Vbrannia2 flip

Оксана Косміна

Oksana Kosmina

Т радиційне ВБрання

Traditional Ukrainian Clothing

українцiв Т.

ПОЛІССЯ

II 

Vol.

К АР П А Т И

POLISSIA

Балтія-Друк

II 

C A R PAT H I A N S

Ви тримаєте у руках другий том видання “Традиційне вбрання українців”. Сусідство у цьому томі поліського та карпатського вбрання не випадкове. Етнографічні макрорегіони Полісся та Карпати територіально відокремлені один від одного, але мають багато спільних рис: лежать уздовж кордонів України (північного та західного), віддалені від торгових шляхів та промислових центрів, ізольовані природними чинниками (болота, ліси, гори), майже не мають родючих ґрунтів. Такі географічні умови протягом багатьох століть формували схожість традиційно-побутової культури. Окрім того, населення цих двох макрорегіонів є переважно автохтонним, на відміну, скажімо, від Лівобережного Лісостепу чи Степової України. Периферійне положення Полісся та Карпат пояснює існування аж до початку ХХ ст. архаїчних рис у традиційно-побутовій культурі, зокрема, в одязі — це незшитий стегновий одяг, платові головні убори, доморобне взуття без підборів, переважання ткацтва над вишивкою, доморобних тканин над фабричними, геометричних орнаментів над рослинними. З іншого боку, прикордонне розташування Полісся та Карпат зумовило культурні взаємовпливи між українцями та сусідніми етносами: поляками, білорусами, росіянами — на Поліссі; поляками, словаками, угорцями, румунами — в Карпатах. Особливо це позначилось на вбранні західних українських земель (Волинського Полісся, Закарпаття, Буковини). Тому теза про Полісся та Карпати як резервати архаїчних рис потребує більш детального розгляду комплексів кожного з регіонів. Приміром, архаїчні види жіночого стегнового одягу — запаски та опинки — наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. збереглися лише на Гуцульщині, Покутті та Буковині. Натомість по всьому Поліссю, а також на Бойківщині, Лемківщині та Закарпатті переважають “модернові” спідниці. Цікаво, що у протилежних кінцях України побутувало конструктивно однотип­не вбрання. Йдеться про сукню — “юпку з нагрудником” (Чернігівське Полісся), “талійку“ (Нов­го­родСіверське Полісся) та “ріклю” (Буковина). Вони пошиті з фабричних тканин і мають досить складний професійний крій та оздоблення, носили це вбрання переважно дівчата або молоді жінки. Взагалі, всі новації у традиційній сільській культурі впроваджувалися завдяки молоді, яка була більш орієнтована на моду (чи то з вищих соціальних щаблів, чи то з міської культури, чи то з престижного військового однострою, чи то з культури іншого етносу). Сільський традиційний одяг, попри свою відносну стабільність по відношенню до міського, з часом видозмінювався і трансформувався. Ці відозміни відбувалися нерівномірно у різних регіонах і тому на кінець ХІХ – початок ХХ ст. ми маємо в одязі розма-

2

їття, в якому поєдналися різночасові та різноетнічні стилі. Навіть у такому незмінному елементі українського вбрання як сорочка відобразилися новації, які у наш час вже сприймаються як виключно національні. Перш за все, це стосується вишивки — її колористичного вирішення та орнаментики. Якщо поліхромна рослинна орнаментика сорочок Лемківщини, Бойківщини, Буковини, Закарпаття має багато спільного з поляками, словаками, румунами, то біхромна (червоно-чорна) рослинна вишивка сорочок Київського Полісся аналогічна (за орнаментом та технікою виконання) золотому шитву культових церковних предметів або вишивці на вбранні та інтер’єрних тканинах вищих верств населення (козацької старшини). Зрозуміло, що кожний з макрорегіонів внутрішньо неоднорідний. Полісся ми ділимо на Волинське, Житомирське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, а Карпати — на Лемківщину, Бойківщину, Гуцульщину, Покуття, Буковину та Закарпаття. Автор щиро дякує за допомогу та сприяння у відтворенні регіональних комплексів музейним працівникам та моделям, які, не шкодуючи власного часу, підтримали цей проект, а також картографу Дмитру Вортману, який брав участь в розробці карти етнографічних регіонів та консультував у написанні історичних довідок. Відтворення комплексів вбрання на базі музейних зібрань стало можливим завдяки: Сергію Лаєвському, Вікторії Гончаренко, Вірі Зайченко (Чернігівський обласний історичний музей ім. В. Тарновського); Петру Гончару, Галині Щупак, Юрію Мельничуку, Лідії Дубиківській, Юлії Патлань, Наталці Радченко (Український центр народної культури “Музей Івана Гончара”, Київ); Олені Скрипці (приватна колекція, Київ); Євгену Дмитруку (приватна колекція, Київ); Галині Борисовій та Тамарі Гончарук (Запорізький художній музей); Михайлу Сікорському, Лесі Годліній (Національний історико-етнографічний заповідник “Переяслав”); Степану Павлюку, Роману Чмелику, Людмилі Булгаковій (Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Львів); Ігорю Кожану, Оксані Білій (Національний музей у Львові); Роману Радовичу, Любові Сварник (Музей народної архітектури і побуту у Львові); Габріелі Андял, Сільвії Полак, Наталі Самусь (Закарпатський музей народної архітектури та побуту, Ужгород); Василю Павлюку, Катерині Погорілій (Чернівецький музей народної архітектури та побуту); Анатолію Силюку, Наталі Гатальській (Волинський краєзнавчий музей, Луцьк), Ларисі Грузській, Галині Костюк (Житомирський обласний краєзнавчий музей), Миколі Сугоняко, Олені Радченко, Ніні Авдєєнко (НовгородСіверський історико-культурний музей-заповідник “Слово о полку Ігоревім”).

3

полісся

Волинське Полісся

6

во л и н с ь к е п о л і с с я

В

олинське Полісся — це північна частина історичної землі Волині. Назва краю походить від літописних волинян, яких наприкінці X ст. підкорили київські князі. З середини XII ст. територія Волинського Полісся частково належала ВолодимироВолинському, частково Турово-Пінському князівству, які в XIV ст. перейшли до литовських володарів. Після того, як усталилися кордони між Польським королівством та Великим князівством Литовським, західна частина краю дісталася Руському воєводству, а східна — Волинському. Внаслідок другого розділу Речі Посполитої (1793 р.) усе Волинське Полісся опинилося у складі російської Волинської губернії. У 1921 р. регіон знов був поділений — між Польщею та радянською Україною, а у 1939 р. знов об’єднаний — цього разу в межах СРСР. Волинське Полісся за сучасним адміністративним поділом охоплює КаміньКаширський, Ковельський, Любешівський, Маневицький, Ратнівський, Старовижівський, Турійський, Шацький, північ Ківерцівського, Любомльського, Рожищенського районів Волинської області та Володимирецький, Дубровицький, Зарічненський, Костопільський, Сарненський, захід Березнівського районів Рівненської області. На півночі Волинське Полісся межує з Білоруссю, на заході з Польщею, на сході з Житомирським Поліссям, на півдні з Волинню. За цілим рядом ознак культура волинських поліщуків виявляє спільність з традиційною культурою пінчуків Білорусі. Але самовизначеність населення

