Тімоті Снайдер. Криваві землі by Laurus Press

BLOODLANDS

Timothy Snyder

BLOODLANDS Europe Between Hitler and Stalin

Basic Books. A Member of the Perseus Book Group • New York • 2010

Тімоті Снайдер

КРИВАВІ ЗЕМЛІ Європа між Гітлером і Сталіним

Лаурус • Київ • 2018

УДК 94(4) ББК 63.3(4) С 53

Снайдер Т. С 53 Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним — К.: Laurus, 2018. — 492 с. ISBN 978-617-7313-27-3 Тімоті Дейвід Снайдер — американський історик та письменник, професор Єльського університету, фахівець з історії Східної Європи XX століття. Книжка «Криваві землі» охоплює майже все минуле століття, починаючи з 1933 року, і, за словами автора, це «історія політичного масового вбивства. 14 мільйонів були жертвами радянської або нацистської винищувальної політики — а часто спільних зусиль Радянського Союзу і нацистської Німеччини — але в жодному разі не жертвами бойових дій між ними». Це видання корисне для вітчизняних істориків, бо автор не тільки наводить факти, але й запрошує до дискусії. Також книжка буде цікава українському читачеві, як нагадування про необхідність людяності — за описуваних часів, можливо, єдиному порятункові й від смерті, і, як нагадує професор Снайдер у своїй роботі, від жахливих принижень та страждань, іноді страшніших за смерть. УДК 94(4) ББК 63.3(4)

Видано за підтримки Посольства США в Україні. Книжку видано з дозволу видавництва “Basic Books”, що входить до складу компанії “Perseus Books, LLC”, підрозділу “Hachette Book Group, Inc.” (США), через Агентство Алєксандра Корженєвского (Росія).

Перекладено за виданням: Timoty Snyder. Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin. New York: Basic Books, 2010

ISBN 978-617-7313-27-3

Зміст Передмова. Європа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Вступ. Гітлер і Сталін. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Розділ 1. Голод у Радянському Союзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Розділ 2. Класовий терор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 Розділ 3. Національний терор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97 Розділ 4. Європа Молотова — Ріббентропа. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 Розділ 5. Економіка апокаліпсиса. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155 Розділ 6. «Остаточне розв’язання» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 185 Розділ 7. Голокост і помста. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 220 Розділ 8. Нацистські фабрики смерті. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 246 Розділ 9. Опір і спопеління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269 Розділ 10. Етнічні чистки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 302 Розділ 11. Сталінський антисемітизм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 326 Післямова. Людяність. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 363 Статистика і терміни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 392 Бібліографія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 399 Іменний покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 434 Предметний покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 439 Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 451

Золото з волосся твого, Маргарито, Зола від волосся твого, Суламіто. Пауль Целан «Фуга смерті»

Все тече, все змінюється, Не можна двічі увійти в той самий ешелон. Василь Гроссман «Все тече»

… недобре було… Чужому-чужениці на Чорному морі потопати: Йому прощенія ні од кого прийняти. Українська народна дума «Буря на Чорному морі»

Міста з лиця землі стерті. Єдиний білий щит, Як противага смерті. Томас Венцлова «Щит Ахілла»

Передмова • Європа

Передмова ЄВРОПА

«Т

епер ми будемо жити!» — любив говорити зголоднілий хлопчина, що ходив безлюдним узбіччям і голими полями. Але їжа, яку він бачив, існувала лише в його уяві. Пшеницю відібрали в ході бездушної кампанії реквізицій, з якої почалася доба масових убивств у Європі. Йшов 1933 рік, коли Йосип Сталін навмисне морив голодом радянську Україну. Хлопчик помер, як померли ще три мільйони інших. «Я стрінуся з нею під землею», — сказав молодик із Радянського Союзу про свою дружину. Він мав рацію: його розстріляли після неї, поховавши обох серед 700 тисяч жертв сталінського Великого терору 1937– 1938 років. «Вони спитали про обручку, яку я...», — щоденник польського офіцера увірвався на цій фразі прямо перед стратою радянськими спецзагонами у 1940 році. Він був один із близько 200 тисяч польських громадян, яких на початку Другої світової війни розстріляли радянські та німецькі сили, поки нацистська Німеччина і Радянський Союз спільними зусиллями займали його країну. Наприкінці 1941 року свій скромний щоденник так закінчила одинадцятирічна російська дівчинка з Ленінграда: «Залишилася одна Таня». Адольф Гітлер зрадив Сталіна, її місто опинилося в німецькій облозі, а родина була серед 4 мільйонів радянських громадян, яких німці заморили голодом. Наступного літа дванадцятилітня єврейська дівчинка з Білорусі написала останнього листа батькові: «Я прощаюся з тобою перед смертю. Я дуже боюся цієї смерті, бо малих дітей у загальні могили кидають живцем». Вона стала однією з понад п’яти мільйонів євреїв, яких німці отруїли газом або розстріляли. *** У серці Європи в середині XX століття нацистський та радянський режими убили близько 14 мільйонів людей. Криваві землі, місце загибелі всіх жертв, охоплюють простір від центральної Польщі до західної Росії: Україну, Білорусь та Балтійські держави. Під час зміцнення націонал-соціаліз-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

му та сталінізму (1933–1938), спільної німецько-радянської окупації Польщі (1939–1941), а потім німецько-радянської війни (1941–1945) цей регіон спіткало масове насилля в масштабах, раніше небачених в історії. Жертвами його стали головно євреї, білоруси, українці, поляки, росіяни і балтійці — корінне населення цих земель. 14 мільйонів убито протягом якихось дванадцяти років між 1933 та 1945 роками, коли Гітлер і Сталін перебували при владі. Хоча Криваві землі в ці роки стали полем бою, всі ці люди були жертвами винищувальної політики, а не бойових дій. Друга світова війна стала найсмертоноснішим конфліктом в історії, до того ж близько половини всіх солдатів, що загинули на всіх бойовищах світу, полягли тут, у цьому ж регіоні, на Кривавих землях. А проте серед згаданих 14 мільйонів жертв не було жодного солдата, який відбував службу. Більшість становили жінки, діти і старі; ніхто з них не носив зброї; перед смертю багатьох обібрали до нитки, позбавивши навіть одягу. Аушвіц — найвідоміше місце вбивств на Кривавих землях. Нині він символізує Голокост, а Голокост втілює найбільше зло століття. Однак особи, зареєстровані в Аушвіці як робітники, мали шанс вижити: своєю гіркою славою Аушвіц завдячує мемуарам і романам, що їх написали вцілілі в’язні. Значно більше євреїв, переважно польських, задушено газом на інших німецьких фабриках смерті, де загинули майже всі, хоча назви цих таборів згадуються не так часто: Треблінка, Хелмно, Собібур, Белжець. Ще більше євреїв — польських, радянських і балтійських — розстріляно над ровами і ямами. Більшість із них загинули там, де жили: в окупованій Польщі, Литві, Латвії, радянській Україні та радянській Білорусі. Німці звозили їх звідусіль на Криваві землі для вбивства. Євреї прибували до Аушвіца потягами з Угорщини, Чехословаччини, Франції, Нідерландів, Греції, Бельгії, Югославії, Італії та Норвегії. Німецьких євреїв перед розстрілами чи розправою газом депортували до міст на Кривавих землях — до Лодзі, Каунаса, Мінська, Варшави. Колишніх мешканців того кварталу, де я пишу цей текст, дев’ятого району Відня, вивезено до Аушвіца, Собібура, Треблінки та Риги. Всі ці міста лежать на Кривавих землях. Німецькі масові вбивства євреїв відбувалися в окупованій Польщі, Литві, Латвії та Радянському Союзі, а не в самій Німеччині. Гітлер був політиком антисемітських поглядів у країні з маленькою єврейською спільнотою. Євреї становили менш ніж 1 % німецького населення, коли Гітлер став канцлером 1933 року, і близько 0,25 % — на початку Другої світової війни. У перші шість років Гітлерового врядування німецьким євреям дозволяли емігрувати (хай навіть принижуючи та позбавляючи майна при цьому). Більшість німецьких євреїв, які бачили перемогу Гітлера на виборах 1933 року, померли природною смертю. Убивство 165 ти-

Передмова • Європа

сяч німецьких євреїв було саме по собі страшним злочином, але становило дуже маленьку частку трагедії європейських євреїв — менш ніж 3 % смертей Голокосту. Лише коли нацистська Німеччина 1939 року вдерлася в Польщу, а 1941‑го — в Радянський Союз, Гітлерове прагнення усунути євреїв з Європи перетнулося з двома найбільшими спільнотами європейських євреїв. Його намір винищити євреїв Європи можна було реалізувати тільки в тих частинах континенту, де євреї жили. Громаддя Голокосту закриває від нашого зору інші німецькі плани, які передбачали ще більші вбивства. Гітлер хотів викорінити не лише євреїв. Крім цього він хотів зруйнувати Польщу і Радянський Союз як держави, винищити їхні владні класи і вбити десятки мільйонів слов’ян (росіян, українців, білорусів, поляків). Якби німецька війна проти СРСР пішла за планом, то в першу зиму голодною смертю померли б 30 мільйонів цивільних громадян. Ще десятки мільйонів згодом були б вигнані, убиті, асимільовані або перетворені на рабів. Хоча ці плани так і не втілено в життя, вони були моральним засновком окупаційної політики Німеччини на Сході. За час війни німці вбили приблизно таку ж кількість неєвреїв, як і євреїв, головно заморюючи голодом радянських військовополонених (понад 3 мільйони) і мешканців обложених міст (понад мільйон) або ж розстрілюючи цивільних у ході «каральних заходів» (майже мільйон, переважно білорусів і поляків).

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Радянський Союз переміг нацистську Німеччину на Східному фронті Другої світової війни і цим забезпечив Сталінові вдячність мільйонів і центральну роль у встановленні повоєнного ладу в Європі. Та здобутки Сталіна на ниві масових убивств були майже такі ж разючі, що й Гітлерові. У мирний час він навіть перевершив Гітлера. В ім’я захисту і модернізації Радянського Союзу Сталін протягом 1930‑х років влаштував голодну смерть мільйонів і розстріли сімсот п’ятдесяти тисяч людей. Він убивав власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав чужоземних. Із 14 мільйонів осіб, яких навмисно вбито на Кривавих землях між 1933 та 1945 роками, третина на совісті Радянського Союзу. Ця книжка — історія політичного масового вбивства. Усі 14 мільйонів були жертвами радянської або нацистської винищувальної політики — а часто спільних зусиль Радянського Союзу і нацистської Німеччини — але в жодному разі не жертви бойових дій між ними. Чверть із них убито ще до початку Другої світової війни. Ще 200 тисяч загинули між 1939 та 1941 роками, коли нацистська Німеччина і Радянський Союз перебудовували Європу як союзники. Смерть цих 14 мільйонів деколи передбачалася економічними планами або приспішувалася економічними міркуваннями, але жодна з них не була зумовлена економічною скрутою у будь-якому строгому значенні цього слова. Сталін знав, що станеться, коли 1933 року забирав їжу в зголоджених селян України, так само як Гітлер знав, чого можна було сподіватися, коли вісім років по тому позбавляв їжі радянських військовополонених. В обох випадках загинуло понад три мільйони людей. Сотні тисяч радянських селян і робітників, розстріляних під час Великого терору 1937–1938 років, були жертвами прямих директив Сталіна, так само як мільйони розстріляних і задушених газом євреїв були жертвами декларованої політики Гітлера. Війна змінила баланс убивств. Упродовж 1930‑х років Радянський Союз був єдиною державою в Європі, що провадила політику масового вбивства. Перед Другою світовою війною, за перші шість з половиною років після приходу до влади Гітлера, нацистський режим убив не більше ніж 10 тисяч осіб. Сталінський режим на той час уже заморив голодом мільйони і мало не мільйон розстріляв. Німецька політика масового вбивства почала конкурувати за пальму першості з радянською між 1939 і 1941 роками — після того як Сталін дозволив Гітлерові розв’язати війну. Вермахт і Червона армія напали на Польщу у вересні 1939 року, німецькі й радянські дипломати підписали Угоду про дружбу і кордони, а німецькі й радянські війська спільними зусиллями майже два роки цю країну окуповували. Після того, як 1940 року німці розширили свою імперію на захід, напавши на Норвегію, Данію, Нідерланди і

Передмова • Європа

Францію, СРСР окупував і анексував Литву, Латвію, Естонію та північно-східну Румунію. Обидва режими вдалися до розстрілів десятків тисяч і депортації сотень тисяч освічених польських громадян. Для Сталіна такі масові репресії були продовженням старої політики на нових територіях; для Гітлера це був прорив. Наймасовіші вбивства почалися в червні 1941 року, коли Гітлер зрадив Сталіна, а німецькі сили вступили в нещодавно розширений Радянський Союз. Хоча Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року зі спільного німецько-радянського вторгнення в Польщу, значна більшість її вбивств сталася після цього другого вторгнення на схід. У радянській Україні, радянській Білорусі та ленінградському регіоні — землях, де сталінський режим за попередні вісім років заморив голодом і розстріляв близько 4 мільйонів осіб, німецькі сили спромоглися заморити голодом і розстріляти навіть більше за вдвічі коротший час. Відразу після початку вторгнення Вермахт почав морити голодом своїх радянських полонених, а спеціальні загони, що називалися «айнзацгрупами» (Einsatzgruppen), — розстрілювати політичних ворогів і євреїв. Разом із німецькою поліцією порядку, «Ваффен-СС» та Вермахтом, а також за участю місцевої допоміжної поліції та військових формувань айнзацгрупи того літа розгорнули винищувальну кампанію проти єврейських громад. *** Саме на Кривавих землях жила більшість євреїв Європи, саме тут перетиналися імперські плани Гітлера та Сталіна, саме тут билися Вермахт і Червона армія, саме тут зосередили свої сили радянський НКВД і німецькі СС. Більшість місць убивств припали на Криваві землі: мовою політичної географії 1930‑х — 1940‑х років це означало Польщу, Балтійські держави, радянську Білорусь, радянську Україну і західну частину радянської Росії. Сталінові злочини часто асоціюються з Росією, а Гітлерові — з Німеччиною. Але найсмертоноснішою частиною Радянського Союзу була його неросійська периферія, а нацисти переважно вбивали за межами Німеччини. Згідно з поширеним уявленням, жахіття XX століття відбувалися в таборах. Але більшість жертв націонал-соціалізму та сталінізму загинули не в концентраційних таборах. Таке хибне уявлення щодо місць і методів масового вбивства не дає нам змоги сповна оцінити жах XX століття. Концентраційні табори на території Німеччини 1945 року звільнили американці та британці; більша частина таборів ҐУЛАҐу, про які Захід знає завдяки Олександрові Солженіцину, була в Сибіру. Образи цих таборів – чи то фотографічні, чи прозові — лише натякають на історію німецького та радянського насильства. Близько мільйона осіб загинуло через те, що їм було ухвалено вирок працювати в німецьких концентраційних та-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

борах — на відміну від німецьких газових камер, німецьких полів масових розстрілів та німецьких голодних зон, де загинуло 10 мільйонів осіб. Понад мільйон життів у 1933–1945 роках вкорочено через виснаження і хвороби в радянському ҐУЛАҐу — на противагу радянським полям масових розстрілів та радянським голодним районам, де загинуло близько 6 мільйонів осіб, з яких близько 4 мільйонів померли на Кривавих землях. 90 % тих, що потрапили до ҐУЛАҐу, покинули його живими. Більшість тих, кого кинуто до німецьких концентраційних таборів (на противагу німецьким газовим камерам, ямам смерті й таборам для військовополонених), також уціліли. Доля в’язнів концентраційних таборів, хоч якою жахливою вона була, відрізняється від долі тих багатьох мільйонів, кого задушено газом, розстріляно чи доведено до голодної смерті. Межу між концентраційними таборами і місцями масових розстрілів неможливо провести однозначно: у таборах теж людей страчували і морили голодом. Однак існує відмінність між вироком таборовим і вироком смертним, між примусовою працею і газом, між рабством і кулями. Значна більшість загиблих жертв як німецького, так і радянського режимів ніколи не бачила концентраційного табору. Аушвіц був водночас трудовим табором і фабрикою смерті; доля неєвреїв, захоплених задля праці, і євреїв, вибраних для праці, дуже відрізнялася від долі євреїв, що їх відправили в газові камери. Тому Аушвіц — частина двох пов’язаних між собою, але різних історій. Аушвіц як трудовий табір здебільшого відображає досвід великої кількості людей, що на собі зазнали німець-

