ИСТОРИЯ
ЗАГАДКОВЕ ТРИПІЛЛЯ: НЕ САМІ ЛИШЕ ГЛЕЧИКИ
ЗАГАДКОВЕ ТРИПІЛЛЯ: НЕ САМІ ЛИШЕ ГЛЕЧИКИ
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
Трипільська культура виникла близько 7 тисяч років тому і майже дві тисячі років проіснувала на теренах сучасної України. З часів її відкриття у другій половині XIX ст. і донині нас причаровує краса та вишуканість давньої розмальованої кераміки. Та вигадливі орнаменти на глечиках і фантастичні статуетки – не єдина загадка, яку лишили трипільці. На початку 70-х років ХХ ст. завдяки магнітній зйомці були відкриті протоміста трипільців – площа найбільшого з гігантських поселень дорівнювала площі Києва часів Ярослава Мудрого. Чи могла хліборобська культура, яку дехто вважає примітивною, мати справжні міста, чи вона не була такою вже примітивною? Ще більше питань викликає дивний звичай трипільців спалювати свої великі та маленькі поселення та перебиратися всією громадою на нове місце кожні 50-80 років. Про те, що ми знаємо на сьогодні, розповів археолог та відомий дослідник трипільської культури, завідувач науково-дослідної лабораторії археології історико-філософського факультету Київського університету імені Бориса Грінченка Михайло Відейко.
— Як трипiльцi з’явилися на наших землях? Трипiлля-Кукутень – це одна i та сама культура, чи трипiльцi – нащадки бiльш давньої культури на територiї Румунiї? Поява, формування нової археологічної культури – це певний процес, так само, як і її поширення. Останнє схоже на повінь, яка підхоплює і тягне далі все, що трапиться на березі. Так і з трипільцями. Перші хліборобські культури постали у Європі за сотні років до появи трипільців. Розселяючись, їх носії перебралися через Карпати. Це були, напевне, різні клани і племена. Їхні представники у другій половині VI тис. до н.е. і «заснували» нову археологічну культуру. Найдавніші її поселення нині відомі у Прикарпатті, на р. Молдові – це румунська частина Буковини. Там цю культуру 74
називають Прекукутень. На момент її появи в цьому місці, так само, як і на схід до Дністра, вже було різне населення, в тому числі хліборобське. Воно належало до культур, які виникли ще у VI тис. до н.е., – серед них культура лінійно-стрічкової кераміки, Кріш. Населення зростало, і за якусь сотню років поселення перших прекукутенців-трипільців були збудовані вже на лівому березі Дністра. Ще за сто років трипільці перебралися за Південний Буг і почали заселяти терени сучасної Черкаської та Кіровоградської областей. Знадобилося кілька сотень років, щоб трипільські громади розселилися аж до Дніпра на сході. Отож історія починалася не в Трипіллі на Київщині – у цьому регіоні проживали вже далекі нащадки трипільців, предки яких походили із Заходу. Усе сказане – інтерпретація результатів
— Ким були трипiльцi, в яких умовах жили, чим займалися, що їли? Трипільці – давні хлібороби. На час виникнення їхньої культури хліборобством у Європі займалися вже понад тисячу років. За цей час сформувався певний спосіб життя, вірування, звичаї. Серед них – традиція будувати досить великі будинки з використанням дерева і глини, укріплювати поселення ровами та палісадами, виготовляти кераміку (у кожного племені були в цій галузі свої традиції, як стосовно її форм, так і, особливо, декорування). Те саме стосується й одягу – поступово від одягу зі шкіри переходять до широкого використання текстилю. Відповідно до основного роду занять сформувалася і певна дієта. Так, частину раціону складали