мені вдалося вибратися з палаючого танка через нижній люк і знову залишитися живим. Згодом Михайло Петрович у складі танкової бригади звільняв міста Фастів, Білу Церкву, Житомир. Далі були бої за визволення Польщі. В одному з найстрашніших боїв під Дуклєю загорівся і третій його танк. Однак і на цей раз доля виявилась до нього милосердною – зостався живим. За звільнення України, а потім і Польщі, Михайла Петровича підвищили у званні. Спочатку одержав звання підпоручика, а тоді і поручика. Отже, чотири танки і студебекер, в яких Михайло Пацкан відважно бився з ворогом, звільняючи Україну, Польщу, Чехію і частину Німеччини, згоріли а він, під покровом Всевишнього, вирвався з холодних обіймів смерті. - День Перемоги, - згадував Михайло Петрович, - я відсвяткував у Берліні. Радість, яка охопила нас того дня, не можна передати словами. Це треба було пережити." За ратні подвиги на фронтових дорогах Михайло Петрович одержав чимало заслужених військових нагород. Повернувшись додому весною 1946 року, він одразу активно включився у повоєнне життя села. Спочатку, впродовж кількох років, працює військовим керівником при Буштинській СШ, потім – завідуючим сільської бібліотеки, секретарем сільради і нарешті заготівельником торгового об’єднання. Михайло Пацкан був активним учасником хору колишніх фронтовиків “Жива пам’ять”. 49

Характерно: скільки б разів у нас не заходила мова про його воєнні пригоди, він завжди закінчував свою розповідь такими словами: “Сьогодні я з вами можу говорити тільки тому, що мене завжди оберігав Всевишній!”

...Дівчина –радистка. 3. МАГУЛА - ГРИЦЮК ХРИСТИНА ВАСИЛІВНА (1923) (Спогади) Життя Христини – мов спалах метеориту. Її біографія – це складний життєвий шлях, типовий для всього її покоління, обпаленого смерчем воєнного лихоліття. На центральній вулиці нашого Буштина в сім’ї простого селянина жила струнка дівчинка – безтурботна школярка. Невисока, із довгою косою, надзвичайно рухлива, вона, здавалось, нічим не відрізнялася від ровесниць. Після закінчення у 1935 році народної школи в рідному селі, батько, зваживши на поради вчителя, посилає дочку для дальшого навчання в Празьку російську реальну гімназію. "Після закінчення четвертого класу, - розповідає Христина Василівна, ми, десь 140 студентів, повернулися додому, бо Чехословаччина розпалася: Закарпаття було окуповане угорцями, Чехія – німцями, а ми, закарпатці, не хотіли залишатись за кордоном. Прагнучи вчитися далі, я поступила в п’ятий клас Хустської гімназії вже при угорському режимі. Але через два місяці змушена була залишити школу, бо в батьків не було грошей, щоб заплатити за навчання. 29 жовтня 1939 року ми, четверо буштинців, вирішили втекти до “братів” – у Радянський Союз: моя сестра Анна, її подруга Федурчик Марія зі своїм братом Михайлом і я. Мені тоді виповнилося лише шістнадцять років. Ми мріяли здобути освіту, влаштуватись на хорошу роботу в “радянських братів”. Кордон перейшли в лісі біля с.Ясіня, що на Рахівщині. Тут ми потрапили одразу в руки патрулюючих радянських прикордонників. Нас усіх взяли в машину і відвезли у Ворохту, на погранзаставу. В своєму кабінеті начальник застави почав нас допитувати: звідкіля ми, хто нас послав, для чого? Тут нас прийняли за шпигунів, й усіх пізніше засудили на 3-7 років позбавлення волі за перехід кордону і за ще цілий ряд інших порушень, яких зовсім не було. Тоді наші закарпатці перетинали границю цілими групами й навіть сім’ями. Метою було навчання, робота, уникнення переслідувань з боку угорського режиму. 50

Невдовзі нас усіх відправили в стрийську в'язницю, потім до Станіслава (Івано-Франківська). Пізніше, коли ми писали скарги в різні інстанції, то завжди одержували відповідь: “Ваша статья не подлежит пересмотру дела”... У вересні 1940 року нас відправили в табір за адресою: “Новосибирская область, Верхнечебулинское отделение станция Яя.” Тут і почалось моє табірне життя. В жіночому таборі працювала швейна фабрика, яка постачала одяг у військові частини фронту: бушлати, фуфайки, куртки, штани. Я працювала настильницею в закрійному цеху. Умови були нестерпні. До речі, потрапила в групу жінок, які були засуджені на 10 років ув’язнення. Їх називали “жены врагов народа”. Пам’ятаю, одна з них десь років 36-ти, Ніна Наумова, колишня депутат Верховної Ради СРСР, коли нас завели до їхнього бараку, підходить до нас і каже: “Девочки, не падайте духом, не переживайте. В нашей стране происходит что-то неимоверное. Но товарищ Сталин во всём разберётся…” Така була віра в правду, патріотизм цих людей. У 1942 році, 27 жовтня, за два дні до закінчення строку нашого ув’язнення, мене викликали до слідчого і сказали: “Ваш срок кончается. Скажите, куда хотите ехать после освобождения?” Я відповіла, що не знаю, треба порадитись. В той час одна жінка підходить до нас і просить: “Девочки, едьте в Казахстан. Там живёт мой муж и двое детей. Вы ему поможете растить их. Вот вам мой адрес. Мне ещё сидеть 5 лет.” Ми, дві сестри, поїхали за цією адресою. Там і жили з сестрою разом. Пізніше я оформилась на роботу, а сестра бавила дітей. Доля не зласкавилася до мене й пізніше: працювала на кількох посадах одночасно, спала по 2-3 години на добу, а зарплату діставала тільки одну, решту забирав собі начальник рудника. Скаржитися було нікуди. Невдовзі я почула, що відбирають добровольців на фронт у корпус генерала Свободи. 5 разів я писала заяву, щоб відправили на фронт і мене, (до речі, мала тоді вже 20 років). Одержувала різні відповіді: “Когда понадобитесь, мы вас вызовем”, “И в тылу нужны рабочие руки” та інші. Нарешті одержала відповідь – урядову телеграму: “...Вы вызываетесь в действующую армию корпуса генерала Свободы, расположенную в Каменец-Подольске. К месту следования будете обеспечены продуктами на крупных железнодорожных узлах…” З великим трудом я добралась до Кам’янець-Подільська. Тут якраз набирали дівчат на курси зв’язківців. Чую: “Кто хочет быть телефонистом – сюда, кто – радистом - туда”. Мене відібрали в радисти, бо мала середню освіту, яку закінчила на роботі в Казахстані. Після інтенсивного місячного навчання мене взяли радисткою в штаб корпусу. 51

Так у боях пройшла з радіопередавачем Україну, Польщу, Чехословаччину аж до Праги, передаючи свіжу інформацію командування про фронтові будні. Особливо запам’ятались мені важкі бої на Дуклянському перевалі. Тут в с.Красна і м.Красна полягло багато наших бійців. Ми почали просуватись клином у тил ворога, йдучи через ліс. Помітивши це, німці вирішили нас оточити. Та через деякий час пролунав грім пострілів знаменитих катюш. Це було справжнє пекло. Однак ми залишились живими. Подібні сутички були й у Львівській області. Коли розмістились в окопах за Самбором, вранці одержали наказ командування: всім воїнам піти в наступ, лишень одному залишитись біля радіостанції. Бачимо: назустріч нам ідуть дугою “тигри”, а попереду них німецькі солдати. Почався страшний запеклий бій. І знову нас виручили славні катюші. Не витримавши натиску наших військ, фашисти відступили. Так, не один раз мені доводилось передавати по радіо бойові зведення з передової лінії фронту. 6 жовтня 1944 року наші війська підійшли до границі колишньої Чехословаччини. Далі вели бої за визволення Східної Словаччини. Запеклими були сутички за визволення таких міст, як Левоча, Попрад, Ружомберок, Липтовськи Градек, Подтурна, Липтовські Свати, Мікулаш та с.Чортово. За участь в боях на Дуклінському перевалі мене нагороджено пам’ятною медаллю. Особливо запам’ятався мені фронтовий епізод, коли наші війська просувались через Східну Словаччину. Це було в жовтні 1944 року. Мене з штабним передавачем та кількома воїнами посадили на підводу. Їдучи через поле, наша підвода натрапила на протитанкову міну й підірвалася. Коні загинули тут же на місці, а мене з передавачем кинуло далеко вбік. Після вибуху мене прикрило землею і багато глини потрапило в очі. Тому кілька днів я нічого не бачила й відчувала сильний біль у очах. Тоді ж осколки пошматували мою шинель на стрічки. Та, слава Богу, мене не поранило. З боями ми рухалися все далі й далі, і я ні на мить не розлучалася з військовим передавачем. Всю війну я була старшою радисткою в штабі корпусу по керівництву артилерією. Передачі велись закодованим шрифтом. Ми забезпечували зв’язок з різними артилерійськими з’єднаннями, які постійно підтримували в боях піхоту, бо кожен наступний бій починався з артпідготовки. На фронті мені було присвоєно звання ротний (старшина). В кінці війни отримала звання підпоручика (молодшого лейтенанта). День Перемоги я зустріла у Празі на військовому параді. 52

Влітку 1945-го в Австрії був організований збірний пункт, і нас, закарпатців, в тому числі й мене, демобілізували додому. І ось через шість років, пройшовши крізь табірні муки, і пекло війни, я знову в рідному Буштині." Настала пора мирної післявоєнної праці. Спочатку – в 1946 році Х. В. Грицюк працювала секретарем-друкаркою в райкомі партії, потім директором кінотеатру та друкаркою в прокуратурі. Далі в 1950-52 рр. – трудилася в Стеблівській восьмирічці зав. шкільною бібліотекою. Потім було навчання в Ужгородському учительському інституті (1952-54 рр.) З 1954 року по 1988-й роки викладала російську мову і літературу у Хустській школі-інтернаті. В 1962 році заочно закінчила Дрогобицький педагогічний інститут. За хорошу педагогічну роботу Христину Василівну нагороджено значком “Отличник народного образования СРСР” та значком “Відмінник народної освіти України”. У1988 році Христина Василівна вийшла на заслужений відпочинок. Часто у вільні від роботи дні вона поринає в спогади про буремні дні війни. То неспроста кажуть, що в кожної людини – своя стежинка в житті. Є гладенька, встелена квітами, а буває й укрита терням, з різними перешкодами. І часом здається, що ніколи не пройти її. Та минає час, і ти долаєш цей шлях до кінця, залишившись самим собою. Так було і в житті Христини Василівни Магули-Грицюк. За бойові заслуги нагороджена багатьма урядовими нагородами. Зокрема “Орденом Великої Вітчизняної війни” ІІ ступеня, двома медалями України, десятьма медалями Радянського Союзу і двома медалями Чехословаччини. 4. КОПИНЕЦЬ ПЕТРО ЮРІЙОВИЧ (1920-1990) Народився Петро Юрійович в багатодітній сім’ї доброго буштинськоо господаря. В їхній сім’ї нараховувалось восьмеро дітей – п’ять хопців і три дівчини. Петро був наймолодшим хлопцем в сім’ї. В 1934 році закінчив сім класів народної (початкової) школи. До 1940 року працював разом з братами та батьком на господарстві. Був членом січовицької організації в Буштині та брав участь в подіях на Красному полі в 1939 року, за що після окупації Буштина угорськими військами жандарми дуже переслідували його. Щоб уникнути подальших переслідувань він разом з іншими хлопцями подався до радянських «братів», та потрапив у ще гірші катівні. 53

Ось як розповідає про табірні муки наш односелець Петро Юрійович Копинець. … " Із Новочеркаська нас в’язнів етапом погнали Сальськими степами до Волги. То був справжній марш смерті. Виснажені голодом люди падали з ніг. Тих, хто напівсвідомо намагався зробити кілька кроків вбік, пристрілювали на місці. Спали там, де застала ніч. Нерідко лягали прямо в калюжі. Вранці частина в’язнів залишалася на землі. Мерців закопували в степу. Там, у таборі так званий суд "трійки" тривав не більше п’яти хвилин. Головуючий уточняв прізвища, ім’я, по батькові, зачитував вирок: за нелегальний перехід радянського кордону – три роки таборів. Почалася виснажлива праця на лісозаготівлі. Звалювали дерева, тягали на собі колоди, втомлюючись так, що падали з ніг. Тим, хто виконував норми, давали подвійні норми баланди, риби, хліба. Та дуже часто до в’язнів і ці продукти не доходили. А я почав слабнути і дійшло до того, що важив всього 29 кілограм розповідав мені Петро Юрійович, - Набрякло обличчя, руки, ноги, з носа і десен потекла кров, почав втрачати свідомість на роботі. Та лагерний лікар врятував мене. Він назначив мені роботу в таборі. За кілька місяців моя вага зросла до 40 кілограмів. А багато з моїх товаришів так і померло. Із звільнених з таборів закарпатців у 1942 році в Бузулуці формувалася чехословацька військова частина. В таборних пунктах працювали особливі комісії, які визначали придатність чи непридатність тих, що звільнялися, до військової служби. Жінок і стариків відправляли в м.Джамбул у Казахстан. Наприкінці 1942 року в Бузулук прибули три великі транспорти із звільненими закарпатцями, серед яких було 39 буштинців, так як із 42 буштинських втікачів Гичко В.Ю. назавжди залишився спочивати в сибірській тайзі , а ще двох: Грицюк Ганну Василівну та Ілляша Миколу Івановича, як непридатних до несення військової служби, відправили в Джамбул. Наприкінці з таборів, поки йшов відбір, була створена рота з командирами взводів і відділень, які займалися військовою підготовкою на місці, серед яких були буштинці Паращинець І.І. та Пацкан М.П. Вони згодом стали командирами танкових бригад. Покарання відбували в далекому Заураллі, у Комі АРСР та Сибіру, в сумнозвісної слави ГУЛАГах. Чимало з них там і сконало, не витримавши нелюдських випробувань голодом, холодом і хворобами. Псля відбору в Бузулуці Петро Копинець брав участь у боях за звільненя України, Польщі, Чехословаччини в танковій бригаді Степана Вайди. Мав незначні поранення в боях за звільненя України і Словакії. День перемоги зустрічав на Моравії. Після війни проживав у Чехословакії. 54

Все життя працював у геологорозвідці. Залишився жити в Чехословакії, там і одружився. Помер в 1990 році. 5) ГИЧКО ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ, 1922 року народження, українець, селянин, воїн 1-го Чехословацького окремого батальйону в СРСР з 1942 р. м. Бузулук, Оренбурзька область, свободнік. Загинув у бою в березні 1943 р. під с. Соколів, Харківська обл.. 6) ГЛЕБА ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ, 1911 р.н. українець, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР, загинув у бою 14.04.1945 р. був похований у м.Турани, окрес Мартін, Словаччина. 7) ГУРНЯК ФЕДІР ЙОСИПОВИЧ, 1922 р.н., українець, електромонтер, воїн 1-го Чехословацького окремого батальйону в СРСР з грудня 1942 р. свободнік. Загинув 20.03.1943 р. на території Харківської обл. 8) ДЕЯК ІВАН МИХАЙЛОВИЧ, 1918 р. н., українець, селянин, воїн 1го Чехосовацкого армійського корпусу в СРСР, у військову частину вступиву лютому 1943 р., м.Бузулук Оренбурзької обл., свободнік. Загинув у бою 24.09.1944. на перевапі Дукла на території Польщі. 9) ДАВИДОВИЧ ЛЮДВІК АБРАМОВИЧ, 1914 року народження, єврей, воїн чехословацького військового формування з травня 1942 року. Загинув у бою 5.11.1944 року. Похоронений на військовому кладовищі «Наздар» в м. Нівель, могила №92 Франція. 10) КОМЕНДАР ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ, 1919 року народження, українець, селянин, воїн 1-ї Чехословацької окремої бригади в СРСР з 1943 року , місто Бузулук, Оренбурзька область. Загинув у бою в 1943 році під містом Києвом. 11) КОРСАК МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ, 1922 року народження, українець, селянин, воїн 1-го Чехословацького окремого батальйону в СРСР з 1942 року м.Бузулук Оренбурєьк обл. Загинув у бою в березні 1943 року під селом Соколів, Харківської обл. 12) МИКУЛЕЦЬ ПЕТРО ЮРІЙОВИЧ, 1914 року народження, українець, робітник (бокораш), учасник підпілля в 1939-1941рр. – антифашист. Закатований навесні 1945 році у концтаборі Дахау, Німеччина. 13) МИКУЛЯК ЮРІЙ ІВАНОВИЧ, 1920 року народження, українець, робітник, воїн 1-го Чехословацького армійського копусу СРСР з листопада 1944 року. Загинув у бою 1945 року на території Чехословаччини. 14) МОТРИН МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ, 1920 року народження, українець, селянин, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР, у військову частину вступив у 1943 році , м.Бузулук Оренбурзька область, загинув у бою 15.04.1945 року. Був похований на кладовищі в м.Врутки, окрес Мартін, Словаччина. 55

15) МОЧАР ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ, 1923 року народження, українець, робітник, воїн 1-го Чехословацького окремого батальйону в СРСР з грудня 1942 року, м. Бузулук Оренбурзька область, потім доброволець Червоної армії, рядовий. Загинув у бою 2.03.1944 року. Похований у с.Коханівка, Полянський район , Хмельницька обл.. 16) МЮЛЛЕР МОЙЗІШ СЕЛІГОВИЧ, 1910 року народження, єврей, м’ясник, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР з квітня 1944 року, м.Єфремов Тульська область, загинув у бою 25.09.1944 року в боях на перевалі Дукла на території Польщі. Похований на меморіальному кладовищі Дукла Словаччина. 17) ПАРАЩИНЕЦЬ ІВАН ІВАНОВИЧ, 1916 року народження, українець, службовець, воїн 1-го Чехословцкого армійського корпусу в СРСР, у військову частину вступив у лютому 1943 році, м. Бузулук, Оренбурзька область, поручик. Загинув у бою 25.03.1945 році. Був похований у с.Гоголево, Польща. 18) ПОПОВИЧ СТЕПАН ЮРІЙОВИЧ, 1921 року народження, українець, селянин, воїн 1-го Чехословацького армійського корпуса в СРСР, у військову частину вступив у червні 1943 року, м.Бузулук, Оренбурзька область, десятник. Загинув у бою 26.03.1945 року. Був похованийний у с.Маркловіце, перепохований у м.Водзіслав – Шльонські Катовицьке воєводство Польща. 19) ПРОКОП МИКОЛА ІВАНОВИЧ, 1922 року народження, українець, коваль, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу СРСР з вересня 1944 року, м. Івано–Франківськ, десятник. Загинув в бою 1944 року на території Словаччини. 20)РУЩАК МИКОЛА ІВАНОВИЧ, 1913 року народження, українець, селянин, учасник підпілля-антифашист в 1939–1941 роки, закатований у 1945 році в концтаборі Дахау, Німеччина. 21) РУЩАК МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ, 1908 року народження, українець, селянин, воїн 1-го Чехословацького армійського корпуса в СРСР з грудня 1944 року. Загинув у бою 21.04.1945 року на території Чехії 22) САКАЛ ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ, 1911 року народження, українець, селянин, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР з 1944 року. Помер від ран 16.04.1945 року. Був похований в м.Врутки, окрест Мартін, Словаччина.

23) ФЕЄР ВАСИЛЬ АНДРІЄВИЧ, 1917 року народження, українець, робітник, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР, у військову частину вступив у квітні 1942 року, м.Бузулук, Оренбурзька область. Загинув у 1944 році. Похований у м.Чернівці. 24) ЧОПИК ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ, 1925 року народження, українець, селянин, воїн 1го Чехословацького армійського корпусу в СРСР з 1944 року, свободнік. Загинув у бою 16.04.1945 року. ПЕРІОД УГОРСЬКО-ФАШИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ( 1939 – 1944) Невеликий проміжок часу у ХХ столітті – 1939-1944 роки – увійшов в історію Буштина і нашого краю в цілому, як темна ніч угорськофашистської окупації. Ці роки збіглися з другою світовою війною, у якій Угорщина виступила союзницею гітлерівської Німеччини, була втягнута у війну з СРСР, а відтак пережила і всі наслідки цієї війни. Визвольна боротьба закарпатських українців закінчилася для них катастрофою падінням Карпатської держави і повною окупацією краю угорськими військами у березні 1939 року. Угорці з нечуваною жорстокістю поставилися до здобутків молодої держави, своїм завданням мали викорінити українство в Карпатах, перетворити українських закарпатців у вірних слуг Свято-Стефанівської корони і штучно витворити з них новий народ, який не мав би нічого спільного з своїми братами на схід від Карпат. Ця протиприродна і протиправна акція проводилася найбрутальнішими методами, коштувала закарпатцям численних людських жертв, обернулася для них величезною економічною руїною і поставила їх під загрозу знищення з карти Європи. Досить згадати, що на цей час із майже 800-тисячного населення краю було репресовано декілька тисяч, а із числа буштинців – декілька десятків осіб, з яких близько половини загинуло в в'язницях і концентраційних таборах Це Рущак Ю., Рущак М., Микулець П., Рущак І.В., Гаврило М., Ливринц І. і ще цілий ряд інших. В той час були заборонені всілякі політичні партії і рухи. Цілком закономірно, що цей, уже віддалений від нас період історії викликає інтерес учених і дослідників. Хоч є серед них окремі сили, які виправдовують угорсько-фашистську окупацію на Закарпатті 1939-1944 років, бачачи в ній тільки “повернення історичних земель” і вишукують позитивні зрушення для “русинського народу” в цей період. (Інформаційний листок №49 ст. 9-14 Чікаго 2000р.) Певну лепту в антифашистський рух внесла молодь середніх навчальних закладів, зокрема Мукачівської торговельної академії, студенти чоловічих і жіночих учительських семінарій, студенти Хустської 57

гімназії. Було також залучено робітників і селян, вчителів і службовців. Про це переконливо свідчать архівні документи трьох судових процесів угорського військового трибуналів від 17, 22 і 24 липня 1942 р. в м.Мукачеві. ЗАСУДЖЕННЯ БУШТИНЦІВ - ЧЛЕНІВ КРАЙОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН ) В УГОРСЬКИЙ ПЕРІОД. КАШТЕЛЬ КОВНЕРА. У 1942 році на Закарпатті був розгромлений антифашистський рух Опору українського напрямку, який розгорнув свою діяльність з 1939 року. У ньому активну участь взяли переважно молодь середніх навчальних закладів, зокрема колишньої Мукачівської торговельної академії, студенти Хустської гімназії та інші. До цього руху були залучені й робітники та селяни, працівники торгівлі, вчителі і службовці, безробітні юнаки. Про його масовість свідчать три судові процеси угорського військового трибуналу в Мукачеві від 17, 22, 24 липня 1942 року. До судової відповідальності було притягнуто 149 підпільників і в тому числі 10 буштинців. У мотивах вироку записано: «Підсудні проголошували, що Закарпаття завжди було Українською територією». У зв’язку з цим воно «збройним повстанням або революційним шляхом» може бути відірване від Угорщини і приєднано до України. Матеріали цих судових справ дають можливість проаналізувати антифашистку діяльність українського національного руху після ліквідації Карпатської України. Його організаторами стали Д.Бандусяк, М.Габовда, М.Орос (буштинець), А.Цуга, які в лютому створили в Хусті територіальний комітет для постійного керівництва. Для зручності вони поділили всю територію на три райони - східний, середній (сюди входило Буштино) і західний. Українське підпілля Закарпаття вперше було розкрито у березні 1941 року, коли один із його членів у Хусті І.Романець зі своїми друзями зірвали угорський прапор на Хустському замку і змінили його на синьо– жовтий український, а на Красному полі був установлений хрест на могилі січовиків. Та цій підпільній групі не вдалося уникнути арешту. До липня 1942 року було арештовано понад 150 чоловік і в тому числі 10 буштинців КОСТЮК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ (спогади) (1920– 003) ...Шановний читачу, я постараюся розповісти тобі правду про “ковнерівську справу”, порушену влітку 1942 року угорськими катами проти закарпатських патріотів. Тоді відбулися три угорські військові 58

процеси в колишньому палаці барона Ковнера над 120 закарпатськими патріотами. Серед них були і 10 буштинців (М.Орос, Ю.Форкош, М.Форкош, Ю.Грицюк, Ю.Паш, Ю.Костюк, М.Гаврилко, І.Гаврилко, М.Копинець та І.Немеш). 17 липня їм було винесено вирок під №194/42. Це була найганебніша подія доби угорського панування 1939–1944 років над українським Закарпаттям. У середніх навчальних закладах – гімназіях, учительській семінарії, торговій академії та духовній семінарії студенти одержували не тільки знання, тут формувалася й наша політична свідомість і громадянська зрілість. Неабияку роль відіграли в цьому різні студентські організації – Пласт, Скавт, ОУН та інші. Результатом їх впливу була наша активна участь у побудові і захисті своєї держави – Карпатської України 1938-1939 рр., а пізніше, в сталінську добу, утворення єдиної соборної України. Та угорський і радянський окупаційні режими старалися всілякими способами придушити молодіжний рух опору. Однак, незважаючи на заборони й переслідування, у всіх середніх навчальних закладах створювались підпільні організації національновизвольної боротьби. Ми, учні цих закладів, та й взагалі молодь, глибоко вивчали історію краю, відзначали пам’ятні дати, ювілейні річниці України. Боротьба з цими настроями і їх носіями була прерогативою угорської, а пізніше - радянської розвідок, жандармерії, нкаведистів. Допомагали їм і завербовані учні – “стукачі”, які робили доноси на своїх ровесників. Тож ряд підпільних організацій було викрито, а молодь масово піддано арештам. Підпільників і підозрілих виключали зі шкіл. Влітку 1942 року в палаці Ковнера (м.Мукачево) відбулися три засідання військового трибуналу фашистської Угорщини. Тут судили нас – патріотів Закарпаття – за те, що ми боролись за відокремлення нашого краю від Угорщини і возз’єднання з великою матір’ю–Україною. Ось що являв собою на той час палац барона Ковнера, - далі продовжує Юрій Костюк. – Це був великий будинок, розташований на околиці міста, трохи обіч дороги, в оточенні декоративних дерев. Він був обнесений високими мурами. Підвальні приміщення були перетворені на катівні, де в’язнів піддавали найжахливішим тортурам. Звідсіля не чутно було ні крику, ні стогону жертв. А в залах, де колись гуляла аристократія, 59

сиділи ми, в’язні, і чекали вироку. Ось як зустрів мене маєток Ковнера. Привезли мене сюди потягом. Коли ввечері жандарм привів мене до катівень, то одразу передав ковнерівській сторожі, а ті ввели у велике приміщення, де було багато в’язнів. Вони лежали на голій підлозі. Мене залишили з ними, і я також приліг на долівці, так як був, зодягнений у костюм. У залі панувала напівтемрява, і я не зміг упізнати нікого з в’язнів. Вранці, після підйому, всіх нас примусили сісти просто на долівці, обличчям до стіни. Ноги скомандували підігнути під себе, руки закласти за спину, випрямити плечі і так - кілька годин, аж до сніданку. Після вмивання ми снідали: пили чорну каву, заїдаючи шматком хліба. На обід і вечерю нам дали невеликі порції якоїсь баланди. І так щодня, під постійним наглядом жандармів. Кожного ранку нас виводили на півгодинну прогулянку у двір колишньої ковнерівської вілли. Тут між в’язнями я упізнав кількох своїх знайомих і друзів. Та ми тільки мовчки переглядались, бо розмовляти було суворо заборонено. Одразу після обіду першого дня свого перебування тут, жандарм відвів мене до військової казарми на медогляд. Після обіду розпочався мій перший допит. За столом сиділи двоє слідчих, а на столі було різного роду знаряддя тортур. На запитання слідчих я давав тільки одну відповідь: “Мені нічого не відомо про цю справу.” Один із них почав бити мене пендриком4. Потім сказав, що назавтра мене чекатимуть ще гірші процедури, якщо не зізнаюсь у всьому... Цієї ночі я майже не спав, бо все тіло боліло від страшних побоїв. Наступного дня, після ранкової прогулянки, мене знову взяли на допит. Почали з того, що зв’язали руки за спиною й примусили лягти на довгу лавицю, за яку засунули зав’язані руки. Далі зв’язали моє тіло і ноги так, що не можна було й ворухнутись, й почали бити пендриками по підошвах. Били двоє безперестанку довгий час. Після обіду катування продовжувалось. Це були воістину пекельні тортури. Мене підвішували за зв’язані ноги й руки і так били пендриками, питаючи з криком: “Будеш говорити правду, чи ні?” Але я все одно відповідав: “Нічого не знаю!” А коли мене відпустили, я ледве ступав ногами. І так щодня, почергово – побої, допити, тиск на психіку... Подібні знущання вершились і над всіма іншими в’язнями, незважаючи на їх вік і стать. Де б ми не перебували, скрізь поруч стояли жандарми, які суворо забороняли навіть роздивлятися довкіл. Ми повинні були сидіти нерухомо, і змінити положення ніг чи рук можна було лише з дозволу старшого по 4

