Літній сум Андрій БОНДАРЕНКО
За освітою — доктор філософії (PhD). Робота — Центр міської історії ЦентральноСхідної Європи (Львів). Все життя прожив у Львові (з перервою на навчання у Любліні). «Літній Сум» — перша п'єса. Почав писати — надихнули друзі з львівського театрального середовища і брак цікавих постановок у Львові. Про адресатів наперед не думаєш, пишеш просто те, що цікаво тобі. Ідеального читача окреслив би як поціновувача, одночасно, творчості японського режисера Такаші Мііке та радянського драматурга Олександра Вампілова. Про п'єсу та сцену — думаю, що драма цілком може існувати як окремий літературний жанр, і що перенесення на сцену дуже змінює драматичний текст і переносить у зовсім іншу площину сприйняття. З п'єсою «Літній сум» брав участь у ІІІ театральному фестивалі «Драма.UA» (увійшов у шорт-ліст); у фестивалі «Тиждень актуальної п'єси 2012» (увійшов до списку 20 п'єс, відібраних для читок в рамках фестивалю). Власне, ця читка у Києві була переломним моментом для мене як драматурга, надихнула писати ще — за що, зокрема, велике спасибі режисеру Ігорю Білицю! Написав ще одну п'єсу «Зустріч одногрупників», з якою подався на цьогорічний IV театральний фестиваль «Драма.UA». Поки що ні з ким не співпрацюю, але є задум спільного тексту разом із другом Василем Пачовським, дебютна п'єса якого теж читалася в рамках «Тижня актуальної п'єси 2012» у Києві. Інші зацікавлення — електронна музика та хіп-хоп (проект Crush UKU)
36
Частина перша […] Номер Олени Олена ривком відчиняє двері і обережно зазирає всередину. Марта хоче зайти, але Олена її стримує рукою. Олена: Чекай! А може, я кран забула закрутити! Марта (все одно намагається пройти): Нічого, я плавати вмію. Олена (продовжує стримувати Марту): А може там радіо включене? Марта: І шо? Олена (зненацька починає лоскотати Марту): А там електрика! І ба-бах! Не ходи туда, Марта! Марта сміється. Виривається і забігає в номер, Олена за нею. Падають на диван. Марта піднімається, сідадє на краю дивана і, імітуючи руками гру на гітарі, співає: «Пока еще не поздно, нам сделать остановку!». Потім каже: А взагалі кльово. От якщо ми колись знову попадемо в цей готель. Кльово буде все це згадати. Майже так само весело, як і колись. Олена (теж піднімається і сідає): Блін. Не говори так. Я цього Ігоря згадала. Марта: А чо? Шо таке? Шо з тим Ігорем? Вот ебаут зет Ігор? Олена: Та нічо. Просто… Він якийсь нагружаючий. Поки ти курила, він втирав мені про якийсь туризм. Ніби ти там їздиш за приємними спогадами, як турист, у всякі місця гарні. Марта: Я шось не зрозуміла. Олена: Та там нічого не треба розуміти. Просто наговорив брєд всякий. Казав, шо треба всюди їздити, де ти був і де тобі було добре. Марта: Ну а шо. Все правильно говорив. Чо ти так до цього ставишся? Олена: А тобі цей Ігор не здався якимось…? Як він тобі взагалі? Мені він якийсь дуже дивний. І не просто дивний, а ше так якось… Ніби шось від нас хоче. Але шось погане. Марта: Ухти! Маньяк! Втім, після цього вигуку Марта теж трохи згасає. Якийсь час вони сидять мовчки. Марта, закинувши голову назад, хитає нею в такт якійсь мелодії, чутній лише їй, Олена дивиться донизу, «бринькаючи» рукою по пледу, що звисає з дивану. Вони виглядають неначе персонажі фото з учасницями молодої шведської поп-групи.
Марта: Включи якусь музику. В тебе є ноут? Олена: Мені чомусь дуже сумно. Давай не підем взагалі на ті виступи. Якшо хочеш, давай я тобі зачитаю свій виступ, а ти мені свій, а? Марта: А вай-фай в тебе ловить? Олена: Ловить. Може, нап’ємся? Марта: Ну включи шось з ютюбу. Ти якась дивна. Навіщо ти така дивна? І дивишся на мене дивно. Може, ти від мене чогось хочеш? Включи краще свій ноут.
