Літературна студія

Управління освіти Миколаївської міської ради Науково-методичний центр

Миколаївська гімназія №2 Миколаївської міської ради

Методичне об’єднання вчителів української словесності Купцова В.В.

Літературна студія «Неопалима купина» Випуск 3

Миколаїв, 2011 1

ВСТУП Один із найстаріших навчальних закладів Миколаєва – Миколаївська гімназія №2 - здавна славиться своїми літературними традиціями. У 2008 році в гімназії створено літературне об’єднання «Неопалима купина», до складу його ввійшли гімназисти, для яких виражати свої думки й почуття засобами художнього слова стало необхідною складовою духовного розвитку.

2009 року літстудійці звернулися до одного з найталановитіших письменників Миколаївщини високоповажного майстра слова Дмитра Дмитровича Кременя з проханням на заснування премії Миколаївської гімназії №2 імені лауреата Шевченківської України Дмитра Кременя. Дмитро Дмитрович не відмовив юним літераторам, і з 2009 року в гімназії щорічно присуджується літературна премія його імені відповідно до затвердженого Радою гімназії Положення про літературну премію гімназії.

2

Положення про літературну премію імені Дмитра Кременя Миколаївської гімназії №2 1.Літературна премія імені Дмитра Кременя Миколаївської гімназії №2 (далі – Літературна премія) є найвищою премією гімназії в галузі літературної художньої творчості учнів.

2. Літературною премією відзначаються найкращі літературні, публіцистичні, журналістські твори гімназистів, якщо вони утверджують ідеали гуманізму, збагачують національну й самобутню культуру українського народу.

3. На здобуття Літературної премії представляються щороку як роботи членів літературної студії гімназії „Неопалима купина”, так і роботи будь-кого з гімназистів не пізніше 15 березня поточного року.

4. Щорічно встановлюється 3 літературні премії з таких номінацій: - поезія; - художня проза; - художній переклад.

5. У кожній номінації преміюється твір одного або двох авторів. Робота може бути виконана українською, російською чи іноземною мовами, які вивчаються в гімназії.

6. Твір на здобуття премії представляють гімназисти, їхні батьки чи вчителі за погодженням з автором у Комітет Літературної премії гімназії.

3

7. До складу Комітету входять Голова Попечительської ради, директор гімназії, учитель української словесності, учитель світової літератури, учитель іноземної мови. Склад комітету затверджується щороку Попечительською радою гімназії.

8. Гімназистам, удостоєним Літературної премії, присвоюється звання лауреата Літературної премії імені Дмитра Кременя Миколаївської гімназії №2, вручаються диплом та грошова частина премії.

9. Рішення про присудження Літературної премії оприлюднюється через газету „Гімназійний вісник” та сайт „Гімназія №2”. Затверджено Радою Миколаївської гімназії №2 Лауреатами Літературної премії гімназії з 2009 року були: Левченко Марія, Цоцоріна Людмила, Васильєва Тетяна, Середа Олена, Попова Дарина. У 2011 році на прохання Комітету Літературної премії гімназії прославлений поет особисто переглянув твори претендентів на літературну премію і дав свої рекомендації щодо їх оцінки. Лауреатами літературної премії імені Дмитра Кременя Миколаївської гімназії №2 2011 року стали: у номінації «Художня творчість» - Левченко Марія, Дмитренко Олена, Волошановська Ольга; у номінації «Художній переклад» - Савицький Максим і Малєновська Катерина.

4

Літературна премія Миколаївської гімназії №2 імені Дмитра Кременя 2011 року

Нагороджується

за здобутки в галузі художньої літератури - цикл прозових та поетичних творів Рада гімназії 2011 5

Літературна премія Миколаївської гімназії №2 імені Дмитра Кременя 2011 року

Нагороджується

за здобутки в галузі художньої літератури - цикл прозових та поетичних творів Рада гімназії 2011 6

Літературна премія Миколаївської гімназії №2 імені Дмитра Кременя 2011 року

Нагороджується

за здобутки в галузі художньої літератури - цикл поетичних творів Рада гімназії 2011 7

Літературна премія Миколаївської гімназії №2 імені Дмитра Кременя 2011 року

Нагороджується

Савицький Максим за здобутки в галузі перекладу художніх творів Рада гімназії 2011 Літературна премія 8

Миколаївської гімназії №2 імені Дмитра Кременя 2011 року

Нагороджується

Малєновська Катерина за здобутки в галузі перекладу художніх творів Рада гімназії 2011 Твори гімназистів 9

Дмитренко Олена Божий суд У забутті, в стражданнях та плачі, Без того янгола вже на плечі, Вона бреде без слів, Одна, не піднімаючи чола. В лахміттях, без хустини, Не прикриваючи чуприни, Повзе навколішках під тин, Де Бог справлятиме спомин. Спомин душі, що відлетіла, Пуста, самотня і несила. Перше слово взяла Доля, Бо на все у світі її воля. «Нудна і зла була я в неї, Страждань принесла я чимало. У трудну мить залишилась вона без мене. Забула її хати я поріг». Здоров’я виступило другим: «Ну, що сказати. Із нею майже не знайомий, Дороги наші не зійшлися, Без мене стався Божий їй прийом.» Тут Щастя підключилось: «Я разом зі здоров’ям в той час гуляло, У вікна хати її не заглядало. Добром не ззолотило, 10

Радості слізьми не окропило». «Ну, що, Кохання, Ваше слово». «Я жило в неї із п’ятнадцяти. Куток в душі для мене відвела. Мене леліяла, плекала й берегла. Боялась, що хтось наважиться розбити. Під осокором, біля криниці, Вони сміялися й любилися, Разом гуляли вечорниці, Й не сподівалася вона колись піти в черниці. Я в них безкраєвим було, Одним на обидві душі. Їм розум щастя залило». «Цього не треба, я тоді разом із Долею було!» «Та залило, затьмарило, звело. Ви відвернулися усі, пішли від неї, Залишивши мене, забравши парубка того. Він одружився, оселився, З дитям, з жоною, Під осокором, близ криниці, Вона подалася у черниці… Служила щиро й вірно, Не спала ночі одномірно. Життя поклала пред іконами, Жила за Божими законами. Та хрест життя упав на неї, Здавив і душу, й тіло, Спинив усе, що ще боліло. В останню мить свого життя, 11

