Герілья по-нікарагуанськи

чотири десятиріччя тому успішна повстанська акція

змінила долю центральноамериканської країни

Впродовж більше ніж двох десятиліть поспіль (якщо брати хронологічно – від поч. 60-х, коли Латинську Америку струсонула кубинська революція, і до світанкових 80-х – часу «неоконсервативного повороту» на Заході та постання польської «Солідарності») цей континент лишався практично єдиним джерелом революційного ентузіазму для європейської молоді. Дивуватися тому особливо не випадало: post-сталінський СРСР з його ідолоподібними генсеками, уніфіковано-сірим одноманіттям та бюрократичною централізацією зберігав привабливість тільки для офіційних компартій на московській дотації, інші країни т. зв. «соціалістичного табору» були просто бараками з трохи м’якшим подекуди режимом… Але «палаючий континент», здавалося, не розчаровував: партизанські армії і рухи, які практично в кожній його країні вели війну з диктаторами, харизматичні повстанські лідери, наелектризовані маси. А головне, образи – дієвіші за всі томи партійних програм, образи, які кликали просто зараз взяти пістолет і піти в підпілля: Кастро, який на чолі барбудос спустився з гір і прогнав чаклуна-диктатора, фотогенічний Че Гевара зі своєю болівійською епопеєю, священик Каміло Торрес («Якби Ісус жив сьогодні, Він був би партизаном», – це його вислів), який поміняв місце університетського викладача у столиці на гвинтівку партизана і загибель в колумбійських джунглях. Одне слово, здавалося встановленим остаточно: справді революційне має бути схожим на латиноамериканське, тому такими модними натоді у лівій субкультурі були сигари, берети у стилі Che і т. ін. Власне, свою збройну боротьбу і «Червоні бригади», і РАФ підкреслено називали саме «міською герільєю» – аби наголосити на зв’язку з латиноамериканською традицією…

Але чим ближче ми просуваємося до часу, коли впав Берлінський мур, тим виразніше ці романтичні мрії кудись зникають, поступаючись сумнівам, скепсису, розчаруванню: інтелектуали, які на зламі 60 – 70-х рр. виходили на демонстрації під портретами усіляких «команданте», починають ставити питання, які раніше вважалися б просто святотатством. Наприклад, про те, чим партизани, які перемагають, відрізняються від диктаторів та їхніх «горил», з якими вони перед тим боролися? Бо поч. 80-х вже в двох країнах культової Латинської Америки (Куба і Нікарагуа) герільєрос перемогли і отримали всю повноту влади, але назвати той суспільний устрій, який вони там встановили, свободою можна було хіба з гіркою іронією.

2

Мешканці Куби тікали з «острова свободи» на всіх плавзасобах, які тільки могли роздобути, у лідера сандиністів Ортеги політв’язнів виявилося в рази більше, аніж у скинутого Сомоси, в обох країнах все політичне життя контролювали створені за зразком радянських секретні служби, інтелігенція повинна була вихваляти «керівну лінію», робітники і селяни – не ставити дурних запитань і виконувати плани. А головне – як і раніше, ті, хто був при владі, жили в палацах і купалися в розкошах, повчаючи «тих, хто внизу», що і як вони повинні робити.

...Якщо сказати, що нікарагуанець Еден Пастора був «команданте» – то це не сказати нічого. Наприкінці 70-х він став легендою латиноамериканської герільї, бо «Comandante Zero» («командир нуль» – таким було його партизанське псевдо у сандиністів) зі своїми бійцями зробив те, що, здавалося, зробити було неможливо – публічно принизив незмінного і всевладного диктатора Сомосу, показавши всім, що той не контролює ситуацію навіть в урядовому кварталі власної столиці і що його розхвалених національних гвардійців здатна перемогти маленька група погано озброєних, але готових іти до кінця повстанців. Захоплення 22 серпня 1978 р. в Манагуа Національного палацу (парламенту) з усіма сомосівськими депутатами в ньому стало подією, яка кардинально змінила перебіг громадянської війни в Нікарагуа, деморалізувавши урядовців та «силовиків» диктатора – і водночас зробивши «Comandante Zero» герільєрос №1 на цілому континенті. «Кожен підліток у Латинській Америці мріє бути схожим на Едена Пастору», – писала тоді одна з радянських газет. Менше ніж за рік Сомоса тікає з країни, владу беруть сандиністи – і раптом виявляється, що керівництво Сандиністського фронту національного визволення зовсім не збирається виконувати свою програму соціальних та політичних змін, а має намір… будувати (з певними поправками на тропічний клімат) в Нікарагуа те, що вже збудовано в країні Леніна-Сталіна. Радянські кадебісти та співробітники східнонімецької «Штазі», які просто батальйонами десантувалися в Нікарагуа «передавати досвід», а головне – сам “великий і могутній” Фідель Кастро переконували, що в орбіті радянського впливу все буде просто чудово: СРСР вирішить проблеми з економікою, народ буде щасливий, а партизанські командири стануть партійними босами. І тоді «Comandante Zero» єдиним із сандиністського керівництва чітко заявив, що він не зрікатиметься революції заради марксизму-ленінізму…

