Хто захоплюватиме Київ?

Напередодні 16 лютого, вірогідного дня початку Третьої світової, мчу до дачі. Там уже йдуть локальні битви — з примхливим опаленням, з льодом, із зимою, що переходить у весну. Телефонує Михайло Мішин: ти не в Москві? — Не в Москві. — Отже, ми захоплюватимемо Київ без тебе?

Спочатку фраза видалася вдалою. Мішин — один з небагатьох, хто може максимально ємно і талановито сформулювати формулу часу на краю прірви. Потім стало страшно. Довго скептично ставилася до загальної війни амбіцій, слів, пропагандистських трюків, але раптом здалася. Ніхто не вірить у майбутню криваву бійню, ніхто її не хоче, але щось буде. І це незрозуміле пекельне «щось» лякає не менше ніж війна. Але раптом настає час напередодні дня п’яти двійок (як тут не згадати пророцтво Жириновського), і розмиті передчуття набувають конкретних обрисів.

Так було кілька разів у новій Росії: починаєш писати колонку в одній країні, а закінчуєш в іншій.

У доленосний понеділок уже зранку було тривожно. На передовій, тобто у телевізорі, не вистачає лише санітарів із ношами. Іншого — у надлишку. На учасників та очевидців подій, які занурені у вирву чужої гри, неможливо спокійно дивитися. Людей шкода до відчаю. Троє українських диверсантів, яких затримано в Донецьку, схоже, ледве добігли до телекамери. Дуже вже їм хотілося якнайшвидше розповісти, як вони мали намір знищувати все живе за наказом СБУ. Біженки з ДНР і ЛНР (усі чомусь у бойовому макіяжі), перетинаючи кордон, не втомлюються дякувати Росії за чергове благодіяння. Демонструвати піднесення не виходить тільки у евакуйованих дітей з дитячого будинку. І це вже просто кадри, що ожили, з фільму жахів.

Хроніки мілітаристського збудження наростають швидко. До середини дня Росія вже має жертву, на яку нападають бандерівці. Тільки-но український снаряд знищив прикордонний пункт у Ростові (пункт на відео схожий швидше на загублений у лісі старий сарай), як Путін екстрено збирає позачергове засідання Ради безпеки. Пряма трансляція (яка насправді виявляється не такою вже прямою) йде в ефірі аж п’ятьох федеральних каналів. Відмову від канонів помітно у всьому — від допуску громадян до найтаємнішого з усіх секретних засідань до похмурого півкола античного хору, що обрамляє президента. Хористи важко зберігають обличчя: кожному з них на мить судилося стати солістом під пильним наглядом Володимира Володимировича. Бідолашний Наришкін, який отримав двійку за неточність формулювань, став кульмінацією немислимого ще вчора кремлівського макабра. Історична промова Путіна разом із процедурою підписання акту про дружбу та взаємодопомогу з ДНР та ЛНР відчуття жаху лише посилювала.

Лишалася єдина надія — на відданість Володимира Володимировича російській історії. Імператриця Ганна Іоанівна, як достеменно відомо, скасувала кілька смертних вироків під впливом несподіваної відлиги. Зараз, можу зауважити, за вікном теж несподівана відлига.

Будь-яка спроба аналізу призводить до краху. Міражна реальність аналізу не підлягає. Що це було? Навіщо? Для чого? Те, що відбувалося, нагадувало спектакль режисера, який не читав сценарій. Чому вирішили евакуювати нещасних людей, якщо знали, що на їхню землю ось-ось буде надіслана російська благодать? У чому сенс годинної промови, що її було зіткано з підозр і образ на весь світ?

Навіть придворні коментатори опинилися у ступорі. Протягом цілого дня вони тупцювали по студіях, чекаючи свого часу, і ось ця мить прийшла. Я припускала, що побачу захоплення, духопідйомне тремтіння, тріумфування, а побачила розгубленість. І справді, про що говорити, коли нема про що говорити? Болісно намагаючись зрозуміти сутьність того, що відбувається, зробила для себе два сумні висновки. Перший. Починається новий рішучий етап битви телевізора із холодильником. Другий. Визнання ДНР та ЛНР — пролог нової ери. Багато експертів, починаючи з Делягіна, обережно говорили про те, що зараз йдеться про визначення майбутнього України. Втім, поки що питання про те, хто захоплюватиме Київ, залишається тимчасово відкритим.

Довгі роки телевізійні сіячі ненависті цілком успішно нацьковували братні народи один на одного. Вони одночасно лякали всіх війною і наближали її, як могли. Чому ж тоді заплакав Соловйов? У його «Недільному вечорі» глава RT Сімон’ян, найкращий знавець усього на світі, включно з поезією, високо оцінила вірш Роберта Рождєствєнского «Підслухана розмова». Прочитала його виразно, з натиском. На рядку «Мамо, а щоправда, що буде війна? І я не встигну стати дорослим…» Володимир Рудольфович заплакав. Залишимо його сльози без коментарів.

Слава ТАРОЩИНА