Володимир Великий: український чи російський? by Володимир Криницький

В. КРИНИЦЬКИЙ

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ: український чи російський?

КИЇВ - 2015

ББК 63.1(4Укр) УДК 930.2(477)“20” К82

Криницький В. Володимир Великий: український чи російський? / Володимир Криницький. – К. : ВМБ, 2015. – 90 с. Останнім часом ми все частіше чуємо про належність спадщини Київської Русі сусідній державі, про сакральне значення Хнрсонесу, де Володимир «Росію охрестив», про плани побудувати в Москві пам'ятник князеві Володимиру Святославовичу, щоб закріпити його за «правильною» столицею. А чи ж має Москва який стосунок до Володимира І - тих правителів не цікавить. Ми ж спробуємо розібратися на прикладах конкретних історичних праць. Приєднуйтеся.

ISBN 9781310613081 2

Вступ На сучасному етапі розвитку історичної науки стосовно певних тем та проблем нашої історії спостерігається ситуація, коли наявні писемні джерела практично вичерпали свої інформативні можливості, а поява нових джерел є справою малоймовірною1. Саме в такому стані зараз перебуває вивчення історії Київської Русі, що зумовлює потребу звернутись до питань історіографічних. Вивчення надбань попередніх поколінь істориків може дати значний обсяг цікавого матеріалу з огляду на те, що кожне покоління науковців має свої пріоритети у опрацюванні тієї чи іншої тематики, свою методику та методологію. Тому історіографічні дослідження наразі є надзвичайно важливими з огляду на можливість оцінити як минуле історичної науки, так і спробувати визначити шляхи її подальшого розвитку. Стосовно конкретно-історичної проблематики така робота допомагає оцінити результати попередніх напрацювань, сформулювати перспективи та завдання наступних досліджень. На нашу думку, особливо актуальними наразі є розвідки з історіографії останнього часу, яка ще слабко вивчена та опрацьована у науковій літературі. Це зумовлено тим, що кожна наукова концепція чи теорія, як і друковані праці, в яких вони викладені, спершу мають стати надбанням широких кіл наукової громадськості, пройти певну перевірку часом та здобути визнання. Лише після цих етапів концепція (теорія) починає своє повноцінне наукове життя – стає об’єктом наслідування, доповнення та подальшої розробки, або навпаки спростування. Послаблені наукові зв’язки між Росією та Україною, незначний обмін друкованою продукцією, обмежені наклади (у більшості 3

випадків) опублікованих праць теж не сприяють ознайомленню істориків двох країн з досягненнями колег. Певною мірою російські науковці намагаються ігнорувати праці українських дослідників (особисто для автора – без вагомих на те причин, оскільки рівень досліджень історії Київської Русі в Україні не нижчий за відповідний рівень у Росії), що відзначають вітчизняні історики2, помічено це й у ході нашої роботи. Історіографія кінця ХХ ст. (1991-2000 рр.) в Україні та Російській Федерації характеризується значною динамічністю та великою кількістю змін. На тлі докорінного перелому в соціально-економічному та політичному житті суспільства, та й самого виходу на світову арену замість відносно єдиної радянської спільноти українського та російського народів, історична наука та історики не могли залишатись бездіяльними. Змінилась структура науки історії, виникли нові наукові установи та організації, з’явилась можливість досліджувати заборонені раніше теми. Історики почали користуватися все більшою свободою діяльності, переймати найкращі (і найгірші) зразки закордонного історіописання. Проте, на нашу думку, історична наука не стала вільнішою від ідеологічних переконань історика, хоча на зміну одній ідеології (ідеології-методології) прийшла їх багатоманітність. Таким чином, історична наука в обох країнах перебуває у стані, що багатьма дослідниками визначається як період зміни парадигм. Так характеризує сучасну історичну науку один з визначних українських фахівців у галузі історіографії професор Л. Таран, вказуючи, що це є станом кризи3. Схожі думки висловив Я. Грицак, оцінюючи українську історіографію 1991-2001 років, хіба що акцентуючи не на кризовому стані, а на змінах, які стались у пострадянське десятиліття4. У подібній ситуації посилюється соціальний та політичний вплив на розвиток історичної науки, і тиск суспільних 4

чинників є досить значним, хоча, здавалось би, після тоталітарної епохи це вже неможливо. Однак, вивчаючи праці істориків останнього десятиліття ХХ ст., як нам здається, можна побачити весь плюралізм думок, ідей та поглядів, що існують у науковому співтоваристві та суспільстві (як в Україні, так і в Росії). Мета цієї роботи – порівняння поглядів українських та російських істориків на постать Володимира Великого, його державну діяльність та особисті якості. Виходячи з цього, завдання роботи такі: - визначити переважні на даному етапі в дослідженнях українських та російських істориків аспекти діяльності князя; - встановити, які особисті риси Володимира досліджені більше, які менше; - з’ясувати теоретико-методологічні підстави роботи істориків над студіями з історії Русі доби Володимира Великого; - порівняти погляди російських та українських науковців на постать князя; - охарактеризувати можливий вплив позанаукових чинників на результати досліджень істориків. На початку роботи ми висуваємо гіпотезу, згідно з якою суспільні, економічні та політичні перетворення в Україні та Російській Федерації значною мірою вплинули на створення істориками їхніх історичних дискурсів, вагома частина яких на сучасному етапі покликана обґрунтувати як існування цих держав, так і певні амбіції та претензії державних утворень в цілому та окремих політичних сил зокрема. Так, російські історики значною мірою продовжили творення наукових та напівнаукових концепцій, що стосуються походження східнослов’янських народів, проблеми історичної спадщини Київської Русі, співвідношення європейського та євразійського напрямів у політичній та 5

культурній орієнтації Русі, Росії та Східної Європи. Подібні теорії мали місце в імперські часи, дещо видозмінились у радянській історіографії, розвиваються на сучасному етапі. Значна частина російських істориків повернулась до схем історіописання на зразок теорій М. Погодіна, або навіть його попередників – В. Татіщева, М. Карамзіна. Українські історики переважною мірою повернулись до концепції М. Грушевського, перейнявши не лише ідею історичного розвитку українського народу, а й відповідні способи та методи історичних досліджень5. На кінець ХІХ – початок ХХ століття методологія М. Грушевського була не просто актуальною, а й рухалась синхронно з розвитком історичної науки у Європі. Але з плином часу ці зразки виявились законсервованими, а пізніше навіть небезпечними для окремого історика, тому їх подальшого розвитку не відбулось. Світова історична наука не стояла на місці, радянська ж історіографія розвивалася в одному напрямі – розробки марксистської (у сталінському варіанті) методології. Пострадянське сприйняття концепції Грушевського на тлі затяжного безальтернативного шляху радянської науки наразі означає відсутність руху вперед для української історіографії. Лише кілька останніх років можна зауважити прагнення і спроби наслідувати найвагоміші досягнення світової науки, які показують приклади висвітлення історичного процесу абстраговано від поточної кон’юнктури. Західні дослідники мають і на даному етапі більшу свободу дій, ніж пострадянські. Також вони звикли до більшої самостійності у виборі тематики, методології дослідження, тощо. Згідно ж із нашою гіпотезою, пострадянська історична наука в особі її представників – істориків – набагато більше залежна від політичної, а особливо – економічної ситуації у державі, що знаходить відбиток у наукових працях. В результаті перевірки нашої гіпотези маємо отримати та обґрунтувати історіографічну теорію, що є спробою пояснити конкретні процеси 6

конструювання історичного знання в конкретних соціальних, інтелектуальних та культурних умовах6. Об’єктом цього дослідження виступають історичні знання (тут – про Володимира Великого), представлені у монографіях, статтях, доповідях і лекціях українських та російських істориків, а також процес їх створення і поширення. Особливо цікавим є питання, наскільки проникнення в пострадянську історіографію західної методології (радше – методологій) відобразилось на рівні дослідження постаті Володимира Великого. Чи спробував хтось із науковців створити психологічний портрет князя, оцінити мотивації його діяльності тощо? Предмет дослідження – постать київського князя Володимира Великого, його діяльність та особисті риси. Хронологічні межі дослідження: у цій роботі аналізуються історіографічні джерела (праці українських та російських істориків), що побачили світ в останнє десятиліття ХХ ст. (19912000 рр.). Саме в цей період, на нашу думку, найяскравіше відбились у науковій літературі розбіжності у поглядах істориків України та Росії. У роботі здійснено також значний відступ від хронологічних рамок дослідження, оскільки ми прагнули показати передумови сучасного стану історичної науки в Україні та Росії, для чого навели короткі аналітичні характеристики здобутків попередніх поколінь істориків. Територіальні межі: історіографічні джерела, взяті за об’єкт аналізу, створені істориками, які живуть і працюють відповідно в Україні та Російській Федерації та опубліковані на території однієї чи іншої держави. При цьому слід зробити окремі зауваження: - деякі праці українських істориків опубліковані в Росії, а російських – в Україні7; - підібрані для аналізу праці українських істориків більш 7

повно представляють регіони країни, ніж російська наукова література представляє суб’єкти РФ. Також у кількісному відношенні праці українські значно переважають російські публікації. Така ситуація зумовлена тим, що значна частина літератури не потрапляє до України. За таких обставин ми вимушені користуватись тим обсягом інформації, який наразі є доступним. Однак зазначимо, що основний масив доступної наукової літератури з нашої теми нам вдалося дослідити. Для використання у нашій роботі ми обрали обмежену кількість історичних джерел для певного порівняння наведених в історіографічному джерельному сегменті відомостей з інформацією давніх пам’яток. Зроблено це свідомо, оскільки проблемно-історіографічне дослідження (згідно із зауваженням Л. Зашкільняка8) насправді таїть у собі деяку небезпеку перетворення на аналіз конкретно-історичних проблем через призму відповідної наукової літератури, чого ми намагаємось уникнути. Тому історичні джерела не є визначальними для нашого дослідження, що зумовлює обмеженість їх використання. З певного попереднього досвіду роботи з українською та російською науково-історичною літературою з питань історії Київської Русі знаємо, що радянські та пострадянські історики не дуже полюбляють залучати до своїх досліджень іноземні джерела. Як нам здається, зумовлено це декількома причинами, серед яких слабке знання іноземних мов, традиційна радянська недовіра до всього «не нашого» (разом з побоюванням звинувачень у космополітизмі), певною мірою небажання аналізувати ментальні відмінності іноземних авторів для зрозуміння їхніх текстів. На нашу думку, такої ширини залучення іншомовних джерел, якої досяг у своїх дослідженнях М. Грушевський, не вдалося досягти нікому з його сучасників та істориків пізніших поколінь. 8

Особливо ж сучасна ситуація в історичній науці не сприяє високому рівню джерелознавчої роботи, через що у значній кількості наукових праць використовується обмежена джерельна база, здебільшого та, що з усіх боків вивчена і загальновизнана в науковому світі. Це зумовлено ще й тією атмосферою, яка склалася серед науковців, коли різні групи дослідників ніяк не можуть знайти спільну мову. Дуже часто нові праці стають об’єктом нищівної критики з будь-якого найменшого приводу, і дослідники намагаються убезпечити себе таким чином. Наслідком цього є вперте тупцювання історичної науки у питаннях давньоруської історії на місці, повторювання з дослідження у дослідження не лише тих самих фактів, а навіть і формулювань, хоча залучення незвичних джерел, окрім помилок, могло б дати й позитивні результати. Однак цього не відбувається, значною мірою через тиск наукового оточення на окремого вченого. Треба погодитись з думкою В. Підгаєцького, що «наукові рецензії» наразі більше шкодять розвитку науки, ніж приносять користь, оскільки сіють ворожнечу серед наукової спільноти9. Саме з огляду на викладені вище міркування ми вирішили обмежити коло залучених історичних джерел, використавши лише ті, що найчастіше наводяться у списках літератури у розглянутих нами працях. Головним джерелом для вивчення історії Київської Русі є давньоруський літопис, відомий під назвою «Повість минулих літ» у різних його редакціях. Складність його використання полягає у тому, що первісного варіанту літопису не збереглося, дослідники мають змогу вивчати лише значно пізніші за часом створення списки та компіляції. Наявність багатьох редакцій ставить під сумнів джерельну вартість літописних зводів. Але через відсутність більш достовірного джерела доводиться користуватись тим, що є. Існує також група дослідників, які практично не ставлять під сумнів відомості літопису, хоча їх недосконалість була 9

остаточно доведена ще у кінці ХІХ ст. Крім багатьох недоречностей та суперечливих свідчень, у літописі наявні значні лакуни, тому не всі періоди рівномірно висвітлені у тексті. Таким чином, використання літопису вимагає залучення й інших джерел, що історики не завжди роблять. Іншу групу джерел, що найчастіше залучаються до досліджень з історії Русі, складають документи церковного походження. До них відносяться «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Пам'ять і похвала» Іакова Мніха, «Житіє святого рівноапостольного князя Володимира», «Устав князя Володимира», «Тропар благовірному князю Володимиру». Ці документи мають досить давнє походження і значним чином можуть доповнити відомості літописів, хоча ґенеза цих джерел досі не вивчена достатньо для того, щоб можна було розділити достовірну інформацію, вірогідну (умовно достовірну) та недостовірну. Однак у дослідженні релігійних аспектів діяльності князя Володимира саме церковні джерела подаються як найбільш цінні, хоча це й доволі сумнівний підхід. Для нашої роботи найголовнішою частиною джерельної бази є історіографічні джерела, тобто опубліковані та неопубліковані (архів історика) історичні праці, документація історичних установ, державно-правові акти, мемуарні та епістолярні джерела істориків та про істориків. У нашому конкретному випадку ми під історіографічними джерелами розуміємо, перш за все, опубліковані науково-історичні твори. Як вважає Л. Зашкільняк (і ми схильні з цим погодитись), будь-який історичний текст водночас є й історіографічним джерелом, оскільки він містить у собі інформацію – інколи явну, інколи приховану – про його творця та загальну історіографічну ситуацію10. Докладно історіографічні джерела будемо аналізувати у 2-му та 3-му розділах, тому тут обмежимось лише деякими зауваженнями: 10

- критеріями об’єднання окремих досліджень у категорію «історіографія» (як сукупність літератури) слугують наступні ознаки: 1) проблемний підхід (у дослідженнях висвітлюється діяльність та особисті риси Володимира Великого); 2) регіонально-хронологічний принцип (дослідження проведені істориками з України та Російської Федерації, опубліковані у одній з названих країн у період з 1991 до 2000 р. включно). Що ж стосується наукового дослідження нашої теми попередниками, слід зауважити, що за наявності окремих спроб аналізу шляхів розвитку історичної науки в Росії та Україні, постановки проблеми подібної до нашої наразі ми не зустрічали. Загальну характеристику російської історіографії другої половини ХХ – початку ХХІ ст. дав Л. Зашкільняк у навчальному посібнику «Сучасна світова історіографія». Але жодному конкретному моменту автор не дав свого трактування і ґрунтовного розкриття, можливо через формат підручника, що не дає змоги дослідити докладно окреме явище. Слід зробити зауваження, що на нашу думку, сама назва посібника сформульована некоректно, оскільки присвячено його не історіографії (переважна більшість істориків розуміє цей термін, як СІД, історію історичної науки, сукупність наукової літератури, і лише потім – як власне історичну науку), а розвитку історичної науки. Тому більш правильною була б назва на кшталт «Сучасний стан історичної науки у світі», яка таким чином більше відповідала б змісту підручника. Додамо, що подібні думки стосовно інших праць Л. Зашкільняка висловила дещо раніше І. Колесник11. Порівняння російської та української історіографій (на тлі французької) неодноразово проводила Л. Таран12. Роботи автора 11

теж не розглядають конкретних проблем, зосереджуючись на загальних теоретичних питаннях, тому для нас більше слугують наочним прикладом історіографічного дослідження, ніж джерелом якихось конкретних сентенцій за темою. Дуже фахово проаналізував стан сучасної української історіографії Я. Грицак. Незважаючи на відсутність конкретики, автор дав цікавий приклад кількісного аналізу тематики досліджень українських науковців13. Ця робота, а також деякі публікації В. Підгаєцького14 дали поштовх до спроби застосування подібного підходу у нашому дослідженні. Цікаві думки стосовно поглядів росіян на історію України висловив М. Кучинко15. На жаль, стаття у більшій мірі присвячена підручникам, затвердженим Міністерством освіти РФ, не розглядаючи інших видів наукових публікацій, що виключає всебічний аналіз. Значну увагу теоретичним питанням приділяють і російські історики. Одним з найбільших теоретиків серед представників історичної науки Росії до цього часу залишається А. Гуревич. Певна частина його праць присвячена проблемі кризи історії як науки та дослідженню шляхів її розвитку16. Декілька російських монографій радянських часів присвячені спеціально історіографії історії Київської Русі17, і можуть бути певною моделлю для нашої роботи. Але загалом і в російській історичній літературі відсутня праця, що досліджує історіографію з погляду висвітлення постаті Володимира Великого. Таким чином, маємо констатувати, що ні російська, ні українська історіографія не приділили достатньої уваги темі нашої роботи, що дає нам певну свободу дій у цьому напрямку, і в питанні застосування методів також. Під час реалізації поставлених завдань автор застосовував різноманітні методи, що належать до різних галузей та дисциплін наукового знання. Загальнонаукові методи. До цієї групи належать методи, що використовуються в будь-якому процесі наукового 12