Нагайка

наряду жандарма. При допитах нас передавали з рук одного ката до другого, і кожен з них застосовував свої, облюбовані методи, домагаючись від нас бажаної відповіді. Але жоден з нас, незважаючи на нелюдські муки, не здавався, всі трималися мужньо до самого кінця. Це дуже дратувало жандармів. Ми не скорились і не стали на коліна перед окупантами, а готові були на самопожертви в ім’я незалежності рідного краю. Всі підсудні належали до групи молоді, яка ставила основною метою революційним шляхом визволити наш Закарпатський край від угорського панування. Адже він завжди був українською територією, такою і залишиться. У липні слідство завершилось і нас передали військовому трибуналу. Суд тривав протягом трьох днів. Усіх нас без винятку було засуджено до різних строків ув’язнення: від 6-ти місяців до 20-ти років у в'язницях Шатор Уйгеля, Будапешта і Вацу. Та мене скоро відпустили, бо я потрапив під амністію в честь дня народження регента Угорщини Миколи Гортія. Однак і після амністії я не був цілком вільний. Перебуваючи вдома, мені слід було щодня з’являтися до місцевої жандармерії, а раз на місяць - у поліцію Солотвина. Крім цього, за приналежність до ОУН угорські власті мене ув’язнювали ще два рази, - в 1939 та 1941 роках в м. Вац - Угорщина. КОПИНЕЦЬ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (1924 р.н.) (Спогади) “Шановний читачу в своїх спогадах я хотів би коротко розповісти про мої змагання в житті, боротьбу за існування, участь у громадянських організаціях тощо. Після закінчення 6-го класу народної школи в рідному Буштині я вступив до Празької гімназії. Закінчив лише три гімназійні класи, бо німецька інвазія Чехословаччини перешкодила моєму подальшому навчанню. У червні 1939 року, коли на Закарпатті почала панувати й розпоряджатися долею українського населення угорська окупаційна влада Гортія, чеський уряд у Празі, за розпорядженням німецьких окупаційних властей, відправив усіх нас додому, на Закарпаття. У декого може виникнути питання, чому певне число середньошкільної молоді із східного Закарпаття відвідувало російську гімназію у Празі, віддаленому на тисячу кілометрів, а не українську в Хусті, яка знаходиться в центрі східного Закарпаття? 61

Поясню: вирішальним фактором у виборі місця і закладу навчання були економічні і фінансові міркування батьків. Мій батько, довідавшись про можливість отримувати повну стипендію від чеського уряду, відразу ж перевів мене до Праги, хоч перед тим я вже був записаний до Хустської гімназії. Хочу сказати, що тільки з Буштина у Празькій російській гімназії навчалось чотирнадцять учнів. Чехословацьке міністерство шкільництва й освіти повністю оплачувало всі видатки за навчання закарпатців у Празькій російській гімназії. А саме: за проживання у гуртожитку, за проїзд додому й назад швидким поїздом тричі на рік, за студентський одяг і підручники. Навчаючись в Хустській гімназії, я одразу зробив висновок, що угорський уряд зовсім не намагався створити тих умов, що були у Празі. В Хусті я провчився чотири з половиною роки. За цей час я став учасником українського резистансу в рядах свідомої української шкільної молоді і був членом підпільної організації юнацтва ОУН. За належність до цієї організації в червні 1942 року мене було арештовано угорською владою. Піряники (жандарми) відвезли мене, як і інших до Мукачева, де нас допитували, піддаючи нелюдським тортурам, врешті, виключили з гімназії та ув`язнили. Коли вже я згадав про арешт, то зупинюся бодай коротко на питанні арештів весною 1942 року свідомої української середньошкільної молоді, вчителів, священиків, селян та робітників. Розповім і про палац Ковнера в Мукачеві, куди піряники приводили арештованих, де відбувалися неабиякі знущання й кати вдавались до фізичних тортур, які полюбляли дикі народи. Це було місце зойків і стогонів, жахливих страждань за те, що люди любили свій край і народ; місце, де було засуджено військовим трибуналом біля двох сотень людей і серед них 10 буштинців. Після суду всіх їх було запроторено до в’язниць. Я хотів би ще раз підкреслити, що була це свідома молода еліта закарпатців свого українського походження, яка прагнула довести гортистам та їхнім місцевим прислужникам, що на Закарпатті живуть українці, одержимі бажанням возз’єднання зі своїми братами “там, за горами”. Зорганізовані у підпіллі, ці українські патріоти віком від 16-ти до 60-ти років, ставили своєю метою й завданням звільнити Закарпаття від угорсько-фашистських окупантів і створити разом із усім українським народом вільну, демократичну, соборну й незалежну Україну. Хустська гімназія була одним із середніх навчальних закладів тодішнього Закарпаття, чи найбільше учнів якого перенесли горезвісні дні і ночі палацу Ковнера і тюрем Вацу і Шатор Уйгеля. ОРОС МИХАЙЛО (1920) (Спогади) 62

Один з відомих борців за українську ідею залишився в нашій пам’яті чесною і доброзичливою людиною, цілеспрямованою і вимогливою як до себе, так і до інших. Ось як він сам розповідає про себе у своїх спогадах. "...Коли в 1938 році я перевівся із Ужгородської реальної гімназії до Хустської, то невдовзі очолив Буштинський пластовий кіш, який у кінці 30-х років набув найбільшого розквіту. Допомагали мені у цій роботі буштинські пластуни Дмитро Маснюк, Іван Паращинець, Юрій Костюк, Юрій Грицюк, Юрій Паш, брати Форкоші, брати Гаврилки, Михайло Копинець та багато інших. Підлітки і юнаки Буштина захоплювались нашою роботою, намагалися брати з нас приклад у ставленні до обов’язків пластуна. Уже після окупації Карпатської України угорськими військами, будучи учнем Хустської гімназії, я зустрівся з добре знайомим по молодіжній організації “Пласт” Д.Бандусяком, який запропонував мені восени 1939 року створити із гімназистів підпільну молодіжну організацію для боротьби проти окупаційної влади. Я погодився очолити підпільну роботу серед хустських гімназистів. Активісти цієї організації поширювали серед однокласників заборонену українську літературу. Восени 1940 року мене призначили підреферентом ОУН серед студентів Хустської гімназії. В свою чергу, ця організація була оголошена юнацькою секцією ОУН, і я одержав псевдонім Хміль. З цього часу наша організація почала проводити підпільні збори, інші заплановані заходи та активно поширювати націоналістичну літературу. У кінці цього ж року в с.Великі Лучки відбулась нарада, на засіданні якої був створений Закарпатський крайовий провід ОУН. До його складу, поряд з іншими активістами, увійшов і я, як підреферент серед шкільної молоді. Провідником крайової організації було вибрано Андрія Цугу із с. Малий Березний. Після цієї наради у березні 1941 року в Хусті ми провели практичну роботу. У всіх групах молодіжних організацій відбулися збори, на яких найбільш активні члени виступали з доповідями про діяльність Карпатської Січі, а також у цілому Карпатської України, про те, що в ніч з 14 на 15 березня на Хустському замкові був знятий угорський державний прапор і замінений на український синьо-жовтий. У зв’язку з цією подією угорська жандармерія арештувала 9 членів ОУН, серед яких був і я. Крім цього, у березні 1939 року поблизу с. Велика Копаня на Красному Полі члени ОУН поставили хрест на честь розстріляних січовиків. Після цього на всій території Закарпаття жандармерія провела масові арешти членів ОУН і в липні 1942 року в 63

Мукачеві відбулися три засідання військового трибуналу, який проводив суд над учасниками крайової організації ОУН. Разом з іншими я теж був арештований за встановлення дубового хреста на Красному Полі. Ця участь полягала в тому, що я в пакеті передав табличку для цього хреста з написом “Борцям за волю України”... З Мукачева нас, учасників тих подій, жандарми привезли до табору Кіштарчі біля Будапешту, де я разом з іншими засудженими зазнав повного комплекту катувань, на які тільки спромоглася жандармерія. З приємністю згадую, що, незважаючи на нелюдські муки, молоді і не досвідчені конспіратори не видали свою належність до ОУН. Слідчим довелося задовільнитися нашими відповідями, що всі ми випадково зустрілися і випадково додумалися вчинити антидержавний акт. І тільки через рік, коли була викрита крайова організація, нас знову привезли вже з іншого табору – з Нодьканіжі – до сумнозвісної вілли “Ковнер” у Мукачеві. Там і була встановлена належність нашої групи до ОУН. Але моя справа провадилась окремо і була передана в цивільний суд. Та у зв’язку з військовими обставинами її розгляд було відкладено, і 2 лютого 1943 року всіх нас звільнено з-під арешту і передано під нагляд жандармів. У березні цього ж року мене було знову заарештовано, а в квітні – звільнено й дозволено повернутись додому під нагляд поліції. У той час я працював на асфальтуванні дороги Тячів–Хуст. А з серпня 1943 року аж до визволення Закарпаття – на будівництві вузькоколійки на відрізку Рахів–Богдан. ГРИЦЮК ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1922-1988) Народився 1922 року в селі Буштино в сім’ї селянина. Після закінчення Буштинської народної (початкової) школи поступив у Празьку гімназію, яку йому не вдалось, як і іншим закарпатцям закінчити, оскільки Чехословаччину було окуповано німцями в 1939 році. Повернувшись додому, він разом з іншими студентами-гімназистами літом збирав сільську молодь в організацію Пласт. Як керівник одного із загонів пластунів, багато уваги приділяв вихованню в молоді любові до своєї рідної землі – Карпатської України, вивчав із ними історію свого краю та українські і закарпатські народні пісні. Восени його було зараховано студентом Хустської гімназії. Як і для всіх студентів, нелегкими були 1939-1944 роки навчання в Хустській гімназії і Юркові Грицюку – це були роки переслідування угорською владою. 64

Навчаючись в гімназії, він став членом підпільної організації юнацтва ОУН. Скоро ця організація була розкрита і його, як і інших студентів, було ув’язнено у в'язницю "каштелю Ковнера" у Мукачеві. Тут він зазнав мук і тортур за те, що був патріотом свого рідного краю. Після винесення вироку відбував покарання у Шаторуйгелі. Після ув’язнення працював в Буштинській лісовій дирекції. З приходом Радянської влади продовжував навчання у Хустській гімназії, яку закінчив в 1945 році. Покладав великі надії на “радянських братів”, а ті згадали його минуле – українського патріота і борця за вільну Україну і стали, як і інших членів ОУН, переслідувати. У 1945 році вн брав участь у національно-визвольному русі. Щоб уникнути ув’язнення, довелось йому покинути рідний край і податись на Захід. Спочатку Чехословаччина, Німеччина і накінець Америка. Тут одружився на своїй землячці, здобув вищу освіту і став будівельником. Невдовзі став начальником будівельних робіт, де працював до останніх днів. Будучи на чужині, весь час тужив за рідним краєм, думав, щоб повернутися на свою неньку-Україну. Та не судилось йому дожити до днів вільної незалежної України. В 1988 році помер на чужині і біля нього знайшли вірш – “Лист з чужини”. Видно дуже мріяв побувати ще хоч раз у рідних Карпатах. ПАШ ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1924-1982) Юрій Паш народився в селі Буштино в селянській сім’ї. Він був старшим з-поміж п’яти дітей. У перший клас місцевої народної школи пішов у 1930 році. У початковій школі вчився на “відмінно”. Після її закінчення батьки віддали сина до Мукачівської Торговельної академії, повний курс якої він закінчує в м.Виноградові. Будучи студентом академії, Юрко був активним членом різних молодіжних організацій, таких як “Пласт”, "скавт", ОУН і січовицької. В числі інших буштинців за приналежність до молодіжних організацій, угорська влада влітку 1942 року його заарештувала і піддала тортурам в Ковнері (мукачіська в’язниця), а потім його засудили до ув'язнення. Немав спокою Юрій Паш і за часів радянської влади, як поборник української ідеї та за колишню участь в юнацькій організації ОУН. За ним, як і за багатьма буштинцями стежили енкаведисти, тож він змушений був податися за кордон. Спочатку зупинився в Празі, та коли переконався, що і тут нема надійної безпеки, подався далі на захід до Німеччини, а згодом у Нью-Йорк. В Німеччині він розпочав навчання в Українській Вищій 65

Економічній школі, яка була створена одразу після війни в Мюнхені. Як і інші буштинці, у важкі повоєнні роки здобував вищу освіту, яку завершив потім на Американському континенті, в Нью-Йоркському університеті. Тут же одружився на українській емігрантці. Багато років відпрацював у Нью-Йоркській фірмі. Працюючи за кордоном, багато часу і сил віддавав українським громадським організаціям і був їх активним членом. Помер Юрій Михайлович у 1982 році від сердечного приступу. Йому так і не судилося більше побувати в рідному Буштині і побачитись з рідними, хоч все своє життя він мріяв про це. ФОРКОШ МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ (1921 – 1943) Народився Михайло в с.Буштино, що на Тячівщині, в заможній хліборобській сім’ї. Босоноге дитинство його пройшло в рідному мальовничому селі неподалік від невеличкої річки Млиновиці. З раннього дитинства батьки привчали малого Михайлика до посильної праці, спочатку на домашньому господарстві, а коли підріс, то батьки брали його і на поле. Як старшу дитину в сім”ї, батьки досить рано залучали Михайла до випасання своєї худоби. Вже з дитинства хлопчина звикається з тим, що простій людині аби вижити треба працювати, поважати людей і спиратись на них. В 1927 році Михайла посилають в перший клас місцевої початкової школи. Вчився він непогано, завжди радував батьків гарними оцінками, тому після закінчення 5-го класу у 1936 році батьки віддають Михайла спочатку в перший клас Тячівської горожанської школи. Після закінчення навчання в горожанській школі Михайло переводиться у 1939 році у Великобичківську гімназію, звідки після другого классу переводиться в третій класс Хустської гімназії. Навчання в одному із найбільш престижних на ту пору середніх навчальних закладів краю внесло докорінні зміни у формування особистості сільського юнака, сприяло гартуванню стійких морально– патріотичних рис його характеру. Стати гімназистом означало мати додаткові труднощі. Доводилось і жити на приватній квартирі за плату та на власному харчуванню, і доїжджати поїздом, а інколи долати відстань з Буштина до Хуста на старому батьковому велосипеді, часто у дощ і в люті морозні дні. Студіювання М.Ю.Форкоша у гімназії співпало з бурхливими подіями, що відбувалися за часів тодішньої Чехословаччини та Угорщини, які почергово окуповували наше Закарпаття. У краї почалася гостра політична 66

боротьба і епіцентром в ній став сам Хуст. У такій заплутаній ситуації важко було розібратися і визначити своє місце. До того ж у самій гімназії учнівську молодь збивали з пантелику гострі суперечки між прихильниками русофільства та українофільства, за якими часто стояли російські та українські емігранти, що знайшли притулок в нашому краї. Як врятувати наш край від небезпеки? Над цими проблемами замислювався кожен патріот Срібної землі. Це питання ставила перед собою і прогрессивна учнівська молодь гімназії. Одні виступали за самостійність, інші за повернення до «святостефанівської корони», а дехто тягнув на Схід. Михайло Форкош, як і інші його друзі з Буштина – за самостійність нашого краю. Він активний прихильник і учасник січовицького руху на Красному полі у 1939 році. Після окупації краю угорськими військами, разом з іншими буштинцями стає активним членом крайового проводу ОУН, за що в 1941-1942 роках він потрапляє в Мукачівськй каштель графа Ковнера. Далі двомісячне ув’язнення та виключення з гімназії. Потім у 1943 році строкова угорська армія. Всі ці обставини не дали можливості Михайлу Форкошу закінчити повний курс гімназії. Військова служба привела його до Сербії, де в 1944 він році загинув на бойовому посту. Ось як великий патріот і мученик за українську їдею, не дожив до завершення своїх мрій. ФОРКОШ ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ (1922 - 1988) Юрій Васильович народився в с.Буштино в заможній хліборобській сім’ї. В цьому мальовничому селі, яке розкинулоь між річками Тисою і Тереблею, малий Юрко в 1928 році поступив у перший класс народної школи. Першою його вчителькою була Тимкович Ірина, яка привила йому любов до навчання. Коли він навчався в 3-4 класах, в час літніх канікул батько часто брав його в поле та на сінокоси в Дуброву і Мочар. Тут він милувався чудовою буштинською природою, приймав участь у збиранні грибів. Він ріс допитливим хлопцем, уважно спостерігаючи не лише за неповторною красою рідної природи, а й за життям селян. Щоб осягнути навколишній світ, думав він, треба добре вчитися. В 1930 році батьки дають Юрка в перший класс Тячівської горожанської шкколи. Тут він навчався до 1934 року і в тому ж році поступив у перший класс Пражської української гімназії. У зв’язку з окупацією в 1939 році нашого краю угорськими віськами, всіх закарпатських студентів, в тому числі і всіх буштинців, видпускають додому. В тому ж 1939 році Юрко 67

продовжує навчання в п'ятому класі Хустської гімназії. Будучи учнем старших класів, він активно включається в молодіжні організції, які на той час діяли в гімназії, спочатку в "Пласт", а пізніше і в ОУН. Тоді ж, під час літніх канікул організовує разом з іншими студентами Пластовий Рух серед буштинської молоді. Події на Красному полі сильно вплинули на його подальше політичне життя. Поведінка угорського уряду по відношенню до січовиків ще більше зблизила його з молодіжною органнізацією ОУН, в якій було і 10 буштинців. В 1942 році ця організація була розкрита. Далі страшні муки та військовий суд над ними в палаці Ковнера, що в м. Мукачеві. Довелось Юрію Васильовичу відсидіти в Мукачівській в’язниці три місяці, через що не зміг закінчити гімназію, так і залишившись у шостому класі. В 1943 році його забирають в угорську армію. Почалась війна, яка застала його в угорському місті Шопронь. Тут із приходом радянсських військ він здається в полон до Червоної армії. Як знавця угорської мови, його беруть перекладачем при військовому штабі. Через деякий час серйозно захворів на тиф і його у 1946 році відпускать додому. В цей час інтенсивно встановлюється радянська влада на селі. Як освічену людину, його влаштовують на новоствореному Буштинському ліспромгоспі до складу інженерно-технічних працівників. В 1956 році він закінчує заочно Львівський лісотехнічний інститут. Надалі постійно працює на керівних посадах підприємства – начальникм нижнього складу, потім складу готової продукції аж до 1982 року. В цьому ж році переводиться в м.Ужгород в одну із солідних будівельних фірм. Серйозно захворівши в 1988 році в наслідок колишніх мук і страждань, іде у вічність. Похований у м.Ужгороді. ГАВРИЛКО МИКОЛА (1918 – 1946 ) Народився Микола 1918 року в простій багатодітній сім’ї в с.Буштино, що на Тячівщині. Тут в 1925 році поступив в перший клас народної (початкової) шоли. Його першим вчителем був Грицак Микола, який виховав з нього, як і з більшості учнів класу, справжнього українського патріота. Ідеї, які прищепив йому вчитель, тримали його до самої смерті. В школі вчився гарно, через що вчитель рекомендував йому продовжувати навчання в горожанській школі чи гімназії. В 1931 році, після четвертого класу народної школи, Микола поступив до першого класу Тячівської горожанської школи, яку успішно закінчує в 1936 році. В цей час студенти гімназії м.Хуста – буштинці організували із числа учнівської та сільської молоді 68

сільський Пласт, в якому Микола зайняв вагоме місце. В 1937 році влаштовується на роботу в Буштинську лісову дирекцію. Без відриву від роботи бере активну участь крім Пласту і в ОУН та Січі, якою в Буштині керував вчитель Маснюк Дмитро. Разом з іншими буштинцями приймає участь в подіях 1939 року на Красному полі. В 1941 році вступає в крайову молодіжну організацію ОУН, в якій на той час було 10 буштинців. В 1942 році ця організація була угорською поліцією розкрита і всі її члени в тому ж році були заарештовані і ув’язнені в Ковнерівській в’язниці, де разом з іншими патріотами Микола зазнає нелюдсські тортури і муки. З приходом в 1945 році радянської влади Микола зневіряється в ній і незабаром поновлюється в молодіжній організації ОУН та стає її активним членом. Входить в керівний склад цієї організації – відповідальним за постачання харчів членам організації на час проходження військового вишколу поблизу гори Варгедь. Після розкриття організації енкаведистами частину членів, втому числі і Миколу Гаврилко було заарештовано. Далі каторжні муки ГУЛАГу. Не витерпівши їх, тут в сибірській землі Забайкалля назавжди залишився спочивати в одній з невідомих могил. ГАВРИЛКО ІВАН ПЕТРОВИЧ (1924 -1992). Народився в селянській сім’ї. Поступив в перший клас народної школи в 1929 році, а в 1935 році батьки віддали Іванка в перший клас Тячівської горожанської школи, яку він закінчив у 1939 році. Навчання у Мукачівській торговельній академії проходив за часів угорської окупації, та не закінчив її через ковнеровський процес над членами ОУН 1942 року, членом якого був і Іван Гаврико. Закінчив навчання тільки за часів Радянської влади в 1945 році вже в технікумі радянської торгівлі в м. Виноградово. Після закінчення технікуму працює ревізором при Тячівській райспоживспілці. В 1946 році підчас ревізії в Углянському універмазі, за покриття недостачі завмага районний суд засуджує його до трьох років ув’язнення. Покарання відбував в Заполяр'ї на лісорозробках Кольського півострова. Після відбуття покарання працює бухгалтером Буштинского ЛК. Останні десять років працював рахівником при Буштинському садорадгоспі «Верховина». Помер у 1992 році . НЕМЕШ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ. (1919 – 1990) Народився у 1919 році в с.Вонігово Тячівського району в багатодітній бідняцькій сім’ї. В 1926 році поступв у перший клас Вонігівської народної шкои. Вчився добре і 69

тому батьки після четвертого класу посилають його в 1930 році до першого класу Тячівської горожанської школи, яку він успішно закінчує в 1934 році. Підчас літніх канікул юнакові часто доводилось допомогати батькам на господарстві. В 1934 році поступив у Мукачівську торговельну академію, яку перед окупацією Карпатської України угорськими військами евакуювали в м.Братіславу, що у Словаччині, і Іван Немеш продовжує студіювати в Братиславі. Закінчивши у 1940 році торговельну академію, І.М.Немеша поступає на роботу в м.Банська- Бистриця бухгалтером при вугільно-шахтнім управліні. В кінці 1940 року повертається у рідне село і влаштовується на роботу в торговій організації «Гондя» завмагом. В цей час він налагоджує зв'язок з підпільною організацією ОУН, яка діяла в угорський період на Закарпатті. У липні 1942 року за участь у діяльності підпільної організації був заарештований разом із іншими 9-ма буштинцями і кинутий у Мукачівську в’язницю – каштель графа Ковнера. Тут, на допитах відчув всі жахи тортур угорських катів і був засуджений угорським трибуналом на шість років ув'язнення. Звільнений з в'язниці у березні 1944 року. Ковнерівські угорські тортури стали початком тернистого шляху для Івана Немеша та ще для інших дев’яти буштинських ковнеровців. З нетерпінням чекали буштинські ковнеровці Червону Армію – визволительку, та скоро розчарувались в ній.

РОЗВІДНИКИ АНТИФАШИСТИ Йшла друга світова війна. Багаточисельні німецькі та угорські війська підтягувалися на схід через Карпати. Високо в Карпатах готувались великомасштабні оборонні споруди. Для розкриття військових фашистських планів антифашистська розвідувальна група, у тому числі

Микулець П., Рущак М., Маслюк Д, Томаш-Дуйчак М. Грицюк Ю. Богачик Ю.

Микулець Петро, Рущак Микола, Маслюк Дмитро, Дуйчак-Томаш Михайло, Грицюк Юрій і Богачик Юрій. Керував цією групою Микулець Петро, а заступником його був Рущак Микола. Група була організована в грізні передвоєнні роки. Ці хлопці стали розвідниками за велінням серця. Невдовзі їх життя стало легендою. Ця розвідувальна група діяла за завданням радянської військової розвідки, допомагаючи розкривати стратегічні задуми гітлерівців. Колись міжнародна автострада, що проходила вздовж Карпат і з’єднувала Закарпаття з Чехословаччиною і Угорщиною, позначалась на картах гітлерівських стратегів, які готували свій віроломний напад на Радянський Союз. По цій дорозі гортіївці підтягували свою військову техніку до радянських кордонів. Поблизу цієї автостради попід полонинами вони споруджували сильне військове укріплення під назвою «Лінія Арпада». Звичайно про ці та інші військові об’єкти і плани в той час мало хто знав. Мало кому було відомо тоді, що жменькою відважних буштинців, в числі яких було шестеро односельців, поступово розкривались ці плани і передавались радянській військовій розвідці. Багато легенд поширювалось серед верховинців про цих невловимих месників. Та про всю діяльність невеличкої розвідувальної групи стало відомо тільки після війни, коли було виявлено протоколи судового слідства. Ця розвідувальна група на той час не мала свого радіопередавача, що ускладнювало зв'язок з центром. І ось восени 1941 року групі доручається відповідальне завдання – підібрати і обладнати площадку для приземлення радянського літака та знайти відповідну базу для радиста, який прибуде на цьому літаку в розпорядження групи. Одночасно потрібно було негайно передати дані про військове укріплення – "лінію Арпада". Протягом кількох наступних днів завдання групою було виконано. Дані потрібно було негайно передати в центр. Це завдання було доручено виконати Грицюку Юрію, який збирався перейти Радянський кордон у районі села Нижнє Студене. За домовленістю Юрка повинен був супроводжувати місцевий урядник Ясінко, який виявився зрадником і попередив угорську контррозвідку про цей перехід. Грицюка доставили в Хустську в’язницю, де і знайшли у нього зашитий у піджаку пакет із поштою. Через кілька днів була розкрита і ув’язнена вся група буштинських антифашистів. Майже рік катували фашисти буштинських патріотів у застінках хустської, ужгородської, будапештської в'язниць, і тільки після перевезення їх до в'язниці міста Вац, кати розпочали судовий процес. Всюди їх піддавали жорстоким тортурам. Але всі вони тримались стійко і сміливо. Військовий суд присудив Микульцю та Рущаку вищу міру 71

покарання – розстріл, а іншій частині групи – різні строки ув’язнення. Та їм доля усміхнулась. Невдовзі Радянська армія звільнила їх з ув’язнення і вони повернулися до своїх родин. Та всі вони пройшли тернистий шлях через голгофу страждань, як справжні буштинські мученики.

