Оксана ЖЕНЖЕРА, Лариса ГОНЧАРЕНКО
Голодомор: наслідки... До вшанування 80-х роковин Голодомору 1932–1933 рр. в Україні журнал «Українська культура» провів бліц-опитування серед митців, громадських діячів, науковців, публіцистів, журналістів, людей різного віку та фаху на тему «Голодомор: наслідки...»
Іван ГАМКАЛО
диригент, музикознавець, народний артист України, професор, членкоресподент Академії мистецтв України, член Європейської академії музичного театру
Це величезна трагедія, якої за тисячолітню історію українського народу не було. Були великі трагедії — завоювання, знищення матеріальної й духовної культури, народу, але то було нищення війною. Та щоб у мирний час винищували нарід, який годував не тільки себе, а й сусідні держави (українське зерно йшло на продаж в усю Європу), голодом?! Це не є газові камери, каторжна праця в таборах… Куля забирає життя одразу, а голод вбиває спочатку в людині людину. Багаточисельний народ — а за переписом 1897 року українців було набагато більше, аніж росіян — так зламали. Можливо, наш народ вчинив якийсь великий гріх? Можливо, його покарано за те, що не відстояв своєї державності? Дивуюся, що є люди, які заперечують або виправдовують ті жахи, і закон їх не карає.
Яніна КИВЕНКО вчителька
Голодомор 1932–1933 рр. має глобальні наслідки для України як у демографічному, так і на політичному та культурному рівнях. Від голоду
2
загинули цілі покоління людей, які любили землю і вміли на ній працювати, було втрачено історичну пам’ять нації, оскільки були знищені або повмирали батьки, що не встигли передати досвід від діда-прадіда. Смерть українських селян призвела до втрати традицій і звичаїв та деградації моральності українського народу. Пам’ять про трагедію тих років має об’єднати український народ навколо створення власної держави, розбудови громадянського суспільства та розвитку демократії. Ми повинні знати історію нашого народу і ніколи не забувати про голодомор в Україні, щоб знову не повторилося це жахіття.
Юрій ЛУКАНОВ
журналіст, голова Незалежної медіа-профспілки України
У мене по материнській лінії в прабаби з шести дітей вижило четверо. Коли покійна баба (одна з двох, що вижили) розказувала про те, що люди їли людей, то я не ставився якось до цього серйозно. Думаю, що вона від старості трохи фантазує. Коли ж на нас хлинув потік інформації з початком перебудови, то я бабу почав розпитувати і читати. Думаю, що після Голодомору й інших сталінських репресій в нашому народі поселився страх. від якого ми й досі не можемо остаточно позбутися.
Олесь СОЛОВЕЙ
художник, заслужений діяч мистецтв України
Голодомор — це біль за батьковими братами Іваном та Миколою, сестрою Оксаною, яких він ніколи не бачив, бо народився у 1941 році у дивом уцілілих моїх дідуся й бабусі Федора та Ганни Солов’їв із села Ярешки на Житомирщині. Голод — це сатанинська дія комуно-більшовиків проти народу-хлібороба, знищення його генофонду. Опісля, як наслідок мутація генотипу у тих, що вижили був прищеплений невідворотній страх бути покараним, бо земля асоціювалась з бідою і підневільною працею. Що зрештою і спричинило масове витікання молоді з села за 50–80-ті роки 20 століття, коли селянам почали видавати паспорти. А тепер, після руйнації колективних господарств та сільської інфраструктури одвічна мрія 80% сучасних селян — міські блага, або заробітки по світах. Драма нашої цивілізації — пересічні українці стрімко втрачають сакральний пієтет перед Землею, як ма тінкою-годувальницею, в той час, як на порядку денному стоїть продовольча безпека нашої планети. Голодомор та чорнобильська аварія — це вічний біль бездержавного народу у 20-му столітті.
Олег КОЦАРЕВ
письменник, журналіст, перекладач
Універсальна, концептуальна трагедія, котру, однак, майже кожен може «помацати». Скажімо, в мене під час Голодомору померла прабабуся — до речі, це було не в селі, а у великому місті, не треба думати, що Голодомор був лише сільською реальністю. А мій дід згадував, як від голоду йому здавалося, ніби сніг позеленів… Тортури голодом (котрі в СРСР у різних масштабах практикувалися регулярно) не просто вбивали мільйони. Тих, хто вижив, вони страшно калічили, це пекло, завжди продовжувало тліти в них, як би вони не хотіли все забути. І багато сьогоднішніх вад катастрофічно нецивілізованого українського суспільства — культ сили, всеохопна підлість, маніакальне споживання, апатія до всього нематеріального — в певному сенсі є «привітом» з тридцятих років. Щороку на День пам’яті я обов’язково запалюю свічку та ставлю її на вікно.
