zuzuzu15

#5(15)КВІТЕНЬ2012

issuu.com/zzuzuzu

Наукова діяльність в ІЖ: за і проти Читайте на 2-3 с.

. с -7 6 8-9 с.

14 с.

Міс ІЖ: змагання краси чи розуму? Маленький крок до театру. Великий стрибок для ІЖ?

Про що розповідають підписи Тетяни Притупенко та Катерини Серажим

ПОЖУЖИ ЗА

Основи наукових поневірянь

Скажіть чесно, що перше постає у вашій уяві, коли чуєте слово «наука»? У ліпшому випадку – Ейнштейн чи герої «Теорії великого вибуху». У гіршому – стоси книжок, нудні конференції та хрестоматійні «онотолє». Як завгодно, але з журналістикою чи видавничою справою поняття науки проасоціювати важко навіть студентові цих спеціальностей. І не дивно. Нас вчать теорії та практики. Ось так має бути, а так буває. Крапка. А що робити, коли хтось поміркує над тим, чому все відбувається саме так? А що буде, коли зробити інакше? Найоптимістичніший прогноз, який можна дати в цьому випадку, – людина, що задумалась, або спитає поради в спеціаліста, або самотужки апробує свою ідею, набивши ґулю чи зірвавши професійний джек-пот. Одиниці подумають про те, що називається наукою. Трохи про підручники А ви не замислювалися над тим, звідки беруться підручники й посібники? Яким чином накопичується той обсяг теорії, іноді названої «незлим тихим словом» у безсонну ніч конспектування, однак колись згаданою з дивним теплом – «а, щось нам таке говорили, добре, що запам’яталось»? Жодне знання, отримане нами в житті, не поглинається Летою, а випливає, іноді дуже вчасно. Неважливо – у практичній діяльності чи просто в розмові як спосіб хвастнути інтелектом. Наука – ще одне основне джерело знання, поряд із практикою. Ці дві речі хоч і здаються несхожими, насправді нерозривні. Наука без можливості за-

стосування – нецільове використання паперу, така собі схоластика чи «мистецтво заради мистецтва» (і хай мене поб’ють фани, наприклад, теоретичної фізики, коли раптом такі знайдуться в стінах ІЖ). Однак практика без науки – тривалий і болючий процес набуття досвіду. Або шлях до краху – як кому пощастить. «А кому це треба?» Думаю, час відповісти на питання, що народилось у вашій голові: «А до чого тут ми, студенти?» Для багатьох курсова є щорічною безглуздою каторгою, якій присвячується кілька вечорів натискання магічних клавіш Ctrl + C і Ctrl + V. Наука? Ні, не чув. У декого все завершується курсом основ наукових досліджень, і добре, коли осягнеш принципи розстановки скісних рисок у бібліографії. Чимало з нас згадує про науку, коли на горизонті починає виднітися магістратура. І ближче до весни організовані натовпи старшокурсників мандрують із конференції на конференцію, збираючи заповітні бали. Поняття аспірантури й загадкова літерна комбінація НТСА зрозумілі дуже невеликій кількості студентів ІЖ. І це, дозвольте зовсім ненаукове слово, «журбинонька». Виправляти цю «печальку» має на меті Наукове товариство студентів та аспірантів – те саме НТСА. Хоч і має, але… Справа в тому, що просто ні з ким. Як показує досвід перебування в його лавах (хоч ту кількість ентузіастів, яка входить до товариства, назвати лавами дуже важко), туди

студентів заносить переважно все та ж магістратура. І лише. Корінь зла У чому ж проблема? Не тільки в суспільстві, що не цінує «світлі голови», не тільки у відсутності мотивації (забудьмо про бали в магістратуру), не тільки в специфіці нашого профілю. Проблема в стереотипах. Наука – це нудно. Ця думка настільки міцно сидить у головах молодих людей як незаперечний факт, що стає відверто страшно. А кривий підхід до входження в науку, який забезпечує традиційна відбувайлівка у вигляді завдань з ОНД чи курсових? І не стільки через сам предмет, скільки через відсутність зацікавлення! Це лише сприяє утвердженню стереотипів про дослідницьку діяльність. Але кожному своє, і навіть найпрекрасніший науковий керівник не зможе всіх захопити наукою. Усе-таки це шлях у чомусь обраних людей. Осіб, що вміють сумніватися й робити правильні висновки та припущення. Скільки до Інституту журналістики приходить першокурсників, у яких за плечима Мала академія наук? Немало. Але чи всі вони займаються дослідницькою діяльністю надалі? Аж ніяк. У шкільні роки тебе згрібали в колектив таких же «ненормальних», де ви робили перші кроки в науці, а поряд з тим весело проводили час у колі інтелектуалів. А тут наче й світлих голів вистачає, але чомусь ніхто не «згріб». Думаю, можна далі не пояснювати причину проблеми організації досліджень молодих пошуковців. НТСА колись виникало саме як спроба об’єднати таких людей. Однак чи то ми не вміємо шукати, чи то цінності в людей інші. Але ж не у всіх, чи не так?

P. S.: У вас є улюблений викладач? Його лекції летять непомітно, жарти переказуються в колі друзів, а знання обов’язково стають у пригоді. А він теж найперше науковець, більше чи менше. І колись він вирішив для себе податись до аспірантури, займатися нудною наукою. Але як цей генератор гумору і геній викладу може сидіти над дисертацією? «Це ж так… – раптом подумалося вам. – Нудно?..»

