1. Victor Vecherskyy Architecture and urban planning Left-Bank Ukraine. Identify, research, fixing by Оксана Женжера

Віктор Вечерський

ПАМ’ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ Й МІСТОБУДУВАННЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ 1

Міністерство культури і мистецтв України Державна служба охорони культурної спадщини Науково–дослідний інститут пам'яткоохоронних досліджень

Віктор Вечерський

ПАМ'ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ Й МІСТОБУДУВАННЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ Виявлення, дослідження, фіксація

A+C Видавничий дім А.С.С

Київ — 2005

ББК 85.113 (4Укр) В 18

Вечерський В.В. Пам'ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: Вияв* лення, дослідження, фіксація. — К.: Видавничий дім А.С.С, 2005. — 586 С. (Міністерство культури і мистецтв України, Державна служба охорони культурної спадщини, Науко* во–дослідний інститут пам'яткоохоронних досліджень).

Монографію присвячено питанням виявлення, дослідження й наукової фіксації пам'яток архітектури й містобудування Лівобережної України. Розглянуто стан проблеми та історію питання, проаналізовано джерельну базу, становлення сучасної парадигми історико–архітектурних досліджень, з'ясовано зв'язок цих досліджень з підготовкою Зводу пам'яток історії та культури України, простежено загальні процеси розвитку архітектури й містобудування в областях Лівобережжя, формування архітектурної спадщини. Основний обсяг монографії присвячено дослідженням 416 конкретних об'єктів архітектурної спадщини Київської області (лівобережної частини), Чернігівської, Полтавської, Сумської, Харківської, Донецької, Дніпропетровської областей. Текс* ти супроводжуються ілюстративними матеріалами, креслениками планів і пе* рерізів, історичною іконографією. Книга містить 1336 ілюстрацій. Наукове видання, розраховане на архітекторів, мистецтвознавців, урбаністів, культурологів, істориків, краєзнавців, працівників органів охорони культурної спадщини, активістів Українського товариства охорони пам'яток історії та культури і всіх, хто цікавиться українською історією та культурою. Бібліограф. постатейна. ISBN 966–8613–08–2

Рецензенти:

доктор архітектури, професор З.В.Мойсеєнко доктор архітектури, професор М.М.Дьомін

Затверджено до друку вченою радою Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, вченою радою Науково–дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури і мистецтв України

Відповідальний за випуск кандидат архітектури, доцент А.О.Пучков

Друкується за підтримки Державної служби охорони культурної спадщини

ISBN 966–8613–08–2

ПЕРЕДМОВА Ця книга присвячена дослідженням архітектурної та містобудівної спадщини Лівобережної України. Вона продовжує наукові й видавничі проекти, спрямовані на дослідження, фіксацію, облік та популяризацію пам’яток культурної спадщини України, у тому числі й різних її регіонів. Пам’ятки архітектури й містобудування є невід’ємною, найціннішою складовою нашої національної культурної спадщини. На її збереження спрямовані численні законодавчі акти — Закони України, Укази Прези* дента України, постанови Кабінету Міністрів України, державні й регіональні програми збереження пам’яток. У квітні 2004 р. Законом України затверджено Загальнодержавну програму збереження та вико* ристання об’єктів культурної спадщини на 2004–2010. Нею передбаче* но, зокрема, здійснити низку заходів щодо популяризації та розвитку об’єктів культурної спадщини, видання науково–методичної літератури з питань дослідження, охорони та реставрації пам’яток, комплектування цією літературою бібліотечних фондів, підготовку кадрів тощо. Зараз ми працюємо над реалізацією цієї програми. У цьому контексті дослідження Віктора Вечерського про пам’ятки кіль* кох областей Лівобережної України не тільки значно доповнює наші знання про предмет дослідження, а й вимагає відповідних організаційно–уп* равлінських дій щодо збереження описаних тут об’єктів культурної спад* щини. Автор продовжує традиції досліджень, розпочатих ще наприкінці 1970–х років при підготовці Зводу пам’яток історії та культури України. Ро* бота над Зводом триває і нині, проте перш ніж видавати цю підсумкову працю, корисно здійснити докладні монографічні дослідження окремих історико–культурних регіонів України, як це зробив автор цієї книги. Вона показує, наскільки ми ще мало знаємо й використовуємо в туристич* но–екскурсійній та виховній роботі історико–культурний потенціал національної культурної спадщини. Крім того, цією книгою започатковано новий і принципово важливий напрямок діяльності Науково–дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень, який тепер здатний виконувати не лише археометричні вишу* кування, а й повний спектр історико–архітектурних та історико–місто* будівних досліджень як окремих пам’яток, так і історичних населених місць та регіонів — від підготовки історико–архітектурних довідок та статей у Звід пам’яток до розроблення історико–архітектурних опорних планів міст, виз* начення історичних ареалів, створення генеральних планів розвитку за* повідників. Численні, складні й багатоманітні питання вивчення та збереження національної культурної спадщини вимагають об’єднання зусиль нау* ковців, громадськості, органів державної влади та місцевого самовряду* вання — всіх, кому не байдуже майбутнє України. Голова Державної служби охорони культурної спадщини

Микола Кучерук

Цю книгу автор присвячує світлій пам’яті своїх батьків – Вечерського Василя Прокоповича та Вечерської Світлани Василівни

ВСТУП

Виявлення, дослідження, фіксація пам'яток архітектури й містобудування Лівобережної України На початку ХХІ ст. Україна нарешті спро* моглася створити історію своєї архітектури. Книжка під назвою «Історія української архітектури» вийшла в світ у 2003 р. Великий колектив архітектурознавців (16 чоловік) зро* бив усе, що міг, і так, як міг. Це стало етапним явищем в історії національної культури й гідною відповіддю на виклик часу. На першій же текстовій сторінці цієї книжки ми можемо прочитати обнадійливе твердження про те, що з кінця ХХ ст. українське архітектурознавство та архітектурна історіографія вступають у но* вий, третій етап свого розвитку — проблемо* логічний. Якщо вірити нашим теоретикам, то цей вступ уже відбувся, а два попередні етапи були такими: історико–археологічний, або аналітико–краєзнавчий (ХІХ ст.) та структур* но–компіляційний, або описовий (остання чверть ХІХ — кінець ХХ ст.)1. На наш погляд, справжня проблема «проб* лемологічного етапу» полягає в тому, що ми намагаємося ґонорово вступити в цей етап, не виконавши тих завдань, які історико–архітек* турна наука мала завершити на попередніх етапах свого розвитку — краєзнавчому й опи* совому. Ми досі не дослідили всієї території України; ми не маємо повних списків (пе* реліків) пам’яток архітектури й містобудуван* ня, не маємо наукових описів і точної фіксації всіх наших пам’яток, їх надійної атрибуції, архітектурної хронології та архітектурної біб* ліографії. Не маємо навіть кодифікованої архітектурної термінології. Перелік того, чого нема, можна продовжити... А між тим у наших сусідів — росіян, поляків, і навіть білорусів — ці завдання значною мірою виконані. Тому нап* рошується невтішний висновок–передба* чення: при відсутності надійної фактологічної бази будь–які «проблемологічні» побудови будуть засновані на піску й розсиплються на порох при зіткненні з реальними фактами. Тому в цьому дослідженні автор, котрий є переконаним прихильником концептуаль* ності й проблемних підходів, свідомо вирішив зайнятися непроблемологічною, суто чорно* вою роботою в дусі наукової парадигми давно минулих часів. Бо та стара парадигма, на жаль, для нашого архітектурознавства лишається не*

обхідно актуальною і сьогодні, і завтра. Отже, читач знайде тут тексти виключно краєзнавчі, компіляційні та описові. Хтось же має займа* тися й таким приземленим копирсанням в ем* піричному матеріалі, щоб уможливити політ теоретичної думки майбутніх корифеїв. Ця книга присвячена дослідженню й науко* вому описові пам’яток архітектури й містобу* дування Лівобережної України. Під пам’ятками ми розуміємо окремі будівлі й споруди різних типів і різного функціонального призначення, їх комплекси та ансамблі (монастирі, садиби, палаци з парками тощо), а також рештки ста* родавніх поселень (городища, фортифікаційні лінії). Комплексом уважаємо групу об’єктів, об’єднаних територіально, ансамблем — гру* пу об’єктів, об’єднаних територіально й ком* позиційно. Все це називається законодавчо визначеним терміном об’єкти нерухомої куль* турної спадщини. У цій книзі ми розглядаємо і описуємо об’єкти культурної спадщини двох категорій: ті, які вже взяті на державний облік, вклю* чені до списків пам’яток і мають юридичний статус пам’яток культурної спадщини; ті, які лише виявлені, досліджені, але ще не взяті на державний облік. Згідно з чинним законодавством це — щойно виявлені па* м’ятки, які також підлягають охороні до часу, коли вирішиться питання про їх державну реєстрацію. До книги увійшли пам’ятки різної міри істо* рико–культурної цінності: і європейського рів* ня, такі, як Спасо–Преображенський собор та Троїцько–Іллінський монастир у Чернігові, і скромніші за своїм значенням об’єкти, як–от сільські парафіяльні храми, вітряки, земські школи кінця ХІХ ст. Регіон, охоплений цим дослідженням, — це Лівобережна Україна. Теперішнє геог* рафічне поняття Лівобережна Україна охоп* лює землі на схід від Дніпра, включаючи два історичних регіони: Північне Лівобережжя та Слобожанщину. Обидва є українськими етног* рафічними теренами, хоча землі Слобідської України з часу їх колонізації українцями у другій половині XVII ст. входили до складу Московського царства.

Мардер А., Пучков А. Вступ // Історія української архітектури / Ю.Асєєв, В.Вечерський, О.Годованюк та ін.; За ред. В.Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — С. 5.

Вступ Північному Лівобережжю належить особ* лива роль в історії України. Це терени най* давнішого хліборобського розселення і най* давніших зіткнень з кочівниками. Північна частина регіону — це історична Сіверщина, центром якої був Чернігів. Південна частина — землі колишнього Переяславського князівства. Велику культуротворчу роль Північного Лівобе* режжя дуже виразно схарактеризував Михайло Грушевський. «У віках XVII–XVІII (...) стара Сівер* щина стала лабораторією нового українського побуту, державності і культури козацької доби (...), виявила велику силу притягання не тільки для колишніх сіверянських волостей, але й для всього взагалі Східнослов’янського світу. Я заз* начаю се як проблему українських дослідів: дослідження старої Чернігівщини як великого культурного резервуару українського життя на протязі цілого тисячотіття, джерела української культури, що посилало звідси свої проміння в ріжних напрямках: в українських і неукраїнсь* ких землях. На протязі сього тисячоліття в житті сеї північної Сіверщини певними моментами брала перевагу активна сторона, і тоді вона ставала такою українською робітнею, де кува* лися нові форми української культури чи еко* номіки, або соціально–політичного життя (...). Іншими разами її роля більш консервативна: тоді вона зберігає і підтримує здобутки і досяг* нення української культури, не даючи перерва* тися золотій нитці української творчої тради* ції — до припливу нової хвилі активності. В обох разах, щоб пізнати розвій українського життя, (...) треба йти за сим сюди, до сих північних сховків, комор українського життя. Тут поховані секрети Старої України — і зародки Нової»2. Цю надто довгу цитату з класика ми навели для того, щоб пояснити причину нашого нау* кового зацікавлення саме цим регіоном Ук* раїни, який в історико–архітектурному аспекті до 1980–х рр. був досліджений явно недос* татньо. Крім суто наукових, раціональних причин, були ще й причини біографічного ха* рактеру: батьки автора походять з Чернігівщи* ни, тож цей регіон є «малою батьківщиною», з якою пов’язані певні сентименти — «любовь к родному пепелищу, любовь к отеческим гро бам», за висловом Олександра Пушкіна. Звісно, у нашому дослідженні охоплені да* леко не всі пам’ятки цього великого й багатого на культурну спадщину регіону, навіть не всі найвизначніші з них. До книги включені тільки ті пам’ятки, які дослідив, обстежив, описав (а подеколи — й виявив) автор особисто про* тягом 1975–2004 років. Це — ніби підсумок нашої особистої дослідницької праці в цій сфері за останні майже 30 років. У цих дослідженнях ми далеко не перші. Вивчення та фіксація пам’яток регіону розпо*

Михайло Грушевський. Рисунок автора 1976 р. чалися ще у першій половині ХІХ ст. Першими дослідниками були наші класики — Тарас Шев* ченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костома* ров, а також М.Арандаренко, П.Раздольський, Д.Деменков, В.Пассек. Найсерйозніші дос* лідження належать перу архієпископа Філарета Гумілевського, котрий очолював єпископські кафедри спершу в Харкові, а потім — у Чер* нігові й підготував і видав багатотомні істори* ко–статистичні описи своїх єпархій. Усі ці істо* рики й краєзнавцi призбирували первинний матерiал, ще без систематизацiї, осмислення i побудови якихось наукових концепцiй. Початок ХХ ст. принiс справжнiй розквіт архiтектурознавчих дослiджень. Найвизначніші тогочасні вчені — Г.Павлуцький, I.Грабар, Ю.Редiн, В. i Д.Щербакiвськi, М.Шумицький, М.Макаренко, К.Широцький, дещо пiзнiше — П.Савицький, В.Модзалевський, С.Тарану* шенко, Ф.Ернст, П.Жолтовський — широко роз* горнули дослiдження архітектурної спадщини Північного Лівобережжя і Слобожанщини, дохо* дячи розмаїтих висновкiв. З них найгрунтов* нiше студiював архiтектуру Микола Макаренко. Можемо згадати його визначні праці «На родине последнего гетмана запорожского П.И.Калны* шевского» та «Памятники украинского искус* ства XVIII века». Петро Савицький є автором

Грушевський М. Чернигів і Сіверщина в українській історії // Чернигів і Північне Лівобережжя. — К.: ДВУ, 1928. — С. 116–117.

Вступ

Степан Таранушенко у молоді роки дуже цікавої праці про архітектуру старого Чернігова (цю працю, пiдготовлену до друку в 1917 р., на жаль, було видано тільки 1992 р.). Серед дослідників радянської доби най* більший внесок в дослідження архітектурної спадщини Лівобережжя зробили С.Тарану* шенко, П.Юрченко, М.Цапенко, І.Моргилевсь* кий, Г.Логвин, Д.Яблонський, В.Ленченко, А.Карнабід, М.Говденко, В.Мойсеєнко, Н.Но* ваковська. С.Таранушенко досліджував Покровський собор у Харкові, Лизогубівську кам’яницю в Седневі, архітектурні пам’ятки Слобожанщи* ни XVII–XVIIІ ст., монументальну дерев’яну архітектуру Лівобережжя тієї ж доби. Г.Логвин у своїх працях описав архітектурні й мистецькі пам’ятки всіх регіонів України, у тому числі й Лівобережжя. Важливим джерелом є праця М.Цапенка «Архитектура Левобережной Укра* ины XVII–XVIIІ веков». У монографії Д.Яблонсь* кого, присвяченій дослідженню порталів в українській архітектурі, проаналізовано тек* тоніку й декор порталів пам’яток Лівобережної України. А.Карнабід багато десятиліть са* мовіддано досліджує і захищає пам’ятки Чер* нігова і Чернігівщини. Відповідні матеріали про пам’ятки архітек* тури Лівобережної України увійшли до видано* го у США 1956 р. двотомника В.Січинського «Історія українського мистецтва: Архітектура», 1–го тому «Нарисів історії архітектури Ук* раїнської РСР» (1957 р.), багатотомної «Історії українського мистецтва», 6–го тому «Всеоб*

щей истории архитектуры», присвяченого архітектурі Росії, України і Білорусії (1968 р.). Новітній етап досліджень архітектури й міс* тобудування Лівобережжя характеризується появою кількох фахових періодичних видань і, як наслідок, ширшою, ніж у попередні періоди, публікацією результатів архітектурних, місто* будівних, реставраційних досліджень, появою нових добре обгрунтованих атрибуцій пам’яток. Для теми нашого дослідження важ* ливими є публікації Л.Крощенка, С.Юрченка, В.Ленченка, В.Пуцка, М.Говденко, В.Чепели* ка, І.Бондаренко у 5–ти випусках щорічника «Архітектурна спадщина України», статті укра* їнських архітекторів, реставраторів і мистецт* вознавців у збірнику праць «З історії українсь* кої реставрації», збірниках наукових праць НДІТІАМ «Теорія та історія архітектури і місто* будування», журналі «Пам’ятки України: історія та культура» тощо. Використовувані нами у цьому дослідженні архівні матеріали поділяються на дві групи: – текстові; – іконографічні й проектні. Текстові архівні матеріали щодо архітек* турних пам’яток регіону — це різноманітні пе* реписні, будівничі книги, розписні списки міст Чернігова, Переяслава, Путивля, Ніжина, Сум і багатьох інших, що зберігаються у фон* дах колишнього Московського архіву Мініс* терства юстиції (нині — РДАДА). Частина з них опублікована. В цих описах містяться іноді настільки докладні описи споруд і комплексів, особливо фортифікаційних, що стає можли* вою їх науково вірогідна реконструкція. Важливими джерелами щодо монастирсь* ких комплексів є їхні описи. На підросійській Україні вони складалися після 1764 р. у зв’язку з секуляризацією монастирських маєтностей. У ЦДІАУК, ДАЧО, РДІА зберігаються докладні описи багатьох монастирів Північного Лівобе* режжя і Слобожанщини. У фондах установ Генерального уряду Геть* манщини, які зберігаються в ЦДІАУК, особли* во у фондах Генеральної військової канцелярії, відклалося дуже багато документів щодо будівництва в Лівобережній Україні, особливо того, яке велося державним коштом або під наглядом державних органів. Це справи про будівництво і реконструкцію різних споруд, комплексів і цілих міст — Глухова, Переяслава, Ніжина, Чернігова, Батурина, Козельця тощо. Іконографічні матеріали про архітектурні об’єкти регіону в архівах представлені досить скромно, проте вони мають велику цінність для дослідника. Найважливіші з них — малюнки, гравюри й літографії, що фіксують загальні виг* ляди, панорами, перспективи міст, комплексів і ансамблів, дереворити й мідьорити чернігів* ських та новгород–сіверських стародруків XVII–XVIII ст. Їм присвячена чимала література. Більшість з них опубліковані у різних виданнях.

Вступ Значну цінність мають і фотографії 2–ї половини ХІХ — початку ХХ ст., що фіксують окремі архітектурні об’єкти, а також їх компо* зиційну роль у забудові тогочасних міст і сіл. Вони зберігаються в Ленінградському від* діленні Інституту археології Російської Ака* демії Наук (Санкт–Петербург), у багатьох ук* раїнських архівах. Найповніша збірка таких фотодокументів зберігається в Довідково– інформаційному фонді НДІТІАМ. Проектних матеріалів щодо будівель і спо* руд, давніших середини XVIII ст., сбереглося дуже мало. Проте важливим, досі недооціне* ним джерелом є проектні матеріали ХІХ — початку ХХ ст. щодо реконструкцій, добудов і перебудов архітектурних об’єктів. Ці кресле* ники, нерідко виконані вправно і високопро* фесійно, фаховими архітекторами, дають нам уявлення про те, як виглядали в їхні часи певні архітектурні споруди регіону. Ці проектні ма* теріали зберігаються у фондах РДІА, ЦДІАУК, обласних архівах. Багато визначних архітектурних пам’яток у цьому регіоні було знищено протягом ХХ ст. Ці нищення здійснювалися в декілька етапів і мали, здебільшого, одну суто політичну при* чину — ідеологічну несумісність з метою і зав* даннями правлячого комуністичного режиму. По деяких областях відсоток втрат сягає понад 50% (Полтавщина). Детально це питання вис* вітлено у нашій монографії 2002 р. «Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України» та в книзі 2004 р. «Втрачені святині», тому тут ми докладніше на цій темі спинятися не будемо. Свідома й планова охорона й реставрація пам’яток архітектури в регіоні розпочалася зразу по закінченні в краї бойових дій другої світової війни. Викликано це було як значними обсягами руйнувань, так і загальним піднесен* ням патріотизму, з яким режим мусив не тільки рахуватися, а й використати в своїх політичних цілях. Першими реставраторами в Чернігові стали росіянин П.Барановський та українець М.Холостенко. Згодом у практичній роботі сформувалася плеяда блискучих українських реставраторів 1960–х — 1980–х рр., котрі створили знану й авторитетну колись укра* їнську школу реставрації. За останні 25 років чимало архітектурних ансамблів і комплексів регіону стали об’єкта* ми реставрації та відповідних наукових дос* ліджень. Це Чернігівський Троїцько–Іллінський та Лубенський Мгарський монастирі (дос* лідження М.Говденко), Новгород– Сіверський Спасо–Преображенський монастир (дослід* ження В.Маркіза та В.Лук’янченка), Пу* тивльський Мовчанський монастир (В.Тегу* бов), Софроніївський монастир під Путивлем (В.Биков та інші), Святогірський монастир на Донеччині (М.Говденко, Ю.Ліфшиц та інші), Густинський монастир на Чернігівщині (В.Косьяненко), Максаківський монастир там

Григорій Логвин же (С.Юрченко), Здвиженський монастир у Полтаві та інші. За останні десятиріччя українські рестав* ратори та історики архітектури дослідили багато окремих пам’яток архітектури Лівобе* режжя. Це, зокрема, Покровська церква у с.Сулимівці на Київщині (дослідження І.Іва* ненко, С.Юрченка, А.Шамраєвої), Успенський собор у Харкові (В.Корнєєва), Трьохсвяти* тельська церква у с. Лемешах на Чернігівщині (В. та І.Іваненки, В.Трегубов, Н.Селіванова), Спасо–Преображенський собор у м. Ізюмі на Харківщині (М.Говденко), низка дерев’яних храмів (дослідження фахівців інституту «Укр* західпроектреставрація») тощо. Деякі з цих досліджень дозволили їх авто* рам запропонувати нові аргументовані атри* буції відомих пам’яток (Покровська церква у с. Сулимівці тепер датується не 1629 р., а 1708 р.), з’ясувати вельми складну будівель* ну історію пам’яток, відтворити безнадійно знівечений екстер’єр пам’ятки (дослідження М.Говденко щодо собору Чернігівського Тро*

Вступ їцького монастиря та Спасо–Преображенсь* кого собору в Ізюмі, В.Безякіна і О.Граужиса щодо церкви Різдва Богородиці в смт Седневі на Чернігівщині). Все це збагатило як істори* ко–архітектурну науку, так і реставраційну практику. Реставраційна практика вимагає уважного неупередженого аналізу. У ній є не тільки здо* бутки, але й втрати, пов’язані з суб’єктивними підходами до пам’ятки, браком належних знань, прагненням досягти стилістичної єд* ності, недооцінкою ролі архітектурної пам’ятки як історичного джерела. Так, при реставрації в 1960–1965 рр. Покровського собору в Харкові (В.Петичинський, В.Корнєєва) було необгрун* товано розібрано частину споруди, яка з’єдну* вала собор з дзвіницею і була, за висновками Г.Логвина, зведена одночасно з собором та дзвіницею, але не мала перев’язання швів му* рування, бо різновисокі частини споруди були розділені деформаційними швами. При рестав* рації Катерининської церкви в Чернігові в 1947–1955 рр. було необгрунтовано змінено форми бань, чим до певної міри спотворено си* лует пам’ятки. При реставрації Успенської церкви у с. Лютенька на Полтавщині внаслідок некваліфікованих дій реставраторів пам’ятка взагалі розвалилася. Ці приклади показують необхідність докладного вивчення як кожної конкретної пам’ятки, її матеріально–технічної структури, так і особливостей архітектури пев* ної доби і певного регіону. В останні десятиліття (з 1980–х рр.) були

Зруйнована церква в Лютенці

здійснені перші досить системні дослідження пам’яток Лівобережної України при підготовці кількох наукових довідкових видань. Їх започат* кування на зламі 1970–х — 1980–х рр. давало певну надію на створення повного ком* пендіума архітектурних пам’яток України. Етапним довідковим виданням став 4–том* ний ілюстрований довідник–каталог «Памят* ники градостроительства и архитектуры Укра* инской ССР», виданий у Києві російською мовою протягом 1983–1986 рр. У ньому зібрані текстові довідки, кресленики і фото понад 2000 пам’яток містобудування і архітек* тури всіх регіонів України, у тому числі й об* ластей Лівобережжя. Серйозними недоліками цієї праці стали її неповнота (охоплені тільки пам’ятки архітектури республіканського зна* чення, та й то не всі, а з деякими, цілком довільними винятками), численні помилки та свідомі спотворення інформації, викликані небажанням адекватно відтворити особли* вості об’єктів церковної архітектури. З початку 1980–х рр. і дотепер триває ро* бота над створенням Зводу пам’яток історії та культури України, до якого має увійти науково коректна текстова й графічна інформація про всі пам’ятки культурної спадщини України, у тому числі й щойно виявлені (всього 130–150 тисяч об’єктів). На сьогодні видано лише два перших томи по м.Києву, які показа* ли надзвичайно високу наукову й практичну цінність здійсненої праці. Том по Чернігівській області підготовлено і здано до видавництва, а томи по Київській, Полтавській, Сумській та інших областях ще у стадії підготовки, яка невідомо коли завершиться. Автор цієї книги підготував близько 70 статей про пам’ятки архітектури до тому «Чернігівська область», близько 200 — до тому по Сумській області, а також кілька найважливіших статей до тому по Полтавській області. У 2000 р. видано довідкове видання «Пам’ятки архітектури й містобудування Укра* їни: Довідник Державного реєстру національ* ного культурного надбання» за редакцією А.Мардера та автора цієї книги. Видання містить 90 статей авторства В.Вечерського, а також написані нами загальні характеристики архітектурної спадщини усіх регіонів України. Цей довідник містить інформацію тільки про найвизначніші пам’ятки України, й тільки про ті, які збереглися в доброму технічному стані. У 1980–х — 2000–х рр. у різних виданнях опубліковано близько 50 статей автора цієї праці, присвячених вивченню та охороні архітектурної спадщини Лівобережжя. Вивча* лися як окремі міста (Ромни, Путивль, Глухів, Полтава, Чернігів, Суми, Новгород–Сіверсь* кий, Лебедин, Ніжин, Охтирка, Тростянець), так і загальні питання, а також джерельна база. Підсумковими, до певної міри, можна вважати відповідні статті автора в енциклопедичних

Вступ довідниках «Чернігівщина» (К., 1990) та «Пол* тавщина» (К., 1992), а також його кандидатсь* ку дисертацію «Архітектура й містобудування України доби Гетьманщини (Особливості становлення і розвитку. 1648–1781 рр.)» (К., 2001). Протягом 1986–1991 рр. автор цього дос* лідження виявив рештки комплексів пам’яток архітектури, які доти вважалися цілком і без* поворотно втраченими: міська цитадель у Путивлі, загальноміські фортеці в Глухові й Ромнах, Софроніївський, Крупицько–Бату* ринський, Пустинно–Рихлівський, Глухівсь* ко–Петропавлівський монастирі; досліджено також Гамаліївський та Путивльський Мов* чанський монастирі. Все це доповнило і на* віть певною мірою змінило наші уявлення про архітектуру регіону. При підготовці вже згадуваного Зводу пам’яток історії та культури, обстежуючи ліво* бережні області України, автор з різною мірою докладності дослідив кількасот пам’яток. При цьому були виявлені невідомі доти пам’ятки архітектури, про які або взагалі нічого не було відомо, або які вважалися повністю втрачени* ми. Це Троїцька дерев’яна церква, збудована останнім кошовим Запорозької січі П.Кални* шевським у с. Пустовійтівці на Сумщині, де* рев’яні церкви, датовані 1730 р., у селах Боб* рик та Чуйківка на Сумщині, муровані храми 2–ї пол. XVIII ст. у селах Суличівка на Чер* нігівщині, Глинську на Сумщині, будинок Миклашевських 1730–х рр. у Глухові, а також старовинні церкви у багатьох селах довкола Глухова — колишньої столиці Гетьманщини. Всі ці об’єкти включені до даного видання. Зараз у розглядуваному регіоні (Київська, Чернігівська, Полтавська, Сумська, Харківсь* ка, Донецька, Дніпропетровська області) відо* мо понад 3680 об’єктів культурної спадщини, що за видовим визначенням належать до об’єктів архітектури й містобудування. З них 560 пам’яток національного значення, 1806 — пам’ятки місцевого значення. Решта — близько 1320 об’єктів — це так звані щойно виявлені пам’ятки невизначеного юридичного статусу. Стан обліку й збереження пам’яток ар* хітектури й містобудування регіону далекий від оптимального. Щоб у цьому пересвідчити* ся, достатньо погортати сторінки цієї книги — на фотографіях технічний стан пам’яток зафіксований цілком об’єктивно, без кон’юнк* турного ретушування. Найголовнішою проб* лемою на сьогодні є відсутність Державного реєстру щодо пам’яток архітектури та місто* будування національного й місцевого значення. Частиною цієї проблеми є становище так зва* них щойно виявлених пам’яток, які «щойно» виявлені 5–10 років тому, а їх юридичний ста* тус досі не з’ясований: чи це пам’ятки, чи не пам’ятки. Чимало таких «щойно виявлених» об’єктів ми включили до цієї книги. Наше став*

лення до них однозначне — всі вони мають отримати юридичний статус пам’яток ар* хітектури й містобудування. Проте в останні роки у цій сфері сталися й позитивні зміни: відреставровано повернуті релігійним громадам раніше занедбані й по* руйновані не тільки окремі храми, а й великі комплекси, такі як Спасо–Преображенський монастир у Новгороді–Сіверському, Мов* чанський монастир у Путивлі, Козелецький Георгіївський монастир, Святогірський монас* тир на Донеччині. Відроджуються навіть геть понищені Софроніївський, Максаківський та Охтирський Троїцький монастирі. Причому позитивних результатів досягають там, де вдається забезпечити співпрацю релігійних організацій з державними органами, у тому числі й з органами охорони культурної спад* щини, органами містобудування та архітекту* ри, фаховими реставраторами, а також зі спонсорами, меценатами, місцевою гро* мадськістю. Основна частина книги, що починається одразу за цим вступом, має таку структуру: пам’ятки архітектури й містобудування згру* повані по розділах за областями — Київська, Чернігівська, Полтавська, Сумська, Харківсь* ка, Донецька, Дніпропетровська. Кожен розділ відкривається вступною статтею про архітек* турно–містобудівну спадщину відповідної об* ласті. У межах кожного розділу статті про пам’ятки розміщені за алфавітом назв районів і населених місць у межах району. Першими йдуть статті про пам’ятки обласного центру (якщо вони є у відповідному розділі). Статті про пам’ятки певного населеного місця розміщені за алфавітом власних назв цих пам’яток. Типова структура кожної статті визначена з критичним урахуванням досвіду, набутого при написанні Зводу пам’яток історії та культури України. Спершу в статті дається інформація про розміщення і роль об’єкта у середовищі, в містобудівній структурі. Потім — історична інформація про виникнення та функціонування об’єкта, його перебудови, руйнування, відбу* дови, про його сучасний стан, а також про його зв’язок з історичними подіями чи видат* ними особистостями. Далі йде архітектуроз* навчий опис об’єкта, який закінчується загаль* ною оцінкою його історико–культурної цінності та суспільної значущості. У разі необхідності подається також інформація про рестав* раційні роботи, про дослідників, котрі виявили і вперше дослідили ту чи іншу пам’ятку. Якщо пам’ятка узята на державний облік, це вка* зується наприкінці статті з зазначенням охо* ронного номера. Після кожної статті подається перелік використаних бібліографічних та ар* хівних джерел. Описуючи пам’ятки та об’єкти архітектур* ної спадщини, ми намагалися дотримуватися

Вступ загальновживаної термінології, не вносячи якихось новацій, бо це не входило в наші зав* дання. Адже загальновідомо, що про тер* мінологію не сперечаються, а домовляються. Проте нині кодифікація української терміно* логії в галузі архітектурознавства ще далека від завершення. Тут поки що спостерігаємо такі прикрі явища, як значне зросійщення термінології і ніби на противагу цьому — не* виправдане засмічення термінологічного поля полонізмами, а також намагання заради «мов* ної чистоти» вилучити терміни іншомовного походження. Чого варті хоча б багаторічні на* магання некомпетентних в архітектурі ревни* телів чистоти української мови вилучити з ук* раїнського термінологічного тезауруса термін «купол» (замінити на баню), «щипець» (замінити на «шпиль»), або жаргонний російський термін «парус» перекласти як «вітрило» (замість загальновживаного «пан* датив»). Тому у цій книзі ми дозволили собі паралельне вживання деяких фахових термінів: купол–баня, хрестовокупольна сис* тема–хрещато–банева система, розріз–пе* реріз, наличник–лиштва тощо. Ілюстративний матеріал до кожної статті підібрано з таким розрахунком, щоб якнай* повніше схарактеризувати кожен об’єкт. Тому даються, як правило, фото загального вигляду і плану, а при потребі — генеральний план,

розрізи, фото панорам, фрагментів, деталей та інтер’єрів, історична іконографія, проектні кресленики. Наприкінці книги у додатках подано пос* торінковий покажчик статей і перелік уживаних скорочень. Насамкінець автор має приємність висло* вити щиру вдячність усім колегам, котрі допо* магали в роботі над книгою, в призбируванні й оновленні ілюстративного матеріалу, чиї по* ради й дружня критика дозволили удоскона* лити нашу працю. Це голова Державної служби охорони культурної спадщини Микола Куче* рук, доктори архітектури, професори Микола Дьомін і Зоя Мойсеєнко, кандидат архітекту* ри, професор Леонід Прибєга, кандидат архітектури, доцент Андрій Пучков, головні архітектори м.Суми Володимир Биков та м.Глухова Валерій Грибан, головний редактор журналу А+С Борис Єрофалов, директор Нау* ково–дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Олена Сердюк, фотографи Олек* сандр Ранчуков (Київ) та Юрій Москаленко (Глухів), дизайнери Оксана Женжера та Юрій Женжера, а також численні співробітники за* повідників, музеїв, місцевих органів містобу* дування та архітектури, органів охорони культурної спадщини, місцеві краєзнавці, безкорислива допомога котрих уможливила здійснення наших досліджень.

Г.Нарбут. Руїни. Архітектурний мотив. 1917 р.

Київська область Лівобережна частина Київської області обiймає частину iсторичних теренів Сiверщи ни та Переяславщини. За Княжої доби це були території Чернігівського та Переяславського князівств, у добу Гетьманщини — Київського та Переяславського полків. З початку ХІХ ст. й до 20–х рр. ХХ ст. ці землі належали до Чернігівської та Полтавської губерній. Архiтек турно–мiстобудiвна спадщина цього реґіону датується, переважно, XVII — початком ХХ ст. і найяскравiше представлена пам'ятками доби Гетьманщини (українське вiдродження i бароко) та класицизму. В областi загалом узято на державний облiк 208 пам'яток архiтектури, з яких 91 — національного значення. Відомо понад 120 виявлених пам'яток архiтектури. До Списку iсторичних населених мiсць України з лівобе режної Київщини включені Переяслав–Хмель ницький та Яготин. Переяслав–Хмельницький є одним із най визначніших історичних міст не тільки цього реґіону, а й України–Русі. У ньому діє Націо нальний iсторико–етнографічний заповiдник «Переяслав», створений постановою Ради Мiнiстрiв УРСР вiд 13 березня 1979 р. на базi 29 нерухомих пам'яток iсторiї та культури, Музею народної архiтектури та побуту, iсто ричного та iнших музеїв мiста. Він включає також ансамблi Вознесенського монастиря

та Михайлiвської церкви. У музейному фондi — понад 170 тисяч одиниць зберiгання, що ста новить основу 17 музеїв та окремих експо зицiй у складi заповiдника. Основнi з них: Переяславський музей народної архiтектури та побуту (створений 1964 р., територiя 30 га, 239 пам'яток народної архiтектури, у фон довiй збiрцi 127 тисяч одиниць зберiгання), Музей народного одягу (15 тисяч одиниць зберiгання), Музей архiтектора В.Г.Заболот ного (1,5 тисячi експонатiв), Музей Г.Сковороди (створений 1972 р., понад 6 тисяч рукописних книг i стародрукiв), Музей давньоруської архiтектури (створений 1982 р.), Музей коб зарства (створений 1989 р.), музеї хлiба, космонавтики, письменника Шолом–Алейхе ма тощо. Статус національного заповіднику надано Указом Президента України від 1 червня 1999 р. З 2003 р. заповідник пiдпо рядкований Міністерству культури та мис тецтв України. 1. Бориспільський район, с.Сулимівка. Церква Покрова Богородиці Мурована церква стоїть у центрі села при дорозі з Баришівки й с.Кучакова у с.Малу Стари цю неподалік ландшафтного парку, що зберігся від садиби колишнього власника села А.Вой

Церква Покрова Богородиці в Сулимівці. Загальний вигляд з півдня. Фото автора 1988 р.

Київська область

Вигляд церкви з південного заходу. Фото автора 1988 р. Фрагмент південного фосаду церкви. Фото автора 1988 р. цеховича. Церква є архітектурною домінантою села, а її дзвіниця — композиційний орієнтир на шляху з Кучакова в Сулимівку. Церква тридільна, однобанна, з прямо кутними навою і бабинцем та гранчастим вівтарем. Вона мурована з цегли й потинько вана. Дах і верхи укриті покрівельною сталлю по дерев'яних кроквах і кружалах. До кінця ХХ ст. датою спорудження цієї пам’ятки вважалися 1621–1629 рр., а фундато ром — гетьман Іван Сулима, котрому належало село. Проте дослідженнями реставратора С.Юрченка та історика А.Шамраєвої доведено, що мурована церква була збудована 1708 р. замість занепалого однойменного дерев’яного храму. Фундатором був онук гетьмана, гене ральний хорунжий Іван Федорович Сулима. Церква неодноразово ремонтувалася, зокре ма в 1767, 1785, 1835, 1845, 1856 рр. У 1905 р. вона зазнала суттєвих перебудов: тоді було розібрано західну стіну бабинця й добудовано притвор із двоярусною дзвіницею; добудовано тамбури перед північним і південним входами, а також ризницю; змінено форму центральної бані, яку зробили дуже приземистою; ліквідо

Київська область

Південний фасад церкви. Обмір з елементами реконструкції С.Юрченка

Поздовжній переріз церкви. Реконструкція станом на перший будівельний період

План церкви. За С.Юрченком і В.Вечерським вано декоративні маківки на гребенях дахів ба бинця й вівтаря. Це дещо спотворило первісну композицію будівлі. Пам’ятку досліджено про тягом 1977–1979 та 1988–1990 рр. (В.Іванен ко, І.Іваненко, С.Юрченко, А.Шамраєва та інші) й протягом 1990–х рр. здійснено рестав раційні роботи. За радянської влади церква стояла закритою, зараз використовується за первісним призначенням. З цього храму похо дять визначні пам’ятки українського малярства: знаменита храмова ікона Покрова Богородиці (30–і рр. XVIII ст.) та портрети Сулими і Сулими хи (середина XVIII ст.). Вони зберігаються в Національному художньому музеї (Київ). Типологічно сулимівська церква належить до класичного в українській церковній правос лавній архітектурі типу тридільного однобан ного храму. Щоправда, первісно церква була хоча й однобанною, проте триверхою, за ра хунок декоративних маківок над бабинцем і вівтарем, накритими вальмовими дахами. Центральна баня сферична, має світловий підбанник — восьмигранний зовні й цилін дричний всередині (загальна внутрішня висота бані становить 17,25 м від підлоги до склепіння). Підбанник лежить на підпружних арках і трикутних пандативах. Бабинець пе рекрито циліндричнм склепінням, вівтар —

напівлотковим. Вікна з арковими перемичка ми розміщені досить високо, над ними — розпалубки. Декор в інтер’єрі обмежується профільованими імпостами на лопатках. Іко ностас не зберігся. Зовні форми пам’ятки монументальні: фасади членуються пілястрами, вінчаються масивним розкріпованим карнизом. Архітек турні форми прибудов 1905 р. суголосні стилістиці самого храму (схоже вирішення пілястр, карнизів, однаковий профіль цоколя, схожі форми двоярусних верхів церковної бані й дзвіниці). Перший ярус дзвіниці тридільний, містить сходову клітку; другий ярус — восьме рик з арковими отворами дзвону. Під дзвіни цею є підвал, а під навою церкви — крипта. Церква в Сулимівці є унікальною пам’ят кою архітектури доби Гетьманщини. Це один з архаїчних прикладів перенесення у мурова ну елітарну архітектуру розпланувально–прос торової структури українського традиційного дерев’яного храму. Стилістику цієї пам’ятки можна визначити як ренесансно–бароковий синтез в умовах хронологічної ретардації. Як пам’ятка архітектури національного значення вона має охоронний № 922. Джерела: 1. Логвин Г. По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки. — К.: Мистецтво, 1968. — С. 64. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украин" ской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 1. — К.: Будівельник, 1983. — С. 122. 3. Стороженко А. Очерки Переяславской старины. — К.: Тип. Г.Фронцкевича, 1900. — С. 214–220. 4. Шамраєва А., Юрченко С. Покровська церква в Су" лимівці на Київщині // З історії української реставрації. — К: Українознавство, 1996. — С. 94–97.

Київська область 2. Броварський район, с.Гоголів. Церква Різдва Богородиці Дерев'яна церква з дзвіницею розташова на у рівнинній місцевості в центрі села серед високих дерев. З огляду на це її композиційна роль як архітектурного акценту в забудові села обмежена лише прилеглою територією.

Церква Різдва Богородиці у с.Гоголеві. Вигляд з півдня. Фото З.Гудченко 1986 р. Дерев'яна церква на цьому місці була збудо вана в 1827 р. 1862 р. вона занепала і замість неї у 1863 р. спорудили нову дерев'яну церкву на цегляному підмурку. Вона була хрещатою, п'ятизрубною, однобанною. Центральний зруб був квадратовим у плані, рамена — прямокутні, укорочені. У класицистичних традиціях чолові грані рамен вінчалися трикутними фронтонами; баню сферичної форми ніс світловий восьмерик.

1864 р. у північно–західному куті церков ного двору була збудована дерев'яна двоя русна дзвіниця типу «четверик на четверику», увінчана сферичною банею. У 1880–х рр. церква зазнала рекон струкції з розширенням: обабіч вівтаря при будовано квадратові в плані дияконник і жер товник; південне, північне і західне рамена значно видовжені за рахунок прибудови до даткових прямокутних у плані зрубів; у двох західних міжраменнях влаштовано притвори. При цьому вирізано східну, південну й північну стіни центрального зрубу, замінені парами колон (крім східного боку). Унаслідок цієї ре конструкції церква стала хрещатою дев'я тидільною. У період 1908–1914 рр. окремо розташовану дерев'яну дзвіницю розібрали, прибудувавши натомість до західного рамена нову двоярусну дзвіницю. Нині церква складається з хрещатого дев'ятидільного ядра і прибудованої впритул дзвіниці. Всі компартименти прямокутні в плані. Приміщення в міжраменнях нижчі від рамен, увінчаних трикутними щипцями. Світловий восьмерик несе гранчасту шоломо видну баню. В інтер'єрі перехід від четверика до восьмерика здійснено за допомогою тра диційної для другої половини ХІХ ст. системи пласких трикутних пандативів, поєднаних із зрізаною чотиригранною пірамідою. Дзвіниця належить до типу «восьмерик на четверику». Її вінчає типово російське шатро зі «слухами» й маківкою. Восьмерик має аркові от вори дзвону за сторонами світу. На другий ярус ведуть дерев'яні сходи. Західне рамено церкви (бабинець) має хори, що спираються на дві де рев'яні колони. Для освітлення хорів у другому ярусі на південному й північному фасадах ба бинця прорізано невеликі квадратові віконця. Церква поставлена на цегляному підмурку. Зовні зруби ошальовані дошками горизонталь

Церква Різдва Богородиці та дзвіниця. Кресленик колезького реєстратора Бурневського 1864 р.

Київська область 3. Броварський район, с.Плоске. Церква Покрова Богородиці Одноверха з дзвіницею дерев'яна церква, поставлена на невисокому пагорбі в центрі се ла, є його архітектурною домінантою. Проект споруди опрацював 1888 р. Андрій Дмитрович Фессалоницький (1842–? ), котрий протягом 1876–1890 рр. обіймав посаду чернігівського губернського архітектора. Будівництво храму завершилося в 1889 р. Його розплануваль но–просторове вирішення повторює структуру розібраної в 1888 р. старожитньої Покровської дерев'яної церкви, яка була хрещатою, де в'ятизрубною, одноверхою. Основний обсяг церкви хрещатий, дев'ятизрубний, з гранчастим вівтарем; решта зрубів — прямокутні в плані. З заходу

План церкви за обмірами 1986 р. З.Гудченко і В.Демченко

План церкви та дзвіниці. Кресленик колезького реєстратора Бурневського 1864 р. но в стик. Застосовано дощані наріжні наклад ки та лиштву навколо прямокутних (одинарних і спарених) та аркових вікон. Дахи щипцеві (на раменах) та вальмові (на міжраменнях). Вони, як і баня та шатро дзвіниці, укриті покрівель ною сталлю по дерев'яних кроквах. Церква Різдва Богородиці у Гоголеві є ха рактерним зразком дерев'яної церковної архітектури так званого єпархіального нап рямку доби історизму. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс" кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — С. 31. 2. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 32. — Спр. 97. — Арк. 1. 3. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 34. — Спр. 157. — Арк. 1–3.

Церква Покрова Богородиці в с.Плоскому. Фото автора 1986 р.

План церкви. Кресленик автора

Київська область ною мірою використано декоративні можли вості горизонтального шалювання фасадів у поєднанні з накладними дощаними елемен тами — лиштвою, пілястрами, іншими верти кальними й горизонтальними членуваннями. В інтер'єрі всі зруби об'єднані трапецієвид ними арками–вирізами. Стелі в усіх зрубах, окрім центрального, пласкі, на дерев'яних балках. Іконостас та мальовання в інтер'єрі не мають історико–мистецької цінності. Пам'ятка збереглася в автентичному стані, без перебудов і втрат, використовується за первісною функцією. Вона є одним із найк ращих високопрофесійних зразків церковної архітектури доби історизму, зорієнтованої на використання й розвиток українських націо нальних традицій. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс" кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — С. 31. 2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 23. — Спр. 123. — Арк. 1–2.

Проект церкви 1888 р. архітектора А.Фессалоницького прилягає притвор, увінчаний високою трия русною дзвіницею з шатром і декоративною маківкою. Прикметною рисою цієї пам'ятки є строга ієрархічність об'ємної побудови з доцентровим ступінчастим наростанням архітектурних мас. Рамена просторового хреста виділено високими двосхилими даха ми з трикутними щипцями на південному й північному фасадах. Приміщення у міжра меннях — низенькі, зі спадистими дахами. Над середохрестям височить масивний чет верик, що несе восьмигранний підбанник з банею параболічних обрисів та маківкою. Габарити восьмерика дещо менші від розмірів підбанного квадрата, тож перехід від четверика до восьмерика здійснено за допомогою традиційної для другої половини ХІХ ст. системи пласких трикутних панда тивів, поєднаних зі зрізаною чотиригранною пірамідою. Така конструкція, генетично пов'язана з традиційним українським «зало мом», ніяк не виявлена в зовнішніх об'ємах, де її маскує декоративний четверик над се редохрестям. Ієрархічна структура об'ємів виявлена також у формах і розмірах вікон та розміщенні декору на фасадах. Пам'ятка має вишукані пропорції, скром ний, але виразний декор, для якого характерні гострі трикутні щипці в завершеннях восьме риків бані й дзвіниці, різьблені «рушники» щипців південної та північної чолових граней рамен, смуги «сухариків» під карнизами. Пов

4. Переяслав–Хмельницький. Вознесенський монастир Формування комплексу започатковано 1695 р., коли коштом гетьмана I.Мазепи роз почато будівництво мурованого Вознесенсь кого собору (освячено 1700 р.). Протягом XVIII–XIX ст. на території монастиря знаходи лась резиденція місцевого архієрея. У 1738 р. тут засновано Переяславський колегіум — се редній навчальний заклад, який розмістився в дерев'яному корпусі. У 1748 р. пожежа зни щила всі дерев'яні будівлі монастиря, після чого собор відбудовано, його фасади прик рашено ліпленням, а інші споруди зведено мурованими: у 1753–1757 рр. — колегіум, у 1770–1776 рр. — дзвіницю. У 1782 р. зі схо

Загальний вигляд Вознесенського монастиря на початку ХХ ст.

Київська область ду до дзвіниці прибудовано Варваринську церкву (знищена в 1941–1943 рр.). У кінці XVIII — на початку XIX ст. на південь від собору зведе но видовжений двоповерховий мурований корпус із колонною галереєю на південному фасаді, перший поверх якого був торговими рядами, другий — бурсою для семінаристів. Територія монастиря була оточена муром. У 1916 р. двоповерховий корпус згорів і був розібраний. Будівлі комплексу, які дуже по терпіли під час Другої світової війни, рестав ровані в 1954–1964 рр. Нині вони входять до складу Національного iсторико–етнографіч ного заповiдника «Переяслав». Комплекс розташований в історичному середмісті Переяслава біля центрального

Загальний вигляд Вознесенського собору. Фото Г.Логвина

План Вознесенського собору

майдану. Собор і дзвіниця є головними місто будівними домінантами в забудові й ланд шафті, які візуально сприймаються навітъ з протилежного правого берега Дніпра. Донині збереглися собор, дзвіниця та колегіум. Ці споруди муровані з цегли на вап няному розчині, потиньковані и побілені. Дахи й бані укриті покрівельною сталлю по де рев'яних кроквах і кружалах. Собор — хрещатий, дев'ятидільний, од нобаневий. Західне рамено видовжене, пря мокутне в плані, решта рамен — гранчасті. Приміщення між ними квадратні в плані, дво поверхові. Композицію ускладнюють два циліндричні об'єми обабіч західного рамена. Всі компартименти рівновисокі, підведені під єдиний карниз. Рамена увінчані тридільними фронтонами вишуканих барокових обрисів, приміщення між раменами — наметовими дахами. Над середохрестям підноситься двоярусна барокова баня на високому вось мигранному підбаннику. Декор екстер'єру стриманий: форми собору акцентовано на ріжними лопатками; вікна, розташовані у два яруси, мають півциркульні й лучкові пере мички, облямовані наличниками й увінчані прямими, трикутними та лучковими сандрика ми. Чолові грані рамен декоровано горельеф ним ліпленням з переважанням рослинних мотивів. Решта граней декорована нішами, в тому числі у формі квадрифолія, і солярни ми знаками. Для інтер'єру пам'ятки характерна кон тамінація глибинно–вісьового та центричного принципів організації простору. Рамена об'єм ного хреста утворюють єдиний простір, відкритий до зеніту бані. Західне рамено пе рекрите циліндричним склепінням, інші — напівлотковими. Приміщення, що знаходять ся між раменами, відкриваються в централь ний простір триярусними аркадами. Вознесенський собор є типологічно унікальною, мистецьки неповторною пам'ят кою Мазепиної доби — перехідного етапу від українського відродження до бароко. Дзвіниця належить до типу надбрамних і стоїть на південний захід від собору, замика ючи перспективу кількох вулиць. Споруда — триярусна, увінчана високою двоярусною банею барокових обрисів на низькому підбан нику. У плані являє собою квадрат із угнутими гранями. Перший ярус рустований, арка проїзду прикрашена виразним бароковим порталом. Грані другого і третього ярусів прорізані арковими отворами для дзвонів, фланковані пучками півколон і пілястр тос канського (другий ярус) і композитного (третій ярус) ордерів. Яруси увінчують розкріповані багатообломні карнизи. Дзвіниця є вельми характерним зразком висотних споруд епохи пізнього бароко.

Київська область

Південний фасад колегіуму Вознесенського монастиря. Фото автора 1994 р.

План колегіуму Дзвіниця Вознесенського монастиря. Фото О. Женжери 2004 р.

План першого і другого ярусів дзвіниці Колегіум збудований коштом переяс лавського єпископа I.Козловича. Дотепер вва жалося, що у 1753 р. тут викладав піїтику видат ний український філософ Г.Сковорода. З огляду на це тут сьогодні (з 1972 р.) розміщено Музей Г.Сковороди. Однак на час викладання філосо фа в Переяславському колегіумі припадає тіль ки початок будівництва мурованого корпусу. Отже навчання в 1753 р. відбувалося в якихось пристосованих приміщеннях, що не збереглися.

Фрагмент південного фасаду колегіуму. Фото автора 1994 р. Будівля — прямокутна в плані, лінійної однорядної багатокамерної структури. Скла дається з чотирьох класних кімнат і трьох сіней. На поздовжньому фасаді, оберненому

Київська область 2000. — С. 131–133. 5. Памятники градостроительства и архитектуры Украи" нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 1. — К.: Будівельник, 1983. — С. 139. 6. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. М.: Стройиздат, 1967. — 236 С.

5. Переяслав–Хмельницький. Земляні укріплення дитинця і міста

Декор порталу колегіуму. Фото автора 1994 р. до собору, влаштовано три портали. Примі щення перекриті циліндричними склепіннями з розпалубками над вікнами. Фасадний декор — у стилі бароко: стіни в метричному ряді членуються фільончастими пілястрами, віконними та дверними прорізами з лучковими перемичками. Стіни увінчує розкріпований повний антаблемент, фриз якого прикрашено рослинним орнаментом — бігунцем. Надвіконні ніші декоровані орнамен тальними барельєфними вставками з рослин ними мотивами, в яких переважає виноградна лоза. Акцентами фасаду є портали входів. Найскромніше вирішено центральний портал, який вів до молодших класів, і значно багатше — бічні, які вели до старших класів. Портали однакові за схемою — дверні прорізи фланко вані пілястрами, поєднаними вгорі дугопо дібним карнизом, вище від якого знаходиться орнаментальне панно. Над лівим порталом у картуш вкомпоновано малярський твір релігійного змісту, над правим — барельєфне зображення єпископських інсигній з моногра мою єпископа І.Козловича. Вуличний фасад декоровано значно скромніше: площину стіни членують лише рустовані пілястри й аркові вікна. Будівлю увінчує високий вальмовий дах з переломом. Вознесенський монастир у Переясла ві–Хмельницькому — один із найвизначніших архітектурних ансамблів доби Гетьманщини. Як пам'ятка архітектури національного значен ня він має охоронний номер 49/1–3. Джерела: 1. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С. 2. Грабовский И., Днестров И. Переяслав–Хмельниц" кий. — К.: Изд–во АА УССР. — 1954. — 80 С. 3. Логвин Г. По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки. — К.: Мистецтво, 1968. — 462 С. 4. Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка,

Переяслав Княжої доби мав дводільну містобудівну структуру, що включала дитинець і окольне місто. Після перенесення міста князем Володимиром Святославичем у 993 р. на мис між річками Альтою і Трубежем дерев’яно земляні укріплення дитинця й окольного міста були споруджені на початку ХІ ст. Дитинець міститься на стрілці мису при впадінні р.Альти в р.Трубіж. Його територію, що мала підтрикутну форму в плані протяжністю з півночі на південь близько 400 м, площею 10 га, оточували зем ляні вали висотою 17–18 м і шириною 18 м. В основі валу були дубові зруби–городні, за повнені землею. Ззовні їх обклали сирцевою цеглою та дерном. На гребені валу стояли де рев'яні стіни. З боку рівнинного плато дитинець від окольного города відділяв рів–перекоп. Значна частина цих земляних укріплень збереглася і досліджена Б.Рибаковим та П.Раппопортом.

План земляних укріплень дитинця й окольного города Переяслава. За Ю.Асєєвим

Київська область

Єпископська брама в Переяславі. Реконструкція Ю.Асєєва Окольне місто площею 80 га прилягає до дитинця з півночі. Периметр його оборонної огорожі становив близько 3 км. Вона пролягала

від сучасної вулиці Ярової вздовж вулиць Горь кого, Великої Підвальної до р.Альти, далі бе регом річки — до валів дитинця. На сьогодні збереглося близько 1500 м земляних валів. Їх конструкція така ж, як і конструкція валів дитин ця. У валах північно–західної частини оборонної огорожі виявлено мурування із цегли–сирцю, а в інших місцях у товщі валів простежено за лишки дерев'яних конструкцій. Перед північним фронтом валу окольного міста був рів шириною 10–12 м і глибиною до 8 м, що заповнювався водою з р.Трубежа, яка стікала в р.Альту. Ця лінія укріплень мала три брами: Князівську (в районі сучасної площі Воз з'єднання); Єпископську (поблизу Михайлів ської церкви); Ковальську (над р.Трубежем). Залишки Єпископської брами, збудованої 1089 р., були виявлені 1955 р. і досліджені 1960 р. (Ю.Асєєв, М.Сікорський, Р.Юра). Це були дві рівнобіжні стіни, змуровані з каменю й цегли впоперек валу. Вони збереглися на ви соту до 2 м. Проїзд мав ширину 4 м й кам'яне замощення. На стіни спиралися арки, що перекривали проїзд і слугували основою для невеличкої надбрамної церкви Федора Стра

План Переяславської фортеці 1740 р.

Київська область тилата, найвірогідніше — безстовпної. В ін тер'єрі її прикрашали фрески й мозаїка. До складу цього в'їздового вузла входила пря мокутна в плані башта розміром 6,2 х 4,4 м з двомаршевими сходами, що вели до церкви. До башти прилягав кам'яний мур. Структура укріплень міста Княжої доби бу ла покладена в основу Переяславської фортеці, спорудженої у 1585 р. князем К.Острозьким та реконструйованої у XVIІІ ст. Переяславський замок здобували й утримували повстанці під проводом К.Косинського у 1591–1593 рр., тут протягом 1594–1595 рр. містилася база С.На

ливайка. Переяслав у XVIІ ст. вважався голов ним козацьким містом на Лівобережній Україні й від 1648 р. став полковим центром. Місто лежало в межах старожитнього Переяслава, від якого успадкувало локацію на трикутному мисі біля впадіння річки Альти в Трубіж, а та кож дводільну систему укріплень: замок (верхнє місто) зайняв територію княжого ди тинця, а уфортифіковане середмістя (нижнє місто) — колишнього окольного города. Річки біля фортеці були перегачені, завдяки чому утворився великий став, який посилю вав неприступність міста.

План Переяславської фортеці у другій половині XVIII ст.

Київська область Укріплення складалися з високих земляних валів і дерев’яних стін, у яких стояли три над брамні башти з мостами. Дві з них виходили до ставу, а одна — в напільний бік, де був рів. Після військово–адміністративної ре форми 1717–1720 рр., проведеної в Ро сійській імперії Петром І, Переяслав було віднесено до чотирьох найважливіших дер жавних фортець на теренах України. Про тодішній стан укріплень свідчить план Пере яславської фортеці 1727 р. Захарія Зибіна. На ньому показано тільки план і профіль обо ронної огорожі замку — земляний вал з бруст вером, валгангом і апарелями, з великими бастіонами і равеліном з напільного боку. Отже, на початку XVIІІ ст. Переяславська фор теця вже мала основні елементи нової євро пейської системи фортифікації. Складений під час реконструкції укріп лень 1739 р. «План Переяславської фортеці» охоплює більшу територію, ніж план 1727 р., і показує «Переяславскую главную крепость» і «Переяславский Черкаский город». План фіксує тільки те, що безпосередньо відно ситься до системи укріплень, зокрема й го ловну фортецю (колишній замок), що на той час мала широкі рови й бастіони регуляр ніших обрисів. Оборонна огорожа складалася з земляного валу з бруствером і валгангом, без дерев яних стін. Рів був тільки з напільно го боку й проходив від Альти до Трубежа. По лінії контрескарпу були встановлені дерев’яні рогатки. Переяславська фортеця востаннє зазнала реконструкції після 1740 р. за проектом відо мого фортифікатора Д.Дебоскета, перетво рившись на суто земляне укріплення бастіон ного типу. 1794 р. фортеця була скасована і на початку ХІХ ст. її земляні вали частково знесе но при переплануванні міста. Їхні збережені ділянки зараз є пам’яткою архітектури на ціонального значення (охоронний № 913). Згадки про переяславський дитинець (замчище) є у поезії Т.Шевченка. 18 серпня 1859 р. у Переяславі він записав свої вражен ня від побаченого: «Якби то ти, Богдане п'яний, Тепер на Переяслав глянув! Та на замчище подививсь! Упився б! Здорово упивсь! І препрославлений козачий Розумний батьку!.. і в смердячій Жидівській хаті б похмеливсь Або в калюжі утопивсь, В багні свинячім».

Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об'єкти архітектурної спадщи" ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 106.

2. Вечерський В. Плани міст Лівобережної України XVII–XVIII ст. як джерела вивчення містобудівного роз" витку // Архітектурна спадщина України. — Вип. 3. — Част. 1. — К.: Українознавство, 1996. — С. 105–121. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украин" ской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 1. — К.: Будівельник, 1983. — 160 С. 4. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Укра" їнська енциклопедія, 1992. — 1024 С. 5. Русское градостроительное искусство. Древнерусское градостроительство. — М.: Стройиздат, 1993. — С. 102–103. 6. Тетеря Д. Матеріали до історії Переяслава кінця XVI–XVIII ст. // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. — Вип. 12. — К.: ХІК, Часи козацькі, 2003. — С. 48–54.

6. Переяслав–Хмельницький. Церква св. Михайла та дзвіниця Комплекс розташовано на південній око лиці історичного середмістя на мисі біля злиття річок Альти і Трубежа в межах дитинця княжих часів. Відіграє роль архітектурного акценту в забудові. Комплекс виник на місці єпис копського мурованого п'ятинавового Михай лівського собору, збудованого 1089 р. і зруй нованого 1239 р. монголо–татарами (підмурки собору досліджували в 1949–1953 рр. М.Каргер та в 1967 р. М.Сікорський і В.Харламов). Мурована церква зведена коштом Пере яславського козацького полку в 1648–1654 рр. (за іншими даними — в 1646–1666 рр.) на підмурках старожитнього Михайлівського собору. У 1734 р. церква потерпіла від пожежі. У 1823 р. над навою було влаштовано де рев'яний восьмигранний верх із плескатою банею. Про первісне вінчання церкви відо мостей бракує. Протягом XIX ст. втрачено фронтони, які акцентували західний і східний фасади церкви, а дах із щипцевого перероб лено на вальмовий. У 1745 р. на схід від церкви збудовано багатофункціональну муровану споруду, що об'єднала надбрамну дзвіницю і трапезну з келією. Дзвіницю вінчав верх наметових обрисів. У 1845 р. церкву з дзвіницею зама лював Т.Шевченко, зафіксувавши форму вінчань церкви і дзвіниці. У 1860–х рр. дзвіниця була надбудована двоярусним де рев'яним четвериком, увінчаним сферичною банею з маківкою. Церква й дзвіниця зазна ли значних руйнувань під час другої світової війни. Зокрема були втрачені дерев'яні над будови ХІХ ст.: церковна баня й четверик дзвіниці. Обидві будівлі реставровані протя гом 1951–1953 рр. з відтворенням вінчання надбрамної дзвіниці на підставі малюнка Т.Шевченка 1845 р. При цьому церковна баня не була відновлена.

Київська область

Комплекс Михайлівської церкви і дзвіниці. Малюнок Т.Шевченка 1845 р.

Михайлівська церква. Фото 1960–х рр.

План Михайлівської церкви

Михайлівська церква належить до типу зальних, безбаневих. Вона тридільна, з пря мокутною навою і гранчастими притвором та вівтарем. Обабіч вівтаря розташовані прямо кутні дияконник і жертовник. Наву перекрито циліндричним склепінням з розпалубками над вікнами (висота — 8 м), притвор і вівтар — зімкненими склепіннями. Фасади декоровані стримано, у перехідних стильових формах від відродження до бароко. Стіни членуються пілястрами й увінчуються повним антабле

ментом з профільованим розкріпованим кар низом великого виносу і фризом з поліхром них керамічних розеток. Прямокутні вікна об лямовані профільованою лиштвою й увінчані трикутними та лучковими сандриками, тимпа ни яких заповнені горельєфним ліпленням з рослинними мотивами, маскаронами й путті. Інтер'єр облаштовано на засадах глибин но–вісьового розкриття простору. Фрагмен тарно зберігся монументальний живопис ХVIII–ХІХ ст.

Київська область

Дзвіниця Михайлівської церкви. Фото початку ХХ ст.

Дзвіниця Михайлівської церкви. Фото О. Женжери 2004 р.

План дзвіниці Михайлівської церкви Стіни пам'ятки потиньковані й побілені; дах — вальмовий, укритий покрівельною сталлю по дерев'яних кроквах. Надбрамна дзвіниця — прямокутний одноповерховий корпус, над проїзною аркою якого височить четверик власне дзвіниці з ве ликим арковим вирізом у кожній грані. Четве рик увінчується верхом наметових обрисів із ковніром і маківкою. Приміщення перекриті коробовими склепіннями з розпалубками над вікнами. Декор фасадів дуже стриманий: зас тосовано пілястри, карнизи, віконні ніші. Дах — щипцевий, укритий покрівельною сталлю по дерев'яних кроквах.

В обох будівлях розміщено Музей народно го одягу Національного iсторико–етнографічно го заповiдника «Переяслав». У типологічному відношенні обидві споруди є унікальними як маргінальні типи й не мають прямих аналогів в українській архітектурі. Як пам'ятки архітек тури національного значення вони мають охоронні номери 50/1 та 50/2. Джерела: 1. Вечерський В. До питання типології української цер" ковної архітектури доби Гетьманщини // Українська ака" демія мистецтва: Дослідницькі та науково–методичні праці. — Вип. 8. — К., 2001. — С. 129–136. 2. Грабовский И., Днестров И. Переяслав–Хмельниц" кий. — К.: Изд–во АА УССР. — 1954. — 80 С. 3. Логвин Г. По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки. — К.: Мистецтво, 1968. — 462 С. 4. Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 133. 5. Памятники градостроительства и архитектуры Украи" нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 1. — К.: Будівельник, 1983. — С. 140–142.

Чернігівська область Культурна спадщина, містобудування та оборонне будівництво Чернігівщини Чернігівська область розташована на північному сході України, межуючи з Біло русією і Росією. Належить до iсторичного реґiону Пiвнiчного Лiвобережжя чи Гетьман щини, який у давнину ще називався Сiверщи ною. Це — край найдавнiшого хлiборобського розселення з найстародавнiшими мiстами Черніговом, Новгородом–Сіверським, Любе чем, Ніжином, Прилуками, Сосницею. У добу Київської Русі Чернігів був суперником Києва, а Москва була заснована як мисливський замок на північно–східних околицях Чернігівського князівства. У ХІІ ст. з Чернігівського князів ства виділилося Новгород–Сіверське. Після монголо–татарського спустошення, протя гом XV–XVІ ст. тривала запекла боротьба за ці землі між Московським царством і Литовсь ко–Польською державою. У XVII–XVIII ст. Чернігівщина стала осередком українського державного життя, центром так званої Геть манщини. По Хмельниччині тут утворилося декілька козацьких полків: Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Стародубський, Київський (з центром у Козельці). Після скасу вання українського самоврядування у 1784 р. тут утворено два намісництва — Чернігівське й Новгород–Сіверське. 1796 р. Чернігівщина увійшла до складу Малоросійської губернії, а в 1802 р. була утворена Чернігівська губернія. Південні райони сучасної Чернігів щини до 1924 р. входили до складу Полтавсь кої губернії. Вiдтак архітектурно–містобудівна спад щина представлена тут унiкальними спорудами Княжої доби, найдовершенiшими архiтектур ними витворами українського вiдродження i бароко XVII–XVIII ст., палацовими і парковими комплексами та цивiльною забудовою доби класицизму. На державному облiку в областi

перебуває 217 пам’яток архiтектури й мiстобу дування, з яких 171 — національного значення. Вiдомо понад 160 нововиявлених пам’яток. 14 міст і селищ міського типу включенi до Списку iсторичних населених мiсць України. Це Батурин, Борзна, Iчня, Козелець, Короп, Любеч, Нiжин, Новгород–Сiверський, Остер, Прилуки, Седнiв, Сосниця, Срібне, Чернiгiв. На базi комплексiв архiтектурно–мiсто будiвної спадщини в областi створено чотири заповiдника. Двом із них надано статус національних. Область приваблює поцінову вачів старожитностей ще й тим, що вона слабо урбанізована і мало індустріалізована, а от же — зберегла комплекс пам’яток та природ ного довкілля, не спотворений сучасною цивілізацією. Для містобудівної спадщини області ха рактерна наявність численних ранньо слов’янських, сіверянських, роменських та давньоруських городищ, поселень, могиль ників, у т.ч. дитинців стародавніх міст, включно зі стольними й удільними центрами (Чернігів, Новгород–Сіверський, Любеч, Седнів, Лист вен). Численні пам’ятки архітектури представ ляють усі хронологічні й стильові етапи розвитку української архітектури, починаючи з ХІ ст. Збе реглися середмістя з численними комплексни ми пам’ятками (Чернігів, Ніжин, Новгород Сіверський), видатні монастирські ансамблі (Єлецький і Троїцько–Іллінський у Чернігові, Спасо–Преображенський у Новгороді–Сівер ському, Густинський, Домницький, Козелець кий Георгіївський). Визначну цінність мають палацові й паркові ансамблі в Качанівці, Со киринцях, Дігтярях, Тростянці, Тиниці, Бату рині, Седневі. Серед окремих архітектурних пам’яток близько 50% становлять культові об’єкти, решта — громадські, житлові, ви робничі. Найзначнішими осередками архі тектурно–містобудівної спадщини є Чернігів, Новгород–Сіверський, Ніжин і Прилуки.

Панорама історичного середмістя Чернігова. Фото кінця ХІХ ст.

Чернігівська область

Панорама Новгорода–Сіверського з півночі. Фото автора 1992 р. Чернігів належить до найстародавніших міст України–Русі. Йому понад 1300 років, як визначили археологи. Великий український історик і політичний діяч Михайло Грушевський називав Чернігів «нашою українською Раве ною», порівнюючи зі славетним італійським містом, яке зберегло найцінніші пам’ятки Ран нього Середньовіччя. Він пророче зазначав: «Тут поховані секрети старої України і зародки України нової». З усіх міст України й Росії Чернігів зберіг найбільше давньоруських пам’яток, а ще й неповторний ландшафт — зе лені пагорби високого правого берега річки Десни, увінчані стрімкими силуетами храмів і веж. Завдяки цьому місто набуває зараз зна чення містобудівної пам’ятки всесвітнього зна чення. Нині триває підготовка необхідних доку ментів щодо включення Чернігова до «Списку всесвітньої культурної спадщини» ЮНЕСКО. У місті діє Національний архітектурно–iсторич ний заповiдник «Чернiгiв стародавній», створе ний постановою Ради Мiнiстрiв України вiд 20 лютого 1967 р. як фiлiя Державного архiтектур но–iсторичного заповiдника «Софiйський музей» у Києві з передачею цій філії 11 па м’яток архiтектури Чернiгова. Наступною постановою, вiд 22 червня 1978 р., створено самостiйний заповiдник, якому передано

весь комплекс княжого Дитинця зі Спасо–Пре ображенським та Борисоглібським соборами (ХI–ХII ст.), Колегiумом, будинком І.Мазепи, а також Катерининську i П’ятницьку церкви, Єлецький i Троїцький монастирi, комплекс Iллiнських (Антонiєвих) печер (ХI–XVII ст.), кур ган «Чорна могила» й курганний могильник на Болдиних горах (всього 34 пам’ятки). Таким чином, заповідник охоплює найцiннiшi терени й об’єкти iсторичного середмiстя. Серед історичних міст Чернігівщини перше місце, після Чернігова, належить Новгоро ду–Сіверському, який мальовниче розташова ний на високому правому березі річки Десни за 180 кілометрів від обласного центру. Тут діє Державний iсторико–культурний музей–за повiдник «Слово о полку Iгоревiм». Його ство рено рiшенням Чернiгiвського облвиконкому вiд 27 серпня 1990 р. на базi Новгород–Сiверсь кої фiлiї Чернiгiвського архiтектурно–iсторич ного заповiдника та Новгород–Сiверського краєзнавчого музею на основi архiтектурного ансамблю Спасо–Преображенського монас тиря, Замкової гори та кiлькох архiтектурих пам’яток iсторичного середмiстя. Головний осередок заповідника донедавна мiстився в монастирi, де було розгорнуто кiлька постiй них та тимчасових експозицiй. Після пере

Панорама Батурина. Літографія за рисунком В.Рєзанова середини ХІХ ст.

Чернігівська область

Центральний майдан Ніжина. За планом міста 1773 р. дання в 1999 р. з ініціативи Президента України Л.Кучми Спасо–Преображенського монастиря Українській Православній Церкві заповідник втратив частину експозиційних площ, проте відновилася 900–річна діяльність одного з найстародавніших в Україні монастирів. Містечко Батурин лежить на міжнародно му автошляху Київ–Москва за 170 кілометрів від Чернігова і 190 кілометрів від Києва. Тут діє Державний iсторико–культурний заповiдник «Гетьманська столиця». Створено його поста новою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 14 червня 1993 р. на базi нерухомих пам’яток як міста,

що з другої половини XVII ст. до 1708 р. було столицею Гетьманщини, так і його околиць. До складу заповідника було включено мiсцевий iсторико–краєзнавчий музей, який міститься в будинку Генерального судді В.Кочубея початку XVIII ст. У Батурині зберігся палац останнього гетьмана України К.Розумовського та його ж Воскресенська церква–усипальниця. Місто Ніжин відоме ще з давньоруських часів. Протягом XVII–XVIII ст. це був один з найбільших в Україні центрів міжнародної торгівлі. Тут жило багато грецьких купців, пам’ятками про яких лишилися грецькі

Густинський монастир. Макет. Реконструкція П.Г.Юрченка

Чернігівська область стояв занедбаним. Тепер тут відроджено жіно чий монастир і реставровано основні споруди. Загалом, Чернігівська земля надзвичайно багата на унікальні пам’ятки архітектури та містобудування. Нижче наведена інформація тільки про деякі з них.

Троїцький собор Густинського монастиря. Фото кінця ХІХ ст. Всіхсвятська і Михайлівська церкви. У ХІХ ст. тут у Гімназії вищих наук здобули освіту М.Го голь, Є.Гребінка та багато інших видатних людей України і Росії. У місті збереглося бага то пам’яток архітектури XVII–ХІХ ст., а також найперший у колишній Російській імперії пам’ятник М.Гоголю (1881 р.) Недалеко від Ніжина в Ічнянському районі є селище Качанівка, здавна відоме як місце, де творили видатні українські, російські пись менники, художники, композитори, історики — Т.Шевченко, М.Гоголь, М.Глінка, І.Рєпін, В.Штернберг, Д.Яворницький та інші. Зараз це — Національний iсторико–культурний за повiдник «Качанiвка», створений постановою Ради Мiнiстрiв України вiд 24 листопада 1981 р. на базi парку–пам’ятки садово–парко вого мистецтва (XVIII–XIX ст.) та палацового комплексу меценатiв Тарновських (XVIII–XIX ст.). Недалеко від Качанівки є ще два паркові ансамблі — у селах Сокиринцях і Тростянці. У Сокиринцях зберігся палац родини Ґала ґанів початку XІХ ст., а також чудовий ландша фтний парк з озерами, парковими спорудами й скульптурами. У Тростянці міститься унікаль ний дендропарк площею 196 га, заснований у ХІХ ст. І.М.Скоропадським — нащадком гетьмана України І.І.Скорпадського. Прилуки розташовані за 170 кілометрів від Чернігова на річці Удаї. Тут збереглося кілька архітектурних пам’яток XVIII–ХІХ ст., серед яких найунікальнішою є так звана Полкова скарбниця або арсенал Ґалаґана. За 10 кіло метрів на північ від міста, серед густих лісів ле жить славнозвісний Густинський монастир — одна з найромантичніх пам’яток доби Гетьман щини, яку Т.Шевченко захоплено порівнював з відомим у Франції «Сент–Клерським аббат ством». Фундатором збережених донині муро ваних монастирських храмів був гетьман І.Самойлович. У цьому монастирі творився один з найвідоміших українських літописів, який так і називається — Густинським. Монас тир був закритий радянською владою і довго

Містобудування на Чернігівщині. Давні укріплені поселення існували в лісах по р.Десні ще у І тисячолітті до н. е. Поселення слов’янського часу (VIII–ІХ ст.) поділяють на укріплені (городища), неукріплені (селища) та укріплені городища, оточені неукріпленим сельбищем. Свого розквіту містобудування в цьому краї досягло в епоху Київської Русі. Міста виникали кількома шляхами: на базі родових городищ; будівництва нових фор тець; зростання ремісничих поселень навколо феодальних замків, погостів, становищ кня зівського полюддя. Першими у джерелах згадано Любеч (882) і Чернігів (907). Близько 988 р. київський князь Володимир Святославич для захисту і засе лення земель «нача ставити городи по Десні й по Вострі й по Трубешеви й по Сулі... й насе ли гради». З ХІ ст. у літописах згадуються міста: Сновськ (1068), Новгород–Сіверський (1079), Варин (1085), Прилук (1092), Городець на Вострі (1098), Листвен (1024), Моровійськ (1139), Путивль (1146), Всеволож, Глібль, Носов, Уненеж, Біла Вежа (всі — 1147), Блис товит (1151), Березин, Глухів, Гюричев (всі — 1152), Хоробор (1153), Оргощ (1159), Сосниця (1234). На сьогодні у межах Чернігівської об ласті відомо понад 70 давньоруських городищ. Первісні укріплені ядра (дитинці) більших поселень розміщалися на високих мисах при злитті річок. Сельбище розвивалося вглиб плато, де формувався окольний град і посад. В умовах складного рельєфу на пагорбах і в долинах формувалися відокремлені части ни сельбища, найчастіше неукріплені — кінці. Головні вулиці пролягали вздовж водорозділів, зв’язок між районами міста здійснювався по тальвегах. У міру розширення міста сельбище оточувалося смугою укріплень. У найбільших містах на початку ХІІІ ст. кількість укріплених частин досягала 4 (у Чернігові — Дитинець, Град, Окольний град, Третяк). При розташу ванні поселень на рівнині дитинець розміщу вався на найвищих позначках у неприступних місцях, оточених річками та болотами (Бере зий, Сосниця, Листвен, Оргощ, Всеволож). Посади містилися концентрично, відповідно до рельєфу і конфігурації водних басейнів; лишалися без укріплень (Оргощ), або оточу валися земляним валом (Сосниця, Новго род–Сіверський). Теоретичною основою давньоруського містобудування був, вірогідно, «Закон градсь кий», виявлений у складі «Мірила Праведного»

Чернігівська область

План центральної уфортифікованої частини Новгорода–Сіверського середини XVIII ст.

