Літературно-мистецький часопис «ТекстOver». Число 3(15) by ElectroBooks

Зміст Поезія Валентина Антонюк - 3 Ригор Бородулін - 25 Марія Гончаренко - 58 ґуннар Екелеф - 62 Міколас Карчяускас - 64 Ольга Лубська - 85 Марцеліюс Мартінайтіс - 97 Рольф Якобсен - 135

Проза Інгвар Ант Улюблене створіння - 16 Сьюзен Гласпелл Коли судять жінки - 26 Юлія Zhelizko Диво - 63 Максим Попіль Тварюка на горищі - 110 Катаріна Соломун Виставлю тебе на Фейсбук! (уривок) - 127 Оксана Шалак Ні життя, ні смерти - 132

Валентина Антонюк

На згарищі моїх віршів… БАТЬКІВСЬКІ ЛУКИ На Батьківських Луках, Коли ще вода стоїть після повені, Повно цвіте миколайчиків жовтих, Наче сонцем побризкано По воді, по траві, По чиємусь дитинству, Яке виглядає із Батьківських Лук І ховається у миколайчиків цвіт, І там собі нишком плаче, Й намисто ниже із сонця, Що його назбирало На воді, на траві, На миколайчиків цвіті. І покриє намисто Інеєм піт З довгих літ По дитинстві. *** На згарищі моїх віршів Дощ видзьобав твоє обличчя…

ПРО МАЙСТРА Дмитру Чередниченку Майстер ліпив із глини І обпалював у печі Кумедних істот: Схожих на людей тварин, Схожих на тварин людей. Майстер вдихав У кожну з них Дух Через дірочку-свистульку. Кожна його ліплинка Мала свій голос. Лише до кожного голосу Потрібен був Майстер Чи просто Той, Хто схоче дмухнути У свистульку.

*** Галині Кирпі Ваша хата З вишитими крилами Сіла спочивати Край води. Дивиться собі Очима сивими, Мов застерігає Від біди. В хаті хтось малює Противусолонь, Посолонь Кружляє Оболонь. Й Волохань, Котисько прудивусий Ваш Проміж нас Ні разу не пройшов. *** Заковане щастя в підкову, Підкова – лежить коло двору. Лежить і мовчить, і затято Не каже нікому про свято… Довічне долання болю, Вечірні розмови у Бозі… Підкова загублена долі Чекає коня при дорозі.

*** Озвись мені півником білим, Скупайся із ним у росі, Назвися ірисом!.. Злетіли, Згубились у небі ключі Лелечих ячань І наших мовчань Про квіти січневі Й цілунки серпневі. *** Мені наснився бриль старий, Солом’яний, – Упав із неба він, накрив Собою весь мій рід. Були там прадідо, і дід Мойого прадіда, й мої Ще неродженні внуки. Під тим брилем вмістилася Уся моя рідня. Солом’яною казкою Втішалась дітлашня: Про те, як на соломці спав Солом’яний бичок, А прадідо солом’яний Йому смолив бочок.

*** Зіщулена, у тебе на крилі Присплю печаль. Важкою тобі не буду. Час. Злітаймо. Людям невидимі, Та зримі Богу, В дорогу спокут, Повчань і сповідей Рушаймо. Колисковою тобі чаїтиму, Легко летітимеш… Де ти? Озвись! Допіру тебе несміло Я цілувала в крила. Іще мені наснись. *** Осінь на прялочку пряла, Бабине літо стрічала. Бабине літо, умите, Діда свого загубило, Вік самотою ходило В осени пари просити. *** Смутку мій радісний, Стухне спеки зотлілий шатер, Засвіт розбудять розлуку мрії посивілі Й змерзло подивляться в очі осені, Просячи слів, пахощів формул, 7

Що з олівців бризкають на папір… Косимо шерхлі троянди в пожухлих кущах, Носимо усміх-біль на німих вустах… Смутку мій радісний, знаєш, Спалені, не заячать давні обрáзи. Бгаєш розпач у рідних очах… Із вирію навертає хміль призабутих мрій. Рось не відпускає ряхтіти троянді вітрів… Зотліє папір із тінями формул: може, їх виведуть інші? Смутку мій грішний… *** Щедриком-ведриком, Добрим вареником Викотивсь місяць у ніч. Чибриком-вибриком Скорше до ліжечка, Чи із лежанки на піч. Ви, чибиряйчики, Лялькові зайчики, Вухами вкрийтесь і спіть І колисаночку Аж до світаночку Хай мені котик мурчить. Снитиму літечко, Літепло, квіточки, Теплі калюжі з дощу. Снитиму: дощикові Та синочкові Мама наварить борщу.

*** Тільки й клопоту того: Устати раніше від птиць, Прибратись до них, заспівати. Озватися до квітів і дерев, Без ліку поклонитися землі, Роси напитися І досхочу набутися Віч-на-віч з Луками. Сліпих іще, втопити біди в плесі Росі прадавньої, В усіх прощення випросить І всім простить. І стати вишнею Над собою колишньою. *** Заквітли луки. Коники Хрестили навскіс Білі, Розстелені по луках Сувої полотна – Залежаного в скрині Віна Моєї баби. Нашого роду діти Училися ходити Стежками з полотна, Тримаючись за квіти.

*** Мій Дім, Моє Поле, Мій Храм І моя Толока… Нап’ята Струна Поміж Нині і Давнім Озветься печаллю про Дім, Розкаже про Поле Й чекання дощів, Заграє про Храм: Як у ньому чаділа свіча, Й Толока Стоголосо мовчала Про Того, Хто грав на Струні У Храмі, В якім – Толока… *** Забутими тінями рине У темряву ночі печаль. Закутими мріями лине В оспіваний, любий рай. Пливе безупинно із неба, Минаючи, мов чужу, Ніким не сполоханий, щебіт Про жаль за усім, що внизу. Поснули старі мороки По тінях і по кутках: Сороки три білобокі 10

Й горобчик, зухвалий птах. На сході зомліла зірка, Веселик веде крилом, Синичка привітно цінька І ночі – як не було. *** Батько-голуб Щоранку чекає мене: Кличе снідати: Годується з рук, А пити Літає деінде. Мабуть, маю Незнану сестру. *** Коли водою скресне лід І міст з калини, Я перейду до тебе вбрід, О мій єдиний! Коли застелить світ біда Й зашерхне пісня, Ти наші ночі розгойдай, – Іще не пізно! Чумацьких зір ясна печаль Нас причащає, І чи повернеться скрипаль, Ніхто не знає…

*** Зіщулена, У тебе на крилі Присплю печаль. Важкою тобі не буду. Час. Злітаймо. Людям невидимі, Та зримі Богу, В дорогу Спокут, Повчань і сповідей Рушаймо! Колисковою Тобі чаїтиму. Легко летітимеш… Де ти? Озвись! Допіру Тебе несміло Я цілувала в крила. Іще мені наснись. *** Вкраплення меду У віск, Вкраплення сліз У сміх, Вкраплення співу У нерозмову… Стріха Розчулено крапле Вчорашнім льодом, Хмаринку 12

Змиває дощ, Який крижаніє У леті До наших долонь, Які хтозна-коли Робили добро, Про що їх ніхто Не просив. *** Чогось іще хочеться, Рясно ще сходять слова, Жива ще сльоза, що нею одною Умів ти напитися. Гасне Обвуглене Дерево Роду, Що ним ти задумав зогріти Нашу зиму, і двір, і коло двору. Добре, що не зрубав, а живе підпалив. Весною воно розквітне Силою молодою. Під ним іще довго рясною травою Сходитимуть чиїсь вірші Про нас із тобою. *** Молюсь на образи моєї пам’яті, Тулюсь лицем до образів святих, Палю свічки. Літопис давності Проказую невміло за отих, Кого порятувала, 13

І за тих, хто рятував саму, За найкоханішу дитину – матір, За грішних і святих, За безміру пітьму… *** Я росту із тебе, Україно, Материнкою в хрещатому яру, Сіюсь чорнобривцями на схилах, Хмелем твоє лоно обів’ю. Пташкою води нап’юсь твоєї, Джерелом правічним заструмлю, Проступлю крізь гілку вишні глеєм, Літом бабиним прощально засурмлю. А як смеркне сонце в моїм небі, Як землею стану, – от тоді Проросту пшеницею крізь тебе, Буде хліб у радості, в біді. *** Мене всього навчив мій дід: Косить отаву й вершити копиці, Наввимашки плисти по річці, Займать корів із череди, Тоненько різать сало до ослона, Жить із капусти, бульби, буряків, Тягти із діжки огірок солоний І «лавушній» жувати «чорний» хліб. Мов бачу крізь старе вікно: Сидить собі, обіда… Як давно, давно Немає діда. 14

ГОЛОС ГОРЛИЦІ Казали мені баба: – Знай, Як горлиця туркоче, дитино, То – душа чиясь ім’я своє сокоче. …Померли баба, й горлиці не стало. Хололи хата, піл і піч, Попід вікном квилила ніч, Їй пустка двері відчиняла. …У місті, де живу я, Немає горлиць. А коли, буває, Сама собі затуркочу, – Спитають: Що то є за спів, чи легіт? Так хіба співають? …А горлиці сюди Не долітають.

Інгвар Ант

Улюблене створіння «І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і рослинність землі» Біблія, Книга Буття 19:25

Професор одягнув окуляри, стомлено поплентався до виходу. Очі запливли кров’ю. У горлі першило. Голова йшла обертом. На екрані миготіли червоні вогники. Повідомлення, онлайн-накази. Пищала сигналізація. Кімнату заливав густий тютюновий дим. Непролазний. На столі він надибав люльку, витрусив попіл. Швидко витер її та поклав у кишеню. У пам’яті мигнула картинка. Гравійований напис на лакованій поверхні: «… що створив: і воно було дуже добре»1. Подарунок-відзнака від вищого керівництва. — Краще б посмертно, – посміхнувся кволо професор. Далі у шкіряний портфель заховав іменну ручку та записник. Кілька офісних дрібниць. Ручний годинник, ще батьковий, механічний. Стосик паперів. Документів трохи зім’ятих та пожовклих. Із декількома колами від кави. Із десятком плям від тютюну. Секретних. Надважливих. Не для нього, звичайно. Для проклятої держави на яку працював. Механічного бездушного диявола, що живиться людськими долями. Сльозами та стражданнями. Найціннішим – життям. __________ 1

Біблія, Книга Буття 1:31 16

— Країно, вперед! – проголошували з екранів шановані мужі. — З нами Бог! – підхоплювали тисячі самогубців2. Потім медалі, держвідзнаки, найвищі посади. На іншій стороні монети – поламані життя, інвалідні візки та цинкові гроби. Земля засіяна трупами. Земля засаджена хрестами. Найбезглуздіше гасла звучать над могилами. Професор присів за стіл, опустив портфель. Глухий звук, видався пострілом у порожнечу. Із шуфляди дістав єдину склянку. Заповнив кислотною рідиною наполовину. Осушив повністю, залпом. Заплющив очі. Накрив пальцями. Заплакав. Він не вірив більше нікому. Керівництву. Обіцянкам. Повідомленням. Новинам із фронту. Листу подяки «за віддану службу» від генералітету. І найголовніше – собі. Правильності вибору. Чи можна життя власного сина виміняти на тисячі життів?! Відібрати у ворога держави. Знищити. Зруйнувати. Хіба твій ворог не людина? Хіба він позбавлений сім’ї? Хіба він не прагне жити? Голова йшла обертом. Шлунок нив болем. Пальці глибоко вгризлися в чоло, залишивши сліди. Руки тремтіли. Приклався до склянки. Рідина знову обпекла горло. Тіло вкрилось сиротами, а потім полегшало. Короткочасний ефект забуття. Секунда, склянка міріадами розлетілась об стіну. Він важко підняв погляд на стіл. Немов, щось шукав. Ловив очима предмети, а простір перед ним викривлявся. Йому марилося тріснуте дзеркало, де на уламках скла проскакують картинки із __________

«З нами Бог!» - національний лозунг Російської імперії. «Країно (Росіє), вперед!» - девіз консервативної правлячої партії Російської Федерації «Єдина Росія».

життя. Він чудово розумів. Правдива реальність приправлена кров’ю. Хвилину дивився на фото у брунатній рамці. Дитяче, усміхнене. Тоді сину виповнилось шість. Дружина вперше привела його до школи. Він, як завжди затримавшись на роботі, пропустив перше шкільне свято. Лише десять років потому залишив роботу. Обіцяв дружині та собі, що назавжди. На жаль, не вийшло. Спогади зажувало, мов стару плівку. Потьмяніло в очах. Професор перевів погляд на статуетки трьох японських мавп3. Четверту, Сідзару – пожбурив об бетонну стіну. Вона розлетілася на друзки, зникла. Потім і ще одну, наступну. Третю, четверту. Здавалося, вони глузували з нього. Сміялися, тішилися. Вишкіряли свої великі зуби. Все перевернулося з ніг на голову. Земля провалилася, а його понесло у трясовину. Дійсність насправді виявилась викривленою. Девіантною. Він не захисник, а породження зла. Справа його життя вбиває народи. Мир – це війна, пане Оруелле?!4 Він переступив межу. Зціпив зуби та проковтнув власні принципи. Дружина благала не повертатися назад. Не звертати стежкою на манівці. Не йти. Заради неї. Заради сина. Із темряви немає виходу. — Все заради сина, – повторював собі, коли повернувся на державну службу. Конфеденційно. Без ніяких __________

Статуетки трьох мавп (Мідзару, Кікадзару, Івадзару) – це уособлення ідеї буддистської мудрості, пов’язаної із відчудженістю від неістинного: «Якщо я не бачу зла, не чую про зло і нічого не говорю про зло, то я захищений від нього». Іноді додається четверта мавпа – Сідзару, що символізує принцип «не роблю зла». 4 Алюзія до роману-антиутопії Дж. Оруелла «1984». У творі пропагуються гасла тоталітарної супердержави – «війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – це сила». 3

гучних заяв у пресу та на телебаченні. Найкраща відмазка – консультація нових досягнень у біохімії для сільського господарства. Підписав контракт, договір про нерозголошення. — Заради порятунку дружини, – розморозив колишній державний проект по обороні. Дав дозвіл на використання «свого творіння». Звичайно, що для мирних цілей. Чудово розумів, без війни не обійдеться. — Заради їх життя, – беззаперечна обіцянка керівництва захистити рідних. Навіть, якщо війна набере затяжного характеру. Навіть, якщо до повного виснаження сторін. Навіть, якщо до… Він – надія держави. Вчений у галузі нанотехнологій світового масштабу. Провідний знавець надсучасної біохімічної зброї. Творець «Вершників». Професор підняв портфель. Втомлено закинув фото всередину. Не розуміючи більше нічого, у повному відчаї, подався вперед. Попрямував до виходу, на волю. Здавалося, він не помічав мертвого приміщення. Евакуацію провели ще добу назад. Документи знищили. Упаковки, провіант. Всю комп’ютерну техніку підірвали рівнем нище. Останні працівники станції покинули приміщення години три назад. Все потребувало повної стерилізації. Без слідів. Без доказів. Без винятків. Іноді, мара перемоги – це квиток у Нюрнберг. Повністю цілим та справним залишився лиш його кабінет. Сигнали, повідомлення, дзвінки. Остання інформація. Передача сигналу про повну очистку. Передача сигналу про початок операції. Початок кінця. Початок руйнувань. Смерті. Він залишився. Капітан завжди покидає корабель останнім. Шахта ліфту підіймала його вгору. Дзвінок супутникового телефону. До поверхні кілька метрів. 19

Він не відповідав, очі потьмяніли. Морозило. Професор не переймався, що на поверхні рве вітер. Бунтують хмари. Збирається гроза. Лиш білий халат на розхристаних грудях. Потерті чорні брюки. Краватка видавалася шматком мотузки, що ось-ось закинуть на дерево. Дзвінок повторився. Відповіді не було. Професор підійшов до надзвукового «Чорного дрозда». Провів рукою по темно-синьому корупусі, відчинив кабіну. Дістав скафандр, трохи потримав у руках. Протер рукою оглядову зону. Подивився на власне відображення. Спохмурнів, очі видавались згустками крові. «Злий геній у білому». Ненаписана картина падіння людства. Із силою пожбурив скафандр якнайдалі. Дзвінок. Дзвінок. Дзвінок. Чоловік дістав телефон, екран блимав. Не сумнівався, хто там – на іншому кінці. Хотілося, щоб це була дружина, син. Хоча би на одну кляту хвилину. Мить. Ще раз видавив кволу посмішу. Підніс до вуха, відповів: — Мої вітання, пане президенте, – чітко та невимушено. — Радий вас чути, Артуре, – навіть потріскування не приховало стурбованість співрозмовника. – Чому не відповіли одразу? Щось сталося? — Не чув, – збрехав професор, – ще були справи. — Як мені повідомили, – сильний вітер шматував слова, – … вибралися усі. Сліди заметено?! — Якнайкраще! — Я у вас не сумінвався, – продовжив президент. – Країна вами пишатиметься. Я видав… — Де моя дружина, син? – перебив професор. Запала тиша. Тільки вітер жбурляв незрозумілі звуки. Грався. 20

— Де моя дружина та син? – пострілом повторив чоловік. – Де вони… -— У безпечному місці, під захистом... — Ви брешете, – голос звучав надірвано. — Вони під захистом, їх охороняють найкращі… — Де моя дружина і син? Де, я вас питаю? Ви обіцяли, – слова видавались скреготом, переходили на крик, – дали бісове слово. Слово чоловіка. Слово президента цієї клятої країни. – Замовк, вдихнув повітря. Звична розмова перетворювалася на вий підстреленого та загнаного звіра. – Де вони, відповідайте?! На іншому кінці єдина відповідь – тиша. У небі почало миготіти. Розриви супроводжувалися ударами. — Ми не можемо їх знайти. – важкий подих. Президент помалу, із паузами, мов вердикт на суді, виголошував кожне наступне слово. – Ми їх втратили, але обіцяю… Присягаюся ми… — Минуло менше дванадцяти годин від удару по «Содому», – професора прорвало. – Добу назад змело «Цоару». Чоловік не відчував, як очі наповнились сіллю. Різали, немов ножем. — Два дні перед тим, півострів розколовся, «Севоїн» поглинуло Чорне море. «Адму» схоронили ще раніше. У його уяві проскакували всі ці міста, будинки та люди. Потім картинки, як їх поглинала безодня. Саме він випустив монстрів із ящика Пандори. «Вершників». — Війні кінець, ви перемогли, пане президенте. – у горло немов увігнали шматок металу. – Залишилася «Гоморра» – серце Імперії. Натиснути кнопку, все закінчиться… Війні кінець, ви чуєте? Кожне наступне слово здавалося новим випробуванням. 21