РОЗКІШНА ІСТОРІЯ ЗРАДИ

4

Точкою відліку у ній став 1912-й, коли маленьку центральноамериканську країну Нікарагуа, про яку поза межами “Нового світу” практично ніхто нічого не знав, окупували США. Це був період т.зв. «бананових війн», коли північноамериканці саме в такий спосіб встановлювали контроль над цілою низкою держав Центральної Америки (Куба, Гаїті, Домініканська республіка). Причини були переважно соціально-економічного характеру, одначе в ситуації з Нікарагуа вирішальну роль відіграв чинник суто географічний: під контролем американців якраз будувався Панамський канал, який приніс їм згодом шалені прибутки, а тут почалися розмови, що можна канал і через Нікарагуа прокласти, і спорудження його буде суттєво дешевшим. Одне слово, американці висадили морську піхоту, без особливих зусиль зробили з Нікарагуа квазі-протекторат, нав’язали договір, згідно з яким нікарагуанський уряд, якщо б він надумав будувати канал, мав би замовляти роботи тільки у фірмах США (до речі, той канал і досі не побудовано). Війська залишили «для забезпечення спокою», а з місцевих під «штатівським» контролем створили Національну гвардію, яка достатньо ефективно вирішувала всі проблеми з опозицією. Але у жовтні 1926го замість спорадичних виступів почалося щось серйозніше: такий собі Августо Сесар Сандіно, народжений поза шлюбом син заможного селянина і поденниці, повернувшись із вимушеної еміграції (збіг термін давності за скоєний ним злочин - побиття сина одного з місцевих керівників правлячої Консервативної партії за непристойне висловлювання про матір Августо) і влаштувавшись на роботу на золотій шахті, за кілька місяців сформував довкола себе гурток тих, кому не подобалися ні американські солдати, ні нікарагуанські боси – і закликав до повстання. Загін його спочатку був дуже невеликим, до того ж у ньому були суворі правила – ніякої зарплатні партизанам, воювати тільки за ідею, селянам ніякої шкоди не завдавати, фінансуватися за рахунок «революційного податку» на капіталістів, – одначе жертовність Сандіно ті його бійців стали фактором вирішальним: у липні 1927-го його загін (десь сотня людей при 60 гвинтівках) атакує місто Окоталь (там – 400 прекрасно озброєних американських морпіхів та 200 нацгвардійців) і звільняє його. Такого «нахабства» США стерпіти не могли, тому відправляють а Окоталь військову авіацію, яка починає бомбардувати місто та поливати кулеметними чергами селян на довколишніх полях (це

був один з перших в історії випадків використання авіації проти цивільних). Перший результат операції – близько 300 вбитих, головно – жінки і діти. Другий результат – загін Сандіно швидко перетворюється на повноцінну армію, бо до нього масово починають вступати місцеві селяни. Починається справжня війна – і станом на кінець 1932го сандиністи контролюють вже більшу половину території Нікарагуа. До всіх неприємностей “грінго” додалася ще й “Велика депресія”, яка зробила утримання військ за кордоном заняттям дуже дорогим. Розпочинаються переговори, наслідком яких американці погодилися на виведення армії, Сандіно, своєю чергою, також погодився на роззброєння своїх бійців. Президент Нікарагуа Хуан Сакаса мав виступати гарантом того, що все буде чесно. Сандіно зустрічається з ним у президентському палаці, Сакаса довго і цікаво розповідає йому про прогресивні реформи, які відбувати-

Анастасіо Сомоса і Августо Сандіно: лютий 1933-го

муться в країні, про те, що спільна праця всіх змінить її. Одружений на племінниці президента командувач Національної гвардії Анастасіо Сомоса так само гаряче переконує, що ідеї Сандіно він повністю поділяє: на фотографії, зробленій у лютому 1933-го вони разом – поклавши руки на плечі один одному, як справжні побратими. «Моя партизанська функція закінчилася, тепер я служитиму Батьківщині працею», – заявив Сандіно журналістам на поч. 1933-го: він і його роззброєні бійці зайнялися розбудовою великого кооперативного господарства.

