Катерина КОТ Фото Миколи МАНДРИЧА
Шаради Померанцева 28
квітня 13 акторів київського театру «Міст» презентували пластичний перформанс на 13 поезій за книгою Ігоря Померанцева. «Homo eroticus». Для авторів і учасників проекту це був новий досвід і, як вони кажуть, «авантюра». Ідею запропонувала перекладач поезії Ігоря Померанцева Діана Клочко, підхопила ідею художниця Юля Лазаревська, яка здійснила постановку і як режисер, і як сценограф, і як майстриня асоціацій та образів у переносному і буквальному значенні — адже всі декорації й костюми виготовлялися вручну, і чи не кожен учасник взяв у цьому участь. Художній керівник театру «Міст» Юлія
Гасиліна виконала роль хореографа. Актори вперше працювали в жанрі пластичного дійства, що додало їхній щирості якогось юнацького ентузіазму й енергії, і в поєднанні з поетичною лірикою створило прозору і, водночас, щільну еротичну консистенцію зі сцени й глядацької зали. Вигадки з реквізитом і костюмами доповнював яскравий художній відеоряд, створений спеціально Миколою Мандричем, та еклектичний музичний супровід, чуттєво дібраний пані Лазаревською. Поезія Померанцева звучала голосом Василя Шандро. Сам поет, запрошений опісля всього на сцену й увінчаний лавровим вінком, виконав власну роль
Homo eroticus і підсумував: «Homo sapiens може померти, Homo faber може припинити творити, Homo ludens може перестати грати, але Homo eroticus завжди залишатиметься живим. Це людина сонця, Середземномор’я. Це старець, який останніми різцями кусає яблуко. Я сприймаю це як еротику. І вірші, на грані фолу, контрастуючи з салонною драматургією вистави, прекрасно в неї вписалися». Дійство під назвою «Шаради Померанцева» відбулося у Домі освіти й культури «Майстер клас» й інсценувало поетичну мову звуком, образом, рухом. Все вірно, адже сharade — це словесна гра.
… Я з огидою дивився на припалені сонцем крила, на безбоязні круглі зіниці. Та зненавидів її значно пізніше, років десь у дев`ятнадцять. Тоді я жив невідривно від теми очей на обличчі однієї жінки, та головою розумів, що кохання — це хитра й жалюгідна птаха фенікс.
ін приніс до класу кілька мотків різнокольорової вовни і всіх обмотав, обвив, обплутав. Вони сміялися до сліз. […] Тоді вночі до класу напустили молі. Прокинувшись, вони не знайшли жодної ниточки. Міль пожерла навіть одежу. Так їх голенькими і роздали батькам. 36
Я
поцілував її разів зо п`ять, ну, п’ять з половиною. І щоразу вона скошувала очі і перетворювалась на птаху: мовляв, це вже не я, стосунку до цього не маю... Відтоді на питання: «Чи цілував ти птаху?», — як правило, я відповідаю ствердно.
а шосе під Ієрапетрою, де фоном Лівійське море, я бачив поцілунок року: велосипедист на льоту поцілував у плече велосипедистку.
П рипустімо, шматок кривавого м`яса. Так і скажу, щойно зателефонує. Іронії стосовно поета, який сказав, що книга — це шмат сумління, що димить, не поділяю. Бо у контексті часу книга була шматком кривавого м`яса. Якщо хтось не втямив, то нехай запитають у батьків. Але так трапилось і, гадаю, триватиме, що моя — як би це сказати простіше, гаразд, кохана — різко порушила пропорцію щасливих і нещасливих годин на користь останніх.
Він запитав, як вона розуміє кохання, його природу, тканину, вигляд. Вона відповіла: «Кохання — це велика чорна хмара». Наступного дня він полетів до Америки. Дістався штату Небраска, розшукав індіанське плем`я дакота, виставив їм ящик вогненої води, вклонився бовванам і отримав прізвисько «Велика Чорна Хмара». А що йому ще залишалось робити? 37
П очитаєш Ваші поезії, почитаєш, і повіриш: я — курва, — каже вона. Кохана, — відповідає він, — поезія має підвищену температуру, пришвидшений пульс, до того ж, уявіть, що Петера знову викликають із Гамбурґа до нашого офісу, ось і підрахуйте: під одним невисоким дахом, в одному неширокому коридорі — щонайменше троє тих, хто, м`яко кажучи, переспав із вами. І що ви на це? наєте, мене цікавить тканина кохання, її, тканини, нетривкість. Є такі ярлички на одязі: прати лише руками або прасувати до 40°. Так, прасувати, гладити руками, але уникати перегріву, тим більше не розпікати. Ні, правда, ви мені не цікаві, хоч і хвилюєте.
— У мене коліна дрижали, так я його кохала. А тепер зустріла в супермаркеті — і нічого, нічого не здригнулось. Він глянув на її коліна. Вони були нерухомі, мовби витесані з мармуру. Рожевого. — А скільки йому тепер? — Та як і Вам, Ігоре, за шістдесят. Він ощирився. Помовчав. Якщо розсунути ці коліна, то, можливо, мармур здригнеться? Він з ентузіазмом запитав: — А в якому супермаркеті ви його зустріли?
І
на прощання — маленький поцілунок, схожий на землетрус, щоб завтра радіо повідомило: в районі міста К. зареєстровано підземний поштовх силою в... — хоча б на прощання!.. УК.
38