Роман КРУЦИК
ДЕМ’Я НІВ ЛАЗ Геноцид Галичини
Жертвам комуністичного терору 1939–1941 рр. на Прикарпатті присвячується
Видавничий дім «ПРОСТІР» Київ—2009
ББК 63.3(4УКР)62–4 К84 Заради правди, заради майбутнього України та її нації на основі великої кількості не відомих раніше архівних документів, багатьох свідчень очевидців політичних репресій, матеріалів розкопок більш ніж сотні місць на Прикарпатті написано цю книгу. Написано, щоби ми, нині сущі і майбутні покоління української нації, не забували про масові вбивства кращих синів і дочок українського народу, про ліквідацію українських церков та духовенства, вбивства невинних людей большевицькими катами та їх комуністичними посіпаками. Світ мусить знати про геноцид Галичини.
ВИДАННЯ КНИГИ ПІДТРИМАЛИ: Андріїшин Михайло Белей Петро Бачинський Ярема (США) Балагура Володимир Говдяк Роман Гриджук Дмитро Дем’янюк Михайло Дутковський Василь Добровольський Любомир Дім української молоді (Едмонтон, Канада) Женжера Оксана Круцик Микола (Ірландія) Когутяк Юрій Ліга Українців Канади Ліга Українців Канади, відділ Едмонтон. Мельник Микола. Плугатор Роман. Павловський Володимир Репела Дмитро (Словаччина) Стасюк Володимир Союз українок Канади, відділ Едмонтон (Канада) Товариство сеньйорів ім. М. Боєслава (Едмонтон, Канада) Українське Національне Об’єднання, відділ Едмонтон (Канада) Химко Мирослав Фундація кредитової спілки «Будучність» (Торонто, Канада) Київська міська організація товариства «Меморіал» ім. В. Стуса
ISBN 978:966:2068:15:3 © © © ©
Круцик Р. М., 2009 Київська міська організація товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, 2009 Шендеровський В. А., передмова, 2009 Видавничий дім «Простір», 2009
ПРО АВТОРА І КНИГУ Пригадати про свою першу зустріч з цією людиною не можу. Було це давно. А те, що він зробив і що робить (не раз чув розповіді про ньо: го від його земляка Петра Белея), викликало щи: ре захоплення одержимістю українського патрі: ота. Найбільше вразила подвижницька праця на терені духовного розвою, повернення історичної правди про трагічні сторінки життя українського народу і зрештою всієї Української держави. Вражали ота його справедлива вірність своєму внутрішньому покликанню, розуміння історії нації. Слухаєш іноді його розповіді про прове: дення розкопок більше сотні могил жертв політичних репресій, про повернення правди про биківнянські могили, про українські Соловки, про масові злочини без кари в 37–му році, то водно: час замислюєшся, які закономірності розвитку психіки у тих виродків на тлі людського суспіль: ства, взагалі людства спричинили створення такого страхітливого монстра, котрий ні за що погубив мільйони українських людей, українську національну еліту... На жаль, цей найбільший у світі злочин, здійснений комуно–большевицькими варварами над українцями, тепер є ще у світі мало знаний, багато перекручень правдивої історії, фаль: сифікації і втаємничень. Що там у світі, коли навіть у своїй уже незалежній українській дер: жаві, на початку ХХІ століття значна частина на: роду, його провідники, а тим більше молоді люди мало знають правди про велику трагедію укра: їнського народу. Бо, якби знали свою трагічну історію, особливо про звірячі злочини больше: вицько–комуністичних сатрапів, то не було б чу: жинецьких патріотів, не було б уже пам’ятників катам українського народу, не панувала б на нашій землі чужинська мова... Настав час повернути справжні імена ук: раїнської еліти, імена кожної невинно знищеної української людини на базі обґрунтованих істо: ричних доказів, на незнищенних архівних ма: теріалах, на базі свідчень ще живих свідків цих страхітливих трагедій. І, мабуть, саме за такими книгами сьогодні в незалежній Україні повинна вивчатися історія минулого з усвідомленням відповідальності кожного за неповторення таких страхіть у майбутньому. Роман Миколайович Круцик. Хто він? Голова Київського і заступник голови Всеукраїнського «Меморіалу», за освітою юрист, 1995 року закін: чив Львівський Національний університет, який носить ім’я Івана Франка. Побачив він світ Божий в липні 1945 року після закінчення Другої світової війни в селі Яблунів Галицького району Іва: но–Франківської області у родині хліборобів. Ду:
маю, що мабуть–таки існує своєрідний феномен того, коли людина народжується за якихось особ: ливо складних обставин, а ще згадуючи історич: ний зв’язок кожної народженої людини з її зем: лею, то тоді розумієш формування винятково вольових особистостей. Уже тоді у хлопцеві гарту: валися наполегливість, дерзання, працьовитість. Його, Романа Круцика, життєвий шлях: спо: чатку навчання в сільській початковій школі, далі в середній школі в Івано–Франківську, навчання в залізничному технікумі у Львові. А потім почалося трудове життя — працював помічником машиніста, машиністом паровоза, тепловоза, дизель–поїзда. Сумлінна праця, намагання стати досконалим у своїй професії привели до поваги і визнання ко: лег. 1985 року Роман Миколайович працює вже машиністом з випробувань тепловозів Івано–Фран: ківського локомотивно–ремонтного заводу. Нез: важаючи на тиск з боку керівництва, Роман Мико: лайович разом з колегою по заводу Романом Ле: вицьким створюють осередок Руху — по всій Ук: раїні активізувалася робота зі створення осередків «Народного руху України за перебудову». Слід наголосити на чи не найголовнішій рисі Романа Круцика — вмінні згуртувати навколо се: бе патріотів, котрі в ім’я української національної ідеї готові самовіддано виконувати складну, інко: ли й непосильну роботу. Ось лише неповний пе: релік його участі у громадській діяльності. З 1988 року Роман Миколайович є членом Української гельсінської групи, його обирають головою Іва: но–Франківського обласного комітету захисту Ук: раїнської Греко–Католицької Церкви, з 1991 року по 1999 рік — голова обласної партійної орга: нізації Конгресу Українських Націоналістів, член її центрального проводу, в 1990–1998 роках — голова Івано–Франківської обласної організації товариства «Меморіал». Горбачовська перебудова дала поштовх до викриття комуністичних злочинів. Можливо, саме це і спонукало Романа Миколайовича до дії — з його ініціативи та за його керівництва почалися перші в Україні розкопки місць репресивного зни: щення українських патріотів у «Дем’яновому Ла: зі». Загалом товариством «Меморіал» було про: ведено в Івано–Франківській області більше сотні розкопок місць захоронень жертв репресій, по 46–х місцях розкопок порушено кримінальні спра: ви та проведено судово–медичну експертизу. Це була небезпечна на той час справа. Завершилася вона в 1998 році відкриттям першої черги Ме: моріального комплексу, а роком раніше під керівництвом Романа Круцика в м. Івано–Фран: ківську відкрито Державний музей визвольних змагань Прикарпатського краю… 3
Тривожні були кінець 1990–х та початок 2000–х років, ситуація була вкрай напружена не тільки в центрі України, а й на Прикарпатті. Роман Круцик разом зі своїми друзями (Шевчук, Ковальчук, Гла: диш, Стасів) уперше в області у травні 1989 року на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в селі Воскресенці Коломийського району підняли на: ціональний прапор. А вже 1990 року за рішенням сесії Івано–Франківської міської ради Романові Круцику було доручено підняти і встановити над міською радою жовто–блакитний прапор. Громадська діяльність Романа Круцика скеро: вана на утвердження незалежності української держави, його принциповість і непоступливість у розкритті злочинів комуністичного режиму були визнані громадськістю області. Його обрано депу: татом Івано–Франківської обласної та міської рад (1990–1994 рр.), головою комісії обласної ради з питань законності та правопорядку, начальником обласного відділення з поновлення прав ре: абілітованих. 1994 року Романові Круцику земляки виявили велику довіру — його обрано депутатом Верхов: ної Ради України, він стає членом Комітету Вер: ховної Ради України з питань боротьби з організо: ваною злочинністю та корупцією, з 1995 року — член Міжнародної парламентської групи з питань припинення військових дій в Чеченській рес: публіці Ічкерія, член Української урядової де: легації з доставки гуманітарної допомоги від України цивільному населенню Чечні, а у 1995 ро: ці депутатська група, до якої входив Р. Круцик, здійснює безпрецедентну операцію: вивозить із зони військових дій жінок і дітей з родини Прези: дента республіки Ічкерія Джохара Дудаєва. Подиву гідна діяльність Романа Миколайовича із повернення історичної правди про комуністичне нищення українського народу. «В цей час є бага: то скептиків, — говорить Роман Круцик, — які за: питують: а кому це потрібно? Я думаю, що мерт: вим уже нічого не допоможемо, а живим це потрібно. Без повної правди про минуле, якою страшною вона не була б, і не мислиться процес оновлення та очищення, що так повільно відбу: вається в нашій країні…». А життя триває. Відбувається за нашої участі повільне становлення незалежної української держави. Роман Миколайович, закінчивши уні: верситет, стає юристом, і це допомагає йому в подальшому житті. 1999 року його обирають голо: вою Київської міської організації Товариства «Ме: моріал». Починається новий етап в житті Романа Круцика — повернення правди про Биківнянські поховання, що недалеко від Києва і, як з’ясувало: ся згодом, є одними з найбільших в Україні (понад 100 тис. чол.) місць масового знищення українсь: кого народу. У 2000 році Роман Миколайович ініціює збір підписів від громадськості Києва і Ук: раїни в цілому під зверненням до Папи Римського 4
Іоанна Павла ІІ відвідати Биківнянські поховання. Треба віддати належне Святійшому Отцю: він, змінивши протокол, 24 червня 2001 року відвідав Биківнянські могили. Цього ж року Роман Миколайович докладає зусиль щодо створення при Київській міській ор: ганізації Товариства «Меморіал» першої в Україні музейної експозиції «Забуттю не підлягає». Це відображення подій тоталітарного режиму в історії України з метою просвітницької роботи серед на: селення, особливо зі шкільною та студентською молоддю, викладачами історії в школах та вищих навчальних закладах. Експозицію виставки було відкрито Прем’єр–міністром Віктором Ющенком 30 листопада 2001 року. На жаль, за роки свого існування музейна експозиція не мала і не має на: лежної підтримки з боку держави. Так, останніми роками зовсім перестали виділяти кошти на орен: ду приміщення та оплату праці екскурсоводам Київська міська рада та Київська міська держав: на адміністрація. Впродовж кількох років колектив неодноразово зазнавав погроз, а експозиція та приміщення піддавалися нищенню (наприклад, як це було за участі В. Марченка зі своїми партійця: ми). І все–таки експозиція існує, а виховна її роль нині надзвичайно важлива. Щорічно експозицію відвідують понад 15 тисяч студентів та старшо: класників, чимало буває відвідувачів із різних ку: точків світу. Наступного 2002 року з ініціативи та під керівництвом Романа Круцика створено ще одну музейну експозицію «Українські Соловки» з наго: ди 65–ї річниці трагедії соловецьких розстрілів — 3 і 4 листопада 1937 року большевики розстріля: ли в урочищі Сандормох на околиці Медвеже: горська на відзначення 20–х роковин «Великого Жовтня» цвіт української національної еліти. Злочини проти українського народу творилися московською комуністичною владою масштабно, вони були жахливими, як, приміром, небачена в світі трагедія — голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Це був геноцид українського народу, спрямований насамперед проти українського селянства. У 2003 році в 70–ту річницю трагедії Голодомору Роман Миколайович ініціює виготов: лення 750 комплектів українськомовного та 150 комплектів англійською мовою плакатного варіанта експозиції «Забуттю не підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції»; плакати були розпов: сюджені по всіх регіонах України, а англійською мовою — по державах світу. У квітні 2003 року експозицію було представлено у 24 містах США та у штаб–квартирі ООН в Нью–Йорку, а у вересні того ж року — в усіх великих містах Канади. Київський «Меморіал» був ініціатором прове: дення з Київським національним університетом Міжнародної конференції «Три голодомори в Ук: раїні у ХХ столітті. Погляд сьогодення», проведе: ної в листопаді 2001 року.
На основі не відомих раніше документів з ко: лишніх таємних архівів простежено геноцид ук: раїнського народу в 1932–1933 роках і оприлюд: нено у спільно підготовленій Романом Круциком і професором Володимиром Сергійчуком книзі «Український хліб на експорт: 1932–1933». Цю книгу присвячено світлій пам’яті мільйонів не: винно убієнних голодною смертю наших співгро: мадян. Важко собі уявити — неприбуткова ор: ганізація, котру очолює Роман Круцик, без дер: жавної підтримки робить більше, аніж деякі дер: жавні утворення. У 2007–2008 рр. київським «Ме: моріалом» та Лігою українців Канади створено англомовну експозицію з тоталітарного періоду історії України, яка сьогодні вивчається у більш як сотні навчальних закладів Америки й Канади. Спільно з фондом «Україна–3000» Службою Без: пеки України та «Меморіалом» створено музейну експозицію «Зламані долі». У 2008 році київський «Меморіал» підготував до друку унікальну книгу «Кияни — свідки голодомору», з окремим роз: ділом «Зарубіжна преса 1932–1933 рр. про Голо: домор» (аргентинська, американська, канадська, німецька, французька, англійська, польська). Того ж року з власної ініціативи та за власні кошти Ро: ман Круцик з екскурсоводом, аспірантом Сергієм Жовтим, опрацював державні, партійні та архіви СБУ у пошуках матеріалів про визвольну бороть: бу українського народу 1917–1933 рр. Зібрано близько 70 000 унікальних документів, за якими завершується робота над новою експозицією «Народна війна». Нині, роздумуючи над трагічними сторінками історії українського народу, дедалі частіше спада: ють на думку слова, що світова історія не завжди була справедливою ні до окремих націй, ні до ок: ремих осіб. Тож людство повинно знати про тра: гедії українського народу, і цьому мають слугува: ти створені за безпосередньої участі (автор чи співавтор) Романа Круцика відеофільми: «Дем’я: нів Лаз», «Визволення по–совіцьки», «Розстріля: ний ангел», «Людина з небуття», серіал «Україна нескорена», «Русизм», «Лице Росії», «Солодкий гріх», «Бомба до свят» та ін. Роман Круцик уже зробив для України стільки, що про це хтось інший міг би хіба що мріяти. Але Роман Миколайович прагнув ще пережите і поба: чене залишити на папері. І ось у твоїх руках, дорогий читачу, книга Ро: мана Круцика «Дем’янів Лаз. Геноцид Галичини». Зауважимо, що 1990 року Роман Круцик написав документальну повість «Дем’янів Лаз. Хроніка злочину». А тепер нова розповідь про все, що вдалося віднайти в архівах, занотувати у щоден: никах, відзняти у світлинах, що вдалося зафіксу: вати зі слів свідків тих трагічних подій — масово: го знищення людей за любов їхню до рідної землі, до рідної мови.
Роман Миколайович Круцик переконаний, що правда про українську трагедію у ХХ столітті не може бути забутою людством ніколи. Ми повинні знати імена всіх репресованих тоталітарним ко: муністичним режимом, знати імена і тих, що стріляли невинним людям у потилиці. Саме тому, заради правди, заради майбутнього України та її нації Роман Куцик написав цю книгу про геноцид українців на його рідних землях, на Прикарпатті, щоб знали нині сущі і майбутні покоління ук: раїнської нації про злочинні вбивства кращих синів і дочок українського народу, щоб дізналися про ліквідацію українських Церков та духовен: ства, щоб довідалися, як гинули невинні люди від большевицьких катів та їхніх прихвоснів, щоб ми, українці, ніколи не допустили такого страшного лихоліття, про яке йдеться в книзі, і щоби ніде у світі не повторювався такий геноцид. Сприйняти розумом прочитане важко. Море невинно знищених людей. Адже ці люди зустріча: ли своїх «визволителів» із хлібом і сіллю. За що, чому їх мордували, забирали майно, землю, віру, життя? Чому ті, хто це робив, не понесли відповідальності за ці злочини, чому їхні нащадки, живучи на землі невинно убієнних, не знають про звірства своїх батьків, дідів, чому сьогодні не за: суджено большевизм як ідеологію, великодер: жавний шовінізм, не заборонено комуністичну партію, яка була головним натхненником нищення українського народу? Ось один із фрагментів кни: ги, який красномовно засвідчує, що повинна зро: бити людина, яка хоч не чинила злочинів, але на: лежала до большевицької партії. «…Вирішили припинити розкопки до наступного літа. Слідчий та експерт склали протокол огляду місця розкопок у трьох примірниках, і всі ми під ним розписалися. Слідчий Лобащук підписував протокол останнім. Він ще раз вголос прочитав його, зупинився в то: му місці, де говорилося про відрізані голови, підписав протокол, а потім вийняв із кишені свого партійного квитка, розірвав його на кілька частин і викинув у розриту могилу…». Як тут не згадати, що, пишучи нарис до своєї книги «Нехай не гасне світ науки» про визначного філософа, академіка ВУАН, ідеолога і засновника Інституту марксизму–ленінізму в Харкові Матвія Яворського, якого згодом було розстріляно (3 листопада 1937 року в Сандормосі), натрапив на його записку, яку він залишив перед смертю: «…я мав нещастя належать до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії, і цим зробив великий злочин перед народом…». То як ми сьогодні маємо сприймати існуван: ня цієї злочинної партії в уже незалежній ук: раїнській державі? Чому, якщо вони християни, бодай не покаються у сподіяному? Чи не тому, що, як пише молодий поет з Вінниччини Юрій Сегеда, «...ті, хто розпинали Стуса, козацькі за: пустили вуса, навчились українських слів і запи: 5
сались до хохлів. А ті, хто проклинали Бога, сьо: годні, підпилявши роги, ідуть, ховаючи хвости, до церкви слинити хрести...». Перефарбувалися і розкрадають Україну зно: ву. Нещодавно один із нащадків одного з керма: ничів — у недалекому минулому — вже незалеж: ної України договорився в академічному інституті, по–п’яному, звісно, до такого: «Всех этих запа: денцев надо расстрелять…». Що і робили їхні батьки і діди. Живуча гідра, гени успадковуються, і тому злочини, чи вони великі, чи малі, не повинні залишатися без кари. Знищували народ Прикар: паття, про що свідчать документи, про що свідчить книга Романа Круцика. Ті, кому вдалося вижити, змушені були тікати з рідної землі, захоп: леної ординцями, «братами по крові», тими, хто приходив до хати і, бачачи портрет Тараса Шев: ченка, зривав його і топтав ногами зі словами: «Чтоб этого гада здесь больше не было…». Знаю тепер, чому моя вчителька української мови Анна Матвіївна Буковська навчала мене української мови на Буковині, а не у своєму рідному місті на Івано–Франківщині, чому прекрасна нині фізик– теоретик Дар’я Михайлівна Берча змушена була тікати зі своїх рідних країв, щоб вижити і стати знаним у світі вченим. Цю трагедію повинні знати не тільки ми сьо: годні — її має знати весь світ, мають знати діти. Так, діти не відповідають за вчинки батьків, дідів, але вони повинні не забувати, на чиїй землі вони живуть, чий хліб їдять. Вони повинні
6
бодай покаятися за гріхи своїх предків і просити у Господа Бога прощення. Тільки тоді буде зла: года і мир в нашій хаті і добро на нашій благо: датній українській землі. Життя і діяльність Романа Круцика — то взірець для того українського патріота, хто напо: легливо творить і знаходить, хто самовіддано (я би сказав — жертовно) працює в ім’я зміцнення своєї Батьківщини, в ім’я її Незалежності. Гадаю, що всім нам, свідомим українцям, усім людям доброї волі, яких народила українська земля, нині необхідно згуртуватися і виступити одним фрон: том у боротьбі за єднання й об’єднання всіх сил в ім’я збереження Української Державності, в ім’я збереження Української Незалежності. До цього закликає наша пам’ять про мільйони знищених українських людей, про це свідчить книга Романа Миколайовича Круцика. Читайте її мовчки, думайте і усвідомлюйте, вдивляйтеся у світлини. Не забути, не забувати — це якраз те, що єднає живих із тими, що за обрієм. Доктор фізико–математичних наук, професор, віце–президент Українського фізичного товариства, дійсний член Товариства ім. Т. Шевченка, лауреат премії ім. І. Огієнка Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ
ВІД АВТОРА Стражденна наша Україна. Століттями була вона наймичкою у великодержавних панів. І не мала ні права, ні волі, ні долі. Та й цього було ма: ло нашим кривдникам. У своїх людиножерських планах нарешті назавжди упокорити український народ большевики–ленінці вирішили винищити його вщент або хоч вивезти до Сибіру. І нищили, і морили голодом, і стріляли. Ця найкривавіша сторінка української історії розпочалася для українців, як і для багатьох інших народів Московської імперії, декретом Леніна про червоний терор. Ленінці першими запровадили відвертий і відкритий бандитизм як «революційну законність». Вони перші звеличили і оспівали об: раз ката у шкірянці. Вони стали тою сатанинською силою, яка згуртувала і об’єднала навколо себе весь криміногенний світ імперії. Ці об’єднані вбивці з усім своїм апаратом називались чекіста: ми, потім гепеушниками, потім енкаведистами, потім кагебістами. Всюди по Московській імперії діяв той секрет: ний людиноненависницький Указ, що мав силу закону, тому всі тюрми СРСР були переповнені. Сила Указу давала право ловити, ґвалтувати, вбивати. Вбивали і тих хто випадково підглянув місце злочину. Адже вбивати свідків — це одвічний закон кримінального світу. Сьогодні ми з подивом і страхом дізнаємось про те, що в СРСР кожний 5–й був донощиком на своїх сусідів, знайомих, рідних і близьких. Це заявив М. С. Хрущов на ХХ з’їзді КПРС в 1956 р., а міністр внутрішніх справ Круглов поправив його: «Нє каждий пятий, а каждий трєтій». Кожний 5–й, тобто майже 50 мільйонів, були агентами МВС і КДБ, сексотами. І сьогодні ще важко сказати, коли масові вбив: ства і терор досягли апогею в Україні. Мабуть, усе–таки у 1932–1933 рр. Пізніше дослідники на: звуть цей період безкровною війною. Війною проти всієї української нації. Що ж чекало Західну Україну і її народ, що ніс їм «золотий вересень» 1939 р. 20–літній досвід будівництва «імперії світлого майбутнього всього людства» з перших днів «золотого вересня» впав караючим мечем диктатури пролетаріату на го: лови західних українців. Про перші два місяці окупації Галичини большевиками писав митропо: лит А. Шептицький у таємному листі до Папи Римського від 26 грудня 1939 р.: «Всі розпоряд: ження Радянської влади, що надходять, є ціле: спрямованими тільки на те, щоб нас упокорити, пригнобити та знищити. Наїхали до нас з Києва та Москви ціла група урядовців, канцеляристів та уповноважених, які самі не знають, що мають ро: бити, й мішаються до всього. Кожен урядовець секвеструє, що тільки може, і всім, і всюди гро:
зить карою смерті. Виглядає, що большевицькі урядовці мають владу убивати людей без того, щоб їх кликано до відповідальності. Число арештів з дня на день зростає, навіть по селах ніхто не знає про долю в’язнів, яким заборо: нено носити всяку поміч. Большевики чваняться, мовляв, прийшли спасати і визволяти Україну, а на ділі вони всяким способом намагаються її тільки поневолити й руйнувати. Ось так вони гра: ють комедію визволителів і спасителів. Ще раз повторюю мою просьбу, що я її давніше предста: вив Святійшому Отцеві, щоб Папа своїм Апос: тольським Благословінням зволив призначити ме: не й делегувати на смерть за Святу Віру та за з’єднання Церков. Необхідно, щоб хтось став жертвою большевицької окупації. Я, як пастир цьо: го обездоленого народу, що так тяжко страж: дає — невже не мав би я права покласти моє жит: тя за кращу його долю?..» По лісах і гайках західних областей України появились штучні галявини, замасковані квадра: тиками дерну, привезеного з пасовищ. То були місця злочину, стандартні — 4 на 8 м — ями, за: повнені доверху трупами. Невідомо, чим би закінчився розгул «керівної і спрямовуючої сили» в «золотому вересні», але наближалась війна і треба було поспіхом замітати сліди злочинів. Ча: су не вистачало, і «визволителі» залишали в’язнів прямо в тюремних камерах — замордованих, з виколеними очима, з відрізаними вухами, носами, статевими органами, з вирваними язиками, з роз: пореними у вагітних жінок животами. Після закінчення війни злочинці повернулись на попереднє місце злочину вже у вищих рангах, і їхні душогубства стали вишуканішими, більш «професійними». Виникла потреба знищити свідчення і свідків, які появились під час німецької окупації. Ще регулярна Червона армія не дійшла до Берліна, а в Галичині від рук «визволителів» вже тріщали березові хрести на таємних похован: нях, висипаних галичанами в період німецької оку: пації. Викорчовувались ліси, зрівнювались яри, а живі свідки зникали. Скільки тих могил, потаємно захованих в лісах і ярах біля міст і містечок по всій Україні, ще не сказано. За 18 років своєї незалеж: ності Україна так і не спромоглася на державному рівні дати історичну, політичну і правову оцінку злочинному комуністичному минулому радянсько: го періоду історії України. І до сьогодні з ініціативи громадських організацій по регіонах проводяться поодинокі розкопки і вшанування пам’яті жертв політичних репресій. Непоодинокі «українські» політики, як і їхні комуністичні попередники, нама: гаються переконати громадськість забути, вики: нути з пам’яті злочинне комуністичне минуле. За: бути про те, що ціною в десятки мільйонів життів 7
Україна стала незалежною. Мовляв, щоб наші діти жили щасливими у своїй незалежній державі, не потрібно травмувати їхню свідомість спогадами про важке трагічне минуле нашого народу. Хоч, правду кажучи, невеликий поступ спостерігається. Вже можна говорити про голодомори, репресії, але не можна згадувати, хто їх вчиняв проти на: шого народу. Чому так вперто приглушується на: родна пам’ять, чому влада не хоче долати наслідки колоніального минулого?! Звичайно, відновлення пам’яті є процесом бо: лючим і важким. Сьогодні правда — як помста. Во: на говорить до нас голосом вічності. Правда ук: раїнської історії — це приглушена лихоліттями пам’ять народу, без відновлення якої ми не підніме: мось з колін. Вистраждана дорога правди вимагає сьогодні і нащадків ковтати гіркий гріх їхніх попе: редників. Приглушення народної пам’яті — це зло: чин, який призводить до відчуття приреченості, відчуття власної меншовартості. Озирнімося назад і скажімо собі: ми вижили, нас не зігнули. Знайдімо в собі силу жити і пам’ятати, бо тільки пам’ять збе: реже нас як націю, як народ, як державу. Спільно започаткуймо процес духовно–моральної рево: люції в наших душах. Скиньмо з себе ярмо травми бездержавності, національного та соціального по: неволення імперіями, їх тоталітарними ідеологіями та політичними міфами. Якщо ми хочемо бути кра: щими, то ставаймо такими, пізнаваймо себе у сво: їй історії, не ховаючись від світу. Не дозволяймо іншим перекручувати, фальсифікувати, ховати від світу нашу правду, нашу історію. А правда буде тоді, коли всі злочини проти України і українського народу буде розкрито, а прізвища злочинців опри: люднено і їх покарано. Розповідь у цій книзі піде про одне з багатьох, довгі роки невідомих місць поховань жертв ко: муністичних репресій, потаємно замаскованих, зарівняних бульдозерами у Пасічнянському лісі. Околиці Пасічнянського лісу до приходу «виз: волителів» були поділені на невеличкі ділянки і знаходились у приватній власності різних госпо: дарів сіл Пасічної і Загвідя. Ці ділянки перелісків називали лазами. У 1941 р. одну з таких ділянок облюбували енкаведисти, а згодом і фашисти для приховування своїх злочинів. Власником одного із лазів був господар із с. Загвіздя Дем’ян. Так і ви: никла назва «Дем’янів Лаз», сьогодні відомий як одне із багатьох місць масових захоронень жертв комуністичних репресій. Почуваюся винним, що аж на 17–му році неза: лежності України та аж у 20–ту річницю розкопок спромігся взятись за впорядкування своїх щоден: ників і записів та випуск у світ цієї книжки. Для цього було багато об’єктивних причин. Додатко: вий збір та пошук матеріалів усі ці довгі роки не припинявся. Думалось, що хто–небудь з науковців візьметься за дослідження трагедії «Дем’янового Лазу». База для такої роботи була. В газеті «Гали: 8
чина» в кінці 1990 та на початку 1991 р. з продов: женням друкувалась моя повість «Дем’янів Лаз. Хроніка злочину» — матеріали, здобуті «Ме: моріалом», та частковий виклад моїх щоденників і записів у хронологічному порядку. У Канаді Омелян Крайківський випустив збірник статей про репресії, серед яких була і моя повість. У 1999 р. О. Левицький, який працював з групою експертів на розкопках, випустив книгу «Непокараний злочин». У вищезгаданих публіка: ціях не відображено повністю всіх подій, що пере: дували розкопкам та відбувалися у зазначений період. За час, що минув, вдалося віднайти деякі архівні документи, а у моїх щоденниках залиши: лись не вміщені тоді у газетній публікації цікаві свідчення та інформація. Багато документів, знайдених в одежі роз: стріляних, які ми не змогли прочитати на розкоп: ках, вміщувались у хімічний розчин і відвозились у лабораторію КДБ на вулицю Сахарова. Слідчий, що вів справу «Дем’янового Лазу», Микола Да: нилів ділився зі мною відомостями про хід розслідування справи і про зміст деяких прочита: них у лабораторії документів. На жаль, у мате: ріалах справи залишилось багато невідомого. Майже 40 днів — з 21 вересня по 29 жовтня 1989 р. — тривали розкопки у «Дем’яновому Лазі». Не простими були вони, а особливо бороть: ба за їх офіційне оформлення та проведення. Ад: же це був ще час існування СРСР, його найжорс: токішої каральної системи. З великими трудноща: ми тоді вдалося добитись порушення кримінальної справи за фактом виявлення невідомого місця ма: сових захоронень. Ще важче було в період розко: пок, у повній інформаційній ізоляції, боротися зі спробами фальсифікацій правди про жертви «Дем’янового Лазу» обкомом компартії та його друкованим органом «Прикарпатською правдою». Публікуючи в 1990 р. свою повість у газеті «Га: личина», я змушений був замовчувати, а то і пе: рекручувати деякі факти з розкопок, не називати навіть прізвищ усіх свідків, бо це могло призвести до переслідувань їх та й тих, хто щиро допомагав нам у всьому на розкопках. Інформація про початок розкопок у «Дем’яно: вому Лазі» облетіла всю Україну. Місцеві партійні керівники Прикарпаття з ввіреними їм каральни: ми органами та інформаційними можливостями намагалися шляхом відвертих фальсифікацій приписати жертви «Дем’янового Лазу» якщо не фашистам, то бандерівцям. У пропонованій читачам книзі збережено по: слідовність і стиль викладу, якими вони були у га: зетній публікації повісті «Дем’янів Лаз. Хроніка зло: чину». Опис тогочасних подій подано з деякими змінами і доповненнями, відображено бурхливі про: цеси періоду «перебудови», що передували розкоп: кам, наведено висновки експертизи. Р. Круцик
ПІД ОКУПАНТАМИ До початку Другої світової війни територія Ук: раїни була поділена між чотирма державами: 1. Окупована Росією Українська РСР займала площу 451 800 кв. км і нараховувала 32 468 тис. мешканців, з яких близько 26 млн, або 80%, були українці. 2. Окупована Польщею Галичина займала площу 132 200 кв. км і нараховувала 10 200 тис. мешканців, з яких близько 6,5 млн, або 64%, були українці. 3. Окупована Румунією Буковина займала площу 17 700 кв. км, з 1 400 тис. її мешканців 875 тис., або 63%, були українці. 4. Окуповане Чехо–Словаччиною Закарпаття займало площу 14 900 кв. км і нараховувало 760 тис. мешканців, з яких 560 тис., або 73%, бу: ли українці1. Розвиток самостійницьких ідей і руху в сере: довищі 6,5 млн українців Галичини становив за: грозу для «панської Польщі», і тому режим дуже пильно стежив за галичанами. Версальский до: говір від 23 червня 1919 р. гарантував національ: ним меншинам у Польщі всі основні права. За Ризьким договором від 18 березня 1921 р. Польська держава зобов’язувалася поважати права української національності. На той час у Га: личині етнічний склад був таким: 64% українців, 25% поляків, 10% євреїв, 1% — інших національ: ностей. Українці Галичини мали отримати статус автономії, але права українців у Польській дер: жаві з 1919 р. грубо порушувались, щодо них па: нував режим репресій. З 1919 по 1922 р. близько 100 тис. українців були арештовані, 27 тис. помер: ли в умовах ув’язнення2. 1920 р. українській Галичині було дано офіційну назву «Східна Малопольща». Термін «українець» було заборонено. Українці мали на: зиватися або «русинами», або «автохтонами» чи «православними» і т.д. Ось у якій ситуації розпо: чинали українці боротьбу за свої права у Поль: ській державі. Боротьба, з одного боку, велася че: рез легальні партії, товариства і різні громадські об’єднання. Однак більшість української молоді, особливо колишні вояки національної армії, відда: вали перевагу боротьбі нелегальним методам. У 1920 р. було засновано нелегальну підпільну військову організацію — УВО. Найбільшою ле: гальною партією в Галичині було «Українське національно–демократичне об’єднання» (УНДО). Під контролем цієї партії були різні культурні та економічні інституції — «Просвіта», «Центросоюз» та ін. Партія видавала щоденну газету «Діло», тиж:
невики «Свобода», «Неділя» тощо. Другою за впливом була Українська соціалістично–ради: кальна партія. Ця партія видавала щотижневу га: зету та іншу періодику. Третьою легальною партією була Українська соціал–демократична партія, заснована ще у 1900 р., яка відновила свою діяльність у 1929 р. Вона мала три періодичні видання. Була в Галичині і Комуністич: на партія Західної України — КПЗУ, яка входила до складу Польської комуністичної робітничої партії. За своїми програмними документами КПЗУ боролася за автономію Західної України у складі Польської держави. Окрім УВО, студентсь: ка молодь створила в Галичині й інші націо: налістичні групи, які 29 січня 1929 р. на з’їзді зли: лись в одну підпільну революційну організацію — Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Становище українців у «панській Польщі» було дуже тяжким. Більшу частину населення станови: ли селяни — 80%, робітники складали 5% і інтеле: генція — 2,5%. Галичани, які на перший погляд здавалися слабкими і такими, що легко можуть піддатись полонізації, зуміли вистояти і гідно відповідали на всі репресії і виклики польської влади. Польський режим намагався зупинити зростан: ня патріотизму серед українського населення та придушити розвиток та діяльність підпільних ор: ганізацій. З цією метою 1930 р. польський уряд проводить першу т.зв. «пацифікацію» — «умиро: творення». Вона набула характеру репресивної операції проти українців. Людей фізично забива: ли до смерті, проводились численні арешти. Було арештовано 1739 чол., між ними 30 депутатів, 220 студентів, 360 учнів середніх шкіл. Польська влада завдяки «пацифікації» зменшила участь українців у парламенті. Вже у 1930 р. у сенаті українці мали тільки 27 мандатів, 1 — у сеймі, а в 1935 р. — 19 місць у сенаті і 6 у сеймі (УНДО (Українське національно–демократичне об’єд: нання) — 14 депутатів, 4 сенатори; УКНП (Укра: їнська католицька народна партія) — 1 депутат, 1 сенатор; 5 депутатів і 1 сенатор були вибрані на Волині3. Якщо у 1918 р. у Західній Україні було 3600 українських шкіл, то за польського режиму їх залишилося 461, з яких 41 школа були приватними. У відповідь на ці утиски українці за допомогою то: вариства «Рідна школа» розвинули приватну освіту. Товариство завідувало 33 початковими шко: лами (16 008 учнів) і 11 професійними школами (1835 учнів), 12 середніми школами (2499 учнів), 605 дитячими садками (22 094 дитини). У 1939 р.
Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж–Нью–Йорк–Львів, 1993. Українська загальна енциклопедія. — Львів–Станіславів–Коломия: Рідна школа, 1935. — Т. 3. — С. 658. 3 Енциклопедія українознавства. — Т. 2. — С. 563. 1 2
9
Під окупантами
вже існувало 25 українських навчальних закладів середньої освіти. Громадськість і політичні сили вели боротьбу за відкриття Українського універ: ситету. В 1921 р. українці організували Українсь: кий підпільний університет, у якому навчалось 1260 студентів. Але це навчання у 1925 р. під тис: ком польської влади було припинене. Розвивалось економічне, соціальне і культур: не життя галичан. На той час ОУН приймала на себе весь удар польської репресивної машини. Вона збільшувала кількість саботажів, збройних нападів, замахів. У період 1931–1939 рр. відбу: лось багато судових процесів над українськими націоналістами. Перебираючи на себе всю увагу польської окупаційної влади, ОУН сприяла розвит: ку легальних українських організацій, ініціювала їхнє створення; її законспіровані члени очолювали ці організації. У Галичині створювались і розвива: лись банки, кооперативи, культурні товариства, товариства взаємодопомоги. 1938 р. в Західній Україні вже було створено 4 українських банки («Центробанк», «Українбанк», «Промбанк», «Гіпо: течний банк»). Дуже швидко розвивались україн: ські кооперативи, «Центросоюз» і «Маслосоюз», які мали численні розгалуження по всій Західній Україні. Товариство селян «Сільський господар» мало у 1938 р. 60 філій, 2008 гуртків і 199 977 при: хильників, яких обслуговувало 53 агрономи і 18 ве: теринарів1. Товариство «Просвіта» у 1936 р. нараховува: ло 275 324 членів, мало 3071 бібліотеку і читальні зали, 290 пересувних бібліотек, 377 театральних груп, 2003 самодіяльні гуртки, 1086 хорів, 124 ор: кестри, 122 жіночі гуртки. У той період в Галичині видавалось багато наукових праць з історії та культури України. Існували і активно діяли товари: ства вчителів, лікарів, адвокатів, спортивні това: риства та ін. У 1939 р. виходили 83 українські га: зети, з яких 21 були політичними. Незважаючи на жорстку цензуру, українська думка все ж мала можливість розвиватися. Прикарпаття напередодні «золотого вересня» 1939 р. вело активну політичну боротьбу з польсь: кою окупаційною владою. Станіслав (після 1962 р. Івано–Франківськ), воєводське місто на Підкар: патті, нараховувало 51 тис. мешканців: 14,5% — українці; 57,3% — євреї; 28,2% — поляки. Стані: славський повіт займав площу 869 кв. км, в нього входило 3 міста, 72 села, налічувалось 133 тис. мешканців: 57,4% — українці; 23,8% — поляки; 18,8% — євреї. Станіславське воєводство займа: ло площу 18 368 кв. км, в нього входило 16 по: вітів; 29 міст; 905 сіл. Проживало 1 348 000 меш: канців, з яких: 77% — українці; 13% — поляки; 10% — євреї2.
Роман Круцик
Тільки за роки польської окупації у Станіславі виходило 14 періодичних видань, із них 6 українсь: кою, 6 польською, 1 німецькою, 1 єврейською мо: вами. Найбільш масовими були українські газети «Українське життя» (перший номер вийшов 21 черв: ня 1931 р.), «Станіславські вісті» (3 травня 1937 р.), «Робітник Мендельсона» (започатковано 1934 р.). Тут виходять тижневики «Громадські вісті», «Се: лянський прапор», у Городенці — «Городенківські вісті», у Коломиї — «Авангард», «Голос Покуття», «Радикальний голос», «Право народу». Упродовж 1930–1935 рр. вийшла у світ перша «Українська загальна енциклопедія» у трьох томах. Виходить «Літературно–науковий вісник» з додатками «Ми: туса» і «Дзвони» та бібліотекою «Нові шляхи». Виходять націоналістичні видання «Обрії», «Напе: редодні», «Дажбог», «Назустріч», молодіжні видан: ня — «Український пласт», «Пластовий шлях», «Сокільські вісті», «Луговик», «Каменяр», «Студе: нтський шлях». У Коломиї виходять друковані орга: ни жіноцтва «Наша мета», «Жіноча доля» та бага: то інших видань3. Найсильнішими і найбільш зорганізованими на Прикарпатті були громадські організації і партії націоналістичного спрямування. В запеклій бо: ротьбі з окупаційною польською владою зростали майбутні провідники української нації — такі як С. Бандера, Р. Шухевич, С. Ленкавський та бага: то інших патріотів України. У той час не було протистоянь між патріотични: ми українськими організаціями. Націоналісти вели запеклу боротьбу з польським режимом і КПЗУ, яка, будучи складовою частиною Польської ко: муністичної робітничої партії, одночасно слугувала агентурним осередком, що постачав своїм мос: ковським друзям–комуністам відомості про ук: раїнських патріотів. Після війни ця партія була також репресована большевицькими «братами». Найправдивіше про життя східних українців під совєтами і галичан під поляками сказав на черговому сесійному засіданні депутат польсько: го сейму від Галичини Левицький. Стенографічний звіт 103 засідання Сейму Речі Посполитої від 3 листопада 1933 р. Виступ посла Левицького Високий Сейме! Я виступаю від імені Українського клубу (фракції) під час першого читання проекту бюдже: ту на 1934/35 рік у дуже важливу для українсько: го народу хвилину, коли цілий жмут трагічних об: ставин ліг важким тягарем на перебіг його нинішнього історичного життя.
Косик В. Вказ. пр. Українська загальна енциклопедія —. Львів–Станіславів–Коломия, 1935. — Т. 3. — С. 182. 3 Животко А. Історія української преси. — Мюнхен, 1989–1990. — С. 240–268. 1 2
10
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Найважливішою подією в житті українського народу у 1933 р. є історичні процеси, які відбува: ються в Радянській Україні. Там антиукраїнська політика досягла своєї кульмінаційної точки. Мос: ковська комуністична влада у 1919 р. збройною силою придушила прагнення українського народу до державної незалежності і силою приєднала українську територію по обидва боки Дніпра до держави Совєтів. На перших початках, коли боль: шевизм був слабкий, коли всередині давньої Росії був оточений зі всіх боків ворожими для себе внутрішніми елементами, коли ціла Європа і Азія зі страхом дивилися на той небувалий переворот, який Достоєвський у своїй віщій душі передбачав, що Мережковський окреслив як нове пришестя на землю Сатани, Ленін, вождь большевизму, хотів підступом подолати свободолюбні прагнення українського народу. Перед очі виніс облудну ідею народного відродження, ренесанс української культури і науки, створюючи з етнографічних ук: раїнських земель окрему Радянську Республіку з нібито суверенними правами із правом відділення від російських радянських республік. Звичайно, йому цим підступом вдалося прихи: лити до себе певну групу українського народу, пе: реважно серед інтелігенції. Однак цілий народ, зокрема селянські маси, навчені віковим історич: ним досвідом, розуміли, що між Україною і Моск: вою доти не буде єдності, поки Україна не виборе собі самостійного державного існування і силі Москви не протиставить своєї власної державної могутності й сили. Ціла Україна розгорілася пов: станнями, а коли ті були придушені фізичною силою в морі крові, цілий народ перейшов до са: ботажної боротьби і пасивного опору. Катівні ГПУ заповнилися синами України, десятки тисяч гинуть у страшних умовах на Соловецьких остро: вах, сотні тисяч насильно переселені з українсь: ких земель у глибину Росії й у Сибір, а цвіт ук: раїнської інтелігенції засуджено на показових судових процесах на смерть або довготривале ув’язнення. Щоб придушити визвольний рух селян, щоб зробити з них, з вільних господарів, наймитів на їх власній землі, повертається давня панщина у формі для селян найненависнішій — колективізації рільничих господарств. А коли і це не допомогло, коли і це не злама: ло українського селянина, і він з упертістю і най: вищою самопосвятою продовжував боротьбу зі своїм відвічним ворогом, большевизм взявся до найстрашнішого способу, який коли–небудь хтось застосовував у людській історії, при якому бліднуть різанина вірмен чи наслідки походів Чингісхана, і постановив місцеве населення зни: щити голодом, а вироблені ним запаси продо: вольства вивезти до російської метрополії. Не наші джерела, а представники чужих країн, живі свідки, зокрема англійці та французи, стверджу: ють, що на найродючіших землях Європи, в Ук:
Під окупантами
раїні вмерло з голоду вже 2 мільйони людей, що там поширюється навіть людоїдство, що в по: точному році ця катастрофа набуває значно більших розмірів. А сталося це не внаслідок якоїсь небувалої продовольчої катастрофи, тіль: ки внаслідок свідомої своєї мети большевицької політики. Той страшний голод, розстріл Палащу: ка–«Конара», самогубство найближчого співробітника Леніна і члена українського уряду Скрипника, також самогубство українського по: ета Хвильового, масові розстріли інтелігенції, а в першу чергу тих, які родом з Галичини, — та: кий страшний образ становища українського народу в Радянській Україні. Маршалок сейму (дзвонить): Пане после, я ду: же толерантний у бюджетній дискусії щодо тем, які панове посли собі вибирають, але насправді пан посол від самого початку висвітлює питання, яке з бюджетом і ситуацією в Державі не має нічо: го спільного. Це є питання, яке може бути обгово: рене в руслі закордонної політики, це є втручання до внутрішніх справ іншої держави, які так, як пан собі хоче, трактувати не можна. Левицький. В цю так важку хвилину українсь: кий народ стоїть в одному згуртованому фронті. Без огляду на стани, без огляду на політичні пере: конання, без огляду на місце проживання і дер: жавну приналежність підносимо гучний протест перед усім світом проти цього масового фізично: го знищення мільйонів нашого народу і свідчимо, що будемо стійко мобілізовувати психічні сили на: роду до боротьби з большевизмом і до реваншу за ті нелюдські кривди і страждання, аж до повної перемоги. Цю нашу одностайну позицію не змінить факт, що Польська Держава уклала договір дружби з СРСР. Ми переконані, що цей договір принесе в подальшій перспективі тільки шкоду Польській Державі так, як будь–який польський союз з Москвою закінчувався для Польщі завжди трагічно. В історичній перспективі цей договір ра: но чи пізно з волі чи мимо волі нині дружніх сторін виявиться тільки клаптем паперу, бо він є непри: родний, не тільки з огляду на різницю соціаль: но–політичної структури суспільств обох держав, але передусім тому, що був укладений без третьо: го господаря земель Східної Європи, тобто без українців, а вже нема нині в світі такої сили, яка б могла перешкодити незалежницьким прагнен: ням українського народу. Цю нашу одностайну позицію не змінить також факт, що адміністративна влада Польської Держа: ви забороняє нам голосно висловлювати наш про: тест проти тих страшних фактів, які відбулися нині в Україні. Заборонено українському населенню публічно відзначати день всенародного трауру 29 жовтня, ініційованого всім українським єписко: патом, а насправді всім українським народом. Кожну звістку в нашій пресі про нинішні відносини в 11
Під окупантами
Радянській Україні прокурорська влада конфіско: вує, в цілому краї проходять масові превентивні арешти зі страху перед антирадянськими демон: страціями, а навіть в ході судового процесу над вбивцею секретаря радянського консульства у Львові Лемиком 30 жовтня не дозволено обороні долучити до справи фактів нинішньої ситуації в Ра: дянській Україні, хоч адвокати вважали долучення цих фактів за необхідну умову оборони для юнака, який перебував перед загрозою смерті. Всі ці фак: ти не зламають нашого одностайного фронту, а коли нам замкнуть уста, то тим гарячіший, тим інтенсивніший буде крик у наших душах і в наших серцях. Деякі польські газети зробили закид, що нинішня антибольшевицька акція відбувається за наказом Берліна. На фоні цієї трагедії українського народу, про яку я вище згадував, можемо відкину: ти цей закид тільки мовчазною погордою. Переходячи до представлення становища ук: раїнського народу в кордонах Польської Держави, яке на всіх ділянках народного життя зазнало в останній рік значного погіршення, мушу у вступі зазначити, що у нас склалося враження, що Польська Держава робить нині свою історичну по: милку, надзвичайно фатальну в історії Польщі. Отже, чим більше зближується з Москвою, тим більший утиск українського народу відбувається по обидва боки, з надією, що спільними зусилля: ми вдасться назавжди або на довший час усунути з історичної арени 40–мільйонний український народ, роблячи з нього погній і колонізаційну те: риторію польського і російського народів. Цей принцип, проголошуваний здавна народними де: мократами, не є ані новим, ані оригінальним. Він запозичений живцем з поглядів трьох загарбниць: ких держав аж до третього поділу Польщі. Від за: гарбницьких держав залишилися руїни, а Польща піднялася до оновленого політичного життя знач: но сильнішою, ніж була перед поділами. Що останній рік приніс нам значне погіршення народного побуту в межах Польської Держави, постараюся довести кількома фактами. З усіх сторін поширюється звістка, що найважливішою справою нинішньої сесії Сейму буде, попри прий: няття проекту бюджету, справа зміни Конституції. З цього місця я вже попередньо заявив від імені Українського клубу, що зміна Конституції в формі, запропонованій Б.Б.В.Р., не має для нас істотного значення. І старий проект, і новий, який має бути запропонований, побудовані на принципі унітар: ної народної держави, яка усуває всі непольські народи, передусім найбільший український народ, від впливу на перебіг політичних, культурних та економічних справ, усупереч природному праву кожного народу турботи про своє народне життя, всупереч прийнятим Польщею міжнародним зобо: в’язанням і всупереч власному закону про прин: ципи воєводського самоврядування від 26 верес: ня 1922 р. Ми не знаємо докладно нового проекту 12
Роман Круцик
конституційного закону, однак зі слів п. Президен: та Славека знаємо, що до Сенату, наділеного значно більшими повноваженнями, ніж доте: перішні, виборче право буде служити виключно сконструйованій ad hoc еліті, серед якої за таких умов не може бути не тільки обраний, а навіть виборцем не може бути жоден українець. Ми не мали досі реально жодного тактичного впливу на перебіг справ у Сеймі чи Сенаті, але нинішнє пра: вове позбавлення українського населення можли: вості голосу в законодавчій палаті є промовистим доказом, що Польська Держава переходить до порядку денного щодо 6–мільйонного українсько: го населення в межах Польської Держави, яка його трактує per non est на взірець знеславленого «нє било, нєт, нє будєт». Не краще зі справами самоврядування. Закон від 23 березня 1933 р. про часткову зміну устрою територіального самоврядування позбавив ук: раїнський народ тих досить широких прав тери: торіального самоврядування, яких він здобув собі за часів Австрії. Підготовчі роботи з упроваджен: ня у життя нового устрою самоврядування і тут, в центрі, й на місцях дають підставу стверджувати, що впровадження в життя колективних ґмін має за мету зміцнення польського землеволодіння. Садибою колективних ґмін має бути мале містеч: ко або село, заселене колоністами, або таке, більшість якого складає польське населення, щоб у такий спосіб узалежнити від себе ґміни, в яких переважає українське населення. Це є новий ко: лонізаційний інструмент, який буде мати шкідли: вий вплив на культурний і господарський розви: ток українського народу. Найболючіша для нас справа, яка глибоко вражає цілий український народ, є справа школи, справа виховання дитини й української молоді. Для тієї справи виявив український народ найви: ще розуміння і за справу виховання своєї дитини готовий зазнати найважчих жертв і найзавзятіше боротися. У шкільних справах і на сеймовій комісії і на пленумі буде наш клуб представляти геєну, яку мусить переходити українська дитина, щоб здобути потрібну їй освіту. Наведу лише кілька прикладів. Майже всі справжні педагоги і біль: шість джерел громадської думки виразно стверд: жують, що шкільний закон від 1924 р., який впро: вадив двомовність, є педагогічним нонсенсом, який значно утруднює дитині науку, змалку ви: кривлює її дитячу душу. Маси українського наро: ду, які мають вроджене велике почуття правопо: рядку і вимагають того правопорядку від інших, наскільки прикрим був цей закон, розпочали ле: гальну боротьбу проти застосування щодо себе на практиці цього закону. У 1925 р. внесено близь: ко 100 000 шкільних декларацій за 150 000 ук: раїнських дітей із вимогою для них української школи. Попри повну безуспішність такого великого, а часом і героїчного зусилля, внесено у 1932 р.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
з українського боку близько 200 000 шкільних декларацій від близько 300 000 дітей, зі споді: ванням, що легальним способом вдасться по: кращити своє становище в царині шкільництва. Ефект — погіршення стану українського шкіль: ництва майже на 20%. Як так сталося? У місце: востях, де до цього часу існувала українська школа, вимушено підступним способом або просто сфальшовано підписи на деклараціях з вимогою навчання польською мовою. Таємність декларацій, внесених за польську школу для укра: їнського населення, робить неможливим виявлен: ня фальшування підписів на деклараціях. У разі відкритості декларацій ми б зробили чимало кар: них донесень про фальшування підписів. У цей спосіб під прикриттям урядової таємності прихо: вується злочин фальшування. У місцевостях, де була українська школа і ро: дичі внесли декларацію з вимогою української мови навчання, шкільна кураторія відмовила задо: вольнити цю вимогу, мотивуючи її тим, що родичі всіх тих дітей, які не внесли декларацій, вимагають eo ipso польської мови навчання. Найвищий Адміністративний трибунал прийшов до думки, що таке рішення суперечить законові, але шкіль: на кураторія і Міністерство народної освіти і далі відстоюють свою парадоксальну позицію. Майже всі протести проти рішення кураторії залагоджено відмовою. Шкільна влада вважає, що шкільний плебісцит був політичною демон: страцією, і тому зовсім не займається вивченням цілком справедливих мотивів протестів. Такі дії влади щодо українського населення нищать се: ред населення віру в можливість легальної бо: ротьби за права українського народу і стають підґрунтям для актів розпачу. Ще більш радикальні засоби застосував польський уряд, щоб на майбутнє обмежити, а навіть унеможливити продукування української інтелігенції. Нові шкільні закони унеможливлюють сільській молоді доступ до середніх та акаде: мічних шкіл. На даний час до польських ака: демічних шкіл приймається мінімальна кількість української молоді, зокрема це стосується вільних професій. У 1929/30 шкільному році прийнято до Ветеринарної академії у Львові 25 українців, у 1932/33 тільки 4. На медичний факультет прийня: то у Львові 5 українців, у Кракові 2, у Варшаві 2, в Познані 5. Мусимо вважати за кривду для нас, що на медичний факультет Львівського універси: тету прийнято тільки 5 українців й водночас близько 100 поляків і до 20 жидів. Не краще стоїть ця справа у вищих технічних школах. Цифри вка: зують на те, що влада намагається планово уне: можливити українській молоді доступ до акаде: мічних шкіл, особливо на факультети, які можуть дати незалежну кваліфікацію. Ще дані з галузі шкільної освіти. Протягом ос: танніх 4 років відправлено на пенсію 355 учителів
Під окупантами
української національності, просто звільнено близько 90 і переведено в західні райони Польщі приблизно 80, тобто протягом указаного часу усу: нуто 530 освітянських кадрів української на: ціональності, а на їх місце прийнято лише кілька десятків українців. Названих кількох фактів вистачить, щоб пока: зати, наскільки фатальним є становище українсь: кого шкільництва в наш час і як це становище з року в рік погіршується. Про подробиці утруднен: ня доступу нашої шкільної молоді до науки, про шкільні знущання щодо українських дітей та ук: раїнських вчителів з боку шкільного керівництва та урядовців громадської безпеки будуть говори: ти мої колеги під час відповідних дебатів. Держав: на економічна політика вважає українські землі колоніями Польської Держави. Бачили ми вже всякі речі, окрім одного: що держава із земель тих бере і що їм за те, окрім адміністрування, дає. Найгірші і найрідші засоби комунікації, неврегульо: вані ріки й гірські потоки і їх спорадичні грізні розливи, практично жодної рільничої меліорації, жодних громадських робіт, загалом жодних біль: ших інвестицій, хоча галицький рільник платить значно вищий земельний податок від рільника з колишнього Королівства Польського — це голов: на риса державної економічної політики на наших землях. Ця політика послідовно прагне якнайшир: шої пауперизації українського народу. Сільськогосподарську реформу на тих землях зведено передусім до військової колонізації та польського цивільного осадництва. Єдина більша, на даний час призупинена, інвестиція осушення Полісся пов’язана згори із вимогою подальшої ко: лонізації Полісся польським осадницьким елемен: том. Для польських осадників створено на наших землях такі тепличні пільгові кредитні й загалом усі інші економічні умови, про які автохтонне місцеве українське населення не сміє навіть мріяти. (Головування приймає віце–маршалок Поля6 кевич) Не дивно, що серед такої дійсності навіть еко: номічні дослідження Інституту Пулавського зму: шені визнати найбільшу нерентабельність в селян: ських господарствах на цих землях. Загрожене такою економічною політикою українське насе: лення організувало взірцеву господарську само: допомогу. Українська кооперація стане на всі часи монументом позитивних і конструктивних якостей і кмітливості українського народу. Але що ж ро: биться? Державна адміністрація видумала на Во: лині та у Люблінському воєводстві виняткову, ні до кого іншого не застосовувану, інтерпретацію закону про промисловість, щоб масово закривати сільські українські кооперативи. У містах, зокрема в Рівному, найкращі приміщення раптом стають загрозливими для життя людей, коли, наприклад, «Маслосоюз» хоче відкрити в них свою молочну 13
Під окупантами
крамницю. Подільські староства (наприклад, у Ко: пичинцях або Борщові) забороняють нам ор: ганізувати збут свиней до ковбасної фабрики або на віденський ринок. Запропонована урядом но: велізація закону про кооперативи дає Міністрові фінансів право розбити і знищити всі досягнення самодопомоги українського народу. Це все ро: биться в час, коли на Поліссі і на цілому Прикар: патті внаслідок неврожаю картоплі і кукурудзи перед населенням постало найболючіше питання, як прожити до нових жнив. Така економічна політика нищить наш народ, але її грізна тінь па: дає далеко і поза нами. Польська політика ставиться до української справи неоднозначно. Влада намагається між ок: ремими українськими територіями зробити штучні бар’єри, тому по–іншому ставиться до українського населення північно–західних українських земель, а по–іншому — до українського населення Галичини. У поточному році влада намагається провести той сам експеримент на Лемківщині, намагаючись її відділити від решти українського народу. Українсь: ке лемківське плем’я має стати польським плем’ям і частиною польського народу. Щоб досягнути цієї мети, шкільна влада видала в поточному році бук: вар, написаний лемківським діалектом, а загальні адміністративні органи забороняють працювати на Лемківщині українським освітнім і кооперативним товариствам. (Посол Луцький: «Скандал!») Так, як поляки зробили би буквар мазурський чи щось подібне. Щоб внести анархію в життя лемків, влада форсує введення православ’я, і прагнуть зробити так, щоб для Лемківщини призначався окремий греко–католицький єпископ, який би з погляду ієрархії підлягав римсько–католицькому краків: ському архієпископу. Український народ, відстоюючи єдність усіх частин свого народу, буде всіма силами поборю: вати будь–які спроби створення штучних бар’єрів, які б розділяли наш народ. Польський уряд досі не зробив жодних кроків, щоб врегулювати внутрішні відносини православ: ної церкви. Правно–майнові стосунки цієї церкви й далі залишаються неврегульованими, подібно як надалі даремно очікує православна церква на: дання їй соборного устрою. Водночас урядові ко: ла стоять на перешкоді українізації православної церкви. Урядова група українців з Б.Б.В.Р. агітує за українізацію православної церкви і поборює митрополію Діонісія, щоб у такий спосіб утверди: ти серед українського населення переконання, зрештою хибне, що уряд хотів би здійснити українізацію церкви, але тому перешкоджає цер: ковна ієрархія. Насправді нинішня ієрархія пра: вославної церкви є лише слухняним знаряддям у руках уряду, і внаслідок цього відповідальність за ненормальні відносини у православній церкві, за русофільський напрям цієї церкви падає виключ: но на уряд. 14
Роман Круцик
Найважливішою політичною подією за ос: танній рік на наших землях у межах Польщі є ви: мушена акція українських революційних підпіль: них організацій, з одного боку, і вимушені репресії органів безпеки і діяльність надзвичайних судів — з другого. Розміри цієї акції і контракції, яка про: водилася в надзвичайно гострій формі, схожі на пам’ятні для нас часи осені 1930 р. В цілих повітах Східної Галичини триває терористична акція, відбуваються шкільні саботажі, нищаться дер: жавні символи, шкільні управи, знищуються порт: рети польських королів. Щораз більше здійсню: ються акти терору щодо державного майна і представників громадської адміністрації. З іншого боку, влада у щораз більших розмірах застосовує принцип колективної відповідальності і репресії щодо всього українсь: кого населення. Села обтяжують матеріальною відповідальністю за вчинені збитки, українське сільське населення цілих повітів змушують до вартової служби в кількості 5–20 осіб у кожному селі. Відбуваються масові превентивні арешти. Влада застосовує також репресії щодо українсь: ких освітніх і кооперативних товариств. В’язниці переповнені переважно українською молоддю в небачених досі розмірах. У всіх більших містах Га: личини і Волині проводяться численні політичні процеси, на яких прийнято вироки загальною су: мою кілька тисяч років. А смертна кара застосо: вується на політичних процесах так часто, що давно перестала бути засобом залякування. Вже зрозуміло, що напруження зростає надмірно і мо: же спричинити неочікувані вибухи насильства з одного і другого боку. У цей відповідальний час наш обов’язок — зайняти щодо цих випадків чітке і виважене ста: новище. Український клуб, який представляє ук: раїнський народно–демократичний табір, неодно: разово й однозначно заявляв з цього місця і в своїх деклараціях у краї, що стоїть на позиції ле: гальної боротьби, що не тільки не солідаризуєть: ся з актами саботажу і персонального терору, але протиставляється їм відкрито і публічно. Ми роби: мо це не з якогось остраху, а лише в інтересах найкраще зрозумілого нам добра нашого народу. Ми вважаємо, що такий різновид боротьби не приносить користі нашому народові, і не тільки в цю хвилину, але й для його вільнолюбних праг: нень у майбутньому. Польська громадська думка, польська преса і навіть урядові чинники вимагають від легальних українських партій, щоб вони протистояли терорис: тичній акції українських революційних організацій, і стверджують, що ці легальні українські партії від: повідальні за цю акцію, оскільки не можуть вплину: ти на її припинення. «Газета Львувска», офіційний орган львівського воєводства, погрожує репресіями щодо всього загалу українського народу, якщо революційні виступи не припиняться.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Польське суспільство й урядові кола трактують український революційний рух поверхово, навіть не намагаючись вивчити його соціологічного підґрунтя. Український революційний рух є край: ньою реакцією проти дискримінаційної політики, яка застосовується щодо українського народу. Польський уряд, як я представив у попередніх ви: сновках, щораз звужує можливість легальної бо: ротьби. Українська молодь, жвава й повна енергії, натрапляючи у своєму житті на штучно створювані перешкоди, реагує дуже часто революційним спо: собом, не маючи змоги реагувати способом ле: гальним. Польська влада унеможливила легальну боротьбу за українську школу в формі шкільного плебісциту, утруднює домашнє навчання, знева: жає вчителів, релігійні і національні почуття учнів української національності. Така шкільна політика створила надзвичайно сприятливий ґрунт для шкільних саботажних акцій. Неприйняття української молоді до універси: тетів, неможливість знайти для цієї ж молоді якої–небудь праці і взагалі умови, в яких живе ук: раїнський народ, є причинами того, що молодь, розуміючи своє трагічне становище, шукає вирішення ситуації в революційних організаціях. Після цього даремні всякі зусилля, з якої б сторо: ни вони не виходили, в напрямку ліквідації українського революційного руху за допомогою механічних засобів. Революційний рух виник унаслідок польської дискримінаційної політики щодо українського народу. Тільки засаднича і ґрунтовна зміна цієї політики може принести зміни в настроях молоді, може схилити її до ор: ганічної співпраці для добра і розвитку свого народу. Ключ до вирішення цієї такої болючої справи не в нашій руці, а в руці польського уряду. На закінчення мушу підняти ще одну справу, яка виникла в останні місяці і яка нас найбо: лючіше зачепила, бо стосується не матеріаль:
1
Під окупантами
них статків, а духовних надбань нашого народу. Останні політичні процеси, особливо Самбірсь: кий процес, добре показали масове здійснення провокацій в рядах нашої молоді. Таємний про: вокатор Барановський бере участь у вбивстві світлої пам’яті посла Голувки. В нападі на пошту в Городку Ягайлонському бере участь агент поліції, а також, як стверджують газети, у спробі замаху на шкільного куратора Гадомського у Львові було на 5 нападників аж три провокато: ри. (Голос на місцях П.П.С1: «Мали більшість!»). Нарешті маємо незаперечні дані, що державна поліція схиляє учнів середніх шкіл до таємної співпраці з нею. Розуміємо, що суди зобов’язані карати кожний злочин, а органи безпеки зобо: в’язані стежити, щоб не допускати до здійснен: ня злочинів, і для досягнення своєї мети мають у своєму розпорядженні різні засоби, однак ніко: ли не зможемо зрозуміти і сприйняти, щоб із цією метою застосовувався найнеетичніший засіб, тобто провокація. А особливо злочинним є використання з провокаційною метою молоді. Позбавлення поваги до права молодих душ найбільш нікчемним засобом провокації є чи: мось, перед чим здригається серце кожної по: рядної людини. (Оплески на місцях Українського клубу і П.П.С.). Ми розпочинаємо боротьбу за: для оборони душ нашої молоді, охорони її перед найважчою моральною заразою, і віримо, що в цій боротьбі переможемо. Ми розуміємо, що нинішня політична ситуація українського народу є надзвичайно важка, але, незважаючи на це, віримо, що український народ зуміє мобілізувати всі свої моральні сили і перебо: ре всі труднощі, оскільки він повинен виконати в історії Сходу Європи призначену йому велику історичну місію, і ані на хвилину не сумніваємося, що наш народ цю місію виконає. (Оплески на місцях Українського клубу і П.П.С.).
Польської соціалістичної партії.
15
СТАЛІН, ГІТЛЕР ТА УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ Агресивно–завойовницька політика фашист: ських держав, з одного боку, лякала Сталіна, але одночасно і притягувала. Йому дуже хотілося взяти участь у майбутньому поділі Європи. Переможцем у цьому зростаючому конфлікті він усе ж вважав фашистський блок. Напевно, тільки цим можна по: яснити його запобігливу політику щодо фашист: ських агресорів у 1939 р. Ця політика призвела до знаменитого пакту Гітлер–Сталін, який знайшов своє вираження в договорі про ненапад між Німеч: чиною і Радянським Союзом 23 серпня 1939 р.1. У цей час, час дедалі більшого ускладнення між: народних відносин, у центрі цієї гри знову постає ук: раїнське питання. Воно виникає у найвіддаленішій області України, яка з 1921 р. входила до складу Че: хо–Словацької республіки на правах автономної області, під назвою «Карпатська Україна». Падіння Чехо–Словаччини планувалось напе: ред. Карпатська Україна опинилась на пороховій бочці. У цій маленькій області зійшлись інтереси ба: гатьох європейських держав: Німеччини, Угорщини, Чехо–Словаччини, Польщі, Італії, Англії й Радянсько: го Союзу. Для цього невеличкого українського етно: су і його тодішнього керівництва виникло майже не: можливе для вирішення питання — в кого шукати захисту? Возз’єднання з Радянською Україною було неможливим з багатьох причин. На першому плані була територіальна причина. Адже Закарпаття від Радянської України відділялось Галичиною, яка вхо: дила до складу Польщі. Але якби навіть Закарпаття межувало з УРСР, то добровільного возз’єднання не могло відбутись, бо закарпатці, що виросли в гор: нилі політичної боротьби в центрі Європи, усвідом: лювали, що знекровлена терором Велика Україна вже перетворена у рабську колонію Москви. Не могло відбутись союзу і з Угорщиною, бо надто нестерпною була практика гноблення закар: патців мадярами. Найбільш ймовірне приєднання до Галичини не могло теж відбутись, бо ця майже семимільйонна територія України була не менш гноблена Польщею, Доля Закарпаття повністю залежала від Гітле: ра, який у той час вже фактично був єдиним дикта: тором над усіма малими народами Східної Європи. І ця 800–тисячна частинка українського народу могла зробити і зробила трагічний, але й героїчний крок, засвідчивши своє прагнення до незалежності. Таким кроком було проголошення Карпатської Ук: раїни незалежною республікою та вибори парла: менту на чолі з А. Волошиним. Факт скликання першого сейму Карпатської Ук: раїни 12 лютого 1939 р., проголошення незалежнос: ті 15 березня 1939 р. й мовчазне ставлення до цьо:
го факту Гітлера Сталін сприйняв як грізний початок активної гітлерівської політики. Багато тодішніх західноєвропейських політиків зрозуміли, що Кар: патська Україна — це військовий плацдарм Гітлера для нападу на Радянську Україну та утворення бу: ферної зони фашистської Німеччини для майбутніх військових дій. Західні газети навперебій твердили про те, що Гітлер рухається на Радянську Україну, на Радянський Союз. Ці твердження підсилювались тим, що до кінця березня 1939 р. Гітлер подарував Карпатську Україну, яка проіснувала як держава всього два тижні, своїм мадярським союзникам. Ге: роїчний спротив закарпатців був доказом непохит: ної волі до національної незалежності та засвідчив усьому світу, що Україна в особі Закарпаття перша вступила у війну з фашизмом. Подіями в Закарпатті Сталін був приємно вражений і твердо вирішив для себе, що з Гітлером потрібно домовлятись. У газеті «Правда» про Закарпаття було вміщено статтю Б. Ізакова «Кінець карпатської злобливої кузьки»2. У статті зловтішно писалось, що фінал Карпатської України свідчить про провал провокації, на яку «хотіли б штовхнути Німеччину англійські й французькі правлячі кола». Назву Карпатська Ук: раїна «Правда» взяла у презирливі лапки, і з того часу в московському політичному офіціозі Карпат: ську Україну стали називати «Карпатська Русь». Сталін готував союз із Гітлером. Він хитро на: зивав Англію, Францію та Америку «паліями вій: ни», «…які звикли загрібати жар чужими руками». У статті вже згадуваного Б. Ізакова писалося, що Німеччиною керують люди з розумом, а не «лише божевільні», як у цьому переконують англо–фран: цузькі кола. На ХVІІІ з’їзді партії Сталін вирішив прозонду: вати ґрунт для змови з Гітлером. Його турбувала невирішена проблема Західної України, яка входи: ла до складу Польщі. Турбували його й розвинута в Галичині національно–визвольна ідея, й організо: ване, принципово антирадянське, націоналістичне підпілля. Закарпаття й Галичина, політичні події, що там відбувалися, створювали очевидну загро: зу завоюванням Сталіна на етнічних землях при: гнобленої ним більшої частини України. На з’їзді він жаліє Німеччину, «яка серйозно постраждала в результаті Першої імперіалістичної війни і Вер: сальського договору»3. Сталін підкреслив, що це було наслідком дій «плутократичних агресорів» — Англії, Франції і США. Він послужливо пояснював Гітлеру, що кінцева мета «плутократів» полягає в тому, щоб зіштовхнути Німеччину й СРСР у війні, а потім «ослабленим учасникам війни продиктува: ти свої умови». Щоб попередити змову Гітлера зі
Відомості Верховної Ради СРСР. — 1939. — № 37(60); Правда. — 1939. — 24 авг. Правда. — 1939. — 2 апр. 3 Звітна доповідь т. Сталіна на ХVІІІ з’їзді партії, 10–12 березня 1939 р.: Стенографічний звіт. — М., 1939. — С. 11. 1 2
16
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Сталіним, Англія та Франція у квітні 1939 р. запро: шують СРСР розпочати переговори про укладан: ня військового союзу проти агресивних держав. Гітлер побачив у цьому велику небезпеку і теж зі свого боку почав шукати шляхи до змови зі Ста: ліним. А коли до Москви приїхали англійська, фран: цузька й польська військові місії, то граф Шулен: бург, німецький посол у Москві, отримав вказівку розпочати переговори. Політичні події розгорталися з блискавичною швидкістю. «Переговори з Англією, Францією і Польщею зайшли у глухий кут», — так висловив: ся у своєму відомому інтерв’ю К. Ворошилов1. До Москви прибуває міністр закордонних справ Німеччини фон Ріббентроп. 24 серпня 1939 р. «Правда» повідомляє про укладення німець: ко–радянського договору про ненапад. Договір був підписаний 23 серпня, а 24 серпня 1939 р. Йоахім фон Ріббентроп зі своїм оточенням виїхав з Москви2. 25 серпня 1939 р. опубліковано «Указ Президії Верховної Ради про скликання четвертої сесії Верховної Ради СРСР»3. В той же час американ: ська, англійська й польська військові місії покида: ють Москву. 1 вересня 1939 р. на засіданні німецького Рейх: стагу Гітлер заявив, що одночасно з радянським урядом німецький уряд ратифікував німецько–ра: дянський договір про ненапад; і що він «може приєд: натися до кожного слова, яке сказав народний комі: сар із закордонних справ Молотов у зв’язку з цим»4. 1 вересня 1939 р., після ратифікації договору у Москві й Берліні, Гітлер розпочав війну проти Польщі. «Правда» за 14 вересня 1939 р. у публіка: ції «Про внутрішні причини військової поразки Польщі» займає явно ворожу позицію до майже розгромленої Польщі, з якою СРСР навесні 1939 р. підписав договір про дружбу й добросусідські відносини5. Через три дні, 17 вересня 1939 р., В. Молотов по радіо оголосив усьому світу, що «радянський уряд не може більше нейтрально ста: витись до становища, яке склалося», що він «віддав розпорядження головнокомандувачу Чер: воної армії» дати наказ військам перейти кордон й «узяти під свій захист життя й майно населення Західної України і Західної Білорусії». Через п’ять днів після удару Червоної армії в спину стікаючій кров’ю Польщі з’являється німецько–радянське комюніке від 22 вересня, яким встановлюється де: маркаційна лінія між обома державами6. Ще 19 ве: ресня 1939 р. у німецькій і радянській пресі з’яви: лося німецько–радянське комюніке від 18 вересня 1939 р., в якому говорилось: «Щоб запобігти 1 2 3 4 5 6
Правда. — 1939. — 27 авг. Правда. — 1939. — 25 авг. Там само. Правда. — 1939. — 2 сент. Промова В. Молотова // Правда. — 1939. — 1 июня. Правда. — 1939. — 24 сент.
Сталін, Гітлер та українське питання
поширенню різноманітних необґрунтованих чуток щодо завдань радянських і німецьких військ, які діють у Польщі, уряд СРСР і уряд Німеччини заяв: ляють, що дії цих військ не мають ніякої мети, яка ішла б врозріз з інтересами Німеччини і Радян: ського Союзу й суперечила духу і букві пакту про ненапад, укладеного між Німеччиною й СРСР. Завдання цих військ, навпаки, полягає в тому, щоб відновити в Польщі порядок і спокій, порушені роз: падом польської держави»7. 28 вересня 1939 р. у Москві Молотов і Ріббен: троп підписали «Німецько–радянський договір про дружбу й кордони між СРСР і Німеччиною»8. 30 ве: ресня, перебуваючи у Москві, міністр закордонних справ Німеччини фон Ріббентроп зробив таку зая: ву: «Моє перебування у Москві, на жаль, було зно: ву коротким, надто кротким. Наступного разу я сподіваюсь пробути тут довше. Одначе ми добре використали ці два дні. Було з’ясовано таке: 1. Німецько–радянська дружба тепер вста: новлена остаточно; 2. Обидві сторони не допустять втручання третіх держав у східноєвропейські питання; 3. Обидві держави бажають, щоб мир було від: новлено й щоб Англія та Франція припинили без: глузду та безперспектитвну війну проти Німеччини; 4. Якщо, проте, у цих країнах гору візьмуть палії війни, то Німеччина й СРСР знають, як на це відповісти»9. У відповідь на заяву Ріббентропа Молотов на позачерговій п’ятій сесії Верховної Ради СРСР у до: повіді «Про зовнішню політику СРСР» заявив: «Віднині формула «агресор» дотична не до фа: шистської Німеччини, а до Англії, Франції та інших держав, які ведуть імперіалістичну війну проти Німеччини», що в цій війні англійський та французь: кий уряди, проводячи «ідеологічну війну» проти гітлеризму, тягнуть людство до часів середньовіччя; що «не тільки абсурдно, але й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму»10. Ось як нарешті відкрилось справжнє обличчя двох тоталітарних режимів, які спільно готували і розпочинали Другу світову війну. Швидкість і без: конфліктність полагодження всіх суперечливих питань між СРСР і Німеччиною свідчить про реалі: зацію завчасно придуманого ними плану. Але у кожного партнера існували ще й свої потаємні плани, які врешті і призвели до конфлікту 22 черв: ня 1941 р. Як згодом писали відомі європейські політики, Сталін, як і всі диктатори, переоцінив се: бе, а Гітлер дуже добре використав Сталіна в гос: подарському і політичному відношенні і вирішив задіяти таємний план «Барбаросса»11. Правда. — 1939. — 19 сент. Відомості Верховної Ради СРСР. — 1940. — № 10973. 9 Там само. 10 Правда. — 1939. — 1 нояб. 11 Костюк Г. Сталінізм в Україні. — К.: Смолоскип, 1995.– С. 393. 7 8
17
«ЗОЛОТИЙ ВЕРЕСЕНЬ» У 1933–1938 рр. у багатьох згасла віра в СРСР як у країну співдружності рівних націй. Терор та відомі в ті часи гучно сфальсифіковані московські процеси вщент розбили комуністичну байку про рівність народів. Тому Сталін розумів, що у майбутніх сутичках при поділі Європи вели: ку й вирішальну роль відіграватиме національ: но–визвольна ідея. В СРСР починається велика ідеологічна підготовка до «визволення єдино: кровних братів» — українців і білорусів. Відомості про цю роботу різними засобами поширюються на територію Західної України і Білорусії. У тер: міновому порядку створюється видимість націо: нальних свобод в УРСР і БРСР. Несподівано в наукових колах України починають використо: вуватися праці, ще недавно переслідувані, М. Грушевського. А. Кримського, відомого у ціло: му світі, повертають, після вигнання і цькування, до академії. В той час дехто зі східноукраїнської інтелігенції рятував своє життя в Галичині. Мос: ковські фальсифікатори добре розуміли, що пом’якшене ставлення до всього українського відіграє велику роль у планах «визволення братів». М. Бажана, над яким роками висів «ка: раючий меч диктатури пролетаріату», нагород: жують орденом Леніна1. 2 квітня 1939 р. М. Ба: жану на зборах київської інтелігенції, на урядо: вому рівні, дозволяють зробити доповідь, і то ук: раїнською мовою, про підсумки роботи ХVІІІ з’їзду ВКП(б). «Правда» від 3 квітня 1939 р. повідоми: ла ввесь світ, що безпартійний орденоносець М. Бажан робив таку важливу офіційну доповідь українською мовою. Це підкреслювало нібито довіру партії до інтелігенції, яку зацькувала і майже винищила в Україні комуністична дикта: тура. Зовсім несподівано у сталінській політиці народилась і почала утверджуватись нова «лібе: ральна» політика. Було призупинено зловмисне і планомірне засмічення літературної української мови русизмами. Всіх українських вчених, літе: раторів, митців і тих видатних людей, хто вцілів від терору, яких ще недавно цькували як націо: налістів, нагороджували орденами і медалями та виставляли в перші ряди. З цього часу зовсім змінюється тон радянської преси і тактика ра: дянської пропаганди. Зникають гасла боротьби з українськими націоналістами, мусується і розпа: люється ненависть до «польських панів» «ляхів».
Портрет Сталіна часів громадянської війни По Україні прокочуються хвилі масових мітингів, на яких «клеймят позором» «троцькістів», «шпи: гунів», «ворогів народу», «агентів імперіалістич: ної буржуазії», але вже ніде не чути з уст як простих агітаторів, так і секретарів ЦК нічого про «українських буржуазних націоналістів»3. У жовтні із санкції командувача українського фронту, командира 1–го рангу С. Тимошенка й згідно з постановою Військової ради україн: ського фронту за підписом М. Хрущова, Борисова і Кожевникова було створено «Комітет з орга: нізації і проведення виборів до Українських Національних зборів»2. 22 жовтня 1939 р. в За: хідній Україні були проведені «демократичні» вибори. Як вони проходили і про долю окремих
Правда. — 1939. — 2 нояб. Еще выше революционную бдительность // Правда. — 1939. — 19 сент.; Лавров П. Польські осадники — люті вороги трудящих і селян Західної України // Комуніст. — 1939 р. — 2 жовт.; Світло культури братам по крові і класу // Комуніст. — 1939. — 4 жовт.; Мітинг у Львові, присвячений визволенню Західної України від польських панів: Промова голови Раднаркому УРСР Л. Р. Корнійця // Комуніст. — 1939. — 5 жовт.; Доповідь М. Хрущова на ХV з’їзді КП(б)У // Комуніст. — 1940. — 18 груд. 3 Постанова Військової ради українського фронту // Комуніст. — 1939. — 9 жовт. 1 2
18
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Золотий вересень»
делегатів буде сказано пізніше. Було обрано 1484 делегати: 1245 де: легатів–чоловіків і 239 — жінок. 26 жовтня 1939 р. у Львові відбулись урочисті Народні Збори, які затвердили декларацію про дер: жавну владу в Західній Україні та про входження Західної України до складу УРСР. 1 листопада на п’ятій сесії Вер: ховної Ради СРСР під головуван: ням А. Андреєва заслухано заяву повноважної комісії Народних Збо: рів Західної України з одностай: ним рішенням зборів увійти до складу УРСР1. Заслухавши заяву голови повноважної комісії докто: ра М. Панчишина, Верховна Рада прийняла цю заяву і після «трива: лої дискусії» затвердила «Закон про включення Західної України до складу Союзу РСР з її возз’єднан: ням в УРСР»2. Отже, Галичина, цей справжній український П’ємонт, двома воро: жими між собою силами була з’єднана з корінною територією української нації, тобто з Великою Україною. Оскільки за постановою Військо: вої ради українського фронту був створений комітет з організації про: ведення виборів до Українських На: ціональних зборів, то з 17 вересня Фасад Львівського оперного театру, 1939 р. у Західній Україні з перших де проходили Народні Збори днів «визволення», тобто окупації, почали діяти закони військового но почали застосовувати з перших днів «визво: часу, які посилювали репресії і являли собою лення» Західної України. Ці постанови можна відвертий геноцид проти галичан. Жителі с. Яб: вважати вершиною беззаконня в тодішньому су: лунів Галицького району (тоді Більшовцівського дочинстві. І знову автором цих двох репресивних району) на Прикарпатті згадують, як проходили ви: документів був Сталін. Перша постанова була бори до Національних зборів. У клубі–читальні по: опублікована 4 грудня 1934 р., ось її повний середині залу стояла кабіна з урною для бюле: текст: «Президія ЦВК СРСР на засіданні 1 груд: тенів, а на балконі сидів енкаведист з лорнетом ня поточного року прийняла постанову, в силу і спостерігав, хто як голосує. Його цікавили ті, хто якої пропонується: голосував проти. На другий день із села кілька 1. Слідчим органам — вести справи обвину: сімей повезли до Сибіру, а дехто з обраних деле: вачених (не підслідних або підозрюваних, а зразу гатів до Національних зборів так ніколи і не повер: вже обвинувачених. — Авт.) в підготовці і скоєнні нувся зі Львова. терористичних актів у прискореному порядку. Згортання так званої українізації у східній Ук: 2. Судовим органам — не затримувати вико: раїні розпочалося в 1934 р., з дня вбивства С. Кіро: нання вироків по вищій мірі покарання через скар: ва. Її замінили великим терором. Тоді нашвидку ги і прохання злочинців такої категорії про помилу: були підписані Калініним і Єнукідзе дві постано: вання, оскільки Президія ЦВК СРСР не вважає за ви «Про внесення змін у чинні кримінально– про: можливе приймати подібні прохання до розгляду. цесуальні кодекси союзних республік», які успіш: 1 2
Информационное сообщение // Правда. — 1939. — 2 нояб. Відомості Верховної Ради СРСР. — 1939. — № 36 (59).
19
«Золотий вересень»
3. Органам Наркомвнусправ — виконувати вироки по вищій мірі покарання стосовно зло: чинців названих категорій негайно після прийнят: тя судових рішень». Наступного дня газети опублікували другий документ: «Внести такі зміни в чинні кримінально–проце: суальні кодекси союзних республік з розслідуван: ня і розгляду справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників Радянської влади. 1. Слідство по названих справах закінчувати у десятиденний термін; 2. Обвинувальні висновки вручати звинува: ченим за 1 добу до розгляду справи в суді; 3. Справи слухати без участі сторін; 4. Касаційного оскарження вироків, як і про: хань про помилування не допускати; 5. Вирок до вищої міри покарання виконува: ти по винесенні вироку». Ще через 4 дні кримінально–процесуальний кодекс УРСР був доповнений ст.ст. 1311, 2251, 2381 і 3151, якими вводились усі положення цієї постанови. 2 грудня 1937 р. постановою ЦВК і РНК у країні вводиться покарання у вигляді позбавлення волі терміном до 25 років. Це покарання вводилось за шпигунство, шкідництво, спроби організації ви: бухів, катастроф, підпалів з людськими жертвами та інші диверсійні діяння. Ця стаття виставлялась напоказ як «найвище впровадження принципів соціалістичного гуманізму». З того, що суд міг замінити кару смерті 25–ма роками тюремного ув’язнення, виграли одиниці невинно репресова: них, а тисячі програли. Довгі терміни ув’язнення стояли на рівні смертної кари. Документи свідчать, що і в цьому закон порушувався — в’язні просид: жували по 30–40 років при вироку 25 років. Інша група чинних в Україні кримінально–пра: вових норм не кодифікувалась у республіканське законодавство. До цих статей належать ст. 2, 3 і 4 закону «Про судоустрій союзних і автономних республік СРСР» 1938 р. Цей закон визначав об’єкти кримінально–правової охорони від зло: чинних зазіхань. Як кримінальна дія розглядалися справи самовільного захоплення колгоспної землі в користь особистого господарства колгоспника. У 1939 р. було скасовано умовно–дострокове звільнення з таборів. Це робило становище неза: конно репресованих зовсім безвихідним. Амністія майже не застосовувалась. Зазначені зміни законодавства Радянської України як сніг серед літа впали на голови гали: чан. Слідом за Червоною армією до Галичини вступили каральні загони. Почала діяти інструкція ГПУ, видана ще у 1924 р., якою визначався пе: релік осіб, віднесених до ворогів народу: 1. Всі колишні члени дореволюційних буржу: азних партій. 20
Роман Круцик
2. Всі колишні члени монархічних союзів і ор: ганізацій. 3. Всі колишні члени Спілки вільних хлібо: робів часів Центральної Ради в Україні. 4. Всі колишні представники дворянства і титуловані особи старої аристократії. 5. Всі колишні члени молодіжних організацій (бойскаути тощо). 6. Націоналісти всіх мастей. 7. Чиновники колишнього Міністерства внутрішніх справ: працівники охранки, поліції і жандармерії. 8. Чиновники колишнього Міністерства юс: тиції: члени окружних і губернських судів, при: сяжні засідателі, прокурори всіх рангів, судді мирових і слідчих судів, судові виконавці, голови окружних судів тощо. 9. Всі без винятку офіцери і молодший ко: мандний склад колишньої царської армії і флоту, молодший командний склад і рядові білих рухів і армій, українських петлюрівських з’єднань, різних повстанських частин і банд, які активно виступали проти радянської влади. 10. Всі, хто перебував на цивільній службі у відділах та місцевих конторах білих урядів, в арміях Української Центральної Ради, в поліції гетьманського уряду тощо. 11. Всі служителі релігійних культів: єпископи, православні і католицькі священики, рабини, дия: кони, церковні старости, регенти, монахи тощо. 12. Всі колишні купці, крамарі, непмани. 13. Всі колишні землевласники, великі зе: мельні орендатори, великі ремісники, власники промислових підприємств. 14. Всі особи, які мають родичів, що перебу: вають на нелегальному становищі або ведуть збройну боротьбу проти радянської влади у складі антирадянських банд. 15. Всі іноземці. 16. Всі особи, які мають родичів або знайомих за кордоном. 17. Всі члени релігійних сект та громад. 18. Всі старорежимні вчені і спеціалісти, особ: ливо ті, які приховують свою політичну орієнтацію. 19. Всі особи, що були засуджені або підозрю: вані у контрабанді, шпигунстві тощо. Крім того, за законодавством СРСР та УРСР, на територіях, де оголошувався воєнний стан, всі функції державної влади переходили до військових рад фронтів, і Народні Збори були тільки ширмою. Військовій владі давалося право примушувати громадян до трудової повинності, встановлювати воєнно–квартирні і гужові зобов’язання, проводи: ти конфіскацію транспортних засобів та іншого майна, встановлювати час роботи підприємств і установ, забороняти організацію зборів, походів, установлювати комендантську годину, проводити виселення, обшук і затримання. Непокора війсь: ковій владі каралась як кримінальний злочин за
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
законами військового часу. Що стосується судової влади, то вона у Західній Україні була оку: паційною, польською. Її нові окупанти–«визволи: телі» замінили військовими трибуналами. Згідно із положенням «Про військові трибунали» у місце: востях, де оголошувався воєнний стан, розбудову: валась сітка військових трибуналів в арміях, кор: пусах, бригадах, військових з’єднаннях НКВС, у гарнізонах. Призначення до військових трибу: налів здійснювалось Головним управлінням вій: ськових трибуналів Збройних Сил і Управлінням військових трибуналів військ НКВС. За чинним за: конодавством СРСР, при оголошенні воєнного стану порядок розслідування та розгляду справ був максимально спрощений. Він проводився че: рез 24 години після вручення обвинувальних актів підсудним. Вироки не підлягали касаційним оскар: женням і могли бути змінені тільки в порядку на: гляду. Якщо кара смерті відмінялась, то необхідно було негайно повідомляти голову Військової ко: легії Верховного суду СРСР. Санкції прокурора на притягнення до кримінальної відповідальності по багатьох статтях було не потрібно. Не обмежува: лась компетенція слідчих і органів дізнання. Ст. 28 КПК УРСР, за якою справу розглядав той суд, на чиїй території скоєний злочин, було відмінено. Ви: несення вироків здійснювалось навіть судами іншої республіки. Справи, як правило, розгляда: лись без обвинувачуваного, а присутність адвока: та чи слідчого була не обов’язковою. Стаття 54 КК УРСР, добре апробована на ве: ликій Україні, була вміло застосована майже до кожного репресованого західного українця з пер: шого дня «визволення» 1939 р. Ця стаття з’яви: лась у КК УРСР, прийнятому за постановою ЦВК УРСР 8 червня 1927 р. Положення 54–ї статті роз: роблялись на основі загальносоюзних законів, та: ких, як «Засади кримінального законодавства СРСР і союзних республік» від 31 жовтня 1924 р., «Положення про злочини державні (контрреволю: ційні) та особливо для СРСР небезпечні злочини проти порядку управління» від 25 лютого 1927 р., а також на основі прийнятого у 1926 р. Криміналь: ного кодексу РРФСР. Окремі розділи ст. 54 мають такі кваліфікаційні ознаки: – Ст. 54–1 «а» — передбачала покарання за зраду батьківщини; – Ст. 54–1, з позначками «б», «в», «г», пе: редбачала відповідне покарання за зраду бать: ківщини військовослужбовцем, покарання членів родин військовослужбовців, а також за недоне: сення про зраду батьківщини; – Ст. 54–2 — за збройне повстання, захоп: лення влади, насильницьке відторгнення частини території СРСР тощо; – Ст. 54–3 — за сприяння або допомогу з контрреволюційною метою іншій державі; 1
«Золотий вересень»
– Ст. 54–4 — за допомогу міжнародній бур: жуазії у здійсненні ворожих проти СРСР дій; – Ст. 54–6 — за шпигунство; – Ст. 54–7 — за підрив державної промис: ловості, транспорту і т.д. (шкідництво); – Ст. 54–8 — за скоєння терористичних актів проти представників радянської влади; – Ст. 54–10 — за пропаганду або агітацію, яка містить заклики до повалення або підриву ра: дянської влади; – Ст. 54–11 — за організаційну діяльність, направлену на скоєння контрреволюційних зло: чинів чи участь у таких організаціях; – Ст. 54–12 — за недонесення про до: стовірно відоме скоєння чи підготовку контррево: люційного злочину; – Ст. 54–13 — за активну боротьбу проти робітничого класу та революційного руху на відповідних посадах при цараті чи в урядах під час громадянської війни; – Ст. 54–14 — за контрреволюційний саботаж. Розстріл як міра покарання є майже у всіх розділах ст. 54 КК. Особливо часто і безпідставно цю міру покарання застосовували «Особливі наради», «Двійки» та «Трійки», а в Галичині з пер: ших днів «визволення» це були військові трибу: нали. Кілька вироків, знайдених при розкопках у «Дем’яновому Лазі», були винесені теж військо: вим трибуналом 12–ї армії Київського особливого військового округу. Гноблені і принижувані польским режимом та отруєні московською пропагандою, що посилено велась на Західну Україну напередодні Другої світової війни, галичани з хлібом і сіллю зустріча: ли «визволителів» зі сходу. Червона армія вступала до Станіслава. 18 вересня 1939 р. президент міської управи м. Станіслава Л. Котлярчик видав відозву тако: го змісту: «Мешканці! Протягом найближчих годин до нашого міста вступлять війська СРСР. Мешканці! Закликаю вас до спокою та поряд: ку. Не вільно виступати проти армії та влади Ра: дянської. Закликаю вас не покидати праці на підпри: ємствах… Привітаймо російські війська — армію брат: нього слов’янського народу, як приятелів. Хай живе слов’янська дружба!»1. Націоналісти та політично свідомий прошарок галичан все ж організували спротив «визволите: лям». При спробі вивісити червоний прапор на міській ратуші були вбиті А. Євчук та Б. Гундерт. З перших днів окупації Прикарпаття нові «господарі» почали творити новий порядок. Перш за все «….потрібно було створити міцні, бойові партійні, радянські органи, які б забезпе:
Літопис Івано–Франківська (Станіслава). — Івано–Франківськ: Нова зоря, 1998.