Олена встає, підходить до столу і включає ноут-бук, який там лежить. Марта: Але в фейсбук не заходь, бо мені вже стає скучно. Кажеш, той Ігор шось дурне говорив? Так ідем послухаєм ше. Олена: Я вже комп включила. І то не я, то ти якась дивна. А погодка-то портиться. Духота-а. Марта: Колись була така група «Дивні». У Львові. Я коли ше в школу ходила, на початку дев’яностих, вони під моїм балконом, я в центрі жила, вуличний концерт типу влаштували. І попросили мене включити їхній шнур в мою розетку. Да, так і сказали. Но я їхньої пошлості тоді не поняла, а зробила, як мене просили. А потім в разгар їхнього концерту я раз — і шнур видьорнула. В них звук і пропав. Олена: І шо? Марта: Ну та шо — вони мені кричать: «Ей, шо там у вас — світло пропало?» — А я кажу: «Нє. Не пропало», — а вони питають: «Так а шо ж? А чо ж звуку нема. Може виліз шнур?» — А я кажу «Нє, не виліз. Я сама видьорнула». — Вони в шоці — типу: «Ти шо! Ми ж тут виступаєм! Ти ж нам дозволила! Ми ж група «Дивні», ти ж мала про нас чути!» — А я їм на то: «Нє, ви не поняли, то не ви дивні, то я дивна!» — І заржала. Ну вони, одним словом, вроді не в’їхали в мій жарт, я їм назад шнур включила, ну вони собі далі грали. Олена: До речі. Я ж цю історію знаю. Мені мій однокласник розказував. Тільки він казав, шо то вони в нього попросили. Він тоже в центрі жив. Але він їм нічого не виключав. Марта: Ну не знаю, шо там твій однокласник. Я кажу, шо зі мною було. Олена: Ну добре. То таке. Може, вони часто так робили. Може, половина тих, хто в центрі Львова в дев’яностих жили, можуть тепер згадувати, як вони їхній шнур в свої розетки пхали. Марта (сміється): Ггггг, ті «Дивні» півцентру перепихали! Своїм шнуром. Олена: Ага! Так кажи, шо включити. Я вже зайшла в ютюб.
Марта: Ну раз зайшла, то включи ту, Лану дель Рей. Олена: Лану? Ну лана. А шо саме? Марта: Шо саме? Включи «Самерседнес». Шо ше саме в таку духоту і в такий день спогадів можна слухати. Олена: Акєй. Тільки не «Самерседнес», а «Саммертайм седнес». Марта: Та яка різниця. Головне, шоб гугл поняв. Олена: Не гугл. А ютюб. Марта: А яка різниця! Олена: Ну не знаю. В принципі немає різниці. Головне, шоб ти шнур не видьоргувала. Дівчата сміються. Лана дель Рей співає. За вікном моросить теплий дощ. Олена повертається на диван. Лягає. Марта далі сидить, знову закинувши голову, і хитає нею в такт вже чутній усім мелодії. Олена, лежачи, закидає ногу на ногу і теж ними хилитає. В кімнату хтось стукає. Дівчата перезираються, але не встають і не озиваються.
За якийсь час Марта каже: Добре отак. Олена: Умгу. До речі, я зараз поняла прікол тайм-лайну на фейсбуку. Марта: Чого? Якого тайм-лайну? Олена: Ну на фейсбуку. На твоїй сторінці — як воно групує твої пости. Марта: І як воно групує? Олена: Ну в тебе шо, нічого не мінялося на твоїй сторінці останнім часом? Марта: Нє, не мінялося вроді. Олена: Дивно. Бо у всіх вже помінялося. Раніше всьо було просто по ходу твого запощення. А тепер типу у формі тайм-лайну — по часовій осі. Тепер там всьо погруповано по місяцях, по роках. Шоб можна було прослідкувати всю історію з перспективи хронології. Марта: А для чого це? А раніше шо, не можна було? По-моєму, в мене зараз і без тайм-лайну все можна прослідкувати. Олена: Ну там якась така тонка відмінність. Ну, там ше пости тепер в два ряди йдуть. Марта: Це для чого? Олена: Ну в тому-то й прікол. Шо ні для чого. Просто отак поміняли, і всьо. Марта: Дуже дивно. Олена: Ну та. Просто тепер ти ніби сам можеш впорядковувати свою хронологію. Можеш позапощувати заднім числом якісь ключові фоткі. Які типу відображають тебе тодішню. Марта: Ага. Ну все ясно. Хочуть, шоб люди ше більше часу в фейсбуку проводили! Олена: Ага. Шось таке. Марта: Так а шо ти поняла?