різноманітні каші, хлібці з вирощеного зерна та м’ясо свійських тварин, але коли поруч був ліс – полювали, річка чи озеро – рибалили. — З чим може бути пов’язаний їхнiй звичай переїздити з мiсця на мiсце та спалювати старi поселення? Запровадження хліборобства означало, що 30 людей, зайнятих у ньому, можуть прогодувати ще десь 70. Це призвело до швидшого зростання чисельності населення. Надлишок його мігрував у місця, ще не зайняті хліборобами, витісняючи при цьому місцеве населення. Так було на батьківщині хліборобства – у «родючому півмісяці» на півдні, так було у Південно-Східній та Центральній Європі у VI тис. до н.е. Власне, дві тисячі років історії трипільців саме це і відбувалося. Інший бік медалі – ресурси навколо поселення теж не безмежні: ліс (а це дрова, будівельні матеріали, місце полювання), вода, земля, придатна для обробітку. Колись доведеться шукати нове місце, де усе це ще є. Враховуючи ту обставину, що у трипільські часи в Європі між Дніпром і Ла-Маншем людей проживало менше, аніж нині в Києві, можливість знайти нове місце для поселення існувала. Оскільки в давні часи кожна дія була освячена традицією, то нею стало і періодичне переселення. Складається враження, що часом ті ж трипільці залишали поселення не через якісь проблеми з ресурсами, а саме тому, що настав відповідний час. — Чи не через цi постiйнi переїзди трипiльцi не змогли побудувати справжнi мiста? Вчені і досі сперечаються, що таке місто, бо місто шумерів не схоже на місто греків, у тих є спільне з римлянами, але чи схожі на згадане міста Київської Русі? Зрозуміло, що кожне суспільство створює ту форму міста, яке відповідає його поточним потребам і можливостям. Головна мета величезних поселень
трипільців – гарантувати безпеку їхнім мешканцям, забезпечити можливість користуватися природними ресурсами. Чи виходило у них це? Епоха трипільських протоміст тривала понад тисячу років, тож з цими завданнями трипільці впоралися успішно. Вони контролювали величезну територію від Карпат до Дніпра, і ніхто на неї, поки вони були достатньо чисельні (і, відповідно, могли себе захистити), не зазіхав. І періодичне переселення цьому не завадило, навіть навпаки, могло сприяти згуртуванню суспільства. Адже ніщо так не єднає, як спільна праця задля досягнення великої мети. — Розкажiть, будь ласка, iсторiю вiдкриття трипiльських протомiст та чому їх так називають. Першими натрапили на великі поселення трипільців археологи ще понад століття тому. Однак у ті часи вони не надто переймалися розмірами відкритих ними селищ, їх більше цікавило, звідки трипільці, як виглядали, як жили, зрештою, куди поділися. Суспільним життям давніх хліборобів почали цікавитися більше у радянські часи – справно шукали і знаходили там первісний комунізм, матріархат і все таке інше. Знайшлося тоді місце і великим поселенням у цій системі – їх запропонували вважати місцями, де представники різних племен спілкувалися між собою. Отак приходили з родових селищ і спілкувалися собі.
Реконструкція трипільської зброї – мідні сокири, друга половина V початок IV тис. до н.е.
75
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
картографування археологічних знахідок різного часу, насамперед, кераміки. Проте для сучасної науки ця відповідь вже не є ані остаточною, ані вичерпною. Щоб з’ясувати, де предки, а де нащадки, хто, звідки і куди пішов, слід звертатися до результатів археогенетичних та ізотопних досліджень, які лише розпочинаються.