21
«Золотий вересень»
чили згуртування трудящих міст і сіл навколо ленінської комуністичної партії»1. 27 грудня 1939 р. ЦК КП(б)У затверджує склад бюро Станіславського обкому КПУ. Членами бю: ро стали Груленко, Грушецький, Ємець, Козенко, Костюк, Міщенко, Нарусинов. 8 грудня 1939 р. ви: щезазначений склад обласного бюро обрав бюро Станіславського міськкому партії та районні партійні комітети. Хто прийшов господарювати на Прикарпаття, добре висвітлено у науковій праці Богдана Паньківа, викладача історії Івано–Франківського інституту нафти і газу. На основі протоколів засідань бюро Станіславського обкому КПУ 1939–1941 рр. у праці Б. Паньківа «Розум, Честь і Совість мовою партійних документів» розкрито віроломство, хамство, аморальність та жорс: токість колонізаторів. В області стврюється 27 районів, в яких відповідно створюється та ж кількість виконавчих комітетів2. З перших днів «визволення» до Станіславсь: кої області ЦК КП(б)У направляє на «укрєплєніє Совєтской власті» 2007 комуністів — партійних і радянських працівників. Всіх їх з грудня 1939 р. по вересень 1940 р. розподілили і затвердили на керівні посади в містах і районах області. «…Досвідчені партійні і радянські працівники при: несли в наш край досвід будівництва соціалізму і головне — глибоке і правильне розуміння політи: ки партії»3. Які люди посіли керівні місця в органах дер: жавної влади, судах, прокуратурі, НКВС, який був їхній освітній ценз, моральні якості та фаховий рівень, яскраво свідчать архівні матеріали перших місяців господарювання окупаційної радянської влади у Станіславській області на Прикарпатті. Як свідчать протоколи, 55% присланих «досвідче: них» партійців мали «нижчу» освіту. Із 33 секре: тарів районних парткомів 10 мали початкову освіту, 10 — неповну середню, 13 — середню освіту. Другий секретар Тисьменицького райкому партії Маслов не закінчив і початкової школи, як вказано в протоколі («незакінчена нижча»). Тіль: ки Рідченко П. П., секретар Станіславського міськкому, і Терещенко, секретар Надвірнянського райкому партії, та голови районнних виконавчих комітетів Коломийської і Бурштинської районних рад мали вищу освіту. Найнижчий освітній ценз мали начальники районних відділів НКВС і НКДБ, прокурори і народні судді. За національністю май:
Роман Круцик
же всі вони були росіяни. З 1939 р. прислані на Прикарпаття комуністи з початковою освітою пра: цювали: прокурорами — Топчій (Станіславський район), Мусієнко (Гвіздецький район), Красников (Долинський район), Ковальов (Ланчинський район), Шалапута (Тисьменицький район), Дзіс (Калуський район); керуючими банками — Заха: ров (м. Калуш), Шариков (Городенка), Шестаков (Коломия), завідувачем фінвідділу — Литвиненко (Городенка). Районними відділами НКВС і НКДБ керували: Алексєєнко (Більшовці), Медловський (Калуш), Радченко (Калуш), Коробейников Т., Бойченко Г., Пухов В. були начальниками відділів обласних управлінь НКВС і НКДБ. Свиногриз об: комом КПУ був обраний головою міської ради Ка: луша. Спеціалісти з незакінченою вищою і вищою освітою очолювали обласні управління НКВС, шляховий відділ облвиконкому, відділ легкої про: мисловості та деякі відділи освіти в районах (1. — 101–126; 2. — 54–61; 2. — 70–71; 13. — 8–9; 17. — 27–40; 21. — 56–60; 21. — 75–116, 128–138; 25. — 75–90; 27. — 2–5; 29. — 54–67, 103–117; 32. — 50–62; 35. — 8, 107–113, 131–146; 37. — 36–51, 74–84, 104–133, 136–154; 40. — 22–25; 103. — 19–26, 106–112; 108. — 17–27, 48–52, 87–93, 103–111, 130–139; 113. — 115–145; 115. — 58–65). У січні 1940 р. були затверджені бюро обкому партії 27 голів районних виконавчих комітетів, і тільки 20 з них закінчили початкову школу (13. — 45–58). У своїх звітах до центральних органів партії Станіславський обком КП(б)У постійно нарікав на нестачу керівних партійних кадрів, особливо в си: лових структурах. Відчувши спротив місцевого населення, який зростав протягом 1939–1941 рр., центр після приходу «других москалів» з 1944 р. вже був уважнішим до прохань обкомів партії західних областей України. «…За рішенням партійних комітетів з часу визволення по червень 1945 р. в західні області України на постійну ро: боту було направлено 86 749 чоловік»4. Інший документ вказує: «…З часу звільнення західних областей України по червень 1945 р. було захоп: лено 93 610 бандитів»5. Ось як зміцнювалась радянська влада в Галичині, ось як винищували тисячі галичан, заповнюючи вакуум садистами, вже перевіреними в експериментах душогубств у Східній Україні. До середини 1946 р. ЦК КП(б)У направив у Станіславську область 8314 спе: ціалістів народного господарства, в тому числі
Нариси історії Івано–Франківської обласної партійної організації. — Ужгород: Карпати, 1979. — С. 52. Далі — Нариси. 2 Івано–Франківський обласний державний архів. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 27; Там само. — Спр. 2. — Арк. 31, 41. Далі в тексті у дужках подаються номери справи та аркуша. 3 Нариси. — С. 53. 4 Партархів Інституту історії партії при ЦК КПУ. — Ф. 1. — Оп. 76. — Спр. 56. — Арк. 3. 5 Там само. — Оп. 23. — Спр. 2654. — Арк. 146. 1
22
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
3340 комуністів і 3565 комсомольців. Тепер в осо: бових справах і характеристиках на присланий до Галичини комуністичний десант вже не вказува: лось ні освіти, ні національності. Станіславський обласний партійний актив констатував: «…Нарушается сталинский прин: цип подбора кадров по политическим и деловым качествам, вследствие чего на руководящую партийную работу выдвигаются неподготовлен: ные, а иногда не внушающие доверия люди». Із загальної чисельності номенклатури обкому партії 1290 чол. з місцевих було підібрано тільки 98 осіб, або 7,6%, в тому числі в заготівельних і земельних органах — 18 осіб, у радянських — 50. У Станіславі із місцевих було тільки 32 працівни: ки, в Коломиї із 151 — місцевих працювало тільки 12, у Печеніжинському районі із 203 — місцевих було лише 96 осіб, у Тисьменицькому районі із 223 — 89 (460. — 17). З перших днів «золотого вересня» червоний смерч каральних загонів НКВС промчав по при: карпатських та карпатських селах. Червоні зайди вже біля перших хат кожного села вигукували: «Гдє живьот поп? Гдє живьот учітєль?» Таємно і безслідно зникала з міст і сіл галицька інте: лігенція. Тріщали переповнені тюрми, недалеко від них по лісах, ярах і хащах з’являлися замаско: вані ями із замордованими людьми. Такої жорсто: кості, вседозволеності, розбещеності, зверхності і хамства жителі Станіславської області не бачили за всі часи різних окупацій свого краю. Громадсь: ко–політичне легальне життя в області зупини: лось. Була заборонена діяльність усіх громадсь: ко–політичних організацій і партій. Перестали виходити численні раніше періодичні видання, спорожніли будинки «Просвіти». На початку бе: резня 1940 р. було прийнято постанову про очи: щення бібліотек області від «шкідливої літерату: ри». В Рогатинській районній та сільській бі: бліотеці с. Дібранів було виявлено 25 книжок «шкідливої літератури». Негайно були утворені районні комісії з перевірки книжкового фонду, ку: ди включили фахівців, які знали іноземні мови. Їх було забезпечено і спеціальними інструкціями. Продавцям суворо заборонялося використовува: ти старі газети для обгортки товарів. Якщо такі випадки виявляли, то це кваліфікувалось як воро: жа пропаганда. Ідеологічна чистка бібліотек прохо: дила дуже повільно, як констатував обком, а у шкільних бібліотеках — «особливо незадовільно» (27. — 9). Напередодні нападу Німеччини районні бібліотеки були ще досить «засмічені ворожою літературою». У Тлумацькому районі вилучена література більше року лежала в підвалах. Багато книжок погнило, серед них більше 1000 примір: ників класичної літератури (115. — 53). Ідеологічне перевиховання галичан стояло завжди першим на порядку денному обкому і рай: комів партії. Кадрів не вистачало, і тому до часу
«Золотий вересень»
терпіли місцеву інтелігенцію. У травні 1940 р. на бюро обкому розглядалося питання «Про стан політмасової роботи серед інтелігенції». Особли: во наголошувалось на тому, що в Коломийському і Жаб’євському районах застосовується класова непримиренність до інтелігенції, «огульний підхід до інтелігенції як класово ворожої нам» (21. — 15). Партійне керівництво цих районів обком партії переорієнтовував на «необхідність дифе: ренційованого підходу до інтелігенції». Деяких за: лучали до співпраці, тих, хто не згоджувався, просто нищили. Найжорстокіша чистка проходила в середовищі українських вчених, письменників, діячів кіно й мистецтва. Результати цієї чистки ви: явилися спустошливими. Всі праці з історії Ук: раїни, історії української художньої літератури, критики, написані в довоєнний та передвоєнний час, навіть ті, що з’явились у період вимушених з боку Москви поступок і відносних свобод у національному питанні, тепер всуціль піддавалися анафемі, як просякнуті духом і методологією «ук: раїнського буржуазного націоналізму». Автори цих видань і наукових праць просто зникали у застінках НКВС. Як і більшість галицької інтелігенції, трагічна доля не обминула і молодого, талановитого філо: софа, історика, публіциста із с. Саджавка Надвір: нянського району Івана Давидяка. 4 листопада 1940 р. він був заарештований Станіславським НКВС. За матеріалами явно сфальсифікованої кримінальної справи № 29461 його засуджено до 10 років позбавлення волі. Народився І. Давидяк 26 січня 1906 р. в с. Сад: жавці. У 1918 р. закінчив чотирикласну школу і вступив до Коломийської класичної гімназії. 1920 р. помер його батько, і матеріальні нестатки змуси: ли його переїхати до вуйка Дмитра Христана у Перемишль, щоб продовжити навчання у міс: цевій гімназії. У 1930–1931 рр. Іван Давидяк слу: жив у польській армії і тільки 1932 р. закінчив гімназію. Того ж року вступив на факультет права Краківського університету. Через два роки пе: ревівся на філософсько–історичний факультет. У 1939 р. І. Давидяк закінчує навчання в універси: теті й отримує звання магістра філософії та історич: них наук. З початком війни повертається до матері. Творчу діяльність І. Давидяк почав ще сту: дентом. У 1938 р. написав книжку «Сила чи розум», яку за власні кошти видав у Львові тиражем 500 примірників. Молодий філософ, історик та публіцист мав намір влаштуватись у Львівський університет і вже опрацьовував тему майбутньої дисертації. Із постанови про прилучення речових доказів до кримінальної справи (мову оригіналу збережено): «Я старший оперуполномоченный 3–го отделе: ния 2–го отдела УГБ УНКВД по Станиславской об: ласти мл. л–т госбезопасности Миргородский раз: смотрел следственное дело № 29461 по обвинению 23
«Золотий вересень»
Іван Давидяк Давидяка Ив. Никол. в преступлениях предусмот: реных ст. 54 п. 10 ч. 1 К.К. УРСР, нашол: Давыдюк Ив. Ник. 1906 г. р. уроженец и житель с. Саджавка Ланчинского района Станиславской обл., украи: нец, писатель, является автором нацыоналисти: ческой книги под названием «Сила или разум?» изданной им за свои средства в 1938 г. в г. Львове на украинском языке. Давыдяк Ив. Ник. обвиняется в том, что он в упомянутой книге вел антисоветс: кую клеветническую пропоганду направленную против Советского Союза, Компартии и ее Вождя. На основании изложенного постановил: книгу «Сила или разум?» на 96 листах на украинском языке приобщить к следственному делу № 29461 по обвинению Давыдяка Ив. Ник. как веществен: ное доказательство». Як пояснював на допитах письменник, крім книжки «Сила чи розум?» він написав автобіо: графічну повість «Над Прутом» у двох частинах, дев’ять поетичних збірок у рукописах. Першу час: тину автобіографічної повісті «Над Прутом» письменник здав у Львівську друкарню на вул. Бляхарській, 9. Друга частина, рукописи поезій і книжка «Сила чи розум?» були вилучені при арешті. На жаль, з кримінальної справи вони зник: ли, є тільки акт про знищення вирізок із газет. Як видно із протоколів допиту, І. Давидяк був надзвичайно розумною і талановитою людиною. Це засвідчують короткі, точні і переконливі 24
Роман Круцик
відповіді на допитах. Поводився в’язень на слід: стві незалежно і гідно. Запитання. Что вы хотели доказать в своей книге «Сила или разум?» Відповідь. У книжці «Сила чи розум?» я ставив собі за мету доказати, що в людському суспільстві повинні переважати справедливість і розум, але не диктатура. Бо диктатура використовує нарід в цілях егоїзму диктатора. Я порівнював диктатуру пролетаріату з диктатурою фашизму у Німеччині, Італії та інш. Вважаю, що між ними різниця та, що фашистська диктатура — права, а диктатура про: летаріату — ліва і більш розгнуздана. Запитання. Зачем вы делали нападки на Вож: дя пролетариата и Коммунистическую партию? Відповідь. Так я писав тому, що в СРСР прово: дились масові вбивства народу, завдяки дикта: турі пролетаріату. (Темою дисертації І. Давидяка була «Проблема совітів у Другій світовій війні». — Авт.). Я хотів висвітлити виключно військо: во–політичну проблему Совітського Союзу і його ролю в зв’язку зі світовою війною, не торкаючись господарства країни. Основні питання моєї дисер: тації повинні були бути: 1. Відношення СРСР до Німеччини. 2. Відношення СРСР до Японії. 3. Відношення і роль СРСР під час закінчен: ня Другої світової війни. Запитання. Какую роль должен играть СССР в этих отношениях? Відповідь. Моя думка, що СРСР має помогти Англії проти Німеччини так, щоб Німеччина ослаб: ла. Що стосується Японії, то СРСР має поступити так же, як з Німеччиною. А що стосується арбітра, то СРСР під кінець Другої світової війни має ска: зати своє рішуче слово навіть шляхом втручання у війну. Як бачимо, І. Давидяк ще перед війною перед: бачив хід подій у Другій світовій війні. Очевидно, слідчий мав завдання довести, що Давидяк є ворог народу, тому були і такі запитання: «Как вы разсматриваете приход частей Крас: ной Армии на Западную Украину?». Відповідь. Я вважаю, що Німеччина і СРСР по: ділили Польщу. Німеччина відпустила СРСР час: тину Польщі за договір про ненапад. Запитання. Почему вы критиковали советский строй? Відповідь. Я критикував керівництво цим ладом. Письменника примусили розповісти про всіх своїх рідних та знайомих, назвати їхні прізвища, освіту, посади. Можливо, що потім каральний меч НКВС впав на тих людей. Але будьмо вдячні І. Давидяку за те, що численні прізвища інте: лігентних людей з його оточення стали відомі сьогодні: 1. Пригородський М., м. Коломия, вчитель середньої школи.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
2. Коваль Ярослав, с. Жаб’є, ветеринар, йо: го дружина вчителька. 3. Майковський Сергій, с. Макіївка Коло: мийського району, разом закінчували філософсь: кий факультет Краківського університету. 4. Бачинський, м. Коломия. Доктор медицини. 5. Бабикович Йосип, гірничий інженер у Бо: риславі, батько — священик. 6. Лисий Дмитро, с. Ланчин. 7. Германюк Онуфрій родом з П’ядик, но: таріус у м. Щериць біля Львова. 8. Обрізків Микола, с. Мишин Яблунівського району, магістр юридичних наук. 9. Максимюк А. М. із с. Саджавка, пастор у Теребовлі. 10. Зубаль Ярослав І., с. Саджавка, інженер по лісу. 11. Зубаль Василь (його брат), вчитель філо: софії в Німеччині. Знайомі письменники та журналісти: 1. Стахів, редактор газети «Громадський голос». 2. Яворівський Роман — Львів. 3. Кравців Богдан, працював у газеті «Пе: релом». 4. Франко Петро, син І. Франка. 5. Миколишин Дм., м. Коломия. 6. Редагував книжку «Сила чи розум?» Вит: вицький, працівник газети «Новий час», що вида: валась у Львові. Якою смертю загинув І. Давидяк, точно не відомо. Є поодинокі свідчення, начебто після відходу «визволителів» при розкопках могили закатованих НКВС у Надвірній мати впізнала тіло замордованого сина. У кримінальній справі І. Давидяка на одному з аркушів є запис олівцем, що 18.02.1940 р. його етапували в пе: ресильну тюрму м. Харкова. Як відомо, пере: сильною тюрмою в Харкові була так звана «Холодна гора», де були замордовані тисячі ук: раїнців з Галичини1. З початку 1940 р. велась інтенсивна чистка кадрів у школах, на підприємствах, в установах і організаціях. З області йшли вказівки про не: доліки в цій роботі окремих райкомів партії. Но: вицький райком КП(б)У першим отримав заува: ження і зобов’язувався «повсякденно займатися очищенням підприємств від соціально–ворожих елементів», «вести з ними рішучу боротьбу» (27. — 90). Зауваження отримав і Лисецький райком партії, який «слабо займався питанням чистки райорганізацій від націоналістів, куркулів, купців та інших ворожих елементів», яких нібито там на: раховувалось аж близько 60 чоловік (40. — 60). Найжвавіше йшла заміна кадрів у торгівлі. Туди, як правило, потрапляли свої, а це були шахраї, 1
«Золотий вересень»
злодії, колишні кримінальні злочинці та випадкові люди. Наслідки їхньої роботи не забарились. В області з’явилася торговельна мафія. Вона ду: же швидко зрослася з силовими структурами. Пи: тання про факти зловживань, крадіжок, розтрат та спекуляцій у сфері торгівлі виносяться на засідання бюро обкому: «корумпована зі спеку: лянтами прокуратура відмовляється розкривати ці злочини» (106. — 81–83). «Визволителі» дуже ретельно дбали і про свої особисті матеріальні блага. Керівництво області, перші секретарі обкому, райкомів, голова облас: ного виконавчого комітету, його перші заступни: ки, начальники обласних управлінь НКДБ, НКВС забезпечувалися продуктами зі спеціального ма: газину № 61, за так званою «рабочєй карточкой особово спіска». Магазин № 30 забезпечував чи: новників нижчого рангу. Список партійного пайка нараховував більше двадцяти найменувань висо: коякісних, висококалорійних продуктів харчуван: ня і обов’язково «вінно–водочних іздєлій» (457. — 56–57; 64). При Станіславському обкомі, міськ: комі та Коломийському райкомі партії існували спеціальні їдальні, в яких харчувалось 2395 пар: тійців, 730 з них мали право тільки на вечерю (460. — 147–152; 154). Серед партійного апарату були введені лімітні книжки на отримання про: мислових товарів. Вартість однієї такої книжки становила 750–1000 крб. Власників таких карток в області нараховувалось 128. Для партійного апарату існувало і спеціальне медичне обслуго: вування. Воно мало ієрархічний характер поділу по рангах. Керівники першого рангу і їхні сім’ї лікувались у «ліксануправлінні» амбулаторно і стаціонарно. Керівники другого рангу — також амбулаторно і стаціонарно, а їхні сім’ї вже тільки амбулаторно. Третій ранг разом із членами сімей обслуговувались тільки амбулаторно. Керівники четвертого рангу лікувались амбулаторно, їхні ж сім’ї до цього блага вже не допускались (457. — 53–55). Спеціальними постановами бюро обкому та райкомів партії зобов’язували торгові ор: ганізації забезпечувати керівних «партійних і ра: дянських працівників» промисловими товарами. Місцева промисловість отримувала навіть замов: лення на виготовлення більш високоякісного одя: гу, шкіряного взуття та інших товарів для партійного керівництва (272. — 122). Як правило, ці послуги були безкоштовними, у вигляді пода: рунків. Вищевказані та багато інших партійних пільг тримались у глибокій таємниці від простих смертних. Якщо хтось із родичів нижчих чинів потрапляв на пільгове лікування чи хто–небудь з партійних секретарів передавав свою лімітну пільгову картку коханці, приятелеві по чарці або навіть особистому шоферу, то це ставало пред:
Архів СБУ по Івано–Франківській обл. — Спр. І. Давидяка № 29461.
25
«Золотий вересень»
метом розгляду на партійних засіданнях з від: повідними висновками (470. — 10). Всякі «демократичні» вибори місцевої влади чи керівників і навіть депутатів місцевих рад у той час були звичайною фікцією. Всесильний обком партії встановлював адміністративно–тери: торіальний поділ області, визначав основні на: прямки та плани її розвитку. Напевно, що з того часу ради почали називати «п’ятим колесом коло партійного воза». У постановах засідань обкому партії читаємо: «Дозволити виконкому обласної Ради депутатів трудящих скликати чергову сесію. Затвердити порядок денний сесії» (460. — 2). Об: ком визначав навіть доповідачів, запрошених і затверджував кошторис на проведення сесії (470. — 30). Партійні секретарі, бюро обкому і райкомів партії безцеремонно втручались у роботу проку: ратури, судів, адвокатів. На бюро обкому ставали предметом розгляду приписи прокурорів, рішення судів, поведінка окремих адвокатів на судових засіданнях. На одному із засідань бюро було ви: знано безпідставним звинувачення прокурора Надвірнянського району по справі завідувача ко: мунального господарства Жигалка, який виселяв громадян із власних будинків. Звинувачення було визнане незаконним, оскільки Жигалко у тих бу: динках надавав житло прикомандированим партійним і радянським працівникам (25. — 27). На черговому засіданні бюро обкому у вересні 1940 р. розглядалася діяльність обласного суду: «О неправильных действиях Станиславского об: ластного суда при рассмотрении дел о контррево: люционных преступлениях». Суд критикували за поблажливий підхід до ворогів народу. Постанова вказує: «Карательная политика является слабой. В ряде случаев выносятся приговоры по контрре: волюционным действиям мягкие или совсем оправ: дывающие подсудимого… Обязать облсуд при рассмотрении дел о контрреволюционных преступ: лениях обвиняемых врагов народа и Советской власти судить по всей строгости революционных законов» (32. — 11). Обком визнав політично нега: тивною практику обласного суду щодо допуску до розгляду справ, що стосуються контрреволюційної діяльності, неперевірених адвокатів (32. — 11). Обласному суду ставилось у провину те, що після чистки колегії адвокатів зник класовий і націо: нальний підхід до минулої діяльності претендентів на адвокатську роботу. Вказувалося, що серед 177 членів колегії адвокатів ще працює 30 «ко: лишніх», такі як Штендінг, Розман, Крумгольц, Штайнберг, Коган та інші, а виступи в судових засіданнях адвокатів Маркуся, Білана і Левицько: го визнані контрреволюційними (103. — 11). Після постійних арештів з першого дня «визволення» та двох етапів масового виселення з Прикарпаття по: шук «ворогів народу» для керівної і спрямовуючої сили ставав дедалі важчим. Тому він нерідко вівся і серед своїх, серед тих, кого «прикомандирували» 26
Роман Круцик
творити нові порядки. Першими під караючий меч попали ті, у кого ще збереглася краплина неви: травленої людської совісті. Звинувачення щодо них, як і щодо місцевого населення, були абсурд: ними. Директора неповної середньої школи с. Кам’янка Велика К. М. Мандрика виключили з партії за те, що при вступі у партійні лави прихо: вав своє походження, тобто «участь батька в бур: жуазному есерівському путчі», та разом з колекти: вом школи відвідав і привітав з днем народження вчительку своєї школи, яка виявилась дочкою свя: щеника (108. — 99). За недостатню роботу по ви: хованню власної сім’ї оголошено догану агроному Гвіздецької МТС Петрову Л. П. Партійцям стало відомо, що мати Петрова охрестила його дочку на квартирі священика. Суддя Рогатинського район: ного суду Гринь, коли йому партійне керівництво вказало на те, що він сприяє здатчикам хлібопо: ставок Скробачу В. І. і Шкапій І. В. з с. Дібранова та що не засудив куркуля Росоловського І. С., по: вернувши справу на дорозслідування, кинув свій партійний квиток на стіл секретарю райкому партії. Завідувача відділу сільськогосподарського будівництва Рожнятівського району Тополова В. П. виключено з партійних рядів за те, що захищав підозрюваних у вбивстві міліціонера, не перевірив: ши зв’язків десятника Кравціва з підпіллям, пос: лав його на курси, захищав селянина Сеху І. К., який переховував націоналістичного характеру книжки, вимагав повернення іншому середняку бика, конфіскованого за невиконання поставок м’яса, і т. д. Який вердикт виніс обком комуністу Сироватському І. М., у протоколі не вказано. Сиро: ватський звинувачувався в тому, що будучи «прикріпленим» в с. Горохолин Ліс, «проводив ан: тирадянські розмови», заявляв, що під час колек: тивізації у східних областях України арештовували і саджали на розжарені плити селян, які не бажа: ли вступати до колгоспу і несвоєчасно сплачували податки. Як вказано, сам Сироватський постійно пиячив, замикав селян до пивниці, погрожував висилкою до Сибіру, також викликав дівчат і моло: дих жінок у нічні години до сільської ради і нама: гався їх ґвалтувати (108. — 40–41). Звичайно, «свої» за порушення людських прав місцевого населення відбувались доганами чи у гіршому випадку втратою партійного квитка, а з ним на деякий час втрачались партійні привілеї. Долі простих прикарпатських селян, які потрапляли під пильне око «визволителів», скла: далися трагічно. Одним із тих багатьох тисяч, ко: му довелося випити повну чашу московської отру: ти, був Василь Семенович Глуханюк, родом із с. Тишківці Городенківського району Станіславсь: кої області. Архівні документи послідовно висвіт: люють, як злочинний комуністичний режим зво: див у могилу невинного простого українського хлібороба і як після його смерті вже у післявоєнні часи його мучителі маскували свої злочини.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
ПОСТАНОВЛЕНИЕ (на арест) Гор. Городенко 9 ноября 1939 г. Я……..Следователь с./части УНКВД гор. Городенко Прокопов И. А. Разсмотрел поступившее в УНКВД гор. Горо: денко материалы о преступной деятельности Глу: ханюк Василия Семеновича рожд. 1887 г. урож. с. Тишковцы Городенковского уезда, украинец, грамотен. НАШОЛ: Что Глуханюк Василий Семенович являлся членом партии Ф.Н.Е. (Фронт Национальной Ед: ности), за период своей деятельности проводил активную к/р. деятельность против трудящегося населения. ПОСТАНОВИЛ: Следователь (подпись) Прокопов УНКВД гор. Городенко Согласен: Нач. УНКВД гор. Городенко Ст. л–нант Бокаев (подпись) ПОСТАНОВЛЕНИЕ (о принятии дела к следственному производству) Гор. Городенко 9 ноября 1939 г. Я, следователь с/части УНКВД Прокопов, разсмотрел имеющиеся материалы в отношении гражданина Глуханюка Василия Семеновича НАШОЛ: Что он являлся членом партии Ф.Н.Е. и за пе: риод своей работы принимал активное участие по укреплению буржуазного строя. Принимая во внимание, что из этих материалов усматривается достаточные основания для возбуж: дения уголовного дела по признакам ст. 54–4 УК УССР, а поэтому руководствуясь ст. 93 УКП УССР ПОСТАНОВИЛ: На гр–на Глуханюка Василия Семеновича уго: ловное преследование и следственное дело при: нять к своему производству зарегистрировав его в 1 спецотделе за …. Следователь УНКВД Прокопов (подпись) «утверждаю» Нач. УНКВД Ст. л–нант Бокаев (подпись) г. Городенко Як бачимо із цих документів, Глуханюк В. С. в минулому проводив активну діяльність проти «тру: дящегося населения» за «укрепление буржуазно: го строя». В якому минулому? Постанова на арешт Глуханюка — від 9 листопада 1939 р. А як відомо, «визволителі» прийшли в Галичину 17 вересня, чи не означає це, що Глуханюка та інших прикар:
«Золотий вересень»
патців «визволителі» карали за їхню боротьбу в легальних і нелегальних громадських організаціях проти колонізаторського режиму панської Польщі. Ось що писав, будучи під слідством, у своїй заяві Глуханюк: Начальнику НКВД Город Городенка от арестованого Глуханюк Васілія Сименовича Заявление Находясь под стражей я сознал што состоял членом партии Фронт Национальної Єдності про: воділ работу среді трудящіхся по разжиганію національної вражди. В часах при польській владі я того не розумів що наша партия одхилялась од революційної бо: ротьби. Я підпав під вплив руководителів які нахо: дились в центрі, тим більше що відносини в Польщі були того роду що нам приходилось боро: тися навіть за рідну мову навчання. З приходом радянської влади я побачив що в Радянському Союзі національне питання є розв’язане і національна боротьба є не потрібна і тому прошу Радянську владу звільнити мене, щоб не карали. Глуханюк Василь Як видно зі справи, Василь Глуханюк по при: ході Червоної армії в Галичину не скоїв ніякого злочину. Проте його судили. У постанові про арешт Василя Глуханюка слідчий записав: «…явля: ется членом партии Ф.Н.Е. За период своей дея: тельности проводил активную куркульскую дея: тельность против трудящегося населения». І далі: «Рассмотрев поступивший в НКВД гор. Городен: ко материал о преступной деятельности Глуха: нюк...». Отже, на Глуханюка вказали пальцем ті, хто хотів «все отнять и разделить». Та ж сама до: ля пізніше спіткала і їх. Та і що було розділяти? Глуханюк, як видно зі справи, був не із заможних. У справі відсутні матеріали про будь–які незаконні діяння Глуханюка, але його все ж судили. Прису: дили аж два роки позбавлення волі. Такий вирок свідчить, що в діях Глуханюка не було ніякого по: літичного злочину, але на всяк випадок його пока: рали. Інакше і не могло статись. Большевицька каральна машина працювала за принципом «был бы человек — статья найдется». Це підтверджує санкція прокурора на арешт Василя Глуханюка. Його арештували 9 листопада 1939 р., а дозвіл на арешт, як видно, даний аж 9 січня 1940 р. Аналізуючи заяву Василя Глуханюка началь: нику НКВС, можна сміливо сказати, що вона про: диктована слідчим Прокоповим або кимсь іншим із працівників НКВС. Спочатку Василь Глуханюк писав заяву по–російськи, як йому диктували. Але незнання російської мови спонукало його перейти на українську. З цим, очевидно, слідчий погодив: ся. Гарний почерк і мовні звороти засвідчують, що Глуханюк був освіченою людиною. Написання у 27
«Золотий вересень»
заяві букви «я» за старим галицьким правописом є доказом, що заяву Глуханюк написав власноручно. Проти вироку Станіславського обласного суду виступив Верховний суд у Москві. Московська трійця у складі Камерона, Гусєва та Абдурахмано: ва відмінила вирок Станіславського обласного су: ду, посилаючись на занижений термін ув’язнення. І знову тюремне пекло — дослідування, допи: ти, знущання. З того часу Василь Глуханюк зник з лиця землі, ніби і не жив на світі чоловік... У 1957 р. до Управління КДБ Станіславської області звернулась із заявою Дзьобак Олена Ва: силівна. У заяві вона просила кагебістів повідоми: ти про долю її батька, Глуханюка Василя Семено: вича, який був арештований НКВС у 1939 р. і відтоді не подавав про себе вістки. Як і що відповіли кагебісти пані Дзьобак, роз: повідають наступні архівні документи: СЕКРЕТНО Уповноваженому КГБ при СМ УССР по Станислав: ской области в Городен: ковском районе подполковнику товарищу Терещенко гор. Городенко. Начальнику 1 спецотдела УВД по Станиславской области — подполковнику Розсоленко гор. Станислав В управлении КГБ по Станиславской области обратилась с заявлением гр–ка Дзьобак Елена Васильевна, в котором она просит сообщить о судьбе ее отца Глуханюк Василия Семеновича, арестованого в 1939 году. Просим вызвать гр–ку Дзьобак Елену Васильевну, проживающую в селе Тышковцы, Городенковского района и в устной фрме объяснить ей, что ее отец Глуханюк Васи: лий Семенович, 1897 года рождения, уроженец села Тишковцы Городенковского района, Стани: славской области был осужден к 10 годам ИТЛ и находясь в заключении умер 20 ноября 1943 года от воспаления легких. Дату объявления просим нам сообщить. Начальника 1 спецотдела УВД Станиславской области просим произвести соответствующую от: метку в ОСК. Начальник УАО Управления КГБ при ОМ УССР по Станиславской области подполковник Маюк (подпись). Отп. 3 экз. Экз. № 1–2 адресатам Экз. № 3 в дело № 32447 Исполнитель Ермоленко 28
Роман Круцик
Печ. Трищук от 24.8.57. Черновик уничтожен.
Верно: (подпись)
Підполковник Терещенко точно виконав наказ вищого керівництва. Брехня і злочини в ті страшні часи відображались у документах, що йшли під грифом «цілком таємно». «Совершенно секретно. Экз. № 1. Українська РСР Уповноважений Коміте: Уполномоченный ту МИ–2 Державної Управления Комитета безпеки при Раді Государственной безо: Міністрів Української пасности при Совете РСР по Станіславській Министров Украинской області Городенківсько: ССР по Станиславской му районі Украинская области в Городенко: ССР вском районе 6.09.1957 года. № 562 Гор. Городенка Начальнику учетно–архив: ного отдела КГБ при СМ УССР по Станиславской области подполковнику тов. Маюк Г. Станислав На № 7/7–32447 от 26 августа 1957 года. 5 сентября 1957 года было объявлено граждан: ке Дзьомбак Елене Васильевне, уроженка и житель: ница села Тышковцы, Городенковского района, о том, что ее отец Глуханюк Василий Семенович, арестованый в 1939 году, находясь в заключении умер от воспаления легких 20 ноября 1943 года. Уполномоченный УКГБ при УССР по Стани: славской области в Городенковском районе под: полковник (подпись) Терещенко Наступні архівні довідки повністю викривають брехливість та цинізм тих мерзотників, що було до: рвалися до необмеженої влади над нашим народом. Справка В архиве 1 спецотдела МВД СССР находятся сведения на Глуханюка Василия Семеновича 1897 гд. рождения урож. с Тышковцы Городенко: вского района (область не указана) был арест УНКВД гор. Львова (дата не указана). Обвинялся по ст. 54–4 по распоряжению нач. НКВД с санк: ции обл. прокурора. Разстрелян 26.6.41 г. в пери: од военных действий на Украине как враг народа. Арх. След. Дело № 076792 хранится у нас. Нач. 1 отдел. 1 Спецотдела МВД СССР 27.6.1947 (подпись) Протасова. Копия сов. секретно Центральная оперативно–справочная карто: тека МВД СССР
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Справка К списку № выдана Порядковый № Проходит Глуханюк Василий Семенович 1897 г.р. урож. с. Тышкивцы Городенкского р–на. Арест. 1.11.39 УНКВД Львовской об. по ст. 54–4 УК СССР. По разпоряжению нач. УНКВД с санкции облпрокурора разстрелян 26.6.–41 г. в период во: енных действий на Украине, как враг народа. Арх. сл. дело № 076792 хранится в КГБ СССР. Начальник отделения 3–го сектора отдела «А» МГБ СССР 27.7.1947 г. Справку наводила Борунова Верно (подпись). За відсутності повної кримінальної справи Глуханюка В. С. неможливо пояснити, як він опи: нився у Львові, та причетність львівських енкаве: дистів до його подальших мук і долі. Текст вищеподаних архівних документів повністю збережений з допущеними помилками авторів. (Архів Івано–Франківського товариства «Меморіал». Розділ «Дем’янів Лаз»). Тяжкий час переживали люди. Час, коли за життя ніхто не дав би і ламаного гроша. У 1939 р. населення Західної України нищили лиш за те, що люди жили під іншим окупантом і, як могли, боро: лися з ним. Так винищували простих сільських хліборобів. З прикарпатської інтелігенції рідко хто залишився живим після приходу перших москалів у 1939–1941 рр. На короткий час до енкаведистсь: ких казематів потрапляли політичні діячі, вчені, письменники, художники, студенти, активісти «Просвіти» — всі ті, чий освітній рівень був ви: щим, ніж у «визволителів». Їх обвинувачували в тому, що вони були елітою, що організовували простих людей на боротьбу з польськими окупан: тами, карали за те, що прагнули до возз’єднання Галичини з великою Україною, за мрію жити в Ук: раїнській незалежній державі. «Талант диктатуре пролетариата — не нужен. Расстрелять!» Так висловлювались у той час стражі «керівної і спря: мовуючої сили». Навіть сьогодні у незалежній Україні дуже важко простежити долю зниклих визначних громадсько–політичних діячів, навіть по тих сфальшованих кримінальних справах, що збереглися в архівах. Обвинувачення ґрунтуються на вигадках і фантазіях слідчих. Крик душі людської чути, коли гортаєш архівні документи тих далеких часів. «Т. Сталину. Прошение о помиловании. Гене: ральному прокурору СССР от з/к «К». Жалоба: Обращаюсь к Вам, а в Вашем лице ко всем судеб: ным органам СССР, так как чувствую, что выне: сенный мне срок приговором Военного трибунала совсем не верный. Если описывать Вам все по: дробно, как это было, почему было и чем кончи:
«Золотий вересень»
лось, так скажут, что все это неправда, что это вымысел. Да! Иначе сказать не смогут… Но жаль, это не сказка — это жизнь. Так, это жизнь, кото: рая дается только раз, и отбирать ее у человека, не имея на то действительных данных… Сфабри: кованные в следственных кабинетах фантазии они заставляли, применяя физический метод ве: дения следствия, подписывать, тем самым при: знавать за правду. 25 лет — это вечность. За что, спрашивается???» Цього чоловіка засудили на 25 років за те, що у свої 15 років він розвішував у селі листівки, навіть не розуміючи їхнього змісту. В іншій кримінальній справі читаємо довідку: «Мы, ниже подписавшиеся члены Военного Три: бунала, уничтожили изъятую у подсудимой наци: оналистическую картину «Думы мои, думы мои». Голові Верховної Ради від Ільницького І. К. та Ільницької А. Я.: «Просимо відпустити нас із спец: поселення додому. Нас забрали через нашого си: на. Сина звільнили як не винного, а нас тримають уже 2 роки на спецпоселенні» (Івано–Франківськ, архів МВС, справа Ільницького І. К.). Як згадують колишні в’язні, «на допитах при веденні слідства били так, що м’ясо від костей відставало». «Підписували все, бо хотіли жити». Та і які могли бути допити, коли слідчі не знали жодного слова по–українськи, а підслідні, в ос: новному прості сільські хлібороби, що закінчили 1–2 класи «польської школи» не знали ні одного слова по–російськи. Жителі Прикарпаття на власній шкірі відчули і на власні очі побачили здобутки соціалістичної законності, культури і моралі, так хваленої до того активістами КПЗУ, Радянської влади. Спира: ючись на найнесвідоміші нижчі прошарки насе: лення і кримінальні елементи, московські емісари почали вводити свої комуністичні порядки. Зго: дом і окремі прикарпатці освоїли передову ра: дянську технологію гоніння самогону, на вулицях міст і сіл зазвучав російський «мат». Як засвідчують матеріали персональних справ, яких немало залишилось в архіві обкому КПУ і які були предметом розгляду на засіданнях тогочасного бюро обкому, командирований у Західну Україну комуністично–радянський «де: сант» починав із вимагання горілки і спиртного в ресторанах, буфетах, корчмах, магазинах і на спиртзаводах. Організовувались небачені досі місцевими жителями пиятики, оргії, дебоші, які закінчувались бійками, стрілянинами і вбивства: ми. Дуже часто керівники новостворених радянсь: ких установ, організацій, підприємств, силових структур, армії напивались до такого стану, що валялись на вулицях, у канавах, туалетах, губили документи і зброю (103. — 23; 449. — 18). Партійні активісти, що прибували на Прикарпаття «для укрєплєнія совєтской власті», як правило, влашто: вувались на вигідні посади. Квартирне питання вирішувалось дуже просто. Після прогулянки по 29
«Золотий вересень»
Станіславу, іншому місту чи районному центру приїжджий вибирав особняк або облюбовував інше житло. Адреса повідомлялась у НКВС, і в ко: роткому часі власник особняка чи житла ставав буржуазним націоналістом, куркулем і, звичайно, ворогом народу. В терміновому порядку на цих людей заводились кримінальні справи і в кращо: му випадку їх арештовували, родину висилали до Сибіру, а в гіршому — вони опинялись у таємних похованнях по лісах і ярах. Більшість приїжджого керівництва прибувала на Прикарпаття без родин. Не гаючи часу, влаш: тувавши житлові проблеми, вони заводили собі нових дружин, змушували до співжиття підлеглих, часто і неповнолітніх, робочі дні завершувались організацією гучних пиятик і дебошів. Коли зі схо: ду України чи Росії приїжджали їхні жінки і діти, то їх били, виганяли на вулицю. За архівними доку: ментами такі приклади радянських сімейних відносин показували директор Галицької серед: ньої школи Скоморохов В. С. (111. — 85), редак: тор Рогатинської газети Хижняк Е. А. (106. — 51), комуніст Степанюк (111. — 86), завідувач торго: вого відділу Надвірнянської споживчої кооперації Прокопенко Р. С. (111. — 86), народний суддя з Букачівців Сінько М. С. (111. — 87), комуністи Ле: оненко і Олексєєв з Бурштина, Кокошко з Войни: лова (27. — 77, 82, 90), директор облмлинтресту Ісаєнко Б. Г. (там само). Маргалов, завідувач діль: ниці радгоспу в Долині, знущався над своєю дружи: ною, мав зв’язки з різними випадковими жінками і заразився венеричною хворобою (103. — 24). Секретар Яремчанського райкому КП(б)У Топа: лов О. зі своїми працівниками Дірдою і Жиліним після чергової пиятики 01.05.1940 р. відвідали клуб «Просвіти». Продовжували пиячити у клубі, грубо і зверхньо розмовляли з людьми, ображали їх і чіплялись до жінок. Врешті між ними виникла сварка і бійка, в результаті пострілом з пістолета було поранено Жиліна (25. — 5). Іванов, який працював начальником третього відділу спец: управління НКВС, за прилюдне побиття свідка переведений на посаду заступника завідувача облздороввідділу (99. — 105–106). У протоколах засідань бюро Станіславського обкому КПУ дуже м’яко і завуальовано описуються випадки ганеб: ної поведінки прибулих на Прикарпаття комуністів і партійно–радянських керівників. Про авторитет партії її керівництво дбало, не гребуючи в офіційних документах навіть відвертою брехнею. За формулюванням «…прилюдне побиття свідка» ховали щось страшніше і трагічніше — долю прос: тої селянської дівчини з Верховинського району. Але загляньмо в інший документ тих часів, кримінальну справу, чи вся правда є в ній? «Ива: нов Павел Алексеевич 1911 г. р., г. Иркутск. Про: фесия лесоруб, окончил 7 класов, место работы — старший следователь отдела управления НКВД по Станиславской области, член ВКП(б) с 1933 г. 30
Роман Круцик
Военный трибунал войск МВД Станиславской об: ласти приговорил Иванова П. А. на основании ст. 206–17 «а» УК УССР лишить свободы с отбывани: ем наказания в ИТЛ сроком на пять лет (условно) с испытательным сроком на три года, без пораже: ния в правах. Из–под стражи Иванова П. А. осво: бодить немедленно». За що дали таку «тяжку» кару Іванову? Та за те, як видно із справи, що прийшов п’яний на нічне чергування, викликав на допит підслідну О., яка обвинувачувалась у при: належності до ОУН, зґвалтував її на столі в кабі: неті і з опущеними штанами на тому столі заснув, навіть не відвівши зґвалтовану ув’язнену до каме: ри. Але і в цьому документі теж не вся правда. По: терпіла О. провела довгі роки в ув’язненні, повер: нулася додому, створила сім’ю, виховала дітей — тому прізвища її не подаю. У 1993 р. вона до кінця прояснила правду про цей трагічний випадок зі свого життя в комісії з поновлення прав реабіліто: ваних. Насправді Іванов продовжував вести її справу, і за те, що вона дала показання про ту страшну ніч, на допиті вибив їй око. За архівними документами найбільш мораль: но розпусними були комуністи — керівники в си: лових структурах. Начальник відділу боротьби з бандитизмом Обертинського районного відділу міліції Голомедов С. Н. та Кладько Н. Г. (Надвірна) покинули своїх жінок з дітьми, сходились з інши: ми і знову кидали з малими дітьми (449. — 27, 28, 29, 160). Автоінспектора Галицького Й. С. знай: шли в новій сім’ї дві попередні його дружини (106. — 52). Секретар Печеніжинського райкому партії Ларін закохався у дочку адвоката Менделя, в яко: го проживав на квартирі. Коли до нього приїхала його дружина, то він її не прийняв (37. — 96, 97). Завідувач спецчастини Вигодського лісокомбінату Деригін В. систематично пиячив і хуліганив у їдальні, побив вікна у будинку громадянина Фексле: ра і рвався до його дочки. Сім’я змушена була втек: ти з будинку (108. — 41). Таких документальних фактів «моральної чистоти», спустошеності, безсо: ромності й дикості можна було б наводити десятка: ми по кожному району Станіславської області. В управлінні господарством області нова оку: паційна влада повною мірою використала і впро: вадила в життя ленінське гасло «грабь награб: лєнноє». З першого дня свого створення нова влада розпочала націоналізацію підприємств, банків, торгових закладів і житла. Вже 18 грудня 1939 р. бюро Станіславського обкому партії конс: татувало, що націоналізація «нетрудового» воло: діння відбувається «незадовільно». Націоналізо: вано було всього 9 підприємств, 3 друкарні і з існуючих 523 торгових закладів 206 було закри: то та опечатано. Обком партії своїм рішенням зобов’язував закінчити націоналізацію торгівлі до 20 грудня 1939 р. (2. — 15). Власників крам: ниць і купців зобов’язували передавати весь товар органам влади за актами. Ця «добровільно–при:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
мусова» передача товарів проводилась без будь–якого контролю та обліку і скоріше нагаду: вала звичайний кримінальний грабунок. У Делятині комуністи Бендяк, Крюков, Пала: чинський і Степаненко проводили незаконні об: шуки, грабували чуже майно, грубо поводилися з власниками крамниць (17. — 19, 20). Особливо відзначався в незаконних діях начальник район: ного відділу НКВС Цуп’як. Як говориться у прото: колі, «займалися барахольством, що викликало нездорові настрої серед населення міста» (17. — 21). Вже згадуваний керуючий Калуським відділенням держбанку Захаров Р. Т. привласнив годинники, золоті і срібні гроші, які були реквізо: вані і здані в державний фонд (115. — 95–97). Хто мав більш–менш пристойний будинок чи помеш: кання, змушений був переховуватись від арешту чи виселення в Сибір. Ці будинки тут же самовіль: но захоплювали радянські чиновники різних рангів. Тому, хто пробував повернути своє майно, грозили розправою (40. — 15). Часом у віддале: них селах чиновники навіть найнижчих рангів ви: давали безглузді розпорядження і накази, явно направлені на їхнє особисте збагачення. В селі Саджава комуніст Адамовський А. І. видав розпо: рядження від 09.12.1939 р., адресоване місцево: му священикові Микитіву, такого змісту: «Волос: ний комітет наказує вам звільнити дім у 24 години на тій підставі, що будинок, в якому ви замеш: куєте, є державною власністю» (13. — 3). Голова Рогатинської міської ради Могильний і завідувач комунального господарства Лернер виселяли громадян із квартир і власних будинків, незаконно видали 11 ордерів на ці квартири і будинки (12. — 138–139). Сільченко, голова Чернелицького рай: виконкому, вселився у будинок репресованого Регульського і примусив до співжиття його дружи: ну (21. — 16). Начальник Делятинського районно: го відділу НКВС Світільнюк самовільно відчиняв опечатані квартири і забирав для себе килими та меблі. Також він привласнив 2 радіоприймачі, па: тефон, фотоапарат, біноклі, 656 польських зло: тих, велосипед і мотоцикл (29. — 143). 27 січня 1940 р. на бюро обкому КП(б)У розгля: далося питання «Про реалізацію постанови політбюро ЦК КП(б)У у зв’язку з виселенням осад: ників і лісової сторожі». План виселення був запро: понований головою обласної «трійки» військ НКВС Михайловим. Згідно із затвердженим планом у райони виїхали члени бюро обкому партії. До акції виселення було залучено командний і рядовий склад НКВС — 190 чол., НКДБ — 150 чол., з війсь: кових частин було залучено 656 рядових солдатів. У розпорядження «трійки» виділено 770 чол. партійного активу, 1119, як мовиться в протоколі, «перевірених рядових працівників і депутатів місце: вих рад». За надійність цих людей несли особисту відповідальність секретарі райкомів партії і началь: ники районних відділів НКВС. На проведення цієї
«Золотий вересень»
операції було виділено 212 вантажних і легкових ав: томобілів, а також підводи для перевезення сімей, що виселялись, до залізничних станцій. Операцію було проведено, як і передбачала інструкція з Крем: ля, в ніч на 10 лютого 1940 р. 13 лютого 1940 р. на бюро обкому вже ста: виться питання «Про догляд і реалізацію майна, що належало виселеним». Його мали оцінити і взяти на облік органи місцевої влади. Зернові ма: ли бути обмолочені і здані в «Заготзерно», худобу і реманент мали передати радгоспам, що створю: вались на вивільнених землях. Будівлі і хатнє май: но передбачалось передати сільським радам. Свині, молодняк великої рогатої худоби і птицю бюро обкому зобов’язувало реалізувати за дер: жавними цінами. Одночасно всіх попереджали про неприпустимість розбазарювання майна (15. — 6–7). Після виселення «небажаного елементу» радгоспам було передано 1584 житлових і 1957 гос: подарських приміщень. Було вивільнено 10 573 га землі, новостворювані господарства отримали 633 вози, 824 плуги, 35 культиваторів, 80 сівалок, 181 молотарку, 75 киратів і багато іншого сільсько: господарського інвентаря та реманенту. Залиши: лось і багато високопродуктивної худоби: 2011 ко: ней, 8195 корів, 2652 голів молодняка, 2742 голів свиней, сотні овець (17. — 9–10, 73). Частину на: грабованого, особливо свиней, молодняка і птиці, розвезли обкомівським та райкомівським началь: никам, а решту за безцінь розібрали партійно–ра: дянські активісти нижчого рівня. Секретарі Лисецького райкому КП(б)У Дани: ленко і Подгасов разом з головою райвиконкому Бакуменком розпорядились майном по–своєму. Замість того, щоб майно взяти на облік, «стали на путь обеспечения в первую очередь себя этим иму: ществом». Із загальної суми майна 312 784 крб., яке було забране ними, оплатили за символічними цінами 17 144 крб. Меблі, посуд та інші речі до: машнього вжитку перекочовували до квартир керівництва. За це явне «посягання на соціалістич: ну власність» бюро обкому всього– на–всього попе: редило секретарів Лисецького райкому партії та го: лову райвиконкому (29. —119–121). Другий добре зорганізований акт виселення з Прикарпаття відбувся знову–таки вночі з 28 на 29 червня 1940 р. Під грифом «совершенно сек: ретно» до Києва звітував енкаведист Михайлов: Наркому внутренних дел Украин: ской ССР комиссару госбезопас: ности 3–го ранга Серову Докладная записка о проведении операции по выселению беженцев по Станиславской области Согласно вашего распоряжения в ночь с 28 на 29 июня 1940 года нами проведена операция по выселению беженцев из Станиславской области. По плану намечалось выселить 1224 семьи, в них 2638 чел., из этого количества было аресто: 31
«Золотий вересень»
вано 82 чел. одиночек. Контрреволюционной ли: тературы, листовок, оружия и иностранной валю: ты при обысках не обнаружено. Принятыми мерами прочесывания лесов, пар: ков и проверки документов было задержано 23 семьи беженцев, пытавшихся ускользнуть от выселения. Эшелоны для высылаемых на станции Ста: нислав вместо 20.00 часов 28.06.1940 г. были по: даны в 5.00 часов утра 29.06.1940 г., что затруд: нило погрузку. Для проведения операции были использова: ны партийный и советский актив в количестве 979 человек. Эшелон ушел 30.06.1940 г. к месту его назна: чения. Начальник управления НКВД Станиславской области капитан государственной безопасности Михайлов. ...июля 1940 г. № 1508242/31. У протоколі засідання бюро обкому партії від 09.02.1941 р. «отці» Прикарпаття констатували: «Невідкладним завданням обласної партійної ор: ганізації в галузі соціалістичних перетворень краю є розв’язання аграрного питання». В селах вво: дився єдиний політдень, «проводилась масово– політична і агітаційна робота по вивченню Сталін: ського статуту сільськогосподарської артілі». За досвідом колгоспного будівництва прикарпатців відряджали на Східну Україну. Це не допомагало. Галичани вперто не сприймали колгоспного ладу. Нове керівництво змушене було фальсифікувати свої звіти до центру про створення колгоспів. Пле: нум Станіславського обкому партії 9 лютого 1941 р. повідомляв у центр: «…Парторганізація області під керівництвом ЦК ВКП(б)У, ЦК КП(б)У і особис: то Сталіна домоглася значних успіхів у справі пе: ребудови дрібного сільського господарства на соціалістичний лад» (90. — 10). Обком звітував, що в області нібито вже створено 27 колгоспів, в які вступило 2919 селянських господарств. Ма: сові арешти, виселення в Сибір родин і окремих сіл не давали бажаних результатів. Поряд із сфальсифікованими звітами обком констатував, що не вдалося створити жодного колгоспу у Рога: тинському, Отинянському, Лисецькому, Калусько: му, Войнилівському і Богородчанському районах. Нова влада повідомляє, що «масовий вступ до колгоспів активізував опір ворожих елемен: тів — куркулів, українських буржуазних націона: лістів і духовенства»2. В боротьбі із селянами Галичини застосовуються методи, до яких вдава: лися у 1920–х — 1930–х рр. на сході України. Районні партійні комітети закликали трудящих бу:
Роман Круцик
ти пильними, «викривати активних оунівців– агентів, які проводять підривну роботу»3. Дуже швидко «доблесні» прикарпатські чекісти в Горо: денківському районі виявили буржуазних націо: налістів. «Вчитель Крупа, господар Василів Г., йо: го син Стах, священик та їх пособники Романов: ський П., Сташко П., його син Стах і Галицький І., користуючись притупленням класової пильності, систематично проводили ворожу провокаційну роботу серед колгоспників, спрямовану на зрив збирання хліба і розвал колгоспу». Через їхню «підривну» діяльність із 280 працездатних на жни: вах працювало тільки 80 чол. (29. — 45–46). Як і в 1920–х — 1930–х рр. на сході України, на за: можніших селян накладали більші податки, крім того, був встановлений додатково ще прогресив: ний податок. Його необхідно було сплачувати про: тягом 8 днів. Хто з багатших селян хотів врятува: ти родину на деякий час від виселення, а себе від арешту, змушений був продавати корову, коня чи щось інше з майна. Але це не допомагало, бо зго: дом розмір податку ще збільшувався — до таких величин, що сплатити його вже було неможливо, а за цим ішли арешт і виселення родини. «Золотий вересень» приніс трагічні випробу: вання для жителів Західної України. Тільки з осені 1939 р. по осінь 1940 р. було репресовано за політичними ознаками, головним чином депорто: вано без суду і слідства, і навіть без письмового звинувачення, близько 10% населення. На листо: пад 1940 р. із західних областей України виселе: но 312 000 сімей, або 1 млн 173 тис. 170 чол. У 1991 р. до «Меморіалу» завітав чоловік по: хилого віку. Відрекомендувався Володимиром Марком, жителем м. Торонто, Канада. Гість по: відомив, що йому його рідні передали в Канаду фільм про «Дем’янів Лаз» і вирізки статей «Гали: чини» про розкопки. «Хочу передати вам свої спомини про 1940–1941 роки». Пан Володимир подав папку з кількома аркушами паперу, списа: ного дрібним почерком. Згодом у розмові з’ясу: валось, що гість є уродженцем с. Острині Тлу: мацького району. Справжнє його прізвище та ім’я — Микола Притуляк. Ось його свідчення (особливості авторської мови збережено): «За завданням ОУН я влаштувався на роботу на залізничну станцію м. Станіслава. Основним моїм завданням і моїх товаришів було стеження за рухом поїздів на станції, особливо за вагона: ми тюремного призначення. Про кожне дежур: ство на станції ми писали звіти і передавали їх на станцію Хриплин для Сашка, псевдонім «Пташко». Навесні 1941 р. «Пташко» покінчив життя самогубством, при арешті розірвався гра: натою. Зі мною в групі працювали: «Гнатушко»,
Архів МВС України. — Ф. 15. — Оп. 1. — Спр. 10. — Арк. 29–30. Нариси. — С. 69. 3 Нариси. — С. 70. 1 2
32
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Марійка», «Василь — лейтенант НКВД, «Ми: кольцьо» — мій псевдонім. Із ст. Станіслав поїзди рухались у 5–ти на: прямках: 1. Станіслав — Чортків. 2. Станіслав — Коломия. Станіслав — Чернівці. 3. Станіслав — Ворохта. 4. Станіслав — Стрий. 5. Станіслав — Підвисоке. Напрямок 3 був завжди найбільш переповне: ний. Кожного дня з Ворохти приходив вагон, пере: повнений в’язнями. Це були в переважній біль: шості мужчини віком від 15–16 р. до 45–50 р. Як правило, у вагоні було 45–60 осіб. Були і жінки, деколи по 3–5–7, а іноді по одній. Напрям 4. З цих сторін привозили в’язнів гру: пами по 20–30 осіб до зими 1941 р. щоденно. Такі перевозки продовжувались аж до весни 1941 р. Напрямок 2. З цього напрямку зимою 1940 р. приходило по 3–4 вагони в день. З цього напрям: ку вагони часто не розгружались, а долучались до поїздів у напрямі Ходорів — Львів. Поодинокі вагони розгружались у Станіславі. Переважна більшість в’язнів в цих вагонах були мужчини, попередньо названого віку. У вагонах було до 30–40 осіб. Напрямок 5. На цій лінії весною 1940 р. було пожвавлене перевезення в’язнів, але згодом інтенсивність впала. Час від часу привозили по декілька осіб, переважно мужчин. Ув’язнені особи з усіх напрямків були одягнуті у гуцульський і селянський одяг, це засвідчувало їх селянське походження. Час від часу серед в’язнів можна було зауважити і одітих у одежі міщанина, але в основному то були селяни. З весни 1940 р. і аж до початку 1941 р. на станції підготовляли цілі поїзди до відправлення. Поїзди складались з 25–30 вагонів, у вагонах бу: ло приблизно по 30–40 осіб. Ці поїзди зі Станісла: ва відправляли у напрямку Хриплина на Чортків, тобто 1–й напрямок. Я сам, під час моїх дежурств, був свідком відправлення 17 таких поїздів. На ст. Станіслав було 4 перебудовані вагони на тюремні, які щоденно розсилались по округах. Я добре запам’ятав прізвища кількох працівників НКВД, які працювали по прийняттю і відправці в’язнів: 1. Комендант — капітан Волков (росіянин). 2. Заступник — лейтенант Чкалов (росіянин). 3. Старшина — прізвища не пам’ятаю (ро: сіянин), надзвичайно брутальний. Ще запам’ятався один українець 18–20 р., блондин, ріст 170–175 см, пристійний, родом з Па: вельча. Він часто приїжджав поїздом з Ворохти у пасажирському вагоні. Коли вагони з в’язнями відчіпляли і переставляли на бічні колії, він підхо:
«Золотий вересень»
Володимир Марко / Микола Притуляк. Народився 1923 р. у с. Остриня. Помер 1997 р. у м. Торонто, Канада див до старшини і передавав якісь папери. Один раз я побачив його в міліцейській формі. Мої свідчення про кількість привезених до тюрми та відправлених з м. Станіслава в’язнів за період зими 1940 р. до весни 1941 р. станов: лять — 1865 чоловік. Моє дежурство на станції бу: ло через дві доби на третю. Кількість в’язнів, що привозилась на моєму чергуванні, може бути більшою, оскільки кілька дежурств я не працював, бо мав інші завдання і мене підміняли. Після про: валу і смерті «Пташко» я змушений був покинути терен. У відношенні до таємних поховань помордова: них людей, то були поголоси, що в лісі коло с. На: дорожна Тлумацького р–ну поховані люди, помор: довані НКВД в районі. Кількість 27 чоловік. Неда: леко лісу жила жінка на прізвище Гева, яка напев: но могла б знати дещо про вищезгадані могили. Я часто бував на Тлумаччині і засвідчую, що винні за злочини НКВД у Тлумацькому районному відділі: Сидоренко, Фандула, Пономаренко — сліпий на одне око. Про все вищесказане я гото: вий присягнути перед судом у потрібний час. 1991 р. В. Марко (підпис)». Свідчення В. Марка зберігаються в архіві Іва: но–Франківської обласної організації Товариства «Меморіал».
33
«Золотий вересень»
Роман Круцик
Меморіальна дошка на вулиці, названій в честь провідника ОУН Степана Бандери
Ветерани ОУН–УПА на відкритті та освяченні меморіальної дошки 34
ГОРБАЧОВСЬКА ПЕРЕБУДОВА НА ПРИКАРПАТТІ Історія розвитку людства довела, що держава, в якій над законом тяжіє влада, довго існувати не може. Такою державою була Російська імперія, яка цинічно проголосила себе Союзом Радянсь: ких Соціалістичних Республік. Запроваджена останнім президентом СРСР М. С. Горбачовим «пєрєстройка», яка за задумом його та політбюро ЦК КПРС мала рятувати від краху комуно–московську імперію зла, лише прискорила її розвал. Незважаючи на збереже: ний ще апарат комуністичного насильства, по всіх республіках Совєтської імперії, і насамперед — у Прибалтиці й Галичині, почали утворюватись патріотичні фронти, товариства, рухи та гуртки. Ще коли ідея створення Народного руху Ук: раїни (тоді ще долучали до назви «за перебудо: ву») витала в думках десь у Спілці письменників України, група сміливців під керівництвом Маркіяна Чучука, старшого лаборанта кафедри біології Івано–Франківського медичного інституту, утворила Культурно–наукове товариство «Рух». Ідея створення цієї першої на Прикарпатті гро: мадської організації зародилась у молодих хлоп: ців ще на початку 1987 р. У березні того ж року, ще не будучи юридично зареєстрованими, молоді «рухівці» заявили про себе під час проведення Шевченківських днів. Це дещо призупинило реєстрацію товариства. Хлопцями зацікавились партійні і радянські органи. Після довгих пери: петій та різних обмежень у травні 1988 р. статут товариства все ж зареєстрували. А щоб діяль: ність членів товариства не виходила за межі «соціалістичної законності» і щоб зберегти конт: роль над ним, його зареєстрували при Іва: но–Франківському обкомі комсомолу. (Див. фото на наступній ст.). За статутом членам товариства дозволялось організовувати «ленінські» суботники для приби: рання вулиць, доглядати за пам’ятками історії, співати дозволені пісні і навіть проводити санк: ціоновані мітинги, але, звичайно, під наглядом об: кому комсомолу та силових структур. Перший свій мітинг, як ще не зареєстрована організація, рухів: ці провели в роковини народження І. Я. Франка в 1988 р. На мітинг прийшло дуже мало людей, хоча на той час це була неабияка подія. 22 січня 1989 р. Культурно–наукове товарист: во «Рух» провело перший мітинг з офіційного доз: волу влади у парку ім. Т. Шевченка, присвячений сталінським репресіям в Україні. На мітинг були запрошені колишні в’язні ГУЛаґу, письменники, митці, всі бажаючі. За кілька днів до мітингу по місту поповзли, очевидно, навмисне запущені чутки, що в парку ім. Т. Шевченка зберуться бан: дерівці, націоналісти та всякі вороги радянської держави. (Див. фото на наступних ст.).
М. Чучук — голова Культурно–наукового товариства «Рух» Ті чутки й зробили добру рекламу мітингу, і на мітинг прийшло чимало людей. Під час зібрання сцену, на якій були активісти Культурно–науково: го товариства «Рух», щільним кільцем оточили міліціонери. Записки, що передавали учасники мітингу ведучим, перехоплювала міліція та, оче: видно, працівники КДБ, які разом з міліцією стоя: ли в оточенні сцени. Я і мій рідний брат Ярослав відеокамерою по черзі знімали хід мітингу. Вико: риставши касету, я відніс її до автомобіля, загор: нув у брудну ганчірку і залишив на передньому сидінні. Після мітингу, коли я повернувся до авто: мобіля, то переконався, що машину старанно об: шукали невідомі любителі чужих таємниць. Але, очевидно, маючи добрі знання з гігієни, не торка: лися брудної ганчірки. Таким чином і зберігся зня: тий матеріал про перший наш мітинг. Кілька наступних зборів товариства були присвячені обговоренню мітингу. Нам дедалі частіше відмовляли у приміщенні для зборів. Од: ного разу ми змушені були проводити збори у міському скверику біля вокзалу. Не забарились і переслідування. М. Чучука та його друзів звину: вачували в тому, що акції товариства носять політичний характер, тоді як за статутом це куль: турно–наукове товариство, а не політична орга: нізація. Не врахували партійні можновладці, що рухівці пошлються на радянську Конституцію, 35
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Роман Круцик
Архівна довідка про реєстрацію Культурно–наукового товариства «Рух» 36
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Дозвіл влади на мітинг. 1–й аркуш 37
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Дозвіл влади на мітинг. 2–й аркуш 38
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
в якій сказано, що кожний радянський громадя: нин повинен брати активну участь у суспільно–по: літичному житті держави. Не вплинули погрози ліквідувати товариство, адже в зареєстрованому статуті значилось, що ліквідація товариства про: водиться за рішенням зборів самих членів това: риства. Протистояння зі владою закінчилося тим, що з 1 січня 1990 р. Маркіян Чучук був звільнений з роботи і на перших демократичних виборах 1990 р. зареєструвався як безробітний кандидат у депутати Верховної Ради ще не незалежної на той час України. Заступником голови товариства був Ярослав Шевчук. Уся практична робота в товаристві — ве: дення зборів, організація мітингів, випуск газети «Крок» — лежала на ньому. Юридичними питаннями товариства займався Роман Гладиш як юрист і колишній працівник пра: воохоронних органів. Збори товариства на початках його діяль: ності ми проводили у приміщенні міськкому або обкому комсомолу. Саме існування Культур: но–наукового товариства «Рух» було надзвичай: но резонансним і надзвичайно бажаним серед населення міста та області фактом. У Коломиї утворилась міськрайонна філія товариства, яку очолив В. Машталєр. В області діяла і Українська гельсінська спілка, членом якої був і я. Але спілка діяла конспіративно. Свої зібрання вона проводила на конспіративних квартирах то в са: мому Івано–Франківську, то в Калуші, Бурштині, Коломиї. Всі члени спілки, які проживали в Іва: но–Франківську, регулярно відвідували збори Культурно–наукового товариства «Рух». Члени УГС на зборах товариства порушували різні пи: тання, подавали ідеї та планували різні масові акції. Таким чином, Культурно–наукове товари: ство «Рух» було першою і єдиною легальною організацією в м. Івано–Франківську та області, навколо якої гуртувалась і діяла вся демократич: на громадськість Прикарпаття. У Києві працювала ініціативна група зі ство: рення Всеукраїнського товариства «Меморіал». Від Івано–Франківської області в ініціативній групі працював М. Яковина. Після його інформації про створення Всеукраїнського «Меморіалу» 6 травня 1989 р. у Будинку художника по вул. І. Франка відбулися збори, на яких було створено осередок «Меморіалу» при Культурно–науковому това: ристві «Рух». Я був обраний головою осередку, а Степан Каспрук секретарем. Так починалося формування Івано–Франківської організації това: риства «Меморіал». (Див. фото на наступній ст.). У п’ятницю 12 травня 1989 р. на черговому засіданні УГС ми допізна обговорювали повідом: лення коломийської філії УГС про те, що 14 травня в с. Воскресінцях Коломийського району відбу: деться відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку та закладення і посвячення каменя, встановленого
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Я. Шевчук, заступник голови Культурно–наукового товариства «Рух»
Пам’ятник Т. Г. Шевченку у с. Воскресінцях Коломийського р–ну. 14 травня 1989 р. 39
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Протокол № 1 щодо створення першого осередку «Меморіалу» 40
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
з нагоди скасування панщини і знесеного свого часу комуністичною владою. На той час до громадськості Прикарпаття вже доходили чутки, що демократичні сили Львівщини всі свої акції проводять з національними прапора: ми. Було прийнято рішення 14 травня 1989 р. під: няти в с. Воскресінцях національний прапор. Збори доручили мені та Наді Стасів підняти національ: ний прапор у с. Воскресінцях. Того ж вечора на квартирі Н. Стасів і був пошитий прапор. В суботу на зборах Культурно–наукового товариства «Рух» я розповів, що УГС планує таку акцію. Я. Шевчук, В. Ковальчук і Р. Гладиш зголосились їхати з на: ми. Вранці 14 травня біля кінотеатру ім. І. Франка та на вул. Гагаріна (тепер вул. Вовчинецька) своєю старенькою 21–ю «Волгою» я підібрав на: шу групу, і ми рушили на Коломию. Для древка прапора я знайшов дома металеву трубку від ста: рого віконного карнизу. На стадіоні с. Воскресінці, де мало відбутися свято, вже збирались люди. Нас зустріли члени Коломийського відділення то: вариства В. Машталєр, О. Бабій, пізніше головний редактор обласного телебачення «Галичина» та ще чоловік п’ять членів товариства. Коломийчанам ми розповіли про наш намір підняти на цьому святкуванні вперше в області національний синьо–жовтий прапор. Вирішили після підняття стояти щільним кільцем, щоб якомо: га довше прапор промайорів. Смішно виглядало б те кільце, якби не люди, бо було нас із коломийча: нами всього десятеро. В оточенні людей ми побачи: ли письменника зі Львова Р. Федоріва і вирішили підійти до нього і порадитись, як діяти. Р. Федорів порадив нам не піднімати прапор, бо це не Львів, і ми можемо зіпсувати свято. Ми, розгублені і нев: певнені, стояли, збившись купкою. Хтось із коло: мийчан зауважив, що серед людей ходить дуже ба: гато перевдягнених. Почався мітинг. У нерішучості ми стояли навпроти трибуни в оточенні людей і ти: хенько обговорювали виступи. Коломийчани нам називали прізвища виступаючих. Серед людей бу: ло чути незадоволений шепіт: «Дивіться, які ласі до чужої праці! Люди зібрали кошти і побудували пам’ятник, а вони привласнюють це собі!». На три: буні стояли всі члени Коломийського райкому КПУ. Коли виступи вже мали закінчуватись, Р. Гладиш пробрався до трибуни і попросив слова для пред: ставника Культурно–наукового товариства «Рух». Партійці слово пообіцяли надати, але через декіль: ка виступів оголосили, що урочисту частину за: кінчено і через 10 хвилин почнеться концерт. Ми повірили в обіцянку і були здивовані обманом ко: муністів. Люди, ті, що були ближче до нас, запитли: во поглядали в наш бік. Ми почали скандувати: «Бюрократи, слово! Бюрократи, слово!» Наше скандування підтримували люди, які нас оточували. Але райкомівці на це не зважали і почали сходити з трибуни. Тоді, як завжди рішучий, Ярослав Шев: чук пробрався до пам’ятника і почав свій виступ.
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Ольга Бабій, головний редактор газети «Агро»
Виступ Я. Шевчука під час підняття національного прапора, с. Воскресінці 41
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Його схожість з Т. Г. Шевченком, а він стояв якраз під пам’ятником, вразила людей. Перші слова виступу Ярослава почули тільки передні ряди, бо скандування учасників віча тривало. Я. Шевчук після перших фраз замовк, але ззаду хтось гучно викрикнув: «Говори, ми будемо ти: хо!» Виступ Ярослава був короткий і досить емоційний. Тим часом Н. Стасів вийняла із сумки напередодні пошитий прапор, і я почав надівати його на древко. Тримаючи древко–трубку, я поп: росив коломийчан міцніше зімкнути кільце. Ті з присутніх, хто стояв ближче і бачив, що ми роби: мо, почали допомагати коломийчанам формува: ти охоронне кільце. Під кінець виступу Я. Шевчука прапор вже був надітий на древко, і В. Ковальчук, як найвищий з нас, підняв його на витягнутій руці. Над стадіоном запанувала кількахвилинна тиша. Потім почали: ся бурхливі овації. Хтось вигукнув: «Біжать». Я відчув, як хтось схопив мене за плече. Я почав падати, але плече відпустили, і хтось підхопив ме: не. Виявилось, що це присутні на мітингу селяни дуже швидко збільшили кільце охорони і відтісни: ли кадебістів більш як на 10 м від нас. Коломийське партійне керівництво і перевдяг: нені правоохоронці по черзі благали нас опустити прапор. Разом зі страхом ми переживали радість, гордість і задоволення. Старші люди, які вже де: сятки років не бачили національного прапора, і ті, які провели довгі роки за ґратами або на за: сланні — плакали. Овації на стадіоні не вщухали, то там, то тут лунали вигуки: «Слава Україні». Важко згадати, скільки часу майорів перший піднятий в області національний прапор, але комуністи огов: тались і на повну гучність динаміків включили гімн: «Союз нєрушимий…». Хтось із сторонніх заува: жив, що негоже при совєтському гімні тримати національний прапор. Прапор був опущений. До нас підходили старші сільські люди і заспокоюва: ли, обіцяючи, що будуть поряд і не дадуть нас арештувати. Так разом з великим натовпом лю: дей ми підійшли до моєї машини. На місточку не: великого струмка стояв якийсь автобус, і ми не могли виїхати зі стадіону тією дорогою, якою в’їха: ли. Це, напевно, стало нашим порятунком, бо, як виявилося згодом, нас за містком чекала велика група кадебістів, щоб заарештувати. Я запитав якусь жіночку, чи можна виїхати в протилежному напрямку в вуличку і попасти на Івано–Франківсь: ку дорогу. Вона схвально кивнула, але зауважила, що дуже погана дорога. Збуджені та, звичайно, й перелякані, ми на це не зважали. На машині ще з зими стояли колеса з шипами, і дуже швидко ми виїхали на асфальтовану дорогу. Зупинились у Хлібичинському лісі біля ресторанчика. Машину припаркували в лісі, так, щоб її не було видно з до: роги, а самі замовили обід і сіли за стіл. Їжа не смакувала, ми час від часу виглядали у вікно, чи немає погоні. На вечір ми вже були в Іва: 42
Роман Круцик
но–Франківську, в Будинку культури № 1, де прохо: див концерт. На той час В. Шлемко організував групу молодих самодіяльних артистів, які у стрі: лецькій уніформі виконували стрілецькі пісні та різні сценки з життя січових стрільців. Хтось із на: шої групи виступив і розповів про подію, що відбу: лася в с. Воскресінцях. З того часу в місті й області всі масові акції проводилися з національними пра: порами. По Коломиї ходили смішні чутки про події 14 травня. В райкомі партії відбулась нарада з при: воду підняття національного прапора в с. Воск: ресінцях. Правоохоронці виправдувались, що ніби у нас, рухівців, була якась спеціальна японська па: расоля, яка несподівано вистрелила прапор, і вони не могли цьому зарадити. Наближалося свято Трійці, як у нас кажуть, «Зелені свята». У 1989 р. ці свята припадали на 16 червня. На засіданні УГС ми обговорювали можливості проведення Зелених свят так, як їх проводили на Прикарпатті у довоєнні часи — з па: нахидами на могилах героїв. Було вирішено звер: нутися до відділу у справах релігії облвиконкому по офіційний дозвіл на проведення панахиди у те: атральному сквері на колишньому, зруйнованому комуністами, кладовищі, де колись були великі поховання січових стрільців. Коли члени УГС Д. Децик, М. Когутяк та інші жінки звернулися з заявою до відділу у справах релігії, то завідувач відділу М. Дерев’янко заяву порвав і кинув її чле: нам УГС в обличчя. На той час вже йшла підготов: ка до проведення святкувань. Через І. Павликівсь: кого домовилися з єпископом Павлом Василиком, священиками братами Миколою та Григорієм Симкайлами про час та місце проведення панахи: ди. По місту і області ширилась чутка про прове: дення панахиди на Зелені свята на старому кла: довищі. Акція не була санкціонована владою, і в місті зростала напруженість. Одного дня по місту розлетілось повідомлення, що побили члена ради Культурно–наукового товариства «Рух» Р. Глади: ша. В той час до ради товариства були введені Ігор Андрухів і я. На другий день після побиття Р. Гладиша М. Чучук, Я. Шевчук, З. Дума, І. Анд: рухів і я моєю машиною приїхали на квартиру Гла: диша. При вході в квартиру ми зіткнулися з капіта: ном міліції. Як пояснив Роман, це був дільничний, який складав протокол про подію, що сталася з Романом. Роман розповів нам, як відбувалось його побиття, жалівся на біль у ребрах, але явних слідів побоїв на тілі не було видно. Того вечора на квартирі Романа ми провели нараду Культур: но–наукового товариства «Рух». Темою наради була участь чи неучасть товариства у проведенні панахиди 16 червня. Питання поставили на голо: сування. І. Андрухів і Я. Шевчук були проти участі товариства у проведенні панахиди. М. Чучук і Р. Гладиш утримались. З. Дума і я проголосували «за». Дума і я не могли інакше вчинити, оскільки ми вже мали зустріч з духовенством і віруючими
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
і пообіцяли їм повне сприяння, а тим більше я як член УГС зобов’язаний був це робити. Вістка про побиття Р. Гладиша ширилася містом. Очевидно, метою побиття було залякати членів товариства, яке кількісно з кожним днем зростало. Хтось із членів УГС привів Гладиша на наші чергові збори, Того ж вечора Романа одного: лосно прийняли у члени УГС, але дуже швидко він був виключений. Основною причиною було те, що Роман, людина з задатками непоганого жур: наліста, не міг зберігати жодної таємниці. Все, що розглядалося на зборах УГС, через кілька днів бу: ло відомо мало не всьому місту. Пізніше Р. Гла: диш відійшов від товариства. Був у різних партіях, друкувався в різних газетах. Часто у своїх публі: каціях виступав проти демократичних сил і своїх колишніх товаришів. Товариство «Меморіал» пів: тора року вело судову тяганину через його інтерв’ю з М. Муликом, де було зведено наклеп на «Меморіал». (Див. фото на наступній ст.). Суд закінчився на користь «Меморіалу», і, мож: ливо, не слід було б звертати стільки уваги на цей нібито незначний факт, але його дуже вміло довгі роки використовували комуністи у своїх засобах масової інформації для дискредитації не тільки «Меморіалу», а й усіх демократичних сил області. За тиждень до Зелених свят відбулося засідан: ня УГС, на якому обговорювалось питання підго: товки до панахиди. Нам з М. Кобрином було дору: чено виготовити березовий хрест і перевезти його до будинку члена УГС, який проживав поблизу старого кладовища. Вже кілька днів падали безпе: рервні дощі. Ми, взявши пилку і сокиру, виїхали у Пасічнянський ліс. Дуже швидко розшукали дві стрункі берези, вирізали заготовки для хреста і по: вернулися додому. Хрест виготовили у мене в майстерні, в якій я робив рамки для вуликів. Для нас це було важкою справою, оскільки ми не зна: ли, якої довжини має бути поперечина на хресті, під яким кутом робити зрізи. Все це довелося з’ясовувати у сусідів і мого батька. Важчим вияви: лось доставити хрест в умовлене місце. Напере: додні Зелених свят у місті здійснювалось патрулю: вання вулиць, на постах ДАІ перевірялись маши: ни, навколо старого кладовища були виставлені пости. Після довгих суперечок вирішили їхати по вулиці Галицькій, повернути на вулицю Пушкіна, потім на Чекістів (сьогодні Сахарова) і мимо будин: ку КДБ виїхати на умовлену вулицю. Опустивши спинку переднього сидіння у «Волзі», ми заванта: жили хрест і без всяких пригод доставили його на місце. Не буду описувати, що ми переживали, особливо проїжджаючи біля будинку КДБ, бо в разі провалу нас могли чекати досить неприємні наслідки. Офіційна влада, партійні органи, силові структури вели надзвичайно активну роботу з не: допущення проведення Зелених свят. У засобах масової інформації велась ідеологічна обробка на: селення. Незадовго до акції М. Чучука і З. Думу
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
міліція попередила, що їм забороняється в цей день виходити з дому. До мене додому в суботу приїхав голова профкому Івано–Франківського ло: комотиворемонтного заводу і повідомив, що мене терміново викликає директор заводу. Розмова у директора затягнулась більш як на три години: спочатку говорили про товариство, про Гельсінсь: ку спілку, про Греко–католицьку церкву. Було явно видно, що мене якомога довше намагаються за: тримати на заводі. Потім виявилось, що у мене до: ма в той же час були працівники прокуратури об: ласті і намагались, м’яко кажучи, переконати моїх рідних, щоб мене не пускали в неділю на панахиду. З заводу я заїхав до М. Чучука і З. Думи, щоб повідомити їх про мій виклик на завод. Від них довідався про те, що їм заборонено правоохорон: цями виходити в неділю з дому. Коли я повертав: ся додому, до мене в машину попросились дві мої двоюрідні сестри, яким треба було доїхати до центру міста. На перехресті вулиць Декабристів і Радянської відбулося зіткнення порожнього тро: лейбуса з моїм автомобілем. Не беруся стверджу: вати, чи було це зіткнення випадковим, чи ні, але ця дорожня пригода пізніше так і не розслідува: лась. Машина була досить пошкоджена, але, на щастя, ніхто не постраждав. Після проходження експертизи та оформлення всіх необхідних доку: ментів мене пізньої ночі відпустили з ДАІ додому. З братом Ярославом ми попередньо домови: лись, що в неділю зранку він з відеокамерою заїде за мною. Виїжджаючи з с. Клузів, де брат перебу: вав у тещі, він був затриманий ДАІ. Йому запропо: нували проїхати в ДАІ для перевірки нібито деяких формальностей. Після довгої суперечки брат відмовився їхати, закрив машину і, передавши ключі працівникові ДАІ, пішки прийшов до батьків. Незважаючи на сльози батьків і рідних, ми пішли на панахиду на колишнє кладовище, але камеру, послухавши вмовлянь матері, не взяли. З усіх сторін на колишнє кладовище сходи: лись люди. З боку готелю «Україна» стояв авто: бус з гучномовцями. З них на повний звук диктор попереджав: «Розходьтесь! За участь у мітингу ви всі будете покарані згідно з радянським законом». Ці та інші попередження лунали з гучномовців безперервно. Але на ці погрози вже ніхто не звер: тав уваги. Наші вдалі мітинги та чутки про піднят: тя в області першого національного прапора в с. Воскресінцях позбавляли людей страху. З пра: порами та лозунгами колони івано–франківців прямували до скверу, де мала відбутись панахи: да. У наших листівках, розклеєних напередодні по місту, повідомлялося, що до нас приїжджають львів’яни. Людей зібралося дуже багато, і розхо: дитись вже ніхто не збирався. По лінії Української гельсінської спілки було домовлено з львів’янами, що вони приїдуть до нас на підтримку. Площа колишнього кладовища вже була вся заповнена. Ні львів’ян, ні єпископа 43
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Позовна заява товариства «Меморіал» за наклепом М. Мулика 44
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Панахида на зруйнованому кладовищі. 16 червня 1989 р., м. Івано–Франківськ П. Василика зі священиками не було. Як з’ясува: лось пізніше, біля кінотеатру «Космос» машину зі священиками і єпископом було зупинено, а їх за: тримано. Отець Микола Симкайло якось викру: тився і втік, прихопивши із собою сумку зі свяще: ничою одежею. Влившись у потік людей, що йшли на панахиду, отець Микола пробрався до пам’ят: ника Січинському, який одинокий вцілів на зруй: нованому комуністами цвинтарі, й почав переодя: гатись. Через деякий час з боку вулиці Куйбише: ва (нині С. Бандери) почулись оплески та вигуки «Слава Україні!». То підоспіли львів’яни. Початок панахиди затягувався більш як на дві години. Виявляється, всі поїзди, що йшли зі львівського напрямку, було за вказівкою обкому КПУ затримано на станції Ямниця, перед Іва: но–Франківськом, більш як на годину. Коли розпочалася панахида, з гучномовців на повну потужність почали лунати пісні типу «Із си: ром пироги» та ще якісь брутальні російські час: тушки. Такого ганебного і зневажливого ставлен: ня до віруючих старожили Прикарпаття не пам’ятали ні за Польщі, ні за Австрії. Ті, що були ближче до священика, мовчки молились, а ті, що стояли далі, обурювались, розгнівані хамством офіційної влади. Напруження зростало, і невідо: мо, чим би все закінчилось, якби група рухівців
і членів УГС не підійшла до автобуса з гучномов: цями і не почала переконувати представників вла: ди, що такі їхні дії зачіпають релігійні почуття віру: ючих і це може дуже трагічно закінчитись для них самих. Група молодих хлопців почала розгойдува: ти автобус. Згодом гучномовці були виключені. Cкільки мешканців міста та області брало участь у цій акції, сьогодні важко сказати. Тери: торія старого кладовища, площа навколо готелю «Україна» і всі вулиці, що сходяться в той район, були переповнені. Після закінчення панахиди лю: ди колонами з піснями рушили у різні напрямки міста. На балкони будинків виходили люди і вітали демонстрантів, вигукуючи: «Слава Україні!» Одна колона рушила на чийсь заклик до приміщення тюрми, там сидів арештований В. Січко. Демон: странти зупинилися біля тюрми і скандували: «Свободу Січку!» Інша колона проводжала до вокзалу львів’ян. Офіційна влада була неабияк перелякана. На вулицях міста не було видно жод: ного міліціонера. В різних місцях, на вулицях і пло: щах, проходили стихійні мітинги. До пізнього ве: чора великі групи людей співали досі заборонені патріотичні пісні. Оговтавшись тільки наступного дня, офіційна влада, силові структури розпочали пошуки найактивніших організаторів та учасників 45
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Роман Круцик
Демонстранти після панахиди в центрі. Івано–Франківськ, 16 червня 1989 р. демонстрацій та стихійних мітингів. Були арешто: вані й притягнуті до адміністративної відповідаль: ності на 15 діб член УГС Микола Кобрин та отець Микола Симкайло. Члени ради Культурно–науко: вого товариства «Рух» отримали повістки до про: куратури та органів внутрішніх справ. Відповідну «виховну» роботу з простими членами Культур: но–наукового товариства «Рух» партійне керів: ництво області зобов’язало провести керівників тих підприємств та установ і організацій, де пра: цювали рухівці. Події, що відбулись в Івано– Франківську 16 червня 1989 р., були переломним моментом пробудження, моментом позбавлення страху перед досі всесильною «керівною і спрямо: вуючою силою». Заходи адміністративного тиску влади на активних членів «Руху» та УГС вже не впливали. Не впливали вони і на хід політичних процесів, що стрімко набирали обертів. Навіть деякі керівники підприємств, організацій та дер: жавних установ негласно сприяли та допомагали активістам Культурно–наукового товариства «Рух» та УГС у проведенні різних заходів. Культурно–наукове товариство «Рух» подало заявку про проведення чергового мітингу на 23 липня 1989 р. Тему мітингу узгоджували у міськ: комі партії. Товариство запропонувало назву «Вся влада Радам», а комуністи — «Народ і перебудо: ва». Після довгих дебатів ці дві назви об’єднали 46
в одну і вирішили проводити мітинг спільно з міськвиконкомом під назвою «Народ і перебудо: ва. Вся влада Радам». До мітингу готувались усі. Партійне керівницт: во області планувало на цьому зібранні дискреди: тувати Культурно–наукове товариство «Рух» в очах громадськості. Після мітингу 16 червня до цього мітингу готувалися й трудові колективи. До парку ім. Т. Г. Шевченка, де проходив мітинг, йшли колонами, які формувались у центрі. Від керівництва міста та області промовцям слово надавав мер міста Яковишин, від товарист: ва слово по черзі надавали М. Чучук, Я. Шевчук, З. Дума. Комуністи хвалили горбачовську «пере: будову» та наввипередки вихваляли «мудру політику» КПРС. Був вихідний день, люди йшли в парк із сім’ями відпочивати, і після години ви: ступів наш мітинг став кількатисячним. За вказівкою влади сюди привели кілька трудових колективів з радянською символікою. Очевидно, ці робітники мали бути групою підтримки для комуністів–промовців. Я знімав мітинг зі сцени літ: нього театру і добре бачив, як сором’язливо вони опускали якомога нижче радянську символіку. Наші прихильники тримали національні прапори на витягнутих руках якомога вище. Подекуди у багатотисячній масі присутніх по: чали виникати конфлікти між тими, хто був з на:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Демонстранти прямують до парку на мітинг. 23 липня 1989 р., м. Івано–Франківськ
Мітинг 23 липня 1989 р., м. Івано–Франківськ 47
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Роман Круцик
Виступ І. Андрухіва. Мітинг 23 липня 1989 р., м. Івано–Франківськ ціональною симвлікою, і тими, хто був із симво: лікою радянською. Ведучі час від часу змушені були закликати людей до порядку та спокою. Виступи чергувались — один промовець від комуністів, один від рухівців. Симпатії присутніх на мітингу були явно на боці рухівців. У наших виступах звучала гостра критика існуючої влади, наводилися приклади беззаконня, політичних переслідувань. Репресо: вані розповідали про звірства комуністів та їхнього бойового загону НКВС у 1939–1940 рр. Виступи рухівців присутні сприймали схвально і супровод: жували бурхливими оплесками. Рятуючи ситу: ацію, Яковишин запросив до слова священика, помічника єпископа Івано–Франківської єпархії Московського патріархату, але це не допомогло переломити хід мітингу. Надійшло повідомлення, що на зібрання прибув В. Чорновіл. Всі чекали на його виступ. Ніхто з нас ніколи не виступав на мітингах. На відміну від комуністичних ораторів, виступи наші були сумбурними. Як і комуністи, ми їх закінчували двома–трьома гаслами на зразок: «Ліквідувати 6–ту статтю конституції про керівну і спрямовуючу
Виступ В. Чорновола. Мітинг 23 липня 1989 р., м. Івано–Франківськ 48
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
роль КПРС», «Геть московських окупантів з Ук: раїни», «Волю і визнання Греко–католицькій цер: кві!» Тоді я виступав уперше. Коли оголосили моє прізвище, я передав відеокамеру братові. Виступ я готував ще за кілька днів до мітингу, але веду: чий попередив, що мітинг затягується і виступаю: чим надається не більше п’яти хвилин. Я розгу: бився, руки–ноги тремтіли, в роті пересохло, перші речення звучали без інтонації і розділових знаків. Згодом мова вирівнялась. По ходу висту: пу, який я знав напам’ять, я зробив скорочення, щоб укластися в відведених п’ять хвилин. Як і всі наші, на закінчення виголосив кілька гасел, серед яких: «Щербицькому — колгоспну пенсію!» Мітинг почав набирати некерованого характеру, особли: во після емоційного виступу В. Чорновола. Ко: муністів засвистували, не давали до кінця висло: витись. Врешті Яковишин утік з мітингу. На закінчення Я. Шевчук зачитав резолюцію, яку прийняли одноголосно. Це була вагома перемога Культурно–науково: го товариства «Рух». Коли мітинг закінчився і лю: ди розійшлись, то радянські прапори виявились покинутими на естрадному майданчику. Мітинг 23 липня був настільки резонансним, що його обговорення відбулось на черговому засіданні бюро обкому КПУ. З цього приводу пер: ший секретар Посторонко письмово видав свої зауваження. (Див. фото на ст. 50, 51, 52). Щонеділі члени УГС та Культурно–наукового товариства «Рух» здійснювали поїздки по райо: нах і містах області, де проводились в основному несанкціоновані мітинги. Напередодні таких поїздок по місту розклеювались листівки, в яких повідомлялося, де і коли буде відбуватись та чи та акція. Поїзди й автобуси в недільні дні у вказаних напрямках, як правило, були переповнені. В міру нашої активності зростав спротив влади. Зростало і членство товариства. Офіцій: на влада дедалі частіше намагалась обмежити наші зібрання або ж зірвати їх. Часом годинами ми вистоювали коло зачинених дверей — не бу: ло ключів. Одного разу, коли ми зібрались, нам повідомили, що зібрання проходитиме у залі засідань міськвиконкому і що з нами хочуть зустрітися працівники КДБ. До зали засідань зайшло значно менше людей, ніж було зібрало: ся. Страх перед всесильним КДБ ще жив у ба: гатьох серцях. Збори були дуже короткими. За: ступник начальника КДБ В. Харченко в кількох словах розповів про перебудовчі процеси, що відбуваються в державі, і суворо зауважив, що дії товариства перейшли всі рамки дозволеного і носять відверто націоналістичний характер. Він вийняв з папки стандартний аркуш паперу, на якому фломастером було написано: «БИЙ ЖИДІВ, БИЙ МОСКАЛІВ!» Високий гість із КДБ недвозначно звинуватив нас, членів товариства, у виготовленні начебто знятої зі стовпа ка:
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Я. Шевчук зачитує резолюцію мітингу. Мітинг 23 липня 1989 р., м. Івано–Франківськ дебістами листівки. Це була копія, як пояснив В. Харченко, а оригінал знаходиться у КДБ. Майже кожний з нас у той час навіть не бачив ксерокопіювальної техніки. В залі запанувала мертва тиша. Ми не знали, що відповісти. Так тривало декілька хвилин. Згодом М. Чучук підій: шов до столу, за яким сиділо високе начальство, взяв до рук листівку, почав уважно її розгляда: ти, а тоді вигукнув: «Та це ж підробка і прово: кація! Де відбитки від цвяхів, кнопок чи темні місця від клею? На ксерокопії такі відбитки му: сять бути!» Очевидно, Маркіян вже розумівся на цій новій для всіх нас техніці. В залі зчинився гамір, на цьому збори закінчились. Після цього випадку нам відмовили у при: міщенні у міськкомі комсомолу, яке досі ми вико: ристовували для зборів. Ми збирались де могли, попередньо домовляючись на кожних зборах про місце наступної зустрічі. Заступником голови товариства був Ярослав Шевчук, і ми почали зби: ратись у нього на роботі, в реставраційних майс: тернях. Але згодом і туди надійшла заборона. Тоді ми почали збиратись у приміщеннях краєзнавчо: го музею. З. Дума був теж членом ради товарист: 49
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Зауваження 1–го секретаря обкому КПУ по мітингу (ст. 1) 50
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Зауваження 1–го секретаря обкому КПУ по мітингу (ст. 2) 51
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Роман Круцик
Зауваження 1–го секретаря обкому КПУ по мітингу (ст. 3)
ва і працював у музеї атеїзму. Після зборів у цих приміщеннях і З. Думу, і Я. Шевчука викликали у владні кабінети та відповідні органи. Демократичний рух ширився. Зростав автори: тет товариства. Деякі керівники установ, ор: ганізацій і підприємств вже не лякались заборон влади і надавали нам приміщення для проведен: ня зборів. Ми збирались у клубі глухонімих, в об: ласній Спілці художників та інших місцях. Перші наші збори носили хаотичний характер і були зовсім не дисциплінованими. Промовці пе: ребивали один одного. Але і в цьому був свій по: зитив, бо бажаючих говорити ставало дедалі більше. В основному дуже часто обговорювались резонансні статті, які час від часу почали з’явля: тись у тодішній радянській пресі. Але поступово товариство починало набувати рис організації. Було створено секції: політичну, правозахисну, історичну, літературну, по зв’язках із церквою та ін. Кожен вибирав собі свій напрямок майбутньої роботи. Не все виходило спочатку. Дуже часто, коли керівництво товариства давало членам якісь доручення, їх не виконували або ж люди просто 52
переставали відвідувати збори і переставали бути членами товариства. Це були перші несміливі кроки. Ми вчились. Вчилися формувати гро: мадську думку, організовувати збори, мітинги, вивчали тодішнє радянське законодавство, щоб грамотно відстоювати свої права і хоч якось боро: тися з режимом. На той час серед членів товари: ства було дуже мало людей старшого покоління, тобто тих, хто на власній шкірі відчув «комуністич: ний рай» і мав великий досвід політичної бороть: би. Членами Культурно–наукового товариства «Рух» була в основному молодь. Згодом дехто з тих молодих стали керівниками підприємств, установ, організацій, лідерами новітніх партій, депутатами, державними діячами. Ті часи відходять в історію, вони були важки: ми, але цікавими. Не кожному поколінню судило: ся жити на переломі віків, коли міняється ідео: логія, падає імперія, творяться нові держави, переоцінюються людські цінності, відроджується релігія і мораль. Не всі ті, що виявляли бажання бути в това: ристві, вступали до нього з добрими намірами. На
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Виступ О. Волкова. Мітинг 23 липня 1989 р. зборах почалися дрібні суперечки. Часто збори закінчувались без прийняття будь–яких рішень, тобто безрезультатно. Беззаперечно, що офіційна влада, маючи всі засоби і методи впливу, трима: ла Культурно–наукове товариство «Рух» під пиль: ним наглядом через своїх агентів. Смішно було б заперечувати, що такого не було. Переглядаю: чи свій відеоархів, який налічує близько 400 годин зйомок, сьогодні я бачу, як деякі члени товарист: ва у виступах на мітингах чи зборах були аж над: то радикальними. Їхній радикалізм надавав їм не: абиякої популярності, їх вважали лідерами, вони почали очолювати осередки товариства і ставали їх керівниками. Пізніше, коли було проголошено незалежну Україну, вони різко у своїх діях і погля: дах відійшли вліво до соціалістичних та кому: ністичних ідей. Власне через таких людей спец: служби та комуністичні структури і здійснювали тоді і зараз свою розкольницьку політику серед демократичних сил. Пізніше, після перших демо: кратичних виборів 1990 р., на урочистостях у Дра: матичному театрі з нагоди прийняття Декларації про державний суверенітет України, я як член облвиконкому і голова депутатської комісії із за: конності і правопорядку був запрошений на фур: шет. Крім керівництва області, там були присутні і керівники силових структур. Один із працівників тоді ще КДБ ніби жартома, звертаючись до мене, неголосно заявив: «Що там ваш «Рух» і «Мемо:
ріал», ми все знаємо про вас і керуємо вами. Ще на початку перебудови ми дали вказівку нашим агентам бути активними, радикально виступати на ваших мітингах, втиратись у довіру і керувати всіма вашими діями». На всі наші мітинги з російським триколірним прапором приходив О. Волков. У своїх виступах завжди підкреслював: «Я росіянин, але я за Укра: їну». Кілька разів у розмові зі мною Волков напо: лягав, що його потрібно ввести у Раду і що тільки він може бути ідеологом товариства. Однак уже тоді ми всі відчували нещирість у його словах і діях, що цілковито підтвердилось пізніше. Перший конфлікт у Культурно–науковому то: варистві «Рух» виник перед установчою конфе: ренцією Товариства української мови, що мала проходити в Києві. Оргкомітет з Києва передав то: вариству «Рух» 6 запрошень на конференцію. Їх пе: редали через тепер широко знаного письменника Степана Пушика. Чомусь ті запрошення опини: лись в обкомі КПУ. Товариству телефоном було повідомлено про запрошення. Поки на зборах об: говорювали склад нашої делегації та теми ви: ступів на установчій конференції «Просвіти» в Києві, в обкомі наші запрошення вже були роз: поділені між членами партії. Очевидно, для того щоб задобрити нас, одне запрошення дали члену ради товариства Зиновію Думі. Майже три години на чергових зборах йшло бурхливе обговорення 53
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
цього інциденту. Лунали слова обурення на адре: су обкому КПУ, С. Пушика і З. Думи. Його звину: вачували у зв’язках з обкомом КПУ та іншими владними структурами. Конфлікт закінчився ви: ключенням Зиновія із членів ради Культурно–нау: кового товариства «Рух». Особлива неприязнь виникла після цього випадку між З. Думою і Я. Шевчуком. Історичну секцію Я. Шевчук дору: чив вести І. Андрухіву. Згодом, коли почалися розкопки, вдалося примирити Я. Шевчука і З. Ду: му. На конференцію Товариства української мови до Києва було вирішено сформувати делегацію з шести осіб і їхати без запрошень, а в Києві організаторам конференції розповісти, що запро: шення перехопили комуністи, і не допустити їхньої реєстрації як делегатів. Я не був ні в одній із секцій Культурно–науко: вого товариства «Рух», хоча регулярно відвідував збори, переважно історичної секції. Тоді значніша робота проводилась в Українській гельсінській спілці. Майже на кожному засіданні приймали у члени УГС. Івано–Франківська філія настільки виросла, що виникла потреба розділити її на окремі осередки. Конспіративні квартири не могли розмістити всіх бажаючих бути на зборах. Івано–Франківська обласна філія УГС Івано–Франківське відділення № п/п П. І. Б. Рік народження 1. Авраменко Володимир Васильович 1958 2. Балюк Петро Дмитрович 1958 3. Білічак Іван Петрович 1945 4. Білічак Марко Петрович 1952 5. Бідочко Діана Василівна 1962 6. Войтович Василь Миколайович 1951 7. Волков Олександр Миколайович 1954 8. Гоголь Анна Іванівна 1934 9. Гривінський Василь Пилипович 1921 10. Дащенко Ігор Володимирович 1950 11. Децик Дарія Романівна 1926 12. Дідух Юрій Васильович 1961 13. Дмитрів Іван Михайлович 1951 14. Долішній Василь 15. Долішній Іван Михайлович 1948 16. Дубинський Степан Михайлович 1942 17. Жовтуля Юрій Михайлович 1955 18. Заливаха Опанас Іванович 1925 19. Зеленчук Михайло Юрійович 1924 20. Кобрин Микола Петрович 1954 21. Коваленко Михайло Дмитрович 1948 22. Коваленко Петро Михайлович 1950 23. Ковалів Романія Михайлівна 1944 24. Круцик Роман Миколайович 1945 25. Леник Любов Іванівна 1915 26. Лучко Петро Миколайович 1932 27. Масляк Микола Дмитрович 1951 28. Мацюк Микола Михайлович 1955 29. Мокутрак Андрій Ігорович 1968 54
Роман Круцик
30. 31. 32. 33. 34. 35. 36. 37. 38. 39. 40. 41. 42. 43. 44. 45. 46. 47. 48. 49. 50. 51. 52. 53.
Остапик Зиновій Михайлович Падуча Дмитро Григорович Попович Оксана Ребрик Богдан Васильович Савин Василь Іванович Савчук Катерина Андріївна Сікач Василь Іванович Славатинський Дмитро Михайлович Смицнюк Орест Богданович Смук Андрій Васильович Стасів Надія Василівна Степченко Олег Васильович Стрільців Василь Степанович Талайло Володимир Олексійович Тимчишин Василь Дмитрович Тютюнник Богдан Іванович Цапюк Михайло Миколайович Чекіс Петро Васильович Шаламай Мирон Петрович Швець Андрій Євгенович Шевчук Роман Михайлович Юрків Микола Євстахійович Яновський Олександр Миколайович Яцків Мирослав Іванович
1934 1941 1926 1939 1922 1923 1958 1935 1950 1960 1940 1971 1925 1960 1941 1962 1957 1937 1961 1965 1943 1950 1968 1934
Налагоджувались зв’язки і робота з Греко–ка: толицькою церквою, яка виходила з підпілля. Тісний зв’язок з церквою підтримувало і Культур: но–наукове товариство «Рух». У той час мос: ковське керівництво, проводячи курс на так звану «демократизацію», широко відзначало 1000–річ: чя хрещення Русі. На зборах ми часто обговорю: вали ці події, критично висловлюючись щодо фа: рисейства шовіністичної Москви з приводу того що святкування проводяться не в Києві, а в Мо: скві. Хтось зауважив: «Ще коли у водах Дніпра наші предки приймали хрещення, то в Москві ще лазили по деревах бурі ведмеді». Греко–католицька церква вирішила провес: ти своє святкування 1000–річчя хрещення Русі. Тоді на Прикарпатті найактивніше діяла Христи: янсько–демократична партія, яку очолював Сі: чко. Святкування проводилося 13 серпня 1989 р. на берегах річки Бистриці Надвірнянської біля с. Угорники. Це було перше багатотисячне богослужіння Греко–католицької церкви, яка вела боротьбу за легалізацію та вихід із підпілля. Коли колони релігійних громад і жителів міста повертались на: зад, біля кінотеатру «Космос» дорогу колоні пере: крили загони міліції і «омону». Відбулося зіткнення. Колони прорвали загороду, але багато віруючих були побиті кийками, пролилась перша кров. Після цього на засіданні УГС, яке відбувалось на квартирі Н. Стасів (пізніше дружина Л. Лук’я: ненка), ми довго обговорювали цю подію і ради: лись, що робити далі, як діяти? Адже режим почав репресії. Всі розуміли, що відступити — означає посіяти страх у душах простих людей.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Святкування УГКЦ 1000–річчя хрещення Русі, м. Івано–Франківськ, 13 серпня 1989 р. 55
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Роман Круцик
Зіткнення віруючих з правоохоронними органами після святкування 1000–річчя Хрещення Русі. м. Івано–Франківськ, 13 серпня 1989 р. На той час на кожних зборах УГС та Культур: но–наукового товариства «Рух», а вони проводи: лись раз на тиждень, я доповідав присутнім про пошук свідків місць масового захоронення жертв комуністичних репресій. Вже було приблизно ви: значене місце поховання у колишньому Пасіч: нянському лісі. Наближалася дата підписання пак: ту Молотова–Ріббентропа. В кількох центральних газетах з’явилися публікації на цю тему. Ми жва: во обговорювали їх на своїх зібраннях. Культур: но–наукове товариство «Рух» почало друкувати свою газету. Був налагоджений зв’язок з литовсь: ким «Фронтом», в них і випускалась наша газета. (Див. фото на ст. 58). Щоразу за тиражем у Прибалтику на своїх ма: шинах їздили рухівці. Часто у ті таємні відряджен: ня за газетами їздили члени осередку «Меморі: алу» Юліан Куйбіда і Петро Кацаба. Весь період розкопок і в подальшому ці двоє старших людей із власними автомобілями стали ніби «транспорт: ним цехом» для «Меморіалу». Планування кожної поїздки до Прибалтики за тиражем газет відбува: лось у суворій таємниці. Про це знали тільки Яро: слав Шевчук, який редагував і виготовляв макет газети, водій і один чи два супроводжуючі як охо: ронці. Все ж спецслужби якось довідались про 56
такі поїздки: одного разу машину затримали і весь наклад чергового номера вилучили. Поява в «Літературній Україні» проекту статуту «Народного руху України за перебудову» ще біль: ше активізувала політичне життя на Прикарпатті. Активно почали утворюватися групи підтримки та ініціативні групи за створення осередків «Народно: го руху України за перебудову». Сьогодні важко сказати, де був створений перший такий осередок на Прикарпатті. Правильно буде першим осеред: ком вважати Культурно–наукове товариство «Рух». Його члени та члени УГС і ініціювали та про: водили основну роботу зі створення осередків «Народного руху» — в робітничому середовищі: на локомотиворемонтному заводі, приладобудівному, цементно–шиферному комбінаті, на меблевій фа: бриці; в Інституті нафти і газу, у спілках художників, письменників, архітекторів, у медичних закладах та на інших підприємствах, в організаціях та уста: новах м. Івано–Франківська. На Івано–Франківсь: кому меблевому комбінаті утворюється не осере: док «Руху», а патріотичний клуб «Щирість» під керівництвом Б. Голодюка. Однак це новоутворен: ня проіснувало недовго, після установчого з’їзду «Народного руху України за перебудову» не: численні його члени перейшли у «Народний рух».
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Член «Меморіалу» Юліан Куйбіда
Член «Меморіалу» Петро Коцаба
Протягом червня, липня та серпня 1989 р. на При: карпатті були створені міські осередки, районні та міськрайонні організації «Народного руху України за перебудову». Велася підготовка до обласної установчої конференції «Руху». На збори Культурно–наукового товариства «Рух» майже з самого початку почав приходити Роман Левицький. Ми з ним працювали на локо: мотиворемонтному заводі. Незважаючи на тиск керівництва заводу, ми все ж створили там осере: док «Руху». Його членами, крім Левицького, ста: ли машиністи та їх помічники, що разом зі мною працювали на випробуванні тепловозів. Збори осередку обрали мене та Р. Левицького делегата: ми обласної установчої конференції «Народного руху України за перебудову». Роман Васильович Левицький народився 13 лютого 1962 р. в с. Васючин Рогатинського району. Коли Роману було три роки, ще у молодо: му віці помер його батько. У 1969 р. Роман всту: пив до першого класу Васючинської середньої школи. В 1979 р. тяжко захворіла і померла його мати. На той час Роман закінчив середню школу. Як згадують учителі, вчився дуже добре, був до: питливий, акуратний. Після школи влаштовується учнем столяра на Івано–Франківський локомоти: воремонтний завод. До 1980 р. працює столяром і восени призивається до лав Радянської армії. В армії здобуває спеціальність радиста 1–го кла: су. За відмінну службу отримує у керівництва
Член Культурно–наукового товариства «Рух» Роман Левицький 57
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
«Крок», газета Культурно–наукового товариства «Рух» 58
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
військової частини направлення для вступу у ви: щий навчальний заклад. У зв’язку з важким ма: теріальним становищем вступає на вечірнє відділення Івано–Франківського інституту нафти і газу та продовжує працювати столяром на за: воді. По закінченні 2–го курсу працює майстром цеху, а згодом переходить у виробничий відділ на посаду інженера–економіста. Після закінчення 4–го курсу переводиться у Чернівецький універси: тет на фінансово–економічний факультет. До політичної роботи Роман був уже підготов: лений. Мати, яка була станичною ОУН у с. Васю: чин, багато розказувала допитливому синові про визвольну боротьбу... 12 серпня біля Будинку художника по вул. І. Франка було дуже людно. До початку установ: чої конференції Руху залишалось 15 хвилин. Я, стурбований, виглядаю Левицького, щоб разом зареєструватись. Недочекавшись Романа, я ре: єструю нас обох і отримую два мандати делегатів конференції. Після двогодинної роботи конференції, під час перерви страшна звістка потрясла делегатів — вбито Романа Левицького. Після перерви, ще не знаючи подробиць убивства, делегати вшанували пам’ять Левицького хвилиною мовчання. Конфе: ренція завершувалась на сумній ноті. Правою ру: кою при голосуванні я піднімав свій мандат, а в лівій тримав мандат Романа, і ніяк не вірилось, що його вже серед нас не буде. Головою обласної організації «Народного руху України за перебудову» було обрано Миколу Яко: вину. Конференція затвердила резолюцію, якою обрала Раду та визначила основні напрямки діяльності. Резолюція № 1 Про створення Івано–Франківської обласної організації Народного руху України за перебудову Конференція представників первинних осе: редків Народного руху України, самодіяльних товариств, творчих спілок і трудових колективів, що зібрались у м. Івано–Франківську 12 серпня 1989 року, УХВАЛИЛА: 1. Створити Івано–Франківську обласну ор: ганізацію Народного руху України за перебудову. 2. Вищими органами Івано–Франківської об: ласної організації НРУ вважати: Конференцію, Раду, Координаційну групу. 3. Надати Раді право докооптації не більше третини обраних Конференцією її членів. 4. У своїй діяльності Івано–Франківській об: ласній організації НРУ керуватися (до прийняття статуту Народного руху України за перебудову республіканським установчим з’їздом) тимчасо: вим статутом Івано–Франківської організації НРУ, прийнятим на конференції.
