Шевченківська весна: соціальні комунікації

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут журналістики

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ВЕСНА СОЦІАЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ

Матеріали ХІV Міжнародної міждисциплінарної наукової конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

6 квітня Київ–2016

Шевченківська весна: Соціальні комунікації : матеріали ХІV Між­народної міждисциплінарної наукової конференції студентів, аспірантів та молодих вчених (Київ, 6 квітня 2016 р.). – К. : Видавець Паливода А. В., 2016. – 90 с. У збірнику вміщено наукові роботи студентів, аспірантів та моло­ дих вчених, присвячені дослідженню актуальних питань соціальних комунікацій. Призначається для науковців і викладачів у галузі соціальних комунікацій, студентів і широкого кола читачів.

© Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2016 © Автори статей, 2016

ЗМІСТ Білинська А. А. Журналістські розслідування Джозефа Лінкольна Стеффенса як зразок відповідальної журналістики.............................................. 6 Blavatskyy S. R. The french press in Ukraine (1918–1919)................................................ 9 Бреус Я. В. До питання розвитку соціально значущої медіадіяльності: що спільного в пресі України та КНР?............................................... 12 Гамбаль І. А. Форматні розважальні талант-шоу як об’єкти авторського права........................................................................................................... 16 Гончар О. О. Проблеми PR-менеджменту у сфері культури................................. 19 Грабська А. В.

Deutsche Welle в системі німецьких ЗМІ: роль, завдання і функції....................................................................................................... 22 Журавльова О. А. Архівні фонди як джерело вивчення українського іномовлення.............................................................................................. 25 Ільянова А. О. Психологічна готовність лiдера до певного іміджу........................ 28 Іщенко А. І. Експериментальне телевізійне мовлення 1930-х років в Україні: перша телевізійна трансляція............................................ 31 Калітовська К. І. Мовний і мовленнєвий аспекти ведучих і журналістів новинних випусків «ТСН».................................................................... 35 3

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Кондрацька В. І. Документальний інструментарій у книзі Енн Епплбаум «ГУЛАГ. Павутина Великого терору»................................................. 37 Коробко В. І. Світова історія появи жанру реаліті-шоу (до постановки проблеми).................................................................... 41 Косенко О. С. Інтеграція телебачення з соціальними мережами на прикладі мережі Facebook............................................................... 44 Кушнір О. В. Словацька Шевченкіана на сторінках друкованої періодики...... 47 Лахно А. В. Регіональний досвід конвергентних журналістів........................... 50 Михайлова О. П. Проблеми ув’язнених у теленовинах: тематика, контекст, мова............................................................................................................. 53 Номерчук А. В. Праці Г. Джонса та М. Маггеріджа як боротьба за визнання голоду в Україні геноцидом.................................................................. 56 Паршикова А. С. Висвітлення теми інформаційної безпеки у німецькому інтернет-виданні «Spiegel Online»....................................................... 59 Плотнікова А. Д. Продукування емоційного стану фрустрації контентом сайту телеканалу «24»............................................................................ 62 Раренко Л. А. Класифікація 3D реклами в Україні. Дослідження онлайн-пропозицій................................................................................. 66

4

Зміст

Ренська Г. І. Студентське радіомовлення у США: від любительських станцій до громадського мовлення.................................................... 69 Рябічева О. В., Сулейманов Є. Я., Сейфуллаєв Е. Р. Розвиток соціальних медіа в Україні в першій половині 2015 року................................................................................................... 75 Соколова К. О. Соціальна журналістика: феномен сучасного медіа середовища..................................................................................... 78 Сорока В. М. Європейські стандарти висвітлення виборів в українських теленовинах: реальність та перспективи........................................... 81 Хворостина О. В. Специфіка сприйняття медіумів у мережі........................................ 84 Чекалюк В. В. Формування іміджу держави через призму сприйняття публічних кроків лідера у ЗМІ............................................................. 87

5

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Білинська А. А.* ЖУРНАЛІСТСЬКІ РОЗСЛІДУВАННЯ ДЖОЗЕФА ЛІНКОЛЬНА СТЕФФЕНСА ЯК ЗРАЗОК ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ Джозеф Лінкольн Стеффенс, відомий американський журналіст і письменник, належав до руху макрейкерів (англ. muckraker, «розгрі­ бач бруду»). «Розгрібанням бруду» Стеффенс почав займатися, будучи репортером газети «Коммершиал адвертайзер» («Commercial Advertiser»). Саме тоді він виявив існування контактів між світом кримінальним і світом великого бізнесу. Уже в якості кореспондента журналу «Макклюрс» («The McClure’s») в 1902–1903 роках він об’їжджає міста Америки, і в кожному з них знаходить невелику групу людей, в чиїх руках зосереджені гроші та влада. Прикриваючись розмовами про американські ідеали, ці люди тримали в руках міста, безсоромно розкрадали казну. Виявилося, що республіка, на фасаді якої написано, що нею «керує народ, через народ і для народу», мала зовсім інший вигляд зі звороту [1]. «Розгрібачі» щиро вважали, що їхня місія полягає в очищенні суспільства від усілякого роду погані, сприймали подібну характерис­ тику їхньої діяльності схвально. Рух представників розслідувань, викривальної журналістики, що оформився на рубежі століть, почав називатися рухом макрейкерів. «Розгрібачами бруду» називали публіцистів і письменників, не пов’язаних якою-небудь єдиною ідейною програмою, але об’єднаних спільною боротьбою проти корупції, морального розкладу державної бюрократії та ділових кіл, проти економічних зловживань і обдурювання споживачів. Зі сторінок масових журналів макрейкери викривали злочинні методи формування багатьох великих статків у США, нажитих шляхом омани, вбивств і залякування конкурентів, підкупу влади, обдурювання та пограбування робітників. Одним з наслідків такого ряду публікацій стала активізація громадського руху за удосконалення трудового законодавства. Скрупульозний пошук, аналіз і перевірка, документування фактів були обов’язковими – і це пов’язувалось не лише з підготовкою до можливого відстоювання своєї правоти у суді * Студентка 4 курсу спеціальності «журналістика» Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мелещенко О. К., доктор філологічних наук, професор

6

Білинська А. А. Журналістські розслідування Джозефа Лінкольна Стеффенса як зразок відповідальної журналістики

у відповідь на звинувачення в наклепі. «Розгрібачі бруду» прагнули утвердити своєю творчістю суворі етичні норми у журналістиці, підкреслено дистанціюючись від безпринципної практики «жовтого журналізму» [2]. Однією з яскравих фігур руху був Стеффенс. Йому належить викриття зв’язків «муніципальних босів», партійних лідерів, ділових кіл зі злочинним світом. Стеффенс був авторитетною фігурою в середовищі літераторів, що викривали корупцію в урядових колах і махінації промислових корпорацій Сполучених Штатів Америки [3]. Джозеф Лінкольн Стеффенс був дуже принциповою людиною, це яскраво можна прослідкувати в його підході до матеріалів, що завжди ґрунтувалися лише на фактах. При публікації матеріалу «Рузвельт, Тафт, Лафаєт» розцінив прохання Теодора Рузвельта побачити матеріал до публікації як зазіхання на свободу преси й відмовив президенту. Саме завдяки Стеффенсу сформувалася та журналістика, яку ми знаємо як розслідувальну і громадянську – тобто не заради епатажу, рейтингів, а заради реальних змін в суспільстві. Стеффенс написав автобіографію, що була видана після його смерті та вважається класикою в США. Її нетиповість у тому, що автор мало описував саме своє життя чи переживання, а більше робив акцент на своїй кар’єрі, зустрічах, становленні демократії. У цих рядках прослідковується, як він сильно переживав за долю країни: «Ці люди, які породжують бруд, усе життя глузували з мене і моїх товаришів за «розгрібання бруду», вони знущально пропонували мені сповістити їх, якщо я, йдучи по сліду, доберуся до причини, знайду ліки від усіх наших бід. Я обіцяв багатьом з них і самому собі, що, коли настане день, я й насправді сповіщу їх» [4]. Відомою працею Стеффенса є книга «Ганьба міст» (The Shame of the Cities), опублікована в 1904 році. Вона являє собою збірник статей, написаних Стеффенсом для журналу «Макклюрс» [5]. Він повідомляє про корумпованість політичних партій, нечесність у виборчих кампаніях у кількох великих містах Сполучених Штатів, а також зусилля з боротьби із цими ганебними явищами. Стеффенс пізніше стверджував, що ця робота зробила його «першим з розгрібачів бруду» [6]. Стеффенс спробував показати схожість корупційних механізмів у різних сферах людської діяльності, заснованих на союзі політиканів, бізнесменів і криміналітету, що вступили в змову проти чесних платників податків.

7

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Книга зробила Джозефа Лінкольна Стеффенса національною знаменитістю. Він став такою помітною фігурою, що сигаретна компанія показувала, його обличчя на коробках [7]. Це зайвий раз свідчить про те, що масова аудиторія ЗМІ, як і колись, потребувала і нині потребує відповідальної журналістики, заснованої на засадах об’єктивності та правдивості. Хоча для Стеффенса предметом вивчення була муніципальна корупція, але він не представив свою роботу як викриття корупції, скоріше, він хотів привернути увагу до співучасті громадськості у вирішенні пекучих соціальних проблем. Стеффенс та інші «розгрібачі бруду» своєю роботою допомогли змінити національний політичний клімат в Америці [8]. Крім змін у США, вони назавжди змінили журналістику по всьому світу, сформувавши нові стандарти роботи і піднявши планку до об’єктивного висвітлення інформації. Змусили владу побачити, що журналістика є наглядачем, що оберігає принципи демократії та свободи слова. Список використаних джерел 1. Константинов А. Д. Журналистское расследование. Исто­ рия метода и современная практика [Текст] / 2-е изд., доп. / А. Д. Константинов. – СПб : Агентство журналистских расследований (АЖУР) ; ИД «Нева» ; М. : «ОЛМА-ПРЕСС», 2003. – 383 с.

2. История мировой журналистики / Беспалова А. Г., Корни­ лов Е. А., Короченский А. П., Лучинский Ю. В., Станько А. И. [Текст] / 2-е изд-е. – Р-н-Д : Старые русские, 1999. – 344 с.

3. Труш М. И. Мы оптимисты : о встречах В. И. Ленина с зарубежными политическими деятелями, дипломатами, журналис­ тами и представителями деловых кругов [Текст] / М. И. Труш. – М. : Политиздат, 1985. – 287 с.

4. Киреева И. В. Линкольн Стеффенс [Текст] / И. В. Киреева. – Горький : Изд-во Горьковск. гос. ун-та им. Н. И. Лобачевского, 1975. – 112 с.

5. Steffens L. J. The Shame of the Cities [Text] / L. J. Steffens. – New York : Sagamore Press, 1957. – 40 p.

6. Downs R. B. Books that Changed America [Text] / R. B. Downs. – New York : The Macmillan Company, 1970. – 260 p.

7. Hartshorn P. I Have Seen the Future : A Life of Lincoln Steffens [Text] / P. Hartshorn. – Berkeley : Counterpoint, 2011. – 419 p.

8

Blavatskyy S. R. The french press in Ukraine (1918–1919)

8. Palermo P. F. Lincoln Steffens [Text] / P. F. Palermo. – Boston : Twayne Publishers, 1978. – 384 p.

Blavatskyy S. R.* THE FRENCH PRESS IN UKRAINE (1918–1919) Contemporary state and development of long-term mutually beneficiary, constructive and fruitful cooperation between France and Ukraine in perspective require from scholars, in particular historians, political scientists, researchers of international relations and public law to study extensively, profoundly and systematically contacts, links, collaboration and controversial relations between the two countries in retrospective.

The relationship between French and Ukrainians necessitates the need to explore, on the one hand, activities of Ukrainians in France and, on the other hand, the French presence in Ukraine.

The French representation in Ukraine has a long and complicated history. One of the aspects of their historical presence in Ukrainian territory was press publishing activities, movement in the French language – both in Austro-Hungarian and Russian empires. For example, the first newspaper in then Poland (and what is now Ukraine), the weekly «Gazette de Leopol», was published in French and by the French publishers (chevallier Ossoudi) in Lviv (Leopol) in 1776 [1].The appearance of this newspaper in the late XVIII century in Lviv could be interpreted as one of the cultural counterpoints in the Ukrainian Enlightenment.

The press publishing activities in French in other part of Ukraine, in that-time Russian empire were mainly conducted in the south – Odessa.

Thus the study seeks to study one of the main stages in the century-long French-Ukrainian dialogue, which dates back to XIth century.

The phenomenon of the French press in Ukraine in 1918–1919 time period should be placed in the broader context of the political situation and bilateral relations between France and Ukraine during the Ukrainian national liberation movement. Important and sometimes indispensible references on the matter in question (in particular, the French crucial participation * Serhiy Blavatskyy holds Ph.D degreee (Kandydat Nauk) in Social Communications.

He works as a senior academic lecturer (docent) at the chair of foreign press and information of the faculty of journalism at the Ivan Franko National University in Lviv

9

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

in the allied intervention in the south of Ukraine since November 1918 till April 1919) could be found in the historiographical works of the Ukrainian historians W. Kosyk [2] and G. Cvengros [3] and the «brilliant» collective monography of the French historian s under the direction of G. Soutou [4].

The problem of identification, systematization, classification and studying of the French press in Ukraine and in general the French periodicals abroad (outside metropolitan France) lies in a deficit of the relevant references, in particular bibliographical references, documentary sources dedicated to this thematic, in particular history of the French press.

E. g., the much-quoted, classical annual reference bibliographical index for identification and systematization of the French press published abroad in the interwar period – «Argus de la presse» lacks the references and index of the non-official socio-political periodicals, which appeared in the then Russian Empire and afterwards – in Ukraine during 1918–1919 time period [5]. In this context it´s hard to disagree with the theses articulated in the authoritative, classical and well-researched book in the history of the French press prepared under the direction of Claude Bellanger, Jacques Godechot, Pierre Guiral and Fernand Terrou (Vol. III.) concerning state of affairs of the press studies in France spanning the indicated period: ¨lack of archives¨, ¨abundant printed documentation, but very dispersed and lacunary¨, ¨the research yet very incomplete¨ [6, 447–448].

In the process of bibliographical heurestics, in particular processing reference [7] and scholarly literature, the matrix of the French press in Ukraine of the stated time period (1918–1919) has been identified. These are the titles: the newspapers «Independent» (Odessa, 1918), «La Gazette d’Odessa» (Odessa, 1918–1919), «La Russie Indivisible» (Odessa, 1918), «France» (Odessa, 1919), «Herald» (Odessa, 1919), «La Lutte Finale» (Odessa, 1919), «Le Communiste» (Odessa, 1919) and the magazine «Le Drapeau Rouge» (Kiew; Odessa, 1919).

The problem of researching these periodicals de visu is aggravated, complicated by the lack of the relevant bibliographical indexes and imperfect processing and retro-cataloguing of the available French periodicals in the holdings of the French libraries, in particular those located in Paris and Ilede-France (BNF – Bibliotheque Nationale de France (The National Library of France), BULAC (Bibliotheque de langues et civilizations – affiliated with INALCO) and BUSP (Bibliotheque Ukrainienne de Simon Petlioura – the Ukrainian Library of Simon Petlioura), with the notable exception of BDIC (Bibliotheque de Documentation Internationale Contemporaine), located in Nanterre.

10

Бреус Я. В. До питання розвитку соціально значущої медіадіяльності: що спільного в пресі України та КНР?

The field work in the holdings of the Ukrainian and French archive and library institutions (The M. Gor’ky National Scientific Library of Ukraine in Odessa, The Vasyl Stefanyk National Scientific Library of Ukraine in Lviv, BNF, BULAC, BUSP, BDIC) enabled us to re-discover the bulk of the above-mentioned periodicals and to conduct their comprehensive historiographical and bibliographical study de visu.

A complex, thorough analysis of the French press in Ukraine according to their political affiliation has allowed us to distinguish «triad», three clusters of the press: French-oriented (the periodicals which explicitly supported and propagandized the French intervention – the newspapers «France» and «The Herald», neutral (the publications positioning themselves as independant in their editorial policy: «La Gazette d’Odessa» and «L’Indépendant») and pro-Communist, i.e., opposing the French intervention in the internal state of affairs in Ukraine and holding together with the Bolcheviks and the Red Army forces – the newspapers «Le Communiste», «La Lutte Finale» and the magazine «Le Drapeau Rouge». These periodicals are important and sometimes indispensible records, sources on the French presence in Ukraine and bear witness to dialectics of activities of the Frenchmen in various realms, in particular their information and propagandist practices in the Ukrainian south during the allied intervention of 1918–1919 yrs.

ACKNOWLEDGEMENTS This research, field work and re-discovery of the French periodicals in the holdings of the French archives and libraries was accomplished under the auspices of the Fondation Maison des Sciences de l’Homme (Paris), in the framework of the support of post-doctoral mobility by the French governments of the young researchers from Ukraine in 2015. I would like to express my deep and outmost gratitude to Director of the Foundation – Dr. Marta Craveri, project manager – Marion Fanjat and the French government for management and funding of my short-term research stay.

References 1. Hawryluk W. Gazette de Leopol: anneé 1776 : le premier journal en Ukraine / Wladimir Hawryluk. – [France]: Editions Beaurepaire, 2012. – 264 p.

2. Kosyk W. La politique de la France a l’égard de l’Ukraine. Mars 1917– Février 1918 / Wolodymyr Kosyk. – Paris, 1981. – 304 p.

3. Cvengroš G. La République Démocratique Ukrainienne – la République Française (1917–1922) / Gustave Cvengroš. – Lviv, 1995. – 419 p.

4. Soutou G-H. Recherches sur la France et le problème des Nationalites 11

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

pendant la Première guerre mondiale: Pologne, Lithuania, L’Ukraine / G.H. Soutou, G. de Castelbajac et S. de Gasquet. – Paris, 1995. – 230 p.

5. Nomenclature des journaux, revues, périodiques français paraissant en France et en langue française à l’étranger [Texte imprimé] / L’Argus de la presse. – Paris, 1917–1937.

6. Bellanger C. Histoire générale de la presse française / Claude Bellanger, Jacques Godechot, Pierre Guirral et Fernand Terrou. – Tôme III : de 1871 à 1940. – Paris, 1972. – 688 p.

7. Одеська періодична преса років революції та громадянської війни 1917–1921. Т. 3 / Опис Г. Д. Штейнванда; За ред. С. Л. Рубінштейна. – Одеса, 1929. – С. 149.

Бреус Я. В.* ДО ПИТАННЯ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО ЗНАЧУЩОЇ МЕДІАДІЯЛЬНОСТІ: ЩО СПІЛЬНОГО В ПРЕСІ УКРАЇНИ ТА КНР? Дослідження медіадіяльності в Україні продовжує набувати важливого значення щодо розв’язання основного логічного кон­ флікту між поняттям / практикою «медіакомунікацій» з поняттям / практикою «соціальні комунікації» у ставленні до комуніката. При цьому комунікат (адресат) – це «певний соціальний інститут (соціальна роль), тобто соціум – це не безлика маса, а громадянське суспільство» [Різун 20121]. Відповідно українські дослідники шукають відповіді у медіадіяльності США або країн Євросоюзу, підтримують розвиток соціальної практики медіа, громадської журналістики або ширше – соціальної журналістики як цілеспрямованого якісного вектора вдосконалення вітчизняного медіаринку. «Соціально значу­ ща журналістика стає невід’ємною частиною публічного простору. Її відрізняє особлива функціональна спрямованість та відповідна авторська позиція» [Шендеровський 20122]. Вітчизняні дослідники діяльність китайських медіа практично не * Студентка 4 курсу, спеціальність – журналістика. Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Шендеровський К. С., кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри соціальних медіакомунікацій Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка

12

Бреус Я. В. До питання розвитку соціально значущої медіадіяльності: що спільного в пресі України та КНР?

вивчають. З одногу боку, між Україною та КНР сформувався достатньо значущий рівень економічної взаємодії, політичної лояльності та суспільної толерантності. З іншого боку, існують чисельні розбіжності та збіги у сфері журналістики. Однак, соціально важливі повідомлення є складовими контенту будь-яких якісних медіа, які реалізують соціальні функції інформування, впливу, відгуку, критики, контролю тощо. Дослідник Ів Аньєс стверджує, що «циркуляція інформації необхідна для життя суспільства. Це стосується як політичної організації суспільства – здійснення демократії – так і всієї людської діяльності…дозволяє кожному прагнути до кращого життя у різних його аспектах (робота, сім’я, громадська діяльність)» [Аньєс 20163]. Актуальність нашого дослідження полягає у виявленні соціально значущих ознак в пресі КНР, що на тлі інтеграції між двома державами дозволить зазначити нові вимоги до процесів інституалізації соціальної журналістки (збірне якісне поняття) в Україні. Соціальна журналістика / соціально значуща діяльність пресових видань КНР не досліджувалась в Україні та слабко досліджена в західних журналістський школах. Згідно з даними Chinese Journalism Development Report4, Китай є світовим лідером як за кількістю газетних видань, так і за тиражами. Однак специфічне соціальноекономічне та політичне середовище впливають на розвиток ролі соціально значущої медіадіяльності. Найбільшим деструктивним фактором, на думку європейських, американських та китайських дослідників, розвитку соціальної журналістики / соціальної ролі медіа в КНР є регулююча роль Комуністичної партії Китаю. Редактор Caixin Media Ю Ґао (高昱) у збірці «The State of Journalism in China»5 зазначає: «Основою цензурного режиму китайських медіа є Центральний Департамент Пропаганди Комуністичної Партії Китаю, що має свої відділення на рівні всієї ієрархії партійних органів і по всій країні» [Yu Gao 2014]. Китайські журналісти загалом виділили такі три найпоширеніші форми цензури: допублікаційні настанови, самоцензура і пост-публікаційне покарання. І хоча в журналістських кодексах Китаю проголошена абсолютна свобода слова, а відкритість державних органів вражає іноземних кореспондентів, у дійсності демократичні видання зазнають утисків. Більшість періодичних видань Китаю – преса партійних органів, соціальні питання виключно розглядаються в політичному дискурсі. Тому політизація та ідеологізація – наступні деструктивні фактори розвитку соціальної журналістики в КНР. Запровадження у 2003 13

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

році «напівнезалежних» (наскільки це дозволяв режим Ху Дзіньтао) комерційних видань, створило арену для соціального діалогу та самовираження громадян. За словами доцента Peking University’s School of Journalism and Communication Ху Йонга (胡泳)6, 2003 рік став часом послаблення партійної лінії, коли китайська журналістика зазнала найбільшого піднесення. Частина партійних друкованих органів перетворилися в комерційні, і тепер на першому місці стояв громадський інтерес, створилося сприятливе підґрун­ тя для проведення журналістських розслідувань (investigative journalism). До зазначеного періоду на весь Китай нараховувалося 80 акредитованих для проведення розслідувань журналістів. Натомість з 2013 році дослідники відзначають новий наступ на незалежні ЗМІ. Амбівалентність китайських друкованих ЗМІ немає аналогів у світі. У Китаї попри партійний контроль, політизацію та ідеологізацію очевидною є практика розвитку власне соціальної журналістики як свідомого професійного протистояння авторитарному режиму. Якщо в Україні практику політичних темників та цензури вдалося звести до мінімуму, а інституалізація соціальної журналістики, попри транзитність, все ж розпочалася і перейшла в активну стадію після Революції Гідності, то в КНР не йде мова про становлення громадянського суспільства. Проте прагнення китайського уряду «нагнати і перегнати Захід»7 ставить занадто високу планку і перед журналістикою як незамінним атрибутом розвиненого суспільства. Тому в Китаї соціальна журналістка набрала форми журналістики опору – це безпрецедентне явище в світовій журналістській практиці. Соціально відповідальні медіа, що сповідують принципи гуманізму, демократизму, боротьби зі стигматизацією, дискриміна­ цією та пропагують захист прав людей – це видання, що перебувають в ідеологічній опозиції до влади (газети «光明日报», «解放日报», « 南方周刊» тощо). «Основною ж функцією (та роллю) соціальної журналістики стає «модератор діалогу». Це означає, що журналістика може і повинна створити середовище для рівноправного діалогу між різними соціальними групами та спільнотами – наскільки б вони не були відмінними в ідеях, цілях, засобах самоорганізації, – в ході якого повинні вирішуватись соціальні суперечності та конфлікти [Шендеровський 20118]. Саме такий процес наразі відбувається в Китаї, але соціальна журналістика має скоріше латентний характер і часто зі шпальт газет перетікає в Інтернет. Так соціальні мережі «WeiBo», «微信», «QQ» стають тими платформами, де активно 14

Гамбаль І. А. Форматні розважальні талант-шоу як об’єкти авторського права

розвиватися практика соціальної журналістики. Отже, соціальна журналістика як формат соціально значущої медіадіяльності пов’язана з процесами становлення громадянського суспільства та її рівень є якісним індикатором розвитку останнього. Соціальна журналістика як практика медіадіяльності існує в різних станах, до прикладу: аматорська та професійна; співучасті (як в Україні) та журналістики опору (як в КНР). Основна роль соціальної журналістки як модератора діалогу визначається як в Україні, так і в КНР, де набуває (у порівнянні) інших ознак – генератора правди, головного конструктора соціальної реальності та інгібітора політизації та ідеологізації. Соціальну журналістику потрібно роз­ глядати як закономірний фактор сучасного суспільного розвитку. Список використаних джерел 1. Різун В. В. До постановки наукової проблеми про особливий статус медіакомунікацій (масового спілкування) в системі соціальних комунікацій [Електронний ресурс] // [Наукова сторінка професора Володимира Різуна] / Інститут журналістики : [сайт]. – Електронні дані. – Київ, 2012. – Режим доступу : http://journlib.univ.kiev.ua/Do_ postanovky_problemy.pdf (дата звернення до статті). – Назва з екрана.

