Національне газетно-журнальне видавництво, журнал "Українська культура" № 4, 2014 року by Оксана Женжера

№ 4 (1024) 2014 щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

Олег Коцарев: Український авангард

Григорій Гусейнов: Між часом і морем

Михайло Бриних: Мовотроща міста

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 4 (1024), 2014 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 Видавнича рада: Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Людмила Чумакова, Лариса Петасюк, Михайло Швед, Ольга Голинська, Оксана Гайдук, Надія Соколенко, Людмила Олтаржевська Головний редактор: Оксана Гайдук Заступник головного редактора: Лариса Гончаренко Над номером працювали: Лариса Гончаренко, Оксана Женжера, Руслан Онопрієнко, Тетяна Ковальчук, Кристина Лісовська Автори: Михайло Бриних, Віктор Вечерський, Лариса Гончаренко, Ігор Грабович, Григорій Гусейнов, Діма Казанцев, Надія Капустіна, Тетяна Ковальчук, Катря Кот, Олег Коцарев, Кристина Лісовська, Ярослав Присташ, Юлія Рацибарська, Марія Ряпулова, Олександр Харлан, Микола Чабан Дизайн, верстка: Оксана Женжера Cторінка на Facebook: www.facebook.com/UkrCulture Редакційна пошта: ukr.cult@ukr.net Tел.: +38 (093) 712-29-57 Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Полiграф» м. Київ, Шевченківській р-н, вул. Софійська, 10 а тел. +38 (044) 581-68-15 Підписано до друку: 5 травня 2014 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Обкладинка: Тетяна Якимівна ПАТА (1884–1976)Заслужений майстер народної творчості УРСР. Мальовка «Павичі».1949. Папір, яєчна темпера.

26-31

Надпоріжжя кличе в гості

Григорій Гусейнов Між часом і морем (уривок)

5 Гуманітарні цікавинки Придніпров’я

6-11 Юлія Рацибарська Петриківський розпис: яскраві квіти на темному тлі або Міжнародне визнання на фоні виживання

12-15 Марія Ряпулова Дніпропетровський крик до небайдужих

16-19 Надія Капустіна Запорозький характерник

32-35 Олександр Харлан Рубанівське — осередок духовності та історичної пам’яті

36-39 Кристина Лісовська Дніпровський рок

40-43 Микола Чабан Пізнавай мистецтво разом з нами!

44-47

56-57 Михайло Бриних Мовотроща великого міста

58-63 Олег Коцарев Цирк, утопія і страх: урбанізм у поезії українського авангарду 1910–1930-х років

64-69 Катря Кот B’Jazz. Джазовий тиждень у Бургхаузені

70-73 Катря Кот, Діма Казанцев Страшна і сильна музика Майдану

20-22

48-51

74-76

Тетяна Ковальчук, Лариса Гончаренко Я Галерея: крок до мрії

Кристина Лісовська Древній Київ 2.0

Ігор Грабович Утопії по-селянськи

23-25

52-55

77-79

Лариса Гончаренко Упевнена хода літературного кур’єра

Віктор Вечерський Україна: трагічна урбанізація

Ярослав Присташ Українська меншина в Польщі — не діаспора

Всеукраїнський проект Гідність — риса, яка завжди була притаманна нашому волелюбному українському народові. Недаремно події 2013–2014 рр., які пережила Україна, отримали назву Революція Гідності. Ця зима дала можливість усім нам пройти шляхом усвідомлення себе як народу, що плекає власну гідність і поважає її в інших. Єднання духу, злет патріотизму, що відбувся завдяки Євромайдану, згуртував країну настільки, що навіть агресія з боку сусідньої держави не в силі здолати потужної енергії українського суспільства. Було задіяно всі важелі впливу для дискредитації прекрасної ідеї національної єдності України і побудови гідної держави. Нам є над чим працювати, аби протидіяти цій масованій атаці просякнутої брехнею пропаганди. Журнал «Українська культура», маючи безпосереднє відношення до формування єдиної державної інформаційної політики, започатковує Всеукраїнський культурологічний проект «Ми — Україна». Мета проекту: – висвітлення та поширення інформації про культурне життя усіх регіонів України; – налагодження міжрегіональних культурних зв’язків. Проект «Ми — Україна» спрямований на утвердження єдності нашої країни. Розпочинаємо проект культурологічним портретом мальовничої частини Наддніпрянського краю — ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ.

Надпоріжжя кличе в гості Надпоріжжя, Придніпров’я — так часто називають Дніпропетровську область. Загалом область входить до загальноукраїнського краю Наддніпрянщина. А люди з любов’ю називають свій край перлиною України. І справді: Дніпропетровщина має багату, славну і давню історію, це один із найбільш економічно розвинених регіонів України з високим науковим та культурним потенціалом. Також край славиться своїми талановитими майстрами. Центром народної творчості «Дивокрай» Дніпропетровської обласної ради розроблено серію цікавих екскурсійних маршрутів. Тут радо приймають гостей і мають, що показати. Найпопулярнішими та найцікавішими є такі екскурсійні маршрути Дніпропетровщини: ДНІПРОПЕТРОВСЬК – ПЕТРИКІВЩИНА

МАНДРІВКА ДО ФОРТЕЦІ КОДАК

СТЕЖКАМИ БАТЬКА НЕСТОРА МАХНА

Це екскурсія, яка розкриває надзвичайне життя та побут петриківського краю. Під час подорожі ми ніби переносимося у далеке XIX ст., відвідуючи сільську садибу, яка знаходиться у мальовничому селищі Гречане. Садиба збудована з природного матеріалу і зберігає усі предмети побуту і навіть запахи того часу. Також можна побувати на місцевому кінному заводі, вдосталь поїздити верхи, а потім скуштувати гарних українських страв. У Центрі народного мистецтва «Петриківка» діє виставковий зал та проводяться майстер-класи з розпису. А далі — відвідання музею-садиби майстра народної творчості В.І. Соколенка, чиї експонати не залишать байдужим нікого: це справжні витвори мистецтва.

Фортецю Кодак побудовано у липні 1635 р. відповідно до рішення варшавського сейму. Історія фортеці героїчна та трагічна одночасно. У неї вписані імена гетьмана Івана Сулими, полковника Максима Нестеренка. 1711 року фортецю, як і ряд інших укріплень, було знищено. Мандрівка до фортеці Кодак це: оглядова екскурсія до музею с. Старі Кодаки, до старовинного козацького кладовища та залишків фортеці Кодак; майстер-класи з козацького традиційного бойового мистецтва «Спас»; традиційні козацькі розваги, які перевірять учасників на силу та спритність; знайомство з традиційною українською кухнею — куштування справжнього козацького кулешу; театралізоване дійство з козацькими боями.

Це маршрут Покровським районом. Ще в XIV–XVII ст. цією місцевістю кочували орди загарбників. Уздовж річки Вовчої пролягав Муравський шлях, яким яничари гнали у рабство українців. У XVII ст. сюди переселилося чимало козацьких сімей. На території Покровського району знаходиться 168 курганів, датованих другим тисячоліттям до нашої ери. У районі також є п’ять поселень епохи бронзи, шість кам’яних баб... Цей маршрут передбачає відвідання Покровського районного історико-краєзнавчого музею, ознайомлення з Покровським куренем війська Запорозького низового. Обов’язковим є відвідання каплиці та хреста, встановлених на честь Івана Сірка. Цікаво буде послухати розповідь екскурсовода про батька Нестора Махна та багато іншого.

ЗЕЛЕНЕ ПРИОРІЛЛЯ

ВАС ВІТАЄ НІКОПОЛЬЩИНА КОЗАЦЬКА

КОЗАЦЬКИЙ ШЛЯХ

Цей туристичний маршрут розроблено за програмою розвитку сільського та зеленого туризму. Це мальовнича та незабутня подорож краєм... До маршруту входить прогулянка по Орелі — одній із найкрасивіших річок Дніпропетровщини. На козачому хуторі Галушківка можна побачити виступи козаків на конях, відвідати козацький музей. Незабутнім буде сніданок у козацькій хаті, де запропонують страви української національної кухні. Та найцікавіше — це прибуття до місця початку сплаву на річці Орелі, підготовка човнів до відплиття, прогулянка на надувних двомісних човнах та милування неповторною красою природи.

Нікопольський край славен своєю історією. Тут збереглася пам’ять про скіфсько-сарматські часи. Цей край був центром запорозького козацтва. У програмі маршруту — відвідання сучасного меморіального комплексу — могили отамана Івана Сірка у с. Капулівка. Усі бажаючі можуть подивитися на сучасні козацькі гармати, переглянути театралізоване дійство — посвячення у козаки. Потім — відвідати Покровський музей, а також місця, де були розташовані Буцько-Томаківська Січ (с. Городище), нова Запорозька Січ (с. Покровське), Базавлуцька Січ, Микитинська Січ (м. Нікополь).

Поринути у часи козацтва, внаслідок яких на берегах Орелі збереглися дві козацькі церкви і залишки давньої фортеці та Орільський природний заповідник. Побувати в селі Петриківка, познайомитися з історією відомого на увесь світ петриківського розпису, відвідати Центр народного мистецтва «Петриківка», послухати розповіді про козаків й отаманів, поїздити верхи, відвідати справжній козацький хутір Галушківка, посмакувати козацьким сніданком, побувати на горі Калитва — все це пропонує маршрут «Козацький шлях». Центр народної творчості «Дивокрай» Дніпропетровської обласної ради: вул. Комсомольська, 52, Дніпропетровськ 49000, Україна Тел.: (056) 375 51 05, 066 958 74 41 E-mail: tur-and-rem@mail.ru

УК. 4

Генеза

Дніпропетровщина відома як край козацьких Січей — п’ять із них виявлено на території сучасного Нікопольського району

Міжкультурний діалог

Влітку 2009 року поблизу с. Піщанка відбувся перший в Україні фестиваль сучасної японської культури «Танабата». Програма заходу складалася з театральних постановок і сценічних виступів за мотивами японських легенд та аніме

Історія

На початку 1648 року в Микитинській Січі (сучасне м. Нікополь) Богдан Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорізького. А битва на Жовтих Водах зіграла вирішальну роль у Визвольній війні українського народу

Гуманітарний аспект

Музей

1996 року на мапі з’явився Музей Дніпропетровського метрополітену. На сьогодні це єдиний в Україні офіційний музей такого типу

Дніпропетровщини

Архітектура та краса Музика

У травні 1999 року у Дніпропетровську пройшов фестиваль «Червона рута». Фестиваль відкрив таких відомих виконавців як Росава, «Димна Суміш», «Лос Динамос», «ГДР» та ін.

У Кривому Розі в серпні 2011 року був запущений найбільший у світі квітковий годинник. Діаметр циферблата — 22 м, довжина хвилинної стрілки до 12 м. У межах годинника висаджено 22 000 квітів 6-ти видів. Хід стрілки забезпечує годинниковий механізм, розташований під спорудою. Удень кожна година супроводжується мелодійним дзвоном, а вночі годинник підсвічується

Наука і освіта

Наприкінці 2012 року на Дніпропетровщині стартував перший в Україні унікальний електронний проект «Віртуальна аерокосмічна школа». Цей інтерактивний проект дозволив молоді віком від 12 до 18 років незалежно від місця проживання через Інтернет здобувати аерокосмічну освіту

Статистика

На сьогодні в області налічується 1702 заклади культури, працює 7 державних театрів та 3 концертні організації, функціонує 6 державних та 173 музеї на громадських засадах

УК. 5

Юлія РАЦИБАРСЬКА для журналу «Українська культура»

ПЕТРИКІВСЬКИЙ РОЗПИС: яскраві квіти на темному тлі або Міжнародне визнання на фоні виживання

Головною героїнею петриківського розпису є… квітка. Не пишнохвоста пава з казковими рисами райських птахів, не дівчина з козаком — уособлення юності й краси, яких у Петриківці характеризують одним словом — «ловкі» в значенні «вродливі», хоча й вони — серед улюблених сюжетів петриківських майстрів. А саме квітка. Природня, але спрощена, декоратизована, перетворена на глибокий художній образ. Вона символізує захоплення красою рідного краю, любов до оточуючого світу, одвічне шукання вселенської гармонії й краси. Як ніщо інше вона точно передає окрилений стан людини-творця. Квітка як вершина прекрасного в природі відображає глибинну сутність петриківського розпису, його філософію: людина є не центром, а лише часткою Всесвіту нарівні з галузкою, пуп’янком, квіткою…

аме квітка — стилізована червона «цибулька» з чорними листочками, виконана напівкруглими мазками, — стала новітньою емблемою петриківського розпису. Ще на початку 2013 року на Дніпропетровщині презентували офіційний «цибульковий» логотип, який дизайнери розробили спеціально для того, аби виокремлювати витвори мистецтва, створені в Петриківці, і вберегти їх від підробок. Петриківка вже має міжнародний статус. Цьому передувала майже трирічна робота з просування бренду за кордоном: понад 50 виставок у десятках країн світу, презентації в посольствах України в державах Євросоюзу, Європейському парламенті в Брюсселі та штабквартирі ЮНЕСКО в Парижі, промо-тури Європою й Азією, Тижні розпису у світових столицях, візити дипломатичних місій різних країн до Петриківки.

Другим напрямком було просування розпису всередині України. Уже став традиційним міжнародний фестиваль-ярмарок «Петриківський дивоцвіт», діяли спеціальні програми для знайомства з петриківкою вихованців дитсадків, шкіл та ВУЗів регіону. Петриківку навіть спробували поєднати з сучасною музикою: на міжнародному рок-фестивалі The Best City у Дніпропетровську, одному з найбільших у Європі, була організована «петриківська арт-територія». 2012-го року в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі почали навчати за фахом «художник розпису». А 120-метровий петриківський орнамент ручної роботи потрапив у 2012 році до Книги рекордів України. Майстри та юні мешканці Петриківки оздобили розписом довжелезний вибілений паркан прямо в центрі селища.

А. Пікуш, народний художник України. Розпис на папері «Зозулі на калині». 2004. Яєчна темпера

А торік відбулася одна з найбільш знакових за всю історію Незалежності подій — 5 грудня 2013 року під час 8-ї сесії Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО в Баку (Азербайджан) було ухвалене рішення включити петриківський розпис до Репрезентаційного списку нематеріальної культурної спадщини людства. У роботі сесії брали участь близько 600 експертів із 95 країн світу. Розпис став першим вітчизняним об’єктом, який удостоївся такого статусу. Українське народне малярство отримало серйозний стимул для розвитку, говорили тоді чиновники. Народні майстри, викладачі розпису та прості петриківчани сподівалися, що цікавість до творчих надбань художників стимулює розвиток туризму в регіоні. Однак поки що очікування залишаються очікуваннями. Петриківський музей етнографії, поА. Пікуш. буту й народно-приКухонний набір кладного мистецтва, із 17 предметів в фондах якого налічують понад три М. Яненко, сотні унікальних ексчлен НСХУ. понатів історії розСкринка «Дивоцвіт». пису, живе надіями 2014. Дерево, на краще. Як розповіпідлак, розпис дає директор Любов Юхименко, у комунального закладу, який запрацював чотири роки тому, є чиТ. Турчин, член НСХУ. мало планів — Тарілка хрестоподібна упорядкування при«Чарівні птахи», леглої території й самої будівлі, від- 2014. Дерево, криття третьої виставкової кімнати. підлаковий розпис Відвідини музею коштують недорого: 5 гривень для дітей, 10 гривень для дорослих. Туристів буває небагато — до 7 тисяч на рік, тому існувати тільки на зароблені кошти установа не може. «На поповнення колекції і закупівлю нових експонатів гроші з бюджету не виділяються. Добре, що склалася традиція — після кожної виставки автори дарують музею якісь зі своїх витворів», — розповіла Любов Юхименко. Проблеми відчувають і в Петриківській дитячій художній школі ім. Тетяни Пати — найстарішому освітньому закладі України, де навчають петриківському розпису. Школа, де нині Н. Купренко, навчаються 70 юних художників, зокрема дітинародний майстер. інваліди, та невеличкий колектив із 6 педагогів Тарілка «Польові квіти». суворо економлять, розповідає директор Марія 2014. Дерево, підлак. розпис Пікуш. Аби заощадити якісний папір, малюють

на шпалерах. Радо приймають допомогу від спонсорів. «Стільці, мольберти, комп’ютери — все треба, адже нашій матеріальній базі, як і самій школі, понад 50 років. Кошти з бюджету виділяються лише на зарплату вчителям та оплату енергоносіїв. Доводиться створювати нові малюнки, замальовуючи старі, здавати використаний папір у макулатуру, аби придбати новий. Та ми не опускаємо руки: наші вихованці й талановиті вчителі постійно беруть участь у міжнародних і загальноукраїнських виставках. Вчимо дітей головному — вмінню відчувати красу, любити людей і навколишній світ», — зазначає Марія Пікуш. Аби підтримати розпис, у Дніпропетровській обласній раді презентували програму його розвитку в регіоні на найближчі кілька років із майже мільйонним бюджетом. Серед перспектив, озвучених головою облради Євгеном Удодом, — ремонт Будинку культури і музею етнографії в Петриківці, придбання деревообробних верстатів та обладнання для дитячої художньої школи, облаштування Будинку дитячої творчості й переобладнання експозиції музею імені Федора Панка. «Така модернізація дозволить утричі збільшити кількість відвідувачів культурних закладів Петриківки», — сподівається Євген Удод. «Також у Дніпропетровську планують створити солідний осередок розпису, — розказує директор Центру народної творчості «Ди вокрай» Лариса Філінова. — Це має бути велике приміщення з виставковою залою, конференцзалою та авдиторією для майстер-класів. Потреба дня — мати приміщення для презентацій сучасного, живого мистецтва. Плануємо, що новий центр працюватиме 365 днів на рік без вихідних, таким чином він зможе прийняти тисячі відвідувачів», — зазначає Лариса Філінова. Серед інших планів цього року — провести міжнародний фестиваль «Петриківський дивоцвіт», організувати виставки майстрів у Азербайджані, Хорватії та Польщі, а також он-лайн уроки з розпису для дітей в Україні та за кордоном.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА Петриківський розпис («петриківка») — українське декоративно-орнаментальне народне малярство ХVIII-ХХІ ст., яке сформувалося на Дніпропетровщині в селищі Петриківка (нині — районний центр). За даними дослідників, історія розпису сягає часів Запорізької Січі. Цей різновид народного мистецтва походить від настінного розпису по білій хатній стіні. Перші майстри, переважно жінки, оздоблювали стіни й печі до свят, розписуючи їх рослинними барвниками за допомогою підручних засобів — саморобного пензлика з котячої шерсті, рогозини, квачика. Поступово з петриківських селян виділилася група професійних майстрів, які розписували не тільки хатні інтер’єри, а й посуд, скрині, народні музичні інструменти, а потім почали робити й паперові примірники розпису. Вироби продавали на базарах та ярмарках. У Дніпропетровському історичному музеї імені Яворницького зберігаються копії з настінного малювання, датовані 1913 роком. Визначальними рисами розпису, що відрізняють його від інших подібних видів малярства (наприклад, від українського опішнянського та російського хохломського), є техніка виконання, візерунки, кольори та біле тло, яке бере початок від білого кольору хатніх стін. Орнамент — насамперед рослинний, переважно квітковий. Для Петриківки широко використовуються мотиви польових та садових квітів, ягід калини, винограду. Петриківський край дав Україні не одне покоління корифеїв розпису — таких, як Тетяна Пата, Надія Білокінь, Віра та Галина Павленко, Федір Панко, Василь Соколенко, Марфа Тимченко, Поліна Глущенко, Іван Завгородній та інші. У селищі Петриківка нині живуть та працюють десятки майстрів народного розпису. Центр народного мистецтва «Петриківка» об’єднує близько 40 фахових художників. Окрім них, є ще майстри, які працюють удома. 2012 року Міністерство культури України визнало петриківський розпис об’єктом нематеріальної культурної спадщини України. 2013 року розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО. 2014 року на Дніпропетровщині презентували нове художньо-публіцистичне видання «Петриківка — перлина України» письменника Євгена Білоусова. Це одна з небагатьох книг про розпис, виданих за останні десятиліття. Його оповідання присвячені історії Петриківки та її мистецтва, давнім і сучасним художникам, туристичним родзинкам краю, а також практичним порадам щодо освоєння азів розпису.

Коментарі про сучасний стан петриківського розпису для журналу «Українська культура» Андрій Пікуш народний художник України, голова правління Центру народного мистецтва «Петриківка» У тому, що петриківський розпис увійшов до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО, є вагомий внесок майстрів нашого Центру народного мистецтва «Петриківка», які підготували виставку — понад 250 робіт, що успішно експонувалися в 50 країнах світу. Але сподівання на міжнародне визнання не здійснюються. У 2013 році обсяг наших замовлень загалом знизився на 20%, а в першому кварталі цього року знизився на 50%, у порівнянні з аналогічним періодом торік.

Ідеться не лише про те, як розвивати розпис, але й про те, як зберегти робочі місця майстрів і сам центр. Ми — єдине підприємство художніх промислів в області та всій центральній Україні, яке працює та існує завдяки самоокупності. Але зараз ситуація наскільки складна, що ми змушені працювати в умовах неповної зайнятості. Покупці з культурними запитами затягують паски, а традиційні щорічні ярмарки та виставки дрібнішають. Якщо раніше за два дні великого ярмарку в Києві ми могли продати продукції на 20-30 тисяч гривень, то торік привозили звідти в середньому по 3 тисячі гривень, що навіть не покривало витрат на поїздку. За останні два роки вдесятеро впала купівельна спроможність та попит на ринку художніх виробів. Нині Петриківка, як і інші історичні осередки (Опішня, Решетилівка, Косів, Кролевець, і т.д.), переживає значні труднощі, віддзеркалюючи стан галузі. Адже за останні 20 років в Україні

А. Пікуш. Штоф «Вечірній», «Тиквач», Посудина «Птах», Штоф «Святковий», «Куманець», Фруктівниця «Квітка», Графин «Святковий»

зупинилося понад 90% підприємств народних Володимир Глущенко заслужений майстер народної творчості художніх промислів. Для збереження галузі України, співробітник Центру народного в першу чергу необхідно забезпечити державмистецтва «Петриківка», член НСХУ ний захист та підтримку підприємств виробниЩоб підтримати майстрів петків історичних осередків народного мистецтва, риківського розпису, держава незалежно від їх форм власності, та народних могла б передусім зменшити помайстрів, що працюють індивідуально. Адже датки на нашу продукцію, щоб ми сьогодні ослаблений споживчий ринок в Україні дешевше пропонували її покупцям. засмічений на 90% підробками нелегальних виАдже нині поціновувачі мистецтва робників. У традиційних місцях, що активно відбільше думають про те, щоб купити відуються туристами в Києві та всіх обласних шматок хліба, а не розписну таріль. центрах, продається саме така продукція, вигоЯ вже й не пам’ятаю, коли ми востовлена незареєстрованими виробниками, таннє мали велике держзамовчасто поза межами історичних осередків, у тому лення. Нині працюємо «на склад». числі і китайського виробництва. Ця неякісна, Творчі люди не можуть сидіти підпільна, і тому більш дешева продукція майже склавши руки, хоч вироби й не провитіснила з українського ринку підприємства ісдаються. торичних осередків, що працюють легально, Останнім часом розписом зайдбайливо зберігаючи чистоту традицій та висомається дуже багато людей — і кий художній рівень своїх осередків. майстри-«надомники», і художники Склалася гостра потреба вдосконалення зав інших регіонах. Ринок заповнеконодавчої бази галузі народних художний «базарщиною». Як відрізнити її ніх промислів України. Вона до сьогодні від справжньої петриківки? «Базарносить декларативний характер та не щині» притаманна розбіленість комає у своїй основі концепції життєздатльорів: автори прагнуть, щоб барви Т. Гарькава. ної моделі збереження та розвитку гаВаза «Бузок» виглядали яскравіше і контрастніше лузі в сучасних умовах. 2005. на чорному тлі. Виглядає це доволі Сьогодні найважливішим є забезпеДерево, крикливо. Наші земляки, петриківпідлаковий чення захисту та підтримки центральної розпис чани-«надомники», переважно дотрипостаті історичних осередків народного муються традицій, але автори в інших мистецтва — виробників та носіїв істомісцях зловживають цим прийомом. ричних художніх традицій. Для цього, Щоб не помилитися, перед покупкою в першу чергу, необхідно створити єдивиробу з розписом погортайте відпоний державний реєстр виробників — відну літературу, погляньте власними суб’єктів народних художніх промислів — очима, як працюють майстри. Тому ми на основі відповідної фахової атестації. запрошуємо всіх до Петриківки. Звільнити виробників — носіїв традицій історичних осередків — від будьякого оподаткування не менш як на 5–7 років, що забезпечить можливість галузі самостійно заробити на відродження та розвиток, а це сприятиме відкриттю нових робочих місць, розвитку туристичної галузі. Поряд із вище зазначеним необхідно здійснювати подальшу підтримку закладам підготовки майбутньої зміни, які діють в історичних осередках народного мистецтва. Т. Гарькава. Важливим є також подальший розвиВаза ток музеїв історичних осередків та під«Хризантеми» 2005. тримка розвитку туристичної галузі в Дерево, Україні. підлаковий Нам потрібні серйозні державні зарозпис мовлення. Нещодавно Дніпропетровська обласна влада запланувала виділити кілька мільйонів гривень на розвиток розпису, однак чи будуть виділені ці кошти, а головне, чи дійдуть вони до виробника, поки невідомо. Ми й самі шукаємо замовлення: покращуємо свою сторінку в Інтернеті, пишемо В. Глущенко. листи з пропозиціями до підприємств та устаПанно «Півень у квітах». нов, телефонуємо посередникам. Відповідь 2009. Папір, яєчна темпера одна: попит знижується.

Наталія Рибак заслужений майстер народної творчості України, член НСХУ, співробітник Центру народного мистецтва «Петриківка», екскурсовод

Н. Рибак. Мальовка «Індик». 2009. Папір, яєчна темпера.

Визнання петриківського розпису на міжнародному рівні змінило ставлення до нього й на батьківщині. Сприйняття масової аудиторії змінилося від «дівчата щось там собі малюють» до «о, так у вас статус ЮНЕСКО!». Але переважна більшість людей і не уявляє, наскільки серйозним мистецтвом є петриківський розпис. Це не тільки квіточки, «цибульки» та калина. Оригінальними, притаманними тільки цьому різновидові малярства засобами можна зображувати все — дерева, птахів, риб, коней, пейзажі, портрети, плакати, народну картинку…

Петриківка у кожен період історії абсолютно різна. За радянських часів було модно намалювати на великому ватмані три масштабні квітки й кілька листків. Композицію заганяли в суворий прямокутник, затискали з усіх боків рамками, що абсолютно не притаманне нашому мистецтву. Традиційна петриківка — це свобода. У давньому розписі рамка якщо й була, то невимушена — із квітів та трав, повторюваних елементів, які символізують безкінечність змін пір року та життя. Сучасні майстри часто роблять усе на догоду покупцеві, аби продати. Якщо серед кольорів домінує червоний, то виріб наче кричить: «Ось я!», «Купи мене!». Сюжети нерідко зводяться лише до птахів та квіток. Козаків та дівчат зображують «гламурними», що не притаманно петриківському розпису. Майстрині старої школи не зображували жінок «ляльками Барбі». Жінка як берегиня роду й господиня мала виглядати поважною, справною й широченькою. Дуже рідко зараз малюють на продаж і народні картинки, народні сюжети. Аби побачити на власні очі справжню петриківку, варто завітати до нас. Щоправда, через останні політичні події в країні потік екскурсантів до Петриківки зменшився. Якщо раніше ми приймали по 5-6 туристичних груп щодня, а одного рекордного разу було аж 15, то зараз охочих завітати набагато менше. Якби не політика, то після визнання розпису ЮНЕСКО у нас була б справжня «петриківська весна», «петриківський Ренесанс». Ірина Піскун (Назаренко) майстер розпису, співробітник Центру народного мистецтва «Петриківка» Я почала працювати як майстер петриківського розпису майже 35 років тому. Тоді, у 80-ті роки, нам дуже допомагали ярмарки: на них майстри продавали готові вироби, укладали угоди на постачання робіт із художніми салонами й підприємствами. Після ярмаркувань у нас була робота на цілий рік. Зараз у великих підприємств не дуже значний інтерес до розпису. Щоб якось вижити, створюємо «ходовий» товар — тарілки, дощечки, сопілки. Але хочеться робити й щось масштабніше, експериментувати. Майстри зовсім не почуваються захищеними. Нещодавно я з великим здивуванням упізнала свою роботу, надруковану на поліетиленових пакетах.