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Голова обласної організації Народного руху України Микола Яковина 5. Для здійснення практичної діяльності Іва: но–Франківської обласної організації НРУ уповно: важити такий склад обраної Ради: 1) Юрій Андрухович, поет, член республікан: ського оргкомітету НРУ; 2) Петро Арсенич, історик, член Коорди: наційної ради т–ва «Меморіал»; 3) Любов Боброва, педагог, Долинська ор: ганізація Т–ва української мови; 4) Олег Бойкевич, художник, голова Рога: тинського т–ва «Дзвін»;. 5) Роман Бугай, член Калуського т–ва «Від: родження»; 6) Олег Вівчаренко, юрист, член Івано–Фран: ківського правління Т–ва української мови; 7) Олександр Волков, робітник, член Куль: турно–наукового т–ва «Рух»; 8) Ігор Гаврилюк, інженер, голова Калусько: го т–ва «Просвіта»; 9) Роман Гладиш, юрист, член Львівської Регіональної ради НРУ; 10) Михайло Головатий, інженер, краєзна: вець, м. Івано–Франківськ; 11) Борис Голодюк, робітник, голова політклу: бу «Щирість», м. Івано–Франківськ; 12) Валентин Дістрянов, хімік, м. Івано–Фран: ківськ; 59
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
13) Василь Дністрович, майстер, член Калусь: кого т–ва «Відродження»; 14) Зиновій Дума, історик, член ради Культур: но–наукового т–ва «Рух»; 15) Ярослав Захарія, лікар, м. Івано–Фран: ківськ; 16) Богдан Канюка, інженер, смт Бурштин; 17) Степан Каспрук, художник, секретар осе: редку «Меморіал» при Культурно–науковому то: варистві «Рух», м. Івано–Франківськ; 18) Зиновій Когуч, учитель, с. Павлівка; 19) Віктор Колесник, член правління Т–ва єврейської культури ім. Шолома Алейхема; 20) Роман Круцик, робітник, голова осередку «Меморіал» при Культурно–науковому товаристві «Рух», м. Івано–Франківськ; 21) Володимир Остроцький, хімік, с. Ямниця; 22) Володимир Машталєр, голова Коломийсь: кої організації Т–ва української мови; 23) Антін Путько, відповідальний секретар об: ласної організації Т–ва української мови; 24) Северин Салітра, робітник, м. Івано– Франківськ; 25) Роман Степаняк, інженер, м. Івано–Фран: ківськ; 26) Неоніла Стефурак, поетеса, голова облас: ного літоб’єднання «Іскри юності»; 27) Маркіян Чучук, біолог, голова Культур: но–наукового т–ва «Рух», член республіканського оргкомітету НРУ; 28) Володимир Шатохін, викладач філософії, м. Івано–Франківськ; 29) Володимир Шлемко, актор, член прав: ління обласної організації Т–ва української мови; 30) Микола Яковина, художник, член Львівсь: кої Регіональної ради НРУ і республіканського оргкомітету НРУ. 6. Доручити Раді обрати групу координаторів і утворити організаційний відділ, ревізійну комісію, а також такі проблемні секції: а) суспільно–політичну, б) інформації та зовнішніх зв’язків, в) правову, г) науково–теоретичну, д) соціальну, ж) свободи совісті, з) культурно–історичну, і) міжнаціональних стосунків, к) екологічну, л) молодіжну, м) фінансово–господарчу. 7. Заснувати періодичний друкований орган. 8. Конференція уповноважує Раду, її коор: динаторів увійти з клопотанням до міської Ради народних депутатів м. Івано–Франківська про виділення конторських приміщень для роботи структурних утворень Івано–Франківської обла: сної організації Народного руху України за пере: будову. 60
Роман Круцик
9. Доручити Раді відредагувати та опубліку: вати прийняті Конференцією документи: – Резолюцію № 1. – Декларацію принципів Івано–Франківської обласної організації НРУ. – Відозву до громадян області. – Тимчасовий статут Івано–Франківської обласної організації НРУ. Перші наради новообраної ради Народного руху відбувались у Будинку художників по вул. І. Франка. Актив Ради проводили у робочій май: стерні М. Яковини. Романа Левицького ховали у його рідному селі Васючині 16 серпня 1989 р. Зиновію Думі вдалося випросити невеликий автобус у краєзнавчому му: зеї, де він працював. Їхали невеличкою групою з вінками і чотирма національними прапорами. Село було стривожене. Напередодні похорону правоохоронці допитали майже всіх сусідів і близьких Романа. По дорозі розподілили обов’язки між собою. Четверо прапороносців мали стояти у голові і но: гах катафалка, а потім по дорозі на кладовище у такому ж порядку нести приспущені прапори. На подвір’ї хати Романа зібралось майже все село. Ми пройшли до невеликої кімнати, де лежав Ро: ман, і стали навколо катафалка. Очевидно було, що на похорон прийшли люди із навколишніх сіл. Старші чоловіки, очевидно, учасники визвольних змагань, підходили до катафалка прощатися з Романом, а потім відходили, цілували прапор і продовжували молитись. Похоронна процесія почала рухатись до кла: довища. На першому перехресті вулиць усі звер: нули увагу на вантажну машину, в якій у три ряди сиділи люди у міліцейській формі. Коли процесія порівнялася з машиною, міліціонери встали, до: сить якось демонстративно, і ми побачили на їхніх грудях автомати. Процесія продовжувала руха: тись, хоч у всіх виникло якесь недобре передчуття, дехто оглядався. Без перешкод дійшли до кладо: вища. Після панахиди майже вся наша делегація у коротких виступах прощалася з Романом. Я ви: ступив останнім і на закінчення поклав у домови: ну на руки Романа його мандат делегата обласної установчої конференції «Народного руху». Новостворена організація Народного руху України розширені свої збори проводила разом з членами Культурно–наукового товариства «Рух». Наближалась річниця підписання пакту Молотова–Ріббентропа. Було вирішено провести мітинг з нагоди цієї річниці. Про проведення мітин: гу було повідомлено міську владу. Налякана попе: редніми багатотисячними мітингами, вона дозво: лу нам не дала. На тогочасних засіданнях бюро міськкому та обкому з порядку денного не сходи: ло питання про діяльність Культурно–наукового товариства «Рух». М. Чучука, Я. Шевчука і М. Яко:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Демонстрація та мітинг пам’яті Р. Левицького, м. Івано–Франківськ, вересень 1989 р. вину викликали у міськком КПУ і повідомили, що будь–які мітинги і масові акції у місті заборонено і що від сьогодні всі мітинги після погодження із владою і за її дозволом можна проводити в полі за автостанцією біля колишнього села Пасічна. На чергових зборах погодились провести мітинг у полі на місці, яке вказували комуністи. Були роз: поділені обов’язки з підготовки мітингу. Ми віри: ли, що люди прийдуть на мітинг, але місце у полі створювало проблеми з озвученням. У товаристві вже була своя апаратура для озвучення, і стояло питання, де підключитись до електромережі. Вирішити цю проблему було доручено мені як жи: телю с. Пасічної. У крайньому будинку від поля, де мав проходити мітинг, проживав Мирон Верет: ко. Ввечері я зайшов до нього, але виявилось, що господар хворий і лежить у стаціонарі в лікарні по вул. Франка. Дружина ж сказала, що тільки за згодою чоловіка вона дозволить підключитись до мережі. Я відвідав Мирона в лікарні, і згоду було отримано. Ми посилено готувалися до мітингу. Щодо поховань жертв репресій у Пасічнянському лісі вже було зібрано багато свідчень. Влада, яка спочатку в переговорах пропонувала провести
Пам’ятник Р. Левицькому на місці його загибелі 61
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Мітинг з нагоди річниці пакту Молотова–Ріббентропа. Івано–Франківськ, 2 вересня 1989 р.
Роман Круцик
мітинг у полі за автобусною станцією, дозволу на проведення так і не дала. За день до мітингу по обласному радіо декілька разів лунали поперед: ження про заборону мітингу і що учасники будуть покарані. Серед жителів міста поширювалась інформація, що рухівці вже відшукали місце масо: вих поховань жертв біля Пасічної. В центрі міста можна було побачити групки людей, які дискуту: вали з приводу публікації у «Прикарпатській правді» від 5 липня 1989 р. статті «Чутки і факти. Станіславські Куропати?». У статті піддавалася сумніву правдивість публікацій в окупаційній пресі 1941 р. про масові розстріли жителів краю в тюрмі м. Станіслава напередодні війни. Майже місяць статтю обговорювали і з нею полемізували жителі міста. На кожних зборах Культурно–наукового то: вариства «Рух» я інформував присутніх про нових віднайдених свідків і що на основі їхніх свідчень можна вже шукати місце поховання. За два тижні до мітингу у газеті Тисьмениць: кого райкому КПУ було надруковано статтю І. Андрухіва «Станіславські Куропати». У статті вже подавалися кілька свідчень жителів с. Па: січної. Однак весь віддрукований тираж газети працівники обкому КПУ вилучили. Перечитуючи зараз ту статтю дивуюсь, чому газету не пустили між люди. Автор на закінчення кляв зрадників з КПЗУ і націоналістів та вихваляв компетентну комісію, у складі якої переважали старі енкаве: дисти. Незважаючи на зливу, мітинг був багатолюд: ним. Однак його закінчення мало не стало трагічним. Учасники мітингу стояли у полі по коліна у бо: лоті. На мітинг прибув перший секретар міськко: му партії Я. Федорчук у супроводі інструкторів Графа і Титова. Після кількох виступів слово на: дали йому, але виступу він так і не закінчив. Роз: лючені промоклі маніфестанти засвистали його. Коли надали слово мені, я розповів, як іде по: шук свідків та пошук місця масового поховання жертв репресій, попросив присутніх повернути го: лови направо і сказав: «Ось на тому пагорбі і є «станіславські Куропати». Це вказувалось на «Дем’янів Лаз». Після мого виступу слово взяв один з інструкторів міськкому партії. Коли він по: чав заперечувати те, що комуністи чинили злочи: ни, мовляв, це справа німців або бандерівців, здійнявся галас і свист. Його стягнули з трибуни, і нам ледве вдалося запобігти самосудові. На наше прохання мітингуючі розступились, утворивши вузький коридор для переляканого інструктора. До кінця коридора Титов пройшов увесь білий, як сніг, його просто обплювали учасники мітингу.
Виступ на мітингу першого секретаря міськкому партії Я. Федорчука. Івано–Франківськ, 2 вересня 1989 р. 62
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
На третій день усім 10–м промовцям на мітингу були вручені повістки до Тисьменицького районно: го суду. Те судове засідання можна вважати зраз: ком радянського правосуддя. У заповнених на кож: ного з нас протоколах давали свідчення один міліціонер і одна цивільна особа. Чомусь усі цивільні свідки носили риб’яче прізвище. В одному протоколі Рибак, в іншому Карасьов, ще в іншому Рибалко, Карась, Рибін і так далі. Ознайомившись детальніше з протоколами, ми виявили, що прожи: вають всі 10 свідків за однією адресою, в одному будинку і в одній і тій самій квартирі по вул. Га: гаріна. Ми поставили перед суддею вимогу викли: кати на судове засідання свідків, а також першого секретаря міськкому партії Я. Федорчука та двох інструкторів, які теж брали участь у несанкціонова: ному мітингу. Суддя (а це була жінка) розплака: лась. Благала нас погодитись бодай на мінімаль: ний штраф, бо така вказівка обкому КПУ, інакше її звільнять з роботи. Наступного судового засідання так ніколи вже й не відбулося. Про судову тяганину ми дуже швидко забули, наближалася дата проведення установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. По всіх районах області проходили конференції, на яких обирали делегатів з’їзду. Бажаючих було дуже ба: гато. Я, задоволений, що обраний делегатом, готу: вався до поїздки у Київ. Їхав з відеокамерою і набо: ром касет з надією відзняти повністю весь хід з’їзду. Від станції метро «Політехнічний інститут» Іва: но–Франківська делегація рухалась колоною до місця проведення з’їзду. У всіх був святковий підне: сений настрій. Багато хто ніс національні прапори та плакати з різними гаслами. Біля актової зали інституту дуже людно, нас зустріли оплесками. Після реєстрації та отримання мандатів ми рушили до зали. Величезна зала і святково оформлена сцена вражали. Над великою сценою розміщені герби всіх земель України, в залі лунає стрілецький марш. Виявилось, що місця нашої делегації — у задніх рядах лівого крила зали. Це створювало проблеми для відеозйомки. Передні ряди були зай: няті гостями та акредитованими представниками преси. Щоб вести безперервну зйомку, потрібно було підключитися до електромережі. Я вирішив звернутися до голови прес–центру з’їзду. Його очо: лював Леонід Карнаухов — відомий ведучий політичних програм центрального телебачення. Знайшовши кімнату прес–центру, я став у чергу. Всі просили місця у передніх рядах. Я зрозумів, що моє прохання задоволене не буде. В голові про: майнула авантюрна думка: «А що як представи: тись кореспондентом якогось зарубіжного агент: ства?» Недосконало, але я трохи міг спілкуватись польською мовою. Взявши відеокамеру на плече, я підійшов до Л. Карнаухова, мішаною польсь: ко–російською мовою представився і пояснив про: блему. Моя авантюра вдалась. Якомусь працівнику було дано доручення, і мене провели до крайнього
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
у проході місця другого ряду. Поряд у підлозі було вмонтовано кілька розеток. Таким чином я відзняв 8 тригодинних касет — повну відеостенограму пер: шого з’їзду Народного руху. Майже на цілу дев’яту касету були, у перервах з’їзду, відзняті інтерв’ю з відомими політиками і громадськими діячами Ук: раїни і діаспори. Багато разів, вже пізніше, я пере: глядав відеозйомку першого з’їзду Народного руху України, і очевидно, що стенограма з’їзду потребує видання її окремою книжкою. Не хочу категорично стверджувати, але видається, що мої зйомки є єди: ними, що зафіксували перебіг з’їзду у повному об: сязі. На другий день його роботи розгорівся скан: дал у прес–центрі. У телевізійних новинах держав: них телеканалів перший день з’їзду було подано у перекрученому, неправдивому та образливому вигляді. За рішенням з’їзду представники держав: них телевізійних програм були позбавлені акреди: тації, і їх змусили покинути залу з’їзду. Боячись, що відеокасети розмагнітяться, у 2008 р. я пере: дав 9 відеокасет із записами першого та стільки ж — другого з’їздів Народного руху до державно: го кінофотоархіву України. У 1991 р., коли я був заступником голови комісії з питань з’ясування обставин спроби дер: жавного перевороту (так званого ГКЧП), в одному з кабінетів ідеологічного відділу обкому КПУ віднайдено папку з написом «Рух». Крім інших до: кументів, у ній містився цікавий матеріал про пер: ший з’їзд Народного руху України. Хто автор до: кумента, невідомо, але є очевидним, що, можли: во, і в нашій групі делегатів з’їзду хтось збирав інформацію для обкому КПУ. Автор дуже коротко дає оцінку майже кожного виступу. Думаю, що чи: тачам цікаво буде познайомитись з поглядом тодішньої збанкрутілої однопартійної влади на політичні процеси, що відбувалися в Україні. Тому нижче у повному обсязі і з тими ж граматичними, орфографічними та фактичними помилками по: даю цей матеріал. Для особистого користування З’їзд Народного Руху України за Перебудову В Києві 8–10 вересня ц. р. відбувся установ: чий з’їзд Народного руху України за перебудову. В роботі з’їзду брало участь 1109 делегатів (із 1158). Серед учасників — 32 народні депутати СРСР. Було запрошено біля 300 гостей. Це пред: ставники народних фронтів, інших політизованих об’єднань з республік СРСР, Москви і Ленінграду, а також від страйкових комітетів Донбасу. В числі зарубіжних гостей — відомий діяч української націоналістичної організації, головний редактор журналу «Сучасність» Тарас Гунчак, депутати польського сейму від «Солідарності» Міхник та Мокрий. На з’їзд не були допущені офіційна делегація Одеської області, а також представники робітни: чих колективів Кіровоградської, Сумської, Чер: нігівської областей. 63
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Мандатна комісія з’їзду не підготувала пов: ноцінної доповіді про соціальний, віковий, про: фесіональний склад делегатів. Зрозуміло, однак, що на з’їзді переважали, визначаючи його спряму: вання і тональність, представники інтелігенції, зо: крема творчої і наукової. Робітників було лише 109, працівників сільського господарства — 16. Впли: вові позиції на з’їзді мали представники екс: тремістських угрупувань (УГС та інші). Їхні лідери виступили із доповідями і промовами, голосували на окремих засіданнях (наприклад, М. Горинь). Вважається, що делегати представляли при: близно 280 тисяч учасників Руху на Україні. На з’їзді було акредитовано понад 130 жур: налістів, в тому числі від 22 зарубіжних газет і те: лекомпаній. Не одержали допуску представники респуб: ліканської газети «Правда Украины». Українсько: му телебаченню спочатку були дозволені лише епізодичні зйомки, а потім взагалі кореспонден: там УТ «відмовили у довірі». Зал, де проводився з’їзд, був насичений націоналістичною символікою. Антирадянські, антипартійні, націоналістичні висловлювання, яких було чимало, зустрічались оваціями. Ораторів, що їх виголошували, зал вітав стоячи. Члени КПРС, народні депутати СРСР, пред: ставники творчої інтелігенції, по суті, не намагались ввести з’їзд у конструктивне русло, не дали відпо: ру антирадянським, антипартійним промовам. Нав: паки, окремі з них (письменники П. Мовчан, І. Драч, С. Плачинда, народний депутат СРСР С. Конєв, історик М. Брайчевський та інші) практично зімкну: лись багатьма позиціями з націоналістично–екс: тремістськими, клерикальними елементами. Більш–менш спокійний і певною мірою кон: структивний характер прийнятих з’їздом доку: ментів різко розходиться з атмосферою, що панувала в залі засідань. Оскільки весь попередній досвід свідчить, що декларації НРУ мають суто пропагандистське зна: чення і заходи осередків Руху їм досить часто не відповідають, очевидно, не виключається дальша ескалація деструктивних і навіть екстремістських начал у фактичній діяльності його організацій. В ході з’їзду це вже продемонстрували так звані «групи підтримки», які прибували із Львівсь: кої, Івано–Франківської, Тернопільської областей і м. Києва до будинку, де йшли засідання, і постій: но знаходились біля нього (250–300 чол.). З’їзд затвердив установчі документи Руху, сформував велику раду. Головою НРУ, як і передбачалось, став І. Драч. Короткий виклад доповідей та виступів Вступне слово, доповідь Відкрив установчий з’їзд письменник, народ: ний депутат СРСР Яворівський В. О. 64
Роман Круцик
Робота його розпочалась вступним словом письменника, народного депутата СРСР Гонча: ра О. Т. Він оцінив з’їзд як торжество живої, недогма: тичної думки справжніх патріотів України. Учасників з’їзду протиставив «солідним воло: дарям кабінетів», які не думають, чому на Україні так багато покривджених. Розвиваючи тезу про відрив «керманичів рес: публіки» від народу, промовець зіставив представ: ницький з’їзд НРУ і Дні літератури та мистецтва Ук: раїни в Казахстані, куди, за його словами, керівників вирушило стільки, що «за ними й артистів не вид: но». Керівництво республіки, зокрема, «відома вам виборна особа» (т. Шевченко В. С.), було звинуваче: но також у цькуванні народних депутатів СРСР. Основну частину промови Гончар О. Т. присвя: тив екологічним проблемам, закликав до проведен: ня під наглядом Руху всенародного референдуму з питань будівництва та експлуатації АЕС, інших екологічно небезпечних підприємств на Україні. Характеризуючи правову державу, визначив її як таку, де «спецкостоломи за одну безневинну репліку не ламатимуть людям ребра». В ході виступу оратор поглумився над пам’ят: ником Матері–Батьківщині в Києві, назвавши скульптуру «відьмою з Валькірієвої гори». Промова закінчилась словами про невми: рущість талановитого українського народу. З доповіддю виступив голова оргкомітету з’їзду, письменник, народний депутат СРСР Яво: рівський В. О. Виголошене ним слово не містило відповіді на жодне з практичних, ділових питань про цілі, про: граму діяльності та організаційну побудову На: родного руху України за перебудову. За формою це була справді яскрава публіцистика, суцільно метафоризована, наси: чена ефектними образами, по–ораторському майстерно виголошена. За змістом цей усний публіцистичний виступ В. Яворівського зведено (особливо у поєднанні з декількома його ж фразами перед промовою О. Гончара) до утвердження, що український на: род, який пройшов шлях «від Володимира Вели: кого до Володимира Васильовича» і «від княгині Ольги до Валентини Семенівни», насправді до цього часу своєї національної історії ще не мав і що його справжня історія починається лише за: раз (із заснуванням НРУ). Весь пафос промови В. Яворівського мав зну: щально–викривальний характер, спрямований проти всіх історичних і нинішніх лідерів, які прода: ли «нашу землю, воду, нас усіх гамузом і май: бутнє наших дітей». При цьому виступ був насичений такими до: шкульними і переважно голослівними фразами: «Українці — домосіди. Але вряди–годи ходили під Царгород, Варшаву чи під Москву...»;
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Ми нагадуємо спориш: чим більше топчуть, тим глибше входить наш корінь у землю»; «Ми націоналісти, але націоналісти унікальні: без мови, без історії, без суверенної республіки, без національної свідомості, без землі (тільки отру: єна хімікатами територія), без власної історичної символіки, без власного виходу на міжнародну аре: ну, без власної національної інтелігенції»; «В чергах ми запитуємо, хто останній, але за: буваємо дізнатись, хто ж перший»; «В двадцятому столітті над нами провели всі експерименти»; «Безкарне гульбище командно–адміністра: тивної орди»; «Нинішні законопроекти відтворюють бункер: ний, дачний принцип виборів. Залишається лише записати, що керівники республіки обираються довічно». Головуючий письменник Драч І. Ф. слова В. Яворівського про історичний шлях України про: коментував зі свого боку: «Ми ж дійшли не тільки до Володимира Васильовича Щербицького, а й до Володимира Олександровича Яворівського і Во: лодимира Кириловича Черняка». В цілому конструктивних позицій доповідь В. Яворівського не має. Виступи на з’їзді Черняк В. К., народний депутат СРСР Основною причиною кризи економіки України назвав одержавлення всього і вся (людини, партії, ідеології). Потрібна денаціоналізація економіки і де: націоналізація управління. Основні питання поточ: ного моменту — питання про владу і питання про власність. Завдання полягає в тому, щоб змінити не систему господарювання, а модель соціалізму, вирватись із сталінської моделі. За його словами, маємо не адміністративно–командну, а авторитар: ну систему, а Рижков модернізує адміністратив: но–командну систему, підбирає сильних міністрів. Треба мінять не міністрів, а систему. Чим сильніші міністри, тим довше ця система проіснує. Висунув лозунг: від апаратної перебудови до перебудови апарату. Вихід із кризи бачить в пануванні плюралізму: економічного, ідеологічного, політичного. Одно: партійність — історичний нонсенс нашої країни. Економічний плюралізм — різні форми влас: ності: державна, кооперативна, індивідуальна, приватна, муніципальна. Запропонував прийняти: 1. Закон про землю, який передбачав би ра: дикальну земельну реформу, передачу землі тим, хто її обробляє; 2. Закон про державне підприємство, який повинен розкріпачити державний сектор (питома вага державної власності — не більше 50%); 3. Закон про економічну самостійність рес: публіки, проголошення її знов зоною вільного рин: ку (від вільних зон, вільного ринку — до вільної України).
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Швайка М. (Львів), науковий співробітник Стверджував, що український народ повинен звільнитись від політичної і економічної залеж: ності від Центру. Нинішня адміністративна система на Україні, яка націлена на єдину систему управління з єди: ною державною власністю, діє за допомогою дик: тату. Перехід в усіх сферах життя від різно: манітності до одноманітності завдав такої шкоди, яка значно більша від Чорнобилю. Вважає, що таке становище на Україні вигідне Центру. Запропонував повністю ліквідувати відомчу форму управління і державну форму власності. Дати повну свободу народу, щоб він вирішував, що виробляти і як він хоче жити. Потрібна нова система виробничих відносин. Потрібна реформа цін, тому що на Україні ціни за: нижені, і виходить, що Україна займає 7–ме місце по виробництву національного доходу. Потрібна власна банківська система, власні гро: ші (взірець є у Львові), власна кредитна система. Управління позичковим фондом і справою створення кредитних ресурсів і капіталу повинні бути в руках народу. Відносно проблем села: оренда не годиться — це чергова кампанія, потрібно землю передати селянину. В цілому тон виступу галасливий. Іван Драч, письменник Тема доповіді «Домінанти української душі за 72 роки». Для підняття емоційного впливу виступу майс: терно використав уривки з творів М. Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, В. Стуса. Ведуча ідея: «І досі (як і в громадянську війну) лютують ідеологічні шаблі, і досі українці не впізнають, нищать один одного. І поки ми не буде: мо пізнавати — так вигідно буде тим, хто стоїть супроти нас... через те, що ми не впізнаємо один одного, і лютують шаблі, і чорнобильське сонце палить зверху,... а в наших дітей та онуків немає майбутнього, окрім чорнобильського. ...Великий червоний півень щоранку будить нас, щоб ми проснулись і нарешті впізнали один одного, а ми і досі перепитуємо своїми ураженими радіаційни: ми голосами, чи весь cвіт за вас... і Карл Маркс. ...Віра в світову революцію, пролетарське царство, ще одна ілюзія на шляху довгого і крива: вого історичного шляху народів». Використовуючи слова, які мають провокацій: ний підтекст. В публіцистичних конструкціях він стверджує, що Україна ніяк не може вийти із грома: дянської війни. В одних українців найзапекліші воро: ги — українські буржуазні націоналісти, у других — більшовики, каґебісти, східняки і т.п. Брат їсть бра: та. Ставить риторичні питання: хто за цим сте: жить і не нарадується, кому це вигідно? Звинувачує український уряд на чолі з В. Щербицьким і В. Шев: ченко за те, що свого часу не стали на захист само: 65
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
го імені України, коли на суді в Ізраїлі над освен: цімським катом (вихідцем з України) вона спаплю: жилась як нація зрадників, катів і таке інше. В націоналістичному кольорі зачепив тему ру: сифікації українського народу (через армію, залізницю, суди, діловодство і т.д.). Дісталося і православній церкві за те, що вона бореться з українською католицькою церквою та українсь: кою автокефальною православною церквою. Зачепив тему об’єднання українських земель, охарактеризувавши цей процес, як об’єднання … «в пащі сталінського крокодила». Взагалі вся його промова — це звинувачення існуючого уряду, системи. Собі в цій системі він відвів роль героя, борця і т.п. Сергій Головатий, юрист (м. Київ) Говорив про відродження української держав: ності після 1917 р. Функціонування різних політич: них партій. Тоді була плюралістична система. Зараз маємо втрату економічної, політичної, юридичної самостійності української держави, змішування функцій партійних та державних ор: ганів, надмірне одержавлення суспільного життя, суспільну кризу. Наріжним каменем національно–державного будівництва УРСР є питання самостійності рес: публіки, боротьба за наповнення союзного дого: вору новим змістом. Законопроекти про вибори свідчать, що ниніш: нє керівництво республіки пішло у зворотній бік від ідеї досягнення справжнього народовладдя. Закликав зробити все, щоб у оновленому суспільстві, до якого прагне Рух, людина здобула свободу, а вільна людина збудує вільну Україну. Анатолій Артеменко Основна теза виступу: від політичного моно: полізму до політичного плюралізму в молодіжно: му русі. Всі неформальні об’єднання, в тому числі УГС, повинні мати молодіжні організації. Закли: кав молодь до вступу в «Спілку молоді України», «Незалежну студентську спілку» та інші. Запропонував на підтримку альтернативного проекту Закону про вибори в УРСР організувати напередодні сесії Верховної Ради УРСР людський ланцюг від пам’ятника Т. Г. Шевченку до будинку Верховної Ради. Сергій Конєв, народний депутат СРСР (м. Дніпродзержинськ) Це один із найвойовничіших, найагресивніших виступів проти політичної системи республіки. На думку промовця, «номенклатурно–родинні клани», партапарат, «заповідник динозаврів» — уряд УРСР, «сірі кардинали», «манкурти», «зло: чинці Чорнобиля» влади на здадуть. Щоб добитись радикальних змін, необхідно, вважає С. Конєв: – відкинути офіційний і підтримати альтерна: тивний проект виборного закону; 66
Роман Круцик
– йти шляхом корінних парламентських ре: форм; – об’єднати всі неформальні рухи; – створити тимчасовий комітет «За демокра: тичні вибори на Україні». «Я наполягаю, — сказав промовець, — на не: гайному скасуванні повноважень політичного керівництва України на чолі з двічі героєм застою та його застійним оточенням». Оратор охарактеризував Заяву ЦК КПРС про становище у Прибалтиці як «чергову прово: кацію», що «нагнічує шовіністичну істерію». Пе: редрік розпад СРСР у наш час (через 35 років після смерті Сталіна), якщо ситуація не зміниться. Григорій Мусієнко, математик, доцент (м. Київ) Уславлюючи історичну символіку України, в тому числі тризубець і «священний» жовто–бла: китний прапор. Зробивши основною темою виступу питання соціальної справедливості, говорив плутано. Відхилив можливості комуністичного шляху вирішення цих питань. Однак і перспективи Руху в їх розв’язанні оцінив, по суті, песимістично. Відзначив, що Рух не знає, що буде робити після того, як «не сьогодні завтра піде у відставку Щербицький, піде Шевченко». Закликав перетворити Рух у громадсь: ко–політичну організацію, з чіткою ідеологічною платформою. Запропонував провести ближчим часом науково–практичну конференцію «Ідео: логія Народного руху України за перебудову». Михайло Горинь, психолог (зараз працює ко6 чегаром) Тема виступу — права людини. Були голод, терор проти українського народу, зараз — мікрорепресії. «Машина репресій працює в чверть сили, але завтра може бути пущена на повний хід». Вовки ніколи не стануть ягнятами. «4 роки перебудови не перетворили Україну на суверенну державу». Владою організоване масове порушення за: конних прав громадян: напади міліції і парт: працівників на греко–католицькі храми в Гали: чині, розгром дитячо–юнацького табору «Пласт» на Львівщині. Активних учасників Руху пересліду: ють за громадську діяльність. До психлікарень запроторено в цьому році пе: дагога Анатолія Ільченка з Миколаєва і поета Сте: пана Гуру з Цюрупинська. Виявляється, діють «психушки». Поет Є. Євтушенко повідомив у листі до мене, що в Союзі таких 50 випадків. Боротьба українських католиків всесвітньо відома. Зібрано 50 тис. підписів за легалізацію їхньої церкви. 3 місяці віруючі голодують у Москві. Беззаконня освячують засоби масової інфор: мації, які знаходяться в руках партії. Партократія відводить їм роль дубинки, якою глушить окремих активістів чи цілі організації.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«УГС» цькують газетчики всіх рівнів. Україна випила повну чашу концтабірного соціалізму. Перебудова не ліквідувала політичних таборів, не реабілітувала в’язнів, радянський уряд не вибачився перед своїми жертвами. Реакційний закон про право вибору батьками мови навчання дітей — це війна проти народу. Коли нам кажуть, що в 1939 р. Східна і За: хідна Україна об’єдналися, — то це насмішка над мільйонами тих, хто загинув до 39–го року, і сот: нями тисяч тих, які лягли в сиру могилу після вересневих подій. Нова політична платформа ЦК з національно: го питання наводить на думку, що йдеться про косметику збанкрутілої всесоюзної структури. Завдання Руху — домогтися достойного життя ук: раїнського народу у вільній українській державі. Ярослав Одинак Україна займає перше місце в країні за ступе: нем розораності території. Душегубками сповільненої дії стала більшість обласних центрів. Мокрий, член парламенту (ПНР) Вітання від українців — членів «Солідарності». Заявив, що в українців відібрали мову, віру, знищили навіть землю (Чорнобиль). Зрозуміла боротьба за відродження. На Ук: раїні відроджується непідконтрольна влада (Рух), а в Польщі «Солідарність» уже контролює владу. Це треба розуміти, як зазначення Мокрим цілком певного орієнтиру. Сергій Плачинда, письменник (м. Київ) Тема: українське село. За останні 17–18 років, коли республіку очо: лює тов. Щербицький, українське село зазнало великих руйнацій — економічних, демографічних, етнічних, культурних. Втрачає навіть мову рідну, втрачає людей. Зараз вже нікому йти з села. Йде вимирання української нації в селі. Зникають се: ла. Село деградувало. 50% українських сіл без шкіл. Висока дитяча смертність. Україна займає перше місце за рівнем смертності дітей. Україна втрачає землю. Захімізована. Бездум: на меліорація. Україна — перше чорне місце за рівнем онкозахворювань (Одещина, Кіровоград: щина, Полтавщина, Київщина). Керівництво республіки ці дані знає, але за: мовчує, не аналізує. Настав час під егідою НРУ утворити українсь: ку селянську партію. Далі уславлював «правічну українську національну символіку» (тризуб, жовто–блакит: ний прапор). Ратував за відродження народної творчості. Звіт фінансової комісії Всього пожертвувань надійшло на суму 29 439 крб. 32 коп. Надходження приходили у вигляді поштових переказів робітників, селян, інтеліген: тів, осередків та регіональних організацій Руху.
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Надіслали: Олена Смолич — 1 тис. крб. Невідома — 1 тис. крб. Зачепа, Звенигород — 100 крб. Грушка (Київ) — 100 крб. Скобченко (90 років) — 50 крб. Тарас Гунчак (США) — 120 доларів Київська регіональна організація — 6163 крб. Львів — 3502 крб. Борислав — 1000 крб. Дрогобич — 500 крб. Самбір — 500 крб. Тернопіль — 2000 крб. Одеса — 2000 крб. Дніпропетровськ — 1000 крб. Рівне — 1000 крб. Київська область — 1402 крб. Івано–Франківськ — 1000 крб. Чернівці — 1000 крб. Вінниця — 1200 крб. Волинь — 1000 крб. Миколаїв — 360 крб. Полтава — 215 крб. Черкаси і Умань — 790 крб. Крим — 130 крб. Харків — 2000 крб. Витрати — 10 487 крб. 84 коп. (друкування матеріалів, закликів, відозв, оформлення залу, медикаменти і т.ін.). Фінансові справи Руху, за заявою комісії, ма: ють виражений політичний характер. Пожертвування були б більшими, якби не без: законня наших можновладців. Мирослав Попович, філософ (м. Київ) У своїх «міркуваннях вголос» охарактеризу: вав з’їзд як подію, що започатковує національне відродження. Вказавши, що політиків оцінюють за наслідка: ми дій, закликав до діяльності за формулою «я не можу інакше», за формування моральної політики. Рух не може залишитися на рівні гасел. Необхідна конструктивна дія — з урахуванням існуючих реалій. Мало проголосити українську мову державною. Щоб спільний дім різних народів, яким є Україна, заговорив українською мовою, треба багато працювати. Щоб ліквіду: вати АЕС, треба підготуватись до цього, багато працювати. «Ми повинні під гасла Руху зібрати всю красу української інтелігенції», — говорив промовець. Лозунг «Україна для українців» назвав ганеб: ним, показав, що його спростував навіть М. Гру: шевський. Проект Закону про вибори в УРСР, який офіційно запропонований для обговорення, на: звав найчорнішим («чорнішого проекту немає»). Іван Дзюба, літературний критик (м. Київ) Виступ відвертий, різкий, але такий, що в ціло: му розсудливий, конструктивний. 67
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
«Не можна допустити краху перебудови, — го: ворив оратор. — Замість неї може прийти лише фашистська диктатура під гаслами захисту Ра: дянської влади». І. Дзюба дав чітко розуміти учасникам з’їзду, що вони не можуть виражати волю всієї України. Закликав влитися у спільну роботу всього народу. Конструктивно–критичними моментами у ви: ступі стали негативні оцінки екстремістських еле: ментів, що влаштовують провокації «зі злобним характером», закликають до виходу із Радянської федерації, сконцентровують увагу навколо жов: то–блакитного прапора і тризуба і таким чином компрометують Рух. І. Дзюба — «за вихід України на рівень спра: вжнього суверенітету в рамках оновленого СРСР на базі нового союзного договору». Оратор вва: жає за необхідне «наповнити новим змістом патріотизм загальнорадянський», перевести на науковий рівень терміни «інтернаціоналізм» і «на: ціоналізм» та їх використання. Вніс ряд пропозицій на підтримку національ: но–культурного розвитку національних меншин України. На думку І. Дзюби, Рух має заявити про розви: ток традиційної взаємної дружби між українським і російським народом. Боча Голашелі Привітання від Народного Фронту Грузії (гру: зинською мовою). Закінчив його закликами: «Хай живе вільна Україна! Хай живе вільна Грузія! Хай живе свобода!» Передав Рухові прапор Грузії 1918–1921 років, коли «Грузія була вільною». «Настане час, коли цей прапор знову буде майоріти поряд із українським (жовто–блакит: ним)», — остання фраза промови. Євген Сверстюк (м. Київ) Тема — духовні джерела відродження ук: раїнського народу. Центральною тезою прослуханої частини є піднесення «високої віри з нагірної проповіді Христа». Вимагав запровадження закону Божого в усіх школах республіки. Пастушенко, шахтар (м. Донецьк) Страйк почався від того, що в шахтарів лопну: ло терпіння. Промовець не згоден із Щербицьким В. В., що страйк завдав економічної і політичної шкоди. Це тимчасові перипетії. Страйк розбудив людей і пока: зав як бюрократизм усіляких мастей, так і те, що на: роду надоїло мати на своїй шиї всіляких бюрократів. Страйк мав політичний зміст. Робітники Дон: басу лише недавно відкрили для себе «священ: ний зміст» тризуба. Щоб вони пішли за українсь: кою національною символікою, треба їм усе вдумливо роз’яснити. 68
Роман Круцик
Володимир Мулява, доцент (Вінниця) Перше наше завдання — це питання виборів. Потрібно забезпечити справжні демократичні ви: бори. Якщо цього не зробити, то гасло «вся влада Радам» може стати реакційним. Рух не прагне до влади, він прагне, щоб вибори зробити демокра: тичними, а Ради — народними. Друге завдання — організувати в рамках Руху навчання мас науковому господарюванню, школи менджування (очевидно, менеджменту. — Авт.). Пора навчитись безконфліктно жити. У Вінниць: кій області намагаються продовжувати наклепи на Рух. Методи — оббріхування, перекручування. У Могилеві–Подільському відкрито переслідують «Меморіал», Товариство української мови. Той, хто безконтрольно п’є вино влади, любить опій сваволі, стає алкоголіком влади, наркоманом сваволі. Пора кінчати з цим алкоголізмом і з цією наркоманією. В’ячеслав Чорновіл (м. Львів) Від імені УГС, яка, як він зазначив, ввібрала в себе кращі сили боротьби за національне відродження і наш національний порятунок, привітав учасників з’їзду. Заявив, що він не поділяє ейфорію багатьох ораторів і депутатів. Нам допомогли запізнитися рівно на рік, який може виявитись фатальним для долі нашого народу. «Партійна кляса» за цей час опанувала перебудовною термінологією і перегру: пувала свої сили. Стверджував, що ідею народних фронтів нес: ла Гельсінська спілка, і ці ідеї зараз зустрічаються у програмі Руху. Говорить це для того, щоб упере: дити роз’єднання УГС і Руху, чого домагаються партапаратчики. Далі оголосив: УГС — політична організація, альтернативна політиці КПРС. Текст свого виступу насичив такими фразами: застійна Україна, перебудова не принесла нічого, крім голосного батігування минулого, крім імперсь: кого царювання на її території 60 комітетів. Зупинився на виступі І. Дзюби. Обвинуватив, що він не продумав своїх заяв про символіку. Сьогодні не розуміють її в Донбасі — завтра зро: зуміють. Звернувся до Л. М. Кравчука. Мовляв, у боротьбі за символіку шляху назад немає, УГС не відступить. Наголосив на тому, що УГС ставить питання про організоване повернення кримських татар за допомогою тої влади, яка їх висилала. Промову закінчив гаслом «Слава Україні». Кондратенко, професор (м. Харків) Владу беруть. Від кого її треба брати? Від партії. Але партія це і партійні осередки, освіта, це суди, прокуратура… Це величезна сила, яка може себе проявити. Що маємо ми? Ми маємо мораль: ну підтримку, але цього не досить, потрібні осе: редки НРУ на місцях. Закликав до створення своєї політичної партії, бо КПУ не є самостійною партією. Вона не має статуту, програми, а значить не може в політично:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
му плані захищати своїх громадян. КПУ — це ре: гіональна частина російської Комуністичної партії. Відповідно і уряд УРСР не є самостійним уря: дом, а є колоніальною адміністрацією в імперській колоніальній системі, покликаній грабувати наші багатства. Суверенній Україні повинна відповідати суве: ренна комуністична партія, яка б захищала інте: реси українського народу. Закликав розпочати в партійних осередках роботу по створенню неза: лежної Комуністичної партії України. В. Цимбалюк (м. Одеса) Виступ почав з того, що звинуватив В. Щер: бицького, який, за його словами, перетворив Україну в заповідник застою. З цією метою в Одесу із Москви був присланий Г. К. Крючков, який цей застій здійснює в Одесі. Назвав остан: нього динозавром від політики. Ввесь свій виступ перетворив у брудну лайку проти першого секре: таря обкому, преси, а також проти офіційної ор: ганізації Руху Одеської області. Зробив наголос на тому, що адміністратив: но–бюрократичний апарат не зупиниться перед кровопролиттям. Заявив, що готуються чорні сотні, які будуть проливати кров рухівців. Отець Богдан (м. Єлгава) Повідомив про створення комітету по відрод: женню української автокефальної церкви з двох груп: радча і дорадча. «Хочу побажати, щоб наш Рух не плазував пе: ред ідолом, а підносив народ. У нашого народу немає справжніх керівників». Мельников А. (Московський Народний Фронт) «Чому немає такого руху у нас, в Росії? Тому що російський народ продовжує пригноблювати інші народи. Партія зараз пишається тим, що почала пере: будову, а насправді завжди наслідувала традиції російського царизму. Нехай у нас будуть свої Валенси». Овсієнко В. (Житомирський Народний Фронт) Офіційні власті України не дозволяють пере: везти рештки в’язнів совісті в республіку. Повинно в цьому КДБ. «Треба включити до наших документів вимоги по перевезенню рештків, морального осуду тих, хто їх посадив у тюрму — КДБ і ЦК КПУ». Батієв (представник людей, що зібралися на площі) «Київське авіаційне об’єднання всіляко підтри: мує Рух. Ми, робітники, докладемо всіх зусиль, щоб на наступних виборах перемогла демократія». Лесь Танюк, режисер (м. Київ) На Україні «Меморіалу» відмовлено у реєс: трації. Спинити його діяльність неможливо. «Ме: моріал» є членом Руху. Обурений кампанією, яка ведеться в «Правде Украины» проти збирання коштів серед українсь: кої еміграції на Заході для економічного оздоров: лення України.
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
Закликав розвивати зв’язки з українцями за кордоном. Домагатися створення українського національного банку. Вважає за потрібне скликати міжнародний конгрес з приводу голодомору на Україні. Висловився за негайне обрання нового міністра культури з кількох кандидатур. Борис Марков, консультант ідеологічного відділу Херсонського обкому партії «В нашій делегації є комуністи, яких попере: дили, що це їхні останні дні присутності в партії, але вони тут, і я теж». Рух же приносить користь. Тільки він почався, пішла в парторганізації вказівка з ЦК: займатись з людьми, вивчайте їх запити, вирішуйте їх. Вже цим одним Рух корисний. Рух потрібен для захисту народу на той випа: док, якщо партія знову поверне до тоталітаризму. Це можливе сьогодні. Партія залишається недемократичним, зако: ваним у кайдани кооптаційного номенклатуризму орденом меченосців. Партія як хороший прес штампує Сталіних, Кагановичів, Молотових, Брежнєвих, Рашидових, Кунаєвих і буде штампувати, якщо не виступить ініціатором багатопартійної системи. Нові партії потрібні не для знищення КПРС, а щоб була де: мократія. Статтю 6 Конституції СРСР треба відмінити, бо вона закріплює царюючу позицію партії. Най: багатше живуть ті народи, де багато партій, і пер: манентно бідні — всі, де вона одна. А. Шевченко (газета «Рух») Те, що говориться на з’їзді, — це гласність, а те, що промови на з’їзді не друкують газети, не передає телебачення і радіо, — це відсутність сво: боди слова. Свободи слова немає, поки партія монопольно володіє всіма засобами масової інформації. «Я повірив би, що ми йдемо у напрямку свобо: ди слова, якби т. Кравчук організував у ЦК Ком: партії України осередок Народного руху і про це написали б наші газети». «Правда Украины» стоїть на вухах від злості і шаленства. Вніс пропозицію створити масову всеукраїнсь: ку газету НРУ, назвати її «Народна газета». Це буде прообраз незалежної преси вільної України. Спочатку — двічі на місяць, а потім що: тижня, форматом «Недели». В поліграфічній базі ми маємо бути в рівних умовах із усіма виданнями, що виходять в рес: публіці. О. Бураковський (Товариство єврейської культури, м. Київ) Наголосив на тому, що виїзд євреїв з країни зараз провокується пресою. Висловився за національно–культурну авто: номію, відновлення в Київському університеті ка: 69
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
федри єврейської мови і літератури, за єврейські видавництва, театри. Критикував звернення групи євреїв м. Києва «Сіонізму — ні!», яке, за його словами, «цирку: лярно розмножене», підготовлене емісаром «ан: тисіоністського комітету». Йосип Зісільс (м. Чернівці) «Народний рух, — сказав промовець, — це модель, прообраз майбутнього устрою у країні. Ми не повинні чекати, коли нам подарують демо: кратію та національне відродження зверху». Засудив «антидемократичний» офіційний про: ект Закону про вибори, закликав виступити разом проти його прийняття. Нав’язував думку про те, що, мовляв, не партія розпочала перебудову, а, як сказав він, «частина партапарату приєдналася до тих про: цесів, що визрівали та розвивалися в народі». Павло Мовчан, поет (м. Київ) Це був один з найбільш виразних екстре: містських виступів. На думку промовця, український народ най: жертовніший, найбезправніший з усіх народів на землі. Його гнобили протягом багатьох віків, але, сказав оратор, «ніколи не були такими катаст: рофічними наші національні втрати, які сталися за роки соціалістичного, державного, монополістич: ного капіталізму». Що з нами зробили? — щоразу запитував П. Мовчан, і відповідав: «Ми найконсервативніша республіка з усього так званого «союзу». Ми ста: ли форпостом брежнєвщини, сталінщини. Ми — найслухняніші виконавці чужої волі… Українська мова перетворилася на мову провінційну, мову партійно–релігійних гімнів, холуйських похвал та підлещувань, а окремі республіканські політичні лідери перетворилися на політичних блазнів все: союзного значення… Ось що з нами зробила імперія, імперія Романових, Сталіних, Суслових, Брежнєвих, і що з нами хоче зробити імперія Ліга: чових, Бондаревих та Проханових. Вона зробила з нас угодовців, когутів, жлобів, прислужників та прихильників того, що зветься партократією. Нас грабували до останньої унції золота з національ: ного запасу, наші землі та родовища виснажува: ли, нас морили голодом, розстрілювали, виварю: вали у великодержавному казані». Під кінець промовець запропонував припини: ти переселення людей з України і в республіку, відмовитись від практики запрошення спеціалістів з РРФСР, готувати їх в республіці для своїх по: треб, створити фонд сприяння для повернення переселенців з різних кінців імперії, скасувати за: гальну військову повинність. Озолас Ромуальдас (Литва) Говорив від імені «Саюдісу» литовською мо: вою з перекладом. З’їзд назвав початком відрод: ження України. Наголосив на тому, що «Радянсь: кий Союз існує і поводиться як імперія». 70
Роман Круцик
Заяву ЦК КПРС з приводу становища в При: балтиці назвав «сумнозвісною». «Якшо сьогодні переможе Прибалтика, — ска: зав О. Ромуальдас, — завтра переможе Україна, але сьогодні мені зрозуміло: Україна перемогла вже сьогодні! Тепер черга за Росією». Левко Лук’яненко (м. Чернігів) Представник «української гельсінської спілки» повторив весь набір виразів та аргументів войов: ничої буржуазно–націоналістичної пропаганди проти єдності СРСР, єдності українського і російського народів і за вихід України з Радянсь: кого Союзу. За його словами, злочин проти українського народу твориться понад 300 років і особливо в ос: танні 70 років. Його чинили і чинять «правителі, імператори і, перше, генеральні секретарі». СРСР — це імперія, найбільше зло сучасності. Проголосив вимогу відмінити статтю 6–у Консти: туції СРСР, надати свободу друку УГС та іншим неформальним організаціям. Дмитро Павличко, письменник Тему своєї співдоповіді назвав: «Про саперні лопати чи понтонні мости». Почав з того, що демонстрації, страйки російськомовного населення не зустрічають осуд: ження з боку центру. Центральна преса, телеба: чення створює заохотливу атмосферу для тих, хто виступає проти запровадження в наше життя де: мократичних принципів. Критикував створену в Черкасах організацію «Єдність». Порівнював це з діяльністю монархічного «Союза русского наро: да» на початку нинішнього століття. Заспівувача: ми російськомовного населення, організаторами «Єдностей», «Інтерфронтів», на його думку, як правило, виступають не росіяни, а люди українсь: кого походження, яких промовець назвав пере: вертнями. Нову «історичну спільноту» радянський народ Д. Павличко характеризував як «брежнєвсь: ко–сусловську химородну ідеологічну категорію, що має на меті відстоювати і оправдовувати уніфікацію та злиття народів СРСР з одною мо: вою, територією єдиної і незалежної імперської Росії, централізму. Проводив думку про анахронізм ідеї Великої Росії у формі СРСР. Мовляв, самій Росії таке об’єднання з народами не потрібне. Сама вона бу: ла б сильніша, ніж вкупі з другими народами. Під оплески присутніх промовець проголосив: «Хочемо незалежності України, хочемо мати не паперову, а справжню державність, суверен: ність!» Боячись звинувачення в сепаратизмі, ора: тор далі підкреслив, що він не закликає до виходу з Радянського Союзу, а до перетворення СРСР в сузір’я вільних держав, об’єднаних справжньою волею націй. Рух, на його думку, може стати знач: ною силою в запобіганні катастрофи міжнаціо: нальних міжусобиць в Україні.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Висловився проти тризуба і жовто–блакитного прапора як символіки Руху. Але тільки тому, щоб не обмежувати її як символіку народу, символіку загальнонаціональну. Промовець закінчив свій виступ зверненням до росіян: «Подайте нам руку в цей великий і тяж: кий час. Давайте думати не про саперні лопати ге: нерала Радіонова, а про понтонні мости, які ми тільки разом можемо збудувати». Представник Азербайджану Основна ідея виступу: міжнаціональна ворож: неча — підступи партійної бюрократії, її заговір проти народу. Партія створила караль: но–адміністративну систему, проти якої треба бо: ротися спільно. Представник Народного Фронту Молдавії Виступ екстремістський. Промовець закликав боротися за звільнення від колонізації Росії. На думку промовця, парадокс, коли «колонізатори бастують у своїх колоніях» (посилання на страйки російськомовного населення в Молдавії і Прибал: тиці), і що ці страйки підтримуються центром. Салій І. М., перший секретар Подільського міськкому партії м. Києва Закликав до співробітництва Руху і партії. Сказав, що огулом несправедливо шельмувати партію. Що в ній є різні люди. І не треба до всіх підходити з одною міркою. Це ж стосується і парт: апарату. Відзначив, що потрібно пам’ятати про те, що Рух став результатом активності народу, до чого закликала ХІХ Всесоюзна партконференція. Складається в нинішніх умовах така ситуація, ко: ли Рух може себе замітингувати, а він не повинен відриватись від народу, тому що одна справа — маніфести і лозунги і зовсім інша — виконувати ці лозунги. Умаров, представник кримсько–татарського народного руху України У всіх народів один, сказав оратор, ворог: пар: тократія, великодержавний шовінізм, радянський тоталітарний режим. З’їзд НРУ знаменує кінець партократії. Побережний М. І., заступник голови страйко6 вого комітету (м. Донецьк) Партапарат, на думку промовця, намагається розділити інтелігенцію та робітників. Практична соціальна політика на місцях після страйку спрямована проти М. С. Горбачова. Робітники цього не допустять. Г. Петрук–Попик, відповідальний секретар Тернопільської письменницької організації Якщо в країні, сказав промовець, перебудова кульгає на одну ногу, на Україні на дві, то в Західній Україні — повзе навкарачки. Головна причина, що там з самого початку узурпували ра: дянську владу найбільш сталінські–беріївські, а пізніше брежнєвсько–сусловські, найбільш кон: сервативні і найбільш реакційні чиновники. Пере:
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
важну більшість ключових посад в партійних, радянських, правоохоронних органах, КДБ зай: мають ті, хто мордує ще більш вишукано, як це робили фашисти. Брудній лайці піддав дії тих, хто боровся з українськими буржуазними націоналістами. Плат: форму КПРС з національного питання виступаю: чий назвав заохоченням до великодержавного шовінізму. Виступ закінчив такими словами: «То ж єдина у нас надія, а коли так, то й мета єдина — новий суверенітет України, повна її незалежність та са: мостійність». Отець Василик (уніат) Промова була зведена до виправдання української католицької церкви, наповнена вимо: гами реабілітувати та легалізувати її як жертву сталінізму. Орест Влох, професор Львівського універси6 тету Україна пережила геноцид, етноцид і екоцид. Відбулося перемішування народів, цькування ук: раїнської культури, знищення української церкви і армії. Український народ сидить на міні сповільне: ної дії, тішиться, що «ми умираємо тихо і не всі відразу». Оратор говорив про громадянський обов’язок вивчити рідну мову, про розвиток української ди: тячої літератури, кінематографії, телебачення, національного спортивного руху, про повернення на Україну всіх раніше розкрадених національних, культурних цінностей із–за рубежа, з Москви і Ленінграду. Висловився за ліквідацію союзних відомств і творчих спілок у галузі культури і науки. На союз: ному рівні можуть бути лише координаційні ради. Ашот Манчурян, представник загальновір6 менського національного руху, депутат Верховної Ради Вірменської РСР Закликав до об’єднання всіх національних де: мократичних рухів. Це єдиний гарант демократи: зації і свободи. Весь виступ акцентує на розмежуванні «вони» і «ми». «Вони» — партапаратчики, які нині зімкну: лись навіть з «бандформуваннями». «Ми» — національно–демократичні рухи. Для фронтів і рухів, на думку Манчуряна, го: ловна проблема — проблема влади: як її «відібра: ти у партійної номенклатури і передати народові». У виступі широко пропагувався, по суті, як інструкція, настанова, досвід загальновірменсько: го національного руху у боротьбі за владу. Михайло Брайчевський, історик (м. Київ) Основна частина виступу присвячена більш–менш об’єктивному висвітленню історично: го шляху української державності. При цьому на: голошувалось, що Київська Русь в основному була розміщена на території нинішньої України, що білоруські і руські землі до неї приєдналися 71
Горбачовська перебудова на Прикарпатті
пізніше («старший брат виявився наймолодшим за віком»). Оратор наполегливо проводив тезу, що в су: часному світі «краще живуть маленькі держави». Чому не може існувати Україна «як абсолютно незалежна держава» поряд з Англією і Барбадо: сом? — запитував він. Виступ закінчився провокаційним гаслом про розпуск «сталінсько–брежнєвського союзу» і ство: рення нового об’єднання суверенних держав. При цьому не потрібні загальний центр, союз: на Конституція, єдина армія. Можуть бути лише координаційні органи. Юхновський, представник львівської органі6 зації «Меморіал» Вважає, що головна мета Руху — «побудова суверенної української республіки в складі Ра: дянської федерації». Сказав, що, крім висунення політичних гасел, треба займатись господарською перебудовою. Виступив на користь децентралізації економіки. Мартиросян, військовослужбовець, народний депутат СРСР (м. Рівне) Весь виступ був зведений до компрометації партійних працівників, керівників партії і уряду республіки. Головне наше завдання, сказав промовець, — брати владу в свої руки, якісно провести вибори. Треба бити тих, хто сьогодні «біля керма, а не зва: лювати вину на тих, кого давно немає». Волков, робітник (м. Івано–Франківськ) Промовець запропонував створити сильну ук: раїнську народну армію, щоб наші діти служили тільки на Україні, не були окупантами в Прибал: тиці і не розганяли демонстрації в Тбілісі. Треба зламати імперію зла. Нам не потрібен диктат Москви. Тільки повна економічна, воєнна, політична незалежність може врятувати Україну. Поїзд Д. В. (м. Київ) Завдання Руху охарактеризував таким чином: – Проведення через діючу Верховну Раду справді демократичного виборчого закону. – Пошуки найсильніших кандидатур з надр народу, які повинні стати новими депутатами і членами уряду. – Зробити Україну правовою державою через усунення тоталітарної однопартійної системи.
72
Роман Круцик
– В партії вже немає єдності, очевидні три різні платформи. – В Рух все більше звертається людей із своїми темами, які не знайшли вирішення в офіційних органах. Створено спеціальні загони для охорони Руху. Недавно викрали Старушка, сума викупу якраз 30 тис., тобто стільки, скільки пішло на проведен: ня з’їзду. «У мене немає доказів, але я впевнений, що це політична акція». Це ще раз говорить про те, що в структурі Ру: ху має бути створена колегія правопорядку і пра: вового захисту громадян (із своїми структурними підрозділами). Партійними ідеологами і правоохоронними ор: ганами створена така напружена обстановка, що, наприклад, прохідник однієї з шахт м. Кривого Ро: гу, побувавши у медвитверезнику, потім узяв на шахті вибухівку, повернувся і підірвав себе разом з персоналом. «Бачите, як довели людину». «Зараз створені робітничі загони сприяння міліції, але, як мені сказали, туди направляють тих, хто погано працює, ледарів. Хтось із керів: ництва республіки, хто — не знаю, бо сам не чув, сказав, що ми створимо такі загони і направимо їх проти екстремістів Львова і Києва, а вже потім проти організованої злочинності. Наш з’їзд повинен висловити недовір’я КГБ, який займається не своєю справою: охороняє од: нопартійну ідеологію». Партія сама взяла на себе право визначати кадрову політику, але цим мають займатися тіль: ки Ради. У такому разі влада автоматично перей: де до них. Станкевич (московський народний фронт, на6 родний депутат СРСР) Є багато речей на з’їзді, які мене хвилюють і турбують. Демократія, ще не встигнувши наро: дитися, може захлинутись злобою, яку ми самі породжуємо. У нас демократичне заклинання превалює над здоровим глуздом. Історія знає вже багато подібних випадків. Треба більше розуму, менше серця. В Горлівці зароджується незалежний робітни: чий рух. Це було б злочинно… (На цьому звіт об: ривається. — Авт.).
«ДЕМ’ЯНІВ ЛАЗ» У містах і містечках, на полях і в лісах ук: раїнської землі будівничі «світлого майбутнього людства» залишили свої криваві сліди. Виникає болюче питання: навіщо НКВС винищував кра: щих людей України? Мимоволі напрошується і одна–єдина відповідь: для повної і незапереч: ної покори українського народу російській імперії. Бо народ без своїх провідних людей не здатний боронити свою національну гідність. Тільки так можна пояснити чорну роботу НКВС. Горбачовська перебудова і гласність дали поштовх до розкриття комуністичних злочинів. У центральній, республіканській і місцевій пресі все частіше почали з’являтися публікації про місця масових поховань та про звірства радянсь: ких каральних органів над власним народом. Ці повідомлення ставали темою конференцій, зборів новітніх організацій, санкціонованих та стихійних мітингів, що хвилею котились по всьому СРСР. Зупинити цю хвилю пробудження народної пам’яті вже було неможливо. У Москві ламали голови, як цей процес взяти під контроль КПРС. 16 січня 1989 р. Президія Верховної Ради СРСР приймає Указ «Про додаткові заходи по встанов: ленню справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 1930–х — 1940–х та по: чатку 1950–х років». Указом передбачалося ство: рення спеціальних республіканських та обласних комісій «по встановленню місць захоронень жертв репресій періоду 1930–х — 1940–х та початку 1950–х років». А 28 лютого 1989 р. голова КДБ УРСР М. Голушко направив першому секретареві ЦК Компартії України В. Щербицькому секретного листа, в якому було перераховано декілька місць поховань заарештованих і розстріляних радянсь: ких громадян. (Див. фото на наступних ст.). Цим листом пропонувалося через обласні управління КДБ направити інформацію про вияв: лені місця в обласні комісії. Нині можна вважати, що існував ще якийсь секретний циркуляр, яким зобов’язували місцеві управління КДБ і утворені спеціальні комісії на місцях приховувати та не допускати витоку інформації про місця масових поховань жертв репресій. Сьогодні, за інформацією Служби безпеки України, перелік таких місць, по мірі розсекречу: вання документів колишнього КДБ, з кожним днем збільшується. Це такі відомі місця поховань (станом на 2009 р.): Бердичів — у районі єврейського цвинтаря; Вінниця — парк культури і відпочинку, колишній міський цвинтар, сад по вулиці Підлісній; Дніпропетровськ — 9–й кілометр по Запорізь: кому шосе; Донецьк — в районі шахти № 11 Кіровського району;
Івано–Франківськ — урочище «Дем’янів Лаз»; Кам’янець–Подільський — російсько–фільва: рочний цвинтар та поблизу села Кам’янка; Луганськ — окраїна міста, урочище «Суча балка»; Одеса — другий християнський цвинтар; Полтава — в районі піщаного кар’єру поблизу села Макухівка, урочище «Триби»; Суми — центральне міське кладовище; Умань — братська могила; Харків — лісопаркова зона; Хмельницький — на одному з об’єктів колиш: нього обласного управління НКВС, де наприкінці 1960–х років було побудовано Центральний універмаг; Черкаси — старий єврейський цвинтар по вулиці Т. Шевченка; Чернігів — лісовий масив поблизу села Халявин. Творячи злочини над власним народом, ко: муністична влада дуже ретельно їх приховувала. Ось як це робили у Запоріжжі в 1939 р., ховаючи злочини своїх попередників. (Див. фото на ст. 78). У Харкові в 1989 р. для приховування місця масових захоронень жертв репресій було сфор: мовано спеціальний загін, з виділенням на його утримання бюджетних коштів, а для дезінфор: мації громадськості задіяли пресу. Місця масо: вих захоронень жертв на жаргоні енкаведистів називають «спецоб’єктами». Ліквідація таких «спецоб’єктів» здійснювалася з відома та під контролем московського керівництва. (Див. фото на ст. 79, 80, 81). Івано–Франківську спеціальну комісію «по встановленню місць захоронень жертв репресій періоду 1930–х — 1940–х та початку 1950–х ро: ків» очолив перший заступник голови облвикон: кому М. Капітанчук, а його заступником став завідувач адмінвідділу обкому КПУ В. Карпенко. Комісія нараховувала більше 20 чол. Її основою були керівники силових структур та колишні працівники НКВС і КДБ із ветеранської ор: ганізації. Очевидно, що та комісія тихо і мирно існувала б, якби не тиск громадськості. Вже 22 січ: ня 1989 р. на першому мітингу Культурно–науко: вого товариства «Рух» з уст багатьох промовців лунала критика щодо персонального складу комісії. Вимога про включення членів товариства до комісії звучала на всіх наших мітингах та у всіх зверненнях до влади. Свій протест ми обґрунтову: вали тим, що протягом тривалого часу зай: маємось пошуками жертв сталінщини і зібрали доказові матеріали про дії НКВС у 1939–1941 рр. на Прикарпатті. Врешті в кінці серпня 1989 р. раду Культур: но–наукового товариства «Рух» було запрошено 73
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Справа № 13. Оригінали доповідних записок, спеціальних та інформаційних повідомлень 74
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Лист голови КДБ УРСР М. Голушка першому секретареві ЦК Компартії України В. Щербицькому (ст. 1)
«Дем’янів Лаз»
75
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Лист голови КДБ УРСР М. Голушка першому секретареві ЦК Компартії України В. Щербицькому (ст. 2)
76
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Лист голови КДБ УРСР М. Голушка першому секретареві ЦК Компартії України В. Щербицькому (ст. 3)
на засідання комісії. Розглядалося питання про включення до комісії членів товариства. Заступ: ник голови Культурно–наукового товариства «Рух» Я. Шевчук запропонував включити до комісії П. Арсенича, Р. Круцика, З. Думу і І. Ан: друхіва. Щодо І. Андрухіва претензій не було. Йому як комуністу було запропоновано очолити прес–центр комісії. Проти включення у члени комісії Арсенича, Думи і мене категорично висту: пили ветерани Чернов, Єлізаров і заступник голо: ви управління КДБ В. Харченко. Розпочалася су: перечка. Коли ми вже збирались покидати засідання комісії, ситуацію розрядив М. Капітан: чук, поставивши на голосування питання про включення у комісію членів товариства. Таким чином ми стали її членами. Не вгамовувався
кадебіст В. Харченко. Майже з криком він напав: ся на нас: «А кто вам разрешил проводить ка: кие–то расследования? Для этого существуют компетентные органы». Після цього майже завжди на зборах товари: ства основним питанням порядку денного стояло питання пошуку поховань жертв репресій. Члени невеликого осередку «Меморіалу» при Культур: но–науковому товаристві «Рух», створеного на початку травня, у вільний від роботи час їздили у районні центри, де ініціювали створення осе: редків «Меморіалу». Івано–Франківський міський осередок «Меморіалу» очолив Роман Басараб. У нього увійшли в основному старші люди, ко: лишні учні станіславських гімназій, що вціліли від репресій і повернулися з каторги і заслання. 77
«Дем’янів Лаз»
Спецповідомлення начальника управління НКВС по Запорізькій області 78
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Справа № 1 з особливо важливими документами 79
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Голові Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР тов. Нікітченку В. Ф. 80
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Тільки особисто. Голові Комітету державної безпеки при Раді міністрів СРСР тов. Андропову Ю. В. (ст. 1) 81
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Тільки особисто. Голові Комітету державної безпеки при Раді міністрів СРСР тов. Андропову Ю. В. (ст. 2) 82
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Тільки особисто. Голові Комітету державної безпеки при Раді міністрів СРСР тов. Андропову Ю. В. (ст. 3) 83
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Роман Басараб — голова Івано–ФранківсьK кого міського осередку «Меморіалу»
Олексій Грабчук — голова Калуської організації товариства «Меморіал»
З м. Калуша на наші збори часто приїжджав політв’язень Карельських таборів Олексій Граб: чук. Пізніше він створив районну організацію то: вариства «Меморіал». Виконроб за професією, О. Грабчук виконував усі будівельні роботи зі спо: рудження перших двох пам’ятників С. Бандері у с. Старий Угринів. Після першого мітингу у січні 1989 р., темою якого були сталінські репресії, двом хлопцям з історичної секції Культурно–наукового товарист: ва «Рух» було доручено зайнятися пошуками поховань жертв НКВС 1939–1941 рр. На на: ступні збори ті хлопці чомусь перестали ходити, і я зголосився взятись за цю справу. Згадався випадок, коли, ще учнем 8–го класу, я з пасіч: нянськими хлопцями йшов у ліс по гриби глибо: кою, вкопаною дорогою. Коли зупинились коло джерела напитись води, хтось із старших, що йшов із нами, сказав, кивнувши на зарості: «Там недалеко є могили, дуже багато людей постріля: ли». Такі відомості я чув не раз від старших лю: дей, що йшли по дорозі в ліс. Що за могили? Хто і за що постріляв цих людей, ніхто не говорив. Згадавши цю інформацію, подумав, а чи не є це місце сталінських розстрілів? Я почав запитува: ти своїх сусідів, які були корінними жителями
Пасічної, однак вони якось ухилялись від розмов на цю тему, повторюючи: «А навіщо тобі це потрібно?» Одного разу, повертаючись з Калуша, біля села Павлівки під лісом я зупинив машину і пішов глянути, чи нема грибів. То були мої місця, куди я часто їздив по гриби. Побродивши бе: зуспішно по лісі, я повертався до машини. На невеличкій галявині майже на краю лісу стар: ший чоловік пас корів. Я привітався, чоловік відповів і попросив у мене закурити. У руці чо: ловік тримав газету, з якої можна було прочита: ти заголовок статті «Биківня». Ця публікація в газеті «Сільські вісті» була знайома мені, її ми обговорювали на зборах товариства. Зав’язала: ся розмова. Ярослав Попадинець виявився говірким чоловіком. У розмові згадали Биківню, Куропати. Ярослав Павлович тяжко зітхнув і сказав: «І в нас є такі місця, недалеко звідси. У жовтні 1939 р. я з хлопчаками пас корів за се: лом, перед лісом. З нами був маленький песик, якого всі дуже любили. Отой песик знайшов у кущах свіжу копану змелю і почав її гребти ла: пами, скавуліти і гавкати. Ми підійшли і побачи: ли, що в землі щось закопане. Не пам’ятаю, хто сказав, що то злодії закопали крадене. Розгреб:
84
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
ли ми землю і побачили жіночу голову з біляви: ми косами. Біля неї лежали гуцульські постоли із жовтої шкіри та гуцульський кептарик, виши: тий кольоровими нитками. Перелякані, ми побігли до села і розповіли все, що бачили. Голова сільради Дмитро Салій зв’язався з районним начальством. Наступного дня біля нашої знахідки зупинилась «полуторка». З «полуторки» військові люди зняли колесо і, вда: ючи, що ремонтують його, нікого до себе не підпускали. Вночі закопаних людей перевезли у невідоме місце». Те, що розповів мені селянин із Павлівки, бу: ло тоненькою ниткою, яка могла допомогти знай: ти братські могили наших мучеників. Після зустрічі з Ярославом Попадинцем мене почала мучити думка: «Куди ж могли енкаведисти пере: заховати останки людей, знайдених дітьми у Павлівському лісі?» Звичайно, що десь у гли: бині лісу, і знати про це могли тільки лісники. Че: рез кілька днів я знову поїхав до Павлівки. Яро: слава Попадинця знайшов дома. Виявилось, що до війни ліси належали до лісництва, яке знахо: дилось у с. Рибному, і всі лісники були жителями цього села. Ярослав Павлович навіть пам’ятав їхні прізвища. Я попросив його поїхати до Рибно: го і пошукати когось з колишніх лісників. Це було нелегкою справою. Село тричі повністю вивозили до Сибіру. Перший раз у 1940 р., а двічі — вже після війни. Після кожного виселення через два–три місяці селяни втікали з висилки, відбудо: вували зруйновані «визволителями» будинки, і село оживало. Кілька годин від двору до двору ми об’їжджали с. Рибне, шукаючи колишніх лісників. Але виявилось, що і тут НКВС встигло замести сліди. Двох лісників арештували навесні 1941 р., і додому вони вже не повернулися. Третьо: го загребли вже після війни під час чергового ви: селення села. Повертались ми з Я. Попадинцем пригнічені безрезультатними пошуками. Ярослав Павлович, наче почуваючись винним, знову зга: дував і переповідав події жовтня 1939 р. «Не мо: же бути, щоб вони везли трупи аж до Пасічнянсь: кого лісу, вони їх поховали десь тут, трохи далі в лісі», — твердив про себе Ярослав Павлович. Я спитав, а причому тут Пасічнянський ліс, я жи: ву у Пасічній і добре знаю ті ліси. І Попадинець розповів, що в липні 1941 р. багато жителів його села Павлівки ходили дивитись, як німці біля Пасічної розкопували розстріляних перед війною енкаведистами людей. Я зрозумів, про які моги: ли згадували пасічняни, йдучи в ліс по вкопаній дорозі. Отже, свідків, які б знали про місце похо: вань, треба було шукати у колишньому с. Па: січна. Я там жив, багатьох старших людей знав, ходив до школи і дружив з їхніми дітьми. Недалеко від мене проживав Володимир Вінтоняк, по–вуличному ми всі кликали його «Ду: да». Він молодший від мене на два роки, але ми
«Дем’янів Лаз»
Свідок Ярослав Попадинець, житель с. Павлівка. Народився 14.08.1927 р. Помер 17.12.1994 р. дружили. Навпроти моєї хати було футбольне по: ле, де ми грали у футбол, а у вихідні ходили до міста на танці. Увечері я зайшов до Вінтоняків. Во: лодимира не було вдома, а його батько порався біля коней. Чекаючи товариша, я розговорився зі стареньким. Звичайно, розмова пішла про похо: вання у Пасічнянському лісі. «Ну, знову ти своєї. Навіщо це тобі потрібно? Ви, молоді, не знаєте, з ким можете мати справу. Вже все місто гово: рить, що рухівці вишукують місця сталінських роз: стрілів. Сталіна вже нема, а НКВС є, і ви, шмар: качі, не знаєте, що це таке, наробите клопоту рідним, та і своє молоде життя збавите». Я напо: лягав, переконував Петра Захаровича, що роз: стріляні люди не поховані за християнським зви: чаєм, що в них були діти, рідня, яка не знає, куди прийти і помолитись за їхні душі. «Це не по–божо: му, не по–християнськи тримати в невіданні людську трагедію». Після цих слів гримаса неза: доволення зникла з обличчя старого, очі по: тепліли: «Ну добре, слухай»: СВІДЧЕННЯ ПЕТРА ВІНТОНЯКА Щодо поховань жертв у «Дем’яновому Лазі» свідок П. З. Вінтоняк засвідчив таке: «Я орав свою ниву на тому боці гори, що тяг: неться до села Загвіздя. То якраз навпроти Дем’янових Лазів. Протягом дня, поки орав, чув з 85
«Дем’янів Лаз»
Свідок Петро Захарович Вінтоняк, житель с. Пасічна. Народився 16.07.1905 р. Помер 15.10.1989 р. того лісу часті постріли. А коли повернувся з поля, жінка дала мені повідомлення з сільради, щоб я з кіньми їхав дежурити до Добрянчука. Добрянчук жив біля роздоріжжя, звідки починалася дорога до лазів. Нас там було кілька чоловік з кіньми та возами для перевезення набоїв із військових складів, якщо виникне така потреба. Тому в лази, де ніби готували склади для боєприпасів, нікого не пускали. Протягом ночі бачив, як до лазів їха: ли і їхали вантажні машини, криті брезентом. Знаю, де стояли вартові, що не пускали нікого до лісу. Кілька днів жителі Пасічної чули постріли, що луною відбивалися з лісу. Всі старші люди мого віку і молодші знають про це. Майже все село хо: дило дивитись, коли німці робили розкопки. Я теж ходив. З трьох були відкриті дві ями. Я заглянув в одну і побачив мужчин в камізельках. До другої ями не підходив, не було чим дихати, від спеки і запаху паморочилось у голові». У розмові з Петром Захаровичем ми і не зау: важили, як підійшов його син Володя. Він теж, за: тамувавши подих, слухав страшну розповідь батька. Я попросив Вінтоняка виїхати до лісу і хоч приблизно показати місце тих страшних могил. Старий відмовився, сказав: «Ви молоді, колись ходили в ліс по гриби і малину по тій вкопаній до: 86
Роман Круцик
розі, пили воду з джерела. Тепер там все зрівня: ли і джерело засипали, як там щось віднайти?» За допомогою сина все ж умолили старого ран: ком поїхати на місце. Правда, Петро Захарович поставив умову: їхати не пізніше сьомої ранку, бо потім він іде на богослужіння, яке єпископ Павло Василик в той час щонеділі проводив на подвір’ї закритої пасічнянської церкви. О сьомій годині ранку моя машина вже стояла біля воріт хати Вінтоняків. У полі старенький розгубився. Вказав на скупчення яскраво–зелених кущів, що від: різнялись від іншої зелені, і сказав: «Якщо там бу: ло джерело, то шукайте трохи вище джерела метрів на сімдесят і вліво метрів двісті». На чергових зборах Культурно–наукового то: вариства «Рух» я поінформував присутніх, що вже знайдені перші свідки та відоме приблизне місце поховання. Ми раділи від цих перших свідчень. І хоча отримана інформація була усною і загальною, але вона давала натхнення для дальших пошуків. Не давала спокою розповідь Ярослава Попа: динця, який вказав час — початок жовтня, коли вони, пасучи корів, знайшли замордованих людей у переліску біля Павлівки. Як могло так статися, що, прийшовши на нашу землю у вересні, «визво: лителі» вже у жовтні робили свою страшну робо: ту? За такий короткий час вони не могли знайти людей, котрих, за їхньою програмою, треба було негайно знищити, щоб вони не заважали їм у ко: лонізаторській праці. Тільки зараз, працюючи в архівах та перечиту: ючи окупаційну пресу, я зрозумів, що польський окупаційний режим через своїх поліцейських агентів збирав інформацію про українські товари: ства, організації і партії та активних українських політичних діячів. З приходом на західноукраїнські землі радянсь: кої влади всі українські громадсько–політичні ор: ганізації припинили свою діяльність, окрім ОУН, яка продовжила боротьбу у підпіллі. Значну інформацію для ліквідації активних представників галицької інтелігенції та молоді НКВС почерпнуло з тих списків, які складалися польською поліцією та польськими шовіністичними організаціями. Коло: мийська газета «Воля Покуття» від липня 1941 р. писала: «В останніх роках панування Польщі на на: ших землях велику й важку роль в політиці цієї по: громної держави відіграла проурядова організація, всесильна й розперезана партія, так звана «Озон». На терені м. Коломиї та повіту керував нею за: сліплений шовініст, один з найбільших україножерів нотар Полльо. На його послугах був державний апарат, тим самим являється нотар Полльо справжнім кресовим кациком, якого боялися та яко: му слухняно підкорялися місцеві чиновники влади». Власне ця організація і залишила енкаведис: там списки та іншу інформацію про українських патріотів, інтелігенцію та передових людей краю.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
НКВС залишилось тільки практично по вказаних адресах здійснити їх арешти. Зовсім дивним є і те, що польські спецслужби залишили повну інформацію про завербованих поліцією своїх агентів. Адже, як правило, жодна спецслужба у світі ніколи не розсекречувала своїх агентів. Їх зазвичай тримали у секреті для май: бутньої підривної чи розвідувальної роботи на чужій території. Польська поліція залишила повну інформацію про своїх агентів для радянських спецслужб. Тому з перших днів «золотого верес: ня» 1939 р. НКВС за документами, залишеними поляками, арештував усю польську агентуру. Ті, у свою чергу, шукаючи милості у нових госпо: дарів, на перших допитах вже давали повну інформацію про українців, ту саму інформацію, яку свого часу давали своїм польським хлібодав: цям. Вже нині, працюючи у державному архіві Іва: но–Франківської області, я зовсім випадково на: трапив на декілька справ колишніх польських агентів, що здали енкаведистам членів ОУН, прізвища яких були встановлені при розкопках у «Дем’яновому Лазі». Про цих запроданців буде сказано у наступних розділах книжки. Велику підмогу «визволителям» в арештах та ліквідації українського руху опору надала КПЗУ, яка була складовою частиною Польської робітни: чої партії і у своїх програмних документах ніби декларувала автономію західноукраїнських зе: мель у складі Польщі. У серпні 1991 р., коли я був заступником голо: ви комісії обласної Ради зі з’ясування обставин державного перевороту, так званого ГКЧП, і пра: цював з документами ідеологічного відділу обкому КПУ, були віднайдені списки членів КПЗУ Іва: но–Франківської області і ще деякі матеріали сто: совно цієї братньої КПРС партії на наших теренах. Тепер я переконаний, що в лавах КПЗУ існувала досить добре розвинута агентурна сітка НКВС, яка збирала матеріали на всіх передових людей Гали: чини і Волині. Наші «дорогенькі братчики» із КПЗУ, куплені подачками і обіцянками НКВС, бажаючи того чи ні, давали вичерпні дані про все, що тільки хотіли хлопці з–за Збруча. Отже, КПЗУ теж винна у перших сталінських жертвах у Західній Україні. Чи не тому капезеушників потім так старанно вини: щували їхні ж хлібодавці. Як кажуть специ від нага: на: найкращий свідок — мертвий свідок. НКВС залишив живими в основному тих членів КПЗУ, які могли стати у пригоді у май: бутньому — для юдиної праці в Україні. Для при: кладу, на процесі весною 1941 р. по керівництву Долинської організації ОУН свідками виступала група євреїв1 . Зрештою, це не перший випадок з російською поліцейською агентурою в Західній Україні. Царат
1
«Дем’янів Лаз»
щорічно тратив великі суми золотом на галицьких москвофілів. Треба сказати, що царат м’якше проводив колоніальну політику, ніж червоні вожді з Кремля. Царські специ хоч трішки боялися Бога. А кого боялися енкаведисти? Тільки самих себе. В їхній організації ніхто ні з ким не церемонився. Вони лізли на вищі посади не по сходах, а по го: ловах своїх і чужих. Отримавши перші вагомі свідчення П. Вінто: няка і Я. Попадинця про могили жертв у Пасіч: нянському лісі, я намітив собі вже більше десятка прізвищ старожилів с. Пасічної, моїх близьких і дальших сусідів, які могли дати додаткову інфор: мацію про поховання. Петро Вінтоняк порекомендував пройтись по вул. Ціолковського, по ній дорога вела у лази. Після роботи я озброївся диктофоном і відвідав Богдана Вінтоняка, що проживав під № 26 по вул. Ціолковського. Побачивши мене у воротах своєї садиби, господар усміхнувся і сказав: «Знаю, чого ти прийшов. Твого візиту я чекав давно, — тож слухай». СВІДЧЕННЯ БОГДАНА ВІНТОНЯКА Про поховання жертв у «Дем’яновому Лазі» свідок Б. Вінтоняк пояснив таке: «Три дні у лазах гудів трактор, а під його шум розстрілювали лю: дей. До лісу привозили і розстріляних в’язнів зі станіславської тюрми. Моя хата стоїть при дорозі до лазів. Тому кожного дня ранком я бачив, що вся вузька дорога скроплена кров’ю. Пам’ятаю, була неділя. Дивлюсь — німці ведуть колишнього голову сільради Бандурака, комсо: мольця Данилишина та ще кількох радянських ак: тивістів. Та група людей, приведена німцями до «Дем’янового Лазу», змушена була відкрити могили і витягати з них небіжчиків. Я не міг на те дивитися. Така велика кількість небіжчиків разом, розкладаю: чись, створила під собою так звану темно–червону ропу. Після часткової ексгумації людських тіл моги: ли закрили і вкопали на них хрести. Коли я повер: нувся з війни, хрестів на могилах не було. Не було і могил. Це свідчить, що працівники НКВС, повер: нувшись до Станіслава після відходу німців, відразу взялися затирати свої злочинні сліди. Кілька років тому у «Дем’яновім Лазі» проводили меліорацію. Під час меліорації я підходив до трактористів довідатись, чи не натикалися вони на людські кості. Трактористи на людські кості не натикалися, хоча верхні ряди небіжчиків тоді, в 1941 р., лежали в мо: гилах не глибше 20–30 сантиметрів». Свідчення були надзвичайно цінними. Бог: дан Вінтоняк погодився наступного дня поїхати у лази і спробувати пошукати бодай приблизне місце поховань. Крім того, назвав прізвища ще кількох людей на своїй вулиці, які могли дати
Архів СБУ по Івано–Франківській області. — Справа № 15387–П.
87
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Свідок Богдан Вінтоняк, житель с. Пасічна. Народився 02.05.1923 р.
Свідок Степан Федик, житель с. Пасічна. Народився 19.05.1928 р. Помер 27.02.1992 р.
свідчення. Для мене було сенсаційним повідом: лення пана Богдана про те, що на сусідній ву: лиці, тут же у с. Пасічна, проживає колишній комсомолець Данилишин. Вечоріло, я розпро: щався з Богданом Вінтоняком і побіг шукати са: дибу Данилишина. Очевидно, що моє не: терпіння було передчасним, адже Б. Вінтоняк попереджав мене, що Данилишин нічого не роз: повість, бо соромиться свого комсомольського минулого і є дуже замкнутою людиною. Рано, прихопивши з собою два дерев’яні кілки, я поїхав до «Дем’янового Лазу». Відміряв: ши 70 метрів від умовного місця джерела, на яке вказував Петро Вінтоняк, і двісті метрів ліворуч, встановив як орієнтир дерев’яний кілок. Повер: нувся до Богдана Вінтоняка, і ми знову поїхали в лази. Місце джерела пан Богдан визначив те са: ме, що і Петро Вінтоняк. Правда, розміри, за яки: ми мало бути приблизне місце поховань, дещо різнились. Богдан Вінтоняк вказував, що вгору від джерела треба міряти 150 метрів і не менше 300 метрів уліво. Ми встановили другий кілок і повер: нулися додому. Того ж дня я зустрівся ще з одним свідком — Степаном Федиком. Я добре знав його сина і двох дочок. Згодом Степан Федик і його син Ярослав стали активними членами «Меморіалу».
СВІДЧЕННЯ СТЕПАНА ФЕДИКА Щодо поховань жертв у Пасічнянському лісі свідок С. Федик пояснив таке: «Напередодні війни по селу ходила чутка, що москалі ховають у лазах амуніцію. Десь у половині червня я з батьком і стриєм ходили в лази за грибами. У пошуках грибів ми вийшли на окіп, у якому сиділи два солдати. Нас зупинили і, перевіривши, що ми маємо з собою, прогнали з лісу. Після відходу Червоної армії наші селяни разом з жителями Станіслава забирали всі товари, що були в крамницях і на складах. Я теж хо: див до міста з нашими людьми. Потім ми, хлопчаки, вирішили піти подивитися до «Дем’янового Лазу», чи нема там чогось цікавого для нас. Вартових там не було. Але ми боялися підходити до лісу і поча: ли перегукуватися між собою. Переконавшись, що всюди тихо і нікого нема, ми зайшли в кущі. У трьох місцях були замасковані дерном ями. Трохи далі, де копали дерен, місце було закидане гіллям і травою. На одному з кущів висіла чорна блюза, але ніяких людей в лісі не було. З кишені блюзи ми витягли записку з косівською адресою. Тоді ми й порахували, що власникові одежі було 32 роки, бо там і рік народження був вказаний. Прізвища я, на жаль, не запам’ятав — не думалося, що це колись буде потрібно. З діри, виритої якимось лісовим зві: ром, стирчала обгризена людська рука. Після при:
88
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Поламаний «куб гласності». Івано–Франківськ, 24 серпня 1989 р. ходу німців я бачив, як при відкритті могил, щоб відігнати мух і трохи зменшити неприємний запах, землю і могили посипали карбідом». Йшла підготовка до мітингу з нагоди річниці пакту Молотова–Ріббентропа, що мав відбутись 2 вересня 1989 р. на околиці с. Пасічна, в полі, за автостанцією. Члени Культурно–наукового това: риства «Рух» дома виготовляли оголошення і розвішували їх по місту. Основним місцем для вивішування газетних статей, оголошень та повідомлень був так званий «куб гласності», який виготовили рухівці і встановили на площі біля го: ловпоштамту. Його декілька разів ночами викрадали, але рухівці виготовляли новий. Біля «кубу гласності» майже щодня відбувалися дискусії і невеличкі мітинги. Коли на ньому з’явились оголошення про мітинг 2 вересня, в ніч з 23 на 24 серпня «куб гласності» поламали. Увесь день 24 серпня біля кубу відбувався стихійний мітинг. Мітингуючі звинувачували владу у поломці кубу, мовляв, таким методом комуністи намагаються обмежити інформацію про майбутнє зібрання. Тут же порвані оголошення з кубу були перевішані на паркан. Якраз у той час йшло будівництво переговорного пункту, і з боку пошто: вої площі будову обгородили високим зеленим парканом. Скоро його теж охрестили «парканом гласності».
Жителі Пасічної теж з нетерпінням чекали мітингу, адже він мав проводитись на їхній тери: торії. Я вирішив не зволікати і зустрітись ще із чо: тирма свідками, прізвища яких дав мені раніше Богдан Вінтоняк. 20 днів тому троє із цих свідків навідріз відмовились говорити зі мною на тему по: ховань у Пасічнянському лісі. Як виявилось, Б. Вінтоняк до мого приходу вже переконав їх у необхідності розказати про все, що вони бачили у 1941 р. в лазах. На мій подив, за три години чоти: ри свідчення були записані на диктофон. СВІДЧЕННЯ ІВАНА ІВАСЮТЯКА «Це було в кінці червня 1941 року, точної да: ти не пам’ятаю. Мене і ще кількох хлопчаків батьки послали до лісу нарубати тичок. Ми підійшли до узлісся в лазах, де росла ліщина. Раптом з лісу хтось невидимий наказав нам вер: татися назад. Ми не зрозуміли, в чім справа, і йшли далі. І тоді з–за дерев вийшов військовий і прогнав нас від лісу. Ми побігли додому ні з чим. Потім я собі пригадав, що за кілька днів до того по нашій вулиці проїхали до «Дем’янового Лазу» сім військових на конях. Згодом, після тієї приго: ди з тичками, моя тітка розповідала у нас у хаті, що цілу ніч у той лісок їздили вантажні машини, криті брезентом. Коли прийшли до нас німці, ме: не разом з іншими підлітками батьки часто поси: лали пасти худобу неподалік тих місць. Тож нам 89
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Свідок Іван Івасютяк, житель с. Пасічна. Народився 12.12.1927 р.
Свідок Ольга Бігун (дівоче прізвище Веретко), жителька с. Пасічна. Народилась 09.02.1931 р. Померла 08.11.1994 р.
закортіло подивитися, що ховали в лісі радянські солдати. Коли ми прийшли на те місце, то не впізнали його. Ми побачили в трьох місцях ви: сохлу траву. Ті місця були обкладені дерном, ніби замасковані ним. Зверху хтось посадив дерева, але вони не прийнялися і зів’яли, бо того літа стояла немилосердна спека. У тих місцях, де бу: ла розрита земля, виступали темні плями. Ми підійшли ближче і побачили в одному місці, ніби хтось вигріб ямку. З тої ямки виднілися об: гризені якоюсь звіриною людські ноги, стирчали кості. Перелякані побаченим, ми побігли в село і розповіли про все батькам. Мій тато пішов до свого родича Василя Мала: нюка, і на другий день вони зібрали людей, щоб оглянути те місце. Василь Маланюк навіть дав повідомлення до газети, в якому сповістив тих, хто втратив рідних у сталінських катівнях, приїха: ти впізнати своїх. Я був свідком тих розкопок. Пригадую, люди ще дивувались, що на окремих трупах не було слідів кульових поранень. А кула: ки були так зціплені, що аж нігті повпивалися в до: лоні. Казали, що тих людей вбито електричним струмом. Пригадую, на тих могилах було постав: лено три хрести. Однак після приходу Червоної армії в 1944 році хрести зникли безслідно».
СВІДЧЕННЯ ОЛЬГИ БІГУН «Взимку 1941 р. мені виповнилось 10 років. Ще з зими попри нашу хату часто їздили маши: ни в ліс, який починався за селом. Особливо їх стало багато на початку літа. То були ван: тажні машини, криті брезентом. І їздили вони переважно вночі. У той час жителям нашої ву: лиці навіть не дозволяли виходити з хат. Якось увечері до нас повернув військовий. Він наказав загасити каганець і лягати спати. Так ми жили і не відали, що творилося поруч. Дітей, які пасли худобу під лісом, військові відганяли. Ніхто туди не мав доступу. Вже при німцях ми довідалися, що в лісі є кілька могил. Про те було опублі: ковано в газеті, а ми, діти, першими прибігли подивитися, що там розкопують. Того я не забу: ду, скільки житиму. Першою відкопали жінку з дитиною на руці. Вона і після смерті притиска: ла немовля до грудей. Могила була глибокою, так що жінку тягнули з трудом. Пам’ятаю, що вона була в гуцульському кептарі, однак лиця її вже неможливо було розпізнати. Дітьми ми часто пасли худобу в тих місцях. Я бачила, як ті могили запалися і на їх місці виступили чорні маслянисті плями. А потім все заросло травою, кущами».
90
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Свідок Михайло Припхан, житель с. Пасічна. Народився 08.12.1907 р. Помер 30.04.1995 р.
Свідок Микола Максимців, житель с. Пасічна. Народився 03.08.1913 р. Помер 03.07.1996 р.
СВІДЧЕННЯ МИХАЙЛА ПРИПХАНА «Перед самою війною я бачив, як повз нашу ха: ту везли на машинах живих людей до «Дем’янового Лазу». Везли їх тільки тоді, коли на землю опуска: лась ніч. Машини були криті зверху брезентом так само, як сучасні військові машини, що перевозять солдатів. Їхали до «Дем’янового Лазу» й інші маши: ни, криті брезентом. Тепер так накривають машини з зерном, щоб зерно не розсипалося на вибоїнах. З тих машин капала на дорогу кров. Коли по ночах їхали машини до «Дем’янового Лазу», вся наша сім’я боялася виходити з подвір’я на вулицю. На по: чатку війни мене мобілізували до Червоної армії, і я не бачив розкопок у «Дем’яновому Лазі» в 1941 р.».
косу і на спині велику в’язку конюшини. Важка в’язка пригнула мене і накрила мою голову так, що солдати не могли повністю бачити мого лиця. Я дуже боявся зустрітися з ними зором. Прохо: дячи мимо машини, я бачив на колесах великі плями свіжої крові. З переляку оглянувся тільки біля першої хати села. Машина ще стояла у по: тоці. Від крайніх дерев «Дем’янового Лазу» вершник махав прапорцем, подаючи сигнал». Після мітингу з нагоди річниці пакту Молото: ва–Ріббентропа всі мешканці с. Пасічна в мага: зинах, на вулицях, при зустрічах обговорювали виступи, в яких йшла мова про могили у Пасічнянському лісі. Одного вечора до мене зай: шов мій сусід, що жив через чотири будинки на моїй вулиці. «Хочу тобі теж розповісти про ті похо: вання, я був на розкопках», — сказав він.
СВІДЧЕННЯ МИКОЛИ МАКСИМЦІВА «Наша сім’я мала біля старого стрільбища клаптик землі. Якось удосвіта тато послав мене викосити на тім клаптику конюшину. Коли я по: вертався додому, то сонце вже піднялося висо: ченько. На броді на потоці стояла вантажна машина. Водій, піднявши капот, порпався у двигуні. Поруч стояли два солдати, а ще два сиділи у кузові ма: шини. Чим була навантажена машина, я не бачив, але зрозумів, що солдати приймуть мене за неба: жаного свідка. Повертатися назад було вже пізно. бо я майже впритул наблизився до машини. Я ніс
СВІДЧЕННЯ ГРИГОРІЯ ФЕДИКА Про поховання жертв у «Дем’яновому Лазі» свідок Г. Федик повідомив таке: «Усі ті, що йшли до лісу по дрова, чули постріли. Всюди на краю лісу стояли вартові і ніко: го не пускали. До тих нещасних, що були розстрі: ляні в лісі, підвозили розстріляних із станіславсь: кої тюрми. Ранком на шляху, що вів до лісу, наші селяни бачили свіжу кров. Кров капала з машин, 91
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Свідок Григорій Федик, житель с. Пасічна
Свідок Ілля Гавриш, житель с. Пасічна. Народився 25.05.1904 р. Помер 27.04.1996 р.
які перевозили небіжчиків. З приходом німців по: чалося відкриття могил у «Дем’яновому Лазі». Німці пригнали туди євреїв, наказали їм зробити з дощок поміст і мити на ньому небіжчиків. Поби: тих людей витягали із ями гаками. Під час миття з трупів злазила шкіра. Усе наше село вийшло тоді у «Дем’янів Лаз». Пам’ятаю. що тоді стояла велика спека і навколо стелився неймовірний сморід від розкладених людських тіл. Люди в могилах лежали верствами. Могили, з яких відкрили дві, були довжиною приб: лизно вісім метрів і шириною чотири. Під час розстрілу людей у «Дем’яновому Лазі» я чергував при пожежній помпі біля школи. Тоді бачив, як криті машини їхали до лісу. Люди гово: рили між собою, що приречених на смерть за: ставляють в лісі самим собі копати спільні могили. Про себе можу сказати, що і мене не минула сталінська караюча рука. Повернувшися з війни, я працював на станіславській цукерні. Одного разу забракло фарб для цукерок. Залишилося тільки два кольори — синій і жовтий. Мій бригадир нака: зав мені використати їх. І все було б гаразд. По: фарбовані подушечки на жовто–синьо всім смаку: вали. Завезли ті подушечки на продаж у Надвірну. А там секретар райкому побачив їх, набрав пригор: щу і подався з ними до станіславського КДБ. Ста: ранний секретар висипав цукерки на стіл перед кадебістами і заявив, що в продаж в його районі надійшли цукерки, фарбовані жовто–синім бан:
дерівським кольором. І завертілася на всі оберти потужна каральна машина. До вечора того дня все начальство цукерні сиділо за ґратами. Потім дійшла черга до бригадира. А той вказав пальцем на мене. Начальство якось відкрутилось, а мені за той «солодкий гріх» вліпили 10 років. З лагерів відпустили трохи раніше як фронтовика. Після тюр: ми мене ще разів п’ять час від часу арештовували. Справа в тому, що шукали якогось бойовика ОУН, у якого прізвище, ім’я і по батькові збігалися з моїми даними. Щоразу після вияснення мене відпускали. Останній раз якийсь начальник з КДБ сказав поміняти мені ім’я, щоб я не плутався у них під руками. Забрали паспорт і зробили мене Гри: горієм, а в дійсності батьки хрестили мене Юрком. А десь через рік після того випадку викликали в міліцію, і я мусив давати пояснення, як і чому я змінив ім’я». «Григорій»–Юрко виявився аж надто балаку: чим. До пізнього вечора він декілька разів пере: повідав події літа 1941 р. Думками, як корінний житель с. Пасічної, пройшовся по всіх вулицях і назвав прізвища кількох свідків. Прощаючись, зауважив, щоб жінок я не опитував, бо вони обов’язково щось своє придумають. Працюючи на локомотиворемонтному заводі машиністом з ви: пробовування тепловозів після ремонту, я всі дні був вільний, бо всі випробування проводились у нічний час. Наступного дня вирішив опитати ще кількох рекомендованих свідків.
92
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Свідок Микола Федик, житель с. Пасічна. Народився 09.01.1907 р. Помер 30.05.1991 р.
Свідок Євгенія Ядвига, жителька с. Пасічна. Народилась 14.09.1912 р. Померла 05.05.1992 р.
СВІДЧЕННЯ ІЛЛІ ГАВРИША Про поховання жертв у Пасічнянському лісі свідок Гавриш пояснив таке: «Про могили в «Дем’яновому Лазі» знало все село. Німці відкрили дві могили. Вони їх фотогра: фували й описували. Підійти туди було дуже важ: ко, бо вже за селом стелився страшний сопух. Після відходу Червоної армії у Станіславі почало: ся безладдя. Люди тягли із складів усе, що тільки могло знадобитися вдома. Натовп міщан у пошу: ках майна вийшов на Вали, де тепер знаходиться військовий госпіталь. Там люди й почули настир: ливий стукіт за стінами будинку. Так були звіль: нені люди, яких НКВС замурував живими в товс: тих мурах колишніх панських палаців. Мої слова міг би підтвердити мій приятель Іванус, що жив тоді на Валах біля шпиталю».
дях. Мабуть, то був офіцер. Він наказав мені підняти руки і йти вглиб лісу. За негустими дере: вами я побачив на відстані 70–80 метрів від себе військових людей. Тільки тоді згадав, що в селі ходили чутки про розстріл людей в «Дем’яновому Лазі». Я зрозумів, що живим додому не поверну: ся. Я вкляк на коліна перед червоноармійцем, охопив руками його ноги і почав благати пощади. Я плакав, як мала дитина, а червоноармієць сто: яв і мовчки дивився на мене. Мабуть, врятувала мене довідка, яку я мав у кишені піджака і яку протягнув йому. Вона засвідчувала, що я працюю в млині. Він прочитав її, повертів у руках і, брудно вилаявшись, прогнав мене з лісу. Пам’ятаю, що після відходу Червоної армії з могил наверх ви: ступала криваво–сльозиста рідина».
СВІДЧЕННЯ МИКОЛИ ФЕДИКА Про поховання жертв у Пасічнянському лісі свідок М. Федик пояснив таке: «Після одруження жив з жінкою і батьками в Пасічній, у крайній хаті від с. Загвіздя. Якось жінка послала мене в ліс за тичками до квасолі. Це бу: ла друга половина червня 1941 року. Найближче був «Дем’янів Лаз». Зайшовши в ліс, я перестриб: нув через якийсь свіжовикопаний рів і подався в кущі шукати ліщину на тички. Несподівано хтось з кущів сказав: «Стій!» Потім до мене підійшов чер: воноармієць з перехрещеними ременями на гру:
СВІДЧЕННЯ ЄВГЕНІЇ ЯДВИГИ Про поховання жертв у Пасічнянському лісі свідок Є. Ядвига пояснила таке: «Пасічною ширилася чутка, що в «Дем’яновому Лазі» розстрілюють людей. У нашім селі оженився з Ямниці Грицюк. Я добре знала його дружину Ан: ну. Грицюка НКВД арештував у 1940 р. відразу по весіллі. Однієї ночі багато наших селян чули крик з машини: «Прощай, Анно, мене вже не буде». Че: рез рік нещасна Анна померла з туги за чоловіком. Та нічна подія з Грицюком не сходила з уст наших селян до відкриття німцями могил у «Дем’яновому Лазі» 1941 р. Я була на тих розкопках». 93
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Свідок Я. Кантор, житель с. Пасічна. Народився 31.05.1926 р. Помер 16.09.1997 р.