— І доки я не почую голос дружини та сина, – тріск, стогін. Продовжив хриплим голосом. – Я складаю повноваження… Я не відповідальний за подальші дії операції. Секунда. Дві. Три. Спиною пройшов мороз. — Я умиваю руки. – додав зморений чоловік. — Вони бомбардували Сіво та Козлодуй, – ледь чутно вимовив президент. – Ваші дружина та син під охороною перебували у Парижі... Чоловік завмер, занімів. Здавалося, час навколо стишив ходу. Зупинився. — Я… Я не можу повірити… — Про місце їх дислокації було відомо лиш мені… – тріскотіння посилювалося. – Спецагенти особисто передавали інформацію. Це просто збіг обставин, сліпий випадок... — Я не можу повірити, ви брешете, – професор втрачав самоконтроль. – Ви володієте надсучасними міжконтенинтальними ракетами, як це можливо? Президент зволікав із відповіддю. — Я вас питаю, з біса, як це можливо? Секунда. Дві. Три. — Вони використали ваших «Вершників»! – немов сама доля прочитала вердикт голосом глави держави. — Це неможливо, неможливо, – проревів чоловік. – «Вершниками» володіє тільки уряд… — Артуре! — Я особисто розробляв… Це моє дітище… — Артуре, чуєш, Артуре! — «Вершників» створили для миру… Збереження миру, не для… — Ведеться слідство, – слова президента уже ніхто не чув. – Хтось із наши продав їм кілька нанобоєголовок. Хтось продався… 22

— Збереження миру, для збереження миру… Телефон упав додолу. Його руки мляво опустилися вниз. Хиталися з боку в бік. Мов дві обрубані гілки з яких витекло життя. Стовбур давно прогнив зсередини. Ноги налились свинцем. Стали кам’яними брилами. Кроки зробились нерівними. Спина занила. Голова пішла обертом. Світ наповнився димом. — «Вершники» для збереження миру, для збереження миру… Чоловік, мов диск з єдиною записаною піснею, повторював ці слова. Думки плуталися. Бігали коридорами підсвідомості. Барабанили. Його тягло угору. Нудило. Він плентався, підіймався. Кілька разів впав, вставати знову не було сил. Йти далі не було сенсу. Руками рвав землю. Обтирав лице. До крові роздряпав груди Тільки він відповідальний за… Смерть дружини. Смерть сина. Його сім’ю вбило власне творінння. C’est La Vie… На вершині пагорба сидів старець. Чоловік стиха підійшов до нього, присів поруч. Не мовив ні слова. Тиша кричала, гриміла болем. Вітер збуджувався. Грім. Блискавиця. Секунди перетворювались у століття. Ніхто не озивався. Можна було подумати, що це дві примари. Воскреслі із гробів, що прийшли побачити кінець світу. Апокаліпсис. Катастрофу. Першим обізвався прибулець. 23

Професор, чоловік, батько. Він вважав інакше – вбивця. — Чому Бог дозволив все це? – зробив паузу, продовжив. – Чому не зупинив? Не прогримів із небес? Старець не подавав вигляду. Мовчав. — Не прислав все небесне воїнство? Всіх ангелів Раю… — «А від дерева пізнання добра і зла, – промовив старець, – не їж від нього, бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш». — Яке безглуздя… Право вибору. – Заплакав чоловік. — Найстрашніше, що Він міг подарувати людині. Вибір – це найгірше прокляття. — І найбільший вияв Його безмежної любові. — І навіть після цього всього?! – поглянув на нього, старого чоловіка. – Після всіх цих руйнувань, століть братовбивчих війн та крові на наших руках? Він нас і досі любить?! — Він любить нас усіх, – в очах старця можна було віднайшти спокій, якого він шукав. Розраду. – І прощає… — Чому старче, – враз все навкло затихло, зупинилося. – Чому? Земля застигла в очікуванні. — Ви моє улюблене створіння, – шмигонула блискавка, вдарив грім. Із небес пішов дощ. На пагорбі стояв чоловік, дивлячись як гине світ. Самотній стовп посеред безодні. Прощений та щасливий.

Ригор Бородулін

Сердиться море З білоруської переклав Володимир Криницький Сердиться море, Зморщує лоб Сократівський, На видноколі розмивши Небесний тин, І, як після допитів В’язень з-за гратів, Випльовує зубів бурштин.

Сьюзен Гласпелл

Коли судять жінки З англійської переклала Анна Антонова Щойно відчинивши вхідні двері та відчувши на собі кілкий порив крижаного північного вітру, Марта Гейл одразу побігла назад до будинку по великий вовняний шарф. Похапцем пов’язуючи його на голову, вона знову незадоволено окинула поглядом власну кухню. Причина, з якої вона зараз мусила поспіхом іти з дому, не була звичайною – напевно, це була найнезвичайніша подія за всю історію округу Діксон. Однак погляд досвідченої господині одразу помічав, що в такому стані кухню залишати було не можна: тісто на хліб готове до замішування, борошно розсипане на столі, половина ще не просіяна. Марта не любила кидати справи незакінченими. Але ж вона саме поралася коло хліба, коли ці люди з міста заїхали за містером Гейлом. Та потім ще й шериф прибіг із проханням, щоби місіс Гейл до них приєдналася – про це просила його дружина. Переказуючи це, він додав із усмішкою, що, мабуть, вона надто перелякана, тому й хоче, щоби була присутня ще одна жінка. Тож Марта одразу кинула всі справи. – Марто! – почула вона зараз нетерплячий голос свого чоловіка. – Не змушуй людей чекати на морозі! Вона знову відчинила двері та нарешті вибігла з дому. У великій колясці на неї чекали троє чоловіків і одна жінка. 26

Лише всередині, влаштувавшись на задньому сидінні та підіткнувши поли свого довгого пальта, Марта крадькома поглянула на жінку, що сиділа поруч. Вона вже зустрічала місіс Пітерс раніше, рік тому, на окружному ярмарку, і запам’ятала, що та аніяк не була схожа на дружину шерифа. Місіс Пітерс була тоненькою, невисокого зросту, і говорила тихим невиразним голосом. Натомість місіс Горман, дружина попереднього шерифа – ще до того, як Горман пішов і на його місце обрали Пітерса, – мала такий гучний голос, що, здавалося, кожне її слово мало за мету лише одне – стверджувати авторитет правосуддя. Але якщо місіс Пітерс не відповідала звичним уявленням про дружину шерифа, сам Пітерс легко це надолужував. Він мав вигляд вельми підхожого кандидата на таку значущу посаду – міцної статури, з гучним голосом та особливо приязною манерою звертатися до законослухняних громадян, що ніби наголошувала: він добре знає різницю між злочинцями та порядними людьми. І саме зараз місіс Гейл раптово, із болісним розпачем, усвідомила, що цей чоловік – такий привітний із ними всіма – їде до будинку Райтів як представник закону. – Не дуже приємна місцевість о цій порі року, – нарешті насмілилася сказати місіс Пітерс, ніби почуваючись, що вони мають говорити нарівні з чоловіками. Місіс Гейл ледь встигла відповісти, бо вони вже піднімалися вгору на невеликий пагорб, звідки було видно будинок Райтів. Від одного лише погляду їй дух перехопило. Садиба мала дуже самотній вигляд цього холодного березневого ранку. Втім, те місце завжди було самотнім. Будинок стояв у низині під пагорбом, і навіть поодинокі тополі навколо нього теж видавалися похмурими. Чоловіки поглядали в той бік та напів27

голоса обговорювали те, що сталося. Окружний прокурор висунувся з боку коляски та пильно розглядав оселю Райтів, поки вони до неї під’їжджали. – Як добре, що ви тут зі мною, – нервово прошепотіла місіс Пітерс, поки обидві жінки входили до будинку через кухонні двері слідом за чоловіками. Уже повертаючи дверну ручку, Марта Гейл на мить відчула, що не зможе переступити цей поріг. Не зможе саме тому, що ніколи не була тут раніше. Скільки разів вона думала про це та казала собі: «Я неодмінно маю відвідати Мінні Фостер!» – бо все ще подумки називала її Мінні Фостер, хоча та вже двадцять років як була місіс Райт. Але завжди щось траплялося, з’являлися термінові справи, і Марта врешті-решт забувала про колишню подругу. Тільки зараз змогла прийти. Чоловіки, продовжуючи свою розмову, підійшли до плити. Жінки мовчки зупинилися біля дверей. Молодий Гендерсон обернувся до них та запропонував: – Підходьте до вогню, пані. Місіс Пітерс зробила крок уперед, потім раптово зупинилася. – Мені… не холодно, – відповіла вона. Тож обидві жінки так і лишилися стояти біля дверей, спершу навіть не наважуючись роздивитися навколо. Чоловіки говорили про те, як добре, що шериф вранці надіслав сюди свого помічника, щоби розвести вогонь. Потім Пітерс відійшов від плити, розстебнув пальто та поклав руки на кухонний стіл, ніби щоб позначити початок офіційної процедури. – Отже, містере Гейл, – почав він напівофіційним тоном, – перш ніж ми розпочнемо, розкажіть містерові Гендерсону, що саме ви побачили, коли прийшли сюди вчора вранці. 28

Окружний прокурор озирнувся, оглядаючи холодну незатишну кухню. – До речі, – сказав він, повертаючись до шерифа, – у цій кімнаті до чогось торкалися? Чи все тут саме так, як ви залишили вчора? Пітерс перевів погляд зі стінної шафи до кухонної раковини, потім від маленького старого кріслагойдалки до обіднього столу. – Все саме так і було. – Слід було когось тут лишити вчора, – зауважив прокурор. – Вчора! – відмахнувся шериф, із недбалим жестом, який давав зрозуміти, що про вчорашній день уже й думати несила. – Вчора мені ще довелося відправити Френка до Морріс-Центру за тим чоловіком, що з глузду з’їхав! Повірте, вчора мені було не до цього. До того ж я знав, що ви, Джордже, зможете приїхати з Омахи лише сьогодні, і тому, оскільки я особисто тут усе оглянув… –Добре, містере Гейл, – примирливо відповів окружний прокурор, даючи минулому спокій. – Отже, розкажіть нам, що сталося, коли ви прийшли сюди вчора вранці? Місіс Гейл, спираючись на двері, відчула, що підлога йде їй з-під ніг – так почувається мати, коли її дитина має декламувати вірш зі сцени. Льюїс міг легко заплутатися та перекрутити події. Вона сподівалася, що цього разу він усе розкаже просто та зрозуміло і не бовкне чогось зайвого – такого, що б могло зашкодити Мінні Фостер. Він почав не одразу, і Марта помітила, що вигляд він мав якийсь дивний – ніби від того, що він мав стояти в цій кухні та переповідати події вчорашнього ранку, йому самому було моторошно. 29

– Отже, містере Гейл? – поквапив його окружний прокурор. – Учора ми з Гаррі повезли до міста картоплю, – почав розповідати чоловік місіс Гейл. Гаррі був її старшим сином. Зараз його не було разом із ними, з тієї поважної причини, що картопля вчора так і не дісталася міста, тож він мав відвезти її туди сьогодні вранці. Тому він уже був у дорозі, коли шериф заїхав до них, щоби покликати містера Гейла до будинку Райтів, де той мав розповісти всю історію із самого початку. До всіх почуттів місіс Гейл зараз додався ще й страх, що, може, Гаррі недостатньо тепло вдягнений – бо ніхто з них вчасно не усвідомив, наскільки пронизливий цей північний вітер. – Ми їхали цим шляхом, – продовжував містер Гейл, жестом вказуючи на дорогу, якою вони тільки-но прибули, – та коли ми проїжджали повз цей будинок, я, отже, і кажу Гаррі: «Піду я подивлюся, чи зможу вмовити Джона Райта встановити собі телефон». Бачите, – звернувся він до Гендерсона, – якщо я не переконаю когось приєднатися до мене, вони відмовляться проводити лінію до цієї ділянки дороги, або ж це коштуватиме надто дорого. Я вже якось раніше розмовляв про це з Райтом, але він як відрізав – сказав, що люди й так забагато балакають, а йому потрібні лише тиша та спокій. Ви, напевно, знаєте, яким він сам був відлюдником. Але я подумав, що, може, якщо я піду до будинку та ще раз заведу про це розмову перед його дружиною, та ще додам, що жінки полюбляють телефонні балачки, і що особливо телефон може стати у пригоді в такому самотньому місці – тобто, я сказав Гаррі, що про це збираюся говорити – хоча я тоді ж ще сказав, чи Джону не однаково, що там думає його дружина… 30

Ось це й воно – зайві речі, яких не слід було казати! Місіс Гейл спробувала перехопити погляд свого чоловіка, але, на щастя, окружний прокурор перервав його розповідь: – Перейдімо до того, що відбулося трохи пізніше, містере Гейл. Я, звісно, хочу почути все, але найважливіше зараз – що сталося, коли ви вже прийшли сюди? Цього разу, коли містер Гейл почав говорити, його слова звучали дуже обережно та виважено: – Я, власне, нічого не бачив і не чув. Постукав у двері. Всередині було дуже тихо. Я знав, що вони мали вже прокинутися, бо була дев’ята година. Тож я постукав знову, цього разу гучніше, та мені здалося, що хтось сказав: «Відчинено». Я не був упевнений, я досі не знаю, чи справді це почув. Але я відчинив двері, ось ці, – він поривчастим жестом вказав на вхідні двері, біля яких стояли обидві жінки. – І там, у тій гойдалці, – продовжив він, вказуючи на крісло, – сиділа місіс Райт. Кожен у кімнаті кинув погляд на крісло. Місіс Гейл спало на думку, що ця гойдалка зовсім не здавалася придатною для Мінні Фостер – тієї, якою Мінні була двадцять років тому. Крісло було тьмяного червоного відтінку, з дерев’яними перекладинами в спинці; середня з них була відламана, а бильця прогнулися набік. – Який вона… який вона мала вигляд? – запитав окружний прокурор. – Ну, – сказав Гейл, – чесно кажучи, якийсь… дивний. – Як це – дивний? Запитавши це, прокурор витяг нотатник та олівець. Місіс Гейл не сподобався вигляд того олівця. Вона і далі пильно дивилася на свого чоловіка, ніби щоб за31

вадити йому сказати щось зайве – щось, що потрапить до нотатника та звідти може спричинити якийсь клопіт. Гейл почав говорити обережніше, ніби поява олівця його також занепокоїла. – Ну, так, наче вона не знала, що їй робити далі. А ще… немов була втомлена. – Її здивував ваш прихід? – Мені здається, вона не заперечувала – ніби їй було однаково. Навіть не звернула на мене уваги. Я сказав: «Як почуваєтеся, місіс Райт? Холодно надворі, чи не так?» Вона відповіла: «Справді?» – але так і лишилася сидіти, перебираючи складки на фартуху. Тож я здивувався. Вона не запросила мене підійти до плити або сісти, вона просто сиділа, навіть не дивлячись на мене. Тоді я сказав: «Я, власне, хотів побачити Джона». І тоді вона… засміялася. Мабуть, так це можна назвати. Я подумав про Гаррі та про наших коней на холоді, тому повторив, трохи різкувато: «Чи можу я побачити Джона?» – «Ні», – каже вона якось невиразно. «Чи він вдома?», – питаю я. Тоді вона поглянула на мене. «Так, – каже вона, – він вдома». – «Тоді чому я не можу його побачити?» – питаю я, вже втрачаючи терпець. «Тому що він мертвий», – каже вона, так само тихо та невиразно – і далі смикає свій фартух. «Як мертвий?» – кажу я. Навіть одразу не зрозумів, чи мені не почулося. Вона тільки кивнула, анітрохи не нервуючи, лише злегка гойдаючись туди-сюди. «Тоді… тоді де ж він?» – кажу я, не знаючи, що вже й казати. Вона лише показала вгору – ось так – тобто, у кімнаті нагорі. Я піднявся, щоби піти на другий поверх. Але тієї ж миті розгубився… не знав, що робити. Походив мовчки кімнатою, потім запитав: «Тоді від чого він по32

мер?» – «Він помер від мотузки на шиї», – каже вона, все ще продовжуючи перебирати свій фартух. Гейл зупинився, дивлячись на крісло-гойдалку, ніби все ще бачив перед собою жінку, яка сиділа там минулого ранку. Ніхто нічого не казав. Здавалося, усі присутні зараз бачили перед собою примарну постать у покинутій гойдалці. – Що ж ви зробили далі? – нарешті перервав тишу окружний прокурор. – Я вийшов із будинку й покликав Гаррі. Я гадав, що мені може… знадобитися допомога. Я покликав Гаррі, і ми пішли нагору, – голос Гейла перейшов на шепіт. – І він був там… Він лежав на… – Напевно, нам із вами буде краще піднятися до тієї кімнати, – зупинив його Гендерсон. – Там ви зможете нам усе показати. Зараз просто розкажіть усе до кінця. – Ну, перше, що спало мені на думку – це зняти з нього мотузку. Бо це було… Він замовк. Його обличчя смикнулося. – Але Гаррі, він підійшов до тіла та сказав: «Ні, він справді мертвий, тож нам краще нічого не чіпати». Тоді ми спустилися вниз. Вона так само сиділа в кріслі. «Комусь уже повідомили?» – запитав я. «Ні», – байдуже відповіла вона. «Хто це зробив, місіс Райт?» – спитав Гаррі. Він промовив це дуже спокійно, і вона зупинилася, перестала навіть смикати фартух. «Я не знаю», – відповіла вона. «Як це не знаєте? – перепитав Гаррі. – Хіба ви не спали в ліжку разом із ним?» – «Так», – сказала вона. – «Але я спала біля стіни». – «Тож, хтось накинув йому мотузку на шию та задушив його, але ви не прокинулись?» – продовжив Гаррі. «Не прокинулась», – повторила вона. Мабуть, ми мали такий вигляд, ніби в це важко було повірити, бо 33