Чернігівський замок. Фрагмент «Абрису Чернігівського» 1706 р. ХІІІ ст. та «Кормчих книгах» ХІІ–ХІІІ ст., за яким заборонялося порушувати закладену при заснуванні міста просторову систему різними перебудовами, вимагалося дотримання моду ля у ширині ділянок, вулиць, розмірах спо руд. Закон передбачав прозорість забудови з відкритими видами на архітектурні домінан ти та навколишній ландшафт. Адміністративно–політичні, оборонні й куль тові функції зосереджувалися у дитинці, який мав найпотужніші укріплення. Другим важли вим осередком міста був торг, що розміщався на посаді або в Окольному граді, здебільшого перед однією з брам дитинця. Навколо окреми ми осередками селилися купці, дружинники, ремісники. Незважаючи на високу щільність забудови у центрах (Чернігів — 10 жител на 240 м2), забезпечувалися протипожежні розри ви, прозорість забудови, можливість прогля дати місто наскрізь, з будь якої точки бачити дитинець і собор. Після навали Батия багато поселень при пинили існування. У XIV–XV ст. міста починають поступово відроджуватися на давніх городи щах, зберігаючи старе розпланування. Значна активізація містобудування відбулася у XVІІ ст., коли засновано Батурин (перша згадка 1625), Красне, Монастирище, Глухів (початок XVІІ ст.), Кролевець (1601), Нові Млини (1630), Конотоп

(1635). Ці міста поділялися на ратушні та магістратські. Теоретичною основою містобу дування у XVІІ ст. була праця О.Радишевського «Устав ратных, пушечных и других дел, касаю щихся до воинской науки» (1621), окремий розділ якої присвячено містобудуванню. Ос новні санітарні, протипожежні норми й прави ла фортифікації було закріплено в «Соборном уложенії» (кінець XVІ ст.). Архітектурна форма міста була канонізована й ідеологічно осмис лена Православною Церквою у «Требнику» Петра Могили (1646). При побудові нового міста фортеця, посад і слободи розплановувалися й забудовували ся одночасно за заздалегідь розробленим проектом, орієнтуючись на усталені зразки. Частіше застосовувалася прямокутна форма плану міста (Козелець, Сосниця, Короп). Струк тура більшості поселень протягом XVІІ ст. зберігала традиційну тридільність: форте ця–посад–слобода. У деяких містах структура ускладнювалася «отводними острогами» та замками феодалів (Новгород–Сіверський, Сосниця, Борзна). Найскладнішу п’ятидільну структуру мав Чернігів (Верхній Замок, Слобо да Солдатська, Замок Черкаський, Другий Замок Черкаський, Третяк). Невеликі поселен ня мали дводільну структуру: замок+слободи. Витримувалася ієрархічність композиції. Центр міста (замок, фортеця) завжди розта шовувався на найвищих позначках рельєфу. Застосовувалися два основних типи компо зиції: моноцентричний, коли домінанти зосе реджувалися у центрі (менші міста — Березна, Прилуки, Сосниця); поліцентричний (значні міста — Ніжин, Новгород–Сіверський, Черні

Чернігівська область

План Чернігівської фортеці 1776 р. гів). В останньому типі важливу роль відіграва ли домінанти, що відзначали центри розплану вальних районів, а також монастирі, які були самостійними містобудівними ансамблями (Борисоглібський, Єлецький Успенський, Троїцько–Іллінський монастирі у Чернігові, Благовіщенський і Введенський монастирі у Ніжині, Спасо–Преображенський монастир у Новгороді–Сіверському, Любецький Анто ніївський монастир у Любечі). Композиція міських монастирів залежала від містобудівної ситуації: при розташуванні серед міської забу дови — регулярна (Ніжин), при розташуванні на околицях у природному ландшафті — нере гулярна, відповідно до особливостей рельєфу (Чернігів, Любеч). Позаміські монастирі, роз ташовані у рівнинній місцевості, мали ка нонічну прямокутну форму плану з собором у центрі та дзвіницею з заходу (Густинський, Максаківський, Домницький, Крупицько–Ба туринський монастирі). В умовах складної то пографії монастирі набували овальних обрисів у плані, з собором на найвищих позначках та розташуванням інших споруд відповідно до рельєфу (Пустинно–Рихлівський монастир). У 1768 р. вийшов указ російської імперат риці Катерини ІІ «О сделании всем городам, их строению и улицам специальных планов, по каждой губернии особо». Протягом 1770–х рр. було проведено топографічну фіксацію біль шості міст і розпочато складання проектів реконструкції їх. На зміну попереднім засадам утверджується принцип регулярного, впоряд кованого міста. Ідея регулярності розумілася як засіб спрощення орієнтації в місті, упоряд кування розпланувальної структури, уніфікації забудови. Для кожного міста наперед обирав ся певний розпланувальний прийом, а ступінь складності визначався кількістю населення та площею сельбища. У малих повітових й позаш татних містах застосовувався якийсь єдиний містобудівний прийом, здебільшого — ортого нальна мережа вулиць (Городня, Любеч), зрідка — регулярна віялоподібна (Остер, Ко

План Сосниці 1802 р. зелець). У великих містах (Чернігів, Ніжин, Новгород–Сіверський) застосовувалося декі лька розпланувальних прийомів з прив’язкою до існуючих головних вуличних трас. Більшість вулиць орієнтувалися на архітектурні домінан ти. Головні міські площі розплановувалися поблизу берегів річок, фортечні вали зносили ся, на їх місці прокладалися бульвари (Чернігів). У кінці XVIII ст. було затверджено плани Чернігова (1786) та більшості повітових міст. До початку ХІХ ст. вони були частково реалізо вані, проте виявилися їх суттєві недоліки, головним чином внаслідок ігнорування особ ливостей ландшафту. Тому в 1803–1805 рр. була розроблена друга серія проектів переп ланування міст на основі попередньої. 1802 р. було затверджено план Глухова, 1803 р. — Ніжина, 1805 р. — Чернігова, Новгоро да–Сіверського, Остра, Коропа. Проекти розроблялися у губернських креслярнях за участю архітекторів М.Амвросимова та А.Ка рташевського й затверджувалися імперато ром Олександром І. Прийоми розпланування стали різно манітнішими: створювалися анфілади площ (Чернігів, Глухів), орієнтація вулиць стала суворо вісьовою, з’явилися замкнуті вуличні перспективи й тим самим завершився пе рехід від давньоруської системи орієнтації, заснованої на об’ємних орієнтирах, до лінійно–вісьової (типу «вулиця–коридор»). Ве ликого значення надавалося озелененню — створювалися бульвари й парки. Уніфікувалися фасади будинків і навіть малі архітектурні форми, згідно з типовими проектами.

Чернігівська область Друга серія проектів була здійснена лише частково через слабкий економічний стан більшості міст. 1836 р. почалося розроблення третьої серії проектів. Тоді більше уваги стали надавати вивченню інженерно–геологічних, гідрологічних умов території, повніше врахо вувалася наявна забудова, точніше намагали ся визначити перспективи розвитку поселень. За зразок правили проекти, розроблені для Київської губернії архітектором В.Ґесте. Але у зв’язку з передачею цієї роботи повітовим землемірам, архітектурний рівень реалізова них планів значно знизився. У результаті здійснення цих заходів на се редину ХІХ ст. центральні частини більшості міст було переплановано. Виняток становлять тільки деякі позаштатні міста, які зберегли ландшафтне розпланування XVII ст. (Батурин). Околиці міст, колишні слободи (форштадти) у багатьох випадках перепланувати не вдало ся, і старі вулиці підключили до регулярного розпланування центрів. Містобудівна ситуація, що створилася в ре зультаті перепланувань першої половини ХІХ ст. та забудови ХІХ — початку ХХ ст., послужила основою розвитку міст Чернігівщини в радянсь

ку добу й значною мірою збереглася досьо годні. У 1976 р. Чернігів, Новгород–Сіверсь кий, Ніжин, Прилуки, Козелець, Остер і Любеч вперше було включено до державних списків історичних міст, які підлягали охороні з огляду на те, що в них збережена історико–архітек турна й містобудівна спадщина ІХ–ХІХ ст. Оборонне будівництво на Чернігівщині. Ранньослов’янські поселення теперішньої Чернігівщини вже мали розвинену систему де рево–земляних укріплень. На території Чернігівської області відомо понад 70 давньо руських городищ, близько 20 з яких ототож нюється з літописними містами. Укріплені поселення поділяють на остроги, городки та гради. Острог — укріплення другорядного значення, однодільне, площею 0,5–2,0 га, здебільшого овальної форми в плані, оточене ровом та земляним валом з палісадом (тином, частоколом, так званою «острожною стіною» або «стоячим острогом»). Навколо розміщува лися неукріплені посади (Оргощ, Моровійськ). Городок — це укріплення з дводільною струк турою: до дитинця або «днешнього граду» прилягав окольний град або посад (Блестовит,

Проект перепланування Чернігова 1805 р.

Чернігівська область Березний, Сосниця). Град — найбільше посе лення з багатодільною структурою укріплень, які розміщалися концентрично (Чернігів, Новгород–Сіверський). З ХІ ст. їх доповнили оборонні монастирі (Єлецький Успенський монастир у Чернігові, Спаський монастир у Новгороді–Сіверському). Оборонну огорожу дитинця городів та городків становив земля ний вал з дерев’яною рубленою стіною, що складалася з городень розмірами від 2 х 2 до 6 х 6 м та висотою не менше 2 м. По верху го родень ішов поміст з бруствером для оборони (заборола), що іноді мав консольну кон струкцію для влаштування підсябиття. У створі валу ставили чотиригранні рублені башти: проїзні та глухі. Посади, окольні гради, третяки обносилися ровом, земляним валом із стіною або без неї. Найдавніші укріплення мали Чернігів та Любеч. З ХІ ст. у літописах згадуються й інші городи. Більшість укріплень було зруйновано золотоординською навалою. Деякі з них відновлені у XIV–XV ст. Застосування у XV–XVI ст. вогнепальної зброї призвело до зміни розпланування та архітектури дерев’яних укріплень: збільши

лася кількість башт, вони стали 6–8–гранними, багатоярусними, з розвиненим підсябиттям. Для забезпечення фланкувального обстрілу башти більше як наполовину висувалися упе ред за лінію стін. Городні застосовували рідко через їхню трудомісткість. Оборонні огорожі складалися з сухого рову (якщо фортеця лежа ла на високих позначках рельєфу) або рову, наповненого проточною водою (у низинних місцевостях), земляного валу з острожною стіною. У найвідповідальніших місцях застосо вувалися тараси — паралельні перев’язані між собою рублені стіни, заповнені камінням і трамбованою землею. Запобігаючи оповзан ню, відкоси валів дернувалися, рови й вали обкладалися дошками й колодами. Розвиток штурмової артилерії у XVI–XVIІ ст. призвів до занепаду дерев’яних фортець і розвитку бастіонної системи земляних укріплень, де дерев’яні фортифікаційні споруди відігравали допоміжну роль. У середині XVIІ ст. на Чернігівщині за свідченням арабського мандрівника Павла Халебського (близько 1627/28–1669) була «земля начинена фортецями, як гранат зер ням». Крім відбудови старих фортець, тоді

Проект перепланування Новгорода–Сіверського 1805 р.

Чернігівська область засновувались нові: Козелець, Глухів (початок XVIІ ст.), Кролевець (1601), Конотоп (1640) та низка інших. Старі фортеці розміщувалися на високих позначках рельєфу (Чернігів, Новго род–Сіверський, Любеч, Батурин); нові — у низинах, з використанням природних пе решкод (Ніжин, Козелець, Мена, Березна, Борзна, Конотоп). Системи укріплень були, переважно, багатодільні: п’ятидільна у Чер нігові (Верхній Замок, Замок Черкаський, Дру гий замок Черкаський, Солдатська Слобода, Третяк), у Сосниці (город, посад, відводний острог, укріплений панський двір, оточені ро вом посади); тридільна в Івангороді (город, посад, оточені ровом слободи), Борзні (город, посад, панський двір), Бахмачі (город, посад, слободи, які оточені ровом), Ніжині (замок, город, Нове місто), Новгороді–Сіверському (город земляний, посад, відвідний острог); дводільна — у Любечі (замок і посад), Прилу ках, Басані, Сиволожі (город та слободи, оточені ровом), Батурині (город, панський двір), Мені (посад, відвідний острог). Взаємо розташування укріплених дільниць було, пере важно, концентричним (Чернігів, Любеч,

Ніжин, Новгород–Сіверський, Івангород, Ба сань, Прилуки тощо), зрідка — відокремленим (два–три самостійних укріплення — Мена, Сосниця, Глухів, Батурин). Фортеці, збудо вані у першій половині XVIІ ст., — переважно однодільні (Козелець, Салтикова Дівиця, Бе резна, Волосківці, Кролевець, Конотоп). У ба гатьох селах та містечках укріпленим ядром була церква, оточена острожною стіною з надбрамною дзвіницею (Оленівка). Важли вим елементом загальноміських укріплень були дерев’яні замки–палаци феодалів у Бату рині, Прилуках, Сосниці, Мені, Борзні. Площа цитаделей (замків) становила від 1 га (Берез на) до 6 га (Ніжин). У XVIІІ ст. площа міських фортець зросла до 20–25 га. Лінії укріплень трасувалися відповідно до рельєфу. Форма планів — овальна (Прилуки, Басань, Новго род–Сіверський, Батурин), трикутна (Берез на). З початку XVIІ ст. у цьому реґіоні з’явля ються укріплення регулярного прямокутного плану (Сосниця, Конотоп, Кролевець). Конструкції оборонних огорож мали такі параметри й особливості: висота валів від 3 до 10 м, мінімальна ширина валу при вершині —

План Козельця 1740 р.

Чернігівська область

План містечка Басані 1740–х рр.

3 м; рови вузькі та глибокі (до 8 м), закріпля лися дубовими зрубами; рів було відділено від валу бермою — горизонтальною площи ною, що мала ширину до 2 м. По периметру навколо фортеці розчищалася відкрита пло щина еспланади для вільного обстрілу підступів до фортеці. Конструкція стін була токою: «стоячий острог» чи «кольє дубовоє», або «тин дубовий», тобто частокіл із брустве ром, рідше — стіни з брусів, забраних у шули («забор»). У Ніжині та Борзні тогочасними джерелами зафіксовано тараси. Всі замки мали вилазки, тайники, потерни — підземні галереї, що вели до води (у Березні їх було 5). Для створення перешкод атакуючому ворогу влаштовували: надолби — колоди, верти кально закопані у землю; частик — загост рені дубові кілки, встановлені на бермі у ша ховому порядку; часник — залізні спиці. Башти розставлялися по фронту укріплень близько одна одної; вони були 4–6–8–гран ними, проїжджими та глухими, мали від од ного до чотирьох ярусів, у кожному ярусі було по одній гарматі. Більшість башт мала наме тові дахи. Кількість башт в укріпленнях була різною: від 1 (Салтикова Дівиця) до 32 (Чернігів). Після укладення 1654 р. спілки Гетьман щини з Московським царством фортеці Чернігівщини було поділено на дві категорії: штатні, де стояли гарнізони московських стрільців (Чернігів, Ніжин), та позаштатні. У другій половині XVIІ ст. їх реконструюють відповідно до засад нової європейської фор тифікації: збільшується висота і товщина земляних валів, зменшується кут схилу, з’яв ляється земляний бруствер товщиною 3–4 м, на вихідних кутах фортець насипають боль варки або роскати (бастіони) півкруглої, пря мокутної та п’ятикутної форми у плані, де розміщають артилерію (Чернігів, Ніжин, Нов

город–Сіверський). Посеред куртин валів насипають бастіони трикутного плану (При луки, Козелець), перед воротами влаштову ють равеліни (Прилуки, Глухів). Проте скрізь земляні укріплення бастіонного типу ком бінують із дерев’яними баштами, на яких бу ло встановлено артилерію. У середині XVIІ ст. з’являються перші муровані укріплення: брама замку у Новгороді–Сіверському, головна брама з надбрамною дзвіницею, а після 1673 р. — мури з баштами Спасо–Преобра женського монастиря у Новгороді–Сіверсь кому. Важливу роль в системі оборони Чернігів щини відігравали монастирі–фортеці: Дом ницький монастир Різдва Богородиці, Крупиць ко–Батуринський Миколаївський монастир, Пустинно–Рихлівський Миколаївський монас тир, а особливо — Густинський монастир та Максаківський Спасо–Преображенський мо настир, які мали на кінець XVIІ ст. муровані фортечні стіни та башти. Після Полтавської битви 1709 р. за нака зом російського імператора Петра І прово диться реконструкція найважливіших фортець Лівобережжя. Способи укріплень, що застосо вували на початку XVIІІ ст., відносяться до німецької, французької та голландської шкіл фортифікації. Проте жодна з них не знайшла цілісної реалізації на теренах Чернігівщини — застосовувалися тільки принагідно окремі елементи. Останню широкомасштабну спробу ре конструкції штатних та найважливіших по заштатних фортець Чернігівщини здійснено у середині XVIІІ ст. під керівництвом військо вого інженера Д. де Боскета (Дебоскета). У 1746–1749 рр. було складено проекти ре конструкції фортець Чернігова, Козельця, Глухова, інших міст, а також проект побудови нової великої прикордонної фортеці у Любечі (не здійснено). У результаті цих заходів у се редині XVIІІ ст. більшість міст Чернігівщини мали укріплення регулярних абрисів із пра вильною формою масивних земляних бастіонів — п’ятикутних та трикутних, із ра велінами та винесеними вперед редутами. Водночас у Чернігові до 1780–х рр. ще зберігалися дерев’яні башти, що втратили оборонне значення. В останній чверті XVIII ст. у зв’язку з виходом Росії до Чорного моря і ліквідацією зовнішньої загрози фортеці на Чернігівщині втратили обо ронне значення і почали руйнуватися, вали вико ристовувалися для виварки селітри. На початку ХІХ ст. по їх трасах було прокладено нові вулиці та бульвари (Глухів, Конотоп, Чернігів, Сосниця, Ніжин). Топографічні залишки фортець добре збереглися у Чернігові, Батурині, Ніжині, Любечі, Волосківцях та інших поселеннях, формуючи їх сучасний містобудівний устрій.

Чернігівська область

Панорама західної частини Чернігова. Фото О.Женжери 2004 р. Джерела: 1. Вечерський В. Архітектура 2–ї половини XVII — 70–х років XVIIІ ст. // Історія української архітектури / Ю.Асєєв, В.Вечерський, О.Годованюк та ін.; За ред. В.Ти# мофієнка. — К.: Техніка, 2003. — 472 с.: іл. — С. 192–243. 2. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С. 3. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи# ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — 592 С. 4. Вечерський В. Сіверщина // Архітектура України. — 1993. — № 2. — С. 39–44. 5. Вечерський В. Спадщина містобудування України: Те# орія і практика історико–містобудівних пам’яткоохорон# них досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — 560 С. 6. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — 664 С. 7. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 457–460, 566–569.

1. Чернігів. Будинок Колегіуму Мурована двоповерхова на підвалі будівля з високою вежею розташована в істо ричному середмісті Чернігова — на Дитинці, фіксуючи його північну межу. Стоїть на північ від Спаського собору. Разом з Борисоглібсь ким собором та будинком архієрея Колегіум входив до складу колись знаменитого Бори соглібського катедрального монастиря, який у кінці ХVІІ — ХVІІІ ст. був значним освітнім осередком. Вежа Колегіуму є важливою містобудівною домінантою. Пам’ятка складається з кількох різночасо вих частин. Найдавнішою є крайня західна, зведена у кінці ХVІ ст. на місці знесеного валу давньоруського дитинця як двоповерховий

з підвалом корпус келій Борисоглібського мо настиря. У другій половині ХVІІ ст. (орієнтовно в 1674 р.) зведено середню одноповерхову частину корпусу, де містилася монастирська трапезна палата. У 1700–1702 рр. коштом гетьмана І.Мазепи над двоповерховою західною частиною збудовано двоярусну вежу, на нижньому ярусі якої містилася дзвіниця, а на верхньому — колегіумська церква Іоанна Богослова. Тоді ж надбудовано другий поверх над трапезною палатою, а зі сходу прибудо вано дводільну Всіхсвятську церкву, наву й вівтар якої увінчували бані (не збереглися). У 1952–1954 рр. при реставраційних роботах знайдено керамічну закладну таблицю з геть манським гербом і написом: «Сей храм создан Божим благословеніем й прещедрим даяніем й іждивеніем от ясне вельможного пана Іоанна Мазепи славного войск російских гетмана». Під час ремонту 1861 р. на вежі позолоче но баню, а під час ремонту 1891 р. із заходу прибудовано ґанок і водночас знищено декор на всіх фасадах (рельєфні елементи стесано, контррельєфні — замуровано). В 1941–1943 рр.

Загальний вигляд Колегіуму. Фото автора 1998 р.

Чернігівська область

Плани першого та другого поверхів Колегіуму

Поздовжній переріз Колегіуму пам’ятка горіла й була частково зруйнована. В 1951–1953 рр. її реставровано з відновлен ням первісного декору. Другий етап рестав раційних робіт здійснено в 1973–1977 рр. (архітектор–реставратор М.Говденко).

Будівля Колегіуму пов’язана з видатними історичними особами й важливими подіями минулого. 1657 р. новопоставлений чернігів ський архієпископ Лазар Баранович відновив занепалий Борисоглібський монастир. 1671 р. владика переселився з Новгорода–Сіверського до Чернігова й монастир з того часу розбудо вується як катедральний. За ініціативою архієпископа 1679 р. сюди з Новгорода–Сівер ського перевели латинську школу з її бібліоте кою, започаткувавши таким чином «чернігівські Афіни духовні», а також друкарню, яку згодом передали до Троїцько–Іллінського монастиря. Лазар Баранович зібрав у Борисоглібсько му монастирі визначні наукові й культурні сили: до чернігівського гуртка належали богослови Адам Зернікау, Іоанникій Ґалятовський, Дмитро Тупталенко (майбутній Св.Димитрій Ростовсь кий), проповідник Тимофій Богданович, архітек тор з Вільна Йоганн–Баптист Зауер (будівничий Троїцько–Іллінського монастиря), ігумен Іллінський Лаврентій Крщонович, видавець зна менитої книги «Руно орошенное» і фактичний начальник Чернігівської друкарні, а також Михайло Оснецький, перекладач Єфрема Сіріна та інші. Одним з перших вчителів латинської школи у Борисоглібському монастирі став уродженець Ніжина Іван Максимович Василь ківський, котрий згодом постригся в ченці, став ігуменом Єлецького монастиря в Черні гові, а 1696 р. був поставлений чернігівським архієпископом. Саме він, відомий в історії як Іоанн Максимович, у 1697 р. перетворив Бо рисоглібську школу на колегіум, який на честь свого засновника з 1708 р. називався Колегією архієпископо–максимовичівською чернігівською. Співробітниками владики на освітній ниві були: ієромонах Антоній Ста ховський — перший префект і ректор колегії

Будівлі Колегіуму в першій половині XVIII ст. Реконструкція І.М.Ігнатенка

Чернігівська область (майбутній митрополит Тобольський), Ілла ріон Лежайський (майбутній начальник російської місії в Китаї), ієромонах Герман Кононович (майбутній ігумен Гамаліївського монастиря) та інші. Колегія містилася в келіях Борисоглібсь кого монастиря: до тієї будівлі, яка збереглася донині, у XVIII ст. з заходу та сходу були прибу довані видовжені в плані муровані корпуси. Такі ж корпуси прилягали до монастирського муру обабіч Любецької брами. 1705 р. до трьох нижчих класів — фари, інфіми й граматики — було приєднано клас риторики з піїтикою і діалектикою. Викладання мало своєрідний військово–патріотичний характер, відповідно до тогочасної ситуації в Україні й політики гетьмана І.Мазепи, друга і покровителя архієпископа Іоанна Максимо вича. У Колегії, за прикладом Києво–Моги лянської академії, започатковуються містерії та диспути. Викладалися філософія Арістоте ля, латинська, грецька, польська, німецька, французька мови, деякі природничі дисципліни. Саме тут вчився Данило Самойлович — заснов ник вітчизняної епідеміології. А загалом станом на 1728 р. в Колегії навчалося 257 учнів. Про свідому орієнтацію чернігівських про світителів на духовну спадщину і навчальну практику київського митрополита Петра Моги ли свідчить і те, що велика частина його влас ної бібліотеки потрапила до бібліотеки Чер нігівської колегії, зокрема латинські друки: «Пандекти... і Новий Завіт» видання 1557 р., «Praxis episcopalis» видання 1627 р., «De mete ores» видання 1613 р. та інші. Ці книги мали власноручні інскрипти Петра Могили. Крім цих книг основу книгозбірні, яка в кінці XVIII ст. налічувала понад 1000 інкунабул, склала осо биста бібліотека архієпископа Лазаря Барано вича. Тут, крім стародруків, були й рукописні книги, багато з них мали інскрипти Лазаря Барановича, Св.Димитрія Ростовського, Св.Фе одосія Углицького, Іоанна Максимовича, а та кож Мефодія, єпископа Мстиславського, Іоанникія Ґалятовського та інших діячів. Укра їнський історик Микола Маркович, оглянувши цю бібліотеку в середині XIX ст., писав, що вона «має такі дорогоцінності, другі примірники яких навряд чи можна десь знайти, та й взагалі бібліотека ця найвизначніша в країні, скарб для бібліомана». Подальша доля цієї бібліотеки нез’ясована: чи загинула вона вся, чи її книги розпорошено по різних сховищах — це питання ще потребує спеціального вивчення. Згідно з указом російської імператриці Ка терини II, 1786 р. Борисоглібський монастир закрито, а споруди його пристосовано для різних адміністративних установ. У 1770–х рр. Колегіум було перетворено на духовну семі нарію, яку на початку ХІХ ст. перевели в інше місце. Після того в 1806 р. було розібрано

Колегіум після руйнувань під час другої світової війни. Фото 1945 р. більшу частину монастирських споруд, у т. ч. й ті будівлі, де містилися основні навчальні приміщення Колегії. Теперішній Колегіум — це тільки частина великого навчального комплек су, а саме та, де у першій половині XVIII ст. в ка тедральній трапезній містився клас філософії. Будівля прямокутна в плані, витягнута вздовж вісі захід–схід на 49 м (при ширині кор пусу 16 м), має багатокамерну лінійну розпла нувальну структуру з вежею, висотою 40 м. Розвинений цегляний декор фасадів вирішено в дусі архітектурних уподобань доби українсь кого відродження й бароко з виразним впли вом стилістики московської архітектури кінця ХVІІ ст.: вжито пілястри, півколонки з перехва тами, аркатурний колончастий фриз, пореб рик, ніші, наличники з різноманітної форми сандриками й кокошниками, полив’яні й тера котові кахлі, вмуровані у фасадну стіну. Засто совано прийоми рельєфу (з опуклими елемен тими декору) та контррельєфу. Церкву Іоанна Богослова перекрито зімкну тим склепінням з гуртами й ліпленням, приміщення першого поверху й підвалу — зім кнутими й циліндричними склепіннями з розпа лубками. Трапезна на другому поверсі й Всіхсвятська церква мають плоскі перекриття по дерев’яних балках. Будівля мурована з жо

Чернігівська область лобчатої цегли на вапняному розчині, зовні та всередині потинькована й побілена. Товщина стін сягає 1,94 — 2,9 м. Дах вальмовий по де рев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. В архітектурі Колегіуму образ побудовано за принципом контрасту видовженого двопо верхового корпусу та високої вежі. Архітектур на композиція останньої не має аналогів: вежа двоярусна (над двоповерховим корпусом кінця ХVІІ ст.); нижній ярус — восьмерик з ве ликими арковими отворами дзвону; другий ярус має дуже пластичну восьмипелюсткову в плані форму. Вінчає церкву опуклий восьми частинний дах з цибулястою позолоченою банькою на світловому підбаннику. Це — одна з найсвоєрідніших архітектурних пам’яток доби відродження і бароко в Україні, унікальна за своєю об’ємно–просторовою ком позицією. Пам’ятка архітектури національного значення з охоронним номером 813. Зараз будівлю займає Національний архітектур но–історичний заповідник «Чернігів старо давній». Тут організовано експозиції з історії сакрального мистецтва Чернігівщини (ікони, металопластика, кераміка, фрески тощо). Джерела: 1. Говденко М. Чернігівський колегіум // Архітектурна спадщина України. — Вип. 5. — К.: НДІТІАМ; Голов# київархітектура, 2002. — С. 153–169. 2. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1873. — Кн. 2. — С. 136; — Кн. 4. — С. 93–97. 3. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северскнй, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 74. 4. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 289–290. 5. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 270–271. 6. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 909.

2. Чернігів. Будинок полкової канцелярії Споруджено в 1690–х рр. на території Ди тинця недалеко від замкового рову. Первісно належав чернігівському полковнику Я.Лизогубу, а після смерті останнього (1698 р.) — гетьма нові І.Мазепі. У ХVIII ст. тут містилася полкова канцелярія Чернігівського козацького полку, а з кінця ХVIII ст. до початку XX ст. — архів. Будинок первісно був мурованим двопо верховим. Зазнав пошкоджень під час пожеж 1718 і 1750 рр. У другій половині ХVIII ст. до північного фасаду прибудовано тамбур з фігурним фронтоном та влаштовано ще один невеликий тамбур — вхід у підвал знад вору. В одному зі склепінь було прорубано

Будинок полкової канцелярії. Літографія за рисунком О.Сластіона кінця ХІХ ст.

Загальний вигляд будинку. Фото Г.Логвина 1970–х рр.

Південний фасад будинку люк для виходу на горище. Первісно ходи в підвал і на другий поверх містилися в товщі внутрішньої поперечної стіни. У XIX ст. в бу динку було розібрано печі, пробито нові вікна на східному й західному фасадах, покриття даху дахівкою замінено бляшаним. Рестав ровано в 1954 та 1969 рр. Будинок одноповерховий, шестикамер ний типу «хати на дві половини», на такому ж підвалі. Двокамерні (парадні та «чорні») сіни ділять будинок на дві половини — західну чо ловічу й східну — жіночу, у кожній з яких по дві кімнати. Зараз будівля має двосхилий дах із монументальними трикутними фронтонами на

Чернігівська область Будинок полкової канцелярії є найімпо зантнішою цивільною будівлею Лівобережної України ХVІІ ст. Зараз входить до складу Національного архітектурно–історичного за повідника «Чернігів стародавній». Пам’ятка архітектури національного значення з охорон ним номером 814.

Західний фасад будинку

Джерела: 1. Ернст Ф. Мазепин будинок у Чернігові // Записки УНТ. — Т. ХХІІІ. — К., 1928. — С. 347–367. 2. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 71. 3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 290. 4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 271. 5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 399.

3. Чернігів. Єлецький Успенський монастир

План першого поверху причілках. Первісна форма даху та фронтонів нез’ясована. Розміри будинку в плані 21 x 16 м. Усі приміщення перекрито системою цилін дричних склепінь із розпалубками (у двох західних кімнатах склепіння втрачені). Оздоблення фасадів збагачується й уск ладнюється від східного фасаду до західного та південного. Всі форми декору — лопатки, пілястри, півколонки, карнизи з розкріповка ми, кронштейни, наличники й пластичні розірвані сандрики набрано з лекальної цег ли. На рогах будинку — масивні пілястри. Стіни вінчає багатообломний розкріпований карниз. Мальовнича пластика фасадів роз рахована на активну світлотінь. В архітектур ному образі споруди, в її розпланувально просторовій композиції, структурі фасадів та формах декору органічно синтезовано най прикметніші риси тогочасного українського і московського зодчества. Будівлю муровано з цегли на вапняному розчині, стіни зовні й в інтер’єрі потиньковано і побілено. Дах щипцевий, по дерев’яних крок вах, укритий покрівельною сталлю.

Один з найстародавніших монастирів Чернігово–Сіверщини було засновано на Єлецькій горі правого берега р.Десни, трохи далі на захід від давньоруського дитинця Чернігова. Є припущення археологів, що на Єлецькій горі у X — на початку XI ст. був князівський двір. Цьому припущенню супере чить легенда про заснування монастиря, зафіксована Єлецьким архімандритом Іоан никієм Ґалятовським у XVII ст.: «На том місті монастиря од людей йдучих образ Пресвятої Богородиці променями світлими, як огнем оточений, єсть видений и знайдений на дереві єловом». Чудотворну ікону посеред ялинового лісу було знайдено 3 лютого 1060 р. Тоді ж князь чернігівський Святослав Ярославич, син великого князя київського Ярослава Муд рого, заснував на місці явлення ікони монастир Успіння Богородиці, який у народі прозвали

План Єлецького монастиря

Чернігівська область

Поздовжній переріз Успенського собору

Південний фасад Успенського собору

Північний фасад Успенського собору. Кресленик чернігівського єпархіального архітектора П.Вакуловського кінця ХІХ ст.

План Успенського собору. Штрихуванням позначено перший будівельний етап

Єлецьким. З цими подіями пов’язана чудот ворна ікона Єлецької Богородиці. До наших часів дійшла і зберігається в Чернігівському історичному музеї одна з копій ікони, зробле на в XVII ст. Давніша копія, навряд чи оригінал, 1860 р. була передана до харківського Ус пенського собору. І.Ґалятовський так описує Єлецьку Богородицю, яку він бачив у середині XVII ст.: «намальоване дерево єловоє з галузя ми зеленими, межи тими галузями зеленими високо сидячая, на своих коленях дитятко

Чернігівська область Христа сидячого под пахи лівою рукою держа чая, правою рукою Христа за ноги держить, а Христос в лівой рукі держить хартію звитую». Якщо порівняти цей опис з іконою «Єлецька Бо городиця — неувядаємий цвіт», що лишилася в Чернігові, побачимо майже повну тотожність, за винятком хартії в руках Христа. На думку Г.Логвина, тип і риси обличчя Богородиці, стилістика іконопису дуже близькі до образу Іллінської Богородиці 1654 р. майстра Григорія (Геннадія) Дубенського. Про те, що чернігівська Єлецька Богородиця є, хоча й досить вільною, та все ж копією ікони давньоруського періоду, свідчить характер зображення на ній споруд Єлецького монастиря: бачимо два типових давньоруських собори зі щипцевими покриття ми закомар, перспективними арковими порта лами, аркатурними фризами на фасадах та іншими характерними прикметами. Архітектурний ансамбль монастиря склався поступово протягом ХІ–ХVIII ст. Головною його містобудівною домінантою є мурований Ус пенський собор. Висотним акцентом є 36–мет рова надбрамна дзвіниця 1675 р. Значний масштаб головних споруд підкреслюють ни зенькі одноповерхові корпуси келій (північні — кінця ХVІ–ХVII ст., південно–західні — кінця ХVIІ ст., східні — другої половини ХVII ст.), Петро павлівська церква з трапезною ХVII ст., рештки будинку настоятеля ХVIII ст. Територію оточує мур ХVII ст. із західною брамою. Між собором

і дзвіницею зберігся дерев’яний житловий будинок 1688 р., в якому жив архімандрит монастиря св. Феодосій Углицький. Найбільш вірогідний час побудови мурова ного Успенського собору Єлецького монас тиря — друга половина XII ст. Це був храм князівсько–монастирського жанру — хресто вокупольний, тринавовий, триапсидний, шес тистовпний, з низеньким нартексом і хорами над ним. За свідченням І.Ґалятовського, «яко в Києві Печерская, тако в Чернигові Єлецкая церковь докола каплицями була оточена». Нез вичайною в архітектурній композиції собору є наявність невеличкої хрещальні з півкруглою апсидою в південно–західному куті нартекса. Серед істориків архітектури досі точиться дискусія про первісну кількість бань Успенсь кого собору. Його трактували переважно як однобанний, при цьому виходили з уявлень про композиційні канони храму другої полови ни ХІІ ст. як однобанного. Натурні дослідження не змогли прояснити ситуацію, оскільки тепе рішні склепіння храму зведені в XVII ст. На наш погляд, заслуговують довіри свідчення чернігівських старожилів XVII ст., зафіксовані І.Ґалятовським, про те, що до 1616 р. Єлецька церква мала «багато верхів мурованих», покритих дубовими дошками, а монастир оточувала острожна стіна (палі) — така ж, як і в чернігівському замку. 1618 р., при штурмі Чернігова польською армією, у монастирі ста лася велика пожежа: «тогда верхи мурованые над хором и по бокам упали, на остаток й ве

Інтер’єр середохрестя Успенського собору. Фото кінця ХІХ ст.

Інтер’єр Успенського собору. Вигляд на апсиду хрещальні

Чернігівська область

Іконостас Успенського собору (не зберігся). Фото початку ХХ ст. ликий верх мурованый в засклепіню ся прола мал и упал, й учинил грамот великий, котрий по всім Чернигові люди чули». Навряд чи бічні бані могли з’явитися 1445 р., коли за князя Івана Можайського «репарували» со бор. Отже, мав рацію М.Холостенко, котрий реконструював собор трибанним, з трьома притворами з трьох боків. Монументальність статичного образу суворого монастирського храму порушує динаміка, виявлена в обсяго вих формах: загальна композиція має риси пірамідальності, зумовлені не тільки невисо кими об’ємами бічних притворів, а й пони женням бічних апсид відносно центральної. Споруда мурована з цегли–плінфи на стрічкових підмурках; будівельна техніка типова для чернігівської архітектури ХІІ ст.: порядове мурування без западаючих рядів плінфи й без вкраплення каменю, розчин вапняно–цем’ян ковий із домішкою товченої кераміки. Для му рування декоративних елементів, колон, апсид застосовано спеціально виготовлену лекальну плінфу. Фасади первісно були укриті тонким шаром тиньку, розчленованого на квадри. Собор добре зберіг первісні форми — перспективні портали, обриси вікон, романську аркатуру, монументальні півколони на фасадах. При реставрації собору в 1668–1670 рр. було

відновлено три первісні бані та поставлено нову над середньою апсидою; бані були увінчані ви сокими багатоярусними верхами. 1698 р. із півдня до собору було прибудовано теплий храм апостола Якова. Ця низенька двоверхо ва прибудова, зведена коштом чернігівсько го полковника Якова Лизогуба, героя Азовського походу, своєю присадкуватістю підкреслила монументальність собору. Сам Я.Лизогуб похований у теплому храмі, про що свідчить тогочасна меморіальна таблиця на фасаді, з коротким віршованим панегіри ком на честь «сего града градителя, Азова й многих міст кріпкого побідителя». У давньоруські часи собор в інтер’єрі мав фресковий розпис, який майже весь загинув. Дослідженнями професора А.Прахова 1892 р. та 1920–х рр. відкрито лише кілька збереже них фрагментів композицій «Страшний суд», «Три отроки в печі огненній», «Хрещення», постаті невідомих святих. Енергійно напи сані фігури персонажів «Страшного суду» не мають аналогій у тогочасному монументаль ному малярстві. Окрім фресок, у давні часи собор в інтер’єрі прикрашали підлога, вик ладена з багатобарвних керамічних плиток, та кольорові вітражі на вікнах. Внутрішній вигляд собору змінився у 1668–1670 рр., коли при архімандриті Іоан никії Ґалятовському коштом чернігівського полковника В.Дуніна–Борковського було зроблено новий липовий позолочений п’яти ярусний іконостас у стильових формах ук раїнського відродження. Він займав усю ши рочінь трьох нав собору й сягав підпружних арок центрального підбанника. Мав досить строгу загальну композицію, в якій ікони розділені різьбленими колонками на п’єдес талах і консолях, а яруси — розкріпованими на колонках антаблементами та горизон тальними гуртами. Композиційно виділено тільки середнє прясло з царськими вратами. Різьблення позолочене, тло — синє. Форми різьблення густі й соковиті, з мотивами рако вин, виноградної лози з кетягами і фантас тичними чотирипелюстковими квітами. Для стилістики цього різьблення характерні за позичення деяких мотивів італійського і французького Ренессансу, проте з ради кальним переосмисленням іноземних запо зичень. Ікони були синхронними іконостасу й відзначалися високими мистецькими якос тями, особливо «Три святителя», «Собор Ар хангелів» намісного ряду та «Деісус» над царськими вратами. «Єлецька Богородиця» була однією з цих ікон. Вони були написані на різьбленому позолоченому тлі в стилістиці, близькій до українського бароко. Цей іконос тас вважався однією з найкращих пам’яток малярства і пластики XVII ст. Порубаний і спалений у 1920–х рр.

Чернігівська область Собор мав три престоли: головний — Успіння Богородиці, з півдня — на честь собо ру Архангела Михаїла, на хорах — Св.Георгія. До 1834 р. існував ще й приділ Різдва Іоанна Предтечі. Успенський собор є найдовершенішою в мистецькому й технічному відношенні спо рудою Чернігівської архітектурної школи XII ст., що справила вплив на розвиток цер ковної архітектури України, Росії і Білорусії впродовж ХІІ–ХVII ст. Серед фундаторів і покровителів монасти ря бачимо видатних історичних діячів Гетьман щини, зокрема й Василя Андрійовича Дуніна–Борковського, генерального обозного й чернігівського полковника. Він дуже багато зробив для монастиря: 1685 р. подарував нап рестольне Євангеліє в срібному позолоченому окладі, 1676 р. на його кошти розпочато спо рудження нової трапезної церкви Петра і Пав ла. В.Дунін–Борковський удостоївся честі бути похованим у соборі. Над місцем поховання раніше висів його портрет на повний зріст, на писаний на дошці (тепер — у Чернігівському художньому музеї). Крім Дуніна–Борковського і Якова Лизогуба в соборі було поховано ще од ного козацького вождя — чернігівського пол ковника Леонтія Полуботка (помер 1695 р.), батька наказного гетьмана Павла Полуботка. Єлецький монастир завдяки чудотворній іконі в XVII ст. мав широку славу й великий ав торитет, користувався прихильністю можнов ладців. 1676 р. на честь відновлення собору московські царі надіслали потир, кадило, дис кос із зіркою. Гетьман Дем’ян Многогрішний видав кілька універсалів на користь Єлецької братії, а Іван Мазепа універсалом від 21 груд ня 1687 р. надав монастиреві нові маєтності. Історична роль Єлецького Успенського монастиря побільшується й тим, що через нього пройшло чимало видатних діячів ук раїнського національно–культурного відрод ження ХVІІ — початку XVIII ст. Першим серед них слід назвати Кирила Ставровецького (Транквіліона), який близько 1625 р. (за інши ми відомостями — 1618 р.) перевіз до Черніго ва свою мандрівну друкарню. Тут і вийшов перший чернігівський друк — «Перло мно гоцінноє» (1646 р.) — збірник віршів і прозових творів морально–учительної тематики. Став ровецький спершу був викладачем у братсь ких школах Львова та Вільна, провідним діячем Львівського православного братства. 1626 р. перейшов в унію і як винагороду отри мав пост архімандрита Єлецького монастиря, саме тоді захопленого уніатами. Від часу вигнання уніатів на початках Хмельниччини і до 1669 р. монастирем без посередньо керував славнозвісний Лазар Баранович, колишній професор і ректор Ки єво–Могилянської колегії. Зібравши навколо

себе визначні наукові й культурницькі сили то го часу, він зумів перетворити Чернігів взагалі і Єлецький монастир зокрема на справжню робітню, яка підготувала безліч церковних діячів, письменників, полемістів, богословів, філософів і навіть майбутніх святих не лише для України, а й для Росії. 1669 р. Лазар Бара нович висвятив на Єлецького архімандрита колишнього ігумена Київського Братського монастиря і ректора колегії Іоанникія Ґаля товського, вже тоді відомого письменника, проповідника, полеміста. Він уславився як автор проповідей, зібраних у збірнику «Ключ разумінія...», збірника оповідань «Небо но воє», написаних українською книжною мовою, численних богословсько–полемічних творів польською і німецькою мовами. У Єлецькому монастирі він написав твори «Стара східна церква новій римській», «Алфавіт єретиків», «Відповідь римлянам на фундаменти унії», «Премудрость Божія» (проти аріан), «Душі людей умерлих». Усі ці твори були видані Новгород–Сіверською і Чернігівською друкар нями. Помер І.Ґалятовський 12 січня 1688 р. і похований в Успенському соборі. Його нас тупником у сані Єлецького архімандрита став Феодосій Углицький, майбутній святий Православної Церкви. Досі на території мо настиря зберігся його дерев’яний будиночок з відповідним різьбленим написом на сволоці. Це найстаріша дерев’яна житлова будівля на всій Лівобережній Україні. 1696 р. Феодосій уже в сані архієпископа чернігівського висвя тив нового Єлецького архімандрита Іоанна Максимовича, який доклав багато праці до створення Чернігівської колегії. А в 1697 1699 рр. архімандритом Єлецьким був Дмитро Савович Тупталенко — майбутній Святий Димитрій Ростовський. Усі ці ієрархи були відомими книжниками, тож завдяки їхнім ста ранням монастирська бібліотека стала однією з найбагатших в Україні. Згадані архімандрити вели в монастирі широке будівництво. У 1670–1675 рр. споруд жено муровану двохярусну монастирську надбрамну дзвіницю — оборонного типу «восьмерик на восьмерику», з вишуканим ба роковим двоярусним верхом. Вона стоїть над брамою в північному пряслі монастирського муру. Первісно акцентувала головний вхід до монастиря. Стіни першого ярусу дзвіниці прорізано бійницями, на другому — великі ар кові отвори дзвону. Нижній ярус ділиться на три поверхи: в першому — брама з корде гардією і сходами на верхні поверхи, у другому і третьому зберігався архів. Міжповерхові склепіння муровані з цегли. Верхній ярус дзво ну побудований пізніше за нижній, який в свою чергу, зведений над залишками давнішої спо руди. У 1815 р. дзвіницю пошкодила буря. Під час ремонту замість дерев’яних конструкцій

Чернігівська область

Дзвіниця Єлецького монастиря

План нижнього ярусу дзвіниці бані встановили металеві кружала. У 1876 1878 рр. споруду капітально відремонтовано. Це — найраніша висотна мурована дзвіниця в архітектурі Лівобережної України.

Північно–східний фасад дзвіниці. Кресленик чернігівського єпархіального архітектора П.Вакуловського кінця ХІХ ст.

Цегляний мур, периметром понад 1 км. і висотою 4,5 м, збудовано синхронно з дзвіни цею. У ньому є дві брами — з західного боку та з північного (у дзвіниці). 1885 р. частина муру обвалилася; її відновили трохи нижчою. Ззовні мур має профільований цоколь; площини розч леновано пілястрами, увінчано складно профі льованим карнизом. З внутрішнього боку мур полегшено арковими нішами. Перед дзвіни цею мур утворює невеликий трапецієвидний курдонер. Фасадні стіни тут декоровані па радніше за інші дільниці. Тут є напівциркульні ніші з трикутними сандриками над ними, з тонко профільованим облямуванням, характерним для московської архітектури XVI–XVII ст. Трохи менший курдонер — перед західною брамою, вирішеною у вигляді аркового проїзду в під нятій над огорожею стіні, декорованій піляст рами й увінчаній масивним карнизом.

Чернігівська область

Східний братський корпус келій. Фасад і план Східний братський корпус келій збудо вано на зламі XVII–XVIII ст. Він замикає зі сходу монастирський двір. Споруда лінійно–камер ного типу довжиною 38 м, секційного розплану вання: кожна секція тридільна, складається з двох келій із сінями між ними. Келії перекрито хрестовими склепіннями, сіни — циліндрични ми. Найпишніше декоровано головний західний фасад. Декор — у стилі бароко. Всі його еле менти — півколонки, наличники, сандрики, карнизи набрано із лекальної цегли. Будівля добре зберегла первісні об’єми та архітектурні форми. Частково втрачений тільки фасадний декор та зроблені окремі перепланування.Східні келії є класичним зразком монастирських жит лових будівель в українській архітектурі. До того ж будівельного періоду належать новий корпус настоятеля (тепер зруйнований) та південно–західний корпус. Останній зга дується в літературі як келії скарбника і комори. До нього прилягає монастирський сад. Бу дівля неодноразово добудовувалася і перебу довувалася: 1882 р. з північно–західного боку прибудували новий об’єм; 1898 р. розібрано частину первісної споруди, яка була прямокут ною в плані. Унаслідок цих перебудов зараз будівля Г–подібна в плані. Перекриття — зімкнені й коробові склепіння. У східній частині корпусу є невеликий ризаліт, в якому містять ся сходи, що ведуть в підвал–льодовню. Інші вузькі одномаршеві сходи в товщі поперечної стіни ведуть на горище. Нарівні з пілястрами і багатообломним карнизом значну роль в де коруванні фасадів відіграють гранчасті півко лонки, що об’єднують три віконних отвори. Пам’ятка цікава як споруда, що поєднує в собі житлові і господарські функції. Північний корпус келій (старий будинок настоятеля) займає центральне місце в ан самблі між парадним входом в монастир й Ус пенським собором Будівля Н–подібна в плані, простої камерної структури, одноповерхова з підвалами під північними камерами бічних крил, входи в підвали з передпокою. Скле піння підвалів — циліндричні. В інтер’єрах — дерев’яні різьблені сволоки й печі та груби з полив’яних різнобарвних кахлів. Це унікальна мурована споруда XVI ст. відреставрована в 1954–1958 рр. за проектом архітектора

Північний корпус келій (старий будинок настоятеля)

План північного корпусу келій І.Ільєнка, що на основі детальних архітектур но–археологічних досліджень зумів відновити первісний інтер’єр пам’ятки. Конструкція даху і декоративне оформлення вікон та карнизів ви конані за аналогами. Це — найбільш рання цег ляна житлова споруда на Лівобережжі України. Всі монастирські споруди муровано з цегли на вапняно–піщаному розчині, потинь ковано й побілено. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю й пофарбовані в зелений колір. Маківки й хрести позолочено. Під монастирським ансамблем у товщі Єлецької гори є великий печерний комплекс XI–XVII ст., ще майже не досліджений. На північний захід від монастиря міститься найбільший із чернігівських курганів — слав нозвісна Чорна Могила, розкопана археоло гом Д.Самоквасовим у кінці XIX ст. У радянську добу в спорудах монастирсь кого ансамблю містилися різні організації, со бор не діяв і ніяк не використовувався. Значних руйнувань монастир зазнав під час другої світо вої війни, після чого у 1950–1953 та у 1977 рр. відреставровано всі будівлі за винятком бу динку настоятеля. Єлецький монастир було включено до складу Чернігівського архітек турно–історичного заповідника. На початку 1990–х рр. тут утворився жіночий монастир. Нині монастирський ансамбль, що є па м’яткою архітектури й містобудування націо нального значення з охоронним номером 817,

Чернігівська область 4. Чернігів. Собор святих Бориса і Гліба

Будинок Св.Феодосія Углицького

План будинку Св.Феодосія Углицького домінує в панорамі міста і є найважливішим композиційним акцентом Чернігова. Завдяки багатоярусним вежоподібним завершенням у цілому в архітектурі комплексу переважають стилістичні риси бароко. Єлецький монастир є найстародавнішим і найповніше збереже ним монастирем Чернігово–Сіверщини. Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи# ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 119–120. 2. Історія української архітектури / Ю.Асєєв, В.Вечерсь# кий, О.Годованюк та ін.; За ред. В.Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — 472 С. 3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 291–292. 4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 266–267. 5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 225, 246–247, 629, 824. 6. ДАЧО. — Ф. 678. — Оп. 1. — Спр. 121.

Мурований собор розташований в історич ному середмісті на території стародавнього ди тинця між Спасо–Преображенським собором і Колегіумом. Споруджено в 1120–1123 рр. (за іншими даними — близько 1170 р.) артіллю місцевих майстрів на підмурках невідомих мурованих споруд початку XI ст. Близько 1120 р. чернігівський князь Давид Святосла вич на своєму дворі почав будівництво муро ваного храму на честь свого патрона Cв.Гліба (у святому хрещенні — Давида). Таким чином, первісне посвячення цього придворного хра му — Глібоборисівський. В інтер’єрі було влаш товано ніші–аркасолії для поховань, тут же спочив і князь — будівник собору. На початку XIII ст. при Глібоборисівському храмі організо вано монастир, який занепав після монго ло–татарського погрому Чернігова. Відомості про нього знов зустрічаються в джерелах ли ше 1611 р., коли він потерпів від пожежі під час штурму Чернігова польськими військами, та 1 грудня 1627 р., коли король Польсько–Ли товської Речі Посполитої Сигізмунд IIІ звелів передати Глібоборисівський храм домінікан ському кляштору. У ці часи давньоруський тринавовий шестистовпний триапсидний однобанний собор зазнав деяких перебудов: домінікани переробили апсиди, зруйнували однокамерні одноапсидні каплиці та одноя русні галереї, які з кінця ХІІ ст. оточували храм з північного, південного й західного боків, по нищили стародавні фрески. Після початку Хмельничини 1648 р. до мінікани мусили тікати з Чернігова, а храм бу ло заново освячено як Борисоглібський. 1657 р. новопоставлений чернігівський архіє пископ Лазар Баранович відновив при храмі монастир. 1671 р. владика переселився з Нов города–Сіверського до Чернігова і Бори

Південний фасад Борисоглібського собору

Чернігівська область

Борисоглібський собор. Вигляд зв сходу

Західна дзвіниця–притвор (не збереглася). Фото початку ХХ ст.

Борисоглібський собор після руйнувань часів другої світової війни. Фото 1947 р.

Титут книги Іоана Максимовича «Алфавит, рифмами сложений» із зображенням Борисоглібського собору. 1705 р.

соглібський монастир з того часу розбудо вується як катедральний. 1672 р. до західного фасаду прибудовано восьмигранну дзвіни цю–притвор. На початку XVIII ст. собор став п’ятибанним. Про вигляд собору у той час можна судити за титулом книги «Алфавит... рифмами сложений», виданої 1705 р. Там зоб ражено Борисоглібський собор та символічне родове древо російських монархів, що розпо чинається Святими Володимиром та Ольгою, Святими князями Борисом і Глібом, а закін чується царем Петром І.

Чернігівська область

Поздовжній переріз Борисоглібського собору

План Борисоглібського собору. Чорною заливкою позначено перший будівельний етап

Реконструкція загального вигляду Борисоглібського собору станом на кінець ХІІ ст. За матеріалами Національного архітектурноH історичного заповідника «Чернігів стародавній» 1857 р. собор розширено на схід прибудо вою нових апсид замість зруйнованих первісних. Пам’ятка зазнала значних руйну вань протягом 1941–1943 рр., під час бойових дій другої світової війни. У 1952–1958 рр. реставровано в гаданих первісних формах за проектом архітектора М.Холостенка. Не збе реглися галереї і каплиці, що оточували собор (від них уціліли нижні частини стін і підмурки), а дзвіниця–притвор 1672 р. була зруйнована під час проведення реставрації. Борисоглібський собор є характерним зразком твору Чернігівської архітектурної школи ХІІ ст. Він хрестовокупольний, увінчаний однією банею (висота до зеніту 25 м). Фасади

розчленовано півколонами, кути акцентовано лопатками, з позакомарним завершенням кожного прясла. На рівні п’ят закомар прохо дить аркатурннй фриз. Аркові портали перс пективні, триуступчасті. Фасадна пластика тяжіє до романських взірців. В інтер’єрі збе реглися П–подібні в плані хори, шиферні різьблені їх огорожі, по три ніші–аркасолії в північній та південній стінах, прикрашений мозаїкою омфалій, фрагменти фресок. Хід на хори — в товщі західної стіни. Склепіння цилін дричні й хрестові. Споруджено в техніці поря дового мурування з великоформатної плінфи. Фасади були потиньковані з первісним роз графленням на квадри й побілені. В інтер’єрі стіни потиньковано й побілено. Підлога ка м’яна, покриття бані й дахів з оцинкованого заліза, позакомарне. З Борисоглібським собором пов’язано кілька широко відомих пам’яток стародавньо го українського мистецтва. Одні з найзагад ковіших — так звані капітелі й наріжні камені Борисоглібського собору. Ці кам’яні різьблені елементи архітектурного декору з типово ро манською плетінкою, зображеннями фантас тичних істот — птиці Сіріна, пса Сімарґла, левів тощо віднайдено під час археологічних досліджень собору. На фасадах реставрова ного собору встановлено копії цих архітектур них деталей. Але досі точиться дискусія про те, чи належали вони Борисоглібському собо ру, чи якійсь іншій споруді. Справа в тім, що нижній діаметр так званих капітелей менший, ніж верхній діаметр півколон на соборних фа садах. На наш погляд, ці елементи можуть на лежати попередній споруді початку ХІ ст., на місці руїн якої зведено храм. Ще одна археологічна знахідка, пов’язана з собором — понад 300–річної давнини: 1701 р. при розбудові Колегіуму в землі знайдено

Чернігівська область

Наріжний камінь з Борисоглібського собору

Інтер’єр середохрестя собору срібного поганського ідола. За наказом геть мана І.Мазепи його переплавили, і з цього срібла коштом полкового судді Карпа Мок рієвича 1702 р. в Ґданську було виготовлено срібні з позолоченими деталями царські врата іконостасу Борисоглібського собору. Це — ви датний твір металопластики. В основі компо зиції — відомий мотив «древа Ієсеєвого» з зображеннями Давида, Ієсея та апостолів. Соборний іконостас втрачений, а царські вра та збереглися і нині експонуються в соборі. У Борисоглібському соборі були поховані видатні православні ієрархи Лазар Баранович та Св.Феодосій Углицький. Поховання першо го з них сплюндровано у 1950–х рр.: покійника обдерто і його облачення (панагію та ін.) вис тавлено на загальний огляд. Рака з мощами Св.Феодосія 1988 р. була повернута Ук раїнській Православній Церкві. Зараз Борисоглібський собор є пам’яткою архітектури національного значення (охоронний № 812) і належить Національному архітектур но–історичному заповіднику «Чернігів старо давній». Використовується як православний храм і як музей.

Так звана капітель з Борисоглібського собору Джерела: 1. Археология Украинской ССР. — Т. З. — К.: Наукова думка, 1986. — С. 277–278. 2. Асєев Ю. Джерела: Мистецтво Київської Русі. — К.: Мистецтво, 1980. — С. 152–156. 3. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1873. — Кн. 4. — С. 93–94. 4. Логвин Г. З глибин: Гравюри українських стародруків ХVІ–ХVІІІ ст. — К.: Дніпро, 1990. — С. 70–71. 5. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северскнй, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 57. 6. Остапенко М. Дослідження Борисоглібського собору в Чернігові // Архітектурні пам’ятки. — К., 1950. — С. 6. 7. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 292. 8. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 262. 9. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 87–88.

Чернігівська область 5. Чернігів. Спасо–Преображенський собор Мурований собор розташовано в історич ному середмісті Чернігова посеред колишньо го дитинця. Був головною архітектурною домінантою Чернігова. Завдяки високим ве жам, що фланкують західний фасад, і зараз відіграє роль важливої домінанти. Собор закладений чернігівським князем Мстиславом Володимировичем Хоробрим 1033 р. У 1036 р., коли помер фундатор, «поло жиша и у святаго Спаса, юже сам заложил бе бо въздано ея при немь възвыше яко на кони стояше досящи». Ця літописна звістка свідчить, що станом на 1036 р. собор було ви муровано на висоту близько 4 м. Будівництво завершено й собор освячено 1041 р. Первісно він був хрестовокупольним, восьмистовпним, тринавовим, триапсидним, п’ятибанним, з нартексом і прилеглою до нього з півночі схо довою вежею. Протягом ХІ–ХІІ ст. з північного й південного боків було прибудовано численні каплиці, а також хрещальню (не збереглися). Під час штурму Чернігова монголо–тата рами 1239 р. храм значно поруйновано, зок рема провалено склепіння і частково — бані. Протягом ХV–ХVI ст. пошкодження були вип равлені. Собор потерпів під час штурму Чернігова поляками 1611 р. При відбудові 1675 р. коштом чернігівського полковника В.Дуніна–Борковського було надбудовано ап сиди й зведено нові барокові верхи. 1750 р. в соборі трапилася велика пожежа, під час якої згорів іконостас, погоріли дахи, потріска лися мармурові колони трифоріїв. У 1754 р. провадилися ремонтні роботи, проте собор довго ще стояв під тимчасовими солом’яними стріхами та дерев’яними дахами. Протягом 1791–1798 рр. собор зазнав найзначнішої реконструкції: розібрано при

Західний фасад Спасо–Преображенського собору

Східний фасад собору

План собору. Чорною заливкою позначено перший будівельний етап

Поздовжній переріз собору

Чернігівська область леглі каплиці та хрещальню біля південного фасаду, надбудовано сходову вежу й на місці зруйнованої хрещальні зведено ідентичну другу вежу, симетрично до першої; фасади заново потиньковано й побілено; змінено форми бань, які стали сферичними. В ін тер’єрі були розібрані рештки хорів у бічних навах (лишилися тільки хори над нартексом), а мармурові колони трифоріїв, які втратили міцність, були обмуровані цеглою. Тоді ж зроб лено нову підлогу з чавунних плит. 1818 р. за проектом архітектора А.Карташевського з пів ночі, півдня і заходу прибудовано тамбури. Іконостас, який зберігся дотепер, виготовле но 1798 р. ніжинськими різьбярами С.Воло щенком і С.Білопольським за проектом ар хітектора І.Яснигіна. Іконописні роботи виконав борзнянський священник І.Мізко. Розписи інтер’єру здійснив 1820 р. художник Я.Юри нов із помічниками. У кінці XIX ст. під наглядом інженера Д.Савицького було проведено капітальний ремонт собору: в 1891 р. соборні бані й шпилі веж позолочено; в 1899 р. влаш товано парове опалення. Архітектурна композиція собору поєднує базилікальну схему західноєвропейського по ходження із хрестовокупольною візантійською. Такі контамінації характерні для Східновізан тійської школи середньовізантійської доби (храми Трапезунда й Нікеї). Тож імовірно, що артіль майстрів, яка зводила Чернігівський Спас, прибула на Русь із Малої Азії чи з тісно з нею пов’язаного Закавказзя. Відповідно до такої розпланувально–про сторової концепції інтер’єр представляє кон тамінацію глибинно–вісьового й висотного принципів організації простору. Собор має поздовжню наву й трансепт. На їх перетині — підбанний квадрат. Перехід від підпружних арок до світлового підбанника здійснено за допомогою сферичних пандативів. Висота до зеніту центральної бані 30 м. Підбанний простір від бічних рамен трансепта відділяють двоярусні трифорії, наявність яких підкреслює базилікальність композиції інтер’єру. Три пари хрещатих пілонів несуть систему підпружних арок і циліндричних склепінь та п’ять бань на світлових підбанниках. Із заходу міститься низенький темний нартекс, перекритий циліндричним склепінням, над яким — щедро освітлені високі хори. Первісно вони були на багато просторішими й заходили в бічні північну й південну нави, включаючи бічні рамена тран септа. Збереглися шиферні різьблені плити парапетів на хорах. З півночі до нартекса прилягає кругла вежа з крученими сходами на хори. Фасади собору оформлено плоскими лопатками й нішами. Мурування системи «opus mixtum» із широким вживанням на фасадах цегляних орнаментів — меандрів, городків, плетінки.

Інтер’єр центрального купола собору

Західний фасад собору у ХІ–ХІІ ст. Реконструкція М.Холостенка

Загальний вигляд собору у ХІ–ХІІ ст. Реконструкція М.Холостенка

Чернігівська область Давньоруський живопис в інтер’єрі зберігся незначними фрагментами, а настінні розписи XIX ст. вимагають розкриття. Змістовною та мистецькою домінантою інтер’єру є пишний класицистичний іконостас. Окрім нього, в ін тер’єрі збереглися візантійські мармурові колони з базами й капітелями, імпортовані з Північного Причорномор’я (нині сховані в об муруванні 1791–1798 рр. й частково розкриті у вигляді зондажів). Наукові дослідження собору розпочали ся в 1923–1924 рр. (археолог М.Макаренко, архітектор І.Моргилевський). Тоді відкрито рештки каплиць і хрещальні, а в інтер’єрі — візантійські мармурові колони та фреску «Свята Текля» (фреска загинула під час дру гої світової війни). Наступні дослідження проведено в 1947 р. (Ю.Асєєв) та в 1966 р. (М.Говденко). Реставраційні роботи прова дилися в 1970–х — 1980–х рр. Пам’ятка архітектури національного зна чення (охоронний № 811). Є найстародав нішою точно датованою і добре збереженою автентичною будівлею Київської Русі та східних слов’ян загалом (на території України, Білорусії і Росії), унікальним високомистець ким твором давньоруської архітектури. Своєю розпланувально–просторовою композицією справила вирішальний вплив на українську архітектуру ХІ– ХVII ст. Джерела: 1. Говденко М. Спас Чернігівський: дослідження // З історії української реставрації. — К.: Українознавство, 1996. — С. 143–151. 2. Логвин Г. Украина и Молдавия: Справочннк–путево# дитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 419. 3. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 40. 4. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 293. 5. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 272. 6. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 770. 7. ДАЧО. — Ф. Р–15. — Оп. 1. — Спр. 220. — Арк. 77–79. 8. ДАЧО. — Ф. Р–593. — Оп. 1. — Спр. 1013. — Арк. 202.

6. Чернігів. Троїцько–Іллінський монастир Поблизу західної околиці історичного се редмістя Чернігова на Болдиних горах над неозорою заплавою р.Десни в оточенні давніх слов’янських курганів підноситься ансамбль Троїцько–Іллінського монастиря. Величний семиверхий собор і висока дзвіниця вінчають найвищий пагорб, а біля підніжжя гори приту

лилася маленька Іллінська церква. Цей баро ковий ансамбль домінує в панорамі Чернігова завдяки висотній композиції Троїцького собо ру та дзвіниці. Святий Димитрій Ростовський у перед мові до твору «Руно орошенноє» писав про цю святиню Сіверської землі: «Илія Божий пророк, Антоній світило Росії, й Марія, з которой Бог взял тіло, Вертоград при Болдинських горах оградили, Й в нім слічний сад слави своєя насадили, Тот церков, ов печери, а свій образ Діва Презентуєт, храня нас от Божия гніва». Преподобний Антоній з Любеча, засновник чернецтва на Русі, 1069 р. прийшов із Києва до Чернігова, «возлюби Болдиню гору, ископав пещеру, ту ся всели». Того ж року чернігівський князь Святослав Ярославич над печерою Антонія поставив дерев’яний храм Св.Проро ка Іллі. Так виник монастир. Через три роки Антоній повернувся до Києва, а монастир лишився. Протягом ХІ–ХІІ ст. печера Антонія перетворилася на складний підземний комп лекс, перед входом в який на нижній терасі Болдиної гори у середині ХІІ ст. чернігівські зодчі звели замість дерев’яної невеличку муровану тридільну однобанну Іллінську церк ву, що збереглася донині. Під час монголо–татарського погрому Чернігова 1237 р. нападники зруйнували на земні монастирські споруди і повбивали ченців, котрі сховалися в печерах. Після того монастир занепав аж до середини XVII ст. 1649 р. монастир відновлено коштом чернігівського полковника Стефана Пободайла, героя Хмельниччини. Убитий в бою під Старим Биховом у 1654 р., полковник похований у відновленій ним Іллінській церкві. Іллінський монастир як самостійний проіснував до 1672 р., коли на сусідній горі, на верхньому плато Болдиних гір, відділеному яром від Іллінського монастиря, почали споруджувати ансамбль Троїцького монастиря. У середині XVII ст. монастир став визнач ним центром церковного малярства. Провід ним митцем був вихідець з Волині Григорій Костянтинович Дубенський, у чернецтві Ген надій. 1654 р. він написав один з найвидат ніших творів українського іконопису XVII ст. — ікону Божої Матері для Іллінського монастиря, яка згодом прославилася чудом 1662 р. Ось як його описує козацький літописець Самійло Величко: «Плакаше тогда Пресвятая Діва, жалующи православних христиан Малоросси янов (...), яко чрез незгоду, раздвоєніє і міждо усобіє єдини уже смертоносним оружиєм докончишася, другії з отчизни бідні в плін отведошася, треті имяху отведени бити, а чет вертим предлежаша в отчизні глави положити,

Чернігівська область

Панорама Троїцько–Іллінського монастиря. Фото Г.Логвина 1960–х рр. за предводительством неистовившихся тогда властолюбивих й к міждоусобию готовивших ся вождов своих». Чудотворна ікона зберігалася в Іллінській церкві. В добу Руїни вона викликала величез ний наплив прочан. З огляду на це архієпископ Чернігівський Лазар Баранович вирішив знач но розширити монастир, частково перенісши його на вершину сусідньої гори. Там було зведено низку мурованих споруд. За проек том архітектора з Вільна Йогана–Баптиста Зауера у 1695 р. завершено будівництво монументального тринавового семиверхого Троїцького собору. У 1677–1679 рр. збудова но Введенську церкву з трапезною та три корпуси келій. Від того часу оновлений монас тир став називатися Троїцько–Іллінським. Тоді ж упорядковано печерний комплекс, який складається з кількох ярусів підземних галерей, каплиці, келій та трьох підземних тридільних церков: Преподобного Антонія, Преподобного Феодосія та Св.Миколи, князя чернігівського (Миколи Святоші). Тут же збоку було влаштовано відкритий склеп з кістками ченців, забитих татарами 1237 р. У 1719 р. було збудовано східні келії, пе карню і мур, що оточував монастир. У середині XVIIІ ст. монастирську територію розширено, у зв’язку з чим збудовано нові ділянки муру з двома восьмигранними вежами. 1750 р. споруджено будинок архімандрита, у другій половині XVIIІ ст. — господарський корпус з погребами і льодовнею, кухню зі службами тощо. Остаточного завершення ансамбль набув у 1771–1775 рр., коли споруджено дзвіницю, яка стала висотним акцентом архітектурної композиції монастиря та однією з головних містобудівних домінант Чернігова.

План Троїцько–Іллінського монастиря У XVII–XVIIІ ст. Іллінська і Троїцька частини ансамблю були з’єднані дерев’яною галереєю (не збереглася). Троїцько–Іллінський монастир у другій половині XVII ст. став одним із центрів ук раїнського літописання. Тут 1699 р. ієромонах Леонтій Боболинський завершив свій «Літопи

Чернігівська область сець, сі єсть Кройніка з різних авторов і исто риков многих...», куди ввійшли давні українські хронографи, листи, твори грецьких і римських істориків, уривки з польських і литовських хронік тощо. Найбільший інтерес становить виклад сучасних авторові подій другої полови ни XVII ст., зокрема, опис Чигиринських по ходів 1677 та 1678 рр. Літопис Боболинського написано мовою, близькою до тогочасної розмовної української. Це видатна пам’ятка не лише з точки зору історії, а й лінгвістики. Літо пис досі неопубліковано, рукопис його зберігається в Національній бібліотеці України ім. В.Вернадського. У 1679 р. Лазар Баранович перевіз до Троїцького монастиря друкарню з Новгоро да–Сіверського. На північ від монастиря було влаштовано «типографський двір» і Троїць ко–Іллінський монастир перетворився на провідний центр друкарства, причому не тільки Лівобережної України: книги чернігівсь кої друкарні розходилися по Київській та іншій єпархіях, а 1720 р. при організації російським імператором Петром І друкарні в Олександ ро–Невській лаврі в Петербурзі найкращі «типографи» були викликані з Чернігова. Велика заслуга в організації друкарні на лежить Семенові Ялинському, талановитому друкареві, який учився у Вільні й потім активно працював у Новгороді–Сіверському. Але шах раюватість Ялинського і поступове зниження мистецького рівня видань змусили Лазаря Барановича перевести друкарню ближче до своєї резиденції, а згодом викликати з Вільна нового «типографа» — майстра Лукаша. Найпліднішим був перший період роботи друкарні (1680–1721 рр.): тоді видрукувано понад 100 видань. За їх тематикою і кількістю Троїцька друкарня поступалася тільки Києву. Багато книжок мали суто світський характер. Видавалася навчальна й педагогічна літера тура, моралістичні трактати, полемічні твори, проповіді, богословські твори, апології тощо. Найпопулярніші книги неодноразово пере видавалися: «Октоїх» 1682, 1715 рр., «Руно орошенноє» у 1683–1702 рр. витримало 6 видань, «Тріодь цвітна» і «Тріодь пісна» — по 2 видання, «Молитвослов» і «Служебник» — по 6–8 видань, «Апологія» Димитрія Рос товського видавалася двічі, »Театрон нраво учительний» Іоана Максимовича — тричі. 1688 р. було видано поетичний збірник «Муза роксоланська» на честь благодійника монас тиря гетьмана Івана Мазепи, а 1699 р. йому ж було присвячено латинського панегірика «Teatrum perennis glorio». Після 1709 р. посилилися цензурні утиски щодо українського книгодрукування. До Чернігова з петербурзького Синоду надійшла вимога, щоб друковані тут книги «соответ ствовали московским без малейшей отмены

и перемены». А в 1721 р. почалися справжні репресії від Синоду, і книгодрукування в Чер нігові перервалося на 20 років. Славу виданням Чернігівської друкарні склали гравери й художники, котрі працювали тут у перший перший період. Це львів’янин Никодим Зубрицький — ілюстратор книг «Царский путь креста господня» 1709 р. та «Новий завіт» 1717 р., киянин А.Козачківський та майстер Федір. Троїцько–Іллінська друкар ня виховала низку місцевих художників книги — до них належать Никін Фігурський, Макарій Синицький, Іннокентій Піддубний та інші. Найвидатнішими майстрами мідериту показа ли себе славнозвісні Леонтій Тарасевич та Іван Стрельбицький. Троїцька друкарня продовжувала справу, розпочату Новгород–Сіверською друкарнею, і спричинилася до широкого розповсюдження мідериту в Україні, особливо сюжетної гравю ри. Ця техніка була на той час найпрогре сивнішою, оскільки дозволяла значно збільшити наклади видань. З Троїцькою друкарнею співпрацював знаменитий митець Іннокентій Щирський, котрий проілюстрував виданий тут у 1698 р. латинський посібник з риторики, а перед тим, 1684 р., оформив польськомов ний панегірик Л.Крщоновича «Відроджений фенікс», присвячений життєвому шляху Лаза ря Барановича. Ці ілюстрації вважаються найвидатнішою працею Щирського. У художньому оформленні перевагу на давали богослужбовим книгам, тому найкра ще оздобленими були такі видання, як «Тріодь цвітна» 1685 р., Молитвослов 1687 р., Служебник 1697 р., «Полуустав» 1703 р., «Бо городице діво» 1707 р. та інші. В гравюрах, особливо на титульних аркушах книжок, нерідко зображували архітектурні мотиви. Так, титул «Нового завіту» прикрашає пано рама Троїцько–Іллінського монастиря. 1743 р. Троїцько–Іллінська друкарня від новила свою діяльність після занепаду. До праці стали нові майстри — Михайло Чер нявський та Іліодор Таляревський. Різцева гравюра на металі, широко запроваджена в попередній період, тепер майже не викорис товувалася. Синод заборонив друкарні вида вати світську літературу, твори іноземними мовами. Коло видань обмежилося богослуж бовими книгами, попередньо звіреними з московськими і цензурованими Синодом. Вряди–годи вдавалося видати букваря або педагогічного посібника, як, приміром, «Пер вое учение отроком» 1760 р. У цей період (1743–1785 рр.) видрукувано 87 видань, пере важно псалтирів, молитвословців, часословів — малим форматом, у пересічному художньому оформленні. У повний аркуш видано тільки «Апостол», «Октоїх» та «Анфологіон», але це вже були не оригінальні друкарські твори,

Чернігівська область а прості передруки київських видань. Після ви мушеної перерви самобутні мистецькі традиції чернігівської друкарні були значною мірою втрачені, її переслідували негаразди: 1771 р. від «морової язви» більшість друкарів померли, решта — порозбігалися. 1777 р. друкарство відновилося, було зроблено декілька перед руків старих видань. Проте 1783 р. вийшов указ про заборону будь–яких друків у Чернігові без московської цензури. Книгодрукування за непало, а в 1820 р. й зовсім припинилося. 10 квітня 1786 р. російська імператриця Ка терина II видала указ: «Троицкий Черниговский Ильинский монастырь обратить для помещения университета, в сем городе учрежденного». Але справа з університетом загальмувалася, відтак 1790 р. монастир було віддано під архієпис копську резиденцію. Після закриття монастирів і секуляризації їх маєтностей, проведених Кате риною II, у Троїцькому монастирі зібралася чу дова колекція творів українського золотарства, вилучених з різних монастирів Чернігівської єпархії: хрести, потири, митри, оклади напрес тольних Євангелій, ковчеги, золота панагія із зображенням козацького патрона Юрія Зміє борця, подарована чернігівським полковником Яковом Лизогубом, срібні лампади тощо. Монастирська бібліотека налічувала близько 10000 інкунабул. Всі ці багатства було розтягне но і сплюндровано в 1920–1930–х роках, коли монастир закрила і розграбувала московсь ко–комуністична влада. З 1967 р. Троїцько–Іллінський монастир вхо див до складу Чернігівського архітектурно істо ричного заповідника. Протягом 1970–1980–х рр. проведено реставраційні роботи на пам’ятках архітектури: дзвіниці (1970 р.), трапезній цер кві, келіях, огорожі з вежами (1982–1983 рр.), печерному комплексі (1980 р.); соборові за про ектом архітектора М.Говденко у 1974 1985 рр. повернено первісні барокові форми і почат кову семиверхість, втрачену ще при пожежі 1731 р. Відреставровано також стародавню Іллінську церкву, в якій нині музейна експо зиція. Щоправда, при реставрації чудового чотириярусного іконостаса стилю рококо ку дись «зникли» кілька ікон. Тяжкою і трагічною є доля печерного комплексу Іллінського монастиря. Він досі повністю не досліджений. У 1984–1985 рр. при будівництві комуністичного монумента на Болдиних горах в ґрунт забивали залізо бетонні палі, внаслідок чого у склепіннях пе черних ходів і церков з’явилися небезпечні тріщини. Ситуацію погіршили й такі заходи, як намив піску в заплаві Десни (район Лісковиці), створення штучного озера, будівництво котеджів майже біля підніжжя Іллінської церкви з печерним комплексом, що призвело до зміни гідро–геологічного режиму території.

