КУЛЬТУРА
«ЩОБ ГЛЯДАЧІ ДИВИЛИСЯ І РОЗУМІЛИ, ЩО ЖИТТЯ КЛАСНЕ»
«ЩОБ ГЛЯДАЧІ ДИВИЛИСЯ І РОЗУМІЛИ, ЩО ЖИТТЯ КЛАСНЕ» 35-літнього Дмитра Тодорюка природа наділила надзвичайно красивим тембром голосу – бархатним баритоном. Іще студентом консерваторії, факультету класичного вокалу, він став одним із трьох «авіаторів» – учасником українського естрадного гурту «Авіатор». Здавалося б, співай і насолоджуйся популярністю. А він захопився ще й оперною режисурою, вихованням талановитих дітей, театральним та кіноакторством, перекладацькою і поетичною творчістю. І все це з морем ідей і позитиву. Так 2010 року київський театральний світ мав справжній культурний шок від креативної оперної постановки Дмитра у Муніципальному театрі опери і балету для дітей та юнацтва з дивакуватою назвою «Перси Тіресії». Цю виставу, яка перевернула наше уявлення про оперний жанр (що, на жаль, у вітчизняних театрах із присмаком нафталіну), театральна премія «Київська Пектораль» одразу назвала своїм безперечним переможцем. І сьогодні Дмитро Тодорюк продовжує дивувати нас найрізноманітнішими проявами своєї творчої натури, ніби пропонуючи: «А ти спробуй, це так класно!».
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
Ще у музичній школі, граючи на акордеоні, я завжди говорив своєму викладачу: «Я хочу бути не музикантом, а співаком». І так сталося, що мрія, яку колись відправив у космос, дивним чином здійснилася. Насправді коли вперше потрапив у консерваторію, я взагалі не розумів, що воно таке — академічний спів. Я просто займався у чернівецькому дитячому театрі-студії «Герзан» і бачив себе чи то студентом факультету журналістики, чи то в театральному інституті. І дуже здивувався, коли мій викладач музичної школи порадив вступати до консерваторії. «Але ж у мене за плечима лише музична школа!» – здивувався я. «А там є підготовчі курси», – втішив він мене. До консерваторії я прийшов з гітарою і просто заспівав українську народну пісню. Навіть не уявляв, що таке арії чи романси. Пощастило – мене почули Микола Кіндратович Кондратюк, видатний український співак, і Зінаїда Петрівна Бузіна, яка і стала моїм викладачем вокалу. — А потiм у вашому життi з’явилася оперна режисура. В оперному класі я завжди пропонував свє бачення ролі. І врешті-решт насмілився здобути ще одну освіту. Моїм майстром з музичної режисури став відомий співак і оперний режисер Валерій Курбанов. І насправді це було тим, з чим я йшов із дитинства: це синтез театру, музики, 80
режисури. Зрештою, є люди, які хочуть писати книги чи грати на скрипці, а у мене виникає бажання ставити опери. — Ваш диплом – камерна опера Морiса Равеля «Iспанська година», що у нас нiколи не йшла, у консерваторському колi сприйняли як вибух бомби. Завдяки моїй першій «театральній дитині» я познайомився з чудовою людиною (на жаль, в Україні вже не працює) – аташе з культури посольства Франції Мішелем Максимовичем, який просто схиблений на опері. Найобізнанішої людини у світовій оперній царині годі шукати. Він допомагав моїм акторам із французькою вимовою. Поки ми ставили оперу, я переписав усе, що було в його приватній фонотеці у Києві. А вона надзвичайно велика. У мене вдома три шухляди дисків його записів. Разом ми дійшли того, що треба ще щось ставити і лише те, чого в Україні не було. І не тому, щоб, як то кажуть, випендритися, а просто є багато музики, яку наш глядач ніколи не чув і не знав. І ми з Максимовичем прийшли до директора театру опери і балету для дітей та юнацтва Володимира Меленчукова і запропонували «Перси Тіресії» Франсиса Пуленка, теж французькою. Там тоді йшли дуже сміливі пошуки чогось цікавого та екслюзивного.