через хвилину вона додала: «Я дуже міцно сплю». Гаррі хотів ще щось її спитати, але я сказав, що, може, це не наша справа. Можливо, вона має спершу розповісти всю історію коронеру або шерифу. Тому Гаррі якнайшвидше поїхав до Хай-Роуд – це будинок Ріверсів, де є телефон. – І що вона зробила, коли зрозуміла, що ви викликали коронера? – Перейшла з крісла до цього стільця, – Гейл вказав на невеликий стілець у кутку, – і просто сиділа там, понуро схилившись та склавши руки. Я відчував, що маю щось казати, тому я розповів, чому саме приїхав – про те, що збирався вмовити Джона встановити телефон, – і тоді вона почала сміятися, та потім зупинилася й поглянула на мене… перелякано. Прудкий олівець зашелестів у нотатнику. На цей звук оповідач підняв голову. – Не знаю – може, насправді вона й не була перелякана, – квапливо виправився він. – Я не хотів би так впевнено стверджувати. Отже, скоро повернувся Гаррі, а потім доктор Ллойд, а за ним ви, містере Пітерс, тож гадаю, це все, а решта вам уже відома. Він вимовив це із полегшенням і розпрямив плечі, ніби скинувши важкий тягар. Усі відчули полегшення. Окружний прокурор підійшов до дверей на другий поверх. – Гадаю, спершу нам слід піднятися нагору. Потім до комори, і роздивитися тут навколо. Він зупинився та ще раз оглянув кухню. – Ви впевнені, що тут не було нічого важливого? – запитав він шерифа. – Нічого, що вказало б на якийсь мотив? Шериф поглянув навколо, ніби щоб знову пересвідчитися. 34

– Нічого, тут лише кухонне приладдя, – відповів він із усмішкою, немов перепрошуючи за непоказні хатні дрібниці. Окружний прокурор поглянув на стінну шафу – незграбну та дивну конструкцію, верхня частина якої була вбудована у стіну, а нижня складалася зі старомодного кухонного буфета. Дивний вигляд цієї шафи наче привабив його. Він підтягнув до неї стільця, відчинив верхні дверцята та зазирнув усередину. За мить витяг звідти руку. Вона була липкою. – Оце так безлад! – обурено вигукнув він. Обидві жінки підійшли ближче, і дружина шерифа заговорила. – Це ж її варення, – сказала вона, поглядаючи на місіс Гейл у пошуках підтримки. Потім повернулася до прокурора та пояснила: – Місіс Райт нервувала через те, що вночі так схолодніло. Вона сказала, що вогонь у плиті згасне й банки можуть луснути. Чоловік місіс Пітерс голосно розреготався. – Хіба не дивні ці жінки! Вона заарештована за вбивство, але турбується про варення! Молодий прокурор несхвально підібрав губи. – Гадаю, коли ми з усім розберемося, їй буде про що турбуватися – щось набагато серйозніше за ці банки. – Саме так, – відповів чоловік місіс Гейл із добродушним відчуттям власної переваги. – Жінки звикли турбуватися про всілякі дрібниці. Обидві жінки присунулися трохи ближче одна до одної. Жодна з них не промовила ані слова. Прокурор раптом несподівано згадав про свої манери – і про своє майбутнє. 35

– Але, все ж таки, – додав він із галантністю молодого політика, – попри всі їхні турботи, що б ми робили без прекрасних дам? Жінки не відповіли, не зм’якшилися. Гендерсон підійшов до раковини й почав мити руки. Потім повернувся, щоби витерти їх рушником – і перевернув його, шукаючи чисте місце. – Геть брудний! Така собі господиня, чи не так, пані? Він штовхнув ногою купу брудних каструль та сковорідок під раковиною. – На фермі взагалі-то зазвичай багато роботи, – сухо зазначила місіс Гейл. – Звісно. І все ж, – із легким кивком у її бік, – я знаю, що в окрузі Діксон є ферми, де не знайдеш таких брудних рушників. Він знову розгорнув рушник у повну довжину, щоби краще його роздивитися. – Такі рушники брудняться дуже швидко. Чоловічі руки не завжди такі чисті, як мали б бути. – Ах, бачу, жіноча солідарність, – розсміявся прокурор. Потім зупинився та поглянув на неї допитливо. – Але ж ви з місіс Райт були сусідками. Напевно, ще й подругами? Марта Гейл похитала головою. – Я майже її не бачила ці останні роки. Я не була в цьому будинку… вже понад рік. – А чому саме? Вона вам не подобалася? – Вона мені дуже подобалася, – гаряче відповіла Марта. – Але, містере Гендерсон, жінки фермерів мають забагато роботи. До того ж… – вона озирнулася, оглядаючи похмуру кухню. – Так? – підбадьорив він її. 36

– Це місце ніколи не було привітним, – сказала вона, більше до себе, ніж до нього. – Так, – погодився він. – Не думаю, що хтось назвав би його привітним. Мені здається, у місіс Райт не було схильності до господарювання. – Так само, як і в містера Райта, – пробурмотіла місіс Гейл. – Ви маєте на увазі, що між ними не було злагоди?– швидко перепитав він. – Ні, я нічого такого не маю на увазі, – рішуче відповіла Марта. Злегка відвернувшись від нього, вона додала: – Але я не думаю, що присутність Джона Райта комусь могла б бути приємною. – Я хотів би поговорити з вами про це трохи пізніше, місіс Гейл, – сказав прокурор. – Зараз мені треба якнайшвидше розібратися з тим, який вигляд має все нагорі. Він повернувся до дверей на другий поверх. Обидва чоловіки пішли за ним. – Я гадаю, місіс Пітерс можна тут зібрати деякі речі? – запитав шериф. – Вона хотіла взяти якийсь одяг для місіс Райт і ще кілька дрібниць. Ми вчора так поспішали! Окружний прокурор подивився на двох жінок, яких вони полишали серед кухонного приладдя. – Так, місіс Пітерс, – відповів він, пильно дивлячись на іншу жінку, на кремезну фермерську дружину, що стояла поруч із дружиною шерифа. – Звісно, місіс Пітерс одна з нас, – сказав він, ніби довіряючи їй відповідальність. – Отже, дивіться пильно – може, ви знайдете тут щось корисне. Хто знає? Ви, пані, можете знайти тут ключ до можливого мотиву. А це саме те, що нам потрібно. 37

Містер Гейл потер потилицю із виглядом актора, який збирається сказати щось дотепне. – Але як жінки зрозуміють, що це саме ключ до мотиву, навіть якщо знайдуть його? – спитав він і, висловивши цей сумнів, пішов за іншими чоловіками на другий поверх. Жінки залишилися стояти, непорушні та мовчазні, прислухаючись до кроків нагорі, спочатку на сходах, потім у кімнаті. Тоді, ніби звільнившись від дивного мороку, місіс Гейл почала складати брудні сковорідки під раковиною, які так зневажливо розкидав окружний прокурор. – Мені б не сподобалося, якби чоловіки зайшли до моєї кухні, – сказала вона роздратовано, – і почали б отак усюди нишпорити та до всього чіплятися. – Звісно, але ж це їхній обов’язок, – відповіла дружина шерифа тоном боязкого погодження. – Обов’язок, так, – різко відказала місіс Гейл. – Але, гадаю, помічник шерифа, який приходив сюди розвести вогонь, так само міг ось це забруднити, – вона потягнула за рушник. – Якби лише я подумала про це раніше! Несправедливо так зверхньо говорити про неї, лише тому, що тут усе не начищене до блиску, бо їй довелося піти з дому поспіхом. Вона озирнулася навколо. Звісно, кухня не сяяла ідеальною чистотою. Погляд місіс Гейл зупинився на відерку для цукру, яке стояло на нижній полиці. Кришка дерев’яного відерка була зсунута з місця, а поруч стояв паперовий пакет, наповнений лише наполовину. Місіс Гейл підійшла ближче. – Вона саме накладала сюди цукор, – промовила Марта до себе, дуже повільно. 38

Вона згадала про розсипане борошно у своїй власній кухні – половина просіяна, половина ще ні. Її перервали, тож робота залишилася незакінченою. Що ж сталося з Мінні Фостер? Чому вона мала раптом усе кинути? Місіс Гейл зробила крок уперед, неначе щоби довести діло до кінця – незавершені справи завжди її непокоїли, – але озирнулася й помітила, що місіс Пітерс спостерігає за нею. Вона не хотіла, щоби дружина шерифа теж відчула те саме: що роботу розпочали, але потім – з якоїсь причини – не завершили. – Шкода, що так сталося з її варенням, – зітхнула місіс Гейл, підійшовши до стінної шафи, яку відкривав прокурор. Потім, вилізши на стілець, пробурмотіла: – Цікаво, чи воно все зіпсоване… Видовище було сумне, але, перебравши все, вона вигукнула: – Здається, ось ця має непоганий вигляд! І підняла банку, щоби роздивитися її на світло. – Це вишні. Здається, лише ця єдина банка вціліла. Зітхнувши, вона злізла зі стільця, підійшла до раковини й обтерла банку. – Вона почуватиметься жахливо, коли дізнається, що вся її робота була даремною. Ще і працювати випало в таку спеку. Я пам’ятаю той день минулого літа, коли я сама варила варення. Місіс Гейл поставила банку на стіл і, зітхнувши ще раз, хотіла було сісти в крісло-гойдалку. Але не сіла. Щось завадило їй зайняти те місце. Вона розпрямилася, зробила крок назад – і, розвернувшись впівоберта, застигла на місці, ніби дивлячись на жінку, яка сиділа в кріслі, перебираючи складки на фартуху. Тонкий голос місіс Пітерс урвав її думки. – Мені ще потрібно зібрати деякі речі із шафи в передпокої. 39

Вона відчинила двері в іншу кімнату, зробила крок уперед, потім назад. – Ви підете зі мною, місіс Гейл? – нервово спитала вона. – Ви… ви могли б мені допомогти. Вони дуже скоро повернулися до кухні, бо заклякла холоднеча в зачиненому передпокої виявилася нестерпною. – Як я змерзла! – вигукнула місіс Пітерс, кидаючи речі на стіл та підбігаючи до плити. Місіс Гейл залишилася стояти, розглядаючи одяг, про який просила заарештована жінка. – Райт був таким скнарою! – зітхнула вона, дивлячись на зношену чорну спідницю, що вочевидь уже кілька разів була перешита. – Гадаю, може, тому вона і трималася якнайдалі від людей. Гадаю, їй здавалося, що вона ні з чим не впорається, і до того ж… ніколи не почуваєшся добре в такому занедбаному одязі. Колись вона була радісна та носила гарні сукні – ще коли вона була Мінні Фостер, однією з міських дівчат, і співала в хорі. Але ж це було… ох, вже двадцять років тому. Із великою обережністю, у якій було навіть щось ніжне, вона згорнула старий одяг та поклала його на куток столу. Потім поглянула на місіс Пітерс, але в її погляді наштовхнулася на щось дратівне. «Їй однаково, – подумала місіс Гейл. – Та й справді, яке їй діло до того, чи носила Мінні Фостер гарні сукні, коли була молодою дівчиною». Проте Марта поглянула ще раз. Цього разу враження не було таким переконливим. Насправді, вона жодної миті не була впевнена щодо місіс Пітерс. Та трималася напружено та ухильно, але погляд її був проникливим, ніби вона бачила саму сутність речей. – Це все, що ви мали зібрати? – спитала місіс Гейл. 40

– Ні, – відповіла дружина шерифа. – Місіс Райт ще казала, що їй потрібен фартух. Дивно про таке просити, – додала вона трохи нервово, – тому що, Бог знає, у в’язниці не так легко забруднитися. Але я гадаю, це просто щоби почуватися природніше. Якщо ви вже звикли таке носити… Отже, вона сказала, фартухи лежать у нижній шухляді цієї стінної шафи. Так, ось вони. Та ще її маленька хустка, що завжди висить на дверях перед сходами. Місіс Пітерс зняла маленьку сіру хустку з дверної ручки й на мить зупинилась, дивлячись на неї. Раптом місіс Гейл зробила крок назустріч іншій жінці. – Місіс Пітерс! – Так, місіс Гейл? – Ви гадаєте, що вона… справді зробила це? Переляк затьмарив той, інший вираз у погляді місіс Пітерс. – Ох, я не знаю, – вимовила вона безпорадним голосом, ніби намагалася ухилитися від цієї теми. – Щодо мене, я в це не вірю, – наполегливо заявила місіс Гейл. – Уявіть, вона ж питає про свій фартух та хустку. Ще й непокоїться через варення. – Містер Пітерс каже… Нагорі почулися кроки. Місіс Пітерс замовкла, поглянула нагору, потім продовжила напівголосно: – Містер Пітерс каже, що все це має дуже поганий вигляд для неї. Містер Гендерсон буває страшенно саркастичним, коли виступає в суді – він просто висміє її перед присяжними, скаже, як це вона… «не прокинулась». На мить у місіс Гейл відібрало мову. Потім вона відказала: 41

– Ну, певно, Джон Райт теж не прокинувся – коли йому накидали мотузку на шию. – Ні, це дивно, – зітхнула місіс Пітерс. – Вони гадають, це такий дивний спосіб вбивства. Вона розсміялася, але раптом замовкла, злякавшись власного сміху. – Містер Гейл саме так і сказав, – відповіла місіс Гейл підкреслено природним тоном. – У будинку була рушниця. Він каже, саме цього він не може зрозуміти. – Містер Гендерсон сказав, що для закриття справи їм потрібен мотив. Щось, що може довести гнів – або раптовий напад люті. – Ну, я не бачу тут жодних ознак гніву, – сказала місіс Гейл. – Я не… Вона замовкла, ніби подумки спіткнулася через щось. Її погляд зупинився на кухонному рушнику посеред обіднього столу. Дуже повільно вона підійшла до нього. Половина столу була витерта начисто, інша половина брудна. Погляд місіс Гейл повільно та наче нерішуче повернувся до відерка з цукром і паперового пакета біля нього. Справи розпочаті – та не завершені. За мить вона зробила крок назад і вимовила, наче звільняючись від цих думок: – Цікаво, як там справи нагорі? Сподіваюся, там вона встигла краще прибратися. Ви знаєте, – Марта зупинилася, щоб зібратися з духом, – це здається майже підлим: замкнути її у в’язниці та прийти сюди, щоби змусити її власний дім свідчити проти неї! – Але ж, місіс Гейл, – нагадала дружина шерифа, – закон є закон. – Певно, що так, – коротко відповіла місіс Гейл. Вона повернулася до плити, скаржачись, що вогонь чогось не дуже гріє. Десь зо хвилину ворушила вугіл42

ля в плиті, потім розпрямилася та задирливо продовжила: – Так, закон є закон, але ж погана плита – це погана плита. Чи б вам сподобалося на такому готувати? – вона вказала кочергою на розбите облицювання. Потім відкрила пічні дверцята та почала роздивлятися піч всередині. Але, все ще занурена у власні думки, могла думати лише про те, як це – рік за роком змагатися з цим чудовиськом. Думка про Мінні Фостер, яка намагається пекти в цій печі – та думка про те, що сама вона так ніколи й не зібралася відвідати Мінні Фостер… Її майже налякав голос місіс Пітерс: – Отак людина розчаровується та втрачає бажання щось робити. Дружина шерифа роздивлялася кімнату, від плити до раковини, потім до відра з водою, принесеного з вулиці. Обидві жінки стояли мовчки, прислухаючись до кроків чоловіків, які нагорі шукали докази проти тієї, що роками поралася в цій самій кухні. Зараз в очах дружини шерифа знову з’явився цей вираз – ніби вона бачила саму сутність речей, дивлячись крізь них на щось інше, глибинне. Цього разу місіс Гейл заговорила до неї приязно: – Краще зніміть свої теплі речі, місіс Пітерс. Коли вийдемо надвір, ми їх навіть не відчуємо. Місіс Пітерс повісила свій хутряний палантин на гачок у кутку кімнати. Потім, помітивши щось, вигукнула: – Дивіться, вона, здається, саме шила клаптикову ковдру! – і підняла зі столу великий кошик для шиття із барвистими смужками тканини. Місіс Гейл розклала деякі з клаптиків на столі. 43

– Це візерунок «рублений будиночок», – сказала вона, складаючи декілька шматків докупи. – Гарно, хіба ні? Вони настільки заглибилися в розглядання ковдри, що не почули кроків на сходах. Коли відчинилися двері, місіс Гейл саме казала: – Як гадаєте, вона збиралася зшити це оздоблювальним швом або ж просто зв’язати вузлами? Шериф сплеснув долонями. – Вони саме з’ясовують, яким швом вона збиралася шити! Це викликало сміх та кілька коментарів щодо жіночих дивацтв. Потім чоловіки зігріли руки над плитою, й окружний прокурор жваво запропонував: – Тепер ходімо до комори й уже покінчимо з цією справою. – Не бачу тут нічого дивного, – обурено сказала місіс Гейл, коли двері за трьома чоловіками зачинилися. – Що ми тут роздивляємося ці дрібниці, поки чекаємо на них. Взагалі не розумію, що тут смішного. – Звісно, вони зайняті набагато важливішими речами, – відповіла дружина шерифа, ніби вибачаючись. Вони повернулися до столу з розкладеними на ньому клаптиками для ковдри. Місіс Гейл, дивлячись на рівні та охайні шви, замислилася про жінку, яка так гарно шила. Раптом вона почула, як місіс Пітерс говорить якимось дивним тоном: – Лише погляньте на це! Місіс Гейл обернулася до неї. – Ці шви, – занепокоєно продовжила та. – Усі інші були такими рівнесенькими, але цей… Має такий вигляд, ніби вона взагалі не розуміла, що робить! Їхні очі зустрілися – щось промайнуло між ними 44