Роман КРУЦИК
Голова Київської міської організації Всеукраїнського Товариства «Меморіал» ім. В. Стуса
Наслідки Голодомору відчуваються і до сьогодні. Це було масове вбивство людей. Найгірше те, що для української нації було святе, коли помирала людина, її ховали за традиціями. А під час Голодомору переступали через трупи, сходили з розуму, їли своїх рідних, дітей. Це дуже позначилося на психологічному стані людей. Я, наприклад, знаю старших людей, які до сьогодні ще беруть маленькі торбинки, складають туди трошки пшениці,трошки проса, ховають десь по куточках, бо ще є відчуття страху, що може повторитися Голодомор. Політичні наслідки для України — напевно те, що нарешті згадали про жертви Голодомору і ця трагедія починає засуджуватися на міжнародному рівні. Я думаю, що це позитив для України — зрештою народ дійшов до правди.
Сергій ФОМЕНКО соліст гурту «Мандри»
Моя бабуся Олександра, розповідала мені про те, що відбувалося у нашому і в сусідніх селах у той час. Матері їли своїх дітей, померло дуже багато людей від голоду за «совєтів». А наша родина вижила, бо прадід, Гордій Хомич, мав у проваллі за городом якийсь погріб. А в погребі були залишки старої картоплі, напівгнилої та проростаючої. І завдяки отим залишкам вони з голоду і не померли, варили якийсь кисіль з яблук і груш дичок. А взагалі, більшого пекла для України, ніж за коммі, в історії я не знаю. Просто душогуби і сатаністи якісь. І за Голодомор вони ще не відповіли. Їх треба судити, цих коммі. А болванчиків-лєніних зруйнувати скрізь по Україні. І чим скоріше — тим ліпше.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА журналістка, блогер та громадська діячка Радянська влада цілеспрямовано знищувала мешканців українських сіл, а оскільки майже всі українці на той момент були селянами — де-факто чинився національний геноцид — винищувалась українська нація. Усі сучасні негаразди України є наслідком тих Голодоморів, які зруйнували наш генофонд, привчили українців — тих, що вижили, та їхніх нащадків — жити за принципами «моя хата скраю» і «аби гірше не вийшло». Маю двох знайомих — правнуків відомих повстанців. Вони не такі, як решта, — вони відчайдухи. Це залишки характеру, який так рідко зустрінеш нині серед нашого народу. Це таких, як вони, вбивали — і майже всіх вибили тоді. Пам’ятаємо наших загиблих. Знаємо, де наш ворог. Будуємо нову націю.
Оксана ЧЕПЕЛИК художниця
Після голодомору Україна перестала бути політичною нацією, наслідки чого ми переживаємо й досі. І те, що свої погляди я вже висловила вустами моїх героїв у моїх фільмах: «Реальний майстер клас», 52 хв., 2008 та «У затишку білих акацій», 85 хв., 2013. «У затишку білих акацій» — Дід Іван: «Була засуха. І великий неврожай. І якраз був період, коли створювалися колгоспи. У той рік не вродило, а у селян позабирали навіть те, що й вродило, ще й обклали податками. А голод почався у 33-му році, навесні. Як дощу не було, так ніхто і не полов город, щоб волога там хоч трохи зосталася. Відтак все заросло бур’яном, і вродила у тому бур’яні картопля. Оце на картоплі ми і вижили. Наш батько взяв родичку, дівчину, так вона коло нас і не вмерла, а так тоді люди вмирали на ходу. Півсела вимерло у 33-ому році». «Реальний майстер клас» — Андрій Жолдак: «Тут відбулися ряд вбивств і знищень мільйонів: голод, війна, голод, голод, десидентство і та ін. Ця територія накрита пам’яттю страху. Не тільки те, що вони розстріляли українське відродження, так, вони це робили і нищили мільйонами, та вони перебили хребет нації. Тепер пам’ять страху — в крові. Моя нація потребує сміливих відкриттів. Я вважаю, що наші фільми, наші вистави, наші виставки повинні бути точними, мистецтво сьогодні повинно таранить глядача».
