Халіфат. ХІХ століття. Частина 3.

1

ІВАН БЄЛЄНКО

Халіфат. ХІХ століття. Частина ІІІ

У

2

Потрібно зазначити, що значна частина доходів єгипетського уряду йшла на обслуговування зовнішніх боргів Єгипту. Згідно Лондонської конвенції 1885 року уряд Єгипту міг витрачати певну суму, на кожен фунт витрачений зверх цієї суми, Єгипет мав платити фунт Комісії по боргам, яка перераховувала його в резервний фонд, звідки ці гроші могли використовуватись на випадок форс-мажору. Було пораховано, що для початку операції з повернення Судану потрібно витратити 500 тис. фунтів, тому Єгипет звернувся до Комісії по боргам, щоб та виділила необхідну суму з резервного фонду. Була проведена відповідна нарада, на якій представники Британії, Франції, Італії, Росії, Німеччини та Австро-Угорщини чотирма голосами проти двох прийняли рішення про надання необхідної суми. Росія та Франція наполягали на тому, що військові витрати не є непередбачуваними, тому що Єгипет і до цього вів війну. Тому був зібраний змішаний трибунал, який постановив повернути виділенні гроші з відсотками до резервного фонду. У противному випадку до Єгипту будуть запроваджені фінансові санкції. Тут єгипетському уряду прийшов на допомогу уряд Британії надавши безвідсотковий кредит на відповідну суму.

12 березня Верховний комісар Великобританії в Єгипті Івлін Беринг передав наказ уряду Британії британському ж офіцеру, сірдару (головнокомандувачу) єгипетської армії Герберту Кітченеру розпочати операцію з захоплення Донголи. Вже 20 березня війська під командуванням полковника Хантера зайняли прикордонне суданське поселення Акаша, яке стало передовою базою єгипетського війська. Дружні єгиптянам арабські племена кабалиш та фоггара захопили оазиси в прикордонній пустелі.

Дізнавшись про захоплення Акаші Осман Дігна вирушив з 2,5 тис. піхотинців та 300 вершниками до Токару, містечка, що контролювали єгиптяни, розташованого на 50 км південніше Суакіна. На зустріч йому з Суакіна та Токару виступили дві колони єгипетських військ, які пізніше, після об’єднання та невеликої сутички з загоном Дігни повернулись до Суакіна. Дігна в свою чергу не став продовжувати наступ на Токар.

Кітченер прийняв рішення, згідно якого всі єгипетські війська мали приймати участь у кампанії на Нілі, тому гарнізон Суакіна перекинули Герберт Кітченер до Ваді-Хальфи, а на його місце були прислані індійські війська у складі 26-го Бенгальського, 35-го прийнято рішення про початок операції проти Сикхського, 1-го Бомбейського батальйонів, 5-ї «махдистського» Судану. Бойові дії було вирішено Бомбейської гірської артилеристської батареї, двох вести в основному єгипетськими силами та за єги- кулеметних батарей, та двох взводів саперів. Індійпетський рахунок.

1895 році в Британії почалися розмови про потребу повернення Судану задля відновлення статусу-кво у регіоні. На цей час держава дервішей вже певним чином ослабла внаслідок внутрішніх процесів та постійної боротьби з сусідами. У липні до влади в Британії прийшла «Консервативна партія», що впроваджувала активну колоніальну політику. До того ж на початку 1896 року абіссинські війська неґуса Менеліка ІІ завдали нищівної поразки італійським військам, внаслідок чого в регіоні суттєво підвищилась роль Франції, що постачала абіссінцям зброю, та, одночасно, знизився авторитет європейців. Це могло призвести до чергових спроб захоплення східної брами Судану, Суакіна, або на італійський манер - Кассали. Такого консервативний уряд допустити не міг. Отже було

ці прагнули одразу ж вступити в бій, але за планами Кітченера вони мали нести гарнізонну службу в укріпленнях східного Судану.

До середини квітня на південному кордоні Єгипту було зосереджено 11 тис. військ. До Ваді-Хальфи з Асуану швидко тягнули залізну дорогу. Сили, що мали брати Фіркет, а згодом Донголу складалися з піхотної дивізії під командуванням полковника Хантера у складі 2,3,4,7 та 8-го Єгипетських та 9, 10, 11, 12 та 19-го Суданських батальйонів, кавалерії майора Берн-Мюрдоха, що складалася з семи ескадронів Єгипетської кавалерії, вісьмох рот верблюжої кавалерії, та з декількох батарей польової та конної артилерії, в тому числі батареї «кулеметів Максима». Загальне керівництво взяв на себе сірдар. 7 червня штурмом був взят Фіркет, при обороні якого загинув емір, що командував гарнізоном. Дуже швидко містечко було укріплене та стало передовим табором єгипетських військ. Сюди з Ваді-Хальфи тягнули залізну дорогу, підвозили продовольство, перекидали підкріплення. Трохи згодом табір перемістився в селище Коше, що лежало в 6 км південніше Фіркета. На те було дві причини: перша ¬¬¬епідемія дизентерії у військах, що спалахнула від так званої «гнилої» води Нілу, та друга те, що Коше знаходився за порогом Дал.