живим сполохом розуміння – потім, ніби із зусиллям, вони відірвали погляд одна від одної. Марта залишилася сидіти, склавши руки над клаптиком тканини, що так відрізнявся від інших. Потім знайшла вузлик і потягнула за нитки. – Ох, що ж ви робите, місіс Гейл? – злякано запитала дружина шерифа. – Лише перероблю кілька невдалих стібків, – м’яко відповіла та. – Гадаю, нам не можна нічого чіпати, – безпорадно промовила місіс Пітерс. – Я лише закінчу цей рядок, – таким самим м’яким, але рішучим тоном відказала місіс Гейл. Вона засилила нитку в голку й почала шити, лишаючи рівні стібки на місці, де до того були криві. Деякий час шила мовчки. Потім знову почула тонкий боязкий голос: – Місіс Гейл! – Так, місіс Пітерс? – Чому, ви гадаєте, вона так… нервувалася? – Ох, я не знаю, – відповіла місіс Гейл, ніби відкидаючи цю думку як таку неважливу, що на неї не варто витрачати часу. – Я навіть не впевнена, що вона… нервувала. Іноді я шию жахливо, просто коли втомлена. Вона відрізала нитку та подивилася на місіс Пітерс з-під повік. Маленьке сухорляве обличчя дружини шерифа, здавалося, також напружилося. Її очі мали той вираз, ніби вона вдивлялася у щось невидиме. Але наступної миті вона посунулася та вимовила тихим нерішучим голосом: – Добре, тож я маю загорнути ті речі. Чоловіки можуть закінчити раніше, ніж ми думаємо. Цікаво, чи знайду я тут шматок паперу… та мотузку. 45

– Може, у тій стінній шафі, – запропонувала місіс Гейл, озирнувшись навколо. Ще лишилося переробити кілька стібків химерного шиття. Коли місіс Пітерс відвернулася, Марта зупинилася, щоби роздивитися їх і порівняти із вправним та охайним шиттям на інших клаптиках. Різниця вражала. Тримаючи цей шматочок тканини в руках, місіс Гейл почувалася дивно, ніби могла в ньому прочитати спантеличені думки жінки, яка, напевно, почала шити, щоби заспокоїтися. Її відволік голос місіс Пітерс. – Тут стоїть пташина клітка. Ви не знаєте, чи вона мала пташку? – Ні, не маю жодного уявлення, – Марта обернулася до клітки, яку тримала місіс Пітерс. – Я так давно тут не була. Вона зітхнула. – Минулого року тут якийсь чоловік продавав канарок задешево – але я не знаю, чи вона купила одну. Може, і так. Вона сама колись дуже гарно співала. Місіс Пітерс озирнулася навколо. – Дивно навіть уявити тут пташку, – вона майже розсміялася, у спробі звести стіну між собою та цією кімнатою. – Але, певно, вона тут була, бо інакше чого б тут була клітка? Цікаво, де ж тоді та пташка поділася? – Можливо, кішка її з’їла, – припустила місіс Гейл, повертаючись до шиття. – Ні, кішки тут не було. Місіс Райт має таке, знаєте, що буває в деяких людей – вона кішок боїться. Вчора, коли її привезли до нас додому, мій кіт забіг до кімнати, тож бідолашна одразу перелякалася та попросила мене його прибрати. – Моя сестра Бессі теж була така, – розсміялася місіс Гейл. 46

Дружина шерифа не відповіла. Її мовчання змусило Марту обернутися. Місіс Пітерс розглядала пташину клітку. – Подивіться на ці дверцята, – повільно сказала вона. – Вони зламані. Одна з петель зірвана. Місіс Гейл підійшла ближче. – Здається, що хтось… навмисне хотів її зламати. Їхні очі знову зустрілися – налякані, допитливі, кмітливі. Якусь мить обидві жінки не ворушилися й не говорили. Потім місіс Гейл, відвертаючись, жорстко промовила: – Якщо вони збираються знайти якісь докази, мали б поквапитися. Мені не подобається це місце. – Але я страшенно рада, що ви прийшли зі мною, – місіс Пітерс поставила пташину клітку на стіл та сіла коло нього. – Мені було б дуже самотньо… сидіти тут самій. – Так, справді, – погодилася місіс Гейл якнайприроднішим тоном. Вона знову взялася за шиття, але швидко впустила його собі на коліна та пробурмотіла зовсім іншим голосом: – Але я скажу вам, про що я дійсно шкодую, місіс Пітерс. Я шкодую, що жодного разу не відвідала її в цьому будинку. Я… мала б іноді заходити до неї. – Але, напевно ж, ви були страшенно зайняті! Ваш дім і діти… – Усе ж, я могла б знайти час, – коротко заперечила місіс Гейл. – Та не приходила, бо це місце було таким непривітним. І саме тому їй була потрібна подруга. Мені… – вона озирнулася навколо, – насправді ніколи тут не подобалося. Може, тому, що будинок стоїть у низині та звідси не видно дороги. Я не знаю чому, але це самотнє місце. Завжди таким було. Я шкодую, що 47

залишила Мінні Фостер тут саму. Зараз я розумію… – вона не продовжила. – Але ви не мусите собі докоряти, – порадила місіс Пітерс. – Іноді ми просто не бачимо, що відбувається з іншими людьми, доки… щось таке не станеться. – Коли не маєш дітей, роботи нібито менше, – продовжила розмірковувати місіс Гейл після довгої паузи. – Але без них будинок дуже тихий… До того ж Райт цілими днями працював… Та навіть коли він приходив додому, це була не найприємніша компанія. Ви були знайомі з містером Райтом, місіс Пітерс? – Не те щоби знайома. Я бачила його в місті. Казали, що він порядний чоловік. – Порядний – так, – похмуро погодилася сусідка Джона Райта. – Він не був пияком, тримав своє слово не гірше за інших і сплачував свої борги. Але він був дуже суворим чоловіком, місіс Пітерс. Навіть трохи часу із ним провести… – вона зупинилася та здригнулася. – Це було як крижаний вітер, що пробирає до кісток. Її погляд впав на пташину клітку на столі, і вона додала майже гірко: – Можу уявити, як Мінні хотілося мати пташку! Раптом Марта нахилилася вперед, пильно дивлячись на клітку. – Але, як ви гадаєте, що з тією канаркою сталося? – Не знаю, – відповіла місіс Пітерс. – Хіба що захворіла та померла. Але, сказавши це, вона простягнула руку та штовхнула зламані дверцята, які потроху почали розгойдуватися. Обидві жінки дивилися на них, як зачаровані. – Ви… раніше не знали Мінні? – запитала місіс Гейл дещо м’якішим голосом. 48

– Ні, не знала до вчорашнього дня, коли її привезли до нас, – відповіла дружина шерифа. – Вона… якщо подумати, вона сама була як пташка. Мила та гарна, але трохи боязка та… тремтлива. Як же вона… змінилася. Це змусило місіс Гейл замовкнути надовго. Нарешті, ніби розбуджена приємною думкою та з полегшенням повертаючись до буденних справ, вона вигукнула: – Знаєте що, місіс Пітерс? Чому б вам не взяти із собою цю ковдру? Може, це покращить їй настрій. – Так, це дійсно чудова ідея, місіс Гейл, – погодилася та, ніби теж радіючи цьому поверненню до атмосфери простої сердечності. – Проти цього не може бути жодних заперечень, чи не так? Отже, що ж мені взяти? Гадаю, всі її латки мають бути тут – та інші речі також. Вони повернулися до кошика із шиттям. – Тут є трохи червоної, – сказала місіс Гейл, дістаючи з кошика згорток тканини. Під ним виявилася невеличка скринька. – Ось, може її ножиці тут всередині – та все інше. Вона підняла скриньку, щоби краще роздивитися. – Яка гарна річ! Певно, що вона в неї була вже давно – ще з дівочих часів. Якусь мить вона тримала скриньку в руках, потім, злегка зітхнувши, відкрила її. Й одразу затиснула ніс рукою. – Що ж це таке? Місіс Пітерс підійшла ближче – та раптово відсахнулася. – Тут щось загорнуте в шматочок шовку, – затинаючись, вимовила місіс Гейл. – Це не ножиці, – розпачливо прошепотіла місіс Пітерс. 49

Місіс Гейл підняла шматочок шовку. Її рука тремтіла. – Ох! – вигукнула вона. – Це ж… Місіс Пітерс нахилилася нижче. – Це та сама пташка! – Але ж, місіс Пітерс, – скрикнула Марта, – Лише подивіться! Її шия – подивіться на її шию! Вона ж… зовсім скручена набік! Вона тримала скриньку якнайдалі від себе. Дружина шерифа знову придивилася ближче. – Хтось скрутив їй шию, – повільно сказала вона хрипким голосом. Погляди двох жінок знову зустрілися – цього разу із раптовим проблиском розуміння, із виразом дедалі більшого жаху. Місіс Пітерс перевела погляд із мертвої пташки до зламаних дверцят клітки. Їхні очі знову перетнулися. І тоді жінки почули, як відчиняються вхідні двері. Місіс Гейл швидко сховала скриньку під шматками тканини в кошику та присіла на стілець коло нього. Місіс Пітерс лишилася стояти, тримаючись за стіл. Окружний прокурор та шериф увійшли до кімнати. – Що ж, пані, – почав Гендерсон із виглядом чоловіка, що повертається від серйозних справ до дрібних люб’язностей. – Ви вирішили, чи вона збиралася шити ковдру оздоблювальним швом або ж вузлами? – Ми думаємо, – поспіхом, схвильовано заговорила дружина шерифа, – що вона збиралася її… зв’язати вузлами. Вона була надто зайнята власними думками, щоби помітити, як обірвався її голос на останньому слові. – Так, це все дуже цікаво, – поблажливо відповів прокурор. Потім побачив відчинену пташину клітку. 50

– Що, пташка полетіла? – Ми гадаємо, що кішка її впіймала, – сказала місіс Гейл неприродно рівним тоном. Прокурор нервово міряв кроками кімнату, ніби замислившись про щось. – Тож тут є кішка? – неуважно перепитав він. Місіс Гейл кинула блискавичний погляд на дружину шерифа. – Ні, зараз уже немає, – пояснила місіс Пітерс. – Ви знаєте, вони ж відчувають нещастя. Можуть просто піти з дому. Вона присіла коло столу. Гендерсон не звернув на неї уваги. – Немає взагалі жодних ознак проникнення до будинку ззовні, – сказав він, звертаючись до Пітерса, ніби продовжував перервану розмову. – Мотузка була їхня власна. Повернімось нагору та ще раз перевіримо все, крок за кроком. Це мав бути хтось, хто добре знав… Двері за ними зачинилися, і їхні голоси затихли. Дві жінки сиділи непорушно, не дивлячись одна на одну, але ніби вдивляючись у щось невидиме. Коли вони знову заговорили, це було так, ніби вони самі боялися того, що кажуть, але вже не могли не казати. – Вона любила цю пташку, – тихо та повільно вимовила Марта Гейл. – Вона збиралася поховати її в тій гарній скриньці. – Коли я була маленькою, – пошепки відповіла місіс Пітерс, – моє кошеня… Цей хлопець взяв сокиру і просто в мене перед очима… Я не встигла його зупинити… – на мить вона закрила обличчя руками. – Якби мене не втримали силоміць, я б могла… Вона спинилася, крадькома кинула погляд нагору, звідки було чути кроки, та слабким голосом додала: 51

– Щось йому зробити. Вони сиділи мовчки, не рухаючись. – Важко уявити, як це, – нарешті заговорила місіс Гейл, ніби обережно ступаючи по непевному ґрунті, – жити тут і ніколи не мати дітей навколо? Вона знову повільно окинула поглядом непривітну кімнату, ніби тільки зараз побачила, чим саме була ця кухня всі ці роки. – Ні, Райту б не сподобалася пташка, – додала вона. – Бо це створіння, що співає. Мінні теж колись співала. Це він теж убив. Її голос затремтів. Місіс Пітерс зніяковіло ворухнулася. – Звісно, ми не знаємо, хто насправді вбив пташку. – Я знала Джона Райта, – наголосила місіс Гейл. – Це була жахлива річ, місіс Гейл – те, що сталося тут тієї ночі, – сказала дружина шерифа. – Вбити чоловіка, поки він спить… Накинути йому мотузку на шию та по краплі вичавити з нього життя… Рука місіс Гейл смикнулася до пташиної клітки. – Скрутити шию. Розчавити життя. – Ми не знаємо, хто вбив його, – скажено прошепотіла місіс Пітерс. – Ми не знаємо напевно. Місіс Гейл навіть не ворухнулася. – Якщо після довгих, нескінченних років, наповнених самою лише порожнечею, до тебе недовго співала пташка, це мало бути жахливо – ця тиша, – коли вона раптом замовкла. Це пролунало як сповідь іншого, прихованого голосу, досі невідомого самій Марті. Та ці слова знайшли відгук у місіс Пітерс – і вона не впізнала саму себе. – Я знаю, що таке тиша, – промовила вона дивним невиразним голосом. – Коли ми жили в Дакоті, помер мій перший синочок – йому було лише два рочки – і 52

більше в мене нікого тоді не було… Місіс Гейл смикнулася. – Як гадаєте, скоро вони вже закінчать із пошуками? – Я знаю, що таке тиша, – повторила місіс Пітерс таким самим тоном. Потім раптом відступила назад: – Але закон має карати злочини, місіс Гейл, – додала вона тихим напруженим голосом. – Шкода, що ви не бачили Мінні Фостер, – почулася відповідь, – коли вона співала в хорі, у білій сукні із синіми стрічками. Згадка про ту дівчину, сама думка про те, що вона була сусідкою Мінні впродовж двадцяти років і мовчки дала їй померти – просто від нестачі життя – раптом стала нестерпною. – О, як мені шкода, що я ніколи не приходила до неї! – з болем вигукнула місіс Гейл. – Ось це був злочин! Справжній злочин! Хто ж покарає це? – Ми не маємо сприймати це так близько до серця, – налякано відповіла місіс Пітерс, кидаючи погляд у напрямку сходів. – Якби я знала, що їй була потрібна допомога! Кажу вам, це дивно, місіс Пітерс: ми живемо поряд, але так далеко одна від одної! Ми всі проходимо один і той самий шлях! Наші життя – лише різні сторони однієї долі! Якщо це не так – чому ж тоді ми з вами розуміємо? Чому ми знаємо – те, що ми знаємо цієї миті? На хвильку вона прикрила очі рукою. Потім, побачивши на столі банку з варенням, схопила її та здавлено додала: – На вашому місці я б не стала їй казати, що все її варення зіпсоване! Скажіть їй, що все добре! Скажіть, що все воно вціліло – все, геть усі банки. Візьміть… візьміть із собою оцю як доказ! Вона… може, вже ніколи 53

й не дізнається, чи це була правда. Сказавши це, місіс Гейл відвернулася. Місіс Пітерс простягнула руку й узяла банку з варенням, немов радіючи цьому – ніби торкаючись знайомої речі, займаючи руки чимось, можна було захиститися від чогось страшного. Вона піднялася та почала шукати, у що можна загорнути банку. Потім вийняла нижню спідницю з купи відібраного одягу, який принесла з передпокою, і нервово почала загортати варення в неї. – Боже мій, – почала вона високим фальшивим голосом, – як добре, що чоловіки нас не чули! Так розчулитися через якусь дрібницю, через – мертву канарку! – вона квапливо проговорила останні слова. – Ніби це могло мати якийсь стосунок до… до… Вони б із нас посміялися, хіба ні? На сходах почулися кроки. – Може, і так, – пробурмотіла місіс Гейл, – А може, і ні. – Ні, Пітерсе, – різко відказав окружний прокурор, входячи до кімнати. – Усе абсолютно чітко зрозуміло – все, крім мотиву. Але ви знаєте, які бувають присяжні, коли йдеться про жінок. Якби ми мали щось конкретне – щось, на що можна було б посилатися. З чого можна було б зробити історію. Що пояснило б такий чудернацький спосіб вбивства. Місіс Гейл нишком поглянула на місіс Пітерс. Та теж дивилася на неї. Вони швидко відвернулися одна від одної. Вхідні двері відчинилися, й увійшов містер Гейл. – Коні готові, можемо їхати, – сказав він. – Там надворі вже підмерзає. – Я ще лишуся тут сам на якийсь час, – несподівано оголосив прокурор. – Ви зможете прислати до мене 54

Френка, чи не так? – запитав він шерифа. – Я хочу ще раз усе перевірити. Щось тут не так, щось не сходиться. Знову, лише на коротку мить, погляди жінок перетнулися. Шериф підійшов до столу. – Ви хотіли подивитися, що саме місіс Пітерс зібрала із собою? Окружний прокурор підняв зі столу фартух. І розсміявся. – О, я гадаю, що пані зібрали не дуже небезпечні речі. Місіс Гейл усе ще тримала руку на кошику для шиття, у якому була прихована скринька. Вона відчувала, що має прибрати руку звідти. Але не мала сил це зробити. Прокурор підібрав один із клаптиків тканини, якими вона прикрила скриньку. В очах Марти палало полум’я. Вона відчула: варто цьому чоловіку лише торкнутися кошика, вона просто вихопить його в нього з рук. Але прокурор не зробив цього. Знову розсміявшись, він відвернувся та сказав: – Ні, місіс Пітерс не потребує нагляду. До того ж дружина шерифа одружена з законом. Ви колись про це думали, місіс Пітерс? Місіс Пітерс стояла коло столу. Місіс Гейл кинула на неї швидкий погляд, але не побачила її обличчя. Та відвернулася. Коли вона знову заговорила, її голос був приглушеним. – Ні, так – ніколи не думала, – відповіла вона. – Одружена з законом, – усміхнувся чоловік місіс Пітерс. Він обернувся до дверей, що вели до передпокою, і сказав, звертаючись до прокурора: – Будь ласка, підійдіть сюди на хвилину, Джордже. 55

Ми ще маємо подивитися на ці вікна. – О, так, вікна, – поблажливо відгукнувся той. – Ми будемо готові за хвилину, містере Гейл, – звернувся шериф до фермера, який усе ще чекав коло дверей. Гейл пішов подивитися на коней. Шериф вийшов слідом за прокурором до іншої кімнати. Знову – на одну останню мить – жінки лишилися в кухні наодинці. Марта Гейл кинулася вперед, із міцно зчепленими руками, пильно дивлячись на місіс Пітерс. Спершу вона не бачила її очей, бо дружина шерифа так само й лишилася стояти, коли відвернулася у відповідь на слова прокурора. Але зараз погляд місіс Гейл змусив її повернутися. Повільно, ніби неохоче, місіс Пітерс повернула голову, і їхні очі зустрілися. Якусь мить вони лишалися прикуті одна до одної цим пильним, полум'яним поглядом, без жодного ухилення чи відступу. Потім Марта вказала поглядом на кошик, де було сховане те, що означало вирок для іншої жінки – яка не була присутня, а проте була разом із ними всю минулу годину. Ще мить місіс Пітерс не рухалася. Та потім зробила це. Блискавичним рухом вона відкинула клаптики тканини, схопила скриньку та спробувала втиснути її до своєї сумочки. Але скринька була надто великою. У розпачі, вона відкрила скриньку й почала витягати з неї мертву пташку. Та на цьому зламалася – не змогла торкнутися мертвого тільця. Так і лишилася стояти на місці – безпорадно, безглуздо. Ручка дверей почала повертатися. Марта Гейл вихопила скриньку з рук дружини шерифа та поклала її до кишені свого великого пальта саме в ту мить, коли шериф і прокурор увійшли до кухні. 56

– Що ж, Генрі, – жваво зауважив прокурор, – ми хоча б з’ясували, що вона не збиралася зшивати ковдру оздоблювальним швом. Вона хотіла – як ви це називаєте, пані? Місіс Гейл усе ще стояла, тримаючи руку в кишені свого пальта. – Ми називаємо це «в'язати вузлами», містере Гендерсон.

