"Пам'ятки України" спецвипуск 2014 by Anton Filatov

СПЕЦВИПУСК

2014

Києво-Могилянська академія напередодні 400-річчя

 Коли колегіум став академією  Могилянка та ідея другого Єрусалиму  Будівля Поварні  Філософія в стінах академії  Меморіальний кабінет-бібліотека О. Пріцака

Східці на 2-й поверх Трапезної (церква Св. Духа). Реставрація 2005–2007 рр.

На обкладинці: Церква Св. Духа, Трапезна, Поварня та Староакадемічний корпус Братського монастиря та Києво-Могилянської академії. Фото Юрія Шкоди

2014

спецвипуск (197)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року ЗАСНОВНИК Міністерство культури України

АКЦЕНТ 4

Кілька думок з приводу заснування Київської колегії. Валерій ШЕВЧУК

1701 рік в історії Могилянської академії. Максим ЯРЕМЕНКО

Професори КДА і православний богословський факультет Варшавського університету. Андрій СТАРОДУБ

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ 22

Київський ареопаг православного Єрусалиму. Архиєпископ Ігор (ІСІЧЕНКО)

Києво-Могилянська академія в історії філософської освіти Марина ТКАЧУК

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Надія Соколенко

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА 50

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Олена Мокроусова Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Рафаїл Заборовський та КиєвоМогилянська академія. Тетяна ЛЮТА

Поварня Братського монастиря: питання атрибуції. Юрій ЛОСИЦЬКИЙ, Лариса ТОЛОЧКО

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ 58

Церковно-археологічне товариство та музей при Київській духовній академії. Костянтин КРАЙНІЙ

КНИГОЗБІРНЯ 68

Меморіальний кабінет-бібліотека Омеляна Пріцака. Таїса СИДОРЧУК

СИЛЬВЕТКИ 76

Людина, яка вміє брати «Бастилії». Володимир ПАНЧЕНКО

Барельєф у стіні Староакадемічного корпусу на честь А. Веделя. Скульптор А. Гречаник. 2008 р.

Сонячний годинник, створений за проектом П’єра Брульйона. 1823 р.

Фото Юрія ШКОДИ

Староакадемічний корпус із закладеними галереями у другій половині ХІХ ст. Вигляд з двору

Благовіщення. Стінопис Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії. Кінець XVII – початок XVIII ст.

Фото Юрія ШКОДИ

Поручні 2-го поверху книгосховища у галереї Староакадемічного корпусу

Конґреґаційна зала Староакадемічного корпусу. На стелі реставраційна сітка

АКЦЕНТ Валерій ШЕВЧУК

Кілька думок з приводу заснування

КИЇВСЬКОЇ КОЛЕГІЇ

оді сказати, що історія Київської академії вивчена мало чи недостатньо – про неї писалися монографії, окремі дослідження, надруковано чимало й документального матеріялу; видано, зрештою, і капітальне енциклопедичне видання «Києво-Могилянська академія в іменах XVII–XVIII ст.», але це не значить, що все ми про цей славетний навчальний заклад знаємо і що й досі звільнилися від фальшивих стереотипів, що виходили від тієї чи іншої заданості. Так, зокрема й нині в науковій літературі можна натрапити на цілком антинаукове твердження, що як академія цей заклад постав завдяки указам Петра І в кінці XVII – початках XVIII ст., хоча ще 1989 року поважне наукове видання «Наука і культура. Україна» (видання академічне), у випуску 23-му, надрукувало щодо цього вичерпну статтю Мирослави Шевчук «У лабіринті історичних подій. Коли Київська колегія дістала статус академії», в якій авторка документально доказує, що статусу академії колегія дістала за 25 років до указу Петра І1, що зафіксовано в Острозькій комісії 30 березня 1670 року із ствердженням польського короля Міхала Вишневецького і зі сповіщенням, що київська колегія була визнана як академія вже в Гадяцькому трактаті 1658 року, що також було затверджено польським королем та Сенатом як державний акт; правда, в цьому статусі навчальний заклад потому не жив, а після 1670 року – так, бо саме тоді в його стінах почало вивчатися богослов’я. Тут же хочу зупинитися на іншому стереотипі в нашій історичній науці: хто був засновником Київської колегії і як вона поставала в 1631–1632 роках. Стереотип вістить, що заснував колегію Петро Могила і ніхто інший, через що її й назвали Могилянською. Відтак така думка блукає по наукових працях як аксіомна, хоч у дійсності все відбувалося складніше; стереотип же чіпко тримається, хоча ще в XIX столітті у відомих кожному історику тієї доби «Памятниках, изданных Киевской комиссиею для разбора древних актов»2 уміщено добірку актів про заснування Київського колегіуму, з яких видно, що чинилося те не з індивідуальної ініціятиви Петра Могили, а як воля всіх тодішніх правосильних станів Київського воєводства та й не тільки, а П. Могила, який, звісно, вклав і свої кошти (і то значно) в цю загальнонаціональну справу, став лише промотором колегіуму як «старший брат, дозорця та дожиттєвий опікун того всього місця»3, а засновниками колегії було православне духовенство на чолі з митрополитом Ісаєю Копинським (підписав ті акти ще луцький та острозький єпископ Ісакій Борискович та Аврамій Стагонський, єпископ пінський, владика турівський4; окрім того, українська православна шляхта (підписалося 33 шляхтичі, серед яких зустрічаємо батька гетьмана Козацької держави Остафія Виговського і з того ж роду Теодора Виговського, Юрія Голуба,

очевидно, із роду Гетьмана Олифера Голуба, який замістив П. Сагайдачного, є представник роду Домбровських Василь, з якого вийшов Іван, котрий написав глибокопатріотичну поему «Дніпрові камени» (20-ті роки ХVII ст.)5 та інші. А головне, до акції приєдналося Запорозьке військо ще при гетьмані Андрії Гавриловичі, а остаточно за гетьмана Івана Петрижицького, що репрезентували все Запорозьке військо 6. Цього досить, щоб сказати: не персонально П. Могила заснував Києво-Братську колегію, а це була загальнонаціональна акція, факт беззаперечний. Але в цій історії присутня й інтрига. Річ у тім, що Київський колегіум П. Могила персонально таки заснував, однак не Братський, а у формі «Лаврської школи» – на той час він був архимандритом Києво-Печерської лаври, відтак прикликав туди вчителів, очевидячки в тій школі розпочалися й заняття. Документальною пам’яткою цього персонального зачину П. Могили стала поетична книжечка Софронія Почаського «Евхаристиріон, або вдячність», що вийшла в Києво-Печерській друкарні в 1632 році з присвятою фундатору школи Петру Могилі і з розписом наук, які викладались у тій школі, що дає змогу судити, що вона була рівня колегіуму, отже, з нижчими класами існували середні: Граматика, Риторика, Діялектика – остання вже належить до класу Філософії, а колегіум і завершувався вивченням філософії. Окрім того, там викладалися музика, геометрія, астрономія і, звісна річ, – поетика, а всі разом створювали Парнас, де панували Музи: Кліо (в читанні історії), Мельпомена (писання смутних і жалібних віршів), Уранія, що була тотожна з Астрономією (навчались у звіздарській вправності), Калліопа (писання високих і поважних речей), Полімнія (вправи в запам’ятовуванні багатьох речей), Талія (писання веселих віршів), Евтерпа (вправляння у співах), Терпсіхора (вправи у співах з інструментальним супроводом), Ерато (замилований спів). Таким чином цією книжечкою і фактом заснування в Києво-Печерському монастирі колегіуму проголошувалося постання Київського Атенею у його початковій формі – все це й справді було ініційовано і справою особистого фінансування не кого іншого, а тодішнього архимандрита лаври Петра Могили. І тут не міг не виникнути конфлікт, який став складником у конкуренційному змаганні Ісаї Копинського та Петра Могили, колізії якого, очевидно, ще недостатньо вивчені, хоч загалом цю історію в науці висвітлено, не раз із пониженням І. Копинського при вивищенні П. Могили, адже у тому змаганні переміг таки він. У зв’язку з цим хочу наголосити на такому факті. У своєму знаменитому «Фундуші для облаштування Братського монастиря, училища та гостиниці від 14 жовтня 1615 року» славетна натепер Гальшка Гулевичівна написала таку фразу:

