"Пам'ятки України" №1 2014

№1

СІЧЕНЬ 2014

До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка  Оселя на Козиному болоті  Як забронзовів Кобзар  Канівська святиня у спогадах Олекси Кобця  Шевченківська виставка 1920 року в Києві

Т. Шевченко. Києво-Межигірський монастир. 1843 р.

На обкладинці: Портрет Т. Шевченка. Санкт-Петербург, 1860 р.

Дорогі читачі! Редакція «Пам’яток України» вітає вас з Новим роком і Різдвяними святами. Ми тішимося, що 2013 року ви були з нами, знайомилися з нашими матеріалами, підтримували видання своєю увагою. Минулий рік був особливим для журналу. Ще ніколи ми не виходили так часто. Протягом року побачили світ 12 чисел «ПУ», а крім того з’явилося друком три додаткових спецвипуски. Сподіваємося, цьогоріч наш часопис виходитиме так само регулярно, як і торік. Готуються низка номерів, присвячених історії та культурі міст (Суми, Харків, Кременець), плануються числа, присвячені музею М. Старицького в Києві, знаковим постатям, таким як М. Брайчевський, П. Скоропадський та ін. Будемо намагатися зберегти наше обличчя, але також запроваджувати нові рубрики, порушувати актуальні для нашого видання теми. Перше число журналу за цей рік ми присвячуємо 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Пам’яткоохоронна проблематика та ім’я Великого Кобзаря має вже тривалу традицію висвітлення. У цьому числі ми друкуємо дослідження, що по-новому інтерпретують деякі поезії Т. Шевченка, трактують невідомі постаті в шевченкознавстві. Авторами цих матеріалів виступають як відомі науковці (В. Дудко, О. Федорук, С. Іваницька), так і історики-краєзнавці, музейники й колекціонери (С. Костенко, Є. Букет, З. Тарахан-Береза, О. Кучерук, Л. Пиріг). Сподіваємося, наші матеріали стануть скромним внеском в сучасне шевченкознавство.

2014, СІЧЕНЬ

№ 1 (198)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ 2

Степан Остряниця чи Яків Іскра (Острянин)? Топонім Острянина могила в поезії Шевченка Зінаїда Тарахан-Береза

14

Шевченків приятель Іван Корбе: матеріали до біографії Віктор Дудко

18

Михайло Могилянський як співтворець Шевченківського комемораційного канону Світлана Іваницька, Світлана Ляшко

ЗАСНОВНИК Міністерство культури України

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Людмила Олтаржевська, Надія Соколенко

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ 24

Оселя на Козиному болоті Надія Орлова

МОНУМЕНТИ 32

Як забронзовів Кобзар Олександр Кучерук

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Олена Мокроусова Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

© Пам’ятки України: історія та культура, 2014. Усi права застережено.

КРАЄЗНАВСТВО 44

Макарівщина в житті й творчості Т. Шевченка Євген Букет

СИЛЬВЕТКИ 48

Канівська святиня у спогадах Олекси Кобця Світлана Костенко

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ 56

Шевченківська виставка 1920 року в Києві: до історії двох світлин Олесь Федорук

ФІЛАТЕЛІЯ 60

Тарас Шевченко у Київській археографічній комісії очима філателіста Любомир Пиріг

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Зінаїда ТАРАХАН-БЕРЕЗА

СТЕПАН ОСТРЯНИЦЯ ЧИ ЯКІВ ІСКРА (ОСТРЯНИН)?

Топонім Острянина могила в поезії Шевченка

Автор невідомий. Портрет гетьмана Степана Остряниці. Кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст. Національний історичний музей у Києві

2

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

“Nie godnąc tego Rebellia chlopską, aby ia wspominano, ale godna, aby byla dziakciem zamazana…”

Symon Okolskij, 1638.

К

анів як прикордонне місто та гірська природна фортеця з давніх-давен неодноразово зазнавав цілковитого спустошення від численних ворожих нападів. Водночас нищились і стародавні канівські святині – церкви та монастирі. Тому туманом невідомості покрите для нас минуле cтародавнього Канівського монастиря, невід’ємною частиною якого був і козацький монастир ХVІ – ХVІІ століть. Здавалося, що вже ніколи не вдасться відповісти на запитання: де ж знаходилася ця святиня? Та місцева топоніміка – Верхні і Нижні Кельні, слобідка (нині вулиця) Монастирок та гора Чернеча (Монастирська) постійно наводили на думку, що саме десь у цих місцях був колись козацький монастир. Підтвердили його існування і численні документи, розшукані в архівах України, Росії та Поль-

Автор невідомий. Портрет гетьмана Степана Остряниці. Фрагмент. Кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст. Національний історичний музей у Києві

№ 1 (198) / січень 2014

Де Остряницина стоїть Хоч би убогая могила?.. Тарас Шевченко, 1841

щі. Вони засвідчили, що зі стародавнім Канівським монастирем пов’язані імена майже всіх українських гетьманів. Одні з них були його ктиторами, інші ж знайшли в ньому, на Чернечій горі, вічний спочинок. Остаточно встановити місцезнаходження цього стародавнього козацького монастиря допомогла нам «Історія Русів», на сторінках якої не лише найповніше зафіксовано його роль в житті одного із українських гетьманів – Степана Остряниці, а й вказано, що «стояв поза містом»1 Як з’ясувалося, ім’я цього гетьмана зникло з нашої історії остаточно в ХХ столітті й при згадках про Острянинову війну фігурує тепер лише Яків Іскра (Острянин). Без жодного пояснення, де ж подівся Степан Остряниця. Військовий капелан Симон Окольський прибув до України не для того, щоб складати хвалу українським

Автор невідомий. Портрет гетьмана Степана Остряниці. Фрагмент тильного боку. Кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст. Національний історичний музей у Києві

3

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Віктор ДУДКО

ШЕВЧЕНКІВ ПРИЯТЕЛЬ ІВАН КОРБЕ: матеріали до біографії

О

креслюючи широку програму вивчення українських контактів Тараса Шевченка, Олександр Оглоблин цілком слушно наголосив на потребі досліджувати не тільки й не стільки біографії чи формулярні дані поетових друзів, приятелів і просто знайомих, «але й їх внутрішній і зовнішній світи, їх громадське й культурне обличчя, їх особисті, родинні, фамільні, суспільні відносини, зв’язки, впливи, осередки, з якими вони були так чи інакше пов’язані, їх ідеї, якими вони жили, чи, може, взагалі брак цих ідей, – а передусім їх ставлення до України й до Шевченка»1. Треба визнати, що ці, сформульовані у 1972 році осяжні завдання, досі виконано лише незначною мірою. Задокументовані Шевченкові контакти із військовиком Іваном Корбе, прилучанином із походження, тривали – з перервами – майже три десятиліття. Належить передовсім принаймні пунктирно висвітлити відповідні матеріали. Найранішу наявну в науковому обігові інформацію, що дає підстави твердити про знайомство Шевченка й Корбе в Петербурзі, містить щоденниковий запис історика й поета Миколи Маркевича від 9 травня 1840 року – обох названо серед учасників вечері, що відбулася того дня з нагоди іменин хронікера у його помешканні2 . 26 березня 1842 року Шевченко писав до Григорія Тарновського щодо поширення «Гайдамаків»: «По вашему реєстру я поручил И.М. Корби раздать экземпляры»3. 22 січня 1844 року позначено жартівливий колективний лист до Маркевича, написаний у Вейсбахівці Прилуцького повіту Полтавської губернії (адресат перебував тоді у своєму маєтку в недалекій Турівці). Лист, який є важливим документом для вивчення діяльності товариства «мочемордія», підписали власник маєтку («полковник компанійський Корба») і його гості – Шевченко, Віктор Закревський і Яків де Бальмен 4. Улітку 1852 року Корбе, на той час керівник Казанської комісаріатської комісії, переслав Шевченкові 19 рублів 40 копійок сріблом «за сделанный для г. [Гулака-]Артемовского акварельный портрет»5.