37
Олена: Шо я поняла? Марта: Ну про цей. Тайм-лайн. Олена: А! Я поняла, навіщо такий прікол. Це ж, в принципі, кльова штука. Якшо ти переживаєш якийсь особливий момент, ти можеш його вже усвідомлено запостити на свому тайм-лайні. І він там лишиться. І ти потім собі чік — переглянула і все згадала. Марта: Ага. Ну може. А як далеко в тому тайм-лайні можна зайти назад? Олена: В сенсі? Марта: Ну назад по хронології. Олена: А, ну до кінця. Марта: До якого кінця? Олена: Ну тобто, до початку. До початку фейсбука. Марта: А до початку шо? Олена: Ну та нічо. Просто життя. Без фейсбука. Але ти можеш запостити собі на тайм-лайн і шось з ранішого. Навіть з глибокого дитинства, так би мовити. Марта: Минуле життя. Нє, не минуле — фото з дитинства як знак прийдешнього життя у фейсбуці, обіцяного пророком його, Стівом Джобсом. Олена: Ого! Оце ти завернула! Цілу фейсбучну релігію тут мені розвела. Марта: Релігію вірного пощення на фейсбуку. Олена: Ага, зараз почнеш втирати шось типу, шо колись в церкві постили. А тепер на фейсбуку. От ти тут всякі умні речі говориш. А я думаю, ти насправді просто хочеш мене заговорити. Марта: Для чого це? Ти про шо?
[…] Частина друга Внизу Дівчата і Ігор стоять внизу під будинком, з боку глухої стіни. Кругом ростуть кущі і дерева, тому тут доволі темно і виникає враження постійної брудної вологості. Під ногами мокрувата земля з залишками трави та всіляке сміття — недопалки, пляшки, порожні упаковки з-під пивних закусок. Ігор виймає з рюкзака пакет з дешевим міцним вином. Відкриває і мовчки подає
38
Марті. Та якийсь час дивиться на Ігоря. Потім бере і надпиває. Подає Олені. Олена просто тримає його в руках.
Ігор (до Марти): А тепер я б на твому місці закурив. (до Олени) А на твому я би все-таки випив. То як лікарство. Олена мовчить, а тоді п’є. Віддає пакет назад Ігорю. Ігор ставить його на землю під ногами. Ігор: Мда… Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались. Якби ви знали, як я хочу спати. Вся та підготовка до конференції. Ви в курсі, шо то я вас позапрошував сюда? Марта: Давай кажи, шо ти там хотів. Олена: Ну ти точно якийсь маніяк! Ігор (піднімає пакет і робить затяжний ковток): Ху-у. Насправді я вас дуже радий бачити. Особливо тебе, Марта. Скільки то ми вже не бачились? Двадцять? Двадцять рівно років. Ну це точно карма. Така кругла дата. Ну шо ж ви, дівчата? Ви мене так і не впізнаєте? Олена: А шо — маєм? Ігор: Та не то шо маєте. Просто мені то всьо так просто забути не вийшло. Хотя я й хотів. І то так дуже хотів. Ну в мене, мабуть, психіка сильніша. Ну неважно. Мені все-таки вас жалко. Я вже жалію, шо вам розкрився. Марта: Розкрився, то сильно сказано. Наговорив всякої хєрні і всьо. Я би так сказала. Ігор: Да? То шо — замінаєм то всьо і розходимся? Я думаю, вам вже хватає тої всьої екзистенційності, да? Ну то йдіть. Я вас не буду тримати. Дівчата стоять, не дивлячись один на одного. Коли мовчанка затягується, Ігор каже: Ну окей, вобшем, я зараз вам шось розкажу. Зайду так здалеку. Якшо захочете — підете собі. В любий момент. Нормально? Я вас не тримаю. Я не маніяк, я… Ну але лана, поки розкриватися не буду. Буду говорити хєрню. Тобто, з неї почну. Ну але це, ясно шо не повна хєрня. Це моє пояснення, чого я вирішив таки вам це всьо розказувати. Якшо цікаво — слухайте. Ігор бере пакет і передає Олені. Та надпиває і простягає Марті. Зробивши ковток, Марта тримає пакет в руках. Ігор: Короче, я тоже часто про ту всю екзистенцію думаю. Колись було легше з тими тємами. Ти, Марта, в принципі добре всьо описала. Сігарєта в зубах, вірші в рюкзаку. Ну але то всьо було давно. Зараз, як ви догадуєтесь троха інші тєми. Шоб багато не говорити — хотя вам як молодим науковцям, може, було б і цікаво. Але то вже іншим разом. Вобшем, зара троха по-іншому.