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

«А щоб фундація та завершення своє взяла, отож зараз у той і на той пляц упровадила й упроваджую духовних і світських православних, а саме добровірного священика Ісаю Купинського та інших із ченців, також і школу»7. Про що свідчить цей факт? Коли додати до нього той, що І. Копинський із 1616 року став ігументом Братського монастиря, не помилимося, коли припустимо, що саме І. Копинський національно усвідомив Гальшку Гулевичівну й надихнув до фундації Київської Братської школи, про що вона пише виразно: «Тим моїм добровільним листом-записом, що я у старожитній, святій східній церкві православній вірі живу статечно, а, палаючи до неї побожною ревністю [...] із любові та милості братії моєї руського народу (підкр. авт.), для збавлення своєї душі з давніх часів замислила добре вчинити»8 . Проречисті слова! Коли це прийняти, то не лише Гальшка Гулевичівна, а й І. Копинський, який узяв на себе організацію і провадження школи, були її ініціяторами й подвижниками. Якого типу та школа організовувалася, документальних даних не маємо, можна гадати – середнього рівня, інакше її не треба було б у 1632 році перетворювати у колегіум, тобто крім нижчих класів тут могла вивчатися риторика й поетика, а колегіум передбачав виклади філософії. Але з відкриттям колегіуму в Києво-Печерському монастирі над улюбленим дітищем І. Копинського нависла конкуренційна загроза – два колегіуми в одному місті однієї конфесії не могли існувати. А оскільки на той час І. Копинський уже посів митрополичу катедру, саме він і вирішив розв’язати цей конфлікт через об’єднання шкіл. І справді, гляньмо на акти. Шляхта у своєму акті викладає умови, на яких мало відбутися з’єднання Лаврської і Братської шкіл, остання ще звалася Богоявленською. Про таке ж з’єднання, а не заснування колегіуму свідчить другий акт, даний Петру Могилі, підписаний І. Копинським, І. Борисковичем та Аврамієм, які репрезентували духовенство. Про таке ж з’єднання, а не заснування колегіуму, вістить «Військовий лист І. Петрижицького і ”всього війська Запорозького”». Загалом цей лист має особливе значення, адже Київський колегіум діставав оборону від мілітарної сили, що було в тодішній ситуації річчю насущною. В «Наказі гетьмана І. Петрижицького київському отаману й козакам» цей акт колективної волі зветься як «згідне постановлення всього народу нашого руського, духовного та світського, їхньої милості, як і поспільства» – звертаймо увагу – бралося до уваги й поспільство9. Цікавий і такий момент. І шляхта, і єпископи просять П. Могилу не лише з’єднати школи, а й перенести до Братської школи його фундації і не тільки для школи, а й до всього монастиря, відтак Петро Могила мав би бути після того «поміж нас старшим братом», а кошти його мали скеровуватися «ні на що інше, тільки на ту згадану церкву нашу Братську київську, на монастиря, школи та на вчителів, котрі в них працюють, були обернені та вживані»10. Над усім цим П. Могила мав наглядати, але не сам, а «разом із старостами, щорічно обраними з-поміж нас, шляхти, при цьому ті старости наші ні в чому раді та волі його милості супротивними бути не мають... не порушуючи однак нашого фундушу (тобто шляхти. – В.Ш.), наданого від святійшого архієпископа (І. Копинського. – В.Ш.) і пастиря нашого константинопольського та вселенського нам на наше братство»11. Значиме визначення, бо свідчить, що не лише П. Могила вкладав кошти в Братський монастир та школу, але й І. Копинський, і шляхта, навіть константинопольський патріярх, від-

спецвипуск / 2014

так акція здобувала широкий розкрій. Було й чого, адже Київ свідомо творився духовною столицею України. Притому застерігалося, що П. Могила це мав чинити не як печерський архимандрит, а «тільки від своєї особи, а не від уряду архимандритського»12. 3 чого можна виснувати, що ініціятива злиття шкіл і створення Києво-Братського колегіуму (ще неофіційно, але фактично) йшла таки від Ісаї Копинського. П. Могила до цього компромісу лишень пристав. Згодом між двома владиками почнеться ворожнеча, в якій верх візьме Петро Могила, ставши київським митрополитом. Після викладеного може постати питання: чи можна вважати Петра Могилу засновником Київської академії у формі колегіуму, адже виразно доказано, що ця честь від самого початку Київських шкіл належить І. Копинському? Як на мене, тут годі бути категоричним. Доконаний факт: саме І. Копинський був задіяний, можливо, разом з Й. Борецьким, який став першим ректором Києво-Братської школи, у заснуванні цього навчального закладу. Про це є і його признання: «Як спочатку за старанням нашим, так і тепер за благословінням те місце святе уфундуватися має»13. Однак першого православного колегіума у Києві заснував у 1632 році таки Петро Могила, як т. зв. Лаврську школу. Можна також виснувати, що ідея з’єднання двох шкіл також належала І. Копинському, і він організував цей акт на широку ногу – подію вчинено як вияв загальнонародної волі усіх станів, що тоді існували. При цьому всі акти стверджують, що П. Могилі визначено було місце «дожиттєвого дозорця». Але ставши митрополитом, ініціятива й турботи щодо Київського колегіуму переходить таки до нього, відтак навчальний заклад стає його улюбленим дітищем, біля якого він і формує Київський Атеней – і це одна із найсвітліших сторінок його діяльності. Отже, Київський колегіум здобув назву Могилянського цілком заслужено, бо саме П. Могила підняв його до рівня вищого навчального закладу, який уже за життя останнього відповідав вимогам, які ставилися перед академіями. Однак при цьому не варто забувати заслуг та праці Ісаї Копинського, який також віддавав школі своє серце й душу і був призвісником її постання. Отож обоє достойно спричинилися до виникнення та розвитку Київських шкіл, які приносили українському юнацтву зі всього обширу України знання та освіту. Відтак обоє стали довгочасними духовними світильниками для нашого народу. Так їх і належить оцінювати з погляду сьогоднішнього дня. ПРИМІТКИ 1 Наука і культура. Україна. – К., 1989. – Вип. 23. – С. 385. 2 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. – Т. ІІ. – К., 1898. – С. 411– 427. 3 Україна. Антологія пам’яток державотворення. – Т. ІІІ. – К., 2008. – С. 161. 4 Там само. – С. 161, 164. 5 Там само. – С. 161–162. 6 Там само. – С. 167. 7 «Скарбниця потребна й пожиточна». Українські монастирські літописи, житія, повчання ченцям, чуда та інше. – К., 2012. – С. 108. 8 Там само. – С. 107–108. 9 Україна. Антологія пам’яток державотворення. Т. ІІІ. – С.167. 10 Там само. – С. 160. 11 Там само. – С. 161. 12 Там само. – С. 160. 13 Києво-Могилянська академія в іменах ХVII–ХVIII ст. – К., 2003. – С. 280.

АКЦЕНТ Максим ЯРЕМЕНКО

1701 РІК

в історії Могилянської академії

Титульна сторінка курсу риторики, прочитаного в Академії Сильвестром Кулябкою 1733 р. (ІР НБУВ. – Cпр. 423 п. Оригінал)

онині і в науковій, і в науково-популярній літературі панує думка, мовляв від 1701 року розпочинається новий етап історії Києво-Могилянського навчального закладу. Підставою для такого твердження є факт отримання царської грамоти, згідно з якою нібито осередок офіційно визнано Академією. Що ж являв собою монарший документ, у якому саме так названо «київські школи»? Чи справді йшлося про привілей на університетський правовий статус? Пожалуванню Петра Олексійовича передувало прохання могилянських професорів та київського митрополита про підтвердження прав навчального закладу1. Звернення до монарха спричинив чи не наймасштабніший в історії «шкіл» конфлікт студентів із головними мешканцями Києво-Подолу – міщанами, коли спудеї навіть бралися за зброю, а в сутичках, до припинення яких залучали військових гарнізону, інколи брало участь до 200 вихованців, серед них – дітей козацької старшини найвищого рівня. Викладачі клопоталися про підтвердження чинності академічного судочинства над студентами, а не притягнення їх до міського суду, як практикував магістрат. У своєму проханні професори називали Alma Mater «академією». Вживання у царській грамоті аналогічного «титулу» якраз і стало наслідком механічного перенесення цілих фраз із прохання могилянської корпорації та київського митрополита – у тогочасному діловодстві вживання у документі-відповіді цілих фрагментів із вхідного тексту було звичайною річчю. Та чи зміст грамоти дійсно свідчив про переродження навчального закладу у нову іпостась? Для відповіді на це запитання ще раз коротко звернуся то пунктів царської «хартії» 1701 року. Отже, грамота загалом лише підтвердила положення іншого документа – грамоти 1694 року. В останній ішлося про дозвіл навчати у Києві філософії та богослов’я і студіювати не лише уродженцям підросійської України, а й «благочестивим» іноземцям; призначалося царське жалування ректору і професорам; наказувалося «ратним людям» різних полків, а також козакам і міщанам професорам та спудеям «обид и утеснения не чинить»2. Нагадавши ще раз про чинність перелічених пунктів, грамота 1701 року чіткіше визначила ієрархію підпорядкування могилянських ректора та префекта, які мали чинити управу над винними у проступках студентами. Якщо ця первинна «інстанція» не справлялася зі своїм обов’язком, то слід було скаржитися на могилянське керівництво київському преосвященному, у відомстві якого перебував навчальний заклад. Коли ж і той не наводив справедливого порядку, то скарги мав приймати київський воєвода. Попри іменування кілька разів «шкіл» «академією», спеціально на цій назві чи якихось інших університетських привілеях видавці грамоти не зупинялися3. Дослідники могилянського минулого, наголошуючи на визначальності 1701 року, вказували, що найвищий статус навчального закладу, окрім згадки імені «академія», маркували також дозвіл викладати теологію та автономію в управлінні. Для доведення некоректності першого аргументу варто згадати, що присутність у навчальній програмі богослов’я, яке фактично почало викладатися у Києві ще з 1689 року, не є остаточною підставою на користь академічного статусу, адже такий курс мали й колегіуми підвищеного типу.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Другий аргумент – про незалежність академічної корпорації – так само навряд чи є переконливим. Навпаки, грамота 1701 року чітко вибудовувала ієрархію підпорядкування могилянського керівництва. Понад те, у документі йшлося лише про один з аспектів академічного життя – відносини студентів та викладачів і студентів із «навколишнім світом» (судову підлеглість вихованців вихователям, а не магістрату чи світським канцеляріям). Відомі факти функціонування Київських Атен того часу засвідчують примарність автономії навчального закладу в інших сферах: професори призначалися лише за згодою митрополита, у XVIII столітті владика міг навіть переглядати зміст курсів, без його волі не міняли академічні внутрішні правила-інструкції тощо. На час видання грамоти 1701 року, як вказують самі історики, які обстоюють її важливе значення у переході «шкіл» на новий правовий статус, навіть номінування новообраного ректора не відбувалося без згоди гетьмана4. Тогочасна українська ситуація взагалі обумовлювала кількаповерхове підпорядкування «шкіл». Крім митрополита, воєводи чи генерал-губернатора та гетьмана упродовж XVIII століття Академія була підзвітною Синоду, а подеколи долі її професорів вершила безпосередньо воля монарха. Як бачимо, два основні аргументи, що давали змогу дослідникам вести від 1701 року новий етап могилянської історії, не зовсім відповідають тому сенсу, що у них вкладався. Відтак, беручись до періодизації історії навчального закладу, навряд чи доречно конкретизувати 1701 рік як