7

Жіноче святкове вбрання: хустка, сорочка з тканим декором, спідниця, фартух, пояс, чобітки. ВКМ

полісся

Дівоче святкове вбрання: вінок, сорочка “голошийка”, спідниця, фартух “пілка”, пояс. ЖКМ

Жіноча вишита сорочка. ЖКМ

з таким викінченням побутували наприкінці ХІХ ст. у селян і були, швидше за все, запозичені у шляхти, сорочки якої мали досить широке мереживо, що сягало кінців пальців. Переважно геометричний орнамент ви­­ шив­ки розміщувався на уставках, рукавах, манжетах та по долу і виконувався у техніках “заволікання”, “лічильна гладь”, “ретязь”. У 1920–1930-х роках разом із сорочкою, що мала гестку, з’являються рослинні орнаменти, вишиті хрестиком. Геометричний орнамент у вигляді розеток або ромбів розташовувався у шаховому порядку і суцільно покривав рукави. Коміри сорочок були чотирьох типів: сорочки без коміра, сорочки з виложистим відкладним коміром, сорочки зі стоячим комірцем з бриджами, сорочки-голошийки (з поглибленим квадратним вирізом довкола шиї — гесткою). Вишита широка манишка була у сорочках з високим стоячим коміром або у “голошийках”. Вишивка чоловічих сорочок розташовува­ лася на комірі, чохлах та нагрудній частині.

Жіноче святкове вбрання: хустка, вив’язана по очіпку, сорочка з відкладним коміром, літник, фартух, тканий пояс. ЖКМ

18

ївс ьРкСЬКЕ е п о ПОЛІССЯ лісся ЖИкТиОМИ

Один з найдавніших типів поясного незшитого двоплатового вбрання — запаска — побутувала до кінця ХІХ ст. і мала вигляд двох тканих вовняних полотнищ. Запаски ткали переважно у поперечні смуги, декоровані ромбоподібним орнаментом. Існували також інші композиційні прийоми: узорні геометризовані мотиви запов­нювали все поле запаски або по центру розташовували один крупний мотив. Характерною особливістю поліхромного декору запасок Житомирського Полісся була їх килимово-орнаментальна композиція: декороване поле в рамковому обрамленні у вигляді прямих та зигзагоподібних ліній, витканих по чорному тлу. Однотонне тло центральної частини запаски оздоблювали одним геометричним мотивом, який в ряді випадків нагадував антропоморфну фігуру, що дало йому назву “в козаки”. Крім тканих килимових запасок, побутували полотняні пілки — фартухи з лляного чи конопляного полотна. Вони оздоблювалися вишивкою червоними нитками у вигляді горизонтальних смуг, які, очевидно, імітували техніку ткання. Низ фартуха оздоблювали широкими брижами — густою зборкою, яка пришивалась до поля фартуха через змережену розшивку. До бриж могли пришивати мереживо. Зшитим жіночим поясним одягом були “рясні” спідниці, які шилися з трьох – чотирьох пілок вовняної домотканої тканини. Такі спідниці мали декілька назв, найпоширенішими були літник, саян, андарак. Літники ткали у повздовжні чи поперечні смужки або у клітинки. Основний колір тканих смуг на літнику був червоний, який доповнювався вузенькими ­різнокольоровими смужками білого, жовтого, зеленого, синього кольорів. Літ­ ники прикрашали нашитою смужкою з оксамиту або плису. Зі споду по подолу

Вишитий фартух. ЖКМ

Жіноча сорочка з вишивкою у вигляді готичних латинських літер. ЖКМ

19

Дівоче святкове вбрання: вінок, сорочка, спідниця, фартух, тканий пояс, намисто. ЖКМ

полісся

Жіноче з ­Чернігівським Поліссям, на заході — з святкове Жи­томирським Поліссям, а на півдні — з Се‑ вбрання: ­реднім Подніпров’ям. хустка, вив’язана Характерною особливістю вбрання мешпо очіпку, сорочка, плахта канців Київського Полісся було використан“станок”, ткана ня переважно доморобних тканин. запаска і пояс, Жіночі сорочки шили додільними, з чоботи. УЦНКМІГ частково відбіленого домотканого полотна. Рукави були як суцільнокроєними, так і уставковими. Переважали сорочки, оздоблені тканим декором. Подібність до ткацтва простежується і в таких поширених техніках вишивки сорочок, як настилування, набирування, затягування, занизування. У вишитих сорочках, так само як і в тканих, переважав геометричний орнамент. Поєднання червоного і синього кольорів у вишивці було визначальною ознакою всієї Київщини. Також для сорочок Київського Полісся було характерним поєднання непрозорого й прозорого шиття біллю. Окрім геометричних тканих та вишитих орнаментів, у Київському Поліссі побутували сорочки, вишиті рослинним орнаментом. Відмінність цих орнаментів від відомих “брокарівських” троянд полягала у техніці вишивки — не хрестом, а гладдю. Великі площі (квіти, листя) вишивались технікою “в прикріп”, яка була відома у гаптуванні золотою та срібною нитками. Деякі з орнаментальних мотивів віддалено нагадують вишивку, якою у середині XVIII ст. прикрашали “окрайки” (підрясники, скатертини, простирадла та ін.). Схожим є прийом вишивок на сорочках та окрайках. Переважно це “ламана гілка” з квітковими елементами та композиція вазонного типу. Досить часто така композиція тяжіла до

28

Жіноче святкове вбрання: серпанкова намітка, сорочка, літник, запаска, тканий пояс, шнуровані черевики. УЦНКМІГ

к и ївс ь к е п о л і с с я

Жіноче святкове вбрання: хустка, вив’язана по очіпку, сорочка, плахта, ткана запаска та пояс. УЦНКМІГ

асиметрії. Але якщо колористична гамма окрайок була поліхромною, то колір вишивки поліських сорочок був біхромним: червоно-синім, пізніше червоно-чорним. Чоловічі сорочки були тунікоподібні або з поликами, з домотканого полотна. Комір міг бути стоячим або виложистим. Тканим або вишитим геометричним орнаментом оздоблювалися пазушний розріз, широкі манжети та стоячий комір. Сорочку надягали поверх штанів. Взагалі, вишивка на поліських сорочках розвинулася лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Поясним одягом жінок слугували картаті поліхромні плахти. Запаски, які вбирались до барвистих плахт, були однотонні: з доморобної матерії — переважно червоні, з купованої вовняної — червоні, сині, зелені. Поруч з тканими з вовни побутували й лляні білі ткані запаски з “перетичками” — червоним смужками в подолі та вишиті “по чисницях” геометричним орнаментом. Вишивка таких запасок виконувалась переважно у техніках поверхових непрозорих швів (настилування, набирування, затягування, занизування) з домінуванням червоного кольору і невеликою домішкою синього. З кінця ХІХ – початку ХХ ст. плахти носили лише літні жінки, а молодички та дівчата замінили їх спідницями — “літниками”, “андараками”, “саянами”. Спідниця ткалася з тонких вовняних ниток у поперечні різнокольорові смуги. Широкі смуги (“дороги”) червоного та синього кольорів перемежовували вузькими зеленими і жовтими смужками (“стежками”). Виткане у смуги полотно закладали в складки. Іноді передню частину, яка прикривалась запаскою, залишали гладкою. Поверх спідниці

