Володимир Мороз
Замки і фортеці ернопілля
м. Тернопіль
Видавництво «Підручники і посібники»
УДК 908(477)+728.81 М 80
Дружині і синові присвячую
ПЕРЕДМОВА Редактор Оксана Чучук Дизайн обкладинки та форзаців Оксани Корнєєвої Літературний редактор Людмила Олійник Фото Володимира Мороза
Мороз Володимир М 80 Замки і фортеці Тернопілля. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2011. — 160 с.
ISBN 978-966-07-1931-6
Книгу «Замки і фортеці Тернопілля» присвячено історії оборонних споруд на теренах частини Поділля, Волині та Галичини, що лежать у межах Тернопільської області. Основну увагу автор присвячує укріпленням, які виникли та еволюціонували у проміжку між XI та XVIIІ століттями і належать до категорій фортеця, замок, форт. Кількість описаних оборонних споруд — 32, зумовлена їхнім станом: йдеться про повністю або ж частково збережені середньовічні та ранньомодерні укріплення. Особливо автор акцентує увагу на історико-архітектурному середовищі, що сформувалося «у затінку» — під захистом мурів. Відтак перед очима постає калейдоскоп людей, подій, старожитностей і легенд. Книга розрахована на широке коло читачів. УДК 908(477)+728.81 ISBN 978-966-07-1931-6 © Мороз В., 2011 © Фото Мороз В., 2011
Історія замків та фортець сучасного Тернопілля є «однією великою епопеєю тієї землі», — так писав ще перед Другою світовою війною дослідник оборонної архітектури і шукач ненаписаної історії Олександр Чоловський (1865–1944)*. Потреба в оборонних місцях на старовинних землях Червоної Русі завжди була посиленою через часті напади кочівників. «Особливо варто пам’ятати, що кожне місто і містечко було водночас меншбільш фортецею, мало свої вали, рови, палісади, мало башти й брами, здобути які не раз марно спокушався ворог», — зазначав цей призабутий історик. І справді, за кількістю оборонних замків і замочків, фортець та фортів, їх залишків, чи хоча б свідчень про існування таких, Тернопільська область посідає перше місце в Україні. На території краю існувало близько 100 твердинь, що становить третину тих, що височіли на теренах нашої країни в Середньовіччі та на початку Нового часу. Вивчаючи державні акти та грамоти королів, щоденники, зошити і мемуари мандрівників, які проїжджали землями Волині, Галичини та Західного Поділля, які нині об’єднані в одну область, можна з подивом дізнатися, що замки були навіть у малознаних тепер селах, наприклад, Бобулинцях, Кулаківцях, Новосілці Костюковій чи Олієві... Та до нашого часу збереглася лише частина цих старовинних пам’яток. Наприклад, історія Кременецького замку зупинилася за часів Хмельниччини, інші не відновлювали з руїн після масштабних турецьких війн останньої чверті XVII ст., коли край залишився майже безлюдним. Та більшість оборонних споруд зруйнував мир: з настанням безпечних часів у XVIII ст. власники величавих і неприступних укріплень перебудовували їх у палаци, а за панування Австрії влада взагалі дозволила селянам розбирати мури на каміння для будівництва господарських споруд. У радянські часи замками зацікавилось уже керівництво колгоспів. Так, у старовинному Червоногороді, біля Ниркова, камінь зі стін збудованогого на місці замку палацу розібрали для будівництва свинокомплексу, а замок у Токах — для укладання кам’яної дороги. Та все ж замки вистояли цей мирний і непомітний штурм часу, і в непоганому стані до наших днів їх збереглося приблизно 30. Ці фортифікаційні споруди з’явилися у різний час, мали різний статус і відіграли різну роль в історії України та Польщі, проте всі вони мали єдину мету — оберігати людей від ворога. У багатьох старих містечках Тернопільщини, як справедливо зазначив сучасний дослідник Олександр Лесик (народився 11 січня 1944 р.), залишки замків, як і будівлі монастирів, досі залишаються найбільшими спорудами. Вони є композиційними центрами поселень. До найдавніших збережених замків на теренах області належать Кременецький, Язловецький і Бучацький. Але минувшина оборонних споруд регіону залишається маловивченою, і категорично говорити про найстаріший замок не береться ніхто з істориків. У давніх руських літописах є згадки про твердиню в Кременці, захисники якої зуміли відбити штурм орди хана Батия (1201–1255) взимку 1241 р. Розповідають літописи і про Данилівград, що стояв неподалік сучасного села Стіжок у Шумському районі, але не збе* Роки життя історичних осіб тут і надалі у книзі вказано тільки при першій згадці про них
рігся, і про стольний град князя Василька — Теребовлю — з його замком (попередником того, що зберігся до нашого часу). Новим поштовхом до активного будівництва укріплень на Поділлі, в Галичині й на Волині став розпад Золотої орди та утворення Кримського ханства, правителі якого, потрапивши у залежність від Османської імперії, організовували чи не щорічні походи за здобиччю та полоненими. У той же час Україну захоплюють литовці та поляки, і за їх панування, особливо після об’єднання королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту (у 1569 р.), — край заряснів численними замками та фортецями, призначеними для того, аби перешкодити орді здійснювати грабунок і захищати шляхту від козаків. Протягом XV–XVII ст. південно-східний кордон Речі Посполитої був місцем неймовірних звитяг і