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

ПОЖУЖИ Вічне сяяння псевдонаукової діяльності

ПРОТИ Ефект обдуреного очікування Коли абітурієнт вступає до Білого будинку з гордою назвою Інститут журналістики, він очікує, що його навчать писати. Це як мінімум. Ми-то розуміємо, що це неможливо, але не суть. Важливіше інше. Студент реально сподівається на втілення в життя чогось практичного та ціннісного. Однак замість таких очікуваних і цікавих дисциплін людина отримує купу теорії, яка просто не може сприйматися адекватно без належної практики. А журналістика – то, виявляється, наука! Як показує досвід, мало хто вступає до університету, щоб займатися науковою діяльністю. Навіть не знаємо, кого звинуватити в тому, що в абітурієнтів і студентів неправильно сформувалося уявлення про виш як «щось на зразок ПТУ, але крутіше», а не заклад, котрий має давати універсальні знання та готувати майбутніх науковців. Залізні дроти магістратури Уже на першому ж тижні навчання бідного студента змушують думати про пекло під назвою «Магістратура». Учися, мовляв: чотири роки, можливо, тут і відмучишся, якщо будеш гарним (-ою) хлопчиком / дівчинкою. Але тобі ж потрібна завершена вища освіта, а її ще треба заслужити. І починається безкінечна гонитва за балами, котра закінчується в ліпшому випадкові червоним дипломом і вступом до омріяної (та невже?) магістратури, у гіршому – підірваними психікою та здоров’ям загалом від перенапружень і перманентних недосипань.

Наше керівництво завжди наголошує на тому, що магістратура має бути саме для науковців. А вступати до неї хочуть усі. І не те щоб так уже й хочуть, просто студентів до неї «заохочують», так би мовити… Що за парадокс і подвійні стандарти? Наганяти на пропаганду «верхів» тут видається не надто коректним і правильним. Звернімо увагу на інше. Чи задумується типовий фанат магістратури про те, як допоможе вона втілити плани людини на майбутнє? Заради цікавості спробуйте запитати це в якогось знайомого «сумлінного студента». Декілька хвилин – і ви зрозумієте, що в його прагненні «вивчитися до переможного» узагалі мало сенсу. Масифікація як вона є. «Я єво слєпіла із таво, что била» Ще один факт суворої наукової реальності, через який неодмінно має пройти кожен студент – написання підсумкових робіт. Незважаючи на те, що в інституті періодично чути тріскотню про наукову діяльність, «народжувати» наукові тексти студенти… не вміють. Виходить, що до дипломної роботи спудеї мали змогу лише відмазуватися курсовими, ставлення до яких у нашому інституті, відверто кажучи, пофігістичне (про це свідчить хоча б те, яких керівників дають третьокурсникам на деяких кафедрах). Важко повірити, що всі студенти ледарі й не здатні написати якісну наукову роботу. Проблема в тому, що їх ніхто не вчить, як це правильно робити. Курс з основ наукових досліджень, наприклад, читається аж на третьому році навчання.

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

Діти індиго Для нас завжди було загадкою: що збираються досліджувати люди, які нічого не вміють робити? А журналістика, нагадаємо, так залежить від практичної дійсності…Трохи огидно дивитися на «молодих науковців», які не пропрацювали певний час у жодному більш-менш серйозному виданні чи організації. Можливо, серед них і трапляються генії, яким ця вся практика до одного місця. Вони, незважаючи на свій молодий вік, відчувають усе інтуїтивно та завжди мають рацію. Та більшість таких науковців не є геніальними. Вони завчили напам’ять мільярди монографій і думають, що пізнали світ повністю. Якщо наукова діяльність існує, значить, вона комусь… потрібна? Відкиньмо злісні наганяння й припустімо, що комусь цікаво займатися науковою діяльністю. Такі люди все-таки є. Здавалося б, джерела для самореалізації відкриті. Але й молодому науковцеві важко діяти самостійно – йому потрібні однодумці. Шукати їх варто в специфічних гуртках… які в нашому інституті як привиди: то з’являються, то зникають (НТСА до уваги не беремо). Окремі викладачі постійно роблять спроби зібрати разом ініціативних студентів. Вдається, але не надовго. Таки не вистачає в нас належного ентузіазму. Можливо, взна ки дається і загальноукраїнська ситуація з науковою діяльністю. Вона проблемна й майже нікому не потрібна. У молодого науковця бажання зникає щоразу, коли намагається якось «розрулити» ситуацію. Він розуміє, що рибка давно вже в сітці, і ніяких зрушень не передбачається. А який сенс займатися тим, що не матиме жодного значення?..

P. S. У нас є улюблені викладачі. Є кумири в журналістиці та видавничій справі. Але от халепа! Вони як мінімум не мають високих наукових ступенів. Жоден професор не зміг навчити того, що дали нам ось ці «простаки» без докторської дисертації – живі, справжні, не зациклені на чомусь одному. Не знаємо, як щодо науки, але в нашу особисту історію вони точно ввійдуть.

ПОЖУЖИ Чи займаєтеся ви науковою діяльністю?

Ірина Гукало

Ірина Мокрицька

Маргарита Тарасова

Займалася в школі (член МАНу з англійської мови) , в інституті лише один раз брала участь у науковій конференції. Не скажу, що в захваті від наукової діяльності. Із більшим задоволенням застосовую свої знання на практиці, ніж викладаю їх на листочку А4 з правильно оформленим списком літератури.

Якраз розпочинаю, пишу наукову статтю. З одного боку, мені самій цікаво (якби це банально й тупо не звучало) провести якесь дослідження, тому взялась трішки за науку, а з другого – це додаткові бали до магістратури, а я хочу туди потрапити. Таким чином, усе легко і просто. :) Я вбиваю одним пострілом двох зайців.

Ні, бо, по-перше, немає на це часу, а по-друге, не бачу в цьому потреби ні для себе, ні для науки. Треба займатися наукою тоді, коли ти дійсно маєш щось революційне та корисне для суспільства, коли завдяки тобі світ зробить крок вперед у своєму розвиткові. А як самоціль – поставити пташку у власному списку псевдоважливих справ – для мене це безглуздо. Саме тому, що всі лізуть у науку без кастингу, вона перетворилась у нашій країні на якусь бутафорію.