Вишитий вовняний пояс. УЦНКМІГ Фрагмент вишивки жіночої сорочки. УЦНКМІГ Жіноча вишита сорочка. УЦНКМІГ

29

Тканий пояс. УЦНКМІГ

полісся

плахт вишивали гарусом або навіть нашивали на них різнокольорові шматочки вовняної тканини. Назви плахт залежали від тканого візерунку або вишивки: “хрещатка”, “копихата”, “реп’яхівка”, “слив’янка”, “кривуляста” і т. п. Плахти з нашивками називалися “накладні”. У північних районах побутували спідниці — “андараки”. Їх шили з прямокутного шматка домотканого полотна, який закладався глибокими складками або призбирувався в талії. Нижня частина спідниці мала широку ткану або вишиту смугу, прикрашену геометричним поліхромним (з жовтих, синіх, зелених елементів на червоному тлі) орнаментом. Спереду, де одягалася запаска, ця смуга була значно вужчою. Молоді дівчата носили спіднички з купованої однотонної фабричної вовняної матерії насичених яскравих кольорів (від червоних до фіалкових). Для Чернігівського Полісся, так само як і для Лівобережного Середнього Подніпров’я, була характерна “спідниця з нагрудником” —

Керсетка з кубового ситцю. ЧОІМ

Жіноче святкове вбрання: парчевий очіпок, додільна сорочка, плахта “станок”, запаска, тканий пояс, намисто. ЧОІМ

Дівоче святкове вбрання: шовкова стрічка, додільна сорочка, спідниця, фартух, намисто, дукач з бантом. ЧОІМ

Вовняна вишита спідниця. ЧОІМ

40

ЧЕ Р НІГ ІВ СЬКЕ ПОЛІССЯ

Парчевий очіпок. ЧОІМ Жіноча сорочка. ЧОІМ

Тканий пояс. ЧОІМ

безрукавний приталений ліф, пришитий до широкої спідниці. Колір “спідниць з нагрудником” був такий самий, як і в андараків — різні відтінки червоного, бордового, вишнево-фіолетового. Традиція “спідниці з нагрудником” була настільки стійкою, що для її пошиття пізніше (у 1920-ті – 1930-ті рр.) викорис­товували також і тонку фабричну ситцеву тканину біло-сірих відтінків. Ліф “спідниці з нагрудником” мав застібку на ґудзиках. Як правило, він кроївся на кокетці, яка оздоблювалася чисельними защіпками і складками над лінією грудей. Круглий комір обрамлявся маленькими складочками з основної тканини і вузькими смужками чорного плису. Низ спідниці також декорувався однією або декількома смугами з плису і призбирувався. До плахт, спідниць та “спідниць з нагрудниками” вдягали фартухи-запаски. Матеріал виготовлення фартухів був різноманітний: купована парча, однотонна кольорова вовняна тканина, домоткана біла лляна тканина. Своєрідністю Чернігівщини та сусідньої Новгород-Сіверщини були чорні фартухи, пошиті з фабричної тканини та оздоблені різнокольоровою вишивкою і чорним мереживом. Поясним буденним вбранням чоловіків були широкі вибійчаті штани, пошиті з цупкого полотна, з двома глибокими кишенями. Малюнок вибійки міг бути різноманітним, але найчастіше це були сині смужки на білому тлі. На талії штаЖіноче вбрання: ни стягувалися мотузкою (“очкуром”), який протягувався в підкладений верхній край. Також вони могли застібатися за допомогою шкіряних ґудзиків. Святкові хустка, додільна сорочка штани шили з однотонної темної фабричної тканини. На зиму шилися штани з з зубчиками, спідниця, тканий тонкого сукна. Плечовий жіночий одяг поділяється на безрукавний і з рукавами. До пер- пояс, намисто. ЧОІМ шого відносяться керсетки, які були відрізними ззаду по талії і мали три-п’ять41

ПОЛІССЯ полісся

Фрагмент вишивки фартуха. УЦНКМІГ

Додільна сорочка. НСІКМЗС

як цільними з уставкою, так і пришивалися до уставки за допомогою “розшивки” — змережувального шва, який з’єднував рукав і уставку. Рукави, пришиті до уставки, могли бути достатньо широкими (в півтори пілки) і зшитими на верхній стороні теж розшивкою. Уставки і рукави жіночих сорочок прикрашалися вишивкою переважно білою та червоною заполоччю — фабричними нитками. Основними техніками вишивки була гладь та мережка. Орнаментика сорочок переважно геометрична: різноманітні квадрати, прямокутники, ромби, середина яких заповнювалась хрестиками і зірочками. У випадку, коли в оздобленні сорочок поєднувався рослинний і геометричний орнамент, то рукави вишивали рослинним орнаментом, а комір і підтичку — геомет­ричним. Вузенький комір робився із полотняної стрічки і вишивався трикутниками, розташованими один навпроти іншого. Жіночі сорочки зав’язувалися під шиєю ву­­ зень­­кою кольоровою стрічкою, переважно червоного кольору. Чоловічі сорочки шили також з полотна, ­wгусто призбирували під прямим великим від-

Дівчата у святковому вбранні: стрічках з мереживом та квітами, додільних сорочках, плахтах, фартухах, плетених поясах, намистах з дукачами. НСІКМЗС, УЦНКМІГ, ПКС, ПКД

50

НО ВГЧЕ О РО Д -СІВЕ Р СЬКЕ ПОЛІССЯ Р НІГ ІВ СЬКЕ ПОЛІССЯ

кладним коміром і зав’язували на стрічку або мотузку, яку протягували у спеціально зроблені петлі. На плечах, між коміром і рукавами робили невеликі вставки (“полики”). Рукава були прямими і збирались біля зап’ястя на обшивку з вузенької смужки полотна. Чоловіки носили сорочку завжди навипуск, підперізуючи її вузеньким тканим вовняним дво- чи триколірним пояском або шкіряним ремінцем. Жіночим поясним одягом були плахти та спідниці. Плахти ткали з червоних, зелених, синіх, жовтих вовняних ниток з додаванням білих лляних. Картаті плахти мали червоний, синій або брунатний фон і повздовжні та поперечні смуги світліших тонів (білих, жовтих, зелених), які утворювали клітинки. Від орнаментальних мотивів, які заповнювали клітинки плахт, утворювалися назви самого виробу: “хрещатка” (з хрестами), “кручена” (з ромбоподібним орнаментом). Два полотнища плахти зшивалися до половини і мали назву “стан”, а незшиті частини називалися “колишками”. Полотнища плахт зшивалися червоними та зеленими вовняними нитками особливим декоративним швом у вигляді невеликих кружечків (“копійок”). На початок ХХ ст. плахта вважалася вбранням літніх жінок. Молоді жінки і дівчата носили “саяни” — спідниці, які шились з червоного або синього сукна у п’ять-шість пілок. На талії “саяни” притримувалися довгим та широким в’язаним вовняним поясом, який декілька разів огортав стан. З-під “саяна” Дівоче святкове вбрання: шовкова стрічка, сорочка, керсетка, плетений пояс, плахта, фартух, намисто з дукачами, намисто з бурштину та перлів. НСІКМЗС