Піскун І. Петрівна, член НСХУ

Звісно, ніякого дозволу на використання моєї праці я як автор не давала. За радянських часів такого не було. Із кожного проданого примірника листівки, створеної за моїми розписами, я отримувала невеличкий гонорар. А в сучасній Україні авторські права майстрів не захищені. Ми самі не поспішаємо позиватися до порушників, адже це час, гроші та нерви. Я вважаю, що правильну традиційну петриківку можна знайти тільки в Петриківці. Бачила роботи майстрів із інших місць. Це все одно, що я намагатимуся працювати в манері голландських художників. Вийде не голландський живопис, а та ж таки петриківка.

І. Піскун. Панно «Пасіка» 1989. Папір, яєчна темпера

Ігор Лісний молодий майстер петриківського розпису, студент Внесення петриківського розпису до списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО не гарантує пільг чи преференцій. Цим кроком поважна організація лише прагнула привернути увагу світової спільноти до розпису. Якщо туристи з-за кордону їхатимуть до Петриківки дивитися на наші мальовки, то будуть дуже розчаровані. Петриківка — це звичайне пострадянське селище з універмагом і непрезентабельним центром, там немає жодного готелю, кафе чи ресторанів, які б відповідали європейським нормам, немає навіть нормальних туалетів, тобто відсутня інфраструктура для туризму, тим паче європейського рівня. Думаю, спершу треба розробити план розвитку селища,

І. Піскун. Іграшки-свищики 2011. Дерево, підлаковий розпис

М. Яненко. Панно «Блакитний птах». 1983. Папір, гуаш. 86х62. ДХМ

Ігор Лісний

а вже потім запрошувати інвесторів вкладати кошти і мріяти про хвилю відвідувачів. Також незрозуміло, яким чином після присвоєння статусу ЮНЕСКО маркуватиметься петриківка. Коли на обласному рівні презентували офіційний логотип розпису, то говорили про те, що його можуть ставити на свої вироби лише справжні майстри, адже це своєрідний знак якості. А школи петриківського розпису, окрім Петриківки, є у Дніпропетровську, Києві, інших містах. Визначити, хто малює справжню петриківку, за правилами, за традиціями, а хто ні, дуже складно, канони не визначені. Думаю, це має регулюватися законодавством. Ще одна проблема — китайські підробки. До надання петриківці статусу ЮНЕСКО виробники з Піднебесної активно виготовляли українські сувеніри й вишиванки. Тепер такої продукції буде ще більше. Приміром, купують одну картину справжнього петриківського майстра і копіюють її скрізь — на тканинах, тарілках, дощечках. Ці вироби дешеві та створені для невибагливих покупців, але дуже боляче вдаряють по справжніх майстрах та іміджу петриківки.

УК. 11

Марія РЯПУЛОВА

Дніпропетровський до небайдужих Не кожен знавець у царині мистецтва наважиться назвати Дніпропетровськ театральним містом. Проте саме тут виросло та процвітає справжнє мистецьке диво — театр одного актора «Крик»

Михайло Мельник

Немає великої таємниці в тому, що театральна мапа нашої країни не може похвалитися ландшафтною однорідністю. І дивно, й іноді сумно, що в той час, коли Київщина та деякі інші області здіймаються над рівнем моря горами великих академічних театрів з багатою історією та не менш багатим репертуаром, у деяких куточках України театральна ситуація ризикує змагатися з Маріанською западиною. Проте завжди були і, безумовно, завжди з’являтимуться ті, хто змінюють цей

мистецький ландшафт. І ось тут Дніпропетровську, безумовно, є, чому радіти і чим пишатися. Адже на перехресті 80х та 90-х років, у непростий час, тут з’явилися два самобутніх театральних колективи з гучними назвами: «Крик» та «Вєрім!». У цих мистецьких подіях, здається, саме життя заклало особливий зміст. Так само, як народження дитини освячується її криком, а її майбутнє — вірою матері в найкращу долю для свого дитяти, так і театральне переродження Дніпропетровщини почалося з

КРИКУ та й досі підкріплене ВІРОЮ в найкраще мистецьке майбутнє. Невдовзі колективи зростали й творчо, і за статусом. Але, якщо Муніципальний драматичний театр «Вєрім!» розширився ще й у плані акторського складу, то театр «Крик» завжди відрізнявся своєю особливістю, адже це — театр одного актора. Ім’я цього артиста тепер знайоме чи не кожному небайдужому до мистецтва жителю Дніпропетровська і, загалом, усякому театралу в Україні та за її межами. Михайло Мельник — це принципово нова сторінка в історії українського театру.

ІМ’Я ЦЬОГО АРТИСТА ТЕПЕР ЗНАЙОМЕ ЧИ НЕ КОЖНОМУ НЕБАЙДУЖОМУ ДО МИСТЕЦТВА ЖИТЕЛЮ ДНІПРОПЕТРОВСЬКА І, ЗАГАЛОМ, УСЯКОМУ ТЕАТРАЛУ В УКРАЇНІ ТА ЗА ЇЇ МЕЖАМИ

Сцена з вистави «Сонце в твоїх очах»

Один у полі — не воїн? Народний артист України, а тоді в 1989 році ще просто — актор місцевого музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, нещодавній випускник Київського театрального інституту, Михайло Мельник вирішив почати свій власний, не залежний ні від кого, мистецький шлях. Тоді він просто пішов із стаціонарного репертуарного театру, який міг би ще довгі роки забезпечувати артистові щонайменшу стабільність, і в приміщенні колишнього музею комсомольської слави створив театр-студію «Крик». За словами самого Мельника, у мріях про творчу самореалізацію він і не сподівався, що його задум сягне таких висот. Сьогодні він має не тільки досить гучне творче ім’я, але й шанований та відомий у мистецьких колах, єдиний в Україні та Європі театр, в якому одна людина стає не тільки центром лицедійства, але й режисером, сценаристом, сценографом, гримером та музичним редактором усіх вистав. Те, що тепер стало візитівкою «Крику»,

особливістю, яку Мельник плекає й по сьогодні, у часи створення театру було просто єдиним способом мистецького виживання. Пам’ятаєте цю відому фразу, яку начебто сказав В.І. Немирович-Данченко: «Театр починається тоді, коли виходить на міську площу актор, розстеляє ковдру і розповідає свою історію»? Ось так, за сценарієм Кирила або Мефодія від театру (тут, звичайно, питання особливе — кого із засновників

МХТ вважати за Кирила, а кого — за Мефодія) Михайло Мельник взявся до роботи. Він і досі згадує, як самотужки оздоблював свій театральний світ: вирізав стільчики для глядачів, збирав по театрах списаний оксамит для оформлення сцени, майстрував перші декорації, а, головне, працював над першою в житті власною виставою — «Гайдамаки». Усе це й стало тією ковдрочкою, на яку ступив тоді Мельник. Так розпочався театр «Крик».

СЬОГОДНІ ВІН МАЄ НЕ ТІЛЬКИ ДОСИТЬ ГУЧНЕ ТВОРЧЕ ІМ’Я, АЛЕ Й ШАНОВАНИЙ ТА ВІДОМИЙ У МИСТЕЦЬКИХ КОЛАХ, ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ ТА ЄВРОПІ ТЕАТР, В ЯКОМУ ОДНА ЛЮДИНА СТАЄ НЕ ТІЛЬКИ ЦЕНТРОМ ЛИЦЕДІЙСТВА, АЛЕ Й РЕЖИСЕРОМ, СЦЕНАРИСТОМ, СЦЕНОГРАФОМ, ГРИМЕРОМ ТА МУЗИЧНИМ РЕДАКТОРОМ УСІХ ВИСТАВ 13

Привселюдний тет-а-тет Ще не так давно світ буквально божеволів від нового явища в культурі пострадянських країн: великої популярності набули прозові твори та моновистави Євгена Гришковця. Деякі критики навіть проголосили виникнення нового жанру в літературі й театрі. Буцімто неповторний сповідальний характер творів та спектаклів Гришковця, його манера спілкування з глядачем, мовби наодинці з кожним і з усіма разом, уже заслужила на жанрове відокремлення, яке, можливо, і матиме таку назву — «гришковець». Та, насправді, цей жанр вже давно визрів і став на ноги не на самотужки оздобленій сцені російського актора, а в Дніпропетровську, у викоханому Михайлом Мельником просторі театру «Крик». Кожен відвідувач цього театру знає, на виставі Мельника, за який би твір він не узявся, на глядача чекає особиста сповідь артиста, інтимний діалог лицедія з кожним, хто опинився в маленькій залі. І, що особливо тішить, цей діалог не обіцяє бути легким та розважливим. Одного разу взявшись «кричати» до душ небайдужих глядачів, Мельник не розмінюється на легковажні балачки. Галас відчаю в часи, сказати б, культурного спаду, має лунати лише словами класиків. Тому в репертуарі театру — М. Коцюбинський, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, С. Цвейг. А раніше на афіші «Крику» красувалися й такі прізвища, як В. Набоков та П. Зюскінд. І, як зізнається Мельник, він любить усе робити першим: ставити «Парфумера», якого до нього не знала жодна театральна сцена світу, взятися за «Лоліту», яку ще не ставили українською мовою. Для нього це вкрай важливо — ота terra incognita, на яку він спрямовує свій корабель. Та, головне, свої відкриття театральний Колумб хоче неодмінно вкласти в кожний розум тих, хто прагне спілкування з його творчістю. Тому характер цих вистав особливий. Начебто світ давно знайомий із традицією моновистави. Але в театрі «Крик» це «моно» особливе. Як і годиться в театрі одного актора, Мельник обставляє невеличкий простір сцени декораціями, що раз у раз символічно трансформуються з легкої руки виконавця. Кожен предмет на сцені — це, так би мовити, ребус, значення якого відкривається глядачеві в процесі вистави. Це можуть бути манекени, які мовби оживають, коли до них звертається воля актора, або клітки з птахами, які стануть під час дійства вистави

Михайло Мельник у виставі «Гріх»

«Моліс» за твором «Кроткая» Ф. Достоєвського символом ув’язненої молодості, що прагне свободи. У фіналі — клітка відкрита, адже волелюбні птахи співають тільки на волі. Вистава «Гріх» за М. Коцюбинським — своєрідна театральна притча про сміливість людини зазирнути в очі дійсності, силу людини взяти на себе свій «хрест», не відмовитися від нього. Тому за плечима Мельника в якийсь момент дійства дійсно виникає дерев’яна конструкція з двох балок, що перетинаються. Очі — зав’язані чорною стрічкою. Це — така собі алюзія, одночасно й на тему «хреста», й на мотиви горезвісного «коли сліпий веде сліпого». Мельник не боїться смислових нашарувань, вони — його вірні помічники. Все, що оточує його на сценічному майданчику, стає його, сказати б, партнером. Та у вирі театральних умовностей Михайло Мельник ніколи не забуває про головне — про глядача. Навіть тоді, коли він не звертається до нього прямо, через умовну лінію рампи, він все одно кричить до кожного глядача окремо. До речі, сам простір глядацької зали та

сцени в театрі «Крик» вирішений таким чином, щоб навіть ця умовна лінія рампи була умовною в квадраті — стільчики розташовані півколом, близько до простору гри, актор в центрі цього півкола — наче гладіатор, який раз у раз докірливо зазирає в очі кожному, хто посміє повернути свій палець униз, вимагаючи видовища та хліба. Михайло Мельник звертається до кожного, до всіх одразу, й до себе самого водночас.

СВОЇ ВІДКРИТТЯ ТЕАТРАЛЬНИЙ КОЛУМБ ХОЧЕ НЕОДМІННО ВКЛАСТИ В КОЖНИЙ РОЗУМ ТИХ, ХТО ПРАГНЕ СПІЛКУВАННЯ З ЙОГО ТВОРЧІСТЮ. ТОМУ ХАРАКТЕР ЦИХ ВИСТАВ ОСОБЛИВИЙ

«Сонце в твоїх очах»

Лицедій-лектор чи актор-проповідник? Ні на кого не схожий, такий, що при всьому своєму зовнішньому блиску (не важко зустріти в центрі міста Михайла Васильовича, який крокує в незмінно білій сорочці та чорному костюмі) може іноді нагадувати православного відлюдника від мистецтва, Мельник завжди до кінця грає свою роль — театрального проповідника. Релігія, яку він сповідує — це, звичайно, мистецтво. Храм його — не та маленька зала в Домі архітекторів, де розмістився театр «Крик», а людське серце. Не боячись звинувачень у надмірній пафосності, Михайло Мельник влаштовує після кожної вистави своєрідну проповідь-лекцію. Це також особлива традиція «Крику». На перший погляд може здаватися, що артистові просто не вистачає слів вистави, аби доносити свої думки до глядача, ось він і влаштовує бесіди про те, що, на його думку, важливо відчути та зрозуміти. Але, насправді, цим самим Мельник дарує емоційний люфт між виставою, яка майже завжди полишає не тільки слід у серці, але й мокрі доріжки на червоних

щоках, й сум’яттям вулиці, в яку неминуче пірнуть глядачі на виході з театру. Тут трапляються і заклики до вдячності життю, і, приміром, прості зауваження щодо поводження в суспільстві. «Не лінуйтеся поступитися місцем бабусі в транспорті», — промовляє Мельник. А потім: «Не бійтеся стати адвокатом того, кому боляче, хто потребує вашої підтримки». Він може звернутися до однієї людини, а може просто поговорити на теми, які наболіли артистові… Та, щоб там не казали, Мельник має на це моральне право. Адже він одним із перших кинувся змінювати культурний ландшафт міста. І неважливо, що іноді йому доводилося копати гірські породи дитячою лопаткою. Тепер в його арсеналі — справжні інструменти, загартовані роками його плідної праці.

РЕЛІГІЯ, ЯКУ ВІН СПОВІДУЄ — ЦЕ, ЗВИЧАЙНО, МИСТЕЦТВО

«Непізнані»

МИХАЙЛО МЕЛЬНИК — ЦЕ ПРИНЦИПОВО НОВА СТОРІНКА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ УК. 15

ЗАПОРОЗЬКИЙ ХАРАКТЕРНИК Серед чисельної когорти видатних особистостей Дніпропетровщини ця людина посідає особливе місце. «Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запорожжя, в яке він був по-юнацькому закоханий», — писав про Дмитра Яворницького Максим Рильський. Так, саме про «одну з найсвоєрідніших постатей і один із найцільніших характерів», за словами Рильського, йтиметься у нашій постійній рубриці «Особистість», яку представляє заслужений працівник культури, директор Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького Надія КАПУСТІНА

Ювілейний рік музею У цьому році виповнюється 165 років Дніпропетровському національному історичному музею ім. Д.І. Яворницького. Музей засновано у березні 1849 р. як Громадський музей старожитностей Катеринославської губернії. Біля витоків його створення стояли місцеві діячі — губернатор А.Я. Фабр і директор місцевої гімназії Я.Д. Грахов. Великий внесок у розвиток музею зробили: знавець історії, підприємець, меценат і колекціонер О.М. Поль, український історик, академік Д.І. Яворницький, котрий очолював музей у 1902–1933 рр., заклавши підґрунтя його унікального зібрання, а також директор музею у 1963–1983 рр., історик, заслужений працівник культури УРСР Горпина Ватченко, за якої музей було перебудовано у сучасний музейний комплекс, один із кращих в Україні. Дніпропетровський національний історичний музей через свою колекцію яскраво, образно, змістовно реконструює історію і традиції краю з найдавніших часів до сьогодення. Дає можливість відвідувачам із цікавістю поринути в глибину століть і уявити дух минувшини, зміст і своєрідність кожної доби, нерозривний зв’язок поколінь.

Пам’ятник Д. Яворницькому відкритий у 1995 році. Скульптор В.Р. Наконечний, архітектор В.І. Мірошниченко

ДОВІДКА Дніпропетровський історичний музей — це своєрідний комплекс, до якого входять шість окремих музеїв: історичний, діорама «Битва за Дніпро біля сіл Військове — Вовніги», що є однією з найбільших діорам у світі; меморіальний будинок-музей академіка Д.І. Яворницького; музей «Літературне Придніпров’я», музейний центр О.П. Блаватської та її родини; музей історії місцевого самоврядування Дніпропетровської області. Сьогодні в фондах зберігається 270 тис. одиниць музейних предметів, у тому числі археологічне зібрання, у складі якого 90 кам’яних скульптур — від всесвітньо відомого Керносівського ідола ІІІ тис. до н.е. до половецьких баб Х–ХІІІ ст., реліквії запорозького козацтва, 200 стародруків ХVІ–ХVІІ ст. та сотні раритетних книжкових видань ХVІІІ–ХІХ ст., цінні документальні джерела, нумізматична, філокартична, фалеристична, етнографічна, архівна, книжкова, мистецтвознавча та інші колекції. У музеї постійно змінюються виставки, за рік їх проходить понад 100, відвідують музей 300 тисяч осіб. Із 2005 р. на базі музею регулярно проходять всеукраїнські музейні фестивалі.

Споруда Дніпропетровського національного історичного музею і пам’ятник Д. Яворницькому

Учений — подвижник

Сто років тому в кінці 1913 року пошта Катеринослава працювала навантажено — з усюди, різних міст та маєтків, надходили вітальні телеграми відомому професору Дмитру Івановичу Еварницькому (Яворницькому) (1855 – 1940 рр.). Громадськість вітала його з 30-річчям літературно-наукової діяльності. Більше двохсот вітальних телеграм надійшло вченому з різних куточків Російської імперії та з-за кордону від колективних і персональних кореспондентів. Зараз ці унікальні телеграми та листи різних кореспондентів до Д. Яворницького (6400 од.) зберігаються в Дніпропетровському національному історичному музеї його імені. На той час ім’я Дмитра Яворницького було значно відомішим в Катеринославі та далеко за його межами. Самого вченого називали

Д.І. Яворницький

«козацьким батьком», «енциклопедистом козацтва», гордістю та «живою легендою Катеринослава». До речі, як визначають краєзнавці, це було чи не єдине в історії Катеринослава пристойне святкування ювілею.

ДОВІДКА

ко-етнографічному та літературному часописі «Киевская старина» в листопаді 1883 року. За три десятиліття невтомної праці вчений став вельми відомий у Російській імперії як історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, поет, та найбільше, як дослідник запорозького козацтва. За ці роки Дмитро Іванович працював в Харкові, Санкт-Петербурзі, Москві, Варшаві, у Середній Азії.

Народився Яворницький у селі Сонцівці Харківського повіту Харківської губернії (нині село Борисівка Харківського району Харківської області) в родині сільського псаломщика і селянки. Предки його батька були з дворянського роду, але дуже збіднілого. Дмитро Іванович здобув освіту у повітовому училищі, духовній семінарії (яку не закінчив), на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1877–1881 рр.). Знаходився під впливом учених-філологів О. Потебні, М. Сумцова і творчості М. Гоголя. Спочатку працював на науковій роботі у Харківському університеті, потім — учителем гімназії в Харкові, викладачем педагогічних курсів у Петербурзі. Ще в студентські роки обрав для наукових досліджень проблематику з історії запорізьких козаків. У Санкт-Петербурзі він майже весь час перебував під наглядом поліції. 1892 р. Яворницького вислано з Петербурга як політично неблагонадійного, звинувачуваного владою у «пристрастиях к истории Малороссии», до Ташкента чиновником особливих доручень. Певний час працював у Варшаві, де у місцевому університеті склав магістерський іспит (1895 р.). Магістерську дисертацію з історії запорізьких козаків (за 1- м томом своєї монографії) захистив у Казанському університеті 1902 року. З осені 1896 р. Яворницький — приват-доцент у Московському університеті, де читав лекції з археології та історії українського козацтва. З 1902 р. на запрошення Катеринославського наукового товариства Яворницький очолив Обласний музей ім. О.М. Поля у Катеринославі (з 1926 р. — Дніпропетровську). Офіційно був його директором з 1905 до 1933 р. За час роботи перетворив цей музей на один із найкращих в Україні, поповнюючи музейне зібрання цінними археологічними знахідками, запорізькими козацькими реліквіями, архівними джерелами та раритетними книжками, історикопобутовими і культурно-мистецькими пам’ятками; дбаючи про розширення його експозиційних приміщень та фондосховищ, популяризацію, охорону та збереження унікальних колекцій. «Музей — Украйне всей краса», — так про музей відізвався московський письменник та журналіст Володимир Гіляровський.

Датою початку своєї наукової діяльності Дмитро Іванович вважав появу його першої друкованої праці про Запорожжя «Жизнь запорожских козаков по рассказу современника-очевидца», що була надрукована в істори-

Був знайомим із багатьма відомими та поважними людьми, сам користувався великою повагою та авторитетом як неперевершений знавець історії козацтва. Для катеринославців Д. Яворницький був фундатором та директором славнозвісного Катеринославського музею ім. О. Поля. Святкування ювілею відбулося 24 листопада (за новим стилем 7 грудня) 1913 року в будівлі Катеринославської Міської Думи (зараз — училище культури) на урочистому засіданні Губернської вченої архівної комісії та ради Обласного музею імені О. Поля.

Експозиція в залі історії козацтва в музеї

На зібранні були присутніми багато шанувальників вченого з Катеринослава та інших міст. З теплими промовами виступили: директор Катеринославського комерційного училища, заступник голови Катеринославської Вченої Архівної Комісії А.С. Синявський, а також колеги Д. Яворницького — історики Василь Біднов та Дмитро Дорошенко. Були зачитані деякі з вітальних телеграм до ювіляра, а їх надійшло більше 150 з різних куточків Російської імперії та з-за кордону від колективних та персональних кореспондентів. Серед них були відомі громадські та політичні діячі, науковці, художники, поети. Тепло привітали вченого колеги-історики В. Барвінський, В. Гошкевич, М. Грушевський, В. Данилов, О. Шахматов та інші. Колективні кореспонденти: Українське наукове товариство, Київська археологічна комісія, Історичне товариство Нестора-літописця, Московське археологічне товариство, Київський центральний історичний архів, колеги з музеїв Києва, Москви, Полтави та інших закладів. Більшість із телеграм на рідкість виразні й душевні, як, наприклад, від художника І.Ю. Рєпіна: «Горячо приветствую маститого юбиляра, дружески обнимаю бессмертную душу Запорожья», літературознавця та викладача В. Данилова: «Кошевому атаману, тридцять лет мысленно водившему славные полки запорожцев, многая лета», архієпископа Назарія: «Молитвенно желаю историку Запорожья и археологу еще долго, долго не покладать свого пера и своей лопаты». Наприкінці ювілейного засідання виступив сам Дмитро Іванович із промовою, в якій, ніби в сповіді своєї подвижницької душі, розповів про себе, про перетин нелегких життєвих обставин, про труднощі та перемоги, з якими зустрівся на важкому життєвому шляху. Як потім відзначали сучасники, промова була глибоко чуттєва та цікава. Професор подякував своїм гостям, всім хто його привітав, але зазначив, що ніколи не полюбляв ювілеїв, був проти «чествуваній», але підкорився «рішенню щирих та вірних друзів». Саме тоді вчений сформулював своє життєве кредо, яке вже 100 років є відомим висловом та прикладом відданого служіння науці, народу та рідній Батьківщині: «Моїм правилом у житті було — працюй; працюй, не вдивляючись уперед та не озираючись назад; працюй не чекаючи ні звідти й ні від кого ані нагороди, ані похвальби; працюй до тих пір, поки служать тобі руки, й поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь твого народу й на пожиток Батьківщини, яка тобі дорога». Після промови, як зазна-

Д.І. Яворницький. Офорт В.В. Мате

УСЕ, ЩО ВИЙШЛО ЗПІД ЙОГО ПЕРА, ПОЗНАЧЕНЕ ОСОБЛИВОЮ ЛЮБОВ’Ю ДО ІСТОРІЇ ЗАПОРОЖЖЯ

чали очевидці, «оваціям не було кінця». Місцева преса ще тривалий час на своїх сторінках описувала й коментувала цю цікаву та рідку подію. Пізніше (1914 р.) промова самого Д. Яворницького та опис святкування 30-ліття його літературно-вченої діяльності вийшли окремою невеликою брошурою під редакцією катеринославського видавця Олександра Авчиннікова. У ній автор називає Дмитра Яворницького «гордістю Придніпровського краю, достойним сином Батьківщини, славним бардом Запорожжя, запорозьким батьком». І закінчує такими словами: «Честь та хвала професору Д.І. Еварницькому, нашій гордості, нашій запорозькій старовині. Да підкріпить Всевишній його сили та й дасть йому бодрість та міцність духу в подальшому служінні людству, да продовжить Він його вік на довгі, довгі літа!» Треба сказати, що Бог подовжив роки життя вченого, але Катеринослав-Дніпропетровськ не був більше свідком ювілеїв вченого, ані 40-ка, ані 50-ти років, хоча ще дуже-дуже багато зробив вчений для науки та краю. Змінилася влада — нова дорікала Д. Яворницькому за його «буржуазне минуле». І хоча вчений казав, що політикою не займався ніколи, а робив справу, яка була йому цікава та намагався жити по совісті, політичні звинувачення не оминули його й на схилі літ. Напередодні 50-ліття науково-літературної діяльності видатного вченого в 1933 році взагалі «вичис тили з музею як контрреволюційне кубло» (з листа Д. Яворницького до М. Залізняка). Вітальні телеграми з далекого 1913 року були конфісковані під час обшуку. І вчений змушений був принизливо просити владу повернути дорогі для нього речі. Д.І. Яворницький був людиною надзвичайно різнобічних інтересів, ініціативним і невтомним трудівником, вченим-подвижником. З його ім’ям, перш за все пов’язана багаторічна праця із збирання, дослідження й популяризації історії запорізького козацтва, історії України. Усе, що вийшло з-під його пера, позначене особливою любов’ю до історії Запорожжя. Його дослідження ґрунтувалися на комплексному вивченні того чи іншого явища. Свої історичні дослідження він робив на базі узагальнення археологічних, етнографічних, фольклористичних, мовознавчих пошуків і знахідок. Творча лабораторія вченого яскраво відтворена в його епістолярній спадщині, яку музей вводить до наукового обігу і майже щорічно презентує широкому загалу у збірниках (видано 6 випусків — 4000 листів і телеграм). УК. 19

Тетяна КОВАЛЬЧУК, Лариса ГОНЧАРЕНКО

Вигляд експозиції Андрія Сагайдаковського «Щоденник», арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську. 2011

Серед дніпропетровських галерей та музеїв ця локація вирізняється хоча б тим, що з’явилася як результат своєрідної радіальної культурної ходи. А також є живим доказом та прикладом місцевого патріотичного меценатства, помноженого на столичну мрію галериста. Мову про діяльність арт-центру Я Галерея у Дніпропетровську «УК» веде із координатором проектів Катериною Семенюк

УК. Яким чином на культурній мапі Дніпропетровська з’явився арт-центр Я Галерея? Це була ініціатива на місцевому рівні долучитися до співпраці з Павлом Гудімовим чи імпульс ішов із Києва? Ініціатива виходила саме звідси, з Дніпропетровська. 2010 року актуальне мистецтво хоч і існувало по всій території України, побачити його можна було лише у Києві — сучасних інституцій не було навіть у великих містах. Колекціонер і меценат Павло Мартинов прагнув розвивати мистецьке середовище у рідному місті, Павло Гудімов підтримав процес децентралізації культурних процесів в Україні. У результаті їх взаємодії у Дніпропетровську і з’явився арт-центр Я Галерея.

УК. З якими проблемами Ви зіштовхнулися в

процесі організації арт-центру в Дніпропетровську? Можна сказати, що все йшло за планом — вирішивши технічні, фінансові, організаційні питання (які звісно ж існують у кожній справі), ми були готові до комунікації із глядачем. У зв’язку з тим, що невелика, але якісна публіка нас тут справді чекала, — комунікувати відразу ж було з ким. Другим етапом вже пішов процес формування середовища, збільшення аудиторії, популяризації мистецтва, просвітницької роботи. Майже відразу ми зрозуміли, що лише невелика кількість аудиторії готова сприймати і розуміти те, про що ми говорили. Тож із першого року роботи ми разом із мистецтвознав-

Павло Гудімов та Катерина Семенюк, арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську. 2011

цем Оленою Годенко-Наконечною ініціювали освітню програму, що стосується історії сучасного мистецтва. УК. За яким принципом здійснюється відбір

проектів для виставкової діяльності центру? Усе, що відбувається в рамках програми артцентру, де б воно не було, чи то у Києві, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Вільнюсі чи Тулузі, курується переважно Павлом Гудімовим за підтримки невеликої команди. Більшість авторів регулярно беруть участь у наших проектах, але інколи ми відкриваємо і нові імена. УК. Які найуспішніші проекти були реалізо-

вані в арт-центрі? Яким чином ці проекти вплинули на перебіг культурного життя міста? Коли ти вкладаєш у будь-який проект весь свій час, думки, сили, здається, що кожен — найважливіший. Мабуть не мені вирішувати, що було найуспішніше, спитайте наших відвідувачів. Якщо ж все-таки згадувати… Вважаю, що кожна виставка Андрія Сагайдаковського тут — це подія. Важливим проектом для Дніпропетровська була ретроспектива групи Р.Е.П. Сонце бідних. Дуже цікавою була ініціатива Алевтини Кахідзе провести перший ярмарок сучасного мистецтва у Дніпропетровську — МузичіChris-

Вернісаж проект Олександра Короля Deus Ex Machina, арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську. 2012

tmasArtFair 2012. Також згадується масштабний проект репрезентації сучасних молодих авторів GenofondFest, під час якого ми задіяли декілька місцевих майданчиків. УК. Чи залучаєте Ви до своїх проектів місце-

вих авторів? Обов’язково. 2011 року ми робили першу колективну виставку місцевих авторів з іронічною назвою Спілка художників. Після чого щільно співпрацюємо з Олександром Королем, який вже взяв участь у багатьох наших проектах. Минулого року зробили цікавий проект-дослідження майстра-самоука Аркадія Гольдмана, де об’єктом дослідження стала не робота художника, а він сам.