Анонім

Оксана Ляш

Саляр Алі

Не займаюся, бо я практик у душі й на ділі. :)

Ні, за науку не платять. Вона нікому не потрібна, окрім науковців

Не займаюся і не знаю чи буду навіть додаткові бали для магістратури навряд чи змусять мене це зробити. Терпіти не можу лицемірства. Ви читали статті з наших збірок? Більшість – суцільна вода. Як на мене, наукова діяльність потрібна лише для галочки не тільки студентам, але й більшості викладачів. Писати чорт знає що не хочеться. Зробити до пуття – нема часу або нормального наукового керівника.

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

КУСЮЧА ТЕМА This is SPARTA! Спартанський дух дійшов і до ІЖ. Наші думки про можливу реінкарнацію образу царя Леоніда з відомого фільму «Триста спартанців» у стінах нашого інституту навіяли… вибиті двері кабінки жіночого туалету, того, що на другому поверсі біля розкладу. Здавалося б, ІЖівці вже загартовані «клозетним» питанням. До всіляких халеп їм не звикати, адже туалети стовідсотково виграли б у номінації «Екстрим ІЖ». Там то паперу або мила не вистачить, то сушилки не працюють, то кабінки, котра нормально закривалася б, не знайдеш. У більшості з них надимлено так, що почуваєшся випадковим учасником специфічної газової атаки. Дійшло вже й до того, що певні коридори ІЖ (третій поверх, ліве крило) перетворилися в «курилки», і як у жіночих, так і чоловічих туалетах можна спостерегти гетерогенні парочки за дружньою розмовою з цигарками в руках. Словом, здивувати чимось «клозетним» типового ІЖівця важко, але… можливо. Варто було лише подивитися на реакцію жіночої частини нашого інституту, коли вона заходила до згаданого туалету на другому поверсі. Це переважно були нашіптування (чи викрикування) або чогось малозрозумілого, або взагалі такого, що не пройде цензуру навіть у нашому лояльному виданні; вирячення очей і швидке вибігання в пошуках ліпшого притулку. Варто зазначити, що юрби психованоздивованих дівчат аж ніяк не зменшували черги до другої кабінки, цілої та непошкодженої. «Жужужу» має зізнатися у власній некомпетентності. До кого йти за коментарем щодо «кабінкового» питання ми так і не придумали, а

турбувати «верхи» такою незначною проблемкою якось не хотілося. Тому хіба що з власного досвіду можемо припустити, що ж трапилося насправді. Нам відомо, що в пошкодженій кабінці часто та серйозно «глючив» замок. Відчинити двері вдавалося лише спокійним і наполегливим, часто не без сторонньої допомоги. Певно, кабінцізлодійці все ж удалося впіймати якусь бідну жертву, а тій довелося

визволятися давно перевіреним методом (сподіваємося, усі бачили фрагмент фільму «Триста спартанців» із ключовою фразою THIS! IS! SPARTA!). Повірити в силу дівочої частини ІЖ у цьому разі нам зовсім нескладно. На щастя, станом на 18:00 11 квітня самотні двері знайшли своє місце. Бажаємо їм стояти там довго та щасливо, а ІЖівцям – бути обережними та не потрапляти в капкани.

Майже не редаговане. Без цензури. Суб'єктивне zuzimo.16mb.com ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

СУБ’ЄКТИВНО Міс ІЖ: змагання краси чи розуму?

Світлина з особистого архіву Наталії Радзівільчук

Міс Інституту журналістики. От скажіть, будь ласка, що в цьому словосполученні не так? На перший погляд, усе правильно, норм української мови дотримано. Тільки виникає питання: а куди падає логічний наголос? Зважаючи на те, де ми навчаємося, то варто було б акцентувати увагу саме на Інституті журналістики, бо конкурсів краси багато, а ІЖ один. Але, виявляється, «не так склалося, як гадалося». Цьогорічний захід в ІЖ вже вкотре показав, що ми перетворюємо все у звичайнісінькі змагання гарних дівчат модельної зовнішності. І, звичайно, акцентуємо увагу саме на слові «міс». Щоб не загубитися у вирі слів та емоцій, переповімо вам по порядку і про конкурсанток, і захід загалом, і ведучих, і студентську аудиторію, і зіркове журі. Отже, учасницями конкурсу стали шість студенток різних курсів і спеціальностей (Дарина Пересунько, Наталія Радзівільчук, Анна Карпова, Ганна Ярошевич, Андріана Бобаль, Анастасія Гудзикевич), які продемонстрували перед публікою все найкраще. Хтось брав овації журі своїми професійними навичками, креативом, але таке відчуття, що зір-

кові судді зважали насамперед на вихід у купальниках, довгі ноги та вміння покрутити дупою. Дівчата й танцювали, і співали, і грали на гітарі… Анастасія Гудзикевич викинула такого коника, що бідолашні хлопці аж задумались, чи й справді дівчата – слабка половина людства. Не менш оригінальною була Ганна Ярошевич. Її хімічна лабораторія наштовхнула на дві думки: по-перше, хто дозволив проводити таке в актовій залі ІЖ (пригадуються шкільні техніки безпеки), а по-друге, як ми взагалі не полетіли в повітря? Але все одно було весело. «Хімічити» наші студентки вміють професійно. Що ж до решти конкурсів, то вихід у купальниках, дефіле в ділових костюмах до уваги не беремо. Дівчата підняли настрій хлопцям, присутнім у залі. Але це насамперед невід’ємний атрибут традиційних змагань. Детальніше зупинимося на конкурсі, де студентки мали продемонструвати свою акторську майстерність. Сценки були різноманітними – від складання іспиту з літературного редагування й аж до інте рв’ю в мера. Респект акторам, особливо за Кубу й Фіделя Кастро, але деякі сценки трохи не дотягували

