Катерина КОТ
Національне і глобальне: про кордони
У своїй «Енциклопедії» Дідро визначав націю як значну кількість людей, які живуть на спільній території, і управляє ними один уряд. Таке «державницьке» трактування набуло нових рис на початку ХХ століття – що розквітло пишним садом, а за декілька десятків років завалило плодами своїх дерев тендітну плоть світу – і почали ті плоди червитися, гнилитися, і плодитися. Але початок століття був воїстину феєричним! Відкриття і вивчення атома – структуралізація мови і знання – вивчення підсвідомого й архетипного – вивчення етносу в науковому контексті – пошук єдиного теософського Бога – роздрібнення та універсалізація знання – пробурювання власних глибин на рівнях фізичному, духовному, символічному, особистісному й колективному – та, звісно, – неймовірний, шалений розмай мистецтва: і в цьому випадку ювелірно й унікально плекаючи як внутрішню (зміст), так і зовнішню (форма) площини. Браво, авангардному ХХ-му! Ласкаво просимо в століття ХХІ-ше...
еребування в сьогоденному інформаційному полі – зумисне чи з неможливості уникнути – змушує вкотре чути міркування на тему формування національної ідеї, ідентичності, ідентифікації, гордості і т.д. Поняття надто важливі й так нахабто експропрійовані учителями, політиками й медійниками, що вже не можуть не викликати оскомини. Але чи актуальні – з огляду на тенденційну глобалізацію простору? І якщо припустити, що найбільш яскравими виразниками свіжих ідей, а також індивідами, які можуть претендувати називатися носіями кращих думок і потенцій, є митці, то цікаво, як виглядає глобалізаційна гідра в культурному й мистецькому полі? Яку позицію щодо національного можна спостерігати? Романтизм давав чіткі відповіді, авангард розділив митців на тих, хто досліджував землю під власною колискою, і тих, хто в боротьбі за художню течію забував себе, але чи країну?
22
Сергій Петлюк, проект «Самотність»: PinchukArtCentre, Київ, Україна, 2011
мистецтвознавець, перекладач, Заслужений працівник культури України: Глобалізація як процесс, саме призначення якого нібито має стерти кордони, межі, індикатори відмінності, насправді стосується не культурного продукту, а уніфікованої інформації про нього. Попри те, що митець може народитися в одній країні, емігрувати до іншої, працювати у ще яких «іноземних», а спілкуватись кількома мовами чи й діалектами – створений ним продукт буде однаково мати «родові плями». Вони можуть не стосуватися «землі предків» чи «голосу крові», однак є наділенимиз тим культурним вантажем, який автор носить за плечима, чи то пак – у художній свідомості. Тому читач, глядач (реципієнт) буде «зчитувати» цей культурний код, навіть якщо й не може вербалізувати цього процесу.
А далі – чи залишиться він, реципієнт, байдужим, чи вибухне емпатією або навпаки – обуренням, і буде індикатором успіху культурного продукту в інформаційну епоху. Насправді, митець сьогодні залежить не стільки від приналежності до національних джерел, скільки від емоції (безпосередньої реакції) тих чи інших спільнот. Англомовна спільнота величезна, отже той, хто створює «англомовний культурний продукт», має більше шансів. Однак яка аудиторія більша – «англійська-англійська», «англійська-американська» чи «англійська-піджин»? Ось як сприймається кожен артефакт, і як довго це сприйняття триває – тут розгортаються основні інформаційні стратегії. Адже кількість переглядів чи «лайків» у соцмережах, як і мільйонні наклади певних видань (друкованих чи електронних), – це ще не ознака успішності: вони існують недовго і впливають на мить. Однак впливають: на ймовірні продажі, на просування, на рух до впізнаваності імені. Те, що сталося на початку ХІХ ст. з приходом романтизму – добігає кінця. Національне переходить у ранг музейно-етнографічного, колекціонерського. Сьогодні відбуваються не
кандидата філософських наук, доцента та докторанта НПУ імені М.П. Драгоманова, куратора подій та проектів у сфері медіамистецтва: Якщо говорити про мистецтво нових медіа – мій основний предмет дослідження як куратора, теоретика і педагога, – то загалом складно встановити національні «кордони» цього новітнього виду мистецтва. З одного боку, це зумовлено тим, що медіа-арт найчастіше має прописку в мережі, в ризоматичній аструктурі якої складно віднайти ідентичність, національну зокрема. З іншого, медіа-арт – це колективний вид творчості, для створення якого можуть об’єднатися художники різних національностей. Творчі лабораторії SymbioticA в Австралії, MIT Media Lab у США стають творчим майданчиком для художників, що прагнуть працювати з високими техноліями незалежно від їх національної приналежності. Загалом, новітні технології – це феномен сучасної культури, що стає одним з головних чинників причин глобалізованості світу, його гібридації та – що важливо! – демократизації. Україна, на жаль, до цього часу не є країною високих технологій і новітньої науки.