ДЕПОРТАЦІЯ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ Демографічна ситуація щодо єврейського населення після окупації Карпатської України гортіївським режимом різко змінилася. Жахливі злочини, які вчинили фашисти проти єврейського народу, не повинні замовчуватися. Цю акцію, безсумнівно, можна вважати найбільшою трагедією в новітній історії нашого краю. В Буштині були закриті всі єврейські школи, синагоги, молитовні будинки і їх приміщення передавались різним установам для використання під склади та для інших цілей. Євреї були першими піддані масовому переслідуванню. Як відомо, гортіївська Угорщина, до якої наш край у 1939 році був насильно приєднаний, була спільницею Гітлера у другій світовій війні і у здійсненні завойовницької експансії щодо інших країн і народів. На Закарпатті в довоєнні роки проживало 96 тисяч громадян єврейської національності, з них в Буштині 165 сімей, що входили до 33 таких єврейських родин: Адлер, Вольф, Вольтман, Вайс, Гавптман, Гільман, Голендер, Гендлер, Давидович, Бронштайн, Брукштайн, Зінгер, Лейбович, Маєр, Нахман, Смук, Фікслер, Фішер, Форкош, Шварц, Шрейтер, Шімонович. Всі вони були піддані геноциду. Головними виконавцями депортації євреїв на Закарпатті, в тому числі й Буштині, були Ласло Ендре та Ласло Бакі – державні секретарі внутрішніх справ Угорщини. Ними було розроблено інструкції про збір єврейського населення в табори (гетто). Таке гетто було в місті Мукачево. В ньому проводився збір "загонів смерті", сформованих з євреїв – вихідців з Угорщини, Польщі, Чехословаччини та Німеччини. Переслідування євреїв в нашому Буштині розпочалося весною 1941 року. Та найбільшого переслідування вони зазнали починаючи з 1943 і аж до весни 1944 року. Стосовно них було видано кілька наказів. Згідно першого євреї мали нашивати на свій одяг “жовту зірку”, щоб їх можна було відрізнити від інших громадян. Через два дні з’явився наказ про обмеження пересування євреїв. А невдовзі було опубліковано ще один, згідно якого під державний контроль бралося їхнє майно. Починаючи з 20 квітня, з восьмої години ранку, кожен єврей разом з членами сім’ї повинен був знаходитись вдома. Усіх поступово звозили у гетто. Як конкретно проводилась ця робота в нашому селі, колишній нотар Буштина Тегза розповідав пізніше моєму батькові: 73

…«Приблизно за 10-15 днів до виселення єврейського населення в нотарський уряд поступила вказівка про складання списків євреїв села Буштина. За день до виселення нотарь Тегза провів нараду з працівниками нотаріату і повідомив їм, що 20 квітня 1944 року, в неділю, намічено провести масове виселення євреїв із с.Буштино. Нотар ознайомив присутніх з порядком цієї акції і розподілив обовязки між працівниками. Для конфіскації єврейського майна була створена спеціальна комісія із старости села Деяка Івана (Івана Солвая), одного члена сільської управи та представника нотарського уряду. Конкретно виселенням займалися жандарми. Хоч план вивезення євреїв знаходився у строгому секреті, та все ж просочувалась інформація від окремих членів уряду і доходила до євреїв. Тому більш молодим з них у нічний час, взявши з собою скарби, вдалось покинути рідних і поселитись у тайниках односельців або знайомих місцевих жителів сусідніх сіл. Вони там переховувались аж до закінчення війни. Так переховувався зять Фішера з своєю дружиною у буштинця Ороса Михайла, хата якого в той час була одна на Польовій вулиці (нині повністю заселена і називається вулицею Франка). Аналогічно переховувався лікар Давидович у знайомого, що проживав у селі Велика Уголька. Недавно мені розказав цікавий випадок колишній колега Орос Микола Іванович, що стався з ним в 1943 році, коли йому було лише 14 років. "Ось як це було, – розповідає Микола Іванович "Я пас на толоці в Малій Чиряті батькову корову разом з Микулом Марковим, який теж пас корову. Мала Черять в той час межувала з єврейським цвинтарем, що був з усіх сторін огорожений високим бетонним парканом, так, що на територію цвинтаря ніхто ніколи не заходив. Це місце вважалось недоступним для людей іншої національності, крім євреїв. Неподалік від огорож на території цвинтаря находився оборіг заповнений сіном. Ми з Миколою порадились, що вийдемо на оборіг і звідтіля будемо оглядати всю територію цвинтаря. Як порадились, так і рішили зробити. Так як вийти на сіно неможливо, якщо нема драбини, то ми знайшли інший вихід. Я виліз на плечі Миколи, а потім звідти рішив забратись на сіно. Та коли я добрався на верх оборога, то побачив там молодого чоловіка з жінкою, який пошепки сказав мені, щоб я мовчав і не сказав про них нікому, навіть моєму товаришові і тому він дав мені сто пенгів (угорські гроші так називалися), бо ми євреї тут ховаємося від жандармів. 74

Я пообіцяв йому, що буду держати це в таємниці, і зліз з оборога, не сказавши нічого Миколові. Пройшло майже 20 років з того часу – продовжував Микола Іванович, - я вже працював вчителем в рідному селищі і якось я гостював у стрия Ороса Михайла і розказав йому про історію, що трапилась зі мною на єврейському цвинтарі. Стрий тоді признався мені, що зять Фішера разом з дружиною тоді переховувався у нього у підвалі, а щоб угорські жандарми не довідались про них, то вони час від часу міняли своє місце перебування то на оборозі єврейського цвинтаря, то в селі Нове Барово в знайомого мешканця Колочавина. І так аж до визволення Буштина радянськими військами, а тоді перебрались до Ізраїлю, де і до сьогоднішнього часу проживають. Так стрий Орос Михайло допоміг двом євреям уникнути концентраційного табору смерті. Таких випадків із євреями в селах Закарпаття було чимало… Продовжу далі про те, як здійснювалась у нас депортація євреїв. Худобу і птицю репресованих євреїв звозили в одне місце, де було зібрано 40 корів і 8 коней, кілька сотень домашньої птиці, і все це потім було передано угорській військовій частині. Коли родини із хат уже були виселені, члени комісії заходили в кожну єврейську хату і робили опис майна, після чого житло опечатували. Це майно згодом теж було розпродано на аукціоні для буштинців. Така робота проводилась в продовж 3-4 днів. У квітні подібні репресї проводились по всій області У квітні – травні 1944 року все ж настали трагічні для євреїв дні, у тому числі для євреїв Буштина. Усіх тих, котрі тільки-но народилися, і найстарших звозили у поспіхом організовані гетто, обгороджені колючим дротом. Наприклад, у Виноградові гетто було влаштовано просто неба на міському стадіоні; в Ужгороді і Мукачеві - на території цегельночерепичних заводів. Із гетто людей вивозили потягами в товарних вагонах, як худобу, в концентраційні табори Німеччини, Польщі, Австрії... І знову ж таки фашистські недолюдки старалися не залишати слідів свого кривавого злочину. Списки депортованих знищувалися, пункти депортації не розголошувалися, могили євреїв, котрі померли в гетто і були там поховані, карателі зрівняли з землею. Майно депортованих конфіскувалось. Робилося це на розсуд карателів, по-злодійськи. Високі посадовці гарбали собі дорогоцінні речі, коштовності, гроші й т. п. А те, що їм було не потрібно, роздавали підлеглим Після закінчення другої світової війни понад 80 тисяч євреїв знайшли жахливу смерть у газових камерах Освенціма, Майданека, Бухенвальда. Із 96 тисяч євреїв Закарпаття дивом уціліли і повернулися після війни 10 тисяч чоловік, а з 165 євреїв Буштина повернулось 10 чоловік. Це були молоді люди, яких фашисти використовували на важливих роботах, їм удалося вижити. Кілька тисяч депортованих, котрі не загинули в 75

концентраційних таборах, після визволення не повернулися додому, виїхали в західні держави - США, Канаду, Австралію і т. д. Та переважна більшість депортованих у 1944 р. євреїв Закарпаття була безжалісно знищена в нациських таборах смерті. Скільки їх там отруєно в газових камерах, спалено в крематоріях, замучено нелюдськими табірними умовами і сьогодні точно не відомо. Депортованим у таборах смерті видавали смугастий арештантський одяг, присвоювали табірний номер, що шляхом татуювання фіксувався на руці і бранців заганяли в бараки, де вони чекали смерті. Повернувшись з концентраційних таборів, вони разом з усіма закарпатцями включались у мирне післявоєнне життя. (“Новини Закарпаття” від 16 квітня 1994 року). УЧАСТЬ БУШТИНЦІВ У КРАЙОВІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ ОУН-УПА ЗА ЧАСІВ СТАЛІНСЬКОГО РЕЖИМУ Правда про героїчну боротьбу українських патріотів з молодіжної організації ОУН в нашому краї та Буштині зокрема, повертається до нас. Сьогодні можно побачити на полицях бібліотек та книжкових магазинів десятки книжок, присвячених цій темі - спогади учасників національновизвольної боротьби, документи, дослідження сучасних істориків, науково–популярні видання. В цих книгах ми бачимо людей, які знали, чого хочуть, і жертвували заради цього всім, навіть своїм життям. КОСТЮК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ (1920 – 2002) (Спогади) І ось настав довгожданий день – 22 жовтня 1944 року, коли рідне Буштино було звільнено Радянською Армією. Однак невдовзі ми розчарувалися в діях радянських властей стосовно нас, українців. Не так сталося, як ми собі уявляли це визволення. По-різному склалася доля ковнерівців. Частина з нас, щоб уникнути переслідування влади, покинула рідні домівки і подалися в США, Канаду, Австрію. Це Копинець Михайло, Грицюк Юрій, Паш Юрій і я. Частина поповнила ГУЛАГи Казахстану, Магадану, Комі. Це такі, як Орос Михайло, Немеш Іван, Гаврилко Микола та Гаврилко Іван. Юрій Форкош, пристосувавшись до нового режиму, влаштувався на роботу в Буштинський ЛК. Форкош Михайло загинув в угорській армії під час війни. Як склалася моя доля за радянських часів? Спочатку я працював недовгий час у Буштинському млині, а потім – учителем початкової школи села Ремета. В цей період я входив, разом з іншими буштинцями, в 76

недавно створену молодіжну підпільну організацію ОУН-УПА, якою керували галичани. Будучи вчителем в с.Ремета (зараз на Румунській території), мені неодноразово доводилось зустрічатися з членами підпільної організації ОУН-УПА, тому відповідні органи слідкували за мною. Одного разу, в кінці травня 1945 року (в останній день навчання в школі) трапився зі мною такий випадок. Заходять до мене двоє чоловіків у цивільному і, представившись інспекторами освіти, кажуть мені: “Ми приїхали, щоб запросити вас на районну конференцію в справі приєднання частини румунської території, де живуть українці, до України”. Я погодився і сказав, що дорогою я спочатку відвезу додому свій велосипед. Та вони сказали, що відвезуть мене на своїй автомашині. Я одразу зрозумів, що вони не інспектори, а енкаведисти, бо бачив їх кілька разів у Буштині. На моє щастя, директорка школи запросила їх до себе на урок. На наступний урок російської мови вони обіцяли прийти у мій клас. Я відчував: вони приїхали, аби мене заарештувати, але вирішив за всяку ціну не здатися їм живим у руки. Як тільки розпочався урок, я дав своїм учням завдання, аби вони самостійно співали цілий урок, а сам тим часом непомітно взяв велосипед і понад Тисою, румунською територією, помчав додому. Коли приїхав - уже вечоріло. Я одразу зв’язався з М. Оросом. Він запропонував мені перейти на нелегальне становище і більше не з’являтися в школі. Невдовзі мені належало кожного дня іти на зв’язок з підпільною організацією ОУН-УПА та передавати харчі товаришам. Одного разу Д.Бандусяк за завданням привів із Галичини одного з наших провідників і ми з Андрієм Цугою мали зустріти їх біля вишківського моста. Щоб зустріч була надійною, ми обоє прибули на призначене місце на дві години раніше. Зустріч пройшла вдало, і ми поспішали до вечора добратися до лісу в урочище Варгедь. Там повинні були відбутися організаційні заняття з вишколу. На місце прибули непоміченими. Влітку 1945 року я брав участь у вишколах, що проходили у лісі урочища Варгедь біля Вишкова та біля села Колодне. Радянська розвідка якось довідалась про наші наміри, бо одного разу після вишківського вишколу, повертачись додому, були “спіймані на гарячому” двоє зв’язківців–буштинців: Микола Гаврилко та Юрій Ливринц. Обох заарештували. Ні один, ні другий ніколи більше не повернулися з ГУЛАГу. У жовтні 1945 року був заарештований і буштинець Михайло Орос. Решту членів організації (мене, М. Копинця, Ю. Грицюка, Ю. Паша) працівники КДБ ретельно розшукували. Щоб уникнути арешту, ми змушені були покинути рідний край і податися за кордон. Спочатку я дістався до Праги, де довідався, що в місті Плзень є американський табір для втікачів з СРСР. З табору я переправився до 77

Німеччини. Так я опинився в Мюнхені, де поступив до Української економічної високої школи (УВЕШ). Після чотирьох років навчання я успішно її закінчив і отримав ступінь дипломованого економіста. В 1951 році, разом з дружиною та її родичами переїхав до Америки і поселився в Нью-Йорку. Там почав працювати за фахом, у будівельному відділі, завідував відділом бухгалтерії. Тут мені пощастило зустрітися з людьми, які допомогли мені знайти роботу для багатьох моїх друзів і знайомих. Згодом ми з дружиною вступили в українські організації, створені емігрантами. А саме в “Карпатський союз”, “Комісію зв’язку та інформації” (КОЗІ) та “Братство Карпатських Січовиків”. У 1983 році ми обоє вийшли на заслужений відпочинок і переселилися в містечко Гален Спей (близько “Верховини” Братського Союзу”). Зараз беремо активну участь в житті місцевої української громади й ні на мить не перестаємо думати про рідне Буштино, Україну і друзів, з якими колись разом боролись за українську ідею." Цими спогадами Юрій Васильович поділився в листі до мене з містечка Глен Спей, (США) надісланого мені 20 жовтня 2000 року. КОПИНЕЦЬ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (Спогади) Та невдовзі настав кінець угорському пануванню в нашому краї. Настав довгожданий жовтень визволення 1944 року. Здавалося мені тоді, що із приходом в наш край радянської влади настане край переслідуванням і знущанням окупантів. Та я глибоко помилився, і не я один. Новий сталінський режим не терпів проявів серед молоді вірності українській ідеї. Однак і в період сталінського режиму я знову вступив в ОУН – української національної підпільної організації. Більшовицький НКАВЕД постійно слідкував за мною, як і за іншими моїми друзями. За допомогою “стукачів” органи пронюхали, що ми, друзі-підпільники (М.Орос, Ю.Паш, І.Немеш, Д.Бандусяк, М.Габовда, брати Костянтин і Петро Куцини, Ю.Костюк, А.Цуга, Ф.Коваль, Ю.Грицюк та інші) були організаторами й учасниками вишколеного табору у Варгеді біля Вишкова. І що тут готувались до спротиву комуністичній навалі, яка запанувала в Україні. Пізніше від друзів я довідався, що стукачем НКАВЕД був колишній гімназист С.Д. Уникнути його “уваги” вдалося завдяки друзям. Після чотирьох з половиною років навчання змушений був покинути рідну землю, бо більшовицькі енкаведисти вели за мною погоню. Вони буквально наступали мені на п’яти, і якби були піймали, то, напевно, запроторили б на Соловки чи якесь інше “місце, призначене для ворогів 78

народу”. І заглядав би був білим ведмедям у очі, та знемагав від каторжної праці, як і мільйони інших українців, приречених на муки і смерть. Тому скласти випускних іспитів в Хусті я не зміг. Аж у Німеччині, в місті Мюнхені, закінчив середню освіту. Тут професори при Українській Високій Економічній школі, яка була створена відразу після війни у цьому баварському місті, зорганізували шестимісячні середньошкільні курси для таких, як я, учнів, що їм війна перешкодила навчатися. Завершивши в такий спосіб середню освіту, я, як і інші мені подібні, розпочав навчання в цій же Українській Високій Економічній школі (УВЕШ). Між іншим, ця школа була визнана місцевим баварським міністерством шкільництва як правнича. Та далося мені це навчання з великими труднощами. Прожив я тут чотири роки у холоді, кімнати, в яких ми, студенти, жили, зовсім не отоплювались. Дошкуляв і голод, і побутова невлаштованість. Та все ж я водночас відвідував і “високошкільні” лекції (ходив переважно пішки, по три-чотири кілометри щодня, бо не було пфенінга на оплату трамваю). Готувався до лекцій та займався глибшими студіями, переглядаючи книги в бібліотеці. Закінчив ці студії з дипломом бакалавра, отримавши спеціальність інженера-економіста. У США, згодом, продовжував навчання в університеті Вейн у місті Детройт, а потім і в Нью-Йоркському університеті – одному з кращих університетів Америки з економічною і фінансовою орієнтацією. Тут здобув ступінь магістра. Набувши спеціальності бізнесової адміністрації, банківництва і фінансів. Всі подальші роки я заробляв собі на хліб насущний. Нині, з висоти прожитих літ, ці давноминулі роки здаються мені кам’янистим шляхом через Голгофу страждань. Немало таких, як я, віддали свій труд, працю, а то й здоров’я на цих тернистих шляхах. Але не зайвими, недаремними були і труд, і зусилля, бо зараз ми маємо змогу вільно спілкуватися з вами українською мовою у вільній, незалежній Україні. Мені особисто, як і багатьом іншим моїм друзям, довелося покинути рідну хату і своє Закарпаття та податися у невідомий, зате вільний світчужину, не раз зазнаючи ризикованих пригод, обминати пастки, приготовлені для нас, та зносити випробування складних і безрадісних умов життя. Опинившись за межами батьківщини, не зазнали ми матеріальних вигод, бо чужина – сувора мачуха. Мали ми зате свободу і були вільними вирішувати й будувати своє життя. Майже всі ми без винятку, намагались потрапити до університетів та інших високих шкіл, де могли б продовжити навчання і збагачуватись знаннями, основу яких отримали колись ще в Хустській гімназії. Сьогодні, з відстані часу, я можу з гордістю сказати, що Хустська гімназія, яка поряд із глибокими знаннями виховала в нас любов до 79

України, залишиться у нашій пам’яті назавжди. Я, як і мої друзі, які колись змушені були покинути рідний край, беручи участь в наукових конференціях, які торкаються української проблематики, допомагаю своїми знаннями, жертвую, разом з іншими, свої скромні кошти для наукових цілей, підтримки та організовую фонди від інших благодійників. Вже понад десять років разом з професором з Чікагського університету В.Маркушем (уродженець с.Бедевля) випускаю щоквартальний інформаційний бюлетень, призначений спеціально для Закарпаття. Крім цього, у 1992 році я читав спеціальний курс англійської мови для студентів Ужгородського університету. І все це робимо на власні пожертви, в ім’я України, про яку колись читали, дискутували. Це задля неї вчились, сходились потайки на інформаційні та ідеологічні зібрання, будучи студентами Хустської гімназії, на Замковій Горі, на торговому майдані, в інших місцях...” ...Роки летіли, брали своє. Скільки літ і зим збігло з того часу, а в Михайловій пам’яті ніщо не тьмяніє, бо незгасаючу любов до рідної неньки-України, найкращі пориви плекає і сьогодні в глибині своєї душі. Все це окремі нотатки чи штрихи до портрету Михайла Копинця. ОРОС МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ (Спогади) Нарешті настав довгоочікуваний жовтень 1944 року. Тоді нам здавалось, що всі наші біди залишилися позаду. У день визволення Буштина ми з Михайлом Копинцем встановили на будинку Народного Комітету синьо-жовтий прапор, не задумуючись над тим, які це може мати наслідки. Тільки дивом ми уникнули арешту. В перші дні радянської влади я завідував Буштинським поштовим відділенням, а потім влаштувався на роботу в дирекції державних лісів будівельником вузькоколійки. Мене навіть було обрано делегатом I з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України. Та недовго ми раділи перемінам, колишні ОУНівці. Невдовзі ми розчарувалися у справедливості визвольної місії радянських братів. Минуло небагато часу, і військова контррозвідка “СМЕРШ” почала полювання за колишніми так званими “українськими буржуазними націоналістами”. Я змушений був звільнитися з роботи і перейти на напівлегальне становище, а згодом, встановивши з’язки з одним із керівників ОУН, - діяти підпільно. У січні 1945-го року, разом з І.Немешом, я зустрівся в Хусті з Д.Бандусяком і М.Габовдою. Нам було запропоновано поновити діяльність крайової організації ОУН і приступити до підготовки й формування “куреню”. Мене було обрано референтом (з кличкою Данило). 80

Кожен з учасників проводу одержав завдання. Після цього я негайно приступив до виконання своїх обов’язків. З цією метою відшукав у Хусті конспіративну квартиру і, одержавши від Д.Бандусяка друкарську машинку, почав друкувати такі листівки: “Що таке УПА?”, “Хто ми і чого ми хочемо!”. Надрукувавши по 15 примірників кожної листівки, я роздав їх зв’язним в Буштині – Юрію Костюку та в Хусті – К.Куцині, а решту віддав самому Д.Бандусяку. Поряд з цим мені довелось розробити програму і конспекти з історії України, з якими я повинен був виступати в майбутньому курені. В липні 1945 року в лісі поблизу Вишкова, в урочищі Варгедь був організований вишкіл учасників організації ОУН, серед яких були й буштинці Ю.Костюк, І.Немеш, М.Копинець і я. Від імені оунівського підпілля я прочитав лекції з історії України, історії ОУН та правила і методи конспірації. Кожен із нас був призначений уповноваженим у відповідні адміністративні округи. Та розгорнути пропагандистьську роботу нам не вдалося. 18 жовтня 1945 року мене, І.Немеша, В.Форкоша, Юлію Паш, І.Ороса та цілий ряд інших оунівців з Буштина було заарештовано. Кожен із нас був засуджений на різні строки ув’язнення. Мене було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу із конфіскацією майна. Президія Верховної Ради СРСР, взявши до уваги мої клопотання, замінила розстріл на 20 років таборів, які відбував в Норильську аж до 20 лютого 1960 року. У 1992 році мене було реабілітовано..” Оцінюючи своє життя і діяльність, Михайло Орос писав: “Ми не змогли вивести Закарпатську ОУН на галицький рівень. Бракувало досвіду і знань. Але вже той факт, що ми не злякалися жорстоких репресивних режимів, вважаю подвигом. Ми перші в Закарпатті повели боротьбу за незалежну Україну.” Він завжди упевнено казав: “Хоч мені вдалося пройти важкий і тернистий життєвий шлях, та я ним горджуся!” Помер Михайло Орос 24 вересня 1995 року. Ці спогади - фрагмент розмови Михайла Ороса під час зустрічі в м. Ірпені влітку 1995 року із односельцем і другом І.Ю.Коршинським. НЕМЕШ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ ( 1919 -1990) (Спогади) На початку створення радянської влади на Закарпатті і, зокрема в селі Вонігово, я працював з батьком на господарстві. Та не довго, бо мешканці села обрали його секретарем сільського народного комітету і членом Тячівського окружного комітету, а також делегатом першого з'їзду народних комітетів Закарпатської України. У грудні 1944 р. влаштовується в Рахівський лісгосп головним бухгалтером лісгоспу. Та незабаром 81

зв'язався з Д.М.Бандусяком, який у грудні 1944 р. скликав нараду активістів довоєнної організації ОУН, де був обраний крайовий провід Закарпатської організації ОУН. Мене призначили господарським референтом. Для виконання цього завдання я перебрався з Рахова в рідне село Вонігово. Як члена крайового проводу ОУН мене посилють на двотижневі політичноорганізаційні курси. Після закінчення курсів я одержав завдання організувати роботу в Тячівському районі по залученню в ОУН нових членів. В цей же час я приймаю участь у віськовому вишколі крайової органзції ОУН, який проходив поблизу Вишкова в урочищі «Варгедь». Через два місяці мав звітувати про виконану роботу. Але 9 жовтня 1945 року був заарештований. А далі майже три місяці щоденних тортур і допитів. І аж 14 січня 1946 року був проведений спецсуд Закарпатської України, на якому судили ще п'ятьох буштинців: Ороса Михайла, Немеша Івана, Форкоша Василя, Паш Юлію та і Ороса Івана. Головою суду був призначений Шолома, члени суду Пучак і Плахтяка, секретар суду Токар. Суд присудив Оросу Михайлу розстріл, Паш Юлії – десять років тюремного ув’язнення, Немешу Івану - двадцять років, Форкошу Василю п’ять років і Оросу Івану два роки тюремного ув’язнення. Тюремне ув’язнення відбував на сумнозвісній Колимі. І от тут-то і розпочався у мене другий етап тернистого шляху через голгофу страждань, бо 14 січня 1946 року спецсудом Закарпатської України мене засуджено на 20 років таборів з поразкою виборчих прав на п'ять років. А далі вокзал, «столипінські» вагони і – у потойбічнй світ, сталінський «рай». Дуже важко згадувати цю подорож – холод, спрага. Один раз на день у вагони передавали хліб та рибу. Хотілося пити, але води було обмаль, а то зовсім не було.Так ми мучилися 50 діб мандрівки в сталінський «рай». Прибули в табір де видобували вугілля. Табір був ще недобудований. На роботу кожного дня під суворим наглядом солдатів, які дуже пильно стежили за кожним із нас, хоч тікати не було куди, навколо тундра, та все-таки постійно попереджували, що будуть стріляти. Яке щастя повертатися в рідний край, рідне Вонігово! Мені здавалося, що я летів на крилах вітру до батьківського дому". Важко, але Іван Михайлович таки влаштувався нарешті у кінці 1956 року в торговій установі селища Тересва. Потім перевівся в сільське споживче товариство (ССТ) Буштина. Тут одружився і працював аж до виходу на заслужений відпочинок. Похоронений 6 липня 1990 року в селищі Буштино. Реабілітований 3 березня 1992 року. 82

Ось як у свій час згадував І.М.Немеш у своїх спогадах про мученицький шлях від Львівського розподільника столипинськими вагонами через увесь Далекий Схід, аж до самої Колими, до «раю» старшого «брата». ПАШ ЮЛІЯ МИХАЙЛІВНА (1926) (Юлинка Писарька), народилась Юлинка в с.Буштино, що на тячівщині в сім’ї урядовця сільської ради – писаря. Мама була домогосподаркою і їй доводилося виховувати трьох дітей і привчати до посильної праці на домашньому господарстві та в полі, та разом з тим приділяла чимало уваги і навчанню в школі. Юлинка була жвавою дитиною змалку. В 1933 році батьки віддали її в перший клас народної школи. В школі Юлинка вчиться добре і тому вчителька рекомендувала батькам віддати її на навчання в Тячівську горожанську школу. В 1937 році, після четвертого класу народної школи батьки, посилають Юлинку на навчання в горожанку. І тут вчилась Юлинка гарно. Вона закінчила горожанську школу в 1941 році із атестатом машиністки, але вже за угорської окупації. З 1943 року вона працює секретаркою-машиністкою при Буштинській лісовій дирекції. Після визволення краю радянськими військами Юля Паш продовжує працювати вже в новоствореному Буштинскому ліспромгоспі на тій же посаді. Саме тоді вона подружилася із студентами Хустської гімназії Михайлом Оросом, Юрієм Костюком, Юрієм Форкошем, Михайлом Копинцем, Юрком Грицюком та рядом інших, які і познайомили її з молодіжною організацією ОУН. На протязі 1945 року Юля приймає активну участь у крайовому проводі ОУН, який мав на той час явочну квартиру в с.Буштині, в хаті Ливринца Юрія. 20 серпня 1945 року Ю.Паш арештували. 14 січня 1946 року проходив спеціальний суд Закарпатської України на якому судили буштинських ОУНівців М.Ороса, І.Немеша, В.Форкоша, Юлію Паш і І.Ороса, У вироці суду сказано що, Юлія Паш, маючи зв’язок з підсудним Михайлом Оросом і другими націоналістами, виконувала роль звя’зківця, забезпечувала чистими бланками довідок оунівців, які вона викрадала будучи працівницею Буштинського ліспромгоспу, друкувала й розповсюджувала листівки й прокламації проти СРСР тощо. Суд виніс вирок: Паш Юлію Михайлівну піддати позбавленню волі строком на 10 років і поразкою у виборчих прав на 5 років. Початок строку покарання - 20 серпня 1945 р. Покарання відбувала в таборах Сибіру поблизу Норильська. 83