1988 р. монастир передано під резиденцію архієпископа Чернігівського і Ніжинського Ук раїнської Православної Церкви, величний Троїцький собор заново освячено, він став катедральним, відкрито доступ вірним до раки з мощами Св.Феодосія Углицького. Іллінська церква є найдавнішою пам’яткою ансамблю. Спершу виконувала функції хре щальні й була тридільною, однобанною, мініа тюрних розмірів; складалася з прямокутних у плані бабинця, нави та півкруглої апсиди. З за ходу до бабинця прилягав невеликий притвор. Церква зазнала руйнувань під час монго ло–татарського погрому Чернігова. В кінці XVI ст. стіни були надбудовані й зовні увінчані карни зом. Над апсидою і бабинцем спорудили неве ликі бані й церква перетворилася на трибанну. З півдня до апсиди прибудовано ризницю. Суттєвих перебудов пам’ятка зазнала 1649 р.: замість розібраного притвору прибудовано великий гранчастий об’єм, який значно збіль шив площу храму. Розібрано баню над старим бабинцем і зведено нову над прибудовою. Збу довано багатоярусний верх над центральною банею. В результаті цих перебудов пам’ятка на була виразних рис стилю українського бароко . В інтер’єрі церкви домінує висотний прин цип розкриття внутрішнього простору. Зберіг ся іконостас в стилі рококо 1774 р. Стіни муровано з плінфи на цем’янці тех нікою порядового мурування. Зовні первісно фасади були потиньковані з розграфленням

Іллінська церква та дзвіниця

Чернігівська область

План Іллінської церкви з фрагментом печерного комплексу. Кресленик кінця ХІХ ст.

Іллінська церква. Вигляд зі сходу

Інтер’єр бабинця печерної церкви Св.Феодосія

Чернігівська область

Поперечний переріз Іллінської церкви

Поздовжній переріз Іллінської церкви

Інтер’єр Іллінської церкви з іконостасом. Фото початку ХХ ст.

Аксонометричний переріз Іллінської церкви. Реконструкція автора станом на початок ХІІІ ст.

Чернігівська область на квадри. Нині зовні й усередині храм потинь ковано й побілено. Вальмові дахи і верхи бань по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрі вельною сталлю. Маківки й хрести позолочено. Іллінська церква є єдиною уцілілою спорудою такого типу в архітектурі Київської Русі. Вона започаткувала розвиток тридільного типу храму в українській мурованій архітектурі ХІІІ–XVIІІ ст. На північний захід від Іллінської церкви в 1908–1910 рр. спорудили триярусну дзвіни цю типу «восьмерик на четверику». Нижній двоярусний четверик мурований, верхній восьмерик — дерев’яний. Вінчає дзвіницю двоярусна баня барокових обрисів. Печери й підземні споруди — це склад на система галерей, окремих споруд і при міщень різного призначення, розташованих у чотири яруси в пагорбі, що прилягає до Іллінської церкви з північного сходу. До підземного комплексу влаштовано два входи — безпосередньо з Іллінської церкви та знадвору, від північного фасаду церкви. Найдавніший ярус міститься на глибині 12 м від денної поверхні (тут зроблені архео логічні знахідки, що датуються ХІ ст.). У друго му ярусі — підземні церкви Антонія і Феодосія з добре виявленими обсягами притвору, нави й вівтаря. Кожне приміщення цих церков пе рекрито особливим типом склепіння: притвор і нава церкви Св.Антонія — сферичними баня ми, вівтар — зімкненим склепінням із розпа лубками; притвор церкви Св.Феодосія — зімкненим склепінням, нава й вівтар — такими само склепіннями з розпалубками. В інших приміщеннях (галереї, переходи) — коробові склепіння. Стіни приміщень і склепіння обкла дено цеглою. Найбільшою і найкращою за архітектурним вирішенням є церква Св.Фео досія, висотою 8,4 м. Стіни її прикрашені пілястрами, нішами, увінчані розвиненим, енергійно розкріпованим на пілястрах бароко вим карнизом. Тут збереглася кахляна піч. У третій ярус печерного комплексу ведуть цег ляні сходи. Тут є каплиця, тупикові коридори, а також вихід на хори церкви Св.Феодосія. Галерея круто піднімається вгору, на четвертий ярус — до церкви Миколи Святоші, перекритої трицентровими склепіннями, і келії Антонія. Загальна довжина відомих на сьогодні пе чер становить 315 м, причому: перший ярус — 85 м, другий — 80 м, третій — 54 м, четвертий — 96 м. Ширина галерей — від 0,5 до 1,0 м, висота близько 1,9 м. Підлоги церков Антонія і Фео досія вимощено керамічною плиткою. Комплекс Іллінської церкви з дзвіницею і печерами є рідкісною пам’яткою архітектури й містобудування національного значення з охоронним № 818. Троїцький собор споруджено з ініціативи Лазаря Барановича коштом гетьманів І.Са мойловича та І.Мазепи. У його головній бані до

1805 р. був напис: «В рок 1679 апріля в пос лідний день Храм сей свят зачатий, 17 літ здася. Совершися року 1695 коштом ясневельмож ного его милости пана Іоанна Мазепи гетмана войска запорожского». Собор тринавовий, шестистовпний, триапсидний, з чітко виділе ним трансептом і сімома банями: п’ять із них височіли над основним обсягом, і дві — над сходовими вежами, що фланкують західний фасад. Під собором є шестикамерна крипта, що використовувалася як місце поховання церковних ієрархів. Собор перекрито систе мою коробових і хрестових склепінь. Після пожежі 1731 р. чотири бічні бані над основним обсягом не були відновлені й собор став трибанним. Після пожеж 1781 та 1808 рр. собор відбудовано, внаслідок чого він набув рис класицизму (з’явилися масивні трикутні фронтони на всіх фасадах замість вибагливих барокових). Іконостас Троїцького собору був викінче ний на момент освячення собору в 1695 р. Після пожежі 1808 р. іконостас реконструйова но при архієпископі чернігівському Михайлові. При цьому від первісного іконостасу зберегли ся тільки загальна композиція, окремі деталі та фрагменти, зокрема — різьблення колонок з мотивами виноградної лози з кетягами. Іконостас високий, семиярусний, займав усю ширину храму й сягав низу центрального підбанника. Мав активно виділену центральну частину з верхняком характерних для кінця XVII ст. обрисів, причому всі яруси, вище намісного, закомпоновані по дугоподібних кривих, що сходяться до середнього прясла. Ікони намісного ряду мали карбовані мета леві шати. Цей іконостас було демонтовано й знищено у 1920–х рр. Троїцький храм належить до унікальної типологічної групи соборів так званого дер жавного або гетьманського жанру, в якій відроджено розпланувально–просторові структури мурованих храмів Княжої доби і помітні впливи західного (литовського і польського) бароко. Ці храми відомі в Ук раїні тільки в мурованому будівництві й не мають ані прототипів, ані наслідувань у на родній монументальній дерев’яній архітектурі. Вони тринавові, з трансептом, шестистовпні, здебільшого — триапсидні, три– п’яти– се мибанні, з двоярусними західними притво рами, фланкованими двома вежами, як у ла тинських костелах. Основне дев’ятидільне ядро такого храму формують чотири пілони, з’єднані підпружними арками, що несуть центральну баню, та прилеглі рамена прос торового хреста (середньої нави й трансепта) разом із приміщеннями у міжрукав’ях. Це дев’ятидільне ядро п’ятибанне, причому бічні бані вінчають приміщення у міжру кав’ях, як у храмах Княжої доби.

Чернігівська область

Троїцький собор та Іллінська церква. Гравюра з Євангелія чернігівського друку 1717 р.

Троїцький собор. Вигляд з заходу

Іконостас собору (не зберігся). Фото початку ХХ ст.

План собору

Чернігівська область Чотириярусна надбрамна дзвіниця ви сотою 58 м стоїть посеред північного прясла монастирського муру, фланкована барокови ми брамами з пластичними фронтонами. Дзвіниця в плані — квадрат з увігнутими гра нями й зрізаними кутами. Нижній ярус дуже масивний, має наскрізний арковий проїзд та наріжні контрфорси, оформлені як декора тивні волюти. У верхніх ярусах влаштовано аркові отвори звону з круглими отворами–ро зетками над ними. Наріжники акцентовано пучками колон: на другому ярусі — римо–до ричного ордера, на третьому — іонічного, на четвертому — коринфського ордерів. Кожний ярус має розвинений, енергійно розкріпова

Аксонометричний переріз собору. За М.Цапенком Цю типологічну групу започаткував Спасо Преображенський собор Максаківського мо настиря на Чернігівщині, фундований 1646 р., а розвинув — собор Троїцького монастиря, зведений, як ми вважаємо, за взірцем собору Максаківського монастиря, оскільки в структурі й архітектурних особливостях Троїцького собо ру є мало спільного з литовськими витворами того ж архітектора І.–Б.Зауера — костелами Камальдулів у Пажайслісі 1667 р. та Св.Петра і Павла на Антакальнісі у Вільнюсі 1668 р. Троїцький собор має ще кілька характер них прикмет, важливих для подальшого роз витку цього архітектурного типу. В екстер’єрі — це активність силуету, в якому сім бань ком позиційно підтримані вигадливих обрисів фронтонами, а також фасадна пластика, яка є вільною композицією символічно тракто ваних ренесансно–барокових ордерних форм із застосуванням пілястр, півколон, ан таблементів, екседр і сандриків. А в інте р’єрі, завдяки високо піднятій центральній бані й візуальній ізольованості двоярусних бічних нав від удвоє ширшої центральної нави, проведено принцип контамінації глибинно вісьового і висотно–центричного принципів організації внутрішнього простору, що пов’язує цей тип собору з великими митро поличими соборами Княжої доби. Троїцький собор послужив зразком при спорудженні Спасо–Преображенського собору Мгарсько го монастиря під Лубнами. Собор зовні потиньковано й побілено, що підкреслює пластичність декору, виконаного в ордерній системі із застосуванням різних форм ніш, вікон, наличників і сандриків, пілястр і карнизів. Дахи по дерев’яних кроквах, бані — по залізному каркасу (крім двох західних, що мають дерев’яні кружала), укриті покрівельною сталлю.

Дзвіниця Троїцько–Іллінського монастиря

План першого ярусу дзвіниці

Чернігівська область ний карниз. Площини стін прикрашає ба рельєфне декоративне ліплення рослинного характеру. Вінчає дзвіницю гранчаста баня параболічних обрисів із маківкою. Введенська трапезна церква розташова на з північного боку собору. Вона двобанна, має композицію, типову для українських монастир ських трапезних XVII ст.: уся споруда — лінійної багатокамерної структури, з послідовним нани зуванням приміщень уздовж вісі схід–захід: вівтар, нава, зал братської трапези, сіни, госпо дарські приміщення; сама церква безстовпна, зального типу, з гранчастою вівтарною апси дою. Над приміщеннями вівтаря і нави — по одній двозаломній бані, причому над навою — баня на світловому восьмерику. Трапезний зал перекрито циліндричним склепінням з розпа лубками над вікнами. Споруда відзначається витонченим цегляним декором, що включає роз винені цоколь і карниз, пілястри, півколонки, розвинені наличники вікон із сандриками. Особ ливо вишукано декорований головний північний фасад, звернений у бік собору. Стилістика деко ру пов’язує цю пам’ятку з московською архітек турою другої половини XVII ст. Іконостас церкви було створено коштом гетьмана І.Мазепи на початку XVIIІ ст. за архімандритства Лаврентія Крщоновича. На іконостасі був герб І.Мазепи на відзнаку його фундаторства. Іконостас п’ятиярусний, але

Введенська трапезна церква. Фото Г.Логвина 1960–х рр.

План Введенської трапезної церкви

Іконостас Введенської трапезної церкви (не зберігся). Фото кінця ХІХ ст. камерний за масштабом. Різьблення належить до пізнього типу, що виробився на основі вико ристання мотивів італійського й німецького Ренессансу, зокрема рослинної гірлянди з квітами. Загальне пластичне вирішення тяжіє до площинності, проте середнє поле (з царськими вратами) і верхняк мали дина мічно вигнуті обриси і пластичне вінчання. Іконостас був знищений на початку 1930–х рр. На території монастиря збереглося де кілька мурованих корпусів господарського та житлового призначення. Серед них найцікаві шими за архітектурно–містобудівним вирішен ням є північно–східні келії, збудовані у два етапи: в 1670–1680–х рр. та у 1770–1780–х рр. Вони мають складну форму плану. Розташо вані на північний схід від собору, прилягаючи до північно–західного і північно–східного прясел монастирської огорожі, утворюють невеликий внутрішній двір, відділений від решти території ансамблю. Пам’ятку умовно можна розділити на два Г–подібних об’єми: східні й північні келії. Східна частина корпусу келій зведена у 1670–1680–х рр., мала секційне розплану вання. Секції трикамерні, з передпокоєм по середині. Передпокої мали два входи — з боку монастирського подвір’я і з внутрішнього двору. Всі келії були перекриті хрестовими склепіннями, а передпокої — циліндричними з розпалубками над дверними отворами. Кожна келія опалювалася окремою піччю. Спочатку площини фасадів пам’ятки членува

Чернігівська область

Східний корпус келій. Фрагмент фасаду Будинок архімандрита

План східного корпусу келій ли лопатки, які відповідали поперечним стінам; вікна були прикрашені вухастими наличника ми, стіни вінчав розвинений профільований карниз. У 1770–1780–х рр. до первісного об’єму прибудоване північне крило. Воно має плоскі балкові перекриття келій. Фасади розч леновані ритмічно розташованими лопатками. Прямокутні вікна облямовані наличниками з рельєфними замковими каменями й надві конними сандриками. Внутрішнє розплану вання обох корпусів змінилося внаслідок пристосування їх у ХІХ–ХХ ст. під господарські й житлові приміщення. Будинок архімандрита, зведений 1750 р., неодноразово перебудовувалася, зокрема у 1793 р. та протягом ХІХ–ХХ ст. Розташова ний навпроти головного західного фасаду Троїцького собору, формуючи парадний двір монастиря. Н–подібний у плані, двоповерховий, первісно — перекритий цегляними склепіння ми, нині — з плоскими залізобетонними пе рекриттями. Фасади розчленовані лопатками й увінчані масивним карнизом. Прямокутні віконні отвори розташовані в неглибоких нішах з профільованим облямуванням. Огорожа з брамою і вежами зведена в два етапи й датується кінцем XVII та середи ною XVIIІ ст. До наших днів дійшли з деякими

План першого поверху будинку архімандрита втратами: від північної вежі залишилися фраг менти південно–східної і південно–західної стін; східна вежа перебудована в ХІХ ст. й до неї прибудовано одноповерховий корпус. Найдавніші вежі були чотиригранними (не збе реглися), а збудовані в 40–50–х рр. XVIIІ ст. — восьмигранні. Огорожа, брами й вежі витри мані в стилістиці бароко. Площини з напільного боку розчленовані лопатками й завершені розвиненим карнизом. Виділяється також про фільований цоколь. Дворові фасади огорожі — гладенькі, без декору. Західна й південна вежі ідентичні за архітектурою — двоярусні восьме рики, увінчані бароковими банями з маківками. Архітектурне вирішення вирізняється витон ченістю форм. Ребра першого і другого ярусів оформлені спареними пілястрами, грані прик рашені прямокутними нішами. Профільований міжярусний карниз розкріпований на пілястрах. Вежі мають розвинений карниз вінчання знач ного виносу з багаторядним профілюванням.

Чернігівська область

Іллінська брама

Брама при дзвіниці

План першого ярусу Іллінської брами

Наріжна вежа монастирської огорожі. Фото 1920–х рр. У східному пряслі огорожі міститься Іллінська брама, збудована на початку XVIIІ ст., яка в літературі помилково ототожнювалася з будівлею друкарні. Це прямокутна в плані, тридільна, двоярусна будівля з аркою проїзду в нижньому ярусі. Брама мала істотне значен ня для всього монастирського ансамблю, бо до неї прилягала галерея, яка об’єднувала Іллінську й Троїцьку частини монастиря.

Загалом, ця огорожа разом із вежами й брамами не має оборонних рис і виконує функції архітектурного обмеження ансамблю, виділення його у довкіллі. Всі монастирські споруди муровано з цегли на вапняно–піщаному розчині, потиньковано, частково — побілено. Більшість споруд мають пофарбування фасадів, характерне для ХІХ ст.: тло стіни кольору жовтої вохри, деталі й го ризонтальні тяги — білі. Дахи й бані по дере в’яних кроквах і кружалах укрито покрівельною сталлю і пофарбовано в зелений колір. Маківки й хрести позолочено. Ансамбль Троїцько–Іллінського монасти ря має видатну універсальну цінність, оскільки є унікальним витвором архітектури й містобу дування, що справив визначальний вплив на розвиток української архітектури XVII–XVIIІ ст., лишився винятково цінним свідоцтвом куль тури Української держави доби бароко, має в своєму складі типологічно унікальні спору ди, відомі в одиничних зразках і є автентичною пам’яткою — як у цілому, так і в кожному своєму компоненті. Як пам’ятка архітектури й містобудування національного значення має охоронний № 819.

Чернігівська область Джерела: 1. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охоро# на. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С. 2. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи# ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 119–120. 3. Вечерський В. Спадщина містобудування України: Те# орія і практика історико–містобудівних пам’яткоохорон# них досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — 560 С. 4. Вечерський В. Троїцько–Іллінський монастир у Чернігові // Церковний календар 1991 р. — Сянік, 1991. — С. 113–115. 5. Говденко М. Дві споруди зодчого Йоганна Баптиста // З історії української реставрації. — К.: Українознавство, 1996. — С. 244–251. 6. Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в ХVІ–ХVІІІ ст. — Львів, 1971. — С. 177–186, 224–228. 7. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 2. — Чернигов, 1873. — С. 1. 8. Історія української архітектури / Ю.Асєєв, В.Вечерсь# кий, О.Годованюк та ін.; За ред. В.Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — 472 С. 9. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 107. 10. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 294–295. 11. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 274–280. 12. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 74–75, 280, 808. 13. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 7. — Спр. 10. 14. РДВІА. — Ф. 418. — Оп. 1. — Спр. 602. — Арк. 1. 15. ЦДІАУК. — Ф. 736. — Оп. 1. — Спр. 1036.

приміщення в міжрукав’ях ще нижчі, накриті крутими спадистими дахами. Всі верхи мають світлові восьмерики. Церкві властивий тонкий і оригінальний декор, дуже індивідуалізований на кожній грані. Фасади увінчані багатообломним, енергійно розкріпованим карнизом. Верти кальність композиції підтримана масивними наріжними пілястрами; більшість віконних отворів мають вертикально видовжені абриси. Активну роль в композиції чолових граней фасадів відіграють форма віконних отворів і пластично опрацьовані портали з перемич кою дверного отвору, що являє собою трило патеву арку з килевидним завершенням. В інтер’єрі кожна просторова дільниця має висотно розкритий внутрішній простір. Всі вони поєднані високими стрільчастими арками.

7. Чернігів. Церква св.Катерини Пам’ятка розташована в історичному середмісті, поблизу колишнього дитинця в перспективі Алеї Героїв та автомагістралі Київ–Чернігів. Є однією з провідних архітек турних домінант міста. Споруджена на місці попереднього дере в’яного храму навпроти Замку на честь героїз му козаків Чернігівського полку, виявленого при штурмі Азова у 1696 р. під керівництвом пол ковника Я.Лизогуба. Церква освячена 1715 р. Значних перебудов не зазнала. У XIX ст. після пожежі 1837 р. були зроблені деякі перебудови, зокрема до західного фасаду прибудовано притвор, а в 1908 р. — муровану дзвіницю (розібрані при реставрації пам’ятки в 1951 р.). Зазнала руйнувань у 1941–1943 рр. (згоріли дахи і верхи бань). Реставраційні роботи прово дилися в два етапи: 1947–1955 і 1975–1980 рр. Церква мурована, хрещата, дев’ятидільна, п’ятибанна. Композиція центрична, побудова на пірамідально: з найвищою центральною банею, нижчими — над гранчастими рукавами архітектурного хреста. Квадратові в плані

Катерининська церква. Фото 1910–х рр.

План церкви

Чернігівська область

Північний фасад церкви. Кресленик 1908 р.

Катерининська церква. Фото 1960–х рр.

Аксонометричний переріз церкви. За М.Цапенком

Фрагмент фасаду Катерининської церкви

Чернігівська область Верхи вирішено традиційним для України склепінням із заломами (з двома заломами — в центральному об’ємі та одним заломом — над раменами). Стіни цегляні, потиньковані й побілені. Да хи по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті пок рівельною сталлю. Бані й хрести позолочено. Катерининська церква в Чернігові є найвиз начнішою в Україні пам’яткою стилю українсько го (козацького) відродження ХVII–ХVIII ст., що збереглася в автентичному вигляді, справила вирішальний вплив на розвиток української церковної архітектури ХVIII ст. і досі відіграє роль містобудівної домінанти історичного середмістя. Як пам’ятка архітектури націона льного значення має охоронний № 816. Джерела: 1. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 296. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 265. 3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 296. 4. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1976. — Арк. 1–7.

П’ятницька церква. Фото початку ХХ ст.

8. Чернігів. Церква св. Параскеви П’ятниці Муровану церкву споруджено в кінці XII — на початку ХІІІ ст. посеред чернігівського торгу на посаді. Церкву було посвячено на честь св.Параскеви П’ятниці, покровительки тор гівлі. Автор — імовірно Петро Милоніг. До 1786 р. була соборним храмом П’ятницького жіночого монастиря. Церква зазнала чимало руйнувань і перебу дов, вперше — 1239 р. під час нашестя монго ло татарів. Перебудована у 1670 р. У 1690–х рр. за участю видатного українського архітектора І.Зарудного на західному й східному фасадах побудовано барокові фронтони, а над банею — багатоярусний верх. Кардинальні зміни архі тектурного устрою споруди відбулися при відбудові церкви після пожежі 1750 р. та в XIX ст., коли до неї прибудовано бічні приділи, а в 1818 1820 рр. за проектом архітектора А.Карта шевського до західного фасаду було прибудо вано ротонду–дзвіницю і церква перетворилася на семибанну. Зруйнована в період другої світової війни. Протягом 1943–1945 рр. було проведено консерваційні роботи, а в 1962 р. завершено реставрацію в гаданому первісно му вигляді з використанням методу анастилозу за проектом видатного російського реставра тора П.Барановського. При цьому не були відновлені первісні бічні притвори, а також прибудови XVII–XIX ст.; ротонда–дзвіниця була

П’ятницька церква після руйнувань часів другої світової війни. Фото 1944 р.

Початок відбудови П’ятницької церкви. Фото 1945 р.

Чернігівська область

Відбудова П’ятницької церкви. Вигляд зі сходу. Фото 1947 р.

П’ятницька церква. Вигляд з північного заходу

П’ятницька церква після завершення відбудови. Вигляд з південного сходу

Плани першого та другого ярусів церкви

Аксонометричний переріз церкви. Кресленик автора

Чернігівська область Світловий підбанник прикрашений півколон ками й аркатурним фризом. Дахи позакомарні й по кружалах, укриті покрівельною сталлю. П’ятницька церква представляє найвищі досягнення останнього, передмонгольського етапу розвитку архітектурного мистецтва Київської Русі. Пам’ятка архітектури націона льного значення. Охоронний № 815. Джерела: 1. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 62. 2. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 296–297. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 271. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 688.

9. Бахмацький район, смт Батурин. Воскресенська церква

Інтер’єр церкви знищена комсомольцями за наказом місцевої комуністичної влади. Зараз пам’ятка розта шована посеред скверу поблизу центрального майдану міста, відіграючи роль архітектурного акценту в забудові. Храм мурований, хрестовокупольний, чотиристовпний, триапсидний, тринавовий, однобанний, баштоподібної композиції. Се редня нава вдвічі ширша від бічних, які є настільки вузькими, що перекриваються не півциркульними, а чвертьциркульними скле піннями, завдяки чому всі фасади завершу ються трилопатевими кривими. Високо підня тий підбанник несе система циліндричних склепінь, що ступінчасто піднімаються. Храм має двоярусні хори. В інтер’єрі панує висотно розкритий до зеніту простір центральної дільниці (висота 27 м). Хід на хори — в товщі західної стіни. Храм муровано з червоної давньої цегли–плінфи, почасти — повторного використання, а також із цегли, спеціально виготовленої за давніми взірцями. Стіни зовні та в інтер’єрі нетиньковані. Фасадний декор виконано в плінфі. Застосовано пучкові пілястри, перспективні портали, аркатурні фризи, декоративні ніші, сітчастий поребрик. Апсиди членовані тонкими напівколонками, декоровані смугами сітчастого ромбовидного поребрика, плоских аркових ніш та карнизом.

Мурована однобанна церква з дзвіницею розташована в історичному центрі Батурина на високому березі р.Сейм в оточенні вікових де рев у межах колишньої міської фортеці. Будува лася колишнім гетьманом України графом К.Розумовським як власна усипальниця. Для будівництва було використано цеглу зі споруд, зруйнованих під час штурму Батурина російсь кими військами у 1708 р. Автор проекту невідо мий. Будівництво розпочато 1790 р., закінчено на початку 1803 р. Тоді ж у крипті церкви було поховано фундатора храму К.Розумовського.

Граф Кирило Розумовський, останній гетьман України

Чернігівська область

Загальний вигляд церкви. Малюнок автора 1976 р.

Воскресенська церква у Батурині. Вигляд з заходу. Фото початку ХХ ст. План церкви рову плиту з епітафією: «Здесь покоится тело его сиятельства господина генерал–фельд маршала, сенатора, действительного камер гера и разных орденов российских: Святого апостола Андрея Первозванного и Святого Александра Невского, Польского Белого Орла и Голстинского, святой Анны кавалера, Кирил лы Григорьевича Разумовского, родившегося 1728 года марта 18 дня, а скончавшегося в Батурине 1803 года января 9 дня по полудни во втором часу. Жития его было семдесят четыре года, 9 месяцев и 22 дня». Український історик О.Бодянський у 1832 р. відвідав Воск ресенську церкву й записав:

Загальний вигляд церкви. Фото О.Женжери 2004 р.

«Постій, козаче, не біжи, Ось глянь на хрест, читай, чия могила. Останнього це гетьмана Кирила! Присядь же, брате, потужи...»

Склеп довжиною 2,34 м і висотою 1,5 м було влаштовано під підлогою у південному рамені церкви. Пізніше в інтер’єрі храму над склепом було встановлено надгробок з білого карарського мармуру роботи видатного скульптора І.Мартоса. Надгробок мав марму

За радянської влади влітку 1927 р. під керівництвом завідувача Конотопського окру гового краєзнавчого музею О.Поплавського поховальний склеп було розкрито і пограбова но. Надгробок був демонтований і винесений на церковне подвір’я, де його поступово знищили.

Чернігівська область

Надгробок К.Розумовського у Воскресенській церкві. Фото Ф.Ернста 1927 р.

Фрагменти розбитого надгробка К.Розумовського роботи скульптора І.Мартоса Фрагмент епітафії К.Розумовського з його гербом. Фото Ф.Ернста 1927 р.

Текст епітафії К.Розумовського

Нині від нього уціліли тільки окремі фрагменти у фондах Чернігівського художнього музею та Державного історико–культурного заповідни ка «Гетьманська столиця» (Батурин). Воскресенська церква добре зберегла первісні архітектурні форми: вона хрещата в плані, з півруглою апсидою та заокругленим західним раменом; стіни розчленовані піляст рами; з трьох боків — монументальні чотири колонні портики тосканського ордера (захід ний зі спареними колонами), завершені трикутними фронтонами. Над середохрестям підноситься масивна сферична баня на циліндричному підбаннику, увінчана граціоз ним ліхтариком. Дзвіниця над притвором із заходу увінчана сферичною банею з висо ким шпилем. Архітектурні форми будівлі ду же лапідарні, з мінімумом декору, витримані в стилістиці високого класицизму. Харак терне поєднання високих вікон, що мають півциркульні перемички, з круглими вікнами над ними та з плоскими нішами. Такі ж круглі вікна — і в підбаннику.

Чернігівська область Церква мурована з цегли на вапняно–піща ному розчині, всередині й зовні потинькована й побілена. В інтер’єрі збереглися ковані двері початку XIX ст. Первісний одноярусний іконос тас «італійської роботи» не зберігся. Теперішній зроблено у 1970–х рр. Воскресенська церква у Батурині — одна з визначних храмових будівель доби високого класицизму в Україні. Лаконізм і монумен тальність форм ставлять її в ряд найвидатніших пам’яток архітектури національного значення. Має охоронний № 838. Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи# ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — 592 С. 2. Кіяшко Л. Поховання Кирила Розумовського в Бату# рині // Біографічна некрополістика в контексті сучасної української науки. — Наукові записки. — Т. 9. — К., 2002. — С. 184–190. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 291. 4. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис# кусство, 1967. — С. 17–18.

10. Бахмацький район, смт Батурин. Па* лац Кирила Розумовського Палацово–парковий ансамбль батуринсь кої резиденції генерал–фельдмаршала, графа і колишнього (останнього) гетьмана України Кирила Розумовського був створений за про ектом славетного шотландського архітектора на російській службі Чарльза Камерона в 1799–1802 рр. Ансамбль містився на околиці Батурина і включав великий парк та палац, звернений головним фасадом у бік річки Сей му. Палац складався з центрального корпусу й окремо поставлених по одній лінії з ним си метрично бічних флігелів, з єднаних з централь ним корпусом огорожею. Комплекс почали споруджувати 1752 р. під керівництвом «Строительной экспедиции о строении горо дов Глухова и Батурина», яку очолював архітек тор А.Квасов. У 1755–1764 рр. тут працював законтрактований з Італії архітектор А.Рінальді. За його проектом було влаштовано парк і роз почато будівництво мурованого палацового ансамблю, яке було завершено в 1799–1802 рр. вже за проектом Ч.Камерона. У зв’язку зі смер тю власника у січні 1803 р. опоряджувальні роботи в інтер’єрі лишилися незавершеними.

Фрагмент плану Батурина середини ХІХ ст. з позначенням палацово–паркового комплексу садиби К.Розумовського Про цей палац у 1860–х рр. писав граф Олексій Костянтинович Толстой — видатний російський письменник і поет, правнук гетьма на К.Розумовського: «Ты знаешь край, где Сейм печально воды Меж берегов осиротелых льет? Над ним дворца разрушенные своды, Густой травой давно заросший вход? Над дверью щит с гетманской булавою? Туда, туда стремлюся я душою!» Припалацові флігелі були однаковими, прямокутними в плані, двоповерховими, дещо нижчими від головного корпусу. Фасади чле нували пілястри римо–доричного ордера й вінчали трикутні фронтони з характерним палладіанським вікном у тимпані. Палацовий ансамбль протягом 1911 1913 рр. дослідив і частково реставрував пе тербурзький архітектор А.Білогруд. У ці роки палац був переданий військовому відомству Російської імперії, яке й дозволило 1914 р. розібрати один із флігелів на цеглу для будівництва церкви в Батурині.

Центральний корпус палацу і флігелі. Проект реставрації архітектора А.Білогруда 1911–1913 рр.

Чернігівська область

Центральний корпус палацу і флігель. Фото початку ХХ ст.

План першого поверху центрального корпусу

Центральний корпус палацу. Рисунок В.Січинського

Бічний фасад центрального корпусу. Малюнок автора 1976 р.

Парковий фасад центрального корпусу. Малюнок автора 1976 р.

Подальше руйнування ансамблю припи нили протести громадськості, зокрема на захист Батуринського палацу виступив відомий художник і громадський діяч Микола Реріх. Він писав у нарисі «Разрушение»: «Ещё грустная история дворца в Батурине. Построен при Елизавете Петровне гетманом Разумовским. До прошлого года состоял из трёх частей: великолепный корпус в середине и два крыла. Место красивое — берег реки. Здание нахо дится в Инженерном ведомстве. Причт местной церкви в 1905 г. просил разрешения безвоз мездно разобрать дворец на постройку церкви и Киевский военно–окружной совет признал ходатайство заслуживающим удовлетворения. Но Главное инженерное управление вспомнило про Археологическую комиссию и запросило ее. Комиссия не согласилась с Киевским советом и Инженерное управление предло жило Археологической комиссии принять дворец в своё ведение. На содержание дворца нужно 4100 р., да и содержание сторожа. Теперь Археологическая комиссия зловеще просила Академию художеств командировать

Загальний вигляд палацу. Фото О.Женжери 2004 р.

Чернігівська область Палац К.Розумовського в Батурині — ви датна пам’ятка доби класицизму, єдиний твір геніального архітектора Ч.Камерона в Україні. Як пам’ятка архітектури національного зна чення має охоронний № 837 і входить до скла ду Державного історико–культурного за повідника «Гетьманська столиця».

Феєрверк біля батуринського палацу. Малюнок Г.Нарбута учеников для зарисовки и снятия чертежей дворца. Последняя исповедь перед казнью, может быть? Последнее свиданье? (…) Запи шите имена разрушителей.» Другий флігель було розібрано на цеглу в 1930–х рр. Партер, що переходив у ланд шафтний парк, також втрачено. З 1967 р. три ває реставрація палацу, не завершена досі. Втрачені флігелі разом з огорожею передбаче но відтворити згідно з програмою, схваленою Урядом 1999 р. Проектна документація на рес таврацію палацу й відтворення флігелів роз роблена інститутом «Укрпроектреставрація». Мурована триповерхова будівля палацу розташована на прузі високого лівобережного плато р.Сейм на південній околиці Батурина, домінуючи в ландшафті. Палац має компактне розпланування: він прямокутний у плані з двома напівротондами на бічних фасадах. Головний фасад має восьмиколонний портик греко іонійського ордера висотою в два поверхи, піднятий на могутню глуху аркаду першого поверху. Портик завершено трикутним фрон тоном із палладіанським вікном у тимпані. Напівротонди мають купольні завершення і прикрашені півколонами такого ж іонічного ордера, як і головний фасад. Це підкреслює стильову єдність споруди. Парковий фасад трактовано дуже лаконічно. Головний його елемент — тераса, що спирається на колона ду тосканського ордера. Декор фасадів стриманий, у стильових формах високого класицизму. В інтер’єрах частково збереглися печі, паркет, ліплення плафонів тощо. Стіни муровано з цегли на вапняно–піщаному розчині, фусти колон, бази, капітелі, балясини, інші елементи та деталі — з каменю–пісковика. Підлоги з дощок. Дах щипцевий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю.

Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи# ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 121–122. 2. Гаврилова С. Дворец Кирилла Разумовского в Батури# не // Північне Лівобережжя та його культура ХVIII — початку XX століття. — Суми, 1991. — С. 21. 3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 297. 4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 291. 5. Полное собрание сочинений гр.А.Толстого. — Т. 1. — СПб.: Издание А.Маркса, 1907. — С. 364. 6. Рерих Н. Берегите старину. — М.: Международный центр Рерихов, 1993. — С. 22–23. 7. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис# кусство, 1967. — С. 16. 8. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 713.

11. Бахмацький район, с.Осіч. Крупицько–Батуринський Миколаївський монастир Архітектурний комплекс монастиря розта шований на підвищенні надзаплавної тераси правого берега р.Сейм поблизу Батурина. Раніше монастир з трьох боків оточували ста рики Сейму, а за ними — дрімучі ліси. Час заснування монастиря точно не вста новлено. Вважається, що він існував ще у домон гольську добу. У такому разі це — один із найс тародавніших монастирів України. У XVI ст. його відновили «по давньому сього місця запустінні». 1636 р. грамотою канцлера Польсь ко–Литовської Речі Посполитої Юрія (Єжи) Оссолінського за монастирем затверджено с.Обмачів, що лежить майже навпроти монас тиря на правому березі Сейму. Серед побож них ктиторів монастиря подибуємо імена не тільки гетьманів Богдана і Юрія Хмельницьких та Івана Мазепу, а й Чернігівського, згодом — Київського воєводу Адама Киселя. Вони нада вали універсали монастиреві на маєтності й захищали від козацьких своєвільств. Усі мо настирські маєтності були остаточно затверд жені царською жалуваною грамотою 1689 р. Цей монастир дуже шанували запорозькі ко заки й українська шляхта. Так, 1765 р. Запо розька Січ пожертвувала на монастир 1252 карбованці й 27 коней. З цим монастирем пов’язане побожне служіння двох видатних українців. У 1682–1683 та 1686–1692 рр. настоятелем монастиря був

Чернігівська область

Рисунок монастиря кінця XVII ст За М.Цапенком

План монастиря станом на кінець XVII ст. За М.Цапенком святий Димитрій Ростовський (Данило Тупа ло), який тут написав славнозвісні «Житія святих»; у 1709–1712 рр. настоятелем був славетний штихар Ілларіон (Іван) Мигура, один з найвизначніших культурних діячів кола Івана Мазепи, викладач Києво–Могилянської академії. Первісно всі монастирські споруди були дерев’яними. 1680 р. коштом генерального судді Івана Домонтовича замість дерев’яного споруджено мурований дев’ятидільний, хре щатий, п’ятибанний Миколаївський собор — центральну споруду комплексу. За типом це класичний храм доби найвищого розквіту архі тектури українського відродження. В інтер’єрі панував пишний п’ятиярусний позолочений іконостас початку XVIII ст. Під собором була крипта, у якій ховали визначних козаків та членів

монастирської братії. До 1807 р. дахи собору були вкриті ґонтом, потім — білим залізом. Капітально ремонтували собор у 1753 р. Собор і багатющу монастирську книгозбі рню, де була навіть Острозька Біблія 1581 р., знищено за розпорядженням комуністичної влади 1930–х рр. (за іншими відомостями — в 1941–1945 рр., або на початку 1960 х рр.). Іконостас знищений у 1930–1933 рр. Зберег лися тільки фотографії цих творів мистецтва. Крупицько–Батуринський монастир дос ліджували М.Цапенко у 1958 р., співробітники інституту УкрНДІпроектреставрація у 1990–х — 2001 рр., а також автор цієї монографії у 1976 та 1988 рр. Нині до складу монастирського комплексу входять дзвіниця, трапезна, настоятельський корпус. Територія монастиря зараз прямокут на в плані, орієнтована за сторонами світу (у XVIII ст. конфігурація території була дещо складнішою, з виступаючими вперед наріжними оборонними баштами, як показано на плані, наведеному нижче). По периметру територію оточував цегляний мур заввишки 3 м, збудо ваний близько 1806 р. (не зберігся, зараз його заміняє дерев’яний паркан). Усі нині збережені муровані споруди зве дені на місці відповідних дерев’яних поперед ників, донісши таким чином до наших днів композицію монастиря, сформовану у XVII ст. Монастирська мурована надбрамна дзві ниця є потужною містобудівною домінантою, яку добре видно з обох берегів і заплави р.Сейм. Її високий об’єм розташований у перспективі двох шляхів, що ведуть до монас тиря. Вона замикає поздовжню вісь монастиря. Збудована у 1823–1825 рр. з використанням будівельного матеріалу споруд, зруйнованих О.Меньшиковим у 1708 р. 1853 р. з огляду на небезпеку обвалу була розібрана до підмурків, а тоді збудована заново на тих самих підмурках за зразком надбрамної дзвіниці Максаківського монастиря. Представляє традиційний для України тип двоярусної дзвіниці «восьмерик на четверику». Нижній четверик двоповерховий, у нижньому поверсі — арка проїзду, верхній — глухий. Восьмерик має високі аркові отвори дзвонів за сторонами світу. Вінчають композицію кокошники складних обрисів, восьмигранний підбанник з круглими вікнами та грушовидна баня з ліхтариком. Фасадний декор відтворює композиційні схеми 2–ї половини XVII ст., проте вирішений сухо і схематично: арка проїзду облямована лопатками з архівольтом килевидного обрису; вище розташовані у два яруси плоскі аркові ніші, розділені півколонка ми, як на фасадах соборів Крупицько–Батурин ського та Густинського монастирів. У вінчанні помітні впливи романтизму: романська арка тура, неоросійські кокошники. На східній і західній гранях четверика на висоті 3 м від

Чернігівська область

Загальний вигляд монастиря з півдня. Літографія Іорданова за рисунком Тихановського 1859 р.

Загальний вигляд монастиря. Фото початку ХХ ст.

Чернігівська область

Миколаївський собор (не зберігся). Фото початку ХХ ст.

Інтер’єр собору. Фото початку ХХ ст. Дзвіниця

Соборний іконостас. Фото початку ХХ ст.

Чернігівська область

Настоятельський корпус, дзвіниця та тепла трапезна церква Преображення Господня. Фото 1980–х рр. сучасної денної поверхні виявлені гнізда від дерев’яних балок. Вони свідчать, що дзвіницю фланкували одноповерхові корпуси. На південь від дзвіниці міститься мурова на трапезна тепла церква Преображення Господня, збудована взамін дерев’яної 1803 р. і освячена 1804 р. Інтер’єр було розмальовано у 1811 р. Церква зазнала перебудов у 1858 р. Вона одноповерхова, зального безбанного типу, має розпланувально–просторову струк туру, незвичайну для церковних споруд: кор пус Т–подібний у плані, орієнтований уздовж вісі захід–схід. Західний фасад, обернений до парадного монастирського двору, симетрич ний, має по центру лоджію з чотириколонним портиком тосканського ордера, високим три кутним фронтоном і ампірним сегментним вікном у тимпані. Такі самі лоджії, але без фронтонів, є на північному й південному фаса дах. Первісно всі вони мали огорожі у вигляді балюстради. Фасадний декор дуже лапідар ний: застосовано тільки членування стін нег либоким рустом; вікна й ніші мають аркові завершення, без наличників і архівольтів. Ордер трактовано спрощено, колони призе мистих пропорцій, проте з капітелями і база ми. Лапідарність і майже світський характер архітектури підкреслені високим вальмовим дахом, відсутністю апсиди, а також окремих дияконника і жертовника: вони сховані в ос новному прямокутному обсязі. Стелі усіх при міщень плоскі по дерев’яних балках. Розписи в інтер’єрі не збереглися. Декоративний циліндричний підбанник зі сферичною банею і ліхтариком також втрачені. Трохи далі на південь, навпроти західного фасаду теплої церкви, міститься одноповер ховий на підвалі прямокутний у плані мурова ний настоятельський корпус, побудований 1834 р. Він має симетричну вісьову композицію. Центр головного східного фасаду акцентує

чотириколонний приземистий тосканський портик з трикутним фронтоном і сегментним вікном у тимпані. Північна половина будинку має коридорне двобічне розпланування, а південна — анфіладне. В інтер’єрі зберегли ся первісні печі. Перекриття плоскі, по дере в’яних балках. Фасадний декор характерний для провінційного класицизму 1–ї третини ХІХ ст.: незначного виносу карниз, прямокутні, видовжених пропорцій вікна без наличників, над ними — горизонтальні й трикутні сандрики. Збережені донині монастирські будівлі, як і розпланувальний устрій комплексу, мають визначну історико–містобудівну цінність. З ог ляду на це комплекс Крупицько–Батуринського монастиря включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська об ласть»), поставлено під охорону держави як пам’ятки архітектури й містобудування: дзві ниця є пам’яткою національного значення, а тепла церква та настоятельський корпус — пам’ятки місцевого значення (охоронні №№ 41–Чг, 42–Чг; рішення Чернігівського облвиконкому від 28.04.1987 №119). Комп лекс включено до складу Державного істори ко–культурного заповідника «Гетьманська столиця» (Батурин). З початку 1990–х рр. тут відроджено жіночий монастир.

Настоятельський корпус. Фото М.Цапенка 1958 р.

Чернігівська область Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи# ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 122–124. 2. Вечерський В. Спадщина містобудування України: Те# орія і практика історико–містобудівних пам’яткоохорон# них досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 477–481. 3. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. 3. — С. 267–304. 4. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — 234 С. 5. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис# кусство, 1967. — С. 20–23. 6. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 375–376.

12. Бобровицький район, с.Кобижча. Церква Успіння Богородиці Хрещата в плані, дев’ятизрубна, одно банна, з дзвіницею дерев’яна церква стоїть на околиці села поблизу узлісся на пагорбі над ставом. Поряд із церквою — старий сільський цвинтар. Споруджена у 1895 р. замість занепалої попередньої дерев’яної церкви. Має структуру, типову для єпархіальних церков останньої третини ХІХ ст.: центральний квадратовий у плані четверик увінчано світловим восьме риком, перехід до якого в інтер’єрі вирішено за допомогою плоских трикутних пандативів та проміжної конструкції у вигляді зрізаної восьмигранної піраміди. Восьмерик вінчає баня параболічних обрисів із ліхтариком і маківкою. Рамена просторового хреста прямокутні в плані, їх чолові грані акценто вані трикутними фронтонами. Вівтар гран частий. Приміщення у міжрукав’ях значно нижчі, ніж рамена, завдяки чому загальна композиція набуває пірамідальності й деякої центричності. З заходу до церкви прилягає триярусна дзвіниця типу «восьмерик на чет верику», увінчана шатром із ліхтариком та цибулястою маківкою. На фасадах стіни ошальовані дошками в стик: нижче рівня вікон — вертикально, ви ще — горизонтально, що створює певний декоративний ефект. Усі вікна прямокутні, облямовані простою лиштвою з трикутними сандриками. Карнизи прикрашені смугами дрібних сухариків. Під карнизами четвериків бані й дзвіниці проходить декоративний фриз, що імітує смугу ширинок — знаковий декора тивний елемент з арсеналу форм московської мурованої архітектури XVI–XVIІ ст. Ці елементи декору, а також великі стріловидні кокошники, що завершують грані восьмериків бані й дзвіниці, надають будівлі певної своєрідності. В інтер’єрі всі компартименти об’єднані за допомогою широких трапецієвидних арок. Збереглися олійні мальовання кінця ХІХ ст. Цер ква збудована з брусу на високому цегляному

Успенська церква у с.Кобижчі

План Успенської церкви за обмірами автора

Проектний кресленик північного фасаду церкви

Чернігівська область Збудована коштом і зусиллями місцевої православної громади вже за радянської влади, в 1922 р. Відтворює традиційну для народної дерев’яної архітектури Лівобереж жя розпланувально–просторову структуру парафіяльного храму. Центральний четверик квадратовий у плані. За допомогою плоских трикутних пандативів він несе широкий світловий восьмерик із заши тою дошками стелею. Бабинець прямокутного плану, його дощана стеля імітує коробове скле піння. У західній частині бабинця — невеликі хори у вигляді балкона. З заходу до бабинця обабіч центрального входу прибудовані неве ликі прямокутні в плані комори, внаслідок чого по центру західного фасаду утворилася лоджія. Вівтар п’ятистінний, значно вужчий за центральний четверик. Прилеглі до четверика південне й північне рамена рівноширокі йому, але дуже короткі. У східних міжрукав’ях — дві маленькі ризниці. Основні компартименти з’єднані трапецієвидними арками. Всі стелі, крім бабинця, плоскі. Вікна прямокутні, обля мовані простою лиштвою; у світловому восьме рику вони мають скошені верхні кути — форма, характерна для архітектури так званого укра їнського модерну 1910–1920–х рр.

Фрагмент Успенської церкви цоколі. Стелі плоскі, по дерев’яних балках. Дахи вальмові й щипцеві по дерев’яних кроквах, укриті, як і баня та шатро, покрівельною сталлю. Пам’ятка використовується за первісним призначенням. Виявлена й обстежена авто ром цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не постав лена на державний облік і не внесена до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України.

Церква Параскеви П’ятниці у с.Макарівці

Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс# кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При# ложение. — С. 11–14. 2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1214.

13. Бобровицький район, с.Макарівка. Церква св. Параскеви П’ятниці Невелика п’ятизрубна, хрещата в плані, однобанна дерев’яна церква стоїть на неви сокому пагорбі в центральній частині села, в тилу вуличної забудови. Таке розташування послаблює композиційно–видовий вплив церкви як архітектурного акцента.

План церкви Параскеви П’ятниці за обмірами автора

Чернігівська область Олійні мальовання в інтер’єрі виконані в 1970–х рр. Різьблений дерев’яний іконостас датується 1870–и рр. Його перевезли сюди з Чернігова у 1929 р. Характерними різьбле ними елементами іконостасу є ажурна ексед ра над царськими вратами, самі царські врата, а також півколонки. Церква складена з брусів на цегляному цоколі. Зовні стіни ошальовані дошками гори зонтально в стик. Дахи вальмові по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Світло вий восьмерик увінчано масивним наметовим верхом із глухим ліхтариком і цибулястою маківкою. Така ж маківка вінчає вівтарний дах. Будівля використовується за прямим призначенням і є унікальною пам’яткою укра їнської церковної архітектури радянської доби, що засвідчує дуже важливий і промо вистий факт: після падіння Російської імперії і скасування синодальних обмежень в Україні, навіть за більшовицького правління, сільські громади почали зводити дерев’яні храми в дещо модернізованих архітектурних формах доби Гетьманщини. Це — наочне свідчення тривкості народних архітектурних традицій. Пам’ятка виявлена й обстежена автором цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не поставлена на дер жавний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

ризницю. У другій половині ХХ ст. перед західним порталом храму влаштували де рев’яний тамбур. Протягом ХХ ст. пам’ятка зазнала деяких втрат, зокрема втрачені первісне вінчання бані, а також муровані фронтони на причілках рамен просторового хреста (зараз ці трикутні площини зашиті дошками). На перетині рамен підноситься масивний світловий восьмерик, покритий невисоким наметовим дашком. У гранях восьмерика за сторонами світу містяться аркові вікна, спарені у вигляді біфоріїв, а в діагональних гранях — такі само ніші. Ребра восьмерика акцентують пілястри, що спираються на консолі. В основ них обсягах наріжники підкреслені масивними пілястрами. Площини стін прорізані високо розміщеними арковими вікнами витягнутих пропорцій, фланкованими пілястрами й увін чаними досить примітивними трикутними сандриками. Північний та південний портали вирішені у формах «русько–візантійської» стилістики — перспективними порталами з ки левидним завершенням архівольта. В інтер’єрі домінує центральний щедро освітлений восьмерик із заоваленими кутами. Він за допомогою плоских трикутних панда тивів спирається на півциркульні підпружні арки, стягнуті парними залізними затяжками. Апсида

Джерела: 1. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С.

14. Бобровицький район, с.Нова Басань. Вознесенська церква Мурована, хрещата в плані однобанна церква розташована на рівнинній місцевості в центральній частині села серед високих дерев, які суттєво знижують домінантну компо зиційну роль пам’ятки в забудові поселення. Церкву почали будувати в 1852 р., а освя тили після 1859 р. Первісно вона збудована тридільною, однобанною, з півкруглою апсидою і прямокутним у плані видовженим бабинцем. В останній третині ХІХ ст. до центрального компартимента з півдня прибудували прямо кутний у плані бічний вівтар в ім’я Пресвятої Трійці. Одночасно з півночі до центрального компартимента прибудували таку саму при будову, так що будівля в цілому зберегла си метричну структуру. Наприкінці ХІХ ст. Свято троїцький бічний вівтар розширили прибудовою зі сходу прямокутного в плані вівтарного приміщення. У той же час до апсиди з півночі прибудували маленьку квадратову в плані

Вознесенська церква у с.Новій Басані

План Вознесенської церкви за обмірами автора

Чернігівська область перекрита конховим склепінням, бабинець — коробовим, вічні вівтарі — зімкнутими чо тирьохлотковими склепіннями. Збереглися олійні мальовання кінця ХІХ — початку ХХ ст., що за манерою виконання нагадують церков ний живопис І.С.Їжакевича: у восьмерику — 12 апостолів у повний зріст по три у кожному простінку, в підпружних арках — поясні зобра ження мучеників. Будівля мурована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, зовні й усередині потинькована й побілена. Дахи щипцеві й вальмові по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Підлога з дощок. Пам’ятка використовується за первісним призначенням. Виявлена й обстежена авто ром цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не постав лена на державний облік і не внесена до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України.

Успенська церква у с.Новому Бикові. Фото О.Женжери 2004 р.

15. Бобровицький район, с.Новий Биків. Церква Успіння Богородиці Хрещатий у плані, однобанний, мурований храм з дзвіницею стоїть на рівному місці в центрі села. Південним фасадом виходить на площу, чим забезпечується добрий огляд цієї головної архітектурної домінанти поселення. Будівництво розпочато 1801 р. коштом графа К.Г.Розумовського, котрому належав Новий Биків. Церква, освячена 1804 р., буду валася за тим самим проектом, за яким у 1803 р. зведено Воскресенську церкву–уси пальницю К.Розумовського в Батурині. Композиція будівлі характерна для кла сицистичних церков початку ХІХ ст.: вівтарна апсида витягнута, півкругла в плані; видов жене західне рамено заовалене, до нього впритул прилягає дзвіниця типу «четверик на четверику», завершена сферичною вось мигранною банею з високим шпилем. Західний вхід до церкви акцентовано пристінним чотириколонним портиком тос канського ордера зі спареними колонами. Північне й південне рамена на чолових гра нях мають глибокі чотириколонні портики тосканського ордера з трикутними фронто нами. Над середохрестям — сферична баня на світловому циліндричному підбаннику, увінчана глухим ліхтариком. Підбанник про різано круглими віконними отворами.

План Успенської церкви за обмірами автора

Портик південного фасаду Успенської церкви

Чернігівська область Будівля має вишуканий і лаконічний де кор в стилістиці високого класицизму: коло ни несуть повний антаблемент із тонко профільованими обломами; він як горизон тальна тяга оперізує всю будівлю. Великі прямокутні вікна влаштовані у плоских арко вих нішах, над якими розміщені декоративні елементи у вигляді круглої ніші, вписаної в квадратову. Чолові грані північного й пів денного рамен розчленовані тосканськими пілястрами; віконні отвори розміщені в два яруси: унизу — аркові вікна витягнутих про порцій, над ними — круглі вікна. В інтер’єрі домінує добре освітлений про стір середохрестя. Підбанник за допомогою сферичних пандативів спирається на півцирку льні підпружні арки. Рамена об’ємного хреста перекриті циліндричними склепіннями, вівтар і західне рамено закінчуються конхами. Прит вор на першому ярусі дзвіниці перекритий зімкнутим восьмилотковим склепінням. Під південним раменом є крипта у вигляді невеликої прямокутної в плані камери, перекритої коробо вим склепінням. У 1970–х рр. у бічних раменах були влаштовані хори у вигляді настилу по ста левих балках двотаврового перетину. Іконостас і мальовання в інтер’єрі датуються 1970–и рр. Церква мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, зовні та в інтер’єрі потинькована й побілена. Дахи щипцеві по дерев’яних кроквах, бані по дерев’яних кру жалах, укриті покрівельною сталлю. Пам’ятка використовується за первісним призначенням. Виявлена й обстежена авто ром цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не постав лена на державний облік і не внесена до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс# кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При# ложение. — С. 11–14. 2. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 21.

було зруйновано. У 1950–х рр. надбудовано другий ярус дзвіниці у вигляді низького де рев’яного четверика з маківкою. Будівля має розпланувальну структуру, традиційну для українського парафіяльного храму, проте вирішена вона в архітектурних формах раннього історизму й стилістично є перехідною ланкою від пізнього класицизму до романтизму. Усі три дільниці мають однако ву ширину. Вівтар і бабинець прямокутні в плані, перекриті стелями по дерев’яних балках. Нава квадратова в плані, перекрита сферичною банею на сферичних пандативах, без підбанника. Дільниці з’єднані широкими півциркульними арками. Інтер’єру загалом властива поздовжньо–вісьова орієнтація простору. Зовні всі три дільниці підведені під єдиний карниз значного виносу, але розділені широкими лопатками. Над навою височить аттик, увінчаний широким, округлим «маври танським» декоративним куполом. Витягнутих пропорцій вікна мають стрільчасті абриси. Вони розміщені у плоских стрільчастих нішах. Підвіконні частини стін декоровані горизонта льним рустом. Вікна середніх прясел північно го й південного фасадів мають профільовані підвіконні тяги. Триаркова композиція вікон них і дверних отворів у цих пряслах відтворює поширений в архітектурі історизму мотив романо–готичного трифорія.

Петропавлівська церква у с.Петрівці

16. Бобровицький район, с.Петрівка. Церква святих Петра і Павла Невисока мурована церква міститься на пагорбі в центрі села серед високих дерев. Композиційно–видовий вплив її незначний. Прямокутний у плані, тридільний основний обсяг церкви зведено у 1838 р. У середині ХІХ ст. прибудовано західний притвор із дво ярусною дзвіницею, увінчаною «мавритансь кою» банею. У 1895 р. за проектом архітекто ра О.Ягна в бабинці церкви були влаштовані хори у вигляді балкона, що спирався на дві колони. У 1930–х рр. верхній ярус дзвіниці

План Петропавлівської церкви за обмірами автора

Чернігівська область 17. Борзнянський район, с.Нові Млини. Церква Св. Трійці

Поздовжній переріз і план Петропавлівської церкви. Кресленик 1895 р. Декор й архітектурні форми західної при будови повторюють форми основного об’єму церкви. Коридор, що веде від головного входу в церкву, перекритий коробовим склепінням із розпалубками над вікнами. Внутрішньостін ний хід на дзвіницю влаштований у південній стіні прибудови. Мальовання в інтер’єрі (на пандативах) та іконостас датуються 1970–и рр. Церква мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, зовні та в інтер’єрі потинькована й побілена. Вальмові дахи по дерев’яних кроквах та баня по дерев’яних кружалах укриті покрівельною сталлю. Пам’ятка використовується за первісним призначенням. Виявлена й обстежена авто ром цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не постав лена на державний облік і не внесена до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс# кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При# ложение. — С. 11–14. 2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1279. — Арк. 1–2.

Невеличка однобанна мурована церква стоїть на пагорбі в центрі села. Має острівне розташування і є архітектурним акцентом у забудові. Споруджена в 1800 р. замість за непалої однойменної дерев’яної церкви. За архітектурним типом належить до найпро стіших тетраконхових храмів, без виявленого назовні центрального четверика. До центра льного підбанного квадрата за сторонами світу прилягають чотири рівноширокі йому екседри. У місцях прилягання циліндричних поверхонь екседр одна до одної зроблено плавні заокруглення, завдяки чому виник чистий чотирипелюстковий план без структур но виділених пілонів, на які спираються підпружні арки. Ці арки півциркульні, за допо могою плоских трикутних пандативів вони несуть масивний світловий восьмерик із восьмилотковим куполом, увінчаним глухим ліхтариком. Екседри мають сферичні конхи, укриті дахами по склепіннях. Будівля строго центрична, не має голов ного й бічних фасадів, розрахована на огляд зусібіч. У середині ХІХ ст. до неї були прибудо вані два тамбури, які дещо порушили центрич ність загальної композиції. Церква досить камерна за масштабом, що зумовлено не тільки її незначними габаритами, а й співвід ношенням віконних та дверних отворів із площиною стіни: великі вікна з лучковими перемичками й простою лиштвою візуально зменшують розміри будівлі, яка, проте, не втрачає монументальності з огляду на нерозч ленованість архітектурної форми. Декор дуже

Троїцька церква у с.Нових Млинах. Фото М.Цапенка 1958 р.

Чернігівська область тури місцевого значення (з 1987 р.), що внесена в 1999 р. до Державного реєстру національного культурного надбання з охоронним № 79–Н.

Троїцька церква. Малюнок автора 1976 р.

Джерела: 1. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98. 2. Вечерський В. Тетраконхові храми Чернігівщини у кон# тексті світової архітектури // 1000 років Чернігівській єпархії. Тези доповідей церковно–історичної конференції. — Чернігів: Сіверянська думка, 1992. — С. 88–91. 3. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. 6. — С. 65. 4. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс# кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При# ложение. — С. 30–40. 5. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — С. 162–163. 6. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис# кусство, 1967. — С. 27. 7. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 806.

18. Городнянський район, с.Великий Листвен. Церква св. Михайла

План Троїцької церкви. За М.Цапенком простий і функціональний: скруглені стіни ек седр членують пілястри й завершує невеликий карниз. Характер декору видає руку майстра, незнайомого з канонами класичної архітекту ри. Це свідчить про те, що фундували храм прості парафіяни, а не граф К.Г.Розумовський, котрий у ті часи володів містечком Новими Млинами і для своїх будов завжди запрошував найкраще вишколених фахових архітекторів. Будівля мурована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, потинькована й побілена. В інтер’єрі частково збереглися олійні мальовання ХІХ ст. Дахи укриті покрі вельною сталлю. Троїцька церква у с.Нові Млини є рідкіс ним зразком народної творчості в мурованій архітектурі. Вона типологічно унікальна, добре зберегла автентичні форми. Її висока істори ко–мистецька цінність зумовлена пластичністю форм, точно знайденими пропорціями й масш табом. Як пам’ятка виявлена й досліджена М.Цапенком у 1958 р. Нині є пам’яткою архітек

Мурований тридільний храм стоїть на пагорбі у центрі села. Північним фасадом виходить у бік головної вулиці, південним — до широкої відкритої заплави р.Дирчин. Збу довано у 1742 р. коштом А.Д.Дуніна–Борков ського як «храм у слободі». Повторює традиційний тип тридільного храму з квадратовою в плані навою, прямокут ним бабинцем та гранчастим вівтарем. Проте, на відміну від традиційних храмів Гетьманщи ни, тут не було світлової бані, тому для освітлення інтер’єра було влаштовано великі аркові вікна у два яруси. Храм піднято на висо кий цоколь. Під бабинцем є підвал. Бабинець двоповерховий, з хорами. Перший поверх перекрито циліндричним склепінням із розпа лубками над вікнами. Хори (другий поверх) не мали мурованого склепіння і були перек риті стелею по дерев’яних балках. Кожен по верх бабинця відкривається в наву широкою півциркульною аркою. Великий простір нави (9 х 9 м) перекрито хрестовим склепінням. Вівтар мав напівлоткове склепіння (не зберег лося) і завдяки високій тріумфальній арці утво рює єдиний простір із навою. Над склепінням нави — масивний аттик, що правив основою чотиригранного глухого дерев’яного шатра з маківкою. Бабинець мав щипцевий дах, а вівтар — вальмовий. Усі склепіння виконано в один перекат, без залізних затяжок, оскільки стіни досить масивні, щоб погасити розпір склепінь. Архітектурні форми пам’ятки лако нічні, майже без декору. Вікна не мають налич

Чернігівська область

Михайлівська церква. Фото автора 1985 р.

Михайлівська церква у с.Великому Листвені: Аксонометрія за станом на перший будівельH ний етап. Реконструкція автора; План за обмірами автора: чорною заливкою позначено перший будівельний етап, перехресним штрихуванням — другий, скісним штрихуванням — третій будівельні етапи

Північний фасад Михайлівської церкви за обмірами 1960–х рр. ників. Дверні перемички вирішено у вигляді трилопатевої кривої. Карниз простого про філю ділить фасади на два яруси; такий само карниз вінчає стіни та аттик.

На початку ХІХ ст. церкву перебудовано: розібрано шатро центрального верху, нато мість влаштовано глухий сферичний купол; при цьому було зведено заново аттик над навою. Тоді ж перед бабинцем прибудовано притвор з чотириколонним портиком тосканського ордера. Колони мають вишукані пропорції, ентазис і тонко опрацьовані капітелі. У 1855 р. церкву ще раз перебудували: наву плоским пе рекриттям по дерев’яних балках поділено на два поверхи, замість склепінь у вівтарі влаш тували плоску стелю, перед північним та південним порталами прибудували невисокі прямокутні в плані тамбури. Будівля мурована з жолобкової (так званої литовської) цегли на вапняно–піщаному розчині. Це — найпізніший відомий в Україні зразок такого мурування. Аттик над навою муровано з іншої цегли більшого формату, ніж стіни й скле піння основної частини церкви. Зовні й усере дині храм був потинькований і побілений. На первісному тиньку в інтер’єрі слідів мальовань не виявлено. Іконостас не зберігся. Дахи по дерев’яних кроквах, протягом ХІХ ст. були вкриті аркушевим залізом (не збереглися). Михайлівська церква у Великому Листвені є унікальною пам’яткою Чернігівської архітек турної школи доби Гетьманщини. Вона не має аналогів. Оригінальність задуму, сміливість інженерного вирішення, поєднання архітек турних рис архаїчного поліського безбанного храму з прикметами бароко — все це свідчить про роботу талановитого майстра, котрий зумів знайти нешаблонне вирішення тради ційної архітектурної теми. Михайлівська церква є пам’яткою архітектури національного значення. Охоронний №1773. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. 6. — С. 248–250. 2. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс# кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При# ложение. — С. 11–14. 3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 454.

Чернігівська область 19. Ічнянський район, с.Качанівка. Палацово–парковий ансамбль Садиба в Качанівці датується серединою XVIII — кінцем ХІХ ст. Розташована вона на південно–західній околиці селища в двох рівнях. На верхньому плато містяться сам палац із двома флігелями і вежею, які утво рюють курдонер — парадний двір, альтанка М.Глінки, два корпуси служб та Георгіївська церква. У регулярно розпланованому парку — могили Г.Честахівського, О.Аґіна, М.Гарама, пам’ятник Т.Шевченку, а також окремі жит лові та господарські будівлі. Нижній рівень — це ландшафтний парк з 12 ставками, па вільйоном, парковою скульптурою, містками, «руїнами», амфітеатром. Територію площею близько 500 га обмежують автомобільна до рога та каскади ставків. Ансамбль розвивався протягом 150 років, неодноразово перебудовувався, змінював свій об’ємно–просторовий устрій. Садиба була заснована у першій половині XVIII ст. Першим її власником був Ф.Болгарин. У нього садибу купив придворний співак Ф.Коченов ський, від якого її успадкував родич, майор М.Коченовський. Від їхніх прізвищ і походить назва маєтку. У 1771–1808 рр. Качанівкою володіли генерал–фельдмаршал граф П.Румя нцев–Задунайський та його син О.Румянцев, у 1808–1824 рр. — Г.Почека, у 1824–1866 рр. — Г.Тарновський, а в 1866–1897 рр. власником садиби був знаменитий колекціонер Василь Васильович Тарновський–молодший. Після нього протягом 20 років, аж до 1917 р., сади бою володіли послідовно цукрозаводчики Хари тоненки, князі Урусови, М.Олива. З качанівською садибою пов’язані імена видатних представників української та росій

В.Штернберг. Садиба Г.Тарновського в Качанівці. Олія. 1837 р.

ської культур. У різний час тут жили і працю вали Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Марко Вовчок, художники Микола Ге, Ілля Рєпін, Михайло Врубель, Василь Штернберг, Воло димир Орловський, Олександр Кунавін, Олександр Аґін, Ілларіон Прянишников, брати Костянтин і Володимир Маковські, компози тори Михайло Глінка, Семен Гулак–Артемовсь кий, вчені Михайло Максимович, Василь Гор ленко, Дмитро Яворницький та інші. Тут була зібрана й зберігалася винятково цінна ко лекція української старовини В.В.Тарновсь кого–молодшого (1837–1899), на основі якої був створений Чернігівський музей українсь ких старожитностей (згодом — Чернігівський історичний музей, що зараз носить ім’я В.В.Тарновського), а також Київський музей Т.Шевченка.

План центральної частини ансамблю: 1– палац 2H3 – флігелі 4– вежа 5H6 – північні та південні служби 7– альтанка М.Глінки 8– Георгіївська церква 9– господарські будівлі 10 – парк 11 – місце втраченої оранжереї 12H13 – паркові мости 14 – пам’ятник Т.Шевченкові 15 – фонтан і статуя «Зима» 17 – пам’ятник Гараму 18 – «Романтичні руїни»

Чернігівська область За більшовицького правління в садибі містилися різні соціальні заклади — дитячі будинки, санаторії тощо. Внаслідок варварсь кого господарювання не збереглася частина споруд ансамблю, значною мірою втрачені декор інтер’єрів, умеблювання, спотворено ландшафтний парк. Та навіть те, що збереглося, визнається найкращим зразком палацової са дибної архітектури кінця XVIII–XIX ст. Реставраційні роботи тут розпочалися 1974 р. і тривають дотепер. У 1981 р. ансамбль оголошений Державним історико–культурним заповідником, якому в 2002 р. надано статус національного. Підпорядковується Міністерству культури і мистецтв України. Розпланування садиби регулярне (на вер хньому плато) та ландшафтне (нижній рівень — паркова територія обабіч каскаду ставків). Загальна містобудівна композиція має чітку вісьову побудову з орієнтацією захід–схід. Ансамбль дійшов до наших днів у стильових формах класицизму та історизму (неокласи

План центральної частини палацового комплексу: 1 – палац 2 – північний флігель 3 – південний флігель 4 – вежа 5 – північний корпус служб 6 – південний корпус служб 7 – Георгіївська церква 8 – господарські будівлі

цизм). Усі споруди муровані з цегли, частково — дерев’яні з цегляним облицюванням. Палац, який є чільним елементом ансамб лю і якому композиційно підпорядковано все інше, споруджено 1771 р. за проектом мос ковського архітектора Карла Бланка. Будував палац український архітектор Максим Мосце панов. Загалом фахівці, котрі досліджували палац, опрацьовуючи проект його реставрації, налічують п’ять будівельних етапів: 1771 р. — 1780–і рр. — зведення палацу та флігелів в архітектурних формах, перехідних від бароко до класицизму; 1808–1824 рр. — перебудова палацу в стильових формах класицизму з добудовою флігелів; 1824–1866 рр. — внутрішні перебудови; 1866–1897 рр. — зведення водонапірної вежі; 1897–1917 рр. — обмуровування дере в’яного палацу цеглою, збільшення габаритів бані, переоздоблення інтер’єрів. Споруда дійшла до нашого часу в стиліс тичних формах класицизму з деякими елемен тами, властивими добі історизму й еклектики. Вона цегляна, другий поверх дерев’яний, об мурований цеглою. В опорядженні інтер’єрів використано червоне дерево, дуб, мармур, штучний мармур, поліхромну метлахську плит ку, кольорове скло.

А.Горонович. Портрет В.В.Тарновського–молодшого. Олія. 1860 р.

Чернігівська область

Палацовий курдонер

Палац. Фото О.Женжери 2004 р.

Чернігівська область

Вигляд палацу з півдня Палац має симетрично–вісьову компо зицію. Він прямокутний у плані з трьома ри залітами з паркового боку. Загальні габарити палацу в плані — 73 х 21 м. На чоловому фа саді під прямим кутом до центрального кор пусу прилягають два одноповерхових фліге ля, завдяки яким палац зберігає традиційну П–подібну форму плану з курдонером перед головним фасадам. Центральний корпус па лацу увінчано сферичною декоративною ба нею на високому рустованому циліндрично му підбаннику, яка акцентує не тільки голов ну вісь будівлі, а й композиційну вісь усього паркового ансамблю, що дуже добре показа но на хрестоматійно відомому полотні Васи ля Штернберга з Національного художнього музею. Ребристу баню увінчує невеликий ог лядовий майданчик, огороджений металеви ми ґратами. Підбанник має овальні вікна, об лямовані профільованими наличниками. Центральна частина головного фасаду пала цу підкреслена глибокою лоджією в два по верхи, обмеженою наріжними пілонами, й чотириколонним портиком римо–доричного ордера, що несе антаблемент із тригліфами і розетками в метопах.

Завершується портик складним за компо зицією ступінчастим фронтоном, до якого при лягає з обох боків парапет–балюстрада, прик рашена вазами. Обабіч центральної частини фронтону — скульптури, а в центрі — барельє фна композиція, обмежена спареними піляст рами, що несуть антаблемент і трикутний фрон тон. Стіни головного фасаду декоровані рустом. Віконні отвори прямокутні, на другому поверсі вони увінчані прямими сандриками й ліпними прикрасами. Розкріповки головного фасаду акцентовані тридільними вікнами з ліпним і про фільованим декором. Під вікнами другого поверху — балюстрада фальшивого парапету. Парковий фасад близький за архітектур ним вирішенням до головного, але трактований більш мальовничо. У центрі — шестиколонний портик тосканського ордера, увінчаний три кутним фронтоном, у тимпані якого — ба рельєфне ліплення рослинного характеру. Ризаліти й причілки оперезані колонадою в рівні першого поверху, яка несе основну те расу другого поверху з ажурною металевою огорожею. Їм відповідає балкон другого по верху в межах портика. Ризаліти у рівні першого поверху скруглені, у другому — п’ятигранні.

Чернігівська область

Фрагмент східного фасаду палацу. Фото О.Женжери 2004 р.

Фронтон східного фасаду палацу. Фото О.Женжери 2004 р.

План першого поверху палацу Розпланування палацу коридорно–анфі ладне в центральному корпусі й коридорне у флігелях. Розпланувальна структура за ціліла дотепер без значних змін. На першому поверсі центрального корпусу містяться вес тибюль і літній зал. Вестибюль має фільон часту обшивку стін. Звідси дерев’яні сходи ведуть до їдальні та лицарського залу, в якому зберігся професійний розпис плафона по чатку ХІХ століття. У палаці збереглися ок ремі фрагменти старовинного інтер’єру — каміни, дзеркала з мармуровою підставкою, кахляні печі тощо. Палац становить великий інтерес як унікальна пам’ятка архітектури та історії — центральна споруда великопанського садиб ного ансамблю, пов’язаного з життям і діяль ністю багатьох видатних людей. Північний та південний флігелі збудо вані в 1770–1824 рр. Вони майже ідентичні за архітектурними формами, фланкують з боку парадного двору побудований одночасно з ними центральний палацовий корпус. Автор ство, як і палацу, приписується архітектору Карлу Бланку; будував архітектор Максим Мосцепанов. Первісно флігелі з’єднувалися

Інтер’єр кімнати В.Штернберга. Фото О.Женжери 2004 р.

Інтер’єр великої зали. Фото О.Женжери 2004 р.

Чернігівська область

Північний флігель. Фото О.Женжери 2004 р.

Альтанка М.Глінки. Фото О.Женжери 2004 р.

Північний корпус служб. Фото О.Женжери 2004 р.

Георгіївська церква. Фото О.Женжери 2004 р.

План північного корпусу служб

План Георгіївської церкви

Чернігівська область

Господарський корпус

План господарського корпусу з палацом одноповерховими переходами. В період з 1808 по 1824 рр. над західними частинами флігелів розібрали мансарди, надбудувавши, натомість, дерев’яні другі поверхи. З того часу ці частини флігелів увійшли до складу центрального корпусу палацу. Водночас добудовано східні частини флігелів, завдяки чому перед палацом утво рився глибокий курдонер. Тоді ж зведено колоннади південної і північної терас. Флігелі вирішені в архітектурних формах класицизму з елементами історизму. Зараз вони цегляні, одноповерхові, прямокутні в плані, потиньковані, фасади декоровано рустом. Їх перекривають вальмові дахи на три схили з покрівлею з листової сталі. Перек риття плескаті дерев’яні. У середній частині фасадів флігелів, звернених до курдонеру, є чотириколонні пристінні портики, трич вертні колони яких підтримують антаблемент і фронтони мезонінів, підвищена частина яких членована чотирма пілястрами. Між се редніми пілястрами міститься вікно з на півциркульною перемичкою, облямованою архівольтом із замковим каменем. Входи

у флігелі — між двома середніми колонами портика. Прямокутні дверні й віконні отвори в межах портиків мають замкові камені й го ризонтальні сандрики. Причілок північного флігеля глухий рустований, а до причілка південного флігеля прилягає кругла вежа. Розпланування флігелів — коридорне. Ос новні габарити: довжина 21 м, ширина 8,5 м, висота 4,5 м. Вежа побудована в 1866–1898 рр. (точ ніша дата зведення вежі не встановлена) як інженерна водонапірна споруда. Розташована у межах курдорнера, прилягаючи до причілка південного флігеля. Під час другої світової війни була пошкоджена, відновлена в 1947 р. Цегляна, потинькована, побілена, кругла в плані, триярусна. Виконана в період істориз му, тому відбиває тогочасні стильові пошуки в річищі неокласицизму й необароко. Стіни на висоту двох нижніх ярусів рустовані. Яруси розчленовані ґзимсами. Вхід у вежу зі сходу, через прямокутні двері. У першому ярусі — два прямокутних вікна — з півдня і півночі; у другому ярусі вежі — з півдня, зі сходу і півночі — по два спарених вікна, облямованих лиштвою і розділених імпостом у вигляді пілястри. У третьому ярусі — круглі вікна, що виходять на чотири боки світу; між ними розташовані ніші. Фасад вежі завершений ґзимсом, над яким невисоке опорне кільце, що несе наметовий дах у вигляді угнутого конуса, завершеного шпилем. Основні габа рити вежі: діаметр 6 м, висота 12,6 м (до склепіння; 20 м — повна висота зі шпилем). Служби. Дві окремо розташовані будівлі побудовано на парадному дворі садиби орієнтовно в 30–х — 40–х рр. ХІХ ст. Вони іден тичні за своїми архітектурними формами, вирішені у стилістиці пізнього класицизму. Основні об’єми прямокутні в плані, муровані з цегли, потиньковані, мезоніни — дерев’яні. Центральна частина головного фасаду кожного корпусу акцентована величезною напівцир кульною нішею, в яку вписаний портик тоскан ського ордера першого поверху, що підтримує балкон мезоніна з балюстрадою. Обабіч голов них входів — скульптури сплячих левів. Споруди служб є невід’ємною складовою композиції парадного двору палацового ансамблю. Альтанка Глінки збудована у 30–і рр. ХІХ ст. Міститься в нагірній північно–західній частині парку на високому пагорбі над ставом. Зведена в архітектурних формах романтизму. Зазнала деяких змін у кінці ХІХ ст. Під час другої світової війни була пошкоджена, відновлена в 1947 р. Тоді ж, ймовірно, з’явився живопис у медальйонах. Споруда мурована з цегли, потинькована, восьмикутна в плані. Грані, що відповідають основним вісям, ширші від граней за діаго нальними вісями. Увінчує альтанку масивна баня з фігурним шпилем. Під альтанкою

Чернігівська область у товщі пагорба — підвал зі склепінням, який має декоративні ніші й внутрішньостінні схо ди. Підвал має четверо дверей, три з них за муровані. Перед входами — трапецієвидні майданчики, обмежені підпірними мурами. Основні габарити споруди: висота з підвалом — 16 м, ширина — 8,3 м. Вікна і двері мають стрільчасту форму за вершень. Фасади прикрашені медальйонами, розписаними за сюжетами опери «Руслан і Люд мила». За переказами, саме в цій альтанці ком позитор Михайло Глінка працював над оперою «Руслан і Людмила» (звідси й назва пам’ятки). Георгіївська церква заснована коштом власника маєтку Г.Почеки 1817 р., а заверше на — 1828 р. зусиллями нового власника Г.Тарновського. Споруджена в стилі ампір, мурована, потинькована й побілена. Хрещата в плані, з видовженим західним раменом, до якого з заходу прилягає дзвіниця. Храм має апсиду й наріжні прямокутні в плані камери, рівновисокі основному об’єму. Західний вхід акцентований чотириколонним римо–дорич ним портиком зі спареними колонами, що несуть антаблемент із тригліфами по фризу. За радянської доби втрачено північний і південний портики, бані церкви і два горішні яруси дзвіниці. Фасади дзвіниці й наріжних ка мер рустовані. Вікна й двері прямокутні й напівциркульні, фланковані пілястрами, увінчані сандриками, облямовані архівольтами. Після проведеної реставрації середохрестя перекрите сферичною банею на циліндрично му підбаннику. Разом із чотирма наріжними банями центральна утворює виразний п’яти верхий силует, якому бракує тільки завершен ня — двох верхніх ярусів дзвіниці, які поки що не відновлені через брак коштів. У західному рамені — хори, на які ведуть кручені сходи в товщі західної стіни. Всі рамена перекриті напівциркульними склепіннями. Господарська споруда кінця ХІХ ст. дійшла до наших днів з невеликими перебудо вами. Стилістично вона близька спорудам палацового комплексу (переважають форми неокласицизму). Будівля мурована, побілена, прямокутна в плані з ризалітом у центрі східного фасаду, одноповерхова, дуже видов жена. Північний фасад членується пілястрами. Підфризовий поясок, що переходить в обля мування круглих вікон, виявляє на фасаді горищне приміщення. Вікна мають рельєфні клинчасті перемички лучкового абрису з уступ частими замками. Центральна частина голов ного фасаду акцентована чотириколонним портиком, спарені колони якого несуть антаб лемент і трикутний фронтон. У процесі експлуатації будівля зазнала повного внутрішнього перепланування. Нез важаючи на це, вона є цікавим зразком госпо дарської садибної споруди кінця ХІХ ст.