2. Шендеровський К. С. Передумови інституціалізації соціальних комунікацій у сфері вирішення соціальних проблем // Українське журналістикознавство. – К., 2013. – Вип. 14. – С. 40–49.

3. Аньєс Ів. Підручник із журналістики: Пишемо для газет: перекл. з фанц. А. Андрусяка. – К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – 544 с.

4. Chinese Journalism Development Report. – 2014. – Режим доступу : http://en.theorychina.org/chinatoday_2483/whitebooks/201504/ t20150407_321169.shtml – Назва з екрана.

5. «The State of Journalism in China»: «由哈佛大学尼曼新闻基金会 出版, 弗朗西斯道一号: 剑桥市，马萨诸塞州 02138（邮编）».

6. 压力之下的中国市场化媒体: 中国的市场化媒体面临着不确定 的未来 - 胡泳, - 适用于2014年冬季期尼曼报告 7. G. John Ikenberry. The Rise of China and the Future of the West. – Foreign Affairs, 2008.

8. Шендеровський К. С. Соціальна освіта та соціальні комунікації: Тексти лекцій/ Київ. нац. ун-т; Ін-т журналістики. – К., 2011. – с. 205.

15

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Гамбаль І. А.* ФОРМАТНІ РОЗВАЖАЛЬНІ ТАЛАНТ-ШОУ ЯК ОБ’ЄКТИ АВТОРСЬКОГО ПРАВА Класичними об’єктами авторського права прийнято вважати літературні, музичні, драматичні твори, комп’ютерні програми. Проте з масовим розвитком розважального контенту виникає гостра потреба в його охороні. Під розважальним контентом маються на увазі розважальні програми, шоу, у тому числі ранкові шоу, реалітішоу, ток-шоу, талант-шоу, а також кулінарні програми, розіграші, спортивні та дитячі програми, у яких присутні розважальні елементи [1]. Телевізійний формат є основою, серцем шоу, зокрема формат талант-шоу. Він включає в себе не тільки ідею, а й її виконання, технічні особливості, візуалізацію, музику, ведучих, костюми, світлове та інше оформлення і т.д. Об’єднує в собі безліч елементів, які складають певну систему [2]. Таке різноманіття нюансів, які не можливо точно описати та зафіксувати призводить до частого копіювання та запозичення одними проектами ідей з інших. А іноді глядач стає свідком і зовсім очевидного плагіату. Світова практика захисту телеформатів талант-шоу базується на трьох китах: авторське право, торгова марка та захист від недобросовісної конкуренції. Але тільки формати з оригінальними і нестандартними ідеями можна захистити, що важко застосувати для шоу талантів. Захист авторським правом. Одним з недоліків такого захисту є поширення авторського права тільки на форму вираження твору, а не на ідеї, теорії, концепції, процедури, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені у творі. Ще одна проблема – це складність віднесення телеформатів до об’єктів авторського права. Тому у 2000 році була створена Асоціація з розпізнавання та захисту телеформатів – FRAPA (Format Recognition and Protection Association), яка дозволяє депонувати формати в реєстрах. Для захисту від посягань асоціація рекомендує прописувати так звану «біблію» формату – керівництво, на підставі якого будуть будуватися всі серії, і надає допомогу своїм членам у складанні подібної інструкції [3]. Студентка 2 курсу магістратури спеціальності «журналістика» Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Гоян В. В., доктор соціальних комунікацій, доцент *

16

Гамбаль І. А. Форматні розважальні талант-шоу як об’єкти авторського права

Захист торгової марки. Створюючи телеформат, автори настіль­ ки зосереджуються на авторському праві, що забувають про ключовий елемент – назву шоу. Важливо, щоб вона не була описовою. Наприклад, слова «танці», «голос», «талант» дуже часто зустрічаються в назвах талант-шоу. Тому й існує багато різних форматів з однаковим корінням «Танцють всі», «Танці з зірками», «Танці на Льоду»[3]. Крім описовості, існують й інші труднощі в захисті назви телеформату талант-шоу як торговельної марки. У порівнянні з авторським правом, яке охороняється без реєстрації у всіх країнах – учасницях Бернської конвенції, торгівельну марку необхідно зареєструвати у всіх країнах, що цікавлять телеканал. Окрім цього, законодавство багатьох держав вимагає обов’язкового використання назви протягом певного часу з моменту реєстрації [3]. Копіювання формату як акт недобросовісної конкуренції. Згід­но ст. 10 Паризької конвенції з охорони промислової власності, актом недобросовісної конкуренції вважається будь-який акт, що суперечить чесним звичаям у промислових і торгівельних справах [4]. Зокрема, підлягають забороні всі дії, здатні будь-яким чином викликати змішування відносно підприємства, продуктів чи промислової або торгівельної діяльності конкурента. У деяких випадках копіювання телеформату можна розглядати як акт недобросовісної конкуренції [3]. Захист телеформату талант-шоу – справа комплексна. В українсь­ кому законодавстві ця проблема також залишається невирішеною. Згідно ч. 3 ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» «... правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі» [5]. Такий підхід, з одного боку, ускладнює можливість захисту телеформату як цілісного явища нормами авторського права. З іншого боку, можливість правового захисту ідеї як такої привела б до її монополізації, що також спричинило б безліч труднощів. Очевидним є той факт, що, перш за все, необхідно усвідомити суть такого явища як телевізійний формат і виходячи з його властивостей і особливостей дати йому визначення, яке і дозволить в подальшому розробити систему методів його правового захисту [2]. Тому поки творці форматів напрацьовують позасудові способи захисту: укладають договори про нерозголошення, ліцензійні 17

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

договори, використовують норми, що регулюють передачу ноу-хау (технічна сторона виробництва формату), а також реєструють як торгові марки назви, логотипи, слогани. Так, наприклад, в Україні телекомпанія СТБ зареєструвала торгові марки «Танцюють всі!», «Україна має талант», логотип «Х-фактор» [2]. Отже, разом із розвитком власного виробництва посилюється і можливість порушень прав інтелектуальної власності. При створенні оригінальних форматів розважальних шоу, зокрема талант-шоу, необхідно приділити велику увагу їх юридичному захисту. Це питання досить гостро стоїть у світовому співтоваристві, оскільки не існує чіткого визначення щодо терміну «формат». Водночас, українським телевізійникам важливо не забувати, що неправомірне використання вже існуючого формату тієї чи іншої програми не лише карається законом, а й шкодить репутації телеканалу. Тому сподіваємося, що українські телевізійники матимуть гідність і не порушуватимуть законодавство, а ситуації що, вже склалися з «вкраденими формати», будуть врегульовані згідно існуючого законодавства. Список використаних джерел 1. Щербина Ю. В. Порівняльна характеристика розважальних шоу на телеканалах США та України [Електронний ресурс] // Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича: [сайт] / Ю. В. Щербина. – Режим доступу : http://library.univ.kiev.ua/ukr/host/viking/db/ftp/univ/nz_ij/ nz_ij_2013_51.pdf (5.02.2016). – Назва з екрану.

2. Капустина Н. Защита авторских прав на телевизионный формат [Электронный ресурс] // Голдмарк : [сайт] / Н. Капустина. – Режим доступа : hhttp://torgmarka.ua/ru/avtorskie-prava/zaschita-avtorskihprav-na-televizionnyiy-format.html (5.02.2016). – Название с экрана.

3. Ортинская М. Как защитить телеформат? [Электронный ресурс] // Телекритика : [сайт] / М. Ортинская; Телекритика. – Режим доступа : http://www.telekritika.ua/pravo/2013-07-04/83025(5.02.2016). – Назва­ ние с экрана.

4. Паризька конвенція про охорону промислової власності [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. Офіційний веб-портал : [сайт] / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_123 (5.02.2016). – Назва з екрану.

5. Закон України «Про авторське право і суміжні права» [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. Офіційний веб18

Гончар О. О. Проблеми PR-менеджменту у сфері культури

портал : [сайт] / Верховна Рада України. – Режим доступу : http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3792-12 (5.02.2016). – Назва з екрану.

Гончар О. О.* ПРОБЛЕМИ PR-МЕНЕДЖМЕНТУ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ PR-менеджмент у сфері культури виходить за межі класичного PR, адже цей тип менеджменту охоплює цінності, що їх представляє конкретний проект, та соціальні проблеми, які він підіймає. Тому метою актуального дослідження є окреслити функції PR у сфері культури та надати йому визначення, охарактеризувавши типові проблеми, із якими зіштовхується PR-менеджер культури. Актуальність нашого дослідження зумовлена новизною теми і зростанням кількості різноманітних за форматами і галузями культурних ініціатив на українському арт-ринку.

PR-менеджмент у сфері культури зачіпає не лише класичні функції промоції (формування позитивного іміджу організації; зацікавлення проектом аудиторії; інформування про проект ЗМІ та аудиторії; створення можливостей для комунікації між організаторами та митцями-учасниками проекту; оцінку результатів проекту через аналіз відгуків аудиторії та виходів у ЗМІ тощо), а й працює над формування смаків, цінностей аудиторії. Також виконує освітню функцію, формує відношення до культури загалом, актуалізує соціально-важливі питання, акцентовані у проекті, за допомогою комунікаційних інструментів. Виходячи із перерахованих нами функцій, ми визначаємо PRменеджмент у сфері культури як діяльність у сфері PR, що поєднує у собі елементи класичного PR, проектного менеджменту, стратегічного менеджменту, системно застосовуючи їх у культурній галузі з метою залучення аудиторії та актуалізації ціннісних і соціальних питань, що піднімає проект завдяки використанню інструментів сучасного мистецтва та комунікацій [1]. * Аспірант, 1 курс, спеціальність «теорія і історія культури». Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, ГО «Український кризовий медіа-центр» Науковий керівник: Котлярова Т. О., к канд.філос.наук, доц. Консультант: Муха О. Я., канд.філос.наук, доц.

19

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

До прикладу, соціально-мистецький проект «Стратиграфія» кураторки Аксіньї Куріної та сучасної української художниці Ксенії Гнилицької має на меті підняти проблему руйнації об’єктів культурної спадщини у столиці України, переважна більшість яких належать до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Ксенія Гнилицька здійснює художню документацію – серію акварельних малюнків, у яких зафіксовано катастрофічний стан архітектурних споруд. Зі свого боку журналісти сайту «Доступ до правди» проводять розслідування щодо власників будинків, які належать до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Таким чином, інструменти мистецтва поєднуються із елементами юриспруденції та PR, що дозволяє започаткувати дискусію навколо проблеми руйнації об’єктів культурної спадщини і привернути до неї увагу громадськості й державної влади [2]. У своїй діяльності PR-менеджер у сфері культури зіштовхується з рядом перешкод, які ми розділяємо на «внутрішні» і «зовнішні». До внутрішніх перешкод ми відносимо: недостатнє розуміння ролі промоції для ефективного результату проекту організаторами культурних проектів, які часто мають недостатню підготовку в сфері проектного менеджменту; відсутність фінансових можливостей для закладання достатніх коштів для промоції від загального бюджету; функції PR-менеджера під час реалізації проекту виконує не окрема особа, а той, у кого «вільні руки»; митці, які фактично є співорганізаторами проекту і виробляють контент не готові до комунікації із аудиторією та відмовляються надавати інформацію про кінцевий результат проекту. Під зовнішніми перешкодами ми вбачаємо відсутність можливостей для належної підготовки PRменеджерів у сфері культури; недорозвинену екосистему культурних ЗМІ; бажання використати культурний проект як фон для вирішення бізнес-питань та інструмент нарощення соціального капіталу українськими олігархами. Внутрішні перешкоди можна вирішити шляхом лобіювання ролі промоції під час реалізації культурного проекту самим PR-менеджером, його активності та самовіддачі, поясненню функцій піар усій команді проекту. Говорячи про зовнішні перешкоди слід згадати дослідження проекту MediaSapiens «Культурна журналістика: як вбудуватися у формат», яке говорить про відсунення культурної тематики на узбіччя ЗМІ: «…Остання шпальта в газеті, останній сюжет у новинах, саме ця рубрика стає відправною точкою для практикантів та новачків, які потім планують зайнятися «серйозною журналістикою»» [3, 4].

20

Грабська А. В. Deutsche Welle в системі німецьких ЗМІ: роль, завдання і функції

Аналогічно оцінюється стан культурного контенту у статті критика Марії Ланько для «Української правди. Культура», яка порівнює культуру з «миючим засобом» (у контексті проекту «Дні України у Великобританії» та премії сучасного візуального мистецтва UK/raine), який перетворює культуру на інструмент політики та бізнесу [5]. Таким чином, PR у сфері культури працює з ціннісно-соціальними аспектами культурних проектів. PR-менеджер у сфері культури має бути обізнаним із теорією і практикою класичного PR та вміти застосовувати цей інструментарій на культурному тлі (відповідно, маючи культурологічну чи мистецтвознавчу підготовку). Відсутність можливостей для належної підготовки фахівців PR у сфері культури створює як внутрішні так і зовнішні перешкоди у діяльності PRменеджера. Якщо внутрішні перешкоди можна подолати завдяки самоосвіті та самовіддачі PR-менеджера, то зовнішні перешкоди вбачають перед собою роботу з екосистемою ЗМІ, де матеріалам про культуру відводяться останні шпальти, та роботу з інституціями, що виховують відношення культури «як фону» для вирішення бізнесових питань. Водночас, розвиток сучасних нових медіа, соціальних мереж, інструментів інтернет-комунікацій дозволяє PR-менеджерам культурних проектів комунікувати із аудиторією на пряму, в не залежності від ЗМІ, чи від підтримки приватних інституцій. Саме це дозволяє вберегти культурний проект від політичного забарвлення та зберегти його незалежність. Виходячи з такої тези, це дослідження потребує детальнішого розгляду у контексті вивчення інтернетінструментів PR та інструментів соціальних мереж, піднімає питання креативності PR-менеджера та підготовки кваліфікованих кадрів PR у сфері культури. Список використаних джерел 1. Гагоорт Гіп. Менеджмент мистецтва. Підприємницький стиль / Гіп Гагоорт; [Пер. з англ.. Богдан Шумилович] – Львів : Літопис, 2008, – 360 с.

2. Проект «Стратиграфія» // Наш Киев.UA / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nashkiev.ua/afisha/vystavki/stratigrafiya.html (дата доступу: 13.03.16) 3. Дорош М. Культурна журналістика: як вбудуватися у формат // Mediasapiens / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// osvita.mediasapiens.ua/print/1411980811/kulturna_zhurnalistika_yak_ vbuduvatisya_u_format/ (дата доступу: 13.03.16) 21

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

4. Як писати про культуру?: збірник есеїв і лекцій / Д. Бадьор, М. Савка, А. Бондар [та ін.]. – К. : ВД «АДЕФ – Україна», 2015. – 236 с.

5. Ланько М. ФирташАртЦентр, или Культура как моющее средство // Українська Правда. Культура / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://life.pravda.com.ua/culture/2015/11/30/203979/ (дата доступу: 13.03.16)

Грабська А. В.* DEUTSCHE WELLE В СИСТЕМІ НІМЕЦЬКИХ ЗМІ: РОЛЬ, ЗАВДАННЯ І ФУНКЦІЇ Німецька медіакомпанія Deutsche Welle (DW) розпочала мовлення 3 травня 1953 року. Створена після закінчення Другої світової війни і покликана передавати закордонним радіослухачам картину тогочасного політичного, економічного й культурного життя Німеччини та передавати німецьку точку зору на події [1, 38], за свою понад 60-річну історію ця медіакомпанія стала одним із важливих гравців глобального медіаринку зі щотижневою аудиторією близько 118 мільйонів людей [2, 2]. Медіапродукція DW виробляється 30-ма мовами світу і доступна за допомогою всіх популярних комунікаційних каналів: радіо, телебачення, на онлайн-платформах, а також у соцмережах та за допомогою мобільних додатків. Актуальність дослідження випливає з того, що успішний досвід інших держав у створенні суспільного мовлення є корисним для України з точки зору процесів створення власної системи суспільних ЗМІ, який нині триває. Мета дослідження – розглянути роль, завдання та функції DW в системі німецьких мас-медіа. Завдання – проаналізувати релевантні для мети дослідження наукові праці, документи та публікації в мас-медіа. Об’єкт дослідження – медіакомпанія DW як частина системи німецьких ЗМІ, предмет – її роль, завдання та функції. Джерельна база дослідження – Закон «Про DW» (DW-Gesetz), План дій DW у 2014–2017 рр. (DW-Aufgabenplanung 2014– * Аспірантка, спеціальності «Теорія та історія соціальних комунікацій» Інститу­ ту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іванов В. Ф., доктор наук, професор, керівник кафедри реклами і зв’язків з громадськістю ІЖ КНУ імені Тараса Шевченка.

22

Грабська А. В. Deutsche Welle в системі німецьких ЗМІ: роль, завдання і функції

2017), матеріали на новинному порталі www.dw.com, корпоративна преса (видання Weltzeit і Ortszeit), наукові праці німецьких та українсь­ ких дослідників, присвячені або пов’язані з цією тематикою (К. Міхалек, Ф. Піпер, Е. Бурместер, Т. Буссемер, А. Бусманн, Н. Кулль, Д. Дьорр, А. Дікманн, В. Іванов, В. Гоян, О. Гоян, Т. Гуцал та ін.). Завдання медіакомпанії – виробляти високоякісну інформаційну продукцію для споживачів інформації у всьому світі. На відміну від інших публічно-правових медіа ФРН, DW є мовником для закордонної аудиторії. Це визначає її особливу роль і завдання в німецькому масмедійному ландшафті, важливою складовою яких є налагодження діалогу і сприяння порозумінню з закордонною аудиторією. При цьому, зокрема, йдеться про забезпечення поінформованості цільових аудиторій, важливих із точки зору зовнішньої політики та міжнародних зв’язків Німеччини, про демократичні цінності та позиції, які відстоює Німеччина на міжнародній арені [3]. Мета діяльності медіакомпанії сформульована в Законі «Про Deutsche Welle»: продукція DW має «представляти Німеччину як зрілу європейську культурну націю та вільно мислячу демократичну правову державу. Вона повинна надавати майданчик для представ­ лення точок зору з важливих тем – перш за все політики, культури та економіки, – в Європі та на інших континентах із метою сприяти порозумінню, міжкультурному та міжнародному обміну. При цьому Deutsche Welle особливо підтримує німецьку мову» [3]. У параграфі 5 «Програмні принципи» Закону вказано: «Висвітлення має бути докладним, правдивим і об’єктивним та відбуватися з усвідомленням того, що програми Deutsche Welle торкаються відносин Федеративної республіки Німеччина з іноземними державами» [там само]. Для реалізації вищезгаданої мети медіакомпанія виконує низку чітко сформульованих завдань: підтримує міжкультурний діалог, представляє Німеччину в європейському контексті, ретранслює німецькі та європейські погляди на події, підтримує і стимулює вивчення німецької мови у світі [4]. Достовірність DW підтримує авторитет Німеччини в усьому світі, вказано в матеріалах про місію компанії [5]. Усе вищевказане дає змогу зробити такі висновки. Медіакомпанія DW відіграє особливу роль у системі німецьких ЗМІ, зокрема серед публічно-правових медіа. DW виробляє інформаційну продукцію для закордонної аудиторії і має при цьому власну місію, сформульовану в «Законі про Deutsche Welle» – 23

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

поширювати об’єктивну високоякісну інформацію; представляти цінності та позиції, які відстоює Німеччина на міжнародній арені; сприяти діалогу та порозумінню з закордонними цільовими аудиторіями, орієнтуючись при цьому на виклики на німецькому й міжнародному порядку денному; підтримувати й популяризувати вивчення німецької мови у світі, а також надавати доступ до її вивчення і пізнання німецької культури. DW з огляду на це можна розглядати як актора / інструмент німецької публічної дипломатії. Досліджуваний мовник виконує низку важливих функцій. Окрім класичних (інформування, соціалізації, критики та контролю, виховну, розважання [6]), це також іміджева функція (створення й підтримка образу Німеччини у світі), а також кореляційна (налагодження й підтримка діалогу, особливо з цільовими аудиторіями у «гарячих» і проблемних регіонах світу). Медіакомпанія DW як публічно-правовий мовник глобального медіаринку може стати однією з орієнтовних моделей для України під час створення системи суспільного мовлення в нашій державі. Список використаних джерел 1. Pieper, Frauke. Der deutsche Auslandsrundfunk: Historische Entwicklung, verfassungsrechtliche Stellung, Funktionsbereich, Organisation und Finanzierung. – München: Verlag C. H. Beck oHG, 2000. – 227 S. 2. Fortschreibung für Aufgabenplanung 2014 – 2017 [Електронний ресурс] – Текст. – Режим доступу : https://www.google.de/url?sa=t&rc t=j&q=&esrc=s&source=web&cd=2&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwi V6POD577LAhXFRhQKHTXkCXMQFggqMAE&url=http%3A%2F%2 Fwww.dw.com%2Fpopups%2Fpdf%2F50783678%2Ffortschreibung-deraufgabenplanung.pdf&usg=AFQjCNGtXmBQlD9okRcHmjJhrBd96eFEa Q&bvm=bv.116636494,d.d24 (дата звернення: 15.02.2016). – Назва з екрану.

3. Gesetz über die Rundfunkanstalt des Bundesrechts «Deutsche Welle» (Deutsche-Welle-Gesetz – DWG) [Електронний ресурс] // Федеральне міністерство юстиції і захисту прав споживачів. – Текст. – Режим доступу : https://www.gesetze-im-internet.de/dwg/BJNR309410997.html (дата звернення: 11.02.2016). – Назва з екрану.

4. Michalek Chr. Die Deutsche Welle im Rahmen von Public Diplomacy. – München: AVM, 2009. – 170 S. 5. Leitbild: Werte, Grundsätze und Visionen [Електронний ресурс] – Текст. – Режим доступу : http://dw.com/p/6J8p (дата звернення: 15.02.2016). – Назва з екрану.

24

Журавльова О. А. Архівні фонди як джерело вивчення українського іномовлення

6. Владимиров В. М. Місія журналістики: у порядку постановки питання [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу : http:// journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1012 (дата звернення: 15.02.2016). – Назва з екрану.