УК. Наскільки тісною є Ваша співпраця з Дніпропетровським художнім музеєм, і чи буде вона продовжена у майбутньому? Саме у Дніпропетровському художньому музеї ми показали великий проект Нові старі майстри, що відбувся також на базі Львівського палацу мистецтв. Музей був також одним з майданчиків під час GenofondFest, де було представлено персональний проект Микити Кравцова. Наразі узгоджуємо план взаємодії на наступний рік, а також готуємо спільну цікаву програму для цьогорічної ночі музеїв.

УК. Які ще культурні заходи, крім суто виставкових, відбуваються на території артцентру? Насичена лекційна програма, що стосується історії мистецтва, зустрічі з митцями, кінопокази, події у рамках співпраці з іншими культурними організаціями, як-то Альянс Франсез, Goethe-Institut, посольствами різних держав. Відбулося навіть декілька концертів сучасної музики різних напрямів.

УК. Чи відчуваєте Ви конкуренцію з боку

інших галерей Дніпропетровська? І чи взагалі існує така конкуренція? Мені здається, що конкуренція більш характерна для якоїсь комерційної діяльності — в нашому випадку повинна бути взаємодія, діалог. Ми прагнемо, щоб було якомога більше культурних інституцій не лише у столиці, але й у регіонах. Не буду казати за всіх, але, на мою думку, їх тут ще замало.

Вигляд експозиції Миколи Малишка «Сцена І. Сцена ІІ», арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську. 2011

УК. 22

Лариса ГОНЧАРЕНКО

Упевнена хода літературного кур’єра Не секрет, що літературно-художні журнали сьогодні набули статусу видань для обмеженого кола читачів, і ними часто є самі літератори, ті, хто публікується, і ті, хто відстежує публікації. Однак роль таких видань у літературному процесі незаперечна: вони відображають його загальний стан на певному етапі розвитку й слугують джерелом вивчення історії літератури та літературної критики в майбутньому. Сьогодні налічується понад два десятки літературних часописів в Україні. Більшість із них уже зайняла свою нішу в літературному просторі країни, сформувала принципи та критерії добору текстів, свою автору і читача. Час від часу з’являються й нові найменування, але найчастіше вони невдовзі зникають. За Василем Шейком, вітчизняну літературну періодику останньої чверті ХХ — початку XXI століття можна поділити на дві групи:«старі» видання, які збереглися ще з радянських часів, але не всі із них наразі виходять («Київ», «Дніпро», «Вітчизна», «Дзвін», «Березіль», «Всесвіт», «Українська культура») та «нові» видання, які з’явилися порівняно нещодавно («Четвер», «Ї», «Кур’єр Кривбасу», «Потяг’76», «Київська Русь», «Літературний Тернопіль», «Склянка часу»). Одноосібно в цьому переліку стоїть щомісячний часопис «Сучасність». Видання засноване ще 1961 року в Німеччині, згодом видавалося в США; в Україні — з 1992 року. Унікальність «Сучасності» — в можливостях презентації української літератури за кордоном і навпаки, висвітлення літературних та культурологічних явищ української діаспори на сторінках українського видання. Серед літературних часописів лише один присвячений світовій літературі — це «Всесвіт». Журнал має тривалу історію, від часу свого заснування (1925) він був єдиним виданням, у якому публікувалися переклади творів іноземних письменників українською мовою. Серед молодших видань, які завоювали постійних читачів і поціновувачів сучасної літератури — криворізький літературно-культурологічний журнал «Кур’єр Кривбасу», що виходить із 1994 року під керівництвом Григорія Гусейнова. Часопис впевнено крокує літературним сьогоденням, бо має своїх прихильників серед найрізноманітніших категорій читачів.

«Кур’єр Кривбасу» називають винятково «літературним», авторитетним і престижним, а його роль визначають чи не найвагомішою в літературному процесі на межі століть. У кінці березня 2014 року «Кур’єр Кривбасу» відзначив 20-ліття. Розповісти про своє сприйняття цього часопису в літературному житті країни «Українська культура» попросила тих, хто мав чи має безпосереднє відношення до «КК» — чи то в якості автора, чи то постійного читача, чи то колеги. Отже, слово мають: Вікторія Стах, літератор Двадцять років тому українською мистецькою тусовкою пролетіла звістка про новий літературний часопис із не надто оригінальною, якоюсь аж трохи совковою назвою «Кур’єр Кривбасу». Вже не пригадую, хто запропонував мені дати туди щось для публікації. А я тоді саме вирішила змінити своє життя, в якому з’явилося дещо, як на мене, важливіше за вірші. Ба більше, мені чомусь здавалося, що вірші можуть загрожувати цьому новонародженому справжньому-нелукавому з’явиську. Але щойно перед тим написала поему з промовистою назвою «Крапка». І щоб ця символічна крапка справдилася, незле було цей твір оприлюднити. Відразу привабило ім’я видавця. З паном Григорієм не була знайома особисто. Але оте його міцне і надійне по батькові — Джамалович — чомусь навіювало впевненість, що цей часопис — усерйоз і надовго. «Крапку» надрукували в одному з перших чисел «Кур’єра», що нагадував тоді швидше самвидавчий студентський бюлетень формату А-4, ніж солідний літературно-мистецький часопис, яким він є вже багато останніх років. Без перебільшення — єдине всеукраїнське видання, справжнє, бажане, ґрунтовне і розмаїте, багатошарове й різнопланове, на яке чекають, яке люблять і яке справді бояться втратити українські митці в Україні та за її межами. Видання-стовп, видання-місток, таке не схоже на запліснявілі журнали-привиди з совєцького минулого. У них змінюються редактори і грошодавці, та вони наче застигли пліснявою в часі — що підходами до добору авторів і «творів», які жодним чином не позначаються на літературній атмосфері, що своєю провінційною «кишеньковістю».

А «Кур’єр Кривбасу» — де-факто квартальник, — чотирма порами мистецького року приходить до нас. Спокійно, врівноважено і плідно. Мені часом здається, що все це — через магію імені Гусейнова, якій особисто я беззастережно повірила ще 1994 року. Бо Григорій — пильнує, а Джамал — досконалий раб Божий, — покірно і без нарікань виконує свою місію. Многая літа «Кур’єрові Кривбасу» та його чудовому видавцю і редактору.

цією» маю на увазі спрямованість журналу на утвердження свободи і прав кожного, демократичних цінностей мультикультурного суспільства. У «Кур’єрі Кривбасу» друкуються тексти, які спонукають сучасну людину до рефлексій, до пошуків власної тожсамості, до сприйняття власної історії через площину літератури. Журнал друкується в регіоні, який постраждав від політики зросійщення. Проте часто саме в такій реальності, коли доводиться чинити опір навколишньому, й народжується щось справді цікаве.

Дмитро Дроздовський, кандидат філологічних наук, науковий працівник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ, головний редактор журналу «Всесвіт» Здається, вперше я почув про цей журнал від одеського письменника Олекси Різниченка. Згодом, навчаючись у Києво-Могилянській академії, чув багато позитивних міркувань від Лариси Масенко. Пізніше саме для цього видання я писатиму рецензію на видання «Українська мова в ХХ сторіччі: історія лінгвоциду», яку підготувала разом із колегами Лариса Масенко. Із тієї публікації почалася моя «професійна» дружба з журналом, який від самого початку був відкритим для дописів філолога-студента. У співпраці з часописом я не відчував снобізму чи скепсису щодо власних писань — навпаки, бажання друкувати те, що руйнує банальність і трафаретність. «Кур’єр Кривбасу» — це журнал, який понад усе цінує якість тексту, а не рамки, редакторський формат чи інші форми текстуального й інтелектуального обмеження. Для мене «КК» об’єднує різні літературні традиції, школи, угруповання. Він понадтусовочний. У журналі майже немає проминальних речей, натомість дуже багато текстів першовідкривацьких, написаних у читабельному есеїстичному ключі. Журнал аж ніяк не є регіональним. Для мене сьогодні це найвизначніший часопис, який репрезентує літературний процес у всій повноті, своєрідний еталон і знак якості. Завжди очікую на цікаві матеріали, які ревізують творчість українських митців «розстріляного відродження», представників української еміграції або ж просто забутих українських голосів, які з різних причин не потрапили в канон. Стежу за черговими подачами Марка Роберта Стеха, який надрукував у журналі багато майже невідомих текстів Ігоря Костецького та Юрія Косача (зокрема і їхні переклади). «Кур’єр Кривбасу», як на мене, є формою інтелектуалізації та європеїзації української соціокультурної реальності. Під «європеїза-

Іван Яцканин, письменник, головний редактор журналу «Дукля» (м. Пряшів, Словаччина) Колись я сказав, що добру книжку можна купити не лише в Києві, Харкові чи Львові, але і в Ужгороді, Тернополі та інших менших містах України. Так воно в Україні і з літературними журналами. Один із найпрестижніших українських літературних часописів з’явився у Кривому Розі. Пізніше моє знайомство з головним редактором «Кур’єра Кривбасу» Григорієм Гусейновим поширилося на основі обміну журналами «Дукля», який видає Спілка українських письменників Словаччини, і «Кур’єра Кривбасу». Григорій Гусейнов цікавився національнокультурним та літературним життям українців Словаччини. Я — людина з гір, мені хочеться якнайбільше знати, наприклад, про український степ. Саме тому нині читаю книжку Григорія Гусейнова «Між часом і морем». Пригадую чудову зустріч із автором у польському курортному містечку Криниця неподалік від словацько-польського кордону, звідки ми перетнули польсько-словацький кордон і опинилися у старовинному Бардієві. Блукали його вуличками, оглянули історичний центр, пили смачну каву і розмовляли… Григорій Гусейнов розуміє людей, літературу, життя. Ольга Шаф, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ДНУ імені Олеся Гончара «Кур’єрові Кривбасу» двадцять років, а ми всі віримо, що це лише початок, лише його «зелена» юність. Ще, здавалося, зовсім нещодавно я була студенткою й конспектувала з «Кур’єра» статті… Під час роботи над дисертацією неймовірно раділа опублікованим у часописі матеріалам із тоді ще малодослідженої творчості Емми Андієвської — за ініціативою редакції номери 2004 року були присвячені доробку цієї найоригінальнішої української поетеси. А тепер уже й сама маю честь публікувати на його сторінках

свої статті. І приємно тішить око довгий рядочок «Кур’єрів» на стелажі книжкової шафи… І хочеться, щоб він був іще довшим… І в нечасті вільні хвилини рука тягнеться до масивного томика… І душа відпочиває, смакуючи літературні новинки… Дякую Тобі, «Кур’єре…»! Дякую особисто Вам, Григорію Джамаловичу! Знаю, що то Ваша душа, Ваша життєва й письменницька мудрість, досконалий літературний смак зробили часопис саме таким, яким його люблю. Дякую, що за можливості приїздите в Дніпропетровськ, зустрічаєтеся з нашими студентами, відкриваючи їм таємниці Вашого живого, пульсуючого творчого пориву. Ми на Вас завжди чекаємо. Як із нетерпінням чекаємо на новий номер «Кур’єра», щоразу впевнені — він вийде! Бо цей журнал — острівець непереходових цінностей у бурхливому потоці життя. Валентина Орлова, директор творчого об’єднання художніх та пізнавальних програм Дніпропетровського обласного радіо, член НСЖ України Письменник та літературознавець Михайло Слабошпицький у інтерв’ю «Радіо «Культура» якось зазначив: «Григорій Гусейнов написав цілу бібліотеку», маючи на увазі його літературний доробок — від «Чаші ювеліра Карла Фаберже», «Станційних пасторалей», «Господніх зерен» і аж до «Між часом і морем». Тоді подумалося: « А ще одна бібліотека Григорія Гусейнова — це журнал «Кур’єр Кривбасу». Дивовижно, як невеликий, проте творчо потужний редакційний колектив «КК» встигає ТАК професійно й вимогливо працювати! Знаю шанувальників літератури, які зберігають перші примірники «КК». До речі, тоді вони друкувалися, мов «товсті газети» формату А4. Нині ж березнево-квітнево-травневий № 293295 двадцятирічного часопису виглядає солідно (400 сторінок!). Це водночас і компас, і камертон (не знаю, що тут на першому місці) літературно-мистецького українського простору. Про що б не йшлося — поезію, прозу, пошуки універсу або ж звернення до витоків, анонси книгопанорами, etc. — тут присутнє найважливіше: говорити з людиною про людське. У цьому і мудрість, і новітність журналу, відтак і його перспективність. Сам із дитинства захоплений читач, Григорій Гусейнов, надаючи нині пріоритет тим чи іншим авторам і творам — від публіцистики до маловідомих, інколи ексклюзивних текстів українських чи зарубіжних літераторів та митців, — завжди шанує читача. Дбає і про представників нової літературної ґенерації, і про «метрів книгописання та книгочитання».

Друкуватися в «Кур’єрі Кривбасу» престижно (неоднаразово чула це від сучасних українських письменників). Бути його читачем, без сумніву, також. До того ж, у добу відкритих комунікацій, коли Інтернет вимагає інакшого візуального сприйняття та мислення загалом, друковане традиційне видання стає справді привілеєм. Звісно, лише видавцеві відомі складнощі такого шляху до читача. Дяка усім, хто уможливлює підтримку видання. Якось принагідно поцікавилася у Григорія Гусейнова обраною назвою журналу. Він відповів: «Так назвалося. Врешті, це не має особливого значення. Головне те, що всередині. Редакційний портфель завжди повний». Література, як відомо, — це людські просвітницькі мандри, суспільні орієнтири культури, монологи та діалоги душі. Добре, коли в подорожніх є обізнаний провідник. «Кур'єр Кривбасу» поспішає до тих, кому він необхідний. Упевненої ходи йому й надалі. Віктор Неборак, поет, Прокуратор Бу-Ба-Бу Я стежу за журналом «Кур’єр Кривбасу» невідривно з кінця 90-х років і пам’ятаю його, коли він виходив у меншому форматі, але щомісяця. Нині ж це грубезний том, строєні номери журналу. За 15 років моїх спостережень, відчув головну тенденцію видання: спроба охопити літературний процес України в максимальній кількості вимірів без різниці поколіннєвої. Тут і автори заслужені, як-от Роман Іваничук, є місце і для молодих — зокрема, у рубриці, яку веде Олег Коцарєв, представлені автори наймолодшого покоління. У журналі можна знайти дебютанта, різні стилі, напрямки — явної переваги якогось одного із них не спостерігається. Завдяки Григорію Гусейнову створений літературний всесвіт журналу — місце авангардних пошуків і традиційного письма, відображається сучасний стан української літератури, приділяється увага перекладам українською з різних літератур світу: з англійської, німецької інших. Жанрова школа журналу різноманітна: від традиційної прози і критики, до листування, щоденників. І все це дуже об’ємно, цікаво, послідовно, і в цьому заслуга Григорія Гусейнова — упродовж 20 років він головний двигун «Кур’єра». Гусейнову вдалося створити таку модель журналу, яку він хоче. Цей проект виник не в літературному середовищі, ніби доводячи, все залежить від людини. І він — саме така людина, здатна на хоробре лицарство та самопосвяту. УК. 25

(Уривок)

кінці дороги поїзд не те щоб занадто різко на станції загальмував (називалася вона, напевно, за ім’ям якогось призабутого місцевого поміщика, Мудрьона і була однією з кількох у Кривому Розі), а, швидше, ліниво крякнув і здригнувся усіма втомленими колесами. Їхав потягом двадцятичотирирічний чоловік зі звичайною, що ними тоді в більшості користувався мандрівний люд, фанерною валізою. В Москві молодик встиг зайти до столичного перукаря, і тепер неслухняний пшеничнобілий чуб, що так пасував до блакитних, як небо навесні, очей, нагадував приборкану хвилю. Пасажир повагом ступив на платформу («жизнь моя — железная дорога, вечное стремление вперед...»), і йому раптом здалося, що з адресою трапилася помилка. Хоча насправді довкола він чудово все знав і пам’ятав, за кілька років, поки тут не жив, нічого суттєво змінитися не могло. Старий нефарбований одноповерховий вокзал пережив неушкодженим війну, та ж одинока колія в бік Довгинцевого, шмаття припудреного червоним бур’яну між рейками. Віддалік хатки його рідної колонки (селище гірників з червоними від рудного пилу дахами) — звідти станція здавалася наче на горі. Особливо цікаво було її спостерігати літніми вечорами, коли сідало сонце. Будівлі на тлі неба золотилися й аж ніби повільно танули. Дітьми вони зі своєї рудничної Галковської колонки любили розглядати ледве вгадуваний шмат індустріального пейзажу, навіть намагалися вирізнити чиїсь постаті, нафантазовували щось про них. Поглядом ось і тепер він ухопив перш за все роздолля, що відкривалося від вокзалу, — широченну багатокілометрову влоговину, крізь яку, звиваючись петлею, протікала Саксагань. Химерний вигин створював щось на зразок півострова. І якщо навколо був голий степ, понизаний нерівними стрічками городів, то в самій петлі, відтятій водою від іншої території, густо росли дерева. Це місце знав з раннього дитинства, там рудничний люд у неділю традиційно збирався на забави. Звичка повелася ще від поміщицьких часів, коли хазяйнували поляки Галковські. Дехто мав припнуті до берега човни. Ними випливали на середину Саксагані, й це було загальноприйнятою ознакою розкоші. Таким щасливцям усі заздрили. Розповідали, що раніше на Куті (так називався дивний степовий оазис) водилися вовки. Пам’ятати такого він уже не міг, але все інше здавалося ві-

ковічним та непорушним. І тепер, стоячи перед балкою, річкою і знайомим простором, приїжджий ніяк не міг збагнути внутрішньої дратівливої невпевненості, що його несподівано охопила. Здавалося, нарешті настала довгоочікувана мить повернення додому, а він наразі невдоволений. З Москви хотів відправити телеграму, потім передумав. У вагоні, вважай, дві доби не злазив з верхньої полиці (хіба випити чаю). Коли у Воркуті прощався з приятелями, Сергій, ленінградець і нащадок колишньої дворянської родини (вони в бараці спали на сусідніх ліжках), тільки й сказав: «Володю, настала твоя пора робити вчинки...». Щось схоже він уже чув. Було це у Франції, куди його за німців серед інших вивезли на примусові роботи. Дісталися вони, зо два десятки юнаків, аж на острів Олерон у Біскайській затоці. Будували оборонні споруди. Носили каміння, цеглу, дошки, в морі забивали палі. Щоправда, їх мало не відразу зносив приплив. Але щойно вода відступала, невільників примушували все починати спочатку. Й от якогось дня до їхнього гурту підійшов високий сивуватий чоловік і запитав гарною російською мовою, звідки вони родом. «А я — росіянин, моє ім’я Вадим...» — відразу відрекомендувався. Так почалися знайомство й майже дворічна дружба з родиною емігрантів, яких у війну доля закинула з голодного Парижа на скелястий океанський острів. Тепер хлопці намагалися хоча б зрідка поодинці, щоб не викликати підозри, кидати осоружний барак і відправлялися на гостини до Вадима та його дружини Ольги. Разом з ними в цьому напівзруйнованому старезному домі мешкали також двоє їхніх дітей і літня жінка, Вадимова теща. А коли стало відомо, що незабаром має з’явитися ще й сестра Ольги з чоловіком, який нібито пов’язаний з французькими партизанами-макі, то в невільничому середовищі заговорили про можливості прилучитися до підпілля. Новачка звали Володимиром Броніславовичем, він виявився веселуном і життєлюбом, а головне, мав хоча б якийсь військовий досвід. Водночас був схильний до різних авантюр, що особливо імпонувало товариству та додавало в життя нових фарб. За участю табірників Володимир Броніславович швидко склав план оборонних споруд острова, в центрі якого опинився німецький склад з боєприпасами. Й відразу виникла ідея його підірвати. Готувалися заздалегідь, а туманної жовтневої ночі 1944 року такий вибух пролунав. Уранці на острові вже було чимало гестапівців, але з’ясувати причини вибуху вони так і не змогли. Перемогу потайки відсвяткували в домі Вадима. Був за столом серед інших і він, світлочубий і блакитноокий Володя. Випадково місце йому дісталося біля доньки Вадима. Тринадцятилітня Ольга виглядала старшою за свій вік, може, через незмінно печальний вираз очей, ніби їй відома була вселенська таємниця, не доступна іншим. У розмови старших не втручалася, хоча по тому, як раптово в неї спалахувало обличчя, було зрозуміло — дівчина переймається їхньою спільною справою. Потім Вадима арештували. Тепер його сім’я за наказом змушено залишала острів, і Володя пізно ввечері прийшов попрощатися. Йому дуже хотілося хоча б на мить побачити Ольгу. За звичайним селянським столом мовчки сиділи вчотирьох при каганці — він, дружина Вадима та двоє дітей. Володя кілька разів ловив на собі погляд Ольги. Очевидно було, що вони поспішають. Дочка допомагала матері, щось дошивала в дорогу, але шестилітній Сашко впевнено вмостився в нього на колінах. Уже прощаючись, Ольга рішуче простягнула йому руку: «Адже ми ще побачимося?..» Він промовчав і тільки за хвилину, вже з темряви, на мить заспокоївшись, гукнув: «Ми неодмінно побачимося!..» Потім цю історію він не раз розповідав сусіду по воркутинському табору, ленінградцю Сергію. «Тобі ще вдасться з ними побачитися... — переконував той Володю. — Наші долі формуються нашими вчинками. Ти зумієш перемогти й бути щасливим». І у свою

чергу розповідав сину гірника з України про свого дядька, батькового брата, який теж жив після революції в еміграції. А в його старій петербурзькій квартирі дивом багато років зберігалася подарована ще Петром Столипіним шабля (родич був у знаменитого прем’єра помічником). Про зброю в родині ніхто не згадував, і вона мирно лежала за шафою, припадаючи пилом. Знайшли її, коли 1944 року прийшли арештовувати Сергія, тоді ще школяра-старшокласника. Після повернення з Франції Володимира Орлова тримали в радянському таборі. Потім направили у Воркуту копати вугілля. Звільнили 1953 року після смерті Сталіна. Причин ув’язнення (як і звільнення) ніхто й ніколи йому не називав. Повернувшись до Кривого Рогу, він став працювати на шахті слюсарем. Поступово, ніби хтозна-куди відпливаючи, йому перестала снитися воркутинська шахта номер сім, та ось осіннього дня 1957 року несподівано покликали після зміни в контору. «Тут тобі дзвонили з Москви... Жіночий голос. Запитували, чи пам’ятаєш дівчину Олю з якогось там острова в Біскайській затоці». Володя зблід. Але вдома нікому нічого не сказав. * * * У кінці 1968 року тодішньому тридцятичотирилітньому редактору одеського видавництва «Маяк» Григорієві Зленку надійшли два листи зі Швейцарії. «Ваше письмо и книжку, — ішлося в першому з них, — я получил с опозданием: только вчера вечером мы с женой вернулись в Женеву из Москвы и Ленинграда, где пробыли больше месяца. Спасибо. В том, что тема Дамы-Шуры близка моему сердцу — говорить нечего. В свое время я даже задумал книжку о молодости моего отца, построенную на семейных преданиях, но увидел, что не смогу ее осилить: предания — преданиями, а реальная жизнь — реальной жизнью. Слишком мало у меня точных фактов, часто даже биографических дат для того, чтобы я смог создать что-нибудь действительно достоверное. Вашу просьбу ответить по мере возможности на все поставленные Вами вопросы я, конечно, исполню. К сожалению, мой ответ придется отложить на несколько недель: отвечать односложно не хочу и не могу, а обстоятельный ответ требует времени. К сожалению, я вернулся в Женеву с совершенно неотложной работой — в «Советском писателе» должна выйти «История одного путешествия» в полном виде, а не так, как она появилась в «Москве», «сокращенной за недостатком места». Для этого я должен восстановить искромсанный текст и написать эпилог — о моем участии во французском сопротивлении. Кроме того, мне предстоит доработать «Возвращение в жизнь». Эта рукопись при участии нашего общего друга Петра Владимировича Жура на редакционном совещании «Звезды» обсуждалась восемь часов. И это я тоже должен сделать немедленно. Таким образом, настоящий ответ на Ваше письмо Вы получите только в ноябре. Не знаю, удовлетворит ли он Вас, но я отвечу действительно на все, что знаю. Повторяю — Даму-Шуру считаю очень важной для характеристики творчества моего отца, не говоря уже о том, что моя мать была человеком действительно исключительным, под влияние которой попадали все, с кем она встречалась в течение своей короткой жизни. Я рад, что ее обаяние Вы почувствовали даже по тем кратким сведениям, которыми располагаете. Крепко жму Вашу руку. Еще раз спасибо за книжку. Увы, поукраински я говорю так плохо, — к моему стыду, что об этом мне даже неловко писать. Душевно Ваш Вадим Андреев». Окремий акцент на поганому знанні української мови мешканець далекої від Одеси Женеви зробив у листі не випадково, адже насправді він був одним із нащадків Тараса Шевченка і свою відповідальність перед пам’яттю матері усвідомлював. Наступний лист зі Швейцарії в листопаді не надійшов. Варто було в історії, що, здавалося б, так добре починалася, ставити крапку. Аж раптом перед Різдвом неочікуваний подарунок. Тепер лист був значно розлогішим, на кілька сторінок, і навіть з обнадійливими обіцянками. Якраз він виявився останнім. Але тепер молодий одеський дослідник уже

оводилося чимало бачити в рідному степу зруйнованих, завмерлих і покинутих напризволяще у великій самотності осель, дво-

рів, доріг, полів, річок. Сумний вигляд колись упорядкованих багатолюдних слобідок щоразу породжував болючі й невтішні думки про марноту людських зусиль. Куди все поділося? Скільки народу, що його земля народжувала, годувала, виховувала,

дивувала й обдаровувала, роз’їхалося світами. Якщо людина не плекає в собі сумління, витривалості, терпіння і здорового глузду, їй не впоратися з викликами, що виникають. Може, людина — формат загального беззаконня? Хотів би лелека запитати про це в порожньої хати, а та мовчить, осідаючи та безпомічно розповзаючись. От уже й вікна стали чорними проваллями, наче діри в інший

світ, далі, відлунюючи уздовж нікому не потрібної бруківки, самі собою осипаються шиби. Але хати не здатні вступати в діалоги з птахами, які прилітають з теплого і яскравого півдня, через це й не навчені розуміти одне одного. Тепер хижа, як здається, безпорадно відвертається і від лелек, і від потрощеного путівця (так їй незручно виглядати покинутою; та й кому пасує бути

знехтуваним?). Хата-удовиця прихиляється у високих бур’янах, соромлячись непривабливого становища, а водночас і далі не виказує зневаги бездушним господарям, які її зрадили. Час зупинився, і вже назавжди: в мертвого села більше немає надії дочекатися навіть мудрих лелек, що знають закони краще за людей.