Юрій ЖЕНЖЕРА службовець
Михайло ПОЛЯКОВ учень 9-го класу
За вікнами осінь, кінець листопада. В Україні згадують страшні часи Голодомору 1932–1933 років. Кожна людина в цей день ставить на підвіконні свічку жертвами голоду, який змінив українську націю назавжди. Старі люди згадують, що до Голодомору сусіди не зачиняли хати, бо навіть не могло виникнути й думки, що хтось у когось щось украде. Під час Голодомору сталінською владою було винищено більше чотирьох мільйонів людей. На «звільненні» землі завезли представників інших народів, менталітет яких значно відрізнявся від українського. Таким чином, змішавши народи, відбулася тотальна асиміляція українців. Наслідки Голодомору ми можемо побачити і сьогодні — це мовна проблема, дискримінація української культури та історії. Вважаю, що треба визнати Голодомор геноцидом українського народу на всіх рівнях у всіх країнах і нарешті подолати страх, підозрілість, невпевненість,злість у нашій свідомості.
Приїжджаючи в село в 70-х роках, будучи дитиною, я жив у тітки (батькової сестри) і коли йшов у село, то тітка завжди боялась, щоб хтось мене не вкрав. Пізніше виявилося, що вона пережила 2 голоди, за яких пропадали діти в нашому селі. Були випадки, коли матері різали одну дитину, щоб вижили інші. Люди й через 70 років боялися розповідати про цей жах. Нещодавно, будучи в селі, звернув увагу на стелу загиблим односельчанам під час Другої світової. Вразили цифри — на Черепин, Черепинку і хутір Григорівку (Тетіївський район Київської області) не повернулося з війни близько 200 чоловік. Згадав скільки померло під час Великого голоду — майже 1500!!! І це лише ті, яких змогли пригадати, коли складали Книгу пам’яті. Таке порівняння мене вразило — У СІМ РАЗІВ! Чотирирічна війна — і рік мирного часу. Це жахливо, коли, начебто своя, влада нищить своїх же людей! То хіба це не окупація була? Не можу уявити, як страшно було людям, котрі хоч трохи усвідомлювали те, що відбувалося. Усвідомити вповні весь жах і наслідки тих діянь важко й по сьогоднішній день. Це наше завдання і обов’язок майбутніх поколінь для не повторення будь-коли геноциду.
3
Стороженко М.А. «Передчуття Голгофи». 2008–2013. Полотно, олія
Андрій НАКОНЕЧНИЙ підприємець
Тема Голодомору — це свідчення того, що наше хворе на совок та постсовок суспільство намагається одужати, хоча історична пам’ять у нашому суспільстві майже відсутня, адже попри незаперечні факти репресій та відвертої брехні радянської влади у нас існують політики і жителі (громадянами важко таких назвати), що живуть міфом про «необхідну індустріалізацію», «необхідну колективізацію». Я не маю на увазі людей, яким все по барабану. Такі були у всі часи. Я маю на увазі людей, що висловлюються, ніби слухають, та, ніби продукують свої думки в пресі, телебаченні, Інтернеті. Так, людям, яким не хочеться знати про жахи Голодомору, тяжко нав’зати таку пам’ять, їм важко вийти за межі власного комфорту, але не можна терпіти публічне зневажливе ставлення до факту загибелі мільйонів людей. Для тих, хто звик жити виміром власного достатку, власного комфорту, я задаю прості питання: «Уявіть, що наш народ не зменшився на кілька мільйонів. Уявіть, що невбиті голодом люди мали б сім’ї та дітей, онуків. Уявіть, що в нашій країні було б більше науковців, інтелігенції, тобто носіїв знань і культури, підприємців, селян, робітників, взагалі, робочої сили. Уявіть, що ваші доходи були б більші в 2–3 рази, а якість життя була б вища в кілька разів за рівень у сусідніх країнах. А тепер скажіть, чи вартує ваше життя та життя ваших дітей тих совкових міфів, що постійно продукують чи то комуністи чи то північний сусід?» Багато хто розуміє такий підхід, хоча все одно вчити історію вони не будуть, то хоча б не будуть зава-
4
жати вчитися дітям. Як підприємець, я розумію, що загальна філософія споживання в нашому суспільстві при низькому рівні конкуренції та при низькій якості ресурсів є наслідком демографічної і культурної катастрофи, що відбулася давно, і, початком цієї катастрофи був Голодомор, продовженням війна, потім голод 46-го року. Я не сподіваюся на те, що за свого життя ми подолаємо всі наслідки цієї катастрофи. Але, як людина, я маю надію, що ми зможемо все ж таки одужати ментально, в першу чергу, від історичного невігластва, аби ми відчували себе людьми, аби наступні покоління жили краще.