Великий став

Майорський став. Фото О.Женжери 2004 р. На території садиби є ще декілька госпо дарських споруд, збудованих до 1919 р., проте їхня архітектурно–мистецька вартість незначна. Парк сформувався протягом XVIII–XIX ст. Обіймає територію усього садибного комп лексу. Закладено його в 1777 р. за проектом українського архітектора Максима Мосцепа нова. Площа парку 560 га, в тому числі 100 га водойм, система яких включає 12 ставків, з яких найбільшим є Майорський (названий так на честь одного з перших власників майора М.Коченовського). Основні листяні породи дерев: дуб, граб, тополя, липа, береза, вільха, осика, горіх, ясен; серед шпилькових — сосна, ялина, ялиця, туя, кедр, модрина. Є у парку навіть коркове дерево. Загалом тут представ лено понад 50 порід дерев. Парк поділяється на дві частини — регулярну й ландшафтну. Роз ташована на високому плато регулярна частина з клумбами і партерною зеленню невелика за площею і включає основні садибні споруди. Ландшафтна частина значно більша. Вона скла дається із зелених масивів гаїв і дібров, що чер гуються з галявинами й плесами озер у долині. Численні мальовничі алеї і доріжки прорізають парк у всіх напрямах. Загальна протяжність великої паркової дороги сягає 60 км.

Чернігівська область 20. Козелець. Будинок полкової канцелярії

Парковий міст Велику роль у паркових композиціях відіграють палацові споруди й малі архітек турні форми. Високими композиційними якостями характеризується краєвид галяви ни з трав’яним газоном і старезними дере вами поблизу альтанки М.Глінки. Цікаві два кам’яні містки, перекинуті через яри, а також муровані з цегли романтичні руїни на березі ставу. Парк Качанівської садиби є видатною пам’яткою садово–паркового мистецтва кінця XVIII — початку XIX ст., найбільшим за своїми розмірами й найкраще збереженим парком України доби романтизму. Качанівський ансамбль є пам’яткою архі тектури й містобудування національного зна чення (охоронний №842). Частина будівель ансамблю мають статус пам’яток місцевого значення з охоронними №№ 30–Чг, 31–Чг, 32–Чг, 33–Чг, 34–Чг. Джерела: 1. Вечерський В. Палацово–парковий ансамбль у Ка# чанівці // Пам’ятки України: історія та культура. — 2000. — № 1. — С. 7–15. 2. Новгородов В., Нельговский Ю., Подгора В. О рес# таврации Качановского дворца // Строительство и архи# тектура. — 1976. — № 4. — С. 33. 3. Олехно А. Шедевр украинского паркостроения // Строительство и архитектура. — 1987. — №9. — С. 7–9. 4. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 298–300. 5. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. В 4 т. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 294–299. 6. Тарновский М. Качановка // Столица и усадьба. — 1915. — №40–41. — С. 4–12. 7. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ, 1990. — С. 298–300.

Двоповерхова з підвалом мурована буді вля розташована в центрі міста посеред парку поблизу собору Різдва Богородиці і є архітек турним акцентом у забудові. Зведена в 1756–1765 рр. на замовлення полковника Київського козацького полку Юхима Дарагана за проектом і під керівництвом архітектора А.Квасова. У виконанні ліпного декору брав участь архітектор І.Григорович–Барський. Тут у 1765–1781 рр. містилася канцелярія Київського козацького полку, а після скасування полкового устрою 1781 р. — Козелецький магістрат. На Лівобережжі до складу Київського полку, центром якого був Козелець, входили сотні Бобровицька, Бориспільська, Гоголівська, Київська, Кобижчанська, Козелецька, Мринська, Моровська, Олишівська, Остерська, Носівська. Протягом XIX ст. сталися незначні зміни у внутрішньому розплануванні будинку, зміне но дах, який первісно був укритий ґонтом, зак ладено деякі віконні й дверні отвори та проби то нові, зашклено відкриту лоджію–галерею на другому поверсі ризаліту. Пам’ятка зазнала руйнувань під час другої світової війни. Після відбудови використовувалася як адміністра тивна будівля, згодом — як бібліотека. Будівля канцелярії прямокутна в плані, з виступаючим ризалітом на чоловому фасаді, що виконував функції закритого ґанку: там розміщено сходи на другий поверх і в підвал. На другому поверсі ризаліту — відкрита лоджія–галерея, вирішена у вигляді аркади з присадкуватими колонами й балюстрадою. Цей елемент надав мальовничості стримано декорованому фасаду. Стіни розчленовано пілястрами, рустованими на першому поверсі, гладенькими — на другому. Великих розмірів вікна мають півциркульні перемички. На пер шому поверсі вікна облямовані «вухастими» наличниками з виділеним замковим каменем, над якими — трикутні сандрики з ліпним горе льєфним орнаментом (рослинні та гераль дичні мотиви). Вікна другого поверху без налич ників, увінчані ліпними раковинами з гірляндами. Пластичним акцентом головного фасаду була велика горельєфна композиція на першому поверсі ризаліту, що включала імперського двоголового орла та військову арматуру (не збереглася). Стіни ризаліту на першому по версі прорізано круглими віконними отворами. Активну пластичну роль відіграють вінчальний та міжповерховий багатообломні карнизи, активно розкріповані на пілястрах. Внутрішніми капітальними стінами будівля поділена на п’ять кімнат, згрупованих навколо стіней, що прилягають до ґанку. Всі приміщення першого й другого поверхів перекриті цилінд ричними або зімкнутими склепіннями. Під схід

Чернігівська область

Полкова канцелярія в Козельці. Фото Г.Логвина 1970–х рр.

Чоловий фасад і план першого поверху полкової канцелярії. Кресленик 1780–х рр.

План першого поверху полкової канцелярії ною половиною будівлі є підвал, що склада ється з кількох камер, перекритих коробовими склепіннями й освітлених за допомогою вікон, розташованих на рівні цоколя. Стіни цегляні на вапняному розчині, потиньковані й побілені. Підлоги з дощок. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Первісно будинок опалювався двома пічками. Полкова канцелярія в Козельці — єдиний уцілілий на Лівобережній Україні зразок адмі ністративного будинку доби Гетьманщини, вирішений у перехідній стилістиці від бароко до рококо. Пам’ятка архітектури національного значення з охоронним № 844. Джерела: 1. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 300–301 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 301–302. 3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 643–644. 4. ДАЧО. — Ф. 976. — Оп. 1. — Спр. 1–а.

Полкова канцелярія. Фото початку ХХ ст.

21. Козелець. Садиба Дараганів у Покорщині Садиба виникла в середині XVIII ст. у с.По корщина на околиці полкового міста Козельця на невисокій терасі правого берега р.Остер. Зараз Покорщина входить до складу Козельця. Садиба належала родині Віри Григорівни Дараган, сестрі графів Олексія і Кирила Розу мовських, та її чоловікові Юхиму Дарагану, київському полковнику. Головний садибний будинок та флігелі групувалися навколо прямокутного курдонера. До нього вела під’їзна алея, по осі якої роз

Чернігівська область ташовано головний будинок. Два бічні одно поверхові дерев’яні флігелі (не збереглися) фланкували алею. На схід від головного бу динку міститься кам’яниця, з західного боку був ландшафтний парк, що спускався до заплави р.Остер. На північ від курдонера міс тився господарський двір. Головний будинок садиби збудовано близько середини XVIII ст. (точно не датова но). Зазнав неодноразових перебудов, але зберіг риси первісного вигляду. Одноповер ховий, дерев’яний, потинькований, з муро ваним підвалом, прямокутний у плані. По осі симетрії чолового фасаду — ґанок у вигляді чотириколонного портика тосканського ор дера зі спареними колонами, з високим три кутним фронтоном і сегментним «ампірним» вікном у тимпані. Вікна прямокутні, витягнутих пропорцій, облямовані дощаною лиштвою, з віконницями. На кутах — накладні пілястри. Карниз не розкріповано. На причілку, звер неному в бік кам’яниці, є додатковий вхід із двоколонним ґанком. Всередині будинок неодноразово переп лановувався, тож первісне розпланування зараз не простежується. Вірогідно, воно було анфіладним. Будинок опалювався печами та грубами, викладеними поліхромними розма льованими кахлями (не збереглися). Перек риття плоскі по дерев’яних балках, підвал перекрито коробовим склепінням. Дах валь мовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Головний будинок садиби Дараганів у По корщині є унікальною пам’яткою садибної дерев’яної архітектури XVIII ст. Кам’яниця — мурована споруда, збудо вана у першій половині XVIII ст., але декор її (віконні наличники, карниз, бази пілястр) виконано у формах, властивих архітектурі 1770–х рр. Кам’яниця мала суто госпо дарське призначення (комора для зберігання цінностей). Однокамерна, майже квадрато ва у плані, двоповерхова, з глибоким підва лом, у якому — численні глибокі ніші. Вхід у підвал знадвору. Перекрито підвал коро бовим склепінням. Перекриття над цоколь ним поверхом — плоске по дерев’яних бал ках, другий поверх має зімкнуте склепіння. Дах високий вальмовий, по дерев’яних крок вах, первісно був укритий ґонтом, зараз — покрівельною сталлю. Цегляні стіни зовні й в ін тер’єрі потиньковано й побілено. Особли вістю будівлі є окремий вхід у цокольний поверх із західного фасаду та відсутність мурованих сходів на другий поверх. Ві рогідно, туди потрапляли знадвору (двері на другому ярусі західного фасаду збереглися) по приставній драбині. Двері й вікна мають ковані залізні завіси, а вікна — ще й ґрати та віконниці.

Садибний будинок Дараганів у Покорщині

План садибного будинку

Кам’яниця садиби Дараганів. Фото М.Цапенка 1960–х рр. Будівля декорована скромно, але й вишу кано, у формах професійної архітектури другої половини XVIII ст.: вона має розвинений роз кріпований карниз, міжповерхову горизонталь ну тягу, «вухасті» наличники вікон із рельєфно виділеними замковими каменями.

Чернігівська область

Загальний вигляд кам’яниці. Рисунок автора 1975 р.

Портрет Віри Дараган середини XVIII ст. (не зберігся)

Фасади, поздовжній і поперечний перерізи кам’яниці. За М.Цапенком

Дворянський герб Дараганів. Рисунок Г.Нарбута

Портрет полковника Юхима Дарагана середини XVIII ст.

Чернігівська область Кам’яниця Дараганів у Покорщині — одна з небагатьох уцілілих на Лівобережжі добре збережених господарських споруд козацької старшини. Із садиби Дараганів у Покорщині похо дять визначні твори ужиткового мистецтва та малярства, зокрема меблі, портрети Віри Дараган 1750 р. (втрачений), її чоловіка пол ковника Юхима Дарагана середини XVIII ст. та Василя Дарагана 1760–х рр. (обидва зараз у Чернігівському художньому музеї). Архі тектурний комплекс садиби Дараганів у По корщині є пам’яткою архітектури національного значення з охоронним № 846. Це — найдав ніший із збережених донині садибних комп лексів Лівобережної України. Джерела: 1. Лукомский Г. Несколько памятников архитектуры в Козельце // Старые годы. — 1912. — №5. — С. 29–34. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 303–305. 3. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — С. 99–100. 4. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис# кусство, 1967. — С. 103–104. 5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 211–212.

22. Козелець. Собор Різдва Богородиці та дзвіниця Муровані собор із дзвіницею розташовано в історичному середмісті Козельця, на головній вулиці поблизу центральної площі. Обидві споруди є головними містобудівними домінан тами, що панують у забудові та довколишньому ландшафті. Зараз безпосереднім оточенням цих пам’яток є міський парк, в якому розташо вано будинок полкової канцелярії. Неподалік стоїть Миколаївська церква. П’ятибанний собор споруджено в 1752 1763 рр. за проектом і під наглядом архітекто ра А.Квасова за участю київського архітектора І.Григоровича–Барського, котрий декорував фасади та інтер’єр, на замовлення графині Наталії Дем’янівни Розумовської, матері бра тів Олексія і Кирила Розумовських. Будівництво провадилося коштом родини Розумовських під контролем самого гетьмана К.Розумовсь кого. Дзвіницю споруджено в 1766–1770 рр. за проектом А.Квасова архітектором С.Карі ним, теж як фундацію Розумовських. Собор зазнав деяких змін і перебудов: у кінці XVIII ст. відкриті ґанки перед трьома порталами надбудовано і перетворено на аркадні ротонди, укриті наметовими дахами пластичних форм. У XIX ст. змінено форми бань. Двоярусне барокове вінчання дзвіниці

після пожежі 1848 р. замінено сферичною банею зі шпилем. Собор двоповерховий, кубічний, п’яти банний, хрещатий, у плані становить квадрат із виступаючими за сторонами світу півкругли ми ризалітами, увінчаними лучковими фрон тонами. У невисокому об’ємі першого поверху раніше була тепла церква св. Адріана і Наталії, що первісно планувалася як родова усипальня графів Розумовських, потім — крипта, де й по ховано Н.Розумовську. На другий ярус ведуть з трьох боків вигнуті сходи у круглих ґанках. Інтер’єр другого поверху собору чотирма пілонами розчленовано на дев’ять камер. Усі вони однієї висоти. Центральна увінчана двоя русною світловою банею. Бічні бані поставлено над наріжними камерами, як у храмах Княжої доби. Рамена просторового хреста перекрито циліндричними склепіннями, які закінчуються конхами. Крипта має хрестові та коробові склепіння. Велику увагу надано пластичному декору фасадів та інтер’єру. Стилістично тут поєднано риси бароко і рококо. Фасади цокольного поверху рустовано, основний об’єм собору де коровано спареними пілястрами, тонко про фільованими карнизними тягами і багатою, соковитою ліпною орнаментикою рослинного характеру, розрахованою на створення ефект ної світлотіні. Багатообломні активно розкріпо вані на пілястрах карнизи розділяють яруси та завершують фасади собору. З такою ж пиш ністю декоровано й інтер’єр пам’ятки. Ліпні ком позиції з картушів, раковин, гірлянд рокайлево го характеру облямовують вікна, двері, арки, прикрашають капітелі пілястр. У пандативах центральної бані збереглися олійні мальовання. В інтер’єрі панує великий (на всю ширину собору) чотириярусний іконостас у стилі роко ко, виконаний за проектом архітектора В.Растреллі. Всі деталі вирізано з липового дерева, основне тло було темно–синє, на ньому виділявся позолочений різьблений орнамент. Ікони виконувалися місцевими майстрами під керівництвом відомого художника, прид ворного маляра К.Розумовського Г.Стеценка (1710–1781 рр.). За величністю і красою архітектури собор Різдва Богородиці у Козельці належить до най кращих архітектурних витворів XVIII ст. в Ук раїні і Росії. Цей собор завершує лінію розвитку центричних хрещатих п’ятиверхих храмів доби українського відродження і бароко, представ ляє контамінацію двох архітектурних типів — хрещатого п’ятибанного і хрестовокупольного, а також поєднує народний будівельний досвід із вишуканістю столичної архітектури. Козелецький собор привертав увагу Тара са Шевченка. У повісті «Княгиня» він писав: «Город Козелец не отличается своею физио номиею от прочих своих собратий, поветовых

Чернігівська область

Фрагмент фасаду собору Різдва Богородиці Дзвіниця і собор Різдва Богородиці в Козельці

Собор Різдва Богородиці

малороссийских городов (…) Словом, горо док ничем не примечательный; но проезжий, если он только не спит во время перемены ло шадей или не закусывает у пана Тихоновича, то непременно полюбуется величественным храмом грациозной архитектуры растреллие вской, воздвигнутым Наталией Розумихою, родоначальницею дома графов Разумовских. В шести верстах от г. Козельца, в селе Ле мешах, в бедной хатке на сволоке, или балке, читаешь: «Сей дом соорудила раба Божия На талия Розумиха 1710 року Божого». А в г. Ко зельце в величественном храме читаешь на мраморной доске: «Сей храм соорудила гра финя Наталия Разумовская в 1742 году». Странные два памятника одной и той же строительницы!». Дзвіниця стоїть окремо від собору в його огорожі, раніше була надбрамною. Вона чоти риярусна, з глибоким підвалом. Має загальну висоту до хреста 50 м. Вирішена у стильових формах бароко. У плані — квадрат з увігнути ми гранями й зрізаними кутами. Архітектура ордерна: нижній поверх оздоблено рустом, верхні — наріжними пучками колон обабіч аркових отворів дзвону: тосканського ордера — на другому ярусі, іонічного — на третьому, корінфського — на четвертому.

Чернігівська область

Поперечний переріз собору

Фрагмент соборного іконостасу. Фото 1970–х рр.

План собору Козелецька дзвіниця належить до неве ликої типологічної групи так званих великих дзвіниць Лівобережжя, які були зведені у 1770–х рр. і поєднують два основних типи дзвіниць, відомих у XVIII ст. в Україні — ор дерних (тип Великої лаврської дзвіниці у Ки єві) і ярусних четверикових. До цього рідкісного типу належать, окрім дзвіниці собору Різдва Богородиці в Козельці, ще дзвіниці чернігівсь кого Троїцького та переяславського Возне сенського монастирів. Собор і дзвіницю муровано з цегли на вап няно–піщаному розчині, потиньковано й побіле

100

План другого ярусу дзвіниці

но. Дахи і бані по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю й пофарбовані в зе лений колір. Хрести позолочено. Обидві споруди зазнали руйнувань під час другої світової війни. Собор реставровано у 1946 р. та протягом 1961–1982 рр., дзвіницю — в 1961–1970 рр. Реставрація соборного іконос тасу провадилася протягом 1980–1990–х рр. Частина ікон втрачена. Нині собор і дзвіниця є пам’ятками архітектури національного зна чення під охоронним № 843.

Чернігівська область Джерела: 1. Вечерський В. Архітектура 2–ї половини XVII — 70–х років XVIIІ ст. // Історія української архітектури / Ю.Асєєв, В.Вечерський, О.Годованюк та ін.; За ред. В.Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — 472 с.: іл. — С. 192–243. 2. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С. 3. Митці України: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1992. — С. 556. 4. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 301. 5. Памятники градостроительства и архитектуры Украинс# кой ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 302–303. 6. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 226, 703.

23. Козелець. Церква св. Миколи

Портрет Наталії Розумовської середини XVIII ст.

Герб гетьмана України графа К.Розумовського

Мурована хрещата однобанна церква стоїть в історичному середмісті Козельця на самому березі р.Остер неподалік від собору Різдва Богородиці. Місцеположення храму фіксує південну межу Козелецької фортеці XVII–XVIII ст. Завдяки розташуванню над зап лавою та високому ярусному верху храм є важливою містобудівною домінантою. Споруджено у 1781–1784 рр. замість де рев’яної церкви на замовлення і коштом свя щенника Кирила Тарах–Тарловського на прізвисько Дикий Піп, котрий, за переказами, обвінчав у Козельці російську імператрицю Єлизавету Петрівну з Олексієм Розумовським. Незважаючи на ремонти, зокрема в 1811 р., пам’ятка добре зберегла свої первісні архітек турні форми в стилістиці пізнього бароко за винятком бані, завершення якої у 1811 р. було замінено сферичним куполом. Протягом 1981 1989 рр. проведено реставраційні роботи, при яких відновлено втрачене завершення бані. Хрещатість церкви виявлена у зовнішніх об’ємах більшою висотою прямокутних у плані рамен об’ємного хреста, їх двоярусністю і тим, що чолові грані рамен завершено високими трикутними фронтонами (ймовірно, раніше фронтони мали фігурні обриси). На середох ресті височить масивний світловий восьмерик із глухим ярусним восьмигранним верхом. У міжрукав’ях зі східного боку розташовані дві чвертьциркульні в плані камери — жертовник і дияконник, висота яких дорівнює половині ви соти основного об’єму. Такої ж висоти апсида зі сходу і контрапсида–притвор з заходу. Зав дяки цьому досягається масштабна градація об’ємів і деяка центричність самої церкви, яка інакше виглядала б як двоповерхова будівля

101

Чернігівська область

Миколаївська церква у Козельці. Фото 1970–х рр. Інтер’єр Миколаївської церкви

Миколаївська церква. Рисунок автора 1975 р.

Миколаївська церква після реставрації. Фото О.Женжери 2004 р.

План Миколаївської церкви

102

цивільного призначення. Фасади розчленовані пілястами, розкріпованим карнизом поділені на два яруси; такий само карниз завершує фа сади. Невеликі аркові вікна й ніші розміщено поярусно. Це зовсім не відповідає структурі внутрішнього простору храму і свідчить про проникнення рис світської (палацової) архітек тури в церковну. Всі фасади декоровані рівноцінно. Вікна мають вухасті пізньобарокові наличники з рельєфно виділеним замковим каменем, над ними — сандрики.

Чернігівська область В інтер’єрі єдність внутрішнього простору досягнута за допомогою високих арок, які об’єднують усі просторові дільниці й підпо рядковують їх середохрестю з високою, щед ро освітленою банею. Західне і східне рамена перекриті циліндричними склепіннями, пів денне і північне — неповними зімкненими, ди яконник і жертовник — складними конховими склепіннями, що переходять у циліндричні, ап сида і контрапсида — конхами. Споруда змурована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, зовні й в інтер’єрі потинькована й побілена. У 1990 х рр. в ін тер’єрі зроблено олійні мальовання. Щипцеві й вальмові дахи по дерев’яних кроквах та баня по дерев’яних кружалах укриті покрівельною сталлю. Маківка і хрест позолочені. У Південній Наддніпрянщині (м.Новомос ковськ Дніпропетровської області) збереглася репліка цієї споруди — Миколаївський собор Самарського козацького монастиря, збудова ний у 1787 р. кошом того ж фундатора К.Тар ловського. Миколаївська церква в Козельці — типо логічно унікальна, високохудожня пам’ятка завершальної стадії розвитку стилю бароко в архітектурі України. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 845. Джерела: 1. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 301. 2. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 450. 3. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 1034. — Арк. 1.

24. Козелецький район, с.Данівка. Козелецький Георгіївський монастир Монастир міститься на правому березі р.Остер між Козельцем і с.Данівкою на неве ликому підвищенні. Завдяки вишуканому си луету собору з трьома бароковими банями монастирський комплекс домінує у панорамах долини р.Остер на багато кілометрів. Засновано монастир у 1654 р. згідно з уні версалом гетьмана Богдана Хмельницького. Спершу всі споруди були дерев’яними. У 1708 р. сюди з Почаївського монастиря на Волині перебралися ченці на чолі з ігуменом. Монас тиреві сприяв гетьман Іван Скоропадський, котрий надав йому в 1713 р. грамоту на во лодіння млином. Контракт із майстром на будівництво му рованого монастирського собору св.Георгія було укладено 4 квітня 1741 р. У контракті була зазначена вимога збудувати храм за планом і фасадом Вознесенського собору Фролівсь кого монастиря у Києві, спорудженого в 1722–1732 рр. Російська імператриця Єли завета Петрівна пожертвувала на влашту

Загальний вигляд монастирських споруд з берега р.Остер. Фото О.Женжери 2004 р. вання собору 2000 рублів. Проте будівництво провадилося дуже повільно, тож 1754 р. собор стояв ще без даху, а 1756 р. він потерпів від пожежі. Кошти на добудову храму й улашту вання іконостасу надав полковник Київського козацького полку Юхим Дараган, чия садиба містилася неподалік у Покорщині. Після завер шення оздоблювальних робіт собор освятили в 1770 р., як про це свідчив напис на західному порталі (не зберігся). Комплекс монастирських споруд зазнав руйнувань під час другої світової війни. У 1952 р. та у 1970–х рр. було проведено консерваційні роботи. У повоєнну добу аж до кінця радянсь кої влади в монастирських спорудах містився будинок інвалідів. Діяльність монастиря була відновлена в 1995 р. Зараз до складу монастирського комп лексу входять муровані споруди Георгіївського собору, корпусу з Троїцькою теплою церквою 1811 р., корпусів братських келій 1832 та 1873 рр. Територія оточена муром висотою близько 3 м з брамами (1811 р.). На північний захід від собору стояла дзвіниця вишуканих барокових форм (не збереглася). Георгіївський собор — хрестовокуполь ний, триапсидний, трибанний, на підвалі, із трьома низенькими прямокутними в плані прит ворами перед входами. Займає найвищу точку пагорба. Собор становить рідкісний тип цер ковної будівлі доби Гетьманщини. Його об’єм но–просторова структура повторює устрій мурованих хрестовокупольних храмів доби Київської Русі. Чотири пілони ділять внутрішній простір кубічної будівлі на три поздовжні нави. Особливість Георгіївського собору в тому, що середня нава втричі ширша за бічні, а три бані поставлено над середньою навою в ряд уздовж вісі захід–схід, як то робилося в українських тра

103

Чернігівська область

Козелецький Георгіївський монастир. Літографія середини ХІХ ст.

План Георгіївського собору

Георгіївський собор. Фото Ю.Женжери 2004 р.

104

Чернігівська область

Портал Георгіївського собору. Малюнок Д.Яблонського 1953 р.

диційних дерев’яних триверхих храмах. Собор має розвинені хори, сходи на які влаштовано у товщі південної стіни. Центральна апсида гранчаста зовні й циліндрична всередині. Підпружні арки мають стрілчасті обриси. Зовні об’єми собору виглядають мо нолітними. Стіни членовані могутніми піляст рами, в кожному пряслі — по одному великому вікну витягнутих пропорцій із трицентровими перемичками. Вікна облямовані профільовани ми наличниками. Завершує стіни енергійно розкріпований на пілястрах карниз великого виносу. На простій гладіні побілених стін ефект но сприймалося витончене барокове декора тивне ліплення, яке застосовано локально: во но прикрашало портали та підбанники і включа ло рослинні мотиви, алегоричні фігури, війсь кову арматуру, герби тощо. Цей декор значною мірою втрачено протягом другої половини ХХ ст. В інтер’єрі собору декор і мальовання не збереглися. Три бані мають циліндричні світ лові підбанники і двоярусні верхи характерних барокових обрисів з ковнірами, перехватами та маківками на глухих ліхтариках. Такий тип церковної будівлі є конта мінацією двох усталених розплануваль но–просторових типів: хрестовокупольного та тридільного триверхого. В Україні зберег

Корпус з теплою трапезною церквою. Фото Ю.Женжери 2004 р.

105

Чернігівська область лося лише три зразки споруд цього типу: Фролівський собор у Києві, собор Зішестя Святого Духа в Ромнах та Преображенська церква у Ніжині. Тепла Троїцька церква з трапезною і ке ліями (1811 р.) — двоповерховий, прямокут ний у плані видовжений корпус, поставлений на південь від собору паралельно йому. Первісно будівля була одноповерховою. У ній містилися тепла церква, трапезна палата для монастирської братії, кухня й пекарня. Ці приміщення були дуже тісними, тому в 1854 р. з ініціативи ігумена Феодосія за проектом чернігівського губернського архітектора Щи тинського було надбудовано другий поверх. Після надбудови на другому поверсі розмісти лися Троїцька тепла церква й покої настояте ля, а в нижньому — трапезна палата і келії. Північний і південний фасади мають по два ризаліта. Зі сходу виступає півкругла апсида церкви, увінчана глухим сферичним куполом із ліхтариком. Із західного боку є циліндрична ве жа, увінчана таким самим куполом. Це надає симетрії будівлі, асиметричній за своєю функціональною структурою. Декор дуже ла конічний, у стилістиці класицизму: прямокутні вікна без наличників, фасади членує на два поверхи горизонтальна тяга, завершено стіни простим карнизом. Дах вальмовий. Ризаліти та вісі симетрії поздовжніх фасадів акценто вані трикутними фронтонами. Братський корпус (1873 р.) — прямокутна в плані, дуже видовжена двоповерхова споруда під вальмовим дахом, коридорного розплану вання. Вона замикає з заходу монастирський двір. Декор на фасадах відсутній. Мур, який огороджує територію монас тиря, членовано широкими пілястрами, за вершено карнизом під двосхилим дашком. Добре збереглася типово класицистична брама (1811 р.). Арка проїзду фланкована двома пілястрами тосканського ордера з ан таблементом і трикутним фронтоном. Усі монастирські споруди муровано з міс цевої червоної цегли на вапняно–піщаному розчині, зовні й в інтер’єрах потиньковано й побілено. Тепла трапезна церква та братсь кий корпус мали пофарбування фасадів, традиційне для класицизму: поле стіни кольору жовтої вохри, тяги й деталі — білі. Дахи і бані по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю й пофарбовані в зеле ний колір. Хрести на соборі позолочено. Козелецький Георгіївський монастир — унікальний комплекс пам’яток, де органічно злилися риси української архітектури двох стильових епох: бароко й класицизму. Як пам’ятка архітектури національного значення собор має охоронний № 848. Інші монас тирські споруди є пам’ятками архітектури місцевого значення.

106

Джерела: 1. Вечерський В. До питання типології української цер# ковної архітектури доби Гетьманщини // Українська ака# демія мистецтва: Дослідницькі та науково–методичні праці. — Вип. 8. — К., 2001. — С. 129–136. 2. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 3. — Чернигов, 1872. — С. 237–266. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 305–306. 4. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис# кусство, 1967. — 132 С. 5.Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — 234 С. 6. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 160, 325. 7. Яблонский Д. Порталы в украинской архитектуре. — К.: Издательство Академии архитектуры УССР, 1955. — 142 С. 8. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 24. — Спр. 135. — Арк. 1, 4.

25. Козелецький район, с.Лемеші. Церква Трьох Святителів Мурована однобанна церква тетракон хового типу стоїть у рівнинній місцевості на невисокому пагорбі в центральній частині села і є його головною архітектурною домінан тою. Добре проглядається з автомобільної траси Київ–Чернігів. Збудована на замовлення і коштом графа Олексія Розумовського над могилою свого батька — козака Григорія Розума за проектом архітектора А.Квасова (? ). Будівництво роз почалося в 1755 р., освячено храм у 1760 р. У 1865 р. за проектом чернігівського архітек тора А.Куцевича прибудовано західний прит вор із дзвіницею, при цьому розібрано західну конху. У храмі 1760 р. був установлений чоти риярусний іконостас у стилі рококо. У ньому були ікони, виконані художником А.Воско бойниковим (іконостас не зберігся). У 1913 1914 рр. на запрошення нащадка фундатора князя А.Розумовського над реставрацією іко ностасу та мальовань в інтер’єрі працювали видатні українські мистці Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепинська–Бойчук та брат Тимофій Бойчук. Реставрація не була завершена через початок першої світової війни. В 1974–1982 рр. пам’ятку відрестав ровано (архітектори І.Іваненко, Н.Селіванова, В.Трегубов). Храм — строго центричний, з однаковим вирішенням усіх фасадів. В основі його структури — четверик із прилеглими короткими раменами об’ємного хреста, до яких приляга ють удвічі нижчі екседри і який увінчується сферичною банею на циліндричному світло вому підбаннику. Таким чином храм належить до класичного типу квардифолієвих башто подібних тетраконхів, тобто із чітко виділеним в об’ємах центральним четвериком.

Чернігівська область Декор фасадів та інтер’єру виконано в класицистично–барокових архітектурних формах: застосовано класицистичні пілястри римо–доричного ордера, трикутні фронтони, антаблементи з тригліфними фризами. Вод ночас присутні пізньобарокові форми декору, такі як розірвані й вигнуті карнизи, «вухасті» наличники віконних і дверних отворів. Баня ребриста, має дещо параболічний абрис, увінчана глухим ліхтариком. Прибудована дзвіниця триярусна, типу «восьмерик на чет верику», увінчана восьмигранним шатром із глухим ліхтариком і маківкою.

В інтер’єрі зберігся тонкий ліпний декор і рештки олійних мальовань ХVIII–ХІХ ст. (у вів тарі). Чотири кутові пілони за допомогою підпружних арок і сферичних пандативів не суть підбанник з банею. Декор зосереджений у підбанному просторі. Пілони прикрашені парами здвоєних пілястр на спільних п’єдес талах. Їхні ліпні капітелі виконано з відступа ми від ордерних канонів, що споріднює їх з трактуванням ордера архітектором І.Григо ровичем–Барським. Склепіння бані й конх декоровані радіальними тягами тонкого профілювання. Особливо пишно декоровано підбанник. Віконні отвори оформлені об’єм ною скульптурою, під вікнами розташовані барельєфні медальйони. Простінки заповнені спареними пілястрами, що несуть антабле мент із геометричним орнаментом за фризом. У товщі стіни в північно–східній частині храму знаходиться камін. Пам’ятку муровано з цегли на випняно–пі щаному розчині, потиньковано й побілено. Підлога паркетна. Дахи і бані по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю. Первісно з трьох боків перед входа

Трьохсвятительська церква у Лемешах

План Трьохсвятительської церкви

Поперечний переріз і фрагмент плану Трьохсвятительської церкви

107

Чернігівська область

Трьохсвятительська церква. Кресленик 1865 р. архітектора Куцевича

Граф Олексій Кирилович Розумовський

Іконостас Трьохсвятительської церкви (не зберігся). Фото початку ХХ ст.

108

ми до храму були відкриті паперті зі сходами (відновлені під час реставрації 1974–1982 рр. перед північним і південним входами). Трьохсвятительська церква в Лемешах є найпершим і найвидатнішим представни ком храмів тетраконхового типу в Україні. У стилістичному відношенні знаменує пе рехід від бароко до класицизму. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 847. Джерела: 1. Вечерський В. До питання типології української цер# ковної архітектури доби Гетьманщини // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та науково–мето# дичні праці. — Вип. 8. — К., 2001. — С. 129–136. 2. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98. 3. Вечерський В. Тетраконхові храми Чернігівщини у контексті світової архітектури // 1000 років Чернігівській єпархії. Тези доповідей церковно–істо# ричної конференції. — Чернігів: Сіверянська думка, 1992. — С. 88–91. 4. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс# кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При# ложение. — С. 11–14. 5. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 302. 6. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 306. 7. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 814. 8. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 1. — Спр. 173. — Арк. 4. 9. ЦДІАУК — Ф. 57. — Оп. 1. — Спр. 392. — Арк. 414–420.

Чернігівська область 26. Короп. Будинок школи та синагоги Двоповерхова мурована будівля стоїть у центральній частині міста на колишній Про бійній вулиці, що пов’язує два головні історичні майдани Коропа — Торговий і Ярмарковий. Займає наріжну ділянку біля перетину колишніх вулиць Нової і Пробійної, є важливим архітек турним акцентом у рядовій малоповерховій забудові, надаючи їй своєрідного колориту. Будівля зведена 1872 р. на замовлення міс цевої єврейської громади за проектом архітек тора Л.Шмигельського, суттєвих перебудов не зазнала, тож добре зберегла автентичні фор ми. Будинок прямокутний у плані, дводільний. Східну його половину займає великий дво світний з балконом молитовний зал синагоги. Балкон призначався для жінок. У східній стіні залу — невеликий виступ з нішею — так зва ний аарон хакадеш. Зал добре освітлено завдя

Загальний вигляд будинку школи й синагоги

План першого поверху будинку школи й синагоги за обмірами автора

Будинок школи й синагоги в Коропі. Проектний кресленик архітектора Л.Шмигельського 1872 р.

Будинок школи й синагоги. Рисунок автора 1976 р.

ки тому, що в трьох стінах зроблені великі стріл часті вікна, над якими — ряд круглих вікон (нині вони закладені). Західна половина будинку дво поверхова; на першому поверсі — вестибюльна група зі сходовою кліткою, на другому — зальне приміщення навчального призначення. Будинок муровано з цегли й потинькова но, піднято на високий цоколь, має плоскі пе рекриття по дерев’яних балках і щипцеві дахи по кроквяних фермах, укриті покрівельною сталлю. Первісно опалювався двома пічками. Архітектурні форми й декор фасадів вит римано в стилістиці історизму 1870–х рр.: зас тосовано неоготичні стрілчасті, прямокутні та круглі вікна й ніші з масивними наличниками, зубчастий неороманський парапет над карни зом, декоративні наріжні консольні башточки типу кавальєр, вишукані абриси щипця, що акцентує наріжник при перетині двох вулиць. Пам’ятка виявлена й обстежена автором цієї книги в 1988 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не постав лена на державний облік і не внесена до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 955. 2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 7–б, спр. 85. — Арк. 1–3, 17–18.

109

Чернігівська область 27. Короп. Вознесенська церква Мурований однобанний храм височить в історичному середмісті Коропа і є його го ловною архітектурною домінантою. Раніше стояв відокремлено посеред майдану, нині — на церковному подвір’ї збоку від вулиці. Збудовано й освячено 1764 р. на замов лення отамана Генеральної армати (артилерії) Петра Юркевича. Автор — ймовірно архітек тор Андрій Квасов або хтось із його учнів; не виключено, що Максим Мосціпанов, котрий саме в цей час (1763–1765 рр.) навчався у А.Квасова в ранзі «архітектури помічника». Церква належить до типу баштоподібних квадрифолієвих тетраконхів, тобто центричних споруд, що були розраховані на коловий огляд, тому всі фасади вирішено рівноцінно. Такий тип храму з’явився в Україні у середині XVIII ст. Незважаючи на ремонти та перебудови XIX ст., під час яких змінено форму покриття бані, стесано лиштву вікон екседр, прибудовано муровану ризницю й маленькі дерев’яні тамбури перед входами, пам’ятка добре зберегла первісні форми. До центрального хрещатого баштоподібного об’єму, увінчаного світловим восьмериком з куполом і глухим ліхтариком, за сторонами світу прилягають чотири низе нькі екседри, чим створюється строго цент рична структура з пірамідальним силуетом і стрімким наростанням мас до центрального верху. Екседри перекриті конхами. У східній міститься церковний вівтар. Кожне рамено

Вознесенська церква в Коропі. Фото 1930 р.

110

Фасад і план Вознесенської церкви. За матеріалами М.Цапенка

Вознесенська церква. Рисунок автора 1976 р.

Чернігівська область баштоподібного центрального об’єму увінчане високим трикутним фронтоном, який має не конструктивне, а суто декоративне значення. Фасадний декор досить стриманий. Грані архітектурних форм закріплені пілястрами, стіни екседр ритмічно розчленовані лопатками, карнизи — незначного виносу, слабо розкрі повані. Вікна екседр були облямовані харак терними для другої половини XVIII ст. «вухас тими» наличниками з рельєфно виділеним замковим каменем (зберігся єдиний такий наличник на вікні вівтарної апсиди). Розірваний карниз (з натяком на доричний фриз) та система декоративних арочок над круглими вікнами розетками у тимпанах фронтонів є зразками «архітектурного фольклору» й свідчать про участь у будівництві храму народних майстрів, котрі не мали належного фахового вишколу. Внутрішній простір єдиний, нерозчлено ваний, у ньому панує висотно розкритий верх центральної дільниці. Склепіння рамен цент рального хрещатого об’єму є підпружними арками для підбанного восьмерика. Вони мають злегка стрільчасті обриси і в рівні п’ят та посередині стріли підйому стягнуті парними залізними затяжками, оскільки стіни недосить масивні, щоб погасити розпір бані. Перехід від підпружних арок до восьмерика виконано за допомогою плоских трикутних пандативів. Восьмерик несе зімкнуте восьмилоткове склепіння. Екседри поєднані з підбанним хрещатим простором за допомогою великих півциркульних арок. Інтер’єр добре освітлено, оскільки в кожній екседрі (крім вівтарної), окрім дверного отвору влаштовано ще по два вікна дуже видовжених пропорцій із лучкови ми перемичками. Західна екседра плоским перекриттям по дерев’яних балках поділена на два яруси, в горішньому містяться хори. Декору в інтер’єрі немає, за винятком кількох карнизів, що відділяють склепінчасті поверхні від вертикальних площин стін, пілонів та екседр. У бані та на площинах пандативів фрагмен тарно збереглися мальовання початку ХХ ст. Іконостас виконано у 1970–х рр. Церква мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, зовні та в інтер’єрі потинькована й побілена. Дахи, покриття верху і конх по дерев’яних кроквах і кружалах виконано з покрівельної сталі Воскресенська церква використовується релігійною громадою за первісним призна ченням. Це пам’ятка архітектури національно го значення, що має охоронний № 839. Вона є видатним архітектурним витвором доби переходу від бароко до раннього класицизму, що продовжує лінію розвитку баштоподібних храмів–пам’ятників доби бароко, яким влас тиві центричність, скульптурність об’ємів, всефасадність, ступінчасте наростання маc, висотне розкриття внутрішнього простору. В її

Інтер’єр Вознесенської церкви. Фото Г.Логвина 1985 р. архітектурному устроєві та формах очевидним є вплив творчості архітекторів А.Квасова та І.Григоровича–Барського. Воскресенська цер ква в Коропі послужила прототипом для таких само тетраконхових храмів у Глухові (1765 р.) та в с.Риково (1772 р.) на Чернігівщині. Джерела: 1. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98. 2. Вечерський В. Тетраконхові храми Чернігівщини у кон+ тексті світової архітектури // 1000 років Чернігівській єпархії. Тези доповідей церковно–історичної конференції. — Чернігів: Сіверянська думка, 1992. — С. 88–91. 3. Описание Черниговской губернии // Прибавления к Черниговским епархиальным известиям. — 1872. — С. 563. 4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи+ нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 307–308. 5. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — 236 С. 6. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис+ кусство, 1967. — С. 38–43. 7. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 134.

111

Чернігівська область 28. Короп. Церква св. Іллі Мурована церква розташована в історич ному центрі Коропа у межах колишньої фортеці. Точні дата спорудження та первісне функціо нальне призначення невідомі. Ймовірно, збу довано у кінці XVII чи на початку XVIIІ ст. Церква тридільна, з південною прямокутною в плані прибудовою. Складається з масивного четве рика нави, стіни якого мають товщину понад 2 м, невеликої півциркульної апсиди та прямо кутного бабинця. Наву й бабинець перекрито ци ліндричними склепіннями з розпалубками над дверними й віконними отворами. Над навою здіймалася висока чотиригранна вежа. У товщі південної стіни нави є внутрішній хід зі схода ми на верхній ярус вежі. У нижній частині захід ної стіни бабинця збереглася первісна бійничка нижнього бою для ручної вогнепальної зброї, яка й свідчить про первісне оборонне призна чення цієї культової будівлі. За припущеннями першого дослідника цієї пам’ятки М.Цапенка, вона могла бути баштою–донжоном Коропської фортеці у XVII ст. або артилерійським складом, оскільки Короп у XVII–XVIIІ ст. був місцем постійної дислокації «Військової армати», тобто артилерії Гетьманщини. У 50–60–х рр. XVIIІ ст., коли фортеця втра тила оборонне значення, споруду перебудо вано і, можливо, їй надано іншого призначення: до основного обсягу з півдня прибудовано,

Іллінська церква. Фото 1930 р.

Іллінська церква в Коропі. Вигляд зі сходу. Фото 1930 р.

Плани першого та другого поверхів Іллінської церкви. За М.Цапенком

112

Чернігівська область

Іллінська церква. Рисунок автора 1976 р. було зруйновано. Пам’ятка зазнала руйнувань також під час другої світової війни. З 1960–х рр. церкву взято на державний облік як пам’ятку архітектури республіканського значення. Нині — це пам’ятка архітектури національного зна чення з охоронним № 840. Іллінська церква у Коропі — єдина з відомих парафіяльних цер ков оборонного типу на Лівобережній Україні.

Поперечний переріз Іллінської церкви. За М.Цапенком

Джерела: 1. Памятники градостроительства и архитектуры Украи+ нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 308. 2. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — 236 С. 3. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис+ кусство, 1967. — С. 37–40. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 279–280.

29. Короп. Церква св. Феодосія

Південний фасад Іллінської церкви. За М.Цапенком вірогідно для громадських чи господарських потреб, видовжений двоповерховий корпус із двома прямокутними в плані ризалітами з півдня, через які були влаштовані відокремлені входи на перший і другий поверхи. Тоді ж у стінах первісного обсягу розтесано великі вікна, а вежу, перетворену на дзвіницю, увінчано восьмериком бані; на фасадах улаштовано скромний декор у дусі пізнього бароко з зас тосуванням лопаток, розкріпованих карнизів і «вухастих» віконних наличників. У ХІХ ст. первісний обсяг церкви плоским перекриттям по дерев’яних балках поділено на два поверхи. У кінці XIX ст. споруда використовувалася для навчальних потреб. У 1930–х рр. вежу й баню

Мурована церква міститься на централь ній площі історичного середмістя на невисо кому пагорбі правого берега р.Короп. До площі звернена вітарною апсидою, до річки виходить західним фасадом. Відіграє роль архітектурного акценту в забудові площі. Збудована 1910 р. поряд із міським Троїцьким собором (не зберігся) як тепла церква. Первісно мала світловий восьмерик з банею над крайнім східним компартиментом та дзвіницю — над західним (не збереглися). Церква належить до зального типу, нині безбанна, прямокутна в плані, з півкруглою вівтарною апсидою та гранчастим дерев’яним тамбуром перед західним фасадом. Має ви сокий цоколь. Під західною частиною — підвал. Фасади увінчані антаблементом із фризом дрібних ширинок та смугою зубчастої аркату ри під антаблементом. Стіни розчленовані

113

Чернігівська область Пам’ятка виявлена й обстежена автором цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не постав лена на державний облік і не внесена до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Картины церковной жизни Черниговской епархии в ее 9–вековой истории. — К., 1911. — С. 126.

30. Короп. Церква Успіння Богородиці

Феодосіївська церква

План церкви за обмірами автора лопатками. На кутах будівлі та на вісях лопаток над карнизом височать маленькі декоративні башточки. Первісно між ними проходив зуб частий парапет. Великі прямокутні вікна з луч ковими перемичками облямовані широкою лиштвою невисокого рельєфу з килевидними сандриками. На західному фасаді — невисокий фронтон. Загалом фасадний декор характер ний для історизму початку ХХ ст. і виконаний під впливом модних у той час мотивів російської архітектури XVII ст. Первісно поле стіни було викладено з жовтої цегли і не тиньковано, лиштва і сандрики — потиньковані й побілені. В інтер’єрі єдиний простір, що має гли бинно–вісьовий розвиток, ритмічно розчле нований чотирма півциркульними арками, утворюючи п’ять компартиментів. На фасадах цим аркам відповідають лопатки. Перекриття плоскі балкові, апсида перекрита конхою, підлога дерев’яна, дах щипцевий по дерев’я них кроквах, укритий покрівельною сталлю. Декор в інтер’єрі не зберігся. У 1987 р. будівля реставрована й присто сована під дискотеку. При цьому влаштовано дві поперечні перегородки, зроблено нове оформлення інтер’єру. Фасади пофарбовано в два кольори: тло стіни світле жовто–зелене, лопатки, антаблемент і лиштва — білі.

114

Мурована однобанна церква стоїть в істо ричному середмісті біля перетину вулиць Чапаєва і Горького, на вісі останньої. Візуально проглядаючись із інших вулиць та видових точок середмістя, відіграє роль головної місто будівної домінанти. Збудована у 1900 р. і як домінанта була з’єднувальною ланкою між двома міськими площами лінійного типу — Торговою і Ярмар ковою, які розташовані паралельно й розділені двома рядами кварталів забудови. Церква хрещата у плані, дев’ятидільна, з видовженим західним раменом і півкруглою апсидою. Над середохрестям півциркульні підпружні арки несуть четверик із циліндричним 8–віконним підбанником та сферичною банею. Західне рамено просторового хреста перекри то коробовим склепінням, апсида — конховим, північне й південне рамена — пандативними; такими ж склепіннями перекриті низенькі квад ратові в плані приміщення у міжрукав’ях. Підпружні арки мають парні сталеві затяжки. У зовнішніх об’ємах підкреслені хрещатість структури й пірамідальний характер компо зиції. Підвищені рамена архітектурного хреста акцентовані на чолових гранях трикутними фронтонами. Вони накриті щипцевими дахами, а приміщення у міжрукав’ях — пологими валь мовими, що надає храму певної монументаль ності. Фасади членовані пілястрами, великі аркові вікна облямовані профільованою лиштвою. Первісно фасадні площини не були потинькованими, а вирішувалися в червоній лицевій цеглі з тинькуванням і побілкою тільки лиштви навколо вікон. Карниз вінчання неве ликого виносу, з сухариками. У радянську добу церква була закрита й напівзруйнована. Протягом 1988–1993 рр. її реставрували з пристосуванням під місце вий краєзнавчий музей. При цьому засипали підвал під західною частиною храму, влашту вали водяне опалення, відновили сферичне купольне склепіння, дахи й баню по дерев’яних кроквах і кружалах укрили покрівельною стал лю. Фасади отримали двоколірне пофарбу вання: тло стіни світло–сіре, деталі — білі. 1997 р. церкву повернули релігійній громаді.

Чернігівська область 31. Коропський район, с.Атюша. Церква св. Миколи

Успенська церква

Дерев’яна п’ятибанна церква з дзвіницею стоїть у центрі села біля головної вулиці, яка на схід від церкви має вісьову орієнтацію на неї. З огляду на значні розміри й активний силует церква є містобудівною домінантою. Збудована в 1908–1912 рр. на місці і вза мін попередньої однойменної дерев’яної цер кви, яка була зведена протягом 1856–1857 рр., а в 1872 р. отримала нову дерев’яну дзвіницю. У межах церковної огорожі міститься також мурований одноповерховий будинок церков ного причту, споруджений у кінці ХІХ ст. Церква хрещата, дев’ятизрубна, довжиною 40 м, шириною 27 м. Висота дзвіниці близько 37 м. Усі компартименти рівновисокі, у плані прямокутні чи квадратові (центральний зруб). Західне рамено видовжене, до нього прилягає прямокутний у плані тридільний притвор, над яким височить дзвіниця. В інтер’єрі всі зруби поєднані великими арками трапецієвидних обрисів. Центральний та наріжні зруби несуть

Миколаївська церква в Атюші

План церкви за обмірами автора Пам’ятка є одним із найпізніших храмів неокласицистичного напрямку в рамках так званого цегляного стилю кінця ХІХ — початку ХХ ст. Виявлена й обстежена автором цієї кни ги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не поставлена на дер жавний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс+ кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При+ ложение. — С. 17. 2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 7–б. — Спр. 85.

План церкви за обмірами автора

115

Чернігівська область масивні восьмивіконні восьмерики, стелі яких зашиті дошками. Перехід від четвериків до вось мериків здійснено за допомогою проміжних конструкцій, що включають плоскі трикутні пандативи та зрізану восьмигранну піраміду. На фасадах рамена виділені трикутними фронтонами. П’ять бань церкви — це масивні восьмерики на приземистих глухих четвери ках, із шоломовидними глухими банями. Таку ж шоломовидну форму має і баня дзвіниці. Дзвіниця чотириярусна: перший ярус її — це західний притвор церкви. Над ним підно ситься невисокий четверик, що несе восьме рики з прямокутними отворами дзвонів за сторонами світу. З заходу перед дзвіницею над головним входом до церкви — ґанок зі спареними колонами й трикутним фронтоном. Пам’ятка складена з брусів на високому цегляному цоколі, в межах якого міститься напівпідвальний поверх висотою 1,9 м. Усі пе рекриття плоскі, по дерев’яних балках. Валь мові та щипцеві дахи по дерев’яних кроквах і бані по дерев’яних кружалах укриті покрівель ною сталлю. Зовні стіни ошальовані дошками горизонтально в стик, підвіконна їх частина — вертикально з нащільниками. Великі прямо кутні вікна облямовані фігурною лиштвою, на кутах — накладні пілястри з дощок. Карнизи прикрашені смугою дрібних сухариків. На стінах в інтер’єрі — олійні мальовання 1912 р. та 1950–х рр. Іконостас датується 1950–и рр. Зараз пам’ятка використовується за первісним призначенням, як парафіяльна церква. Вона виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська об ласть»), проте досі не поставлена на держав ний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

смт Макошине Менського району. Церква сто яла за межами монастирської огорожі. Монас тир був ліквідований у 1786 р. згідно з указом російської імператриці Катерини ІІ про секуля ризацію монастирських маєтностей в Україні. У 1798 р. монастирські муровані будівлі були розібрані. На початку ХІХ ст. Преображенську церкву розібрали, перевезли у с.Нехаївку і встановили тут на цегляному цоколі. У 1941–1942 рр. з трьох боків перед входами прибудовано тамбури, а 1975 р. в південно східному куті прибудовано паламарню. Церква складена з дубових брусів. Вона хрещата, п’ятизрубна, центральний зруб — квадратовий у плані, рамена — прямокутні, укорочені, чим досягається певна ком пактність структури. Центральний зруб за до помогою плоских трикутних пандативів несе світловий восьмерик із вікнами в гранях, роз ташованих за сторонами світу. Ці грані спира ються на балки, перекинуті через прогони зрубів. Стелі восьмерика й рамен зашиті дошками. В інтер’єрі, завдяки відсутності між зрубами стін чи арок, створено єдиний центричний внутрішній простір.

Успенська церква в Нехаївці

Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс+ кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При+ ложение. — С. 17. 2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 7–б. — Спр. 19. — Арк. 1. 3. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 26. — Спр. 63.

32. Коропський район, с.Нехаївка. Церква Успіння Богородиці Невелика одноверха дерев’яна церква стоїть у центральній частині села в глибині забудови, не проглядаючись із вулиці, від якої її закривають дерева й житлові будинки. Церква була збудована у другій половині XVIII ст. (існувала вже в 1770 р.) як Преобра женська церква Макошинського Миколаївського чоловічого монастиря, заснованого на початку XVII ст. та відновленого у 1660 р. Монастир містився на правому березі р.Десни поблизу

116

План церкви за обмірами автора

Чернігівська область У зовнішніх формах домінує центральний восьмерик, увінчаний глухою гранчастою банею сферичних обрисів з ліхтариком. Південне рамено має вальмовий дах, решта рамен, а також тамбури — щипцеві дахи по дере в’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Стіни ошальовані дошками горизонтально в стик. Прямокутні вікна облямовані лиштвою. В інтер’єрі мальовань немає. Іконостас датується 1950–и рр. Зараз пам’ятка вико ристовується за прямим призначенням як парафіяльна церква. Це — рідкісний, дивом збережений на Чернігівщині зразок де рев’яного монастирського храму XVIII ст. Пам’ятка виявлена й обстежена автором цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не поставлена на дер жавний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 4. — Чернигов, 1873. — С. 150. 2. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 427.

33. Коропський район, урочище Рихли (Рихловщина) поблизу смт Понорниця. Пустинно–Рихлівський монастир Пустинно–Рихлівський Миколаївський монастир розташований посеред дубового лісу на пагорбі, що спадає у бік невеликого лісового озера. З трьох боків його оточують глибокі яри. З півночі вузьким перешийком територія монастиря поєднується з плато.

Перша дерев’яна Миколаївська церква тут відома з 1585 р. У цій місцевості 1620 р. борт ник із с.Оболоння на пасіці знайшов чудотворну ікону Св.Миколи. 1666 р. стараннями чернігівсь кого полковника, майбутнього гетьмана України Дем’яна Многогрішного та його брата Василя з благословіння чернігівського архієпископа Лазаря Барановича тут засновано Пустин но–Миколаївський монастир, усі будівлі якого були дерев’яними. 1743 р. коштом бригадирів Федора Каченовського та Петра Чижевського в монастирі побудовано перші муровані будівлі — церкви, келії, трапезну, огорожу. Після нищівної пожежі 1754 р. коштом тих же фундаторів почали зводити муровані будівлі. Відтак мурований монастирський собор засновано у 1754 р., а освячено 1760 р. Він був трьохпрестольним: головний вівтар посвячено Св.Миколі, два бічних — Св.Варварі та Св.За харії і Єлизаветі. Собор був хрещатий, дев’я тидільний, чотиристовпний, п’ятиверхий. За розпланувально–просторовою типологією це була контамінація хрещато–баневого типу з хрещатим дев’ятидільним. Основний об’єм — кубічний, двоярусний. По сторонах світу при лягали рівновисокі йому гранчасті виступи на кшталт ексердр, увінчані глухими сферичними банями з маківками. Центральна баня дуже висока, параболічних абрисів, поставлена на світловий восьмерик і увінчана ліхтариком з маківкою. Фасадний декор витримано у формах зрілого бароко. Мурована надбрамна церква Св.Іоана Предтечі з дзвіницею збудована 1767 р. Вона відзначала головний вхід до монастиря з пів ночі, була тридільною, триярусною, триверхою. У першому ярусі мала арку проїзду, в другому

Пустинно–Рихлівський монастир за літографією середини ХІХ ст.

117

Чернігівська область

Загальний вигляд монастиря. Фото кінця ХІХ ст.

Загальний вигляд монастиря з півночі. Гравюра першої половини ХІХ ст.

План монастиря. За М.Цапенком. Чорним залито збережені донині корпуси

Монастирська надбрамна церква–дзвіниця (не збереглася). Фото кінця ХІХ ст.

Загальний вигляд монастиря. Реконструкція К.Лопяло за матеріалами М.Цапенка

містилася тридільна безбанна церква зального типу. Третім ярусом споруди був восьмигранний верх дзвіниці над центральним компартимен том, увінчаний ярусною банею. Центральний компартимент (нава) мав складний чотирипе люстковий план, близький до форми квадри фолія. До нього прилягали прямокутні в плані об’єми вівтаря і бабинця, увінчані глухими дерев’яними восьмериками з плескатими банями. Декор витримано в стилістиці пізнього бароко з застосуванням пілястр (рустованих у першому ярусі), розкріпованого карнизу, «ву хастих» наличників із розвиненими сандриками. Розташована на мису в західному кінці монастирської території невеличка мурована Миколаївська церква споруджена 1750 р., а відбудована після пожежі 1757 р. коштом бригадирів Ф.Каченовського та П.Чижевського. Була тридільною, однобанною, з прямокутними в плані бабинцем і вівтарем, завершеними глухими банями, та трохи вищою гранчастою (у плані — квадрат із трохи зрізаними зовніш німи кутами) навою, увінчаною однозаломним

118

Чернігівська область

Миколаївський собор (не зберігся). Фото кінця ХІХ ст.

Миколаївська церква (не збереглася). Фото кінця ХІХ ст.

верхом з пластичною бароковою банею. Декор витримано в бароковій стилістиці із зас тосуванням рустованих лопаток та «вухастих» віконних наличників. Мурована тепла церква Св.Федора Страти лата зведена в 1749 р., а в 1817 р. — перебудо вана і розширена. Це був тридільний однобанний храм з розвиненою цокольною частиною (оскільки стояв на схилі). Він мав півкруглу апсиду й вінчався сферичною банею на глухому циліндричному підбаннику. Така форма завер шення була результатом перебудови 1817 р. На північ від центрального монастирського комплексу на підвищенні в XVIII ст. було влаш товано монастирський гостиний двір, перебу дований у 1841–1842 рр. В околицях монастиря містилися господарський двір, колодязь, па сіка, скит і каплиця з боку Сосниці. На схилах ярів були викопані печери. У 1922 р. Чернігівський губернський відділ народної освіти декілька разів без успішно порушував питання про вжиття термінових заходів щодо захисту Рихлівсько го урочища з його кількасотлітніми дубами і взяття його під охорону як пам’ятки приро ди. У середині 1920–х рр. монастир закрили. Собор, надбрамну церкву з дзвіницею, Ми колаївську і Федорівську церкви висаджено в повітря у 1930 році. При цьому були ро зібрані на будівельний матеріал навіть підмурки собору, так що від нього сьогодні посеред монастирського двору лишилися тільки рештки фундаментних ровів. З цегли

знищених монастирських споруд було вимо щено дорогу від Рихлів до Понорниці. У 1950–х рр. у південній частині монастирсь кої території влаштовано свинарники та інші господарські споруди. Рештки монастиря досліджував у 1957 р. М.Цапенко. Він зафіксував генеральний план комплексу, а також деякі збережені споруди. Авторові цієї книги вдалося обстежити рештки монастиря двічі — в 1976 та 1989 рр. За резуль татами останніх обстежень цей комплекс пам’яток було включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте його досі не внесено до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України. Саме природне урочище «Рихлівська дача» 1984 р. оголошене заповідним. Нині від монастиря збереглося три муро вані корпуси келій і гостиний двір. Східний корпус келій збудовано в 1817 р. Він муро ваний, потинькований, одноповерховий із напівпідвалом, прямокутний у плані. Фіксує східну межу монастирської території. Голов ним західним фасадом був звернений до со бору. Будівля симетрична: по центру — сіни на всю глибину корпусу з другим тильним входом, обабіч — чотирикамерні секції ан філадної системи розпланування. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Скромний фа садний декор витримано у стильових формах класицизму: високий цоколь, наріжні піляст ри, прямі сандрики над прямокутними вікна ми, карниз на сухариках.

119

Чернігівська область

Східний корпус келій. Рисунок автора 1976 р.

Північно–східний корпус келій. Рисунок автора 1976 р.

Фрагмент плану північно–східного корпусу келій за обмірами автора Північно–східний корпус келій споруд жено 1743 р. Він мурований, одноповерховий на підвалі, прямокутний у плані, дуже витяг нутий. Був східною межею головного монас тирського майдану, що лежав між собором і надбрамною церквою–дзвіницею. Має сек ційне розпланування, характерне для житло вих будівель українських монастирів. Корпус складається із трьох секцій, розділених глу хими капітальними стінами. По центру кожної секції — широкі сіни з наскрізним проходом, обабіч сіней — по дві келії, кожна з яких мала пічку. Перекриття плоскі по дерев’яних сво локах. Фасади ритмічно розчленовані піляст рами, які відповідають поперечним стінам.

120

Крім них і розвинутого розкріпованого карни зу на фасадах немає жодних інших елементів архітектурного декору. Північно–західний корпус келій також мурований, одноповерховий на підвалі, пря мокутний у плані, з переломом, що фіксує об риси краю монастирського плато. Цей корпус фланкує з заходу головний монастирський майдан при підході від надбрамної церк ви–дзвіниці до собору. Південна половина корпусу зведена в 1743 р., північна — прибу дована на століття пізніше, в 1842 р. Розпла нування секційне. Будівля по довжині поділена на три секції. У центрі кожної з них — сіни з наскрізним проходом, обабіч — по дві келії. Зі східного фасаду є пологий спуск у великий двокамерний підвал, перекритий циліндрич ними склепіннями з прогоном 6 м. 1842 р. конструкції підвалу були посилені з огляду на зсувні процеси, що могли б призвести до руйнування корпусу: склепіння в шелигах підперті восьмигранними цегляними стовпа ми, по два у кожній камері. З цього підвалу в розташовиний навпроти корпус келій веде підземний хід, прекритий склепінням. Келії мають плоскі стелі по дерев’яних балках. Фа сади без декору, їх лише вінчає скромний карниз. Вікна, що первісно мали сегментні перемички, після перебудови 1842 р. стали прямокутними. До складу монастирського гостиного двору входило чотири корпуси: два однако вих флігеля «о 18 покоях для вищих верств» та два менших флігеля «для простого наро ду». Ці чотири корпуси згруповані довкола квадратного двору й оточені муром. Триарко ва брама влаштована в західному пряслі муру. Два південних флігеля «для простого народу» — однакові одноповерхові, дере в’яні, обкладені цеглою, прямокутні в плані будівлі. Їхні фасади симетричні, з чотирико лонними дерев’яними портиками й трикутними фронтонами на північних фасадах (у півден но–східного флігеля портик зруйновано у 1950–х рр.). Обидва флігелі мають однакове анфіладне розпланування із сіньми в центрі. Фасадний декор досить скромний: наріжні пілястри, проста дерев’яна лиштва з трикут ними сандриками на вікнах північних і східних фасадів; прямі цегляні сандрики над вікнами південних і західних фасадів, звернених у бік монастиря і головного шляху. Східний корпус «для вищих верств» зараз двоповерховий, прямокутний у плані. Перший поверх мурова ний із цегли: вікна на фасадах мають сег ментні перемички і надвіконні бровки. Другий дерев’яний поверх надбудовано у 1930–х рр. Його стіни зовні обличковані рельєфною керамічною плиткою. Північний одноповерхо вий дерев’яний корпус історико–архітектурної цінності не має.

Чернігівська область

Північно–західний корпус келій. Фото автора 1989 р.

Фрагмент плану північно–західного корпусу келій за обмірами автора План монастирського гостиного двору. За М.Цапенком Брама гостиного двору. Рисунок автора 1976 р. Таким чином від чудового монастирського ансамблю, шедевру архітектури доби бароко, збереглися тільки деякі житлові будівлі, які фіксують загальну розпланувальну компо зицію та є цінними пам’ятками цивільної архітектури XVIII–XIX ст. Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи+ ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 171–173. 2. Вечерський В. Спадщина містобудування України: Те+ орія і практика історико–містобудівних пам’яткоохорон+ них досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 471–476. 3. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. 3. — С. 305–329. 4. Исторический очерк Пустынно–Рыхловского монас+ тыря. — Одесса, 1903. 5. Картины церковной жизни Черниговской епархии из IX–вековой ее истории. — К., 1911. — С. 63–66. 6. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — 234 С. 7. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис+ кусство, 1967. — С. 36–37. 8. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 685. 9. ДАЧО. — Р–593. — Оп. 1. — Спр. 696. — Арк. 29. 10. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 1. — Спр. 1276. — Арк. 1 — 6 зв. 11. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 2432.

121

Чернігівська область 34. Менський район, с.Волосківці. Городище

35. Менський район, с.Волосківці. Церква Успіння Богородиці

Городище міститься на березі р.Дягової у центрі села неподалік автошляху Чернігів — Новгород–Сіверський. Має нерегулярну під прямокутну конфігурацію в плані, площу до 1,0 га й датується ХІІ–ХІІІ ст. Археологічні розкопки тут не проводилися. У кінці ХVІ ст. на цьому «старосвітському городищі» було збудоване дерев’яне укріплення, реконстру йоване 1618 р., коли Волосківці (тоді вони називалися Волозьке) у складі Чернігово Сіверщини відійшли до Польсько–Литовської Речі Посполитої. У середині ХVІІ ст. оборонна огорожа цього укріплення складалася з неви сокого частоколу на земляному валу й однієї надбрамної рубленої башти. Біля підніжжя навколо городища проходив рів, що напов нювався водою з річки. Через рів від надб рамної башти було перекинуто дерев’яний міст, у кінці якого з напільного боку стояла дерев’яна церква Успіння Богородиці, яка крім культових функцій виконувала й обо ронні — захищала в’їзд на міст. У другій половині ХVІІ ст. Волосківська фортеця втратила військове значення і її де рев’яні укріплення поступово зруйнувалися. Нині лишилися топографічні сліди городища на березі р.Дягової та дерев’яна церква Успіння Богородиці, споруджена на городищі у середині ХVІІІ ст. замість попередньої.

Дерев’яна одноверха церква стоїть у цент ральній частині села на стародавньому горо дищі, що підноситься над заплавою р.Дягової, і є важливим архітектурним акцентом у забу дові. Збудована у 1765 р. на замовлення парафіяльної громади. У 1818 р. під церкву підвели цегляний підмурок замість дубових стояків, які встигли зогнити. У середині ХІХ ст. до церкви прибудовано західний притвор із дерев’яною дзвіницею. Церква хрещата, дев’ятидільна. Первісно вона була п’ятизрубною, чотири низенькі приміщення у міжрукав’ях добудовано піз ніше (орієнтовно в 1818 р.). Всі зруби, за ви нятком вівтарного, квадратові в плані. Вівтар гранчастий. В інтер’єрі бічні зруби утворю ють єдиний простір з центральним, оскільки ні стіночок, ні арок–вирізів, які б вичленову вали простір кожного компартимента, немає. Тільки бабинець, у якому влаштовані хори, сполучений із центральним зрубом двоярус ним вирізом. В інтер’єрі два цегляних стовпи підпирають місця сполучення вінців західного зрубу з північним і південним. Це — результа ти перебудов. Інтер’єр добре освітлений зав дяки тому, що в кожній грані рамен об’ємного хреста прорізані великі прямокутні строєні вікна. Центральний зруб має висотно розкри тий внутрішній простір. Він увінчаний світло вим восьмериком із бароковим двоярусним верхом вишуканих форм. Усі приміщення ма ють плоскі стелі по дерев’яних балках. Старі частини церкви мають вишукані різьблені карнизи. Збереглися первісні двері шести кутної форми з різьбленими одвірками та олійні мальовання ХІХ ст. Дзвіниця триярусна, увінчана шоломовид ною банею на низенькому восьмеричку. Нижні два яруси — четверики. Над ними підноситься

Джерела: 1. Акты, относящиеся к история южной и западной Рос+ сии. Т. 10. — СПб., 1878. — Приложение к №5. — Опи+ сание малороссийских городов...

Городище у Волосківцях. План. Під №1 — церква Успіння Богородиці

122

Успенська церква та дзвіниця у Волосківцях

Чернігівська область

Інтер’єр центрального верху Успенської церкви

Південний фасад Успенської церкви

восьмерик, що має прямокутні отвори дзвону за сторонами світу. Фасади декоровано накладними лопатками. Перед західним входом — двоколонний ґанок. Стіни церкви, дзвіниці та прибудов зовні ошальовані горизонтально і побілені. Вальмові дахи по дерев’яних кроквах і бані по дерев’яних кружалах укриті покрівельною сталлю. Успенська церква у Волосківцях є однією з небагатьох на Лівобережжі добре збереже них дев’ятизрубних одноверхих дерев’яних пам’яток сакральної архітектури. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний №1780. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс+ кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При+ ложение. — С. 28–43. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи+ нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 311–312. 3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 823. 4. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 2951.

36. Менський район, с.Городище. Церква св. Миколи

Успенська церква. Рисунок автора 1985 р.

Триверха дерев’яна церква міститься в південній частині старовинного села, згаду ваного як невелике містечко ще у документах ХVІ–ХVII ст. Церква є архітектурною домінан тою села. Збудована у 1763 р. Первісно була тридільною, без прибудов. Складалася з пря мокутного в плані бабинця, восьмигранної центральної дільниці та гранчастого вівтаря.

123

Чернігівська область Кожен зруб завершено двозаломним верхом на восьмерику. Стіни зрубів мають нахил до середини, завдяки чому створюється так звана телескопічна перспектива, що ілюзорно збільшує висоту кожного верху. Внутрішній простір всередині розкрито вгору аж до зеніту бань. Інтер’єр добре освітлено завдяки ве ликим прямокутним вікнам — одинарним, здвоєним і строєним. Основні зруби з’єднані між собою за допомогою двоярусних фігурних арок–вирізів. Широко застосовані помережані різьбленням ригелі–затяжки. Для посилення жорсткості конструкції майстер застосував у центральному компартименті оригінальний прийом конструктивного переходу від нижньо го обсягу до восьмерика верху, що включає дві додаткові поздовжні стіночки в рівні першого залому. Ці додаткові в’язі мали запобігти (але

не запобігли) просіданню масивного се реднього зрубу й деформації західного та східного верхів. Цей конструктивний прийом не має аналогів в українській архітектурі. За висновками першого дослідника цієї пам’ятки С.Таранушенка «бажання створити нову, більш жорстку конструкцію центрального верху (пер шого залому і восьмерика), яке спостерігається в церкві Миколи в Городищі, не викликало загального визнання і поширення, а залишилося локальною спробою. Конструктивні засоби майстра Вознесенської церкви в Березні, збудованої кількома роками раніше, і конструк

Миколаївська церква. Рисунок автора 1976 р.

Миколаївська церква у Городищі

План Миколаївської церкви

124

Миколаївська церква в кінці XVIII ст. Реконструкція автора

Чернігівська область Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс+ кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При+ ложение. — С. 28–43. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи+ нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 312. 3. Таранушенко С. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. — К.: Будівельник, 1976. — С. 177–180. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 449.

37. Менський район, с.Домниця. Домницький монастир Різдва Богородиці

Інтер’єр центрального верху Миколаївської церкви тивні засоби майстра церкви Миколи в Горо дищі (також церкви Покрова в Синявці і Миколи в Нових Млинах) репрезентують дві відокрем лені школи, що не знайшли послідовників». У 1888 р. церкву капітально відремонтовано і з трьох боків добудовано високі притвори; над західним звели високу багатоярусну дзвіницю (не збереглася). Тоді ж вирізано час тину західної стіни бабинця, зашито деякі первісні вікна, барокові ярусні верхи на трьох восьмериках замінили гранчастими сферич ними банями, а вертикальне з нащільниками ошалювання фасадів — горизонтальним в стик. Церква складена із соснового бруса на цег ляному підмурку. Стіни зовні ошальовані. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Підлоги дерев’яні. В інтер’єрі збереглися різьблені ригелі–затяж ки, а також рештки олійних мальовань ХІХ ст. Церкву було закрито у 1930–х рр. і тоді ж зруйновано дзвіницю. Протягом радянської доби використовувалася як колгоспне зернос ховище У 1970–х рр. влада неодноразово робила спроби знищити пам’ятку, та щоразу на її захист ставали мешканці села. На зламі 1980–1990–х рр. було ухвалене урядове рішення про перенесення пам’ятки в Київ до Музею народної архітектури та побуту, проте воно не було реалізоване через опір місцевих селян. З 1979 р. церква має статус пам’ятки архітектури республіканського (нині — на ціонального) значення з охоронним №1781. Ця пам’ятка — представник окремої, цілком своєрідної школи в народній монумен тальній архітектурі Лівобережної України.

Архітектурний ансамбль розташований у рівнинній місцевості на невисокому пагорбі посеред лісу і заплавних лук при р.Домниці, що є правим допливом р.Десни. Монастир засновано універсалом гетьма на І.Мазепи від 16 травня 1699 р. Цим же універсалом монастиреві надано маєтності. Власним коштом гетьмана тут була поставле на дерев’яна церква Різдва Богородиці. Первісна назва монастиря — Думницький. Назва монастиря й місцевості походить від річки Думниці. До 1805 р. більшість монас тирських споруд були дерев’яними. Муроване будівництво розпочалося за ігумена Ієрофея Малицького з 1762 р. (зведено мур довкола обителі і погреби). 1774 р. замість розібраної дерев’яної побудована мурована надбрамна Миколаївська церква. У другій половині XVIII ст. Домницьким монастирем став опікуватися генеральний суддя Андрій Безбородько, а після його смерті в 1780 р. — його син, канцлер Російської імперії князь Олександр Безбородько, котрий виділив кошти на спорудження всіх мурованих монастирських будівель. Після смерті 1799 р. О.Безбородька розбудовою монастиря займа вся його молодший брат, граф і сенатор Ілля Безбородько. 1798 р. отримано дозвіл збуду вати мурований монастирський собор з вико ристанням будівельного матеріалу розібраних споруд скасованого Макошинського монастиря, який містився за 40 кілометрів на схід від Домницького на правобережжі р.Десни. Собор Різдва Богородиці закладено 1800 р., освя чено 1806 р. Тоді ж збудовано муровані тра пезну Св.Параскеви, корпуси келій і настоятеля, новий мур довкола монастиря, а Миколаївську церкву перебудовано на дзвіницю. Автором проектів монастирських споруд вважають видатного італійського архітектора на росій ській службі Джакомо Кваренгі, котрий багато працював за замовленнями братів Безборо дьків, хоча прямих документальних свідчень авторства Дж.Кваренгі щодо Домницького монастиря на разі не виявлено.

125

Чернігівська область

Панорама Домницького монастиря. Фото кінця ХІХ ст.

План монастиря. Кресленик автора: 1 – собор 2 – трапезна 3 – дзвіниця 4 – братський корпус 5 – настоятельський корпус Протягом 1832–1837 рр. монастирські споруди відремонтовано й частково перебу довано, зокрема настоятельський корпус. У 1930–х рр. монастир було закрито, проте він уник значних руйнувань. Його основні споруди збереглися: собор Різдва Богородиці, трапез на церква Св.Параскеви, надбрамна дзвіниця, братський і настоятельський корпуси. Частково зберігся мур довкола монастиря. За ра дянської доби тут містився будинок інвалідів, а з 1987 р. — лікувально–трудовий профілак торій для алкоголіків. Протягом 1950–1970 рр. на території монастиря зведено декілька од ноповерхових корпусів, що деякою мірою спотворили розпланувально–просторову композицію ансамблю.

126

Західний фасад собору Різдва Богородиці. Фото кінця ХІХ ст. Територія монастиря в межах зовнішнього муру є неправильним прямокутником у плані. У центрі на найвищій позначці рельєфу — собор, у південному пряслі монастирського муру — надбрамна дзвіниця. Перед головним західним фасадом собору в одну лінію розміщені трапезна і братський корпус, а на південь від собору — настоятельський корпус. Таким чином, комплекс має строго регулярну композицію, традиційну для православних монастирів. Кубічний однобанний мурований собор Різдва Богородиці вирішений в архітектур них формах зрілого класицизму. Північний, південний і західний фасади акцентували монументальні чотириколонні портики тос канського ордера з трикутними фронтонами (не збереглися), а зі сходу — циліндрична апсида, накрита конхою. В інтер’єрі чотири

Чернігівська область

Західний фасад собору. Фото 1970–х рр.

Колишня надбрамна дзвіниця. Рисунок автора 1976 р.

План собору. Кресленик автора

Загальний вигляд собору з північно–східного боку. Рисунок автора 1976 р.

Колишня надбрамна дзвіниця. Фото автора 1976 р.