пізнання, незалежно від предметної сфери та об’єктів дослідження. Із загальнонаукових ми застосували наступні методи: - аналізу та синтезу. Дає змогу виділити з наявної інформації окремі факти (у тому числі за допомогою методик обчислення – кількісно-статистичних) та синтезувати на їх основі конкретну теорію (узагальнити фактологічну базу); - логічний. Кожне висловлювання повинно бути логічно аргументованим та обґрунтованим, вписуватися у загальну логіку дискурсу. Здійснено процедуру із арсеналу загальнонаукових методик, коли дослідженню передує формулювання наукової гіпотези, пошук та відбір фактів для її підтвердження, оцінка результатів (у вигляді створення теорії). До цієї ж групи методів наукового пізнання відноситься метод моделювання18. Загальноісторичні методи. Це методи, які використовуються конкретно в історичних дисциплінах, хоча при сучасному поширенні міждисциплінарності інші науки теж їх переймають. До них відносяться: - історико-генетичний метод, що дає можливість вивчати явище у його еволюції – від витоків через просторово-часову ґенезу до занепаду та зникнення; - історико-порівняльний метод – для виокремлення особливостей кожного з аспектів української історіографії дослідженого періоду через порівняння з аналогічними позиціями російської історіографії. Для коректного застосування цього методу необхідно, щоб явища чи ознаки, що порівнюються, були рівнозначними за своїми складниками; - історико-системний – метод, за допомогою якого отримані знання (історіографічні) систематизуються, оскільки однією з ознак науковості знань є їх системність. Спеціально-історіографічні методи. Сучасні дослідники виділяють два основних рівні названих методів: 13

- методи конкретного історіографічного аналізу (використані для аналізу соціальних, культурних, психологічних, мовних та інших складників історичних знань). Такий вид аналізу є обов’язковим для нашого дослідження, оскільки дозволяє виявити конкретні впливи кожного з чинників історіографічного процесу на стан та розвиток історичної науки. - методи конкретного історіографічного синтезу – спрямовані на узагальнення знань, виокремлених у результаті вищезазначених видів аналізу. Таким чином, для досягнення поставленої мети та виконання завдань роботи задіяно досить широкий спектр методів наукового пізнання, що дозволило нам усебічно опрацювати наявну джерельну базу та наукову літературу. Для нашої роботи вважаємо оптимальною таку структуру: - перший розділ присвячується аналізові попереднього стану вивчення життя та діяльності Володимира Великого у російській та українській історіографії до початку ХХ ст. та в радянській історичній науці; - у другому розділі нашої роботи розглядається висвітлення державницької діяльності Володимира Великого в українській та російській історіографії (науковій літературі) кінця ХХ ст., визначення найбільш значимих її аспектів (на думку істориків), оцінки цієї діяльності науковцями, порівняння українських та російських позицій; - третій розділ присвячено аналізу поглядів українських та російських істориків дослідженого періоду на людські риси Володимира Великого, їх порівняння; - загальні підсумки роботи, формулювання історіографічної теорії наведені у «Висновках». Ми розуміємо, що певним недоліком такої схеми є часте звертання у кожному розділі та підрозділі до тих самих прізвищ 14

і назв. Тому ми намагались стосовно кожного конкретного аспекту вибирати лише найхарактерніші праці, які б якнайповніше розкривали підняту проблематику й на їх основі здійснювати аналіз. Сподіваємось, що ці заходи покращили розробку та сприйняття матеріалу та нівелювали неминучі недоліки. __________ 1. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // УІЖ. – 1996. – № 4. – С. 41. 2. Гаґен М., фон. Росія – Радянський Союз – Евразія // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 186; Кучинко М. Українська історія очима північно-східних сусідів // Розбудова держави. – 2004. – № 1-3. – С. 73. 3. Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблема кризи сучасної української історичної науки // Український історичний журнал. – 1998. – № 5. – С. 34. 4. Грицак Я. Українська історіографія. 1991-2001: десятиліття змін // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 47. 5. Там само. – С. 52; Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 1. – С. 60. 6. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для студентів історичних спеціальностей університетів. – Львів, 2007. – С. 16. 7. Напр.: Горський А.А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі // УІЖ. – 1994. – № 1. – С. 3-9; Из статьи Г.С. Лебедева «Русь Рюрика, Русь Аскольда, Русь Дира» (Старожитності України-Русі. Київ, 1994) // Славяне и Русь: Проблемы и идеи. Концепции, рожденные трехвековой полемикой в хрестоматийном изложении / Сост. А.Г. Кузьмин. – 2-е изд. – М., 1999. – С. 404-410. 8. Зашкільняк Л. [Рец. на:] В.В. Петровський. Українськоросійські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991-

2001 рр.) // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 345. 9. Підгаєцький В. «Орач льодовика» і його «історії» як метафори минулих часів // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 117. 10. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для студентів історичних спеціальностей університетів. – Львів, 2007. – С. 14. 11. Колесник І. Методологія історії чи історія методології: метафори історіографічного дискурсу // Український гуманітарний огляд. Вип. 5. – К., 2001. – С. 83. 12. Таран Л.В. Проблеми епістемології історії: від позитивізму до постмодернізму (на прикладі французької, російської, української історіографії) // Український історичний журнал. – 2007. – № 2. – С. 185-197; Її ж. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблема кризи сучасної української історичної науки // Український історичний журнал. – 1998. – № 5. – С. 30-39; 1999. – № 1. – С. 85-91. 13. Грицак Я. Вказ. праця. – С. 51. 14. Підгаєцький В. Модернізм і постмодернізм: уявне минуле чи інваріантне майбутнє? // Україна Модерна. Ч. 5. – Львів, 2000. – С. 289-316; Його ж. «Орач льодовика» і його «історії» як метафори минулих часів. – С. 106-124. 15. Кучинко М. Вказ. праця. 16. Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 20-36. 17. Советская историография Киевской Руси/ АН СССР; Институт истории СССР; Ред. кол.: В.В. Мавродин (отв. ред.), Н.Е. Носов, М.Б. Свердлов и др. – Л., 1978. – 280 с.; Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с. 18. Підгаєцький В. «Орач льодовика» і його «історії» як метафори минулих часів. – С. 121.

І Історія Київської Русі: розвиток досліджень до 1990-х років Започаткований давньоруськими книжниками процес літописання став початком справи вивчення історії Київської Русі. Руські літописці висвітлювали у своїх творах ті події та явища, які були найбільш важливими на їх погляд. Діяльність Володимира Великого отримала різнопланове відображення в літописних звістках як сюжети про прихід князя до влади, військові походи з метою збирання земель, реформування давньоруської язичницької віри та запровадження християнства, оборона руських земель від набігів кочовиків. Значну увагу руські літописці звернули на особливості характеру князя Володимира, його внутрішній світ. Тривалий час літописи перебували на узбіччі пізнавальних зусиль. І лише ХVІІІ століття стало періодом віднайдення важливих історичних джерел та пробудження цікавості до них з боку істориків. Одним з яскравих проявів розвитку російської історичної науки першої половини ХVІІІ ст. стала праця В. Татіщева «Історія Російська з найдавніших часів». Автор був переконаним прихильником самодержавної влади у Росії і свою працю, крім обґрунтування легенд про спадкоємність Росії від Русі та Москви як Третього Риму, присвятив доведенню теорії про те, що найкращою й історично виправданою формою правління для Росії є монархія. У цьому ключі він стверджував, що часи Володимира Великого – характерний зразок спадкової 17

монархії або повного єдиновладдя. Згідно з періодизацією В. Татіщева доба Володимира відноситься до центрального відтинку раннього періоду монархії – від Рюрика до Мстислава Мономаховича. У середині ХVІІІ ст. (1749–1750 рр.) представники німецької (Ґ. Міллер, Ґ. Байєр) та російської (М. Ломоносов) науки розпочали дискусію, що перманентно триває до цього часу – суперечка щодо норманської теорії походження Давньоруської держави відновлюється від покоління до покоління істориків. Значним внеском до вивчення історії Русі стали праці М. Щербатова, І. Болтіна, М. Карамзіна. Зокрема, князь М. Щербатов розробив свою періодизацію історії Русі, за якою доба Володимира виявилась розділеною між підперіодами, з яких один – від Рюрика до Володимирового хрещення, наступний – від хрещення до розподілу земель між синами Ярослава Мудрого. М. Карамзін, навпаки, правління Володимира та Ярослава об’єднав у одному періоді, надаючи їм виняткового значення у слов’янській історії. Праці істориків ХVІІІ ст. заклали підвалини для подальших досліджень давньоруської історії в Російській імперії. 1.1. Вивчення життя та діяльності князя Володимира Великого російськими істориками ХІХ – початку ХХ ст. Розвиток російської історичної науки у ХІХ столітті проходив під знаком трьох визначних постатей – М. Погодіна, С. Соловйова та В. Ключевського. Це не означає, що в Росії більше не було істориків, що досліджували історію Київської Русі. Істориків в імперії вистачало. Але особистості цих вчених справили на російську історичну науку такий вплив, як ніхто інший. 18

Ще у 1820-х роках розпочав свій науковий та педагогічний шлях М. Погодін, і, як більшість тогочасних професорів, був він послідовним ревнителем запровадженої графом Уваровим формули «офіційної народності»; для цієї когорти наукових діячів нові течії європейської філософської та науковоісторичної думки були чужими й зустрічали вони їх неприязно1. Історичні погляди М. Погодіна були досить своєрідними, а відданість «офіційній народності» призвела до висунення теорії, згідно з якою корінним населенням Києва і загалом Русі були великороси, які покинули батьківські землі під тиском татарської навали. На місце ж автохтонних русичів прийшли племена середньовічних українців з Карпатських гір. Самі ж київські великороси, на думку вченого, були продуктом злиття скандинавських норманів та автохтонних слов’ян (значної ролі фіно-угорському елементу Погодін не відводив). Погляди історика неодноразово зазнавали критики інших вчених, зокрема – М. Максимовича2 та М. Костомарова3. На дискусію між М. Костомаровим та М. Погодіним жваво відгукнувся, між іншим, Н. Чернишевський, який цілковито підтримав як наукову позицію М. Костомарова, так і критику інших науковців на застарілі концепції М. Погодіна4. Покоління університетських професорів 1830-х – 1840-х років уже більш відкрито ставились до проникнення в російську науку західноєвропейських філософських та історичних концепцій. Професори Т. Грановський, К. Кавелін, П. Кудрявцев вітали ліберально-буржуазні ідеї, просвітництво, у дискусіях західників та слов’янофілів підтримували західників. У цей період переживав період свого світоглядного становлення С. Соловйов. Як учень М. Погодіна, він спочатку перебував під сильним впливом слов’янофілів, певний час друкувався у журналі Погодіна «Москвитянин». Проте до другої 19

половини 1840-х років С. Соловйов уже твердо стає на позиції західників, дружні відносини зв’язують його з головним західником Московського університету – Т. Грановським5. Сергій Михайлович серйозно студіював праці Гегеля, Ґізо; під час своєї поїздки за кордон слухав лекції провідних на той період істориків та філософів у німецьких, французьких університетах. Тому погляди С. Соловйова не стали продовженням ідей його вчителя, а поєднали у собі найкращі для того часу зразки гегельянської діалектики, еволюціонізму, початки позитивізму. Історик принципово опрацював ідеї заміни родових відносин державними в історії Русі6, значний вплив географічного фактору на розвиток народу7, ставши таким чином не лише одним з перших історіографів серед російських вчених, а й першим, хто став займатись проблемами історичної географії. Про Володимира вчений каже, що князь «Ясне Сонечко» – улюблений герой Давньої Русі, апостол і просвітитель землі Руської. Але не лише релігійні заслуги князя призвели до такої слави серед народу. Головним чином оборона від степових варварів, стримування їх зазіхань на новоявлену київську державність стали головним аспектом діяльності Володимира8. Однак християнській, релігійній складовій княжої роботи, впливу релігії на формування народного духу та менталітету русичів історик приділяє значну увагу не лише виразами (дефініціями), а й за обсягом. Так, у згаданій праці автор відводить питанню запровадження християнства майже 10 сторінок (ледве не чверть обсягу), що дає підстави підтримати висновки радянських історіографів про значну релігійність С. Соловйова, що межувала з провіденціоналізмом9. Загалом для С. Соловйова Володимир Великий – справді великий правитель, причому не Русі, а Росії10. Опрацьовану С. Соловйовим концепцію про тріаду визна20

чальних чинників формування народу (географічні (природні) умови; народний дух – сучасною мовою менталітет; вплив сусідніх народів) у подальшому розвинув учень Сергія Михайловича Соловйова – В. Ключевський. Внесок Василя Осиповича Ключевського до російської історичної науки навіть радянські вчені визнавали видатним11. В. Ключевський більше, ніж С. Соловйов підтримував норманську теорію – це може свідчити про те, що історик значно більше покладався на дані руських літописів, ніж критично настроєні попередники. Схожі з учителем позиції мав Ключевський стосовно процесу заміни родових відносин державними. На цьому шляху Володимир І виконав негативну роль: система престолонаслідування, закладена князем, вела до децентралізації державної влади. Проте набагато визначальнішим було запровадження християнства, яке послугувало поштовхом до витворення культурної та релігійної спільності – руського народу12. Зусилля Володимира в обороні земель від агресії кочовиків остаточно дали йому право навіки залишитись у пам’яті народній. Радянські історіографи концепції розвитку східнослов’янських народів Соловйова-Ключевського назвали «великоросійськими»13. Справді, концепція «общерусского единства» якнайкраще відповідала месіансько-асиміляторським намірам імперського керівництва, а Володимирові Великому була відведена одна з ключових ролей, як будівничого саме Російської (не Руської) держави. Особливої актуальності писання про Володимира набули з наближенням 1888 року – 900-літнього ювілею хрещення Русі. Цікаво, що відзначення цієї дати найбільшого розмаху набуло не у Києві, а у Петербурзі та Москві, а акцент при розгляді ретроспективи подій хрещення робився на «общеруськості» цього явища, держави, народу та постаті головного виконавця – 21

київського великого князя Володимира Святославовича14. Необхідно згадати також і праці вчених, яких з повним правом можна віднести як до російської, так і української історіографії; однак на нашу думку, більше за своєю самосвідомістю та ідеологічною направленістю вони належать науці російській, або точніше – загальноімперській. Мова йде насамперед про роботи П. Хавського, В. Юргевича та Ф. Успенського, відомих серед російських істориків фахівців. Усі ці вчені були членами Одеського товариства історії і старожитностей, палкими поширювачами історичних знань серед громадськості. П. Хавський на основі відомих на ту пору джерел та опублікованих наукових праць дослідив питання про час охрещення Володимира. Як і попередникам, йому не вдалось вирішити поставленого завдання – визначити дату хрещення, при цьому автор навіть не висловив чітко своєї гіпотези стосовно проблеми15. Дещо пізніше вийшла друком праця В. Юргевича, де автор долучився до вже згаданої дискусії між М. Погодіним з одного боку та М. Максимовичем і М. Костомаровим – з іншого. На підставі багатьох аргументів, головно лінгвістичних, В. Юргевич критикував схему норманістів, відстоюючи угорське походження династії Рюриковичів16. Принагідно автор розглядав і певні моменти з доби Володимира Великого, втім не сказавши нічого нового за темою. Проводячи паралелі між літописними звістками та візантійськими джерелами, заторкнув питання руськовізантійських відносин в добу Володимира Ф. Успенський17. У статті дуже мало тексту присвячено великому князеві, але оцінка автора зрозуміла – Володимир був одним з найвидатніших правителів Росії (!). Таким чином, у ХІХ – на початку ХХ ст. російська історична наука у справі вивчення історії доби Володимира вже 22

виконувала замовлення держави, обґрунтовуючи право Російської імперії на спадщину Київської Русі. 1.2. Постать Володимира Великого в українській історіографії ХІХ –початку ХХ століття. Зараз легко формулювати подібні заголовки й теми, адже на цей час як українська, так і російська наукова спільнота переважно визначились у питанні, кого відносити до науки російської, кого – до української. Проте, у ХІХ – на початку ХХ століття багато вчених самі не могли чітко визначитись зі своєю національною, а більше – культурною приналежністю. Є особистості, які чітко ідентифікуються з українством – вони вивчали саме історію України, з українських позицій та українською мовою. До цієї когорти можна віднести П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, М. та О. Грушевських, М. Аркаса, І. Левицького, Г. Коваленка, та багатьох інших. Однак більшість істориків того часу не проводили чіткої грані між творчістю своєю та інших науковців імперії. Працювали вони у загальному науковому полі, у межах панівної концепції, писали та викладали російською мовою. Головними осередками історичної науки були університети, ситуація в яких відзначалась дуалізмом своєї природи. З одного боку – радикалізм студентства («університети – розсадники вільнодумства»), з іншого – консерватизм професорсько-викладацького складу, однієї з опор офіційної ідеології. Тому наразі основним критерієм віднесення історичних праць до української історіографії є їх територіальне походження, тобто, поява друком на території України. Однією з найраніших і найпомітніших спроб укладення історії України є праця М. Маркевича. Для нашої теми вона мало корисна, адже Володимирові присвячено лише 3 рядки18. Проте ця книжка – провісник саме української, а 23