1 липня 1852 року поет писав із Новопетровського укріплення до Семена Гулака-Артемовського: «Всякое даяние благо, тем более, если оно неожиданно, как, например, твои 20 р., полученные сегодня. Благодарю тебя, искренний друже мой! Трижды благодарю. […] Если будешь писать Ивану Михайловичу, то бла-

14

годари его от меня за его участие в твоем добром деле. Я сам хотел писать ему, да боюсь: Бог его знает, может быть, он еще и рассердится, что как, дескать, смел солдат себе позволить то и то... Правда, он был когда-то человек негордый, да ведь это было давно, а время и счастье сильно людей изменяет. Впрочем, я не думаю, чтоб И[вана] М[ихайловича] переменило генеральство; он, мне кажется, такой же добряк и хлебосол, как и прежде был, – поэтому я все-таки напишу ему, только не с этой почтой» 6 . Шевченко і Корбе зустрічалися в Петербурзі після повернення поета із заслання – про це відомо із його щоденникових записів. Як вони свідчать, Шевченко відвідав Корбе в його помешканні 8 квітня 1858 р. (разом із Гулаком-Артемовським) і трьома днями пізніше7. Перша спроба зібрати біографічні матеріали про Корбе (її зробив Сергій Єфремов, коментуючи у 1927 році щоденник поета) виявилася невдалою, оскільки дослідник хибно ідентифікував Шевченкового приятеля як Іларіона Михайловича Корбе 8 . Чотирма роками пізніше Сергій Шестериков, зазначивши, що в «київській» біограмі Корбе «сведения даны совершенно неверные»9, навів про нього значний масив достовірної інформації, запозиченої із рідкісних видань з історії російської армії10. Ось відповідний корпус відомостей, уміщений у коментарі до першої у Шевченковому щоденникові згадки про його приятеля: «Речь идет о генерал-майоре Иване Михайловиче Корбе (род.1800), бывшем с 1 декабря 1849 года управляющим казанскою комиссариатскою конторою и 15 декабря 1857 года уволенном от службы с мундиром (год его смерти неизвестен). Он происходил из дворян Полтавской губернии, воспитывался в Пажеском корпусе […], в молодости служил в кавалергардском полку и одно время (с 24 марта 1844 по 29 января 1848 года) состоял управляющим киевской комиссариатской комиссией […]. Переписка Шевченко с упоминаниями о Корбе свидетельствует, что он был с ним близко, приятельски знаком»11. Відомостями про Корбе, які подав Шестериков, шевченкознавці переважно обмежуються донині12 . У цих нотатках висвітлено деякі матеріали до біографії Шевченкового приятеля, що досі не потрапляли в поле зору дослідників. Розглядаючи перебування Шевченка у Вейсбахівці, Петро Жур принагідно – і без жодної аргумента-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

Іван Корбе, приятель Т. Шевченка

№ 1 (198) / січень 2014

15

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Світлана ІВАНИЦЬКА, Світлана ЛЯШКО

МИХАЙЛО МОГИЛЯНСЬКИЙ

як співтворець Шевченківського комемораційного канону Михайло Могилянський «Шевченкови роковини 1916 року (26 лютого)». Чернігів, 1916. Обкладинка брошури

Михайло Могилянський «Шевченкови роковини 1916 року (26 лютого)». Чернігів, 1916. Перша сторінка брошури

18

У

1882 році Ернест Ренан у своїй знаменитій промові «Що таке нація?» наголошував, що для існування останньої необхідні як спільні спогади, так і колективне забуття певних моментів минулого, бо «сутність нації в тому й полягає , що всі індивіди, її складові , мають між собою багато спільного і в той же час вони забувають багато чого, що їх роз’єднує»1. Чинником , що роз’єднує українську націю, є пам’ять про світові війни. А те, що інтегрує її , – пам’ять про Тараса Шевченка , що стоїть першим в « пантеоні національних героїв ».

Пам’ять про Шевченка являє собою складну конструкцію, яка викристалізовувалася протягом століть у процесі комеморації. Комеморація, за П. Коннертоном, це «меморіальні церемонії», які апелюють до минулого та впливають на формування спільної пам’яті2 . Завдяки певним механізмам та прийомам комемораційних практик протягом десятиріч відбувалося творення канонічного образу Тараса Шевченка. С. Єкельчик, розглядаючи процес конструювання українофілами після 1861 року символів і ритуалів, пов’язаних із могилою Т. Шевченка, відзначає, що «народне... підґрунтя цього нового культу підготувала… багатовікова традиція вшанування місцевих святих та паломництва до місцевих святинь»3. Поминальні обряди-ритуали концентрують увагу в соціальній пам’яті на «основоположному наративі» певної спільноти та покликані забезпечити в ній тяглість колективної пам’яті. «Акти поминання (вшанування, церемонії) не стільки безпосереднє відображення “реальної” колективної пам’яті, як соціально сконструйований дискурс… Як дійства акти поминання відбивають і колективну пам’ять, якою вона поставала в зображальних практиках минулого, і соціальний та культурний дискурс сучасности про минуле» 4. Досліджуючи механізм формування національної і історичної памяті української спільноти у ХХ столітті, історики відзначають, що «звернення до комеморації дозволяє наблизитися до вирішення питання щодо