Свідок Я. Веретко, житель с. Пасічна. Народився 19.08.1930 р. Помер 09.04.1994 р.
СВІДЧЕННЯ ЯРОСЛАВА КАНТОРА Про поховання жертв у Пасічнянському лісі свідок Я. Кантор пояснив таке: «Дуже добре пам’ятаю ті часи. Кожного ранку у ті дні мої сусіди із острахом спостерігали за до: рогою, що вела до «Дем’янового Лазу». До сходу сонця кров на дорозі дуже яскраво червоніла, а потім на сонці поступово чорніла. Ми, парубки, дуже цікавилися нічними рейса: ми автомобілів у «Дем’янів Лаз», але проникнути туди було неможливо. Навколо місць, де розстрі: лювали людей, на певній відстані було три пояси окопів. Крім окопів, де постійно знаходилися вар: тові, «Дем’янів Лаз» охороняли вершники. Одного разу хлопці зібралися йти по гриби. Світало. Виходячи з одного подвір’я на дорогу, ми почули шум автомобільного двигуна. Хтось із хлопців порадив вилізти на дах стодоли і подиви: тися зверху, що везе автомобіль. Ми були дуже вражені побаченим. В кузові автомобіля спереду і ззаду були вартові. Автомобіль був накритий брезентом. Коли в одному місці брезент піднявся, вартовий вдарив прикладом по тому місцю. До нас донісся стогін людини».
го». Під горбом — «лаз Мудрого». Я бачив при німцях відкриті могили з побитими людьми. Мені тоді було 11 років. Я ходив з мамою дивитися на побитих людей. Німець у цивільній одежі і чорних окулярах фотографував відкриті могили. Небіж: чики лежали в могилах безладно». На початок вересня 1989 р. вже було опитано 14 свідків. Всі свідчення були записані на магніто: фонну плівку. Мені не давав спокою свідок Дани: лишин, адже, за розповідями, він улітку 1941 р. брав безпосередню участь у розкопках, і його свід: чення могли бути найцінніші. Я ще раз вирішив піти до Данилишина. Зустрів він мене неприязно. Відповівши на привітання, закрив ворота і пішов до будинку. Щонеділі я бачив Данилишина біля церкви, де проходили богослужіння. Вирішив по: просити свідків, які вже дали свідчення, вплинути на нього. Однак коли І. Гавриш, Б. Вінтоняк і я підійшли до нього, він повернувся і попрямував до: дому. Мені вже взялися допомагати свідки. Разом ми обійшли сусідів Данилишина, які могли б впли: нути на нього. Час від часу ми зустрічалися з Да: нилишиним на автобусній зупинці. Він, очевидно, десь працював у місті. Я чемно вітався при зу: стрічах, але не підходив до нього. Думка про його свідчення не давала мені спокою. Вирішив ще вос: таннє сходити до Данилишина і спробувати убла: гати його розповісти про той страшний день з йо: го життя. Дома я приготував диктофон, загорнув його у газету і рушив до двору В. Данилишина. Не
СВІДЧЕННЯ ЯРОСЛАВА ВЕРЕТКА Щодо поховань жертв у «Дем’яновому Лазі» свідок Я. Веретко пояснив таке: «Поруч з «Дем’яновим Лазом» було Будзенко: ве поле. Трохи нижче тягнувся «лаз Павлицько: 94
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
доходячи до хати, увімкнув диктофон на запис. Пан Володимир зустрів мене явно неприязно. Щоб не дати йому заговорити першому, я почав проси: ти: «Пане Данилишин! Я не буду нічого записува: ти, але благаю Вас, хоч у двох словах скажіть, як це було?» Виникла пауза. Він з докором, а я з бла: ганням дивились один на одного. «Добре, заходь». Ми сіли на лавку біля криниці, і я нарешті почув ту довгождану його розповідь. Зараз розумію його. Адже від його хати до «Дем’янового Лазу» більше кілометра, і весь той шлях тоді в 1941 р. він пере: жив як останні хвилини життя. Я так і не зміг діста: ти фотографії Данилишина для цієї книжки. Одно: го разу хтось із пасічан на моє прохання зробив один не зовсім вдалий знімок. СВІДЧЕННЯ ВОЛОДИМИРА ДАНИЛИШИНА «До міста прийшли мадяри, а потім німці. Гро: мада села звернулася до окупаційної влади з повідомленням про поховання у Пасічнянському лісі. Тоді мені було 17 років. Навесні 1941 р. я вступив до комсомолу. Десь у липні 1941 р. до мене прийшов війт села (сільський голова) з нім: цями й повели в Дем’янів Лаз. Разом зі мною ве: ли колишнього голову сільради М. Бандурака. Хто ще був з нами, не пам’ятаю, бо думав, що ведуть
«Дем’янів Лаз»
розстрілювати. Привели нас у ліс, дали лопати і сказали розкопувати ями. Розкопали, здається, дві могили. Було в них багато трупів, один на од: ному, закривавлені. Були між ними жінки і діти. Жінки в національній одежі, а чоловіки переважно в міській — у камізельках. Більше нічого не па: м’ятаю». Історичну секцію Культурно–наукового това: риства «Рух» почав вести Ігор Андрухів. Я. Шев: чук ніяк не міг помиритись із З. Думою за запро: шення на установчу конференцію «Просвіти». Зи: новія Думу члени товариства сприймали краще, ніж І. Андрухіва, бо Дума був добрим оратором і особливо на мітингах люди любили слухати його виступи. До Ігоря ставилися з пересторогою. На початках історична секція навіть порідшала. Але в тому був винним сам Андрухів. Декілька разів у розмовах він намагався доводити, що комуністи не всі погані, а це не сприймалось. Крім Ігоря, ніхто з нас не мав доступу до ар: хівів. На зборах він уважно вислуховував інфор: мацію про все нових і нових свідків, а про свої дослідження мовчав. На наші збори почав заходи: ти старший чоловік інтелігентної зовнішності. Коли в перервах починалася дискусія з приводу якихось історичних подій, він втручався, і його ду:
Свідок Володимир Данилишин, житель с. Пасічна. Народився 23 квітня 1923 р. 95
«Дем’янів Лаз»
Іван Павликівський, член осередку «Меморіалу» же аргументованими доводами припинялась су: перечка. Це був Богдан Паньків — викладач ка: федри історії Інституту нафти і газу. Його я попро: сив переглянути в архіві місцеві окупаційні газети і знайти хоч якийсь матеріал, де були б згадки про Пасічнянський ліс, станіславську тюрму та інші місця масових поховань. Вже через кілька днів Богдан Паньків приніс аркуш паперу, на якому бу: ли виписані назви статей, назви різних газет, що писали влітку 1941 р. про комуністичні злочини. Я продовжував щодня з одним або двома свідками виїжджати у Пасічнянський ліс і забивати кілки для майбутніх пошуків місця поховань. Одно: го разу, коли ми з Федиком Степаном і його сином Ярославом виїхали в «Дем’янів Лаз», то побачили, що хтось відкопав джерело. Потім виявилось, що це зробили дружина і дочка свідка Припхана. На основі свідчень вже можна було уявно відтворити картину тих жахливих подій літа 1941 р. До Станіслава наближалися німецькі війська, і органи НКВС спішили приховати сліди своїх зло: чинів. Ночами вантажні машини під охороною їха: ли до «Дем’янового Лазу». Всіх, хто йшов до лісу по дрова чи по гриби, зупиняли вартові. А Микола Федик, який випадково пройшов мимо варти, на колінах випросив життя в офіцера НКВС. 96
Роман Круцик
Перед нашою пошуковою групою, яка чисель: но зростала, стояло важке завдання — знайти по: ховання. Всі свідки показували приблизно одне й те ж місце. Забитими кілками було визначено площу обсягом 100 на 150 метрів. Оту площу треба було ретельно перевірити. Від останнього засідання комісії пройшло близько місяця. Комісія мовчала. Ми вирішили вести самостійний пошук могил на визначеній свідками площі. До нас долучився Іван Павликівський, працівник приладобудівного заво: ду. За декілька днів він виготовив двометрові за: гострені металеві прути. Не можна не сказати кілька слів про цього працьовитого чоловіка. З перших днів розкопок він щоденно бував у «Дем’яновому Лазі». Пізніше брав участь у багатьох розкопках місць поховань у різних місцях області. І до сьогодні він залишив: ся вірний «Меморіалу». На другий день після мітингу на Пасічнянсько: му полі наша невеличка група, прихопивши з дому лопати і загострені прути, почала пошук поховань. Бажаючих їхати було багато, але ми обмежились двома невеликими групами. У першій був я, свідок Степан Федик, його син Ярослав і Роман Шевчук. У другій групі були І. Андрухів, свідок Б. Вінтоняк, І. Павликівський і ще хтось із рухівців, на жаль, не можу пригадати прізвища. Нам здавалось, що дуже швидко ми знайдемо поховання. Взяли із собою мого брата Ярослава з відеокамерою, щоб при виявленні поховань зафіксувати подію на ві: деоплівці. Працювали недовго. Прокопали, може, 5 або 6 шурфів у місцях, де сталеві прути натика: лись на щось твердіше від ґрунту. Вечоріло, з лісу повертались жителі Пасічної, пастухи гнали корів додому. І, звичайно, всіх цікавило, що це за люди щось копають у полі. Нас оточили, і всі почали давати різні поради, пропозиції. Наша робота пе: ретворилась на чергові збори. Але і вони були корисними, бо люди розповіли, як і коли нищився Пасічнянський ліс, як засипали джерело. Правдивою є українська приказка, що «одна людина знає одне, а всі люди знають все». Вия: вилось, що ще у 1960–х рр. одна із західних радіостанцій в передачі на Радянський Союз згадала про наявність на околицях Івано– Франківська могил розстріляних перед війною жертв НКВС. Після тої радіозамітки керівникам сільгосптехніки з обкому наказали послати в «Дем’янів Лаз» потужні бульдозери для корчу: вання дерев і вирівнювання землі. Пізніше жи: тель Пасічної В. Бартків розказував, як вони, трактористи, не могли зрозуміти, для чого їх змусили корчувати ліс і робити поле. А потім ще кілька місяців робити меліорацію на пагорбі, де не було болотистих місць. Глинисті землі пагор: ба «Дем’янового Лазу» є цілковито непридатни: ми для вирощування будь–яких сільськогоспо: дарських культур.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Виходить, ці роботи проводились з метою за: маскувати місце злочину. Очевидно, що про жертви «Дем’янового Лазу» знали не тільки селя: ни, а й партійне начальство з обкому чи КДБ. Перші мовчали через страх, бо жили багато літ в умовах загального безправ’я. Другі хотіли якнай: довше тримати перших у страху. Далекій радіо: станції заткати рота сталінці не могли, а прихова: ти сліди злочину треба було за будь–яку ціну. На це не жаліли ні людської праці, ні грошей. У 1984 р. за чиєюсь вказівкою з будов міста самоскиди вивозили землю і засипали прадавню дорогу. Це було чергове маскування околиці за Пасічною. Не минула лиха доля і джерельця. Але сила води бу: ла така велика, що вона крізь півтораметрову товщу землі все ж пробила собі шлях назовні. І лише по цьому життєдайному джерелу жителі села й могли орієнтуватися на голій площі ко: лишнього Пасічнянського лісу. Ще декілька днів ми вели безуспішний пошук могил. Майже при кожному шурфуванні трапля: лися осколки артилерійських снарядів, патрони, заіржавілі ще цілі міни і гранати. Далі працювати було небезпечно. Нарешті нас попередили про чергове засідан: ня комісії. Початок засідання почався зі сварки. Нас звинувачували в участі у мітингу 2 вересня. Ветерани Чернов і Єлізаров вимагали нашого ви: ключення з комісії, називали нас бандерівськими виплодками. Ми огризались, називаючи їх катами і душогубами. Сварка тривала до перерви. Після перерви на засідання прийшов прокурор Андріуца. Голова комісії М. Капітанчук попросив його доповісти, як іде слідство. Адже на минулому засіданні І. Андрухів передав комісії виписки з окупаційних газет, а я — магнітофонні стрічки зі свідченнями трьох свідків. Прокурор доповів, що слідство ще не розпочато, бо з вагомих причин змінено слідчого Михайла Кучера. На цьому засідання закінчилось. У коридорі нас уже чекав новопризначений по справі слідчий Микола Да: нилів. Він побажав поїхати в «Дем’янів Лаз» і огля: нути те приблизно визначене місце поховання. По дорозі М. Данилів розповів, що двоє свідків з трьох, яких я подав, не хочуть говорити. Я зізнав: ся Миколі, що вказав тільки трьох свідків, бо бояв: ся, щоб усіх свідків не залякали старі енкаведис: ти, які переважали в комісії. По дорозі заїхали до мене додому, і я забрав список усіх свідків. З М. Данилівим домовився, що він дає мені тиж: день часу, аби я ще раз переговорив зі свідками, щоб вони не боялися дати свідчення для протоколу. Ми оглянули визначену кілками площу. М. Да: нилів звернув увагу на ті місця, де ми вели само: вільний пошук, і запитливо глянув на мене. Я роз: повів йому про наші пошуки і показав викопані заіржавілі міни, гранати і різні набої. Микола навіть вилаяв мене. Наказав — більше ніяких розкопок, мовляв, він завтра ж викличе саперів. На другий
«Дем’янів Лаз»
день вже зранку Данилів і група саперів були у «Дем’яновому Лазі». Під вечір я виїхав у лази. Са: пери вже закінчили перевірку умовної площі похо: вань і працювали по її периметру. Данилів підвів мене до досить не малої купи іржавих залишків війни, серед яких було, може, більше десятка міно: метних снарядів: «Дивись, це все могло вибухну: ти, і тоді не було б розкопок, а вас потрібно було б закопувати». Даниліву я розповів про свідка В. Данилишина і про те, яким чином я записав його свідчення, зазначивши, що його важко буде ублагати дати показання про те, як він розкопував могили. Да: нилів навіть повеселішав: «Нічого. Я його викличу повісткою до прокуратури, і він усе розкаже». Ми повертались до моєї машини, яку я залишив на краю поля. Назустріч нам по стежці йшов стар: ший чоловік, накульгуючи і спираючись на палич: ку. Порівнявшись із нами, він відкликав мене вбік. З вигляду я знав, що це житель Пасічної, але не знав його прізвища. «Я хочу дати свідчення», — промовив він після привітання. Я відповів, що свідків вже є багато. «Я не простий свідок, таких, як я, у вас немає». Я запитав: «А не злякаєтесь, якщо ваші свідчення ми запишемо на відео: плівку?» — «А чого мені боятись, я своє відсидів і так, що ледве вже ходжу, бачите — з палкою». Я покликав М. Даниліва і брата з камерою. СВІДЧЕННЯ СЕМЕНА ВИТВИЦЬКОГО Щодо поховань у «Дем’яновому Лазі» свідок Витвицький пояснив таке: «В 1941 р. я був в українській поліції. Пам’ятаю, що як люди з Пасічної повідомили у міську управу про поховання, то була створена спеціальна комісія по розслідуванню комуністич: них злочинів. Вже було відомо, що такі похован: ня є на подвір’ї тюрми, біля села Посіч, біля Надвірної, здається, коло Тлумача і ще десь, не пам’ятаю. Я був рядовий поліцейський. Мене і ще одного поліцейського викликали в управу. Не буду називати його прізвища. Ми разом сиділи на Воркуті. Він там і помер на лісоповалі, а я якось вижив. Нам дали прізвище голови сіль: ради, що був при радянській владі, і ще трьох комсомольців. Ми мали їх з лопатами привести у «Дем’янів Лаз». До нас приставили ще двох мадярських солдатів. Голову сільради Бандурака і Данилишина ми застали вдома, а решту двох не знайшли. Важко забути ту дорогу. Бандурак мовчав, а Данилишин плакав і просився відпу: стити. Коли ми йшли, нас обігнала вантажна кри: та машина. В «Дем’яновому Лазі» вже було кіль: ка німецьких офіцерів і солдатів і чоловік, може, із двадцять невідомих людей. Не знаю, чи то були такі ж комсомольці, привезені з міста, чи жиди. Разом з тими, що ми привели, вони розко: пували могили. Потім привезли якийсь з дощок стелаж. Першу яму відкрили до половини і поча: 97
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Титульний аркуш порушеної кримінальної справи 98
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
ли витягувати з неї небіжчиків. Клали їх на той стелаж, оглядали, і один німець фотографував. Тих людей, що привезли з міста, заставляли ми: ти і витирати трупи. Витягли, може, три або чоти: ри трупи. Витягли жінку, до якої дротом був при: кручений якийсь тлумок. Коли його розгорнули, то виявилось, що то дитина, дво– або тримісяч: на. Жінка була сильно опухла, довге волосся прилипло до її лиця. Дитину як розгорнули, то вона була така, наче спала. Запах був такий страшний, що німці відйшли метрів на двадцять. На години дві припинили витягувати трупи. Потім з міста привезли ще два стелажі, відра і якийсь порошок упереміж із камінцями. Той по: рошок розклали на купки навколо могил і час від часу лили на нього воду. Ті кучки шипіли, і виді: лявся якийсь газ. Він теж неприємно пахнув, але трохи перебивав трупний запах. Другу могилу теж не повністю відкрили. Трупи мили, а коли витирали, то злазила шкіра. Ями і витягнутих, може, із 30 трупів стояли так днів три. Люди при: ходили, дуже багато, але ніхто нікого не впізнав. Потім наказали трупи назад скидати в ями. Па: м’ятаю, коли вже засипали ями німці, ті, що огля: дали трупи, поскидали в ями гумові рукавиці. Бандурака і Данилишина відпустили, а тих реш: ту, що витягували і мили небіжчиків, повезли до міста. Як ще щось згадаю, то хай Круцик знайде мене, і я розкажу, бо я ходити вже не можу». Ми підвезли Витвицького до його хати і, вра: жені його розповіддю, розійшлись по домах. М. Данилів сказав, що мусить викликати ще кіль: кох свідків і записати їхні свідчення. Увечері вдома я ще раз переглядав відеозапи: си свідчень і думав: чи вдасться знайти могили? Чи не буду я висміяний, а разом зі мною — люди похилого віку, які довірились мені й оповіли страшну таємницю. В тому, що «Дем’янів Лаз» — не вигадка старих людей, я не сумнівався. Пока: зання всіх свідків підтверджували, що «станіслав: ські Куропати» — страшна дійсність. Зранку я ще раз обійшов свідків. Просив їх да: ти слідчому свідчення і переконував їх, що тільки тоді можуть початись офіційні розкопки. Минув майже тиждень. 21 вересня 1989 р. на свято Бого: родиці Марії біля церкви св. Петра в Пасічній просто неба проходило богослужіння. Під час Служби Божої до мене підійшов пан Данилів і за: пропонував поїхати разом зі свідками в «Дем’янів Лаз» і протокольно зафіксувати місце події. Важко було свідкам, людям похилого віку, у святковий день переривати богослужіння і їхати у «Дем’янів Лаз». Богослужіння було несанкціоно: ваним, і поміж віруючими ходили якісь молодики в цивільному і щось демонстративно записували у блокноти. Я відкликав чотирьох свідків в сторо: ну і почав їх просити поїхати в «Дем’янів Лаз». Двоє, які вже були в прокуратурі і дали свідчення, згодились їхати, а двоє пропонували почекати до
«Дем’янів Лаз»
Свідок Семен Витвицький, житель с. Пасічна. Народився 14.09.1914 р. кінця Служби Божої. Врешті троє свідків сіли зі мною в машину, і ми рушили до лазів. І ось ми на пагорбі «Дем’янового Лазу». Разом із М. Данилівим прибув фотограф–криміналіст. Тут–таки почався офіційний огляд місця розкопок. Слідчий порадив свідкам по черзі ставати біля кринички і вказувати рукою на місце, де за їх пам’яті були могили. Фотограф усе фіксував на плівці. На основі показань було складено прото: кол огляду місця. Його підписали всі свідки і по: няті. (Див. фото на наступній ст.). Приблизно о 15–й годині прибув екскаватор, присланий Тисьменицьким райвиконкомом. По: шук могил ми почали з північного боку наміченої площі. З розповідей свідків було відомо, що вище «Дем’янового Лазу» знаходилися окопи часів Пер: шої світової війни, а поруч був скотомогильник. Пробні ями почали копати шаховим способом через кожні два метри. У першому ряду викопали 14 пробних ям. В одній ямі знайшли набої до австрійської гвинтівки і кінські кості. Всі ми зро: зуміли, що треба копати ями дещо далі на південь. У той час до нас приїхав завідувач адміністра: тивного відділу обкому КПУ, заступник голови комісії Валентин Карпенко. «Високий гість» поди: вився на нашу роботу і скептично, вказуючи паль: цем на мене, сказав: «Ну смотри, если ничего не найдете, то за сплетни на советскую власть 99
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Протокол огляду місця розкопок. 21 вересня 1989 р. 100
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
десятку получишь». Ці слова, сказані у присут: ності багатьох людей, в той же день викликали поголос по Пасічній, що Карпенко обіцяв запрото: рити мене в тюрму на 10 років за наклеп на радянську владу. Збентежені заявою «високого гостя» та майже двогодинними безуспішними по: шуками могил, ми в якомусь заціпенінні дивилися один на одного. Сонце сідало за ліс. Із заходу подув легкий прохолодний вечірній вітерець. Пора було поки: дати роботу, щоб завтра взятися за неї знову. Саме тоді свідок Богдан Вінтоняк сказав: «Хлопці, я серцем чую, що зараз найдемо моги: лу. Копаймо трохи нижче». На його прохання екскаваторник викопав ще дві ями. Перша і друга не дали ніяких результатів. Вінтоняк попросив викопати третю. З неї ківш витяг меліоративні трубки. У ямі з’явилася вода. Я попро: сив екскаваторника черпнути ще раз. І тоді ківш витяг залишки одежі, а з ними й людські кості. Ми ще не вірили, що знайдено могилу. Я ско: чив у яму, закотив рукав сорочки і почав намацува: ти у воді. Всюди намацував людські кості. Я ви: брався з ями, відійшов від людей, бо раптом відчув у всьому тілі неймовірну втому. Жаль і не: нависть розпирали груди. То була якась страшна душевна мука, заціпеніння. Я підвів очі до неба, щоб заспокоїтись. Так тривало кільканадцять се: кунд. І неймовірна напруга в тілі почала спадати.
«Дем’янів Лаз»
Вже вечоріло. Ми накрили яму травою і розій: шлися по домівках. Звістка про знайдену могилу ще того вечора облетіла всю Пасічну. До пізньої ночі в моїй хаті не зачинялися двері. Старожили села, особливо свідки, приходили і вже з порога гукали: «Бачиш! Знайшли! Знайшли нарешті! Знайшли могили розстріляних!» Ми наче й довго готувались і домагались про: ведення розкопок, але, як виявилось, ми зовсім не були готові до таких широкомасштабних робіт. Влада та обласна комісія були шоковані на: шим відкриттям і з допомогою не спішили. Зран: ку 22 вересня, о восьмій годині, наша невеличка група і кілька свідків вже були у «Дем’яновому Лазі». Близько 13–ї години до «Дем’янового Лазу» почали прибувати на «Волгах» чиновники різних рангів. Одні здивовано оглядали залишки одежі, людські кості, вийняті з землі ковшем екскавато: ра, й мовчки від’їжджали. Інші, у формі вищих офіцерів, подивившись на людські кості, впевнено твердили: «Это работа бандеровцев». Пам’ятаю, як один із свідків, Степан Федик, на ті слова від: повів: «Бандерівці були у таких шапках, як ви». Коли я спрямовував на них відеокамеру, вони відверталися і спішно йшли до своїх автомобілів. Після 15–ї години візити начальства припинили: ся. Ми не знали, що робити. Серед нас були архітек: тори, вчителі, робітники різних професій. На жаль, не було між нами жодного археолога. Тому ми зму:
Знайдено першу могилу «Дем’янового Лазу». 21 вересня 1989 р. 101
«Дем’янів Лаз»
шені були поступово вивчати ази археології. Кілька чоловік лопатами та екскаваторним ковшем зніма: ли верхній шар землі, щоб виявити контур ями. Се: ляни допомогли інструментом, поліетиленом (на ньому складали вийняті людські кістки). Пасічани принесли нам усе потрібне. Тим часом у «Дем’янів Лаз» йшли і йшли люди. Вони сподівалися відшука: ти загиблих рідних. Хтось із відвідувачів зауважив, що при розкопках має бути археологічна вишка, з якої можна було б фотографувати всю площу роз: копок. Тут же делегація пасічан на чолі з Я. Шевчу: ком зрубали в лісі кілька дерев і збудували вишку. За той час було знято з ями верхній шар землі. Щоб не пошкодити останків, ми працювали тільки лопа: тами, а потім дитячими лопатками, руками і пензли: ками. Щільний суглинок з водою не дав доступу повітря до ями, і це сповільнило розкладання тіл. Тепер з ями йшов нестерпний запах. Ми витягали частини одягу, взуття, окремі фрагменти муміфіко: ваних тіл. Робота йшла дуже повільно. Після кож: них п’яти хвилин роботи потрібно було вискакувати з ями, щоб вдихнути свіжого повітря. Другого дня після роботи до нас приєднався Зиновій Дума. Між ним і Ярославом Шевчуком знову почався старий конфлікт. Того дня Я. Шев: чук так і не допустив Зиновія до роботи в могилі. Я почав переконувати Ярослава, що Дума закін: чував історичний факультет, напевне, проходив ази археології, і його допомога буде нам корис: ною. Врешті Ярослав вгамувався. У перші дні людей не вистачало, та і не всі мог: ли працювати з останками. В могилі працювали тільки активісти «Меморіалу», Культурно–науково: го товариства «Рух», а також кілька жителів Пасічної. Через кілька днів було сформовано до: сить численну групу. Це — Ярослав Шевчук, Юрій Жовтуля, Діана Бідочко, Тарас Майстришин, Окса: на Ольшанська, Іван Гривнак, Федір Ковтун, Бог: дан Федунів, Богдан Веретко, Любомир Вірстюк, Роман Шевчук, Антін Овчар, Валентин Смоловик, Богдан Вінтоняк, Василь Піцур, Ярослав Федик, Володимир Вінтоняк, Василь Дяків, Степан Федик, Іван Павликівський, Степан Каспрук, Тарас Май: стришин. Це був основний кістяк наших двох робо: чих груп, які міняли одні одних. Пізніше вже десят: ки добровольців пропонували свої послуги. За постановою М. Даниліва на розкопки при: слали судмедексперта О. Левицького. Влада мовчала. Майже протягом тижня ми з тривогою споглядали за дорогою, чи не їдуть ті, хто ніяк не хотів оприлюднення злочинів у «Де: м’яновім Лазі». Тривала мовчанка обласної комісії з розслідування сталінських злочинів посилювала нашу тривогу; партійні ідеологи теж не спали. Во: ни старалися нав’язати людям своє трактування подій у «Дем’яновім Лазі». Ширилися чутки, що на початку війни із станіславської тюрми везли у ва: гонах в’язнів углиб Росії. В Галичі німецькі літаки нібито розбомбили ті вагони, і вбитих в’язнів пере: 102
Роман Круцик
везли з Галича в «Дем’янів Лаз» і там поховали. А ще нібито радянські війська десь оточили вели: кий німецький десант і перебили всіх до ноги. А потім ворогів старанно заховали в «Дем’яново: му Лазі», щоб німецьке командування думало, що їхні відбірні вояки добровільно здалися в полон Червоній армії. У деяких школах Івано–Франків: ська вчителі історії розповідали учням свою ка: зочку: нібито в «Дем’яновім Лазі» рухівці відкопу: ють людей, яких повбивали бандерівці. Ці вигадки були спрямовані на те, щоб збити людей з пантелику, не дати їм дізнатися правду. Працювати було дуже важко. Масовий наплив людей з міста та навколишніх сіл часом зупиняв роботу. Зрештою, ми самі часом створювали перешкоди: коли хтось знаходив нову річ чи ос: танки, усі збігалися та оглядали їх. Відчувалася скованість і в роботі слідчого Даниліва. Це було пов’язано з тим, що люди бачили в ньому пред: ставника влади, тієї, котра протягом усього свого владарювання закопувала народ у могилу. Часто в його сторону відвідувачі кидали звинувачення: кадебіст! Женіть його звідси! Я намагався спрос: товувати такі звинувачення, розуміючи, що тільки офіційні, добре задокументовані, професійно про: ведені розкопки можуть розкрити всю таємницю, розказати громадськості України про геноцид у «Дем’яновім Лазі». Невдовзі Данилів вже почу: вався своїм не тільки в нашій робочій групі, а й се: ред відвідувачів. Допоміг випадок. Одного разу, по: вертаючись з розкопок, на перехресті вулиць Тро: лейбусної і Бабушкіна (нині вул. Пасічна) М. Да: нилів побачив велике скупчення людей. Вияви: лось, що працівник ДАІ за якесь порушення зупи: нив водія легкового автомобіля і при суперечці вдарив його регулювальним жезлом. Водій був закривавлений. Чи з розбитої голови, чи з носа текла кров. Люди поверталися з роботи, і дуже скоро величезна юрба оточила місце інциденту. Задні напирали на передніх і до самосуду зали: шався один крок. Данилів, не задумуючись, про: брався до переляканого даішника, підняв руки і вигукнув: «Зупиніться! Я слідчий прокуратури. Я розберусь, якщо цей міліціонер винен, він буде покараний!» Юрба ще більше напирала. З задніх рядів полетіло кілька каменюк. Але хтось із юрби, напевно з тих, хто був на розкопках, вигукнув: «Та це той слідчий, що розкопує «Дем’янів Лаз»!». На цьому інцидент було вичерпано. Микола дуже час: то розказував про той випадок. Після тижня роз: копок він розповідав, що в місті йому кланяються і вітаються з ним зовсім не знайомі люди. Це зігрі: вало його. Очевидно, що за довгі роки роботи в прокуратурі він вперше відчув до себе від прос: тих людей не неприязнь, а симпатію й повагу. У 2006 р. М. Данилів помер. Пишучи ці рядки, думаю: «А скільки цікавого він міг би додати до цієї книжки!» Ми часто зустрічались після розко: пок. Він розповідав, що став чужим серед деяких
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Постанова слідчого М. Даниліва про проведення судово–медичної експертизи 103
«Дем’янів Лаз»
Слідчий по справі «Дем’янового Лазу» Микола Данилів. Народився 1952 р. у с. Кальна Долинського р–ну. Помер 2006 р. керівників обласної прокуратури за «Дем’янів Лаз». Але не жалів. Я повідомив його, що збира: юсь писати про розкопки, і попросив написати свій короткий спомин. СПОМИН ТА ЗВЕРНЕННЯ МИКОЛИ ДАНИЛІВА ДО ЖИТЕЛІВ ПРИКАРПАТТЯ «1989 рік. Комуністичний режим в Україні, та і в Радянському Союзі, ще в силі, примара ще бродить по Європі. Хоча де–не–де лунають виступи проти нього, починає прозрівати народ. На вулицях міст, особливо західних регіонів України, проходять де: монстранти; на площах і стадіонах, фабриках, заво: дах проходять перші мітинги, на яких критикується цей режим. Роз’яснюється людям його суть, прийо: ми і методи, якими утримується комуністична влада в країні, та її ідеологічна підтримка. Починають лунати голоси колишніх «зрадни: ків», «буржуазних націоналістів», «оунівців» і т. ін. Вони діляться спогадами про дії «визволителів» у Західній Україні в 1939–1941 рр., про грабунки та свідоме знищення нашого народу, особливо інтелігенції. Не дрімають і «комуністичні патріоти». У засо: бах масової інформації постійно лунають їхні голо: си у своє виправдання та виправдання «розуму, честі і совісті» їхньої епохи. Лунають звинувачення в сторону «українських буржуазних націоналістів». 104
Роман Круцик
Іде відкрита політична боротьба. Починають ство: рюватись та відновлюватись різні товариства, які уже мають свої політичні напрямки, платформи. Відновлено Товариство української мови, створено в області Культурно–наукове товариство «Рух», «Меморіал». Починається робота з виявлення жертв режиму та спроби реабілітації репресова: них, незаконно знищених невинних людей. До прокуратури області від ініціативної групи надходить заява про те, що в урочищі «Дем’янів Лаз», що на околиці м. Івано–Франківська, захо: ронені сотні людей, розстріляних напередодні війни 1941 р. Зібравши відповідні матеріали, прокуратура області порушує кримінальну справу за ознаками ст. 98 КК Української РСР у редакції 1927 р. (пе: ревищення влади або службових повноважень, тобто вчинення дій, що явно виходять за рамки наданих законом особам повноважень). Розслідування цієї кримінальної справи дору: чено мені, старшому слідчому прокуратури Іва: но–Франківської області, юристу 1–го класу Да: ниліву М. М. Провівши відтворення обстановки події, з виїздом на місце, вдалося приблизно встановити район захоронень. Певності, що це місце саме тут, не було навіть у очевидців, які бачили ці захо: ронення. Раніше на цьому місці шумів ліс. Після війни цей ліс був викорчуваний до пня, а місце по: ховань зарівняно бульдозерами (з якою метою це робилося, зрозуміло всім). І тут почалося! Зрозумівши, що пошуки захо: ронень триватимуть, партійні чиновники все частіше твердять, що ніяких захоронень немає, що це все вигадки з метою скомпрометувати КПРС перед суспільством. Ця думка вперто нав’язується і мені під час неодноразових викли: ків до обкому КПУ. Лунають погрози на предмет мого перебування в органах прокуратури в разі невиявлення захоронень. Знову і знову опитуються люди, які що–не: будь знають про це. Окремі (в основному пере: старілі) згоджуються давати письмові покази, інші говорять тільки усно, боячись покарання з боку «визволителів». Багато з них знали, що це таке, а окремі і на своїй шкірі відчули весь «гуманізм» радянської влади. Для виявлення захоронення приблизне його місце розділили на квадрати і почали пошук. Під кінець дня виявили кістки, але це були кістки тва: рин. Скільки радості і сміху було в обкомі КПУ з нашої роботи. Надійшла пропозиція роботу при: пинити, а кримінальну справу закрити. Наступного дня ми знову виїхали в «Дем’янів Лаз». З метою полегшення пошуків умовили буль: дозериста, який екскаватором почав копати пробні ями. І ось на ковші екскаватора ми побачи: ли напівзотлілу одежу, витягнуту з ями. Подальші розкопки велися вручну.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Виявлене було страшним. Сумніву, що тут за: хоронені розстріляні люди, уже не було ні в кого. Тисячі кісток, зотліла одежа, кулі, знайдені в захо: роненнях, гребінці, ґудзики, дерев’яні ложки, до: кументи свідчили про вчинений злочин. У перший день на місці виявленого захоронен: ня залишились добровільні охоронці, а деякі дока: зи ми надійно заховали від «стороннього» ока. Наступного дня на місце захоронення прибула «висока» партійна комісія, яка стверджувала, що розстріли вчинені бандерівцями або ж відступаю: чими німцями. Яке розчарування було в них, ко: ли в зітлілій одежі виявився документ — копія ви: року на Мишковського, виписана на бланку НКВС. З архівів КДБ витребувано кримінальну справу Мишковського, яка підтвердила вчинення злочину «визволителями». Мишковський розстрі: ляний незаконно, без відповідного вироку суду. Пізніше було виявлено ще два захоронення, в яких знайдено копії вироків, протоколи обшуків, різно: манітні квитанції з атрибутикою НКВС. Після про: ведення експертних досліджень були встановлені і прізвища нещасних. Тиск комуністичних бонз по: силився. Появились різні звернення про те, що цей злочин вчинили німці та бандерівці. Ці звер: нення йшли від колишніх працівників НКВС та партапарату, навіть від колишнього секретаря обкому КПУ Чернова. Під час розкопок в одному із захоронень були виявлені ґудзики від солдатської шинелі з п’ятикут: ними зірками. Про виявлене тут же стало відомо в обкомі КПУ. Знову почали мусувати версію про непричетність військ НКВС до злочину у «Дем’яно: вому Лазі». Нас, мене та ініціаторів розкопок, зібра: ли на засідання комісії, яку також було створено об: комом КПУ невідомо навіщо. Адже розслідувалась кримінальна справа, і тільки слідство повинно було встановити істину. Слідство і встановило, що особа в солдатській шинелі теж розстріляна НКВС. Сумнівів у скоєнні злочинів, незаконних убивств на: ших людей комуністичною системою не виникало ні в кого. Це підтвердили й інші розкопки, де знайде: но останки людей, що загинули від рук сталіністів. Слідством встановлені окремі особи, працівни: ки НКВС, що виконували слідчо–оперативні дії під час розслідування справ, виносили вироки. Проте в живих їх не залишилось майже нікого. Один із них, що доживав свій вік, допитаний в лікарні у Він: ницькій області, звідки його навіть рідні — дружина і дочка — відмовились забрати додому. З’ясува: лось, що вже після війни цей «доблесний чекіст» вчинив ще й кримінальний злочин. Таким чином, система породила звіра, який нещадно пожирав мільйони людей, поки не ско: нав при розпаді самої системи! Думайте над цим і бережіться, щоб унаслідок вашої безтурботності чудовисько не відродилось знову. М. Данилів
«Дем’янів Лаз»
Вже після розкопок та перепоховання жертв М. Данилів при зустрічі повідомив, що розсліду: вання затягується. З Росії зовсім не відповідають на його запити. Єдине, що йому вдалося встано: вити, — місцеперебування одного колишнього працівника станіславської тюрми П. Мілованова, який ніби проживає у містечку Бар Вінницької об: ласті. Слідчий запропонував мені разом з ним поїхати на пошуки. Виїхали майже опівночі. Ран: ком зразу почали шукати приміщення місцевої міліції, щоб довідатись, де проживає Мілованов. Я побачив, що тротуаром йде якийсь ветеран, обвішаний орденами. Я зупинив його і запитав, чи не знає він Мілованова і чи не скаже його адреси. Ветеран якось дивно посміхнувся, уважно роз: глядаючи нас, але розказав нам, як знайти Мі: лованова. Дома ми застали жінку років 50–ти і стареньку бабусю. Я, підбираючи російські сло: ва, запитав, де господар, і пояснив мету нашого приїзду. Старенька аж змінилась на обличчі: «Вы что думаете, что этот палач вам что–нибудь расскажет? Не дождетесь ничего от этой своло: чи», — майже викрикнула старенька. Її зупинила молодша жінка, як виявилось, дочка: «Нет его здесь уже больше четырех лет. Мы отказались от него, где–то в доме престарелых, если еще не по: дох». Старенька ще щось хотіла розповісти, але дочка її грубо зупинила. Ми чемно попрощались і пішли шукати будинок пристарілих, але Міловано: ва там не знайшли. Виявилось що він у міській лікарні. Головний лікар чемно зустрів нас і провів до палати. Це була палата для ветеранів. Одне ліжко було вільне, на другому лежав Мілованов. Ми сіли з Данилівим по боках ліжка. Я бачив пе: ред собою справжнього ката. Хотів піймати його погляд і подивитись йому у вічі, але Мілованов відводив погляд, дивився то вгору, то по сторо: нах. Повне, брезкле, заросле щетиною обличчя справляло неприємне враження. На всі запитання Даниліва відповідав: «Не знаю, не помню, оставь: те меня в покое». Микола вів допит досить жорстко. Нагадав Мілованову про його місце ро: боти в 1939–1940 рр. та попередив, що за неба: жання давати показання слідству є відповідні статті у Кримінальному кодексі УРСР, тим більше що йдеться про вбивства людей. Мілованов потягнувся до кнопки виклику чергової сестри, повернувся на бік і заскиглив: «Я не стрелял. Я только сбрасывал мертвых в ямы. Мне приказа: ли». В палату зайшла чергова сестра з санітар: кою. Наказала санітарці міняти білизну кату, від ліжка йшов неприємний запах. Видно було, що жити йому залишалось не довго. Так виглядало уособлення зла і ненависті. Кат помирав са: мотній, забутий рідними і близькими, в липкому поту страху і ницості. Хтось із жителів Пасічної приніс нам клубок мотуззя. Хлопці нарубали в лісі кілків, повбивали їх навколо площі в землю і натягнули на них мо: 105
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Другий день розкопок. 22 вересня 1989 р. тузки. Так було визначено межу, за яку ніхто зі сторонніх не мав права заходити. Поруч з моги: лою ми викопали глибоку яму і в неї випустили во: ду з могили. Обережно витягнуті з ями кістки ми підносили судмедексперту. Він усе оглядав, а слід: чий за кожною одежиною чи кісткою складав про: токол. Все, що витягали з ями, — одежа, взуття, гребінці, ложки, зубні щітки і документи — за: свідчувало, що в могилі лежать жертви НКВС. Людські кості в ямі лежали уперемішку з одежею. Кістки, за вказівкою медексперта, ми складали в одному місці, а одежу розстеляли на траві в іншо: му. На одному кістяку був гуцульський кептарик з типовим гуцульським візерунком, вишитим кольо: ровими нитками. На іншому — короткий гуцульсь: кий кожушок. У таких кожушках ще й тепер молоді гуцулки ходять до церкви або в гості. Людські ос: танки лежали хаотично, як упали люди в яму після вбивства. На ногах однієї жертви лежала голова іншої. На першому кістяку, вийнятому з ями, суд: медексперт зафіксував поламані ребра з лівого бо: ку грудної клітки. За слідами місць переломів було встановлено, що ті переломи були прижиттєві. А перший череп людини приголомшив не тільки нас, а й слідчого й медексперта, які на всяке нади: вилися. У потиличній частині черепа було явно вид: но два кульових отвори. Їхня правильна кругла 106
форма засвідчувала, що то були вхідні отвори. Скронева і лобова частини черепа — проламані. На верхній щелепі з правого боку було п’ять золо: тих зубів, а з лівого — два. Передніх зубів на верхній щелепі не було. Того дня з ями було вийня: то ще три кістяки. У всіх черепах у потиличній час: тині також було по два–три вхідні кульові отвори. Повідомлення про пограбування гробівців на міському цвинтарі застерігали нас, що сучасні вандали можуть вночі викрасти з розкопок чере: пи із золотими зубами і поглумитися над людськи: ми останками. До такого ми не могли допустити. Тому під вечір занесли черепи додому до Мирона Веретка. Без варти продовжувати розкопки було неможливо. Ми вже зрозуміли, що на допомогу обласної комісії нема чого чекати. На наше щас: тя, М. Веретко сам згодився взяти на себе нічні чергування. Разом з ним у ніч третього дня розко: пок згодився чергувати Роман Шевчук. Він обіцяв виїхати ввечері на чергування своїм «Запорож: цем», і це вирішувало питання хоч якогось сховку для сторожів. Ночі вже були прохолодні, та і при появі небажаних нічних гостей можна було їх відлякати, увімкнувши автомобільні фари. Про пана Мирона хочу сказати більше. 2 ве: ресня 1989 р., коли відбувся мітинг за Пасічною, на якому йшлося про пакт Молотова–Ріббентро:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
па, Мирон Веретко лікувався в лікарні на вулиці І. Франка. Перед мітингом я відвідав його і попро: сив дозволу покористуватися енергією з його ха: ти для наших мікрофонів. Після мітингу наші най: гуманніші в світі лікарі, за вказівкою зверху, пе: рервали курс лікування М. Веретка і виписали йо: го з лікарні. На додачу інші гуманісти ще й оштра: фували хворого чоловіка на триста карбованців. І тільки за те, що Веретко дозволив нам користу: ватися струмом зі своєї хати, яка була найближче до місця мітингу. Що тут казати? Чи є десь на нашій планеті цивілізована країна, в якій лікар за наказом поліції чи когось іншого міг би вигнати хвору лю: дину з лікарні? Чи є місце на нашій планеті, де б поліцейські мали право оштрафувати господаря хати за те, що він дозволив комусь всунути вилку зі шнуром в електророзетку? Та хіба є сенс гово: рити більше про спадкоємців тих, котрі пе: рестріляли мільйони людей, а нащадки їх і нині го: тові стріляти, аби сито їсти й пити. А офіційна комісія мовчала. Бракувало рука: виць, мила, води, над відкритою могилою і над вийнятими людськими кістками кружляли якісь жовті мухи. Де в ті спекотні вересневі дні були лікарі санстанції? Щоправда, нам допомагали курсанти міліції, яких привів М. Данилів. Вони лопатами розчища: ли краї ями, а ми тим часом працювали внизу.
«Дем’янів Лаз»
Кисет та гуцульські і бойківські постоли З першого дня розкопок стало очевидним, що в могилі лежать останки цивільних людей. На кіст: ках небіжчиків — добре збережені чоботи, чере: вики, гуцульські і бойківські постоли. Більшість черевиків були знизу підбиті шкірою двічі і навіть тричі. Халяви чобіт з внутрішньої сто: рони латані. Це засвідчувало, що їхні власники не були заможними людьми. На знайдених галошах чітко виднівся напис: «Ленинградская фабрика «Красный треугольник» 1940». Коли дивитися на могилу зверху, то в західній її частині на людських кістках лежало багато різної зимової одежі — пальта, кожухи, куртки,
Різне взуття із останків першої могили 107
«Дем’янів Лаз»
Кляп у роті черепа жертви. Третій день розкопок, 24 вересня 1989 р. шапки, жіночі хустки і навіть сіряки. Виникало пи: тання: чому в ямі на небіжчиках лежало стільки зимової одежі, адже, за свідченнями пасічан, розстріли датувалися кінцем червня і початком липня? Колишні в’язні ГУЛаґу досить легко відповіли нам на те питання. Власники тієї одежі були заарештовані НКВС зимою 1941 р. Подих воєнної бурі НКВС відчув швидше від Міністер: ства оборони та Міністерства закордонних справ Союзу і вирішив знищити всіх політичних в’язнів у Західній Україні. По камерах в’язниці наглядачі зачитували прізвища в’язнів і казали їм збиратися з речами на етап. Потім їх виводили з тюремних камер на подвір’я, заганяли на машини і замість того, щоб везти на вокзал, везли у «Дем’янів Лаз». Там спецгрупа НКВС приймала тих в’язнів і розстрілю: вала. У заповнену трупами яму зверху кидали їхню одежу, і нові смертники засипали все землею. Хтось з відвідувачів «Дем’янового Лазу» поба: чив, що ми не маємо у що складати кістки, і привіз нам з якогось гастроному великі паперові ящики. На кістках небіжчиків була липка незотліла одежа. Для експертизи її потрібно було відділяти від кісток. За халявами чобіт ми знаходили ложки, у кишенях штанів і блуз — сірники, мило, гаманці. На одній ложці були видряпані ініціали її власника «С. Т.». Як відомо, до приходу Червоної армії у Західну Україну на всіх документах тут писалося 108
Роман Круцик
прізвище та ім’я людини. Коли вони збігалися з прізвищем та іменем іншої людини, тоді писалося ще й ім’я батьків котрогось із них. При радянській владі у документах кожного жителя села чи міста почали писати ще й по батькові — на російський лад. Ініціали засвідчують, що з букви «С» почина: лося прізвище, а з букви «Т» — ім’я власника ложки. На держаку іншої ложки невідомий чоловік з одного боку видряпав: «11.VІ.41 рік Н. П.». На другому боці держака були два хрестики і два рядки старослов’янського тексту: «горі імім сер: ця». Крім того, на одному ребрі держака ложки було два вирізи у вигляді гострих кутів. В кінці держака просвердлена дірка. Дата «11.VІ.41 рік» вказує на те, що невідомий нам «Н. П.» видряпав той напис на ложці за 11 днів до війни. Він був пе: реконаний, що його життя у небезпеці. Так воно і сталося. Тільки ми вже ніколи не дізнаємося, скільки днів він прожив по тій даті. Старо: слов’янський вираз на зворотному боці держака ложки змусив нас звернутися за поясненням до священиків і владики Василика, які майже щодня під кінець розкопок відправляли панахиду. Вони пояснили, що той старослов’янський вираз у пе: рекладі на українську мову означає: «вгору піднесімо серця». Ті слова виголошує священик на Службі Божій перед освяченням найсвятіших дарів. Мирянин може вживати їх хіба як молитву. Прості віруючі в більшості не розуміли того ста: рослов’янського виразу. Вони його чули в церкві, але не вживали як молитву, бо таїнство Причастя було для них великою святістю. Навіть дяк не посмів би видряпати той вираз на держаку ложки. Тільки священик, молившись тим словом, про: щався із земними турботами, бо вже знав, що невдовзі помре. На багатьох ложках не було ніяких написів. Може, не всі в’язні були письменні. І не всі відчу: вали свій кінець. Витягуючи з ями кістки, ми були дуже вражені тим, що знайшли у двох небіжчиків у ротах ще не зотлілі кляпи. Кляпи не дали нижнім щелепам відпасти від верхніх. Чому енкаведисти засунули їм в роти кляпи? Може, в’язні надмірно вимолювали життя в душогубів? А може, проклинали їх? У всіх чере: пах було в потилиці по два, три вхідні отвори від куль. А в одному черепі — п’ять вхідних отворів і пролом у лівій скроневій частині черепа. 23 вересня майже всі паперові ящики були за: повнені кістками. Речові знахідки — ґудзики, сір: ники, мило, зубні щітки — і шість черепів поклали на шматок поліетилену. 27 черепів розмістили на краю ями на одежі в’язнів. На одному черепі на верхній щелепі два передніх зуби були золоті. Робочий день завершувався. Ми підійшли до огорожі, щоб поспілкуватися з людьми і відповісти на їхні численні запитання. Люди похилого віку давали свідчення, які я записував до щоденника.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Черепи 1–ї ями на одежі небіжчиків Четвертий день розкопок Напередодні наш невеличкий колектив вирішив працювати і в неділю. Ранком нас зустрів постійний нічний сторож на розкопках Мирон Веретко, з ним невеличкий песик, що приблукав на розкопки і при: в’язався до пана Мирона. Протягом дня ми витягли з ями багато кісток, одежі та особистих речей зака: тованих. Поки що пройдено до дна тільки півтора метра 8–миметрової могили. На поверхню вже піднято 57 людських черепів. Працювати в ямі надзвичайно тяжко. Нижні людські останки дуже спресовані. Подекуди на кістках збереглася плоть. Трупний запах в ямі був настільки важким, що доводилося через кожні півтори–дві хвилини вилізати з ями на поверхню, щоб подихати свіжим повітрям. З кишені штанів одного з кістяків вдалося вийняти і прочитати судовий вирок, виданий Миш: ковському Станіславу Івановичу в станіславській тюрмі військовим трибуналом 12–ї армії Київського військового округу. Це був перший віднайдений на розкопках документ. Ми всі покинули роботу і збіг: лися до столика, на якому М. Данилів вів протокол розкопок. Відвідувачі розкопок, побачивши наше збудження, почали перелазити натягнуті мотузки і бігти до нас. Майже на годину роботу було припи: нено. Слідчий сказав, що документ для збереження необхідно помістити в якусь посудину. Хтось із Пасічан побіг у село і приніс алюмінієву каструлю. З джерельця принесли чистої води. У воді написане у вироку краще було видно. М. Данилів повільно го: лосно читав і записував прочитане у протоколі, а ми всі заворожено слухали:
«Именем Союза Советских Социалистических Республик 194... года марта 5–6 дня. Военный три: бунал 12 армии в закрытом судебном заседании в расположении части в составе председатель: ствующего... и членов... при секретаре... Рассмот: рев дело по обвинению Мишковского Станислава Ивановича 19... года рождения, происходящего... УК УССР, Военный трибунал приговорил Мишко: вского Станислава Ивановича — л/к св. с направ: лением в ИТЛ сроком на 10 лет (десять лет). Кон: фисковать личное имущество. Приговор может быть обжалован в кассационном порядке в тече: ние суток с момента вручения копии приговора осужденному... через Военный трибунал 12 армии. Выписка верна: суд. секретарь В. Т. 12 армии. Тех: ник–интендант 2 ранга (підпис нерозбірливий)». (Див. фото на наступній ст.). Працюючи в ямі, ми жваво обговорювали зна: хідку. Це був документальний доказ злочину. М. Да: нилів мав при собі Кримінальний кодекс у редакції 1927 р. За ним злочин кваліфікований за ст. 98. Більше місяця фотографія того вироку висіла на вагончику біля могил, і бабусі без окулярів про: читували, що Мишковський Станіслав Іванович був засуджений до десяти років позбавлення волі. І як могло так статися, що «Робітнича газета» за 21 листопада 1989 р. надрукувала таке: «При одному з останків виявлено виготовлений друкарським способом і заповнений від руки витяг із вироку військового трибуналу однієї із частин Червоної армії, за яким Мишковський Станіслав Іванович за: суджений до смертної кари через розстріл». 109
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Копія вироку Станіслава Мишковського Автором цієї чергової фальшивки комуністів був кореспондент «Прикарпатської правди» Ми: хайлюк. Безумовно, щоб писати про вирок Миш: ковському Станіславу Івановичу, треба було бачи: ти той вирок. Відомо, навіщо було перекручувати його зміст. Жаль, дуже жаль, що та фальшивка йтиме з ним у парі в майбутні літа. Після війни діти Станіслава Мишковського на: полегливо шукали свого батька. Вони зверталися у МВС, КДБ та інші інстанції. Але даремно. Тільки один раз дружину Станіслава Мишковського повідомили, що її чоловік десь загубився при пе: реході турецького кордону в 1941 р. Судовий ви: рок Станіславу Мишковському, знайдений при йо: го останках у «Дем’яновім Лазі», поміг знайти в недоступних архівах каральних органів судову справу на таких осіб: 1. Мах Юзеф, 1904 р. н. 2. Якимов Еміль, 1889 р. н. 3. Козловський Юліян, 1900 р. н. 4. Санецький Маріян, 1907 р. н. 5. Пшевара Зенон 6. Левицький Кароль, 1908 р. н. 7. Козуб Іван, 1889 р. н. 8. Воньтух Стефан, 1914 р. н. 9. Низинс Арон, 1903 р. н. 10. Кочмарик Якуб, 1903 р. н. 11. Мишковський Станіслав. Усі вони за національністю поляки, належали до кола польської інтелігенції м. Станіслава. Дещо про Станіслава Мишковського і його товаришів по 110
лаві підсудних сказав у «Прикарпатській правді» за 1 жовтня 1989 р. Б. Михайлюк. Послухаймо йо: го. «Що ж стосується Станіслава Івановича Миш: ковського, в якого, до речі, є внучка, яка цікавить: ся долею свого діда, то можемо сказати таке. Його, уродженця села Королівки Тернопільської області, поляка за національністю, 40–річного підофіцера польської армії, звинуватили в тому, що в березні 1940 року вступив у військово–пов: станську організацію в м. Станіславі, яка постави: ла перед собою мету повалити радянську владу шляхом збройного повстання». І далі: «Поки що відомо одне: колишні офіцери і солдати розбитої гітлерівцями (і Сталіним. — Авт.) польської армії, звичайно, сприйняли перехід Червоною армією Збруча у вересні 1939 року як напад на Польщу, як співучасть СРСР в агресії проти неї. І відпо: відно реагували. Збиралися разом, обговорювали становище у тісному колі, тішили один одного надією, що Англія з Францією оголосять війну Ра: дянському Союзу, допоможуть полякам відновити свою державу. Це, очевидно, і послужило причи: ною їх ув’язнення». Вступати в полеміку з Б. Михайлюком не хочу. Він має право мати свою, навіть неправдиву, точку зору на минулі дії НКВС. Тільки хочу сказати, що НКВС у свій час сфабрикував сотні й сотні подібних справ в Україні. Станіслав Мишковський та інші поляки, суджені з ним, не були дітьми і зна: ли, що 3.09.1939 р. Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Перебуваючи у стані війни з
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Німеччиною, ті країни не могли напасти на СРСР. У 1940 р. німці окупували дві третини території Франції. Хотів би я знати, як стало відомо Б. Михай: люку, що офіцери і солдати розбитої гітлерівцями польської армії збиралися разом і «обговорювали становище в тісному колі»? Звідки він те знає? Польські інтелігенти були знищені за одним і тим же людожерним планом, що й українці. В НКВС був свій розроблений і затверджений план, так само, як у міністерстві сільського госпо: дарства чи важкого машинобудування. Може, хтось посміє сказати, що голодомор в Україні про: водився без плану? Всюди і в усьому був свій план. Як відомо з архівної справи, цю групу поляків судили 5–6 березня 1941 р. Чотирьох із них, а са: ме: Козуба Івана, Воньтуха Стефана, Низинса Арона, Кочмарика Якуба засуджено до страти. За тодішньою практикою НКВС, засуджених до страти в’язнів розстрілювали протягом доби після оголошення вироку. Маха Юзефа, Якимова Еміля, Козловського Юліяна засуджено до страти з наступною заміною смертної кари на 10 літ «ИТЛ». Мишковському Станіславу, Санецькому Маріяну, Пшеварі Зенону, Левицькому Каролю без усіляких загравань вліпили по 10 літ «ИТЛ». Щоб простежити подальшу долю тих в’язнів, треба зупинитися на передвоєнній ситуації на західних кордонах Союзу в 1941 р. Донедавна всім громадянам держави твердили, що фашисти віро: ломно напали на Союз. Всі «щасливі» радянські люди працювали, женихалися, гарно забавлялися, а кляті фашисти таємно пустили на мирну землю броньовану вовчу зграю. Так нам твердили. А як було насправді? Кремлівські вожді знали, що німці підтягують свої ударні сили до кордонів СРСР. Але вожді нічого не могли вдіяти. Крім невчасно: го переозброєння Червоної армії, на її бойовий потенціал вплинуло масове знищення вищого офіцерського складу. Вплинуло настільки, що довелося багатьох з тих недобитих офіцерів ви: пускати з таборів і відправляти на фронт. Одноколійні залізниці західного напрямку не були спроможні швидко пропускати війська і військові вантажі до кордонів. За тиждень до війни з–за Збруча частини Червоної армії йшли похідним маршем до західних кордонів України. Ще й тепер є свідки того маршу. Починаючи з вес: ни 1941 р. по перевантажених залізницях із тюрем Західної України вивозили частину в’язнів углиб Росії. Тюрми були переповнені. Після закінчення слідства і виголошення вироку в’язням тюремна адміністрація отримувала на свій запит відповідь із МВС СРСР, куди відправляти в’язнів. Чому так? А тому, що МВС було в ті роки, і набагато пізніше, постачальником дармової робочої сили для всіх «строєк коммунізма». Для відправки в’язнів по етапу були потрібні вагони. А вони не прибували. І тоді — куля в потилицю.
«Дем’янів Лаз»
На розкопках. 25 вересня 1989 р. Починаючи з другого дня розкопок Тисьме: ницький райвідділ міліції присилав на ніч міліціо: нера чергувати на розкопках разом з нашим по: стійним сторожем Мироном Веретком. 25 вересня міліціонер теж приїхав чергувати на ніч, але, по: крутившись трохи, зник. До закінчення розкопок міліціонери приходили у «Дем’янів Лаз» тільки «відмічатись». Правда, дуже рідко траплялося, що деякі з них були з Мироном Веретком усю ніч. Хтось із віруючих приніс невеличкого бронзо: вого хреста, закріпленого на дерев’яному держа: ку. Його ми встановили на краю ями. До нього приходили відвідувачі, клали квіти і молилися. Жінки плакали. Того дня в ямі працювали члени товариства «Рух» і люди з Пасічної. Робота тривала, витягали кістки й особисті речі в’язнів. Між останками знайшли оздоблені постоли, а в халяві чобота — дерев’яну ложку з ініціалами «В. В.». Поруч лежала торбина, в якій були чоловічі чоботи і сорочка, вишита синьо– жовтими нитками. Наступна знахідка здивувала всіх — на жіночому черепі трималися довгі русяві коси. Все частіше траплялася жіноча одежа. Ось до сукні або по всій спині прилипло волосся. Час: то на щелепах блищали золоті коронки. На 25 ве: ресня їх налічувалося вже 32. У нижніх шарах могили майже всі небіжчики з поламаними руками і ногами. У верхній поламані 111
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Пастушенко Федір кості траплялися зрідка. З того можна зробити висновок, що внизу лежали в’язні, яких мертвими привозили із станіславської тюрми. Наглумив: шись над людьми, НКВС вивіз їх у «Дем’янів Лаз». Ті в’язні, що тепер лежали зверху в могилі, копа: ли яму, потім знімали з машин побитих у тюрмі людей і скидали в неї. Після заповнення могили небіжчиками тих в’язнів теж розстрілювали і ски: дали в яму. Друга група в’язнів засипала могилу землею і маскувала її. Потім і їх розстрілювали. Інакше й бути не могло. НКВС вмів себе шанувати. При одному з останків лежали чорні окуляри. Одна з дужок поламана і скріплена тонкою білою бляшкою. На дерев’яній ложці видряпані ініціали «К. Л.» (латинськими буквами). На другій ложці — «Ч. С.». На третій ложці напис «Кір/Р. С.» зацікавив нас найбільше. Відомо, що слово «Кір» вживалося при звертанні до вищої духовної особи. Якщо влас: ник ложки дійсно був вищою духовною особою, то хто ж він? Також знайдено три документи. Із судо: во–медичної експертизи привезли кілька ванночок для документів. Багато документів, просякнутих кров’ю останків, у польових умовах неможливо бу: ло прочитати, тому після розкопок ми з Данилівим везли їх у міліцейську лабораторію на вул. Чекістів (сьогодні А. Сахарова). Четвертий документ нам вдалося прочитати. То була квитанція, в якій вказу: валося, що речі вилучені у в’язниці від Пастушенка Федора із села Павелчі (нині Павлівка). Коли ми з Ярославом Попадинцем при другій зустрічі об’їжджали вулички с. Рибного, він багато 112
згадував про Федора Пастушенка. Його знала вся округа. Отже, ще до початку розкопок я багато вже знав про Пастушенка з розповідей. У 1930–х рр., після навчання у Празькому університеті, Пас: тушенко працював бухгалтером на залізничному транспорті. В ті роки польська окупаційна влада «пацифікувала» українців–галичан за те, що вони відверто противилися парцеляції панських земель на користь переселенців з Польщі. Польський уряд забороняв продавати парцельовані землі ук: раїнцям, за винятком тих, котрі переписувалися на римо–католиків. То був простий і дуже надій: ний спосіб ополячення галичан. Незважаючи на жорстокість пацифікаційних за: конів, Федір Пастушенко з Дмитром Кульматицьким та Миколою Третяком організували в Павелчі това: риство «Пласт», а потім — «Сокіл». Вони втрьох бу: ли ініціаторами побудови в селі читальні «Про: світи», де згодом було зібрано велику бібліотеку і працював драмгурток. Великою популярністю тоді користувалася сільська футбольна команда, яка під національним прапором їздила грати по селах і гур: тувала навколо себе українську молодь. Наполег: лива праця Ф. Пастушенка на просвітницькій ниві не давала спокою польській дефензиві. Недаремно наглядачі станіславської в’язниці віталися з ним на вулицях міста, як із давнім знайомим. Вересень 1939 р. враз закреслив усі світлі спо: дівання Федора Пастушенка та його побратимів по всій Галичині і Волині. Диявольська система ступа: ла кривавими кирзовими чобітьми по містах і селах Західної України. 16 грудня 1940 р. Ф. Пастушенка арештував НКВС. Даремно він знехтував порадою друзів зі Львова, котрі попереджали його про арешт і радили негайно виїздити до Львова одним шля: хом, а жінці з малолітнім сином — іншим. Після арешту вдома у Пастушенка НКВС провів старан: ний обшук. Забрані з хати твори Т. Шевченка, І. Франка і диплом, виданий Празьким університе: том, спалили на подвір’ї. Після суду дружину Пасту: шенка повідомили, що її чоловік позбавлений волі на 10 літ. А по відході Червоної армії з Прикарпаття жінка Пастушенка ходила до станіславської в’яз: ниці дивитися, чи нема і її чоловіка між закатовани: ми в’язнями. В тюрмі вона свого чоловіка не знайш: ла, зате у камері катівні бачила корито, наповнене людськими язиками, вухами і жіночими грудьми. При німцях до жінки Пастушенка приходив молодий поляк, що сидів з її чоловіком в одній камері станіславської в’язниці. Для підтвердження своїх слів він передав жінці закривавлену, всю в дірах со: рочку чоловіка. Оповідав, що кати з НКВС котили Пастушенка по нахиленій дошці, на якій були намо: тані петлі колючого дроту. У 1947 р. за пошуки сво: го чоловіка КДБ зачинив дружину Пастушенка на два тижні у в’язниці і хотів їй «пришити» співпрацю з УПА. Після звільнення з в’язниці жінці дали зро: зуміти, що подальші пошуки чоловіка обернуться для неї ув’язненням або засланням до Сибіру.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Одного вечора після розкопок я поїхав до с. Рибного, щоб зустрітися з Теодором Петрови: чем Шлямом. Його прізвище було у моєму запис: нику. Та літня людина у свої молоді роки особис: то знала Федора Пастушенка. І тепер Т. Шлям з теплотою згадував його. «Восени 1939 р., — оповідав Т. Шлям, — по наших приміських селах шастав енкаведист сержант Тендітний. Той звір у людській подобі однією своєю появою наводив жах по всій окрузі. Після відходу німців у 1944 р. Тендітний повернувся до Станіслава вже в офі: церських погонах. У вересні 1944 року мене арештували, — вів далі Т. Шлям. — У станіславській в’язниці допиту: вав Тендітний. Під час одного допиту Тендітний поцікавився, чи живі мої довоєнні знайомі, а потім запитав: «А Пастушенко є?», я відповів, що Пас: тушенка нема. Тоді Тендітний сказав: «Ото я його прибрав у 1941 році. І тебе приберу. Ти з моїх рук живим не вийдеш»». Т. Шляму пощастило обминути руки Тендітно: го. На Воркуті він довбав у шахтах антрацит для «матєрі–Родіни». Довбав немало літ. 25 вересня на розкопки приїхав голова комісії із розслідування сталінських злочинів М. Капітанчук. Він провів з нами невеличкі збо: ри. Тоді й було запропоновано створити для по: мочі спеціальну бригаду із робітників комуналь: них служб міста, яка повинна би працювати в ямах. Я категорично відмовився від такої пропо: зиції, бо вже бачив, що не кожна людина може працювати в таких виняткових умовах. Рівно ж і не можна було незнаним людям вірити, що вони не втаять знайдені при людських останках доку: менти. Це було дуже важливо для нас. У ті дні на одному із засідань комісії з розшуку сталінських жертв в облвиконкомі ми висловили незадово: лення тим, що в пресі мало висвітлювалася на: ша робота, не описувалися особисті речі в’язнів, які могли підказати людям, хто ті в’язні. На той час вже було надруковано у «Прикарпатській правді» статтю Б. Михайлюка «Свідчення тра: гедії народної». Та публікація була явно одно: сторонньою і тенденційною. Члени комісії П. Кайкан і О. Чернов вислови: лись в тому дусі, що невідомо звідки беруться до: кументи при розкопках, хтось їх туди, мовляв, підсовує. П. Кайкан — колишній голова облвикон: кому, за підписом якого виселяли з Прикарпаття цілі села, і колишній енкаведист О. Чернов стара: лися, за старою звичкою і виучкою, звинуватити нас у тому, чого ми не робили і не могли зробити, коли б навіть хотіли. Підробити документ, витягну: тий з ями, в якій він пролежав при небіжчику май: же півстоліття, — на це були здатні хіба що фаль: сифікатори з КДБ. Засідання комісії в черговий раз перетворилося на звичайну сварку. О. Чернов називав нас бандерівцями. Ми називали Чернова закостенілим енкаведистським катом.
«Дем’янів Лаз»
Голова комісії М. Капітанчук запропонував нам створити редакційну комісію, яка мала висвітлювати хід розкопок. До неї увійшли слідчий криміналіст п. Данилів, п. Андрухів і я. Це був зви: чайний комуністичний метод. Щоб поховати будь–яку добру справу, треба створити комісію. Зрештою ми вже бачили, що помочі від комісії не було, а тільки обіцянки і додаткові перешкоди. На Даниліва лягала вся слідча робота на розкоп: ках. Йому і мені не вистачало часу працювати в редакційній комісії. Я працював у ямі, вів щоден: ник, працював з відеокамерою та займався ор: ганізаційними питаннями. Андрухів був єдиним членом комісії, який мав досить часу і міг висвітлювати трагедію «Дем’яно: вого Лазу» у пресі. Партійний обов’язок, очевид: но, не дозволяв йому цього робити. Одного разу на розкопках у нас з ним виник конфлікт. Я поніс якусь знахідку М. Даниліву, а сумку з відеокаме: рою і своїми щоденниками залишив на краю могили. Трохи відійшовши та озирнувшись, я по: бачив, що І. Андрухів риється у моїй сумці і пере: кладає мої щоденники до своєї. Все це мало не закінчилось бійкою. Ігор почервонів, виправду: вався, що він хотів тільки подивитись. Згодом Андрухів відійшов від нас. Добре ставлення ста: рих енкаведистів з комісії до нього переконувало нас у його нещирості у співпраці з нами. Може, в душі він був не тою людиною, але, очевидно, му: сив виконувати партійне доручення. В перших своїх публікаціях у пресі Ігор підписувався вчите: лем історії, лауреатом премії імені М. Островсько: го, згодом під його статтями значилось — Ігор Андрухів, завідувач відділу використання та публікацій документів Івано–Франківського об: ласного державного архіву. Андрухів перестав цікавитися розкопками і з’являвся в «Дем’яновім Лазі» дедалі рідше. Вже після розкопок у виступі по обласному радіо на питання журналіста, чому він відійшов від «Ме: моріалу», Андрухів відповів, що «Меморіал» зай: няв однобічну позицію і почав висвітлювати тільки злочини НКВС, забувши про злочини фашизму і бандерівців. Дивно, дуже дивно. Як можна таке казати. Адже Андрухів добре знає, що «Мемо: ріал» має матеріали про розстріли в єврейському гетто 120 000 євреїв. Знає про розстріли євреїв у Шепарівцях біля Коломиї та інших районах об: ласті. «Меморіал» знає, де знаходяться зруйно: вані комуністами та перетворені у сміттєзвалище єврейські цвинтарі та цвинтарі російських сол: датів часів Першої світової війни. Андрухів, ма: буть, не забув, як до нас під час розкопок у «Де: м’яновім Лазі» прийшла Олена Василівна Чекіс із проханням піти з нею, щоб побачити місце похо: вання інтелігентів м. Станіслава, розстріляних німцями. Згодом «Меморіал» встановив усі прізвища розстріляних. Хотілося б запитати: «Хто, товаришу Андрухів, займає однобічну позицію?» 113
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Роман Шевчук — член «Меморіалу», учасник розкопок
Федір Ковтун — член надвірнянського «Меморіалу»
Важко було членам «Меморіалу» і Культур: но–наукового товариства «Рух» пояснити відхід Андрухіва, адже і в одному, і в другому товаристві він був членом Ради. Але після виборів 1990 р. все стало на свої місця. Ігор Андрухів став першим секретарем Тисьменицького райкому КПРС. Під кінець п’ятого дня ми дійшли до половини ями. Все частіше траплялися в ямі кістки з залиш: ками людської плоті. Хлопці по черзі вилазили з ями наверх подихати свіжим повітрям. За всі минулі дні вийнято із могили 125 людських ос: танків. Сонце сідало за ліс. Хто працював на роз: копках, розходилися по домівках. Ми із Зиновієм Думою, чекаючи на сторожа і міліціонера, роз: мовляли з відвідувачами розкопок. Вся дорога від «Дем’янового Лазу» аж до околиці Пасічної була заповнена потоком людей. З різних куточ: ків нашої землі йшли і їхали на поклін до невин: но знищених катами. У багатьох розповідях людей повідомлялося, що під час відходу радянських військ зі Станісла: ва жителі міста залізничною рейкою розбили одну зі стін тюрми і звільнили в’язнів. Інші розказували, що в’язні розбивали двері камер і так звільнялись. Поки серед наших свідків не було жодної людини, яка б розповіла нам, що коїлося у тюрмі перед війною.
Шостий день розкопок 26 вересня 1989 р. я приїхав на розкопки о дев’я: тій ранку і вже застав Романа Шевчука і ще кількох чоловіків із села Загвіздя та інших близьких сіл, що чергували з Мироном Веретком протягом ночі. З першого дня з нами працював і Степан Фе: дик. Та літня людина до кінця була нам добрим по: радником. В ямі працювали люди з товариства «Рух» і «Меморіал». Від надвірнянського «Ме: моріалу» групу очолював Федір Ковтун. Цей чоловік похилого віку майже всі 40 днів щоденно працював на розкопках. Ночував у мене, а до своєї Тарновиці за весь час розкопок з’їздив, може, тричі. По схилах «Дем’янового Лазу» все йшли і йшли люди дивитися на жертв сталінщини. Перед обідом на розкопки приїхав кореспон: дент «Прикарпатської правди» Б. Михайлюк. Зи: новій Дума давав інтерв’ю, детально поінформував його про хід розкопок. З кореспондентом приїхала не знана нам молода дівчина, яка відізвала З. Думу вбік і сказала, що преса дістала вказівку не вказу: вати прізвищ і національностей розстріляних, не на: голошувати, що в могилах є жіночі останки. На розкопки знову приїхав єпископ УГКЦ П. Василик. Як з’ясувалося, це з його ініціативи богомільні люди приносили нам обіди.
114
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Тарас Майстришин — член «Меморіалу», активний учасник розкопок
Того дня в ямі з нами працювали студенти Іва: но–Франківського медичного інституту. Між ро: бітниками і студентами виникла суперечка через те, що студенти грубо поводилися з людськими ос: танками, викидали людські черепи з ями нагору, ніби футбольні м’ячі. Навіть міліціонер обурився на таке варварство: «Не могу смотреть, как они по–варварски относятся к человеческим останкам. Не пускайте их больше в яму. Пусть работают ва: ши люди». У суперечку втрутився слідчий, пан Да: нилів, і наказав, щоб у парі зі студентами працюва: ли наші робітники. І невдовзі усе налагодилося. Ми склали список групи робітників, які з пер: ших днів розкопували могили, щоб не виникало конфліктів з дирекціями підприємств, на яких во: ни працювали. За вказівкою голови обласної комісії я передав список у міськвиконком. На жаль, чи не навмисно той список вивчали більше тижня, а тим часом декого з нашої групи вже звільняли з роботи за прогули. Тарас Майстри: шин першим очолив той список. До мене додому теж приходили працівники парткому і профспілки з попередженням, що я бу: ду звільнений, якщо негайно не повернуся на за: вод. До сьогодні не можу збагнути: невже таким підступним методом намагалися загальмувати хід розкопок? Шар людських останків на дні ями був не тов: стіший 30–40 сантиметрів. Після вийняття остан: ків на дні могили залишалась густа розріджена чорна маса глибиною від 3 до 5 см. Порадившись,
Будівельний вагончик — їдальня 115
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Оксана Ольшанська — член «Меморіалу»
ми вирішили її промивати через сітку з надією віднайти щось важливе з доказів злочину. Після тривалої критики нарешті почала відчу: ватись і робота обласної комісії. На розкопки нам вивезли будівельний вагончик, військові привез: ли і встановили великий брезентовий намет. А найголовніше — привезли невелику автоцис: терну, яку час від часу пожежні машини наповню: вали водою. З якогось підприємства прийшли робітники столярного цеху, яких ми попросили ви: готовити стелажі для роботи експертів з кістками. З привезених нам дощок ми збили рамку, на яку натягнули кимось принесену сітку. Почалося промивання ґрунту з дна могил. Групу промиван: ня ґрунту очолила Оксана Ольшанська. Молоді хлопці з Ямницького осередку носили відрами ґрунт з дна могили. Після перших промитих відер ґрунту на сітці залишилися нігті, ґудзики, ложки з написами, цигарнички, гаманці, гільзи і золоті та металічні зуби. Того дня з ями було вийнято 20 людських ос: танків. Знайдені документи ми клали у ванночки з водою, а потім везли на експертизу. Медсестри з обласної лікарні принесли нам ще медичні ван: ночки, які ми використовували для документів. У той день ми знайшли при небіжчиках гаптовану хусточку, що добре збереглася, а також гуцуль: ські та бойківські постоли, портсигар, дерев’яні домашньої роботи ґудзики, окуляри, жіночі бо: соніжки та кофту, що теж добре збереглися.
Намет для проведення експертизи 116
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Череп з п’ятьма вхідними кульовими отворами в потилиці
Грудні кістки, проколені чотиригранним російським штиком
Коли працювати в могилі ставало неможливо і ми всі тікали з ями, продовжував працювати тільки Валентин Смоловик. Через вади здоров’я він зовсім не відчував запаху і працював у ямі майже безпе: рервно. Він і знайшов кишеньковий годинник, кот: рий зупинився на позначці 7 год. 38 хв. В черепі зі скелета, який ми склали, було п’ять отворів у поти: личній частині, грудна кістка пробита штиком. В обідню пору на розкопки приїхав заступник голови комісії з розслідування сталінських зло: чинів Карпенко. Побачивши на насипі хрест і си: ньо–жовтий прапор на вишці, він запитав: — Кто вам разрешил здесь вывешивать этот флаг? — А може, тут встановити зірку і повісити червоний прапор? — майже всі хором відповіли йому з могили.
Вперше за тиждень розкопок нам, за вка: зівкою комісії, привезли обід із радіозаводу. До того ми брали з дому бутерброди та чай чи ком: пот. В обідню перерву сідали якомога далі від могил і обідали. Осторонь від нас обідали студен: ти школи міліції. Їм привозили повноцінні обіди. Правда, з третього дня розкопок господині Пасіч: ної, Загвіздя і Угринова приносили нам приготов: лені дома обіди. Іноді це були домашні вареники, і ми поштучно розподіляли їх між усіма. Після обіду знайдено кілька грудних кісток з правильними чотирикутними отворами. Видно, що для більшої гарантії, щоб жертва не ожила, після пострілу у потиличну частину голови тіла проколювали штиками. Хтось із військових, присутніх на розкопках, пояснив, що з усіх армій світу в 1941 р. чотири:
Панорама місця розкопок. Вересень 1989 р. 117
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
гранний штик був на озброєнні тільки в росіян. Знайдено череп з двома протезами. Верхній три: мався на двох бокових зубах, а нижній — на яс: нах. Судячи по звуку при стисненні щелеп, зуби зроблені з пластмаси або фарфору. Знайдено бу: ло також 35 золотих зубів. З ями вийнято на кусні землі квітку волошки. Волошка майже не втрати: ла кольору. У багатьох жертв, які були в чоботах, на кістках ніг збереглася плоть. За халявами знову найдено кілька дерев’яних ложок. Поруч лежали жіночі босоніжки на де: рев’яній основі, підбиті гумою. На деяких доку: ментах на зворотному боці були тексти польською мовою. Це були тюремні бланки. На їх чистому боці НКВС друкував вироки та інші тюремні доку: менти. Збереглося кілька залізничних квитків «Станіслав — Більшовці Львівської залізниці». Знайдено два кисети. В одному зберігся тю: тюн, а в другому — гаптована по краях хусточка і документ. Під вечір знайдено ще один документ, з якого прочитано ім’я та прізвище: «Ґурґула Ярослав Ярославович». У нас вже склалася традиція щодня після роз: копок проводити мітинги. Біля огорожі під вечір збиралося чимало людей. На привезеному вагон: чику, який слугував нам їдальнею, ми прикріпили дошку оголошень, на якій вивішували повідом: лення про якісь цікаві знахідки. Наші мітинги були скоріше подібними на збори. Ми розповідали ду: же детально людям про віднайдені в могилі осо:
бисті речі закатованих. Нам приносили написані спогади, розказували їх усно, а я зафіксовував це на відеокамеру. Коли ми повідомили про віднай: дений документ на прізвище Ґурґули Ярослава, то виявилось, що серед присутніх людей похило: го віку кілька чоловік добре знали його за життя. Хтось зауважив, що в Івано–Франківську прожи: ває його дружина, а дочка працює у середній школі № 13. Коли вдома я розповів батькові про віднайдений документ Я. Ґурґули, то виявилось, що і мій батько теж знав його особисто. Він роз: повів мені багато цікавого про нього. Згодом нам на розкопки принесли і його біографію: «Ґурґула Ярослав Ярославович народився 6.12.1914 р. в селі Томашівцях Калуського р–ну Івано–Франківської області в сім’ї священика. Всі члени сім’ї, починаючи з батьків, любили музику. І, напевно, це вплинуло на його безмежну любов до музики і народної пісні. Але після закінчення гімназії почався домашній конфлікт: батько не визнавав, що музикант — професія для чоловіка, і хотів, аби син став священиком. Ярослав пішов проти волі батька, поїхав до Львова, де вступив до консерваторії. За те батько відмовив йому у матеріальній допомозі. Вчитися було важко. Вечо: рами він грав — усюди, де тільки можна було за: робити якийсь гріш. Так він промучився один рік. А коли склав екзамени за перший курс і його зачислили зразу на третій, — тоді батько взявся йому допомагати. По закінченні консерваторії ви:
Муміфіковані ноги, вийняті з чобіт 118
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Театральна виказка Я. Ґурґули никла проблема з працею. Бо звісно, що ук: раїнцеві треба було переписуватися на римо–ка: толика або їхати углиб Польщі. Він не хотів їхати до Польщі і поступив на працю в український об’їздовий (пересувний) театр. Під час польської війни приїхав до нас у село, де за два тижні підго: тував концерт, який і до сих пір згадують мої од: носельчани. Коли приїздив додому із театру, обов’язково підготовляв п’єсу або концерт. У селі Яблуневі (Галицький район), де жила його сестра, навіть поставив на сцені «Запорожець за Дуна: єм». До своєї праці залучив сестру, яка акомпану: вала на фортепіано. Навіть у перший рік «золото: го вересня» працював на ниві культури. Працював, надіявся, горів світлим вогнем ук: раїнського театру, музики і пісні. Але згорів у страшнім вогні людської ненависті в самім розквіті своїх творчих сил». Сьомий день розкопок У той час проходили вибори до Верховної Ради СРСР. По Рогатинському виборчому округу, куди входив і Галицький район, балотувався Дмитро Павличко. Він довго мовчки стояв над розритою могилою, а потім промовив: «Я не годен говорити, але мушу. Найстрашніше те, що є люди, які добре знають про те все, і тепер вони ще мають необме: жений вплив на наше суспільство. Якби перебудо: ва у Союзі проводилась чесно, ті люди не могли б приховувати сталінські злочини. Ті люди не могли б звалювати злочини НКВД на німців чи інших. Ми,
українці, не повинні ніколи забувати того. Ніколи! Ми повинні показувати своєму народу й іншим на: родам все те, що творили ті звірі в людській подобі з нашим народом на нашій землі. Нелюди з НКВД тим вбивали віру людей у соціалізм. Це злочин проти людства. Треба складати списки людей, що пропали в ті літа. Складати списки по селах і міс: тах, щоб знати всіх тих, хто вмер тільки за те, що називався українцем. І з місць їх загибелі брати трішки землі і насипати могили на знак загального трауру, щоб до тих могил йшли наші люди, як ідуть протягом століть до Берестечка. Ті святі місця по: можуть пробудити національну свідомість і любов до України. «У Дем’яновому Лазі» повинен стояти навіки величний пам’ятник загиблим. Даруйте мені, я сам вірив і не вірив у злочини НКВД. Тепер вірю і знаю. Більшого ворога для нас, українців, не: ма, як ворог, якого виростила фальшива система, перефарбувавши царат у червоний колір». Ми набирали досвіду археологічних розкопок. Робота просувалася значно швидше, ніж на по: чатку. Кількість знахідок і вийнятих на поверхню останків зростала. Слідчий Данилів не встигав все віднайдене заносити до протоколу. Судмедексперт О. Левицький та інтерн Івано– Франківського бюро судово–медичної експертизи Василь Мельничук теж не встигали. Про розкопки у «Дем’яновому Лазі» знала вже вся Україна. Зна: ло і вище керівництво держави. За розпоряджен: ням начальника республіканського бюро судо: во–медичних експертиз професора Шупика Юрія 119
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Муміфікована нога, витягнута зі шкіряного чобота Павловича на допомогу Івано–Франківському бю: ро судово–медичних експертиз було створено дві бригади експертів із різних міст України. До пер: шої бригади увійшли Сергій Павлов з Миколаєва і Микола Таланов із Запоріжжя. До другої бригади експертів увійшли Володимир Скічко з Києва і Олександр Золотарьов з Одеси. Перша бригада відпрацювала на розкопках два тижні, і на зміну їм приїхала друга бригада, яка працювала 12 днів. Один з кістяків був узутий у шкіряні чоботи з високими халявами. Коли ми розрізали халяву і витягли кістки ноги, то побачили на них залишки
рожевого тіла, шкіра якого була вкрита рідким во: лоссям. На повітрі нога на наших очах почала міняти свій колір, поки не почорніла і не перетво: рилася у тлін. З–за халяви чобота того небіжчика ми витягли дерев’яну ложку з написом «рок 1940» (латинсь: кими буквами). Так міг написати тільки поляк. Йшов сьомий день розкопок. Того дня на розкопки приїздив голова облас: ної комісії із розслідування сталінських злочинів М. Капітанчук. Він дав кілька вказівок і поїхав. Після нього загостив перший секретар обкому КПУ І. Посторонко. Відізвавши мене вбік від лю: дей, «високий гість» запитав, що нам треба для праці. І поїхав, навіть не ступивши ногою за огоро: жу. А міг би подивитися на народне лихо. Закінчували витягувати людські останки з першої ями. За халявою одного чобота знайшли кишеньковий годинник. При промивці ґрунту з дна могили було знайдено набої та гільзи. На гільзах не було маркування. Один працівник пра: воохоронних органів, що чергував на розкопках, пояснив, що тільки служби НКВС користувалися такими набоями. Набої без маркування у свій час завдали немало клопоту НКВС. Річ у тім, що всі спецслужби світу користувалися маркованими гільзами. Правда, деякі підробляли набої на кшталт чужих, але це вже інша річ. Ніхто в світі, навіть гестапо, не додумався до такого. Розню: хавши таємницю НКВС, всі спецслужби світу вже
Промивання ґрунту з дна могили 120
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
знали, чия це робота, коли людина вбита набоєм без маркування. При промиванні рідини з ями було знайдено са: моробну цигарничку, металеві ґудзики, сині ґудзи: ки від жіночої блузи, зуб із золотою коронкою і при: пинач для олівця. Також було знайдено шкіряний гаманець з вироком і ще кілька документів. Один з них вдалося прочитати відразу. То була квитанція. У лівому верхньому куті збільшеним стандартним друком в першому рядку було: «Тюрьма НКВД», під тим — «город Станислав — выдана на руки заключенному № 1274. Принято от з/к Антонюк С. на хранение в кассу тюрьмы сов. знаками ... руб. иностранной валютой ... год ... отобрал год ... при: нял, месяц ... принял в кассу, кассир ...». У другій квитанції прочитано: Бойків Василь Онуфрійович з Бурштина. Документ датований 04.04.1941 р. Кви: танція така сама, як попередня. У ній було чітко вказано, що у Бойківа Василя Онуфрійовича за: брано в касу 45 крб. Знайдено кишеньковий годинник марки «Оме: га» (made Fabrition «Swiss») з подвійною кришкою під № 0080. Годинник зупинився о 7 год. 50 хв. У по: лотняній сумці збереглися пара нових чобіт та чоловічі штани. Чи то була передача в тюрму, чи людину з тою сумкою НКВС забрав із крамниці або з вулиці, ніхто вже не скаже. Поруч були гуцульські постоли з кістками у в’язаних вовняних шкарпет: ках. Знайдено дитячий гуцульський постолик, розміру, який могла мати дитина 6–8 років.
«Дем’янів Лаз»
Під вечір привезли з міста на розкопки де: рев’яні стелажі і рулон паперу Хлопці відразу взялися розкладати на них людські черепи. З боку стрільбища долинали поодинокі постріли. Вони мимоволі збуджували уяву: такі поодинокі і не поодинокі постріли луна: ли з «Дем’янового Лазу» півстоліття тому. Підходив до кінця робочий день. Ми заносили до намету інвентар. Біля огорожі збиралися люди. Катерина Михайлівна Пилипонюк із села Горохолини почала розповідь про свого батька. Лучин Михайло Ількович, 1883 року народження, пропав безвісти за два тижні до війни. Його по: гнали з кіньми на будову летовища (аеродрому) на околиці Станіслава. І сталося так, що з пола: маним колесом від воза батько Катерини Ми: хайлівни змушений був їхати додому. Вдома по: ламане колесо не було чим замінити. За два тижні до війни його арештували за те, що поки: нув роботу на летовищі, і дали два роки тюрми. З того дня вона його не бачила. Через чотири роки померла мама. Четверо малолітніх дітей за: лишилися без опіки і догляду. Катерина Ми: хайлівна пам’ятала, що її батько був одягнутий у вельветові штани і куртку з каракулем. Під час розкопок ми звернули увагу на вельветовий одяг, схожий і описувала Катерина Михайлівна. Вона зайшла за огорожу і знайшла на траві рештки вельвету, взяла в руки, огорнула в хусти: ну, пригорнула до грудей і страшно–страшно
Дерев’яні стелажі з розкладеними для експертизи черепами 121
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Гільзи та цілі патрони від вогнепальної зброї різного калібру заридала. Люди, що прийшли на відвідини роз: копок, уклякли на коліна і почали молитися. І тільки одна Катерина Михайлівна стояла і рида: ла. Не дай, Господи, таке бачити нікому. Не дай, Господи! Такі трагічні сцени повторювалися на розкопках майже щодня. Другого дня люди розповіли, що Катерина Ми: хайлівна поховала той вельвет замість батька поруч з могилою матері. Восьмий день розкопок Вранці 28 вересня 1989 р. ми закінчили вий: мати людські останки з першої ями.
Перша яма знаходилась на відстані 120 м від джерела і 90 м вліво від нього. Довжина могили 8 м, ширина 4,2 м. З неї витягнуто 212 останків. Група людей з екскаватором шукала другу могилу. Ще одна група працювала з судмедекс: пертами і слідчим, а третя вичерпувала з першої ями рідкий чорний мул і промивала його. На сітці залишалися гільзи та набої від автоматів ППШ, пістолетів ТТ, наганів. Знайдено обручку з ви: гравіюваним на ній ім’ям «Євдокія 11.1930». Та: кож знайдено кілька клаптиків витягів з вироків. Але, при всьому нашому старанні, крім слів «Во: енный тирбунал 12 армии», нам більше нічого не вдалося прочитати у вироках. Робочий день закінчився, з ями вийнято всі останки. Хлопці пішли додому, а я з відеокамерою до людей, які щільним кільцем оточили місце роз: копок. Вони розповідали все, що знали про інші поховання з іншими назвами сіл і лісів. Як уже сказано, невелика група людей вела пошук другої ями. Перші два дні наші пошуки були безуспішними. Нам на допомогу з міського похоронного бюро прийшли Саранчук Ф. А., Ва: силик І. І., Василик М. І., Петелюк І. А. та Бо: рис П. П. Вони працювали в «Дем’яновому Лазі» близько двох годин і знайшли могилу. На моє запитання, як їм це вдалося, відповіли: «Ми не
Вигляд зверху відкритої 2–ї ями 122
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
тільки закопуємо, а й відкопуємо за необхідності небіжчиків із могил. Земля вміє говорити. Якщо навіть більш ніж п’ятдесят років тому землю роз: копували, то вона про це скаже. Та й у нас вже виробився особливий нюх на той специфічний могильний запах». Ці хлопці без усяких прохань вирішили нам допомогти, а за відсутність на роботі протягом 3–х годин їм оголосили догану і зняли премії. Зго: дом знайшли підстави і звільнили їх з роботи. Майже протягом двох днів ми розчищали дру: гу могилу, щоб дістатись до останків. Робили це вже під керівництвом археолога Томенчука, який прийшов нам на допомогу з краєзнавчого музею. Знявши верхній шар ґрунту екскаватором, ми розчистили останки лопатками і пензликами. Вирішили не виймати останки, поки вся площа могили не буде відчищена від землі. Нам відкри: лася страшна картина. Останки небіжчиків лежали в ямі хаотично, так, як упали побиті: хто горілиць, хто боком, а хто вниз лицем. На скелетах було чітко видно зв’язані за спинами руки, в ротах стирчали кля: пи. Найстрашнішим було дивитись на черепи небіжчиць, на яких трималися коси — чорні, жовті, біляві. Ми почали виймати людські останки. Знову, як і в першій ямі, знаходили документи і велику кількість особистих речей небіжчиків — ключі від різних хатніх замків, поясні ремені, олівці, ручки, сірники, два кишенькові годинники, керамічну люльку, жіночий гребінець фірми «Тіп–топ», за: пханий у товсту косу, три тюбики польської зубної пасти фірми «Одол», пилочку для нігтів, гроші і трипалі гумові рукавиці.
«Дем’янів Лаз»
Ті рукавиці підтвердили свідчення багатьох людей, що при німцях в «Дем’яновому Лазі» було відкрито дві могили з побитими людьми. Німецькі експерти повкидали рукавиці в могилу після част: кової ексгумації та експертизи. Особисті речі небіжчиків, знайдені у другій мо: гилі, засвідчували, що власники їх не сиділи дов: го в тюрмі, а були схоплені в останні передвоєнні дні. Такі речі, як годинники, золоті печатки, поясні ремені, гроші, як правило, при арешті та обшуку забирали у в’язнів. Людей арештували, привезли в тюрму і протягом ночі або, може, однієї доби вже вивезли в «Дем’янів Лаз» і знищили. Арештовува: ли за заздалегідь заготовленими списками. Хоч би і не вибухнула війна, їх все одно взяли б. Та з початком війни НКВС спішно нищив тих, хто мав бути знищений. Не було часу заводити кри: мінальні справи, робити дома обшуки, відбирати особисті речі. Ті нелюди робили те, що ще можна було зробити перед втечею... Того дня було знайдено на кістці пальця золо: тий перстень з монограмою «І. В.». На багатьох черепах (на обличчях) — чорні сліди вогню. Екс: перти допускали версію, що в ямі чимось палили тіла небіжчиків або посипали якимись хімікатами. Але вцілілі коси заперечили дію відкритого вогню. У другій ямі було більше жіночих черепів, ніж у першій: за один день їх вийнято 67. Знайдено жіночий медальйон. На одному боці зображено Матір Божу з Ісусом і напис: «Чудо: творна божа Мати Гошівська». На другому «О чу: десна Діво Мати, нам допомагай, з пресвятої Твоєї опіки нас не опускай». Пізніше той медальйон ми скопіювали і у При: балтиці виготовили кількістю 10 тисяч. При освя:
Особисті речі знищених людей, вийняті з другої ями 123
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Дірчастий перелом склепіння черепа квадратної форми ченні у кафедральному соборі нашого національ: ного прапора, встановленого потім на будинку міської ради, медальйони були теж освячені. Знайдено два черепи з квадратними отвора: ми, очевидно, цих жертв садисти вбили молотком. Одного разу ми всі здригнулись від пронизли: вого жіночого крику, що лунав з ями. Це молода жінка, не відома нам, попросилася нам допомага: ти витягувати останки з ями. Серед одежі вона наштовхнулась на череп із вставним оком і поду: мала, що це живе око. Жінка не на жарт перелякалась. Довго сиділа біля вагончика в шоковому стані, а потім пішла додому, і більше на розкопках її не бачили.