Сандіно

– людина, яка змінила історію Нікарагуа

Проте ідилія тривала недовго: майже відразу після роззброєння сандиністів проти них почалися провокації. Практично завжди їхнім організатором була Національна гвардія під орудою того-таки Сомоси. Зрештою, Сандіно не витримав і поїхав до «гаранта» вимагати, аби Сакаса забезпечив безпеку мирних сандиністів і вгамував нацгвардійців. Увечері 21 лютого 1934-го Сандіно зі своїм братом і кількома екс-партизанами повертався з вечері в президентському палаці. Разом з ними в автомобілі – брат президента Сакаси. Несподівано машину зупиняють нацгвардійці – і вбивають Сандіно та його людей (не усіх: наприклад, Сантос Лопес, однин з командирів повстанської армії, відстрілюючись, відійшов – на початку 60-х він стане одним із засновників Сандиністського фронту): Сакаса, може, і був проти цієї бійні, та його думкою вже ніхто не цікавився. Реальна влада в країні переходить до Сомоси і Національної гвардії. Десь за рік Сомоса висуває себе в президенти (хоча згідно з Конституцією не мав, як родич попереднього президента, права на це), потім з’ясовує, що шансів виграти вибори у нього немає – і влаштовує військовий переворот.

З 1937-го Анастасіо Сомоса стає повним господарем країни: він – президент, його старший син – шеф Національної гвардії. Так відтоді вестиметься у цій родині впродовж багатьох десятиріч. Анастасіо Сомоса І-й швидко стає шалено багатою людиною, найбільшим землевласником країни. Щодо ідеології – то нею традиційно для таких випадків проголошувалося «національне єднання».

ОПЕРАЦІЯ «СВИНАРНИК»

Один із західних журналістів, який у 50-ті відвідав Нікарагуа, написав, що у цій країні не діють жодні правові норми, окрім “Сімейного кодексу”. І справді: про якісь там незалежні суди, представницьку демократію, кримінальне та цивільне право говорити було просто ніяк. Усе політичне й економічне життя перебувало «під

ковпаком» підконтрольної Сомосі Національної гвардії, яка стала мілітарною елітою соціуму, займаючись, окрім прямих репресій, такими прибутковими видами діяльності, як наркотрафік, рекет, секс-бізнес. Фактично, у країні була встановлена однопартійна система (партія Сомоси називалася Ліберально-націоналістичною), хоча «для декору» існували й інші партії, які вплинути ні на що реально не могли. Всередині клану Сомоси дотримувалися засад внутрішньовидової чесності: старший у клані був президентом, наступний в ієрархії перебирав на себе командування на-

Задоволений життям президент Сомоса-І цгвардійцями. Сомоси не влаштовували «палацових змов» один проти одного і трималися гуртом – це було умовою їхнього спільного виживання.

На таку абищицю, як громадська думка, Сомоса-старший ніколи не зважав. І даремно, бо іноді вона матеріалізується у цілком конкретні кулі… 21 вересня 1956-го молодий поет Лопес Перес роздобув квиток на бал, де мав бути присутнім Сомоса (бал влаштовано на честь урочистого висування Сомоси в президенти). Під час танців поет наближається на достатню відстань – і всаджує одна за одною кулі у «батька нації» (як і належало латиноамериканським диктаторам, «культ особи» у Сомоси був ще той). Охорона у відповідь відкриває шквальний вогонь, Лопес Перес гине, пораненого Сомосу гелікоптером доправляють в 6

американський військовий госпіталь у зоні Панамського каналу, де за його життя ведуть боротьбу кращі хірурги – але все марно. Анастасіо Сомоса-І помирає, натомість президентом «обирають» його старшого сина Луїса Сомосу (Анастасіо Сомоса- ІІ, його молодший брат, відповідно, стає шефом нацгвардії). Луїс вже може тільки мріяти про спокійне життя, яке було у батька в 30 – 40-х: 1959-го перемагає Кубинська революція, по всьому континенту з’являються окрилені її успіхом повстанські рухи. Нікарагуа не стає винятком: 1961-го створюється засадничо зорієнтований