ИСТОРИЯ
ЗАГАДКОВЕ ТРИПІЛЛЯ: НЕ САМІ ЛИШЕ ГЛЕЧИКИ
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
ИСТОРИЯ
ЗАГАДКОВЕ ТРИПІЛЛЯ: НЕ САМІ ЛИШЕ ГЛЕЧИКИ
Проблема полягала в тому, що у тій теорії, яка ґрунтувалася на творах «класиків марксизму-ленінізму», поселенням-гігантам «доби первісного суспільства», до якого зараховували і трипільців, не було місця. Чому? Бо у ХІХ ст., коли писалися твори «класиків», науці такі речі не були відомі. Вдосконалювати ж «єдино вірну теорію» у радянські часи було небезпечно. Однак, коли на початку 1960-х років пішла інформація про десятки (!) таких поселень, щось треба було робити. Аерофотознімки, дешифровані військовим топографом В. Шишкіним, дали новий поштовх для досліджень трипільських протоміст. 1971 року під керівництвом М. Шмаглія стартувала експедиція в Майданецькому, на осінь 1974-го В. Дудкін уже представив план цього поселення за результатами магнітної зйомки. Здобутки скромні для початку, але їх виявилося достатньо, аби за десять років, у 1981-му, запустити велику експедицію з бюджетним фінансуванням. І очолив її не хто-небудь, а тодішній директор Інституту археології І. Артеменко. До речі, крамольне слово «протоміста» стосовно трипільських поселень-гігантів запустили в науковий обіг саме дослідники Майданецького у 70-ті роки ХХ ст., адже треба було якось оцінити та описати це явище. Відтоді дослідники поселень розділилися на два табори: одні згодні з М. Шмаглієм та його колегами, інші ж вважають це явище «феноменом», «великими селами», бо, мовляв, це ніякі не міста: нема там ані величних храмів, ані зикуратів, ані палаців володарів. Таким чином на найдавніші поселення-гіганти переноситься уявлення про те, як має виглядати місто шумерів чи давніх еллінів. Але хіба можна так порівнювати? За такою логікою і Київ часів Віщого Олега був великим селом, не кажучи про легендарні часи князя Кия. Проте казати таке стосовно Київської Русі нікому не спадає на думку, навпаки, святкуємо славні тисячолітні ювілеї «від заснування». Ще одна проблема з відкриттям поселень-гігантів полягала в тому, що воно відбулося за «залізною завісою». І про це явище знало не так вже й багато фахівців-археологів за межами СРСР. На додачу нічого подібного в інших країнах Європи відкрито тоді не було, отож до таких відкриттів на «батьківщині слонів» там могли ставитися з певною упередженістю. Ситуація змінилася лише років 10-15 тому, коли у Європі нарешті почали застосовувати магнітну зйомку для картографування поселень епохи трипільської культури у достатньо широких масштабах. Тоді виявилося, що на території Центральної та Південно-Східної Європи великі поселення виникають вже на початку V тис. до н.е. у кількох археологічних культурах – Вінча, Гумельниця та інших. От тоді західні колеги і звернули увагу на відкриття, зроблені кілька десятиліть тому в Україні. Пішли спільні проекти, дослідження, які змінили уявлення про давню історію Європи. І у цій історії знайшлося місце трипільським протомістам. При цьому виявилося, що вони не є унікальними, а це цілком закономірне явище у розвитку давніх хліборобських суспільств. Де б вони не виникали – в Азії, 76
Америці, Африці чи Європі, – рано чи пізно виникали подібні поселення. Одні переростали в міста, інші – ні, але процеси «містотворення» були запущені, і так ставалося багато-багато разів. Всюди, де значно зростала чисельність населення, починали будувати великі селища, які поєднували різні життєво важливі функції – адміністративні, військові, ідеологічні, економічні. Створення міст у тій чи іншій формі – це було питання виживання давніх (і не дуже давніх) суспільств. — Як трипiльцi виготовляли керамiку та як вона змiнювалася з часом? Кераміка змінювалася не сама по собі. Люди дізнавалися про нові технології або вигадували їх самі, покращували форми посуду або винаходили