Якшо коротко — всіх сучасних шукачів… ем-м, в смислі тих, хто сьоня шось там тіпа задумується над тим, як він живе, чому він так живе, і як він може жити в принципі, всіх їх я би поділив на дві категорії — гомосексуалісти і велосипедисти. Зара поясню. Велосипедисти — то такі продвінуті молоді люди, вони вже не совок, вони шарять всі західні пріколи. Вони екзистенціалісти якраз тому, шо вони труться своїми лобами об дві реальності, два модуси життя. З одного боку — совок. Ну — тіпа колишній. З іншого — захід. І вони живуть реально і тут, і там. Як правило, потенційні велосипедисти виїжджають нафіг і не стають актуалізованими велосипедистами. Навіть якшо купують собі велосипед. Бо там велосипед, і в нас — то тіпа дуже різні речі. Да, при чом тут велосипед. Бо якшо вони лишаються тут, вони його купують — тут, у нас, і їм доводиться винаходити під цей велосипед ше відповідну реальність. Під європейський велосипед. Не під совковий. Грубо кажучи, в нас можна купити велосипеди. Нормальні, але в нас нема, де на них їздити, в нас нема велосипедних дорожок. Ну це так. Грубо. Якшо пояснювати принцип. Вони екзистенціалісти. Бо вони самі переформульовують для себе своє життя. Незалежно від того, в яке конкретно життя їх, тіпа, народження закинуло. Во. Але вони копають не дуже глибоко. Їх, в принципі, все задовольняє — принципово — життєві тєми, основні цінності, базові соціальні структури. Їм просто не хватає велосипедних дорожок. І вони за них боряться. Правда, дуже часто виясняється, шо їм просто насправді бабла не хватає, і коли вони його получають, вони перестають боротися. І нормально так в’їжжають в ту всю нашу реальність до кінця. Во. А є ше… ви слухаєте? Дівчата, які дивляться кожна в свою сторону з напівзаплющеними очима, трохи оживають. Марта киває. Олена бере в неї пакет з вином і надпиває. Потім пускає вино по кругу. Останній в черзі Ігор задирає високо голову і виливає в себе усе до краплі. Ставить пакет біля себе.
Ігор: Фух. Ну вже троха легше. Треба спішити, поки не попустило. Кури, Марта, кури! Так вот. Ше є гомосексуалісти. Я називаю їх так дуже умовно. Тут не йдеться просто про педерастію. Тут йдеться тоже про екзистенціалізм. Гомосексуалісти в даному випадку — це всі, хто тоже почуває себе закинутим в дуже чужу реальність, но їм не то шо гроші — їм і велосипеди ніфіга не помагають. Вони мусять копати ше глибше. Вони думають про повну зміну тої реальності, тих всяких базових принципів, бо коли ти гомосексуаліст, то ти чужий, шо б ти там не купив. Я говорю не тільки про гоміків чи лесбіянок. Я говорю про всіх фріків, які тут, в цій реальності ніколи просто так не пропишуться. Навіть за гроші. Є, наприклад, гомосексуалісти, які всьо-такі якось прописуються. Їм і тут канає, їм і тут нормально. Но вони не гомосексуалісти — вони рагулі. Так вот, до чого я веду. Про нас, про вас. Я, наприклад, вважаю себе гомосексуалістом — але не по сексуальній орієнтації, а по накалу моєї фріковості. Да, я фрік. І коли я вам всьо розкажу до кінця, ви поймете, чому. А тепер про вас. Ви, тіпа, формально підпадаєте під гомосексуалістів. Принаймні, від сьоняшнього дня. Але нє. Ні фіга. Я спочатку тоже так подумав. А потім випадково, правда, випадково, я за вами пішов аж туда наверх, і з того всього про шо ви там говорили, я поняв, шо нє. Ви не гомосексуалісти. Ви і не велосипедисти. Марта, правда, там, в свому нормальному житті, якраз би заканала під велосипедистку. Але то було там, а я говорю про то, шо тут. Короче, є ше один типаж. Абсолютно неекзистенційний. І ви от якраз під нього канаєте. Якшо от ви зараз реально задумаєтесь над тим, шо я кажу, то ви поймете. На заході таких називають коротким словом «тві». Вони, тіпа, є і в нас, і в них. Як правило, це маладьож, але, бачите, ви сьогодні теж помолоділи. Сприйміть це як комплімент. Вобшем, тві — це нормальні, молоді люди, які б могли, в принципі, жити, вони не