13 minute read
ЖАГА ДО ЗМIН: НОВИЙ ШАНС ВІТЧИЗНЯНОЇ ТРАНСПЛАНТОЛОГІЇ
by ЧАС ПЕРШИХ
Лікарка, заступниця голови комітету з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування у Верховній Раді України, голова підкомітету з питань сучасних медичних технологій та розвитку трансплантології, народний депутат України Оксана Дмитрієва про пілотні проєкти з фінансування трансплантацій та розбудову системної української трансплантології без популізму.
Ви очолюєте Підкомітет з питань сучасних медичних технологій та розвитку трансплантології Комітету Верховної Ради України з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування. Як склалося так, що Ви вирішили опікуватися саме питаннями трансплантації? Ви не хірург, як мені відомо, і ніколи до цього не займалися цією темою…
Advertisement
Це рішення для мене таке ж виважене й не випадкове, як і рішення залишити власну справу, клініку, яку я створила, — і піти в політику. Я лікар, усе своє свідоме життя працюю в медицині. Починала свою роботу в державній лікарні, потім у приватній, зрештою створила свою клініку. Я бачу виклики та загрози, що нині стоять перед медициною і знаю, як на них реагувати.
Основний мотив для мене — це бажання жити в Україні; в успішній Україні, де рівень медицини щонайменше такий, як у Європі; де використовують міжнародні протоколи лікування, а лікарні оснащені сучасним обладнанням. Я не можу залишатися осторонь і не звертати увагу на проблеми, що десятиліттями накопичувалися в нашій країні.
Декілька років тому я зіткнулася з ситуацією, коли в мого друга відмовили нирки й потрібна була трансплантація. І єдиний шанс на порятунок був лише за кордоном. Це дуже страшно, коли ти усвідомлюєш, що люди в нашій країні фактично приречені на черги на лікування за кордоном, на збір коштів через фонди й соцмережі та на, здавалося, безкінечне очікування органу. Бо навіть після оплати доводиться чекати деколи й роками. Кожна країна, де працює система трансплантації, має власну чергу, і зрозуміло, що в пріоритеті — проведення трансплантації громадянину цієї країни; іноземці ж ідуть по квотах.
ПІД ЧАС ВИСТУПУ ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ПРИЙНЯТТЯ ЗМІН ЩОДО ТРАНСПЛАНТАЦІЇ
ФОТО: ПРЕССЛУЖБА О. ДМИТРІЄВОЇ
Але ж офіційно трансплантація в Україні відбувається з 1999 року. Саме тоді Верховна Рада дозволила українським лікарям робити пересадки органів. Проте, на самому старті процес забуксував і пересадку органів було заблоковано. Лише минулого року депутати проголосували за новий закон «Про трансплантацію», а поправки, що дозволили систематизувати всю систему трансплантології, прийняті в грудні. Тож на яких засадах функціонуватиме трансплантологія в Україні?
А ви знаєте, що саме наші лікарі вперше в історії здійснили трансплантацію органу? Ще 1933 року в Херсоні хірург Юрій Вороний провів першу пересадку нирки від посмертного донора. А в незалежній Україні з 1996 року проводять трансплантації. Питання в тому, скільки їх проведено, яка потреба і чи системний цей підхід. Якщо говорити цифрами — то за всі роки незалежності України було проведено менш ніж 2500 трансплантацій, здебільшого це пересадка нирки від донора-родича. А потреба зовсім інша — щороку близько 5000 українців потребують донорського органу… Також проблема в тому, що основна кількість трансплантацій в нашій країні, 99%, — це родинні пересадки, коли здоровий донор-родич дає свою нирку чи частину печінки, аби врятувати близьку людину. А от коли потрібно пересадити серце чи легені… Тут можлива лише посмертна трансплантація, а в нас вона, як я вже казала, становить менш ніж 1%.