трагедій українців, поляків, білорусів та литовців, ареною протистояння туркам, які намагалися завоювати всю Європу, та їхнім васалам-татарам. Цей рубіж був навіть важливішим, ніж німецький кордон, звідки слов’янщині також загрожувала постійна небезпека. У XIV–XV ст. найбільші оборонні споруди існували вже в Бучачі, Червоногороді, Скалі-Подільській, Теребовлі, Язловці та Старому Збаражі. У XVI ст. такі будівлі звели у Бережанах, Буданові, Чорткові, Ягільниці, Микулинцях, Тернополі, Залізцях. Протягом XVII ст. замки з’явилися в Долині, Озерній, Кривчому, Кудринцях, Личківцях, Новосілці Костюковій, Підзамочку, Сидорові, Скалаті, Токах, Висічці. А в 1672 р. на території сучасного Тернопілля звели останній форт — Окопи Святої Трійці. З усіх замків Тернопілля лише Кременецький, Теребовлянський, Скала-Подільський та Червоногородський були королівськими. Решта перебувала у приватному володінні, адже у зведенні нових фортець тон задавали великі магнати, які щедро фінансували оборонну справу. Вони ховалися не лише від орди, а й від тих, кого визискували. Поступово замки стали не лише захищеними від ворога місцями, а й скарбницями творів мистецтва. Деякі з них, як ось Вишнівець, порівнювали з Версалем. Натомість Бережанський замок називали Східним Вавелем. Усередині залів та покоїв твердинь Тернопілля можна було побачити дорогі меблі XVII–XIX ст. Стіни прикрашали безцінні колекції картин майстрів різних країв і народів, у тому числі й твори Рембрандта (1606– 1669). Були тут комплекти мисливської та військової зброї, старанно дібрані бібліотеки та родинні архіви. Кожен з маєтків може похвалитися чималим списком відомих людейтворців історії, які жили чи гостювали тут, переживали у цих мурах свої тріумфи і невдачі. Королі, князі, гетьмани, полководці, письменники, композитори, релігійні діячі... Перелік можна продовжувати, проте, незважаючи на все це, замки досі мовчать. Про них ніби забули. Тільки от за радянських часів оборонні пам’ятки піддавали забуттю свідомо, оскільки вони були передусім залишками «експлуататорського» ладу. Тепер же їх не згадують з байдужості. Але що може бути страшнішим за відсутність уваги? Без неї гине людина. Без уваги зникають і замки, а головне — наша історія. Утім, оборонні споруди не стояли у пустелі — довкола них протягом століть сформувалися неповторні архітектурні ансамблі міст, містечок та їх околиць, про які теж варто пам’ятати і які варті розповіді.
Бережани У затишному містечку Бережани, що розташоване за 52 км від Тернополя, стоїть напівзруйнований замок неправильної 5-кутної форми. Його подвір’я поросло травою. Колись у твердині панувала пишнота, не було ліку бенкетам і шанолая Сенявського (1489–1569). ваним гостям, а тепер тишу Сенявські носили спершу порушують реставратори, стопрізвище Гранувські, адже рожі й допитливі туристи. походили з міста Гранува у У 1375 р. Бережани були Великопольщі. Першим із селом і належали Анні з Литцього роду Сенявським навинова (роки народження і звався Рафал (помер 1518 р.), смерті невідомі). Цього ж року батько якого Дмитро одрунамісник угорського і водножився на дідичці із Сеняви, час польського короля Людощо на Львівщині. віка І Великого (1326–1382) у Свій замок Сенявські Галичині Владислав Опользвели у 1534–1554 рр. на остчик (народився між 1326 р. Адам-Миколай рові, який омиває річка Зоі 1332 р. – помер 1401 р.) Сенявський лота Липа. Оскільки місципередав поселення на була болотистою, то роль Васькові Тептунофундаменту на всій площі забудови вивичу, а вже за півтора сторічконували вбиті в землю дубові палі. Перчя, 1445 р. Бережани стали містом, отримавши маг- вісно замок утворювали палац із в’їзними дебурзьке право 19 бе- воротами, півкругла бастея і чотирикутрезня 1530 р., і на у плані та чотириярусна вежа. Це є в о д н о ч а с південно-східна частина сучасного замку. власністю У 1570 р. до північної частини цього компМ и к о - лексу прибудували дерев’яні дім і башню, а в першій половині XVII ст. його укріпили бастеями, в одній з яких — п’ятикутній — розташували арсенал. Та не судилося першому власникові Бережан Миколі Сенявському побачити останні прибудови через смерть на 80-му році життя під час Люблінського
5
6
сейму, на якому з Польського королівства та Великого князівства Литовського утворилася єдина держава Річ Посполита. Окрім власне мурів замок оточували і зовнішні земляні укріплення, які спорудили згідно зі схемою, розробленою Гійомом Левасером Бопланом (бл. 1600–1673). Це були чотири гостроконечні бастіони з ескарпами, равеліном, ровами і валами, які займали майже всю площу острова на Золотій Липі. Вони не дозволяли ворогові підійти безпосередньо до мурів замку, але давали можливість збільшувати кількість війська, яке можна було розташувати за укріпленнями. Твердиню та її будівлі майстри облаштували відповідно до законів доби Ренесансу: внутрішнє подвір’я — в італійській формі «палаццо», а стіни кімнат прикрасили живописом, драпіру-