Вставне око з черепа одного із останків
Жіночі коси, вийняті з другої могили з черепами 124
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Працювалось дуже важко. Небіжчики лежали безладно. Нам вдалося скласти кістки 11 скелетів так, як вони лежали в ямі. Багато черепів пошкоджені, експерти фіксу: ють, що це прижиттєві пошкодження. На щелепах багатьох — золоті зуби. В одному черепі — три золоті зуби і одна золота коронка. Другий череп (жіночий) — шість золотих коронок. Третій череп — один золотий зуб і дві золоті ко: ронки. Четвертий череп мав теж два зуби з жов: того металу, на якому видно окислення. П’ятий череп — один золотий зуб і одна золота коронка. Шостий череп — два золоті зуби і дві золоті ко: ронки, місток. Сьомий череп — одна золота ко: ронка і місток. На містку три керамічні зуби. Вось: мий череп — дві золоті коронки. Знайдено кілька нижніх і верхніх вставних зубних протезів. Знайдено ложки з написами «Л. К.», «М.» і «К.»; кілька дерев’яних цигарничок. На першій вирізано дві букви — «Ф. Т.». На другій напис: «Станіслав, НКВД, тюрма». Три цигарнички з не: виразною рельєфною різьбою. Шість цигарничок інкрустованих. Дві цигарнички із сірої пластмаси. Шість чоловічих і жіночих гребінців. У черепа з лівим вставним оком задні верхні зуби з білого металу. Виймаючи з ями одежу, ми
Прижиттєві пошкодження лобової частини черепа
Витягнуті кістки однієї з жертв, складені в тому положенні, як були в могилі 125
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Нижні і верхні вставні зубні протези та гребінці. Знахідки з другої могили
витягли з кишені кожуха добре збережені доку: менти, загорнуті в хусточку, то були копія вироку і квитанція про обшук Касюк Марії Василівни, яка була засуджена на сім років ув’язнення і роз: стріляна в «Дем’яновому Лазі». Не шкодували енкаведисти куль ні для чолові: ків, ні для жінок. Три кульові отвори були в черепі однієї жінки з довгою русявою косою. По вихідних доводилось їздити по Прикарпат: тю та інших областях України і зустрічатися з близькими, рідними, знайомими тих людей, які постраждали від сталінщини у 1939–1941 рр. Зу: стрічалися і з енкаведистами, але ті уникали будь–яких розмов і поспіхом тікали. Щоб дістати вичерпну інформацію про Марію Касюк, я їздив у Старі Кути і там розмовляв із ста: рожилами. Найповнішу інформацію отримав від Анни Глібчук. Вона розповіла, як на свято Малан: ки (14 січня) НКВС забирав молодь із Кутів. Тоді арештували Ковалюка Давида, Кулешера Дмитра (його забрали першим), Павлюка Мирослава, Чепигу Володимира, Угринюка Андрія, Герцюка Володимира, Касюк Марію, Козминюка Івана, Сан: дерського Омеляна, Ципеляка Михайла. Із сусід: нього села Блюдова забрали двох братів Ворот: няків, Дарійчука Миколу. Чотирнадцятим був Тим: чук Микола. Ще до арешту в Кутах М. Тимчука двічі брали на допит. Після цього він покінчив життя самогубством. Юнаків і дівчину видали місцеві зрадники. Марія Касюк, 1920 року народження, жила з мамою Тетяною та дідом Феодосієм. Тяжким було її дитинство. Після закінчення сільської школи ткала килими і здавала на кутсь: ку килимарню. Сім’я жила вбого. Зате на вулиці,
Цигарнички. Знахідки з другої могили 126
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Копія вироку Касюк Марії
Квитанція тюрми НКВС про вилучення коштів у Касюк Марії 127
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Касюк Марія
в читальні чи в церкві люди не зводили з неї очей. Навіть старі діди зупинялися, милуючись її кра: сою. Марічка гарно співала і на сільській сцені була неперевершена. І таку красу, напевно поглумив: шись, знищили кількома пострілами в голову. На Маланки 1940 р. арешти проводилися май: же по всьому Прикарпаттю. Слідство над кутсь: кою молоддю тривало довго. Судили їх взимку 1941–го. Після слідства Анна Глібчук носила їм передачі до станіславської тюрми. Тої зими кутсь: кі теслярі будували в Станіславі військові стайні. Анна жила з ними і тому мала можливість носити до тюрми передачі. Як їх судили, невідомо. Додо: му ніхто з них не повернувся. Мати Марії Касюк дуже тужила за єдиною дочкою. Після війни зверталася у прокуратуру, КДБ, органи влади, щоб дізнатися, чи жива її доня. Але влада відмовчувалася. У 1947 р. матір вивезли на Сибір, її рідня почала звертатися у вищі інстанції, у Москву і якось добилася її по: вернення в Україну. Та дома вже не було рідної хати. Майже сліпою мати Марії Касюк дожила свій вік у родичів — Мирослава Кушнірука. Ми довго розмовляли з Анною Глібчук. Пе: реді мною сиділа жінка похилого віку, доля якої
Кутська молодь перед арештом. У першому ряду перша зліва Касюк Марія 128
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
подібна до доль тисяч і тисяч наших жінок–гали: чанок. Довгі роки життя у сибірських концтабо: рах дочасно знищили її тіло. Розповідала про свої молоді літа, а очі загорялися молодим вог: нем. І я вже бачив перед собою молоду вродливу гуцулку Анничку. Ту безстрашну гуцулку, яка в ро: ки більшовицького терору і фашистської навали боролася за кращу долю свого краю. При промиванні ґрунту з дна могили дістали три ґудзики з п’ятикутними зірками і залишки шинелі. Оті ґудзики Б. Михайлюк використав для дезінформації населення області. У газеті «Прикарпатська правда» за 1 жовтня 1989 р. під заголовком «Свідчення трагедії народної» Б. Ми: хайлюк написав таке: «Судячи з того, що в ямі було знайдено ще в перші дні розкопок поряд з дерев’яними ложками місцевого виробництва й такі, які виготовляли в Росії, старший слідчий обласної прокуратури М. М. Данилів дійшов ви: сновку, що тут, очевидно, знайшли свій страш: ний кінець і ті, хто визволяв наш край у вересні 1939 року або ж прибув сюди пізніше. Тепер це припущення підкріплено ще одним доказом: знайдено залишки зітлілого сукняного одягу військовослужбовця і три ґудзики з червоно: армійського мундира». «Ось звідки», за словами Б. Михайлюка, взя: лися ті ґудзики з п’ятикутними зірками! Микола Данилів обурювався публікацією. Як слідчий він нікому не давав ніяких висновків, бо після розко: пок ще треба було провести ґрунтовне розсліду: вання. Та і того дня, коли ми знайшли ті ґудзики, Б. Михайлюка на розкопках не було. Значить, хтось щоденно доповідав комуністам про розкопки і робив при тому свої висновки. Обласна преса, а була вона тільки комуністичною, мало писала про розкопки. І тому ми були змушені друкувати листівки і в них висвітлювати матеріали про роз: копки в «Дем’яновому Лазі». Вже після розкопок, 5 грудня 1989 р., в газеті «Крок» Культурно–нау: кового товариства «Рух» була опублікована моя стаття «Озовіться». Там був, за знайденими в мо: гилах документами, перелік людей, закатованих у «Дем’яновім Лазі», а також були прізвища енкаве: дистів, причетних до того злочину. У тому списку фігурувало прізвище Стець, вирізане на держаку ложки, знайденої в ямі. Газе: та «Крок» через активіста «Меморіалу» Олега Сараба потрапила у Львівську область. Олег зу: стрівся з активістами місцевого «Меморіалу» (м. Турки). А ті розшукали у с. Волосянки Стець Катерину Іванівну. Її чоловіком був Стець Михай: ло, що пропав напередодні війни. Катерина Іванівна всі повоєнні роки розшукувала свого чо: ловіка. На всі її запити з різних радянських уста: нов приходила одна й та ж відповідь: пропав безвісти. Щоб з’ясувати, чому Стець Михайло опинився в «Дем’яновім Лазі», ми втрьох (Олег Сараб, Зиновій Дума і я) поїхали до села Волосян:
«Дем’янів Лаз»
ки Турківського району. Там ми з хлопцями з «Ме: моріалу» зустрілися з Катериною Стець, зафіксу: вали розмову на відеокамеру. Катерина Іванівна розповіла, що після приходу Червоної армії в Кар: пати 1939 р. її чоловіка й інших селян з навко: лишніх сіл мобілізували до так званого «воєн: строю» для будови військових споруд на кордоні з Угорщиною. У селі ми зустрілися з двома чоло: віками, які служили в тому «воєнстрою». Один з них, Михайло Лутчак, мабуть, із боязні не хотів відповідати на питання. Другий, Йосиф Аннич, розповів нам, що Михайло Стець був знаним у всій окрузі, умів робити вози, будувати хати, покривати будинки бляхою і навіть виготовляти делікатні інкрустовані меблі. Йосиф Аннич служив у «воєнстрої» денщиком при командирові бата: льйону. Перед початком війни їхню військову час: тину передислокували в бік Стрия. З початком війни військова частина йшла похідним маршем у напрямку Станіслава (Івано–Франківська). Під час походу в селі Солятичах Жидачівсько: го району з їхнього полку почали вилучати гали: чан і роззброювати. За селом людей загнали в глуху балку над потоком і всім наказали знімати з себе верхній одяг. Що сталося з тими людьми, Йосиф Аннич не знає, бо його командир шепнув йому тоді на вухо, щоб він не розмовляв з ним по–українськи, наказав чимдуж їхати від тієї доли: ни. На другий день командир батальйону порадив Анничеві втекти у придорожній ліс. До сьогодні Йосиф Аннич не може зрозуміти вчинку свого ко: мандира. Він завжди розмовляв тільки російсь: кою, але українську розумів досконало. Щось добре було в душі тієї людини, що не дала марно загинути своєму підлеглому. Йосиф Аннич не знає, чи всі галичани були роззброєні біля села Солятичів. Тепер неважко здогадатися, чому Михайло Стець опинився в «Де: м’яновому Лазі». Може, тим Стецем був хтось ін: ший. Розслідування покаже. Однак вищеописана історія Стеця є вірогідніша, ніж Михайлюкова. А ось ще одна історія, записана на розкопках, яка підтверджує повсюдні злочинні дії НКВС. У «Дем’яновому Лазі» розпрощався з Божим світом Микола Корпан родом із села Делієва Га: лицького району. Вся його життєва дорога була вкрита терням. При польській окупації Галичини Микола Кор: пан тричі поневірявся в тюрмах. Перше покаран: ня відбув повністю. Другого разу його викупило з тюрми галицьке товариство «Просвіта». За третім разом польська дефензива прирекла його на повільну смерть у страшній Березі Картузькій. Там політичних в’язнів не розстрілювали. Їм дбай: ливо помагали вмирати без куль. У 1939 р., під час польсько–німецької війни, польські тюремні наглядачі самі були змушені рятувати життя вте: чею. Тому Микола Корпан та інші політв’язні Бере: зи Картузької були врятовані. На початку війни, у 129
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
1941 р., Миколу Корпана разом з його молодшим братом мобілізували до лав Червоної армії. У Ста: ніславі в військкоматі братів розлучили. Миколу забрали в НКВС, і більше його вже ніхто не бачив. Отже, відбір людей для знищення органами НКВС проводився і у військкоматах. Виймаючи людські останки з першої ями, ми звернули увагу на череп, на якому з лівого боку на тім’яній кістці був величезний отвір. Оглянувши той череп, експерти зауважили, що на ньому зроблено дуже складну, як на той час, хірургічну операцію — трепанацію. Вони порадили покласти останки того небіжчика окремо і сповістити в га: зетах, може, хтось із рідних приїде в «Дем’янів Лаз» і скаже, хто і звідки родом та людина. Вий: няті з ями залишки одежі ми розстелили на траві, щоб вони просихали. При детальному огляді напівзотлілої одежі того небіжчика, котрому ко: лись було зроблено операцію на черепі, були знайдені у кисеті у кілька разів складений доку: мент і невелика хусточка. Це було під вечір. Зали: шити документ на розкопках не можна було. Ми налили води у ванночку, опустили туди доку: мент, і я забрав ванночку додому, щоб наступно: го ранку віддати слідчому. В ту пору біля моєї хати цілодобово крутилися незнайомі люди. Тому мене з розкопок до дому завжди супроводжував хтось з моїх товаришів, щоб показати тим спостерігачам, що я не один. Того вечора я повертався додому з Ярославом
Череп зі слідами трепанації Шевчуком і Федором Ковтуном. Коли ми вдома почали розглядати документ, то побачили, що йо: го краї вже розчиняються у воді. «Чи не пропаде він до ранку?» — подумали. На свій ризик виріши: ли розгорнути документ, а потім висушити його. При допомозі пінцета, ножа, голок нам вдалося розгорнути документ, розстеливши його на склі. Через деякий час на папері почали з’являтися на: писи. Це був стандартний бланк, заповнений олівцем. Графіт добре зберігся у воді, і в деяких місцях його було краще видно, ніж друковані бук: ви на бланку. У правому куті документа було надруковано «Форма № 017», посередині — «УССР». Нижче в наступному рядку — «Народный Комиссариат
Вирізане прізвище М. Корпана на одній з дерев’яних цигарничок 130
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
внутренних дел». Ще нижче посередині — «Про: токол обыска». Далі в документі йшов друкований текст, а прогалини заповнені олівцем. «1941 года марта 18 дня Я/У... 3 отд. УПКТБ. Сержант г/б Тихонов НКВД УССР. На основании ордера ... НКВД УССР за № 136 произвел обыск у гр–на Голынского Григория Ва: сильевича, проживающего в г. Делятине Яремча: нского района Станиславской области в доме №... кв... При производстве обыска присутствовали: о/у 3 отд. Ч. 3 отд. УПКТБ сержант г/б Авиенка. Сержант госбезопасности Тихонов. Согласно по: лученным указаниям задержан гр. Голынский Григорий Васильевич. Изъято для представлення в Станиславское УПКТБ НКВД УССР следующее:
№
Наименование изъятого
Коли: Качест: чест: венное во состояние
1
Советский паспорт
1
2
Военный билет
1
3
Трудовая книжка
1
4
Cправка о службе ДКНК
1
5
(нерозбірливо)
1
6
Профсоюзный билет
1
7
Автобиография
1
8
Письмо
1
9
3 .. .саур»
№ 564383
№ 521446
Сотник Української Галицької Армії Григорій Голинський
(Див. фото на наступній ст.). Другого дня вранці я віддав документ М. Да: ниліву. Ми одразу вирішили шукати рідних Гри: горія Голинського. Більшість із нас знала, що під час визвольних змагань 1917–1923 рр. він був сот: ником УГА. І це треба було підтвердити. На локо: мотиворемонтному заводі працювали мої друзі, що доїздили до праці з Делятина. Я передав хлоп: цям записку, щоб вони знайшли рідних Григорія Голинського. Згодом до нас на розкопки приїхала його дочка Любов Григорівна Негрич–Голинська. Крізь сльози вона оповідала нам про свого бать: ка — легендарного героя визвольних змагань сот: ника УГА Григорія Голинського. Опісля я зустрічав: ся з людьми, які особисто знали ту славну людину.
Сотник УГА Г. Голинський справа. Адвокат Троян зліва 131
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Протокол обшуку Григорія Голинського 132
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Можливо, моя розповідь про життєвий шлях тієї людини не буде повною. Тому надіюся на наших істориків і письменників, які мене доповнять. Адже в сімейному альбомі Голинських я бачив фото: графії відомих в Україні та за її межами людей. Це Богдан Лепкий, пан Троян, адвокат з Бережан — посол до польського сейму, юрист, Улас Самчук — знаний письменник, що першим написав про голод у Східній Україні у 1932–1933 рр., Микола Уг: рин–Безгрішний, професор Рогатинської гімназії, колишній начальник прес–команди січових стрільців, пан Пилат з дружиною — колишній пет: люрівський сотник, у Рогатині мав свою крамницю і був одружений з тіткою депутата Верховної Ради України І скликання Любомира Пирога, Дмитро До: рошенко — секретар (міністр) в уряді Симона Пет: люри, відомий український історик. Думаю, що наші вчені не обминуть архів дочки Голинського, а його садибу перетворять у музей. Садибу Б. Лепкого на Рогатинщині орда зни: щила. То, може, хоч вціліла хата, хата сотника УГА Григорія Голинського залишиться для наших нащадків. Сотник УГА Григорій Голинський–Гурбич наро: дився 9 березня 1895 р. в селі Березові Вижньому (тепер Верхній Березів Косівського району). Друге прізвище — Гурбич сотник успадкував від свого діда, українця, вихідця з Болгарії. У давнину Голинські належали до шляхетсько: го роду, мали свій герб і прапор, які постійно збе: рігалися в церкві Верхнього Березова. У 1945 р. церква згоріла, і в її полум’ї пропали клейноди ро: дини Голинських. Після закінчення Коломийської гімназії у 1914 р. Г. Голинський збирався вчитися у Віденському університеті. Але Перша світова війна перекресли: ла його наміри. З її початком передова молодь Галичини потяглася до куренів січових стрільців. З ними у стрілецькому коші на Закарпатті старан: но вчився військового ремесла і Г. Голинський. Потім були жорстокі бої з російськими військами у Карпатах. Воєнна слава прийшла до молодого сотника на берегах Золотої Липи і на горі Лисоні в Бережанах. Стрілецька сотня, якою командував Григорій Голинський, деморалізувала російських солдатів. І тоді російське військове командування заочно винесло ненависному сотникові смертний вирок. Та не вдалося їм здійснити свій намір. Зате червоні виконали присуд білих. Після 1 листопада 1918 р. сотника Голинського командування УГА призначило командиром особливого загону з охо: рони своїх тилів. Тоді й виникла пісня про нього.
Каже Гриць Голинський Ходорів палити. Каже аж до Львова — канонами бити. Не били стрілецькі гармати по Львову. Вели: чезні львівські склади австрійських боєприпасів
«Дем’янів Лаз»
потрапили до рук поляків. УГА довелося відступа: ти від Львова перед переважаючими силами польських легіонерів. Під Києвом сталевий шо: лом врятував Голинському життя. На півдні Укра: їни, недалеко від Одеси, тиф звалив його з ніг. Разом з хворими стрільцями і старшинами УГА Голинський потрапив у ворожий полон. Загартований, пристосований до тяжких умов життя, його організм поборов хворобу. Але потрібний був тривалий час для відновлення сил, щоб однієї ночі разом з С. Тимківим та П. Золотим утекти з табору полонених. Ночами троє молодих галичан йшли від села до села, а днями ховалися в балках і лісах, щоб не потрапити до рук ворога. Довгенько йшли вони від Одеси до чехо–словаць: кого кордону. Нарешті всі троє стали недосяжні для польської поліції. То була радість і початок великої праці — праці не з шаблею в одній руці та револь: вером у другій. Ні, то була праця на будовах Праги й одночасно навчання на лісотехнічнім і філо: софськім факультетах Празького університету. Тільки наполеглива й обдарована людина мо: гла витримати такий кількалітній виснажливий марафон і закінчити навчання на обох факульте: тах на «відмінно». На другому курсі навчання Г. Голинський відчув різкі болі в голові. Поступово ті болі стали такі нестерпні, що довелося лягти на операційний стіл в одній із празьких лікарень. То були наслідки влучання осколка, що у війну розколов шолом на голові молодого сотника. Тре: панація черепа пройшла успішно. Висококваліфі: ковані чеські лікарі зняли з черепа частину лівої тім’яної кістки і замінили її золотою пластинкою. Літньої погожої днини 1925 р. у Верхньому Бере: зові прийшли до церкви рідні Голинських, сусіди і всі бажаючі помолитися за сина Голинських Гри: горія. Після Богослужіння всіх присутніх у церкві Голинські запросили до своєї хати на поминки. Люди сіли за столи, за старим звичаєм помолили: ся Богу і взялися за чарки, щоб випити за упокій душі Григорія Голинського. І саме тоді рипнули хатні двері і на порозі хати став живий Григорій. Повернувшись на рідну землю, Г. Голинський швидко переконався, що польська адміністрація в Галичині не дозволить йому працювати інжене: ром на жодному підприємстві. Переписуватися на римо–католика колишній офіцер УГА не міг. Три старші брати Голинського були одружені й на: ділені орною землею. І тоді батько відписав най: молодшому синові великі сінокоси і 70 гектарів лісу, щоб він міг обійтися без державної праці. У 1933 р. Г. Голинський одружився з деля: тинською вчителькою Ольгою. Після шлюбу мо: лодий господар переїхав на так звану Дже: мидівську поляницю осторонь від Микуличина. З того часу і до 1939 р. Г. Голинський приїздив до жінки у Делятин на суботу і неділю. У своєму маєтку він мав 100 вуликів бджіл, худобу. До Дже: мидівської поляниці тягнулися люди з усієї Гали: 133
«Дем’янів Лаз»
чини. Там друкувалася підпільна література. Звідти починалася стежина до «вікна» за кордон. 1935 р. у Голинських народилася донечка Люба. Під час польських державних свят польська поліція завжди забирала Г. Голинського на кілька днів до в’язниці. А після вбивства у Варшаві мі: ністра Пєрацького Г. Голинський просидів у тюрмі два тижні. Так собі, ні за що. У 1939–1940 рр. Г. Голинський працював директором Микуличин: ського лісопункту. У вільні від роботи дні на дале: ких гірських полонинах проводив війскові вишколи з молодими гуцулами — членами ОУН. Взимку 1941 р. почалися арешти і вивезення на Сибір. Пе: ред арештом його звільнили з праці. 13 березня 1941 р. Г. Голинського викликали запискою до Яремчі у справі працевлаштування. З Яремчі він додому не повернувся. На третій день до садиби Голинських прийшли з обшуком енкаведисти... Перед Голинським були арештовані інженер Москалюк і Ухач. Після вже не арештовували. Люба Негрич–Голинська розповіла, що за німців приходив до них додому чоловік, який сидів з її батьком у станіславській тюрмі. Той чоловік гово: рив, що її батька приносили в тюремну камеру дуже скривавленим і кидали на бетонну долівку, а через деякий час знову брали на допит. Від своєї мами пані Люба чула, що в станіславській тюрмі її батько отримав тільки одну передачу. Дру: гу передачу — 1 травня 1941 р. — вже не прийня: ли. Тюремний наглядач сказав, що Голинського Григорія в тюрмі нема. Підтвердженням того, що першу передачу Г. Голинський отримав, була не: величка хусточка, котру трішки з краю гаптувала невмілими руками його шестилітня донька Люба. Ту хусточку ми знайшли з кисетом у кишені штанів Г. Голинського разом з протоколом обшуку. Вже по закінченні розкопок ми ще раз пере: глядали одежу закатованих і знайшли пластмасо: ву цигарничку з видряпаним на ній прізвищем «Ухач Я.». На другій грані цигарнички було видря: пано «29.02». На третій — «2 март». А на четвер: тій грані — «Зірка». Всі ті написи нам вдалося розшифрувати. Цигарничка була власністю Ухача з Делятина. Дружина Ухача звалася Марія Стефу: рак. Єдина його дочка живе у Східній Україні. То її ім’я батько видряпав на цигарничці. Майже одночасно з Ухачем був арештований Володимир Абрам’юк. У 1939 р. він закінчив Коло: мийську гімназію, а в 1941–му після відходу Чер: воної армії його мати впізнала, забрала тіло сина зі станіславської тюрми і поховала в Делятині. Тіло Володимира Абрам’юка, як розповідали учасники того похорону, було у багатьох місцях обпалене паяльною лампою. За домовленістю з дочкою Г. Голинського пані Любою кості її баька поховали поруч з могилою дружини, матері Люби, в Делятині. Цілу зиму, до весни 1990 р., череп і останки я зберігав у себе вдома. З усіх жертв «Дем’янового Лазу» єдині 134
Роман Круцик
останки сотника були ідентифіковані з його прізвищем по операції трепанації черепа. Золотої пластини, вставленої під час операції, ми так і не знайшли, промиваючи ґрунт з дна могили. Напев: но, вона була витягнута кимось з катів або зали: шилась десь у землі Пасічнянського лісу. Останки друзів і односельців Голинського В. Абрам’юка і Я. Ухача ми не могли ідентифікувати, і вони по: ховані у «Дем’яновому Лазі». Але і цей похорон Голинського, як виявилось, не буде останнім. Як повідомила його дочка Люба, її батько запо: відав поховати його на Джемидівській поляниці під березами, які він сам садив. Він заповідав зру: бати одну березу і зробити з неї хрест та вкопати його на могилі. Ми побували на тому місці і поба: чили шість беріз із тих 14–ти, що садив своїми ру: ками сотник УГА Григорій Голинський. Стоїть і ха: та пана Голинського, де збиралися провідні люди України і вели розмови, і думали про її долю. Цілу суботу падав дощ, але робота не припи: нялася. В обідню пору приїхали діти з Ямницької школи і привезли вінок з написом: «Жертвам ста: лінських репресій від учнів Ямницької СШ». Діти поклали вінок під хрест біля ями, на насипу. Чет: веро хлопчаків зняли з себе піонерські галстуки. А наступного дня після Богослужіння, що прохо: дило біля церкви у Пасічній, всі люди пішли у «Дем’янів Лаз» на панахиду. Потім відбувся ве: ликий мітинг. З перших днів розкопок люди приносили лис: ти і свідчення про своїх рідних і близьких, що про: пали безвісти у 1939–1941 рр. Думаю, що варто ознайомити читачів хоча б із деякими, бо всіх їх подати просто неможливо. Лист родини Ремезовських: «Наш батько, Ремезовський Омелян Васильо: вич, 1905 р. н., вчитель, був арештований у бе: резні 1941 р. в с. Томашівці. Вночі прийшли люди в цивільному і забрали його. В ту ніч були арешто: вані Ґурґула Ярослав Я. і Добровольський Ілько. За розповідями мами — Ремезовської В. Й., батько знаходився у станіславській тюрмі. Дру: гого дня після арешту мама звернулася в органи НКВД у Войнилові із запитанням: «За що ареш: тували мого чоловіка?», їй відповіли: «Вам того не треба знати». Пізніше мама возила передачі до Станіслава: один раз передачу прийняли, другий — ні. Перед війною мати одержала повістку в суд, але не встигла поїхати до Станіслава, бо вже летіли літаки і бомбили. Жи: тель села Пасічної Василь Протас (нині вже покійний) розповідав мені: «Коли почалась війна, то три ночі возили в’язнів і розстрілювали у лазах. Земля ворушилася, а зверху виступала кров... Мабуть, і твій батько там». Батька в селі і в окрузі знали як культурну й освічену людину. Він вчив дітей любити свою мову, свій народ, був активним організатором вистав і концертів у селі. Ми, його діти, хочемо знати, в чому його
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
звинувачували. Тому звертаємося до Вас і дуже сподіваємося на Вашу допомогу. З повагою — родина Ремезовських. Івано–Франківська обл., Калуський р–н, смт Войнилів, вул. Леніна, 104/4. Ремезовська Інга Омелянівна». Лист Марії Дреботюк (дівоче прізвище Тертак) з Косова: «У моїй пам’яті навіки залишиться ніч у перед: день свята Миколая. О третій годині ночі в нашу хату увірвалися енкаведисти. Вони закричали: «Руки вверх!» Ми спросоння покірно піднялись — два брати і сестра. Був обшук, але нічого не знайшли, та забрали брата Миколу. У ту ніч на 19 грудня 1940 р. забрали також людей, яких я знала, бо росла разом з ними: 1. Дреботюк Микола, 1917 р. н. 2. Бович Юрко, 1921 р. н. 3. Бігарий Петро. 4. Дзуранюк Микола, 1920 р. н. 5. Парчук Микола, 1921 р. н. 6. Гринюк Микола, 1920 р. н. 7. Баранюк Микола. 8. Кошак Микола. 9. Мартинюк Дмитро. 10. Стринадюк Степан. 11. Стринадюк Михайло, 1918 р. н. 12. Кіящук Степан. ІЗ. Лелет Василь. 14. Фокшей Іван, 1920 р. н. 15. Кіфорак Денис. 16. Кравчук (?). 17. Богач Василь (арештували потім, за кілька днів). 18. Максимюк Марія, 1919 р. н. (забрали трохи раніше). Першим забрали Гербового Михайла, колиш: нього сотника УГА, ватажка косівської молоді, пропагандиста українського національного від: родження. Крім них, була заарештована Йосипчук Марія. Після арешту жоден з тих людей не повер: нувся додому». Свідчення Уляшкевича Ігоря Івановича, учите: ля із села Делієва Галицького району: «У Деліївській СШ Галицького району працює кочегаром Т. Заяць. Його батько був делегатом Народних Зборів у вересні 1939 р. у Львові. По приїзді додому був забраний НКВД. Пропав безвісти». Свідчення Шиманської Христини, Польща, Кавіце, вул. Реймонта, 14/6. «Тимощук Йосиф Антонович, 1899 р. н., пра: цював шкільним інспектором у Печеніжині. 10 квіт: ня 1940 р. його викликали в НКВД району, а потім перевезли до Станіслава. Пропав безвісти». Свідчення Лемчака Миколи Івановича, с. Кос: мач Богородчанського району: «В кінці червня 1941 р. в приміщенні сільради зібралися сільські ґазди. В той час із Дзвиняча
«Дем’янів Лаз»
приїхали на конях два солдати у формі прикор: донних військ, вийняли нагани і вбили: 1. Гуменяка Василя. 2. Білана Василя. 3. Сисака Василя. 4. Гуменяка Дмитра. 5. Семеніва Михайла». Із розповідей жителів села Стецевої Сня: тинського району Синиці Івана Йосиповича та Ко: валюк Василини Іванівни: «У 1939 році НКВД забрав: 1. Личука Григорія Івановича, 1914 р. н. 2. Печенюка Дмитра Івановича, 1918 р. н. 3. Сухолиткого Касіяна Васильовича, 1917 р. н. У 1941 році забрано: 1. Веригу Петра Миколайовича, 1899 р. н. 2. Курилюка Степана Касіяновича, 1921 р. н. 3. Курилюка Василя Касіяновича, 1923 р. н.». Установчій конференції Івано–Франківської обласної організації товариства «Меморіал»: «Прошу сприяння товариства «Меморіал» у встановленні долі жителів с. Псари (зараз При: зерне) Рогатинського району, які навесні 1941 р. були схоплені катами НКВС і зникли безслідно. 1. Фуртас Ярослав Васильович. Він як голова сільської ради був викликаний на нараду в Рога: тин і додому більше не повертався. За непе: ревіреними даними, закатований у станіславській тюрмі. 2. Група юнаків із с. Псари: Фуртас Яків, Коло: дій Михайло, Фуртас Йосип. Ці юнаки були схопле: ні одночасно з Фуртасом Я. В. Доля їх невідома». Свідчення Гриценка Миколи Васильовича, жи: теля м. Болехова (вул. Леніна, 72, кв. 6): «Мій батько Гриценко Василь Михайлович, 1896 р. н., селянин з с. Ліски Коломийського райо: ну, був схоплений у себе вдома 20.08.1940 р. вночі. Після обшуку в хаті його повезли до сільра: ди, а пізніше — до Станіслава. У березні 1941 ро: ку суд виніс вирок — 10 років ув’язнення, і більше ми його не бачили». Свідчення групи жителів Долинського району: «Житель Болехова Андрій Левицький був арештований 20.08.1940 р., але повернувся після відступу Червоної армії зі станіславської тюрми. Вцілів тільки тому, що не відзивався, коли його викликали з камери. Він оповідав, що батька і йо: го двох швагрів — Івана Миколайовича та Василя Миколайовича Прокопівих вивезли з тюрми і зни: щили. У вказаний час з села було забрано коло 15 чоловік». 2 жовтня на розкопки прийшла Ольга Медвідь. родом з Галицького району, с. Вікторів. Вона шу: кала свого батька, Медведя Олексу Васильовича. Пані Ольга повідомила: «Восени 1940 р. батька возили в Москву на курси по створенню кол: госпів. Після повернення односельці його питали, що він чув, бачив і чому навчився у Москві. Бать: ко не роздумуючи бовкнув: «Прийдіть на збори та 135
«Дем’янів Лаз»
почуєте, що буду вам брехати». Ту розмову почу: ла вчителька Берегова і донесла на батька в НКВД. За ті слова йому дали один рік в’язниці. Одночасно з ним арештували Корнелія Савчука. Перед судом до нас додому прийшов уповно: важений Калинка і запропонував моїй мамі і рідним Савчука за певну суму грошей викупити арештованих. Калинка сказав, що гроші він по: винен передати Тендітному. Нас було четверо малолітніх дітей. На господарстві — одна стара корова. Ми не могли викупити тата. Савчуки були багатші і відкупилися. А наш тато пропав безвісти». Дощі падали 3 і 4 жовтня. Третього жовтня в облвиконкомі відбулося засідання комісії з вияв: лення місць поховання жертв сталінщини. На засіданні обговорювалося питання про подальші роботи в «Дем’яновому Лазі». Водночас ми вима: гали припинення робіт по продовженню вулиці І. Франка через старий міський цвинтар до вул. Чекістів. Ми вже мали достатньо свідків щодо по: ховань в’язнів станіславської тюрми. На шляху запланованої вулиці, за розповідями, були ці похо: вання. Ми вже не вірили жодному слову обласної комісії, тому вирішили організувати пікети на будові вулиці. Листівками і на мітингах у «Дем’яно: вому Лазі» повідомляли людей про час пікетуван: ня. Миколі Кобрину доручили організацію пікетів. Ми таки домоглися свого. Всі роботи на старому цвинтарі з будівництва дороги були припинені. На розкопках дуже багато свідків розповідали про людей, які вижили і повернулися зі стані: славської тюрми після відступу радянських військ. Одні розбивали двері камер і таким чином вихо: дили на свободу. Інших звільнили мешканці Іва: но–Франківська, які залізничною рейкою розбили одну з тюремних стін. Кілька разів ми бачили біля огорожі розкопок старшого чоловіка на двох милицях. Він прихо: див, молився біля могил і повертався в сторону міста. Його бачили вже кілька разів усі, хто пра: цював на розкопках, і дивувались, як цей старший чоловік на милицях долає півторакілометрову відстань до автостанції. Моя машина завжди як чергова стояла коло вагончика. Одного разу ви: никла потреба за чимось, не пам’ятаю, поїхати до міста. Я наздогнав старенького і запропонував йому підвезти його до автостанції. По дорозі по: знайомились і розговорились. «Тут у могилах є мій брат, — сказав Андрій Тимосишин. — І я мав бути тут, та, на щастя, люди розбили стіну в тюрмі, і я залишився живим, а брат мій точно тут. Востаннє я бачив його на суді за кілька днів до війни». Тимосишин спішив на рейсовий автобус до Коломиї. Я взяв його адресу, і ми умовились зустрітись. В одну з неділь, разом з С. Каспруком і Ю. Куйбідою, ми їхали до Коломиї. Там «Про: світа» і місцевий осередок «Меморіалу» проводи: ли мітинг. Серед багатолюдного віча ми побачили 136
Роман Круцик
Тимосишина. На милицях він вирізнявся серед на: товпу. Після мітингу запропонували йому відвезти його додому у Нижній Вербіж і по дорозі погово: рити. Виїхавши з Коломиї, звернули і зупинились на березі Прута. Стояла сонячна, хоч дещо прохо: лодна погода. Я завжди возив з собою відеокаме: ру, і ми записали розповідь в’язня станіславської тюрми, який один з небагатьох вижив. Свідок Тимосишин Андрій Григорович, 1912 ро: ку народження, мешканець села Нижній Вербіж Коломийського району, засвідчив таке: «Вісімнадцятого грудня 1940 р. мене заареш: тував НКВС. Арештовував жид із Коломиї, він працював у радянській міліції, прізвища його не пам’ятаю. Привели спочатку до сільради, а відтак до коломийської тюрми. Разом зі мною у Нижньо: му Вербежі були заарештовані Удовійчук Яків, Онуфрійчук Григорій, син Григорія, Ковбаснюк Юрій. З Верхнього Вербежа забрали Куриляка Григорія. Пізньої осені 1940 р. заарештували у Верхньому Вербежі Маковійчука — завідувача клубу. 13 січня 1941 р. забрали мого рідного бра: та, а також Семена Федоришина і Ковбаснюка Миколу, сина Проця. У коломийській тюрмі сиділа сила людей. В ос: новному українці, але траплялися поляки і жиди. Пам’ятаю Говдановича й Ратайчука з городенківсь: кої цукроварні. Згодом жидів і поляків відділили. Залишилися ми самі, українці. Зі мною сиділи ще два рідні брати Гаврилкови з Жукотина. Вони були в церкві старшими братами. Був з нами і директор школи Ніньовський, теж із Жукотина. Заарештува: ли його за те, що не давав енкаведистам зняти зі стіни в школі образу Матері Божої. Згодом, у станіславській тюрмі, ми сиділи в одній камері. Над ним страшно знущалися: били, кололи шилом, пек: ли розпеченим залізом. Здається, йому присудили 10 років. Що сталося з ним далі — не знаю. Десь у другій половині січня нас колоною при: вели до Шепарівців. Був сильний мороз. Останню добу перед етапом нам не давали ні їсти, ні пити. Ті, кого заарештували влітку, не мали зимового одягу.У Шепарівцях ми довго чекали машин. Той жид, що арештовував мене, ходив і глузував із нас. Казав по–російськи: «Вы уже не жильцы. Вы все сейчас пойдете в расход». Чотирма автомашинами привезли нас до станіславської тюрми. У камері осіб 60. Нар не бу: ло. Вдень забороняли спати. Вночі ми лягали один одному головами між ноги. Біля параші спа: ли по черзі. За старшого завжди той, хто найдов: ше тут перебував. У нашій камері сиділи самі політичні, й між в’язнями панували злагода і поро: зуміння. Навіть важко передати словами ті страшні умови, в яких нас тримали. Воші, як мурашки в купині, повзали по людях. Від струпів, що утвори: лися на в’язнях після численних допитів, у камері панував неймовірний сморід. Одного разу з па:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
раші на долівку вилилися нечистоти, але прибрати їх нам не дозволили. Так вони під нами й висохли. Одного разу після допиту помер чоловік із Ко: сова. Прізвища його не пам’ятаю. Труп уже став розкладатися, але з камери його ніхто не заби: рав. Ми по черзі дихали коло вікна, аби хоч трохи ковтнути свіжого повітря. Щоб привернути увагу тюремного начальства, ми почали голодування, але на це ніхто не зважав, і тільки через сім днів небіжчика винесли. У справі, яку енкаведисти завели на мене, значилося 14 осіб. В основному, то були люди з Верхнього та Нижнього Вербежа та навколишніх сіл. Основне, в чому мене звинувачували, — це приналежність до ОУН. Допитували переважно вночі. Здебільшого на допитах були три–п’ять ен: каведистів і тільки зрідка — один. Кожний мав свої методи слідства. Одні після кожної відповіді кололи мене шилом куди попало і повторювали свої запитання. Другі хапали за волосся, тягали по підлозі, били ногами, топтали по животі й гру: дях кованими чобітьми. Хапали за статеві органи, викручували їх, намагалися підняти мене за них, відірвати від підлоги. Біль був нестерпний. Після таких допитів треба було міняти кальсони. Нині мені соромно про це казати, але так було. Прати білизну я не мав де, а заміни не було. Передачі, які приносили з дому, здебільшого пропадали десь у тюремній адміністрації. До допитів нас готували. Кидали у підземелля, де було вище пояса води, по якій плавали крижи: ни. Не всі витримували такі тортури. Виснажені допитами, вони непритомніли. Я двічі побував у тому підземеллі. Одного разу у воді натрапив но: гою на трупа. Скільки часу тривала екзекуція, не знаю. В підземеллі було темно, холодна вода ско: вувала тіло, я припадав до муру і молився. Згодом двері відчинялись і мене забирали на допит. Слідчий одразу подавав заповнений протокол і велів підписати. Я перечитував, але підписувати відмовлявся, бо від мене вимагали признатися в усьому, що там було понаписувано. Одного разу мене замкнули в дуже маленьку камеру, так що коли зачинили двері, мене так стиснуло з усіх боків, що не міг ворухнути ні рука: ми, ні ногами, а зверху на голову і спину капала крижана вода. Скільки там тримали, не знаю, бо через деякий час я знепритомнів. Слідчі знали про мене і мою родину майже все: що мій батько Тимосишин Григорій був січо: вим стрільцем і служив при артилерії, що я людям давав читати історичну й націоналістичну літера: туру (це було друге основне моє звинувачення). Їм було відомо навіть те, що за польської окупації я ходив по селах і збирав підписи, аби у школах, церквах й управах була українська мова. Мені й це ставили за провину. Тепер я розумію, звідки вони все знали. Польська окупаційна влада, а та: кож члени КПЗУ збирали відомості про українські
«Дем’янів Лаз»
Андрій Тимосишин, в’язень станіславської тюрми у 1940–1941 рр. організації й українських патріотів і передавали ці відомості більшовикам. Та з 1939 р. було видно, як поляків і жидів почали ставити на керівні по: сади. Їм більшовики дали різні привілеї. Через мою камеру пройшло дуже багато освічених ук: раїнців, але жидів і поляків не було. Двічі робили мені очну ставку. Один раз із невідомим: з–за дверей хтось доводив, що я був членом ОУН, роз: повсюджував націоналістичну літературу, прий: мав присягу на вірність Україні, збирав підписи в часи польської окупації за українську мову. Троє слідчих били мене і змушували підписати все те, що говорив з–за дверей невідомий. Я відмовився і написав у протоколі, що за поляків збирав підпи: си. Після відмови мені зв’язали руки і ноги і потяг: ли у підвал. Я намагався напружитись і підняти го: лову, щоб менше битися об сходинки, коли тягли по сходах. У підвалі було двоє в цивільній одежі. Вони копали мене ногами й промовляли: «Бу: дешь, сечовичок, говорить правду или нет?». Потім один із них узяв мене за плечі й підтяг до якоїсь колоди. Поклавши мою голову на ту ко: лоду, він схопив мене за волосся, підняв голову і сказав: «Видишь, это — твой поп. Сейчас он тебя поисповедует». Другий стояв переді мною з підня: тою в руках сокирою. Сокира була закривавлена і схожа на ту, якою рубають м’ясо на базарі. Я ска: 137
«Дем’янів Лаз»
зав, що буду говорити правду і просив помилуван: ня. Мене розв’язали і повели в камеру. Але щось сталося, бо більше не допитували, а відвели зі слідчої до загальної камери. Другі зводини (очна ставка) були з рідним бра: том. Були при цьому допиті чотири слідчі. Брат виглядав на живого трупа, а він на 12 років молод: ший за мене. Був дуже скатований. Василь заго: ворив перший, він плакав і просив мене, щоб я сказав, що ми обидва були в ОУН, що тоді нас менше битимуть, що він уже не може витримува: ти тортур. Я сказав, що це не буде правда, коли я так скажу. На мене накинулись і почали бити. Зводини припинилися. Тоді я передостанній раз бачив свого брата». Тимосишин заплакав, але згодом вибачився за слабкість і продовжив розповідати. «Я вам розказую тільки про ті допити, які най: більше запам’яталися, а було їх дуже багато — по два–три за ніч. Здебільшого нас після допитів по: під руки приводили до камери. Як кого допитували, ми боялися розповідати один одному, бо з нами у камері завжди був сексот, який доповідав про все енкаведистам. А наскільки був жорстокий допит, видно було по в’язневі. Ми обмінювалися співчут: ливими поглядами. Якщо розмовляли, то про сто: ронні речі, а не про в’язницю, не про допити. З тюремної адміністрації й слідчих пам’ятаю лише прізвища таких осіб: майора–жида Ратая, слідчого Сінченка та жінки–слідчої Морозової. Кажуть, що вона й досі живе десь в Івано–Фран: ківську. Було таке, що після допиту люди божеволіли. Це сталося з одним в’язнем нашої камери. Бува: ло, що молоді ще люди поверталися з допиту зовсім сиві, рвали на собі сорочку і робили зашморг, щоб повіситися. Але не було до чого причепити зашморг, бо в камері не було навіть нар. Та й в’язні, які ще мали трохи сили, не дозво: ляли вішатися. Постійні голодування і важкі допити якось при: туплювали свідомість. Ми були байдужі самі до себе. Під кінець ув’язнення навіть менше відчу: вався біль на допитах, а на пораненому тілі замість крові виступала сукровиця. Я ніколи не думав, що виживу, доживу до нинішніх днів. Після кожного брязкоту ключів за дверима, чи то прихо: дили по мене, чи ні, я починав молитися. На одному з допитів довідався, що на мене дав покази польський міліціянт Цюра. Його теж були заарештували, але трохи раніше, як польсь: кого службовця. Деколи слідчі починали допити удавано ласка: во, казали: «Признайся, ты же крестьянин, хо: чешь жить, подпиши этот протокол и пойдешь до: мой». Я прочитував і відмовлявся, тоді вони знову починали знущатися. Число в’язнів у камері то зменшувалося, то збільшувалося. Найчастіше не поверталися з до: 138
Роман Круцик
питів вчені люди: вчителі гімназій, історики, інже: нери. Мені потрібен час, аби я міг згадати їхні прізвища. Коли приходили до камери і казали: «Одевай: ся», ми вже знали, що то на допит. А як казали: «Собирайся» і зачитували прізвище, то це означа: ло, що кудись везуть, і ми прощалися. 10 квітня 1941 р. слідство у нашій справі було закінчено, а 13 квітня відбувся суд. Проходив він дуже швидко. В пам’яті закарбувалися зачитані слова: «Разведка НКВД разоблачила Организа: цию Украинских Националистов в Вербеже Ниж: нем, которая стремилась создать самостоятель: ную соборную украинскую державу и повалить советскую власть». Потім кожному з нас давали останнє слово й одразу зачитували вирок. Мені дали п’ять років ув’язнення і три роки позбавлення прав. Під час слідства відпало звинувачення у моїй приналеж: ності до Організації. Братові дали 10 років. Його звинуватили у приналежності до «Рідної школи», бо він був молодий і ходив до школи. Дивний то був суд: полковник і сержант у цивільному, казали, що це адвокат, але замість захищати нас він вимагав кожному ще більшої кари. Одних засуджували до смерті, іншим дава: ли роки. Кару смерті отримали: з Нижнього Вер: бежа — Туліка Кость, син Івана; з Верхнього Вербежа — Павло Маковійчук, син Дмитра, Ку: риляк Григорій, син Василя, Федоришин Семен, син Степана. По 10 років дістали: з Нижнього Вербежа — Онуфрійчук Григорій, Ордейчук Яків, Ковбаснюк Юрій; я, як уже казав, — п’ять років. Гоянюк Михайло з Іспаса отримав 10 років. По стільки ж дістали Ковбаснюк Микола, син Проця, Тріщук Василь, син Василя, з Верхнього Вербе: жа, Обушак Микола з Мишина. Ще кару смерті дали Мироненкові з Мишина. Його звинувачу: вали, що хотів утекти за кордон. З моєї групи виправдали тільки Гаврилюка з Іспаса, його відпустили з суду. На суді я вдруге і востаннє зустрів брата Васи: ля. Нам дозволили на прощання тільки обнятись. Після суду перевели до каплиці. Це камера, яка під час польської окупації слугувала в’язням за церкву. Вона теж була набита в’язнями. Було в ній близько 300 осіб. Дуже часто, як тільки лю: дей із камери забирали, відразу поповнювали її іншими, і ми не встигали навіть познайомитися. Пам’ятаю, біля мене з одного боку спав якийсь Васильчук, а з другого боку — Шкільчак із Ям: ниці. Декілька разів у цій камері ми оголошува: ли голодування або зчиняли сильний шум. Це ми робили, коли хтось із в’язнів був тяжко хво: рий і йому не надавали жодної допомоги. Як правило, перші дні наших акцій залишалися без уваги. Ми тупали ногами, кричали, співали яку–небудь пісню. Одну пам’ятаю й досі, її скла: ли самі в’язні:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Святий Боже всемогутній, Молимо Тебе всі враз: Дай нам волі ще прожити І з тюрми звільни Ти нас. Плачуть діти, плаче жінка, Сльозами вмиваються, Що вже батька не побачать, Вороги знущаються. Не журіться, брати любі, Прийде хвиля, новий час, Що всі тюрми розпадуться, Заживем на волі враз. Цієї пісні наглядачі не любили найдужче. Сиділи різні люди. Найбільш начитані розповідали різні історії: про героїзм козаків, січових стріль: ців — і такими розповідями підтримували в нас надію, що колись те пекло скінчиться. Десь у другій половині червня 1941 р. всіх, хто мав малі терміни ув’язнення (до 10 років), ночами переводили до інших камер. Мене разів чотири перекидали з камери до камери. Я втратив орієнтацію і вже не знав, на якому я поверсі. По в’язниці чулися крики, на подвір’ї постійно гули мотори, наче від тракторів. Іноді було чути постріли в коридорі чи у камерах. Всіх охопив ней: мовірний страх, пішла чутка, що на подвір’ї розстрілюють в’язнів. Десь, точно не пам’ятаю, чи в останніх числах червня, чи першого липня, нашу камеру відкрили і зачитали список, близько 15 осіб. Зачитали і моє прізвище, але ім’я було не Андрій, а Василь. Я не відгукнувся, лежав байдужий на підлозі. Кілька днів, крім чаю, нам уже нічого іншого не давали. Одного дня (як з’ясувалося, це було в ніч на друге липня) ми почули глухі удари об стіну. Почала осипатися штукатурка, згодом в отворі з’явилася залізнична рейка. Хтось спитав знадвору, чи є тут хто живий. Ми відгукнулися. Діру розширили, і ми один за одним стали вибиратися на вулицю. У нас запитували, чи не знаємо того чи іншого, і називали прізвища. Сказали, що почалася війна і москалі тікають. Порадили також, у який бік тіка: ти, бо на подвір’ї ще розстрілюють в’язнів. Хтось нас кількох провів на цегельню. Тут нам дали їсти, а потім якоюсь підводою відвезли до Опришівців. Там нас поголили. Ті, хто був зі мною в камері, по: розходилися зі знайомими у різні боки. Мене поса: дили на воза, і я за день дістався до Коломиї. Звідти уже пішки дійшов до Нижнього Вербежа. Хоча від Коломиї до мого села недалеко, до рідної хати до: бився опівночі — був дуже знесилений. Дорогою бачив скрізь у вікнах запалені свічки, виставлені образи, вивішені прапори. Удома мені пояснили, що це з нагоди проголошення незалежності України. Я не вірив, що залишився живий і вже вдома серед своїх. Та недовга була радість. Прийшли
«Дем’янів Лаз»
мадяри, а відтак німці. Почалися арешти націо: налістів. Я втік із дому. У Косові мене піймали і привезли до Коломиї. Тут на вокзалі дуже багато молодих хлопців і дівчат садили у вагони і везли до Німеччини. Коло вагона, у який мене мали са: дити, зчинився гамір, і я, скориставшись цим, попід вагонами втік. Усю німецьку окупацію хо: вався в Косові та навколишніх селах у знайомих і рідних. У 1944 р. мене з Ключева забрали до ра: дянської армії. У першому ж бою був поранений у ногу, і досі рана тече, не гоїться. По війні мене знову почали тягати в НКВД за старі «гріхи», але врятувало те, що я інвалід війни другої групи. Якось вдалося дати дітям освіту, маю добру дру: жину, хворіємо обоє, діти допомагають. Я греко–католик, син січового стрільця. Тільки Бог допоміг перетерпіти муки й дожити до нинішніх днів. Мучили мене поляки, німці, москалі. Загинув за Україну батько. Брат молодший, Ва: силь, напевно у «Дем’яновому Лазі». До нього на могилу, доки буду живий, хоч раз на рік приїду по: молитись. А де похований батько, не знаю, можли: во, ваш «Меморіал» щось розвідає, бо я чув, що ви багатьох так розшукуєте, як мене. Може, хтось чув про мого тата, він був добрий канонір. У ста: ніславській тюрмі я був зустрів одного старшого чоловіка, який знав мого батька, не можу згадати ні прізвища того чоловіка, ні звідки він. Намагати: муся згадати ще людей, з якими сидів, і писатиму про них для вашого «Меморіалу». Як доживу до суду над комуністами, беріть мене за свідка». Присутні при дачі свідчення члени «Ме: моріалу»: Степан Каспрук, Юліан Куйбіда. Через рік я переводив відеозапис свідчень Андрія Тимосишина на письмо, виникла потреба ще дещо уточнити. З великою надією і безліччю запитань їхав до Нижнього Вербежа. На подвір’ї старенької гуцульської хати побачив людей. Біля входу вінки і хрест. У голові промайнула думка: «Лихо у пана Андрія». Зайшов до хати, біля ката: фалка — дві милиці. А на катафалку — він, Андрій Тимосишин. Виглядав так, як рік тому, коли оповідав перед відеокамерою про свій важкий життєвий шлях. У «Дем’яновому Лазі» побували кореспонден: ти телеканалу «Київ». В обласного прокурора Андріуци, слідчого Даниліва і в мене було взято інтерв’ю. Ми детально розповіли гостям з Києва про розкопки, показали документи, котрі під: тверджували пряму причетність НКВС до того страшного злочину. По від’їзді кореспондентів з Києва відвідувачі «Дем’янового Лазу» порадили нам повісити на огорожі навколо розкопок скриньки, щоб люди могли класти в них пожертви на майбутній пам’ят: ник загиблим. Після обіду на розкопки прийшла жінка із села Залукви Галицького району. Вона шукала мате: риного брата, Василя Белея. Його арештували у 139
«Дем’янів Лаз»
Іван Козьмик із с. Белелуї Снятинського району грудні 1940 р. У 1962 р. сестру Василя Белея ви: кликали в КДБ і питали, де брат її мами, а потім сказали: «Він у нас». Під час розкопок другої могили до нас прихо: дили люди з різних підприємств та організацій, пропонуючи свою поміч. Бувало, працювали й школярі. А учень 17–ої школи дев’ятикласник Ми: кола Стиранівський був з нами весь час. Трапля: лося, що на розкопки приходили люди, які не стільки допомагали, скільки заважали. Одного разу почув якусь суперечку біля входу за огорожу. Підійшов туди. Чоловік похилого віку тримав у руці посвідчення ветерана війни і кри: чав: «Я имею право! Я заслужил!» Він хотів зайти на територію розкопок. Звичайно ми допускали до розкопок, але тільки тоді, коли хтось просив дозволу оглянути рештки одежі і взуття закатова: них. Вчинок ветерана, на жаль, засвідчував, що дехто і в такій справі хотів дістати пільги. Навіть глянути на людське горе, вважав дехто, має пра: во першості. Того дня нашу увагу привернув ще один старенький чоловік. Він стояв біля стовпа 140
Роман Круцик
огорожі і плакав, як мале дитя. Біля нього почали збиратися люди, плакали жінки. Ми посадили йо: го на стілець, дали води і, як могли, заспокоїли. Зволожені очі старого дивилися в бік напівзотлі: лого взуття. Склавши руки, як до молитви, чоло: вік благав пустити його за огорожу. То був Козь: мик Дмитро Онуфрійович із села Белелуї Сня: тинського району. Тяжко навіть повірити в те, що він розповів. Перед війною НКВС арештував його брата, дев’ятикласника Івана. Перед арештом Дмитро Онуфрійович сам пошив йому чоботи. Він запевняв нас, що Іван знищений в «Де: м’яновім Лазі» і він зможе впізнати свою роботу. Ми не вірили тим доказам, але, щоб заспокоїти його і жінок, що стояли поруч, дали гумові рука: виці і пустили за огорожу, а самі продовжували виймати останки з могили. Згодом ми були вражені побаченим. Дмитро Онуфрійович вкляк на траві, де було розкладене взуття з могил, і обхопив руками чоботи. Він уже не плакав, а стогнав. Все його тіло трусилося, немов у пропасниці. Коли нам вдалося його за: спокоїти, він майже пошепки сказав нам: «Оце мої шви, оце так я забивав цвяхи». Віддати кістки його брата Івана ми не могли, бо не знали, з котрої ями вийняли їх і котрі вони. Чоботи ми йому віддали. Із сумною ношею поїхав Дмитро Онуфрійович додому. Забрали Івана Козьмика зі школи. Вчився він у дев’ятому класі і хотів стати агрономом. Через кілька днів, переглядаючи залишки одежі в’язнів, ми знайшли клаптик зотлілого документа з ім’ям та прізвищем Іван Козьмик. За тією справою, як оповів Дмитро Козьмик, судили дев’ятьох хлопців — за приналежність до молодіжної ор: ганізації ОУН. Мабуть, нікому ніколи не вдасться з’ясувати, скільки українців знищено за такими сфабрикованими справами. Останній тиждень на розкопках був найбагат: шим на людські емоції. Тисячні людські потоки проходили навколо огорожі. На стелажах і на сто: лах лежали людські черепи. Частина з них була вимита, і судмедексперти клеїли на них шматки лейкопластиру з номерами. Черепів було близько 400. Дівчата, що працю: вали на розкопках, принесли з дому шампуні і обережно вимили і заплели всі коси, вийняті з могил. Потім їх поклали на черепи. Така кіль: кість черепів наводила на людей жах. Живий блиск чорних, русявих та білявих жіночих кіс і по: рожні очниці черепів не могли сприйматися бай: дуже. Одні жінки плакали, інші слали прокляття катам, а декілька з них знепритомніли, довелося їх приводити до тями. Під вечір ми закінчили вий: мати людські останки з другої ями. Друга могила була розташована перпенди: кулярно до першої на відстані 7 м у бік джерела, розміром, одинаковим з першою. З неї вийнято 204 останки.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Черепи жертв, підготовлені до експертизи 141
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Черепи жертв, підготовлені до експертизи
Хрестик і медальйон, знайдені при промиванні ґрунту з дна могили 142
Понеділок Зранку одна група промивала залишки рідини з ями, друга — мила кістки і черепи. При промиванні рідини на сітці залишилася цигарничка з написом «Корпан М. Т.», золотий зуб та золота коронка. При митті черепів — 7 золотих коронок. В одежі бу: ла ложка з написом «Я. Л.». Знайдено шкіряний плащ, а при ньому хрестик і медальйон. На одному боці ме: дальйона зображено Божу Матір з Ісусом на руках, на другому — Ісуса Христа. 9 жовтня на розкопки було привезено 10 домо: вин. Хлопці відразу складали в ті домовини кості, одежу та черепи, обстежені судмедекспертами. Кістки та одежу складали з першої ями. Всі остан: ки з першої ями не помістилися в ті домовини. Третю яму ми знайшли самі. Вона була на одній лінії з першою. За розмірами дещо з одно: го кінця вужча від першої ями, але трохи довша. Хтось із відвідувачів розкопок, побачивши, що ми розкопували третю яму лопатами, прислав екскаватор. Опівдні на розкопки приїхав В. Кар: пенко. Він спитав, що потрібно для праці, і був дуже незадоволений, що ми поставили хрест біля другої ями. Його слова всіх дуже вразили, і хтось із працюючих відповів: «Тумбочок із зірка: ми тут не буде. А вам як не подобається, то моліться своїм богам». Цього дня з міста привезли інший вагон– їдальню, вже обладнаний столами і лавками, та
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
стовпчики і сітку для огорожі. По обіді прийшли рідні закатованого в «Дем’яновому Лазі» Дерень: ка Степана Івановича. Люди давали свідчення про інші місця поховань в’язнів. Нарешті наша бю: рократична машина запрацювала і на 19–й день розкопок почала допомагати нам. Вівторок Дощ. Працюють тільки члени товариства «Меморіал» і, як завжди, жителі Пасічної. Розчи: щали яму, робили до неї сходи. Незважаючи на наші застереження, міліціонери були на розкоп: ках тільки вдень. А по ночах чергував самотньо Мирон Веретко. Середа Ранок почали з миття кісток і черепів для ро: боти над ними судмедекспертів. Кілька черепів були розколені. При їх митті всередині виявилися добре збережені залишки мозкової тканини. Ох, якби вдалося якимось способом прочита: ти ту законсервовану інформацію на тих мозкових тканинах та ознайомити з нею людство, щоб воно знало, яким методом диктатура пролетаріату підкоряла для імперії чужі землі і народи. Судмедексперти тведили, що так довго сам по собі мозок людини не міг би зберігатися. Мусив бути якийсь сторонній фактор, що подіяв на моз: кову тканину і загальмував її розклад у землі май: же на півстоліття. При детальнішому обстеженні тих черепів виявилося, що вони були у потиличній частині обвуглені. Тобто в’язнів пекли при допитах
«Дем’янів Лаз»
розпеченими прасками або мучили електричним струмом. Багато очевидців, хто в 1941 р. оглядав камери станіславської тюрми, розповідали про те, що в кількох камерах було щось подібне на елект: ричні стільці і що їх було шість. Зранку прийшли інші групи студентів медич: ного і педагогічного інститутів. Одягнуті по–свят: ковому, працювали неохоче. Частину відправили
Розплющені кулі з черепів і з дна могил
Залишки мозкової тканини із розколених обпалених черепів 143
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
додому. 11 жовтня почали виймати людські остан: ки з третьої ями. З другої могили промивали з дна мул. У багатьох черепах в потиличній частині бу: ли розплющені кулі. Зустрічалися застряглі на ви: ході з черепа. Тих розплющених шматків металу на дні могил були цілі пригорщі. У взутті знайдено ложки. Одна з ініціалами «П. В.», друга — «М. Ц.». Знайдено дві цигарнич: ки. На пластмасовій — напис «М. Р.», на дере: в’яній — «Г. М.». Знайдено медальйон із срібним ланцюжком. З одного боку напис: «Євхаристівсь: ке серце Ісуса — помилуй нас». З другого — «Член братства В.М.Н.П.». На вироках прочитано прізвища працівників НКВС: «Политрук Двинин. Тараканов — военный юрист первого ранга. Храбров — техник–интендант первого ранга. Председательствующий военного трибунала 12–ой армии Стругин. Интендант второго ранга Клименко». Прочитано ще прізвища жертв: Кузан, Лазурке: вич Григорій Миколайович. На клапті одного доку: мента прочитали тільки: «Григорій Мирославович». Четвер 12 жовтня продовжували виймати останки з третьої ями. Знайдено ложку з написом по–по: льськи «К. Войцарович». Прочитано ще одне прізвище жертви — Ста: сюк Степан Іванович. Знайдено ложки з ініціала: ми: «М. Ц.», «М. О.», «X.», «М.», «М. Р.», «М. Г.».
Деякі свідки розповідали, що у 1941 р., коли відкривали дві могили в «Дем’яновому Лазі», в одній із них була жінка, а в неї на грудях згорток пелюшок з немовлям. Признаюся, тяжко було повірити тим розповідям. Та коли в одному кутку третьої могили ми натрапили на останки жінки з чорною косою, а біля неї згорток тканини — дове: лося повірити. Коли той згорток розгорнули, то шматки тканини набрали явно вигляду двох пелю: шок. Всередині згортка було кілька невеликих шматочків муміфікованої маси. Експерти поясни: ли, що у тій масі проглядаються фрагменти дитя: чих кісточок. Страшно було дивитися на таке. Знайдено ще один документ, в якому прочитано прізвище Лущак. 11 жовтня обласне Товариство охорони пам’яток історії та культури запросило на збори своїх районних керівників. Перед ними виступив Б. Томенчук з розповіддю про «Дем’янів Лаз». Під час його виступу і пізніше в розмові з ним більшість керівників того товариства всіляко запе: речували злочини НКВС у «Дем’яновому Лазі», вперто спихали злочини на фашистів та бан: дерівців. Добре відомо, що коли говорити людям неправду протягом десятиліть, то якась частина сприйме її за правду. Й тому не дивно, що між на: ми є люди з травмованим світоглядом. Як на гріх, пішли дощі. Земля тяглася за но: гами. Бракувало води для миття кісток і черепів.
Документ на прізвище Лущака Мирослава Миколайовича 144
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Останки в трунах. Підготовка до перезахоронення 145
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Особисті речі замордованих з третьої могили Пожежні машини з водою приїздили все рідше. Незважаючи на сльоту, ми складали кістки і чере: пи в домовини. Людські останки з першої ями помістилися в 11 домовинах. Було вирішено поховати останки в тих ямах, з яких їх вийняли, і в кожній ямі помістити 11 до: мовин. Всіх домовин було виготовлено 33. Похо: лоднішало, а на розкопках не було пічки, щоб погрітися та посушитися. Та що там пічки! Не бу: ло навіть умивальника. Я не хочу звинувачувати в тім владу. Я лиш хочу показати, в яких умовах ми працювали майже 40 днів, без вихідних. Ми ще раз перебрали одежу. Знайдено поль: ський тюремний бланк, надрукований у Варшаві на вулиці Довгій, 52. На зворотному боці того бланка видрукуваний вирок: «Дело... Выписка из приговора. Именем Сою: за Советских Социалистических Республик... 1941 года, февраля 10 дня, военный трибунал 12 армии Киевского особого округа на закрытом судебном заседании в помещении Управления НКВД гор. Станислава, в составе председатель: ствующего военного юриста Тараканова и чле: нов: старшего политрука... и политрука Двинина, при секретаре технике–интенданте второго ранга Храброве рассмотрел... Выписка верна. Судеб: ный секретарь военного трибунала техник–интен: дант второго ранга Храбров». Той вирок з третьої ями нам вдалося прочита: ти на розкопках. На жаль, прізвище жертви не чи: талося. Можна було б у цій книзі опублікувати 146
повний список осіб каральної машини НКВС м. Станіслава, встановлений шляхом опитування колишніх в’язнів. Якби компетентні органи опу: блікували прізвища злочинців з НКВС, то їхній список не дуже відрізнявся б від нашого. П’ятниця Усі роботи на розкопках проводилися приско: реними темпами. Степана Каспрука, Рибчака та інших наших активістів ми звільнили від праці в останній тиждень для того, щоб вони готували установчу конференцію товариства «Меморіал». 13 жовтня до нас приходила сім’я Моцюків (мати з дітьми) із села Миловані Тисьменицького району. Моцюк Анна (мати) розушкувала свого чоловіка Михайла, якого арештував НКВС у липні 1940 р. Оповідала, що її чоловіка забрали удо: світа. Бігла вона за ним до Тисьмениці, бо взяли його з хати простоволосим. Залишилися напівси: ротами четверо дітей. Наймолодшій дитині було тоді два місяці. Забрали із села того досвітка 10 чоловік. Живим залишився один. Його настіль: ки залякали, що й тепер не добути від нього й сло: ва про ті страшні часи. З її чоловіком сидів у станіславській тюрмі Ва: силь Гринишин із Вовчинця. Після війни Гринишин приходив до неї додому і розповідав, як і коли її чоловіка викликали з камери на етап. З тих пір йо: го ніхто не бачив. «Мій Михайло ледве вмів розпи: сатися», — оповідала Анна Моцюк. Працював він удома і на полі. Мали пару коней і одну корову. «До сих пір не збагну, за що його арештували...»
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Чорна жіноча коса, яку витягли хлопці з ріди: ни, вразила всіх своїм розміром. Її заплетена час: тина мала довжину 40 см, а незаплетена — 25. При огляді одежі з кишені кожуха витягли доку: мент. Поруч лежав в’язаний светр з червоними коралями. Того дня на розкопки приїздили школярі. Двоє хлопців перелізли через огорожу і поклали на че: репах портрет Сталіна. Великий вождь усіх на: родів тримав у руці працю, на якій був зображе: ний ще більший вождь — Ленін. Один з тих хлопців підійшов до мене і сказав: «Ми поставили портрет того ката, що те все робив». Якось під вечір, коли вже сутеніло, двоє па: рубків літ 22–25, вибравши момент, коли біля сте: лажів з черепами нікого не було, взялися рвати портрет Сталіна. Я побачив це, і вони втекли. Їхнє щастя, що не бачили того відвідувачі «Дем’яново: го Лазу». Ми приклеїли розірвані клапті до карто: ну, і до кінця розкопок ніхто більше не тривожив подобу вождя. Часто доводилось відриватись від роботи. Лю: ди з–за огорожі гукали нас, щоб подати письмові свідчення в надії, що на розкопках знайдеться до: кумент їхнього родича. «Мій дід Сулима Тома Євстахійович 1902 р. н., житель с. Загвіздя, був арештований 22 червня 1941 р. енкаведистами. Після цього про його до: лю нічого не відомо. 22 червня 1941 р. посильний із сільради викли: кав дідового швагра (бабиної сестри чоловіка),
«Дем’янів Лаз»
який жив по сусідству. У сільраді чекали співро: бітники НКВД. Але голова сільради сказав, що во: ни лишились і мали викликати мого діда. Дідів швагро пішов додому і попередив мого діда. Дідо довго не думав, утік з дому і сховався на городі в терен. Невдовзі прийшли співробітники НКВД. До: ма тоді була моя мама, їй тоді було 14 років. Вони запитали про діда, походили по подвір’ю і пішли. Мама пішла на город і з терну покликала діда. Дідо прийшов додому, а перед ним прийшла його дружина з церкви і сказала, що заарештували од: ного чоловіка — його прізвисько Совак. Дідо дістав з шухляди «Кобзар» і календар «Червона калина» і сказав заховати. Також сказав, що нічо: го такого за собою не чує і не має чого боятися. Після цього пішов у сільраду. По дорозі його схо: пили і кинули на машину. Везли попри нашу хату. Баба стояла на воротах. Дід піднявся, хотів щось сказати, але його вдарили прикладом і звалили на дно машини. Того дня з с. Загвіздя було арештова: но Столярчука Олексія. Вони з дідом дружили. Після арешту, де баба не ходила — і в тюрму, але вона нічого не довідалась. Як червоні повтіка: ли і відкрили тюрму, баба ходила туди. Вона ба: чила на подвір’ї велику свіжу яму з трупами. Там пояснювали, що люди вбиті струмом. У жінок бу: ли відрізані груди. У кількох чоловіків на спині була пасами знята шкіра. Також були з перекру: ченими назад головами. Була одна яма з одежею і передачами, що приносили рідні в’язням. Але діда там не знайшла. Ходила і за гору в Пасічну.
Фото Сталіна на стелажах з черепами, покладене дітьми 147
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Стасюк Онофрій
Там відкрили три могили. Про це писали тоді газе: ти. Надворі була сильна спека, і ті могили зразу закрили. На цьому місці поставили три хрести, але після війни їх зняли. До цього часу про діда так нічого ми й не знаємо. Вищесказане записано мною зі слів мами і баби. Карабін Зиновій. Інженер Шкіроб’єднання, м. Івано–Франківськ». Люди приносили не тільки спогади, а й фото: графії рідних. Із сусіднього з «Дем’яновим Лазом» с. Загвіздя принесли фотографії Стасюка Оноф: рія Миколайовича 1910 р. н., який був лідером сільської молоді. Очолював місцеву організацію «Пласт». Арештований був 22 червня 1941 р. Його і ще кількох сільських хлопців із зв’язаними за спиною руками повкидали на машини і повез: ли до Станіслава. Більше Стасюк додому не по: вертався. Довгі пошуки та звернення родини до радянських органів результатів не дали. 13 жовтня закінчили виймати людські останки з третьої ями. Третя могила розташована на одній лінії від першої на відстані три метри від неї в сторону с. Загвіздя. Розмір могили — 8,5 м довжини і 4,5 м ширини зі сторони першої могили. Проти: лежна сторона шириною 3 м. З третьої могили вийнято 108 останків. В ямі залишилася рідина, її треба було процід: жувати. Пожежники майже саботували підвезен: ня води на розкопки. Почалися холодні осінні дні. Усі знервовані. Виснажлива праця від світанку до смерку залишила на всіх нас свій слід. За 23 дні перебування серед смороду, кісток і скелетів я вдома не мав жодної спокійної ночі. Снилися кош: мари, розмови з небіжчиками. Цього ранку М. Данилів відкликав мене в сто: рону і, подаючи мені згорток паперу, сказав: «Уважно прочитай — ці люди, напевно, у цих мо: гилах. Хай твої люди з’їздять по вказаних адресах і розшукають рідних, спитають, чи хтось з тієї гру: пи повернувся додому». Микола, очевидно, дав мені матеріал, який віднайшов у архівах. «Про це знаю я і ти», — додав, від’їжджаючи. Пізніше я мав змогу повністю перечитати цю справу. Справа 19–ти По кримінальній справі, яка послідовно міняла номери 28907, 273227, 32418, 6872, ув’язнили 19 чоловік. Арештували їх з перших днів приходу «визволителів»: 1. Телечкан Дмитро Петрович, 1920 р. на: родження, українець, освіта незакінчена середня. Народився і проживав у селі Клубівцях Тлумаць: кого району Станіславської області. До арешту працював бухгалтером на хутровій фабриці.
Загвіздянські пластуни на велосипедах. Зліва Стасюк, справа Дем’янів Пилип — капітан футбольної команди «Сокіл» 148
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
2. Досюк Дмитро Васильович, 1914 р. народження, українець, жонатий, освіта не: закінчена середня. Народився і проживав у селі Клубівцях Тлумацького району Станіславської області. До арешту працював комірником у шев: ській майстерні. 3. Лесюк Федір Васильович, 1909 р. народ: ження, українець, жонатий, освіта «нізшая» (про6 токольний запис). Народився і проживав у селі Клубівцях Тлумацького району Станіславської об: ласті. Хлібороб. 4. Фігурний Іван Дмитрович, 1911 р. народ: ження, українець, жонатий, освіта початкова. На: родився в селі Надорожна Тлумацького району Станіславської області. Хлібороб. 5. Сандецький Василь Петрович, 1899 р. на: родження, українець, жонатий, освіта початкова. Народився в м. Тисьмениця. Хлібороб. 6. Палагицький Микола Петрович, 1907 р. народження, українець, жонатий, освіта початко: ва. Народився в селі Клубівцях Тлумацького райо: ну Станіславської області. По професії фельдшер (запис з протоколу). 7. Савчук Василь Мартинович, 1912 р. на: родження, українець, жонатий, освіта початкова. Народився в селі Клубівцях Тлумацького району Станіславської області. Хлібороб. 8. Федорак Роман Васильович, 1907 р. на: родження, українець, жонатий, освіта початкова. Народився в селі Клубівцях Тлумацького району Станіславської області. Хлібороб. 9. Турик Микола Іванович, 1903 р. народжен: ня, українець, нежонатий, освіта початкова. Наро: дився в селі Клубівцях Тлумацького району Станіславської області. Хлібороб. 10. Рекетчук Іван Гаврилович, 1912 р. народ: ження, українець, жонатий, освіта початкова. На: родився в селі Клубівцях Тлумацького району Станіславської області. Хлібороб. 11. Матіс Федір Петрович, 1914 р. народжен: ня, українець, жонатий, освіта початкова. Наро: дився в селі Миловань Тлумацького району Станіславської області. Хлібороб. 12. Гудима Іван Васильович, 1920 р. народ: ження, українець, нежонатий, освіта — 5 кл. Наро: дився в селі Юрківка Тисьменицького району Станіславської області. Хлібороб. 13. Старчук Іван Васильович, 1914 р. народ: ження, українець, жонатий, освіта початкова. На: родився в селі Клубівцях Тлумацького району Станіславської області. Хлібороб. 14. Гудима Василь Миколайович, 1918 р. на: родження, українець, жонатий, освіта — 5 кл. На: родився в селі Юрківка Тисьменицького району Станіславської області. Хлібороб. 15. Турик Петро Терентійович, 1901 р. народ: ження, українець, жонатий, освіта початкова. На: родився в селі Клубівцях Тлумацького району Станіславської області. Хлібороб.
«Дем’янів Лаз»
16. Гушень Федір Михайлович, 1897 р. народ: ження, українець, освіта початкова. Народився в селі Юрківка Тисьменицького району Стані: славської області. Хлібороб. 17. Качурак Олексій Васильович, 1902 р. на: родження, українець, жонатий, освіта початкова. Народився в селі Клубівцях Тлумацького району Станіславської області. Хлібороб. 18. Пшик Дмитро Васильович, 1898 р. народ: ження, українець, жонатий, освіта початкова. На: родився в селі Юрківка Тисьменицького району Станіславської області. 19. Бажалук Дмитро Миколайович, 1909 р. на: родження, українець, жонатий, освіта початкова. Народився в селі Вільшаниці Тисьменицького району Станіславської області. Хлібороб. Досюка Дмитра арештували 13 вересня 1940 р. Ордер на його арешт (№ 1200) видав 12 вересня 1940 р. Бурмакіну начальник Станіславського НКВС Михайлов. Арештовував Досюка сержант держбезпеки Куліш. Пд час арешту енкаведисти провели старанний обшук в його хаті і на подвір’ї. Їм не вдалося знайти ніяких доказів, які могли б бути причиною звинувачення арештованого в ан: тирадянській діяльності. Через місяць було зроб: лено повторний обшук. Того разу енкаведисти вже знайшли те, що шукали. У протоколі обшуку за 8 жовтня 1940 р. записано: знайдено пістолет системи «Стер» № 223, вісім набоїв до нього, 59 крісових набоїв і один штик. Пізніше в протоколах слідства пістолет систе: ми «Стер» слідчі чомусь переписали на пістолет системи «Вальтер». За матеріалами слідства Досюка обвинувачу: вали в керівництві крайовою повстанською ор: ганізацією ОУН в селі Клубівцях Тлумацького району. За протокольними записами слідчого, ор: ганізація ОУН, керована Досюком, проводила шпигунську діяльність на території СРСР. Крім то: го, члени ОУН складали списки на радянський партійний актив, щоб його знищити під час зброй: ного повстання проти радянської влади. За такі антидержавні наміри Досюка судили за статтями 54–2, 54–11, 16–54–6–8 КК СРСР. Після відпо: відної фізичної обробки Дмитро Досюк на суді повністю визнав свою провину. Ось його зізнання в судовому засіданні: «В 1938 році я встретился з Лесюком Федором, и он мне сказал, что он был в Германа Ф., от которого узнал о существовании ОУН и тогда он мне предложил создать свою ор: ганизацыю ОУН на селе для борьбы с Польским государством за создание Самостоятельной Ук: раины. Я ему пообещал это сделать и тогда я в середине 1938 г. встретился внов с Германом Ф. Он мне сказал, что сейчас настало время осуще: ствыть свою задачу, так–как началась война Польщи с Германией и надо только ждать удобно: го момента. Я ему тогда ответил согласием и приступил к созданию организации в своем селе 149
«Дем’янів Лаз»
Клубовцы. В разговорах с односельчанами о их желании участвовать в организации ОУН я каж: дому из них разяснял что ОУН имеет своей зада: чей боротся за создание Самостийной Украины против Польщи. В декабре 1939 г. я встретился с Германом и тогда он мне сказал, что возможно отсюда Красная Армия уйдет и поэтому людей нужно готовить к обороне против поляков, нужно проводить работу по сбору оружия. Германом я был назначен комендантом…» (текст зі справи подано без змін). Справа Телечкана Д. відрізняється від справи Досюка Д. тільки тим, що він проводив аналогічну «підривну» діяльність проти радянської влади в м. Тисьмениця. За протоколами справи Телечкан Д. за завданням члена окружного проводу ОУН Гу: дими Мирона створив у м. Тисьмениця повстансь: ку організацію ОУН, керівником якої був до дня арешту. Підготував список радянського партійно: го активу з метою знищити його в момент зброй: ного повстання. Збирав шпигунські матеріали про Червону армію та внутрішнє становище в СРСР, а також отримував і розповсюджував листівки контрреволюційного змісту. Таким було обвинува: чення Телечкана. У товстих томах кримінальної справи відсутній список партійного активу і листівки, які нібито вилучались у Телечкана, від: сутні і протоколи вилучення речових доказів. По завершенні слідства над групою 19–ти в суд був направлений разом зі справами документ такого змісту: «Все они являются участниками контрреволюционной организации ОУН тоесть в преступлении по ст. 54–2, 54–11 УК СССР, след: ственное дело № 28907 по обвинению Телечкана (далі перераховуються всі підсудні) всего 19 че: ловек через 1–й спецотдел УНКВД по Станисла: вской области направить на разсмотрение суда Военного трибунала 12–й Армии Киевского осо: бого военного округа. Старший оперуполномоченный сержант госбезопасности Букварев (подпись) Согласен: Зам. Нач. 3 спецотдела УНКВД лейтенант госбезопасности Постельняк (подпись)» Суд над групою тривав два дні. Судове обви: нувачення було складено старшим сержантом держбезпеки Букварьовим, підписав обвинува: чення старший помічник військового прокурора 12–ї армії, військовий юрист 1–го рангу Свірко. Із протоколу судового засідання: «… допро: шенные по существу обвинения (перераховано 19 осіб) в предъявленном обвинении виновными признали себя полностью, по статьям 54–2, 54–11, 16–54–6–8 УК УССР. Бажалук Д. Н. винов: ным себя не признал, но достаточно изобличает:
1
Роман Круцик
ся по показаниям обвиняемых Карапутного Васи: лия Павловича и Солоничного Дмитрия Иванови: ча, по первому следственному делу № 28907». Військовий трибунал 12–ї армії Київського особливого військового округу засудив Телечка: на Д. і Досюка Д. до розстрілу, Лесюка Ф., Фігур: ного І., Сандецького В., Палагицького М., Федора: ка Р., Турика М., Пшика Д. і Бажалука Д. до 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав і Савчука В., Рекетчука І., Матіса Ф., Гудиму І., Старчука І., Гудиму В., Турика П., Гушеня Ф., Ка: чурака О. до 7 років позбавлення волі і 3 років позбавлення прав. 19 родин, як родини ворогів народу, були виселені до Сибіру. У довідці під грифом «сов. секретно» вказано, що вирок виконано 3 квітня 1941 р. Із усієї групи за: суджених додому вже ніхто ніколи не повернувся1. Не можу не згадати про обурливий випадок. На розкопки прийшов начальник обласної судмедекс: пертизи і привів із собою жінку — викладача ме: дичного інституту. Вони просили мене дати кістки для навчання студентів. Не пам’ятаю, що я тоді відповів, але знаю, що відмовив їм дуже грубо. Працюючи на розкопках, кожний відповідав за свою ділянку. Були бригади робітників, була група судмедекспертів, але слідчий Данилів був один. А обсяг робіт — великий. Тому я постійно йому до: помагав, фіксував на плівці знахідки з могил, на його прохання давав вказівки хлопцям. Кожні два дні в мене вдома ми переглядали відзняте на плівках. М. Данилів доповнював протокол. Слід: чий, судмедексперти і вся наша група під кінець розкопок були як одна сім’я. Ніколи ніхто з нас та: ких робіт не виконував, за винятком судмедекс: перта з Києва, який був на розкопках у Куропатах. Працюючи поруч із спеціалістами, ми всі потроху вчилися у них. 14 жовтня в Будинку культури по вул. Шевчен: ка відбулась установча конференція обласної ор: ганізації товариства «Меморіал». Робоча група під керівництвом С. Каспрука все ж встигла підготувати проект резолюції та інших необхідних документів для роботи конфе: ренції. Ми з Миколою Кобрином підготували пер: ший номер підпільної газети «Меморіалу» з на: звою «Рани». М. Кобрин набирав її на комп’ютері. Для заголовку був з підошви гумового чобота вирізаний штамп. Було випущено 30 номерів га: зети. І для учасників конференції це була не: сподіванка і сюрприз. Після проголошення неза: лежності України газета «Рани» виходила як вставка до газети «Галичина» і була надзвичайно популярна в жителів області. Відкриття і розкопки могил «Дем’янового Ла: зу» сприяли авторитету «Меморіалу». По районах і селах створювались осередки товариства. Зал
Архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. 28907, 273227, 32418, 6872.
150
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
не міг вмістити всіх делегатів. Початок вул. Шев: ченка був заповнений автобусами делегатів з районів. Кому не вистачило місця в залі, стояли в коридорах і на вулиці. Після обрання президії, мандатної, лічильної комісії, їхніх звітів та визнання повноваження кон: ференції моя доповідь була першою. Початок конференції проходив якось скуто: люди прийшли з наболілими питаннями, але дов: голітня ідеологічна обробка тяжіла напівстрахом у залі. Коли перші промовці підходили до мікро: фонів, то цей страх підсилювався сторонніми вигу: ками, що лунали з динаміків озвучення. Хтось на коротких хвилях спеціально підключався до озву: чення і створював перешкоди промовцям. Хтось пояснив, що це робить міліція, бо на коротких хви: лях працюють правоохоронні органи. У залі були делегати, які прийшли на конференцію з націо: нальною символікою, але ніхто не насмілювався її підняти. Я звернув на це увагу, звертаючись до де: легатів: «Я знаю, що в залі є наші національні пра: пори. Чому вони не підняті? Доки ми будемо боя: тись?». У залі між рядами несміливо почали підніматись національні прапори. Двоє молодих хлопців з прапорами вийшли на сцену і стали по її краях. Зал зааплодував. У багатьох на очах забли: щали сльози. У залі запанувала розкута атмосфе: ра. Як і в усі віки боротьби нашого народу за неза: лежність, національні символи об’єднували людей. Недарма наші вороги завжди намагались їх зни: щити, бо добре знали, що без своїх символів на: род стає лише населенням. У доповіді я проінформував делегатів про хід розкопок, про підготовку до розкопок у так звано: му тоді «Меморіальному сквері» і в Чорному лісі біля колишнього села Посіч. Також висловив низ: ку пропозицій до резолюції установчої конфе:
«Дем’янів Лаз»
С. Каспрук, керівник робочої групи з проведення установчої конференції «Меморіалу». 1989 р. ренції і запропонував конференції визначити дату перепоховання жертв «Дем’янового Лазу». З до: повідями виступили П. Арсенич, З. Дума, Я. Шев: чук. До президії надійшло близько 20 записок
Кліше заголовку підпільної газети «Рани» 151
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Газета «Меморіалу» «Рани» 152
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
охочих виступити. Ведучі просили промовців бути лаконічними, бо необхідно вкластись у час, на який нам влада надала зал. Після короткої обідньої перерви почались вибо: ри керівництва «Меморіалу». В усіх пропозиціях на голову товариства звучало моє прізвище. На вели: ке здивування делегатів, я відмовився від обрання мене головою і запропонував кандидатуру З. Думи. Свою відмову аргументував своєю практичною ро: ботою на розкопках, яких планується ще багато, та дав згоду на обрання мене першим заступником. Насправді причина моєї відмови була в іншому. На одній нараді після розкопок у вузькому колі в при: сутності владики П. Василика обговорювалось питання про вихід із підпілля та легалізацію УГКЦ (Української Греко–Католицької Церкви). Монахи і священики вже довший час голодували з цього приводу в Москві. На місцях комуністична влада поспіхом створювала громади РПЦ та повертала їм раніше закриті храми. Івано–Франківський владика Макарій поспіхом висвячував нових священиків, се: ред яких були і колишні міліціонери. Москва ство: рювала передумови для майбутніх релігійних конфліктів між віруючими. Тому на тій нараді ви: никла потреба створення Громадського комітету зі сприяння та захисту УГКЦ. Головою такого комітету владика запропонував мене. Під час розкопок ми з головою Калуського відділення «Меморіалу» вечорами відвідували ям:
«Дем’янів Лаз»
ницького пароха. Готувався перший перехід церк: ви Московського патріархату в лоно УГКЦ. Ям: ницький осередок «Меморіалу» готував до пере: ходу членів двадцятки та жителів села. Це і був початок роботи Громадського комітету зі сприян: ня та захисту УГКЦ. Конференція обрала головою «Меморіалу» З. Думу. Дума запропонував заступників — мене, П. Арсенича, І. Андрухіва і Б. Ребрика. Щодо Анд: рухіва серед депутатів виникла дискусія і супе: речка, але він все ж був обраний. Відповідальним секретарем обрали С. Каспрука, скарбником — В. Коберницького. Конференція обрала Раду, до якої увійшли найактивніші члени «Меморіалу» та керівники 14–ти районних осередків. Конференція визначила дату перепоховання жертв комуністичного режиму — 29 жовтня та од: ноголосно прийняла з цього приводу звернення до населення краю: ЗВЕРНЕННЯ ДО НАСЕЛЕННЯ КРАЮ Співвітчизники, брати і сестри, люди всіх на: ціональностей! Закликаємо вас взяти участь у панахиді, яка відбудеться 29 жовтня 1989 р. в «Дем’яновому Ла: зі» — на місці поховань наших земляків, закато: ваних і розстріляних сталінськими «визволителя: ми» в 1939–1941 рр. Могили «Дем’янового Лазу» в с. Пасічній на околиці Івано–Франківська — це місце страшної трагедії нашого народу, це одна
Активісти «Меморіалу» у перерві установчої конференції 14 жовтня 1989 р. На передньому плані зліва направо: З. Дума, Д. Децик, В. Вербовий і М. Зеленчук 153
«Дем’янів Лаз»
із безлічі Голгоф, які перенесла Україна, це місце злочину, впродовж півстоліття оповитого таємни: цею. Хай кожен з вас схилить голову перед жерт: вами «Дем’янового Лазу»! Хай кожен з вас візьме жменю землі з цього місця, щоб у своєму селі чи місті насипати могилу — знак скорботи за сотня: ми тисяч земляків, що встелили своїми кістками простори від Карпат до Сибіру. Хай кожен з вас зробить усе, щоб «Дем’янів Лаз» не судився нашим дітям і онукам. Перепоховання жертв роз: почнеться об 11 годині 29 жовтня. Панахиду відправлятимуть священики Української Греко– Католицької Церкви. Прийнято на установчій конференції Івано–Франківської обласної організації товариства «Меморіал» 14 жовтня 1989 р. Нарешті після суботньої конференції і майже за місяць праці на розкопках вирішили відпочити. Але біля десятої дня, не змовляючись, ми знову зустрілися в «Дем’яновім Лазі». Наша присутність на розкопках тієї неділі була дуже доречна. Протя: гом дня ми стояли біля огорожі і відповідали на питання відвідувачів, збирали і записували спога: ди і свідчення. Їх було дуже багато. «Репресії сталінських поплічників не обійшли стороною і жителів сіл Тисьменичани і Братківці. Весною 1941 р. у Братківцях появився моло: дий чоловік. Жив він нелегально. Вдень перехову: вався по стодолах, а вечером наносив візити мо: лодим людям Братковець і Тисьменичан. На які теми розмовляли, зараз нікому не відомо. Але уже на початку квітня почалися арешти. В Тись: меничанах були арештовані: 1. Кушнірук Микола Михайлович — 1909 р. н. 2. Кушнірук Микола Дмитрович — 1914 р. н. 3. Фітковський Федір Дмитрович — 1914 р. н. 4. Семанюк Теодозій Миколайович — 1914 р. н. 5. Качур Дмитро Юрович — 1907 р. н. Арешти проводились протягом двох тижнів. Із спогадів однієї із дочок арештованих: «В годині 5–й ранку почули сильний стук у двері. У хату увійшли міліціонер і голова сільської ради Тисьме: ничан Кость Чубатинський, про якого й зараз старі люди згадують недобрим словом. Він нака: зав батькові збиратись, а сам з криками і матом почав робити обшук у хаті. Нічого не знайшовши, батька повезли у район. У Братківцях були заарештовані: 1. Федорів Михайло Васильович — 1909 р. н. 2. Івасюк Іван Олексійович — 1914 р. н. 3. Івасюк Михайло Іванович — 1909 р. н. 4. Гапяк Михайло Михайлович — 1909 р. н. 5. Бойко (Соколайко — по–вуличному). Суд відбувся 29 травня 1941 р. Судовий про: цес йшов при закритих дверях 2 дні. Родичів і близьких на суд не допустили. Всі арештовані були засуджені на різні строки від 8–ми до 10–ти років. 154
Роман Круцик
З усіх лишився живим «Соколайко». Він казав, що перед приходом німців енкаведисти визивали з камер по декілька чоловік, але він не відізвався на прізвище і так лишився живим. Як йому це вдало: ся зробити, ніхто не може пояснити, тим більше, що Бойка («Соколайка») було вбито невідомими після війни. Багато таємниць у цій історії, хоч багато часу пройшло, але діти загиблих хотіли б взнати, де поділись їхні батьки і які вони злочини скоїли. В цей час у нас є багато скептиків, які гово: рять: «А кому це потрібно». Я думаю, що мертвим уже нічого не допоможеш, а живим це потрібно. Без повної правди про минуле, якою страшною вона не була б, і не мислиться процес оновлення та очищення, що так повільно відбувається в нашій країні». Страх ще не дозволив авторці цих рядків поста: вити своє прізвище під спогадом. Вказано «с. Братківці — Тисьменичани» і підпис. Видно по красивому почерку, що писала жіноча рука, напев: но, вчителька, яка добре знала мешканців цих сіл. На розкопки прийшла Оксана Манюх іще з кіль: кома старими гімназистами. Вони принесли список їхніх товаришів, арештованих у 1940–1941 рр. Це: Ліскевич Богдан Дмитрович, 1909 р. н., бух: галтер, працював у «Центросоюзі». Заарештова: ний у травні 1940 р. в Тлумачі. Перевезли до станіславської тюрми, у якій був аж до війни. З ним у Тлумачі заарештовані: 1. Комаринський Роман, 1914 р. н., бухгалтер. 2. Плавюк Орест Іванович, 1907 р. н., інженер. 3. Трач Ярослав Павлович, 1921 р. н. 22 червня у Станіславі заарештовані: 1. Гаврилюк Ярослав Дмитрович, 1910 р. н. 2. Припхан Маркіян Михайлович, 1915 р. н., закінчив вищу торговельну школу, працював у станіславській електровні. 3. Каменський Теодор, 1911 р. н. Заарештовані з Лущаком Мирославом Мико: лайовичем із Станіслава. Легкий Олег з Рогатина подав свідчення про арештованих у Рогатині людей: 1. Вергун Дмитро Федорович, 1903 р. н., за: арештований восени 1939 р., проживав біля Рога: тина на присілку Ліски. 2. Шмигель Павло, 1888 р. н., вчитель рога: тинської гімназії. 3. Легкий Василь Михайлович, 1904 р. н., пра: цював завідувачем магазину в Рогатині, арешто: ваний 09.01.1941 р. 4. Легкий Степан Михайлович, 1917 р. н., пра: цював учителем співів у рогатинській гімназії, арештований 10.12.1940 р., до війни суду не було. Доля цих людей невідома. З Богородчан привезли письмове свідчення про Когута Йосифа Івановича. Сам Когут родом з м. Бу: чача Тернопільської області. Українець, мав вищу освіту, був членом УРСП. Служив у січових стріль:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
цях. Був начальником відділу канцелярії Міністер: ства внутрішніх справ УНР. Проживав у селищі Богородчани. Займався адвокатською діяльністю. Арештований 24.05.1940 р. Засуджений особливою нарадою за ст. 54–1А до 8 років. Посмертно ре: абілітований, архівна справа № 4715П. Тої неділі до сутінків потік людей у «Дем’янів Лаз» не припинявся. Люди шукали своїх рідних і ділилися споминами. Понеділок Аби виконати всі підготовчі роботи до перепо: ховання, ми поділилися на кілька груп. Одна роз: ширювала ями, щоб у них помістилося по 11 до: мовин, друга допомагала судмедекспертам, третя зміцнювала огорожу навколо розкопок і рівняла площу біля ям. Крім того, треба було спорудити дзвіницю і поміст для відправи релігійної панахиди, а також встановити біля могил пам’ятну плиту з написом на ній про майбутнє спорудження на тому місці пам’ятника жертвам сталінських репресій. Два дзвони привезли на розкопки із села Невочина чи Надорожної. Ті дзвони громада села закопала в землю в 1946 р., коли ліквідовували Греко–Като: лицьку Церкву. До 20 жовтня ми виконали більшу частину тих робіт. Наступного дня до мене прийшли люди з ко: лишнього села Посіч. Вони розповіли, що в Чор:
«Дем’янів Лаз»
ному лісі за селом є могили жертв НКВС. Я їздив з відеокамерою в село Старий Лисець. Чотири особи посвідчили і показали ті поховання... Перед нами виникло питання: яка релігійна конфесія перепоховає жертв «Дем’янового Ла: зу»? На той час у нас офіційною була РПЦ. УГКЦ тільки почала виходити з підпілля. Ми знали, що в могилах «Дем’янового Лазу» лежали греко–като: лики, бо до 1941 р. на Прикарпатті, крім невеликої церкви в Галичі, не було православних. 22 жовтня, в неділю, члени крайової ради то: вариства «Меморіал» обговорювали це питання. Були різні думки. Але кілька чоловік запропону: вали піти в резиденцію єпископа РПЦ Макарія, вручити йому відозву нашої конференції і попро: сити його, щоб від РПЦ хтось із духовенства був присутній на похороні і виступив з прощальним словом. Член ради «Меморіалу» Богдан Ребрик, голо: ва калуського відділення «Меморіалу» Олекса Грабчук і я пішли до резиденції єпископа Макарія. Нас прийняв канцлер. Коли ми вручали йому на: шу відозву і оповіли про мету приходу, він уважно прочитав відозву, підвів на нас здивовані очі й сказав: «Не розумію, як так — нам подзвонили з обкому партії, щоб ми готувалися до похорону на 28 жовтня». Ми вислухали канцлера і пішли, Ма: карій до нас не вийшов.
Поміст, встановлений до дня перепоховання жертв 155
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
24 і 25 жовтня відбулося засідання обласної комісії зі встановлення місць масових поховань жертв сталінських репресій. Крім комісії і п’яти чо: ловік з «Меморіалу», на засіданні були працівники ідеологічного відділу обкому компартії та багато працівників правоохоронних органів. Вже з пер: ших виступів представників влади стало зро: зуміло, що обком КПУ і єпископат РПЦ готують похорон жертв по–своєму. Ми заявили протест, розуміючи, що робиться все, аби дезінформувати населення краю, щоб менше людей було на пере: похованні. А найстрашнішим було те, що офіційна комісія і обком КПУ планували зіткнення двох релігійних конфесій у «Дем’яновому Лазі». Ми заявили, що коли похорон відбудеться 28 жовтня, то на дорозі в «Дем’янів Лаз» будуть барикади і в понеділок нам доведеться не розко: пувати, а закопувати нові жертви. Нарада пере: творилась на сварку,лунали взаємні образи. А такі члени компартії, як П. Кайкан і О. Чернов, знову заперечували причетність НКВС до злочинів у «Дем’яновім Лазі». Вони були проти урочистого перепоховання жертв і вигукували: «Кому мы бу: дем отдавать честь?». Ми так і не дійшли згоди про день перепохо: вання. Другого дня засідання знову почалося з емоцій. Невідомо, скільки часу тривали б ті су: перечки, якби не втихомирили всіх М. Капітан: чук, прокурор області М. Андріуца та ще кілька членів комісії.
На словах комісія погодилася провести похорон 29 жовтня 1989 р. Про це було повідомлено через пресу і радіо, пропонувалось на цей час відмінити всілякі розваги. Не менш важливим був сам процес похоронного ритуалу. Спочатку мала відбутися громадянська панахида, а потім релігійна. За планом, на громадянській панахиді про: щальні слова мали виголосити представники «Меморіалу», громадськості, влади і хтось із рідних. Від влади громадянську панахиду повинен був вести М. Капітанчук. З промовою належало виступити заступникові голови міськвиконкому В. Грицаю. Тривалою була суперечка про те, яке духовенство відправлятиме панахиду. Ми відстоя: ли свою позицію. Коли члени комісії розійшлися, ми із З. Думою і обкомівцями В. Карпенком та Ю. Інжеєвським узгодили текст повідомлення про день перепоховання жертв та текст на камені: «Тут буде споруджено пам’ятник жертвам сталін: ських репресій». Тоді ж домовилися, що в «Дем’янів Лаз» приве: зуть три флагштоки і ми вивісимо на них союзний, республіканський і наш національний прапори. Одначе з облвиконкому ми вийшли стриво: жені: виявилось, що єпископ Макарій вже ро: зіслав по всіх парафіях телеграми про те, що перепоховання відбудеться 28 жовтня. Обком КПУ на спільному засіданні комісії нібито погодив: ся з нашими вимогами, а насправді продовжував таємно вести свою підлу гру. За час розкопок ні
Укладення останків у домовини перед перезахороненням 156
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
єпископ Макарій, ні його вірні священики жодного разу не побували на розкопках. А під кінець за: явили про свою першість на право перепохован: ня, та ще й не у визначений день, а за вказівкою обкому КПУ. Телеграми Макарія збаламутили людей. На розкопках, за огорожею, від ранку до вечора відбувалися стихійні мітинги. Люди ви: словлювали своє обурення вчинком владики РПЦ. Ми радились, що робити. Владика Василик запропонував все ж виставити барикади з двох підвід, а для чергування поставити близько 30–ти голосистих жінок. На ранок автомобільну дорогу що вела до «Дем’янового Лазу», було перекрито. Останній день підготовки похорону був дуже напружений, працювали дуже багато. Активну участь у підготовці до похорону брали віруючі гре: ко–католицької церкви сіл Загвіздя, Угринова, Павлівки. Ще за три дні до перепоховання приїхали віруючі з Косівського і Калуського районів. Вдень працювали з нами, а вночі плели вінки і сиділи біля небіжчиків, як це заведено у нас в Україні. Ще за два дні до похорону ми вже бачили, що все буде зроблено вчасно. Тривожило тільки те, чи дотримає слова офіційна влада. Коли в суботу під вечір на розкопки привезли пам’ятний знак, то ми були дуже здивовані, що на камені викарбува: но не той напис, який було погоджено. На тому знаку, що привезли, було вміло вилу: чено слово «сталінських». За чиєю вказівкою це було зроблено, нам не відомо. А що планувалося пізніше вкарбувати до того тексту, неважко здога: датися. Тому, щоб не було нового злочину, ми під словом «репресій» зубилом вибили дату: «1939–1941 років». В останній день перед похороном ми підвісили два дзвони на наспіх зварену з труб дзвіницю. До: мовини з людськими останками опустили в ями. Над кожною ямою залишили по дві домовини, щоб символічно виконати похоронний обряд — опускання домовин. 28 жовтня зранку група віруючих жінок стала на виході дороги з Пасічної в «Дем’янів Лаз», щоб зупинити священиків РПЦ і не дати їм виконати свій провокаційний намір. До жінок приєдналися селяни з возами. Селяни поставили вози поперек дороги, чим перепинили автомобільний рух. О 10–й годині під’їхали чотири автомобілі зі свя: щениками РПЦ, одягнутими в ряси, а нечисленна група православних віруючих, що прибула раніше, мала із собою хліб і все інше для панахи: ди. З возів запитали: — Куди їдете і йдете? — На похорон, — відповіли отці. — Але ж похорон відбудеться завтра. — Ми хочемо глянути на розкопки, — хитрува: ли священики.
«Дем’янів Лаз»
Єпископ Української Греко–Католицької Церкви Павло Василик
У кожну могилу перепоховано по 11 домовин 157
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
— Тоді знімайте ряси, залишайте і проходьте. Як будете повертатися назад, заберете хліб і ряси. Священики для годиться ще посперечалися, показали телеграму Макарія, а потім зняли ряси і пішли зі своїми віруючими в «Дем’янів Лаз». Так було зірвано провокацію КПУ і єпископа Макарія. Наближався вечір. До похорону було все гото: ве. Край трьох відкритих могил лежали хрести, пофарбовані на чорно. На їх перехрестях — вінки з колючого дроту, пофарбовані на червоно, над ними — рушники, вишиті активістами калуського осередку «Меморіалу». Перед могилами на підви: щенні було споруджено поміст. Віко кожної домовини обтягнуте білим полот: ном, по краях променіли дві синьо–жовті стрічки. Між променями — чорні хрести. Вечоріло. Флагштоків з міста не везли. Ми стурбовано чекали на них. Нарешті привезли два флагштоки. Хтось знов уперто порушував нашу домовленість. Порадившись, ми відправили флаг: штоки до міста і передали усну заяву офіційній комісії, що встановимо флагштоки тільки тоді, ко: ли їх буде три. Неділя Для багатьох із нас, що провели майже 40 днів на розкопках, ніч на 29 жовтня була безсонною. Останні дні падали дощі і похолоднішало. Ми май:
же всі були застуджені. Очевидно, від зуба в мене опухла права щока так, що я ледве міг розмовля: ти. Кілька наших людей з робочої групи прийшли на похорон з температурою. О 7–й ранку ми всі були в «Дем’яновому Лазі». До воріт огорожі вже важко було пройти: підходи: ли і підходили релігійні процесії, колони людей з віддалених і навколишніх сіл. Були й такі, що ще за багато годин до похорону пішки процесіями йшли до «Дем’янового Лазу». О восьмій ранку, не дочекавшись флагштоків і державних прапорів, на самому верху археологічної вишки ми вивісили синьо–жовтий стяг з чорною жалобною стрічкою. О дев’ятій годині з міськвиконкому привезли два державні прапори. Більшість учасників розкопок була проти їх вивішення. Але, порадившись, повісили їх нижче нашого національного. Рівно о десятій на поміст із розп’яттям Ісуса Христа ступили учасники грома: дянської панахиди. Серед них були комуністи і рухівці, віруючі й атеїсти, і, мабуть, за довгі роки панування безбожної системи усі вони вперше стали разом під хрестом нашої скорботи. Громадянську панахиду відкрив заступник го: лови облвиконкому М. Капітанчук. За ним, з дуже короткою промовою, виступив заступник голови міськвиконкому В. Грицай.
Домовини в могилах перед перезахороненням 158
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Трембітарі Косова на перезахороненні Потім промовляли Зиновій Дума, політв’язень Степан Угрин і дочка сотника УГА Григорія Голинського Люба Негрич–Голинська. Від «Ме: моріалу» виступив З. Дума. В його словах зву: чали ноти болю і суму: «Майже шість тижнів ми були з вами. Як найдорожчі реліквії ми піднімали наверх ваші понівечені кістки, ваші потрощені і прострілені черепи. Виймали кляпи з ваших ротів, знімали шнури з ваших зв’язаних за спина: ми рук. Промивали від глини ваші останки, проми: вали, як обмивають небіжчиків перед похованням. Так ми готували вас до похорону і сьогодні хо: ваємо вас. Похорон, правда, запізнілий. По–звіря: чому закатовані, по–злодійськи зариті в землю, ви чекали його 48 років. Ви загинули передчасно, бо сьогодні на вашому похороні присутні не тільки ваші діти й онуки — при: сутні ваші брати і сестри. Вони дожили. Вони разом з нами, молодими, ховають вас. І ви могли б жити донині. Не судилось вам. Простіть нас, живих, що не захистили вас, не вирятували з пазурів людо: жерів тоді, золотої осені 39–го чи 40–го, квітучої весни 40–го чи 41–го. Сьогоді ми ховаємо вас. Хо: ваємо по–людськи, за тисячолітньою християнсь: кою традицією. Ховаємо вашу молодість, вашу лю:
Прощання рідних з останками 159
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
500–тисячна громада на перезахороненні
Вінки загиблим. Початок панахиди 160
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
бов, ваші мрії, що не здійснилися, ваших дітей, що не народилися. Промиваючи ваші останки, ми відмивали нашу історію, відмивали совість тих, хто не міг заступитися за вас перед катами. Простіть нас, що потривожили ваш вічний сон. Ми так і не змогли розрізнити окремо кожного з вас, хоч стара: лися зробити це. Не змогли, бо дуже старанно хтось знищував вас і після смерті утрамбовував ваші могили тракторами і бульдозерами, які не тіль: ки стирали з лиця землі чудовий Пасічнянський ліс, а й знищували пам’ять про вас. Так, і після смерті вас убивали знов і знов. Катам було мало вашої крові, вони хотіли, щоб ніхто не знайшов вас, щоб не довідались про вас ваші вдови, які й донині чека: ють вас, ваші діти, яким так бракувало вашої ласки. Простіть нас, що ми не змогли перешкодити цьому, простіть нас, синьоокі легіні. Ви хотіли ора: ти землю і будувати оселі, хотіли кохати, хотіли жити. Простіть нас, дівчата. Ви хотіли бути коха: ними і ростити дітей, хотіли жити. Простіть нас, статечні ґазди. Ви хотіли бавити онуків. Хотіли жи: ти. Простіть нас, матері, чиї коси посивіли від ка: тувань і наруги. Ви теж хотіли жити. Прости нас, дитинко, чиї руки–гілочки і ребра–стебельця ми витягли з–під останків батька чи матері. Простіть нас, каліки, ви теж любили життя. Простіть нас, люди. Ви не завойовували чужих земель. Ви не відбирали в інших народів їхню мо: ву, не руйнували чужих храмів. Ви не хотіли нав’язувати свій світогляд народам чужих країв. Селяни і вчителі, робітники і священики, мо: лоді і старі — ви хотіли одного: правди і добра. Молились Богові, зрошували потом рідну землю. Сподівались на краще життя. Чекали свободи. А дочекались смерті. Від імені нас, живих, я прошу всіх вас, чиї кістки ми підняли із цих страшних могил, — простіть, що ховаємо вас через 48 років після ва: шої смерті. Простіть матір Україну, яка за багато століть навчилася ховати свох синів і дочок, але ще не навчилася захищати їх від ворожого меча, від катівень і концтаборів, від чужинецької наруги. То невже ж ваші страждання були даремни: ми? Що зробимо ми, живі, коли вкриємо сьогодні ваші останки святою рідною землею? Що поне: суть звідси, з «Дем’янового Лазу», оті десятки ти: сяч людей, які стоять довкола ваших могил? Скорботу? Ми живемо в ній століттями. Надію? Ми живемо нею протягом століть. Грудку землі з цих могил? Уся Україна — це суцільна могила тих, що жили надіями. Бажання помсти? Ми навчилися вмирати, але мститися не вміємо. І не будемо. Бо живемо за християнською правдою і завжди воліємо бути радше жертвою, ніж катом. То з чим ми підемо звідси? Що скажемо отим, чиї душі витають зараз над «Дем’яновим Лазом», отим черепам, що дивляться на нас порожніми оч: ницями, дивляться з німим запитанням та надією.