спецвипуск / 2014

Фрагмент списку студентів філософії Академії 1738 р. (ІР НБУВ. – Ф. 2. – Спр. 2937. – Арк. 4. Оригінал)

рубіжний. Радше належить вести мову про важливе значення для Академії періоду, що охоплює кінець XVII–XVIII століття, коли вона на певний час стає єдиним навчальним закладом Гетьманщини. Розширюється номенклатура предметів, зростає число спудеїв та роль вихованців у різних сферах церковного життя не лише України, фізично змінюється і розширюється «кампус». Чималу роль у цих змінах відіграла підтримка гетьмана Івана Мазепи, однак не варто приписувати йому абсолютно всі могилянські звершення того часу. Коли ж і хто зробив 1701 рік «рубіжним» в історії Києво-Могилянської академії? Як виявляється, відповідаючи на це запитання, не варто честь такої періодизації приписувати якійсь безіменній масі істориків XIX століття, оскільки не всі вони дотримувалися цієї «традиції».

АКЦЕНТ Андрій СТАРОДУБ

ПРОФЕСОРИ КДА

і православний богословський факультет Варшавського університету

истема російської вищої духовної освіти не мала шансів на збереження за радянського режиму. Утім «згасання» чотирьох дореволюційних духовних академій (Київської (КДА), Московської (МДА), Петроградської (ПДА), Казанської (КазДА) було не одномоментним, а розтягнулось більш ніж на п’ять років (1918–1924). Першою, на початку 1918 року, була закрита Петроградська духовна академія – спроби врятувати її, перетворивши на богословський факультет Петроградського університету, виявились невдалими. Однак у квітні 1920го вдалося створити Богословський інститут (проіснував до 1923 року, здійснив 1 випуск), кістяк колективу якого склала академічна професура. Інститут, утім, лише частково можна вважати «спадкоємцем» ПДА, оскільки його навчальна програма суттєво відрізнялась від тієї, що була в духовних академіях1. Подібною була доля Московської академії. Вона припинила існування дещо пізніше – у середині 1919 року. Задля її порятунку було створено «Православну народну академію богословських наук», викладачами якої стали професори МДА. Цей проект також не вдалося повноцінно втілити у життя. Проте окремі професори

продовжували заняття зі студентами у приватному порядку аж до другої половини 1920-х років2 . Дещо інакше виглядав останній період існування Казанської духовної академії. Її ректор, єпископ Анатолій (Грисюк) (випускник і колишній викладач КДА) скористався з бюрократичної зачіпки – неврегульованості питання про тривалість процедури ліквідації. Формально погодившись з вимогою закрити навчальний заклад, він перевів його на напівлегальний статус: де-юре ліквідація тривала, але в академії паралельно йшли заняття. Такий статус-кво зберігався до квітня 1921 року, однак після того, як інформація про «напівзакриту» академію потрапила до керівництва Надзвичайної комісії (ЧК), її було закрито протягом кількох днів, а керівництво – заарештовано. Зрозуміло, що за таких обставин у професорської корпорації не було жодного шансу добитися планованого раніше перетворення академії на приватний Богословський інститут3. Найуспішнішим та найтривалішим прикладом «пристосування» до нових реалій була Київська духовна академія. Вперше радянський уряд спробував її закрити в квітні 1919 року, однак у період перебування в Києві Добровольчої армії (вересень–грудень того

ж року) академія відновила свою роботу. На початку лютого 1920 року вона була зареєстрована Київським губвиконкомом під назвою «Київська Православна Богословська Академія» (КПБА), тобто формально стала новим навчальним закладом. Де-юре це був приватний виш, який утримувався Київським православним богословським товариством (спеціально створеним і зареєстрованим задля можливості легалізувати академію). Статут, навчальні програми, склад викладачів та студентів (зокрема, як вільнослухачі до навчання допускались також і жінки) зазнали певних змін порівняно зі «старою» КДА4. Однак по суті саме вона залишилась, за висловом колишнього професора Санкт-Петербурзької ДА Миколи Глубоковського, «последним теплящимся академическим очагом»5. Проіснувати КПБА вдалося до травня 1924 року6, а повний курс навчання в ній завершила лише невелика кількість осіб, які вступили в 1920–1921 роках. Протягом усього періоду свого існування цей осередок богословської освіти балансував «на межі виживання»: в нього не було своїх приміщень (викладання проводилось на квартирах професорів), сталих джерел фінансування (невеликі внески студентів та надходження від пожертв «на

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Георгій (Ярошевський). Світлина до 1921 р., ймовірно періоду перебування на кафедрі архиєпископа Мінського та Турівського

Академію» у київських церквах абсолютно не вирішували проблеми), нормального доступу викладачів та студентів до спеціалізованої літератури (частково це вдалося вирішити завдяки тому, що бібліотекарем Київського інституту народної освіти, куди було передано книгозбірню КДА, став останній хранитель бібліотеки академії Амвросій Криловський)7. Уже в другій половині 1922 року і для ректора, єпископа Василія (Богдашевського), і для професорів КПБА, і для тих, кого вони навчали, було очевидним, що остаточне припинення її роботи є лише питанням часу. У відозві студентів та викладачів академії (вересень 1922) до православного населення м. Києва з проханням надати матеріальну допомогу навчальному закладові було зазначено зокрема наступне: «Киевская православная духовная Академия переживает чрезвычайно тяжелый период в своём свыше 300-летнем существовании. Вынужденные ютиться по углам частных квартир, с небольшим составом полуголодных профессоров и таких же студентов, но воодушевлённые

спецвипуск / 2014

желанием сохранить для лучшего будущего дорогое наследие прошлого – теологическую православную науку, Академия сейчас начала свои занятия в новом семестре абсолютно без всяких средств содержания. Не питая никаких радужных надежд на улучшение условий своей работы в близком будущем, Академия, тем не менее, твёрдо верит, что православное население города Киева по крайней мере облегчит её положение» 8 . У будь-якому випадку, йшлося виключно про відстрочення неминучого. Єдиним шансом «зберегтись у професії» для фахових богословів був виїзд за кордон, куди на той момент вже перебралось чимало колишніх викладачів духовних академій, у тому числі й Київської. Один з них, колишній інспектор КДА, архимандрит Тихон (Лященко), який перебував у Німеччині, навіть виявив бажання повернутись до Києва і до викладацької роботи в академії. В листі до єпископа Василія (Богдашевського) від 1 січня 1922 року він зокрема писав: «Часто тоскую по прежней своей работе и готов бросить всё, чтобы вернуться к ней. Нельзя ли исходатайствовать мне право на возвращение, так как я ведь не бежал, а находился в командировке, и не мог возвратиться к месту своей службы по причине военных действий?»9. Відраджений від такого вчинку владикою Василієм, який пояснив Тихону реальний стан справ у КПБА, архимандрит спробував допомогти, за його виразом, «до смерти родной и любимой Академии». Протягом 1922 року він, через АРА (англ. абревіатура « ARA» – American Relief Administration) – американську організацію, яка займалась збором допомоги для голодуючих у Європі, надіслав до Києва декілька продуктових посилок. Зокрема, 8 червня екс-інспектор повідомляв Преосвященного Василія, що «неделю назад, из Гамбурга, послано 5 посылок АРА для профессоров Академии. Думаю, что через месяц получите их. Если получится, через месяц пошлю ещё такую же посылку»10. А в наступному листі до єпископа Василія (20 червня 1922 року), панотець Тихон повідомив, що для професорів КПБА може з’явитись перспектива виїзду за кордон. І пов’язана вона з тим, що ще один колишній випус-

