КНЯЗI
РАДЗИВІЛИ
УДК 929.52Рад(47)”14/17” ББК 63/2(45) К54 КНЯЗІ РАДЗИВІЛИ Науково-популярне видання Автори: доктор історичних наук Володимир Александрович (Україна) кандидат мистецтвознавства Ольга Баженова (Білорусь) доктор історичних наук Раймонда Рагаускене (Литва) доктор історичних наук Генуте Кіркене (Литва) доктор історичних наук, професор Альфредас Бумблаускас (Литва) Партнери проекту: Департамент розвитку співробітництва і підтримки демократії Міністерства закордонних справ Литовської Республіки Вільнюська Академія історичної пам’яті Посольство Литовської Республіки в Україні Координатори проекту: доктор історичних наук, професор Альфредас Бумблаускас доктор історичних наук Генуте Кіркене Видавець «Балтія-Друк» Генеральний директор Рута Малікєнайте Головний редактор Віргініюс Строля Відповідальний редактор Юлія Ференцева Літературний редактор Олена Кір’ятська Макет та художнє оформлення Олександра Андрощука Верстка та підготовка до друку Олексія Чурюмова Підготовка до друку ілюстрацій Володимира Сульженка Переклад Владислава Журби, Ніни Потапенкової Фотозйомка: Андрія Дибовського, Гедрюса Лукошявічюса, Гінтараса Калтяніса, Клаудіюса Дріскюса, Миколи Ференцева, Віргініюса Стролі, Олександра Іванова Аксонометричні зображення Рубена Атаяна Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою «Українська книга» 2012 року Підписано до друку 17.09.2012 Формат 70х108. Гарнітура Minion Pro. Папір крейдований. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 79,33. Обл.-вид. арк. 56,7. Наклад 1000 прим. Зам. 9830448 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи Серія ДК, №643 від 23.10.2001 Друкарня ПП «Р.К. «Майстер-принт»», 04074, м. Київ, вул. Шахтарська, буд. 5 Видавництво «Балтія-Друк» вул. 40-річчя Жовтня, 15А, м. Київ 03039 www.baltia.com.ua e-mail: info@baltia.com.ua Князі Радзивіли / В. Александрович та ін. ; відп. ред. Ференцева К54 Ю.В. ; пер. В. Журби та ін. – К. : Балтія-Друк, 2012. – 272 с. ISBN 978-966-8137-73-0
© «Балтія-Друк», 2012
УДК 929.52Рад(47)”14/17” ББК 63.2(45)
З М ІС Т Радзивіли – один із найвідоміших, найчисленніших і найвпливовіших магнатських родів Великого князівства Литовського. Сконцентрувавши у своїх руках величезні багатства і владні прерогативи, представники цього роду, що складали
Передмова (А. Бумблаускас).. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6
правлячу еліту держави, визначали основні напрямки діяльності країни у XV-XVIII століттях, а також шляхи європейської політики. Видання складається з трьох книг – дослідження діяльності князівського роду Радзивілів в Україні, Литві, Білорусії, їхній вклад в історію та культуру цих держав. До спільної праці залучені провідні фахівці-історики України, Литви та Білорусії. Видання підтримане Державним комітетом телебачення та радіомовлення України,
Книга 1 Радзивіли в Україні (В. Александрович).. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
посольствами Литви та Білорусії в Україні. Видавництво висловлює подяку за плідну співпрацю і надання ілюстративного матеріалу Національному музею Литви Художньому музею Литви Бібліотеці імені Врублевських Академії наук Литви Бібліотеці Вільнюського університету Музею війни імені Вітовта Великого (Каунас) Національному музею «Палац Великих князів Литовських» (Вільнюс) Музею Біржайського краю «Села» Музею Кедайняйського краю Палацу Тав’єнай (Литва) Посольству Литовської Республіки в Україні Замковому комплексу «Мир» Національному історико-культурному заповіднику «Несвіж» Національному заповіднику «Софія Київська» Національному музею історії України Науковій бібліотеці імені В.Вернадського Волинському краєзнавчому музею Луцькому музею книги Центральному державному історичному архіву України, а також Альфредасу Бумблаускасу Анатолію Силюку Андрію Блинцю Біруте Кулніте Йонасу Вілімасу Відасу Дулінскасу Вітаутасу Балчюнасу Гінтарасу Буткявічюсу Дайві Нарбутене Далі Тарандайте Євгену Осадчому Егле Крісчюнайте ксьондзу Юрію (Олика) Людмилі Демченко Ользі Попко Пятрасу Вайтєкунасу Рімантасу Жіргулісу Сергію Клімову Тетяні Недварене Окрему подяку видавництво «Балтія-Друк» висловлює нащадкам князів Радзивілів – Ельжбеті Радзивіл-Томашевській, Матеєві і Миколаєві Радзивілам і доктору гуманітарних наук Сигітасу Нарбутасу
Книга 2 Радзивіли у Білорусі (О. Баженова).. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 Книга 3 Радзивіли у Литві (Р. Рагаускене).. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 175 Радзивіли у сучасній історії Спадок Радзивілів у XIX–XX ст. (Г. Кіркене). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 237 Радзивіли: жива історія ВКЛ (інтерв’ю з Матеєм і Миколаєм Радзивілами). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 252 Бібліографія.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 270
Ушанування Радзивілів – родини, що стала частиною європейської історії
з них у XVI ст. під час Реформації стали кальвіністами. На Заході поширювалася жорстка непримиренність, точилися найбільші релігійні війни – 1572 року в Парижі під час Варфоломіївської ночі католики знищували гугенотів. Тож ВКЛ тих часів без перебільшення можна назвати «оазою миру та спокою». До Литви XVI ст. заради свободи віросповідання утікали переслідувані з Англії; ними опікувався Радзивіл Чорний. Він узагалі прославився як діяч надзвичайного розуму, адже полемізував із самим Кальвіном. У ті часи це, мабуть, прирівнювалося до дискусій із папою. Сучасні дослідники зазначають, що Радзивіл у Великому князівстві Литовському намагався створити своє власне відгалуження протестантизму – щось на кшталт англіканства. Вільну прирівнювали до найвизначніших центрів Реформації – Цюріха та Женеви. За часів Радзивілів Чорного та Рудого у ВКЛ існувало 10 конфесій. У наш час це не дивовижа, але тоді це було феноменально. У ті роки подібний лібералізм вважався унікальним. У контексті епохи виділялася й тема палкого кохання Барбари Радзивіл та Сигізмунда Августа. Вони заручилися таємно, а згодом усупереч волі матері короля, Бони Сфорца, Барбара була проголошена королевою. Ще одну тенденцію відбиває інший представник роду Радзивілів – син Миколая Радзивіла Чорного Миколай Радзивіл Сирітка, що вирішив повернутися у католицтво. У 1582–1584 рр. він став першим представником Литви, що вирушив до Святої землі; мандрував також по Сирії та Єгипту. Про свої враження він писав у книжці «Подорож до Єрусалима». 1586 року він поселив у Несвіжі єзуїтів, костел для них звели ті ж самі архітектори, які у Римі збудували Іль-Джезу – храм Святого імені Ісуса. Так зусиллями Сирітки барокова архітектура у ВКЛ створювалася паралельно із Західною Європою. Радзивіли та Сирітка з Несвізьким костелом могли б стати символом постання Литви як частини Європи. Взагалі, історії життя цих видатних особистостей, особливо Барбари Радзивіл, спільні для Польщі, Литви, України й Білорусі, і, по суті, співвідносяться з тими цінностями, які наголошують на європейській відкритості Радзивілів, їхній толерантності, дипломатичних і військових здібностях, державному патріотизмі, а у випадку Барбари Радзивіл – ще й на яскравій і героїчній любовній драмі. Тож, народи колишнього
