Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут журналістики

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МЕДІАДІЯЛЬНОСТІ: СОЦІАЛЬНОКОМУНІКАЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих вчених

Київ 16–17 березня 2016 р.

УДК 007(082) ББК 76я43 П27

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект : матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції (16– 17 березня 2016 р.). – К. : Інститут журналістики, 2016. – 59 с. Конференція присвячена особливостям правового регулювання медіадіяльності. Призначається для науковців і викладачів у галузі соціальних комунікацій, студентів і широкого кола читачів.

© Інститут журналістики, 2016

ЗМІСТ Бережнюк Олена Правове регулювання роботи з особою, як джерелом інформації.....5 Геселева Катерина Принципи регулювання PR-діяльності на державному рівні: зарубіжний досвід...........................................................................................7 Гордієнко Марина Правовий захист журналістів під час виконання своїх професійних обов’язків..................................................................................9 Гринченко Дмитро Механізм реалізації права журналіста на проведення фото-, відеозйомки під час судового засідання після набуття чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд».........................................................................................12 Грисюк Володимир Критерії розрізнення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції еротичного та порнографічного характеру.........14 Загорулько Дмитро Висвітлення конституційного процесу в українських засобах масової інформації........................................................................................16 Зайцева Катерина Розголошення у ЗМІ даних підозрюваних...............................................19 Зиміна Поліна Правові аспекти монетизації контенту....................................................22 Ільянова Амалія Соціальнокомунікаційний та психологічний аспект формування іміджу.......................................................................................25 Котляренко Ярослава Правові засади діяльності журналістів у судах: український та міжнародний досвід......................................................................................28 Олашин Елла Нормативно-правове регулювання української медіасфери..............30 Ренська Ганна Правове регулювання мережевих медіа...................................................34 Ромах Оксана Взаємозв’язок медійних страхогенерувальних чинників та професійних журналістських стандартів................................................39

3

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

Русанова Олена Правове регулювання спонсорингу як етично некоректної рекламної комунікації..................................................................................45 Соколова Катерина Соціальна журналістика в Україні: етичне корегування реальності........................................................................................................47 Чекалюк Вероніка Алгоритм формування аттрактивного іміджу держави......................49 Яковенко Олена Нормативно-правове регулювання діяльності нових медіа...............51 Яснєцова Юлія Правовий захист журналістської таємниці............................................55

4

Бережнюк О. Правове регулювання роботи з особою, як джерелом інформації

Бережнюк Олена, магістр Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОТИ З ОСОБОЮ, ЯК ДЖЕРЕЛОМ ІНФОРМАЦІЇ Не зважаючи на розвиток мультимедійних технологій, більшість інформації, яку журналіст використовує у своїй роботі, він отримує від певних осіб шляхом інтерв’ю. За даними дослідниківжурналістикознавців, ця інформація складає близько 80% від всього опрацьованого матеріалу [4, 35]. Але за жанрами цей відсоток ділиться не рівномірно. Якщо у аналітичній статті отримана інформація шляхом розмов може складати менше 50%, то у репортажі – усі 100%. Тому, серед важливих журналістських навичок – робота з людьми, які можуть надати потенційно важливу інформацію. Окрім того, що треба вміти у діалозі отримати саму ту інформацію, яка потрібна, варто не забувати і про те, що робота з джерелами-людьми має багато ризиків і більшість ситуацій, які можуть виникнути, регулюються на законодавчому рівні. Згідно зі статтею 26 Закону України «Про інформацію» джерела інформації: «це передбачені та встановлені Законом носії інформації: документи та інші носії інформації, які є матеріальними об’єктами, що зберігають інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи» [2]. Відповідно до цього, можна поділити джерела інформації на дві великі категорії: документи та люди. Нас буде цікавити друга категорія та закони, що мають відношення саме до неї. Закон України «Про інформацію» контролює закритість джерела інформаці. У пункті 3 статті 25 говориться: «Журналіст має право не розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов’язано до цього рішенням суду на основі закону» [2]. Аналогічна стаття є у законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». У статті 26 зазначається, що журналіст має право: «На збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду» [1].

5

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

Щодо прав самих джерел інформації, то вони захищаються тим же ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». За ним, якщо журналіст спотворив отримані від джерела інформації відомості. Особа має право на спростування зазначеної інформації. «Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність. Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомо­ сті відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою» [1]. На світовій арені, як і в Україні, законодавче закріплення принципу захисту журналістських джерел є порівняно молодим. Наприклад, у США вперше відповідний закон було прийнято у штаті Меріленд лише у 1896 році. Однак сама концепція базується на більш давніх (та більш відомих) принципах, які застосовувалися до відносин: лікар – пацієнт (лікарська таємниця), адвокат – клієнт (адвокатська таємниця), священик – парафіянин (таємниця сповіді). Всі вони були запроваджені через суспільну необхідність закріпити та гарантувати конфіденційність певних зв’язків у суспільстві [5, 58]. Найбільш відомою справою щодо захисту журналістом джерел інформації є справа Гудвін проти Великобританії, рішення по якій прийняли у 1996-му році. Джерело журналіста Гудвіна повідомило про складний економічний стан компанії, про яку він готував матеріал. Коли чоловік звернувся до самої компанії – йому повідомили, що це закрита інформація. Згодом з’ясувалося, що один із важливих документів компанії зник і її керівництво почало переслідувати Гудвіна з метою розкрити джерело інформації, щоб знайти винного. Британський суд зобов’язав Гудвіна відкрити джерело інформації, але він відмовився це робити, звернувся до Європейського суду та виграв справу. В Україні правових прецидентів захисту джерел інформації знай­ ти складно. Як правило, з такими питаннями до суду звертаються досить рідко. Тим не менш журналісту варто знати свої юридичні можливості при роботі з джерелом інформації. Зокрема те, що право на конфіденційність джерела інформації захищає і 10-та стаття Європейської конвенції, яку ратифікувала Україна.

6

Геселева К. Принципи регулювання PR-діяльності на державному рівні: зарубіжний досвід

Список використаних джерел 1. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [Електронне джерело]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov. ua/ laws/show/2782-12 2. Закон України «Про інформацію» [Електронне джерело]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 3. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» [Електронне джерело]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3759-12 4. Здоровега Володимир Теорія і методика журналістської творчості / В. Здоровега – Львів, ПАІС. – 2004. – 261 с.

5. Wayne Overbeck Major Principles of Media Law / Wayne Overbeck. – Emeritus, California State University. – 2004. – 330 с.

Геселева Катерина, студентка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПРИНЦИПИ РЕГУЛЮВАННЯ PR-ДІЯЛЬНОСТІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД PR-діяльність є системою різноманітних заходів, що спрямовані на формування громадської думки та гармонізацію стосунків у суспільстві. Варіативність та величезний діапазон засобів, прийомів та інструментарію, якими послуговуються спеціалісти з PR, а також широкий спектр застосування PR-технологій значно ускладнюють процес законодавчого регулювання цієї соціальної комунікації з боку держави. Втім державне регулювання PR-діяльності є вкрай важливим, оскільки саме за її допомогою відбувається процес формування громадської думки з приводу тих чи інших актуальних питань. Промовисті приклади цього наво­ дить американська дослідниця Яан Суркюла у статті «Стратегії PR, що використовуються для маніпулювання громадською думкою», де докладно проаналізовані прийоми, за допомогою яких лоббі біотехнологів сформувало у широкої громадськості лояльність щодо використання генетично модифікованих організмів при виробництві продуктів харчування [1]. Так, на нашу думку, PR-діяльність потребує 7

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

досить жорсткого регулювання з боку держави, задля убезпечення громадян від маніпулятивного впливу та нав’язування їм суджень, що не відповідають дійсності.

PR активно розвивається на теренах України не більше як два десятиріччя, саме тому система вітчизняного регулювання PR-діяльно­ сті на державному рівні досі не є досконалою й сформованою до кінця. З огляду на це особливо цінним для нас є досвід зарубіжних колег, до якого і пропонуємо звернутися. Державне регулювання PR-діяльності на законодавчому рівні традиційно складається із трьох основних компонентів: Конституційне право, суміжне законодавство й галузеве законодавство [2, 122–125]. Так у США велике значення для регулювання соціальних комунікацій має Перша поправка до Конституції 1791 року, яка гарантує свободу слова, зібрань і самовираження, тим самим захищаючи вільний ринок ідей [3]. Значну роль в усіх провідних державах світу відіграє і суміжне законодавство, яке включає в себе державні акти, що регулюють окремі види професійної або суспільної діяльності, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з PR. До таких правових актів традиційно належать закони про інформацію, захист інформації, лобіювання, авторське право, захист інтелектуальної власності, товарні знаки або торгові марки, використання персональних даних, друковані ЗМІ, теле- й радіомовлення та рекламу, що існують у більшості провідних країн світу. Особливе значення має й галузеве право, оскільки PR-спеціаліст повинен досконало володіти законодавством того сегменту ринку, у якому він працює. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що у провідних країнах світу законодавче регулювання PR-діяльності здійснюється за полілогічним принципом [4, 95], сутність якого полягає у використанні правових актів, що регулюють окремі аспекти діяльності суспільстві. На нашу думку, такий правовий режим є найбільш доцільним та ефективним для регулювання PR-діяльності, оскільки PR є сукупністю різноманітних міждисциплінарних стратегій, підходів, теорій, технологій і інструментарію. Втім варто зазначити, що навіть у розвинених країнах світу, а тим більше в Україні, державна система законодавчого регулювання PR на сьогодні не є досконалою.

Cписок використаних джерел 1. Suurküla, J. PR strategies used to manipulate public opinion, 2000/ Jaan Suurküla [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.psrast.org/ propaganda.htm.

8

Гордієнко М. Правовий захист журналістів під час виконання своїх професійних обов’язків

2. Грицюта Н. М. Правові чинники професійної етики PR-діяльності: ієрархія рівнів / Н. М. Грицюта // Держава та регіони. – 2015. – № 1. – С. 120–126.

3. First Amendment – U.S. Constitution. – Режим доступу : http:// constitution.findlaw.com/amendment1.html 4. Грицюта Н. М. Етика реклами як естимаційний орієнтир сучасного суспільства: монографія / Наталія Миколаївна Грицюта. – К. : Паливода А. В., 2012. – 416 с.

Гордієнко Марина, студентка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЖУРНАЛІСТІВ ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ СВОЇХ ПРОФЕСІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ У лютому Міжнародна федерація журналістів оприлюднила інформацію щодо загибелі журналістів під час виконання ними своїх професійних обов’язків. Згідно з цими даними, за останні 25 років кількість убитих медіапрацівників у всьому світі становить 2297 осіб. Серед них не лише ті журналісти, які висвітлюють бойові дії у гарячих точках. За статистикою, у масштабах світу за тиждень помирають два журналісти [1]. Із них близько 75% гинуть не на полі бою, а в умовах мирного часу, унаслідок цілеспрямованих викрадень та убивств. Як зазначила Міжнародна федерація журналістів, ситуація з безпе­ кою працівників ЗМІ останнім часом раптово погіршилась. У 2014 році було зафіксовано 8 випадків убивств журналістів. Усього ж за часів незалежної України було вбито 19 творчих працівників, 13 з яких – у період з 2000 до 2015 року [1]. Питанням правової безпеки журналістів в Україні займаються такі служби: • Програма правового захисту IREX U-Media; • Асоціація медіа-юристів; • Українська Асоціація Видавців Періодичної Преси; • Інститут медіаправа; 9

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

• Незалежна медіапрофспілка журналістів; • Національна спілка журналістів України [3]. Безпеку українських журналістів має гарантувати закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». Проблема цього нормативного документу в тому, що він був прийнятий ще у 1997 році, а тому не може покривати усі сучасні небезпеки, що загрожують життю журналіста. Наприклад, закон не покриває проблеми інтернет-журналістики, яка вже набрала популярності в українському суспільстві. Отже, можна говорити про застарілість українського законодавства та, як наслідок, необхідності в його оновленні. У березні 2016 року Президент підписав Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу щодо удосконалення захисту професійної діяльності журналістів». Серед цих змін слід виділити наступні: • незаконна заборона висвітлення окремих тем, показу окремих осіб, критики суб’єкта владних повноважень, а так само будь-яке інше умисне перешкоджання здійсненню журналістом законної професійної діяльності караються штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років; • вплив у будь-якій формі на журналіста з метою перешкоджання виконанню ним професійних обов’язків або переслідування журналіста у зв’язку з його законною професійною діяльністю караються штрафом до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 4 років.

• якщо зазначені дії були вчинені службовою особою з використанням свого службового становища або за попередньою змовою групою осіб, то вони караються штрафом від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до 5 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого [2]. За тиждень до прийняття вищезазначеного Закону Петро Порошенко створив Раду захисту журналістів. Завданням цього дорадчого органу при Президенті України є аналіз ситуації та напрацювання рішень щодо вирішення проблем ЗМІ. Щодо практичних порад для журналістів з питання захисту свого життя під час виконання своїх обов’язків, то треба враховувати той факт, що загроза часто йде не лише від звичайних громадян, але й від правозахисних органів. Тому працівнику ЗМІ необхідно пам’ятати 10

Гордієнко М. Правовий захист журналістів під час виконання своїх професійних обов’язків

про ідентифікацію та завжди мати при собі роздруковане редакційне завдання, затверджене підписом керівника ЗМІ і печаткою. На прес-конференції, присвяченій проблемі безпеки журналістів, начальник відділу забезпечення масових заходів ГУ МВС України у Дніпропетровській області Артем Лисогор звернув увагу на те, що журналісти мають право на самозахист. За його словами, працівники медіа є єдиною категорією громадян, яка має дозвіл на використання будьяких спецзасобів, включаючи газові балончики та пневматичну зброю [5]. Однак, журналіст має пам’ятати про дотримання меж допустимої оборони. Журналістам слід утримуватись від надання опору представнику МВС, адже застосування сили з боку захисника правопорядку буде відповідним реакції працівника ЗМІ на затримання. Аби уникнути серйозних фізичних ушкоджень, варто виконувати накази співробітника правоохоронних органів. Отже, журналісти належать до групи підвищеного професійного ризику, а тому потребують спеціального правового захисту. Наразі наше кримінальне законодавство слабо забезпечує відповідний захист. Однак, влада робить спроби підвищити рівень безпеки працівників ЗМІ шляхом внесення змін до кримінального законодавства. Список використаних джерел 1. At least 2,297 journalists and media staff have been killed since 1990: IFJ report [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ifj.org/ nc/news-single-view/backpid/1/article/at-least-2297-journalists-and-mediastaff-have-been-killed-since-1990-ifj-report/. – Назва з екрану.

