13 Degrees Of Kyiv by Володимир Криницький

Володимир Криницький

13° КИЄВА

Моїй О.

УДК 821.161.2-1 ББК 84(4УКР)6

Володимир Криницький 13° Києва: Поезії. – К. : ВМБ, 2015. – 32 с.

ISBN 9781311007582

13° КИЄВА Різнобарвною стрічкою сунуть машини, зупиняючись біля кожного перехрестя. Індустріальні пейзажі недописаними картинами чекають на свого художника з мольбертом. Хаотично змінюються образи за вікном. Пошарпаний автобус смикається і виє, втомлено долає розбитої дороги полотно. Вдивляйся через скло – там, надворі, зараз Київ. Ще десять хвилин у тисняві вагону метра, і механічної людини речитатив оголосить: – «Наступна станція – "Героїв Дніпра"». Там на мене чекаєш Ти...

ARENA SAPIENS Ми – піщинки у річці часу. Кожна має власну траєкторію, свою територію, практику і теорію виживання у біомасі. І лиш наші друзі безногі, котрі раніше були найкращими друзями піщинок, допомагають подолати напади ангелофобії, апейрофобії, логофобії та інших захоплень, котрими так пишаються представники виду Arena sapiens...

*** А може він і хотів писати світлі вірші... Але кому то цікаво? Люди люблять драми.

*** Є люди, які вміють читати книжки з папером і ручкою, щоб встигнути записати те важливе, що прочитали. А я так не вмію. Треба принаймні брати з собою голову…

*** Мовчав до неї Самотнім криком, Беззвучним криком. Розпачливо. Прикро... Запалив себе свічкою, Щоб видно здалеку. (Чи не чадить? Треба зрізати ґніт). Монохромні Силуети й тіні У нічному мерехтінні Бентежать сонні Злякані очі Загубленого у терні Маленького зернятка Великого світу...

МІТ Чорний птах Матарішван Прилітав до мене, Коли я спав. Клював мою печінку, Клював мої очі. Опівночі. Щоночі. Я казав чорному птахові, що я не той, кого він має клювати; що це не та печінка; не ті очі. Це взагалі не та скеля, і навіть не Кавказ. Чорний птах Матарішван не слухав мене...

ЗА ЛЮБОВ Спалене дерево Ще зовсім недавно Тягнулося віттям До синього неба. Для неба зробило б Усе, що завгодно. Про небо і мріяло, Й листям шуміло. Неба подяка Була своєрідна – Блискавка.

*** а може справжнє кохання не потребує віршів а все, від чого болить серце і пишуться вірші – лише невротична залежність?

12 Цьогоріч Я не потребую Привітань І побажань: Маю все, чого раніше Мені бракувало. Я маю кохання, Дружбу, повагу, Віру в себе, у неї, І в нашу любов. Тож цього року Поздоровлень Я не приймаю.

*** Увійти в образ. Увійти у розум. Увійти в плоть і в кров. Увійти в якийсь дім. Увійти в чиєсь життя. Увійти гвіздком у голову, в побут, в права, в історію, теорію і практику... Усе це не варте одного «Увійди».

ЗА МОТИВАМИ SØREN KIERKEGAARD Де, де вона? Чи ж я осліп? Чи ж око внутрішнє душі моєї силу стратило свою? Я її бачив! Її світлий образ палахкотнув, як метеор, переді мною, й зник. У пристрасній напрузі душі моєї сили всі зімкнулись, та дивний образ цей вернути не змогли... Якщо колись зустріну я її мій погляд її знайде серед тисяч чужих людей! Але вона розтанула в пітьмі... і своїм зором я намарно прагну за нею вгнатися...

3008 Три тисячі вісім. Людина з лопатою снігу. І сміття з-під снігу, сумлінно затоптане в кригу. Дороги шматок, що тягнеться просто в нікуди. І люди якісь. Чи може то геть і не люди, а дикі собаки. Не біми, не вуха, й не дінго – собаки, і все. І світ крізь вікно, як крізь лінзу...

*** Кіт у моїй душі часто сидить на одному місці. Чи він геть зледащів, чи чекає на слушну мить, аби зібрати валізи, й чкурнути ген позаочі, бо вже подумав, що тут робити нічого. Чи може, мізки його втомилися, сторінки перегортаючи моїх щоденників, у яких записів безглуздих у сотні разів більше, ніж тих, де є хоч якийсь сенс. Утім, думаю, з моїм котом не все так трагічно, як декому здається. Він справді може собі дозволити відпустку. У мене є Вона.

СУМ Тебе не було поряд щойно дві години. Навколо темно. Очі нічого не бачать. Руки не слухаються. Ти потрібна мені. Щоб бачити, чути, дихати, жити. Ти потрібна мені.

НЕВІРШ Декому поезія потрібна, щоб вимивати з душі прозу повсякдення. А мені що робити, якщо моє повсякдення і є поезія – таке воно неймовірне і дивовижне?..