кник КДА, митрополит Варшавський Георгій (Ярошевський), розпочав підготовчу роботу до створення у місцевому університеті православного богословського факультету11. Архимандрит Тихон, якого Георгій планував призначити єпископом Гродненським, був долучений до цієї справи. «Я надеюсь, что в следующем же году удастся организовать православный богословский факультет при Варшавском университете. Католический и протестантский уже имеются. Мы с митрополитом Георгием уже намечаем, кого из академических профессоров извлечь для этого из Совдепии»12 – такі оптимістичні перспективи змальовував Лященко. На жаль, неможливо точно встановити, хто із професорів КДА/КПБА, у кінцевому підсумку, отримав запрошення з Варшави. Достеменно можна стверджувати, що запрошували самого ректора – єпископа Василія (Богдашевського) та, пізніше, професора Михайла Оксіюка. Зберігся лист від 15 серпня 1922 року, що його через польського дипломата, професора Віктора Клінгера, передав єпископу Василію митрополит Георгій. Посеред іншого, Варшавський митрополит, якого поінформували, що Богдашевський виявляв зацікавленість щодо виїзду в Польщу, писав: «Зная Вас, как своего профессора, на кафедре которого я получил магистерскую степень, и почитая Вас, как учёного, я с удовольствием готов исполнить Ваше желание – тем более, что знаю, как тяжело теперь живётся на Украине, где к различным бедам прибавилось ещё несчастье церковной смуты. Здесь Вы могли бы встать во главе проектируемого богословского православного факультета или получить епархию»13. Утім ректор КПБА увічливо відхилив пропозицію. «Сердечно благодарю Вас за Вашу заботливость о мне в такое тяжелое время. Все мы теперь страдаем, но милость Божия нас не оставляет и, уповаем, не оставит и в будущее время» – написав він, зазначивши разом з тим, що «передвигаться мне куда-нибудь, думаю, не стоит […], ибо я всеми своими силами сросся с Академией и Киево-Братским монастырём и желал бы здесь сложить свои кости. […] Молю Господа, чтобы он укрепил меня и я мог сказать – “мне бо еже жити Христос,

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Архиєпископ Ігор (ІСІЧЕНКО)

КИЇВСЬКИЙ АРЕОПАГ ПРАВОСЛАВНОГО ЄРУСАЛИМУ

Герб свт. Петра Могили і гербова епіграма з книги Софронія Почаського «Євхаристиріон». 1632 р.

е до формального об’єднання лаврської та братської шкіл, яким восени 1632 року уконституювалося створення Києво-Могилянської колегії1, професор риторики Софроній Почаський опублікував панегірик «Ευχαριστηριόν» (1632), алегоричний зміст якого чудово відобразив засади педагогічної доктрини майбутнього київського митрополита й покровителя колегії – архимандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили. Аскетичний нащадок монаршого роду, в котрому поєдналися східнороманські та слов’янські гени, будував свою візію Києва в найширшій європейській перспективі. У цій перспективі місією київської школи уявлялося інтегрування автохтонної культури в цивілізаційний простір, що виростав із греко-римської античности. «Ευχαριστηριόν» пропонує витончену алегорію нової культурної ситуації в Києві, започаткованої Петром Могилою: перетворення Дніпрових пагорбів на Гелікон і Парнас. При цьому символічне зречення самим архимандритом монархічних регалій, втілене на гравюрі в їхнє скидання з гори, набуває додаткових конотацій: колишня княжа столиця воліє стати мистецьким, науковим, освітнім центром, у якому загосподарюють «сім вільних наук» із їхньою царицею – теологією – та дев’ять муз. Тільки що замість богині з міфологічного Олімпу володітиме цим простором сама Пречиста Діва: Пресличная кролевно, райських садов цвѣте, Выборнѣйшій клейноте з людій на том свѣтє! Мы з своєго Парнассу преч Феба з сестрами Выгнавши, а в нем, просим, рач мешкати з нами. За патронку всѣх наук тебе признаваєм, Мы Палляды-богини оттоль юж не знаєм, Але вѣрим, же-сь з бозькой мудрости нам дана, От пророков пред вѣки свѣту обецана. Прето, наук патронко, в ласцѣ теж ховати Того рач, хто науки будет фундовати 2. За умов міжконфесійного протистояння, схильного поляризувати грецький і римський складники культурного процесу, універсалізм доктрини Петра Могили провокував опір суспільних сил, схильних до ізоляціонізму. Пригадуючи початки діяльності лаврської школи, її колишній префект, найближчий сподвижник Могили і його наступник на київській кафедрі, а тоді мстиславський єпископ Сильвестр Косов писав був 1635 року у брошурі «Exegesis»: «Wnet o nas takie rumory w uszy ludzkie naganiać poczęto, żechmy unici, zechmy nieprawosławni... Był ten czas, żechmy się wyspowiadałszy, tylko ióż oczekiwali, póki nami dnieprowych iesiotrów nadziewać zechcą, abo póki iednego ogniem, drugiego mieczem na drugi świat zasłą»3. До ксенофобічної

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

Апостол Павло на афінському ареопагу. Мозаїка

верстви «невдячних зоїлів», нездатних зрозуміти задум Петра Могили, звертає Софроній Почаський застережне завершення свого панегірика: Опочистый єст Олимп славы цных Могилов, Не боиться шарпанья зубатых Зоилов. Цвичоных людей гвоздьєм острым обточоный, Не шарпай єго славы, бы-сь наддер учоный4. Об київський Олімп, захищений гострими цвяхами мудрості освічених людей, зламаються зуби невдячних псів, ладних накинутися на свого доброчинця, – в цьому місткому образі конденсується неймовірно широкий спектр асоціацій. Інкультуруючи в українську дійсність античну традицію, символічно асоційовану з Олімпом, могилянське середовище використовує її як чинник розвитку автохтонної культури, здійснюваного силами нової генерації освічених християн, свідомих своєї православної ідентичності й чужих ксенофобічним забобонам. Олімп Зевса (Юпітера) й Гери (Юнони) та Гелікон і Парнас, де владарював Аполлон, перенесені в духовний центр православної Русі-України, трансформуються в нову вершину, знаковий зміст якої визначається суспільно-культурним та етноконфесійним контекстом східних теренів Речі Посполитої. Доба Контрреформації, започаткована Тридентським собором, створенням Товариства Ісусового й розквітом містичного богослов’я на Заході, стимулює пошук нових вимірів у геополітичній картині світу, так істотно зміненій після поразки хрестових походів, церковних розколів і зростання на сході нових імперій. Туга за втраченим Єрусалимом виявляється в спорудженні кальварій і хресних доріг, у поширенні пасійної драми. Занепад давніх аскетичних центрів на Близькому Сході обумовлює зростання духовного авторитету Святої Гори Афон. Падіння історичного центру східного християнства, Константинополя, використовується за підставу для появи державотворчої доктрини «третього Риму», котра надихає провіденційним переживанням свого месіанського майбутнього один із уламків Золотої Орди зі столицею в Москві. Ще 1581 року Севастян Кльонович захоплено писав у поемі «Роксоланія»: Києве древній, колишня великокнязівська столице, Скільки зберіг ти слідів славної старовини! 5 І, зауваживши, що багато людей «шукають тут залишків Трої», констатує: Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній Рим для старих християн, має таку ж він вагу6 . А вже в XVII столітті давня княжа столиця входить у національну свідомість православних українців Речі Посполитої як «другий Єрусалим»7, духовний центр, що мав би компенсувати для всієї східної християнської Ойкумени втрату давніх грецьких церковних осеред-

спецвипуск / 2014

ків і шкіл. Есхатологічний вимір «нового Єрусалиму», визначений видінням апостола Іоана Богослова («І я, Іоан, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого» (Об’явл. 21:2), сполучався в християнській свідомості з протиставленням апостолом Павлом старого Єрусалиму, ототожнюваного з горою Синай, новому, вишньому Єрусалиму: «А вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам!» (Гал. 4:26). І, як земна Церква є тінню Небесного Царства на землі, Єрусалимові есхатологічного майбутнього відповідає його християнський прообраз: місто праведності, духовних подвигів і твердості в сповіданні віри. Але барокова антиномічність мислення повертає будівничих київського Єрусалиму до давньої Тертуліанової антитези: «Quid ergo Athenis et Hierosolimis?» – «Що Афіни – Єрусалимові? Що Академія – Церкві?» 8 . Не випадково один із вихованців Києво-Могилянської колегії, свт. Іоан Максимович, у своїй антології «Алфавит собранный, риθмами сложенный...» (1705) присвятив аж чотири вірші святому, що став символом розв’язання цієї антиномії, – Діонісієві Ареопагіту 9. Адже церковне передання інтерпретувало його духовний досвід як один із найпромовистіших плодів місії апостола Павла: один із філософів, що зібралися на афінському ареопагу, Діонісій, зачувши слова апостола про «незнаного Бога», кого навмання шанують афіняни (Діян. 17:23), навернувся на нову віру й пристав до християнської громади (Діян. 17:28). Він став афінським єпископом, брав діяльну участь в апостольській проповіді й загинув смертю мученика на терені сучасного Парижа. Житіє священномученика Діонісія ввійшло до «Книг житій святих» о. Петра Скарги10 та житійного корпусу свт. Димитрія Туптала11. Цьому ж авторові традиція, котра в XVII столітті не ставилася під сумнів, приписувала трактати «Про божественні імена», «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Таємниче богослов’я»12 . Отже, мудрець з афінського ареопагу, почувши євангельську проповідь, захопився простим