радше – україноцентричної історіографії, що дала взірець національного історіописання. Заслужено вважається українським істориком М. Костомаров. Праці «Князь Володимир Святий», «Риси народної південноруської історії» таки давали привід багатьом недоброзичливцям звинувачувати автора у чому завгодно – від сепаратизму до націоналізму. Історик часто показував, наскільки відмінні характер, мова, культура південних та північних русичів, доводячи цим, що витоки руської державності саме у Києві, в Україні. Найбільшу увагу у постаті Володимира вчений зосередив на його особистих рисах. Дуже цікавою темою для М. Костомарова було інтимне життя князя, його любовні походеньки. За цією, такою пікантною історією, дослідник часто забував звертати увагу на інші, не менш важливі деталі життя свого героя. Першою відомою нам працею про Володимира Великого українською мовою стала книжка І. Левицького «Перші київські князі: Олег, Игорь, Святослав і Святий Володимир і его потомки»19. Загалом, праця виписана повністю за звістками «Повісті минулих літ», і швидше є науково-популярною, ніж науковою. Головними діяннями Володимира автор вважав хрещення Русі та оборону земель від печенігів. Книга цікава саме тим, що видана українською, причому сумнозвісного 1876 року. Окремою групою йдуть праці учнів В. Антоновича з «обласним» напрямом досліджень. Так, П. Голубовський вивчав історію Сіверщини, І. Линниченко – взаємовідносини Русі та Польщі (історію Західних земель – Червоної Русі), М. Грушевський – історію Київщини, О. Грушевський – ТуровоПінського князівства. У кожному з цих досліджень певна увага була звернена на добу Володимира Великого, а відтак – на 24

самого князя та його роботу. На думку П. Голубовського, саме Володимир першим звернув увагу на набіги кочівників та здійснив заходи щодо їх нейтралізації20. Тобто, саме оборона земель бачилась автору головною ознакою діяльності князя. І. Линниченко значно більше присвятив місця роздумам про військову складову діяльності Володимира21, оскільки війна є одним з аспектів зовнішніх відносин держави. Приблизно у цьому ж ключі розглядав політику Володимира і О. Грушевський22. Крім усього іншого Олександр Сергійович під час своєї роботи в Новоросійському університеті читав спецкурс «Історія Київської Русі та Литовсько-Руського князівства», де доба Володимира посідала помітне місце. Але найдетальніше дослідив постать Володимира усе ж таки М. Грушевський. У «Нарисі історії Київської землі», а особливо – у перших двох томах «Історії України-Руси» видатний український історик проаналізував усі відомі на той час джерела та наукові праці з теми. У цих роботах повною мірою виявились позитивістські якості Грушевського-історика: праці стали крім повноцінного наукового дослідження чудовою довідковою літературою, звідки можна отримати відомості про більш-менш значні дослідження з кожного розглянутого питання, але майже не давали можливості зрозуміти погляди самого автора. За широченною канвою фактів, дат, цитат з найрізноманітніших джерел, відсилань до праць інших авторів часто можна загубити не лише провідну нитку розповіді, а й свої власні думки. Однак з часом манера історіописання М. Грушевського стає зрозумілішою, й певною мірою її можна проаналізувати23. Ми окремо вивчали висвітлення постаті князя у творах М. Грушевського й прийшли до висновку, що Володимир – перший з історичних діячів, особистістю котрого історик відверто захоплювався, відзначав 25

його непересічну вагу в українській історії, хоча загалом Грушевський – противник героїзації історії. У таких оцінках ми змушені погодитись із надзвичайно влучними висновками Н. Яковенко (щодо аналізу лексичних форм характеристик різних історичних постатей у творчості М. Грушевського)24. Дещо пізніше, ніж згадані вище твори вийшла популярна «Історія України-Руси» М. Аркаса25. Автор, історик-аматор, дуже ревно ставився до свого улюбленого дитяти, на яке він витратив практично усі свої статки. М. Грушевський досить критично відгукнувся на появу такої книги, можливо навіть з особистих причин – певною мірою було порушено його монополію на написання української історії, до того ж не фахівцем. М. Аркаса це чіпляло за живе, однак він усвідомлював, що його книжка робить свою справу – знайомить широкі селянські аудиторії з головними сторінками історії рідної землі доступною для них мовою. Можна сказати, що «Історії» Аркаса та Грушевського були у той час відображенням двох уособлень історичної науки, про які говорила Н. Яковенко – перша, так би мовити, для широкого вжитку, друга – для вузького кола фахівців26. Тому вони й не могли бути конкурентами, оскільки займали різні чарунки у загалі історичної літератури. М. Аркас події доби Володимира передав суцільно за літописними звістками, не вдаючись до мудрувань, тому, звичайно, ніяких відкриттів не зробив, лише озвучивши у доступній формі відомі науковцям речі. На відзначення 900-ліття з дня смерті Святого Володимира підготував доповідь про нього В. Ляскоронський, видавши її окремою брошурою 1916 року27. Розпочинаючи доповідь, автор зазначив: «Щоб зрозуміти суть епохи Володимира, треба розглянути цю епоху в межах історичної перспективи»28. Треба відзначити, що дуже правильна на словах позиція так на 26

словах і залишилась. Автор обмежився цитатами з літописів та церковних творів, а перспективу залишив іншим. Однак те, що Володимир – російський правитель, автор підкреслювати не забував. Як бачимо, праці, які ми зараз відносимо до української історіографії, умовно можна поділити на дві групи, одна з яких представлена роботами «общеруського» спрямування (праці П. Голубовського, І. Линниченка, В. Ляскоронського), інша – орієнтованими на історію України творами (роботи М. Костомарова, І. Левицького, М. Грушевського, М. Аркаса). Тобто, у ХІХ – перших десятиліттях ХХ століття українські за своєю свідомістю історики вже були чітко відмежовані від російських і мали свої зразки національного історіописання. 1.3. Радянська історіографія доби Володимира Великого. Дослідження історіографії князівської доби східнослов’янської історії неодноразово ставало предметом вивчення для радянських істориків та історіографів. Зокрема, якісні роботи з історіографії історії України створили М. Марченко та Л. Коваленко29. На жаль, суспільно-політична обстановка в країні не дала авторам змоги проаналізувати історичні праці вчених попередніх поколінь без ідеологічних штампів зразка «буржуазно-дворянський» або «буржуазнонаціоналістичний». Згадані роботи не були доведені до більш пізніх радянських часів, зупинившись переважно на періоді другої половини ХІХ – початку ХХ ст. В подальшому ґрунтовно дослідив радянську історіографію Київської Русі І. Фроянов у спеціально присвяченій цьому питанню монографії30. Ця робота концептуально стала продовженням більш ранньої монографії «Радянська історіографія Київської Русі» (видання Академії наук СРСР, відповідальний редактор В. Мавродін), тобто, 27

виконана в руслі марксистсько-ленінської методології, хоч і не такої ортодоксальної, як академічна. Авторський колектив під керівництвом В. Мавродіна зумів навіть твори М. Грушевського віднести до «загальних праць з історії Росії», щоправда, жодної з них не називаючи31. І. Фроянов за радянських часів був відомий, як один з руйнівників сталінських схем у гуманітарних науках, тому його твори певною мірою відрізняються від творів багатьох інших радянських істориків. Так, автор часто використовує витяги з робіт М. Костомарова, М. Грушевського (причому назви творів у примітках наведені українською мовою без помилок, що трапляється не завжди), інколи полемізуючи, а інколи й погоджуючись з дефініціями «буржуазних націоналістів». Таке міг дозволити собі не кожен представник радянської наукової спільноти. А відповідність І. Фроянова постулатам марксизму-ленінізму виявлялась у особливій увазі до соціальної та економічної історії (Київської Русі), майже без огляду на інші чинники. Таким чином, в радянські часи були здійснені серйозні спроби дослідити історіографію історії Київської Русі, проте спеціальних історіографічних досліджень постаті Володимира не проводилось. Повернемось до історичних праць конкретної проблематики. Життя та діяльність Володимира Великого істориками розглядались у загальних працях з історії Русі, синтетичних курсах історії СРСР, Росії, Української РСР, спеціально присвячених князеві творах. Одну з перших спроб висвітлити історію Русі з позицій марксизму здійснив М. Покровський у загальному курсі «Російської історії» (1920-ті роки). Володимирові було присвячено дуже мало у цій праці, оскільки діяльність панівних класів не вважалась серед тодішніх марксистів визначальною в 28

історичному процесі, значно важливішим завданням було вивчення суспільних рухів та класової боротьби. З цих причин не можна вважати, що у працях М. Покровського було зроблено якісь кроки у справі дослідження діяльності Володимира. Приблизно з середини 1920-х років Руська доба взагалі перестала бути цікавою темою для істориків, поступившись місцем історії різноманітних революцій, особливо Жовтневої. Відновлення студій з історії Русі почалось перманентно у кінці 1930-х років32, не встигнувши розвинутись через початок Другої Світової війни. 1940-ві не принесли значного пожвавлення досліджень цього напрямку, хоча певні праці у цей період виходили33. До цього часу вже досягли певного рівня професіоналізму такі вчені, як В. Мавродін, С. Юшков, Б. Греков, В. Пашуто, Л. Черепнін та інші. Кінець десятиліття був ознаменований появою нової концепції походження східнослов’янських народів та розвитку їх державності. Автором її став В. Мавродін, який трансформував наявні раніше ідеї «общерусской» історії в так звану «теорію давньоруської народності», яка начебто існувала за часів Київської Русі і стала «колискою» трьох східнослов’янських народів. Концепція Мавродіна мала багато спільного з побудовами М. Погодіна та С. Соловйова і викликала великий потік критики з боку інших істориків. Проте схема історії Русі за Мавродіним знайшла підтримку і розвиток у партійних органах. Сумнозвісні «Тези ЦК КПРС...», присвячені 300-літтю «возз’єднання» України з Росією, історію українського народу змалювали як віковічне прагнення до злиття з російським етносом, утворення з ним єдиної нації. Для обґрунтування цих тез теорія «єдиної колиски» підходила якнайкраще, а висловлена у партійному документі стала дороговказом для основної маси працівників науки. Після 1954 р. голоси критики стихли зовсім. Навіть за рік 29

до виходу «Тез...» Б. Греков уже робив висновки в дусі «теорії єдиної колиски», критикуючи М. Грушевського за його прагнення створити осібну від російської історію України34. Б. Рибаков на відміну від попереднього автора, більше уваги приділив конкретно-історичним питанням, ніж теоретикометодологічним. У своїй монографії, присвяченій історії Давньоруської держави, історик оцінює добу Володимира, як період розквіту ранньофеодальної монархії35. Однією з головних заслуг князя автор бачив оборону Руської землі від зовнішніх ворогів, що проявилось у розширенні місцевого представництва у дружині на заміну іноземцям, посилених заходах оборонного будівництва, зміні завойовницької стратегії на оборонну. Часи Володимира дуже віддалені від поточного моменту, тому для Б. Рибакова київський князь – персонаж цілком позитивний, хоч і монарх. Дещо інакше бачив постать князя вже згадуваний В. Мавродін. Для нього Володимир – феодал, який поборами та експлуатацією примножує свої багатства36. Тут, як бачимо, яскраво виражено безапеляційну прихильність автора теорії зміни суспільно-економічних формацій, набагато більшу, ніж у Б. Рибакова. Ще менше залежність від марксистсько-ленінської методології помітна у 1980-х роках у згаданого раніше І. Фроянова. Хоча головну увагу він зосереджує на традиційних для марксистів соціально-економічних аспектах, проте він не ставиться так упереджено до здобутків попередніх поколінь істориків, як деякі більш ортодоксальні радянські історики. Так, у монографії «Київська Русь. Нариси соціально-політичної історії» автор 13 разів посилається на праці Грушевського, а не погоджується з ним – 1 раз37. До речі, відповідальним редактором монографії виступав В. Мавродін, який украй негативно ставився до М. Грушевського та 30

його «націоналістичної школи», що, втім, не стало перепоною на шляху виходу у світ книги. Треба думати, що у Москві та Ленінграді свобода досліджень все ж таки була ширшою, ніж загалом по країні. Стосовно постаті Володимира І. Фроянов упевнено висловлював позитивні оцінки. Нейтрально оцінював діяльність Володимира М. Свердлов. У книзі «Ґенеза та структура феодального суспільства у Давній Русі» автор досить мало місця відвів добі його князювання, й ще менше – самому діячеві. Певним чином історик проаналізував політику Володимира щодо бояр та «старців» (намагання князя вирішувати важливі справи спільно з «кращими мужами»)38. Досить негативно оцінив М. Свердлов практику посаження синів у князівствах, що приводила, на думку вченого, до сепаратизму39. На жаль, більшість важливих аспектів доби Володимира не знайшли ні відображення, ні відповідної оцінки у згаданій праці. Як бачимо, всі згадані вище автори представляють найбільші наукові центри СРСР – Москву та Ленінград. Одним з небагатьох українських дослідників давньоруської тематики, що здобули загальне визнання, став П. Толочко. На протязі 1970-х – 1980-х років ним було опубліковано декілька монографій з історії Київської Русі. Одна з них багато в чому відтворює проблематику згаданої вище книги І. Фроянова, навіть назви у двох праць майже ідентичні – робота П. Толочка називається «Давня Русь: Нариси соціально-політичної історії»40. А от одна з останніх монографій історика, виданих за радянських часів – «Історичні портрети: Із історії давньоруської та європейської політики» – вже стала значним кроком вперед, зробивши спробу українські (за версією автора – давньоруські) історичні реалії вписати до загальноєвропейського контексту. Оцінка П. Толочка для постаті Володимира є най31

більш емоційною серед усіх попередніх – автор вважає, що на першому етапі розвитку Русі його можна визнати найбільш близьким до ідеалу державного діяча41. П. Толочко аналізував різні аспекти внутрішньої та зовнішньої політики Володимира Святославовича, але не звернув уваги на особистість князя, що значно знизило пізнавальну вартість праці. Недоліком роботи стало також значно менше поєднання руських та європейських чинників, ніж це було задекларовано у назві. З переліку тих робіт, що ми проаналізували, видно, що головним центром наукових досліджень з історії та історіографії Київської Русі у радянський період був Ленінград. На другому місці за обсягом опублікованих праць знаходилась Москва, і лише потім розташувався Київ. Для нас така ситуація видається досить дивною, але вона лише підтверджує тезу про значну провінційність української радянської історичної науки. Радянські історики значно ширше використовували термін «Давня Русь» («Давньоруська держава»), ніж «Київська Русь», що може свідчити про небажання акцентувати на провідній ролі Києва у формуванні державності у східних слов’ян (це могло скидатися на концепції М. Костомарова та М. Грушевського). Значна кількість радянських істориків не приділяли достатньої уваги оцінці ролі особистості в історії, зокрема, внеску Володимира в розвиток Русі. Однак, у деяких випадках радянські автори давали оцінку постаті князя Володимира Великого, його діяльності. Переважно, оцінки залежали від ступеня залежності вченого від пануючої в радянській науці методології. Отже, якщо в часи Російської імперії сформувались дві виразні течії у вивченні історії Русі – великоросійська та україноцентрична, то в радянські часи ці течії були повністю підпорядковані єдиній ідеології. Більше того, Київ перестав належати до провідних центрів давньоруських досліджень. 32

__________ 1. Дмитриев С.С. Соловьев – человек, историк // Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев С.С. – М., 1989. – С. 10. 2. Максимович М. О мнимом запустении Украины в нашествия Батыево и населении ее новопришлым народом (Письмо М.П. Погодину) // Максимович М. Киевъ явился градом великимъ...: Вибрані українознавчі твори / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В. Замлинський; приміт. І.Л. Бутича; перед. слово В.В. Скопенка. – К., 1994. – С. 179-190. 3. Костомаров Н. Записка на возражения о происхождении Руси. – Б/м, б/г. – С. 413-417; Его же. Последнее слово г. Погодину о жмудском происхождении первый русских князей. – Б/м, б/г. – С. 73-83. 4. Чернышевский Н. Заметка на «Последнее слово г. Погодину» г. Костомарова. – Б/м, б/г. – С. 84-88. 5. Дмитриев С.С. Указ. соч. – С. 11. 6. Соловьев С.М. Предисловие (к «Истории России с древнейших времен») // Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев С.С. – М., 1989. – С. 27. 7. Соловьев С.М. Взгляд на историю установления государственного порядка в России до Петра Великого // Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев С.С. – М., 1989. – С. 159. 8. Там само. – С. 175. 9. Очерки истории СССР. Период феодализма ІХ – ХV вв.: В 2-х ч. – Ч. І. ІХ – ХІІІ вв. / Под ред. Б.Д. Грекова, Л.В. Черешнина, В.Т. Пашуто. – М., 1953. – С. 42. 10. Соловьев С.М. Взгляд на историю установления государственного порядка в России до Петра Великого. – С. 176. 11. Очерки истории СССР. Период феодализма ІХ – ХV вв.: В 2-х

ч. – Ч. І. ІХ – ХІІІ вв. – С. 42. 12. Ключевский В. Древнерусские жития святых как исторический источник. – М., 1871. – С. 19. 13. Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – С. 7. 14. Залізняк Л. Україна серед світових цивілізацій. – К., 2001. – С. 54. 15. Хавский П. Изследование о времени крещения святого и равноапостольного великого князя Владимира // ЗООИД. – 1853. – Т. ІІІ. – С. 67-78. 16. Юргевич В. О мнимых норманнских именах в русской истории. – Одесса, 1866. – С. 54. 17. Успенский Ф. Первые страницы Русской летописи и византийские перехожие сказания // ЗООИД. – 1915. – Т. ХХХІІ. – С. 199228. 18. Маркевич М. Історія Малоросії / Відп. ред. і авт. передм. Ю.С. Шемшученко; прим. О.В. Кресіна. – К., 2003. – 664 с. 19. Левіцький І. Перші київські князі: Олег, Игорь, Святослав і Святий Володимир і его потомки. – К., 1876. – 76 с. 20. Голубовский П. История Северской земли до половины ХІV столетия. – К., 1881. – С. 52. 21. Линниченко И. Взаимные отношения Руси и Польши до половины ХІV столетия. – Ч. І. Русь и Польша до конца ХІІ века. – К., 1884. – С. 72-85. 22. Грушевский А. Очерк истории Турово-Пинского княжества Х-ХІІІ вв. – К., 1901. – С. 26-27. 23. Бузейчук В.М. Володимир Великий в працях М.С. Грушевського // Україна наукова: Матеріали 2-ї всеукраїнської науковопрактичної Інтернет-конференції. Київ, 21-23 грудня 2006 року. Ч. 3. – К., 2006. – С. 19. 24. Яковенко Н. Особа, як діяч історичного процесу в історіогра-

фії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська історична наука. Матеріали конференцій / За ред. Я. Дашкевича.– Львів, 1999. – С. 86-97. 25. Аркас М. Історія України-Руси / Вст. слово і комент. В.Г. Сарбея. – Факс. вид. – К.,1990. – 456 с.: іл. 26. Яковенко Н. Історія пізнана й непізнана // День. – 1996. – 25 вересня. – С. 3. 27.