дурні, не рагулі, але є в них шось всередині таке, шо заставляє їх тупо, просто таки тупчайшо приймати світ таким, як він є, абсолютно не задумуючись над тим, чому він такий, шо вони тут роблять. От є в них потенціал чогось такого, але вони тупо викидають то всьо нафіг. Всю свою іронію, якіта цинізм мінімальний, всьо нафіг, а замість того наповнюють себе повністю якоюсь дурнуватою сентиментальністю, якоюсь телячою довірою до пріятних слів, а до непріятних в них навпаки — тупо страх, і це страх не до чогось страшного, а до чогось жизнєнного, до просто реального. Ви слухаєте? Ви можете мені шось на це сказати? Сьогодні ви допустили велику помилку, ви розкрили оцю свою пріятну сентиментальність, своє теляче небажання хоч трохи увійти в реальний світ, взяти на себе той важжелезний тягар двадцяти кубометрів повітря, як казав Остап Бендер. Ви думали, шо ви страшно любите, шо ви відвертаєтесь від світу, шоб зберегти свою оту любов. Але ніфіга! Ви тупо боялися підставити свою розгодовану, жирну целюлітну сентиментальність просто під вітер, під дощ, під хмари. Колись раніше, в дев’яностих, ви якось заканали під екзистенціалістів, але зара все стало на свої місця — ви просто тві. Марта (до Ігоря): Ти просто дібіл. (до Олени): Йдем звідси. Олена підходить до Марти і бере її за руку. Ігор: Добре, добре, я умолкаю. Всьо, ні слова більше про ваші почуття. Чесно. Шось я дійсно розманьячився троха. Всьо, я затихаю. Нє, правда, сорі, просто, накатілося то всьо. Може, я й наговорюю на вас. Але вже пізно. Я побачив цю вашу помилку, і я вирішив привнести троха правди в ваші життя. Як фрік фрікам. Ну, шо, якшо ви ше досі тут, я починаю. Театр Сіленсіо. Чи як там. Треба було два пакета брати. Ви так нормально присосались. Олена (Марті): Зараз він вже дійде до кінця, я бачу, він вже видихається, за пару хвилин він присяде, потім засне, і ми його тут лишим, а потім подзвонимо, шоб його забрали, бо тут мокро, він може простудитися. Ігор (покашлює): Ну да, ну да. Простудитися. Пізно мені вже простужатися. Да і вам тоже. Ну але да, за пару хвилин я видихнусь. Пари хвилин мені хватить з верхом. Так само, як хватило мому брату. Пам’ятаєте? Мій двоюрідний брат. Дибіл. Точніше даун. Вам тоже хватило пару хвилин.
39
Олена різко присідає і заходиться плачем. Марта гладить її по голові, але та скидає її руку з себе. Марта втомлено схиляється до дерева і закриває обличчя долонями. Ігор: ви всьо забули. Вам добре. Тепер вам буде, як мені. Але це нормально. Ви привикнете. Ви привикнете до того, шо є отака ось х…я. Ви поймете, шо так тоже можна жити. Це нормально. Це нормально, коли всі навколо вам чужі, коли в голові у вас постійно горить третє око, яке не закриєш ні банданою, ні кєпкою, коли ти не можеш жити просто так, як ти живеш, хоча поміняти нічого ти не можеш. Коли від ланидельрей тупо тошнить. Слово «дивно» ви вже знаєте, тепер ви будете знати слово «тупо» і слово «тошнить». І це нормально. Так теж живуть. Так живе, мабуть, більшість. І це не позітів. Це х…я. З якою тупо треба шось робити. Але зробити нічого не можна. От, б…я, проблемка. Реальна. Екзистенційна, як ви кажете. А як на мене, просто жизнєнна. Ви думаєте, шо цей маніяк зараз піде, і все знову буде добре. Ви мене засуджуєте. І правильно робите. Я сам себе засуджую. Правда таки на вашому боці, бо це ненормально отак грузити людей. Навіть таких сентиментальних, як ви. Це якраз ненормально. Знову суперечність. Я не можу її розв’язати. Я таки слабак. Тому я це все вам розказав, розумієте? Шоб ви мені помогли! Хто, як не ви? Хто ше мене пойме, як не ви? Да ніхто. Всьо. Я сказав всьо, шо мав. Зараз я йду за вином. Якшо захочете ше випити, а ви захочете, приходьте в мій номер через годину — я живу на третьому — номер триста п’ять. Всьо. Марта, я тебе колись так любив. А Олену уважав. Правда. Вобшем, приходьте, позгадуєм. Може, нічого цього всього іне було. Може я просто фрік.