Журавльова О. А.* АРХІВНІ ФОНДИ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНОМОВЛЕННЯ Українське радіомовлення відіграло важливу роль у інформацій­ ній конфронтації між Радянським Союзом та США, країнами Західної Європи у період «холодної війни» (1946–1991 рр.), створивши базу для іномовлення вже незалежної України. Вивчення історії національного іномовлення є надзвичайно важливим та актуальним у період, коли його удосконалення та поширення є вкрай необхідним для інформаційної безпеки держави. Проте історія київської іномовної радіостанції не була достатньо опрацьована у роботах радянських науковців і досі залишається, у значній мірі, поза увагою сучасних українських та закордонних дослідників. Найменш дослідженими українськими журналістикознавцями залишаються такі джерела, як архівні документи. Радянські дослідники радіомовлення України (у контексті вивчення радіо СРСР): В. Дубровин, П. Гуревич, В. Ляхоцький, В. Ружников, А. Шерель, Н. Барабаш, Л. Болотова. Дослідниця Н. Скофенко у дисертації «Роль средств внешнеполитической информации УССР в освещении международной деятельности республики (1981–1986 гг.)» (захищена у 1991 р.), розглянула, між іншим, окремі аспекти діяльності «Радіо Київ» [1]. У наш час історія іномовлення України була частково висвітлена у дисертаційній роботі Л. Павленко «Всесвітня служба радіомовлення України: тематика та структура радіопрограм» (захищена у 2010 р.). Авторка дослідила діяльність радіостанції з 1991 по 2008 роки [2]. * Аспірант 1 року навчання. Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Чекмишев О. В., доктор наук із соціальних комунікацій, доцент

25

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Про радіоіномовлення писали О. Гоян, В. Лизанчук, І. Мащенко, В. Миронченко, М. Нагорняк, В. Полковенко. У 2004 році в Інституті журналістики видано книгу «Історія національного радіоефіру: архівні матеріали (1942–1969)» (упоряд­ ник Н. Сидоренко). Зокрема, у збірнику зібрані деякі нормативні документи. Автори передмови до видання зазначають, що частина архівних матеріалів, що стосуються українського радіо, нині перебуває в Москві. Але і там, за даними науковців, немає окремого сховища по історії радіожурналістики [3]. Відзначимо, що у своїх дослідженнях автори в якості джерел, в основному, використовували науково-навчальну літературу, програми передач, офіційні документи. Разом з тим, майже неопрацьованими лишаються величезні масиви документів українських архівів. Враховуючи, що іномовлення було офіційно створене в УРСР у 1950 році із заснуванням «Управління мовлення на закордонні країни» (ефірна назва «Радіо Київ»), то матеріали саме щодо україн­ ської редакції зберігаються у архівах, що охоплюють цей часовий проміжок. Частина документів, що стосуються початку розвитку вітчизняного радіомовлення у 20–30-х роках, як зазначають дослід­ ники, зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України [4]. Деяку цінну інформацію можна також знайти у Центральному державному кінофотофоноархіві України імені Г. С. Пшеничного (Київ). Там зібрані відео та аудіо документи. Також зберігаються знімки приміщень редакції, роботи студії, журналістів, дикторів тощо. Найбільший масив документів щодо національного іномовлення міститься у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України, Київ). Зокрема, у фонді Державного комітету УРСР з питань радіомовлення і телебачення (фонд № 4915), який координував роботу Українського державного радіо, в тому числі, іномовну редакцію. У архіві зберігаються матеріа­ ли з 1941 по 1991 роки. За даними сайту ЦДАВО, кількість справ у фонді сягає 11655 [5]. У архіві містяться надзвичайно важливі для вивчення історії радіомовлення документи про діяльність усіх управлінь, відділів та редакцій Комітету. Так, по управлінню іномовлення на закордонні країни є тексти передач, літературні і музичні радіокомпозиції, виступи українських письменників та поетів, авторські матеріали з автографами, листи і відгуки слухачів.

26

Ільянова А. О. Психологічна готовність лiдера до певного іміджу

Окрім цього, у фонді представлені накази голови Комітету, протоколи засідань, звіти і довідки про виконання директивних наказів і планів, переписка з ЦК Компартії України. Також збережені цікаві матеріали по планово-фінансовому відділу, бухгалтерії та відділу кадрів. Варто наголосити на ризиках відтворення у цих документах інформації, яка може необ’єктивно чи неточно відображати тогочасну дійсність. Так, у фонді Держтелерадіо УРСР містяться огляди листів зарубіжних радіослухачів, які містять цінну інформацію для дослідника. Такі огляди складалися щомісячно. Враховувались країна проживання, соціальний статус авторів, листи коротко аналізувались, наводились окремі цитати. Однак, у таких оглядах листів, наприклад, до Московського радіо за 1950 рік, містяться виключно заідеологізовані звіти керівника групи листів комітету радіомовлення Губанова [6, 1–97]. Він з посиланням на конкретних людей подає вигідні виключно для радянської пропаганди речі. Зокрема, вказує, що в основній масі листів висловлюється подяка СРСР, радянській владі і особисто Сталіну «за мудру зовнішню політику, яка забезпечує мир», а також йдеться про те, що «слухачі Московського радіо в своїх листах зображують безрадісну картину убогості і безправ’я трудящих в країнах капіталу» [6, 10]. Такі документи потребують подальшої перевірки та аналізу дослідниками для створення цілісної картинки. Але, безумовно, наявні статистичні дані, тексти постанов та наказів, внутрішньо редакційні, фінансово-облікові документи та інші матеріали архівів є невід’ємними складовими вивчення нових аспектів історії української журналістики. Список використаних джерел 1. Скофенко Н. Роль средств внешнеполитической информации Украинской ССР в освещении международной деятельности республики (1981–1986 гг.): Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.10 / КДУ ім. Т. Г. Шевченка. – К., 1991. – 16 с.

2. Павленко Л. Всесвітня служба радіомовлення України: тематика та структура радіопрограм: Автореф. дис. канд. наук із соц. ком: 27.00.01 / КНУ ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2010. – 18 с.

3. Історія національного радіоефіру: Архівні матеріали (1942–1969) / Упоряд. Н. М. Сидоренко; Інститут журналістики. – К., 2004. – 115 с.

27

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

4. Школьна О. Д. Штрихи до радіоісторії (за архівними матеріалами 20–30-х рр.) [Електронний ресурс] // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 24. Режим доступу : http://journlib.univ.kiev.ua/ index.php?act=article&article=2105 5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України [Електронний ресурс] / сайт архіву. – Режим доступу : http://tsdavo.gov.ua/ 6. ЦДАВО України. – Ф. 4915. – Оп. 1. – Спр. 67.

Ільянова А. О.* ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ ЛIДЕРА ДО ПЕВНОГО ІМІДЖУ Вступ. Вивчаючи психологічні аспекти творення і тиражування певного іміджу завжди звертаю увагу на способі адаптації певно­го (новоствореного образу) у суспільстві. Саме імідж відіграє важливу роль у психологічному сприйнятті об’єкту іміджу та формуванні певної, зазвичай усталеної, думки про певний об’єкт. Імідж потребує фахового втручання, щоб возвеличити об’єкт іміджу над іншими учасниками певного процесу (політичної, шоу-бізнесової, мистецької, наукової… чи іншої публічної діяльності) допомагає поставити об’єкт іміджу, в моєму дослідженні це лідера (громадського діяча), на найвищий щабель у суспільстві. Опосередковано вивченням даної тематики займаються провідні вітчизняні і закордонні вчені: Г. Г. Почепцов, В. В. Різун, В. Ф. Іванов, А. Д. Гулієв, М. О. Поживанов, В. В. Чекалюк, Д. В. Ольшанський, А. В. Юричко, Н. О. Качинська, В. І. Шкляр, В. М. Шепель, А. П. Ситников. Вивчивши досвід попередників як психолог зосередилася на підготовчій роботі, а саме: перед тим, як почати роботу над публічним тиражуванням іміджу у співпраці з іміджмейкерами, проводжу фахову підготовчу роботу. Насамперед, це ряд етапів: вивчення психології лідера; винайдення слабких місць; робота над підсиленням позитивних і перспективних якостей; компенсація вад за рахунок пев* Доктор філософії у сфері психології. Докторант Міжрегіональної Академії управління персоналом (МАУП)

28

Ільянова А. О. Психологічна готовність лiдера до певного іміджу

них позитивних акцентів у образі клієнта; поступовий перехід від віртуальної роботи до практичних кроків під наглядом як психолога так і іміджмейкера. Бездоганний вигляд, манери, мають бути підкріплені не лише дипломами, а й знаннями, досвідом і відповідно репутацією. Базові складові іміджу – це певні минулі здобутки і реальність сьогодення – це ті фактори, які найбільше впливають як на психологію мислення лідера так і соціуму (сприйняття лідера). Стабільна позитивна репутація додає впевненості та цілеспрямованості. Чому важлива соціальна адаптація, тому що завдяки правильному іміджу для людини відкриваються двері у бажане конкретне соціаль­не середовище – тобто кар’єрне зростання. У моїй роботі психолога важливо акцентувати на перевагах, тобто кращих особистісно-ділових характеристик, викликати у об’єкта іміджу впевненість, а у цільової аудиторії довіру, симпатію. Готовий образ лідера, безсумнівно, варто презентувати громадсь­ кості з залученням інструментів медіа. Очевидним, може бути те, що зі сприйняттям певного образу можуть виникнути певні труднощі, а саме несприйняття лідера у його заявленому іміджі, громадськістю, і саме на цьому етапі важлива робота психолога, щоб підтримати віру в себе самого лідера, не дати «розбитися» його надіям об «камінь критики». Вероніка Василівна Чекалюк пропонує алгоритм ефективного спілкування лідера з медіа. Відчуваючи агресію – рекомендує метод ігнорування як один із інструментів. Враховуючи статус і діяльність лідера, він може дозволити собі мовчання, але помірне – не більше як 30% з усіх комунікацій із пресою. Рейтинги зростають у тих, хто вміє витримати паузу. Надмірне мовчання лідера може викликати і антирейтинг – але це не на довго. Будь-яка стратегія лідера поширюється у ЗМІ і стає частиною свідомості мас. Очікуваний результат команда іміджмейкерів і піарників отримує не випадково, а лише за умов злагодженої роботи і продуманої стратегії [1]. Вдалим іміджем лідера можна вважати такий, що відповідає запитам і уявленням соціальної групи. Це лише ґрунт для подальшої роботи над іміджем. Науковець іміджмейкер-практик В. В. Чекалюк дає визначення функцій іміджу: «Стимулююча – потенційному лідеру створюється дещо незвичний для людини імідж, але бажаний для цільової аудиторії. Щодня об’єкт іміджу і команда фахівців працюють на те, щоб цей імідж прижився. Спершу існує індивідуальна незвичність, але мета того варта. Імідж лідера несе в 29

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

собі інформацію на рівні підсвідомого – більшість бажає бути схожою на лідера, його судження є незаперечними і авторитетними. Здатність переконати маси, що носій іміджу є втіленням їх сподівань і ідеальних якостей, залежить від креативності, фаховості іміджмейкерів. Імідж державного лідера формується в масовій свідомості радше на інтуїтивному, підсвідомому рівні, ніж на свідомому» [2]. Завдання психолога органічно запропонувати певний мотиватор внутрішньої підйомної сили, за рахунок якої, з мінімальними психологічними (нервовими) втратами об’єкт іміджу стає сильнішим і готовий до боротьби з можливими поразками. В результати співпраці з психологом, об’єкт іміджу набуває життєвого успіху, він готовий до роботи з іміджмейкерами, готовий «приміряти і незнімати» запропонований образ, щоденно працювати над власною іміджевою привабливостю серед для мас. У результаті злагодженої співпраці команди досягається мета – відповідний кінцевий імідж, заявлений раніше, при цьому зміцнюючи психіку лідера й загартаваності його психоемоційного фону, стимулюючи позитивні зміни і кар’єрне зростання. Іміджмейкер В. В. Чекалюк зазначає, що робота психолога це необхідність, це фахівець зосереджений на оперативному підлаштуванню лідера до обставин і запитів цільової аудиторії. Приклад, існує небезпека видатися ЗМІ надто м’яким, оскільки журналісти часто плутають толерантність і дипломатичність із безхребетністю. Отже, те яким буде «кінцевий лідерський продукт» – залежить від майстерності команди і відповід­ності об’єкту очікуванням і запитам. Отже, яким бути лідеру ХХІ ст. – диктують час і обставини. Висновок: Вивчивши доробок проф. Іванова В.Ф. погоджуюсь з його науково-практичними працями, що насамперед, важливий клімат, в якому відбувається творення іміджу, певне підґрунтя для поширення певної інформації з передбачуваною реакцією громадськості на меседж [3]. Психологічна готовність бути лідером, – це головна передумова у формуванні іміджу. У практичній діяльності звертаюся до праці В. В. Чекалюк, у яких акцентується на особливостях комунікацій лідера з медіа, науковець підкреслює потрібно бути чуйним до проблем і відкритим для спілкування; здатним легко комунікувати з людьми різного віку, соціального статусу, статі, професій; викликати довіру; за будь яких обставин вести себе виважено і невимушено; бути послідовним і діях і обіцянках, відповідальним і пунктуальним; готовим реагувати на навіть на провокативні питання представників ЗМІ; працювати чесно, оперативно; вільно володіти 30

Іщенко А. І. Експериментальне телевізійне мовлення 1930-х років в Україні: перша телевізійна трансляція

державною мовою, бути обізнаним в історії, використовувати цитати класиків і історичні приклади, проводити паралелі та аналогії, мати широкий кругозір, вміти аналізувати ситуацію й прогнозувати її розвиток. Наведений список – своєрідна мірка ділових якостей лідера України ХХІ ст. Список використаних джерел 1. Чекалюк В. Особенности работы имиджмейкера по созданию имиджа предприятий и лидера с использованием медиаресурсов // London Review of Education and Science. – №1 (19). – 2016. – P. 21–31.

2. Чекалюк В. Принципи і закони творення державного іміджу на прикладі України // Актуальні проблеми міжнародних відносин : збірник наукових праць ІМВ КНУ ім. Т. Шевченка. – Випуск 125. – Частина I. – С. 43–53.

3. Іванов В. Ф. Основні теорії масової комунікації і журналістики : навчальний посібник / Валерій Феліксович Іванов ; Наук. ред. В. В. Різун. – Київ : Центр вільної преси : Академія української преси, 2010. – 257 с.

Іщенко А. І.* ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ТЕЛЕВІЗІЙНЕ МОВЛЕННЯ 1930-Х РОКІВ В УКРАЇНІ: ПЕРША ТЕЛЕВІЗІЙНА ТРАНСЛЯЦІЯ Винайдення телебачення зумовило новий етап історії медіа. Дослідити цей період – основна мета цієї розвідки. У наукових та теоретичних джерелах дана тема є надзвичайно мало дослідженою. Варто згадати праці Т. Щербатюк [1], І. Мащенка [2; 3; 4], В. Гоян [5]. Науковці, які зверталися у своїх дослідженнях до питання виникнення телебачення в Україні зазначають, що наводяться різні дати та суперечливі факти, спогадів ветеранів телебачення надзвичайно мало, багато архівних даних втрачено. Тож, тема дати появи телевізійного мовлення в України, а особливо першої телевізійної трансляції є надзвичайно актуальною в сучасному журналістикознавстві. * Аспірант 2-го року навчання. Інституту журналістики Київського національ­ ного університету імені Тараса Шевченка Гоян В. В., д.н.соц.ком., доц.

31

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

У 1937 році у Києві розпочалися науково-технічні роботи з монтажу, освоєння та введення в експлуатацію «механічної» телевізійної системи в Українському радіодомі [1, 23]. Цей факт підтверджує повідомлення в газеті «Пролетарська правда», яка сповіщала: «У приміщенні радіобудинку розпочато будівництво першого в Україні телевізійного центру. Для студії та апарат­ них виділено п’ять найкращих кімнат. Тут будуть розміщені апаратні телецентру, грамзапису і відтворення тонфільмів» [3]. Проаналізувавши теоретичні праці науковців виявило­ся, що у дослідженні В. Цвіка «Украинское телевидение: опыт, практика и проблемы» розміщена інформація про статтю «Первая телепередача київської газети «Більшовик» від 1 лютого 1939 року: «в 12 часов дня в Киевсском радиодоме состоялась первая официальная проба телеперадачи в эфир» [6, 11]. Також згадується матеріал, розміщений в газеті «Правда» від 10 лютого 1939 року: «Результаты пробной передачи удовлетворительные. До конца февраля будет проведено еще несколько пробных телепередач, затем телевизионный центр вступит в нормальную эксплуатацию» [6, 11]. На матеріал з «Правди» знаходимо посилання і в першому томі «Енциклопедії електронних мас-медіа» [2, 112] та у праці «Хроніка українського радіо і телебачення» [4, 109] найбільш авторитетного дослідника історії вітчизняного телемовлення І. Мащенко. Втім, в обох джерелах автор подає уточнену інформацію. Так, публікація в центральній радянській газеті «Правда» з’явилася 12 лютого 1939 року: «Вчора увечері після технічних випробувань відбулася телеперадача із завершеного дня Київського телецентру. В студії телебачення виступали соліст київської опери тов. Азрикан і скрипаль київського радіокомітету тов. Басов… Передача тривала 15 хвилин..» [4, 109]. Про публікацію «Правди» згадує в своєму дисертаційному дослідженні Т. Щербатюк [1, 35]. На основі нечисленних архівних матеріалів, спогадів ветеранів українського телебачення та публікацій тієї пори, Т. Щербатюк встановила, що перша офіційна проба передачі зображення в ефір у Києві відбулася не 10, а 1 лютого 1939 року. Підтверджує цю інформацію невеличка замітка в газеті «Більшовик» під назвою «Перша телеперадача» від 1 лютого 1939 року (№ 25) «о 12 годині у Київському Радіодомі відбулася перша офіційна спроба телепередачі в ефір. Передача тривала 40 хвилин. За цей час в ефір були показані портрет товариша Оржонікідзже, різноманітні написи (титри), тощо» [7]. А вже 8 лютого 1939 року фотохроніка офіційного урядового агентства РАТАУ повідомила, що «…побудовано телецентр, який найближчим часом буде діяти» [6, 11].

32

Іщенко А. І. Експериментальне телевізійне мовлення 1930-х років в Україні: перша телевізійна трансляція

Під час ретельного огляду номерів всесоюзної газети «Правда» за лютий 1939 року була знайдена лише замітка «Пробная передача из киевского телевизионного центра». Тож, згадки про публікацію від 10 лютого 1939 вважатимемо непідтвердженими. Здійснений огляд партійно-радянської преси підтверджує зв’язок публікацій між собою та проведення першої телевізійної передачі в ефір саме 1 лютого 1939 року. З огляду на проведення в Москві 10 березня 1939 року XVIII з’їзду ВКП (б), час старту телебачення у Києві є невипадковим. Адже, резолюція з’їзду про третій п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР (1938–1942 рр.) передбачала створення телевізійних центрі у великих містах республіки. І звісно, що українські більшовики відзвітували про дострокове виконання завдання. Телебачення тих років є суцільним експериментом. Велися трансляції на хвилях радіомовної станції РВ-9 на з мініатюрної студії, яка знаходилася у колишньому будинку Українського радіокомітету на Хрещатику. Т.Щербатюк зазначає, що в похідних умовах імпровізованої студії, де підручними засобами забезпечували звукоізоляцію та неймовірною кількість ламп необхідний рівень освітлення, що інколи доводило температуру повітря до 35 градусів, творилася історія [1, 43]. Телевізор 1930-х був маленького розміру й давав нечітке зображення, через «рухливі» промені на екрані та мерехтливу картинку у зелених тонах [8, 243]. Звісно, у порівняні з сучасною технікою, тодішній телевізор був надто примітивним. Але й апарати були надто дорогими, тому дозволити собі придбати їх могли лише заможні люди. Згодом тодішня нечисленна аудиторія перших трансляцій, яка складалася з кількох десятків власників телеприймачів у Києві змогла побачити і почути уривки з театральних вистав, виступи відомих діячів мистецтва. На підтвердження цієї тези слугує і унікальний матеріал: розміщена на шпальтах щотижневої газети «Радіопрограми» за 1939 рік перша в Україні програма телевізійних передач на тиждень. У № 19 за квітень 1939 року бачимо перелік телепередач. Наприклад, 20 квітня – «Сценки з опер «Тихий Дон», «піднята цілина», 24 квітня – «Гумор і сатира» [9]. І все це стало можливо завдяки тогочасним ентузіастам телебачення: начальник першого київського телецентру А. Овруць­ кий, диктора радіо і телебачення та за сумісництвом помічника режисера Е. Пресич, музичний редактор С. Кроль. Перервала 33

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

освоєння можливостей телебачення війна. З початком фашистської навали, будинок українсь­кого радіо, де був розташований телецентр зруйновано восени 1941 року. Підсумовуючи зазначимо, що історія телебачення – вкрай мало­ досліджена тема. Однак, опрацьовані наукові джерела та періодична преса дають підстави стверджувати, що перша телевізійна трансляція в Україні відбулася 1 лютого 1939 року. Окрім того, дослідивши радянську періодику на предмет висвітлення першої трансляції, варто зазначити, на той час цій події належної уваги у пресі не приділили. Нечисленні матеріали в пресі були досить одноманітними та короткими. Список використаних джерел 1. Щербатюк Т. В. Украинское телевидение как тип республиканской телевизионной программы. Формирование и современные тенденции развития: автореф. канд. филол. наук: 10.01.10 / Т. В. Щербатюк. – К., 1982. – 23 с.

2. Мащенко І. Г. Енциклопедія електронних мас-медіа / І. Г. Мащенко. – Запоріжжя : Дике поле, 2005. – 380 с.

3. Мащенко І. Г. Три київські теледоми [Електрoнний ресурс]. – Режим дoступу : http://www.telekritika.ua/lyudi/2009-12-07/49704 – Нaзвa з екрaну.

4. Мащенко І. Г. Хроніка українського радіо і телебачення в контексті світового аудіовізуального процесу / І. Г. Мащенко. – К. : Україна, 2005.– 380 с.

5. Гoян В. В. Iнфoрмaцiйнa телевiзiйнa прoгрaмa: Типoлoгiчнa хaрaктеристикa, пaрaметри дiяльнoстi журнaлiстa : дис. канд. фiл. нaук : 10.01.08 / В. В. Гoян. – К., 1999. – 210 с.

6. Цвік В. Л. «Украинское телевидение: опыт, практика и проблемы» / В. Л. Цвік. – К. : Мистецтво, 1985. – 183 с.

7. Більшовик. – 1939. – № 3 (1755). – С. 3; 1939. – № 25 (1749) від 1 лютого.

8. Довідник по телевізійній техніці: пер. З англ. Т. 1–2, М-код. – Л., 1962.

9. Радіопрограми: газета. – 1939. – 7–12 квіт. – № 17; 1939. – 13– 18 квіт. – № 18.

34

Калітовська К. І. Мовний і мовленнєвий аспекти ведучих і журналістів новинних випусків «ТСН»

Калітовська К. І.* МОВНИЙ І МОВЛЕННЄВИЙ АСПЕКТИ ВЕДУЧИХ І ЖУРНАЛІСТІВ НОВИННИХ ВИПУСКІВ «ТСН» Без сумніву, мовний і мовленнєвий аспекти, певною мірою, є найважливішими у діяльності ведучого новин, адже вся суть їхньої праці полягає у донесенні до людей інформації. Від того, як буде подана ця інформація і залежатиме, чи сприйме її глядач, чи довірятиме він ведучому тощо. Зрозуміло, що помилки у мовленні навряд чи будуть цьому сприяти. Одразу варто зазначити, за яким принципом і ознаками ми розділяємо ці два аспекти, а також, що саме розуміємо під кожним з них. Під мовним аспектом ми розуміємо саме мову і її знання, гарне володіння нею, а не правильність і чіткість мовлення. Мовний аспект діяльності ведучого у прямому ефірі, на нашу думку, – це те, як володіють мовою ведучі, на скільки вони зосереджуються на мові в екстрені моменти, чи знаходять потрібні слова і вирази тощо. На жаль, мовний аспект є одним з найпроблемніших. Серед найпоширеніших помилок, які ми виявили: вживання або «виривання» назовні слів з російської мови, неправильно вжиті наголоси, незнання правил відмінювання української мови та ряд інших проблем. Одразу варто сказати, що ряд неправильно вжитих слів або логічні нонсенси у мові ведучих ми не враховуємо, адже в таких випадках мова йде не про незнання мови, а скоріше про певні психологічні чинники. Тож, як ми вже казали, однією з найпоширеніших проблем мовного аспекту діяльності ведучих є неправильне вживання наголосу. Як не сумно, але такі помилки трапляються ледь не в кожній програмі: якщо не у ведучого, то у кореспондента. Тільки у діяльності А. Мазур ми не помітили нічого подібного. Також дуже важливою проблемою є тяжіння серед ведучих, а особливо серед кореспондентів, що працюють у прямому ефірі, до російської мови. Хоча, варто зазначити, що у ведучих таких проблем майже немає, а от журналісти цим частенько «грішать». * Студентка 2 курсу спеціальності «журналістика» Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Горевалов С. І., доктор філологічних наук, професор.