«Дем’янів Лаз»
Люди, живі, чи зможемо ми зробити все, щоб ніколи не повторився Дем’янів Лаз з нашими діть: ми чи внуками? Чи здатні ми подолати свій страх, об’єднатися в ім’я свободи, правди і добра? Чи станемо колись народом? Чи згодні ми утвердити наше неприйняття будь–якого насиль: ства, будь–якої диктатури, будь–якої проповіді ворожнечі і ненависті між людьми? Якщо згодні, то іменем нової України, як нині народжується в муках, іменем усіх, хто загинув за наше відродження, іменем тих, що встелили своїми кістьми простори від Дністра до Амуру, я закликаю вас, люди: поклянімося! Поклянімося всі — віруючі і невіруючі, малі і старі, незалежно від національності, національної чи партійної приналежності, — ПОКЛЯНІМОСЯ!» Над «Дем’яновим Лазом» виглянуло сонце, а по пагорбах прокотилось луною слово пів: мільйонної громади — КЛЯНЕМОСЯ! З. Дума продовжував: «Хай благословить нашу присягу це осіннє небо і свята земля. Хочу від вашо: го імені подякувати людям, які розкрили нам страш: ну правду про «Дем’янів Лаз». Дякую робітникові Роману–Остапу Круцику, бо він уже зробив для Ук: раїни стільки, що про це міг хіба що мріяти. Дякую іншим членам осередку «Меморіалу» при Культур: но–науковому товаристві «Рух»: вчителеві Ігорю Андрухіву, історику Петрові Арсеничу, художнику Степанові Каспруку, пенсіонерові Олексі Грабчуку та іншим. Дякую людям, які з 21 вересня працюва: ли добровільно на цих розкопках, працювали без вихідних, за будь–якої погоди. Це жителі Пасічної, Івано–Франківська, Ямниці, Загвіздя, члени товари: ства «Рух», УГС та інших новітніх організацій. Всі вони — від дев’ятикласника Миколи Стиранівського до пенсіонера Степана Федика робили гірку, але святу справу. Дякую слідчому Миколі Даниліву й експерту Омелянові Левицькому. Дякую всім службовим особам і організаціям, які допомогали нам у роз: копках і підготовці похорону, — працівникам Іва: но–Франківського міськвиконкому і Тисьмениць: кого райвиконкому. Дякую пожежникам і міліціонерам, єпископові Павлу Василику та іншим. Дякую всім, хто прий: шов сьогодні на цей похорон. А він не останній. Ми знаємо місця інших могил, де зариті жертви довоєнних і повоєнних репресій. Прошу вас, люди: хай кожен з вас візьме з цих могил дрібку землі, щоб у своєму селі чи місті поча: ти з неї насипання символічної могили–пам’ятника тим, хто став жертвою сталінських катівень і конц: таборів. Ми ще не знаємо імен усіх жертв, їх мають встановити осередки «Меморіалу», які повинні бути створені у кожному селі, і по кожному населеному пункту має бути написана Книга пам’яті цих жертв. Це потрібно не мертвим — це потрібно нам, живим, якщо ми не хочемо допустити нових «Дем’янових Лазів», нових Куропатів і Биківень». 161
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Освячення могил греко–католицькими єпископами і священиками 162
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Під час розкопок у «Дем’яновім Лазі» знайде: но документи 23 жертв жителів Прикарпаття. До: кументи не всі прочитані. В останні дні розкопок документи відвозили в лабораторію на експерти: зу по вул. Сахарова. З віднайдених на розкопках і прочитаних документів встановлені прізвища таких людей: 1. Бойків Василь Онуфрійович з Бурштина. 2. Голинський Григорій Васильович з Делятина. 3. Ґурґула Ярослав Ярославович з Бурштина. 4. Корпан Микола Петрович з с. Делієва. 5. Мишковський Станіслав Іванович з Тернополя. 6. Лущак Мирослав Миколайович зі Станіслава. 7. Пастушенко Федір Олексійович з Павелчі (Павлівки). 8. Касюк Марія Василівна зі Старих Кут. 9. Антоняк С. (адресу не встановлено). 10. Войнарович або Войцерович (ім’я та адресу не встановлено). 11. Мазуркевич або Лазуркевич Григорій Михайлович (адресу не встановлено). 12. Кузан (ім’я та адресу не встановлено). 13. Григорій Мирославович (прізвище та адресу не встановлено). 14. Максим’юк (Федорович) (ім’я та адресу не встановлено). 15. Ухач Я. з Делятина.
«Дем’янів Лаз»
Ритуальне опускання 2–х домовин у могилу
Селяни і родина із с. Павлівка з портретом Ф. Пастушенка над могилою 163
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
16. Стець Михайло, м. Турка Львівської області. 17. Бойко (ім’я та адресу не встановлено). 18. Максимів (ім’я та адресу не встановлено). 19. Стасюк Степан Іванович із Снятина. 20. Козьмик Іван Онуфрійович з Белелуї. 21. Т...теюк ... Григорович (ім’я та адресу не встановлено). 22. Пірус Михайло Григорович (адресу не встановлено). Крім того, були прочитані прізвища працівни: ків НКВС: 1. Стругін — головуючий на засіданнях військового трибуналу. 2. Скорик — секретар–інтендант другого рангу. 3. Храбров — технік–інтендант першого рангу. 4. Тараканов — військовий юрист першого рангу. 5. Клименко — інтендант другого рангу. 6. Двинін — політрук. 7. Жданов. 8. Авієнко — сержант держбезпеки. 9. Тихонов — сержант держбезпеки. З усіх документів, знайдених у «Дем’яновому Лазі», не було жодного, який би засвідчував, що ко: мусь із в’язнів суд виніс смертний вирок. Як ствер: джувала співробітниця медпункту тюрми НКВС м. Станіслава М. Тепніна, що живе в Курській об: ласті, вона жодного акта про смерть у ті роки не
підписувала. Серед працівників тюрми тільки хо: дили чутки, нібито тих, кого мали знищити, вивез: ли за місто. Та злочинна система навіть свої власні закони ігнорувала. Нам писали люди, нас питали, чи бу: де якась кара тим катам, бо багато їх живе між нами. Але ми відповідали: хай вони живуть і що: разу просинаються, тремтячи від страху в липко: му поту, як П. Мілованов. Під час розкопок Чекіс Олена Василівна пока: зала нам місце, де було три могили з представни: ками станіславської інтелігенції, яких розстріляли німці в 1942 р. На тих могилах хтось був поставив хрести. У 1958 р., після її повернення із заслання з Далекого Сходу, хрестів на тих могилах вже не було. Хоч як ми були зайняті, пішли з нею і зама: лювали розташування тих могил. По закінченні розкопок у «Дем’яновім Лазі» до «Меморіалу» звернулися громадяни Польщі з проханням знайти поховання людей, розстріляних німцями в загвіздських потоках на одному із схилів «Дем’янового Лазу». Потім із Польщі нам прислали карту, де були позначені могили розстріляних. Звіривши нашу замальовку, зроблену з пані Чекіс, із присланою з Польщі, ми переконалися, що вони майже однакові. Таким чином було знай: дено могили польських, єврейських та українсь:
Панахида над могилами 164
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
ких інтелігентів. Тих людей німці розстріляли не: далеко від жертв НКВС у «Дем’яновім Лазі». НКВС показало німцям зручне місце для нищення невинних людей. Крім того, ми поставили собі за мету з’ясувати, хто спочиває в могилах. Ми ро: зуміли, що це можуть зробити наші старі ак: тивісти «Меморіалу», колишні вчителі та політв’язні. З тим завданням блискуче впорався відпо: відальний секретар «Меморіалу» Володимир Сте: панович Вербовий. Ось прізвища жертв фашистів. Директори шкіл: В. Галінкевич, П. Радваний, С. Гануш, Ю. Ду: бас, Е. Годзінська, А. Ільчишин, М. Нісьолківна, Т. Пилявський, Я. Радоневич. Вчителі: М. Бенковський, А. Вікторчикова, В. Долєрова, Т. Бричковський, К. Ганушівна, С. Брись, Ц. Жу: ровська, Ю. Куйбіда, М. Радванова, Ф. Шісельова, Ю. Яворська, А. Сокольницька, К. Фурман, А. Нікосевичова, К. Казимирський, Т. Майкут, Ю. Доллєр, Марія Гудьова–Галинська, Ю. Перуць: кий, Ю. Ганушова, М. Хушовська, А. Гануш, О. Зельмановичева, С. Узарско, С. Левицька, А. Гайковський, Варта, А. Бабчишівна, Ю. Дубас, К. Качмарчиківна, Ю. Ільчишинова, Камінський, Яніна Стефанська, Р. Совівна, А. Величкова, М. Чернова, Р. Монука, А. Кузушівна, Губицька,
«Дем’янів Лаз»
Похорон. Засипання могил землею
Похорон. Засипання могил землею та встановлення хрестів 165
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Урядовці: Дир. Леон Зьобровський, М. Щерський, Ста: ніслав Свіржевський, Ядвіга Стефаніцька, Мацей: ко, Мендерер, Ожеховський, Андрій Парчинський, Петро Худзінкевич, Тадей Гочко, Людвік Дубіць: кий. Слугоцький, Антін Пухальський, Фр. Словік, Кут, Рудзяк, Пляцковський, Кендзерський, Макси: міліян Левицький, Микола Ягуш, Альбін Клинчак. Інженери: Северин Гонек, Микола Хмельський, Ф. Пете: ленц, М. Кузьо, Т. Каштелєвич, Ст. Гонек, Е. Стри: ханський, Герцог, А. Левицький, А. Чайковський (з Биткова). Майже до вечора 29 жовтня 1989 р. молоді хлопці засипали могили землею. Приїжджі, що були на перезахороненні, брали по жменьці землі з могил, щоб висипати символічну могилу борцям за волю України у своєму селі. Біля мо: гил ще молились рідні тих, що були віднайдені у могилах «Дем’янового Лазу» і документи яких були прочитані. Наша робоча група майже у повному складі на кількох автомобілях поїхала в с. Ямницю. На вечірні отець Федорак оголосив про повернення церкви і громади села в лоно рідної УГКЦ.
Володимир Вербовий, відповідальний секретар «Меморіалу» Бланка Барт, С. Дубасова, С. Ковальцівна, Г. Майкутова, Н. Палестрівна, З. Савицька. А. Швачинська, А. Зарицька, Іза Лятоха, К. Гочко, Бабій, Ф. Білоус, М. Ольмстова, А. Карошова, Г. Горшковська, Г. Маркевичева, Поповичева, С. Крживецька, Ю. Уранська, Бергер. Учителі гімназій і ліцеїв: С. Уманський, Л. Буховський, В. Мажевський, В. Піскозуб, А. Йордан. Викладачі гімназій (професори): Д–р З. Токарський, С. Бжозівна, Ю. Дрозд, В. Якубець, А. Дрешер, С. Копито, Гайгер, М. Пля: чек, В. Рогозинський, Скарчинський, Ю. Штам: пер, Ф. Савицький, А. Мазурківна, С. Чапражин: ка, З. Зайонцівна, М. Розенбаум, В. Якубець, К. Валигора, Ірена Молдачер, Кушнірівна, М. Сте: фанів, К. Фірганек, Ю. Антошевська, Ю. Багер, Р. Яцик, Г. Гальпернова, Р. Янецький, Е. Левиць: ка, В. Лучинський, Б. Пляснер, С. Совинський, А. Шерман, С. Щепановський, Ю. Теліховський, В. Домбровський, М. Фрешер, В. Гейманівна, В. Лучинський, Ц. Тиберська, Ю. Фогель, А. Карж: ниця, З. Драбік, А. Роттер. Лікарі: Д–р Кохай, А. Гікевич, Андрій Бачинський, Ле: онард Домбройський, К. Норвай (з Тисьмениці), Ян Гут, Станіслав Гамерський, С. Мошоро, Е. Німчевський. 166
Ось і вся історія розкопок останків жертв ко: муністичних репресій в «Дем’яновому Лазі». Та не вся історія жертв. Багато з них невідомі. Таємни: цею залишилась і сама кримінальна справа, яку розслідував М. Данилів. 19–21 серпня 1991 р. путч так званого ГКЧП (спроба державного перевороту) дещо змінив хід подій. Виникла небезпека того, що кримінальна справа «Дем’янового Лазу» могла бути знищена. І такі припущення були небезпідставні, адже у про: куратурі області, крім слідчого Миколи Даниліва та прокурора області Андріуци, більшість апарату стояла на комуністичних позиціях. А для обкому партії «Дем’янів Лаз» був тою вибухівкою, яка бу: дила до активного політичного життя населення краю. Під тиском громадськості обласна прокура: тура все ж порушила кримінальну справу, але це було зроблено про людське око. Із повідомлень М. Даниліва, з яким ми за період розкопок стали добрими друзями, я знав, що його неодноразово викликали в обком партії, де, погрожуючи звіль: нити з роботи, змушували фальсифікувати спра: ву «Дем’янового Лазу», тобто списати все як не на німців, то на бандерівців. У розслідуванні чини: лись усякі перешкоди, і найбільше діставалось від своїх колег і партійців слідчому Миколі Даниліву. Отже, під час чи після подій 19–21 серпня справа могла бути знищена. 21 серпня 1991 р. я зустрівся з М. Данилівим і після довгих розмов все ж умовив його на одну ніч дати справу для копіювання. Тоді з його боку це був подвиг, бо за це він не тільки міг би бути звільнений з роботи, а й нести кримінальну відповідальність. У цьому
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
брали участь троє: М. Данилів, я та ще один чо: ловік, який узяв 2–томну справу на одну ніч для копіювання. Було закуплено фотопапір та десятки фотоплівок. Усе це, з подарованим мені канадця: ми фотоапаратом, було передано для копіювання справи. Не називатиму прізвища цього чоловіка, але думаю, що він себе упізнає, читаючи ці рядки. Рано 22 серпня двотомну справу «Дем’яново: го Лазу» я повернув М. Даниліву. Але яке було моє розчарування, коли на вимогу повернути плівки архіву «Меморіалу» мені було відмовлено. До «Меморіалу» було передано більше півсотні фотографій, але то не була 2–томна спра: ва «Дем’янового Лазу». Може, і по тих небагатьох фотографіях її ще доведеться відновлювати, бо прокуратура області навіть зараз не хоче дати справу для ознайомлення. То її довго шукають, то вимагають дозволу Генеральної прокуратури. Тоді я вирішив не поспішати з випуском май: же закінченої книжки, а з М. Данилівим домовив: ся, що при нагоді він надасть мені можливість озна: йомитися з матеріалами справи. На жаль, такої нагоди так і не було. На наші неодноразові звер: нення до прокуратури про продовження розсліду: вання справи «Дем’янового Лазу» відповідали мовчанкою. І тільки листом № 30–37–90 від 20.04.1992 р. заступник прокурора області, стар: ший радник юстиції М. Е. Кондратюк на мій черго: вий запит повідомив: «…кримінальна справа № 63953 по факту масових розстрілів жителів Івано–Франківської області на початку Великої Вітчизняної війни (1939–1941 рр.) 25 вересня 1990 року за № 15 63953–89 направлена в Прокурату: ру України на ім’я заступника прокурора України Мусіяки В. Г. До цього часу вказана кримінальна справа в прокуратуру Івано–Франківської області не по: верталась». У 1996 р., не давши довести кримі: нальну справу до кінця, прокуратура області за: крила її. Під вихідним № 24/45 від 24.10.1996 р. прес–група прокуратури області повідомила про це редакцію «Галичини». В листі на мене як на на: родного депутата України на двох сторінках вили: вався бруд і стверджувалося: «На справі про «Дем’янів Лаз» п. Р. Круцик в свій час дійсно на: жив політичний капітал своїми неодноразовими вимогами щодо порушення кримінальної справи, але судової перспективи ця справа не мала і підставно була закрита в прокуратурі області». На М. Даниліва як на слідчого, який вів справу «Дем’янового Лазу», у прокуратурі дивилися з підозрою. Ні з того ні з сього прокурор загального нагляду Гаргат почав перевірку ведення Да: нилівим кримінальної справи. У «Меморіал» для вилучення установчих документів товариства з’явилося двоє представників обласної прокура: тури. Благо, що на той час я вже закінчив юридич: ний факультет Львівського університету, мав чо: тирирічний досвід роботи голови депутатської
«Дем’янів Лаз»
комісії з питань законності і правопорядку і орієн: тувався у праві. Я запропонував слідчим знайоми: тися з документами у «Меморіалі» у моїй присут: ності чи у присутності його працівників і нагадав їм, що вилучати документи вони зможуть тільки після порушення кримінальної справи за постано: вою слідчого. Як потім стало відомо, прокуратура навіть вимагала у начальника обласного управ: ління міліції А. Француза виділити загін «Беркуту» для обшуку та силового вилучення документів «Меморіалу». Я розумів, що навколо мене і това: риства готується масштабна провокація з дискре: дитації. У газеті «Прикарпатська правда» постій: но з’являлися публікації, в яких мене зневажливо називали «майстром по землерийних роботах» та натякали, що «Круцик із золотих речей, знайде: них на розкопках, вставляє собі зуби». Ярослав Шевчук, що став головою Культурно–наукового товариства «Рух» після Маркіяна Чучука, звер: нувся до прокуратури з вимогою передати золото з розкопок його товариству. Анатолій Француз відмовив прокуратурі у виділенні загону «Беркуту», підтвердивши мою мотивовану відмову. Пригадую, який ґвалт здійнявся в прокуратурі, коли їм цілком обґрунто: вано було відмовлено у вилученні документів. На той час у комісії, яку я очолював, було багато скарг від підприємців про незаконні вилучення документів. По два–три місяці підприємцям не по: вертали документів, і вони змушені були припиня: ти свою діяльність. Скандал зійшовся на М. Да: ниліву. При перевірці справи у протоколах не збігалася кількість золотих речей, зубів та коро: нок з наявними у речових доказах по справі. При проведенні розкопок я як керівник робіт стежив, щоб кожна знайдена річ з могил передавалася слідчому для її опису в протоколі. М. Даниліву да: ли догану; готувався наказ про його звільнення. Але мені згадався один епізод з розкопок. Хтось із працюючих, що промивали ґрунт з дна третьої могили, передав мені три чи чотири золоті зуби або коронки. Я відніс їх слідчому Даниліву для фіксації знахідок у протоколі. Знайдені зуби були вкриті чорним, спресованим, як цемент, мулом, з–під якого було видно невеликі проблиски жовто: го металу; чоловік, якому я пізніше довірив копіювання справи, підійшов до нас і запропону: вав забрати зуби до себе на роботу, щоб почисти: ти. Від розкопок до цього моменту минуло вже більше п’яти років. Після інциденту з фотоплівка: ми та випадку, коли цей чоловік намагався спро: вокувати розкол у «Меморіалі», я вже не довіряв йому. Даниліву я нагадав про той випадок і поре: комендував не запитувати, чи є в того зуби, а впевнено сказати: «Віддай ті зуби, що ти на роз: копках забрав почистити». Через кілька днів зуби було повернуто у прокуратуру. Навколо золотих речей, знайдених при роз: копках, ще було багато розмов і домислів, а ще 167
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Про розгляд депутатського звернення 168
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Про проведення експертизи знахідок 169
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Про передачу знахідок на очистку 170
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Про оцінку знахідок 171
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
Відповідь податкової адміністрації
більше пліток навколо коштів, зібраних на пам’ят: ник. Вже в статусі депутата Верховної Ради Ук: раїни я звернувся до прокуратури, щоб довіда: тись про долю золотих речей, віднайдених при розкопках. Прокуратура переадресувала мій за: пит до податкової адміністрації, а та відповіла. (Див фото). Аж на п’яти сторінках своїх відповідей по: датківці так і не назвали суму оцінки золотих ре: чей з могил «Дем’янового Лазу». Під час розкопок на пам’ятник жертвам «Дем’янового Лазу» було зібрано 79 тисяч рублів СРСР. Тодішня влада відмовилась відкрити това: риству рахунок у банку. Нам радили віддати ті кошти на рахунки міськкому або обкому партії, про відкриття яких повідомлялось у пресі. Після численних нарад вирішили відкрити рахунок в ощадкасі на моє прізвище і ту суму коштів поклас: ти на нього. У 1990 р., коли було відкрито рахунок «Меморіалу», кошти з книжки були переведені на цей рахунок з позначкою «На пам’ятник «Дем’я: нового Лазу». Оскільки за час з листопада 1989 р. на книжку надходили кошти, то переведена сума з відсотками склала 90 328 крб. 172
Відомість надходження грошей на будівництво пам’ятника жертвам «Дем’янового Лазу» за період з січня по грудень 1990 р.: 1. Ружицька 25 2. Найда 200 3 Гурчук 70 4. Осередок НРУ Мехколони № 20 242 5 Лучишин А. І. 90 6. Бігун А. М. 25 7. Припхан 500 8. Савчин 290 9. Савяк 30 10. В/О «Молпром» 500 11. Художній музей 170 12. Дитяча музична школа 175 13. Педагогічний інститут 570 14. Обласний ДТСААФ 1000 15. Обласне управління побутового обслуговування 2000 16. Управління бурових робіт м. Івано–Франківськ 5000 17. Роман Круцик з ощадбанку 90 328 18. Колгосп «Світанок» 1000 19. Городенківський консервний завод 150
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
«Дем’янів Лаз»
Один з двох дзвонів на каплиці–дзвіниці 20. 21. 22. 23. 24. 25. 26. 27. 28.
Інститут нафти і газу 500 Управління харчової промисловості 100 Облвиконком 1500 Калуський пивзавод 100 Об’єднання «Івано–Франківський меліоводгосп» 2000 ПТО громадського харчування 1500 Фурнітурний завод 300 ВО «Карпати» 1000 ВО «Родон» 2000 Всього 111 365
Після завершення конкурсу на кращий пам’ят: ник жертвам «Дем’янового Лазу» товариство проплатило: 1. Виготовлення проектної документації та проведення геодезичних досліджень — 22 250 руб. 2. Закупівлю гранітної плити (зелений лаб: радорит) — 69 995 руб. 3. Виготовлення хрестів і ґраток (кування) — 15 000 руб. 4. Виготовлення кріплення для встановлення дзвонів — 1007 руб. 5. Закупівлю двох дзвонів — 3110 руб. Всього 112 445 руб. Після проголошення незалежності України наші намагання віднайти кошти, зібрані міськко: мом і обкомом партії, були безрезультатними.
У конкурсі на кращий пам’ятник жертвам «Дем’янового Лазу» переміг скульптор Василь Лендиль. Його проекту конкурсна комісія при: судила друге місце. Перше місце не присуд: жувалось нікому. Доопрацьовував проект та ви: готовляв проектну документацію архітектор Олег Козак. Спорудило пам’ятник будівельне управління «Містобуд» (керівник — Ігор Олій: ник). Фінансування будівництва здійснювалось обласною державною адміністрацією, яку очо: лювали спершу С. Волковецький, а згодом М. Вишиванюк. Урочисте відкриття та освячення пам’ятника відбулося 5 листопада 1998 р. Ось, напевно, далеко не повна історія «Дем’янового Лазу». За період розкопок ми отри: мали від жителів краю багато свідчень і листів, які озброїли нас матеріалом до розкопок на старому цвинтарі, де поховано закатованих у станіслав: ській тюрмі. Одним з таких листів і завершую цей розділ книжки. Свідчення Камінської Софії від 10.12.1989 р. «Дорогі наші діти, сини нашої України! Наш батько Піндра Іван Андрійович працював на залізничній станції с. Чернів Рогатинського району. У 1940 р. батька арештували, і сидів він у станіславській тюрмі до початку війни. Нашого батька закатували сталінські кати–кагебісти у 173
«Дем’янів Лаз»
Роман Круцик
станіславській тюрмі. Так що наш батько є в одній із тих могил, що ви перепоховали. Тому ми всі, рідні скатованого, низько–низько схиляємо голови перед вами за те, що ви за багато років доказали світу те, скільки багато нашого грамотного укра: їнського народу безневинно закатували сталінські кати–кагебісти у станіславській тюрмі під червоним прапором. Дякуємо вам за вашу працю, розум і лю: бов до нашого українського народу. З повагою до Вас рідні закатованого Піндри дочка І. Камінська Софія. 10.12.1989 р.».
Пам’ятник «Каплиця–дзвіниця»
Схема розташування поховань: 1, 2, 3 могили — з розкопок «Дем’янового Лазу»; 4 — жертви, перепоховані з території 5–ї школи; 5 — жертви, перепоховані із могил поблизу с. Посіч 174
РОЗКОПКИ НА ЗРУЙНОВАНОМУ КОМУНІСТАМИ МІСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ Вже в перших числах листопада 1989 р. ми почали пошук могил в’язнів станіславської тюрми, похованих у 1941 р. мешканцями міста на проти: лежній від головного входу частині старого кладо: вища. Навіть люди мого віку і молодші пам’ятають його неповторні пам’ятники, гробівці видатних лю: дей Прикарпаття минулих століть. Красою із цим некрополем могли зрівнятись хіба що львівське Ли: чаківське чи київське Байкове кладовища. У вихідні дні жителі Івано–Франківська і гості міста любили прогулюватись по алеях кладовища, милуючись витворами скульпторів минулого. У 1982 р. ко: муністична влада зруйнувала кладовище, зали: шивши пам’ятник Січинському, Бачинському та ще кілька гробівців та склепів. Решту пам’ятників і над: гробних плит поруйнували і прикопали у глибоку яму тут же на кладовищі. Так міське кладовище пе: ретворили у Театральний сквер, де чекісти, біль: шість яких жила в тому районі, вигулювали собак. А через могили в’язнів станіславської тюрми вирішили прокласти нову вулицю, яка мала з’єдна: ти вул. Чекістів і Радянську. Ще під час розкопок у «Дем’яновому Лазі» завдяки організованим гро: мадськістю міста пікетам прокладення вулиці було припинено. Після розкопок ми вже володіли без: ліччю письмових свідчень про станіславську тюрму і могили закатованих на старому кладовищі. СВІДЧЕННЯ ОНУФРІЯ БОЙКА із с. Старий Лисець «Як у 1939 р. в вересні східні «брати» нас визво: ляли з–під гніту панської Польщі, то заїхали в село Старий Лисець машинами. Їх стрічали наші люди з квітами. Зупинились вони біля нашої читальні. На читальні був вивішений синьо–жовтий прапор. Во: ни його зняли і повісили червоний. Потім зайшли до читальні. Там на сцені висів портрет Т. Г. Шевченка. Офіцер портрет зняв, кинув на підлогу і сказав: «Щоб тут більше того гада не було». Люди дуже обурювались. Казали: «Що то за брати, що то за ук: раїнці! Що вони таке зробили з Шевченком і прапо: ром?» Говорили, що то «безбожники, антихристи, які будуть церкви валити, ікони нищити...» 2 лютого 1940 р. вночі прийшли до нас до дому з НКВД і забрали нашого тата. Коли я кричав — ку: ди вони везуть тата? — вони мене відганяли і стра: шили, що будуть стріляти, як я не вернусь додому. Я все одно біг за ними і татом. Тато мені говорив, щоб я йшов додому і сказав мамі, щоб не плакала. Спочатку тата завезли в НКВД, в Лисець, а потім відвезли до Станіслава. Ми носили татові передачі. У 1941 р. наші «визволителі» втекли. Залишили за собою страшні сліди. До нас прийшли люди і ка: зали мамі, щоб вона йшла до тюрми, може, там упізнає тата. Мама була нездорова і послала нас із
братом. Там було дуже багато людей. На подвір’ї розкопали яму, в якій були закопані люди. Другі лю: ди виносили мертвих з камер. Інформатор розказу: вав, що ті люди були в цимрах — такі залізні корита. Були ті тіла дуже понівечені, їх складали під такий навіс. Небіжчики були без очей, носів, вух. В одного були забиті два цвяхи в ніс. Бачив жінок з відрізани: ми грудьми. В одної жінки був живіт розпорений, а на її грудях лежала дитина. Ми з братом пішли по камерах. В одній камері було дуже багато крові. Ка: зали, що в цій камері розстрілювали. Стіни були подірявлені кулями. У тазику в кутку було багато волосся, відрізані носи, вуха, куски шкіри. У тій ка: мері в стіні був отвір. Пояснювали, що один кат че: рез отвір передавав другому вже мертве тіло. У ба: гатьох мерців у головах були діри, такі, як від молот: ка. Люди, що жили близько від тюрми, говорили, що вдень і вночі гуділи трактори, щоб не було чути кри: ку катованих, але гуркіт не міг заглушити криків. Ми з братом утекли з камер на двір і почали оглядати тих небіжчиків, що виносили з камер. Хтось з лисецьких людей сказав, що там з краю один небіжчик похожий на нашого тата. Я почав сильно плакати, але коли підійшли до того мерт: вого, то виявилось, що то не тато, у мого тата бу: ли не такі зуби.
Бойко Онуфрій, 12.03.1928 р. н. 175
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Мені тяжко про це згадувати, ох, як тяжко. Бойко Онуфрій Дмитрович, житель с. Старий Лисець, вул. Садова, 33». Про станіславську тюрму та поховання жертв багато повідомлялось в окупаційній пресі. Як відомо, 2–3 липня підрозділи Червоної армії залишили територію Станіслава. Місто було зайнято угорськими військами. Згідно з проголо: шенням Акта відновлення української держав: ності від 30 червня 1941 р. члени ОУН створили свою адміністрацію. Німецька адміністрація була створена аж у серпні. Газета «Українське слово» від 10 серпня 1941 р. описує, як і де у Станіславі здійснювалась передача влади від мадярської військової команди німцям. 3 липня жителі Станіслава вже могли відвіда: ти приміщення тюрми і підвали НКВС. Газета «Ук: раїнські щоденні вісті» від 16 липня 1941 р. писа: ла: «По відході червоних яничар виявилося, що посередині тюремного подвір’я була викопана ве: личезна яма, виповнена вщерть пакунками, які пересилали рідні арештованих. З адрес надавців на пакунках оказалося, що ув’язнені — це були люди з околиць Станіславова, головно селяни. Про тисячі жертв також свідчить колосальна скир: та закривавлених сорочок і штанів під стіною подвір’я. З побіжного обчислення нараховано по: над 1500 жертв. Входимо до салі тортур... Усі помордовані ле: жали на долівках вже кілька днів. Жертви давніх знущань були поскидані у великій ямі на подвір’ї тюрми. У пивницях тюрми відчинено три великі келії, де трупи покатованих зложені під саму сте: лю. У келіях були уже самі розложені тіла, лиць не можна було впізнати. Сопух не дозволяв робітни: кам докінчити працю по розпізнанню трупів. Усі мліли по хвилі роботи. Треба було замурувати ці три пивниці». В газеті «Українське слово» за 22 липня 1941 р. вміщено допис Галі О. «Червоний гу: манізм». Вона пише: «Вулиця Кошарова. Неве: личкий домик з ґанком (тепер подвір’я середньої школи № 5. — Авт.). Перед домиком повно лю: дей. Здебільшого українські селяни. Живо щось розмовляють. Входжу до домика. На дверях на: пис: «Комендант міста». Входжу до сусідньої кімнати — на долівці три трупи. Решту витягають з пивниці, що під кімнатою коменданта. В одного з в’язнів попалені ноги, в цього вискочило око. Підходжу до дальших кімнат. В одній сліди не: давньої вакханалії. Свіжо залишені порожні і по: товчені пляшки з пива, лікеру, горілки». Тих, кого знайшли у камерах тюрми і підвалах міського коменданта, ховали 9 липня на міському кладовищі за теперішнім готелем «Україна». «По вулиці Бєлінського рух. Рух від самого ранку. Збираються люди, щоб розпізнати своїх рідних, знайомих. Збираються, щоб віддати ос: танній поклін героям українського народу. 176
Роман Круцик
За трунами громадянство сформовано вісім: ками. Повагом кільканадцятитисячний похід про: ходить вул. Бєлінського, Гіллера, Липовою, Со: чінського, Казимирівською та Сапіжинською — аж на місце супокою. Над спільною могилою майорять жовто–блакитні прапори...» Останнє своє пристановище в’язні стані: славської тюрми знаходили не тільки в околицях Станіслава, але навіть і біля Надвірної. «Українське слово» від 26.07.1941 р. писало: «...На краю лісу Буковинка в кущах натрапили ко: сарі на 5 могил, дві з яких було відкрито та знай: дено в них трупи жертв НКВД. Трупи сильно вже розкладені, але можна було пізнати, що людей цих замучено в останніх днях большевитської влади». «...При двох трупах знайдено квитанції Станіславської тюрми НКВД про вилучені у в’яз: нів гроші. Перша квитанція № 2989 на 20 карб., датована 20.05.1941 р., на прізвище Садового Михайла Петровича. Друга квитанція № 1514 на 25 карб. з датою 13.05.1941 р. на прізвище Іван: чук Василь Онуфрійович». Всього було найдено останки 81 людини, які перепоховано на міському кладовищі Надвірної. «В неділю 3 серпня 1941 р. відбувся до цієї мо: гили великий похід. Взяло участь около 20 тисяч людей. Похід відкривала процесія, за якою посту: пало 24 священики, далі йшли представники місцевої влади, мадярського війська, делегації від місцевих установ і сіл з вінцями та безкінцеві чвір: ки народу з блищих міст і сіл» (13 серпня 1941 р., «Українське слово»). Газета «Самостійна Україна» 10 липня 1941 р. повідомила: «З сіл доходять жахливі вістки. У Пасічнянському лісі поліція знайшла три ве: ликі могили трупів. З–під пересякнутоїю кров’ю землі виглядають людські руки, ноги, одяг». «В Майдані під Посіччю в лісі, званім «Лози», знайдені дві ями людських трупів. Виявилося, що це розстріляні родини тих, яких чоловіки чи брати повтікали до Німеччини. Їм казали, що вивозять на Далекий Схід, а тим часом вони їх з усіма клум: ками, що забрали з собою, закопали у лісі». Про могили у Пасічній також писали в «Укра: їнських щоденних вістях» та у коломийській газеті «Воля Покуття» за 10 серпня 1941 р. у статті «Ук: раїнська голгофа». З далекої Канади прийшло письмове свІдчен: ня О. Крайківського, в якому він описує, як живим вибрався зі станіславської тюрми. СВІДЧЕННЯ О. КРАЙКІВСЬКОГО «У 1941 році, перед Великодніми святами, в селі оголосили, що хлопці, народжені у 1921 році, стають військовозобов’язаними і мають з’явитися в Бурштин для реєстрації та військового огляду. На ту комісію пішов і я. Нам там було не по собі, бо там були енкаведисти. Після Великодня допри: зовникам нашого села було наказано з’явитися
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
у Бурштинський клуб, де нас мали готувати до травневої паради. Я прийшов у Бурштин у неділю 27 квітня. Біля клубу зустрів Богдана Терпеливця, на рік молод: шого від мене. Разом увійшли до приміщення. У клубі комсомольці Лев Шону і Богдан Сенюк, мої односельчани і однолітки, попросили нас помогти їм віднести на пошту якісь пакунки. Їх прохання видалося мені дивним, бо в залі були ще інші ком: сомольці, і мали б просити їх, а не нас. Коли ми вийшли, надворі до нас підійшли двоє, одіті у цивільному. Один запитав: — Ето оні? — Да! — відповіли в один голос Шону і Сенюк. Пустили нас з Терпеливцем наперед. В енка: ведистів у кишенях віддувалися нагани. Я згадав, що маю записку, яка може мені нашкодити. Взяв її у рот, але не було слини, щоб проковтнути. Вда: лося непомітно викинути записку у живопліт. В НКВД нас дали в різні кімнати. Мені наказали повитягати усе з кишень, роздягнутися. Енкаве: дисти перешукали мій одяг, дозволили одягнути: ся. Зачитали мені з якогось листка, що я член ОУН і дію проти Радянського Союзу, що мене бу: дуть судити за статтею № 54. Я мав із собою знімок ще з польських часів. На ньому нас шестеро хлопців і дівчат на шкільно: му подвір’ї. Для жарту помінялися: хлопці — у хустках, дівчата — у мазепинках. Так і зняв нас сільський аматор–фотограф Василь Юрійович Крайківський. Енкаведисти заявили, що це контр: революційна конспірація проти Радянського Сою: зу! Я пробував заперечити, але дістав по обличчі. Всіх, що на знімку, пронумерували, за кожного розпитували. На тім знімку був арештований зі мною Богдан і моя двоюрідна сестра Розалія Гри: горівна Андрухів. Питали мене й про рідного бра: та Василя і двоюрідного брата Михайла Сенюка, який ще від минулого року ховався від НКВД. Мої відповіді їх не задовільняли. «Гражданін» слідчий (вони заборонили називати їх «таваріщамі») сказав мені сісти на край крісла і випростати ноги. Коли ж він раптово висмикнув крісло, мені вдалося стати і не впасти. Здивований енкаведист наказав відвес: ти мене до камери. У темній камері я намацав ле: жанку з дощок. В коридорі заплакала моя сестра Розалія. Я кричав до неї, але не знаю, чи вчула. На другий день — знову допит. Питалися про моїх вчителів Федунківа з Дем’янова і Чолія, нази: ваючи їх контрреволюціонерами. Вони були за: мордовані в тюрмі. У вікно слідчого я побачив, що до тюрми приїхали на підводі моя мама, мама Рузі і тато Богдана. Маму до мене не пустили, а пере: дали мені мішок, у якому були харчі і одяг. Три дні я був на смердючій рибі, без куска хліба. Тепер наївся і, змучений допитом, заснув. Опівночі розбудили: «С вєщамі — на виход!» Богдана, Рузю, мене і 16–річного хлопця з Корос: тович повезли вантажівкою до Станіслава. Нас
Омелян Крайківський, народився 1921 р. у с. Різдвяни Галицького району Івано–Франківської обл. Проживав у м. Едмонтоні, Канада супроводжували 10 озброєних солдатів. Втекти бу: ло неможливо. Завезли нас на вулицю Бєлінського. В тюрмі нам і Рузі наказали догола роздягнутися... Рузю я бачив тоді востаннє. Мене і Богдана вивели на третій поверх, розвели по камерах. В моїй ка: мері нас було восьмеро. Я примістився коло Вір: стюка з Коростович. До ранку, кілька годин, я вже не спав. Ранком — стук у двері. Принесли їсти. Чай у бляшанці, що смердів рибою, і кусень хліба. Досвідченіші ділили хліб на три рази. В тюрмі до: кучали воші і блощиці. Спочатку я чавив їх підо: швами, але в’язні сміялися з мене і навчили мене душити їх між нігтями великих пальців. Раз на три тижні була півгодинна прогулянка на крихітному подвір’ю. Надокучали часті «шмони». Тоді нас ви: ганяли в коридор. Одні енкаведисти нас пильну: вали, інші обмацували камеру і наші речі. Допитувати мене почали з першого дня. Мій слідчий був високий блондин. Він зразу спитався, чи я належу до ОУН. Я сказав, що ні. Я говорив, що за Польщі нам не давали вчитися, а тепер да: ють, що я хочу стати відмінником. Слідчий то все позаписував, дав підписати і дуже скоро випрова: див до камери. Там мені сказали, що він найжорс: токіший із слідчих. На другому допиті слідчий пи: 177
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
тався, де ховаються мої брати Василь і Михайло. Я відповідав так, як відповідав у Бурштині. Мене допитували раз на тиждень. Десь під кінець трав: ня в коридорі назустріч ішов конвой. Мені наказа: ли повернутися лицем до стіни. На стіні були видряпані імена багатьох в’язнів. Серед них про: читав: «Одарія Харів». Та це ж 17–літня донька мого двоюрідного брата Миколи, яка минулого ро: ку, пізно восени, пропала безвісти!.. Говорили, що її арештували в Бовшеві, коло військового аеро: дрому. Ще її тато минулої зими показував мені за: писку, у якій Дарка перепрошувала, що не може прийти додому, бо виконує на карпатському кор: доні завдання ОУН. Записка була написана олів: цем, не рукою Дарки, і це було подібне на прово: кацію. Було дивно, але в той день блондин подав мені знімок Дарії і почав про неї розпитувати. Твердив, що ми разом працювали в ОУН. Я за: певняв, що підтримував з Даркою тільки родинні стосунки. Дальший допит проходив в іншому бю: рі. Крім блондина був ще чорнявий. Коли блондин припинив допитувати і почав щось записувати, ззаду підійшов чорнявий, сильно почав бити мене в обличчя, в боки і по голові. Я з плачем до слідчого: — За що він мене б’є? — Кто тєбя бйот? — відірвався блондин від па: перів. Удав, що не бачив. В камері був один в’язень, якого найбільше били. То впхають його у камеру з новими синцями на тілі, то внесуть непритомного. В’язнів у камері все більшало. В кінці травня нас стало 26. На початку червня до нас дали 18 угорських вояків, у мундирах. Я заговорив до них по–німецьки. Сказали, що вони угорські євреї, копали на кордоні охоронні рови. Повтікали до більшовицького «раю». Були здивовані, що опинилися в тюрмі. Думали, що їх ведуть до ка: зарми. Мадяри обурювалися, коли дістали на ве: черю ріденьку тюремну кашу. На це ніхто не звер: тав уваги. Всі були заклопотані тим, як ми, 44 в’язні, будемо ночувати у камері, де за інших часів вміщалося тільки 6 ліжок з подушками і на: кривалами. Ми ледве вмістилися на підлозі, лежа: чи на боці. Поверталися на другий бік усі разом, за командою. Інакше було неможливо. Від ма: дярів ми довідалися, що німці скоро будуть воюва: ти з москалями. В першій половині червня був мій останній до: пит. Слідчий викликав мене у велику канцелярію з трьома вікнами. Далі вимагав зізнання у прина: лежності до ОУН. Я відмовлявся. Він бив мене у боки і в плечі і колов чимось у дуже болюче місце, коло хребта. Я відвертався, але він увесь час по: падав в одну точку і ще вдавав невинного. Врешті я, по таких муках, підписав протокол і за допомо: гою наглядачів добрався до камери. Скинувши сорочку, я побачив, що вона вся закривавлена. Я опинився в одиночній камері. Крім мене, там бу: ло ще 13 чоловік. Камера була дуже маленькою, 178
Роман Круцик
так що голови впирались в одну стіну, а ноги в другу. По короткім знайомстві розмова притихла. В коридорах було чути метушню. На вечерю пода: ли густу кашу. Її роздавав в’язень. Побачив серед нас свого приятеля. З тої нагоди кожен з нас дістав по три миски. Дехто з в’язнів за рік тюрми перший раз наситився. За браком місця ми поля: гали «валетом». Ми засинали під тупотіння і грю: кання в коридорах, брязкання замків, скрипіння важких залізних ґрат, дверей, гуркотіння моторів на тюремному подвір’ї. Ніч була довга і тривожна. Під ранок у коридорах встановилась тиша. Від неї ми і пробудилися. Чекали, що рух і в коридорах, і на подвір’ї відновиться. Але тиша була могильна. По черзі підходимо до дверей. Жевріє надія. Нев: же?.. Десь далеко чути глухі удари. Якби не скло у віконечку, було б чутніше. Можна б його розбити. А що, як десь причаїлися енкаведисти? Бажання волі перемогло страх. Мені подали щетинну щітку до замітання підлоги. Я нею розбив віконце. Ми почули, що і на нашому, і на інших поверхах гупа: ють у двері. Ми зняли зі стіни дубову шафку для зберігання хліба. Кинулися розбивати нею важкі дерев’яні, окуті залізом, двері. Били в найслабшо: му місці, по віконечку. Воно відчинилося. Я про: пхав голову. Побачив, що кілька в’язнів на долішніх поверхах вже ходять по коридорах. Далі ми били нижче віконечка, щоб збільшити отвір. Зовнішні дошки почали відходити. Ми загнули ударами бляху, і я побачив, що вже міг би проліз: ти. Мене пропхали в коридор. На нашому поверсі я вийшов першим. Хлопці далі розбивали двері, а я в коридорі відривав з них дошки. Коли діра стала ще більшою, подали мені мій мішок і по: вилізали самі. Я пішов униз. Шлях на подвір’я за: кривали замкнені двері–ґрати. У в’язнів, що стоя: ли біля дверей, я взяв нафтову ліхтарню. Пішов коридором, пробуючи двері до камер. Одні були відчинені. Я розбив черевиком вікно. Ану ж хтось почує... Крізь ґрати побачив двох чоловіків. Один був з великим молотом. Я почав кричати, вимаху: вати ліхтарнею. Почули! Побачили! Поки розбива: ли ґрати, в’язні підставили під вікно стіл і пішли повідомити по тюрмі, що є вихід на волю. Я став коло рятівної камери з високо піднятою в руках ліхтарнею. До неї, як до Віфліємської зорі, йшли і йшли в’язні. Чоловіки і жінки, хлопці і дівчата йшли попри мене, дякували мені хто словами, а хто щасливою усмішкою. Я приглядався, чи нема се: ред них когось із рідних чи близьких. Прийшли наші спасителі з молотом. Я спрямував їх до тих камер, де ще могли не видобутися в’язні. При: в’язав над дверима, до труби, ліхтарню і хусточку для дороговказу і подався через вікно на тюрем: не подвір’я. Перед тюрмою ходив солдат із гвин: тівкою на рамені. Я почекав, поки він піде в інший бік, узяв мішок на плечі і пішов. Від другого солда: та, який вів назустріч затриманого, врятувався, пе: рескочивши через паркан. Зайшов у кам’яницю.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
В гостинній господі перечікували небезпеку ще кілька в’язнів. Нас підкріпили сніданком. По вул. Сапіжинській, її було видно з помешкання, ще втікала Червона армія, а люди вже носили з покинутих крамниць муку. Я притрусив борошном і свій мішок. Пішов Сапіжинською аж до моста че: рез колію. Там солдат перевіряв документи. Я за: уважив, що лише у перших з групи, яка підходить, він робить перевірку. Почекав, щоб прийшло біль: ше людей, і став посередині. Мене солдат не чіпав. За якусь мить я стояв перед будинком сво: го стрийка Володимира Крайківського». Спогади Крайківського написані власноручно, оригінали зберігаються в архівах товариства «Ме: моріал». На зразок обласної комісії зі встановлення місць захоронень жертв репресій періоду 1930–х — 1940–х та початку 1950–х рр. було створено місь: ку комісію, яку очолив голова міськвиконкому Б. Яковишин. Зразу ж після перезахоронення у «Дем’яновому Лазі» на міський цвинтар нам пе: ревезли намет і вагончик. Незважаючи на багато свідчень, шурфування не давали результатів. Свідкам важко було орієнтуватись на зруйнованому кладовищі. Були припущення, що могили в’язнів станіславської тюрми забудовані приміщеннями приладобудівно: го заводу. Вже були визначені межі майбутньої вулиці та розпочато викопування ровів під ко: мунікації. Тільки де–не–де залишалися невеликі ділянки землі, не зачеплені будівельниками і по:
рослі високим бур’яном. В одному місці в бур’янах ми побачили багато недогарків свічок. Хтось, оче: видно, потай приходив і ставив свічки на могили. Ми почали в цому місці шурфування землі і зразу ж натрапили на захоронення. Навчені досвідом попередніх розкопок, ми дуже швидко зняли верхній шар ґрунту з першої могили. Як і в «Дем’яновому Лазі», приходили люди і давали письмові та усні свідчення. СВІДЧЕННЯ ВИКОНРОБА АТАМАНЮКА РОМАНА «На початку будівництва цієї дороги я тут про: кладав труби. Коли докопали до дуба, до нас підійшла бабця і сказала: «Хлопці, тут далі буде дві ями, як докопаєте і буде голова з двома золотими і двома залізними зубами і в потилиці отвір від кулі, то збережіть її для мене. То мій брат, я буду прихо: дити щодня. Тут лежить вся наша мудрість. Їх поби: ли, а нас лишили без голів». Бабуся довго повторю: вала одне й те ж: «То мій брат, я поховаю його на цвинтарі». Бабуся була з Городенківського району. Коло нас крутився якийсь чоловік. Він не від: ходив від ковша екскаватора. Трактористи каза: ли, що він з КДБ. Коли з–під ковша з’являвся якийсь череп, цей чоловік обценьками витягував золоті зуби і клав собі в кишеню. Приходили й інші люди, фотографували і тіка: ли. З ініціативи робітників ми трохи скривили траншею, щоб обійти могили. Ми прокладали ка: налізаційну трасу.
Відкриті і очищені від ґрунту дві могили 179
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Мирон Веретко з дочкою. Народився 08.03.1949 р. Помер на розкопках 16.11.1989 р.
Роман Круцик
Одного разу викотився череп, і той незнайо: мець уже його підняв, щоб витягнути два золоті зуби. Я сказав, що цього не можна робити, і спи: тав, хто він такий. В тій суперечці нас застала бабуся. Все ж череп він їй віддав, і вона пішла, плачучи, поклавши череп у сумку». «Розповідь виконроба підтверджую. Тракто: рист Бобик Лука Євстахійович». Виконроб Атаманюк підтвердив, що це саме те місце, де будівельники обійшли могилу, трохи викрививши трасу під каналізаційні мережі. Так 13 листопада 1989 р. було відкрито першу могилу на міському цвинтарі. Другу могилу ми знайшли дуже швидко, вона була поряд з першою, право: руч щодо кладовища. Вирішили поки останки не виймати з могил, а добре їх розчистити від ґрунту. Увечері ми могили прикривали поліетиленовою плівкою. Як завжди, на розкопках ночами чергував Мирон Веретко. Рішенням комісії міліції доручалося щоночі виділяти одного постового для спільного чергування. Але міліціонери, як і в «Дем’яновому Лазі», тільки приходили під кінець робочого дня, щоб відрапортувати, що вони є. Другого дня на роз: копках ми упіймали хлопця років 15–ти, який нама: гався вкрасти череп жертви. Коли його завели у ва: гончик і допитали, то він розповів, що такі черепи вже мають його однокласники і що з них вони змай: стрували світильники. Цей випадок обговорювався на черговому засіданні комісії. Міській міліції було
Черепи з вихідними кульовими отворами 180
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
доручено провести розслідування і повернути чере: пи. Однак з того розслідування нічого не вийшло. Як пояснив в усній розмові міліціонер, він нічого не може розслідувати, бо то діти працівників КДБ, що живуть поряд у багатоповерхівці. Черговий Веретко жалівся на здоров’я і про: сив його підмінити, але на постійне чергування ніхто не погоджувався. 16 листопада вранці нас, як завжди, чомусь не зустрічав пан Мирон. Не бу: ло і собачки, яка приблудилась до вагончика і «чергувала» з Веретком. Ми зайшли у вагончик і побачили Мирона на долівці у якійсь дивній позі, а в ногах лежала, скрутившись у клубочок, собачка. Тіло було холодним. Мирон помер. Очевидно, якби міліціонери сумлінно несли службу, то, може, вдалось би людину врятувати, викликавши «швидку допомогу». Після похорону ми того ж дня продовжували виймати останки з могил. Характер ушкоджень останків був таким же, як і в «Дем’яновому Лазі»: вхідні кульові отвори у потиличній частині черепів і вихідні у лобовій. Вже з перших днів розкопок і довгий час після їх закінчення комуністична газета «Прикарпатська правда» друкувала цілі серії статей про те, що в Театральному сквері розкопано могили військо: вополонених чи радянських воїнів, які померли в госпіталі. Люди обурювались, але їхні спросту: вання газета не друкувала, тому їх несли до нас. «Шановна редакціє. Хочу написати кілька слів відносно статті «Вста: новити істину», яку написав О. Кулаков, а ви надру: кували в «Прикарпатській правді» 30 січня 1990 р. Я думаю, істина повністю встановлена. Немає жодних сумнівів, що викопані останки з братської могили на міському цвинтарі по вул. Радянській в районі обласного драматичного театру — це жертви сталінізму. Тов. Кулаков читав публікації та, можливо, десь чув або видумав про розстріли військовопо: лонених у м. Станіславі. Я не читала жодних публікацій, а все бачила своїми очима. Я корінний мешканець м. Станіслава (Івано–Франківська). Тут народилася і тут прожила все життя. Я пенсіонер, маю вже більше 70 років. Добре пам’ятаю польські часи, бо тут виросла і вчи: лася. Прекрасно пам’ятаю 1939–1941 рр. Це були жахливі роки. Нас ніби визволили, а скільки горя нам принесли. В ті роки масу людей у нас виареш: тували, а ще більше цілими сім’ями з малими діть: ми і старенькими батьками повивозили в Сибір. Арештованих катували, розстрілювали і таєм: но вивозили трупи у ліси (як, наприклад, у «Де: м’янів Лаз»), а таких лісів у нас на Західній Україні всюди повно. Всі ці операції робилися ночами. 22 червня 1941 р. розпочалася війна. Як лиш ра: дянські війська відступили — люди кинулись до тюрми, бо кожний хотів упізнати своїх рідних,
арештованих в тих роках. Застали багато трупів в камерах і в ямах на території тюрми. В перших числах липня 1941 р. відбувся вели: кий похорон. Я на ньому була. Фірами (підводами) везли закатованих чекістами людей від вулиці Бє: лінського (з тюрми) на міський цвинтар по вул. Ра: дянській. Захоронили їх у тому місці, де тепер йдуть розкопки. Я очевидець і все це знаю і пам’ятаю — це жертви Сталіна, і нема чого перекручувати події. На той цвинтар я ходила з мамою, бо там було поховано багато нашої рідні, а іншого масо: вого захоронення там не було — це точно. Та і військовополонених у нас тоді зовсім не було — це були лиш перші дні війни. Ви, товаришу Кулаков, не можете погодитися з тим, що ці жертви — це жертви сталінської сис: теми. Хоча це гірка для нашого народу правда — та все–таки правда. Як же може бути інакше, як я все це бачила і пережила. У нас майже немає сім’ї, щоб не торкнулась її ця страшна сталінська рука — це звірство, яке чинили сталінські посіпа: ки на нашій Західній Україні. Може ще й Голод 1933 р. на Східній Україні припишете комусь іншо: му, а не комуністичній мафії. Так запам’ятайте собі, товаришу Кулаков, що на колишньому цвинтарі біля театру по вулиці Радянській є лиш жертви сталінізму, які були жорстоко мучені і замордовані і туди перевезені з тюрми. Треба в архівах НКВД знайти акти на ці всі жертви. Цим жертвам треба створити Книгу пам’яті — вони невинно замучені. Фашисти нас також не жаліли. Були й арешти, були і розстріли. Вони масово розстрілювали лю: дей у Станіславі на окопиську (це єврейський цвинтар біля шкірзаводу). Там вони розстріляли тисячі невинних євреїв, там розстрілювали і ук: раїнців і поляків, можливо, що там розстрілювали і військовополонених. Фашистська окупація також була для нас дуже важка. Вічні страхи вивозу в Німеччину на важкі роботи. Одним словом, на своїй землі ми були невільники. Я знаю, що цю мою правду ви не надрукуєте, бо ваша газета не з тих щирих, та хоч передайте це моє написане тов. Кулакову (не знаю його ад: реси), щоб він знав, що наша правда аж через 48 років восторжествувала. Всі ті роки ми мусили гірко мовчати, щоб не попасти туди, куди попали ці невинні жертви, які поховані на колишньому міському цвинтарі по вулиці Радянській. «Істина встановлена» — заголовок моєї статті. З повагою Івасюк А. М., Івано–Франківськ». Ми продовжували виймати останки з дна мо: гил. У двох розколотих черепах було виявлено залишки муміфікованої мозкової тканини. Знову– таки, експерт пояснив, що так могла зберегтися тканина мозку після дії на неї високих температур. 181
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Муміфіковані тканини мозку Виймаючи останки з першої ями, ми побачи: ли що скраю виглядає шматок деревини. Коли те місце розчистили, то виявилась домовина. Відкрили її — вже по збережених довгих косах було видно, що в ній жінка. Права її рука лежа: ла на грудях, а ліва вздовж скелета. На тирсі, якою було встелено дно домовини, збереглися фрагменти одягу. Один фрагмент дуже заціка: вив нас. Це був кінець рукавчика явно дитячої одежини. Підтверджувались свідчення оче: видців похорону про те, що трупи з тюрми везли підводами і складали в ями, а для жінки з дити: ною виготовили домовину.
Роман Круцик
Закінчували виймати останки з першої ями. Найнижчий скелет лежав обличчям до землі з розкинутими руками. У глині було видно кисті рук з частинами муміфікованої шкіри. Ми обе: режно витягнули лопатою ті кисті і поклали на поліетиленову плівку. В черепі цього небіжчика у тім’яній частині — чотирикутний отвір. Знахідки особистих речей нічим не відрізнялись від тих, що в «Дем’яновому Лазі». Це зубні щітки, гребінці, чоловічі і жіночі ґудзики від цивільної одежі, ложки, мундштуки (цигарнички). Речей з якимись написами не було. Очевидно, їх вилучила комісія мадярської адміні: страції, яка працювала в тюрмі. Люди і далі несли нам письмові заяви, в яких повідомляли про події 1939–1941 рр., вказували на нові місця поховань. «Голові Товариства «Меморіал» від жителя с. Братківці Я, Семенів Іван В., працював у БМУ зв’язку. У 1977 р. на розі вулиць Дадугіна і Чекістів ми розкопували колодязь, від якого мали кинути кабель до іншого колодязя. Під час розкопок ми знаходили людські кістки. В будинку міліції був сторож, який казав, що це кістки наших пар:
Кисті рук з фрагментами одягу — останки з першої ями 182
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Грудна кістка з отвором від чотиригранного штика
Череп з чотирикутним отвором в тім’яній частині тизанів, закатованих в НКВД, і що він, тобто сторож, сам їх там і закопував, коли їх викидали під стінку. 19.11.1989 р. Семенів І.» 20 листопада ми вже дійшли до половини другої ями. Останки лежали в ямах, акуратно складені, не так, як у «Дем’яновому Лазі». Зустрі: чались серед останків грудні кістки, проколені чотиригранним російським штиком.
На черговому засіданні комісії, яке проходило у вечірній час після розкопок, заступник голови комісії пані (товариш) Шукайло порушила питання про підготовку до перезахоронення. Не чекаючи нашої відповіді на свою пропозицію, запропонува: ла поховати жертви в «Дем’яновому Лазі». Ми, звичайно, заперечили і сказали, що поховання має бути тут, на старому цвинтарі, і що про «Те: атральний сквер» і вигул у ньому собак треба забути. На комісію прибули знову старі енкаве: дисти, ті, що були в обласній комісії. Засідання закінчилося сваркою. Час летів дуже швидко. На підприємствах і в організаціях області готувалися до перших демо: кратичних виборів 1990 р. Скрізь відбувалося ви:
Особисті речі в’язнів. Знахідки з першої ями 183
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
сунення кандидатів до Верховної Ради України та місцевих рад. Ми час від часу відвідували збо: ри колективів, де висували кандидатів. Мене ви: сунули по Залізничному округу до Верховної Ра: ди України. Одного дня на розкопки прийшли кілька чоловіків — телерадіомайстрів і повідоми: ли, що сьогодні в них відбудуться збори об’єднання і мають висунути кандидатом до Вер: ховної Ради України одного із секретарів міськ: кому партії Півнєва. Майстри просили мене прийти на збори, щоб не дати шансів комуністу. Я взяв із собою невеличку групу підтримки, і ми пішли на збори. Півнєв вже виступав. Після ньо: го надали слово мені. Складних запитань не бу: ло. Запитували про розкопки, про комуністичні злочини. Коли поставили кандидатури на голо: сування, я майже одноголосно був обраний кан: дидатом по Центральному виборчому округу. Півнєв отримав усього 4 голоси. Міським вибор: чим штабом керував Роман Шевчук. Він оформ: ляв усі документи кандидатам і, як майбутній юрист, чудово справлявся. Я був висунутий до трьох рад. Тодішнє законодавство дозволяло бу: ти депутатом двох рад, і мені необхідно було ро: бити вибір. Верховна Рада мене лякала. Я не міг собі уявити, що я там робитиму. Хлопці заспоко: ювали і жартували: «Не бійся, там буде чимало гарних доярок, ланкових з колгоспів...» Згодом у передвиборній кампанії я зняв свою кандидатуру до Верховної Ради України по Залізничному ок: ругу на користь Левка Лук’яненка, а по Цент: ральному — на користь Маркіяна Чучука, про що зробив відповідні заяви. Ми завершували розкопки. Не можу не вміс: тити ще кілька спогадів людей, які потоком йшли до нас на розкопки. Може, хтось, прочитавши цю книжку, побачить прізвище рідної чи знайомої лю: дини, і ще одна безневинна душа буде згадана... СВІДЧЕННЯ ІЛЬКІВ АННИ з с. Чернієва «В 1941 р., коли ходила в тюрму шукати сво: го чоловіка Ільків Дмитра, бачила там мертвих обгорілих людей, з виколеними очима, на ногах і руках не було нігтів. Мертві були в підвалах, у пивниці, в ямі на подвір’ї. З тюрми я пішла до 5–ї школи. Там теж бачила побитих людей. Були дуже скатовані. Ще з села забрали Василя Кіндрата. Його всі знали, був добрим кравцем. Двоє чоловіків із с. Дусанів, повіт Перемишляни, приходили в наше село. Вони вижили, поверталися з тюрми. Одного звали Василь, другого Іван. Вони розказали рід: ним Кіндрата, що його забрали з камери майже мертвим. Був дуже скатований. Ільківа забрали з камери після суду без речей, і більше він не повернувся. А судили всіх 27 трав: ня 1941 р. Десь у 1987 р. викликали рідних в КГБ, то у слідчого на столі була справа. А. Ільків». 184
Роман Круцик
Мирослав Мазуркевич Під час розкопок у «Дем’яновому Лазі» було знайдено клаптик документа і прочитано прізви: ще Мазуркевич. Активісти Долинського осередку «Меморіалу» знайшли рідних Мазуркевича і при: везли короткі відомості про його життя. «Народився Мазуркевич Мирослав Миколайо: вич 07.09.1917 р. в Рожнятові Станіславської області в сім’ї урядовця. У дитинстві переїхав з батьками до Долини і там закінчив гімназію. По: ступив на університетські студії у м. Гданську. Після закінчення першого семестру, ще до прихо: ду більшовиків, приїхав до Долини на канікули. Назад не вертався, бо почалась війна. В 1940 р. поступив у Львівську політехніку. В кінці вересня 1940 р. його арештували. Ще в Гданську Миро: слав вступив до студентської організації «Осно: ва» — один з політичних напрямків ОУН. В Долині був організатором молоді. Розповсюджував ли: стівки, в лісах проводив вишколи. Як розповідала мати, на суді Мирослав вів себе достойно. Коли виводили з приміщення, де йшло судилище, крик: нув «Слава Україні». Після війни батьки Ярослава писали в органи НКВД, КГБ тут і в Москву. Намагались дізнатися про долю сина. Відповідь одержували, що відо: мостей про Мазуркевича немає. Ходили чутки, що він розстріляний у станіславській тюрмі». Ще одна розповідь про станіславську тюрму: «Я їхав до Станіслава після того, як німці увійшли у місто. Йшов по вул. Зосіна Воля, зараз Чекістів. Ворота тюрми були відкриті, і заходив
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Мирослав Мазуркевич з дівчиною (невідома). Січень 1940 р., м. Долина хто хотів. Мені було цікаво, тому що перед війною НКВД забрало кількох чоловік з нашого села. Думав, що взнаю дещо про їхню долю. На подвір’ї тюрми я побачив вириту велику яму, приблизно 7 на 7 метрів. Глибиною яма була десь по пояс. В ямі один на одному було повно побитих людей. Їх витягували з ями люди у цивільному одязі. Казали, що це жиди. Витягува: ли трупи в рукавицях, але німецький офіцер на: казував зняти рукавиці. Одягнуті трупи були в сорочках. В більшості вони були вишиті. Руки у всіх були зв’язані назад. Трупи вже розклада: лись, і коли їх витягували, то з рук і ніг злазила шкіра. Їх складали на вози і везли на цвинтар — той, що зараз за драмтеатром. Стояла новенька зроблена труна. Казали, що там жінка з дити: ною, але я не бачив, бо вона була закрита. Пе: рекладач, що був при німецькому чи то мадярсь: кому офіцері, говорив, що багато вбитих молот: ком ззаду в голову. Поблизу ями з трупами була ще яма з передачами, які приносили родичі за: арештованим. Як викопували цю яму, я не бачив. Було вже пізно, і треба було добиратись додому. Степан Семенович, с. Тисьменичани».
Після похорону Мирона Веретка на розкопках вартували почергово члени «Меморіалу». Звичай: но найбільше чергував І. Павликівський. Він пра: цював поряд з розкопками на приладобудівному заводі і якось умів відпроситися з роботи, працював на розкопках, а на ніч залишався на чергування. Після переходу ямницької церкви у лоно УГКЦ в області почався масовий перехід громад від Московського патріархату до Греко–Католицької Церкви. На той час при «Меморіалі» вже сформу: вався Громадський комітет сприяння Українській Греко–Католицькій Церкві. Список членів Координаційної ради Громадсь: кого комітету сприяння Українській Греко–Като: лицькій Церкві: 1. Круцик Роман — голова комітету. 2. Смицнюк Орест — заступник голови. 3. Децик Дарія — секретар комітету. 4. Водницький Ярослав — член комітету. 5. Володько Михайло — член комітету. 6. Володько Степан — член комітету. 7. Душняк Леонід — член комітету. 8. Каспрук Степан — член комітету. 9. Когутяк Марта — член комітету. 10. Любінецька Любов — член комітету. 11. Мочерняк Григорій — член комітету. 12. Павликівський Іван — член комітету. 13. Путько Орест — член комітету. 14. Рибчак Петро — член комітету. 15. Ребрик Богдан — член комітету. 16. Савяк Неля — член комітету. 17. Симкайло Григорій — член комітету, священик. 18. Сушко Михайло — член комітету. 19. Скальська Уляна — член комітету. 20. Слободян Ярослав — член комітету. 21. Томащук Василь — член комітету. 22. Щупак Орест — член комітету. 23. Голейко Тетяна — член комітету. 24. Рудковський Василь — член комітету. 25. Коротницький Василь — член комітету. 26. Тимків Федір — член комітету. 27. Стягар Микола — член комітету, пізніше священик УГКЦ. У вихідні і святкові дні члени комітету роз’їжджа: лися по селах області і після богослужінь у коротких виступах розповідали історію УГКЦ. Це сприяло то: му, що кожного тижня сільські громади покидали Московський патріархат і переходили в лоно своєї репресованої церкви. Звичайно, що «Меморіал» став першим ворогом Московського патріархату і єпископа Макарія. Переходу сприяло і те, що Ма: карій заборонив своїм священикам посвячувати символічні могили, які громади висипали по селах, та бути на перепохованнях жертв репресій. 23 листопада ми закінчили виймати останки з другої могили. Всього було вийнято з обох могил 269 останків, з них — 228 чоловічих, 39 жіночих, 2 невстановленої статі. 185
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Почалася підготовка до перезахоронення. Про місце перепоховання на ще одному засіданні комісії згоди не дійшли. На кладовище привезли домовини. Як і в «Дем’яновому Лазі», вирішили скласти останки до 11 домовин. Того ж дня на розкопки завітало четверо свя: щеників Московського патріархату. Вони поверта: лися зі зборів священиків Івано–Франківського та Надвірнянського «благочиній» Російської право: славної церкви. Священики розповіли про злі на: міри Макарія щодо «Меморіалу» та про нелітера: турну лексику Макарія щодо них самих. Згодом ці священики покинули Московський патріархат. У нас на той час не було своїх газет, і ми прак: тикували друк різних повідомлень, бюлетенів та листівок на машинках. Друковану продукцію ми розвішували в центрі на «кубі» і на «паркані глас: ності» та в різних людних місцях міста. Через ніч З. Дума і члени комітету виготовили з десяток листівок і розвішали їх по місту: «МЕМОРІАЛ» ІНФОРМУЄ 23 листопада 1989 р. в м. Івано–Франківську відбулися збори священиків Івано–Франківського та Надвірнянського «благочиній» російської пра: вославної церкви. Ця подія не привернула б нашої уваги, якби не окремі моменти з виступу на зборах Іва: но–Франківського єпископа Макарія, що мають пряме відношення до товариства «Меморіал» і змушують нас опублікувати цю заяву. Хочемо нагадати, що товариство «Меморіал» не висту: пає з позицій, ворожих православній чи будь– якій іншій церкві, і тому просить віруючих РПЦ не сприймати нашу критику єпископа Макарія як образу їх релігійних почуттів. Отже, виступаючи перед православними свя: щениками, єп. Макарій обрушився з нападками і погрозами на тих з них, які не проявляють належ: ного старання в боротьбі проти української національної символіки, підтримуючи патріотич: ний рух, не виявляють спритності у наклепах на Народний рух України, «Меморіал» та інші новітні громадські організації, що діють на Прикарпатті. Ненависть до всього українського вклала в ус: та єпископа слова, що їх не вимовляє, мабуть, й африканський шаман перед дикунами. «НЕ БУДЬТЕ ПРОСТИТУТКАМИ» (цим сло: вом єпископ обізвав священиків кілька разів). «НЕ ХАПАЙТЕСЬ ЗА СИНЬО–ЖОВТІ ПРА: ПОРИ»! Хочемо зауважити, що образа національної святині — українського національного прапора — властива якраз отим істотам жіночої (та й чоло: вічої також) статі, що згадав оскаженілий клери: кал. Це вони і робили протягом семи десятиліть за вказівкою своїх кремлівських бойовиків. Тож чи не боїться божої кари єпископ, паплю: жачи прапор народу, чий хліб він їсть? Народу, що його сам єпископ обкрадає — згадаймо хоча б оті 186
Роман Круцик
Біблії, які безкоштовно були передані з–за кордо: ну в дар віруючим краю у рік 1000–ліття хрещен: ня України і які за вказівкою єпископа розпроду: вались по довільних цінах… Не боїться, бо пройшов добру школу брехні, шахрайства та підлості. І то якої ПІДЛОСТІ! Судіть самі, люди: «Я ДАМ П’ЯТЬ ТИСЯЧ «МЕМОРІАЛУ» І КУП: ЛЮ ОТОЙ «МЕМОРІАЛ»»! (дослівно). «Я ПІШЛЮ ДО НИХ «СВОЮ» ЛЮДИНУ І МИ БУ: ДЕМО ВСЕ ЗНАТИ ПРО «МЕМОРІАЛ»» (дослівно). Отак єпископ навчає вас, православні, христи: янської чесноти і любові до ближнього! Навчає за гестапівсько–енкаведистською методикою… Так, «Меморіал» був ініціатором спільного звернення усіх демократичних організацій При: карпаття, в якому визнано пріоритетну роль Ук: раїнської Греко–Католицької Церкви на Західній Україні і Української Автокефальної (незалежної від Москви) Православної Церкви на Україні Східній. Так, «Меморіал» засудив ваші антиукраїнські і антикатолицькі виступи за рубежем. Так, «Меморіал» домігся, щоб був п’ятсотти: сячний похорон жертв НКВС у «Дем’яновому Лазі» і щоб ховали цих людей священики їх рідної Української Греко–Католицької Церкви. Так, «Меморіал» не допустив глумління над жертвами «Дем’янового Лазу» — отого псевдопо: хорону, який Ваша церква хотіла провести за день до наміченої громадськістю дати, до того ж у робочий день. Так, «Меморіал» спростовує огидні наклепи деяких православних «отців», що для отримання дозволу на розкопки і похорон у «Дем’яновому Лазі» «Меморіал» і УКЦ підкупили… Комітет держбезпеки! — ні, товаришу Макарій, ми діємо за велінням власної совісті. А за чиїм велінням ви дієте, товаришу!? У всякому разі зусилля ваші даремні: не купи: ти вам «Меморіал» за ваші іудині срібляки! Навпа: ки: рано чи пізно увірветься терпіння віруючих і дадуть вони вам не п’ять — а тридцять тисяч, — щоб тільки не пахло вами на нашій святій землі. Бо і сам Христос учив проганяти торгівців з храму! Ви — фальшивий пророк, товаришу Макарій. Брехнею і насильством звикли ви діяти, прикрива: ючись іменем Господа. Сподіваємось, що у російському православ’ї — ви єдиний такий. Ваші ж священики, які з обуренням розповіда: ли нам про ваші плани «купівлі» товариства «Ме: моріал» і засилки до нього «своїх» людей, прий: шли до висновку, що таке може чинити тільки... Воістину так! Товариство «Меморіал» м. Івано–Франківськ, 24 листопада 1989 року».
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Майже до 30 листопада місце та час перепохо: вання так і не були узгоджені з комісією. Ко: муністи висували смішні доводи, що у сквері нема де ховати, бо там у землі скрізь кістки. «А як же ви на кістках вигулюєте собак», — відповідали ми. Довго сиділи у вагончику і радились, що ж роби: ти... До нас прийшов Володимир Ідак. Він працю: вав в архітектурі і приніс нам карту — зйомку ста: рого кладовища зверху. На ній було видно всі пам’ятники, гробівці, а по центру — алея, яка до: ходила майже аж до того місця, де були розкопки. Вирішили остаточно, що перезахоронювати потрібно на алеї, так, щоб могила і майбутній пам’ятник виходили на вулицю, якою планувалося з’єднати вул. Радянську і Чекістів. Іван Пав: ликівський збігав до себе на завод, щоб домови: тись із трактористом і викопати могилу. Копали ввечері близько 10–ї години. На ранок 1 грудня члени товариства вже розвішували по місту ого: лошення про дату та час похорону. Голова та кіль: ка членів комісії були дуже здивовані, побачивши викопану яму. Вже не сперечались. Коло домовин було багато людей. З Київщини приїхав кобзар, який грав на кобзі і співав балади. Звичайно, да: та похорону була незручною, бо це якраз був ос: танній день висунення кандидатів у депутати. Але на це ми не зважали, головне — перемогла думка громадськості.
Похорон розпочався о 10–й годині. Як і в «Дем’яновому Лазі», його розпочали косівські трембітарі. Першим виступив міський голова Яко: вишин. Говорив про перебудову, демократію і, звичайно, про мудру політику партії. Другим нада: ли слово мені. ПРОЩАЛЬНЕ СЛОВО ЖЕРТВАМ СТАЛІНСЬКОГО ТЕРОРУ, виголошене Р. М. Круциком 3 грудня 1989 р. Десятки років забуття… Розрівняні могили і знищені хрести. Кана: лізаційні труби — по кістках, і пихате чиновницьке глумління над цвинтарями… Така сумна доля че: кала тих, хто був оголошений «ворогом народу». А потім — глухий біль у душі, сиротливі свічки по порослих бур’янами могилах… Сльози ста: реньких матерів, які не знали, де могили їхніх дітей, і тому ходили по всіх відомих і невідомих могилах, шукаючи оту єдину могилу — чоловіка чи сина, батька чи брата. Пройшли десятиліття, поки ми, живі, змогли розшукати ці могили і відкрито оголосити їх наши: ми святинями. Скільки їх по нашій землі… Згадаймо «Дем’янів Лаз» і слова, сказані там: «Уся наша Україна — це суцільна могила тих, що жили надіями, сподіваючись на краще життя, че: кали свободи, а дочекалися смерті»…
Косівські трембітарі на перезахороненні 187
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Роман Круцик
Зйомки над викопаною могилою Сьогодні ми знаємо, що після відступу Черво: ної армії у 1941 р. сотні людей кинулись до тюрми по вул. Чкалова (зараз — Чекістів) і до катівень НКВС по вул. Франка. З камер і підвалів були ви: несені знівечені тіла в’язнів, яких по–звірячому за: катували чекісти–стахановці. Останки були похо: вані на міському цвинтарі — отут, поряд (ми знайшли свідків цього похорону). Згодом був знищений і цілий цвинтар… І те: пер над кістками жертв репресій — пішохідні доріжки для нових поколінь міста. Тут гуляють лю: ди… Тут вигулюють собак… Від сьогодні це місце повинно називатись не Театральним сквером, а Меморіальним. Ця могила має стати початком відновлення — бодай частково — цього колись багатого пам’ятниками кладовища. Ми повинні зробити все, щоб увічнити їхню пам’ять. Їхні сплю: ндровані могили стають сьогодні маяками на на: шому шляху відродження і повернення до правди. І ми присягаємо, що збережемо навіки пам’ять про вас, розшукаємо у надрах недоступних кабінетів усі документи, розшукаємо всіх свідків, назвемо прізвища усіх катів. Захистимо від наруги гідність нашого народу і його священні символи. Згуртуємо для ПРАВДИ і ДОБРА всіх, в Україні сущих. Знаємо: буде важко. Будуть косі погляди і злісні сичання. Знаємо: серед нас немало тих, хто зараз 188
гарячково відмиває свої руки від крові невинних жертв. На цій могилі не буде більше рости бур’ян. Тут буде сквер пам’яті — Меморіальний сквер! Крім могили замучених у станіславській тюрмі, тут буде могила січових стрільців, будуть гранітні колони з іменами тих, чиї могили зруйновані. ЛЮДИ, ПРОШУ ВАС — не допустіть повторення торжества системи, яка не може існувати інакше, окрім як завдяки катівням і могилам, знищуючи одних — фізично, інших — морально. Ця система колись розділи: ла нас на два табори: табір катів і табір жертв. І ті, і другі були в’язнями єдиного гігантського концтабору… А результат — жінки і діти у стандартних ямах 4х8 метрів, удавки на шиях, прострілені черепи, пробиті штиком для гарантії груди. Дотепер на святій нашій землі сходить озими: на 1939–го. Проростає болем «Дем’янового Лазу» і станіславської тюрми, скорботою могил сотень студентів у Посічі і холодом замурованих камер у звірячому логові станіславських енкаведистів. Це озимина, посіяна у «золотому вересні», про: росла крізь серце нашого народу. Проросла колю: чими дротами Воркути і Магадана. Заколосилася добровільним яничарством Києва і Донбасу. Нам буде важко, люди. Але ми мусимо іти далі. Зупинимось — знов будуть криваві підвали
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Похорон жертв станіславської тюрми. 3 січня 1990 р., м. Івано–Франківськ 189
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Станіслава. Зупинимось — значить зрадимо отих, чиї кістки перед нами. Зловісна озимина 39–го ще колоситься на нашій землі. І скільки ще тих агрономів — сталін: ських, брежнєвських, маланчуківських — раді були б знову збирати кривавий врожай з нашої України. Тож поховаймо полеглих і рушаймо вперед тернистою дорогою до свободи. Наш Великий Кобзар учив: «Поховайте та вставайте…». ТОЖ ПОРА ВСТАВАТИ! На мітингу–реквіємі виступив Онуфрій Бойко, який крізь сльози розповів, як дитиною шукав свого батька серед трупів у станіславській тюрмі. Вчителька середньої школи № 13 І. Пашницька розповіла про свого батька — професора Паш: ницького, теж замученого у станіславській тюрмі. Єпископи і священики Греко–Католицької Церкви відслужили панахиду. Молоді хлопці дуже швидко висипали могилу. Рідні загиблих і мешканці міста вкрили вінками і квітами свіжовисипану могилу. Випав перший сніг, але погода була сонячна, і люди не хотіли розходитись. Біля нашого вагон: чика, який ще не встигли забрати його власники, їх зібралося чимало. Говорили про все: про політику, майбутні вибори, про наступні розкопки і, звичайно, подавали письмові спогади і заяви. С. Бабин Зарічний Калуського р–ну. Арештовані 08.06.1941 р., і не повернулися до: дому: 1. Стус Василь Андрійович, 1910 р. н. 2. Яцурак Дмитро, 1908 р. н. 3. Брецко Стефан, 1908 р. н. Список вірний, засвідчує житель смт Бурштин, вул. Комсомольська, 10, кв. 81 Лужний Григорій Іванович Ці особи були арештовані 1940 р. в одну ніч по одній справі і пропали безвісти: 1. Козій В. П. 2. Семенюк В. І. 3. Семенюк Я. І. 4. Зданевич Н. С. 5. Сваричевський І. 6. Тарантюк І. Г. 7. Стефурок В. 8. Робинюк І. Г. 9. Робинюк М. В. 10. Паньків Н. М. 11. Семенюк С. В. село Черемхів Коломийського р–ну. Список осіб, арештованих у 1941 р. і які не по: вернулися додому, с. Семаківці Галицького району: 1. Лапчук Михайло Якович, 1921 р. н. 2. Лотоцький Семен Іванович, 1921 р. н. 3. Сочовський Стефан Іванович, 1921 р. н. 190
Роман Круцик
4. Губар Олекса Марехтейович, 1920 р. н. 5. Гава Василь Тимкович, 1922 р. н. За чотири тижні до приходу німців рідні ще передали їм передачу у станіславську тюрму. Список вірний, засвідчує житель смт Бурштин вул. Комсомольська № 11, кв. 36 Хребтик Стефан Дмитрович А цей лист прийшов до «Меморіалу» в лютому 1991 р., після того як у газеті «Галичина» друкува: лася з продовженням документальна повість «Дем’янів Лаз. Хроніка злочинів». «Вельмишановний пане Роман! Прошу мене вибачити, якщо не дуже складно буду писати Вам українською мовою. В школі українську мову не вивчала, а просто вивчала її самотужки, читаю газети, історичні книжки. В цьо: му році я передплатила газети «За вільну Укра: їну» і «Галичина». Зараз я читаю з боллю в серці Вашу публі: кацію «Дем’янів Лаз». В мене серце обливається кров’ю, сльози виступають на очах, як НКВД зну: щалося з безвинних людей. Шлю Вам низький уклін за ту благородну справу, яку Ви провели з власної ініціативи. Ви так все описали, читала і наче була там з вами. Спасибі Вам від усіх простих чесних людей, що Ви допомогли розкрити злочин НКВД, цих не людей, і віддали останню пошану безвинно по: страждавших людей — чоловіків, жінок і діточок. Хай щастить Вам! Дай Бог Вам міцного здо: ров’я! Слава Україні! З повагою Олена Іванівна Сторчева 7 лютого 1991 р. 340055, м. Донецьк, пр. Гурова, 16, кв. 42». Група старших чоловіків звернулася до нас із пропозицією показати місце, де були могили січо: вих стрільців. Якраз у вагончику була карта кладо: вища, подарована нам архітектором В. Ідаком. Ми прихопили карту і пішли шукати могили січових стрільців. Люди не помилились, показане місце збі: галося з картою. Було вже пізно. Треба було розхо: дитись. Домовилися навесні, з настанням тепла, оголосити загальноміську толоку з відновлення мо: гил січових стрільців. Один із присутніх, інженер од: ного з будівельних комбінатів, запропонував вилити хрести в нього на роботі. На цьому ми розійшлись. Ми почали шукати, якої форми мали би бути хрести. Порахували на карті, усіх хрестів треба було більше сотні. Степан Каспрук, член «Мемо: ріалу», художник, намалював кілька варіантів хрестів. Зупинились на одному і виготовили кіль: ка креслень, які разом з листами направили на різні підприємства. Нам не відмовили, і на весну було виготовлено 120 хрестів. На той час вже пройшли вибори, і їх повністю виграли на всіх рівнях демократичні сили. Через
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Школярі на відновленні могил січових стрільців. Травень 1990 р.
Пенсіонери на відновленні могил січових стрільців. Травень 1990 р. 191
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Роман Круцик
Відновлені могили січових стрільців. Травень 1990 р. радіо і газети було оголошено про проведення загальноміської толоки. З архітектурного управлін: ня прийшло кілька архітекторів. На старому кладо: вищі зібралося багато людей. Прийшли пенсіонери, школярі — хто з лопатами, хто з граблями. Ми роз: губилися. Не знали, як забезпечити роботою всіх бажаючих. З архітекторами виник конфлікт. Вони пропонували замовити і виготовити проект і тільки тоді приступати до роботи. Така пропозиція всім не подобалась. Кілька самоскидів привезли землю. Став у пригоді і наш вагончик, який господарі не
Зиновій Шкутяк — міський голова (1998–2006)
Похід маніфестації від «Дем’янового Лазу» до могил січових стрільців. Зелені свята, 1990 р. 192
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
встигли забрати. Привезені хрести поскладали в ньому. Хтось з дому приніс змотану у клубок мотуз: ку, і ми відповідно до карти позначили місце могил. Після обіду вже кипіла робота, де взялося і кілька носилок. Одні носили землю і насипали могили, другі вкопували хрести, треті автомобілем поїхали шукати дерен для обкладання країв могил. За десять днів могили були відновлені. Вста: новили 100 хрестів. 60 — у два ряди паралельно готелю і перпендикулярно до вул. Куйбишева (сьо: годні С. Бандери). 40 хрестів — теж у два ряди — встановили під прямим кутом до готелю. На свято Трійці, зване в народі Зеленими святами, могили січових стрільців на старому кладовищі були ос: вячені, і назва «Театральний сквер» для цього скорботного місця назавжди відійшла у минуле. З того часу, вже майже 20 років, мешканці міста щорічно на Зелені свята збираються до мо: гил січових стрільців вшанувати пам’ять борців за волю України. Так відродилася довоєнна традиція. У 1998 р. мешканці міста обрали міським голо: вою Зиновія Васильовича Шкутяка. Завдяки його зусиллям меморіальний сквер було реконструйовано. Споруджено пам’ятник в’язням станіславської тюрми, пам’ятник воїнам УПА, впорядковано могили січових стрільців, відтворено старий вхід на міський цвинтар, побу: довано каплицю і впорядковано доріжки та алеї.
Пам’ятник в’язням станіславської тюрми
Алея січових стрільців сьогодні 193
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі
Пам’ятник воїнам УПА
Алея січових стрільців 194
Роман Круцик
ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ 1990–1991 рр. РОЗКОПКИ ОСТАНКІВ ЖЕРТВ РЕПРЕСІЙ БІЛЯ с. ПОСІЧ ТИСЬМЕНИЦЬКОГО РАЙОНУ 3 січня 1990 р. завершилась реєстрація канди: датів у депутати всіх рівнів. Розпочиналась перед: виборна кампанія. Нарешті 17 січня 1990 р. міськ: виконком передав «Меморіалу» приміщення по вул. Дзержинського № 130. Це невеличкий будинок біля міського озера. В ньому нам виділили три кім: нати, одна з яких колись для жильців слугувала кух: нею. Будинок був газифікований. Звичайно, для «Меморіалу», який кількісно значно виріс, примі: щення було явно замалим. Але ми раділи, як малі діти. Із власних домівок, хто що міг, почали звозити старі меблі. Для проведення зборів розподілили дні. «Меморіал» свої збори проводив по суботах, Громадський комітет сприяння УГКЦ по вівторках, в інші дні збиралися групи політв’язнів та братства ОУН–УПА. Ці організації тільки створювались. На всіх зборах кімнати були заповнені людьми. Хто пізніше приходив, стояли в коридорі. Незважаючи на холодну зиму, вікна в кімнатах були майже завжди відчинені. Йшла підготовка до організації «живого лан: цюга» на Київ. «Ланцюг» відбувся 21 січня 1990 р. Він розпочинався у Івано–Франківську від будин: ку, де колись засідав уряд ЗУНР, далі на Стрий, Львів і Київ. Віруючі вже впродовж місяця пікетували Ка: тедральний собор, вимагаючи повернути його.
Єпископ РПЦ Макарій закрився в соборі й оголо: сив голодівку. Московські засоби масової інфор: мації на весь світ кричали про «звірства уніатів» у Галичині. Якось стався смішний випадок. Через вхідні двері із тильного боку собору всередину на: магалися пройти кілька жінок — віруючих РПЦ. Коли пікетувальники спробували їх затримати, в одної з рук впав кошик, з якого розсипались ва: реники і голубці. Напруга у місті настільки зросла, що облви: конком засідав уночі і прийняв рішення про пе: редачу Катедрального собору громаді УГКЦ. Ран: ком мене, як голову Громадського комітету, вик: ликали у облвиконком, і я супроводжував голову виконкому В. Бойчука до собору, де він вручив єпископам рішення. У вівторок відбулися збори Громадського комітету, на яких всі члени отримали завдання. У вихідні дні вони роз’їжджались по селах, а наступного вівторка звітували про зроблене. Редакційна група комітету готувала інфор: маційні бюлетені «Про релігійну ситуацію в об: ласті»; їх роздруковували і розвішували по люд: них місцях міста. Релігійна напруженість в області все одно зро: стала. Йшла боротьба між конфесіями за воло: діння храмами.