нові, експериментували з декором. Це з одного боку. З іншого – намагалися слідувати давнім традиціям, водночас щоразу додаючи щось нове. Поступово це змінювало асортимент та вигляд виробів. Оскільки посуд виготовляли у кожній громаді, племені, то і традиції початково могли різнитися. Минав час і ця різниця ставала від регіону до регіону дедалі помітнішою. Посуд ліпили вручну. За невеликий час кожен може осягнути цю техніку, вона початково досить проста: посудину «монтують» з певних деталей. Інша річ, що здібності у людей різні, різний темп роботи. Вірогідно, у трипільські часи було так само – комусь краще вдавалося те ліплення, оздоблення теж вимагає того, що ми називаємо «здібностями». Оглядаючи трипільські вироби, ми бачимо, наскільки різним був рівень тих, хто їх створював, як у виготовленні, так і у малюванні, приміром. Вже у середині V тис. до н.е. були поселення, де виготовляли мальований посуд, а були й такі, що трималися давніх традицій відтиснутих візерунків. Там, де було більше людей, вони могли утримувати майстрів, які розвинули мистецтво гончарства до небачених раніше висот. Сказане стосується насамперед трипільських протоміст. Там, де їх не було, мальований посуд знаходять лише у вигляді
Будівництво нового трипільського житла у Легедзиному, заповідник «Трипільська культура»
«імпортів». Хоча нині відомі випадки, коли умілі майстри розгортали високотехнологічне виробництво на «глухих» околицях трипільського світу, приміром, на півночі, на Волині, де був великий попит на їхні вироби. — Якi були найпоширенiшi мотиви та орнаменти розпису? Найпоширенішими мотивами декору від початку були стилізовані зображення небесних світил, насамперед Місяця у різних його фазах (такі композиції часом називають «календарними»), фантастичних змій. З часом з’являються відносно «реалістичні», тобто більшменш легко упізнавані зображення рослин, тварин, птахів і навіть людей. Деякі з них досить фантастичні, приміром, антропоморфні зображення з двома тулубами, трипалі тощо. Те саме з тваринами – птахи часто нагадують місячний серпанок, а зображення тварин скомпоновані із символів повного Місяця. Зрозуміло, що усе це певні «послання». Цілком зрозумілі творцям, нині гаряче дискутовані дослідниками і не тільки. — Чи можна вважати трипiльськi пiктограми початком писемностi? Велика кількість знаків у декорі трипільського посуду спричинила численні роздуми стосовно існування «початків писемності» у трипільців. На цю тему безліч спекуляцій – не проблема знайти до п’яти «трипільських алфавітів». Подібні вигадки існують стосовно цілої низки культур того часу – Вінчі, Гумельниці тощо, а не лише трипільської. Однак дійсність значно цікавіша. Коли темою впритул зайнялися фахівці, то досить швидко дійшли висновку, і цілком обґрунтованого, стосовно існування у давніх хліборобів Європи піктографічної писемності. Це явище досить поширене в архаїчних суспільствах, які етнографи можуть спостерігати і нині – від індіанців Північної Америки та ескімосів до австралійських аборигенів. Це явище народжене потребою зберігати та передавати інформацію в умовах часом великої різноманітності мов
— Чи iснує культурна спадковiсть мiж трипiльцями та сучасними українцями? У чому полягає трипiльський спадок? Між сучасними українцями і трипільцями кілька тисячоліть історії, яку вчені почали вивчати років 150 тому. Більша частина цієї історії не забезпечена письмовими джерелами, а ті, що існують, місцями є зібранням давніх байок та легенд, які кожен може трактувати як завгодно. Культура – то субстанція, яка твориться та змінюється повсякчас. Приміром, «традиційна вишиванка» прийшла до нас із ХІХ століття. Багато рис сучасної культури України мають ще коротший вік. Культурні явища, традиції зазнають впливів сусідніх народів – від одягу до кулінарії. І що далі в часі, то більше