127

Чернігівська область

Трапезна церква. Рисунок автора 1976 р. пілони поділяють квадратовий у плані простір собору на три нави, утворюючи дев’ять прос торових дільниць хреcтовокупольної структу ри храму. Пілони за допомогою підпружних арок та пандативів несуть циліндричний світловий підбанник зі сферичною ребристою банею. Характерну для високого класицизму монументальність і лапідарність об’єму під креслюють високий аттик, що закриває спа дистий дах, а також досить стриманий декор: вікна без наличників, неглибокі ніші, горизон тальні тяги, пілястри тосканського ордера. Загалом, розпланувально–просторова струк тура будівлі та її декор типові для церковних будівель архітектора Дж.Кваренгі. Основу надбрамної дзвіниці становить тридільний об’єм Миколаївської церкви 1774 р.: центральна дільниця в плані — квадрат зі зрі заними кутами; західна і східна дільниці — прямокутники з заокругленими зовнішніми кутами. Протягом 1800–1806 рр. другий ярус церкви був перебудований і перетворений на дзвіницю. Споруда стала двоярусною трипро гоновою: у середньому прогоні в першому ярусі — проїзд, у другому — великий арковий отвір дзвону. Бічні дільниці були нижчі від середньої, мали спадисті дахи. Центральну дільницю вінчала сферична декоративна баня з ліхтариком. У середині ХХ ст. середній прогін другого ярусу був перебудований: арку дзвону й баню знищено, влаштовано прямокутні вікна і всю будівлю підведено під єдиний карниз. Архітектурні форми цієї пам’ятки демонструють перехід від бароко до класицизму: пластика стіни — типово барокова, з чергуванням плоских і заокруглених ділянок, з виразним розріпуван ням багатообломних карнизів. Водночас спо руда позбавлена декору: домінують гладенькі площини стін, прорізані по першому ярусу арковими нішами. Будівля має плоскі перек риття по дерев’яних балках та вальмовий дах. Трапезна церква Св.Параскеви П’ят ниці, збудована 1806 р., є одноповерховою зальною будівлею з циліндричною апсидою та четвериком з банястим сферичним покриттям (четверик не зберігся). Протягом 1832–1837 рр. до трапезної з півночі прибудовано госпо дарський корпус. Будівля має плоскі балкові

128

перекриття і вальмовий дах. Фасадні площини членують широкі лопатки. Первісні віконні на личники не збереглися. Настоятельський корпус збудований 1806 р., перебудований у 1832–1837 рр. Це прямокутний у плані одноповерховий будинок анфіладного розпланування, з плоскими пере криттями і вальмовим дахом, без фасадного декору. Братський корпус одноповерховий, видовжений, з плоскими перекриттями й ви соким чотирисхилим дахом. Північне крило має коридорне двобічне розпланування, південне — секційне, складаючись із двох секцій: у кожній з них — сіни з наскрізним проходом з парадного двору на господарський, обабіч — по чотири кімнати з кожного боку. Вікна прямокутні, видовжених пропорцій. Декору на фасадах немає. Ансамбль Домницького монастиря є рід кісною пам’яткою містобудування і архітектури доби розквіту російського класицизму в Ук раїні, що має високу наукову й мистецьку цінність. За результатами натурних дослі джень, проведених автором у 1976 та 1988 рр., ансамбль включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська об ласть») а також оголошено пам’яткою архітектури й містобудування місцевого зна чення (рішення Чернігівського облвиконкому від 26.06.1989 № 130, охоронний № 63–Чг). Джерела: 1. Вечерський В. Спадщина містобудування України: Те+ орія і практика історико–містобудівних пам’яткоохорон+ них досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С 496–499. 2. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. 3. — С. 219–236. 3. Картины церковной жизни Черниговской епархии из IX–вековой ее истории. — К., 1911. — С. 62. 4. Пилявский В. Джакомо Кваренги. — Л.: Стройиздат, 1981. — С. 157–159. 5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 238, 704. 6. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 1. — Спр. 1087. — Арк. 4.

38. Менський район, с.Максаки. Максаківський Спасо–Преображенський монастир Монастир розташований на лівому рівнин ному березі р.Десни на невисокому овальному в плані підвищенні в оточені заболочених лук навпроти с.Максаки. Раніше під час весняної повені монастир з усіх боків оточувала вода і він опинявся на острові. Заснований на дав ньому (домонгольському) городищі поблизу Максаківського перевозу у XVI ст. (точна дата невідома). Тоді Чернігово–Сіверщина належала Московській державі. У період Смути початку XVII ст. монастир занепав. Сіверські землі

Чернігівська область з 1618 р. відійшли до Польщі, і лише 1642 р. воєвода чернігівський Адам Кисіль поновив монастир, населивши його ченцями Труб чевського монастиря, які у повному складі втекли з Московії до Речі Посполитої. Тоді ж монастиреві надано маєтності, підтверджені грамотами польського короля Владислава ІV від 28 вересня 1642 р., А.Киселя від 10 жовтня 1650 р., пізніше — універсалами Богдана Хмельницького від 5 червня та 11 жовтня 1654 р. У центрі монастирської території 1642 р. за ігуменства Іоасафа Осиповського коштом А.Киселя було закладено мурований Спа со–Преображенський собор, завершений будівництвом значно пізніше — десь після 1654 р.: відомо, що 1654 р. стіни собору ще не були вивершені. Собор був трьохпрестольним: бічні вівтарі архідиякона Стефана та Успіння Богородиці містилися на хорах. Спасо–Преоб раженський собор Максаківського монастиря був новаторським архітектурним витвором: він започаткував нову і принципово важливу типологічну групу українських храмів доби Гетьманщини. У ньому відроджено розплану вально–просторову структуру міських і монас тирських мурованих храмів Княжої доби. Водночас архітектурний устрій собору несе впливи західного (литовського і польського) бароко. Храми цього типу відомі тільки в укра їнському мурованому будівництві й не мають ані прототипів, ані наслідувань у народній монументальній архітектурі. Собор тринавовий, з широкою середньою навою та вузенькими біч

План Максаківського монастиря за креслеником першої половини ХІХ ст. Колами обведені збережені донині споруди: надбрамна башта–дзвіниця та будинок ігумені. Тоном позначений внутрішній парадний двір

Фрагмент фундаторського портрета Адама Киселя XVII ст. з зображенням ансамблю Максаківського монастиря ними, з так званим базилікальним розрізом, виділеним трансептом, що мав однакову ширину й висоту з середньою навою, чотиристовпний, з однією півкруглою в плані апсидою. Храм од нобанний, з двоярусним західним притвором, фланкованим двома вежами, як у латинських костелах. Ці вежі увінчані банями, які разом з центральною та двома наріжними декоратив ними баньками обабіч апсиди створюють вра ження п’ятиверхого храму. Обидві вежі містять кручені сходи, якими піднімалися на хори. Основне дев’ятидільне ядро храму форму ють чотири пілони, з’єднані підпружними арка ми, що несуть центральну баню, та прилеглі рамена просторового хреста (середня поздов жня нава й трансепт) разом з приміщеннями у міжрукав’ях. Цю типологічну групу, започат ковану собором Максаківського монастиря, розвинув Троїцький собор однойменного монастиря в Чернігові. У 1669–1672 рр. навколо монастиря було зведено потужні укріплення, що складалися з рову, земляного валу з дубовою огорожею «в забор», та мурованої надбрамної башти дзвіниці. Вірогідно тоді ж склалася унікальна регулярна розпланувальна композиція оборон ного монастиря, заснована на ренесансних принципах: територія в межах оборонних ліній — майже правильний прямокутник 115 х 140 м. Надбрамна башта — посеред західного прясла, вона фіксує поздовжню вісь ансамблю, на якій розташовано й собор. Симетрично по пери метру внутрішнього (парадного) двору розміщено корпуси келій, трапезної, госпо дарських служб. Монастир розпланований за принципом «квадрат у квадраті»: всередині квадратної в плані монастирської території, оточеної мурами, виділяється внутрішній квадрат довкола собору. Сторони цього квад рата зафіксовані головними фасадами келій, трапезної та настоятельського корпусу з ого рожами поміж ними. Цей внутрішній квадрат є парадною зоною, відкритою для всіх —

129

Чернігівська область

Вигляд Спасо–Преображенського собору з південного заходу (не зберігся). Фото кінця ХІХ ст. Вигляд собору з південного сходу. Фото кінця ХІХ ст.

План собору за С.Юрченком братії, молільників, прочан тощо. Простір же між внутрішнім квадратом і зовнішніми мура ми є господарською зоною, доступною тільки насельникам монастиря. Відповідно до цього всі будівлі, які фіксують сторони внутрішнього квадрата, мають входи з двох фасадів — па радного і дворового. Схожа система була застосована також у Гамаліївському монастирі та в чернігівському Троїцькому монастирі з тією тільки різницею, що в Чернігові ланд шафтні умови не дали змоги виділити геомет рично правильний розпланувальний квадрат. Порівняння композиційної структури Максаківського монастиря з аналогічними (згаданими вище, а також з Густинським і Нов город–Сіверським Спасо–Преображенським монастирями) свідчить про більший ступінь регулярності, досягнутий у Максаківському ансамблі ще на етапі його розпланування.

130

Північний фасад собору. Реконструкція С.Юрченка До 1680–х рр. більшість споруд Максаків ського монастиря були дерев’яними. Незва жаючи на це, він набув важливого військо во–стратегічного значення. Гетьман Дем’ян Многогрішний універсалом від 1 липня 1669 р. запропонував ігумену Ієремії Ширкевичу поси лити монастирську фортифікацю, а універсал

Чернігівська область

Західний фасад надбрамної башти–дзвіниці. Рисунок автора 1976 р.

Загальний вигляд трапезної (не збереглася). Фото 1920–х рр. гетьмана Івана Самойловича 1672 р. свідчить про те, що монастир служив сховком для місцевого населення при татарських нападах. Дерев’яно–земляні укріплення монастиря були замінені цегляним муром за ігуменства Св.Димитрія Ростовського (Данила Тупала), який змінив І.Ширкевича 1681 р. і перебував тут до 1682 р. Оборонний мур периметром понад 500 м має висоту 4,26 м при товщині 1,15 м. Давня мурована надбрамна башта була органічно включена до нового оборонного комплексу, характерною прикметою якого стала відсутність наріжних башт. Другою за значенням будівлею монастиря була мурована Введенська трапезна церква. Точна дата її будівництва не встановлена. Перша документальна згадка про неї датова на 1765 р. За характером архітектурних форм її можна датувати зламом століть, тобто кін цем XVII або початком XVIIІ ст. Стояла вона на південний захід від собору і була видовженою будівлею лінійної багатокамерної структури. Мала півкруглу в плані апсиду й вінчалася однією банею на восьмерику підбанника. Дещо незвичайною для українських монас тирських трапезних була двоповерховість: внизу був теплий храм, посвячений Введенню Богородиці в храм, а вгорі — холодна церква з вівтарем Вознесіння Господнього.

Плани першого та другого поверхів четверика надбрамної башти–дзвіниці. За С.Юрченком

131

Чернігівська область

Східний фасад надбрамної башти–дзвіниці. Реконструкція С.Юрченка Протягом першої половини XVIIІ ст. біль шість споруд монастиря, що лишалися дере в’яними, було замінено мурованими (брат ський корпус, келії). Братський корпус мав двосекційне розпланування. Кожна секція мала по центру великі сіни на всю глибину корпусу з наскрізним проходом, обабіч яких містилося по чотири житлові кімнати. З Максаківського монастиря походить відомий фундаторський портрет Адама Киселя середини XVII ст., на якому зображено первісні монастирські укріплення, собор, трапезну й надбрамну башту–дзвіницю (портрет не зберігся, відомий у копії XVIIІ ст. та репродук ціях). З 1776 р. в цьому монастирі жив Конс тантинопольський патріарх Серафим, який утік з Туреччини від утисків з боку мусульман. 1768 р. при секуляризації монастирських маєтностей Максаківський монастир було закрито, а відновлено 1803 р. як чоловічий

132

єдиновірчий. З 1829 р. монастир став жіночим єдиновірчим. Протягом 1810–1820 рр. було перебудовано старий мурований братський корпус і збудовано нові корпуси. У 1811 р. у Введенському трапезному храмі було зроб лено новий іконостас. 1820 р. сталася велика пожежа, після якої до 1830 р. тривав ремонт собору й інших будівель. Спершу 1821 р. чернігівський губернський архітектор П.Мед вєдєв склав план монастиря й кошторис на ремонт. 1828 р. для здійснення відбудовчих робіт на місці було створено Будівельний комітет. У 1830 р. за проектом архітектора Малоросійського поштамту І.Шевцова в соборі встановлено новий іконостас у стилістиці кла сицизму. На початку 1830–х рр. чернігівський губернський архітектор А.Карташевський виконав новий план монастиря. У 1920–х рр. монастир було закрито. В 1922 р. Сосницьке управління народної ос віти видало розпорядження про взяття на облік і під охорону художньо–історичних цінностей Максаківського монастиря. Проте це не вряту вало пам’ятки: протягом 1930–1950–х рр. біль шість споруд, зокрема собор, трапезну церкву, було варварськи зруйновано. У радянську добу територія монастиря використовувалася як свиноферма. На сьогодні уціліли тільки оборон ні мури, надбрамна башта дзвіниця, будино чок ігумені, а також підмурки й нижні частини стін собору та трапезної. Монастирська надбрамна башта–дзві ниця двоярусна, типу восьмерик на четверику. Нижній четверик, що датується 60–и — 70–и рр. XVII ст., двоповерховий: унизу — арка проїзду, вище — ярус дзвонів, що первісно правив за бойовий майданчик зі стрільницями. Цей четверик первісно вінчався високою двоя русною банею. Цю баню в 1850–х рр. розібра ли, надбудувавши за проектом архітектора П.Медвєдєва, зробленим у 1829 р., високий восьмерик з невеликою банею на гранчастому підбаннику. Ця споруда у первісному вигляді послужила зразком для Микільської надбрам ної церкви Густинського монастиря, а в пере будованому вигляді — взірцем для дзвіниці Крупицько–Батуринського монастиря. Мурований одноповерховий будинок ігумені споруджено в 1850–х рр. у пізньокла сицистичних архітектурних формах. Він має трикамерну розпланувальну схему. Фасади позбавлені архітектурного декору, окрім прос тих тягнутих наличників на аркових вікнах. Монастир досліджували у 1950–х рр. М.Цапенко, у 1980–х — С.Юрченко, а в 1976 та 1988 рр. — автор цієї книжки. За результатами досліджень С.Юрченка ним самим виконано графічні реконструкції планів і фасадів собору та дзвіниці, що наводяться нижче. С.Юрченко опублікував результати своїх досліджень, що дозволяє нам не зупинятися на питаннях,

Чернігівська область висвітлених ним. Зазначимо лише, що не мо жемо погодитися з його датуванням собору (1654–1655 рр.) та надбрамної башти дзвіниці (до 1669 р.), а також із трактуванням згаданого у джерелах «паркану» чи «забору» як мурованої стіни. За результатами наших досліджень рештки цього ансамблю включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»). Рештки монастирсь кого комплексу рішенням Чернігівського обл виконкому від 26.06.1989 №130 оголошено пам’яткою архітектури й містобудування місцевого значення (охоронний № 62–Чг). Максаківський монастир є одним з найці кавіших сакрально–фортифікаційних ансамблів доби Гетьманщини, важливим для розуміння процесів формування розпланувально–прос торової типології як монастирів у цілому, так і їх окремих споруд (соборних храмів та дзвіниць). Втрата основних монастирських будівель є не поправною. Це та необхідна ланка, без якої загальна картина розвитку української архітек тури видається деформованою. Тому збере ження навіть тих решток монастирського ансамблю, що уціліли донині, є важливим завданням, яке слід вирішити шляхом внесення їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, а також консервації уцілілих нижніх частин стін і підмурків знищених споруд. Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи+ ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 149–152. 2. Вечерський В. Поминальник української архітектури // Пам’ятки України. — 1993. — № 1–6. — С. 181–185. 3. Вечерський В. Спадщина містобудування України: Те+ орія і практика історико–містобудівних пам’яткоохорон+ них досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 482–487. 4. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 4. — Чернигов, 1873. — С. 69–92. 5. Лазаревский А. Обозрение Румянцевской описи Мало+ россии. — Вып. 1. — Полк Черниговский. — Чернигов, 1866–1872. — С. 208. 6. Описание малороссийских городов Белоцерковского и Нежинского полков // Акты, относящиеся к истории южной и западной России. — Т. 10. — СПб., 1878. — С. 799–852. 7. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — 234 С. 8. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис+ кусство, 1967. — С. 28. 9. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 427–428. 10. Юрченко С. Максаківський монастир // З історії ук+ раїнської реставрації. — К.: Українознавство, 1996. — С. 166–170. 11. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 1–а. — Спр. 779. — Арк. 9. 12. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 1012. 13. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 4348. — Арк. 2, 7, 4, 41, 76–77, 118, 121, 217, 287, 397. 14. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 4. — Спр. 1146. 15. ДАЧО. — Ф. Р–596. — Оп. 1. — Спр. 518. — Арк. 34–41, 45–46. 16. РДІА. — Ф. 1488. — Оп. 4. — Спр. 1029. — Арк. 1.

39. Менський район, с.Максаки. Церква святих Петра і Павла Мурована безбанна споруда міститься в центрі села при головній вулиці, до якої звернена південним фасадом. Вулиця веде до старовинного Максаківського перевозу через р.Десну й далі до Максаківського монастиря, розташованого на лівобережжі. Перша документальна згадка Петропав лівської церкви у Максаках датується 1790 р. Мурований храм збудовано у 1816 р. Первісно це був квадрифолієвий тетраконх: до централь ного квадратного в плані приміщення значних розмірів (9 х 9 м) за сторонами світу прилягали чотири невеликі екседри. Первісне завершення храму нам достеменно невідоме, ймовірно це була баня на світловому підбаннику (завер шення не збереглося). У першій третині ХІХ ст. над центральним четвериком був надбудо ваний дерев’яний восьмерик з банею. Поряд з церквою була дерев’яна дзвіниця. У 1866 р. церква зазнала серйозної пере будови за проектом архітектора Бурневського: розібрано дерев’яний восьмерик, західну екседру і конхові склепіння трьох екседр. Натомість стіни четверика та екседр надбу довано, в екседрах зроблено нові конхові скле піння (на вищих позначках), а четверик перек рито чотирилотковим зімкнутим склепінням із дерева, що імітує муровану конструкцію.

Петропавлівська церква у Максаках. Фото М.Цапенка 1960–х рр.

133

Чернігівська область

Південний фасад Петропавлівської церкви. Кресленик архітектора Бурневського 1866 р.

Північний фасад, поздовжній переріз та план Петропавлівської церкви. За М.Цапенком

Петропавлівська церква у Максаках. Рисунок автора 1976 р.

Поздовжній переріз церкви й ситуаційний план. Кресленик архітектора Бурневського 1866 р.

Петропавлівська церква з південного заходу. Рисунок автора 1976 р.

134

У нижньому ярусі четверика було пробито нові вікна, а сам він отримав наметовий чотирисхи лий дах із цибулястю маківкою на глухому ліхтарі. Із заходу тоді ж прибудовано притвор і високу триярусну дзвіницю зі шпилем типу «четверик на четверику» (дзвіниця не зберег лася). Дерев’яну дзвіницю розібрано у 1866 р. У 1930–х рр. верхні два яруси церковної дзвіниці, південну екседру й вінчання четверика

Чернігівська область 40. Менський район, с.Синявка. Церква Покрова Богородиці

План церкви. Кресленик архітектора Бурневського 1866 р. (ліхтар із маківкою) було зруйновано, а церкву пристосовано під сільський клуб. Збережена старовинна частина пам’ятки — це залишки тетраконха. Його характерними рисами є: просторова порізненість інтер’єру, зумовлена малою величиною арок, які з’єдну ють екседри з центром; недостатня освітленість інтер’єру як наслідок відсутності світлової бані; повна відсутність декору в інтер’єрі; лапідарність і монументальність архітектурних форм. Частини, добудовані в 1866 р., мають дуже простий декор: схематично прорисований карниз, віконні наличники аркових вікон най простішого профілю з рельєфно виділеним зам ковим каменем. В інтер’єрі розписи збереглися тільки на дерев’яному склепінні. Стіни зовні та в інтер’єрі потиньковані й побілені. Дахи по де рев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Петропавлівська церква в Максаках є од ним з найпізніших зразків тетраконхових церков квадрифолієвого типу, демонструючи його трансформацію в архітектурній творчості народних майстрів. Унаслідок руйнувань і пе ребудов пам’ятка значною мірою втратила свій первісний вигляд, але зберегла високу наукову вартість як необхідна ланка у процесі розвитку типології культових будівель. Як пам’ятка архітектури місцевого значення має охоронний № 61–Чг. Джерела: 1. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98. 2. Вечерський В. Тетраконхові храми Чернігівщини у кон+ тексті світової архітектури // 1000 років Чернігівській єпархії. Тези доповідей церковно–історичної конферен+ ції. — Чернігів: Сіверянська думка, 1992. — С. 88–91. 3. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс+ кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При+ ложение. — С. 30–40. 4. Описание Черниговской губернии // Прибавления к Черниговским епархиальным известиям. — 1872. — С. 273. 5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 621. 6. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 1–б. — Спр. 90. Арк. 1–2.

Тридільна триверха дерев’яна церква розташована в рівнинній місцевості у центрі села. Побудована у 1775 р. коштом П.Юниць кого. Ймовірно, пам’ятку будував той самий майстер, котрий звів Миколаївську церкву в с.Городище. У XIХ ст. до церкви прибудовано притвори з півночі та півдня, а також тамбур перед західним входом. Споруда добре зберегла первісні форми. За типом плану належить до групи поширених на Лівобережжі тризрубних пам’яток, що складаються з чотиригранного бабинця, восьмигранної нави і шестигранного вівтаря. У загальній композиції домінує середній верх із масивним восьмериком. Восьмерик має хрещаті вікна — прийом, що рідко зустрічається у дерев’яних пам’ятках. Усі верхи двозаломні, простір кожного з верхів розкрито вгору, до зеніту, об’єднані вони фігурними арка ми–вирізами. Вгорі, на рівні першого залому і у восьмерику, стіни стягнуті ригелями, поме режаними різьбленням. Тут застосовано також рідкісний конструктивний прийом зв’язку трьох зрубів (як у Миколаївській церкві у с.Городищі): для надання жорсткості всій будівлі західна і східна грань центрального об’єму в рівні верхніх вінців з’єднано рівно біжно розташованими двома брусами, які нарощувались у висоту та врубувалися в грані першого залому, утворюючи з півдня і півночі пазухи з трапецієвидними отворами. Зовні три верхи мають дуже виразний силует завдяки характерним бароковим формам покриттів і бань із ковнірами й перех ватами у нижній третині. Карнизи й ригелі прикрашено різьбленням. В інтер’єрі зберег

Покровська церква в Синявці

135

Чернігівська область

Вигляд Покровської церкви з заходу

Загальний вигляд Покровської церкви з півночі. Схематичний рисунок автора

План первісної частини Покровської церкви за обмірами С.Таранушенка

Інтер’єр центрального верху Покровської церкви

Поздовжній переріз первісної частини Покровської церкви за обмірами С.Таранушенка

136

лися розписи ХІХ ст. та іконостас, а також первісні західні двері з різьбленими одвірками. Інтер’єр зазнав певних змін протягом ХІХ ст.: зашито світловий ліхтар центрального верху, в бабинці зроблені хори, зашита значна частина отвору між бабинцем і центральним зрубом. Церква складена із соснових брусів, зовні ошальована дошками горизонтально в стик. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Ця церква належить до локальної школи народної монументальної архітектури, предс тавленої нечисленними пам’ятками (церкви

Чернігівська область у селах Городище, Нові Млини) і цінна як па м’ятка, що повністю зберегла первісні архітек турні форми. Покровська церква у с.Синявка з 1979 р. є пам’яткою архітектури національ ного значення (охоронний №1783). На цвинтарі біля церкви похований відомий кобзар П.Ф.Ткаченко–Галашко (1878–1918). Джерела: 1. Памятники градостроительства и архитектуры Украи+ нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 313. 2. Таранушенко С. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. — К.: Будівельник, 1976. — С. 180–185. 3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 641.

41. Менський район, с.Степанівка. Церква Св. Трійці

Під час перебудови 1881 р. всупереч про екту західну прибудову зробили ширшою, ніж планувалося, для чого перебудували баби нець, зробивши його квадратовим у плані. Тоді ж розібрали північну ризницю. Решта зрубів і верхів значних змін не зазнали: масивний центральний верх зі світловим восьмериком двозаломний, верхи вівтаря і бабинця одноза ломні, глухі. У центральному зрубі перехід від прямокутника до правильного восьмерика здійснено за допомогою складної системи трикутних пандативів і високої зрізаної вось мигранної піраміди. В інтер’єрі зруби поєднані арками–виріза ми трапецієвидної форми. Добре освітлений висотно розкритий простір центрального зрубу контрастує з затемненими бабинцем і вівта рем. Декору в інтер’єрі немає, за винятком олійних мальовань та іконостасу кінця ХІХ ст.

Тризрубна триверха дерев’яна церква з трьома притворами й дзвіницею стоїть на високому пагорбі при в’їзді в село, домінуючи в його забудові та в ландшафті. Збудована протягом 1767–1769 рр. У 1881 р. прибудували південний і північний притво ри–ґанки, а також західний притвор із високою двоярусною дзвіницею, що дещо порушило урівноваженість силуету церкви. Три зруби первісного ядра пам’ятки згру повані вздовж вісі захід–схід. Об’ємно–прос торова структура первісно була строго симет ричною: центральний зруб — прямокутний, 6 х 8,5 м, витягнутий у поперечному напрямку; рівновеликі вівтар і бабинець — гранчасті. Обабіч вівтаря є мініатюрні ризниці, що підкреслюють монументальність будівлі.

Загальний вигляд Троїцької церкви. Схематичний рисунок автора

Троїцька церква у Степанівці. Зарисовка автора 1985 р.

План церкви за обмірами автора

137

Чернігівська область 42. Ніжин. Собор св. Миколи Мурований п’ятибанний собор розташова но в історичному середмісті на вулиці Гоголя, 19. Він є головною містобудівною домінантою Ніжина. Собор зведено в 1655–1658 рр. кош том ніжинських полковників І.Золотаренка та В.Золотаренка. Потерпів від пожеж 1754, 1773, 1797 рр. Перебудовувався в другій по ловині XIX ст., внаслідок чого частково втратив декор фасадів і були змінені форми верхів.

Південний фасад Троїцької церкви. Кресленик 1881 р. У зовнішніх формах підкреслена симет рична структура первісного ядра пам’ятки: рівновеликі верхи бабинця і вівтаря мають однакові наметові дахи з глухими ліхтариками. Масивний центральний верх має сферичну гранчасту баню з ліхтариком і маківкою. Стіни ошальовані дошками вертикально з на щільниками, метричний рисунок яких підкрес лює стрункість і монументальність споруди. Двоярусна дзвіниця належить до типу «восьмерик на четверику», увінчана банею з ліхтариком (первісно вінчалася високим шпилем на бані). У ярусі дзвонів — отвори традиційних обрисів зі зрізаними верхніми кутами. Перед західним і південним входами — ґанки у вигляді чотириколонних портиків тос канського ордера з трикутними фронтонами. Аналогічний південний ґанок не зберігся. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Пам’ятка використовується за первісним призначенням. Вона досить добре зберегла первісні архітектурні форми і є високоху дожнім витвором народних майстрів другої половини XVIII ст. Прибудови 1881 р. за масш табом й архітектурними формами узгоджу ються з первісним об’ємом. Троїцька церква у с.Степанівка з 1987 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 47–Чг. Джерела: 1. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 545. — Арк. 2–3. 2. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 1. — Спр. 965. — Арк. 1.

138

Миколаївський собор у Ніжині. Фото О.Женжери 2004 р.

План Миколаївського собору

Чернігівська область

Фрагмент фасаду собору в процесі реставрації. Фото автора 1988 р.

Соборний іконостас (не зберігся). Фото початку ХХ ст.

Споруда строго центрична, хрещата, дев’ятидільна. Рамена просторового хреста, орієнтовані по сторонах світу, гранчасті, увінчані двозаломними верхами з восьми гранними підбанниками. Приміщення в міжру кав’ях квадратові в плані, понижені. Завдяки суворій ієрархічності архітектурних форм храмові притаманні пірамідальність компо зиції і всефасадність. Просторове вирішення інтер’єру відзна чається цілісністю висотно розкритого прос тору кожної з дільниць, поєднаних високими стрілчастими підпружними арками. В західній дільниці є хори у вигляді невеликих ярусних лоджій. На хори ведуть внутрішньостінні сходи. Приміщення у міжрукав’ях перекриті цилінд ричними склепіннями з розпалубками. Окрасою інтер’єру був шестиярусний різьблений іконостас 1734 р. роботи В.Рек линського (за іншими відомостями іконостас створено після пожежі 1754 р.). Він займав усю широчінь нави і двох рамен та по висоті сягав підпружної арки підбанника. Належав до найдовершеніших взірців іконостасів до би Гетьманщини. Йому властиве дуже соко вите об’ємне різьблення колонок, консолей і поля між іконами. Характерні трилопатеве завершення отвору царських врат, повторе не вище, та форми верхняків зі скошеними верхніми кутами. Коринфські колонки наміс ного й апостольського рядів, поставлені на виступні консолі, несуть енергійно розкріпо вані антаблементи. Пластичної виразності загальній композиції додають карбовані ме талеві шати ікон намісного ярусу. Всі ікони були мальовані у стримано бароковій сти лістиці, характерній для Лівобережжя першої половини XVIII ст. Іконостас знищений десь у середині 1930–х рр. (точна дата не вста новлена). Храм муровано з жолобчастої цегли на вапняно–піщаному розчині хрестовою систе мою. Стіни зовні й в інтер’єрі потиньковано й побілено. Дахи і бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Маківки й хрести позолочено. Миколаївський собор у Ніжині є початко вою ланкою розвитку типу мурованого де в’ятидільного хрещатого п’ятибанного храму, що став найпоширенішим у добу українського відродження другої половини ХVII — початку ХVIII ст. Нині є пам’яткою архітектури на ціонального значення з охоронним № 823. Собор реставровано в 1980–1990 рр. за про ектом архітектора М.Говденко з відтворенням первісних форм бань та фасадного декору. Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи+ ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 158. 2. Морозов О. Пам’ятка козацької слави // Пам’ятки України. — 1992. — №2–3. — С. 45–48.

139

Чернігівська область 3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 303. 4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи+ нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 287. 5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 451.

43. Ніжин. Тюремний замок Двоповерхова мурована будівля з дво ровим флігелем міститься в історичному се редмісті приблизно на лінії південного фронту колишніх фортечних валів, знівельованих в 1820–х рр. Стоїть з відступом від червоної лінії вулиці, фланкується двома п’ятиповерхо вими житловими будинками. Збудовано 1835 р. поблизу колишнього дерев’яного тюремного замку, відомого з дру гої половини XVIII ст. Було використано типо вий проект повітового тюремного замку, розроблений петербурзьким архітектором А.Захаровим у 1803 р. Проект був скоригова ний у будівельній експедиції Чернігівського губернського правління. Дворовий флігель П–подібного плану споруджений у середині ХІХ ст. Є відомості, що тюремний замок буду вався коштом ніжинських греків.

Будівля майже квадратова в плані, з дво ма невеликими ризалітами на причілках. Розпланування коридорне, з двобічним роз ташуванням приміщень. Первісно будинок поділявся глухою капітальною стіною на дві відокремлені частини, що було зумовлено функціонально. Нині розпланування змінено, зокрема сходи перенесено в один із бічних ризалітів, а центральний вхід замуровано. Фасади, пофарбовані в жовтий колір, мають стриманий декор, характерний для «казенних будівель» доби класицизму: вікна прямокутні, без облямувань, стіни першого поверху рустовані, рустом же виділені й клин часті перемички вікон першого поверху. Кар низ має простий профіль і незначний винос. Стіни цегляні, потиньковані, перекриття плоскі по балках, вальмовий дах по дерев’яних крок вах укритий покрівельною сталлю. Первісно будівля опалювалася чотирма пічками. Дворовий флігель цегляний, потинькова ний, первісно одноповерховий. Над централь ною частиною надбудований другий поверх. Розпланування комбіноване, коридорне та анфіладне. Фасади без декору. Перекриття плоскі по балках, щипцеві дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. Зараз у головному корпусі тюремного замку міститься лікувальний заклад, а у флі гелі — різноманітні установи. Загалом ніжин ський тюремний замок є однією з небагатьох уцілілих на Лівобережжі класицистичних будівель пенітенціарної функціонально–типо логічної групи. Пам’ятка виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу па м’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте не поставлена на державний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Тюремний замок у Ніжині. Фото О.Женжери 2004 р.

План першого поверху тюремного замку за обмірами автора

140

Фасад і поперечний переріз тюремного замку. Кресленик 1835 р.

Чернігівська область

Одноверха з дзвіницею мурована церква міститься на північний схід від історичного середмістя Ніжина в урочищі (згодом пе редмісті) Магерки, прилягаючи до саду Ніжинського ліцею. Дзвіниця виходить на чер вону лінію забудови вулиці Воздвиженської (Щорса). Раніше церква мала острівне роз міщення, була відкрита для огляду зусібіч і відігравала роль важливої архітектурної домінанти цієї частини міста. Будівництво розпочалося не раніше 1767 р., оскільки під цим роком у документах згадана однойменна ще дерев’яна церква, попередни цею якої на цьому місці була дерев’яна церква святих Петра і Павла, збудована 1620 р. Муро

ваний храм, зведений коштом полковника П.І.Розумовського, освячено в 1775 р. У 1860 р. до основного тетраконхового об’єму за проек том ніжинського повітового землеміра Фало вича добудовано теплу церкву з дзвіницею. При цьому була розібрана західна екседра. Церква належить до типу баштоподібних тетраконхів квадрифолієвого плану. До цент рального квадратового в плані приміщення з дуже короткими раменами просторового хреста (вімами) прилягають за сторонами світу три дещо понижені екседри, завершені ледь вспарушеними конховими склепіннями. Всі арки мають стрілчасті обриси. Централь ний четверик за допомогою стрілчастих підпружних арок та плоских трикутних панда тивів несе зрізане восьмилоткове склепіння з невеличким світловим восьмериком. Особливістю цієї пам’ятки є те, що західна віма ширша, ніж інші три. Тому західна ексед ра, що існувала до 1860 р., була більшою, ніж інші, оскільки була описана більшим радіусом. Тому пара західних пілонів масивніша, ніж східні. Причина такого вирішення полягала в зміні функціональних вимог щодо храму, можливо вже в процесі будівництва: потрібен був більш місткий бабинець. Зовні архітектурні форми храму підкрес люють пірамідальність його композиції та сту пінчасте наростання мас до центрального верху. Декор на фасадах майже відсутній.

Хресто–Воздвиженська церква у Ніжині. Фото А.Артемова 1962 р.

Південний фасад і план Хресто–Воздвиженської церкви. Обміри Г.Говденка і М.Александрової (Говденко) 1950–х рр.

Джерела: 1. Город Нежин // Журнал Министерства внутренних дел. — 1846. — Кн. 2. — С. 295. 2. Онищенко М. Будівництво казенних будівель у Росії і на Україні початку ХІХ ст. за проектами Андреяна Заха+ рова // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держбудвидав УРСР, 1959. — С. 188–209. 3. Пляшко Л. Город, писатель, время. — К.: Наукова дум+ ка, 1985. — С. 84. 4. ДАЧО. — Ф. 678. — Оп. 1. — Спр. 107. 5. РДІА. — Ф. 1488. — Оп. Чернігівська губернія. — Спр. 69.

44. Ніжин. Хресто–Воздвиженська церква

141

Чернігівська область

Північний фасад Хресто–Воздвиженської церкви. Кресленик 1861 р. Стіни завершені карнизами невеликого виносу з примітивним фризом, восьмерик верху має наріжні пілястри, вікна з лучковими перемич ками не мають лиштви. Загалом характер архі тектурних форм і особливо деталей видає руку не дуже вправного народного майстра, котрий не отримав належного фахового вишколу. Трапезна, прибудована 1860 р., — прямо кутного плану зальне приміщення з плоскою стелею по дерев’яних балках та щипцевим дахом. Дзвіниця, вирішена в архітектурних формах пізнього провінційного класицизму, двоярусна, вінчається сферичним куполом, на якому раніше був високий шпиль. Перший ярус — глухий, тридільний; другий ярус — четверик з арковими отворами дзвонів. Хресто–Воздвиженська церква у Ніжині є характерним прикладом місцевої трансфор мації архітектурного типу ярусного тетракон хового храму. З 1987 р. має статус пам’ятки архітектури місцевого значення з охоронним № 46–Чг. Джерела: 1. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98. 2. Историко–cтатистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. 7. — С. 390–391. 3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 841. 4. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 30. — Спр. 134. Арк. 1–5.

Церква збудована коштом ніжинських міщан на честь заснування Покровського ярмарку в Ніжині. Будівництво розпочато 1757 р., завершений храм освячено 1765 р. У першій третині ХІХ ст. перед західним фаса дом прибудовано дзвіницю. Хоча за радянської доби церква була закрита й не використовува лася, проте вона добре зберегла автентичні архітектурні форми. Будівля строго центрична, з чітко виявле ною вертикальною віссю і ярусним наростан ням мас до центру. Належить до типологічної групи баштоподібних тетраконхів квадри фолієвого плану. У плані — хрест із дуже ко роткими раменами, до яких за сторонами світу прилягають чотири екседри. Злегка стрілчасті склепіння рамен хреста слугують підпружними арками для широкого циліндрич ного 8–віконного підбанника, перехід до якого виконано за допомогою трикутних сферичних пандативів. Підбанник несе дещо плескату сферичну баню, увінчану глухим ліхтариком. Екседри виглядають дуже масивними й призе мистими. Центральний висотний об’єм, на

Покровська церква у Ніжині. Фото О.Женжери 2004 р.

45. Ніжин. Церква Покрова Богородиці Однобанний мурований храм з дзвіни цею міститься на пагорбі поблизу перехрес тя кількох вулиць неподалік ринку в центрі Ніжина. Відзначає східну межу міських укріплень XVII–XVIII ст., добре проглядається з кількох вулиць та з далеких видових точок, тож є важливою містобудівною домінантою історичного середмістя.

142

План Покровської церкви. Обміри Г.Говденка і М.Александрової (Говденко) 1950–х рр.

Чернігівська область Збереглися мальовання другої половини XVIII ст.: в куполі — «Вседержитель», в під баннику — «Апостоли», на пандативах — «Євангелісти», у східній консі — «Покров Бо городиці», в західній — «Жертва Ноя після потопу», в південній — «Здвиження хреста», у північній — «Хрещення князя Володимира». Тематичні розписи доповнюють орнамен тальні (в арках), виконані в графічній манері, чорною і білою фарбами. Матеріал стін і склепінь церкви — місцева цегла формату 30 х 14 х 5 см, поганого випалу. Мурування на вапняно–піщаному розчині, ланцюговою системою. Дзвіниця мурована з цегли іншого формату. Стіни зовні та в ін тер’єрі потиньковані й побілені. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрі вельною сталлю. Покровська церква у Ніжині є однією з ар хаїчних пам’яток тетраконхового типу. Вона добре зберегла первісні форми і є важливим джерелом вивчення ґенези центричних буді вель в українській архітектурі XVIII ст. Як пам’ятка архітектури національного значен ня має охоронний № 829. Інтерєр Покровської церкви. Фото О.Женжери 2004 р. відміну від інших аналогічних пам’яток, завер шено не трикутними фронтонами, а горизон тальними карнизами. Його стіни угорі проріза но вікнами овальної форми. Кожна екседра має дверний отвір та два великих вікна витяг нутих пропорцій. Загалом, розміри віконних отворів пам’ятки збільшуються згори донизу. Фасадний декор дуже лапідарний. Наріжники підкреслені масивними пілястра ми, стіни екседр розчленовані лопатками. Розкріповані карнизи мають значний винос і дрібне профілювання. Вікна з лучковими перемичками облямовані «вухастими» налич никами з виділеним замковим каменем. Двоярусна дзвіниця витримана в класи цистичних архітектурних формах. Вона відзначається великим масштабом і важкими пропорціями. Кожен ярус прикрашений пор тиками з чотирма спареними тричвертними колонами тосканського ордера, що завершу ються трикутними фронтонами з карнизами на модульйонах. Колони фланкують розмі щені по центру аркові отвори головного вхо ду до храму (перший ярус) та дзвону (другий ярус). Увінчує дзвіницю сферична баня. За галом, ця прибудова дещо порушила первісну центричність пам’ятки. В інтер’єрі створено єдиний центричний простір, висотно розкритий угору, до зеніту купола, що є змістовним центром архітектур ної композиції храму. Екседри поєднані з цент ральним хрещатим об’ємом за допомогою півциркульних арок.

Джерела: 1. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98. 2. Историко–cтатистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. 7. — С. 389–390. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украинс+ кой ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 287–288. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 640. 5. Шафонский А. Черниговского наместничества топог+ рафическое описание. — К., 1851. — С. 235.

46. Ніжин. Церква св. Іоанна Богослова Мурована двоповерхова однобанна церква стоїть в історичному середмісті Ніжина в межах колишньої фортеці. Північним фасадом вихо дить на головну вулицю, яка нині називається Гоголя, а в XVIII–XIX ст. — Мостовою та Мос ковською, оскільки була частиною старого Києво–Московського тракту. Церква відіграє роль важливої архітектурної домінанти в забу дові середмістя. Споруджена в 1752 р. на місці одноймен ної дерев’яної церкви, відомої з 1619 р. Протя гом 1787–1804 рр. священником цієї церкви служив батько відомого мореплавця Ю.Ли сянського (1773–1837), організатора і ке рівника першої російської навколосвітньої експедиції 1803–1806 рр. З 1930–х рр. церкву закрито, у 1954–1955 рр. її було реставровано і пристосовано під архівосховище Ніжинської філії Державного архіву Чернігівської області.

143

Чернігівська область

Церква св. Іоанна Богослова у Ніжині У стильовому відношенні знаменує пе рехідний етап від бароко до раннього класи цизму. За типом — хрещата, з короткими ра менами. До східного й західного прилягають рівновисокі екседри. Рідкісною для українсь кої церковної архітектури рисою цієї пам’ятки є її двоповерховість. У першому поверсі містилася низенька тепла церква, перекрита системою коробових та хрестових склепінь із розпалубками, на другому — холодна церква. Вона має значну висоту, рамена хреста перек риті циліндричними склепіннями. Підпружні арки несуть циліндричний восьмивіконний підбанник, увінчаний сферичною банею. На фасадах лопатки в межах першого ярусу рустовані, вікна з лучковими перемичками мають фігурну лиштву з сандриками. Фасадні площини другого ярусу, як і підбанник, розч леновано пілястрами на п’єдесталах. Високі аркові вікна облямовані фігурною «вухастою» лиштвою витонченого рисунка з рельєфно виділеним замковим каменем й увінчані лучко вими сандриками. Карнизи невеликого виносу, слабо розкріповані на лопатках і пілястрах. Середні прясла фасадів акцентовані трикутни ми фронтонами. Довершені пропорції будівлі та вишуканий декор засвідчують роботу висо кокваліфікованого майстра, можливо кола А.Квасова чи І.Григоровича–Барського. В інтер’єрі частково збереглися олійні мальовання XVIII та XIX ст. з архітектурними мотивами.

144

Церква св. Іоанна Богослова. Вигляд з північного сходу

План другого ярусу церкви св. Іоанна Богослова Будівля мурована з місцевої червоної цегли на вапняно–піщаному розчині, зовні й усередині потинькована і побілена. Дахи по дерев’яних кроквах і баня по металевих кружа лах укриті покрівельною сталлю. Збереглися автентичні залізні ковані ґрати на вікнах. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 831.

Чернігівська область

Мурована однобанна церква з дзвіницею міститься в колишньому Криницькому пе редмісті Ніжина край старовинної вулиці Ва силівської, що переходить у шлях на Прилуки. Церква звернена до вулиці вівтарем, а її баня фіксує вісь вулиці на ділянці між цим храмом і Покровським. Пам’ятка є важливою місто будівною домінантою в об’ємно–просторовій композиції історичного ареалу Ніжина. 1769 р. було отримано дозвіл збудувати одну муровану церкву замість двох дере в’яних, що існували в Криницькому пе редмісті — Пантелеймонівської та Василівсь кої (остання згоріла 1754 р.). Муровану церкву

освятили 1788 р. Головний престол був в ім’я Св.Василя, бічний вітар — в ім’я Св.Пантелей мона. У 1811 р. церкву відремонтовано, а в 1861 р. за проектом чернігівського архітекто ра Федорова до неї з заходу прибудували ве лику теплу церкву з дзвіницею. У 1912 р. за проектом чернігівського губернського інжене ра Д.Афанасьєва церкву ще раз перебудова но: розібрана західна екседра, замуровані деякі отвори. Тоді ж територію церкви обвели мурованою огорожею з кованими залізними ґратами витонченого рисунка. Зараз церква складається з двох основних різночасових частин. Східна частина первісно була тридільним однобанним храмом, за типом схожим на ніжинські церкви Іоана Богослова (1752 р.) та Введення Богородиці в храм (1788 р.): до підбанного квадрата за сторонами світу прилягають дуже короткі рамена; до східного та західного — екседри (західна не збе реглася). Масивні профільовані кутові пілони переходять у ледь стрілчасті підпружні арки, в кожній з яких — парні залізні затяжки. За допо могою плоских трикутних пандативів здійснено перехід до світлового восьмерика, увінчаного зімкнутим восьмилотковим склепінням. Зовні цей восьмерик має циліндричну форму й несе

Церква святих Василя і Пантелеймона в Ніжині. Фото О.Женжери 2004 р.

Вівтарна апсида церкви святих Василя і Пантелеймона

Джерела: 1. Логвин Г. Украина и Молдавия: Справочннк–путево+ дитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 397. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи+ нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 285. 3. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис+ кусство, 1967. — С. 92. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 281.

47. Ніжин. Церква святих Василя і Пантелеймона

145

Чернігівська область сферичну баню з декоративним ліхтарем. Вівтар має злегка вспарушене конхове склепіння. Прилегла з заходу тепла церква — велике прямокутне в плані приміщення, перек рите кроквяними фермами, прогоном 13 м, з підвісною плоскою стелею. Дзвіниця триярус на: нижні два яруси — четверики, третій ярус — циліндричний, з арковими отворами дзвонів за сторонами світу. Вінчає дзвіницю баня з невели кими люкарнами і шпилем. Пам’ятка має пізньобароковий декор. Фа сади розчленовані пілястрами й завершені розкріпованим антаблементом. Північне й пів денне рамена первісного об’єму акцентовані на фасадах трикутними фронтонами з круг лими вікнами в тимпанах. Аркові вікна різної висоти, з розкріпованими замками, облямо вані характерними для пізнього бароко «вухас тими» наличниками з лучковими сандриками. Декор фасадів теплої церкви та дзвіниці пов торює у дещо спрощеному вигляді форми первісної частини храму. В інтер’єрі площини стін, стелі, підпруж них арок і бані покриті мальованнями 1980–х рр. Іконостас виконано у 1970–х рр. Пам’ятка мурована з цегли на вапняно–піщаному роз чині, потинькована і зовні побілена. Перекриття над першим ярусом дзвіниці — плоске по де

рев’яних балках. Дахи і бані по дерев’яних кружалах укриті покрівельною сталлю. Підлога під час останньої перебудови 1912 р. була викладена поліхромною керамічною плиткою виробництва акціонерного товариства «Дзе вульский и Лянге», м.Опочно. Пам’ятка за радянської доби використовувалася за пер вісним призначенням. У північно–східному куті церковного подвір’я є декілька поховань священників цієї церкви з гранітними надгробками кінця ХІХ та початку ХХ ст.

Поздовжній переріз церкви святих Василя і Пантелеймона за обмірами автора

План церкви святих Василя і Пантелеймона за обмірами автора

Дзвіниця церкви святих Василя і Пантелеймона

146

Південний фасад церкви святих Василя і Пантелеймона. Кресленик 1912 р. цивільного інженера Д.Афанасьєва

Чернігівська область Пам’ятка виявлена й обстежена автором цієї книги в 1989 р., включена до Зводу па м’яток історії та культури України (том «Чер

нігівська область»), проте досі не поставлена на державний облік і не внесена до Державно го реєстру нерухомих пам’яток України.

Південний фасад і план церкви святих Василя і Пантелеймона. Кресленик 1861 р.

147

Чернігівська область Джерела: 1. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 7. — Чернигов, 1873. — С. 388. 2. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс+ кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При+ ложение. — С. 28. 3. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 2481. — Арк. 1, 14. 4. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 31. — Спр. 64. — Арк. 1–2. 5. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 1. — Спр. 967. — Арк. 1. 6. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 1030.

48. Ніжин. Церква святих Костянтина і Єлени Мурована церква міститься в північній час тині міста на території кладовища серед висо ких дерев, через що не відіграє ролі архітектур ної домінанти. Західним фасадом церква звер нена до центральної алеї кладовища. Збудована в 1820–х рр. коштом ніжинсь кого купця і грецького дворянина, кавалера Командорського ордена Спасителя Миколи Павловича Зосима. Його поховано з північного боку від церковного вівтаря. У середині ХІХ ст. до церкви з заходу прибудували дзвіницю. Церква тридільна, безбанна, з дзвіницею. Центральна дільниця квадратова в плані, вівтарна апсида циліндрична, західний прит вор прямокутний у плані, дуже укорочений. Із заходу до нього прилягає прямокутного плану двоярусна дзвіниця типу «четверик на четве рику». Грані верхнього четверика прорізані ви сокими арковими отворами дзвонів. Вінчає дзвіницю вальмовий дах зі значними звисами. Фасади дзвіниці декоровані багатообломними дрібнопрофільованими карнизами й горизон тальними гуртами. Міжповерховий карниз є тільки на західному фасаді. Ця невелика споруда справляє враження надто тяжкої і монументальної, оскільки фаса ди майже позбавлені декору. Вони мають тіль ки рідко розташовані маленькі прямокутні віконця без облямувань, а по центру південно го й північного фасадів рельєфом зображене ампірне сегментне вікно з невеликим світло вим отвором по центру. Вінчає об’єм церкви приземистий четверик зі зрізаними кутами й шоломовидним восьмигранним покриттям. В інтер’єрі чітко виявлено глибинно–вісьо вий тип розвитку простору. Компартименти поєднані широкими півциркульними арками; західний перекрито коробовим склепінням, апсиду — конхою, центральний — зімкнутим восьмилотковим склепінням. Незважаючи на певну центричність структури центрального об’єму, його вертикальна вісь не має компо зиційного значення з огляду на відсутність світлової бані. Всі кути центрального об’єму в інтер’єрі заокруглені; збереглися горизон тальні тяги й фільонки, що прикрашають кутові

148

Церква святих Костянтина і Єлени в Ніжині

План церкви святих Костянтина і Єлени за обмірами автора пілястри центрального об’єму; стіни відділено від п’ят зімкнутого склепіння профільованою карнизною тягою. В об’ємі дзвіниці є міжпо верхове перекриття по дерев’яних балках. Церква мурована з місцевої цегли форма ту 25 х 13,5 х 6 см верстовою системою на вап няно–піщаному розчині, зовні й в інтер’єрі по тинькована й побілена. Фасади пофарбовані жовтою вохрою з білими деталями. В інтер’єрі мальовань немає. Дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. Підлога з дощок. У 1987–1988 рр. церкву реставрували й пристосували під ритуальний зал, з чим пов’язане влаштування двох поперечних пе регородок. Церква святих Костянтина і Єлени — цікавий зразок архітектурної діяльності місцевої грецької громади, яка в добу розквіту російського класицизму зберігала архаїчні етно–архітектурні традиції, що знайшло свій вияв як у загальній структурі, так і в декорі цієї споруди. Пам’ятка виявле на й обстежена автором цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культу ри України (том «Чернігівська область»), про те досі не поставлена на державний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Чернігівська область 49. Новгород–Сіверський. Собор Успіння Богородиці Мурований п’ятибаневий собор, що розта шований на високому пагорбі наддеснянського плато в історичному середмісті, домінує в нав колишній забудові й ландшафті, добре прогля даючись як із прилеглих вулиць, так і з найвідда леніших куточків міста, а також із задесення. Собор, як вважає більшість дослідників, стоїть на місці втраченого храму княжої доби. Його закладено 1671 р. але освячено тільки після 1721 р. Така значна перерва у будівниц тві досі не має задовільного пояснення. Пок ликання Г.Логвина на реалії початку XVIII ст. непереконливі, оскільки заборона російського імператора Петра І на муроване будівництво в провінційних містах Російській імперії стала чинною тільки після початку будівництва нової столиці Санкт–Петербурга у 1703 р. Най вірогідніше, причини затримки були фінансо вими, оскільки саме про них є згадка в одному з універсалів гетьмана Івана Скоропадського: «для строения оной церкви затягнений на рочно з Киева архитект, дела предлежащего не хочет зачинати без дания себе належних грошей». Отже, будівництвом собору керував невідомий нам на ім’я архітектор з Києва. На плані Новгорода–Сіверського 1746 р. кондуктора Василя Ієвлєва, дуже точному й докладному, мурований Успенський собор показано тридільним. Якщо проаналізувати розпланувальну структуру і загальний вигляд цієї пам’ятки, нескладно помітити відмін ності в архітектурних формах східного західного і північного–південного рамен (ос танні є дуже звуженими). Тож, на наш погляд, первісно храм був тридільним, трибаневим, а північний і південний компартименти добу довано після 1746 р. Відомо, що у 1748 р. Іван Погарський здійснив якісь перебудови в соборі. Можливо, саме тоді було прибудо вано північне й південне рамена і собор став хрещатим, п’ятибаневим. З такою версією узгоджуються подальші перебудови храму: у 1767 р. під південну й північну підпружні арки, які дали тріщини, підвели стовпи, зміцнили сті ни вівтаря й прибудували південний і пів нічний тамбури. Необхідність укріплення саме зазначених арок могла бути зумовлена тільки тим, що вони були пробиті у колишніх зовнішніх стінах під час реконструкції 1748 р. У 1820 р. з заходу до собору прибудовано двоярусну дзвіницю типу «четверик на четве рику» та критий перехід до неї, а також змінено барокові грушовидні форми верхів соборних бань. Вони набули цибулястих форм, невлас тивих українській церковній архітектурі. Споруда — дев’ятидільна, хрещата (у ві сях 27 х 23,5 м). Гранчасті рамена архітектур ного хреста несуть бані на восьмигранних

світлових підбанниках. У дуже масивної цент ральної бані — циліндричний підбанник. Квад ратні в плані приміщення, що розташовані між раменами, знижені відносно основних об’є мів, підкреслюючи цим загальну ієрархічність пірамідальної композиції. Як і в більшості типо логічно подібних храмів українського відрод ження і бароко, у собору Успіння Богородиці немає чолового та другорядних фасадів. Він розрахований на круговий огляд і сприймається як центричний храм. На фасадах ребра граней акцентовані пілястрами, а високі видовжені вікна — налич никами з півколонками й трикутними сандри ками. Стіни увінчує енергійно профільований розкріпований карниз.

Успенський собор у Новгороді–Сіверському

План Успенського собору

149

Чернігівська область В інтер’єрі простір кожної основної дільниці висотно розкритий до зеніту бань (висота цент ральної бані — 28 м). Завдяки високим підпруж ним аркам стрілчастих обрисів досягнуто єдності внутрішнього простору. Центральна ба ня спирається на підпружні арки та трикутні пандативи, бічні бані — на зрізані зімкнені вось мигранні склепіння. Приміщення між раменами перекриті зімкненими склепіннями. У західному компартименті (бабинці) є хори, на які ведуть сходи в товщі північної стіни. В інтер’єрі збереглися фрагменти іконос таса першої половини XVIII ст.: царські врата, ікони «Спас», «Богородиця», «Покров Богоро диці», «Трійця». Собор мурований із цегли на вапняно–пі щаному розчині, потинькований і побілений. Дахи укриті покрівельною сталлю по дере в’яних кроквах і кружалах. З 1963 р. є пам’яткою архітектури, нині — національного значення з охоронним № 852. Джерела: 1. Логвин Г. Украина и Молдавия: Справочник–путево дитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 400. 2. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 174–178. 3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 304. 4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 322. 5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 824.

50. Новгород–Сіверський. Спасо–Преображенський монастир Монастир виник за 2 кілометри на південь від Новгорода–Сіверського на крутій горі пра вого берега р.Десни в оточенні садів та дріму

чих лісів. Нині монастирський ансамбль зай має квадратову в плані ділянку 200 x 200 м на південній околиці сучасного міста. Домінує в ландшафті і в річковій панорамі Новгоро да–Сіверського. Літописна традиція називає засновником цього монастиря сина Святого рівноапостоль ного князя Володимира, князя чернігівського і тмутараканського Мстислава. За одними джерелами заснування датується 1033 р., за іншими — 1036 р., але в цьому випадку зас новником називають брата Мстислава — князя Ярослава Мудрого. Вже у XII ст. в монас тирі були збудовані дерев’яні Спаський собор та Михайлівська церква, в якій 1179 р. похова но князя Олега Святославича, названого в «Слові о полку Ігоревім» Олегом Горислави чем. Мурований Спаський собор спорудили дещо пізніше — десь у часи князя Ігоря Свя тославовича, на зламі ХІІ–ХІІІ ст. Монастир зазнавав руйнувань при княжих усобицях 1176 р., монголо–татарськім пог ромі 1239 р. Невдовзі по тому монастир було відновлено, проте його ще не раз руйнували нападники — то татари в 1501 і 1552 рр., то по ляки в 1604 р., але він завжди піднімався з руїн. В 1603 р. монастир дав притулок Лжед митрію І, допомігши йому в боротьбі за мос ковський престол. Та зрештою, не витримавши перипетій військово–політичної боротьби перших десятиліть XVII ст., в центрі яких опи нився Новгород–Сіверський, ченці монастиря на чолі з архімандритом Корнилієм 1618 р. переселилися до Рильська. Спасо–Преображенський монастир від новлено 1620 р. коштом каштеляна Мінського, старости Новгород–Сіверського Олександра Пісочинського. 1635 р. король Речі Посполитої Володислав IV передав монастир ордену єзуїтів. Проте на початку Хмельниччини в 1648 р. ченці–єзуїти змушені були втекти з Новгорода–Сіверського.

Панорама Спасо–Преображенського монастиря в Новгороді–Сіверському

150

Чернігівська область

Зображення споруд Спасо–Преображенського монастиря на титулі «Анфологіона» новгород–сіверського друку 1678 р.

План Спасо–Преображенського монастиря станом на кінець XVII ст.

Західний фасад Спасо–Преображенського собору. Гравюра кінця XVII ст.

Сучасний план Спасо–Преображенського монастиря: 1 – рештки Спасо#Преображенського собору ХІІІ ст. 2 – Спасо#Преображенський собор 3 – Петропавлівська церква 4 – палатний корпус 5 – руїни настоятельського корпусу з Іллінською церквою 6 – бурса 7 – келії 8 – Свята брама (надбрамна вежа#дзвіниця) 9 – наріжні башти З 1657 р. єпископську катедру тут очолив надзвичайно енергійний ієрарх, визначний політик і культурний діяч Лазар Баранович. З того часу цей монастир, у якому оселився єпископ, став помітним культурним центром, що збирав видатні літературно–художні сили тогочасної України — проповідників, письмен

ників, зодчих, художників, друкарів. Лазар Ба ранович відбудував княжий Спаський собор, зробивши його трипрестольним, трапезну, настоятельський корпус, оборонні башти. При «репарації» давніх споруд їхні стіни прикрашали викладеними з цегли тризубами — знаками Рю риковичів, які мали підкреслити спадкоємність відносно державного минулого України–Русі. Лазар Баранович організував у монастирі латинську школу, а з 1663 р. — друкарню. Її технічним керівником був Семен Ялинський, котрий навчився друкарської справи у Вільні. Поступово тут збирається гурток визначних художників книги, пам’яткою діяльності яких став, зокрема, рукописний «Служебник», на писаний за повелінням Лазаря Барановича «в монастиру всемилостивого Спаса Новго родка Сиверського в року 1665 августа 6». Титульний аркуш прикрашає архітектурний мотив із зображенням Спаського собору. Далі текст ілюструють багатобарвні мініатюри, найцікавішою з яких є «Чин освячення прапора». На ній в інтер’єрі Спаського собору зображено Лазаря Барановича та козацьку старшину на чолі з гетьманом Іваном Брюховецьким. Слу жебник має також багато сюжетних заставок. Школа мініатюристів справила вплив і на ху

151

Чернігівська область дожнє оформлення видань друкарні, що пра цювала у монастирі протягом 10 років. За цей період вийшло 19 видань, з них 10 — польсь кою мовою, в основному полемічні твори. Крім кількох богослужбових книг аркушевого форма ту — «Анфологіона» й «Мінеї общої» (1678 р.), більшість новгород–сіверських друків — книги невеликого обсягу, малого формату (в 4–ту та 8–му частку аркуша), оздоблені скромно, але з великим мистецьким смаком, виконані на високому технічному рівні. Видавалися літера турні та моралістичні твори самого владики — «Цвітослов ілі Трифолог» 1678 р., його молод ших співробітників Іоанникія Ґалятовського та Дмитра Тупталенка (Димитрія Ростовського). Друкувалися тут також навчальні посібники — граматики, часословці тощо. Славу друкарні принесли гравери Да маскін, Дорофей, Костянтин, С.Ялинський, а також інші майстри, що заховалися за ініціалами В.Л., П.С., І.С., М.Я. Досить сказа ти, що саме в новгород–сіверських виданнях уперше з’являється ілюстрація, виконана в техніці мідериту (гравюри на міді). Це мис тецьки досконале зображення чудотворної ікони Іллінської Богородиці з Чернігова в кни зі Лазаря Барановича «Ksiega rodzaju» 1676 р. «Апостол» 1670 р. має чудово скомпоновані гравюри та орнаментальні заставки на чор ному тлі з зображенням популярних святих і страсних сцен. Вже згадуваний «Анфо логіон» має пишніше оформлення: тут бачимо один з рідкісних зразків архітектурного пей зажу XVII ст. — зображено споруди Спаського монастиря, а саме — собор, Петропавлівську церкву з трапезною і келіями, так звану «бур су». Ця гравюра — дорогоцінний історичний документ, що став у пригоді в другій половині ХХ ст. під час реставрації архітектурного ан самблю монастиря. Майстри, котрі працювали в Новго роді–Сіверському, природно, орієнтувалися на Київ як на всеукраїнський центр друкар ства. Деякі ілюстрації книг, виданих у Спа со–Преображенському монастирі, просто відбито з дощок київських видань («О хіро тонії» 1676 р., «Анфологіон» 1678 р. та ін.). Оригінальні твори місцевих граверів показу ють процес певної десакралізації мистецтва: образи святих набувають національних рис, у декоративні та сюжетні композиції прони кають світські, античні мотиви в ренесансному трактуванні. 1679 р. Лазар Баранович перевіз друкар ню до Чернігова, де вона плідно працювала ще протягом 100 років. Зі Спасо–Преображенського монастиря походить кілька творів ювелірного мистецтва доби українського бароко: це срібний оклад Євангелія з ініціалами архімандрита цього монастиря Михайла Лежайського (близько

152

Західний фасад Спасо–Преображенського собору

План Спасо–Преображенського собору

Поздовжній переріз Спасо–Преображенського собору. Проектний кресленик архітектора Дж.Кваренгі

Чернігівська область

Аркадна галерея надвірного фасаду Святої брами

Свята брама (надбрамна вежа–дзвіниця). Вигляд з боку міста

План нижнього ярусу Святої брами (надбрамної вежі–дзвіниці). 1670 р.), рослинний орнамент і вишукані кар туші якого аналогічні рисунку гравюр вже зга даного «Анфологіона». Твором пізнього бароко є срібна позолочена дарохоронильниця Спась кого собору, зроблена 1756 р. коштом Арсенія Могилянського. Все це свідчить про наявність у Спа со–Преображенському монастирі в ХVІІ–ХVІІІ ст. однієї з провідних в Україні художніх шкіл, що вплинула на розвиток навколишніх мис тецьких осередків. На жаль, маємо обмаль відомостей про латинську школу — не знаємо її викладачів, програми тощо, а проте значення

її в історії української культури непересічне — адже вона стала підмурком знаменитої Чернігівської колегії — «Олімпу духовного», за висловом сучасника. У 1699–1701 рр. настоятелем Спаського монастиря був Св. Димитрій Ростовський. Тут він написав третю частину «Четьїх Міней», роз почав «Мартиролог», звідси його відкликав російський імператор Петро І на Ростовську митрополичу катедру. Основні споруди монастиря, що дійшли до нашого часу, — це результат будівництва, яке провадили Лазар Баранович (1657–1667 рр.) та його наступник архімандрит Михайло Ле жайський (1670–1690 рр.). Мури й вежі, у т.ч. Свята брама, — споруди більш давні, перебу довані в 1680–х рр. В основі споруди Святої брами — надбрамна башта XVI ст. зі звідним мостом — чи не найдавніша мурована оборон на споруда на Лівобережній Україні. 22 січня 1787 р. до монастиря завітала російська імператриця Катерина II. Вона взяла участь в освяченні Іллінської церкви, збудова ної при настоятельському корпусі, й пожерт вувала великі кошти на спорудження нового монастирського собору. То був вирок мурова ному соборові, спорудженому в кінці XII ст. героєм «Слова о полку Ігоревім». Новий собор на руїнах давньоруської пам’ятки закладено за проектом знаменитого петербурзького ар хітектора італійця Джакомо Кваренгі. Він не поїхав у провінційний Новгород–Сіверський (який на той час був центром губернії), аби визначити форми й обсяги будівлі з урахуван ням конкретної ситуації. Тому собор виявився завеликим для ансамблю, він візуально пригнітив навколишні споруди доби українсь кого відродження. Сталося так, що і будівництво, й рестав рацію собору переслідували неприємності й невдачі. Оскільки автор проекту перебував у Петербурзі, на місці будівництвом доручи ли керувати архітекторові Івану Яснигіну, а підряд на будівництво передали калузькому

153

Чернігівська область 2–ї гільдії купцеві Мєшкову. Цей підприємець виявився шахраєм: продав залізо, що мало піти на будову, дешево закупив неякісну цеглу. Велетенський п’ятибанний собор тільки за вершили, як 1814 р. він почав розвалюватися. Тоді за проектом чернігівського губернського архітектора Антона Карташевського, видат ного фахівця й першого реставратора пам’яток на Лівобережжі, досі не поцінова ного нашою історико–архітектурною наукою, невдале творіння великого Кваренгі у 1821 р. було врятоване: під підпружні арки підведе но 16 додаткових колон, проведено інші ін женерні роботи. З 1785 р., після відкриття Новгород Сіверської єпархії, у монастирі було влашто вано духовну семінарію. У монастирській бібліотеці на кінець XIX ст. налічувалося не мало стародруків — київських, чернігівських і місцевих видань, грамоти царів Івана Гроз ного та Олексія Михайловича, гетьманів Івана Виговського та Юрія Хмельницького. Корот кий перелік, складений архієпископом чернігівським, колекціонером та істориком Філаретом (Гумілевським) дає деяке уявлення про культурні скарби й раритети монас тирської бібліотеки, про підручники і нав чальні посібники ХVІІ–ХVІІІ ст. Тут були «Бе сіди на діяння св.апостолів» київського друку 1624 р.; «Духовні бесіди» Макарія, пустель ника єгипетського, віленського друку 1672 р.; «Номоканон» київського друку 1626 р.; 8 ви дань Євангелія XVII — першої половини XVIII ст.; «Меч духовний» Лазаря Барановича, київського друку 1667 р., його ж «Труби сло вес праведних» та «Трифолог»; «Месія прав дивий» Іоанникія Ґалятовського 1669 р. та «Мир з Богом чоловіку» Інокентія Ґізеля 1669 р., численні твори Іоана Максимовича почат ку XVIII ст. — «Алфавіт», «Богородице діво», «Театрон ілі позор нравоучительний». Були тут також унікальні, як на сьогодні, праці з ге ографії, приміром, «Опис Японії» 1734 р., з геометрії — «Прийоми циркуля і лінійки» 1725 р., з історії — «Вступ до європейської історії» Самуїла Пудендорфа, «Діяння цер ковні й громадянські» Баронія, «Синопсис» київського друку 1735 р. Після закриття монастиря в 1918 р. бібліотеку було розг ромлено. Щоправда, окремі книги якимось дивом потрапили до Чернігівського історич ного музею. За радянської влади в 1929 р. комплекс монастиря було оголошено державним істо рико–культурним заповідником. Незважаючи на це, у 1930–х рр. місцева влада намагалася зруйнувати монастирські споруди, але для ре алізації цих намірів забракло ресурсів і коштів. У повоєнну добу на території монастиря місти лася психіатрична лікарня, а з 1979 р. тут ство рили філіал Чернігівського архітектурно–істо

154

Наріжна башта. Фото 1970–х рр.

Фрагмент напільного фасаду муру. Кресленик кінця ХІХ ст. ричного заповідника. Проте психіатрична бо гадільня займала монастирський ансамбль аж до 1987 р., довівши архітектурні пам’ятки і територію до стану руїни. До 1000–ліття міста і 800–річчя Слова о полку Ігоревім« було

Чернігівська область

Петропавлівська церква з південного сходу

План Петропавлівської церкви з палатним корпусом проведено деякі реставраційні роботи (архітектори Є.Лопушинська, В.Маркіз, В.Лук’янченко, Н.Єльчиць) і з 1987 р. тут по чав діяти Музей–заповідник «Слова о полку Ігоревім». 1987 р. при завершенні рестав раційних робіт на соборі внаслідок помилки в проектній документації бульдозером було знесено частину розкритих археологами рештків мурів давнього Спасо–Преобра женського собору, збудованого в часи князя Ігоря Святославича.У 1999 р. під патронатом Президента України Л.Кучми в монастирсь

кому ансамблі завершено повномасштабну реставрацію, після чого його повернули Ук раїнській Православній Церкві. Центр території ансамблю займає мону ментальний Спаський (Спасо–Преобра женський) собор, що стоїть на поздовжній вісі Святої брами (ХVІ–ХІХ ст.). Ця вісь фланко вана спорудами палатного (ХV–ХVІІ ст.) і нас тоятельського (ХVІ–ХVIII ст.) корпусів. На схід від собору розташовано бурсу (ХVII ст.), а на північ — два корпуси келій (ХVII–ХVIII ст.). Собор є наймасивнішою домінантою ан самблю. Спорудження його розпочалося 1791 р. Оздоблювальні роботи завершено протягом 1804–1806 рр. Собор ремонтувався в 1858, 1910, 1968 і 1983 рр. У 1838 р. тут було поховано сина останнього гетьмана України, видатного дипломата, політика і самодіяль ного композитора, друга Бетховена, графа Олексія Кириловича Розумовського. 1853 р. в соборі влаштовано два бічних престоли: пра воруч — Успіння Богородиці, ліворуч — Св.Ди митрія Ростовського. Собор мурований, квадратовий у плані, п’ятибанний, з півкруглою апсидою і висту паючими раменами. Структура храму хрес товокупольна. Інтер’єр чотирма пілонами, поєднаними підпружними арками, поділено на 9 частин. Світловою є тільки центральна сферична баня з циліндричним підбанником. Наріжні гранчасті бані — глухі, з них дві західні використовувалися як дзвіниці. Споруда вирішена в стильових формах російського високого класицизму. Чоловий західний фасад акцентовано чотириколонним портиком тосканського ордера в антах. Чолові грані південного й північного ризалітів оформ лено пілястровими портиками того ж ордера. Портики вінчають трикутні фронтони. Будівлю оперізує карниз на модульйонах. Декор інтер’єру також витримано в класицистичній стилістиці, він зберігся частково. Будівля мурована з цегли й каменю на вапняно–піща ному розчині, потинькована. Фасади мають пофарбування, традиційне для стилю класи цизму: тло стіни — жовта вохра, деталі — білі. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Мури і башти відокремлюють ансамбль від довкілля і надають йому цілісності. Первісно монастирську територію оперізува ли земляні вали із сухим ровом. 1680 р. завер шено спорудження цегляних фортечних мурів із чотирма наріжними баштами та трьома баштами в’їзного вузла. При цьому старі земляні вали були розкопані, а мури зведено з напільного боку колишніх валів, завдяки чому значно розширилася монастирська територія. Наріжні башти — чотиригранні, двоярусні, мали високі наметові дахи. Посередині північного прясла муру була півкругла в плані

155

Чернігівська область башта типу бастеї, а посередині західного прясла — унікальний за структурою головний в’їзний вузол, який називався Спаською або Святою брамою. Він складався з восьмигран ної башти ХVІ ст., яка мала два яруси бійниць і кругову дерев’яну бойову галерею у верхньо му ярусі, вінчалася наметовим дахом; перед нею був широкий трапецієвидний у плані кур донер, фланкований двома круглими башта ми, які муром з’єднувалися з надбрамною. Це забезпечувало ефективне прострілювання підступів до брами. Башта мала підвал під головним проїздом брами, з нього через спеціальні бійниці можна було прострілювати широкий сухий рів, відкоси якого були обкла дені цеглою. З того ж підвалу ішло кілька підземних ходів за межі укріплень. Наріжні башти сильно виступали за лінію мурів, чим забезпечувався фланговий обстріл підошви стін. З внутрішнього боку вздовж мурів ішла дерев’яна бойова галерея консоль ної конструкції. У кінці ХVII ст. знадвору до надбрамної башти прибудували двоярусну аркаду з гуль бищем, яка дещо пом’якшила суворість цієї оборонної споруди. На верхньому ярусі башти було зроблено широкі аркові отвори, повішено дзвони і зрештою споруду перетворено на дзвіницю. У середині ХVIIІ ст. монастирські оборонні споруди втрачають військове значення і де рев’яна бойова галерея поступово руйнується. У кінці ХVIIІ — на початку XIX ст. верхню частину мурів з рештками бойового обходу, зубця ми–мерлонами й бійницями розібрано, на томість зведено декоративний аттик. Бійни ці наріжних башт перероблено на вікна. У 1830–1832 рр. наметові дахи всіх башт замінили на шоломовидні покриття, на Спаській брамі — з високим шпилем. 1850 р. засипано сухий рів перед Спаською брамою. Нині найоригінальнішою оборонною спо рудою ансамблю є надбрамна дзвіниця. З напільного боку це гранчаста триярусна вежа з шоломовидним покриттям, ліхтари ком і високим шпилем. Архітектура її досить сувора, і тільки декоративне оформлення брами дещо пом’якшує це враження: арка проїзду фланкована тоненькими півколонка ми, над нею в орнаментованих рамках — три великі ніші, розділені півколонками. Така композиція повторює середнє поле тради ційного українського іконостаса, що підкрес люється й тим, що у нішах був колись живо пис, причому в середній ніші — композиція «Преображення». З боку монастирського двору основний триярусний восьмерик включено у двоярусний прямокутний у плані об’єм, перший ярус якого — триаркова аркада. Над нею — декоративний фриз із 12 аркових ніш, над якими — низенька аркада на масив

156

Руїни настоятельського корпусу з Іллінською церквою. Рисунок автора 1978 р.