ванням, золотом і сріблом. Зовні твердиня мала строгий вигляд, а всередині вражала розкішшю. Водночас із замком на його території збудували і костел Святої Трійці. Спершу він був однонавовим, а в 1619–1624 рр. отримав південно-західну капличку. Щодо північно-східної каплиці, то її прибудували до храму або у 30-х рр. XVII ст., або ж у кінці XVII – на початку XVIII ст. Оздобленням костелу займалися видатний скульптор родом із Вроцлава Ян Пфістер (1573–1648), який мав майстерню у Бережанах, та Генріх Горст (роки народження і смерті невідомі). За розкішність замок у Бережанах називали Східним, або Українським Вавелем, а поет Юліуш Словацький (1809–1849) згадав про містечко у своєму творі «Ян Білецький»: Бжежанський пан в околиці чарівній Оселю мав. Там поміж двох потоків Розкішний замок у красі предивній, Каплиця й башти зводились високі. Покоїв блиск — лиш королівським рівний: Там золото, і розкоші, і спокій. Про багатство Сенявських ходили легенди. За однією з них, під час чергового татарського набігу, коли усі мешканці містечка втікали в ліси від небезпеки, князьвласник замку відкупився від ординців золотом. Татари весь день вантажили викуп на вози, та коли поверталися до Криму, на мості через річку Липу на них напали опришки. Під час бою мішки із золотом попадали у воду. Відтоді селяни ще довго знаходи-
ли там коштовні монети, а річку назвали з гетьманом Іваном Мазепою (1639–1709), Золотою Липою. а вдруге — у 1711 р. з польським короЗамок з мурами, що з півлем Августом ІІ Фрідріхом нічного боку були завтовшки (1670–1733). Під час останньо2 м, а з південно-західного — го візиту Петро І став хрес6 м, завдяки добрим господарям ним Софії, дочці останнього був неприступним. Його не змочоловіка з роду Сенявських, гли здобути татари у 1567, 1575, Адама-Миколая (1676–1726). 1577, 1589, 1615, 1620, 1624, 1628, У 1715 р. із замкової скарб1631, 1651, 1655 рр. Мандрівник ниці Сенявських до міського Ульріх фон Вердум (1632–1681) собору Святої Трійці під салют писав, що вода в його ровах не гармат перевозили мощі Івана замерзала і в найлютіші морози. Хрестителя — частину кістки Утім, у 1648 р. твердиня не зляруки, якою той хрестив Ісуса в кала козаків Максима КривоЙордані. Правдивість рештків носа (р. н. невідомий – 1648 р.), і підтверджували печатки ставони її здобули. А взимку 1655 р. родавніх Східних Патріархів Іван Мазепа Бережани і замок без бою взяв та володарів. Існує переказ, шведський генерал Роберт Дущо спершу мощі перебували у глас (1611–1662). Після того, як у 1666 р. укрі- палестинському місті Севастія біля гробу плювати твердиню зобов’язали місцевих пророка Єлисея, і святий євангеліст Лука євреїв, її у 1667 р. двічі невдало намагалися переніс їх до Антіохії. Звідти святиня поздобути козаки, а в 1675 р. — турки і татари трапила до Константинополя, а потім — полководця Ібрагіма Шишмана. Наприкінці до молдавського господаря Єремії Мо1698 р. околиці фортеці стали місцем збору гили (р. н. невідомий – 1606 р.). У 1673 р. основних військ Речі Посполитої перед пла- дружина молдавськонованим походом на визволення Кам’янця го господаря від турків. Бачив замок також ще й інших людей, які вершили долі народів. Зокрема, московський цар Петро І (1672–1725) побував тут двічі. Уперше він приїжджав у Бережани в 1707 р. разом
7
8
П. Пепричайкова подарувала святиню Сенявському. Тривалий час мощі вважали втраченими, і вперше після Другої світової війни їх показали людям у 2001 р. Троїцька церква розташована у центрі міста на площі Ринок, неподалік від місцевої ратуші. У 1726 р. після смерті останнього з роду Сенявських, Адама-Миколи, Бережани із замком перейшли у власність князів Чорторийських, а пізніше — Любомирських і Потоцьких. Із 1755 р. зберігся опис Бережанської твердині, що, власне, уже стала більше панським маєтком. Так, у великому залі тоді було 48 портретів польських королів. «Другий
поверх займали покої «злоті, оздоблені головами славних людей...» У зброярні був погріб Миколи Сенявського, де в натуральну величину скульптура Сигізмунда ІІ Августа (1520–1572) у гробі, який пізніше перевезли у Люблін. У зброярні було 48 гармат і 117 гаківниць, карабіни, коштовні мушкети, фузеї, пістолети, штики, тисячі гранат, залізних куль, гротів і бомб та інших приборів воєнних» — писав історик О. Чоловський. У ХІХ ст. замок руйнується. Тут розташовують військові склади і навіть броварню. У капличці Святої Трійці, де ховали усіх Сенявських, зробили склад хмелю. Дійшло до того, що поет Корнель Уєський (1823–1897) звинуватив Станіслава-Антонія Потоцького (1837–1884) в умисному руйнуванні пам’ятки. Заява подіяла — шляхтич почав відновлювати капличку, але згодом помер. Реставрацію зупинили, і розвал замку під час Першої світової війни довершила російська артилерія. Пізніше, коли Західна Україна входила до складу Польщі, пам’ятку намагалися відновити військові. Та знову розпочалася війна. Багато цінностей з Бережан вивезли до Кракова, а частину й досі можна побачити в Олеському замку і Львівській галереї мистецтв. Як і в будь-якому давньому замку, у Бережанському є великі підземелля, які ще зовсім не досліджені. Припускають, що частина ходів тягнеться до монастиря бернардинів, а це приблизно 1 км. Є підвали і під самим подвір’ям твердині. Замок належить до Бережанського історико-архітектурного заповідника, і його планують відродити протягом наступних 25 років. До того часу відбудують замкову церкву Святої Трійці, втрачені поверхи палацу, а в залах буде ресторан і музеї.
