З Великоднем! новини і оголошення №17(730)25 квітня 2019 року
с.2 На капітальний ремонт України не вистачає золота Полуботка
Розорали все! Немає де й корови припнути
Тонька-рибачка,
а б о Особливості жіночої риболовлі с.9 Серед завзятих рибалок давно вкоренилася думка, що вудку в руках вправно тримають лише чоловіки. Проте 73річна Антоніна Бодрієнко з Корюківки розвінчує цей стереотип. Її досвід у риболовлі – понад шість десятиліть! Жінку з на перший погляд чоловічим захопленням добре знають на всіх водоймах Корюківського і сусідніх Сновського та Семенівського районів. На своєму двоколісному другові вона подолала сотні кілометрів у пошуках рибних місць. До нинішнього сезону готується заздалегідь. Вудки й спінінги вже внесла до оселі. Зробила це, як годиться, на Теплого Олексія. Мовляв, прикмета така, – щоб прийдешній сезон порадував гарним рибним «врожаєм».
Моєму здивуванню не було меж, коли Антоніна Федорівна із щирим запалом в очах почала демонструвати свої рибальські снасті: спінінги, котушки, кошик з різними крючками-гачками, приманками... – Ви що, й на спінінг ловите? – з неприхованим подивом запитала я. – Аякже! Я ж з «бувалих», – сміється моя співбесідниця. – Спінінг мені вже давно подарували родичі, бо знають, чим бабця захоплюється. Але й від звичних вудочок не відмовляюся. Для кожного «знаряддя» – своя рибалка. Пилом нічого не припадає...
Коли захоплення це спосіб... вижити
Любов до рибалки прищепив тато. Років з п’яти Антоніна бігала на озеро за головою родини, аби допомогти донести сітку з уловом, почистити карасиків... А ще як дозволяли вудку посмикати, то радості сільського дівчати вистачало на цілий день. «Тоді жінки зовсім не ловили рибу. Засміяли б... Тож я рибалила так, щоб ніхто не угледів. А взагалі не від щасливого життя тоді бігали на річку по рибу... Післявоєнні роки, їсти нічого... тож багато родин на тому й вижили, що рибу ловили, гриби та ягоди в лісі збирали...». Після одруження Антоніна поїхала на малу Батьківщину свого чоловіка – у шахтарське містечко Антрацит, що на Луганщині. Пригадує, як там ловили бубирьків. Це такий собі прісноводний бичок, з якого смачну юшку варять. Там, на Донбасі, жінокрибалок не цуралися, а навпаки – заохочували, навіть пропонували позмагатися, у кого більший улов буде, – пригадує наша героїня. Тож ховатися від зайвих очей не доводилося. Проте, як не крути, а чоловіків з вудкою в руках доводилося бачити набагато частіше. «Ловили з чоловіком, синочка Сергійка часто з собою забирали. Чоловіки – то моє «прикриття», – жартує Антоніна Федорівна. – Ви знаєте, так склалося, що ані Микола Олександрович, з яким я вже понад півстоліття в шлюбі, ні син не мають такої пристрасті до риболовлі, як я. А от донька Ірина – вся в
мене. Тепер ми з нею разом їздимо. Така собі жіноча команда... (посміхається, – Авт.)».
«Риба сама у відро стрибає»
У 1972-му році пані Антоніна з родиною повернулася на рідні простори. У Корюківці влаштувалася на роботу. А у вільний час й надалі не зраджувала своєму хобі. Точніше – для свого захоплення жінка завжди знаходила час.
с.8
с.9 І один у класі – учень