2. Про внесення змін до Кримінального кодексу щодо удосконалення захисту професійної діяльності журналістів : Закон України від 04.02.2016 № 993-VIII. 3. Пам’ятка про особисту безпеку журналіста [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://imi.org.ua/bezpeka/securitynews/41896pamyatka-pro-osobistu-bezpeku-jurnalista.html. – Назва з екрану.

4. Томіленко С. Журналістське розслідування: як захистити журналіс­ та? [Електронний ресурс] / Сергій Томіленко // Медіакритика. – Режим доступу : http://www.telekritika.ua/media-osvita/2007-11-20/35018. – Назва з екрану.

5. Як журналісту убезпечити себе, виконуючи свої професійні обов’язки? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nsju. dp.ua/index.php?option= com_content&view=article&id=601:2013-12-1608-52-28&catid=44:2012-03-20-06-08-43&Itemid=124. – Назва з екрану.

11

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

Гринченко Дмитро, студент Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ЖУРНАЛІСТА НА ПРОВЕДЕННЯ ФОТО-, ВІДЕОЗЙОМКИ ПІД ЧАС СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ ПІСЛЯ НАБУТТЯ ЧИННОСТІ ЗАКОНОМ УКРАЇНИ «ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД» До 30 березня 2015 року за загальним правилом для безперешкодного використання журналістом права на фото-, відеозйомку в суді було отримання дозволу у формі ухвали суду (відповідно до ч.

6 ст. 27 Кримінального процесуального кодексу України кожен присутній у залі судового засідання може вести стенограму, робити нотатки, використовувати портативні аудіозаписувальні пристрої, а от проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення звукозапису стаціонарною апаратурою допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думок сторін та можливості проведення таких дій без перешкоджання судовому розгляду [1]) та згода всіх присутніх осіб на те, щоб їх фіксували на камеру (згідно зі ст. 307 Цивільного кодексу України передбачено, що фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою [2]). Набуття чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд», яким, зокрема, засобам масової інформації дозволяється застосовувати портативні відеотехнічні засоби фіксації судових засідань без ухвали суду, на перший погляд, залишило в силі лише другу умову щодо особистої згоди присутніх у залі на відеозйомку. Про це йдеться у пункті 3 статті 11 Закону: «Учасники судового процесу, інші особи, присутні у залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відеота аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, установлених законом» [3]. Тож за журналістом, окрім дотримання загальних правил поведінки в суді, залишається лише обов’язок забезпечити наявність згоди на зйомку всіх присутніх на засіданні.

12

Гринченко Д. Механізм реалізації права журналіста на проведення фото-, відеозйомки під час судового засідання після набуття чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд»

Однак, слід ще раз звернути увагу на формулювання 11 статті Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», а саме – на словосполучення «але з урахуванням обмежень, установле­ них законом» [3]. Воно дає підставу шукати ці обмежен­ня, зокрема, в Кодексі адміністративного судочинства України, Цивільному процесуальному кодексі України та Кримінальному процесуальному кодексі України, які й є кодифікованими законами. Взявши до уваги, що норми кодексів будуть спеціальними відносно норм загального закону (закон говорить про засади судочинства, кодекси їх конкретизують відповідно до специфіч­ них особливостей галузі), юридично вмотивовано для журналіста буде посилатися саме на кодекси та реалізовувати своє бажання зафіксувати хід судового засідання на фото чи відео в адміністративному, цивільному, кримінальному процесі за старим, напрацьованим механізмом (пункт 8 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства, пункт 8 статті 6 Цивільного процесуального кодексу України, пункт 6 статі 27 Кримінального процесуального кодексу України звучать однойменно: «Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, які є суб’єктами владних повноважень» [4, 5, 6]) – поклопотатися, щоб суддя виніс ухвалу, а також попередити про зйомку присутніх та отримати їхню згоду. Принаймні, доки законодавець не зробить відповідні правові корективи. Що ж до інших процесів, то коли судове провадження регламентують, приміром, норми Господарського процесуального кодексу, є можливість у разі конфліктної ситуації з суддею послатися все-таки на пункт 3 статті 11 Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» [3] і безперешкодно вести фото-, відеозйомку, адже порядок використання техніки цими кодексами не регламентується, тому говорити про обмеження відповідно до законодавства неможливо через їхню відсутність. Список використаних джерел 1. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26.

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44.

13

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

3. Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 18–20.

4. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35–37.

5. Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40–42.

6. Кримінальний процесуальний кодекс України // Відомості Верхов­ ної Ради України. – 2013. – № 9–13.

Грисюк Володимир, магістр Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка КРИТЕРІЇ РОЗРІЗНЕННЯ ДРУКОВАНОЇ, АУДІОВІЗУАЛЬНОЇ, ЕЛЕКТРОННОЇ ТА ІНШОЇ ПРОДУКЦІЇ ЕРОТИЧНОГО ТА ПОРНОГРАФІЧНОГО ХАРАКТЕРУ З огляду на широке розповсюдження сексуального контенту у сферах ЗМК, перед законодавцем постало завдання юридичного захисту населення від таких медіавпливів. Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі (далі – НЕК), задля ефективного розмежування згаданих понять та запобігання суб’єктивному оцінюванню творів сексуального змісту, розробила певні критерії, за допомогою яких відбувається ретельне просіювання інформаційного простору країни. Мета нашого дослідження – визначити похибки у критеріях віднесен­ня друкованої та іншої продукції до продукції порнографічного характеру та запропонувати можливий варіант врегулювання такого контенту. Отже, НЕК пропонує такі критеріїв віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, а також переданих та отриманих за допомогою комунікаційних ліній повідомлень та матеріалів до продукції порнографічного характеру: натуралістична, самоцільна демонстрація статевих органів, природнього та протиприроднього статевого акту; демонстрація деталізації та смакування акту статевого насильства, в яких присутня візуальна взаємодія геніталій, демонстрація 14

Грисюк В. Критерії розрізнення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції еротичного та порнографічного характеру

статевих органів, глумління над статевими органами; зображення (демонстрація) сексуальних девіацій; зображення, демонстрація, або опис процесу розбещення дітей; створення порнографії за участю дітей (дитячої порнографії): використання дітей, або образу дітей у створенні будь-якої продукції сексуального або еротичного характеру; зображення (демонстрація) напівоголених, оголених дітей (або таких осіб, що типізовані як діти) в еротичному контексті; персонажі діють як знеособлені представники статі, не мають характеру й особистості, які замінені статевим темпераментом, зведені до зовнішності та/або грубо типізовані; відсутність художньої цінності, та/або наукової, та/ або учбової цілі створення матеріалів. Тобто порнографією визнається «вульгарно-натуралістична, циніч­ на, непристойна фіксація статевих актів, самоцільна спеціальна демонстрація геніталій, антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти» [1]. Натомість еротика за потрактуванням Закон України «Про захист суспільної моралі» – це будь-які матеріальні об’єкти, предмети, друкова­ на, аудіо-, відеопродукція, в тому числі реклама, повідомлення та матеріали, продукція засобів масової інформації, електронних засобів масової інформації, що містять інформацію еротичного характеру, має за мету досягнення естетичного ефекту, зорієнтована на доросле населення і не збуджує в аудиторії нижчі інстинкти, не є образливою, тож дозволяється для масового розповсюдження [1]. Однак, варто зауважити, такі межі і категорії, котрими послуговую­ ться українські законодавці, не є вичерпними та головне адекватними у процесі розмежування. До прикладу, важко зрозуміти, що саме мається на увазі, коли йдеться про «вульгарність», «цинічність» та «непристойність» статевих актів, «спонукання негідних інстинктів». Це загальнофілософські та культурологічні категорії, суб’єктивність яких не дає можливості юридичного регулювання. Тож їх віднесення до категорії негативно промаркованої сексуальної продукції передбачає виключно суб’єктивну позицію однієї особи чи групи осіб, що може відрізнятися від суспільного уявлення. НЕК також пропонує новий проект критеріїв віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукцій, а також переданих та отриманих за допомогою комунікаційних ліній повідомлень та матеріалів до продукції порнографічного характеру. У ньому, знову ж таки, прописані неоднозначні диференційні ознаки порнографії.

15

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

Зокрема вказано, що у порнографії «головним предметом є геніталії, а не персонажі», це «стандартний секс, позбавлений особистісного змісту, відсутність особистісного сенсу»; заміна персонажів символами статі (персонажі діють як знеособлені представники статі, не мають характерів та особистості). А також відсутність художньої цінності або наукової цілі створених матеріалів. Утім, як визначити наявність/ відсутність «особистісного сенсу», рівень «знеособленості», відсутність «характеру» та «темпераменту», а щонайголовніше – як бути з розумінням «художньої або наукової цінності» – у проекті не сказано. Отже, наша пропозиція – скерувати порнографію у комерційний, контрольований канал розповсюдження – має сенс, оскільки, у такому випадку, параметри розмежування увійдуть у суб’єктивний термінологічний апарат кожного реципієнта, а не масової свідомості загалом [2]. Це допоможе також наповнити державний бюджет, виявити справжній оборот порнографічної продукції в країні і більш прозоро контролювати не саму порнографію, а межі її розповсюдження, тобто порнографічні канали на телебаченні, в Інтернеті та пресі, що, зрозуміло, значно легше. Список використаних джерел 1) Закон України «Про захист суспільної моралі» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 14, ст. 192.

2) Закон України «Про телебачення і радіомовлення» // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 39, ст. 461.

Загорулько Дмитро, студент Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ВИСВІТЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНСЬКИХ ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ Конституція реформа – перманентний процес українського політич­ ного життя. Від Леоніда Кравчука до Петра Порошенка – кожен без винятку президент України проводив політику «вдосконалення» основного закону держави.

16

Загорулько Д. Висвітлення конституційного процесу в українських засобах масової інформації

Робота над написанням Конституції почалася при Леоніді Кравчуку (підготовка концепції та напрацювання двох проектів), продовжилася при Леоніді Кучмі (прийняття Конституційного договору у 1995, прийняття Конституції у 1996, спроба змінити деякі положення основного закону на всеукраїнському референдумі у 2000 році, конституційна реформа 2004 року), не переривалися при Вікторі Ющенко (створення Національної конституційної ради у 2007, ініціатива введення двопалатного парламенту), при Вікторі Януковичі (ліквідація Національної конституційної ради у 2010, відновлення основного закону в редакції 1996 року, створення Конституційної асамблеї), при Олександрі Турчинові (повернення до редакції 2004 року), при Петрі Порошенко (ліквідація Конституційної асамблеї та створення Конституційної комісії, спроби внести зміни щодо судоустрою та децентралізації). Зазначені вище події завжди були в центрі уваги засобів масової інформації. При цьому методи, вживані українською пресою під час висвітлення конституційного процесу, перебувають у діапазоні від інформативних та аналітичних до відверто маніпулятивних. Детальним аналізом запропонованих та ухвалених змін займаються, як правило, профільні юридичні та правничі видання («ЛІГА», «Центр політико-правових реформ», «Європейська правда»). Через специфіку аудиторії для більшості інформаційних видань немає потреби аналізувати усі зміни до основного закону повністю, тож вони зосереджуються на найбільш актуальних та важливих для суспільства змінах. Так, під час висвітлення пропозицій Петра Порошенка про прийняття змін до Конституції щодо судочинства, переважна увага ЗМІ була прикута до запропонованого права Верховної Ради на висловлення недовіри Генеральному прокурору України. Натомість численні юридичні неточності у законопроекті, ліквідація (чи помилкове «забуття») господарських судів, необов’язковість визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду – залишилися поза увагою журналістів. Деякі (здебільшого інформаційні) засоби масової інформації вдаються при висвітленні конституційного процесу до маніпулятивних технологій, з метою виникнення у споживача інформації певного ставлення до проблеми (підтримка чи не підтримка). Найчастіше бажаний ефект досягається за допомогою використання у матеріалі оцінок та думок «експертів». Це порушення правила балансу думок, 17

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

а також залучення до матеріалу думок політиків та інших осіб, які не мають відношення до конституційного процесу, чия думка не є експертною або є упередженою у цьому питанні. Наприклад, новина про презентацію проекту масштабних змін до Конституції від політичної партії «Опозиційний блок» у виданні «Гордон.UA» супроводжується єдиним коментарем від Вадима Новінського, члена «Опозиційного блоку», тобто безпосередньо зацікавленої особи, яка до того ж не є професійним юристом-експертом у галузі конституційного права. Окрім того, засоби масової інформації не лише інформують читачів щодо поточного стану конституційного процесу, але й залучають населення до його обговорення. Зокрема йдеться про опитування на Інтернет-сторінках видань, де користувачам надається можливість відповісти на закриті («підтримую» – «не підтримую») та відкриті запитання (з декількома варіантами відповіді). Таким чином, висвітлення конституційного процесу в Україні засобами масової інформації є явищем постійним. Підтримання стійкого інтересу масової аудиторії до цих процесів сприяє постійній актуалізації тем конституційного права. Наразі попит суспільства на цю тему збільшено через необхідність ухвалити зміни до основного закону у відповідності до Мінських угод. Проблеми ж, які пов’язані із порушенням норм висвітлення конституційного процесу притаманні загальним проблемам вітчизня­ ної журналістики (недостатній професійний рівень журналіста при висвітленні складних вузькопрофільних тем; порушення балансу думок та необґрунтоване залучення некомпетентних експертів). Список використаних джерел 1. Марина Паринова. Аналіз президентського законопроекту про внесення змін до Конституції України [Електронний ресурс] // «ЛІГА. Блоги». – Режим доступу : http://blog.liga.net/user/mparinova/ article/14937.aspx 2. Спектор Ю. Конституція Порошенка-Маяковського [Електронний ресурс] // «Ракурс». – Режим доступу : http://racurs.ua/1042-konstituciyaporoshenko-mayakovskogo 3. Новинский: Оппозиционный блок выступает за новую Конституцию, перевыборы Рады и президента [Електронний ресурс] // «Гордон». – Режим доступу : http://gordonua.com/news/politics/novinskiy-oppozicionnyy-blokvystupaet-za-novuyu-konstituciyu-perevybory-rady-i-prezidenta-120535.html 18