знав, як йому треба діяти: історію досі маловідомої шевченківської родички він неодмінно напише. «Наконец-то, — писав зі Швейцарії перевантажений клопотами літній чоловік, — несколько освободившись от всяких моих литературных забот («Возвращение в жизнь» после того, как редакция «Звезды» при моем участии обсуждала в течение восьми часов эту рукопись, потребовала некоторых изменений, к «Истории одного путешестия», выходящей отдельной книгой в «Советском писателе», пришлось написать эпилог) — забот, не доставивших мне большого удовольствия, я наконец взялся за ответ на Ваше письмо. Лет десять назад я вздумал написать книгу о детстве и молодости моих отца и матери, в основу которой должны были лечь письма отца, адресованные моей матери, несколько ее ответных писем, чудом сохранившихся у меня, отрывки из дневников (отрывки, т.е. несколько десятков страниц, вырванных из погибших тетрадей) и, наконец, дневник о Димиськине, т.е. обо мне, который вели совместно отец и мать. Написал я страниц сто и убедился, что за границей эта работа мне не под силу. Я не знал и не знаю такого количества фактов, что моя работа из биографической вскоре начала превращаться в чистый вымысел. Когда я прочел несколько отрывков из этого «романа» Леониду Николаевичу Афонину, то убедился, что, даже находясь в России, я едва ли с ней справлюсь: дом на Пушкарной улице в Орле, — я отнес его постройку к 1870 году, на самом деле был построен через два года после рождения отца, в 1873 году. Единственное, что мне удалось, — это описание города Орла, хотя мое описание — чистый вымысел: впервые я приехал в Орел в 1962 году. И вот теперь не знаю, как мне быть (ведь дата постройки дома — одна из сотен мелочей, с которыми я встречаюсь, пишучи). Может быть, можно оговорить в предисловии, что пишу я на основании догадок, которые часто не могу проверить — рассказы бабушки, домашние легенды, особенность которых в том и заключается, что, пересказанные много раз, они теряют прямую связь с тем фактом, который послужил их возникновению — или попросту оставить мысль о написании подобной недостоверной книги? Теперь постараюсь ответить по порядку на те вопросы, которые Вы задаете в письме. 1. Год рождения Бусеньки я не помню, но его легко установить: она похоронена на Новодевичьем кладбище в Москве в той же могиле, что и мама, и брат Даниил, — там на мраморных досках высечены все даты. Тарас Григорьевич Шевченко поместил Присю в киевский пансион, об этом есть в его письмах (мне их читал Чуковский). Вышла она замуж за Михаила Михайловича Велигорского приблизительно в 1870 году, вероятно, в Киеве. О гордом характере Бусеньки я писал в «Детстве». С нами, ее внуками, особенно с Даней, который до самой ее смерти (1912) жил с ней, была беспредельно внимательна и нежна. О ее отношениях с отцом после смерти мамы я написал также в «Детстве». 2. Александра Михайловна, моя мама, родилась в Киеве. В Москве в 1900 году закончила женскую гимназию, поступила на курсы (Бестужевские?), но их не окончила. Писала дневники и пробовала писать рассказы. Письма ее к отцу почти все погибли. Ее писем к родственникам я никогда не видел (одно ее письмо приводится, если не ошибаюсь, в книге Фатова «Молодой Леонид Андреев»). У меня есть несколько фотографий матери и, к сожалению, любительских — Бусеньки. 3. Кроме перечисленных Вами писателей, о Даме-Шуре писал мой дядя Павел (брат отца) — «Литературная мысль», альманах, т.III, изд. «Мысль», Ленинград, 1925 — и Скиталец (Петров), но его воспоминания поверхностны. Бунин, кроме письма, помещенного в «Детстве», об Александре Михайловне ничего (может быть, в не известных мне письмах?) не писал. Так же и Серафимович. О Даме-Шуре писал

Б.К. Зайцев. Знаете ли Вы «Книгу о Леониде Андрееве», изд. З.И. Гржебина, Берлин, 1922, в которой впервые были напечатаны воспоминания Горького об отце? А «Реквием», изд. «Федерация», Москва, 1930 — сборник памяти Л. Андреева под редакцией моего брата Даниила и В.Е. Беклемишевой? 4. То, что помню о матери, я написал в «Детстве». Могу добавить, что все рассказы о ней бабушки, теток, дядей были преисполнены любви и они постоянно говорили о ее скромности, благородстве, очаровательности. У Бусеньки хранился целый сундук с ее девическими национальными платьями (украинскими, конечно), бусами, безделушками. Отец как-то, говоря о матери (не мне, но при мне), обмолвился «моя хохлушечка». Были ли у меня минуты тоски по так рано ушедшей матери? Вот стихи, написанные мною в тридцатые годы. А.М.А. 1 Что тебе я могу рассказать, Как твое завлеку я вниманье И какими словами возможно унять Разделившее нас навсегда расстоянье? Человеческим мыслям удел По земле белым паром стелиться И слова, точно стая пернатая стрел, Чуть взлетят, как обратно должны возвратиться. Я не знаю, какою земля Представляется сердцу оттуда, Но к тебе, но в твои золотые края Плача просится жизни бескрылое чудо. 2 Возьми меня, и кровь мою, и сон, И беспощадный, желтый небосклон, И облака, и сердце, и звезду, Стоявшую в эфире и в бреду, Скупое бормотанье отчих лир, Весь осязаемый любовью мир — И там — в неуязвимой вышине — Верни — тебя земную — мне. 3 Остывает душа, отцветают цветы — Никогда не придешь, не приблизишься ты. Никогда, да, я знаю, что нет, никогда Человеком не станет родная звезда. В темноогненном небе не мне по пути За тобой и с тобою ночами идти, И не мне сквозь пространство, и время, и свет Удержать ускользающий огненный след Белых крыльев твоих, нежных, веющих кос, Улетевших из мира юдоли и слез. Стихи эти никогда не были напечатаны. Смерть моей матери для меня была самым большим несчастьем моей жизни. 5. В моем романе есть глава, посвященная детству матери, но она целиком построена на догадках и биографической ценности не имеет. Не знаю, писал ли о матери Даниил. Мать наша умерла через три недели после его рождения от родильной горячки. 6. У меня хранятся многие десятки писем отца, адресованные моей матери — ведь их роман продолжался больше пяти лет.

Чпро Степ промаи почне правда

льовуватися, ніби фотографічні контури в хімічному розчині, залежатиме від багатьох чинників. Історія — надто вразлива галузь, щоб бути до кінця достовірною. Майбутнім дослідникам доведеться докладатися до того, що розвідали попередники, довіряти їм, посилатися на їхні історичні виміри, відчуття і знання. А отже, перебувати в атмосфері значною мірою безнадійно заплутаних чуток та нерозшифрованих свідчень. З іншого боку, як казали мудрі, всі дороги між собою схожі — вони ведуть у безвість.

7. Прислать Вам репродукции фотоснимков матери, а также фотокопии еще не опубликованных писем. К сожалению, такая работа потребует слишком больших денежных затрат, которые мне не под силу. Однако когда я получу ответ на это письмо, часть архива (машинописные копии, сделанные мной) я смог бы Вам послать. Но подойдут ли они? 8. Генеалогическое древо Велигорских для меня остается загадочным. Мой дядя Петр Михайлович (он был украинским славянофилом, всю жизнь одевался в национальные костюмы и этим даже очень кокетничал) производил род Велигорских от графа Михаила Юрьевича Вельегорского, мецената, друга Пушкина, но когда я спросил об этом Даню, прожившего всю жизнь в семье Добровых-Велигорских, он отнесся к утверждению дяди Петра довольно скептически. Но я знаю точно, что мой дед Михаил Михайлович был крупным чиновником (коллежский советник, может быть, и асессор, кажется, это соответствовало чину камер-юнкера), однако по какому ведомству он служил, не знаю. Смутно помню его фотографию — величественный старик, роскошные длинные бакенбарды, грудь в орденах. Бусенька от него ушла и жила в семье старшей дочери Елизаветы Михайловны, вышедшей замуж за доктора Филиппа Александровича Доброва. Причин разрыва не знаю. Мама всегда жила с нею, не с отцом. Я с Украиной, к сожалению, никаких связей не имею. Украинский язык, к моему стыду, знаю очень плохо, настолько, что мне трудно читать украинские книжки. 9. По моему глубокому убеждению, смерть моей матери сыграла очень большую роль в жизни отца. Мать была настоящим советником и часто соучастником того, что отец писал. Мне кажется, что вообще творчество отца нельзя рассматривать, забывая о влиянии, которое оказывала моя мать. Очень любила отца моя мачеха, но она ему целиком подчинялась, безгранично им восхищалась. Вдобавок она была лишена художественного вкуса. Это мое мнение резко оспаривается моими единокровными братьями и сестрой. 10. В «Звезде», вероятно весной (если поправки, внесенные мною в рукопись, будут признаны удовлетворительными), напечатают «Возвращение в жизнь», продолжение моих воспоминаний (Константинополь, 1921-1922, Берлин, 1922-1924). Впрочем, это не только воспоминания, но и попытка проникнуть в психологию творчества вообще (Петру Журу моя работа не слишком понравилась). За границей я выпустил четыре сборника стихотворений (последний «Второе дыхание» в 1950 году). Рукопись «Избранного» находится в Москве-Ленинграде, но когда она будет напечатана — неизвестно. В настоящее время сажусь на большую прозаическую вещь, о которой пока что говорить рано — она мне самому не совсем ясна, хотя задумал я ее уже несколько лет тому назад. Знаете ли Вы, что мой брат Даниил (он умер в 1959 году) — очень крупный поэт-визионер, единственный у нас в России? 11. В Одессе я никогда не был. Ведь даже в Киеве никогда не был! Надеюсь, что в ближайший мой приезд наконец смогу пожить на Украине. 12. Посылка «Жизни И.А.Бунина» и других материалов связана с непреодолимыми для меня трудностями. В последнем многотомном издании Бунина напечатаны его воспоминания, удивительно злая книга. Может быть, в ней Вы найдете интересующие Вас одесские материалы? Я буду очень рад, если мои ответы на Ваши вопросы помогут Вам для работы над ДамойШурой. И всегда буду готов помочь Вам в силу моих возможностей. Крепко жму Вашу руку и от всего сердца желаю Вам успеха. Душевно Ваш Вадим Андреев. С наступающим Новым годом!». Більше листів зі Швейцарії Григорій Зленко не отримував. А згодом стало відомо, що Вадим Леонідович Андреєв помер (15 травня 1976 року). Так і не збулася його мрія пожити в Україні. З виданням — Григорій Гусейнов. «Між часом і морем», колекція невигаданих історій. — К.: Ярославів Вал, 2013 «УК» дякує редакції журналу «Кур’єр Кривбасу» і видавництву «Ярославів Вал» за надані матеріали та ілюстрації. УК. 31

Журнал «Українська культура», втілюючи проект «Ми — Україна», започатковує нову рубрику «Місце», де ми пропонуватимемо до уваги наших читачів ексклюзивні матеріали про унікальні місцини нашої країни. У цьому числі видання ми створюємо культурологічний портрет Дніпропетровщини, і ви маєте можливість познайомитися із авторською археологічною розвідкою кандидата архітектури, старшого наукового співробітника НДІ пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури України Олександра ХАРЛАНА

Рубанівське — осередок духовності та історичної пам’яті З великої кількості історичних поселень України невелика кількість населених пунктів зберегла до сьогодні свої унікальні архітектурно-містобудівні особливості. Різні райони мають досить нерівномірний відсоток місць, які зберігають індивідуальні особливості з залишками сивої давнини. Населені місця південно-східного регіону нашої держави внаслідок бурхливих історичних подій суттєво постраждали. Велика кількість окремих споруд і ансамблів, які являли раніше обличчя населених пунктів, тут зазнали нищівної руйнації. Лише невелика частина їх збереглася до нашого часу. Ця обставина ускладнює вивчення пам’яток в історії південноукраїнського зодчества, тим більше, що свідчення письмових джерел та іконографічних матеріалів про стародавні споруди Півдня України вкрай жалюгідні. Значно постраждали в радянський період культові споруди. Більшість церков стерта з лиця землі, тому перспектива їх вивчення пов’язана, перш за все, з археологічними дослідженнями. Невелика ж кількість церков, що вціліли, поки залишаються поза увагою дослідників. Більшість із них ще й досі не вивчено належним чином і не введено до наукового обігу. За досить короткий час після повернення спотворених культових споруд православним громадам пам’ятки відновлюються, іноді суттєво змінюючи зовнішній вигляд. Іноді відбувається диво! Своєрідним чином відроджується не лише культова споруда, а навіть навколишнє середовище навколо нього. По новому формується зовнішній вигляд будівель, ансамблів і церковних ділянок, але енергетика місця відчувається на кожному кроці, історія живе в кожному об’єкті, відтворюючи правдиву історичну картину! Саме так можна охарактеризувати церковище невеличкого села на південному сході України під назвою Рубанівське 32

Такою була Покровська церква на поч. ХХ-го ст.

Покровська церква з прилеглою територією в 2009 році

а картографічними матеріалами сер. ХІХ ст. поселення Григорівка (саме так називалося сучасне село Рубанівське Васильківського району Дніпропетровської області) розташовувалося по обох схилах невеликої балки Скотуватої, яка тяглася з півдня на північ і врізалася з південного сходу в давню балку Соломчину. Навпроти злиття балок на протилежному боці балки Соломчини, на високому місці знаходився родовий маєток дворян Василенків. Головною спору-

Поселення Григорівка за картографією сер. ХІХ ст.

дою комплексу садиби був панський будинок, навколо нього розташовувалися господарчі будівлі. Уздовж русла річечки Роставиця (протікала по дну балки) на південний захід від маєтку Василенків, тягнувся великий регулярний сад. На жаль, матеріалів, що про-

ливали б світло на зовнішній вигляд маєтку, поки не виявлено. Сучасне ж село розташоване по обидва боки Соломчиної балки на новому місці. Після запруднення річки у другій половині ХХ ст. виник великий ставок. Від панського маєтку та його старовинних споруд мало що збереглося. До недавнього лише церква, яку називають «червона», нагадувала мешканцям села та гостям про колишню красу населеного пункту та краєвиду. Храм, збудований наприкінці ХІХ ст., за своїм об’ємно-просторовим рішенням орієнтований на традиції єпархіальної архітектури: за віссю захід-схід послідовно розташовані дзвіниця, храм та вівтарна частина. Не дивлячись на

Схема плану Покровської церкви у с. Рубанівське. Кресленик автора. 2008 р.

те, що пам’ятку збудовано за типовим проектом для сільських поселень (схожі церкви з’явилися у кінці ХІХ ст. у селах Вороній (на Дніпрі) та Чумаки (на Саксагані)), її архітектура має низку своєрідних особливостей.

Архітектурний декор виконано в єпархіальних традиціях із використанням псевдоруських мотивів. Стіни викладено з цегли на вапняному розчині. Лицеву поверхню цегли пофарбовано спеціальним (стійким) розчином червоного кольору. Фактура відкритої цегляної кладки і колір посилюють художню оригінальність церкви. Безстовпний одноверхий храм має високий квадратний за планом центральний об’єм, який пропорційно урівноважено по головній осі західним об’ємом (нижнім ярусом дзвіниці) і гранчастою апсидою* вівтарної частини зі сходу. Бічні двері до храму влаштовано не у центральному об’ємі, а у паперті, яка з’єднує дзвіницю з власне церквою. Головний вхід влаштовано із західної сторони. За рахунок значного перепаду висот західний вхід організовано зовнішніми сходами через напівциркульний портал (так само як і бічні входи). Інтер’єр церкви добре освітлений. Поверхня стін приміщень потинькована й пофарбована. Настінних розписів раніше не було. Іконостас та церковне начиння не збереглися. Прикрасою споруди слугує двоярусна дзвіниця, увінчана цегляним восьмистороннім верхом з декоративним карнизом і металевою маківкою. Вівтар та центральний об’єм також мають верхи, увінчані декоративними 33

маківками з металевого листа. До того ж, над центральним об’ємом по кутах влаштовано чотири невеличкі декоративні гранчасті маківки на металевих башточках.

Будівництво церкви на честь Покрови Пресвятої Богородиці у селі Григорівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії було завершено восени 1896 року (невдовзі спо-

Покровський храм. Сучасний вигляд із південного сходу. Малюнок автора, 2008 р.

Навколишнє поселення формується приватною забудовою одно- та двоповерховою. Із західної сторони від пам’ятки територія обмежена береговою смугою ставка, поблизу якої влаштовано садибні ділянки. Зі східної сторони за окремо розробленим проектом формується сучасна (нова) церковна ділянка з різноманітними культовими та господарськими спорудами (каплиця, трапезна, будинок недільної школи з домовою церквою), а також цвинтарем. Південніше церкви влаштована криниця зі свяченою водою та музей просто неба — відтворена сільська садиба з будинком та господарськими спорудами (хата поета І. Манжури). Уся територія навколо церкви має добрий благоустрій: багато зелених насаджень, насипні, мощені та ґрунтові доріжки. Відомо, що сучасне завершення церква отримала на початку 90-х років ХХ століття, після того, як дах та куполи вже знаходилися в аварійному стані. Робоча група з міста Павлограду (Дніпропетровської області) під керівництвом майстра з міста Чернівців Бабика Дмитра Ілліча виконали покрівельні роботи, і в 1991 році храм було відкрито. У 2001 році на ХVІІІ сесії Васильківського районної ради було прийнято рішення створити на території Покровського храму (пам’ятка архітектури та історії місцевого значення охор. № 194) заповідник. Якою ж історія цього цікавого місця?

ною частиною церкви. Під час візуального обстеження склепу виявилося, що грабіжники знали точне місце розташування склепу, оскільки отвір пробито у самісінькому центрі камери!

Покровський храм. Зовнішній вигляд із південного сходу на початку ХХ ст. Реконструкція автора, 2008 р.

руду й освячено) на кошти Катерини Павлівни Василенко (потомственої дворянки, вдови губернського і повітового гласного Івана Григоровича Василенка). Раніше, високу центральну частину храму було увінчано декоративною маківкою на гранчастій шиї та чотирма кокошниками, що розташовувалися над широким карнизом зрізаних кутів. Гранчасту вівтарну частину прикрашала зовсім маленька декоративна маківка цибулястої форми. Головним акцентом давньої споруди слугувала дзвіниця прикрашена кокошниками та високим каркасним шатровим завершенням з листового металу. Культову споруду було споруджено осторонь від села. Вона фактично розташовувалась між поселенням та поміщицьким маєтком. Від церкви мальовнича стежка вела до маєтку, перетинаючи невеличку річечку проходила по дерев’яному містку, який не зберігся. Раніше неподалік від храму знаходилися споруда церковно-приходської школи (на схід від храму, відкрилася у 1896 році) та будинок священика (на північний захід від храму). На жаль, споруду школи перебудовано, а від будинка священика зовсім нічого не лишилося. 2008 року під час реконструкції покриття долівки храму будівельники, розбираючи сміття, натрапили на давній грабіжницький хід до склепу, що, як з’ясувалося, знаходиться під централь-

Покровський храм. Грабіжницький хід до склепу під долівкою храму. Малюнок автора, 2008 р.

Склеп складено з керамічної цегли на вапняному розчині. Підземна камера склепу являє собою заглиблену нижче рівня земної поверхні споруду, з розміром стінок 2,4 × 1,0 м і висотою 1,5 м. Орієнтовано камеру вздовж осі захід-схід. Стіни й склепіння цегляні. Склепіння, потиньковане вапняним розчином майже білого кольору, спирається на повздовжні цегляні стіни. У східній стінці видно залишки ніші, ймовірно для іконки чи лампадки, на жаль, внаслідок руйнувань та пробивок ця частина дуже постраждала. Також пошкоджено північну стіну камери. У середині склепу знаходилась дерев’яна труна, яка цілком спорохнявіла. Збереглися фрагменти окантовочної тасьми труни жовто-зеленого кольору. У труні знаходилися залишки небіжчика похилого віку. Одяг повністю зітлів, лише на кількох ґудзиках, що добре

збереглися, вціліли фрагменти тканини, якою було вкрито небіжчика. Склеп не розчищався. Кістки було розкидано по долівці, череп небіжчика відсутній. Збереглися натільні іменні іконки-медальйони овальної форми в металевому обрамленні з зображеннями святих покровителів. На одному зображено Три святителя, інший має

Покровський храм. Натільні медальйони (Василя Великого, Григорія Богослова й Іоанна Златоуста) з храмової усипальниці. Малюнок автора, 2008 р.

зображення з двох сторін 1-а (святого не визначено) 2-а (зворотна, Святий Микола), розміри медальйонів 6,5 × 3,3 × 0,3 см. Потривожені грабіжниками останки було вилучено з смітникових завалів, омито й складено в дерев’яну раку. Під час перепоховання потрібно повернути на місце особисті атрибути, відповідних християнському обряду поховання померлих: ікони, хрестики, медальйони, ґудзики та ін. Внаслідок огляду вдалося встановити послідовність зведення храму-усипальниці над похованням у даному склепі. Найвірогідніше, у склепі знаходилися залишки Івана Григоровича Василенка. Саме над його могилою вдова померлого — Катерина Павлівна спорудила церкву. Ймовірно, другу камеру-склеп, яка влаштована під

північно-східною стороною церкви й має вхід зі східної сторони на північ від вівтаря, колишня власниця збудувала для себе. Але, як відомо з історичних подій, Катерину Павлівну у 1916 році було поховано в іншому місці. Тож, склеп залишався порожнім довгий час. Відомо, що Катерина Павлівна заснувала Знаменський жіночій монастир в ім’я ікони Божої Матері Знам’янської (знаходився у сусідньому селі). У 1904 році Катерина Василенко прийняла пос триг у монахині, а в 1907 році її зведено у сан ігумені. Нею ж у монастирі збудовано два храми: В ім’я ікони Божої Матері Знам’янської і Преображення Господня (не збереглися). Саме у Преображенському соборі й поховали ігуменю. У часи лихоліть рештки ігумені було викинуто з храму, а монастир зруйновано. Місцевими мешканцями їх перенесено до Покровської церкви у с. Рубанівське (тут вони зберігаються і зараз). Потроху відновлюється монастир, постають з попелу культові споруди, на місцях поховань з’являються відповідні християнські атрибути. Відновлюється історична пам’ять. Велика кількість білих плям в історичному минулому «червоної» церкви села Рубанівське, а також її невтомної благодійниці К.П. Василенко засвідчує необхідність вивчення життєвого шляху, встановлення нових фактів із життя цієї загадкової постаті, що зробила вагомий внесок в історію, культурну і духовну спадщину нашого краю. Введення до наукового обігу невідомих раніше матеріалів, співставлення писемних, топографічних та графічних даних допоможе провести археологічні розвідки для точної локалізації місцезна-

ходження залишків фундаментів маєтку Василенків, культових та господарських будівель Знам’янського монастиря. Цілком можливим є відтворення вказаних споруд за умови проведення належних наукових пошуків і відродження зруйнованої об’ємно-просторової композиції історичних архітектурних ансамблів, які пов’язані з чудовою пам’яткою — Покровською церквою села Рубанівське.

ГЛОСАРІЙ *Апсида — (грец. άψίς — склепіння) — виступ будівлі, здебільшого півкруглий в плані (зовні іноді багатокутний або квадратний), перекритий півкуполом або замкнутим півсклепінням. Уперше апсиди з'явились у давньоримських базиліках. У християнських церквах апсида — вівтарна частина, яка орієнтована зазвичай на схід (за uk.wikipedia.org) Література: 1. Патока О.М. Из истории храма. Игумения Єлизавета (историческая справка) // «Во веки». 14 октября Престольный праздник Покрова Пресвятой Богородицы. — с. Рубановское, 2005. 2. Свято-Покровский храм // Днепропетровская епархия: Информационно-справочное издание. — Днепропетровск: Издательский отдел Днепропетровской епархии, 2008. — С. 501-504. 3. Василенко Н. «Він жив, як птах небесний» // Зоря. 25 листопада, 2008. — С. 3. 4. Справочная книга Екатеринославской епархии за 1908 год. — Екатеринослав, 1909. 5. Справочная книга Екатеринославской епархии за 1913 год. — Екатеринослав, 1914. 6. Барановский Г.В. Архитектурная энциклопедия второй половины ХІХ века. Т.I. Архитектура исповеданий. — С.-Петербург, 1902. — С. 29,30.

Музей І. Манжури. Загальний вигляд, 2009 р.

УК. 35

Кристина ЛІСОВСЬКА

Колись «Брати Гадюкіни» вимовили, чи то пак проспівали, одну сакраментальну фразу. «Все чьотко!» — сказали вони, і народ їм повірив. Український рок-н-рол саме розправляв плечі і почувався таким собі велетнем, що може долати всі перешкоди. З того часу води в Дніпрі не стало менше, і Бог свідок, Дніпропетровськ знає про це, як ніхто інший. І що таке рок-музика він теж знає. Принаймні, те розмаїття напрямків та стилів, технік та інструментів, що об’єднані спільним ареалом існування, дає привід говорити про потужну хвилю Дніпровського року

Дніпропетровськ є сучасним, інтегрованим у майбутнє містом, де нові технології, неформальна музика та мистецтво розвиваються впродовж десятиліть. Кожен вияв творчості має свої ознаки, і хоча рок і досі вважається різновидом андеграунду, він давно став популярною та важливою частиною музики міста. Метал та фолк, дуети та колективи з великою кількістю учасників, «гастролери» та «місцеві», — розглянемо докладніше найвиразніші гурти Дніпровського андеграунду:

И друг мой грузовик «…и Друг Мой Грузовик» — це музичний колектив, що із 1997 до 2012 року кілька разів змінив свою назву, підкорив українську сцену, заявив про себе за кордоном та створив 7 альбомів. Наразі гурт припинив своє існування,

але у поціновувачів таких жанрів як funk, postpunk, post-hardcore, alternative він точно є у списку must-have. Дискографія: Я и друг мой грузовик (2001), Воланчик (2002), Еще маленький (2005), Ищу друга (2007), Не улыбаются (2008), Живот (2010), Стилизация послевкусия (2011). У народі гурт звуть скорочено «Грузовики», адже на самому початку назва була «Я и друг мой Грузовик». Згодом, через психологічний стан учасників та зміни у складі колективу, відбулося перейменування в «Не грузовики». А наприкінці існування групи, нові зміни та настрої вилились у назву без першого слова «Я». «Грузовики» можна вважати місцевим феноменом, адже специфічний стиль, мінімум інструментів, тобто лише ритм-секція (ударні та баси) й своєрідний вокал зробили їх однією з найвідоміших дніпропетровських команд.

ГРАЖДАНИН ТОПИНАМБУР Із 2001 року компанія дніпропетровських студентів, постійно жонглюючи складом, утворила гурт ГРАЖДАНИН ТОПИНАМБУР. Свій стиль вони характеризують як «Театр Жорсткої Естради». Шанувальники їхньої творчості — як суміш жанрів ska та rock. Ліричний герой групи ГРАЖДАНИН ТОПИНАМБУР — середній мешканець пострадянського простору. Це інтелігентний робітник металургійного заводу із тугою за прекрасним (картами, жінками, циганами та ведмедями) і кволий студент, який щовечора відганяє від себе хуліганів дошкою для шахів. Це співробітниця НДІ з хронічною мігренню та бурхливою молодістю. ТОПИНАМБУРи оспівують мрії та сподівання схожих персонажів у суворій та безкомпромісній формі. Ключовими для хлопців стали слова «шоу», «інтернет» і «ракета». Зважаючи на кількість виступів, перші два зрозумілі, а ось «ракета» — це термін, що по’єднує в собі амбіції та дії гурту. Найприємніше для колективу почути «Ракета полетіла!» на власному концерті. На сьогодні група ГРАЖДАНИН ТОПИНАМБУР багато гастролює по СНД, завойовує Youtube та періодично з’являється в ефірі центральних каналів України та Росії. Колектив брав участь у фестивалях The Best City.UA, Brest Bike Festival International, ВЙO Кобеляки, Goblin-Show, НАШатырь, ДніпРок, Рейвах, Селиська Співанка та багатьох інших. Наразі є три платівки: «Друг семьи» (2009) та «Давай останемся друзьями» (2011), «Рука Плохого Человека» (2013).

MetalForce Українська треш-метал група MetalForce з Дніпропетровська грає «мелодійний треш». Під впливом творчості Slayer, Exodus, Tankard, Anthrax, Metallica два парубки, Андрій Ісанаєв з гітарою та Сергій Криворучко з ударними, заснували гурт у 1988 році. Після кількох років пошуків, у 1993 утворився постійний склад, а саме: Андрій Ісанаєв — гітара, вокал; Сергій Криворучко — ударні; Валерій Дмитрієв — бас-гітара. Згодом до колективу на певний час приєднався Андрій Макаров — бас. Із 2003 до 2008 року у творчості MetalForce була перерва, що закінчилася з появою Костянтина Павленка (лідер-гітара). Жорсткий, енергійний стиль, виключно англійська мова виконання та неймовірна схожість голосу Андрія Ісанаєва з голосом вокаліста «Metallica» Джеймса Хетфілда призвели до того, що гурт прозвали «українська Metallica». За час свого існування колектив неодноразова їздив в турне Україною, гастролював у Словаччині та Польщі, брав участь у рокфестивалі «Про-Рок» у Конотопі, у рок-фестивалі «Чайка» в Києві. Дніпропетровський гурт є постійним учасником міжнародного моторок фестивалю «Goblin-Show» в Одесі. А дискографія наразі налічує п’ять альбомів: Sower of pain (1994), Death instinct (1997), Walls of illusion (1999), Inimical Reality (2003), Flashback (2010).