«ЩОБ ГЛЯДАЧІ ДИВИЛИСЯ І РОЗУМІЛИ, ЩО ЖИТТЯ КЛАСНЕ»
— Стиль «Авiатора» iнколи називають стилем солодких хлопчикiв. Вiд 2005 року, коли ви органiзувалися, щось змiнилося? Точніше, не солодких, а романтичних. Ми зустрілися на телепроекті «Шанс» і вирішили працювати разом у бойз-бенді. Одразу визначили мету – нести позитив у всьому, чим будемо займатися. Час від часу експериментуємо, та це має бути у біографії кожного гурту, який розвивається. Після великого сольного концерту «Еволюція» у палаці «Україна», який став своєрідним підсумком нашої 10-річної творчості, ми ще трохи погралися з роковими і танцювальними моментами і зрозуміли, що нас сприймають як позитивних романтичних хлопців, і це не потрібно змінювати. Тим паче, ми самі так живемо. Багато їздимо Україною. Так, наприклад, у 2016 році був великий тур 29 містами – великими і маленькими.
Бастьєна» Моцарта, і я ще два дні кульгав, думав, що минеться. А потім зробив знімок... Саме розпочався цей тур, і перші п’ять концертів я грав і співав сидячи. На останій пісні я вставав, виходив на поклін на милицях – і зал розривало. — Крiм концертiв, «Авiатор» активно знiмає клiпи. Так. Торік навесні зняли два кліпи у Голлівуді. Чому там? Бо у нас на початку весни було дуже сіро і непривітно. А пісні світлі, хотілося сонця й тепла, щоб глядачі дивилися і розуміли, що життя класне. Над одним кліпом робота ще триває, а другий – «Я знаю» – показали влітку. Його меседж – розлучатися не варто, пробачайте, цінуйте дружбу і спілкування. До Каліфорнії поїхали з оператором і відомим українським кліпмейкером Віктором Скуратовським. Ми швидко знайшли великий будинок, басейн, масовку. У Голлівуді дуже багато нашої молоді, особливо у кінофотоіндустрії. Після виходу кліпу мої друзі-фізіономісти запитували: «Де ви там знайшли слов’янські обличчя? Ми чекали якихось соковитих американців, а там усі наші».
КУЛЬТУРА
— До речi, в оперi «Iспанська година» головну жiночу партiю спiвала Сусанна Джамаладiнова, вiдома як Джамала. З нею взагалі було цікаво. Ми разом вчилися на вокальному факультеті. І уявіть, на першому курсі класичної освіти дівчина розповідає, що із задоволенням слухає джаз. «Який джаз? А як же опера?» – дивувалися наші однокурсники. А я в групі також був такий собі божевільний, бо теж більше цікавився театром, рок-музикою, естрадою, фольком. Тому із Сусанною ми були однодумцями. І коли я почав працювати над «Іспанською годиною», одразу згадав про неї. Я не вагався: ніхто, окрім неї, цю роль не зробить, бо, зрештою, Іспанія повина бути у крові. Після вистави мене усі здивовано запитували: «Як це вона висить і співає? А як це вона співає, падаючи на підлогу?». «Легко. Просто вона не париться про звук». Тобто вона нічого не боїться: може сплющити звук або, навпаки, відкрити його. Робити те, що студентам-вокалістам забороняють: «Цього не можна і це не дозволено!».
— Вважається, що нашим творчим людям на Заходi дуже складно чогось досягти, i бiльшiсть повертається назад. Просто там треба працювати з ранку до ночі. Це у нас можна три дні знімати, а потім два тижні курити й фантазувати. А там, якщо тебе взяли бодай на двосекундний епізодик, потім мусиш постійно щось шукати: щодня ходити на проби по різних студіях, робити портфоліо і усім надсилати. Та попри труднощі, ті фотографи, моделі, режисери другої камери, асистенти, з якими ми працювали,шукають себе.