саме на повстанські, а не на легальні методи Сандиністський фронт національного визволення. Першого лідера СФНВ – професора і теоретика революційної боротьби Карлоса Фонсеку у листопаді 1976-го вб’ють в результаті засідки на групу партизан, яку він очолював. Сомоса тоді наказав відрубати голову і руки Фонсеки та доправити їх в столицю. Сандиністи формують у віддаленій місцевості партизанські загони, розгортають мережу міського підпілля, проводять упродовж 60-першої пол. 70-х низку успішних операцій, одначе режим клану Сомоси, хоча й ослаблений, встояв. Замість Луїса Сомоси, який помирає у 1967-му, до влади приходить Анастасіо-ІІ Сомоса, останній із синів засновника клану. Дещо послаблюючи режим і дозволяючи легальну опозицію, він на початках свого правління доволі успішно маневрує

в політичному просторі, спираючись на суттєву допомогу США, які побоювались повторення кубинського сценарію. Водночас його син, Анастасіо-ІІІ Сомоса, який мав стати продовжувачем династії, реорганізує Національну гвардію і створює з неї достатньо боєздатну структуру, здатну протистояти партизанам.

Восени 1977-го в Нікарагуа розгорілася справжня війна: партизани нападають на міста, нацгвардійці атакують у відповідь. Вирішальної переваги не має жодна зі сторін, і сандиністи усвідомлюють: потрібна яскрава акція, яка наочно підтвердила б усім, що Сомоса «зламався».

Будь-якою ціною його потрібно було змусити погодитися на переговори, підтвердивши тим самим, що Сандиністський фронт – не жменька бандитів, а серйозна сила. Спочатку керівництво повстанців планувало повторити щось на кшталт своєї акції 1974-го, коли партизани захопили віллу міністра сільського господарства, на якій відбувався прийом для бізнес-еліти, і змусили Сомосу випустити з в’язниць близько двох десятків політв’язнів. На цей раз вони викрали (у березні 1978-го) генерала Рейнольдо Велу – саме він з нацгвардійцями місяць тому потопив у крові повстання в індіанському кварталі міста Масая. Одначе Сомоса дав чітко зрозуміти: нікого він тепер не звільнятиме, а з генералом повстанці можуть робити все, що завгодно – зрештою, він не його родич. Для сандиністів стало очевидним, що тільки захоплення людини із клану Сомоси, на яку поширюються норми їхнього “Сімейного кодексу”, зможе вирішити проблему.

І тут на сцену нікарагуанської історії виходить Еден Пастора. Власне, він вже давно був на ній, але не на перших ролях: він просто не міг не прийти в революцію, адже у віці, коли йому було 7 років, ніхто інший, а сам начальник штабу Національної гвардії застрелив його батька. Еден здобув добру освіту в Гвадалахарському університеті (вивчав там медицину) і захопившись ідеями Сандіно, розпочав наприкінці 50-х політичну діяльність, займаючись агітацією серед селян та індіанців півдня Нікарагуа. 1967-го клан Сомоси черговий раз фальсифікує президентські вибори, у столиці відбуваються масові акції протесту. Проте Пастора вже не вірить, що мирні демонстрації вплинуть на диктатора, і везе в столицю зброю. Його заарештовують нацгвардійці, інтенсивно катують, змушуючи пити свою кров і т. ін. Вийшовши з в’язниці, Пастора формує свою групу, яка теж називала себе сандиністською, і приєднується згодом до Сандиністського фронту – зреш-

тою, цей «бренд» був більш розкрученим. Проте завжди лишалася одна характерна особливість, яка вирізняла «Comandante Zero» від решти сандиністського керівництва: він підкреслював, що не був, не є і не збирається ставати марксистом, визначаючи свою позицію так – християнин і нікарагуанський націоналіст. Суперечки на тему, де переміг справжній комунізм – в СРСР, в маоїстському Китаї чи на Кубі – видавалися йому просто беззмістовною балаканиною, натомість інші сандиністські команданте дивувалися з того, що він ніколи не цікавився ні Марксом, ні Леніним.