Частина третя Усна історія привидів Монолог брата Ігоря: Цього дня я тільки приїхав до села. Мене радісно зустрів брат. Бабця теж була рада мене бачити. Признаюсь чесно, я не сильно був радий їх бачити. Я рідко сюди приїжджав, і друзів у мене тут не було. В мене взагалі було мало друзів. Мені треба було тут провести три тижні, краще б я побув би вдома. Мене інші вважають диким, бо я живу своїм життям, може, воно і так, я думаю, що бути собою і бути в собі це майже одні речі. Бути іншим, бути чужим — це все говорять вони, я завжди тут, вони ж самі десь дальше. Я розпакував речі і пішов на літню кухню, там мене вже чекав обід. «Добре, — почув я голос Ігоря, — я візьму його». Це Ігор обіцяв бабці, що він візьме мене з собою сьогодні — Ігор збирався прогулятися на ровері за селом. Я любив возитися на ровері. Тому така пропозиція мені була симпатична. Може, я даром так все усугубляв. Пообідавши, ми взяли зі стодоли ровери, мені повезло, шо знайшовся ровер для мене, напакували рюкзачок і поїхали… По дорозі він мені розповів, що до нас приєднаються його друзі. Я зрадів: мабуть, тут не так погано. Педалі крутилися важко, але нічого, зате з гори все йшло прекрасно. Вітер дув мені в лице, а на плечах рюкзак пітнів від бабиних булочок. По дорозі ми мовчали. Доїхавши до розвилки за селом, ми зупинилися. На краю дороги в житі було видно два ровери, більше нічого і нікого не було. «Де вони? — питав себе брат, — Гей!» — крикнув він. В житі почулося шарудіння. Вийшли дві дівчини. Вони переглянулися, зупинили погляд на мені, і все. По скривленим обличчям було видно, шо вони не сильно раді мене бачити. «Ти чого так довго, — питали вони брата, — і шо то за друзяка з тобою?» — говорили про мене. Він шось там їм пробурмотів, і ми поїхали далі. Я так зрозумів, шо вони не сильно були мене раді бачити, шось собі там підсміховувалися. За декілька годин ми вже були на місці. Я не встигав за ними. А вони не робили вигляду, шо мене чекають. Я звик до того вже. Все ж таки не так все видавалося таким добрим. Коли я вже їх догнав на пагорбі, то було ясно, шо ми вже на місці. Ми приїхали на озеро. Поки я розглядав озеро, дівчата собі там розкладали на килимку. Готувалися до обіду. «Ти шо там так довго тягнешся?» — питав Ігор. Я довго не думаючи, зняв рукзак і передав їм. Було спокійно. Пташки співали, мені аж захотілося згадати вірш одного мого любимого автора. Тільки не хотілося порушувати ту прекрасну тишину, хоча дівчата з братом вдало її руйнували… Отак є настрій — і так він зникає. Не знаю. Я відчував ту ворожнечість в їхніх поглядах і їх словах. Навіщо було то всьо прикрашати у своїх спогадах. Я завжди був від інших дальше. Не любив я заважати іншим і не любив, коли мені інші заважають. Ми сіли обідати, я дістав з рюкзака бабині булочки і вирішив втамувати спрагу молоком. Вони ж розпалили вогонь і готувалися жарити кукурудзу. Це мало б бути смачно. Брат дістав із свого рюкзака плящину вина. Дівчата спочатку казали, шо не питимуть, але довго не вагалися. Я теж не відмовився. За мить ми вже були п’яні. Вони почали скакати і танцювати, а мені, навпаки, захотілося побути самому. Я пішов прогулятися, вони щось кричали мені у спину, але я вже їх не чув. Марта запитала мене, чи я маю особливі здатності? Кажуть, люди із моїм синдромом можуть шось робити надзвичайне. Ігор попросив мене помножити якесь число на якесь, я би з радістю це зробив, якби в мене був