План першого поверху руїн настоятельського корпусу з Іллінською церквою них стовпчиках, що огороджує гульбище другого ярусу. Всі приміщення перекрито циліндричними склепіннями. Ця споруда за оригінальністю архітектури не має аналогів в Україні. Її декор синтезує традиції українського та російського зодче ства: карнизи і клинчастий орнамент восьме рика близькі за характером псковській архітектурі, а солярні знаки на гранях восьме рика і тризуби на ребрах граней нагадують декоративні прийоми з українського дере в’яного будівництва. Циліндричні башти, які фланкують кур донер, мають у першому ярусі п’ять радіально розташованих рушничних бійниць із дубови ми горизонтальними перемичками. Між’я русне перекриття плоске по дерев’яних балках. Ці башти відзначаються пишним декором: поле стіни поділене пілястрами і завер шується глухим аркатурним фризом із роз виненим карнизом. Між пілястрами містяться прямокутні ніші з профільованими налични ками й різноманітними сандриками. У цих нішах колись були теракотові рельєфи сак ральної тематики. Один із них — Богоматір

Чернігівська область

Бурса Спасо–Преображенського монастиря Знамення — зараз зберігається у місцевому краєзнавчому музеї. Високі мури загальним периметром по над 800 м, що оточують територію, мають не однакове архітектурне вирішення: найбагат ше декоровано західний мур, обернений у бік міста: стіну ритмічно членують пілястри, у завершенні — масивна аркатура й розви нений карниз. Наріжні башти зберегли бійниці першого ярусу. У другому ярусі –великі прямокутні вікна з сегментними перемичками й скром ними наличниками, що є результатами пере будов. Стіни розчленовано пілястрами, які у першому ярусі — рустовані. Башти мають розвинений профільований карниз вінчання і таку ж міжповерхову тягу. Всі перекриття все редині плоскі, по дерев’яних балках. Палатний корпус із Петропавлівською церквою датується ХVI–ХVII ст. Цегляна, по тинькована, одноповерхова споруда скла дається з келій, трапезної палати й церкви. Келії прямокутні в плані, перекриті цилінд ричними склепіннями. До келій прилягає пря мокутний зал трапезної з системою хрестових склепінь, які за допомогою підпружних арок спираються на стіни й центральний стовп. Зі сходу до трапезної прилягає невелика прямокутна в плані Петропавлівська церква з гранчастою апсидою. Основний об’єм пе рекрито двоярусною системою ступінчастих арок, які утворюють перехід до восьмигранного світлового підбанника. Церква увінчана ярус ним верхом з ліхтариком і маківкою. Вхід до трапезної підкреслено гранчас тим ризалітом. Північний і східний фасади прикрашені аркатурним фризом і оригіналь ним цегельним орнаментом, мотиви якого, ймовірно, запозичені з архітектури домон гольської доби. Дахи вальмові, по дерев’я них кроквах, баня по дерев’яних кружалах, укриті покрівельною сталлю. Покої настоятеля з Іллінською церк вою зведені у другій половині ХVI ст. у виг

ляді мурованого, двоповерхового, видовже ного зі сходу на захід корпусу з ризалітами у центрі північного й західного фасадів. По периметру першого поверху будівлю опе різувала галерея, на хрестових склепіннях якої в рівні другого поверху було влаштоване відкрите гульбище. У ХVIІ ст. з північного схо ду від настоятельських покоїв збудований одноповерховий корпус над льохами. У 70–х рр. ХVIІ ст. над корпусом на льохах зведений другий цегляний поверх. У 1787 р. зі сходу до покоїв настоятеля прибудована зального типу Іллінська церква з однією апсидою, пе рекрита стелею по дерев’яних балках. Корпус на льохах з’єднали з нею і з покоями настоя теля двоповерховим цегляним переходом. У кінці ХVIІІ ст. до західного фасаду покоїв настоятеля прибудували двоповерховий об’єм. У ХІХ ст. покої настоятеля, Іллінська церква й корпус на льохах були об’єднані в одну будівлю. Пам’ятка зазнала руйнувань під час другої світової війни. Первісний об’єм спокоїв настоятеля зберігся в формах кінця ХVIІІ ст. Це двоповер хова Н–подібна в плані будівля, до якої зі сходу прилягає південна частина Іллінської церкви. Ризаліти південного фасаду Іллінської церкви гранчасті, а північного — прямокутні в плані. Фасади без декору, який частково втрачений, а частково прихований під пізнішими нашару ваннями. Приміщення першого і другого поверхів у цій частині будівлі, включаючи ризаліти, пе рекрито коробовими склепіннями з розпалуб ками над віконними й дверними отворами. Віконні отвори прямокутні (аркові вікна дав нього ядра розтесано). Корпус на льохах зберігся в формах ХVIІІ ст. Інтер’єр першого поверху вирішений у вигляді одностовпної па лати, перекритої хрестовими склепіннями. На глибині понад 5 м під цією частиною пам’ятки розташована система обличкованих цеглою підземних споруд з невеликими приміщен нями, що нагадують печерні келії, і ходом–га лереєю, що веде глибоко під землю у бік р.Десни. Комплекс за своєю архітектурно просторовою композицією не має аналогів. Келії збудовані у другій половині ХVIІ ст. Споруда мурована, одноповерхова на підвалі, прямокутна в плані. Перекрита мурованими склепіннями, Фасади розчленовані пілястрами й увінчані розкріпованим карнизом. Вікна з луч ковими перемичками облямовані нескладними наличниками. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах укритий покрівельною сталлю. Бурса зведена у 1657–1667 рр. Мурована, прямокутна в плані, двоповерхова. Розплану вально–просторове вирішення будинку гале рейного типу відповідає його функціонально му призначенню. Головний північно–західний фасад вирішений двоповерховою аркадною

157

Чернігівська область галереєю. Простінки між арками першого поверху декоровані півколонками, бочковид ними балясинами й профільованими гуртами з гирьками. У парапетах огорожі арок другого поверху — квадратові ніші–ширинки. Між по верхами проходить карниз, над яким у межах простінків — поребрик. Вікна й двері прямо кутні. Декор фасадів доповнюють ніші різної форми з профільованим облямуванням. Споруду реставровано в 1954–1958 рр.: підведений бутовий фундамент, реставровані фасади з виявленням декору, знайденого в процесі досліджень, влаштовано склепіння, нові підлоги, вальмовий дах з переломом, ук ритий дахівкою. Пам’ятка є рідкісним за типо логією зразком цивільної архітектури ХVIІ ст. Спасо–Преображенський монастир у Нов городі–Сіверському є характерним за своєю регулярною композицією та унікальним за ступенем збереженості монастирським анса мблем Лівобережжя. Як пам’ятка архітектури й містобудування національного значення має охоронний № 850. Джерела: 1. Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні. — К., 1991. — С. 93. 2. Вечерський В. Монастирі Чернігівщини — давні осе редки української культури // Церковний календар. — Сянік, 1991. — С. 104–107. 3. Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в ХVІ ХVІІІ ст. — Львів, 1971. — С. 177–178. 4. Историко–cтатистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1873. — Кн.З. — С. 36–49. 5. Куза А., Коваленко В., Моця А. Чернигов и Новго род–Северский в эпоху «Слова о полку Игореве» // Чер нигов и его округа в ІХ–ХІІІ вв. — К., 1988. — С. 59–60. 6. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 195–203. 7. Лук’янченко В. Наукові дослідження та реставрація оборонних споруд Спасо–Преображенського монасти ря у новгороді–Сіверському // З історії української реставрації. — К.: Українознавство, 1996. — С. 170–176. 8. Маркиз В., Лукьянченко В. Памятник сбрасывает нас лоения времени // Строительство и архитектура. — 1988. — №8. — С. 26–27. 9. Маркиз В. Памятники архитектуры Новгород–Севе рского // Строительство и архитектура. — 1984. — № 10. — С. 27–28. 10. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 305–307. 11. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 316–320. 12. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 766–769. 13. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 1–а. — Спр. 36. — Арк. 1. 3, 11, 17. 14. РДІА. — Ф. 1488. — Оп. 4. — Спр. 1010. 15. РДІА. — Ф. 468. — Оп. 38. — Спр. 414. 16. ЦДІАУК. — Ф. 206. — Оп. 3. — Спр. 5170. — Арк. 2.

158

51. Новгород–Сіверський. Тріумфальна арка Арку споруджено 1787 р. на честь проїзду через тодішнє губернське місто Новгород Сіверський російської імператриці Катерини II. Автора проекту не встановлено, здогадно — петербурзький архітектор Джакомо Кваренґі. Мурована однопрогонова споруда пос тавлена на головній вулиці міста, яка пов’язує його центр із Спасо–Преображенським монастирем. Має вигляд широкої арки, обля мованої архівольтом, що спирається на гори зонтальні профільовані імпости. Фасади, звернені до міста та до монастиря, мають од накове архітектурне вирішення. Арку проїзду фланкують пристінні спарені колони іонічного ордера, які несуть повний розкріпований ан таблемент. Увінчує споруду горизонтальний розкріпований аттик. У центрі на ліпному кар туші було зображено герб Новгорода Сіверського. На бічних пілонах між колонами розміщено десять щитів із поліхромними гер бами повітів (фактично — повітових міст) Нов город–Сіверського намісництва (існувало протягом 1781–1796 рр.): ліворуч — Староду ба, Мглина, Кролевця, Сосниці, Новозибкова;

Тріумфальна арка в Новгороді–Сіверському

План Тріумфальної арки

Чернігівська область праворуч — Погара, Глухова, Коропа, Конотопа, Суража. Пам’ятка дійшла до наших днів з дея кими втратами: відсутні ліпні гірлянди навколо щитів, на фризі антаблемента втрачений напис. Стіни споруди муровані з цегли на вапня но–піщаному розчині, потиньковані й пофар бовані в традиційні класицистичні кольори: поле стін — жовта вохра, а колони, капітелі, гурти й деталі — білі. Тріумфальна арка в Новгороді–Сіверсько му — унікальна меморіальна споруда стилю високого класицизму в Лівобережній Україні; решта споруд цього функціонального типу не збереглися. Реставрована у 1960–1961 рр. З 1963 р. є пам’яткою архітектури, нині — національного значення з охоронним № 853. Джерела: 1. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 194–195. 2. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 307. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 321–322. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 805.

Миколаївська церква у Новгороді–Сіверському

52. Новгород–Сіверський. Церква св. Миколи Дерев’яна однобанна церква розташова на на краю високого плато, що мисом вдаєть ся в придеснянську долину. Вона позначає стародавній шлях від пристані на р.Десні до центру міста. За висновками С.Таранушенка, першого дослідника цієї пам’ятки, «майстер оцінив красу місцевості і збудував церкву, що органічно вписалася в неї». Дерев’яну церкву збудовано 1764 р. Згідно з місцевим переказом, її поставлено на місці храму княжої доби, зведеного, за літо писними свідченнями, 1086 р. «за градом». Проте археологічні дослідження 1979 р. спрос тували цю версію. Первісно церква мала п’ять зрубів. Під час ремонту 1820 р. добудовано бічні вівтарі й присінки з ґанками та портиками. Пам’ятка належить до споруд центрично го типу. Вона п’ятизрубна, хрещата в плані, однобанна, без виділення центрального зрубу в зовнішніх об’ємах. П’ять зрубів квадратові в плані, мають однакові розміри (7,5 х 7,5 м). Два східних прируба також однакові, розмірами 5 х 6 м. Центральна дільниця плану увінчана банею у вигляді восьмигранного двозаломного верху асиметричної конструкції, оскільки три кутні плоскі пандативи, які здійснюють перехід від четверика до восьмерика, розташовані на різній висоті з перепадом висотних позначок

План Миколаївської церкви

Поздовжній переріз Миколаївської церкви. За С.Таранушенком

159

Чернігівська область Церква складена з брусів на цегляному підмурку. Зовні стіни вертикально пошальовані з використанням нащільників. Дах укритий ґон том. Збереглися різьблені ригелі, затяжки, дверні одвірки п’ятикутних обрисів і карнизи. У 1960–1970 рр. пам’ятку реставрували. При цьому розібрали добудовані в 1820 р. присінки з ґанками й портиками. З 1979 р. тут відкрили музейну експозицію у складі Новго род–Сіверського філіалу Чернігівського архітек турно–історичного заповідника. На початку 1990–х рр. церкву повернуто релігійній громаді. Миколаївська церква належить до найвиз начніших, добре збережених витворів народ ного дерев’яного будівництва Чернігово Сіверщини XVIII ст. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 851.

Інтер’єр центрального верху Миколаївської церкви між східною і західною гранями в 2,25 м. Відтак несиметричними є і арки–вирізи, що ведуть із центру в північне й південне рамена. При цьому західна арка–виріз цілком симетрична. Така асиметрична конструкція центрального верху, зумовлена прагненням поставити досить ви сокий іконостас у такій невеликій церковці, є унікальною архітектурною рисою, що не при таманна жодній іншій пам’ятці. Бабинець і вівтар перекрито плоскими сте лями по двох навхрест покладених мережаних сволоках. У кутах збереглися скісні ригелі–за тяжки та пандативи, що свідчить про те, що первісно ці зруби також вінчалися восьмиг ранними верхами (заломами), можливо такими ж, як у південному й північному раменах. Ці два верхи були розібрані при перебудові храму в 1820 р. Північне й південне рамена перекриті стрімкими восьмигранними заломами стіжко вої форми, схованими в об’ємах дахів. Зовні всі рамена хреста мають двосхилі дахи з ма ленькими димничками на торцях. В інтер’єрі простір центрального верху, висотно розкритий і щедро освітлений завдяки великим прямокутним вікнам, розміщеним у три яруси, підкреслений низькими перек риттями затемнених бічних рамен. Усі компартименти — однієї висоти, тому в зовнішньому вигляді будівлі суттєвим є конт раст між масивними стінами й витонченими формами центрального ярусного верху.

160

Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 23–27. 2. Логвин Г. Украина и Молдавия: Справочник–путево дитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 401. 3. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 187–190. 4. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 308. 5. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 315. 6. Таранушенко С. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. — К.: Будівельник, 1976. — С. 199–202. 7. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 447–448.

53. Новгород–Сіверський район, с.Дігтярівка. Церква Покрова Богородиці П’ятидільна, п’ятиверха, хрещата мурова на церква розташована над селом на пагорбі високого правого берега річки Десни, у зоні найвищої композиційної активності. Домінує у ландшафтній ситуації і в забудові. Автор невідомий. Побудована коштом і на замовлення гетьмана І.Мазепи у 1708–1709 рр., освячена 1710 р. Споруда до середини ХХ ст. добре зберегла первісні форми. Композиція її строго центрична. Масивний центральний об’єм квадратний у плані (розмірами 8,7 х 8,7 м), його вінчає широкий восьмерик підбанника з монументальною гранчастою ярусною ба нею параболічних обрисів, що мала цилінд ричний світловий ліхтар та маківку. До цент рального об’єму прилягають гранчасті бічні рамена, увінчані цибулястими банями на тон ких восьмигранних підбанниках. Контраст між центральною банею і бічними дуже значний.

Чернігівська область

Загальний вигляд Покровської церкви у с.Дігтярівці. Фото 1950–х рр.

Вигляд Покровської церкви з півдня. Фото 1950–х рр.

Руїни церкви. Фото автора 1985 р.

Поздовжній переріз церкви. Проект реставрації

161

Чернігівська область

Руїни Покровської церкви. Малюнок автора 1978 р. Тому рамена архітектурного хреста сприйма ються невеликими капличками при централь ному монументальному об’ємі. В інтер’єрі домінує висотно розвинений простір центральної бані (висота до зеніту світлового ліхтаря 34 м). Просторові дільниці з’єднуються арками вертикальних пропорцій. Унаслідок невеликих розмірів цих арок цент ральний простір виглядає дещо ізольованим від бічних рамен. У центральному об’ємі пе рехід від четверика до восьмерика виконано за допомогою пандативів, а в бічних раменах перехід від основних об’ємів до підбанників — за допомогою зрізаних восьмилоткових склепінь. Принцип побудови внутрішнього простору бічних рамен — також висотний. Інтер’єр добре освітлено завдяки тому, що в кожній грані бічних рамен та центрального восьмерика в глибоких нішах влаштовані ве ликі прямокутні вікна. Розписів та іншого декору в інтер’єрі нема. Іконостас не зберігся. Зовнішній декор багатий і тонко проробле ний. Наріжні пілястри центрального четверика рустовані, ребра центрального восьмерика підкреслені спареними півколонами зі спро щеними іонічними капітелями, наріжники бічних рамен оформлені пілястрами римо доричного ордера, під карнизом проходить доричний фриз зі своєрідно трактованими тригліфами. Віконні наличники мають трикутні сандрики у формах доричного ордера. Тра диційна для України форма дверних отворів (зі зрізаними верхніми кутами) поєднується з пишними й тонко проробленими лучковими сандриками над ними. Для пам’ятки харак терні також масивні розкріповані багатооб ломні карнизи. Все це видає руку майстра, добре обізнаного зі зразками пізнього рене сансу та раннього класицизму в архітектурі Західної Європи, зокрема Франції. Загалом, Покровська церква у Дігтярівці — унікальна пам’ятка архітектури доби Гетьман щини, що засвідчує тісні зв’язки з тогочасною

162

Південний фасад церкви. Проект реставрації

План другого ярусу церкви. За В.Вечерським європейською архітектурою. Об’ємно–просто рова структура пам’ятки повторює улюблений в Україні тип п’ятидільної п’ятиверхої хрещатої церкви. Західноєвропейські впливи проявилися в характері декору і в особливостях архітектур них форм центрального верху. Баня центрального верху до середини ХХ ст. не збереглася, а бічні бані збереглися не у первісному вигляді, оскільки були перероб лені у другій половині ХІХ ст.

Чернігівська область № 66–Чг. 1999 р. за рішенням Уряду її внесе но в Перелік визначних пам’яток, які перед бачається відтворити.

Інтер'єр центральної бані церкви. Фото автора 1985 р.

Джерела 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 133–136. 2. Вечерський В. До питання про нацiональний стиль в архiтектурi України XVII–XVIII ст. // Архiтектурна спад щина України. — Вип. 1. — К.: Українознавство, 1994. — С. 102–113. 3. Картины церковной жизни Черниговской епархии из IX–вековой ее истории. — К., 1911. — С. 114. 4. Описание Черниговской губернии. Прибавление к «Черниговским епархиальным известиям». — Черни гов, 1872. — С. 269. 5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 639.

54. Новгород–Сіверський район, с.Кірове. Церква Св. Трійці

Інтер'єр бічного верху. Фото автора 1985 р. Церкву поступово зруйновано впродовж 1960–х — 1990–х рр. з ініціативи місцевого голови колгоспу за підтримки районного і об ласного керівництва правлячої Комуністичної партії. У кінці 1950–х рр. пам’ятку дослідили київські реставратори під керівництвом Г.І.Говденка. Вони здійснили її фіксацію та опрацювали проект реставрації. Цей проект не реалізовано, але він зберігся і може слу гувати основою для відтворення пам’ятки. 1989 р. руїни Покровської церкви було пос тавлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним

Однобанний мурований храм тетраконхо вого типу стоїть на рівному місці у центрі села, яке первісно називалося Рикове. Відіграє ком позиційну роль архітектурної домінанти. Споруджено в 1772–1773 рр. невідомим майстром за зразком Вознесенської церкви у Коропі на замовлення графа Кирила Розу мовського, колишнього гетьмана, котрий на той час володів селом. За радянської доби церква була закрита, не використовувалася і зазнала руйнувань. Належить до типу баштоподібних квадри фолієвих тетраконхів. До центрального ку бічного об’єму, увінчаного банею, прилягають чотири екседри. Їх висота сягає половини висоти центрального об’єму. Четверик завер шено трикутними фронтонами з овальними вікнами у тимпанах. Архітектура Троїцької церкви має харак терні особливості: аркам надано злегка стрілчасту форму; в екседрах влаштовано круглі вікна; всі перемички (віконні та дверні) — лучкової форми. Над вікнами і дверима ек седр — трикутні сандрики; вікна облямовані «вухастими» наличниками, форма яких харак терна для пізнього бароко. Загальний піра мідальний силует споруди досить динамічний, зі ступінчастим наростанням мас до централь ної бані. Баня — світловий восьмерик, що несе зімкнуте восьмилоткове склепіння банястого характеру. Церква мурована з червоної цегли слаб кого випалу на вапняно–піщаному розчині, первісно була потинькована й побілена (на фасадах тиньк утрачено). Дахи й покриття бані та ексерди були втрачені протягом 1970–х рр. Всередині розписів немає, іко ностас не зберігся.

163

Чернігівська область Троїцька церква у с.Кірове цінна як рідкісний зразок тетраконхового храму, що дійшов до нашого часу хоча із втратами, про те без жодних перебудов. З 1989 р. вона є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 65–Чг. Джерела: 1. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98. 2. Вечерський В. Тетраконхові храми Чернігівщини у контексті світової архітектури // 1000 років Чернігівській єпархії. Тези доповідей церковно–історич ної конференції. — Чернігів: Сіверянська думка, 1992. — С. 88–91 3. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 23–27. 4. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Т. 1: Стародубский полк. — К., 1888. — С. 216. 5. Описание Черниговской губернии // Прибавления к Черниговским епархиальным известиям. — 1872. — С. 306. 6. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 805–806.

Троїцька церква у Кіровому. Фото 1960–х рр.

Фрагмент Троїцької церкви. Фото автора 1985 р.

164

55. Носівка. Церква Св. Трійці Мурований храм тетраконхового типу стоїть на центральному майдані Носівки. Посідає острівне становище, потрапляє на вісі кількох вулиць, тож раніше був важливою архітектурною домінантою. Храм утратив цю роль після руйнування бані та дзвіниці в ра дянську добу. Збудовано в 1765 р. (за іншими відомос тями — в 1772 р.) артіллю ніжинських майстрів на замовлення місцевого священ ника Мусія Яковича Лукашевича. На захід від церкви у 1780–х рр. була зведена двоярусна мурована дзвіниця (не збереглася). У 1811 р. церкву ремонтували: заново потинькували фасади, дахи вкрили бляхою. У другій поло вині ХІХ ст. з трьох боків перед входами при будували дерев’яні тамбури, а зі східного бо ку — маленьку дерев’яну ризницю. У 1960–х рр. церковна баня була зруйнована, а пам’ятку став використовувати під склад місцевий ри нок. Фахові реставраційні роботи на пам’ятці не проводилися. Троїцька церква належить до архітектур ного типу простих тетраконхів, без виявленого в зовнішніх об’ємах четверика. Чотирипелюст ковий план злегка витягнутий уздовж вісі захід–схід. До центрального підбанного четве рика за сторонами світу прилягають чотири екседри, перекриті конхами. Півциркульні підпружні арки за допомогою плоских трикут них пандативів несли світловий восьмерик,

Чернігівська область

Троїцька церква у Носівці. Фото автора 1987 р.

Троїцька церква. Фото О.Женжери 2004 р.

План церкви за обмірами автора

Загальний вигляд Троїцької церкви. Фото початку ХХ ст.

увінчаний гранчастою банею сферичних об рисів. Після руйнування бані низ восьмерика було зашито плоскою стелею. Характерною особливістю цієї пам’ятки є сегментна, а не півциркульна, форма екседр у плані, неоднакова кількість підпружних арок, і, відповідно, глибина вім: з півдня і півночі — по дві арки, а зі сходу й заходу — по три. Ці додаткові арки й зумовили деяку видовженість цієї загалом центричної будівлі. На фасадах місця прилягання екседр одна до одної акцентовані приставними колонами — по дві біля кожного кута. Вони виконані спро щено, лише з натяками на іонічні капітелі й бази, проте з ентазисом. Ці колони дещо полегшують масивність кутових частин храму, які викону ють конструктивну функцію пілонів, що гасять розпір підпружних арок. Для забезпечення ста тичної рівноваги підпружні арки на рівні п’ят мають парні залізні затяжки, а товщина стін доведена до 1,6 м. Вони муровані з місцевої цегли формату 30 х 14 х 5 см. на вапняно піщаному розчині ланцюговою системою, зовні й усередині потиньковані й побілені. Інтер’єр храму був добре освітленим, оскільки в кожній грані підбанника було велике вікно, а в кожній екседрі, окрім східної, обабіч дверей влаштовано великі вікна вертикальних

165

Чернігівська область пропорцій. Усі дверні й віконні отвори мають лучкові перемички. Декор інтер’єру включає го ризонтальний гурт, що відділяє площини стін від конх, а також профільовані тяги, які підкрес люють основні конструктивні елементи — підпружні арки й відповідні їм пілястри. Зберег лися також залишки олійних мальовань ХІХ ст. Фасадний декор характерний для другої половини XVIII ст. Він багатший, ніж декор інтер’єру. Площини екседр розчленовано пілястрами, у кожному пряслі міститься отвір або ніша, що облямовується лиштвою склад них барокових обрисів із виділеним замковим каменем та лучковим сандриком. Стіни завер шені розкріпованим антаблементом. Округлі форми екседр та контрастні щодо них різкі ак центи наріжних колон створюють ефектну світлотіньову гру на фасадах. Об’ємно–просторове вирішення тетра конхового храму з окремо поставленими куто вими колонами є унікальним прикладом в ук раїнській архітектурі. У цьому вбачається вплив палацової архітектури доби бароко. Ри си яскраво виявленої своєрідності ставлять Троїцьку церкву в Носівці у шерег найдовер шеніших зразків архітектури пізнього бароко. З 1989 р. вона є пам’яткою архітектури місце вого значення з охоронним № 39–Чг. Джерела: 1. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98. 2. Вечерський В. Тетраконхові храми Чернігівщини у контексті світової архітектури // 1000 років Чернігівській єпархії. Тези доповідей церковно–історичної конферен ції. — Чернігів: Сіверянська думка, 1992. — С. 88–91 3. Историко–cтатистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1876. — Кн. 7. — С. 413. 4. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 28. 5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 806. 6. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 1006. — Арк. 1.

Зводила будівлю артіль тих самих майстрів, котрі в цей час будували поблизу Спасо–Пре ображенський собор та Миколаївську церкву. Будівля прямокутна в плані; приміщення першого поверху перекрито циліндричним склепінням із розпалубкою над дверима, а підвал — коробовим склепінням. В інтер’єрі стіни основного обсягу й підвалу мають чис ленні аркові ніші. Відсутність слідів опалення свідчить про суто господарське призначення споруди. Фасади вирішено лапідарно: на ку тах — пілястри, причілкові стіни увінчано висо кими фігурними фронтонами. Єдиним елемен

Полкова скарбниця в Прилуках. Фото О.Женжери 2004 р.

56. Прилуки. Полкова скарбниця Одноповерхова з підвалом однокамерна мурована будівля (кам’яниця) міститься в істо ричному середмісті Прилук у межах колишньої фортеці. З огляду на мініатюрні розміри не відіграє важливої композиційної ролі в забудові. Споруджена в 1720–х рр. на території Прилуцької фортеці за наказом чигиринсько го, а з 1714 р. — прилуцького полковника Гна та Ґалаґана (?–1748) як сховище зброї і поро ху фортечного гарнізону. Від цього отримала друге найменування — арсеналу Ґалаґана.

166

Фасад, план і поперечний переріз полкової скарбниці. За М.Цапенком

Чернігівська область том архітектурного декору споруди є карниз із поребриком. Первісно споруду зовні та в інтер’єрі було потиньковано й побілено. Дах щипцевий, з переломом. Будівля зазнала нез начних перебудов у XIX ст. Реставрація завер шена 1989 р. Нині цей рідкісний зразок типоло гічної групи кам’яниць є пам’яткою архітектури національного значення з охоронним № 834. Джерела: 1. Памятники градостроительства и архитектуры Украин ской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 289–290. 2. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 643.

підбанника здійснено за допомогою сферич них пандативів. Циліндричний підбанник не се сферичну баню. Рамена перекриті зімкне ними склепіннями і мають світлові восьмери ки, перекриті зімкненими восьмилотковими склепіннями. В інтер’єрі, як і на фасадах, та кож підкреслено вертикальну спрямованість композиції. Цьому сприяють високі ніші, в яких розміщені вікна у два яруси. Собор муровано з цегли на вапняно–піща ному розчині. Зовнішні стіни основних об’ємів мають товщину 1,9–2,2 м. Товщина стін вбудо ваних круглих кутових камер близько 1 м. Стіни

57. Прилуки. Спасо–Преображенський собор Дев’ятикамерний, хрещатий, п’ятибанний мурований собор розташовано в історичному центрі Прилук у межах колишньої фортечної цитаделі. Зараз собор є головною місто будівною домінантою. Будівництво розпочато 1710 р. на кошти полковника Гната Ґалаґана, котрий похований у крипті під собором. За взірець будівникам правив Троїцький собор Густинського монас тиря (1672–1676 рр.). Освячено собор 1720 р. У 1781 та 1834 рр. він потерпів від пожеж. Після останньої пожежі під час ремонту змінено фор ми дахів і бань, які отримали сферичні гран часті куполи з ліхтариками замість первісних грушовидних, із ковнірами й перехватами. П’ять просторових дільниць споруди, за вершених куполами, утворюють в плані рівно раменний хрест (габарити в плані 24 х 25 м) із п’ятигранними раменами. У його міжрукав’ях — невеликі циліндричні об’єми, завершені сфе ричними покриттями. Ці об’єми на третину нижчі, ніж рамена, що надає композиції будівлі певної центричності й пірамідального характе ру. Зовні вертикальна спрямованість компо зиції підкреслена архітектурним вирішенням фасадів: видовженими пропорціями вікон, ніш, масивними наріжними пілястрами. Карниз, розркіпований на пілястрах, має незначний ви нос і не перешкоджає вертикальному рухові мас. Віконні отвори і ніші декоровані в кожному ярусі по–різному. У першому ярусі — ніші зі зрізаними кутами мають тонке рельєфне об лямування. Вище розташовані вікна другого і третього ярусів. Вони вузькі, з трицентрови ми перемичками, облямовані лиштвою і увін чані трикутними й лучковими сандриками. В інтер’єрі п’ять просторових дільниць об’єднано за допомогою високо піднятих підпружних арок. Вони мають злегка стрілчасту форму. Перехід від підпружних арок центрального квадрата до світлового

Спасо–Преображенський собор у Прилуках. Фото О.Женжери 2004 р.

План Спасо–Преображенського собору

167

Чернігівська область зовні та в інтер’єрі потиньковані й побілені. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Хрести позолочені. Спасо–Преображенський собор у Прилу ках завершує лінію розвитку дев’ятикамерних п’ятиверхих соборів. Цей архітектурний тип, що сформувався після Визвольної війни 1648–1654 рр., був найпоширенішим на пер шому етапі розвитку архітектури доби Геть манщини. Прилуцький собор — зразок майже класичної лаконічності й урівноваженості архітектурних форм у рамках перехідної стилістики від українського відродження до бароко. Як пам’ятка архітектури національно го значення має охоронний № 833. Протягом 1967–1982 рр. проведено реставраційні робо ти (архітектор М.Говденко). Джерела: 1. Памятники градостроительства и архитектуры Украин ской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 290–291. 2. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 769.

58. Прилуки. Церква св. Миколи Мурована церква зального безбанного типу з гранчастою апсидою і дзвіницею над бабинцем стоїть в історичному середмісті поряд зі Спасо–Преображенським собором. Дзвіниця належала до собору, а Миколаївська церква була «при дзвіниці». Споруджено у 1720 р. на кошти прилуцько го полковника Гната Ґалаґана артіллю майстрів, котрі будували Спасо–Преображенський собор. У 1817 р. споруда потерпіла від пожежі, після чого дзвіниця внаслідок ремонту отримала кла сицистичний декор фасадів: пілястри тоскансь кого ордера, трикутні фронтони, карнизи на модульйонах. Старі аркові вікна церкви були розтесані, а над нею влаштували декоративну баню. Протягом радянської доби пам’ятка заз нала значних руйнувань. Реставрацію заверше но у 1986 р., після чого в церкві був улаштований художній відділ місцевого краєзнавчого музею. Однонавова прямокутна у плані зальна церква з гранчастим вітарем перекрита ци ліндричним склепінням із розпалубками над вікнами. Вівтар має конхове склепіння. В ін тер’єрі церкви (на склепінні й віконних укосах) частково зберігся олійний розпис. Фасади завершує карниз невеликого ви носу. Причілкові стіни увінчані високими фігурними фронтонами барокового характеру, з пластичними волютами. Об’єм церкви пок риває стрімкий щипцевий дах із переломом. Вівтар накритий високим наметовим дахом, також із переломом.

168

Дзвіниця, що прилягає до об’єму церкви з заходу, двоярусна. Перший ярус — четверик, на ньому стоїть циліндричний об’єм з аркови ми отворами дзвонів за сторонами світу. За вершує дзвіницю високий багатоярусний ку пол з люкарнами. Перший ярус дзвіниці перек ритий коробовим склепінням із розпалубками. Споруда мурована з цегли на вапня но–піщаному розчині, зовні й усередині по тинькована і побілена. Дахи й баня по де рев’яних кроквах і кружалах укриті покрівель ною сталлю і пофарбовані в зелений колір. Ця пам’ятка є рідкісним для Лівобережжя типом споруди, де поєднується безбанна зальна церква з дзвіницею. Таких мурованих храмів у цілому в Україні відомо небагато. Це Михайлівська церква 1666 р. у Переяславі, Анастасіївська церква 1717 р. у Глухові (не збереглася) та Миколаївська церква в Прилу ках. Взірцем для всіх цих храмів була Іллінська церква Богдана Хмельницького в Суботові 1653 р. Було б дуже заманливим вивести ґене зу цього типу храмів від схожих за розплану вально–просторовими характеристиками ук раїнських дерев’яних церков «хатнього» типу, поширених на Поліссі й Буковині. Проте вив чення культової мурованої архітектури Право бережжя й західних реґіонів України дозволяє нам вивести ґенезу цього типу храмів від неве ликих мурованих костелів зального типу, дуже поширених на західних теренах як у XV–XVI ст., так і в добу Гетьманщини.

Миколаївська церква у Прилуках. Фото О.Женжери 2004 р.

Чернігівська область Як пам’ятка архітектури національного значення Миколаївська церква має охорон ний № 835. Джерела: 1. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С. 2. Вечерський В. До питання типології української цер ковної архітектури доби Гетьманщини // Українська ака демія мистецтва: Дослідницькі та науково–методичні праці. — Вип. 8. — К., 2001. — С. 129–136. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 289. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 450.

59. Прилуцький район, с.Полонки. Церква св. Михайла Тридільна триверха мурована церква розташована на березі р.Удаю серед дерев. Споруджена у кінці ХVII — на початку XVIII ст. Первісно, ймовірно, була тридільною, одно верхою. У 1777–1779 рр. на замовлення О.Шила церкву перебудовано: зведено де коративні верхи над вівтарем та бабинцем, аркові вікна облямовані «вухастими» налич никами з виділеними замковими каменями та трикутними сандриками. Пам’ятка не зазнала перебудов протягом ХІХ–ХХ ст., тож добре зберегла архітектурні форми XVIII ст. Будівля строго симетрична, тридільна. Складається з квадратової у плані нави та гранчастих бабинця і вівтаря. Бабинець і вівтар перекриті зімкнутими склепіннями, що переходять у циліндричні. Над навою — ма сивний світловий восьмерик, що несе зімкнуте восьмилоткове склепіння. Перехід від четве рика до неправильного витягнутого в поздо вжньому напрямку восьмерика здійснено за допомогою плоских трикутних пандативів. У бабинці є хори, влаштовані по дерев’яних балках. В інтер’єрі домінує висотно розкритий простір центральної дільниці. Церква має ду же товсті стіни, в яких розміщено численні глибокі ніші різних розмірів. Дверні укоси сильно розширені досередини. Бані мають барокові обриси з ковніром (перехватом) у нижній третині і декоративни ми маківками на глухих ліхтариках. Вони укриті покрівельною сталлю по дерев’яних кружалах. На фасадах зберігся декор, що відносить ся до першого будівельного періоду (кінець ХVII — початок XVIII ст.): це пояс прямокутних профільованих багатоуступчастих ніш і три портали. До другого будівельного періоду (1777–1779 рр.) відносяться віконні наличники і сандрики, а також окремі деталі порталів. Західний портал акцентовано нішами обабіч нього. Його декор вирізняється ускладненістю профілювання і невибагливими ліпними прик

Михайлівська церква у с.Полонках

Північний фасад і план Михайлівської церкви за обмірами П.Макушенка 1960–х рр.

169

Чернігівська область расами, вписаними в надпортальні сандрики. В інтер’єрі декор відсутній. Іконостас істори ко–мистецької цінності не має. Споруда не має головного й другорядних фасадів і розрахована на круговий огляд. Це — одна з найдовершеніших тридільних церков доби Гетьманщини. Як пам’ятка архітектури на ціонального значення має охоронний № 1786. Джерела: 1. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — 326–327. 2. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 454–455.

різноспрямована шалівка (горизонтальна і скісна), дощата фігурна лиштва на вікнах, карнизи з наскрізним різьбленням, смуга сухариків на західному фасаді. Пам’ятка не перебудовувалася, використовується за пря мим призначенням. Втрачені тільки глухі ліхтарі й маківки, що вінчали купол і шатро дзвіниці. Михайлівська церква в Буянках від 1989 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 69–Чг.

60. Ріпкинський район, с.Буянки. Церква св. Михайла Дерев’яна церква стоїть на пагорбі в цен трі села і є його архітектурною домінантою. Збудована 1888 р. на місці старого дерев’яного храму менших розмірів. Проект дерев’яної церкви місткістю 500 чоловік розробив у 1887 р. кондуктор О.Михайлов з використанням так званого зразкового проекта. В основу була покладена розпланувально–просторова струк тура старої Михайлівської церкви. Поряд містилася мурована тепла Петро павлівська церква та панський двір з великим мурованим садибним будинком початку ХІХ ст. (не збереглися). Зараз на схід від церкви стоїть одноповерховий дерев’яний будинок колишньої церковно–парафіяльної школи кінця ХІХ ст. Церква однобанна, хрещата в плані, п’ятизрубна, з гранчастою апсидою і ризниця ми обабіч неї, з двоярусною дзвіницею типу «восьмерик на четверику» на західному фа саді. Над середохрестям за допомогою комбінації з плоских трикутних пандативів та зрізаної чотиригранної піраміди поставлено зменшений світловий восьмерик струнких пропорцій, увінчаний гранчастим шоломо видним куполом. Конструкція переходу від четверика до восьмерика, що походить від традиційного українського «залому», зовні не виявлена, оскільки над середохрестям в ос нові восьмерика влаштовано приземистий декоративний четверик. Бічні рамена архітек турного хреста завершені трикутними фрон тонами. Дзвіниця увінчана шатром. В інтер’єрі всі компартименти поєднані широкими вирізами трапецієвидних обрисів. Настінні олійні мальовання та іконостас істо рико–мистецької цінності не мають. Пам’ятка має стрункі пропорції завдяки високому цегляному цоколю, рівновисокості основних об’ємів, витягнутим угору восьмери кам верху та дзвіниці. Декор дуже стриманий:

170

Михайлівська церква в Буянках

План Михайлівської церкви за обмірами автора

Західний та південний фасади Михайлівської церкви. Проектний кресленик 1887 р. А.Михайлова

Чернігівська область Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 10–14. 2. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 454. 3. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 22–Б. — Спр. 93. — Арк. 3–6. 4. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 26. — Спр. 61.

61. Ріпкинський район, с.Грабів. Церква Св. Трійці Дерев’яна церква на цегляному підмурку розташована на невеликому підвищенні у центрі села. До 1930–х рр. була його ар хітектурною домінантою. Проект церкви розро бив кондуктор О.Михайлов у 1895 р. з деяким переопрацюванням «зразкового проекту» парафіяльної церкви. Проект затвердив чер нігівський губернський архітектор М.Д.Мар келов. За цим проектом церкву збудували протягом 1896 р. Первісно церква була подібною до Ми хайлівської церкви у с.Буянках — хрещатою в плані, п’ятизрубною, одноверхою, з гран частим вівтарем і ризницями обабіч, з дзвіни

Троїцька церква у Грабові

План Троїцької церкви за обмірами автора

Південний фасад і поздовжній переріз Троїцької церкви. Проектний кресленик 1895 р. О.Михайлова цею типу «восьмерик на четверику» на за хідному фасаді. Світловий восьмерик із гран частою банею сферичних обрисів і маківкою був поставлений над середохрестям за допо могою перехідної конструкції, що включала зрізану чотиригранну піраміду та плоскі трикутні пандативи. Таким же чином було влаштовано перехід від четверика до восьмерика в дзві ниці, увінчаній шатром. Проте ця перехідна конструкція не була виявлена у зовнішніх фор мах. У 1930–х рр. верх церкви й восьмерик дзвіниці були зруйновані. Тож зараз рамена церкви накриті щипцевими дахами. В інтер’єрі компартименти за допомогою широких трапецієвидних арок об’єднані в ці лісний простір, що має глибинно–вісьове розкриття. Мальовань в інтер’єрі немає, іко ностас мистецького інтересу не становить. Зовні будівля виглядає статичною і нероз членованою завдяки компактному компону ванню об’ємів однакової висоти. Декор на фасадах відсутній, проте певного декоратив ного ефекту додає графічний рисунок верти кальної і горизонтальної шалівки у поєднанні з віконною лиштвою. Троїцька церква у Грабові з 1989 р. є па м’яткою архітектури місцевого значення з охо ронним № 71–Чг. Джерела: 1. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 805. 2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1232. — Арк. 2–3. 3. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1245.

171

Чернігівська область 62. Ріпкинський район, с.Даничі. Михайлівська церква Дерев’яна церква стоїть на рівному місці при в’їзді в село з боку містечка Ріпок край ста ровинного шляху з Ріпок на Любеч. Відіграє композиційну роль архітектурної домінанти. Збудована в 1890–х рр. (точна дата не встанов лена) на підставі доопрацьованого в чернігівсь кому губернському правлінні «зразкового про

Михайлівська церква у Даничах. Фото О.Женжери 2004 р.

екту» у так званому єпархіальному стилі, як і більшість тогочасних парафіяльних храмів. Церква складена із соснового брусу на цегляному підмурку. Вона хрещата в плані, п’ятизрубна, одноверха, з гранчастим вівта рем і ризницями обабіч, з високою двоярус ною дзвіницею на західному фасаді. Загальна композиція статична й урівнова жена, проте східному фасаду властива певна динаміка, зумовлена ступінчастим наростан ням мас до центру за рахунок пониження об’ємів ризниць. Габарити центрального світлового восьме рика менші, ніж розміри підкупольного квад рата. Тож перехід влаштовано за допомогою зрізаної чотиригранної піраміди та трикутних пандативів, що, одначе, не відбилося на зовнішніх формах пам’ятки. В інтер’єрі всі ком партименти з’єднані трапецієвидними арками. Рамена мають плоскі стелі по дерев’яних балках, накриті щипцевими дахами під бляхою, з трикутними фронтонами на фасадах. Дзвіниця належить до типу «восьмерик на четверику». Восьмерики церковного верху та дзвіниці ідентичні, завершені дуже винесеними вперед й енергійно прорисованими кокошни ками й увінчані шатрами. Ці архітектурні еле менти є ключовими, визначаючи архітектурну своєрідність цього храму. Фасадний декор досить скромний: під карнизом проходить дерев’яний набірний фриз; великі прямокутні вікна облямовані дощатою лиштвою простого профілю з трикутними сандриками, отвори восьмериків мають складніші за рисунком трикутні сандрики. Будівничі храму раціональ но використали декоративні можливості різноспрямованої шалівки: горизонтальної, вертикальної, скісної. За радянської влади церква була закрита, іконостас знищений. На початку 1990–х рр. її повернули церковній громаді й відремонтува ли. З 1989 р. вона є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 70–Чг. Джерела: 1. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 454.

63. Ріпкинський район, смт Любеч. Кам’яниця Полуботка

План церкви за обмірами автора

172

Мурована з цегли невелика споруда стоїть у парку на високому березі Дніпра в межах колишньої садиби Полуботків та їхніх спад коємців графів Милорадовичів. Споруджена на початку XVIII ст. Кам’яниця одноповерхова з підвалом, прямокутна в плані, складається з основного приміщення і передпокою, по діленого майже навпіл: друга, менша частина

Чернігівська область Руїни кам’яниці. Фото О.Женжери 2004 р. Кам’яниця Полуботка в Любечі. Рисунок О.Сластіона 1895 р. План першого поверху кам’яниці. За обмірами 1950–х рр. містить сходи, що ведуть у підвал. Відповідно до цього причілок має двоє дверей. Декора тивне оформлення фасадів лаконічне: спарені пілястри акцентують кути будівлі й місця при лягання внутрішніх стін до фасадних; стіни увінчує карниз; вікна мають лучкові перемички й прості наличники з лучковими сандриками. Під вікнами містяться фігурні ніші. Відкоси й чверті віконних і дверних отворів зруйновані, але збереглися залізні ковані петлі від вікон ниць, якими вікна закривалися ізсередини, петлі дверей і гнізда від дверних засовів. Дверний отвір, що веде до підвалу, мав подвійні двері й три засови. Це, а також відсутність слідів пічного опалення, свідчить про господарське, а не житлове чи адміністра тивне призначення цієї будівлі. Головне приміщення перекрито зімкне ним склепінням, п’яти якого розташовані дуже низько — на рівні підвіконня, тому над отвора ми вікон, дверей і ніш утворені розпалубки. Передпокій перекрито коробовим склепінням, у сходової камери — похиле коробове склепіння. Склепіння мають залізні затяжки, заанкерені в муруванні стін. Такі ж затяжки з анкерами є у товщі стін. Стіни дуже масивні, муровані з цегли формату 29 х 14 х 6,5 см., дуже поганого випалу, ланцюговою системою на вапняно–піщаному розчині. Первісно стіни зовні та в інтер’єрі були потиньковані й побі лені. Будівлю накривав вальмовий дах із зало мом по дерев’яних кроквах, первісно укритий тертицями, згодом залізом (згорів у 1943 р.). Споруда належить до рідкісної типо логічної групи кам’яниць — господарських будівель для зберігання цінностей і зброї. Збереглася частково. Основні руйнування датуються 1943 р. та другою половиною ХХ ст. Є проект реставрації пам’ятки, розроблений інститутом «Укрпроектреставрація». Кам’я ниця Полуботка, яка є пам’яткою архітектури національного значення (охоронний № 862), включена до урядової програми відтворення втрачених пам’яток.

Чоло й причілок кам'яниці. За обмірами 1950–х рр.

Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 146–147. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 328. 3. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — С. 97. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 645.

173

Чернігівська область 64. Ріпкинський район, смт Любеч. Спасо–Преображенська церква Мурована однобанна церква стоїть у цен трі Любеча. Західним фасадом виходить на центральну Червону (колишню Базарну) пло щу. Поздовжня вісь храму перпендикулярна до вісі головної вулиці містечка. Будівля є ар хітектурною домінантою в забудові історич ного середмістя. Храм збудований коштом графа Григорія Павловича Милорадовича як родинна усипаль ниця. Закладений 1811 р., освячений 1817 р. За типом є купольною ротондою з прилеглими за сторонами світу чотирма портиками спроще ного тосканського ордера. У 1850–х рр. західний портик розібрали, прибудувавши на томість видовжене західне рамено з дзвіницею (не збереглася) та новим чотириколонним пор тиком головного входу. За радянської доби церква стояла закритою, втратила дзвіницю та зазнала інших руйнувань. У 1980–1982 рр. проведено консерваційні роботи, а в 1997 р. завершено реставрацію. В деяких літературних джерелах та в державних списках (переліках) пам’яток ця споруда фігурує під помилковим найменуванням як Воскресенська церква. Будівля піднята на високий цоколь. Усі портики (крім східного) — чотириколонні. Східний портик — це дві тричвертні колони в антах. Колони без ентазиса. Усі портики увінчані трикутними фронтонами. Стіни русто вані на всю висоту, прорізані великими прямо кутними вікнами без облямувань. Стіни завер шує гладенький фриз і карниз на дентикулах. Масивна сферична баня спирається на ни зенький глухий циліндричний підбанник. Центральне приміщення храму — ротон да з кільцевим обходом, перекрита банею. Баня подвійна. Внутрішня баня, мурована з цегли, спирається на кільцевий повний ан таблемент римо–доричного ордера. Його несуть 16 колон цього ордера, а також чоти ри пілони, розміщені на діагональних вісях. До двох східних пілонів прилягають диякон ник і жертовник, у двох західних пілонах — сходи на хори. Описана структура формує центральний ротондальний простір, навколо якого влаштовано кільцевий обхід. Цей обхід плоским перекриттям по дерев’яних балках поділено на два яруси; на горішньому влаш товано низенькі хори. В інтер’єрі ротонди па нує напівтемрява, оскільки баня не має ден ного освітлення і світло приникає через вікна у зовнішніх стінах та через інтерколумнії підбанної колонади. Декор західної прибудови 1850–х рр. де що відміннний від декору первісних частин храму: стіни розчленовані пілястрами, над вікнами — плоскі аркові ніші, облямовані ши рокими архівольтами.

174

Спасо–Преображенська церква в Любечі. Фото О.Женжери 2004 р.

Вигляд церкви з південного сходу. Фото О.Женжери 2004 р. Церква мурована з місцевої цегли фор мату 28 х 14 х 5 см. на вапняно–піщаному розчині. У прибудові 1850–х рр. використано цеглу меншого формату — 25 х 12 х 6 см. Фа сади побілені, стіни в інтер’єрі потиньковані. Мальовань немає, іконостас утрачений. Стелі плоскі, по дерев’яних балках, підлога з до щок. Дахи щипцеві, по дерев’яних кроквах, баня по дерев’яних кружалах, укриті покрі вельною сталлю. Лаконічні, монументальні форми пам’ятки ставлять її в шерег найкращих взірців ротон дальних храмів України. Крім того, це одна з найоригінальніших пізньокласицистичних (ампірних) будівель на Лівобережжі. Як па м’ятка архітектури національного значення має охоронний № 1788. Джерела: 1. Описание Черниговской губернии // Прибавления к Чер ниговским епархиальным известиям. — 1872. — С. 468. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 327–328. 3. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис кусство, 1967. — С. 126–127. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 655. 5. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 994. — Арк. 1.

Чернігівська область 65. Ріпкинський район, с.Незаможне. Церква св. Миколи Дерев’яна безбанна церква міститься на рівнинній місцевості у центрі села, первісна назва якого — Борисоглібівка. Оточена висо кими деревами, південним фасадом звернена до сільського майдану. Закладена 24 травня 1843 р. замість попе редньої однойменної дерев’яної церкви, відо мої за документами з 1780 р. Первісно спору да була тридільною одноверхою, з західним притвором, над яким підносилася дзвіниця. На початку ХХ ст. до центральної дільниці з півдня і півночі прибудовані невеликі притво ри на кшталт веранд, значно вужчі й нижчі від основних об’ємів храму. У 1930–х рр. церкву було закрито. При цьому зруйнували церков ний верх та дзвіницю над західним притвором, а всю будівлю накрили двосхилим дахом і пристосували під сільський клуб. Всі дільниці церкви прямокутні в плані, поєднані між собою великими отворами. Вікна й двері — з арковими перемичками. Церква складена з соснового брусу на високому цег ляному цоколі, підлога з дощок, перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Дах щипцевий, з високими трикутними фронтонами на західному й східному фасадах, укритий покрівельною сталлю. Фасади ошальовані дошками горизонтально в стик. В інтер’єрі стіни побілено. Розписи та іконостас не збе реглися. На стіні вівтаря прочитується напис, що фіксує дату заснування церкви, яка під тверджується літературними джерелами. Єдиним декоративним елементом, що на дає споруді стилістичної визначеності, є дощана віконна лиштва з розірваними сандриками — цілком у формах історизму середини ХІХ ст. Пам’ятка виявлена й обстежена автором у 1989 р. За результатами досліджень включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не пос тавлена на державний облік і не внесена до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України.

Миколаївська церква у с.Незаможне

66. Ріпкинський район, с.Скитьки. Вітряк Баштоподібний дерев’яний вітряк голланд ського (шатрового) типу стоїть на пагорбі се ред поля за селом Скитьки Смолигівської сільської ради. Споруда домінує в ландшафті, добре проглядаючись із відстаней до 2 км., у т.ч. з автошляху Чернігів–Любеч. Вітряк точно не датований, орієнтовно — кінець ХІХ — початок ХХ ст. Він складається із двох частин: корпуса у вигляді високої вось мигранної зрізаної піраміди та поєднаної з ним за допомогою поворотного круга голови (шатра) — невисокого призматичного об’єму, основою якого є прямокутник зі зрізаними кутами. Голова накрита вальмовим дахом на чотири схили. У голові міститься головний горизонталь ний вал, до якого з одного боку прикріплені чотири крила (махи аба шмиґи), а на другому кінці він за допомогою дерев’яного великого трибу (шестірні) та малого трибу поєднаний з вертикальним валом (сохою), що приводить

Вітряк у с.Скитьки

175

Чернігівська область у рух верхнє жорно. Жорна містяться у нижньо му ярусі корпусу. Голова вітряка повертається відповідно до напрямку вітру. Для цього у ниж ній її частині пропущено два бруси (перпенди кулярно до головного валу), до кінців яких із кожного боку кріпилися довгі жердини, зібрані при землі в один пучок (водило). За допомогою цього водила повертали голову вітряка. Споруда каркасна, ошальована дошками вертикально, дах укритий тертицями. Основою восьмерика є вертикальний зруб, висотою в п’ять вінців колод, рублених «в лапу». У верхній вінець цього зрубу в кутах упира ються стояки каркасу. Кожна грань має по два діагональні перехресні розкоси, а також горизонтальні в’язі. Це забезпечує жор сткість споруди. Усередині корпус розділено на три поверхи за допомогою плоских перек риттів по балках (настили не збереглися). Корпус має двоє дверей: одні вхідні, з рівня землі у західній грані, а другі — завантажу вальні у східній грані, поріг яких міститься на позначці +1,0 м над рівнем землі. Архітектура цього вітряка суто функціональна, без декору. Нахил стін усере дину (верхній поперечник корпусу на 1/3 мен ший від основи) й вертикальне шалювання на дають споруді стрімкого й монументального вигляду. Механізм добре зберігся. Загалом це рідкісний зразок виробничої споруди народної дерев’яної архітектури, що уцілів на місці. Ко лись вітряки такого типу були дуже поширені по всій північній половині Чернігівщини. Зараз їх майже не збереглося. Пам’ятка виявлена й обстежена автором у 1989 р., за результата ми досліджень включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська область»), проте досі не поставлена на дер жавний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

під ним, що датуються кінцем XVII ст. Ймо вірно, це рештки якоїсь споруди оборонного чи господарського призначення (на кшталт кам’яниці). Мурований храм збудовано 1786 р. коштом місцевих поміщиків Добронизьких замість дерев’яної церкви Різдва Христова, відомої з XVII ст. Тоді ж було надбудовано дзві ницю. Первісно мурований храм було освячено в ім’я Різдва Христового. У 1893 р. храм відбудовано після пожежі й освячено в ім’я Різдва Богородиці. При цьому окремо розташовані церква та дзвіниця були з’єднані одноповерховим переходом, що став правити за вхідний притвор. Церковна баня до пожежі вінчалася характерним ярусним вер хом грушовидної форми з глухим ліхтарем і маківкою. У 1893 р. замість нього влаштували гранчасту баню сферичних обрисів, яка збе реглася донині. Храм має тридільну структуру з прямокут ними бабинцем, навою і вітарем. Усі три ком партимента в плані мають пропорції так званого живого квадрата, ширина якого більша, ніж довжина, зі співвідношенням сторін 2 : . Внутрішня ширина нави була вихідним моду лем при розплануванні церкви. Бабинець і вівтар перекриті досить високими зімкнутими склепіннями й накриті щипцевими дахами, внаслідок чого на західному й східному фаса дах утворилися трикутні фронтони. Над четве риком нави підноситься масивний світловий восьмерик бані, що несе зімкнуте восьмилот кове склепіння. В інтер’єрі перехід від четверика до восьмерика виконано за допомогою плоских трикутних пандативів. У кожній грані восьмери ка влаштовано по одному вузькому арковому вікну. З бабинця у наву веде велика півциркуль

Джерела: 1. Прибєга Л. Традиційні млинарські споруди України: ти пологія, охорона та реставрація // Пам’ятки України: історія та культура. — 1998. — №3–4. — С. 53–59. 2. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етног рафія. — 1958. — №1. — С. 80–99. 3. Тищенко К. Механіка млинова // Пам’ятки України: історія та культура. — 1998. — №3–4. — С. 60–64.

67. Ріпкинський район, с.Суличівка. Церква Різдва Богородиці Мурована однобанна церква з дзвіницею стоїть на пагорбі в центрі села і є його архітек турною домінантою. Будівля складається з трьох різночасових об’ємів, згрупованих уз довж вісі захід–схід: дзвіниці, церкви та корпу са, який їх поєднує. Загальні габарити будівлі 31 х 9 м. Найдавнішою частиною пам’ятки є нижній ярус дзвіниці й прямокутний склеп

176

Церква Різдва Богородиці в Суличівці. Загальний вигляд

Чернігівська область

Церква Різдва Богородиці в Суличівці. Рисунок автора

Фрагмент церкви Різдва Богородиці

План церкви та підвалу під дзвіницею за обмірами автора

на арка. Розписів у інтер’єрі немає. Іконостас історико–мистецької цінності не становить. Збереглася вмурована в стіну мідна закладна таблиця з відповідним написом. Фасади вирішені лапідарно, без декору: всі компартименти однієї висоти; наріжники ак центовано пілястрами, стіни увінчано карнизом простого профілю, розкріпованим на пілястрах. Аркові вікна розташовані досить високо, в цент ральних пряслах поздовжніх фасадів над вікнами є плоскі аркові ніші, призначені для ікон. Дзвіниця — це двоярусна восьмигранна призма, увінчана шатром з ліхтариком і ма ківкою. Вхід до дзвіниці влаштовано у східній її грані, навпроти західного порталу церкви. На другому ярусі за сторонами світу про різані чотири аркові отвори дзвону. Перекрита дзвіниця високим восьмилотковим зімкнутим склепінням. Під дзвіницею є прямокутний підвал розмірами 3,58 х 3,43 м, перекритий коробовим склепінням. У східній його стіні є дверний отвір, в інших гранях — душники, що виходять у рівні землі на відповідні грані дзвіниці. Перехід, що з’єднує церкву з дзвіницею, довжиною близько 4 м, має плоску стелю по дерев’яних балках і щипцевий дах. Будівля мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, зовні та в інтер’єрі потинькована й побілена. Підвал під дзвіни цею має товщину стін 134 см., мурований із цегли формату 32 х 16 х 7 см. Товщина стін дзвіниці 124 см. Для церкви характерні суттєві

177

Чернігівська область відмінності в товщині стін, залежно від наван таження, яке на них припадає: поздовжні стіни нави, західна і східна зовнішні стіни мають тов щину 134 см., поперечні стіни нави — 104 см., поздовжні стіни бабинця і вівтаря — 122 см. Дахи, баня та шатро дзвіниці — по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю й пофарбовані в зелений колір. Суличівська церква є рідкісним на Лівобе режжі зразком мурованого храму архаїчного типу, з прямокутним вівтарем. Пам’ятка вияв лена і досліджена автором цієї книги в 1984 р. З 1985 р. вона має статус пам’ятки архітектури місцевого значення під охоронним № 34–Чг. Джерела: 1. Вечерский В. Два памятника XVIII в. на Черниговщине // Памятники архитектуры Украины (новые исследова ния). — К.: КиевНИИТИ, 1986. — С. 201–210. 2. Лазаревский А. Обозрение Румянцевской описи Мало россии. — Вып. 1. — Чернигов, 1866. — С. 21. 3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 705. 4. ЦДІАУК. — Ф. 1219. — Оп. 1. — Спр. 39. 5. ЦДІАУК. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 10616.

Механізм вітряка зберігся повністю. В 1960–х рр. до південної грані зробили ма леньку прямокутну в плані прибудову з дощок, в якій установили електромотор. Таким чином вітряк став використовуватися за прямим приз наченням, проте з іншим джерелом енергії. Це — унікальний на сьогодні зразок вироб ничої споруди народної дерев’яної архітектури. Завдяки особливостям форми (нахил граней до центру, вертикальне шалювання) справляє враження споруди значної та монументальної. Пам’ятка виявлена й обстежена автором у 1989 р. і включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Чернігівська об ласть»). Проте досі не поставлена на держав ний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

68. Ріпкинський район, с.Ямище. Вітряк Вітряк шатрового (голландського) типу міститься на пагорбі край шляху за селом Ямище Гучинської сільської ради. Домінує в ландшафті. Не має точного датування, орієнтовно — початок ХХ ст. Складається з двох частин: восьмигранно го баштоподібного корпусу й чотиригранної зі зрізаними кутами призматичної голови (шатра), увінчаної стіжковим дахом. У шатрі міститься го ловний горизонтальний вал із чотирма крилами на кінці (паруси крил втрачені). За допомогою великого й малого трибів цей вал був з’єднаний із сохою — вертикальним валом, що приводить у рух верхнє жорно. Жорна розміщені в нижньо му ярусі корпусу. Корпус поєднаний із шатром через поворотний круг. У нижній частині шатра пропущена пара брусів, до кінців яких кріпилися жердини водила, що ним повертали шатро відповідно до напрямку вітру. Вітряк має каркасну конструкцію, зовні ошальований дошками вертикально, дах укри тий тертицями. Основою восьмерика корпусу є зруб із брусів, висотою в чотири вінці. У верхній вінець в кути упираються вертикальні стояки каркасу. Кожна грань восьмерика має парні перехресні розкоси та горизонтальні в’язі. Плоским перекриттям по балках корпус поділено на два поверхи. Вітряк має двоє две рей: у східній грані — вхідні, з рівня землі; у за хідній грані — завантажувальні двері, для яких порогом слугує верхній вінець зрубу основи.

178

Вітряк у с.Ямище

План вітряка у с.Ямище за обмірами автора

Чернігівська область Джерела: 1. Прибєга Л. Традиційні млинарські споруди України: ти пологія, охорона та реставрація // Пам’ятки України: історія та культура. — 1998. — №3–4. — С. 53–59. 2. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етног рафія. — 1958. — №1. — С. 80–99. 3. Тищенко К. Механіка млинова // Пам’ятки України: історія та культура. — 1998. — №3–4. — С. 60–64.

69. Срібнянський район, с.Сокиринці. Садиба Павла Ґалаґана Садиба розташована на західній околиці села, в порослій лісом місцевості з горбистим рельєфом. З північного заходу ділянка обме жена шляхами, а з заходу — болотистою доли ною; на півдні до неї підступає природний лісовий масив. Центром ансамблю садиби є палац, який поділяє парк на дві половини — регулярну й ландшафтну. До парадного фасаду палацу ве де широка алея завдовжки 400 м. Палац розта шовано на її вісі, а симетрично до неї — всі інші споруди. Ця вісь симетрії ансамблю продовже на і в композиції ландшафтної частини парку площею 60 га, що спускається по рельєфу до каскаду ставків, загальна площа яких сягає 10 га. Біля в’їзної брами та обабіч алеї розташо вані господарські флігелі, які разом з брамою та огорожею становлять групу будівель головного в’їзду. На північ від палацу розміщувались гос подарські двори для худоби та коней із відповідними будівлями. Загальна площа са дибно–паркового ансамблю становить 427 га. Рід Ґалаґанів, що походить від прилуцько го полковника Гната Ґалаґана, володів Соки ринцями з 1717 р. У ХІХ ст. в маєтку були кріпацький театр і хор. Садиба розпланована в 1823–1825 рр. запрошеним з–за кордону садівником І.Є.Бістерфельдом за участю архітектора П.А.Дубровського, який є автором усіх споруд ансамблю. Протягом 1824–1835 рр. на замовлення власника садиби Павла Гри горовича Ґалаґана збудовано збережений донині палац, огорожу з брамою, службові флігелі, стайні, паркову альтанку, оранжерею, місток у парку, насаджено парк. У створенні парку брали участь паркобудівник Редель (керував роботами у 1826–1831 рр.) та са дівник К.Хрістіані (керував роботами з 1834 р.). У різні роки садибу П.Ґалаґана відвідували й жили тут видатні діячі культури — Тарас Шевченко (у 1845 р.), композитор Микола Ли сенко, художник Лев Жемчужников, котрий написав тут кілька картин. Тут жив, помер і по хований видатний кобзар Остап Вересай. Враження про перебування у Сокиринцях відбито у повісті Т.Шевченка «Музикант». 1920 р. в садибі відкрито Сокиринський сільськогосподарський технікум. У 1920 1927 рр. тут діяв Сокиринський художньо

історичний музей. Протягом 1920–х рр. втра чено деякі споруди ансамблю: дві церкви з дзвіницею, теплиці, будинки персоналу. Палац, як і всі інші будівлі ансамблю, вирішено в архітектурних формах пізнього кла сицизму (так званого ампіру) з використанням у паркових малих формах мотивів романтизму. Всі споруди муровані з цегли, потиньковані; дахи — вальмові, укриті покрівельною сталлю по дерев’яних кроквах. Палац (1825–1829 рр.) складається з цен трального двоповерхового корпусу та двох сполучених з ним одноповерховими перехо дами флігелів на два поверхи. Загальна дов жина всієї будівлі становить 105 м. Цент ральний корпус палацу прямокутний у плані (40 х 24 м), симетричний; його вісь на чолово му й парковому фасадах акцентують іонічні портики з фронтонами та декоративною сфе ричною банею на низькому циліндричному підбаннику. Розпланування будівлі — анфілад не. Перший поверх центрального корпусу і флі гелів був житловим. У центрі його — вестибуль з парадними сходами. Тут же містились служ бові й деякі господарські приміщення. Декор інтер’єрів дуже скромний і обмежується кар низами, кахляними печами та камінами. На другому поверсі були парадні покої — зали, вітальня, їдальня, більярдна, кабінети й спальні. Центром композиції був великий танцювальний зал. Ці приміщення декоровані з застосуванням класичних ордерних форм (колони, пілястри, антаблементи композитного, доричного й тос канського ордерів). Чоловий північно–західний фасад цент рального корпусу прикрашено восьмиколон ним портиком іонічного ордера, поставленим на аркаду першого поверху. Шестиколонний портик садового, південно–східного фасаду вирішений у тому ж ордері й спирається на терасу, яку несе аркада. З тераси в парк спус каються сходи, що розширюються донизу і пе реходять у пандус. Обабіч пандуса на п’єдес талах стоять дві мармурові статуї античних богинь Гери і Церери (копії античних скульп тур), привезені в кінці XIX ст. з–за кордону. Те раса оточена балюстрадою і прикрашена мар муровими й чавунними вазами на п’єдесталах. Фасадні площини першого поверху част ково рустовані. Вікна — прямокутні, без об лямувань, на першому поверсі — з виділени ми замковими каменями. Фасади збагачені ліпними деталями над вікнами другого поверху у вигляді вінків зі стрічками. Всі інші споруди садиби підпорядковані го ловним композиційним домінантам: у парадній частині — палацу, у парковій — ландшафту. Огорожа і в’їзна брама запроектовані і по будовані одночасно зі всім ансамблем, зберег лися фрагментарно. Брама вирішена архітек турних формах, притаманних ампіру: пілони

179

Чернігівська область

Умовні позначення: 1 – під’їзна алея; 2 – головна алея; 3 – передпалацова галявина; 4 – палац; 5 – службові флігелі; 6 – центральна галявина;

7 – оранжерея; 8 – ротонда; 9 – готичний міст; 10 – колодязь; 11 – господарські будівлі; 12 – велика галявина

Генеральний план садиби й парку в Сокиринцях з похилими бічними гранями увінчані важкими фронтонами з масивними кронштейнами, над фронтонами — аттики. Пілони прорізані пря мокутними отворами з арковими нішами над ними. Огорожа ритмічно розчленована піляст рами доричного ордера, фланкована башта ми–альтанками, декорованими рустом. Стайня прямокутна в плані, симетрична. Спочатку центральна частина її була двопо верховою, з лоджією на два поверхи та з дво ма колонами, які підтримували антаблемент, завершувалася щипцями. Брама мала аркові перемички. Отвори облямовувалися прости ми наличниками. Нині другий поверх основ ного об’єму втрачений, у зв’язку з втратою лоджії змінено архітектурне вирішення цент

180

ральної частини фасаду. По центру розташо вано велику прямокутну браму. У верхній частині фасаду ритмічно розташовані аркові вікна. Службові флігелі розташовані симетрич но щодо головної алеї — парадного в’їзду на територію садиби. Центральні прямокутні в плані частини флігелів, звернені головними фасадами у бік парадного проїзду, — однопо верхові; бічні, квадратові в плані, — двоповер хові. Перший ярус фасадів бічних частин флігелів оформлений рустом. На причілках — прямокутні ніші, в які вписані по дві пілястри доричного ордера. У другому поверсі — напівциркульний віконний отвір з архівольтом, декорований нішами–ширинками.

Чернігівська область

Головний фасад палацу в Сокиринцях. За матеріалами інституту «УкрНДІпроектреставрація»

План другого поверху палацу. За матеріалами інституту «УкрНДІпроектреставрація» В архітектурних формах оранжереї вико ристані ордерні мотиви. Це комплекс мурова них споруд, що включає огорожу, головний вхід і теплиці. Огорожа оточує по периметру квадратове в плані оранжерейне господар ство площею 0,3 га. Теплиці — це прямокутні в плані заглиблені в землю траншеї, розділені поперечними цегляними стінами на низку окремих камер. Декоративне оздоблення огорожі складають пілястри, що створюють чіткий ритм на зовнішніх фасадних поверхнях, та пілони, які фланкують парадний вхід на те риторію оранжереї і теплиць. Пам’ятка — єди ний збережений зразок споруди цього функціонального типу на Лівобережжі. Південно–західна територія парку розп ланована за пейзажним принципом. Для неї характерні чергування відкритих полян і зе лених масивів, відсутність прямих вісьових перспектив, наявність покручених стежок на схилах пагорбів.

У парку переважали дерева листяних по рід — дуб, в’яз, береза, берест, липа, тополя біла, клен гостролистий, граб, каштан. Зустріча ються також платан, бук, явір (окремі екземпля ри), а також шпилькові — модрина, ялина, сосна звичайна і чорна. З чагарників найбільше тавол ги. У східній і південній частинах розміщувалися ділянки фруктових дерев. Малі архітектурні форми — дві альтанки, два мости, каплиця (не збереглася), колодязь, скульптура й вази з квітами — створювали локальні мікроансамб лі, урізноманітнюючи загальну композицію. Альтанка вирішена у вигляді пізньокласи цистичної восьмиколонної ротонди, перекритої сферичною банею. Колони спрощеного іонічно го ордера підтримують антаблемент із карни зом значного виносу на ліпних модульонах. Місток розташований у південно–східній частині парку. З’єднує схили глибокого яру, по дну якого проходить паркова дорога. Виріше ний у неоготичних стильових формах, харак

181

Чернігівська область

Палац з боку парку. Фото О.Женжери 2004 р.

Корпус служб. Фото О.Женжери 2004 р.

Озеро в парку

Готичний місток у парку

Паркова альтанка. Фото Ю.Женжери 2004 р.

182

терних для доби романтизму. Збудований з цегли й дерева трипролітний місток має чотири муровані гранчасті пілони, розділені горизонтальними гуртами на три яруси. Піло ни оздоблені стрілчастими канелюрами і тон кими колонками на ребрах верхнього ярусу. Кожний пілон має зубчасте завершення. Піло ни, з’єднані стінами зі стрілчастими арковими отворами, несуть дерев’яний настил моста, огороджений глухим парапетом з аркатурою. Ансамбль садиби П.Ґалаґана в Сокирин цях — найкраще збережений взірець велико панської садиби першої половини XIX ст. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 860. Сокиринський парк із 1972 р. є пам’яткою садово–паркового мисте цтва загальнодержавного значення.

Чернігівська область Джерела: 1. Косаревський І. Сокиринський парк. — К.: Держбуд видав УРСР, 1961. — 38 С. 2. Логвин Г. Украина и Молдавия: Справочник–путево дитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 414. 3. Новаковська Н. Архітектор П.А.Дубровський на Ук раїні: Матеріали до вивчення творчості // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держ будвидав УРСР, 1959. — С. 231–263. 4. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 309–310. 5. Памятники градостроительства и архитектуры Украинс кой ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 329–332. 6. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 755–757.

70. Талалаївський район, с.Красний Колядин. Городище Городище розташоване на високому ви довженому з півночі на південь мисі при впадінні р.Красної у р.Ромен (правий доплив р.Сули). Належить до складних за структурою багатодільних городищ лінійного розчленова ного типу, що входило до другого ешелону оборони Посульської лінії. У ХІІ ст. належало до Переяславського князівства. Це городище згадував у своїх записках мандрівник середи ни ХVII ст. Павло Алеппський (Халебський). Тривалий час це городище вважалося залиш ками літописного міста Глібль, вперше згада ного в літописі під 1147 р. Дослідженнями Ю.Моргунова встановлено, що це — залишки укріплень літописного міста Красн. Загальна довжина городища понад 550 м. Глибокий яр ділить його на дві великі частини: північну прямокутну в плані та південну — ви довжених клиноподібних обрисів у плані. Ця

План городища у Красному Колядині. за Л.Тверським

частина, в свою чергу, поперечними ровами поділена на три частини, кожна з них оточена валами й ровами. Ці укріплені частини сполу чалися між собою через брами, які були роз ташовані на одній поздовжній вісі. Північна частина городища — найбільша за площею, її оточує земляний вал із широким ровом. Городище досліджував у кінці XIX ст. В.Ляс коронський. Воно досить добре збереглося до наших днів і має статус пам’ятки археології. Джерела: 1. Ляскоронский В. Городища, курганы и длинные (змие вые) валы, находящиеся в бассейне р.Сулы // Труды XI археологического съезда. — Т. 1. — М., 1901. 2. Моргунов Ю. Древнерусские памятники поречья Су лы. — Курск, 1996. — С. 41–48. 3. Моргунов Ю. Летописный город Глебль // Сумська старовина. 1998. — №III–IV. — С. 21–27. 4. Тверской. Л. Русское градостроительство до конца ХVII в. — М–Л., 1953.

71. Чернігівський район, с.Новий Білоус. Церква Св. Трійці Одноверха дерев’яна церква стоїть у цен трі села на трикутній у плані ділянці поблизу перетину кількох вулиць в оточенні розлогих дерев. Це дещо зменшує її композиційну роль як архітектурної домінанти. Пам’ятка точно не датована. В літературі зустрічаються датування XVII ст. та 1646 р., проте вони документально не підкріплені. Найвірогідніше, церква побудована у першій половині XVIIІ ст. (не пізніше 1739 р.). Зберег лися документальні свідчення про ремонт цієї церкви у 1777 р. Первісно вона була триділь ною, з одним двозаломним верхом над навою. Нава й бабинець прямокутні в плані, вівтар — гранчастий. Стіни вівтаря й бабинця значно нижчі, ніж стіни центрального четверика. Обабіч вівтаря маленькі прямокутні ризнички. Завдяки домінуванню в композиції центрально го четверика з ярусним верхом і поступовому зниженню інших об’ємів церква має виразно центричну пірамідальну композицію з нарос танням мас до центру. У першій половині ХІХ ст. до бабинця з за ходу прибудували тамбур з чотириколонним ґанком (колони спарені), увінчаним масивним трикутним фронтоном, а до нави з півночі й півдня — великі прямокутні в плані притвори з такими самими ґанками. Унаслідок цих при будов церква стала хрещатою, п’ятидільною. В інтер’єрі домінує висотно розкритий восьмигранний верх, широкі грані якого поя русно стягнуті різьбленими ригелями–затяж ками. Бічні рамена, вівтар і бабинець перекриті стелями по дерев’яних балках. Зберігся різьб лений з липи іконостас XVIIІ ст.

183

Чернігівська область

Троїцька церква у Новому Білоусі

Дзвіниця Троїцької церкви

Джерела: 1. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 144–145. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Укра инской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 335. 3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 806. 4. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 1. — Спр. 1123.

План Троїцької церкви Церква складена з соснових тесаних ко лод на цегляному підмурку, ошальована гори зонтально. Дахи щипцеві й вальмові, по де рев’яних кроквах, укриті, як і ярусний верх, покрівельною сталлю. За 30 м від церкви стоїть невисока де рев’яна, чотиригранна, двоярусна дзвіниця зрубної конструкції, увінчана високим намето вим дахом з ліхтарем і маківкою. Зруб ошальо ваний. Ярус дзвонів має чотири шестикутні отвори, орієнтовані за сторонами світу. Троїцька церква є унікальним витвором чернігово–сіверської школи дерев’яної мону ментальної архітектури. Церква та дзвіниця з 1979 р. є пам’яткою архітектури національного значення з охоронним № 1790.

184

72. Чернігівський район, смт Седнів. Кам’яниця Лизогубів Одноповерхова на підвалі мурована будівля розташована у центрі Седнева в парку садиби Лизогубів на прузі високого правобе режного плато р.Снов неподалік церкви Різдва Богородиці. Споруджено 1690 р. у садибі чернігівсь кого полковника Я.Лизогуба за його замов ленням тією ж артіллю майстрів, яка зводила у цей час седнівську церкву Різдва Богоро диці. Первісно дах був укритий ґонтом. У дру гій чверті XIX ст. замість ґанку на головному фасаді збудовано укріплену контфорсами вежу з готичними вікнами, завершену сму

Чернігівська область

Кам'яниця Лизогубів. Рисунок автора 1975 р.

Кам'яниця Лизогубів у Седневі. Фото Г.Логвина 1985 р.

Поздовжній переріз і план першого поверху кам'яниці Лизогубів. За С.Таранушенком гою декоративних машикулів та зубців–мер лонів. Такою кам’яницю змалював у 1847 р. Тарас Шевченко, котрий гостював у тодішньо го власника садиби Андрія Івановича Лизогуба. Будинок частково зруйновано під час другої світової війни в 1941 1943 рр. Реставрацію завершено 1967 р.

Пам’ятка прямокутна в плані, витягнута з півночі на південь, симетрична, п’ятика мерна. За своєю розпланувально–просторо вою структурою є розвитком традиційного типу українського народного житла — хати на дві половини. Розпланувальна система анфіладна. Кімнати перекрито циліндрични ми та зімкненими склепіннями з розпалубка ми. Будинок був житловим, про що свідчать збережені рештки пічного опалення. В стінах є численні ніші, що мали як господарське, так і конструктивне призначення. Напівпідваль ний поверх за розплануванням ідентичний першому, з тією лише відмінністю, що під ґан ком улаштовано тайник — прямокутну камеру з двома нішами. Будинок має високий цоколь і високий щипцевий дах із трикутними фронтонами на причілках. Стіни розчленовано глибокими арковими віконними нішами й завершено помірним карнизом. Будинок муровано з цегли на вапняно–піщаному розчині, потиньковано і побілено. Дах по дерев’яних кроквах укрито покрівельною сталлю. Седнівська кам’яниця — найстародавніша мурована житлова будівля Лівобережної Ук раїни. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 863/1. Джерела: 1. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 148–150. 2. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 308. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украинс кой ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 333–334. 4. Таранушенко С. Лизогубівська кам’яниця у м.Седневі: Провідник. — X.: Рух, 1932. — 52 С. 5. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Искусство, 1967. — 132 С. 6. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 400.

185

Чернігівська область 73. Чернігівський район, смт Седнів. Церква Різдва Богородиці (Благовіщенська) Мурована однобанева церква стоїть на високому пагорбі правого берега р.Снов у центрі селища поруч із садибою Лизогубів і є архітектурною домінантою Седнева.

Церква Різдва Богородиці у Седневі

План церкви Різдва Богородиці

186

Споруджена 1690 р. коштом чернігівсь кого полковника Я.Лизогуба як родинна церква–усипальня. Для поховань під церквою є підвал–крипта, перекрита частково коробо вим склепінням, частково — по дерев’яних балках. Церква у ХІХ ст. була трьохпрестоль ною. Головний престол — в ім’я Різдва Прес вятої Богородиці. Бічний вівтар був в ім’я Благовіщення, тому церква відома ще й під назвою Благовіщенської. В літературі побу тує також хибна назва церкви — Воскре сенська. Протягом 1796–1814 рр. зазнала ремонтів і перебудов, під час яких змінено форми дахів і бані: баня отримала сферичну форму, дахи були значно понижені. За ра дянської доби церкву було закрито й вона заз нала руйнувань. У 1982 р. завершено рестав рацію пам’ятки з відтворенням за аналогіями первісних форм дахів і бані (архітектори О.Граужис, В.Безякін). Споруда хрещата, дев’ятидільна, симет рична, суворо центричної пірамідальної ком позиції. Центральна дільниця — двоярусний восьмерик з високою бароковою банею, глу хим ліхтарем і маківкою — різко виділяється своєю висотою. Бічні гранчасті рамена прос торового хреста приземисті, увінчані ци ліндричними склепіннями з розпалубками й укриті високими наметовими дахами. Між раменами хреста розташовані низенькі гран часті приміщення під вальмовими дахами. Завдяки цьому створюється ступінчасте на ростання архітектурних мас до центральної бані. Споруда не має головного і другоряд них фасадів. Вона розрахована на круговий огляд, бо стояла, очевидно, посеред площі і крім функції родової усипальні розглядала ся ще як храм–пам’ятник. В інтер’єрі низьким затемненим бічним приміщенням протиставляється щедро ос вітлений центральний восьмерик, відкритий на всю висоту, до зеніту бані. Для пам’ятки характерними є стрілчасті форми арок, склепінь і віконних перемичок. Фа сади декоровані нішами різного профілю та конфігурації, півколонками й пілястрами. Стіни муровані з цегли на вапняно–піщаному розчині, потиньковані й побілені. Дахи, баня і маківка укриті покрівельною сталлю по дерев’яних кроквах і кружалах. Хрест позолочено. Церква Різдва Богородиці в Седневі — найдовершеніша дев’ятидільна однобанева церква доби українського відродження. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 864. Джерела: 1. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 149–150. 2. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович

Чернігівська область та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 309. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 333. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 146. 5. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 2280. 6. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 2600.

74. Чернігівський район, смт Седнів. Церква св. Юрія (Георгіївська) Тридільна, одноверха дерев’яна церква міститься на давньоруському городищі. Зав дяки виразному баштоподібному силуету відіграє роль містобудівної домінанти.