35

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Як приклад порушення мовного аспекту, ми можемо навести випадок, коли Л. Таран сказала, що у військових є все «необходім… необхідне», а також декілька неправильно вжитих наголосів, які вона перекалькувала з російської мови. Наприклад, наголос у слові «самí», вона перемістила на літеру «а» – «сáмі». Проте, ведучі вживають росіянізми не настільки часто, як кореспонденти, і, принаймні, як правило, виправляються. Чого не скажеш про журналістів. Так, наприклад, у випуску «ТСН» за 12 березня 2014 р. М. Гонгадзе, яка знаходилась на прямому зв’язку зі студією із США, сказала, що: «Президент Обама намагається доказати…». Що він намагався довести для нас не настільки важливо, як незнання кореспондентом мови. Серед вжитих журналістами відвертих росіянізмів і такі: «нейтральна полоса» (О. Загородній, 6.03.14), «круглодобово» (М. Гонгадзе, 3.03.14), «на полу лежить» (Я. Носков, 22.02.14), «влада в обличчі Макеєнко» (О.Кашпор, 18.02.14), «цьому не придали значення» (І. Гребенюк, 7.02.14), «пошкоджений шкаф» (К. Жигалов, 7.02.14) тощо. Курсивом, у попередньому реченні, ми виділили кальки з російської, що їх вжили журналісти. Варто сказати, що це далеко не повний перелік помилок, що їх припускаються наші журналісти, перебуваючи у прямому ефірі. Що стосується, мовленнєвого аспекту, то до нього ми відносимо більш «технічний» бік мовлення: голос, дихання, чіткість і ясність вимови тощо. Також варто зазначити, що, на нашу думку, він тісно пов’язаний із психологічним аспектом, адже якщо мова не йде про вроджені вади мовлення, як, наприклад, гаркавість М. Гонгадзе або шепелявість Р. Хотина, то, як правило, такі дефекти пов’язані із тим, що людина хвилюється і як результат – у неї «заплітається язик». У ході нашого дослідження ми виявили, що у прямому ефірі мовлення часто помітно відрізняється від мовлення, яке ми чуємо в заздалегідь записаних сюжетах. Як правило, видозмінюється мовлення у двох напрямках, що, знову ж таки, пов’язано з рядом психологічних факторів. Перший напрям – через хвилювання, мовлення кореспондента пришвидшується. В такому разі у ньому починають з’являтися обмовки, слова вимовляються нечітко, стираються логічні паузи. В іншому випадку, знову ж таки через хвилювання, – мовлення уповільнюється, кореспондент намагається зібратися і підібрати 36

Кондрацька В. І. Документальний інструментарій у книзі Енн Епплбаум «ГУЛАГ. Павутина Великого терору»

правильні слова, а натомість отримує затягнуті паузи, звуки на кшталт «е-е-е-е» та страшенну розгубленість на обличчі. Таке, наприклад, сталося і з Н. Ковальською під час прямого включення з Майдану Незалежності у програмі за 15 січня 2014 р. Схожа ситуація склалася і у випуску «ТСН» за 28 лютого 2014 р. у ведучої Н. Мосейчук, коли вона, схоже, що через отримання екстреної інформації, розгубилася, повідомляючи про блокування солдатами Російської федерації стратегічних українських будівель у Криму. Що стосується дихання ведучих, то, як правило, воно не заважає слухачам сприймати інформацію, проте, ведуча Л. Таран досить часто дихає, на нашу думку, надто голосно для телеведучої, що не просто відволікає увагу, але й залишає зовсім неестетичне враження. Та, повертаючись до питання чіткості, правильності і зрозумілості мовлення, хочеться зазначити, що у досвідчених кореспондентів, які вже давно працюють у «ТСН», з цим проблем не виникає, як, наприклад, у О. Загороднього чи О. Моторного. Що ж стосується новачків «ТСН», то, незалежно від їхнього віку, помітно губляться вони частенько.

Кондрацька В. І.* ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ У КНИЗІ ЕНН ЕППЛБАУМ «ГУЛАГ. ПАВУТИНА ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ» Енн Епплбаум – американсько-британська журналістка, письмен­­ ниця, історик, колумністка «Washington Post», старша наукова співробітниця Центру європейського стратегічного аналізу. Її документальна книга «ГУЛАГ. Павутина Великого терору», відзначена Пулітцерівською премією в номінації за нехудожній прозовий твір, – найбільше дослідження еволюції радянської репресивної системи ГУЛАГу, яке базується на архівних даних, що до написання книги були засекреченими. Монографія про інститут концтаборів, назва якої в оригіналі звучить як «Gulag: а history», була опублікована у 2003 році та нагороджена Пулітцерівською премією у 2004 році [1]. * Студентка 4 курсу спеціальності «журналістика» Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мелещенко О. К., д. філол. н., проф.

37

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Документальна книга вирізняється детальним вивченням історії таборів від ленінських до горбачовських часів та масштабністю отриманих висновків: охоплюється період від створення Головного управління таборів у 1917 році до його демонтажу у 1986 році, коли ГУЛАГ представляв не лише адміністративний орган, що здійснював управління концтаборами, але і радянську систему праці в усіх її формах та різновидах. Підкреслюється, що невід’ємний від радянської історії ГУЛАГ був не тільки інструментом покарання, але і суттєвим фактором економічного зростання СРСР. Лише за 1929–1959 рр. у таборах побувало близько 18 мільйонів ув’язнених [2]. Важливий документальний інструментарій – фактологічна основа, що систематизує розповіді очевидців, мемуари ув’язнених, біографії репресованих, статті та мемуари професійних істориків, – займає 24 сторінки петитом. Але вашингтонська журналістка не обмежилась пошуками в архівах та вивченням документів, що були в обмеженому доступі. Документальна праця авторки полягала і в тому, що вона подорожувала тайгою і тундрою, дісталась до найбільш віддалених островів Архіпелагу, зіставила з дійсністю свідчення очевидців – Густава Герлинга-Грудзинського, самого Солженіцина, десятків мемуаристів і таємних літописців. Вона вивчала і доноси з їхніх справ, рапорти начальників таборів і катів, накази та звіти тих, хто придушував бунти репресованих, досліджувала статистику хвороб та смертей. Бібліографія вирізняється тим, що вивчаються документи і пояснення як ув’язнених, так і тих, хто віддавав накази покарати [3]. Характерною ознакою авторського стилю у подачі документаль­ ного фактажу є максимальна інформативність, відстороненість, увага до деталей, точність до зазначених імен і дат. Вказується джерело інформації окремих історій: чи перевіреними є відомості, чи інформація поширювалась на рівні таборових чуток. Особливу емоційну напругу для сприйняття становить друга композиційна частина книги «Життя і праця в таборах»: якщо в першому «Виникнення ГУЛАГу. 1917–1939 рр.» та третьому «Підйом та занепад ГУЛАГу. 1940–1986 рр.» розділах формується загальний історичний нарис, то в другому розділі розповідається про повсякденне життя у таборах, атмосферу рабської праці, принижень та голоду, про невиправдані надії вижити. Тобто, емоційну напругу при читанні створює не авторське емоційне забарвлення, а тематично підібраний фактаж. Також простежується увага до соціально-психологічного стану репресованих та вільний виклад матеріалу.

38

Кондрацька В. І. Документальний інструментарій у книзі Енн Епплбаум «ГУЛАГ. Павутина Великого терору»

Проводячи паралель із художньо-історичною працею Олексан­ дра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», робота над якою тривала у 1958–1968 роках, варто зазначити, що тритомна книга російсь­ кого письменника базується на авторському досвіді: Солженіцин відбував покарання у виправно-трудових таборах, а тому у тексті особливо відчутний особистісний елемент. До того ж, події у книзі відбуваються до 1956-го року. Історія таборів на той час не завершилась [4]. Книга Енн Аппельбаум фокусується на документальному матеріалі без суб’єктивних суджень до періоду «перебудови». Для увиразнення наявного конфлікту між комуністичною ідеологією та людиною, публіцистка відображує парадокси радянського суспільства: вона описує те, як ув’язнені в таборах захоплювались Сталіним, будучи жертвами сталінської системи переконували себе, що репресії були жахливою помилкою, плутани­ ною, що це хтось зрадив вождя. У 30–40-і роки більшість ув’язнених вважали, що Сталін не знав про ГУЛАГ, незважаючи на те, що в таборах були всі атрибути тоталітарного режиму [5]. Важливим документальним інструментарієм є авторські розсліду­ вання арештів та покарань, реконструкція умов таборового життя, створення соціально-психологічного портрету доби. Засобами публіцистики відображується жива картина подій, простежується хід логіки ув’язнених та НКВДистів. Матеріал вказує на занепад загальнолюдської системи цінностей, що призвело до розвитку репресивної системи. Мережа таборів постає як павутина Великого терору, де діє своя культура і свої закони, які Епплбаум за допомогою архівних матеріалів відображає зсередини. І сформована злочинна система має свої неформальні владні закони, порядки і навіть власну мову. Ув’язнені мали номери, а не імена, і ці трагічні сторінки літопису ХХ століття мають стати частиною суспільної свідомості [6]. В епілозі Енн Епплбаум підкреслює мету створення документаль­ ної праці: на думку публіцистки, тоталітарні ідеї були і будуть привабливі для багатьох мільйонів людей, а ціллю диктаторських режимів є знищити «об’єктивних ворогів». І важливо усвідомлювати, чому тоталітарна система прагне знищити інакодумців: «… і кожна розповідь, кожен мемуар, кожен документ, що стосується історії ГУЛАГу, – це частина пояснення, деталь головоломки», – зазначає Енн Епплбаум [2].

39

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Як висновок, об’єктивна історія павутини Великого терору створюється завдяки такому методу публіцистичного викладу як документалізм, що забезпечується автентичним відтворенням архівних даних. Завдяки ретельному збору джерельної бази та вивченню секретних архівів американська публіцистка створила цілісний документ масового терору. І структурований матеріал, що розповідає не просто про систему тоталітарних концтаборів, а про місце людини в цій системі, спонукає читача до усвідомлення злочинності тоталітарного механізму. Список використаних джерел 1. Anne Applebaum [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.anneapplebaum.com/anne-applebaum/. – Дата доступу: 23.02.2016.

– Назва з екрана.

2. Эпплбаум Э. ГУЛАГ. Паутина Большого террора / пер. с англ. Л. Мотылев. – М. : Московская школа политических исследований, 2006. – 608 с.

3. ГУЛАГ как история и современность. Интервью с Энн Эпплбаум [Електронний ресурс] / Андрій Захаров. – Режим доступу : http:// magazines.russ.ru/nz/2007/3/gu21.html. – Дата доступу: 24.02.2016. – Назва з екрана.

4. Анатомия кошмара [Електронний ресурс] / Єжи Помяновсь­ кий. – Режим доступу : http://a-pesni.org/zona/totalitar/anatkochm.htm.

– Дата доступу: 25.02.2016. – Назва з екрана.

5. Inside the Dark. Applebaum’s Gulag [Електронний ресурс] / Майкл Ледин. – Режим доступу : http://arlindo-correia.com/gulag.html. – Дата доступу: 26.02.2016. – Назва з екрана.

6. Gulag: a history of the Soviet camps, by Anne Applebaum [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.independent. co.uk/arts-entertainment/books/reviews/gulag-a-history-of-the-sovietcamps-by-anne-applebaum-104993.html. – Дата доступу: 27.02.2016. – Назва з екрана.

40

Коробко В. І. Світова історія появи жанру реаліті-шоу (до постановки проблеми)

Коробко В. І.* СВІТОВА ІСТОРІЯ ПОЯВИ ЖАНРУ РЕАЛІТІ-ШОУ (ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ) Телевізійні формати, які показують простих людей в ситуаціях для яких не писався сценарій, майже так само старі, як і саме телевізійне середовище. Історія реального телебачення бере свій початок ще з кінця 40-х років ХХ століття. У 1948 році програма «Прихована камера» (англ. Candid Camera), створена продюсером і телеведучим Алленом Фантом на основі радіо-шоу «Прихований мікрофон» 1947 року, стала прообразом програм реального телебачення [1, 36]. У цьому шоу знімали прихованою камерою реакцію звичайних людей, які, нічого не підозрюючи, стикалися з кумедними і нестандартними ситуаціями [2]. Але якщо говорити про перші спроби знімання і показу «реального телебачення» на блакитних екранах, то не слід забувати такі шоу, як «Королева на день» (англ. Queen for a Day, 1945–1964) та телевізійну гру «Готівка і Тачка» (англ. Cash and Carry, 1946), де люди боролися за певний приз або винагороду. В першому шоу учасникам потрібно було відповідати на деякі питання, а в другому – до питань додавалося ще й виконання справжніх трюків. Також у 1948 році, з’явилися шоу з пошуку талантів, які прославили аматорську конкуренцію і глядацьке голосування – «Година для аматорів» (англ. «The Original Amateur Hour») із телеведучим Тедом Маком і «Розвідка талантів з Артуром Годфрі» (англ. Arthur Godfrey’s Talent Scouts), У 50-х роках ХХ століття в США велику популярність отримали шоу, в яких конкурсанти брали участь у дещо безглуздих конкурсах, трюках і розіграшах – «Бити годинник» (англ. Beat the Clock ) та «Істина або Наслідки» (англ. Truth or Consequences). Також цей період ознаменувався зростанням популярності шоу про поліцейських такі як «Зізнання» (англ. Confession, 1958), де ведучий Джек Вайат брав інтерв’ю у злочинців, та радіопередача «Нічна варта» (англ.

Nightwatch, 1951–1955), в якій транслювалися записи повсякденної діяльності каліфорнійських копів. * Студентка 2 курсу магістратури, спеціальності «журналістика» Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Гоян В. В., доктор соціальних комунікацій, доцент

41

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Говорячи про становлення жанру реаліті в Європі, не можна не згадати Великобританію 1964 року, коли розпочалися зйомки і трансляція першого епізоду документального фільму «Севен Ап» (англ. «Seven Up»). Він складався із чотирнадцяти інтерв’ю семирічних дітей із різних соціальних прошарків британського суспільства. Цей фільм нараховує вісім епізодів, кожен з яких показував дітей через кожні сім років. Епізоди знімалися без будь-якого сценарного плану. Саме цей фільм заклав одну із найголовніших рис сучасного реалітішоу – зіркою може стати кожен, просто потрібно показати людину і її життя на блакитному екрані, щоб її побачив світ. Таке шоу можна назвати одним із перших, яке зробило звичайних людей справжніми зірками Великобританії. Але, якщо на початку реаліті ТБ було більшою мірою документальним кіно, то реаліті-шоу у сучасному сенсі вперше з’явилося в Сполучених Штатах Америки у 1965 році. На каналі «ABC» розпочалися зйомки нового шоу під назвою «Американський спортсмен» (англ. The American Sportsman), яке знімалося до 1986 року [3]. Головними героями програми були відомі спортсмени та іноді їх родини, яких знімали під час пригод на відкритому повітрі таких, як риболовля, кінна прогулянка, полювання тощо. Говорячи про реальність такого реаліті, то окрім розповідей, більша частина дій та діалогів були не за сценарієм. Наступний прорив реаліті-шоу на телебаченні відбувся у 1997 році у Швеції завдяки шоу «Експедиція Робінзона» (англ. Expedition Robinson), яке створив телевізійний продюсер Чарлі Парсонс і що пізніше отримало багато адаптацій по всьому світу під назвою «Survivor» (у країнах СНД – «Останній герой»). Таке шоу додало до шаблону реаліті ідею конкуренції та вибуття, де учасники борються один проти одного і покидають шоу, поки не залишиться тільки один, який стане переможцем. Справжній вибух популярності реаліті-шоу у світовому масштабі відбувся наприкінці 1990-х і початку 2000-х. Приблизно десять франшиз реаліті-шоу, створених за цей час, отримало понад 30 міжнародних адаптацій: – франшизи співочих конкурсів «Ідол», [4] «Зіркова академія» (англ. Star Academy) і шоу «Х-фактор» (англ. The X Factor); – франшизи конкуренції «Survivor»/«Останній герой», «За склом»/«The Big Brother», «Має талант», «Топ-модель», «МастерШеф» і «Танці із зірками».

42

Коробко В. І. Світова історія появи жанру реаліті-шоу (до постановки проблеми)

Кілька «ігрових реаліті-шоу» того ж періоду мали ще більший успіх і отримали більше ніж 50 міжнародних адаптацій: «Граєш чи не граєш» (англ. Deal or No Deal), «Хто хоче стати мільйонером?» і «Слабка ланка». До 2012 року багато довготривалих франшиз реаліті-шоу у Сполучених Штатах, наприклад, все той же «Американський Ідол» (англ. American Idol), «Танці із зірками» і «Холостяк», почали втрачати свої рейтинги [6]. Проте, реаліті в цілому залишалося достатньо популярним жанром в США із сотнями шоу на багатьох каналах. Підтвердженням цього є відносно нове талант-шоу «Голос», яке було створено Джоном де Моле у 2010 році у Голландії, і яке стало вельми успішною франшизою майже із 50 міжнародними адаптаціями, у тому числі і в Америці. У 2014 році американські журнали «Entertainment Weekly» і «Variety» зазначили деякий застій в рейтингах програм реаліті ТБ у США. Вони зауважили, що ряд мережевих каналів, які показували реаліті-шоу, такі як «Bravo» і «E!», відмовились від планів запуску додаткових реаліті програм, але вони уточнили, що жанр в цілому «нікуди не дінеться» [7]. Він може переформовуватися, але людям завжди буде цікаво стежити один за одним. Список використаних джерел 1. Clissold B. Candid Camera and the origins of reality TV: contextualizing a historical precedent. In Holmes, and Jermyn, D. (eds) Understanding Reality Television / Clissold. – New York: Routledge, 2004. – 256 с.

2. Rowan B. Reality TV Takes Hold [Електронний ресурс] / Beth Rowan // Infoplease. – 2000. – Режим доступу : http://www.infoplease. com/spot/realitytv1.html.

3 Adessa T. Guest column: These new reality hunting TV shows are out of control [Електронний ресурс] / Tom Adessa // Syracuse.com. – 2013. – Режим доступу : http://blog.syracuse.com/outdoors/2012/12/ guest_column_these_new_reality.html.

4. Lodish E. Who would win a World Idol competition? [Електронний ресурс] / Emily Lodish // Globalpost.com. – 2014. – Режим доступу : http:// www.globalpost.com/dispatch/news/culture-lifestyle/entertainment/130625/ arab-idol-mohammed-assaf-world-singers.

5. Punathambekara A. Reality TV and Participatory Culture in India / Aswin Punathambekara // Popular Communication: The International Journal of Media and Culture. – 2010. – № 4. – С. 241–255.

43

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

6. Molloy T. Reality Ratings Slip: Aging Bachelors, Idols and Dancers Lose Their Bite. [Електронний ресурс] / Tim Molloy // The Wrap. – 2012. – Режим доступу : http://www.thewrap.com/tv/article/reality-ratings-slipaging-bachelors-idols-and-dancers-lose-some-bite-36224/.

7. Littleton C. AMC Scraps Second Season of ‘Game of Arms,’ Other Shows as Cabler Reconsiders Unscripted Genre [Електронний ресурс] / Cynthia Littleton // Variety. – 2014. – Режим доступу : http://variety. com/2014/tv/news/amc-scraps-second-season-of-game-of-arms-othershows-as-cabler-reconsiders-unscripted-genre-1201326326/.

8. Hibberd J. Are we tired of reality TV? [Електронний ресурс] / James Hibberd // Entertainment Weekly. – 2014. – Режим доступу : http://www. ew.com/article/2014/10/31/reality-tv.

Косенко О. С.* ІНТЕГРАЦІЯ ТЕЛЕБАЧЕННЯ З СОЦІАЛЬНИМИ МЕРЕЖАМИ НА ПРИКЛАДІ МЕРЕЖІ FACEBOOK Постановка проблеми. З масовим переходом аудиторії в Інтернет, телебачення невпинно рухається в бік інтерактивності, пропонуючи глядачам новітні послуги [1]. Все більшої значущості отримують соціальні мережі – інтерактивні багатокористувацькі веб-сайти, контент яких наповнюється учасниками мережі [3]. Зарубіжні та українські телеканали інтегруються з соціальними мережами, використовуючи їх функціональні можливості, що дозволяють взаємодіяти з користувача­ми, створювати і об’єднуватися у спільноти за інтересами та обмінюватися ресурсами [4]. Ці та інші можливості соціальних мереж допомагають телеканалам залучати аудиторію та отримувати від неї зворотній зв’язок для покращення якості контенту, пошуку цікавих тем і підвищення інтересу до телепродукту, адже, чим краще будь-який орган масової комунікації відповідає на запити людей, тим більшою стає його аудиторія [2]. Мета та методи дослідження. Мета наукового дослідження – визначити засади використання сучасними телеканалами соціальної * Студентка 2-го курсу магістратури, журналістика. Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Гоян В. В., доцент, доктор наук соціальних комунікацій

44

Косенко О. С. Інтеграція телебачення з соціальними мережами на прикладі мережі Facebook

мережі Facebook як інструмента для залучення аудиторії. Зокрема, нами було розглянуто зарубіжний досвід інтеграції соціальної мережі Facebook і телебачення і за допомогою методу контентаналізу проаналізовано наповнення (за грудень 2015 року) офіційних сторінок у Facebook американських (NBC, ABC, Fox) і українських («1+1», «СТБ» і «Україна») телеканалів, а також досліджено актив­ ність аудиторії кожної зі сторінок і визначено найпопулярніші серед користувачів типи контенту. Результати дослідження. Першими інтегруватися з мережею Facebook почали зарубіжні телеканали, офіційні сторінки яких, в залежності від популярності каналу, набирають від декількох тисяч до десятків мільйонів читачів. Як правило, більшу кількість читачів набирають сторінки окремих проектів телеканалу, адже вони мають цільову аудиторію з чітко визначеними інтересами. Для розширення аудиторії у Facebook, телеканали вдаються до створення «закритих» сторінок, ексклюзивний контент яких доступний лише для тих, хто натисне «Подобається» і, таким чином, додасть сторінку у поле своїх інтересів. Ще одним інструментом для популяризації сторінки є використання у записах хештегів, які, з одного боку, дають змогу відслідковувати думки і відгуки користувачів з приводу телепродукту, а з іншого – через стимулювання обговорень, збільшувати кількість лояльних та зацікавлених в продукті каналу людей. Контент-аналіз офіційних сторінок у Facebook американських (NBC, ABC, Fox) і українських («1+1», «СТБ» і «Україна») телеканалів дозволяє виділити основні типи контенту, що публікуються у мережі Facebook: репости записів зі сторінок окремих програм чи посилання на них; анонси та повідомлення про прямі ефіри; унікальний контент: креатив і гумор; а також новини про життя телеканалу і телеведучих (присутні лише на сторінках українських каналів). Форми подачі інформації є практично ідентичними серед американських телеканалів і відрізняються серед українських. Так, всі досліджені американські телеканали публікують виключно короткі записи, що містять, як правило, текстову складову, яка включає заголовок (іноді підзаголовок чи лід), іноді хештег чи посилання на офіційний сайт та візуальну складову – фото, малюнок чи відео (фрагменти програм, трейлери, відео з-за лаштунків, інтерв’ю з акторами, режисерами тощо). Тобто оформлення постів на сторінках досліджених американських каналів є уніфікованим і схожим, а кількість публікацій на місяць складає близько 30 записів 45

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

(від 1 до 4 постів на день, в деякі дні публікації не робляться). Досліджені ж сторінки українських телеканалів пропонують різні підходи до подачі контенту і ведення сторінок загалом, а також різну частоту їх оновлення. Так, деякі телеканали публікують короткі записи за «американською схемою», інші – розміщують довгі тексти, а інші – створюють пости, що складаються лише із заголовку та посилання на офіційний сайт. Частота публікацій між каналами також різниться – від 30 до 300 записів на місяць (від 1 до 15 постів на день). Аудиторія досліджених американських телеканалів (у середньому, 2 млн читачів) є більшою за аудиторію українських (приблизно, від 70 до 400 тис читачів), що закономірно відбивається на результатах аналізу користувацької активності. Однак, проведене дослідження дає змогу виділити найпопулярніші серед користувачів типи контенту, якими є: унікальний контент: креатив і гумор і новини про життя телеканалу та історії з життя телеведучих (присутні лише на сторінках українських каналів). Анонси програм і репости записів зі сторінок окремих проектів користуються меншою популярністю, про що говорить менша кількість «Подобається», коментарів і поширень контенту цього типу. Висновки. На офіційних сторінках досліджених американських і українських телеканалів публікуються однакові типи контенту, однак підхід до подачі інформації і частота оновлень сторінки є різними. Також можна зробити висновок, що контент, який містить елементи розважальності, гумору та креативу є більш привабливим для користувачів мережі Facebook. Отримані результати дають змогу визначити шляхи підвищення ефективності використання соціальних мереж як інструмента для залучення аудиторії телеканалами, а також можуть застосовуватися у розробці нових педагогічних курсів і спецкурсів для освітньо-кваліфікаційних рівнів «Бакалавр» і «Магістр» на факультетах журналістики. Список використаних джерел 1. Єлісовенко Ю. П., Полісученко А. Інтеграція новітніх ЗМІ та пошук форм спілку-вання [Текст] / Ю. Єлісовенко, А. Полісученко // Теле- та радіожурналістика : зб. наук. пр. - Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2011. – Вип. 10. – С. 160–162.