Історико-архітектурне оточення
На окрему увагу в Бережанах заслуговують дерев’яна церква Святого Миколая 1691 р., що збереглася практично у первісному вигляді. Вона розташована на
вул. Шевченка, на території колись міста (до 1842 р.), а потім передмістя Бережан — Адамівки. У цьому місці власники Бережан поселили татар, яких перемогли в одній із битв. При церкві діяло братство, статут якого затвердив львівський єпископ Гедеон Балабан (1530–1607). На відміну від цього храму, костел Різдва Діви Марії (на вул. Братів Лепких, 1, майже у центрі міста) зберігся до нашого часу із перебудовами. Його звели у 1600 р., і він слугував важливим оборонним рубежем. Храм досі оточує висока стіна із бійницями. Між цим костелом і Троїцьким собором стоїть вірмен-
гістрат і гімназія. Саме в цьому будинку навчалися засновник Руської трійці Маркіян Шашкевич (1811–1843) та відомий письменник Богдан Лепкий (1872–1941). Тепер у ратуші діють чотири музеї.
9
ська церква 1764 р. А от у Бернардинський монастир, що на горі поряд із замком, можна потрапити тільки під час літургій: там діє колонія для неповнолітніх. Його будували у 1630–1683 рр. і завершення присвятили перемозі об’єднаних європейських військ над турками під Віднем. Порівняно пізньою пам’яткою в Бережанах є ратуша, зведена у 1803–1811 рр. Тут працювали ма-
10
Всього за 3 км від міста, у селі Рай, розташований палац і парк зі ставками, водоспадами та джерелами, який називають «малою Софіївкою». Палац збудували у 1709 р. на місці зруйнованого під час Північної війни (1700–1721) мисливського замку. А перед тим у Раю гостювали цар Петро І із гетьманом Іваном Мазепою. Петро І був дуже вражений пишнотою палацу Адама-Миколи Сенявського, та настрій вельможам зіпсував раптовий напад противників миру між Польщею й Росією. Господар урятував царя, вивівши його з Раю потаємними підземеллями. У XVIII ст. стіни палацу прикрашали розкішні гобелени, картини, зброя, а в бальній залі на кольорових мотузках висіла така екзотика, як страусині яйця. Найкра-
щі речі для оздоблення маєтку А.-М. Сенявський замовляв у столиці моди — Парижі. У Раї Сенявські зібрали бібліотеку із документами, датованими, починаючи від ХІІІ ст. Та ймення селу дали не могутні стіни, а надзвичайна природа. Саме вона, як йдеться у старій оповіді, наштовхнула власників назвати місцевість Раєм. Згідно із цією версією, якось Адам Сенявський прогулювався парком зі своєю нареченою. Довго вони думали, яку назву дати маєтку, та нічого не могли вигадати. — Ти звешся Адам, а я — Єва. Назвімо садибу Раєм! — запропонувала дівчина. Так і вирішили. Нова назва прижилася в народі, незважаючи на те, що нареченої Єви останній із Сенявських не мав. Після смерті Адама-Миколи Рай перейшов до Чорторийських, а згодом — Любомирських і Потоцьких. Останні не жили тут постійно. За відсутності власників парком могли прогулюватися всі охочі. Та його закривали тоді, коли Потоцькі приїжджали сюди і влаштовували бенкети. Садибу грабували під час обох світових воєн, але вона збереглася цілісною. Найближчий до Бережанського замок розташований у Тернополі.
Б
ілокриниця
Початки будівництва Білокриницького замку сягають першої половини XVI ст. Руїни замку і добре збережений палац на його території розташовані неподалік дороги із Кременця в Дубно. Від Кременця сюди 5 км, а від Дубна — близько 30. До Тернополя — 80 км. Зелені стіни маєтку у псевдоготичному стилі видніються вже зі шляху. Тут, на місці старої фортеці князів Збаразьких, уже понад 100 років навча ються діти. І хоча стіни спо-
руди вже не є неприступними, пам’ятка не занепала: до нашого часу збереглися і залишки бастіонів, і частина ровів. Та найбільше відвідувачів вражає величний дім, збудований на зразок англійських дворянських маєтків. Село, де розташований замок, уперше згадали 9 травня 1438 р. у грамоті великого руського князя Свидригайла (1370–1452). Він надав магдебурзьке право Кременцю, а лани від міста і до Білої Криниці (саме так називали поселення у давнину) передав війтові Юркові Німчинові (роки народження і смерті невідомі) із міста Бузька. У I чверті XVI ст. польський король Сигізмунд І Старий (1467–1538) передав частину села охрещеному татарину Семенові Кілдишу, і той заснував місцевий рід Білокриницьких. Однак з опису Кременецького замку 1545 р. відомо, що тоді однією частиною Білої Криниці володів боярин князів Чорторийських, власником іншої частини була дружина Богдана Білокриницького, який вислужив цей маєток у згаданого короля Сигізмунда. У другій половині XVI ст. Білокриницькі втрачають права власників, і но-
11
К
ременець
Кременецька Замкова гора піднімається над рівнем моря на 397 м і приблизно на 100 м над околишньою територією. Тепер замок занедбаний. Мури завтовшки 2,3 м частково пообвалювалися. У давнину на стінах твердині зі сторони подвір’я були дерев’яні тераси для воїнів та оборонців, подібні до тих, що в Луцькому замку. З боку поля мури теж мали дерев’яні криті ґанки: бланковання чи обланки з бійницями для стрільби вниз — підсябиттями. Про існування обланків свідчать спеціальні виїмки у камені, на які спиралися ці помости. Стояли на подвір’ї також каземати та інші будівлі. Про них нагадують невеликі горбики.