«Живий ланцюг» по дорозі на м. Стрий 195
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Владика Павло Василик з рішенням про передачу собору УГКЦ
Роман Круцик
Вітання єпископів УГКЦ з нагоди повернення собору
Пікетувальники біля собору. Івано–Франківськ, 1990 р. 196
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
ІНФОРМАЦІЯ Івано–Франківського Громадського комітету зі сприяння УГКЦ про релігійну ситуацію в області за березень 1990 р. На настійливу вимогу комітету і керівництва «Меморіалу» з області було видворено провока: тора і палія релігійної ворожнечі — сумновідомого товариша Макарія. Його замінив новопризначе: ний єпископ РПЦ Феодосій, якого направили з Хмельницької області і який був членом чотири: сторонньої комісії в релігійних справах. Він отри: мав від попередника сітку антиукраїнської агентури з числа клерикалів–колабораціоністів. Сподіва: ємось, що новопризначений єпископ не поділяти: ме україножерних устремлінь Макарія і відкине гестапівсько–енкаведистські методи боротьби проти нашого народу і нашої церкви. Усім нам потрібні мир і злагода, тому сподіваємось, що відтепер повідки на шиях ворогів культур: но–національного і релігійного відродження Ук: раїни Феодосій укоротить… А втім — побачимо… Загалом релігійна ситуація в краї протягом бе: резня ознаменувалася відкритим терором проти віруючих Прикарпаття, які повертаються до віри своїх предків — Греко–католицької церкви. Вовки скинули овечі шкури: оскільки огидна брехня на зразок «католики — від слова катувати» не знайшла підтримки, то в хід пущено методи шантажу і терору. Частина духовенства РПЦ, яка через морально–етичні і професійні якості не може бути прийнята до УГКЦ, намагається для збере: ження свого благополуччя використати релігійний фанатизм задурманених людей і партійно–кастові інтереси сільської «еліти». У селах краю мають місце напади із застосуванням фізичного насиль: ства озвірілих п’яних юрб, які закидають камінням релігійні процесії і учасників богослужіння греко– католиків, перекидають автомобілі священиків УГКЦ, завдають тілесні ушкодження віруючим. Всі ми пам’ятаємо каламутну хвилю наклепів на УГКЦ у партійно–державній пресі. Пам’ятаємо, як сміттєпровід ефіру телебачення і радіо захли: нався від брехні про «насильства» греко–католи: ків над бідолашними православними. Хто наведе бодай один факт про такі дії з боку священиків і вуруючих УГКЦ? Не було такого, нема і не буде! Бо наша церква, церква–мучениця, церква–па: тріот, церква–порадник, завжди відстоювала і від: стоює християнську ідею милосердя і гуманізму. Насильство і наруга — це методи наших ворогів. Стосовно нас — це неосталінізм у дії. Наводимо конкретні факти. 25.03.1990 р. до комітету звернувся житель с. Грушка Тлумацького району Найда Микола Ва: сильович, якому апологети православ’я Гуровсь: кий Богдан і Рибак Василь переламали пальці правої руки і ліву ногу. У с. Олеша Тлумацького району ще 1.02.1990 р. відбулось голосування про статус церкви. Підсум:
ки: 209 — за УГКЦ і 43 за РПЦ. Однак греко–като: ликам храм не віддали. Очолювані священиком Різуном і скарбником Шкуратом п’яні ватаги що: неділі нападають на греко–католиків. Депутат об: ласної ради Орест Путько приїхав до Олеші, щоб помирити між собою прихильників РПЦ та УГКЦ. Та виявилось, що мирити треба було дикунів з мо: ральними людьми. Саме так: дикунів, бо прихиль: ники РПЦ нахабно плювали на депутата, погрожу: вали йому розправою. Все це із задоволенням спостерігала група міліціонерів у кількості 10 чо: ловік, очолювана заступником начальника Тлу: мацького РВВС. Звичайно, проти хуліганів не бу: ло вжито ніяких заходів. Це вже стало тра: дицією… Невже греко–католикам на своїй землі доведеться створювати дружини для захисту від озвірілих москвофілів? Після згаданого голосування в Олеші 1.02. сіль: ська церква була опечатана і чекала законних гос: подарів. Але сталось непередбачене: 18.03.90 р. у день повторних виборів голова сільради М. І. Пав: лович, який домагався депутатського мандата, самовільно зірвав пломби з дверей храму і за: явив, що передає церкву прихильникам РПЦ. Таким чином, він зігнорував і результати голосу: вання, і розпорядження райвиконкому про реєс: трацію греко–католицького храму в Олеші — от: же, і рішення радянської влади, представником якої у даному селі знову став після виборів. Скла: дається враження, що для збереження своєї поса: ди тов. Павлович ще не раз зрадить і народ, і ра: дянську владу. Сподіваємось, що прокуратура Тлумацького району зможе нарешті належним чи: ном оцінити зусилля Павловича, спрямовані на розпалення релігійної ворожнечі, провокацій і екс: тремізму в Олеші. Тим більше, що наслідки цих зусиль відчутні: жителю Олеші О. Біланюку при: хильники РПЦ повибивали вікна, скарбник Д. Шку: рат регулярно споює сільських п’яничок і нацько: вує їх на побиття греко–католиків. Усе це освячує православний священик Петро Різун. Слово Божого слуги підкріплює своїм вагомим словом М. Павлович, який погрожує позбавити віруючих УГКЦ їхніх присадибних ділянок. Тисьменицький район До комітету надійшла заява жительки с. Пше: ничники — віруючої УГКЦ. Вона повідомила, що боголюбиві чада РПЦ налили їй та її сусідові у кри: ниці солярки і погрожують перебити їх уночі. Перелякана жінка просить допомоги Руху, щоб захистити своє життя. Вона пише: «Я вас прошу, допоможіть мені, бо страшно ніч перебути». Богородчанський район Релігійна громада с. Росільна звернулася з за: явою до сесії районної ради, в якій просить «дати належну оцінку поведінки заступника (колишньо: го) голови райвиконкому Ямборака Я. С.», який викликав активістів УГКЦ до себе, погрожував «штрафом 50 крб.» і заявляв, що «ніякої греко–ка: 197
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
толицької церкви у Росільній» не допустить. Він ци: нічно глузував із старої жінки, ображав віруючих. До комітету потрапило рішення виконкому Бо: городчанської районної ради № 76 від 14.03.90 р., в якому міститься відмова у проханні громади гре: ко–католиків з с. Росільна. Відмова мотивується тим, що рішенням № 23 від 10.02.90 р. у Росільній вже зареєстровано одну релігійну громаду УГКЦ і через те виконком не може реєструвати другої. Але ж у селі дві церкви! Чому обидві не можуть бути греко–католицькими, якщо цього бажають віруючі? 13.03.1990 р. на засіданні райвиконкому Ям: борак Я. С. заявив, що порушив судову справу проти редакції газети «Вперед» за вміщену у ній статтю голови комітету Круцика Р. М. У зв’язку з цим комітет повідомляє, що має письмові свідчення з десятками підписів жителів Богород: чанського району про те, що Ямборак Я. С. фаль: сифікаціями і погрозами намагався отримати про: тести віруючих проти згаданої статті. Діючи за принципом «не судіть, і не судимі будете», комітет не хоче розпочинати судової справи проти Ямбора: ка Я. С., однак за необхідності це буде зроблено. Косівський район С. Люча. Громада греко–католиків зверну: лась із скаргою до уповноваженого Ради у спра: вах релігій м. Косова і м. Івано–Франківська, прокурора Івано–Франківської області і голови комітету Круцика Р. М. Її зміст: ще 11.02.90 р. у селі відбулися збори, які вирішили питання про статус церкви. Їх вів голова сільради Іванків М. М. Після зборів було проведено голосування, за УГКЦ проголосувало понад 300 чол., за РПЦ — 27 чол. Виборам передували події: о 7–ій годині ранку того ж дня група православних екстре: містів (15–20 чол.), серед яких були неповнолітні, під керівництвом Токарчук Г. Н., — Токарчук О. Ю., Самин П. А., Фальбійчук М. І., Кіцелюк О. А., Кіцелюк Ю. М., Биклюк Ю. І., Струк М. І. пере: крили дорогу до церкви. Вони не допускали до голосування греко–католиків, ображаючи їх не: цензурною лайкою. Молодики погрожували розправою священикам, які прийдуть відправля: ти Службу Божу. До групи підтримки РПЦ приєднались особи, які до церкви ніколи не ходи: ли. Їх очолив священик РПЦ о. Богдан. Ця група блокувала церковне подвір’я, вигукуючи лайки і погрози на адресу віруючих УГКЦ. Священики УГКЦ змогли пройти до церкви лиш потайки, че: рез цвинтар. Отець Богдан нацьковував при: хильників РПЦ на греко–католиків і закликав не допустити священиків УГКЦ до храму. Надвірнянський район Зі скаргою до єпископа Василика звернулися греко–католики с. Саджава. Вони повідомляють, що місцевий священик о. Городчук у своїй про: паганді проти УГКЦ відверто проповідує ідео: логію людиноненависництва, що ближча до фа: 198
Роман Круцик
шистської, аніж до християнської ідеології. Так, ще 31.12.1989 р. віруючих, які прийшли на бого: служіння, перепинили перед закритими воротами до церкви поплічники о. Городчука, які заявили, що церкву закрито згідно із розпорядженням рай: виконкому, оскільки, мовляв, є загроза захоплен: ня її греко–католиками. Насправді ж усупереч розпорядку богослужінь о. Городчук поїхав від: правляти богослужіння у с. Шепарівці. 21.01.1990 р., скориставшися тим, що у селі бу: ло храмове свято, о. Городчук запросив до церкви агітаційну бригаду священиків РПЦ з Молодятина, Хрипліна, а також о. Кузьмина П. М. і о. Кузьми: на І. В., які об’єднались у вовчому витті проти УГКЦ. Священик з Молодятина захлинався у брехні, що греко–католицька віра — чисто польська і що ви: хованці Греко–католицької семінарії замість курсу богослов’я вивчають польську мову. Антиукраїнська діяльність о. Городчука не знайшла ще належної оцінки з боку його духов: них натхненників, інакше йому запропонували б відповідну посаду у відповідних установах. Чи, мо: же, попик–україножер більше тяжіє до бізнесу? Розсудіть самі: о. Городчук охопив 5 парафій — у с. Саджавка, у с. Товмачик, у с. Кубаївка, у с. Се: редній Майдан з Глинками, у с. Шепарівці. Біз: нес — бізнесом, але мирянам с. Саджавки потрібен священик… Натомість о. Городчук навідується у село лише для того, щоб звинувати: ти священиків УГКЦ у шпигунстві на користь Польщі і щоб у церкві, яка збудована греко–като: ликами в 1910 р., поливати брудом віру наших предків. Так, на проповіді 4.03.1990 р. він замість недільної проповіді влаштував у церкві мітинг і провокаційно закликав прихильників російського православ’я стати на правій стороні храму, а гре: ко–католиків по лівій. Знавіснілий попик репету: вав: «Люди, борімося!» З ким ви боретеся, отче? Із власним народом? Якщо мета вашої бороть: би — власне благополуччя, то чи не краще вам податися у кооператив шашличників? Городенківський район 25.03.1990 р. прихильники РПЦ (до 50 чо: ловік п’яних люмпен–православних) напали на процесію священиків і віруючих УГКЦ в с. Дубки. Прцесія поверталася із с. Устячко Заліщинського району Тернопільської області, де була відправа на могилах січових стрільців. Голова місцевої сільської ради накинувся з грубою лайкою на священика Івана Никифорука, погрожував йому у присутності віруючих. П’яна, озвіріла юрба сільських «активістів» намагалася перевернути автомобілі священиків. Духовні наставники з чи: сла міліціонерів (капітан і ст. лейтенант) прийти на допомогу лінувались — вони стояли осторонь і підсміювались. Із с. Дубки процесія поїхала до с. Назаренкове, де місцева громада вже пе: рейшла в УГКЦ. Однак потрапити до церкви не вдалося, бо місцевий священик РПЦ, якого гро:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
мада прогнала з села, не віддав ключі від храму. Під церквою зібралось усе село, і богослужіння відбувалось на церковному подвір’ї. Під час служби стався випадок, який наочно демонструє «духовну» сутність духовенства РПЦ: згаданий священик у нетверезому стані прорвався до престолу і почав викрикувати різні наклепи на УГКЦ. Єпископ П. Василик прогнав п’яницю геть. Він ішов хитаючись, потім заточився і впав під регіт віруючих і свист сільської дітвори, а відтак навкарачки поповз із майдану. Нам дуже прикро, що висвячені сумновідомим Макарієм у сан священиків люмпен–пролетарі і пройдисвіти дискредитують не тільки російське православіє, яке доживає у нашому краї останні дні, а й церкву взагалі. Ситі, ліниві, тупі — невже ви сподівались, що вам повірить наш християнсь: кий, працьовитий, гордий народ? Шукайте собі кращої долі деінде! 31.03.1990 р., м. Івано–Франківськ Голова Івано–Франківського Громадського комітету сприяння УГКЦ, депутат обласної і міської рад народних депутатів Роман Круцик Така діяльність комітету і «Меморіалу» була в центрі уваги обкому КПУ і правоохоронних ор: ганів. (Див. фото на наступній ст.). Виборчу кампанію ми проводили у післяробочі години. Роз’їжджались по спальних районах міста і між будинками проводили мітинги. Для передви: борної кампанії по області створили дві агітаційні бригади. Олег Сараб і Юліан Куйбіда на власних автомобілях щоденно об’їжджали села області. З хлопцями постійно їздила Оксана Оль: шанська, а іноді і Дарія Децик. Тарас Собко, який працював у кінотеатрі ім. І. Франка, самотужки створив чудовий 10–тихвилинний фільм про «Дем’янів Лаз». Його Тарас возив по селах і пока: зував у клубах на стаціонарних кіноапаратах. Для нас було виготовлено відеомагнітофонні копії цього фільму, і наші дві бригади демонстру: вали його в селах на телевізорах, які возили з со: бою. Крім того, в селах демонстрували зняті мною робочі матеріали з розкопок. Дуже скоро ми переконались, що всі наші пла: ни ставали відомі владі і правоохоронцям. Наші агітаційні бригади почали зупиняти, а по селах пе: решкоджати зустрічам з виборцями. Очевидно, хтось доносив або нас підслуховували спецслуж: би. Вирішили збори проводити, як і проводили, а актив «Меморіалу» двічі на тиждень збирався у мене вдома. Планували роботу і розподіляли
Дарія Децик. Політв’язень, член «Меморіалу», депутат обласної ради першого скликання
Тарас Собко, член «Меморіалу» 199
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Роман Круцик
Довідка першого секретаря обкому КПУ в Київ про релігійну ситуацію в області. С. 1 200
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Довідка першого секретаря обкому КПУ в Київ про релігійну ситуацію в області. С. 2 201
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Роман Круцик
Довідка першого секретаря обкому КПУ в Київ про релігійну ситуацію в області. С. 3 202
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Довідка першого секретаря обкому КПУ в Київ про релігійну ситуацію в області. С. 4 203
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
обов’язки. Ситуація відразу поліпшилась. Най: більше уваги ми віддавали Надвірнянському району, де кандидатом у депутати до Верховної Ради України йшов від «Меморіалу» З. Дума. У березні у Делятині відбулося перезахоронення останків сотника УГА Г. Голинського. На похорон з’їхались люди з усіх гірських районів. Під час виборчої кампанії невідомі на шпилі куполу костела, що біля кінотеатру ім. Горького (нині монастир, вул. Незалежності) встановили національний прапор. Ще комуністична влада і її правоохоронні органи протягом тижня намагали: ся зняти прапор, але ніхто не міг добратись до ку: пола костелу. Пробували розстріляти прапор зі снайперських гвинтівок, але нічого не виходило. Жителі міста та приїжджі протягом тижня йшли споглядати прапор. Врешті влада заплатила групі місцевих альпіністів, і прапор було знято. 1990 р. та перша половина 1991 р. були бага: тими на політичні події, особливо в релігійному питанні. Після передачі Катедрального собору УГКЦ в області почався масовий вихід релігійних громад із–під юрисдикції Московського патріар: хату. Москва вживала низку заходів, щоб закрі: пити за собою якусь частину храмів. В області масово почалось відкриття раніше закритих хра: мів і передача їх Московському патріархату. До Москви на переговори приїхала делегація Ватика: ну. Наш Громадський комітет і «Меморіал» відря: дили до Москви свою делегацію у складі 3–х осіб: О. Грабчука, Р. Басараба та Д. Децик. Мета поїздки полягала в тому, щоб зустрітися з пред: ставниками Ватикану, розповісти про релігійну ситуацію в Галичині і не допустити згоди пред: ставників Ватикану на закріплення частини храмів за Московським патріархатом. Наші представники таки зустрілися з делегацією Вати: кану. Московські переговори закінчились нічим, було вирішено продовжити їх у Львові. Переговори у Львові відбувались у готелі «Інтурист» неподалік собору Святого Юра. Про: консультувавшись із відповідними Громадськи: ми комітетами Львова і Тернополя, ми вирішили відрядити до Львова свою делегацію. До неї увійшли: я як голова Громадського комітету, З. Дума і Б. Ребрик. Так само по три представ: ники було від Львова і Тернополя. Нашим деле: гаціям вдалося зустрітись із Блаженнішим Ми: рославом Іваном, кардиналом Любачівським, верховним архієпископом Львова, українців, містоблюстителем Галицької Митрополії, влади: кою Володимиром Стернюком та іншими єпис: копами, які представляли на переговорах УГКЦ. На короткій зустрічі ми висловили доводи про необхідність виходу УГКЦ з переговорів. Укра: їнська сторона покинула переговори. З приводу переговорів та релігійної ситуації в Галичині Єпископат УГКЦ прийняв заяву такого змісту: 204
Роман Круцик
Заява Єпископату Української Греко–Католицької Церкви в Україні у справі переговорів Чотиристоронньої комісії про відносини між православними і греко–католиками З огляду на те, що в радянській пресі появля: ються відомості, які не висвітлюють правдивого стану подій в Україні, ми, єпископи Української Греко–Католицької Церкви в Україні, зібрані на нарадах в Преображенській церкві міста Львова, 17 березня 1990 р., подаємо народові точне пояс: нення: 1) Переговори чотиристоронньої комісії були перервані в момент, коли Містоблюститель Га: лицької Митрополії, Владика Володимир Стернюк покинув їх на знак протесту. Тому які–небудь до: кументи, які виходять з цих переговорів, треба вважати неправомірними. Це включає всі доку: менти про передачу храмів. 2) Причиною переривання переговорів є по: стійна відмова Московського патріархату визна: вати незаконність Львівського псевдособору 1946 р. Так довго, як Російська Православна Цер: ква не готова визнавати Українську Греко–Като: лицьку Церкву як Церкву — установу й юридичну особу (а не тільки громади греко–католиків), і так довго, як чотиристороння комісія не готова при: ступити до суттєвих питань, ми не бачимо причи: ни вести дальші переговори. Поки вирішаться основні питання повної легалізації й реабілітації Української Греко–Католицької Церкви, не можна вести дальший діалог про ділення храмів між пра: вославними і греко–католиками. 3) Українська Греко–Католицька Церква вважає, що все церковне майно, яке відібрали радянські державні власті в період сталінізму, по: винно повернутися у власність УГКЦ. Коли дер: жава поверне відібрані храми й інші церковні будівлі, а особливо Катедральний собор св. Юра, можна буде говорити про найкращий спосіб вша: нування потреб православних віруючих. Дальші переговори повинні вестися між представниками держави і ієрархією УГКЦ. Єпископат УГКЦ стоїть на позиції, що всі май: бутні переговори повинні трактувати наступні принципи: 1. Українська Католицька Церква згідно з нау: кою Другого Ватиканського Собору є помісною Церквою — Ecclesia Particularis sui juris — в повно: му значенні того слова, і такою нас повинні вважати всі інші Церкви–Сестри. Не можна про нас гово: рити як про громади–спільноти чи групи вірних східного обряду. 2. Українська Греко–Католицька Церква пере: буває в повній і повсякчасній єдності з Римським Архієреєм — Пастором і Учителем Вселенської Церкви. Тим вона визнає його провід — первен: ство по всьому світі.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
3. Українська Греко–Католицька Церква є одна в Україні і на поселеннях, якої Отцем і Головою є Блаженніший Мирослав Іван, кардинал Любачів: ський, Верховний Архієпископ Львова, українців. 4. З цієї причини все, що представляє Деле: гація Святої Столиці, як рівно ж і владики з Укра: їни, є узгіднене зі Святішим Отцем Папою Іваном Павлом ІІ і Блаженнішим Мирославом Іваном, кардиналом Любачівським. 5. Українська Греко–Католицька Церква бажає жити в мирі і злагоді, в дусі християнської любові і примирення зі всіма Церквами і віросповідання: ми, і з такими почуваннями її провід приступає до діалогу з ціллю нормалізації відносин з Право: славною Церквою і її легалізації та повного пуб: лічного визнання урядами УРСР і СРСР. 6. Українська Греко–Католицька Церква ви: ступає проти будь–яких засобів насильства і при: тому заявляє, що справжній діалог між Церквами можна починати щойно тоді, коли вона буде вповні стабілізована, коли будуть припинені всякі безпідставні закиди насильства, прозелітизму, розбрату, релігійної війни і т.п. 7. Настанова Української Греко–Католицької Церкви до влади основується на словах Святого Письма: «Кожна людина нехай кориться вищій владі; нема бо була б від Бога; і влади, що існу: ють, установлені Богом» (Рим. 13,1). Тому Укра: їнська Греко–Католицька Церква шануватиме владу так довго, як вона не виступає проти Божо: го Закону. Українські католики бажають бути відповідальними громадянами держави і активни: ми співучасниками перебудови і справжньої де: мократизації. А Католицька Церква завжди була Церква Українського Народу і такою бажає лиша: тися і на майбутнє. 8. Починаючи від 17 вересня 1939 р. Україн: ській Греко–Католицькій Церкві заподіяв глибоку кривду сталінський і дальші режими. З цієї причи: ни в ім’я справедливості — ex justitia — їй нале: житься поворот до такого стану, який існував в Україні до того дня. З цієї причини слід: – повернути Українській Греко–Католицькій Церкві собор Святого Юра у Львові враз із всіма його забудуваннями. Разом зі собором Святого Юра у Львові Українській Греко–Католицькій Цер: кві мають бути повернені всі інші катедральні со: бори, які їй належали до 1939 р.; – визнати недійсність і неважність т. зв. Львів: ського собору з 8–10 березня 1946 р.; – церкви, каплиці, єпископські резиденції, монастирі — чоловічі і жіночі, друкарні, школи і приходства, які належали Українській Греко–Ка: толицькій Церкві до 1939 р., слід їй повернути; – повернути духовні семінарії і Богословсь: ку академію, які їй належали до 1939 р.; – всі монаші чини — чоловічі і жіночі — вті: шатимуться правом установи — юридичної особи;
– реабілітувати всю ієрархію, священиків, монахів, монахинь та вірних, які постраждали під час переслідувань від 1939 р. задля своєї прина: лежності і вірності Українській Греко–Католицькій Церкві; – тому що Галицький Митрополит і Верхов: ний Архієпископ Львова, українців від 1963 р. змушений перебувати поза межами Радянського Союзу, уможливити його поворот до свого пре: столу у Львові. 9. Українська Греко–Католицька Церква має втішатися всіма правами, що й інші Церкви в СРСР, на основі нового радянського законодав: ства про свободу сумління. Це значить, що вона матиме право: – бути визнаною як Церква — установа й юридична особа — і посідати право власності; – вести соціальну і харитативну діяльність; – проводити публічно релігійне навчання; – мати доступ до засобів масової інфор: мації й комунікації. 10. В разі розбіжностей між радянським зако: нодавством і міжнародними угодами, підписани: ми урядом СРСР, переважатимуть міжнародні угоди, які включають і наступні права, що і нале: жатимуть Українській Греко–Католицькій Церкві, а саме: – повна релігійна свобода; – публічне визнання зі сторони державних властей; – вільний доступ до місць богопочитання; – право організовувати власну питому ієрархічну структуру; – можливість підтримувати вільні зв’язки з вірними та з їхніми громадами як у власній країні, так і за кордоном; – можливість вдержувати вільні зв’язки зі Святішим Отцем Папою Римським і Святою Сто: лицею, як рівно ж з єпископами, священиками та вірними на поселеннях. 11. Всі владики Української Греко–Католицької Церкви мають бути визнані державною владою, а їхні імена опубліковані у Папському Річнику — Annuario Pontificio. 12. Українська Греко–Католицька Церква особливо домагається чимскорішого відновлення центральної духовної семінарії у Львові для вихо: вання майбутніх кадрів священства. Вона матиме рівно ж право свобідно висилати священиків і кан: дидатів до священства на студії до Рима чи інших міст Західного світу. 13. Після повного публічного визнання і ле: галізації Української Греко–Католицької Церкви вона управлятиметься канонічним правом східних католицьких Церков Вселенської Церкви, своїм власним помісним правом у створенні своїх інфраструктур і устрою. 14. У проводі Української Греко–Католицької Церкви стоїть Верховний Архієпископ враз із Си: 205
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
нодом Владик, з місцем перебування у Львові. У відповідно найближчому часі Українська Гре: ко–Католицька Церква буде піднесена до патріар: шої гідності. Тоді Патріарх — визнаний Вселенсь: ким Архієреєм, іншими помісними Церквами і державною владою — управлятиме своєю Церк: вою в Україні і на поселеннях. Львів, 17 березня 1990 р. Підписали Заяву: Володимир Стернюк — Архієпископ, місто: блюститель Галицької митрополії Филимон Курчаба — єпископ Луцький Софрон Дмитерко — єпископ Івано–Фран: ківський Павло Василик — єпископ–коад’ютор Іва: но–Франківський Юліан Вороновський — єпископ Перемиський Іван Маргітич — єпископ–помічник Мукачівсь: кий і Ужгородський Михайло Сабрига — єпископ–помічник Львівський. Релігійна напруга в області дедалі зростала, по селах відбувалися сутички між віруючими. Основними ініціаторами конфліктів були ак: тивісти православних двадцяток. До їх складу по:
чали входити голови колгоспів, бригадири, лан: кові і навіть колишні місцеві парторги. Застосову: ючи адміністративні методи впливу, вони намага: лися втримати віруючих у Московському патріар: хаті. У впливі на віруючих комуністична влада застосовувала ідеологічні методи їх поділу на кла: си: «Католики — це пани, а православні — це робочий клас». У проповідях на богослужіннях вчили: «Католики — від слова катувати». Одного разу, вже після виборів, до мене на прийом, як до голови депутатської комісії, прийшли миряни двох ворогуючих громад с. Микитинці Косівського району. Вони заповнили мій кабінет. Передні нав: перебій пояснювали мені ситуацію в селі, а задні голосно сперечались. Жінка похилого віку твер: дила молодій: «Ганю! Яка ти православна, адже твій батько, дід і прадід були греко–католиками». Молодша відповідала: «Цьоцю, я не можу бути греко–католичкою, бо я працюю на фермі». Влада на звернення Громадського комітету відповідала відписками. Так, заступник голови облвиконкому Г. Ліхачо: ва, яка підписувала розпорядження про знесення старого кладовища, відповіла комітету: «На ваш лист № 5 від 14.03.1990 р. облвиконком повідом: ляє, що питання нормалізації стосунків віруючих в
Пікети віруючих біля будинку обкому КПУ 206
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
с. Яблуниця та м. Яремча доручено вирішити Яремчанській Раді народних депутатів. Воно про: говорено на сесії міської Ради 29 березня 1990 р.». Ради в той час були абсолютно безправ: ними, вся реальна влада була в руках обкому, райкомів та міськкомів КПУ. Результати виборів нас приємно здивували. Незважаючи на застосування комуністами ад: мінресурсу, до обласної та міської рад пройшли майже виключно представники демократичних сил. Не пощастило М. Яковині, який йшов по Рожнятівському округу до Верховної Ради. Ко: муністи навіть по дорогах розставили мілі: цейські пости, і з агітацією туди ніхто не був допущений. Навіть інших кандидатів у депутати, і в тому числі М. Яковину, ні разу на зустріч з ви: борцями не допустили. 6 квітня відбулась перша сесія новообраної обласної ради; на три дні раніше — сесія і міської ради. Головою обласної ради було обрано М. Яко: вину, а міської — Я. Тайліха.
Сесія визнала повноваження депутатів, прий: няла «Декрет про владу», «Про встановлення національного прапора», обрала облвиконком. За поданням від «Меморіалу» було прийнято рішення «Про відродження села Посіч». (Див. фото на наступних ст.). Депутати визначили кількість депутатських комісій та обрали їхніх голів. В обласній і міській радах мене було обрано головою Комісії з питань законності, правопорядку, свободи слова та релігійних організацій. Міська рада прийняла рішення «Про встанов: лення національного прапора на будинку міської ради». Цим рішенням депутати визначили дату встановлення — 7 квітня 1990 р. на свято Бла: говіщення та доручили встановити прапор на міській раді мені. В ніч з 7 на 8 квітня невідомі встановили національний прапор на даху міської ратуші. Як згодом виявилось, це зробив член «Меморіалу» Тарас Майстришин.
Згоріла церква у с. Парище Надвірнянського району 207
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Освячення прапора в Катедральному соборі 07.04.1990 р.
Склад обласної ради першого демократичного скликання 208
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Декрет про владу На виконання рішення обласної ради 15 квітня національний прапор було освячено та встановле: но на ратуші. Після рішень сесій обласної та міської рад прокуратура міста та області всіх їх опротестува: ла. Але Євген Крамар, який очолював юридичний відділ обласної ради, аргументовано і юридично правильно готував відповіді на всі протести і при: писи прокуратури. Релігійна ситуація і після виборів залиша: лась напруженою. Існував обком зі своїми
структурами. Правоохоронні органи продовжу: вали виконувати волю комуністичної влади, ігноруючи новообрані ради. Релігійний конфлікт до того загострився, що віруючі не допускали одні других до похорону на сільських кладови: щах. До будинку обласної ради принесли до: мовину з померлою, поховати яку не допустили на цвинтар православні с. Чорні Ослави. П’ять днів домовина з тілом В. Козловської стояла під будинком. Тільки після того разом з правоохо: ронними органами труну з тілом перевезли в 209
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Роман Круцик
Склад облвиконкому Встановлення прапора на будинку міської ради 07.04.1990 р.
Передача прапора головою міськради Роману Круцику 210
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Постанова «Про встановлення українського національного прапора» 211
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Постанова «Про відродження с. Посіч» 212
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Виступ настоятеля Катедрального собору Миколи Симкайла при встановленні прапора
Освячення та встановлення національного прапора на ратуші 15.04.1990 р. 213
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Домовина з тілом В. Козловської біля будинку обласної ради
Роман Круцик
Кардинал Любачівський у Івано–Франківську
Зустріч кардинала Любачівського у Катедральному соборі Чорні Ослави і поховали небіжчицю на цвинтарі рідного села. Область відвідали ієрархи Української Автоке: фальної Православної Церкви та кардинал УГКЦ. Довгою і трагічною була історія пам’ятника С. Бандері у його рідному с. Старий Угринів. Пер: ший і другий пам’ятник були зруйновані вибухами. 214
Перший пам’ятник відкрито 14 жовтня 1990 р. на свято Покрови. 30.12.1990 р. він був підірваний. Другий пам’ятник споруджено 30.06.1991 р. Зруй: новано 10.07.1991 р. Під час вибуху було поранено кулею зі зміщеним центром охоронця пам’ятника, сумівця Василя Максимчука. Третій пам’ятник було споруджено 17.08.1992 р.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Зустріч митрополита Мстислава, м. Івано–Франківськ
Перший пам’ятник С. Бандері. С. Старий Угринів, садиба його батьків
Третій пам’ятник С. Бандері. 17.08.1992 р., с. Старий Угринів 215
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Роман Круцик
Відкриття другого пам’ятника С. Бандері 30.06.1991 р. Виступає М. Яковина
Результати вибуху. С. Старий Угринів, 10.07.1991 р. 216
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Маніфестація молоді при знесенні пам’ятника Леніну біля готелю «Україна»
Міська рада прийняла рішення про зняття пам’ятників Леніну в м. Івано–Франківську. Ана: логічні рішення почали приймати районні ради. Знесення пам’ятника біля готелю «Україна» не бу: ло простим. Зранку його оточила група комуністів і комсомольців. Однак велика кількість маніфес: тантів, що підійшли, відтіснила їх. Тої ж ночі у вікна першого поверху міської ра: ди було вкинуто дві гранати, а на вічовому май: дані порвано національний прапор. Знесення решти пам’ятників Леніну в місті пройшло спокійно. Коломийські демократичні сили і ново: обрана районна рада випередили обласний центр. Ще 17 серпня там було знесено пам’ятник Леніну. 2 липня 1990 р. на прохання голови обласної ради М. Яковини я перейшов на постійну роботу
Знесення пам’ятника Леніну. 9 жовтня 1990 р., м. Івано–Франківськ 217
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Роман Круцик
Знесення пам’ятника Леніну біля будинку обласної ради, м. Івано–Франківськ 218
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
до обласної ради секретарем Комісії зі сприяння забезпеченню прав та інтересів реабілітованих і створенню пам’ятників жертвам репресій, що ма: ли місце в період 1930–х — 1940–х рр. та на по: чатку 1950–х рр. Положення про цю комісію було прийнято на сесії обласної ради. Одним з пунктів цього положення регламентувався порядок про: ведення розкопок на території області. Самовільні розкопки без належного оформлення не дозволя: лися. 17 квітня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон «Про реабілітацію жертв політичних ре: пресій на Україні». На новоутворену комісію по: кладались обов’язки введення в дію закону про реабілітацю. Вже з початку 1990 р. у багатьох місцях об: ласті йшли розкопки на місцях захоронення жертв довоєнних і післявоєнних репресій.
Розмінування місця поховання жертв при розкопках у м. Яремча
Похорон жертв репресій у м. Тлумач 219
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Розкопана катівня НКВС у м. Галич
Роман Круцик
Перезахоронення у с. Белелуя Снятинського району
Розкопки у селищі Яблунів Косівського району 220
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
ПОСІЧ Рішення сесії обласної ради «Про відродження села Посіч» дещо призупинило початок там розко: пок. Це рішення стало предметом уваги не тільки в Києві, а й у Москві. Територія села входила в межі військового полігону, і наше рішення викли: кало масу протестів з боку союзного керівництва. На Прикарпаття приїхала група московських гене: ралів. Протести прокуратури депутати обласної ради відхилили. Московська комісія поїхала ні з чим. Щотижня у приміщенні «Меморіалу» збира: лися мешканці колишнього с. Посіч. Вони форму: вали список жителів села та направляли листи за різними адресами по всьому СРСР, куди було пе: реселено посічан. Дехто з жителів, що поверну: лись і жили в навколишніх селах, повивозили на місця своїх садиб вагончики. Почали відновлення з відбудови церкви та впорядкування старого кла: довища. Пізніше сесія обласної ради виділила не: велику суму коштів, що дало змогу побудувати в центрі села невеликий відрізок дороги та підре: монтувати стару дорогу до села. Сьогодні Посіч існує як адміністративна одиниця. Так було віднов: лено перше село в області із 36–ти, повністю зруй: нованих радянським режимом. Прокуратура області відмовила в порушенні кримінальної справи за фактом наявності масо: вих захоронень біля с. Посіч. Мотивували відмову тим, що це злочини військових, і спрямували на: ше звернення до прокуратури Прикарпатського військового округу. На початку липня нарешті бу: ло визначено слідчого військової прокуратури майора Олександра Лобащука. Під час розкопок у «Дем’яновому Лазі» та збо: рів жителів с. Посіч ми зібрали велику кількість свідчень про поховання. На розкопки у «Дем’янів Лаз» прийшла група жителів с. Старий Лисець. Бойко Онуфрій, той, що малим шукав свого батька у станіславській тюрмі, розповів про поховання біля с. Посіч. Це колись мальовниче село на краю Чорного лісу із джерела: ми і лікувальними грязями у 1950 р. було повністю виселене. Пан Онуфрій розповів, як малим бігав до могил у Посіцькому лісі, коли у 1941 р. німці прово: дили там розкопки. Було відкрито дві могили, але їх зразу ж закрили, бо останки вже наполовину розклалися; в одній ямі зверху на останках лежала заіржавіла сокира. «Так само руки у небіжчиків бу: ли скручені назад і в ротах кляпи», — розповідав О. Бойко. 9 таких могил було в Розтоках, а одна ве: лика — на Клязові (так називались ділянки лісу). 15 жовтня 1989 р. ми з Онуфрієм Петровичем поїхали в його село Старий Лисець шукати свідків та очевидців, які б могли щось розповісти і показа: ти місце поховань у Посіцькому лісі. Багато посічан після висилки повтікали і таємно поселились у навколишніх селах. Були такі і в Старому Лисці. Ми заїхали до колишньої жительки с. Посіч Крутої Анни Олексіївни.
Розповідь Анни Крутої: «У 1937 р. я вийшла заміж і оселилась у чоловіка у Старому Лисці. Одного разу, вже у 1941 р., я пішла до мами в Посіч. Це було десь після Петра. По селі пішов поголосок, що зі Станіслава їде комісія. Приїха: ли на машинах німці і почали відкривати могили. Пам’ятаю, як тоді відкрили дві ями. В одній ямі на трупах лежав якийсь брезент і на ньому за: ржавіла сокира, а у другій кожухи. Розкопувати привезли радянських активістів, комсомольців і жидів. У кутку розкритої ями побачили якийсь зав’язаний вузол. Коли той вузол розв’язали, то всередині була голова, замотана в якусь довгу одежину, таке, як священика ряса, і светер — грубий, домашньої в’язки. Один труп лежав ро: том до стінки ями. Коли його гаком зачепили за руку і почали тягнути, то рука обірвалась. Був сильний запах. Трупи лежали у воді, то була та: ка жовта маса, з якої йшли бульки. Громада Посічі хотіла останки перепоховати на сільсько: му цвинтарі, але то було неможливо, бо трупи напіврозклалися. Дві ями закрили, а на всіх дев’ятьох, бо ще далі в лісі було сім могил, поста: вили березові хрести. Була панахида. Її, здаєть: ся, відправляв священик Фіголь. Він мав би бути ще живий». Другий свідок посіцьких поховань, Волосянко Степан Олексійович, 1906 р. народження, житель с. Старий Лисець, розповів: «Я возив дрова у посіцькому лісі. Коли ми, їздові, сіли поїсти, то до нас підійшов лісник чех Гус, він з 1918 р., як утік з Росії, був головним лісни: ком у тих лісах. Гус розповів нам, що він бачив ті розстріли. Якось, об’їжджаючи ліси, бо було багато самовільних вирубок, він почув зойки і крики. Вже смеркало. Коли він почав підкрадатись туди, звідки чувся галас, його освітили фарами і піймали. Стоя: ло кілька машин з людьми. Його розпитали, хто він і що тут робить. Коли довідались, що він лісник, то офіцер сказав написати розписку, що він нікому не розкаже про те, що бачив, бо в противному разі теж буде в ямі. На одній машині було кілька жінок. Вони плакали, кричали і просились». Волосянко продовжував: «Я ці місця дуже доб: ре знаю, бо кілька років тралював там ліс. У 1941 р., коли москалі втекли, то з села Посіч німці взяли комсомольців, а з міста привезли жидів і розкопу: вали ті ями». «Товариству «Меморіал» від Борин Анни Іванівни Заява Моя хата попри дорогу на с. Посіч, і я виділа, як дві машини одного вечора везли в ліс людей. Довкола тих людей військо стояло на машині. На одній машині чоловічі голоси почали співати гімн «Ще не вмерла Україна». Потім я почула два постріли, і пісня втихла. Якось до мами прийшов лісник чех Гус і мамі казав, що одного чоловіка 221
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
врятував, а потім, як я йшла в малини, то виділа три могили і хрести стояли закопані. Мій рік народження 1920–й. Борин. Смт Ли: сець». «Товариству Меморіал від колишньої жительки с. Посіч Заява Я, Олексин Наталія Юрківна, у 1941 р. була на панахиді у лісі за с. Посіч, яка відправлялася на могилах розстріляних людей в 1941 р. Було бага: то людей, більше я нічого не пам’ятаю». Всі свідки з виїздом на місце вказували на од: не й те саме місце поховань. 12 липня 1990 р. при: був трактор, а також було вивезено наш вагончик, лопати та інші речі, необхідні при розкопках. На розкопки прибули експерт О. Левицький і слідчий О. Лобащук. З робочої групи працювали Р. Шев: чук, І. Павликівський, Б. Волощук, Я. Ревюк, посі: чани О. Бойко, С. Волосянко, А. Крута і я. Починаючи розкопки, ми думали, що дуже швидко віднайдемо поховання. Але майже цілий тиждень наші шурфування були даремні. Нерву: вався слідчий і грозився покинути розкопки.
Роман Круцик
19 липня ми залишили чергувати колишнього жителя с. Посіч Сікору і поїхали до Івано–Фран: ківська. Вирішили наступного дня ще попра: цювати і, якщо нічого не виявиться, згортати розкопки. Рано на розкопки вийшло більше де: сяти колишніх жителів села. Майже всі вони вка: зували на ті місця, де ми цілий тиждень копали пробні шурфи. Всі були розгублені. О. Бойко заліз в одну з викопаних ям і почав пробувати стальним прутом ґрунт. В одному місці ґрунт провалився. Коли ми лопатами розкопали те місце, то побачили людські кістки. Тут ми зро: зуміли, чому так довго наші шурфування не да: вали позитивного результату. Від поверхні до ос: танків було близько 2–х метрів. Могила край до: роги, і коли возили ліс, то ґрунтову дорогу маши: нами і тракторами розбивали і час від часу її розрівнювали, розгортаючи ґрунт на боки. Так було віднайдено першу могилу. Розчис: тивши її по контуру, ми натрапили на ще цілі ноші, ті, про які розповідали очевидці розкопок 1941 р. Але яке було наше здивування, коли, почистивши повністю могилу, ми побачили тільки два черепи, а людських скелетів було явно більше.
Пошук могил біля с. Посіч. І. Павликівський керує роботою екскаватора 222
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Промивання кісток з першої могили. Працює жителька Посічі А. Крута
Початок проведення експертизи останків з першої ями 223
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Череп, замотаний в одежу Хтось із працюючих почав розчищати стінки могили, і в одному кутку натрапив на чималеньку купу одежі. Розмотавши один з таких вузликів, ми побачили людський череп. Експерт із слідчим ду: же уважно і довго вивчали знахідку. Розкопки проходили дуже важко. Глибина ями до дна була більшою як 2,5 м. Почалися сильні дощі. За два дні яма до половини вже була запов:
нена водою. Довелось зупинити розкопки. З пер: шої ями було вийнято тільки 9 останків. Решта бу: ли під водою. Прокопати рівчак і спустити воду, так, як ми це робили у «Дем’яновому Лазі», було неможливо, оскільки навкруги болотиста місцевість. Коли дощі скінчилися, треба було че: кати, поки відійде вода. Тільки з середини серпня можна було продовжувати розкопки. З першої ями було вийнято ще 7 останків. Другу яму ми знайшли дуже швидко. Вона бу: ла за перехрестям бічної дороги, що відходила від головної. Зразу по другу сторону бічної дороги на відстані 30 м від першої могили було віднайдено третю яму. Велика глибина ям утруднювала вий: мання останків. Методи вбивств нічим не відрізнялись від тих, що були у «Дем’яновому Лазі». Вхідні кульові от: вори в черепах, кляпи в ротах, зв’язані назад ру: ки. В одному черепі у правому виску — вхідний кульовий отвір, а вихідний — у лівому. За халявою чобота з другої ями віднайдено кишеньковий годинник, стрілки якого зупинились на позначці 4 год. 7 хв. Біля футляра від окулярів, з видряпаним написом, знайдено гребінець, на якому гострим предметом з обох сторін видряпа: но слова латинськими буквами. Разом нам вдалося прочитати, хоч і з трудно: щами, написи на гребінці і футлярі.
Останки з другої ями, помиті для експертизи 224
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Череп з отворами у скроневій частині
Зубні щітки, одна з написом на ручці «Мітецька»
На розкопках. Взуття та знахідки із другої ями. Справа Р. Шевчук, зліва Р. Круцик
Фрагменти двох документів
На футлярі: «Piskozub Jan Kolomyi Matejki 10». ' На одній стороні гребінця: «lazarewicz Jozef Piskozub Jan Romanowski Cyamuczynski Franciszek». Зворотна сторона гребінця: «Wszyscy z Kolomyi ' ' Znalazcе ' prosze powiadomic' ich ' skazani smierc. rodziny w Kolomyi ul. Matejki № 10. 21.Х.1939 r.». 225
–
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Роман Круцик
Зворотна сторона з написом
Гребінець із написом Зміст напису на зворотній стороні гребінця: «Всі з Коломиї засуджені на смерть. Хто це знай: де, прошу повідомити їхні родини в Коломиї, вул. Матейка № 10. 21.10.1939 р.». Пізніше з З. Думою ми їздили до м. Коломиї і знайшли вул. Матейка. Там жили інші люди, але вони знали, що тут колись проживав начальник коломийської поліції Піскозуб і що його родина десь є в Польщі.
Вийнявши останки з усіх трьох могил, ми ще з тиждень шукали інші поховання. Почалися дощі. Вирішили припинити розкопки до наступного літа. Слідчий та експерт склали протокол огляду місця розкопок у трьох примірниках, і всі ми під ним роз: писались. Слідчий Лобащук підписував протокол остан: нім. Він ще раз вголос прочитав його, зупинився в тому місці, де говорилося про відрізані голови, підписав протокол, а потім вийняв із кишені свого партійного квитка, розірвав його на кілька частин і викинув у розриту могилу.
Учасники розкопок читають напис на гребінці 226
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Протокол огляду місця розкопок. С. 1 227
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Протокол огляду місця розкопок. С. 2 228
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Протокол огляду місця розкопок. С. 3
Через кілька днів у Розтоки за с. Посіч привез: ли труни, в які ми склали останки і закрили їх у ва: гончику. Наглядати за вагончиком і останками за: лишили жителів Посічі, які у новозбудованих тим: часових спорудах вже жили у своєму селі. В середині серпня 1991 р. ми продовжили роз: копки біля с. Посіч. Вагончик було перевезено
в урочище Клязів, трохи ближче до села. Стояла серпнева спека; копати було важко — болотиста місцевість не висохла. Тільки після більш як двох тижнів роботи ми натрапили на невелике похован: ня. В могилі було п’ять останків Характер ушкоджень був аналогічний тим, які зустрічалися у перших трьох могилах.
Черепи жертв з 4–ї могили. С. Посіч, урочище Клязів, серпень 1991 р. 229
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Труни з останками жертв у церкві с. Пасічна
Винос домовин з останками до підвід 230
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій
Рада обласної організації товариства «Меморіал», 1991 р. Як твердили старожили с. Посіч, тут було зни: щено групу греко–католицьких священиків. Роз: повідь місцевих жителів підтверджувалася знахідками фрагментів священичих ряс. В одно: му черепі було 7 вставних золотих зубів і плас: тина, що з’єднувала їх. На нижній щелепі того ж черепа було 5 вставних золотих зубів. На дні мо: гили знайдено золоту обручку з вигравіюваними буквами «В. Г.». Також знайдено 4 зубні щітки і 2 гребінці. На цьому вирішили припинити роз: копки. Знову пішов дощ. П’ять могил, про які розповідали посічани, нам так і не вдалося віднайти. Кілька лісників із с. Старий Лисець розповідали, що краї дороги, яка йде через Чор: ний ліс до с. Майдан, є суцільним могильником, що з «золотого вересня» 1939 р. сюди постійно вечорами курсували вантажівки, що везли лю: дей на розстріл. Їхню розповідь підтверджує передсмертна записка на гребінці, датована 20 жовтня 1939 р. Всього в 4–х могилах Посічі було віднайдено 32 останки: у першій ямі — 16, у другій — 5, тре: тій — 6, четвертій — 5. Це останки 26–ти чолові:
ків, 3–х жінок, стать 3–х останків не встановлено. Вік небіжчиків: до 20 років — 11 останків, від 20 до 30 — 8, від 30 до 40 — 6, від 40 до 50 — 2, від 50 до 60 — 3, від 60 і старші — 1. Вік однієї жертви не встановлено. Перепоховання жертв Посічі відбулось на початку грудня 1991 р. На п’яти підводах труни з останками перевезли і поховали у «Дем’яново: му Лазі». У кінці грудня 1991 р. відбулася звітно–вибор: на конференція обласного «Меморіалу». Я був об: раний головою, другу половину 1990 р. та ввесь 1991 р. я виконував обов’язки голови. Заступни: ком було обрано С. Каспрука, відповідальним сек: ретарем — В. Вербового. Переобрано склад ради товариства. Зиновій Дума зовсім відійшов від товариства. Став членом партії НДП Кафарського, згодом пе: рейшов до соціалістів і вів виборчу кампанію О. Мороза, потім — громадський контроль В. Вол: ги. Мав досить сумнівні зв’язки з бізнесменом А. Прутом. Все це зробило неможливим його по: дальше перебування в «Меморіалі».
231
СУДОВО–МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА ОСТАНКІВ ІЗ ЗАХОРОНЕНЬ У «ДЕМ’ЯНОВОМУ ЛАЗІ», НА СТАРОМУ КЛАДОВИЩІ ТА У с. ПОСІЧ Після передачі до провадження Миколі Да: ниліву кримінальної справи № 63953 та виявлення першої могили він виніс постанову про проведення судово–медичної експертизи. Крім О. Левицького, експертизу проводили ще дві бригади експертів з різних міст України. Перша бригада: 1. Судмедексперт Сергій Павлов із Мико: лаєва. 2. Судмедексперт Микола Таланов із Запо: ріжжя. Друга бригада: 1. Судмедексперт Володимир Скічко із Києва. 2. Судмедексперт Олександр Золотарьов з Одеси. Бригадам експертів допомагав інтерн Івано– Франківського бюро судово–медичної експертизи Василь Мельничук.
Омелян Левицький, судмедексперт Івано–Франківського обласного бюро судово–медичних експертиз
Черепи на стелажах, підготовлені для експертизи 232
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Судово–медична експертиза
Визначення кількості і статевої приналежності кісткових останків Для визначення статевої приналежності кісткових останків і їх кількості відбиралися чере: пи з нижніми щелепами, плечові і стегнові кістки (праві і ліві). Крім того, відбиралися також і інші кістки ске: летів, на яких виявлено ознаки, що могли мати цінність для ідентифікації (ототожнення особи) або які характеризували предмет, яким завдано ушкодження, чи носили на собі сліди злочинів, які розкривали механізм спричинення ушкоджень. Статеві відмінності черепа проявляються як у краніометричних показниках (абсолютних і віднос: них величинах цілого черепа і окремих його час: тин), так і в анатомо–морфологічних ознаках статі
Кістки, відібрані із могили для промивання перед експертизою
Черепи на стелажах, підготовлені для експертизи
Плечові і стегнові кістки, підготовлені для експертизи
Праві та ліві стегнові кістки, підготовлені для експертизи 233
Судово–медична експертиза
Роман Круцик
го кута, форма і характер будови орбіт, ступінь вис: тупання верхньої щелепи, форма і характер кутів нижньої щелепи, конфігурація склепіння черепа, величина кута нахилу чола та інші. Визначена таким чином кількість жертв, які знаходились в окремих похованнях, і статева при: належність їх наведені в поданій таблиці: ПОХОВАННЯ
СТАТЬ
Дірчастий перелом склепіння черепа, спричинений тупим предметом з перерізом у формі квадрата. Схоже на обушок молотка
Грудна кістка з наскрізним колотим ушкодженням
Грудна кістка з наскрізним ушкодженням чотирикутної форми, спричинена чотиригранним російським штиком
Перше
Друге
Третє
К–сть
%
Чоловіча
166
97
96
359
68,5
Жіноча
38
102
11
151
28,9
Не вста: новлено
8
5
1
14
2,7
ВСЬОГО
212
204
108
524
100,0
З метою встановлення статі скелетованих трупів людей проводилось також дослідження плечових і стегнових кісток. Для цього великі трубчасті кістки в процесі проведення розкопок сортувалися на праві і ліві, а потім визначалася їхня статева приналежність. Було досліджено 1045 плечових кісток та 1047 стегнових кісток, тобто 2092 великі трубчасті кістки. Для визначення статі по плечових кістках про: водилося п’ять замірів: вимірювалась найбільша довжина кістки; окружність в середині діафіза; мінімальна окружність діафіза; окружність голов: ки та ширина дистального епіфіза. Для визначення статі по стегнових кістках проводилося також п’ять замірів: вимірювалась довжина в природному положенні; окружність в середині діафіза; окружність головки; ширина дистального епіфіза та ступінь згину діафіза. Дослідження великих трубчастих кісток прово: дилися згідно із методичними вказівками головного судмедексперта МОЗ СРСР від 1973 р. Вимірю: вання кісток проводилось на остеометричній дошці за методикою Й.–В. Й. Найніса (1966 р.) з визначенням діагностичних коефіцієнтів (ДК), які є умовною величиною, значення якої «+128» і більше відповідає чоловічій статі, а «–128» і мен: ше — жіночій статі. Статеву приналежність досліджених плечових і стегнових кісток з використанням вказаної вище методики подано в наведеній таблиці: СТАТЬ
на черепі, які, взяті в сукупності, дозволяють віднес: ти їх до певної статі. До анатомо–морфологічних ознак, які дають змогу відрізнити чоловічий череп від жіночого, належать: ступінь вираження горбку: ватостей і шорсткостей в місцях прикріплення м’язів, ступінь розвинутості зовнішнього потилично: го горба і соскоподібних відростків, розвинутість надбрівних дуг і надперенісся, характер носолобно: 234
ВСЬОГО
ПЛЕЧОВІ КІСТКИ
СТЕГНОВІ КІСТКИ
Праві
Ліві
Праві
Ліві
Чоловіча
336
333
347
349
Жіноча
137
139
146
149
Не вста: новлено
49
51
30
26
ВСЬОГО
522
523
523
524
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Судово–медична експертиза
Враховуючи те, що діагностика статі точніша при дослідженні черепів у порівнянні з досліджен: ням довгих трубчастих кісток, слід вважати, що в результаті розкопок і проведеного дослідження черепів, плечових і стегнових кісток з трьох захо: ронень вийнято 524 скелетованих трупи людей, з яких 359 скелетів чоловічої статі, 151 скелет жі: ночої статі і в 14 випадках стать не встановлено. Визначення віку скелетованих останків Для встановлення віку використовувались виключно черепи, на яких досліджувалися шви склепіння черепа, за ступенем зрощення яких і визначається вік людей, яким належали до: сліджувані черепи. Процес заростання швів починається зсереди: ни назовні і здійснюється у певній послідовності. Прийнято вважати, що шви склепіння черепа починають заростати між 20 і 30 роками. У віці 30–40 років наступає зарощення скроневої ділян: ки вінцевого шва. Після 40 років починають заро: стати очні і скроневі ділянки клиноподібнолобного шва. Починаючи з 50–55 років процес зарощення швів поширюється на всі шви. Першим у всьому процесі закривається стрілоподібний шов, дру: гим — вінцевий і останнім — лямбдоподібний. Повне зарощення швів склепіння черепа відбу: вається у глибокій старості. Але у деяких випадках, коли спостерігалися масивні ушкодження кісток склепіння черепа з ушкодженням швів, визначення віку проводи: лось за 7–бальною системою визначення ступеня стертості зубів за шкалою Брока: 0 — стирання відсутнє; 1 — потерта тільки емаль; 2 — стирання горбочків; 3 — стирання досягло дентину; 4 — стирання досягло зубного каналу; 5 — стирання досягло повного перерізу коронки; 6 — повне стирання коронки. Результати дослідження скелетованих трупів людей з метою встановлення віку за станом заро: щення швів склепіння черепа і ступенем стертості зубів подано в таблиці: ВІК
ПОХОВАННЯ
ВСЬОГО
Характер ушкоджень на черепах В результаті проведених експертних досліджень було встановлено, що на переважній більшості черепів виявлялись різного характеру ушкодження, але основними з них були вогнепальні. Вхідні вогнепальні ушкодження знаходились у переважній більшості випадків у потиличній кістці, рідше в задніх відділах тім’яних кісток і значно рідше в інших кістках черепа. Вони мали округлу або неправильно округлу форму, розміра: ми від 0,6х0,6 см до 0,9х1 см. При переломах або
Черепи з чотирма вхідними вогнепальними ушкодженнями
СТАТЬ
I
II
III
К–сть
%
Чол. Жін.
До 20 років
11
14
3
28
5,3
21
7
20–30 р.
54
52
19
125
23,8
87
47
31–40 р.
44
45
24
113
21,6
81
32
41–50 р.
44
40
29
113
21,6
77
36
51–60 р.
20
19
18
57
10,9
44
13
60 р. і старші
6
9
6
21
4,0
16
5
Не встановлено
33
25
9
67
12,8
42
25
ВСЬОГО
212 204 108
524 100,0 359 165
235
Судово–медична експертиза
Роман Круцик
Локалізацію вхідних вогнепальних ушкоджень наведено у таблиці: ЛОКАЛІЗАЦІЯ ВХІДНИХ ВОГНЕПАЛЬНИХ УШКОДЖЕНЬ
КІЛЬКІСТЬ ВИПАДКІВ
%
Потилична кістка Тім’яні кістки Скроневі кістки Лобна кістка
403 85 42 22
73,0 15,4 7,6 4,0
ВСЬОГО
552
100,0
Вихідні вогнепальні ушкодження локалізува: лись переважно в ділянці лобної кістки і кісток лицьового черепа. За розмірами вони були знач: но більші від вхідних. Форма цих ушкоджень була, як правило, неправильно округла зі сколом зовнішньої кісткової пластинки. На 11 черепах, що становить 2,1% від всіх досліджених черепів, виявлено тільки вихідні вогне: пальні ушкодження, які в 9 випадках локалізува: лись у потиличній або в одній з тім’яних кісток, в одному випадку вихідний отвір виявлено у скро:
Череп з механічними ушкодженнями розтріскуваннях у ділянках вхідних отворів ушкод: ження мали дещо відмінні від вищеописаної фор: ми і більші розміри. В усіх випадках навколо вхідних вогнепальних ушкоджень на внутрішній кістковій пластинці спостерігались сколи кісткової речовини округлої або неправильної округлої форми. Здебільшого на черепах було виявлено по одному вхідному вогнепальному ушкодженню, але на деяких черепах їх було значно більше. Кількість вхідних вогнепальних ушкоджень на окремих черепах, кількість черепів, на яких вони виявлені, та загальна кількість ушкоджень наве: дені у таблиці: КІЛЬКІСТЬ ВХІДНИХ КІЛЬ: ВОГНЕПАЛЬНИХ КІСТЬ УШКОДЖЕНЬ НА ЧЕРЕПІВ ЧЕРЕПАХ
%
ЗАГАЛЬНА КІЛЬКІСТЬ УШКОДЖЕНЬ
Одне ушкодження Два ушкодження Три ушкодження Чотири ушкодження П’ять ушкоджень Шість ушкоджень
349 61 13 5 2 2
66,6 11,6 2,5 1,0 0,4 0,4
349 122 39 20 10 12
ВСЬОГО
342
82,4
552
236
Череп з отвором овальної продовгуватої форми, схожої на гостру сторону молотка, та два вихідні кульові отвори, в одному з яких застрягла свинцева куля від дрібнокаліберної зброї невій кістці і в одному випадку — в лобній кістці. Вхідні ушкодження в цьому випадку могли локалізу: ватися в ділянці очей, носа, в ротовій порожнині або в підщелепній ділянці, але через відсутність м’яких тканин на скелетах їх не було виявлено. Розміщення вхідних вогнепальних ушкоджень на передній поверхні голови або у підщелепній ділянці вказує на те, що жертва була повернута лицем до стріляючого, що, не виключено, могло відбуватися під час допитів. Люди, які таким чином загинули, в переважній більшості були особами жіночої статі (7 чол.), і чоловічої статі (3 чол.), і в одному випадку стать жертви не встановлено. Вік постраждалих був у межах від 18–20 до 40 років.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Грудні кістки з кульовим ушкодженням Переважний напрям вогнепальних ранових каналів на черепах — ззаду наперед. У частині випадків він був розміщений справа наліво або зліва направо, і на деяких черепах вогневий ка: нал мав напрямок спереду назад. На 81 черепі, що становить 15,5% від загаль: ної кількості досліджених черепів, не виявлено вогнепальних ушкоджень. У цьому випадку мож: ливі такі чотири причини настання смерті: люди помирали від смертельних вогнепальних ушкод: жень, які завдавались з якихось причин в інші час: тини тіла. Це могли бути постріли в шию, грудну клітку, в живіт або в інші ділянки тіла, тобто в ті місця, від поранення яких, як правило, не насту: пає миттєвої втрати свідомості і миттєвої смерті. Вогнепальні поранення в ці ділянки тіла роблять процес умирання більш тривалим і мученицьким зі збереженням на певний час свідомості. Серед таких мучеників було 56 мужчин, 21 особа жіночої статі, і в 4–х випадках стать не було встановлено через значні механічні пошкодження черепа. Найбільш ймовірно, що смерть людей, стать яких не можна було встановити, після несмер: тельних вогнепальних поранень в різні частини тіла настала від завдання ударів по голові різними тупими предметами, які спричинилися до масив: них ушкоджень черепа з розходженнями швів, пе: реломами основи черепа і кісток лицьової части: ни черепа, що викликало ушкодження головного мозку, а це, в свою чергу, і було безпосередньою
Судово–медична експертиза
причиною смерті. Підтвердженням цього може бу: ти виявлення в процесі розкопок грудних кісток, лопаток, кісток тазу та інших кісток скелетів з на: скрізними вогнепальними ушкодженнями в поєд: нанні з масивними ушкодженнями черепа, тобто жертв після поранень добивали. Смерть людей настала від смертельних або несмертельних поранень багнетами, ножами, піками чи іншими гострими предметами. Цей ви: сновок підтверджується виявленням у похованнях грудних кісток з ушкодженнями овальної, ви: довженої або чотирикутної форми, які схожі на ушкодження від гострих предметів. У перерізі ці предмети мали овальну або чотиригранну форму. Такими могли бути колючі предмети типу стилета, радянського чотиригранного штика або інші ана: логічні предмети. Смерть могла настати внаслідок тортур або в результаті самогубства. Про можливість такого виду смерті з певною часткою ймовірності можна стверджувати, враховуючи відсутність на деяких скелетах будь–яких механічних ушкоджень кістко: вої системи. За віком жертви без вогнепальних поранень голови розподілились таким чином: До 20 років — 10 чол. 21–30 років — 17 чол. 31–40 років — 15 чол. 41–50 років — 11 чол. 51–60 років — 14 чол. 60 і старші — 9 чол. Не встановлені — 5 чол. Усього — 81 чол. Крім вогнепальних ушкоджень, на черепах ви: явлено у великій кількості і механічні ушкодження (вторинні ушкодження голови), які подано у ниж: ченаведеній таблиці: ХАРАКТЕР МЕХАНІЧНИХ УШКОДЖЕНЬ НА ЧЕРЕПАХ
КІЛЬ: КІСТЬ ЧЕРЕПІВ
%
Дірчастий перелом склепіння черепа
1
0,2
Вдавлені переломи склепіння черепа
6
1,2
Багатовідламкові переломи склепіння черепа
113
21,8
Переломи основи черепа
83
15,8
Повне руйнування черепа
31
5,9
Переломи нижніх щелеп одиничні
22
4,2
Переломи нижніх щелеп множинні
25
4,8
ВСЬОГО
281
53,7
Вдавлені переломи склепіння черепа, крім елементів лінійної форми, мали ще й елементи дугоподібної форми. Такими тупими предметами могли бути як гвинтівки чи автомати, так і інші пред: 237
Судово–медична експертиза
Роман Круцик
Плечові кістки, на головках яких подібні між собою за формою і розмірами вдавлені переломи мети, які мають подібну форму (пляшка, металева чи дерев’яна деталь циліндричної форми та ін.). Багатовідламкові переломи кісток склепіння і основи черепа, а також повне руйнування чере: па утворювались від ударів по голові тупими предметами із значною силою, що призводило до розтріскування черепа на багато відламків. Переломи нижніх щелеп, як одиничні, так і мно: жинні, всі без винятку утворились у результаті механічних ушкоджень (ударів), для спричинення яких необхідна була значна фізична сила. Під час проведення розкопок у першій ямі бу: ло виявлено скелет, на черепі якого (на лівій тім’я: ній кістці) був отвір неправильної округлої форми, розмірами 5,9х4,6 см. Краї отвору згладжені, за: округлені, без ознак свіжого перелому. Вказаний череп і скелет у цілому був більш уважно обсте: жений і вивчений з метою встановлення статі, віку, зросту людини, дати смерті та ін. Вищеописа: ний дефект на лівій тім’яній кістці черепа свідчить, що за життя жертві проводилася операція — тре: панація черепа (Див. фото на стор. 132). Ушкодження на інших кістках скелетів Коли проводилася експертиза останків жертв «Дем’янового Лазу», було звернуто увагу на те, що, крім ушкоджень на черепах, виявля: лись численні механічні ушкодження багатьох кісток скелетів людей, але в першу чергу великих трубчастих кісток. 238
Із різноманітних ушкоджень великих труб: частих кісток на найбільшу увагу заслуговують ушкодження на головках, плечових та дисталь: них епіфізах стегнових кісток, які подібні між со: бою як за формою, так і за розмірами. Форма всіх без винятку ушкоджень цієї групи лінійна (прямокутна) або злегка дугоподібна. Розміри ушкоджень коливаються в межах від 2,5х1 см, до 4,5х4 см. Така повторюваність ушкоджень свідчить про те, що вони спричинені певного розміру знаряддям, яким міг бути пристрій, що використовувався при допитах. У такий пристрій міг затискатися плечовий чи колінний суглоб жертви. Наступною за чисельністю групою ушкоджень були поперечні, косі, багатовідламкові або гвинто: подібні переломи діафізів великих трубчастих кісток, які могли утворитись в результаті прикла: дання до вказаних кісток значної механічної сили. Такою силою могли бути удари твердими предме: тами по кінцівках, переїзди колесами транспорту, або ж вказані ушкодження могли утворитись в ре: зультаті дії інших механічних сил (згинання в попе: речному напрямку, кручення навколо поздовжньої осі), які здатні спричинити такі переломи. Проведено дослідження також інших кісток скелетів, на яких були сліди насильницьких дій. Це перш за все стосується грудин, лопаток та кісток тазу, на яких виявлено вогнепальні ушкодження. На 9–ти грудинах були наскрізні
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Судово–медична експертиза
Багатовідламкові переломи стегнової кістки Стегнові кістки
Перелом по зоні росту та поперечний перелом у нижній ділянці стегнової кістки
1
Ушкодження головок
11
2
Переломи діафіза
46
3
Вдавлені переломи дистальних епіфізів
8
4
Інші ушкодження дистальних епіфізів
31
5
Черезвертлюжний перелом
1
6
Дія агресивних речовин
189
Інші кістки скелетів
ушкодження. На трьох із них виявлено вхідні вогнепальні отвори, а на шести інших — ушкод: ження чотирикутної форми, розмірами від 0,5х0,6 см до 1,1х0,8 см, які за формою і роз: мірами нагадували ушкодження, що могли бути спричинені російським чотиригранним штиком, який був на той час на озброєнні у єдиної в сві: ті — російської — армії. Основними ушкодженнями ребер і ключиць, кісток передпліч і малогомілкових кісток були по: перечні або косі переломи. Виявлено велику кількість черепів, плечових, стегнових та інших кісток скелетів, забарвлених у чорний колір, що було розцінено як результат дії на останки людей агресивних речовин (кислот, лугів, хлорного вапна, негашеного вапна, анти: септичних речовин) з метою пришвидшення роз: кладання трупів та унеможливлення їх іден: тифікації. Перелічені ушкодження на довгих трубчастих кістках та інших кістках скелетів людей зведено в таблицю: Плечові кістки 1
Вдавлені переломи головок
44
2
Інші ушкодження головок
19
3
Переломи діафіза
12
4
Ушкодження нижнього епіфіза
3
5
Дія агресивних речовин
134
1
Перелом ключиць
7
2
Вогнепальні ушкодження грудин
3
3
Чотирикутної форми ушкодження грудин
6
4
Вогнепальні ушкодження лопаток
3
5
Переломи кісток передпліч
19
6
Вогнепальні ушкодження тазових кісток
4
7
Переломи кісток гомілок
18
8
Дія агресивних речовин
114
Встановлення давності настання смерті Визначення давності настання смерті є однією з найважчих і найскладніших проблем при кримінальних похованнях окремих осіб, але не менш важливе це питання і при виявленні масо: вих поховань людей. За наявності м’яких тканин давність настання смерті встановлюється за ступенем вираженості ранніх чи пізніх трупних змін або за іншими озна: ками. Якщо після поховання минуло багато років, давність настання смерті встановлюється на ос: нові дослідження кісткових останків. Це стає мож: ливим тому, що кісткова тканина має низку влас: тивостей, яких не мають інші тканини організму, вона стійка до змін протягом тривалого часу після смерті. Але це в жодноому разі не заперечує того факту, що зміни відбуваються і в кістковій тка: нині, проте вони відбуваються незрівнянно повільніше (роками, десятиліттями) порівняно зі змінами в інших органах і системах. 239
Судово–медична експертиза
Роман Круцик
Зміни в кістковій системі прямо залежать як від морфологічних і фізико–хімічних властивостей ґрунту, так і від умов поховання. Так, при похо: ванні останків без домовин повне скелетування їх настає у 2–3 рази швидше, ніж при похованні в домовині, і для чорноземних ґрунтів становить 2–3–5 років. Висновки про тривалість перебуван: ня трупа в землі, як правило, орієнтовні і колива: ються в межах 10–20 років. Для встановлення давності настання смерті жертв, виявлених у «Дем’яновому Лазі», було за: стосовано візуальний метод дослідження, який ви: користовувався в повному обсязі, та безпосеред: ню мікроскопію, яка використовувалась вибірково. За свідченнями очевидців поховання тривали в межах короткого часу (кількох днів чи тижнів), тому достатньо було вибірково дослідити декілька скелетів, щоб таким чином встановити давність кожного з поховань. Крім того, всі могили були ви: копані на невеликій ділянці землі (в межах кількох сотень квадратних метрів), і тому умови, в яких знаходились трупи всіх людей, були однакові. Інші лабораторні методи дослідження (емі: сійний спектральний аналіз, метод забарвлення білкової речовини кістки сулема–бромфеноловим синім (СБФС) та метод декальцинації в умовах дії ультразвуку) не використовувались через певну складність і громіздкість їх. При розкопках у міс: цях масових поховань такі трудомісткі методи дослідження не застосовуються. Візуальним методом дослідження та з допо: могою безпосередньої мікроскопії встановлено, що скелетовані кістки сірувато–коричневого ко: льору, матові, вогкі, без м’яких тканин, зв’язок і хрящів. Великі трубчасті кістки (плечові, стег: нові, кістки передпліч і гомілок) щільні, міцні, їхня поверхня шорстка, з ознаками «вивітрювання», дрібними скарифікаціями і поверхневими тріщи: нами в ділянці епіфізів та діафізів, дефектами компактної речовини головок стегнових та плечо: вих кісток з оголенням губчастої речовини. Тако: го ж характеру зміни виявлені на черепах, кістках тазу та інших кістках скелетів (лопатках, хребцях).
Речові докази Після зняття шару ґрунту над тілами загиблих виявлено шар одягу, який складався з великої кількості напівзотлілих пальт, суконних курток, за: лишків кожухів, піджаків, штанів, фраґментів натільної білизни. Викопане взуття представлене великою кількістю чобіт, черевиків, постолів і фраг: ментів їх, гумових калош, які добре збереглися. У піджаках і штанах виявлено велику кількість гребінців, металевих ключиків від валізок, два кишенькові годинники, саморобні і заводського виготовлення мундштуки, дерев’яні ложки, на ба:
Ложки, ручки ложок та мундштуки з різними написами
Ложки різноманітної форми
240
Описані зміни кісток можуть відповідати терміну перебування їх у землі не менше 40 років. До питання про давність поховання в «Дем’яно: вому Лазі» необхідно підходити комплексно, врахо: вуючи, крім даних судово–медичного дослідження, ще й відомості про ці події, які одержані при опиту: ванні населення, на очах якого ця трагедія відбува: лася. Відомі навіть прізвища людей, які свого часу пропали безслідно після виклику на допит у НКВС. Але найціннішими знахідками, на основі яких, прак: тично, достеменно встановлювався час настання смерті і час поховання, були документи, виявлені під час розкопок. На знайдених документах виявле: но прізвища закатованих, організацію, яка видала документ, дату видачі документа, його реє: страційний номер. За цими ж документами вста: новлювались прізвища осіб, які проводили допити, підписували вироки чи оформляли документи. Таким чином, при визначенні давності настан: ня смерті і давності поховання трупів людей по ексгумованих кісткових останках брався до уваги характер і стан ґрунту, враховувалися глибина і спосіб поховання, стан кісток, їхній колір, наяв: ність дефектів та ознак «вивітрювання» і скари: фікації. Враховуючи всі вищеописані судово– медичні дані про давність настання смерті, результати опитування населення, а також запи: си в документах, знайдених разом з останками, можна вважати, що давність поховання людей була не менше 40–50 років.
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
гатьох з яких вирізано або видряпано ініціали, на: писи різноманітного змісту. Так, наприклад, тільки по ініціалах на дерев’яних ложках встановлено багато прізвищ замучених. Крім того, було виявлено велику кількість предметів гігієни, побуту та інших речей найрізно: манітнішого призначення (верхніх і нижніх зубних протезів, зубних щіток, тюбиків від зубної пасти,
Ложки одноманітної форми
Судово–медична експертиза
упаковок від ліків, ґудзиків, запонок для сорочок, медальйонів і ланцюжків до них). У кількох черепах виявлено скляні очні протези. На одному з пальців правої кисті руки скелетовано: го трупа чоловічої статі виявлено золотий перс: тень, а в одному з піджаків виявлено окуляри в чорній пластмасовій оправі та медальйон з біло: го металу, на якому зображення релігійного змісту.
Ложки з відламаними ручками
Нижні та верхні зубні протези
Зубні протези, окуляри, годинник, вставний протез ока, монети, медальйони, ланцюжок та інші дрібні речі, знайдені при промиванні ґрунту з дна могили
Мундштуки дерев’яні прості, інкрустовані, скляні, пластмасові, фрагмент люльки
Промивання ґрунту з дна могил для виявлення дрібних знахідок 241
Судово–медична експертиза
Під час промивання черепів всередині їх вияв: лено багато деформованих безоболонкових (свин: цевих) куль від дрібнокаліберної зброї калібру 5,6 мм. Деякі з цих куль, пробивши одну стінку че: репа, застрягли у протилежній. Також виявлено не: велику кількість цілих оболонкових набоїв,
Роман Круцик
вистріляних куль і гільз для пістолетів і револьверів різних систем і моделей як радянського, так і іно: земного виробництва. Всі вистріляні оболонкові кулі, виявлені у скелетах, були теж деформовані. Під час промивання мулу з дна могил виявле: но монети радянського карбування всіх номіналів, випуску 1926–1940 рр., а також виявлено поль: ські, австрійські та американські монети та багато інших дрібних речей.
Зубні щітки та щітка для одягу
Другий очний протез, знайдений при промиванні ґрунту з дна могили
Цілі набої та патрони від зброї різного калібру
Набої до пістолетів і револьверів: 1–14 — Набої до пістолета ТТ 17 — Гільзи від дрібнокаліберної зброї калібру 5,6 мм 15 — Гільза від набою до пістолета іноземного виробництва Два нижні ряди — 16 — Набої до пістолета «Наган» деформовані кулі з черепів жертв 242
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Судово–медична експертиза
Різноманітні ґудзики від верхнього і нижнього одягу Деформовані свинцеві кулі, знайдені при промиванні ґрунту з дна могил
Запонки, годинники, гребінець, ключі, пилочка для нігтів та інші дрібні речі
Інші дрібні речі, знайдені при промиванні ґрунту з дна могил 243
Судово–медична експертиза
Роман Круцик
Різне взуття
Гуцульські та бойківські постоли
На деяких предметах (годинниках, монетах, гільзах, формених ґудзиках) були проставлені роки випуску, фірмені знаки та інші позначки, які мають велику інформативну цінність. При ретель: ному дослідженні одягу та взуття, його фасону і способу виготовлення встановлювалась регіо: нальна приналежність його або навіть конкретна місцевість, де такий одяг або взуття носили. Це в першу чергу стосується одягу та взуття гуцулів. За одягом відповідного крою та за іншими речовими доказами, на яких були написи, було встановлено, що в похованні знаходяться остан: ки священиків. (Див. фото на стор. 226). У кишенях одягу дуже часто знаходили ключі від квартир, напівзітлілі документи, записки, проїзні квитки. Особливу цінність мають проїзні квитки на залізничний транспорт, по касових штемпелях яких легко встановити приблизне місце проживання особи та дату. Таких речових доказів у «Дем’яновому Лазі» виявлено велику кількість. На багатьох документах була мож: ливість прочитати прізвища людей, домашні ад: реси, місце праці та інші надзвичайно цінні дані. Виявлено також велику кількість заповнених службових бланків і документів, у верхньому лівому куті яких типографським способом надруковано: «Тюрьма НКВД г. Станислав»; в них, крім реєстра: ційних номерів і дат, вказано прізвища ув’язнених,
Фотокопія вироку Станіслава Мишковського 244
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Судово–медична експертиза
Фотокопія вироку Касюк Марії
Фотокопія довідки з місця роботи Лущака Мирослава 245
Судово–медична експертиза
Квитанція про вилучення цінностей у Бойків Василя
Квитанція про вилучення цінностей у Стасюк 246
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Судово–медична експертиза
Квитанція про вилучення цінностей у Піруса Михайла
Квитанція про вилучення цінностей у Касюк Марії 247
Судово–медична експертиза
Роман Круцик
Протокол обшуку Пастушенка Федора 248
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Судово–медична експертиза
перелік дорогоцінностей та гро: шові суми, вилучені у них, про: ставлено підписи і прізвища пра: цівників каральних органів та інші дані. Ретельне дослідження під час розкопок кісткових останків, одя: гу, взуття, документів та інших речових доказів дало цінну ін: формацію про загальну кількість людей у похованні, їхню стать і вік, характер і локалізацію наяв: них ушкоджень на кістках ске: летів, механізм їх утворення, причину, характер та давність настання смерті. ВИСНОВКИ 1. Досліджені ексгумовані кістки, вийняті з трьох поховань у «Дем’яновому Лазі», за анато: мо–морфологічними особливос: тями будови є кістками 524 ске: летів людей. Кістки 359 ске: летованих трупів належать до скелетів чоловічої статі, кістки 151 скелетованого трупа нале: жать до скелетів жіночої статі, а для кісток 14 скелетів стать не встановлено. 2. Вік людей, скелетовані кістки яких виявлені в захоро: неннях, відповідає віковим змі: нам скелетів людей в інтервалі від 18 до 60 років і старше. Конкретно встановлено вік тільки для скелетованих остан: ків, які були ідентифіковані і на: лежали сотникові УГА Григорію Голинському. Згідно з висновка: ми судово–медичної експертизи Фрагмент листа котрогось із в’язнів його кісткові останки відповіда: ють віковим змінам скелета лю: дини у віці 60 років і старше. тріскувань черепа вказує на те, що снаряд, який 3. Ріст людей, скелетовані кістки яких дослід: спричиняв вказані ушкодження, був наділений ве: жувались, не визначався у зв’язку з великою ликою кінетичною енергією. кількістю скелетованих трупів, ідентифікація яких 5. На більшості досліджених кісток черепів ви: не проводилась. явлено одне, два вогнепальні поранення, що Кістковим останкам, які належали сотникові відповідає одному, двом пострілам у голову. В ок: УГА Григорію Голинському, визначено зріст у ме: ремих випадках зустрічається від трьох до шести жах 169–184 см, що, за твердженням родини, вхідних вогнепальних ушкоджень, що відповідає відповідає зросту Г. Голинського. такій же самій кількості пострілів. 4. На 443 досліджених черепах виявлено Вхідні вогнепальні ушкодження в переважній вхідні і вихідні вогнепальні ушкодження, наявність більшості випадків знаходились у потиличних, яких дає змогу стверджувати, що смерть людей, і в частині випадків — у тім’яних і скроневих кістках, на черепах яких виявлено вказані пошкодження, а вихідні — в лобних кістках або кістках лицьової наставала від вогнепальних поранень голови частини черепа. Кількість вихідних пошкоджень че: з ушкодженням головного мозку. рез значні руйнування кісток мозкового і лицьового Наявність багатовідламкових переломів кісток черепа часто не відповідає кількості вхідних. склепіння і основи черепа, розходжень швів і роз: 249
Судово–медична експертиза
На 11 черепах виявлено тільки вихідні вогне: пальні ушкодження, які розміщені переважно на потиличній кістці або на одній з тім’яних кісток. 6. Враховуючи розміри вхідних вогнепальних ушкоджень, слід вважати, що всі вони утворились від пострілів з вогнепальної зброї, яка пристосова: на для стрільби кулями. Переважна більшість ушкоджень спричинена пострілами із зброї калібром 5,6–8 мм. Вказаний висновок підтверд: жується виявленням у похованні великої кількості деформованих безоболонкових (свинцевих) куль калібру 5,6 мм і стріляних гільз цього ж калібру та виявленням куль і стріляних гільз калібру 7,62 мм, які використовуються в пістолетах «ТТ» і револь: верах системи «Наган». Крім того, виявлено кулі і гільзи калібру 7,65 мм іноземного виробництва. На 81 черепі вогнепальних ушкоджень не виявлено. 7. У більшості випадків постріли здійснено з дистанції впритул або близької до неї. Висновок про близьку дистанцію підтверджується наяв: ністю як вхідних, так і вихідних отворів, наявністю розтріскування кісток склепіння і основи черепа, розходжень швів, а в деяких випадках і повним руйнуванням черепа. 8. Найчастішим напрямом пострілів і, відпо: відно, напрямом ранових каналів був напрям зза: ду наперед. Рідше зустрічався напрям ранових каналів зліва направо або справа наліво і в неве: ликій кількості випадків зустрічався напрям пострілу спереду назад. 9. При визначенні давності поховання скелето: ваних трупів людей брався до уваги характер і стан ґрунту, враховувалися глибина і спосіб поховання, стан кісток, їхній колір, наявність дефектів та ознак «вивітрювання» і скарифікації. Враховуючи всі опи: сані вище судово–медичні дані про давність на: стання смерті, результати опитування населення, а також записи в документах, знайдених разом з останками, можна встановити, що давність похо: вання людей не менше 40–50 років. СУДОВО–МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА ПОХОВАННЯ ЖЕРТВ РЕПРЕСІЙ, ВИЯВЛЕНОГО НА КОЛИШНЬОМУ КЛАДОВИЩІ В ЦЕНТРІ м. ІВАНО–ФРАНКІВСЬКА Через два тижні після перепоховання жертв «Дем’янового Лазу», 13 листопада 1989 р., розпо: чато розкопки поховання на меморіальному кладо: вищі в центрі м. Івано–Франківська, проведені на підставі постанови слідчого з особливо важливих справ прокуратури м. Івано–Франківська юриста 1–го класу В. П. Дідика від 13 листопада 1989 р. Загальна характеристика поховання Роботи розпочато на відстані 180 м від вулиці Радянської, 154 м — від житлових будинків, що з південного боку, 20 м — від огорожі меморіаль: ного кладовища та 6 м — від стін будівель заводу «Геофізприлад». 250
Роман Круцик
На глибині 1,2 м виявлено контури поховань, розміром 8,4х5,5 м. Останки в могилі поховані в два ряди, паралельні між собою. Останки в по: хованнях складені ногами до проходу між рядами поховань. Останки гірше збереглися, ніж у «Дем’яновому Лазі». Вийняті з поховання кісткові останки сорту: валися для проведення експертного дослідження. У процесі розкопок з поховання вийнято 228 черепів, на переважній більшості яких вияв: лено ушкодження округлої або неправильно округ: лої форми, що нагадують вогнепальні ушкоджен: ня, і розміщені вони переважно в потиличній кістці. У деяких черепах такого ж характеру ушкод: ження виявлено в тім’яних кістках. Черепи сильно зруйновані. На більшості з них відсутні кістки осно: ви черепа і кістки лицьової частини черепа, а на частині черепів спостерігалось розходження швів склепіння черепа. Виявлено також грудні кістки з різного характеру ушкодженнями. У похованні, яке знаходиться ліворуч від цент: рального входу, виявлено дві дитячі домовини, розміри яких 120х65х30 см та 55х25х20 см. У більшій домовині серед кісток і зотлілих речей виявлено молочний кутній зуб. Крім того, у похованнях виявлено напівзотлілий одяг і велику кількість різноманітного взуття. Вста: новити точно фасони і моделі одягу неможливо. Взуття збереглося краще. Після його огляду вста: новлено, що воно належало цивільним особам. Знайдено також велику кількість особистих речей, аналогічних знахідкам «Дем’янового Лазу». Підготовка до проведення еспертизи Як і при експертизі жертв «Дем’янового Лазу», дослідженню підлягали як кісткові останки, так і речові докази, виявлені у похованні на меморіаль: ному кладовищі. Методика проведення експертизи залишалась такою ж, як у «Дем’яновому Лазі». Кістки останків виймалися з поховання, очи: щались від землі, сортувалися і складались на дощані помости. Дрібні кістки скелетів не досліджувались, а тіль: ки фотографувались і складались в окремі ящики для наступного їх перепоховання. Визначення кількості і статевої приналежності кісткових останків Кількість скелетованих трупів людей, виявле: них у похованні, визначалася за найбільшою кількістю однойменних кісток (черепів, нижніх ще: леп, плечових і стегнових кісток (правих і лівих)), тобто підрахунок скелетованих трупів проводився за кількістю черепів з нижніми щелепами та кількістю плечових і стегнових кісток. На підставі краніометричних і анатомо–мор: фологічних ознак статі на черепі та даних остео: метричного дослідження плечових і стегнових кісток визначалася статева приналежність кістко:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Судово–медична експертиза
вих останків. Таким чином, у даному випадку використовувались ті ж методи дослідження, які застосовувались при дослідженні жертв «Дем’я: нового Лазу». Кількість і статеву приналежність досліджених черепів наведено в поданій нижче таблиці: СТАТЬ
КІЛЬКІСТЬ
%
ВСЬОГО
ВІК
К–сть
%
До 20 років
18
7,8
20–30 р.
51
22,4
31–40 р.
28
12,3
41–50 р.
33
14,7
51–60 р.
20
8,7
60 р. і старші
15
6,5
Чоловіча
86
37,3
Не встановлено
63
27,6
Жіноча
39
17,5
ВСЬОГО
228
100,0
Не встановлено
103
45,2
ВСЬОГО
228
100,0
Багато черепів були настільки ушкодженими, що представлені лише різними за розмірами фраг: ментами окремих кісток склепіння, основи черепа та кісток лицьової частини черепа. З метою визначення статевої приналежності інших скелетованих трупів людей, черепи яких були значно ушкоджені, проводилось остеоме: тричне дослідження плечових і стегнових кісток за методикою Й.–В. Й. Найніса (1966) з визначен: ням діагностичних коефіцієнтів (ДК). Статеву приналежність досліджених плечових і стегнових кісток подано в наведеній таблиці: СТАТЬ
ПЛЕЧОВІ КІСТКИ
СТЕГНОВІ КІСТКИ
Праві
Ліві
Праві
Ліві
Чоловіча
228
201
223
227
Жіноча Не вста: новлено ВСЬОГО
27
31
35
38
6
4
8
4
261
236
266
269
Враховуючи дані діагностики статі при дослід: женні черепів та дані визначення статевої прина: лежності плечових і стегнових кісток, слід вважати, що в результаті розкопок на меморіальному кладо: вищі виявлено 269 скелетованих трупів осіб, з яких 228 скелетів чоловічої статі, 39 скелетів жіночої статі, і у 2 випадках стать не встановлено. Визначення віку кісткових останків Для встановлення віку скелетованих останків людей проводилось дослідження швів склепіння черепа, за ступенем заростання яких визначався вік людей, яким належали скелетовані останки. Але у зв’язку з тим, що майже половина до: сліджених черепів була у значній мірі пошкоджена і встановити вік скелетованих останків у такий спосіб було неможливо, показник віку цієї групи скелетованих останків встановлювався за ступе: нем стертості зубів за 7–бальною шкалою Брока. Результати дослідження черепів з метою вста: новлення віку (за станом заростання швів скле: піння черепа і за ступенем стертості зубів) подано в наведеній таблиці:
Характер ушкоджень на черепах У процесі проведення експертизи кісткових останків визначався характер ушкоджень на че: репах, їхня локалізація і кількість. Переважна більшість ушкоджень були вогнепальні. Вхідні вогнепальні ушкодження мали пере: важно округлу або неправильно округлу форму, розмірами від 0,6х0,6 см до 0,8х1,5 см, зі сколом внутрішньої кісткової пластинки округлої або не: правильно округлої форми. При розтріскуваннях і переломах у ділянках вхідних отворів ушкоджен: ня мали дещо іншу форму і значно більші розміри. На переважній більшості черепів було по одному вхідному вогнепальному ушкодженню, але на де: яких черепах їх було до чотирьох. Кількість вхід: них ушкоджень значно переважала над кількістю вихідних. Ушкодження локалізувалися переважно у потиличній кістці. Значно рідше вказані ушкод: ження локалізувались у тім’яних кістках і ще рід: ше — в інших кістках склепіння черепа, що видно з наведеної нижче таблиці: ЛОКАЛІЗАЦІЯ ВХІДНИХ ВОГНЕПАЛЬНИХ УШКОДЖЕНЬ
КІЛЬКІСТЬ ВИПАДКІВ
%
Потилична кістка Тім’яні кістки Лобна кістка
121 16 2
87,1 11,5 1,4
ВСЬОГО
139
100,0
Кількість вхідних вогнепальних ушкоджень на черепах, кількість черепів, на яких вони виявлені, та загальна кількість ушкоджень наведені в таб: лиці: КІЛЬКІСТЬ ВХІДНИХ КІЛЬ: ВОГНЕПАЛЬНИХ КІСТЬ УШКОДЖЕНЬ НА ЧЕРЕПІВ ЧЕРЕПАХ
%
ЗАГАЛЬНА КІЛЬКІСТЬ УШКОДЖЕНЬ
Одне ушкодження Два ушкодження Три ушкодження Чотири ушкодження
95 14 4 1
83,3 12,3 3,5 0,9
95 28 12 4
ВСЬОГО
114
100,0
139
251
Судово–медична експертиза
Роман Круцик
Характер ушкоджень на інших кістках скелетів Крім ушкоджень на черепах, виявлено велику кількість ушкоджень на інших кістках скелетів. У процесі проведення експертизи останків жертв, які знаходились у похованні на меморіаль: ному кладовищі, привернула увагу подібність і однотипність наявних ушкоджень на скелетах із ушкодженнями, виявленими в «Дем’яновому Лазі». Виявлені ушкодження різних кісток скелетів подані в таблиці: Плечові кістки 1
Вдавлений перелом головки
22
2
Інші ушкодження головки
8
3
Перелом діафіза
18
4
Ушкодження нижнього епіфіза
11
5
Дія агресивних речовин
92
Стегнові кістки 1
Перелом діафіза
9
2
Надруби діафіза
2
3
Відсутність головки
38
4
Ушкодження нижнього кінця кістки
40
5
Вдавлений перелом нижнього кінця кістки
3
6
Дія агресивних речовин
134
Інші кістки скелетів 1
Вогнепальні ушкодження грудин
2
2
Ушкодження грудини чотирикутної форми
1
3
Переломи кісток передпліччя
4
4
Вогнепальні ушкодження кісток тазу
1
5
Переломи кісток гомілки
3
6
Дія агресивних речовин
14
Методика встановлення давності настання смерті людей, скелетовані останки яких виявлені на меморіальному кладовищі, нічим не відрізнялась від методики визначення цього показника стосовно жертв «Дем’янового Лазу». Крім того, слід врахува: ти, що жертви, виявлені в «Дем’яновому Лазі», і жертви, виявлені в похованні на меморіальному кладовищі, є результатом репресій над мирним на: селенням в одному і тому ж місті, в одній і тій же тюрмі НКВС і практично в один і той же час — на: передодні Другої світової війни. Давність настання смерті і давність поховання жертв на меморіально: му кладовищі становить 40–50 років. 252
ВИСНОВКИ 1. Досліджені останки, виявлені у похованні на меморіальному кладовищі в центрі м. Івано– Франківська, за анатомо–морфологічними особ: ливостями будови є кістками 269 скелетованих трупів людей. Кістки 228 скелетованих трупів є скелетами чоловічої статі, кістки 39 скелетова: них трупів — скелетами жіночої статі, ще у 2 ви: падках стать не встановлено. 2. Вік людей, скелетовані останки яких вияв: лені в похованні, відповідав віковим змінам скеле: тів людей в інтервалі від 18 до 60 років і старше. 3. При дослідженні черепів на 114 з них ви: явлено як вхідні, так і вихідні вогнепальні ушкод: ження округлої або неправильно округлої форми і відповідних розмірів. Наявність вказаних ушко: джень дає змогу стверджувати, що смерть людей наставала від вогнепальних поранень голови з ушкодженням головного мозку. 4. У більшості випадків на досліджених чере: пах виявлено по одному вхідному вогнепальному ушкодженню, що свідчить про один постріл у го: лову. В окремих випадках зустрічається два, три, а в одному випадку — чотири вхідних вогнепаль: них ушкодження, що відповідає такій же кількості пострілів. 5. Виходячи з характеристики і розмірів вхід: них вогнепальних ушкоджень, можна стверджу: вати, що всі вони утворились від пострілів з вог: непальної зброї, яка пристосована для стрільби кулями. Більшість ушкоджень спричинено по: стрілами із зброї калібру від 5,6 до 8 мм. Цей висновок підтверджується виявленням у по: рожнинах черепів деформованих безоболонко: вих (свинцевих) куль калібру 5,6 мм, а також ви: явленням оболонкових куль калібру 7,62 мм і 7,65 мм, які використовуються в пістолетах і ре: вольверах (зокрема, в пістолеті «ТТ», револь: вері системи «Наган» та в пістолетах іноземно: го виробництва). 6. У переважній більшості випадків постріли проводились з дистанції впритул чи близької до неї або ж з близької дистанції. Висновок про дис: танцію пострілу підтверджується наявністю як вхідних, так і вихідних ушкоджень, масивних розтріскувань кісток склепіння і основи черепа, розходжень швів, а в деяких випадках — повним руйнуванням черепа. 7. На склепінні одного з черепів виявлено дірчастий перелом, на склепіннях двох інших че: репів виявлено вдавлені переломи. На двох грудних кістках виявлено наскрізні вогнепальні пошкодження, а на іншій грудній кістці — колоте ушкодження чотирикутної фор: ми, яке за формою і розмірами нагадує ушкод: ження, спричинене радянським чотиригранним багнетом. Судмедексперт О. Левицький
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Судово–медична експертиза
Висновки експертів 253
Судово–медична експертиза
Роман Круцик
Висновки експертів 254
ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ Жертви «Дем’янового Лазу», старого кладови: ща та поховань біля с. Посіч Тисьменицького райо: ну пройшли останнім страшним етапом через Сстаніславську тюрму. В архівах МВС України вда: лося віднайти звіти начальників в’язниць про хід евакуації в’язнів західних областей України. У цих звітах викладено порядок їх евакуації, детальний опис знищення в’язнів та маскування поховань. Зам. нач. тюремного управления НКВД УССР Политруку тов. Демехину РАПОРТ Доношу до Вашего сведения, что 22.06.41 г. в 3 часа утра по тревоге меня вызвали в УНКВД Волынской обл., где мне Нач. УНКВД поручил принимать сводки Райорганов области о ходе во: енных действий. Находясь безотлучно в приемной Нач. УНКВД до 24 часов. В 24 часа мне стало известно, что каркас тюрьмы гор. Луцк попаданием 2–х бомб разру: шен в двух местах и охрана тюрьмы осуществля: ется только наружная, ротой конвойных войск совместно со всем составом тюрьмы. В 2 часа утра 23.06.41 г. я получил разреше: ние у Нач. УНКВД уехать в тюрьму совместно с 18–ти сов. парт. работниками для усиления охраны тюрьмы. Утром 23.06.41 г. я установил, что во время попадания 2 бомб на территории тюремного дво: ра двери в некоторых камерах и админ. здании повылетали, а в остальных камерах з/к. з/к. сами выломали все двери. Кроме этого, разграбили склад лич. вещей з/к. з/к., в котором режущие и колющие предметы, продуктовые и вещевые склады тюрьмы, аптеку тюремной больницы. Тогда же утром я дал приказание нач. тюрьмы мл. лейтенанту госбезопасности тов. Гриневу осво: бодить из тюрьмы заключенных указников, мало: леток и з/к., особенно осужденных за бытовые маловажные преступления, об освобождении ко: торых нач. тюрьмы мне докладывал, но я сейчас не помню сколько, но примерно всех человек 70. 23.06.41 г. в 11 часов 30 мин. в тюрьму гор. Луцк прибыла опер. группа работников УНКГБ и УНКВД по Волынской области, начальником ко: торой был капитан госбезопасности тов. Розов. Там же около тюрьмы меня вызвал Нач. УНКГБ — капитан госбезопасности тов. Бело: церковский, который мне приказал выдать опер: группе тов. Розова всех з/к. з/к., содержащихся в тюрьме гор. Луцк по статьям УК УССР 54–2, 11 и особенно ОУН. Выясняя подробнее обстановку, мне капитан госбезопасности т. РОЗОВ приказал в течении 20 минут выдать для расстрела всех з/к. з/к. по
54–2,11 ввиду того, что противник находится от гор. Луцка в 7 километрах. Получив такое приказание, я взял с собой нач. тюрьмы ГРИНЕВА, зам. нач. тюрьмы ЛЕСКИНА и 4 человек дежурных пом. нач. БАШЛАКОВА, ЯНУЩЕНКО, КОВАЛЕВА и ВАЛАХИНА, при вхо: де во двор тюрьмы зам. нач. тюрьмы ЛЕСКИН струсил заходить в тюрьму, тогда мы все ему, ЛЕСКИНУ, отдали свое оружие, а сами без ору: жия зашли в тюрьму для подбора з/к. з/к. Отобрали и вывели на хоз. двор тюрьмы при: мерно 800 чел., которые немедленно были рас: стреляны там же на месте вышеупомянутой опергруппой, бойцами роты конвойных войск НКВД и… Возвратившись из внутр. тюрьмы, я зам. нач. тюрьмы ЛЕСКИНА возле тюрьмы не застал, а с по: мощью работников тюрьмы разыскал ЛЕСКИНА за полкилометра от тюрьмы, куда он от трусости убежал спрятаться. Тогда же я ЛЕСКИНУ приказал погрузить на тюремную машину документы и ценности тюрьмы гор. В.–Волынск (два полных матраса, но что там было, я точно не знаю) и все документы, лич. де: ла з/к. и ценности тюрьмы гор. Луцк и выехать из гор. Луцк до кирпичных заводов, а в случае отхо: да, тогда будем направляться дальше. (Все доку: менты тюрьмы гор. Луцк при мне на автомашину погрузили 4 матраца, какие документы там были, я точно не помню, но знаю, что лич. дела з/к., кар: точки ф. № 5 и камерная карточка были погруже: ны на автомашину полностью на все наличие з/к. содержащихся в тюрьме). Через 20 минут после расстрела з/к. тюрьмы мы получили указание, что противник находится не в 7 километрах, а в 25 километрах, и мы не: медленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и места на местах нахождения трупов полито ке: росином и выпалено, а после всего эти все места посыпаны известью. Кроме того расстреляно охраной тюрьмы и воинскими частями в окрестностях тюрьмы з/к. пытавшихся бежать из тюрьмы. Для уборки этих трупов по распоряжению Нач. УНКВД была соз: дана группа с раб. милиции, которая все трупы убрала. В общем расстреляно в тюрьме и возле тюрь: мы около 1000 человек, большинство из которых обвинялось по бытовым ст. ст. УК УССР. Тюрьму гор. Луцк совместно с командиром ро: ты конвойных войск ст. лейтенантом ФАХУРДИ: НОВЫМ и всем составом работников тюрьмы г. Луцк мы оставили после утери связи с УНКВД и воинскими частями 25.06.41 г. в 23 часа 30 мин. 255
Документи свідчать
Совместно с раб. тюрьмы № 1 и всем соста: вом УНКВД мы 29.06.41 г. прибыли в Мархалевс: кий р–н Житомирской обл., откуда нас разбили по группам и откомандировали в другие области. Зам. нач. тюрьмы ЛЕСКИН, как мне стало из: вестно, за городом не остановился, а прямо уехал в Киев и по дороге на Киев пожог все документы, находящиеся на автомашине тюрьмы г. В.–Во: лынск и Луцк. Чем ЛЕСКИН руководствовался при уничто: жении документов, мне неизвестно. Одновременно отмечаю, что несмотря на то, что ЛЕСКИН уехал из Луцка самовольно, но нака: зания за это не понес. По части тюрьмы гор. Ковель сообщить ниче: го не могу, так как с Ковелем потеряна связь бы: ла 23.06.41 г. НАЧ. ТЮРЕМНОГО ОТДЕЛЕНИЯ УНКВД ПО ВОЛЫНСКОЙ ОБЛ. — СЕРЖАНТ ГОСБЕЗОПАСНОСТИ /СТАН/ 03.09.41 г. АГ1Б МВС України. Колекція документів. «НАЧАЛЬНИК ТЮРЕМНОГО УПРАВЛЕНИЯ НКВД УССР По Станиславской обл. Было вывезено: 27/6 — перебежчиков 587 1/7 — всего 352, из них осужденных по быто: вым статьям 124; по к–р. осуждено 92 и следственные к–р. 136 К–р. были отправлены по распоряжению Ми: хайлова. Кроме того было отправлено 6 з/к приго: воренных к ВМН. 5 красноармейцев по распоряжению нач. НКГБ т. Михайлова В тюрьме было НКГБ, забрано 1061 к/р., кото: рые по заявлению нач. тюрьмы Грицко погребены прямо за пределами тюрьмы в подготовленной для этой цели ямы. Все следственные дела направлены в 1–й след: отдел НКВД УССР и НКГБ». АГ1Б МВС України. Колекція документів. Звіт начальника станіславської тюрми погано зберігся, але деякі прочитані фрази із цього звіту проливають світло бодай на кілька досі невідо: мих таємниць. Нам стає відома кількість в’язнів, забраних з тюрми і розстріляних, та з’ясовуємо відповідь на питання, звідки у могилах з’явилися ґудзики з п’ятикутними зірками, за які під час розкопок так вчепилися журналісти комуністич: ної газети «Прикарпатська правда». Звичайно, «Дем’янів Лаз», Посіч, старе кладовище і 5–та школа — це розстріли напередодні війни. За роз: повідями свідків, починаючи з перших днів «виз: волення» майже щоночі в Чорний ліс курсували 256
Роман Круцик
машини з приреченими на смерть. Свідчення лю: дей підтверджує передсмертна записка, видряпа: на на гребінці і знайдена в могилах біля с. Посіч. Вона датована 20 жовтня 1939 р. З усіх працівників станіславської тюрми допи: таний був тільки Мілованов. Склад тюремної адміністрації був зовсім невеликий, але штат працівників НКВС 1939–1941 рр. у Станіславській області був досить численним. Список працівників тюрми 1. Милованов Петр Андреевич, 1914 г. рож: дения, русский, уроженец ст–ца Казанская, Кро: поткинского района, Краснодарского края. Рабо: тал в органах с 06.10.1939 г. Управление НКВД по Станиславской области оперуполномоченный 5–го отделения. Приказом НКВД СССР № 705 от 29.05.40 г. присвоено спецзвание сержант госбе: зопасности. С начала Отечественной войны был эвакуирован в глубь страны, дальнейшая судьба которого УВД неизвестна. 2. Федулов Владимир Николаевич, 1916 г. рождения, украинец, уроженец с. Никольское Со: лонянского района, Днепропетровской области. Работал в органах НКВД Станиславской области с 01.03.1940 г. оперуполномоченным 3–го отдела УКГБ Городенковского РО НКВД Станиславской обл. Имел специальное звание сержант госбезо: пасности. С начала Отечественной войны эвакуи: рован в глубь страны, дальнейшая судьба которого УВД неизвестна. 3. Степаненко Андрей Иванович, 1915 г. рож: дения, украинец, уроженец с. Шняковка, Лосино: вский р–н, Черниговской обл., 18 ноября 1940 г. принят в органы РКМ и назначен на должность милиционера конв. взвода РКМ г. Станислава. С начала Отечественной войны был эвакуирован в глубь страны, дальнейшая судьба которого УВД неизвестна. 4. Теплина Антонина Александровна, 1912 г. рождения, уроженка г. Ленинграда, работала с но: ября 1940 по 22 июня 1941 года начальником сан: части тюрьмы № 1 УНКВД г. Станислава. С нача: лом Отечественной войны была эвакуирована в глубь страны, согласно имеющихся данных она с 18 июля 1942 г. вновь на работу начальником санчасти принята в тюрьму № 2 УНКВД Куйбыше: вской области, куда и направлено её личное дело. 5. Пухов Василий Андреевич, 1900 г. рожде: ния, уроженец с. Караданово, Александреевского района, Ивановской области. Работал с июля 1940 года Врид. начальника тюремного отделе: ния УНКВД по Станиславской области. С начала Отечественной войны был эвакуирован в глубь страны, дальнейшая судьба которого УВД неизве: стна. Имел спецзвание мл. лейтенант госбезопас: ности. В архиве УВД на него имеется архивное личное дело № 1680. 6. Матвеев Иван Семенович, 1915 г. рожде: ния, работал оперуполномоченным тюремного
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Звіт начальника станіславської тюрми НКВС 257
Документи свідчать
Роман Круцик
отделения УНКВД по Станиславской области (со: гласно штатной расстановке до июля 1941 года). Личного дела на него в УВД на хранении не име: ется. Других сведений на него в УВД не имеется. 7. Гриценко Илья Яковлевич, 1903 г. рожде: ния, уроженец с. Воеводское, Благодатновского района, Одесской области. Работал начальником тюрьмы № 1 г. Станислава с 20.05.1940 г. по 22.07.1941 г. После этого с 27.07.1941 г. по 12.07.1943 г. являлся командиром 8 батальона 2–го партизанского полка НКВД УССР. С 12.07.1943 г. по 31.07.1946 г. командиром стрелкового батальона 222 Гвардейского стрел: кового ордена Ленина Краснознаменного полка 72–й Гвардейской стрелковой дивизии (2–й Укра: инский фронт, центральная группа войск). С 03.07.1946 г. вновь назначен начальником тюрьмы № 1 г. Станислав УМВД по Станиславс: кой области. Уволен из органов МВД по 13 ст. 38 приказа НКВД СССР № 2260936 с 28 марта 1947 г. Причиной к увольнению послужили мате: риалы расследования ОН ОК УМВД Станиславс: кой области, в заключении которых указано, что Гриценко 17 июля 1941 года был назначен коман: диром 8 батальона партизанского полка НКВД
УССР и переброшен в тыл врага, однако в райо: не Звенигородка был задержан немцами и поме: щен в лагерь для военнопленных, откуда бежал, впоследствии распустил свою группу партизан и остался проживать на оккупированной террито: рии до освобождения ее советскими войсками. После увольнения из органов его дальнейшая судьба и место жительства УВД не известны. В деле имеется запрос Херсонского горкома КП Украины о выемке дела на Гриценко, где и мог он проживать после увольнения. 8. Семилютин Иван Петрович, 1901 г. рожде: ния, мл. лейтенант госбезопасности. Согласно штатному расписанию работал до 1941 г. зам. на: чальника по оперчасти тюрьмы № 1 г. Станислав (других сведений и личного дела на него в УВД не имеется). 9. Кудык Григорий Никифорович, 1911 г. рожде: ния, сержант госбезопасности. Согласно штатному расписанию работал до 1941 года оперуполномо: ченным тюрьмы № 1 г. Станислав (других сведений и личного дела на него в УВД не имеется). Архів прокуратури Івано–Франківської обл. — Спр. № 63953. — Т. 4.
СПИСОК ПРАЦІВНИКІВ СТАНІСЛАВСЬКОГО УНКВС, НА ЯКИХ В АРХІВІ УСБУ Є ДАНІ ПРО ЇХНЮ РОБОТУ В 1939–1941 рр. Посада
Рік робо: ти
Молод. слідчий слідчастини УНКВС
1941
Ст. о/уповноважен. 3 відділу УДБ
1941
3 Авербух Федір Меєрович
Т.в.о. нач. 7 відділу УНКВС
1941
4 Андрієнко Іван Платонович
Наглядач тюрми Оперуповновн. 2 відділення 3 відділу Інспектор ОПВ Оперуповн. ЕКВ РВ розвід. відділ УНКДБ 3 відділу УНКВС
1941
№
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
1 Аксьонов Давид Степанович 2 Антонов
5 Антонів В. І.
Сержант держбез.
Сержант
6 Арпонов М. К. 7 Бабушин Сергій Петрович
Сержант держбезп.
8 Бабушкін
Сержант
9 Бажанов
Л–т держбезпеки
10 Балабанов Баша 11 Володимир Омелянович
Л–т держбезпеки
12 Барабан Микола Маркович
Сержант держбезп.
13 Білов
Сержант держбезп.
14 Біляюкін Білоглазов 15 Павло Никифорович 16 Білянкін Павло Григорович 258
Л–т держбезпеки
1941 1941 1941 1941
Заст. нач. УНКВС по кадрах
1941
Співробітник секретаріату Нач. відділення 2 відділу УДБ УНКВС, нач. відд. ЕКВ Оперуповн. 2 відділу КРВ УНКДБ і ЕКВ Оперуповнов. 3 відділу УДВ
1941 1940– 1941
Оперуповн. ЕКВ
1941
Нач. слідчої частини УНКДБ
1941
Оперуповнов. 2 відділу (КРВ) УНКДБ
1941
1941 1940
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
№
Прізвище, ім’я, по батькові
Беньковський Іларіон Пилипович 18 Берізка Іван Михайлович 17
19 Бойченко Тимофій Іванович
Документи свідчать
Звання Старшина Мол. л–т держбез. Л–т держбезпеки
Бондаренко Григорій Пилипович Бондарець Григорій 21 Пилипович 22 Бондарець Іван Микитович 20
24 Білоглазов
Л–т держбезпеки
25 Буснікін Микола Павлович
Сержант держбез.
Оперуповн. 3 відділу (СПВ) УНКДБ Нач. 3 відділу та нач. 2 відділення (КРВ) УНКДБ
1941
Наглядач тюрми
1941
1941
1941 1941
Нач. слідчої частини КРВ Оперуповновн. 3 відділу (СПВ) УНКДБ
1941
Мол. л–т
Ст. слідчий слідчастини УНКДБ
1941
Мол. л–т держбез.
Ст. слідчий слідчастини УНКДБ
1941
Інспектор ВК
1941
Мол. слідчий УНКДБ
1941
Оперуповн. ВК УНКДБ
1941
28 Вознюк Верьовкін 29 Григорій Леонідович 30 Вознюк Ф. А. 31 Вакун Микола Якович
1941
Наглядач тюрми № 1 Мол. ком. взводу
Буркальов Андрій Олександрович 27 Бурханов Сергій Акимович
Рік робо: ти
Наглядач 1 кат. загальн. тюрми № 1 1941
23 Бичков Павло Дмитрович
26
Посада
1941
Відділення командир Робітник тюрми Оперуповн. 4 відділення 2 відділу УДБ
1941
33
Сержант держбез.
Оперуповн. 3 відділу (СПВ) УНКДБ
1941
Ст. інспектор ВК
1940
35 В’язонський Волошин 36 Варфоломій Андрійович Гребенюк 37 Олександр Іванович 38 Горб Павло Пилипович
Мол. л–т держбез.
Нач. 2 відділення ЕКВ Нач. відділення 3 відділу (СПВ) УНКДБ
1941
32 Васильєв Іван Йосипович Васько Валентин Пантелеймонович 34 Ващенко
Л–т держбез. Відділення командир
1941 1941
Ст. по корпусу тюрми № 3
39 Гуськов Серафим Григорович Відділення командир 40 Гут Яків Йосипович
1941
Сержант держбез.
41 Горовий Григорій Іванович 42 Грувман Давид Львович
1941 Оперуповн. групи ЕКВ Станісл. РВ НКВС Т.в.о. пом. оперуповн. 7 відділення УДБ Наглядач 1 кат. загальн. тюрми
1941 1941
43 Громцев Гребенюкова Катерина 44 Василівна 45 Галкін Микола Якович
Нач. ФінВ
Черг. пом. нач. комендатури АГВ
1941
46 Галай
1941
48 Гончаренко Олексій Кузьмич
Мол. слідчий Ст. оперуповн. 3 відділу (СПВ) УНКДБ РПІ РО
49 Гриценко П. І.
Ст. інспектор ОПВ
1941
47 Глібов Іван Миколайович
1941
Наглядач тюрми № 2
Мол. л:т держбез.
1941 1941
259
Документи свідчать
№
Роман Круцик
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
Посада
Рік роботи
50
Голохов
Ст. інспектор ОПВ
1941
51
Гренчишина
Співробітник ФВ
1940
52
Гриценко І. Я.
Нач. тюрми № 1
1941
53
Грищенко Андрій Петрович
Т.в.о. чер. пом. нач. тюрми № 1
1940
54
Галушко
Заст. нач. тюрми № 1
55
Галушко
Ст. оперуповн. 3 відділу УДБ
56
Горшков
57
Мол. л:т держбез.
Л:т
Заст. нач. 2 відділу
1941
Голубєв Василь Олексійович
Наглядач загальної тюрми
1941
58
Горовенко Антон Євстахійович
Оперуповн. 3 відділення 2 відділу УДБ
1941
59
Грижин Василь Олексійович
Л:т держбез.
Слідчий слід. частини УНКДБ
1941
60
Галицький
Сержант
Оперуповн. 3 відділу
1941
61
Гнатенко Сергій Іванович
Наглядач тюрми № 1
1941
62
Грінштейн
Мол. л:т
Нач. ФВ УРКМ
1941
63
Гомберг Лев Самуїлович
Мол. л:т держбез.
Нач. тюрми № 1
1940
64
Голубчиков
Л:т
Нач. відділу ЕКВ
1940
65
Гончаров Михайло Павлович
Сержант
Оперуповн. 1 відділення 3 відділу УДБ
66
Глуховцев
Л:т
Заст. нач. відділення 3 відділу УДБ
67
Головатий Іван Миколайович
Мол. ком. взводу
68
Давидов Микита Микитович
Сержант держбез.
69
Даниленко Омелян Федорович
70
Данильців Володимир Гаврилович
71
Деготь Максим Дорофійович
72
Дегтяров
73
1940 1941
Нач. відділення 3 відділу УНКДБ
1941
Наглядач тюрми № 1
1941
Ст. оперуповн. РВ розвідвідділу УНКДБ
1941
Черг. пом. нач. тюрми
1941
Ст. оперуповн. 3 відділу УДБ
1940
Декалюк
Інспектор ВК
1940
74
Денисюк П. А.
Наглядач
1941
75
Дереновський Семен Прохорович
76
Дмитрієв
Заст. нач. відділу виправ. трудробіт
1940
77
Дмитров
Заст. нач. відділення ЕКВ
1940
78
Дмитровська
Секретар слідчастини
1941
79
Добровольський Андрій Леонідович
Оперуповн. 2 відділу (КРВ) УНКДБ
1941
80
Доканін Моїсей Олександрович
Слюсар АГВ
1941
81
Долєвський Петро Іванович
Відділення командир Робітник тюрми
1941
82
Доценко Іван Іванович
Сержант держбез.