Вона молилась за буття, Просила Долю, Волю, Щастя, Прийти на поміч ЙОГО майбуття. Вона була хороша, добра й мила. Дорогу в рай, на мій погляд, заслужила!...» «Що Ви вважаєте, панове?» «Як так, то по уму, Її місце у раю!» - прошепотіла Доля. «Та за такі муки, Звільнити треба її руки! Звільнити серце від неспокою, Улаштувати мир в раю»,- підтвердило Здоров’я, Коли обпекла поглядом Доля. Щастя думало, що треба Надати жінці царство неба. За ним промовив слово Бог: «Панове, треба міркувати. Життя побило й знівечило, Доля ставилася жорстко, І Щастя, і Здоров’я забарились. Кохання жахом озвалося. Душу треба їй звільнити, Від страждань, і сліз, і криків, В раю їй місце виділити, Спокоєм долю окропити.» У хаті довго ще міркували, Над душами вмерлих думкували. А в полі мертве тіло впало, Безсиле й безжиттєве, 12

Вироку майбутнього чекало. А поруч Янгол бездиханний. Не витримав, не пережив, упав. Залишив душу й тіло, Лиш крилами накрив її завмерле тіло. Маленький захисник - Грицю! Грицю, ходи сюди, - почув хлопець мамин голос, який донісся з глибини кухні. Жбурнувши на землю палицю, яка ще три хвилини тому була його найкращою подругою, Грицько побіг до матері. У кухні вже панувала атмосфера обіду: у печі доходив борщ, на столі пашіла свіжоспечена паляниця. Це був найулюбленіший аромат Гриця: аромат домівки, затишку, родини…

- Ой, синку, нарешті. Грицю, зажди, не сідай. Побіжи до тітки Хіврі та позич у неї трохи смальцю. Передай їй спасибі від мене та вибачення, що не прийшла сама. Тільки обережно йди та не барися там. Промінчики сонця ніжно лоскотали шкіру хлопця, легенький вітерець розвіював біляві кучері. Гриць ішов, посміхаючись самому собі, сонцю та вітерцю. Он вже виднілася хата тітки Хіврі. Вона була невисокою, кругленькою жіночкою з великими добрими синіми очима, пухкими червоними губами, розпашілими щоками та завжди з привітною усмішкою. Хлоп’я любило ходити до неї в гості, бо вона пригощала чимось смачненьким.

13

- Доброго дня, тітко Хівре!

- Доброго, Грицю. Чи щось трапилось?

- Ні, лишень матуся просили позичити трохи смальцю. Вони, до речі, перепрошують, що самі не прийшли. Марічка трохи захворіла й потребує маминого часу. То позичите?

- Звичайно, мій хороший! Через хвилину жінка вибігла з дому, несучи в руках горщик зі смальцем та велике жовто-червоне яблуко.

- На, тримай додаток до смальцю.

- Дякую! - більше Грицько нічого не встиг сказати, бо всі думки вже були спрямовані на яблуко. Та хіба могло бути інакше? Жовтобоке, яскраве, велике, хіба могло воно не манити хлопця до себе?.. Гриць знову насолоджувався сонцем, небом, співом пташок, поринув глибоко у свої мрії та роздуми…

- Ану иди сюда, - від несподіванки хлопець закляк на місці.

- Ты что не слышал? Тебе по-русски сказали: «Сюда подойди», - голос долинав ззаду. Гриць обернувся й побачив позад себе трьох хлопчаків приблизно його віку. Вони були дорого зодягнені, проте забруднені, скуйовджені та з неприємними нахабними посмішками на обличчях.

- Чого вам?

- Что сейчас сказал? По-моему мы услышали холопский язык. Ах-Ах! - враз спалахнув несамовитий 14

регіт. Грицько знав, що зараз буде. Це була його не перша зустріч із ними. Хлопці були синами дрібних, проте панів, які боролися за знищення української мови та українців як нації. Успадковуючи звичаї та вислови батьків, діти чинили так само.

- Ну, что стал??? Яблоко отдай! Шевели ногами! Сейчас всё расскажу. Пять розог получишь, если не хочешь по-хорошему.

- Хлопці, облиште мене, будь ласка! Адже я вам нічого поганого не зробив!

- Эй, холоп, свинья, ты на каком языке говоришь? Ты что себе позволяешь? Відстань між хлопцями зменшувалася, і трійка вже йшла з бійкою на Гриця.

- Ні, не треба! Не чіпайте! Ось беріть яблуко! панічно боячись бути відданим панові, Гриць ладен був жбурнути їм той злощасний гостинець. Трійка домоглася свого і зі щасливими обличчями пішла далі. Грицько ж почувався жахливо: він знову здався, знову не відстояв себе. Найобразливішим для нього було не те, що він втратив щось приємне. Це була образа за його рідну мову, культуру. За що?! Хто смів ображати? Та хіба вони мають на це право? Адже їх дідусі були українцями, батьки є українцями й вони за походженням українці. Чому вони зрадили самих себе?

- З цими думками Гриць повертався додому. Відчай переповнював його. На очі наверталися сльози від безпомічності.

15

- Синочку, ну де ти ходиш? Усі тебе чекають, до обіду не сідають. Щось сталося? - схвильовано запитала мати, побачивши похнюплене обличчя сина та червоні від сліз очі.

- Ні, мамо, все гаразд. А вже можна до столу?

- Так, Грицю, поклич батька та братів і сідайте обідати. Обід пройшов звичайно: батько прочитав молитву, помолилися та приступили до їжі. Борщ був надзвичайно смачним і гарним: фіолетово-червоного кольору, з картопелькою, м’ясцем та галушками – мати завжди їх додавала для більшої ситності. Проте Гриця нічого не радувало, згадки про зустріч з хлопцями не йшли з голови. Ну, як він міг відстояти себе, адже за це отримав би різки, а найголовніше – сором для родини? Так, він боявся і не приховував це від самого себе, як би жалюгідно та принизливо це не звучало…

- Так, усе, закінчили забавки, уже час іти спати. Діти! Не баріться, нумо спати, - бідкалася мати, сердячись, що розігралися діти в такий пізній час. Четверо синів продовжували грати у квачика. Донька Марічка хворіла, тому вже спала. Але де Грицько? Мати вбігла до кімнати й побачила на печі в кутку Гриця, який, згорнувшись калачиком, солодко спав, смішно посапуючи носиком. Мати ніжно провела рукою по його щоці, поцілувала й пішла надвір, кличучи інших до хати. ... Гриць ішов вузенькою лісовою стежкою, прислухаючись до співу пташок. Зійшовши з пагорба, 16

хлоп’я побачило сріблястий синій струмочок, який поволі збігав додолу. Якщо прислухатися, то можна було почути веселу пісню, яку він наспівував. Тут було затишно й спокійно. Грицько витяг із-за пазухи дитячу сопілку й почав награвати легеньку мелодію.

- Привіт, - почув хлопчик чийсь незнайомий ніжний голос. Він випростався, подивився навкруги, але нікого не побачив.

- Хто тут? – спитав він, обережно роздивляючись на всі боки.