Твердиню на місці сучасного Кременецького замку наші предки дуліби заснували ще в ІХ ст. Згідно з остаточно непідтвердженими даними, у 1064 р. керівник залоги твердині боярин Дениско Мокосій (роки народження і смерті невідомі) здав її польському королю Болеславу ІІ Сміливому (1042–1081). Той ішов походом на Київ, повертати княжий стіл своєму дядькові, Ізяславу Ярославичу (бл. 1024–1078), якого прогнали зі столиці. Першу достовірну письмову згадку про Кременець знаходимо в Іпатіївському літописі і стосується
43
44
вона зимових подій 1226–1227 рр., коли угри на чолі з їхнім королем Андрієм ІІ Арпадом (приблизно 1175/77–1235) намагалися заволодіти містом і зазнали поразки від тестя князя Данила Галицького (1201–1264) Мстислава Удатного (р. н. невідомий – 1228). «Пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля і взяв Тихомль. Звідти ж прийшов він до Крем’янця і
бився під Крем’янцем, і багато угрів побили й поранили». Князь Мстислав був хоробрим, але й своєвільним воїном, одним з тих небагатьох, що врятувалися після поразки русичів у бою з монголо-татарами на річці Калці 31 травня 1223 р. Через 14 років після цих подій Крем’янець, як тоді називали містечко, не змогли здобути навіть війська хана Батия. Його ординці довго штурмували замок, але марно, бо оборонці добре захищалися. У ті часи, зрештою і в ХІХ ст., Замкова гора не була вкритою деревами і кущами, як тепер. Її спеціально очищували так, що ворог не мав де ховатися. Узимку, а монголи штурмували укріплення саме тоді, оборонці поливали схили водою, і на морозі гора вкривалася кригою. Горбиста місцевість завадила завойовникам застосувати захоплені у Китаї стінобитні машини і пристрої для метання каміння, тому Батий відійшов ні з чим. У 1255 р. випробувати міцність стін Кременця вирішив монгольський воєначальник Куремса (роки народження і смер-
ті невідомі), татарський стражник берегів угода про нейтральний статус Кременця Дніпра. Він теж зазнав поразки. За це Ба- та у 1354 р. литовський князь Любарт тий наказав наповнити сагайдак невдахи Гедимінович (після 1300–1383) захопив гноєм, вигнати у степ і заборонив дава- його. Того ж року польський король Казити йому притулок. Таке покарання було мир ІІІ Великий (1310–1370) відібрав місто. найбільшою ганьбою для монгольського Боротьба з перемінним успіхом тривала і, воїна. Кременець радів, та вже у 1261 р. наприклад, у 1366 р. знову перемогли поляки. Коли ж через чотири роки король князь Василько Романович (приблизКазимир помер, Любарт захопив но 1203–1269) розбирав укріпленКременець і утримував його до ня дерев’яного замку на ви1376–1377 рр. Конфлікт вичермогу іншого монгольського пали у 1382 р. після смерті достойника Бурундая (роки угорського та польського конародження і смерті невідороля Людовіка І — Любарт мі). Монголи пригрозили просто викупив замок у палити всі села Галицькойого старшини угорця. ПісВолинської держави, якщо ля смерті Любарта у 1386 р. русичі самі не зруйнують Кременець отримав його укріплень. Наприкінці син Федір (роки народження ХІІІ ст. замок відбудували у і смерті невідомі), але вже у камені та розширили. 1392 р. король Польщі Ягайло Із часами монголо(приблизно 1348/62–1434) відтатарських нападів пов’язано Бона Сфорца дав Кременець своєму братові чимало легенд. За однією з Скиргайлу (приблизно 1354– них, дівчата, які не побажали потрапити у полон і зазнати ганьби, ки- 1397) як компенсацію за відібраний на нулися зі скель, зв’язавшись між собою користь Вітовта (1350–1430) титул косами. Падаючи, вони перетворилися на великого литовського князя. Скирвеликі кам’яні брили, що досі лежать біля гайла отруїли у 1396 р. і замком та підніжжя гори. Відтоді скелі звуться Діво- містечком заволодів спершу Дмичими. Інша історія розповідає, що під час тро Корибут (приблизно 1358/59 – одного з нападів довколишні мешканці після 1404), а потім — Вітовт. Як і в кожному великому встигли заховатися за мурами й оборонялися від нападників кулішем. Оскільки замку, у Кремештурм був раптовим, то кременчани за- нецькому існувахищалися усім, що потрапляло під руки, ли підземелля. і навіть гарячу страву виливали на голови З 1409 до 1418 р. монголів, вигукуючи при цьому: «Їжте на в них був ув’язнений здоров’я!». Із занепадом Галицько-Волинського молодший князівства Волинь перейшла до рук литовців. Щодо Кременця, то ще у 1320 р. місто від великого литовського князя Гедиміна (приблизно 1275–1341) отримав його онук Юрій Наримунтович (роки народження і смерті невідомі). Але згодом поляки висловили претензії на важливий військовий і торговий пункт. Деякий час діяла
45
46
брат Ягайла князь Свидригайло (бл. 1370– 1452), який не бажав підкорятися полякам. Прихильники бунтівного князя дев’ять років не знали, де його заховали вороги, а коли схованка стала відома, тоді зібрали півтисячне військо і визволили провідника у четвер перед Великоднем, убивши замкового старосту Конрада Полака (роки народження і смерті невідомі). Свидригайлові довелося втікати у Молдавію, але у 1430–1432 рр. він став володарем Литви, Білорусі й більшої частини України. Про Кременець вельможа теж не забув і після чергового нападу поляків на містечко, бажаючи якось компенсувати збитки, 9 трав-
