Тепер ми знаємо

Дмитро ГЛУХОВСЬКИЙ про своє покоління, яке отримало можливість зрозуміти, чому діди та прадіди мовчали і терпіли, побачити, як скидалися в безодні божевілля цілі нації, як народи потурали тиранам, що розпалювали світові війни, як одні люди мовчки сходили на плаху, і як інші погоджувалися різати їхні голови.

* * *

Моє покоління не застало масових репресій і чисток, не застало судилищ, на яких гнівна громадськість вимагала страчувати зрадників Батьківщини, не жило в атмосфері загального жаху, не вчилося з сьогодні на завтра міняти світогляд, вірити в підступність вчорашніх союзників і добрі наміри вчорашніх ворогів по помаху руки, не вчилося виправдовувати братовбивчі війни і не було присутнім під час моральної та військової підготовки війн світових. Радянський Союз, що ми його застали, був вже досить травоїдний, за невіру у свою системотворчу скріпну брехню він уже не страчував, дозволяючи людям сумніватися - про себе та в кухонному форматі; і аплодувати, коли летіли голови призначених ворогами народу, не вимагав також.

А ті, хто застав минулі часи, згадувати їх не любили - і тепер стає ясно, чому. Тому що виживання за таких умов вимагало насамперед компромісу із собою, з власним сумлінням. Так, доводилося відвертатися, так, доводилося й аплодувати, а комусь і вбивати інших доводилося — із задоволенням чи без— щоб не зійти на плаху самому. Про таке не хочеться пам›ятати, і точно в такому не хочеться сповідатися. Навіть не задля того, щоб заперечити, а хоча б задля того, щоби просто утриматися, була потрібна хоробрість, і хоробрість потрібна, щоб потім згадати, на що колись — і не один раз — ти пішов, щоб відвести загрозу від себе.

Ось і з нами, з моїм поколінням, у прямому ефірі відбуваються речі, які, здавалося, статися не повинні більше ніколи; ми отримуємо дивовижний досвід, можливість зрозуміти, чому діди та прадіди мовчали і терпіли, як скидалися в безодні цілі нації, як народи потурали тиранам, які розпалювали світові війни, як одні люди безголосно сходили на плаху, і як інші погоджувалися сікти їм голови.

Тепер ми на власні очі бачимо, як розлюднюють людей перед тим, як їх зжерти: через знущання, через очорніння, через перекручування їхніх слів та їхніх мотивів та заперечення для них самої можливості відчувати та думати, як люди.

Знаємо, як маскують хижацтво: натягуванням на вовка овечої шкури, що її було здерто із попередньої зарізаної ним же вівці.

Вчимося виховувати в собі байдужість до очевидної несправедливості, що коїться на наших очах: адже це не нас стосується, а нас, може, й не торкнеться, якщо на рожен не лізти, а всім не наспівчуваєш!

Вчимося не співчувати жертві, і при цьому співчувати агресору. Якщо співчувати хижакові, то й сам ніби з ним, поряд, ніби разом, як прилипала поряд із акулою: не так і страшно стає, і крихти сміття з зубастої пащі можна підхоплювати.

Вчимося не помічати божевілля правителів, що прогресує, і переконувати себе в їхній мудрості та далекоглядності. У день по чайній ложці, як згаданий Швейком офіцерський денщик — лайно свого командира, ковтати їхні абсурдні конспірологічні теорії, доки не звикнемо до смаку та й самі не попросимо добавки. Адже якщо їм не вірити, то кому тоді вірити! Чи не краще їсти кал, ніж лягати спати, думаючи, що твоє життя в руках

божевільних. Та хіба ж трапляється групове божевілля?

Так, ми вже зрозуміли, як треба мовчати, відвертатися, не висуватися, тримати свої думки при собі — але тепер ми ще маємо навчитися ці думки від себе гнати самостійно. Маємо вчитися, щоб не жити в страху, щоб не почуватися боягузами і щоб не почуватися рабами, - щиро вірити в те, що ще недавно вважали фальшшю. І вчитися ходити строєм, і аплодувати по відмашці, щиро, відчайдушно аплодувати, коли вішають ворогів народу, і відчувати чесне, мурашкове, захоплення від промов вождя. Радіти війнам. Вітати кровопролиття. Знаходити йому пояснення та виправдання, відчувати наснагу від зради братів та розправи над ними. Робити вигляд, що не помічаєш і навіть уже щиро не помічати, як рідна країна прямує шляхом фашистських диктатур, слід у слід, по дорозі з відомим пунктом призначення.

Ми не хотіли знати минуле, бо думали, що воно минулося. Здавалося, цього ми не зрозуміємо ніколи, гербарій цих страшних, дивних почуттів так і залишиться мертвим, затиснутим між сторінками підручників історії. Але ось примари, насмоктавшись образ, вседозволеності, безкарності, розпухають і розсувають папір, вибираються назовні, з мертвого вчора в живе сьогодні. Вимагають крові і отримують кров. Кров тих, хто мешкає зараз і тут. Нашу кров, гарячу, червону, не буру та суху.

І нам доведеться тренуватися думати хором і крокувати строєм, боятися цікавих сусідів і нічних моторів, слиняво, напоказ цілувати ікони і портрети вождів, вірити в те, що оголошується черговою істиною дня соловьовими і толстими, жити, не висовуючися, не жити. взагалі: усьому цьому навчитися…

Або вчитися іншому: зберігати пам›ять та думати про майбутнє, відпускаючи образи і не живучи одним минулим. Не вірити брехні та завжди вимагати правди. Висуватися, сперечатися, відстоювати власну гідність і боротися за неї.

Ми досі нічого не зрозуміли з досвіду тих, хто жив і помер, щоб у нас усе було інакше. І тому нам іще стільки належить навчитися самим.