Ідея захопити Національний палац (помпезний двоповерховий будинок займав у Манагуа цілий квартал: у народі його називали «свинарником») виникла в Едена Пастори ще в 1970-му, але ресурсів на це тоді просто не було (хоча у 1978-му їх теж було небагато). За кілька місяців до акції Пастора поселився в столиці на конспіративній квартирі “Внутрішнього фронту” (міського підпілля сандиністів) і почав готувати людей: план Останній із клану, який керував Нікарагуа: Анастасіо-ІІ:

полягав у тому, аби захопити «свинарник» під виглядом елітних частин піхотної школи нацгвардії («чорні берети»). Слабкою ланкою плану була мала чисельність групи (разом з Пасторою було ще 19 бійців) та їхнє вкрай погане озброєння, з

яким серйозного бою було просто не витримати – сандиністи мали по гвинтівці на кожного, 5 автоматів та з півсотні гранат. Але «Comandante Zero» вирішив, що далі не можна чекати… Ранком 22 серпня 1978-го депутати збираються, аби обговорити бюджет; у цей же час дві вантажівки з перевдягненими у форму піхотної школи сандиністами зустрічаються перед супермаркетом і вирушають до будівлі. Цікаво, що дорогою їх перехопили два

поведінка не дивує і вони виконують наказ. Далі бійці Пастори блокують двері товстими ланцюгами, які захопили з собою, піднімаються на другий поверх, де в «Блакитній залі» засідає сомосівський парламент, вбивають одного охоронця, обеззброюють іншого…

Пастора дає автоматну чергу в стелю і наказує нікому не рухатися. 49 депутатів лягають на підлогу, захоплено також міністра внутрішніх

Операція «Свинарник» серпень 1978-го: Пастора спілкується з журналістами джипи антитерористичного підрозділу, але побачивши форму улюбленців Анастасіо-ІІІ, вони прилаштувалися до колони як ескорт. О 12:20 одночасно до центрального і бокового входів під’їхали дві вантажівки: в одній машині була група Постори, в іншій – Дори Марії Тельєс (єдина жінка в групі, її назавали «команданте два»). Пастора у формі офіцера нацгвардії владним голосом наказує поліцейській охороні здати зброю: «Дорогу! Шеф іде!» (Шефом зазвичай називали президента Сомосу). Оскільки стиль “спілкування” нацгвардійців був усім відомий, поліцейських така 8

справ. Група «команданте два» через боковий вхід потрапляє до бару, де кладе обличчям у підлогу тих депутатів, які під час пленарного засідання були поза залою. Серед великої кількості заручників – кілька дуже цінних для Самоси діячів: генерал Хоче Луїс Сомоса, племінник президента, та Луїс Дебайле – спікер нижньої палати парламенту і двоюрідний брат «Шефа».

Уся операція тривала з 5 хвилин. На спікерському столі Луїса Дебайле дзвонить телефон. Слухавку бере «Comandante Zero»: «Національний конгрес. Вільна територія Нікарагуа»,

– говорить він, і «Внутрішній фронт» дізнається, що операція пройшла успішно. Десь о 12:35 вже справжні сомосівські нацгвардійці оточують парламент і роблять спробу штурму: сандіністи відкривають вогонь у відповідь, Пастора кидає гранату – від вибуху гине капітан нацгвардійців. Спікеру Пастора наказує негайно подзвонити президенту і сказати, що коли стрілянина не припиниться, то сандиністи стратять усіх заручників, а родичів «Шефа» – у першу чергу. Нацгвардійці відступають, Сомоса скликає термінову нараду. У принципі, він за штурм, але до «силовиків» у нього одне питання: вони можуть гарантувати, що його родичі не постраждають? Почувши відповідь «ні», він забороняє силові дії: зрештою, в нього було мало простору для маневру – йти проти цілого клану навіть для самого «Шефа» було надто небезпечно. Починаються переговори, до будинку парламенту, як посередник, приходить архієпископ Мігель Обландо-і-Браво. Він передає Сомосі вимоги сандиністів:

- звільнити 85 політв’язнів (сандінисти знали, що чоловік 20 із них вже немає серед живих, але тепер Сомоса повинен підтвердити, що він вбиває полонених без суду);

- зачитати по телебаченню і радіо комюніке Сандиністського фронту на 50 сторінках;

- заплатити викуп в 10 мільйонів доларів;

- надати групі Пастори і звільненим сандиністам літак для вильоту в іншу країну.