- Подивись угору,- якось загадково прошепотів голос. Гриць підняв голову й на одній із гілочок дерева побачив білу пташку. Він із зачудовано подивився на неї, не розуміючи, що відбувається. Ураз пташка злетіла з дерева і перетворилася на дівчину, одягнену в усе біле, на голові у неї було сріблясте волосся, а різнобарвні стрічки її вінка, нерівномірно розміщені, розвивалися на вітру.

- Хто ти? – ледве зміг видавити з себе Грицько.

- Мова, - спокійно відповіла дівчина.

- Хто? Ні, такого не буває! – з острахом і безмежним подивом вимовив хлопчик.

- Так, я МОВА. А ти думав, що мова – це лишень слова? Ні, я жива істота, яка все відчуває, чує й бачить. Чому я прийшла до тебе? Грицю, подивися на мене. Чи бачиш ти щось дивне в мені?

- Так, мені не відомо, для чого тобі стрічки?

- Коли я народилася, уся моя голівка була уквітчана стрічками, які були різного кольору та 17

розміру. У мене не було жодної волосинки. Коли я підростала, стрічок ставало все більше і більше. Та одного разу, коли я повернулася додому, була вражена, побачивши матінку свою Україну в ліжку. Зазвичай вона заквітчувалася калиною, була життєрадісною, співучою, працювала не покладаючи рук. А зараз вона була блідою, як сніг, очі вицвіли, руки слабкі. Сльози градом хотіли политися з моїх очей, але, подивившись у матусині, зрозуміла, що не можу, не можу завдати їй ще одного важкого удару своїми побиваннями. Я хотіла підвестися, набрати води, але враз з моєї голови впало дві стрічки – на їх місці виросло сріблясте волосся. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося, а головне – повірити в це. Я підбігла до лікаря, якого було викликано до матусі, і запитала про те, що так знесилило її. Він довго дивився пронизуючим поглядом, а потім сказав: «Це нові, не відомі донині хвороби – Росія, царизм, панщина, шовінізм. Боюся, Україні довго не жити.» Він був першою людиною, хто промовив ці слова: «Україні не жити.» Згодом до нього приєдналися й інші. Я залишилася одна з матінкою і доглядала її. Майже кожного дня я втрачала свої стрічки. Чому? Тому що зраджували Україні, матері, цуралися мене. Багато хто зневажав нас, бажав знищити. Український народ відмовився розмовляти рідною мовою, забув рідні слова, проміняв Батьківщину на «кращу долю». Але чому? Як таке могло статися? Адже прадіди їх жили на цих землях, співали колискові дітям рідною мовою. Послухай, як 18

гарно звучить: сопілка, ненька, колиска, кохання. Хіба можна їх забути? Грицю, я розумію, що ти здивований зустріччю зі мною. Але почуй мене! Учора спостерігала за твоєю зустріччю із сусідськими хлопцями. Мені прикро, що ти не відстояв мене. Вони нахабно висміювали мову, з якою почалося твоє життя. Ти повинен захистити мене. Я благаю про поміч не тільки тебе, але й весь народ український, бо тільки загальними зусиллями до моєї матусі повернеться сила, а до мене - краса. Ти маєш це зробити! Маєш… Маєш…

- Грицю, прокидайся. Уже треті півні проспівали, робота чекає, - почув крізь сон хлопчик. Він злетів із печі, подивився навколо: рідна хата, стіл, лави, мати порається біля печі - усе, як звичайно. «Боже, це був сон! Лише сон! Але я все зрозумів. Мово, я почув тебе», - промовив сам до себе.

- Сину, сходи до бабки Палагни та віддай цей кошик з яблуками. Грицю, але не так довго, як учора! Не барися!

- Добре, мамо. Скоро повернусь. Сьогодні Грицько йшов впевнено та швидко, не мріючи про природу. Віддавши бабці яблука, попрямував додому. Раптом удалечині замаячили три силуети. Вони були дуже добре знайомими йому. Хлопці все наближалися й нарешті майже зіткнулися.

- О, кого я вижу! Халоп, опять ты? Снова начнешь нести небылицы на непонятном языке? Ах-хахах. Слушай, запомни, такого не существует! Быстро 19

сказал что-то на нормальном языке! - вони знову підбурювали Грицька, намагалися морально принизити. Але ні, учора перед ними стояв інший Гриць. Сьогодні він уже не той!

- Химко, скажи, тобі не набридло? Не набридло бути посміховиськом? Ти думаєш, що ти сильний та нездоланний? Думаєш, тобі є чим пишатися? Я тобі скажу: немає чим! Ти звичайнісінький зрадник, безвільна істота. Скажи, хіба Коваленко - російське прізвище? А ти, Мишко Оселедець, теж вважаєш себе корінним росіянином? Ні, ви - українці! Тож навіщо ви знищуєте самих себе? Ви знищуєте те, що вам дало життя - Батьківщину. Ви смієтеся з мене, бо вважаєте кріпаком, наймитом, бо я холоп? Так, я холоп, але ніколи не покорюся, не дам знищити Україну. Я справжній син своєї Батьківщини і пишаюся цим! А ви заблукали в цьому житті. Єдине, що вам допоможе стати людьми, – це навчитися любити та цінувати рідну землю, рідну природу та рідне слово! А тепер розійдіться, бо мені більше немає про що з вами говорити. Обійшовши трійцю, яка стояла мовчки, Гриць попрямував додому. Він пишався своїм вчинком, відчував себе по-справжньому щасливим, бо вперше захистив рідне.

- Грицю, сину мій, ти знову десь пропав! А чому очі так світяться? - з подивом запитала мати.

- Мамо, матусе, ненько, я вас дуже люблю! Грицько кинувся до матері та міцно обійняв її. Слова 20

музикою, теплом та коханням відлунювали в ньому. Здивована, проте щаслива жінка ніжно поцілувала хлоп’я в білі кучері… Левченко Марія Жертва В дитинстві кожен з нас мріяв врятувати світ. Я рахую краплі. Це, мабуть, єдине, що мені залишилося: червоні блискучі краплини. З хворобливою повільністю вони рухаються по прозорих трубках з м’якого пластику, що входять прямо в білі стіни. Я не знаю, куди вони ведуть. Мабуть, ніколи й не дізнаюся, але це вже не так й важливо. У мене є дванадцять трубок, три метри кожна. У мене є великі краплини, магнетичного відтінку багрянцю. У мене є ще трошки часу. Все дуже просто. Просто, як ніколи раніше. Немає ні вибору, ні альтернативи. Краплини щезають за білою стіною. Хвилини розчиняються у вічності. *** Доброго дня. Сідайте. Я так розумію, що Вам не пояснили ціль нашої зустрічі? Ні? Ну й чудово! Краще за все, коли подібну інформацію повідомляє професіонал… Ні-ні! Що ви! З Вашою дитинкою все в порядку. Ваша вагітність проходить абсолютно нормально. Здоровий, стабільний розвиток. Усе просто 21