Лейтенант Коломбо Дует «Лейтенант Коломбо», тобто колишній панк-рокер Ростислав і його приятель Антон, виконує дотепний хіп-хоп із 2009 року. Гурт поєднує стилі Oldschool hip-hop, funk, swing та breakbeat. Всі виступи гурту схожі на вистави із оригінальними персонажами, саморобними роботами чи нарядженими друзями музикантів. Родзинкою виконавців є абсолютно несерйозне ставлення до життя та мистецтва, життєрадісність та жартівлива манера. Вставки в кліпах та треках з кінофільмів «Фантомас», «Лейтенант Коломбо» та решти класики 90-х років викликають ностальгію у кожного. Вже знято близько десяти кліпів, дует успішно гастролює Україною. Дискографія поки що складається із двох дисків «Между музыкой и угаром» та «Какие ваши доказательства?» (2010).

Jacuzzi Project 2009 року на музичній мапі Дніпропетровська з’явився Jacuzzi Project, тоді відносно молодий, наразі вже відомий. Він дивує нестандартним складом: вокалістка і саксофоніст, барабанщик, електронник та басист. Це гурт української інтелектуальної музики, що поєднує acid jazz, funk, hip-hop, fusion та prog-rock жанри. Колись теперішніх музикантів Jacuzzi Project цікавило питання: «чому соло на гітарі завжди йде після другого приспіву і чи можна без нього обійтися?» Відповіддю стала поява власного експериментального проекту, де музика позбавлена будь-яких стилістичних обмежень. Jacuzzi Project довели, що в одній композиції можуть вільно поєднуватися всі мови, стилі і все, що виникає в уяві самих творців. На сьогодні є два альбоми CHEEEEEK! (2009) та Sweet muse (2011). Гурт виступав на кращих фестивалях (Казантип, Jazz Коктебель, Live in Blue Bay тощо) в Україні.

Владислав Заруденський

Вертеп «Вертеп» заснований 2001 року в м. Дніпропетровськ і також відомий як «Гурт Мандрівних Дяків». Спочатку колектив мав свій особливий погляд на природу фолк-року, адже пісні відомих українських колективів «Гайдамаки» та «Мандри», що також належать до етно-року, помітно відрізняються виконанням від «Вертепових». Із 2007 року група грає в стилі ethno-fusion, з елементами джазу, арт-року та ін., що уособлює справжній world-music з українськими мотивами. Танцювальні українські та балканські мелодії, несподіване поєднання латиноамериканських й африканських ритмів, неймовірна музична лірика заходу та сходу, джазові та рокові вкраплення. Ноти європейського шансону, американської естради та слов’янського фолку. Ши-

карне багатоголосся й українські традиційні інструменти. «Вертеп» виконує власні пісні, народні тексти та твори сучасних українських поетів С. Жадана, Ю. Покальчука, М. Савки та ін. Дискографія гурту налічує 5 офіційних альбомів: АльбомаНет (2001), Підпілля (2003), Бучалчин Ґандж (2006), ВіршОспіви (2009), Співаник (2009), Зельоно (2011). Окрім участі в концертах у Польщі, Гурт Мандрівних

Дяків виступав на таких фестивалях, як: «Ульот» (Крим, м. Красноперекопськ), «Культурні Герої» (Київ), «Вертеп на Вертепі» (Дніпропетровськ), «Пульс Асфальту» (Київ), «Тарас Бульба» (Дубно, Рівенської обл.), «Флюгери Львова» (Львів), ХІІІ Таврійські ігри (Каховка), «Фортеця» (Білгород-Дністровський), «Шешори» (с. Шешори, Івано-Франківська обл.), фестиваль «ДніпРок» (Дніпропетровськ), «Нашатир» (Дніпропетровськ), фестиваль «Мазепа-Фест» (Полтава), «День Незалежності з Махном» (м. Гуляйполе), «Фестиваль Вертепів» (м. Івано-Франківськ), «Етноеволюція» (с. Космач, Івано-Франківська обл.), Етно-диско вечорниці (Дніпропетровськ), «Київські Лаври» (Київ), ГОГОЛЬfest 2008, Київський форум видавців, Львівський форум видавців, «Майjazz» (Дніпропетровськ), «Рок Січ» (Київ) тощо.

DEF/LIGHT Група заснована 2001 року і працює в жанрі традиційного black metal з елементами death metal. Особливістю команди є витримка стилю. Власний філософський і музичний світогляди, без компромісів, моди чи підігравання чужим ідеологіям, лише розвиток, свобода, антиклерикалізм, містицизм. Дотепний вияв долі: за час існування гурту в ньому змінилося більше, ніж 25 барабанщиків! Група грала на одній сцені з KRISIUN(Бразилія), MASSEMORD/Furia(Pol, Black Metal), MUCOPUS(США,brutal death), HATE (Pol, Black/Death Metal), Deferum Sacrum(Київ, Black Metal), Molphar(Львів, Black Metal), ORTHODOX, DATURA (Кіровське, brutal death/grind), Hell:On (Запоріжжя, thrashcore), Deathincarnation(Black Death Metal), ACEPHALA (Алчевськ, brutal deathcore),Ceremonial Perfection (Eesti) та ін. Колектив зіграв більш, ніж 100 концертів у містах України та Європи (Польщі, Чехії, Угорщини тощо) у складі фестивалів та турне. Дискографія налічує три альбоми: Benedictus Ash (2008), Hateforhateone (2010), Transcendevil (2013).

Всі ці виконавці, а також інді-рок гурт «Кімната Гретхен», альтернатива School[18][17], death-metal колектив Disentrail, рокери ТАЙНА ТРЕТЬЕЙ ПЛАНЕТЫ та багато інших — чудові та різнобарвні музиканти Дніпропетровського андеграунду, що надихають, шокують, тішать та качають у драйвових ритмах молодь всієї країни!

Антон Кістрін Юрій Яхно

УК. 39

Микола ЧАБАН

Пізнавай мистецтво разом з нами!

... Перед зустріччю зі мною Валентина Слобода закінчила екскурсію про Петриківку і сонячні народні рушники, якими зараз рясно заповнено виставкові площі. На перегляд фільму «Наймичка» прийшли вчителі — неподалік знаходиться обласний Інститут освіти. Там підвищують кваліфікацію педагоги з усієї області. Учителі тут постійні гості. Через них справжнє мистецтво, треба сподіватися, дійде й до молоді. Сказав же один дотепник, що культура — це те, що зостається, коли всю решту забуто

ригадую зустріч два-три роки тому в стінах Будинку мистецтв у Дніпропетровську. Це був круглий стіл фестивалю «Дніпро-сінема» імені Данила Сахненка. До Дніпропетровська з’їхалися митці з Луцька, Херсона, Києва, Полтави, Верхньодніпровська, Кривого Рога... Були тут, ясна річ, і місцеві дніпропетровські майстри. Організатор фестивалю Валентина Слобода розповіла тоді гостям про заповітну мрію — зробити реконструкцію, на жаль, втраченого німого фільму піонера українського кіно Данила Сахненка «Запорозька Січ». Знятий у далекому 1911 році в Катеринославі фільм мав касовий успіх не лише в Україні, його показували, приміром, чи не в усіх приволзьких містах. Та самому фільмові не поталанило — його втрачено. На щастя, кінорежисер Арнольд Кордюм, який брав безпосередню участь у створенні фільму, у своїх спогадах лишив щось на зразок сценарного плану картини. Ці збережені пам’яттю сцени й підказали ключик. Через рік у рамках фестивалю організували театралізовану реконструкцію на березі

Дніпра і дюжина камер знімала ті сцени. Автори роз’їхалися Україною і стали монтувати кожен свій фільм. На сьогодні вже вісім фільмів знято і два домонтовуються.

Майстер-клас веде майстер-писанкар Ольга Івашенко

Валентина Слобода, директор Будинку мистецтв: Зараз вже дванадцять країн світу беруть участь у кінофестивалі «Дніпро-сінема». Це різні фільми. Наше завдання було спочатку об’єднати регіони України. Це моє переконання як голови координаційної ради осередків і відділень творчих спілок. На міжнародних фестивалях — жорсткий відбір стрічок. А де ще побачити фільми, які не потрапили до міжнародних фестивалів? Вони часто прекрасні, зроблені від серя. Ось є такий фільм Али Гусак «У мертвих шибках вікон» про наші покинуті села. Оті шибки пам'ятають тисячі людей... Або документальний фільм колеги з Луцька про озеро Синевир. Колега з Чорногорії надіслав нам великий художній фільм про море «Примара кохання». Нам надсилають французьке молодіжне кіно, чеське, російське. Кінотеатри не показують таке кіно. І ми намагаємося максимально дати йому широкий екран у вузах, проводити творчі зустрічі, дискусії, анкетування... Оці інтерактивні форми треба повернути в наше життя.

Валентина Слобода: Подібні мистецькі заклади вже були в інших великих містах України. Наш заклад створювався задля роботи з професійним мистецтвом і для найбільшої популяризації мистецтва в усіх його різновидах, проявах, жанрах. У Львові, скажімо, існує Палац мистецтв, у Києві, Вінниці — Будинок мистецтв, а в Харкові, Луганську й Одесі — Будинок актора. Деякою мірою ми брали приклад із цих закладів, коли працювали над власним статутом. Створювали свій Будинок, щоб надати змогу людям більше знати про різні види мистецтв — а у великих містах його багато. Варто окремо наголосити: всі заходи, котрі у Будинку мистецтв проводяться, — безкоштовні. Відкрився Будинок мистецтв у старому приміщенні кінотеатру «Червоногвардієць», збудованому 55 років тому. Існує план реконструкції приміщення — його затверджено як міським головою, так і міською архітектурною радою (тут її звуть «градсоветом»). Планом передбачено мати дві зали — велику театральноконцертну і малу камерну, дві виставкові зали, майстерні, студії тощо.

Експонати з виставки «Мистецькі атрибути великодніх свят»

Валентина Слобода, директор Будинку мистецтв, під час заходів

Це — лише дві акції у великому переліку зробленого захопленими людьми, які працюють у Будинку мистецтв Дніпропетровської міської ради. Будинок відкрився лише три роки тому. Директором його увесь цей час є Валентина Слобода, мистецтвознавець, секретар Національної спілки кінематографістів України.

Серед своїх основних завдань Будинок мистецтв бачить допомогу професійним митцям та професійним осередкам Національних творчих спілок України. Максимально реалізувати себе за допомогою Будинку — шляхетна мета закладу культури. Тож реалізовані в цих стінах проекти — або ініційовані колективом Будинку мистецтв, або ті, з якими приходять сюди люди. Валентина Слобода: Успішно працює у нас драматична студія «Відкриті двері», яка об’єднала професіоналів. Режисер Вікторія Чернова має дві вищі освіти, досвідченими майстрами сцени є заслужена артистка України, актриса театру ім. Горького Людмила Вороніна та інші. Вони ставлять тут свої вистави, які глядач дивиться безоплатно. Потім ці спектаклі можуть вивозитися деінде, але народжуються вони і прем’єри їхні відбуваються в цих стінах. Якось молодіжна група впродовж літа створила свою виставу «Дім, який збудував Свіфт» — її тричі показано на сцені Дніпропетровського академічного театру опери і балету.

Бо вже п’ять осіб є членами творчої спілки завдяки виставкам, проведеним у тутешніх стінах. Виставки народного мистецтва стають не просто обласними, а регіональними: в одній взяло участь 14 міст країни, в другій — 18. На регіональних виставках тут можна вивчати географію України — бо зустрінеш роботи не лише петриківських майстрів, що цілком природно, але й з Космача, Тернополя, Луцька. Валентина Слобода: Нещодавно у квітні вже втретє відбулася виставка «Мистецькі атрибути великодніх свят». Очі розбігалися від яскравих кошиків, вишивок, серветок. А поряд мистецькі витвори з яєць — крашанка-крапанка, писанка, мальованка, різьбленка... На майстер-класи сюди приходять студенти, аби вчитися розмальовувати писанку. Майстри терпляче передають їм свої навички, зокрема, майстер-писанкар Ольга Івашенко, 26-річна Анна Поджаренко — чи не наймолодший член Національної спілки народних майстрів України.

Микола Іщук. Портрет заслуженого майстра народної творчості України Федора Панка. 2013, ДВП, темпера, акварель

Особливо активний місцевий осередок Спілки кінематографістів (його також очолює В. Слобода). Осередок торік ініціював проведення у місті Днів Сергія Параджанова до 90-річчя митця і 50-річчя виходу у світ його культового фільму «Тіні забутих предків». До Дніпропетровська тоді запросили Юрія Гармаша, який був знайомий із корифеєм кіно і привіз виставку художніх фото Сергія Параджанова, зроблених людьми з Франції, Росії та України. Протягом п’ятнадцяти днів відбувалися перегляди як «Тіней», так і фільму «Небезпечно вільна людина» (реж. Роман Ширман, автор сценарію Сергій Тримбач). У день було іноді до 4-х переглядів. А це, значить, що віднині молодь знатиме ім’я Сергія Параджанова і його кіношедевр, яким він на повен голос заявив про себе і Україну. Ювілейного Кобзаревого року при Будинку мистецтв створено окрему програму «Кіношевченкіана» до 200-річчя Тараса Шевченка. Серед шести демонстрованих тут фільмів є навіть німа кінострічка Петра Чардиніна 1926 року, де роль поета виконує Амвросій Бучма. Є картини, де образ Шевченка втілювали Сергій Бондарчук, Іван Миколайчук. До власних проектів останніх років слід віднести створення Об’єднання майстрів народного мистецтва. Саме тут народні майстри знайшли прихисток — іншої оселі в місті вони не мають. Вже одинадцять чоловік за цей час отримали статус народного майстра. Наступне завдання — зробити в місті осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва.

Не полишають тут осторонь і класичне обра зотворче мистецтво. Створено два об’єднання — акварелістів і «Художники Дніпропетровська». Вони збираються під цим дахом, проводять свої майстер-класи, круглі столи і мають змогу реалізувати себе на виставках. Підтвердженням цього стала велика художня виставка «Поєднані Дніпром», яку започаткували торік у вересні до Дня міста. Таким чином реалізується давня спільна з мистецтвознавцем Людмилою Тверською ідея: поєднані Дніпром міста мають особливу ауру і повинні між собою творчо контактувати.

СЕРЕД СВОЇХ ОСНОВНИХ ЗАВДАНЬ БУДИНОК МИСТЕЦТВ БАЧИТЬ ДОПОМОГУ ПРОФЕСІЙНИМ МИТЦЯМ ТА ПРОФЕСІЙНИМ ОСЕРЕДКАМ НАЦІОНАЛЬНИХ ТВОРЧИХ СПІЛОК УКРАЇНИ Валентина Слобода: 28 квітня цього року вже вдруге відкрилася виставка акварелістів — вона об’єднує людей різного віку і мистецького досвіду. Традиційними стали ювілейні виставки художників Січеслава. Пройшов вернісаж відомого майстра, заслуженого діяча мистецтв України В’ячеслава Данилова, а нині працює виставка «Дует» двох майстринь — Ірини Колядіної та Кароліни Касьяненко. Двох цілком різних за стилем і технікою мисткинь об’єднує Клуб екслібрису і графіки «Кобзар», що його створив визнаний майстер екслібриса Василь Хворост.

Микола Іщук. Портрет заслуженого майстра народної творчості України Тетяни Пати. 2013, ДВП, темпера, акварель

Великим проектом ще позаторік до Дня міста став «Мистецький квартал» — символічна паспортна книга, куди занесено імена найшанованіших, найзначиміших митців міста на Дніпрі. Торік у вересні вшановували перших ювілярів Мистецького кварталу — режисера Юрія Чайку, поета Сергія Бурлакова, художника В’ячеслава Данилова, кінематографіста і письменника Володимира Платонова. На емблемі Будинку мистецтв — слова «Пізнавай мистецтво разом із нами». Узвичаєними формами роботи з митцями стали круглі столи, дискусії — щоб осягнути спільно зроблене, треба поговорити. І не з метою оцінки. А з метою усвідомлення зробленого — це крок вперед чи ні. Тому дискусії по три, по чотири години нікого не дивують. Для цього робляться спеціальні анкети провокативного характеру. Копітка робота ведеться і з народними майстрами — перша середа і третій четвер присвячені своєрідним лікнепам, на які приходять етнографи, професори історії. Отже, у Будинку мистецтв прописані і працюють різні творчі осередки: Спілки фотохудожників, кінематографістів, дизайнерів України, клуби «Кобзар» і «Дніпрова хвиля», Об’єднання народних майстрів, об’єднання «Акварелісти Дніпропетровська» і «Художники Дніпропетровська», дитяча студія образотворчого мистецтва «Зернятко», театр «Відкриті двері», фольклорний гурт «Берегиня Січеславська».

Шевченкіана на рушниках

охоплені. Нам, на жаль, бракує музичних інструментів. У місті є прекрасні музиканти й співаки. Але ми ще не можемо їх повноцінно залучити. Ще слабко проводяться заходи, пов’язані з синтезом мистецтв. Бо площа не дозволяє цього робити. Скажімо, у День міста на Мистецькому кварталі ми представляємо місту всі творчі спілки. А в самому Будинку це ще не виходить. Хотіли б налагодити обмін делегаціями творчих людей різних міст, запозичувати кращий досвід звідусіль. Сьогодні ми змогли тільки одну делегацію відрядити — на фестиваль етноляльки у Львові, де ми дуже яскраво прозвучали, і майстер-клас провели, і телебачення знімало. Бо не вірили, що центральна Україна теж вміє це робити! Отже, допомогти розкрити митцям свій потенціал — у цьому бачиться наше завдання. Маємо надію, що так і буде. Прагнемо також максимально урізноманітнювати ті заходи, які допомагатимуть молоді познайомитися з мистецтвом як таким. Бо саме мистецтво в тридцятих роках минулого століття допомогло, скажімо, Америці вийти з духовної кризи. Будемо й надалі збільшувати кількість творчих об’єднань, які тут є, — на сьогодні їх одинадцять... У штаті Будинку мистецтва — усього тринадцятеро людей. Із них лише четверо займаються безпосередньо творчими завданнями — директор, її заступник і два методисти. Решта — люди технічного спрямування — двірник, прибиральниця, електрик, головний бухгалтер, завгосп... Але й таким скромним творчим колективом, як бачимо, можна зробити чимало.

Валентина Слобода: Що не реалізовано? Що в планах? Ми освоїли такі види мистецтва, як театральне, народне, образотворче, кіномистецтво, дизайн. А ось деякі інші види мистецтва ще не УК. 43

Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії»

Чілдрен Кінофест З 28 травня до 1 червня 2014 року в Україні вперше пройде щорічний міжнародний фестиваль мистецтва кіно для дітей та підлітків — Чілдрен Кінофест. Епіцентром події стане Київ. Крім того фестивальні події пройдуть в Одесі, Донецьку, Львові, Харкові, Дніпропетровську та Запоріжжі. Програма Чілдрен кінофест включатиме міжнародну конкурсну програму, анімаційні добірки для дітей від 3 до 10 років, тематичні ретроспективи, а також інтерактивні ігрові майстер-класи на тему кінематографа. Спеціальною подією Першого Чілдрен кінофесту стане ретроспектива фільмів Чарлі Чапліна, приурочена до 125-річчя з дня народження генія німого кіно.

Фестиваль «Русь Пересопницька» 7-8 червня у Пересопниці на Рівненщині відбудеться III Археологічний фестиваль «Русь Пересопницька». У Пересопниці зберуться шанувальники середньовічної культури з багатьох міст України, а також з Литви. У ході фестивалю всі бажаючі стануть свідками відтворення історичних подій і показових боїв, візьмуть участь у майстер-класах від учасників історичних клубів, відвідають виставки-ярмарки робіт народних майстрів та майстер-класи. Також запланована музика Середньовіччя, історичні пісні, героїчний епос, фольклор, фолк, танці, інтелектуальні та розважальні конкурси тощо.

З 24 до 31 травня цього року в Херсоні відбудеться XVI Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії – 2014». Протягом 8-ми днів Херсон перетвориться на місто театрального карнавалу: вулиці, сквери, площі стануть яскравими театральними майданчиками. Під час театрального карнавалу на фестиваль приїдуть театри з України, Росії, Грузії, Польщі, Ізраїлю, Латвії, Литви, Португалії та Македонії. Глядачі побачать вистави театрів з Миколаєва та Львова, Херсона та Донецька, Києва та Дніпродзержинська. Під час фестивалю відбудуться майстер-класи, прес-конференції, творчі зустрічі, зародження творчих проектів, театральний капусник, гала-концерт і ще багато чого цікавого.

Чайковський Фест У період з 17 травня до 18 травня 2014 року в Тростянці, що на Сумщині, пройде фестиваль класичної музики «Чайковський Фест». Фестиваль виріс із днів Чайковського у Тростянці, які проходили вже кілька років. Цього року масштаби фестивалю будуть значно ширше, ніж традиційні виступи лауреатів міжнародних музичних конкурсів з різних куточків України, які виконують твори видатного композитора. Планується вивести його за межі камерної музики Чайковського і продемонструвати оркестрові твори на базі архітектурного пам'ятника XVIII століття фортеці «Круглий двір».

Дитячий фестиваль у Львові «СЛОНІЯ» Починаючи з 15 і закінчуючи 18 травня 2014 року, у львівському Палаці Мистецтв триватиме Дитячий фестиваль «СЛОНІЯ». Це фестиваль фестивалів, кожен з яких має свою окрему мету, а всі разом вони демонструють дітям і їхнім батькам багатогранність та безмежність можливостей для розвитку, дають поштовх для творчого потенціалу дитини в різних сферах діяльності. Головною складовою фестивалю стане фестиваль дитячого читання «Книгоманія», комплекс подій, спрямованих на популяризацію читання серед дітей та підлітків. Інші заходи фестивалю передбачають спортивні ігри, літературні квести, майстер-класи з різних видів творчості та мистецтва, спеціальну програму для батьків тощо. Фестиваль започатковано 2002 року як складову «Форуму видавців у Львові».

Міжнародний фестиваль музичного мистецтва «Віртуози» З 15 травня до 8 червня 2014 року у Львові триватиме XXXIII Міжнародний фестиваль музичного мистецтва «Віртуози». Фестиваль «Віртуози» — це чудова нагода для львів’ян та гостей міста насолодитися перлинами світової класики у виконанні зірок класичної музики світового рівня. Програму з 25 концертів складе музика різних жанрів — від камерної музики, від бароко до джазу, від музики західноєвропейських класиків до творів метрів сучасної української музики. Крім того в рамках фестивалю заплановані заходи по вшануванню ювілею Шевченка, а також проекти, які будуть вражати своєю масштабністю та національним напрямком.

День Європи в Україні

У третю суботу травня Україна традиційно відзначає День Європи. Цього року це 17 травня. Головну сцену Дня Європи в Україні планують встановити на Михайлівській площі. Також на Михайлівській площі будуть представлені інформаційноконсультативні павільйони, де представники посольств держав — членів ЄС будуть вести діалог з аудиторією на актуальні теми євроінтеграції. В рамках святкування Дня Європи в Україні в столиці планують провести ряд фестивалів. Серед них — Фестиваль Європейського танцю, Фестиваль ремісників і народних умільців, а також імпровізований «Лицарський турнір». Крім цього заплановано проведення веселих спортивно-розважальних естафет серед присутніх на святі сімей з дітьми.

III Київський міжнародний фестиваль короткого метра З 21 до 25 травня 2014 року в Києві пройде Третій міжнародний фестиваль короткометражних фільмів або Kyiv International Short Film Festival. Щорічний кінофестиваль покликаний знайомити глядачів з панорамою актуального короткометражного кіно з усього світу. На фестивалі будуть представлені найсвіжіші фільми, переможці культових фестів, ретроспективи культових постатей, фокус на сучасному та класичному українському кіно. Також на Вас чекають круглі столи та кіно-школа, запрошені міжнародні гості та журі. Пройде фестиваль у кінотеатрі «Кінопанорама».

Українська книга на Одещині 15–17 травня 2014 року Міністерство культури України, Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького та Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів за підтримки Одеської обласної державної адміністрації проводять XV Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині». Програма виставки-форуму передбачає широкий спектр інформаційно-рекламних заходів. Серед них —

презентації нових видань, видавництв, видавничих проектів; «круглі столи», конференції, зустрічі з видавцями, діловими людьми, письменниками; автограф-сесії, майстер-класи; семінари для бібліотечних працівників тощо. Планується також проведення конкурсу «Краща книга виставки-форуму 2014 року», конкурс читацьких рецензій «Дебют», а також виїзне свято української книги та передача видавничих новинок бібліотекам та школам Южного.

Олена Придувалова у «КалитаАртКлубі» Від 25 квітня до 14 травня галерея «КалитаАртКлуб» презентує виставку та художній альбом відомої київської художниці Олени Придувалової. Видано його в рамках виставкового проекту «Мистецтво на папері». До нього увійшли роботи із серій «Київ — Міф», «Дослід реальності», «Свята та будні» та ін., а також пленерні етюди, створені протягом останніх років. Передмова живописця Матвія Вайсберга — це філософський есей, що наближає нас до розуміння особливостей світобачення та творчої манери художниці. Видання розраховане на широке коло шанувальників сучасного українського мистецтва та фахівців. «Якби про творчість Олени Придувалової було видано кілька каталогів за останні років двадцять, то, попри безсумнівну впізнаваність авторського почерку художника, йшлося б, імовірно, про дуже різні речі. Ті, кому пощастило так чи інакше спостерігати за розвитком її стилю (а стиль,за висловом Гете, — це людина), зрозуміють, про що мова. А мова про те, що Олена, як музикант-віртуоз, має абсолютний художній слух, чого, в принципі, достатньо, щоби все, що виходить з-під легкого (у пушкінському розумінні: «и быстрой ножкой ножку бьет») пензля автора, було красиво. І декоративно, додав би я, подумавши. …Уміння художника, доступне дуже небагатьом колегам по цеху, — естетизувати урбаністичне середовище з його подекуди майже промисловими елементами, будовами, ліхтарними стовпами, дорожньою розміткою і тому подібне — одна з дивовижних властивостей міських пейзажів Придувалової». (Матвій Вайсберг)

27 квітня – 23 травня. «Артфорум» Громади Києва «Артфорум» Громади Києва — це міждисциплінарна мистецько-дискусійна платформа, що об’єднує виставкову, концертну, театральну, літературну й кіно програми з освітніми заходами й широким обговоренням культурних, громадських проблем і перспектив розвитку українського мистецтва й міста. В рамках роботи «Артфоруму» Громади Києва можна відвідати концерти академічної, джазової та альтернативної музики, виставки живопису, графіки, художньої фотографії, театральні вистави та літературні зустрічі, кінематографічні покази, а також стати учасниками освітніх та дискусійних програм. У першому київському «Артфорумі» Громади Києва візьмуть участь видатні особистості нашого часу: Валентин Сильвестров та Вікторія Польова, Ігор Гайдай, Влад Троїцький, Андрій Халпахчі та багато інших. Серед партнерів: ГО «Форум Громади Києва», Дім «Майстер Клас», «Гоголь-

fest», «АУ-фест», «Відкритий Університет Майдану», Аукціонний дім «Дукат», «Jazz in Kiev», видавництво «Смолоскип», МКФ «Молодість», Кінопроект «Вавилон 13», МКФ «Docudays UA», Новий драматичний театр на Печерську та ін. Простір «Артфорум» знаходиться в київському Домі освіти й культури «Майстер Клас» і поєднує одне з найбільших в Україні бомбосховищ (виставковий і кіно-простір, присвячений Майдану), камерну й велику зали (музика, кіно, література), лекційну аудиторію (для подій Відкритого Університету Майдану, експозицій) і дах (літературна програма та кінопокази). Повну програму «Артфоруму» дивіться на сайті Дому «Майстер Клас». Проект «Артфорум» Громади Києва є благодійним. Всі кошти, зібрані протягом арт-ініціативи, будуть спрямовані на придбання хірургічного обладнання для Київської міської клінічної лікарні № 18 на бул. Шевченка, 17. УК. 47

Кристина ЛІСОВСЬКА

Древній Київ 2.0

Редакція «УК» відвідала Центр культури та історії Київської Русі «Парк Київська Русь», щоби побачити на власні очі, як здійснюється реконструкція нашої древньої столиці. Засновник культурного об’єкта пояснив появу цього осередка історії під Обуховом так: «Чому ми відтворюємо саме це місто? Тому що, матеріалізувавши те, з чого починалася наша Батьківщина, відтворимо її суть. Вона спрямує нас таким чином, аби пам’ять українця нагадала, звідки ми. Тут відтворюється древнє місто зі всією його культурою, інфраструктурою, житлом, храмами, розвагами тощо. Якщо ми хочемо укріпити Україну, потрібно укріпляти її центр, тобто Київ. Адже насправді ми були далеко не на задньому плані історичного розвитку, ми в центрі Європи — і нам є чим пишатися»

удується Древній Київ у «Парку Київська Русь» в Обухівському районі біля села Копачів у масштабі один до одного. У світі є історичні парки, але їх важко назвати навіть зменшеними копіями, тому що вони демонструють тільки певні споруди, а тут відтворюється місто у повному розмірі — у цьому і полягає унікальність об’єкта. Володимир Янченко, президент «Парку Київська Русь», автор, ідеолог проекту: Древній Київ — це прабатьківщина, основа держави Україна, всієї Східної Європи. Для нашої країни зараз, як ніколи, актуально згадати свої корені. Нашому Сходу та Півдню потрібна ідея об’єднання, яку поділяють усі. Така ідея об’єднання завжди лежить в історії, в нашому корінні.