Родину Радзивілів уже в ХІХ ст. називали «легендою». Бо насправді без її представників не обходиться жоден сюжет з історії ВКЛ, починаючи з оповіді, що походила від Ліздейка, який пояснив Гедиміну його сон про заснування Вільнюса. І далі – Миколай Чорний і Миколай Рудий, Миколай Христофор Сирітка й Миколай Христофор Перун – все це представники роду, що проник у глибини історичної пам’яті. Його наче увінчує королева Барбара. Це персонажі, що уособлюють усю історію ВКЛ. Це якісний аспект значення цієї родини. З кількісного погляду достатньо згадати, що з самого постання Радзивілів наприкінці XV ст. і до самого кінця існування ВКЛ – а це період у 300 років – більш як половину цього часу, себто майже 166 років, ця родина у своїх руках тримала найвищий уряд у ВКЛ – посаду віленського воєводи. Це найважливіший пост у ВКЛ, значення якого особливо зростало, коли правитель мешкав не у Вільні, а у Кракові чи Варшаві, а це сталося якраз після московсько-польських воєнних конфліктів у середині XVII ст. В історії стародавньої Литви, яку ми називаємо Великим князівством Литовським, ми зазвичай згадуємо князів Гедиміновичів – усю родину від Гедиміна до Сигізмунда Августа. Але другою за важливістю родиною є Радзивіли. Радзивілів називали «батьками вітчизни» – patres patriae. (Цей вислів прийшов з Давнього Риму, де так титулували людей, які підтримували державу, особливо республіку). А в пізніший період ВКЛ або Речі Посполитої Обох Народів Радзивіли, інтегровані в спільну з Польщею історію, стали навіть першою родиною, що не мала собі рівних навіть серед польських дідичів. Такими вони й залишилися в польській колективній пам’яті до сьогодні. Радзивіли постали раніше, ніж М. Радзивіл Чорний і М. Радзивіл Рудий стали значущими політиками. Таки заручини Барбари з Сигізмундом Августом зміцнили позиції роду, але, з іншого боку, особливий статус Радзивілів утвердився ще до цієї події. Ба більше – слава цього роду зміцніла, коли 1547 року М. Радзивіл Чорний виклопотав титул князя (герцога) Священної Римської імперії собі й усім своїм нащадкам, а також нащадкам М. Радзивіла Рудого. Історія роду Радзивілів також ілюструє розмаїття нашої спільної історії. Ці магнати уславилися й тим, що більшість
6
ВКЛ у культурному і психологічному відношенні бачила себе з Польщею. Річка Буг стала межею між Варшавським князівством, створеним Наполеоном у 1807 році, і Польським королівством, створеним у Відні 1815 року. Хоча Річ Посполиту поділили між собою три імперії, проте повстання в ХІХ ст. підняли тільки супроти Росії, а частина Радзивілів обрала собі місця якнайвіддаленіші від «матінки». Так, з клецької гілки постала берлінська лінія. Хоча Вільна, що у ХІХ ст. належала Російській імперії, сьогодні часом називається навіть столицею польської культури того часу. Але нищення віленської ідеологічної та історичної пам’яті про ВКЛ у Російській імперії зробило своє: про ВКЛ усе частіше згадували лише у Варшаві, а центр могутності та впливу родини Радзивілів пересунувся до Берліна. Мабуть, це пояснює, чому володіння Радзивілів Бяла (у Підляшші; навіть після Люблінської унії належала ВКЛ, у 1806 році була долучена до Варшавського герцогства, а 1815 року – до Польського королівства) і Шидловець (маєтки Радзивілів на землях Корони, тобто у складі Польщі, з середини XVI ст.) їм були миліші, ніж Несвіж, що їм також належав, проте якого Радзивіли не відвідували аж півстоліття. Усе-таки найважливішим є те, що за розмірами свого спадку Радзивіли не мали собі рівних у всьому ВКЛ, чи, як тепер ми могли б сказати, в УБЛ (скорочення Єжи Гедройця для визначення цього регіону – Україна, Білорусь, Литва) і навіть на більших просторах, що займають Польщу, вищезгадану Німеччину та ще дальші країни. Отже, нема більш значущої родини, чия ідея та спадщина так об’єднували б народи забутого ВКЛ – Україну, Білорусь, Литву, так і Польщу. Без Радзивілів немає історії ВКЛ, без них була б інша історія всього регіону УБЛ. Через це Радзивіли заслужено привертали увагу до себе в науковій історіографії. Наведена в кінці видання сучасна історіографія Радзивілів (наведено тільки концептуальні, визнані в світі або представлені в національних традиціях праці) показує, що історіографічний інтерес до родини Радзивілів постійно зростає, поширюється і його географія, приваблюючи литовських, білоруських та українських науковців, однак усе ще домінує професійна польська історіографія, яка автоматично, часто-густо без злого умислу, до колективної підсвідомості впускає польську програму «національної демократії» та її ідеологію – надбання «окраїн», тобто «кресів» (польською – kresy), уважати частиною польської культури. Отак часто й Радзивілів беззастережно інтерпретують як частину польської спадщини. Тому таким актуальним і значущим є повернення Радзивілів до ВКЛ, як і погляд на них з Вільнюса й Дубинків, з Несвіжа та Олики. Це й роблять дослідники історії Радзивілів: Раймонда Рагаускене з Литви, Ольга Баженова з Білорусі, Володимир Александрович з України, а долі сучасних Радзивілів розглядає Генуте Кіркене, литовська дослідниця конкурентів Радзивілів – Ходкевичів.
ВКЛ зближують спільні символи. Але до активного діалогу заохочують не ті персонажі, яких особливо поціновують різні історіографічні традиції. І тому вони стають справжніми, як кажуть у наші часи, «джерелами історичної пам’яті». Достатньо взяти, приміром, Януша Радзивіла. Для литовців він – герой, який підтримав Кейданську угоду зі шведами, що скасовувала Люблінську унію. (Біля могили в Кедайняй присягала кавалерія Війська Литовського). Для поляків – це зрадник, що зрікся Люблінської унії. Саме як зрадника його зображено в романі Генрика Сенкевича «Потоп». Зовсім іншою є його постать для українців, для них він – жорстокий супротивник козаків, який у 1651 році підпалив Київ. Імовірно, заради помсти українські козаки, що вже служили Москві, у 1655 році зруйнували Вільну. Не згадуватимемо тут інших «суперечливих» Радзивілів. Згадаймо лише двох останніх видатних представників роду – Рибоньку та Пане Коханку. Життя між Вільною та Несвіжем, Оликою та Бялою (Бяла Підляска), посада віленського воєводи та інші литовські й польські посади (наприклад, львівського старости). Історія роду Радзивілів обіймає весь регіон, Річ Посполиту Обох Народів, однак чи не найбільше вона згадується в Україні і чи не найменше – литовцями, бо після згасання біржанської та дубинківської лінії вона вже не є акцентованою, хоча були Радзивіли й у Тауєнай. Завдяки українським музейникам, особливо зусиллям легендарного Бориса Возницького, саме колекції й портрети Радзивілів з Олики стали невід’ємною та вельми важливою частиною надбання українського живопису у Львові та Олеську. Однак найбільш солідною в цьому відношення виглядає Білорусь, і текст білоруського історика Ольги Баженової, що публікується в цьому виданні, унаочнює це – майже в усіх лініях Радзивіли трактуються як невід’ємна частина історії та спадщини Білорусі, що дозволяє простежити їхні долі аж до сьогодення. Зрозуміло, інколи постає питання, чому Радзивіли так віддалилися від Литви й навіть від Польщі? Передусім треба згадати поріг забуття – з пам’яті було витерте геть усе, що пов’язувалося з традиціями Великого князівства Литовського. Дався взнаки так само і сільський та етнокультурний характер національного відродження на межі XIX–XX ст. як у Литві, так і в Білорусі та Україні, який передбачав зречення вельможності та панства. Можливо, існував ще один поріг забуття. Часто говорять, що Сталін у 1945 році пересунув кордони Польщі зі сходу далі на захід, і ріка Буг стала східним рубежем Польщі. Але ці кордони між Польщею та ВКЛ до того вже існували сторіччями, а саме про це й забувають і литовці, і поляки, і українці, як забувають і про всю пізнішу історію ВКЛ. Але про це пам’ятала царська Росія, розглядаючи землі ВКЛ як «істинно російські». Таким чином батьківщина Радзивілів і їх володіння – Литва, Білорусь і Україна – були інтерпретовані як частина російської історії, а аристократія