як у підручнику. Але ви маєте рацію. Мені необхідно поговорити щодо вашої дівчинки. Розумієте… Господи, з чого ж почати! Я гадаю, що ви знайомі з діяльністю ЦКЖ ? Саме так. Вчора мені прислали офіційного листа. Ну знаєте, такий – з печатками, підписами. Вони зацікавилися Вашим випадком. Ви ж мати-одиначка, правильно? А батьки Ваші? Сирота… Які завгодно родичі – сестри, брати, дідусі, бабусі? Ні? Нікого? Ви розумієте, що з такою ситуацією, та ще й результати ваших аналізів… Ну що ж Ви! Перестаньте! Перестаньте, будь ласка. Перестань. Ну, все… Все, дівчинко, тихше, тихше. Не плач. Все буде добре. Не плач. Істерикою ти нічому не допоможеш. Змінити нічого не можна. Я зроблю все що зможу, але зрозумій – я всього-на-всього лікар. Все вирішують Там. На – випий. Заспокоїлася? Ти знаєш, може воно і на краще. Можна я засмалю? Так? Ти ж бідна, як церковна миша, а ЦЖК виділяє дуже щедрі грошові субсидії на допомогу своїм “ волонтерам ”. Це всього шістнадцять років, а можна накопичити досить таки багато. Що ти кажеш? Ой, Господи, ну нащо це все! Брудні гроші, вбивці. Вони просто роблять свою роботу, незалежно від того, подобається їм це чи ні. Слухай, йди зараз додому, добре? Відпочинь. Розберись зі своєю головою. Приходь, я поясню тобі все більш детально. І, дівчинко, не роби нічого такого, про що потім можеш пожаліти. Зрозуміла? Ну все, До побачення. Алло. А, це ти… Сьогодні ввечері? Так, приходь… Що зі мною? Зі мною абсолютно нічого! Ні… Вибач.

22

Це не через тебе. Ти можеш принести чогось випити? Ні, мені не важливо. Потім поясню. *** У цій кімнаті білі стіни, біла стеля, біла підлога. Я лежу на білому ліжку під білими простирадлами. Коли я була маленька, старенька бабуся, що жила навпроти, розповідала, що тим, хто перед смерті побачить небо, легше буде знайти дорогу до Раю. Я завше хотіла померти, дивлячись у вікно на блакитну безмежність. Тут майже немає кольорів. Моє власне тіло тільки трошки сіріше, за стіни кімнати. Тільки червоні крапельки, мої маленькі перлинки, повзуть по прозорих трубках у стіни. Я відчайдушно хочу заснути, але біле синтетичне світло ріже мені очі. *** Ага! Сподобалося! Дуже-дуже! Сьогодні було так весело! І діток багато-багато! … Ні, мамо, я не хочу цю шапку. Вона кусакається! … І ми гралися у дочкиматері, і я була дочкою, а Надя, ну ти знаєш, з сусіднього під’їзду, була моєю мамою. І ми хотіли, щоб Сашко був Татком, але він пішов гратися в космонавтів… Ні, мам, я не голодна, і суп ми їли вчора! Не хочу! … Ага, ти знаєш, сьогодні до нас прийшла нова дівчинка. І вона така гарнюсенька! Як намальовкана. І на ній було платтячко з великого магазину. Як яке? Те, яке ти мені позавчора не купила! Але, знаєш, до неї чомусь зовсім ніхто не підійшов. І я запитала Надю, чому з новенькою ніхто не розмовляє. А Надя сказала, що це тому, що вона мертвячка. А я 23

сказала, що Надя дурепа. А Надя сказала, що це їй мама сказала. А я сказала, що Надина мама теж дурепа. А Надя в мене кинула лялькою, та не попала. І я тепер з Надею не дружу. А після тихої години я підійшла до новенької. І вона така класна! Дуже добра і розумна. Вона знає пісеньку про ялиночку до кінця. А ще в неї вдома є справжній папуга, який може сказати “Кєша хороший”. І вона мене запросила подивитися! А потім ми гралися в чаювання. І, уявляєш, ці дурні хлопці боролися з прибульцями і кидалися космічними гранатами, а попали в наші тістечка, а ми потім за ними ганялися. Із нею було так весело! А ще… Що? Чому мені не можна з нею гратися? А я хочу! Мамо, ну чому не можна? Ну, поясни! Ну, мамо!.. *** “ . . . перебуває в стані постійного розвитку. Це стосується як малих, так і великих аспектів нашого суспільства. На прикладі таких невід’ємних для сучасної людини речей, як комп’ютери та світова мережа Інтернет ми бачимо, що прогрес рухається вперед з воістину вражаючою швидкістю. Адже ще двадцять років тому ідея “блискавичної телеграми прямо з дому” (е-mail прим. ред.) здавалася науковою фантастикою. Автомобілі, такий простий і зручний вид транспорту, доступний кожному громадянину середнього достатку, ще сто років назад вважався нечуваною розкішшю! Навіть таке необхідне для кожної окремої людини і нашої планети в цілому явище як жертвоприношення два сторіччя тому 24

контролювалося напівграмотною релігійною верхівкою. Волонтери вибиралися безсистемно, а їх кількість досягала двох-трьох тисяч щорічно. Звичайно, така ситуація була б недопустима для сучасного гуманістичного суспільства. Зараз існує ряд різноманітних аналізів і тестів, які ще до, власне, народження дитини, можуть виявити, чи володітиме вона якостями, необхідними для участі в проекті. За проведення цих аналізів і відбір учасників відповідає Центральний Комітет Жертвоприношень, більш відомий як ЦКЖ. До того ж волонтери отримують достатні грошові субсидії і податкові пільги, щоб, кожен у свій час міг щасливо виконати свій почесний громадянський обов’язок. Що ж до питань сучасної медицини…” Уривок з науково-популярного журналу “Наука і світ” *** Післязавтра ти переїжджаєш до притулку ЦЖК. І я не хочу нічого чути! Я так вирішила. Вчора я подзвонила їм і про все домовилася. І не дивись на мене такими очима. Ти не маєш ніякого права на мене так дивитися! Я жива людина, і я так більше не можу! Я не наймалася виховувати ягня на захлання. І я не хочу провести наступні шість років, чекаючи, поки тебе заріжуть, чи що вони там роблять… Мені всього двадцять дев’ять. Двадцять дев’ять! Я ще молода, так! Я же можу одружитися. Ти не думай. Я кину! Я не якась там алкоголічка. У мене ще можуть бути діти.