1941
260
Мол. л:т
Сержант
Мол. ком. взводу
Мол. л:т держбез.
1941
Слідчий слідчастини УНКДБ
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
№
Документи свідчать
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
Посада
Відділення командир
Рік роботи
83
Дробот Пилип Степанович
84
Дрібнохід Павло Петрович
85
Дубінін Іван Петрович
86
Дударев Олександр Федорович
87
Дурнов Василь Миколайович Відділення командир
88
Єгоров
Співробітник АГВ
1940
89
Єльозна
Мол. л–т держбез.
Ст. оперуповн. відділу УДБ
1940
90
Євсєєв
Мол. л–т держбез.
Оперуповн. ЕКВ
1940
91
Єрьоменко Євтихій Миронович
Наглядач тюрми № 1
1940
92
Єрмаков
Сержант
Нач. відд. 2 відділу
1940
93
Єлістратов Іван Гаврилович
Л–т держбез.
Нач. 2 відділу (УСВ) УНКДБ
1941
94
Єжов Афанасій Платонович
Л–т держбез.
Оперупов. 3 відділу (СПВ) УНКДБ
1941
95
Єсипенко Микола Андрійович Сержант держбез.
Слідчий слідчастини УНКДБ
1941
96
Єрошкін
Л–т
Нач. навч. частини
1941
97
Єсипенко
Сержант держбез.
Слідчий слідчастини УНКДБ
1941
98
Жадан Степан Тихонович
Сержант держбез.
Слідчий слідчастини УНКДБ
1941
99
Залізний Дмитро Омелянович
Відділення командир Робітник тюрми
1941
100 Жигало Семен Леонтійович
Сержант держбез.
Оперуповн. 2 відділу (КРВ) УНКДБ
1941
101 Жихарев Олександр Янович
Сержант держбез.
Слідчий слідчастини УНКДБ
1941
Наглядач
1941
Л–т держбез.
Т.в.о. заст. нач. 2 відділу
1941
Л–т
Заст. нач. СПВ
1940
Сержант держбез.
Слідчий слідчастини УНКДБ
1941
Сержант держбез.
Оперупов. 2 відділу УНКДБ
102 Жуков П. І. 103
Заславський Абрам Михайлович
104 Заславський 105
1941 Наглядач тюрми № 1
Зайцев Михайло Филимонович
1941
Т.в.о. черг. пом. нач. тюрми № 2
106 Зайцев Пилип Павлович
Ст. по корпусу тюрми № 1
107 Заїка П. Ф.
Оперуповн. 5 відділення УНКДБ
1941
Оперуповн. 2 с/в УДБ
1941
108 Захаров
Сержант
109 Звєрев Дмитро Андрійович
Ст. наглядач тюрми № 2
110 Зельотов
Інспектор ВК
1940
111 Зінченко Петро Данилович
Шофер 3 кл. тюрми № 3 с. Печеніжин
1941
Золотухін Анатолій Михайлович
Сержант держбез.
Ст. слідчий слідчастини УНКДБ
1941
113 Зубань Роман Максимович
Сержант держбез.
Оперуповн. Станіслав. РВ
1940
114 Затучний Моїсей Давидович
Ст. наглядач тюрми № 3
1941
115 Зубарев Михайло Григорович Мол. л–т
Нач. 5 відділення № відділу УДБ
1941
116 Зубков
Нач. автотранс. відділу
1941
112
117 Іваницький Андрій Семенович
Наглядач тюрми № 1
1941
118 Ігнатов М. Г.
Мол. л–т
Ст. слідчий 3 відділення 3 відділу
1941
119 Кабанов
Сержант
Оперуповн. 2 від. УДБ
1941
Начальник тюрми
1941
120 Кузін
261
Документи свідчать
№
Роман Круцик
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
Посада
Рік роботи
121 Калуцький
Мол. л–т
Ст. оперуповн. 3 відділу
1941
122 Кошелєв
Сержант
Оперуповн. 2 відділу
1941
123 Клімашкін
Сержант
Оперуповн. 2 від. УДБ
1941
124 Карпов Микола Митрофанович Сержант держбез. Заст. нач. 4 відділення 3 відділу
1941
125 Кірсанов
Сержант
1940
126 Кущ Олег Павлович
Сержант держбез. Нач. 2 відділення (РВ) УНКДБ
Заст. нач. секретаріату
127 Кушніренко Микола Матвійович Мол. ком. взводу 128 Коробейников
1941 1941
Ст. оперуповн. 1 спецвід.
1941
Пом. оперуповн. 1 спецвідділу УНКВС
1941
130 Колесихін Михайло Степанович Л–т
Ст. наглядач тюрми № 1
1941
131 Карачун Яків Давидович
Наглядач тюрми № 1
1941
132 Комет Бланка Магделівна
Т.в.о. перекладача тюрми № 2 м. Коломиї
1941
133 Кострикін Дмитро Миколайович
Наглядач тюрми № 1
1941
Старшина
Робітник тюрми
1941
Мол. ком. взводу
Робітник тюрми
1941
129
Кожевников Сергій Михайлович
134 Кропов Георгій Потапович 135
Кучерявий Степан Тимофійович
136 Кривоніс
Мол. л–т
137 Куліш
Сержант
139 Качур Афанасій Іванович Сержант
141 Куйда 142 Клімашкін 143 Кот Федір Семенович 144 Краковецький Іван Пилипович
Сержант
Краснокутський Йосип Романович
1941 1941 1941
Оперупов. тюрми
1941
Слідчий 3 відділу
1941
Оперупов. 2 відділу УДБ
1941
Відділення командир Відділення командир
145 Краснов Анатолій Васильович 146
Слідчий 3 відд. УДБ Оперуповн. 1 відділення 3 відділу УДБ УНКВС Наглядач 1 кат. загальної тюрми № 1
138 Кузнецов
140 Кудик
1941
1941 1941 Наглядач загальної тюрми №1
Сержант держбез. Оперуповн. 2 відділення 3 відділу
1941 1941
147 Кривенко М. І.
Оперуповн. ЕКВ
1941
148 Кривенко Петро Миронович
Наглядач загальної тюрми № 1
1941
149 Кривенко Іван Іванович
Сержант держбез. Слідчий слідчастини УНКДБ
1941
150 Крюков Володимир Дмитрович
Ст. л–т держбезпеки
Заст. нач. 1 відділення 1 відділу
1941
151 Крошкін Михайло Федорович
Л–т держбезпеки
Нач. облікової частини ОК УНКДБ
1941
152 Козміна Марія Василівна
Тюрма № 3
1941
153 Колісниченко
Оперуповноважений
1941
154 Куйдін
Сержант
Слідчий
1941
155 Кокорева
Сержант
Ст. інспектор ВК
1941
262
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
№
Документи свідчать
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
Посада
Рік роботи
156 Копитко
Ком. відділення
Фельдєгер ВФС
1941
157 Коберідзе Астіон Минайович
Сержант
Оперуповн. ВДТВ
1941
158 Кухто Володимир Васильович
Мол. л–т держбез. Оперуповн. 2 відділу (КРВ) УНКДБ
1941
159 Колін Василь Іванович
Т.в.о. перекладача тюрми № 1
1941
160 Котляров Яків Олексійович
Наглядач тюрми № 1
1941
Пом. нач. управління
1941
161 Копецький Я. С.
Капітан
162 Ковальов Олександр Петрович Сержант держбез. Нач. відділення 3 відділу УНКДБ
1941
163 Клапчук
Інспектор ВК
1940
164 Карасьов
Пом. коменданта
1940
165 Коротич
Сержант
Оперуповн. 1 с/в
1941
166 Карпов
Мол. л–т
Пом. нач. 3 відділу
1941
167 Кир’янов І. М.
Оперуповноважений
1940
168 Колісниченко
Оперуповноважений
1941
Нач. УРКМ НКВС
1941
170 Курилов Костянтин Степанович Мол. л–т
Заст. нач. 3 відділу
1941
171 Ларіонов Григорій Васильович
Слідчий слідчастини УНКДБ
1941
169 Касьяненко
Капітан
172 Ласкін Віктор Петрович
Відділення командир
1941
173 Латрицький Павло Іванович
Мол. ком. взводу
1941
174 Левченко Микола Федосійович
Відділення командир
Робітник тюрми
1941
175 Лесенко Іван Степанович
Робітник тюрми
1941
176 Ліщинський
Заст. нач. ОПВ
1941
177 Лиманський Павло Іванович
Наглядач тюрми № 3
1941
178 Литвинов
Л–т
Начальник ЕКВ
1941
179 Ліфанов Микола Федосійович
Ст. л–т держбез.
Заст. нач. 3 відділу
1941
Наглядач тюрми № 1
1941
180 Лисенко Микола Олексійович 181 Львівський
Л–т
Нач. 2 відділу УНКВС
1940
182 Лучко
Мол. л–т
Заст. нач. ВВКСБ (ЛБХС)
1940
183 Лукошенко
Сержант
Слідчий слідвідділу
1941
184 Лукашенко Захарій Фомич
Відділення командир
1941
185 Лотиш Микола Миколайович
Наглядач тюрми № 1
1941
186 Лук’янов
Нач. від. кадрів УНКВС
1940
187 Лядський Абрам Янкелевич
Сержант держбез. Слідчий слідчастини УНКВС
188 Лямін 189 Ляшко 190 Марченко Микола Федорович
Мол. л–т
1940
Заст. нач. п/ч
1941
Нач. ВУТС УНКВС
1940
Черг. пом. нач. тюрми № 1
1941 263
Документи свідчать
№
Роман Круцик
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
Посада
Рік роботи
191 Манько
Інспектор ВК
1941
192 Малюга
Інспектор ОПО
1941
193 Матвєєв
Сержант
Оперупов. тюрем. відділення
1940
194 Машкін
Ст. л–т
Заст. нач. УНКВС
1940
Нач. фельдзв’язку
1940
Заст. нач. ЕКВ
1941
Наглядач тюрми № 1, 2
1941
195 Мац 196 Медведєв
Л–т
197 Мельник Августа Василівна 198 Мельник Зосим Кирилович 199 Меркулов 200
Міщеряков Павло Олександрович
Мол. ком. взводу Мол. л–т
1941 Нач. відділу розшуку Галицького РОМ
Мол. л–т держбез. Заст. нач. слідчастини
204 Мінасов Гайк Беглярович
Інспектор бойової підготовки ОПВ УНКВС Сержант держбез. Оперуповн. 3 відділу СПВ УНКДБ Заст. нач. відділення 2 відділу Сержант держбез. УНКДБ Сержант держбез. Оперуповн. 2 відділу (КРВ) УНКДБ
205 Мірзоян Сергій Тарханович
Л–т
206 Миргородський Іван Акимович
Мол. л–т
207 Михайлов 208 Михайлов
201 Мігова 202 Мілованов Петро Андрійович 203 Мілязєв Павло Петрович
209 Мисовський Морозова 210 Клавдія Олександрівна 211 Молчанов Іван Антонович
221 Неймарк Олексій Моїсейович 222 Неживий 223 Нестеров Іван Костянтинович Никифоров Олександр Павлович 225 Носіков Василь Михайлович 224
264
1941 1941 1941
Капітан Ст. л–т
Нач. ЕКВ
1941
Оперуповноважений
1940
Слідчий слідчастини
1940
Сержант Відділення командир
Капітан
1941 1941
1940 Ст. інспектор ВПО
1941
Наглядач тюрми № 1, 2
1941
Пом. оперуповн. загальної тюрми № 2 Пом. коменданта
215 Мордовець
220 Несвітаєв Григорій Григорович
1940
1941
214 Москвічов Андрій Григорович
217 Мосчепан Є. Ф. Назаров 218 Олександр Герасимович 219 Наумов
1941
Нач. 3 відділу УНКДБ Ст. оперуповн. 2 відділення 2 відділу УДБ Нач. УНКВС
212 Мордик І. С. Москаленко Костянтин 213 Філаретович
216 Морковников
1941
1940 1940
Нач. відділення 5 відд.
1940
Наглядач Заст. нач. 5 відділення 3 відділу (СПВ) УНКДБ Ст. інспектор АГВ
1941
Пом. оперуповн. тюрми № 1
1941
Сержант держбез. Оперуповн. 2 відділу (КРВ) УНКДБ
1941 1940 1941
Оперуповноважений Т.в.о. черг. пом. коменданта комендатури АГВ
1940
Оперуповн. 3 відділу (СПВ) УНКДБ
1941
Ст. наглядач тюрми № 1
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
№
Документи свідчать
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
Посада
Рік роботи
226 Новиков
Сержант
Співробітник УНКВС
1940
227 Носач Д. Д.
Сержант
Оперуповн. 2 спецвідділу
1941
228 Овсієнко Микола Миколайович Сержант держбез. Оперуповн. 3 відділу (СПО) УНКДБ
1941
229 Осадчий
Ст. інспектор
1941
230 Осинський Франц Антонович
Слідчий слідчастини УНКДБ
1941
Ст. оперуповн. 2 відділу (КРВ) УНКДБ
1941
Наглядач тюрми № 1
1941
231
Палфьоров Федір Олександрович
Мол. л–т держбез.
232 Петрич Іван Іванович Пастельняк 233 Леонід Пантелеймонович 234 Полосин Євген Іванович 235 Пипіков Іхель Єфимович 236
Плахутін Олександр Миколайович
237 Попов С. С.
Заст. нач. відділення 3 відділу Л–т (КРВ) Заст. нач. відділення 3 відділу Л–т. держбез. (СПВ) УНКДБ Нач. відділення 3 відділу Мол. л–т держбез. (СПВ) УНКДБ Відділення командир Мол. л–т
Комендант АГВ УНКВС
238 Пір’янов Антон Володимирович
Наглядач тюрми № 3
239 Покормяко С. Є.
Від. кадрів черг. пом.
1941 1941 1941 1941 1941 1940
240 Пилипів
Мол. л–т
Пом. нач. відділення КРВ
241 Пурас
Мол. л–т держбез.
Заст. нач. 3 відділення 2 відділу УДБ
1941
242 Пухов
Мол. л–т
Нач. тюрми
1941
243 Полосин
Л–т
Заст. нач. 1 від. СПВ
244 Педан
Ст. оперуповн. секретаріату
245 Пасічник Д. І.
Ст. інспектор ВК
1940
Заст. нач. від. 2 відділу
1941
246 Полосин
Л–т
247 Петров Сергій Федорович
Мол. л–т держбез.
248 Петров Михайло Григорович
Нач. 2 відділення 3 відділу УДБ УНКВС Заст. нач. 2 відділення 3 відділу Сержант держбез. УДБ УНКВС
249 Петромарчук
Фельд’єгер
250 Проскурін Василь Сергійович
Наглядач тюрми № 2
251 Панкратов
Ст. інспектор
252 Пипіков
Мол. л–т
253 Пашковецький
1941 1941 1940 1941
Заст. нач. від. КРВ Ст. інспектор МО ОПВ
1941
254 Радченко
Л–т
Заст. нач. Станіслав. РВ
1941
255 Рижков Василь Захарович
Л–т
Заст. нач. 1 відділення 2 відділу КРВ УНКДБ
1941
256 Рицлін
Мол. л–т
Начальник АГВ
1941
257 Родіонов
Оперуповноважений 1 спецвідділу
1940
258 Рославцев
Зав. діловодства тюрми
1941
259 Русанов
Оперуповн. секретаріату
1941
Оперуповн. 3 відділ. УДБ
1941
260 Русецький
Сержант
265
Документи свідчать
№
Роман Круцик
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
Посада
Рік роботи
261
Рязанцев Олександр Іванович
1941
262
Самошин
263
Сільченко Сильвестр Павлович Сержант держбез. Слідчий слідчастини УНКДВ
1941
264
Свинобій Кузьма Григорович
Наглядач тюрми № 1
1941
265
Семілютин
Оперуповн. Станісл. РВ
1941
266
Сапожников Павло Михайлович Сержант
Ст. оперуповн. 3 відділу УДБ УНКДБ
1941
267
Свящук Макар Якович
Т.в.о. перекладача 3 відділу УДБ
1941
268
Сидорчук Пилип Андрійович
Мол. ком. взводу
1941
269
Сліпченко Денис Зіновійович
Відділ. командир
1941
270
Серіков
Сержант
271
Сидоров
272
Степаненко
273
Л–т
Мол. л–т
Нач. відділення
1941
Оперуповн. 3 відділ. УДБ
1941
Нач. інспекції виправ. робіт
1941
Сержант
Оперуповн. 7 відділ. УДБ
1941
Соловйов
Сержант
Інспектор ВК
1941
274
Скубицький
Військтехн. 2 рангу Ст. інпектор ВПО УНКВС
1941
275
Суган
Мол. л–т
Оперуповн. ЕКВ
1941
276
Сулима Василь Іванович
Сержант держбез.
Пом. оперуповн. 2 відділу УДБ УНКВС
1941
277
Степануха Прокофій Петрович Мол. л–т держбез. Заст. нач. 2 відділення 3 відділу
1941
278
Савчук
Фельд’єгер
1941
279
Синицин
Оперуповн. 1 спецвідділу
1941
280
Семенюк Леонід Васильович
Наглядач
1941
281
Суханкін П. І.
Наглядач
1941
282
Секрєтов Михайло Никанорович
Л:т держбез.
Нач. відділення, заст. нач. ЕКВ, нач. 2 відділення КРВ УНКДБ
1941
283
Стойко
Мол. л–т
Оперуповн. ЕКВ
1941
284
Судаков Кузьма Іванович
Нач. відділу виправ. робіт
1941
285
Семон Н. В.
Дільничний оперуповноважений
1941
286
Степанчук
Мол. л–т
Заст. нач. 3 відділу
1941
287
Селедків
Сержант
Ст. оперуповн. 1 спецвідділу
1941
288
Суслов
289
Синиця Іван Сергійович
290
Сверидов
291
Сержант
1941 Пом. оперуповн. 1 групи 1 спецвідділу УНКВС
1941
Мол. л–т
Оперуповн. ЕКВ
1940
Суховський Володимир Іванович
Л:т держбез.
Нач. ВДТВ НКВС
1941
292
Сафров
Мол. л–т
Ст. оперуповн. 3 відділ. УДБ
1941
293
Сугак
Оперуповн. ЕКВ
1940
294
Сідаков
Інспектор ОА ГС УНКВС
1940
295
Сафронов
Ст. оперуповн. 3 відд.
1941
296
Синдюков Михайло Федорович Сержант держбез. Ст. слідчий слідчастини УНКДБ
1941
297
Сидоренко Сергій Андрійович
Старшина
Робітник тюрми
1941
298
Санигура Дем’ян Степанович
Відділення командир
Робітник тюрми
1941
266
Мол. л–т
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
№
Документи свідчать
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
Посада
Рік роботи
299 Степанюк Євграф Афанасійович
Наглядач тюрми № 2
1941
300 Сагайдачний Микола Андрійович
Слідчий слідчастини УНКВС
1941
301 Сугак Іван Павлович
Мол. л–т держбез. Оперуповн. 2 відділу КРВ УНКДБ
302 Тупчій Олексій Вакулович
Наглядач тюрми № 2
1941 1941
303 Тимофєєв
Л–т
304 Трахманов Лазар Борисович
Мол. л:т держбез.
Заст. нач. відділу ЕКВ УНКВС
1941
305 Тимофєєв І. В.
Л–т
Оперуповноважений
1941
Інспектор ОАГС
1941
306 Ткаченко
1941
307 Тимофєєв
Капітан
ОСУ
1941
308 Тихонов
Сержант
Оперуповн. 2 відділу
1941
309 Тихонов
Мол. л–т
Оперуповн. 2 відділу
1941
Оперуповноважений
1941
310 Тихонов 311 Токарев Борис Миколайович
Л–т держбез.
Нач. 5 відділення 2 відділу УДБ
1941
312 Тюрін
Сержант
Оперуповн. 2 відділу
1941
313 Тализін
Сержант
314 Типідкопаєв
Мол. л–т
1941 Оперуповн. фельд’єгер
1940
315 Тендітний П. Т.
Оперуповноважений
1941
316 Татьянченко Петро Пилипович
Наглядач 1 кат. тюрми № 3
1941
317 Тіньков Афанасій Андрійович
Сержант держбез. Ст. слідчий слідчастини УНКДБ
1941
318 Токарев Борис Миколайович
Л–т держбез.
1941
319
Тригубенко Всеволод Володимирович
Нач. відділення 3 відділу СНБ УНКДБ
Л–т
1941
320 Туменко Семен Іванович
Від. коман.
Робітник тюрми
1941
321 Уласенко Омелян Іванович
Л–т держбез.
Ст. слідчий слідчастини УНКДБ
1941
322 Уралов Ілля Ілліч
Ст. л–т держбез.
Нач. 2 відділу КРВ УНКДБ
1941
Пом. оперуповн. слід. від.
1940
Секретар партбюро
1940
323 Урожаєв 324 Ушаткін
Л–т
325 Ушаков Павло Афанасійович
Мол. ком. взводу
326 Федоренко 327 Федоренков Петро Іванович
1941 Слідчий слідчастини
Сержант держбез. Ст. слідчий слідчастини УНКДБ
328 Фьодоров
1940
Оперуповн. 2 відд.
1941
Сержант
330 Фролов Федір Кузьмич
Мол. л–т держбез. Ст. оперуповн. 2 відділу КРВ УНКДБ Нач. відділення ЕКВ, нач. від. 3 відділу СПВ Пом. оперуповн. 3 гр. 1 спецвідділу УНКВС
332 Филимоненко Іван Олексійович 333 Хоменко Гнат Андрійович
1941
Співробіт. 1 спецвідд.
329 Федулов
331 Філоненко Микола Васильович
1940
1941 1941 1941
Наглядач тюрми № 3
1941
334 Хомушко
Сержант
Оперуповн. 2 відділу
1941
335 Хриков
Сержант
Оперуповн. 2 відділу
1941
336 Хурашин А. Г.
Сержант
Ст. оперуповн. 3 відділу
1941
Наглядач тюрми № 2
1941
337 Хомиця Олександр Трохимович
267
Документи свідчать
№
Роман Круцик
Прізвище, ім’я, по батькові
Звання
338 Цаплінов Степан Іванович 339 Циганов
Л–т держбез.
340 Цимбал 341 Цоколенко Д. І.
Сержант
342 Цивковський 343 Цирук Н. Д.
Сержант
Посада
Рік роботи
Оперуповн. ЕКВ УНКВС
1941
Нач. 3 відділення 3 відділу УДБ
1941
Оперуповн. 2 відділу
1941
Оперуповн. 7 відділення
1941
Співробітник секретаріату
1940
Ст. оперуповн. 1 спецвідділу
1941
344 Цирульник Савелій Кирилович Мол. ком. взводу
1941
345 Чалий Михайло Іванович
1941
346 Чалогов 347 Чаплінов Степан Іванович
Мол. л–т держбез. Нач. відділення 2 відділу КРВ УНКДБ ЕКВ, начальник відділення 2 Л–т відділу УДБ Сержант держбез. Оперуповн. 2 відділу КРВ УНКДБ
348 Чепель Павло Іванович 349 Чепиль С. С.
Наглядач заг. тюрми № 1 Мол. л–т
1940 1941 1941
Слідчий особовоуповн. Пом. оперуповн. 2 відділу СПВ 350 Чепурний Степан Миколайович Сержант держбез. УНКДБ 351 Чернецький Борис Миколайович Л–т держбез. Заст. НКДБ
1941
352 Черенков Олексій Іванович
Сержант держбез. Ст. слідчий слідчастини УНКДБ
1941
353 Черепенін Микола Юхимович
Мол. л–т
Нач. 3 відділу СПВ
1941
354 Чесніший
Сержант
Нач. секретаріату УНКВС
1941
Нач. 7 відділу УДБ
1941
Заст. нач. 3 відділу СПВ УНКВД
1941
357 Шаляр
РПІ РВ
1941
358 Шамрай Олексій Григорович
Наглядач тюрми № 1
1941
355 Чибісов А. В. 356 Чіганов Анатолій Андрійович
Л–т держбез.
1941 1941
359 Шаповал Олександр Павлович Мол. л–т держбез. Ст. слідчий слідчастини УНКДБ
1941
360 Шах А. В.
Сержант
Оперуповн. 2 відділу
1941
361 Шейко
Сержант
Пом. оперуповн. 3 відділу
1941
Нач. Станіслав. РВ НКДБ
1941
Заст. нач. відділення 3 відділу
1940
Оперуповн. ЕКВ УНКДБ
1940
362 Шереметьєв 363 Шитіков
Мол. л–т
364 Шмелєв 365 Шкуров
Ст. л–т
Заст. нач. УНКВС
1941
366 Шмулєвич Давид Абрамович
Л–т держбез.
Нач. відділення 3 відділу СПВ УНКДБ
1941
367 Шишко Костянтин Романович
Сержант держбез. Слідчий слідчастини УНКДБ
1941
368 Шершнєв Дмитро Васильович
Наглядач тюрми № 2
1941
369 Шрамко
Ст. інспектор ОАГС
1940
Ст. оперуповн. Станісл. РВ
1941
Наглядач тюрми № 3
1941
370 Шумаїв Най Петрович
Сержант
371 Шупик Пилип Іванович 372 Ельзон Давид Зельманович
Мол. л–т держбез. Ст. оперуповн. 3 відділу СПВ УНКДБ
373 Юдаєв
1941 1940
374 Юхименко
Сержант
Уповн. 2 спецвідділу
1940
375 Яковлев
Пом. оперуповн. 2 відділу
1940
376 Якубович Максим Морицович
Перекладач 5 відділу УНКДБ
1941
377 Ящук Т. А.
Черг. пом. Станісл. РВ
1940
Архів прокуратури ІваноKФранківської області. – Спр. № 63953. – Т. 4 (Наведено без змін) 268
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Керівний склад 12–ї армії Київського військового особливого округу. 1939 р. У допомогу карателям на території області діяла і 12–та армія Київського військового особ: ливого округу. Встановити склад військових трибуналів 12–ї армії нам так і не вдалося. На численні запити слідчого М. Даниліва Москва не від: повідала. В той час у Москві існувало управління військових трибуналів, але поки що архівні доку: менти цієї інституції недоступні. При перегляді справи С. Мишковського, прізвище якого вста: новлено у «Дем’яновому Лазі», з’ясувалося, що його судив військовий трибунал 12–ї армії у складі головуючого юриста 2–го рангу Кокоша і членів трибуналу підполковника Соловйова, капітана Блінникова і секретаря Потатіна. Д. Козьмика судив військовий трибунал військ МВС під головуванням Сотникова, підполковни: ка Нікольського, ст. лейтенанта Діденка і секре: таря Коваля. Отже, переглянути 70 тисяч справ, щоб вста: новити персональний склад всіх трибуналів, сьо: годні фізично неможливо. «Урожай», залишений вищеназваними кара: телями у Івано–Франківській області, просто вра: жаючий. В архівах СБУ знаходиться 24 700 кримі: нальних справ довоєнних та післявоєнних років, по яких проходять 70 тис. осіб. В архівах Управ:
ління внутрішніх справ того ж періоду знаходить: ся 19 788 справ на 77 374 депортованих особи. За сприяння Голови Служби безпеки України мені вдалося опрацювати більше десятка справ, у яких вказані прізвища людей, які були прочитані з документів, знайдених у «Дем’яновому Лазі». По кожній справі проходить різна кількість в’язнів — від 2–х до 41–го. Велика ймовірність то: го, що ці люди поховані в «Дем’яновому Лазі». На сьогодні вже можна назвати понад 400 прізвищ людей, останки яких були в могилах Посічі і 5–ї школи, та перепохованих у «Дем’яновому Лазі», а також на старому кладовищі. Справа № 1349 П на двох в’язнів 1. Мацькевич Володимира Андріївна, 1923 р. н., Галицький р–н, с. Залуква, студентка педінститу: ту, зв’язкова ОУН. 2. Лущак Мирослав Миколайович, 1907 р. н., м. Станіслав, продавець, Універсальна база обл: потребсоюзу, член обласного Проводу ОУН. В могилах «Дем’янового Лазу» при розкопках віднайдено довідку про місце праці М. Лущака. Володимира Мацкевич та Мирослав Лущак не бу: ли засуджені, але знищені у «Дем’яновому Лазі». (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області) 269
Документи свідчать
Роман Круцик
Справа № 1349 П на двох в’язнів 270
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Постанова 1948 р. про припинення слідства. С. 1 271
Документи свідчать
Постанова 1948 р. про припинення слідства. С. 2 Справа № 3173 П на 3–х в’язнів 1. Свачій Михайло Михайлович, 1916 р. н., у с. Букачівці, театральний працівник, член ОУН. 2. Чолій Андрій Степанович, 1912 р. н., у м. Бурштин, учитель, член ОУН. 3. Ґурґула Ярослав (Дмитро) Ярославович, 1914 р. н., м. Бурштин, театральний діяч, член ОУН. Всі троє в’язнів не були осуджені. У могилах «Дем’янового Лазу» знайдено документ Я. Ґурґу: ли. Всі троє знищені в «Дем’яновому Лазі». (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області)
Документ із справи Я. Ґурґули польською мовою 272
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Справа № 3173 П на 3–х в’язнів 273
Документи свідчать
Роман Круцик
Документ зі справи. Профспілковий квиток А. Чолія
Документ зі справи. Страхове свідоцтво А. Чолія 274
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Документ зі справи. Театральна виказка Я. Ґурґули
Зворотна сторона виказки 275
Документи свідчать
Постанова про припинення справи та оголошення в розшук. C. 1 276
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Постанова про припинення справи та оголошення в розшук. C. 2 277
Документи свідчать
Роман Круцик
Справа № 3276 П на 19 в’язнів 1. Павлишин Йосип Васильович, 1914 р. н., с. Тяпче, Болехівський р–н, кравець, член ОУН. 2. Пірус Михайло Григорович, 1914 р. н. с. Гузіїв, Болехівський р–н, дяк, с. Труханів, керів: ник ОУН, р–н с. Тяпче. 3. Чиж Григорій Олексійович, 1919 р. н., с. Солуків, Долинський р–н, секретар сільради с. Солуків, член ОУН. 4. Кальмук Іван Миронович, 1910 р. н., с. Княжа Лука Вигодського р–ну, столяр–кустар, член ОУН. 5. Корпан Микола Васильович, 1914 р. н., с. Підбереж Болехівського р–ну, селянин–одно: осібник, член ОУН. 6. Медвідь Микола Миколайович, 1909 р. н., с. Гузіїв, Болехівський р–н, робітник шкірзаводу, член ОУН. 7. Кулик Дмитро Миколайович, 1912 р. н., с. Гузіїв, Болехівський р–н, селянин–куркуль, член ОУН. 8. Стефанський Панько Рузієвич, 1913 р. н., с. Гузіїв, Болехівський р–н, стрілочник залізничної станції Болехів, член ОУН. 9. Кульпа Степан Юрійович, 1909 р. н., с. Підбережжя Болехівського р–ну, селянин–бід: няк, член ОУН. 10. Корпан Іван Іванович, 1901 р. н., с. Гузіїв, Болехівський р–н, селянин–бідняк, член ОУН. 11. Чеколовський Микола Дмитрович, 1919 р. н., с. Челгани, Болехівський р–н, голова сільпо, член ОУН.
12. Цюцюра Василь Миколайович, 1906 р. н., с. Челгани, Болехівський р–н, селянин–середняк, член ОУН. 13. Пришлюк Мелетій, син Анни, 1911 р. н., с. Гузіїв, Болехівський р–н, вантажник на заліз: ниці ст. Болехів, член ОУН. 14. Гаврилишин Олексій Михайлович, 1919 р. н., с. Якубів Долинського р–ну, хлібороб, член «Просвіти», член ОУН. 15. Бойків Василь Онуфрійович, 1919 р. н., с. Якубів Долинського р–ну, хлібороб, член «Про: світи», член ОУН. 16. Вінтонів Іван Дмитрович, 1918 р. н., с. Со: луків Долинського р–ну, хлібороб, член ОУН. 17. Фледан Михайло Йосипович, 1912 р. н., с. Княжа Лука Вигодського р–ну, одноосібник, районний керівник ОУН. 18. Надівський Василь Олексійович, 1904 р. н., с. Княжа Лука Вигодського р–ну, чоботар, член ОУН. 19. Щеглюк Гринь Дмитрович, 1909 р. н., с. Кня: жа Лука Вигодського р–ну, середняк, член ОУН. По цій справі живим залишився Корпан Іван, який в результаті розшуку був схоплений і в 1946 р. засуджений за тим же звинуваченням, що в 1941 р., до 10–ти років ув’язнення і 5–ти років позбав: лення прав. У могилах «Дем’янового Лазу» знай: дено документи Корпана Миколи і Піруса Михай: ла. Разом з ними знищені всі 18 в’язнів. (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. № 3276 П)
Вирізане прізвище М. Корпана на одній з дерев’яних цигарничок (мундштуці)
278
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Том 1–й справи 279
Документи свідчать
Роман Круцик
Том 2–й справи 280
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Том 3–й справи 281
Документи свідчать
Роман Круцик
Постанова про призупинення слідства та оголошення в’язнів у розшук. С. 1 282
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Постанова про призупинення слідства та оголошення в’язнів у розшук. С. 2 283
Документи свідчать
Роман Круцик
Постанова про призупинення слідства та оголошення в’язнів у розшук. С. 3 284
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Справа № 6354 П на 12 в’язнів у 2–х томах 1. Хомов Остап Павлович, 1921 р. н., м. Го: роденка, табельник цукрового заводу, співкерів: ник Юнацтва ОУН. 2. Кубійович Степан Михайлович, 1920 р. н., м. Городенка, член Юнацтва ОУН.
3. Курганевич Петро Васильович, 1923 р. н., с. Серафинці, Городенківський р–н, СШ № 1, учень, член Юнацтва ОУН. 4. Паращук Іван Васильович, 1923 р. н., с. Чернятин, Городенківського р–ну, учень 9–го класу, член Юнацтва ОУН.
Том 1–й справи 285
Документи свідчать
Роман Круцик
5. Дзьомбак Василь Дмитрович, 1923 р. н., м. Городенка, учень, член Юнацтва ОУН. 6. Потягайло Василь Васильович, 1923 р. н., с. Серафинці, Городенківський р–н, член Юнацт: ва ОУН.
7. Бойків Дмитро Іванович, 1922 р. н., с. Глуш: ки Городенківського р–ну, член Юнацтва ОУН. 8. Скакун Василь Іванович, 1922 р. н., с. Стрільче Городенківського р–ну, учень, член Юнацтва ОУН.
Том 2–й справи 286
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
9. Бучовський Іван Теодорович, 1921 р. н., с. Серафинці, Городенківський р–н, член Юнацт: ва ОУН. 10. Миронів Володимир Юрійович, 1924 р. н., м. Городенка, учень 8–го класу, член Юнацтва ОУН. 11. Стасюк Степан Іванович, 1922 р. н., м. Го: роденка, учень 10–го класу, член Юнацтва ОУН. 12. Боюк Василь Дмитрович, 1921 р. н., с. Се: рафинці, Городенківський р–н, одноосібник, член Юнацтва ОУН. У матеріалах вищеназваної справи подаєть: ся список 17–ти осіб, притягнутих до криміналь: ної відповідальності, членів Юнацтва ОУН, що
Документи свідчать
були засуджені по справі № 28613. Вказаної справи в архівах не знайдено: 1. Хоржевський Н. А. 2. Белейчук М. Я. 3. Ромоненчук І. Н. 4. Шипетюк Н. А. 5. Ласійчук В. Д. 6. Гошовський К. І. 7. Рижко В. І. 8. Попович О. В. 9. Белінський Р. Л. 10. Малофій В. А. 11. Сенітович Н. Д.
Список вилучених у в’язнів речових доказів 287
Документи свідчать
Роман Круцик
Обвинувальний висновок по справі. С. 1 288
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Обвинувальний висновок по справі. С. 2 289
Документи свідчать
Роман Круцик
Обвинувальний висновок по справі. С. 3 290
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Обвинувальний висновок по справі. С. 4 291
Документи свідчать
Роман Круцик
Обвинувальний висновок по справі. С. 5 292
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Обвинувальний висновок по справі. С. 6 293
Документи свідчать
Роман Круцик
Обвинувальний висновок по справі. С. 7 294
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Обвинувальний висновок по справі. С. 8 295
Документи свідчать
Роман Круцик
12. Хом’як М. А. 13. Остафійчук Р. В. 14. Соловко Ф. М. 15. Карпинюк С. Р. 16. Винничук Д. 17. Пригродський М. І. У постановах слідчого та службовому листу: ванні вказується на справу № 14964, по якій проходять 38 осіб (цілими родинами). Вказаної справи в архівах теж не віднайдено. У протоколах допитів слідчі згадують прізви: ща Гром’яка Романа, Іванишина Степана, Яценю: ка Антона Івановича (псевдонім «Олень»), Будзя Володимира (псевдонім «Стрілець»), усі — члени Юнацтва ОУН. Судилище над дванадцятьма школярами відбувалось 11–12 квітня 1941 р. Судив юнаків військовий трибунал 12–ї армії Київського особ: ливого військового округу під головуванням юриста 5–го рангу Васильєва, членів трибуна: лу — техніка–інтенданта 1–го рангу Бичкова, Ковальова та секретаря Кирилова.
Хомова та Кубійовича засудили до вищої міри. Кургановича, Паращука, Дзьомбака, Потягайла, Скакуна, Бучовського та Бойківа — до десяти років позбавлення волі. Мироніва і Стасюка до 8–ми років ув’язнення і 5–ти років обмеження у політичних правах. У справі відсутня інформація про виконання вироку. При розкопках у «Дем’я: новому Лазі» було віднайдено 2 документи на Бойківа і Стасюка, засуджених відповідно до 10–ти і 8–ми років ув’язнення, але знищених у «Дем’яновому Лазі». Очевидно, що і решта 10 юнаків поховані в «Дем’яновому Лазі». Щодо ув’язнених по справі № 6354П Стасюка і Бойківа доведено злочин тодішніх каральних органів за ст. 98 Кримінального кодексу України в редакції 1927 р.: «Перевищення влади або службових повноважень, тобто вчинення дій, що явно вихо: дять за рамки наданих законом повноважень особам, що їх вчинили». (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. № 6354 П)
Обвинувальний висновок по справі. С. 9 296
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Справа № 6501 П на 18 в’язнів cтаніславської тюрми 1. Караванович Володимир Семенович, 1910 р. н., с. Ямниця, вчитель школи с. Ямниця, керівник ОУН. 2. Яновський Богдан Іванович, 1906 р. н., с. Крихівці, ватна фабрика, столяр, член ОУН.
Документи свідчать
3. Гашпар Антон Степанович, 1912 р. н., с. Крихівці, інструктор міськради м. Станіслава, член ОУН. 4. Грабельний Іван Петрович, 1915 р. н., с. Драгомирчани, секретар Лисецького райвно, керівник районної організації ОУН.
Титульний аркуш справи № 6501 П. Т. 1 297
Документи свідчать
Роман Круцик
5. Яворська Розалія Михайлівна, 1911 р. н., с. Богородчани, вчителька середньої школи, зв’язкова, член ОУН. 6. Коровайчук Дмитро Петрович, 1912 р. н., с. Крихівці, коректор газети, член ОУН. 7. Деренько Степан Іванович, 1917 р. н., с. Драгомирчани, бухгалтер заготскоту, член проводу ОУН.
8. Шпільчак Микола Григорович, 1904 р. н., с. Ямниця, селянин, член ОУН. 9. Дорошенко Микола Іванович, 1908 р. н., с. Тязів, член ОУН. 10. Галавай Іван Йосипович, 1913 р. н., с. Бо: городчани, член ОУН. 11. Пастушенко Федір Олексійович, 1912 р. н., с. Павлівка, голова «Просвіти», керівник осередку ОУН.
Титульний аркуш справи № 6501 П. Т. 2 298
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Фото зі справи. Ф. Пастушенко
Документи свідчать
Фото зі справи. Документ Ф. Пастушенка польською мовою
Фото зі справи. Ф. Пастушенко праворуч 299
Документи свідчать
Роман Круцик
12. Ребрик Василь Антонович, 1919 р. н., с. Ямниця, службовець на залізниці, член ФНЄ, член ОУН. 13. Якимечко Роман Миколайович, 1913 р. н., с. Ямниця, член ФНЄ, член ОУН. 14. Ленюк Василь Миколайович, 1911 р. н., с. Тязів, секретар сільради, член ОУН. 15. Яремин Олексій Іванович, 1913 р. н., с. Са: погів Галицького р–ну, Галицький райпотребсоюз, член ОУН. 16. Левицький Корнило Володимирович, 1919 р. н., с. Боднарів, вчитель школи с. Боднарів, член ОУН. 17. Ярема (Яремин) Григорій Іванович, 1910 р. н., с. Сапогів Галицького р–ну, член ОУН. 18. Тачинський Степан Юрійович, 1913 р. н., с. Павлівка, член ОУН. Слідство по справі № 6501 П тривало довго. Тричі слідчі звертались до прокурора області щодо продовження терміну слідства. Це було зу: мовлено тим, що після тортур в’язнів відправля: ли до тюремної лікарні, потім знову тортурами
Фото зі справи. Свідоцтво студента Ф. Пастушенка
Товариство «Сокіл» с. Павельче на свято Трійці 300
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Постанова слідчого про продовження слідства у зв’язку з тим, що М. Дорошенко у тюремній лікарні 301
Документи свідчать
вибивали потрібні свідчення. Найбільше діставалось Ф. Пастушенкові та М. Доро: шенку. Аналогічні постанови виносились щодо Ф. Пастушенка та інших в’язнів. За свідченнями дружини Ф. Пастушенка, ко: ли «визволителі» відступили, до неї прий: шов чоловік, прізвища якого вона не пам’ятає. Він залишився живим і приніс їй скривавлену сорочку її чоловіка та роз: повів, яким тортурам піддавали його. Ф. Пастушенко передбачав, що вже не повернеться додому, і йому якось вдало: ся передати прощального листа дружині й сину. Чотиритомна справа № 6501 П, як ні одна інша з переглянутих і вивчених, бага: та документами і фотографіями, що їх ви: лучали у в’язнів як речові докази.
Роман Круцик
Лист Ф. Пастушенка трикутної форми
Розгорнутий лист Ф. Пастушенка до дружини і сина від 24.05.1941 р. 302
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Документ зі справи. Паспорт В. Ребрика
Документ зі справи. Військовий квиток Р. Якимечка
303
Документи свідчать
Роман Круцик
Документ зі справи. Квиток члена МОПР С. Деренька
Документ зі справи. Страхове свідоцтво С. Деренька 304
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
13 березня 1941 р. слідчий держбезпеки УНКВС мол. лей: тенант Буркальов виніс постано: ву про закінчення слідства та передання справи на 16 в’язнів військовому трибуналу. Справи Яреми Григорія та Тачинського Степана вирішено виділити в особливе слідче про: вадження і зареєструвати в пер: шому спецвідділі відповідно під № 28847 «а» і № 28847 «в». Судили в’язнів 23–24 квітня 1941 р. на закритому судовому засіданні військового трибуна: лу (ВТ) 12–ї армії Київського особливого військового округу. Головуючий на засіданні ВТ — військовий юрист Тараканов, члени ВТ — Задорожний і Ка: раванов при секретарі інтен: данті 2–го рангу Храброву. В. Каравановича, М. Шпіль: чака, М. Дорошенка, О. Яреми: на, Б. Яновського, А. Гашпара, І. Грабельного засудили до роз: стрілу.
Довідка про обвинувачуваних в’язнів
Фотографія зі справи. Антон Гашпар
Документ зі справи. Тимчасове посвідчення С. Деренька 305
Документи свідчать
Роман Круцик
Постанова слідчого про закінчення розслідування та передання справи ВТ. С. 1 306
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Ф. Пастушенка, В. Ребрика, Р. Якимечка, В. Ли: нюка, К. Левицького, Р. Яворську, С. Деренька, Д. Коровайчука засудили до 10–ти років ув’язнення. Після перерви засідання ВТ головуючий ого: лосив, що справа Галавая Івана Йосиповича ви: лучається в окреме провадження, оскільки стало відомо, що він не простий член ОУН, а керівник
Документи свідчать
районної організації ОУН. Справи І. Галавая в ар: хівах поки що не знайдено. Під час розкопок у «Дем’яновому Лазі» було віднайдено протокол обшуку Ф. Пастушенка. Очевидно, що і всю групу в’язнів станіславської тюрми, що проходили по справі № 6501 П, знищен: но і поховано там само, в «лазі».
Постанова слідчого про закінчення розслідування та передання справи ВТ. С. 2
Тюремна фотографія В. Ребрика
Тюремна картка з відбитком пальця В. Ребрика 307
Документи свідчать
У матеріалах справи, протоколах допитів та листуванні слідчих згадуються прізвища членів ОУН, які перебували на нелегальному становищі й оголошені в розшук: — Могун Іван, м. Єзупіль; — Валько Дмитро Фрійович, с. Ямниця; — Савчак Михайло, с. Ямниця; — Литвинець Василь Іванович, 1912 р. н., с. Тязів; — Масляк Микола Миколайович, с. Бринь Галицького р–ну;
308
Роман Круцик
— Чорній Корнило, с. Вікторів; — Дяченко Михайло, с. Боднарів; — Грозберг Микола, с. Стриганці або с. Рожнів; — Івасюк Михайло Іванович, с. Братківці; — Чижевський Василь (псевдо Артим), м. Галич; — Мартинець Ольга Дмитрівна, с. Богородчани; — Могила Федір, с. Черніїв; — Припхан Маркіян Михайлович, м. Станіслав;
Тюремна фотографія Р. Якимечка
Тюремна фотографія К. Левицького
Тюремна картка з відбитками пальців Р. Якимечка
Тюремна картка з відбитками пальців К. Левицького
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
— Кузь Семен Іванович, с. Комарів; — Дейчаківський Володимир Дмитрович, с. Ямниця; — Сеньків Василь Семенович. (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. № 6501 П)
Документи свідчать
Справа № 15387 П в 1–му томі на 4–х в’язнів станіславської тюрми 1. Мазуркевич Ярослав (Григорій) Мико: лайович, 1917 р. н., член ОУН, м. Долина, студент Львівської політехніки. 2. Бойдуник Юліан Васильович, 1914 р. н., член ОУН, м. Долина, селянин–одноосібник.
Тюремна фотографія В. Ленюка
Тюремна фотографія Я. Мазуркевича
Тюремна картка з відбитками пальців В. Ленюка
Тюремна картка з відбитками пальців Я. Мазуркевича 309
Документи свідчать
Роман Круцик
Копія кримінального вироку по справі № 15387 П. С. 1 310
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Копія кримінального вироку по справі № 15387 П. С. 2 311
Документи свідчать
Роман Круцик
3. Варивода Павлина Владиславівна, 1916 р. н., член ОУН, м. Долина, секретар Долинської не: повної середньої школи. 4. Маруняк Василь (Іван) Михайлович, 1911 р. н., член ОУН, м. Долина, столяр. Судили Я. Мазуркевича, Ю. Бойдуника, П. Ва: риводу і В. Маруняка у Станіславському обласно: му суді 16 січня 1941 р. Як видно із протоколу судового засідання та вироку, обвинувачення
були аналогічні тим, що й в усіх справах, які сто: сувалися в тих роках політично активних людей та інтелігенції Галичини. У зв’язку з початком Другої світової війни смертний вирок Я. Мазуркевичу не встигли вико: нати, як і не встигли евакуювати його соратників, яких засудили на 10 років ув’язнення кожного. При розкопках у «Дем’яновому Лазі» у могилах знайдено документ на прізвище Мазуркевич. Як
Тюремна фотографія Ю. Бойдуника
Тюремна фотографія П. Вариводи
Тюремна картка з відбитками пальців Ю. Бойдуника
Тюремна картка з відбитками пальців П. Вариводи
312
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
він, так і його побратими, що проходили по справі, знищені більшовицькими окупантами у «Дем’яно: вому Лазі». Вже після закінчення війни справа Я. Мазурке: вича, Ю. Бойдуника, П. Вариводи та В. Маруняка знову потрапила в поле зору чекістів. Почалися допити рідних і близьких. 19 липня 1949 р. слідчий слідчого відділу УМДБ Станіславської області лейтенант Шмаков виніс постанову, якою по: відомляв, що осуджених по справі, яких ніби ева: куювали в тил, не виявлено ні в місцях позбавлен: ня волі, ні за місцем проживання. Цією ж постано: вою справу передано на зберігання до архіву відділу «А» УМДБ Станіславської області, а всіх засуджених по справі після знищення в 1941 р. оголошено у всесоюзний розшук в 1949 р. (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. № 15387 П)
Документи свідчать
Тюремна фотографія В. Маруняка
Документ зі справи. Членська виказка філії Союзу українок
Документ зі справи П. Вариводи. Молитва на івриті «Шма Ісроель» — iм’я Iзраїля
313
Документи свідчать
Роман Круцик
Справа № 16480 П сотника Української Галицької Армії (УГА) Голинський Григорій Васильович, 1895 р. н., с. Березів Косівського р–ну. Проживав у Делятині, з 1940 р. начальник лісопункту. Член Української Військової Організації (УВО), член ОУН. Перед війною на карпатських полонинах здійснював військові вишколи Юнацтва ОУН. Під час розкопок у «Дем’яновому Лазі» екс: перти виявили на одному з черепів сліди операції
трепанації. В одежі останків, яким належав череп, знайдено протокол обшуку. Документ був добре збережений, і в ньому без додаткової лаборатор: ної обробки було прочитано прізвище Голинського. За свідченням дочки Г. Голинського Люби Нег: рич, батькові було зроблено в Чехо–Словаччині, під час навчання в університеті, операцію трепа: націю черепа. З усіх жертв «Дем’янового Лазу» єдині останки Г. Голинського були ідентифіковані до знайденого документа. У 1992 р. віднайдений
Титульний аркуш відновленої справи Г. Голинського 314
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Протокол обшуку Г. Голинського 315
Документи свідчать
Висновки експерта щодо протоколу обшуку Г. Голинського. С. 1 316
Роман Круцик
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Висновки експерта щодо протоколу обшуку Г. Голинського. С. 2
Григорій Голинський
Родовий герб Голинських 317
Документи свідчать
Роман Круцик
Виказ студій Г. Голинського у Празі 318
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Залікова книжка Г. Голинського. С. 1 319
Документи свідчать
Роман Круцик
Залікова книжка Г. Голинського. С. 2 320
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Залікова книжка Г. Голинського. С. 3 321
Документи свідчать
Роман Круцик
Залікова книжка Г. Голинського. С. 4
Учні Коломийської гімназії. Г. Голинський — перший праворуч
с. Черче, Рогатинщина, 1937 р. Перший праворуч Г. Голинський, другий праворуч Б. Лепкий
Г. Голинський у сімейному колі 322
документ направлено на спеціальне дослідження і щодо нього отримано висновок експерта. Григорій Голинський походить із знаної ук: раїнської шляхетної родини. Родина Голинських мала свої клейноди та родовий герб. Сотник Г. Го: линський в УГА очолював спеціальні військові частини із забезпечення тилів. Успішно провів бої з російськими військами; останні встановили винагороду за затримання сотника Г. Голинського. Після важких боїв поранений в голову Голинський дістався до Чехо–Словаччини, де після операції трепанації черепа вступив до Празького універси: тету і на відмінно закінчив два його факультети. Повернувшись додому, працював у лісництві і зай: мався адвокатською діяльністю. Джемидівська Поляниця, де Голинський мав батьківський зе: мельний наділ і велику пасіку, стає місцем збору галицької інтелігенції та передових людей краю. Разом з Г. Голинським були арештовані Юрій Масевич і Ярослав Ухач. Серед знахідок при роз: копках у «Дем’яновому Лазі» на одній дерев’яній цигарничці було вирізане прізвище «Ухач». Го: линський, Ухач і Масевич знищені та поховані в «Дем’яновому Лазі». (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. № 16480 П) (Документи та фотографії із сімейного архіву Голинських)
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Справа № 13791 П на 16 в’язнів станіславської тюрми у 3–х томах 1. Шологан Григорій Іванович, 1921 р. н., с. Стецева Снятинського р–ну, учень середньої школи, член ОУН. 2. Сухолиткий Касіян Васильович, 1919 р. н., с. Стецева Снятинського р–ну, селянин, член ОУН. 3. Лучук Григорій Іванович, 1914 р. н., с. Стецева Снятинського р–ну, селянин–серед: няк, член ОУН.
4. Печенюк Дмитро Іванович, 1919 р. н., с. Стецева Снятинського р–ну, селянин–серед: няк, член ОУН. 5. Книгиницький Іван Олександрович, 1901 р. н., с. Підвисоке Снятинського р–ну, керівник осередку ОУН. 6. Тофан Михайло Васильович, 1917 р. н., с. Русів Снятинського р–ну, житель м. Снятина, керівник осередку ОУН.
Титульний аркуш справи № 13791 П 323
Документи свідчать
Роман Круцик
Постанова слідчої Морозової від 01.03.1941 р. про нових фігурантів справи 324
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Постанова слідчої 01.03.1941 р. про направлення справи за підсудністю. С. 1 325
Документи свідчать
Роман Круцик
Постанова слідчої від 01.03.1941 р. про направлення справи за підсудністю. С. 2
7. Мельничук Юрій Григорович, 1915 р. н., с. Русів Снятинського р–ну, селянин, член ОУН. 8. Крочак Андрій Миколайович, 1921 р. н., с. Русів Снятинського р–ну, куркуль, член ОУН. 9. Тофан Ілаш Миколайович, 1921 р. н., с. Русів Снятинського р–ну, селянин, член ОУН. 10. Фроляк Василь Миколайович, 1923 р. н., с. Русів Снятинського р–ну, селянин, член ОУН. 11. Лазаренко Іван (по матері Параскович), 1915 р. н., с. Русів Снятинського р–ну, селянин, член ОУН. 12. Дідух Микола Андрійович, 1920 р. н., с. Русів Снятинського р–ну, учень середньої шко: ли м. Снятина, член ОУН. 13. Козьмик Іван Онуфрійович, 1920 р. н., с. Белелуя Снятинського р–ну, учень середньої школи м. Снятина, член ОУН. 14. Микитюк Іван Васильович, 1919 р. н., с. Бе: лелуя Снятинського р–ну, селянин, член ОУН. 15. Турик Федір Миколайович, 1913 р. н., с. Красноставці Снятинського р–ну, селянин, член ОУН. 16. Печенюк Іван Томашович, 1912 р. н., с. Красноставці Снятинського р–ну, селянин, член ОУН. Цю групу в’язнів, як і в попередніх справах, було піддано жорстоким катуванням з метою отримання потрібної інформації залежно від фантазії слідчого. У цій справі слідчою є жінка — Морозова, але відо: мо від колишніх в’язнів, що при кожному нічному допиті зі слідчим працювало двоє–троє вибивайлів показань. У справі відсутні будь–які речові докази, все обвинувачення ґрунтується на зізнаннях в’язнів. І, як і у всіх справах, під кінець слідства за зізнання: ми підслідних з’являлись усе нові фігуранти для наступних кримінальних справ. Суд відбувався 4 квітня 1941 р. Головував на засіданні ВТ 12–ї армії — військовий юрист 2–го 326
рангу Кокоша, члени — молодший лейтенант Задорожний, технік–інтендант 1–го рангу Мах: тін, при секретарі техніку–інтенданті 2–го рангу Храброві. Вісьмох: Г. Шологана, В. Сухолиткого, Г. Лучу: ка, І. Книгиницького, Ф. Турика, Д. Печенюка, І. Козьмика та Ю. Мельничука засудили до кари смерті. В’язнів А. Крочака, В. Фроляка, І. Тофана, М. Дідуха, І Микитюка, І. Печенюка — до 10–ти років ув’язнення. Одного в’язня — І. Лазаренка по вироку виправдано. При розкопках в «Дем’яновому Лазі» брат І. Козьмика Дмитро серед взуття, витягнутого з могил, упізнав чоботи брата Івана, які сам йому зробив перед арештом. У залишках одежі знайде: но фрагмент документа, на якому вдалося прочи: тати прізвище І. Козьмика. Згідно з вироками, засудженим давався термін 5 днів на їх оскарження. Очевидно, що в той час, надіючись на порятунок, усі засуджені писали оскарження у вищі інстанції. Але каральна маши: на не могла так швидко розглянути тисячі звер: нень. У справі відсутня інформація про виконання вироку. І. Козьмика та інших 14 в’язнів знищено в «Дем’яновому Лазі». У матеріалах справи згадуються прізвища членів ОУН, по яких поки справ не виявлено: 1. Франдзей Микола Дмитрович, 1919 р. н., член ОУН, м. Снятин, швець. 2. Кирницький Костянтин Миколайович, 1910 р. н., член ОУН, м. Снятин, столяр. 3. Федорук Василь Федорович, 1920 р. н., член ОУН, с. Орелець Снятинського р–ну. 5. Кушицький Дмитро Іванович, 1910 р. н., член ОУН, с. Кулачин Снятинського р–ну, селянин. (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. № 13791 П у 3–х томах)
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Справа № 13517 П на 14 в’язнів станіславської тюрми у 2–х томах 1. Кулешир Дмитро Миколайович, 1914 р. н. Керівник районного проводу ОУН, с. Старі Кути Кутського р–ну, заступник голови промислової артілі. 2. Ковалюк Давид Олександрович, 1917 р. н. Член «Лугу», «Просвіти», ОУН, с. Старі Кути Кутсь: кого р–ну, селянин, освіта 7 кл.
Документи свідчать
3. Кузьменюк Іван Михайлович, 1921 р. н. Член ОУН, с. Старі Кути Кутського р–ну, селянин, освіта 6 кл. 4. Цикалюк Михайло Іванович, 1921 р. н. Член ОУН, с. Старі Кути Кутського р–ну. Селя: нин–середняк, освіта 7 кл. 5. Герцюк Володимир Петрович, 1921 р. н. Член ОУН, «Лугу», «Просвіти», с. Старі Кути Кутського р–ну.
Титульний аркуш двотомної справи № 13517 П 327
Документи свідчать
Роман Круцик
Постанова слідчого про зміну статей обвинувачення 328
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Протокол попереднього засідання військового трибуналу 329
Документи свідчать
Акт про знищення речових доказів 6. Дарійчук Микола Максимович, 1906 р. н. Член ОУН, судимий за Польщі, с. Тюдів Кутського р–ну, столяр–кустар. Освіта 7 кл. 7. Воротняк Лук’ян Михайлович, 1911 р. н. Член ОУН, с. Тюдів Кутського р–ну, селянин–го: родник, освіта 5 кл. 8. Тарновецький Іван Дмитрович, 1918 р. н. Член ОУН, м. Кути, телефоніст Кутської телефон: ної станції, освіта 10 кл. 9. Павлюк Мирослав Андрійович, 1920 р. н. Член ОУН, с. Старі Кути Кутського р–ну, селянин, освіта 7 кл. 10. Гринюк Андрій Григорович, 1921 р. н. Член ОУН, с. Старі Кути Кутського р–ну, селянин–се: редняк, освіта 7 кл. 11. Чепига Володимир Юрович, 1919 р. н. Член ОУН, «Просвіти», с. Старі Кути Кутського р–ну, рахівник Кутського ліспромгоспу, освіта 7 кл. 330
Роман Круцик
12. Сендерський Омелян Дми: трович, 1917 р. н. Член ОУН, с. Старі Кути Кутського р–ну, із сім’ї коваля, працював у Кутському ковбасному це: ху, освіта середня. 13. Воротняк Федір Михайло: вич, 1908 р. н. Член ОУН., с. Тюдів Кутсь: кого р–ну, селянин–середняк, грамотний. 14. Касюк Марія Василівна, 1919 р. н. Член ОУН, с. Старі Кути Кутського р–ну, займалася сільським господарством. Арешти косівської молоді розпоча: лись у грудні 1940 р. Основну масу було арештовано під час Різдвяних свят. При обшуках брали все, що могло згоди: тись, а потім все знищували, оформля: ючи акти. Як і у всіх справах, завжди виноси: лись постанови про продовження слід: ства. По перших допитах видно, що в’язні поводилися достойно і коротко й розумно відповідали на поставлені запитання. У наступних протоколах допитів відповіді ставали співзвучними із запитаннями слідчого, що вів справу. При кожному наступному допиті мінялися статті обви: нувачення відповідно до того, що під тор: турами наговорив на себе підслідний. Щодо покарань та порядку ведення засідання ВТ, то все планувалося й ви: рішувалось напередодні засідання. Судили косівчан 18–19 квітня 1941 р. у закритому засіданні ВТ без присутності прокурора, адвоката і на: віть самих підсудних. Головував на засі: данні військовий юрист Васильєв, чле: ни трибуналу — технік–інтендант 1–го рангу Зінченко і технік–інтендант 2–го рангу Тумасов при секретарі молодшо: му військовому юристові Кирилову. До смертної кари засудили: Д. Кулешира, Д. Ковалюка, М. Кузьменюка, В. Герцюка, М. Да: рійчука, Л. Воротняка, І. Тарновецького, М. Пав: люка і М. Цикалюка. Чотирьох в’язнів засудили до 10 років ув’язнення — А. Гриніва, О. Сендерсько: го, В. Чепигу і Ф. Воротняка. Єдина жінка–в’язень із цієї групи Марія Касюк отримала 7 років. Важко уявити, що пережила молода красива гуцулка в застінках станіславської тюрми. В рідній Косів: щині її красою милувались перехожі. Кати не милу: вались, вони брали все дозволене і недозволене. Завдяки знайденим у могилі копії її вироку і кви: танції тюрми НКВС м. Станіслава вдалося віднайти кримінальну справу і місце поховання її земляків у «Дем’яновому Лазі». (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. № 13517 П у 2–х томах)
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Справа № 12419 П на 24–х в’язнів станіславської тюрми у 4–х томах 1. Ославський Михайло Іванович, 1909 р. н., член ОУН, с. Шепарівці Коршівського р–ну, селя: нин–середняк. 2. Ясинчук Григорій Пилипович, 1904 р. н., член ОУН, с. Товмачик Коршівського р–ну, селя: нин–середняк, судимий за Польщі.
3. Далаврук Михайло Миколайович, 1919 р. н., член ОУН, с. Дятківці Коломийського р–ну, сто: ляр, робітник паперової фабрики. 4. Довганюк Микола Васильович, 1921 р. н., член ОУН, с. Дятківці Коломийського р–ну, робітник паперової фабрики. 5. Мочернюк Дмитро Олександрович, 1909 р. н., член ОУН, с. Товмачик Коршівського р–ну, селянин.
Титульний аркуш справи № 14694 П 331
Документи свідчать
Роман Круцик
Список вилученої при обшуку у в’язнів «контрреволюційної літератури»
332
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Список в’язнів та речових доказів, підготовлений до засідання ВТ 333
Документи свідчать
Роман Круцик
Виписка з обвинувального висновку 334
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
6. Синюк Микола Григорович. 7. Потятинник Василь Дмитрович, 1916 р. н., член ОУН, с. Княждвір Долішній, Печеніжинський р–н, із селян–бідняків, столяр. 8. Венгренюк Василь Іванович, 1920 р. н., член ОУН, с. Шепарівці Коршівського р–ну, з се: лян–бідняків, учень середньої школи. 9. Дорундяк Василь Миколайович, 1915 р. н., член ОУН, с. Киданчі Печеніжинського р–ну, селя: нин–куркуль. 10. Семків Степан Іванович, 1914 р. н., член ОУН, с. Княждвір Долішній Печеніжинського р–ну, селянин–середняк. 11. Бабинюк Петро Михайлович, 1909 р. н., член ОУН, с. Ряківчик, Коршівський р–н, селя: нин–середняк, шофер Автотресту, м. Коломия. 12. Стасюк Микола Михайлович, 1910 р. н., член ОУН, с. Товмачик Коршівського р–ну, із се: лян–середняків, учитель, за Польщі був під слідством. 13. Павлюк Дмитро Юрійович, 1907 р. н., член ОУН, м. Печеніжин, із селян–бідняків, коваль, су: димий за Польщі. 14. Дорундяк Дмитро Миколайович, 1919 р. н., член ОУН, с. Киданчі, Печеніжинський р–н, із се: лян–куркулів, столяр. 15. Бичинюк Михайло Михайлович. 16. Бойчук Михайло Федорович, 1921 р. н., член ОУН, с. Киданчі, Печеніжинський р–н, з се: лян–середняків. 17. Данищук Дмитро Іванович 1904 р. н. член ОУН, член УНДО, с. Ряківчик, Коршівський р–н, селянин–бідняк. 18. Янчук Микола Степанович, 1912 р. н., член ОУН, с. Княждвір Долішній, Печеніжинський р–н, із селян–бідняків, секретар сільради. 19. Потятинник Іван Пилипович, 1909 р. н., член ОУН, с. Княждвір Долішній, Печеніжинський р–н, з селян–бідняків, завідувач клубу. 20. Мотрук Микола Петрович, 1907 р. н., член ОУН, м. Коломия, із селян–бідняків, шофер Коло: мийського міськвідділу НКВС. 21. Прокопчук Михайло Якович, 1907 р. н., член ОУН, с. Товмачик, Коршівський р–н, селя: нин–середняк. 22. Ясинчук Андрій Михайлович, 1897 р. н., член ОУН, с. Товмачик, Коршівський р–н, селянин середняк. 23. Москалюк Степан Якович, 1905 р. н., член ОУН, с. Іванівці, Ланчинський р–н, селянин–се: редняк. 24. Данищук Дмитро Васильович, 1913 р. н., член ОУН, с. Ряківчик, Коршівський р–н, із се: лян–середняків, рахівник колгоспу. Арешти по цій справі розпочалися вже на по: чатку 1941 р. Вилучені у арештованих листи, листівки, брошури і книги далеко не політичного змісту слугували душогубам як речові докази, бо були вони друковані не їхньою мовою.
Документи свідчать
Як ні одну іншу, цю справу ретельно почище: но. У томах між сторінками вклеєно конверти з написами про особисті речі чи документи, але вони пусті. Чи тодішні окупанти, чи вже сьо: годнішні їхні спадкоємці робили все, щоб зали: шилось якомога менше слідів їхнього садизму і знущань над місцевим населенням. У протоко: лах поступово можна простежити, як закріпля: ються фантазії окупантів та посилюється їхнє вороже ставлення до місцевого населення. Кати поспішали винищити якомога більше людей. Вже 16 квітня 1941 р. був готовий обвинуваль: ний висновок у справі 24–х заарештованих. Читаючи його, складається враження, що обви: нувальні висновки взято з попередньої справи і тільки поміняно прізвища в’язнів. Як видно з відповідної довідки, їх всіх ареш: товано на початку 1941 р. Обвинувальний ви: сновок датовано 16 квітня 1941 р., а у списку, підготовленому до засідання ВТ, значаться лю: ди, арештовані в другій половині березня і на початку квітня. Якщо при перших обшуках не було вилучено зброї, то на засідання ВТ вже представлено як речові докази 2 револьвери і аж 13 набоїв. Суд над групою відбувався 13–15 травня по: ряд із тюрмою у приміщенні НКВС. Головував на засіданні ВТ військовий юрист 2–го рангу Кокоша, члени трибуналу — старший політрук Дейнега і ст. лейтенант Ребров при секретарі молодшому юристові Мандригелі. Сімох із цієї групи присудили до вищої міри по: карання — розстрілу: М. Ославського, В. Венгре: нюка, С. Семківа, В. Дорундяка, М. Стасюка, Г. Ясинчука і М. Далаврука. П. Бабинюка засудили до 15 років. Д. Дорун: дяка, М. Мотрука, Д. Данищука — до 10 років з відбуванням покарання у критій тюрмі. М. Довганюка, Б. Бичинюка, М. Бойчука, М. Янчука, В. Потятинника, І. Потятинника, М. Прокопчука, А. Ясинчука і С. Москалюка засуд: жено до 10 років виправних таборів. Д. Павлюка, Д. Мочерняка, М. Синюка і М. Дов: ганюка — до 8 років і позбавлення прав на 4 ро: ки, але по суду вважати виправданими. Як вказано у прикінцевих положеннях виро: ку, він міг бути оскарженим протягом 5–ти діб Верховним судом СРСР через ВТ 12–ї армії Київського особливого військового округу. На: певно, не змогли в’язні скористатись писаним правом оскарження вироків, бо в окупантів існу: вало ще і неписане право — більше винищити. 20 із 24–х в’язнів полили своєю кров’ю дорогу до Пасічнянського лісу в «Дем’янів Лаз». (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. № 12419 П)
335
Документи свідчать
Справа № 14694 П на 24–х в’язнів станіславської тюрми у 5–ти томах Як і з попередньої, з цієї справи повністю ви: лучені й, очевидно, знищені (або пішли на чорний ринок) документи, фотографії, книжки та інші ре: чові докази, які значаться в описах справи. Ма:
Роман Круцик
буть, це робилося вже в незалежній Україні. Адже у справах реабілітованих, переданих в державний архів, майже в кожній є речові докази, особливо фотографії і документи. В п’яти томах цієї справи між сторінками вклеєно більше 20 конвертів, у яких знаходились речові докази і фотографії.
Титульний аркуш справи по 24–х в’язнях станіславської тюрми 336
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Опис речових доказів, вилучених у в’язнів 337
Документи свідчать
Роман Круцик
Дати арешту всіх в’язнів
338
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Засідання ВТ 12–ї армії Київського особли: вого військового округу відбулось 14–15 квітня 1941 р. у приміщенні обласного суду. Головував військовий юрист 2–го рангу Кокоша, члени — підполковник Соловйов, ст. сержант Шевцов при секретарі інтенданті 2–го рангу Храброві. Були засуджені: 1. Попадюк Микола Васильович, 1918 р. н., Яблунівського р–ну, с. Стопчаків, кравець, член ОУН. Засуджений за статтею 54–1 п. «а» Кримінального кодексу УРСР до вищої міри пока: рання — розстрілу. 2. Миронюк Микола Михайлович, 1922 р. н., с. Мишин Печеніжинського р–ну, член ОУН. За: суджений за статтею 54–1 п. «а» Кримінального кодексу УРСР до вищої міри покарання — розстрілу. 3. Григоришин Лука Михайлович, 1920 р. н., с. Мишин Печеніжинського р–ну, член ОУН. За: суджений за статтею 54–1 п. «а» Кримінального кодексу УРСР до вищої міри покарання — розстрілу. 4. Кавацюк Дмитро Миколайович, 1919 р. н., с. Мишин Печеніжинського р–ну, селянин–бідняк, член ОУН. Засуджений за статтею 54–1 п. «а» Кримінального кодексу УРСР до вищої міри пока: рання — розстрілу. 5. Миронюк Іван Михайлович, 1913 р. н., с. Ми: шин Печеніжинського р–ну, селянин, член ОУН. Засуджений за статтею 54–1 п. «а» Кримінально: го кодексу УРСР до вищої міри покарання — розстрілу. 6. Кавацюк Юрій Миколайович, 1906 р. н., с. Мишин Печеніжинського р–ну, селянин, член ОУН. Засуджений за статтею 54–1 п. «а» Кри: мінального кодексу УРСР до вищої міри покаран: ня — розстрілу. 7. Ферчук Василь Дмитрович, 1911 р. н., с. Ми: шин Печеніжинського р–ну, член ОУН. Засудже: ний за статтею 54–1 п. «а» Кримінального кодек: су УРСР до вищої міри покарання — розстрілу. 8. Бучацький Микита Стефанович, 1912 р. н., с. Вербіж Нижній Печеніжинського р–ну, сторож кооперативу, член ОУН. 9. Куриляк Григорій Васильович, 1919 р. н., с. Вербіж Нижній Печеніжинського р–ну, селянин, керівник ОУН в селі. Засуджений за статтею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до вищої міри пока: рання — розстрілу. 10. Маковійчук Павло Дмитрович, 1911 р. н., с. Вербіж Вишній Печеніжинського р–ну, селянин, підповітовий керівник ОУН. Засуджений за стат: тею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до вищої міри покарання — розстрілу. 11. Тулик Констянтин Іванович, 1908 р. н., с. Вербіж Нижній Печеніжинського р–ну, столяр, районний керівник ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до вищої міри покарання — розстрілу.
Документи свідчать
12. Ковбаснюк Юрій Михайлович, 1916 р. н., с. Вербіж Нижній Печеніжинського р–ну, селянин, член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кри: мінального кодексу УРСР до вищої міри покаран: ня — розстрілу. 13. Федоришин Семен Степанович, 1911 р. н., с. Вербіж Вишній Печеніжинського р–ну, столяр, член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до вищої міри пока: рання — розстрілу. 14. Ковбаснюк Микола Прокофійович, 1921 р. н., с. Вербіж Вишній Печеніжинського р–ну, селя: нин–середняк, член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до позбавлен: ня волі терміном на 10 років з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 15. Тимошишин Василь Григорович, 1918 р. н., с. Вербіж Вишній, Печеніжинського р–ну, селя: нин, член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до позбавлення волі терміном на 10 років з обмеженням політич: них прав терміном на 5 років. 16. Трищук Василь Васильович, 1915 р. н., с. Вербіж Вишній (уродженець с. Вербіж Нижній) Печеніжинського р–ну, селянин–середняк, член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до позбавлення волі терміном на 10 років з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 17. Гоянюк Стефан Гаврилович, 1901 р. н., с. Іспас Коломийського р–ну, селянин, підрайон: ний керівник ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до вищої міри пока: рання — розстрілу. 18. Гоянюк Михайло Дмитрович, 1921 р. н., с. Іспас Коломийського р–ну, селянин, член ОУН. Засуджений за статтею 54–12 Кримінального ко: дексу УРСР до позбавлення волі терміном на 6 років з обмеженням політичних прав терміном на 3 роки. 19. Гаврилюк Петро Іванович, 1910 р. н., с. Іспас Горішній Коломийського р–ну, селянин, член ОУН. За статтями 54–2 та 54–11 Криміналь: ного кодексу УРСР був виправданий. 20. Онофрійчук Костянтин Григорович, 1909 р. н., с. Вербіж Нижній Печеніжинського р–ну, швець (чоботар) у кооперативі «Красный кожевник инва: лидов», член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до позбавлення волі терміном на 10 років з обмеженням політич: них прав терміном на 5 років. 21. Урдейчук Яків Максимович, 1905 р. н., с. Вербіж Нижній Печеніжинського р–ну, селянин, член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кри: мінального кодексу УРСР до позбавлення волі терміном на 10 років з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 22. Курликовський Микола Михайлович, 1919 р. н., с. Іспас Коломийського р–ну, селянин, 339
Документи свідчать
член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кри: мінального кодексу УРСР до вищої міри покаран: ня — розстрілу. 23. Обушак Микола Михайлович, 1911 р. н., с. Мишин Печеніжинського р–ну, селянин, член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кримінального кодексу УРСР до позбавлення волі терміном на 10 років з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 24. Ферчук Микола Дмитрович, 1912 р. н., с. Мишин Печеніжинського р–ну, селянин–бідняк, член ОУН. Засуджений за статтею 54–2 Кри: мінального кодексу УРСР до позбавлення волі терміном на 10 років з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 25.Тимошишин Андрій Григорович, 1912 р. н., с. Вербіж Нижній Печеніжинського р–ну, селя: нин, член ОУН. Засуджений за статтею 54–10 Кримінального кодексу УРСР до позбав: лення волі терміном на 5 років з обмеженням політичних прав терміном на 3 роки, але за стат: тями 54–2 та 54–11 Кримінального кодексу УРСР був виправданий. Автору довелося зустрітись з в’язнем цієї гру: пи А. Тимошишиним. Він прийшов помолитись у «Дем’янів Лаз» за свого молодшого брата, який не повернувся зі станіславської тюрми. Вияв: ляється, що навіть виправданих в’язнів не відпус: кали додому після засідання трибуналу. А. Тимо: шишина врятувало те, що він не відповів нагляда: чам на виклик, просто промовчав, коли назвали його прізвище. Коли «визволителі» покидали місто, жителі Станіслава, рідні яких сиділи в тюр: мі, розбили рейкою стіну якраз тої камери, де сидів А. Тимошишин. Його детальне свідчення — у розділі цієї книги «Дем’янів Лаз». По даній справі згадуються прізвища арешто: ваних, але їхні справи поки не віднайдені в ар: хівах: — Вінтоняк Андрій Васильович, 1906 р. н., с. Мишин Печеніжинського р–ну, селянин, член ОУН. — Вінтоняк Іван Васильович, 1908 р. н., с. Мишин Печеніжинського р–ну, селянин, член ОУН. — Ясинський Петро Іванович, 1904 р. н., с. Стопчаків Яблунівського р–ну, селянин, член ОУН. — Арсенич Михайло Васильович, 1905 р. н., с. Березів Нижній, селянин, член ОУН. — Янущак Михайло Васильович, 1912 р. н., с. Мишин Печеніжинського р–ну, селянин, член ОУН. (Державний галузевий архів СБУ по Івано–Франківській області. — Спр. № 14694 П)
340
Роман Круцик
Довідка по архівній кримінальній справі № 32057 щодо засуджених Сморжанюка М. І., Рабинюка І. Г. та інших, всього 41 особа Постановою слідчого УНКВС по Станіслав: ській області сержанта держбезпеки Черенкова від 23.08.1940 р. порушено кримінальну справу за статтями 54–2 та 54–11 КК УРСР на осіб, арешто: ваних як учасники Організації Українських Націоналістів. Вироком військового трибуналу 12–ї армії Київського особливого військового округу від 6–9 січня 1941 р. визнані винними і засуджені: 1. Сморжанюк Михайло Іванович, 1907 р. н., с. Хлібичин Коршівського р–ну, селянин–бідняк; 2. Демков Йосип Павлович, 1913 р. н., с. Хлі: бичин Коршівського р–ну, селянин–середняк; 3. Черкас Василь Григорович, 1912 р. н., с. Коршів Станіславської обл., селянин–середняк, заступник голови Коршівського райвиконкому; 4. Досин Дмитро Васильович, 1913 р. н., с. Коршів Станіславської обл., селянин–середняк. 5. Тимус Степан Іванович, 1896 р. н., с. Ско: півка Отинянського р–ну (уродженець м. Галич), селянин–середняк; 6. Григор’єв Василь Гнатович, 1904 р. н., с. Хлібичин Коршівського р–ну, селянин–бідняк, агент з держпостачання; 7. Семенюк Василь Іванович, 1912 р. н., с. Че: ремхів Коршівського р–ну, селянин–середняк; 8. Зданевич Микола Стефанович, 1920 р. н., с. Черемхів Коршівського р–ну, селянин–серед: няк; 9. Рогович Стефан Дмитрович, 1907 р. н., с. Слобідка Лісова Коршівського р–ну, селя: нин–бідняк; 10. Лопушак Микола Федорович, 1910 р. н., с. Слобідка Лісова Коршівського р–ну, заможний селянин, продавець у кооперативі; 11. Козій Василь Петрович, 1914 р. н., с. Че: ремхів Коршівського р–ну (уродженець с. Гораїц (Німеччина)), селянин–середняк — до вищої міри покарання — розстрілу — кожен. 12. Коцаба Іван Васильович, 1914 р. н., с. Ліс: ки Коршівського р–ну, селянин–середняк — до 15 років позбавлення волі з обмеженням політич: них прав терміном на 5 років. 13. Бабієв Дмитро Михайлович, 1920 р. н., с. Коршів Станіславської обл., заможний селя: нин — до 15 років позбавлення волі з обмежен: ням політичних прав терміном на 5 років. 14. Бегметюк Дмитро Стефанович, 1909 р. н., с. Хлібичин Коршівського р–ну, селянин–серед: няк, сторож на залізниці — до 10 років позбавлен: ня волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 15. Балатчук Яків Дмитрович, 1913 р. н., с. Коршів Станіславської обл., селянин–серед:
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
няк — до 15 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 16. Рабинюк Михайло Васильович, 1919 р. н., с. Черемхів Коршівського р–ну, селянин–серед: няк — до 15 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 17. Стефурак Василь Юрійович, 1904 р. н., с. Черемхів Коршівського р–ну, селянин–бідняк — до 8 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 4 роки. 18. Ніньовський Василь Іванович, 1914 р. н., с. Жукотин Коршівського р–ну, селянин–серед: няк, директор школи — матеріали обвинувачення направлені на додаткове розслідування у зв’язку з недоведеністю його причетності до ОУН. 19. Колебабюк Петро Олексійович, 1913 р. н., с. Хлібичин Коршівського р–ну, селянин–бідняк, помічник машиніста потяга — до 10 років позбав: лення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 20. Семенюк Яків Іванович, 1914 р. н., с. Че: ремхів Коршівського р–ну, селянин–середняк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 21. Сваричевський Іван Васильович, 1900 р. н., с. Черемхів Коршівського р–ну, селянин–серед: няк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 22. Паньков Микола Михайлович, 1915 р. н., с. Черемхів Коршівського р–ну, селянин–серед: няк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 23. Семенюк Стефан Васильович, 1910 р. н., с. Черемхів Коршівського р–ну, селянин–серед: няк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 24. Тарантюк Іван Григорович, 1902 р. н., с. Че: ремхів Коршівського р–ну, селянин–середняк, ро: бітник залізниці — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 25. Рабинюк Іван Григорович, 1905 р. н., с. Че: ремхів Коршівського р–ну, швець (чоботар) — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політич: них прав терміном на 5 років. 26. Сончак Яків Юрійович, 1910 р. н., с. Хліби: чин Коршівського р–ну, селянин–бідняк — до 8 ро: ків позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 4 роки. 27. Стасюк Іван Михайлович, 1907 р. н., с. Хлібичин (уродженець с. Черемхів) Коршівсь: кого р–ну, селянин–бідняк — до 8 років позбав: лення волі з обмеженням політичних прав терміном на 4 роки. 28. Пятничук Іван Михайлович, 1906 р. н., с. Хлібичин Коршівського р–ну, селянин–бідняк — до 8 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 4 роки. 29. Бойчук Яків Семенович, 1916 р. н., с. Кор: шів Станіславської обл., селянин–середняк — до
Документи свідчать
10 років позбавлення волі з обмеженням політич: них прав терміном на 5 років. 30. Галик Павло Васильович, 1903 р. н., с. Кор: шів Станіславської обл., селянин–середняк — до 5 років позбавлення волі з обмеженням політич: них прав терміном на 3 роки. 31. Герчевський Михайло Миколайович, 1905 р. н., с. Слобідка Лісова Коршівського р–ну, селянин–середняк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 32. Корутчак Михайло Миколайович, 1910 р. н., с. Слобідка Лісова Коршівського р–ну, селя: нин–середняк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 33. Дутчак Стефан Іванович, 1903 р. н., с. Сло: бідка Лісова Коршівського р–ну, заможний селя: нин — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 34. Гайовий Андрій Миколайович, 1909 р. н., с. Слобідка Лісова Коршівського р–ну, селя: нин–середняк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 35. Микитюк Стефан Матвійович, 1903 р. н., с. Слобідка Лісова Коршівського р–ну, селя: нин–середняк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 36. Ткачук Микола Никифорович, 1914 р. н., с. Слобідка Лісова Коршівського р–ну, селя: нин–бідняк, завгосп сільськогосподарського технікуму — до 10 років позбавлення волі з обме: женням політичних прав терміном на 5 років. 37. Титик Дмитро Ількович, 1914 р. н., с. Сло: бідка Лісова Коршівського р–ну, селянин–бід: няк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 38. Гайовий Іван Михайлович, 1912 р. н., с. Слобідка Лісова Коршівського р–ну, селя: нин–середняк — до 10 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 5 років. 39. Федасюк Микола Васильович, 1906 р. н., с. Слобідка Лісова Коршівського р–ну, селя: нин–бідняк — до 10 років позбавлення волі з об: меженням політичних прав терміном на 5 років. 40. Досин Микола Васильович, 1908 р. н., с. Коршів Станіславської обл., селянин–серед: няк — до 8 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 4 роки. 41. Криватчук Василь Михайлович, 1905 р. н., с. Черемхів Коршівського р–ну, селянин–бідняк, сторож на залізниці — до 8 років позбавлення волі з обмеженням політичних прав терміном на 4 роки. (Архів прокуратури Івано–Франківської області — Спр. № 63953. — Т. 4) Багатотомна справа, по якій подано довідку, знаходиться в архіві СБУ по Івано–Франківській області. Поки що її детально не вивчено. 341
Документи свідчать
Роман Круцик
Справа № 4146–П на 4–х в’язнів станіславської тюрми 1. Шпильчак Микола Григорович, 1904 р. н., с. Ямниця Станіславського р–ну. 2. Дорошенко Микола Іванович, 1908 р. н., с. Тязеве Галицького р–ну. 3. Дейчаківський Богдан Дмитрович, 1911 р. н., с. Ямниця Станіславського р–ну. 4. Караванович Володимир Семенович, 1910 р. н., с. Ямниця Станіславського р–ну. Заарештовані за участь у Організації Укра: їнських Націоналістів. Справа Дейчаківського Б. виділена в окреме провадження. Був засуджений до 8 років позбавлення волі. М. Шпильчак, М. Дорошенко та В. Каравано: вич засуджені по вищеописаній справі № 6501 до вищої міри покарання — розстрілу. Разом з ними засуджено і Ф. Пастушенка, останки якого знай: дені в «Дем’яновому Лазі». (Державний архів Івано–Франківської області. — Спр. № 4146 П)
В’язень станіславської тюрми Богдан Дейчаківський
Виписка із протоколу № 59 Особливої наради 342
«Дем’янів Лаз». Геноцид Галичини
Документи свідчать
Справа № 4280–П Луців Василь Миколайович, 1920 р. н., с. Стру: тин Нижній Рожнятівського р–ну, студент Станіславського педінституту, член ОУН. Засуд: жений до 8 років позбавлення волі. Подальша доля В. Луціва невідома. У справі відсутні відомості про його евакуацію в тил чи місце відбування покарання. Рішення Особливої наради датоване 24 травня 1941 р. Його останки, як і багатьох інших в’язнів, можуть бути в «Дем’я: новому Лазі». (Державний архів Івано–Франківської області. — Спр. № 4280 П)
Тюремна фотографія В. Луціва
Виписка із протоколу № 59 Особливої наради 343
Документи свідчать
Роман Круцик
Церква–каплиця в музейному комплексі «Дем’янів Лаз»
344
ПІСЛЯМОВА Минуло 20 років з часу початку розкопок на місці захоронення жертв «Дем’яно: вого Лазу». Люди потроху почали забувати про ту страшну трагедію. Тоді, під час розкопок, у пресі було надруковано лише кілька невеличких статей про трагедію «Дем’янового Лазу». І ті статті були цензуровані радянською владою. Але їхня тен: денційність тоді підштовхувала нас до праці. За кілька років після відкриття правди про «Дем’янів Лаз» в області були проведені розкопки у більш ніж сотні місць. Зібра: но тисячі свідчень та різних повідомлень; це був той матеріал, якого потребувала мо: лода українська держава для відновлення національної пам’яті. Прості люди внутрішньо розуміли, що українській нації необхідно відновити зв’язок поколінь, розірваний ідеологією московських окупантів. Ті, хто вижив, намагались навіть в умовах чужинецької окупації тихцем передавати пам’ять молодшим про долю сво: го покоління. Сьогодні вони відходять від нас, та слабенька ниточка зв’язку поколінь потребує підсилення. Під час перепоховання у «Дем’яновому Лазі», стоячи на трибуні, споглядав на людське море і думав, що настав той момент прощання зі страхом і рабською поко: рою. І це було так. Люди йшли з похорону оновленими, але їх не підтримали ті, хто мав би зробити той необхідний крок на вищий щабель відновлення національної пам’яті. Завжди думаю і ставлю перед собою питання: «Чому, маючи три вищі навчальні заклади з історичними факультетами, ніхто з прикарпатських іменитих науковців не вділив частку свого таланту пам’яті жертв «Дем’янового Лазу»?» Публікуючи у газеті «Галичина» в 1990 р. документальну повість із продовжен: ням «Дем’янів Лаз. Хроніка злочину», був переконаний що не мине і десятка років, як молодші знайдуть у таємних архівах всю правду про злочини в «Дем’яновому Лазі». Так не сталося. Власне, це і змусило мене взятися за написання цієї книги. Для мене ця праця стала не легшою від тої, на розкопках. На основі своїх щоден: ників, відеозаписів та деяких архівних матеріалів, опрацьованих останніми роками, я спробував відтворити на папері те, що відбувалося на розкопках та передувало їм. Чи вдалося мені зробити це об’єктивно і доступно, судити Вам, шановний читачу. Коли текст книги вже був набраний, за сприяння Служби безпеки України я на: решті отримав можливість опрацювати чотиритомну кримінальну справу, порушену за фактом масових розстрілів в’язнівстаніславської тюрми у «Дем’яновому Лазі», розслідування якої проводив старший слідчий обласної прокуратури, юрист І класу Микола Данилів. Часто в розмові він жалівся, що йому не дають довести справу до логічного за: вершення, що можна віднайти ще не менше 20–ти із більш як 400 працівників Іва: но–Франківського НКВС, які безпосередньо виконували злочинний наказ свого керівництва в «Дем’яновому Лазі». Справу кілька разів пересилали до Генеральної прокуратури. Київ вимагав її закриття. Постановою від 3 жовтня 1996 р. кримінальну справу закрито, як вказано, на підставі п. 8 ч. 1 ст. 6 у зв’язку зі смертю осіб, що підлягали притягненню до криміналь: ної відповідальності. Таким у постанові вважаються начальник управління НКВС по Івано–Франківській обл. Михайлов О. Н. 1905 р. н. та начальник станіславської тюрми № 1 Гриценко І. Я. 1903 р. н. Постанова винесена старшим прокурором відділу проку: ратури Івано–Франківської області, старшим радником юстиції М. В. Терпеливим. За останні роки мені доводилося працювати в багатьох українських архівах, вивчати величезну кількість кримінальних справ, але такого професійного та сміли: вого, як на той час, розслідування, яке провів М. Данилів, я не зустрічав. Зміст чотиритомної кримінальної справи та все нові і нові факти, які свідчать про злочини радянської влади, дедалі більше переконують мене взятися за написання другого тому «Дем’янового Лазу», в якому на основі архівних матеріалів намагати: мусь встановити імена жертв жахливих комуністичних репресій 1939–1941 рр. на Прикарпатті.
345
ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ1 АГУ АМСРР АН АОУ АОЧ АСРР ББ Бупр ВКП(б) ВО ВПЦС ВРНГ ВУАН ВУЧК ВУЦВК ВЧК ГПУ Губ. Губчека Губвідділ ГУЛаг ГУРСМ ГУМ ГУПВО ГУПО ГУГБ ДОПР ДПУ ДСК ДТО ДТЧК ЕКО ЕКУ ЗРФСР ІНО ІНФАГО ІНФО КГБ КК КПЗУ КПП КПК КП(б)У КРО МВС Наркомос 1
346
Адміністративно–господарське управління Автономна Молдавська Соціалістична Радянська Республіка Академія наук Адміністративно–організаційне управління Адміністративно–організаційна частина Автономна Соціалістична Радянська Республіка Боротьба з бандитизмом Будинок примусових робіт Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) Військовий округ Всеукраїнський православний церковний собор Всесоюзна Рада народного господарства Всеукраїнська Академія наук Всеукраїнська надзвичайна комісія Всеукраїнський центральний виконавчий комітет Всеросійська надзвичайна комісія Державне політичне управління Губернський Губернська надзвичайна комісія Губернський відділ Головне управління таборів Головне управління робітничо–селянської міліції Головне управління міліції Головне управління прикордонної та внутрішньої охорони Головне управління прикордонної охорони Головне управління державної ьезпеки Будинок примусових робіт Державне Політичне Управління Далекосхідний край Дорожньо–транспортний відділ Дорожньо–транспортна надзвичайна комісія Економічний відділ Економічне управління Закавказька Радянська Федеративна Соціалістична Республіка Іноземний відділ Інформаційно–агентурний відділ Інформаційний відділ Комітет державної безпеки Кримінальний кодекс Комуністична партія Західної України Контрольно–пропускний пункт Кримінально–процесуальний кодекс Комуністична партія (більшовиків) України Контррозвідувальний відділ Міністерство внутрішніх справ Народний комісаріат освіти
Наведено за: Ю. Шаповал, В. Золотарьов. В. Балицький: особа, час, оточення. –Київ: Стилос, 2002.
НЕП НКВД НКДБ НКО НКЮ ОАЧ ОДТО ОГПУ ОКТО ОО Окрвідділ Окрвідділок Оперсектор ОУН ПБ ПК ПП ППС ПОВ Повпред РВР РВТ РКП РНК РРФСР РСДРП РСЧА РТЧК СБУ СВУ СО СОО СОУ СОЧ СПО СРР Т.в.о ТО УАПЦ УВО «УВО» УКНП УГБ УГС УНЦ
Нова економічна політика Народний комісаріат внутрішніх справ Народний комісаріат державної безпеки Народний комісаріат освіти Народний комісаріат юстиції Загально–адміністративна частина Окремий дорожньо–транспортний відділ Об'єднане Державне Політичне Управління Окружний транспортний відділ Особливий відділ Окружний відділ Окружний відділок Оперативний сектор Організація Українських Націоналістів Політичне бюро Політичний контроль Повноважне представництво Польська партія соціалістична Польська організація військова Повноважний представник Революційна військова рада Революційний військовий трибунал Російська комуністична партія Рада народних комісарів Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка Російська соціал–демократична робітнича партія: (б) – більшовиків, (і) – інтернаціоналістів, (м) – меншовиків Робітничо–Селянська Червона Армія Районна транспортна надзвичайна комісія Служба безпеки України Спілка визволення України Секретний відділ Секретно–оперативний відділ Секретно–оперативне управління Секретно–оперативна частина Секретно–політичний відділ Соціалістична Радянська Республіка Тимчасово виконуючий обов'язки Транспортний відділ Українська автокефальна православна церква Український військовий округ Українська військова організація Українська католицька народна партія Управління державної безпеки Українська гельсінська спілка Український національний центр
347
УНДО УМЗ УМУ УНКВД УНР УОУ УПВО УПО і ВГПУ УПСР УПСФ УРСМ УРСР УСД УСДРП УСРР УСО УСФ УЧОСО УШОС ДОР ФНЄ ЦВК ЦК ЦКК ЦУПЧРЕЗКОМ ЧК ЧПО 1–й відділ УГБ 2–й відділ УГБ 3–й відділ УГБ 4–й відділ УГБ 5–й відділ УГБ 6–й відділ УГБ 7–й відділ УГБ 8–й відділ УГБ 9–й відділ УГБ 10–й відділ УГБ 11–й відділ УГБ 12–й відділ УГБ
348
Українське національно демократичне об’єднання Управління місць ув'язнення Управління місць ув'язнення Управління Народного комісаріату внутрішніх справ Українська Народна Республіка Обліково–організаційне управління Управління прикордонної та внутрішньої охорони Управління прикордонної охорони і військ Державного політичного управління Українська партія соціалістів–революціонерів Українська партія соціалістів–федералістів Управління робітничо–селянської міліції Українська Радянська Соціалістична Республіка Українські соціал–демократи Українська соціал–демократична партія Українська Соціалістична Радянська Республіка Обліково–статистичний відділ Українські соціал–федералісти Обліково–інформаційний відділ Управління будівництва шосейних шляхів Фронт Національної Єдності Центральний виконавчий комітет Центральний комітет Центральна контрольна комісія Центральне управління надзвичайних комісій України Надзвичайна комісія Частина прикордонної охорони Відділ охорони Управління державної безпеки Оперативний відділ Управління державної безпеки Контррозвідувальний відділ Управління державної безпеки Секретно–політичний відділ Управління державної безпеки Особливий відділ Управління державної безпеки Транспортний відділ Управління державної безпеки Іноземний відділ Управління державної безпеки Обліково–статистичний відділ Управління державної безпеки Спеціальний відділ Управління державної безпеки Тюремний відділ Управління державної безпеки Водний відділ Управління державної безпеки Відділ оперативної техніки Управління державної безпеки
ЗМІСТ Про автора і книгу. В. Шендеровський Від автора
..................
7
................................................
Під окупантами
...........................................
16
....................................
18
Горбачовська перебудова на Прикарпатті «Дем’янів Лаз»
9
...................
Сталін, Гітлер та українське питання «Золотий вересень»
3
35
.............
..........................................
73
Розкопки на зруйнованому комуністами міському кладовищі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 175 Хронологія подій 1990–1991 рр. Розкопки останків жертв репресій біля с. Посіч Тисьменицького району
................................
195
Судово:медична експертиза останків із захоронень у «Дем’яновому Лазі», на старому кладовищі та у с. Посіч. . . . . . . . . .. . . . . . . . . . 232 ....................................
255
..............................................
345
Документи свідчать Післямова
Перелік скорочень
.....................................
346
КИЇВСЬКА МІСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА
ім. В. СТУСА Товариством «Меморіал» створено першу в Україні постійно діючу музей: ну експозицію «Забуттю не підлягає — хроніка комуністичної інквізиції», яка в хронологічному порядку від 1917 до 1991 рр. відображає події тоталітарно: го періоду історії України. 30 листопада 2001 р. постійно діючу експозицію відкрив Президент Ук: раїни В. Ющенко. Експозиція зареєстрована Міністерством освіти і науки Ук: раїни, свідоцтво № 8148, та отримала позитивну оцінку Інституту історії НАН України. У 70–ту річницю трагедії Голодомору 1932–1933 рр. зусиллями Товарист: ва та української діаспори США і Канади виготовлено плакатний варіант екс: позиції, один комплект якого складає 54 плакати і книжки довідника–путівни: ка українською, російською та англійською мовами для викладачів та екскур: соводів. Видано 750 комплектів українською та 150 — англійською мовами. Україномовні комплекти експозиції безкоштовно розповсюджені по містах України для музеїв, навчальних закладів та публічних бібліотек. 70 комп: лектів експозиції передано Міністерству закордонних справ України для дип: ломатичних представництв. Англомовні комплекти розповсюджені по різних державах світу, де демонструвалися в парламентах цих країн при визнанні Голодомору геноцидом. Для планування та проведення лекцій, відкритих уроків і екскурсій ма: теріали в експозиції подаються за періодами: – Система концентраційних таборів в СРСР. – (1917–1920 рр.) Большевицький переворот і початок терору. – (1921–1923 рр.) СРСР народжувався з голоду і насильства. – (1924–1931 рр.) Ціна індустріалізації та насильницька колективізація. – (1932–1933 рр.) Український голокост. – (1934–1938 рр.) Крах українізації та «великий терор». – (1939–1941 рр.) Змова двох диктатур та її наслідки. – (1942–1952 рр.) Останнє десятиліття сталінської диктатури. – (1953–1964 рр.) «Морозна відлига». – (1965–1985 рр.) «Безкровний тоталітаризм». – (1986–1991 рр.) «Колапс».
У приміщенні товариства постійно функціонують експозиції «Забуттю не підлягає — хроніка комуністичної інквізиції» на 58–ми музейних стендах, «Київський мартиролог» на 20–ти музейних стендах, «Українські Соловки» на 15–ти музейних стендах, «Рідна мова» на 6–ти музейних стендах та «Зла: мані долі» на 24–х музейних стендах. Виготовлено першу частину експозиції «Народна війна» на 12–ти стендах про селянські повстання в Україні періоду 1917–1933 рр. Товариством зібрано бібліотеку із понад 3000 унікальних видань, сис: тематично ведеться збір архівних документів та сформовано відеотеку із 750 науково–популярних фільмів. У 2007 р. Конференція товариства «Меморіал» надала музеєві назву «Музей совєтської окупації». За період свого функціонування з 2001 р. експозиції набули популярності, особливо серед навчальних закладів, оскільки матеріали і тематика, що відображена в них, відповідають напрямку вивчання історії за шкільними і вузівськими навчальними програмами. Щорічно музей відвідують понад 15 тисяч осіб в організованих групах шкільної і студентської молоді столиці, різних міст України та зарубіжних делегацій. У бібліотеці Товариства є близько двох сотень книжок про період тоталітаризму та раритетних книг, виданих в діаспорі в рамках спроб про: тидіяти большевицьким репресіям в Україні. Матеріали «Меморіалу» та музею розміщені в мережі Інтернет за адре: сою: www.memorial.kiev.ua Проведення екскурсій, обслуговування зібраної товариством бібліотеки, архіву та показ відеофільмів організованим групам освітніх закладів здійснюється безкоштовно. Проведення екскурсій замовляти за телефоном:
8 (044) 258–00–71 Наша адреса: 03040, м. Київ, вул. М. Стельмаха, 6–А. Їхати до ст. метро «Либідська», далі тролейбусами №№ 2, 4, 11 до зупинки «вул. Михайла Стельмаха». Сайт мовариства «Меморіал»:
http://www.memorial.kiev.ua Музей працює з 10 год. до 18 год. Вихідні дні — неділя і понеділок.
Роман Миколайович КРУЦИК
Дем’янів Лаз Геноцид Галичини
Літературний редактор Макет і верстка Художнє оформлення
Лариса Білик Оксана Женжера Оксана Женжера
На обкладинці та форзаці використано елемент та ескіз панно з музею «Дем’янів Лаз» (Івано–Франківськ) «Мадонна Дем’янового Лазу», художники Левко Воєдило та Лесь Соловей
Підписано до друку 17.09.2009. Формат 60х841/8. Папір офсетний. Друк офсетний. Наклад 1000 прим. Зам. № 9–0108
Видавничий дім «ПРОСТІР» 02081, м. Київ, вул. Здолбунівська, 7–А Тел. (044) 592–81–75 Е–mаіl: vdprostir@ukr.net Державний реєстраційний номер 2706 від 29.11.2006 р.
ЗАТ «Книга» 04053, м. Київ–53, вул. Артема, 25 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру виготівників Серія ДК № 2325 від 25.10.2005 р.
К84
Роман КРУЦИК. Дем’янів Лаз. Геноцид Галичини. — К.: Видавничий дім «Простір», 2009. — 352 с.
ISBN 978–966–2068–15–3
Заради правди, заради майбутнього України та її нації на основі великої кількості невідомих раніше архівних документів, багатьох свідчень очевидців політичних репресій, матеріалів розкопок більш ніж сотні місць на Прикарпатті написано цю книгу. Написано, щоби ми, нині сущі і майбутні покоління української нації, не забували про масові вбивства кращих синів і дочок українського народу, про ліквідацію українських церков та духовенства, вбивства невинних людей большевицькими катами та їх комуністичними посіпаками. Світ мусить знати про геноцид Галичини.
ББК 63.3(4УКР)62–4