Саме від цих речей ми і відштовхувалися. Надзвичайно важливо, що вирішення цього питання є пріоритетним для Президента України Володимира Зеленського. Тому ми разом з командою Міністерства охорони здоров’я, з нашим Комітетом Верховної Ради з питань здоров’я нації та його головою Михайлом Радуцьким, разом з лякаріми-практиками, пацієнтами та представниками громадськості два місяці готували зміни до закону, які в грудні підтримали 320 народних депутатів. Ми чітко проаналізували тоді чинний закон і разом підготували ті зміни, які й дали поштовх початку побудови системи трансплантації в Україні. Коли закони пишуть, не спираючись на думку тих, хто їх повинен виконувати — вони не працюватимуть. Як приклад, Закон про трансплантацію, що був прийнятий у травні 2018-го і до якого ми вносили зміни. Скажу відверто: він не поганий, але єдина проблема — він не працює. У законі, наприклад, був прописаний вичерпний перелік інформації, що повинна міститися в електронній базі, а ця електронна база ще не була створена. І в процесі роботи стало чітко зрозуміло, що перелік має бути іншим. Ще одна проблема, яка не була врахована в попередньому законі, це відсутність потрібного обладнання для діагностики смерті мозку у всіх відділеннях інтенсивної терапії. Звісно, що найпростішим варіантом було б закупити в усі лікарні таке обладнання. Але чи є на це кошти? Ні, їх немає. Та й не в кожній лікарні є фахівці відповідного рівня, що зможуть ставити такий діагноз. Тому ми внесли зміни до закону й дозволили функціювання пересувних мобільних бригад з потрібним обладнанням і лікарями, що можуть, за потреби, приїхати в заклад охорони здоров’я та провести таку діагностику. Це — раціональний підхід, а не популізм. Він дасть змогу не втрачати потенційних донорів, як це відбувалося всі попередні роки, а ефективно працювати. Насправді, кожна зміна, яку ми внесли, це чітке усвідомлення того, що помилки бути не може, популізму бути не може, бо ціна питання — тисячі людських життів на рік.
Останні роки багато українців їздили на пересадки органів до Білорусі, де з моменту запуску програми трансплантології проведено більш ніж триста трансплантацій серця, у той час, як в Україні нове серце отримали всього вісім українців. При цьому Україна щороку виділяла понад 1 млрд грн на трансплантацію за кордоном. Як зміниться ситуація після запуску програми в Україні?
Ситуація вже почала змінюватися. За останні два місяці в Україні проведено вже дві трансплантації серця! Але наша мета — не поодинокі трансплантації, а побудова системи. Я особисто впевнена, що ми маємо всі шанси вибудувати цю систему. В Міністерстві охорони здоров’я є профільний заступник міністра — Дмитро Коваль, який опікується питаннями трансплантації; є люди, які щиро вболівають за це питання; у нас є лікарі, що можуть робити трансплантації нирки, печінки, серця, кісткового мозку. Ось Борис Михайлович Тодуров готується незабаром вперше провести трансплантацію комплексу «серце—легені». Міністерство охорони здоров’я розпочало пілотний проєкт з трансплантації, до якого вже долучилися 12 закладів охорони здоров’я з усіх куточків України. Держава покриває всі витрати пацієнта за трансплантацію, зокрема й трансплантацію кісткового мозку.
Сьогодні я не можу сказати, що українці більше не їхатимуть за кордон на трансплантацію. Принаймні в цьому році. Бо потреба в трансплантації надзвичайно велика. За такий короткий час, а з моменту прийняття змін пройшло три місяці, ми зробили найголовніше — зрушили це питання з місця, лікарі побачили бажання держави розвивати цей напрям, а пацієнти відчули підтримку, зокрема й фінансову. Тепер ми будуємо систему, працюємо над повноцінним запуском електронної бази, що автоматично визначатиме пару «донор—реципієнт», як це працює у світі; ми спілкуємося з лікарями з обласних центрів про перспективи запуску трансплантації.
До речі, щодо трансплантацій серця, про які Ви згадали: справді, наприкінці минулого року в районній лікарні Ковеля відбулася подія, що її можна вважати знаковою для української трансплантології: вперше за останні 15 років в Україні провели посмертну пересадку серця. Чому саме в Ковелі, а не в Києві чи Львові?
Ми відійшли від моделі нав’язування чи визначення в ручному режимі лікарень, що мають проводити трансплантацію. Так було всі попередні роки, і така практика не дала результатів. Ми відмовилися від переліку закладів, де може бути здійснено забір органів, і від переліку закладів, у яких повинна проводитися трансплантація. Він був, але, повторюсь, лише на папері. Цей перелік скасовано. Ми дали можливість лікарням самим вирішувати, чи розвивати їм цей напрям. Звісно, що просто взяти й провести трансплантацію в Ковелі (навіть після скасування переліку закладів) було б не можливо. Для цього потрібно отримати ліцензію, що прописує чіткі вимоги до закладу, де має відбуватись трансплантація. Ковельська лікарня восени 2019 р. отримала ліцензію і відразу почала працювати: спочатку було проведено трансплантацію нирки від донора-родича, а вже пізніше, коли в клініці діагностували смерть мозку й отримали згоду від родичів одного з пацієнтів, — і відбулася ця насправді знакова подія. До речі, у лютому отримав ліцензію і Львів, і там теж уже успішно проведено першу (за декілька останніх років) родинну пересадку нирки.