Фрагмент вишивки фартуха. ПКС

Фартух з мереживом. ПКС

51

Керсетка на дев’ять “вусів” (спинка). НСІКМЗС

Б О Й КІ В Щ ИН А

Б ОЙКІ В ЩИН А

ойківщина — гірський край, заселений етнографічною групою українців, що звуться бойками. На час, коли вони вперше з’являються у писемних джерелах (початок XIX ст.), Бойківщина була поділена на дві частини адміністративним кордоном між двома провінціями — Галичиною та Угорщиною — держави Габсбургів. Бойківщина займає центральну частину Українських Карпат і охоплює південно-західні час­ тини Рожнятинського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південно-західні частини Самбірського, Дрогобицького, Стрийського районів, більшу частину Старосамбірського району Львівської області, Міжгірський та Воловецький райони Закарпатської області. У верхів’ях Сяну і Стривігору частина те­риторії поширення бойківської культури належить сьогодні Польщі та Словаччині. Бойківський одяг вирізнявся серед сусідніх етнографічних груп, лемків та гуцулів, цілим рядом ознак. Водночас західні, центральні й східні райони Бойківщини мали свої варіативні відмінності. Сировиною для пошиття одягу бойків слугували матеріали переважно власного домашнього виробництва: льняне полотно, сукно та овеча шкіра. Жіночу сорочку (опліччя, опліча, плічата, рубатка, рубатьє) на будень виготовляли з домотканого конопляного полотна, на свята — з бавовняних ниток. Сорочки були короткими (курти) та довгими (додільними).

59

Жіноче святкове вбрання: чіпець, сорочка, спідниця, фартух, силянка, пояс. МЕХПІНУ

К А РП А Т И

Жіноче святкове вбрання: сорочка, спідниця, фартух, кептар, силянка, хустка, капчури, постоли. ЗМНАПУ

Жіночий головний убір чепець. МЕХПІНУ Жіноча безрукавка “веста”. ЗМНАПУ

Бойкині зберігали давньослов’янський реліктовий тип крою безуставкової сорочки з суцільним рукавом. Бойківські сорочки цього типу крою виділялися розміщенням розрізу пазухи з правого боку, призбируванням перед­нього полотнища станка (“пазухи”) навколо шиї та рукавів при зап’ясті (“михавок”) в дрібні рясні зморшки. Ці зморшки (“брижі”, “фидри”, “фидрищи”, “рями”, “збиранина”) фігурно викладали, закріплюючи білими нитками; при цьому завдяки поверхневим стібкам утворювалися різноманітні геометричні узори. Побутували також й уставкові сорочки з центральним довгим розрізом пазухи та стоячим або викладеним коміром. Своєрідність оздоблення бойківських сорочок полягала у вишивці геометричних або рослинних орнаментів по брижах — зморщеній (мілко призбираній) поверхні станка сорочки (“нагрудника”), рукавів та манжетів (“зап’ясників”, “зарукавників”, “михавок”). Комір та манжети оздоблювали також й вигаптованою білою мережкою, яка мала назви “фірги”, “щупки”, “чіпки”. У бойкинь західних районів (Великоберезнянщини) розріз на сорочці був на лівому боці або спереду, рідше — ззаду. На грудях, навколо коміра і в зап’ясті полотно сорочки призбирали у так звані рямки, або рями, і прошивали білими нитками. На плечовій частині рукавів, грудях, манжетах та комірці (“обшивці”) сорочку оздоблювали поліхромним вишитим орнаментом, переважно рослинним (“ружами”, “квітками”), іноді — геометричним. Вишивка виконувалася гладдю або хрестиком. Комір та манжети оздоблювали білою мережкою. Жіноча сорочка центральних районів Бойківщини (Воловеччини) була короткою, з суцільнокроєними рукавами та з розпіркою — пазушним розрізом справа. Верхню призбирану частину станка сорочки (“нагрудник”), пле60

Б ОЙКІ В ЩИН А

Бойкиня у вишитій сорочці. ЗМНАПУ

Жіноча хустка російського виробництва, яку носили по всій Україні (фрагмент). МЕХПІНУ

чову частину рукавів та манжети (“зарукавники”) оздоблювали вишивкою у вигляді двоколірного червоно-синього геометричного або поліхромного рослинного орнаменту. Бойкині східних районів (Сколівщини) носили переважно додільні довгі сорочки з широкими суцільнокроєними рукавами. Розріз розташовували ззаду. На Міжгірщині зустрічалася також й коротка сорочка з розрізом (розпіркою) праворуч. Плечову частину рукавів (“густавку”) оздоблювали поліхромною вишивкою, в якій віддавали перевагу прямокутно-ромбоподібним композиціям. Під впливом волоських (румунських) сорочок у 10-х – 20-х роках ХХ ст. викінчення рукавів жіночих сорочок почали оформляти воланами, які являли різновид оборок (“фодри”, “фидри”, “фидриші”, “фріндіші”, “фріндічі”). Типовим поясним жіночим одягом бойкинь були фартухи — білі, з домотканого полотна спідниці. Їх вдягали переважно на весілля й свята. З кінця XІX ст. в будень почали носити мальованки — обиванки, “димки”, “фарбанки”, виготовлені з полотна, пофарбованого рослинними саморобними барвниками, з вибитим олійною фарбою орнаментом. На талії спідниці призбирали у рями і прошивали білими нитками. По нижньому краю їх оздоблювали вигаптованою білою мережкою (“циркою”, “горункою”, “корункою”, “приборами”, “фидрами”) чи купованим мереживом (“щупками”, “чіпками”). Побутували також нашиванки — спідни-

Жіноча хустка російського виробництва, яку носили по всій Україні. МЕХПІНУ

61

Пояс. МНАПЛ

К А РП А Т И

ці, оздоб­лені по низу кількома рядами хрестикової вишивки у чорному і червоному кольорах. Усі спідниці підперезували або тканим (“поясиною”, тканицею), або плетеним (плетінкою) вовняним червоним пояском з різнокольоровими китицями на кінцях. У східних районах Бойківщини замість полотняної спідниці жінки носили “плат” — дуже широку густо призбирану запаску, яка повністю обгортала стан. Поверх спідниці надягали фартух з домотканого фарбованого полотна (запиначку, “припиначку”, пілку, “півку”). Більш давнім видом фартуха у західних районах Бойківщини служив витканий у чорно-білі смуги катран. На плечі поверх сорочки надягали безрукавку, виготовлену з ущільненого домотканого сірого, білого або чорного сукна, — камазолю (“лейбичу”, “лейбочку”, лайбик, “лейбик”, реклю). Круглий виріз на шиї, кишені, поли, поділ обрамляли фабричним синім або зеленим полотном чи сукном та квітчастими орнаментами, вишитими вовняними нитками. У жінок центральних районів Бойківщини побутувала веста (від нім.