25

Справжні діти! Діти, які будуть навчатися в університеті, які будуть працювати, одружаться. Може, в мене навіть будуть онуки, і я зможу… Господи! Що я кажу… Пробач мене, пробач, моя люба… Сонечко, дівчинко моя. Пробач, але я просто втомилася… Я просто занадто втомилась. *** Я зрозуміла, що маю померти, коли мені було сім. Чому – трьома роками пізніше. І я ніколи не плакала через це. Я плакала через інші речі. Я плакала, коли падала і роздирала коліна, коли колола руки під час шиття, коли читала історію про собачку, чий хазяїн помер, а собачка усе життя на нього чекав. Я плакала через те, що в мене ніколи не було друзів, і коли вчителі не звертали на мене уваги, плакала самотніми вечорами, коли моя маленька кімнатка у одному з корпусів ЦЖК ставала зовсім нестерпною. Я ніколи не плакала через те, що маю померти. Врешті-решт, ми всі колись помремо. *** - До чорта це все! Давай втечемо, давай одружимося! До іншого міста, де тебе ніхто не впізнає, а краще до іншої країни. Навіть якщо доведеться жити в коробці з-під холодильника. Я знайду роботу, і …

- Нас знайдуть. По всьому світі об’являть розшук. Я потрібна їм. Я ж унікальна, забув? Нас обов’язково знайдуть.

- Тоді кудись, де немає людей. Можна до лісу. Я…

26

- До якого лісу! Господи! Послухай себе! Тобі шістнадцять років. Усього шістнадцять! Тобі треба рости, навчатися. А що буде з твоїми батьками? А з старшою сестрою? Вона ж зараз вагітна! Ти подумав, що буде з нею і її дитиною, якщо ЦЖК дізнається про те, що ти зараз кажеш?

- Але вони вб’ють тебе! Вони просто тебе …

- Ніхто нікого не вбиває. Я “збираюся з гордістю і щастям виконати свій громадянський обов’язок. ” Бачиш, як все зручно… Я завжди знала, що так буде. І Ти знав.

- Але можна ж хоч щось зробити! Я не можу тебе відпустити. Я… Я тебе…

- Я знаю. Ти нічого не можеш змінити. Просто прийми це. І згадуй мене час від часу, коли в тебе буде дружина і діти. Добре?

- Я ніколи … Я ніколи нікого, крім тебе…

- Замовкни. Заради усього святого, просто трошки помовч. *** До кімнати зайшли люди у білих халатах. Вони перевіряють прилади, тиск в трубках, поправляють простирадла, дивляться на стіна, стелю, підлогу, та тільки не на мене. Я втрачаю свідомість. Світ навколо ніби наповнився молочним туманом. У вухах гучно гупає кров. Немає сил навіть поворухнути рукою. Нарешті всьому кінець.

27

Моє іммігранство Забери в мене рими, і я залишуся німою. Розпрощаюсь з тобою без криків, скандалів, жалю. І сльози не проллю. Тільки тихо скимлітимуть скроні На страшному кордоні в нове незнайоме життя. Забери в мене рими. Навіщо вони мені треба? Не почують на небі, то й годі так гучно кричати. Не дружина, не мати – ніхто я в цій дивній країні. Це відсохле коріння так легко навіки зрубати. Забери в мене рими – це все, про що я тебе прошу Я так більше не можу – тікати від себе самої . Хай моралі простої ніхто не зумів зрозуміти - якщо ми неофіти, пророком нам буде Іуда. ***

Гей, не журися, сестро! Уже провесна й немає часу себе жаліти. Пора садити чарівне зерня. Земля червона і синь небесна. І якщо чесно, то ти ніхто. Навічно у серці січень. Що в тебе є? В сараї свині, і ще одна. В твоєму ж ліжку жиє. Тхне паленим спиртом, потом і жовчу. Ти терпиш мовчки, а він кров гарячу 28

все п’є, п’є й п’є. Раніше тут росли квіти. Тепер немає. Побиті градом. Ти ходиш садом й збираєш голки. Порвали вовки на шмаття ту дівчинку в ситцевім платті, що мріяла побудувати магічні палаци й мости. Зіяють провалля пусті в місцях, де вона раділа. Залишилась Тільки Ти. США Не питайте їх, навіщо. Вони скажуть. Вони знають. Їх навчали ще з дитинства Святим істинам, як віршам. В Хіросімі були монстри, А не діти і дружини, І коли їх повбивало, Всім одразу ж стало краще. Хто загинув у В’єтнамі, Той боровся за Вітчизну. Й не важливо, що Вітчизна На другім кінці планети.

29

В нас країна волі й правди, Справедливості й багатства. Тільки бідність, горе й сльози Є, без винятку, повсюди. Дуже весело і просто жити в світі, де ти знаєш. Хто хороший, хто поганий І останній - це не ти. Не питайте їх - навіщо. Вони скажуть. Вони знають. Їх навчали ще з дитинства Святим істинам як віршам. Дзеркало … жив один лютий чорт. Він був дуже лютий, він був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало надзвичайну властивість – все хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим. Г. Х. Андерсен 30

Розбий мене, хазяїне, розбий, Навіщо я тобі, скажи, навіщо? У тебе повно, бачить хай Всевишній, Помічників, прислужників, рабів. Створив мене ти з примхи, для розваги. Жахливий світ щоб бачити ще гіршими. У склі моїм на долі сльозні й грішні дивився ти без сорому й поваги. І я слухняно відбивала відчай, Допоки відчай не зоставсь зі мною. Із дня у день не можна жити в гною. Мій світ – це біль. Страшний, пекучий, вічний. Повір мені, хазяїне, що скло теж може відчувати божевілля. Розбий мене. Зруйнуй своє творіння. Хоч раз в житті зроби комусь добро! Депресивна інтермедія морозного ранку Жах просякає в свідомість - за краплею крапля. В посмішках й жартах ховаються сльози осінні. В цім метушінні мій розум, неначе прокляття. В цім метушінні твій голос - єдине спасіння. В цім метушінні і логіка, й доводи – марні. Власні думки, повертаючись, б’ють тебе в спину.

31

У випадковостях бачу тепер покарання. Сил не зосталось – я просто із хвилями плину. Сил не зосталось боротися кожної миті. Гризтись, брехати, боятись, вмирати поволі. Рими шкарябають горло, як зрізані квіти. Я не в собі, чи, і справді, цей світ збожеволів. Кримська віньєтка Вода у морі - тепла і солона. Прозора і блакитна, наче мрія. Будую із камінчиків фортецю й до сонця придивляюся крізь вії. Казками і легендами повиті, Як древні боги, височіють гори. Могутні скелі манять своїм видом, Дива ховають у своїх розколах. Тут так чудово – тихо та спокійно. Ніби у раю, тільки трошки краще. Густе повітря набираю в груди І починаю розуміти щастя. Чарівний край розкошів й відпочинку, Краси, весілля, пустощів й спокуси. Так було тут за сотні літ до мене. Так буде, і коли я повернуся.