до поставленої планки. Складно порівнювати ситуацію зі складанням іспиту в Катерини Степанівни та, наприклад, процес торгування торішніми календарями, навіть якщо вони з котиками. А історія з Черновецьким узагалі навіває смутні думки… Що ж стосується ведучих, то дівочій половині ІЖ приємно, що останнім часом цю місію виконують хлопці. Але й тут не все так просто. Цьогорічне проведення конкурсу інколи нагадувало шкільне «А я забув слова…». Але ж ведучі – теж люди, тому певні словесні заминання та не завжди вдалі жарти публіка пробачала. Чого не скажеш про наголос у числівнику «одинадцять»: аудиторія хором скандувала правильний варіант. Але однозначно порадувала розминка з «Дощиком» і «Рибкою» від Саляра Алі. Нічого подібного досі ІЖ не бачив. Виявляється, що для підняття настрою достатньо просто змусити дорослих студентів, які ще й досі відчувають себе дітьми, плескати в долоні та тупцяти ногами. Здивувала кількість глядачів і їхня активність. Вони вболівали, викрикували імена конкурсанток, розмахували плакатами, тримали розмальовані кульки, крізь які

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

СУБ’ЄКТИВНО початок на 6 с. нетреновані очі ІЖівців на задніх рядах не могли побачити того, що відбувалося на сцені. Цікаво було спостерігати, як друзі Ганни Ярошевич, вважаючи її переможницею, вийшли на сцену, самі одягнули їй корону та подарували квіти. Були й такі глядачі, які просто прийшли подивитися на власні очі, хто ж переможе. І, звичайно, куди ж без «гальорки» – традиційної ІЖівської, непосидючої. Це насамперед студенти, які завітали подивитися на дівчат, пореготати над пласкими жартами ведучих, покритикувати інститутські заходи та просто весело провести час. Насамкінець декілька слів про «родзинки» заходу. Приємною несподіванкою став виступ Євгена Хмари, людини з абсолютним слухом. Його музичний номер просто захопив публіку. Найгучніших оплесків заслуговувала фішка відтворювати телефонні мелодії. Після концерту в ІЖ з’явилося багато шанувальниць творчості Хмари, які масово викладали на свої сторінки в соцмережах відеозаписи з виступами Євгена на «Україна має талант». Серед членів журі були й представники фотостудій, модельних агентств, соляріїв. Але це вже не настільки цікаво. Ще однією фішкою став виступ гімнасток сестер Гурбик, торішніх переможниць у конкурсі. Особливо уважно за цим спостерігали першокурсники, які бачили номер дівчат чи не вперше. Гадаємо, що не варто зайвий раз розказувати про те, які дівчата молодці. Якщо говорити старими заїждженими фразами, то краще вам один раз побачити, ніж нам сто разів розпинатися. Нагадаємо, що перемож ни цею стала Дарина Пересунько, титул віце-міс здобула Андріана Бобаль, а за результатами голосування найбільше глядацьких симпатій отримала Анна Карпова. Що ж до інших учасниць, то, за законами жанру, їм дісталися традиційні звання за чарівність, оригінальність, неповторність... Сподіваємося, що модельна зовнішність і довгі ноги будуть у нагоді дівчатам під час виконання своїх професійних обов’язків! :)

Світлина Тетяни Медведєвої

Наша редакція поставила декілька питань найоригінальнішій, на нашу думку, з учасниць – Ганні Ярошевич: – Що мотивувало тебе взяти участь в конкурсі?

– По-перше, мене вмовила подруга піти на відбір із нею за компанію. Коли пройшла кастинг, то стало цікаво: а що ж буде далі? До того ж у мене є досить дивна для журналіста особливість: я нервуюсь під час публічних виступів. Тому конкурс став ще однією нагодою перебороти свої страхи. По-друге, цього року я закінчую бакалаврат, а вступати на магістратуру планую в іншій країні. Тож класно було б піти з універу «королевою», залишити приємні враження.

– Які емоції від участі?

– Враження суперове! Неймовірний адреналін від виступу на сцені, сильна підтримка від друзів, квіти й все таке. :) А ще я була щаслива познайомитися з нашим студпарламентом, із тими, хто все організував. Вони дуже креативні, а разом із тим відповідальні.

– Твоє виконання творчого завдання було надзвичайно оригінальним. Усім цікаво, як таке дозволили зробити в межах інституту?

– А мені нічого такого не дозволяли. І не заперечували... Мене взагалі ніхто не перевіряв, не контролював... Та й репетирувати нагоди не було, «кімошники» не давали нам залу. От так і трапилось, що наші досліди трохи вийшли з-під контролю. На килимі залишилися плями, мене до себе вже двічі викликав Різун, казав, що треба замовити хімчистку й тому подібне. Мені шкода, звісно... але що я можу зробити?! По-перше, я вдячна викладачам, що мені ніяких рамок не ставили. По-друге, усе вийшло класно та видовищно. По-третє, я таки залишу по собі слід в університеті! :)

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

СУБ’ЄКТИВНО Маленький крок до театру. Великий стрибок для ІЖ?