Weste) — безрукавка, на кишенях якої різноколірними нитками вишивали геральдичних австро-угорських двоголових орлів. Поширені були також й короткі хутряні безрукавки без переднього розрізу — кожухи та бунди. Їхній незшитий лівий бік застібали шкіряними ґудзиками. Поли, поділ і плечі бунди заповнювали рослинним орнаментом. Хутряну безрукавку (“плічки”, “камазолю”) з переднім розрізом оздоблювали різнокольоровою вишивкою та аплікацією з кольорової шкіри. Чоловіче вбрання: сорочка, пояс. МЕХПІНУ

Жіночий кептар. ЗМНАПУ

Жіноча вишита сорочка. ЗМНАПУ

62

Фрагмент вишитої сорочки. ЗМНАПУ

Б ОЙКІ В ЩИН А

Вишита спідниця. МНАПЛ

Жіноче святкове вбрання: чіпець, сорочка, кептар, спідниця. МЕХПІНУ

Жіноча безрукавка “веста” з вишитими геральдичними двоголовими орлами на кишеньках. ЗМНАПУ

Вишита манжета жіночої сорочки. ЗМНАПУ

Верхнє вбрання Бойківщини було дуже різноманітне. Найпоширенішим видом верхнього довгополого суконного одягу в бойків служив сіряк (“сірак”, “сукняник”, “реклик”) — прямоспинна сукняна куртка довжиною до колін або трохи вище. Її шили з суцільнокроєними рукавами, прикрашали нашивками з червоної або зеленої “волічки” (нитки) та різнокольоровою вишивкою. У східних районах жіночим верхнім вбранням слугувала петечина — пошитий з білого сукна прямоспинний напівкаптан зі стоячим коміром, прикрашений волічковою вишивкою червоного та зеленого кольорів. Поширеною у східних районах була й куртка тунікоподібного крою, виготовлена з ущільненого домотканого сукна білого або сірого кольору, — уйош (“вуйош”). Він мав комір-стійку (галір). Поли, галір та рукави облямовували темним сукном. Вуйош був коротший від сірака і слугував робочим одягом. У деяких районах західної Бойківщини (на Старосамбірщині) носили вишиваний сердак, а на Турківщині зберігали традиційне оформлення сердаків білим шнуром. Традиційним довгополим розпашним плечовим одягом була у бойків і прямоспинна гуня. До шийного безкомірного викоту пришивали капюшон. Гуню шили з білого, сірого або чорного сукна, зробленого так, що його зовнішня поверхня була волохатою; ворсисту поверхню називали коцом. Відтак гуня отримала назви “коцовата”, “волохата”. Носили гуню наопашки, не просовуючи руки в рукави, які були значно довші самої гуні і слугували своєрідними кишенями. На початку ХХ ст. гуню почав витісняти петек — більш зручний суконний напівкаптан, без талії, зі стоячим коміром.

63

К А РП А Т И

Жіноче Основою гуцульського вбрання була сорочка. Її виготовляли з конопляносвяткове го або лляного полотна. Жіночі сорочки шили як суцільними, так і з двох часвбрання: тин: верхньої — станка (“вершка”) і нижньої — підточки (“підшивки”). В дру- сорочка, кептар, гій половині ХІХ ст. на закарпатській Гуцульщині на пошиття верхньої частизапаски, хустка, чоботи. ни сорочки жінки почали використовувати куповане тонке полотно і навіть ЗМНАПУ шовк. Підточку розширювали донизу вшиттям з обох боків трикутних клинів (“третільниць”). З’єднувальні шви оздоблювали декоративним мережаним швом (“ціркою”) білими та кольоровими нитками. Додільна жіноча сорочка була переважно уставкового типу (“руков’єнкою”, “морщенкою”, “плечиками”). І лише в районах буковинської Гуцульщини паралельно з уставковим поширилися ще два типи крою: з суцільнокроєними рукавами та тунікоподібний. Сорочки тунікоподібного крою називалися “хлоп’янки”, “хлопнянки”, “камашки”. Горловину завершували переважно вузеньким коміром (“обшивкою”), який зав’язували шнурком (“вишівкою”). А сорочки буковинських гуцулок були безкомірними, оскільки верхній край станка та рукавів біля горловини збирали на шнурок. Отвір робили достатнім для голови і сорочку шили без розрізу пазушки, в іншому випадку по центру грудей робили пазушний розріз. Чоловічу сорочку на шиї збирали вузеньким стоячим комірцем (“обшивкою”), а по низу рукавів — у вузькі манжети (“дуди”). Повсякденні сорочки прикрашалися скромно — вузькими орнаментальними смужками, якими обрамляли нагрудний розріз, поділ та шви. Святкові сорочки вирізнялися багатством вишивки, різноманітністю технічних прийомів, широким використанням матеріалів — вовни, бавовняної пряжі, шовку, бісеру, срібних і золотих ниток, металевих бляшок (“леліток”). У святкових сорочках вишивкою майже повністю вкривали рукава. Елементи узору уставок повторювали на комірці (прошивці), манжетах (брацарах) та на пазусі. Кольорова гама писаних (суцільно вишитих) рукавів жіночих сорочок вказує на території їх походження: закарпатські (рахівські) сорочки визначаються за чорною, червоно-вишневою та синьою гамою; космацькі — помаранчево-золотистою; ворохтянські — лілово-блакитною; верховинські — зеленою та брунатною; буковинські — поліхромною. Багатством вишивки відзначалися сорочки буковинських гуцулів. Для них характерною є поліхромія глибоких за тоном кольорів: чорного, червоного, жовтого, зеленого. Ажурною декоративною мережкою (“циркою”) обрамляли краї рукавів, поділ та розріз пазухи. У жіночому гуцульському вбранні майже до ХХ ст. зберігались найдавніші форми незшитого поясного одягу у вигляді двоплатових запасок та однопла-