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

механізмів конструювання моделей пам’яті, розмаїття її форм, репрезентацій, носіїв і ретрансляторів»5. Культ Шевченка, закладений українськими патріотами відразу ж після смерті поета, підтримував у «конструкторів» і «ідеологів» української нації відчуття солідарності, сприяв, завдяки повторюваним спеціальним ритуалам, що «відтворювали» спільне сакральне минуле, формуванню спільної ідентичності. Формування ідентичності вимагає відчуття безперервності історії. Адаптуючи нові явища та ідеї, українофіли, а згодом їхні спадкоємці й продовжувачі народницької традиції – легалісти й ліберали з покоління «Молодої України» 1890–1900-х років, «національно-свідомі українці», – прагнули реінтерпретувати «минуле» таким чином, щоб нове «справжнє» постало продовженням історичної традиції і водночас – послугувало в конструюванні модерної національної свідомості. На початку 1920-х років, у добу «українізації», звеличений і вшанований Т. Шевченко остаточно посів найперше місце серед ідейно-культурних провідників нації6 . І донині він залишається «найвизначнішим історичним маркером української національної ідентичності», а постать його є «глибоко вкорінена у національну пам’ять українського народу». Протягом понад півтора століття з часу перепоховання праху поета на Чернечій горі в Каневі триває процес конструювання його меморіального образу, що зазнавав помітних трансформацій в ту чи іншу історичну епоху й супроводжувався формуванням відповідного комемораційного канону7. Але, як уявляється, крім вивчення колективних комемораційних практик, заслуговують на увагу також індивідуальні меморіальні інтерпретації образу поета. У нашому випадку таким «співтворцем» канону виступає Михайло Могилянський. Свої перші статті, присвячені пам’яті великого Кобзаря, Могилянський опублікував у газетах «Киевские отклики» (1905) та «Киевские вести» (1909). Надалі популяризував творчість Шевченка у періодичних виданнях «Речь», «Украинский вестник», «Русская мысль», «Всемирный вестник», «Жизнь для всех», «Книга и революция». Розшукав та надрукував у журналі «Вестник Европы» (1909, № 5) автограф Шевченка («Вітер з гаєм розмовляє...»), перекладав російською мовою окремі поезії Шевченка. За дорученням Василя Доманицького намагався здобути автограф «Мар’яни-черниці» для другого видання «Кобзаря». Могилянський переймався ідеєю здійснити повне видання «Щоденника» Шевченка й навіть розпочав роботу в музеї української давнини В. Тарновського в Чернігові, про що сповіщав листовно в 1910 році М. Коцюбинського та П. Стебницького. В шевченкіані М. Могилянського, згідно з дослідженням літературознавця С. Кривенка, налічується вісімнадцять праць – або присвячених роковинам від дня народження або смерті поета, або таких, де згадуються твори поета. Це, зокрема, – «Памяти Т.Г. Шевченко»8, «Т.Г. Шевченко (род. 25 февраля 1814 года)»9, «Шевченкова годовщина»10, «Шевченкови роковини 1916 року (26 лютого)»11, гострокритична

№ 1 (198) / січень 2014

Михайло Могилянський. Малюнок художника І. Дениса, 2006 р.

рецензія на опублікований І. Айзенштоком «Дневник» Т.Г. Шевченка12 . Могилянський співчував ідеї заснування Інституту Тараса Шевченка, про що свідчать його листи до вченого секретаря Інституту І. Айзенштока. Зацікавлення академічної критики викликали такі статті Могилянського (надруковані під псевдонімом «Павло Чубський»), як «Куліш і Шевченко» (1927) та «Кохання в житті Шевченка та Куліша» (1929). Плекав письменник намір написати роман «Шевченко»13. На світанку ХХ століття, коли розпочиналась активна політична і літературна діяльність М. Могилянського, організація і тематика виступів учасників Шевченківських роковин модифікувалися відповідно до політичних обставин. Адекватним чином оцінити й інтерпретувати їх можна лише в реальному історичному контексті. Публікація М. Могилянського, текст якої наводиться нижче, цікава тим, що демонструє самобутність і оригінальність автора в інтерпретації постаті Шевченка. Як відомо, довгий час громадська та політична доля Могилянського була пов’язана спочатку з російським легальним марксизмом, потім – з російським лібералізмом (кадетизмом). Але саме в 1908–1916 роках під впливом низки суб’єктивних та об’єктивних чинників спостерігається переформулювання його ідентичності, відбувається перехід

19

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ Надія ОРЛОВА

ОСЕЛЯ НА КОЗИНОМУ БОЛОТІ

В

ражає своєю чарівністю та індивідуальністю дерев’яний будиночок із садибою, оточений багатоповерховими спорудами, кожного, хто завітав до Літературномеморіального будинку-музею Тараса Шевченка у Києві на провулку Шевченка, 8-а (колишнє урочище «Козине болото»).

85-років минуло з того часу, відколи тут – 10 листопада 1928 року – в будинку колишнього власника Івана Житницького був відкритий перший музей Тараса Шев-

Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка

24

ченка, що відразу став центром культурного, наукового життя столиці, унікальним місцем національної пам’яті й нині є пам’яткою української історії та культури. З історією садиби пов’язаний рік щасливого життя Шевченка у Києві. Тут квартирував поет із друзями – поетом О. Чужбинським і художником М. Сажиним з весни 1846 р. до арешту 5 квітня 1847 року. Унікальною є і сама будівля, що залишилася єдиним зразком типового дерев’яного міщанського помешкання першої половини ХІХ століття. Зазирнуши у минувшину, пов’язану із розбудовою міста, зазначаємо, що найменш заселеним був Старий Київ. Мешкали тут в основному не дуже заможні кияни: відставні солдати, дрібні чиновники, майстри-ремісники, небагате духовенство.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ

Місцевість Козине болото у першій половині ХІХ століття входила до так званого «нового форштадта». Нове будівництво здійснювалося лише за так званими «зразковими» проектами, розробленими і затвердженими у Петербурзі. А 1806 року створено Будівельний комітет у Міністерстві внутрішніх справ, який затвердив «Положення про забудову міст», зокрема для Малоросії1. Для Києва було створено 15 «зразкових» проектів фасадів для приватних будинків масової забудови. У 1824 році Тимчасовий комітет «для устройства города» затвердив 3 категорії ділянок, «залежно від кількості погонних сажень землі по фронту вулиці… Кожна категорія мала певну кількість житлових (не рахуючи господарчих) споруд»2. Саме під третю, найбільш поширену на той час, підпадає будинок чиновника І. Житницького, збудований 1835 року на Козиноболотній вулиці. Після смерті власника цієї будівлі у 1889 році все нерухоме майно успадкував його син Іван, сплативши грошову компенсацію сестрам Ганні, Вірі та Марії. Наступного року садибу було поділено навпіл. Одну частину – під № 8-б придбав інженер шляхів сполучення А. Тильтін, а решту 1906 року купила С. Петерсон. 3 Зі встановленням радянської влади будинок перейшов до комунальної власності міста. Хоча його населяли різні люди, місцеві жителі берегли пам’ять про те, що тут мешкав Тарас Шевченко. Ще в 1870-х роках, як згадує професор А. Степович, вихованці колегії Павла Галагана приходили на екскурсію до будинку І. Житницького на Козинці4. На початку ХХ століття, з приходом радянської влади, у Києві працювала нова генерація дослідників: Ф. Ернст, В. Кричевський, М. Бойчук, П. Зайцев, М. Новицький, С. Єфремов, В. Міяковський, яка визначала напрямки у розвитку українського архівознавства, історії, мистецтвознавства, музеєзнавства, шевченкознавства і вирізнялася широтою своїх поглядів, занять і об’єктів досліджень. Мистецтвознавець Ф. Ернст уклав реєстр історичних пам’яток Києва, до якого у 1918 році було внесено й цей будинок. За часів гетьманування П. Скоропадського він порушив перед Українською Академією наук питання про збереження будинку як пам’ятки історії та культури. У 1923 році професор Київського художнього інституту В. Кричевський дав завдання своєму учневі Ф. Титаренку зробити обміри будинку І. Житницького. Окрім цього, той зібрав спогади мешканців і брата колишньої власниці будинку П. Петерсон про перебування тут Тараса Шевченка5. У 1925 році В. Кричевський дав повний опис будинку й історію перебування у ньому Тараса Шевченка із приятелями, наголосивши на необхідності створення меморіальної пам’ятки: «Треба довести його до ладу і зафіксувати, що в будинку жив Шевченко, і варто було б улаштувати будинок Шевченка на «Козиному болоті» з хатою-читальнею, музеєм і т.п.» 6 . Його ініціативу підхопила ВУАН та Київська філія Інституту Тараса Шевченка. Як зазначав В. Міяковський, «широкі урядові зв’язки О. Дорошкевича помогли йому легко добитися постанови про передачу занедбаного будинку на Хрещатому завулкові»7.