Марія Гончаренко

Зблиски *** дні шурхотять за мною листям хрумким невагомим – нестримний ти Часе *** я тут щоби рости і досягти безмежжя чи встигну *** палаю вогнем майже білим сивизна – то вогонь який вирвався з тіла *** шаленіють зливи... на моїм підвіконні розцвілися квіти дощу* *** призахідний теплий вітер торкнувся дощових лілей* – прихована ласка у тому... __________ * Квітка дощу, дощова лілея – різні назви зефірантеса 58

*** опустили дзьоби голуби у калюжу занурились в неї і бані церковці й жодної хвилі від того жодної *** зелені нефи нашого храму видимі для всіх та бачать їх стишені у собі *** думаю Саваот був кремезним й у двох іпостасях – Воїна і Селянина *** повільно старіють людські тіла – потрібно часу для гартування духу *** я – лава вулканічна що згасає і попелом стає ґрунтом родючим буде згодом *** слова націлені у мене були спрямовані тобі – болючіша від того рана *** за хмарами в небі – сонце в мені за печаллю – радість... усміхнена я і щаслива 59

*** іржавіють дерева хоча дощів осінніх навісних ще не було *** стримлять на мілині рибини чи то човни забуті на сонці дотлівають *** я - лист який пишеться щохвилини його сторінки вихоплює вітер кому їх відносить – не знаю *** світяться дві безодні наді мною і у мені я межею між ними *** усі ми різні та кожен із нас дорога Його *** краплі дощу наповнюють океани непримітна велич у тому *** живу в часі без виміру в нім все що було і що буде балансую на лезі Сьогодні 60

*** на Майдані хмари людей Спасові очі стежать за нами *** снігом завалює Лавру здається небо вгрузає в землю *** щомиті є початок і кінець крутиться Колесо Дхарми... і як ти витримуєш Всесвіте 2018

ґуннар Екелеф

Стокгольмська вулиця Зі шведської переклав Володимир Криницький Звичайна дівчина інше місто інша кімната в іншому будинку де ти ніколи не жив інші перехрестя на яких ніколи ніхто не стояв і не чекав ніколи нікого Звичайна дівчина з іншою мовою та іншим ставленням до свого єдиного життя Інша робота інше ім’я інші вулиці щоб ходити інші вулиці щоб піти інші вулиці – щоб думати про щось чого ніколи не матимеш 62

Юлія Zhelizko

Диво Докоряє душі далечінь, допікає дотла. Дисгармонія. Дуель думок і дій. Де-юре – дарунок долі. Де-факто – даремна далека дорога. Двозначний досвід: джаз, дірявий джокер, досхочу джину, диско, денна доза, дівчата. Дешева дорослість. Дріб’язковий дзвінок дивує: – Добридень, друже! Дотик дому. Доторк до драми. Дилема. Дощ. Дощ і душа – дружній дует. Документи, десять доларів, даремна дискусія, добігаю – дезертирська дистанція. Дім. Дочекався й дбайливо довершує думки. Дихаю. Дірявий дах. Дев’яностолітній дуб. Дідусь доторкає дудки – дослухаюся – довоєнний діапазон, дешевий дим. Діти дресирують домашнього далматинця, досхочу дегустують дозрілою динею й джемом. Дзюркоче джерельце, де-не-де дражниться дятел, дзижчить джміль. Дзвін. Достигає дух – дивує добросердечністю. Дякую долі. Диво.

Міколас Карчяускас

Поезія З литовської переклав Дмитро Чередниченко Слова псалмів, записані в яструбиному гнізді (Із книги «Кривава нива») Расуоле і Йонасові Помисли: є Судебник – у день народження сина посаджена батьком яблуня над дорогою, що веде до загибелі. Дивляться вже пелюстками очі його, упавши на трави, на подвір’я, топтане усіма. Помисли: він уже пішов, покинувши своє буття, і все не так, і не так...

* У дорозі гинуть щасливі, почувши молитву і скрик, і ніколи не питають: «Хто зробить нас щасливими?» * Співаючи в неділю посеред дня, благословляєш право і правду, у яблуневому цвітінні судиш, бо оголошуєш роботи свого віку, будуєш фортецю між губами й серцем. Біля воріт зупиняються люди, лише люди і радіють спадком твоїх думок: Ти до серця їх пригорнеш! * Ті, що руйнують підвалини, розчиняють ще світло твого обличчя, – залиш його картинам, намальованим над Меркісом, у Яструбиному гнізді чи в затінку Вітаутасового меча. – Ми ще почуємо симфонію воскресіння 65

після кривавих жертв, – руїни випромінюють мелодію майбутнього і в глибині вже збирається молитва і крик. * Піднімись, захисти від океанів цього світу праведно проживши згубний день – вітер гойдає тіні сосен, що відбиваються у річці з яструбиним гніздом, прийдешньої ночі. * Скорботного дня скеля заплаче, а ми стоїмо на березі біди. * Ти його обличчя шукай у спадку своїм. Дорогу, якою маєш іти, освітять твої очі, повні співу сліз.

* Страх як біль пологів гіркий у проваллі – зберіть усе, що каже правду, що каже любов задля миру свого, задля імені очікуваної дитини. * Зеленіючи, дерево у безодні росте гіллям у землю. * Кожне слово у вустах людини це молитва – молитва це у вустах людини слово кожне. * Сором дивитися на присоромлених – безліч їх жорстокими вихорами носяться у пустелі серця.

* Світло подяки залиш мені на погук благодаті – терену гарячий вогонь синій на садибі самовбивць розбудять дні суворі, мене додому повернувши. * Луна мене не покидає на успадкованій землі, вимагає виконати заповіти – видобуті мечі мови втинає у пам’ять весняного цвіту. * Викреслять із книги живих, зникнуть із книги праведних імена, у кар’єрах закопані – по обличчю й одежі їх ніхто розпізнати не може. Господи, Ти пройшов 68

і відніс їхні обличчя у вічність і відновлюєш їхні зруйновані життя. * Скорботного дня скеля заплаче, а ми стоїмо на березі біди. * Читаю і читаю справа напам’ять Давида: незаможний, бідний я, Господи, мені поможи! – помічник, мій визволитель Ти, спасай негайно, Господи! – чую тих, котрі кажуть: добре тобі, добре тобі, бо в одній пісні знаходиш заразом поезію і Бога. * Кожне слово у вустах людини це молитва – молитва це 69

у вустах людини слово кожне. * Припадаєш до відслонення, і слова стають могутньою фортецею – недобра людина не подужає їх зруйнувати, соромно звисають його руки – збирають свої злі слова і покидають відслонення гравію – на хрестове місце на Донилішкісовому перехресті. * Спокій прийде до нас – у тиші при світлі місяця зелені хліба припливуть мов кораблі, подарують нам, і дороге буде життя людини у місячній тиші спокою, над могилами дерев, і голос піднесеться: хай буде!

* 70

Скорботного дня скеля заплаче, а ми стоїмо на березі біди. * Житло наших живих – небо з прапорами нашими і хрестами литовців у всіх краях – не згорить, ненависть не перетворить на попіл Батьківщину, знайдену задля радості. * На Гедімінасовій горі наш трон – наші договори: гляньмо здаля на прапор перемоги над безмежними руїнами. Наблизившись усе зруйнуємо. І ніхто не знає, як довго ще буде ось так. * Кожне слово у вустах людини це молитва – 71

молитва це у вустах людини слово кожне. * На Гедімінасовій горі – посеред нашого світу на суд справедливий слова легенди горять барвами прапора. На схилі мала дика яблуня вся біла як мати, посивіла в своєму шаленому світлі. Ні зі сходу, ні з заходу не діждеться своїх дітей. Безмежні руїни в серці і голос, що пам’ятає Божі справи. * Скорбного дня скеля заплаче, а ми стоїмо на березі біди. * Темінь провалює землю під ногами 72

тих, що ідуть судить. * Сумую за твоїм вівтарем, у гнізді оплаканому Ліздейкою: на моєму дубі, в кінці хати, величають небо птахи своїми піснями – мені гарно біля твого порогу ставши молитися – іншого вже місця й нема. Тут я вільний, бо навчився стримувати себе. * Народ віддасть меча мелодії своєї пісні – спадщину свою: засяє відбудований пам’ятник Вітаутасові Великому, і ми прийдемо на урочистості з Переплавленим Вітаутасом, залишивши речі на березі, і ми врятовані будемо, хліб плачу їстимуть судді у час цвітіння.

* Згадай, як цвіте ця весна. Запам’ятай, дітям нагадай, скільки вже днів лічимо пелюстками – несправжніх богів не матимеш! * Кожне слово у вустах людини це молитва – молитва це у вустах людини слово кожне. * Зніми ношу із пліч, із серця, вийшовши з душевної неволі, і народ великий клич почує. * Величають небесні птахи своїми піснями – мені добре ясно – іншого вже місця і нема. * Спаливши себе на вогні литовці збираються на сход 74

на Кафедральному майдані – прислухайтесь: вони розмовляють і кажуть те саме, що ми кажемо своїм дітям. * Знайдеш спокій, у спокої – помога, у помозі – благодать і будеш скеля у сході співвітчизників: могутність і ласка буде з тобою. * Темінь провалює землю під ногами тих, що ідуть судити. * Славитимуть Тебе мої вуста – глибинó і безодне. * Глибина і безодня спитають, чи був ти, коли були всі і кожен зі своєю провиною 75

і покаянням на Балтійській дорозі. * Благословляєш зерно що сходить у пісні чи в співі пробудившись, ідеш із безіменними річками своїх надій. Імена їх усіх запишеш у книзі новонароджених. * Скорботного дня скеля заплаче а ми стоїмо на березі біди. * Перейди воду, вогонь, знайдеш утрачену свою Батьківщину – вона не ходила нікуди, пильнувала на своєму святому місці – у повсталих словах, під хрестами виникаючої сльози світила зорею – дорога через воду, вогонь. 76

* Ти своїм братам чужа могила на березі стариці. * Немає списків праведних, що прийшли до тебе по перемогу, повні гніву.

* Кожне слово у вустах людини це молитва – молитва це у вустах людини слово кожне. * Ті, що лежать у могилах, у мене на виду оплакують забутих – вони не бояться смерті, тільки забуття бояться і темряви, бо мов небо була їхня вірність. * Темінь провалює землю 77

під ногами тих що ідуть судити. * Кажу я вам: милість згоди забезпечує навіки, бо створюєте рід свій, першородці своєї Батьківщини. * Засвідчить місяць над могилою: вони праві – людства діти, пізнавши Судебник. * Пильнують дерева біля старих попелищ, прокляттями врісши в землю. * Початок розуму уже був втрачений, відпочили на землі судді, залишивши тих, котрі втратили страх, 78

ішли і йдуть тепер і вічно. * Кожне слово у вустах людини це молитва – молитва це у вустах людини слово кожне. * Молитовний голос мов хрест над дорогою, наріжний камінь розбитий давно. * Темінь провалює землю під ногами тих що ідуть судити. * Покладайсь на слова як на рани, і праві будуть твої ухвали: оголошуй їх і триматимуть вони порятунок твій, опіку твою, 79

коли йтимеш і повертатимешся. * Скорботного дня скеля заплаче, а ми стоїмо на березі біди. * Ми стоїмо біля своїх Єрусалимських воріт: сходи довгі перед очима нашої пісні, а слова ще ненаписані. Там, угорі, спокій, а ми проводжати стоїмо край воріт, знеславлені стоїмо, стоїмо знаючи: невічна моця лихих, – стоїмо край воріт, вийшовши із неволі. * Кожне слово у вустах людини це молитва – молитва це у вустах людини слово кожне. 80

* Сівба – зі сльозами, жнива – зі сльозами, радості і поразки уже не буде. У глибині мук і нещасть наші бруківки при ясному місяці і серця спокійні мов діти. * Пильнуймо святиню всі. На Гедімінасовій горі ростуть дерева на наші канклеси. Хай зів’яне рука, якщо не гратимуть. Плачуть над річкою не воскреснувши. * Почувши голос будеш в очах ангелів вірний і непереможний – в миру братів молитимешся: спокій, Господи, народові – бо він твоїми руками створений. Спокій буде Божою рукою на тобі 81

й іншого дива не буде, і покірний Йому відчинить ворота у свій Єрусалим, бо вже Ти серце створив у серці Литви. * Кожне слово у вустах людини це молитва – молитва це у вустах людини слово кожне. * Простягни руки і йди – страх тебе обмине, бо ітимеш ти дорогою тією самою, якою батько носив з лісу дике яблуко, велику надію, і небо її квіткою спуститься на землю. * Скорботного дня скеля заплаче, а ми стоїмо на березі біди.

* У яструбиному гнізді, на тому березі співають птахи весняний гімн – простягни руки і йди – проводжає тебе Сущий. * Щира і свята, кажеш, дивлячись у безмежжя. Все, що задумано, щире і святе, красиво і любо назвати всі зорі їхніми іменами і покликати всіх пізнати світло, встати спіткнувшись, відновити зруйновану душу – нашу фортецю. Могуть і доброта перед замком стоять немов сторожі. Ми йдемо сходами. Далеко ще, далеко нам, – 83

із глибини води ми приходимо. * Кожне слово у вустах людини це молитва – молитва це у вустах людини слово кожне. * Темінь провалює землю під ногами тих що ідуть судити.

Ольга Лубська

Присвята БУДЬ моєю мрією Будь моєю мрією, Будь моєю казкою, – Кожний носить казку у душі. Ніч ішла стежиною, Замела запаскою Росяні сліди на спориші. Будь моєю мрією, Хоч, як рута, гіркою, – Є у кожного своя зоря. Ніч ішла стежиною, Де торкнула зіркою, Там каштани свічами горять. Будь моєю мрією, Будь моєю піснею, – Птиця піснею стрічає день. Ходить жаль стежиною Ніченькою пізньою… Не зустріну я тебе ніде. НА ПРИЛУЦЬКОМУ ШЛЯХУ Я не садила в кінці греблі верб І не давала рушників нікому, 85

Мені у пісню виріс і живе Прилуцький шлях. Жнучи траву шовкову, Знайшла в пилу золочену підкову – Невизнаний старокозацький герб. ЛИПНЕВИЙ ДЕНЬ Перемайнувши села, Липневий день З-за пояса сопілку висмикнув і грає Вітальні гімни небу, Немов чабан веселий, За чередами стовбурів іде. А сонце сипле в листя золоті монети. На дубі горлиця Жиру свою пряде, Когось оплакує на всю околицю: – Ой де ти, де ти, де ти? Ой горе-горенько, нема тебе ніде. Цікаво, чи й у птиць, як у людей, З очей скорботу вичитати можна? На вухо шепотить їй гілка кожна: – Через тебе Цього урочища не охрестили раєм. ЗЕЛЕНОСВЯТНЕ Не рубай, не ламай осокорів, Вибирай щонайкраще гілля, 86

Щоб розквітла Зелена Неділя Спогаданням у хаті й надворі. Сплять молодці під гаєм, під бором, Сплять на Недрою, над Супоєм. Зрине привидом вершник, як ворон, Коло броду коня напоїть. Хто загинув, пропав без вістки, – Пом’яни в чебрецевій згадці. Осипається цвіт акацій – Таємниче знамення звістки. ВІД КАШТАНІВ Від каштанів, що край села, Пролягає стернистий шлях. Це ізвідти в ясир я ішла… Заворожений синню шлях… Від каштанів, що край села, Прилітає на легіт-крилах Спити тугу з мого чола Материнська молитва біла. Хай моїх думок голуби Захистять тебе від журби, Поки сонце веселку витче. Богоматері обличчя Усміхнеться з небес голубих.

ЗГАДКА ПРО РІДНЕ СЕЛО Зелена пісне, кучерява мріє, Твоє тепло нерідний обрій гріє, Упасти не дає і помага нести Розлук тягар. Крізь буднів ліс густий Ти сни бентежиш. І мета зоріє, І пахнуть полином тополі і хрести. ПРИСВЯТА Моїй Матері «Ти одірвалася од роду, як камінь у воду» (З материного листа) Як високе сонце у зеніті, Я веселочку після дощу, Я ношу в душі по білім світі, Тебе, рідна земленько, ношу. Як тумани скотяться в долину, Як розквітнуть вишні у саду, Я до тебе піснею прилину, Я до тебе піснею прийду. Прилечу вітрами на світанку, Сколихну простори голубі, І горіння серця до останку Подарую, матінко, тобі. Стану на прозі на коліна, Молитовно в хату увійду… 88

Там живе любов моя нетлінна, Схожа на зірницю молоду. Опадають роси на калину, Догоряють зорі у саду. Я до тебе піснею прилину, Я до тебе піснею прийду. ЯК СТАНЕ СЕРЕД НЕБА Як стане серед неба Велика Ведмедиця, Піду, бо серцю треба, Піду, бо так годиться, Піду далеко звідси, На батьківське подвір’я, Де вишні, як сузір’я. Шукатиму ключа старого Від нашої старої хати. Піду до бога, до Сварога, За тим ключем питати. Тієї хати вже немає, І ключ пішов у землю. Там тільки день цвіте розмаєм Та ніч пряде куделю. Там тіні прадіда і діда, Убрані в полотняне, Нечутно вміють так ходити, Що й місяць не догляне.