Зайцева К. Розголошення у ЗМІ даних підозрюваних

4. Конституційний процес в Україні [Електронний ресурс] // «Вікіпедія». – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D 0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%86%D 1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D1%80%D0%BE% D1%86%D0%B5%D1%81_%D0%B2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0 %D1%97%D0%BD%D1%96 5. Чи відповідають зміни до Конституції європейським практикам та нашим потребам? Експертний аналіз [Електронний ресурс] // «Європейська правда». – Режим доступу : http://www.eurointegration. com.ua/articles/2015/08/31/7037615/

Зайцева Катерина, студентка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка РОЗГОЛОШЕННЯ У ЗМІ ДАНИХ ПІДОЗРЮВАНИХ Актуальність. Розголошення у ЗМІ даних про підозрюваних у вчиненні правопорушень під час досудового розслідування передбачає формування громадської думки про підозрювану особу наперед, таким чином порушуючи презумпцію невинуватості передбачену в Україні законодавчо. Сьогодні це питання досліджене в Україні мало, у чому й полягає актуальність даної теми. Мета роботи полягає в постановці питання про необхідність більш детального дослідження щодо розголошення у ЗМІ даних про підозрюваних у вчиненні правопорушень і на базі цього виявити негативний та позитивний досвід розміщення зазначених даних у медіа задля його подальшої систематизації. Це дозволить розробити алгоритми роботи над матеріалами, що можуть містити інформацію про підозрюваних на етапі досудового розслідування, з метою їх подальшого удосконалення. Завдання. Задля досягнення поставленої мети необхідне виконання наступних завдань: проведення моніторингу матеріалів, які були опубліковані у ЗМІ на етапі досудового розслідування, які містять дані про підозрюваних у скоєні правопорушень; збір та проведення аналізу матеріалів з метою їх подальшої класифікації та розділення на групи; 19

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

систематизація ЗМІ, які публікують особисті дані підозрюваних у скоєнні правопорушень (наприклад, медіа, спеціалізовані на висвітленні правопорушень та медіа, які лише інколи звертаються до цієї тематики); розробка позитивного та негативного зразка висвітлення інформації про підозрюваних у вчиненні правопорушень. Ступінь опрацювання теми іншими науковцями. Звертаючись до проблеми порушення презумпції невинуватості у текстах ЗМІ, вітчизняні науковці найчастіше порушували питання відповідальності працівників медіа за розголошення даних досудового слідства. Серед таких: Л. Лобанова, О. Дворников, Н. Косевич та О. Брилліантов, Л. Іногамова-Хегай та інші. Поряд із цим, деякі дослідники розглядають окремі аспекти поняття слідчої таємниці. Серед них А, Лісогор, К. Гутнік, Ю. Стеценко та інші. Однак, віднайти матеріали вітчизняних науковців щодо порушення презумпції невинуватості через формування громадської думки засобами масової інформації заздалегідь шляхом розголошення даних підозрюваних під час ведення досудового слідства були неуспішними. Відсутність таких матеріалів у загальному доступі свідчить про те, що дана тема вимагає опрацювання, тому що зараз його рівень низький. Наукова новизна роботи. Зараз питання про порушення презумпції невинуватості через формування громадської думки засобами масової інформації наперед шляхом розголошення даних підозрюваних під час ведення досудового слідства, вимагає більш детального дослідження, адже сьогодні порушення даного питання є неефективним серед напрацювань вітчизняних науковців. Хоча спеціалізовані ЗМІ, такі як, наприклад. «Магнолія ТВ», а також низка популярних ресурсів не розголошують інформацію про підозрюваних, які вчинили правопорушення, у ході досудового розслідування, що може заздалегідь сформувати громадську думку про особу, якщо це не становить суспільного інтересу, висвітлення зазначеної інформації у деяких вітчизняних медіа широкої спеціалізації подекуди може порушувати презумпції невинуватості особи, якщо це не становить суспільного інтересу. Наприклад, в інтернет-версії видання «Факти» у матеріалі «Полиция задержала подозреваемого в погроме российских банков в Киеве» за 23.02.2016 розголошується ім’я затриманого члена ОУН, громадянина України, білоруса Василя Парфенкова, затриманого за погроми банків у столиці із цитуванням публікації на офіційній сторінці батальйону ОУН, що наперед формує громадську думку щодо затриманого. Доволі поширеною є практика 20

Зайцева К. Розголошення у ЗМІ даних підозрюваних

розголошення імен посадовців та їх родичів, підозрюваних у скоєнні правопорушень. Проте, такі розголошення найчастіше становлять суспільний інтерес, а отже не протирічать Рекомендаціям щодо захисту приватності у роботі засобів масової інформації і забезпечують принцип гласності правосуддя. Отже, врахування вітчизняними медіа презумпції невинуватості при розголошенні даних про підозрюваних у вчиненні правопорушень у ході досудового розслідування є вибірковим і виконується ЗМІ не завжди. Журналісти припускаються помилок і розголошують дані підозрюваних навіть тоді, коли такі дії не вмотивовані суспільним інтересом, а отже не є виправданими. Тому зазначене питання вимагає детальнішого вивчення та створення наукових робіт задля систематизації та обґрунтування явища і в подальшому використання здобутих знань для укладання навчальних посібників, що тлумачитимуть аспекти розголошення у ЗМІ даних підозрюваних. Передбачувані дослідження. Майбутні дослідження передбача­ тимуть застосування методів контент-аналізу, описового методу, методу спостереження та моніторингу. Практичне і теоретичне значення дослідження. Дані, отримані у ході досліджень, можуть бути використані для популяризації знань про правові аспекти розміщення у медіа інформації про підозрюваних серед журналістів та інших громадян шляхом укладання спеціалізованих посібників, а також для підвищення рівня обізнаності у галузі шляхом укладання навчально-довідкової літератури: посібників для викладання курсів журналістської майстерності, правової журналістики, підручни­ ків для загального розвитку, наукових праць. Отже, тема розголошення у ЗМІ даних про підозрюваних у вчинені правопорушення під кутом такого аспекту як формування наперед громадської думки про особу, яка вчинила правопорушення, під час досудового слідства не є достатньо дослідженою вітчизняними науковцями. Представники медіа дотримуються презумпції невинува­ то­сті, проте наявні випадки порушення останньої. Це свідчить про необхідність подальшого вивчення згаданої теми. Список використаних джерел 1. Конституція України [Електронний ресурс] // Офіційний вебпортал Верховної Ради України : [сайт]. – Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (06.03.16). – Назва з екрану.

21

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

2. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України : [сайт]. – Режим доступу : http:// zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page12 (06.03.16). – Назва з екрану.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України : [сайт]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/page (06.03.16). – Назва з екрану.

4. Полиция задержала подозреваемого в погроме российских банков в Киеве [Електронний ресурс] // Інтернет- видання «Факти» : [сайт]. – Режим доступу до ст. : http://fakty.ua/213095-policiya-zaderzhalapodozrevaemogo-v-pogrome-rossijskih-bankov-v-kieve (06.03.16). – Назва з екрану.

5. Рекомендації щодо захисту приватності у роботі ЗМІ [Електронний ресурс] // Інститут Медіа Права. : [сайт]. – Режим доступу до ст. : http:// medialaw.org.ua/analytics/rekomendatsiyi-shhodo-zahystu-pryvatnosti-uroboti-zmi/ (06.03.16). – Назва з екрану.

Зиміна Поліна, студентка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПРАВОВІ АСПЕКТИ МОНЕТИЗАЦІЇ КОНТЕНТУ Поняття «монетизація». У час конвергентних ЗМІ особливої актуальності набувають засоби масової інформації, котрі на своїх медіа-ресурсах поєднують багато видів контенту. Це можуть бути фото-, радіо-, теле-, та друковані матеріали. Як відомо, навіть сайти, які не продають ні товари, ні послуги, можуть приносити прибуток власнику, бо за якісний контент треба платити. Тут і з’являється поняття «монетизація». Монетизація медійного контенту – це власне продаж контенту шляхом підписки, розміщення реклами тощо. Існує безліч прикладів вдало розвинутих сайтів саме завдяки монетизації. Останні контент-проекти, котрі здійснили дев’ятизначні виходи: DailyCandy, Bleacher Report і HuffPo. І є купа інших, які теж можуть розраховувати на продаж за $ 100 + M: BuzzFeed, PopSugar, Vox 22

Зиміна П. Правові аспекти монетизації контенту

Media, Refinery29, Curbed, Mashable, Gawker, BusinessInsider, Thrillist і т.д. У всіх вищезгаданих компаній величезний трафік і оберти. І з кожним днем їх трафік зростає, а грошей стає більше. Особливості сучасних контент-проектів. У контентних проектів менше ризиків, ніж у традиційних стартапів. З тим, як помирають паперові/традиційні медіа, перед контентпроектами нового формату відкриваються нові можливості. Людям подобається відвідувати різні сайти. Якщо «тон» видання хоч трохи виділяє його на тлі конкурентів – проекту вже є місце на ринку і в нього буде своя аудиторія. Бізнес-модель готова і перевірена досвідом. За п’ять років будьякий контент проект може заробляти $ 25M в рік. Бізнес модель – продаж реклами – працює з першого дня, не потрібно нічого винаходити. Вона відмінно масштабується. Ви можете почати з малого, на відміну від традиційних стартапів, для яких працює принцип «все або нічого». Види монетизації. Не секрет, що зараз існує всього декілька робочих варіантів монетизації новинних ресурсів. Можна заробляти на: • платній підписці; • рекламі; • пожертвах. Передплата – прогнозований і зрозумілий багатьом формат. Тут важливо не потрапити в логічну пастку і не почати намагатися брати гроші за контент тільки тому, що його виробництво коштує грошей. Гроші можна брати тільки за той контент, який допоможе читачам заробити, в свою чергу, ще більше грошей. Сучасна людина не відчуває дефіциту контенту – це контент, який зараз проводиться у величезних кількостях, відчуває дефіцит уваги. Андріссен вважає, що новинні ресурси можуть заробляти як мінімум сімома способами: • Реклама. Потрібно відходити від поганого контенту і намагатися залучати якісних рекламодавців і робити такі ж матеріали.

• Підписка. На думку Андріссен, видавцям потрібно ставити собі питання: «Якщо мої читачі не хочуть заплатити мені грошей, то чи цінують вони те, що я роблю?» У багатьох випадках, відповідь на це питання нікого не порадує.

• Преміальний контент. Прошарок цінного і трудомісткого контенту поверх безкоштовного. Bloomberg, Reuters та «Слон».

23

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

• Конференції та заходи. Робіть елітні заходи, попит і пропозиція зроблять свою справу.

• Крос-медійні колаборації. ТВ-шоу на основі вашого контенту, книга із серії постів.

• Краудфандінг. На думку Андріссен, це просто неймовірно перспективний формат. Зручність способів оплати для користувача: – юридичні особи: банківський переказ, оформлення документації або очевидна публічна оферта; – фізичні особи: SMS, електронні гроші, банківські картки, платіжні термінали, банківський переказ, готівка. Зручність доступу до інформації: • доступ до окремих матеріалів; • різні терміни; • різні формати (html, txt, flash, pdf); • різні канали (мобільні пристрої, рідери, ПК); • затребуваний контент (немає безкоштовних аналогів або складно «вкрасти»); • вартість захисту контенту не перевищує прибуток від його продажу. Законодавча база. Діяльність інтернет-медіа в регулюється чинним законодавством України. Згідно з Постановою Вищого арбітражного суду Україні «Про питання захисту авторських прав в інтернеті» розміщення творів в мережі інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їхнім відтворенням. Також у новій редакції Закону України «Про авторське право і суміжні права» з’явилось право автора на «подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будьякого місця і у будь-який час за їх власним вибором».

24

Ільянова А. Соціальнокомунікаційний та психологічний аспект формування іміджу

Ільянова Амалія, Доктор філософії у сфері психології, Докторант Міжрегіональної Академії управління персоналом (МАУП) СОЦІАЛЬНОКОМУНІКАЦІЙНИЙ ТА ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ФОРМУВАННЯ ІМІДЖУ Вступ. Питання винайдення дієвої формули формування іміджу лідера, – тема масштабна й знаходиться у стані наукового пошуку, тривають дослідження щодо психологічної відповідності об’єкта іміджу до запропонованого фахівцями образу. Сфера соціальних комунікацій (social communication) тісно пов’язана з психологією, так як передбачає комунікаційно-психологічний обмін між людьми та соціальними суб’єктами усіма видами (типами) повідомленнь. Тобто процес передбачає безперервний обмін інформа­ цією, знаннями, думками, судженнями, ідеями, емоціями, що формують психологічний стан об’єкту іміджетворення. Процес обумовлений спектром соціально значимих оцінок, певних ситуацій, що пов’язані з обставинами. комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному прошарку суспільства. Моя науково-практична діяльність пов’язана із вивченням процесу, структури та форми соціальнокомунікаційних відносин, їх психологічної складової та психологічних передумов конкретних дій і вчинків індивідів. Новизна дослідження полягає в тому, що в тезах стисло викладено результати роботи над психологічними інструментами, прийомами і методами впливу на аудиторію, формування іміджу лідера (громадського діяча) у різних ситуаціях. Досліджено досвід науковців-практиків, психологів, іміджмейкерів щодо створення іміджевого забарвлення об’єкту (предмету іміджу) у масову свідомість. Мета: дослідити психологічні аспекти формування конкурентного харизматичного іміджу лідера. Завдання: запропонувати ефективні психологічні прийоми та способи роботи над іміджем лідера. Вивченням даної тематики займаються провідні вітчизняні і закордонні вчені, іміджмейкери, зокрема: В. Ф. Іванов, А. П. Ситников, В. В. Чекалюк, Роберт Сквайр, Джон Диадорфф, Тим Белл и Бернард Ингхем та ін. Питання іміджу лідера на початку ХХІ ст. надзвичайно актуальне, як зазначає В. В. Чекалюк: «Імідж потребує уваги і новацій, психологічної стабільної основи, його треба створювати, формува­ ти, зберігати за допомогою інструментів медіа і вдосконалювати 25