Передмова • Європа

кої (або радянської) політики концентрації; Аушвіц як фабрика смерті типовіше зображує долю тих, кого навмисно убито. Більшу частину євреїв, які прибували до Аушвіца, просто душили газом. Вони, як і майже всі 14 мільйонів загиблих на Кривавих землях, не провели ані дня в концентраційному таборі. Німецькі та радянські концентраційні табори оточують Криваві землі зі сходу та заходу, розмиваючи чорноту своїми відтінками сірого. В кінці Другої світової війни американські та британські війська визволили німецькі концентраційні табори, такі як Бельзен і Дахау, але західні союзники не звільнили жодної зі значних фабрик смерті. Німці проводили всі свої найбільші винищувальні заходи на землях, які згодом захопив СРСР. Червона армія визволила Аушвіц, вона ж визволила Треблінку, Собібур, Белжець, Хелмно і Майданек. Американські та британські війська не дійшли до Кривавих земель і не побачили жодного з великих місць масового вбивства. Йдеться не лише про те, що американські та британські війська не бачили жодного з місць, де вбивали радянські сили — і так відклали документацію злочинів сталінізму аж на кінець холодної війни і відкриття архівів. Ідеться про те, що вони ніколи не бачили навіть місць, де вбивали німці — а це означає, що усвідомлення злочинів Гітлера зайняло рівно стільки ж часу, що й усвідомлення злочинів Сталіна. Фотографії і фільми про німецькі концентраційні табори — ось на яку відстань, і не ближче, до усвідомлення масових убивств підійшла більшість мешканців Заходу. Хоч які моторошні ці образи, вони дають лише натяки на історію Кривавих земель. Вони не розкривають усієї історії. На жаль, це навіть не вступ до неї. *** Масові вбивства в Європі зазвичай ототожнюють з Голокостом, а Голокост — зі швидким індустріальним убивством. Така картина надто проста і чиста. На німецьких і радянських місцях масових убивств методи страти були доволі примітивні. З 14 мільйонів цивільних громадян і військовополонених, які загинули на Кривавих землях між 1933 і 1945 роками, понад половина загинула через те, що їх було позбавлено їжі. В середині XX століття європейці навмисно морили голодом європейців несусвітніми кількостями. Дві найбільші смертоносні після Голокосту кампанії — сталінські сплановані голоди початку 1930‑х років і гітлерівське моріння голодом радянських військовополонених на початку 1940‑х — послуговувалися саме цим методом убивства. Вбивства голодом провадили не лише в дійсності, а й в уяві. «План голоду», що його розробив нацистський режим, передбачав голодну смерть десятків мільйонів слов’ян і євреїв узимку 1941–1942 років. Слідом за голодом ішли розстріли, а за ними удушення газом. Протягом сталінського Великого терору 1937–1938 років розстріляно май-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

же 700 тисяч радянських громадян. 200 тисяч поляків, що загинули від німецьких і радянських рук під час спільної окупації Польщі, втратили життя від кулі. Понад 300 тисяч білорусів і приблизно таку саму кількість поляків, яких стратили німці під час «каральних заходів», розстріляно. Єврейські жертви Голокосту з однаковою ймовірністю гинули від куль і від газу. Зрештою, у самій технології вбивства газом теж не було нічого особливо сучасного. Мільйон чи близько того євреїв, задушених в Аушвіці, загинули від синильної кислоти — сполуки, створеної у XVIII столітті. Близько 1,6 мільйона євреїв, замордованих у Треблінці, Хелмні, Белжці та Собібурі, задушено чадним газом. Про те, що цей газ смертельний, знали ще давні греки. У 1940‑х роках синильну кислоту застосовували як пестицид, а чадний газ виробляли двигуни внутрішнього згоряння. СРСР і Німеччина покладалися на технологію, що аж ніяк не була новою навіть у 1930–1940‑х роках: внутрішнє згоряння, залізниця, вогнепальна зброя, пестициди, колючий дріт. Та хоч яка технологія застосовувалася, убивства мали особистісний характер. За людьми, що голодували, спостерігали, часто зі сторожових веж, ті, хто відмовляв їм у їжі. Розстрілюваних бачили через приціли гвинтівок з дуже близької відстані або ж їх тримали двоє чоловіків, доки третій підносив пістолет до черепа. Людей, що згодом загинули від газу, ловили під час облав, садовили на поїзди, а тоді гнали в газові камери. В них відбирали майно, відтак одяг, а тоді, у жінок, — ще й волосся. Кожна людина загинула особливою смертю, бо кожна жила особливим життям. *** Гігантська кількість жертв може притлумити наше відчуття особливості кожної зі смертей. «Хотіла б усіх поіменно назвати, — писала російська поетка Анна Ахматова у своєму «Реквіємі», — Та список забрали й нема де спитати». Завдяки копіткій праці істориків ми маємо доступ до частини списків; через те що архіви в Східній Європі відкрито, ми маємо де шукати. Нам доступна гідна подиву кількість голосів жертв: спогади (наприклад) однієї молодої єврейки, що викопала себе з нацистської ями смерті у Бабиному Яру в Києві; або іншої, якій те саме вдалось у Понарах біля Вільнюса. У нас є мемуари декого з кількох десятків тих, хто вцілів у Треблінці. Ми маємо архів Варшавського гетто, ретельно зібраний, закопаний, а потім (значною мірою) віднайдений. Ми маємо щоденники, які вели польські офіцери, що їх 1940 року в Катині розстріляв НКВД, — ці щоденники дістали із землі разом з тілами. Ми маємо записки, які приречені на смерть поляки викидали з автобусів, коли їх везли до ям смерті під час німецьких винищувальних заходів того самого року.

Передмова • Європа

Ми маємо слова, нашкрябані на стіні ковельської синагоги, та слова, що збереглися на стіні гестапівської в’язниці у Варшаві. Ми маємо спогади українців, які пережили радянський голод 1933 року, як і спогади радянських військовополонених, що пережили німецьку кампанію моріння голодом 1941 року; є в нас і спогади ленінградців, які витримали голодну облогу 1941–1944 років. Ми маємо деякі нотатки самих злочинців, відібрані в німців, коли вони програли війну, або ж віднайдені в російських, українських, білоруських, польських чи балтійських архівах після падіння Радянського Союзу 1991 року. Є в нас звіти і листи німецьких поліцаїв та солдатів, що розстрілювали євреїв, а також вояків німецьких антипартизанських загонів, які розстрілювали білоруських і польських цивільних громадян. Ми маємо звернення, які надсилали активісти комуністичної партії, перш ніж влаштувати штучний голод в Україні у 1932–1933 роках. Ми маємо квоти на страту селян і представників національних меншин, які в 1937–1938 роках передавали з Москви в місцеві відділи НКВД, а також відповіді на них із проханнями ці квоти збільшити. Ми маємо протоколи допитів радянських громадян, яким згодом ухвалено вироки і страчено. Ми маємо німецьку статистику щодо євреїв, розстріляних над ровами і задушених газом на фабриках смерті. Ми маємо радянську статистику страчених під час масових розстрілів Великого терору та в Катині. Ми маємо надійні загальні оцінки кількості вбитих у найбільших місцях знищення євреїв, що ґрунтуються на зведенні інформації з німецької статистики та служ-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

бового листування, свідчень уцілілих і радянських документів. Ми можемо робити обґрунтовані припущення щодо кількості загиблих від голоду в Радянському Союзі, хоча не всі з цих смертей задокументовано. Ми маємо листи Сталіна до найближчих соратників, застільні розмови Гітлера, щоденник Гіммлера і багато іншого. Ця книжка взагалі стала можливою завдяки досягненням інших істориків, уведенню ними в обіг таких і незліченних інших джерел. Хоча певні тези цієї книжки засновуються на моєму власному пошукові в архівах, величезний борг перед колегами й істориками попередніх поколінь увиразнюється на її сторінках і в примітках. Ця праця скрізь згадуватиме голоси самих жертв, а також голоси їхніх друзів і родичів. Покликатиметься вона і на самих злочинців — тих, що вбивали, і тих, що наказували вбивати. Книжка залучає у свідки невелику групу європейських письменників: Ханну Арендт, Анну Ахматову, Александра Вайсберґа, Ґюнтера Ґрасса, Василя Гроссмана, Ґарета Джоунза, Артура Кестлера, Джорджа Орвелла і Юзефа Чапського (крім цього, вона стежитиме за кар’єрою двох дипломатів: американського експерта в справах Росії Джорджа Кеннана, що опинявся в Москві в критичні моменти; та японського шпигуна Тіуне Суґігари, який брав участь у проведенні політики, що, на думку Сталіна, виправдовувала масовий терор, а потім рятував євреїв від гітлерівського Голокосту). Деякі з цих письменників задокументували одну політику масового вбивства, інші — дві або й більше. Деякі з них залишили нам проникливий аналіз, інші — приголомшливі порівняння, ще інші — незабутні образи. Об’єднує їх тривале намагання розглядати Європу між Гітлером та Сталіним, часто-густо всупереч заборонам своєї доби. *** Порівнюючи радянський та нацистський режими, політичний теоретик Ханна Арендт писала 1951 року, що «подальше існування самої фактичності залежить від існування нетоталітарного світу». Американський дипломат Джордж Кеннан 1944 року в Москві висловив ту саму думку простішими словами: «Тут люди визначають, що істина, а що ні». Невже істина — це не що інше як умовність, яку встановлює влада? Чи істинний виклад історії таки може опиратися силі політичного тяжіння? Нацистська Німеччина і Радянський Союз прагнули запанувати над самою історією. Радянський Союз був марксистською державою, керівники якої проголосили себе фахівцями з історичної науки. Націонал-соціалізм являв собою апокаліптичну ідею всеосяжного перетворення, зробити яке були покликані люди, які вважали, що воля і раса можуть скинути тягар минулого. Дванадцять років нацистської і сімдесят чотири роки радянської влади, безперечно, наклали тяжкий відбиток на нашу здатність оці-

Передмова • Європа

нювати світ. Багато хто вважає, що злочини нацистського режиму були такі страшні, що стоять поза історією. Така думка — тривожне відлуння власного переконання Гітлера, згідно з яким воля тріумфує над фактами. Інші стверджують, що злочини Сталіна, хоч які страшні, виправдовувала потреба створити і захистити модернізовану державу. Це схоже на власну думку Сталіна, згідно з якою історія має лише одне спрямування, яке він розумів і яке тепер легітимізує його дії в ретроспективі. Без історії, що ґрунтувалася б на цілковито іншій основі, Гітлер і Сталін продовжують самі диктувати нам, як розуміти їхні діяння. Що може стати такою основою? Хоча це дослідження покликається на військову, політичну, економічну, соціальну, культурну та інтелектуальну історію, три засадничі його методи прості: перший полягає в тому, що жодна подія минулого не лежить за межами історичного розуміння чи історичного дослідження; другий допускає можливість альтернативного вибору в історії та приймає незвідну реальність вибору у справах людських; третій вимагає впорядкованої хронологічної уваги до всіх напрямів сталінської та нацистської політики, що спричинила смерть великої кількості цивільного населення і військовополонених. Форму дослідженню задає не політична географія імперій, а людська географія жертв. Криваві землі не були політичною територією — ні справжньою, ні уявленою; це всьогона-всього місце, на якому найдушогубніші режими Європи вершили свої найтемніші справи. Десятиліттями національна історія — єврейська, польська, українська, білоруська, російська, литовська, естонська, латвійська — опиралася нацистським та радянським концептуалізаціям цих звірств. Історію Кривавих земель збережено — часто кмітливо і відважно — завдяки тому, що європейське минуле поділили на його національні частини, а ці частини утримували від контакту одна з одною. Але увага до будь-якої з окремих переслідуваних груп, навіть у блискучому історичному виконанні, не в змозі пояснити те, що сталось у Європі між 1933 і 1945 роками. Досконале знання українського минулого не розкриє причин голоду. Уважне стеження за історією Польщі — не найкращий спосіб зрозуміти, чому так багато поляків загинуло у Великому терорі. Жоден обсяг знань із білоруської історії не дозволить збагнути появу таборів для військовополонених і антипартизанських кампаній, у яких загинуло так багато білорусів. Вивчення життя спільноти європейських євреїв може охопити Голокост, але не пояснити його. Нерідко те, що сталося з однією групою, стає збагненним тільки з огляду на те, що діялося з іншою. Але й це лише початок встановлення зв’язків. Нацистський і радянський режими теж треба розуміти з огляду на те, як їхні лідери намагалися опанувати ці землі і як вони сприймали тамтешні групи та їхні відносини між собою.

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Нині панує загальна згода, що масові вбивства XX століття мають якнайповажніше моральне значення для століття ХХІ‑го. Як же дивно тоді, що досі немає історії Кривавих земель. Масові убивства відокремили єврейську історію від європейської, а східноєвропейську — від західноєвропейської. Убивство не творить націй, але досі зумовлює їхню інтелектуальну відокремленість — через десятиліття після краху націонал-соціалізму та сталінізму. Це дослідження зводить нацистський та радянський режими докупи, як зводить докупи єврейську та європейську історію, а також окремі національні історії. Воно зображує жертв і злочинців. Воно розглядає ідеології та плани, а також системи і суспільства. Це історія людей, яких убила політика далеких вождів. Рідні землі жертв лежали між Берліном та Москвою. Вони перетворилися на Криваві землі після сходження Гітлера і Сталіна на вершину влади.

Вступ • Гітлер і Сталін

Вступ ГІТЛЕР І СТАЛІН

олиска нацистського та радянського режимів і витоки їхньої зустрічі на Кривавих землях — Перша світова війна 1914–1918 років. Вона вбила старі європейські імперії і дала життя мріям про нові. На зміну династичному принципові врядування прийшла крихка ідея народного суверенітету. Мільйони людей отримають наказ узяти зброю й померти заради справи абстрактної й далекої, в ім’я батьківщини, яка вже відходить у небуття або, навпаки, щойно народжується. Нові держави створювалися практично з нуля, а великі групи цивільного люду були переселені або знищені за допомогою простих і грубих методів. Османська влада знищила понад мільйон вірменів. Російська імперія депортувала німців і євреїв. Нові національні держави обмінялися після війни болгарським, грецьким і турецьким населенням. Ще одна важлива річ — війна знищила єдину світову економіку. Жодному дорослому європейцеві, який жив у 1914 році, не судилося побачити відновлення вільної торгівлі в довоєнних масштабах; більшість дорослих європейців, що жили в 1914 році, так ніколи й не досягли довоєнного рівня життя. Перша світова війна полягала в збройному конфлікті між Німецькою імперією, Габсбурзькою монархією і Османською імперією (Центральні держави) з одного боку та Францією, Російською імперією, Великою Британією, Італією, Сербією і Сполученими Штатами (Антанта) — з другого. Перемога Антанти у 1918 році поклала край існуванню трьох європейських імперій: Габсбурзької, Німецької і Османської. За умовами Версальської, Сен-Жерменської, Севрської і Тріанонської повоєнних мирних угод, на місці багатонаціональних імперій поставали національні держави, а замість монархій — демократичні республіки. Великі європейські держави, Британія і особливо Франція, хоч і пережили війну, вийшли з неї суттєво ослаблені. В таборі переможців була ілюзія, що після 1918 року життя якось повернеться в довоєнну колію. А революціонери, які сподівалися прийти до влади в краю переможених, вірили, що кров пролила-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ся недаремно і настануть радикальні перетворення, які допоможуть здолати наслідки війни. Найважливішим політичним проектом тих часів була комуністична утопія. На момент закінчення війни минуло вже сімдесят років, відколи Карл Маркс і Фрідріх Енґельс написали знамениті рядки: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Марксизм надихав цілі покоління революціонерів перспективою політичної та духовної трансформації: нарешті настане кінець капіталізму й антагонізму, що його, як вважалося, породжує приватна власність; натомість буде побудований соціалізм, який звільнить робітничий клас від пут експлуатації і вилікує душу всього людства. З погляду марксиста, історичний прогрес є результатом боротьби нових і старих класів на тлі поступових змін у способах виробництва. Будь-який панівний політичний лад підважували нові соціальні групи, що складалися внаслідок нових економічних реалій. Новітня класова боротьба — це боротьба між власниками фабрик і найманими працівниками. Відповідно, Маркс і Енґельс передбачали, що революція почнеться в передових промислових країнах, які мали численний робітничий клас, як-от Німеччина і Велика Британія. Підриваючи капіталістичний лад і ослаблюючи великі імперії, Перша світова війна давала революціонерам певні шанси. Однак більшість марксистів на той момент мислили в межах національних політичних систем і в час війни підтримали свої уряди. Але не Володимир Ленін, підданець Російської імперії і лідер більшовиків. Ленін по-волюнтаристськи розу-

Вступ • Гітлер і Сталін

мів марксизм і мав тверде переконання, що історію можна спрямувати в потрібному напрямі, а тому вбачав у цій війні великий шанс. Для такого волюнтариста, як Ленін, погоджуватися з вердиктом історії означало ухвалити його самому. Маркс вважав, що історія не визначена наперед, а складається як результат дій індивідів, свідомих її засадничих законів. Ленін народився в переважно селянській країні, де, з марксистського погляду, не існувало економічних передумов для революції. Але він мав революційну теорію, що виправдовувала потребу в революційному поштовху. Ленін вважав, що існування колоніальних імперій продовжує життя капіталістичній системі, але війна між імперіями приведе до загальної революції. Російська імперія посипалася першою, і Ленін зробив свій хід. На початку 1917 року почалися заворушення невдоволених солдатів і зубожілих селян. Лютнева революція змела російську монархію, нова ліберальна влада спробувала піти в наступ проти Німецької імперії і Габсбурзької монархії на Східному фронті. В цей момент Ленін перетворився на секретну зброю Німеччини. У квітні 1917 року за допомогою німців він прибув зі Швейцарії в Петроград з метою розпалити вогонь революції, що мала вивести Росію з війни. За підтримки харизматичного Льва Троцького і згуртованого ядра більшовицької партії Ленінові вдалося в листопаді 1917‑го звершити державний переворот. На початку 1918 року новий більшовицький уряд підписав Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною, за умовами якого Білорусь, Україна, Балтійські держави і Польща потрапляли під контроль німців. Завдяки Ленінові Німеччина виграла війну на Східному фронті і на якийсь час відчула, що значить бути східною імперією. Ціна цього мирного договору — Росія поступалася Німеччині західною частиною колишньої Російської імперії. Але більшовики міркували, що Німецька імперія, як і решта експлуататорського капіталістичного світу, невдовзі зазнає краху, тож російські та інші революціонери однаково принесуть на ці землі й далі на захід новий лад. Ленін і Троцький доводили, що німці зазнають неминучої поразки на Західному фронті, а відтак у Німеччині почнеться робітнича революція. Вони аргументували більшовицьку революцію тим, що ось-ось станеться пролетарська революція в промислово розвинутих країнах Центральної і Східної Європи. Наприкінці 1918 і в 1919 році здавалося, що Ленін має рацію. Восени 1918 року німці все ж зазнали поразки від французів, британців і американців на Західному фронті й мусили віддати свої нові володіння на сході, лишившись там непереможеними. Німецькі революціонери робили спроби захопити владу. Більшовики здобули Україну і Білорусь. Колапс старої Російської імперії і поразка старої Німецької імперії створили вакуум влади у Східній Європі, який більшовики, хоч як на-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