№ 1 (198) / січень 2014

Будинок І. Житницького у 1920-ті роки

Володимир Міяковський – перший директор Будинку-музею Тараса Шевченка

25

МОНУМЕНТИ Олександр КУЧЕРУК

ЯК ЗАБРОНЗОВІВ КОБЗАР

Т

Вигляд Києва. 1880-ті рр. Вдалині ліворуч – споруда Київського університету, перед ним – новопрокладені доріжки парку.

Київський університет. Кінець ХІХ ст.

32

ериторія Шевченківського парку у Києві, де стоїть пам’ятник Т. Шевченкові, формувалася протягом добрих ста років. Довший час вона була своєрідним «полем вне града», згодом територія (як частина історичної місцевості Паньківщина) належала церкві. У XVII– XVIII століттях тут було кладовище, у першій половині XIX століття земля «гуляла».

1833 року ухвалено рішення про заснування вищого навчального закладу під назвою Київський імператорський університет святого Володимира. Для будівництва обрано вільну землю на краю Паньківщини. 1837 року закладено перший камінь споруди, а 1842 відбулося урочисте відкриття. За задумом перед університетом мав би стояти пам’ятник патронові – святому Володимирові Великому, але обставини склалися так, що його спорудили на кручі за Михайлівським монастирем, де стоїть і нині. Незважаючи на зведення такої величної будівлі, навколишня територія залишалася поза увагою міста. Так, М. Захарченко у своїй праці «Киев теперь и прежде» (1888), описуючи університет, подає його в розділі «Околиці верхнього Києва». Упорядкування території перед університетом та влаштування першого скверу, за переказами, пов’язані з перебуванням в Україні бразильського імператора Педра ІІ, який відвідав кілька країн Європи та Азії. У Києві він побував у вересні 1876, звідки виїхав до Одеси, Криму і далі – через Стамбул на Святу Землю. Під час триденного перебування у місті імператор багато гуляв, відвідував церкви, установи і, зокрема, університет, де йому надали звання почесного члена його ради.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МОНУМЕНТИ

Скульптор М. Чижов. Кінець ХІХ ст.

Кажуть, Педро ІІ звернув увагу на невідповідність гарної споруди університету і недоглянутої ділянки перед ним, де нібито паслися корови і шукали поживу свині. Є підстави сумніватися в цій легенді, оскільки за окультурювання території взялися одразу. Площу вирівняли, проклали труби для води, вимостили камінням відкоси. Проте упорядкування мало торкнулося території нинішнього Шевченківського парку. Там, як і перед тим, випасали худобу… А коли взялися за упорядкування Університетського проспекту (згодом Бібіковський бульвар, нині бульвар Т.Шевченка), зокрема обсадили його деревами, порівняно з ним ця територія виглядала дещо занедбаною. Лише у 1875 році міська влада заповзялася привести до ладу цю місцину, задля чого було навіть створено спеціальну комісію, яка доручила міському архітектору-садівнику К. Христиані спланувати перед університетом сквер. Із насаджень в районі сучасних вулиць Паньківської, Тарасівської та Микільсько-Ботанічної. Прямокутну ділянку нового парку, що отримав назву Університетського, обнесли парканом та влаштували вхід, подбали про охорону. Схема парку, закладена К. Христиані, збереглася в цілому до сьогодні. Ґрунтовного

№ 1 (198) / січень 2014

удосконалення він зазнав при встановленні 1896 року пам’ятника цареві Миколі І. Крім нових насаджень, в парку влаштовано два фонтани. З того часу його охороняли вже два сторожі, а згодом тут чергував спеціальний поліційний наряд. Цей сквер розглядали як можливість для будівництва Володимирського собору, одначе знайшли інше місце. Пропозиція встановити пам’ятник Миколі І була внесена міським головою П. Демідовим (більшу частину життя до цього прожив в Італії та Франції) ще 1872 року, але сприйнята без ентузіазму, не надходили пожертвування. Конкурс на кращий проект проводило чомусь Санкт-Петербурзьке товариство архітекторів, який завершився 1887 року, коли П. Демідова вже не було (помер в Італії, як князь Сан-Донато). Київська влада визнала проект скульптора М. Чижова невдалим і вдалися до нового конкурсу. Як не дивно, переможцем вдруге став той же М. Чижов. Скульптуру було виготовлено і відлито в Петербурзі. 1896 року, до століття царя, пам’ятник нарешті відкрили. Дещо про російського скульптора М. Чижова (1838–1916). Селянський син завдяки таланту зміг отримати професійну підготовку у Московському училищі скульптури, малярства і архітектури, а з 1860 студіював у Петербурзькій академії мистецтв, у приміщенні якої тоді жив і працював Т. Шевченко. Багато років М. Чижов співпрацював з М. Мікешиним. Виконав для мікешинського пам’ятника 1000-ліття Росії у Новгороді скульптури князів Володимира Великого, княгині Ольги, ченців Антонія і Феодосія Печерських, митрополита Петра Могили, князя Костянтина Острозького та ін. Академік М. Чижов, типовий представник російського імператорського офіційного мистецтва, впроваджував до культурного простору російську присутність. Автор пам’ятників адміралу П. Нахімову в Сімферополі та цареві Миколі І в Києві. Ідеологічно близькі до них скульптури генерал-губернатора М. Муравйова у Вільнюсі (1898) та цариці Катерині ІІ у Петербурзі (1873). Характерно, що всі ці пам’ятники після розвалу імперії Романових були ліквідовані (крім петербурзького).

Пам’ятник Миколі І Романову у Києві. Початок ХХ ст.

*** За нових умов портрети і зображення Т. Шевченка стали неодмінним атрибутом з’їздів, мітингів, маніфестацій. На одному з перших засідань Центральної Ради у березні 1917 року «було внесено пропозицію зборів Селянської спілки поставити пам’ятник Т.Шевченкові у Миколаївському садкові проти університету, на місці пам’ятника цареві Миколі І»1. Подібну ухвалу прийняв І Всеукраїнський селянський з’їзд на початку червня 1917 року: «Доручити Центральній Українській Раді поставити в першу чергу справу з пам’ятником Тарасу Шевченкові і подбати, щоб він був встановлений в найкращому місці Києва»2. Тоді ж було заявлено, що «пора Київській думі на нових умовах поставити справу пам’ятника. Шевченко – наша болюча жертва, загублена старим режимом, і перші часи політичної волі повинні бути зв’язані з його йменням»3.