чинників треба врахувати, аби впевнитися, що маємо справу саме, скажімо, з трипільською спадщиною, а не чимось іншим. Але є одна сторона життя, яка певним чином поєднує давноминулі часи і традиційну культуру українців, а саме сільську хліборобську культуру. Фактично, це майже один і той самий «культурно-господарський тип», який виник на наших теренах сім-шість тисяч років тому, адаптований до лісової та лісостепової смуги. У цій справі трипільці були «початком» для усіх хліборобів, які тут існували після них – культур бронзового раннього залізного віку, відомих нам з літописів та хронік слов’ян і так далі. У цьому сенсі трипільський спадок і у типі жител, і в традиціях, календарі, прив’язаному до Місяця і Сонця, з незмінним розпорядком господарювання (зорав - посіяв - зібрав), одязі та взутті, зручному для праці й адаптованому до клімату. Тут і знакова символіка, бо перед очима ті самі рослини, Місяць і Сонце, геометричні «обереги» – без них ніяк у повсякденному житті. Інше питання, чи передавалися ці традиції упродовж тисячоліть, чи усе винаходили знов і знов? Навряд оте «культуротворення» щоразу починали із чистого листа. 77
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
Кубок із розписом
у регіоні. Основою стають зрозумілі усім символи і знаки та їх поєднання. Яскравий приклад – вживана нині система дорожніх знаків. Їхні назви звучать по-різному різними мовами, але водії їх розуміють однаково. Та обставина, що чимало систем писемності початково виросли з письма піктографічного, дає право припустити, що трипільці стояли десь на початку цього шляху. Просто культура зникла раніше, ніж справа дійшла до іншої системи письма – приміром, ієрогліфічного, як у Єгипті та Китаї, або клинопису у Шумері. Проблема тлумачення трипільських піктограм ще не вирішена і навряд чи буде вирішена колись вичерпно. Отож, варто обережно ставитися до поширюваних тлумачень «трипільських знаків», частина з яких невідомо звідки узята або взагалі є плодом уяви їхніх творців. Охочим дізнатися, як там воно було насправді, я б порадив почитати книжки Тараса Ткачука, де зібрано сотні цілком реальних трипільських знаків та їх комбінацій – і це лише початок шляху до розуміння цієї частини трипільського спадку.
ИСТОРИЯ
ЗАГАДКОВЕ ТРИПІЛЛЯ: НЕ САМІ ЛИШЕ ГЛЕЧИКИ
— Що сталося з трипiльською культурою, вона просто розчинилася серед iнших? Для нас, сторонніх спостерігачів, відділених від тих часів на кілька тисяч років, трипільська культура просто зникла. Ми навіть знаємо (з точністю до кількох сотень років), коли це відбулося. І навіть можемо припустити, як це могло статися. Тим більше що на наших очах зникає, упродовж майже 30 років, культура Радянського Союзу, як матеріальна, так і духовна, тобто механізми більш-менш зрозумілі, як і причини. Розпадається соціум – зникає його культура у звичній формі, з цих уламків постає щось нове. Подібне відбувалося і з трипільцями. Поштовх до трансформації дали природні зміни клімату, наслідком яких став занепад хліборобської економіки. Нові моделі виживання вимагали від трипільців усіх зусиль, не залишилося ресурсів на підтримання виробництва того ж посуду чи статуеток і будівництво складних споруд. Ці речі зникають – і для археологів, які розкопують саме рештки жител та давній мальований посуд, зникає археологічна культура, що її ці артефакти уособлювали. Так, якісь елементи зостаються – від знаків на грубому посуді, що не мають більш нічого спільного з попередніми гончарними шедеврами, до предметів озброєння – гарна бойова сокира є умовою виживання, без неї ніяк. Тобто у суспільстві є ще якісь давні знання, але зберігаються, напевно, лише найбільш життєво важливі відомості, більшість яких не втілюється у те, що можна розкопати через 5 тис років. Ну і не забуваймо про ставлення до давніх богів, які не відгукнулися ні на щирі молитви, ні на щедрі жертвопринесення. У таких випадках реакція суспільства може бути досить різкою – від зміни вірувань (і відповідної атрибутики, символіки) до повернення «прабатьківської віри» як запоруки успіху, при цьому уявлення стосовно «заповітів предків» ліплять зазвичай із забобонів. Але в таких випадках археологи мають шанс не знайти слідів звичних символів та обрядів, натомість відкопають що завгодно – від небачених раніше святилищ до невпізнанно змінених поховальних