магалися, заповнити не могли. Поки більшовицька Червона армія вела громадянську війну в Росії та Україні, п’ять країн довкола Балтійського моря — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва і Польща — стали незалежними республіками. Втративши ці території, більшовицька Росія, якщо порівняти з царською імперією, суттєво відсунулася на схід. Серед цих нових країн стратегічно найважливішою була Польща, а за кількістю населення вона переважала всіх їх разом узятих. Жодна інша нова країна, що постала після війни, не вплинула на баланс сил у Східній Європі так, як Польща. Розмір не дозволяв Польщі самій претендувати на роль великої держави, але його цілком вистачало, щоб Польща становила проблему для іншої великої держави з експансіоністськими планами. Вперше за понад сто років вона розділяла Росію і Німеччину. Саме існування Польщі створювало буфер для російської і німецької влад та викликало незадоволення і в Москві, і в Берліні. Ідеологією Польщі була її незалежність. З кінця XVIII століття, відколи Річ Посполиту поділили між собою сусідні імперії, польської держави не існувало. Але польська політика в XIX столітті все одно функціонувала, а ідея польської нації відігравала об’єднавчу роль за чужої імперської влади. Проголошення в листопаді 1918 року незалежної Польщі стало можливим лише тому, що війна і революція забрали з собою три імперії, які її колись поділили, — Німецьку, Габсбурзьку і Російську. Цим історичним збігом скористався польський революціонер Юзеф Пілсудський. Бувши замолоду соціалістом, Пілсудський перетворився на прагматика,

Вступ • Гітлер і Сталін

здатного кооперуватися з однією імперією проти іншої. Коли всі ці імперії зазнали краху, Пілсудський та його послідовники, зорганізовані під час війни у військові з’єднання, опинились у вигідному становищі, яке давало змогу проголосити і захищати польську державу. Головний політичний конкурент Пілсудського, націоналіст Роман Дмовський домігся підтримки союзників на Паризькій мирній конференції. Нова Польща стала демократичною республікою. Підтримана Антантою Варшава могла розраховувати на більш-менш вигідні кордони з Німеччиною на заході. Але питання східних кордонів Польщі лишалося відкритим. А що Антанта на Східному фронті війни не вигравала, то й не накидала Східній Європі якихось умов. У 1919–1920 роках поляки і більшовики вели війну за польсько-російське прикордоння, що мала вирішальне значення для устрою Європи. З відходом німців Червона армія вступила в Україну і Білорусь, але польське керівництво не визнало територіальних здобутків більшовиків. Пілсудський вважав, що ці землі — незалежні політичні суб’єкти, історія яких тісно пов’язана з польською історією, а їхні лідери мають прагнути до відновлення старої Речі Посполитої в тому чи тому варіанті. Він сподівався, що українські союзники за допомогою польської армії зможуть створити незалежну українську державу. Щойно 1919 року більшовики захопили владу в Україні й зупинили навесні 1920 року польський контрнаступ, Ленін і Троцький почали думати про експорт революції в Польщу, надихаючи робітників утілити свою історичну місію силою зброї. Вони сподівалися, що після падіння буржуазної Польщі німецькі товариші з допомогою нової Червоної армії дістануть доступ до чималих німецьких ресурсів. Але радянські війська на дорозі до Берліна зупинила в серпні 1920 року польська армія під Варшавою. Пілсудський розпочав контрнаступ, який відкинув Червону армію назад у Білорусь і Україну. В лавах переможених був і Йосип Сталін, один із комісарів Червоної армії. Допущені ним помилки завадили належній координації більшовицьких сил і підставили їх під удар Пілсудського. Перемога поляків не означала знищення влади більшовиків. Польські війська були надто виснажені для маршу на Москву, а польське суспільство дуже неоднозначно ставилося до подібної авантюри. Врешті-решт території, на яких жили білоруси й українці, були поділені між Росією і Польщею. Так Польща стала багатонаціональною державою, дві третини її громадян становили поляки, було близько п’яти мільйонів українців, три мільйони євреїв, мільйон білорусів і від півмільйона до мільйона німців. Хоча в конституції йшлося про державу «польської нації», Польща мала найбільше за чисельністю єврейське населення в Європі й друге за чисельністю (після більшовицького Союзу РСР) українське і білорусь-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ке населення. Три найбільші національні меншини (єврейську, українську та білоруську) Польща ділила зі своїм східним сусідом. Тоді як східноєвропейські кордони визначалися на полях битв у Польщі, Україні та Білорусі, повоєнні умови в Західній і Центральній Європі диктували країни Антанти. Поки поляки й більшовики воювали між собою на колишньому Східному фронті Першої світової війни, переможена Німеччина прагнула продемонструвати переможцям нове мирне обличчя країни. Проголошений у цій країні республіканський устрій мав сприяти вигіднішим домовленостям з Францією, Британією та Сполученими Штатами. Німецькі соціал-демократи, головна марксистська партія країни, відкинули приклад більшовиків і революції не влаштовували. Більшість соціал-демократів під час війни підтримувала Німецьку імперію і вважала проголошення республіки прогресом. Але всі ці помірковані варіанти не надто допомогли Німеччині. Повоєнний устрій швидше диктували, аніж обговорювали; всупереч давній європейській традиції, переможеним не дали місця за столом переговорів у Парижі. Німецькому урядові нічого не лишалось, як підписати в червні 1919 року Версальський договір, але мало хто з німецьких політиків відчував обов’язок боронити його умови. Через те що цей договір складали моралізатори-переможці, йому було легко закинути лицемірство. Воюючи з континентальними імперіями, держави Антанти заявляли, що підтримують справу визволення центральноєвропейських народів. Американці, зокрема, виставляли свою участь у війні як боротьбу за національне самовизначення. Але французи, які постраждали більше, хотіли, щоб Німеччина була покарана, а союзники Франції дістали винагороду. Насправді Версальський договір суперечив самому принципові, за який нібито воювали держави Антанти, — національному самовизначенню. За умовами Версальського, а також Тріанонського (червень 1910) і Севрського (серпень 1920) договорів, народи, які вважалися союзниками Антанти (поляки, чехи, румуни), розширили кордони своїх держав і відповідно збільшилася чисельність тамтешніх національних меншин. Країни протилежного табору (Німеччина, Угорщина, Болгарія) зазнали територіальних втрат і відповідно отримали великі діаспори в інших державах. Польсько-більшовицька війна тривала в період між початком версальських переговорів і підписанням Севрського миру. Поки на заході йшли переговори й укладали мирні договори, на сході тривала війна, тому новий повоєнний устрій видавався трохи ефемерним. Йому загрожувала ліва революція, інспірована або й прямо принесена більшовиками. Поки йшла польсько-більшовицька війна, німецькі революціонери могли сподіватися на допомогу Червоної армії. З другого боку, нова німецька рес-

Вступ • Гітлер і Сталін

публіка стояла перед загрозою правої революції. Німецьким солдатам, які поверталися зі Східного фронту переможцями, було важко змиритися з приниженням своєї батьківщини у вигляді нової республіки і Версальського договору, який вона підписала. Багато ветеранів записувались у праві дружини, що давали відсіч лівим революціонерам. Німецький соціал-демократичний уряд не бачив альтернативи правим дружинам і використовував їх проти комуністів і революційних заворушень. Перемога поляків над Червоною армією в серпні 1920 року під Варшавою поклала край сподіванням на європейську соціалістичну революцію. Останнім акордом у формуванні повоєнного устрою стало підписання Ризького миру між Польщею і більшовицькою Росією в березні 1921 року. Цей договір закріплював східні кордони Польщі, на довгі роки перетворював розділені українські й білоруські землі на яблуко розбрату та утверджував більшовизм як державну ідеологію, а не просто збройну силу революції. Створений 1922 року Радянський Союз являтиме собою цілком конкретну державу з кордонами, принаймні в цьому він видаватиметься таким самим політичним утворенням, що й інші держави. Завершення масштабного збройного конфлікту поховало також сподівання правого політичного крила на те, що революція приведе до контрреволюції. Охочі демонтувати нову німецьку республіку, як крайні праві, так і крайні ліві, муситимуть покладатися лише на власні сили. Німецькі соціалдемократи підтримуватимуть республіку, а німецькі комуністи взоруватимуться на радянську модель і йтимуть у радянському фарватері. Вони отримуватимуть інструкції від Комуністичного інтернаціоналу, що його Ленін створив 1919 року. А німецькі праві радикали зрозуміють, що перегляд повоєнного устрою — завдання самої Німеччини, досяжне після того, як вона відбудується і міцно стане на ноги. Відбудова Німеччини видавалася справою складнішою, ніж це ви явилося насправді. Німеччина, на яку поклали відповідальність за війну, втратила не лише чималі території й частину населення, а й право мати армію. На початку 1920‑х років країна потерпала від гіперінфляції і політичного хаосу. Але навіть попри це, принаймні потенційно, вона залишалася найпотужнішою країною в Європі. За кількістю населення Німеччина поступалася лише Радянському Союзові, за промисловим потенціалом не поступалася нікому; під час війни країна не зазнала окупації, а ймовірність німецької експансії явно випливала з логіки повоєнного устрою. Щойно бойові дії в Європі завершилися, німецький уряд швидко знайшов спільну мову з Радянським Союзом. Зрештою, і Берлін, і Москва прагнули переглянути устрій Європи коштом Польщі. Обидві країни хотіли вийти з міжнародної ізоляції. Тому-то демократична Німеччина і Радянський Союз підписали 1922 року Рапалльський мирний

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

договір, відновивши дипломатичні стосунки, торгівлю і почавши таємну військову співпрацю. Для багатьох німців процес самовизначення ніс із собою і свого роду кару, і певну надію. За межами Німеччини опинилося близько десяти мільйонів німецькомовного населення, колишніх підданців Габсбурзької монархії. Близько трьох мільйонів з них жили в північно-західній Чехословаччині, якраз на кордоні з Німеччиною. Німців у Чехословаччині жило більше, ніж словаків. Майже все населення Австрії, що лежала між Чехословаччиною і Німеччиною, розмовляло німецькою мовою. Проте Австрія, за умовами Сен-Жерменського мирного договору, мала існувати як окрема держава, хоча більшість її населення воліла входити до складу Німеччини. Адольф Гітлер, лідер Націонал-соціалістичної робітничої партії (НСДАП), що виникла 1920 року, був саме австрієць, палкий прихильник аншлюсу — об’єднання Австрії і Німеччини. Національна єдність — така драматична мета повною мірою відповідала амбіціям Гітлера. Згодом Гітлер обійме посаду канцлера і підпише з Радянським Союзом угоду, що розділить Польщу. Вживаючи цього заходу, він доведе до крайнощів ідею, яку поділяли багато німців: кодони Польщі нелегітимні, а польський народ не заслуговує на державність. У чому Гітлер розходився з іншими німецькими націоналістами, так це в планах, що робити далі, після підкорення Польщі та об’єднання всіх німців в одній Німеччині: звільнити Європу від євреїв і завдати удару по Радянському Союзу. На шляху до цієї мети Гітлер пропонуватиме дружбу і Польщі, і Радянському Союзу та доволі довго не повідомлятиме німців про свої радикальні наміри. Але катастрофічні візії супроводжували націонал-соціалізм від самого початку. Коли 1921 року воєнні катаклізми в Східній Європі нарешті закінчилися, Ленін та його соратники мусили перегрупувати сили й зібрати думки. Втративши через поляків європейські перспективи, більшовики мусили вгамувати свій революційний запал і взятися до розбудови соціалістичної держави. Ленін і його послідовники вважали за очевидне, що вся влада має належати їм; насправді провал загальноєвропейської революції став виправданням жаги більшовиків до політичної влади. Влада мала бути централізованою, щоб мати змогу завершити революцію і захищати її від капіталістичних ворогів. Більшовики швидко заборонили інші політичні партії і тероризували політичних конкурентів, звинувативши їх у реакціонерстві. Єдині вибори, на яких була хоч якась конкуренція, більшовики програли, тому інших навіть не починали. Червона армія, хоч і зазнала поразки в Польщі, здолала опір інших збройних сил на території колишньої імперії. Більшовицька спецслужба, ЧК, знищила тисячі людей, утверджуючи нову радянську державу.

Вступ • Гітлер і Сталін

Однак взяти гору в насильстві було легше, ніж збудувати новий лад. Марксизм якось не дуже скидався на програму будівництва багатокультурної країни селян і кочівників. Маркс припускав, що революція передовсім відбудеться в промислово розвинених країнах, і лише принагідно звертав увагу на селянське і національне питання. А тепер російських, українських і білоруських селян плюс середньоазійських кочівників слід було якось спонукати будувати соціалізм в ім’я робітничого класу, що зосереджувався в російськомовних містах. Більшовики мусили трансформувати успадковане доіндустріальне суспільство й побудувати індустріальне, якого ще не знала історія; лише тоді вони матимуть змогу змінити це індустріальне суспільство на користь робітників. Перш ніж почати соціалістичні перетворення, більшовики мусили виконати певну конструктивну роботу, яку зазвичай бере на себе капіталізм. Створивши промисловість, вирішили вони, держава оберне лояльність представників розмаїтих культур радянських республік на користь ширшого політичного утворення, що знівелює будь-яку національну відмінність. Розв’язати селянське і національне питання — план грандіозний, і більшовики приховували головний його підтекст: що вони вороги власного населення, незалежно від того, як його класифікувати: за класовими ознаками чи національними. Вони вважали, що суспільство, яке їм дісталося, це історичний пережиток, ніби закладка, яку треба вийняти перед тим, як перегорнути сторінку. Щоб утвердити свою владу після війни і знайти лояльні кадри для майбутньої економічної революції, більшовики мусили піти на певні компроміси. Підконтрольні їм нації, певна річ, не дістали реального державного суверенітету, але й піти в забуття їм не судилося. Хоч марксисти вважали, що модернізація підриватиме позиції націоналізму, більшовики вирішили залучити до справи індустріалізації Радянського Союзу інші нації, принаймні національні еліти. Ленін не виступав проти національної ідентичності неросійських народів. Радянський Союз являв собою федерацію, що складалася з власне Росії і сусідніх національних республік. Практика кадрових і освітніх преференцій сприяла лояльності та довірі з боку неросіян. Бувши підданими однієї багатонаціональної держави, а потім урядовцями іншої, більшовики були здатні на розумні й тактовні дії в національному питанні. Чільні діячі російського революційного руху не були чистокровними росіянами. Ленін увійшов в історію як російський діяч, але в його жилах текла також шведська, німецька, єврейська і російська кров; Троцький був єврей, Сталін — грузин. Нації мали бути створені за новим комуністичним зразком; перш ніж дати раду з селянами, їхнє життя слід було полегшити. Більшовики пішли на компроміс із селянським населенням, свідомі того, що він тимчасо-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

вий, як того й боялися селяни. Новий радянський режим віддав селянам землю, яку ті захопили в колишніх землевласників, і дозволив продавати продукти своєї праці на ринку. Воєнна розруха привела до страшного дефіциту харчів; більшовики проводили реквізиції продовольства, яке розподіляли за картками серед лояльних верств. У 1921–1922 роках від голоду й супутніх хвороб померло кілька мільйонів людей. Більшовики засвоїли з такого досвіду те, що їжа — це зброя. Але щойно вони вийшли переможцями з громадянської війни, як виникла потреба в надійному джерелі харчів. Вони обіцяли народові мир і хліб, тож мусили забезпечити хоч мінімальну кількість першого і другого, принаймні на якийсь час. Ленінська держава являла собою набір активів для майбутньої економічної революції. Радянська держава визнавала існування націй, хоча марксизм обіцяв світ без них; радянська економіка дозволяла ринкові відносини, хоча комунізм обіцяв колективну власність. На момент смерті Леніна, в січні 1924 року, вже точилися дискусії про те, коли саме і яким способом компроміси перехідного періоду приведуть до другої революції. Саме ця дискусія про новий радянський устрій визначила долю населення. У спадок від Леніна більшовикам дістався принцип «демократичного централізму» — переклад марксистської історіософії мовою бюрократичної реальності. Робітники представляли авангард історії; міцно згуртована комуністична партія представляла робітників; центральний комітет представляв партію; а політбюро, що складалося з кількох членів, представляло центральний комітет. Суспільство повністю підпорядковувалося державі, яку контролювала партія, на практиці керована кількома людьми. Дискусії між членами цієї маленької групи мали не так вузькополітичне, як широке історичне значення, а результати цих дискусій подавались як вердикт. Вирішальну роль зіграла сталінська інтерпретація ленінської теоретичної спадщини. Коли 1924 року Сталін заговорив про «соціалізм в окремо взятій країні», він мав на увазі, що Радянський Союз мусить будувати світле робітниче майбутнє без допомоги трудящих світу, що їх розділяють національні кордони. Комуністи розходилися в поглядах щодо пріоритетності аграрної політики, але вбачали в радянському селі джерело фінансування його ж руйнації. Де знайти початковий капітал для болісного переходу від аграрної до індустріальної економіки? Більшовики знайшли спосіб вилучити в селян «надлишок», який призначався для харчування дедалі численнішого робітничого класу і продажу за кордон в обмін на промислове обладнання. 1927 року, коли державні капіталовкладення остаточно схилилися на користь індустрії, дискусія вступила у вирішальну фазу. Дискусія стосовно модернізації була, головно, дуеллю між Троцьким і Сталіним. Троцький був найзаслуженішим соратником Леніна, однак