Задум виник у 2003 році. Усе починалось як фестивальний майданчик у 2008 році, нині — це місто Древній Київ 2014, що розбудовується й далі. Реалізація вміщувала в собі багато складних етапів: пошуки вчених, архітекторів, документів тощо. У парку працює науковий колектив людей, які присвятили своє життя вивченню археології, історії епохи Київської Русі. Ми навіть знайшли гору, подібну до Київського рельєфу. Образом Древнього Києва у «Парку Київська Русь» стало місто, яким воно було за часів Володимира в Х ст. та територіально займало 10 гектарів. 2005 року Національною академією наук України був створений і затверджений генеральний план відтворення Дитинця (укріпленої частини) Міста Володимира у «Парку Київська Русь». На даний момент відтворена мережа вулиць, до

речі, вони ніяк не називалися. Люди між собою для позначення місця проживання говорили, наприклад, «він живе біля хати того купця, боярина…». Місто Володимира мало троє воріт: Михайлівські, Софіївські та Подільські. Подільські ворота вели до Дніпра, Софіївські — до Софії Київської, а Михайлівські дивилися на Михайлівський Собор. Таким чином легко зорієнтуватися, як це виглядає на теперішній карті Києва. Оксана Дзененко, прес-секретар «Парку Київська Русь»: Відтворені у повну 21-метрову висоту Михайлівські ворота являють собою потужну зрубну дерев’яну вежу з проїздом у нижній частині і бойовим майданчиком нагорі. Обороні конструкції відтвореного Київського Дитинця складаються із трьох частин: 1) рови глибиною 5 м; 2) вали висотою 5-6 м, деякі навіть — до 9 м, залежно від ландшафту; 3) оборонна стіна, що називалася «заборола» або «комари». До речі, слово «комора» пішло від «комари», тому що стіна була багатофункціональна: по-перше, вона оборонна, по-друге, виконувала функцію комори. Нижня стіна виконувала роль складів, а верхня не мала між собою стін, і оборонці Києва могли оперативно переміститися саме туди, де на даний момент захист був найнеобхіднішим. Завдяки цьому штурмувати укріплене місто було дуже нелегко. Але противники неодноразово здійснювали спроби пробити ці оборонні споруди, хоча, як кажуть дослідники, Золоті ворота так ні разу й не взяли. У «Парку Київська Русь» вали протяжністю 1,5 км, які є контуром Дитинця Києва, відтворені згідно з планом реконструкції, затвердженим НАН України. На передгородді (частина міста поза стінами Дитинця) життя було дешевшим, але небезпечнішим. Навіть саме слово «дитинець» — не від слова «діти», а від слова «подітися». На вежах

Укріплення Великого Ярославового двору

Подвір’я з садибою киянина XII ст., на якому розміщений лучний тир

Загальній вид споруд, відтворених у Древньому Києві на сьогоднішній час

передгороддя цілодобово велося спостереження, і в разі небезпеки завданням спостерігачів було попередити людей, щоб вони встигли дітися за стіни Дитинця, там було дійсно безпечно. Перша лінія оборони передгороддя — це гострий паркан, похилений навмисно; він не старий чи неправильно встановлений — таким чином було важче проникнути в місто. Сторожові вежі Дитинця являють собою зрубну конструкцію, вони складені в техніці «в обло», тобто без використання цвяхів. Колоди складаються одна до одної, шпаринки забиваються мохом чи паклею. Усі металеві елементи оздоблення насправді ковані, а не литі.

Володимир Янченко: Цього року ми закінчили будувати шедевр світової архітектури — заборолу. У нас в Україні відтворено єдиний у світі архітектурний ансамбль Х–ХІІІ ст. оборонного дерев’яного зодчества: Михайлівські ворота і 300 м фортечної стіни. До 1 червня 2014 року ми маємо закінчити проект Федорівського собору. На сьогодні ми плануємо, що це, в першу чергу, буде музей історії релігії України і всієї Східної Європи, а в свята буде проводитися служба з максимальним відтворенням деталей тієї епохи і тих традицій. Забудова Київського Дитинця часів князя Володимира Великого була на 60% дерев’яною і на

40% кам’яною. Найбільш примітна на першому подвір’ї «Парку Київська Русь» споруда — це реконструкція будинку, знайденого 1975 року на Подолі під час будівництва метро. Він стоїть не на землі, а трохи піднятий на колодах, тому що Поділ — це територія, яка затоплювалася, таким чином будинок убезпечували від невеликих повеней. Одразу помітно, що на вікні будиночка не скло, а пергамент. Це пов’язано з тим, що в передгородді жили бідні люди, у яких не було грошей на такий дорогий матеріал, як скло. Загалом сам будинок оздоблювали так, щоби він відображав увесь Всесвіт. Але орнаменти, зображені на ньому, були не тільки власне руськими. Наприклад, присутні зображення коней, що нагадує особливості скандинавської культури. Адже самі Рюриковичі прийшли звідти, і в княжій дружині слуДОВІДКА жили скандинави. Навіть у середині будинку відтворений інтер’єр, в якому Заборола — це різновид фортифікаційних укріптакож наявні скандинавські мотиви. лень, який характеризується як другий ярус із У домі стоїть невеличка пічка, в ній говертикально установленими колотими дошками тували, випалювали керамічні вироби. з бійницями для стрільби з лука та «дверима», Також є в будиночку ступа — своєрідна при відкриванні яких метали каміння, списи або пральна машина, білизна туди клалили окріп. Перший ярус по галереї оборонних лася, шарами пересипалася із золою стін використовували як складські приміщення і заливалася зверху водою, таким для зберігання військового спорядження та прочином вода проходила через золу (це довольчих запасів або як постійні житла гарніназивалося «золити»), потім залишазону чи житла для втікачів із найближчих лося лише ретельно все випрати. поселень.

Ворота Великого Ярославового двору

Оксана Дзененко: Ще на території парку є двоповерхова будівля, що також була віднайдена на Подолі, — будинок ювеліра. Є й інші реконструкції будинків киян Х–ХІІ сторіччя. В одному з них дуже цікава конструкція даху. Подібні дахи робили собі небагаті люди: все вистилалося берестою, а потім зверху засипалося дерном, там росла трава, таким чином дах непотрібно було часто лагодити. Дуже виразною архітектурною спорудою є терем Ярослава, княжі хороми, у яких приймали закордонних гостей. Син Володимира Ярослав збільшив місто ще у 8 разів, і до нас уже дійшли оригінальні рештки Золотих воріт, Софії Київської та інших пам’яток архітектури. Згодом у «Парку Київська Русь» будуть відтворені всі споруди, які колись були на території Києва: Десятинна церква, палаци Володимира та Ярослава, Ротонда, Гридниця, Федорівський і Янчин монастирі та ін. Окремої згадки варта арена, тобто «ристалище». Слово «ристалище» пішло від «ристати», що означало «їздити на коні», тобто тут проводили змагання кінних лучників, турніри та свята. Також тут молоді дружинники князя між собою «воювали», показували князю, що вони готові йти в бій, перед трибунами, де сидів князь. Є літописні свідчення, що Великий Ярославів двір мав настільки велике ристалище, що там влаштовувалися змагання кінних лучників. Володимир Янченко: Усе у «Парку Київська Русь» відтворюється з максимальною науковою достовірністю, для проекту використовувалися здобутки та напрацювання істориків, археологів, архітекторів — вчених України та багатьох держав Європи. До того ж, оскільки в Києві проживало близько 20 народностей (турки, євреї, греки та ін.), будуть створені музеї їхнього побуту та культури. Наприклад, вже зараз стоять юрти кочівників — виготовлені в Улан–Баторі (Монголія) за оригінальними технологіями. Вони мають каркасну конструкцію, яку можна зібрати за 2 години і перенести в інше місце. Навіть озеленення території зроблене історично достовірно, посаджені

Шедевр середньовічного містобудування — Михайлівські ворота Київського Дитинця Х–ХІІІ ст.

Садиба заможного киянина XII ст. (будинок ювеліра)

Садиба киянина XII ст. (корчма) Оборонна стіна «заборола» (вигляд із середини міста)

лише ті дерева, які росли на території Древнього Києва: яблуні, вишні, дуби. Також є живий музей коней історичних порід. У ньому зібрані нащадки тих коней, від яких пішли усі сучасні породи. Їхні предки везли на собі правителів і полководців у давні часи. А тепер кожен охочий може познайомитися з цими гарними і добрими тваринами, відвідавши Княжу конюшню Древнього Києва. Оксана Дзененко: Все це разом створює такий собі осередок історії — портал у минуле, у часи зародження нашої столиці, державності, самобутності. Тут можна побути у природному середовищі, далеко від мегаполісів, відпочити душею й тілом, подумати та порадитися. Можливо, саме такі побудови, матеріалізовані спогади допоможуть суспільству відчути свої корені та зажити по своїй правді. УК. 51

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ

Україна: трагічна урбанізація

з перемогою большевизму в 1920-х роках перед його провідниками постала проблема: як забезпечити «переворот» у містобудуванні, адекватний здійсненому соціальному перевороту? Проблему намагався вирішити А. Луначарський зі своєю ідеєю соціалістичного міста, що складалося б із будинків-комун на 1-3 тис. чол. із суворою сегрегацією мешканців за віковими та виробничими ознаками. Академік С. Струмілін пропонував об’єднати міста з селами в єдині аграрно-індустріальні комбінати з чисельністю населення 10-20 тис. чол. Великі міста з населенням понад 100 тис. чол. оголошувалися безперспективними. Голова Урядової комісії з будівництва нових міст М. Мілютін взагалі вважав, що старі міста, які були результатом діяльності капіталістичного суспільства, не можуть бути використані за нових умов. Л. Сапсович пропонував протягом 15-20 років замінити існуючі міста і села цілком новими поселеннями соціалістичного типу на 50-60 тис. чол. із повним усуспільненням побуту й відмиранням інституту сім’ї. Петербурзький архітектор І. Фомін, винахідник «пролетарської класики», 1920 року в афористичній формі сформулював основні засади архітектури й містобудування радянської доби:

Урбанізація в сучасному розумінні цього терміну, як стрімке зростання ролі міст у розвитку суспільства, в Україні датується ХХ-м століттям. І якщо загалом у світі урбанізація є закономірним явищем у рамках модерного проекту ХІХ–ХХ століть, то в Україні урбанізація стала прямим наслідком краху визвольних змагань 1-ї чверті ХХ століття, колективізації та голодоморів. Саме вони створили ті умови, за яких людина, щоб вижити, мусила тікати з села у місто — на шахти, заводи і фабрики «Мы разрушим, мы отстроим — вся сила в нас самих. На развалинах старого строя мы воздвигнем новый, лучший мир. Мы превратим весь мир в цветущий сад. Мы разрушим старое, убогое, чтобы строить новое, прекрасное. Мы разрушим старое гнилое, чтобы созидать новое здоровое».

Звертає увагу чотирикратне, як заклинання, акцентування руйнації (у п’яти лише рядках тексту!). Суть радянської урбанізації полягала в тому, що багатовікова ідеологія спадкоємного розвитку населених місць була повалена большевизмом, що його «влюбленную ненависть к прошлому» діагностував ще М. Бердяєв. Звідси вже недалеко до політичних постулатів професора М. Ладовського про те, що «социалистический город — это только город промышленного пролетариата» (цілком логічна теза, оскільки всі інші класи, згідно з большевицькою доктриною, підлягали ліквідації), а також тверджень архітекторів О. Іваницького про «преодоление архи-

Й. Сталін і Л. Каганович над «Сталінським планом реконструкції Москви», який став канонічним зразком для урбаністики в СРСР. Радянський плакат 1935 р.

тектурного наследия прошлого», та А. Власова про те, що необхідність гармонійного поєднання нової забудови з пам’ятками архітектури — «давно отброшенная, политически несостоятельная идея». Сьогодні смішно читати, як у 1971 р. наш високо ерудований фахівець-містобудівник А. Станіславський оцінював большевицькі урбаністичні фантазії 1920-х років: «Это был период творческого взлёта теории социалистического градостроительства, порождённый пафосом созидания, охватившим советский народ, освободившийся от оков капитализма. К сожалению, недостаточность материальнотехнической базы не позволила осуществить большинство предложений, а это, в свою очередь, вселило недоверие к их целесообразности и прогрессивности и сковало полёт творческой мысли, направив поиски в русло решения первоочередных, легче осуществимых, но менее значительных проблем». Звичайно, історія не знає умовного способу мислення (що було б, якби...); але моторошно від самої думки: що сталося б з нашими історичними містами, якби, не дай Бог, у большевиків була «достатня матеріально-технічна база» для реалізації всіх їхніх божевільних прожектів. На практиці протягом 70-річного комуністичного експерименту було порушено рівновагу між двома складовими культурного процесу — збереженням і запереченням. «Пролетарська культура», у широкому сенсі, заперечувала всю попередню і намагалася створити щось зовсім небувале. Спроба перетворити старовинні міста на нові соціалістичні призвела до небаченого в світовій історії за мирних часів руйнування міст по всій території СРСР. В Україні ж це обернулося найбільшою після монголо-татарської навали культурноісторичною катастрофою. Большевицький режим протягом ХХ ст. ліквідував в Україні європейське розуміння міста як самоврядної спільноти людей, пов’язаних суто міськими видами діяльності й міськими традиціями. Натомість утвердилося азіатське розуміння міста як державної власності, місця концентрації певних державних функцій (військово-адміністративної, фіскальної, виробничої, ідеологічної тощо), де населення є чимось другорядним, що може бути при потребі замінене, переміщене, скорочене чи збільшене, а для цього — жорстко прикріплене до місця праці й проживання і контрольоване системою «прописки». У радянському суспільстві міста завжди розглядали за аналогією з великими промисловими підприємствами. Це цілком логічно, оскільки однаковими були мета їх існування (виробництво певної продукції), методи й органи управління. Загальновідоме споживацьке ставлення тоталітарної влади до підвладної їй території, яку влада прагне освоїти, асимілювати й підпорядкувати своїм завданням. При цьому територія разом з об’єктами, які на ній існують, мають

лише утилітарну цінність. Їх символічна (іс торико-культурна, сакральна) цінність не визнається, а тому вони підлягають або «перекодуванню» з наданням зовсім нового символічного змісту, або знищенню. Звідси випливає невід’ємна риса тоталітаризму — ідеологічна фальсифікація історико-культурного середовища. Комуністична ідеологія з її маніакальним прагненням все облікувати, розподілити і розпланувати, не могла не знайти адекватного вияву в царині архітектури й містобудування.

Проект Третього кварталу Шостого селища у Запоріжжі. 1933 р.

У радянську добу цій сфері був притаманний своєрідний містобудівний підхід з приматом урбаністики (вирішення проблем територіального планування і розвитку) над розв’язанням суто архітектурних завдань — цілком у дусі комуністичної ідеології тотального планування. Радянська архітектура була зобов’язана задовольняти своїми засобами соціологічну тріаду радян-

ЩО СТАЛОСЯ Б З НАШИМИ ІСТОРИЧНИМИ МІСТАМИ, ЯКБИ, НЕ ДАЙ БОГ, У БОЛЬШЕВИКІВ БУЛА «ДОСТАТНЯ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНА БАЗА» ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ВСІХ ЇХНІХ БОЖЕВІЛЬНИХ ПРОЖЕКТІВ ського суспільства: праця — відтворення робочої сили — ідеологія. Цій тріаді відповідала узагальнена архітектурна типологія: завод-житло-клуб. Відтак розпланування теренів кожного регіону, міста, селища міського типу здійснювалося централізовано. Принципи цього розпланування базувалися на системі державних нормативів і були спрямовані на створення

Площа Дзержинського і Держпром у Харкові. Німецький аерофотознімок часів Другої світової війни

«Соціалістична урбанізація по-українськи»: українські селяни розпочинають будівництво Держпрому (Будинку державної промисловості) у Харкові у 1925 р.

Площа Дзержинського і Держпром у Харкові. Німецька аерофотозйомка 1941 р.

Комплекс будівель Держпрому в Харкові

мінімально необхідної для виживання робочої сили соціальної та інженерної інфраструктури. Основою для цього в СРСР була загальнодержавна власність на землю і централізоване народногосподарське планування. Таким чином, стандартність потреб «усередненої людини», які обслуговувалися типовими будівлями, споруджуваними за стабільною (а тому геть відсталою) будівельною технологією — все це ідеально узгоджувалося з принципами надцентралізованої економіки СРСР. Архітектура — одна з найбільш соціально детермінованих сфер людської діяльності. Проте в СРСР вона була ще й надто політизована. Це виявилося в тому, що головною місією

Фрагмент Держпрому

архітектури було директивно визначено «пропаганду й утвердження комуністичного ладу». Й. Сталін висловив своє розуміння завдань радянської архітектури по-своєму геніальною метафорою: «Архітектура — мундир держави». Це породило естетичний нормативізм зі створенням загальнообов’язкового канону, який відповідав досить примітивним уподобанням комуністичних вождів. Його реалізація необоротно порушила історично усталені масштабні співвідношення в «інтер’єрі» кожного міста: зменшилася кількість архітектурних домінант і водночас різко збільшилися габарити рядової забудови. Порушилися взаємозв’язок та ієрархія семантично різних просторів: сакральних і профанних, домінантних і підпорядкованих. Відбулося повне переакцентування містобудівної структури,

але не як наслідок органічного розвитку, а як результат матеріалізації тимчасової політичної кон’юнктури. На цих ілюстраціях ми показуємо найхарактерніші взірці радянської урбаністики 1930-х років: забудову Запоріжжя, Харківський Держпром і реконструкцію Києва. Звісно ж, Київ потерпів найбільше.

Ескізний проект нового урядового центру Києва на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря. Архітектор І. Фомін, 1935 р.

Відтак ми — мешканці посткомуністичної країни, котрі уціліли на руїнах після невдалого завершення всесвітньо-історичного експерименту. Тож мусимо давати собі раду з довготривалими наслідками трагічної большевицької урбанізації України. Як це робити — тема окремої розмови.

Київ. Вигляд з дзвіниці Софії Київської на Софійську площу, Володимирський проїзд і Михайлівський Золотоверхий монастир, який почали руйнувати для реалізації радянського плану реконструкції центру Києва. Фото травня 1935 року

УК. 55

Михайло БРИНИХ

МОВОТРОЩА великого міста

Якщо брати за основу твердження Панька Куліша про «вищість сільського матеріалу» в українській культурі, то це принаймні пояснює, чому місто регулярно завдає ударів у відповідь. І чому його демонічне пащекування вчувається у найсолодших романсах…

істо як продукт змішування, в якому вічно виброджує непевний розчин етносів, і не може претендувати на роль музейної хатини під соломою, повної скарбів народної культури та побуту. Місто прихильне до антагоністичних соціальних категорій, щоденна війна між якими — його улюблені ласощі. Місто тішиться з будь-яких культурних девіацій, і з легкістю виправдовує їх «потребою діалогу» — міжетнічного, соціально-культурного, політичного тощо. Зіткнення юного сільського мрійника з примарними монстрами, що живляться чадом міських провулків — один з центральних образів мистецтва індустріальної доби. Природжений поет наближається до міста; воно вабить його і водночас шкіриться фабричними трубами, й ця паща житиме в його снах, чигатиме на нього щодня протягом багатьох років, поки він поволі втрачатиме, розтринькуватиме всю свою оспівану Кулішем вищість, розчинятиметься у бетонних мурашниках і автомобільних потоках, спостерігатиме, як з плином часу маліє та випаровується кожна його мрія, як змінюється його мислення, як пристосовується до середовища його мовлення. Чимало письменників протягом ХХ століття намагалися вловити суть цих маленьких людських трагедій, коротких злетів і швидких поразок; місто не любить завойовників, і воно знає, як дати їм раду. І хоча до цієї теми зверталися надзвичайно талановиті автори, що належали до різних поколінь, місто залишається переможцем у своїй дав-

ній «дискусії» з літературою — з часу публікації хрестоматійного роману Валер’яна Підмогильного й до сучасної прозової урбаністики Павла Вольвача. Можливо, найточніше про цю неуникненну поразку висловився свого часу Олесь Ульяненко, автор похмурих, просмолених романів, де кожен мешканець міста — неодмінно його жертва; «місто ламає хребти» — один із характерних його вердиктів, який завжди підсумовував міркування про столичну культуру. Понівечені долі, зраджені ілюзії, помножені розчарування — найкращі сусіди великого міста, його вірні супутники. Ця чаша — завжди повна, й місто простежить, щоб ніхто не уникнув хоча би кількох великих ковтків. Таким постає Київ у повісті Григора Тютюнника «День мій суботній». Головний герой цього твору виявляє неабияку гнучкість, щоб стати добропорядним міщанином; він прагне породичатися з містом, яке полюбив давно й, здавалося б, на віки вічні. Але час спливає, а відчуження тільки загострюється. У фіналі герой визнає свою поразку: він розуміє, що місто ніколи не належатиме йому. Цей мотив наглого відторгнення має безліч варіацій, але й досі легко впізнаваний. Це дуже старий шлягер. Щоб порозумітися — треба, для початку, знайти спільну мову. Насамперед — в буквальному сенсі цих слів. А мовна реальність великого міста завжди була великою проблемою для вкраїнської літератури. Лише добра мавпа соцреалізму затуляла вуха, щоб не чути ані голосу вулиці, ані лексики спальних районів, ані ненормативного напалму промзон, ані бадьорого базарного суржикування. В радянському проекті, де чистим

мав право залишатися тільки спирт, практика вавилонського перемішування мала одну мету: створення однорідної маси. Нового вавилонського народу. Відтак великі міста мали виконувати функцію інкубаторів нових трансетнічних, транскультурних спільнот. Тому жорстока візія міста, як механізму, що ламає хребти, — це не безжальна метафора, а точне означення методології нововавилонського експерименту. Сучасні культурологи й етнопсихологи часто послуговуються травматологічними термінами для пояснення вад, викривлень та інших аномалій в нашому вкраїнському сьогоденні. Але навіть цього помічного арсеналу не вистачає, щоб означити ті зміни, яких зазнала вітчизняна мовна реальність, і передусім — мовна стихія міста. Поросійщена, насичена кримінальним жаргоном, але й щедро пересипана сільським народним мовленням, яке найбільше дошкуляло радянському Вавилону. Саме тому ідеологічні лабораторії СРСР запропонували таврувати суржик, як вкрай негативне мовне явище. Всіляко заохочувана в комуністичні часи, ця боротьба мала остаточно позбавити міське мовлення народного, вкраїнського живлення. «Мова — оселя буття». У цьому знаменитому афоризмі Гайдеггера є одне зайве слово:

мова — це і є буття. А буття, на відміну від оселі, не може бути «чисте» чи «брудне»; культурі варто приберегти свої віники й ганчірки для якоїсь іншої нагоди. Трагічне зіткнення поета та наїжачених арматурою кварталів варто пояснювати не метафізикою, не образом Звіра, яким місто буцімто ввижається потенційному лицарю-завойовнику. Ні, страх перед кам’яними джунглями та іншою урбаністикою має все ж таки простішу природу: це страх втратити шанс на порозуміння зі світом внаслідок навколишньої мовотрощі. Мова під’їзду, мова базару, мова району, мова офіціозу, мова сім’ї — все це могло б зву-

чати у прозі, як насичена барвами симфонія, але зазвичай торохтить еклектикою, наче бричка лахмітника. Це в 19-му столітті Іван Семенович Нечуй-Левицький міг писати так, як люди говорять, і творити мовний норматив. Сучасному ж авторові, який би наважився дотримуватись настанови Нечуя, довелося б скакати блохою між власними рядками, сахатися кожного другого слова, вжитого винятково ради збереження правди життя та колориту характерів. З іншого боку, мова міста змінюється реактивно: геть неможливі ще вчора речі можуть раптом перетворитися на сіру буденність. Чи міг хто на початку буремних 90-х уявити, що мине якихось чверть століття, й бандити з повіями на вулицях наших міст заговорять «мовою греко-католицьких священиків»? Чи

міг хто передбачити, що в сучасній українській мові молодіжний сленг, жаргон, субкультурна та ненормативна лексика слугуватимуть предметом академічних мовознавчих студій? Що соціальні мережі частіше впливатимуть на активний словниковий запас маленького українця, ніж морально застарілий «Буквар»? Що телеканали продукуватимуть неологізми з більшим успіхом, ніж популярні письменники? І що професор Олександр Пономарів, врештірешт, навчатиме громадян України в своєму блогові, як правильно відмінювати слово «тітушки»? Деконструкція, сегментація та інші мовні процеси в міській культурі, що раніше вважалися «руйнівними», — часто парадоксальні за своїми наслідками. Чимало каменів, одкинутих будівничими, виявились наріжними: так, наприклад, «прощання з суржиком» Богдана Жолдака стало передтечею суржикової попкультури, й сьогодні мало хто наважиться визначити, що становить більшу цінність: книжки Жолдака чи пісеньки Сердючки. Тим часом всеядне місто благословляє цей негаласливий постмодернізм сучасності. Ні, місто лишається монстром, і поету не варто чекати, що воно приголубить його солов’їно. Місто все ще любить і вміє ламати хребти, і кручі над Дніпром, як і століття тому, прихильні до тотальної мовотрощі траскультурних діалогів. Місто й надалі перешкоджатиме людському порозумінню, й пнутиметься до сонця новим Вавилоном, і поет тікатиме від нього світ за очі, й Панько Куліш разом з Іваном Нечуєм скрушно хитатимуть головами. УК. 57

Олег КОЦАРЕВ

Цирк, утопія і страх: урбанізм у поезії українського авангарду 1910–1930-х років

Напередодні Початок ХХ століття… В українських містах зростають багатоповерхові будинки (5, 6, 7 поверхів! — «шкандаль»!) у стилі модерн (він же — сецесія, югендштиль і тому подібне), із рослинними орнаментами, майолікою, суворими жіночими головами й фігурами, із застосуванням нового матерілу — бетону. Вишукані чи принаймні вигадливі фасади, однак супроводжуються похмурими цегляними торцями майже без вікон і дворами-«колодязями». І це вже неабиякий символ новітнього міста. Вулицями прокладають собі сталеві шляхи трамваї, у дальніх районах купчаться заводи і фабрики. У центрі все більш розгоряється культурне, а побіч — «світське» й «напівсвітське» життя. Населення міст швидко зростає, притягуючи все більше і більше нових мешканців. Наростає й темп життя. Добігають останні роки й місяці мирного життя Європи. Ось-ось повинно трапитися Щось. «Перша чверть двадцятого сторіччя — час революції в її абсолютному визнанні, доба загальної деструкції, етап неґації, що воліла стати універсальною. Революція мусила бути всесвітньою. Все підлягало знищенню: держава й неписьменність мас, лірика й університетські дипломи, банки й поезія Олеся – Чупринки, комірці, Бог, таємна дипломатія… Конав старий лад. Народжувалося нове суспільство. Людство зрікалося традицій. Світ перебував на зламі», — так кількома десятиліттями пізніше писав наш видатний і недопрочитаний Віктор Вер (Петров) у своїх «Засадах естетики».