…Який же «злочин» супроти сталінської імперії здійснила ця мила дівчинка у свої неповні 20 років, аби заслужити таку жорстку покару? Може вона замінувала якесь приміщення МГБ чи зі зброєю в руках відстрілювалася від каральних загонів, які зграями шастали нашими Карпатами? Ні, вона писала відозви і виготовляла листівки, у яких розповідалась правда про «найгуманніший у світі» комунобільшовицький лад і порядки, впроваджувані у післявоєнному Закарпатті. Дуже шкода, що ми не маємо змоги прочитати в оригіналі листівки, надруковані Юлинкою Паш у той вже далекий 45 рік. Своєю сутністю «підпільник» - це чоловіче начало, мужчина. Однак Юлинка – дівчина, тобто тогочасна ровесниця буштинських ОУНівців. Неприродно, коли змушені брати до рук зброю і відбувати каторгу ті, кому Богом призначено дарувати ніжність, народжувати і виховувати дітей, але факт є фактом, що чимало засуджених за приналежність до ОУН – становили українки, і це ще один переконливий аргумент для тих, які з насмішкою називали наших молодих патріоток «бабушки» чи т. п. Там у Норильську познайомилась з однодумцем закарпатцем з Малого Давидкова і там одружились. Після того, як їх було відпущено на волю, Юлинка Паш повернулась у рідні краї чоловіка, де вонни проживають до сьогодні. Її реабілітовано тільки в 1991 році. БУШТИНЦІ У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ ( Спогади КОРШИНЬКОГО І. Ю.). Складні і тривожні часи настали в Закарпатті одразу ж після того, як у кінці 1944 і на початку 1945 років прокотилися нашим краєм громовиці Другої світової війни. “СМЕРШ” та інші репресивні органи 4-го Українського фронту розпочали свою брудну роботу по виявленню “ворогів народу”, що викликало тривогу, занепокоєння і навіть розгубленість, передусім серед інтелегенції. Розпростерті визволителям руки поволі почали опускатися. Ретельна “обробка населення” скоро виявила прихильників і недругів нового ладу. Переважна більшість громадян зрозуміла, що цей процес, який несе у собі і деякі позитивні прояви (зокрема щодо освіти, безплатної медицини), підпорядкований і направлений на створення тоталітарного режиму, що вже проявив себе в Україні масовими репресіями, виселеннями, переселенцями, голодоморами, знищенням самобутньої української культури, релігії тощо. Зрозуміли все це і мешканці села Буштина і в тривозі чекали, що буде далі. 84

Найсміливіша, прогресивна частина молодої інтелегенції, яка вже й раніше, під керівництвом ОУН, брала участь у визвольній боротьбі за часів фашистської Угорщини, швидко зорієнтувалася в складній ситуації, в якій опинилося Закарпаття, і організовано поновила свою діяльність. Тепер уже проти нового ворога, який із самого початку не приховував свого наміру – знищити все, що лише нагадує про боротьбу за самостійну Укарїну. Знайшлися поміж нас патріоти, які не шкодували своїх сил і навіть життя, піднялися на боротьбу проти могутнього, здавалось би непереможного, жорстокого ворога. Такі відчайдушні молоді люди були і в Буштині. Серед відомих нам – оунівці Михайло Орос, Микола Гаврилко, Юрій Грицюк, Михайло Копинець, Юрій Костюк, Юлина Паш та Юрій Паш. З ними постійно співпрацював Іван Немеш із Вонігова. Крім Юлини Паш, всі вони вже мали досвід підпільної боротьби під керівництвом ОУН бандерівського крила ще за часів угорської окупації. Ця боротьба закінчилась горезвісним Ковнерівським процесом у Мукачеві 1942 року. Доречно нагадати, що Закарпатський провід ОУН в кінці 1940 року був створений у селі Великі Лучки Мукачівського району, на квартирі Михайла Габовди, а поновив свою роботу в січні 1945 року в м.Хусті за ініціативою Дмитра Бандусяка з Ясіня. До його складу ввійшли майже всі ті члени, які його створили п’ять років тому. Це Андрій Цуга з Малого Березного, який очолив тоді провід, Дмитро Бандусяк – заступник голови, Юрій Бандусяк (брат Дмитра), Михайло Габовда, Іван Романець та інші – референти проводу. На цей раз головою проводу став Дмитро Бандусяк. Михайло Орос знов увійшов до складу проводу, тепер уже як референт пропаганди, під псевдонімом Данило. До нового складу господарським референтом було залучено також Івана Немеша (псевдонім Береза). Станичним у Буштині був призначений Юрій Костюк, в Хусті – Констяетин Куцин. До роботи, організованої проводом ОУН, уже на початку 1945 року, разом зі мною, були залучені молоді буштинці, студенти Хустської гімназії Іван Андришин, Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращинець, а також Іван Орос, Василь Форкош, Василь Костюк (брат Юрія) та ін. Ми, 15-16 річні юнаки, швидко оволоділи азами конспіративної роботи. Крім напутніх порад старших, допомогла у цьому відповідна виховна література, доставлена підпільно з-за кордону. Поза «трійками» мало хто про кого знав, чого вимагала конспіративна робота. Всі наші зусилля були підпорядковані одній меті - готуватися і проводити боротьбу за незалежну Українську державу. Малися на увазі: пропаганда і агітація серед населення проти тоталітарного комуністичного режиму, розповсюдження антирадянської пропагандитської літератури, залучення 85

до організації нових членів, а також постачання харчами, добування зброї, «вишкіл», забезпечення підпільників необхідними документами, конспіративними квартирами, допомога підпільникам з Галичини перебиратися за кордон тощо. «Вишкіл» був організований через Тису від Буштина у лісі, південіше села Вишково, близько кордону з Румунією. Тут зібралися М.Орос, П.Візичканич, М.Гаврилко, М.Копинець, Ю.Костюк, брати Куцини – Констянтин і Петро, та інші члени ОУН. Комендантом «вишколу » був призначений А.Цуга, викладачами М.Орос, Д.Бандусяк та представники Центрального проводу «Говерла» й «Косар». Осередками підпільної роботи в цей період стали м.Хуст та с.Буштино. Основна штаб-квартира Буштина (вона ж і явочна) знаходилася в кінці села, в хаті Юрія Ливринця. Це був самовідданий патріот, в подальшому ув’язнений і засуджений. Загинув Ю.Ливринц за неперевіреними даними у Львівському пересильному пункті. (Явочних квартир у селі було ще декілька). Основний тягар підпільної роботи лягав на наші юні плечі, бо старші перебували тоді вже на нелегальному становищі. А розношування, доставляння молодими студентами наповнених сумок, валіз, пошуки конспіративних квартир, розповсюдження нелегальної літератури підозри в той час не викликали. Були випадки, коли нам – студентам щастило протягом ночі доставити потягом із Хуста до станції Вишково переповнені валізи (часом не у вагоні, а на його даху), а звідти полями, городами перенести їх на штабквартиру до Буштина, поспілкуватися там із підпільниками і повернутися ранішним потягом знову до Хуста, почистити забруднений одяг і взуття, та ще й встигнути на заняття в гімназії. Зрозуміло, що це ми робили з великої любові до свого народу і з вірою у підтримку Всевишнього. Допомагали нам – буштинцям у цій відчайдушній роботі юні члени ОУН, однокласники по гімназії, щирі друзі Федор Удичко з села Королева та Іван Чонка з села Бедевлі. На жаль, ця робота, на шляху здобуття Україною самостійності на терені Закарпаття в цей період велася недовго - через трагічний випадок, що стався з одним із братів Куцинів, з Кирилом, який повернувся з Галицького підпілля. Приїхавши за завданням до Хуста, він зупинився у родичів. Вранці зібрався до річки Тиси. Умовляння матері та сестри Маланки сховатися дома і нікуди не ходити в той тривожний час, коли в місті виловлювали оунівців, зокрема й тих галичан, які перебиралися піпільно на захід, - не допомогли. Із словами “мене кличе обов’язок” Кирило пішов з дому. Біля річки його вислідили, де у перестрілці юнак і загинув від кулі енкаведиста. 86

Юрко Грицюк, який жив на хустській квартирі разом зі мною, прибіг, схвильований, додому і сказав мені, що змушений іти у підпілля, бо його посвідчення “народного дружинника” залишилося у вбитого Куцина. Передавши мені певні доручення, він зник і деякий час переховувався в Буштині, а згодом змушений був емігрувати. Врешті-решт зупинився в США. Маховик репресій запрацював на всю потужність. Із буштинців першими заарештували 3-го липня Миколу Гаврилка і мене. Після триденних безперестанних, вкрай виснажливих допитів, нас обох перевезли в Ужгород. Незабаром були арештовані Юлина Паш, Іван Орос і Василь Форкош, а в жовтні 1945-го – і Михайло Орос. Із наймолодшої генерації в той час більше нікого не арештували, бо від нас слідству не вдалося “вибити” якихось компроментуючих свідчень на товаришів по боротьбі. У цей надзвичайно тривожний період, важкі, небезпечні обов’язки зв’язківців взяли на себе Василь Новак і Петро Паращинець. Ю.Костюку, М.Копинцю та Ю.Пашу перед загрозою арешту теж пощастило перебратися за кордон, спочатку в Чехословаччину, потім – у західну Німеччину, а осіли вони в еміграції теж у США. (До Праги їх супроводжували і допомагали в дорозі ті ж В.Новак та П.Паращинець.) Нелегким було їх життя в діаспорі. Так у 1945-му році практично закінчився активний етап визвольної боротьби за незалежність України для нас, оунівців з Буштина. Всі ми в цей грізний для Батьківщини час не пожаліли ні сил, а дехто і молодого свого життя, щоби здобути волю і незалежність своєму багатостраждальному народові. Нікого з них не пощадила радянська влада. Та юні борці, що були заарештовані згодом знову включився в процес визвольної боротьби. З’явилися в Буштині і нові поборники самостійної української держави, однак у 1947-49 роках всі вони були викриті, ув’язнені і засуджені за політичними статтями. Хтось із безпосередніх учасників цих подій повинен би написати про них, аби й зі сторінки історії увійшли до книги про Буштино. Відважні, відчайдушні патріоти свого села і краю заслуговуюють на те, щоб народ про них знав і пам’ятав. Та жорстоко розпоряддилася доля з вірними синами Срібної Землі, які до останнього подиху боролися за незалежність своєї Батьківщини, палко її любили і вірили в її щасливе майбуття. Чи не найкраще оцінив наслідки визвольних змагань закарпатців, в тому числі і буштинців, в одному з листів до автора цих спогадів наш земляк М.Орос. 87

“Ми не змогли вивести закарпатську ОУН на галицький рівень. Бракувало досвіду і знання. Але вже той факт, що ми не злякалися жорстоких репресивних режимів, вважаю подвигом". Позганяли бідних людей В холодні вагони Тай повіз в тайгу вмирати Катюга червоний

/З. Лавришин

із бірника «Пісні УПА/

РУЩАК ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Був червень 1948 року. Здібний випускник Буштинської середньої школи Василь Рущак наполегливо готувався до випускних іспитів за курс середньої школи. І раптом – несподіванка. Ось якими згадуються Василеві Івановичу ті жахливі, віддалені від нашого сьогодення понад піввіковою дистанцією. ...«Розпочалася пора випускних іспитів. 3 червня 1948 року, в день іспиту з математики, я встав дуже рано, щоб допомогти матері по господарству, а потім піти до школи. Пораючись на подвір’ї я почув, як позаду мене незнайомий голос скомандував: “Руки вгору!”. Повернувшись, я побачив трьох чоловіків у військовій формі з автоматами в руках. Мене з піднятими руками вони завели в кімнату і розпочали обшук. Мама перелякалась і їй стало погано. Та незвані гості продовжували обшук. Знайшовши кілька творів художньої літератури, вони забрали їх з собою. Далі була тюремна камера ужгородської в’язниці. Розпочалися страшні допити, які проводились протягом усієї доби. При цьому робився сильний психологічний вплив. Не гребували тут і методами “фізичного впливу”, залякувань, спроба переконувати мене у власній неправоті. Ось їхні слова: “Ми знаємо, що твій батько не повернувся з угорських таборів і що матері і двом меншим твоїм сестрам потрібна допомога, що вчишся добре і мрієш поступити в інститут, що ти активно розповсюджуєш серед молоді літературу, є членом ОУН, маєш з нею і її членами тісний зв’язок. Тому скажи з ким ти зв’язаний і хто з твоїх друзів читає заборонені книжки? Ми сладемо протокол і їдь собі додому, допомагай і далі своїм рідним, і закінчуй складати екзамени”. Але я не відповідав. Тоді слідчий сказав: “Якщо тобі не жаль своїх рідних, то нам тим більше. А твою вину ми підтвердимо на побаченні з твоїми ж спільниками. Винний ти вже тим, що на уроках історії і літератури заперечував викладене в підручнику, власними 88

висновками про самобутність класиків української літератури, що вони не є ні учнями, ні послідовниками російських революціонерів-демократів і що в деяких оцінках і описах суспільних явищ навіть випереджали їх. З історією те саме. Все це базувалось на співставленні шкільних підручників з української, російської літератури та історії. Тим більше, ти робив це у присутності цілого класу. А судячи з шкільної характеристики, ти вмієш викладати свої думки і робити висновки аргументовано. А все це небезпечно для інших”. Після побачення з односельцями, яке мені влаштували Нкаведисти, щоб не кинути тінь на інших буштинців і щоб не заарештували ще когось, я підписав звинувачення. Так завершилось слідство і моя справа була передана до суду. Мені дозволялось вибрати захисника, але я відмовився, а так як у політично звинувачених, згідно законодавства, захисник повинний бути, то його в разі відмови звинуваченого призначала держава. Мені призначили Юдковича. Суддя зачитав звинувачення, в якому йшлося про те, що я був членом організації ОУН, допомагав підпільникам, читав і розповсюджував заборонену літературу. Як доказ суддя показав книжку В. Гренджі-Донського “Червона скала”, забрану в мене під час обшуку вдома. На моє заперечення, що книжка не може бути забороненою, так як видана 1926 року в Харкові, тодішній столиці Української РСР, суді подивились на дату і місце випуску і тільки переглянулись між собою. В зал засідання ввели свідка-односельчанина, який засвідчив висунуті проти мене звинувачення. Прізвище свідка не називаю. Просто не хочу, щоб було соромно його дітям і онукам за вчинки батька. Суд зачитав характеристику, видану адміністрацією школи. Після невеличкої перерви мені зачитали вирок. Адвокат не намагався брати мене – підсудного під захист, використовуючи для цього всі доступні йому права і матеріали. Він попросив суд вибачити мені мою вину (я не заперечив її хоч-би з тою ж книжкою “Червона скала”) і вважати її помилкою моєї молодості. Так “захищали” нас від звинувачень адвокати. Враховуючи звинувачення, висунуті слідчим капітаном Увіним, суд прийшов до висновку, що я небезпечний для навколишнього оточення і існуючої влади, тому виніс вирок – смертну кару. Але враховуючи те, що в 1947 році смертна кара була відмінена, мені її замінили на 25 років суворого тюремного ув’язнення і 5 років позбавлення цивільних прав з поселенням у віддалених далекосхідних районах. Ненадійних для комуністичного режиму політичних в’язнів, як і мене, було вирішено ізолювати, відгородити від світу за Полярним кругом у Воркуті, Інти, в піщаних пустелях Казахстану, на далекій і холодній Колимі, в Іркутських болотистих лісах, в снігових просторах Норильська 89

та лісах Мордовії. “Імперія ГУЛАГ” збагачувалася за рахунок тяжкої праці в’язнів у таборах суворого режиму. Після цього мене перевели до в'язниці в м.Ужгород, а в серпні у Львів, на пересильний пункт. До Львова нас везли по 25 чоловік в одному купе. Купейні вагони були для цього переобладнані. Не було місця сісти навіть на підлозі. Пайок сухий, без жодної краплі води. У неділю вранці вивантажили нас на товарній станції міста Львова, а звідтіля відправили у в’язницю. Через деякий час зі Львова мене, разом з сотнями інших, відправили на Схід в пересильний пункт Карабас, а звідти в Джезказган – табір з суворим режимом де добувалася мідна руда та інші кольорові метали. Ось яким до сьогоднішнього дня запам’ятався мені цей табір. ...Вікна бараків були надійно загратовані, двері оббиті товстою бляхою, на них чіплялися сталеві штаби з важкими тюремними замками. Там за гратами і замками, ми жили своїм життям. Завжди напівголодні, зодягнені в зеківське лахміття, з великими чорними на білих квадратних латках, номерками, що були нашиті на шапках, на спині, рукаві і коліні (мій табірний номер СИ-52), ми пленталися в колонах, п’ятірками, тримаючи один одного під руку, в супроводі лютих автоматників та під скажений гавкіт псів-вівчарок, з табору до шахти. А після важкої, виснаженої праці в підземеллі нас знову лаштували в колону, ретельно обшукували і відводили в зону мешкання. Там ми могли хлебнути тюремної баланди, отримати пайку хліба в 300 грам, шматок червоної пересоленої риби. Переночувавши в замкнених бараках, кілька разів перераховані, обшукані та знову конвойовані, йшли на шахту добувати мідну руду ненаситній країні “найвільнішого в світі соціалістичного суспільства”. Зони шахти і табору були обнесені кількома рядами густо наплутаного колючого дроту, сторожовими вежами, на яких стояли солдати з кулеметами “П.П.Ш”. Від вежі до вежі, на ланцюгах, прикріплених до дротів, бігали сторожеві собаки. Крім того, довкола всього Джезказгану було ще одне велике кільце “оцепления”, де на невеликих пагорбах рівнинного степу були розташовані спостережні укріплення з солдатів. Це були обладнані приміщення для трьох солдатів, які несли там варту. Вони мали радіопередавач, запас харчів, боєприпасів і час від часу їх змінювали інші солдати. Така приблизно була довколишня обстановка. Тут безпощадно вбивали в нас все свідоме, українське, цькували-переслідували наш український дух. Кістками кращих синів і дочок України всіяні ці землі. Тут гинув найсвідоміший цвіт нації. Ми були з різних куточків України, та сиділи за одну ідею. 90

Згадуючи ті страшні дні, я повинен підкреслити, що серед українських в’язнів були не тільки воїни Української Повстанської Армії (УПА) і члени Українських націоналістів (ОУН), західняки, але й українці зі східної України, яких було теж немало: колишні військовополонені, їх засудили через те, що здались у полон фашистам. Були і “куркулі”, і колгоспники, котрі зривали ще нестиглі колоски з колгоспних полів, щоб не померти з голоду. Була й інтелегенція, і студенти, і просто селяни. І всі ми там були рівними, з однаковими принципами совісті й моралі. Ми в ГУГАГах не поділялись на “східняків” і “західняків”, як стараються нас поділити сьогодні, аби пересварити. Правда, очолювали наш опір в таборах колишні представники ОУН-УПА різних рівнів. Українці Радянської України – східняки – на волі діяли більш стихійно, оскільки на той час вони вже були знекровлені розстрілами 1919 –1941 рр., багатьох вивезли з рідної домівки в Сибір в ході “розкоркулення”, інших забрав голодомор у 1933, війна 1941-1945 (тобто як німці, так і радянські військові). В’язні різних національностей, як у нашому, так і в інших таборах ГУЛАГу, переконавшись у нашій чесній, відвертій, доброзичливій і безкорисливій боротьбі за права всіх в’язнів у таборах, повірили нам, українцям, і приєднались до нас, підтримуючи нас. Цим самим начисто спростували твердження радянської пропаганди про те, ніби-то націоналісти, або як їх там називали - “бандерівці” – це буржуазні націоналісти. Цим самим нас прирівнювали до фашистів. Люди переконалися, що українські націоналісти, це люди, які на своїй землі боролися проти різних окупантів. Боролись за те, щоб у своїй хаті була своя правда і воля, а не чужинецька. Це люди правдиві, з чистою совістю. Тому в травні 1955 року всі разом виступили проти системи ГУЛАГів і радянського суспільства. Опір, з яким влада розправилася за допомогою танків, був по суті викликом усій тогочасній тотолітарній системі. Тут у таборі, було дозволено писати тільки два листи на рік. І лише найближчим родичам. Але і їх часто конфісковувала жорстка табірна цензура. ...Ведуть колону замучених, голодних в’язнів після нічної зміни в шахті. Іду і я в цій колоні. Хто в бушлаті, хто в мокрій фуфайці, в кого невідмита мідна пилюка на обличчі, хто напівсонний, а хто й ледь ноги тягне від втоми. Та не йдемо ми, а зганяють нас злющі пси з боків і ззаду. Біля прохідної багато наглядачів. Вибірково обшуковують окремі п’ятірки в’язнів, а за всім цим спостерігає багато офіцерів. Умови утримання в’язнів були нестерпні: харчувалися 650 грам хліба, а вранці і ввечері давали 750 грам супу і 100 грам каші. За найменшу 91

непокору били і наглядачі, і тюремна знать. Тут нас, в’язнів, відносили до категорії людей, які були поза законом і їх знищували як морально, так і фізично. В таборі панувало повне безправ’я. Працювали ми по 12 годин. У таких жахливих умовах я, як і багато інших в’язнів, через кілька місяців опинився у лікарні. Дякуючи лікарям, які, як і я були із “ворогів народу”, мені вдалося вижити. Тут, у лікарні, я зустрівся із санітарем-односельцем Іваном Кобаскою, який допоміг і мені влаштуватись санітаром. Та недовго мені усміхалося щастя, бо невдовзі мене знову переводять у зону. Причиною було те, що відмовився співпрацювати з табірним начальством проти в’язнів. У таких умовах частина в’язнів розгублювалась, падала духом. Проте розгубились не всі. В 1949 році влітку, з ініціативи в’язня Іванців Михайла було створено підпільну організацію “Шлях до волі”. Нею випускався рукописний журнал під однойменною назвою “Шлях до волі”, який розмножувався переписуванням, що й призвело до викриття його з допомогою донощиків-стукачів. Основним завданням організації було не дати в’язням загубити віру в ту боротьбу, якій вони себе присвятили, згуртуватись і повірити один в одного. Під керівництвом цієї організації було покладено край свавіллю, яке панувало в зоні. В’язні почали відчувати в сусідові по нарах та по роботі плече друга і це допомогло згуртувати людей. З самого початку я працював у цій організації. Об’єднавшись, ми почали ставити свої вимоги до табірного начальства. У 1950 році наглядачі натрапили на слід керівника організації і редактора журналу “Шлях до волі” Іванціва Михайла. В нього було конфісковано черговий номер журналу, окремі дописи для наступного випуску та програму дій організації. Михайла було заарештовано і засуджено до розстрілу. Однак через те, що дії організації були досить добре законспіровані, табірному начальству не вдалося повністю розкрити цю організацію і виявити її членів. “Шлях до волі” й надалі надавав моральну підтримку в’язням. До нашої організації почали приєднуватись, крім в’язнів-українців, і прибалтійці, і росіяни, і білоруси, поляки, кавказці та представники Середньої Азії. При новому наборі в 1951 році мене теж забрали в шахту, хоч за висновком медичної комісії у мене були ознаки туберкульозу. Однак бригадир сказав: “Пускай идёт, меньше будет умничать”. Через рік до нашої 3-ої бригади надійшло свіже поповнення. В числі прибулих був і доволі популярний серед в’язнів Юськів. З ним ми були напарниками по нарах. Керівництво організації від імені в’язнів почало висувати до табірного начальства поряд з іншими вимогами і політичні: перегляд справ і звільнення в’язнів. В’язні перестали виходити на роботу. Дійшло до того, що в травні 1954 року виник бунт. Страйк непокори протримався майже три місяці. 92

Розлючені комуно-садисти кинули на беззбройних людей танки. Танкісти розстрілювали людей з гармат і кулеметів, трощили танками бараки, розчавлювали гусеницями непокірних. В одній лише могилі після такого “бою” з танками залишилося навіки з 570 чоловік. На щастя, в цей час я потрапив на шість місяців у лікарню. Моє життя кілька разів було на грані смерті. І я дякую тільки Всевишньому, що залишився живий... У застінках казахських таборів пройшли мої молоді літа. Зараз про це легко говорити. Та пержити все це було дуже важко. Подумати тільки – цілих 2560 днів і ночей в таких пекельних умовах і водночас віддати себе боротьбі за рідну неньку-Україну і її волю»… МИКИТА ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ ( Спогади дещо скорочені) Підготував І.Коршинський

Серед закарпатців, учасників національно-визвольної боротьби 40-х років XX століття, вирізняється постать Василя Микити. Боротьбі за волю України він присвятив все своє свідоме життя. Василь Михайлович Микита мій ровесник. Народився 1928 року в с.Буштино Тячівського району, в родині працелюбного селянина, патріота, січовика Карпатської України. Крім Василя, батьки виростили двох дочок, та найбільше гордилися і опікувалися сином, якого після сільської школи віддали на навчання в Хустську гімназію. Саме гімназія, крім традиційних знань, прищепила йому справжній патріотизм. Василь захоплювався патріотичною літературою, переважно націоналістичного змісту. Ось і його спогади: "1944-1945 роки. Угорські окупанти відступили, а московськобільшовицькі привалили. Більшовицький режим дуже скоро показав своє лице по відношенню до народу Закарпаття! Я тоді вчився у п'ятому класі Хустської гімназії. В той час в гімназії існувала (відновилась) Організація Українських Націоналістів (ОУН). Це були старшокласники гімназії. Багато з них були репресовані за угорського режиму, з них такі: Михайло Орос, Юрій Костюк, Юрій Грицюк, Юрій Паш, Михайло Копинець та інші буштинці, які потім в різні часи виїхали за кордон, а котрі зосталися, були репресовані, частина з них померла в таборах. Молодіжну групу ОУН в гімназії організував наш співвласник і односелець Іван Коршинський. Переслідувані енкаведістами старшокласники, в тому числі і Буштинці, перейшли на нелегальне становище і організували "Вишкіл". 93

Я жив тоді у Хусті на квартирі біля так званої Малої станції при залізниці і зібрався їхати додому. На станції серед натовпу людей, які чекали на поїзд, зустрів Юрка Грицюка. Схвильований, він підійшов до мене і спитав, чи є у мене під руками зброя. Я сказав, що є. Юрко подав мені сумку, з якою я побіг на квартиру, взяв зі схованки пістолет з набоями і віддав йому. Він сів у поїзд і поїхав до Буштина, де проживали його рідні і де було зосереджено оунівське підпілля. Не затримуючись, Юрко незабаром виїхав у Чехословаччину, відтак у Німеччину, де зустрівся з буштинцями, побратимами по підпільній боротьбі Юрієм Костюком, Юрком Пашом, Михайлом Копинцем, з якими згодом подався до США. Так вони врятувалися від репресій. Початок репресій На початку літа 1947 року почалися повальні арешти членів поновленої організації. Чекісти таємно ночами викликали людей, ламали їх, перетворюючи у свої жертви. Зламаних примушували у майбутньому працювати на КДБ усе життя. Правда, за послуги та співпрацю їх влаштовували на престижні роботи, їм довіряли. Хто бажав учитися, допомагали вступати у вузи тощо ... У той час мені йшов уже 19-й рік, і як допризовнику в армію, мені прислали повістку – з'явитися у військкомат на призначений час, куди я не пішов. Тоді отримав уже другу повістку з попередженням: якщо я не з'явлюсь у військкомат сам, мене доставить туди міліція. Зрозуміло, за другою повісткою я з'явився сам. Офіцер військкомату, переконавшись, що я Микита, наказав іти за ним. Коли він завів мене у будинок НКВС, я зрозумів, що потрапив у пастку. У передпокої сидів черговий, який сказав, що треба почекати, бо начальство пішло перекусити. Офіцер, що привів мене, наказав черговому: «Етого нікуда не атпускай!» Попереду була одна з найважчих ночей у моєму житті. Всю ніч мене ламали і сватали на співпрацю з кадебістами. Над ранок поставили перед вибором: або в'язниця, або співпраця з ними. «Думай, - додав офіцер, поки ще не розвиднілося, щоби ніхто не побачив, звідки ти вийшов». Я погодився на співпрацю з ними. У душі вирішив: «Тільки відпустіть». А умова полягала в тому, щоб я влився в ОУН і виконував їхні вказівки. Дома батько помітив, що зі мною сталося щось недобре. Прямо спитав: «Що в тебе за біда?» Я йому розповів усю правду. Для батька це був тяжкий удар. Опустивши голову, після невеликої паузи спитав: «Що думаєш робити, куди діватися?» Я мовчав. Тоді він додав: «Біду людям робити не можна. Іди кудись з-під їхнього зору, я тобі буду помагати, в чому лише зможу». Рішення батька мене трохи підбадьорило і заспокоїло. Переді мною постали два варіанти - спроба податися за кордон або йти у підпілля. Чекісти даремно розраховували на мене: присягу на вірність 94