7
1
10
СЛIД РАДЗИВІЛІВ В УКРАЇНСЬКIЙ IСТОРIЇ Радзивіли – рід литовського походження, який залишив помітний слід в українській історії, власники численних маєтностей на українському Правобережжі. У різний час його представники займали важливі адміністративні посади в системі управління українських земель, хоча ця сторона їх активності, природно, зосереджувалася насамперед на центральних литовських урядах. З їх ініціа-
2
тиви і заходами постав ряд важливих резиденцій на чолі з українським гніздом роду – Олицьким замком в околи-
1. В’їзна вежа резиденції Радзивілів в Олиці
цях Луцька на Волині, – і практично невідома й безслід-
2. Замок Радзивілів в Олиці. ХІХ ст. Худ. Н. Орда
но втрачена мережа парків при них. За участі та на кошти
3. Скульптура на фасаді олицького костелу св. Трійці
Радзивілів створено також важливі пам’ятки костьольного й церковного будівництва, серед яких виділяються збудований у 1630-х рр. монументальний Троїцький костел в Олиці (фундатор, великий литовський канцлер, князь Альбрехт Станіслав, скромно відзначив його в щоден-
cтор. 43
нику як «костьолик») та ансамбль монастиря бернардинів у Луцьку 1750-х рр. Доклалися вони й до розвитку мистецьких осередків українських земель, насамперед знаного
3
в історії західноукраїнського регіону жовківського на пізньому етапі його історії – у 40–50-х рр. XVIII ст. Цей короткий перелік вказує на довготривалу причетність знаного литовського роду до багатьох важливих сторін історичного та культурного життя українського Правобережжя, починаючи від XV ст., засвідчує його довготривалу активну присутність в історії України. Найповніше вона виявилася в період, коли з Люблінською унією 1569 року обширні землі України литовської відійшли до Польщі. Найвище піднесення маєтності Радзивілів пережили в коротке неповне двадцятиліття перед смертю князя Михаїла Казимира в 1762 році, коли внаслідок приєднання спадщини Вишневецьких та Собеських, власник
11
основної частини радзивілівських маєтностей на теренах
4
України, він зайняв одні з перших позицій серед магнатерії українських земель. Початки української історії Радзивілів задокументовані мало, а їх майбутнє родинне гніздо на українських землях – Олика – знана відтоді, як у 1433 році великий литовський князь Свидригайло надав її та ще декілька сіл під Луцьком і Крем’янцем на Волині Ленкові Зарубичу. Прізвище вказує на особу з місцевих еліт, які активно підтримали князя Свидригайла в його боротьбі проти польського проникнення на Волинь після його відсторонення від влади в Литві (1432). Знане згодом родове прізвище Радзивілів утвердилося пізніше, має патронімічне походження й виводиться від імені внука першого відомого представника роду Остика (Кристина) – Радзивіла (помер 1477). Рання українська історія роду задокументована, закономірно, дуже мало. Докладніші відомості збереглися від середини XVI ст., коли Радзивіли набули значення в житті об’єднаної литовськопольської держави, їх представниця Барбара стала дружиною останнього польського короля з династії
cтор. 64
Ягеллонів Сигізмунда II Августа, а її брати Миколай та Ян
5
посіли панівні позиції серед магнатерії Великого князівства Литовського, в 1547 році отримавши від імператора Священної Римської імперії Карла V княжий титул.
6
4. Михаїл Казимир Радзивіл. ХІХ ст. Худ. В. Герсон 5. Печатка князя Свидригайла 6. Палац у Жовкві. Літографія ХІХ ст. У XVIII ст. до величезних маєтностей Радзивілів завдяки шлюбу Михаїла Казимира Радзивіла з Катериною Собеською додалися володіння Собеських поблизу Львова 7. Документ від 17 травня 1682 року, де йдеться про те, що Ян ІІІ, на прохання міщан м. Степані, що належало дружині гетьмана Радзивіла Катерині Собеській, дозволяє влаштовувати два ярмарки на рік. цдіаук
12
7
У 1554 році князь Миколай Чорний (1515–1565)
ці, істотно розбудував замок, спорудив монументальний
в Олиці на місці давнього замку, побіжно зафіксовано-
костьол Святої Трійці, проте не залишив нащадка. За ста-
го в документах, завершив спорудження оборонної ре-
тутом ординації Олика перейшла до представника стар-
зиденції, заклавши початок Олицького замку Радзивілів.
шої лінії роду на Несвіжі, пізнішого литовського польного
Коли в 1586 році за домовленістю між трьома його сина-
гетьмана, князя Михаїла Казимира (1635–1680), й відтоді
ми було встановлено ординацію в трьох відгалуженнях:
аж до початку XIX ст. обидві ординації об’єднувалися в
у Несвіжі, Клецьку та Олиці, з належними до них маєт-
руках старшого представника несвізького відгалуження
ками і правом переходу наявних на той час маєтностей
родини. Дружиною князя від 1658 року була Кате-
винятково до найстаршого нащадка кожної з ліній, –
рина з Собеських (1634–1694), сестра майбутньо-
олицьким ординатом став наймолодший син князя Ми-
го короля Яна III, і цей шлюб мав важливі наслідки для
колая Станіслав (1539–1599). Його першим спадкоємцем
розширення радзивілівської присутності в Україні.
був син Миколай Христофор (1589–1614), а після нього –
Новий етап історії українського відгалуження Ра-
молодший син Альбрехт Станіслав (1595–1656), великий
дзивілів припадає на XVIII ст., коли їхні володіння сяг-
литовський канцлер, який тривалий час проживав в Оли-
нули далеко поза межі родового Олицького ключа.
13
cтор. 21
Білоозеро
39
За інвентарем 1729 року, скромний двір у перейнятому в приданому княгині Франтішки Урсули з Вишневецьких містечку, центрі ключа в околицях Мошнів, був обставлений дубовим парканом. Новозбудований на час укладення інвентаря будинок мав тільки одну кімнату з коморою.
Білокриниця
40
Замок князів Вишневецьких, який вони успадкували по князях Збаразьких. У 1705 році гетьман Іван Мазепа тримав тут до хресту доньку пізнішого краківського каштеляна князя Януша Антонія — Франтішку Урсулу, після одруженням якої з князем Михаїлом Казимиром Білокриниця перейшла до Радзивілів. Шлюбний контракт укладено власне в Білокриницькому замку 19 квітня
41
1725 року. У 1754 році князь Михаїл Казимир занотував у щоденнику розпорядження про необхідність засклепити нижній поверх, а в 1759 році записав про ремонт замку, проте докладніших відомостей про тодішні роботи і саму резиденцію не знайдено. У 1806 році резиденція згоріла і вже не піднялася з руїн. Правдоподібно, в 1850 році на її
42
місці нові власники збудували неоготичний палац.
Жовква 39. Франтішка Урсула з Вишневецьких Радзивіл
Замок спорудив на початку XVII ст. коронний геть-
40. Білокриниця, неоготичний палац ХІХ ст., зведений на місці резиденції Вишневецьких-Радзивілів
ман і канцлер Станіслав Жолкевський. Наприкінці того
41. Іван Мазепа – хрещений батько Франтішки Урсули Вишневецької
ж століття – це головна підльвівська резиденція його вну-
42. Ян ІІІ Собєський
ка, польського короля Яна III Собеського. З вигасненням
43. Скульптурне зображення гетьмана С. Жолкевського в костелі св. Анни у Вілянуві (Варшава)
роду по смерті Марії Кароліни де Бульйон (1697–1740)
44. Сцена з Цецорської битви, що оздоблювала домовину гетьмана С. Жолкевського (Вілянув, Варшава)
Жовкву успадкував князь Михаїл Казимир.