Вступ • Гітлер і Сталін

Сталін обіймав посаду генерального секретаря Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)) і відповідав за партійну бюрократію. Контроль за партійними кадрами і практична хватка Сталіна на засіданнях ЦК допомогла йому вибратися на вершину. Він нічим не вражав у теоретичних дискусіях, але вмів зібрати коаліцію прихильників. Сталін спершу заручився підтримкою тих, хто виступав за поступову економічну трансформацію, і усунув від влади радикально налаштованих членів політбюро, а потім сам перейшов на радикальні позиції й розібрався зі своїми попередніми союзниками. На кінець 1927 року колишніх Сталінових конкурентів із лівого крила партії — Льва Троцького, Григорія Зінов’єва і Льва Каменєва — вилучили з партії. На кінець 1929 року Сталін перейшов на позиції знищених опонентів і позбавився головного свого союзника з правого крила, Миколи Бухаріна. Подібно до Зінов’єва і Каменєва, Бухарін лишився в Радянському Союзі й утратив усяку владу. Сталін знайшов собі вірних прихильників у політбюро, зокрема Лазаря Кагановича і В’ячеслава Молотова. Троцького вислали з країни. Попри всю хитрість у політичних маніпуляціях, Сталін мусив довести, що дотримується обіцянок. 1928 року почалася перша п’ятирічка, і Сталін виступив за колективізацію сільського господарства — селяни мали працювати під контролем держави, а зібраний ними урожай де-факто перетворювався на державну власність. Земля, реманент і самі люди мали входити до одного колективного господарства, яке, вважалося, працюватиме ефективніше. Колгоспи організовувалися довкола машинно-тракторних

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

станцій, які надавали їм новітню техніку, там же працювали політичні агітатори. Колективізація дозволяла державі контролювати сільськогосподарське виробництво, а отже, годувати робітників і заручатися їхньою підтримкою, а також експортувати продукцію за кордон, добуваючи в такий спосіб тверду валюту, яку можна було пустити на розвиток промисловості. Щоб зробити колективізацію невідворотною, Сталін мусив послабити вільний ринок і замінити його державним плануванням. Його спільник Каганович заявив у липні 1928 року, що селяни «приховують зерно» і єдиний вихід — реквізувати їхні запаси. Щойно селяни побачили, що їхнє зерно можуть відібрати, вони воліли його ховати, а не продавати. Ринок ніби показав себе річчю ненадійною, хоча насправді винна була держава. Відповідно, Сталін дістав нагоду заявити, що головна проблема — нестабільний характер ринку, тож постачання продовольства має контролювати держава. Скидалося на те, що велика депресія доводила правоту Сталіна про ненадійність ринку. Чорного вівторка 29 жовтня 1929 року обвалився американський фондовий ринок. 7 листопада 1929 року, у дванадцяту річницю більшовицької революції, Сталін змалював соціалістичну альтернативу ринку, яка буде швидко побудована в Радянському Союзі завдяки його політиці. Він пообіцяв, що 1930-й стане «роком великого перелому», а колективізація принесе спокій і процвітання. Зі старим селом буде покінчено. Революція в місті буде завершена тоді, коли робітники матимуть достатньо харчів, що їх вироблятиме упокорене селянство. Ці робітники створять перше соціалістичне суспільство в історії і потужну державу, здатну захиститися від іноземних ворогів. Виступивши за модернізацію, Сталін водночас висловив свої претензії на владу. Поки Сталін вів свою роботу, Гітлер збирав сили. Поки Сталін створював інституційний фундамент революції і тим самим утверджувався на чолі однопартійної держави, Гітлер будував свою політичну кар’єру, відкидаючи наявні інституції. Більшовики успадкували традицію «дебатуємо-апотім-виконуємо», що склалася за роки нелегальної роботи в Російській імперії. Націонал-соціалісти (нацисти) практично не мали традицій суворої дисципліни чи конспіративної роботи. Подібно до більшовиків, вони відкидали демократію, але не в ім’я партії, що розуміла хід історії, а в ім’я лідера, який найкраще виражав волю нації. Світовий устрій створили не капіталісти-імперіалісти, як вважали більшовики, а змовникиєвреї. Проблема сучасного суспільства полягала не в тому, що концентрація власності привела до панування одного класу, а в тому, що євреї контролюють і фінансовий капіталізм, і комунізм, а отже, Америку, Велику Британію і Радянський Союз. Комунізм — це просто єврейська ка-

Вступ • Гітлер і Сталін

зочка про недосяжну рівність, задумана для того, щоб заманити наївних європейців у єврейське ярмо. Відповідь на безжальний єврейський капіталізм і комунізм — лише націонал-соціалізм, що означав відновлення справедливості для німців коштом інших. У демократичні 1920-і роки нацисти воліли наголошувати, що їхні позиції мають багато спільного з поглядами інших німців. Гітлерова націонал-соціалістична партія, подібно до більшості інших німецьких партій 1920‑х років, не сприймала умов Версальського договору. Нацисти особливо переймалися східною місією німців: там німецькі солдати здобули перемогу в Першій світовій війні, там 1918 року вони мали великі окупаційні зони в Польщі, Білорусі, Україні та Балтійському регіоні. На відміну від європейських конкурентів, Франції та Великої Британії, Німеччина не побудувала великої світової імперії, а, програвши війну, втратила і скромні заморські володіння. Тим більше її приваблювали східноєвропейські землі. Радянський Союз, який нацисти вважали нелегітимним і деспотичним єврейським режимом, мусив упасти. Польщу, що стояла на шляху Німеччини до втілення її історичної долі на сході, слід було усунути. Вона не мала бути перешкодою для німецької влади: Польщі в майбутній війні на сході відводили роль або слабкого союзника, або переможеного суперника. У листопаді 1923 року Гітлер учинив невдалу спробу перевороту, після якої ненадовго потрапив у в’язницю. Основні засади націонал-соціалізму сформулював сам Гітлер, але на переворот його надихнув успіх італійських фашистів, якими він захоплювався. За рік до того Беніто Муссоліні захопив владу в Італії після «маршу на Рим», що його безуспішно намагався повторити Гітлер у Мюнхені. Італійські фашисти, так само як нацисти Гітлера, ставили національну волю понад нудні політичні компроміси. Муссоліні, а слідом за ним і Гітлер, використовували факт існування Радянського Союзу як внутрішньополітичну карту. Попри те, що обидва діячі захоплювалися цілеспрямованістю Леніна і однопартійною державою, вони використовували загрозу комуністичної революції як аргумент у своїй політиці. Ці двоє багатьма аспектами відрізнялися між собою, але обидва репрезентували новий різновид європейської правиці, що природно вважала комунізм найбільшим ворогом і водночас наслідувала окремі моменти комуністичної політики. Подібно до Муссоліні, Гітлер був прекрасним промовцем і чільною особою в націонал-соціалістичному русі. Вийшовши з в’язниці у грудні 1924 року, він без особливих проблем повернув собі лідерство в нацистській партії. Сталін утвердився при владі у другій половині 1920‑х років, великою мірою завдяки людям, яких він призначив на посади, розраховуючи на їхню підтримку. Гітлерові створювала підтримку особиста харизма, він очіку-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

вав, що колеги і прихильники практикуватимуть політику й мову, суголосну його риториці та уявленням. Сталін використовував марксистську теорію як необхідний засіб для входження у владу й захисту своєї політики, але до 1933 року не мав змоги інтерпретувати марксизм на власний розсуд. Гітлер, навпаки, надихав інших вести для нього практичну політику. У в’язниці він написав перший том автобіографічного маніфесту «Моя боротьба» («Mein Kampf»). У цьому та інших текстах (зокрема у так званій «Другій книжці») він недвозначно виклав свої наміри, але вони не становили якогось твердого канону. Сталіна спершу стримувало те, що його товариші можуть зробити, а потім те, що вони можуть сказати. Гітлер ніколи не мусив підтримувати навіть видимість діалогу чи послідовної позиції. Після виходу з в’язниці Гітлер зважився на певний компроміс із німецькою республікою. Як лідер націонал-соціалістичної партії він почав практикувати парламентську політику, але її мета зводилася лише до поширення пропаганди, ідентифікації ворогів і наближення до інститутів влади. Він намагався не ризикувати своєю свободою, навіть коли нацисти-депутати скандалили з лівими опонентами. 1928 року, після того як німецька економіка кілька років підряд зростала, нацисти дістали в парламенті лише дванадцять місць, здобувши 2,6 % голосів виборців. Потім прийшла Велика депресія, що обернулася для Гітлера ще більшим козирем, ніж для Сталіна. Крах німецької економіки породив привид комуністичної революції; і те, й те допомогло Гітлерові прийти до влади. Міжнародна економічна криза ніби виправдовувала радикальні зміни. Гіпотетична революція на чолі з великою Комуністичною партією Німеччини породила страх, що його Гітлер конвертував у націоналізм. У вересні 1930 року нацисти здобули 18 відсотків голосів і дістали 107 місць, а в липні 1932 року взагалі виграли вибори, здобувши понад 37 відсотків голосів. 1932 року парламентські вибори в Німеччині швидше демонстрували ступінь народної підтримки, аніж відкривали прямий шлях до влади, адже демократія в країні існувала лише формально. Попередні два роки голова уряду (канцлер) змушував президента підписувати укази, які мали силу закону. 1932 року парламент (райхстаг) збирався лише тринадцять разів. У січні 1933 року Гітлера призначили канцлером за підтримки консерваторів і націоналістів, які вважали, що він допоможе їм усунути від влади потужну німецьку лівицю. На їхній подив, Гітлер оголосив дострокові вибори й використав нову посаду для утвердження гегемонії своєї партії над німецьким суспільством. 5 березня 1933 року оголосили результати виборів: нацисти здобули переконливу перемогу над соціал-демократами й комуністами — 43,9 відсотка голосів, 288 із 647 місць у райхстагу. Навесні 1933 року Гітлер перекроював політичну систему в Німеччині — тоді ж Сталін утверджував свою владу в Радянському Союзі.

Вступ • Гітлер і Сталін

*** 1933 року скидалося на те, що радянський і нацистський уряди можуть дати собі раду зі світовою економічною кризою. Обидві країни випромінювали динамізм, тоді як ліберальні демократії ледве зводили кінці з кінцями й рятували населення від злиднів. Більшість європейських урядів, зокрема й німецький до 1933 року, мали дуже обмежений набір рецептів від економічної кризи. Домінував погляд, що слід збалансувати бюджет і обмежити грошову масу. Але це, як нам тепер відомо, лише погіршувало ситуацію. Велика депресія дискредитувала політичні рецепти кінця Першої світової війни: вільний ринок, парламентаризм, національну державу. Ринок спіткала катастрофа, парламент нічим не міг зарадити, а національній державі бракувало засобів, щоб захистити своїх громадян від злиднів. Нацистські й радянські ідеологи мали свою відповідь на питання, кого звинувачувати у Великій депресії (євреїв-капіталістів або просто капіталістів), і справді радикальні підходи до політичної економії. Нацисти й радянське керівництво не лише заперечували юридичний і політичний повоєнний устрій, вони також ставили під сумнів його економічні та соціальні основи. Вони приглядалися до економічних і соціальних коренів повоєнної Європи й переосмислювали життя та роль людей, які працювали на землі. В 1930‑х роках селяни все ще становили більшість населення майже по всій Європі, орна земля була цінним природним ресурсом, що підтримував економіку, яка все ще спиралася на працю тварин і людей. Калорії в ті часи рахували, хоч і з іншою метою, ніж це роблять нині: економісти-планувальники мали бути певні, що населення буде нагодоване, живе і здатне до продуктивної праці. Більшість країн Європи не мали якихось планів соціальної трансформації, а тому не могли в цьому конкурувати з нацистами та більшовиками або щось їм протиставити. У 1920‑х роках Польща та інші нові держави у Східній Європі намагалися провести земельну реформу, але це проблеми не розв’язало. Землевласники докладали зусиль, щоб зберегти свою власність, а банки й держава не особливо підтримували селян. Кінець демократії в регіоні (за винятком Чехословаччини) спершу ніяк не вплинув на осмислення економічних проблем. Авторитарні режими в Польщі, Угорщині та Румунії охоче кидали опонентів у в’язниці та вдавалися до пишної риторики про націю. Але все це мало допомагало новій економічній політиці в час Великої депресії. 1933 року радянська і нацистська альтернативи демократії полягали у відмові від простої земельної реформи, яку дискредитували невдалі демократії. Гітлер і Сталін, попри всю відмінність між ними, однаково вважали, що корінь проблеми — аграрний сектор, а розв’язок — рішуче втру-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

чання держави. Якщо держава зможе провести кардинальні економічні перетворення, вони стануть основою нової політичної системи. Сталінський підхід полягав у колективізації сільського господарства, про це почали відкрито говорити після старту в 1928 році першої п’ятирічки. Радянське керівництво дало змогу селянам у 1920‑х роках господарювати на свій розсуд, але на початку 1930‑х у них відібрали землю: були створені колективні господарства, в яких селяни працювали на державу. Гітлерова відповідь на селянське питання була винахідлива і, крім того, добре закамуфльована. Перед тим, як прийти до влади 1933‑го, і навіть кілька років по тому, Гітлер нібито переймався становищем передовсім німецького робітничого класу, а дефіцит харчів збирався покривати завдяки імпортові. Політика швидкого (і незаконного) озброєння покінчила зі списками безробітних, німецькі чоловіки опинилися в казармах або на оборонних заводах. Через кілька місяців після приходу Гітлера до влади почалися програми з громадських робіт. Здавалося навіть, що нацисти робитимуть для німецьких фермерів менше, ніж обіцяли. Хоча партійна програма нацистів обіцяла перерозподіл землі на користь бідніших фермерів, цей традиційний варіант земельної реформи тихенько забули після того, як Гітлер став канцлером. Він займався радше міжнародними угодами, аніж вирівнювальною аграрною політикою. Прагнув укласти торговельні угоди зі східноєвропейськими сусідами, згідно з якими німецьку промислову продукцію мали обмінювати на продовольство. Аграрна політика Гітлера у 1930-і роки трохи скидалася на Ленінову в 1920-і: політичні підготування до безпрецедентних економічних перетворень. І націонал-соціалізм, і радянський комунізм обіцяли селянам ілюзію земельної реформи, але насправді накреслювали їм значно радикальніше майбутнє. Справжня аграрна політика нацистів полягала у створенні східної фронтирної імперії. Німецьке аграрне питання мало бути розв’язано не в самій Німеччині, а за кордоном: шляхом захоплення родючих земель у польських і радянських селян, яких чекала смерть, асиміляція, депортація і поневолення. Замість того, щоб імпортувати зерно зі сходу, Німеччина збиралася експортувати туди своїх селян. Вони мали колонізувати землі Польщі та західні райони Радянського Союзу. Гітлер говорив про потребу ширшого «життєвого простору» в загальних рисах, він ніколи не пояснював німецьким селянам, що має на увазі масштабну міграцію на схід; так само як більшовики ніколи прямо не говорили селянам, що ті мають віддати свою власність державі. Сталін розглядав кампанію колективізації початку 1930‑х років проти власних селян як «війну» за хліб; Гітлер розраховував, що перемога в майбутній війні нагодує Німеччину. Радянська програма здійснювалася в ім’я загальнолюдських принципів, нацистський план завоювання Східної Європи втілювався заради панівної раси.

Вступ • Гітлер і Сталін

Гітлер прийшов до влади в Берліні, Сталін — у Москві, але плановані обома вождями радикальні перетворення стосувалися передусім земель, які лежали між їхніми країнами. Їхні владні утопії перетиналися на Україні. Гітлер пам’ятав, що ефемерна німецька східна колонія 1918 року слугувала німцям свого роду доступом до української житниці. В подібному ключі сприймав Україну і Сталін, який невдовзі по тому ніс у цей край революцію. Українські землі та селяни мали послужити справі побудови модерної індустріальної держави. Гітлер вважав колективізацію катастрофічною помилкою і наводив її як доказ краху всього радянського комунізму. Але не мав сумніву, що німці зроблять з України край молока й меду. Для Гітлера і Сталіна Україна виступала не просто джерелом продовольства. Цей край відкривав їм можливість вирватися з гравітації традиційної економіки, врятувати країну від злиднів та ізоляції і змінити континент відповідно до свого бачення. Втілення їхніх програм і влади залежало від контролю над родючими українськими ґрунтами й мільйонами українських селян. 1933 року українці мільйонами помиратимуть від найбільшого штучного голоду в історії людства. Це був початок особливого періоду в історії України, але далеко не кінець. 1941 року Гітлер відібрав Україну в Сталіна і спробував реалізувати власний колоніальний проект, почавши з убивства євреїв і таборів для радянських військовополонених. Сталіністи колонізовували власну країну, нацисти колонізовували окуповану радянську Україну, а жителям України лишалися самі страждання. За ті роки, що Сталін і Гітлер були при владі, в Україні вбито більше людей, ніж будь-де у Кривавих землях, в Європі і навіть у цілому світі.