23 червня 1917 року на засідання Центральної ради прибула делегація сільськогосподарського з’їзду Київщини, «після промов підносять у подарунок Центральній раді портрет Т. Шевченка, випалений на дереві. З приводу цього одним з членів Центральної ради висловлюється побажання, щоб барельєф бувшого наслідника Олексія 4 в залі засідань Центральної ради було знято і натомість повішено подарований портрет Шевченка5». Наприкінці року барельєфа цесаревича вже не було. З часом міністерство внутрішніх справ УНР (міністр М. Ткаченко) під-

33

КРАЄЗНАВСТВО Євген БУКЕТ

МАКАРІВЩИНА

в житті й творчості Т. Шевченка

К

Пам’ятник Т. Шевченку в Макарові

44

омусь може здаватися, що Макарівщина жодним чином не пов’язана з ім’ям видатного українського письменника і художника Тараса Григоровича Шевченка. Рішуче заперечую таке твердження. Ще в середині минулого століття, завдяки дослідженням краєзнавця з Брусилова Якова Галайчука, стало відомо, що в жовтні 1846 року Т. Шевченко повертався із Житомира до Києва через Брусилів, Грузьку і Бишів1. Далі його маршрут пролягав територією сучасної Макарівщини – або через Лишню й Ясногородку, або через Яблунівку, Мостище і Новосілки. Місцева легенда оповідає, що в Бишеві Тарас Шевченко намалював портрет дівчини з хутора Лупського, який, на жаль, не дійшов до нашого часу2 . Очевидно саме під впливом цієї подорожі та, звісно, записаних раніше пісень про славного гайдамацького ватажка Івана Бондаренка Т. Шевченко увіковічив славне місто Бишів у безсмертному «Кобзарі»: … І каже сідлати коня свого вороного: Має погуляти у Бихові, славнім місті З Левченком укупі. Потоптати жидівського й шляхетського трупу. «Швачка», 1848 р. 3 Ще під час першої подорожі в Україну Тарас Шевченко разом з Пантелеймоном Кулішем побували у Межигірському монастирі, якого змалював. Там вони разом записували українські народні пісні про Палія, Бондаренка, Левченка, Нечая. Більшість таких записів і замальовок – в чотирьох робочих альбомах Шевченка 1839–1850 років, які тепер зберігаються у фондах столичного Інституту літератури. Так, у першому альбомі 1839 – 1843 років 4, з малюнками, ескізами, пейзажними зарисовками, виконаними в С.-Петербурзі та під час першої поїздки в Україну 1843 року, є два фольклорні уривки: «Соколе мій, чоловіче...» та «І ворони клюють, і сороки клюють...». Рукою П. Куліша записані народні пісні: «Хвалилася Україна...», «В Макарові, славнім місті...», «Солодким медом да солодким вином...», «Гей підтискай, малий хлопче...», «Да все луги, все береги...». У третьому альбомі 1846 – 1850 років5, заповненому замальовками українських та аральських пейза-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРАЄЗНАВСТВО

жів, начерками людських постатей, побутових сцен, чорнових варіантів оригінальних поезій, виконаних в Україні та на засланні – в Оренбурзі, Орську та під час Аральської описової експедиції, рукою Шевченка та іншої особи зроблено, серед інших, фольклорний запис «Ой хвалився Бондаренко...». Усі записи народної творчості в альбомах Т. Шевченка з детальними коментарями опубліковано у зібранні його творів 6 . Пісні про Бондаренка для нас – найцікавіше джерело, адже саме в них – інформація про славне минуле нашого краю, яку Великий Кобзар глибоко аналізував і обмірковував. У фольклорному записі «Ой хвалився Бондаренко» тричі згадано Бишів та один раз Соснівку: … Ой збирайтесь, козаченьки, У Бишів гуляти. Будем пити і гуляти, Жидів-ляхів грабувати, На смерть убивати. … Ой ходімо, козаченьки, ходім погуляти, В славне місто до Бишева Бондаря шукати. Приїхали до Бишева да й стали питати – А де ж то нам Бондар [енка] у місті шукати? …

№ 1 (198) / січень 2014

Ой привели Б [ондаренка] в Соснівку до криниці – Скидай, скидай, Б [ондаренку], лядські лядовниці. З розповіді про храмове свято в Макарові починається пісня «В Макарові, славнім місті…»: В Макарові, славнім місті, пророчисте свято, Вже ж нашого Бонд [аренка] у неволю взято. А пісня «Хвалилася Україна…» взагалі присвячена подіям, які відбувалися влітку 1768 року в Грузькій: Хвалилася Україна, що в нас добре жити, А не схотів Б [ондаренко] на Вкр [аїні] жити. Да поїхав до Бих [ова] жид [ів] й лях [ів] бити. Не багато він постояв на Бишевськом мості Да поїх [ав] до Грузької до матері в гості. А Кормінськії козаки – Грузької палити, А Шевченко із Левченком пошли боронити. [А] Левченко на дзвоницю міх пор [оху] тягне, А Шевченко в прав [ій] руці руж [жо] заряжає.

Вихованці дитячого садочка біля пам’ятника Т. Шевченку в Грузькому

45

СИЛЬВЕТКИ Світлана КОСТЕНКО

КАНІВСЬКА СВЯТИНЯ

у спогадах Олекси Кобця

І шляхи до тебе, тихий Канів, До Дніпра з Чернечою горою, До могили Страдника-Пророка Поки вік не заростуть травою. О. Кобець, «Поклін тобі, Тарасе»

Понад сто років тому в Каневі, на околиці Сельце, жило малоземельне подружжя – Петро Минович та Марія Власівна Варави. Вони були неписьменними, але будьщо намагалися дати своїм дітям освіту, вивести в люди, звільнити від тяжкої селянської праці та нужденного життя. Двоє синів – Григорій та Олекса стали значними постатями в українській літературі та громадському житті.

48

В

«Метричній книзі Преображенської церкви міста Канева» (зберігається у фондах Державного архіву Черкаської області) знайдено запис від 9 січня 1884 року за ст.ст.