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

систематично» [1]... Науковець досліджуючи тему іміджу, пропонує наступне: «Позитивний імідж чи негативний – це залежить від психології та комунікативної взаємодії з медіа. Зазвичай, формування іміджу відбувається як крізь призму певних подій, що виникли спонтанно, так і внаслідок клопіткої роботи іміджмейкерів, і органів ЗМІ. Робота над створенням іміджу потребує моніторингу ситуації, оцінки існуючого іміджу і відповідності до запитів аудиторії; а також розробки стратегічної програми впровадження; корекції і оперативного реагування на непрогнозовані, непередбачувані зміни…» [2]. Аналізуючи імідж лідера я звертаю увагу на гендерну відмінність і особливість підходів до формування іміджу леді й представників чоловічої статі, а саме: Дж. Морлі влучно зазначив: «Успіх того, що говорить жінка, залежить від трьох речей: хто говорить, що вона говорить та як вона це говорить. Із цих трьох речей то, ЩО вона говорить менш важливо» [3, 1], тобто жінці можна те, що ніколи не пробачать чоловікові-лідеру, психологічно аудиторія має свої певні стереотипи сприйняття (чи відрази) до певного образу лідера. Пропоную власну формулу «Психології іміджу лідера»: ВПЕВНЕНІСТЬ У СВОЇХ СИЛАХ, ГОТОВНІСТЬ ПРИЙНЯТИ ЗАПРОПОНОВАНИЙ ФАХІВЦЯМИ ОБРАЗ, ВМІЛО ТИРАЖУВАТИ ПЕВНИЙ (ЗАЯВЛЕНИЙ У ЗМІ) ІМІДЖ. Поміркована відкритість і публічність – найкращий інструмент формування і збереження позитивного іміджу. Термін «імідж» науковці трактують як цілеспрямова­ но спрямований і емоційно забарвлений образ, що склався у масовій свідомості і набув характеру стереотипу, зазначає у своїх працях В. В. Чекалюк, – важливі персональні характеристики: фізичні, психофізичні особливості, характер, тип особистості, індивідуальний стиль прийнят­ тя рішень тощо. Соціальні характеристики – це, насамперед, належність до певної соціальної групи – партії, національності, професійної групи, соціальний статус. Символічні характеристики: лідери стають знаками певних ідеологій, можливого майбутнього, певного курсу дій [2, там же]. Зовнішність лідера – одна з небагатьох психологічних ознак, що набуває в телевізійну (візуальну) епоху великої ваги, – жестикуляція, поведінка, міміка і спілкування відіграють істотну роль при формуванні першого враження про об’єкт іміджу. Науковець А. Акайомова зазначає, що чистота і виразність мовлення, прагнення бути переконливим, ораторські навики політика відіграють важливу роль у формуванні іміджу. Що стосується особливих характеристик, то тут найбільшого значення набувають інтелектуальні якості [4, 29–31].

26

Ільянова А. Соціальнокомунікаційний та психологічний аспект формування іміджу

Психологічно невиправданими є силові методи, бо вони, як тиск можуть дати лише короткострокові оманливі позитивні результати. Власне доля держави значною мірою залежить від кваліфікації іміждмейкера, який працює з лідером, його здатності мислити креатив­ но, бути психологічно готовим до лідерства. За Н. Вебстером поняття «імідж» похідне від «свідомість», утворе­ ного за допомогою мови зображення, опису; розумова концепція, підтримувана різними суспільними групами, що символізує основну позицію і орієнтацію щодо особи, об’єкту, расового типу, політичної філософії або національності [5, 1]. Висновок. Наукова цінність результатів дослідження передбачає використання напрацювань автора у розвитку психології та соціальних комунікацій і практичній діяльності іміджмейкерів та журналістів. У тезах стисло викладено наукове бачення психологічного аспекту творення репутації лідера у взаємодії з медіа. Список використаних джерел 1. Чекалюк В. В. Алгоритм творення позитивного іміджу лідера у ЗМІ; збірник публікацій ХVII Международного научного конгресса «История, проблемы и перспективы развития современной цивилиза­ ции» Япония, січень 2016 р. – С. 40–51.

2. Чекалюк В. В. Позитивне позиціонування держави на світовому ринку як метод залучення інвестицій й розвитку економіки, «Науковий вісник Дипломатичної академії України», Наукового Вісника серія «Політичні науки» грудень 2015. – С. 34–40.

3. Морлі Дж. Цитати [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// itmydream.com/citati/man/dzhon-morli / (дата звернення: 07.03.2016). – Назва з екрану.

4. Акайомова А. В. Політичний імідж та основні його характеристики / Акайомова А. В. // Політичний менеджмент – № 5. – 2009. – С. 29–34.

5. Ной Вебстер, тлумачний словник [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/ Ной,_Вебстер (дата звернення: 11.05.2015). – Назва з екрану.

27

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

Котляренко Ярослава, студентка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ У СУДАХ: УКРАЇНСЬКИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД Сьогодні діяльність суду, який має бути найгуманнішим та найсправедливішим, в Незалежній Україні охарактеризувати як дійсно прозору та чесну інституцію майже неможливо. Через цю та ще низку причин суди не охоче контактують зі ЗМІ. Про це кажуть юристи, судді та ті, хто теж має коліщатко влади – журналісти. Насамперед, проблеми судочинства виникають тоді, коли йдеться про конституційні, адміністративні, кримінальні та цивільні справи. У даній роботі ми проаналізуємо випадки перешкоджання ЗМІ під час судових засідань. Також матиме місце порівняння європейського та українського законодавства. Саме ця проблематика досліджується через почастішання випадків порушення прав журналістів під час судових засідань, а також необґрунтована закритість процесів, в той час, коли Європейські суди набагато відкриті. Для журналістів в цих країнах відсутні перепони для роботи. Дуже мала частина рішень приймається закрито, і це стосується швидше випадків, пов’язаних із захистом неповнолітніх, інших соціальних груп, що потребують особливого захисту. Слухання можуть бути закритими, якщо йдеться про досягнення порозуміння в суто приватних спорах. Крім того, обмеження застосовують для захисту комерційної таємниці. Ми проаналізували найрезонансніші судові справи та їх висвітлення. На першому етапі ми відібрали гучні розгяди– Справа Олексія Пукача, справа Юлії Тимошенко, справа Геннадія Корбана, суд над громадськими активістами, затриманими під час першотравневих акцій. Саме ці засідання спровокували велику кількість матеріалів як в мережі, так і по телебаченню та радіо. Під час розгляду цих справ, порушувалися права журналістів і унеможливлювалося об’єктивне висвітлення події. Згідно з документами ООН з питань взаємодії судів та ЗМІ, журналісти, як і будь-яким іншим громадянам, мають беззаперечне право бути присутніми на публічних судових слуханнях та під час виголошення судових рішень без дискримінації та вимог попередньої акредитації. Також представники засобів масової інформації «мусять 28

Котляренко Я. Правові засади діяльності журналістів у судах: український та міжнародний досвід

мати право заздалегідь одержати доступ до інформації про заплановані судові процеси та право отримувати копії публічно оголошених судових рішень». Оскільки діяльність журналістів прирівнюється до діяльності правоохоронних органів ЗУ «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» Більшість засідань справи Олексія Пукача, засудженого за вбивство Георгія Гонгадзе, проходили у закритому режимі через можливість витоку інформації, що становить державну таємницю. Проте жодне таке обмеження не повинно існувати без конкретного обґрунтування. Трапляються випадки, коли журналістів просять залишити зал суду, оскільки головний свідок відмовляється давати показання публічно. Проте ЗМІ можуть висвітлити підсумок його виступу, якщо інформація отримана іншим законним шляхом. Проте навіть відсутність свідка не заважає суддям перешкоджати журналістам. Під час розгляду справи Юрія Луценка, суддя відмовила допустити операторів з відеокамерами. У законодавстві України відсутня норма, яка пояснює, за яких підстав журналісту відмовлено використовувати техніку (фото-відео зйомку). У Європейських судах до журналістів кардинально інше ставлення. Зокрема, у Німеччині, якщо феміда порушує права представника ЗМІ, то на його захист стає Німецький Федеральний конституційний суд та державні органи. Одна з гучних справ Німеччини – відставка Генерального прокурора країни Харальда Ранге. Рішення про його звільнення прийняв міністр юстиції Хайко Маас з причини «повної втрати довіри». Воно було підірване після того , як за наказом Ранге було відкрито кримінальне провадження щодо журналістів. Проте разом із цим поліція та прокуратура мають право не надавати інформацію та коментар для ЗМІ. Безперешкодний доступ журналіста до суду – одна з головних ознак демократичного суспільства. Українські судді, які мають «небездоганну репутацію» заплямовують її ще сильніше, коли забороняють журналісту бути присутнім на засіданні та висвітлювати його. Суспільство має право знати про всі ті процеси, що відбуваються в середині країни, зокрема, – в середині судових процесів. Не задоволення процес громадян призводить до ризику недотримання прав людини, зниження рівня довіри, знецінення державних інститутів. У випадку, коли на журналіста чинять тиск чи виганяють із судового приміщення, йому слід зафіксувати ці порушення, оскільки в подальшому це може бути доказом не лише в українському суді, а і 29

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

у Європейському суді з прав людини. Журналістам також варто знати телефон гарячої лінії МВС і звертатися туди. Важливо знати й телефони керівництва структурного підрозділу «Грифон». Загалом же журналіст у суді повинен бути освіченим, наполегливим, але чемним. Українським судам бракує налагодженої системи прес-служби або працівників, які надавали б офіційну позицію суду. Дослідження показало, що відсутність взаємодії між суддями та журналістами призводить до псування репутації нашої країни, знецінення професії «журналіст» та великої кількості порушень прав людини, які так і залишаються без покарань. Україна повинна сфокусуватись на відкритості і прозорості судової системи. Думка, на яку слід рівнятися людям у мантії, − справедливий і чесний суд виникає тоді, коли після винесення рішення суддя відчуває задоволення від того, що він як справжній професіонал сам досягнув істини і не порушив жодні права, в тому числі журналістів. Список використаних джерел 1. Буроменський М., Сердюк О., Підкуркова І. Основи судової журналістики: посібник для журналістів. – Київ, 2008.

2. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод.

3. Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

4. Іванов В. Ф. Законодавство і журналістика: становлення правової бази в Україні і світовий досвід. – К. : Школяр, 1997.

Олашин Елла, магістр Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МЕДІАСФЕРИ Засоби масової інформації сьогодні є нашим основним джерелом знань про світ, томy їx роль в сyспільстві набyває все більшого значен­ ня. Надзвичайної актyальності набyвають проблеми регyлювання 30

Олашин Е. Нормативно-правове регулювання української медіасфери

інформа­ційної сфери, створення відповідниx yмов для випереджаючого розвиткy вітчизняного інформаційного виробництва. Провідним інстрyментом реалізації національниx інтересів y такій чyтливій галyзі сyспільниx відносин, як інформаційна сфера, повинно стати право. Медіа є досить специфічним об’єктом правового регyлювання. З одного бокy, важливо не допyстити надмірного контролю його діяльності. Жорсткі методи контролю призводять до спотворення обличчя не тільки ЗМІ, а й аyдиторії, для якої вони існyють. З дрyгого бокy, повна свобода може завдати шкоди якості інформації, якy поширюють медіа, та викривити yявлення цієї аyдиторії про різноманітні факти та події. Правове регyлювання медіасфери в Україні розпочалося ще на початкy 1990-x років. Вітчизняне законодавство бyдyє інформаційнy політикy на основі демократичниx та ліберальниx норм та принципів, одночасно забезпечивши їxню адаптацію до yкраїнськиx yмов. Положення Конститyції України розвиваються та конкретизyються y понад 200 докyментаx, які встановлюють правові норми в інформаційній сфері. Показово, що одним з першиx законів незалежної держави став Закон «Про інформацію». Серед іншиx нормативноправовиx докyментів – Закон України «Про дрyковані засоби масової інформації (пресy) в Україні», «Про телебачення та радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про дер-жавнy таємницю», «Про зв’язок», «Про державнy підтримкy засобів масової інформації та соціальний заxист жyрналістів», «Про рекламy», «Про Концепцію національної програми інформатизації», «Про Національнy програмy інформатизації», «Про наyково-теxнічнy інформацію», «Про заxист інформації в автоматизованиx системаx», «Про електронний підпис», «Про електронний докyментообіг» та інші. В Україні інформаційне поле формyється під могyтнім впливом закордонниx чинників. Законодавча та нормативно-правова база фyнкціонyвання інформаційної сфери України в ціломy відповідає європейським нормам, xоча й значна кількість питань на рівні інфрастрyктyри, діяльності ЗМІ, інформаційно-аналітичниx yстанов тощо донині неврегyльована (як от законодавче забезпечення такої важливої складової інформаційної політики держави, як інформаційної прозорості та відкритості функціонування органів державної влади і управління). Проте, якщо формальний бік справи не викликає, значного занепокоєння, то існyє нагальна проблема недотримання встановлениx норм yсіма сyб’єктами інформаційниx відносин, зокрема органами державної влади всіx рівнів. Рівень правової кyльтyри громадян України 31

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

змyшyє розглядати ситyацію із зовсім іншого бокy порівняно з країнами Європейського Союзy. Погляд yкраїнців на писаний договір, однy з основ сyчасного права, принципово відмінний від заxідноєвропейського. Більшість відносин y сyспільстві споконвічно регyлювалася звичаями та неформальними домовленостями. Події 20-го століття, зокрема 90-x років, також не сприяли формyванню європейської правової кyльтyри. Томy, на жаль, саме недостатньо ретельне та чітке дотримання законодавства складає найважливішy проблемy правової політики держави, зокрема це стосyється й інформаційної сфери. Показовим є намагання певниx сил створити новітні зони недоторканості, сформyвати потyжні системи пільг та переваг, що діють поза законодавством. Забезпечення всеоxопності законy та неyxильності від його дії є провідним завданням держави. Важливою проблемою залишається і певна несистемність вітчизняної правової політики в інформаційній сфері. Значна кількість законодавчиx актів yxвалюється з метою вирішення певниx тактичниx завдань, задоволення клановиx інтересів, часто без yраxyвання стратегічниx орієнтирів та реальниx yмов yкраїнського сyспільства. Наприклад, спроби переглядy законодавства щодо дозволy рекламyвання алкоголю та тютюнy – яскравий зразок відволікання народної yваги від серйознішиx речей на менш значyщі та наочний доказ «розпорошеності» правової політики. Безперечно, нормативно-правове забезпечення інформаційної сфери потребyє сyттєвого вдосконалення. Одним з напрямків yдосконалення системи інформаційного законодавства України може стати розроблення та yxвалення Інформаційного кодексy України, що дозволить розв’язати проблемy подолання протиріч y законодавчиx та нормативно-правовиx актаx, забезпечити єдність нормативноправового поля. Необxідно лише заyважити, що підготовка Кодексy має здійснюватися не в пожежномy порядкy, а спи-ратися на ґрyнтовнy наyковy проробкy відповідниx проблем. У такомy разі варто дещо затягнyти, але підготyвати якісний докyмент. Основним недоліком чинного законодавства є його пасивний xарактер – декларовано лише необxідність забезпечення відкритості органів державної влади y відповідь на звернення громадян чи засобів масової інформації. Громадянин для отримання певної інформації має підготyвати та подати до відповідної yстанови запит і протягом місяця очікyвати відповіді. Як бачимо, державні органи фактично 32