45. Фрагмент Ринкової площі у Жовкві з колегіатою св. Лаврентія
26
45
згадка про отриманий від княжни в грудні попереднього року каптан, у якому під Цецорою загинув гетьман С. Жолкевський. У квітні теж не обійшлося без подарунків, зокрема тоді князь отримав капелюх і меч, які королеві прислав 44
папа після перемоги під Віднем (у тексті помилково: перед битвою) та плащ ордену Святого Духа, яким короля нагородив Людовік XIV. Перед 4 жовтня 1743 року Коронний трибунал у Любліні визнав за князем маєтки Собеських. 19 грудня 1743 року він вла-
43
штував у Жовкві урочистий похорон померлого за шість років до того останнього з Собеських – королевича Якуба, при стрілянні 24 гармат, під час якого коронний референдар, біскуп Марцін Залуський, згідно із записом у щоден-
10 лютого 1738 року Жовква вперше з’являється на
нику, «дуже гідно три години виголошував проповідь».
сторінках щоденника князя у записі про повернення звідтіля мирського крайчого Яблонського. Згідно з запи-
Невдовзі після перейняття маєтку розпочалася мо-
сом у щоденнику, вперше князь приїхав до Жовкви 27 бе-
дернізація замку. Вже 7 березня 1741 року жовківській
резня 1738 року і пробув тут декілька днів, проте зупи-
архітектор Собеських А. Кастеллі, який перебрав веден-
нився не в замку, а в монастирі домініканців. Князь про-
ня робіт, писав до князя Михаїла Казимира, прохаючи
був довший час з княжною й отримав від неї в подару-
вказівки, які саме роботи має завершити найперше – від-
нок сідло, яке після перемоги над турками під Віднем у
новлення згорілої вежі, розпочаті парадні сходи чи за-
1683 році король Ян III отримав у дар від герцога Козімо
кладати помаранчарню. Перед початком липня з Оли-
Медичі. Наступний приїзд князя до Жовкви занотовано
ки було надіслано муляра «для навчення тутешніх муля-
25 листопада 1739 року. У записі від 3 квітня 1740 року є
рів так у склепінні, як і інструкції пропорційних камінів».
27
46
10 жовтня архітектор писав також про викінчення фліге-
бо той сам не може працювати, а для найму людей не ві-
лю для княгині. Роботи продовжилися наступного року,
домо звідкіля повинна братися оплата їм, оскільки щодо
хоча труднощі у їх проведенні були очевидні. 25 квіт-
цього немає розпорядження. Інформуючи 25 червня про
ня А. Кастеллі нагадував, що вже декілька разів доносив
виконані роботи, архітектор писав про сходи, де постав-
князеві про відсутність як матеріалів на будові, так і гро-
лено колони, закладено перекриття й робиться одна сто-
шей для оплати майстрам. Зокрема, він повідомляв про
рона муру, та скаржився на брак майстрів, оскільки всі
приїзд присланого майстра, з яким не знає що робити,
роз’їхалися, бо не було відповідного розпорядження
28
47
48
і роботи розпочали пізно. 18 липня він знову нарікав на пізній початок робіт і відсутність ремісників та просив прислати штукатора для капітелів і фронтону над сходами. Докладніших відомостей з 1744 та 1745 рр. немає, проте ще на початку 1746 року А. Кастеллі отримав завдан-
46. Панорама середмістя Жовкви
ня закінчити того ж року сходи й не розпочинати яко-
47. Оборонні мури і Глинська брама Жовківського замку
їсь «дальшої» роботи, поки з Олики не прибуде штукатор.
48. Дзвіниця костелу св. Лаврентія
29
Олика
66
Головна резиденція українських Радзивілів. Про її початки відомостей немає, проте замок отримала Анна Кішка, вдова троцького старости князя Яна (1523), що свідчить про існування замку вже на початку XVI ст. Будівництво першого зафіксованого у джерелах замcтор. 64
ку завершив у 1554 році князь Миколай. Очевидно, тоді резиденція розташовувалася на острові посеред ставу і тільки однією відгородженою ровом стороною виходила до міста. Замок було перебудовано ще перед кін-
67
цем століття. Загальне уявлення про нього дає німецькомовна гравюра, яка зображає чотирикутник з чотирма наріжними бастіонами, чотириярусною вежею над брамою, двома малими вежами на бастіонах з того ж боку й третьою, так само невеликою, з протилежного кінця двору. Досить схематично виглядає забудова, розташована з трьох сторін двору. Серед неї виділяються палацова споруда ліворуч від вежі над воротами, вежа й три будівлі з протилежного боку двору, густа господарська забудова між ними й праворуч від головної вежі. Оскільки така організація внутрішнього двору відповідає розплануванню
68
головної несвізької резиденції Радзивілів з кінця XVI ст., видається, що зображення відтворює замок, перебудований за зразком несвізького. За князя Альбрехта Станіслава перед 1640 роком резиденцію перебудовано за бастіонною системою. Єдиним переказом з епохи про облаштування тогочасних парадних приміщень є засвідчена у Шимона Старовольського родинна галерея Радзивілів з сорока трьох портретів, склад якої зберегли опубліковані на них написи. Уявлення про тодішній замок дають найдавніші інвентарі, що збереглися, починаючи від 1681 року. Від міста у замок вів міст через рів. Входили крізь муровану з те-
66. Головний фасад замку Радзивілів з годинниковою вежею в Олиці
саного каміння браму, над якою знаходився мармуровий
67. Фрагмент надгробку Станіслава Радзивіла у побернардинському костелі (Вільнюс)
камінь з написом золотими літерами. Його текст не на-
68. Станіслав Радзивіл - перший олицький ординат
ведено, проте це був знаний з новіших описів пам’ятний
69. Макет замкового комплексу у Олиці
38
69
cтор. 43
камінь з написом про спорудження замку за часів кня-
щення складського призначення, нижче – шість льохів.
зя Альбрехта Станіслава. Над брамою височіла
За палацом була брама, за валом ліворуч порохівня, а за
скульптура Богородиці з білого мармуру. Браму
нею ліворуч виліплена глиною й побілена лазня з кімна-
увінчувала галерея з балюстрадою, над якою підносилася
тою, оточена уже зруйнованим ґанком. За згаданими во-
кам’яна фігура архангела Михаїла з металевими золоче-
ротами на подвір’ї далі стояв старий дерев’яний будинок
ними крилами та залізним мечем у руці. Перед подвір’ям
з двома кімнатами й коморами через сіни, стайня з ґанком
були ще одні ворота. На ньому ліворуч стояв мурований
на стовпах, «залою» на ньому й поруч комора. За стайнею
палац з ґанком, з якого вхід провадив до сіней. У сінях
була ще одна брама, на той час без воріт, з льохами, в од-
над дверима вміщено мальований герб князя канцлера.
ному з яких влаштовано криницю. Там же знаходилася
Серед приміщень цієї частини палацу, яка мала вихід на
збудована з дерева кухня з пекарнею, коморами й рези-
вал, згадано кабінети князівської пари з покоями, залу,
денцією кухмістра, за нею у валу була ще одна криниця.
каплицю, у оздобленні якої окремо відзначено тільки ма-
Далі описано возівню, а за нею при стайні ще одну бра-
льований верх, що вже почав замокати і псуватися. Поза
му з виходом на вал та ще одну кухню. Потім два будинки
звичним лаконічним описом приміщень, докладніших
й новопересипаний млин. За млином була четверта бра-
відомостей про їх вигляд інвентар не подає. На партері
ма з трьома склепами й більший дерев’яний старий бу-
влаштовано столовий покій, аптеку, господарські примі-
динок з кімнатами й коморами та верхнім помешканням,
39
70
71
72
70. В'їзна брама замку 71. Скульптура в оздобленні костелу св. Трійці 72. Мармуровий надгробок в олицькому костелі 73. Костел св. Трійці в Олиці 74. Декоративний фронтон палацу Радзивілів у Олиці 75. Центральна нава олицького костелу св. Трійці 76. Фігура святого над входом до костелу 77. Неоготична брама у Олицькому парку 78. Руїни каплиці поблизу Олицького замку
40
74
73
76
77
78
75
41
109
Хорали створені 1623 року від Різдва Христового у монастирі Пресвятої Діви Марії у Олиці. Зберігаються в Національній бібліотеці Литовської академії музики і театру у Вільнюсі.