(22 січня за н. ст.), що у міщан Петра Миновича Варави та його дружини Марії Власівни, обоє православної віри, народився син Григорій.1 У тій же книзі запис від 16 березня 1892 року за ст.ст. (29 березня за н. ст.) про народження п’ятої дитини у сім’ї міщан Варавів – Олексія. 2 Маленький допитливий Олексійко із задоволенням слухав розповіді старших про «могилу, що навіки прикрасила благословенний куток нашої благословенної Батьківщини»3. Зокрема, запам’яталися йому спогади бабусі (матері Марії Власівни), яка сама брала участь у священному поході під час поховання Т. Шевченка на Чернечій горі. Захопили його і розповіді батька, який ще семирічним хлопцем, допомагаючи дорослим насипати високий курган на могилі Кобзаря, старанно носив землю з урвища. Згодом ці спогади знайшли місце у його творах. З часу поховання поета на Чернечій горі за його могилою постійно стежила канівська поліція. У своєму нарисі «Дещо про могилу Т.Г. Шевченка» Олекса Кобець згадує: «Відвідування могили Т. Г. Шевченка вважалося справою, з політичного погляду, не зовсім безпечною. Досить було місцевій владі переконатися, що хтось часто буває на могилі, як той хтось негайно потрапляв до списків елементів неблагонадійних, з усіма, що виходили з того, наслідками».4 Заборонялося відвідувати могилу також вчителям і школярам. Навесні 1906 року керівник Канівської двокласної школи Василь Петрович Дорошенко наважився організовано повести дітей вклонитися могилі Великого Кобзаря і обсадити її барвінком, фіалками та іншими весняними квітами. Серед школярів був і Олекса Варавва (справжнє прізвище – Варава), який потім неодноразово відвідував це святе місце. Можливо, саме ці відвідини, ця причетність до української святині запалили в душі талановитого хлопчика ту велику любов до Кобзаря, що її він проніс через все своє життя і яка згодом знайшла своє відображення у його творах.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

Близькість могили найбільшого генія України мала вирішальний вплив на юнака, як на одного з майбутніх спадкоємців Тарасової кобзи, на кристалізацію його національної свідомості. Молодий Олекса, доля якого – особливо в молодому віці – була такою подібною до Шевченкової, був свідком масових прощ на Тарасову могилу, слухав чимало розповідей про неї, мав змогу читати забороненого «Кобзаря» (львівське видання). Отже, Шевченко став для Олекси дороговказом на все життя. На 14-му році життя, щоб допомогти батькам утримувати їхню велику родину, Олекса подався до Катеринослава, де був на різних роботах, згодом повернувся до Канева, працював у повітовій земській управі, як керівник шкільного відділу. Згодом напише у своїй автобіографії, що його «світогляд із виразним протестантським духом проти старого ладу сформувався під впливом брата Григорія»5. Організував і видавав зі старшим братом Григорієм газету «Каневская неделя», в якій друкував перші поезії і оповідання під псевдонімом О. Кобець. Публікувалися в газеті також прозові твори брата Григорія (літературне ім’я – В. Стеблик), поезії його друга Якима Єрмолаєва (псевдонім Яким Самотній). Багато матеріалів було на шевченківську тематику, друкувались вірші та малюнки Шевченка. У 1913 році в Каневі з’явилася і перша ластівка літературної творчості Олекси Кобця – збірка поезій з промовистою назвою «Ряст». Художнє оформлення виконав брат Григорій Варавва. До збірки увійшов чудовий вірш «Поклін тобі, Тарасе». У 1914 році жителі Канівщини з піднесенням готувалися до столітнього ювілею Тараса Шевченка. Російський уряд не хотів допустити будь-якої масової демонстрації, а тому і вжив заходів, щоб заборонити публічне святкування. Завчасно надісланий міністерський циркуляр заборонив вшанування пам’яті українського поета. І тому довгоочікуваного дня на могилу не зміг зійти ніхто, оскільки її тісним кільцем оточили жандарми. У своєму нарисі «Дещо про могилу Т.Г. Шевченка», опублікованому в газеті «Свобода» 1952 р., О. Кобець (очевидець подій) згадує: «...в день сторіччя з дня народження поета 9 березня 1914 року – величезний загін кінної поліції цілу добу вартував, прихований у найближчому від могили ліску, а на самій могилі, щоб не допустити прочан поклонитися прахові поета, беззмінно вартували, розлігшись на перших ніжних врунах весняної зелені, три, озброєні гвинтівками, стражники. Так їх на могилі і повелося якомусь відвідувачеві зафіксувати на фотознімку, і та ілюстрація царської посмертної «опіки» над Т.Г. Шевченком незабаром фігурувала по всіх тодішніх українських часописах і в там-тій Україні, і в Галичині»6. Фотознімок «Жандарми на могилі Т.Г. Шевченка» став символом «німого» ювілею духовного Батька українського народу. Ця заборона вилилася у небачений до того часу політичний протест, який наблизив час неминучого падіння, здавалося б, непохитного самодержавства. Того ж 1914 року, навесні, О. Варавву забрали до царської армії. Військову службу відбував у Фінляндії, а коли вибухнула Перша світова війна, опинився на фронті: «І от, саме тоді , коли ото буяла така хороша весна 1914 р., коли мені росли нестримні крила радощів, бо тільки що сам редактор київської газети «Рада» прислав мені великого листа, де пропонував виїхати на батьківщину Т. Шевченка, в Керилівку, і написати дописа – розвідку до спеціального збірника, присвячуваного газетою 100-им роковинам народження Кобзаря України, саме в цей час дізнався я, що таки заберуть мене в солдати»7. У травні 1915 року Олекса потрапив до австрійського полону. Страхіття війни і полону він описав пізніше в автобіографічному романі «Записки полоненого». Це історичний документ, виданий уперше 1931 року «Державним Видавництвом України» Київ-Харків. Перша прозова книга О. Кобця зустріла широку прихильність читачів. Але невдовзі її було заборонено, вилучено з книгарень і бібліотек.

№ 1 (198) / січень 2014

Олекса Кобець (Варавва)

49

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ Олесь ФЕДОРУК

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ВИСТАВКА 1920 РОКУ В КИЄВІ: до історії двох світлин

11

Зліва направо: В. Міяковський, Ю. (Г.) Красицький, Д. Щербаківський, Ю. Михайлів, П. Зайцев, В. Вайсблат (О. Гер), невідомий, Б. Вольський (?)

56

березня 1920 року (четвер) був особливим, пам’ятним днем у житті Києва. Цей день на державному рівні було оголошено всенародним святом, як писала більшовицька преса в стилі тодішньої доби, «з приводу роковин смерти пролетарського поета Шевченка, оборонця батрацько-селянської долі, борця за соціальне визволення трудового народу»1. Нова совєтська влада, інспірована й керована з Росії, завоювавши Київ, шукала будь-яких можливостей утвердити себе в місті, яке кілька років жило в умовах державотворення Української Народної Республіки, Гетьманату й Директорії. Їй потрібні були гасла-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ

Шевченківська виставка 1920 р. в Києві. Фрагмент експозиції

символи, які об’єднували б людей і водночас слугували б дієвим засобом для пропагування комуністичних ідей, символи, що були б однаково прийнятні і для українців, які у буремних подіях революції національно розвинулися й зміцніли, і для різних соціальних верств населення, чи, як тоді казали, – класів. Необхідно було «сподобатися» населенню, затерти враження від кривавої брутальної муравйовщини, яке ще було свіжопам’ятним у всіх. Таким символом на той час став Шевченко, і в голодному напівзруйнованому Києві 1920 року небувало урочисто організували свято на честь національного поета. Навіть стислий і неповний перелік заходів у ті дні й нині вражає. Для підготовки свята було створено спеціальну комісію під головуванням Мстиславського. У всіх театрах міста запланували вистави з інсценуванням найпопулярніших творів поета. Іще 7 березня у приміщенні клубу Товариства народного театру та мистецтва відбувся Шевченківський вечір, на якому А. Кисіль зачитав лекцію про життя і творчість поета, артистка державного театру Л. Гаккебуш продекламувала вірші, а державний вокальний ансамбль виконав твори композиторів М. Лисенка, К. Стеценка і Я. Степового. Останній був присутній на концерті2 .

