Катерина КОТ
Національне і глобальне: про кордони
У своїй «Енциклопедії» Дідро визначав націю як значну кількість людей, які живуть на спільній території, і управляє ними один уряд. Таке «державницьке» трактування набуло нових рис на початку ХХ століття – що розквітло пишним садом, а за декілька десятків років завалило плодами своїх дерев тендітну плоть світу – і почали ті плоди червитися, гнилитися, і плодитися. Але початок століття був воїстину феєричним! Відкриття і вивчення атома – структуралізація мови і знання – вивчення підсвідомого й архетипного – вивчення етносу в науковому контексті – пошук єдиного теософського Бога – роздрібнення та універсалізація знання – пробурювання власних глибин на рівнях фізичному, духовному, символічному, особистісному й колективному – та, звісно, – неймовірний, шалений розмай мистецтва: і в цьому випадку ювелірно й унікально плекаючи як внутрішню (зміст), так і зовнішню (форма) площини. Браво, авангардному ХХ-му! Ласкаво просимо в століття ХХІ-ше...
еребування в сьогоденному інформаційному полі – зумисне чи з неможливості уникнути – змушує вкотре чути міркування на тему формування національної ідеї, ідентичності, ідентифікації, гордості і т.д. Поняття надто важливі й так нахабто експропрійовані учителями, політиками й медійниками, що вже не можуть не викликати оскомини. Але чи актуальні – з огляду на тенденційну глобалізацію простору? І якщо припустити, що найбільш яскравими виразниками свіжих ідей, а також індивідами, які можуть претендувати називатися носіями кращих думок і потенцій, є митці, то цікаво, як виглядає «глобалізаційна гідра» в культурному й мистецькому полі? Яку позицію щодо національного можна спостерігати? Романтизм давав чіткі відповіді, авангард розділив митців на тих, хто досліджував землю під власною колискою, і тих, хто в боротьбі за художню течію забував себе, але чи країну?
22
Сергій Петлюк, проект «Самотність»: PinchukArtCentre, Київ, Україна, 2011
мистецтвознавець, перекладач, Заслужений працівник культури України: Глобалізація як процесс, саме призначення якого нібито має стерти кордони, межі, індикатори відмінності, насправді стосується не культурного продукту, а уніфікованої інформації про нього. Попри те, що митець може народитися в одній країні, емігрувати до іншої, працювати у ще яких «іноземних», а спілкуватись кількома мовами чи й діалектами – створений ним продукт буде однаково мати «родові плями». Вони можуть не стосуватися «землі предків» чи «голосу крові», однак є наділеними тим культурним вантажем, який автор носить за плечима, чи то пак – у художній свідомості. Тому читач, глядач (реципієнт) буде «зчитувати» цей культурний код, навіть якщо й не може вербалізувати цього процесу.