Ляскоронский

В.

Главнейшие

черты

общественно-

политической и церковно-религиозной деятельности князя Владимира Святого и его заслуг в отношении Русской Земли. – Нежин, 1916. – 24 с. 28. Там само. – С. 3. 29. Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції.– К., 1983. – 120 с. 30. Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с. 31. Советская историография Киевской Руси/ АН СССР; Институт истории СССР; Ред. кол.: В.В. Мавродин (отв. ред.), Н.Е. Носов, М.Б. Свердлов и др. – Л., 1978. – С. 177. 32. Жданов Р.В. Крещение Руси и Начальная летопись // Исторические записки. – 1939. – Т. 5. – С. 3-30. 33. Черепнин Л.В. «Повесть временных лет», ее редакции и предшествующие ей летописные своды // Исторические записки. – 1948. – Т. 25. – С. 293-333. 34. Греков Б.Д. Киевская Русь. – Л., 1953. – С. 281.; Там само. – С. 292. 35. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. – М., 1963. – С. 59. 36. Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства и формирование древнерусской народности. – М., 1971. – С. 89.

37.

Фроянов

И.Я.

Киевская

Русь:

Очерки

социально-

политической истории / Отв. ред. В.В. Мавродин. – Л., 1980. – С. 137. 38. Свердлов М.Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси / Под ред. И.П. Шаскольского. – Л., 1983. – С. 38. 39. Там же. – С. 35. 40. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. – К., 1987. – 246 с. 41. Толочко П.П. Історичні портрети: Із історії давньоруської та європейської політики Х – ХІІ ст. – К., 1990. – С. 3.

ІІ Державницька діяльність Володимира Великого у працях українських і російських істориків кінця ХХ ст. У цьому розділі розглянемо, як вітчизняні та російські історики оцінювали діяльність Володимира-правителя, на які аспекти княжої роботи більше звертали уваги, до яких висновків приходили у результаті своїх досліджень. Вважаємо доцільним попередньо проаналізувати зацікавленість давньоруською тематикою серед істориків двох країн. Для цього ми вирішили порівняти кількісні показники публікацій за темою у двох провідних фахових виданнях України та Росії. Підстави такого порівняння пояснено нижче. Також ми спробуємо виявити, чи вплинули суспільні та політичні перетворення у Російській Федерації та Україні на фактологію та концептуальне оформлення досліджень стосовно постаті Володимира Великого. 2.1. Поширення досліджень про Володимира І серед істориків України та Росії у 1991-2000 роках (порівняльний аналіз кількісних показників). Одним з важливих чинників нашого дослідження вважаємо порівняння ступеня зацікавленості істориків у проведенні досліджень з нашої тематики. Оскільки загальні кількісні показники публікацій в 37

обох країнах підрахувати наразі неможливо (з причин, які ми вказували у «Вступі»), ми вирішили вдатися до методу моделювання. Застосування цього методу полягає в тому, що певні факти, які є складовою більш широкого явища, ми приймаємо, як вірогідну модель останнього, і на підставі аналізу меншого робимо висновки про більше1. «Український Історичний Журнал» в Україні та «Отечественная история» в Російській Федерації є основними фаховими періодичними виданнями, здійснюються аналогічними науковими установами (Інститутом історії України НАН України та Інститутом російської історії РАН), публікують на своїх сторінках результати найновіших досліджень провідних істориків, а тому, на нашу думку, можуть значною мірою виступати репрезентантами сучасного стану історичної науки в країнах, тобто, моделями відповідної історіографічної ситуації. Таким чином, ми вважаємо цілком можливим порівняння згаданих структурних одиниць історіографічного процесу на вказаних підставах, тобто, як однорідні елементи. Різні аспекти життя та діяльності Володимира можуть бути висвітлені як у дослідженнях з історії Русі загалом або окремих її проблем, так і в спеціально присвячених постаті князя роботах. Ми пропонуємо розглянути кількісні показники публікацій в «УІЖ» за 1991-2000 роки, наведені у таблиці 1.

Як бачимо, жодного року кількість публікацій щодо історії Київської Русі не перевищувала 9 (1996 р.), що становило менше 10% від загальної кількості оприлюднених матеріалів. У 1992, 1994, 1995, 1998, 1999, 2000 роках праці з давньоруської 38

тематики складали менше 5% обсягу публікацій «УІЖ». Найменше робіт даної тематики на сторінках журналу вийшло 1999 року (1 – 1,05%). Загалом за десятиліття 1991-2000 рр. було опубліковано 41 працю стосовно історії Київської Русі, що склало 3,68% від загальної кількості публікацій. Наведені цифри вказують, що українські історики виявляють низьку зацікавленість у проведенні досліджень з історії Київської Русі. Цю ситуацію констатував і Я. Грицак у своїй оцінці української історіографії пострадянського періоду2. Треба відзначити, що праць, присвячених Володимирові не було опубліковано жодної. Для здійснення аналізу кількісних показників публікацій з історії Київської Русі на сторінках журналу «Отечественная история» за період 1991-2000 рр. пропонуємо ознайомитись з даними, наведеними в таблиці 2.

Російські історики також не спромоглися у своєму фаховому виданні опублікувати хоч одну статтю про Володимира Святославовича. Лише певні аспекти його життя та діяльності знайшли відображення у проблемних працях. Найбільшу кількість матеріалів з історії Русі (як у кількісному вираженні, так і у процентному) журнал «Отечественная история» друкував у 1993 р. – 5 (5,85%), найменше (2 – 1,1%) – у 1999 р. Таким чином, максимальні річні показники публікацій в «ОИ» майже вдвічі нижчі за аналогічні показники «УІЖ». На жаль, у фондах бібліотек відсутні номери «Отечественной истории» за 1994 р., тому підрахунок показників за десятиліття 39

змушені робити на основі даних за 9 років (відповідно для порівняння показників двох видань зі статистики «УІЖ» вилучимо показники 1994 року). Отже, без урахування публікацій 1994 р. «Український історичний журнал» надрукував 1028 статей; з проблем історії Київської Русі – 37 статей, що становило 3,6%. Як бачимо, вилучення показників 1994 р. вплинуло на загальні відсотки несуттєво. «Отечественная история» за 9 років випустила у світ 1256 статей, з яких давньоруської проблематики торкалося 29 публікацій. У відсотковому вираженні це становить 2,3% від загальної кількості публікацій. Таким чином, частка статей з історії Київської Русі в «УІЖ» на 1,3% більша за відповідний показник «Отечественной истории». Якщо прийняти судження про модельну природу даного порівняння, зі значною мірою вірогідності можемо стверджувати: крім низької зацікавленості історією Русі серед вчених обох країн, російські історики менше досліджують давньоруську проблематику. 2.2. Українські історики 1991-2000 рр. про Володимира Великого, як державного діяча. Кожен історик у ході дослідження аналізує історичні джерела й на основі їх даних реконструює події минулого відповідно до своїх світоглядних та наукових позицій. Співвідносно з цими позиціями вчений найбільшу увагу звертає на ті події чи явища, які йому видаються найбільш важливими. Релігійна реформа та запровадження християнства, як офіційної релігії Київської Русі здавна звертали на себе посилену увагу дослідників. Досліджували це коло проблем вчені Російської імперії, Радянського Союзу, триває їх дослідження й на сучасному етапі. Одним з важливих питань було визначення причин прийняття християнства. 40

Так, Л. Пилявець відзначає, що головною причиною стало те, що язичництво – перепона на шляху феодалізму3. Тому потрібно було ввести нову всезагальну об’єднуючу релігію, як фактор консолідації суспільства. Але такі твердження є явно натягнутими і віддзеркалюють традиційні погляди радянського науковця з прихильністю до стадіальної теорії розвитку суспільства. Це зараз ми маємо такі поняття, як «феодалізм» та «суспільно-економічна формація», а от звідки про них знав Володимир – відомо лише авторові. З подібних позицій виступав у 1991 р. В. Ричка, який на підставі марксистсько-ленінської методології аналізував події християнізації Русі. Автор вважає випробування вір актом, приписаним книжниками пізніше, насправді цієї події не було4. На основі значної кількості літописних свідчень та із застосуванням археологічних джерел оцінював язичницьку реформу та хрещення Русі Я. Боровський у праці «Світогляд давніх киян» 1992 р5. Язичницька реформа, на думку автора, була спробою Володимира об’єднати землі під проводом Києва. Зумовлена темою роботи зосередженість на релігійних мотивах обмежила оцінку автором інших чинників навіть подій хрещення. «Мала історія України» за редакцією О. Кучерука (1992 р.) зосереджує увагу читача на комплексі подій часів Володимира. Тут вказано на такі явища: укріплення кордонів (збирання земель), прийняття Христової віри, заходи по обороні земель, заведення освіти (шкільництва)6. Незначний обсяг книжки не дозволив глибоко розкрити аспекти державницької діяльності київського князя, до того ж наведення свідчень у виданні повністю відповідає «Повісті минулих літ», як за стилем викладу, так і за фактажем. В. Горський у праці «Святі Київської Русі» провів класифікацію святих Руської церкви, серед яких виділив 5 категорій: 41

рівноапостольні, святителі, мученики, преподобні, праведні7. Але на тлі цієї докладної класифікації Володимир чомусь не втрапив до жодної з груп святих, хоча відомо, що церква називає його «святим рівноапостольним». У В. Горського святий Володимир належить до чину «благовірних князів», хоча такої категорії автор попередньо не наводив. Розглядаючи загальний перебіг християнізації Русі, розповсюдження релігійного світогляду та моралі, В. Горський не вніс нічого нового у справу вивчення проблеми. Одним з головних діячів руської історії постає Володимир у праці В. Рички, адже саме християнство у візантійському варіанті стало визначальним чинником формування етнічної самосвідомості русичів, а заслуга поширення Христової віри належить саме йому8. Р. Іванченко, яка вивчає проблему становлення української державності9, претендуючи на новаторство у цій галузі досліджень, все ж таки досить традиційно висвітлює проблему Володимирових релігійних реформ. Запровадження «шестибожжя» автор слідом за деякими іншими дослідниками оцінює, як відповідь на вимоги язичницької еліти, що привела князя до влади10. Головним фактором тут є боротьба язичницького та християнського угруповань у двовірному (дуже спірне твердження) Києві. Р. Іванченко в одному місці головною заслугою Володимира називає адміністративну реформу (Київська Русь... – С. 42), в іншому стверджує про найбільше значення релігійної реформи (Київська Русь... – С. 43). Таким чином, з тексту книги не зовсім зрозуміло, яке з діянь Володимира автор ставить на перше місце. Визначальним є те, що автор визнає Русь Володимира саме Україною, підтримуючи концепцію М. Грушевського. Такої ж позиції дотримується Ю. Терещенко11. 42

Християнству у вигляді православ’я головної ролі в становленні державності Русі надавали Л. Долгополова та П. Музиченко12. На відміну від В. Рички, автори вважають випробування вір реальним актом, і взагалі, всі звістки літописів та церковної літератури стосовно хрещення – дуже правдиві та достовірні13. Загалом праця складає враження пропагандистського виступу, а не наукового дослідження. Зокрема, насторожують твердження про існування в часи Володимира православної церкви, що є нісенітницею, яка розповсюджується лише священниками РПЦ. Дослідження проблеми русько-візантійських зв’язків у контексті розповсюдження християнства стало предметом статті «Київські витоки ідеї Руського королівства»14. П. Бондаренко розглядає співвідношення культурного та політичного чинників у процесі християнізації Русі, роблячи цілком справедливі (на нашу думку) висновки, що Візантія вкладала у цей акт передусім політичне значення. Володимир, навпаки, намагався знівелювати політичний вплив ромеїв, організовуючи Руську церкву відмінно і від візантійської, і від римської. Іншим визначальним аспектом діяльності київського правителя є збирання слов’янських земель та заведення міжнародних зв’язків Русі. Саме на зв’язки (торгівельні) робить акцент у своєму дослідженні О. Сидоренко15. Зокрема, автор висуває досить доказову гіпотезу, що славнозвісного шляху «з варяг у греки» як безперервної транзитної лінії сполучення не існувало. Натомість, у цьому відтинку вміщувалось декілька регіональних торгівельних доріг16. За назвою роботи міжнародне становище держави Русь мусив розглянути О. Головко17. Проте, ми не побачили європейського контексту у даній праці, окремі події міжнародного життя Русі описані майже винятково за руськими літописами і лише 43

з погляду внутрішнього спостерігача. Хоча Володимир немало зробив для міжнародного утвердження Русі, події цього періоду розглянуто звужено порівняно з добою Ярослава Мудрого. О. Корчинський констатує існування 100-літньої дискусії істориків про літописне плем’я хорватів, що пов’язано з походами Володимира на західні рубежі Русі18. На жаль, лише констатацією автор і обмежився, не запропонувавши свою версію розв’язання цієї проблеми. Військовий історик В. Бережинський досліджував важливий аспект зовнішньої політики Володимира Великого – війни з торками, волзькими болгарами, печенігами19. Автор з’ясовує питання взаємозв’язку нападів кочівників з впливом Візантії та її зацікавленістю в ослабленні Русі. Окремо В. Бережинський розглянув звістки про залучення Володимиром деяких печенізьких орд на службу Києву, часто – шляхом їх охрещення20. Красномовно охарактеризували внесок Володимира у розвиток Руської держави О. і П. Толочки в монографії «Київська Русь» (1998 р.)21. За висловом авторів: – «Саме Володимир створив Русь у її відомому обрисі...», до Володимира територія була значно меншою. І справа тут не стільки у військових походах, скільки у дипломатичних, економічних, культурних заходах. Автори також аналізували монетарну політику князя. На їхню думку, випуск Володимиром монет – питання престижу, а не розвитку економіки22. Тут доречно навести іншу думку – інженера з металообробки А. Луціва. На підставі технічних розрахунків, реконструкції умов карбування монет, створення графіків поширення монет на різних територіях автор доводить (достатньо аргументовано), що монет за Володимира було викарбувано не декілька тисяч, а від сотні тисяч до мільйона екземплярів23. Таким чином, існує відмінна від загальновизнаної теорія монетної справи на Русі, яка ще знайде продовження свого дослідження. 44

З огляду на українсько-російські наукові зв’язки часів Незалежності цікавою є републікація частини статті Г. Лєбєдєва «Русь Рюрика, Русь Аскольда, Русь Дира» у московському збірнику «Славяне и Русь»24. Київський автор цілком доказово розглядає витоки київської князівської традиції, пов’язуючи їх передусім з Південною Руссю, підкріплює свої погляди прикладами з часів Святослава, Володимира, Ярослава. Але цікаво не це, а реакція на зміст статті російського укладача збірника. А. Кузьмін (укладач) критикує автора за спроби пов’язати історію Київської Русі з «самостийной» (так в оригіналі) українською наукою25. Як бачимо, прийоми критики радянських істориків зберігаються і в нові часи серед істориків російських. Таким чином, серед українських істориків найбільш значимими діяннями Володимира визнаються хрещення Русі, збирання земель та оборона рубежів від кочівників. У своїх дослідженнях українські автори використовують переважно літописні звістки, значно рідше – іноземні джерела, дані археології. На відміну від вчених радянських, значно ширше українські вчені починають визнавати Русь саме Україною, а не «єдиною колискою». Теорія про існування давньоруської народності поступово витісняється твердженнями про належність Русі історичній спадщині українського народу. 2.3. Погляди російських істориків кінця ХХ ст. на державну діяльність Володимира. На початок 1990-х років суспільно-політична ситуація ще не змінилась настільки кардинально, щоб відобразитись в наукових працях. У 1991-1992 рр. з друку ще виходили книги, підготовлені у радянські роки. У той же час, журнали та газети вже публікували статті з новими поглядами. Видана 1991 р. книга А. Дегтярьова та І. Дубова «Початок Вітчизни» була підготовлена до друку ще в 1989-1990 рр., коли 45

жодних катаклізмів не передбачалось. Тому стала вона типовою радянською книжкою, розрахованою на широке коло читачів. Звістки руських та іноземних джерел перемежовані ліричними відступами з елементами письменницької фантазії, що повинно було сприяти більшій доступності матеріалу. Автори відзначають, що в часи правління Володимира на перше місце виходять питання внутрішнього устрою держави, яка з клаптиків починає зшиватись в єдине покривало. Згадано адміністративну реформу, яку провів Володимир, реформу язичницьких вірувань та прийняття християнства. Укріплення державного устрою та хрещення – головні аспекти діяльності Володимира26. Спеціально вивченню поширення християнства на Русі присвятив свою монографію М. Новіков. Автор відзначає, що основна заслуга Володимира не в хрещенні киян, а у вирішенні державних, політичних та соціальних проблем, де християнство – лише засіб вирішення цих завдань27. Вольові та інтелектуальні якості Володимира дозволяють характеризувати його, як видатного державного діяча своєї епохи. Церковний історик В. Ципін ознайомлює читачів журналу «Вопросы истории» з розвитком християнської церкви на Русі від хрещення до нашестя Батия. Автор визнає хрещення Русі за Володимира поворотним моментом, але чомусь в історії російського народу28. І в подальшому В. Ципін проголошує процес поширення християнства історією Російської православної церкви. Відношення до такої постановки питання ми висловлювали дещо раніше. Цікаве явище в російській історичній літературі представляє праця «Російська історія: популярний нарис» І. Заїчкіна та І. Почкаєва. Важко сказати про розділи, присвячені іншим діячам, але щодо Володимира Великого головним 46