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Розділ 1 ГОЛОД У РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ

исячу дев’ятсот тридцять третій рік був голодний для всього західного світу. На вулицях американських і європейських міст було повно чоловіків і жінок, що втратили роботу і вже звикли до черг по їжу. Енергійний молодий валлійський журналіст Ґарет Джоунз бачив, як безробітні в Берліні бадьоро гуртувалися, почувши голос Адольфа Гітлера. Третього року Великої депресії в Нью-Йорку його вразила безпорадність американських робітників: «У чергах я бачив сотні й сотні бідолашних людей, в одязі, що колись був добротним. Усі вони чекали, коли їм дадуть два сендвічі, пундик, чашку кави й цигарку». В Москві, куди Джоунз прибув у березні 1933 року, голод у капіталістичних країнах сприймали радісно, здавалося, що депресія пророчить світову соціалістичну революцію. Сталін і його кліка чванилися неминучим тріумфом системи, що її вони збудували в Радянському Союзі.1 Але 1933-й був роком голоду й у радянських містах, особливо в Українській СРР. У Харкові, Києві, Сталіні, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по буханець хліба. Ще одну безрадісну картину Джоунз побачив у столиці республіки — Харкові. Під крамницею, що відчинялась о сьомій ранку, чергу займали о другій годині ночі. Звичайного дня в чергах по хліб стояло сорок тисяч осіб. Люди так відчайдушно намагалися втримати своє місце в черзі, що чіплялися за пасок того, хто стояв попереду. Вони так ослабли від недоїдання, що не могли стояти без сторонньої допомоги. Чекання тривало цілий день, іноді два. Вагітних жінок та інвалідів війни позбавили права купувати без черги, і щоб дістати хоч якісь харчі, вони мусили стояти нарівні з іншими. Бувало, закричить яка-небудь жінка, і стогін пронесеться всією чергою, ніби первісний страх однієї істоти.2 Люди радянської України боялися втратити місце в хлібній черзі, боялися померти з голоду, але вони знали, що лише місто дає їм надію на харчі. Тому українські міста швидко росли попередні п’ять років, усотую-

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

чи селян, що ставали робітниками та службовцями. Вчорашні діти українських селян, разом із євреями, поляками й росіянами, які жили в усіх цих містах віддавна, мали хоча б їжу, що продавалась у крамницях. Їхні родичі в селі не мали геть нічого. Незвична ситуація. Зазвичай під час голоду містяни рятуються в селах, а не навпаки. У Німеччині чи Сполучених Штатах фермери майже ніколи не знали голоду, навіть під час Великої депресії. Робітники та службовці в містах мусили купувати яблука або красти їх, але деінде, в Альтес-Ланді чи Айові, завжди був фруктовий сад, силосна яма або яка-небудь комірчина. Українські містяни не мали куди йти, село нічим не могло їм допомогти. Здебільшого містяни мали продуктові картки, без яких діставати харчі було неможливо. Цей папірець давав їм єдиний шанс вижити, і вони добре це знали.3 По докази не треба було далеко ходити. Біля хлібної черги жебрали крихти голодні селяни. В одному місті п’ятнадцятирічна дівчина випросила місце в голові черги, і її до смерті побив продавець. Міські домогосподарки бачили, як сільські жінки помирають від голоду на тротуарах. Ідучи вранці в школу, учні бачили людей при смерті, а повертаючись по обіді з занять — трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти були схожі на «живі скелети». Партійця в індустріальному Сталіні шокували трупи померлих від голоду, які він знайшов на своєму ґанку. Пароч ки, що прогулювалися в парках, бачили знаки, які забороняли копати могили. Лікарям і медсестрам заборонили лікувати (чи годувати) голодних людей у лікарнях. Міліція ловила голодних безпритульних дітей на вулицях і вивозила їх подалі від міста. В українських містах міліція затримувала кількасот дітей на день; одного дня на початку 1933 року харківська міліція мала виконати квоту на дві тисячі осіб. У харківських бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей. Вони просили міліціонерів, щоб їм дали змогу бодай померти на свіжому повітрі: «Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в тісному бараку».4 Голод у містах радянської України був набагато гірший, ніж у будьякому місті західного світу. 1933 року в Україні від голоду померло кількадесят тисяч містян. Але найбільше в республіці загинуло селян — тих людей, чия праця давала містам хліб. Українське місто жило саме тому, що українське село помирало. Містяни не могли не бачити нужди селян, які, всупереч усякій логіці, полишили свої поля в пошуках харчів. Залізничний вокзал у Дніпропетровську був переповнений голодними і такими слабкими селянами, що не могли вже й жебрати. У поїзді Ґарет Джоунз зустрів селянина, якому вдалося добути трохи хліба, але й той конфіскувала міліція. «Вони забрали мій хліб», — починав він знову і знову, знаючи, що нічим не допоможе своїй родині. На станції «Сталіно» селянин наклав на себе руки, стрибнувши під поїзд. Цю промислову столицю Пів-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

денно-Східної України заснував у царські часи Джон Г’юз, валлійський промисловець, у якого працювала мати Ґарета Джоунза. Місто спершу назвали на його честь Юзівкою, потім перейменували на Сталіно. (Тепер це Донецьк).5 Перша сталінська п’ятирічка, завершена 1932 року, розпочала період промислового розвитку, ціною якого стали народні злидні. Жахливим свідченням нових контрастів були смерті селян уздовж залізничних колій. По всій радянській Україні пасажири мимоволі ставали свідками смертельних інцидентів. Голодні селяни йшли до міста вздовж залізниці, здебільшого непритомніли від слабості просто на коліях. У Харцизьку селяни, яких вигнали з вокзалу, повісилися на поблизьких деревах. Радянський письменник Василь Гроссман, повертаючись із рідного Бердичева, бачив, як жінка просить хліба через вікно його купе. Політемігрант Артур Кеслер, що приїхав у Радянський Союз допомагати будувати соціалізм, бачив схожу картину. Як він згадував пізніше, поблизу харківського вокзалу селянка показувала «через вікно страшних дітей з величезними головами, кінцівками, схожими на тоненькі патички, і спухлими животами». Українські діти, за його словами, з вигляду були, мов «заспирто-

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

вані у пляшці зародки». Мине багато років, перш ніж ці люди, моральні свідки XX століття, напишуть про те, що бачили.6 Містяни звикли до селян, що на ринках розкладають вирощене для продажу. 1933 року селяни теж приходили на знайомі міські ринки, але не продавати, а просити. Ринкові майдани, на яких тепер не було ані товарів, ані покупців, наповнював лише хаос смерті. Одинокі звуки, що їх можна було почути вранці, хрипи вмирущих, що лежали в лахмітті, яке колись було одягом. Одного весняного ранку посеред купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Перехожі бачили таке й раніше — не просто масу трупів, не просто мертву матір і живе немовля, а точнісінько таку саму сцену: крихітний рот, останні краплі молока, холодна пипка. Українці мали для цього назву. Вони казали: «Оце бруньки соціалістичної весни».7 *** Масовий голод 1933 року став результатом першої сталінської п’ятирічки, яка проводилася від 1928 року. В цей час Сталін здобув усю повноту партійної влади, розпочав політику форсованої індустріалізації та колективізації й перетворився на суворого батька для змученого населення країни. Він перетворив ринкову економіку на планову, селян — на рабів, а Сибір і Казахстан — на концентраційні табори. Результатом його політики стало вбивство десятків тисяч людей, сотні тисяч втратили здоров’я, мільйони були на межі голодної смерті. Сталін недарма переймався опозицією всередині партії, але він мав практично необмежену політичну владу, підтримку поплічників і стояв на верхівці бюрократичної системи, яка заявляла, що передбачає майбутнє і творить його. Завтрашній день — то комунізм, для якого була потрібна важка промисловість; що, своєю чергою, вимагало колективізації сільського господарства; а це потребувало контролю над найбільшою соціальною групою в Радянському Союзі — селянством.8 Селянинові, особливо українському, навряд чи подобалося вважати себе гвинтиком великих історичних перетворень. Навіть якщо селянин розумів кінцеву мету радянської політики, що малоймовірно, навряд чи він її підтримував. Селянин не міг не опиратися політиці, що позбавляла його землі та свободи. Колективізація викликала велику конфронтацію між найчисленнішою групою суспільства й радянською державою, яка спиралася на репресивний апарат, ОҐПУ. Передбачаючи цю боротьбу, Сталін 1929 року розгорнув наймасштабнішу в радянській історії кампанію зі зміцнення державного апарату. Побудова соціалізму, казав Сталін, буде схожа на «приборкання океану». А в грудні 1929‑го він оголосив, що «куркулів» треба «ліквідувати як клас».9

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Більшовики розуміли історію як боротьбу класів — бідніші повстають проти багатших, і це рухає історію вперед. Тому, з офіційного погляду, намір ліквідувати куркулів був не просто рішенням тирана і його оточення, а історичною потребою, шансом, який давала сувора, але добромисна Кліо. Рішучий наступ органів державної влади на цілу категорію населення, що не скоїла жодного злочину, підтримувала потужна пропаганда. На одному з плакатів під гаслом «Знищимо куркулів як клас!» був зображений куркуль під колесами трактора, другий куркуль, мов мавпа, запасався зерном, а третій смоктав молоко просто з коров’ячого вимені. Мораль плаката: ці істоти — не люди, а потвори.10 Хто куркуль, а хто ні — на практиці вирішувала держава. Чекісти висилали заможних селян, які найбільше втратили від колективізації. У січні 1930 року політбюро доручило органам безпеки перевірити селянське населення цілого Радянського Союзу. Наказ ОҐПУ від 2 лютого уточняв заходи, потрібні для «ліквідації куркулів як класу». Долю конкретного селянина на місцях мала вирішувати так звана «трійка» — група з трьох осіб. Трійка складалася з представника ОҐПУ, місцевого партійного керівника та державного прокурора й мала повноваження оперативно ухвалювати найсуворіші (смертна кара, заслання) остаточні вироки. Рядові члени партії нерідко давали рекомендації. «На засіданнях сільської ради, — казав один партієць, — ми визначали куркулів на свій розсуд». У Радянському Союзі були суди й законодавство, але на це ніхто не зважав — рішення на власний розсуд ухвалювали три особи. За рішеннями трійки розстріляно до тридцяти тисяч радянських громадян.11 У перші чотири місяці 1930 року з радянської України депортували 113 637 осіб, яких вважали куркулями. Це означало, що порожніми лишилося близько тридцяти тисяч селянських хат, а їхнім власникам не дали можливості підготуватися до невідомого. Тисячі холодних товарних вагонів, повні заляканих, хворих людей, вирушили на північ європейської Росії, на Урал, у Сибір і Казахстан. Останнє, що було в житті селян удома, — постріли, плач і крики. Холод і приниження – в дорозі. Відчай і збайдужіння – після того як їх висадили в степу чи тайзі, щоб використати як рабську робочу силу.12 Українські селяни дізналися, що таке табірні заслання, починаючи з середини 1920‑х років. Вони співали жалісну пісню, що вже тоді стала звичною: Ой Соловки, Соловки, Далека дорога. Серце мліє, болять груди. На душі тривога.

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

Соловки — табірний комплекс на Соловецьких островах у Білому морі. В свідомості українських селян Соловки були символом усього чужого, репресивного й болісного. Для радянського керівництва Соловки були першим місцем, де використовували працю в’язнів. 1929 року Сталін вирішив розширити модель Соловків на весь Радянський Союз, були організовані «спеціальні поселення» й концентраційні табори, де оточені колючим дротом і під наглядом вартових працювали засуджені. Спецпоселення будували самі в’язні, після того як їх висаджували посеред степу або тайги. Серед 1,7 мільйона куркулів, депортованих у спецпоселення в Сибіру, північній Росії та Казахстані, приблизно 300 тисяч були українці.13 Масові депортації селян з метою покарання збіглися з масовим використанням примусової праці в радянській економіці. 1931 року спецпоселення й табори об’єднали в одній системі — ҐУЛАҐ, який самі совєти називали системою концтаборів. Він формувався паралельно з колективізацією сільського господарства та залежав від неї. В систему ҐУЛАҐу увійшло 476 таборів, у яких відбували покарання 18 мільйонів осіб, з них 1,5– 3 мільйони померли за час заслання. Вільні селяни перетворилися на рабську силу для будівництва великих каналів, роботи на шахтах і фабриках, для модернізації, за планом Сталіна, Радянського Союзу.14 Українські селяни найчастіше потрапляли на будівництво Біломорканалу між Білим і Балтійським морями, якому Сталін приділяв особливу увагу. Кирками, лопатами, іноді черепками або просто руками 170 тисяч осіб копали мерзлу землю впродовж 21 місяця. Через виснаження і хвороби люди помирали тисячами, залишаючись на дні каналу, який завершили 1933 року і який зрештою не отримав особливого транспортного значення. Кількість смертей у спецпоселеннях також була велика. Радянська влада закладала в розрахунки п’ятивідсотковий рівень смертності, насправді ця цифра становила від десяти до п’ятнадцяти відсотків. Один житель Архангельська, великого міста на Білому морі, завважував безглуздість ситуації: «Одна справа знищити куркулів в економічному сенсі; але знищувати їхніх дітей у фізичному — це просто варварство». Діти на далекій півночі помирали такими кількостями, що «їхні тіла ховали на цвинтарі, кидали трьох-чотирьох в одну могилу без труни». Група вологодських робітників питала, чи справді «шлях світової революції» має проходити «тілами цих дітей».15 Рівень смертності в ҐУЛАҐу був високий, але не вищий за той, що спіткає невдовзі українське село. Робітникам на Біломорканалі давали дуже скупу пайку, лише шістсот грамів хліба на день (близько 1300 калорій). Але й це харчування було краще за те, яке мали в той час люди в радянській Україні. Робітники на Біломорканалі мали удвічі, втричі, ушестеро більше за українських колгоспників у 1932−1933 роках — ті не отримували взагалі нічого.16

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

У перші тижні 1930 року колективізація в Україні та Радянському Союзі проходила разючими темпами. Москва надсилала на місця плани колективізації, за виконання яких відповідали партійні керівники. Українське керівництво обіцяло колективізувати республіку за один рік. А місцеві партійні активісти, вислужуючись перед начальством, докладали ще більших зусиль, обіцяючи завершити колективізацію за дев’ять-дванадцять місяців. Під загрозою висилки вони змушували селян вступати в колгоспи. Якщо виникала потреба застосувати силу, до справи долучалася міліція й чекісти. На допомогу колективізаторам на село додатково відрядили 25 тисяч робітників. Робітники, яких пропаганда переконувала, що саме селяни винні в дефіциті продовольства в містах, обіцяли «пустити куркулів на мило».17 На середину березня 1930 року сімдесят один відсоток орної землі в Радянському Союзі, принаймні формально, колективізували. Це означало, що багато селян втратили своє індивідуальне господарство і мусили вступити в колгоспи. Права самостійно, на власний розсуд обробляти землю вони більше не мали. Тепер вони були членами трудового колективу, їхня зайнятість, платня і харчування залежали від начальства. Селяни втрачали свою худобу та реманент і потрапляли в господарську залежність від осередків політичного контролю — машинно-тракторних станцій, на яких зазвичай не вистачало знаряддя. Але там завжди було достатньо партійних чиновників і міліційного нагляду.18 Українські селяни були шоковані втратою своїх земель, можливо, ще більше, ніж російські, де традиційно сильні позиції займало «общинне» господарювання. Вся їхня історія була нескінченною боротьбою з поміщиками, яку вони, здавалося, нарешті виграли завдяки більшовицькій революції. Однак у перші пореволюційні роки, з 1918‑го по 1921-й, більшовики реквізовували продовольство в селян на свої воєнні потреби. Тож селяни мали всі підстави остерігатися радянської держави. Компромісну політику Леніна у 1920‑х роках зустріли прихильно, хоч селяни недаремно побоювалися, що одного дня все може повернутися навспак. 1930 року колективізація здавалася їм «другим кріпацтвом», новим ярмом, тільки накинутим цього разу не заможними землевласниками, а комуністичною партією. Українські ж селяни боялися втратити важко добуту самостійність, але ще більше боялися голоду і за свою безсмертну душу.19 Жителі села радянської України були переважно тихі та релігійні. Багато молодих і амбітних людей під впливом офіційного комуністичного атеїзму перебирались у великі українські міста або в Москву чи Ленінград. Попри те, що православна церква зазнавала чималих утисків від атеїстичного більшовицького режиму, селяни переважно трималися своєї віри і більшість сприймала вступ до колгоспу, як свого роду угоду з дияволом.