*** Дахами, дворами, Шляхами, човнами Гуляє-мандрує-швидкує За нами. Смеркає, світає, Палає, згасає – Шляхами, дахами Стрічає, стрічає... То світле, то темне, То біле, то чорне, – То радість, то смуток Сміється і стогне, І стогне, і рветься Від серця до серця До серця до серця Зірветься зірветься

22-ге На краю літа Сонце розлите. На краю сонця – Море в долоньці. На краю моря – Небо прозоре. На краю неба – Стежка до тебе. На краю стежки – ти. Але як тебе там знайти?..

НА НАБЕРЕЖНІЙ Не чую шуму хвиль морських – на набережній децибелами московської попси двигтить нічний клуб. Не чую шелестіння листя осіннього – ліс натомість кричить бензопилками. Не чую чайок – вони не в змозі перекричати гудіння літаків. Не чую тебе – твої слова глушать двигуни й сусідський телевізор. 20

Homo – найжорстокіша тварина, здатна знищити все. Тож чи є в її існуванні сенс? Коли не лишиться нікого, крім моря, лісу, чайки й тебе – буде спокій і тиша.

ВНОЧІ НА БЕРЕЗІ МОРЯ (За Волтом Вітменом) У темряві на березі морському Стоїть мале дівча із батьком поруч І дивиться на море й небо темне. Там угорі зібралось хмаровиння, Згромадилося в чорну темну масу І небо закриває нижче й нижче, Спускається аж ген до небокраю. І лиш на сході, там де світла смужка Залишилась від неба вище моря, Величний і спокійний бог Юпітер Свою зорю спроквола підіймає, А трохи вище – сиплються Стожари, Мов ніжні сестри Місяця і Сонця. У темряві на березі морському Стоїть мале дівча із батьком поруч. На море дивиться, на небо і на хмари, І тихо плаче.

РЕПЕТИЦІЯ ОСЕНІ (НАД МОРЕМ) Небо зчорніле над віттям оголеним Переспівало серпневі мотиви. Вітряно, сумно і холодно, холодно... Берег чекає погожої днини. Осінь приходу свого репетицію Відбарабанила і віддощила. Золото скоро вже стане корицею. Море шматує останні вітрила, Ті, що не встигли згорнути на щоглах Перед поспішним від’їздом додому. Шмаття вітрил відлітає за обрій, Обрій вдягається у невідомість, Пагони переростають у щогли, Листя – в вітрила і знов у шматки. Небо зчорніле над віттям оголеним Кидає в землю холодні струмки.

*** Де-не-де перейде-перебреде самотня дрімотна хвиля. Чайки квилять, хвалять безсилля, на чорно-білих крилах привільно мріють кволі безвільні милі морські. Ганяють міль, намагаються піймати, наздогнати не вдається, пнеться від вітру повітря заховатися за палицю, яка переростає у щоглу та вдягається у червонясті вітрила. Від рила падає тінь ген вдалечінь. 24

З-під течії вибиваються страхи нічні, готичні, негучні, але довготривале наближення відчуття катастрофи прискорює зміну положення і скорочує строфи (тут варто згадати Еріха Фромма, який казав: ...

*** Колони-дерева до самого неба руки гілок підняли. Небо тримають – усяке ж буває... Пахне легенько полин. Море шепоче, хвильки охоче вірші читають тобі. Вітер солоний плеще в долоні в кронах дерев голубих.

*** Самотня дівчина на березі моря в руках тримає хвору пташку. Самотня дівчина на березі моря справляє тризну померлих мрій. Вона носить жалобу за чужими людьми, сотнями тисяч чужих людей болить її душа, яка справляє тризну марних сподівань із хворою пташкою в руках. Сонце зайшло позавчора.

*** Пролог чи епілог? На межі нас двох зустрічається твоє та моє. Наша загадка заграє з тобою, зі мною вітається, немовби грається гра єть ся

СНІГОСОН Наснилось раптом, що сипле сніг, густий, лапатий, важкий-важкий. Сніг білий, наче той білий кіт, що, бідолашний, ліпив пиріг. А небо – чорне, як чорний хліб. А хмари тиснуть, неначе гніт. Отак і снилося всеньку ніч, що сніг спадає, лапатий сніг...

*** Місяць усівся на берег затоки, Тіні розклав навсібіч в очерети, Висвітив плесом доріжку яскраву, Глянув на себе у воду, сміється –

*** Хочу вечора півтемряви серіалу тепла твого тіла запаху твого волосся твого подиху на моїй щоці твоєї ніжної шкіри під моїми губами дотиків поцілунків сп’яніння від тебе – відчуття-одного-цілого – вибуху поцілунків дотиків твоєї ніжної шкіри під моїми губами твого подиху на моїй щоці запаху твого волосся тепла твого тіла тебе на моєму плечі

Обкладинка: Володимир Криницький Шрифт: Arsenal

Publish at