моєму народу, дану в 1945 році, я зрадити не міг. Разом із Дмитром Олагом із Вонігова вдався до спроби перебратися у Чехословаччину. Дійшли до с.Новоселиця, неподалік словацького кордону, дещо узнали, але перейти через кордон не ризикнули. Повернувшись додому, я зустрівся з хлопцями з моєї станиці, щоб з ними порадитися, що далі робити, та спільної думки не дійшли. Тому я вирішив разом із Миколою Рущаком іти у підпілля. Зібравшись, ми вирушили на зв'язок з УПА на Івано-Франківщину, тоді Станіславщину. Хлопці дістали мені паспорт із прізвищем Івана Ковбаски, фотокартку на ньому я змінив на свою і рушили в дорогу... Була Ворохта, а там і Косів, Коломия. Ми ходили по адресах, що нам давали наші знайомі. Зустрічали вони нас привітно і навіть гостинно. Давали можливість переночувати, але ранками, як правило, вибачались, заявляючи, що допомогти нам зв'язатися з підпіллям, на жаль, не можуть. На дорогу давали паляницю хліба, кілька варених яєць, бажали щастя і радили звертатись до інших знайомих. З Ворохти ми подалися до Косова, а потім до Коломиї. Адреси в ці населені пункти нам дав галичанин Володя, який працював водієм у нашому буштинському млині. У Коломиї адресну квартиру ми знайшли, але господаря до самого вечора так і не дочекались. Вулиці в Коломиї були порожні, наче після чуми… Світ не без добрих людей Пізно восени я довідався, що у Львові буде набір на курси кіномеханіків. Добрі люди допомогли мені підробити направлення на ці курси, куди я і влаштувався на навчання. Кадровими працівниками цієї школи, зрозуміло, були чекісти. Моє направлення із самого початку викликало у них підозру. Мене оточили донощиками-стукачами, які постійно провокували на «слизьку» розмову. Я зрозумів, що НКВС мною зацікавилось. Зиму якось пережив, навесні ж тих хлопців, що закінчили курси, направляли в регіони працювати кіномеханіками. Один із випускників, який здогадувався про мій стан, запропонував поїхати з ним у район працювати мотористом на його пересувці. Таким чином я нарешті потрапив у вир незборимого народу Галичини. За те, що громадянам, через яких ми шукали зв'язок з підпіллям, допомогти нам в цьому не вдалось, ми на них не гнівалися і ставилися з розумінням. Адже йшов 1947 рік, коли частини УПА вже були роздрібнені і підпільна боротьба наближалась до завершення. Ми вдячні Богові, що не натрапили на таких, які на догоду новоспеченим місцевим урядам могли нас видати. У цю пору мені дуже захотілося побувати на Закарпатті, зустрітися з хлопцями, дізнатися, яка там ситуація. Ризикуючи, я поїхав до Буштина. Хлопці - Василь Новак, Петро Паращинець, Іван Коршинський, Юра 95

Мадай дізналися, що я вдома, прийшли до нас, і всі ми у підвалі, хоч у тривозі, але й радісно провели кілька годин, радіючи один одному (тривожно було, бо нагорі, над підвалом, жили у нас офіцери-льотчики, що працювали на буштинському аеродромі; а вони знали, що я в розшуку). Мати нас почастувала, ми потихеньку поколядували та поділились враженнями, якими жили. Нарешті із сумом попрощалися, не відаючи, кого що чекає, і розійшлися. Я ж повернувся в Галичину. Однак у районі я відчув, що засиджуватися тут не можу, тому вирішив повернутися у Львів, де вже раніше знайшов однодумців. Тут я через друзів влаштувався на будівництво телеграфно-апаратного заводу. Пощастило і прописатися в гуртожитку. Літо, осінь і зима 1948 року пройшли у співпраці з хлопцями, які були раніше в УПА. Після розформування відділів деякі з них із підробленими документами легалізувалися у Львові. На день Покрови, 14 жовтня, нам передали велику кількість агітаційних листівок, які ми розкидали по всьому місту. У такій співдружності пройшов весь 1948 рік, настав 1949-й. Термін мого паспорта закінчився, а інший дістати не було можливості; я змушений був покинути Львів. Вирішив повернутися на Закарпаття. Приїхав у Буштино у Великодню суботу. Проходячи недалеко від церкви, почув спів «Христос Воскрес» - йшла Всеношна. Враження до болю важке: коли закінчиться моє бурлакування, коли я разом із рідними й близькими буду насолоджуватися, надихатися воскреслим Христом? Зустріч із батьками, зрозуміло, була несподіваною і зворушливою. Я дізнався, де переховуються мої побратими - Микола Рущак та Василь Ливринц і наступного дня долучився до них. На третій день Великодня енкаведисти нас викрили у домі батьків Василя Ливринца. Так закінчилося моє «вільне життя». Далі пішло жахливе слідство зі всіма відомими методами знущань, після - суд і вирок: 25 років каторги. Радянські органи не могли пробачити, що я їх підвів і замість співпраці з ними вирішив продовжити боротьбу за незалежність України. Були в'язниці, пересилки, нарешті, славнозвісний у ГУЛАГу табір Джезказган. Кому з тих, хто побував у таборах, невідомі джезказганські рудники, нелюдська каторжна робота? До того ж розперезувапись звірібригадири та їхні помічники, які поводили себе гірше чекістів. Початок всегулагівських заворушень Настав 1953 рік. Помер тиран Сталін. Стало легше дихати. Директор мідного рудника зрозумів: щоб зморені раби мали силу працювати, їх треба підгодувати. За наказом із Москви та проти волі табірного начальства він відкрив у табірних пунктах кіоски. З'явилось вдосталь хліба - основного харчу в таборах і, що дуже важливо, риб'ячий жир. Це підняло 96

людей і фізично, і духовно. Табірники почали задумуватися, як діяти далі, щоб поліпшити умови життя і вижити. Зажевріла також надія на повернення додому. Адже відомо, що з таборів ГУЛАГу додому нікого не пускали, принаймні нам про це не було відомо. Хіба за винятком тих земляків, які завдяки генералові Свободі потрапили на фронт під час Другої світової війни. У нашім табірнім пункті було багато свідомої інтелігенції, активних патріотично налаштованих студентів, сільської молоді та вояків УПА. На всякий випадок вони почали організовувати різні угруповання. Серед них виділялись дві групи. Одна, із сильних молодих людей, створила боївку, яка боролася з нашими перевертнями, прислужниками чекістів, котрі догоджали табірному начальству. Почали з того, що заводили їх в умивальник, де проводилась «попереджувальна розмова». Якщо це не допомагало, вдавались до більш жорстоких дій, аж до фізичного знищення. Найбільш відважною була група львівського студента Білина, яка за два тижні зліквідувала 13 найлютіших озвірілих стукачів, бригадирів, які постійно знущались над в'язнями. Коли групу викрили, її членам загрожувала смертна кара. Білин усю відповідальність за її дії взяв на себе. Хлопцям-спільникам наказав, щоби все ними зроблене звалили на нього. Відтак порвав білизну, зробив з неї мотузку і повісився. Своєю смертю відважний студент врятував життя побратимів. Цей випадок у нашому табірному пункті надихнув в'язнів на подальшу відчайдушну боротьбу за свої права. Ось приклад, коли бандерівці показали свій вишкіл. «Придурки», яким вони не давали жирувати, вирішили дати бій галичанам. Ранком із нічної зміни поверталися у зону працівники трьох шахт. Коли впустили у зону працівників 44-ої шахти, «придурки» з ножами накинулися на їхню бригаду, гадаючи, що цих зламають, переб'ють, а інші дві бригади стануть перед ними на коліна. Проте вони сильно прорахувалися. Розпочалася справжня бійня, внаслідок якої лазарет переповнився «придурками» та їх прихильниками. Подібних випадків було багато. Ще один з них. У нашім бараці чотири «дикуни» - помічники бригадирів - добивають хлопця з Львівщини. Священик Антон Роман, який на волі служив у Тернові, у нас на Тячівщині, як лев, кинувся в бійку боронити хлопця. Забув про дружину та своїх дітей (8 синів, що на нього чекали вдома). За його прикладом уся бригада теж втрутилася в бійку і розігнала «дикунів». Про цього священика, не лише мученика, але й бійця, можна багато розповісти, він дійсно був людиною з великої букви. Прийшла зима. Хлопці розробили план, як краще провести Різдво Христове. Домовились надіслані в посилках харчі зберегти до Святого 97

вечора, а тоді влаштувати спільну вечерю для всіх, хто проживав у табірному пункті. Наближалося наше Різдво. Начальство попередило, що дадуть один вихідний для його святкування. Як було домовлено, зібрали харчі і приготували спільну Святу вечерю для всіх - незалежно від національності та віросповідання. У кожному з чотирьох бараків було близько 100 чоловік. Всі сіли за святковий стіл, звичайно, спочатку виступив промовець, розповів усім присутнім, що значить для українців Різдво. Хор із 20 хлопців велично заспівав «Добрий вечір тобі, пане господарю», відтак пішли колядувати у кожну секцію. Після хору був Вертеп справжня вистава. На вечері виступив представник вірменської громади. Великодушно подякував за запрошення, а закінчив свій виступ словами: «Когда-нибудь мы вернемся домой. Расскажем родным, что мы были вместе с людьми высокой культуры и большой человеческой доброты». Такими діями ми об'єднали докупи всіх, що перебували у цьому таборі. Зрозуміли, що з цим народом ми можемо йти на саботаж на шахтах, страйкувати, виступати проти режиму, що і сталося наступного лгта. Пізніше Олександр Солженіцин писав, що «только бандеровцам удалось расшатать устои ГУЛАГа». Була створена група пропагандистів, які організовували і проводили святкування національних свят, таких, як День Базару, День Крутів, Ольги Басараб, День Карпатської Січі та інші історичні дати. Після одного з моїх виступів у шахті, при вимкненому світлі, підійшов до мене земляк із Дубового Тячівського району Юрій Рибар із словами: «Нам сказали зібратися в однім із забоїв шахти, бо прийде пропагандист і виступить із промовою про трагедію під Базаром. Я подумав: звідки той пропагандист взявся? А чую твій голос. Ти що, мене боїшся, що не сказав, що ви готуєте?» У той час ми з ним були в одній бригаді і спали в одній секції. Згодом завдяки таким акціям ми сприяли підготовці страйків у всіх навколишніх табірних пунктах. Для чекістів це був грім з ясного неба. Місцеве начальство не могло дати собі ради. Із Москви, з центру ГУЛАГу, приїхала група чекістів, серед яких і кілька генералів. Почалися переговори. На умови, які ставили наші, начальство не погоджувалося, страйк не припинявся. Щоби його зірвати, в терміновому привезли арештантську «шваль», свого роду підрозділ в'язнів, який в разі необхідності виконував особливі функції. Наступного дня після їх прибуття організували вихід на роботу. Першими вишикували прибулих з Омська, а після звернулись до наших: «Ну, ребята, отдохнули, давайте выходить на работу. Будем пересматривать ваши просьбы и будет порядок!» Деяких це підкупило, і 98

розвод з кожним днем збільшувався. Впродовж тижня із 3 тисяч нашого лагпункту залишилось всього 330 чоловік страйкуючих. Ходіння по муках Чекісти зрозуміли, що нас їм не зламати, тому запроторили всіх у БУР (барак усиленного режима), тобто у табірну режимну норму. Впродовж місяця морили нас голодом і кожного ранку пропонували виходити на роботу. Мовляв, добре будуть годувати і «всьо будет харашо». Переконавшись, що їхні зусилля марні, засудили кожного з нас на один рік закритої в'язниці. Етапом по дорозі в в'язницю нас тимчасово завезли у так звану «режимку». Тут тримали, на мій погляд, хлопців кращих із кращих, їх буденне життя мені нагадувало Запорізьку Січ. Режим і поведінка цих людей були гарним прикладом для всіх в'язнів. На жаль, тут нас протримали всього близько 10 днів, що запам'яталися на все життя. Звідти відправили у закриту Верхнє-Уральську в'язницю. Прощаючись з нами, режимники повилазили на дахи бараків, і поки ми бачили одні одних, вони нам махали руками і співали пісню «Чи чуєш, мій друже-юначе, той брязкіт неволі кайдан?» Далі впродовж року - чотири стіни закритої в'язниці суворого режиму, без жодного зв'язку з рідними. Після відбуття цього жахливого строку нас порозкидували по різних таборах ГУЛАГу. Я потрапив у 33-ю групу, яку відправили в Балхаш на молібденові рудники. Тут ми застали справжній рабський колектив як молодих, так і старших за віком покірних роботяг. Але за півроку наша група цих рабів перетворила у непокірних протестуючих бунтарів. Звичайно, через це частина з них потрапила в БУР. Наближалося свято Різдва Христового. Ми організували святкування, як це робили в Джезказгані. Зрозуміло, не в таких масштабах - колектив був менший і слабший. Як колишньому пропагандисту, мені доручили виступити перед вечерею на Святий вечір. Тільки-но розпочав свою промову про значення Різдва в Україні, як у секцію ввійшла група офіцерів-чекістів. Увійшли мовчки, без жодного звука, від чого стало моторошно. Начальник табору став коло мене і поки я говорив - мовчав, а коли закінчив, його прорвало: «На что вы надеетесь, сволочи? Мы Гитлеру сломали шею, а вас в любое время сотрем в лагерную пыль!» Після цього чекісти як увійшли мовчки, так і пішли з бараку. Звичайно, за це нам дісталося... Але час ішов, прийшла весна 1955-го. Мене викликають на етап, куди не кажуть. Відтак виявилося, що мене везуть до Ужгорода на переслідство. Після його закінчення на волю випускають моїх однодільців - Юру Микульця, Івана Ковбаску, Юрія Мадая, Василя Рущака, а мене з 99

Василем Новаком, якого теж викликали на переслідство, відправляють назад у табір із старим строком - 25 років. Мене привезли в Кенгір. Тут я зустрів хлопців, які були співучасниками страйків у джезказганських рудниках, а також буштинців Миколу Рущака, сподвижника в пошуках галицького підпілля, Івана Микульця та ще кількох священиків із Закарпаття. Літо 1956 року. Прибула з Москви комісія, що переглядала наші справи. На моє превелике диво, ця комісія мене звільнила з ув'язнення. Коли я сказав Василеві Скрипці (родом із Росішки Рахівського району), що їду додому, він забіг у барак і через короткий час повернувся з повною шапкою грошей. Додому їхав із священиком Іваном Матейком, якого в Королеві зустріла на станції щаслива дружина з чотирма діточками, а я поїхав далі до Буштина». Ось як із відстані часу Василь Микита коротко оцінює пройдені «щасливі дні» у сталінсько–беріївському «раєві», - додає до спогадів про свого побратима Іван Коршинський, і продовжує. "…протягом одинадцяти років, починаючи з 1945-го, Василь Микита, включившись у національно-визвольну боротьбу, не лише вивчив і засвоїв правила цієї боротьби, ознайомився з методами роботи енкаведистів, зокрема з методами залучення борців до співпраці, і вдався зі своїм другом до пошуків учасників галицького підпілля, продовжив боротьбу з більшовицьким режимом, перейшовши на нелегальне становище. Усе це закінчилось для нього арештом та вироком - 25 років каторги. У таборах знайшов собі подібних, продовжив разом із ними борню за виживання та збереження серед в'язнів патріотичного духу; нарешті, після неймовірно складних умов табірного животіння, дякуючи Богу, опинився на волі." Неволя не зламала Василя. Як й інші побратими, після повернення додому він теж включився у суспільно корисне життя. Оволодів спеціальністю зубопротезного техніка, якою успішно займається досі. Бере активну участь у вирішенні проблем побратимів, удовиць померлих тощо. Часто виступає із своїми спогадами на патріотичну тематику перед учнями в школах і перед громадськістю. За активну участь у громадсько-політичному житті багаторазово нагороджений районним та обласним керівництвом грамотами та подяками; за активну участь у розбудові держави відзначений орденом «За заслуги» III ступеня, а також ювілейною відзнакою та Грамотою з нагоди 65-річчя створення УПА. Разом із дружиною Альбіною виростили і підготувили до життя сина і доньку, але найбільшу насолоду має від онука Ігоря, в якому бачить себе.

100

НОВАК ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ Було це далекого 45-го року минулого століття, в кінці серпня. Веселий і дотепний за своєю вдачею селянин Новак Василь разом із свом сином, теж Василем, та його і моїм двоюрідним братом Петром Паращинцем в упряженому кіньми возі віз нас з рідного Буштина до Хуста, записуватись на навчання в Хуську гімназію. Нам 10-12-річним хлопцям було весело; дорогою ми співали, жартували, відчуваючи, що шось надзвичайне розпочнеться у нашому житті. Наша безтурботність подобалася і батькові Василя, від чого нам ще веселіше ставало. Так, ми, невдовзі, три буштинські юнаки стали студентами славної Хуської гімназії. Сьогодні на прохання буштинського літописця Дмитра Копинця зупинюсь на спогадах лише самого Василя Новака, який як однокласник, земляк, а у подальшому і співучасник національно-визвольної боротьби за незалежність України, запам’ятався мені, як сумлінний студент, спортсмен, але що найголовніше – щирий, добрий, надійний дуг. Я не раз згадував про його безвідмовне і відповідальне виконання завдань по спільній роботі з учасниками підпільної боротьби, що діяли переважно на теренах Хустщини та Тячівщини в кінці 1944-го та майже в продовж всього 1945-го років. То був опір комуністичному режиму, створений Організацією Українських Націоналістів. Нагадаю, що провід організації на Закарпатті, що осів у Буштині, очолював Дмитро Бандусяк із с.Ясеня Рахівського району. До нього входило і кілька буштинців, а також учасників з інших міст і сіл Закарпаття. Керівництвом проводу біля румунського кордону на південний схід від с.Вишково був організований вишкіл для підпільників, в якому взяли участь, крім закарпатців, і викладачі з Галичини. Взагалі, починаючи з 1939 і аж до 1945 року, учасники проводу були в постійному контакті з учасниками національно– визвольної боротьби Галичини. Як не дивно і прикро, що ще до сьогодні деякі псевдо дослідники заперечують цей факт, хоча про наявність такого зв’язку у спільній боротьбі за незалежність України, Галичини і Закарпаття свідчать архівні матеріали і нашої Закарпатської Служби безпеки. У боротьбі цій безпосередньо брав участь і Василь Новак. Разом з іншими студентами, в тому числі, з Петром Паращинцем, Василем Микитою, Іваном Чонкою, Федором Удичкою він безпосередньо займався пошуком квартир для 101

підпільників, забезпечував їх зв’язком, розповсюджував антикомуністичну літературу, доставляв у підпілля харчі тощо. В одному листі до мене Василь згадує, як ми з ним у травні 1945 року із Хуста до вишківської залізничної станції на даху вагону везли наповнені валізи, призначені для підпільників. Із станції до Буштина вночі, під час бурі, коли лише завдяки блискавкам орієнтувались, ми добиралися через поля, шукали дім Юрія Ливринца, у якому знаходилась штаб–квартира. А орієнтиром для нас був хрест у його дворі, що і до сьогодні там стоїть. Василеві разом з Петром Паращинцем одного разу пощастило впізнати енкаведистів, які, як вони догадувались, прийшли арештувати підпільника Юру Грицюка, котрий необачливо осмілився прийти на весілля до своєї родички у Буштині. Вони зуміли попередити Юрка про небезпеку, і він з весілля зник. Згодом подався у Сполучені Штати Америки, де прожив все життя. Коли розпочалися арешти 1945 року, Василь чи не єдиний з Петром Паращинцем підтримував зв'язок із підпільниками, зокрема з Юрієм Костюком, Михайлом Копинцем, а з Михайлом Оросом - аж до його арешту в жовтні 1945 року. Двом передостаннім теж пощастило емігрувати за кордон. Усвідомлюючи складну ситуацію після згаданих арештів, Василь разом з іншими учасниками визвольної боротьби, що залишилися на волі, від участі в ній тимчасово відійшов. Однак, у 1947 році у Буштині появився і оселився кіномеханік на прізвище Поліщук, який втерся в довір’я до молодих патріотично налаштованих студентів не лише в Буштині, але і майже і на всій Тячівщині. Йому пощастило втягнути молодь у свою організацію, скерованою наче б то, на боротьбу за незалежність України під проводом ОУН. Проте, як виявилося пізніше, він був агентом КДБ, що спричинилось незабаром до викриття організації та арешту їх учасників, серед яких опинився і Василь. Як і більшість з них, він теж був засуджений на 25 років таборів ГУЛАГу. Ще на одному цікавому випадку зупинився Василь у свойому листі. Той самий Володимир Поліщук (він же і Палашин, і «Крук») повів нас разом із Петром Паращинцем та ще з кимось на залізничну станцію на зустріч начебто з підпільниками, що їхали поїздом через Буштино. Під час зупинки уже на станції з вагона зіскочили пристойно одягнуті молоді чоловіки, увагу яких Поліщук звернув на нас, що прийшли на зустріч. З їх розмови Василеві врізались у пам'ять слова: «И это все твои ?» Якщо до того буштинці лише підозрювали, що Поліщук агент КДБ, то тепер їм стало все зрозуміло, хто він такий; та було вже пізно. Повернувшись із таборів, оселився Василь в м.Львові. Нагородив його Бог гарною, роботящою, як і він сам, дружиною Ольгою та дітьми і 102

онуками. На жаль, тяжкі виснажлеві каторжні роботн, зокрема у вугільних шахтах в таборах, підірвали його здоров’я. Дуже хворий, все ж постійно вболіває за свою багатостраждальну Україну, за яку він не пожалів посвятити свої молоді роки. Таким залишився у моїй пам’яті побратим, щирий друг Василь Новак. /17 січня 2011р. І Коршинський/ КОРШИНСЬКИЙ ІВАН ЮРІЙОВИЧ (Cпогади) ДНІ І НОЧІ СПАСЬКА

"…Так розпочалося моє табірне життя, мої табірні університети. Надворі та в бараках кожний шукав своїх земляків, прислухався до однодумців, до всього, про що йшлося навколо. З дороги ніяких запасів харчів не залишилося, тому насамперед кожний думав над тим, коли дадуть щось поїсти.... Почалося жахливе постійне відчуття голоду від недоїдання - і це у 20-річному віці. Мене включили у бригаду, що працювала у кам'яному кар'єрі. Робота особливо виснажлива, з інструментів - молот і зубило. Десь через 2 місяці я вже ледь плентався на роботу: вітер хитав мною, куди віяв. Ніколи не забуду, як у подібних ситуаціях часто спадало на думку: чи розповім коли-небудь дома, до чого доводять людину «виправно-трудові» (!) табори комуністичного режиму... Праця в каменоломні мене скоро знесилила, я став дистрофіком. Пригадується випадок, коли вже не міг підняти молота. Напарником моїм був трохи міцніший галичанин. І досі звучать у пам'яті сказані ним слова: «Пане Івасю, я вам долота більше не тримаю. Сядьте, ми за вас нарубаємо». І ось бригада черговий раз спустилася в кар'єр. На серці було дуже важко. Не думав, що так доведеться зустріти свій день народження - 5 червня. Як завжди, спустившись, негайно приступили до осоружної роботи. Аж тут під бухкання молотів і гуркіт каміння чую, як хтось цікавиться студентом-медиком із Закарпаття. Це був доктор Червені, за національністю угорець, а в таборі завідував відділенням, де лікувалися терапевтичні та нервово і психічно хворі. Підійшовши до мене і переконавшись, що я саме той студент, якого шукає, спитав угорською, чи бажав би я працювати у лікарні. З неприхованою радістю на обличчі я відповів, що це моя мрія. А про себе подумав: не лише хотів би працювати медиком, але, й найперше, порятувати власне життя, бо в кар'єрі довго не протягну. 103

Дні минали, мною ніхто не цікавився, і я почав занепадати духом. Однак незабаром відбувся черговий медичний огляд нашої бригади. У комісії я побачив доктора Червенія и ожив. Моє загальне виснаження було підставою визнати у мене діагноз «аліментарна дистрофія II ст.», тобто виснаження від недоїдання і фізичного перевантаження, з якими я і потрапив, не без допомоги Червені, у відділення, яким він керував. Пізніше я дізнався, що про мене йому розповіли земляки із Закарпаття, які знали нас обох. Доктор Йосиф Червені виявився чудовою, доброзичливою людиною. На волі він був директором Будапештського нейропсихіатричного інституту, навчався і в Оксфордському університеті. Крім російської, якою вільно володів, він знав ще вісім мов. І все ж у поведінці був простим, доступним та ще й людиною з тонким гумором, що не було зайвим у жахливих умовах сумнозвісного Спаського табору. У лікарні в мене до всього виявили ще й виразкову хворобу шлунка та вогнищевий туберкульоз легенів (закрита форма), але все ж таки молодий організм узяв верх, і я скоро одужав. Ліків, зрозуміло, не вистачало, та сприяло поновленню сил те, що знайшлися добрі люди, в тому числі і земляк Михайло Іванович Петричко з Чинадієва, які ділилися зі мною тими мізерними харчами, що їм надсилали з дому. Попутно професор Червені поволі залучав мене до практичної медицини, починаючи з обов'язків медсестри з догляду за хворими. Незабаром я вже виконував не лише різні процедури, в тому числі санітара, але й допомагав йому в оформленні історії хвороб. На жаль, наступна комісія, яка складалася вже з вільнонайманих лікарів, визнала мене таким, кому в лікарні нічого робити, і виписала на загальні роботи. Так я опинився підсобником на будівництві, де освоїв і професію штукатура. Незабаром і ця робота мене вкрай виснажила, я знову цілком ослаб. Як нас харчували - майже всім відомо, бо таборів ГУЛАГу зазнало багато людей. До всього, наша пекарня часто виходила з ладу, і замість хліба завозили нам щось на зразок чиру, що призводило до розладу шлунково-кишкового тракту і до різних хвороб. Посилок із дому близько двох років я не отримував. Зв'язатися з рідними не вдавалося. Дозволяли писати два листи на рік, але й ті не відправлялися: цензор Сахаров, як виявилося, спалював їх, щоб не мати зайвої мороки і відповідальності. Та найжорстокішим виявилося інше. Ми, політв'язні, почали переконуватися в тому, що відлік днів, місяців, років наших вироків даремний, бо з цих таборів «особливого режиму» нікого на волю не випускають. Як правило, після відбуття строку покарання з Москви надсилали рішення про те, що термін перебування в таборах 104

подовжується. Щастям вважалося, якщо після завершення строку відправляли на поселення (звичайно, із позбавленням громадянських прав), що траплялося дуже рідко. Почуття безвиході та безнадійність панували в настроях довгі роки, яложили душу, примушували пристосовуватися до табірного життя. Оце саме пристосування руйнувало приречених на знищення людей, особливо молодих. До всього щоденні, часто повторювані (поки не зійдуться контрольні цифри) ранішні та вечірні перевірки впродовж кількох годин, незалежно від погоди, інколи на морозі за 40 градусів у супроводі криків, брудних лайок та погроз солдатів-наглядачів, які лише доповнювали трудове виховання «врагов народа». Остання команда «Разойдись! Бегом в бараки!» ще більше ізольовувала від світу цілком приречених, що опинилися у позамиканих бараках. Вранці, після зняття замків з бараків, під крики вже іншої команди: «Вихаді на праверку!», - вибігали з бараків з понурими обличчями, кожний охрещений своїм номером в'язень шукав свою п'ятірку, аби не спізнитись... Ще один із тисяч сірих днів політв'язня розпочався." В перші післявоєнні роки буштинською молодю в три етапи:

сталінський

«рай»

поповнювався

ПЕРША ХВИЛЯ СТАЛІНСЬКИХ АРЕШТІВ МОЛОДІ БУШТИНА здійснювався радянськими «братами» на протязі 1945-1946 років. Сюди увійшли такі члени молодіжної організації ОУН : М.Орос, М.Гаврило, Ю. Паш, І.Коршинський, І.Немеш.