4 квітня в інституті відбулося непересічне. Ймення йому – вистава «Шахрайки» від театральної студії «Комільфо». Зважаючи ж на те, що з подібними заходами в ІЖ давно й перманентно суцільна журбинонька, без набридливого ЖУ-десанту не обійшлося. Усе почалося зі звичною для таких подій затримкою. Начаток ніхто не оголошував, тож коли на сцену вийшли перші актори з таким собі діалогічним інтро, усі глядачі, які сиділи групками в напівзаповненій залі, продовжували спілкуватися зі своїми сусідами. Цілком закономірно, що вступ потонув у стишеному гаморі й пройшов непоміченим. Звичайно, обійшлося без оплесків. Навіть для епічної відповіді «Бо тобі постійно щось од мене потрібно» (тут і далі просимо зважати на можливу не зовсім точність цитувань) на запитання «Чому ти думаєш, що мені від тебе неодмінно щось потрібно?». Отаман Вочевидячки їй-бо хвацько ляскав би в долоні, одначе в цей час його поміж споглядачів не було. Інтро ніякого безпосереднього відношення до самої вистави не мало, тому публіка нічого в плані її комплексного сприйняття не втратила. Отут якраз і була чи не головна інтрига. Адже анонс претендував на те, аби підігріти глядацький інтерес лесбійською тематикою. Так, основою зав’язки мало стати безгрошів’я двох подружок і їхнє намагання щасливо позбутися проблем уведенням в оману дивакуватої підстаркуватої американки, ладної «позолотити ручку» вподобаній парі дівчат нетрадиційної сексуальної орієнтації. Найбільше непокоїло те, чи не зведеться раптом рідкісне сценічне свято для зголоднілого на все театральне ІЖ до пласких краєвидів мерзенної політкоректності. На щастя, сама вистава засвідчила якраз протилежне й одверто порадувала навіть дещо дискримінаційними вивертами. Наприклад, чого варте позиціювання однієї із головних героїнь Жульки жінок, які обстоюють свої права на мітингах, як дуреп. Або ж її

Світлина Тетяни Медведєвої

«ти моя паличка-рятувалочка» на адресу власного хлопця Джоніка (відвертий дискримінаційний натяк!). А як бідкався своєю американською подругою-феміністкою охоронець місіс МакДі Ендрю – мовляв, інших розібрали, от і довелося задовольнятися тим, що зосталося. А зізнання Джоні, що він «кілька днів одмивався би», якби його «хлопці потискали». Однак поза конкуренцією діалог між тим-таки Ендрю й іншою головною героїнею – Олею: – Хлопець у вас був?

– Був.

– Він вас чи ви його? Якраз у цьому випадку про відсутність у залі Отамана не пожалкуєш. Він би точно не добрав що тут до чого: яка поліваріантність, який простір для тлумачень! Браво! От кого серед публіки бракувало, так це Костянтина Станіславського. Дуже вже не вистачало його знаного «Не вірю!» під час епізоду, в якому винахідливі подруги зображали лесбійські пестощі. Прикметно, що спершу закономірно позбавленим мікрофонів лицедіям доводилося мало не кричати. Потім вони призвичаїлися, тож гальорці не завжди вдавалося все розчути. Означене породжувало

каламбури. Найкумеднішою видалася репліка дивачки зі Штатів: «Вони як пара голубих!» (замість «голубів»). Надто зважаючи на те, що цей повен щирого замилування вигук стосувався «лесбійок» Жульки й Олі. Докиньте до всього згаданого ще пригірщ різноманітних сміливих дрібниць із псевдолесбійського фаршу й навіть «стриптизу» (нехай його й не було по суті, але сама спроба!). І зрозумієте, що всі острахи щодо можливої прилизаності вистави та її відповідності диктатові невтішних реалій сьогодення аж ніяк не справдилися. Словом, відважність творців театрального свята заслуговує лиш на добрі слова. От кого справді необхідно відзначити, то це акторів. Так, грали вони аж ніяк не бездоганно. Так, далебі не все їм удавалося. Як-от відверто затягнута й статична сцена сну кмітливих подруг на одному ліжку, коли вони мали би поринути до виру палкої пристрасті свого нетрадиційного «кохання». Навіть хтось із зали не стримався й закликав нарешті «починати». Або двобій Жульки й Олі подушками, що не міг не наразитися на критику Станіславського. А варто було лиш підказати дівчатам не грати, а борюкатися по-справжньому.

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

СУБ’ЄКТИВНО початок на 8 с. Світлина Тетяни Медведєвої

Та все це дріб’язок, який аж ніяк не переважить старань та ініціативності. Най означене зазвичай і належить до стандартного набору утішних підбадьорювань, одначе точно не цього разу. Це справді комп лімент виконавцям. І річ навіть не в тім, що вони новачки й за бажання та цілеспрямованої роботи акторський хист чекатиме на них попереду. Лиш згадайте, коли під час численних невдалих концертів-самодіяльностей на інститутський кін виходив хтось не просто відбути номер чи шпака вбити й забути. А тут була помітною сумлінна підготовка. Давалася взнаки здібність. Уміння спокійно виходити із ситуації, коли падають елементи спартанських декорацій (а не тільки не зважати на це). Плюсів цілком достатньо. Тому можна із чистою душею подякувати акторам. Вони молодці. Усі без винятку. Варто хіба виокремити Олександру Василюк, яка чудово зіграла Марію Петрівну й була відверто найкращою. Зрештою, у ланцюжкові виконавці-постановка-вистава саме пер-

ше було найсильнішою ланкою. На жаль, цього не скажеш про решту. Навіть якщо це й дебют, хиб у самій поставі більш ніж вистачало. Гаразд, про силу-силенну мовних помилок можна знехотя промовчати – усе ж таки в ІЖ це вже стало невтішною традицією (можливо, присутній на виставі Владислав Михайленко їх і милостиво пробачив, а от Олександр Пономарів або В’ячеслав Швець такого би точно не подарували). Натомість позавіч не пустиш того, що подеколи дія чомусь відбувалася в закутках, тимчасом як центр сцени лишали на відкуп персонажам, які не брали участі в конкретному епізоді й одверто нудьгували. Тут уже даруйте, це хрестоматійне. Аналогічно початкові незрозумілим лишилося й те, для чого був покликаний геть одірваний од фабули танцювальний складник дійства. Допомогти публіці розвіятися після сюжетних вивертів? Дак вони наче й не вимагали якихось подвигів концентрації й надзусиль інтелекту. Просто так, аби було? Одначе найбільше розчарувала

