новини і оголошення
№5(718) 31 січня 2019 року
У Крутах «пахло» виборами
с.2
с.2 Століття на службі країни Їхнє дитинство забрав голод, в їхню юність безжально увірвалася клята війна. Ганна Самойленко та Іван Громико з Ярославки, що на Бобровиччині, – однолітки. Жили по сусідству, через два двори. Разом бігали до школи. Опісля обоє працювали в колгоспі. Одружилися, щоб далеко не шукати, – жартують мої співбесідники. Нині їм по 92 роки... Вони мають чудове почуття гумору, комунікабельні, люблять читати газети, не пропускають новин по телебаченню і збираються на президентські вибори, бо вирішується доля їхньої країни. У цих людей є чому повчитися нам – молодому поколінню! Бо вони вміють цінувати життя, знають, як прожити вік у любові, незважаючи на часом нелюдські умови. Між ними й досі якісь особливі стосунки: Іван Сергійович батьківським тоном каже, аби Ганна Кузьмівна одягла на вулицю теплішу куртку, а жінка натомість з особливим материнським трепетом перепитує його по кілька разів, чи, бува, не зголоднів, може, чайку гарячого хочеться...
Дитинство, якого не було
Щасливі разом «Замість хліба мати пекла ліпеники з полови, перетовченої в ступі. А коли навесні розпустилося листя на деревах, зацвіла акація, ми їли той цвіт, рвали листя з берестка, сушили, товкли на борошно, пересівали ситом, пекли «оладки». Наша сім’я була також виснажена, але ми вижили за-
Хлопець ріс у бідній родині. Голод 1933-го забрав їхнього головного годувальника – батька. А ще двох братиків і сестричку. Щоб вижити, Ванька бігав по більш заможних – пас худобу. За те йому давали якусь копійчину. Він забирав ті гроші-сльози і чимдуж біг додому, бо знав з малих років, що він тепер за головного і має прогодувати сім’ю. Коли розпочалася війна, хлопчину в армію не забрали, адже Іван Сергійович та Ганна Кузьмівна був єдиним годувальником у старенької з єдиним сином Миколою матері. З Ганнусиної родини під час голодомору вижили, на щастя, всі. Вона на той вдяки корові. Іван більше постраждав. Одчас одна у батьків була. Правда, в одній хаті ному Богу відомо, як їм з матір’ю вдалося жили ще дід з бабою. Сім’ю врятувала ко- вижити», – поринає в далекі спогади Ганна рова, яка була худа, але молока трохи да- Кузьмівна. Дитячі враження того злощасного певала. Її вдалося сховати від загребущих рук ріоду занадто пекучі, щоб про них забути ката.
або ними не ділитися. Вони обоє зі сльозами на очах розповідають про дитинство, якого, власне, й не було. Як і юності... Адже їхні юні роки забрала війна. Вони сподіваються, що їхнім нащадкам не доведеться бачити те, що бачила країна в часи Другої світової. Тому подружжю особливо болить теперішня війна, наче знову пошкоджена стара рана. «Мене не забрали в солдати тільки через те, що я був у старенької матері єдиною опорою, як кажуть. Така собі «льгота» у мене була, – пояснює Іван Сергійович. – Тож працював на фермі з усіма». Згадують старенькі, як селом ішли окупанти: і піхота, і на мотоциклах. Від їхнього «гутен морген» аж мову часом відбирало й ноги підкошувалися. Так боялися, щоб не побили чи з собою, бува, не забрали. «На Могилевці (назва вулиці в селі) фашисти спалили з десяток хат, – продовжує чоловік. – Було й таке, що снаряд прямісінько в церкву влучив, але не вибухнуло, певно, Господь уберіг. Хоч у нашому селі боїв майже не вели, можна сказати, а під Марківцями бомбили добряче...».
с.4
Слідкуйте за нормами і лічильниками, щоб не було боргів за газ
с.7
Чернігівські лялькарі підкорили серця донбаських дітей
Під вінець – у чужій сорочці
Побралися у 1951 році. І вінчання було, і весілля відтанцювали кілька днів, – розповідають благовірні. «Знали один одного, скільки себе пам’ятали. Та серйозно я на Гальку не заглядався. А тоді якось увечері додому разом поверталися і щось у мене в душі «тенькнуло», – усміхається мій співбесідник. – Вона випромінювала якусь спокійну, лагідну чарівність... Ми майже нічого не сказали один одному, але зрозуміли одне одного – на все життя».
с.7
Шість місяців блокади: «тітушки», зброя, кров хліборобів
с.8