Олашин Е. Нормативно-правове регулювання української медіасфери

відсyтні в інформаційномy просторі. Непоодинокими є випадки, коли про державнy політикy повідомляє не сама держава, а сторонні особи, нерідко її опоненти. Тоді, як законодавство демократичниx країн передбачає активнy інформаційнy діяльність, обов’язковy звітність влади перед населенням незалежно від наявності звернень або запитів щодо надання тієї чи іншої інформації, обов’язкове, можливо навіть дещо надмірно активне, інформyвання громадян про поточнy діяльність органів державної влади. Разом з тим, важливим є не лише обсяг наданої інформації, а й її якість. А забезпечити її можна лише застосyванням комплексy заxодів, насамперед неправового xарактерy. Значним недоліком чинного yкраїнського законодавства, зокрема в інформаційній сфері, є його неконкретність, певна розмитість формyлювань. Фактично відсyтні визначення конкретниx меxаніз­ мів оприлюднення інформації, конкретниx докyментів, що мають пyблікyватися. Не встановлюються терміни цієї діяльності, май­ же відсyтні норми прямої дії щодо фінансового та кадрового забезпечення. Левова частка інформаційниx відносин регyлюється підзаконними, а подекyди й відомчими нормативними актами. Xарактерним прикла­ дом останнього є відсyтність зако-нодавчого визначення режимів обмеження достyпy до інформації, окрім державної таємниці. Незважаючи на те, що в законодавстві існyють поняття комерційної, лікарської, банківської слyжбової таємниці, інформації «не для дрyкy» тощо, їxнє чітке визначення відсyтнє. Режим достyпy до інформації, що належить державі, встановлюється постановами Кабінетy Міністрів України. Значнy проблемy становить фактична відсyтність правового регyлювання фyнкціонyвання в Україні міжнародниx інформаційниx систем, найяскравішим прикладом якиx є Інтернет. Зокрема, відсyтність відповідниx нормативно-правовиx актів створює певні проблеми для Інтернет-ЗМІ та сприяє їxньомy використанню y дестрyктивниx ціляx. Роз-виток інформаційної інфрастрyктyри вимагає відповідної законодавчої підтримки. Ситyація, що склалася y нормативно-правовомy забезпеченні діяльності ЗМІ залишається сyперечливою. Поряд з тим, що за роки незалежності створено розгалyженy нормативнy базy, відсyтні нормативно-правові акти, які б сприяли становленню економічно незалежниx ЗМІ. Значні проблеми зберігаються і в правовомy регyлюванні питань інформаційної безпеки. Майже відсyтнє 33

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

законодавче забезпечення формyвання національниx інформаційниx ресyрсів та міжнародниx інформаційниx обмінів, не врегyльовано на законодавчомy рівні статyс конфіденційної інформації, а також передбачениx законодавством України видів таємниці, насамперед банківської, комерційної, лікарської тощо. Розв’язання зазначениx вище складниx проблем можливе лише за yмови якісної та yзгодженої роботи законодавчої та виконавчої гілок влади. Вдосконалення правового регyлювання медіа сфери стане запорyкою забезпечення свободи слова в Україні, а отже й реалізації стратегічного кyрсy на побyдовy соціальної, правової, демократичної держави.

Ренська Ганна, аспірантка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МЕРЕЖЕВИХ МЕДІА Інтернет послужив каталізатором розвитку нового явища - ІнтернетЗМІ. Їх поява і подальший успішний розвиток стали можливими завдяки формуванню нових інформаційно-комунікаційних технологій. Сьогодні інтернет – середовище для ефективного здійснення масової комунікації, в першу чергу завдяки своїм унікальним можливо­стям представлення інформації, головним чином – мультимедійності, інтерактивності і гіпертекстуальності. В. Колодкин у дисертації «Радиовещание в Интернете: принципы функционирования, типология и структура сайтов» [1] зазначає, що сьогодні Інтернет перестав бути технологічною новинкою – він вніс зміни в багато сфер людської дійсності. «Мережа Інтернет як найважливіше надбання постіндустріального суспільства стала не просто доповненням до наявної технологічній базі, але відкрила для ЗМІ нове медіасередовище». Протягом наступних років українська Інтернет-аудиторія буде збіль­ шуватись, поки не сягне загальноєвропейського рівня проникнення. Станом на вересень 2013 року аудиторія користувачів віком старше 14 років перевищила 16 мільйонів людей.

34

Ренська Г. Правове регулювання мережевих медіа

Інтернет-видання в Україні з’явилися ще у 1999 р. Однак, як зазначає у свої статі «Правове регулювання діяльності інтернет-ЗМІ» Катерина Афанасьєва [2] результату, якого досягли українські інтернет-видання за такий короткий час за темпами свого розвитку та збільшення впливу, можуть позаздрити будь-які інші групи традиційних вітчизняних засобів масової інформації. Паралельно з розвитком інтернет-медіа, природно, зростає інтерес до питання регулювання їх діяльності, в тому числі правового. До цієї теми звертались чимало українських дослідників, зокрема, В. Брижка, В. Іванова, Р. Романов, М. Чабаненко та інші. Донедавна Інтернет не міг розглядатися у якості загальнодоступного засобу масової інформації на кшталт традиційних радіо, телебачення чи друкованих ЗМІ. Проте, нині інтернет-журналістика невід’ємною частиною медіагалуззі. Виникає запитання, а що ж розуміти під «інтернет-ЗМІ» і за якими критерію той чи інший сайт може бути кваліфікований як ІнтернетЗМІ? Чинне законодавство України не містить, а ні визначення поняття засобу масової інформації в мережі інтернет, а ні спеціального нормативно-правового акту, який би визначав їх статус, порядок створення, засади діяльності тощо. Це призводить до низки проблем, таких, як не поширення на журналістів Інтернет-видань положень законодавства щодо традиційних ЗМІ, можливості появи неякісних, пропагандистських мережевих видань тощо. Дедалі зростаючи темпи розвитку мережевих медіа лише загострюють питання відсутності правового поля для регулювання діяльності подібних ЗМІ, саме тому дослідження даної тематики є вкрай актуальним. Основна ж мета цієї розвідки – визначити основні прогалини у законодавстві та дослідити шляхи їх вирішення на прикладах діяльності інтернет ЗМІ у інших країнах. Починаючи з 2000-х років було напрацьовано декілька проектів нормативно-правових актів щодо впорядкування правовідносин в даній сфері. Зокрема, Указ Президента України від 31 липня 2000 року № 928 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», наказ Міністерства транспорту і зв’язку від 27 квітня 2005 року № 153 «Про затвердження Порядку проведен­ ня державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів», Розпорядження Кабінету міністрів України від 18 лютого 2009 року № 185-р «Про затвердження орієнтовного плану законопроектних робіт на 2009 рік», а також Проект Закону України про «Концепцію державної 35

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

інформаційної політики» від 13.10.2010 р. № 7251. Проте ці проекти так і не набули чинності [3]. Нині у вітчизняному професійному журналістському середовищі наявні тенденції до усвідомлення необхідності визнання приналежності Інтернет-ЗМІ до засобів масової інформації. Одним з шляхів вирішення цієї проблеми могло б стати створення офіційного реєстру Інтернет-ЗМІ. Однак більшість Інтернет-ЗМІ та їх професійних об’єднань виступають проти обов’язкової реєстрації мережевих ЗМІ через застереження щодо цензури та потенційних загроз свободі слова або ж, як Незалежна медіа-профспілка України, виступають за добровільну недержавну реєстрацію інтернет-ЗМІ. Зокрема, у серпні 2012 року та ж Незалежна медіа-профспілка України [4] закликала медійні організації та редакції провідних видань розпочати дискусію щодо необхідності ведення реєстру Інтернет-ЗМІ, на принципі включення до нього на добровільних засадах. Тим не менш, навіть за введення подібного реєстру, більшість нормативно-правових суперечностей пов’язаних з діяльністю онлайн медіа залишалась би без конкретних установ щодо врегулювання конфліктів. Традиційні види ЗМІ у випадках вирішення правових питань звертається до Закону України «Про інформацію», порядок створення та заснування засобів масової інформації визначаються законодавчими актами про засоби, до яких належить новостворюване медіа – для аудіовізуальних медіа це Закон України «Про телебачення та радіомовлення», для друкованих – Закон України «Про пресу» тощо. Таким чином, логічним задля урегулювання діяльності Інтернет-ЗМІ в Україні постає розробка та прийняття окремого закону. В країнах Європейського союзу Інтернет регулюється як загальними для ЄС законами, так і окремо в кожній країні внутрішньодержавними законами. При цьому низка європейських держава здебільшого поширюють на Інтернет-ЗМІ компетенції традиційних законів та установ, створених на їхній підставі [5]. В Угорщині «Закон про ЗМІ» регулює всі види засобів масової інформації та медіа-контенту включаючи телерадіомовлення, друковані та інтернет-ЗМІ. Він зобов’язує всіх постачальників інформації, в тому числі й мережеві медіа, надавати швидку, точну, достовірну інформацію щодо державних справ на місцевому, національному та європейському рівні, а також з будь-яких подій, що є актуальними для громадян Угорщини та угорців у світі.[6] В Республіці Словенія інтернет-видання, на рівні із традиційними ЗМІ, діють згідно із Законом «Про засоби масової інформації». Відповідно до закону, будь-які медіа, що працюють з 36

Ренська Г. Правове регулювання мережевих медіа

інформацією, підлягають однаковому правовому підпорядкуванню незалежно від виду мовлення та способу поширення [7]. Втім, є й інші приклади. Такі країни, як США та Англія взагалі не мають окремого законодавства для ЗМІ. Будь-яка інформаційна діяльність у цих державах регулюється на підставі цивільного, кримінального та іншого законодавства. Тому виокремлення мережевих засобів масової інформації з усієї безлічі Інтернет-ресурсів не є для них нагальною проблемою. Відповідність інформації, що розміщується на сайтах, законодавчим нормам контролюється регуляторними органами загальної юрисдикції та судами, які застосовують для Інтернету адаптоване загальне законодавство [8]. Абсолютно інший підхід до питання діяльності мережевих засобів масової інформації панує на Далекому Сході. Так сайти, які працюють на території Китайської народної республіки, повинні здійснювати реєстрацію в Міністерстві промисловості та інформаційних технологій, яка дозволяє виявити автора «незаконного контенту». Також, у відповідності до оновлених Правил Інтернет-регулювання, які уряд Китаю затвердив у 2012 році, легалізоване офіційне видалення користувацьких повідомлень з популярних сервісів або web-сторінок на сайтах, які з точки зору регуляторів містять «незаконну» інформацію, без відповідного судового рішення [9]. Висновки. Відсутність чіткої дефініції поняття «інтернет-ЗМІ» та чітко прописаної правової бази для діяльності і створення мережевих медіа створює чимало суперечностей та проблем у питаннях їх функціонування та вирішення правових питань. І з кожним роком, разом із зростанням в Україні інтернет-аудиторії, ця проблема ставатиме надалі усе актуальнішою та гострішою, а прогалини у законодавстві будуть дедалі відчутнішими як для працівників онлайн медіа, так і для представників їх аудиторії. На сьогодні не існує загальної концепції вирішення правових проблем зі сфери мережевих ЗМІ. Проміжні ж варіанти вирішення регуляторних питань діяльності медіа у інтернеті, на кшталт державної або добровільно недержавної реєстрації онлайн ЗМІ не мають одноголосної підтримки серед представників галуззі, для яких основним аргументом проти цієї ініціативи є побоювання щодо можливої появи тиску та впливу на свободу слова з боку держави. На жаль, на відміну від деяких закордонних прикладів, в Україні відсутність правового поля діяльності для такого специфічного види масової інформації як онлайн видання не видається життєздатною, 37

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

про що свідчать питання та суперечки, які за час розвитку інтернетвидань в Україні лише збільшуються. За прикладом традиційних медіа, доцільним вирішенням вбачається розробка проекту Закону про «Засоби масової інформації в мережі Інтернет», над створенням якого повинна працювати робоча група органів державної влади, юристів, представників медіа видань ті їх об’єднань. Подібний Закон міг би окреслити коло особливо важливих питань, зокрема визначення терміну «інтернет-ЗМІ», визначення порядку реєстрації Інтернет-ЗМІ в Україні та прав і обов’язків вітчизняних та зарубіжних журналістів, які працюють в національному сегменті мережі інтернет, захист авторських, суміжних та інших прав, заборона цензури, визначення відповідальності за плагіат, матеріали незаконного чи аморального змісту, неправдивої інформації тощо. Лише логічна та продумана правова база здатна заповнити прогалини та вирішити суперечності, які постають у питаннях як професійної діяльності мережевих ЗМІ, так і захисту прав їх аудиторії. Список використаних джерел 1. Колодкин В. А. Радиовещание в Интернете: принципы функционирования, типология и структура сайтов : дис...канд. филол. наук : 10.01.10 / Колодкин Владимир Александрович ; Тольяттинский государственный университет – Тольятти, 2005.

2. Афанасьєва К. О. Правове врегулювання діяльності інтернетЗМІ [Електронний ресурс] / Катерина Олександрівна Афанасьєва // Електронна бібліотека Інституту журналістики. – 2006. – Режим доступу до ресурсу : http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1439.

3. Конах В. К. Інтернет-ЗМІ в Україні: проблеми визначення нормативно-правового статусу та врегулювання діяльності : Аналітична записка [Електронний ресурс] / В. К. Конах // Націоанльний інститут стратегічних досліджень при Президентові України. – 2013. – Режим доступу до ресурсу : http://www.niss.gov.ua/articles/1085/.