70

Г У Ц УЛЬ ЩИНА

Сердак. ЗМНАПУ

Чоловіче святкове вбрання: сорочка, кептар, капелюх (вид ззаду). МНАПЛ

Чоловіче святкове вбрання: сорочка, кептар, капелюх. МНАПЛ

Фрагмент вишивки жіночої сорочки. НМЛ

Жіноча прикраса для голови. МНАПЛ

тових опинок, горбаток. Гуцулки зазвичай носили дві запаски, які укріплювали на талії вчетверо сплетеними шнурками (“байорами”) та підперізували поясом. Під час польових робіт вдягали лише одну запаску з тилу, а попереду фартушок з конопляного полотна або з купованої тканини. Заможні жінки перетикали свої запаски металевими нитками — сухозолоттю. Переткані в такий спосіб, запаски блищали на сонці і виглядали святково. Поширеним типом поясного одягу в буковинських гуцулок були чорні опинки з орнаментально тканими смугастими крайніми частинами (“попередницями”) тепло-зелених, жовто-помаранчевих та червоно-малинових відтінків і чорною, гладкою, безузорною середньою частиною (“чорногузкою”). Опинку укріплювали на талії двома “піснівками” — яскравими пасочками, пришитими з обох її боків. Поверх опинки стан оперізували або вовняним широким поясом (“окривкою”), або вузеньким “баюрком”, або вовняним “коланчиком”. Кінцівки пояса оздоблювали “тороками” — пишними пучками шерстяних ниток, що виходили з тканої основи. Святковим поясним 71

КпАоРП л іАсТ с яИ

Уставкова додільна сорочка з “циркованою” (вишитою по низу) підтичкою становила основу весільного вбрання молодої. Комір, пазушний розтин та манжети оформляли поліхромною вишивкою. Найбільш пишно декорували рукави, з’єднувальні шви яких фіксувалися кольоровими нитками. Суто покутською традицією було поєднання в одному виробі поздовжнього гофрування станка сорочки з поперечним гофрування нижньої, звуженої до зап’ястя, незаповненої вишивкою частини рукава. Крім такого подвійного способу гофрування, покутські жіночі сорочки обох кроїв виділялись різноманітними способами орнаментації та варіативністю вишивки: від гладьової “білим по білому” в поєднанні з прозорою технікою виколювання й вирізування на снятинських сорочках до “писаних”, суцільно заповнених поліхромною вишивкою, й “рублених”, витканих у жовтогарячій колористичній гамі, рукавів. Цікаво, що морщили не лише рукави сорочок, але й намітку над чолом, що справляло враження циліндричної шапочки з гофрованою поверхнею околиша. Чоловічі сорочки були уставковими, безуставковими та “перекидними”, тунікоподібніми. Перекидну довгу сорочку носили навипуск. Широкий рукав викінчувався вільно або край його призбирували, заводячи у манжет (“чохлу”). Пазуху, нижній край рукавів та чохли оздоблювали орнаментальним поліхромним декором, а рукави — вузькими смужками вишивки. Комір та рукава зав’язували червоною вовняною стрічкою. Полотняна сорочка з вишитими при зап’ясті (“при живчику”) рукавами (“дудами”) та коміром (“вишінкою”) була частиною святкового вбрання нареченого. Поясним вбранням слугували переважно опинки — вовняний одноплатовий незшитий одяг. Чорну опинку вздовж довгих країв обрамляли вузькими орнаментально витканими смужками, а обидва

Жіноче святкове вбрання. ПКС

82

ПОКУ Т ТЯ

Фрагмент вишитої сорочки. ПКС Чоловічий тканий пояс. ПКС

Жіноча рясована сорочка. МНАПЛ

Кептар. ПКС

вузькі краї ткали у вигляді широких червоних смуг, розділених вузькими чорними переборами. Нижній чи верхній або ж обидва нижні кути підтикали під широкий пояс, створюючи своєрідний силует. Покутські обгортки вирізнялися суцільним поздовжнім дрібним гофруванням їхніх полотнищ. Відкриту нижню частину сорочки, створювану підгортанням обох кутів обгортки, прикривали укріпленим на поясі фартухом — домотканою гофрованою запаскою. Снятинські покутянки, на відміну від городенківських та коломийських, підгортали під пояс лише нижній кінець опинки. Поверх надягали ткану візерунчасту запаску. На талії опинку та запаску оперізували крайкою та “попружкою” (плетеним вузеньким пояском, кінці якого спускали попереду поверх кінців крайки). Досить поширеною була й “рікля” — спідниця, пришита до станка, яскраво-червоного або темного кольорів. Наприкінці ХІХ ст. поширились однотонні спідниці. Перевагу надавали тканинам насичених кольорів, особливо традиційному чорному. Спідниці по низу вишивали червоною “волічкою” та оздоблювали “позументами” (стрічками). Набули також поширення і спідниці-мальованки. Наприкінці ХІХ ст. призбирані у складки різнокольорові фартухи, пошиті з яскравих купованих тканин, почали витісняти традиційні ткані запаски. Покутським чоловічим поясним одягом слугували вузькі штани. Їх стягували в поясі плетеним шнуром, а “ногавиці” звужували донизу. Своєрідність білих полотняних штанів поля­гала в поперечному “рясуванні” (гофруванні). Сукняні штани внизу обгор­тали сукняною онучею, вишитою по краях білими або червоними нитками. Білі сукняні штани, 83

КпАоРП л іАсТ с яИ

Суто лемківськими прийомами оздоблення жіночих сорочок були призбирування (рясування) та густе “морщення” станка і верхньої частини рукавів біля коміру. Кінці широкого рукава на висоту манжет також морщили, залишаючи вільним край, який утворював волан (шлярку). Серед прийомів оздоблення жіночих сорочок східних районів Лемківщини побутувала різнокольорова вишивка гладдю у вигляді рослинних узорів, які розміщували в центральній частині станка, на верхній плечовій частині рукавів та на манжетах. Жіночі сорочки північноцентральних районів оздоблювали в нижній частині суцільнокроєних рукавів, а також на манжетах багатою різнокольоровою гладьовою вишивкою та стібуванням. Крім того, кольоровими нитками обшивали зубці, якими викінчували призбирані оборки (фалди) рукавів. У жіночих сорочках західної частини Лемківщини морщення біля шиї та на рукавах оздоблювали білою ажурною вишивкою. На північно-західній та південно-західній Лемківщині під впливом польських та словацьких прийомів оздоблення на комірі (“обшивці”) та манжетах жіночих сорочок нашивали широкі, ткані на кроснах червоні паси, оздоблені вузенькими білими пасочками (“смужками”), а викінчували манжети червоним або білим мере­живом. Своєрідність вишивки лемківських сорочок (як і інших видів жіночого та чоловічого одягу) полягала в перевазі рослинно-квіткової орнаментики над геометричною.