109. Унікальні нотні записи григоріанських хоралів
52
53
РАДЗИВІЛИ У БІЛОРУСІ Книга 2
1
74
Минуле й сьогодення На території сучасної Білорусі на 207 кв. км від річок Німан на півночі та Прип’ять на півдні, від Бугу на заході до Дніпра на сході з 27 тисяч населених пунктів, маленьких й великих поселень і сіл, а також міст, біля 10 тисяч так чи інакше пов’язані з ім’ям Радзивіл, тобто в історії цих містечок протягом останніх 500 років брали участь представники роду Радзивілів. Перелік цих міст займає кілька томів географічного вказівника фонду князів Радзивілів Національного історичного архіву Білорусі
2
у Мінську. Ряд міст – Несвіж, Клецьк, Полонечка, Радзивілмонти на Мінщині, Дятлово на Грод-
cтор. 165
ненщині, Давид-Городок на брестському Поліссі були центрами ординацій або окремих гілок радзивілівського роду. Протягом 500 років, з кінця XV ст., історія зберігає
Знак імперської гідності – геральдичний орел з гербом «Труби» - прикрашає ковані ворота князівської резиденції Радзивілів у Несвіжі.
пам’ять про Радзивілів, і підтвердженням тому є архівні документи. Збереглися також і візуальні знаки пам’яті – палаци, храми, парки, шляхи. Генеалогічна пам’ять втілилась у живописних і графічних портретах, які зображають представників розгалуженого роду Радзивілів. Останні Радзивіли залишили свої володіння у 1939 році, коли наступала радянська армія і відбулося приєднання земель Західної Білорусі до Радянської Білорусі. Зараз
3
Радзивіли часті гості в Білорусі, сюди приїздять ті, хто з дитинства пам’ятає ці місця, наприклад, Ельжбета Радзивіл (нар. 1917), донька передостаннього несвізького ор1. Фасад палацу XVI-XVIII ст. у Несвізькому замку 2. Орел з геральдичним щитом (герб «Труби») 3. Поховання урни з прахом Антонія Радзивіла
дината, й онуки, правнуки тих, хто колись володів цими великими землями. В червні 2000 року в крипті несвізького костелу Божого Тіла, де з XVI ст. знаходяться сімейні саркофаги Радзивілів, поховали урну з прахом Анто-
Михаїла Радзивіла (1907–1974) і онуком прусського
нія Радзивіла (1936–1998), який більшу частину свого
офіцера Кароля Радзивіла (1874–1906), а також правну-
життя провів у Лондоні. Антоній Радзивіл належав до
ком 12-го ордината олицького і 3-го давид-городоцького
олицької і давид-городоцької гілки роду, був сином князя
Фердинанда Фредерика (1834–1926).
75
Радзивіли і білоруська культура За підрахунками литовського історика Гінтовта Слесорюнаса, Радзивілам належало біля 30% білоруських земель. Найбільшим є внесок цієї родини у розвиток освіти, культури і мистецтва білоруських земель. Радзивіли створили такі історичні «бренди», як слуцькі пояси, урецьке, налибоцьке скло і дзеркала, мирські, несвізькі, корелицькі гобелени, лахвенські меблі,
cтор.78
янковицькі шліфовані вироби з напівкоштовного каміння й каміння, що добувають в Білорусі, Польщі, Литві, Україні – тих країнах, які колись входили до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.
5
4
76
5в
5а
5б
5г
5д
Слуцький пояс був коштовною прикрасою вбрання польського чи литовського шляхтича й служив відзнакою заможного становища його власника. Для виготовлення поясу використовували шовкові, золоті та срібні нитки. Виріб коштував від 5 до 50 дукатів (15 – 150 золотих рублів), а виготовленням його займались тільки чоловіки.
4. Реконструкція комплекту чоловічого одягу XVIII ст. (вбрання шляхтича Новогрудського повіту). На манекені з експозиції в Мирському замку показано, як носили слуцькі пояси 5, 5а-5д. Зразки кунтушевих поясів, серед яких знамениті слуцькі помічені написом «виготовлено у Слуцьку»
77
6
7
7 а,б,в,г
7д
8
9
78
10
6. Для оздоблення інтер’єрів несвізького костелу Божого Тіла використовували урецькі дзеркала 7, 7а-7д. Вироби радзивілівських скляних мануфактур у Налибоках та Уріччі зараз зберігаються у музеях Білорусі, Польщі, Німеччини та ін. 8. Коштовна печатка Теклі Рози з Радзивілів Вишневецької (з несвізького скарбу Радзивілів) 9. Посуд з гербом Радзивілів. XVIII ст. Національний музей у Кракові 10. Шпалера (гобелен) з Несвізького замку 11. Комплект меблів із парадної зали Мирського замку
12 11
13
14 а 14
12. Комплекти чоловічого та жіночого вбрання з експозиції Мирського замку 13. Тканий рослинний орнамент на спинці крісла. Мирський замок 14, 14а. Кахлі для облицювання печі з Мирського замку
79
Структура родового устрою Радзивілів Усього за 500-річну історію Радзивілів на Білорусі склалося 8 гілок цього роду, відповідно комплексам майоратів (ординацій), тобто неподільних земельних володінь, що передавалися у спадщину лише старшо-
15
му синові. Це гілка у Несвіжі, Клецьку, в Олиці; клецька старша гілка; несвізька гілка; молодша клецька гілка; гілка у Дятлові (і Бердичеві); гілка у Полонечці (і Шидловцю); ординацька (несвізька) гілка; давид-
cтор. 94
городоцька гілка. Назви цих ординацій закріплено у науковій літературі після ретельного вивчення й уточнення відповідних архівних документів. Роботу було здійснено групою польських учених і співробітників Архіву давніх актів у Варшаві під керівництвом відомого польського історика-генеалога, авторки книжки «Аристократичні роди Польщі» (1996) Терези Зелінської. Назви ординацій відповідають архівним документам, що вказують на місце знаходження земельної власності, а не визначаються місцем проживання родини. Так, наприклад, у XIX ст. (1814–1875) несвізькі ординати воліли жити у познанському й берлінському палацах, а не у Несвізькому замку, проте це не є підставою, щоб називати родову гілку «познанською» чи «берлінською», хоча у популярних виданнях іноді це трапляється. Родина мала палаци у Парижі, Мадриді та інших великих і малих європейських містах, проте від цього не з’явилися «паризька», або, приміром, «мадридська» гілки.