Відеоінсталяція «Сни про Європу»: Бієнале медіамистецтва WRO, Вроцлав, Польща, 2011
Відеоінсталяція Сергія Петлюка «Сни про Європу»: Бієнале ARSENALE, Київ, Україна, 2012
«війни національних дискурсів», а співіснування різних естетик. Вони є рівноправними, однак боротьба за глобальний ринок збуту артефактів також залишається. І стає винахідливішою, оскільки критерії цінності естетичної є несформованими. Сучасний критик відмовляється давати оцінку явищам, однак і критик, і митець, і продюсер дуже добре розуміють вартість імені або бренду, яка формується й інформурожаєм. Що стосується музеєфікації національного – то у цьому процесі немає нічого фатального, адже більшість великих музеїв світу (які з’явилися також як наслідок епохи Просвітництва і впливу романтизму) живуть дуже бурхливим життям. Економічна і соціальні складові у ньому займають далеко не останнє місце. Отже, національне змінює форму й місце існування: від войовничого (отримання державного статусу, боротьба з колоніалізмом) воно переходить у площину підтримки і просування свого культурного та інформаційного продукту у великих міжнародних проектах (ярмарки, виставки, бієнале).
Українські художні галереї, арт-цетри та артінституції все ще з побоюванням, дуже кволо починають працювати з новими медіа. Багато українських медіахудожників, як, наприклад, Андрій Лінік, Сергій Петлюк, Тамара Грідяєва, група akuvido, взагалі не склалися б як медіаартисти, якби не підтримка їх навчання у цій галузі в Польщі, Німеччині.
23
мистецтвознавець, викладач НАОМА, куратор, завідувач науковим відділом експозиційно-виставкової роботи Київського музею російського мистецтва: Генотипи пам’яті, хочемо ми того чи ні, визначають наші менталітет, стан і уявлення про культуру. Менталітет українця – врівноважений і спокійний. Це певні уявлення про гармонію, колір – якщо перекладати мовою художніх форм. Нам не властиві вибуховонебезпечні ідеї, ми йдемо поступовим кроком і шляхом – якщо говорити в контексті сучасного європейського мистецтва. Від глобального в сучасному мистецтві – наприклад, інтерес до політичних ідей. Також об’єднує екологічна тематика – вона хвилює увесь світ і художників усього світу, і в цьому сенсі глобалізація – в меті порятунку планети і людства, людини як істоти з її менталітетом, гуманізмом – нехай існує. Яскраві ж вираження в кольорі, формі, продовження ліній українського бароко і необароко – як підтвердження кураторський проект Оксани Баршинової та Галини Скляренко «Міф «Українське бароке» – це вияв продовження національної традиції. Українські і російські майстри початку ХХ століття були «грунтовиками» (рос. «почвенниками» – К.К.) – їх характеризувало звернення до свого коріння й національного архетипу, «докультури». В пошуках нової мови, нової азбуки, у відмові від мови класичної, починаючи емансипацією засобів художньої виразності, коли колір і лінія набувають самоцінності, художник стає яскравою індивідуальністю, він дозволяє собі висловлювати власні враження, а не певні загально прийняті речі, починає використовувати самостійно напрацьовані ходи. Багато художників, відкидаючи класичні прийоми в мистецтві, звернулися до докультурних традицій, докласики, архетипу. І в цьому видніються певні розходження між європейськими та українськими митцями. Європейські художники шукають нову мову у культурах Океанії, корінної Америки, Африки – традиційних спільнот, за якими ми відслідковуємо первісну культуру. Українські ж і російські (і в цій відмінності від європейців їх можна об’єднати) є прив’язаними до свого етносу, тобто до того періоду своєї культури, який був присутнім до класики. І цей момент, ця точка розходження є дуже важливою, тому що вона зумовлена певними, як зараз прийнято говорити, геополітичними зв’язками. Справа в тому, що ми (українці – К.К.) знаходимося у чудовому, вигідному серединному положенні, будучи одночасно і Сходом і Заходом. Ми ввібрали від Сходу відчуття «істинного», як говорили художники російського
24
авангарду: істинного зосередження, інтуіювання, високої культури, власне, взагалі походження і філософії культури як такої, зокрема, зображального мистецтва – того чистого філософського начала, яке можна позначити поняттям китайського «дао» – білим, потенційною множинністю усіх можливостей. І не випадково Наталя Гончарова говорила, що вона відкидає прах культури Заходу і обертається обличчям до Сходу, тому що звідти можна черпати первинні, прабатьківські сили, архетипне для культури взагалі. І наше серединне положення є дуже вигідним у багатьох сенсах, і в культурному зокрема. Влиття в безлику глобальну масу, яка буде однаково думати, однаково мислити, однаково виглядати не обіцяє нічого хорошого. І тому, розуміючи це, ми продовжуємо розпрацьовувати свою лінію в культурі. І я знову хочу підкреслити, що Україна знаходимося в дуже вигідній позиції між Сходом і Заходом. В цьому сенсі Україні є розкішною країною. Чи може це допомогти їй віднайти і відтворити національні коди? Звісно. Цей процес уже мав місце рівно сто років тому. У нас величезна кількість світлих умів. І, як показує історія, скільки б ці уми не винищувалися (кимось чи самостійно) – вони незнищенні. Глобалізація – це як поверхова мода, як тимчасові п’янкі чари для дуже поверхових людей і структур, це захоплення глянцем, гламуром, образами, нав’язаними і прищепленими змі. Але потрібно бути наскрізь сліпо-глухо-німим, щоб не розуміти тимчасовості цього явища. Активно культивоване поняття успішності – під якою розуміється кількість грошей – що і є тією умовною структурною одиницею глобалізації – створює ілюзію, яка об’єднує лиш метеликів, тобто дуже поверхових людей, і допомагає їм вірити, що це їхня можливість знайти собі місце у світі. І нехай ці люди десь осядуть, але не маючи (не знаючи) своєї автентичності, вони не зможуть злитися з тим місцем. Відмінно від громадян світу, відкритих індивідів, пов’язаних зі своїм місцем і місцевістю (своєю країною), і таких, що легко і вільно вивчають і послуговуються іншими мовами й культурами – це і є сміливість нормальної, мудрої людини, що навчається чужому і ділиться власним знанням. Наостанок додам: мені здається, що на українцеві система Космосу відпрацювала ідеальну схему і створила людину чудового серединного архетипу.