4. Позиція НМПУ щодо реєстрації Інтернет-ЗМІ. – Офіційний сайт НМПУ. – 23.08.2012. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// nmpu.org.ua/2012/08/pozytsiya-nmpu-schodo-rejestratsiji-internet-zmi/; Про інформацію: закон України в редакції від 13.01.2011. № 2938-VI (2938-17). [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada. gov.ua/laws/show/2657-12 5. Афанасьєва К. Правове врегулювання діяльності інтернет-ЗМІ. – Медіакритика. – 15.07.2009. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : 38

Ромах О. Взаємозв’язок медійних страхогенерувальних чинників та професійних журналістських стандартів

http://www.mediakrytyka.info/drukovani/pravove-vrehulyuvannyadiyalnosti-internet-zmi.html [11] Act CLXXXV of 2010 On Media Services and Mass Media. - 20 December 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.euractiv.fr/sites/default/files/dokumentum.pdf 6. Закон CLXXXV 2010 На медиа-услуг и средств массовой информации. – 20 декабря 2010 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.euractiv.fr/sites/default/files/dokumentum.pdf 7. Mass Media Act (Zakon o medijih; ZMed) Ljubljana, 25 April 2001. № 010-01/99-8/3. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.srdf.si/ File/predpisi/mass_media_act.doc 8. Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки: Зб. документів, матеріалів, статей // За заг. ред. О. Святоцького. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 368 с.

9. Правительство КНР легализовало удаление информации из интернета без решения суда. – SecurityLab by Positive Technologies. – 29.12.2012. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. securitylab.ru/news/435723.php

Ромах Оксана, аспірантка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МЕДІЙНИХ СТРАХОГЕНЕРУВАЛЬНИХ ЧИННИКІВ ТА ПРОФЕСІЙНИХ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ СТАНДАРТІВ Ю. Д. Фінклер зазначає, що «функціонування мас-медіа в суспільстві розглядати поза соціальним контекстом нерозумно – і чим далі ми йдемо до суспільства комунікативних технологій, тим більш прозаїчною стає ця теза» [1]. Страхи, і у мас-медіа і поза ними, також є невід’ємним частиною громадського життя людини, вони були і залишаються явищем, яке супроводжує індивіда. Страх здатний управляти людиною, адже робить її практично безпорадною та вразливою, відкриваючи шлях до маніпулювання. У тому числі і засобам масової інформації, які використовують цю вразливість і застосовують страх як інструмент для досягнення власних цілей. У цьому контексті варто сказати, що 39

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

залякування – це також і елемент комунікації, який проявляється, наприклад через шантаж, погрози, розбій. Страх є одним з основних параметрів буття людини, лежить в основі життя. Сама боротьба за існування, якої сповнена життя, передбачає наявність страху. Тому ми схильні вважати, що навіювання відчуття тривожності та страху ЗМІ – це певною мірою природнє явище, яке існує та функціонує за тими ж самими законами природи як і сама людина. Але, оскільки медіа працює в суспільстві та разом із ним, важливим розумінням є того, що чуттєвоемоційний компонент свідомості громадськості, (який за своєю суттю є сукупністю переживань людей) має свої специфічні риси. Емоційночуттєвий аспект соціального життя суспільства можна описати як постійне балансування між почуттям страху і впевненістю. У звичній ситуації зберігається відносно стабільний баланс між цими почуттями, який дозволяє відчувати людині себе комфортно. Якщо відбувається зміщення почуттів в бік тривожності, занепокоєння, страху, то це веде до дисбалансу. Отже, при перенасиченні медіатекстів емоційно негативними елементами, природний баланс порушується. Чи етично та професійно зрушувати таку тонку організацію суспільного буття спробуємо розібратись далі. Багато науковців та фахівців у медіагалузі сьогодні говорять про негативні тенденції у ЗМІ, про погіршення якості подачі інформації. Т.О. Приступенко пише про тенденцію до примітивізації, невибагливої, неякісної, бульварної, жовтої преси, що задовольняє розбещені вподобання, низькі інстинкти, спрощує духовний світ людини. «Прикро, що серед періодики України є видання, які за свою модель взяли такі моральні цінності. У журналістів під впливом функціональних змін такі категорії трансформуються в спосіб мислення, мотивацію діяльності та поведінки...Змінились критерії оцінок, з’явились містичні тенденції, навіювання страху, невизначеності, окреслився стиль, розв’язний, зухвалий, що особливо розбещує підступністю впливу на підсвідомість. У деяких журналістів після зняття заборон на плюралізм думок домінує безвідповідальність за обнародуваний матеріал та його вплив на аудиторію, втрата самоконтролю за дотриманням стичних і правових норм. З одного боку, це резонансна реакція на суспільні зміни, з іншого – наслідок зруйнування системи підвищення кваліфікації журналістів, браку фахової освіти у багатьох творчих працівників, незнання функцій, видів сучасних ЗМІ, ролі та впливу, політології ЗМІ, журналістських стичних, правових норм. Як наслідок – порушення соціальних норм, аморальний вплив на аудиторію» [2, 42].

40

Ромах О. Взаємозв’язок медійних страхогенерувальних чинників та професійних журналістських стандартів

Основними правовими нормами, які регулюють діяльність засобів масової інформації є Конституція України, а також закони України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про авторське право і суміжні права», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу». Але якщо вести мову про галузеві норми права у самих структурах медіа, то тут йтиметься про професійні журналістські стандарти. Історію ключових дат створення та розвитку світових журналістських стандартів, можна зобразити наступним чином [3, 59–60]: 1. У 1954 році Конгрес Міжнародної федерації журналістів прийняв «Міжнародну декларацію щодо принципів поведінки журналістів», декларація оновлена в 1986 році.

2. У 1978 році Міжнародні та регіональні організації, що об’єднують більше 400 тисяч журналістів, об’єднались після консультативних зустрічей під егідою ЮНЕСКО.

3. У 1980 році, на другій консультативній зустрічі в Мехіко, ЮНЕСКО узгодила Декларацію про основні принципи вкладу ЗМІ в укріплення миру, міжнародного порозуміння, розвиток прав людини та протистояння апартеїду, расизму та закликам до війни.

4. У 1983 році відбулась четверта консультаційна зустріч ЮНЕСКО (Париж та Прага): прийняті «Міжнародні принципи професійної етики журналіста», що конкретизують роль, яку інформація та комунікація відіграють на національному та міжнародному рівнях, враховуючи зростання соціальної відповідальності засобів масової інформації та журналістів.

5. 1978–1983 роки – приймаються кодекси різними міжнародними організаціями: Міжнародною організацією журналістів (JOI-МОЖ), Міжнародною федерацією журналістів (IFJ-МФЖ), Міжнародним католицьким союзом преси (UCIP), Латиноамериканською федерацією журналістів (FELAP), Латиноамериканською федерацією працівників преси (FELATRAP), Конфедерацією журналістів АСЕАН (CAJ) тощо. В сучасному українському соціально-комунікаційному просторі журналістські стандарти визначають та вивчають, зокрема, Т. Петрів, А. Сафаров, В. Сюмар, О. Чекмишев у навчальному посібнику «Засоби масової інформації: професійні стандарти, етика та законодавчі норми». Спробуємо проаналізувати взаємозв’язок між дотриманням журналістських стандартів і передбачуваним ефектом від страхогенерувальних чинників. Основними професійними стандартами є [4, 21]: 41

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

1. Оперативність. Цей стандарт відноситься більше до новинної журналістики, де важливою є медіація (прохо¬дження інформації від події до отримання інформації аудиторією). Припускаємо, що чим актуальнішою є новина, тим більшою буде ефективність страхогенерувальних чинників, адже людина відчуватиме наближення до події чи історії, яка викликає тривожність. Так, архівні кадри Революції гідності потенційно більше лякатимуть реципієнта, ніж історична хроніка подій Другої світової війни. Не всі журналістикознавці погоджуються із тим, що оперативність – це журналістський стандарт. Так, В. Ф. Іванов у своєму виступі на Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми медіаосвіти в Україні та світі 3 березня 2016 року зазначив, що такого стандарту взагалі не має існувати, а головним для журналіста має бути достовірність поданої інформації.

2. Точність. При використанні страхонагнітальних чинників точність може як підвищити їх потенціал, так і зменшити. Якщо працівник медіа заглиблюється у деталі саме страхітливого компоненту, то це викликатиме ще більшу тривожність у аудиторії.

3. Достовірність. Вважаємо, що рівень впливу страхогенерувальних чинників на аудиторію буде залежати лише від джерела, на яке посилається журналіст, адже наскільки достовірною є інформація аудиторія часто не в змозі перевірити. Існує декілька різновидів джерел інформації [4, 216]: авторитетні (ті, які можуть впливати на перебіг подій), офіційні (мають безпосередній доступ до інформації, передбачений службовими обов’язками) та поінформовані джерела (мають доступ до певної інформації). Припускаємо, що рівень тривожності буде пропорційним тому від якого саме джерела поступає інформація із страхогенерувальними компонентами. Відповідно, якщо журналіст посилається на авторитетне джерело – то рівень тривожності та страху у аудиторії буде найбільшим, а якщо до поінформованого, то найменшим.

4. Збалансованість. Добре збалансоване медіаповідомлення відіграє важливу роль при формуванні страхів та тривожностей. У цьому контексті варто говорити про те, що страхогенерувальних чинників має бути менше (або стільки ж) скільки і протидіючих ним позитивно маркованих слів.

42

Ромах О. Взаємозв’язок медійних страхогенерувальних чинників та професійних журналістських стандартів

5. Відокремлення фактів від коментарів та оцінок. При дотриманні цього професійного стандарту припускаємо, що ефект від використання страхогенерувальних чинників зменшиться, адже часто коментарі та оцінки мають високий емоційний потенціал, якого фактаж за своєю природою не має. Також це пов’язано із наступним складником – повнотою подання інформації.

6. Повнота. У минулих розділах ми розглядали феномен інформаційного вакууму. Людина схильна боятися невідомого, тому чим більше інформації поступає в її розпорядження про об’єкт інформаційного повідомлення, тим менша вірогідність виникнення тривожності.

7. Простота. Простота подачі інформації важлива у розрізі досліджуваних чинників. Якщо повідомлення подано простою мовою, без перенасичення «важких» елементів у тексті, то вірогідніше реципієнт сприйматиме її центральним маршрутом засвоєння інформації, а не периферійним (при умові що повідомлення буде цікавим для людини). Отже більше буде задіяна логіка, а не емоції, що зменшує дієвість страхогенерувальних чинників. Таким чином, чим простіша подача матеріалу, тим менше вірогідність виникнення тривожності. Таким чином, можливий ефект від страхогенерувальних чинників у медіатекстах напряму залежить від того чи дотримується журналіст професійних стандартів. На жаль, інколи вони порушуються. Фахівці Академії Української Преси називають серед причин порушення порушення журналістських стандартів відсутність професійних знань та навичок у журналістів [5]: свідоме маніпулювання аудиторіями заради досягнення певних цілей; тиск правлячих структур (цензура) та медіа власників й керівництва (самоцензура); відсутність наслідків для самого ЗМІ після порушення стандартів; відсутність загрози стратити репутацію через низький рівень медіаграмотності аудиторій. В. Ф. Іванов, у вступі до аналітичного звіту «Український – медіаландшафт 2015» наводить дані дослідження Інституту соціології НАН України, які доводять, що українські журналісти недостатньо перевіряють інформацію [6, 4]. Науковець надає два пояснення цьому явищу: непрофесіоналізм та лінь, а також журналістику відданості, тобто явище, при якому працівник медіа обирає з новинного потоку тільки те, що, на його думку, сприятливо відображає його країну. Експертка Інституту масової інформації Олена Голуб у своїй статті «Що таке «джинса» і як її вилікувати» вказує на те, що причини 43

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

порушення журналістських стандартів – це перш за все непрофесійність, брак часу, специфіка редакційної політики. А причини появи матеріалів з ознаками замовлення – це передусім гроші. «Складність та певна плутанина полягає у відносинах ЗМІ з його власником, який може впливати, а в українських реаліях – практично завжди впливає на редакційну політику» [7]. Отар Довженко також вважає, що причиною недотримання стандарту повноти є звичайні лінощі та занадто низька планка редакційних вимог до якості матеріалів. «Ані журналісти, ані їхні редактори до кінця не усвідомлюють, наскільки важливо, щоб матеріал по прочитанні (прослуховуванні, перегляді) не залишав відкри­ тих запитань – принаймні, найважливіших. Безперечно, це погана журналістика (точніше, це відсутність елементу журналістики у процесі поширення спродукованої іншими інформації), але найбільша біда, що вона стає нормою, й звиклі до неї журналісти, ставши менеджерами й редакторами, ставлять аналогічні вимоги до молодих журналістів: напиши про цю подію що-небудь, що вдасться дістати, а чого не знайдеш, без того читачі обійдуться» [8]. Варто відмітити, що стандарти пропонують лише певну схему, яким чином діяти журналістам та є інструментом саморегуляції, тож за їх порушення немає юридичної відповідальності. Тож аспект використання страхогенерувальних чинників варто розглядати з позиції моралі та етики, що потребує подальших досліджень. Список використаних джерел 1. Фінклер Ю. Комунікативні характеристики публіцистичного тексту як віддзеркалення аудиторних очікувань // Литературоведческий сборник / Донецький національний університет. – Донецьк : ДНУ, 2003. – № 14. – С. 70–82 2. Приступенко, Т. О. Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації : навчальний посібник / Т. О. Приступенко. – К. : Інститут журналістики, 2004. – 375 с.

3. Смусь А.Г . Релігійний контент християнського спрямування в сучасному українському телепросторі : дис. ... канд. наук із соц. комунікацій : 27.00.06 / Смусь Андрій Григорович ; Міжнар. екон.гуманітар. ун-т ім. акад. Степана Дем’янчука. – Рівне, 2014.

4. Засоби масової інформації: професійні стандарти, етика та законодавчі норми: наук. вид. / укл.: Т. Петрів, А. Сафаров, В. Сюмар, О. Чекмишев. – К. : Нічлава, 2006. – 100 с.

44

Русанова О. Правове регулювання спонсорингу як етично некоректної рекламної комунікації

5. Професійні стандарти журналістики. – Режим доступу : http:// www.aup.com.ua/upload/profesiyni_standarty_jurnalistyky.pptx 6. Український медіаландшафт – 2015: аналітичний звіт / За ред. В. Іванова. – К. : ФКА, АУП, 2015.