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

Дехто вірив, що сатана зійшов на землю в подобі партійного активіста, а книга обліку трудоднів — то книга пекла, що обіцяє страждання й прокляття. Нові машинно-тракторні станції скидалися на посольства пекла. Польські селяни в Україні, які належали до римо-католицької церкви, також часто сприймали колективізацію в апокаліптичному світлі. Один поляк пояснював своєму синові, чому вони не вступатимуть у колгосп: «Я не продам свою душу дияволові». Усвідомлюючи глибоку релігійність селян, партійні активісти пропагували, як вони це називали, «першу заповідь Сталіна»: колгосп спочатку забезпечує державу і лише потім — людей. Селяни знали, що перша біблійна заповідь говорить: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною».20 Українське село втратило своїх природних лідерів, міцних господарів — їх заслали в табори під час антикуркульської кампанії. Але й без них селяни намагалися врятувати себе і свої громади. Вони силкувалися зберігати присадибні ділянки, мізерні острівці автономії. Сім’ї воліли триматися подалі від держави, яку уособлювали колгоспи і машинно-тракторні станції. Вони різали худобу, щоб не віддавати її колгоспові. Чоловіки посилали дружин і дочок повставати проти партійних активістів і міліції, сподіваючись, що для жінок ризик депортації менший. Іноді чоловіки перевдягалися жінками тільки для того, щоб настромити місцевого комуніста на вила.21 Важливо пам’ятати, що селянам бракувало і зброї, й організованості. Держава ж мала фактичну монополію на вогнепальну зброю та матеріально-технічні ресурси. Селянські протести фіксував потужний правоохоронний апарат держави; чекісти, можливо, не розуміли мотивів селян, але бачили загальну спрямованість їхніх виступів. 1930 року ОҐПУ запротоколювало майже мільйон випадків індивідуального спротиву. У березні того ж року майже половина масових селянських заворушень у Радянському Союзі припала на Україну. Українські селяни, бувало, голосували ногами, тікаючи на захід, у сусідню Польщу. Їхнім прикладам наслідували цілі села: піднявши церковні хоругви, хрести або просто чорний прапор, люди вирушали на захід, у бік кордону. Тисячі селян перебралися до Польщі, дедалі більше людей довідувалися про голод у Радянському Союзі.22 Утеча селян до Польщі набула міжнародного розголосу і, можливо, спричинила серйозний неспокій Сталіна та політбюро. Це означало, що польська влада, яка в той час узяла курс на політичне порозуміння з власною численною українською меншиною, дізнається про перебіг і наслідки колективізації. Польські прикордонники ретельно допитували біженців, отримуючи інформацію щодо колективізації. Деякі селяни просили Польщу втрутитися і покласти край стражданням селян. Біженці також давали Польщі потужну пропагандистську зброю проти Радянського Со-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

юзу. За часів Юзефа Пілсудського Польща не збиралася воювати з Радянським Союзом, але мала плани щодо його дезінтеграції за національними межами й робила певні кроки в цьому напрямі. Тоді як українці тікали з УСРР, Польща посилала в протилежний бік своїх агентів, які мали підштовхувати українців до повстання. На польських пропагандистських плакатах Сталіна називали «Цар‑голод» — він експортує зерно, а власний народ голодує. У березні 1930 року члени політбюро побоювалися, що «польський уряд втрутиться».23 Колективізація — загальнодержавна політика, Радянський Союз — величезна країна, і нестабільну ситуацію у прикордонні треба було розглядати у світлі загальних сценаріїв війни. Сталін і радянське керівництво вважали Польщу аванпостом капіталістичного світу на західному кордоні СРСР, так само як Японію на сході. Польсько-японські стосунки складалися цілком добре; і навесні 1930 року Сталіна дуже турбувала загроза спільного польсько-японського нападу. Радянський Союз мав найбільшу територію у світі, від Європи до Тихого океану, і Сталін мусив зважати не лише на європейські держави, а й на азійські амбіції Японії. Військова репутація Токіо склалася завдяки росіянам. Японія перетворилася на світову державу, завдавши поразки Російській імперії в російсько-японській війні 1904–1905 років і захопивши російські залізничні лінії на Далекому Сході. Сталін добре знав, що Польща і Японія мали свої інте реси щодо України та національного питання в Радянському Союзі. Видається, що Сталін гостро відчував історичне приниження росіян в Азії. Він любив пісню «На сопках Маньчжурії», де йшлося про помсту японцям.24 Так само як хаос, викликаний колективізацією, у західних областях СPCP спричинив побоювання щодо польської інтервенції, безлад у східній частині країни, здавалося, грав на руку Японії. В радянській Середній Азії, особливо в переважно мусульманському Казахстані, колективізація породила ще більший хаос, ніж у радянській Україні. Вона потребувала радикальнішої соціальної трансформації. Народи Казахстану вели кочовий спосіб життя, і перший крок до радянської модернізації полягав у примусі до осілості. Перш ніж почнеться колективізація, кочовики мусили стати селянами. Політика «осілості» позбавляла скотарів худоби, а отже, й засобів до існування. Люди переганяли своїх верблюдів і коней через кордон у мусульманську китайську провінцію Сіньцзян (Східний Туркестан), що викликало в Сталіна підозру, ніби вони агенти японців, які відігравали головну зовнішню роль у внутрішньокитайських конфліктах.25 Не все йшло за планом. Колективізація, що мала зміцнити радянський лад, натомість дестабілізувала ситуацію на прикордонні. П’ятирічний

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

план, який мав принести соціалізм у європейські та середньоазійські райони СРСР, призвів до колосальних страждань, а держава, що мала уособлювати справедливість, реагувала на ситуацію звичайнісінькими засобами примусу і насильством. Радянських поляків депортували із західних прикордонних областей, скрізь посилили охорону кордону. Світова революція мала відбутися за зачиненим кордоном, а Сталінові доводилося обороняти «соціалізм в окремо взятій країні».26 Сталін мусив тимчасово зупинити зовнішню експансію й переосмислити внутрішню політику. Він доручив радянським дипломатам почати підготування до укладення пактів про ненапад із Польщею та Японією. Він наказав Червоній армії перейти до повної бойової готовності в західних областях СРСР. Ще промовистіша річ: Сталін призупинив колективізацію. У статті від 2 березня 1930 року під примітною назвою «Запаморочення від успіхів» Сталін написав, що проблема колективізації полягала в тому, що її проводили з надмірним ентузіазмом. А примушувати селян вступати в колгоспи, стверджував він тепер, було помилкою. Колгоспи почали розпадатися так само миттєво, як і створювалися. Навесні 1930 року селяни в Україні збирали озимину й сіяли яровину так, ніби земля належить їм. І можна було пробачити їм те, що вони думали, ніби виграли.27 Відступ Сталіна мав тактичний характер. Здобувши час зміркуватися, Сталін і політбюро знайшли ефективніші способи підпорядкувати селян державі. Радянську політику на селі поча-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ли втілювати ще активніше. 1931 року колективізація пройшла жвавими темпами — селяни просто не мали альтернативи. Нижчі ланки української компартії були знищені, щоб гарантувати, що ті, хто працюватиме на селі, ретельно виконуватимуть завдання й розумітимуть, що на них чекає в разі невдачі. Селян-самостійників обклали таким колосальним податком, що колгосп став єдиним порятунком. Коли колгоспи перегрупувалися, то дістали непряму владу над рештою незалежних селян. Наприклад, вони могли проголосувати і відібрати в незалежників зерно. Насіння — решта старого врожаю для посіву нового — дуже важлива річ у дієвому господарстві. Селекція і збереження насіння — основа агрокультури. Впродовж цілої історії людства їсти насіння було ознакою відчаю. Людина, у якої колгосп забирав право розпоряджатися насінням, втрачала можливість жити з власної праці.28 Знову почалися депортації — колективізація тривала. Наприкінці 1930-го і на початку 1931-го років з УРСР депортували 32 127 сімей, приблизно стільки ж депортували під час попередньої хвилі роком раніше. Селяни воліли радше померти вдома від голоду, ніж від виснаження в ҐУЛАҐу. Іноді крізь цензуру пробивалися листи засланих друзів і родичів; один із таких радив: «За будь-яку ціну — не потрапляйте сюди. Ми тут умираємо. Ліпше ховайтеся, краще померти там, але за будь-яку ціну — не потрапляйте сюди». Українські селяни, що поступилися перед тиском колективізації, вибирали, за словами одного партійного активіста, «голод удома, а не вигнання в невідоме». Колективізація 1931 року проходила повільніше, родина за родиною, а не цілим селом одразу, тому опиратися їй було важче. Не було якогось раптового наступу, який провокував би відчайдушний опір. На кінець року новий підхід повністю себе виправдав. У радянській Україні колективізували приблизно 70 відсотків селянських господарств. Рівень березня 1930 року був повторений, цього разу твердо.29 Після фальстарту 1930 року Сталін здобув політичну перемогу в 1931-му. Але політичний тріумф не поширювався на економіку. Стався нелад із заготовленням зернових. 1930 року був прекрасний урожай. Селяни, депортовані на початку 1930 року, встигли посіяти свою озимину, а збирати врожай мав хтось інший. На січень — лютий 1930 року, за звітами, більша частина сіл на той момент уже була колективізована, бо взимку селяни не в полі. Після березня 1930 року, коли колгоспи розпустили, селяни мали час посіяти ярі, як вільні господарі. Того літа стояла незвично добра погода. Урожай 1930 року в Україні був такий, що його неможливо було повторити 1931 року, навіть якби колективне сільське господарство зрівнялося за ефективністю з індивідуальним, — а до нього йому було да-

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

леко. Щедрий урожай 1930 року ліг в основу планових розрахунків партії на 1931 рік. Москва чекала від України більше, ніж та могла дати.30 Восени 1931 року провал перших колективних жнив став очевидним. На те було багато причин: погана погода; хворобливі посіви; брак тяглової сили, адже селяни продавали або різали худобу; виробництво тракторів дуже відставало від сподіваного рівня; найміцніших господарів депортували; сівбу і жнива утруднювала колективізація; селяни, втративши землю, не бачили сенсу віддавати всі сили праці. Керівник української компартії Станіслав Косіор доповідав у серпні 1931 року, що плани заготівлі хліба, з огляду на поганий урожай, нереальні. Лазар Каганович відповів, що проблема насправді полягає в крадіжках і приховуванні зерна. Косіор, хоч і розумів ситуацію, наказав підлеглим дотримуватися цієї лінії.31 Понад половину збіжжя в 1931 році вивезли з України. Багато колгоспів виконали план лише завдяки посівним ресурсам. 5 грудня Сталін наказав колгоспам, які не виконали своєї річної норми, здати посівне зерно. Можливо, Сталін вважав, що селяни ховають збіжжя, а загроза втратити насіння змусить їх здати наявне зерно. Але на той момент багато селян справді не мали нічого. На кінець 1931 року вони вже недоїдали. Не володіючи землею, не маючи змоги опиратися реквізиціям, вони просто не бачили способу добути достатню кількість харчів. А на початку 1932 року вже не мали чим посіяти яровину. У березні 1932 року українське партійне керівництво просило зерна для посіву, але на той момент сезон посівних робіт уже минав, що означало бідний урожай восени.32 На початку 1932 року люди вже волали про допомогу. Українські комуністи на місцях просили, щоб республіканське партійне керівництво попросило Сталіна звернутися до Червоного Хреста. Колгоспники намагалися писати листи державному й партійному керівництву. Один такий лист після кількох абзаців канцеляриту завершується жалібним: «Дайте нам хліба! Дайте нам хліба! Дайте нам хліба!» Члени партії в обхід Косіора доволі різким тоном писали безпосередньо Сталінові: «Як ми можемо побудувати соціалістичну економіку, якщо ми всі приречені на голод ну смерть?»33 Українське керівництво ясно бачило загрозу масового голоду, так само як і Сталін. Партійні активісти й чекісти подавали безконечні звіти про голодні смерті. У червні 1932 року очільник харківського обкому партії писав Косіорові, що голод зафіксовано в усіх без винятку районах області. Косіор отримав датованого 18 червня 1932 року листа від одного комсомольця з яскравим описом, який на той момент звучав, певно, надто фамільярно: «Колгоспники йдуть у поля і зникають. За кілька днів їхні тіла виявляють і зовсім без емоцій, так ніби це нормально, кладуть у труну. А наступного дня вже можна знайти тіло людини, яка щойно ко-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

пала могили для інших». Того самого дня, 18 червня 1932 року, Сталін у приватній бесіді визнав, що в Україні «голод». Напередодні українське партійне керівництво попросило допомогти з продовольством. Але Сталін відмовив. Він відповів, що хлібозаготівля в Україні має проводитися за планом. Сталін і Каганович вважали, що «вкрай важливо експортувати, без зволікання, негайно».34 Сталін із власних спостережень прекрасно знав, що буде далі. Він знав, що голод за радянської влади можливий. Голод лютував у Росії й Україні під час громадянської війни й у перші роки після неї. Поганий урожай у поєднанні з реквізиціями довів до межі голоду сотні тисяч українських селян, особливо в 1921 році. Брак продовольства змусив Леніна поставити на перше місце компроміс із селянством. Сталін добре знав ту історію, у якій і сам брав участь. Що сталінська політика колективізації може призвести до масового голоду — це також було зрозуміло. Сталін знав, що до літа 1932 року понад мільйон осіб померло від голоду в Казахстані. Вождь засудив тамтешнього партійного керівника Філіпа Голощокіна, але, мабуть, усвідомив структурні проблеми.35 Майстер політичної інтриги, Сталін представив український голод на персоналістському рівні. Першим його імпульсом (і тривкою тенденцією) було розглядати голод українських селян як зраду тамтешньої компартії. Він не допускав, що справжня причина криється в самій політиці колективізації; проблема буцімто полягала в утіленні політики, у місцевих керівниках, у чому завгодно, але не в концепції як такій. Розпочавши форсовані перетворення в першій половині 1932 року, він вважав, що проблема полягала не в стражданнях власного народу, а в можливості дискредитування політики колективізації. Голодні українські селяни, нарікав Сталін, виїздять із рідної республіки й деморалізують інших радянських громадян своїм «скигленням».36 Десь навесні — влітку 1932 року в Сталіна зародилася думка, що коли факт голоду просто заперечити, то він якимсь чином і зникне. Можливо, він міркував, що Україна й так перенаселена, а смерть кількасот тисяч людей у довшій перспективі ні на що не вплине. Сталін вимагав, щоб місцеве начальство виконувало плани хлібозаготівлі, не зважаючи на перспективу неврожаю. З одного боку, над місцевим керівництвом завис сталінський червоний молот, а з другого — серп, яким смерть косила своє страшне жниво. Воно зіткнулося з об’єктивною проблемою, яку риторикою чи ідеологією не розв’яжеш: брак насіння, запізніла сівба, погана погода, брак тракторів на заміну коням, хаос останнього етапу колективізації наприкінці 1931 року й голодні, неспроможні працювати селяни.37

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

Ця дитяча пісенька описує світ українського села, який відкривався місцевим партійним чиновникам, ліпше за лаконічні накази й велемовну пропаганду з Москви: Батько Сталін, подивися, Як ми в СОЗі розжилися: Хата раком, клуня боком, Троє коней з одним оком. А на хаті серп і молот, А у хаті смерть і голод. Ні корови, ні свині — Тільки Сталін на стіні. Батько в СОЗі й мати в СОЗі, Діти плачуть по дорозі. Нема хліба, нема сала, Бо місцева власть забрала. Не шукайте домовину — Батько з’їв свою дитину. З бичем ходить бригадир — Виганяє на Сибір.38

Довкола місцевих комуністів була смерть, а нагорі — партійні заперечення. Голод — жорстокий факт, байдужий до слів та ідеологічних формул, депортацій і розстрілів. Після певної межі голодний селянин стає нездатним до продуктивної праці, і ніякі ідеологічні вказівки чи особисті зусилля цього не змінять. Але дорогою нагору, інституційними каналами влади, ця думка втрачала свою переконливість. Правдиві повідомлення про голод з низової ланки зіткнулися з політичним тиском згори на пленумі ЦК КП(б)У 6–9 липня 1932 року в Харкові. Промовці скаржилися на неможливість виконати річний план хлібозаготівлі. Однак Лазар Каганович і В’ячеслав Молотов, члени політбюро і сталінські емісари, відряджені з Москви, їх не слухали. Сталін велів їм розібратися з «українськими панікерами».39 Молотов і Каганович — віддані оплічники Сталіна, вони посідали чільні місця в політбюро і разом з ним керували Радянським Союзом. Сталін ще не був одноосібним диктатором, а політбюро певною мірою ще лишалося колективним органом. Утім ці двоє людей, на відміну від попередніх союзників вождя в політбюро, були віддані Сталінові беззастережно. Сталін безупинно маніпулював ними, хоч, власне кажучи, особливої потреби в цьому й не було. Вони служили революції через службу Сталінові й не дуже відрізняли одне від другого. Каганович уже називав Сталіна «нашим батьком». У липні 1932 року в Харкові вони відповіли українським товаришам, що розмови про голод — це просто виправдання

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

лінощів селян, які не хочуть працювати, і партійців, які не хочуть забезпечувати дисципліну й виконувати плани хлібозаготівлі.40 На той момент Сталін був у відпустці і їхав поїздом, споживаючи делікатеси, на південь — з Москви через голодну Україну на чорноморський курорт Сочі. Сталін і Каганович регулярно листувалися, у листах вони ділилися думками про голод, як про змову, спрямовану проти них особисто. Думка Сталіна зазнає несподіваного повороту — селяни, а не він сам, використовують голод як зброю. Каганович запевнив Сталіна, що розмови про українців у ролі «невинних жертв» — просто «гниле виправдання» української компартії. Сталін висловив занепокоєння, що «ми можемо втратити Україну». А Україна мала стати «оплотом». І Сталін, і Каганович погодилися, що єдиний раціональний підхід — посилити кампанію хлібозаготівлі і якомога швидше експортувати зерно. На цей момент Сталін схоже, сформулював, принаймні для себе самого, зв’язок між голодом і нелояльністю українських комуністів: голод був результатом саботажу, місцеві партійні чиновники — саботажниками, а зрадливе партійне начальство прикривало своїх підлеглих — для польської розвідки.41 Можливо, Сталін навіть 1931 року міг інтерпретувати польську і японську політику як провісницю оточення Радянського Союзу. 1930 рік став апогеєм польської розвідувальної діяльності в СРСР. Польща таємно організувала на своїй території українську армію й готувала десятки українців та поляків для диверсійної й розвідувальної діяльності на території Радянського Союзу. Загроза з боку Японії видавалася ще серйознішою. 1931 року радянська розвідка перехопила повідомлення японського посла в Москві, у якому йшлося про підготування наступальної війни й завоювання Сибіру. Того року Японія вдерлася в Маньчжурію, північно-східну область Китаю, що мала довгий кордон із Радянським Союзом.42 За повідомленнями радянської розвідки, восени 1931 року Польща і Японія підписали секретний договір про спільні дії проти Радянського Союзу. Це не відповідало дійсності, але щойно заходило про польсько-японський альянс, радянська зовнішня політика тому перешкоджала. Японія ухилилася від підписання пакту про ненапад із Москвою, але Польща погодилася. Радянський Союз прагнув підписати угоду з Польщею, щоб економічні перетворення відбувалися за мирних обставин; а Польща й не збиралася починати війну — вона переживала економічний спад. Недореформований аграрний сектор Польщі не міг підтримувати дедалі більші військові видатки під час економічної кризи. Радянський військовий бюджет давно і суттєво перевищував польський. Радянськопольську угоду підписано в ciчнi 1932 poкy.43