Вони ласкавити уміють Легкими теплими руками. Візьми, Свароже, сірий камінь І оберни і шавлію! КОЛЯДУЮТЬ ЗОРІ Пахне в хаті медом, і снується ладан… Прийде тітка в гості у свитині білій І розкаже казку про чарівну Ладу, Що живе по той бік снігу-заметілі. Відчиню я двері широко-ширóко… Ой, коли було це – стежечка біліла… Колядують зорі на Різдво щороку, Чим раділо серце, чим душа боліла. Освіти стежину, зоре святвечірня, Освяти пшеницю на кутю багату. Хоч нема і сліду з давнього подвір’я. Прийде рід у гості, прийде Бог у хату. Колядуйте, зорі, накликайте щастя, Хай ніде не буде ні душі у горі. За вікном калина стала до причастя І біліє стежка… Зорі мої, зорі… АКАЦІЇ Акації, акації, у сонці золотому Вас можна порівняти з білим раєм. Ви стали мені різними і кличете додому, До серця, що горить і не згоряє. 90

Акації, акації, солодкі та веселі, Ви пахнете весняними медами. Ведіть мене, акації, до рідної оселі Стежками, незабутніми слідами. Акації, акації, під ваші мрійні віти Приб’ється птах обвіяний вітрами; То шлють мені лани мої загублені привіти, То шлють мені привіти буйні трави. На тих ланах жита-жита і юність моя світла, У трава тих ромашкою любов моя розквітла; Ой, леленько, ромашкою любов моя розквітла. КУПАЛЬСЬКЕ Полюби назавжди, полюби довіку, Як голубку голуб, ніжно полюби, Голубине щастя на кленову гілку Дзьобиками носять білі голуби. Полюби так чисто, як світанок роси, Як вітрець березу рано навесні, – Чеше, заплітає ще й цілує коси, Їй одній співає всі його пісні. Полюби незрадно, коли в ніч Купала Папороть вогнисто в лісі спалахне; Щоб серця горіли, щоб зоря не впала, Бо весна, як чайка, в далечінь майне.

КАШТАНИ Ось уже і травень. і цвітуть каштани; І прийшли до мене із далеких літ, Наче гості рідні, рідний світ жаданий, – Київські каштани в сонці і теплі. У чужій чужині і зима застане, Холодно зустріне вічність у землі… Та й тоді насняться, як весна настане, Київські каштани в сонці і теплі. ВИХОДЬ ДО ВОРІТ Найглибше зворушують прості слова. Найдалі віддалює нещирість. Підкував моїх коней сільський коваль, А вони літати навчились. Їм у гриви вплету чебрецевий цвіт І пучечок холодної м’яти. Хто сказав, що далекий до тебе світ, Що втомилась душа пам’ятати?! На зорі Ти виходь на поріг до воріт, Зустрічай моїх коней крилатих. ПІСНЯ ПРО БАНДУРУ Гудуть вітри, торкають віщі струни, І солов’ї співають навесні. 92

Люблю, люблю, люблю тебе, бандуро, Люблю, люблю, люблю твої пісні. Ходила ти в походи з козаками, Літала буйним вітром на коні, Козацьку волю славила віками, Козацьку волю в рідній стороні. Ходила ти із кобзарем у парі, Де в боях щербилися мечі, І не одні козацькі очі карі Китайкою покрила уночі. Цвіте розмаєм слава на могилі, І грає, грає дніпрова вода. Летять літа, неначе гуси білі, А ти, бандуро, вічна й молода. СВІТАННЯ Схитне півонію – світає, Удруге – напина вітрила, Утретє – берег обгортає Намітка сизокрила. Повільно котять берегині З-за лісу, із-за пралісу золочену діжу. Усім голодним буде по хлібини, Всім подорожнім – по книшу.

КАЛИНО, ЧЕРВОНА КАЛИНО Калино, червона калино, Приклич солов’я з України; Маленьку-малесеньку пташку, Бо жити без неї тут важко. Маленьку-малесеньку солов’їху На щастя, на радість, на втіху. Хай буде гніздечко на гіллі, Хай будуть пісні на весіллі. Калино, червона калино, Зозулю приклич з України, Щоб долю щасливу кувала, Щоб довгі літа накувала. А ти прихилилась до дуба, Калино, калинонько люба, І житимуть близько-близенько Зозуленька і соловейко. Калино, червона калино, Ти щастя моє з України. Ти щастя моє з України, Калино, червона калино. КОЛИ УМИРАЮТЬ ЛИЦАРІ Коли умирають лицарі, Сонце згасає червоно, Як жива рана. Озера, річки і долини 94

Густий заливає багрянець. Скорбота тиняється в чистому полі, Шукаючи стежку між люди. Аж вечір, немов порятунок, За поли оселі ховаючи, М’яко ступає землею, Скидає кирею гаптовану, Плесами стеле. Тихо в зеніті, де Божі ниви, Ходить сівач байдужий, Сіє іскристі зернини – Лицарські душі. Я ПАМ’ЯТАЮ Я пам’ятаю, пам’ятаю всіх, Кого життя забрало і роки. Втомилася Земля, схилилась на осі. Втомилася і я на березі ріки. А час летить. Не плакати. Не думати Про вчора, завтра, днесь, – Іти, іти, іти… Там буде кладка десь, Щоб Лету перейти.

РОЗІЙШЛИСЬ ДОРОГИ Розійшлись дороги, розійшлись дороги, Розійшлись дороги в далину, Кину євшан-зілля на старі пороги, Кину євшан-зілля – полину. Прилітайте, птиці, ранньою весною, Відлітайте пізно восени. На чолі проляже туга борозною, Виростуть високі ясени. Полетіли птиці за небесні луки. Розійшлись дороги і путі. Все розлуки і розлуки, і розлуки, Зустрічей так мало у житті.

Марцеліюс Мартінайтіс

Кукутісові балади З литовської переклав Дмитро Чередниченко КУКУТІСОВІ СЛОВА Чому там ніхто не ходить, не бігає жодна дитина? – Кукутісе, там роблять слова й навчають самих зрозуміти, що вони означають. Чому там і двері не скрипнуть, ніхто не дивиться у вікно? – Кукутісе, там роблять для тебе слова, там їх навчають, щоб і ти мав що говорити. Кажеш, вони там зайняті дуже і не приймають нікого? – Кукутісе, там сторожують твої слова від твого розпущеного язика.

МІШАНИЦЯ ЗНАРЯДДЯ, СЛІВ І ЛЮДЕЙ У КУКУТІЇ Коли горіли Расяйняй, гукаючи Родовим пасовиськом бігла Кукутісова сокирка, а з кишень її – сипалися тріски. І пустились бігти люди слідом за сокиркою, тягнучи все, що могли підняти. І почалася така мішаниця, така мішаниця, що люди стали не відрізняти себе від слів і знаряддя, стали одне одного боронувати, тнути косою, садовити в землю. І стали не відрізняти себе від сокир, від вил, чоловіки – від жінок, діти стали не відрізняти себе від стареньких. Одне одного вони пізнавали тільки з письма, 98

із друку, з ваги зерна, з номерованих коней. І була така мішаниця, така мішаниця, що досі схопивши за бороди сміються два Кукутіси – як дві нагострені сокирки. ПІСНЯ КУКУТІСОВОЇ ЛАСТІВКИ Весно, чи тобі – не весна, чи тобі не гарно, коли гарно, коли весна? Як гарно, як гарно, коли гарно, навіть негарним як гарно, коли весна, коли відтає сонце у вікнах! Як гарно бути травою або димом над батьківщиною, навіть померлому як гарно в землі! 99

Як гарно, весно, тобі, коли весна, коли гарно, коли в поле з плугами по довгій зимовій неволі вертається вся Литва! КУКУТІС РОЗПЛЮЩУЄ ОЧІ Одночасно Кукутіс розплющує очі В Жувялішках, у Варшаві й Парижі. Розплющивши очі – в Жувялішках бачить ворону, у Варшаві – бачить – та сама ворона піднялася, а в Парижі – летить. І не на жарт перелякався Кукутіс: чи він один і той самий розплющив очі і бачить ту саму ворону в Жувялішках, у Варшаві й Парижі? І взагалі: чи припустимо так одній людині 100

одночасно проснутися у Жувялішках, у Варшаві й Парижі? МОГУТНІСТЬ КУКУТІСА Слухає Кукутіс – чує Кукутіса. Говорить Кукутіс – і розуміє, що говорить Кукутіс. Сидить на лавці Кукутіс і відчуває, що сидить на лавці Кукутіс. Ступає Кукутіс, і те ступання іде з нього самого, і бачення йде з нього самого, і думання. І ось так живе Кукутіс і знає, що живе Кукутіс, що він увесь – повний Кукутіса.

101

КУКУТІС НАВЧАЄ ХЛОПЦЯ, ЯК ПОГЛАДИТИ ЛОСЯ – Треба почекати зими, коли снігу буде багато, коли блукатимуть лісом голодні лосі. – Тоді можна буде гладити? – Ні, треба сіна покласти, петлі поставить і ждати – терпляче, довго… – І тоді можна буде гладити? – Що ти! Треба чекати, поки лось попадеться… – І можна буде гладити? – То небезпечно! лось таки – звір: битиметься він до крові. Голову його треба притиснути до землі і міцно зв’язати ноги. Коли, втомлений, він важко дихатиме, дитина може підійти і ніжно погладити…

102

КУКУТІСОВА ПІСНЯ Кукутіс заспівав: – Яке щастя жити і бути живим само собою! Їхати ось, щасливим бувши собою навіть і тоді, коли покидає щастя! На браму зіпершись пісня Кукутіса слуха про його щастя бути найщасливішим. Підійде пісня і по плечі поплеска: – Правдиво і гарно, вуже, співаєш!.. І пригорнувшись йому підспівала – само собою вітер віє, скуба солому. Кукутіс коней підігнав і поїхав, а пісня далі саменька співала.

НЕЩАСЛИВИЙ КУКУТІС У КАРТОПЛІ – Що мені робити, де подітись: коли нема грошей – а є хліб. Виросла картопля – бадилля пов’яло. Світ великий, картопля – маленька… Усе перевертається на другий бік: 103

мошка множиться – корови яловіють. Стільки літаків у небі тепер, і іншого року – може й не буде. Як була зима – не було літа, прийшло літо – зими нема. Коли була любов – не було жінки, є ось жінка, а любові – нема! Як ниє серце, коли дерева щебечуть: літаки літають, картопля – ні. КУКУТІС ЇДЕ ЖЕМАЙТІЙСЬКИМ ШЛЯХОМ От їде Кукутіс і каже: – Як схожа Литва на Литву! Берези! Як схожі вони на берези! А небо! Завжди таке литовське, зовсім як небо, що над Литвою! 104

Й чого ото вся Литва схожа отак на Литву? Що лиш подумаю, що лиш згадаю – схоже усе на Литву! Кукутіс, шукаючи схожості тої, цідить між пальців зерно, кришить грудки, оглядає розколотий камінь: – В якому ще краї є така схожа уся Литва на Литву? Нікому не знищити схожості тої: хоч би які були війни – лишається небо, схоже отак на Литву. Хоч би куди ти поїхав, все, про що б тільки подумав, буде схоже усе на Литву: на небо, на зерно, що тече поміж пальцями, на бурякове поле, що зацвіло жіночками.

105

ЖЕМАЙТІЙСЬКИЙ КУКУТІС РОЗМОВЛЯЄ З ДЗУКІЙСЬКИМ КУКУТІСОМ – Помер Жувяліс… – Ох, помер Жувяліс!? – Добрий був Жувяліс… – Добрий був Жувяліс! – Так дорого їв… – Так дорого їв! – І помер… – І все-таки – помер! – Таку він шапку мав… – Таку він шапку мав! – І помер? – І помер! – Такі чоботи мав… – Такі чоботи мав! – І не помогло? – І все-таки – не помогло!

106

КУКУТІС ЇДЕ ПЕРЕПОВНЕНИМ ТРОЛЕЙБУСОМ Затиснутий із усіх боків, Кукутіс міркує собі: – Як оце зручно: їдеш, і всім байдуже, чого це ти їдеш, хоч, може, ти щось і недобре бовкнув, чи грошей у тебе немає, чи премію одхопив. Ніхто й не погляне, скільки тобі літ, звідки й чого приїхав. І взагалі: чи ти живий, чи так собі їдеш? І ніхто не помітить, коли якогось дня ти зовсім не поїдеш. І ніхто не примчить додому, не звелить пояснити: – Чого ти не їдеш тролейбусом? ПИСЬМОВИЙ ЗАПИТ КУКУТІСА ДО ВІЛЬНЮСА – Порадьте, що мені робити: я вишу в літака на крилі! Ледве-ледве тримаюсь закляклими пучками. 107

Бачу, ось-ось упаду на свинарник у Жувялішках! Рекомендована відповідь із Вільнюса: Кукутісе, без паніки! Тихо! Не поспішайте! Не розгинайте пальців, поки не прокинетесь! А як прокинетесь, розімніть закляклі пальці та й спіть собі далі і не бійтеся на свинарник упасти! КУКУТІС РАДІЄ, ЩО ЖИВЕ НА СВІТІ Як мені було б темно, якби мене не було, все, що мені належить, взяли б собі інші – не мав би я навіть слів комусь пожалітися. Хтозна, чиїми були б мої діти, навіть не знали б, що вони мої. Хто б це робив, носячи мого картуза, роботу, що я задумав? 108

Як гарно, що я є, що беру я собі, нікому не поступаючись, те, що належить моїм рукам, очам, голові. КУКУТІС СПОСТЕРІГАЄ СОНЕЧКО, ЩО ПОВЗЕ ШЛЯХОМ Мені не жаль, мені так не жаль, мені так не жаль найвищих гір ані води, мені так не жаль, мені так не жаль літаків і всієї Америки – як жаль мені сонечка, що повзе асфальтом, під ногами, колесами – асфальтом. Таке ж мале воно та слабеньке, день і ніч – асфальтом. І немає у світі сили, і немає у світі сили, яка б його розтоптала – таке мале воно та слабеньке, менше за мале. Під ногами, колесами – на таку малечу немає у світі сили!

109

Максим Попіль

Тварюка на горищі Мене звати Віктор Клименко. Я пишу це, бо маю щиру надію, що мене не визнають винним у скоєному, хоч за це по закону мені належно сидіти у в’язниці. Вранці міліція буде вже тут, і хоч я дуже сумніваюсь, що вони повірять у написане мною зізнання, але все одно прошу наших шановних правоохоронців — ретельно обшукайте той клятий будинок, що я спалив. Так, це я спалив його разом із власником, але в душі не вважаю себе винним, для мене моя совість до самої смерті залишиться чистою. Коли ви знайдете мій лист, скоріш за все вже буде сонячний день, але зараз, коли я це пишу, минає третя година ночі, за вікном вирує гроза, і коли від оглушливого грому стрясаються вікна, моє тіло здригається разом з ними. Я чую, як великі краплі дощу барабанять по склі, наче чиїсь кістляві пальці, чую, як завиває вітер та як тремтять стіни разом із скляними бокалами у моїй квартирі від вибухів грому, і я приречений слухати все це до самого ранку, прислухатись, чи раптом не скриплять у темряві ночі старі мостовини від чиїхось кроків, бо до самого ранку мені вже не судилося заснути від того, що я побачив. Напевно, я приречений до самої смерті не спати ночами. Коли слідчі це прочитають, то скоріш за все вирішать, що я — психічно хворий маніяк, котрий спалив будинок разом із його власником, вигадавши своїм хворим розумом якісь божевільні жахіття. Тільки-от я їх не вигадував. Клянусь Богом та всім на світі, що для 110

мене дороге, клянусь власним життям — все, що ви прочитаєте далі, до останнього слова є правдою. Я ще раз повторюю для правоохоронців — переверніть все вверх ногами у тому згарищі, особливо обшукайте горище і знайшовши те мертве обвуглене тіло (я сподіваюсь, що воно мертве) — зрозумієте, чому я так вчинив. Хоч і мені пішов лиш двадцять сьомий рік, зараз моє волосся майже повністю сиве, а руки тремтять наче у хворого артритом старця. Мене й досі не покидає одна єдина нестерпна думка — якщо Господь сотворив нас по своїй подобі, то хто ж тоді сотворив ту істоту, яку я був змушений побачити на горищі того проклятого дому? Те, що я побачив п’ять годин тому, напевне було самим творінням диявола, а той старий, котрий доглядав те створіння, був його слугою. Я сподіваюсь, що вам ще не набридло читати це божевілля, бо я хочу зробити одну заяву на рахунок дивних зникнень людей починаючи з дев’яностих років у місті Тернопіль по сьогодні. За офіційними даними кількість зниклих за останні тринадцять років сягає сто двадцять дві людини, але правоохоронці враховували тільки ті заяви, які подавались родичами зниклих, але крім цього в цей період зникло багато безхатьків, а також людей, у котрих немає родичів, тому цифра зниклих безвісти може бути в рази більшою. Наскільки мені відомо — ні одного тіла таки не було знайдено, хоч висувались різні версії, одна з най вірогідніших про серійного вбивцю, проте за роки розслідування жодна з версій себе таки не виправдала, тому справу вирішили закрити. Тільки-от зникнення таки не припинялись. А тепер я, повідавши на власні очі, що таке справжній невимовний жах, заявляю — винним у викраден111

нях всіх людей є Степан Бондар. Цей божевільний старий сам мені все це розповів, коли я переступив поріг його тричі проклятого дому і побачив на власні очі дитя самого диявола, але до цього ми ще дійдемо. До сьогоднішнього дня я працював ріелтором у Чорноставі. Одна сім’я з Рівненщини найняла мене для покупки того будинку на вулиці Гайовій. Вчора вдень я подзвонив до власника дому, але він категорично відмовлявся продавати будинок, навіть попри ту суму, котру йому пропонували покупці. Я вирішив увечері особисто заїхати до нього і поговорити, сподіваючись вмовити Бондаря продати цей будинок. Це було помилкою. Якби я залишив цю затію, то не побачив би того зримого жаху, не пізнав би, що насправді приховує наша стара Земля, які страхи в собі таїть. Тоді б мені не довелось обдумувати свою втечу звідси, хоч я категорично не визнаю себе винним та зовсім не відчуваю докорів сумління через вчинене, але мушу тікати, тому що за законом є злочинцем. Та тепер вже нічого не змінити. Я вирішив поїхати того дощового вечора в цей проклятий дім, про який містом давно ходять чутки, наче у ньому живе нечиста сила. Ніби по ночах звідти лунають страшні звуки, від яких стигне кров, та дивні нелюдські стогони. Я ніколи не вірив в подібне, пропускаючи повз вуха і вважаючи це просто вигадками та черговою міською легендою з багатьох у нашому місті. Але тільки сьогодні, втікаючи з палаючого дому на Гайовій, тільки цієї ночі я зрозумів, що на тій невеликій вулиці майже ніхто не жив. Втім, того вечора я таки викликав таксі і до десятої вже стояв біля будинку Бондаря. Я забув з собою взяти парасолю, тому вийшовши з машини одразу про112