2. Іващук Л. І. Соціальні мережі Інтернету в сучасній політичній комунікації / Л. Іващук // Наук. пр. Нац. б-ки України 46

Кушнір О. В. Словацька Шевченкіана на сторінках друкованої періодики

ім. В. І. Вернадського. – 2011. – Вип. 32. – С. 63–70. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/npnbuimviv_2011_32_6.pdf 3. Шахмартова О. М., Болтага Е. Ю. Психологические аспекты общения в социальных сетях виртуальной реальности. // Известия ПГТУ им. В. Г. Белинского. – 2011. – № 24. – С. 1002–1008.

4. Іванов В. Ф. Соціологічні дослідження аудиторії мас-медіа [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://journlib.univ.kiev.ua/ index.php?act=article&article=1280

Кушнір О. В.* СЛОВАЦЬКА ШЕВЧЕНКІАНА НА СТОРІНКАХ ДРУКОВАНОЇ ПЕРІОДИКИ Українсько-словацька культурна комунікація є історичною категорією, з часом вона розвивалася, змінювала свій характер і значення, набувала нових форм і функцій, наповнювалася новим змістом. Чільне місце на теренах українсько-словацьких взаємин зайняв Тарас Шевченко, який окреслив своєю діяльністю окремий етап у культурному спілкуванні двох народів.

1. У словацькій пресі ім’я Кобзаря з’явилося пізно. Першою згадкою про нього було повідомлення про похорон поета, опубліко­ ване в газеті «Slovenskje národnje novini» 7 червня 1861 року [1]. Вдруге ім’я Т. Шевченка названо у статті словацького письменника Й. Заборського «Галичанин» і малоруська література» (журнал «Sokol», 1863).

2. Газета «Pešt΄budi΄nske Vеdomosti» (Будапешт, 1864, Ч. 86) надрукувала статтю «Про бесіди» словацького вченого Г. Тісовського. Крім інформації про шевченківський вечір, влаштований 1866 року у Відні українськими студентами, автор подав стислий огляд його життя і творчості до 1838 року. Повніше життєпис Т. Шевченка представлено у нарисі з історії слов’янських літератур П. Гечка у журналі «Orol» (1874).

3. Мізерність інформації про Кобзаря в Словаччині змушувала читачів звертатися до чеської преси, яка на той час друкувала значно * Доцент кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

47

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

більше праць про Т. Шевченка та перекладів його творів. Уперше окрему публікацію українському поетові присвятила словацька газета «Národnie noviny» у 1881 році (№№ 97-98). У статті «Співець України» критик С. Бодіцький окреслив життєвий і творчий шлях Т. Шевченка, використавши матеріали з чеської енциклопедії Ф. Рігра. Зробив аналіз поем «Катерина», «Гайдамаки», «Перебендя», «Іван Підкова», «Кавказ», переклад словацькою поезії «Садок вишневий коло хати», уривків з вірша «Думи мої ...», послання Шафарикові [2].

4. Наступний переклад із творів Т. Шевченка з’явився у 1896 році, коли журнал «Slovenske Pohlady» (№ 16) опублікував словацькою мовою поезію «Минають дні, минають ночі» (переклад Соломицького).

5. Аж у ХХ віці словацька преса знову звернулася до постаті і творчого доробку Кобзаря. У 1911 році журнал «Prúdy» (№ 2) з нагоди 50-річчя від дня смерті українського будителя надрукував статтю «Тарас Шевченко». У ній Ю. Славік окреслив основні віхи біографії поета, відзначив спорідненість його творчості із долею словаків. «У нас Шевченко є взагалі невідомим, – писав він. – А все ж таки ніякому народові так не підходить його поезія, як нашому (словацькому – О. К.). Вся його поезія є клич, співучий клич зболілої…, але молодої душі» [Цит. за : 3]. До статті подано переклад вірша «Минають дні, минають ночі» і вперше словацькою мовою надруковано «Заповіт» (переклад Невицького). У цьому ж виданні редактор Ш. Крчмері помістив статтю «Про Шевченка», в якій порівняв українського поета з Пушкіним, Рилєєвим, Міцкевичем, назвав його серед послідовників Шафарика та представником ґенерації Халупки, Заборського, Ріхарда.

6. Нові поезії Т. Шевченка знову з’являються у Словаччині після тривалої перерви. Газета «Hlas l΄udu» (01. 02. 1920) надрукувала переклади поем «Перебендя», «Єретик», «Сон», подала детальну розповідь про життєвий і творчий шлях поета. Через два роки Г. Белла опублікував у журналі «Slovenské Pohl΄ady» переклад поеми «У тієї Катерини». Вона стала джерелом мотивів для оригінального твору О. Белли – поеми «Анна Даниловна», яку вважають найбільшим у тогочасній словацькій літературі твором на українську тематику.

7. Активніше постаттю Т. Шевченка у Словаччині цікавилися з 30-х років XX століття. Так, 1935 року у газеті «Slovenský dennik» (№№ 76, 89) вийшло два переклади творів поета – «Садок вишневий коло хати» та перші 29 рядків вірша «До Основ’яненка». Паралельно журнал «Prúdy» (1935, № 19) надрукував статтю «Шевченкове ставлення до Польщі та поляків», у якій В. Бобек опротестував думку про вороже 48

Кушнір О. В. Словацька Шевченкіана на сторінках друкованої періодики

ставлення українського митця до поляків. У той час у словацькій пресі опубліковано ряд «ювілейніих» статей про Т. Шевченка: «Elán» (1934, № 2; 1939, № 7-8), «Služba» (1939, № 3). У них досліджено поетичну спадщину митця, окреслено його місце в європейській літературі.

8. Після 1945 року в контексті українсько-словацьких культурних взаємин діапазон шевченкознавчих досліджень значно розширився. Передусім у братиславській газеті «Pravda» Р. Бртань опублікував анонімно словацький переклад «Заповіту» з присвятою М. Рильському. Це стало поштовхом для нової хвилі історико-критичної та перекладаць­кої практики щодо постаті Т. Шевченка: «Pravda» (статті «80-річчя смерті Шевченка», 1946, № 58; «Тарас Шевченко», 1947, № 58; рецензія Я. Комаровського на чеське видання творів Т. Шевченка 1946 року «Було колись на Вкраїні», 1947, № 42), газета «Týždeň» (стаття Р. Бртаня, 1947, № 41), журнал «Živena» (переклади поезій «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Не вернуся із походу»), часопис «Slobodný rozhlas» (стаття Б. Гечка, 1947, № 12), газета «L΄ud» (стаття К. Рипачека «Український національний поет Т. Шевченко», 1949, № 261) [4].

9. У 1951 році до 90-річчя з дня смерті Т. Шевченка у словацькій періодиці вийшла у перекладі серія статей радянських авторів (газети «Kultúrny život», «Praca» передрукували уривки зі статті О. Корнійчука, газета «Nové slovo» опублікувала статтю П. Березова та інші). Журнал «Slovenské Pohl΄ady» надрукував оповідання Н. Рибака «Смерть поета» у перекладі Й. Ваври [5]. Газета «Práca» та журнал «Kultúrny život» того ж року вмістили переклад «Заповіту», зроблений Я. Понічаном. Через вісім років Ю. Кокавець подав свою версію відомої поезії у журналі «Svet socializmu». Ще один переклад цього вірша словацькому читачеві запропонував М. Лайчак у газеті «Pravda» [6].

10. Статті про Кобзаря у 1950-х роках написали М. Штепан, Р. Бртань, Ф. Вовак, Л. Гараксим, Й. Банський, М. Лесна, А. Мраз. Словацький читач знайомився з ними у виданнях «Kultúrny život», «Hlas ĺudu», «Život», «Nová literatéra». Вони наблизили творчість великого поета до пряшівчан. Більшість матеріалів не відзначалися оригінальністю, проте через слово Т. Шевченка вони зверталися до національного сумління, родової пам’яті русинів-українців, знайомили їх з найкращими здобут­ками національної культури. Список використаних джерел 1. Мольнар-Мундяк М. Віковічна дружба двох братніх народів / М. Мольнар-Мундяк. – 1958. – № 9. – С. 107.

49

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

2. Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків / М. Мольнар. – Словацьке педаг. вид-во в Братиславі. Відділ укр. літ. в Пряшеві, 1961. – С. 238–239, 240–241.

3. Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків / М. Мольнар. – Словацьке педаг. вид-во в Братиславі. Відділ укр. літ. в Пряшеві, 1961. – С. 249.

4. Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків / М. Мольнар. – Словацьке педаг. вид-во в Братиславі. Відділ укр. літ. в Пряшеві, 1961. – С. 247–258.

5. Мольнар М. Словаки і українці. Причинки до словацькоукраїнських літературних взаємин з додатком документів / М. Мольнар. – Словацьке педаг. вид-во в Братиславі. Відділ укр. літ. в Пряшеві, 1965. – С. 258.

6. Мольнар М. Зустрічі культур: З чехословацько-українських взаємовідносин / М. Мольнар. – Братислава : Словацьке педаг. вид-во, 1980. – С. 191.

Лахно А. В.* РЕГІОНАЛЬНИЙ ДОСВІД КОНВЕРГЕНТНИХ ЖУРНАЛІСТІВ Явище конвергенції сучасних медіа досі залишається темою активного обговорення в експертних колах. Конвергенцію розглядають як виклик часу для журналістів та редакцій на тлі стрімкого розвитку інформаційних технологій. Універсальність і конвергентність стають вимогою часу у медіапросторі. Попри очевидні переваги цього процесу, дослідники наголошують і на тому, що страждають стандарти якості журналістики через відкритість платформ для публікацій і поширення інформації, яка не проходить редакційну обробку. Окремий журналістикознавчий сюжет, який досі не був системно розглянутий через певні об’єктивні причини, це конвергенція на рівні журналіст-документаліст-режисер. На тлі подій Революції гідності та АТО з’явилася велика кількість медіапродуктів, які є конвергентними у жанровому, технічному та змістовому виявах. * Студентка 2-го курсу магістратури, журналістика. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики Гоян В. В., доцент, доктор наук соціальних комунікацій

50

Лахно А. В. Регіональний досвід конвергентних журналістів

Їх авторами є журналісти, які до цієї практики були, наприклад, стрімерами, журналістами чи телеведучими. На всеукраїнському рівні конвергенція є очевидною: це помічають глядачі телебачення, користувачі соціальними медіа тощо. На рівні регіонів цей процес відбувається повільніше, але ми зафіксували окремі локальні позитивні досвіди, які в контексті вивчення загальних тенденцій та змін у функціонуванні сучасних медіа демонструють конструктивну синергію різних професійних площин. Мета нашого дослідження полягає у висвітленні досвіду конвер­ гентних журналістів в контексті регіональних особливостей їхньої професійної діяльності. На прикладі досвіду кіровоградського журналіс­та Ігоря Токаря, нині журналіста каналу «112», в минулому журналіста каналу «Кіровоград», автора документального фільму «Чміль», ми простежимо особливості професійної трансформації регіонального журналіста у конвергентного. Як дослідницький матеріал, ми обрали фільм «Чміль», який є медійним продуктом нового типу. У документальній стрічці «Чміль», робота над якою тривала більше ніж пів року, зібрано понад 20 спогадів людей, які знали Віктора Чміленка, Героя небесної сотні, а локаціями є близько 8 міст, як в Україні, так і поза її межами [1]. Серед таких людей – Ольга Богомолець, Любомир Гузар, Андрій Куликов тощо. Стрічка є метажанровою: особливий емоційно-документальний non fiction, який має продуману режисуру, професійну роботу з контентом, елементи журналістського розслідування, а також багато прийомів суто з кіномови, які роблять фільм дискурсивним. Цей фільм сміливо можна поставити в один ряд з іншими стрічками про події на Майдані буремного кінця 2013 – початку 2014 років, які добре знають і в Україні, і за її межами. Цікаве спостереження, яке ми зробили в процесі дослідження: це був перший досвід зйомки фільму в історії 27-річного журналіста Ігоря Токаря. В інтерв’ю він наголосив, що у створенні фільму йому допоміг журналістський фах: «Раніше зйомкою фільмів я не займався. Але у силу своєї журналістської діяльності, маю вміння знімати, планувати, монтувати. Складність полягала у тому, що режисерський процес знаходився лише у моїх руках. Тому відповідальність дуже велика. Щодо морального навантаження, то хоч журналістська діяльність і робить нас трохи черствішими, все ж були складні моменти. Найважче було слухати Івана Рапового (учасник подій 51

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Євромайдану, витягуючи з-під обстрілів якого, загинув В. Чміленко), коли він розповідав, як лежав поранений на Інститутській. Крім того, є важкі кадри самого Майдану, вбивств, коли Ольга Богомолець розповідає, як констатувала смерть одного з майданівців, коли прямо в готелі «Україна» роблять операції» [2]. Стрічка є у вільному доступі в YouTube, триває робота над створенням англомовних титрів для поширення за кордоном: «Наша головна мета, аби стрічку побачило якомога більше людей і щоб вона їх чогось навчила. У фільмі є цитати Віктора, за якими можна жити. Це дуже мудрі слова. «Коли беззаконня стає законом, супротив стає обов’язком» [2]. Ця гнучкість є ще однією ознакою конвергентності цього медіапродукту. На прикладі історії Ігоря Токаря підтверджуються принципи, озвучені Вілфрідом Руеттеном та Ніколаєм Крістенсеном на майстеркласі «Конвергенція та нові медіа»: «У конвергентних медіа особистості стають брендами, а бренди перетворюються на світ віртуальної реальності. При переході медіа від традиційних форм до новітніх для журналіста головне – вивчити свою аудиторію, зачепити її, залучити і вже не відпускати» [3]. Крім фахового рівня, соціальна і громадська активність журналіста увиразнює його як бренд. Подібні медійні продукти в портфоліо журналіста є вагомим аргументом на користь його професіоналізму, професійної гнучкості, конвергенції (технічної, жанрової, медійної), універсальності та соціальної активності. Щоб активізувати аудиторію в кросмедійному продукті, потрібна «надихаюча інтерактивність» – креативні ідеї, покликані формувати культуру конвергентного медіа [3]. У фільмі Ігор Токар застосував багато суто журналістських прийомів (в плані монтажу, ракурсів), збалансував відео-матеріали з інших джерел, витримав сюжетику і наративність. Культура фільму була збережена як через дотримання журналістських стандартів, так і через відсутність спекулятивних технологій. Рівні конвергенції вже визначені практиками: технологічний, економічний, професійний [4]. Якщо розглядати діяльність Ігоря Токаря як журналіста конвергентного типу, то однозначно він знаходиться на високому технологічному і професійному рівнях. В економічному плані створення фільму відбувалося на волонтерських засадах: фінансування, яке потребувала реалізація цього проекту, відбулося на рівні фінансової підтримки друзів Віктора Чміленка. Досвід Ігоря Токаря як журналіста-волонтера конвергентного 52

Михайлова О. П. Проблеми ув’язнених у теленовинах: тематика, контекст, мова

типу є черговим аргументом на користь позиції, що журналістський професіоналізм не має регіональних обмежень. Список використаних джерел 1. Документальний фільм «Чміль» / Автор ідеї та режисер Ігор Токар [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.youtube. com/watch?v=YZLWD8QjOXw 2. Зубова А. «Чміль» – це стрічка про те, як треба жити [інтерв’ю з Ігорем Токарем] [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://rk.kr. ua/igor-tokar-chmil-tse-strichka-pro-te-jak-treba-zhiti 3. Варемчук Т. Конвергентні медіа : поради Ніколая Крістенсена і Вілфріда Руеттена / Тетяна Варемчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.mediasapiens.ua/material/1754 4. Федорчук Л. П. Журналіст конвергентної редакції : нові виклики професії / Л. П. Федорчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eprints.zu.edu.ua/4693/1/vip_54_47.pdf

Михайлова О. П.* ПРОБЛЕМИ УВ’ЯЗНЕНИХ У ТЕЛЕНОВИНАХ: ТЕМАТИКА, КОНТЕКСТ, МОВА Новинна телевізійна журналістика попри тотальну інтернетизацію медіапростору є визначальним чинником формування громадської думки. Тож вона має всі умови для скеровування чи маніпулювання громадською свідомістю щодо розуміння соціальних проблем, зокрема проблем ув’язнених. На це може вплинути текст, окрема лексика, відеоряд, редакційна верстка та інші обов’язкові елементи комплексу виробництва новин. Тому актуалізується питання тенденцій висвітлення соціальної проблематики, а також правил, якими мають керуватися журналісти й редактори [1, 273]. Мета – визначити тенденції відображення проблем ув’язнених у випусках українських теленовин. * Аспірантка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, «Теорія та історія соціальних комунікацій» проф.. Бойко А. А., доц..Шендеровський К. С.

53

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Джерела дослідження – контент інформаційних випусків новин на каналі СТБ («Вікна»), зокрема, відеосюжети на соціальну тематику (які стосують проблем ув’язнених). Проблеми ув’язнених найменш представлені в ефірному мовленні «Вікон». За 2011–2012 роки вийшло лиш 16 матеріалів, присвячених цій соціальній категорії та цій соціальній проблемі. Отже, із 16 матеріалів 6 присвячено різного роду інцидентам у межах місць позбавлення волі (наприклад, «Втеча з в’язниці. Зеки вирили підкоп і хотіли втекти з неволі» від 19 вересня 2012 року; «З тубдиспансеру під Києвом втекли п’ятеро зеків. Четверо досі гуляють на свободі» від 24 січня 2011 року; «Як ув’язнені з-за ґрат продовжували обманювати людей» від 20 вересня 2012 року); 4 – криміногенним ситуаціям, спровокованим людьми, які були в місцях позбавлення волі і на момент мовлення є на свободі; 3 – соціально–правовим прецедентам («Депутати відмовились платити пенсії зекам» від 19 червня 2012 року), 3 – інше («Зеки, що танцюють під дощем, підкорили Інтернет» від 4 жовтня 2012 року). Загалом журналісти, як показав контент–аналіз, звертаючись до проблематики ув’язнених, представили такі принципи подачі інформації: по-перше, це погляди на ув’язнених як на злочинців, а не людей; погляди підкріплені розумінням «суворого покарання» (а не справедливого); по-друге, це погляди на ув’язнених як суб’єкт жалю, співучасті…; по-третє, це погляди захисту прав людей та розуміння, що їх медіапогляди не подобаються офіційній владі; по-четверте, це «ніякі» за ознаками погляди, коли рушійним є пошук сенсації, доступу до в’язниці, висвітлення тюремної субкультури, смакування міфів про тюремну романтику. Базові теми медіасюжетів структуруються за такими варіантами: 1) злочин як передумова ув’язнення або ізолювання від людей, суспільства: покарання, небезпека, перевиховання, запобігання повтор­ному злочину (рецидиву); 2) ізолювання на період слідчих дій – альтернатива ізолюванню; 3) рішення суду: вирок про ув’язнення – альтернативні види покарання; реалізація людських прав за умов оскарження рішення суду; 4) ув’язнення в одній із установ пенітенціарної системи; реалізація прав людини в умовах ізоляції від суспільства, родини; 5) амністія; 6) підготовка до повернення з місць позбавлення волі; 54

Михайлова О. П. Проблеми ув’язнених у теленовинах: тематика, контекст, мова

7) соціальна адаптація людей, які повернулись з місць позбавлен­ня волі. Мовлення про ув’язнених – це доволі складний процес як для редакції, окремого журналіста, так і для суспільства. Адже це втручання в український державний, на жаль, монолог про «заклади несвободи»; з іншого боку, це відкритий намір за будь–яких умов відтворити хоча б дух суспільного діалогу [2]. Фахівці з огляду на сучасні тенденції виокремили певні табу– лексеми і табу–вислови, які не слід використовувати в контексті зазначеної теми: • «зек», «зона» – це атрибути, символи субкультури, яку не потрібно підтримувати, бо вони принижують гідність людини. Вживайте: «колонія»; «місце позбавлення волі» або «перебування в місцях позбавлення волі»; «життя за ґратами» і таке інше.

• «в’язень» – це тільки стимулює рефлексію людини до звинувачення у своїх проблемах «третього», тільки не себе. Вживайте: «людина, яка перебуває в місцях позбавлення волі»; «утримується під вартою» тощо. Як показав контент-аналіз, поза увагою медіа залишається чимало напрямків роботи установ пенітенціарної системи, і, як наслідок, відповідна інформація до суспільного загалу належним чином не доводиться. Заслуговують на увагу та залишаються недостатньо висвітленими такі питання: – організація загальноосвітнього та професійно–технічного навчан­ня засуджених; – право, а не обов’язок працювати; – робота психологів установ виконання покарань; – порядок надання короткострокових та тривалих побачень, побачень з адвокатами; – організація юридичного консультування засуджених, надання правової допомоги, порядок направлення засудженими звернень, заяв та скарг; – правовий та соціальний статус персоналу установ пенітенціар­ної служби. Головна тенденція щодо правил та принципів висвітлення соціальної проблематики – телеканали на актуалізують соціальні проблеми у процесі мовлення. Соціальна проблема як інформаційний привід, як предмет висвітлення матеріалу цікава лише на хвилі скандалу, інциденту.

55

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Список використаних джерел 1. Климанська Л. Медіа-імідж соціальної проблеми / Л. Д. Климанська // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. – Х. : ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2009. – Вип. 15. – 650 с.

2. Шендеровський К. Медіакомунікації та соціальні проблеми : збірка навч.–метод. матер. і наук. статей у трьох част. Частина перша / упор., ред. К. С. Шендеровського / Київ. нац. ун-т; Ін-т журналістики. – К., 2012. – 288 с.

Номерчук А. В.* ПРАЦІ Г. ДЖОНСА ТА М. МАГГЕРІДЖА ЯК БОРОТЬБА ЗА ВИЗНАННЯ ГОЛОДУ В УКРАЇНІ ГЕНОЦИДОМ Питання, пов’язані з Голодомором 1932–1933 рр. в Україні, і досі залишаються гострими. Багато відомих діячів досьогодні бореться за відновлення історичної справедливості щодо цієї трагедії як масового цілеспрямованого знищення нації. Наразі ООН відмовляється визнавати Голодомор в Україні геноцидом, аргументуючи це незгодою з таким формулюванням деяких науковців. У такій позиції головну міжнародну організацію активно підтримує РФ, використовуючи усі можливі та доступні важелі впливу. Українські вчені борються зі своїми опонентами з цифрами в руках, узявши на озброєння неспростовні факти. Так, уже сьогодні доведено, що показники смертності в Україні були набагато вищими, ніж у Росії в 1932–33 роках, і зараз ми знаємо, що мав на увазі Всеволод Балицький, кажучи, що «етнографічний матеріал в Україні буде змінено» [1]. Першими про Голодомор в Україні у західній пресі сповістили британські журналісти Гарет Джонс та Малкольм Маггерідж. Вони – попри попередження посольства і заборону ОДПУ на в’їзд іноземним журналістам до України – нелегально перетинали кордон для того, щоб світ дізнався про жахливі реалії геноциду в Україні. Поки Джонс перебував в Україні, Маггерідж у Москві написав три статті * Студентка 4 курсу спеціальності «журналістика» Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Мелещенко О. К., д. філол. н., проф.

56

Номерчук А. В. Праці Г. Джонса та М. Маггеріджа як боротьба за визнання голоду в Україні геноцидом

для «Manchester Guardian», однак вони були надруковані наприкінці місяця без імені автора, сильно відредаговані та розміщені глибоко всередині газети. Та журналісти не здавалися, тому що жага до висвітлення правди борола будь-який страх перед владою [1].