Ми не визначаємо, хто й коли проводитиме трансплантацію. Першим після перерви в 15 років став Ковель. Але, нагадаю, в пілотному проєкті з фінансування трансплантацій — 12 закладів, і всі вони мають як ліцензію, так уже й фінансування. До «пілоту» долучатимуть і інші заклади, що отримають ліцензію та укладуть з МОЗ відповідні договори.
Нещодавно мала зустріч з лікарями двох клінік Тернополя та Хмельницького — вони готуються до отримання ліцензій, проводять діагностику смерті мозку та навчають своїх лікарів за кордоном. Ми створили умови для розвитку трансплантації, МОЗ дав алгоритми роботи й фінансування, а далі — справа за ентузіазмом і бажанням лікарень.
Процедура трансплантації починається з фіксації смерті мозку. У світовій практиці прийнято протокол, який містить застосування кисневих аналізаторів і доплерів, що відбивають коливання звукових хвиль. Як у нас проходить ця процедура?
Те ж саме і в українській практиці — газоаналізатор і доплер є обов’язкові для діагностики смерті мозку. Це чітко прописано в нормативних документах Міністерства охорони здоров’я. Також є ще одна вимога: діагноз «смерть мозку» встановлюється лише консиліумом лікарів. Це зазначено в нашому законі. Це захист пацієнта, і це захист лікаря. Чітка процедура. Процес діагностики складається з низки клінічних та інструментальних досліджень і повністю виключає можливість помилки. Такий діагноз і без трансплантації повинен встановлюватися, бо це діагноз, як і при будь-якому захворюванні.
Однією з перепон на шляху створення ефективної трансплантології є відсутність систематизованої черги (за допомогою якої відбувається підбір пари «донор— реціпієнт»), яку планували створити ще 2018 року, проте безрезультатно. Так, Комітет Верховної Ради з питань здоров’я нації, медичної допомоги і медичного страхування підтримав відстрочку до 1 січня 2021 року використання Єдиної державної інформаційної системи трансплантації (ЕДІСТ) для організації медичної допомоги із застосуванням трансплантації. З чим пов’язане відтермінування строків та які наслідки матиме такий крок?
Дуже вдячна вам за це запитання. Відразу після прийняття закону саме на цю тему було багато спекуляцій, навіть деякі «експерти» зазначали, що запуск системи трансплантації відкладено на рік. Це неправда та відверта маніпуляція; підтвердженням цього є і фінансування державою трансплантацій, і перші посмертні трансплантації, проведені за останні два місяці. У тестовому режимі ця система запрацює з квітня, а повноцінна робота розпочнеться після отримання КСЗІ, це орієнтовно кінець літа.
Якби ми були популістами й не ставили за мету справді побудувати систему трансплантації — ми могли б зазначити, що з 1 квітня 2020 року буде працювати ЄДІСТ. А далі — не наша проблема. Як це робилося раніше: встановлювалися якісь формальні дати, потім їх знову й знову відтерміновували, а ЄДІСТ так і не було створено. Через такі необдумані кроки з січня по квітень 2019 року була повністю заблокована трансплантація в Україні. Я підкреслюю — повністю. Будь-яка. Чотири місяці. Навіть від донора-родича. Я, як відповідальний законотворець, не можу не враховувати, що це інформаційна система, це по суті величезна програма, і можуть у процесі роботи виникнути питання технічного характеру. Ще потрібно отримати атестат відповідності вимогам КСЗІ, це теж по строках не один місяць, і ставити під загрозу життя людей я не буду.
До речі, на момент прийняття закону йшов лише процес розгортання системи, визначення критеріїв для пошуку та зіставлення. Хоча її мали запустити й створити ще рік тому. І головними критиками, як не дивно, були люди, що не спромоглися створити цю систему. До цього, я, мабуть, ніколи не звикну в політиці…
З якою метою єдину державну інформаційну систему трансплантації було розділено на дві — окремо для трансплантації органів і окремо для клітин?
Я взагалі не розумію, як можна було їх об’єднувати в одну. Це різні види трансплантації. Вони не повинні й не можуть працювати за одними алгоритмами.
Кістковий мозок — це, по суті, кров. Донор кісткового мозку — жива людина, яка через кілька днів повністю відновлюється. Це відновлювальне донорство. І пошук пари відбувається по-іншому: саме реципієнту, тому, хто потребує пересадки кісткового мозку, шукають живого донора кісткового мозку за цілою низкою критеріїв у різних реєстрах. Іноді навіть бувають випадки, що неможливо знайти донора, який підходить за всіма критеріями.