Щоб продовжити наступ на Донголу потрібно було дочекатись поки у Нілі підніметься вода та з Ваді-Хальфи через пороги зможуть пройти канонерські човни, що патрулювали Ніл від Асуану до

3

ІВАН БЄЛЄНКО

Ваді-Хальфи ще з 1885 року. В середині серпня вода піднялася достатньо та судна пройшли пороги. До цього часу в Коше були доставлені та зібрані три додаткові нові човни, що прибули у розібраному вигляді із Лондону.

Тим часом Вад Бішара, емір Донголи збирав сили. В середині серпня у нього налічувалося 1700 воїнів з племен джехайда та баггара, 2800 піхотинців, та 1100 вершників на конях та верблюдах. Згодом з Омдурману ще прибуло 1000 вершників та 500 піхотинців. Війська єгиптян з боями просувалися до Донголи, Вад Бішара так і не наважився на велике зіткнення і відступав у напряму міста. 22 вересня відбувся штурм Донголи, в якому приймали участь основні війська єгиптян та десант з канонерських човнів. Самі човни обстрілювали місто. Вад Бішара організовано відступив через пустелю в напрямку Метемми. Єгиптяни просунулися південніше та зайняли Корті. На цьому кампанія 1896 року закінчилась.

Надалі перед Кітченером постало питання якою дорогою рухатись далі. Існувало три варіанта – з Корті на Метемму, з Суакіна на Бербер, чи з Ваді-Хальфи на Абу-Хамад і далі на Бербер. Першому шляху заважали нескінченні пороги Нілу та відносна близькість супротивника, який заважав би будівництву залізної дороги. Шлях з Суакіна на Бербер мав би проходити крізь гірську місцевість, що також заважило б будівництву залізниці. Тож був обраний третій шлях, через пустелю у напрямку Абу-Хамада. Для будівництва залізниці

Атака 21 уланського полка при Омдурмані

Халіфат. ХІХ століття. Частина ІІІ

був створений залізничний батальйон, до якого призвали 1,5 тис. рекрутів. Будівництво дороги розпочалося 8 травня 1897 року. До 20 липня було збудовано 130 миль, надалі процес зупинився, бо в Абу-Хамаді ще були суданці і їх потрібно було звідти вибити. Це сталося 7 серпня і одразу ж будівництво продовжилось. 1 листопада залізниця дійшла до Абу-Хамада. Одночасно з залізницею тягнулася і телеграфна лінія .

Тим часом халіф Абдуллах стягував сили в Омдурман. Вад Бішара з залишками свого війська зайняв Метемму. Суданці думали, що єгиптяни підуть шляхом з Корті на Метемму через пустелю, тож маневрували тут.

Племена джаалін та барабра, що мешкали на берегах Нилу з просуванням єгиптян все більше виказували непокору Абдуллаху, тому він віддав наказ не обороняти Беребер, а всі сили та запаси перекинути в Метемму. Також в місто був направлений емір Махмуд з загонами з Дарфуру та Кордофану. Це було зроблено для того щоб привести в покору джаалін. Проте вождь племені Абдулла Вад Сад вирішив повстати проти халіфа. Повстання було жорстоко придушене Махмудом.

Після падіння Абу-Хаміда емір Бербера, Закі Осман, вирішив відступити на південь. 27 серпня генерал Хантер відправив до Бербера на розвідку іррегулярний загін, що складався з представників племені абабда. Так як суданців в місті не виявилось єгиптяни зайняли його. Падіння Бербера мало вирішальне значення для замирення племен довкола Суакіна. Осман Дігна з племенем ходендоа приєднався до Махмуда в Метеммі. Тим часом Кітченер відправився в італійську на той час Кассалу, в якій домовився про передачу міста єгиптянам. З Суакіна в Кассалу був перекинутий 16-й Єгипетський батальйон.