10 березня в будинку Київського університету відбулося урочисте засідання Української академії наук. Його відкрив президент ака-

демії В. Вернадський. Порядок денний включав «Звідомлення про діяльність Академії наук за 1919 рік», яке зачитав її неодмінний секретар А. Кримський, заслухали доповіді К. Трутовського «Погаслі вулкани України» та П. Зайцева «До Шевченківського свята». Останній у свому виступі «характеризує Шевченка як великого національного поета, а також вказує на те, що в сучасний мент в розпорядженні Української академії наук маються нові матеріали щодо творів Шевченка, котрі будуть підготовлені Академією наук до друку»3. Того ж дня у приміщенні Залізничного клубу (біля Солом’янського мосту) було влаштовано Шевченківський мітинг-концерт.

11 березня оголошено вихідним днем. Про перебіг свята інформувала газета «Більшовик», орган Київського губернського комітету комуністичної партії (більшовиків) України: «[…] день 59 роковин смерти геніального українського народнього поета Тараса Григоровича Шевченка – було одсвятковано в Київі надзвичайно урочисто. З самого ранку все місто було прибрано в червоні прапори. На багатьох будинках розвівались килими і квіти, котрими були прибрані портрети Т. Г. Шевченка. Товпи народу тягнуться на площу перед Центральним комуністичним клюбом імени Саші Горвіца й Леоніда П’ятакова, звідки має початися похід всіх маніфестацій». О полудні всі збиралися на своїх підприємствах, а потім рухалися до площі перед Центральним комуністичним клубом (нинішні Європейська площа, будинок Національної філармонії). «О 1 годині дня начальник київської залоги тов. Звіздов перед будинком клюбу приймає парад військових частин, котрі з червоними прапорами під звуки музики струнко проходять по площі. Після параду похід по Михайлівській вулиці рушив на Михайлівську площу і тут встановлюється в порядку біля погруддя Шевченка. Погруддя Шевченка, закрите білим полотном, було гарно прибране портретами, килимами, рушниками та квітами» 4. Кульмінаційним моментом свята стало відкриття на Михайлівській площі тимчасового гіпсового погруддя Шевченка роботи Б. Кратка (через кілька років через руйнування гіпсу від природних умов погруддя зняли). Тут під звуки «Інтернаціоналу» відкрили пам’ятник. Із промовами

Зліва направо: Ю. Михайлів, Д. Щербаківський, Ю. (Г.) Красицький, Б. Вольський (?), П. Зайцев, В. Міяковський, невідомий, В. Вайсблат (О. Гер)

№ 1 (198) / січень 2014

57

ФІЛАТЕЛІЯ Любомир ПИРІГ

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

у Київській археографічній комісії

ОЧИМА ФІЛАТЕЛІСТА

П

1 2 3 4

60

овна назва Київської археографічної комісії – Тимчасова комісія для розгляду древніх актів. Створена вона була 1843 року при канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора І. Фундуклея (1804–1880; конв. 2004). Т. Шевченко був включений до її складу 1845 року, коли відвідав Україну вдруге, закінчивши Санкт-Петербурзьку академію мистецтв. Вже відомий у колах «малоросійської» інтелігенції не стільки як художник, а як автор «Кобзаря» (1840). У роботі Комісії брали участь М. Костомаров (1843–1877; марка 1992, конв. 2007), з яким поета поєднувало членство у Кирило-Мефодіївському товаристві (конв. 2006), М. Максимович (марка 2004), у якого він гостював у с. Прохорівка під час відвідин України після заслання 1859 року. У 1845 році Т. Шевченко як художник, збирач фольклорних і етнографічних матеріалів відвідав Київщину, Полтавщину. Після повернення навесні 1846 року до Києва він у травні-червні із художником М. Сажиним обстежував-вивчав Київ. У вересніжовтні– на Київщині, Волині, Поділлі. Вів «археологічні нотатки». У червні 1845 року Т. Шевченко відвідав Прилуки, де оглянув Миколаївську церкву (конв. 2010, 925-річчя з часу заснування Прилук). Був у Прилуках і в лютому 1846 р., коли, зі слів О. Афанасьєва-Чужбинського (1817–1875; конв. 1967), в очікуванні транспорту (перепрягали коней) допомагав гасити пожежу на садибі бідної єврейської сім’ї. Цього ж місяця Шевченко побував у с. Сокиринці на Полтавщині (конв. 2003, «Палац Галаганів»). Відвідав поет Полтаву, де бачив Хрестовоздвиженський собор (XVII ст., марка 1997) (1). До 800-річчя цього міста було випущено два конверти і марку СРСР (штемп. – Полтава, 12.07.1974). Через 35 років вирішили, що Полтаві 1110 років (конверти і марка України, штемп. Полтава, 23.09.2009; 24–25.09.2009). Від 1720 року в Полтаві було задіяне поштове відомство (штемп. – Полтава, 20.07.1995). Тут Т. Шевченко намалював «Будинок І.П. Котляревського», зображений на конверті місцевого випуску 1969 року. На його місці – «Музей-садиба І.П. Котляревського» (листівка 1982). Побувавши влітку 1845 року в Ромнах, поет бачив Святодухівський собор (XVII ст., конв. 2002). Пам’ятковий штемпель (Ромни, 14.09.1996) засвідчив 900-річчя міста. Через 6 років виявилося, що Ромнам 1100 років (конв. і штемп. – 14.09.2002). У серпні 1845 року 9 днів Шевченко прожив у свого друга А. Козачковського у Переяславі (1100-річчя – конв. і пошт. марка 2007 р.). Тут він намалював Вознесенський собор (XVII ст.), зображений на конверті 2001 року. У грудні, захворівши, знов отримав притулок у свого друга, де написав «Заповіт». У 1845 році Т. Шевченко відвідав Корсунь, де бував у дитинстві, потім у 1859 році. Бачив тут панський палац, в якому тепер Музей Корсунь-Шевченківської битви (конв.