«Одразу визначили мету – нести позитив у всьому, чим будемо займатися»
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
— Мiж iншим, саме маленьким мiстам «Авiатор» придiляє велику увагу. Це свiдчить про повагу до усiх глядачiв, надто до тих, хто не може приїхати на ваш концерт до Києва. Чимало наших фанів живуть у маленьких містах, про деякі з них до цього туру ми навіть не чули. «Ми вас чекали усе життя», – такі слова найважливіші. Люди приходили і дякували: «Ми навіть не мріяли, що ви колись до нас доїдете». І ти розумієш, що потрібний, і твоя музика людям допо магає. Тур називався «По небу» – за назвою однієї з пісень. «Які ж ви авіатори? А слабо в небо?» – іронічно запитав нас власник приватної льотної школи. І ми почали вчитися літати. Наша практика ще не закінчилася, але за теорію ми навіть маємо «корочки». — I, наскiльки я чула, займаючись практикою, ви зламали ногу? Допомагав дівчині-оператору: вона тримала апаратуру, не втрималася і падала, а я підхопив. Не думав, що так пошкодив ногу. У мене в театрі був випуск вистави «Бастьєн і 81
«ЩОБ ГЛЯДАЧІ ДИВИЛИСЯ І РОЗУМІЛИ, ЩО ЖИТТЯ КЛАСНЕ»
КУЛЬТУРА
— Пiд час зйомок клiпiв допомагає вам досвiд зйомок у справжньому художньому кiно? Був початок 2000-х. Один із моїх друзів-акторів запросив мене на кастинг двосерійного фільму Станіслава Клименка про Тараса Шевченка «Братство». Нам запропонували сісти у кадр і поспілкуватися. Режисер уважно стежив за нами і згодом затвердив мене на роль студента Андруського, учасника Кирило-Мефодієвського братства, через якого і відбулися арешти. Ось таким був мій дебют у кіно. — Цьогорiч ви стали ще й актором драмтеатру? Мене покликали друзі – режисер Ілля Мощицький і композитор Дмитро Саратський, які у Києві відкрили театр «Мізантроп» і поставили виставу «Запрошення на страту» за Володимиром Набоковим. Я грав одну з ролей, співав і грав на гітарі та акордеоні. Ми навіть з Дмитром на херсонському міжнародному театральному фестивалі «Мельпомена Таврії» одержали нагороду за найкращий музичний супровід вистави.
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
— Ось i «виплив» акордеон iз часiв музичної школи. I вкотре подумалося, що нiчого не минає безслiдно. Так. Та він «виплив» із розумінням моїх можливостей. «Мізантроп» сповідує мультиінструменталізм: актори і танцюють, і читають текст, хоча деякі не мають жодного стосунку до слова та артикуляції. Ми все робили одночасно: поки нас вчили танцювати, ми вчили говорити, потім поки всі разом вчилися декламувати, також вчилися співати й грати на різних інструментах. Тут принцип роботи дещо інакший, аніж у державних театрах. Бо, наприклад, виставу «Я – романтика!» в театрі опери і балету для дітей і юнацтва я поставив лише за чотири
82
репетиції. І не тому, що я такий геніальний, а тому, що нам не дали більше часу і не було можливості шукати інші варіанти, крім того, що я мав у голові. Із камерною оперою «Бастьєн і Бастьєна» у тому ж театрі більше повезло, бо ми її почали зазделегідь, і я два тижні взагалі йшов не в тому напрямку, аби зрозуміти, що вперся у стіну і треба все робити інакше. А «Мізантроп» працює за принципом лабораторії, як і весь світовий авторський театр: Пітера Брука, Єжи Гротовського, Арієни Мнушкіної. Три години попрацювали, година перекуру і знову пошуки. «Запрошення на страту» ми репетирували півтора місяця, і в хорошому сенсі слова це була справжня божевільня.
«Запрошення на страту» ми репетирували півтора місяця, і в хорошому сенсі слова це була справжня божевільня» — Це ваш перший досвiд театрального актора? Ні, ще 2000 року у мюзиклі «Бременські музиканти» грав Трубадура. Це перший проект Євгенії Семенівни Мірошниченко у малій опері. А потрапив туди, як це часто траплялося у моєму житті, випадково. Я саме був слухачем Вільної інноваційної академії театру, що відкрив Театр Курбаса, і запросив для майстер-класів культових режисерів, які працюють по всьому світу, – Григорія Гладія, Володимира Кучинського, Бориса Юхананова і Олега Ліпцина. Я також відвідував заняття акторського курсу Бориса Ставицького у театральному інституті, де мій друг, режисер Дмитро Лазорко (на жаль, уже
«ЩОБ ГЛЯДАЧІ ДИВИЛИСЯ І РОЗУМІЛИ, ЩО ЖИТТЯ КЛАСНЕ»
КУЛЬТУРА
покійний) був другим майстром. А ще якийсь час я був вільним слухачем на курсі у Володимира Талашка і там грав графа у «Фігаро». Я тоді жив у інтенсивному коловороті творчої тусні акторів і режисерів молодих київських театрів. Якось один із студентів Ставицького запропонував прийти на кастинг нового мюзиклу, що відбувався у приміщенні консерваторії. Я зайшов до своєї альма-матер і зустрів знайому режисерку Оксану Тараненко, яка запропонувала мені роль Трубадура. Пройшов відбір і зіграв свого улюбленого персонажа, який, до речі, містично супроводжує мене по життю. Торік я озвучував його у мультику. А нещодавно під час одного з прямих телеефірів, де я був гостем, якийсь слухач чомусь обізвав мене «бременським музикантом XXII століття». А нині театр «Мізантроп» ставить нову виставу «Король Убю» Альфреда Жаррі. Я роблю її український переклад, бо зроблений 1994 року, на жаль, мало стосується самої п’єси. — Це теж для вас не нова дiяльнiсть? Ще 2002-го вийшов мій переклад французької п’єси Жака-Люка Лагарса «Далекі країни». Потім я перекладав лібретто «Бастьєн і Бастьєна».