Час побудови церкви точно не встановле ний. С.Таранушенко датує її XVII ст., проте більш імовірно, що церкву звели між 1715 та 1747 рр. Зазнала суттєвих перебудов у 1852 р., коли її підважили й підвели цегляний підмурок: добудовано з заходу масивний притвор та дзвіницю (не збереглися), понижено об’єми сходових кліток обабіч бабинця, розібрано західну стіну бабинця. За радянської доби церква була закрита й зазнала значних руйну вань. У 1975–1978 рр. під керівництвом архітектора М.Говденко здійснено перший етап реставраційних робіт: розібрано прибу дови 1852 р., зокрема руїновані західний притвор з дзвіницею, реставровано цент ральний восьмерик та вівтар. Ці рестав раційні роботи не були завершені, внаслідок чого на початку 1990–х рр. пам’ятка опини лася в аварійному стані. Церква складена з соснового брусу на цегляному підмурку. Центром композиції є великий восьмигранний зруб з високим двозаломним верхом. До нього прилягають прямокутний бабинець і гранчастий вівтар, набагато вужчі й нижчі, накриті стіжковими да хами. Обабіч вітаря — маленькі квадратові зруби ризниці й паламарі, а обабіч бабинця — такі ж дві сходові клітки на хори. Ці прируби вкриті високими односхилими дахами.

Церква св.Юрія у Седневі

План церкви св.Юрія. За С.Таранушенком

Поздовжній переріз церкви св.Юрія. За С.Таранушенком

187

Чернігівська область

Церква св.Юрія. Рисунок автора 1975 р.

В інтер’єрі домінує висотно розкритий простір двозаломного центрального верху. Стіни зрубу мають нахил досередини, що створює ілюзію значно більшої висоти. Стіни восьмериків стягнуто ригелями, помережани ми різьбленням. Бабинець і вівтар перекриті плоскими стелями по різьблених сволоках. Карнизи, лиштву вікон і одвірки дверей також прикрашено різьбленням. На дверях зберег лися ковані залізні накладки. Зовні храм був ошальований дошками вертикально з нащіль никами, дахи й баня укриті ґонтом. Споруда має елементи, які ставлять її в шерег унікальних архітектурних витворів. Це — скомпоновані симетрично обабіч ба бинця і вівтаря чотири квадратні зруби, що мають стрімкі односхилі дахи. Завдяки такій композиції чітко виражена масштабна гра дація об’ємів з наростанням мас до центру надають пам’ятці виняткової монументаль ності. Споруда відзначається також високою технічною досконалістю. Зруби були складені й припасовані настільки добре, що ригелі восьмерика зовсім не відігравали конструк тивної ролі, а слугували художньо–текто нічним і декоративним цілям. Церква св.Юрія у Седневі є унікальним для Лівобережжя витвором дерев’яного цер ковного будівництва. Як пам’ятка архітекту ри національного значення має охоронний № 1787. Джерела: 1. Логвин Г. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 152–153. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Укра инской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 332–333. 3. Таранушенко С. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. — К.: Будівельник, 1976. — С. 26–29. 4. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 159–160.

75. Щорський район, с.Носівка. Церква Покрова Богородиці

Двері церкви св.Юрія

188

Дерев’яна церква стоїть на рівному місці у центрі села, де сходяться кілька вулиць. Оточена високими деревами й не відіграє композиційної ролі архітектурної домінанти. Збудована в кінці XVIII ст. як парафіяльний храм мешканцями трьох сіл, розташованих по сусідству: Носівки, Гвоздиківки та Рудні. Первісно була тридільною, одноверхою, з усіма гранчастими зрубами; з північного боку вівтаря була ризниця, а перед трьома входами — ни зенькі тамбури з чотириколонними ґанками. У 1878 р. колезький секретар Бурневський з Чернігова розробив проект перебудови церкви, яку «по гнилости в стенах леса пред полагается разобрать и затем в тех же разме

Чернігівська область

Покровська церква. Вигляд з заходу. Фото автора 1989 р. рах сложить вновь». Цю перебудову здійснили в 1880 р. Ця дата у деяких джерелах хибно по дається як рік будівництва, а не реконструкції церкви. При перебудові вівтар і центральний зруб звели у первісних формах, до вівтаря з півдня прибудували ризницю, за формами тотожну північній. Бабинець зробили дуже видовженим, прямокутним у плані. З заходу до нього прибудували високу двоярусну дзвіницю типу «четверик на четверику». До центрального зрубу з півночі та півдня прибу

дували значних розмірів прямокутні в плані притвори, що надало церкві хрещатої структу ри. Тоді ж церковне подвір’я оточено мурова ною огорожею з кованими залізними ґратками. У 1930–х рр. церква зазнала руйнувань: знищено верх над центральним зрубом та горішній ярус дзвіниці. У 1950–х рр. над пер шим ярусом дзвіниці звели маленький вось меричок з прямокутними отворами дзвону за сторонами світу та пласким гранчастим куполом.

Вівтарна частина Покровської церкви. Вигляд з південного сходу. Фото автора 1989 р.

План Покровської церкви за обмірами автора

189

Чернігівська область

Поперечний переріз, ситуаційний план, північний фасад і план Покровської церкви. Кресленик Бурневського 1878 р. Таким чином сьогодні церква є хреща тою в плані, безверхою, з видовженим західним раменом. Складена з соснового брусу на високому цегляному цоколі. Зовні зруби ошальовані дошками в стик, з наклад ними дощаними пілястрами. Вікна прямо кутні, з лиштвою найпростіших обрисів. Дво колонні ґанки перед трьома входами мають трикутні фронтони й карнизи, прикрашені наскрізним різьбленням. В інтер’єрі всі зру би поєднані прямокутними отворами. На стінах є олійні мальовання, переважно другої половини ХХ ст. У західному притворі зберег лася композиція «Страшний суд» на полотні, яка датується кінцем XVIII — початком ХІХ ст. Іконостас 1970–х рр. історико–мистецької цінності не має. Підлоги з дощок, стелі в усіх частинах храму плоскі, по дерев’яних балках. Дахи вальмові, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю.

190

Пам’ятка виявлена й обстежена автором 1989 р., за результатами досліджень включе на до Зводу пам’яток історії та культури Ук раїни (том «Чернігівська область»), проте досі не поставлена на державний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 10–14. 2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 388. — Арк. 1–3.

Полтавська область Містобудування, оборонне будівництво та монументальна мурована архітектура Полтавщини Термін «Полтавщина» як історико–геог рафічне й етнографічне найменування ре ґіона Лівобережної України у минулому по ширювався на значно більші терени, ніж тепер, асоціюючись із колишньою Полтавсь кою губернією Російської імперії (1802 1920 рр.). Порівняно з нею територія те перішньої Полтавської області є набагато меншою внаслідок віднесення значних пери ферійних теренів до складу сусідніх областей — Київської, Чернігівської, Сумської, Харківсь кої, Дніпропетровської, Черкаської. Згідно з цим до них відійшли й відповідні пам’ятки архітектури й містобудування. Сучасна Полтавщина обіймає історичні землі Середньої Наддніпрянщини та півден ної частини Лівобережної України. З Х ст. ці терени частково входили до складу Київської Русі, Переяславської землі. Вони були при кордонням на межі з Диким Полем. Після та таро–монгольського погрому місцевість спустошилася і лише у кінці XVI ст., за Польсь ко–Литовської Речі Посполитої, розпочи нається друга українська колонізація цих країв. До національно–визвольної війни 1648–1654 рр. більша частина Полтавщини належала князям Вишневецьким, великим магнатам Байбузам, Конецпольським та ін шим. Після утворення гетьманської держави ці терени обійняли полки Полтавський, Лу бенський, Гадяцький, Миргородський. Після ліквідації українського самоврядного устрою в 1784 р. землі Полтавщини були поділені між різними губерніями. 1802 р. утворено Полтавську губернію, значну частину якої посідає нині Полтавська область. Архітектурно–містобудівна спадщина Полтавщини представляє більшість хроно логічних періодів української історії, щоправда, зі значним переважанням пам’яток останніх трьох сторіч. Містобудівна спадщини сягає скіфської доби й репрезентована городищами (Більське городище, Полтава), а також княжої доби (городища й дитинці давньоруських міст у Посуллі, Лубнах, Полтаві тощо). Архiтектурна спадщина представлена об’єктами, не дав нiшими кiнця XVII ст. Найцiннiшими серед них є ансамблi й окремi пам’ятки українського вiдродження i бароко та класицистичнi спору ди в Полтавi та деяких iнших мiстах. Зберег лися історичні середмістя Полтави, Лубен, садибно–паркові (Хомутець, Березова Рудка)

і монастирські (Мгар) комплекси. На держав ному облiку перебуває 199 пам’яток, з яких понад 50 — загальнодержавного значення. Є понад 300 нововиявлених пам’яток архiтек тури. Найзначнішим осередком архітектур но–містобудівної спадщини є обласний центр, у якому представлені всі види, ти пи і категорії пам’яток (34 % всіх пам’яток області). До Списку iсторичних мiст i селищ увiйшли: Велика Багачка, Гадяч, Диканька, Зіньків, Козельщина, Кременчук, Лохвиця, Лубни, Миргород, Опішня, Пирятин, Полта ва, Хорол. На базi комплексiв нерухомої культурної спадщини створено три за повiдника. У Полтаві — це Державний iстори ко–культурний заповiдник «Поле Полтавської битви». Його створено постановою ЦК КПУ i Ради Мiнiстрiв УРСР вiд 31 березня 1981 р. на базi Державного музею iсторiї Полтавсь кої битви (вiдкритий 1950 р. на полi історич ної битви мiж московською i шведсько–ук раїнською армiями 1709 р.). Мiститься на пiвнiчнiй околицi Полтави на площi близько 300 га. Включає музей, Сампсонiївську церк ву, братську могилу росiян, пам’ятники росiянам, шведам, Петру I, а також обелiски в мiсцях польових фортифiкацiй. Заповідник пiдпорядкований Управлiнню культури Пол тавської облдержадмiнiстрацiї. Державний музей–заповiдник М.Гоголя в с.Гоголевому Шишацького району створено постановою Ради Мiнiстрiв УРСР вiд 17 червня 1979 р. на базi вiдтворюваної тоді родової са диби родини Гоголiв–Яновських. Вiдкрито у квiтнi 1984 р. до 175–рiччя вiд дня народжен ня письменника. Площа заповідника близько 40 га. Він включає будинок батькiв М.Гоголя з музейною експозицiєю (10 залів), ме морiальний флiгель, альтанку, грот, сад, ландшафтний парк iз ставками. Заповідник пiдпорядкований Управлiнню культури Пол тавської облдержадмiнiстрацiї. Національний музей–заповiдник українсь кого гончарства у с.Опiшнi Зiнькiвського району створено постановою Ради Мiнiстрiв УРСР вiд 3 листопада 1989 р. на базi Музею гончарства (заснованого Полтавським облвиконкомом 12 серпня 1986 р.). Площа заповідника 7 га. Він включає заводи «Керамiк» i «Художнiй ке рамiк», колишню губернську гончарну майстер ню, iсторичнi терени побутування гончарного промислу, в тому числi глинища, садибу–музей гончара О.Селюченко. Пiдпорядкований за повідник Управлiнню культури Полтавської облдержадмiнiстрацiї.

191

Полтавська область Містобудування. Давні укріплені поселення (скіфські горо дища) існували на території теперішньої Пол тавщини у І тисячолітті до н.е. (Полтава, Більськ, Басівка). До найдавніших пам’яток містобудування Полтавщини, окрім городищ, належать давні вали, у т. ч. так звані Змієві, селища, сліди колишнього функціонального зонування, розпланування, трасування ву лиць і шляхів. Ранньослов’янські поселення відомі вздовж річок Сули, Ворскли, Псла, Ромна та їх допливів. Вони поділяються на укріплені (городища), неукріплені (селища) та городища, оточені неукріпленим сельбищем. Городища, як правило, розміщалися на високих берегах річок (Полтава, урочище Городище або Іванова гора; Лубни, урочище Замок), неукріплені сели ща простягалися вздовж річкових берегів на надзаплавних терасах на 1,5–2 км. Для посе лень роменської культури по річках Сулі і Пслу характерне сполучення невеликого укріплено го ядра і обширних неукріплених селищ навко ло (Монастирище). Землі теперішньої Полтавщини, межуючи зі степом з його динамічним кочовим населен ням, у ІХ–Х ст. входять до складу Київської держави, кордони якої сягали Сули і Ворскли. 3 цією добою пов’язаний розвиток міст, які ви никали трьома шляхами: на базі старих родо вих городищ; при будівництві нових прикор донних фортець; на основі росту ремісничих центрів. З 907 р. відомий Переяслав. Близько 988 р. Великий князь Київський Володимир Святославович для захисту і заселення зе мель «поча ставити городи по Десні і по Вострі і по Трубешеві і по Сулі... і насели гради». До числа найдавніших міст, згадуваних у літопи сах, належать Снітин (1069), Хорол (1084), Прилук, Пісочин (1092), Голтва (1095), Горо шин (1096), Пирятин (1155), Лтава (1174), Лу комль (1179), Лохвиця (1320) та інші. Сьогодні на території Полтавщини відомо близько 50 давньоруських городищ та кілька десятків се лищ. Містобудування на цих теренах мало по рубіжний, оборонний характер. Найзначнішим містобудівним утворенням того часу була Посульська оборонна лінія, у складі якої на лічувалося понад 40 фортець, і вздовж якої розташовувались більшість літописних міст. Оскільки всі міста, за винятком Переяслава, були невеликими, то структура їх була дво дільною — дитинець+посад (Лтава, Дубниця, Ромен). Іноді посад оточувався оборонним валом (Лукомль), а здебільшого лишався не укріпленим. На вибір місця для поселення і його розвиток впливала природна підоснова: дитинці більших поселень, як правило, роз міщали на високих мисах при злитті річок (Лтава, Лубен, Лукомль). Посад, окольний го род, розвивалися вглиб плато. Аналогічно ви користовувалися особливості рельєфу й при

192

розміщенні міста у рівнинній місцевості на надзаплавних терасах (Переяслав). Найпо ширенішими були два типи містобудівних структур: півкруглий тип, коли дитинець одним бо ком прилягав до ріки, а навколо нього півкіль цем розташовувався посад (Лубен, Прилук); секторний тип: дитинець на мису, посад — віялом від нього на плато (Ромен, Переяслав, Лтава). Для цих структур характерний суворий моноцентризм. Внаслідок монголо–татарського погрому та пізнішого захоплення українських земель Литвою і Польщею, появи у південноукраїнсь ких степах різних татарських орд, землі Пол тавщини пустіють, змикаючися з Диким Полем. Повсюдно спостерігається занепад міського життя. Багато поселень припинило існування. Заселення та економічне відродження краю розпочинається на зламі XV– XVI ст., по силюючись у другій половині XVI — на початку XVIІ ст., коли пішла нова хвиля української ко лонізації на Лівобережжі, рушійною силою якої було козацтво. Головними шляхами колонізації були річки. Мережа населених пунктів спира лася на лісові масиви, які давали захист від татарських нападів. Освоєння території почи налося з бортних уходів, зимівників, хуторів і слобід. Більшість із них засновувалися на стародавніх городищах. Проте до кінця XVI ст. мережа поселень на Полтавщині була роз рідженою і нестабільною. На початку XVIІ ст. частково колонізовані землі Лубенщини захоп люють польські магнати — Вишневецькі, Каза новські та інші. Вони засновують свої замки й містечка, яким надають Магдебурзьке право. Найбільшими містами Полтавської Лубенщини були Лубни й Ромни, в яких налічувалося кіль касот дворів і були збудовані потужні укріплен ня. Карти Київського воєводства, складені Ґ.–Л. де Бопланом у 1650–х рр., показують досить густу мережу населених пунктів по річках Ворсклі, Пслу, Сулі, Удаю, Хоролу. Бага то з них зображені уфортифікованими, тому що в умовах постійної боротьби з татарськими нападами більшість поселень на Полтавщині мали дерев’яно–земляні укріплення. Після національно–визвольної війни 1648–1654 рр. на всьому Лівобережжі склався новий військовий адміністративно–тери торіальний поділ на полки та сотні. Будівництво розгорталося передусім у полкових і сотенних містах, які ставали центрами ремесла й тор гівлі. Після Переяславської угоди 1654 р. ве ликого значення надавалося укріпленням найбільших міст краю — з цього приводу російських воєвод посилали до Переяслава і Полтави. Крім цих міст, до розряду полкових центрів належали Гадяч, Лубни, Миргород, Прилуки. Сотенними містами були Голтва, Городище, Зіньків, Золотоноша, Котельва,

Полтавська область Кременчук, Лохвиця, Пирятин, Решетилівка, Ромни, Хорол. Загальною тенденцією стає збільшення площі міст, ускладнення їхньої структури й об’ємно–просторової композиції, поява нових архітектурних домінант. Плани міст Полтавщини, складені протя гом XVIІІ ст., дозволяють судити про загальні принципи й особливості містобудування XVIІ–XVIІІ ст. При всій різноманітності ланд шафтних ситуацій і композиційних вирішень розпланування і забудови, чітко простежу ються певні закономірності побудови місто будівних утворень: уфортифіковані центри міст локалізувалися на підвищених мисах, здебіль шого, на південно–східних їхніх краях (Полтава, Гадяч, Лубни, Миргород). Замок або цитадель, як правило, був невеликим за площею (до 2 га) використовувався тільки для військових пот реб (Кременчук, Лубни, Прилуки, Ромни). Виняток становили такі міста, як Переяслав і Полтава, в яких замки займали значну тери торію, у них були квартали забудови і містилися не тільки військово–адміністративні, а й сак ральні та громадські центри всієї округи (ра туші, Михайлівський монастир у Переяславі, собор у Полтаві). До Замку прилягав посад або місто, розта шований або на нижчих позначках, або на рівнинному плато за цитаделлю. У другій поло вині XVIІ ст. посади полкових і сотенних міст були захищені земляними укріпленнями. Тут, як правило, містилися головний міський торг, собори (Лубни, Ромни), садиби «значних лю

дей», купців, козаків та ремісників, парафіяльні церкви. Цитадель і місто оточували великі приміські слободи або передмістя, що у XVIІІ ст. називалися форштадтами. Вони розвивалися у ярах, на надзаплавних терасах, на плато. Ти пи міських структур лишилися тими ж, що і за княжої доби, але в реальних умовах ускладни лися внаслідок розширення сельбища, пере ходу до концентричних структур (Зіньків), лінійних (Прилуки) з великою кількістю про міжних типів (Полтава). Моноцентризм місто будівних структур поступово змінився на поліцентризм за рахунок появи виявлених в об’ємних формах центрів розпланувальних районів, монастирів (Полтава, Городище). У межах укріплених міських центрів роз планування було, як правило, регулярним — порядковим, рідше — радіальним. За межами фортець розпланування було вільним і зале жало від форми укріплень, рельєфу, гідрог рафії. Найбільша густота вуличної мережі й щільність забудови спостерігається у межах укріплень. Натомість для неукріплених слобід та передмість характерна крупна нарізка квар талів, низька щільність забудови, що пояс нюється, окрім іншого, ще й особливостями розвиненого на Полтавщині будного промислу, який вимагав великих територіальних ре зервів. Вулиці тут ішли вздовж вододілів і тальвегів; у рівнинній місцевості — рів нобіжно берегам акваторій, уздовж яких завж ди розміщувалися промислово–виробничі зони. Для зручності комунікації прокладалися радіальні вулиці, орієнтовані на фортечні брами, перед якими розташовувалися один або кілька торговельних майданів. Інколи невеликий торг був і в межах фортеці. В цілому розпланування міст було хоча й ландшафтним, нерегулярним, проте суто функціональним. Основні системи розпланування були такими: порядкова, віяло подібна, гілляста. У невеликих сотенних міс

План Полтави у другій половині XVIII ст. Реконструкція автора

План центральної частини Гадяча 1780–х рр.

193

Полтавська область течках домінувала одна певна розпланувальна система: порядкова (Ліпляїв) або секторно радіальна (Глинськ, Пирятин). У більших містах органічно сполучалося кілька розпланувальних систем, відображаючи стадійність розвитку цих міст (Гадяч, Лубни, Полтава, Прилуки). Як правило, порядкове розпланування було у межах фортеці; радіальне — навколо неї, віялоподібне, з переходом у гіллясте — на периферії. Об’ємно–просторова композиція, що виз началася природною підосновою, системою укріплень, структурою та розплануванням, була головним чинником формування своєрідності образу міста. Незалежно від рельєфу — рівнин ного чи гористого, суворо витримувалася ієрархічність містобудівної композиції. Центр міста на найвищих позначках рельєфу завдяки фортечним валам й еспланаді був візуально виділений у пейзажі. Тут розміщувалися головні домінанти. Образи головних міських споруд, починаючи з другої половини XVIІ ст., формува лися на засадах висотних силуетних компо зицій. У другій половині XVIІ та XVIІІ ст. ішов процес заміни дерев’яних містобудівних до мінант мурованими, значно більших обсягів. Це були міські й монастирські собори, парафіяльні церкви. При цьому дотримувалися принципу ієрархічності: головні домінанти були масивни ми, 7–5–верхими (Полтава, Лубни); другорядні були 1–3–верхими, лапідарних силуетів. Новим явищем у містобудуванні стали у другій поло вині XVIІІ ст. величні багатоярусні муровані

дзвіниці у Переяславі, Полтаві, Мгарі — важливі акценти, що надали нового звучання силуетам міст і монастирів. Система орієнтації в місті лишалася зас нованою на давньоруській традиції: об’ємні орієнтири, прозори у забудові, а не лінійні вісьові перспективи. Вулиці й шляхи спрямо вувалися на архітектурні домінанти у вигляді бічних перспектив. Масова забудова у XVIІ–XVIІІ ст. була са дибною, одноповерховою, дерев’яною. Протя гом XVIІІ ст. забудова у центрах міст поступово ущільнювалася, з’явилися перші кам’яниці (Прилуки). У XVIІІ ст. більшу композиційну роль почали відігравати громадські будівлі (ратуша в Полтаві). Новим явищем в архітектурі другої поло вини XVIІ ст. стали муровані монастирі строго регулярної композиції з собором у центрі й дзвіницею з заходу (Густинський, Переяс лавський Вознесенський, Мгарський, Пол тавський Хрестоздвиженський). У другій половині XVIІІ ст. на теренах Пол тавщини з’являється цілковито новаторська містобудівна концепція: розпочинається про цес реконструкції міст на засадах регулярної класицистичної архітектури. На Україну було поширено Указ російської імператриці Кате рини ІІ 1763 р. «О сделании всем городам, их строению и улицам специальных планов, по каждой губернии особо». Але особливості то гочасної військово–політичної обстановки затримали реалізацію цих заходів на Полтав

План Лубен 1802 р.

План Пирятина 1802 р.

194

Полтавська область щині на кілька десятиріч. Тільки з 1782 р. щой но призначені губернські й повітові землеміри розпочали топографічне знімання міст та складення нових планів. Перепланування за торкнуло, передусім, Кременчук, який у 1765 1783 рр. був центром Новоросійської губернії, а потім — повітовим містом Катеринославсь кого намісництва. Проект перепланування Кременчука складено 1774 р. і до кінця сто ліття реалізовано. Тим же роком датований перший проект регулярного перепланування центру Переяслава. У 1780 та 1783 рр. склада лися проекти перепланування Полтави. Найбільшого розвитку реконструктивні й розпланувальні роботи набули після того, як 1802 р. Полтава стала губернським центром. Було організовано губернську креслярню, яка одразу ж стала розробляти перші проекти. Із найбільшою повнотою нові містобудівні за сади, що передбачали чітке функціональне й просторове зонування території, регулярну побудову вуличної мережі з розподілом площ на соборні, торгові й адміністративні, вираз ність домінантних громадських будівель, були реалізовані в проекті перепланування Полтави 1803 р. Того ж року розроблено плани Ромен і ще кількох міст. На складну топографію нак ладалася абстрактна вулична мережа. Але робилося це не механічно, а з деяким ураху ванням таких реалій, як трасування ліній укріплень, вулиць і шляхів, розташування со борів і монастирів, деяких інших капітальних будівель. 1805 р. розроблено плани Лубен,

Миргорода, Хорола та інших повітових і заш татних міст. 1810 р. затверджено новий план Переяслава. Авторами всіх цих проектів були губернський архітектор М.Амвросимов і його помічник Ф.Плотніков; пізніше до роботи підключився А.Карташевський. За їхніми про ектами з використанням альбомів зразкових фасадів, які регулярно надходили зі столиці, протягом перших десятиріч ХІХ ст. у губернсь кому і всіх повітових містах будували остроги, присутствені місця, народні училища, шпиталі тощо. При цьому відповідно до зразкових про ектів уніфікувалися не тільки фасади будинків, а й навіть малі архітектурні форми. На зміну попереднім органічним місто будівним структурам з початку ХІХ ст. утверд жується принцип регулярного, централізова ного, упорядкованого міста. Ідея регулярності мислилася як засіб спрощення орієнтації, упорядкування розпланувальної структури. Для кожного міста заздалегідь обирався пев ний розпланувальний прийом. Ступінь склад ності плану визначався кількістю населення, площею сельбища, значенням міста. Малі повітові й позаштатні міста вирішувалися єдиними розпланувальним прийомом. Зде більшого це була ортогональна мережа вулиць (у традиціях античної еллінської, так званої Гіпподамової системи). Але таким прийомом вирішувалися і деякі великі міста — Прилуки, Переяслав. Такі міста, як Полтава, Лубни, Ромни вирішувалися кількома прийомами з прив’язкою нових вулиць до вже існуючих

План Хорола 1802 р.

План Зінькова 1802 р.

195

Полтавська область вуличних трас. Прямолінійні вулиці орієнтува лися на архітектурні домінанти (вісьова перс пектива); з’явилися замкнуті перспективи. Тим самим завершився перехід від давньо руської ландшафтної системи орієнтації до лінійно–вісьової, за принципом вулиця–кори дор. Головні площі здебільшого розплановува лися ближче до берегів річок. Фортечні вали зносилися, на їхньому місці прокладалися широкі озеленені бульвари (Полтава, Ромни,

Переяслав). Загальним недоліком цих розпла нувальних систем було ігнорування локальних особливостей ландшафту. У тогочасних містобудівних нормах були детально розроблені протипожежні вимоги, такі як необхідність влаштовувати брандмауе ри, розриви між будинками, заборона вкривати дахи соломою. Санітарні вимоги передбачали винесення за місто цвинтарів і виробничих об’єктів. Квартали у центрах міст виділялися під муровану забудову, а на периферії — під дерев’яну. Нормувалася ширина вулиць: го ловних — 10 сажнів, другорядних — 5 сажнів. Ця серія проектів перепланування була здійснена лише частково через слабке еко

Успенський собор у Полтаві. Гравюра Г.Стадлера за малюнком О.Кунавіна початку ХІХ ст.

Відтворена хата садиби І.Котляревського в Полтаві. Фото автора

Місто Лубни. Літографія за рисунком М.Арандаренка 1850 р.

Троїцька церква в Лубнах. Рисунок шведського художника К.Мазера 1851 р.

196

План м.Градизька (Городища) початку ХІХ ст.

Полтавська область

План Кременчука 1851 р. номічне становище більшості міст Полтавщини. З 1836 р. розпочалося розроблення наступної серії планів згідно з новими вимогами: більше уваги надавалося вивченню інженерно–гео логічних, гідрологічних умов території, пов ніше враховувалася наявна забудова, точніше намагалися визначити перспективи розвитку поселень. За зразок правили проекти, роз роблені архітектором В.Ґесте для Київської губернії. Але у зв’язку з передачею цієї роботи повітовим землемірам фаховий містобудівний рівень реалізованих планів дещо знизився, а розпланування звелося до механічного прирізування нових прямокутних кварталів у рамках існуючої містобудівної схеми (Кре менчук, Полтава, Прилуки). У результаті здійснення цих заходів цент ральні частини більшості міст дістали регулярне розпланування. Колишні їхні передмістя пере планувати нерідко не вдавалося, тож старі криволінійні траси вулиць підключалися до ортогонального розпланування центрів. Нове регулярне розпланування призвело до змін об’ємно–просторової композиції: зав дяки знесенню оборонних ліній розкрилися панорами ансамблів історичних середмість

(Лубни, Миргород, Полтава, Прилуки). Архі тектурні домінанти, як старі, так і новозбудо вані, потрапляли у точки перетину вісей кількох вулиць, завдяки чому великий архітектурний ефект досягався невеликою кількістю уні кальних споруд (Кременчук, Лохвиця, Переяс лав, Полтава). З початку ХІХ ст. рядова забудова була ви ведена на червоні лінії, з’явилася перимет ральна забудова кварталів, збільшився масш таб будинків, особливо у центрах Кременчука і Полтави. У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. з’являється суцільна 2–3–поверхова забудова головних вулиць у Кременчуці, Луб нах, Полтаві. Містобудівна ситуація, що створилася внаслідок перепланувань першої половини ХІХ ст. та забудови ХІХ — початку ХХ ст., стала основою розвитку міст Полтавщини за ра дянського періоду. Але цей розвиток уже не був спадкоємним і супроводжувався багатьма негативними моментами, головними серед яких були втрата об’єктів архітектурної спад щини та руйнування об’ємно–просторової композиції більшості міст — Зінькова, Кремен чука, Лохвиці, Лубен, Миргорода, Полтави та

197

Полтавська область погоджуватися з органами охорони пам’яток, міста Полтаву і Лубни, смт Диканьку, села Березову Рудку, Більськ, Великі Сорочинці, Горошине, Мацківці, Мгар, Снітин, Устимівку, Хомутець. Постановою Ради Міністрів УРСР від 1976 р. Лубни і Лохвиця включені до Спис ку малих і середніх історичних міст республіки, що підлягають першочерговому упорядку ванню. 1986 р. Полтава була включена до реєстру історичних міст всесоюзного значен ня. У зв’язку з цим розпочалося розроблення зон охорони пам’яток історії та культури. Але з усієї області лише по Полтаві інститутом КиївНДІТІ 1984 р. виконано історико–архітек турний опорний план з проектом зон охорони пам’яток, скоригований КиївВНДІТАМ 1989 р. Цим передбачається цивілізоване ставлення не тільки до пам’яток містобудування й архі тектури, історичного розпланування і забудови, але й до природного ландшафту. Зони охорони пам’яток Полтави. Кресленик автора інших. Передовсім, з ідеологічних міркувань було знищено основні архітектурні домінанти. У період перших п’ятирічок і повоєнної відбудо ви розпланування міст розвивалося на засадах спадкоємності. У 1940–1950–х рр. створюва лися нові містобудівні ансамблі в неокласи цистичних формах. У 1960–х рр. у Полтаві, Кременчуці, Лубнах розпочалося масове ін дустріальне житлове будівництво. Забудову валися здебільшого вільні території, але вибіркове будівництво велося і в історичних центрах міст. Вихід сучасної забудови у запла ви річок, зокрема у Полтаві, грубо спотворив історично складений образ міста. З 1970–х рр. індустріальне домобудування у Кременчуці й Полтаві досягло значного розмаху. Основною розпланувальною ланкою став мікрорайон із комплексом торговельно–комунального й куль турно–побутового обслуговування. Починаючи з 1960–х рр., різні інститути містобудівного профілю (Укрміськбудпроект і його Полтавський філіал, Діпромісто, Ки ївНДІПмістобудування) розробляють гене ральні плани міст області й проекти детального планування їх центрів (Полтава, Кременчук, Пирятин, Лубни, Лохвиця та інші). Проводять ся конкурси на проекти генпланів і забудови центрів міст. Ступінь реалізації цих місторегу люючих документів був загалом низьким, що пов’язано з нереалістичною оцінкою перс пектив і темпів містобудівного розвитку, а також з покладеною в основу методично та історично неспроможною ідеологією тотального проек тування і загальної регламентації. 1968 р. Держбуд УРСР включив до Списку старовинних населених пунктів України, про екти розпланування і забудови яких мають

198

Оборонне будівництво. Найдавнішою пам’яткою оборонного будівництва на Полтавщині є Більське городи ще 8–3 ст. до н.е., площею близько 4 тис. га, що має складну багатодільну фортифікаційну систему. Інші відомі на Полтавщині скіфські го родища також мають багатодільну структуру укріплень (Басівське городище). Укріплені поселення доби Київської Русі розподіляються на три типи: 1. Острог — укріплення другорядного зна чення, однодільне, площею до 2 га, оточене ровом і земляним валом зі стоячим дере в’яним частоколом (острогом). Навколо могли розміщатися неукріплені посади (Дубниця, Снітин). 2. Городок — мав дводільну структуру укріплень: дитинець або «днешній град», до якого прилягав укріплений посад або окольний град (Лукомль). 3. Город — найкрупніше поселення, з бага тодільною структурою, що включала дитинець, город, укріплені посади (Переяслав). На Полтавщині переважали укріплені по селення перших двох типів. Найдавніші з них згадуються у літописах: Снітин (1069), Хорол (1084) та інші. Південно–східні кордони Київсь кої Русі захищала від кочових народів По сульська оборонна лінія, започаткована за часів Володимира Святославовича й розширена у ХІ ст. Тут було близько 40 острогів і городків. При розташуванні й трасуванні укріплень найповніше використовувалися оборонні виго ди топографії — освоювалися ландшафтні домінанти і посилювалися природні рубежі. Укріплення дитинців складалися з земляного валу з дерев’яною рубленою стіною, складе ною з городень висотою від 2 до 6 м і розмірами в плані від 2 x 2 до 6 x 6 м. У городнях розміща лися комори або житло гарнізону. Зрідка для

Полтавська область посилення оборони городні засипалися зем лею. По верху городень ішов поміст з брустве ром для живої оборони, що називався заборо лами, обламом, бланкуванням. Іноді заборола мали консольну конструкцію для влаштування підсябиття. Накривалися заборола двосхилими дахами. У лінії валу в деяких городах (Переяс лав) розміщалися чотиригранні рублені башти, надбрамні й глухі. Посади, окольні гради об носилися ровом з валом й острожною стіною, або без неї. Матеріал основних конструкцій — дуб, рідше сосна. Більшість цих укріплень було зруйновано монголо–татарською навалою. У XVI ст. деякі з них поновлено на старих городищах за тими ж принципами фортифікації. Відомі дати побу дови нових фортець: Кременчук (1571), Лубни (1589), Пирятин (1591), Полтава (1608). Крім того, в «Книге большого чертежа» кінця XVI ст. значаться фортеці Хомутець, Миргородок та деякі інші. Точну кількість фортець Полтавщи ни на середину XVIІ ст. визначити важко: за словами Павла Алеппського «начинена (земля) фортецями, як гранат зерням». Документаль ним свідченням цього є карти французького військового інженера Г.–Л. де Боплана, видані 1650 р. в Руані й неодноразово копійовані і ви користовувані картографами другої половини XVIІ ст. На території історичної Полтавщини позначено фортеці в Березані, Борисполі, Бубнівці, Бурімці, Вереміївці, Гадячі, Гельмя зові, Голтві, Горошині, Домонтові, Жовнині, Золотоноші, Іркліїві, Кременчуці, Кропивні, Круполі, Лохвиці, Лубнах, Лукомлі, Миргороді, Недригайлові, Оржиці, Переяславі, Пісках, Піщаному, Полтаві, Ромнах, Хоролі, Чигрин Діброві, Яблунові, Яготині. У Боплана позна чені також поселення з невеличкими замками і з напівзруйнованими укріпленнями: Ворон ків, Зіньків, Кобеляки. На картах позначено крапками й інші поселення, без укріплень. Те, що не показані укріплення, приміром, Гус тинського монастиря, може свідчити як про погане знання Бопланом теренів Лівобережжя (сам він у Північному Лівобережжі не бував), так і про застосований ним принцип фіксації не всіх фортець підряд, а тільки тих, які більш–менш відповідали тогочасним фор тифікаційним вимогам. У прийнятих умовних позначках Боплан не розрізняє муровані й дерев’яно–земляні укріплення, вважаючи їх у оборонному плані рівноцінними. Більшість укріплень — Гадяч, Голтва, Зіньків, Кобеляки, Кременчук, Лохвиця, Лубни, Лукомль, Лютенька, Полтава, Ромен, Хорол — позначено дводільними, з цитаделями. Зоб раження загальноміських укріплень переда ють їхнє розміщення щодо річки й загальну конфігурацію: у Біликах, Гадячі, Зінькові, Лю теньках, Старих Санжарах — овальну; в Голтві, Кобеляках, Лохвиці, Лукомлі, Миргороді, —

План і профіль укріплень містечка Коломак 1720–х рр. напівкруглу; в Кременчуці, Лубнах, Чорнухах — багатокутну; в Переволочні, Ромнах, Хоролі — п’ятикутну; у Великих Будищах, Веприку, Ки шенці, Котельві, Опішні, Полтаві — чотирикут ну; в Сорочинцях — трикутну. Натомість замки або цитаделі, при всій їх різноманітності, Боп лан позначив одним умовним знаком у вигляді прямокутника з наріжними баштами чи бас тіонами. Вірогідно, це був найпоширеніший на Полтавщині тип замку. Археолог В.Ляско ронський відзначив, що більшість замків, зображених у Боплана, розташовані на дав ньоруських городищах. Ці відомості доповнює П’єр Шевальє: «Міські стіни зроблені лише з землі, їх підтриму ють коли з поперечними дошками, наче загата: вони краще витримують гарматну стрільбу, аніж муровані». Він же свідчить, що не було жодного села і містечка, не обнесеного валом або хоча б ровом для захисту від татар. За свідченнями Павла Алеппського, фортеці мали дві і навіть три смуги укріплень, подвійні оборонні огорожі з дерев’яними стінами й баштами. Оборонне будівництво на Полтавщині у другій половині XVI — першій половині XVIІ ст. спиралося на давньоруські традиції фор тифікації. Вони зумовлювали необхідність вра ховувати мережу розселення, принципи вибору місць для нових поселень, прийоми будівницт ва башт і стін. Проте у XVI–XVIІ ст. відбулися кардинальні зміни у військовій справі. І най важливішою з цих змін був розвиток артилерії. Це привело до зміни як розпланування, так і архітектури, конструктивних і функціональ них вирішень фортець: збільшується кількість башт, вони стають вищими, багатоярусними, 6–8–гранними, з розвиненим підсябиттям. Для забезпечення флангового обстрілу башти сильно виносять уперед за лінію стін. Городні майже не застосовуються через їх трудо місткість. Оборонні огорожі складаються: з су хого рову (якщо фортеця міститься на високих позначках — Полтава, Лубни), або рову, на повненого водою (у низинних місцевостях — Переяслав, Яготин), та земляного валу з ост

199

Полтавська область

План Лубенської фортеці 1746 р. рожною стіною. У найвідповідальніших місцях нерідко застосовували тараси — паралельні перев’язані дерев’яні стіни, заповнені землею і камінням. Щоб запобігти оповзанню, відкоси валів дернувалися, рови й вали укріплялися брусами або дошками, забраними у шули. Розвиток штурмової артилерії у XVIІ ст. призвів до занепаду дерев’яних фортець і роз витку бастіонної системи укріплень, у якій де рев’яні споруди мали допоміжне значення. Внаслідок складної військово–політичної ситу ації на Лівобережжі протягом XVIІ ст. польські королівські комісари, магнати, а пізніше й ко зацька старшина мусили стежити за досяг неннями європейської інженерної думки й удосконалювати укріплення краю. Теоретич ною основою розвитку фортифікації слугували праці «Справа рицарська» Мартина Бєльського (1569 р.), «Устав ратных, пушечннх и других дел, касающихся до воинской науки...» Ониси ма Михайлова (Радишевського, 1621 р.), праці Андреа дель Аква та інших західних авторів. Значний вплив на розвиток фортифікації краю справили оригінальні способи укріплень, застосовувані запорозьким козацтвом. При міром, під час повстання 1638 р. козаки під проводом Д.Гуні спорудили на острові в гирлі р.Сули свій табір — прямокутний у плані, ото чений земляним валом і ровом, із шанцями, вовчими ямами, батареями для артилерії тощо.

200

Польська армія так і не змогла взяти присту пом цей табір. Параметри й конструкції оборонних огорож до середини XVIІ ст. були такими: висота валу від 3 до 10 м при мінімальній верхній ширині 3 м; рови були вузькими й глибокими, до 8 м, стіни їх закріплялися дубовими зрубами. Від валу рів відділяла берма — горизонтальна пло щина шириною до 2 м. По периметру фортеці у рівнинній місцевості розчищалася відкрита площина еспланади. Стіни були у вигляді часто колу, або «тину дубового», тобто паль із бруст вером; іноді — у вигляді стіни з брусів, забраних у шули — така огорожа у тогочасних документах називається «забором» (Полтава). Всі замки й фортеці мали вилазки, тайники, потерни — підземні галереї, що виводили до води, у фор течний рів або за межі укріплень. Вони зафік совані у Великих Будищах, Гадячі, Кобеляках, Лохвиці, Лубнах, Нових Санжарах, Опішні, Пол таві, Хоролі. Для створення перешкод ворожим приступам влаштовували: надолби — обрубки колод, вертикально вкопані у землю в шахо вому порядку; частик — загострені дубові кілки, встановлені на бермі; часник — залізні спиці. Дерев’яні башти, на відміну від міст Північного Лівобережжя, розставлялися рідко, були вони чотиригранними, дуже рідко — шести– або восьмигранними, невисокими, у два яруси. Укривалися наметовими дахами.

Полтавська область Після Національно–визвольної війни 1648 1654 рр. Полтава, Лубни, Миргород, Гадяч, Прилуки, Переяслав стали полковими містами; решта укріплених містечок — центрами козаць ких сотень. Після Переяславської угоди 1654 р. фортеці було поділено на штатні, де стояли московські стрільці (Переяслав, Переволочна) і позаштатні. У другій половині XVIІ ст. їх рекон струюють відповідно до засад нової європейсь кої фортифікації: у Лубнах будують штерншанц, у Переяславі, Полтаві, Переволочні — бастіони й равеліни. При цьому збільшуються висота і товщина валів, з’являється земляний бруст вер товщиною до 3 м. Дерев’яні башти почи нають використовуватися на кшталт бас тіонів: на них розбирають наметові дахи і на верхніх помостах установлюють гармати. Тоді ж у замках були збудовані нові порохові пог реби, цейхаузи, приміщення для гарнізону. З фортецями Полтавщини — Веприком, Ромнами, Полтавою, Гадячем та іншими пов’язані історичні події російсько–шведської Північної війни 1708–1709 рр.: у Миргород ській фортеці була штаб–квартира російського головнокомандувача Б.П.Шеремєтьєва, у Ро менській фортеці — штаб–квартира шведсько го короля Карла ХІІ, довкола Гадяцької фортеці дислокувалися головні сили українсько шведської армії. Облога Веприка у січні 1709 р. та облога Полтави у квітні–червні 1709 р. ради кальним чином вплинули на весь перебіг війсь кової кампанії. У цей же час деякі укріплення були удосконалені російськими військовими інженерами. Стан фортець показують того часні картографічні документи, зокрема «План местоположения населенных пунктов и горо дов, где были расквартированы главные си лы…», плани генерала Алларта та інші. Після завершення бойових дій в Україні 1709 р. за наказом Петра І розпочинається ре конструкція найважливіших фортець Лівобе режжя: у Переяславі почали будувати новий земляний ретраншемент цитаделі у вигляді неправильного семикутного полігона з мали ми бастіонами і люнетами на кутах. При цьому було поновлено й старі укріплення. Будівельні роботи здійснювали полонені шведи. Тоді було відремонтовано укріплення Полтави, Веприка, Ромен і Переволочної. 1718 р. знов постало питання про рекон струкцію фортець Лівобережжя. Того року Військова колегія (Санкт–Петербург) зібрала відомості про стан усіх фортець півдня Російської імперії, у т.ч. і Полтавщини. За підсумками цієї акції було ухвалено провести роботи з модернізації укріплень. Теоретичною основою для цього послужив зроблений тоді ж російський переклад праці французького військового інженера С.Вобана «Істинний спосіб укріплення міст». Способи укріплень, які застосовувалися за часів Петра І, відно

сяться до німецької, французької, голландсь кої шкіл фортифікації. Але на Полтавщині не знаходимо їх у класичному вигляді, а тільки окремі елементи. Це пов’язано з тим, що при суто прагматичній політиці Російської імперії фортеці, збудовані чи реконструйовані у цей час, мали тимчасовий характер. Нові способи фортифікації застосовувалися переважно проти західних, «освічених» сусідів, а на те ренах Лівобережної України, де головною лишалася татарська небезпека, влада обме жувалася тільки поправкою старих козацьких фортець, яких у середині XVIІІ ст. лишалося ще немало: Городище, Іркліїв, Коломак, Ліпляїв, Орлик, Яготин. Усі вони овальні або прямо кутні в плані, однодільні, з земляним валом і ровом, двома–трьома дерев’яними баштами. 1724 р. Військова колегія відрядила інже нер–майора Деколонга для інспектування фортець у Полтаві, Переяславі, Переволочній. Він розробив проекти і кошториси, згідно з якими у 1720–х — 1730–х рр. провадилися ремонтні роботи, про що свідчать тогочасні плани цих міст. Тоді споруджено нові бастіони й равеліни, ширину ровів доведено до 12 м (Ромни), профіль валу — до нормативного, з земляним бруствером, валгангом, апареля ми і глазисом із напільного боку. При цьому в деяких фортецях ще лишалися старі де рев’яні башти (Полтава). 1731 р. на південному сході Полтавщини вздовж річок Орелі, Берестової, Береки на території, що лежала на північ від установле ного 1713 р. кордону з Туреччиною, розпочато будівництво укріпленої Української лінії для захисту від татарських нападів. Будівельні роботи велися до 1741 р., особливо інтенсив но — під час російсько–турецької війни 1735–1739 рр. Керували роботами київський генерал–губернатор А.І.Тараканов та гене рал–майор від фортифікації Г.М. де Бріньї (Дебриней, Дебреньов). Укріплена лінія скла далася з 18 земляних фортець, розміщених, переважно, по берегах річок. Вони будувалися за проектами, розробленими у Петербурзі Військовою колегією, і були квадратними у плані, з чотирма наріжними бастіонами й одною брамою. У дворі містилися порохо вий погріб, криниця, цейхауз і казарми. Крім фортець, до складу лінії входило 15 редутів. Всі ці елементи з’єднувалися реданним зем ляним валом із сухим ровом і доповнювалися форпостами, блокгаузами і палісадом на ва лу. Загальна довжина лінії становила близько 400 км. Будівництво всіх укріплень так і не довели до кінця. Нині більшість добре збере жених укріплень Української лінії містяться на території Харківської, Дніпропетровської областей, і лише одна Васильківська фортеця — у с.Нехвороща Новосанжарського району Полтавської області.

201

Полтавська область У середині XVIІІ ст. під керівництвом відо мого фортифікатора інженер–полковника Данила Дебоскета (де Боскета) здійснено останню широкомасштабну спробу рекон струювати фортеці Лівобережної України, у т.ч. Бубнова, Гадяча, Городища, Іркліїва, Кременчука, Ліпляєва, Лубен, Орлика, Пере яслава та інших. У другій половині XVIІІ ст. на виконання цих проектів, розроблених у 1745 1752 рр., проведено деякі роботи, проте міські ретраншементи так і не набули цілком регулярних обрисів. Після переможної для Росії війни 1763–1774 рр. проти Туреччини, коли держав ні кордони відійшли далеко на південь і було ліквідовано татарську загрозу, фортеці краю втрачають значення і в 1780–х рр. перестають діяти як військові об’єкти. Їхні вали розкопують для виварки селітри, а при переплануванні міст на початку ХІХ ст. остаточно зносять. У Полтаві по трасах колишніх валів було прок ладено широкі бульвари. Городища, рештки валів і ровів зберегли ся у Веприку, Гадячі, Зінькові, Кобеляках, Лубнах, Лукім’ї, Миргороді, Нових Санжарах, Полтаві, Хоролі, Чорнухах. Сліди колишніх укріплень зберегла топоніміка — назви уро чищ і вулиць: Верній Вал і Нижній Вал у Лубнах, вулиці Замкові у Гадячі й Пирятині, вулиця Підвальна у Веприку. Архітектура фортечних башт справила вплив на розвиток різних типів споруд народ ної дерев’яної архітектури: господарських (вітряки) та сакральних (дзвіниці, церкви). Монументальна мурована архітектура. На Полтавщині вона започаткована у другій половині XVII ст. і пов’язана з національно державним відродженням України після на ціонально–визвольної війни 1648–1654 рр. У містах і монастирях тоді почали зводити монументальні храми. Фундаторами здебіль шого виступала козацька старшина, яка зо середила в своїх руках політичну владу та економічні ресурси краю (гетьмани, полков ники, значно рідше — церковні ієрархи). Най визначнішим явищем в історії української культури стала архітектура українського відродження другої половини XVII — першої половини XVIIІ ст. і її останній етап — архітек тура бароко другої половини XVIIІ ст. Вибухо подібна динаміка розвитку містобудування і монументальної мурованої архітектури в ці періоди дала такі визначні ансамблі як Гус тинський, Красногірський, Лубенський Мгар ський і Полтавський Хрестоздвиженський мо настирі, собори у Полтаві, Пирятині, Прилуках, Ромнах, церкви у Лютеньці, Великих Сорочин цях, Жуках, Полонках. У розвитку монумен тальної мурованої архітектури того періоду можна виділити два основні напрямки.

202

Перший із них пов’язаний із відродженням розпланувально–просторових структур давньо руських міських і монастирських храмів ХІІ ст. та з певними впливами західного (литовсь кого і польського) бароко. Цю лінію розвитку започатковано 1684 р. будівництвом собору Мгарського монастиря під Лубнами за проек том віленського архітекта І.–Б.Зауера за участю М.Томашевського та А.Пирятинського на за мовлення гетьмана І.Самойловича. 1689 р. за цим зразком закладено собор Полтавського Хрестоздвиженського монастиря, а 1749 р. — Успенський собор у Полтаві. Всі вони трина вові, шестистовпні, 5–7–банні, з виділеним трансептом, двоярусним західним приділом та вежами, що фланкують його, як у като лицьких костелах. Спрощеним варіантом цих канонічних схем є кубічні чотиристовпні п’ятиверхі храми доби пізнього бароко — Срітенський та Воскресенський у Полтаві. Другий напрямок розвивав розплану вально–просторові композиції, традиційні для народного монументального будівництва. Переважали хрещаті п’ятидільні п’ятиверхі та дев’ятидільні п’ятиверхі храми (собор Гус тинського монастиря, церкви у Лютеньках і Великих Сорочинцях, собор у Прилуках та інші); дев’ятидільні одноверхі (собор Возне сенського монастиря 1695 р. у Переяславі); тридільні триверхі церкви (Михайлівська церква в с.Полонки під Прилуками). Відомі

Успенська церква у с.Лютенька. Фото початку ХХ ст.

Полтавська область

Троїцька церква у с.Вишняки. Фото Г.Павлуцького початку ХХ ст. також численні проміжні типи, представлені тринавовим шестистовпним трибанним Свя тодухівським собором 1689 р. у Ромнах, тридільним триконховим трибанним Спа со–Преображенським собором (1767 р.) Красногірського монастиря під Золотоно шею, тридільними однобанними собором Різдва Богородиці 1781 р. у Пирятині та Пок ровською церквою 1770 р. у с.Жуки. Будува лися в цю добу на Полтавщині й безбанні церкви зального типу (Михайлівська 1666 р. у Переяславі, Миколаївська 1720 р. у Прилуках, Василівська 1751 р. у Ромнах). У середині XVIIІ ст. на Полтавщині сфор мувався оригінальний місцевий тип тетракон хових храмів квадрифолієвого плану зі змен шеним центральним четвериком. У зовнішніх формах цих храмів підкреслювався мотив ярусності і строгої центричності. До цього типу належали, окрім Троїцької церкви 1780 р. у Диканьці, нині втрачена Миколаївська церква у Полтаві І774 р. Звідси цей тип поширився в інших реґіонах, зокрема у Новій Сербії, прикладом чого може бути Іллінська церква у Новомиргороді. Поряд із цим на Полтавщині зустрічається і простий тип безчетверикового тетраконха, наприклад, Вознесенська церква 1762 р. у с.Пушкарівка під Полтавою, Мико лаївська церква 1757 р. у с.Китайгород на теперішній Дніпропетровщині.

Друга половина XVIIІ ст. на Полтавщині ха рактеризується урізноманітненням типів спо руд, появою явно барокових особливостей. Під впливом творчості архітекторів В.Растреллі, І.–Ґ.Шеделя, І.Григоровича–Барського та А.Квасова шириться використання прийомів, форм, композиційних побудов професійної, у т.ч. й столичної петербурзької архітектури пізнього бароко, зокрема великого поширення набувають ордерні композиції. У цей час новим явищем у архітектурі стали висотні багатоя русні муровані дзвіниці ордерної архітектури, які прийшли на зміну дерев’яним. Вони стали найважливішими містобудівними домінантами окремих ансамблів і цілих міст: це дзвіниці Пе реяславського Вознесенського монастиря (1770–1776 рр.), Полтавського Хрестоздви женського (1786 р.) і Лубенського Мгарського (1785 р.) монастирів, Успенського собору в Полтаві (1774–1801 рр.). За даними П.Бодянського на 1865 р. у ме жах Полтавської губернії налічувалося 49 мурованих храмів, споруджених до 1800 р. Із них 5 храмів було збудовано у XVII ст.; 6 — у першій чверті XVIIІ ст.; 5 — у другій чверті XVIIІ ст.; 11 — у третій чверті та 22 — в останній чверті XVIIІ ст. Це були твори відомих архітек торів — І.–Б.Зауера, М.Томашевського, С.Ста банського, І.Григоровича–Барського, а також багатьох майстрів, імена котрих не дійшли до нашого часу. Розподіл мурованих церков у ме жах губернії був дуже нерівномірним: найбільше їх зафіксовано у північно–західних повітах, заселених із часів Київської Русі, з більш менш стабільним землеробським населен ням, зате обмаль цих споруд — у районах пізньої колонізації кінця XVII — початку XVIIІ ст. У Полтаві з повітом налічувалося 12 мурованих храмів, у Прилуцькому повіті — 7, Переяс лавському — 6, Пирятинському — 4, Ро менському й Золотоніському — по 3, Гадяць кому, Зіньківському, Кобеляцькому, Лубенсь кому, Миргородському, Хорольському — по 2, у Костянтиноградському й Лохвицькому — по 1 і в Кременчуцькому — жодного. У кінці XVIIІ — на початку ХІХ ст. в архітек турі Полтавщини утверджується новий ху дожньо–стильовий напрямок — класицизм. Цивільні й культові споруди цього стилю, що має джерела в античній спадщині Греції та Риму, зводилися у містах і селах, у багатьох дворянських маєтках. На цей же час припадає радикальна реконструкція багатьох міст, ши рокий розвиток цивільного мурованого будівництва. Застосовується регулярне вісьове розпланування, ансамблевий принцип забу дови міських вулиць і площ (Кругла площа у Полтаві). Виникло багато нових типів споруд: адміністративних (будинки трьох губернаторів і присутствені місця у Полтаві, губернський і повітові тюремні остроги, поштові станції);

203

Полтавська область громадських (Дворянське зібрання у Полтаві); навчальних (Кадетський корпус й Інститут шляхтянок у Полтаві, повітові училища); медич них (шпиталі в Полтаві, Ромнах, Кременчуку). Багато таких споруд зведено за типовими проектами архітектора А.Захарова, які надси лалися з Санкт–Петербурга, та за проектами губернських архітекторів М.Амвросимова і А.Карташевського. Від найвідомішого палацово–паркового ансамблю садиби Кочубеїв у Диканьці збе реглося кілька першокласних пам’яток доби класицизму — ротондальна Миколаївська церква 1794 р. (архітектор М.Львов), дзвіни ця у вигляді трипрогонової аркади на високо му постаменті (1810 р., архітектор Л.Руска). Оригінальною інтерпретацією класичних римських прототипів є Тріумфальна арка, споруджена 1820 р. при в’їзді в садибу за про ектом Л.Руска. Не збереглася головна споруда ансамблю — величезний палац Кочубея — найвидатніша палацова споруда доби класи цизму на Полтавщині. Садибні будинки, палаци, інші споруди класицистичної архітектури збереглися в Бе резовій Рудці, Бобрику, Крутому Березі, Виш

Успенський собор та дзвіниця в Кременчуці. Фото початку ХХ ст. няках, Хомутці. Їхня архітектура — яскравий приклад реґіональної трансформації загаль ноімперського стилю класицизму. Класицизм дав також принципово нове опрацювання архітектури храмів. Церкви на були кубічних чи хрещатих обрисів, завершень у формі масивних сферичних бань на ци

План і фасад шпиталю в Кременчуці. Проект архітектора А.Карташевського початку ХІХ ст.

204

Полтавська область

Палац Кочубеїв у Диканьці. Акварель О.Кунавіна 1800–х рр. ліндричних підбанниках, фасади ускладнили ся завдяки акцентації колонними портиками. До творів зрілого класицизму на Полтавщині належать церкви: Троїцька 1812 р. у Котельві, Успенська 1821 р. у с.Веприк, Благовіщенсь ка 1828 р. у с.Федорівці, Всіхсвятська 1836 р. у Гадячі, собор Різдва Богородиці 1806 р. у Прилуках, Миколаївська церква 1831 р. у Ром нах (не збереглася) та інші. Всі вони одно банні, більшість мають розвинені притвори з заходу. Невеликі 1–2– ярусні дзвіниці поча ли споруджувати над західними притворами храмів, починаючи з 1810–х рр. (церкви у Фе дорівці, Котельві, Веприку). Характерною особливістю монументаль ної мурованої архітектури Полтавщини кінця XVIIІ — першої половини ХІХ ст. є велика кількість споруд, які у стильовому плані ста новлять проміжні типи, перехідні ланки від пізнього бароко до класицизму, яскравим прикладом чого є ансамбль Троїцької церкви з дзвіницею у с.Вишняках (1794–1799 рр.). Поряд з цим, монументальні споруди доби кла сицизму характеризуються наявністю місце вих особливостей, обумовлених міцністю давніх будівельних традицій. Характерним прикладом місцевої модифікації загальновжи ваних стильових канонів була Успенська церква в Хоролі початку ХІХ ст. (не збереглася). У 1850–х рр. класицизм вичерпав себе як великий стиль і на зміну йому прийшли різні стильові напрямки у річищі ретроспективізму. Провідним напрямком став романтизм із чис ленними течіями, які орієнтувалися на різні історичні стилі й витворили оригінальні різно видності неоросійського стилю, неокласициз му, неоготики, необароко тощо. На Полтавщині збереглося чимало високопрофесійних архі тектурних творів доби історизму, виконаних, переважно, у цеглі, без тинькування, з роз шивкою швів і максимальним використанням декоративних можливостей різних будівель них матеріалів. У неоруському і неовізантійсь кому стилях зводилися церкви (церква Різдва в Полтаві, Сампсоніївська церква 1856–1896 рр. на полі Полтавської битви), рідше — гро мадські будівлі (жіноче єпархіальне училище

Покровська церква у с.Плішивці. Загальний вигляд і план. Рисунок В.Чепелика в Лубнах, 1907 р., архітектор А.Бекетов). Дуже імпозантний неоренесанс застосовувався для найбільш представницьких адміністративних і громадських споруд, таких як Бібліотека і земський музей, Народний дім ім. М.Гоголя, Земельний банк (всі споруджені у Полтаві 1901 р.), Художньо–промислова школа у Мир городі (1896 р.). Синтезом форм модерну і не оруського стилю відзначається будинок Російського селянського банку в Полтаві (1906–1909 рр., архітектор О.Кобелєв) з ак тивним використанням скульптури й поліхромії. У неоготичних стильових формах споруджено на зламі століть Лютеранську кірху в Полтаві. Серед об’єктів монументальної мурованої архітектури початку ХХ ст. особливу групу складають будівлі, в яких відбилися пошуки ук раїнського національного архітектурного сти

205

Полтавська область 1. Полтава. Архітектурний ансамбль Круглої площі

Головний корпус водолікарні у Миргороді. Рисунок В.Чепелика лю, а також реґіональних особливостей. Архітектори й художники надихались найкра щими зразками народного будівельного мистецтва, трансформуючи тисячолітній досвід з естетичних позицій нового часу. До таких етапних пам’яток належить Покровсь ка церква 1906 р. у с.Плішивець Гадяцького району. Архітектор П.Кузнєцов повторив у мурованій споруді розпланувально–прос торову структуру й образ славнозвісного ко зацького Троїцького дерев’яного собору 1778 р. у Новомосковську. Етапним твором українського архітектурного модерну став також будинок Полтавського губернського земства (1905–1909 рр., архітектор В.Кри чевський). У цьому ж напрямку плідно пра цювали художник і мистецтвознавець О.Слас тьон — автор будівель курорту в Миргороді, споруд в Опішні, земських шкіл у Лохвицькому районі, та Д.Дяченко — автор земської лікарні у Лубнах. Джерела: 1. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 556–560, 563–566, 604–608, 675–678. 2. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — 664 С.: іл.

206

Ансамбль Круглої площі міститься в істо ричному середмісті на плато підвищеного правого берега р.Ворскли в оточенні багато поверхової забудови, що датується ХХ ст. Нині це центральний міський майдан, перетин го ловних магістралей. Він круглий у плані, пло щею близько 10 га, діаметром 345 м. Цей діаметр дорівнює максимальній відстані, з якої можливе візуальне сприйняття архітек турних споруд із розрізненням деталей. Від майдану радіально розходяться 8 вулиць. Ділянки між ними по периметру майдану за будовані 2–3–поверховими спорудами у стилі класицизму. Архітектурний ансамбль Круглої площі в Полтаві створено за єдиною містобудівною концепцією на початку ХІХ ст. Протягом ХІХ ХХ ст. він зазнав численних змін та перебудов, тож дійшов до наших днів не в первісному вигляді. Виникнення ансамблю пов’язане з рекон струкцією Полтави після надання місту статусу центра генерал–губернаторства. Перші обриси площі бачимо на плані, конфірмованому ро сійським імператором Олександром І у 1803 р. Кругла форма площі відповідала радіальному трасуванню шляхів, які з другої половини XVII ст. розходилися звідси, від міської брами, на Київ, Москву, Кременчук, Костянтиноград, Но воросійськ, Харків. Оскільки в цій місцевості впродовж XVIIІ ст. був Ярмарковий вигін, то й на новій площі первісно планувалися лавки для продажу дьогтю й вина, тобто зберігалося попереднє фукціональне призначення цього містобудівного вузла. Але в зв’язку з набли женням 100–річчя Полтавської битви виникла ідея спорудити монумент на відзнаку тієї події. Спершу місце для монумента визначили на головній вулиці (Олександрівська, за ра дянської доби Жовтнева), де мали розмісти тися й будинки всіх губернських установ. Але 1805 р. за пропозицією малоросійського гене рал–губернатора князя О.Куракіна вирішено монумент Слави й головні губернські устано ви будувати на Круглій площі, яка тоді й була найменована Олександрівською. Автором розпланувального вирішення був губернський архітектор М.Амвросимов. Його проект затве рджено 1805 р., а 1806 р. розроблено «Гене ральное положение казенных строений на поле Александровской площади», де показані обриси всіх будівель, за винятком генерал–гу бернаторського будинку, для якого лишили порожнє місце з північно–західного боку. Бу ли запроектовані для розміщення по пери метру Олександрівської площі: губернські й повітові присутствені місця, будинки трьох губернаторів, малоросійський поштамт, дво рянське зібрання, губернська гімназія. Перші

Полтавська область

План Полтави 1805 р.

п’ять споруд, з генерал–губернаторським бу динком включно, збудовано у 1806–1811 рр. за типовими проектами, розробленими петер бурзьким архітектором А.Захаровим 1803 р. Прив’язку проектів до місця здійснив М.Амв росимов, він же керував будівництвом. Дещо пізніше за проектами інших архітекторів зве дено поштамт і дворянське зібрання. Проект гімназії лишився нереалізованим, натомість з північного боку площі у 1834–1841 рр. спо руджено Петровський кадетський корпус. Ідейним центром та містобудівною домі нантою ансамблю є монумент Слави, поставле ний 1811 р. у геометричному центрі площі на місці перетину вісей восьми радіальних вулиць і головних вісей симетрії всіх розташованих по периметру площі споруд. Колона, загальною висотою понад 16 м, замикає перспективи радіальних вулиць, які спрямовані, у свою чергу, від площі на головні містобудівні домінанти ста рого міста: Успенський кафедральний собор, Хрестоздвиженський монастир та парафіяльні церкви. Все це забезпечувало композиційну цілісність міста, органічне включення нового архітектурного ансамблю в історично сформо ване архітектурне середовище.

План Круглої площі. Кресленик автора: І – станом на середину ХІХ ст. ІІ – сучасний стан 1. Кадетський корпус 2. Будинок віце–губернатора (нині житловий будинок) 3. Будинок цивільного губернатора (нині адміністративна будівля) 4. Губернські присутствені місця (нині міськвиконком) 5. Дворянське зібрання (нині кінотеатр ім. І.Котляревського) 6. Повітові присутствені місця (нині будинок зв'язку) 7. Малоросійський поштамт (нині адміністративна будівля) 8. Будинок генералBгубернатора (нині адміністративна будівля)

207

Полтавська область

Панорама ансамблю Круглої площі. Літографія К.Чеського за малюнком Ф.Алексєєва 1808 р. Головними особливостями цього ансамб лю є великі розміри площі, помірна висота споруд (до 14 м), вільна симетрична забудова прилеглих кварталів за принципом поміщицької садиби з головним корпусом по вісі симетрії та службами обабіч. Органічний взаємозв’я зок частин і цілого, стильова єдність при різно манітності індивідуальних вирішень є визна чальними рисами ансамблю. Всі споруди мали два основні поверхи, підняті на високий рустований цоколь. Вели кий масштаб колонних портиків — сильний засіб композиційного об’єднання ансамблю. По периметру площі чергувалися споруди, у яких чолові фасади акцентувалися трикутни ми фронтонами, зі спорудами, чолові фасади яких не мали фронтонів, а лише горизонтальні аттики. При цьому кожен з будинків вищих гу бернських урядовців відрізняється величиною і декором — відповідно до рангу господаря. Проте принципи функціонального зонування і розпланування цих споруд були єдиними: головним був бельетаж, де містилися парадні зали, приймальні й кабінети; на другому по версі були житлові апартаменти, у цоколі — приміщення обслуги. Це виявлялося назовні архітектурними членуваннями фасадів. Дуже характерна риса — відсутність входів з боку площі, оскільки всі парадні входи були на дво рових фасадах. У цьому виявився домінуючий вплив традиційних принципів формування поміщицького садибного будинку. Найкрупніша споруда ансамблю — ка детський корпус, що займає увесь фронт площі між двома радіальними вулицями. Своєю важкою масою і прямолінійністю пос тановки, без урахування криволінійного пе риметру площі, він дещо порушує просторову урівноваженість загальної композиції. Крупний, героїчний масштаб, створюваний великим ордером головних фасадів будівель, їх ієрархічна підпорядкованість і сувора стильо ва єдність архітектури чіткої регулярної площі, у фокусі якої поставлено монумент Слави, слу жать найповнішому виявленню ідейного змісту всього містобудівного ансамблю як величез ного пам’ятника перемозі й славі російської

208

зброї на тому місці, де була, за словами сучас ників, «окончательно раздавлена змея мало российского коварства и измены» і збройною силою стверджена «єдіная нєдєлімая» Ро сійська імперія від Балтики до Чорного моря. За час свого існування ансамбль зазнав суттєвих змін. Так, щоб нейтралізувати сер йозну містобудівну ваду — невідповідність висоти забудови розмірам площі, у 1820–х рр. центральне коло розчленували доріжками на чотири сектори, створивши палісадники з клумбами. У 1830–х рр. влаштовано сквер із радіальними алеями, у 1881 р. його оточено чавунною огорожею, а в 1886 р. у сквері висад жено дерева. Згодом, коли дерева розрослися, площа перетворилася на парк із кільцевою магістраллю та радіальними алеями. Зараз зелень повністю виключає можливість зорово го сприйняття споруд на протилежних кінцях площі. Можливий лише фрагментарний огляд окремих споруд без візуального зв’язку з центром композиції — монументом Слави. У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. деякі споруди на площі зазнали реконструкції: головний корпус і флігелі Малоросійського поштамту були об’єднані в одну будівлю, що отримала неоренесансний фасадний декор. Серйозний дисонанс внесло спорудження у 1911–1913 рр. на місці повітових присут ствених місць триповерхової ремісничої школи в архітектурних формах модерну. Під час другої світової війни ансамбль зазнав значних руйнувань. Після визволення Полтави у 1943 р. одразу ж проведено обміри, натурні дослідження і фотофіксацію всіх спо руд, що дало змогу групі полтавських архітек торів під керівництвом головного архітектора міста Л.Вайнгорта, а також Д.Литвинцева за участю М.Онищенка в 1944 р. подати на рес публіканський конкурс науково обґрунтований проект відновлення ансамблю, який і був ре алізований протягом 1945–1959 рр. Більшість споруд відбудовано у первісному вигляді за архівними кресленнями, але з внутрішнім розплануванням, яке диктувалося новими функціональними вимогами. На місці повіто вих присутствених місць з використанням

Полтавська область решток ремісничої школи споруджено Буди нок зв’язку в архітектурних формах російського класицизму. Цим завершено ансамбль, строго витриманий у єдиному стилі. Усі будівлі муровані з цегли на вапняно піщаному розчині. Перекриття, здебільшого, плоскі балкові. Стіни всередині й зовні потинь ковано. Пофарбування фасадів було тради ційним для класицизму: поле стіни — кольору жовтої вохри (або червоної вохри — фасади кадетського корпусу), деталі — білі. Дахи вальмові, по дерев’яних і металевих кроквах чи фермах, укриті покрівельною сталлю. Ансамбль Круглої площі — найцінніша складова архітектурно–містобудівної спадщини Полтави. І сьогодні він лишається компози ційним центром і символом міста. Окрім того, це — найзначніший класицистичний архітек турний ансамбль в Україні, унікальність якого полягає ще й у тому, що тут вдалося поєднати абстрактні архітектурні вирішення «зразкових проектів» А.Захарова з архітектурною твор чістю місцевих зодчих, котрі зуміли з типових елементів, загальновживаних по всій імперії, створити нову неповторну мистецьку цілісність. Цей архітектурний ансамбль за розмірами і якістю містобудівного вирішення може бути поставлений у шерег таких шедеврів світового містобудівного мистецтва як Двірцева площа у Санкт–Петербурзі чи Красна площа у Москві. Як пам’ятка архітектури та містобудування національного значення має охоронний № 577. Монумент Слави Монумент установлено на честь перемоги російської армії, очолюваної царем Петром І, над союзними українсько–шведськими війсь ками під командуванням українського гетьма на Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ в історичній Полтавській битві 27 червня 1709 р. Монумент є ідейним центром і місто будівною домінантою Круглої площі. Основна ідея монумента у вигляді пам’ятної колони з п’єдесталом на стерео баті належить полтавському губернському архітекторові М.Амвросимову, котрий 1804 р. виконав два ескіза. Пам’ятник за цим про ектом було закладено на Олександрівській (Жовтневій) вулиці 27 червня 1804 р. Проте пізніше вирішили будувати монумент у цент рі Круглої площі. Ескізи М.Амвросимова надіслали для розгляду до Імператорської академії мистецтв у Санкт–Петербург. Там їх у цілому схвалили, проте для поліпшення пропорцій і досягнення вищих естетичних якостей проект доручили доопрацювати відомому архітектору Ж.Тома де Томону. Підписаний ним проект датовано 1805 р. Спо рудження монумента розпочали 1806, а за вершили — 1811 р. Скульптурний декор архітектор запроектував дуже схематично,

Монумент Слави. Проект архітектора Тома де Томона 1805 р. тому в його детальному опрацюванні брали участь провідні скульптори того часу Ф.Щед рін, І.Мартос, І.Гордєєв, а відливав металеві деталі майстер П.Якимов (Єкимов). Джерела образної символіки монумента — у зодчестві давнього Риму, в якому перемоги імператорів відзначали тріумфальними коло нами (колона імператора Траяна в Римі). Мону мент Слави — це колона тосканського ордера на кубічному постаменті, що стоїть на сту пінчастому гранітному стереобаті, в основу якого вмуровано 18 гармат, які є військовими трофеями, захопленими росіянами у шведів. Усе це символізує польовий редут. Верхня пло щина стереобата огороджена литою чавунною ґраткою, декоративні стояки якої виконано у вигляді вкладених у піхви мечів, обернених вістрями до землі, що має символізувати за вершення військових дій. Кубічний постамент із червоного полірованого граніту має литі бронзові прикраси, що несуть важливе ідео логічне навантаження: на північно–східній і південно–західній гранях — римська військо ва арматура: кіраса, панцир, щити, прапори, колчани і списи тощо. Все це виконано висо ким рельєфом і розраховано на ефектну світ лотінь при бічному сонячному освітленні. На

209

Полтавська область

Військова арматура на п'єдесталі монумента Слави

Монумент Слави. Фото автора 1984 р. південно–східній та північно–західній гранях — однаково строгі, майже графічні тридільні ком позиції також із римською атрибутикою: у цент рі — велике бронзове кільце у вигляді змії, що тримає себе за хвіст, так зване «кільце повер нення» — символ вічності й повторюваності світу, що присутній в античній міфології, але походить ще з доісторичної міфології різних народів. Обабіч кільця — фашинні пучки з лік торськими топірцями і стрілами. Згідно з про ектом Тома де Томона стріли й топірці слід було змонтувати оберненими вниз — ця алегорія аналогічна мечам, оберненим до землі. Але при будівництві монумента було зроблено нав паки, мабуть тому, що в цілому композиція п’едесталу має символізувати мілітарний дух та військову доблесть. У кільці на півден но–східній грані бронзовими накладними літе рами позначена дата Полтавської битви — «июня 27–го 1709 года». На протилежній грані в кільці текст: «Окончен в 1809 году», що не відповідає дійсній даті завершення монумента. Чавунна лита колона висотою 10 м має ба зу, що складається з квадратного в плані плінта і торуса, прикрашеного дубовим лис тям. По висоті фуст колони перехоплено трьо ма пасками, модельованими у вигляді вінків дубового листя. Вони закривають з’єднувальні шви блоків, з яких складена колона. Нижній пасок несе лаврові вінки й пальмове гілля —

210

План монумента Слави алегорії перемоги й миру. Верхній пасок пере бивають чотири фашини з лікторськими топірцями, цього разу оберненими вниз. Ко лона має оригінальну капітель у вигляді диска, який підтримується вінцем акантового листя. Колону вінчає півсфера, на якій — бронзовий позолочений орел із блискавками в кігтях і лавровим вінком у дзьобі. Орел обернений в бік поля Полтавської битви, неначе готую чись злетіти, щоб увінчати переможця. Оригінальність задуму і глибокий ідейний зміст монумента, символіка форм якого сягає тисячолітніх шарів європейської культури, так само, як і витонченість пропорцій та довер шеність пластичних форм ставлять монумент Слави у Полтаві в шерег творів монументально го мистецтва світового рівня. Перебуває під охороною держави як пам’ятка архітектури на ціонального значення під охоронним № 577/1.

Полтавська область Будинок генерал–губернатора У західному секторі Круглої площі (вул.Жовтнева, 37) на червону лінію забудови виходить комплекс генерал–губернаторського будинку, який складається з триповерхового П–подібного у плані мурованого корпусу, флан кованого цегляним муром із двома брамами, симетрично розташованими обабіч. Це — найбільший серед трьох будинків губернаторів. Будівництво розпочато 1808 р. за типовим проектом 1803 р. архітектора А.Захарова, за вершено 1810 р. До 1856 р. тут містилася кан целярія генерал–губернатора. Протягом 1816–1834 рр. цю посаду обіймав князь М.Рєпнін–Волконський — видатний держав ний діяч Російської імперії, нащадок остан нього гетьмана України К.Розумовського. У 1840–х рр. будинок зазнав перебудов за проектом губернського архітектора В.Рибіна:

Будинок генерал–губернатора

План другого поверху будинку генерал–губернатора

Бічна брама будинку генерал–губернатора. Фото автора 1984 р.

на головному фасаді влаштовано парадний вхід (первісно вхід був із двороваго фасаду), що призвело до деякого внутрішнього переп ланування. Будівля зазнала руйнувань у роки другої світової війни, відбудована 1953 р. (за іншими даними — в 1959–1960 рр.) за проек том архітектора В.Пасічного з частковим пе реплануванням відповідно до нових функ ціональних вимог, оскільки тут розмістилася обласна рада профспілок. Головний фасад, що виходить на площу, строго симетричний, акцентований портиком великого іонічного ордера, що спирається на виступ цокольного поверху. Портик завершує горизонтальний аттик. Тут використано аттич ний варіант іонічного ордера з дещо призем куватими пропорціями, тонко модульованими базами та капітелями колон. Завдяки тому, що колони поставлені під самими стінами, портик перетворився на своєрідну лоджію. Бічні рамена фланковані ледь виступаючими ризалітами в одне вікно. Споруду вирізняє досконале пластичне розроблення тектоніки стіни: цокольний по верх опрацьовано глибоким рустом, вікна без облямувань мають пропорції «лежачого квад рата». Парадному першому поверху (белье тажу) на фасадах відповідає значна висота прямокутних вікон, рустовані перемички яких мають виділений замковий камінь. У риза літах, що фланкують головний фасад, вікна мають ще й тонкі наличники з горизонтальними сандриками. Простінки між вікнами у портику оформлено плоским рустом. Вікна другого поверху, без облямувань, мають пропорції «стоячого квадрата». Завершує споруду кар низ великого виносу з дентикулами. Дворовий фасад із сильно виступаювчими ризалітами, у яких містяться сходові клітки, вирішений лаконічніше: єдиним декоративним елементом є горизонтальні сандрики над вікнами першого поверху. Первісне розпланування було анфілад ним, теперішнє — коридорне. Сходові клітки 1953 р. перенесено з ризалітів до центральної частини корпусу. Первісний декор в інтер’є рах не зберігся. Ансамбль органічно доповнюють в’їздові брами на територію садиби. Кожна брама — це тридільна симетрична композиція; у цен трі — широкий прямокутний проїзд, фланко ваний спареними колонами тосканського ордера, що несуть антаблемент зі ступінчас тим парапетом. У невисоких бічних пілонах — хвіртки для пішоходів. Генерал–губернаторський будинок у Пол таві — не тільки важливий елемент архітектур ного ансамблю Круглої площі, а й одна з най довершеніших пам’яток зрілого класицизму в Україні. Нині це пам’ятка архітектури на ціонального значення з охоронним № 577/4.