32

К шестнадцатилетию Пусть в этой жизни я всего лишь прах. Пусть с каждым листопадом год уходит. Я знаю, что смогу оставить знак, тем, кто пройдёт потом моей дорогой. Я знаю; и ребёнок и мудрец В моей душе вдыхают полной грудью. Пусть я глупа, наивна, что за бред Я знаю: милосердны будут судьи. Да и вообще не Вам меня судить. На все вопросы отвечайте сами. А я – пойду. Пришла пора мне жить. Я крылья раскрываю за плечами. *** У нас сьогодні – золото і осінь, а завтра тільки холод і самотність. Сьогодні я танцюю на покосах І полум’ям розписую полотна. Сьогодні я сміюся, як востаннє, І проводжаю птаство своїм співом. Сьогодні ти зі мною зовсім поряд, Й сьогодні, як ніколи, я щаслива. Сьогодні я замріяна й прекрасна, 33

Хай завтра помарнію, і холодні Дощі падуть з очей моїх небесних. У мене завжди буде це сьогодні. Кай Холодно. Холодно. Холодно. Холодно. Холодно. Світ обернувся палацом з прозорих крижинок. Серце з червоного скла я збираю розколоте І забуваю про їжу, тепло й відпочинок. Серце збираю, хоч руки до крові поколоті. Пальцями рухати з часом все важче і важче. Ти зовсім поряд на троні у парчі і золоті, Та від цілунків твоїх мені зовсім не краще. Ти зовсім поряд. Так близько, що це майже боляче. Вже не важливо, бо скоро мій час помирати. Може, хоч після забуду лице її сонячне. Тої, що сестрою змушений був називати.

Агітка! Сьогодні буде весело, Сьогодні буде радісно, І хай кричать нам заздрісно, Що холодно і дощ, 34

Ми вийдемо на вулиці І з Божиєю поміччю Забудем власні немощі, Хвороби і страхи. Ми викинемо милиці Ми встанемо, ми зможемо, Ми привітаєм кожного, хто вирішить прийти. Отримують очікане благословення вищеє, хто зігріває ближнього теплом своїх долонь. Ми вперше будем вільнії Летіти понад обрієм Боротись за омріяне, Робити помилки. І ми нарешті зможемо Кохати і побачити Знайоме, хай небачене За маскою лице.

Д. Ю. Тому що я Вас кохала. Я блукаю в пітьмі, Як наївне сліпе кошенятко, Я тиняюсь дворами У пошуках ніжності й крову.

35

Я так хочу додому: Побути в обіймах любові. Я так хочу до тебе… Та марні усі ці стенання. Я стою на морозі І вітер – стрімкий і холодний, Мій сьогоднішній ворог, Супутник, наставник і брат. Я могла б бути ним, Щоб летіти крізь простір і час. В напівмареві снів ледь торкнутися твого волосся. Ти прекрасна, як мрія І майже така ж недосяжна. А я, ніби дитина, Шукаю у натовпі погляд. І ти кажеш, що любиш – Я вірю і квітну від щастя. І читаю вірші, Бо не хочу забути твій голос. Я усе пам’ятаю: Твій посміх, твій порух, твій поступ. І розмови, й книжки, І легенди про учнів і зраду. Ти для мене – як спогад, Про те, що і я не самотня.

36

Ти для мене – надія, Що є до чого повертатись. Вона (чотирнадцять) Вона підводить свої брови чорним олівцем. Вона вкриває свої губи липким рожевим блиском. І ніколи не носить сережок, Бо боїться привернути увагу до великих вух. В неї вузькі плечі, вузькі стегна, вузькі очі. Вона ненавидить своє темне волосся і плаский ніс, І ніколи не вдягає одяг, який їй до вподоба, Бо вважає, що він все одно їй не пасуватиме. Вона завжди чинить так, як каже їй мати, Але не може не сумувати за своїм татком. Та він далеко-далеко. І в нього нова дружина, І нова дочка. Вони обидві дуже гарні і розумні. В неї багато знайомих і жодного Друга. Мати каже, що Друзів нема ні в кого. Вона думає, що мати часто має рацію. Вона хоче подорослішати. Так, вона хоче вирости і забратися звідси. І тоді… Може, тоді хоч щось зміниться. Так.

37

Усе обов’язково зміниться на краще. Ранок Подивися на обрій! Там темрява сонцем вагітна. Скоро землю негідну затопить палаючий бог. І напишуть пролог в новій книзі Життя своїм співом Солов’ї, ошалілі від радостей просто буття. *** Янголів й фейрі немає, Ніколи не було й не буде. Казки – це просто облуда Для маленьких дітей і великих. Не прийде до тебе хрещена, І не принесе черевички. І сльози з тендітного личка не обернуться на перли. І принц, зазвичай, хоч це й сумно, Бере у дружини принцесу. На сяйво весільних процесій ти будеш дивитися з вікон. Життя було б зовсім трагічним, Якщо б не небачене диво. Янголів й фейрі немає, та я все одно в них вірю.

38

Проспект Леніна (24.09.10) Був чоловік і не стало. Тільки скрикнула гумова скрипка Й на асфальті кольору смерті Розтікаються роси багряні. Річ, що мала наймення, Лежить, розкинувши крила, Очі дивляться в небо, А небо дивиться в очі. Поряд пакет з целофану, Сир, півхлібини і масло. Блимають жовтогарячим Фари автобуса долі.

Волошановська Ольга Роздуми Ты ведь знаешь что жизнь – река. По реке мы плывём довольно.

39

Только жаль что она - коротка. В ней как птицы летаем вольно. И когда потеряв друзей, Мы задуматься сами можем. Лишь о том, что нас дальше тревожить Будет меньше мирских идей. Мы как вольные птицы свободы, Как летают над морем чайки, Что стремятся к попутному ветру Предрекая над морем штиль. Жизнь от нас улетает быстро, И чтоб дальше могли стремиться На угрюмых, тяжёлых лицах, Мы улыбку должны одеть. *** всё неизбежно тянется к концу с усталых плечь взваливши ворох терять его я не хочу но время бьёт как дуло порох и с плечь усталых рук сойдёт его последняя звезда хоть говорил он вечно мне моя любовь, ты навсегда 40

я не хочу терять всё то что палко было между нами но закрываю лишь лицо я бледными как снег руками и больше я ведь не реву, я не скулю, смотри, не плачу я верю всё ещё в мечту, в твою мечту, в мою удачу Быть может он ещё придёт обнимет страстно и оставит мою усталость разобьёт своими тёплыми руками Да нет, придумала сама "любить меня до гроба станет" но мысль, что тянется вовек тянуться вмиг не перестанет Ведь когда любишь нипочём все горести твои и раны и лишь бы видел искру в нём в его душе, одна награда. *** Люби меня.. пожалуйста, люби.... как никого и никогда на свете... с тобою буду мысленно всегда...