Сомоса просить 24 години на роздуми. Сандиністи погоджуються: вони віддають Червоному хресту тіла вбитих нацгвардійців, звільняють жінок з дітьми і вагітних (депутати і чиновники полюбляли приходити до парламенту цілими родинами), але трьох найцінніших для Сомоси заручників відводять в окрему кімнату і попереджають: у випадку штурму вони будуть страчені.

О 5-й ранку 23 серпня за наказом сандиністів група сомосівських депутатів вивішує в центрі зали засідань червоно-чорний прапор Сандіно. О 13:20 Сомоса погоджується виконати вимоги, звільняє приблизно 50 політв’язнів (решта – мертві), по радіо півтори години поспіль зачитують комюніке СФНВ. Єдине, у чому він лишається непоступливий – гроші: сказав, що у скарбниці тільки півмільйона, більше немає. У Сомоси в рукаві лишався ще один, як він вважав, козир – час від’їзду: він хотів, аби повстанці від’їхали пізно увечері 23-го – тоді на вулицях не буде демонстрацій на їхню підтримку. Пастора це чудово розумів, тому заявив однозначно: від’їжджатимуть вони вранці 24 серпня. О 9:30, відпустивши всіх заруч-

ників, окрім чотирьох найголовніших, Пастора з бійцями вантажиться в автобуси. За поясом у нього – ручна граната, поруч – Хосе Сомоса. Тисячі жителів Манагуа, скандуючи «Смерть Сомосі» та «Сомосу на шибеницю», вітали сандиністів дорогою: люди підбігають до автобусів, тиснуть руки, які партизани просовують у відкриті вікна. Цікавий штрих: усі повстанці в масках (очевидні міркування безпеки), з відкритим обличчям лише Пастора: це він зробив спеціально для Сомоси – аби той знав, що син людини, яку вбили його гвардійці, почав віддавати борги. Всюди повно фотокореспондентів і телекамер – за один день «Comandante Zero» став найпопулярнішим сандиністом. Газети всього світу облетіла світлина, яка наприкінці 70-х стала однією з «ікон» латиноамериканської революції: Еден Пастора на трапу літака піднімає вгору автоматичну гвинтівку Г-3.

ЛЕНІНІЗМ І ПОРОЖНЕЧА

Літак з групою Едена Пастори взяв курс на Панаму: з тамтешнім лівонаціоналістичним лідером Омаром Торріхосом у нього склалися гарні особисті стосунки. Торріхос був цікавою і, сказати б, «неформатною» особистістю: він дистанціювався як від США, так і від СРСР, домігся укладення угоди з президентом Дж. Картером про постійний нейтралітет і перехід зони Панамського каналу під контроль Панами, а партизанський рух в Нікарагуа активно підтримував – у його країні діяли партизанські бази та госпіталі, через неї транспортувалася зброя. Водночас Торріхос завжди перестерігав сандиністів, що загравання з марксизмом-ленінізмом може закінчитися великою бідою. Після Панами на Пастору чекала столиця всієї латиноамериканської революції – Гавана. І обійми Фіделя Кастро. Проте за короткий час виявляється, що Фідель пригодував не тільки обійми. Пастору оточили розкошами і жінками (він був визнаний серцеїд і мачо), але в категоричній формі відмовлялися випускати з Куби. «Я що, ув’язнений?» – запитував він і не отримував відповіді. А вона полягала в тому, що і Кастро, і сандиністське керівництво розуміло, що в стратегічному плані Сомоса приречений: так, його нацгвардійці ще здатні показати зуби, але змінити вони вже нічого не могли. Після успішного завершення «Операції свинарник» популярність Сандиністського фронту злетіла до захмарних висот, повстання проти Сомоси стало справді загальнонаціональним, об’єднавши всі класи – від найбідніших селян до серйозних бізнесменів. У цій ситуації

добивати диктатора, а отже – визначати напрям політики після його відходу і перетворювати Нікарагуа на ще одну країну «соцтабору» повинні були правильні марксисти-ленінці. Проблему допоміг вирішити Торріхос: його спеціальний посланець прилетів на Кубу, аби пояснити Кастро, що так чинити не годиться. «Comandante Zero» нарешті отримує свободу: на території Коста-Рики під його керівництвом формується Південний фронт, який разом з іншими сандиністськими фронтами розпочинає вирішальний наступ на Манагуа. Сомоса, для якого саме ім’я Едена Пастори стало «лякалкою», кинув проти нього практично все, що в нього лишалося боєздатним. Південний фронт зазнав дуже великих втрат, але, відтягнувши на себе еліту сомосівців, дуже посприяв остаточній перемозі революції.