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Марина ТКАЧУК

Києво-Могилянська академія

В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ОСВІТИ

оч би як пильно прозирало око історика вглиб століть, перші паростки систематичної філософської освіти на східнослов’янських теренах вдається розгледіти не раніше XVII століття. Таке пізнє, порівняно із західноєвропейськими культурами, її народження спричинено, в першу чергу, тривалою відсутністю власне освітнього середовища, опосередкованістю долучення давньоруської культури до фундаментальної філософської традиції, закладеної в античні часи, та самою специфікою сприйняття культурних впливів, що зумовили утвердження стереотипного для всього східнослов’янського ареалу образу філософії як любомудрія, «мудрісного житія», моральнісної сповіді та проповіді, шляху духовного оновлення й преображення. Образ філософії, що утвердився в києворуській культурі, цілком вкладався в «ужиткові потреби» християнського «добронравія», тож не дивно, що теоретична рефлексія віками залишалася на периферії філософської свідомості східних слов’ян, а систематичне і понятійне пізнання розглядалося ними як схематичне і нездатне дійти живої істини, чекаючи часу, коли в глибинах культури визріє потреба не лише у «філософі в печері», а й у «філософі за кафедрою». Виникнення передумов для функціонування і розвою «шкільної» філософії пов’язане із поширенням на українських теренах у другій половині XVІ – першій половині XVІІ століття протестантських та єзуїтських освітніх осередків і усвідомленням необхідності долучення до освітянських змагань з боку православних кіл. «Ла-

Петро Могила. Графічний портрет початку XIX ст. з копією підпису XVII ст.

тинницькі» заклади, які забезпечували якісну, до того ж – безкоштовну, освіту (зокрема, філософську) мали неабияку популярність не лише в католицькому чи протестантському, а й у православному середовищі. За підрахунками істориків, кількість учнів тільки єзуїтських шкіл на українських землях Польської провінції становила з кінця XVI до середини XVII століття від двох з половиною до семи тисяч осіб1. Зрозуміло, що в ортодоксальних православних колах поширення на «руських» теренах освітніх практик

«іновірців» не викликало нічого, крім збурення й остраху за долю «святої віри правдивої»: недарма пам’ятки православної полемічної літератури кінця XVI – початку XVII століття сповнені прокльонів на адресу «латинницьких» училищ, які «все злоє въ людєх умножають», «єресь разсѣвають и, яко же ядом, души забивають». Власне кажучи, драматична боротьба, що розгорнулася на ледь зораній українській освітянській ниві на зламі XVI—XVII століть, була, в широкому розумінні, боротьбою між культурницьким традиціоналізмом, зорієнтованим на грековізантійську традицію (точніше, на власний варіант її сприйняття як такої, що освячує ідеали аскетичноспоглядального способу життя і «духовної простоти», яка «без поганських хитростей и руководств, се ж ест граматик, рыторык, діалектик и прочих коварств тщеславных, диавола вомѣстных […] к Богу приводит»2) й тими новаціями, що супроводжували поступовий поворот української культури «очима на Захід». Характерно, що прибічники першого, вбачаючи у латинській освіті та науці лише «лжу», «баснословіє», «брѣдню» «хитрість» і «єресь», її особливу небезпеку пов’язували з вивченням філософії – цього «наказания еллинского». Приміром, Іван Вишенський, переконаний у тому, що «поганские учители, Аристотели, Платоны и другие тым подобные машкарники и комедийники» здатні привести лише до «нечистѣйшего жития и безвѣрия»3, прямо запитував «любимого прочитателя»: «Чи не лѣпше тобѣ изучити Часословец, Псалтыр, Охтаик, Апостол и Евангелие с иншими, церкви

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

свойствеными, и быти простым богоугодником и жизнь вѣчную получити, нежели постигнути Аристотеля и Платона и философам мудрым ся в жизни сей звати и в геену отити?» 4 Звідси щира порада затятого полеміста-консерватора «младенцам бѣлобрадым руским»: «Останте бѣгати вслѣд латины и учения их, бо утомившиеся трудом прелести, невѣрием, яко же и они, запевне поздыхаете!»5. Разом із тим, і у православному середовищі не забракло діячів, які розуміли, що вивчення самих лише Псалтиря й Часослова для суспільних потреб ставало замало. Свідченням цього є діяльність Острозького освітньокультурного осередку (бл. 1578 р.) і братських шкіл у Львові (1585), Києві (1615), Луцьку (1617) та ін., де було запроваджено вивчення традиційних для західноєвропейських середньовічних шкіл «семи вільних мистецтв» (з-поміж них і діалектики, що знайомила з азами філософії). Однак попри всі позитивні зрушення, що засвідчують дедалі виразніше усвідомлення православними інтелектуалами власної ізольованості від європейського культурного поступу, недостатності обмеження ідейним арсеналом східного християнства і необхідності оволодіння здобутками латинського Заходу, вирішальний крок щодо започаткування повноцінної філософської освіти в ареалі східнослов’янського православ’я пов’язаний із діяльністю Петра Могили та його дітищем – славетним Києво-Могилянським колегіумом (згодом – академією 6), якому судилося стати першим православним вищим навчальним закладом на східнослов’янських теренах. Києво-Могилянський колегіум веде свою історію з року створення Києвобратської «греко-словенської» школи (1615), об’єднаної з фундованим Петром Могилою 1631 року Лаврським латиномовним училищем. У статусі колегіуму цей заклад розпочав свою освітню діяльність восени 1632 року, розгорнувши її у напрямі розбудови православної гуманістичної школи, цілком відповідної як європейським освітнім стандартам доби, так і тогочасним запитам української культури. Гуманістична школа, що почала свій переможний поступ з кінця XV століття, була принципово іншим,

спецвипуск / 2014

порівняно із середньовічним (схоластичним), усеєвропейським типом шкільництва, підпорядкованим ідеалу pietas litterata – освіченого благочестя, «зрощення» християнської душі на відповідно підібраних зразках античної літератури, ключем до якого мало стати оволодіння класичними мовами (передусім латиною). Гуманітарно-філологічна освіта у поєднанні з релігійно-моральним вихованням – цього орієнтира гуманістичного шкільництва, виробленого його видатними теоретиками і практиками (Еразмом Роттердамським, Філіпом Меланхтоном та ін.), дотримувалися всі протестантські та католицькі (передусім єзуїтські) училища, університети та академії, даючи «добрую науку» й виховуючи учнів у дусі «вченої і красномовної побожності». Тож не дивно, що Петро Могила, сповнений піклуванням про те, щоб школа прищеплювала не лише знання, а й християнські чесноти, і обізнаний із практикою гуманістичного шкільництва, як припускають дослідники, на власному досвіді7, втілив її у життя Києво-Могилянського колегіуму, замисленого як православна модель гуманістичної школи 8 , спроможна забезпечувати освіту на тогочасному європейському рівні9. У своїх організаційному, дидактичному і педагогічному вимірах ця модель спиралася на вже добре відомі й апробовані на теренах Речі Посполитої освітні практики єзуїтів. У КиєвоМогилянському колегіумі зберігалися ті самі поділ на класи, їх послідовність, підручники, методики викладання й виховання, що були поширені в численних єзуїтських закладах тогочасної Європи10. Така ж подібність до єзуїтських зразків стосується й філософської складової могилянської освіти – як в організаційному, так і (до середини XVIII ст.) змістовному її аспектах. Як і в єзуїтських колегіях вищого рівня, філософський клас КиєвоМогилянського колегіуму/академії, навчання в якому здійснювалося виключно латинською мовою, посідав проміжне місце між філологічними та богословським класами. Кожен з його учнів мав шестирічний досвід послідовного навчання у граматичних (фара11, інфіма, граматика, синтаксис12), поетичному та риторичному

Акт Київського Богоявленського братства, наданий архимандриту Петру Могилі з викладенням умов, за якими відбулося об’єднання Братської і Лаврської шкіл. 30 грудня 1631 р. Перший аркуш

Петро Могила. Фрагмент фрески церкви Спаса на Берестові. Київ. 1643 р.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Тетяна ЛЮТА

РАФАЇЛ ЗАБОРОВСЬКИЙ та Києво-Могилянська академія

Портрет Рафаїла Заборовського. НЗКПЛ. – П-327.