калькулятор. Давай, не встидайся, казали вони мені. Чого тут стидатися. Було помітно, що їм було скучно. Дівчата допивали вино. Олена навіть почала танцювати, я сидів. «Ти, я бачу, просто дебіл… І нічого не вмієш. Я, наприклад, вмію малювати і добре вчуся, і в мене багато друзів, а шо в тебе…» — сказала Олена. «Ну, може, в нього є інший талант. Кажуть, в них має бути щось надзвичайне. Може, він може запам’ятовувати великі слова чи довгі цифри. Знаєеш число Пі? — казала Марта, — Він просто не хоче, а ну давай!» — підбадьорювали вони, обіцяли дати кукурудзу печену. Але я не хотів нічого. Ігор курив. Вони залишили мене в спокою і почали бавитися в карти на поцілунки, і пити вино. Тоді я вирішив піти додому, поки вони не помітили. Так було б краще всім. Пробираючись через кущі, я випадково зачепився і не почув, як полетів в велику яму. Коли я відкрив очі, то побачив, що я на самому дні якоїсь ями, схожої на закинутий колодязь. Води було по коліна,
а по штанах тік шоколад. Мені стало страшно. Коли я підняв очі, то не побачив неба, його закривали гілки дерев. З дерева падала мертва гусінь і мої щоки не так вже блищали на сонці. Не так я уявляв гостину у бабусі. Невже це кінець, варто згадати вірш про поетів, шо вмирали навесні. Кажуть, з колодязя можна побачити зорі, я бачив, але це були не зорі. Не витримавши цього, я закричав. Но мене ніхто не чув. Штани були в гімні. За якийсь час я почув, шо мене почав шукати брат. «Ти де!!!» — кричав він і матюкався вголос. Разом з ним були п’яні голоси дівчат. Думав, шо я вже врятований. Коли вони підійшли до обриву і побачили мене, то почали сміятися. Мабуть, моє обличчя було все в грязюці. П’яні дівчата почали ногами зсувати на мене землю, кричучи, що вони мене тут поховають. Вони стояли і дивилися, як я борсаюся у своєму лайні. Ігор побіг за мотузкою, дівчата п’яними очима дивилися вниз. «Давай руку!» — жартували вони. Їхній регіт шумів в колодязі, я не знав, як закрити вуха, щоб його не чути. «Ти хочеш їсти, чи, може, пити? — говорили вони. — Якщо ти такий особливий, то сам себе спасеш. Поклич свою маму і вона прилетить швидко. Ти параліч…» — вигукувала Олена. Я остаточно в ній розчарувався, вона не буде моїм другом. Олена повернулася до мене спиною і зняла труси, на голову покотилися краплі її сечі.
Марта кидала коров’ячими сухими какашками. Реготали. Я теж би, може, з цього сміявся. Мені це нагадало, як я топив муху без крил у своїй слині. Мама мене за це сварила… Вони кружляли навколо колодязя, то намагаючись мене настрашити, то розізлити. Я був втомлений і хотів їсти. Ігора довго не було. Потім він прийшов і порозганяв їх, і спустив в яму бревно, і я виліз наверх. Дівчата почали втікати від мене. Я виліз з ями, і зразу Ігор повів мене до озера вмитися. Я роздягнувся і нирнув у воду. Коли я виліз з води, Ігор простягнув мені недопиту пляшку вина. Дівчата сиділи на коврику і виглядали дуже п’яно. Я випив все. Він сказав, щоб я на них не ображався. Я і не ображався. Олена дивилася на мене. Я змушений був прикрити тіло. «Ти такий не обережний, скажу я, — сказала вона до мене. — Ти не образився, ми просто хотіли пожартувати». Потім вона спитала, чи в мене є дівчина. Я не знав, що відповісти. Ігор із Мартою цілувалися. Олена підійшла до мене і скинула з мене мокрий одяг. Вона погладила мене по обличчю, а потім опустилася нижче. Я чекав, що буде далі. Але я не знаю, нашо то все вам розказую.