джерелом (!) виступає роман С. Скляренка «Володимир» (так вказують самі автори)29. Незважаючи на низький науковий рівень всього твору, автори твердо переконані, що Київська Русь – це Росія30. Ототожнює історію Русі з історією Росії В. Петрухін. Дуже мало в книзі присвячено Володимирові, зате чудово видно переконання автора в тому, що давньоруська народність – реальна спільнота31. До речі, на наш погляд, навіть назва монографії сформульована некоректно, оскільки «Початок етнокультурної історії Русі ІХ-ХІ ст.» вказує на те що цей самий початок автор розтягує аж на три століття. Свідчити це може лише про те, що автор не розуміє, що досліджує, або про невміння визначити «початок». І. Фроянов, який за радянських часів проголошувався вченим, що не дотримувався традиційної марксистськопозитивістської методології, після відмови від неї більшості науковців виявився одним з небагатьох, хто й далі її дотримувався у своїх дослідженнях. Так, головними причинами, а заразом і значенням військових походів Володимира (як вказує автор – на підставі літописів та билин) професор визнає утвердження феодалізму на Русі32, що також викликає враження, начебто Володимир знав, що таке феодалізм, і чому його потрібно утверджувати. Сюжети військових походів Володимира повторюються декілька разів, але слабко доводять дефініції автора про їхнє виняткове значення. Видана 1996 року книга «Історія держави Російської: Життєписи. ІХ-ХVІІ ст.» вражає вже першою фразою статті, присвяченої Володимирові. Початок фрази звучить наступним чином: «Х-те століття російської історії...»33. У читача виникає правомірне припущення, що до цього «Х-го» століття було ще дев’ять століть тієї ж таки російської історії. Який історик, 47

що поважає свій фах, дозволить собі таке написати? Однак, виявляється, книга видана у серії «Російська національна бібліотека», а офіційний інтернет-сайт цієї серії видань вказує, що «РНБ» заснована за сприяння Федеральної агенції з національного розвитку та патріотичного виховання громадян РФ для «відновлення національної самосвідомості громадян шляхом видання друкованої продукції, наукових та популярних видань та агітаційних матеріалів»34. До слова, за планом цієї ж агенції продуковані відомі наразі мультиплікаційні «історичні саги» про Іллю Муромця, Добриню Нікітіча, Альошу Поповича, створені явно за шаблонами «Волт Дісней Пікчерз» – спеціально для патріотичних росіян. Так що почерк вгадується безпомилково. Ще одна магістраль сучасної російської історіографії – євразійство – чітко простежується у праці одного з речників цього напряму В. Кожинова. «Історія Русі й русского (оригінал – В.К.) Слова. Сучасний погляд» проголошує континуїтет Київська Русь – Росія – Російська імперія35. Автор книжки – швидше за все послідовник Л. Гумільова та його теорії пасіонарності, але у варіації «особливої російської пасіонарності». Саме Росія отримала пасіонарний імпульс Русі й розвинула його. Найзначнішим правителем Русі автор вважає Ярослава Мудрого, але не пояснює – чому. Володимир за своїм значенням перебуває на другому місці. Згадана праця не єдина, написана з великодержавних позицій. Книжка Б. Пашкова навіть назву має «Русь – Росія – Російська імперія. Хроніка правлінь та подій 862-1917 рр.». Таким чином, Русь без варіантів проголошується початковим етапом саме російської історії, причому Україна – окраїна Росії ще з давньоруських часів. Володимир залишив слід в історії насамперед женолюбством, військовими походами та введенням християнства 48

(в такій ієрархічній послідовності подається у автора)36. За таких обставин дуже важко зрозуміти, яких наукових позицій дотримується автор, хоча ідеологічні видно досить ясно. Як не дивно, але досить поширеними серед російських істориків є норманістські погляди. Одним з їх носіїв можна вважати Р. Скриннікова, автора монографії «Хрест і корона. Церква й держава на Русі ІХ-ХVІІ ст.». Він вбачає, що пуповину, яка тісно зв’язувала Скандинавію та Русь (який поетичний образ зв’язку матері й дитини!) розірвав лише Володимир37. Головним же його діянням автор вважає хрещення руського народу, і взагалі, це стало стрижневою подією історії Русі38. Загалом князь Володимир, як державний діяч, отримав позитивну оцінку у згаданій праці. Таким чином, праці російських істориків відрізняються від українських більшим різноманіттям світоглядних та методологічних позицій, що варіюються від марксистськопозитивістського напряму радянського зразка до таких, як концепція євразійства та модерні версії великодержавних теорій (добре забуте старе, що видається за нове). Вчені Росії найважливішими подіями правління Володимира визнають хрещення Русі, утворення єдиної держави та оборону земель від зовнішньої агресії. Визначальним моментом є те, що переважна більшість авторів сучасних наукових праць ототожнюють Русь із Росією, монополізуючи історичну спадщину Русі. Отже, як в українській, так і в російській історіографії кінця ХХ ст. ми можемо спостерігати ситуацію повернення до тих світоглядних та наукових поглядів, що існували на початку минулого століття, коли вже оформились виразні українські та великоросійські позиції. А. Сахаров, характеризуючи стан російської історичної науки початку ХХІ століття, відзначав, що розбіжності між істориками, що сповідують різні підходи до вивчення історії 49

Росії, стосуються лише узагальнених концептуальних висновків. Тим часом трактування окремих фактів мало відрізняється одне від іншого39. Вважаємо, що те ж може стосуватись й розбіжностей між поглядами українських та російських істориків. Також треба відзначити, що російські історики віддають перевагу терміну «Давня Русь» (як це було за радянських часів), тоді як українські частіше вживають «Київська Русь». Вважаємо, що в Україні воліють більше наголошувати на ролі Києва в східнослов’янській історії, а мета російських вчених – вивищувати північний фактор, як головний в процесі державотворення. __________ 1. Підгаєцький В. «Орач льодовика» і його «історії» як метафори минулих часів // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 121. 2. Грицак Я. Українська історіографія. 1991 – 2001: десятиліття змін // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 51. 3. Пилявець Л.Б. Джерела вільнодумства східних слов’ян. – К., 1991. – С. 13. 4. Ричка В.М. За літописним рядком: Історичні оповіді про Київську Русь. – К., 1991. – С. 82-84. 5. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. – К., 1992. – С. 56. 6. Мала історія України / За ред. О. Кучерука. – Дрогобич, 1992.– С. 8. 7. Горський В.С. Святі Київської Русі. – К.,1994. – С. 18. 8. Ричка В.М. Київська Русь: Проблеми етнокультурного розвитку (конфесійний аспект) / Інститут історії України НАН України. Серія «Історичні зошити». – К., 1994. – 34 с. 9. Іванченко Р.П. Витоки української державності і війська // Військо України. – 1993. – Ч. 5. – С. 49-54; Її ж. Історія без міфів: Бесіди з історії української державності. – К., 1996. – 335 с. 10. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки Української держави: Посібник з історії. – К., 1995. – С. 41. 11. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нарис історії від

утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст.: Навчальний посібник. – К., 1996. – С. 26. 12. Долгополова Л.Ф., Музыченко П.П. Роль православия в становлении государственности Киевской Руси: Учебное пособие. – Одесса, 1998. – 20 с. 13. Там же. – С. 14. 14. Бондаренко П.В. Київські витоки ідеї Руського королівства // Записки історичного факультету. Вип. 10. – Одеса, 2000. – С. 135-136. 15. Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ– середина ХVІІ ст.) / АН України; Інститут історії України; Відп. ред. М.Ф. Котляр. – К., 1992. – 332 с. 16. Там само. – С. 60. 17. Головко О.Б. Русь у міжнародному житті Європи ІХ-Х ст. / Інститут історії України НАН України. Серія «Історичні зошити». – К., 1994. – 30 с. 18. Корчинський О. Стільський град // Київська старовина. – 1994. – № 5. – С. 60-61. 19. Бережинский В.Г. Войны Киевской Руси с торками / Научноисследовательский центр гуманитарных проблем Вооруженных Сил Украины; Отв. ред. Н.Ф. Карпенко. – К., 2000. – 25 с.; Его же. Походы Киевской Руси на Каспий / Научно-исследовательский центр гуманитарных проблем Вооруженных Сил Украины; Отв. ред. А.П. Моця. – К., 2000. – 100 с.; Бережинський В.Г. Війни Київської Русі з волзькими болгарами. – К., 1998. – 44 с.; Його ж. Війни Київської Русі з печенігами // Український історичний журнал.– 1996. – № 6. – С. 115-120. 20. Бережинський В.Г. Війни Київської Русі з печенігами. – С. 117. 21. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1998. – 352 с. 22. Там само. – С. 119. 23. Луців А. Велика Русь – вільній Україні. – Тернопіль, 1999. – 144 с. 24. Из статьи Г.С. Лебедева «Русь Рюрика, Русь Аскольда, Русь

Дира» (Старожитності України-Русі. Київ, 1994) // Славяне и Русь: Проблемы и идеи. Концепции, рожденные трехвековой полемикой в хрестоматийном изложении / Сост. А.Г. Кузьмин. – 2-е изд. – М., 1999. – С. 404-410. 25. Там же. – С. 410. 26. Дегтярев А.Я., Дубов И.В. Начало Отечества: Исторические очерки / Худож. А. Бенедский. – М., 1991. – С. 91. 27. Новиков М.П. Христианизация Киевской Руси: методологический аспект. – М., 1991. – С. 59. 28. Цыпин В. От крещения Руси до нашествия Батыя // Вопросы истории. – 1991. – № 4-5. – С. 34. 29. Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Русская история: популярный очерк. ІХ – середина ХVІІІ в. – М., 1992. – С. 43. 30. Там само. – С. 45. 31. Петрухин В.Я. Начало этнокультурной истории Руси ІХ – ХІ веков. – Смоленск; М., 1995. – С. 245. 32. Фроянов И.Я. Древняя Русь. Опыт исследования социальной и политической борьбы. – М. – СПб, 1995. – С. 49. 33. История государства Российского: Жизнеописания. ІХ-ХVІ вв. / Российская национальная библиотека. – М., 1996. – С. 56. 34. www.rnb.library.ru 35. Кожинов В.В. История Руси и русского Слова. Современный взгляд. – М., 1997. – 528 с. 36. Пашков Б.Г. Русь – Россия – Российская империя. Хроника правлений и событий 862 – 1917 гг. – 2-е изд. – М., 1997. – С. 39-40. 37. Скрынников Р. Крест и корона. Церковь и государство на Руси ІХ – ХVІІ вв. – СПб, 2000. – С. 21. 38. Там же. – С. 23. 39. Сахаров А. О новых подходах к истории России // Вопросы истории. – 2002. – № 8. – С. 4.

ІІІ Особисті риси Володимира у висвітленні істориків Росії та України 1991 – 2000 рр. Державна діяльність Володимира досить широко досліджена й має вагому історіографію, хоча значного поступу у цій справі останнім часом не виявлено. Переважна більшість праць або просто повторюють раніше відомі речі, або акцентують увагу на певних аспектах цього широкого кола проблем. Окрему нішу в історичних дослідженнях зараз займають студії з вивчення особистих якостей індивідуума, його психологічних особливостей, мотивації, тощо. Спробуємо розглянути, якою мірою ці аспекти знайшли відображення в українській та російській історіографії історії Київської Русі. 3.1. Українська історіографія кінця ХХ ст. про Володимира як особистість. Одним з найбільш цікавих аспектів особистісних характеристик Володимира здавна було питання про його женолюбство. Дуже докладно зупинявся на цьому М. Костомаров (здається, цей момент цікавив його більше, ніж проблеми політичні чи соціальні), приділив увагу М. Грушевський, багато інших істориків. Питання справді дуже цікаве, адже літописний переказ свідчить про фантастичну кількість жінок, яких князь тримав, як своїх наложниць1. Перекази ці через свою пікантність неодноразово приковували увагу 53

різноманітних коментаторів. На нашу думку, найбільш виважену оцінку дав цій інформації М. Грушевський, який вважав, що для людей раннього середньовіччя велика кількість інтимних зв’язків не могла бути показником розбещеності чи гріховності, тому навряд чи сучасники князя звертали б на це значну увагу. Більше того, активність в інтимних справах була для сучасників свідченням великої життєвої сили, що повинно було слугувати лише позитивною характеристикою в їхніх очах2. Таким чином, лише християнські автори могли писати про це, як про ознаку поганської поведінки, тобто дописано це було значно пізніше, після вкорінення християнських еталонів моралі на руському ґрунті. В радянські часи на це звертали дещо меншу увагу, як і взагалі на постать князя, тому особливого поступу в дослідженні цього питання не було. З одного боку, тематика інтимних стосунків соромливо замовчувалась, поступаючись місцем більш важливим темам – суспільним рухам, соціально-економічному розвиткові, тощо; з іншого боку, достатньо вкоренилась думка, що в даному питанні літописець наводить достатньо достовірні відомості. Не дуже далеко пішли від наведеної ситуації історики в незалежній Україні. Якщо на Заході дослідження про взаємовідносини між статями чи сексуальну мораль (особливо королівських дворів та шляхетських станів) стають дедалі розповсюдженішими, в Україні найпередовішими з цієї галузі поки що є «жіночі студії», які до того ж мають хронологічними межами максимум пізнє середньовіччя. Тому серйозного дослідження подібної тематики нам доведеться ще почекати, можливо навіть досить довго. Певним чином розглянув шлюбні та позашлюбні стосунки Володимира М. Слабошпицький. Він погоджувався, що князь 54

міг мати велику кількість наложниць, що це могло впливати на його сімейні відносини. Особливу увагу автор звернув чомусь на шлюб із Рогнідою, вказуючи, що ці стосунки завжди залишались складними, адже будувались не на любові, а на примусі3. У зв’язку з цими твердженнями виникає бажання запитати в автора, а які саме шлюби Володимира були побудованими на коханні – чи зможе він на це відповісти? Які шлюби інших правителів – не лише Русі, а й іноземних держав – були влаштовані не з державних інтересів, а за покликом серця? Сумніваємось, що можна віднайти у світовій історії багато подібних прикладів. Також М. Слабошпицький стверджує, що пізніше у Володимира залишилась єдина законна дружина – Анна, бо Рогніди він «позбувся»4. Але позбувся він однієї Рогніди, а куди поділись інші дружини – автор не вказує. Причому, на нашу думку, всі інші дружини теж цілком законні, адже шлюби укладались згідно зі звичаєвим правом (на наявність таких звичаїв прямо вказують ще найдавніші літописні звістки). Незаконними вони можуть вважатись лише з погляду християнських законів, але шлюби ці укладались до прийняття Володимиром хрещення. Є й ще одне казуїстичне питання до М. Слабошпицького, який так наполягає на законності чи незаконності. Не лише він, а й багато інших авторів уважають, що Ярополк був християнином5. Як відомо з літопису, він уже мав дружину (після захоплення Києва її взяв до себе Володимир). Та це не заважало Ярополкові посвататись до Рогніди. Як такі міркування ув’язуються із законністю та християнською мораллю? Як бачимо, автор намагався створити історію нещасної жінки, застосувавши свою значну фантазію та досвід сучасності, але не враховуючи умов того часу. 55

Як женолюбця та розпусника охарактеризовано Володимира у книзі П. Мацкевича «Імперія Рюриковичів»6. Автор повністю підтримав традиції російської церковної історіографії, не піддавши ці погляди критичному осмисленню. На його думку, лише хрещення виправило нечестивця Володимира. Взагалі, авторові незрозуміло, чому такого грішника возведено до чину святих православної церкви. Загалом більшість істориків, пишучи про Володимира Великого, відзначало його женолюбство і зазвичай пов’язували це з впливом язичництва. Охрещення князя стало причиною того, що Володимир став справжнім одруженим чоловіком, вірним своїй єдиній дружині. Крім того, він став дуже милосердним та благодійним. Адже саме так повинна впливати свята віра на людину, не може ж бути, щоб це було фантастикою (це іронія). Ще одним поширеним напрямом досліджень на Заході є так звана «психоісторія». Цей напрям займається вивченням психологічних особливостей людей минулого, їх мотивацій, певним чином – впливу на мотивації менталітету та інших чинників. Ця галузь історичного пізнання перебуває на межі історії, історії ментальностей та психології. В Україні вона до цього часу слабко розвинена. Своєрідні спроби вивчення мотивації діяльності історики здійснювали, розглядаючи питання про походження Володимира. В такому плані характеризували прагнення князя до влади автори праці «Історія України в особах: ІХ-ХVІІ ст.». Вони вказували, що Володимир як незаконнонароджений син князя, відчував нерівність зі своїми братами, що стало причиною посиленого прагнення довести свою спроможність7. Відповідно, це прагнення дало змогу Володимирові посісти провідне місце серед потомків Святослава. 56