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
ИСТОРИЯ
ЗАГАДКОВЕ ТРИПІЛЛЯ: НЕ САМІ ЛИШЕ ГЛЕЧИКИ
Дослідження залишків спаленої будівлі трипільської культури в Майданецькому, 2014 рік
78
обрядів. Доступний приклад: якби про добу Київської Русі ми знали б виключно з розкопок, то для нас події Х століття у тому ж Києві виглядали б «розчиненням» культури давніх слов’ян у культурі варягів та Візантії. — Чи можна зараз вiдшукати генетичних нащадкiв трипiльцiв? З такими пошуками – жодних проблем. Кожна людина в Україні несе у своїх генах спадок багатьох тисячоліть історії нашого виду, яка розпочинається, якщо вірити сучасним дослідженням на ниві молекулярної біології, десь у Африці. Від появи перших представників homo sapiens sapiens на теренах, які ми нині називаємо Україною, минуло майже 40 тис. років. Наступний «десант» homo мав місце в епоху, коли інтенсивно танули льодовики, а за кілька тисяч років по тому на континент з півдня прийшли вже носії давніх хліборобських традицій. Нащадками перелічених «хвиль» переселенців є більшість сучасного населення Європи. Десь у другій половині VI тис. до н.е., тобто близько 7 тис. років тому, маємо появу трипільської культури. У часи розквіту, у першій половині IV тис. до н.е., трипільців-кукутенців налічують від 440 тис. до мільйона. Незважаючи на наступне скорочення їх числа до 100 тис., все одно їх було більше, ніж решти мешканців території у межах сучасної України. Наступні тисячоліття теж бачили прибульців як з Європи, так і з глибин Азії, але давнє хліборобське населення краю все одно мало залишити достатньо нащадків, аби лишити слід у генофонді сучасної України. Про що, власне, і свідчить вивчення зразків ДНК з поховань у печері Вертеба – трипільському святилищі, пізніших поховань раннього бронзового віку. Щороку додається нових відомостей, завдяки праці археогенетиків маємо нині вагомий шанс і на «незалежне» дослідження давньої історії методами природничих наук. — Що змiнилося у наших уявленнях про трипiльцiв за останнi роки? Завдяки міжнародним дослідницьким проектам вдалося дізнатися чимало нового: і про існування укріплень навколо поселень, і про будівництво трипільцями храмів, і про невідомий раніше тип гончарних горнів. Це не кажучи про відкриття низки нових поселень, нові палеогеографічні та палеоботанічні дослідження. Що це змінилося? Раніше лунали закиди: що це за такі трипільські протоміста, де нема ані укріплень, ані монументальних споруд, ані ремісничих осередків? Тепер маємо і укріплення периметра палісадами (загальна довжина сягає кількох кілометрів!), і храми – найбільший з розкопаних, у Небелівці, мав розміри близько 20х60 метрів. За своїми розмірами ця споруда могла б позмагатися із багатьма храмами не лише Шумеру, але і Єгипту відповідних часів. А ще відкрито «невеличкі» храми – ну, якихось 200 кв.м, їх на окремих поселеннях налічувалося до 12-18. Тобто навіть наявна масова монументальна архітектура. Вийшло і з ремеслом – знайдені вже на 4 поселеннях-гігантах понад 10