41

и ночью тёмной в предрассветный ветер... Я стану жизнью, солнцем для тебя... И ты останься навсегда со мною... прольются реки, потечёт вода, а мы навечно сведены судьбою. Прогулянка роздумів… Він вийшов з хати і тихо, навшпиньки, намагаючись не видати ненавмисного звуку, щоб не збудити онука, відчинив хвіртку і вийшов на вулицю. Теплий вітер почав ворушити сиве волосся. Село тануло у непримиренних теплих барвах пекучого дня і більш холодних барвах наступаючого вечора. … Весна… природа оживає і немов дивиться тобі у вічі, вітає пахощами і ароматами яблуневого цвіту. Джмелі уже встають раненько і гудуть серед зелених трав. Не озираючись назад, я пішов стежкою за село, у степи, мої рідні степи. Полюбляю проводити хвилини наодинці. Ці хвилини, все життя ліпили з моєї свідомості щось нове, я пізнавав світ, і танучи у роздумах зростав. Я робив раз-у-раз помилки, натикався на невирішені проблеми. Інколи у хвилини слабкості я ходив цією дорогою, вона допомагала зняти напругу, побороти страх, невпевненість у собі і майбутньому.

42

Тільки ця стежка знала, як наболіло за все життя те скалічене серце. Тільки вона знала, яка каменюка висіла на душі, що не могла ні розколотися на декілька частин (щоб було легше її нести), ні зникнути. Вона повільно нагадувала про своє існування, коли важке тріпотіння серця змінювалося гострим болем. Ця періодична біль була пам’яткою моєї совісті і відповіддю свідомості за все те, що я невірно зробив у своєму житті. Хоча невірно я не міг чогось зробити. Все було так, як потрібно, хоча й не так, як мріялось і хотілось. Життя все розставило на свої місця, і я лише шкодую, що не зробив усе краще, ніж воно є… Ні, я не з’їдаю себе щоденними роздумами з підсвідомою метою знищення всього живого, що залишилось всередині мене. Я лише хотів би скорегувати свої помилки, які я наробив, і вже навряд чи колись життя надасть мені другий шанс змінити і заповнити минулі прогалини. Проходжу річку. Ще здалека бачу, що вода така вже каламутна і замулена, що навіть жаби вернуть носа і тікають у інше озерце, яке поряд, через великі дощі утворилося минулого тижня. Пам’ятається, як на тому самому місці (було мені десь, як онуку, рочків вісім), ходили ми з хлопцями шукати «велику колоду». Ще баба Маруся, коли виходила надвір ввечері подихати свіжим повітрям, збирала біля себе нашу сільську малечу, ми приходили і сідали коло неї слухати місцеві легенди. Найбільше нам подобалась легенда про «Велику колоду»: як дівчина Галина звеліла парубку 43

знайти зрубану колоду, але таку, що з неї буде зроблена чарівна сопілка, і тоді вони одружаться. От з того часу наші хлопчаки і шукали ту колоду, але здебільшого заради розваги, щоб час зайняти і повеселитися разом. Адже всяка спільна справа породжує спільні інтереси та дружбу. В той день, коли ми в черговий раз шукали колоду біля теперішнього озерця, до нас підійшов хлопець. Гарно одягнений, з великими, дзеркально голубими очима і кирпатим носиком. Його усмішка доброзичливо спонукала нас до розмови. Микитка приїхав до нас з західної України і жив у нас. Провели ми тоді з ним цілісіньке літо і це була така найбільша дитяча дружба, що запам’яталася на все моє життя. Нас навіть і називати почали «братами-однолітками». Куди це все поділось? Чи люди почали кам’яніти? Чи земля змінилась? Серце крається через те, що є зараз. Мене завжди вражала здатність людей когось класифікувати. Чи ми худоба якась? «Люди! Схаменіться!» - хотілось кричати мені, аж щоб горло боліло, але усе це марно. Ніхто не послухає і не буде слухати. Чому існує чітке розмежування нашої країни? Захід /Схід – як якась тиха, безшумна запекла боротьба. Задумайтесь, а чи не там і там живуть люди? Такі ж люди як і всі. Вони вранці встають на роботу, щоб заробити «копійку» на їжу для дітей. Вони мають своїх коханих людей, рідних батьків і близьких, на свята дарують один одному дарунки і говорять теплі слова.

44

На підтвердження моїх слів на сусідньому дереві я почув спів пташечки. Вона поцвірінькувала тоненькою пташиною піснею закликаючи до порядку у власному гнізді, бо малеча почала жваво по-суперницьки вовтузитися. Ми всі різні єдине спільне у нас це те, що ми люди. І навіть мова тут не перешкода. Кожна людина обирає для себе ту мову, якою їй легше спілкуватися. Людина може розмовляти і китайською, аби тільки зрозумів той, кому це було сказано. І не маємо право засуджувати за чийсь, на нашу думку, невірний вибір. Ми обираємо свій шлях, свою мову, і чому за це ми засуджуємо? Чому весь світ установив чіткі кордони, і вважає, що якщо людина з певного невідомого кутка (приміром з Південної Африки), то до неї повинно бути якесь скотарське ставлення? Чи якщо у людини темна шкіра, то він уже поганий чи бридкий? Люди самі встановлюють психологічні кордони один між одним, щоб на примітивному рівні відчувати якусь недоторканість чи захищеність. Ці бісові стереотипи нагромаджують нашу свідомість, і ми перестаємо бачити загальну сутність. Ми не бачимо душі людини. Ми наче тавруємо самі себе. Тавруємо батьків, дітей, друзів, незнайомців. І забуваємо, що ми – люди. Нещодавно, в неділю, дивились по телевізору з онуком передачу про засуджену сім’ю, що відбували строк у колонії строгого режиму. Там було показане ставлення до них сім’ї Роженків, вони дуже негативно ставилися 45

до засуджених, допоки не розкрили для себе їх дружність, згуртованість і доброту. Запам’яталась фраза: «Ми не можемо по-іншому ставитись до вас, бо ми зрозуміли, що гарні діти не народжуються у поганих батьків. Ми переосмислили життя і стерли стереотипи, адже всі люди мають право на помилку…» …Теплий вітер немов огорнув мене і поніс все далі і далі серед роздумів моєї душі… Зелене листя свіжим шелестінням підбадьорювало мене і наштовхувало на більш позитивне мислення. Звернув убік, щоб дійшовши до криниці зміг звернути додому. Солодкуватий запах цвіту відчувався у повітрі. Подивився на сонечко, воно вже заходило за небосхил. Щось я мабуть забарився, мій Мишко уже сумує, та й роздуми мої не несуть ніякої користі людям, тільки приносять внутрішній спокій та рівновагу. Болить серце за все, за людей, за добробут, за рідних і близьких. І сподівання мої мають крила, що коли не стане мене на землі, світ зміниться на краще.