мок до нитки. Потім швидко піднявся потрісканими старими сходами до дверей, ледь розглядаючи у сутінках будинок. Звичайно, я бачив його раніше на фотографіях, але у повних сутінках, які час від часу осяювались сліпучими спалахами блискавок, той будинок здався мені дуже зловісним. Тоді я на це не звернув уваги, але тепер впевнений, що при першому погляді на цей будинок мене охопив древній незвіданий страх. Весь його старий потрісканий фасад нагадував тіло якоїсь древньої жахливої істоти. Вікна були темні, наче сама безодня, схожі на пусті очниці черепа. Це був будинок, який таїть у собі найжахливіші людські страхи, але тоді ще я цього не міг знати. Підійшовши до дверей я не знайшов на них дзвінка, тому обмежився стуком. Двері теж виглядали зловісно. Минула десь хвилина і я захотів постукати ще раз, але раптом почув серед грому та шуму дощу, як двері прочиняються досередини. На порозі стояв худий сивий чоловік з рідіючим волоссям. Йому було шістдесят два роки, але насправді він виглядав набагато старшим. Його загоріла шкіра лиця була посічена безліччю глибокими зморшками, натягнута наче маска, а очі схожі на дві палаючі божевіллям дірки. Ці очі мені одразу не сподобались, такими дивляться тільки дуже грішні люди. Я йому представився, сказавши, що дзвонив днем на рахунок купівлі будинку. Бондар одразу зірвався на крик, заявляючи, що будинок не продається, казав, що не погодиться ні на яку суму, і щоб я краще забирався геть з порогу ЙОГО дому. За багато років роботи я звик до подібного, такий випадок був не першим, а ще я добре вмів вмовляти людей. Особливо тоді, коли клієнти готові заплатити за нерухомість божевільні гроші. 113

І якби не моя клята впертість, то я би просто пішов звідти, не пізнавши того древнього страху, який тепер божевільними кошмарами та видіннями буде переслідувати мене в снах до самої смерті. Я назвав йому дуже кругленьку суму, яку готові були дати покупці, якщо Бондар не захоче продавати дім. Почувши мною озвучене старий затих, його очі почали пильно вивчати мене. Повисла безмовна пауза, крізь яку було чути гуркіт грому та шум дощу. Тоді то я думав, що Бондар повівся на гроші, на ту суму, за яку він би забезпечив себе до кінця життя, але насправді тоді він не думав про гроші. Бондар помітив, що від мене так просто не позбавитись і в його голові почав визрівати план. Я бачив, що ці очі щось задумали, але ніяк собі не міг уявити, що саме. Цьому божевільному старигану були не потрібні гроші, йому було потрібно дещо інше — я. Вкрадливим голосом Бондар сказав мені проходити, і я увійшов. Всередині я побачив, що зсередини будинок майже весь похований у сутінках, лише кілька свічок горіли на тумбі у просторій вітальні. Я зняв плащ, повішавши на вішак в коридорі та пройшов вглиб будинку. Все навколо виглядало старим. Меблі, витесані з дерева, здавались були вироблені не пізніше дев’ятнадцятого століття. На стелі висіла широка скляна люстра, у якій відбивалось сяйво свічок. На темну стелю від люстри розкидалась тінь, схожа на павука. Бондар ввічливо запропонував мені присідати і я сів на крісло. Перед мною стояв стіл, застелений білою скатертиною, на якому стояла тарілка з печивом. Бондар сів навпроти мене, і тут же почав вдивлятись в мене своїми єхидними очима. Мені тоді здалося, що він дивиться на мене, наче якийсь хижак. Він так і сидів, роз114

глядаючи мене і мовчав. За вікном було чути вируючу грозу. У вікна стукотіли, наче пальцями, каплі дощу. І ще його дихання, таке важке та хрипле. Більше я тоді нічого не чув, хоча можливо, якби краще прислухався, я б почув це, але не впевнений в цьому. Та й тепер вже нічого не змінити. Мені набридло так сидіти в незручній хвилюючій тиші, коли тільки очі старого хижо поглядали на мене. Я запитав Бондаря, чи згідний він на ту суму. Старий посміхнувся мені, оголюючи свої дрібні жовті зуби. Мені від тої посмішки стало якось моторошно та й не посмішка то була взагалі, а скоріше вискал якогось звіра. Бондар заявив, що не збирається продавати цей будинок і не погодиться на жодну суму, яку б я не пропонував. Мені це не сподобалось. Я хотів з ним нормально домовитись, а він вперто заявляв, що будинок не продається. Наша суперечка тривала доволі довго, а потім він, як я тоді подумав, ненароком обмовився про дещо, що дуже пов’язує його з цим домом. В мене бракувало нахабності лізти у чуже життя і я поліз. Те, що я дізнався було надто жахливим, щоб бути правдою, але воно все-таки нею було. Старий запропонував мені залишитись, попити чаю з печивом і послухати його історію. Я від ранку нічого не їв, тому вирішив залишитись. У вісімдесят сьомому Бондар разом із сім’єю знімав двокімнатну квартиру у Чорноставі. У нього було двоє дітей: хлопчик на ім’я Остап і дівчинка Іра. Синові було вісім, а доньці тільки три, тому дружина мусила цілими днями сидіти вдома з дітьми, поки Бондар від ранку до вечора працював на місцевому машинобудівному заводі, який ще тоді працював. Вони хотіли купити власну квартиру і мали деякі заощадження, але 115

цього було замало. Потім його дружина Марія прочитала оголошення, що у селі Волочівка продається дім по дуже низькій ціні, як на той час. Продав їм цей будинок якийсь чоловік, як Бондар казав тоді здався йому дуже дивним. Він його й бачив тільки раз, тоді коли оформлювали документи. Чоловік був такий, наче щось приховував, казав старий. Він сказав Бондарю що у тому домі жила його матір, але місяць тому вона померла і він продає будинок, бо виїжджає з сім’єю до Сполучених Штатів, щоб розпочати роботу у якомусь місцевому університеті. Я не пам’ятаю, як називалось те місто, яке назвав Бондар, знаю тільки, що знаходиться воно у штаті Массачусетс. Він розповідав, що після покупки, вони наступного ж дня заселитись туди. Дім знаходився близько лісу на краю села в кінці вулиці імені Мельника. Бондар казав, що з вигляду будинок був як всі, тільки давно не бачив ремонту, але вони цим тоді ще не переймались. На подвір’ї знаходилась стайня, стодола та туалет. Будинок мав чотири кімнати, підвал та горище. Сім’я Бондарів не одразу помітили, що місцеві жителі косо дивились на них, ніколи не вітались, та поводились з ними дивно. Ви знаєте, що у кожному місті чи селі є свої легенди про нечисту силу, яка живе у лісах, чи ховається по підвалах забутих будинків. Та от тільки Бондарі нічого не знали жодної легенди цього села. Бондар також помітив, що біля їхнього дому днем майже нікого не видно, тільки випадкові прохожі, що йшли до лісу та інколи компанію дітей, які здалека заглядали в їхню сторону. Під вечір взагалі здавалось, наче в селі ніхто не живе. Він казав, що всередині дому все було в пилюці. Кімнати були забиті різним старим мотлохом, не було 116

місця для нових речей. Бондар вирішив весь старий непотріб винести на горище. Тоді він вперше на ньому побував. Бондар казав, як піднявся по старих сходинках та відчинив кришку горища, яка зі скрипом прочинилась в пітьму. На горищі світло не працювало, тому він мусив носитися з ручним ліхтарем. Бондар казав, що саме тоді, переносячи ящики з мотлохом на горище, відчув на собі чиїсь пильний погляд. Він вирішив оглянути горище. Все воно було завалене різним мотлохом: старими книгами, меблями, мішками з сміттям та ще якимись ящиками. І саме тоді, дивлячись на ті криві тіні, які ховались від тьмяного променя його ліхтаря, він відчув, як волосся на руках стало диби, а з нутра по тілу розповзся холодний страх. Він далі продовжив переносити речі нагору, але кожен раз, коли підіймався на горище, то відчував на собі цей пильний погляд, наче за ним хтось заглядав зі схованки. Казав, що страх ні на мить не покидав його душу. Він так і не наважився того дня оглянути все горище. Коли я це слухав, то не вірив ні одному його слову. Все здавалось якоюсь вигадкою божевільного, який тільки шукає причини, щоб не продавати свій дім, але Бондар вже заварив гарячого чаю і я вирішив залишитись. Я кілька разів перебивав його, але йому це не подобалось. Тоді мені ще не було страшно. Бондар розповідав далі. Він сказав, що того дня його дружина ходила до місцевого магазину і продавець розповів їй дещо жахливе. Той казав, начебто багато людей в селі вважали цей дім проклятим. Казав, що там жила якась дивна стара, яка була відьмою. Дехто навіть вважав, що вона наклала прокляття на свого чоловіка і той, збожеволівши, втопився у місцевій річці. Син її не жив з нею, бо не міг, але казали, що він 117

теж ніби мав зв’язки з чорною магією. Продавець розповів, що місцеві діти дуже боялись підходити до цього будинку навіть днем, бо завжди було чути, як стара гупає своєю палицею по підлозі, проганяючи щурів і щось невиразно бормотала, наче на якісь незрозумілій мові. Казали, що вночі, довго пробувши біля будинку можна було почути жахливі звуки та стогони, від яких стигла кров. Продавець казав їй бути обережною в цьому домі, бо багато місцевих остерігались навіть повз нього проходити. Спочатку Бондар не повірив у ці божевільні вигадки, як і його дружина. Але з приходом ночі страх охоплював холодом його душу. Він знову думками повертався до того горища, пригадуючи те відчуття, наче за ним хтось спостерігає. Увечері того дня Бондар з дружиною та дітьми лягли спати. Спочатку все було добре, але раптом Бондар почув дивні звуки, які доносились зверху. Здавалось, наче хтось тихо шкрябає по стелі, а потім лунали чиїсь тихі кроки. Дружина теж прокинулась від цих дивних звуків, спали тільки діти. Цілу ніч вони не спали, слухаючи моторошну шкрябання та кроки з горища, від яких стигла кров. Ніхто з них тої ночі, як розповідав Бондар не наважився перевірити горище, вони боялись. Під ранок моторошні звуки припинились, але Степан Бондар з Марією таки не змогли заснути. Наступного дня Бондар вирішив перевірити горище. Він хотів це зробити, але ніяк не наважувався. Ще йому не давали спокою ці божевільні розповіді місцевих жителів про те, що ця стара була відьмою, і, начебто уклавши угоду з дияволом, народила від нього сина. Від продавця вони чули, що у її домі знаходилось багато старовинних книг написаних незрозумілою мо118

вою, але нічого такого Бондар тоді у будинку не знайшов. Казали, що її син вивіз ці книги із собою до Америки. Також доносились чутки про масові зникнення скоту із свиноферми та місцевих жителів, які продовжувались багатьох років. Вийшло так, що зі смертю старої зникнення припинились і люди ці випадки теж пов’язали з нею. І ось аж тепер я розумію, як же вони були праві. Бондар казав, що того дня тинявся домом, шукаючи щось полагодити, але врешті Марія сказала щоб він перевірив те кляте горище. Остап пішов кататись на велосипеді, а Іра лягла спати. Бондар пішов на горище. Дружина залишилась унизу разом із донькою, молилась щоб ці жахливі звуки були просто шурхотом пацюків. Полізши на горище, як мені розповідав Бондар, він увімкнув ліхтар і почав освічувати густу темінь, оглядаючи горище навкруги. Навколо себе він бачив тільки мотлох, якого стало ще більше коли вони повиносили туди речі старої, і крім мотлоху там нічого не було. Він розказував, що все таки тоді йому не давала спокою та непроглядна темінь в кінці горища, яке під прямим кутом звертало наліво, де була добудована кухня. Поперек того переходу лежало старе металічне ліжко без матрацу. Бондар казав, що тоді воно здалося йому кліткою у темницю незнаного чудовиська. Він так і не наважився оглянути те місце, звідки йому весь час здавалось, наче за ним щось пильно спостерігає. Спускаючись вниз Бондар помітив, що тіло його все тремтить, серце калатає, наче в пса, а весь він зіпрів від страху. Сказав, що тоді боявся побачити щось жахливе. Дружині Бондар сказав, що на горищі нічого немає. Та з полегшенням видихнула. Вони спочатку навіть не 119

вірили, що це може бути щось надприродне, твердили собі, що це звичайнісінькі щурі, але підсвідомість вперто відмовлялась в це вірити, підказуючи, що там є дещо страшне. Тієї ночі вони лягли спати, і Бондар казав, що вони більше не чули ніяких звуків з горища. Вони вже повністю повірили, що ці божевільні легенди місцевих жителів є просто вигадками, а на горищі просто бігали щурі. Тієї ночі вони навіть змогли заснути. Але наступної ночі все повторилось, вже набагато жахливіше. З горища знову почали доноситись жахливі шарудіння та моторошні кроки, від яких ставало серце. Бондар тоді ще не спав, а дружина вмить прокинулась, охоплена невимовним страхом. За нею прокинулись і діти. Мала Іра почала пронизливо плакати. У відповідь на її плач з горища почувся нелюдський моторошний стогін, від якого стигла кров у жилах, а за ним жахливі скиглення та завивання. Бондар казав, що це було схоже, як ото завиває якась стікаюча кров’ю істота, бо це завивання неможливо було з чимось порівняти. Вони всі повскакували з ліжок і зібрались докупи, наче зграя переляканих кролів, наляканими очима дивлячись на стелю, з-за якої доносились ці жахливі стогони та завивання. Охоплений страхом мозок почав малювати в уяві жахливі картини. Бондар казав, що тоді вони не вмикаючи світла просиділи дуже довго, налякано оглядаючись в суцільній пітьмі та молячи Бога, щоб ці жахливі стогони та завивання по швидше припинились. Вони боялись не те, що тікати – навіть поворухнутись. Але вони не припинялись. Через деякий час почувся глухий металічний лязкіт, а потім, наче щось зі всі120

єї сили б’ється об стіну. Наче хотіло звідкись вивільнитись. Боднар сказав, що чудовисько кричало, наче було у відчаї, наче вже помирало, а його жахливі неприродні стогони, хоч були зовсім не людськими, але інколи в них прокрадалась нотка людського відчаю. Від цієї божевільної розповіді, в яку я ще тоді не вірив, мені стало страшно. Коли я сидів, попиваючи чай і їси печиво великі налиті очі божевіллям старого пильно вдивлялись в мене, наче хотіли загледіти в саму душу. Від його божевільної розповіді, мене охопив холодний невимовний страх. Я відчував, як все моє тіло напружилось, по чолі стікав холодний піт, я весь час совався на кріслі. В примарному сяйві свічок очі Бондаря виглядали якимись одержимими, наче в демона, але він таки насправді був одержимим, хоч тоді я ще цього не знав. Якби знав, можливо б зміг відвернути той зримий жах, який потім мені відкрився, і через який я не знайду спокою все життя. Ще мені починало здаватись, наче щось дуже тихо, майже безшумно ступає по горищі. Тоді я все списав на свою збуджену страхом уяву, але я помилявся. Я тоді насправді чув його. А Бондар все продовжував розповідати. Потім старий, наче увійшов у якийсь транс, його божевільні очі, в яких відбивався вогонь почали дивитись кудись поза мене, наче в безодню. Він тоді почав розповідати вже щось зовсім жахливе. Бондар говорив, що потім йому стали нестерпні ці звуки і він вирішив піти на горище, сам один. Марія хотіла йти з ним і він її відмовляв, як міг, але врешті решт вона таки теж пішла. Коли Бондар виліз на горище, його знову охопив той невимовний звірячий страх, але саме тоді, він сказав, йому стало так страшно, як 121

ніколи в житті. Переборюючи в собі жах та оціпеніння, Бондар повільно рушив до того темного проходу. Він казав, що коли підійшов ближче, то побачив, що залізне ліжко перекинуте, а під стіною… там… там… О Господи! Він сказав, що там лежала істота. В неї не було очей, шкіра бліда, наче черево риби, а з лисої голови росло ще дві малих. Тіло істоти покривали величезні синяки та гниючі виразки. Воно мало рот повний гострих зубів і навіть кілька рук… Господи, я ж на власні очі це бачив! Бондар розповідав, що до смерті налякався, але зі страхом до нього раптом прийшло відчуття співчуття до цієї істоти. Її повні гострих кігтів лапи були заковані у кайдани, ланцюги яких тягнулись у непроглядну темінь переходу. Бондар казав, що воно було втомлене і страждало від болю. Він сказав, що раптом почув за спиною крики і обернувшись побачив, що там стоїть його дружина. Її очі палали в божевільному страху від побаченого, вона кричала, обхопивши руками голову і вклякнувши на підлогу. А тоді — тоді Бондар почав мені розповідати дещо вже зовсім божевільне. Він сказав, що істота раптом вирвала кайдани зі стін і кинулась до них. Бондар сказав, що відскочив вбік, повалившись на поскладані ящики з книгами. Істота зразу взялась за Марію. Він казав, що чудовисько почало жахливо завивати, наче під музику самого диявола. Своїми кігтями істота почала рвати його дружину на шматки. Бондар казав, що істота впилася своїми зубатими щелепами їй в шию, відгризаючи голову. Воно не переставало розривати її беззахисну налякану плоть. Він сказав, що чудовисько розірвало її на криваві шматки м’яса, а потім почало їсти. Кров Марії сті122