Жіночий фартух. МЕХПІНУ

Жіноча вишита сорочка. ЗМНАПУ

92

Жіноче святкове вбрання: сорочка, безрукавка, чепець, хустка, шийна прикраса “криза”. МНАПЛ

Жіноча безрукавка. ЗМНАПУ

Жіноча шийна бісерна прикраса “криза”. МЕХПІНУ

Жіноче святкове вбрання: сорочка, безрукавка, чепець, хустка, прикраса “криза”. МНАПЛ

Жіноча вишита сорочка. ЗМНАПУ

Уйош з сукна. ЗМНАПУ

На землях лемків, що межували з Бойківщиною, у вишивці переважала червоно-синя гама; на українсько-словацькому прикордонні домінувала багатоколірна вишивка, доповнена використанням бісеру, а на українсько-польському прикордонні — вишивка білими нитками. Поясним жіночим одягом у лемків слугували спідниці. Лемкині використовували, крім традиційних для всієї України верхніх спідниць, ще й нижні спідниці (спідник, “сподник”, “спуднячка”, подолок). На західній Лемківщині нижню спідницю пришивали до станка. В центральній та східній частинах Лемківщини могли носити кілька нижніх спідниць, доповнених оборками для надання пишності верхній спідниці. Різноманітні верхні спідниці (кабати, “фарбачки”, фартухи, “мальованки”, ”друкованки”, батканиці, мазанки) шили з кількох пілок (“півок”, “бритів”) доморобного, переважно вибійчатого, а іноді мальованого вручну полотна або виготовляли з однотонного ситцю (“літники”). На рівні колін спідниці обшивали кольоровими вузькими стріч­ками (“фарбітками”): чотирма для дівчат та двома для дівчат на виданні. Поверх гладкої нерясованої пілки спідниці вдягали фартушок (“фартух”, “фартушок”, “запаску”, шорц, “шурц”, “хусту”). Най­давніші запаски з домотканого полотна за кроєм могли бути як ­одноплатові, так і двоплатові, з розташованим у центрі з’єднувальним швом у вигляді мережки, виконаної переважно червоною ниткою. На початку ХХ ст. запаски по низу почали викінчувати пришитою оборкою. Зібрані в дрібнесенькі зморшки (“плісування”, “збирачки”) запаски укріплювали при поясі пришитою зі споду полотняною обшивкою, з довгим шнуром для запоясування навколо талії.

93

К А РП А Т И

Дівочий весільний головний убір “карабуля”. ЧМНАП

Жіночі шийні прикраси “герданики з дукатами”. ЧМНАП Хустинки “ширинки”, які дівчата дарували хлопцям. ЧМНАП

Святкові сорочки у жінок правобережно-попрутських районів відзначалися надзвичайною різноманітністю декоративного оформлення: широкої кольорової палітри ниток та асортименту оздоблювальної біжутерії (бісеру, стеклярусу, леліток, мережива). Усі святкові сорочки по долу, пазусі та низу рукавів або обплітали гачком яскравими кольоровими вовняними нитками чи муліне у вигляді зубчастого чи хвилястого викінчення, або ж обшивали горловину вузькою однокольоровою яскравою мережкою (“циркою”), а поділ та пазуху — широким білим мереживом. Розташування вишивки на рукавах жіночих сорочок Буковини було однотипним (полик, верхня підполикова частина рукава, нижня частина рукава). Варіативність сорочок виявлялася в принципах декорування кожної з цих частин рукава. В першому варіанті полик, вишитий кількома поперечними смугами, облямовували з трьох боків вузькою рамою у вигляді смужки, заповненої яскравим бісером, лелітками, рельєфною золотистою або сріблястою ниткою. Від вишитої вертикальної композиції (“стовпа”) на нижній частині рукава полик відділяли неширокою вкритою геометричним орнаментом смугою, яку розташовували на верхній частині рукава. В другому варіанті вишитий у вигляді лише однієї широкої орнаментально-рослинної смуги полик відділявся вузькою смужДівоче весільне кою геометричного або рослинного орнаменту верхньої частини рукава від вбрання: великої вишитої вертикальної композиції (“стовпа”) на площі рукава. В третьо- “кода”, сорочка, му варіанті вишивку поликів формували у вигляді навкісних квіткових смуг з рікля, кептар, намисто. великими фоновими інтервалами, а нижню частину рукавів виконували також ЧМНАП у вигляді навкісних квіткових смуг, але нахилених у протилежному напрямку та з широкими фоновими інтервалами. В четвертому варіанті композиція вишив102

Чоловіче святкове вбрання: сорочка, штани, вишитий пояс. ЧМНАП

ки поликів складалася з дрібних окремих мотивів, розташованих у шаховому порядку або навкісними смугами. Як і в першому випадку, вишивку полика з трьох боків обрамляли смужкою, вишитою “сосонкою”. Вертикальна композиція у вигляді вузької зигзагоподібної смужки (“вилюшки”), доповненої на невеликій відстані від нього скісно вишитими окремими елементами, оздоблювала поле рукава. Оздоблення “хлоп’янки” (тунікоподібної сорочки) на правобережному Попрутті характеризувалося двочастинним розташуванням вишивки на рукавах: верхньої горизонтальної та нижньої вертикальної. Пазушний розріз в усіх варіантах сорочок оформляли двома вертикальними квітковими смугами, що сягали від горловини до талії, а поділ прикрашали вузькою смужкою орнаменту. Вишивки жіночих сорочок правобережного Попруття мали ефект оздоблення аплікацією; це досягалося тим, що рослинний мотив, виконаний високорельєфною гладдю насиченими контрастними кольорами, оконтурювався чорною ниткою. Вільний фон заповнювали лелітками, облямівку полика обшивали стеклярусом, а низ рукавів викінчували воланом, оздобленим по краю ажуром, мережкою та вишивкою. У Заставницькому районі виділялися поликові жіночі сорочки “зі зморщечкою”: композиція оздоблення їхніх рукавів мала своєрідне співвідношення окремих частин. Найбільшу частину довжини рукава в орнаментальній композиції займав полик, орнаментований п’ятьма-дев’ятьма широкими декоративними смугами, перемежованими вузькими блискучими смужками, розшитими сріблястими або золотистими нитками. Під поликом у верхній частині рукава по кольоровому фону вишивали технікою настилу одноколірним геометричним орнаментом смугу, так звану зморщечку.

Ткані пояси. ЧМНАП

103

Жіночі черевики. ЧМНАП

Ткана запаска. ЧМНАП

К А РП А Т И

ка”) іноді укріплювали підшитим знизу шматком полотна (“платком”), тобто робили їх подвійними, отримуючи так звану сорочку з прирамками. До тунікоподібного станка пришивали широкі (три чверті довжини) рукави, верхній край яких густо призбирували, а низ вільно викінчували. Круглий шийний виріз переважно був без коміра, але з часом його стали оформляти вузенькою вишитою смужкою або доповнювати невеличким виложистим комірчиком. Шви та нижній край рукавів оздоблювали мережкою. У святкових сорочках вертикальними мережаними смугами, які доповнювали делікатно вкрапленими вишитими елементами, оздоблювали погруддя та поле рукавів. Чоловіча сорочка з розрізом на плечах і без вишивки мала назву “опліча”. Тунікоподібні сорочки закарпатські чоловіки носили навипуск. Поясний одяг жінок Закарпаття був як незшитим, так і зшитим. В деяких районах сорочки були натільним і одночасно поясним одягом, оскільки незшитий широкий фартух (“плат)” закривав сорочку тільки спереду, а поверх нього пов’язували пояс (“пас”). “Плат” шили з тонкої кольорової вовни, вишивали по краях гарусом і обшивали кольоровим плетивом, або він міг мати вигляд однопільного вузького фартуха, званого “метрівка”. Зшитий тип поясного одягу в закарпатському комплексі жіночого вбрання українок представлений “сукманом” — широкою густо зібраною (“впасованою”) полотняною спідницею. Нижню частину білих сукманів декорували вузькими рядами защипів та горизонтальними смужками поліхромно вишитого рослинного орнаменту або широкими смугами тканого орнаменту. Низ викінчували білим чи кольоровим мереживом ручної роботи (“чіпками”) або білим фабричним мереживом. Побутували також і кольорові сукмани, фарбовані в синій, чорний, а у дівчат — переважно в червоний колір. Кольоровий сукман одягали здебільшого поверх нижньої білої полотняної спідниці (“довки”), також оздобленої по низу “чіпками”. Поверх сукмана надягали “катран” — полотняний рясний фартух. У південно-західних райо122