На світанку 17 липня 1978-го президент Анастасіо-ІІ Сомоса наказав викопати із землі домовини з тілами свого батька Анастасіо-І Сомоси, та всіх померлих членів клану (що б там не було, Сімейний кодекс слід шанувати). Домовини, а також мішки з готівкою і коштовностями (статки Сомоси оцінювалися в 400 мільйонів доларів) заповнили вантажний відсік президентського «Боїнга», у салоні повсідалися всі члени клану та старші офіцери Національної гвардії. Тим, хто залишався, Сомоса наказав пам’ятати про честь і триматися до кінця.

Через рік Анастасіо-ІІ застрелять у столиці Парагваю, Анастасіо-ІІІ сховається у США і займеться бізнесом. 19 липня в Манагуа вступили загони Сандиністського фронту.

Їхній прихід вітали всі (навіть майбутні лідери «контрас», тоді практично всі допомагали партизанам), країну охопила хвиля ентузіазму, десятки тисяч людей безкоштовно працювали на будівництві житла для найбідніших, загони добровольців вирушали у віддалені села боротися з неписьменністю. Активісти революції зверталися один до одного не «пан» або «товариш», а «брат» і «сестра». Одначе навіть не з кожним місяцем, а з кожним тижнем ставало помітніше, що деякі брати, які відразу ж переїхали у розкішні резиденції, залишені у Манагуа сомосівцями, почуваються «рівнішими за рівних». СФНВ, яка йшла до перемоги революції з програмою ліквідації диктатури і встановлення демократичного ладу, проголошує себе партією марксистсько-ленінського типу. Усім керують кубинські, радянські та східнонімецькі радники, верховний арбітр – сам Фідель Кастро. У політичній і військовій царині все робиться на кубинський взірець: Пастора (він після перемоги революції обійняв посаду заступника міністра оборони і керівника народного ополчення) згадував, як він був шокований, коли Кастро в своєму кабінеті в Гавані зібрав усе сандиністське керівництво на чолі з Даніелем Ортегою і розказував

Кастро вчить Даніеля Ортегу і все керівництво сандиністів основам марксизму-ленінізму 10

кожному – від міністра сільського господарства допомогу зброєю (незрівнянну з тією, яка йшла до міністра внутрішніх справ, – що той повинен на підтримку «контрас»), і Пастора розгортає свої робити. Були ліквідовані незалежні профспіл- підрозділи в північних районах Коста-Рики. Його ки, незалежна преса, незалежні суди, селяни в бійці – це нікарагуанські селяни, яких політика насильницький спосіб об’єднувалися в колго- колективізації змусила взятися за зброю. Проте спи-«cooperativas», яким спускався державний чимдалі, тим більше Пастора, який повсюдно проплан. У країні розпочинається друга громадян- голошує, що очолюваний ним рух виступатиме і ська війна – вже проти режиму Ортеги. Пастора проти влади, яка спирається на радянські танки, протестує проти «зради революції заради марк- і проти влади, яка спиратиметься на американсизму-ленінізму», але до його голосу тепер ніх- ські долари, дратує Вашингтон. Після остаточної то не дослухається. Останньою краплею, яка пе- відмови узгоджувати свою політику з підтримуреповнила чашу його терпіння, стала ситуація з ваними США «контрас» американці припиняіндіанцями мискіто. 150 тисяч їх жило на атлан- ють всіляку допомогу. Партизани страждають від тичному узбережжі Нікарагуа, користуючись ще відсутності найнеобхіднішого – їжі, ліків, набоїв, з колоніальних часів автономією, яка гарантувала взуття. З іншого боку, режим в Манагуа Пастора їм звільнення від податків та військової повинності. Але лідер сандиністів Ортега та його «права рука» – міністр внутрішніх справ Томас Борхе (ортодоксальний ленініст, звільнений із сомосівської в’язниці завдяки «Операції свинарник»), були переконані, що всі повинні працювати (наприклад, індіанці – виконувати план із вилову черепах) під контролем партії. Армія напала на їхні громади, у відповідь мискіто теж взялися за зброю. Почалася класична колоніальна війна, режим Ортеги вдався до етнічних чисток, переселяючи індіанців з узбережжя в глибину країни. «Навіть тиран Сомоса залишив їх у спокої. Якщо він їх тільки експлуатував, то ви хочете їх насильно пролетаризувати», – вигукнув Пастора Еден Пастора – коменданте Південного фронту на засіданні Ради міністрів. «Революція ні для кого не допустить виключення»,– відповів дратує ще більше: 30 травня 1984-го його агенти йому Томас Борхе. влаштовують теракт на прес-конференції в містечку