Походження князя розглядав і М. Слабошпицький, пробуючи розібратись у перипетіях життя Володимирового батька Святослава. Так, автор вказує, що матір Володимира не була знатного роду, стосунки Святослава й Малуші були позашлюбними, тому син їх був незаконним8. Але вже на наступній сторінці під іншим заголовком автор називає Малушу донькою князя, а потім стверджує, що князь Мал (батько Малуші) був таємно присутнім на весіллі Святослава й Малуші9. Тому виникають закономірні зауваження: - чи була все ж Малуша князівною? - як міг бути незаконнонародженим син, який народився у пари, в якої, за твердженням автора, було весілля? - звідки автор взяв відомості про весілля Святослава та Малуші, тим більше про присутність там Мала? Всі ці запитання-зауваження залишаються без відповіді, оскільки історичні погляди автора зі змісту книги зрозуміти важко. На нашу думку, книга М. Слабошпицького зібрана зі статей, написаних у різний час і без якогось певного плану. Більше того, пишучи наступну статтю, автор не перечитував свої ж попередні писання. До речі, про одруження Святослава з Малушею згадує й Р. Іванченко, теж не вказуючи, звідки взяті такі відомості10. Є й інший аспект у цій праці, який характеризує Володимира, як людину мудру та далекоглядну, а виявились ці риси під час вирішення проблеми з подальшою долею варязьких найманців, коли ті почали вимагати Київ собі на відкуп11. О. Толочко та П. Толочко розвинули паралель порівняння між Володимиром та біблійним царем Соломоном12. Але на думку авторів, порівняння ці не означають тотожності цих двох постатей, а скоріше тотожність створених книжниками їх образів. Тобто, Володимир не обов’язково відповідав тому 57

портрету, що зображав його, та біблійному відповідникові. Реальний Володимир мав бути більш прозаїчним та прагматичним, ніж його образ. Заходи Володимира по впровадженню у грошовий обіг власної монети, якщо приймати їх як прагнення підвищити престиж Русі на міжнародній арені, можуть свідчити про наявність у князя значного самолюбства. Карбування на монетах свого портрету вивищувало князя не лише у власних очах, а й в очах підданих та володарів інших держав, що неабияк повинно було втішати Володимира. Численні дослідження військової діяльності формують в аудиторії уявлення про наявність у Володимира таких чеснот, як військова доблесть, вірність своєму обов’язкові, дружині, даному слову. Такі уявлення підтверджують літописні сюжети про те, як Володимир цінував свою дружину; як дотримав свого слова про побудову храму у місці, де врятувався від загибелі під час печенізького нападу13. Прагнення до свободи дій, незалежності вгадується у намаганнях влаштувати Руську церкву таким чином, аби не підпасти під вплив іншого володаря, що констатує П. Бондаренко14. Багатьма істориками досліджені сюжети про взаємовідносини між Володимиром та його опікуном Добринею. П. Мацкевич навіть увів Добриню до складу династії Рюриковичів15, щоправда, незрозуміло, на яких підставах. Автор стверджує, що кожен зі Святославовичів отримав від батька опікуна: Ярополк – Свенельда, Володимир – Добриню. Кого отримав опікуном Олег, автор не вказує, тому вважаємо наведене твердження неправомірним. Щодо Добрині, то навряд чи правильно включати його до династії Рюриковичів на підставі родинного зв’язку через материнську лінію з одним з представників роду. Важливо ж для нас інше – багато дослідників з характеру 58

взаємовідносин між Володимиром та Добринею виводять сентенцію про те, що князь досить легко піддавався впливові авторитету (яким дядько, безумовно, був для небожа; таким самим безумовним авторитетом могла бути для Володимира княгиня Ольга – її досвід, за літописним свідченням, був одним з аргументів на користь прийняття християнства). Таким чином, дослідження психологічних та інших особистісних рис Володимира українськими істориками проводились, хоч і в опосередкованій формі. Будь-який аспект характеру та особистого життя князя не є на даний момент достатньо дослідженим. Жодної спеціальної розвідки на цю тему нами виявлено не було, що свідчить про наявність значних пробілів у справі вивчення постаті Володимира в Україні. Н. Яковенко 1999 року оприлюднила своє дослідження словесних характеристик, які використовував для оцінки історичних діячів М. Грушевський16. Серед інших діячів української історії було проаналізовано й епітети для Володимира Великого. Варто було б провести подібну роботу і щодо сучасної історіографії постаті Володимира, але поки що цього не зроблено. Сподіваємось, така праця не забариться. Як ми можемо судити з вивченої нами літератури, особистісні характеристики значно рідше ставали предметом дослідження українських істориків, ніж державна діяльність. Здається, що пов’язано це з проблемами в оволодінні методиками психологічного та мотиваційного аналізу. Адже вивчення внутрішнього світу людини потребує зовсім інших підходів, ніж аналіз політичної чи соціально-економічної ситуації. 3.2. Особистісні характеристики Володимира Великого в російській історіографії 1991 – 2000 рр. Російська історіографія завжди більшою мірою, ніж українська, звертала головну 59

увагу на проблеми державності, політики та економіки. Спробуємо розібратись, наскільки особистість Володимира виявилась цікавою для російських дослідників. Як людину вольову, владну характеризують Володимира автори книги «Початок Вітчизни». А. Дегтярьов та І. Дубов вказують, що волею батька були обмежені дії його синів-намісників руських земель17. Також автори слідом за В. Мавродіним називають Володимира «останнім князем-воїном дружинної Русі», що повинно символізувати відданість князя ідеалам дружинного побратимства18. Прослідковується також наявність впливу на рішення Володимира авторитету княгині Ольги. Автори не звернули уваги на сімейні та позашлюбні відносини Володимира, якісь аспекти його відношення до дітей (крім вищевказаного), дружин, наложниць. Справи державної ваги для них важливіші. Таким чином, особистий світ Володимира Великого залишається для згаданих істориків невідомим. Інакше розглядає це питання В. Амельченко. Автор нарису «Дружини Давньої Русі» згадує літописні звістки про женолюбство та потяг до пияцтва великого князя київського. Але на думку автора, не зовсім реалістичним було таке зображення Володимира. Князь часто влаштовував бенкети для своїх дружинників та бояр. На бенкетах випивалось багато хмільних напоїв і не завжди поведінка присутніх відповідала поняттям пристойності. Саме у цих застіллях і криються корені легенди про розбещеність Володимира19. Заразом автор відзначає і військову доблесть князя – дружинника та полководця. «Завдяки мудрій оборонній доктрині Володимира тисячі сіл та містечок були позбавлені жахів печенізьких набігів»20. І ще одна риса характеру Володимира привернула увагу історика – це прагнення допомогти бідним та знедоленим21; рису цю автор нарису назвав благодійністю, що цілком можемо підтримати й ми. 60

Таким чином, незважаючи на військово-історичний характер нарису, не останнє місце у ньому займає аналіз особистих якостей одного з головних персонажів – київського князя Володимира Святославовича. Ми згадували у попередньому розділі про те, що Б. Пашков у своїй книзі «Русь – Росія – Російська імперія» женолюбство князя поставив на перше місце серед усіх інших характеристик22. Причини такого розміщення залишаються незрозумілими для нас, можливо, це перше, що кинулось авторові у вічі при вивченні літопису. Далі історик виділив військові походи князя, відмітивши при цьому визначні воєначальницькі здібності Володимира. Автор погоджується, що Володимир – князь-дружинник, продовжувач лицарських традицій свого батька Святослава. У цьому висловлюванні вгадується вплив поглядів В. Мавродіна, можливо П. Толочка23. З обороною земель від печенігів автор пов’язує не лише дотримання державних інтересів, а й піклування про населення своєї землі. Запровадження навчання дітей письму може бути потрактовано, як проекція певного потягу самого князя до освіти24. Загалом автор достатньо ґрунтовно дослідив постать Володимира, присвятивши йому 4 сторінки тексту. Для порівняння: Святославу присвячено 2,5 сторінки, Ярополкові – 1 сторінку, Ярославові – 5 сторінок. Лише невеличкі уривки з праці Р. Скриннікова «Історія Російська. ІХ-ХVІІ ст.» можна назвати спробами аналізу характеру Володимира. Як і більш пізня монографія цього автора (згадана раніше «Хрест та корона»), книга мало висвітлює ці питання. Головну увагу звернено на християнізацію Русі, а тому Володимира показано у дещо провіденціоналістському варіанті – з сентенціями про прозріння та Божу благодать, які, здається, самим автором не сприймаються серйозно25. Незначну увагу Р. Скринніков звернув на карбування Володимиром Ве61

ликим власної монети, з певними акцентами не лише на економічну чи іміджеві необхідність, а й для підтвердження власної значущості. Автор цілковито підтримує тих істориків, що заперечують суто меркантильні інтереси Володимира у справі захисту земель від степової навали. На його думку, не лише це спонукало князя до дії, а й прагнення захистити населення Русі, що неможливо для жорстокого та байдужого володаря26. З матеріалу, який ми розглянули вище, можемо зробити висновки, що російські історики дещо менше переймались питаннями про внутрішній світ героя свого дослідження, його особистісні характеристики, ніж питаннями розвитку державного будівництва чи суспільних процесів. Тому, досить докладно висвітлюючи політичні, економічні, соціальні проблеми та шляхи їх розв’язання даною особою у конкретний період, вони залишають осторонь Людину – хоч то князь чи селянин. Не бачимо ми життя та живих людей у переважній більшості історичних творів. Вважаємо, що це може додатково свідчити на користь думки про широке побутування в сучасній російській історичній науці марксистсько-позитивістської методології27, яка передусім звернена у бік вивчення суспільних процесів, мало зважаючи на індивідуальне. Тому нам досить складно навіть позначити ті аспекти особистісного, які вивчались чи вивчаються наразі істориками Росії при роботі над історією Володимира Великого. 3.3. Аналіз дослідницької активності у вивченні давньоруської історії: чи з’являються нові «світила»? В кожному періоді, у кожній галузі історичних досліджень були вчені, яких прийнято називати «світилами», «істориками першого плану», «метрами», тощо. Такими постатями в українській історіографії ХІХ – початку ХХ століття вважаються М. Грушевський, 62

В. Антонович, М. Маркевич, М. Костомаров. Російська історична наука пишається доробком М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського. Серед представників радянської науки, що займались вивченням історії Київської Русі значного авторитету зажили такі історики, як Б. Греков, В. Мавродін, Б. Рибаков, Л. Черепнін, В. Пашуто, М. Тихомиров та інші. Кожен з цих вчених є автором сотень, а дехто – навіть тисяч друкованих робіт, які давно й міцно перебувають у науковому обігу, що свідчить про їх певну наукову вартісність і раніше, й у теперішній ситуації. Одним з важливих (хоч і не визначальних) показників продуктивної роботи в обраній галузі історичних студій є обсяг опублікованих наукових праць. Особливо на сучасному етапі багато дослідників, можливо, прагнучи надати більшої ваги власній персоні, все частіше на обкладинках своїх книжок чи іншим чином акцентують увагу читача на кількості праць, опублікованих автором. Не маємо бажання ставити знак рівності між кількістю публікацій та їхньою якістю, більше того – інколи якість обернено пропорційна кількості. Проте випустити в світ значну кількість наукових праць – це досить складне завдання, яке під силу не кожному науковцеві, особливо за сучасних фінансових умов (точніше – сучасного фінансування науки). Тому вважаємо важливим проаналізувати, хто зі згаданих нами авторів спромігся видати більшу кількість наукового продукту. У своєму дослідженні ми використали 41 працю українських істориків. Найбільш плідними авторами, роботи яких увійшли до нашого списку, в період 1991-2000 рр. можна вважати: 1) В. Бережинський – 4 назви (9,7% від загальної кількості використаних історіографічних джерел); 2) М. Котляр – 4 назви (2 у співавторстві; 9,7%); 3) П. Толочко – 4 назви (1 у співавторстві; 9,7%); 63

4) Р. Іванченко – 3 назви (7,3%); 5) Л. Залізняк – 2 назви (4,8%); 6) В. Ричка – 2 назви (4,8%); 7) О. Толочко – 2 назви (4,8%). Разом ці 7 істориків створили 21 наукову працю з історії Київської Русі (звичайно, враховуються лише ті твори, які нам вдалося знайти), що складає 51,2% від загальної кількості праць у нашому списку. Інші 20 авторів видали по 1 роботі (по 2,4%). Тобто, в українській історичній спільноті існує певна група дослідників, що створює приблизно половину наукових праць з давньоруської проблематики, хоча кількісно ці дослідники становлять близько чверті всього корпусу вчених цього напряму. Треба сказати, що такі історики, як П. Толочко, В. Ричка, М. Котляр, О. Толочко вже давно вважаються елітою української історичної науки, тобто входять до числа тих самих «метрів», про яких ми говорили на початку. В. Бережинський, Л. Залізняк, Р. Іванченко потенційно можуть поповнити їх лави, як втім і будь-хто інший. Подібну статистику спробуємо підрахувати і для російської частини нашого списку. Щоправда, ці підрахунки ми схильні сприймати з більшою засторогою, ніж попередні, оскільки значно більша частина історіографічних джерел залишилась поза нашою увагою. Ми змогли використати лише 28 праць російських істориків, що відчутно менше за частку науковців вітчизняних. Отже, до числа найбільш активних російських авторів 1990-х років увійшли: 1) А. Горський – 2 назви (7,1% від загальної кількості використаних історіографічних джерел); 2) В. Петрухін – 2 назви (7,1%); 3) Р. Скринніков – 2 назви (7,1%). 64

Інші роботи були створені 22 істориками по одній кожним. Як бачимо, «група лідерів» російської частини нашого аналізу вдвічі менша за її український відповідник; сукупний обсяг наукового продукту даної групи складає менше чверті від загальної кількості всієї аналізованої літератури – лише 21 відсоток. Вчених, що входять до цієї групи, наразі ніяк не можна віднести до провідної когорти істориків (хоча, можливо, хтось вважає інакше, але тут ми подаємо відверто суб’єктивну думку). Лише А. Горський зараз має певний авторитет серед дослідників давньоруської історії і є досить відомим у фахових колах не лише Росії, а й України. Щоправда, російських науковців взагалі більше поважають в Україні, ніж українських – в Росії, що видно навіть за кількістю посилань на російських авторів у працях вітчизняних вчених, і навпаки. Справа тут в культурності, менталітеті чи сумлінності – зараз сказати важко, але помічаємо цю ситуацію не вперше. Таким чином, ситуація з поповненням наукової еліти у Російській Федерації нам бачиться складнішою, ніж в Україні. Цей аналіз є, перш за все, лише можливою моделлю конкретної історіографічної ситуації, потребує перевірки та уточнення, що має місце у наших перспективних планах. Проте, вважаємо, що і в такому вигляді він має право на існування, як гіпотеза та керівництво на майбутнє. Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що в період 1991-2000 рр. внутрішній світ та особисті якості Володимира більше цікавили українських істориків, ніж російських. Проте і серед вітчизняних дослідників дана проблематика перебувала на периферії наукових інтересів, поступаючись місцем вивченню державних заходів князя. Історики як в Україні, так і в Росії не створили жодного спеціального дослідження, де б мали місце висвітлення психології, менталітету, мотивацій князя. Подібні студії наразі є нерозораним полем для наукової діяльності. 65

__________ 1. Полное собрание русских летописей. – Т. 9-10. Патриаршая или Никоновская летопись. – М., 1965. – С. 158. 2. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С. Сохань (голова), та ін. – Т. 1. – К., 1991. – 736 с. 3. Слабошпицький М.Ф. З голосу нашої Кліо (Події і люди української історії). – К., 1993. – С. 32. 4. Там само. 5. Горський В.С. Святі Київської Русі. – К., 1994. – С. 60. 6. Мацкевич П.А. Империя Рюриковичей. – Б/м.: Б/и, 2000. – С. 73. 7. Історія України в особах: ІХ – ХVІІІ ст. / В. Замлинський (кер. авт. кол.), І. Войцехівська, В. Галаган та ін. – К., 1993. – С. 48. 8. Слабошпицький М.Ф. Вказ. праця. – С. 32. 9. Там само. – С. 33. 10. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки Української держави: Посібник з історії. – К., 1995. – С. 35. 11. Там само. – С. 42. 12. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К.: Альтернативи, 1998. – С. 102. 13. Попович В. Місто на Стугні // Київська старовина. – 1994. – № 2. – С. 123. 14. Бондаренко П.В. Київські витоки ідеї Руського королівства // Записки історичного факультету. Вип. 10. – Одеса, 2000. – С. 136. 15. Мацкевич П.А. Указ. соч. – С. 62-63. 16. Яковенко Н. Особа, як діяч історичного процесу в історіографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська історична наука. Матеріали конференцій / За ред. Я. Дашкевича. – Львів, 1999. – С. 86-97. 17. Дегтярев А.Я., Дубов И.В. Начало Отечества: Исторические очерки / Худож. А. Бенедский. – М., 1991. – С. 87. 66

18. Там само. 19. Амельченко В.В. Дружины Древней Руси. – М., 1992. – С. 125. 20. Там же. – С. 135. 21. Там же. – С. 137. 22. Пашков Б.Г. Русь – Россия – Российская империя. Хроника правлений и событий 862 – 1917 гг. – 2-е изд. – М., 1997. – С. 39. 23. Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства и формирование древнерусской народности. – М., 1971. – С. 149.; Толочко П. Дворцовые интриги на Руси. – К., 2001. – С. 33. 24. Пашков Б.Г. Указ. соч. – С. 42. 25. Скрынников Р.Г. История Российская. ІХ – ХVІІ вв. – М.: Весь мир, 1997. – С. 115. 26. Там же. – С. 21. 27. Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 24.