. М.Орос

М. Гаврило

. Ю.Паш

І. Коршинський

І. Немеш

Про діяльність цих п’яти членів молодіжної організації ОУН було згадано в попередніх розділах даної книги.

105

ОРОС ІВАН СТЕПАНОВИЧ 1928 року народження, с.Буштино, Тячівського району, українець, освіта початкова, безпартійний. В кінці 1943 року під впливом родича Ороса Михайла вступає в молодіжну організацію ОУН. Працював у приватній друкарні Ю.Ревая міста Хуста разом із однодумцями буштинцями Форкошом Васильом та Паш Юлинкою (Писарьков). В друкарні підпільно займались виготовленням пропагандиської літератури, зокрема листівок. Після розкриття організації Івана Степановича судом Закарпатської України в 1945 році ув’язнено на два роки у таборах Сибіру. Його реабілітують в 1991 році. ФОРКОШ ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ (1929 – 2003) Народився 1929 року в селі Буштино Тячівського району в сім’ї хлібороба, українець освіта не закінчена середня. В 1945 році був учнем хустської приватної друкарні Ю.Ревая. Під впливом родича Ороса Михайла вступає в підпільну молодіжну організацію ОУН. Разом з членами організації ОУН, буштинцями Паш Юлією та Оросом Іваном нелегально забезпечує організацію друкарським матеріалом, листівками тощо. Спеціальним судом Закарпатської України 14 січня 1946 року його засуджено на 5 років позбавлення волі. Покарання відбував в таборах Норильська. Після повернення із ув’язнення, працював автомеханіком. Одружений, разом з дружиною виховали двох синів. Помер в 2003 році. Реабілітований в 1991 році. ЛИВРИНЦ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ 1905 року народження в с. Буштино, українець, освіта початкова, безпартійний, хлібороб. В 40-кові роки його хата знаходилась майже на окраїні села і тому вана була зручною для конспірації. Головний провід ОУН вибрав її як явочну квартиу проводу в Буштині. Час від часу там збиралися керівники проводу Цуга, Габовда, Бандусяк на наради з буштинцями Оросом Михайлом, Немешом Іваном, Копинцем Михайлом, Костюком Юрієм, Коршинським Іваном, Гаврилком Миколою, Оросом Іваном та іншими. Після того, як було розкрито організацію, Юрія Івановича, як власника будинку Спеціальний суд Закарпатської України 29 грудня 1945 року засуджує на 20 років позбавлення волі. Та не пощастило Юрію повернутися додому. Він назавжди залишився спочивати в безіменній могилі сибірської тайги. Вічна йому пам’ять і блаженний спокій. Реабілітований 1993 року.

106

ДРУГА ХВИЛЯ СТАЛІНСЬКИХ АРЕШТІВ 1947 -1948 р.р. МАДАЙ ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ Народився 1928 року у с.Буштино, українець, освіта початкова, безпартійний. Закінчив курси кіномеханіка при обласному відділі культури. Працював сільським кіномеханіком в с.Білки Іршавського району, там і вступив у молодіжну організацію ОУН. Після розкриття організації його заарештовано і 28 червня 1948 року Військовий трибунал прикордонних війск МВС Закарпатського округу засудив його на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах ГУЛАГу Казахстану. Після повернення на волю працював на шахтах Донбасу. Жонатий, має сім’ю.Помер в 1988 році. Реабілітований посмертно в 1990 р. КОВБАСКО ІВАН МИХАЙЛОВИЧ Народився 1930 року у с.Буштино, українець, освіта середня, безпартійний. Навчався у Виноградівському технікумі. Будучи студентом технікуму став членом ОУН, підпільної групи Микульця Юрія Івановича. Військовим трибуналом прикордонних військ МВС Закарпатського округу 28 червня 1948 р. засуджений на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Казахстану – Кінгір. Звільнений в 1955 році. Працював довго водієм вантажного автомобіля. Останні 20 років працював буфетником в одній із торгових точок м.Тячів. Реабілітований у 1990 році. Жонатий, батько двох дітей. Помер 1991 року ЛУКАЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ 1930 року народження, українець, освіта незакінчено середня, в 1947 р. став членом організації ОУН групи Микульця Юрія Івановича, учень механічного технікуму. Військовим трибуналом прикордонних військ МВС Закарпатського округу 28 червня 1948 року засуджений на 8 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Воркути. Там і загинув. Не відомо його місце поховання Реабілітований посмертно в 1990 році НОВАК ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ Народився 1929 року в селищі Буштино, українець. Після народної школи вчився в Хустській гімназії, в 1945 р вчився в Тячівській, потім в Буштинській середніх школах. Будучи учнем Хустської гімназії вступає в молодіжну організацію ОУН. Навчаючись в десятому класі рідної 107

Буштинської середньої школи, не закінчивши її, в 1948 року пішов у підпілля. Після розкриття організації Василя Васильовича в 1948 року арештовують і Військовий трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу 25 серпня 1948 року засуджує його на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Сибіру. Жонатий, має сім’ю. Зараз проживає у м.Львові. Реабілітований в 1991 році. МАДАЙ МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ Народився 1915 року в с.Буштино, що на Тячівщині, українець, освіта середня спеціальна, безпартійний. До війни, за часів Чехословакії працював агрономом в приватній експериментальній шкільці Буштина. Брав участь у розбудові Карпатської України та в подіях на Красному полі в 1939 році. Після окупації Буштина Угорською армією, боячись політичних переслідувань з боку угорського уряду, виїхав на роботу в Німеччину, де працював агрономом. Після війни повернувся додому і став працювати в Тресті "Закарпатвинсадорадгоспу", а потім у Берегівському винрадгоспі. Там вступив в молодіжну організацію ОУН. Але органи НКВС не забули про його участь в подіях на Закарпатті 1939 року і виїзд в Німеччину. Особливою нарадою при Міністерстві держбезпеки СРСР 3 вересня 1949 року засуджений на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував в таборах Сибіру. Реабілітований в 1989 році. РУЩАК ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ 1929 року народження, українець, після народної школи вчився спочатку в Хустській гімназії, потім в Буштинській середній школі. Будучи студентом Хустської гімназії вступає в молодіжну організацію ОУН. Під час випускних іспитів у 1948 році його заарештовують. А далі допити і муки. 30 червня 1948 року Військовий трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу засуджує його на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Казахстану. Випущений на волю 1954 року з підірваним здоров’ям. Повернувшись додому, закінчує десятий клас, а потім і Львівський лісотехнічний інститут. Все своє подальше життя працював на керівних посадах при Буштинському ЛК. Реабілітований в 1955 році МИКУЛЕЦЬ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ Народився 1930 року в селищі Буштино Тячівського району в сім’ї робітника Буштинського лісосплаву бокораша, українець, освіта неповна середня, безпартійний. Будучи учнем Буштинської середньої школи вступає в нелегальну молодіжну 108

організацію ОУН із завданням створити спеціальну молодіжну групу з буштинських юнаків. В цю групу ввійшли Кобаско Іван, Лукач Василь, Комендар Василь, Микулець Іван та інші. Військовим трибуналом прикордонних військ МВС Закарпатського округу 28 червня 1948 року засуджений на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував в лагерях Півночі - Воркута та Інта. Одружений, разом з дружиною виховали одну дочку. Після помилування працював робітником Буштинського ЛК. Реабілітований в 1990 році. Помер у 2008 році. АНДРИШИН ІВАН ДМИТРОВИЧ Народився 1928 року в селищі Буштино Тячівського району в сім’ї заможних селян. Після народної школи вчиться спочатку в Хустській гімназії, потім у Великобичківськй середній школі, потім в УЖДу. Ще будучи студентом Хустської гімназії вливається в нелегальну молодіжну організацію ОУН, після розкриття якої його арештовують. Військовим трибуналом прикордонних військ МВС Закарпатського округу 6-7 грудня 1948 року засуджений на 10 років позбавлення волі. Покарання відбував на Далекому Сході в таборах Колими. Після звільнення деякий час працював на Колимі, там одружився, а потім у 1956 році повернувся додому. Батько двох дітей. Після поверненя працював зубним техніком у рідному Буштині. Має вищу освіту за спеціальністю. Реабілітований в 1988 році

ТРЕТЯ ХВИЛЯ СТАЛІНСЬКИХ АРЕШТІВ 1949 рік. МИКИТА ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ Народився 1928 року в с. Буштино що на Тячівщині. Після сільської початкової школи вчиться в Хустській гімназії. Тут він захоплюється читанням патріотичної літератури націоналістичного змісту. Будучи учнем старших класів гімназії він вступає в молодіжну організацію ОУН. Це вже було за часів радянської влади. В 1947 року КДБ розкрили їхню організацію. Василя стали переслідувати. Щоб уникнути арешту, він перейшов на нелегальне становище і поселився у м.Львів, щоб налагодити зв’язки з галичанами. Тут тимчасово влаштувався на роботу, де протримався до 1949 року. Весною цього ж року він рішив 109

відсвяткувати в Бушині разом з батьками та друзями Великдень, та нкаведисти на третій день Великодня натрапили на їх слід і Василя було заарештовано. Далі суд і слідство, після чого 25 років каторжної роботи в таборах Джезказгану. В 1956 році його звільняють з ув’язнення. Нарешті Василь повертається додому. Та неволя не зламала його. Після повернення додому він вкючається в активне суспільне життя. Невдовзі, закінчивши зубопротезний технікум, влаштовується при місцевій амбулаторії зубним техніком, де працює до сьогодні. Реабілітований у 1992 році. РУЩАК МИКОЛА ЮРІЙОВИЧ (1928-1999) В 1949 році Василь влаштувався простим робітником в лісопильний цех Буштинського ЛК. У вільний час Микола з друзями Ковбаско Іваном, Ливринцом Юрієм, Микульцем Іваном, Коментарем Василем, Лукачем Василем часто збиралися на обійсті Комендаря, щоб обговорити найновіші події на селі. Та в той час було про що говорити. Кожний день зникали із села 1-2 із їх друзів, невідомо куди, причому ніхто їх більше не бачив. Хлопці радились, як їм далі бути, причому у Рущака Миколи вже два рази побували вдома НКАВЕДисти, щоб дізнатися хто із буштинців зв’язаний з націоналістичною організацією ОУН і хто її керівник. Микола завжди говорив, що не знає ніякої організації ОУН. Всі товариші одностайно рішили перейти на нелегальне становище. Вони вдень не появлялись на люди, а вечорами спали у конспиративних місцях. Та хтось доніс на них і влітку 1951 року всіх їх заарештували. Рущак Микола відбував покарання в Казахських степах. ЛИВРИНЦ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (1902 – 1977) Народився в сільськогосподарській сім’ї. До ув’язнення працював на власній землі. Та ось у квітні 1949 року – на самий Великдень у його сім’ї появилось велике лихо. Хтось із сільчан доніс в НКАВЕД, що у його хаті переховуються три буштинці - члени ОУН, в тому числі його син Василь. На сигнал зрадника прибуло кілька військових, які оточили хату Михайла Ливринца і дійсно виявили там трьох хлопців – буштинців. Двом із них - Василеві Ливринцу і Миколі Рущаку вдалось скритися від військових, а третього побратима Василя - Микиту ув’язнили і разом з ним увязнили ні вчому не винного господаря хати Ливринца Михайла. Особливою нарадою при МДБ СРСР 25 сiчня 1950 р. засуджений на 10 р. позбавлення волі. Покарання відбував у сумнозвісних таборах Караганди 110

на вугільних шахтах на протязі 5-ти років і двох місяців. Додому повернувся в 1955 році з підірваним здоров’ям. Дома влаштовується на Буштинський ЛК у цех "ширпотребу". Похований в рідному Буштині 1977 році на 73 році життя. Реабiлiтований у 1992 році. ЛИВРИНЦ ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ Народився Юрій у 1931 році в багатодітній сільській родині. Батько належав до заможних земледіьців. В 1938 році батьки віддали сина в перший клас місцевої народної школи. Вчився посередньо. Після визволення Закарпаття Червоною Армією, Юра продовжує навчання в Буштинській семирічці. Далі два роки працює із батьком на господарстві. Потім його забирють у ФЗО на Донбас. Важкі побутові умови і умови праці в шахті примусили його разом з іншими втекти самовільно додому. Щоб уникнути тюремного ув’язнення за самовільне залишення ФЗО, він став переховуватися і зв’язався з молодіжною організацією ОУН. Скоро їхню організацію розкрили і він попадає під суд військового трибуналу за участь у антирадянській політичній організації та за втечу з ФЗО. Суд присудив йому 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Караганди. Піся горбачовської відлиги його відпустии на волю. КОМЕНДАР ВАСИЛЬ ЮРІЙОВИЧ (1930 – 1999) Народився Василь у простій сільській родині. Батьки були середняками. Він був найменшою дитиною багатодітньої родини Комендарів. У 1944 році закінчив сім класів народної школи. Після школи допомагає батькам на господарстві. У1946–1948 рр. радянська влада стала масово забирати 16–18–ти річних юнаків у ФЗО на Донбас, куди попав і 17-ти річним юнаком Василь Комендар. Важкі умови примусили юнаків із Буштина, в тому числі і Василя, самовільно покинути Донбас, за що влада кинула їх до в’язниць. Та Василь разом із іншими буштинськими втікачами пішов на нелегальний стан, де вписався в молодіжну організацію ОУН, що діяла на Тячівщині. Скоро ця організація була розкрита і Василь разом з друзями попадає під військовий трибунал за двома статтями – за втечу з Донбасу і за участь у ворожій для СРСР організації. Покарання відбував у ГУЛАГах Казахстану. Повернувся додому через 5 років каторжної роботи. Потім працював на різних роботах . Реабілітований в 1991 році Помер на 61-му році життя. 111

МИКУЛЕЦЬ ІВАН ІВАНОВИЧ (1933 – 2001) Будучи учнем Буштинської середньої школи, він грав спочатку у юнацькій, потім і в основній футбольній команді «Тиса». Після закінчення семирічки, як хорошого футболіста Івана влаштовують на роботу в Буштинський ЛК. Тут він увійшов у нелегальну молодіжну організацію ОУН, яка була розкрита в 1951 році і його засуджують на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Караганди, що в Казахстані, на вугільних шахтах. Через 5 років і три місяці каторжної роботи його відпускають на волю в 1956 році. Після повернення додому він знову влаштовується на лісокомбінат в УЖД і грає футбол за команду «Тиса» . Помер на 68–у році життя. НОВАК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ Народився 1932 року в с.Буштино, що на Тячівщині. Після 5-го класу народної школи спочатку вчиться в Тячівській горожанці, а потім в 1948 році продовжує навчання в Буштинській семирічці. Закінчивши сім класів, поступає в Хустське ПТУ за спеціальністю слюсаря-інструментальника. Та не судилося юнакові працювати за набутою спеціальністю, бо наклепник доніс на нього брехню, ніби-то він має в наявності і читає заборонену націоналістичну літературу. Через це Військовий трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округугу 17-ти річного Юрія Новака в 1949 році засуджує на 10 років позбавлення волі. Покарання відбував на каторжних роботах у мідних рудниках в Джестаганському таборі, що в Казахстанських степах. Повертається додому через 5 років - в 1954 році і одразу за кілька днів після повернення його забирають на строкову військову службу. Служив він 4 роки в колишньому Сталінграді. Демобілізувався в 1958 році. Після військової служби працює на різних роботах. Потім з 1961 по 1970 роки працює в Далекосхідному м.Братськ елекрозварювальником. Останні 13 передпенсійних років працює на Буштинському ЛК. Будучи пенсіонером до сьогоднішнього дня працює візником, обслуговуючи сільчан. Реабілітований в 1991 році.

112

ПАРАЩИНЕЦЬ ПЕТРО ІВАНОВИЧ Народився 1929 року в с. Буштино, що на Тячівщині в порядній буштинській родині. Після місцевої народної школи в 1940 році поступив у 1-й клас Хустської гімназії. Будучи студентом 4-го класу вступає в нелегальну молодіжну організацію ОУН. Тут в Хусті закінчує п’ять гімназійних класів і у вересні 1945 переходить у 8-й клас Тячівської середньої школи. В новому 1946-1947 навчальному році Петро перейшов у 9-й клас новоутвореної Буштинської середньої школи. Та не судилось йому закінчити Буштинську середню школу, бо на саме Різдво 1947 року, виконуючи бойове доручення молодіжної організації ОУН, більше не повернувся додому. До сьогоднішнього дня його рідні так і не дізналися де знаходиться його могила, щоб помолитися над нею і запалити свічку та поставити живі квіти.

*** З приходом на Закарпаття радянських військ у 1944 році і після приєднання його до Радянського Союзу за договором від 29 червня 1945 року, на Закарпатті почалось знищення всього народного, національного під гаслом створенням інтернаціональної культури. Почались арешти прибічників Карпатської України, а це вчителі, інженери, студенти, учні старших класів середніх шкіл. "Як я вже говорив, старше поколіня ОУНівців було розгромлено, тоді взялися за 16-20 річних хлопців, які читали заборонену художню літературу і брали активну участь в Організації Українських Націоналістів (ОУН). Протягом 1945-1950 років у селі було заарештовано 24 чоловіка, з яких молодь віком від 17 до 20-ти років, їх засудили в табори смерті – Гулаги строком від 10 до 25 років. В їх числі був і я," - згадує односелець Василь Рущак, - "із судовим вироком – розстріл, який потім замінили 25-річним ув’язненням у таборах спеціального призначення, яких у колишньому Союзі було чимало." “Характерним для того часу було те, – продовжує Василь Іванович, – що ці події відбувались не тільки в окремих селах чи містах, районних центрах, а повсюду. У Вонігові, Тереблі, Руському Полі, навіть Вишкові і Тячеві, які вважались угорськими, також проводилась широка просвітницька робота. Як я уже згадував у попередніх матеріалах, завданням Радянської влади було: при загальному розширенні мережі освіти повністю ліквідувати національно–свідомий, вірніше, національно–активний елемент. Шляхом 113

обіцянок і залякування перетягнути їх на свій бік і заставити зректися, причому відкрито, своїх преконань. А тих, що не піддавалися, ізолювали. В 1947 році переходять на нелегальне становище і переховуються по квартирах односельців та в знайомих із сусідніх сіл: Микита Василь, Новак Василь, Паращинець Петро, Рущак Микола, Ливринц Василь. Кожен із засуджених написав касаційну скаргу. Фахівці вищих судових інстанцій залишили на них свої позначки–рекомендації: до Коршинського Івана – “прекратить”, Андришина Івана – “условно”, Рущака В. – “оставить”, Новака В. – “оставить”, Ковбаско Івана – “оставить”, Мадая Ю. – “снизить”, Микиту В. – “оставить” і т.д. Військовим трибуналом Львівського прикордонного військового округу вироки для всіх були залишені в силі, без змін. Розкидані по різних концтаборах серед цілком незнайомих людей, ми проходили школу солідарності і виживання. Тут нам допомогли усвідомити: згинання перед КДБ нічого не дає, бо то люди без совісті і честі, запрограмовані на знищення власного народу. Вони ставили собі за мету більш активних знищити, слабших перетворити на монстрів, а весь загал асимілювати в російськомовне населення. Це робилося цілеспрямовано під керівництвом Москви. Порятунок треба шукати не в них, а в собі і у тих, котрі готові боротися за права людини, за гідність і свободу, не шкодуючи власного життя. Якби не хрущовська відлига, жоден із 24 заарештованих ніколи б не повернувся додому. Вони не сказали лихого слова, навіть про тих, які паплюжили їх. У таких випадках відповідали: “Те, що я говорив, є правдою. А чому вони говорять неправду, я не знаю. Моя совість зі мною, їхня – з ними. Але ж кожен із нас може сказати істину. Ми прожили молодість, коли нищили людей за мрію.” По різному склалася доля вищезгаданих Копинця М., Костюка Ю., Паша Ю., Грицюка Ю., Гаврилка І., Гаврилка В. На Заході вони закінчили вищі навчальні заклади і стали знаними людьми як серед української діаспори, так і в американському суспільстві, здобули певне становище. Данич І., маючи перед собою благородну мету – допомогу матері, 1953 року повернувся додому з США. Одразу ж йому радянські власті запропонували роботу в УжДУ, на факультеті англійської мови, де він і став працювати, а ще від нього вимагали писати різні вигадки на своїх товаришів, які залишились у США, Канаді, Австралії. Так як його порядність не дозволяла йому цього робити, був звільнений з викладацької роботи і з часом, домагаючись своїх прав на повернення до Америки, опинився у Львівській психлікарні, звідки вийшов уже з підірваним здоров’ям. Тепер самотньо доживає віку у Новобарові. 114

Копинець М. на свої кошти у 1992 році приїхав у Київ та Ужгород і вчив наших студентів юридичної освіти в світі бізнесу. Гаврилко Микола, Ливринц Юрій, Лукач Василь навіки залишились десь на сибірській землі спочивати в безіменних могилах. Орос М., Орос І., Паш Ю., Форкош В.С., Ливринц М., Микита В., Новак В., Мадай Ю., Рущак Микола, Ковбаско І., Андришин І., Микулець Ю., Рущак В., Микулець І., Коршинський І., Комендар В., хто де влаштувались на роботу відповідно до своїх здібностей і можливостей. Окремі добились певних успіхів. Коршинський Іван, як відомий хірург і доцент УжДУ, у 1994 році навіть був вибраний народним депутатом в Український парламент. Все це мало під собою політичний підтекст. Мовляв, у радянської влади не було опонентів-ворогів, а були просто безневинні засуджені за свою наївність люди. Насправді у всіх цих людей була своя мета, свої переконання які не відповідали вимогам тогочасної ідеології. За це вони й відбули різні строки ув’язнення. Таким чином, знищивши, розігнавши, а декого і переманивши на свій бік, радянській владі вдалось частину народу позбавити національної гідності, прищепити почуття меншовартості, зневаги до рідного, українського. Тоді, як нам потрібно єднатись, щоб випростатись, встати з колін. А зробити все це в наших силах”, – вважає В.І. Рущак.

115

РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ЧОЛОВІКІВ УГОРСЬКОЇ ТА НІМЕЦЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ БУШТИНА В ГРУДНІ 1944 РОКУ Одразу ж після встановлення радянської влади на Закарпатті цілий ряд німецьких та і угорських сімей було репресовано і відправлено в табори смерті Сибіру. Перед відправкою в сільській раді їм сказали, що всіх беруть на короткочасні ремонтні роботи. Та нещасні були обмануті владою. Серед репресованих у 1944 році було 19 буштинців, вихідців з сімей угорської та німецької національності. Майже всі вони, ні в чому невинні люди, залишились спочивати в далекій свердловській землі. На їх могилах не має ні хрестів, ні пам’ятників. Ніхто з їхніх рідних не помолиться і не поставить квіти на їх могилах, бо вони залишились назавжди невідомими в чужім краю. І все це тільки через те, що їхня нація була “ворожою” для СРСР. Із 19 репресованих буштинців тільки шестеро повернулись до своїх рідних з підірваним здоров’ям. Решта 13 назавжди залишилися в далекому Приураллі. З пошани до них обласне товариство угорської культури в 1990 році на Римо-католицькій церкви встановило дошку з написом: «На пам'ять тим, що в 1944 році стали жертвою депортації». ЛЕШОВСЬКИЙ ЙОСИП ІВАНОВИЧ (1901 -1989) Народився Йосип Іванович в с.Вілок Виноградівського району в угорській сім’ї. З дитинства батьки привчали хлопця до посильної праці на господарстві. Тут на березі широкої і тихої річки Тиса пройшло його дитинство і юність. Не один раз, і не двічі він спостерігав за тим, як гуцули та верховинці сплавляли по Тисі зв’язані до купи кілька плотів – бокорів з смерековим лісом, який відправляли в глиб Угорщини. Цей сплав лісу завжди приваблював юнака. Коли кмітливому хлопцеві виповнилось шість років, батьки віддали його до першого класу народної школи. Вчився непогано, але оскільки батьки Йосипа були досить заможні власники землі, то старались якомога більше залучати до неї Йосипа і всіх своїх дітей. Юнак дуже любив коней і скоро став непоганим батьковим помічником. Будучи добрим землевласником, батько ще займався і підприємницькою діяльністю, яка давала йому непогані прибутки. В 1924 році Йосип Іванович поступив на три роки на навчання в Дебрецинську школу м’ясників. Після закінчення школи в 1927 році Йосип Лешовський разом із сім'єю переходить на постійне проживання в с.Буштино, де відкриває власну м’ясну крамницю, в якій відпрацював незмінно аж до 116

осені 1944 року. І продовжував би працювати так до глибокої старості, якби нова радянська влада не зарахувала його сім’ю до «ворогів народу» тільки за те, що його угорські національні вожді в другій світовій війні воювали разом з фашистською Німеччиною проти СРСР. Та хіба прості люди в цьому винні? 1 грудня 1944 року Й.І.Лешовського разом з 19 буштинцями відправляють в лагера смерті на Урал, на «будови комунізму» «До Сваляви нас доставили на вантажних автомашинах, - розповідав колись своєму синові Іванові батько, - Ми пробули там кілька днів у холодних сараях, потоім до нас під’єднали ще кілька сотень таких, як і ми «ворогів народу». Багато з нас вже тут у Сваляві загинули від холоду і голоду. Нас вишікували в довгу колону і ми вирушили пішки в невідому дорогу. І тут настав справжній Содом, коли серед ночі з усіх боків охоронники НКВС із псами вели нас довгою дорогою через Карпати аж до Самбора. Всю дорогу на весь голос брехали скажені пси. Нас попередили, що за самовільне відлучення хоч на один крок в бік від колони, будуть стріляти. Із втоми і голоду люди падали. На кінець ми добрались до Самбора. Нас навантажили у товарні вагони, як худобу. На дорогу видали по 500 г чорного хліба та солену рибу і одне відро води на всіх і більше нічого. Цей голодний пайок нам видавали раз у два дні. Солдати викидали з вагона кожного ранку двох-трьох мертвих. Якщо вперші дні нашої «екскурсії» в більшовицький «рай» ми признавались ранком конвоїрам скільки з нас за ніч віддало Богу душу, то надалі ми відповідали йому, що всі в повному складі, щоб в такий спосіб отримувати на мертвих зайвий пайок хліба, який ділили між собою. Мертвих складали в штабелі вдовж стінки вагона, а щоб не було їх видно, ми сідали замість лавиць на трупи. Добирались ми до Нижнього Тигіла, що на Уралі, на протязі 21 дня. Коли нас випустили із вагона після такої тривалої дороги, то ще довго здавалося мені, що і земля піді мною рухається. На дворі температура сягала під 40 градусів морозу, а наш одяг не був пристосований до такого холоду. Коли нас, новачків, виводили перший раз на роботу, то на кам’яне підвищення піднявся начальник лагера і в рупор голосно став повідомляти: «Слушайте все! Кто будет старательно работать, систематически перевыпонять нормы и не нарушать режим – тот в случае смерти…будет похоронен в белье». Оце був справді надихаючий заклик в ім’я радянського ентузіазму… Літом на дощі, а зимою в морози, було дуже важко: сильні морози, виснажлива ручна праця, нещасні випадки – все це робило нашу роботу 117