итрополит Рафаїл Заборовський (в миру – Михайло; нар. близько 1676 р., Зборів – помер 22 жовтня 1747 р., Київ) – один із визначних церковних, політичних, культурних та освітніх діячів в історії України, архиєпископ Київський і Галицький (1731 р.), митрополит Київський, Галицький та всієї Малої Русі (1743 р.), член Святійшого Синоду. Походження роду Заборовських невідоме. Можна припустити, що це дрібна галицька шляхта. Використання Заборовським герба у вигляді палаючого серця на фронтоні відомої брами у стіні Софійського подвір’я символізувало, швидше, його духовну владу і пастирську турботу про вірних, аніж, як можна було припустити, його родовий герб. Відомо, що його батьки були «римской віри отца,.. а матери греческого ісповіданія». Тобто по матері Заборовський був православним. Навчання Михайла Заборовського почалося в єзуїтській, а продовжилося у Києво-Могилянській колегії. Відомо, що владика закінчив клас філософії, де слухав лекції таких визначних і тоді ще київських професорів Йоасафа Кроковського та Стефана Яворського. Конфесійні мури не стояли на перешкоді освітніх практик того часу: уродженці Гетьманщини легко залишали православ’я, мандруючи на навчання на захід, стаючи конвертитами (навіть неодноразово), як от Феофан Прокопович, аби знову перейти у нього після повернення. Вихідці з «Польської області», попри належність одного чи й обох батьків до Римо-Католицької чи Унійної церков, могли після навчання у Києві стати православними єпископами та членами Синоду, як у випадку Рафаїла Заборовського. 1700 року Заборовського разом з кількома випускниками узяв до Москви його учитель Стефан Яворський налагоджувати навчальний процес у Московській слов’яно-греко-латинській академії. Саме тут він отримав перше призначення на викладання риторики. І тут само, у Московській академії, відбувалося вдосконалення ієрарха як на викладацькій, так і науковій ниві. За рекомендацією колишнього обер-ієромонаха російського флоту, префекта і професора Московської слов’яно-греко-латинської академії, члена Синоду, колишнього випускника Києво-Могилянської академії Гавриїла Бужинського1 Заборовський у 1723 році посів його місце на флоті Російської імперії. Отримавши великий духовнополітичний досвід, ієрарх був рукопокладений у

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

сан ігумена Тверського Троїцького Колязинського монастиря й паралельно став асесором Святійшого Синоду. Від цього часу почалася його власна церковно-адміністративна діяльність: у Пскові, за зразком Бужинського у Рязані, Заборовський відкрив слов’яно-латинську школу, в якій викладали викликані з Києво-Могилянської академії вчителі. За шість років існування школа досягла неабияких успіхів, виховала понад сотню учнів. У ті ж роки Заборовський став єпископом Псковським та Нарвським. Через заслання до Кирило-Білозерського монастиря свого попередника, київського митрополита Варлаама Ванатовича, ставленика гетьмана Івана Мазепи, який з волі царя Петра І був позбавлений сану митрополита та іменувався лише архиєпископом, Рафаїл Заборовський був висвячений у 1731 році в сан архиєпископа Київського, Галицького і всієї Малої Росії. По дорозі додому, в Україну, знаменитого діяча церкви зустрічали у Глухові урочистим молебнем у присутності гетьмана Данила Апостола, а до Києва супроводжувала гетьманська варта. Своїм місцеперебуванням Заборовський обрав Києво-Софійську митрополичу кафедру. Царська влада в особі цариці Анни Іоанівни була прихильна до Заборовського. Зберігся особистий лист цариці, в якому вона просить владику про свою духовну потребу: «Преосвященный архиереи, прошу не оставить меня в Ваших свтыхъ молитвахъ и обявляю Вамъ за помощию Божию и млстию Пресвятои Бцы: я в добромъ здравиї; посылаю Вамъ готовальню, желею Вамь во здравиї употреблять; тут же в готовалне в стакане положен перстень бралиантовои, о котором прошу чтоб Вы сами съездили место меня и надели сеи перстень на руку Свтыя великомученицы Варвары и никали бы не сымали съ ее свтыя руки; при сем же писме посылаю золотое колцо, на котором написано имя Свтои мученицы Варвары — изволите сие колцо надеть на ее свтую руку и отпеть молебень и опять снять после молебна и отдать Неплюеву, чтоб он к нам прислал сие колцо, о чемъ к нему от нас писано, а как сие получите и все исполните – и нам отпишите. Пребываю в млсти: з Петербурха, февраля 21, 1739 года, Анна»2 . Святій Варварі, мощі якої зберігалися у Михайлівському Золотоверхому монастирі, у 1741 році було присвячено видання Акафісту Св. Варварі Йоасафа Кроковського (друк Києво-Печерської лаври), що свідчило про опікування Заборовського культом цієї київської святині. Санкціоноване митрополитом та ілюстроване добрими гравюрами видання склало основу барокового репертуару друкованої продукції Київської митрополії часу Заборовського. Наступниця імператорського престолу, двоюрідна сестра Анни Єлизавета Петрівна також виявила прихильність до Рафаїла Заборовського відразу після коронації. Очевидним приводом прихильності були тези, виголошені «тригубым діалектом» у КиєвоМогилянській академії авторства відомого Михайла Козачинського, вчителя Григорія Сковороди3:

спецвипуск / 2014

1739 р., 21 лютого. Лист імператриці Анни Іоанівни. ЦДІАУК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 337.

Кроковський Йоасаф. Акафіст Св. Варварі. Київ, друкарня КиєвоПечерської лаври. 1741 р. ВС НБУВ. – Кир. 436 п.

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА Юрій ЛОСИЦЬКИЙ, Лариса ТОЛОЧКО

ПОВАРНЯ БРАТСЬКОГО МОНАСТИРЯ: питання атрибуції

творення у 1615 році Київського православного братства та братської школи (пізніше Києво-Могилянської академії) є однією з головних історичних подій, які стали підґрунтям творення Української держави. Територія Братського монастиря після руйнації у 1930-х роках Богоявленського собору з дзвіницею була поділена між військово-морським політичним училищем і районною лікарнею та забудована дисонуючими спорудами. Дослідження двох найдавніших на території братства споруд, внесених до списку пам’яток як Трапезна та Поварня Братського монастиря, почалися 1979 року у зв’язку із розробкою проекту їх реставрації. Так звану трапезну було зведено Петром Могилою 1632 року під час його протекторства над монастирем як приміщення для студентських аудиторій з церквою. Щодо так званої поварні, у 1982 році авторами цієї статті було висунуто гіпотезу, що це і є будинок Галшки Гулевичівни, подарований нею разом із садибою для фундування Братства1. Гіпотеза викликала свого часу наукові дискусії, тому викладаємо результати досліджень, які, на нашу думку, дають підстави достовірної атрибуції цієї пам’ятки. Історія забудови братства в XVII столітті 1615 року київська міщанка Галшка Гулевичівна Лозка дарує для потреб братства свою садибу на Подолі. Першою спорудою, збудованою між 1616 та 1625 роками на подарованій території, був дерев’яний Богоявленський собор, першою кам’яною будівлею – корпус для аудиторій з церквою, закладений Петром Могилою після 1632 року. Наступна мурована споруда – Богоявленський собор з’являється тільки 1693 року, а старий академічний корпус – 1707 року. Що ж до одноповерхового кам’яного будинку так званої поварні, яка значно більша за будівлю

Петра Могили, то про нього жодних відомостей не збереглося. Повна відсутність історичних даних про велику кам’яну споруду є чи не єдиним випадком для монастирів і майже загальним правилом для цивільних споруд, як, наприклад, будинки Петра та Мазепи в Києві. Розглянемо планувальну структуру Поварні. Її розділено сінями на дві рівні половини, під західною частиною зберігся підвал. Крило підвалу збереглось під будинком XIX століття. Над ним існувало крило поварні, яке зображено як на плані Києва 1803 року, так і на кресленику архітектора Шарлемана 1819 року. Зі східного боку є залишки симетричного крила, яке було розібране під час будівництва трапезної. Частина стін цього крила, зображена на кресленику Шарлемана, а його фундаменти збереглися в натурі. У північній стіні Поварні, яка виходила на вулицю і не мала вікон, зберігся внутристінний хід, перекритий коробовим склепінням з розмірами 60 х 120(h) см. Як бачимо, Поварня загалом мала чітко симетричне планування за принципом «хата на дві половини», що дає вагомі підстави вбачати в ній цивільну споруду. Звернемось до тексту дарчої. 1774 року митрополит Гавриїл передав до Св. Синоду копії усіх архівних документів Київської духовної академії, з яких митрополит Євгеній склав Збірник. Список з дарчої Гулевичівни опубліковано 1846 року у другому томі «Памятников, изданных Временной комиссией для разбора древних актов». Написано його руською (тогочасною українською) мовою. Цитуємо: «... Даруючи, записуючи и вечне фундуючи, добра свои дедичние, прав и волностей шляхетскихъ будучїє, то єсть двор свой власный с пляцом въ мъсте Кїєве, межи певными границами лежачїй, зо всъми до того двора и пляцу приналежачими пожитками, приходами, и всякими належностями, долгостью и широкостью якосє здавна тотъ домъ съ пляцомъ и зо всимъ на все мєлъ, и теперь мает» . Отож, Галшка Гулевичівна заповідала не тільки ділянку, а й будинок. Як синоніми тут використовуються визначення (двор з пляцем) та (дом з пляцем). Зупинимось коротко на терміні «двор». У словнику руської мови ХІ–XVII століть має кілька значень, серед яких: «садиба, сукупність житлових та господарських споруд; дім, палата». У словнику староукраїнської мови XІV–XV століття термін «дворъ» теж має кілька значень: будинок заможного господаря разом з господарськими службами і землею (як приклад у словнику наведено цитату з актів головного литовського трибуналу про надання писарю

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Фото Юрія ШКОДИ

Поварня. Вигляд з двору Києво-Могилянської академії Інтер’єр Поварні. Нині музей Києво-Могилянської академії

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ Костянтин КРАЙНІЙ

Церковно-археологічне товариство та музей при Київській духовній академії

Старий академічний (Мазепин) корпус. На 1-му поверсі розміщувався Церковноархеологічний музей

План музею. Кінець ХІХ ст.