Висновки Життя та діяльність Володимира Великого здавна були цікавою темою для істориків. Наукові дослідження пов’язаних з Володимиром джерел та створення відповідних дискурсів регулярно мають місце ще з ХVІІІ століття, хоча й з різною інтенсивністю та якістю. Свого апогею такі студії досягли в кінці ХІХ ст. у зв’язку з відзначенням 900-річчя хрещення Русі. Щоправда, центрами цих заходів стали російські столиці – СанктПетербург та Москва, а не справжня батьківщина події Київ. Історична наука Російської імперії розвивалась, також росло і самоусвідомлення українських науковців, і вже у другій половині ХІХ ст., а на початку ХХ ст. – остаточно утворюються два окремих напрями давньоруських студій: великодержавнообщеруський та україноцентричний. Фактично ці напрями були антагоністичними, бо стверджували взаємовиключаючі світогляди, а відповідно й наукові позиції. Боротьба йшла за право називати своєю історичну спадщину великої держави – Русі. Великоросійські автори на підставі того, що лише росіяни спромоглись створити модерну державу, доводили, що спадщина Давньої Русі належить саме їм. Українці намагаються вибороти якщо не монополію, то хоча б свою частку давньоруської спадщини. Прапором та рупором української позиції став Михайло Грушевський зі створеною ним концепцією осібної історії східнослов’янських народів1. На думку Грушевського, історію кожного народу треба вивчати окремо, оскільки на розвиток форм їх суспільного, економічного, політичного життя впливали різні чинники. Спроби росіян штучно подовжити свою історію шляхом пришивання історії Київської Русі до 68

історії Росії, як початкового її етапу, лише принижують російський народ. Набагато перспективніше було б віднайти свої справжні корені, ніж присвоювати чужі2. Своїх противників М. Грушевський знайшов серед більшості велико- та малоросійських істориків. Постать Володимира не можна вивчати відірвано від його доби та його держави, як й історію держави не можна дослідити, виключивши з неї одного з головних героїв. Тому й життя князя, його праця розглядались через призму переконань того чи іншого історика, які викладались у вигляді відповідних теорій та концепцій. Найширше висвітлювались ті аспекти, які кожному з істориків видавались найважливішими. Ситуація продовжила розвиватись у такому ж руслі і після знищення обох світоглядних таборів – великоросійського й українського. Призма залишилась одна на всіх – марксистськоленінська методологія. На зміну концепцій М. Грушевського та С. Соловйова – В. Ключевського прийшла теорія «єдиної колиски» та новоутворення ХХ століття – давньоруська народність. Фактичне ж наповнення історії Русі включно з історією Володимира Великого змін майже не зазнало, ґрунтуючись переважно на давньоруських джерелах. Іноземні документи не становили значної частки джерельної бази більшості розвідок. Приблизно таку ситуацію отримали у спадок вітчизняні та російські історики після розпаду Радянського Союзу та постання незалежних держав – України та Російської Федерації. На зміну панівній методології прийшов майже безмежний плюралізм, який виявив нездатність багатьох науковців до сприйняття сучасних ідей, методів, концепцій3. На тлі цього невміння, яке до того ж наклалось на потребу віднаходити свої національні корені у минулому, заповнювати «білі 69

плями» своєї історії, сучасні науковці звернулись до посиленого вивчення спадщини своїх попередників, яка за радянських часів майже не використовувалась. «Нові» старі ідеї значною мірою почали формувати шляхи розвитку сучасної історичної науки в обох країнах. Було заново оформлено концепції тяглості історичного процесу Київська Русь – Галицько-Волинське королівство – ВКЛ – Козацька держава (для України) та Давня Русь – Володимиро-Суздальське князівство – Московія – Росія – Російська імперія (для Росії). Причому прибічники кожної з концепцій стверджували хибність іншої. Аби підкреслити, що роль Києва, як центра формування Руської держави, не була визначальною, вивищити внесок північних земель Русі, а відтак і перенести центр державотворення з півдня на північ – до Володимиро-Суздальщини – російські історики намагаються відходити від використання терміну «Київська Русь» на користь назви «Давня Русь»4. Читаючи книжки чи статті українських та російських науковців, часто помічаємо таку картину: у той час, як українські вчені уважно стежать за новими досягненнями своїх російських колег, користуються їхніми здобутками у своїй роботі, історики Росії неначе принципово відмовляються помічати дослідження колишніх товаришів. Тим часом, багато дослідників відзначають, що подібна поведінка та напівнаукові дискусії є незрозумілими для західних фахівців з давньоруської історії. Переважна більшість з них не вважає Київську Русь попередницею ні Росії, ні України, дотримуючись «золотої середини»5. Такі погляди є досить близькими до радянської традиції, що може пояснюватись впливом «моди на Радянський Союз», яка існувала на Заході з 1960-х років (коли значна частина теперішніх професорів була студентами і захоплювалась ліворадикальними ідеями та протестувала проти війни у В’єтнамі) майже до кінця століття, а також сильним впливом 70

російських емігрантських кіл на західну науку. Проте, зовсім невелика група істориків в Україні та дещо більша в Росії залишились на позиціях, які вони відстоювали за радянських часів. Названі нами розбіжності у поглядах та наукових підходах, на нашу думку, виявились покликаними до життя лише зовнішніми умовами, тобто, політичними та соціально-економічними зрушеннями в країнах, потребою обґрунтування історичного права відновлених держав на існування в такому вигляді. Такий висновок можна зробити з огляду на те, що практично ніяких розходжень у фактології не з’явилось, змінились лише концептуальні засади наукових праць. Якщо в Україні посилилось тяжіння до націоцентричних схем історіописання, то російська історична спільнота виявляє більшу різноманітність. Наразі там існують виклади історії: марксистського типу, засновані на модернізаційному та цивілізаційному підходах, постмодерністські твори. Цікаве явище являє собою такий російський варіант цивілізаційного підходу, як євразійство, що поступово починає набувати обрисів російської національної ідеї6. Як і в Радянському Союзі, начебто наукова теорія зливається з напівофіційною політикою держави, підтримується урядом та впливовими політичними силами. На сьогодні євразійська ідеологія поступово стає модерним варіантом уваровської «офіційної народності». Пропагування активного просування таких ідей на території своїх найближчих сусідів викликають з їх боку досить недвозначну реакцію7. Якщо аналізувати конкретне дослідження постаті Володимира Великого в історії Давньоруської держави, можна дійти висновку, що більшу увагу дослідників зосередили на собі діяльність князя та його внесок у розбудову руської державності. Психологія та особистість князя потрапили у затінок вказаних аспектів його життя та діяльності. Рівною мірою це стосується і 71

Росії, й України. Різниця полягає в тому, що українські історики дещо більше створюють досліджень з давньоруської історії, ніж їх російські колеги, що видно з аналізу публікацій у провідних фахових журналах двох країн8. Серед виявів державницької діяльності Володимира найбільшу увагу викликали такі акції, як хрещення Русі (найбільше висвітлення), заходи по збиранню земель та організації державної системи, оборона рубежів Русі від степових орд. Треба відзначити, що комплексного твору з аналізом абсолютно усіх відомих діянь князя не було створено ні в Російській Федерації, ні в Україні. Особисті риси Володимира знайшли значно менше відображення в історіографії, хоча дещо більше звертали на них свої погляди історики України. Серед найпоширеніших сюжетів – сексуальна активність київського князя, перетворення, що стались з ним після хрещення та ступінь впливу на його рішення думки інших осіб. Таким чином, немає на сьогодні наукової праці, яка б розкривала з будь-яких позицій мотивації Володимира до дій, аналіз його психології, тощо. Було б цікаво на підставі досліджень менталітету різних національностей спробувати визначити, до якої з них наближається Володимир Святославович за своїми психологічними особливостями. Досить перспективно було б порівняти відношення до «незаконнонароджених», або позашлюбних, дітей різних європейських правителів приблизно того ж періоду (напередодні прийняття християнства), аби дещо наблизитись до вирішення проблеми: чи могло для Володимира та його сучасників щось важити позашлюбне народження князя, чи воно просто ігнорувалось? Перспективним може бути дослідження лексичних виразів, вживаних істориками для характеристики Володимира Великого (на кшталт розвідки Н. Яковенко9). Таким чином, перспективи досліджень даного напрямку існують. 72

Поки що ми бачимо, що переважна більшість українських та російських істориків загалом схвально оцінюють наслідки правління Володимира Великого, з певними відмінностями у ступенях позитиву – від абсолютних захоплень до стриманого ставлення. На жаль, з плином часу нам не відкриваються нові факти з минулого цього періоду. Можна й треба зважати на невелику вірогідність появи нових писемних джерел10. Але... Один знайомий історик якось сказав: «Якщо немає документів – значить, я десь недопрацював». Навіть ті джерела, які давно перебувають у науковому обігу й тисячу разів досліджувались, інтерпретувались та цитувались, під час тисяча першого прочитання можуть сказати щось нове. І на це неодноразово звертало увагу багато знаних фахівців11. Адже кожне нове покоління ставить перед істориками такі запитання, які не спадали на думку попередникам12. Тому й історичні, й історіографічні дослідження повинні й обов’язково триватимуть надалі. __________ 1. Грушевський М.С. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. – Львів, 1996. – С. 167-172. 2. Там само. – С. 171. 3. Демуз О.І. Становище сучасної української історичної науки та вивчення національної проблематики // Україна наукова: Матеріали 2-ї Всеукраїнської науково-практичної Інтернетконференції. Київ, 21-23 грудня 2006 року. Ч. 3. – К., 2006. – С. 22. 4. Кучинко М. Українська історія очима північно-східних сусідів // Розбудова держави. – 2004. – № 1-3. – С. 70. 5. Зашкільняк Л. [Рец. на:] В.В. Петровський. Українськоросійські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991 – 2001 рр.) // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 347-348. 73

6. Приклади: Кожинов В.В. История Руси и русского Слова. Современный взгляд. – М., 1997. – 528 с.; Озерский В.В. Правители России. От Рюрика до Путина: История в портретах. – Ростов-на-Дону, 2000. – 352 с.: ил.; Сурманидзе Д. Надежда России: Соединенные Штаты Евразии // Международная жизнь. – 1992. – № 7. – С. 110-118.; Про розвиток євразійства у Росії: Гаґен М., фон. Росія – Радянський Союз – Евразія // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 184-211. 7. Гузенков С. Україна в контексті «російської цивілізації» (за матеріалами російських підручників) // Історія в школі. – 2007. – № 10. – С. 6-11.; Кісь Р. Нова євразійська тюрма народів (про ще одну доктрину московського неоколоніалізму) // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 3. – С. 4-13. 8. Висвітлення постаті Володимира Великого на сторінках «Українського історичного журналу» (1991-2000 рр.) (спроба кількісного аналізу історіографічних джерел) // Соціум. Наука. Культура: Матеріали 3-ї Всеукраїнської науково-практичної Інтернетконференції. Київ, 29-31 січня 2008 року. Ч. 1. – К., 2008. – С. 67-68. 9. Яковенко Н. Особа, як діяч історичного процесу в історіографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська історична наука. Матеріали конференцій / За ред. Я. Дашкевича. – Львів, 1999. – С. 86-97. 10. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // Український історичний журнал. – 1996. – № 4. – С. 41. 11. Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 32; Филюшкин А. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси? // Український гуманітарний огляд. Вип. 5. – К., 2001. – С. 108. 12. Котляр М.Ф. [Рец. на:] П. Толочко. Київська Русь // Український історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 128. 74

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ Джерела Опубліковані джерела з історії Київської Русі Иларион, Митрополит. Слово о законе и благодати // Прометей: Историко-биографический альманах. – Т. 16. Тысячелетие русской книжности / Сост. Е. Бондарева. – М.: Молодая гвардия, 1990. – С. 176-187. Письмо архиепископа Бруно к германскому императору Генриху ІІ // Хрестоматия по истории СССР : С древнейших времен до конца ХV века / Под ред. М.Н. Тихомирова. – М.: Издательство социально-экономической литературы, 1960. – С. 181-184. Полное собрание русских летописей. – Т. 1. Лаврентьевская летопись. – М.: Языки русской культуры, 1997. – 496 с. Полное собрание русских летописей. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – М.: Издательство восточной литературы, 1962. – 938 с., 87 с. Полное собрание русских летописей. – Т. 9-10. Патриаршая или Никоновская летопись. – М.: Наука, 1965. – 256 с., 244 с. Тропарь благоверному князю Владимиру // Прометей: Историко-биографический альманах. – Т. 16. Тысячелетие русской книжности / Сост. Е. Бондарева. – М.: Молодая гвардия, 1990. – С. 94. Устав князя Владимира // Хрестоматия по истории СССР / Под ред. В.В. Мавродина. – М.: Учпедгиз, 1957. – С. 192-194. 75

Історіографічні джерела Праці українських істориків Бережинский В.Г. Войны Киевской Руси с торками / Научно-исследовательский центр гуманитарных проблем Вооруженных Сил Украины; Отв. ред. Н.Ф. Карпенко. – К.: НИЦ ГП ВСУ, 2000. – 25 с. Бережинский В.Г. Походы Киевской Руси на Каспий / Научно-исследовательский центр гуманитарных проблем Вооруженных Сил Украины; Отв. ред. А.П. Моця. – К.: НИЦ ГП ВСУ, 2000. – 100 с. Бережинський В.Г. Війни Київської Русі з волзькими болгарами. – К.: Академія Збройних Сил України, 1998. – 44 с. Бережинський В.Г. Війни Київської Русі з печенігами // Український історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 115-120. Бондаренко П.В. Київські витоки ідеї Руського королівства // Записки історичного факультету / Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова. Вип. 10. – Одеса: Друк, 2000. – С. 134-141. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. – К.: Наукова думка, 1992. – 176 с.: іл. Головко О.Б. Русь у міжнародному житті Європи ІХ-Х ст. / Інститут історії України НАН України. Серія «Історичні зошити». – К.: Інститут історії України, 1994. – 30 с. Горський В.С. Святі Київської Русі. – К.: Абрис, 1994. – 176 с.: іл. Долгополова Л.Ф., Музыченко П.П. Роль православия в становлении государственности Киевской Руси: Учебное пособие. – Одесса: Астропринт, 1998. – 20 с. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К.: Абрис, 1994. – 256 с.: іл. 76

Залізняк Л. Україна серед світових цивілізацій. – К.: Знання, 2001. – 72 с. Из статьи Г.С. Лебедева «Русь Рюрика, Русь Аскольда, Русь Дира» (Старожитності України-Русі. Київ, 1994) // Славяне и Русь: Проблемы и идеи. Концепции, рожденные трехвековой полемикой в хрестоматийном изложении / Сост. А.Г. Кузьмин. – 2-е изд. – М.: Флинта; Наука, 1999. – С. 404-410. Іванченко Р.П. Витоки української державності і війська // Військо України. – 1993. – Ч. 5. – С. 49-54. Іванченко Р.П. Історія без міфів: Бесіди з історії української державності. – К.: Український письменник, 1996. – 335 с. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки Української держави: Посібник з історії. – К.: Всеукраїнське товариство «Просвіта», 1995. – 96 с.: іл. Історія України в особах: ІХ – ХVІІІ ст. / В. Замлинський (кер. авт. кол.), І. Войцехівська, В. Галаган та ін. – К.: Україна, 1993. – 396 с. Історія України: Короткий огляд. – Тернопіль: Збруч, 1991. – 64 с. Каныгин Ю.М. Вехи священной истории: Русь-Украина. – К.: А.С.К., 2000. – 430 с.: ил. Коринный Н.Н. Переяславская земля, Х – первая половина ХІІІ века / АН Украины; Институт истории Украины; Отв. ред. Ф.П. Шевченко. – К.: Наукова думка, 1992. – 312 с. Корчинський О. Стільський град // Київська старовина. – 1994. – № 5. – С. 60-61. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України. – К.: Україна, 1993. – 380 с. Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі. – К.: Україна, 1996. – 152 с. Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах / Пер. з рос. Н.Г. Сидяченко. – К.: Час, 1994. – 328 с. Луців А. Велика Русь – вільній Україні. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 144 с. 77

Мала історія України / За ред. О. Кучерука. – Дрогобич: Відродження, 1992. – 46 с. Мацкевич П.А. Империя Рюриковичей. – Б/м.: Б/и, 2000. – 120 с. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // Український історичний журнал. – 1996. – № 4. – С. 41-49. Пилявець Л.Б. Джерела вільнодумства східних слов’ян. – К.: Видавництво товариства «Знання» України, 1991. – 32 с. Попович В. Місто на Стугні // Київська старовина. – 1994.– № 2. – С. 123-126. Ричка В.М. За літописним рядком: Історичні оповіді про Київську Русь. – К.: Радянська школа, 1991. – 206 с.: іл. Ричка В.М. Київська Русь: Проблеми етнокультурного розвитку (конфесійний аспект) / Інститут історії України НАН України. Серія «Історичні зошити». – К.: Інститут історії України, 1994. – 34 с. Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ – середина ХVІІ ст.) / АН України; Інститут історії України; Відп. ред. М.Ф. Котляр. – К.: Наукова думка, 1992. – 332 с. Слабошпицький М.Ф. З голосу нашої Кліо (Події і люди української історії). – К.: Фірма «Довіра», 1993. – 255 с.: іл. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст.: Навчальний посібник. – К.: Перун, 1996. – 496 с.: іл. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология / АН Украины; Институт истории Украины; Институт украинской археографии; Отв. ред. Н.Ф. Котляр. – К.: Наукова думка, 1992. – 224 с. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К.: Альтернативи, 1998. – 352 с. Толочко П. Дворцовые интриги на Руси. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2001. – 208 с.: іл. 78