Халіф Абдуллах побачивши, що єгиптяни не збираються продовжувати наступ на південь до нового підойма води віддав наказ Махмуду розпочати наступ на Бербер, у якому на той час сконцентрувались війська з Донголи, та куди з Єгипту була перекинута британська

4

бригада. Переправившись через Атбару, праву притоку Нілу, армія Махмуда зробила зерибу (укріплення), та зупинилась.

6 квітня на зустріч Махмуду вийшов Кітченер з єгипетською бригадою генерала Хантера та британською генерала Гатакра. На світанку 8 квітня зериба була атакована, та знищена. З 12 тисячної армії Махмуда вціліти вдалося 4 тисячам. Сам Махмуд потрапив в полон. Втрати єгиптян та британців склали 525 солдат та 16 і 18 офіцерів відповідно. На цьому бойові дії до середини літа 1898 року припинилися.

Кітченер продовжував зосереджувати війська. До табору на Атбарі була перекинута ще одна британськи бригада та 21 уланський полк. Залізницею до Беребера доставлено три нові гвинтових пароплава. Військо концентрувалося в ВадХаміді, що лежав всього в 58 милях від Омдурману. 27 серпня війська залишили табір та почали рух в бік Омдурману.

5

На цей момент до складу експедиційного корпусу входило 8200 британців, 17600 єгиптян, 44 польових гармати, 20 кулеметів Максима. Окрім цього було ще 36 гармат та 24 кулемета на пароплавах. До цих військ приєднались 2500 іррегулярних військ з племен джаалін, бішарин, ходендоа, шукрія та батахін.

ІВАН БЄЛЄНКО

Абдуллах також готувався до вирішальної битви. Для протидії канонерським човнам було прийнято рішення замінувати Ніл. Для цього два залізних котла наповнили порохом. Детонатором мав служити пістолет, до гачка якого прив’язали сталеву проволоку. Під час встановлення одна з мін вибухнула, затопивши пароплав «Ісмаілія» на якому її перевозили. До Омдурману були підтяг-

Халіфат. ХІХ століття. Частина ІІІ

нуті всі наявні війська. Їхня кількість за різними оцінками дорівнювала 50 тисячам.

1 вересня війська Кітченера підійшли до столиці дервішів, та стали табором. Який являв собою півмісяць в тилу якого був Ніл. На світанку 2 вересня війська халіфа основними силами атакували правий фланг укріплень Кітченера. З фронту атакувало 12-15 тисяч, проте атака захлинулась під ударами польової, корабельної артилерії та кулеметним вогнем. Побачивши, що ворог відступає, Кітченер віддав наказ захопити місто, проте

6

на фланзі знов показалися війська суданців, які були знищені артилерією. Більше 9 тис. суданців загинуло, від 10 до 16 тис. отримало поранення. Близько 20 тис. втекли навіть не намагаючись обороняти столицю. Втрати єгиптян та британців 47 вбитих, 340 поранених. Халіф Абдуллах втік на південь.

7 вересня до Омдурману з півдня прийшов пароплав махдистів «Тевфікія». Суданці, здалися в полон та розповіли, що в Фашоді їх обстріляли чорношкірі війська під командуванням білих офіцерів. Вже 8 вересня Кітченер вирушив на південь з 5 пароплавами та 11 і 13 Суданськими батальйонами.

18 вересня загін дістався Фашоди. Там виявилося, що це французька експедиція під командуванням майора Маршана, яка вирушила із західного узбережжя Африки ще у 1896 році. Ця подія має в історії назву «інцидент у Фашоді». Зіткнення інтересів двох європейських держав в самому серці Африки спричинило дипломатичну кризу. Британці були налаштовані рішуче, тож Франція вирішила піти на поступки, та евакуювала свої війська з Судану.

Єгиптяни та британці брали під свій контроль Судан. В міста, що розташовувались на Білому та Блакитному Нілах відправлялись єгипетські гарнізони. З Кассали до Гедарефа був відправлений загін полковника Парсонса, що з боєм захопив місто, а потів витримав штурм військами Ахмада Федила, які не встигли прийняти участь у битві при Омдурмані. Халіф Абдула з залишками військ знаходився в Кордофані, та потроху накопичував сили. 12 листопада 1899 року до Хартума дійшла звістка, що Абдула з 5 тис. війська підійшов до Ніла коло острова Абба, на якому колись жив відлюдником «Махді». На зустріч йому вийшли війська під командуванням генерала Вінгейта. 24 листопада відбулась битва в ході якої Абдула загинув.

На цьому опір суданців завершився. Іван Бєлєнко, волонтер Центру вивчення повстанських рухів