багатоканальних гончарних горнів, найдавніший споруджений близько 4 тис. років до н.е. Вони на три тисячоліття давніші за аналогічні споруди, відкриті на давньому Криті. Тепер маємо і укріплення, і монументальні споруди, і ремісничі осередки, рухаємо теорію «містотворення» далі. Археогенетичні дослідження змушують переглянути традиційні суперечки стосовно того, чи є трипільці «прибульцями» чи «автохтонами», хто звідки і куди рухався. А це ще не займалися ізотопним аналізом кісток, який надає змогу локалізувати окремих індивідів за місцем народження і початкового проживання. Важливо, що коло учасників дискусій про трипільську культуру і трипільців суттєво розширилося за рахунок науковців багатьох країн – від Румунії і Польщі до Німеччини, Великої Британії та США, які (головне!) вивчають трипільську епоху не за книжками, а у полі. Таким чином відроджено добру стару традицію міжнародних археологічних досліджень, як це було у часи Вікентія Хвойки. Це надихає і змушує працювати інтенсивніше і українських дослідників, аби не пасти задніх. Університет імені Бориса Грінченка, у якому я зараз працюю, створив 2016 року Науково-дослідну лабораторію археології, яка працює над науковою темою, присвяченою реконструкціям суспільного ладу трипільців та їхніх технологічних досягнень. — Якi цiкавi мiсця, пов’язанi з Трипiллям, можна вiдвiдати в Українi? Де можна побачити найцiкавiшi знахiдки, в яких музеях? Для початку можна побувати у Трипіллі, це неподалік Києва, на місці перших розкопок. Зараз це звичайне поле на околиці однойменного села, в якому розташувався обласний археологічний музей. У ньому є знахідки і з того самого поля, документи, що розповідають про історію відкриття. Поруч з музеєм – пам’ятник Вікентію Хвойці, який відкрив трипільську культуру. Україна може похвалитися аж двома заповідниками – це більше, ніж в Румунії (там один – місце розкопок на городищі Кукутень). У Черкаській області маємо заповідник «Трипільська культура» з центром у Легедзиному, він опікується трипільськими протомістами
Текст: Марія Карпова Фото: з архіву Михайла Відейка
Розкопки багатоканального трипільського гончарного горна біля с. Небелівка, 2014 рік
79
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
Фрагмент покришки трипільської посудини з знаком із паралельних ліній, друга половина V тис. до н.е, поселення Коломійців Яр
у регіоні. Його музей тепер має найбільшу в Україні експозицію, присвячену трипільській культурі, причому зібрано експонати з усієї країни. Влітку можна подивитися на розкопки поселення-гіганта біля с. Тальянки, це поруч. Наступне заповідне місце – печера-музей Вертеба на Тернопіллі. Це підземне святилище, завдяки зусиллям працівників Борщівського музею під керівництвом його директора М. Сохацького, перетворене на єдину в Україні експозицію місця розкопок трипільської культури. Це одночасно і місце археологічних досліджень, які проводяться щороку, і експозиція знайденого завдяки унікальному розташуванню і підземному печерному лабіринту. Стосовно музеїв то за останніми підрахунками, маємо в Україні близько 70 музейних закладів, де в експозиції є дещо про трипільську культуру. Найбільші зібрання – Національний музей історії України, Одеський археологічний музей, Львівський історичний, можна заходити практично в усі обласні краєзнавчі музеї де є пам’ятки трипільської культури, щоправда, реально в експозиції від кількох десятків до трьох сотень артефактів. У музеї у Кропивницькому експонується вівтар з Небелівки – із розкопок згадуваного вище трипільського храму, а також деякі знахідки з нього. Серед музеїв є і спеціалізовані, приміром, у Переяславі-Хмельницькому (музей трипільської культури) та с. Халеп’я (музей В. Хвойки). Ці експозиції будуть корисні тим, хто цікавиться історією досліджень та дослідниками, які вивчали трипільську культуру. Тим, хто відвідує музеї у Європі, вдасться натрапити на трипільські знахідки з України у багатьох місцях – у Лондоні, Берліні, Відні, Варшаві, Кракові, Кишиневі. Ну і про експозиції спорідненої культури Кукутень в Румунії не забуваємо, а це музеї Сучави, Пятра-Нямц, Ясс.
ИСТОРИЯ
ЗАГАДКОВЕ ТРИПІЛЛЯ: НЕ САМІ ЛИШЕ ГЛЕЧИКИ