Толочко П.П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К.: АртЕк, 1996. – 216 с.: іл. Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – К.: Абрис, 1999. – 200 с.: ил. Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і розвитку феодалізму в Київській Русі. – К.: Наукова думка, 1992. – 350 с. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. // www.history.franko.lviv.ua Праці російських істориків Амельченко В.В. Дружины Древней Руси. – М.: Воениздат, 1992. – 144 с.: 8 л. ил. Асов А.И. Атланты, арии, славяне: История и вера. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – 560 с.: ил. Васильев М.А. Великий князь Владимир Святославович: от языческой реформы к крещению Руси // Славяноведение. – 1994. – № 2. – С. 38-55. Горский А.А. Государство или конгломерат конунгов? Русь в первой половине Х века // Вопросы истории. – 1999. – № 8.– С. 43-52. Горський А.А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі // Український історичний журнал. – 1994. – № 1. – С. 3-9. Гумилев Л. От Руси к России. – М.: Аспект Пресс, 1992. – 560 с. Дегтярев А.Я., Дубов И.В. Начало Отечества: Исторические очерки / Худож. А. Бенедский. – М.: Советская Россия, 1991. – 384 с.: ил. Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Русская история: популярный очерк. ІХ – середина ХVІІІ в. – М.: Мысль, 1992. – 797, [1] с.: 1 л. ил. История государства Российского: Жизнеописания. ІХХVІ вв. / Российская национальная библиотека. – М.: Издательство «Книжная палата», 1996. – 480 с.: ил. 79

Капнинский А. Первые киевские князья. – Х.: Око, 1994. – 88 с.: ил. Карпов А.Ю. Владимир Святой. – М.: Молодая гвардия – ЖЗЛ; Русское слово, 1997. – 446 [2] с.: ил. Клибанов А.И. Духовная культура средневековой Руси. – М.: Аспект Пресс, 1996. – 368 с. Кожинов В.В. История Руси и русского Слова. Современный взгляд. – М.: ЧАРЛИ, 1997. – 528 с. Мельникова Е.А., Петрухин В.Я. Скандинавы на Руси и в Византии в Х – ХІ вв.: к истории названия «варяг» // Славяноведение. – 1994. – № 2. – С. 56-69. Никон, иеромонах. Монастыри и монашество на Руси (Х – ХІІ вв.) // Вопросы истории. – 1991. – № 12. – С. 23-36. Новиков М.П. Христианизация Киевской Руси: методологический аспект. – М.: Издательство МГУ, 1991. – 174 с. Новосельцев А.П. Образование Древнерусского государства и первый его правитель // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 3-20. Озерский В.В. Правители России. От Рюрика до Путина: История в портретах. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. – 352 с.: ил. Пашков Б.Г. Русь – Россия – Российская империя. Хроника правлений и событий 862 – 1917 гг. – 2-е изд. – М.: ЦентрКом, 1997. – 640 с.: ил. Петрухин В.Я. Начало этнокультурной истории Руси ІХ – ХІ веков. – Смоленск: Русич; М.: Гнозис, 1995. – 320 с. Святая Ольга. Владимир Святой: Сборник / Сост.: Н.Н. Лисовой, М.Б. Поспелов. – М.: Новатор, 1996. – 400 с.: ил. Седов В.В. Славяне и Древняя Русь в раннем средневековье. – М.: Слово, 1995. – 430 с. Скрынников Р.Г. История Российская. ІХ – ХVІІ вв. – М.: Весь мир, 1997. – 496 с. Скрынников Р. Крест и корона. Церковь и государство на Руси ІХ – ХVІІ вв. – СПб: Искусство – СПб, 2000. – 463 с. 80

Сурманидзе Д. Надежда России: Соединенные Штаты Евразии // Международная жизнь. – 1992. – № 7. – С. 110-118. Торопцев А.П. Киевская Русь: Исторические рассказы / Ил. И. Дзыся, И. Савченкова, А. Капнинского; Оформл. А. Єфремова. – М.: РОСМЭН, 2000. – 143 с.: ил. Фроянов И.Я. Древняя Русь. Опыт исследования социальной и политической борьбы. – М. – СПб: Златоуст, 1995. – 703 с. Цыпин В. От крещения Руси до нашествия Батыя // Вопросы истории. – 1991. – № 4-5. – С. 34-42. Література Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.: Час, 1993. – 656 с.: іл. Бережинський В.Г. Книжка про озброєння і військову справу Волзької Болгарії // Військово-історичний альманах. Ч. 1. – К.: Преса України, 2000. – С. 156-160. Боровський Я.Є. [Рец. на:] О.П. Моця, В.М. Ричка. Київська Русь: від язичництва до християнства // Український історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 132-133. Брицький П., Бочин П. Відомості німецьких мандрівників і послів – важливе джерело історії українського народу // Пам’ять століть. – 2003. – № 6. – С. 4-11. Бузейчук В.М. Висвітлення постаті Володимира Великого в українській історіографії 1991 – 1998 рр. // Міжнародна наукова конференція «Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії» (Харків, 16-18 квітня 2008 року). Ч. 3 / За загальною редакцією канд. філол. наук, доцента О.С. Черемської. – Х.: Вид. ХНЕУ, 2008. – С. 18-22. Бузейчук В.М. Висвітлення постаті Володимира Великого на сторінках «Українського історичного журналу» (1991 – 2000 рр.) (спроба кількісного аналізу історіографічних дже81

рел) // Соціум. Наука. Культура: Матеріали 3-ї Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції. Київ, 29-31 січня 2008 року. Ч. 1. – К.: ТОВ «ТК Меганом», 2008. – С. 67-68. Бузейчук В.М. Володимир Великий в працях М.С. Грушевського // Україна наукова: Матеріали 2-ї всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції. Київ, 21-23 грудня 2006 року. Ч. 3. – К.: ТОВ «ТК Меганом», 2006. – С. 18-20. Бузейчук В.М. Історія Київської Русі на сторінках журналу «Отечественная история» у 1991 – 2000 рр. (кількісний аналіз публікацій) // www.blogs.korrespondent.net/ users/ buzeychuk/ 2330.htm Володихин Д.М. [Рец. на:] Р.Г. Скрынников. История Российская. ІХ – ХVІІ вв. // Вопросы истории. – 1999. – № 7. – С. 163-164. Гаґен М., фон. Росія – Радянський Союз – Евразія // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 2005. – С. 184-211. Греков Б.Д. Киевская Русь. – Л.: Госполитиздат, 1953. – 568 с. Грицак Я. Українська історіографія. 1991 – 2001: десятиліття змін // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 2005. – С. 43-68. Грушевский А. Очерк истории Турово-Пинского княжества Х – ХІІІ вв. – К.: Литотипография Н.Т. Корчак-Новицкого, 1901. – 80 с. Грушевський М.С. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О.І. – Львів: Світ, 1996. – С. 167-172. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С. Сохань (голова), та ін. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1991. – 736 с. 82

Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV сторіччя. – К.: Наукова думка, 1991. – 560 с. Гузенков С. Україна в контексті «російської цивілізації» (за матеріалами російських підручників) // Історія в школі. – 2007. – № 10. – С. 6-11. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. – М.: Мысль, 1989. – 764 с.: карт., табл. Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 20-36. Давидченко А.В. Аскольдові походи на Візантію як першопричина хрещення Русі // НОВИК: Сборник научных трудов по военной истории Научного Одесского военно-исторического клуба. Вып. 1. – Одесса: Студия «Негоциант», 2008. – С. 11-18. Данилевич В. Очерк истории Полоцкой земли до конца ХІV столетия. – К.: Типография Императорского Университета Святого Владимира, 1896. – 260 + ХХІІІ с.: 1 к. Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 1. – С. 48-63. Демуз О.І. Становище сучасної української історичної науки та вивчення національної проблематики // Україна наукова: Матеріали 2-ї Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції. Київ, 21-23 грудня 2006 року. Ч. 3. – К.: ТОВ «ТК Меганом», 2006. – С. 21-25. Денисенко В. Освіта і шкільництво у Давній Русі-Україні // Пам’ять століть. – 2005. – № 3-4. – с. 15-24. Дмитриев С.С. Соловьев – человек, историк // Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев С.С. – М.: Издательство «Правда», 1989. – С. 5-22. Ефименко А.Я. История украинского народа / Сост. и авт. ист.-биогр. очерка В.А. Смолий; примеч. Н.Н. Яковенко. – К.: Лыбидь, 1990. – 512 с.: ил. 83

Жданов Р.В. Крещение Руси и Начальная летопись // Исторические записки. – 1939. – Т. 5. – С. 3-30. Зашкільняк Л. [Рец. на:] В.В. Петровський. Українськоросійські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991 – 2001 рр.) // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 2005. – С. 345-353. Зашкільняк Л. Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 2005. – С. 7-14. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для студентів історичних спеціальностей університетів. – Львів: ПАІС, 2007. – 312 с. Кісь Р. Нова євразійська тюрма народів (про ще одну доктрину московського неоколоніалізму) // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 3. – С. 4-13. Ключевский В. Древнерусские жития святых как исторический источник. – М.: Издательство К. Солдатенкова; Типография Грачева, 1871. – 124 с. Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. – К.: Вища школа, 1983. – 118 с. Колесник І. Методологія історії чи історія методології: метафори історіографічного дискурсу // Український гуманітарний огляд. Вип. 5. – К.: Критика, 2001. – С. 55-85. Кононенко Т. Диспозиція начал українознавчого дослідження // Українознавство. – 2005. – № 4. – С. 235-236. Котляр М.Ф. [Рец. на:] П. Толочко. Київська Русь // Український історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 128-132. Костомаров Н. Записка на возражения о происхождении Руси. – Б/м, б/г. – С. 413-417. 84

Костомаров Н.И. Князь Владимир Святой // Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и ист.-биогр. очерк В.А. Замлинского; примеч. И.Л. Бутича. – К.: Издательство при Киевском университете, 1989. – С. 198-203. Костомаров Н.И. Черты народной южнорусской истории // Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и ист.-биогр. очерк В.А. Замлинского; примеч. И.Л. Бутича.– К.: Издательство при Киевском университете, 1989. – С. 8-107. Костомаров Н. Последнее слово г. Погодину о жмудском происхождении первый русских князей. – Б/м, б/г. – С. 73-83. Крип’якевич І.П. Історія України / Відп. редактори Ф.П. Шевченко, Б.З. Якимович. – Вид. 2-е, перероб. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 560 с. Кучинко М. Українська історія очима північно-східних сусідів // Розбудова держави. – 2004. – № 1-3. – С. 68-75. Кузеванова Л.М. Библиография статей и материалов, опубликованных в «Российском историческом журнале» (1993-2003) // Российский исторический журнал. – 2003. – № 2. – С. 56-64. Левіцький І. Перші київські князі: Олег, Игорь, Святослав і Святий Володимир і єго потомки. – К.: Типография М.П. Фрица, 1876. – 68 с. Линниченко И. Взаимные отношения Руси и Польши до половины ХІV столетия. – Ч. І. Русь и Польша до конца ХІІ века. – К.: Типография Университета, 1884. – 216 + VІІІ с. Луговий О.М. Північноєвропейські найманці у Візантії // НОВИК: Сборник научных трудов по военной истории Научного Одесского военно-исторического клуба. Вып. 1. – Одесса: Студия «Негоциант», 2008. – С. 19-28. Ляскоронский В. Главнейшие черты общественно-политической и церковно-религиозной деятельности князя Владимира Святого и его заслуг в отношений Русской Земли. – Нежин: Типолитография «Печатник», 1916. – 24 с. 85

Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства и формирование древнерусской народности. – М.: Высшая школа, 1971. – 200 с. Маркевич М. Історія Малоросії / Відп. ред. і авт. передмови Ю.С. Кресіна. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – 664 с. Максимович М. О мнимом запустении Украины в нашествия Батыево и населении ее новопришлым народом (Письмо М.П. Погодину) // Максимович М. Киевъ явился градом великимъ...: Вибрані українознавчі твори / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В. Замлинський; приміт. І.Л. Бутича; перед. слово В.В. Скопенка. – К.: Либідь, 1994. – С. 179-190. Максимович М. Очерк Киева // Максимович М. Киевъ явился градом великимъ...: Вибрані українознавчі твори / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В. Замлинський; приміт. І.Л. Бутича; перед. слово В.В. Скопенка. – К.: Либідь, 1994. – С. 32-43. Максимович М. Волынь до ХІ в. // Максимович М. Киевъ явился градом великимъ...: Вибрані українознавчі твори / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В. Замлинський; приміт. І.Л. Бутича; перед. слово В.В. Скопенка. – К.: Либідь, 1994. – С. 174-178. Мілевич С.В., Раковський М.Ю., Щетников В.П. [Рец. на:] История Отечества: люди, идеи, решения. В 2-х ч. // Український історичний журнал. – 1993. – № 3. – С. 118-123. Мещеряков В.Ф., Міхеєв В.К., Посохов С.І. Всеукраїнська наукова конференція «Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи» // Український історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 150-152. Очерки истории СССР. Период феодализма ІХ – ХV вв.: В 2-х ч. – Ч. І. ІХ – ХІІІ вв. / Под ред. Б.Д. Грекова, Л.В. Черешнина, В.Т. Пашуто. – М.: Издательство АН СССР, 1953. – 984 с. 86

Підгаєцький В. Модернізм і постмодернізм: уявне минуле чи інваріантне майбутнє? // Україна Модерна. Ч. 5. – Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 2000. – С. 289-316. Підгаєцький В. «Орач льодовика» і його «історії» як метафори минулих часів // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 2005. – С. 106-124. Поморський Я. Між наукою і мистецтвом: історія на зламі тисячоліть // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 2005. – С. 34-42. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. – М.: Издательство АН СССР, 1963. – 362 с. Рибер А. Сучасні підходи до вивчення світової історії // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, 2005. – С. 15-33. Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. – 2001. – № 2. – С. 23-29. Руднев В.А. Слово о князе Владимире. – М.: Советская Россия, 1989. – 240 с.: 8 л. ил. Свердлов М.Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси / Под ред. И.П. Шаскольского. – Л.: Наука, 1983. – 240 с. Советская историография Киевской Руси/ АН СССР; Институт истории СССР; Ред. кол.: В.В. Мавродин (отв. ред.), Н.Е. Носов, М.Б. Свердлов и др. – Л.: Наука, 1978. – 280 с. Соловьев С.М. Взгляд на историю установления государственного порядка в России до Петра Великого // Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев С.С. – М.: Издательство «Правда», 1989. – С. 159-203. 87

Соловьев С.М. Предисловие (к «Истории России с древнейших времен») // Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев С.С. – М.: Издательство «Правда», 1989. – С. 25-30. Степанович П.С. Религиозно-этические аспекты отношений знати и князя на Руси в Х – ХІІ веках // Отечественная история. – 2004. – № 1. – С. 3-18. Таран Л.В. Проблеми епістемології історії: від позитивізму до постмодернізму (на прикладі французької, російської, української історіографії) // Український історичний журнал. – 2007. – № 2. – С. 185-197. Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблема кризи сучасної української історичної науки // Український історичний журнал. – 1998. – № 5. – С. 30-39; 1999. – № 1. – С. 85-91. Терно С. Нові підходи у вивченні історії: прогрес в науці чи шлях в нікуди? // Історія в школах України. – 2003. – № 1. – С. 45-49.; № 2. – С. 45-51. Тихомиров М.Н. Древняя Русь. – М.: Наука, 1975. – 394 с. ТкаченкоВ.А.ХрестительРусі//Трибуналектора.–1990.–№1.–С.40-51. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социальнополитической истории. – К.: Наукова думка, 1987. – 246 с. Толочко П.П. Історичні портрети: Із історії давньоруської та європейської політики Х – ХІІ ст. – К.: Наукова думка, 1990. – 272 с.: іл. Успенский Ф.И. Первые страницы Русской летописи и византийские перехожие сказания // Записки Одесского общества истории и древностей. Т. ХХХІІ. – Одесса, 1915. – С. 199-228. Филюшкин А. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси? // Український гуманітарний огляд. Вип. 5. – К.: Критика, 2001. – С. 108-124. Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки отечественной историографии. – Л.: Издательство ЛГУ, 1990. – 328 с. Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки социально-политической истории. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1980. – 256 с. 88

Хавский П. Исследования о времени крещения святого и равноапостольного великого князя Владимира // Записки Одесского общества истории и древностей. Т. ІІІ. – Одесса, 1853. – С. 67-78. Чернышевский Н. Заметка на «Последнее слово г. Погодину» г. Костомарова. – Б/м, б/г. – С. 84-88. Чореф М. Наскельні свідчення про перебування військ Володимира Святославовича у Південно-Західному Криму (давньокиївські тризубці у Тавриці) // Друга наукова геральдична конференція. Львів, 19 – 21 листопада 1992 р.: Збірник тез повідомлень та доповідей. – Львів: Українське геральдичне товариство, 1992. – С. 84-85. Шевцов В.Ю. Русь: погляд з минулого в майбутнє. – Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2003. – 168 с. Шевченко В. Українознавство у структурі наук в Україні // Українознавство. – 2005. – № 4. – С. 210-219. Шип Н.А. Дискусія про термін «Русь» // Український історичний журнал. – 2002. – № 6. – С. 92-108. Юргевич В. О мнимых норманнских именах в русской истории. – Одесса: Городская типография Х. Алексомати, 1866. – 74 с. Юсова Н.М. Ґенеза концепту «давньоруська народність» в радянській історичній науці // Український історичний журнал. – 2001. – № 6. – С. 65-68. Яковенко Н. Історія пізнана й непізнана // День. – 1996. – 25 вересня. – С. 3. Яковенко Н. Особа, як діяч історичного процесу в історіографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська історична наука. Матеріали конференцій / За ред. Я. Дашкевича. – Львів: Інститут історичних досліджень ЛДУ ім. І. Франка; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Львівське відділення, 1999. – С. 86-97. 89