7. Голуб О. Що таке «джинса» і як її вилікувати. – Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/standards/scho_take_dzhinsa_i_yak_ ii_vilikuvati/ 8. Інформація в українських ЗМІ: оперативна, точна, але неповна. – Режим доступу : http://imi.org.ua/analytics/40178-informatsiya-v-ukrajinskihzmi-operativna-tochna-ale-nepovna.html

Русанова Олена, студентка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПОНСОРИНГУ ЯК ЕТИЧНО НЕКОРЕКТНОЇ РЕКЛАМНОЇ КОМУНІКАЦІЇ Спонсоринг – це комплекс заходів з метою організації спонсорської підтримки того чи іншого суб`єкта соціуму. Він передбачає вибір об’єкта відповідно до цілей і завдань суб’єкта-спонсора та його фінансування. Згідно з Європейською конвенцією про транскордонне телебачення «спонсортсвом» вважається участь юридичної або фізичної особи, яка не бере участь в діяльності радіо- й телемовлення чи у виробництві аудіовізуальних робіт, у прямому чи непрямому фінансуванні програми для сприяння популяризації назви, торговельної марки, іміджу або діяльності цієї особи» [1]. Спонсоринг дає можливість підвищити ефективність комплексу маркетингових заходів в тому числі і реклами. Варіантів реалізації спонсорингу як технології існує багато, але найбільш популярним визнано телебачення [2]. Спонсоринг, що використовує цей канал комунікації, може набувати різноманітних форматів і фігурувати як спонсорський ролик, заставка, рухомий рядок, спливаюче вікно, логотип або демонстрація атрибутики, інтерв’ю або іміджевий сюжет, у яких зазвичай бере участь представник компаніїспонсора.

45

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

Спонсоринг – це інструмент, що сприяє підвищенню репутації компанії-спонсора серед цільової аудиторії, його сутність полягає у своєрідній маніпуляції свідомістю споживачів [3]. Відповідно до цієї особливості, спонсоринг може легко перетворитися на неетичну рекламну комунікацію і повинен бути врегульований законом. Спонсоринг у ЗМІ України регулюється законами «Про рекламу», «Про телебачення і радіомовлення» та Європейською конвенцією про транскордонне телебачення. Відповідно до Ст. 17 Конвенції, фінансування програми спонсором повинно бути чітко зазначено у відповідних титрах на початку та (або) наприкінці програми; спонсор не повинен будь-яким чином впливати на інформаційне наповнення програми, час її виходу в ефір; програми не повинні заохочувати продаж, купівлю або оренду товарів спонсора шляхом спеціальних нагадувань. Ст. 18 Конвенції визначає випадки у яких практика спонсорства недопустима: «спонсорами програм не можуть бути фізичні та юридичні особи, основним видом діяльності яких є виробництво чи продаж товарів або надання послуг, реклама й телепродаж яких заборонені на підставі Ст. 15» [1], а саме не дозволяється створювати програми за підтримки спонсорів, основна діяльність яких полягає у виробництві та розповсюдженні тютюнових виробів, радикально обмежується спонсоринг алкогольних напоїв та медичних компаній. Ст. 54 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» визначає, що відомості про спонсора повинні бути позначені титрами або дикторським текстом, та забороняє оприлюднювати відомості про спонсорів під видом інформації під час трансляції аудіовізуального твору [4]. Рекламна комунікація, подана під виглядом звичайної інформації, без ідентифікації, вважається прихованою рекламою та заборонена Ст.8 та 9 Закону України «Про рекламу». Відповідно до Ст. 30 Закону ведучим та дикторам забороняється спеціально демонструвати товари або продукцію за межами часу, який відведено на рекламу [5]. Таким чином, спонсоринг може бути цілком добропорядною комунікацією, але коли повідомлення щодо спонсорської підтримки приймає вигляд звичайної інформації, тобто подається не в рекламному блоці, без позначки «Реклама» або «На правах реклами», що вимагається законодавством України, вона стає некоректною з точки зору етики, оскільки набуває властивостей прихованої реклами, моральнісна вада якої в тому, що вона впливає безпосередньо на підсвідомість, поза волевиявленням людини. Такі дії, як визнано законодавством, суперечать принципам гуманістичної етики.

46

Соколова К. Соціальна журналістика в Україні: етичне корегування реальності

Список використаних джерел 1. Європейська конвенція про транскордонне телебачення. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_444 2. Травникова Л. Заезд с комфортом. Преимущества спонсорства в TV / Л. Травникова. – Режим доступу : http://esg.ua/ru/page/comfort_ sponsorstvo.html 3. Грицюта Н. М. Етика реклами як естимаційний орієнтир сучасного суспільства : монографія / Н. М. Грицюта. – C. 260–261.

4. Закон України «Про телебачення та радіомовлення». – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3759-12 5. Закон України «Про рекламу». – Режим доступу : http://zakon0. rada.gov.ua/laws/show/270/96-%D0%B2%D1%80

Соколова Катерина, аспірантка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка СОЦІАЛЬНА ЖУРНАЛІСТИКА В УКРАЇНІ: ЕТИЧНЕ КОРЕГУВАННЯ РЕАЛЬНОСТІ Соціальна журналістика в Україні продовжує свій розвиток. На відміну від соціальної журналістики в інших країнах, вона пояснюється не як журналістика соціальних мереж, але як журналістика про соціальні проблеми, для вирішення соціальних проблем, для співучасті із вразливими групами населення. При створенні медіапродуктів соціальної журналістики виникає питання етики: як не перетворити соціальну проблему на таблоїд­ ну історію. Метою цієї доповіді є показати наскільки соціаль­ ний журналіст має дотримуватися етичного кодексу журналіста, щоб розкрити соціальну проблему повністю, але не перетворити медіапродукт на сенсаційний матеріал, не викликати небажані станирезультати аудиторії та допомогти у вирішенні/запобіганні цієї проблеми. Сім таких станів-результатів є найголовнішими для соціальної журналістики. Вони свідчать про дієвість журналістського матеріалу і є першим кроком до вирішення соціальної проблеми.

47

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

Совість – стан-результат, який виникає при дієвому застосуванні журналістської емпатії. Він полягає у пробудженні докорів сумління у реципієнта. У цьому стані реципієнт починає порівнювати, що має він і герой соціальної історії. Він ставить собі питання, яким чином може покращити те, що має герой соціальної історії. Страх – стан-результат, при якому реципієнт боїться опинитися у такій ситуації, в якій опинився герой соціальної історії. Реципієнт прагне допомогти у вирішенні соціальної проблеми, зробити все можливе, щоб більше ніхто не опинився у такій ситуації. Подив – стан-результат, при якому реципієнт вперше чує, дивиться або читає про соціальну проблему. Жалість – стан-результат, при якому реципієнт жаліє героя соціальної історії, хоче йому допомогти. Агресія – стан-результат, що виникає при неправильному застосуванні механізмів журналістської емпатії і передує блокуванню інформації. Такий стан може бути викликаний некоректно поставленим запитанням, окличними реченнями з відтінком наказовості, тощо. Обурення – стан-результат, при якому реципієнт не розуміє, як описане у соціальній історії може відбуватися насправді з якось людиною. Цей стан передує стану страх, коли людина від обурення переходить до побоювань опинитися в схожій чи в такій самій ситуації, як герой соціальної історії. Огида – стан-результат, коли реципієнтові важко сприймати інформацію або супровідні ілюстрацій ні матеріали про соціальну проблему. Цього стану варто оминати, оскільки він може призвести до блокування інформації як надмірна жалість та агресія. Щоб уникнути цього, треба уникати фотографій із зображенням мертвих або хворих людей, поранень, тощо. Візьмемо за приклад ситуацію з лялькою у плямах крові. Змоделюємо два уривки. Один уривок буде доповнювати і завершувати психологічний зміст матеріалу, а інший викликатиме блокування інформації. Уривок 1. Скільки людей постраждали у цій війні? Тисячі. Тисячі розгублених переселенців щодня залишають свої домівки у пошуках безтурботного життя. Уривок 2. Діти не винні ні в чому! Ця війна забрала так багато… Вчора бачив дитину, покинуту у жорстокому світі. Її блакитні очі блищали від сліз. Руки стискали останню іграшку, яку вдалося забрати з собою…

48

Чекалюк В. Алгоритм формування аттрактивного іміджу держави

У першому уривку, автор намагається викликати якнайменше емоцій у додаток до фотографії. У другому уривку автор настільки робить проекцію свого стану жалості на медіаматеріал, що викликає надмірну жалість, інформація блокується реципієнтом. Такі матеріали можуть бути недочитаними до кінця або дочитаними, але проігнорованими. Маємо три ідеальних схеми компонування журналістських засобів для досягнення потрібного стану-результату аудиторії. Однією з ідеальних схем застосування журналістських засобів полягає у компонуванні підсилювальних прикметників, запитань, фотографії окремого предмету, що має психологічне значення. Другою ідеальною схемою може бути компонування три крапок, детальних описів та інфографіки. Також тут можуть бути застосовані окличні речення, але у невеликій кількості. Третьою ідеальною схемою буде компонування підсилювальних прикметників, детальних описів, фотографій «до-після». Із семи найголовніших станів-результатів першими кроками до вирішення соціальної проблеми можуть стати чотири стани, що робить журналістську емпатію найефективнішим засобом впливу на аудиторію. Довести цю тезу можна аналізом можливих станів результатів таких сильних засобів впливу, як маніпуляція, переконання і зараження. За аналізом змодельованих уривків, ми бачимо, що соціальний журналіст має усвідомлювати і відчувати межу між таблоїдним та якісним відображенням соціальної проблеми.

Чекалюк Вероніка, кандидат наук із соціальних комунікацій, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка АЛГОРИТМ ФОРМУВАННЯ АТТРАКТИВНОГО ІМІДЖУ ДЕРЖАВИ Актуальність. Стратегічний розвиток країни залежить від багатьох факторів, серед яких ключова роль належить веденню іміджетворюючої політики щодо створення і позиціонування державного бренду. На часі використання медіаінструментів для ефективного формування 49

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

й поширення аттрактивного іміджу України у світі. Позитивне позиціонування держави сприяє залученню інвестицій й подальшому економічному й соціальному розвитку. Мета дослідження. Проаналізувати основні світові тенденції творення державного іміджу, держави-бренду з використанням медіамеханізмів. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідники, здебільшого науковці-практики, зокрема, В. В. Різун, Г. Г. Почепцов, В. Ф. Іванов, В. П. Мостовий, Б. Д. Гаврилишин, А. В. Юричко, виходили з різних уявлень про сутність іміджу, залучення медіа для формування іміджу, масову комунікацію, процеси сприйняття інформації та закономірності формування громадської думки. Науковці-практики Мостовий Володимир Павлович [1] і Іванов Валерій Феліксович [2], Почепцов Георгій Георгійович [3] акцентують на веденні послідовної інформаційної політики, вагомості ЗМІ та сучасних медіаінструментів у формуванні громадської думки та іміджу держави. Основні результати дослідження. Емпірична база дослідження складається з публікацій та висновків експертів, оприлюднених у ЗМІ та на офіційних урядових порталах, матеріалів доступних для широкого загалу, що є інструментами формування аттрактивного іміджу. У кількісному співвідношенні було проаналізовано понад тисячу публікацій, документів та інформаційних заміток у період з 2010 по 2016 рр.. Дієвим інструментом для досягнення завдань є ЗМІ, саме через призму подачі матеріалів у медіа відбувається формування громадської думки про імідж. Сприйняття бренду у ЗМІ має бути не лише емоційним, а й підтверджене наочним прикладом (статтями, історичними фактами, фото і відеоматеріалами), що доводять заявлені постулати і факти: екологічність, політичну і економічну стабільність, високу якість життя, розвинений туризм, позитивну репутацію лідерів країни у ЗМІ. Факторами країни-бренду є наявність репутації за високу якість продукції-послуг; туристичне прагнення відвідати країну; інтерес до навчання в країні; екологічна безпека і сприятлива комфорту інфраструктура; більш ніж задовільний рі­ вень життя громадян; низький рівень корупції; відсутність корубції, воєнно-політичних конфліктів та економічної кризи. Авторка пропонує розглядати країну – як товар. Успішний досвід процесу іміджетворення пропонується запозичити у світових держав, що досягли статусу бренду і вдало створили позитивний імідж. Цитуючи Лі Куан Ю «Якщо неправильно керувати країною, всі розумні люди 50

Яковенко О. Нормативно-правове регулювання діяльності нових медіа

поїдуть з неї», [4, 228]. Є над чим подумати, подбати про аттрактивний імідж України… Висновки. Реалії сьогодення, глобалізація та інші суспільні чинники диктують нові умови і нові запити ринку. Загострення АТО на Сході України, рецесія, нестабільна загальна політична і економічна ситуації, корупція, відсутність підґрунтя для формування позитивного іміджу у ЗМІ негативно впливають на роботу фахівців над побудовою аттрактивного державного іміджу. Нестабільність спонукає топжурналістів, іміджмейкерів, науковців до дій і пошуку ефективних шляхів формування іміджу, що спричиняє стрімку еволюцію галузі і системи соціальних комунікацій. Перспективи подальших досліджень передбачають удосконалення алгоритму формування аттрактивного державного іміджу. Список використаних джерел 1. Мостовий В. П. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://4vlada.com/ukraine/11474 2. Іванов В. Ф. Основні теорії масової комунікації і журналістики : Навчальний посібник / За науковою редакцією В. В.Різуна — К. : Центр Вільної Преси, 2010. – 258 с.

3. Почепцов Г. Г. Имиджелогия/ Г. Г. Почепцов. – М. : Рефлбук; К. : Ваклер, 2000. – 768 с.

4. Лі Куан Ю. Із третього світу в перший. Сингапурська історія: 19652000. Мемуари Лі Куан Ю. Том 2. / Лі Куан Ю., Пер. з англ. К. Сисоєвої. – К. : Видавництво Олексія Капусти, 2011. – 684 с.