каторжною. Ми несли на плечах понад стокілограмові балки, кругляк, дошки впроголодь. Це був справді хрест на Голгофі. Ноги під нами гнулись: ні скинути, ні донести. Особливо, коли нас вночі виганяли на станцію розвантажувати вагони з лісом. О, Боже, скільки сильних і здорових хлопців залишили там здоров’я. Майже кожного ранку вивозили за лагерну зону замерзлі трупи. Ось до чого призвела сталінско–беріївсько політика радянського «раю» Майже п’ять років довелося мені мучитись на Нижньо-Тагильському «курорті», що на Уралі. Випустили мене з табору влітку 1948 року. Підкріпивши трохи здоров’я, я знову влаштувався на попереднє місце роботи, працюючи там аж до виходу на пенсію» .. Помер Йосип Іванович Лешовський в квітні 1989 року КЕЛНЕР ГЕЙЗА (1915 – 1972) За часів Чехословацької республіки та Угорщини працював у Буштинській лісовій дирекції у бухгалтерському відділі касиром. В 1944 його разом з іншими буштинцями угорської і німецької національностей забрали в табори Сибіру, де він відсидів майже чотири роки. Влітку 1948 року його відпустили додому із підірваним здоровям. Повернувшись із таборів, продовжував працювати касиром при Буштинському лісокомбінаті. Помер дома на 57 році життя. ЄВГЕН ЮРІЙОВИЧ (1901 – 1964) Батьки віддали сина в перший клас в 1908 році. Вони не мали клопотів із сином у школі. Єген був в школі кмітливим хлопчиком. Його все цікавило в школі, тому вчителька рекомендувала батькам віддати сина після початкової школи до Хуської гімназії, та через матеріальні умови батьки рішили забрати сина із гімназії після шостого класу. В 1924 році молодий Євген влаштовується лісником в с.Апшу. В 1930 році він переводиться в с.Буштино і влаштовується помічником інженера–будівельника при Буштинській лісовій дирекції, де і працював до встановлення Радянської влади на Закарпатті. Та коли репресували у 1944 році буштинських угорців і німців, то забрали і Євгена. Останнім часом він дуже серйозно хворів і при відборі його комісували у Сваляві і тут же відпустили додому. Не було меж радостям дружинни, яка побачила чоловіка на порозі рідного дому ГЕРЕГ

118

При радянській владі, починаючи з 1945 року і до виходу на заслужений відпочинок в 1960 року, працював рахівником у лісовій дирекції. Пішовши у пенсію, Євген Юлійович на протязі чотирьох років працював на Буштинському ЛК, де підшивав у папки всі докумети заводу. Помер на 64 році життя і похоронений на Буштинському кладовищі. МАРМОРОШІ ЙОСИП. (1905 – 1966) Він був найстаршм із поміж трьох братів. Народився Йосип 1905 року в сім’і службовця Буштинської лісової дирекції. Після закінчення тополівської початкової школи, його посилають на навчання в Хустську горожанську школу, яку він успішно закінчує в 1916 році, далі закінчує Виноградівську (Севлюшську ) торгову школу і влаштовується на роботу в Буштинську лісову дирекцію на посаду прораба будівельників. На цій посаді незмінно працював з 1920 року до встановлення радянської влади на Закарпатті, бо в грудні 1944 року він разом з 19 іншими буштинцями угорської та німецької національності був репресований радянською владою, як «ворог народу». Та доля усміхнулася Йосипові, бо він не відчув на собі смаку сталінського «раю», що був десь там у ГУЛАГах Магадану, Воркути, Караганді чи в Заполяр'ї. Як важко хвору людину його повертають додому ще із Сваляви. Повернувшись, він згодом влаштовується будівельником на будівництво вузькоколійки при Буштинському ліспромгоспі. Помер на 61-му році життя в 1966 році. ВАЙНРАВХ СТЕПАН (1908 – 1990) Народився в с.Буштино в його мальовничому куточку Гандал (Тополівка). Тут пройшло його дитинство. Після закінчення 5-го класу Тополівської початкової школи кінчає Тячівську горожанську школу, а потім учительську семінарію в м.Ужгороді. В 30–х роках працює вчителем початкових класів в сеах Синевир та Колочава. В 1938 році залишає педагогічну роботу і влаштовується в Буштинську лісову дирекцію на посаду лісника, де працював аж до 1944 року. Як громадянина німецької національності – «ворога народу» його в 1944 році забирають в табірні роботи. По дорозі дуже захворів і з високою температурою його у Львові комісують і відпускають додому. Так йому не судилося пережити табірні муки. Він влаштовується на попереднє місце роботи де працював лісником Буштинського ЛК аж до виходу на засужений відпочинок ГЕРЕГ АРПАД (1916 – 1985) Це була освічена людина. Після шести класів Тополівської (Гандальської) початкової школи закінчує Сігетську гімназію та курси інженера–будівельника при ній. Закінчивши гімназію, працює весь час у Буштинській лісовій дирекції інженером– будівельником при спорудженні мостів, кашиць, плотин. В 1944 році, в 119

перші роки радянської влади разом із іншими буштинцями німецької національності, його як «ворога народу» забирають в табори Казахстану. Там він працював у вугільних шахтах. Після трьох років каторжних робіт повертається додому з підірваним здоров'ям. Повернувшись у 1947 році до рідних, продовжує працювати на лісосплаві прорабом. Пішов у вічність на 69 році життя. А яка доля інших тринадцяти буштинців, прізвища яких викарбовані на меморіальній дошці, що на Римо-католицькій церкві, до сьогоднішнього дня так і не відома. ЦІЛЛЕР ЙОСИП (1902 -1944) та ЦІЛЛЕР ЗОЛТАН (1929 -1946) Народились в заможній багатодітній сім’ї в селі Німецька Мокра. З дідапрадіда родина Ціллерів була зв’язана з лісовою промисловістю. Працювали чи то лісниками, чи лісничими, чи просто на розробці лісу. В 20-ті роки минулого століття батько Йосипа переїжджає на постійне проживання в с.Буштино і влаштовується на роботу у відому на всю околицю Буштинську дирекцію лісового господарства Мараморощини. Тут працював лісником у вишківських лісах і приймав ліс із лісосплаву та на лісопильному заводі. Їхні діти, в тому числі і Йосип, вчилися в угорській місцевій початковй школі. Після закінчення народної школи, батьки віддають Йосипа в Тячівську горожанку, а потім у фахову залізничну школу. Після закінчення фахової школи Йосип спочатку працює начальником вузькоколійної Залізнодорожної станції в Дубовому, а потім у Тересві. На початку 1944 року переводиться в Буштинську дирекцію лісів і маєтків. Молодший брат Золтан після закінчення спочатку Буштинської початкової школи, а потім Тячівської горожанки, кінчає школу лісників, після закінчення якої працює при Буштинському лісництві. Тут-то і трапилось нещастя у родині Ціллерів. 1 грудня 1944 року, невдовзі з приходом радянської влади на Закарпаття, разом з іншими буштинцями депортують двох їхніх синів - Йосипа та Золтана (ще хлопця). З туги за синами, мама дістає серцевий напад і помирає. Синам не судилося провезти маму у останню дорогу. Після депортації вона більше ніколи не чула про них. ГАВЗБЕРГЕР ІВАН (1905 – 1944 ) Він був старшою дитиною поміж чотирма дітьми. Коли йому виповниось 26 років, він в 1931 році влаштовується мельником у Свалявській млин. Тут безперервно працює на протязі 13 років, аж до лагерного періоду. Покарання відбував на далекому сході в тайзі. Не витримавши тортур в тому ж 1944 році 120

залишився спочивати навічно в безіменній могилі. Реабілітований посмертно в 1991 році. МАРМОРОШІ ЄВГЕН (1908 – 1946) Як і Йосипові, батько рішив дати і Євгенові найнеобхіднішу освіту, щоб і він міг зайняти у місцевій Лісовій Дирекції хорошу роботу для утримання сім’ї. Після чотирьох класів Тополівської початкової школи, як на той час було модно, закінчує горожанську школу, а потім економічну школу, після закінчення якої, починаючи з 1923 і аж до часу репресій буштинських чоловіків німецької та угорської національності, займає посаду прораба-будівельника. Він приймав участь у будівництві господарських споруд, пов’язаних із лісосплавом на річці Теребля. 1-го грудня 1944 року разом з іншими «ворогами народу» попадає у Магаданську область на розробку ліса. Не витримавши сибірської зими 1946 року, непосильної праці і поганого харчування, залишився назавжди відпочивати у невідомій могилі. І за що? КЕЛНЕР ІГНАТ (1908 – 1944) Після навчання в Тополівській початковій школі, закінчив Берегівську гімназію, а потім курси єгерів при тій же гімназії. Закінчивши курси єгерів, працює старшим єгерем при Буштинській лісовій дирекції до 1 грудня 1944 року, коли його разом з іншими буштинцями – «ворогами народу» було відправлено в табори ГУЛАГу. Та йому не судилось пройти табірні муки, бо загинув ще по дорозі у товарному вагоні і конвої виштовхнули його на ходу з вагона десь у тайзі в невідомому місці. МАРМОРОШІ СТЕПАН (1915–1946) Наймолодший син із родини Марморошів Степан, із самого дитинства був чи не найздібнішим серед братів. Закінчивши місцеву початкову, потім горожанку і на кінець торговельну школу, він влаштовується в дирекції економістом, а у вільний час займається образотворчим мистецтвом – пейжазистом. Його чудові роботи до сьогоднішнього дня прикрашають кімнати рідних. Як і брат Євген, не витримавши суворих Воркутинських умов у вугільних шахтах, восени 1946 року назавжди залишився спочивати за тисячі кілометрів від батьківського дому. ШТЕРЦЛІ ФЕДІР ЙОСИПОВИЧ (1897 – 1946) Народився 7 січня 1897 року в селі Усть–Чорна, що на Тячівщині в сім’ї каменяра–будівельника. Його пращури переселиись сюди ще за часів Марії Терезії і залишились тут назавжди. Їхній рід здружився з місцевими житеями – русинами і жив завжди в мирі і злагоді. Малий Федір 121

ріс серед чудової карпатської природи. Коли йому виповнилось шість років, батьки віддали його в перший клас місцевої народної школи, яку він успішно закінчує в 1911 році. Після закінчення народної школи, вчитель рекомендує батькові, щоб син далі навчався в Сиготській горожанській школі. Батьки, послухавшись порад вчителя, відразу віддали сина до Сигота на навчання. Горожанську школу він успішно закінчує в 1916 році. Через рік у 1917 році поступає на навчання в школу з млинарської справи в місто Кошиці, яку успішно закінчує в 1920 році. Після закінчення фахової школи, молодого фахівця направляют помічником мельника в містечко Коваснах (Зараз Румунія), де Федір Йосипович чесно трудився до 1929 року. За цей час він встиг познайомитися з майбутньою дружиною Ганною - донькою православного священика. В 1929 році молоде подружжя Штерцлів переїзжає на постійне проживання в с.Буштино, де Федір Йосипович влаштовується старшшим мельником. Власником цього млина був єврей Вольф Шрейтер. Незмінним керівником цього млина Федір був на протязі 15-и років, поки його не репресувала радянська влада в грудні 1944 року, як «ворога народу». Покарання відбував в Магаданській тайзі на заготівлі лісу. Так сталося, що покарання відбував в одному і тому таборі з рідним братом Штерцлі Іваном, який після поверненя додому розповів, що брат Федір, не витримавши каторжних умов праці, через два роки важко захворів і невдовзі помер. Де його поховали так ніхто і не знає. ШТЕРЦЛІ ІВАН ЙОСИПОВИЧ (1903 -1967) Народився в с.Усть–Чорна в родині будівельника–каменяра. Після закінчення Усть– Чорнянської народної школи працює спочатку на домашньому господарстві, а потім разом з батьком працює на будівельних роботах. В 1929 році за проханням старшого брата Федора він переїжджає на постійне проживання в с.Буштино, де влаштовується робітником лісової дирекції, де трудиться до приходу радянської влади на Закарпаття. 1 грудня 1944 року Івана Йосиповича разом із іншими представниками угорської та німецької національностей забирають на тимчасові будівельні роботи (із слів місцевої влади). Та представники місцевої вади говорили їм неправду, бо всіх їх без суду і слідства відправлено на каторжні роботи Казахстану та Сибіру. Кілька із них так і не доїхало до місця призначення, бо одні з них не витримали туги за рідними і загинули по дорозі, бо важко хворих конвої розстрілював, а потім їх викидали із вагону у засніжену тайгу або піски Казахських пустель, так що їхні могили залишились назавжди невідомими. Та обох братів - і Федора, і Івана таки довезли до сумнозвісного магаданського 122

табору. Оба брати працювали у тайзі на заготівлі лісу, та Федір в 1946 році важко захворів і помер. Про місце захоронення брата Іванові так і не судилося дізнатися. Штерцлію Івану довелося працювати на заготівлі лісу ще сім років без брата. В 1951 році його відпускають на волю з підірваним здоров’ям і він через рік влаштовується простим робітником Буштинського ЛК. Тут він ще працював до 1955 року. Важко захворівши, через два роки на 64 році життя пішов у вічність. САЛКО ВАСИЛЬ (1917 – 1945) Народився в с.Гандал–Буштино (нині Тополівка) в родині урядовців Буштинської лісової дирекції. В 1930 році, закінчивши шість класів народної школи, він поступає до Хуської гімназії, яку успішно закінчує в 1938 році і влаштовується в рідне село інженером лісової дирекції. В дирекції незмінно працює інженером на протязі шести років, до 1944 року. Коли в 1944 року с.Буштино було визволено Радянською армією, Салко, як і усі 19 репресовані громадяни Буштина угорської та німецької національностей, місцевою владою були відправлені ніби-то на короткочасні роботи в прикарпатські райони України для відбудови народного господарства. Та насправді всіх їх було направлено в табори смерті Уралу, Сибіру і Казахстану. Коли формувались для цього призначення буштинські невільники у кількості 19 чоловік, туди потрапив і Василь Салко. Напередодні відправки, 30 листопада 1944 року, на визов місцевої влади Салко не з'явився у сільську раду. І тому до нього додому було відряджено двох озброєних місцевих міліціонерів–дружинників Глебу і Комендаря-Пашка. Салко подумав, якщо він сховається, то його омине відправка. Коли він побачив, що до його будинку направились два озброєні дружинники, то він зразу замкнув двері хати. Побачивши, що хата закрита на ключ дружинники стали просити, щоб їх впустили в хату, та ніхто не озивався. Дружинник Михайло Комендар вирішив налякати Салка пострілом із автомата і випустив автоматну через поріг прямо в двері, за якими стояла невинна жертва. Кулі прошили його тіло і він зразу помер. Кали розламали двері, то знайшли його на підлозі мертвим. Так безславно загинула від кулі «визволителів» ні в чому не винна людина. ТОКАР СТЕПАН (1900 – 1946) Піся закінчення четвертого класу початкової школи він вчиться в Тячівській горожанській школі, потім в Сигетській гімназії, далі курси інженера будівельника. Потім працює інженером–будівельником при Буштинській лісовій дирекції до 1944 року, коло його депортували як "ворога народу" у сибірські табори. Важка непосильна табірна праця підірвала його здоров’я і він у 1946 році помер, і 123

як і тисячі інших залишився назавжди спочивати в сибірській землі. Реабілітований посмертно в 1991 році. РОМАН ОЛЕКСАНДР (1910 -1945) Угорець. Походить із сім'ї робітників. В перший клас Тячівської початкової школи поступив в 1916 році, коли йому виповнилось шість років. Ні з навчанням, ні з поведінкою в школі до батьків не було ніколи претензій зі сторони вчителів. Після закінчення п’ятого класу Тополівської початкової школи в 1921 році, він поступає в перший клас Хустської гімназії, яку успішно закінчує в 1929 році і одразу влаштовується на роботу помічником інженера–будівельника в Буштинській Лісовій дирекції. В 1931 році О.Романа переводять на посаду головного інженера–будівельника, де він чесно трудився аж до 1944 року. Першого грудня разом з іншими буштинцями німецької та угорської національності Романа Олександра відправляють в невідомі нікому з них сибірські та казахські місця виконувати важку роботу у нелюдських умовах. Там у 1945 році О.Роман помер і навічно залишився спочивати у безіменній могилі Сибірської тайги. ГОЛЬЗБЕРГЕР ГУСТІ (1924 – 1945) В 1930 році поступив у перший клас Ясінянської народної школи. Після п’ятого класу початкової школи в 1935 році поступив у Сигетську гімназію, яку успішно закінчує в 1943 році і після спеціальних курсів лісничих влаштовується лісничим Ясінянського лісництва. Та в грудні 1943 року батьки переїжджають на постійне проживання в Буштинську лісову дирекцію, де і влаштовується на посаду лісника молодий Густі. Працював трохи більше року, до 1 грудня 1944 року, коли разом із 19-ма іншими громадянами угорської та німецької національностей, як «ворог народу», був відправлений в табори смерті. Гольцбергера Густія таки довезли до місця призначення – Магаданську тайгу, де він працював на заготівці лісу, та не довго, бо зимою 1945 року помер і залишився назавжди відпочивати в безіменній могилі. ЦАВНЕР ГЕЙЗА (1904–1944) До 1927 року батьки Цавнера Гейзи проживали в Угорщині в місті Будапешті. Тут він після п’ятого класу кінчає спочатку в 1915 році гімназію, а потім в 1917 році - залізничну школу начальників залізничних станцій, після закінчення якої працює на одній із залізничних станцій Будапешта на протязі 12 років (до 1927 року). У 1927 році батька переводять в Закарпаття в селище Тересва на лісопильний завод, де і влаштовується син Гейза начальником залізничної станції і працює там до 1940 року. В цьому ж році сім’я Цавнерів переїжджає в Буштино і Гейза влаштовується на роботу в Лісовій дирекції головним лісничим, пропрацювавши там аж до приходу радянської 124

влади. В 1944 році разом іншими громадянами німецької національності його забирають в табори примусової праці. Останнім часом він хворів на язву шлунка і в дорозі до місця призначення в нього наступив приступ язви. Конвой пристрелив його і викинув з товарного вагона на ходу у сибірській тайзі в невідомому місці. Так і не судилось йому повернутись в рідні Карпати. НІ, ВОНИ НЕ ПРОПАЛИ БЕЗВІСТИ. У 1995 році на відреставрованій Римо-католицькій церкві в селищі Буштино з’явилася мармурова плита, на якій були викарбувані прізвища 13 буштинців, що пропали безвісті в грудні 1944 року. Це – Цавнер Гийза, Цавнер Йосип, Міллер Золтан, Гольцбергер Янош, Райз Рудольф, Келнер Ігнац, Салко Ласло, Токар Іштван, Гольцбергер Густав та ін.. Про події тих років за часів радянської влади вважалося краще не згадувати. Це була біла пляма в нашій історії. Але ж у названих вище людей залишилися сім’ї, діти. І саме в них боліла і болить душа за рідними їм людьми. …У великому дерев’яному будинку в районі Тополівки с.Буштина проживала багатодітна сім’я Райза Рудольфа Павловича (на фото з архіву).

Голова родини трудився у лісовій дирекції, дбав, аби діти були ситі, одягнені. А ще на обійсті була корова, інша живність. Жили скромно, але дружно. Старші хлопці працювали, менші вчилися у школі. Ніхто не чекав біди. А вона прийшла в родину неждано 1 грудня 1944 року. Солдати в шинелях з зірками на погонах увірвалися у двір після обіду. Найперше застрелили собаку, із хліва забрали корову, свиню. Главу родини Рудольфа Райза вивели під конвоєм і посадили в машину. Ніхто не знав, за яку провину забрали Рудольфа Райза. Можливо лише тому, що за національністю був німцем. Вісточки від нього так і не дочекалися. Лише син Імре випадково бачив його під Копанею з усіма 125

19-ма репресованими буштинськими німцями і угорцями, яких також забрали 1-го грудня 1944 року. Єдине, що сказав йому батько: - «Бережіть маму, я вже до вас не повернуся». Несолодко жилося мамі з дітьми, опинившись без харчів і хати. У вересні 1948 року дітей «ворога народу» виселили з власного будинку, конфіскували його. Старші сини, при допомозі добрих людей збудували невеличку хатину і скоро оселилися в ній. Та не було радості в новій оселі: і мати, і діти горювали за батьком. Він ніби у воду провалився. Не сміли в ті часи кудись звертатись, аби довідатись про його долю. Діти одне за одним влаштовувались хто-де. Згодом, після смерті Сталіна, дружина Рудольфа звернулась у Москву, але так і не дізналась про долю чоловіка. На неодноразові листи відповіді не одержувала. Та минав рік за роком. Згодом стареньку поховали. Та діти й онуки поклялися дізнатися правди про батька і дідуся. Особливо цією справою загорівся онук Адальберт Савчук, син дочки Віоли. В Центральному архіві ФОБ РФ зберігається неприпинена архівна слідча справа по відношенню до Райза Р.П. -«Как видно из материалов дела, - говориться в ній, - Райз Рудольф Павлович, 1891 года рождения, уроженец села Буштино Тячевского округа (Закарпатская обл.), мадяр, из семьи сапожников, образование 8 классов сельськой школы, гражданин Венгрии, на момент ареста служащий лесной дирекции, арестован 1 декабря 1944 года органами отдела контрразведки «Смерш» по обвинениюв причастности к фашистской партии «Фолькс-Бунд». Приговором военного трибунала 1-й Гвардейской армии от 19 января 1945 года по статье 58-4 УК ФСБ РФ осужден к расстрелу. Приговор приведен в исполнение 24 января 1945 года. Сведениями о месте захоронення Райза Р.П. Центральный архив не располагает". А.Савчук вже 25 січня 2001 року одержав довідку про реабілітацію Райза Р.П. такого змісту: «На основании ст.ст. 3 и 5 Закона РСФСР «О реабилитации жертв политических репресий» Райз Р.П. реабилитирован – посмертно». Ось так через 56 років діти, онуки Р.П.Райза дізналися правду про загадковий арешт батька, дідуся. Він помер на 54–му році життя, залишивши 11 сиріт. І тепер виявляється, що це була помилка, що він реабілітований посмертно. Хіба легше від цього родині Райзів?! До сліз боляче. А яка доля інших буштинців, прізвища яких викарбувані на мармуровій плиті? Ні, вони теж не пропали безвісти, вважає Адальберт. Він продовжує писати листи в архіви, різні інстанції, щоб пролити світло на загадкове зникнення в ті трагічні грудневі дні 1944 року багатьох буштинців. 126

РЕПРЕСІЇ ТА ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ВСІХ РЕЛІГІЙНИХ КОНФЕСІЙ, ЩО ЗНАХОДИЛИСЬ НА ТЕРИТОРІЇ с.БУШТИНО. З нетерпінням буштинці чекали день визволення нашого села радянськими «братами». І дочекались! Це сталося 23 жовтня 1944 року. Та більшість односельців скоро розчарувались у в своїх «визволителях», бо не таких «братів» вони чекали. Забрали у людей землю–годувальницю, знищили звичаї, традиції, обрядовість, які формувались століттями, зруйнували церкви, переслідувались вірники. Після встановлення радянської влади на Закарпатті не пройшло багато часу, як на церкву обрушилось велике гоніння зі сторони Радянської влади. Більшовицька партія рішила всякими способами вбивати в серцях людей і особливо дітей саме найдорожче – віру в Бога. Щоб домогтися цього, були пущені в хід всі антихристиянські засоби. Дітям заборонялось відвіувати церкву, в школах розпочалась посилена атеїстична робота. Але слід відмітити, що ця робота не мала успіху в нашому селищі, оскільки діти вдома продовжували й надалі одержувати від батьків належне християнське виховання. Закривались храми й монастирі. Вже в 1956 році владі вдалось закрити всі монастирі, які на той час діяли в області, крім Мукачівського та Чумалівського. Закриття монастирів на Закарпатті стало великою кровотечною раною не лише для православних, а і для уніатських вірників. Монахів і монахинь насильно виганяли з монастирів. В багатьох приходах закривали, як правило одну із двох існуючих на селі церков, часто закриті храми використовувались владою, як склади. А іноді переобладнували їх на спортзали і навіть в сільські клуби. В закритих монастирях влаштовувались санаторії, гуртожитки, лікарні та інші світські заклади. За діями священиків здійснювався особливий нагляд. Так, забороняось появлятися священикові на вулиці в підрясниках, навіть при супроводі похорону. Миряни, що займали будь-яку державну посаду, не мали права відвідувати церкву, в такому разі їх звільняли з роботи. Але не звертаючи на переслідування, вірники ще з більшою силою загорялись ревнощами до Бога і Матери Церкви. Священикам доводилось тайком, ночами здійснювати церковні тайни: хрещення, шлюбу та інші треби з тими, хто займав високі посади на роботі. Хоч за часів сталінського терору зазнавала утисків та репресії і православна церква і навіть православні священики, та проте найбільшого переслідування і репресій зазнала грекокатолицька церква та її духовенство, особливо під час воз’єднання з російською православною церквою. 127

У післявоєнні роки Греко-Католицька церква на Закарпатті, і в тому числі в селищі Буштино, зазнала трагічного насильства від радянського тоталітарного режиму, бо діяльність її місцевих органів була підпорядкована політичним інтересам СРСР. Відбувалося відкрите втручання в життя церкви. Православним громадянам надавалася перевага, а щодо Греко-Католицької церкви, то проводився відкритий курс на її обмеження, а потім і поступову ліквідацію. Із створенням Закарпатської області при облвиконкомі діяли уповноважені у справах російської православної церкви та у справах культів, на яких покладалося постійне «спостереження за діяльністю релігійних організацій, вивчення внутрішнього життя громад». Вже у 1 944 році в селищі Буштино Народний комітет почав приймати рішення про передачу Греко-Католицької Петро-Павлівськї церкви православній релігійній громаді, що відразу викликало невдоволення і скарги з боку грекокатоликів. Боротьба за поступову ліквідацію Греко-Католицької церкви не вщухала і в 1946-1947 роках. Вже в 1947 році були розроблені конкретні офіційні плани її ліквідації і воз’єднання з російською православною. Отже, політика держави і партії була не однакова до всіх конфесій. Хоч таємно, але досить активно підтримувалась православна церква, як найближча до нового режиму. Натомість, владні структури під керівництвом партійних органів взяли чітко визначений курс на ліквідацію Греко-Католицької церкви. Проводилася активна робота з «розвінчування антинародної діяльності Греко–Католицької церкви, викриття її зв’зків із фашизмом, буржуазним націоналізмом. До Греко-Католицких священників застосовували репресії. Один із тих, хто потрапив під жорно радянської системи, був парох із Буштинської Петро-Павлівської церкви о.Андрій Шимша, якого звинуватили у сприянні українському націоналізму і націоналістичному підпіллю. Вже у 1947 році були розроблені й конкретні офіційні плани ліквідації Греко-Католицької церкви та її парафіяльних священиків. Під час обмежень, переслідування і ліквідації Греко-Католицкої церкви в 1946-1952 рр. в Закарпатській області до судової відповідальності було притягнуто майже 130 її священиків за відмову прийняти православну віру, антирадянську та антикомуністичну діяльність, нелегальне навчання дітей Закону Божого, а також за «злочини», які вони чинили в період, коли Закарпаття належало до Чехословацької республіки, а потім до угорської держави. При цьому багатьох священиків звинувачували в тому, що вони освячували прапори Карпатської України, а в роки угорської окупації – казарми. Протягом 1945–1952 рр. було заарештовано та вивезено в табори 127 греко128