Жіноча вишита сорочка з гесткою. ЗМНАПУ

Вишита жіноча сорочка. ЗМНАПУ

Шийна жіноча бісерна прикраса. ЗМНАПУ

З АК А РП А Т Т Я

Жіноче святкове вбрання: хустка, сорочка, фартух “плат”. ЗМНАПУ

нах перевагу віддавали “сукням” — пошитим з яскравого ситцю широким спідницям зі зборами, поверх яких також одягали рясні фартухи, пошиті з фабричної тканини яскравих кольорів. Жінки підперізувались “силянкою” — поясом, який був або однокольоровим, тканим з грубої вовни “у сосоночку”, або різнокольоровим, бавовняним, з великими гарусними китицями на кінцях. Поверх сорочки чоловіки носили “череси” — широкі шкіряні пояси з трьома-чотирма пряжками. Чоловічий поясний одяг представляли “гачі”, “гаті” — штани з білого полотна, які в південнозахідних районах Закарпаття відзначалися значною шириною штанин. Їх збирали в поясі на ремінь або шнур і спускали донизу великими вертикальними зборами, які викінчували брижами. Штанини у верхній частині зшивали безпосередньо одна з одною, а внизу доповнювали невеликою прямокутною вставкою, перегнутою по діагоналі. Нижню частину широких штанин святкових гачів оздоблювали кількома паралельними поперечними защіпками та смугами вишитого рослинного орнаменту. У деяких місцевостях Закарпаття, як і в інших регіонах України, були поширені “ногавиці” або “холошні” — вузькі, виготовлені з доморобного сукна штани, бічні шви яких та кишені обшивали чорним вельветом. Знизу їх підгортали на 5–8 см. Побутував на Закарпатті й старовинний вид зимових хутряних штанів — “мишини”. Їх виготовляли з овечого хутра вовною всередину. Найбільш поширеним нагрудним видом Жіноче святкове закарпат­ського жіночого одягу були конопляні чи вбрання: полотня­ні короткі безрукавки (“камізельки”, “весхустка, чіпець, ти”), сукня­ні вузькі “лайбики” (“лейбики”) або ткасорочка, спідниця, ні з вовни “реклики”. ­Лайбики обшивали по краю фартух. ­кольоровими ­нитками. Нижній край прямоспинЗМНАПУ ної безрукавки “вести” викінчували переважно у 123

СЛО В НИК Т Е Р М ІНІ В Черес — широкий (10–15 см завширшки) шкіряний чоловічий пояс на 2–6 застіжок („пряжок”) Чехлик — жіноча коротка (до пояса) сорочка Чикмень — варіант чоловічої свити; був значно довшим за звичайну свиту і мав великий відкладний комір, який в непогоду можна було підняти Чимерка — те саме, що й чемерка Чільце — головний убір молодої у вигляді широкої червоної стрічки з нашитими бляшками Чіпки — те саме, що й фірги Чічки — живі або штучні квіти для прикрашання дівочих зачісок Чорнобривці — чоботи, декоровані аплікацією зі шкіри та вишитою бісером смужкою Чохли — манжети рукавів сорочки Чуганя (чуга) — чоловічий плащеподібний сукняний одяг з відкладним коміром та зашитими рукавами, які використовували як торбинки

Ш Шаламок — те саме, що й мегерка Шалянові спідниці — спідниці з фабричних тканин, дуже широкі, обшиті по низу широкою смугою оксамиту Ширинка — маленька вишита хустинка Шишки — помпони з різнокольорових вовняних ниток, якими декорували свиту Шлярка — вільний, непризбираний край рукава сорочки Шнуровиці — жіночі безрукавки, які носили поверх сорочки Шоломок — 1) різновид очіпка з круглим парчевим дном, яке було заткане червоними, малиновими та зеленими вовняними нитками; пряма смуга, яка пришивалась до дна, виготовлялась з вовняної смугастої тканини; зав’язувався шнурком на потилиці; волосся під “шоломок” заплітали в косу; 2) те саме, що й магерка Шорц — фартух Шушун — жіночий верхній плечовий одяг з коміром та пелериною

134

Щ Щербаки — різновид постолів Щупки — те саме, що й фірги

Ю Югас — чоловічий широкий шкіряний ремінь, який застібався на дві пряжки та був оздоблений тисненим узором Юпка — 1) різновид як чоловічої, так і жіночої свити, який відрізнялася від неї кроєм (завжди відрізний по талії з багатьма складками або зборками ззаду — “хвостами”) та довжиною (трохи коротшою); зі стоячим або відкладним коміром; жіночі юпки мали прорізні кишені; 2) біла жіноча свита з тонкого білого домотканого сукна, з прямою спинкою і розширеними завдяки вставленим клинам (“вусам”) полами Юпка з нагрудником — одяг, що складався з широкої спідниці та пришитого до неї безрукавного приталеного ліфу Юпка з рукавами — варіант укороченої жіночої свити з “вусами”, пошитої з купованої тканини; її часто простібували вертикально або наскісно, що створювало рельєф; декорувалася аплікацією, машинною строчкою та ручною вишивкою

Я Яломок — шапка з валяного білого сукна у формі зрізаного конуса

VOLHYNIAN POLISSIA

Woman’s festive dress: kerchief, chemise with woven ornament, skirt, apron, sash, small boots

Woman’s festive dress: head attire, chemise, “stanik,” skirt, apron, sash, necklace

Woman’s dress: woven kerchief, chemise, skirt, apron, sash

Match-maker’s costume: diadem with feathers, head attire, chemise with woven ornament, skirt, embroidered apron, woven sash

Woman’s dress: kerchief, chemise, skirt, apron, sash, necklace

Woman’s festive costume: woven kerchief, chemise, skirt, woven apron, sash, necklace

141

Woman’s festive dress: kerchief, chemise with turn-down collar, necklace, “sayan,” apron, sash, necklace

Woman’s festive costume: woven kerchief, chemise, skirt, apron; necklace and silk ribbon, laced up small boots

Woman’s festive dress: kerchief, chemise with turn-down collar, “sayan,” apron, sash, necklace

Woman’s festive costume: woven kerchief, chemise, skirt, apron, sash necklace