ня 1431 р. Свидригайло надав громаді магдебурзьке право. Окрім уже існуючого замку, він наказав збудувати у Кременці фортецю на сусідній горі Стіжок. Її руїни збереглися до ХІХ ст. Старостою Кременця Свидригайло зробив князя Федька Несвіцького, який, одначе, у 1434 р. присягнув на вірність польській короні і передав місто полякам. У 1479 р. у замку були «3 фуклери, 4 порохівниці, пушок 6 малих, а пищаль одна, а великих пушок на городі 4…» Згодом Кременецька твердиня як королівщина декілька разів переходила з рук одного державця до іншого. Її урядником був навіть єпископ Вільнюса (теперішньої столиці Литви) Януш (приблизно 1499– 1538), нешлюбний син короля Сигізмунда І Старого. Саме йому варто завдячувати ідеєю викопати у замку колодязь. Робітники прокопали гору на завглибшки близько 90 м (40 сажнів), дійшли до піску, та води не знайшли. Надалі її до замку возили із джерел з-під гори, а в часи облоги захисники збирали дощівку, що стікала по системі ринв до мурованого резервуару, який обклали деревом та посмолили. Автором такого нововведення був пан Станіслав (роки народження і смерті невідомі), прізвище якого в документах не названо. А от безводний колодязь проіснував до ХІХ ст. Відомий український історик Микола Костомаров (1817–1885) писав, що деякі сміливці, спускалися у підвішених на ланцюгах корзинах так глибоко, що серед білого дня могли бачити зорі. Згодом колодязь закидали камінням, і він обсунувся. Подібний до місця вибуху бомби слід від колодязя досі видніється ліворуч від в’їзної вежі. У 1536 р. Кременець став центром староства, король Сигізмунд І передав його своїй дружині королеві Боні Сфорці Д’Арагона (1494–1557). Молодша за чоловіка на 27 років італійка володіла містечком і замком дуже вміло: видала три привілеї у 1539, 1542 і 1546 рр. За її володарювання Кременець пережив піднесення, і народ
склав про королеву багато небилиць. Згідно з однією з таких історій, Бона наказала змайструвати шкіряний міст від замку до сусідньої гори Черчі й дуже любила ним прогулюватися. Одного разу місток порвався і королева, дивом урятувавшись, у знак вдячності заклала поряд монастир. Також із Боною пов’язана легенда, яка пояснює, чому третій тост присвячують жінкам. Річ у тому, що темпераментну італійку в Кременецькому замку охороняли кілька десятків молодих жовнірів, які водночас були її коханцями. Коли про зраду дружини дізнався підстаркуватий чоловіккороль, то вислав спеціальну комісію. Чиновники привезли Сигізмундові документи, які підтвердили невірність королеви, і він наказав стратити всю залогу. Але Бона зуміла випросити в чоловіка третього, дев’ятого і двадцять сьомого офіцерів зі списку. Відтоді під час застіль келихи за жінок піднімають саме в такій послідовності. Утім, історики пишуть, що королева у своєму волинському замку навіть не була. Власниця управляла містом і замком через своїх старост Щасного Герцика (роки народження і смерті невідомі) та Станіслава Хвальчевського (роки народження і смерті невідомі). Із 1545 р. збереглася ілюстрація Кременецької твердині, де йдеться, що вона мала два мости (один з яких — звідний). У замку було три вежі: збудована за часів єпископа Януша та підвищена за урядування Дахна (роки народження і смерті невідомі) надбрамна, Черлена і «над новим домом». Ліворуч від в’їзної брами на подвір’ї біля муру стояв дерев’яний будинок, існували 25 завершених городень-сховищ і 8 недобудованих, а також 9 спіжарень для гармат. На озброєнні замку було 29 гармат: 4 «соко-
ли», 2 мортири, 22 фальконети, а з дрібнішої зброї — 10 гаківниць, 33 рушниці, порох, олово, селітра, ядра. Автор ревізії литовський державний писар і господарський дяк Лев Паткевич-Тишкевич (роки народження і смерті невідомі) резюмував, що за достатком боєприпасів «не тільки Луцьк і Володимир, але й десять інших, ба навіть двадцять замків, тому не рівня». Повторна ревізія 1552 р. констатувала, що у твердині було 14 гармат. Поляки не любили іноземку Бону, і на схилі свого віку вона змушена була виїхати в рідну Італію. Із Кременця королева вивезла 70 возів різного добра і щасливо доїхала до батьківщини, але й там не було спокійно. Бону отруїв особистий лікар, якого підкупили королі Іспанії Габсбурги. Вони не хотіли віддавати колишній королеві позичених 420 тисяч золотих монет. Пізніше син Бони Сигізмунд ІІ Август повернув собі більшу частину боргу, але срібними монетами. Ось так деякий час на наших землях ходили гроші, вилиті іспанцями зі срібла Нового Світу. А в пам’ять про
47
48
Бону біля Кременця досі існує село Бонівка. Терени села — колишня земля, яку королева виділила для утримання фундованого нею в 1550 р. шпиталю для католиків у самому місті. Із люстрації замку 1552 р. дізнаємося, що на його території, з боку гори Чернча, стояла і стара церква святого Миколая, яку заснував Габриель Денискевич (роки народження і смерті невідомі), а біля неї — пушкарня. Протягом деякого часу замок жив спокійно. На початку XVII ст. кременецькими старостами стали князі Вишневецькі і саме за їх володарювання, наприкінці вересня 1648 р. замок за підтримки місцевих жителів здобули 7000 козаків Максима Кривоноса із сотниками Василем та Петром Костенками (роки народження і смерті невідомі). За іншими даними, це була кіннота полковника Филона Джалалія (р. н. невідомий – бл. 1659). Козаки 6 тижнів стояли облогою навколо твердині й, можливо, не заволоділи б нею, якби слабких місць оборони не підказали самі кременчани. Це був єдиний
раз, коли Кременець захопили у відкритій війні. Козаки і повстанці 10 тижнів грабували панські маєтки в околицях Кременця, а всі акти влади, які були у замку, покидали до колодязя. 14 липня 1651 р. у Кременці побував король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир. Він намагався зібрати шляхту на похід проти козаків, але спроба була невдалою. Замок після козацького штурму не відбудовували, бо ресурсів для цього у знищених околицях не було. Але ще у XVIIІ ст. там зберігали міські архіви. На сусідній із Замковою горі Черчі дотепер зберігся козацький П’ятницький цвинтар, і в Кременці побутує повір’я, що у великодню ніч козаки, які загинули під фортецею, виходять зі своїх могил і запалюють там свічки. Тепер замок входить до історико-архітектурного заповідника і, можливо, колись його відновлять. Утім, ця пам’ятка не єдина окраса Кременця.