Пастора полишає Нікарагуа і 7 червня Ла-Пенка, яке контролюють партизани Пастори. Від 1981-го оголошує про створення «Сандиністсько- вибуху гине семеро людей, «Comandante Zero» пораго революційного фронту» для боротьби зі «зрад- нений, але живий. никами справи Сандіно». Режим Ортеги відразу Одначе наближається горбачовська «переж виносить Пасторі смертниий вирок і цілком у будова», а з нею і 1989 р., після якого припиняєтьрадянському стилі називає його завербованим ся радянська допомога Кубі та Нікарагуа. Ортега агентом ЦРУ. Одначе американці ставляться до вимушений погодитися на вільні вибори 1990-го «Comandante Zero» з недовірою: вони заявля- – і програє їх. СФНВ йде в опозицію, але особливу: ють, що допомагатимуть йому тільки тоді, коли Ортега відмовляється від будь-якої ідеології, але чітвін узгоджуватиме свої дії з іншими озброєними ко вимагає залишити за верхівкою сандиністів всю групами, серед яких і колишні нацгвардійці. Пас- власність, яку вона набула в процесі «служіння натора відповідає, що ніколи не піде на такий союз, роду». Потім Ортега укладає взаємовигідний союз а сомосівці назавжди залишаються для нього во- з босами «контрас» і знову висувається в президенрогами. Політичну підтримку надає тільки давній ти – його кандидатуру підтримує з еміграції навіть друг Омар Торріхос (незабаром він загине в авіа- Анастасіо-ІІІ Сомоса, який говорить, що Ортега текатастрофі). Зрештою, американці надають певну пер конструктивний і сприяє бізнесу. 2006 р.

Ортега перемагає, потім «перемагає» ще раз, потім ще раз. З 2010 р. в Нікарагуа починається сільська герілья – вже проти клану Ортеги, проти нової еліти екс-сандиністів та екс-контрас. «Уже майже сторіччя нашою країною керує клан Сомоси. Просто зараз у Сомоси прізвище – Ортега», – сказав нещодавно один з колишніх повстанців.

Пастора знову зі зброєю – тепер проти Ортеги

30 травня 1984-го: теракт в містечку Ла-Пенка 12

Еден Пастора у 90-ті намагався повернутися в нікарагуанську політику як «третя сила», відмінна і від прихильників Ортеги, і від «контрас», але безуспішно. У 1995-му Пастора підтримує повстання сапатистів субкоманданте Маркоса в Мексиці: на їхнє прохання він пише експертну доповідь для президента Мексики Ернесто Седільо, у якій доводить, що застосування урядом сили не вирішить соціальних проблем, а тільки занурить країну у вир кривавої громадянської війни. Думка людини, яка знається на таких речах, вплинула на Седільо, і він, відкинувши військові плани, розпочав із сапатистами мирні переговори. У 2006-му Пастора оголошує про примирення з Ортегою: «Те, що робить Ортега – це кульгава і сліпа на одне око, але революція», – сказав він журналістам. Ортега навіть призначив Пастору міністром – але успіхами на урядовій посаді «Comandante Zero» похвалитися не може.

Не варто, одначе, судити надто суворо людину, якій цьогоріч виповнилося 80. «Comandante Zero» зробив, що міг – тепер його справа в руках наступників. Судячи з усього, перед ними відкриваються широкі можливості: якщо ситуація в Нікарагуа розвиватиметься у тому ж, що й зараз, напрямі, то ніхто не здивується, знову побачивши перед парламентом дві вантажівки з повстанцями.

Олександр Хоменко, спеціально для Центру вивчення повстанських рухів