Мирослава ВОЄДИЛО мистецтвознавець
«Я вірю, що ніщо не проходить безслідно, і що кожен найменший крок наш має значення для теперішнього і майбутнього життя», — А.П.Чехов повість «Моє життя». Усе з чим стикається людина в своєму житті (хороше чи то погане) — залишається на віки, викарбувавшись в її пам’яті, і впливає на поведінку, погляди, вподобання і приносить відповідні результати. Похмурі сторінки історії українського народу вплинули не тільки на постраждалих людей, але й на майбутнє покоління, на дітей, онуків, правнуків. І сьогоднішнє суспільство «пожинає плоди» відголосків голодомору. Можливо, сучасна молодь і не усвідомлює впливів подій 80-річної давнини, але вони надовго залишилися в людській підсвідомості, у відчутті настороженості, наляканості і, як це не прикро, будуть ще довго супроводжувати не тільки нас, але й наших нащадків.
Микола СТОРОЖЕНКО
народний художник України, академік НАМУ, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка
Не знали мільйони матерів, як і моя мати, Марія Артемівна, народжуючи своїх дітей у 1928 році, що вони вже були приречені нести на вівтар життя душі немовлят. Не знали, що їм уготоване пекло сатанинськими силами в моєму В’язовому, а це край слобід (Слобожанщина), і гетьманський край (Батурин). По всій Україні комуністична влада штучно задіяла тотальну колективізацію, репресії по великій традиції культури приватної власності на селі. Задіяна була так звана «червона мітла» (чорні галіфе, «отряди» на кожну хату по всіх селах України). Мої очі дворічної дитини, як і мільйонів дітей всієї України, все це бачили… А далі 1932–1933 рр. бачили і вже усвідомлювали і чули рани душі. Бо йшло від плачу і надривного крику матерів і розіп’ятих батьків. Мої дитячі очі були у страху — перед ними було чудовисько. Далі писати сьогодні, у 85 років важко, бо перед тими дитячими очима в 1928–32–33–37–39 виринають усі деталі щоденної та щоночної травми і трагедії, опухлі люди, трупи, канібалізм. Задіяна штучна смерть голодом знищила 50% села, залишаю право написати про це у повному об’ємі пізніше, а зараз кажу собі — зупинись, хоча знаю: антимораль і сатанинство в зірках того часу потрібно доносити до людей, щоб ті жахи не повторювалися в нових поколіннях. І все ж я поки зупиняюся. А ще й тому, що я створив станкову або антистанкову картину «Передчуття Голгофи» у 2013 р., в якій є відповідь на всі часи, в тому числі і на масштаб моралі і звірств 1932–33 років.