Яковенко Олена, магістр Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НОВИХ МЕДІА Український цифровий медіа-ринок невпинно зростає. Відповідно суттєво збільшуються і показники розвитку нових медіа. На сьогодні усі потужні представники радіо- та телеіндустрії мають власні 51

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

офіційні сайти та впроваджують сервіси Video-on-Demand, друковані ЗМІ одночасно працюють в традиційному та онлайн-форматах, більше того, деякі друковані видання, наприклад, «Newsweek», відмовилися від друкованих версій і сконцентрували усі матеріальні та нематеріальні ресурси на розвитку інтернет-проектів. Особливу увагу на сьогодні медіа-компанії та успішні проекти приділяють розробці та впровадженню програмних продуктів для різних мобільних платформ. Це характерно як для телеіндустрії, так і для газет і журналів. На сьогодні мобільні додатки для найпопулярніших платформ (IOS, Android, Windows) є у видань «Українська правда», «LB.ua», телеканалу «24» та багатьох інших. Також неможливо не приділити увагу і таким проектам як «Hromadske.tv», «Espreso.tv», які є на сьогодні представниками громадського інтернет-телебачення, що тільки набуває популярності в Україні [1]. Та наразі ми говоримо про хаотичність становлення нових медіа в Україні, бо питання розробки нормативно-правової бази, яка б регулювала створення і діяльність нових медіа та визначала їх місце в системі ЗМК, залишається відкритим. Що і зумовлює актуальність визначеної проблематики. Тому нашою метою є аналіз самого явища і процесів становлення нових медіа в Україні та наявної нормативно-правової регламентації їхньої діяльності, а також визначення перспективних завдань, реалізація яких забезпечить створення нормативно-правової бази, що всебічно регулюватиме діяльність нових медіа. Вивченню нових медіа як окремого сегменту медіа-ринку приділяли увагу такі зарубіжні та вітчизняні дослідники: Т. Барр, В. Іванов, М. Кастельс, А. Качкаєва, Н. Крістенсен, Кросбі, М. Лукіна, В. Мітчел, Т. Тихомирова, Т. Флоу, І. Фомічова та багато інших. Варто зазначити, що на сьогодні розуміння нових медіа серед науковців не є однозначним. Тому доречно окреслити базові характеристики цього поняття. Відповідно до визначення, запропонованого Канадською радіотелевізійною і телекомунікаційною комісією, будь-яка медіапродукція, що є інтерактивною та розповсюджується цифровими методами, може вважатися новими медіа [1]. У свою чергу, В. Кросбі у своїй роботі «Що таке нові медіа?» пропонує таке визначення: «Нові медіа – тип комунікації «від багатьох багатьом», на противагу мас-медіа, де комунікація здійснюється «від одного багатьом» [2]. Аналізуючи обрані нами за опорні визначення, можна зробити висновок, що визначальними рисами нових медіа є те, що в їх основі завжди інтернет-технології, надзвичайно важливою рисою для 52

Яковенко О. Нормативно-правове регулювання діяльності нових медіа

контенту, який вони продукують, є інтерактивність, а також те, що споживач сам може генерувати власний контент, а значить інформація є більш індивідуалізованою. Відповідно до цих базових характеристик на сьогодні здійснюються спроби щодо врегулювання найбільших проблем, які загострилися внаслідок розвитку нових медіа: питання захисту авторських прав під час поширення, у тому числі засобами масової інформації, аудіовізуальної інформації в інтернеті, та питання відповідальності за поширення недостовірної інформації, отриманої в мережі. Загалом ще у 2000-му році в Україні було здійснено перші спроби нормативно-правового регулювання діяльності нових медіа. Постанова Вищого арбітражного суду України від 5 квітня 2000 року «Про питання захисту авторських прав в Інтернеті» [3] декларувала, що розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їхнім відтворенням. Регламентація права автора на «подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будьякого місця і у будь-який час за їх власним вибором» з’явилася вже у новій редакції Закону України «Про авторське і суміжні права» [4] 11 липня 2001 року. Та на жаль, є очевидним, що наявний перелік майнових прав автора в документі не відповідає дійсності, і ця невідповідність буде все більш разючою у подальших процесах розвитку новітніх технологій, бо з появою нового способу використання або поширення твору мають бути зрозумілими права автора. Також залишається відкритим питання поширення недостовірної та потенційно шкідливої інформації в мережі інтернет. На нашу думку, розробка нормативно-правової бази, що регламентує діяльність нових медіа, ускладнюється і тим, що зміна та удосконалення цифрових технологій відбувається дуже швидко, а на розробку законодавства потрібен тривалий час, відповідно ми маємо говорити про далекоглядність та «мобільність» розробників. Також негативним чинником є те, що ми не маємо достатньо досліджень в українському науковому просторі щодо тенденцій розвитку, наслідків впровадження цифрових технологій та відповідно нормативноправової бази, яка регламентує ці процеси у передових країнах світу, а також наукової адаптації світових тенденцій до українських реалій. Ще однією проблемою є те, що український ринок нових медіа формується стихійно, відсутня єдина всеукраїнська мережа таких медійних 53

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

структур, відповідно не існує єдиних нормативно врегульованих принципів їхньої діяльності. Тож, на сьогодні розробники нормативно-правової бази, яка регулює діяльність нових медіа в Україні мають детально вивчити світовий досвід із цього питання, а також врахувати такі особливості функціонування нових медіа в Україні як: стихійність, відсутність єдиної всеукраїнської мережі таких проектів та уніфікованих правових засад їх діяльності; неконтрольованість з боку держави і влади; неможливість цензури; збільшення впливу масової реклами; вплив на їх діяльність контенту, який продукує сам споживач; мінімальні витрати часу на підготовку інформації; мінімізація ролі гейткіперів; універсалізація професій журналіста, редактора, коректора тощо; робота в режимі реального часу; мінімальні витрати коштів на створення проекту, що призводить до постійного їх зростання; залучення соціальних мереж для просування проектів та створення інформаційних приводів; мультимедіатизація контенту; швидке оновлення інформації. Усі ці особливості нових медіа, зважаючи на швидкоплинність впровадження новітніх технологій, просто необхідно враховувати під час комплексної розробки нормативно-правової бази. Отже, можна зробити висновок, що питання регулювання діяльності нових медіа на сьогодні є надзвичайно актуальним як для учасників медіа-ринку, так і держави з огляду на бурхливий розвиток інформаційних технологій. Саме тому інформаційна політика держави має бути спрямована на збереження національних інтересів в умовах всебічної глобалізації інформаційного простору; водночас просто необхідно враховувати інтереси і підтримувати учасників медіаринку, щоб забезпечувати плюралізм думок та конкуренцію; ще одним завданням є розробка механізмів протидії впливу потенційно шкідливого контенту, в тому числі недостовірної інформації, але тут варто розуміти, що за будь-яких умов держава не може утискати права на свободу вираження. Очевидними є труднощі створення єдиної всеукраїнської мережі нових медіа, а також систем внутрішньої систематизації та регуляторної політики. Для реалізації таких заходів, а саме розробки нових нормативно-правових актів, доречно залучити світовий досвід провідних країн світу у роботі з інформаційними технологіями. Тож, проаналізувавши сучасний стан функціонування нових медіа в Україні та їх нормативно правове регулювання, в подальшому цілком доцільно вивчити досвід провідних країн світу у роботі з 54

Яснєцова Ю. Правовий захист журналістської таємниці

інформаційними технологіями та нормативно-правове регулювання діяльності нових медіа для використання отриманих знань у розробці української нормативно-правової бази. Список використаних джерел 1. Стройко І. Нові медіа та тенденція розвитку авторського права та суміжних прав в Україні та світі [Електронний ресурс] / Ірина Стройко. – Режим доступу : http://www.uba.ua/documents/text/Stroyko_ Iryna.pdf. Дата звернення: 10.03.2016.

2. Crosbie V. What is New Media? [Електронний ресурс] / I Vin Crosbie // Соціологічний портал. – Режим доступу : http:llwww.sociology.org. uklas4mm3a.doc. Дата звернення: 10.03.2016.

3. Постанова про питання захисту авторських прав в Інтернеті: Закон України від 05.06.2000 № 04-1/5-7/82 [Електронний ресурс] // Вищий арбітражний суд України. – 2000. – Режим доступу : http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/v7_82800-00. Дата звернення: 10.03.2016.

4. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 11.07.2001 № 2627-III (2627-14) [Електронний ресурс]. – 2001. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3792-12. Дата звернення: 10.03.2016.

Яснєцова Юлія, студентка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ Журналістська таємниця – інформація про особу, що бажає залиши­ тися анонімним джерелом інформації, що стала відома журналісту, посадовим особам, журналістському та службовому персоналу засобу масової інформації при виконанні ними своїх професійних обов’язків. Принцип журналістської таємниці базується на більш давніх і більш відомих принципах, які застосовувалися у професійних відносинах: лікар – пацієнт (лікарська таємниця), адвокат – клієнт (адвокатська таємниця), священик – парафіянин (таємниця сповіді). Всі вони були запроваджені через необхідність закріпити та гарантувати конфіденційність певних зв’язків у суспільстві.

55

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

Гарантія нерозкриття джерела сприяє тому, що люди, які володіють суспільно важливою, але часом небезпечною інформацією, передадуть її пресі і в такий спосіб доведуть її до відома громадськості. Захист журналістських джерел є корисним як для журналіста, що має більше можливостей отримати інформацію, так і для осіб, які передають інформацію на умовах конфіденційності. Однак ключовим є значення цього правового інституту для суспільства в цілому, оскільки споживачем інформації є громадськість, саме вона в результаті має змогу бути більш повно поінформованою. П. 11 ч. 2 ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» стверджує, що журналіст має право «на збереження таємниці авторства та джерел інформації за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду». П. 3 ст. 25 ЗУ «Про інформацію»: «журналіст має право не розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов’язано до цього рішенням суду на основі закону». П.ж ч. 1 ст. 59 ЗУ «Про телебачення і радіомовлення»: «Теле­ радіоорганізація зобов’язана зберігати у таємниці, на підставі документального підтвердження, відомості про особу, яка передала інформацію або інші матеріали за умови нерозголошення її імені». П. 6 ч. 2 ст. 65 Кримінального процесуального кодексу України: «не можуть бути допитані як свідки журналісти – про відомості, які містять конфіденційну інформацію професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або джерела інформації». П. 1 ч. 1 ст. 162 КПК: «інформація, що знаходиться у володінні засобу масової інформації або журналіста і надана їм за умови нерозголошення авторства або джерела інформації належить до охоронюваної законом таємниці». Ст. 9 Конституції України: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». У 1994 р. Європарламент своєю Резолюцією визнав конфіденційними джерела інформації журналістів, як також визнав право державних службовців розкривати інформацію. У 2000 р. Комітет міністрів Ради Європи відповідно до положень статті 15 b Статуту Ради Європи розробив Рекомендацію NR(2000)7 стосовно права журналістів на нерозкриття своїх джерел інформації.

56

Яснєцова Ю. Правовий захист журналістської таємниці

Як свідчить текст Рекомендації, основою для неї прислужилися положення ст.10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які знайшли своє застосування в практиці Європейського суду з прав людини. У справі «Гудвін проти Об’єднаного Королівства» Європейський суд визнав, що ст. 10 Європейської Конвенції включає право журналістів не розкривати своїх джерел інформації. Суд підкреслив, що «захист джерел інформації є одним з основних умов здійснення свободи преси». Варте уваги те, що «задля цілей даної рекомендації: термін «журналіст» означає будь-яку фізичну або юридичну особу, котра регулярно або професійно бере участь у збиранні та розповсюдженні інформації для громадськості, використовуючи будь-який засіб масової комунікації». Серед принципів, які запроваджує зазначена вище рекомендація для українських журналістів, цікавим буде такий: «до відома журналістів владою повинно бути доведено про їхнє право не розкривати інформацію, яка визначає її джерело, як також про обмеження цього права, до того, як буде висловлено прохання про розкриття». Обмеження цього права допускається лише відповідно до умов, передбачених п. 2 ст. 10 Європейської Конвенції. При цьому варто мати на увазі, що в кожному випадку орган влади, який вимагає розкриття джерела, повинний довести «першопорядну необхідність розкриття журналістами свого джерела», «обґрунтовану обставинами, котрі носять достатньо важливий та серйозний характер». Цікавість влади до джерел інформації журналіста повинна мати характер «законного інтересу», який «переважає інтерес суспільства не розкривати цих джерел». Не можна забувати і про те, що відповідно до Рекомендації санкції проти журналістів за нерозкриття інформації, яка визначає джерело, повинні накладатися тільки судовими органами в ході судового розгляду, який дозволяє заслуховувати журналістів у відповідності до ст. 6 Європейської Конвенції, що передбачає право на справедливий та відкритий суд. Список використаних джерел 1. Гвоздєв В. Свобода преси і свобода інформації: проблеми співвідношення // Публіцистика і політика: Зб. наук. пр. / За заг. ред. проф. В. І. Шкляра. – К., 2000. – С. 45–47.

57

Правове регулювання медіадіяльності: соціальнокомунікаційний аспект. 2016

2. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» : [rada.gov.ua]. – Режим доступу до ст. : http://zakon5.rada.gov. ua/laws/show/2782-12 (06.03.2016). – Заголовок з екрану.

3. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» : [rada.gov. ua]. – Режим доступу до ст. : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2782-12 (06.03.2016). – Заголовок з екрану.

4. Закон України «Про інформацію» : [rada.gov.ua]. – Режим доступу до ст. : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 (06.03.2016). – Заголовок з екрану.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України : [rada.gov.ua]. – Режим доступу до ст. : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 (06.03.2016). – Заголовок з екрану.

6. Конституція України : [rada.gov.ua]. Режим доступу до ст. : http:// zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (06.03.2016). – Заголовок з екрану.

7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : [rada.gov.ua]. – Режим доступу до ст. : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/ show/995_004 (06.03.2016). – Заголовок з екрану.

8. Рекомендація N R (2000) 7 «Стосовно права журналістів на нерозкриття своїх джерел інформації» : [rada.gov.ua]. – Режим доступу до ст. : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_124 (06.03.2016). – Заголовок з екрану.

58

Електронне наукове видання

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МЕДІАДІЯЛЬНОСТІ: СОЦІАЛЬНОКОМУНІКАЦІЙНИЙ АСПЕКТ Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих вчених (Київ, 16–17 квітня 2016 р.)

Тексти друкуються в авторській редакції Укладачі Євген Цимбаленко, Ганна Ренська Макетування і верстка Ольга Хворостина

Формат 60х84/16.

2,034 Mб Підписано до друку 30.03.2016. Видавець: Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка сайт: www.journ.univ.kiev.ua