1977, 1985, немарков. 1995). Корсунь став «Шевченківським» з травня 1944 року. В Умані Шевченкові довелося вперше бути в дитинстві, завітав сюди в 1845 році. Тоді там був будинок, зображений на конверті 2006 року в започаткованій, але, на жаль, не продовженій серії «Втрачені архітектурні пам’ятки України». Тут мешкав

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФІЛАТЕЛІЯ

декабрист С. Волконський. У 1663 році Умань отримала статус міста з Магдебурзьким правом (конв. 2013). Поет відвідав дендропарк «Софіївка», романтичну історію створення якого він, звичайно, знав. 200-річчя «Софіївки» відзначено маркою (2) і конвертом 2000 року. Цьому «природному диву» присвячено конверти 1967, 2001 років. На окремих конвертах зображено «Великий водоспад» (1965, 1966), «Грот Венери» (1974), фонтан «Змія» (1971), «Острів Кохання» (1982), «Альтанка на Західній алеї» (1965, 1978), «Альтанка в парку» (1974). Не проминув поет і дендропарк «Олександрія» в Білій Церкві (конв. 1981, 1990, 2001). У місті міг оглянути церкву Св. Миколая (1706; конв. 2003), костел Іоанна Хрестителя (1796; конв. 2004). Навесні 1846 року Т. Шевченко в супроводі О. Афанасьєва-Чужбинського відвідав Чернігів, Чернігівщину. Про давнє заселення цього краю нагадують конверти України 1997 року «Чорна могила. Курган Х століття», «Пам’ятний знак в урочищі «Святе». У 1990 році Чернігову виповнилося 1300 років (конв., штемп. – Чернігів, 22– 23.09.1990). За надруком на конверті у 1995 році минає 1000 років Чернігівській єпархії. Герб Чернігова – на поштовій марці України 1995 року. Відвідавши Чернігів ще у 1847 році, Т. Шевченко міг оглянути Спасо-Преображенський собор, ХІ століття (марка 1998) (3); Борисоглібський собор, ХІІ століття (конв. 1999); храм Чернігівських святих (конв. 1996); Пятницьку церкву, ХІІ–ХІІІ століття (марка 2001) і каплицю «Неопалима купина» (конв. 2010); Катерининську церкву, XVII століття (два конв. 1998), яка на конвертах СРСР (1983, 1984) зображена як «Музей прикладного мистецтва», XVIIІ століття; Троїцько-Іллінський монастир з Троїцьким собором, XVII століття (конв. 2007); кам’яницю Я. Лизогуба, згодом – Будинок полкової канцелярії (на марці СРСР 1972 р. – «Пам’ятник цивільної архітектури», XVII ст.) (4). Можливо, тоді вже можна було бачити «Старовинну гармату на Валу» (листівка СРСР 1980, немарк. конв. України 1998). У 1846 році відвідав Шевченко с. Лемеші на Чернігівщині, де міг оглянути Трьохсвятительську церкву (1755; конв. 2005). Проїжджаючи через Чернігів до Києва 1843 року, Т. Шевченко з Є. Гребінкою (1812–1848) навідався до Ніжина. Прибули, правдоподібно, на «Поштову станцію», де тепер музей (конв., штемп. – Ніжин, 12.10.2002). З 1805 року в Ніжині була задіяна Гімназія вищих наук ім. кн. Безбородька (з 1832 р. – Ліцей). Спорудження її завершено 1817 року. Вперше фасад його як Ніжинського Ордена Трудового Червоного прапора державного педагогічного інституту ім. М.В. Гоголя прикрасив поштовий конверт СРСР 1970 року. Сьогодні це – Ніжинський державний педагогічний університет ім. Миколи Гоголя (конв., штемп. – Ніжин, 23.05.2005) (5). Тоді ж, наприкінці травня 1843 року, Т. Шевченко заїхав до с. Качанівка – маєтку Г. Тарнавського. Назва місцевості походить від прізвища першого власника маєтку – придворного співака, секунд-майора Федора Качанівського (XVII ст.). У власність родини Тарнавських Качанівка перейшла 1824 року. Вона стала пам’яткою архітектурного і паркового мистецтва, яку відвідали численні діячі української та російської культури, науки. Великий внесок в облаштування палацу, парку, у збагачення колекції творів мистецтва, предметів історії зробив

№ 1 (198) / січень 2014

5 6

7

8

В. Тарнавський (1837–1895), який познайомився з Шевченком у 1845 році. У 1857-му він купив у нього 17 малюнків, зустрічався з ним у Качанівці у 1859 році, листувався. Ім’я В. Тарнавського носить Чернігівський історичний музей, 100-річчя якого відзначено конвертом місцевого випуску з портретом засновника (штемп. – Чернігів, 14.11.1996). Будівля Качанівського палацу зображена на конвертах 1999, 2006 рр. та на поштовій марці 2013 року (6), як одне із семи чудес України. Наприкінці 1845 року Т. Шевченко відвідав Тарнавських в с. Потоки (нині с. Потік Миронівського р-ну Київської обл.), де намалював свій портрет, відтворений на маргінесі аркуша марок 2008 року.

61

ПРО АВТОРІВ 2014 Зінаїда Тарахан-Береза – провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника в Каневі, кандидат філологічних наук № 1 (198)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО, Івана МАЛЮТИ Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

Євген Букет – журналіст, краєзнавець Віктор Дудко – старший науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, кандидат філологічних наук Світлана Іваницька – доцент кафедри українознавства Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій, кандидат історичних наук Світлана Костенко – начальник архівного відділу Канівської міської ради Олександр Кучерук – директор Музею Української Революції 1917–1921 років та Бібліотеки О. Ольжича Світлана Ляшко – провідний науковий співробітник Інституту біографічних досліджень НБУВ НАН України, кандидат історичних наук Надія Орлова – завідувачка Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка Любомир Пиріг – академік НАМН, член-кореспондент НАН України, доктор медичних наук, професор Олесь Федорук – старший науковий співробітник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, кандидат філологічних наук ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ЖУРНАЛУ «ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ»! Триває передплата на 2014 рік. Пропонуємо ознайомитися із заохоченнями видавництва для наших друзів-передплатників. УМОВИ УЧАСТІ У РОЗІГРАШІ ПРИЗІВ І ПОДАРУНКІВ Надішліть до 31 січня 2014 року копію передплатного абонемента з чітким відбитком касового апарата: – поштою на адресу видавництва – факсом на номер (044) 498-23-64 – електронною поштою на адресу nvu.kultura.sale@gmail.com Фізичні особи, які передплатили видання на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів видавництва на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газет «Культура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професійним святом; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили видання на рік: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – отримають безкоштовно редакційну передплату на один з часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів видавництва на рік: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газет «Культура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професійним святом; – безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. СЕРЕД УСІХ УЧАСНИКІВ РОЗІГРАШУ ДОДАТКОВО БУДЕ РОЗІГРАНО ТРИ ЦІННИХ ПРИЗИ! Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуски (поза переплатою) журналів «Пам’ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік; – матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або розповідь про свою організацію в рубриці «Наші передплатники»; – безкоштовно отримають редакційну передплату одного з часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року. Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на рік: – отримають безкоштовно спецвипуски (поза передплатою) журналів «Пам’ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік; – матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або розповідь про свою організацію в рубриці «Наші передплатники»; – безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року. Вартість передплати журналу «Пам’ятки України» на І півріччя – 136,65 грн, на рік – 272,10 грн.

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році Вартість передплати на 12 місяців

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

2224,10 грн

272,10 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

136,50 грн

119,90 грн

136,50 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

171,90 грн

111,90 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – № 1. – С. 1–64.

Індекс 74401