15. Палац Радзивілів у Берліні. 1830 16. Фрагмент генеалогічного дерева Радзивілів. 1742. Худ. П. Босе 17. Герб Радзивілів з привілею Фердинанда І, наданий у 1547 р. Миколаю Радзивілу Чорному разом із титулом князя 18. Миколай Христофор Радзивіл Сирітка. 1601. Гравер Л. Кіліан
16
80
Радзивіли – князі Священної Римської імперії, громадські й політичні діячі Розповідь про Радзивілів варто почати з Несвізької ординації як важливої гілки роду Радзивілів, яка зуміла після згасання у XVI ст. гонядзько-мядельської і у XVII ст. біржанської (дубинківської) гілок взяти на себе всі складнощі об’єднання родини (деканство), зберігши до того ж основні духовні пріоритети й основу економічної могутності родини – земельні володіння роду. Ідея закріплення за частиною володінь Радзиві17
лів статусу неподільних (майоратних, або з польської мови – ординатських) земель належала синам несвізького князя Миколая Радзивіла Чорного (1515–1565). Троє з них на чолі зі старшим Миколаєм Радзивілом
cтор. 88
Сиріткою (1549–1616) протягом 1577–1586 рр. зуміли оформити і затвердити положення про ординації. Документ, затверджений королем Стефаном Баторієм і датований 1586 роком, зберігається у Центральному державному історичному архіві України в місті Києві. Створення ординацій стало важливим історичним прецедентом. Землі не ділилися – і це складало підґрунтя економічної й політичної могутності роду. До найстаршого в родині переходила значна за розмірами власність. Родина Радзивілів, що постійно збільшувалася у XVIII–XX ст., у разі необхідності утворювала нові ординації, залишаючи до того ж старі недоторканими. До утворення ординацій структура роду Радзивілів складалася з трьох гілок. Ординації утворилися лише в четвертому поколінні, рахуючи від прапредка Остика
18
Крістіана (помер 1442/1444), за яким йшло друге коліно
81
роду, представлене Радзивілом Остиковичем (помер 1477), і третє, що велося від Миколи Радзивіловича (помер 1510), яке й дало патронімічне ім’я роду. В четвертому поколінні родина розрослася, як могутнє дерево. Три сини Миколая Радзивіловича починають три лінії роду. Гонядзько-мядельська гілка пішла від Миколая Радзивіла Амор Полоні (1470–1521). Протонесвізька від Яна Радзивіла Бородатого (1474–1522). Литовська біржанськодубинківська гілка від Юрія Радзивіла Геркулеса Литовського (1480–1541). Гілка роду Радзивілів на Гонядзі й Мяделю припинила існування вже у другому коліні,
19
разом зі смертю сина Миколая Амор Полоні – Яна Радзивіла, підчашого литовського у 1542 році. Великі володіння на Гонядзі й Мяделю перейшли до двоюрідних братів Яна Радзивіла, підчашого литовського – Миколая Радзивіла Чорного, несвізького, і Миколая Радзивіла Рудого, біржанського. Чорний і Рудий представляли п’яте покоління роду, починаючи від Крістіана Остика. У другому поколінні Радзивілом Остиковичем 1413 року на Городельському сеймі було отримано герб «Труби», що складався з трьох мисливських ріжків, з’єднаних посередині вузькими частинами у своєcтор. 196
рідне коло. Пізніше на знак імперської гідності Радзивіли отримали право зображення герба на орлі, котрий з часів Римської імперії прикрашав штандарти римських легіонерів як символ римської могутності. Саме такий герб з орлом ми бачимо на одному з найстаріших полотен несвізького зібрання живопису, на якому зображено сцену вручення диплома князів Священної Римської
20
імперії Миколаєві Радзивілу Чорному імператором Карлом V у 1547 році. Важливе завдання зміцнення політичного впливу родини, пов’язане з обов’язковою участю представників аристократичних родів в управлінні державою і засноване на розширенні земельних володінь, поставили перед собою вже перші представники роду Радзивілів. Но-
19. Миколай Радзивіл Амор Полоні. Невідомий автор XVII ст.
сій патронімічного імені Миколай Радзивілович (помер
20. Стефан Баторій. XVIII ст. Худ. М. Баччіареллі 21. Панорама Біржів над озером. 1875. Худ. Н. Орда
1510) з третього коліна був намісником смоленським
82
(1482) – і цей факт вартий високої оцінки, зважаючи на політичний контекст цієї важливої стратегічної посади; у 1491 році він досяг звання віленського воєводи і великого канцлера литовського; він же був наближений до короля Казимира Ягеллончика, вважався «вихован-
cтор. 235
цем політичної школи» цього монарха. Після смерті короля Микола Радзивілович, канцлер великий литовський і воєвода віленський, очолював державну раду, яка виконала останню волю померлого і затвердила на великокняжому троні Олександра Ягеллончика. Посади віленського воєводи і канцлера Великого князівства Литовського стали майже «сімейним обов’язком» Радзивілів, адже з часом їх обіймали представники майже всіх поколінь родини.
21
83
РАДЗИВІЛИ У ЛИТВІ Книга 3
1 4
176
Три відгалуження роду Радзивілів
2
Радзивіли (Радзівілли, Радівіли) (герб «Труби», відновлений 1547 року) – найвідоміший і найвпливовіший рід магнатів Великого князівства Литовського, княжий з 1518 року, який з кінця ХІV і до XVIII ст. визначав напрямки зовнішньої та внутрішньої політики держави. У руках його представників була зосереджена верховна влада і величезні земельні володіння. Мало чия власність
3
серед представників шляхти Великого князівства Литовського могла зрівнятися з латифундіями Радзивілів. Сучасники писали, що у володіннях Радзивілів ніколи не заходить сонце, а їм самим під час подорожі з Біржів (суч. Біржай у Литві) до Києва не доведеться ночувати у чужих маєтках. Чоловіки цієї родини – це передусім визначні державні діячі та посадові особи або представники високого духовенства. Історичні дані промовисто свідчать про довгострокове укорінення Радзивілів у владній еліті держави. Ці магнати ніколи не «випускали» зі своїх рук найважливішу в Литві посаду – воєводи віленського. До адміністративної реформи ВКЛ 1564–1566 років віленський воєвода практично відігравав роль намісника вели-
cтор. 50
кого князя литовського у воєводстві та разом з віленським каштеляном займав перші місця Пани-ради. Після 1564–1566 років у спільному сенаті Речі Посполитої Обох Народів віленському воєводі відводилося четверте місце (після воєвод Кракова, Познані та краківського каштеляна). Серед 36 віленських воєвод у ХІV–XVIII ст. 13 (тобто 36%) були представники родини Радзивілів. Трохи менше Радзивілів обіймало також важливу посаду віленського каштеляна – 10 з 47 (тобто 21%). Цим магнатам належали й інші головні посади у князівстві: кан-
1. Палац Радзивілів у Вільнюсі
цлера ВКЛ, великого (земського) маршалка, а також ве-
2. Євангеліко-реформаторський костел у Біржаї
ликого гетьмана. Серед 23 канцлерів ВКЛ у ХІV–XVIII ст.
3. Христофор Радзивіл, воєвода віленський
177
7 (30%) були Радзивіли, а серед 38 маршалків 9 – знову ж
4
таки представники цього роду. З 98 Радзивілів-чоловіків, які не вмерли в ранньому дитинстві, не вибрали кар’єри священників та не захворіли на несумісні з війною недуги (психічні й тому подібні), аж 30 – тобто кожен третій – служили у війську ВКЛ. 7 з них були великі гетьмани князівства, себто головні організатори й провідники військових сил держави. Ще 4 представники роду були серед найвищих католицьких ієрархів – єпископів Луцька, Жмудської землі, Вільни або Кракова та кардиналів Священної Римо-Католицької церкви. Протестантська частина Радзивілів прославилася заснуванням
5
великої кількості євангельських церков та підтримкою й удосконаленням протестантської системи освіти. Видатною діяльністю та участю у громадському житті Великого князівства Литовського відзначилися й жінки родини Радзивілів. Завдяки високому становищу своєї родини, володінню майном та зв’язкам при дворі у системі існуючих на той час відносин вони виконували роль заступниць і посередниць, виступаючи покровительками мистецтва та релігійними меценатками. Так, серед цих жінок – перший драматург Речі Посполитої Обох Народів XVIII ст. Франтішка Урсула Радзивіл. Поза сумнівом, ви-
6
няткова роль належала Барбарі Радзивіл, адже завдяки її короні Радзивіли найбільше прославилися та зміцнили свої позиції. Не дивно, що могутній вплив цієї родини на державотворчі процеси привертав увагу істориків, а основна проблематика дослідження цієї сім’ї – вельми широка: від генеалогічних, політичних, господарських і культурологічних ессеїв до вивчення окремих персоналій роду Радзивілів. Самому лише попередньому оглядові цих досліджень годилося б присвятити окрему працю. До того ж, архів Радзивілів ХІV–XVIII ст. – один з найкраще збережених архівів магнатів ВКЛ, хоча його матеріали й розкидані по кількох країнах. Найбільші зібрання документів, що стосуються Радзивілів, сьогодні зберігаються в Польщі, Литві, Білорусі, Україні та Росії.