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

власне вистава. У контексті того, що саме вибрали для постави. П’єса Наталії Уварової виявилася вельми слабкою («пруфлінк» без проблем знайдете в мережі – варто лиш прочитати сам твір). Це й зіграло злий жарт як із акторами, так і з постановкою. Усе скінчилося не просто банальним гепі-ендом. Значно страшніше! З’ясувалося, що Оля насправді онучка уродженої українки місіс МакДі, яка свого часу покохалася з Іваном із Яблунівки. Натомість той сільський мачо з промовистим прізвищем Довбня – дідусь Жульчиного Джоніка, тому потреба прикидатися лесбіянками для здобуття заокеанських статків автоматично відпала. От і вийшла не комедія ситуацій, а суцільна Санта-Барбара з двома весіллями й однією довідкою про вагітність: мало не всі всіх покохали й щасливо породичалися. Убогість хіба дуже й дуже поверхово екстравагантного сюжету, примітивність його «непередбачуваних» ходів, сама низька літературна вартісність п’єси – усе це не могло не позначитися на результаті. Недарма за доречне для театралів-початківців мають побажання братися передовсім за класику, яка попри всі стереотипи необізнаних аж ніяк не є всуціль нудною й затертою. Цікавого матеріалу там вистачає, часом навіть значно провокаційнішого за всі ці «ти кохай міня, я кохай тібя». При цьому не є конче потрібним неодмінно осучаснювати його на кшталт нещодавньої «Попелюшки» на новий штиб, про що «Жужужу» писало в себе на блозі zuzimo.16mb.com (вількомен!). Анонсованої «неймовірної» вистави-комедії ми так і не побачили. Адже та надзвичайність не може залежати тільки від того, що нічого подібного нашому обділеному інститутові майже не перепадає. Як це не парадоксально, та водночас де в чому саме завдяки цьому видовище таки вдалося. Зостається побажати, аби, за словами організаторів, остання цього навчального року вистава не стала фінальною взагалі. Адже в ІЖ й не такі «дива» трапляються!

ДІЗНАЙСЯ Новітні медіа: усі ми злочинці

Відбувся третій цикл тренінгів в Інституті журналістики за підтримки фонду «Відродження». Цього разу загальною темою були авторські права, етика та функціонування медіакомпаній в інтернеті. Варто одразу зазначити, що заходи не зібрали багато слухачів. Хоч це вже й не видається дивним. Хіба вперше студенти нашого інституту ігнорують зустрічі з цікавими особистостями, котрі можуть розповісти багато корисного та сприяти професійному розвиткові? Щоб ви знали, що втратили, далі коротко про ці події. День перший Катерина Горська першою розпочала цей, так би мовити, марафон тренінгів. Вона наставляла на добру путь порушників авторського права (а ми всі ними є). Погляди зрештою видались нам правильними, але дещо утопічними. Ну де ви бачили українця, котрий відмовиться від халяви? (Не дарма ж рубрика з однойменною назвою прижилася в нашій газеті ще з другого номера). Також пані Катерина як експерт у сфері авторського права розповідала та демонструвала цікаві життєві приклади. Тут і про долю улюблених радянських мультиків, і скандальні фото журналу «Папарацци», і неправомірне використання фотографії пам’ятника засновникам Києва на книжковій обкладинці… Чи не найкориснішою була інформація про те, як захистити об’єкт вашого авторського права. Деякі хитрі, але прості способи, що допоможуть довести ваше авторство чи сам факт неправомірного викорис-

тання. Це ж бо сьогодні ми користувачі, а завтра будемо творцями українського медіапростору. Далі перейняв естафету Сергій Каразій, котрий уже двадцять років (!) працює в міжнародному інформаційному агентстві Reuters. Пан Сергій почав свій тренінг із думки, яку, здається, ІЖівці чули неодноразово: як можна штудіювати журналістику шість років? На його думку, вивчене протягом перших курсів до закінчення університету вже давно застаріє. Та й знати все неможливо, а отримати необхідні навички можна й за значно коротший термін. На думку тренера, журналіст повинен уміти таке: писати без помилок, вправно працювати з джерелами (відбирати й аналізувати інформацію), досконало володіти іноземною мовою та комп’ютером, багато писати, щоб тренувати мозок. Не завадить фахівцеві й розбиратися в зарубіжній літературі. Пан Сергій розповів і про соці-

альну журналістику як інструмент і конкурентку звичайних медіа, про те, що наша інформація повинна відрізнятись якістю та достовірністю. Усім присутнім надовго запам’ятаються чудові приклади сюжетів, які демонстрував тренер. Доволі дивно, що серед охочих поспілкуватися з представником міжнародного інформаційного агенства не було студентів із нашого відділення журналістики. Останнім цього дня виступив Павло Горак, керівник проекту OpenStudy. Йому дісталась уже змучена публіка, тому розмова вийшла доволі короткою. Гість розповів про те, чого не вистачає українському контентові а саме цікаво поданих тем, власного графічного оформлення, грошей зрештою. Також ішлося про нерозуміння нових медіа та слабке використання соціальних мереж. Розповів тренер, як просунулись у цьому напрямі наші зарубіжні колеги, й поділився деякими цікавими ресурсами: good.is, behance.net, snob.ru.

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

ДІЗНАЙСЯ початок на 10 с.