211

Полтавська область Будинок цивільного губернатора Північно–східний фронт забудови Круглої площі (вул.Жовтнева, 38) формує комплекс старо–губернаторського будинку, що скла дається з центрального П–подібного в плані триповерхового мурованого корпусу та двох одноповерхових Г–подібних у плані флігелів, розташованих на кутах ділянки, симетрично щодо центрального корпусу. Споруди об’єднані муром, що має проїзди й хвіртки. Комплекс відомий у документах та літе ратурі як будинок полтавського цивільного губернатора. Споруджено його в 1806–1811 рр. за типовим проектом 1803 р. архітектора А.3ахарова у строгих класицистичних формах. Близько 1820 р. центральний корпус пошко дила пожежа, після чого його відбудували. Поруйновано під час другої світової війни. Відновлено в 1954–1956 рр. за проектом архітекторів Й.Шмульсона та В.Явникова з переплануванням, яке викликане функціо нальними потребами: тут розмістили трест «Укрнафтогазорозвідка». Головний корпус строго симетричний, його центральна частина на головному фасаді акцентована ризалітом із пристінним шести колонним портиком тосканського ордера, що спирається на цокольний поверх. Портик вінчає невисокий аттик. Цокольний поверх має рустовані стіни. Парадний перший поверх

Будинок цивільного губернатора

План бельетажу будинку цивільного губернатора

212

виділено декором вікон: вони високі, прямо кутні, над ними — горизонтальні сандрики на кронштейнах. Будівлю вінчає масивний карниз на дентикулах. Первісне розпланування було анфіладним. Вхід було влаштовано з дворового фасаду, дві сходові клітки містилися в бічних дворових ризалітах. Теперішнє розпланування — кори дорне двобічне. Інтер’єри відзначалися багатим декором. У деяких приміщеннях вони збереглися незмінними ще з 1820–х рр. аж до другої світової війни — у стилі класицизму, з ліпними фризами, в яких домінували винахідливо роз роблені мотиви акантового листя; дверні отвори вінчалися горизонтальними сандриками кла сичних обломів на масивних орнаментованих кронштейнах пружного рисунка; стіни й стелю прикрашали орнаментальні тяги з викорис танням мотивів іонік та бусин. На стелях були витончені круглі розетки. Частина парадних приміщень першого поверху у другій половині ХІХ ст. отримала декор у стилі, близькому до рококо. Весь внутрішній декор загинув 1943 р. 1953 р. його частково відновлено, проте у ду же спрощених формах. Бічні флігелі мають розпланування і декор, подібні до флігелів будинку віце–губернатора. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 577/7. Будинок віце–губернатора На червону лінію північного фронту забу дови Круглої площі (вул.Жовтнева, 40) між дво ма радіальними вулицями виходить комплекс, що складається з трьох будинків, сполучених цегляною огорожею: по центральній вісі — прямокутний у плані триповерховий мурова ний будинок віце–губернатора, по боках — два Г–подібних у плані одноповерхових флігеля. Комплекс споруджено 1811 р. за типовим проектом архітектора А.Захарова 1803 р. у класицистичних архітектурних формах. Уп родовж ХІХ ст. він часто згадується у різних документах то як Казенна палата, то як «Приказ общественного призрения» чи будинок губерн ського архітектора. Деякий час тут містилася губернська креслярня. У період другої світової війни частково зруйнований. 1957 р. його відбу довано за проектом архітектора М.Сморчука з пристосуванням під 8–квартирний житловий будинок з повним переплануванням. Архітектурні форми лаконічні, майже без декору. Архітектурний образ створено завдяки точно знайденим пропорціям. Це — єдина будівля ансамблю Круглої площі, яка на фасаді не має колонного портика. Фасад строго си метричний, проте вісь симетрії не акцентована. На кутах споруди ледь виступають із площини стіни неширокі ризаліти, у яких одинарні вікна першого поверху фланковані півколонками

Полтавська область тосканського ордера, що спираються на рус тований цоколь і несуть трикутні сандрики. Перший поверх, де були парадні приймальні, виділено величиною високих прямокутних вікон, простінки між якими оброблено дощаним рустом. Вікна ж цокольного і другого повер хів мають пропорції «лежачого квадрата», без облямувань. Стіни завершено карнизом простого профілю з дентикулами. Над риза літами раніше були невисокі парапети. Первісне розпланування було анфілад ним. Головні двомаршеві сходи містилися в ризаліті з дворового боку, звідки був і голов ний вхід, а круглі кручені сходи — у центрі кор пусу, прилягаючи до поздовжньої стіни. Нині одна сходова клітка влаштована посередині корпусу, кожен поверх якого розплановано під чотири квартири. Бічні флігелі мають багатокамерне рядове розпланування. Фасади, що виходять иа площу, симетричні, їх вісі акцентовано рустованими одновіконними ризалітами з невисокими па рапетами. Пам’ятка архітектури національного зна чення з охоронним № 577/8.

Проект будинку віцеBгубернатора 1803 р. архітектора А.Захарова. План і фасад

Будинок присутствених місць Усю ділянку східного фронту забудови Круглої площі між вулицями Радянською і Жовтневою (вул.Жовтнева, 36) займає видов жений криволінійний у плані триповерховий корпус губернських присутствених місць. Його споруджено 1810 р. за типовим про ектом 1803 р. архітектора А.Захарова у строгих класицистичних формах. Первісно будинок займав тільки середню частину ділянки по червоній лінії, а по боках ішла цегляна огорожа з двома симетрично розміщеними брамами.

Фасад будинку віце–губернатора

План бельетажу будинку віце–губернатора

Губернські присутствені місця. Фото автора 1984 р.

213

Полтавська область

Фасад і план губернських присутствених місць за проектом архітектора А.Захарова 1803 р. 1818 р. будинок відремонтовано, а 1866 р. (за іншими даними — 1854 р.) огорожу з воротами знесено й натомість за проектом харківського губернського архітектора Ф.Данилова впри тул до середнього корпусу добудовано бічні крила однакової з ним висоти. Тут протягом ХІХ — початку ХХ ст. містили ся більшість губернських установ: губернська управа, казенна палата, «Приказ обществен ного призрения» тощо. Після 1920 р. тут роз міщувалися партійні й радянські органи міста. 1943 р. будівля спалена німецькими військами, що відступали. Відновлена 1951 р. за проек том архітекторів М.Онищенка і Д.Гольдінова. У роботах брали участь інженери В.Маценко, М.Аніщенко, В.Жок. Зараз тут міститься ви конком Полтавської міськради. Споруда строго симетрична, головна вісь акцентована монументальним шестиколон ним портиком великого іонічного ордера, піднятого на висоту цокольного поверху. До нього підводять широкі парадні сходи. Стрункі колони мають аттичні бази, тонко модульовані капітелі з невеликими волютами, незначний ентазис. Портик увінчує масивний трикутний фронтон. Площини фасаду з метричним рядом вікон надто великі й монотонні. Це порушення загальних пропорцій споруди й деяка немасш табність портика пов’язані з добудовою сере дини ХІХ ст. Архітектурне вирішення фасаду дещо відрізняється від проектного варіанту А.Захарова: стіни цокольного поверху русто вані, горизонтальна тяга відділяє від нього бельетаж або перший поверх, стіни якого, всупереч проекту, не рустовані, а залишеиі

214

гладенькими. Великі прямокутні вікна облямо вані наличниками простого профілю з горизон тальними сандриками. Аналогічно вирішено й другий поверх. Будівлю вінчає карниз знач ного виносу з дентикулами. Первісне розпланування було анфіладним. У центрі корпусу — вестибюль, на його вісі — сходова клітка, що видається у двір прямо кутним ризалітом. Парадні сходи широкі, тримаршеві. У бічних крилах, розділених поз довжньою несучою стіною, містилися однакові за складом групи адміністративних приміщень. Після реконструкції 1951 р. розпланування стало коридорним із двобічним розташуван ням приміщень. В інтер’єрі первісний декор не зберігся, повоєнний — дуже скромний, у псев докласицистичних формах. Будівля є пам’яткою архітектури націо нального значення. Охоронний № 577/3. Будинок дворянського зібрання З південно–східного боку на червону лінію Круглої площі виходить будинок колишнього дворянського зібрання, розташований посере дині трикутної в плані ділянки між вулицями Жовтневою і Луначарського (вул.Жовтнева, 31). Збудовано 1810 р. Автора проекту не встановлено. На думку дослідників, авторами могли бути архітектори М.Казаков або М.Амвросимов. Порівняння архітектурних форм будинку дворянського зібрання з нере алізованим проектом губернської чоловічої гімназії архітектора Ф.Плотнікова дозволяє припустити його авторство і щодо дворянсь кого зібрання. Згідно з проектом на кутах ділянки планувалося симетрично відносно

Полтавська область

Проект комплексу дворянського зібрання початку ХІХ ст. Фасад

Будинок дворянського зібрання. Фото автора 1989 р.

План другого поверху будинку дворянського зібрання центрального корпусу поставити два одно поверхових флігеля, сполучених цегляним муром, проте це не було реалізовано. Тут у 1830–х рр. працювала перша в Пол таві громадська бібліотека. Протягом ХІХ ст. у залі дворянського зібрання виступали М.Му соргський, А.Рубінштейн, М.Чайковський, О.Скрябін, С.Рахманінов, Ф.Шаляпін. Будинок потерпів від пожежі 1943 р. й від новлений 1947 р. за проектом архітектора

Д.Литвинцева за участю архітекторів П.Черня ховця, Д.Гольдінова, М.Онищенка, Л.Вайнгорта та інженера В.Маценко. Його пристосовано, з відповідним переплануванням, під двозаль ний кінотеатр імені І.Котляревського. Споруда прямокутна в плані, симетрична, з центральним ризалітом, що домінує в ком позиції. Він триярусний, з шестиколонним портиком композитного ордера, піднятим на висоту першого поверху й увінчаним трикут ним фронтоном. У першому поверсі ризаліту — парадний вхід. Бічні крила двоповерхові. Площини фасадів по першому поверху рус товано, вікна прямокутні, без облямувань, але з виділеними замковими каменями. Лапідарні площини стін другого поверху прорізано вікнами: прямокутними без обля мувань — у бічних крилах, арковими — у центральному ризаліті. Останні включено у неглибокі ніші прямокутних обрисів. Неве ликі квадратні вікна третього ярусу ризаліту служать додатковим освітленням двосвітнь ого головного залу. Карнизи бічних об’ємів мають простий профіль і значний винос. Портик ризаліту вінчає масивний трикутний фронтон, у тимпані якого раніше був ліпний старовинний герб Полтави. Карнизи портика мають дентикули. Первісне розпланування будівлі було дещо іншим, ніж теперішнє: у центрі був двосвітний бальний зал на другому поверсі; під ним — вестибюль із розкішними дерев’яними різьб леними сходами. У бічних крилах анфіладного розпланування містилися служби. При ре конструкції 1947 р. найбільш змінено західне крило, де зламали внутрішні капітальні стіни і зробили другий глядачевий зал. Будинок Дворянського зібрання своїм ви тонченим святковим образом відрізняється від строгих і дещо сухуватих форм казенних споруд, розташованих на Круглій площі. Ра ніше ця відмінність посилювалася ще й багат ством скульптурного декору на фасадах: у крайніх інтерколумніях портика були скульп тури — дві алегоричні фігури, а в інших інтер колумніях стояли циліндричні вази з ліпними гірляндами і маскаронами. Будівля є пам’яткою архітектури націо нального значення з охоронним № 577/6.

215

Полтавська область Будинок малоросійського поштамту Південно–західний сектор Круглої площі між вулицями Куйбишева і Лідова займає ви тягнутий двоповерховий будинок колишнього Малоросійського поштамту в стильових фор мах зрілого класицизму (вул.Жовтнева, 35). Комплекс споруд, який первісно складав ся з головного корпусу і двох одноповерхових флігелів обабіч, зведено 1809 р. за проектом петербурзького архітектора Є.Соколова (? ). Після переведення малоросійського поштамту до Чернігова в цих будівлях містилися повітове училище й притулок для виховання дітей збіднілих дворян, наглядачем якого був видат ний український письменник І.Котляревський. У 1818–1822 рр. тут навчався майбутній худож ник А.Мокрицький, згодом — математик М.Остроградський. З 1860–х рр. тут діяла Маріїнська жіноча гімназія. Після 1877 р. цент ральний корпус перебудовано: розібрано ко лонний портик чолового фасаду та бічні флігелі, натомість добудовано бічні крила; фа сад пишно декоровано в стильових формах не оренесансу, з трьома складних обрисів фрон тонами над ризалітами. У міжвоєнну добу (1920–1941 рр.) тут містилася середня школа. Споруда згоріла 1943 р. Відбудову завершено 1961 р. у формах, близьких до первісних, за проектом архітектора Л.Вайнгорта на основі детальних архітектурно–археологічних та ар хівних досліджень. При цьому здійснено внутрішнє перепланування для розміщення тут Полтавського міського комітету Компартії Ук раїни. У проектуванні брали участь архітектор Л.Шерстюк та інженери Л.Рекало і П.Мороз. Споруда Ш–подібна у плані. Вісь симетрії чолового фасаду акцентує шестиколонний іонічний портик із трикутним фронтоном. Бічні

Портик будинку малоросійського поштамту. Фото автора 1984 р.

План першого поверху будинку малоросійського поштамту

Проект малоросійського поштамту 1809 р. План

216

Полтавська область крила видовженого корпусу заакцентовані тривіконними ризалітами. Декор фасадів стри маний і лаконічний. Головним елементом, що визначає своєрідність цього твору архітектури, є витонченого рисунка портик головного входу, до якого підводять невисокі парадні сходи. Се редній інтерколумній ледь ширший за бічні, чим підкреслено значення центрального входу. Застосовано аттичний варіант іонічного ор дера з тонко модельованими базами й ка пітелями колон і ледь помітним ентазисом. Архітектурний образ сформовано на конт расті глибокого портика, що дає інтенсивну тінь, із лапідарними площинами стін, розчле нованих метричним рядом вікон. Вікна першого поверху мають рустовані перемички з виділе ними замковими каменями, вікна другого по верху позбавлені облямувань. Вінчає будівлю карниз великого виносу з дентикулами. Первісне розпланування центрального корпусу Малоросійського поштамту було анфіладним, зі сходовими клітками у трьох дворових ризалітах. Теперішнє розплануван ня коридорне двобічне. Первісний декор інтер’єрів не зберігся. Відновлення первісного архітектурного образу цієї споруди стало одним із най цікавіших аспектів реставрації архітектурного ансамблю Круглої площі у повоєнну добу. Нині споруда є пам’яткою архітектури національного значення з охоронним № 577/2. Будинок Полтавського Петровського кадетського корпусу Триповерховий Т–подібний у плані муро ваний корпус займає ділянку північно західного фронту Круглої площі між двома радіальними вулицями (вул.Жовтнева, 42). Це найбільша споруда ансамблю, що своїм масивним нероз членованим об’ємом домінує в забудові. Полтавський Петровський кадетський кор пус створений з ініціативи полтавського гене рал–губернатора князя М.Рєпніна. Названий на честь російського імператора Петра І. Спо руду почали будувати 1836 р. (за іншими дани

ми — 1834 р.) за проектом архітектора В.Ста сова (? ) під керівництвом архітектора–худож ника М.Бонч–Бруєвича на ділянці, яка перед тим була відведена для спорудження чоловічої гімназії. Будівництво завершено 1841 р. Пер вісно будівля не була потинькована і в її образі важливим був контраст червоних цегляних стін з побіленими деталями. Корпус був розрахова ний на навчання і проживання 400–500 кадетів. Тут викладали відомі українські історики, гро мадські діячі: П.Бодянський, О.Грановський, Д.Пильчиков, В.Білозерський, І.Павловський, а також художники І.Зайцев та В.Волков. Ви пускниками Кадетського корпусу було багато військових діячів, а також українські художники М.Ярошенко, М.Бутович. Під час другої світової війни будинок заз нав руйнувань. Його відбудовано 1957 р. за проектом архітектора М.Набойченка. При цьо му фасади були потиньковані й побілені. За радянської доби використання пам’ятки відповідало первісному призначенню — тут містилося Полтавське вище зенітно–ракетне командне училище. Головний фасад, довжиною 132 м, строго симетричний. Його середина акцентована восьмиколонним портиком римо–доричного ордера великого виносу, що спирається на ма сивну рустовану аркаду першого поверху. Пор тик несе трикутний фронтон, що фіксує головну вісь споруди. Аркада першого поверху перек рита склепіннями. Центральний вхід вирішено у вигляді прямих сходів перед фасадом та двох прямих пандусів, що підводять до бічних арок аркади. В екстер’єрі пластично виразно вияв лена тектоніка стіни: перший поверх із велики ми арковими вікнами імітує масивну рустовану аркаду. Візуально полегшений другий поверх має прямокутні вікна зі скромною лиштвою і го ризонтальними сандриками на кронштейнах пружного профілю. Невеликі вікна третього поверху взагалі позбавлені декору. Вінчає споруду карниз великого виносу на часто пос тавлених чавунних кронштейнах (при відбу дові 1957 р. їх замінено на залізобетонні).

Кресленик чолового фасаду кадетського корпусу

217

Полтавська область Дворовий корпус, який під прямим кутом прилягає до основного, в місці прилягання ак центовано сферичним куполом на глухому циліндричному барабані. Він покриває розта шовану на другому поверсі колишню церкву, підкреслюючи в зовнішніх панорамах ансамблю домінуючу роль будинку кадетського корпусу. Розпланування обох корпусів коридорне двобічне. Конструктивна система вирішена на основі несучих поздовжніх стін. Перекриття — коробові склепіння, а в центральній частині — система хрестових склепінь. Цікаво вирішений центральний розподіль но–комунікаційний вузол, де передбачено на першому поверсі прохід із вестибюля через коридор у простору сходову клітку з двома широкими тримаршевими сходами, симет рично розташованими щодо головної вісі си метрії будівлі. На другому поверсі зі сходової клітки влаштовано два виходи — в коридор і в хрещатий у плані купольний зал з круговим обходом — колишню церкву. Суворий монументальний образ кадетсь кого корпусу відповідав його утилітарному призначенню військового навчального зак ладу закритого типу та ідеологічній ролі — як наочного виявлення імперської ідеї доби імператора Миколи І. Гіпертрофовані роз міри цієї будівлі, сухість і схематичність її пластики — характерні риси пізнього, так званого Миколаївського класицизму.

На фасаді будинку встановлена мемо ріальна таблиця на честь Героя Радянського Союзу генерала армії М.Ватутіна, який в 1920 1922 рр. вчився тут на курсах піхотних ко мандирів. Будівля є пам’яткою архітектури національного значення з охоронним № 577/5. Будинок зв’язку Весь південний фронт забудови Круглої площі між вулицями Луначарського і Куйби шева займає видовжений, вигнутий у плані триповерховий корпус будинку зв’язку, ви рішений у неокласицистичних архітектурних формах (вул.Жовтнева, 33). Первісно на цій ділянці у 1811 р. за типо вим проектом архітектора А.3ахарова було споруджено повітові присутствені місця. Комп лекс складався з центрального прямокутного в плані двоповерхового мурованого корпусу та двох одноповерхових флігелів обабіч. Декор був дуже скромний, у стильових формах класи цизму. Центральний корпус не мав колонного портика. Пізніше у цих спорудах містилися по жежна частина, різні установи. Впродовж ХІХ ст. будівлі зазнали неодноразових перебудов. У 1912 р. на розі теперішніх вулиць Луначарсь кого та Жовтневої на місці розібраного бічного флігеля зведено масивний триповерховий кор пус ремісничої школи в стилі модерн, з лицевим червоним цегляним муруванням на фасаді. Ця споруда стала дисгармонійним елемен том в ансамблі Круглої площі. Під час другої світової війни найбільше постраждали споруди цього сектора Круглої площі. Тому при по воєнній відбудові ансамблю було вирішено не

Загальний вигляд кадетського корпусу. Фото автора 1984 р.

План другого поверху кадетського корпусу

218

Портик чолового фасаду будинку зв’язку. Фото автора 1996 р.

Полтавська область відновлювати ці будівлі в їхньому первісному чи історично сформованому вигляді, а збудувати нову споруду з використанням частково збере жених капітальних стін обгорілих будинків. Задля досягнення стилістичної єдності всього ансамблю Круглої площі Будинок зв’язку, збудований 1958 р. за проектом архітекторів Д.Бойченка, Д.Вероцького, З.Марченко, не тільки вирішено у стильових формах класицизму початку ХІХ ст., але й дот римано спільний для всіх споруд площі харак тер фасадних членувань. Будинок симетричний, коридорної двобіч ної системи розпланування. Його вісь акцен тована шестиколонним портиком головного входу, піднятим на висоту цоколя. До входу ведуть широкі ошатні сходи. Портик несе трикутний фронтон. Невисокий цокольний поверх рустовано, в оформленні фасадних пло щин вищих поверхів використано архітектурні мотиви з арсеналу форм зрілого класицизму. З побудовою цього будинку, найпізнішого в ансамблі, було виправлено дисонансні мо менти загальної композиції площі та завершено архітектурний ансамбль, строго витриманий у єдиному стилі. Джерела: 1. Арандаренко Н. Атлас карт и видов к запискам о Пол тавской губернии. — Полтава, 1851. 2. Бучневич В. Записки о Полтаве и ее памятниках. — Полтава, 1900. 3. Вечерський В. Спадщина містобудування України: Те орія і практика історико–містобудівних пам’яткоохорон них досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — 560 С. 4. Ігнаткін I., Вайнгорт Л. Полтава. Історико–архітектур ний нарис. — К.: Будівельник, 1966. 5. Онищенко М. Будівництво казенних будівель в Росії і на Україні на початку ХІХ ст. за типовими проектами Андреяна Захарова // Питання історії архітектури та будівельної техніки Українй. К.: Держбудвидав УРСР, 1959. — С. 183–209. 6. Онищенко Н. Архитектура Круглой площади в Полта ве. Автореферат дисс. канд. арх. — К., 1954. — 24 С. 7. Онищенко Н. Творчество мастеров русского монумен тального искусства в Полтаве в начале XIХ в. // Зодчест во Украины. — К., 1954 . 8. Павловский И. Полтава в начале XIX в. — Вып.1. — К., 1902. 9. Павловский И. Полтавская битва 27 июня 1709 г. и ее памятники. — Полтава, 1909. 10. Павловских И. Полтава. Исторический очерк. — Полтава, 1910. 11. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 196–197. 12. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 3. — К.: Будівельник, 1985. — С. 278–281. 13. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 787–789. 14. Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави — Полтава, 1919. — 36 С.

15. ДАПО. — Фонд планів. — Спр. 12: «Генеральное по ложение казенных строений на поле Александровской площади»; 1806 р. 16. НБУ ім.Вернадського. — Відділ картографії — Од. зб. 10328: План частини міста Полтави 1873 р. 17. РДІА. — Ф. 1286. — Оп. 1. — Спр. 154. — Арк. 1. 18. РДІА. — Ф.1293. — Оп. 167. — Спр. 91: «Проект перестройки Полтавских губернских присутственных мест»; 1866 р. 19. РДІА. — Ф.1293. — Оп. 354. — Спр. 1: План Пол тави 1–ї чверті ХІХ ст. 20. РДІА. — Ф.1293. — Оп. 354. — Спр. 4: План Пол тави 1803 р. 21. РДІА. — Ф.1293. — Оп. 354. — Спр. 5: План Пол тави 1877 р.. 22. РДІА. — Ф.1293. — Оп. 354. — Спр. 6: План Пол тави 1844 р. 23. РДІА. — Ф.1293. — Оп. 74. — Спр. 1150: «Об исп равлении Полтавских губернских присутственных мест»; 1818 р. 24. РДІА. — Ф.1293. — Оп. 74. — Спр. 158: «О постро ении генерал–губернаторского дома в Полтаве»; 1808 р. 25. РДІА. — Ф.1293. — Оп. 74. — Спр. 1832: «Об исп равлении сгоревшего здания для помещения в нем граж данского губернатора в г.Полтаве»; 1820 р. 26. ЦДІА України. — Ф.635. — Оп. 1. — Спр. 730. — Арк. 2. 27. Колосок Б., Вечерский В., Логвин Н. Отчет о науч но–исследовательской работе «Предпроектные истори ко–архитектурные исследования к проекту генерального плана г.Полтавы». — Рук. — К., 1984. — Методфонд НДІТІАМ. — Інв. №1374.

2. Полтава. Будинок губернського земства Будинок Полтавського губернського земства споруджено протягом 1903–1908 рр. за проектом архітектора Василя Кричевського (1872–1952) з використанням первісних про ектів архітекторів О.Ширшова (1902 р.) і В.Ніко лаєва (1903 р.). В оздобленні брали участь художники О.Сластіон, С.Васильківський, М.Са мокиш, М.Беркос, М.Уваров, учні Миргород ської керамічної школи та опішнянські гончарі. Будинок земства, розташований в істо ричному середмісті Полтави, своєю локалі зацією позначає західну межу міської фортеці XVII–XVIII ст. Звернений чолом до колишньої фортечної еспланади (Петрівський майдан), відіграє роль важливого архітектурного акцен ту в забудові середмістя. Автор дуже точно врахував силуетні характеристики історичних домінант Полтави. Цим, а не лише пошуками українського національного стилю в архітектурі, пояснюється завершення будинку високими черепичними дахами з заломами і вежами вишуканого силуету, які фланкують централь ний ризаліт. Будівля поставлена таким чином, що вежі потрапляють на вісь однієї з вулиць. У цьому ми вбачаємо риси спадковості у роз витку композиції міста. Перший проект будинку розробив земсь кий архітектор О.Ширшов. Його затвердили

219

Полтавська область

Інтер'єр другого ярусу центрального холлу будинку губернського земства. Фото 1908 р.

Фрагмент чолового фасаду будинку губернського земства. Фото автора 1984 р.

Інтер'єр першого ярусу центрального холлу будинку губернського земства. Фото 1908 р.

Будинок губернського земства. Рисунок В.Січинського в 1902 р., але внаслідок конфлікту земської управи з архітектором проект доручили пере робити знаменитому київському архітектору, академіку В.Ніколаєву. Останній проект, як і по передній, розкритикував художник С.Василь ківський, котрого підтримали М.Дмитрієв

220

і О.Сластіон. З огляду на це був оголошений конкурс на проект будинку земства, який прой шов у два тури — 6 та 23 червня 1903 р. На кон курс надійшло 8 проектів, у тому числі від архітекторів О.Ширшова, В.Ніколаєва (два про екти), І.Жолтовського (два проекти), П.Волкова, П.Віленського і В.Кричевського. Конкурсна комісія під головуванням Ф.Лизогуба та за участю Д.Милорадовича, С.Васильківського, О.Сластіона та інших обрала проект В.Кри чевського — молодого архітектора й художника з Харкова, котрий тоді ще не мав ні вищої архітектурної освіти, ані будівель, зведених за власними проектами. На той час вже були зак ладені підмурки будинку за проектом О.Ширшо ва–В.Ніколаєва, тож у розпланувально просто ровій композиції свого витвору В.Кричевський змушений був урахувати зроблене поперед никами, передовсім — план будівлі, мате ріалізований фундаментами. У вересні 1903 р. під час урочистостей з нагоди відкриття пам’ят ника І.Котляревському в Полтаві пройшла ве лика художня виставка, завдяки якій проект

Полтавська область

Проектний план першого поверху будинку губернського земства В.Кричевського став широко відомим. У грудні того ж року проект експонувався в Києві й отримав захоплений відгук М.Лисен ка. Завершений і повністю оздоблений будинок земства освятили в листопаді 1908 р. Будинок одразу ж оцінили як видатний архітектурний витвір, один з рідкісних зразків, де архітектору вдалося на основі використання формотворчих закономірностей архітектурної спадщини створити сучасний, синтетичний національний стиль. С.Васильківський висло вився афористично: «Дім, як грім!» За словами Гната Хоткевича «Се так просто, але се може скласти епоху». До 1920 р. тут містилися губернська земська управа та музей, з 1920 р. — цент ральний пролетарський музей Полтавщини. Будинок дуже потерпів від пожежі у 1943 р. В 1958–1964 рр. його реставровано за проек том архітекторів П.Костирка — учня і колеги В.Кричевського, а також В.Крачмера, Н.Квітки, Д.Гольдінова, інженера Г.Борща та інших. При цьому були внесені деякі зміни у вирішення фасадів та оформлення інтер’єрів, особливо

головного залу. Нині в будівлі розміщується Полтавський краєзнавчий музей. Споруда — мурована, на напівпідвалі, двоповерхова з чола й триповерхова з двору, з мансардовим поверхом. Чоловий фасад, звернений на захід, — симетричний, триділь ний, з трьома ризалітами, з яких центральний фланковано вежами з двозаломними верха ми. Корпус увінчують високі мансардові дахи з полив’яної черепиці (первісно — блакитно зеленої, нині — червоної). Будівля багатофункціонального призна чення має розпланувальний абрис, близький до літери Ш. Розпланування — коридорне од нобічне з елементами анфіладного. У центрі — вестибюль та холл з парадними сходами, за ними — зал засідань, який використовувався і для концертів. У бічних крилах були розташо вані ділові приміщення, об’єднані просторим коридором–рекреацією. На третьому поверсі з дворового боку містилися музейні кімнати з етнографічною і краєзнавчою експозиціями, на мансарді — готельні номери, у напівпідвалі — господарські приміщення й архів.

221

Полтавська область Фасади мають вишукану поліхромну деко рацію з використанням традицій українського народного мистецтва: цоколь викладено з ро жевого граніту, стіни облицьовано керамічною плиткою ясно–вохристої барви, на тлі якої ви разно читаються поліхромні деталі — герби Полтави та повітових міст губернії, розетки, композиції на основі «вазона» та «дерева життя». Вікна закомпоновані в нішах, з пере мичками різноманітних форм — прямими, арковими, трапецієподібними. У декорі широко застосовано різьблені поліхромні та кручені колонки, кронштейни тощо. Інтер’єри оздоблені поліхромним орнамен тальним і декоративним живописом з тими ж народними мотивами, що й на фасадах. Їх вико нали за ескізами М.Самокиша. У головному залі містилися три великі тематичні картини: «Вибо ри полтавського полковника Мартина Пушка ря», «Козак Голота і татарин», «Ромоданівський шлях» (оригінали не збереглися). Авторами цих картин були С.Васильківський та М.Самокиш, котрим допомагали М.Уваров та М.Беркос. При спорудженні цього будинку були застосовані різноманітні конструктивні й оз доблювальні матеріали: залізобетон (балки перекриття), рожевий граніт (цоколь) цегла (стіни), тиньк, мармур, фаянсова плитка (в ін тер’єрі), скло і метал (стеля холлу), кераміка, у т.ч. поліхромна полив’яна, черепиця. Будинок Полтавського губернського земства є першим і найвизначнішим зразком «українського архітектурного стилю» (укра їнського модерну) і найвидатнішим витвором українського архітектора–художника Василя Кричевського. Він кардинально вплинув на розвиток цього стильового напрямку як у підросійській Україні, так і в Галичині. За вис новками дослідника цієї пам’ятки В.Чепелика «Жодної іншої споруди, рівної за соціальним значенням для відродження нашого народу, ХХ століття не створило. Тож осягнімо вартість будівлі, її значення як національної святині, що вимагає свідомого і побожного ставлення, а ім’я її автора — слави і шани у першому колі найвидатніших світочів нашого народу». Як пам’ятка архітектури національного значення будинок Полтавського губернського земства має охоронний № 1475. Джерела: 1. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 195–196. 2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 3. — К.: Будівельник, 1985. — С. 282. 3. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 787–789. 4. Чепелик В. Український архітектурний модерн. — К.: КНУБА, 2000. — С. 74–85.

222

3. Полтава. Церква Вознесіння Господнього. Мурована церква розташована у відкритій місцевості, на пагорбі над озером, неподалік від житлового масиву Половки на місці ко лишнього села Пушкарівка. Село було засно ване у середині XVII ст. сподвижником Богдана Хмельницького, полтавським полковником Мартином Пушкарем. 1721 р. до цього села з Полтави переведено Покровський жіночий монастир, що був заснований 1676 р. черниця ми з Поділля на території Полтавської фортеці, в яру Мазурівка. Після перенесення монастир став називатися Пушкарівським Покровським. Усі його споруди були дерев’яними. 1762 р. коштом полтавського полковника Івана Черняка в монастирі споруджено муровану Возне сенську церкву. Після цього монастир став іменуватися Пушкарівським Вознесенським. Поблизу цієї церкви, згідно з місцевими пере казами, була похована дочка Василя Кочубея, з якою пов’язане останнє нещасливе кохання гетьмана Івана Мазепи — Мотря Кочубеївна, котра доживала віку в монастирі. Після 1786 р. монастир отримав третій клас, згодом його було закрито, а церкву перетворено на па рафіяльну. 1869 р. до церкви прибудували дзвіницю. У 1920–х рр. церкву закрито, дзві ницю й інші будівлі розібрано, і з того часу вона стояла пусткою, поступово руйнуючись. Вознесенська церква однобанна, тетра конхового типу. Циліндричний світловий підбанник колись перекривало сферичне склепіння, увінчане ярусною банею. Підбанник за допомогою трикутних сферичних панда тивів спирається на ледь стрілчасті підпружні арки, що виходять із масивних пілонів у місцях прилягання до центрального четверика чо тирьох екседр. Екседри перекриті чверть сферичними склепіннями. Стіни екседр мають вікна й двері з сегментними перемичками, колись облямовані наличниками. Зовні пло щини стін ритмічно розчленовано спареними

Церква Вознесіння Господнього у Пушкарівці. Фото автора 1989 р.

Полтавська область пілястрами, колись їх вінчав розкріпований карниз. Церкву муровано з місцевої червоної цегли на вапняно–піщаному розчині. Первісно стіни зовні й в інтер’єрі були потиньковані й побілені. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах були вкриті покрівельною сталлю. У середині 1980–х рр. пам’ятка була вже дуже поруйнованою: провалені склепіння, об дерто тиньк, розбиті дверні й віконні відкоси, знищено елементи декору, вивітрено цегляне мурування. Вознесенська церква у Полтаві є шедев ром архітектури доби Гетьманщини. Стилістич но тяжіє до українського відродження і нале жить до другого, пізнього етапу розвитку цього архітектурного стилю. Типологічно представ ляє рідкісний тип класичного безбаштового тетраконха (без виділеного в зовнішніх об’ємах центрального четверика). Пам’яток цього унікального типу в Україні лишилося тільки дві, причому на Полтавщині — жодної. Вознесенську церкву включено до Зводу пам’яток історії та культури, проте не внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України й не поставлено під охорону держави. Джерела: 1. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К., 1995. — С. 89–98. 2. Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и нас тоящем. — Полтава, 1901. — С. 178. 3. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 140, 814–815.

Полтавський просвітницький будинок ім. М.Гоголя. Фото 1902 р.

Чоловий фасад

4. Полтава. Полтавський просвітницький будинок ім. М.Гоголя Будинок споруджений у центральній частині міста неподалік Земської бібліотеки у 1901 р. за проектом академіка архітектури з Санкт–Петербурга О.Трамбіцького, котрий виграв конкурс на проект Народного дому для Полтави. Представляє новий тип культур но–освітніх закладів, що з’явився на зламі ХІХ–ХХ ст. Будинок цегляний, витриманий у стилі неоренесансу, компактної симетрич но–вісьової структури. Головне приміщення — прямокутний у плані триярусний, з балконом і ложами глядачевий зал на 1100 місць з неве ликою оркестровою ямою і компактною сце нічною коробкою, яка майже не виділяється у зовнішніх об’ємах будівлі. Театральна завіса була розмальована відомим художником Г.Мясоєдовим, котрий мешкав у Полтаві. Пе ред залом — вестибюль і фойє, обабіч — кулу ари. У функціональному плані споруда чітко ділиться на дві відокремлені частини: групу сценічних приміщень у тиловій половині і гру пу гдядачевих приміщень, звернену до вулиці.

План

223

Полтавська область Оригінально вирішено імпозантний головний фасад, що виходить на вулицю Гоголя. Про відним елементом його архітектурно–плас тичного вирішення є високий двоярусний центральний ризаліт з арковою ложею і те расами по боках. Стіни оформлено глибоким рустом, що є визначальним елементом плас тики фасадів. Народний дім було відкрито у кінці 1901 р. постановкою п’єси М.Гоголя «Ревізор». Нев довзі після відкриття, 5 лютого 1902 р. під час спектаклю трупи російських драматичних ар тистів під керівництвом Перовського, що дава ла п’єсу Л.Толстого «Власть тьми», відбулася маніфестація підтримки полтавською гро мадськістю Л.Толстого, відлученого від Церкви. 30–31 серпня 1903 р. у Народному домі відбувалися урочистості з нагоди відкриття пам’ятника І.Котляревському, в яких брали участь Леся Українка, Олена Пчілка, Панас Мирний, М.Коцюбинський, В.Стефаник, М.Ста рицький, М.Лисенко, В.Самійленко, С.Василь ченко, Б.Грінченко, О.Єфименко, М.Садовсь кий, М.Кропивницький, І.Карпенко–Карий та багато інших діячів української культури. На відзнаку цієї події 1974 р. на фасаді будинку встановлено меморіальну таблицю. 1906 р. у Полтаві організовано перший стаціонарний український театр. Трупа роз почала свій перший сезон у Народному домі 15 вересня 1906 р. виставою І.Карпенка–Ка рого «Мартин Боруля». На цій сцені виступали корифеї українського театру І.Тобілевич, М.Садовський, М.Кропивницький, М.Занько вецька, бував і виступав у 1903 та 1911 рр. М.Лисенко. З 1919 р. тут був міський оперний театр, на сцені якого 1927 р. уперше виступив ве ликий український співак І.Козловський — у ролі Петра в «Наталці Полтавці» М.Лисен ка. 1936 р. створено обласний музично–дра матичний театр ім. М.Гоголя, що працював у цьому будинку до 1941 р. Під час другої світової війни будівлю було зруйновано, а в повоєнну добу відбудовано у первісних архітектурних формах з присто суванням глядачевого залу під широкофор матний кінотеатр «Колос». Будівля цегляна, зовні й в інтер’єрі потинькована. Фасади тра диційно вирішено у барвах теплої гами, на основі жовтої та червоної вохри. Дахи валь мові, по металевих кроквах і фермах, укриті покрівельною сталлю. Полтавський просвітницький будинок є па м’яткою історії (історико–меморіальним бу динком) національного значення, а з 1984 р. — ще й пам’яткою архітектури місцевої кате горії обліку. Джерела: 1. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 771–772.

224

5. Полтава. Спасо–Преображенська церква Дерев’яну Спаську церкву зведено 1706 р. в історичному середмісті Полтави поблизу Ку рилівської брами на місці згорілої в 1704 р. Спасо–Преображенської церкви настоятелем тої церкви І.Світайлом. Допомогав у споруд женні церкви полтавський полковник І.Іскра. Після сумнозвісної Полтавської битви влітку 1709 р. у цій церкві слухав подячний молебень російський цар Петро І, а на площі біля церкви

Спаська церква перед реконструкцією 1845 р. Літографія І.Селезньова за малюнком М.Арандаренка

План Спасо–Преображенської церкви

Загальний вигляд Спасо–Преображенської церкви

Полтавська область було поховано загиблих захисників Полтавської фортеці. У 1710 р. поряд зі Спаською церквою з матеріалу розібраного дерев’яного собору полтавського Хрестоздвиженського монастиря стараннями І.Світайла було споруджено нову Преображенську церкву, після чого Спаську церкву стали використовувати як бічний вівтар Преображенської. У 1811 р. спорохнявілу Пре ображенську церкву розібрали, перенісши її церковне начиння до Спаської церкви. У 1837 р. спадкоємець російського прес толу Олександр Миколайович (майбутній імператор Олександр II) пожертвував кошти на збереження пам’ятки. 1845 р. за проектом харківського архітектора А.Тона навколо де рев’яної церкви з відступом від її стін змурова но цегляний «футляр» у вигляді однобаневого храму. 1847 р. з заходу перед церквою було збудовано муровану двоярусну дзвіницю. У 1890 р. церковну територію обведено му рованою огорожею. Дзвіницю розібрано в 1930–х роках, коли церкву було закрито. У 1945 р. служба в церкві відновилася. Дерев’яну церкву складено з дубових брусів. Вона тридільна, з західним притво ром–ґанком, усіма прямокутними зрубами й одним однозаломним верхом, укритим ґон том. Перехід від четверика нави до восьмерика верху — за допомогою плоских трикутних пан дативів. Відповідно до об’ємно–просторової структури дерев’яного храму його мурований «футляр» також тридільний, з прямокутними компартиментами й приземкуватою банею. Вівтар і західний компартимент мають високі двосхилі дахи, що надає храмові досить ар хаїчного вигляду. Вікна — прямокутні, дверні прорізи — зі зрізаними верхніми кутами. Стіни зовні й усередині потиньковані й побілені, дахи та баня укриті покрівельною сталлю по дерев’яних кроквах і кружалах. Спаська церква — єдиний уцілілий на Пол тавщині зразок дерев’яного храму XVIII ст., один з найперших прикладів консервації істо ричних споруд. Як пам’ятка архітектури на ціонального значення має охоронний № 578. Джерела: 1. Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и нас тоящем. — Полтава, 1901. — 418 С. 2. Очерки России, издаваемые Вадимом Пасссеком. — Кн. 1. — СПб., 1838. — 281 С. 3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 198. 4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 3. — К.: Будівельник, 1985. — С. 285. 5. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 886–887. 6. Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави — Пол тава, 1919. — 36 С.

6. Полтава. Хрестоздвиженський монастир Полтавський Хрестоздвиженський монас тир заснував ігумен Лубенського Мгарського монастиря Каллістрат з дозволу митрополита київського Сильвестра Косова у 1650 р. на по рослій лісом високій горі на північний схід від полтавської фортеці, над річкою Полтавкою. Розбудовувався монастир коштами полтавсь кого полковника Мартина Пушкаря, полтавців Івана Крамаря та Івана Іскри (останній згодом став полтавським полковником). Спершу всі монастирські споруди були дерев’яними. 1689 р. коштом гетьмана Івана Самойловича розпочато будівництво Хрестоздвиженського собору, зразком для якого правив Спасо–Пре ображенський собор Мгарського монастиря. Після падіння І.Самойловича будівництвом собору опікувалися гетьман Іван Мазепа та полковник І.Іскра. Про те, що цей собор сучас ники зараховували до Мазепиних фундацій, свідчить його зображення на знаменитій гра вюрі Ілларіона Мигури 1706 р. Будівництво провадилося дуже довго і в 1708–1709 рр., як засвідчують тогочасні плани Полтави, собор стояв ще без бань. 1695 р. монастир спусто шили татари, а влітку 1709 р. під час облоги Полтави шведи захопили монастир і з його земляних бастіонів обстрілювали міську фор тецю. Напередодні Полтавської битви під мо настирем при об’їзді шведських аванпостів було поранено короля Швеції Карла ХІІ. Після Полтавської битви собор завершено старан нями полтавського полковника Василя Ва сильовича Кочубея. Собор освячували, згідно з письмовими джерелами, у 1756 р. У 1750 р. на південь від собору збудували муровану теплу трапезну Троїцьку церкву. 1864 р. її перебудовано й вона стала трипрес тольною, з бічними вівтарями св.Михайла та св.Варвари (не збереглася). 1786 р. збудова но муровану монастирську дзвіницю. У 1770 р. зведено будинок ігумена. 1787 р. перед при їздом до Полтави російської імператриці Кате рини ІІ з ініціативи архієпископа Амвросія до будинку було прибудовано «Катерининську залу» з балконом. В інтер’єрі стіни її прикра шав живопис — близько десятка біблійних сю жетів, а також кінні портрети Олександра Невського та Петра І. 1854 р. будинок ігумена реконструювали (не зберігся). Братські келії, збудовані 1770 р., обмежували монастирську територію з боку міста (зазнали перебудов у 1863 та 1892 рр.). 1889 р. коштом купця І.Ко тельникова збудовано мурований монас тирський корпус із лікарнею, а 1887 р. на південь від Троїцької церкви тим же коштом зведено однобанну трапезну церкву св.Симе она Богоприїмця. Монастир було обведено муром у 1881 та 1887 рр. З північного боку за

225

Полтавська область

«Вид Полтавського монастиря по яру Панянському в місті Полтаві». Акварель О.Кунавіна першої третини ХІХ ст.

Загальний вигляд Хрестоздвиженського монастиря у середині ХІХ ст. За М.Арандаренком межами монастирського муру 1887 р. збудо вано готель для прочан. З 1776 р. монастир був кафедральним для Слов’янських і Херсонських архієреїв. 1797 р. його відчислили до Чернігівської єпархії як другокласний чоловічий монастир. Управляли ним архімандрити. Протягом 1819–1876 рр. при монастирі діяло чоловіче духовне учили ще. З 1884 р. тут була резиденція вікаріїв Пол тавської єпархії. У 1923 р. монастир було зак рито, а 1933 р. знищено значну частину мо настирських будівель. Монастир відновив свою діяльність як жіночий у 1942 р., а в 1960 р. його знову закрили. Протягом 1950–1953 рр. проведено консерваційні роботи, а з 1981 р. тривала реставрація. Зараз тут з 1990 р. діє жіночий монастир. Собор разом із дзвіницею є головними спорудами монастирського комплексу. Роз

226

Хрестоздвиженський монастир. Малюнок Т.Шевченка 1845 р. міщені на стрілці високого мису, що домінує над широкими просторами долини, у зоні найвищої композиційної активності, маючи виразні силуети, собор та дзвіниця є найваж ливішими містобудівними й ландшафтними домінантами Полтави і околиць, справляючи композиційний вплив у радіусі до 5 км. Собор мав чотири престоли. Крім голов ного, у першому ярусі був ще Благовіщенсь кий престол, а на хорах — бічні вівтарі св.Ми коли та Усікновіння глави св.Іоанна Предтечі. У крипті собору було поховано архієпископа Слов’янського Амвросія Серебренникова (помер 1792 р.), єпископа Могильовського Афанасія Вольховського (помер 1801 р.) та інших духовних осіб. Собор мурований, тринавовий, шести стовпний, семибанний. Центральне ядро має хрещато–баневу структуру. Шість опорних пілонів, поєднаних підпружними арками, не

Полтавська область

Собор Хрестоздвиженського монастиря. Фото кінця ХІХ ст.

Іконостас собору Хрестоздвиженського монастиря. Фото кінця ХІХ ст.

План собору Хрестоздвиженського монастиря суть систему циліндричних склепінь з сімома банями, з яких п’ять розташовані над основ ним тринавовим дев’ятидільним обсягом, причому бані ці поставлені хрестоподібно по сторонах світу, як у традиційних українських дерев’яних п’ятиверхих церквах. Дві бані вінчають вежі, які фланкують двоярусний західний притвор. Вівтарна апсида гранчаста, трансепт і західні вежі виступають на фасадах невеликими ризалітами. Довжина храму 30 м, висота до зеніту центральної бані 28 м. В ін тер’єрі поєднано глибинно–вісьовий і висотний принципи організації простору. Монументальний чотириярусний іконос тас, що займав усю широчінь тринавового храму, вирізьбив у 1772 р. осташківський різь бяр Сисой Шалматов. Іконостас мав симетрич ну композицію зі ступінчастим наростанням мас до центру. Його площину членували розкрі повані антаблементи ламаних обрисів та різьблені наскрізь колонки з коринфськими

капітелями. Деякі з колонок були поставлені на консолі, що мали профіль оберненої волюти. Різьблення дуже рельєфне і пластичне, в піз ньобароковій стилістиці, з переважанням мотивів виноградної лози. Особливою пишно тою вирізнялося різьблення царських врат і кручених колон намісного ряду. Всі ікони намісного ряду мали металеві карбовані шати. Живопис ікон також був витриманий у пізньо бароковій стилістиці. Цей унікальний витвір архітектури й монументального мистецтва порубано й спалено 1933 р. Собор має оригінальну систему декору фасадів: кути архітектурних об’ємів підкресле но профільованими пілястрами, що по висоті перебиваються горизонтальними імпостами; на рівні хорів собор оперізує горизонтальний гурт. Площини стін оживляють розташовані у три яруси вікна й ніші різноманітних форм і розмірів з вигадливими фігурними налич никами. Унікальними за своїми мистецькими якостями є північний, південний і західний портали з трилопатевими завершеннями дверних отворів, облямованих профільова ними тягами, фланкованих гранчастими півколонками й увінчаних розірваними санд риками, з дещо наївним ліпним рослинним орнаментом.

227

Полтавська область Споруду муровано з цегли на вапняно–піща ному розчині, всередині й зовні потиньковано й побілено. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю. Хрес ти позолочені. В структурі та архітектурному образі цього собору синтезовано впливи західноєвро пейського бароко, традиційних розплануваль но–просторових структур давньоруських мо настирських храмів ХІІ ст. та традиційних об’ємних композиційних побудов народної мо нументальної дерев’яної архітектури. Відтак Хрестоздвиженський собор у Полтаві є одним із найвизначніших, етапних творів архітектури доби українського відродження. Він справив великий вплив на розвиток храмового будівництва Лівобережної України у ХVIII ст. Надбрамна дзвіниця споруджена 1786 р. за взірцем дзвіниці Мгарського монастиря. Вона мурована, потинькована, чотириярусна, висотою 47 м, в стильових формах пізнього бароко. Нижній квадратовий в плані ярус має заокруглені кути, вищі яруси — циліндричні. Нижній ярус має рустовані стіни, ліпний декор і чотириколонні пристінні портики римо–до ричного ордера зі спареними колонами. Дру гий і третій яруси прикрашено спареними ко лонами відповідно іонічного і коринфського ордерів. Вінчає дзвіницю параболічна баня з маківкою. У другому і третьому ярусах зна ходилися дзвони, в четвертому — годинни ковий механізм з курантами (не збереглися). На дзвіниці висіло 10 дзвонів, найбільший — вагою 400 пудів, відлитий 1797 р. Реставрація дзвіниці закінчена в 1981 р. Збережені будівлі Полтавського Хресто здвиженського монастиря формують уні кальний архітектурний ансамбль. Як пам’ятки архітектури національного значення собор і дзвіниця монастиря мають охоронний № 583. Дзвіниця Хрестоздвиженського монастиря. Фото кінця ХІХ ст.

План першого і другого ярусів дзвіниці Хрестоздвиженського монастиря

228

Джерела: 1. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С. 2. Грановский Д. Полтавская епархия в ее прошлом и нас тоящем. — Полтава, 1901. — С. 159. 3. Жук В. Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві // Пам ятки України.– 1992.– № 2–3.– С. 104–109. 4. Логвин Г. Украина и Молдавия: Справочник–путево дитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 407. 5. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 198–199. 6. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 3. — К.: Будівельник, 1985. — С. 283–284. 7. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 778–780, 957. 8. Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави — Пол тава, 1919. — 36 С. 9. Яблонский Д. Порталы в украинской архитектуре. — К.: Изд. Акад. Архитектуры УССР, 1955. — С. 126–127.

Полтавська область 7. Смт Диканька. Церква св. Миколи та дзвіниця Мурована однобанна церква була важли вим архітектурним акцентом садиби Кочубеїв у Диканьці, започаткованої наприкінці XVII ст. Вона разом з Троїцькою церквою фіксувала головну композиційну вісь ансамблю. Функ ціональні відмінності між двома храмами зу мовили їх принципово відмінне архітектурне вирішення: Троїцька церква була парафіяль ною для Диканьки, тоді як Миколаївська церква була садибною. Першу дерев’яну Миколаївську церкву на цьому місці спорудив у другій половині XVII ст. Леонтій Кочубей, наступну — в 1754 р. Павло Васильович Кочубей. Мурована церква, що існує нині, споруджена 1794 р. за проектом архітектора М.Львова. У 1851–1852 рр. її пе ребудували: під нею влаштовано родинний склеп Кочубеїв, зроблено терасу з заходу, в інтер’єрі встановлено новий різьблений ду бовий іконостас та опалювальні печі. У 1852 р. церкву заново освятили. Мурована дзвіниця споруджена на поз довжній вісі церкви, але відокремлено від останньої, в 1810 р. (за іншими джерелами — в 1827 р.) за проектом архітектора Л.Руска. За радянської влади церква була закрита, а в 1973 р. тут відкрито музей атеїзму як філію Диканьського краєзнавчого музею. Зараз церква використовується за своїм прямим призначенням. Церква центрична, однобанна, належить до типу ротондальних базилік. Масивна под війна баня спирається на внутрішнє кільце стін, полегшене 8 арковими отворами. З захо ду головний вхід акцентує чотириколонний портик доричного ордера з трикутним фрон тоном. Зовні фасади оздоблено нішами, чле новано пілястрами й увінчано антаблементом з аттиком. Архітектурний декор фасадів та інтер’єра витримано в строгих стильових формах високого класицизму. Дзвіниця прямокутна в плані, двоповерхо ва. Перший поверх тридільний. Другий по верх — трипрогонова аркова конструкція, увінчана трикутним фронтоном. На другому ярусі містилися дзвони, а приміщення першо го поверху були житловими. Обидві споруди муровані з місцевої цег ли на вапняно–піщаному розчині, стіни зовні й в інтер’єрі потиньковано й побілено. В ін тер’єрі церкви зберігся розпис бані, що створює ілюзію кесонованої сфери. Дахи й баня по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Диканьські церква св. Миколи та дзвіниця мають велику історичну й архітектурну цінність як типологічно унікальний сакральний ан самбль споруд у стилі класицизму, а також як

уцілілий фрагмент великого палацово–парко вого ансамблю садиби Кочубеїв. Вони є па м’ятками архітектури національного значення під охоронним номером 590.

Церква св.Миколи в Диканьці

План церкви св.Миколи

Переріз церкви св.Миколи

229

Полтавська область

Троїцька церква в Диканьці. Фото М.Цапенка 1950–х рр.

Дзвіниця церкви св.Миколи

План Троїцької церкви План першого ярусу дзвіниці церкви св.Миколи

Джерела: 1. Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и нас тоящем. — Полтава, 1901. — С. 199–200. 2. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 200. 3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 3. — К.: Будівельник, 1985. — С. 288–289. 4. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 531.

8. Смт Диканька. Церква Св. Трійці Мурована церква споруджена 1780 р. коштом власника маєтку надвірного радника Павла Васильовича Кочубея замість розібра ної того ж року дерев’яної церкви Різдва Хрис тового. З заходу 1781 р. споруджено муровану

230

двоярусну надбрамну дзвіницю типу «четве рик на четверику», увінчану гранчастою банею сферичних обрисів із маківкою. Дзвіниця була значно нижчою від церкви. Під правим крилосом церкви було похова но фундатора храму та його дружину. Згідно з місцевими переказами, з цією церквою пов’язані події, описані М.Гоголем у повісті «Ніч перед Різдвом». У 1930–х рр. дзвіницю і церковну баню було зруйновано. У 1970–х рр. опрацьовано проект реставрації храму з гіпотетичним відновленням втраченого світ лового восьмерика та ярусного вінчання (інститут «Укрпроектреставрація», архітектор І.Іваненко). Протягом 1985–1995 рр. проведе но реставраційні роботи. Мурована потинькована однобанна церк ва посідає у містобудівній ситуації острівне становище, відтак розрахована на коловий огляд і має всі фасади, вирішені в компо зиційному відношенні рівноцінно. Вона витри мана в стилістиці пізнього бароко. Типологічно належить до полтавського типу тетраконхів, зі зменшеним центральним четвериком, ви явленим у зовнішніх об’ємних формах, та розвиненими екседрами, що мають поск

Полтавська область лепінчасті покриття. Центральний четверик підноситься на підпружних арках, має по два еліптичних вікна у кожній грані й несе висо кий восьмигранний світловий підбанник. Су дячи з фотографій кінця ХІХ ст., восьмерик вінчався плескатою гранчастою банею з глу хим ліхтарем і маківкою. Така форма вінчання, ймовірно, була наслідком ремонтів і перебу дов, здійснених протягом ХІХ ст. Зовні грані восьмерика за сторонами світу вінчалися півкруглими фронтонами на кшталт кокош ників. Оскільки церква, збудована за зразком полтавської Миколаївської (що не збереглася), належала до палацово–паркового комплексу садиби Кочубеїв, їй надано пишний і витонче ний декор: портали фланкуються пристінними спареними колонами композитного ордера, такого ж ордера — наріжні пучки пілястр. Перший ярус увінчує розвинений антабле мент із багатообломним розкріпованим кар низом. На лапідарній гладіні побілених стін вирізняється штукатурна ліпнина рокайлевого характеру. Церква мала підлогу з чавунних плит (ре зультат ремонтів другої половини ХІХ ст.). Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю.

Загальний вигляд Троїцької церкви після реставрації. Фото Л.Шевченко 2001 р.

Троїцька церква в Диканьці є одним із най довершеніших у мистецькому плані взірців тетраконхового храму взагалі і єдиним за цілілим зразком суто реґіонального, пол тавського типу тетраконхів. Має статус пам’ятки архітектури національного значен ня з охоронним номером 591. Джерела: 1. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К., 1995. — С. 89–98. 2. Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и нас тоящем. — Полтава, 1901. — С. 199–200. 3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 201. 4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 3. — К.: Будівельник, 1985. — С. 289–290. 5. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 910.

9. Котелевський район, с.Більськ. Більське городище Найбільше з відомих нині скіфських горо дищ. Ототожнюється з містом Гелоном, згада ним у Геродота, й датується VIІІ–III ст. до н.е. Розташоване в Лівобережному Лісостепу на межі Полтавської і Сумської областей у районі с.Більськ Котелевського району та с.Куземин Охтирського району Сумської області. За гальна площа складного за структурою обо ронного комплексу становить 3868 га (за іншими даними — 4400 га); довжина понад 10 км., ширина — 5,5 км. Комплекс міститься на правому гористо му березі р.Ворскли. Із заходу його обмежує р.Суха Грунь. У плані це типове мисове городи ще, яке являє собою трикутник нерегулярних обрисів, видовжений з півночі на південь. Зі сходу й заходу земляні вали висотою понад 5 м ідуть уздовж високих берегів річок. З півдня і півночі значних природних рубежів немає, тому при трасуванні валів використано мережу ярів і балок. Конфігурація оборонних огорож ціл ком підлягає лініям пругів рельєфу. Периметральна лінія укріплень включає три овальних в плані городища, площа кожно го з яких від 30 до 90 га. Одне з них, так зване Західне, перетинає західну лінію валу над р.Суха Грунь. Два інших — у складі східної лінії: одне (Східне) — поблизу с.Більськ, друге — біля с.Куземин (так зване Куземинське горо дище). Ці менші городища оточувалися вала ми й ровами Великого Більського городища й відігравали роль внутрішніх цитаделей, у яких розміщалося основне населення. На валах були дерев’яні стіни з баштами.

231

Полтавська область Крім цього, оборонний комплекс мав ще й внутрішню півкільцеву лінію валу, яка йшла від яру, що впадає у р.Суха Грунь, до берега р.Ворскли, ізолюючи від решти території цент ральну частину комплексу, де нині розташоване с.Більськ. Більське городище досліджувалося архе ологами у 1906, 1954–1976 рр. (В.Городцов, В.Хвойка, І.Зарецький, І.Ляпушкін, Б.Шрамко та інші). Відкрито залишки великих напівзем лянок на західному городищі — так званій цитаделі, а також рештки наземних зрубних жител, господарських і виробничих споруд, святилища, дерев’яного храму, численні ре чові знахідки. Лінії валів, хоча й розкопані у багатьох місцях, добре збереглися до нашого часу. У на багато гіршому стані дійшов до наших днів внутрішній півкільцевий вал, від якого зберегло ся лише кілька ділянок на південь від с.Більськ. Комплекс Більського городища є пам’ят кою містобудування і археології національного значення під охоронним номером 2206 (87).

Топографічний план комплексу Більського городища

Джерела: 1. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — 1024 С. 2. Словник–довідник з археології. — К.: Наукова думка, 1996. — С. 26. 3. Тверской Л. Русское градостроительство до конца XVII в.: Планировка и застройка русских городов. — М.–Л.: Госстройиздат, 1953. — 215 С. 4. Шрамко Б. Бельское городище скифской эпохи. — К., 1987. — 180 С.

10. Лубни. Мгарський Спасо–Преображенський монастир

План Більського городища за Л.Тверським

232

Мгарський Лубенський Спасо–Преобра женський чоловічий монастир був заснова ний на високій горі правого берега річки Су ли неподалік Лубен в 1624 р. Засновниками монастиря були Ісайя Копинський, майбутній київський митрополит, та княгиня Раїна Виш невецька (Могилянка) — сестра знаменитого Петра Могили. Тарас Шевченко в своїй повісті Близнецы оповідає старовинну легенду про заснування цього монастиря. Княгині Вишневецькій прис нився сон: ніби–то вона була в раю, але її звідти вивели янголи і сказали, що вона зможе потрапити до раю тільки тоді, коли власним коштом збудує храм Божий на своїх землях поблизу Лубен, на Мгарській горі. Тож княгиня заснувала православний монастир, проте сина свого Ієремію не зуміла виховати у пра вослав’ї: він став ревним католиком і гоните лем Православної церкви. Спершу всі монастирські будівлі були де рев’яними. Перший дерев’яний Спасо–Пре

Полтавська область ображенський собор було освячено 1628 р. 1684 р. у монастирі розпочалося муроване будівництво. Відтак на початок ХХ ст. до складу монастирського комплексу входили побудовані в різні часи муровані Спасо–Пре ображенський собор, корпус келій (середини XVIII ст., не зберігся), мур довкола монастиря, дзвіниця, будинок архімандрита, готель, тепла Благовіщенська церква. У монастирі від самого його заснування діяло братство, що відіграло значну роль у захисті православ’я. У XVII–XVIII ст. у цьому монастирі був створений Мгарський літопис. З 1737 р. ігуменом, а з 1744 р. першим архімандритом цього монастиря був відомий церковний діяч Іоасаф Горленко (1705–1754). 1663 р. тут жив як простий чернець під іменем Гедеона син Богдана Хмельницького Юрій, котрий був змушений зректися гетьманства. Цей монастир знаменитий також тим, що в ньо му поховані два Константинопольські патріар хи — Афанасай Пателарій (в 1654 р.) та Се рафим Анін (в 1779 р.), а також Київський митрополит Йосиф Нелюбович–Тукальський (в 1676 р.), інші церковні ієрархи. Монастирський комплекс займає вернє плато останця на правобережжі р.Сули при впадінні в неї р.Ольшанки, за 6 км. на північний схід від Лубен. Завдяки розташуванню в зоні найвищої композиційної активності монас тирські собор і дзвіниця є активними місто будівними домінантами в довколишньому ландшафті. Дзвіниця і собор Мгарського монастиря. Фото кінця ХІХ ст. План Мгарського монастиря: 1 – собор; 4 – будинок 2 – дзвіниця; архімандрита; 3 – келії; 5 – готель

233

Полтавська область

Південний фасад собору Мгарського монастиря. Фото кінця ХІХ ст.

Загальний виглядСпасо–Преображенського собору з північного заходу. Фото автора 1996 р.

Спасо–Преображенський собор Мгарського монастиря. Вигляд зі сходу. Фото кінця ХІХ ст.

234

Мурований Спасо–Преображенський собор закладено в центрі монастирської тери торії 1684 р., коли з ініціативи гетьмана Івана Самойловича розібрали старий дерев’яний со бор. Згодом, після падіння І.Самойловича, будівництвом собору опікувався гетьман Іван

Полтавська область

Поздовжній переріз Спасо–Преображенського собору

Центральна частина іконостаса Спасо–Преображенського собору. Фото початку ХХ ст.

План Спасо–Преображенського собору Мазепа. Собор будувався з перервами протя гом 1684–1692 рр. Автором проекту був Іоган Баптист Зауер, славетний архітектор з Литви, німець за походженням. Йому допомагав Мар тин Томашевський, а після смерті І.–Б.Зауера роботу закінчив майстер Афанасій Пирятинсь кий. Теслярські роботи виконав «тесельський майстер» Д.Ворона. Зразком для собору пос лугував побудований незадовго цього І.–Б.За уером собор Троїцького монастиря в Чернігові. Цей взірець будівничим указав сам фундатор, І.Самойлович, але застеріг, що споруда розмірів Троїцького собору буде «завеликою махиною для місця Мгарського». Відтак геть ман дав точні розміри нового собору: довжина 57 ліктів, ширина 37 ліктів, висота 63 лікті. За раз ми можемо виснувати, що габарити будівлі гетьман визначив правильно: Мгарсь кий собор ідеально вписався в ландшафт. Собор тринавовий, шестистовпний, хре щато–баневий, з гранчастою апсидою і тран септом, що виступає на бічних фасадах риза літами. Первісно він був семибанним: п’ять бань вінчали центральне дев’ятидільне ядро, як

у храмах доби Київської Русі; дві бані увінчували вежі, які фланкували звернений у бік головної монастирської брами чоловий західний фасад, як у тогочасних католицьких костелах. Між ве жами на західному фасаді містився низенький вхідний притвор, який, за версією Д.Яблонсь кого, первісно мав фасад у вигляді трипрогоно вої аркади (таким західний фасад собору іден тифікується на відомій гравюрі Ілларіона Ми гури 1706 р.). Рамена просторового хреста (середню наву й трансепт) перекривали коро бові склепіння, а компартименти бічних нав — хрещаті склепіння. Над бічними навами у прос торі від західного фасаду до початку трансепта влаштовано хори. В інтер’єрі поєднано риси базилікальності, тобто глибинно–вісьовий принцип розвитку простору, з висотно–цент ричним вирішенням підбанного простору. Протягом XVIII ст. собор зазнав значних змін: 1728 р. обвалилася центральна баня ра зом із частиною склепінь. Її відбудували 1729 р. 1736 р. велика пожежа пошкодила собор та знищила всі дерев’яні будівлі монастиря, у то му числі й дерев’яну надбрамну Михайлівську церкву 1690 р. Собор відбудовано й заново освячено 1754 р. При цьому кількість бань зменшено з семи до п’яти, перебудовано західний притвор, а фасади й площини стін в інтер’єрі декоровано барельєфним штука турним ліпленням з орнаментацією рослинного

235

Полтавська область

План першого ярусу дзвіниці Мгарського монастиря.

План першого поверху будинку архімандрита Мгарського монастиря характеру в стилістиці, близькій до українсь кого народного мистецтва. У первісному де корі були застосовані ордерні форми (пілястри іонічного ордера, антаблементи, трикутні фронтони тощо). Собор є одним з найкращих витворів ук раїнського відродження і бароко, де творча переробка традицій давньоруської архітектури ХІ–ХІІ ст. поєднана з досягненнями пострене сенсної ордерної архітектури Західної Європи. Перший соборний іконостас 1689 р. робо ти Степана Мутяниці був знищений пожежею у 1736 р., після якої собор довго відбудовувався коштом нового фундатора, генерал–фельд цехмейстера, принца Людвіга Гессен–Гом бурзького. Його ж коштом і за його замовлен ням у 1762–1765 рр. був зроблений новий чотириярусний іконостас. Різьб’ярську роботу виконав славетний майстер Сисой Шалматов з Осташкова, ікони писав київський лаврський іконописець Іван Косачинський. Іконостас займав усю ширину трьох нав собору. Його вершок підносився на 17 м і ся гав низу пандативів центрального підбанника.

236

Відповідно до структурування внутрішнього простору собору на три нави іконостас теж був тричастинним. Його членували колонки композитного ордера й горизонтальні роз кріповані антаблементи. У середньому пряслі горизонтальні тяги трансформувалися в ар хівольти, що облямовували отвір царських врат та ікону Спасителя над ними. Царські врата були виготовлені з міді й позолочені, мали накладні срібні прикраси загальною ва гою понад 17 кг. Композицію іконостасу вінчала скультптурна група «Створення світу», розташована над центральною части ною. Іконостас відзначався оригінальною кольоровою гамою: тло було зеленим, а всі різьблені елементи — позолоченими. Ікони були написані в пізньобароковій стилістиці, а саме різьблення іконостасу витримане в стилістиці рококо, без пластичних надмір ностей. У цьму плані Мгарський іконостас дуже відрізняється від інших витворів С.Шалмато ва — іконостасів Хрестоздвиженського собору в Полтаві, Покровської церкви в Ромнах та інших. Ймовірно, стилістика рококо й неприта манні творчій манері С.Шалматова загальна строгість композиції та деяка скупість плас тичних засобів були зумовлені смаками за мовника — принца Л.Гессен–Гомбурзького. Цим іконостасом захоплювався видатний український історик М.Костомаров, називаючи його «чудным старинным иконостасом с бога тою резьбою» і вказуючи на поновлення його за архімандрита Мелетія (1826–1838 рр.). Іконостас знищено після закриття монас тиря в 1930–х рр. Від нього уцілів тільки один фрагмент — ікона празникового ряду «Різдво Богородиці» в облямуванні рокайлевого різьблення. Зберігається в Національному художньому музеї України. Відтворення цього іконостасу передбачене Програмою відтво рення видатних пам’яток історії та культури України, затвердженою Урядом 1999 р. Прое ктну документацію виконав інститут «Укрпро ектреставрація». Монастирська мурована надбрамна дзвіниця, розпочата в 1785 р., добудована в 1837–1844 рр. Включена в периметр муру, слугувала головним входом на територію монастиря. Вона триярусна, увінчана сфе ричною банею на циліндричному підбаннику. Для її композиційної структури характерне послідовне зменшення площі і висоти ярусів. Перший ярус у плані є квадратом із заокруг леними кутами, інші яруси — циліндричні. Фасади першого ярусу акцентовані чотирико лонними портиками римо–доричного ордера зі спареними колонами, увінчаними трикут ними фронтонами. Верхні яруси прорізані високими арковими отворами, фланковані спареними колонами — іонічними у другому ярусі і коринфськими в третьому.

Полтавська область Будинок архімандрита споруджений 1786 р., перебудований у ХІХ ст. Це мурова ний, двоповерховий, прямокутний у плані з вальмовим дахом будинок в стилі провінцій ного класицизму. Він має багатокамерне розпланування, наближене до традиційно української «хати на дві половини». Влаштова на уздовж чола двоярусна лоджія з балконом має чотири тосканські колони. Монастирський готель датується другою половиною ХІХ ст. Це видовжена, прямокутна в плані двоповерхова будівля під вальмовим дахом із простими, позбавленими декору фа садами. Благовіщенська тепла церква збудована наприкінці ХІХ ст. у неовізантійській стилістиці. Вона мурована з цегли, хрещата в плані, двоя русна, однобанна, увінчана невисоким наметом на восьмигранному світловому підбаннику. Фа сади декоровано численими нішами, біфоріями й трифоріями, пучками колон з візантійськими кубовидними капітелями. Застосовано фрон тони різної форми. В інтер’єрі збереглися за лишки олійних мальовань початку ХХ ст. Усі муровані споруди монастиря збудовано з місцевої червоної цегли на вапняно–піщаному розчині, стіни потиньковано й побілено (крім фа садів Благовіщенської теплої церкви). Тинькуван ня фасадів дзвіниці на 1990–і рр. було повністю втраченим. Будівлі мають підлоги з дощок, дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю, хрести позолочені. Мгарський монастир є одним з найстаро давніших і найшанованіших на Полтавщині. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 593. З 1990–х рр. монастир почав відроджуватися після багатолітнього за пустіння. Зараз тривають реставраційні роботи. Джерела: 1. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С. 2. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 213–214. 3. Говденко М. Дві споруди зодчого Йоганна Баптиста // З історії української реставрації. — К.: Українознавство, 1996. — С. 244–251. 4. Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и нас тоящем. — Полтава, 1901. — 418 С. 5. Косенко Н., Шепітько Н. Іконостас Спасо–Преоб раженського собору Мгарського монастиря // З історії української реставрації. — К.: Українознавство, 1996. — С. 97–100. 6. Модзалевський В. Будування церков у Лубенському Мгарському монастирі в рр. 1682–1701 // Наше мину ле. — К., 1918. — № 3. — С. 49–80. 7. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 3. — К.: Будівельник, 1985. — С.290–292. 8. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 526–527, 886. 9. Яблонский Д. Порталы в украинской архитектуре. — К.: Изд. Акад. Архитектуры УССР, 1955. — С. 135–136.

11. Миргородський район, с.Великі Сорочинці. Спасо–Преображенська церква Мурована хрещата дев’ятибанна церква зведена коштом миргородського полковника, згодом гетьмана України Данила Апостола як фамільний храм–усипальниця. Будівництво розпочалося в кінці 1718 р., а в 1725 р. будівля була в цілому вивершена. Освячено церкву 1732 р., а 1734 р. тут було поховано фундатора. На початку 1730–х рр. (орієнтовно в 1732 р.) майстернею В.Реклінського виконано іконос тас церкви. 1809 р. в церкві охрещено май бутнього великого письменника Миколу Гоголя. Пам’ятка постраждала від пожежі 1811 р., після якої бані над компартиментами в міжра меннях не відновлено, і храм перетворився на п’ятибанний. Пам’ятка розташована в центрі села на ви сокому правому березі р.Псьол і є значною містобудівною та ландшафтною домінантою. Хрещата, дев’ятидільна, п’ятибанна, з гран частими раменами і квадратовими двоповер ховими компартиментами в міжраменнях. Центральний 12–гранний підбанник несе

СпасоBПреображенська церква у с.Великі Сорочинці. Загальний вигляд з берега р.Псьол. Фото Г.Логвина 1970–х рр.

237

Полтавська область зімкнене склепіння (висота до зеніту 26 м), увінчане ярусним бароковим верхом з маків кою. В інтер’єрі перехід від центрального четве рика з підпружними арками до 12–гранника здійснено через пандативи й систему двоярус них тромпів. У західному рамені (бабинці) влаштовано хори. В інтер’єрі бабинця на стіні є поліхромний гетьманський герб Д.Апостола. Фасади пам’ятки в рівні хорів членуються фризом на два яруси. Ребра граней підкресле но пілястрами. Декор, розрахований на активну

гру свтлотіні за будь–якого освітлення, включає поширені мотиви народного мистецтва — ро зетки (солярні символи), крини, трилистники, бусинки, йоніки, різьблені по вогкому тиньку. Три вхідні портали акцентовано трилопатевими арками, фланковано пілястрами і прикрашено орнаментацією. Портали на трьох фасадах

СпасоBПреображенська церква. Рисунок автора

Гетьман Данило Апостол. З портрета XVIII ст.

План Спасо–Преображенської церкви

Герб Данила Апостола. Рисунок Г.Нарбута

238

Полтавська область

Портал СпасоBПреображенської церкви. Фото Г.Логвина 1970Bх рр.

Центральна частина іконостаса Спасо–Преображенської церкви. Фото початку ХХ ст.

Фрагмент центральної частини іконостаса СпасоBПреображенської церкви. Фото початку ХХ ст.

239

Полтавська область дещо різняться між собою (західний — най пишніший), проте спільним є композиційний прийом об’єднання в цілісну вертикальну ком позицію портала унизу, аркового вікна з налич ником і сандриком в другому ярусі та іконної ніші килевидної форми в рівні карнизу. Цегляні стіни зовні й в інтер’єрі потинько вано й побілено. Крім звичайної цегли, засто совано профільну стандартизовану. Дахи і бані по дерев’яних кроквах і кружалах укрито покрівельною сталлю. В інтер’єрі панує високий семиярусний іконостас, що займає всю ширину храму (23 м) і складається з головного іконостасу та двох іконостасів у бічних вівтарях. Загальна ком позиція налічує понад 100 ікон. У кожному з трьох іконостасів, що мають симетричну структуру, є царські врата і по двоє диякон ських дверей. Іконостас відзначаться багат ством орнаментального різьблення й декора тивною насиченістю малярства. Найвищою майстерністю відзначаються ікони намісного ряду — «Богородиця», «Спаситель», «Покров Богородиці», «Трійця», «Зішестя Святого Ду ха», а також «Св. Уляна» і «Пророк Даниїл» — тезоімениті святі гетьмана і його дружини, яким надано рис портретної схожості з замов никами. Іконостас добре зберігся, протягом 1980–1990–х рр. зазнав наукової реставрації і є однією з найвизначніших пам’яток мону ментального мистецтва України. Спасо–Преображенська церква у Великих Сорочинцях — єдиний відомий історико архітектурній науці мурований храм, що мав хрещату дев’ятибанну композицію. Це най визначніша пам’ятка перехідного стильового етапу від українського відродження до бароко, найвище досягнення синтезу мистецтв цього часу. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 594.

Джерела: 1. Білецький П. Коли будувалася Преображенська церк ва в Сорочинцях // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та науково–методичні праці. — Вип. 7. — К., 2000. — С. 49–54. 2. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С. 3. Логвин Г. Украина и Молдавия: Справочник–путе водитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 358. 4. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 199–200. 5. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 3. — К.: Будівельник, 1985. — С. 293–294. 6. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: Ук раїнська енциклопедія, 1992. — С. 885. 7. Яблонский Д. Порталы в украинской архитектуре. — К.: Изд. Акад. Архитектуры УССР, 1955. — С. 133.

240

12. Оржицький район, урочище Городище поблизу с.Лукім’я. Лукомльське городище Городище, що датується ХІ–ХІІІ ст. розта шоване на правому високому березі р.Сули. Город Лукомль Переяславської землі входив до Посульської оборонної лінії Київської Русі проти половців. Вперше згадується в Іпа тіївському літописі під 1179 р. у зв’язку з по ходом руських князів на половців. Городище складається з двох укріплених частин. Менша з них, дитинець — овальний у плані, розмірами по осях 300 та 150 м, зай мав високий мисовидний останець, витягну тий з півдня на північ. Оборонна лінія скла дається з земляного валу. З північного боку збереглися сліди від рову. Тут же, з північного боку, була в’їздова брама дитинця. Південний схил мису, що полого спадає до заплави р.Су ли, був додатково укріплений ще одним валом і сухим ровом. На північ від дитинця був по сад, обмежений зі сходу крутим берегом Су ли, а з заходу — глибоким яром. Посад оточу вав земляний вал із широким ровом. Головна брама була з півночі. Городище дослідив на початку XX ст. В.Ляскоронський. Дитинець добре зберігся до наших днів і є комплексною пам’яткою містобудування та археології.

План Лукомльського городища Джерела: 1. Літопис Руський за Іпатським списком. — К.: Дніпро, 1989. — XVI+591С. 2. Ляскоронский В. Городища, курганы и длинные (змие вые) валы, находящиеся в бассейне р.Сулы // Труды XI археологического съезда. — Т.1. — М., 1901. 3. Тверской Л. Русское градостроительство до конца XVII в.: Планировка и застройка русских городов. — М.–Л.: Госстройиздат, 1953. — 215 С.