Історико-архітектурне оточення
У містечку стоїть мурований Миколаївський собор, що на вул. Шевченка, 57. Цей храм став православним у 1832 р., а до того він належав до францисканського монастиря, збудованого у ХVI– XVII ст. Францисканців у містечко, до первісно дерев’яного костьолу, запросив луцький єпископ Мартин Шишковський (1554– 1630) ще у 1607 р. Неподалік розташована пам’ятка XIХ ст. — костел Святого Станіслава 1854–1857 рр. Прикладом для її зведення слугував петербурзький костел Св. Катерини. Від 1908 р. храм прикрашають чеські вітражі, а від 1910 р. — ще й пам’ятник поетові та уродженцю Кременця Юліушу Словацькому. Будинок, де за припущенням біографів, народився поет, зруйнували у 1922 р. Натомість із 2004 р. у колишній садибі Словацьких, у будинку №16, діє музей Словацького.
Збереглися і приміщення Кременецького ліцею з костелом в історичному центрі міста, на вул. Ліцейній. До 1702 р. на цій території була розташована спершу православна, а потім уніатська церква Св. Духа, і, коли кременецький староста Януш-Антоній Вишневецький (бл. 1678– 1741) вирішив передати храм єзуїтам зі Львова, мешканці почали протестувати. Та влада подолала опір, і єзуїти заснували свою місію та колегіум. У 1731–1743 рр. для навчального закладу звели нові приміщення. Автором проекту був чернецьєзуїт Павло Гіжицький (1692–1762), який, до речі, керував будівництвом Успенського собору в Почаївській лаврі. У 1773 р. монастир закрили, а школа стала першою світською на Волині. У 1805 р. вона отримала статус Волинської гімназії, а в 1819 р. — ліцею з десятирічним терміном навчання і правом присуджувати звання кандидата наук. Після польського повстання, у 1833 р., цар Микола І (1796–1855) видав наказ перенести заклад до Києва. Наступного року на його основі заснували Університет Св. Володимира, зараз це Національний університет імені Тараса Шевченка. У Кременці ж у різний час діяли духовна семінарія, єпархіальне жіноче училище, ліцей, педінститут, педучилище, коледж, а від 2003 р. — знову інститут. Колишній гімназійний костел святих Ігнатія Лойоли та
Станіслава Костки зараз діє як православна церква Преображення Господнього. Дещо далі від центру міста у напрямку колишньої синагоги, а тепер автостанції, на вул. Шевченка, 9, у будівлях заснованого у 1760 р. Замойськими монастиря реформатів, який з 1807 р. діяв як василіанський, розташований Богоявленський жіночий православний монастир. Через дорогу від нього стоїть дерев’яна церква Воздвиження 1887–1889 рр. А на вул. Довгій — «Полкова» церква Покрови Пресвятої Богородиці 1902–1905 рр. Поблизу Богоявленського монастиря розташований Кременецький краєзнавчий музей. За 10 км на захід від Кременця, біля села Великі Бережці, височить Божа гора, що має дві вершини. Біля однієї з них здавна стояла каплиця, а нижче, у пісковиковій кам’яній породі є печера, де зі склепіння постійно капає вода. Місцевий люд називає її «слізьми Божої Матері» і вважає цілющою. А от на іншій вершині вочевидь ще з княжих часів існував монастир. Божа гора — місце паломництва християн. Варто відвідати і розташовані за 25 та 23 км від Кременця Почаївську лавру, і Вишнівець із залишками замку, палацом, родинною церквою князів Вишневецьких, будівлями зведеного Яремою Вишневецьким монастиря кармелітів і нещодавно дослідженим старовинним козацьким цвинтарем.
49
76. 77. 78. 79. 80. 81. 82. 83.
84. 85. 86. 87. 88. 89. 90. 91. 92. 93. 94. 95. 96. 97. 98. 99.