каталицьких священиків, з них четверо розстріляно, а 20 померло в таборах і в’язницях. Не уникла сталінськх репресій і Римо-Католицька церква в Буштині. Як писав у звіті уповноважений ради у справах релігійних култів, римо-католицьке керівництво «продовжує вперто проводити роботу, спрямовану на утримання духовенства і віруючих у вірності папському престолу, що виявляється при вирішенні питань, зв’язаних із зміцненням вакантних парафій, особливо впливових за насиченістю релігійним активом і великих за кількістю віруючих». Тому він пропонував вживати необхідних заходів, щоб авторитет римокатолицького владики серед віруючих підірвати. Вказував також, що у виконавчі органи релігійних громад обрано чимало людей, які обіймають важливі посади в організаціях, установах і на підприємствах, їх колективи повинні посилити виховну роботу з тим, щоб відірвати таких людей від активної релігійної діяльності. В 1958 роцi Католицьку церкву в селищі Буштино було закрито i передано пiд спортивний зал дитячому будинковi, що знаходився поруч. Дирекцiя дитбудинку разом з дiтьми не пощадили всієї утварi церкви. Знищено статуетки та iкони святих та рiдкiсний музичний iнструмент церкви - орган. Було розбито 2 дзвони і передано їх в металобрухт, знято церковну вежу, знищено поряд встановлений хрест, зруйновано каплицю Святого Івана та інший церковний інвентар. На прикінці 1946 року в області діяло 56 громад євангельських христіян- баптистів (ЄХБ), у складі яких нараховувалося 1600 членів. Така громада існувала і селищі Буштино з 1925 року 1959 рік – це «чорна днина» в житті церкви ЄХБ – забрали Дім молитви та скасували реєстрацію церкви. З Дому молитви (приміщення) зробили два класні приміщення для початкової школи. Члени общини збиралися на богослужіння по хатах членів церкви. Цей період життя церкви позначається посиленим переслідуванням євангельських христіанбаптистів та їхніх дітей – було заборонено ходити на богослужіння. Так продовжувалося до 1980 року. ВІДРОДЖЕННЯ ВСІХ ВІРОСПОВІДАНЬ ТА ХРАМІВ БУШТИНА, ЗНИЩЕНИХ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИЙ ХРАМ Після розпаду СРСР у 1990 році грекокатолицька віра почала відроджуватись. У 1992 році за проханням вірників знову була зареєстрована офіційно греко-католицька громада. Головою двадцятки прихожани обрали Деяка Дмитра Івановича та ще 19 вірників 129

увійшло до її складу. Громада вирішила розпочати будівництво нової Греко-Католицької церкви. Розпочався збір коштів на будівництво храму. Було зроблено технічну документацію. У 1993 році, в неділю Митаря і Фарисея в присутності єпископа Семедія і багатьох священиків був закладений і посвячений наріжний камінь під будівництво нового ГрекоКатолицького Вознесенського храму. Будівництво тривало до 1998 року. В ході його будівництва громада одержувала допомогу з Німеччини, Угорщини, греко-католицьких вірників нашого краю. Селищна рада виділила під будівництво церкви прекрасне і просторе місце по вулиці Головній, зліва від Тигларні. Технічну документацію виготовила Тячівська архітектура. Вірники Цупра Іван Михайлович та Келемен Іван Миколайович за власні кошти завезли 56 залізобетонних блоків під фундамент. Частину цегли та інших будівельних матеріалів відпустили заводи ЗЗЕА та лісокомбінат. Дивуєшся, що навіть не корінна жителька селища проявила неабияку ініціативу в придбанні будівельного матеріалу для Греко-Католицького храму. Йдеться про уродженку Прикарпаття Г.В.Лепак. Почали будівництво храму будівельники з Буштина Липей В. та Дуйчак М., продовжував роботу Сабадош Олександр із Сокирниці. Добре потрудилися буштинські майстри: Попович Іван, Якоб Василь, Феделеш Степан, Ігнат Михайло, Хомечко М. та інші. Крім греко-католиків, велику грошову допомогу надали вірники римо-католицької церкви Буштина, Тячева та Вишкова, а також реформатори цих сіл. Велику матеріальну допомогу надав директор ЗЗЕА Михайло Азарій. Та найвідчутніше підсобила (8 тис. доларів США) благодійна організація Німеччини. Для виготовлення іконостасу був запрошений різьбяр із Міжгір’я Кінч Михайло та художник із Хуста. Іконостас складається із чотирьох рядів і хреста. Першим священиком церкви є Січ Степан та куратор і дяк Деяк Д.І. РИМО-КАТОЛИЦЬКИЙ ХРАМ Після проголошення Україною незалежності національним меншинам Буштина повернуто право на етнокультурне відродження, в тому числі й на національну школу і церкву. Але з економічним хаосом в країні, маємо відтік окремих сімей угорської та німецької національності на землі своїх предків. Тiльки у кiнцi 80-х рокiв церкву знову передано вiрникам і вiдремонтовано. На початку 90-их років парафіяни-католики з ентузіазмом взялися за реставрацію храму. I зараз в нiй знову відбуваються богослужiння, як колись. "А сталося це так, - продовжує нині покійний Йосип Михайлович Кертвелеші, – 12 лютого 1989 року я разом з двома односельцями поїхав у місто Ужгород, у відділ культів при облвиконкомі за консультацією про повернення громаді католицької церкви в селищі 130

Буштино. Ця поїздка допомогла нам написати прохання у вищестоящі органи влади. Починаючи з 7 березня 1989 року, наше прохання пройшло всі митарства у вищих ешелонах влади аж до Верховної Ради СРСР. Та не марні були наші хлопотання, - каже Йосип Михайлович, - вони увінчалися успіхом. Вже 30 квітня 1989 року ми одержали листа із Москви, в якому нам було переслано дозвіл на передачу католицької церкви вірникам. 10 травня 1989 року у присутності голови селищної ради Бонгара М.В., директора школи-інтернату Болдиревої О.В. і керівництва церковної двадцятки Кертвелеші Й.М., Мункачі С.Ф. і Грабнер Ф.Й. було складено акт передачі церкви на вічне користування її католицькій громаді селища. Починаючи з 2 червня 1989 року, церковною двадцяткою було організовано все доросле населення католицької громади Буштина на відбудову знівеченого храму. Вірники з великим ентузіазмом взялися за цю благородну справу. Реставраційні роботи проводились власними силами і на власні кошти. Велику грошову допомогу надавали представники всіх конфесій Буштина та сусідніх сіл. До цього залучились і підприємства ЗЗЕА (директор Азарій М.А.) та Буштинський ЛК (директор Лукач І.І.). У роботах по відродженню Католицької церкви протягом семи місяців брали участь 115 буштинців, які відпрацювали 857 людино-днів. До середини грудня 1989 року всі роботи були завершені. І ось настала довгожданна хвилина,- каже Йосип Михайлович, - 17 грудня 1989 року зійшлися на посвяту церкви члени католицької громади не лише Буштина, а й усіх навколишніх сіл. В присутності багатьох священиків здійснилась довгожданна мрія. З цього часу двері церкви стали відкритими для кожного, хто бажає віддати хвалу Всевишньому. В 1995 роцi ця церква справила своє 100-рiччя. На цьому святi були присутнi протесiї всiх конфесiй селища Буштино". ДОМ МОЛИТВИ ЄХБ. З часу потепління та «перестройки» ЄХБ дозволили відкрити напівзруйновану будівлю Дома молитви. Після певних зволікань дали «добро» й на будівництво нового Дому молитви. З серпня 1980 року до травня 1991року було збудовано і завершено благоустрій Дому молитв, посвячення якого відбулося 15 травня 1991 року. В 1993-1996 роках закінчено будівництво приміщення благодійного центру і місії «Світло на Сході». З 1996 року при Буштинській церкві ЄХБ, в приміщенні комплексу, відкрито Карпатський біблійний коледж для навчання студентів церков Івано-Франківської та Закарпатської областей.

131

ШИМША АНДРІЙ (1882-1951) Серед репресованих священиків грекокатолицької церкви, які не бажали переходити у російську православну віру, був і о.Анрїй Шимша - настоятель уніатської церкви в с.Буштино. Народився о.Андрій 3 січня 1882 року в сім'ї професора Мукачівської гімназії Корнелія Шимші та Ольги Волконської в м.Мукачеві. Родина була багатодітною. У 1888 році Андрій пішов у перший клас місцевої народної школи. Тут вчився до 1892 року. В тому ж році його записали в Ужгородську гімназію, у якій він навчався до 1900 року. В тому ж році поступив в Ужгородську духовну семінарію. 1 січня 1905 р. ще з двадцятьма клериками в кафедральному храмі епіскоп Мукачівської єпархії Юлій Фірцак висвятив його на священика. Свою душпастирську роботу розпочав священиком-помічником у м.Хуст у тому ж 1905 році. З 1906 по 1917 рік працює парохом у с.Щербовець Воловецького району. У 1917-1926 рр. був парохом у с.Вишня Руна (Румунія). В 1926 році був призначений на парафію в с.Буштино Тячівського району. За час роботи в с.Буштині ні на військовій службі, ні в політичних партіях не перебував. Про його активну й віддану пастирську виховну роботу серед вірників говорять ті нагороди й відзнаки, які він отримав на протязі душпастирської роботи. Вже у 1916 році епіскоп Антон Попп відзначає його титулом почесного декана. В 1923-1926 рр. о.Андрій виконує обов'язки декана Сигетського деканату, а з 1926 по 1944 рік, йому, настоятелю Буштинського Петро-Павлівського храму, епіскоп доручив, як декану, керувати Салдобошським і Тереблянським деканатами. У 1933 році епіскоп Олександр Стойка призначає його членом епіскопської Консисторії, в 1940 році - почесним архідіаконом Мароморошського Архідіяконату. Коли в післявоєнний період почалися гоніння на греко-католицьку церкву та переведення її в православну, найбільш заядливі активісти православної церкви, не без місцевої влади, стали відкрито погрожувати греко-католицьким священикам. Подібний інцидент стався і з о.Андрієм Шімшею, який змушений був в листопаді 1944 року переселитися в м.Виноградів. Одного листопадового вечора члени новоствореної народної дружини визвали отця Андрія і зобов'язали його через 24 годин виселитись з села. Він підкорився їхньому наказу і в сказаний йому термін назавжди залишив с.Буштино і оселився зі своєю сім'єю в м.Севлюш (тодішній Виноградів). Через деякий час епіскоп Т.Ромжа призначає його священиком при каплиці Виноградівської лікарні, де він обслуговував мирян та хворих, аж до його ув'язнення. В 1948 році каплицю при Виноградівській райлікарні закрили й перетворили її на клуб, а о.Андрію заборонили виконувати будь-яку душпастирську роботу на території 132

лікарні. Співробітники КДБ улесливими обіцянками й умовляннями намагалися схилити його на перехід до російського православ'я і як старшому священику очолити ініціативну групу по переходу під владу „святейшего синода". Отець Андрій категорично відмовився. 22 квітня 1950 р. співробітник Виноградівського КДБ Ключинський Федорович, посилаючись на ордер №2596 від 21 квітня 1951 р., заарештував о. Андрія Шимшу й з 10-ї до 12-ї години 40 хвилин проводив обшук у його квартирі. 3 Виноградова о.Андрія відправили в слідчий ізолятор обласного КДБ. Після виснажених допитів, які "підганялися" під відповідні статті, Закарпатський суд 29 травня 1950 р, на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч., 2 КК УРСР засудив о. ндрія на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Слідчий обвинувачував А. Шимшу в тому, що він : 1) В роки Чехословацького режиму освячував у церкви Пластовий синєжовтий прапор. 2) В роки Другої світової війни читав у церкви на літургії листи та інструкції епіскопа Мукачівської єпархії Стойки, що, до речі, входило в обов'язки кожного священика. Робив наклепи на радянську дійсність. Якщо проаналізувати зізнання свідків від с.Буштина (Феєра М. і Удуда В.), напрошується один висновок: всі вони надто загальні і не підтверджують фактів антирадянської агітації священика в церковних проповідях, а саме: нібито священик виступив один раз в церкви з проповіддю, що ніби він чув по радіо, що в Радянському Союзі переслідують релігію і закривають церкви. А хіба в Радянському Союзі не таким було ставлення до релігії? На очній ставці підсудний А.Шимша стерджував: „Я дійсно виступав в церкви перед вірниками і в своїх проповідях говорив, що в Радянському Союзі релігія переслідується, а священики репресуються, що із встановленням Радянської влади на Закарпатті релігію знищать". А хіба то не правда була? Та й з юридичної точки зору ці слова не становлять ніякого злочину, а лише констатують факти радянської дійсності. Після майже двох місяців мордування у Виноградівському та Ужгородському слідчих ізоляторах о.Андрій через Львівську в'язницю потрапив у табори ГУЛАГу Мордовської АРСР у місті Явас. Важкі умови праці, недоїдання, холод - все це негативно відбилося на його здоров'ї в таборах і, не витримавши цих страждань, 24 липня 1951 року він помер у м.Явас, що в Мордовії, на 69-му році життя і 46-му році свого Душпастирства. Його тлінні останки залишились навічно спочивати в одній з безіменних могил далекої сибірської землі. Він пройшов тернистим шляхом мордовських таборів – один із мучеників Буштина. 133

О.Андрій Ширша реабілітований 13 березня 1992 року Прокуратурою України. Дружина о.А.Шимши, Мальвіна Маркович, народилася 1887 року в сім'ї греко-католицького священика Павла Марковича в Туртебереші (Румунія). Разом із чоловіком виховали 9 дітей: Ірину, Єлизавету, Андрія, Степана, Василя, Ольгу, Івана, Марію і Юрія. 5 липня 1946 року на 59-му році життя вона померла у Виноградові. Другим мучеником Буштинської греко–католицької парафії став о.Віктор Федорчак, який 22 грудня 1944 року був призначений замість усунутого з цієї посади Андрія Шимші. ФЕДОРЧАК ВІКТОР (1914–2005) Вірники, духовенство та управління Мукачівської греко-католицької єпархії з глибоким сумом та скорботою сприйняли звістку про смерть о.Віктора Федоровича Федорчака. 3 квітня 2005 року на 91-му році життя і 66-му році душпастирства закінчив своє земне життя відданий слуга греко-католицької церкви отець Віктор Федорчак. Отець Віктор Федорчак народився 12 липня 1914 року у сім’ї греко–католицького півцеучителя Федорчака Федора і Ковач Єлизавети у селі Осій Іршавського району. Здобувши початкову освіту у римо-католицькій школі в селі Башковцях (тепер Словаччина) і в селі Гуті Ужгородського району, в яку його віддали батьки для продовження навчання і яку увін спішно закінчив у 1933 році. Тут він отримав поглибене духовне виховання і бажання посвятити себе служінню Церкві, яке і привело його в 1933 році в Ужгородську духовну семінарію. Після закінчення семінарії його призначають у 1937 році префектом Руського католицького інтернату «Аумнеум». Тут, у місті Хуст він одружується в 1939 році на донці службовця залізної дороги Романа Йосипа. 12 липня 1939 року Федурчак Віктор був рукоположений у священики епіскопом О.Стойкою. І одразу його призначають парохом в с.Річку Міжгірського району, а з 1942 по 1944 рік він обслуговує греко– католицьку громаду с.Крайниково Хустського району. З 1944 по 1949 рік о.Віктор обслуговує греко–католицьку громаду с.Буштино, куди він згодився перейти на прохання тодішнього Мараморошського архідиякона о.Андрія Шимші, який був заарештований тодішньою владою і був звільнений з умовою, що покине парафію в Буштині. О.Віктор провів перше богослужіння в Буштинському Петро–Павловському храмі 22 грудня 1944 року. 134

7 квітня 1945 року в цьому ж храмі на Благовіщення була проведена архієрейська служба за участю епіскопа Т.Ромжі та іншого духовенства. В наступну неділю після Благовіщення православна громада Буштина з процесію після проведення утрені, попрямувала до Петро–Павлівського храму в супроводі духовних пісень. Побачивши це, уніяти, швидко покинувши церкву, замкнуи її і не захотіли дати ключі православній громаді, і тому православній громаді довелось провести Святу Літургію під дверима храму. Після обіду місцева влада забрала в о.Федорчака ключі і передала їх православній громаді. Православна громада Вечірне Богослужіння провела в Петро-Павлівському храмі разом із священиком о.Василієм (Попом). З того часу і по сьогоднішній день Петро– Павлівський храм перейшов до рук православній громаді, а греко– католики залишились без храму. Невдовзі вони домовились із намісником римо-католицької церкви о.Тивкейш, який дозволив в їхній церкві проводити богослужіння, де греко-католики молилась з римо-католиками до кінця 1948 року. Тоді ж КДБ звільнило Федорчака із священика. Працівники КДБ майже щовечора викликали о.Віктора у сільраду, де вели довгі, а іноді вульгарні розмови, які іноді затягувались за північ, щоб змусити його до воз’єднання з православ’ям. Ці зустрічі з працівниками КДБ продовжувались на протязі більше шести місяців і виснажували його не стільки фізично, скільки морально. В кінці кінців о.Віктор піддався тиску і шантажу з боку влади та працівників КДБ і 23 травня 1949 року, як 94–й серед греко–католицьких священиків підписав відозву про воз’єднання з правосав’ям. Після цього о.Віктор працював як православний парох в с.Велика Копаня до 1973 року. В 1973 році він призначається парохом у с.Мала Копаня. Після легалізації Греко–католицької церкви у листопаді 1989 року о.В.Федорчак вже легально повертається у лоно Греко-Католицької церкви. З 1994 він працює парохом в с.Онок Виноградівського району. В 1999 році через хворобу переходить на заслужений відпочинок. Помер ще один мученик християнської віри Віктор Федорчак 3 квітня 2005 року на 91-му році життя і 66-му році душпастирської роботи. * * * Давно промайнули роки угорського терору, роки другої світової війни і хоч фізичні рани у людей загоїлися, та і сьогодні сталінщина важким душевним тягарем гнітить згаданих буштинців. У той складний і суперечливий час українські січовики, ОУНівці, пластуни та просвітяни здійснили надзвичайно великий подвиг в ім’я національно-культурного відродження Буштина, Карпатського краю і України в цілому. За це ми 135

щиро вдячні їм. Їхні і наші нащадки завжди вдячно будуть згадувати їх імена. Духовна та культурно-освітня спадщина Буштина, як важлива складова історії відродженого Буштина, потребує дальшого грунтовного дослідження. Можливо, ще хтось візьметься за перо і заповнить “білі плями” в житті молоді селища.

136

ПІСЛЯМОВА Скільки їх, наших хлопців, за свободу нашого краю, за Україну по всіх усюдах загинуло від рук чужоземних поневолювачів: угорських, німецьких та радянських катів. Вічним сном сплять сини Буштина, сміливі хлопці наших гір, борці за краще майбутнє свого народу, що віками мучився у ярмі чужих володарів. Від їх могил, мабуть, і сліду не стало. Спочивають вони безіменно у Дахау, Ваці, Алтхаузені, Караганді та Пермській землі, Печорі та на Колимі, Джезказгані, під Хустом на Красному полі та в багатьох інших містах. На їх могилах немає ні хрестів, ні пам’ятників. Зате вони кров’ю окропили високі гори, широкі лани, тундру, щоб своєю смертю вивільнити рідну землю і її народ з неволі. Їх героїчні подвиги будуть золотими літерами вписані в історію визвольної боротьби нашого народу. Давно вже притихли громи і бурі 1939–1950 років. Тихим сном сплять наші юні герої, знищені катами в концентраційних таборах. За 60 років зарубцювались рани живих, втишились гострі болі і зів’яла журба у серцях рідних і коханих, які не дочекалися своїх з лютого пекла. Може й пам’ять про них згасла? Ой ні, не згасла! Живе вона в серці кожної чесної людини. І сьогодні треба всіх поіменно пригадати – і живих, і мертвих, щоб ми і ті, хто народиться, знали їх усіх, знали їхні героїчні подвиги, та щоб ніколи не зазнали їхніх страждань. Шановний читачу, коли будеш молитись у нічній тиші до Всевишнього, то згадай і про них словами: “Господи, прости і їх, бо вони цього заслужили.” Кожного разу готуючи матеріал до нових своїх книг, коли перечитую спогади односельців Ю.Костюка, М.Копинця, М.Ороса, І.Коршинського та В.Рущака, В.Микити, В.Новака, у мене перехоплює дух від тих страждань і мук, які свого часу випали на долю цих мужніх в’язнів із Буштина. Одні в 1942 році зносили тортури в кабінетних застінках сумнозвісного Ковнера з боку гортієвських катів, інші в слідчих ізоляторах і таборах ГУЛАГу з боку нкаведистів у 1944-1950 роках. І кожного разу проймаюсь гордістю за них і їхні вчинки. Адже у вкрай важких ситуаціях вони не здавались ворогові, не стали на коліна перед катами, а залишилися справжніми борцями і вірними до кінця нашій багатостраждальній великомучениціУкраїні. Вони це робили не заради вигоди і слави, а через несхитність переконань. Їхні героїчні вчинки, мужня боротьба за незалежну Україну, це і є справжній патріотизм. Повинен сказати правду, що таких людей нам нині не вистачає в такий важливий для нашої незалежної України час. Та я вірю, що патріоти і сьогодні є серед нас. Прислухаймось до їхнього 137

голосу, надаймо їм можливість діяти і творити в ім’я розквіту ненькиУкраїни Бо треба було дожитися до того, щоб заборонити народу любити рідну Україну, рідний край, своє родове обійстя, свої обряди і традиції. Радянська система робила все, щоб виховати нас безрідними, слухняними й покірними у всьому членами суспільства без тяжіння до свого національного кореня. Отак ми і росли, так і жили майже півстоліття, більше знаючи про царську Росію чи древній Рим та стародавню Грецію, аніж про свою рідну Україну і свій отчий край. Тим самим ми не тільки кривдили свій народ, але й обкрадали по суті, самих себе, свою душу й пам’ять. Неважко здогадатися, яка подальша доля чекала б на нас, якби не 1991 рік. На щастя він врятував закарпатців від цілковитого знеособлення й духовного зубожіння. Ми ніби прозріли, перестали бути “безликою масою” й почали усвідомлювати себе особистостями. Уперше, мабуть, за всі роки останніх десятиліть, повернулись обличчям до отчого краю, до неньки України, до рідної матері-землі. Дорогою ціною заплачено їм за політичну помилку лідерів тодішньої гортіївсько-фашистської Угорщини, та тоталітарної сталінської держави. Великий біль втрат у цій безглуздій акції зачепив чимало буштинських патріотів, які до самого кінця вірили, що українська ідея колись переможе. І ті, що залишились із них живими після 1950 року, дочекались цього часу. Загальні втрати в цьому терорі становили кілька мільйонів життів українських патріотів, а серед них було страчено 175 буштинців, втому числі: Рущак Юрій загинув від рук угорців на Красному Полі – 1939 року; Два антифашисти – Микулець Петро та Рущак Микола розстріляні також угорцями в Дахау – 1942 рік; Чотири члени ОУН – Ливринц Юрій, Гаврило Микола, Лукач Василь замордовані в катівнях ГУЛАГу – 1946–1949 років, та Паращинець Петро загинув при виконанні бойового завдання 7 січня 1947 року; Із 165 євреїв замордовано 155 в фашиських газових камерах в 1942 – 1945 роках; Замордовано тринадцять із 19 громадян Буштина німецької та угорської національносі в радянських таборах Сибіру: Райз Рудольф, Ціллер Йосип, Ціллер Золтан, Гавзбергер Іван, Мармороші Євген, Келнер Ігнат, Мармороші Степан, Штерцлі Федір, Салко Василь, Токар Степан, Роман Олександр, Цавнер Гейза, Гользбергер – 1945-1949 роках; Греко-католицький священик о.Андрій Шимша – у 1951 році в таборах Мордовії. Додамо, що із числа 293 буштинців, які пройшли тернистим шляхом на голгофу страждань через угорські та радянські катівні на сьогодні 138

залишилось тільки 7 живих свідків, які в своїх спогадах доносять до нас відгомін тих страшних і каторжних мук, що «дарували» їм у свій час ці варвари, а саме: Грицюк-Магула Христина Василівна – втікачка в 1939 році до радянських «братів»; Паш Юлія Михайлівна (Юлинка Писарька), Коршинський Іван Юрійович, Новак Василь Васильович, Рущак Василь Іванович, Микита Василь Михайлович та Ливринц Юрій Васильович (Юра Терезчин) – члени молодіжної Організації Українських Націоналістів (ОУН) засуджені в 1945-1949рр. Скільки ж патріотів із числа односельців померли вже на волі від фізичних травм і хвороб. Це фізично скалічені люди із серйозними хворобами. Та бентежить нас, буштинців, черствість зі сторони місцевої влади у ставленні до тих, хто ще залишились в живих. Про них ми зазвичай згадуємо лише в дні пам’ятних дат, і то не завжди. Літопис каторжного життя в сталінських таборах містить безліч прикладів героїзму наших односельців, які ми повинні визнати за подвиг, бо вони показали мужність і звитягу в боротьбі з табірним режимом, часто ціною життя рятували своїх товаришів по нарах. З гордістю назву імена тих односельців, які в свої найкращі роки життя пережили всі ужаси нелюдського табірного життя і сьогодні залишились ще в живих. Це Коршинський І.Ю., Новак В.В., Паш Ю.М, Рущак В.І., Ливринц Ю.В. та Микита В.М. Українська нація, не зважаючи на столітні лихоліття, нелюдські утиски, нищення її голодоморами – вистояла і вижила. Вона не вмерла й не вмре Вагомий вклад в вирішення цієї насущної проблеми покликана внести загальноосвітня школа і церква. Та, не превеликий жаль, не кожен ще вчитель визначився остаточно. Тільки окремі ентузіасти, істинні патріоти не чекають вказівок згори, а працюють за покликанням душі і совісті. Та хіба може церква московського патріархату служити Україні? Вона й надалі намагається нас закабалити у «братній» Росії. То ж борімось за свою українську помісну православну церкву, яка буде по-справжньому служити нашому народу Ото ж успіху педагогам і патріотам - буштинцям, які небайдужі до духовного обліку нашої молоді, слід чим скоріше взятись за цю благородну справу!

139

Від автора . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Передмова "Вони залишилися в пам'яті народу" . . . . . . . . . . . .. 6 Ми є народ зі своєю історією, мовою і культурою . . . . . . . . . . 9 Спогади про репресії, що їх чинили окупаційні режими на Закарпатті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .15 Життя буштинців в період Чехословацької республіки . . . . . 17 Репресії угорського окупаційного режиму проти громадян Буштина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 Буштино та Карпатська Україна. Карпатська січ 1938-1939 рр.19 Втікали до братів, потрапили в катівні. (1939-1941) . . . . . . . . 32 Спогади буштинців-втікачів до «радянських братів» в 19391945 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 Період угорсько-фашистської окупації ( 1939 – 1944) . . . . . . . 56 Засудження буштинців – членів крайової організації українських націоналістів (ОУН) в довоєнний (угорський) період. Каштель Ковнера . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57 Розвідники антифашисти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 Депортація єврейського населення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72 Участь буштинців у крайовій організації ОУН-УПА за часів сталінського режиму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75 Перша хвиля сталінських арештів молоді Буштина . . . . . . . . 104 Друга хвиля сталінських арештів 1947-1948 роки . . . . .. . . . . 106 Третя хвиля сталінських арештів 1949 рік . . . . . . . . . . . . . . . .108 Репресії чоловіків угорської та німецької національностей Буштина в грудні 1944 року . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . .115 Ні, вони не пропали безвісті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124 Репресії та переслідування всіх релігійних конфесій, що знаходились на території с.Буштина . . . . . . . . . . . . . . . . . 126 Відродження всіх віросповідань та храмів Буштина, знищених за часів радянської влади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128 Післямова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136

140

Відповідальний за випуск Д.Копинець Комп'ютерна верстка В.Топеха Редагування та коректура В.Топеха

141

142