178
cтор. 48
Походження Радзивілів. Околиці Кернаве – родинна колиска Радзивілів
7
Історики одностайні щодо литовських витоків роду Радзивілів, але в питаннях соціального походження най-
8
перших представників цієї родини єдиної думки немає. Найпоширенішими є дві версії: або Радзивіли князівського походження, або ведуть свій рід від давньої литовської шляхти. Адже з кінця XIV ст. і до початку XV ст. предки Радзивілів утвердилися у владній еліті ВКЛ, тож вже їхні сучасники заходилися цікавитися витоками цього роду. Спільне коріння Остиків–Радзивілів у другій половині XV ст. відзначив польський хроніст Ян Длугош, а на початку XVI ст. його роботу продовжив Бернард Ваповський. У 1518 та 1547 роках цей рід одержав княжий титул, відтоді Радзивіли наполегливо втілювали в життя стратегію затвердження своєї елітарності, наповнюючи змістом уявлення про славетний рід і роблячи своє князівське становище відповідним до генеалогічних схем. Подібні генеалогії почали укладати в XVI–XVIII ст. у Біржах, Дубинках (нині – містечко Дубінґяй у Литві), Олиці та Несвіжі. Перша відома нам анонімна «Генеалогія» цієї родини була написана в 1585-1588 роках. Згодом з’явилися твори, присвячені походженню цього роду, Яна Пенкальського (до 1620 року), Соломона Рисинського (близько 1623–1625 років) та інших авторів, що були на службі у Радзивілів. Завдяки впливу, який ці магнати мали у державі, про їхнє походження на той час не забували й хроністи і публіцисти: першим про княже по-
4. Барбара Радзивіл. З «Icones Ducalis Familiae Radivilianae». 1758
ходження Радзивілів ще в середині XVI ст. написав Авгус-
5. Аріанський костел св. Трійці в Ішкольді, заснований Миколаєм Радзивілом Чорним. 1876. Худ. Н. Орда
тин Ротундас; у другій половині XVI ст. з великих князів ли-
6. Надгробна плита кардинала Юрія Радзивіла в церкві Іль-Джезу (Рим)
товських їх виводив Матей Стрийковський, а трохи пізніше,
7. Польський хроніст Ян Длугош. 1889. Худ. В. Радзіковський
у другій половині XVIІ ст., Альберт (Войцех) Віюк Коялович.
8. Титульна сторінка «Історії Литви» А. Віюк Кояловича
179
13
182
інших аргументів лише гербового критерію для встанов-
14
лення генеалогічних зв’язків явно не достатньо. До того ж, підбір литовських і польських родин в Городлі був випадковим. Окрім того, у XVI ст. самі Радзивіли адоптували міщанські родини – тих самих Рудомінів –заради їх фінансової підтримки, вельми важливої для магнатів, а не задля демонстрації сімейних зв’язків. Останнім часом походження Радзивілів трактують поміркованіше, вважаючи, що вони родом із литовських бояр, що мали неабиякий вплив у Великому князівстві Литовському за часів Вітовта й належали до аристократичної литовської шляхти. Сьогодні поширена генеалогічна схема предків роду Радзивілів є такою: Віршуль – Сірпут – Остик – Радзивіл. Не підлягає сумніву спільне походження Радзивілів і Остиків, а родинну колиску, батьківщину їхніх володінь, пов’язують із княжою територією давнього Кернова. Звідси мав походити й Остиків батько Сірпут, і
cтор. 181
дід Віршуль. Засновником роду можна вважати боярина Віршуля, який, як припускають, жив у середині XIV ст. А вже його син Сірпут, який жив у другій половині
15
XIV ст., був литовським військовим провідником за часів великого князя Ольгерда. В. Семкович обґрунтував зв’язок між Серпутом і Остиком: у 1358 році під час рейду хрестоносців була згадана місцевість Sirputtindorff у околицях Кернова, а крім того, 1436 року в записах Остика, адресованих дружині, батьківськими володіннями називався двір Дауклібішки у тій самій місцевості, а на самій печатці магнатів написано de Kernow. У XVI ст. Остики постійно додавали імена Сірпута та Віршуля до своїх власних імен. Онук Х. Остика, троцький воєвода Григір Станкович-Остик († 1519), звався Віршуль Остик. Його синові, коронному маршалку Юрієві Григоровичу Остику († 1546/1547), канцелярія Сигізмунда Старого у 1533-1534 рр. слала листи, як «пану Сірпутові». До іншого сина Григора Станковича, віленського ка-
13. Генеалогічне дерево князів Радзивілів. XVIII ст. Гравер П. Босе
штеляна Григора Остика († 1557), як, власне, і до батька,
14. Войшунд – один із родоначальників магнатської родини. З «Icones Ducalis Familiae Radivilianae». 1758
зверталися як до «пана Віршуля». Навіть його дружина,
15. Радзивіл. 1941. Худ. Ю. Мегоффер
183
РАДЗИВІЛИ У СУЧАСНІЙ ІСТОРІЇ
Палац Радзивілів у Сєсіках (Сєсікай, Литва)
238
Спадок Радзивілів у XIX–XX ст.
Patres Patriae...
У другій половині XVIII ст., коли все більше відчувається занепад держави і з’являється загроза її знищення,
Оцінюючи долю Радзивілів у XIX–XX ст., варто ще
в іншому світлі вбачається роль аристократії та шляхти.
раз згадати минуле цього роду, часи ВКЛ, коли представ-
Частина Радзивілів продовжувала свою працю на благо
ники й представниці цього роду зосереджували в своїх
вітчизни, виступаючи за збереження її самостійності й
руках величезні багатства, церкви, оборонні замки, роз-
незалежності, інші – симпатизували Росії, яка все більше
кішні резиденції, оздоблені найкоштовнішими мистець-
демонструвала свою могутність.
кими колекціями. Від цієї родини походить сама ідея ме-
На той час роль Великого князівства Литовського в Речі
ценатства у ВКЛ. Цей рід чи не найперший перейняв про-
Посполитій Обох Народів була менш значною проти ролі
світницькі ідеї та став носієм інтелектуальної традиції.
Корони. Відновити рівновагу аж у 1791 році допомогли До-
Радзивіли в часи стародавньої Литви являли собою
повнення, або ж пояснення, до Конституції 3 травня «Вза-
найвищу верхівку в піраміді своєї суспільної верстви; це
ємні заручини обох народів», які сейм ухвалив 20 жовтня.
були князі, що обіймали найвищу та найважливішу дер-
Однак Радзивіли опинилися осторонь цього процесу – як
жавну посаду – віленського воєводи. Коли володар пере-
і велика частина магнатів ВКЛ, вони вагалися поміж при-
бував не в Литві, а в Польщі, вони, по суті, разом з Пани-
бічниками Конституції та її супротивниками, а ще одна
радою керували державою. Про таку родину, яка підтри-
їхня частина пішла навіть з так званими торговичанами,
мувала державу, давні римляни б сказали Patres Patriae,
метою яких було ліквідувати з допомогою Росії прогресив-
тобто «батьки вітчизни». До того ж і сама родина, напев-
ні реформи Чотирирічного сейму та устрій Речі Посполи-
но, вжилася в цю роль, навіть частина Литовської метри-
тої Обох Народів, встановлений Конституцією 3 травня.
ки (архів Литви, до якого належать усі збережені з кінця
Саме таку позицію зайняв один з тодішніх політичних лі-
XIV ст. до 1794 року документи канцелярії великого кня-
дерів Миколай Ієронім Радзивіл (1744–1831), що був мар-
зя литовського, вислані під ім’ям великого князя чи одер-
шалком Речі Посполитої Обох Народів (1773–1775), вілен-
жані на його ім’я) була збережена в резиденції Радзиві-
ським каштеляном (1775–1790), а після смерті Кароля Ста-
лів у Несвіжі.