29 березня Джонс надав матеріал, який був багатьма світовими виданнями, включаючи й «The New York Evening Post»: «Сьогодні Росія в епіцентрі голоду. Наскільки можна переконатися, він такий же жахливий, як і в 1921 році, коли померли мільйони ... У потязі (маршрутом до України) комуністи заперечували наявність голоду. Я випустив шматок хліба, селянин, який був поруч, кинувся до нього і жадібно з’їв. Багато селян дуже ослаблені, щоб працювати. Нова система податків знищила сільське господарство. Саме тому нинішня ситуація набагато гірша, ніж голод в 1921 році. Це просто катастрофа» [2]. Ці рядки були першим достовірним прес-звітом в англомовному світі. Джонс став першим журналістом, який офіційно заявив про Голодомор в Україні, підписавшись власним іменем. Британський кореспондент нелегально пробрався в Східну Україну, де зробив фотографії голоду, і першим на Заході заяви, що в деяких областях України померла від голоду третина населення. А Захід не хотів вірити, закривав очі на такі страшні заяви через лояльність до Радянського союзу та його лідерів. І сьогодні британський уряд і парламентарії не вважають голод в Україні спрямованим геноцидом: напевно, тому, що до політиків дійшли спотворені історичні дослідження, зокрема дослідження російських істориків, до яких Великобританія, на жаль, прислухається [3]. Шкода, що вже немає Джонса. Був би він живий, британські політологи давно б усвідомили, що голод в Україні – це геноцид проти українського народу. Таких сміливців, як Джонс, у світі мало. На нашу думку, ситуація в цьому питанні може змінитися лише тоді, коли медіа будуть повніше висвітлювати історію Голодомору. Тільки в такому випадку на рівні масової свідомості буде чітко сприйнято і усвідомлено: Голодомор – справа рук Сталіна. При аналізі ставлення Заходу до Голодомору виникає питання про причини запізнілої реакції світової спільноти на трагедію України. Адже масова смертність існувала й раніше, однак лише навесні 1933 р. про це заговорили на сторінках преси, а на політичному рівні питання розглядалося після закінчення Голодомору. Попри те, що про дивне мовчання «цивілізованого» світу вже багато писали, сучасній людині важко зрозуміти, чому загибель від 57

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

голоду такої величезної кількості людей пройшла повз увагу широких кіл світової громадськості [2]. Водночас більшість дипломатів чи журналістів, маючи достатньо достовірної інформації, мовчали з огляду на тогочасну політичну ситуацію. У 1933 р. до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, і країни Заходу пішли на зближення з СРСР, щоб зупинити поширення нацизму. Лідери демократичних держав закривали очі на злочини комуністичного режиму, а окремі повідомлення про трагедію, що потрапили в пресу, не отримали належного розголосу серед громадськості. На початку 1933 р., коли голод набирав розмаху, про нього говорили мало [3]. Діяльність Гарета Джонса й Малкольма Маггеріджа, які розповідали про Голодомор, мала важливе моральне значення для потерпілих. Люди, котрі постраждали внаслідок конфіскації продуктів, хотіли, щоб населення інших країн довідалося про продовольчу катастрофу. Вони своєю діяльністю долучилися до виконання побажань голодуючих щодо донесення правди про їхнє становище. І деякою мірою їм це вдалося, адже в них з’явилися наслідувачі. Журналістам часто подобається думати про себе як про безстрашних борців за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, крім правди. Таким журналістом був і Гарет Джонс. Але, як часто трапляється у нашому світі, він загинув при загадкових обставинах. Можливо, Ґарет Джонс мав лише злостиву долю. Або ж він пав жертвою убивства, бо був людиною, яка, за словами ЛлойдДжорджа, «знала надто багато про те, що відбувається». Можливо, ми ніколи не дізнаємось істини. Але лишається беззаперечним те, що Джонс писав правду про Голодомор [4]. Він був гідною молодою людиною, чоловіком, котрий хотів бути чесним журналістом, і, ймовірно, поклав своє життя за це прагнення. А щодо Маггеріджа, то він, захоплений комуністичними ідеями, разом з дружиною в 1932 р. приїхав до Москви, де збирався працювати кореспондентом «The Guardian». Незабаром розчарувавшись у комунізмі, Маггерідж вирішив зайнятися дослідженням вхідних повідомлень про голод на Україні, для чого без дозволу влади здійснював поїздки на Україну і Кавказ. Свої статті пересилав дипломатичною поштою, тим самим уникаючи цензури [3]. Але суть в тому, що Маггерідж писав свої викривальні повідомлення анонімно, з підписом «Нотатки спостерігача». Можливо, саме через це він залишився живим і помер власною смертю, а не був вбитий за часів правління Сталіна. Та зміг продовжувати свою журналістську діяльність.

58

Паршикова А. С. Висвітлення теми інформаційної безпеки у німецькому інтернет-виданні «Spiegel Online»

Як висновок, можу сказати, що лише незалежні журналісти, які попри все намагаються і доносять до людей правду, можуть змінити цей світ на краще, та переписати історію. Список використаних джерел 1. Уотсон Д. Гарет Джонс – той, хто казав правду [Електронний ресурс] / Д. Уотсон – Режим дoступу : http://antynegacionism.blogspot. com/2013/03/ blog-post_26.html. – Дата звернення : 26.03.2016. – Назва з екрана.

2. Дроздовский Д. И. Заглядывая в пламя чумы [Електронний ресурс] / Д. И. Дроздовский – Режим дoступу : http://gazeta.zn.ua/ SOCIETY/zaglyadyvaya_v_plamya_chumy.html. – Дата звернення : 21.11.2008 . – Назва з екрана.

3. Папуга Я. Б. Моральна відповідальність Заходу за Голодомор в Україні [Електронний ресурс] / Я. Б. Папуга. – Режим дoступу : http:// www.istpravda.com.ua/articles/2013/04/1/118734/ – Дата звернення : 01.04.2013. – Назва з екрана.

4. Зінченко О. Люди Правди, кремлівська пропаганда і корисні ідіоти [Електронний ресурс] / О. Зінченко. – Режим дoступу : http:// gazeta.dt.ua/history/lyudi-pravdi-kremlivska-propaganda-i-korisni-idioti-. html. – Дата звернення : 27.11.2015. – Назва з екрана.

Паршикова А. С.* ВИСВІТЛЕННЯ ТЕМИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ У НІМЕЦЬКОМУ ІНТЕРНЕТ-ВИДАННІ «SPIEGEL ONLINE» Проблема інформаційної безпеки має значний рівень теоретичної і практичної актуальності. Це пов’язано в першу чергу із зростанням ролі інформаційних технологій і швидкими темпами їхнього впровадження у всі сфери суспільного життя. Поняття «інформаційна безпека» можна розглядати з кількох точок зору. По-перше, у техніко-технологічному вимірі під інформаційною * Студентка 2 курсу магістратури, спеціальність «Журналістика». Інститут жур­ налістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Трачук Т. А., кандидат філологічних наук, доцент кафедри соціальних комуніка­ цій.

59

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

безпекою розуміємо стан захищеності систем обробки і зберігання даних, при якому забезпечено конфіденційність, доступність і цілісність інформації. По-друге, за визначенням дослідниці Г. Сащук, інформаційна безпека – це такий стан захищеності життєво важливих інтересів, а, отже, й інформаційної озброєності держави, суспільства, особистості, за якого ніякі інформаційні впливи на них неспроможні викликати деструктивні думки та дії. [1, 57; 2] Проте, незважаючи на значний науковий інтерес, вивчення інформаційної безпеки має переважно техніко-прикладний харак­ тер. Такий перекіс у бік вивчення технічних аспектів є не зовсім ефективним. Адже вирішення проблеми має носити комплексний системний характер і здійснюватися на різних рівнях. Інформаційна безпека особистості – це: а) стан і умови життєдіяльності, при яких відсутня загроза нанесення шкоди особистості інформацією; б) стан захищеності, при якому відсутня загроза інформації, якою володіє особистість [3, 56]. У першому випадку серед основних загроз інформаційній безпеці особистості є: обмеження доступу до інформації, її спотворення, дезінформація, маніпулювання тощо. У другому визначенні для інформаційної безпеки характерним є підвищення обізнаності щодо можливих загроз під час користування інформаційними системами. У дослідженні розглядаємо саме цей підхід. Основна мета реалізації політики інформаційної безпеки Федера­ тивної Республіки Німеччина – забезпечити громадян надійною інформацією про інформаційну безпеку. Для цього пропонуються наступні заходи: проведення інформаційно-освітніх кампаній для громадськості; просування використання кращого досвіду у сфері безпеки тощо. Особлива увага приділяється поширенню ЗМІ публікацій, що присвячені питанням інформаційної безпеки. Так, лише за 2015 рік німецьке видання «Spiegel Online» опублікувало понад 90 журналістських матеріалів на цю тему. В українських ЗМІ такий підхід не практикується, журналісти часто оминають у своїх матеріалах проблему інформаційної безпеки. Тому досвід німецьких медіа щодо висвітлення цієї теми є важливим та актуальним [4, 37].

«Der Spiegel» – німецький щотижневий журнал, публікується в Гамбурзі. Вважається найпопулярнішим суспільно-політичним журналом серед середнього класу ФРН. «The Economist» називає його найвпливовішим часописом континентальної Європи. Тематич­ ними підрозділами журналу є: «Німецька політика», «Німеччина», 60

Паршикова А. С. Висвітлення теми інформаційної безпеки у німецькому інтернет-виданні «Spiegel Online»

«Економіка», «Закордонні справи», «Наука і техніка», «Культура», «Спорт», «Суспільство», «Спеціальні теми». Інтернет-версія «Spiegel Online» була заснований у 1994 році [5]. У дослідженні розглянуто матеріали на тему інформаційної безпеки у період з 1 червня 2015 до 1 січень 2016 року. За вказаний період видання «Spiegel Online» опублікувало 56 журналістських матеріалів на тему інформаційної безпеки. Проаналізовані матеріали можна розділити на блоки: 1. публікації про інформаційну безпеку держави (48%); 2. публікації про інформаційну безпеку особистості (32%); 3. публікації про інформаційну безпеку підприємств (20%). Більшість матеріалів спрямовані на висвітлення теми інформа­ ційної безпеки і тих проблем, які стосуються саме держави. Найбільше матеріалів на цю тему було опубліковано у червні 2015 року (14, тобто 25%). Саме у цей час було здійснено хакерську атаку на німецький парламент Бундестаг, що значно підвищило рівень суспільного інтересу до вказаної проблеми. Журналістами було підготовлено інтерв’ю з працівниками служб безпеки, опитування громадськості щодо рівня їхнього захисту, аналітичні статті. Також варто зазначити, що лише 10 журналістських матеріалів (18%) розкривають досвід інших країн. Публікації про інформаційну безпеку особистості переважно містять практичні рекомендації щодо того, як можна захистити себе у мережі Інтернет та вберегти свої електронні пристрої від небажаних зломів. Варто також відмітити форму подачу матеріалів. Адже в основі більшості матеріалів цієї групи лежить особиста історія героя. Найпопулярнішими темами розглянутих публікацій є: загроза інформаційним системам Бундестагу (27%); тероризм та інформаційна безпека (13%); медицина та інформаційна безпека (9%); державна політика в сфері інформаційної безпеки (5%). Найчастіше читачам пропонуються статті, лише сім матеріалів (12%) є новинами, два матеріали (4 %) – інтерв’ю. Отже, для матеріалів «Spiegel Online», які зачіпають тему інформаційної безпеки, характерним є наголос на захисті інформа­ ційних систем державних органів і практичні рекомендації для громадян щодо їхнього захисту.

61

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Список використаних джерел 1. Ефременко Н. В. Информационная безопасность и лингвистика / Ефременко Н. В. // Вестник Московского государственного лингвистического университета. – 2010. – № 592. – С. 56–69.

2. Сащук Г. Інформаційна безпека в системі забезпечення національної безпеки / Сащук Г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://journ.univ.kiev.ua/trk/publikacii/satshuk_publ.php 3. Гафарова Г. Г., Смелянская В. В. Информационная безопасность личности / Г. Г. Гафарова, В. В. Смелянская / / Безопасность личности : состояние и возможность обеспечения. – Пенза : Социосфера, 2012. – С. 56–58.

4. Запорожець О. Політика Європейського Союзу в сфері інформацій­ної безпеки / О. Ю. Запорожець // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К., 2009. – Вип. 87. – С. 36–45.

5. Spiegel Online [Electronic resource]. – Zugriffsmodus : http://www. spiegel.de/

Плотнікова А. Д.* ПРОДУКУВАННЯ ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ ФРУСТРАЦІЇ КОНТЕНТОМ САЙТУ ТЕЛЕКАНАЛУ «24» Нині твердження про те, що мас-медіа значною мірою впливають на когнітивну сферу людини, є аксіоматичним. Однак стан емоційної сфери людини дослідники значно менше пов’язують зі споживанням медіа продуктів. В умовах інформаційного суспільства мас-медіа слід розглядати як один із регулярних подразників людської свідомості. Як влучно зазначив І. Дзялошинський, «наш настрій суттєво визначається як тематикою, так і стилістикою продуктів медіа» [1, 200]. Таким чином, засоби медіа впливають на ту характеристику суспільства, яку різні дослідники позначали такими поняттями, як «громадські емоції», «масові настрої», «емоційна атмосфера суспільства» [1, 206]. * Студентка ОКР «магістр» 2-го року навчання, спеціальності «журналістика», Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Сидоренко Н. М., доктор філологічних наук, завідувач кафедри історії журналі­ стики

62

Плотнікова А. Д. Продукування емоційного стану фрустрації контентом сайту телеканалу «24»

Метою дослідження є з’ясування можливості продукування емоційного стану фрустрації контентом сайту телеканалу «24» (http://24tv.ua/). Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань: 1) з’ясувати особливості афективного компоненту в заголовках новин; 2) простежити концептуалізацію емоції страху серед досліджуваного матеріалу; 3) визначити можливість продуку­ вання емоційного стану фрустрації досліджуваним контентом. Матеріали і методи дослідження. Для реалізації завдань відповідно було застосовано описовий, порівняльний методи, методи аналізу й синтезу, ранжування, а також методи опитування та якісного прогнозування. Матеріалом дослідження є вербальний контент рубрики «Головні новини» на сайті Телеканалу новин «24». Досліджувалися анонси новин протягом трьох днів (з 18.05.2015 по 21.05.2015). Саме означення новин у цій рубриці як «головних» відображає інформаційний порядок денний цього засобу медіа. Дослідженню заголовків, а не власне текстів новин, надано перевагу з урахуванням «кліпового» характеру користування інтернетресурсами. На додачу, подібна кліповість, на думку дослідниці М. Давидової, підвищує впливогенні можливості інформації [2]. Результати дослідження. Зарубіжний вчений В. Кнаус визначає фрустрацію як емоційний стан, що виникає, коли людині трапляється перепона на шляху до досягення цілей. Прогнозуючи можливості продукування стану фрустрації як поняття, що передбачає наявність сильної мотивації та серйозної перешкоди, вважаємо почуття безпеки за фундаментальну потребу кожної людини. То ж закінчення війни, налагодження миру та відчуття справедливості – мета українців в умовах сьогодення. Наявність константної перешкоди (чи низки перешкод) на шляху досягнення почуття безпеки дає змогу констатувати високу ймовірність виникнення стану фрустрації. Почуття безпеки прямо пов’язано з відсутністю переживання емоції страху. Страх, на думку психологів, є найсильнішою негативною емоцією, відповідно, новини, що навіюють страх, мають найвищий фрустраційний потенціал. Відповідно до результатів емпіричного дослідження концептуалі­ зації емоції страху О. Коляденко [3, 192], існує два види активаторів страху: природні та соціальні. Роздатковий матеріал дослідження становили таблиці для позначення кожного з виявлених О. Коляденко активаторів страху, які заторкує та чи інша новина. Протягом трьох днів, проглядаючи головні новини сайту, респонденти позначали 63

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

у таблицях, про що для них ці новини. Методика є авторською і застосована вперше. Особливості методики дають змогу виявити картину спрощеного сприйняття новин на рівні концептосфери певної емоції. Дослідження було проведено за випадковою вибіркою. Загальна кількість респондентів – 10. Формулювання «про що» зумовлене врахуванням функції формування порядку денного засобами медіа. Базове припущення теорії формування порядку денного полягає в тому, що засоби медіа не стільки відображають реальність, скільки редагуючи конструюють її. З точки зору когнітивного компоненту наданої засобами медіа інформації у споживача формується розумове уявлення про об’єкт, з ракурсу ж афективного – на розумове сприйняття накладається емоційний відбиток (позитивний, негативний, нейтральний) [4, 92]. Оскільки об’єктом формування порядку денного є уявлення про дійсність («про що не повідомлено, того не існує» – Е. Ноель-Нойман [5, 229]), емоційний відбиток накладається на нього в цілому, що може визначати емоційне забарвлення ставлення людини до світу. Опитування показало стійке співвідношення активаторів страху між собою та з іншими асоціаціями в кожний день дослідження. Так стає очевидним, що в кожному випуску новин переважає інформація, що задіює соціальні активатори страху. Одна емоція страху затьмарює інші (в тому числі і позитивні) майже вшестеро (див. Діаграму № 1). Серед заторкуваних природних активаторів страху в розрахунку на одного реципієнта новин переважає концепт болю. За весь період дослідження найбільше емоція страху актуалізувалася новинами про суспільно-політичні явища (війну), біль, невідповідність бажаного дійсному, про невідоме, смерть і зміни (див. Діаграму № 2). Висновки. Результати дослідження наочно демонструють підста­ ви для ствердження можливості виникнення емоційного стану фрустрації як реакції на перешкоду реалізації почуття безпеки. Опитування показало стійке співвідношення активаторів страху між собою та з іншими асоціаціями в кожний день дослідження. Афективний компонент порядку денного сайту Телеканалу «24» має негативне забарвлення, відображене значним сприйняттям новин крізь вимір активаторів страху. Розмаїтість підхоплених новинами активаторів страху свідчить про негативно-різноплановий характер трансляції соціальної дійсності.

64

Плотнікова А. Д. Продукування емоційного стану фрустрації контентом сайту телеканалу «24»

Діаграма № 1. Співвідношення активаторів страху з іншими асоціаціями в інформаційному порядку денному сайту каналу «24» у відсотках

Діаграма № 2. Відсотковий розподіл активаторів страху в інформаційному порядку денному сайту телеканалу «24»

65

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Список використаних джерел 1. Дзялошинский И. М. Коммуникативное воздействие: мишени, стратегии, технологии : монограф / И. М. Дзялошинский. – М. : НИУ ВШЭ, 2012. – 572 с.

2. Давыдова, М. А. Клиповоcть сознания как механизм формиро­ вания деструктивного индивидуализма [Электронный ресурс] // Избранные материалы X Международного конгресса молодых ученых «Перспектива». – Нальчик, 2007. – Режим доступа : http://mith.ru/ caucas/pers25.htm Дата доступа: (02.06.2015) 3. Коляденко, О. О. Концептуалізація емоції страху (за матеріалами асоціативного експерименту) / О. О. Коляденко // Наукові праці Кам’янець-Подільського нац. у-ту ім. І. Огієнка: Філологічні науки. – 2011. – Вип. 28. – С. 190–195.

4. Сучасні виклики для соціально значущої медіа діяльності: матеріали Всеукраїн. науков.-практичн. конферен. молодих учених [наук. ред. В. Корнєєв; упоряд. Н. Ващенко]. – К., 2015. – 198 с.

5. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение. Открытие спирали молчания / Э. Ноэль-Нойман. – Пер. с нем.; общ. ред. и предисл. Мансурова Н. С. – М. : Прогресс-Академия, Весь Мир, 1996. – 352 с.

Раренко Л. А.* КЛАСИФІКАЦІЯ 3D РЕКЛАМИ В УКРАЇНІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ОНЛАЙН-ПРОПОЗИЦІЙ Тривимірна графіка використовуються у всіх типах реклами: телерекламі, друкованій, зовнішній, цифровій, а також в спеціальних рекламних проектах, але до цього часу ніхто не здійснив її загальну класифікацію. Джерела дослідження: портфоліо робіт та опис пропозицій на сайтах рекламних агентств, продакшн-студій, 3D панорам, компаній, що пропонують інтерактивну рекламу, студій 3D друку та ін. Результати: Загалом, можна виділити чотири основні типи: реклама, яка використовує статичну 3D графіку (переважно, * Аспірант Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Василик Л. Є., доктор наук із соціальних комунікацій, доцент, завідувач кафе­ дри журналістики журналістики ЧНУ імені Ю. Федьковича

66

Раренко Л. А. Класифікація 3D реклами в Україні. Дослідження онлайн-пропозицій

застосовують у друкованій та зовнішній рекламі) та реклама з динамічною 3D графікою (переважно, у відео- та цифровій рекламі). Окрім того активно 3D графіку застосовує ніша інтерактивної реклами та 3D друк. І. Статична тривимірна реклама. Зрідка в друкованій та зовнішній рекламі використовують повноцінні 3D зображення, для перегляду яких потрібні окуляри. Часто – це рекламні зображення, змодельовані в спеціальних комп’ютерних програмах (3D візуаліза­ ція).

1. 3D реклама в друкованих ЗМІ: стерео і модельована. Яскравий приклад – тривимірна рекламна графіка київської студії Positive Pictures, яка виконувала проекти для Philips, Panasonic, Sony, McDonalds, Pepsi, Lipton та ін. брендів. Звернемо увагу, що окрім ілюстрацій та фото компанія займається також відеопостпродакшеном. Також на українському ринку представлені кращі рекламні агентства світу, які активно працюють з 3D (як зі статичним, так і з динамічним). Наприклад: DDB Ukraine, Leo Burnett Ukraine, Ogilvy & Mather Ukraine та студія дизайну RedWorks, Tabasco та ін.

2. Зовнішня 3D-модельована реклама. Об’єм, світло та інші можливості outdoor-реклами дозволяють досягнути максимальної реалістичності тривимірної графіки на білбордах, сіті-лайтах і т.д. (для перегляду не потрібні окуляри). Більш новітній вид такої реклами: 3D зображення та 3D графіті намальовані на асфальті, фасадах будинків та ін. поверхнях. Зокрема, такі послуги надає компанія «Уолл Стріт». Аналогічні рекламні послуги надає компанія Asphalt Art Ukraine, але при цьому відрізняється технологія: графіка не малюється безпосередньо на поверхні, а створюється в комп’ютерних програмах і наклеюється. Отож, ще один вид: 3D наклейки. Це можуть бути наклейки на підлогу, асфальт, стіни, автомобілі.

3. Рекламні стерео-, варіозображення. Технологія створення стереозображень (які також володіють ефектом об’ємності 3D), відома давно, хоча в рекламі вони не знайшли широкого застосування. «Стереозображення дають відчуття об’ємності за рахунок ефекту огляду, коли об’єкти можна розглядати з різних кутів зору. Також на таких зображеннях присутній «ефект акваріума», що створює ілюзію різновіддалення за глибиною різних об’єктів стереозображення» [1].

4. 3D панорами та 3D тури. 3D панорами – один з найпопулярніших засобів використання 3D для просування туристичних брендів в інтернеті. Зокрема, такий спосіб реклами готелів, ресторанів, 67

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

розважальних та спортивних комплексів активно просувається сайтами http://ukraine3d.com та http://pano3dp.com. «Саме віртуальні сферичні 3D тури дають уявлення про об’єкт. Жодна технологія не надасть таку унікальну можливість зануритися в атмосферу відображеного в панорамі об’єкту» [2].

5. 3D футболки та сувенірна продукція. Наприклад, реалістичні 3D принти на футболках «Mountain». Сувенірна брендова продукція з використанням модельованих 3D зображень. ІІ. Динамічна тривимірна реклама. Стерео 3D відеореклама, для перегляду якої потрібні спеціальні окуляри, модельована 3D відеореклама з постобробкою та ефектами 3D (окуляри не потрібні), а також 3D анімації та презентації. Перша повноцінна тримірна реклама на українському ринку була представлена в 2010 році в 3D кінотеатрах. Це був рекламний ролик для Bonjour SOUFFLE [3]. Більшість відеореклами на українському ринку використовує спецефекти та ЗD анімацію. Зокрема, ми виділили наступні компанії та їх проекти для відповідних брендів. Рекламне агентство DDB в Україні: «МТС Україна», «3D НУЛЬ», «Живчик», «McDonalds». Креативне рекламне агентство Leo Burnett в Україні: «WOG», «Київстар Бізнес». Маркетингове агентство Ogilvy & Mather в Україні: «ROSHEN», «Геркулес», «Чумак» та ін. Креативне маркетингове агентство Tabasco: Microsoft, Nemiroff, ПУМБ (ролик «На кінчиках пальців») та ін. Потужності української тривимірної анімації представляє передусім Одеська Студія Мультиплікації. ІІІ. Інтерактивна 3D реклама: інтерактивні вітрини, інтерактивні білборди, віртуальні примірочні, віртуальні 3D-промоутери, 3D videomapping (проекційні ЗD-шоу), інтерактив­ ний кіоск, інтерактивний куб та ін.