— Розкажiть про озвучування мультику? Це ще нова грань можливостей? Мультик української студії «СтарМедіа» – це мікс «Бременських музикантів» і «Робіна Гуда», який називався «Трубін Гуд». Я озвучував з Надією Дорофєєвою, яка фантастично заспівала усі пісні. Дуже цікавий досвід, хоча й маленький, і я готовий ще погратися у цю гру. Коли ти вдихаєш (це вже синдром Пігмаліона) реанімовану картинку із своїм голосом, із власним ставленням до якихось подій – це як створити глечик. А ще новим досвідом став балет на льоду. Два роки тому у київському Палаці спорту ставили перше національне льодове шоу «Лускунчик» з українськими і світовими зірками фігурного катання. Я автор ідеї і режисер. А 2007-го була «Снігова королева». До цього у Київ подібні шоу завжди привозили з Чехії, Латвії, Росії. Також з «авіаторами» ще два роки попрацювали ведучими хід-параду «Знай наших» на «Нашому радіо».
— Багатьох i дивувало, i зворушувало ваше пiклування талановитими дiтьми. Напевно, це від того, що я сам дитиною потрапив у дитячий театр. Працював із дітьми давно. Почалося все з потужної вокальної студії – театру пісні «Планета- мюзикл». Для неї ми з Дмитром Саратським написали і поставили мюзикл «Ляльки». Першими солістками у ньому були Настя Каменських і Єва Бушміна, сьогодні відомі популярні українські співачки. Тоді Насті було 16 років, а Єві 13. Із цією виставою наші діти згодом отримали найвищу нагороду на фестивалі «Золотий ключик» у Німеччині. Зрештою, і наші перші дитячі пісні ми з Дмитром теж реалізовували там, бо для дітей у нас взагалі немає вокального матеріалу. Потім 2010-го ми організували і провели Всеукраїнський телевізійний дитячий фестиваль «Різдвяна мелодія», який мав неабиякий успіх. Але на бажання дітей і батьків продовжувати його у нас не знайшлося грошей. Також я вів театральний гурток у Палаці творчості з дітьми від 5 до 12 років. Такі смішні! Але через брак часу я змушений був вибирати: віддаватися їм або своїй професії. — Ви колись сказали, що не дружите з депресiєю. А як сьогоднi? На щастя, ні. Я кажу, що людина – це джерело енергії. І депресія, мабуть, з’являється у той момент, коли там виникає замикання, енергія припиняє живити людину зсередини. І насправді ця енергія залежить від самої людини. Бо якщо ми реагуємо, наприклад, на всілякі негативні новини, сваримося, навіть подумки, комусь заздримо, бажаємо недобре, так само витрачаємо енергію. Не потрібно її витрачати саме на це. Зрозуміло, що я неідеальний, теж інколи злюся, але вчу себе, примушуючи негативні емоції не поглинати. І для мене депресії не існує, я в неї не вірю. Текст: Галина Цимбал Фото: из личного архива Дмитрия Тодорюка
83
УСПЕШНЫЕ ЛЮДИ
— А про найперший – «Iiсус Христос – суперзiрка» – забули? Так, це було в часи, коли цей мюзикл був дуже популярний і мені хотілося, аби він звучав і українською.