То було дуже давно. Я не знаю, шо ви хочете від мене почути. Я вже все забув. Я помер вже дуже давно, двадцять років тому. Нашо ви то все розпитуєте. Може, краще покличте ше когось. Я вам багато не розкажу. Та і не пам’ятаю я вже того. Може, набрешу тут вам зараз. Правда, може, то все було трохи по-іншому. Ну от, пам’ятаю я, як ми сиділи за обідом. Ігор смажив кукурудзу. Марта з Оленою збирали вінки. Вже смеркало і ми думали йти додому. Пляшку вина випили. Ігор запропонував залишитися на ночівлю. Вечір мав бути теплим. Дівчата швидко погодилися. Вогнище вже затухало. Крізь вечір почувся шум між дерев. Було видно, як заграли тіні. Мені стало страшно, дівчата не зразу помітили. Я подивився на Ігоря, він теж нічого не помітив. За мить знову був чутний шум. «Хто це? — запитав Ігор. — Шо то за х...я до нас лізе?» Дівчата перестрашилися. Всі були в очікувані. Я навіть витверезів. Ігор пожартував, що це, може, привид або сніжна людина. Він бачив там таке в тінях. З лісу вишов хлопець, він був чимось переляканий. Ми піднялися. «Ти шо тут робиш?» — спитав Ігор. «Ви тут одні?» — тоже запитав той. Ми тоже розпитувалися: що сталося, ти звідки йдеш? Хлопець підійшов до вогнища і попросив поїсти. Він мовчав. Ми з цікавістю дивилися на нього, він був у пошарпаному одязі. «Я втік з дому і заблудився, — пояснив хлопець. — А ви шо тут робите? Я сам з Білокерничча». «Далеко ти зайшов.» — сказав Ігор. Ми заспокоїлися і розказали, як йому повернутися додому. Хлопець попросив попити. Олена не зводила з нього очей. Пізніше Ігор сказав, шо не треба тут довго залишатися. Бо батьки будуть хвилюватися. Хлопець сполошився і почав нас переконувати залишитися. Бо тут дуже гарно, і краще піти додому зранку. Олена не заперечувала. Ігорю це не сподобалося, і він сказав, шо як вони хочуть, а він йде додому. Хлопець сміявся. Казав, шо якщо ми підемо, то ми пожаліємо. І якщо ми лишимося, то він розкаже, що він бачив. Олена вже не боялася його і сміялася з його жартів. Я побачив, шо в нього якась лукава посмішка. Він постійно ховав очі, я почав йому не вірити. Олена захотіла в туалет, але боялася сама йти, Марта теж. Хлопець сказав, що якщо вони хочуть, то він може їх посторожити. Це дуже виглядало підозрілим. Але дівчата таки погодилися. Вони в трьох пішли в ліс. Коли вони повернулися, то голосно сміялися. Ігор не сказав нічого. Просто сидів мовчки. Олена сіла біля хлопця і подала йому попити. Він раптово вскочив і побіг в ліс. З криками, що він щось там загубив. Почав шукати і звинувачувати нас, що ми в нього щось забрали. Ігор не витримав і спочатку обматюкав його, а потім вдарив. Той на мить зупинився. Дівчата були шоковані. Хлопець раптом почав міняти колір, нас це настрашило. Я вхопив палку. Він відкинув спочатку Ігора, а потім мене. Дівчата вищали. Раптом з лісу вибігло ще декілька чоловік. Вони почали всіх бити. Скрутили мене і Ігоря, а дівчат вхопили за руки. Це були його батьки, що йшли слідом за ним. Тато дістав ніж і приклав його до мого горла. Ми затихли. «Давай, бери її», — сказав батько до хлопця. Хлопець підійшов до Олени і Марти. «Яку?» — запитав він. «Та яку хочеш, можеш брати обох», — відповів його батько. «Шо ви хочете робити?» — кричали ми. Вони нічого не сказали, а хлопець почав зривати одяг з Олени. Олена брикалася, Марта істерично плакала. Чоловік сказав, якщо малий буде довго возитися, то він сам це зробить. Хлопець почав невдало гвалтувати Олену. За деякий час це закінчилося, Марту в той час гвалтував чоловік. Коли все закінчилося, батько хлопця був задоволений. Він відрізав собі шматок хліба і з’їв його. Пізніше вони відпустити дівчат, і вони всі зникли, лишився тільки хлопець. Він дивився на всіх і був перестрашений. Ми були зв’язані з братом. «Що ти наробив? Ти хто такий?» — спитав я його. «Я просто, — відповів він, — казала мені мама, шо мене не можна на люди випускати, тому я втік, мені так самотньо». Хлопець підняв камінь і вдарив себе по голові. «Ой!» — крикнув і ще раз вдарив. Бив себе, поки не впав. Зранку всі прокинулися, тіла хлопця не було, мене теж не було. Я зник. Мене довго шукали, але не знайшли. Дівчата довго хворіли, більше їх ніколи не привозили в Монилівку. Рубрику підготувала Катерина КОТ УК. 41