IV. 3D друк, як перспективний засіб реклами та маркетингу.

3D друк стає доступнішим, тому маркетологи цікавляться, як вони можуть його використовувати. «З 3D-друком можна створювати унікальні продукти, які відповідають маркетинговій меті кампанії. Можна персоналізувати для індивідуальних клієнтів шляхом інтеграції їх потреб [4]. Висновки: Отримані результати представляють авторську класифікацію в ніші тривимірної реклами, яка є малодослідженою в Україні, тому є цікавою для науки. Класифікація представляє основу для подальшого дослідження ринку та практичного використання отриманих даних в рамках рекламних кампаній.

68

Ренська Г. І. Студентське радіомовлення у США: від любительських станцій до громадського мовлення

Список використаних джерел 1. Студия 3D печати [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу : http://mcard.kiev.ua/pages/17.

2. Україна 3D – сайт сферичних панорам [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу : http://ukraine3d.com/uk/node/179.

3. Впервые в Украине – трехмерная реклама сладостей. – oKino. ua [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу : http://www. okino.ua/news/world/vpervyie-v-ukraine---trehmernaya-reklamasladostej-3044/.

4. Как маркетологи могут использовать 3D печать _ Реклама Маркетинг PR – SOSTAV.UA [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://sostav.ua/publication/kak-marketologi-mogut-ispolzovat3d-pechat-dlya-marketingovykh-aktsij-61993.html

Ренська Г. І.* СТУДЕНТСЬКЕ РАДІОМОВЛЕННЯ У США: ВІД ЛЮБИТЕЛЬСЬКИХ СТАНЦІЙ ДО ГРОМАДСЬКОГО МОВЛЕННЯ College radio («студентське радіо») [1] – формат радіомовлення, в якому контент створюється студентами і зорієнтований на молодь, зокрема на учнів вищих навчальних закладів. Найчастіше такі радіо є внутрішнім продуктом проектом навчального закладу, яке створюється та використовується з певними чітко визначеннями цілями та задачами. Згідно російськомовним джерелам [2], феномен «коледж-радіо» виник у США в 1960-х роках. Дійсно, у другій половині ХХ століття в Америці часто організовувались радіо-гуртки, які мовили через гучномоці, але 60-ті були радше ерою шкільних радіо. Студентські та освітні університетські радіостанції з’явились набагато раніше – наприкінці 1920-х, на початку1930-х років. Вже тоді американські університети, зокрема, Університет Айови, Університет Південної Дакоти, Державний коледж Вашингтона, мали свої радіостанції. До * Аспірантка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Гоян В. В., доктор соціальних комунікацій, доцент

69

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

сих пір дослідники не можуть дійти згоди у тому, де й у якому саме році з’явилось перше студентське радіо. За першою версією це було WRUC - радіо нью-йоркського Юніон-коледжу, яке мало повноцінне мовлення ще з 1920 року, за іншими – WSJR (радіо університету святого Джозефа, Філадельфія, США, ліцензія на мовлення була отримана в 1912 році або радіо університету штату Айова – окремі записи про радіомовних експериментах, що проводилися в цьому університеті, датуються 1911-1915 роками. Одне можна сказати напевно – і в Сполучених Штатах, і в Канаді – на початку двадцятих років минулого століття вже було відкрито кілька радіостанцій, так що саме в цей період можна вважати зародження феномену університетського радіо. Так, зокрема, у Union College міста Шенектеді штату Нью Йорк радіо гурток з’явився вже у 1915 році. Радіо клуб зародився на зустрічі в електротехнічній лабораторії Union College 29 жовтня, факультетським радником було призначено професора Вальтера Л. Апсона. В якості приміщення радіо групку було виділено частину лабораторії, і в перший же рік існування клубу було створено університетське радіо. Але тоді її створення мало більше суто науковий інтерес. Про діяльність станції у період до та на початку Першої світової війни відомо мало. Відомо, зокрема, що Клуб також проводив деякі дослідження та експерименти з антенами, акумуляторами та інші видами обладнання. Один з результатів таких досліджень стала розробка практичної кімнатної антени, створення якої привернула до гуртка увагу місцевої преси. Не дивлячись на перерві у роботі станції, під час Першої світової війни повернувся інтерес до радіо, і за місцевої допомоги влади було реорганізовано Радіо Клуб Юніон коледжу. У жовтні 1920 року команда радіостанції зуміла навіть зробити ефір, який на той момент здавався чимось неймовірним і викликав нову зацікавлення у місцевій пресі – вони були першими в історії американського радіо, хто транслював концерт у прямому ефірі. Впродовж десятиліть радіо Юніон коледжу повідомляло про усі важливі події не лише університетського життя, але й країни в цілому [3]. Поява студентських радіо була зумовлена кількома причинами. Безумовно, першою причиною було створення для студентів умов для оволодіння журналістським фахом. Друга причина – можливість інформування про події всередині університету, та дотичні до університетського життя теми поза стінами ВИШу. Також це був 70

Ренська Г. І. Студентське радіомовлення у США: від любительських станцій до громадського мовлення

спосіб підняти настрій та вселити ентузіазм у молодь, коли йшли роки Великої Депресії. І остання причина полягала у банальній вигоді – йдеться про відкати, які робили керівництво навчальними закладами під час виділення коштів на створення та устаткування радіолабораторій. Згодом радіостанції, під патронатом освітніх закладів, як некомерційні установи почали змінювати свій ухил з «освітнього мовлення» і бік «суспільного мовлення», переходячи з університетських тем до загальних соціальних. За океаном студентським засобам інформації надається неабияке значення. Такі радіо часто мають власні частоти для мовлення, у медіа середовищі їх розглядають як повноцінні радіостанції, громадські організації активно співпрацюють з ними, а молоді музичні гуртипочатківці звертаються до студентський радіо з проханням трансляції своїх творів, причому деякі всесвітньо відомі сьогодні групи, такі як R.E.M. та Nirvana, отримали першу популярність або збільшили свого часу аудиторію саме за рахунок студентських станцій. Про значення студентського радіо зазначає, зокрема, сайт Pigeons & Planes [4] (Голуби та літаки). Це інтенет-медіа, що знаходить у Нью-Йорку, створений у 2008 році. Своє метою творці сайту вбачали заповнення білих плям у донесенні до аудиторії різноманітних сучасних музичних стилів. Щоденно сайт оновлюється новими музичними треками, (основний ухил у жанри хіп-хоп та інді рок, хоча трек-листи не обмежують лише цими стилями) та актуальними музичними новинами. Автори Pigeons & Planes вважають, що радіо не зникає, вона переходить у так званий андеграунд (від англ. «underground» підземний) стиль. І студентські радіо, для яких бути в тіні звична справа, сьогодні є яскравим прикладом як подібні радіо можуть доволі успішно існувати роками і ставати нававіть популярнішими. Не рідко College radio десятиріччями тримають пальму першості у топі радіо з найпопулярнішою музику, а часом вибиваються навіть у першість серед інтернет станцій. Те, що сьогодні лунає в ефірі студентських радіо, на думку Pigeons & Planes, завтра стане мегапопулярним хітом на тижні, а той на роки. Сайт навіть пропонує список 25 кращих національних студентських радіостанцій. При чому список цей геть незвичайний – це здебільшого представники типової студентської творчості, а отже підхід до програм та формату абсолютно нетиповий. Один з провідних онлайн ресурсів для міжнародних студентів з усього світу International Student, який існує з 1998 року, створений 71

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

задля надання найповнішої інформації про вступ в американські, австралійські та великобританські вищі навчальні заклади. Поміж усіх спеціальностей, представлених у критеріях пошуку навчального закладу, творці також виділяють мовлення і, зокрема, радіомовлення, представляючи перелік вищів, які готують радіожурналістів або ж просто мають студентські радіостанції [5]. Сьогодні студентське радіомовлення вкотре переживає не найкращі часи. Глобальність всесвітніх мереж має й свої негативні сторони – зокрема, даючи вільний доступ до не форматної музика, яка десятиліттями була однією з головних родзинок і переваг студентських радіо. Також Інтернет сприяє появі й інших нішевих ЗМІ, які створюють потужну конкуренцію для студентських радіо. Крім того, загроза існує навіть для успішних станцій, які витримали випробування часом. На такі радіо звертають увагу комерційні корпорації, які прагнуть до розширення аудиторії та впливу своїх власників через аудиторію молодіжних медіа. Так, у статті «Студентські радіо змінюють частоту», що побачила світ у черговому номері «The World Street Journal»[6] у 2014 році, йдеться про те, зміни, які переживають коледж радіо сьогодні і той вплив, який вони мають на свою аудиторію. Наводиться приклад радіо «WRAS» Державного університету Джорджії, США. Радіо має таку популярність, що деякі студенти, за їх словами, вступають в університет саме через його радіо. Тим не менш нещодавно радіо зазнало доволі кардинальних змін: замість топових музичних новинок 14 годин на добу транслюються місцеві та всенаціональні новини, навіть у прайм-тайм. Новини створюються Громадським мовленням Штату Джорджія (Georgia Public Broadcasting) та його філіалами PBS та NPR, які заплатили Державному Університету Джорджії $150,000 для того щоб використовувати їх частоту у цей проміжок дня з червня 2014 року та продовжуватимуть сплачувати податки університету для того, щоб той міг покривати експлуатаційні витрати станції. Втім, такий перехід не дався легко. Студенти університету, як противники так і сторонки змін сколихнули соціальні мережі своїми дописами, що політика і гроші знищують заради своїх потреб важливе студентське медіа. І таких прикладів «The Walll Street Journal» наводить чимало. Збіднілі університети виявляють, що студентські станції можуть стати джерелом прибутку. Тому вони звертаються до громадських мовців та релігійних радіоканалів з пропозицією надати свої частоти для їхнього мовлення, на що останні погоджуються дуже охоче, 72

Ренська Г. І. Студентське радіомовлення у США: від любительських станцій до громадського мовлення

адже часто громадські станції прагнуть до розширення частот, задля розмежування інформаційної та музичної трансляцій. Більше десятка інших навчальних закладів так само продали свої ліценції, зокрема Технологічний Коледж Штату Пенсільванія, Муніципальний коледж Лехай Карбон, та Мічіганський університет імені Спрінг Арбор. Проблеми студентських радіо піднімають й інші ЗМІ. Так на медіапорталі Salon було опубліковано статтю Гаррена Мартіна під назвою «Студентській радіо вмирають і ми маємо їх врятувати» [7]. Автор зазначає, що закриття таких студентських радіо як радіо WRAS Штату Джорджія чи радіо Університету Атланти є величезною втратою для американської культури. Саме університетські станціями десятиліттями були дзеркалом молодіжної культури та джерелом мовлення новітніх музичних стилів. Найбільшу загрозу і причини занепаду студентських станцій автор вбачає саме у Інтернеті, який, за словами Мартіна підірвав загалом і індустрію комерційного радіо, оскільки перевернув уявлення про радіомовлення, давши можливість слухачам знайти будь який матеріал чи пісню коли завгодно, поглинувши таким чином більшу частину аудиторії. Висновки. Студентське радіомовлення в Сполучених Штатах Америки має тривалу історію та сталі традиції. Протягом років подібні станції були не лише ілюстративним матеріалом для занять студентів, а відігравали важливу роль у суспільному житті. Для американців college radio це не лише програми, що лунають в університетських коридорах під час перерви. Це повноцінні ЗМІ, з якими рахуються навіть велетні мадіаринку. Університетські станції зараз переживаю не найкращі часи. Тим не менш рівень поваги громади до студентських медіа як важливої складової засобів комунікації та інструменту віддзеркалення суспільних змін та процесів, рівень стурбованості майбутнім існуванням та проблемами коледж радіо у мас-медійному середовищі призводить до висновків, що все ж найближчі роки студентські радіо якщо і поступляться своїми позиціями у боротьбі за аудиторію, то не зникнуть повністю з американського ефіру. За свою історію студентське радіо пережило суттєві видозміни завдяки технічним можливостям та стрімкому розвитку мережі інтернет. Це особливий нішевий формат некомерційного радіо, який одночасно є відгалуженням молодіжних медіа та окремим самостійним форматом ЗМІ. Починаючи своє історію як один з інструментів 73

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

громадського мовлення через століття студентські радіо знову взяли курс з освітніх та розважальних ЗМІ на роль громадських мовців. Історія американського «college»» радіо переживала часи злетів та падінь, які часом межували з повним зникненням з забуттям в силу різних технічних, історичних та фінансових причин. Проте формат успішно існує донині, що дає підстави вважати сьогоднішні труднощі та виклики часу, які постають перед університетськими радіо, лише циклічними кризами, які притаманні будь-якому явищу. Список використаних джерел 1. Campus radio [Електронний ресурс] // Wikipedia, the free encyclopedia. – Режим доступу до ресурсу : http://en.wikipedia.org/wiki/ Campus_radio.

2. Студенческое радио [Електронний ресурс] // Wikipedia, the free encyclopedia. – Режим доступу до ресурсу : http://en.wikipedia.org/wiki/ Студенческое_радио 3. Wakefield R. Radio broadcasting at Union College [Електронний ресурс] / Rowan Wakefield // Schaffer Library Special Collections. – 1959. – Режим доступу до ресурсу : http://w2uc.union.edu/RADIO_web.htm.

4. The 25 best college radio stations [Електронний ресурс] // Pigeons and planes. – 2013. – Режим доступу до ресурсу : http://pigeonsandplanes. com/2013/03/the-25-best-college-radio-stations/s/.

5. Study Radio Broadcasting [Електронний ресурс] // International student. – 2012. – Режим доступу до ресурсу : http://pigeonsandplanes. com/2013/03/the-25-best-college-radio-stations/s/.

6. Mehrotra K. College Radio Changes Frequency [Електронний ресурс] / Karishma Mehrotra // The World Street Journal. – 2014. – Режим доступу до ресурсу : http://www.wsj.com/articles/college-radio-changesfrequency-1406567173.

7. Martin G. College radio is dying – and we need to save it [Електронний ресурс] / Garrett Martin // Salon. – 2014. – Режим доступу до ресурсу : http://www.salon.com/2014/06/02/college_radio_is_dying_and_we_need_ to_save_it/

74

Рябічева О. В., Сулейманов Є. Я., Сейфуллаєв Е. Р. Розвиток соціальних медіа в Україні в першій половині 2015 року

Рябічева О. В.* Сулейманов Є. Я.** Сейфуллаєв Е. Р.*** РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНИХ МЕДІА В УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 2015 РОКУ Запропонована стаття презентує дослідження аудиторії українського сегменту Всесвітньої павутини, яке було проведене за допомогою електронної анкети з 1 квітня по 31 травня 2015 року та охопило 1755 респондентів. Враховуючи результати подібних попередніх досліджень вітчиз­ няної аудиторії [1], [2], можна встановити тенденції розвитку сучасної інтернет-аудиторії України. Особливу увагу привертають соціальні медіа, як один із видів «нових медіа» та яскравий представник кросмедійної журналістики. Серед них окрему увагу привертає найбільша соціальна мережа в світі – Facebook. Суттєвим чинником, який сприяв збільшенню кількості регулярних читачів да дописувачів соціальних медіа, стала підступна агресія Російської Федерації проти України. Переважна кількість респондентів, які відповідали на питання анкети, назвали соціальні медіа основним джерелом інформації. Причиною таких медійних вподобань є в першу чергу висока оперативність та можливість часто дізнатися інформації з перших вуст, а саме: волонтерів, бійців, лікарів та інших безпосередніх учасників подій. Ризик отримання недостовірної інформації вдається нівелювати збільшуючи кількість незалежних джерел та використовуючи різноманітні прийоми перевірки матеріалів на достовірність [3]. Навіть в умовах інформаційної війни з боки північного ворога та колишнього сусіда по СРСР мережеві ресурси, в тому числі, за рахунок кросмедійності залишаються * Студентка 2-го курсу спеціальності «журналістика», Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Рябічев В. Л., канд. фіз.-мат. наук, доцент. ** Студент 5-го курсу (заочне відділення) спеціальності «журналістика», Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Рябічев В. Л., канд. фіз.-мат. наук, доцент. *** Студент 2-го року магістратури спеціальності «журналістика», Інститут жур­ налістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Рябічев В. Л., канд. фіз.-мат. наук, доцент.

75

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

надійним та оперативним джерелом новин, майданчиком для дискусій та поширення власного оригінального журналістського контенту. Ще одним важливим чинником популяризації соціальних медіа стала розбудова демократичного суспільства в країні, здійснення численних реформ. Контролювати такі суспільні процеси дозволяє саме вулична журналістика через інструменти та ресурси Всесвітньої павутини. Саме в соціальних мережах, блогах, мікроблогах та т.п. дописувачі поширюють відомості про недоліки реформ, кадрові помилки влади, волонтерські проблеми та інше. Така громадянська журналістика, яка дозволяє користувачам створювати власний контент, є важливим інструментом контроля над владою з боку пересічних громадян. Переважна більшість опитаних респондентів відноситься до вікової категорії 18-25 років. Тому запропоновані результати стосуються в першу чергу молодіжної аудиторії. Саме ці користувачі є найактивнішими дописувачами соціальних медіа, наразі, саме вони визначають характер та тематику поширюваних Всесвітньою павутиною матеріалів, саме ця категорія читачів найширше використовує сучасні інформаційні технології. Можливо, сам факт опитування в інтернеті за допомогою електронної анкети зумовив локалізацію аудиторії в межах вказаної вікової групи. При цьому кількість опитаних, які мають регулярний доступ у Всесвітню павутину навесні 2015 року досягала 94%. Під регулярним доступом будемо розуміти відвідування будь-якої сторінки в інтернеті мінімум раз на тиждень [4]. Потрібно відмітити, що в порівняння з дослідженнями попередніх двох років цей показник практично не змінився. Важливо врахувати, що опитування проводилося за допомогою онлайн анкети, тобто досліджувалася та частина українців, яка мінімум раз на рік відвідує інтернет. Можна говорити про певне насичення за цим критерієм визначення щільності аудиторії. Наразі в українському сегменті Мережі сформувалася стала група користувачів, які протягом кількох років з певною регулярністю відвідують інтернет. За даними компанії Gemius [5] розмір цієї аудиторії станом на червень 2015 р. складав близько 18,2 млн осіб. Із врахуванням нашого дослідження можна говорити про приблизно 17 млн регулярних відвідувачів Павутини. Зростання загальної аудиторії виявилось досить значним, на рівні 12% за рік. Причому найбільший сегмент аудиторії займають користувачі віком 14–25 років. Також можна 76

Рябічева О. В., Сулейманов Є. Я., Сейфуллаєв Е. Р. Розвиток соціальних медіа в Україні в першій половині 2015 року

говорити о подібності отриманих показників і в частині частоти відвідування Мережі. В свою чергу європейські дослідники оцінюють українську інтернет аудиторію станом на початок 2015 в 37,49% від загальною кількості населення, в абсолютному вимірі це склало 16 849 тисяч користувачів (32 місце в Світі) [6]. Інші закордонні аналітики [7] станом на липень 2014 р. нарахували 18 513 810 відвідувачів Мережі, що дозволило отримати майже 42-відсоткову інтернетаудиторію в Україні. Українські дослідження [5] оцінюють цей показник в 40,4%. Маємо три незалежні дослідження вітчизняного інтернету, проведені протягом року (липень 2014 – липень 2015), виміри яких досить добре корелюються між собою. Отже, будемо вважати, українська аудиторія в першій половині 2015 р. знаходилася в межах 17 500 тис. – 18 000 тис. осіб, що як вказувалося вище дозволяє прогнозувати її регулярну частину або ядро на рівні 17 млн. Це величезний показник, який підкреслює значний вплив мережевих медіа на формування громадської думки в країні. Поширення інформації в Павутині все частіше примушує реагувати владні інституції та стає інструментом впливу на українську владу. А в умовах війні з азіатським сусідом інтернет стає ще однією ділянкою фронту та засобом впливу на українське військо. Тому важливо триматися напоготові та негайно зупиняти різноманітні провокації, хвилі паніки, що регулярно індукуються з окупованих територій. Адекватна відсіч таким спробам є важливою справою для будьякого українського мережного користувача. Список використаних джерел 1. Рябічев В. Л., Литвиненко В. В. Аудиторія українського сегменту всесвітньої мережі (друга половина 2013 року) // Наукові записки Інституту журналістики. – 2014. – Т. 56. – С. 146–152.

2. Рябічев В. Л., Артющик А. О., Рябічева О.В. Тенденції розвитку соціальних медіа в Україні в 2014 році // Наукові записки Інституту журналістики. – 2015. – Т. 57. – С. 146–152.

3. Рябічев В. Л. Модель мережевого журналіста // Наукові записки Інституту журналістики. – 2014. – Т. 57. – С.189–193.

4. KIA-index [Електронний ресурс] // Den officiella mätvalutan för svenska webbplatser. – Режим доступу : http://www.kiaindex.se/ (дата звернення 06.09.2015) 77

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

5. Gemius [Електронний ресурс] // gemiusAudience: интернетаудитория Уанета, июнь 2015. – Режим доступу : http://www.gemius. com.ua/vse-stati-dlja-chtenija/internet-auditorija-ukrainy-ijul-2015-goda. html?file= files/UA/Presentation/GemiusAudience Presentation July 2015. pdf (дата звернення: 06.09.2015) 6. Internet Live Stats [Електронний ресурс] // Internet Users by Country (2014). – Режим доступу : http://www.internetlivestats.com/ internet-users-by-country/ (дата звернення 06.09.2015) 7. Internet Word Stats [Електронний ресурс] // Internet in Europe Stats (2014). – Режим доступу : http://www.internetworldstats.com/stats4. htm (дата звернення 06.09.2015)

Соколова К. О.* СОЦІАЛЬНА ЖУРНАЛІСТИКА: ФЕНОМЕН СУЧАСНОГО МЕДІА СЕРЕДОВИЩА К. Шендеровский виокремлює такі передумови [1], що можуть дозволити виокремити соціальну журналістику: 1) соціальні потреби людей; 2) мультифакторне життя; 3) соціальна інтеграція та розвиток; 4) соціальні патології; 5) соціальна значущість медіадіяльності. Аргентинська журналістка і дослідниця Алісія Ситринблум визначає соціальну журналістику як журналістику, яка усвідомлює свою відповідальність у соціальних процесах, що відображає через свою роль у соціальній еволюції, і непокоїться пошуками рішень [2; 3]. Дослідниця також впевнена, що однією із головних цілей соціальної журналістики є налаштування ефективного соціального діалогу. Т. Фролова висуває цікаву тезу про те, що за наявності твердження «уся журналістика соціальна» соціальної журналістики не може існувати [4]. * Аспірантка першого року навчання спеціальності 27.00.06 – Прикладні со­ ціально-комунікаційні технології, Інститут журналістики Київського націо­ нального університету імені Тараса Шевченка. Олтаржевський Д. О., д. н. із соц. ком., доц. каф. реклами та зв’язків із громад­ ськістю

78

Соколова К. О. Соціальна журналістика: феномен сучасного медіа середовища

В. Олешко виділяє три тенденції розвитку російських соціумів (спільнот), які включають у себе інформаційні спільноти: 1) зміни у технологіях виробництва і поширення масової інформації; 2) сучасна інформаційна діяльність робить професію журналіста більш відкритою; 3) зміни у суспільній поведінці, зумовлених розвитком новітніх інформаційних технологій [5]. Соціальною журналістикою за багатьма джерелами можна поділити на журналістику, яка відображає усі питання, що стосуються суспільства і процесів у ньому, і на журналістику громадську, тобто не професійну, журналістику нових медіа. З огляду на те, що соціальна журналістика має відображати інформацію про соціальні проблеми, можна сформулювати таке визначення: соціальна журналістика – це окремий тематичний спеціалізований вид журналістики, що відображає актуальний стан, позитивні вирішення та перспективу соціальних проблем, які завжди тотожні суспільним проблемам. Соціальна журналістика має включати в себе компонент спів­участі журналіста, без якої не зможе існувати. Соціальний журналіст не є професійним, якщо його медіапродукт не є результатом суб’єктно-суб’єктної взаємодії з конретною людиною нужденною. Основну проблему появи неякісних матеріалів про соціальні проблеми, очевидно викликає знівельований рівень суб’єктносуб’єктної комунікації та взаємодії (співучасті). У результаті цього, соціальна проблема стає висвітлюваною соціальним журналістом і втрачає можливу результативність. За А. Ситринблум, соціальна журналістика – це журналістика, що усвідомлює свою відповідальність. Цю відповідальність ми поділяємо на такі рівні: 1) відповідальність за медіапродукт перед собою; 2) відповідальність за медіапродукт перед аудиторією; 3) відповідальність за результативність і наслідковість медіа­ продукту. Усі рівні відповідальності є значущими. Перший характеризує межі дозволеного і можливого для журналістської особистості. Це означає, що журналіст може виходити за межі дозволеного відображення соціальної проблеми із свідомим порушенням журналістських стандартів.