Олександр Богомазов. «Трамвай», 1914

Нова і різко розбуяла урбаністична реальність просто мусила якось відбитись у культурі. І якщо в українському образотворчому мистецтві Місто, що завоювало собі велику літеру, швидко здобулося на цікаві та послідовні трактування, то в літературі все було трохи інакше. Ранній модернізм давав мало переконливих картин міського життя. Найпотужніші таланти на зразок Лесі Українки, пізнього Івана Франка, Михайла Коцюбинського й Ольги Кобилянської, «брали» універсальніше, що, взагалі, й не дивно для модернізму. Багато хто не знаходив адекватного шляху зображення міста. Особливо проблематичною була ситуація з урбаністикою в поезії. Незалежно від змін у поетиці чи в ідеях, українська поезія перебувала під впливом надпотужної романтичної інерції: вірш залишався переважно або загадковим і гарним зліпком дикої чи напівдикої природи, або історією з життя сільського народу, або цілковито занурювався в особисті обставини й думки героя. Міським новаціям тут не залишалося багато місця. Аж нарешті з’явився авангард. Спершу знов-таки в образотворчому мистецтві, а потім із деяким запізненням дійшов і до української поезії. Експериментальний, антинатуралістичний, революційний, епатажний, схильний до іронії та зовнішніх ефектів, уважний до форми, захоплений водночас руїною, деструкцією, але й індустріалізацією, «вогнями великого міста» та побудовою «нового світу» напрям. Суперечливий, такий, що містив у собі купу вельми несхожих стилів, від футуризму до сюрреалізму, поєднував геть різні настрої, психологічні стани: і химерно заломлену меланхолію, й блазнювання, і сталевий пафос (передвісник соцреалізму!), і дитинну наївність. Саме про авангардне мистецтво той-таки Віктор Петров якось висловлювався в тому дусі, що вже у пізнішій, поруйнованій війнами й терорами, частині ХХ століття воно вже парадоксально виглядало єдиним правдивим реалізмом. В Україні поетичний авангардизм традиційно асоціювався з постатями з інших літератур — Володимиром Маяковським, Велемиром Хлєбніковим, Філіппо Томмазо Марінетті та іншими, але не з українськими поетами. Донедавна про український авангард згадувалося побіжно, як про явище малозначуще й нерозвинене, навіть «непритаманне». Лише в останні роки почалось активніше перевидання і дослідження цієї літера-

турної спадщини. Виходять розвідки, книжки вибраних творів окремих авторів, а ближчим часом очікується поява на світ антології «Українська авангардна поезія 1910-1930-х років», до створення якої доклав руку й автор цих рядків. Виявилося, що в нас була насправді досить цікава і різноманітна авангардна поезія.

Гамір міста футуристів Як уже було сказано, авангард до поезії України прийшов дещо пізніше та, ясна річ, не без впливу інших країн, де література мала менше обмежень, пластичніше реагувала на зміни в житті людини. Символічно, що першим українським футуристичним віршем часто називають текст російського поета Василіска Гнідова «Огнянна свита». І написано його 1913 року «бовтанкою» української й російської мови.

Обкладинки журналу футуристів «Нова Ґенерація»

А. Гончарова. Покос

Часопис конструктивістів «Авангард»

Безумовним був і російський вплив на першого вже справді українського поета-авангардиста, футуриста номер один Михайля Семенка: він обрав собі футуристичну поетику під враженням від виступу Маяковського в інституті, де натоді навчався. Саме футуристи забезпечили урбаністиці активне входження до української поезії. Михайль Семенко, Ґео Шкурупій,

Олекса Слісаренко та багато інших. Десь концептуальними замальовками: Спека не можна дихать давить горло асфальт все те ж стареньке лихо охрип мій альт і я загубив упевненість я загубив ґрунт омаґазинив свою зверненість і попрохав фиників фунт. (Михайль Семенко, «Асфальт»). Десь лінгвістичними експериментами: Осте сте бі бо бу візники — люди трамваї — люди автомобілібілі… (Михайль Семенко, «Місто»). Десь радісним дуркуванням:

експерименти. У їхньому місті людина то звільняється від експлуатації, то потрапляє під нові її різновиди. А ще будує «новий побут», причому розбудовчий пафос не залишається без іронії, як-от у вірші Ґео Коляди, присвяченому такій вигоді, як «ватер клозет»: До ватера ідуть пішки. Приїжджають з сіл і хуторів до міста. Вони не звикли до ватера. Вони звикли сідати за хатою або в кущах І про щось думати, чи може кряхтіти… Соромливо питають у місті — де уборна? А коли припече на вулиці, то стають під браму. Поливають браму соромлячись прохожих. Ті, що йдуть, на це не звертають уваги… На кожному бульварі є також ватери. Всі, хто йде до них, поспішають… Ті, що виходять з ватера — задоволені і йдуть тихою ходою… Сьогодні в помешканні театра Меєрхольда лекція. На тему: «Ватер як ступінь культури людкости». Читає професор… Квитки розпродано. Робфаківці намагаються пролізти даремно… (Ґео Коляда, поема «Місто дихає!»).

Ви жінки, котрі не вродливі, відійдіть від мене! Не чіпайте мене своїми поглядами! Не ходіть по асфальту, повз вікон моєї «Поетичної Майстерні»!.. (Ґео Коляда, «У тебе прекрасні, пурпуром гаптовані губи…»). А часом і пронизливим відчаєм загубленості людини у великому міському механізмі: в столичнім місті під покаліченим хрестом дитинча плакало не знало що крильми проростало «дайте жменю сонечка дайте» благало. (Андрій Чужий, «в столичнім місті…»). Футуристи бачили місто дуже об’ємно і різноманітно. Це очевидно навіть із кількох наведених уривчастих цитат. Урбаністичний простір у них — й ідеальний топос для життя сучасної людини (село вони при цьому часто й активно заперечують), і місце для знущання з міщансько-буржуазних порядків, звичок і моралі, і світ цікавих механізмів, промисловості, наукових досягнень, і територія, на якій втілено різноманітні естетичні 60

ер

Раїса Троянк

Андрій

Михайль Семенко

Чужий

На будмайданчику Другим після футуризму організаційно оформленим різновидом авангарду в українській поезії першої половини ХХ століття став конструктивізм. Якщо футуризм— це якнайбільше фіглярства, формального експерименту, лінгвістичного і смислового розпаду, що раптом переходить у мітингову чи анекдотну риторику, то конструктивізм — уже пошук стрункості, навіть «функціональності», підвищена увага до окремого образу, що його часом розгортали й розкручували до неможливості, а також стійкий ствердний пафос і спроби примирити «буржуазні» та «новітні» жанрові форми. Важко сказати, щоб конструктивізм реалізувався в українській літературі дуже вже послідовно й повно, але його риси виразні принаймні в частині творчості представників групи «Авангард» (Валер’ян Поліщук, Леонід Чернов-Малошийченко, Раїса Троянкер), є вони й у Майка Йогансена, в пізніх текстах футуристів на зразок Ґео Шкурупія чи Юрія Палійчука.

Тут уже місто майже безальтернативно — будівельний майданчик. Радісний і бадьорий будівельний майданчик, на якому зводять хороше нове життя. Як у вірші Раїси Троянкер:

Обкладинка книжки Ґео Коляди «Futur Extra»

Обкладинка книжки Богдана-Ігоря Антонича «Ротації»

КОНСТРУКТИВІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ З’ЯВИВСЯ ВЖЕ У ДВАДЦЯТИХ, ПІСЛЯ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА РЕВОЛЮЦІЇ, КОЛИ СТРОКАТОСТІ Й БУЙСТВА В УРБАНІСТИЧНОМУ ЖИТТІ ДЕЩО ПОМЕНШАЛО Харків, будівництво будинку державної промисловості («Держпром»), за яким натхненно стежили всі митці-авангардисти

…Будуйте будинки! Кремезні будинки! Стрункий хмарочос. Не треба садибок, Вузьких гацієндок І власницько-хижих Маленьких ранчо. Кохаю кімнату Високу і юну. Простору кімнату, Широке вікно Будинок — комуну Будинок — комуну. Кохаю давно. (Раїса Троянкер, «Моє кохання»). Читаючи цей вірш, дуже легко уявити тодішні будівельні проекти, витримані в уже значно послідовнішому стилі архітектурного конструктивізму — харківській Держпром, різноманітні квартали «соціалістичних міст»… Конструктивізм в українській поезії з’явився вже у двадцятих, після світової війни та революції, коли строкатості й буйства в урбаністичному житті дещо поменшало. За формулюванням Петрова, «комірці й Бог» уже загинули. А в поетів радянської частини України регулярно виникали проблеми. І то не тільки в активних чи прихованих опонентів нової влади, а й у тих, хто поводився в творчості занадто вільно. Занадто експериментував. Вважав, що після кількох ритуальних агітаційних фраз на його концепції, прожекти й бздури не поширюються вимоги послідовно насаджуваної нової цензури. Наприкінці двадцятих утиски посилились, а в тридцяті перетворилися на справжні репресії. У цих умовах конструктивізм ставав навіть певною мірою компромісом: значно органічніше надавався до вірнопідданських декларацій, але й дозволяв продовжувати авангардні творчі пошуки. Звичайно, компроміс виявився дуже тимчасовим. Елементи конструктивістської естетики поети швидко мусили трансформувати в соцреалістичні, вносячи таким чином свою «авангардистську» лепту в становлення радянського стилю. Протягом першої половини тридцятих в УСРР у цілому припинив існування і конструктивізм, і будь-який інший авангард.

Страх та іронія на волі До «західної гілки» української авангардної поезії «розбудовний» урбаністичний пафос майже не потрапив. Поза Радянським Союзом не було ані такої цензури, ані такої самоцензури, ані такої суспільно-політичної істерії. У тамтешніх поетів урбаністика й далі мала в собі таку «противагу» як іронія і критичне налаштування щодо суспільних порядків. Ось Василь Хмелюк, поет і художник, емігрант, що пожив і в Кракові, і в Празі, й у Парижі, а в останньому навіть досягнув певного мистецького і життєвого успіху. У ранній період своєї творчості він радісно комбінував футуристичні, сюрреалістичні й навіть дадаїстичні тенденції. І його місто залишається цирковою сценою: Я одягнений в одежу наймоднішу і легкий визерунок оздоблює постать. Стяжка на шиї вабить серце блідолицих і черевики стягають ступню мягко і топлять очі блідоволосих. А мої рожеві нігті сяють на червоних устах маленької дівчинки. Пахощі легкі викликають пошану до мене солодкозадих дам. Бачите! – А мені однаково хоч і подібний я до райдуги і голуби вшановують мій капелюх. (Василь Хмелюк, «Я одягнений в одежу наймоднішу»).

Чи Богдан-Ігор Антонич. Його в нас рідко коли сприймають як авангардиста. Зрештою, у своїх статтях йому траплялося навіть заперечувати авангард. Але в творчості Антонича є різні тенденції, й, наприклад, збірку «Ротації» годі уявити без контексту авангарду. У вірші «Мертві авта» урбаністика наскрізь просякнута тремом і загрозою. Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих, колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві. Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар — леви. Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають, З-під площ, з-під трав. Метрополю, долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт! (Богдан-Ігор Антонич, «Мертві авта»). Подібні настрої мав також інший львівський поет Володимир Гаврилюк: Бетон, наче лява, горів, земля і машина змагались, а пальці струнких димарів дротами антен оплітались. (Володимир Гаврилюк, «Скрипіння залізних коліс…»).

ЦИРК, УТОПІЯ І МАЙЖЕ ІНФЕРНАЛЬНА ЗАГРОЗА, СТРАХ — ОСЬ ТІ ТРИ ГОЛОВНІ ОБРАЗИ (ЗВІСНО, УМОВНІ), В ЯКИХ АВАНГАРД ПРЕЗЕНТУВАВ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ СВОЄ РОЗУМІННЯ МІСТА

Із проектних матеріалів соціалістичного міста «Новий Харків» (проект частково реалізований, нині цей район Харкова відомий під назвою «ХТЗ»)

Отже, цирк, утопія і майже інфернальна загроза, страх — ось ті три головні образи (звісно, умовні), в яких авангард презентував українській поезії своє розуміння міста. Він дав справді потужний спалах урбаністичної культури. Та експериментальна доба закінчувалася. Настали репресії, жорсткі обмеження для тематики і стилістики поезії, потім Друга світова війна — й український авангард закінчився. Або, принаймні, перша, «класична» його хвиля. Прогностичними виявилися несподівані, як для футуриста, рядки поета Олександра Коржа: Віднині я кидаю місту зухвало: Ти мені не бог! Про місто співати тепер так модно, Співайте, хто хоче там. Ая Ще вірніший став від сьогодні Степам. Неначе я народився учора — Такий мені милий світ. Загуло На степових просторах: Трактору Шлю привіт. Як радо приймаю з зеленого лісу Охрипле «ку-ку» зозуль. Друзі — поети, І бетон, і граніт, і залізо Без степу – Нуль. (Олександр Корж, «Славлю травину»).

Міське життя поступово перестало бути новинкою й ексклюзивом. Мегаполіси падали під ударами артилерії й авіації та поставали наново, ними вже важко було когось здивувати. У новій соцреалістичній поезії урбаністична тема, як і всі інші, була спрофанована та здеградована. Шістдесятники до неї хоч і зверталися, часом успішно, але почувались у ній не дуже затишно (мабуть, не в останню чергу через відірваність стараннями цензури від повного обсягу авангардної спадщини). Лише на еміграції, наприклад, у творчості Нью-Йоркської школи, продовжувалися цікаві урбаністичні пошуки. А в «материковій» українській поезії повноцінно урбанізм знову постав здебільшого аж у вісімдесятих роках. Уже зовсім з іншої перспективи.

Анатоль Петрицький. Портрет поета-футуриста М.Семенка, 1929 Сьогоднішня молодь в інтернеті не забуває про Михайля Семенка

Обкладинка книжки Василя Хмелюка «1928»

УК. 63

Катря КОТ

B’Jazz .

Террі Лінн Керінгтон з проектом «Money Jungle» на сцені «Вакерхале»

Джазовий тиждень у Бургхаузені Бургхаузен — невелике німецьке містечко поряд з Австрією, з кордонною лінією по річці, нанизаній містками, високими крутими схилами, найдовшим у Європі середньовічним замком і майже півсотлітньою джазовою історією «Коли я вперше приїхав у Бургхаузен 1969 року, тут був один єдиний маленький джазовий клуб. Мене запросили прочитати лекцію, але цього виявилося мало — власник клубу, де грали переважно музиканти-аматори, захотів продовження. І наступного ранку ми вирішили зробити в Бургхаузені фестиваль. Бюджет був мінімальний, утім одразу сказали собі, що подія має стати міжнародною. Я покликав музикантів зі Швейцарії, Румунії, а також, звісно, Німеччини. Інтерес публіки зростав, утім не інтенсивно. Тому 1975 року ми ризикнули — і запросили Оскара Пітерсона й Джо Пасса. Це було неймовірно дорого, але спрацювало блискуче. Слухачі їхали з Мюнхена й інших навколишніх міст.

Того ж року Бургхаузен святкував річницю міста, і мер замовив у нас спеціальну джазову програму. Ми привезли Еллу Фітзжеральд з її тріо — і це знову спрацювало. Глядачі приїхали навіть із Відня. Тоді ми зрозуміли, що нарешті тримаємо в руках певну цінність і не маємо права спускатися нижче її рівня. 1979 року нами зацікавилося телебачення, і протягом ще кількох років з десяток телекомпаній записували наші концерти. Так ми стали відомими», — розповідає засновник фестивалю B’Jazz Джо Вієра, саксофоніст, педагог, піонер і легенда німецького джазу. Ми сидимо під сонцем на зеленій галявині у дворі «Вакерхале», головної сцени фестивалю на півтори тисячі місць. «Вакер-

хале» — великий хімічний завод, що робить невеликий Бургхаузен досить заможним мітсечком, а також робить щорічний Міжнародний тиждень джазу в Бургхаузені можливим, от уже 45-ий рік поспіль. Джо Вієра щасливий, ностальгічно розповідає мені, як уперше почув джаз маленьким хлопчиком, як нацисти забороняли музику свободи, а він крадькома ловив американські радіостанції, як створив свій перший бенд, бо жодному іншому не був потрібен соло-саксофоніст, як почав викладати джазову музику і писати про неї книги… «У 50-х у нас говорили: джазу неможливо навчити, — маючи на увазі: джазу не можна навчати. Німеччина — країна класичної музики, і вона боялася джазової конкуренції. Усе ж я вирішив, що імпровізованій музиці можливо і необхідно навчати. Якраз у 60-х з’явилася школа джазу в Берклі, яка згодом стала найвідомішою джазовою академією. Я замовив у них матеріали. Тим часом і сам почав писати книги про ритм, структуру музики, свободу, без якої імпровізація не існує, специфічну атмосферу й інше. Я вірив, що освіта — це дуже важливо. Сьогодні всі музичні академії мають джазові відділення. У 50-х цього неможливо було й уявити», — говорить далі Джо Вієра. Він один із перших у Німеччині, хто почав навчати імпровізації та джазу. Клаус Райхшталлер, джазовий трубач, директор Академії джазу Бургхаузена та професор джазу в університеті музики й виконавського мистецтва у Мюнхені, говорить, що в Німеччині, мабуть, не існує музиканта, який не був би якимось чином пов’язаний із професором Вієра. Саме він запропонував Клаусу Райхшталлеру організувати й очолити Академію джазу в Бургхаузені, яка вже третій рік об’єднує майстрів джазу з початківцями. Академія джазу в Бургхаузені працює тричі на рік: літня, зимова й весняна сесії. Остання проходить під час Міжнародного джазового тижня в Бургхаузені. Задум полягає в тому, що гурт професійних музикантів, переважно корифеїв із США, приїздить на кілька днів до Бургхаузена, і кожен учасник зіркового гурту працює зі студентами, об’єднаними в бенди. Через три-чотири дні репетицій викладачі дають свій великий концерт на головній сцені

фестивалю. Студенти ж демонструють результати свого навчання невеликими сетами в джазовому клубі. Цьогорічними викладачами Академії джазу в Бургхаузені став гурт барабанщиці Террі Лінн Керінгтон, лауретки Греммі 2014 року за кращий джазовий альбом, яка приїхала з проектом «Money Jungle» і блискучим складом молодих монстрів джазу. За словами Клауса Райхшталлера, ми живемо у час, коли дійсно великим майстрам зараз у середньому 70-80 років, тобто ця легендарна джазова генерація починає залишати нас. Проект Террі Лінн напряму пов’язаний з такимим іменами, як Дюк Елінгтон (вона отримала Греммі саме за альбом «Money Jungle: Provocative In Blue», 2013, присвячений роботі Дюка «Money Jungle», 1962), Чарльз Мінгус і Макс Роуч. «Одного вечора на сцені «Вакерхале» слідом за Террі Лінн виступає Джек ДеДжонетт, який до певної міри є ментором барабанщиці. Таким чином ми наче утворюємо ланцюжок, безперервну лінію, як символ того, що хочемо зберігати й продовжувати джазову традицію. Перш за все, навчаючи молодих студентів. Я називаю їх «amateur excellence» — це люди, які ще не є професійними музикантами, але вони мають надзвичайні бажання й здібності до навчання. І ми запрошуємо їх, прослухавши диски чи записи в мережі — без іспитів і змагань, як це традиційно відбувається в університетах». Усе в Бургхаузені вільно й відчинено. Після занять студенти залишаються на репетиції майстрів. Це особливий досвід, не порівнюваний ані з концертом, ані з заняттями.

Заняття в Академії джазу Бургхаузена

Репетиція. Танець вільних людей Я потрапила в африканську савану і спостеріагала картину мирної космогонії. Кожен музикант був частиною цього світу, де усе на своєму місці й не може бути інакшим. Кожен проживав власну емоцію, настрій, стиль, характер — разом вони виглядали мирно, єдино і весь час у русі, то гасячи один одного, то доповнюючи. Барабанщиця Террі Лінн Керінгтон була левицею, яка, щойно пообідавши, вмостила важке золоте тіло в тіні дерева. Спокійна, сита, задоволена, але вся — суцільний слух. Лиш час від часу вона ледве розплющує одне око і спостерігає за своїми дітьми й світом, якому належить.

Террі Лінн Керінгтон, проект «Money Jungle»

Джеймс Генус, басист, — те рідкісне дерево у центрі знімки неозорої савани. Його зонтиковидна крона плете на випаленій землі прозоре, прохолодне павутиння тіні. Це павутиння вишукане, легке, візерунчасте й міцне — як йому й належить. Воно обвиває й тримає усе, як вісь, як дерево життя — як йому й належить. Якби в савані росли дуби, це дерево однозначно було би дубом. Джеймс — це баобаб із потенціалом

Насолода вітром джазу

Якщо Террі Лінн — цариця землі, то Клаус Райхшталлер, трубач, — цар неба, орел — високий мисливець савани. Вони проживають час, в якому хижаки показують свою справжню мирну природу й силу, і вони дійсно є царями цієї землі. Комплексна картинка, знімка, зафіксований (і незмінно рухомий) час. Пастораль. Савана — це джаз. Все вміщується у рамки світобудови, місце всього незмінне й головне, і одночасно — все дихає, має мільярди можливостей, комбінацій, тонів. Тому що світобудова — досконала. Джаз — безкінечний.

У савані не може бути багато вітру, тому кожна його поява — гостинець. Піаніст Аарон Голдберг — молодий вітер. Він юний, свіжий, легкий, і коли з’являється — левиця муркоче, листочки баобаба тріпочуть. Усі вони граються й прислухаються один до одного, і заграють один з одним — гра їхня кмітлива, красива, чуйна. Вітер приносить нові потоки повітря, атмосферу, темп і ритм житттю, робить його фактурним і непередбачуваним.

Аарон Голдберг, рояль, проект «Money Jungle»

Антоніо Харт (альт-саксофон і флейта) і Тіа Фуллер (сопрано-саксофон і вокал) — щебетливі пташки. Вони ведуть свою дещо відокремлену гру. Життєрадісні, дзвінкі, повні швидкості й щастя, весь час у танці й польоті, пурхають з гілки на гілку акробатами. І коли левиця захоплюється, великою м’якою лапою вона грається з ними й всміхається.

Молодий джаз Стара будівля мерії з вибіленими стінами стояла відчинена. Всередині — ані душі. У приймальні величезні модернові скульптури з металу й каменю. Я вирішила йти на звуки. Широкими дерев’яними сходами піднялася на другий поверх. Типова середньовічна будівля, на стінах — картини від початків модернізму до contemporary art, фото джазових музикантів. Нагорі вже ладнували бар-пункти до вечірнього концерту. У Бургхаузені починався 45 Міжнародний тиждень джазу. У залі займалися визвучкою. Зо п’ять рядів з найкращими місцями були зарезервовані для школярів, студентів і гімназистів. У першому ряду — лише п’ять місць резерву для журі. Фестиваль відкривався концертом п’яти гуртів, номінатнтів Молодіжної Арт Премії IG Jazz. Гурти відбирали за анонімними CD, і цього вечора один із п’яти номінантів мав перемогти. Серед учасників був українець. Ігор Осипов виріс у Донецьку. Два роки тому приїхав навчатися джазу у Берлін. Там, серед джемів і сейшенів, зустрів учасників свого інтернаціонального бенду. «Стараємося всюди розси-

Десь у замку Бургхаузена

лати заявки, якомога більше брати участі у різних конкурсах, і грати, грати... Фестивалі — це можливість зустрічати нових людей, показувати себе публіці, знайомитися, практикувати», — коментує Ігор. Зараз гітарист навчається у Курта Розенвінкля, чий вплив, безперечно, відображається на його грі. «Курт — це людина, яка перевернула звучання джазової гітари. Я намагаюся взяти від нього найкраще, все у ньому — нетрадиційне. Він багато розмірковує про музику, говорить про неї у широкому значенні. Ми не зосереджуємося на техніці. Курт розповідає, як слухати гурт навколо, як черпати нові ідеї від його учасників, як робити музику… красивою». У конкурсі брали участь гурти з Великобританії, Швейцарії, Данії, Німеччини. «Ми ще ніколи не збирали такої зали», — жартували бенд-лідери — вільні, кмітливі, молоді, харизматичні музиканти з блискучим почуттям гумору й музичною сміливістю і талантом.

«Усе більше молодих музикантів виходить на джазову сцену, — говорить Клаус Райхшталлер. — Утім дуже небагатьом вдається хоч якось заробляти на життя музикою, решта — також дуже хороших — змушені весь час боротися. Тому всі молоді люди, які обрали шлях музики, мої герої. І тому ми стараємося підтримувати їх: дати хорошу базу, зв’язки, як у джазі, так і в класиці, серед композиторів і викладачів. Нам дуже пощастило, що в Німеччині багато музичних шкіл, де діти не лише навчаються, а й грають у великих оркестрах. Якось я був на конкурсі дітей-музикантів, і побачив, що один із наших студентів керує таким оркестром. Думаю, поширювати джаз — це прекрасна місія. Нести ідею імпровізаційної музики всюди, навчати слухати. Це залишає надію, що музика як мистецтво виживе і прорветься через сучасні радіо-шуми. І не обов’язково цим дітям ставати музикантами. Достатньо того, щоби навчити їх слухати й любити музику. Коли ж вони опановують музичний інструмент, їм стає доступною свого роду медитація, бо гра на інструменті спонукає

дійсно зосередитися на чомусь одному, це дуже розлабляє розум. Тож, думаю, це вартує підтримки». Тиждень джазу в Бургхаузені починається й закінчується молодістю. В останній день фестивалю проходять концерти молодих джазових музикантів «Next Generation Day». B’Jazz співпрацює з компанією звукозапису, яка протягом року записує 20 молодих гуртів. Серед них обирають учасників для «Next Generation Day». Це надзвичайно потужна сила молодості, таланту й любові до музики, які знаходять щирий відгук у глядачів і підтримку організаторів.

Ігор Осіпов квартет

А тепер — про місто Про те, що у місті всього 18 тисяч населення, я дізналася від таксиста в останній день свого гостювання. Бо хіба можливо уявити вісім джаз-клубів (це лише фестивальних партнерів), дві великих сцени й десяток одночасних концертів джазу (в найрізноманітніших його проявах) на таку жменьку людей — і кожен майданчик заповнений слухачами по вінця? Може, лише раз на рік, подумалося, — гучні імена, яскрава подія?… Ні. Культурне життя міста постійне й багате. Взяти хоча б те, що джазова академія діє тричі на рік, чи просто проглянути програмку культурних подій міста на рік: ще у березні читаю про театральні вистави й кінопокази, концерти академічної, альтернативної музики й джазу, виставки, розплановані до лютого 2015 року. Одне з найяскравіших вражень — безліч абсолютно прекрасної скульптури в старій частині міста. По-перше, як вдало вона живе з дбайливо збереженим архітектурним минулим. По-друге, яка вона хороша сама по собі. У скверах, на мостах, вуличках, дорожних розв’язках я знаходила роботи художників од 1910-х до 2010-х років. Дивовижно вони виглядали на території

«Людина з конем» Генріха Кіршнера, 1963 р.

медієвального замку Бургхаузена — найдовшого замкового комплексу Європи, в якому звичайним життям живуть люди, їздять авто й велосипеди, діє академія театру, кіно й телебачення, працюють кабінети лікарів і юристів, кафе, кілька сувенірних крамниць і музей. Це скульптури таких художників, як Йозеф Байєр, Міхаель Круассан, Лотар Фішер, Альфред Хрдліка, Генріх Кіршнер, Фріц Кеніг, Макото Міура, Ервін Райтер, Хайде Штольц, Вільгельм Уліг, Ганс Віммер... Виявилося, що в 2013–2014 рр. містом були прокладені «скульптурні маршрути» — виставка «Супутники 2013–2014: скульптурні шляхи Бургхаузена».

Але джазова історія замкового міста — ще особливіша. Від музичної школи на березі річки до центральної площі з будинком мерії, одному з головних майданчиків фестивалю, простягається алея джазової слави, на якій збережені імена усіх майстрів, що відвідували місто. Вздовж цієї недовгої вулиці — близько десяти джазових клубів. Більшість із них знаходяться в кам’яних підвальних просторах старовинних будівель: з товстими стінами, невисокими стелями, арковими кріпленнями й невеликими приміщеннями. Тут можна знайти всіх легенд джазу, активних десь із 60-х років. «Та, що сидить навпочіпки» Вільгельма Уліга, 1981 р.

«Спіраль» Йозефа Байєра, 2010-ті рр.

«Добрий пастир» Генріха Кіршнера, 1952 р.

Цього ж року джазова слава Бургхаузена поповнилася такими блискучими музикантами, як Джек ДеДжонетт, Джо Ловано (не вперше на фестивалі), Джон Лі, Мачіто-мл., Террі Лінн Керінгтон, Томмі Кембелл, Аарон Голдберг, Антоніо Харт, Нілс Петтер Молвар, Білл Фрізелл, Тіа Фуллер, Лео Геновезе, Есперанза Сполдінг та багато інших неперевершених виконавців джазу, блюзу, етно-джазу, ф’южн, які створили міжнародний нон-стоп тиждень маститого джазу в Бургхаузені.