День другий Розпочався він доволі рано, о 10.30. Та ті, хто все-таки прокинулись, щоб послухати про кіберзлочинність та кібернасильство, не пожалкували. Артем Онкович розповів, як інтернет-технології, їх розвиток і проникнення в суспільство впливають на саме суспільство, інколи досить небажаним чином. Пан Артем звернув увагу на колізії, коли національне законодавство просто не має змоги спрацьовувати у всесвітній мережі. Учасники тренінгу дізналися безліч цікавих термінів на зразок «інформаційна гігієна», «сквотинг», «кібердобродії». Слушною здається думка пана Артема про те, що люди, які живуть у постінформаційному суспільстві та користуються новітніми технологіями, завжди будуть на два кроки попереду від бюрократичної машини, яка буде їх переслідувати. Крім того, виявилося, що кожен із присутніх є злочинцем, адже неодноразово порушував, припустімо, ті ж самі авторські права. Виходить, що всіх потрібно притягти до відповідальності. На щастя, таке поки що здійснити неможливо, тому ми можемо порадіти та понасолоджуватися власною недоторканістю, чого й побажав нам наостанок пан Артем. Іще одним гостем Інституту жур-

налістики став Сергій Гайдай. Хоч і знають директора зі стратегічного планування соціально-інжиніринґової агенції «Гайдай.Ком» як фахівця, який працював із Віктором Ющенком, Іриною Хакамадаю, Петром Порошенком та іншими впливовими фігурами на політичній шахівниці, сам він досі не звик до слова «політтехнолог». Пан Сергій розповів про основні ідеї, довкола яких функціонують політичні партії (ліберальну та соціалістичну), їхню залежність од типу комунікації, що може бути вертикальним або горизонтальним. Перший базується на директивному керуванні й іще донедавна був домінантним. Так чи інакше ним послуговувалися загалом контрольовані можновладцями преса, радіо й телебачення. Одначе нині на зміну йому прийшов протилежний горизонтальний тип комунікації, якнайповніше втілений в Інтернеті, де не може бути ні директив, ні суворого контролю. Означене не під силу зрозуміти нинішній політичній «еліті», яка продовжує жити в старій реальності, – у цьому переконаний Сергій Гайдай. На підтвердження навів сакраментальну репліку розлюченого Георгієм Ґонґадзе й «Українською правдою», геть спантеличеного

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

Кучми: «То закрийте цей інтернет!» Вона цілком підійшла б і нинішній владі, яка мало чим відрізняється від тодішньої і до всіх своїх інших численних хиб зовсім не розуміє специфіки інтернету, який нікому не належить і по суті не може бути контрольованим (недарма ж нещодавно пошилися в дурні з ex.ua). Завершував останній цикл тренінгів у межах цьогорічного грантового проекту Роман Рибальченко. Маркетолог поділився з учасниками власним баченням суворих мережевих реалій, а саме відсутності стовідсоткової конфіденційності в інтернеті. Йшлося про незахищеність особи в мережі, бізнес-управління ризиками, сервіси й технології, що допоможуть відшукати потрібну людину, механізми захисту. На думку пана Романа, захист репутації в Інтернеті зводиться до вибору між двома стратегіями: повного мовчання та бажано контрольованого галасу, де на поміч прийде управління пошуковою інформацією. Загалом же аби не втрапити в халепу, достатньо обдумувати кожен свій крок у мережі, оскільки навіть випадковий допис або безневинна світлина в соцмережі може негативно позначитися на кар’єрі, пильнувати за тим, що пишуть про тебе, й не забувати чистити кеш свого браузера.

ХАЛЯВА І для гурманів знайдемо халяву Триває фотовиставка нерукотворних образів до 22 квітня Не повіримо, що ви ніколи не замислювалися, що чи кого нагадує хмаринка, а в плямах від розлитої фарби не шукали рис обличчя якогось страховиська. Тільки в більшості випадків ми діємо за принципом «Прийшов. Побачив. Пішов далі». А от Микола Сиротенко вже 45 років фотографуває такі образи. І за цей час зумів настільки випрацювати свій фотозір, що світлин вистачило для цілої виставки «Алюзії натури». На роботах можна впізнати Леонардо да Вінчі, Миколу Гоголя, Конфуція, Данте, які були знайдені фотографом на каменях, у складках ландшафту, на небі, у фантазіях паморозі на шибках. Природа, напевно, у вільний час тихенько вивчала фотошоп і навчилася накладати пласти один на одного. Особливо радимо відвідати виставку третьокурсникам – трохи відпочинете від пошуків алюзії в текстах до аплікаційного зошита зі стилістики. Кому: людям із розвиненим внутрішнім зором Де: ст. м. «Нивки», вул. Щербакова, 9а, КЦ «Новий Акрополь» Скільки: халява!

Презентація книжки Сергія Жадана «Вогнепальні й ножові» відбудеться 23 квітня Можливо, це відповідь на питання Лесі Українки «Слово […] Чом ти не гострий, безжалісний меч, // Той, що здійма вражі голови з плеч?». Можна думати ще прогресивніше: автор своїми «вогнепальними» поетичними баладами та «ножовими» есеями хотів у прямому й переносному значенні винести мозок своїм читачам. Щоб ще більше загнати вас у глухий кут, скажемо словами самого пана Сергія: ці твори будуть «про любов, ніжність, зраду та відданість. А також про героїзм, підступність, запеклість і невблаганність». Отже, щоб ваші мізки не займалися зайвою роботою, треба просто прийти о 19.00 на захід і дізнатися, до чого тут вогнепальні й ножові. Кому: фанатикам сучукрліт Де: ст. м. «Золоті ворота», вул. Лисенка, 3, книгарня «Є» Скільки: халява!

Штурмові загони 27-28 квітня втретє сформують боєздатний підрозділ У молодих редакторів і видавців навесні грають якісь дивні гормони: замість того, щоб гуляти за ручку в парках, недосипають задля вдалої організації фестивалю. Так, цього року вони задумали в ІЖ привести багато творчого та креативного люду, який розкаже про те, як писати, ілюструвати, видавати й навіть швидко читати книжки. Очікується аншлаг на традиційному «Арбайтен-форумі» та запекла конкуренція на «Параді видавничих ідей». Уперше в рамках фестивалю відбудеться speed dating «Видавці-Читачі», Publish Fashion Day. Безпрецедентною подією стане презентація збірника альтернативних наукових робіт із видавничої справи «Борода Ґутенберґа». Найвитриваліші зможуть взяти участь у поєдинку «Друкована книга проти електронної-2». Щоб потрапити на фестиваль, не треба офіційних костюмів, краваток, високих підборів і лакованих зачісок. Лише прихопіть силу, позитив і придбайте в аптеці видавничі гормони: нас вас ще чекатиме ніч у книгарні чи бібліотеці. Кому: -любам (книго-, журнало-, газето-, сайто-, фотогорафо-, помилко-) Де: ст. м. «Лук’янівська» / «Дорогожичі», вул. Мельникова, 36 / 1, Інститут журналістики Скільки: халява!