79

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

З огляду на реальну практичну картину соціальної журналістики, взаємодія між суб’єктами у межах соціального відбувається на декількох рівнях, в залежності від рис, які формують суб’єктів цієї взаємодії. Перший рівень – професійний. Професійний журналіст у соціальній журналістиці може складатися зі складових: 1) приватного виміру, тобто сім’ї, друзів і усього, що характеризує поведінку журналіста у цьому вимірі; 2) журналістського виміру – редакційних колегій, до яких має відношення професійний журналіст і його поведінка у цих колегіях; 3) суспільного виміру – усіх інституцій, до яких має відношення журналіст і поведінка журналіста у цих інституціях. Три рівні поведінки формують професійного журналіста. Не можна не брати до уваги навіть один рівень, оскільки ті самі рівні формують соціального журналіста. Другий рівень – аматорський (громадський). Громадського журналіс­­та у соціальному в контексті журналістики формують вже чотири рівні поведінки: 1) приватного виміру, тобто сім’ї, друзів і усього, що характеризує поведінку журналіста у цьому вимірі; 2) суспільного виміру – усіх інституцій, до яких має відношення журналіст і поведінка журналіста у цих інституціях.

3) виміру аудиторії – аудиторії, до якої належить громадський журналіст; 4) виміру соціальних мереж – ресурсів, які використовує громад­ ський журналіст для донесення своїх медіапродуктів. «Соціальне» у соціальній журналістиці можна визначити так: усвідомлення власного становища у суспільстві та становища іншого суб’єкта, усвідомлення можливостей щодо поліпшення, виправлення, корекції цього становища за допомогою медіапродуктів. Список використаних джерел 1. Шендеровський К. Передумови соціальної компетентності медіапрацівників // Наукові записки Інституту журналістики : науковий збірник / за ред. В. Різуна; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2011. – Т. 43. – Квітень–червень. – С. 89–95.

2. Periodismo Social. Qué es el periodismo social [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.periodismosocial.org.ar (Дата звернення : 17.02.2015). – Назва з екрана.

80

Сорока В. М. Європейські стандарти висвітлення виборів в українських теленовинах: реальність та перспективи

3. Suite 101, Colaboraciones y Contenidos de Calidad. Periodismo social, otra forma de ver la realidad [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.medioscomunicacion.suite101.net/article.cfm/periodismosocialotra-forma-de-ver-la-realidad (Дата звернення : 17.02.2015). – Назва з екрана.

4. Олешко В. Ф. Социальная журналистика: какой она должна быть в информационную эпоху?.. [Електронний ресурс] / Вестник Челябинского государственного университета / CYBERLENINKA / Научные статьи / Массовая коммуникация. Журналистика. Средства массовой информации (СМИ). – Режим доступу : http://cyberleninka. ru/article/n/sotsialnaya-zhurnalistika-kakoy-ona-dolzhna-byt-vinformatsionnuyu-epohu (Дата звернення : 19.02.2015). – Назва з екрана.

5. Стасюк Т. В. Новітні мовні технології сугестії та переконання [Електронний ресурс] / Т. В. Стасюк // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. – 2010. – Вип. 20. – С. 23–32. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/apyl_2010_20_5.pdf (Дата звернення : 25.02.2015). – Назва з екрана.

Сорока В. М.* ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ВИСВІТЛЕННЯ ВИБОРІВ В УКРАЇНСЬКИХ ТЕЛЕНОВИНАХ: РЕАЛЬНІСТЬ ТА ПЕРСПЕКТИВИ Актуальність дослідження полягає в тому, що українські теленовини як чинник формування громадської думки у період виборчих кампаній має особливу роль та обов’язок, адже на редакції інформаційних програм покладається не лише перманентний обов’язок забезпечення права на свободу слова та свободу вираження поглядів, а також права кандидатів і права виборців. Метою статті є огляд та аналіз дотримання європейських стандартів під час відображення виборчих кампаній в українських теленовинах, а також визначення характерних особливостей процесу становлення цих стандартів на національному інформаційному просторі. * Аспірант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, «Теорія та історія соціальних комунікацій» Єлісовенко Ю. П., канд. пед. н., доц.

81

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Джерела дослідження – випуски новин провідних телеканалів («ICTV», «Україна», «1+1», «СТБ», «Інтер» у період парламентських виборів (2012, 2014) та президентських виборів (2014 р). Регулювання висвітленні виборів у ЗМІ в Україні відбувається за так званою «жорсткою моделлю» [1]. Так, основним інструментом регулювання діяльності аудіовізуальних ЗМІ під час виборів є не закони про телебачення і радіомовлення, а саме виборчі закони. Такий принцип сповідується в низці країн, к-то Албанія, Болгарія, Румунія, Словаччина), а також спеціальні підзаконні акти (Мальта). Фактично в Україні відсутня практика створення власних внутрішніх правил телерадіокомпаній щодо забезпечення рівності, об’єктивності та збалансованості. У західних країнах це явище досить розвинене. Водночас існують документи, які мають рекомендаційний характер чи виступають як акт саморегуляції ЗМІ. Зокрема, таким документом є Заява Комісії з журналістської етики «Щодо висвітлення виборчого процесу», у якій зафіксовані чіткі рекомендації журналістам, редакто­ рам, власникам засобів масової інформації. Правила, які застосовуються до засобів масової інформації, не є універсальними для всіх ЗМІ. Навпаки, існує вельми чіткий розподіл різних правових режимів залежно від статусу (форми) 3MI. Двома основними критеріями поділу ЗМІ для цих цілей є форма власності та вид засобу масової інформації. Отже, різні режими та неоднакові вимоги встановлюють для державних і приватних ЗМІ, а також для друкованої преси, радіо й телебачення. Відповідно вищі вимоги встановлюють до державних (суспільних) ЗМІ порівняно з приватними, а також до телебачення порівняно з пресою. Медіамоніторинг українських телеканалів дав змогу виокремити тенденції, які суперечать європейським стандартам висвітлення у ЗМІ, однак які залежать від природи українських ЗМІ, їх фінансування та існування. Зокрема на телеглядача впливає той факт, що він уже заздалегідь є прихильником того чи іншого ЗМІ, а тому не має тенденції (бажання, наміру тощо) споживати інформаційний продукт інших ЗМІ. В той час як обраний глядачем телеканал представляє ту чи іншу фінансову групу, яка має інтерес у владних колах. Останній тиждень виборчої кампанії дуже часто є вирішальним. Адже за даними аціонального Телевізійного Екзит-полу ICTV, який провела компанія TNS 26 жовтня 2014 року (у день парламентських виборів), зі своїм вибором значна частина електорату визначилася 82

Сорока В. М. Європейські стандарти висвітлення виборів в українських теленовинах: реальність та перспективи

за декілька днів до виборів – 12,86% і безпосередньо на виборчій дільниці – 7,39% [2]. У цьому аспекті варто окремо наголосити на останніх парламентських виборах, що проходили 26 жовтня. Згідно з даними, останній перед парламентськими виборами тиждень був насичений замовними матеріалами. Разом із передовиками гонки «чорний піар» був призначений і кандидатаммажоритарникам. В новинах «Інтера», ICTV, СТБ та «України» виходили ідентичні за змістом і дуже схожі за формою повідомлення про учасників передвиборчих перегонів [3]. Окремо варто зауважити щодо тенденцій відображення президент­ ських виборів, що проходили 25 травня 2014 року. Згідно з моніторингом Академії української преси, у травні увага до кандидатів у президенти залишалася на низькому рівні: в чотири рази нижчою, ніж перед виборами 2010 року. Дотримання стандартів у цьому місяці порівняно з квітнем знизилося: лише 12% новинних повідомлень були з кількома точками зору. Увага до представників влади у 2,3 рази більша за увагу до опозиції. Загалом медіа моніторинг українських телеканалів під час парламентських та президентських виборів дає змогу зробити такі висновки.

1. Документальна база щодо дотримання стандартів відображення виборів у ЗМІ в українських реаліях не є директивною. Як свідчить моніторинг телеканалів, нормативні документи навіть впливають лише частково, або ж узагалі не мають ефективного впливу на реальний процес виробництва в редакціях.

2. Характерними тенденціями висвітлення виборів на телебаченні є самоцензура журналістів (ця особливість поступово стає менш помітною), замовність матеріалів, прояви інформаційної війни між власниками телеканалів.

3. Український медіаконтент під час виборів залежить насамперед від редакційної політики зокрема і власника ресурсу загалом. І хоча за словами експертів, уже на президентських виборах-2014 ситуація дещо змінилася (порівняно з президентськими виборами 2010 та парламентськими виборами 2012 року) – інтереси власників залишилися, але не спостерігалася самоцензура журналістів під тиском влади – усе ж під час парламентських виборів політичне лобі власників було доволі очевидним. Українські телеканали окрім офіційного доступу кандидатам до медіа вдаються також до замовних матеріалів, що є прямим порушенням європейських стандартів.

83

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

Список використаних джерел 1. Шевченко Т. Європейські стандарти висвітлення виборчих кампаній та доступу кандидатів до ЗМІ / Тарас Шевченко // Журнал Верховної Ради «Віче». – 2012. – № 20/2012. – С. 26–28.

2. Екзит-пол: Третині українців допоміг визначитися Майдан [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://fakty.ictv.ua/ua/index/ read-news/id/1531438/marker/important/ – Дата доступу: 11.12.2012 3. Як українські тележурналісти маніпулюють громадською думкою [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://video.telekritika.ua/ show/masterclass/1002-iak_ukrayinski_telezhurnalisti_manipuljujut_ gromadskoju_dumkoju_01.06.2012 – Дата доступу: 12.12.2014.

Хворостина О. В.* СПЕЦИФІКА СПРИЙНЯТТЯ МЕДІУМІВ У МЕРЕЖІ Незважаючи на збільшення обсягів інформації, фізіологічно людина залишилась такою ж, якою була тисячу років тому. Актуальність теми полягає у тому, що у зв’язку із науково-технічним розвитком, появою нових форм передачі інформації сучасне суспільство виробляє нові способи сприйняття та запам’ятовування інформації. Мета дослідження: з’ясувати особливості сприйняття медіумів у мережі. Для того, щоб дослідити особливості сприйняття медіумів у мережевих виданнях, необхідно з’ясувати визначення поняття «медіум». Вчений Б. В. Потятиник до медіумів зараховує «текст, аудіо, відео, анімацію та нерухомі образи (малюнок, фото, діаграми тощо)». До того ж вчений акцентує увагу на тому, що мультимедійність в інтернет-журналістиці – це взаємодія та взаємодоповнюваність різнорідних медіумів залежно від вибору користувача [1, 63]. За Оксфордським словником медіум позначає засоби, за допомогою яких щось повідомляється або виражається [2]. Отже, на підставі вищенаведеного медіум слід визначати як форму інформації, * студентка 2 курсу магістратури за спеціальністю «Видавнича справа та реда­ гування» Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка Городенко Л. М., доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри со­ ціальних комунікацій

84

Хворостина О. В. Специфіка сприйняття медіумів у мережі

яка добирається із врахуванням характеру інформації та мети повідомлення. Чітку та логічну класифікацію контенту веб-медіа запропонував науковець О. В. Ситник. Це зокрема, текстовий, аудіовізуальний, ілюстративний та інтерактивний контент [3, 45]. Науковці неоднозначно оцінюють значення медіумів у повідомленні, на основі чого вибудовують різні ієрархії форматів. Так, наприклад, вчений Б. В. Потятиник наполягає на тому, що текст – найважливіший медіум у мультимедійній журналістиці [1, 65], і з погляду якісної журналістики, графіка, аудіо- та відеоматеріали можуть відігравати лише допоміжну роль, доповнювати чи ілюструвати тексти [1, 51–52]. Тобто мультимедійна ієрархія форматів за Потятиником має такий вигляд: текст (доповнений графікою та фото), відео, аудіо. Опонентом до наведеної концепції Б. В. Потятиника виступає вчений Г. Г. Почепцов, який наполягає що візуальний канал з часів «холодної війни» є основним каналом впливу [4, 17]. «Візуально неможливо виразити те, що виражено вербально. Візуально ми можемо лише активувати певні смисли, які до цього були введені вербально» [5, 23–24]. До того ж візуальні характеристики не завжди мають вербальне відображення. З огляду на це, варто визнати, що вербальний та візуальний канали мають підтримувати та доповнювати один одного. Щодо текстового контенту, то вчені А. Менген, Б. Р. Валгермо та К. Броннік визначають такі фактори, які негативно впливають на процес читання з екрану: прокручування, нефіксованість тексту у просторі, відсутність тактильного сигналу, обмежений доступ до повного тексту, сприйняття електронного носія як такого, що призначений для поверхневого та швидкого читання, структура гіпертексту, випромінення та коливання світла [6, 65–67]. Для уникнення негативної дії цих факторів необхідно публікувати в мережі короткі повідомлення, максимально спрощувати текстову інформацію, доповнювати текстову інформацію яскраво вираженим емоційним складником (розважальним компонентом), подавати інформацію за допомогою різних медіумів, вибудовувати текстові повідомлення за принципом «копальні», чітко структурувати текстовий контент та додавати посилання. Маркетологи стверджують, що візуальний контент у 40–60 разів більше привертає увагу реципієнта, порівняно з текстом [7, 24]. Нуковець У. Еко пояснює, що в основі відео лежить потрійне членування, а в основі 85

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

тексту – подвійне. Тобто у тексті є два рівні – дознаковий (одиниці без значень – фонеми) і знаковий (одиниці із значеннями – слова). В межах потрійного членування із поєднання знаків утворюється надсмисл. Причому вчений вважає, що код потрійного членування може передавати набагато більше інформації, ніж будь-який інший код [8, 421]. Аудіовізуальний та ілюстративний контент характеризується такими рисами: візуальні повідомлення не вимагають перекладу, вони краще запам’ятовуються глядачем і довше зберігаються в індивідуальній та соціальній пам’яті; по візуальному каналу передається набагато більший обсяг інформації, ніж нам здається; візуальні повідомлення легше проходять фільтр недовіри, який є у кожного з нас, оскільки розглядаються як невідредаговані, як природні, а не закодовані [9, 581–582]. Ілюстративний контент зазвичай тісно пов’язаний із текстовим. Текст роз’яснює та уточнює зображення, тобто фокусує думку користувача на певних аспектах полісемічного візуального образу. Інтерактивний контент у мережі представлений за допомогою громадських блогів та мікроблогінгу, онлайн опитувань, коментування новин, чатів та форумів, соціальних мереж, ігор та інтерактивних розваг, системи виправлення тексту користувачем тощо. Такий вид контенту особливо активно розвивається, якщо редакція мережевого медіа пропонує окрему платформу для новин громадянських журналістів. У контексті стратегії особистісно-орієнтованого моделювання науковець О. В. Ситник звертає увагу на необхідності «надання користувачеві можливості обирати найсприйнятливіший для нього вид контенту (текстовий чи аудіовізуальний)», що може бути пояснене багатьма причинами, зокрема технічними [10, 54]. Також треба враховувати, що різні види подання контенту мають не дублювати, а доповнювати один одного. Отже, розвиток сучасного суспільства призвів до того, що новинні ресурси змагаються за увагу користувача та підвищення вимог до якості та особливостей подання контенту. Для конкурентоспроможності новинного ресурсу контент має містити якомога більшу частку унікальних матеріалів, бути мультимедійним, максимально спрощеним для сприйняття користувача. Список використаних джерел 1. Потятиник Б. В. Інтернет-журналістика : навч. посіб. / Б. В. Потятиник; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. – Л. : ПАІС, 2010. – 243 c.

86

Чекалюк В. В. Формування іміджу держави через призму сприйняття публічних кроків лідера у ЗМІ

2. Medium. – Mode of access: http://www.oxforddictionaries.com/ definition/english/medium. – Title from the screen.

3. Ситник О. Становлення новинних порталів як новітньої платформи українського медіапростору / О. Ситник // Вісник Книжкової палати. – 2015. – № 5. – С. 45–48.

4. Почепцов Г. Г. Как ведутся тайные войны: Психологические операции в современном мире / Г. Г. Почепцов. – Харьков : Консум, 2000. – 200 с.

5. Почепцов Г. Г. Медиа: теория массовых коммуникаций : учеб. пособ. / Г. Г. Почепцов. – К. : Альтерпрес, 2008. – 403 с. – (Серия «Коммуникации & Стратегия»).

6. Mangen A. Reading linear texts on paper versus computer screen: Effects on reading comprehension / A. Mangen, B. R. Walgermo, K. Bronnick // International Journal of Educational Research. – № 58. – 2013. – P. 61–68.

7. Salkowitz R. The future of reading: 10 trends for 2014 and beyond / Rob Salkowitz // Publishers weekly. – January 20, 2014. – P. 24–25.

8. Еко У. Риторика та ідеологія // Слово Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XХ ст. / за ред. М. Зубрицької. – Львів : Літопис, 1996. – 633 с.

9. Почепцов Г. Г. Имиджелогия / Г. Г. Почепцов. – М. : Рефл-бук, К. : Ваклер, 2000. – 768 с.

10. Ситник О. В. Стратегія особистісно-орієнтованого моделювання інформаційних мережевих ЗМІ / О. В. Ситник // Наукові записки Інституту журналістики. – Том 57. – 2014. – Жовтень–грудень. – С. 52–56.

Чекалюк В. В.* ФОРМУВАННЯ ІМІДЖУ ДЕРЖАВИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ СПРИЙНЯТТЯ ПУБЛІЧНИХ КРОКІВ ЛІДЕРА У ЗМІ Авторка аналізує вплив іміджу президента репрезентованого у ЗМІ на формування іміджу держави. Імідж лідера і імідж держави є взаємопов’язаними складовими єдиного іміджу, вони різні, але необхідні для повноцінного функціонування країни, її популяризації на внутрішніх і зовнішніх ринках. Наприкінці 2013 * Кандидат наук із соціальних комунікацій, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

87

Шевченківська весна: Соціальні комунікації. 2016

та на початку 2016 року у ЗМІ відведено чільне місце опортуністам українського політикуму, що вплинуло на загальний імідж держави у світі. Опортунізм [1] (від англ. opportunity – можливість, нагода) – політичний курс, який характеризується пристосуванством, безпринципністю, запопадливістю, зрадою інтересів певної політичної сили чи ідеології. Новизна дослідження полягає в тому, що в статті вперше проаналізовано інструменти і методи впливу на аудиторію, формування іміджу в різних політичних ситуаціях. Мета: дослідити аспекти формування спланованого послідовного обґрунтованого іміджу лідера держави, його вплив на сприйняття держави у світі і на внутрішньому інформаційному ринку. Завдання: визначити основні принципи діяльності вітчизняних ЗМІ і алгоритм формування іміджу держави і її лідера, так як імідж – держави, як результат інформаційного середовища, сформованого ЗМІ. Вивченням даної тематики займаються провідні вітчизняні і закордонні вчені, іміджмейкери, зокрема: Г. Г. Почепцов, В. В. Різун, В. Ф. Іванов, В. Костиков, М. О. Поживанов, А. В. Юричко, Т. В. Іванова, В. М. Шепель, А. П. Ситников, А. О. Ільянова, та ін. Проаналізувавши досвід дослідників даної тематики, які вихо­дили з різних уявлень про сутність іміджу, масової комунікації, процесів сприйняття інформації та закономірності формування громадської думки через призму сприйняття державного лідера. Авторка загострює увагу на питанні іміджу державного лідера, й держави. Пропоную визначення: імідж держави – це образ країни зовнішній і внутрішній, сформований і зафіксований у масовій свідомості громадян, сформований під впливом діяльності лідерів держави, видатних персоналій, економічних, політичних та екологічних та ін. факторів. Позитивний імідж чи негативний – це залежить від комунікативної взаємодії дипломатів і її лідерів в країні і за її межами. Уява про лідера, його імідж і репутація у ЗМІ, напряму відображаються на ставленні до держави на світовій арені. Це підсвідома асоціація, тому що народ, більшість громадян країни, можуть не поділяти симпатії чи антипатії дипломатів, політиків, більше того іноді президент може бути лише формальним лідером, а асоціації з країною виникатимуть при згадці митця, спортсмена, політика, тобто народного лідера. Дослідники пропонують три групи складових іміджу політичного лідера. Персональні характеристики: фізичні, психофізичні особли­ 88

Чекалюк В. В. Формування іміджу держави через призму сприйняття публічних кроків лідера у ЗМІ

вості, характер, тип особистості, індивідуальний стиль прийняття рішень тощо. Соціальні характеристики – це, насамперед, належність до певної соціальної групи – партії, національності, професійної групи, соціальний статус. Г. Почепцов вважає, що «імідж – це звернене у зовнішнє «Я» людини її публічне «Я». [1, 54] Вдалим іміджем лідера можна вважати такий, що відповідає запитам і уявленням соціальної групи. Це лише грунт для подальшої роботи над іміджем держави. Імідж державного лідера формується в масовій свідомості радше на інтуїтивному, підсвідомому рівні, ніж на свідомому. ЗМІ виконують дві найважливіші, тісно пов’язані між собою функції: формують і підтримують імідж, спостерігають за політичним життям від імені соціуму та забезпечують репрезентацію публічної сфери, моделюють імідж держави, що базується не лише на існуючих фактах, а прогнозують його розвиток, створюючи нову реальність. Наразі державна влада США і країн ЄС широко використовує для формування мас-медіа. Імідж як продукт комунікації визначається не тільки його носієм. Позитивний політичний імідж держави виникає тоді, коли він зорієнтований на певні соціальні групи, певне коло реципієнтів, відповідаючи саме їхнім потребам. Висновки. У дослідженнях якої акцентується на тому, що здебільшого результатів можна досягти за допомогою медіа інструментів. Немає єдиної формули яка б гарантувала успіх використання певного іміджотворюючого інструменту, оскільки з надзвичайно швидкими темпами розвитку науки і медіа середовища щодня з’являються нові методи і прийоми формування іміджу і впливу на масову аудиторію. Час – диктує нові правила. Темі державного іміджу присвячено чільне місце у політично-економічному розвитку світового товариства. Імідж держави і іі лідера – це продукт ефективних комунікацій з допомогою медіа інструментів. У статті викладено наукове бачення творення репутації країни і її лідера за умов демократії. Як зазначає політолог Д. Видрін, – «Демократія завжди збільшує набір методів, за допомогою яких можна уникнути розпаду країни» [2, 222]. Список використаних джерел 1. Почепцов Г. Г. Имиджелогия / Г. Г. Почепцов. – М. : Рефлбук; К. : Ваклер, 2000. – 768 с.

2. Выдрин Д. И. Ополитике бесспорно / Дмитрий Выдрин. – К. : Саммит-Книга, 2011. – 232 с.

89

Наукове видання

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ВЕСНА СОЦІАЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ Матеріали ХІV Міжнародної міждисциплінарної наукової конференції студентів, аспірантів та молодих вчених (Київ, 6 квітня 2016 р.)

Тексти друкуються в авторській редакції Укладачі Євген Цимбаленко, Ганна Ренська Макетування і верстка Ольга Хворостина

Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 5,13. Наклад 50. Зам. № 0146. Гарнітура Times. Папір офсетний. Друк офсетний. Підписано до друку 01.04.2016 Друк: ФОП «Паливода А. В.» Адреса: пр-т Відрадний, 95/Е, Київ, 03061 тел./факс 351-21-90