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

У 1932–1933 роках ніхто не вважав Польщу серйозною військовою загрозою. Фінансування польської армії було істотно скорочене. Радянські чекісти і прикордонники впіймали чимало польських шпигунів. Польські агенти аж ніяк не завадили перебігові колективізації під час хаосу на селі 1930 року й не змогли схилити голодне населення до опору в 1932му. Намагалися, але безуспішно. Літо 1932 року заспокоїло навіть найзавзятіших поборників агресивної зовнішньої політики Польщі. Якщо радянська влада обіцяє мир, то найліпше утримуватися від провокативних дій. Польські дипломати й шпигуни були свідками голоду. Вони знали, що «канібалізм став чимось звичним» і «повимирали цілі села». Але вони нічим не були причетні до голоду і нічого не могли зробити, допомогти жертвам. Польща не розголошувала на весь світ те, що знали про голод польські дипломати. У лютому 1932 року, наприклад, до польського консульства в Харкові надійшов анонімний лист, у якому поляків благали повідомити світ про голод в Україні. Але на той момент уже був підписаний договір про ненапад із Радянським Союзом, і Польща утрималася від такого кроку.44 Сталін набув куди більшої свободи маневру на західному кордоні, аніж мав 1930 року. Польща визнала статус-кво, підписавши в липні 1932 року договір про ненапад, і українські селяни тепер цілковито залежали від милості Сталіна. З педантичною завзятістю в серпні 1932 року Сталін (усе ще перебуваючи на відпочинку) розповідав своїм найближчим соратникам, що колективізації бракує лише належної юридичної основи. Соціалізм, заявляв він, так само як і капіталізм, потребує законів про власність. Держава тільки виграє, якщо всю сільськогосподарську продукцію оголосити державною власністю, а будь-яке недозволене збирання їжі вважати крадіжкою й негайно карати. Голодного селянина могли застрелити тільки за те, що він підібрав лушпиння картоплі на землі, яка ще недавно була його власністю. Можливо, Сталін справді вважав, що ці норми працюватимуть; але фактично закон узагалі перестав боронити селян від насильства з боку всевладної держави. Сам факт володіння харчами доводив гіпотетичний злочин. Закон набув чинності 7 серпня 1932 року.45 Радянські судді зазвичай ігнорували букву закону, але партійні та державні чиновники розуміли його дух. Найзавзятіше цей закон насаджували люди молодшого покоління, які здобули освіту вже в нових радянських школах і вірили в обіцяну партією нову систему. Комсомольців настановляли, що їхнє «найголовніше завдання» — «боротьба з крадіжками, приховуванням зерна й куркульським саботажем». Молодому поколінню містян комунізм обіцяв підвищення соціального статусу, вони мали зректися старого світу, демонізованого пропагандою. В українську компартію, яка хоч і налічувала непропорційно багато росіян і євреїв, входило тепер чи-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

мало молодих українців, які вірили, що село охоплене реакційними настроями, і охоче долучалися до кампанії проти селян.46 На полях будували сторожові башти — пильнувати, аби селяни не підібрали собі який харч. У самій лише Одеській області збудували понад сімсот таких башт. Селянськими хатами ходили спеціальні бригади, у складі яких працювало п’ять тисяч комсомольців, і реквізовували в селян знайдені харчі. Активісти використовували, за спогадами селян, «довгі металеві стрижні для пошуку в стайні, свинарнику, у печі. Вони зазирали скрізь і забирали все, аж до останнього зеренця». Вони ходили селом, «ніби чума», гукаючи: «Селяни, де ваше зерно? Зізнавайтеся!». Бригади забирали всі продукти без розбору, не гребуючи готовими стравами з печі, які самі й з’їдали.47 Мов армія загарбників, партійні активісти спустошували країну, забираючи все підряд, не забуваючи водночас про себе; їхня робота і завзяття приносили людям лише злидні й смерть. Почуваючись, можливо, вин ними, а можливо, безкарними, вони скрізь принижували селян. Бувало, мочилися в діжки з квашениною, для розваги змушували селян битися одне з одним, веліли повзати й гавкати по-собачому, ставили на коліна в бруд і змушували молитися. Жінок, упійманих на крадіжці з колгоспу, роздягали, били і гнали голяка селом. В одному селі бригада напилася в хаті селянина і зґвалтувала його доньку. Не рідкість, коли жінок, які жили самі, ґвалтували вночі під прикриттям реквізиції зерна — а потім забирали харчі. Ось такий тріумф сталінського правосуддя і сталінської держави.48 Рейдами й декретами не створиш харчів. Звісно, селяни ховатимуть їжу, а голодні люди крастимуть продукти. Але проблема українського села полягала не в крадіжках і обмані, з якими справді можна дати раду через застосування сили. Проблема полягала в голоді й смерті. План хлібозаготівлі не був реалізований через те, що колективізація не дала користі, урожай восени 1932 року був поганий, а плани здачі зерна зависокі. Сталін відрядив в Україну Молотова, щоб той мобілізував партійне керівництво на «боротьбу за хліб». Але ентузіазм сталінських прислужників не міг змінити того, що вже сталося. Навіть Молотов мусив 30 жовтня рекомендувати знизити план хлібозаготівлі для України. Сталін погодився, але невдовзі став на ще категоричнішу позицію, ніж раніше. Станом на листопад 1932 року було виконано лише третину річного плану.49 Саме тоді, коли звіти про провал хлібозаготівлі дійшли до Кремля, наклала на себе руки дружина Сталіна. Вона вибрала 8 листопада, день після святкування 15-ї річниці жовтневої революції щоб вистрілити собі в серце. Що це означало для Сталіна, навряд чи можна зрозуміти до кінця, але він

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

був шокований. Сталін теж погрожував укоротити собі віку. Каганович, який не впізнавав недавнього Сталіна, мусив казати надгробну промову.50 Сталін узявся до проблеми голоду з якоюсь новою злістю. Він поклав провину за проблемну ситуацію в Україні на українську компартію й селян. Настрій вождя відображали дві телеграми, надіслані 8 листопада 1932 року: індивідуальні господарі та колгоспники, що не виконують плану хлібозаготівлі, не будуть отримувати продукції решти галузей економіки. Для пришвидшення вироків комуністам і селянам, яких підозрювали в саботажі, в Україні створювалися особливі трійки. У листопаді заарештовано 1623 колгоспних керівники. Знову почалися депортації: до кінця року з України вислали ще 30 400 осіб. Активісти говорили селянам: «Відчиняйте, або ми виб’ємо двері. Ми заберемо все, що маєте, і ви будете помирати в таборі».51 Проінтерпретувавши трагедію колективізації в останні тижні 1932 року, Сталін досяг нового ступеня люті. Голод в Україні, факт якого, коли той ще не був таким страшним, Сталін раніше визнавав, перетворився на «казки», наклепницькі чутки, що їх поширювали вороги. У Сталіна виникла цікава нова теорія: опір соціалістичному ладові посилюється відповідно до його успіхів, бо перспектива неминучої поразки сповнює ворогів відчаєм. Таким способом будь-яку проблему в Радянському Союзі можна було подати як приклад ворожої діяльності, а ворожу діяльність — як ознаку прогресу.52 Опір радянській політиці в Україні, доводив Сталін, має певні особ ливості, не помітні неуважному спостерігачеві. Опозиційні настрої більше не висловлюють відверто, тому вороги соціалізму тепер «тихі», навіть «благочестиві». «Сьогоднішні куркулі, — твердив Сталін, — м’які люди, ввічливі, майже святі». Люди, що мали цілком безневинний вигляд, викликали особливу підозру. Селяни, які повільно помирали від голоду, були, як вважалося, саботажниками, що фактично грали на руку капіталістичним державам, які хотіли дискредитувати Радянський Союз. Голод — це опір, а опір — ознака близької перемоги соціалізму. Це були не просто якісь міркування Сталіна в Москві, а ідеологічна лінія, яку втілювали Молотов і Каганович, що роз’їжджали районами масового голоду наприкінці 1932 poку.53 Сам Сталін ніколи не знав голоду, на відміну від місцевих комуністів, що мусили якось погодити ідеологічну лінію з картиною, яку спостерігали на власні очі. Змушені видавати спухлі від голоду животи за прояв політичної опозиції, вони додумалися до того, що саботажники так ненавидять соціалізм, що свідомо доводять свої родини до голодної смерті. А тіла їхніх синів, дочок, батьків і матерів — це просто прикриття для планів знищення соціалізму. Навіть найголодніших селян іноді вважали во-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

рожими пропагандистами, що мають свідомий план з підриву соціалізму. Молодих українських комуністів у містах вчили, що голодні — це вороги народу, які «ризикують своїм життям, щоб підірвати наш оптимізм».54 Українці в Польщі збирали гроші на продовольство, але радянський уряд категорично відмовився від будь-якої допомоги. Українські комуністи в Галичині, які просили допомоги закордону, прийнятої радянським урядом на початку 1920‑х років, під час попереднього голоду, цього разу мали погані звістки. З політичних причин Сталін не хотів приймати жодної допомоги з-за кордону. Можливо, він вважав, що коли йому випаде лишитися на чолі партії, то не варто визнавати, що перша ж масштабна ініціатива призвела до голоду. Однак Сталін міг урятувати мільйони життів, не привертаючи до Радянського Союзу жодної іноземної уваги. Він міг тимчасово зупинити експорт зерна на кілька місяців, відчинити зерносховища держрезерву (три мільйони тонн) або просто дати селянам доступ до елеваторів на місцях. Завдяки таким простим заходам, якби їх вжили хоча б у листопаді 1932 року, рахунок смертей ішов би на сотні тисяч, а не мільйони. Нічого такого Сталін не зробив.55 В останні тижні 1932 року, коли не було жодної зовнішньої небезпеки, жодної загрози всередині країни, жодної причини, за винятком довести твердість свого врядування, Сталін вирішив убити мільйони людей у радянській Україні. Він якось особливо затявся й уявляв українських селян агресорами, а себе — жертвою. Голод був формою агресії — для Кагановича у класовій боротьбі, для Сталіна в національній, — єдиним захистом від якої була голодна смерть. Сталін мовби хотів довести свою владу над українським селянством, а глибина людських страждань ніби давала йому якесь задоволення. Амартія Сен довів, що голод — це «проблема соціальних програм, а не доступності власне харчів». Не брак продовольства, а спосіб його розподілу убив мільйони людей у радянській Україні, і саме Сталін вирішував, хто що отримає.56 Колективізація обернулася катастрофою для всього Радянського Союзу, але те, що мільйони людей цілком свідомо були доведені до голод ної смерті, найліпше усвідомлюється на прикладі радянської України. Колективізацію супроводжували розстріли й депортації по всій країні, основну робітничу силу ҐУЛАҐу становили селяни й кочівники з усіх радянських республік. Подібно до ситуації в радянській Україні, 1932 року голод спіткав і низку областей Російської Федерації. Але політика влади в Україні мала свої смертоносні особливості. Наприкінці 1932-го — на початку 1933 року деякі важливі практики влада застосовувала лише — або переважно — в Україні. Усі вони скидалися на рятівні адміністративні

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

заходи — і, власне кажучи, такими їх у той час і виставляли — але водночас усі вони сіяли смерть. 1. 18 листопада 1932 року українських селян зобов’язали повернути зерно, видане раніше за виконання плану хлібозаготівлі. Це означало, що в тих кількох районах, де виростили добрий урожай, у селянина відібрали зароблений мішок-другий зерна. У ці райони відрядили партійні бригади, яким дозволили шукати і забирати геть усе продовольство. А що квитанцій за здане зерно селянам не видавали, то з них безконечно знущалися і влаштовували обшуки. Керівництво української компартії намагалося врятувати бодай посівний матеріал, але безуспішно.57 2. Двома днями пізніше, 20 листопада 1932 року, запроваджено натуральні штрафи. Селян, неспроможних виконати план заготівлі зерна, обклали спеціальним податком на м’ясо. Господарі, які все ще тримали худобу, мусили здати її державі. Корови і свині були останньою надією проти голодної смерті. За спогадами однієї сільської дівчинки, «якби була корова, ми б не голодували». Корова давала молоко, на крайній випадок її можна було зарізати. Інша дівчинка згадувала, що забрали їхню єдину свиню, а потім і корову, і коли її виводили, дівчинка чіплялася за роги тварини. Звісно, сільські діти прив’язувалися до тварин, але в цьому є і знак відчаю. Та навіть після сплати м’ясного податку на селянах однаково «висів» старий план здачі зерна. Якщо вони не могли його виконати, навіть ризикуючи поплатитися худобою, то, певна річ, це було понад силу й потім. Починався голод.58 3. За вісім днів, 28 листопада 1932 року, радянська влада запровадила «чорні дошки». Згідно з новою постановою, колгоспи, що не виконали плану хлібозаготівлі, негайно обкладали штрафом, що становив п’ятнадцять місячних норм. На практиці це означало, що селом знову ходитимуть бригади партійних активістів, уповноважені забирати геть усе продовольство. Жодне село не могло виконати в рази примноженої норми, тож цілі громади залишалися зовсім без їжі. Села з чорної дошки втрачали також право на торгівлю й будьяке зовнішнє постачання. Вони фактично були відрізані від продовольства й будь-яких товарів. Занесені на чорну дошку в Москві українські громади перетворювалися на зону смерті.59 4. П’ятого грудня 1932 року призначений Сталіним керівник українського НКВД Всеволод Балицький заявив, що справа хлібозаготівлі потребує каральних заходів серед керівництва української компартії. Балицький особисто зустрічався зі Сталіним у Москві 15 і 24 листопада. Голод в Україні, на думку Балицького, треба вважати результа-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

том змови українських націоналістів, зокрема емігрантів, що мають зв’язки з Польщею. Отже, той, хто зриває хлібозаготівлі, є державний зрадник.60 Однак ця лінія мала глибший вимір. Зв’язок українських націоналістів з голодом виправдовував покарання тих, хто раніше активно підтримував політику українізації. Сталін вважав, що національне питання — це, власне, питання селянське, а зруйнувавши ленінський компроміс із селянством, він виявив, що фактично руйнує ленінський компроміс у національному питанні. 14 грудня Москва дала дозвіл на депортацію місцевих українських комуністів у табори на тій підставі, що вони зловживали владою для поширення українського націоналізму й таким способом сприяли націоналістам саботувати хлібозаготівлю. Балицький оголосив про викриття нелегальної «Української військової організації» й польських повстанських груп. У січні 1933 року він прозвітував про викриття понад тисячі нелегальних організацій, а в лютому розповів про плани польських і українських націоналістів повалити радянську владу в Україні.61 Докази були сфабриковані, що не завадило далекосяжним наслідкам такої політики. Польща відкликала своїх агентів з України й полишила останні надії скористатися катастрофою колективізації. Польський уряд, тримаючись підписаного в липні 1932 року радянсько-польського пакту про ненапад, навіть не намагався привернути увагу міжнародної спільноти до голоду в Радянському Союзі. Політика Балицького, хоч і ґрунтувалася на примарах, забезпечила цілковитий послух на місцях. Масові арешти й депортації несли чіткий сигнал: того, хто боронитиме селян, будуть вважати ворогом. У найкритичніші грудневі дні, коли рахунок смертей у республіці пішов на сотні тисяч, українські комуністи й керівники не могли опиратися партійній лінії. Не виконати план означало (в найкращому разі) самому опинитися в ҐУЛАҐу.62 5. 21 грудня 1932 року Сталін (через Кагановича) підтвердив річний план здавання зерна для УСРР, що мав бути виконаний до січня 1933 року. 27 листопада політбюро ЦК ВКП(б) визначило Україні виконати третину всього плану, що залишався до виконання загалом у СРСР. Після того, як померли вже сотні тисяч людей, Сталін відрядив Кагановича в Харків для посилення дисципліни в українській компартії. Щойно ввечері 20 грудня прибувши до Харкова, Каганович скликав засідання політбюро. Воно засідало до п’ятої ранку й постановило, що план здавання зерна має бути виконаний. Це стало смертним вироком для трьох мільйонів людей. Усі присутні в залі засідань того ранку розуміли, що забрати зерно в уже й так зголоджених селян неможливо — наслідки будуть катастрофічні. Якби просто тимчасово зупинили (на три місяці) реквізиції

