Роман Балаян: «Хлопцi, молiться за Україну»

Що відбувається у світі? А просто сором. Можна тільки дивуватися з того, як російська влада мілітаристською риторикою, власними діями соромить не лише себе, а й країну.

Абсолютно абсурдна сама по собі можливість російського військового вторгнення на територію України стає все більш реальною. Дожили.

За такий злочин проти людства неодмінно послідує покарання. Тільки от ціна такої справедливості космічно висока. Нехай ініціатори цієї кампанії, яка вже привела близько 200 тисяч військових до кордону з Україною, перечитають Достоєвського, як мінімум «Преступление и наказание».

Жодний злочин не може мати законної підстави. Навіть якщо скоюють його соліст та його підспівували. Зауважте, у верхніх ешелонах практично не чути інших думок, вони готові жертвувати живими людьми, їхніми долями, їхніми життями. Майбутнім їхніх дітей.

В Україні реакція звичайних людей — то є давно забуте почуття кошмару, паніки. Начебто вже лунає сигнал повітряної тривоги. Я пам›ятаю, як ще недавно російський президент твердив про братній народ.

Але тоді навіщо ж ставати Каїном? Що ви робите із братнім народом?

Навіщо харчуєтеся ненавистю, страхом усього світу по відношенню до вас? Ненависть руйнує того, хто ненавидить.

При цьому в Україні погано ставляться до політиків. Але не до людей… У мене немає неприязні до російської людини. Настороженість щодо Росії, яка не знає, з якої ноги завтра встане, які ядерні боєголовки скерує у наш бік — так. До її непередбачуваних дій.

Та це я, режисер. У нас також є політики, і вони перед виборцями випендрюються, хто різкіший, гучніший, провокаційніший.

Оскільки я все життя навчався, розмовляв російською, я страждаю через те, як сьогодні ганьблять націю та мову. Вся ця ситуація принижує як інтелігенцію, російських лібералів, так і цілий народ.

Будь-яка війна — це не лише вбивство, а й самогубство, не кажучи вже про втрату честі та гідності. Агресор завжди розбещує власний народ. Крім того, розпочнеться ще більше затикання ротів, повернуться жорсткі репресії, цензура. Прекрасно пам›ятаю часи життя під пресом цензури. Заборона будь-якого слова правди. Вони — ці жорсткі заходи — частково вже повернулися. Дивіться, як у Росії розправляються з мітингувальниками. У нас такого немає.

Інтелігенція звертається з листами та проханнями зупинити війну до свого президента. Але мені здається, звертатися із зверненнями треба не до ініціатора ескалації, а до світової спільноти.

Перш ніж відповісти на питання, що може в цій ситуації зробити інтелігенція, треба зрозуміти, наскільки велика чи мізерна її кількість. Влада робить усе можливе, щоб залякати, видавити із країни російську інтелігенцію. Деморалізувати решту. Щоб як колись, балакали собі пошепки по кухнях. А на роботі, на вулиці мовчали. Ми жили з цім комком у горлі. І ось здається, він знову перекриває дихання. Я читаю у ФБ, бачу у блогах висловлювання окремих російських людей. Але хто їх почує?

І все ж таки, не вийде в них нічого з того, що вони затіяли. І навіть не тому, що за Україну — цілий світ. Дуже влучно сказав Володимир Пастухов: «…Пануючим у Росії є уявлення про те, що за мінімального тиску український режим впаде під впливом відцентрових сил. Проте насправді система може виявитися більш стійкою, ніж гадають у Кремлі, оскільки вона підживлюється енергією національно-визвольного руху, що формує націю».

Ні, я не можу собі уявити нападу на Київ, про що говорять у Європі та Америці. Сьогодні всі нагнітають. І всі мають свої інтереси. Але бікфордовий шнур уже натягнутий і запалений визнанням ДНР та ЛНР. Це надзвичайно небезпечно.

Можу сказати одне: «Хлопці, моліться за Україну. Чим краще буде в Україні, тим краще буде у Росії».