стінах КДА в 1872 році було утворене Церковноархеологічне товариство, яке майже півстоліття виконувало функцію провідної наукової установи з питань дослідження та збереження церковних пам’яток Київщини. Ще більшої слави зажив створений у той самий час при Академії й опікуваний товариством Церковно-археологічний музей, який невдовзі став першою публічною музейною установою Києва, а його вцілілі експонати й зараз є окрасою багатьох українських музеїв. Заснуванню Церковно-архе ологічного товариства та музею при Київській духовній академії передувала велика організаційна робота, що велася не один рік. Загалом, проблема збереження пам’яток церковної давнини турбувала багатьох науковців ХІХ століття. Перша спроба влаштувати церковно-археологічний музей була здійснена ще на початку 1840-х років у Вологді колишнім ректором КДА, єпископом Інокентієм (Борисовим). Однак цьому завадило його швидке призначення (1842 р.) до іншої єпархії. До питання створення подібних установ наукова громадськість повернулася лише за чверть століття. З кінця 1860-х років ідея створення музею, що зібрав би унікальні пам’ятки християнського мистецтва, постала на сторінках друкованих видань. Зокрема, таку думку висловлював відомий історик М. Погодін1. Практичному ж утіленню цієї ідеї на початку 1870-х років сприяли дві обставини. По-перше, у 1869 році в духовних академіях Російської імперії, згідно з новим статутом, утворювалися самостійні кафедри церковної археології, у зв’язку з чим виникла потреба ґрунтовної розробки цього предмета. По-друге, того ж 1869 року, за ініціативою голови Московського археологічного товариства графа О. Уварова, у Москві було скликано перший археологічний з’їзд. Значну увагу делегати з’їзду приділили питанням збереження

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ

пам’яток церковної давнини. Делегатом з’їзду був професор КДА П. Лашкарьов, тимчасово призначений викладати церковну археологію. 19 травня 1870 року на засіданні Ради КДА він висунув пропозицію утворення при духовних академіях церковно-археологічних музеїв, які мали зосередити найкращі зразки давнього церковного мистецтва, та товариств або комісій при них, що займалися б дослідженням та музеєфікацією експонатів. Основні положення цієї ідеї простежуються у його доповіді, виголошеній на 2-му археологічному з’їзді (Санкт-Петербург, 1871 р.). Характерно, що в програмі з’їзду питання щодо прийняття заходів зі збереження та вивчення пам’яток поганської та християнської давнини стояло на першому місці. 19 листопада 1871 року Рада Академії доручила П. Лашкарьову разом з ще двома викладачами КДА, учнями відомого церковного історика О. Горського – О. Вороновим та П. Терновським скласти проект статуту музею та комісії при ньому. 28 січня 1872 року проект було розглянуто на засіданні Ради та передано до Св. Синоду2. За задумом його авторів, церковно-археологічні комісії при академіях мали за мету як пошук невідомих пам’яток церковної давнини, що зберігалися у храмах та монастирях, з їхньою подальшою музеєфікацією, так і прийняття загальних заходів щодо запобігання втраті пам’яток для науки та їхнього придбання для музеїв. Головою комісії призначався ректор Академії, а до її складу як обов’язкові (дійсні) члени повинні були ввійти викладачі десяти академічних кафедр, що мали стосунок до археологічних занять (біблійної археології, церковної археології, церковного права, церковної словесності, загальної словесності, давньої та нової церковної історії, російської церковної історії, російської цивільної історії, історії російського розколу, російської мови). Особи, які воліли працювати в комісії, але не належали до складу Академії, отримували звання членів-кореспондентів. Кошти комісії складалися з членських внесків, добровільних пожертвувань та спеціальної суми з фондів академічного правління. Звіти членів комісії про їхні відрядження, протоколи наукових зборів та річні звіти передбачалось друкувати разом з протоколами академічної Ради, а також користуватись під час роботи комісії печаткою Академії. Церковно-археологічний музей мав розміститися в приміщенні академічної бібліотеки, а тому посада завідуючого музеєм закріплювалася за бібліотекарем Академії. Синод повернув статут з суттєвими правками: церковно-археологічній комісії, яка перейменовувалася в товариство, заборонялося користуватися печаткою Академії та грошима з академічних фондів, друкувати свої протоколи за рахунок Академії. Скасовувалися також обов’язкові членські внески3. Таким чином, Товариство позбавлялося джерел для свого існування. Один із перших членів Церковно-археологічного товариства (ЦАТ), майбутній ректор КДА, єпископ Димитрій Ковальницький писав у 1900 р.: «Дарування музею і товариству на перших порах самостійності повної, навіть до звільнення їх від матеріальної допомоги з боку Академії, скидалось на залишення нещодавно народжених немовлят у матеріально безпорадному становищі» 4. Лише завдяки ініціативі тодішнього ректора КДА, архимандрита Філарета (Філаретова), який узяв на себе витрати з ведення канцелярії ЦАТ, вдалося розпочати його роботу. Водночас, за пропозицією ректора, щоб компенсувати товариству втрату опіки з боку академічного правління, до його складу вводились почесні члени з осіб, що не належали до штату КДА. В листопаді 1872 року секретарем ЦАТ було призначено молодого викладача КДА М. Петрова, який з цього часу беззмінно перебував на цій посаді аж до ліквідації товариства – майже півстоліття. Зрештою, 31 січня 1873 року статут Церковно-археологічного товариства та музею указом Синоду був затверджений. Вже протягом першого року існування склад товариства поповнився такими дійсними членами, як професор Київського уні-

спецвипуск / 2014

Київські глаголичні листки. Рукопис Х ст.

Архимандрит Антоній (Капустін)

КНИГОЗБІРНЯ Таїса СИДОРЧУК

МЕМОРІАЛЬНИЙ КАБІНЕТ-БІБЛІОТЕКА ОМЕЛЯНА ПРІЦАКА

О. Пріцак – професор Гарвардського університету. 1980-ті роки

юдям притаманне бажання пізнавати, а відтак упорядковувати оточуюче середовище, світ видимих речей, а також колективні й індивідуальні духовно-інтелектуальні і психологічно-емоційні досвіди відповідно до розроблених у кожний час ідеальних моделей. У процесі цього впорядкування ми створюємо загальнозрозумілі формули, потім відкидаємо все, що до формул не допасовується. І тоді та чи інша формула перетворюється в недоторканий канон, з якого з часом народжується стійкий міф. Такий міф, а точніше міфи, існували і творяться далі довкола постаті видатного вченого Омеляна Пріцака, визначення ролі якого у світовій і українській науці у ХХ столітті лише починається. Деякі з міфів, а точніше ненаукові пропагандистські кліше на кшталт «буржуазний націоналіст», не витримали випробування часом і зникли під тиском державних і геополітичних трансформацій у Європі протягом останніх 30 років. Деякі загальні характеристики вченого, здебільшого спрощеного і «зрозумілого» характеру, залишаються побутувати навіть в академічних колах та в середовищі університетських науковців. Мова йде передусім про усталений погляд на О. Пріцака як ученого-сходознавця. При цьому його дослідження в галузі філології, порівняльного мовознавства, всесвітньої історії, історії України, історіографії, історіософії залишаються в тіні його справді вагомих наукових здобутків у царині сходознавчих дисциплін. Особистість О. Пріцака з огляду на загальні тенденції зростання вузької наукової спеціалізації є унікальною завдяки багатогранності його наукових зацікавлень і внеску у декілька галузей гуманітарної науки. Крім того, О. Пріцак спростовує загальноприйняту уяву про образ вченого, основним завданням якого є генерація ідей, стиль життя – усамітнення, а звичним місцем праці – кабінет, архівні та бібліотечні читальні зали й фондосховища. Для його наукової роботи були притаманні всі ці ознаки. При цьому він належав до рідкісного типу вченого, який сполучав і риси кабінетного науковця, і організатора-менеджера-виконавця у сфері академічної науки, в системі університетської освіти різних держав та в діяльності міжнародних наукових установ і форумів. Глибше пізнати й подекуди «відкрити» О. Пріцака як науковця і людину, а крізь призму цього пізнання зрозуміти й історію розвитку української науки у ХХ столітті покликана допомогти наукова спадщина вченого, його бібліотека, особовий архів та меморіальномистецька колекція, які зберігаються від 2007 року у Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Фото Юрія ШКОДИ

Збірка рідкісних книжок бібліотечної колекції О. Пріцака

СИЛЬВЕТКИ Володимир ПАНЧЕНКО

ЛЮДИНА,

яка вміє брати «Бастилії»