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

ЖУТЬ Чужого надивляйтеся, у своєму не лажайте ЗолуВка Це оголошення ви вже бачили на стінах рідного ІЖ. Автори використали для заголовка події відомий серед прихильників «есемесно»епістолярного жанру метод «Пишу, як хочу». Хто така ЗолИВка? Навіть якщо це Золушка, то чому не Попелюшка? Панове, Пономарів обурений! На плакаті також спостерігаємо cум за об’єктами WordArt, «вирвиоковими» текстурами та тінями. І класика – хаотично розміщені дівчата (зуб даємо, з Гугла стирені!). Одну з них, згідно з модними тенденціями серед недодизайнерів, добряче урізали (не пощастило їй). Можливо, варто тонко натякнути Профкому, що в ІЖ давно завелися дизайнери – на кафедрі електронних видань та медіадизайну? Може, необхідно звертатися саме до них, щоб у майбутньому під час перегляду чергового плакату в людей не виникало бажання повіситися на чомусь схожому на косу однієї «золушки»?

Київ НЕсьогодні Тут мав би бути типовий опус про черговий сайт родом із 90-х. Ми змушені знову писати про градієнти, тіні, дебільне тло, нудотні кнопки. Сайт, хоч і про Київ «сьогодні», але те «сьогодні» як мінімум не претендує на теперішній час. Для оригінальності варто було б сказати про те, що автор точно намагається загіпнотизувати нас картинками, котрі рухаються. А тим, хто дивитиметься на це диво більше хвилини, радимо наперед відвідати аптеку й запастися таблетками від головного болю. Проте зараз не про це. Є на порталі те, що дійсно варте захоплення. Дизайнер знайшов оригінальне рішення для такого звичного всім розділу, як карта сайту. Він сприйняв поняття занадто буквально. «Карта = схема» – якась така формула з’явилася в голові генія. Хлопець, судячи зі всього, відкрив Paint… і намалював схему. Таку от, як у конспектах. Усе чітко, під лінієчку. Й от, тепер усе зрозуміло.

ЖУЖУЖУ №5 (15) // квітень 2012

camrador.hall.org.ua

АНАЛІТИЧНО Що в підписі твоєму? Ми звикли складати враження про людину за її стилем поведінки, манерою одягатися, спілкуватися з іншими тощо. Проте інколи про особистість красномовніше може сказати якась окрема деталь… Ну, це не ґудзик, як у Роздобудько, а, наприклад, декілька кумедних чи каліграфічних закарлючок у заліковці.

Тетяна Приступенко Демонстративна особистість, або Так сказав Леонгард Оптимістко-песимістка – у Тетяни Олегівни все збалансовано. Віддає перевагу розумовій праці, тож їй справедливо дали посаду заступника директора з навчальної роботи. Розрив у підписі прямо вказує на прагнення привернути до себе увагу, вразити оточення. Досягти цього пані Тетяні частково вдається завдяки макіяжеві та манері поведінки. Також велика відстань між частинами автографа свідчить про непередбачуваність людини. Тому й не дивуйтеся, коли в одній групі іспит чи залік пройде «на ура», а в іншій на «піду втоплюся у річці глибокій».

Вертикальна лінія наприкінці підпису може «заспівати» про те, що викладачці важко завершити розпочаті справи. Ще однією характерною ознакою автографу є крапка в його середині – перш ніж серйозно чимось захопитися, людина обов’язково займеться пошуком вичерпної інформації з цієї теми. Таких людей практично неможливо «заловити» на непідготовленості. Тетяна Олегівна до своєї справи ставиться з фанатизмом. Це велика рідкість у сучасному світі. Складно сказати, чим саме таке ставлення обертається для студентів.

Катерина Серажим «Я цікава тим, що емоційна» Із Катериною Степанівною не розслабишся: перша велика літера в підписі вказує на примхливу людину з великими вимогами до своїх підлеглих. Качайте нервові м’язи й купуйте валер’янку: ця людина часто буває нестриманою та навіть інколи занадто емоційною (ох ця вертикальна лінія на початку!). Ті, хто знає Катерину Степанівну скажуть, що ця вона дуже наполеглива й оптимістична. Проте підпис свідчить про зовсім інше: нібито це песимістка, в якої у кризові моменти пропадає фантазія. Графологи говорять, що такі люди не завжди можуть протистояти залежностям та що їх зазвичай турбують

серцево-судинні захворювання. Щодо першого, то ми даємо зуб, що це не так… А от серце все-таки Катерині Степанівні варто було б поберегти – занадто багатьма серйозними проблемами вона переймається. Трохи різкий кінець підпису може свідчити про напруженість при завершенні тривалої міжособистісної комунікації. Тож не дивуйтеся, що на іспиті професорка може дуже «придиратися». Однак на початку автографа букви округлі: ця викладачка доволі таки м’яка в стосунках з іншими (під час семінарів, лекцій із нею суттєвих проблем не буде, якщо, звичайно, ви їх не пропускали).

Для вас ЖУжали: Вікторія Кравчук / Ольга Комиз / Марина Клименко / Галина Харук / Гліб Семенюк / Олена Поціпух / Вікторія Топала / Марина Євтушок Шеф: Павло Салига Беріть участь в обговореннях ВКонтакті у групі vkontakte.ru/zuzimo або у Фейсбуці www.facebook.com/groups/283433098349814 та читайте нас на issuu.com/zzuzuzu Жужужу №5 (15) // квітень 2012