ніслава Радзивіла Пане Коханку обійняв посаду віленсько-
239
Радзивіли: жива історія ВКЛ Інтерв,ю А. Бумблаускаса з Матеєм і Миколаєм Радзивілами
На початку вересня 2009 року в осередку Радзивілів у Дубинках (лит. Дубінгяй, 40 км від Вільнюса) відбулася цікава акція – перепоховання решток Радзивілів, вісьмох представників родини Радзивілів, знайдених у 2004 році на місці Дубинківського замку. Ще три роки минуло, допоки низка антропологів, істориків і мистецтвознавців ці рештки ідентифікувала. Так були розпізнані останки найяскравіших представників роду Радзивілів, що формували його ідентичність: основоположника несвізько-олицької гілки, канцлера ВКЛ, віленського воєводи та намісника Лівонії Миколая Радзивіла Чорного та засновника біржансько-дубинківської гілки, канцлера ВКЛ, віленського воєводи й великого гетьмана Миколая Радзивіла Рудого. Поруч із ними знаходилися рештки дружини Миколая Радзивіла Чорного – Єлизавети Шидловецької-Радзивілової, і дружини Миколая Радзивіла Рудого – Олени Глібович, а також їхніх синів – Миколая Радзивіла, ще одного Миколая Радзивіла (онука Миколая Радзивіла Рудого), Януша VI Радзивіла та Ганни Собко (першої дружини Христофора Радзивіла Перуна). Перепоховання решток Радзивілів стало символічною акцією, під час якої історія ВКЛ ожила й стала немовби відчутною на дотик. Адже кількома поколіннями раніше минуле Радзивілів, яке проходило в Дубинках, було наче музейною минувшиною. Знаходження останків та їх ідентифікація актуалізували це минуле, віднайшовши справжні джерела історичної пам’яті, а може навіть, джерела живої історії. Це відчуття надзвичайно зміцнили живі нащадки Миколая Радзивіла Чорного в 13-му коліні, які прибули з Варшави. Це Матей і Миколай Радзивіли – представники несвізько-олицької гілки (Радзивілів поділяють згідно з лініями, що виникли в XVI ст.; пізніше одна гілка згасла, а несвізько-олицька – розділилася): Миколай Костянтин Радзивіл (1958 р. н.) та Матей Радзивіл (1961 р. н.) – двоюрідні брати. Їхні матері – обидві Чарторийські. Обидва вони живуть у Варшаві, займаються підприємництвом: Миколай – у царині нерухомого майна, а Матей – голова правління вельми крупної фірми з обслуговуванням залізниці. Обидва за освітою та в душі – гуманітарії. Миколай є неформальним дослідником генеалогії великих аристократичних родин Великого князівства Литовського та Польщі, він підтримує тісні стосунки з Товариством нащадків Великого сейму (пол. Stowarzyszenie Potomków Sejmu Wielkiego), організацією, що збирає нащадків членів сейму 1788–1792 рр., який прийняв Конституцію 3 травня. Наше знайомство розпочалося 2 травня 2007 року у Варшаві з відвідин Миколаєм Радзивілом моєї лекції в Польському конституційному трибуналі про польську та литовську «історичну амнезію». Ця тема стала провідною й у подальших наших контактах: як під час лекції в Товаристві нащадків Великого сейму, так і під час візитів Радзивілів, Миколая та уже й Матея, а також делегацій вищезгаданого товариства до Литви й навіть під час з’їздів товариства, присвячених так званим литовським уточненням, тобто Взаємній Запоруці Обох Народів, прийнятій 20 жовтня, що гарантувала рівність ВКЛ і Польщі 1791 року. Протягом цих зустрічей стало зрозуміло, що існують справжні літописці свого роду та колекціонери спадщини аристократів. Наші музеї такими особливо вишуканими експонатами, напевно, не володіють: перснями, медальйонами, кухонним начинням, пістолетами… Однак більш важливим є те, що вони, ці літописці, мають надзвичайно цікаві міркування про ідентичність як свою, так й інших аристократів, а також своєрідні погляди на проблематику унії, а також узагалі на ВКЛ, його традиції та сучасність.
252
Готуючи матеріали до цього видання, ми ще раз зустрілися з братами у Варшаві. Не лише заради нечуваних нових вістей про родину, але й передусім через бажання засвідчити, що Радзивіли – це не лише легенда, Радзивіли – це жива історія. Тільки свою цінність вона має для автентичної концепції та розуміння ВКЛ та всього регіону УБЛ (Україна – Білорусь – Литва) разом з Польщею. Для литовців, та й для українців також, може стати повчальним – бачити, як уособлюється історія, відома нам лише з підручників, а не з родинних легенд і оповідей. Опублікована тут розмова демонструє активні відносини Радзивілів як з минулим Великого князівства Литовського, так і з сьогоденням Литви та країн нашого регіону. Історія родини Радзивілів, їхня спорідненість та зв’язки із Чарторийськими, Сапегами та іншими аристократичними родинами зацікавить тих, хто прагне повернути до культури сучасного регіону Україна – Білорусь – Литва (УБЛ) живий спадок ВКЛ та згадати Велике князівство Литовське, кажучи словами Радзивілів, як «доброго духа».
1. Лінії родини Радзивілів
динації більше ста років були зосереджені в одних руках.
і походження Миколая та Матея
Зате у передвоєнний період лідером родини стає олицький ординат Януш Радзивіл (1880–1967), беручи до ува-
Альфредас Бумблаускас (далі – А. Б.): Свою розповідь
ги його політичний та економічний статус у Польщі, та й
у 2009 році в Дубинках пан Матей розпочав з ви-
був він видатною людиною, враховуючи його інтелект. Це
бачення: «Наше бачення історії Великого князів-
породило певні непорозуміння із несвізьким ординатом
ства Литовського часом може відрізнятися від
Альбрехтом, званим Альбою (1885–1935), який проко-
академічного підходу. Тому що історія ВКЛ і на-
ментував це так: «Нехай він буде головою родини, якщо
шого роду є для нас чимось живим, тривалим, як
це справляє йому приємність». Сьогодні вже немає таких
традиція, що передається з покоління у поколін-
суперечок, бо родині не потрібен лідер, серед нас забага-
ня в нашій родині». Не треба вибачатися, адже су-
то індивідуалістів.
часна академічна історіографія визнає, що справа
Нащадки останнього несвізького ордината Леона по
оцінки історичних подій більше залежить від пе-
чоловічій лінії вимерли. Наступника названо не було –
редумов мислення, ніж від фактографічних дослі-
це більше не мало сенсу. Бути ординатом без ординації –
джень, і що для формування історичної свідомос-
це трохи смішно. З огляду на це родина ніби знову стала
ті родинні історії часто важать більше, ніж підруч-
групою осіб з рівними політичними, родинними та май-
ники. Тому, перш за все, давайте поговоримо про
новими правами, тому що всі лінії втратили усе. Одні
родину. Чи існує у Вас якесь родинне керівництво,
багато, інші – менше, усе. Ми обидва перейняли ініціа-
яке займається формуванням родинної політики?
тиву у справі налагодження якнайбільшої кількості цих контактів, перш за все з Литвою та Білоруссю, інші осо-
Матей Радзивіл (далі – Матей Р.): Колись, коли вже
би менше цим цікавляться. Я зацікавлений у тому, щоб
вимерла біржанська лінія, справжнім Сhef de la Familie
зайнятися Оликою, яка знаходиться на Волині. Відомо,
був несвізький ординат, бо ця ординація була, з огляду на
хто мав бути ординатом олицьким. Я заохочую до цього
обставини, найважливішою. Пізніше всі три головні ор-
брата моєї дружини, Кароля Радзивіла, який є очевид-
253
1623 року в Олиці, що на Волині, монахинями монастиря святої Діви Марії, була створена книга григоріанських хоралів «Pro coenabio Olicensi…». 1949 року цей давній рукопис було знайдено у бібліотеці Литовської академії музики і театру у Вільнюсі. У жовтні 2012 року ексклюзивно для видання «Князі Радзивіли» за ініціативи Йонаса Вілімаса ансамблем Вільнюського університету Schola Cantorum Vilnensis було відтворено і записано три хорали з цього рукопису. Тож Ви, шановний читачу, майже через 400 років маєте можливість прослухати ці середньовічні хорали, звернувшись на сайт видавництва:
www.baltia.com.ua
Починаючи нову серію історичних видань «ЕЛІТА», видавництво «Балтія-Друк» намагається повернути забуті пам’ятки спільної культурної спадщини трьох народів – України, Литви, Білорусі.