Будні Президент НаККМА

о 60-ліття В’ячеслава Брюховецького (2007 рік) його колеги уклали й видали науковий збірник на пошану Ювіляра, давши йому назву «Той, хто відродив Могилянку». Справді, ім’я Брюховецького в широких колах України та за її межами асоціюється найперше з Академією, що стала однією з візитівок нашої країни. І я про неї далі ще говоритиму. Проте не забудьмо і все те, що готувало Брюховецького до цієї воістину подвижницької місії. У ювілейні дні він жартома згадував про взяття Бастилії – з тієї причини, що його власний день народження збігається з цією історичною датою в календарі. Щось у цьому є: В’ячеслав Брюховецький – і взяття Бастилії, – якщо, звісно, мати на увазі його бунтівливість і вміння приборкувати обставини. Якось я чув, як В’ячеслав з усмішкою і захопленням згадував свою матір: вона ніколи, казав він, не пасувала перед труднощами, мала сильну, напористу вдачу. Мимоволі подумалося: та ж усе це є і в характері її сина! Він теж із числа природжених ватажків; заводій, генератор ідей; упертий; коли треба – гори чорнової роботи переверне… Не сумніваюся, що вміщені у «збірнику на пошану» матеріали колись знадобляться біографам «того, хто відродив Могилянку», а тим часом згадаю хоча б кілька моментів з історії життя В’ячеслава Брюховецького. Хто б подумав: він – з таким «гетьманським»! прізвищем – народився у м. Владикавказі! Втім, невдовзі батьки повернулися в Україну, отож дитинство минало в Черкасах, де й закінчував восьмирічку. Потім було «взяття» Сміли: місцевий технікум харчової промисловості дав спеціальність, і став Славко Брюховецький працювати слюсарем на заводах Сміли, Одеси, Черкас… Наприкінці 1960-х служив у ракетних військах, – у тому самому Первомайську, де тепер, кажуть, у колишній військовій частині можна потрапити в музей, – адже, здобувши незалежність, Україна добровільно «роззброїлась», звільнившись від ракет стратегічного призначення. Далі був журфак Київського університету. Одна з однокурсниць В’ячеслава написала в нарисі-спогаді, що в студентські роки він був трохи загадковим для оточення: «з незмінним жовтим шкіряним портфелем у руках, завжди зосереджений, завжди іронічно-дотепний, живе якимось своїм життям, ніби осібним від усього курсу». Бібліоман, постійний відвідувач книгарні «Поезія» і букіністичних магазинів (ось для чого потрібен був той жовтий портфель!), завзятий шахіст, мандрівник, який міг «рвонути» в Передєлкіно до Бориса Пастернака чи на дачу Растроповича, щоб сказати ...слово підтримки опальному Солженіцину! Надворі тоді вже й не пахло «відлигою», так що подібне «пілігримство» могло дорого коштувати. Як і читання самвидаву, поширення серед друзів дисидентської літератури… Він ходив по лезу, бо хоч із однокурсників «його ніхто не здав» (цитую Тетяну Кириченко, однокурсницю В’ячеслава),

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

проте всевидящеє око щось таки запримітило: коли настав час розподілу і Брюховецький отримав виклик на роботу з редакції «Літературної України» (де він працював з 1973 р., ще будучи студентом), КДБ раптом опустив «шлагбаум»: «не наш»! Брюховецький не став коритися – і пішов у ЦК КПУ із простим запитанням: «Які до мене є претензії?» Претензій, як виявилося, не було, були підозри. І В’ячеслав Брюховецький таки став співробітником письменницької газети. Дуже характерний епізод! Я багато разів був свідком чогось подібного: перешкоди тільки мобілізують В’ячеслава. Наштовхнувшись на опір обставин, він стає схожим на кумулятивну гранату (ту, яка, вибухнувши, не розлітається осколками в певному радіусі, а влучає в одну точку). Багато хто в подібних ситуаціях іде з друзями випити «з горя» по чарці, і це виглядає дуже «по-українськи». Але Брюховецький і тут демонструє інший стандарт поведінки: він – інший українець. Завзятий, переконаний, вольовий – і тому успішний. Про «Літературну Україну» середини 1970-х – часів Щербицького-Маланчука-Виноградського – краще знають ті, хто бачив редакційну «кухню» зблизька. Я ж тоді закінчував філфак Одеського університету, навчався в аспірантурі, писав під керівництвом професора Василя Васильовича Фащенка кандидатську дисертацію про стильові тенденції в сучасній (тогочасній!) українській прозі, – і слав у «Літературку» свої перші рецензії і статті. Яким же було моє здивування, коли несподівано для себе я став отримувати писані від руки листи завідувача відділу критики В’ячеслава Брюховецького, – розлогі, дуже дружелюбні, а головне, враження було таке, ніби писалися вони старому знайомому, а не зеленому одеському студентові, якого сам Брюховецький ще й в очі не бачив! В одному з листів, скажімо, згадувався Батурин, де студенти-журналісти (і В’ячеслав у тім числі) саме проходили «службу» у військових таборах. А то якось порадив написати про повість Василя Шкляра «Перший сніг», яка щойно з’явилася в журналі «Дніпро». Я й написав, проте дебютувати пощастило вже іншого разу (здається, оглядом новелістики в поточних номерах українських журналів). Ці моменти згадувалися мені не раз уже й значно пізніше, коли я став одним із заступників президента НаУКМА В’ячеслава Брюховецького. Він – із тих керівників, які вміють дати людині шанс проявити себе. Це може бути цілковитою несподіванкою для самої цієї людини: надто висока планка, надто великі можливості, все надто нове й незвичне… Не завжди такі експерименти шахіста Брюховецького (великого, скажу я вам, комбінатора!) закінчуються успішно, – але то вже справа того, кому давався шанс. Зумів – добре; рости, як та тополенька в Тараса Шевченка й Андрія Малишка: «все вгору та вгору!»; не впорався – що ж, сходь із дистанції… Важливим тут є те, що «велика мета породжує великі характери» (О. Довженко). Кадрові експерименти Брюховецького – то якраз нерідко випробування масштабною метою, надзавданням, яке може пробудити в людині такі можливості й сили, про існування яких вона в собі й сама не знала… Читаючи «Літературку» 1970-х, я, звісно, помічав, що В. Брюховецький досить швидко переключився з рутини на вічне. Він нечасто писав рецензії і статті. Натомість одне за одним почали з’являтися його інтерв’ю з «могіканами» української літератури – Юрієм Смоличем, Іваном Сенченком, Петром Панчем, Борисом Теном, Василем Мисиком, Михайлом Доленгом, Степаном Ковганюком, Іриною Вільде, Іваном Кавалерідзе… По-

спецвипуск / 2014

Тягар булави

штовхом, як згодом розповідав сам Брюховецький, стала серія відомих мемуарних книг Смолича, які на початку 1970-х мовби відхилили завісу, ввівши читача в густо заселений літературний світ 1920-х. «Могікани» розповідали переважно про свою молодість – і таким чином історія оживала, здобувала цікавий особистісний вимір. Запам’яталося, наприклад, що доктор біології Михайло Доленго, поет і критик «у відставці», виявився таким же запеклим шахістом, як і його інтерв’юер. А одесит Степан Ковганюк, який блискуче перекладав з кількох мов, написав спогади (я про них чув і в Одесі від своїх старших друзів), – тільки з того часу вони, здається, так і не публікувалися… І ще впадав в око вибір імен та творів, до яких звертався критик В’ячеслав Брюховецький. Його цікавили речі оригінальні й правдомовні: роман Ф. Рогового «Свято останнього млива», новели Гр. Тютюнника, «Уроки поезії» Л. Первомайського, «химерна» повість В. Дрозда «Ирій»… Зрештою, про кого написано три головні книжки В’ячеслава Брюховецького? Про Івана Сенченка, Ліну Костенко і Миколу Зерова! Вони й досі «самотні» в нашому літературознавстві; в кожному разі – нових монографій про цих письменників щось не видно (не беру зараз до уваги ті кілька дисертацій, які присвячено певним аспектам творчості кожного із названих митців). У 2007 році, до 60-річного ювілею, В. Брюховецькому пропонувалося перевидати всі три дослідження однією книжкою, – проте він відмовився. Мовляв, минув час, щось у тих працях уже «постаріло». Хоча, як на мене, «постаріло» не так і багато, надто ж у монографії «Микола Зеров». Просто – «прибув» новий матеріал, напрошуються доповнення і «прирощення» нових тем… А ось докторська дисертація В. Брюховецького була присвячена питанням не історико-літературним, а теоретичним. Його

2014 спецвипуск № 1 (197)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

ПРО АВТОРІВ Архиєпископ Ігор (Ісіченко) – архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ, доктор філологічних наук. Костянтин Крайній – начальник відділу наукових видань Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, кандидат історичних наук. Юрій Лосицький – заслужений архітектор України. Тетяна Люта – завідувач сектору археології відділу історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська», кандидат історичних наук.

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Володимир Панченко – професор НаУКМА, доктор філологічних наук. Таїса Сидорчук – завідувач Меморіального кабінету-бібліотеки Омеляна Пріцака в НаУКМА, кандидат історичних наук. Андрій Стародуб – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ, кандидат історичних наук. Марина Ткачук – професор НаУКМА, завідувач кафедри філософії та релігієзнавства, декан факультету гуманітарних наук, доктор філософських наук. Лариса Толочко – мистецтвознавець. Валерій Шевчук – письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Максим Яременко – доцент кафедри історії НаУКМА, кандидат історичних наук.

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2014 РІК

1 місяць 22,49 грн

6 місяців 132,09 грн

12 місяців 262,98 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

Передплатний індекс 74401

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році Вартість передплати на 12 місяців

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

2224,10 грн

272,10 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

136,50 грн

119,90 грн

136,50 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

171,90 грн

111,90 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»в будь-якій країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – Спецвипуск. – С. 1–80.

Індекс 74401