Катерина КОТ
Німі Ночі:
дещо про красу, пам’ять і справедливість Темно-синя густина неба, світла модернова стіна церкви Св. Миколая і білі розмахи чайок над помаранчевими банями, вихоплені об’єктивами ліхтарів. Нижче — сходинки до імпровізованої глядацької зали на причалі одеського морвокзалу. Шпилі дрімаючих яхт, хвилі, медитативні точки червоного маяка, на екрані — Маріон Девіс, яку тривожать порухи вечірнього морського вітру. З 21 до 23 червня в Одесі пройшов фестиваль німого кіно і сучасної музики «НІМІ НОЧІ», уже вчетверте творений Національним центром Олександра Довженка і вдруге за підтримки Держкіно
П
ереглядаючи ранній кінематограф, часто пригадується: ось вони звідки — ноги кліше. Ілюстративні картинки з буквальними образами, динамічні історії з прожилками кількох сюжетних ліній, лапідарні інтертитри. Більшість цих речей стали канонно-шаблонними сьогодні, а на початку 20-х минулого століття — все це було експериментом, пошуком, відкриттям. 1925 року на екрани великого і нерушимого вийшов детектив Петра Чардиніна «Укразія (7+2)», що став найкасовішим кіно свого жанру і здобув гучної слави як в Україні, так і за кордоном. Проте 1938 року більшість плівки 2-серійного 209-хвилинного фільму було знищено. 2013 року Центр Довженка знайшов однойменний роман-основу «Укразія» Миколи Борисова (до речі, теж бестселлер свого часу) і з 67 хвилин збереженої плівки реконструював нову версію. Озвучив фільм польський проект MINIMATIKON (навмисне створений для озвучування німого кіно гуртом Orange the Juice). Молоді, експресивіні тапери влаштували незвичне слуховище. Деякі глядачі, зокрема знані сучасні музиканти, говорили про невідповідність гучної музики з елементами панку до атмосфери німого кіно і фестивалю. Тут моя думка з ними розходиться кардинально. Адже молоді поляки влаштували яскраву звукову революцію до такої ж молодої, революційної, енергійної Одеси 1919 року, з бунтами і боротьбою, погонями, інтригами, опіумними клубами і червоними осередками. Не уявляю часто примітивного пафосу «Укразії» в оформленні чогось менш різкого й саркастичного. Взяти хоча б британські жарти на кшталт «знатимеш по чому Донбас» або ж радянські «товариші, нумо рятувати Катю!» — останній парафраз, до речі, глядачі обговорювали і другого,
50
і третього дня фестивалю. Власне, дивитися в Одесі 2013-го про Одесу 1919-го — цікаво і приємно апріорі, як і слухати авторів чудового саундтреку до неперевершеного горору Роберта Віне «Кабінет доктора Калігарі». Проте далі було ще краще. Петро Чардинін передав естафету чехам, а саме екранізації повісті Льва Толстого «Крейцерова соната», над якою сам працював у 1911 році. Чеський центр у Києві привіз на «Німі Ночі» єдину копію однойменної стрічки Густава Махати 1926 року і непересічного, одного з найвідоміших чеських андеграундних музикантів Павела Файта, що грав в Одесі уже вдруге. Повість Льва Толстого, опублікована 1889 року, одразу потрапила під цензуру і жорстку критику сучасників, і коли дружина Соф’я Андрєєвна відпросила твір у імператора, американська пошта заборонила
«Остання людина» Фрідріха Мурнау. Ніхто не чекав грози