Остання ніч закінчилися під обід наступного дня. Дорога в готель вела через замок. Цього дня розквітли квіти магнолії і тисячі кущів, дерев, кульбаб. Бальзаківська німецька пара запитала мене, як пройти у старе місто. Я розпливлася в усмішці і в деталях пояснила їм шлях. Тоді я зрозуміла, що місто моє і воно мене — приймає.

Есперанза Сполдінг, «The Spring Quartet»

Білл Фрізелл, «Beautiful Dreamers»

«Вузол» Йозефа Байєра, 2010-ті рр.

Йоханнес Моссінгер NY квартет, клуб «Jazzkeller»

УК. 69

Катря КОТ, Дмитро КАЗАНЦЕВ

Страшна і сильна музика Майдану «У них Майдан почався, коли вони народилися, і ніколи вони з цього Майдану не сходили». Про Майдан і творчість — від сестер Тельнюк і художника Ігоря Поліщука

Небесній сотні присвячується Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє Твоє, Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, Благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, Пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика-Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пєтая! Благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о Всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим, і веселим Святую доленьку Твою. А нині плач, і скорбь, і сльози Душі убогої — убогий Остатню лепту подаю. Тарас Шевченко Дорога в небо. Полотно, олія, 2014

Ігор Поліщук Ще до Майдану я написав декілька картин, які зараз йому абсолютно відповідають. Наприклад, робота «Дорога зі скла» — це про крихку дорогу до Бога, на яку хлопці стали, по якій пройшли до кінця. «Станція розчинення цвяхів»: українці стоять на колінах перед Україною і вбирають її у віночки, а вона сидить на труні й плаче, бо вже знає, що її будуть розпинати. І вони таки розпинають — і так без кінця, по колу. І як ці цвяхи розчинити, щоби їх не було, як знівелювати це зло? Робота «Не руш моїх кіл» для мене особливо важлива. Коло в древній міфології означало духовну й фізичну цілісність людини, і, фактично,

в одній цій фразі закодовано всі десять заповідей Божих. У Оксани Забужко є вірш «Новий закон Архімеда», на який сестри Тельнюк виконують пісню. За легендою, Архімед малював кола, до нього підійшов римський воїн і хотів стерти Архімедові малюнки, а філософа убити, на що останній сказав: «Не руш моїх кіл», — і воїн відійшов. Ми говорили з пані Оксаною про цей вірш, вона запитала, де ж у цьому тексті всі десять заповідей божих? На що я сказав: у одному реченні «Не руш моїх кіл». Там все: не убий, не вкради, не збреши... Є ще картина «Країна вбивць». Мене вразила історія про дівчинку, яка ціною власного життя врятувала братика від вибуху (це трапилося під час нападу на директора базару у Львові). Ця робота присвячується усім вбивцям і зрадникам.

Небо над нами. Пробудження. Ігор Поліщук. Полотно, олія

Станція розчинення цвяхів. Полотно, олія, 2013

Ця дорога не дуже довга, але вона зі скла, — Розтинає груди і в'ється вперед змією, І я забуваю імена мужчин, з якими жила, І відчуття країни, яку вважала своєю... Оксана Забужко

Дорога зі скла. Полотно, олія, 2011 Країна вбивць. Полотно, олія, 2014

Існує біблійний сюжет: Іуда, який зрадив Христа, потім повісився — він упав, і тіло його розкололося надвоє, а все нутро вивалилося назовні. Тому я написав труну, розколоту навпіл. Або ж робота «За мною сила, за мною стіна», де зображені перевертні, вовкулаки, песиголовці (так ми в дитинстві звали темні сили). Оті песиголовці — це беркутівці, які притиснули повстанця до стіни і вже збираються його вбивати, але не бачать, що стіна складається з людей, і кожна цеглина має очі. І ці люди зараз повстануть — і знищать усю нечисту силу. Я мрію показати ці роботи в Україні. У Торонто ми проводили акцію зі збору коштів для Євромайдану. Багато художників продавали свої картини — вдалося зібрати близько 11 тисяч доларів. У Києві я бачив виставку, присвячену Майдану, і захопився думкою привезти її в Канаду, в королівський музеї або в Аrt gallery «Ontario». Назвати це «Українська світова війна», тому що ця війна не локальна — це третя світова війна. І ніхто в ній не виживе, якщо ми зараз цього не зупинимо. Також хочу організувати потужний рок-фестиваль, бажано багатоденний, за участі українських, російських, світових зірок. Таких, наприклад, як Роберт Плант (Led Zeppelin), який відмінив концерти в Москві, Джаред Лето (30 Seconds to Mars), який говорив про Україну, коли дістав Оскара, і який був на Майдані. Багато хто мене підтримує, тому, думаю, не лише в Канаді, а й в Україні проведемо.

Галя Тельнюк Правда і благородство — це найвищий стан людської душі. Музика Майдану — це його звучання. Звуки вогню, крові, ударів по залізних бочках, скандування «Слава Україні!», сліз, криків, горя і неймовірно сильного людського переконання у своїй правді й незворушності. Ось це і була справжня музика Майдану. Її молитви, поминальні плачі будуть із нами завжди, до кінця життя. Сильнішої і страшнішої музики ми ще ніколи не чули. Поезія (versa oratio) — це ірраціональне світосприйняття. Динамікою, ритмікою, життям, емоційністю поезія найближче стоїть коло музики. Від самого народження людини і до останнього її подиху — людина співає (може і не завжди вголос або «на людях»). У кожного є своя ритміка, свої плачі, свої завивання, свої пісні щастя. Музика — це ритм самого життя, дороги, якою ми йдемо. Для нас зв’язок поезії та музики настільки природний, що вже навіть не пам’ятаємо, коли Леся вперше почала складати пісні. Здається, що вона в музиці народилася і живе в ній дуже комфортно та затишно. Якщо ж наші спроби музично-поетичного творення роблять поезію доступнішою — то Слава Богу. Значить усе вдається правильно. Але, якщо чесно, ми самі відчуваємо дуже чітко, — вдався твір чи не вдався. Ми ж, як поезія, — не живемо і не творимо за законами логіки. Тож стан у момент творчості вже є щастям. Насправді, тексти обирають нас. Це звучить трохи містично, але так і є. Поети, навіть ті, яких давно немає серед живих, мають захотіти бути озвученими нашими голосами. І вони подають нам сигнали, які ми стараємося правильно розшифровувати. Поети — небесні створіння, тому головне в роботі з їхніми текстами — це відсутність суєти, дріб’язковості, поганого настрою. Має бути в душі благодать. Якщо наші концерти сприймаються як вистави — ми щасливі. Власне, цього і прагнемо. Чути голос творців, які в залі (а саме так ми сприймаємо нашого слухача) — найкраща винагорода за працю та пошуки. Мистецтво — це своєрідна Покрова, що рятує людство від душевного каліцтва, спотворення та смерті. Покрова ця безперестанно тчеться віками і тисячоліттями мільйонами людей. Фальшиві інтонації там не приживаються. Класичне і сучасне чудесно взаємодіють, якщо це чесно і професійно. Самого поняття «модно» боїмося, як вогню. Але життя перебуває в постійному рухові. Відділити себе від цього і вберегти — неможливо, та й непотрібно. Знову ж таки, вміти відрізнити мистецтво від «понтів» під мистецтво. Стараємося не розслаблятися й уважно до всього приглядатися та прислухатися. А ще — інтуіція. Напевно — це основне для нас. Із роками «нюх» на правду і підробку вже достатньо загострився, тому довіряємо собі. З Ігорем познайомилися понад десять років тому в Канаді під час наших гастролей. Ми ніколи

Сестри 2. Полотно, олія, 2003

Ти ковтаєш клубок гарячий, Ти весь іще з борсань і мерехтінь... Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу — Але не можу застерегти... Оксана Забужко

Не руш моїх кіл. Полотно, олія, 2013

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать. Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил, Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить. Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл. Вони самоправні — як в камінь вціловані морем, Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі… Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра, То власне тому, що над міру винищував кіл! А я свої довго плекала (ховала, ростила…) — Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким, Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла, У нашому світі! Ніколи. Ні в чому. Ні з ким.

Оксана Забужко

Ігор Поліщук не знаємо, коли саме відбуваються «знакові» зустрічі, що вплинуть на подальше життя, творчість, плани та задуми. Ця зустріч була саме такою. Виняткова, фактично оголена щирість цього молодого хлопця, художника зі Львова, як він тоді представився, вразила нас. І не тільки тим, що він любив і знав нашу творчість, а його світосприйняттям. Здатністю кричати і ридати від несправедливості, бачити її і не мовчати, мотивуючи це наявністю родини, дітей, дружини, чітко відмежовувати добро від зла, не мислити «задніми думками», тримаючи дулю в кишені, не шукати в житті півтони та півкольори, бути сміливим й одчайдушним, — повірте, дано далеко не кожному. Він має цей дар — дар незакаламученої душі, чистоти, віри. Отже, ми з Лесею опинилися в полоні рідної душі, однодумця. Те, що виникла потреба створити щось спільне — було природним явищем і потребою для усіх нас. У творчому сенсі це було настільки легко, чудесно і просто, — як дивитися на вранішнє весняне сонце. Завжди були віра і переконаність у тому, що ми робимо все правильно, інакше не було б відчуття щастя від створеного.

Хоровід 2. Полотно, олія, 2008

Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії... Богдан-Ігор Антонич

Вони абсолютно особливі. Вони — це сама Україна. У них Майдан почався, коли вони народилися, і ніколи вони з цього Майдану не сходили. Певно, і тому, що так їх виховував батько, відомий письменник-дисидент Станіслав Тельнюк. Власне, вони росли в поезії. Завжди у них на Тарасівській збиралася дійсно еліта нації, її творча сила. Коли я почув їхню музику, зрозумів: нічого кращого я не чув ніколи, і ніколи музика не впливала на мене так сильно. Як казав БогданІгор Антонич, мистецтво — це така окрема об’єктивна реальність, що здатна викликати емоції, які не викличе ніщо інше. І чим вартісніші ці емоції, тим вартісніше мистецтво. Найвартісніша емоція, звичайно, — любов. І їхня музика викликає в мені таку абсолютну, стовідсоткову, чисту любов, світло. У них є пісня «Повернись лицем до сонця». Вони повернули мене лицем до сонця і зафіксували в такому положенні. Коли ми емігрували в Канаду, я загрузнув у депресії і просто не міг малювати. А потім приїхали сестри з концертом, ми познайомилися — і я повернувся. Я знаю, що у них душа болить за Україну більше, ніж у будь-кого. Це люди, на яких Україна стоїть. Їхня вистава «Український буржуазний націоналіст» («УБН») — це предвісник і першого, і другого Майдану. І ця вистава мусить бути показана цілому світу. Мені дуже прикро, коли в Канаду привозять «італійські водевілі» театру Заньковецької. А «УБН» чи «Стусове коло» не везуть — а це геніальні речі, які й треба дивитися українцям, і особливо за кордоном, тому що для них Україна — це вареники, сало, вишиванка, примітивні анекдоти... Вони дуже бояться вийти за межі, відкритися сучасному. Вони не розвивають українське, а лише консервують те, що було. Сестри Тельнюк — це світовий рівень. Мало хто, наприклад, знає, що вони записали пісню спільно з Міком Тейлором (гітаристом Rolling Stones), який навмисно приїхав у Київ — переклали українською і записали хіт «Love in Vain» («Моє марне кохання»): Мік Тейлор на гітарі й Леся Тельнюк на бандурі. Сестри Тельнюк — це абсолютна унікальність. Про них повинні знати Україна і світ.

Мечі. Полотно, олія, 2012

Може тільки упита цим хмелем В Чорториї якійсь вночі, Ти новим згвалтована Хмелем, Завагітнієш на мечі. Євген Маланюк

УК. 73

Ігор ГРАБОВИЧ

Утопії по-селянськи Українське кіно завше оперувало образами села і міста. Йдеться і про Київську школу поетичного кіно, з якою, власне, ми й ототожнюємо питомо український кінематограф, і про корпус цілком соцреалістичних фільмів, які входили до імперської культури і творилися в Україні дуже часто заїжджими гастролерами

ідтак ми маємо два образи українського села; один із них, довженківський, став утіленням українського космосу і його важко цілком приписати до якихось соціологічних категорій, бо у ньому йдеться радше про певний уклад, традиційний спосіб життя, ніж про метод хазяйнування чи проведення вільного часу. Натомість з картини Івана Пир’єва «Багата наречена» (1937), на кіноекрани з піснями і танцями вистрибнули щасливі пейзанці, у яких царював буцімто модерний на той час спосіб господарювання, що позитивно впливав і на урожайність зернових, і на перебіг любовних стосунків у селі. Ці дві лінії продовжилися і в наступні десятиліття, аж до стрічки Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь» (1981) у якому поетична школа сплавилася із соцреалізмом у своєрідній амальгамі брежнєвського раю на землі, вбраному в шати буковинської автентики. У часовому проміжку між «Землею» та фільмом Миколайчука поетичне кіно розродилося низкою шедеврів, і у цих фільмах переважала трагедійна тональність, адже кожен із них розповідав про загибель українського космосу, який руйнувався під впливом різного штибу соціальних катаклізмів. Натомість соцреалістичні історії — від «колгоспної порнографії» «Щедрого літа» (1950) Бориса Барнета — до сміливих жанрових експериментів Самвела Гаспарова на Одеській кіностудії (стрічка1979 року «Забудьте слово «смерть») робило буття українського села хоч і фантомним, зате по-своєму привабливим. Для цього українські соцреалісти активно використовували естетику популярних радянських жанрів, зокрема, народного мюзиклу, як у «Весіллі в Малинівці» (1967), а також закони вестерна у його новочасній ревізіоністській версії, оспівуючи класову боротьбу за допомогою невибагливих мелодій наганів та кулеметів Льюїса. У даному випадку істина була десь посередині, себто вона була тієї самою теплою та пізньою осінню, яку прагнули ігнорувати в Україні мрійливі націонал-патріоти. Реальне українське село не мало нічого спільного ні з

Кадр із фільму «Така пізня, така тепла осінь». Реж. Іван Миколайчук

Кадр із фільму «Щедре літо». Реж. Борис Барнет

Кадр із фільму «Забудьте слово смерть». Реж. Самвел Гаспаров

витворами поетичної школи, яка вела мову про щось своє, давнє та архаїчне, ні з соцреалістичними зомбі-фантазіями. Мішанка старого та нового привела сьогодні до закономірних мутацій, які здатні передати тільки фільми жахів. Молоді режисери вдалися до якоїсь дивовижної технології гальванізації давно померлого, відтак «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова стали «Тінями незабутих предків» Любомира Левицького. А «Синевир» братів Альошечкіних взагалі зумів сплавити імперську естетику гайдаївської «Кавказької полонянки» з псевдонародними переказами, аби отримати ще одну пригоду Шурика, який вирушає збирати фольклор до Карпат і стрічає там міфічного песиголовця.

Кадр із фільму «Синевир». Реж. брати Альошечкіни

Кадр із фільму «Киянка». Реж. Тимофій Левчук

Кадр із фільму «Креденс». Реж. Валентин Васянович

Протилежні полюси Києва та Львова Українське ж місто в українському кіно також має дві версії — київську та львівську, які у вітчизняній кіносвідомості втілюють протилежні полюси. Київ позначає сонячний, столичний статус, який має універсальне значення для всієї країни, адже тут зосереджена легітимна влада. Точкою відліку цього процесу можна вважати «Киянку» (1958) Тимофія Левчука, яка була створена до сорокаріччя жовтневої революції. Історія тут починається від народження 7 листопада 1917 року дівчинки на ймення Оксана, батько якої Іван Очеретько у момент її появи на світ штурмує Зимовий палац у Петербурзі, де і гине від кулі українського буржуазного націоналіста Леоніда Дорошенка. Далі Оксана зростає разом із революцією, а згодом і радянською Україною. Після школи дівчина приходить на завод, покращує ефективність власної праці, виходить заміж, народжує сина і згодом воює з німцями у комуністичному підпіллі. Це правильна, хороша Україна. Львів, як тіньова, темна половина України з’являється в той самий час у фільмі «Іванна» (1959) Віктора Івченка і одразу стає хрестоматійним, показовим зразком, який на роки вперед визначає кінообраз цього галицького міста. Характерно, що тут також головною героїнею була дівчина, донька греко-католицього архірея Іванна, яку одурять підступні уніати, вишколені єзуїтами. І Львів виглядає чужим, іноземним, європейським на противагу Києву. Два нових українських фільми по-своєму продовжили і багато в чому завершили цей процес. «Креденс» (2014) Валентина Васяновича демонструє Львів у двох вимірах, показує тяглість давніх процесів та їхній вплив на сьогодення. Львів тут впізнаний, проте це аж ніяк не вороже Києву, хоча і доволі незатишне місто. Тут братамприймакам доводиться миритися з навіженими нащадками «визволителів», які все ще порядкують у місті. Тобто дотепер Львів у кіно — все місто антагонізму, прихованих конфліктів, які

тягнуться від епохи радикального зламу українського буття середини двадцятого століття. «Зелена кофта» (2014) Володимира Тихого веде мову про теперішній Київ, який не схожий на інші свої портрети. Ніяких пам’яток, ніяких знакових місць, тільки депресивний спальний район із невиразними персонажами. Головна героїня цієї історії чимось нагадує Левчукову Оксану, проте у неї немає того історичного алібі, яке було у неї. Народжена в новій Україні, героїня цього соціального трилеру опиняється в позаісторичному проміжку, тому їй доводиться діяти на свій страх і ризик. Столиця порожня, влада лежить під ногами, історія чекає своїх гравців.

Кадр із фільму «Зелена кофта». Реж. Володимир Тихий

Євромайдан, нова топоніміка та нове кіно Від 1991 року в українському кіно почався повільний, проте неухильний занепад усієї радянської образної системи з її чіткими ідеологічними маркерами. Проявилися регіональні відмінності, географія набула інтимності, крізь топоніми проступала кров та сльози. Це відчувалося і в ігровому, і в документальному кіно. 1997 року Михайло Ільєнко фільмує «Сьомий маршрут», де розповідає історію поета, який веде гостей власним, неофіційним Києвом. Телевізійне кіно остаточно доламує старі міфи. Україна у ньому бачиться територією небезпечної географії. Села та міста занепадають, карта починає перекроюватися новими власниками країни на свій розсуд. Починається епоха невидимого, коли цілі території щезають за високими парканами. Видозмінюються звичні населені пункти: руйнуються парки та дворові території, селяни позбавляються доступу до лісів та водойм. Своєрідним підсумком цього періоду стане альманах «Відкритий доступ» (2013), створений групою українських документалістів з ініціативи громадської організації «Центр UA». Фільм є розповіддю про кількох зацікавлених українських громадян, які прагнуть дізнатися більше про прийняття рішень у власній країні. Творці фільму разом зі своїми героями спробували зробити невидиме видимим не тільки у юридичному, але й у фізичному сенсі. Показовим є кадр з фільму, де журналісти намагаються заглянути у шпарину воріт, за якими сховалося Межигір’я Януковича. Із початком Євромайдану процеси прискорилися. Знову у центрі історії опиняються Київ та Львів. Важливим процесом стане перекроювання топоніміки самих міст. Барикади на Грушевського та Інститутській, масові вбивства протестувальників створили нові місця пам’яті. Саме там сьогодні формується легітимність нової влади та нової України.

Кадр із фільму «Сьомий маршрут». Реж. Михайло Ільєнко

Кадр із фільму «Відкритий доступ». Центр UA

Українське кіно намагається встигнути за цим процесом, проте робити це йому буде все важче і важче. Реальність надто стрімко трансформується, і видовище не встигає за ним. Сьогодні найадекватнішим способом передати життя міста стали прямі трансляції з місця подій. Шпарина між реальністю та видовищем мінімальна. За якусь мить вони обоє можуть стати невпізнанними. УК.

Ярослав ПРИСТАШ головний редактор тижневика «Наше слово» (м. Варшава) спеціально для «Української культури»

Українська меншина в Польщі — не діаспора

Вербиця — з’їзд колишніх мешканців та їхніх нащадків у селі Вербиця

асто громадяни України, які опинилися в Польщі, запитують мене, коли я приїхав з України або звідки саме. Українська меншина в Польщі не є діаспорою. Вона живе в країні, у якій мешкали їхні предки на своїй етнічній території — тобто вони нізвідки не емігрували. Історія українців у сучасній Польщі сягає ІІ Світової війни, коли 1944 року, після встановлення кордонів між Польщею та радянською Україною, підписано договір про добровільний обмін населенням. Депортації українців з української етнічної території, що опинилася по той бік кордону, тривала до 1946 р. і була далеко не добровільною. Палали українські села. В Україну виїхало майже 500 тис. українців. Роком пізніше польська влада вирішила остаточно закрити українське питання. Жменьку українського населення, яке не виїхало на схід, примусово виселили 1947 року на німецькі землі, які Польща отримала як компенсацію за воєнні втрати. Цю операцію влада найменувала акцією «Вісла». Таким способом 150 тис. українців депортовано в колишню Східну Прусію під кордон із Калінін-

градською областю, у Нижню Сілезію (південнозахідна Польща), Помор’я (північно-західна Польща) та західну Польщу. І так українці живуть вже 67 років на чужині. На рідні землі повернулося відносно небагато. Досі українці живуть із клеймом «бандерівців», «різунів», «націоналістів». Оцінюється, що українська меншина нараховує до 100 тис., за даними перепису населення 2011 року, своє українське походження визнало тільки 51 тис. людей. Це — результат негативної пропаганди проти українців за часів Народної Польщі. Характерним для «польських» українців є велике розпорошення у провінційній Польщі — у селах, містечках проживає старше покоління. Молоді щораз менше. Вона їде в міста. Сьогодні головними центрами життя української меншини, яка має польське громадянство, є містечка Вармії та Мазур (колишня Східна Прусія) та великі міста: Варшава, Ґданськ, Ольштин, Краків, Вроцлав, Щецнин. У Перемишлі проживають ті, які вирішили повернутися. На хвилі політичної відлиги та культурного оживлення 1956 року комуністична влада 77

ХХ Фестиваль української культури Кошалін 2011, виступає гурт «Ранок» із Більська-Підляського

Польщі дозволила заснувати українську організацію Українське суспільно-культурне товариство та друкований орган — газету «Наше слово». На цій ейфорійній хвилі почалося культурне відродження в межах, дозволених владою. Попри сильний громадський рух за те, щоб повернутися на рідні землі — Південне Підляшшя, Холмщину, Надсяння, Бойківщину та Лемківщину, влада стримувала цей процес, у результаті чого повернулося на батьківщину приблизно 10-15 % українців. Культурне й національне відродження офіційні органи намагалися звести до етнографізму, проте українська громада зуміла витворити різноманітні прояви культури: театр, літературу, естрадну, хорову музику тощо. Серед шедеврів української культури громада Польщі може похвалитися такими прикладами, як: чоловічий хор «Журавлі»; лауреат Шевченківської премії (2007), поет родом із Кобринщини Остап Лапський (1926-2012), лемківський різьбар Григорій Пецух (1923-2008), лемківський художник-примітивіст Єпіфаній Дровняк (Никифор) (1895-1968), пейзажист Василь Альбічук (1909-1995) та інші. Цікаво, що перший український панковий гурт засновано саме в Польщі в середині 80-х рр., його назва «Оселедець». Дуже популярним у Польщі є переможець першого телеконкурсу «Must be the music — Тільки музика» українськопольський гурт «Еней» та українсько-польський

«Лемон» (переможець третього видання «Must be the music — Тільки музика»). Головною проблемою української меншини в Польщі протягом років було питання повернення та національної асиміляції. Повернення не відбулося, а асиміляція йде надалі. Щоб сповільнити чи запобігти полонізації, завдяки наполегливості громадських діячів удалося за-

Учні Компексу шкіл з українською мовою навчання № 4 ім. Б. І. Антонича в Леґніци у рамках організованої Польською поштою акції безплатного надсилання посилок «Для України» передали учням із Хмельницька наплічник зі шкільним приладдям

снувати школи, де діти вчилися рідної української мови й культури. Крім регулярної системи шкільництва, українські діти вчаться в так званих пунктах навчання української мови, а також суботньо-недільних школах. Таких осередків у Польщі є понад 100, початкових українських шкіл, вписаних у систему державної освіти — 3 (Перемишль, Бартошице, Бялий Бур), гімназій — 4 (Перемишль, Леґниця, Бялий Бур, Ґурово-Ілавецьке), ліцеїв — 4 (там, де й гімназії). Після 1989 року, коли Польща стала демократичною державою, на базі УСКТ 1990 року засновано нову організацію — Об’єднання українців у Польщі (ОУП). Тепер серед української громади є кілька структур. Крім ОУП діють: Об’єднання лемків, Українське товариство, Союз українців Підляшшя, Українське історичне товариство, Українське вчительське товариство. Українська громада мала також своїх представників у польському парламенті. Депутатами були проф. Володимир Мокрий, Мирослав Чех і чинним депутатом є Мирон Сич. Чим живе українська меншина? Щороку організовує ряд культурних заходів: «Лемківська ватра», Шевченківські вечори, дитячі фестивалі в Кошаліні та Ельблонґу, регіональні огляди, дні духовної музики. Найбільшою подією є Фестиваль української культури, який відбувається що два-три роки. Кожного року українці в Польщі відзначають роковини виселення акцією «Вісла», вшановують жертв Голодомору.

Майстер-клас писанкарства на 42 Всепольському конкурсі ім. Михайла Ковальського в ҐожовіВелькопольському, який організує лемківська громада

Важливими культурно-духовими центрами життя є церкви — греко-католицькі й православні. У розпорядженні ОУП є кілька будинків, у яких організується культурно-освітнє життя. Найціннішим є Народний дім у Перемишлі, побудований за українські гроші 1904 року. Цей будинок — символ української присутності на рідних землях. Українська громада втратила його 1958 року, а отримала назад нещодавно — у 2011-му, коли відкупила за 1% вартості. Театральний зал вписаний у реєстр пам’яток. Уся діяльність меншин у Польщі фінансується частково державою, згідно з законом про національні меншини, етнічні групи та регіональну мову. А тепер коротко, власне, про діаспору. Громадяни України до Польщі почали прибувати у кінці 90-х рр. ХХ ст. Збільшилася хвиля українців, що їхали на заробітки, в новому столітті. Під час Помаранчевої революції видно було передовсім заробітчан. Тепер дуже активними є студентська молодь, інтелігенція. Вони гуртуються у власні організації — «Наш вибір» (Варшава), «Нова генерація» (Вроцлав), «ЦУКОР» (Варшава), «Перехрестя — Zatoka Gdańska» (Ґданськ), Фундація «Тернопільська» тощо. У Польщі навчається понад 6 тис. молодих громадян України. Частина з них вписується в структури української меншини, частина співпрацює з українцями, котрі є польськими громадянами. УК. 79

Ігор Гирич. Київ XIX–XXI ст. Путівник

е не зовсім звичний путівник. У ньому автор розповідає не лише про споруди Києва, але й про людей, які в ньому жили, творили, бували. Місто змінюється. На жаль, не завжди у кращий бік. Зникають один за одним будинки, в яких колись вирувало життя небуденних людей. Путівник дає можливість зазирнути в минулий час, побачити тих людей, якими по праву можуть пишатися нащадки. Автор путівника поведе вас Старим містом, Подолом, Хрещатиком, Липками і Печерськом. Ви побачите найголовніші об’єкти екскурсійної мандрівки та дізнаєтесь про людей, які тут колись мешкали, їхній внесок в історію міста і нашої країни. Будівля — не лише камінь, мистецьки складений

Д И В Е НОВ

архітекторами і будівельниками. Це передусім осередки, де творили літератори, художники, вчені, де жили і збиралися громадські і культурні діячі, які залишили свій слід в історії. Місто вже за самою своєю природою, як правило, поліетнічне і мультикультурне утворення. Багатокультурним був і Кив. Спочатку давньоруським, згодом староукраїнським — магдебурзьким, потім переважно польським, нарешті російськокультурним. У Києві мешкали й представники інших етносів: євреї і німці. Та українська стихія завжди накладала на місто свій незнищенний відбиток. У поданій візії міста над Дніпром представлене саме українське обличчя поліса.

! Я Н АН

«Путівник. Київ XIX–XXI ст.» створений для самостійного ознайомлення з пам’ятками міста. Розповідь структурована за маршрутами екскурсій. Історична територія Києва поділена на сім маршрутів. Чотири — у Старому місті, три — на Подолі, Липках і Печерську. Ця книжка стане у пригоді всім тим, хто захоче більше дізнатися про українське і відомих українців в Києві в ХІХ– ХХІ століттях. Книжку можна придбати у видавництві вул. Васильківська, 1 (поряд з М «Голосіївська») Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (050) 310-56-63 УК.