кала по риб’ячому тілі тварюки, від чого істота повністю окрасилась кров’ю. Бондар казав, що безперестанку чув несамовиті крики його дружини, яка корчилась від нестерпного болю, а та істота, наче знущаючись завивала на повну глотку, підійнявши потворну голову. Бондар сказав, що тоді він збожеволів, але йому так хотілось жити, що зробив він дещо немислиме. Він сказав, що віддав на розтерзання чудовиську своїх дітей. Бондар казав, що уклав з чудовиськом угоду — став її новим опікуном замість старої. Від цієї божевільної розповіді мене охопив озноб. Я зрозумів, що цей старий просто божевільний маніяк і мені хотілось якомога швидше вшиватись звідти. І ще той стукіт з горища почав здаватись мені голоснішим. Наляканий, я хотів вже вшиватись з того проклятого дому, але раптом відчув, що мене вбивчою хвилею накриває сонливість. Я побачив жахливий вискал на обличчі Бондар і зрозумів, що він мені підсипав снодійного. Потім я зомлів. Коли я прокинувся то виявив, що знаходжуся у темному холодному приміщенні, де світили лиш кілька свічок. Над головою чувся звук зливи, яка барабанила по черепичному даху і я зрозумів, що знаходжуся на горищі. Мені тоді стало дуже страшно. Я почув чиїсь кроки і повернувши голову, побачив Бондаря, який підійшов до мене. Він сказав, що згодує мене своїй дитині. Так, саме так він назвав цю жахливу істоту, яка була породженням самого пекла — своєю дитиною. Потім він почав мені розповідати, як втік із будинку в селі, купив цей будинок в місті і перевіз ту тварюку туди жити. Він сказав, що будинок цей вибрав не випадково. У шістдесят шостому один чоловік там зарубав свою дружину, матір та трьох дітей, тримаючи їхні тіла на горищі. 123

Бондар також сказав, що багато років займався викраденням людей. Він їх приносив сюди і залишав на пожирання цій пекельній тварюці, яка так любила їсти людську плоть. Боже мій, скільки ж людей він їй згодував! Раптом я почув, що із темряви навпроти щось повільно ступає до мене і тьмяному світлі трьох свічок я зміг розгледіти його. Це була та сама тварюка, яка жила на горищі дому у Волочівці. Саме ця диявольська істота повільно ступала до мене, в передчутті свіжої крові. Я побачив. Це біле, по огидному риб’яче тіло, в неї росло чотири руки. На тілі вже не було ран, про які розповідав Бондар, ця істота здавалась здоровою та сильною. Голова… вона була настільки потворна та жахлива, що напевно саме тоді, від погляду на ту голову моє волосся стало сивим. Широка паща на ній зяяла, наче страшнюча рвана рана. Там було повно гострих довжелезних зубів, і ще ті малі голови… вони росли з черепа, наче якісь гулі, а потім те завивання… Ні, я більше не можу це згадувати. Мені стає того, що ця тварюка буде переслідувати мене у снах до кінця життя. А потім, воно вже підійшло до мене майже впритул, але на щастя тільки руки мої були зв’язані. У задній кишені штанів я мав невеличкий розкладний ніж, який завжди носив з собою. Господи, як ж мені пощастило! Хоч руки мої тремтіли від страху та я зумів прорізати мотузку і миттю вскочив на ноги. Істота відскочила назад, не очікуючи, що жертва може вирватись. Бондар був охоплений панікою, не розуміючи, як я вивільнився. Я швидко взяв у руку кусок цегли, що валявся на підлозі і зі всієї сили вгатив Бондаря по голові. Той повалився на підлогу без свідомості, а чудовисько миттю кинулось до нього, на ходу жалібно завиваючи. 124

Я швидко кинувся до виходу з горища і збіг на перший поверх будинку. Я вже хотів тікати, але зупинився, зрозумівши, що не можна залишити цього одержимого старого і це диявольське кодло живим. Зрозумівши, що мене ніхто не переслідує я походив по домі, весь трясучись від страху та чуючи божевільні завивання з горища. Я знайшов дві каністри з бензином у гаражі і цього вистачило. Я облив кожну кімнату бензином, чуючи, як жахлива істота намагається вирватись з горища, вхід до якого я замкнув на замок. Після цього я підпалив будинок і втік геть — подалі від цього пекла. Тікаючи під страшною зливою я боявся, що пожежа може не розгорітись, але потім вогонь охопив цілий будинок і я зрозумів, що це кінець. Я довго блукав, мої ноги понесли мене аж за межі міста, де я зупинив якусь машину і поїхав додому. І ось я тут, пишу це в надії, що мене так і не визнають винним у скоєному. Ще раз наголошую — ретельно обшукайте те згарище, яке залишилось від проклятого будинку і ви знайдете тіло тої тварюки. Так, я скоїв вбивство. Але це вбивство, про яке я не жалкую, бо я там вбив не людину, а самого диявола. Не знаю, що буду робити далі. Я придбав квиток на потяг, який відвезе мене дуже далеко звідси, і я тому радий. Напевне, до кінця життя я не знайду спокою, якщо не дізнаюсь правди, як це створіння з’явилось на світ. Я заляжу на дно і сподіваюсь, навіть якщо ви мене визнаєте винним то не розшукуватимете, зрозумівши мене, як людину. Те, що я побачив на тому горищі забрало в мене половину життя. Я впевнений в одному, що ніколи не буду жити в будинку з горищем і ніколи не ступлю на нього. Не знаю, скільки мені ще відведе125

но на цьому світі. Я знаю, що мушу до смерті лякатись кожного шарудіння, кожного стукоту в двері, кожної ночі, де в темряві може ховатись дещо дуже жахливе. Я знаю, що не заживу більше нормальним життям. Але я таки докопаюсь до правди.

126

Катаріна Соломун

Виставлю тебе на Фейсбук! (уривок) З хорватської переклав Володимир Криницький 1 Того ранку Хана лежала й дивилася у стелю. Вже майже півгодини. Вона чула будильник, але зовсім не хотіла вставати з ліжка. Легенько дощило. Її увагу привернули краплі, що стікали вниз вікном. З самого дитинства вона любила дощ. Її не засмучувало, що через дощ не може гуляти надворі. І вдома може бути цікаво, якщо маєш достатньо книжок. І маму, яка так талановито їх читає. Так, мама шила дракона, зайця, лисицю або кота, надягала іграшку на одну руку, а другою гортала сторінки книжечки, історію з якої Хана чула вже напевно разів сто. Але це неважливо. Кожен раз був цікавий, як перший. Мамин голос, то голосніший, то тихіший, усі ті яскраві тваринки – Хані здавалося, що вона на персональній виставі у дитячому театрі. Дівчинка то весело сміялася, то ховалася за подушку, коли ставало страшно. Але це було в інші часи, які залишилися у світі дитинства. З легкою ностальгією Хана згадала, як тоді було легко й просто: вона, мама, ляльки, книжки, скакання на ліжку, ігри в парку біля будинку, гостювання у бабусі й дідуся… Зараз, мабуть, все віддала б, щоб, як 127

Аліса, повернутися у свою Країну чудес. Хоч ненадовго, поки минеться це… Притулилася лобом до вікна й дивилася, як стікають краплі. Вона завжди вірила: якщо дві крапельки з’єднаються в одну, то здійсниться її бажання. Замислена про своє бажання, одне-єдине, яке вже кілька місяців носила в собі, навіть не почула, як у кімнату зайшла мама. – Хано! Уже сьома тридцять! Ти проспала? На восьму не встигнеш до школи! – Привіт, мамо. Я не проспала, просто якось мені сьогодні не дуже добре… Болить шлунок і… Не знаю, кепсько почуваюся. – Маленька, невже знову? Думаю, цього разу… – Та ні, минеться, не хвилюйся. Ти ж знаєш, скоро кінець навчального року, купа всього… Тести, іспити, контрольні… Просто нервуюся. Мама поцілувала її в лоба – так ніжно, як ніхто інший не вміє. – Заварю тобі чаю. Ромашка, м’ята, ройбуш чи зелений? – запропонувала мама. Вона таки справжній терорист у питаннях здорового способу життя. – Ромашка буде супер. Я зараз. Мама зачинила двері. Хана знову залишилася сама зі своїми думками. І проблемами. А найбільшою проблемою була Теса Хорват. 2 Хана й Теса познайомилися, коли вступили в перший клас загальноосвітньої гімназії. Ті перші дні – якщо зовсім точно, то саме перший день – завжди сповнені хвилювання і занепокоєння. 128

Ось зібралися люди, з якими ти розділиш наступних чотири роки свого життя, і майже нікого ти не знаєш, не знаєш, з ким сидітимеш, які будуть вчителі, як тобі влитися в новий колектив. Нічого не знаєш. Хана з однокласницями стояла перед кабінетом №107, чекаючи, поки класна керівничка заведе їх у клас, познайомить між собою і розповість, яким буде наступний шкільний рік. Заледве встигла перемовитися кількома словами з іншими дівчатами. Звичайні порожні балачки, які ведуть, коли не знають, про що говорити: хто яку середню школу закінчував, кому який предмет більше подобається, які оцінки були, чи суворі будуть вчителі, і таке інше. Словом, страшенно цікаво. І тут з’явилася вона. Довге біляве волосся, ретельно доглянуте, блакитні очі, довгі чорні вії, підфарбовані тушшю «Міс Манга», нігті з ідеальним манікюром під рожевим лаком, вузькі джинси, над колінами трішки подерті, саме так, щоб ледь-ледь було видно оксамитову шкіру, модна майка «Десігуал», а через праву руку недбало перевішена справжня жіноча сумочка. Пройшла біля них, як проходять біля збіговиська лазерів, і сперлася на стіну, зігнувши праву ногу. Усі разом змовкли. Хлопці – їх п’ятеро – буквально пускали слину, окидаючи її поглядами. Дівчата мимоволі поглядали на свої нігті й поправляли волосся. А вона знала, добре знала, яке справила враження. Жувала гумку, скоса поглядала на тих п’ятьох і ледь помітно посміхалася. Одночасно з дзвінком підійшла нова класна керівничка – висока пані з короткою рудою зачіскою, хіпстерськими окулярами й великою сумкою. З приязним осміхом привіталася і завела їх у клас. Учні поспі129

шили до парт, ніби то були рятувальні пояси під час загибелі «Титаніка». «Чорт, – подумала Хана, – і де ж я сяду? Дикуни! Куди ви, люди? Тут нічого безплатного не дають!» Побачила вільне місце у третьому ряду, за партою біля вікна. Сіла, і тільки тоді помітила біля себе хлопця з чорними кучерями. Зачіска у стилі диско сімдесятих. Чомусь він їй нагадав розпатланого кота, якого мама колись пошила для своїх казкових вистав. – Привіт. Я Хана. – Марін. І на цьому все. – Гаразд, всі вже всілися. Хочу вас привітати з початком нового навчального року. Мене звуть Хелена Кларич, я ваш класний керівник і викладатиму хорватську мову й літературу. Хана тим часом оглядала клас і нові обличчя. Скоро її погляд зупинився на дівчині, яка сиділа за третьою партою в середньому ряду. На вигляд була зовсім звичайна, але коли всміхналася Хані, обличчя її наче засяяло. – Привіт! Я Ана. А ти? – Привіт. Хана. – Дуже приємно. Може, потім вийдемо разом? – А зараз ми всі познайомимося, – вела далі вчителька Кларич. – Кожне з вас відрекомендується і скаже кілька слів про себе. І так почалося «бла-бла-бла». Усі ці Іви, Тіни, Мії, Клари… Хлопців було мало, тому Хана зразу запам’ятала їхні імена: Марін, Лука, Деніс, Іван і Віто. Теса, звичайно, сиділа за задньою партою і хихотіла з якоюсь дівчиною. 130

Класна оголосила їм деякі правила гімназії: на заняття не запізнюватися, бо двері замикають рівно о 8:00, а на другу зміну – о 14:00; одягатися слід скромно, як личить в освітньому закладі – це значило, що короткі спідниці, високі підбори, надто вузькі й відкриті майки, шорти й усе подібне забороняється; батьки зобов’язані відвідувати батьківські збори; словом, майже те саме, що і в середніх класах. Після двогодинного знайомства Хана й Ана широкими сходами пішли до виходу. – Бувайте, дівчата, побачимося завтра! – долетів до них Тесин голос.

131

Оксана Шалак

Ні життя, ні смерти – І чого ж вона, тая лотра, учепилася?! Сухої гілляки вчепися! – Та, кажуть, хотіла дитину від нього! – Еге, ніби ж це так просто… Люди онде роками живуть, а дітей – нема. – Ой, та, мабуть, женити його хотіла! – А тепер, бач, із нею другий оженився. А цей ні в тих, ні в сих. Ходив, як ніч темна. Та й наклав на себе руки – утопився… – Ну та певно ж! Отаке хлопцеві поробила!.. – Вона самашеча якась. І хвойда ж хвойдою! Щоб отако усі за нею мерли! – Та, бач, заміж її взяли – то й поважна стала… – Йо-йой, яка там поважна! Вона щось же там пише. А тії писаки – завжди несповна розуму! – Відьмака, не інакше – відьмака… – Розказують, від неї у людей зуби починають боліти, хто лиш на ту відьму гляне… – О! Іде! Заплющ собі очі! – Ти диви, яка свята та божа! З-під поїзда її витягли – най би переїхав! А то ж витягли… – А тепер же нема їй ані життя, ні смерти!.. *** Молода жінка повільно переступає поріг і замикає за собою двері. Опускається просто на ящик для взуття, що в коридорі під вішаком. «Ані життя, ні смерти…» – слова лунають і лунають, дрібними молоточ132

ками видзвонюють у скронях. А її душа десь заблукала між землею і небом… І тепер вона тут, біля малої донечки, співає колискових і розказує казок, а душа літає і шукає того, чого вже немає і не буде ніколи. Ніжний погляд, палкий потиск рук, тепла вечірня розмова, тонкий запах матіоли… Поверни мене, Господи, на землю! Або забери до себе! Можливо, там, у твоїх садах, ми й побачимося ще раз… Не треба, не треба так думати, не треба жити оцим подвійним життям – однією ногою тут, біля дитячого ліжечка, а другою – десь у напівсні чекання чогось давно неможливого… Повернення з того світу немає! Господи, ти ж є, не дай мені загинути! Порятуй мене, Боже! …А ти допускаєш, Господи, життя моє таким, як воно є – з болем і муками. І щодня наполегливо вчиш любити – така непроста наука. Любити ці дерева за вікном, їхній шум – зелений і закличний, любити хмари, що затуляють сонце, квіти, що виблискують ранковою росою, отих он безхатьків, що із самісінького ранку псують усю ту гармонію затхлим духом свого затруєного існування… Хтозна, а, можливо, саме в тім і є гармонія: у єдності несумісного, де красиве і потворне, добре і зле, живе і мертве тісно переплелися… Господи, навіщо у житті цьому біль, що нікуди не зникає?! А біль душевний, коли навіть очей не заплющиш, – стократ сильніший за будь-яку фізичну недугу? Господи, дай мені усе це витримати, не покинь мене в скорботі моїй, у втраті моїй, у моєму житті, гіркішому за полини моєї землі… Кожна ніч моя – тортура, бо сон відносить у минуле, де ще всі живі, де тиха усмішка робить найщасливішою, а ранок, мов кат, без жалю губить твоє щастя, нищить твою надію… Господи, подивися в мої очі, зазирни мені в душу, хіба хто 133

може витримати карання такі пекельні?! Коли ти, Господи, даєш любов, то не давай мук! Чи в цьому теж велика твоя таїна, якої ми неспроможні осягти, нездатні збагнути глибокого її сенсу? І як мені вибратися із цієї чорної ріки, Господи, на якийсь із крутих її берегів? Як бодай перепочити на котромусь із її каменів, вишліфуваних вітрами, вимитих зливами, вибілених часом? Господи, хай ці води стануть соком цикути – і повільно, ніби до Сократового серця, піднімаються до мого горла, із якого вже не вилетіти жодному звуку! Жодному! У цій ріці я знайду забуття – і вже не буде тих вічних тортур, які не дають ані життя, ні смерті… Не вдихнувши повітря, пірнаю якомога глибше, дістаю ногами кам’янистого дна, розчиняюся в темній рідині, яка поглинає з головою, накриває товщею багнистої каламуті, огортає зусібіч, заходить у кожну клітину безборонного тіла, серця, набубнявілого, мов велика насінина, – і вже, здається, без болю відносить знетямлену душу кудись… Кудись далеко – у незвідане, незнане, небачене… – Мамусю! Мамцю! – білоголове янголятко торкається руки, обіймає за шию, тулиться до грудей. – Ти спиш? Не спи! Усміхнися до мене! Чуєш?! Ти жива! Я знаю, що ти жива!.. Діти все знають… 27 серпня 2018

134

Рольф Якобсен

Ліс антен З норвезької переклав Володимир Криницький На міських дахах розляглися широкі рівнини. Заповзли тихо вгору, бо на вулицях обмаль місця. Зараз там розрісся ліс. Йому слід бути там, де панує тиша. Дерево за деревом постали дивними гаями. Їм не надто добре ведеться – ростуть на дуже жорсткому ґрунті. Виріс блискучий ліс: гілка на схід, інша – на захід. І схожі вони на хрести. Ліс хрестів. А вітер питає: – Хто лежить у цих глибоких могилах?

135

Засновник: колектив часопису ТекстOver Головний редактор: Володимир Криницький Редакційна колегія: Давор Антич (Загреб, Хорватія) Олесь Верес (Дніпро, Україна) Богдан Вирій (Львів, Україна) Анатолій Вишневський (Гомель, Білорусь) Олександр Лесич (Київ, Україна) Адреса редакції: tekstover@gmail.com Видавець: ТекстOver Періодичність: 3 рази на рік До публікації приймаються поетичні, прозові твори, літературознавчі дослідження, рецензії, критичні статті та огляди, повідомлення про нові видання, які виходять в Україні, твори образотворчого мистецтва. Редколегія залишає за собою право відмовити в публікації, внести незначні правки та скорочення у надіслані матеріали. Художні твори публікуються в авторській редакції (прохання уважно вичитувати твори перед надсиланням). Про всі рішення редколегії авторів повідомлять електронною поштою. Видання неприбуткове. Публікація в часописі безкоштовна. Гонорарів редколегія не виплачує. Дозволяється вільне поширення часопису будь-якими способами. передрук матеріалів – тільки з дозволу редколегії та авторів. Цитування матеріалів дозволяється лише за умови наведення джерела публікації – часопису ТекстOver.