T.9, Województwo podolskie / Roman Aftanazy. — Wyd.2 przejrz. i uzup. — Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1996. — 444, [4] s. Baliński M., Lipinski T. Syarożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym opisana. — T. II. — Część 2. — Warszswa: Nakład i druk S. Orgelbranda, 1845. — 1431+VIII s. Barącz Sadok. Pamiątki buczackie. — Lwow: z drukarni «Gazety narоdowej». — 1882. — 168 s. Barącz Sadok. Pamiątki jazlowieckie. — Lwow: w drukarni zakladu narod im. Ossolinskich, 1862. — 230 s. Barącz Sadok. Załoźce. — Poznań: Czcionkami i w komisie W. Simona, 1889. — 31 s. Cholodecki J. B. Rewizya w Kudryncach w r. 1834. — Lwow: Nakladem autora, 1910. — 34 s. Czolowski Al., Janusz B. Przeslosc i zabytki wojewodstwa Tarnopolskiego. — Tarnopol: Nakladem powiatowej organizacji narodowej, 1926. — 199 s. Finkel L. Okopy Swietej Trojcy. Dwa epizody z dziejow Polski. — Lwow: Odbitka z Przewodnika naukowego i literackiego. Z Drukarni St. Lozinskiego, 1889. — 69 s. Inlender, Adolf Władysław. Illustrirter Führer auf den k.k. Österr. Staatsbahnen für die Strecken: Lemberg-Krasne-Podwołoczyska, Krasne-Brody, Lemberg-Stanislau-Kolomea-ŚniatynCzernowitz, Kolomea-Słoboda rungurska, Kolomea-Kniażdwór, Stanislau-Buczacz-Husiatyn, Stanislau-Woronienka, Podolische Bahnen. — Wien : Steurermühl, 1895. — 101 s. Krzemeniec. — Wilno: Drukarnia «Grafika», (без року) — 32 s. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. — Łuck: Drukarnia Państwowa w Łucku, 1929. — 380 s. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Galicyi, Bukowinie, Spiszu, Orawie i Sląsku Cieszynskim. — Lwow: wykonano w drukarni «Grafii», 1919. — 520 s. Orłowicz M. Z Podolia Galicyjskiego. II Zalieszczyckie. / Mieczysław Orłowicz // Ziemia. — 1913. — Rok IV. — №46. — S. 751–754. Przewódnik po województwie Tarnopolskiem. — Tarnopol : Nakładem wojewódzkiego towarzystwa turystyczno-krajoznawczego, 1928. — 140 s. + mapa. Przybysławski W. Repertoryum zabytków przedhistorycznych na obszarze szesnastu powiatów Galicyi Wschodniej. — Lwów: Drukiem W. A. Szyjkowskiego. — 77+V s. Rąkowski Grz. Przewodnik po Ukraine Zachodniej. — Część I. — Wołyń. — Pruszków: Oficyna, 2005. — 467 s. Rąkowski Grz. Przewodnik po Ukraine Zachodniej. — Część II. — Podole. — Pruszków: Oficyna, 2005. — 463 s. Sląski H. Zbaraz w przeszlosci i terazniejszosci. Opis historyczno-krajoznawczy powiatu z 14 ilustracijami. — Tarnopol: Nakladem oddzialu Zbarazkiego Podolskiego towarzystwa, 1934. — 72 s. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 1–15, Warszawa : nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880–1902. Stupnicki H. Geograficzno-statystyczny opis Krolewstwa Galicyi i Lodomeryi. — Lwów: Drukiem Kornella Pillera, 1864. — 130+II s. Wojewodstwo Tarnopolskie. — Tarnopol: Nakladem komitetu wojewodskiej wystawy roljniczej i regjonalnej w Tarnopolu, 1931. — 456 s. Замки та храми України // www.castles.com.ua На підмурках історії // http://www.chortkiv.com.ua/city.htm Пам’ятки України // ukraine.kingdom.kiev.ua Kowalski St. J. Jazlowiec. The Town lost in History // http://www.aerobiologicalengineering.com/
wxk116/sjk/jazlow.html
Зміст Передмова.............................................................................................................................3 Бережани.............................................................................................................................5 Білокриниця.............................................................................................................................11 Буданів.............................................................................................................................14 Бучач.............................................................................................................................16 Висічка.............................................................................................................................20 Вишнівець.............................................................................................................................23 Долина (Янів).................................................................................................................................29 Залізці.............................................................................................................................31 Збараж.............................................................................................................................35 Золотий Потік.................................................................................................................................40 Кременець.............................................................................................................................43 Кривче.............................................................................................................................50 Кудринці.............................................................................................................................53 Личківці.............................................................................................................................56 Микулинці.............................................................................................................................58 Новосілка-Костюкова...........................................................................................................62 Озеряни.............................................................................................................................64 Окопи.............................................................................................................................66 Підзамочок.............................................................................................................................70 Ридомиль.............................................................................................................................72 Сидорів.............................................................................................................................74 Скала-Подільська.....................................................................................................................78 Скалат.............................................................................................................................82 Старий Збараж...............................................................................................................................85 Старий Олексинець......................................................................................................................89 Сураж.............................................................................................................................91 Теребовля.............................................................................................................................94 Тернопіль.............................................................................................................................101 Токи.............................................................................................................................107 Червоногород.............................................................................................................................110 Чортків.............................................................................................................................114 Ягільниця (Нагірянка)..............................................................................................................118 Язловець.............................................................................................................................121 Словник термінів........................................................................................................................128 Іменний покажчик....................................................................................................................135 Географічний покажчик............................................................................................................143 Музеї Тернопілля.........................................................................................................................150 Джерела...........................................................................................................................154 Література...........................................................................................................................155.