Відеоінсталяція Сергія Петлюка «Сни про Європу»: Бієнале ARSENALE, Київ, Україна, 2012
абуть, не потребує нагадування, що творчість українських митців практично ніколи (не зважаючи на певні наміри) не була «мистецтвом заради мистецтва», натомість вона завжди мала відвертий соціальний, політичний, громадський контексти й спрямування. У цьому, до речі, ми за-сто-років-до актуальні сьогодні, споглядаючи інтерес європейської творчості до тем соціальних, політичних, суспільних. Для українця всюдисущість національного питання була нормою, згадати лиш «Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш,/ Нехай не жалуєш життя,/ А кривди нації в душі не відчуваєш./ Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, –/ Ти не моя!» 1905 року Миколи Вороного чи «Це тільки сон. Це я в нестямі/ і плечі, й губи зором п'ю./ Це ти французькими духами/ змутила голову мою!// А на екрані хмари бурить/ аероплян і мчить земля.../ О, скільки, скільки біля муру/ таких, як ти, я розстріляв!» 1925 року Володимира Сосюри.
Сальвадор Далі «Іспанія»: полотно, масло, 1938
Західна Європа ототожнювала націю з державою і в ХІХ, і в ХХ століттях. У цей час особливістю національних рухів були масовість і чітко визначений політичний характер. Зокрема, активізується фламандське відродження у Бельгії; каталонське і баскське – в Іспанії; 1905 року Норвегія, яка перебувала у складі Швеції, від'єднується; 1918 Ісландія, що входила у склад Данії, стає незалежною республікою; боротьба за визволення Ірландії з-під влади Англії увінчується проголошенням Ірландської республіки у 1921. Через брак стійких політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.), нації роблять наголос на культурних, мовних та етнічних компонентах свого відродження, що сприяє піднесенню національновизвольної боротьби народів Східної Європи, а також, пізніше, Африки та Азії. Окрім того, слово «нація» як синонім расовості, винятковості входить до арсеналу агресивної, шовіністичної, расистської риторики. Цікаво також, що тоді ж поняття нації в німецькій мові підкреслювало саме єдність розпорошених по різних державах німців і характеризувалося спільністю мови, культури, традицій. Новий післявоєнний політичний порядок, який проголосив американський президент Вудро Вільсон у «14 пунктах» (1918), одним із основоположних принципів визнавав право нації на самовизначення. Однак, цей принцип
Сергій Петлюк, проект «Самотність»: PinchukArtCentre, Київ, Україна, 2011
було запроваджено вибірково. Він не стосувався тих національних рухів, які у часи війни перебували у ворожому до Антанти таборі Центральних держав (у тому числі – до українців, які після війни опинилися у складі декількох держав). Так, зокрема, звучить у Вільсона пункт шостий: «Звільнення всіх російських територій, який гарантує їй найбільш повне й вільне сприяння з боку інших націй у справі отримання повної і безперешкодної можливості ухвалити незалежне рішення щодо її власного політичного розвитку та її національної політики та забезпечення їй привітного прийому до співтовариства вільних націй при тому способі правління, який вона сама для себе обере. І більше, ніж прийом, також і всіляку підтримку у всьому, в чому вона потребує і чого вона сама собі бажає. […]». Не зважаючи на все, спроби створення власної держави українці роблять по всій країні, щоправда реалізовуючи їх на зовсім короткий термін. Говорити про те, що сьогодні національні питання залишаються ознакою нерозвинених країн не має жодної можливості. Варто лишень згадати франкомовне населення Квебеку чи конфлікти між фламандським і франкомовним населенням у Бельгії. У більшості міжнародних організацій, таких як ООН, саме національна держава виступає основною політичною одиницею в усіх міжнародних процесах. Спасибі освітній організації «Культурний проект» за допомогу в підготовці статті
УК. 25