Лариса ГОНЧАРЕНКО педагог, журналістка, заступник головного редактора журналу «Українська культура»
...У сім’ї було семеро дітей. Один хлопчик помер до голоду. Навесні 33-го померло троє: двоє хлопчиків і наймолодша сестричка. Старшому було вісім, середульшому — трохи менше, сестричці — півтора року. Вона тільки-но навчилася повзати і постійно просила тоненьким голосочком: «Мамо, ї...» — їсти. Якось навесні 33-го мама варила баланду з бурячиння. Одна з дітлахів, Настя, дала сестричці, яка жалібно пищала, листочок. Та взяла його до ротика і померла прямо на руках у Насті. Спухлий від голоду Володя лежав на веретчині біля призьби. Мати, йдучи на колгоспне поле, суворо заборонила дітям давати йому що-небудь. А Володя ледве чутно промовляв: «Ванюшко, дай щось...» Десятилітній Ваня не витримав, не послухав матері й простягнув йому зірваний яблуневий пуп’янок. Усе життя він згадував, як на куточках Володиного рота виступила білозелена шума... Володі не стало того ж дня. Дітей не мали в чому ховати. Їх загортали у веретки і несли на цвинтар. Там люди, що ще мали сяку-таку силу, копали яму. Тільця опускали туди і так ховали. Діти вмирали на очах у матері, а вона нічого не могла вдіяти. Найстарша, 12-річна Федора, служила в директора школи, потім пасла худобу і так порятувалася. Десятирічний Іванко, трохи дужчий фізично, брав за ручку 5-річну Настю і ходив із нею по хатах. Хтось давав бурячок, хтось — ковтнути баланди, а щось і крали. Вони вижили. З осені 1932 до літа 1933 із сімох дітей вижили троє. Тьоті Федори нема вже більше 20 років. Мій батько Іван помер 1994-го. А тьотя Настя відійшла 2008-го. У цьому ж селі на Вінниччині у 1946 році трапився страшний випадок. Сусіди помі-
тили, що довго не видно ані матері, ані дочок і молодшого сина. Покликали міліцію, зайшли до хати і побачили спухлих матір із доньками, що лежали на долівці. Кинулися шукати хлопчика, відкрили казан — а там м’ясо варене... І в діжці — рештки дитини. Жінку й дочок повантажили на підводи й відвезли кудись. Так ніхто ніколи й не дізнався, що було з ними далі. Хата і подвір’я стали пусткою. Люди обминали це місце багато років. Хата розлізлася, поросла бур’янами, тільки дикі пси скавучали там... Про це все мені розповідав мій батько Гончаренко Іван Федотович та його сестра, моя тітка Глуховська Анастасія Федотівна. То як я маю ставитися до цього страхіття?! Воно пройшло через мій рід. Воно винищило половину мого роду. То як мені ставитися до моральних покручів, що сміють виголошувати якісь ганебні тиради про те, що це — не цілеспрямоване винищення українського села і народу в цілому? Я шукала імена своїх рідних у Книзі пам’яті Вінницької області, що зберігається у Меморіалі пам’яті жертв голодоморів. Побачила величезну кількість знайомих прізвищ у списку померлих у селі Лядова Могилів-Подільського району під час моторошного голоду 1932–1933рр. Прізвища родини свого батька, на жаль, не знайшла. Працівники Музею сказали, що треба шукати документи. Тепер маю за мету зробити все, аби відновити втрачені документи і внести доповнення до Книги пам’яті. Наслідки? Перше: це болюча пам’ять. Друге — незрушна переконаність, що ніколи ніщо подібне не може повторитися. Ми не допустимо.
Галина ТИЩЕНКО пенсіонерка
Голод був і після війни — 1946–47 рр. Пригадую, як ми дітьми цілий ден ходили поруч спиртзаводу, що був у нашому селі, і мали собі завдання зловити хоч один буряк
або картоплю, які впадуть з вантажівки, що возила на завод овочі на переробку. Старші хлопці рили ями, сподіваючись на те, що машину трухне добре, і щось та випаде з кузова. Водій те знав й інколи колесом у ту яму навмисне й попаде, мабуть, думав, хай діти щось додому візьмуть, бо такий голод усюди, а тут спирт все одно на Москву піде. Були старші за нас, які пам’ятали страшний голод 33-го. То вони говорили, що зараз краще, бо не вбивають за такі крадіжки. Нехай люди про таке знають, щоб ніколи-ніколи то не повторилося.
Марія ПРОЦЮК
політолог-міжнародник, аспірантка ЧНУ ім. Юрія Федьковича (Чернівці)
Голод ламає людину як особистість. У людському організмі відбуваються фізіологічні та психологічні зміни. Деформується емоційна сфера. Спотворюється мораль... Страшно! Бо так, саме такими є наслідки голоду для людини. А якими є наслідки голоду для держави? Кінець 1933-го: Україна виморена штучним голодом, втратила національну еліту, стоїть на руїнах храмів, позбулася всіх родинних цінностей, на десятиліття позбавлена національного, політичного та громадського життя! Одна річ, якщо йдеться про голод. Та зовсім інша, коли маємо на увазі голодомор — штучне, цілеспрямоване, методичне винищення нації і фізично, і духовно. Важливо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Адже нас, українців, могло б бути набагато більше! Але не будемо займатися «альтернативною історією» і міркувати, що було б, якби цієї страшної сторінки не було у книзі української історії. Бережімо пам’ять загиблих від Голодомору, адже ми як молоде покоління сучасної України просто зобов’язані відстоювати історичну справедливість і утверджувати у суспільстві нетерпимість до будь-яких проявів насильства! ИC.
5