В органній же трансплантації все навпаки. При посмертному донорстві шукають реципієнта. І критеріїв пошуку там менше, до того ж вони зовсім інші. Тому ми розділили ці абсолютно різні системи, що дасть можливість лікарям працювати оперативно.
Кожна інформаційна система — це велика база інформації. У ній має розміщуватися інформація про тих, кому потрібна трансплантація органів, тобто база реципієнтів. Там же повинна бути інформація про потенційних донорів (тих, хто за життя дав згоду на посмертне донорство), також у системі повинні зберігатися відмови від донорства (така опція теж є, адже людина з тих чи інших причин може не хотіти бути донором). У цій же системі повинна бути інформація про тих, хто живе з пересадженими органами та вживає препарати.
І найголовніше — ця система повинна вміти знаходити пари «донор— реципієнт». Тобто, коли з’являється потенційний посмертний донор (той, кому вже поставили діагноз «смерть мозку»), досить задати відповідні параметри в систему й ця система шукає того, кому найбільше підходить донорський орган.
Як тільки запрацює ЄДІСТ, не буде різниці, де стоїть у черзі пацієнт — у Києві в інституті серця чи в інституті Амосова, — система сама визначить, кому більше підходить донорський орган і кому саме зараз він нагально потрібен. Це рішення змінити не можна. Це прибирає людський фактор і корупційні ризики при підборі реципієнта. Це світова практика — і так буде в нас.
В українців є великі побоювання через трансплантологію, проте реалії життя такі, що шанси стати реципієнтом вдесятеро більші, ніж донором. Наскільки захищені персональні дані пацієнтів?
На жаль, це так. Банальний грип може призвести до необхідності в трансплантації серця. До межі, що ділить життя на «до та після хвороби». А потім на період очікування органу та життя після трансплантації.
Але далеко не кожен може стати донором. Хочу пояснити. Перше: донором органів може бути лише людина, якій поставлено діагноз «смерть мозку» та яка не має захворювань, що є протипоказаннями до трансплантації. Це інфекційні захворювання, ВІЛ/СНІД, гепатит, онкологія, ціла низка автоімунних захворювань. От наприклад, в одній з обласних лікарень за 2019 рік було поставлено 12 таких діагнозів. Тобто з усіх людей, що померли в обласній лікарні, тільки 12 потенційно могли бути донорами.
Друге: в нашій країні діє презумпція незгоди, тобто, якщо людина при житті не надала згоду на посмертне донорство, — вважається, що вона не згодна бути донором. Третє: всі згоди вноситимуться до єдиної інформаційної системи, ЕДІСТ, про яку ми розмовляли. Я розумію важливість якісної роботи цієї інформаційної системи, без відповідності вимогам КСЗІ (Комплексна система захисту інформації) ця система працювати не буде. Я не пішла на поводу в популістів, які говорили, що система повинна працювати з березня цього року і що ми переносимо запуск системи трансплантації на рік. Я свідомо дала час для МОЗ на доопрацювання та отримання всіх потрібних сертифікатів для захисту даних. Я отримала критику в ЗМІ, але захистила персональні дані потенційних донорів і реципієнтів, захистила права людей, які хочуть дати згоди на донорство, людей, які розуміють, наскільки це важливо для тих, хто чекає на донорський орган.
Такі речі надихають. Вони дають надію на якісні перетворення в нашій країні. Ви змінили систему, змусили її працювати, і це при тому, що Ви лише кілька місяців народна депутатка й працюєте у Верховній Раді України. Чи важко жінці, та ще й новому політику, працювати в українському Парламенті?
Я не відчула якогось тиску чи складнощів у роботі. Є здорова робоча атмосфера. Із законом про трансплантацію я підходила майже до кожного народного депутата, пояснювала, що саме ми змінюємо, навіщо ми це робимо; давала відповіді на всі питання, враховувала конструктивні пропозиції. Наприклад, врахували ряд поправок у контексті відповідності до європейських норм і вимог; це корисні поправки, що зробили закон ліпшим, і ми з колегами їх врахували. Насправді важливо, що ти робиш, яка ціль, чи є бажання дійсно змінити країну на краще — тоді й люди «йдуть назустріч».
Нині зайнялася питаннями медичної освіти й реабілітації; законодавчі акти ще в процесі розроблення, а вже з колегами жваво обговорюємо ці теми. Бо в когось є власний досвід у цій сфері, в когось у виборчому окрузі виникають такі питання, і мені важливо почути всі думки, зібрати максимум інформації, прорахувати всі можливі ризики — і тоді приймати якісний закон.
ФОТО: ПРЕССЛУЖБА О. ДМИТРІЄВОЇ
ТЕКСТ: ТЕТЯНА КРАВЧЕНКО
