Олег КОЦАРЕВ
Цирк, утопія і страх: урбанізм у поезії українського авангарду 1910–1930-х років
Напередодні Початок ХХ століття… В українських містах зростають багатоповерхові будинки (5, 6, 7 поверхів! — «шкандаль»!) у стилі модерн (він же — сецесія, югендштиль і тому подібне), із рослинними орнаментами, майолікою, суворими жіночими головами й фігурами, із застосуванням нового матерілу — бетону. Вишукані чи принаймні вигадливі фасади, однак супроводжуються похмурими цегляними торцями майже без вікон і дворами-«колодязями». І це вже неабиякий символ новітнього міста. Вулицями прокладають собі сталеві шляхи трамваї, у дальніх районах купчаться заводи і фабрики. У центрі все більш розгоряється культурне, а побіч — «світське» й «напівсвітське» життя. Населення міст швидко зростає, притягуючи все більше і більше нових мешканців. Наростає й темп життя. Добігають останні роки й місяці мирного життя Європи. Ось-ось повинно трапитися Щось. «Перша чверть двадцятого сторіччя — час революції в її абсолютному визнанні, доба загальної деструкції, етап неґації, що воліла стати універсальною. Революція мусила бути всесвітньою. Все підлягало знищенню: держава й неписьменність мас, лірика й університетські дипломи, банки й поезія Олеся – Чупринки, комірці, Бог, таємна дипломатія… Конав старий лад. Народжувалося нове суспільство. Людство зрікалося традицій. Світ перебував на зламі», — так кількома десятиліттями пізніше писав наш видатний і недопрочитаний Віктор Вер (Петров) у своїх «Засадах естетики».
58
Олександр Богомазов. «Трамвай», 1914