Прохоренко Степан Житіє Карла Юберта, сина Альберта Юберта та Камілли Бром, брата Альфреда Юберта та Джона Юберта, внука Джозефа Юберта-молодшого «Препарати брому діють заспокійливо на організм людини».

46

(насправді ні) І Новий день! Карл Юберт співав у душі.Пив свій кофе.Пив свій алкоголь (дешевий; взагалі не алкоголь, якщо вже так). Брав до рота цигарку, не запалював її. Кому воно потрібно? Карл Юберт, ха. Який претензіозний пан. Я впевнений, що незапалена цигарка щось символізує. Вона не може не символізувати, це ж Карл Юберт! Напевно, алегорія на світовий голод. Незапалені цигарки, діти Африки; усе десь поруч, знаєте? Ну, слухайте, не забуває ж він її запалити? Останній варіант, звісно, правильний. Тому що, слухайте, ну, кому потрібен світовий голод? у нас є Юберт. Юберт цікавіший. Не говорячи вже про те, що світовий голод видумав саме Юберт — проте не цей, а інший, Альфред. Брат, чого вже там. 1948, Баварія. Придумав все на цьому світі, літери включно. Принаймні так він говорить, коли йому дозволяють говорити. У цих лікарнях зараз все якось дуже строго; ну а ми віримо Альфреду. Тому що Карл так сказав, а Карл нас створив. Так сказав Альфред. А ми віримо Альфреду. Тому що, послухайте, ну чого вартий цей світ, якщо не можна повірити старому чоловіку на ім'я Альфред? Тим паче, що Карл йому вірить. Карлу 29, він молодий та успішний, його всі люблять (ми включно; я не дуже). Альфреду може бути від 71 47

до 83, в тій лікарні ніхто ніщо не рахує, вважають за погану прикмету. Сам Альфред говорить (коли дозволяють), що жив завжди. Ми не віримо; я вірю. Карл та Альфред — рідні брати. Колись вони народилися в поствоєнній Німеччині (Альфред на три роки пізніше Карла), зробили собі ім’я як світові вчені. Колись всі знали, що таке «Теорема Юберта», а світ взагалі був кращим, тому що ця теорема дала відповіді на 12.421224% усіх нагальних питань, що неймовірно гарний результат, бо система нагальних питань зациклена сама на собі і було доведено, що неможливо дати відповідь більш, ніж на 13.59003% усіх питань. Ніхто не любив питання, а Юбертів любили. Не докладаючи якихось занадто значних зусиль, Юберти змінили світ. А потім змінили все назад. Так вийшло, що теорема Юберта давала змогу міняти світ. Це працювало дуже просто — до кінця теорему Юберта, крім Юбертів, розуміла одна людина, а інші просто зробили з братів ідолів. Використання цієї теореми підняло світ до небачених досі вершин. Як? Теорема давала відповіді, людям не потрібно було думати над питаннями, і вони почали, не повірите, працювати. Така система була бездоганною — зрозуміло, занадто. Без питань нема світу. У новій утопічній схема Юбертів не залишилось питань, і будь-який вчений з достатнім рівнем знань міг дати відносну відповідь на будь-яке питання.

48

О, як ми з’явились? Дуже просто, *ІNSERT_STATEMENT_HERE* Куди ми підемо після смерті? О-хо-хо, звісно в *INSERT_STATEMENT_HERE*, тому що *RANDOM_NUMBERS*. Кохання? Теорема ще не дала відповіді на це… Ха, жарт. Звісно дала, це найлегше: *INSERT_STATEMENT_HERE*. Юберти швидко зрозуміли, що вони в паніці. Світ тепер був добрим, і всім було гарно. Тобто, було невеличке утопічне пекельце. ІІ Тоді Карл організував невеличку фірму, анонімно. Карл розумів, що потрібно було зробити. Альфред не дуже. Альфреду подобалось. Світ був спокійним, було приємно спати. Альфред любив спати. Хто не любить спати? Альфред любив. Карл любив брата. Хто не любить братів своїх? Карл любив. Карл розумів, що світові загрожує щастя, якщо не втрутитися негайно. Альфред цьому заважав, він був третьою людиною, яка знала теорему повністю. Тоді Карл вбив Альфреда (оцініть біблійність моменту) і перейшов у його тіло. А замість себе він створив мене. Тому це я співаю у душі, п’ю свій кофе, п’ю дешевий алкоголь (не знаю, де купити кращий), тримаю у роті незапалену цигарку (завжди боявся вогню). Цигарка 49

створює баланс між губами, надає впевненості у собі. Легше живеться. Я пам’ятаю, що колись я не був Карлом. Мене звали Альберт, і в мене боліла голова. Проте в мене було багато друзів, з якими я знайшов ідеальну спільну мову. Непоганий час був, думаю. Тепер я з кейсом, тепер я - образ вселенського бюрократа, що створює історію. Нуднуватий образ, якщо чесно. Проте так хотів Карл. Хех, Карл. Або Альфред, тепер він Альфред. Він — натурально Бог, може все. А сидить у лікарні, пише на стінах цифри. Карла не зрозуміють, якщо хтось знайде правду. Зроблять з Альфреда мученика, з мене машину, з Карла злодія. А насправді Карл — мученик. Він купався в розкоші і спотворив світ, щоб той нарешті жив щасливо. Вбив існуюче щастя заради ідеалів. Гадаю, це, дійсно, робить з нього злодія, гм. Та яка нам різниця до почуттів людей, якщо ми хочемо їх вберегти? Людство вже бачило концепцію загального щастя і після того, як Карл змінив світ, створило з нього концепцію пекла. Моя цигарка вже потухає (хтось думав, що я її не запалив?). Гадаю, це буде гарною нотою для кінця. /*INTERRUPT*/

Ракіна Віолетта 50

Учора в блакитному небі Я бачила ключ журавлів, Летіли, мов паперові, У теплі краї без нив. Де сонце яскраве і тепло, Де можуть відзимувати, З любов’ю до України весну свою будуть шукать. Усі ці ліси і левади, Моря, хатини й річки Зелені діброви і гори, Калину і потічки. Чудову нашу Вкраїну У серці будуть нести, І як би не гріла чужина, Кращої не знайти!

51

ЗМІСТ Вступ……………………………………………………..2 Положення про літературну премію імені Дмитра Кременя Миколаївської гімназії №2…………………...3 Дипломи 2011 року……………………………………...5 Твори гімназистів………………………………..……..10

52