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

продовольства, — це ніяк не зашкодило б радянській економіці й урятувало б більшість із цих трьох мільйонів життів. Проте Сталін і Каганович наполягали на своєму. Держава, за словами Кагановича, «жорстко» дотримуватиметься плану.63 Досягнувши мети в Харкові, Каганович вирушив у подорож радянською Україною, вимагаючи «стовідсоткового» виконання плану, караючи місцевих керівників і роздаючи розпорядження про висилку. Він повернувся до Харкова 29 грудня 1932 року й нагадав партійному керівництву, що варто забирати й посівний матеріал.64 6. У перші тижні 1933 року, коли в Україні лютував голод, Сталін закрив кордони республіки, щоб селяни не могли втекти, і доступ до міста, куди селяни приходили просити хліба. 14 січня 1933 року в СРСР запровадили внутрішні паспорти, без яких легально проживати в місті було неможливо. Селяни ж паспортів не мали. 22 січня 1933 року Балицький попередив Москву про втечу селян із республіки, Сталін і Молотов наказали органам правопорядку зупинити потік людей. Наступного дня продаж селянам залізничних квитків на далекі відстані був заборонений. Сталін пояснював ситуацію тим, що селяни-біженці насправді не хліба шукають, а пов’язані з «контрреволюційною змовою» і становлять живу пропаганду інте ресів Польщі та інших капіталістичних держав, охочих дискредитувати колгоспну систему. На кінець лютого 1933 року 190 тисяч селян упіймали і відправили додому на голодну смерть.65 Сталін усе ж зробив з України «фортецю», але вона більше скидалася на гігантський концтабір — сторожові башти, закриті кордони, тупа й важка праця, безнадія і смерть. 7. Збір зерна тривав навіть після того, як наприкінці січня 1933 року був виконаний план хлібозаготівлі на 1932 рік. У лютому — березні партійні чиновники шукали зерно на весняну посівну кампанію. Наприкінці грудня 1932 року Сталін пристав до пропозиції Кагановича реквізувати насіння, щоб виконати річний план. Колгоспи лишилися без ярового насіння. Насіння на весняний посів можна було взяти з кагатів, призначених на експорт, або скористатися тримільйонними запасами держрезерву. Натомість крихітні рештки зерна знову відібрали в зубожілих селян. Найчастіше то була остання їжа, яку селяни мали, щоб протриматися до нового врожаю. Того місяця на селі заарештували 37 392 особи, значна більшість із них просто намагалася врятувати свої родини від голодної смерті.66 Останні реквізиції зерна фактично були вбивством, навіть якщо виконавці й вірили, що чинять правильно. За спогадами одного з активіс-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

тів, тієї весни він «бачив, як люди вмирали з голоду. Я бачив жінок і дітей із роздутими животами, посинілих, які все ще дихали, але мали порожні, неживі очі». Проте «бачив усе це й не збожеволів, і не покінчив життя самогубством». Він казав: «Як і раніше, я вірив, через те що хотів вірити». Немає сумнівів, що інші активісти були не такі віддані, а більше боялися. Попереднього року чисток зазнали всі рівні української компартії; у січні 1933‑го Сталін відрядив своїх людей на ключові посади керівництва КП(б)У. Комуністи, що не виражали більше своєї віри, створювали приречену «мовчазну стіну». Вони зрозуміли, що будь-які заперечення загрожували їм чистками, а це означало, що вони розділять долю тих людей, яких самі ж прирікали на голодну смерть.67 На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, запанувала смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м’якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна оніміла. Селяни вирізали свою худобу (або її забрала держава), порізали курей, порізали котів і собак. Розлякали полюванням птахів. Як щастило, то люди тікали, а найчастіше просто помирали або були занадто слабкі, щоб створювати шум. Відрізані від уваги світу державою, що контролювала газети і пересування іноземних журналістів, відрізані від офіційної допомоги і спочуття партійною лінією, яка прирівнювала голод до саботажу, відрізані від цілої економіки страшними злиднями і несправедливими планами, відрізані від решти країни суворими правилами і міліційними кордонами, люди, родини і цілі села помирали на самоті. Два десятиліття потому політичний філософ Ханна Арендт писатиме про голод в Україні як важливий момент у творенні модерного «атомізованого» суспільства, відчуження всіх від усіх.68 Голод приводив не до повстання, а до аморальності, злочину, байдужості, божевілля, паралічу і врешті-решт до смерті. Селяни місяцями невимовно страждали — через тривалість і біль, через те, що люди були занадто слабкі, занадто бідні й неписьменні, щоб зафіксувати, що з ними трапилося. Але ті, хто вижив, запам’ятали. Як згадував один з очевидців: що люди тільки не пробували робити — а «помирали, помирали, помирали». Смерть була повільна, принизлива, повсюдна й нерозбірлива. Померти від голоду з почуттям гідності було майже для всіх річчю недосяжною. Петро Вельдій виказав рідкісну силу волі й з останніх сил пішов того дня, коли чекав, що по нього прийде смерть. Односельчани питали його, куди він іде: на цвинтар — лягати в могилу. Він не хотів, щоб чужі люди тягнули його тіло в яму. Тож він викопав собі могилу, але коли дошкандибав до цвинтаря, там уже лежало інше тіло. Він викопав собі ще одну, ліг і почав чекати.69

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

Лічені іноземці були свідками голоду і змогли зафіксувати, що трапилося в найжахливіші місяці. Журналіст Ґарет Джоунз сам оплатив подорож до Москви і, попри заборону, відвідав Україну, сівши на харківський поїзд 7 березня 1933 року. Він навмання вийшов на маленькій станції й пішов на села з рюкзаком, повним провізії. Джоунз побачив «голод у колосальних масштабах». Хоч би куди він прийшов, скрізь звучали дві однакові фрази: «Всі спухли від голоду» й «Ми чекаємо смерті». Він спав на брудній підлозі разом із голодними дітьми й побачив, як усе було насправді. Якось він поділився їжею, і маленька дівчинка сказала: «Я так смачно поїла, що помру щасливою».70 Навесні того самого року Марія Ловінська разом із чоловіком їздили радянською Україною, пробували продавати речі власного виробництва. Знайомі з попередніх подорожей села стояли порожні. Їх лякала безконечна тиша. Зачувши півня, вони так раділи, що лякалися власної реакції. Українського музиканта Йосипа Панасенка відрядили з групою бандуристів на село нести голодним селянам культуру. Забравши в селян останній шматок хліба, влада мала гротескний намір підняти настрій і дух смертельно голодних людей. Музикантів чекали абсолютно порожні села. Врешті-решт вони побачили людей: дві мертві дівчинки на ліжку, чоловічі ноги, що стирчали з казана, і збожеволілу бабцю, що шкрябала багнюку. Партійний чиновник Віктор Кравченко приїхав в одне село організовувати жнива. Вранці він знайшов на ринку сімнадцять тіл. Таке можна було побачити по всіх селах України, де навесні 1933 року помирало понад 10 тисяч людей на день.71 Українці, що вирішили вступити до колгоспу, принаймні сподівалися так уникнути заслання. Але тепер їх могли вислати через те, що колективне сільське господарство не функціонувало. У лютому — квітні 1933 року з радянської України депортували близько 15 тисяч осіб. У прикордонних з Україною областях РСФРР, де жило багато українців, за невиконання планів здавання зерна вислано до 60 тисяч осіб. 1933 року в ҐУЛАҐу опинилися 142 тисячі радянських громадян, голодних і хворих на тиф, чималий відсоток вислано з УСРР.72 У таборах люди намагалися знайти хоч якусь їжу. В ҐУЛАҐу воліли годувати більш-менш дужих працівників коштом слабких, тож і без того голодним українським виселенцям було особливо тяжко. Коли голодні в’язні труїлися, поїдаючи дикі рослини й сміття, табірне начальство карало їх за ухиляння від роботи. Через голод й супутні хвороби 1933 року в таборах померло 67 297 осіб, 241 355 людей загинуло в спецпоселеннях, чимало жертв походили з України. Ще тисячі й тисячі гинули під час довгої дороги з України в Казахстан або на північ. Їхні тіла витягували з поїзда й ховали просто на місці, кількості загиблих ніхто не рахував й імен не записував.73

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Ті, хто мусив полишити домівку, вже голодуючи, мали небагато шансів вижити у ворожому середовищі. Один із чиновників записав у травні 1933 року: «Під час подорожі я часто бачив спецпоселенців, які тинялися селом, мов тіні, у пошуках шматка хліба або якого-небудь сміття. Вони їли мертвечину, собак і котів. Селяни тримали хати на замку. Якщо комусь вдавалося зайти в хату, він падав на коліна перед господарем і благав зі слізьми про шматок хліба. Я бачив кількох мерців край дороги між селами, у лазнях і коморах. Я на власні очі бачив, як голодні люди в агонії повзуть тротуаром. Їх підбирала міліція, і за кілька годин вони помирали. Наприкінці квітня я з одним інспектором проходив повз комору і знайшов труп. Ми послали по міліціонера та лікаря, і ті знайшли ще один труп усередині комори. Обоє померли від голоду, без жодного насильства». Українське село вже до того постачало зерном решту Радянського Союзу; тепер воно постачало до ҐУЛАҐу тих, хто пережив голод.74 Діти, народжені в Радянському Союзі наприкінці 1920‑х і на початку 1930‑х років, опинялись у світі смерті, в оточенні безпорадних батьків і ворожої влади. Середня очікувана тривалість життя для хлопчика, народженого 1933 року, становила сім років. Та навіть за цих обставин деякі діти зуміли зберегти життєрадісний дух. Ганна Соболевська втратила під час голоду батька, п’ятьох братів і сестер, вона згадувала сповненні болю надії молодшого брата Юзефа. Навіть опухлий від голоду, він і далі скрізь шукав ознаки життя. Одного дня він уявляв, що бачить, як з підлоги виростає пшениця; іншого — що знайшов гриби. «Тепер ми будемо жити!» — бубонів він щовечора перед тим, як лягати спати. А якось вранці прокинувся і сказав: «Усі помирають». Школярі спершу писали звернення в різні інстанції, думаючи, що голод — результат якогось непорозуміння. Якось цілий клас молодших школярів написав листа партійному начальству з проханням «допомоги, бо ми падаємо від голоду. Ми маємо вчитися, але дуже голодні й не можемо ходити».75 Скоро на це перестали звертати увагу. У школі-восьмирічці в Харківській області, де вчився Юрій Лисенко, одна дівчинка просто впала в класі, ніби заснула. Дорослі почали її смикати, але Юрій розумів, що однокласницю не врятувати: «Вона померла, і вони поховають її на цвинтарі, як ховали людей учора, і позавчора, і кожного дня». Хлопчики з іншої школи витягнули голову однокласника, коли ловили рибу на ставку. Уся його родина померла. Може, вони з’їли його першим? Або він пережив своїх батьків і став жертвою канібала? Ніхто не знав, але для українських дітей 1933 року це були звичні питання.76 Виконати батьківські обов’язки було неможливо. Шлюби зазнавали удару, бо дружини, іноді з болісної згоди чоловіків, мусили віддаватися

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

місцевому партійному начальству за борошно. Повноцінна сім’я з живими батьками й найкращими намірами не могла потурбуватися про своїх дітей. У Вінницькій області один батько пішов на цвинтар ховати двох своїх дітей, а повернувшись, побачив, що ще одна дитина померла. Одні батьки зачиняли своїх дітей у хаті, щоб урятувати від людожерів. Інші відправляли дітей подалі, сподіваючись, що ті знайдуть порятунок поміж чужих людей. Батьки віддавали своїх дітей далеким родичам або стороннім, лишали на залізничних вокзалах. Зневірені селяни, що простягали немовлят у вікна вагонів, не конче жебрали хліба: дуже часто вони хотіли віддати свою дитину чужим людям, які, ймовірно, жили в містах і тому не пухли з голоду. Батьки відправляли дітей жебрати в міста, що мало дуже різні результати. Деякі діти помирали в дорозі або вже в місті. Інших забирала міліція, вони помирали в притулках, а їхні тіла опинялись у спільній могилі. Навіть коли дітям вдавалось повернутися в рідне село, втішні новини траплялися рідко. Петро Савгіра пішов з братом до Києва жебрати хліба, а коли повернувся, два інші брати вже були мертві.77 Через загрозу голодної смерті деякі родини розпадалися, батьки йшли проти дітей, діти — одне проти одного. Служба державної безпеки, ОҐПУ, вважала за потрібне зафіксувати, що в радянській Україні «в сім’ях убивають найслабших членів, зазвичай дітей, і вживають у їжу їхнє м’ясо». Безліч батьків убивали й з’їдали власних дітей, а потому все одно помирали з голоду. Одна матір зварила свого сина в їжу для себе й доньки. Врятована родичами шестирічна дівчинка востаннє бачила свого батька, коли той гострив ножа, щоб її зарізати. Траплялися, звісно, й інші речі. В одній родині убили невістку, згодували її голову свиням, а решту частин тіла засмажили.78 У ширшому сенсі, сім’ї на додачу до голоду руйнувала політика — молодше покоління повставало проти старшого. Комсомольці працювали в бригадах, які шукали в селян зерно. А наймолодші, піонери, мали бути «очима і вухами партії у своїх сім’ях». Здоровішу молодь відправляли на поля пильнувати, щоб не крали. Влітку 1933 року за дорослими зі сторожових башт наглядало півмільйона дітей і підлітків. Діти мали доносити на власних батьків.79 Виживання означало не лише фізичну, а й душевну боротьбу. Одна лікарка писала подрузі в червні 1933 року, що на людожерку ще не перетворилася, але «не певна, що не стану нею, поки мій лист до тебе дійде». Добрі люди помирали перші. Ті, хто відмовлявся красти або продавати своє тіло, помирали. Ті, хто ділився їжею з іншими, помирали. Ті, хто бридився їсти мертвечину, помирали. Ті, хто відмовлявся вбивати сусіда, помирали. Батьки, які засуджували канібалізм, умирали раніше за своїх дітей. В Україні 1933 року було повно сиріт, іноді люди впуска-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ли їх до себе. Але, не маючи їжі, і найдобріший серед чужих людей мало що міг зробити для цих дітей. Діти лежали на ліжку і їли власні екскременти, чекаючи на смерть.80 Кілька жінок в одному селі Харківської області взялися доглядати за дітьми. Одна з них згадувала, що вони створили «щось на взір сиротинця». Їхні годованці були в жахливому стані: «Животи дітей спухли, все тіло в ранах, струпах, наривах. Ми взяли їх, поклали на простирадла, а вони стогнали. Одного дня діти раптом замовкли, ми дивимося — а вони їдять наймолодшого, Петруся. Здирають із нього струпи і їдять їх. А Петрусь робить те саме — здирає із себе струпи і їсть їх, їсть, скільки здере. Інші діти висмоктували кров із Петрусевих ран. Ми відборонили малого від голодних ротів і плакали».81 Канібалізм — табу і в літературі, і в житті, тому в селах намагалися якось врятувати гідність громади і приховували відомості про такі вчинки доведених до відчаю людей. І в ті часи, і потім українці за межами Радянського Союзу дуже соромилися випадків канібалізму. Проте канібалізм в Україні 1933 року свідчить не про українців як народ, а про радянську систему. Причиною канібалізму був голод. Настав момент, коли в Україні практично не лишилося зерна, а єдине м’ясо було людське. Довкола людської плоті виник чорний ринок. Можливо, що людське м’ясо навіть потрапляло в офіційний економічний обіг. Міліція допитувала торгівців м’ясом, а державні органи пильно стежили за м’ясними крамницями і різницями. У Харківській області один комсомолець звітував начальству, що може виконати план здавання м’яса лише завдяки «людятині». Дим із димаря в селі був підозрілою ознакою — чи не канібали раптом готують свою жертву або родина забила котрогось зі своїх. На дим виходила міліція і проводила арешти. У 1932–1933 роках за канібалізм в Україні засуджено 2 505 осіб, хоча справжня кількість таких випадків, поза сумнівом, набагато більша.82 Люди в Україні завжди вважали канібалізм річчю абсолютно неприйнятною. Навіть у розпал голоду, коли в громаді виявляли канібалів, селян охоплювала така лють, що вони влаштовували самосуд, а часом і убивали їх. Більшість людей не стала канібалами. Сирота — це дитина, яку не з’їли власні батьки. Та й ті, хто їв людське м’ясо, робили це з різних мотивів. Деякі канібали були просто злочинцями найгіршого ґатунку. Скажімо, канібали з’їли брата Василя Ґраневича Колю. Коли міліція заарештувала людожерів, виявилося, що Колина голова — одна з одинадцяти в тій хаті. Однак іноді канібалізм був злочином без жертви. Деякі батьки вбивали і з’їдали своїх дітей. У таких випадках жертвами ставали найближчі люди. Інші батьки просили дітей скористатися їхніми тілами, якщо вони помруть. Багато українських дітей казали братові або сестрі: «Мама ска-

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

зали, що треба її з’їсти, якщо вона помре». Такий трагічний вихід знаходила любов і турбота.83 Одна з останніх функцій, які ще виконувала держава, — поховання трупів. Як писав один учень у січні 1933 року, це була справа непроста: «Поховати мертвих не завжди легко, бо голодні люди помирають у полях або ходять із села в село». Вози об’їжджали міста рано-вранці, щоб позбирати трупи за минулу ніч. На селі здоровіші люди створювали бригади, які збирали й ховали трупи. Вони рідко мали змогу або бажання копати глибокі могили, і бувало, із землі стирчали руки або ступні. Похоронним командам платили залежно від кількості зібраних тіл, тож разом із мертвим могли забрати й поховати живцем слабкого. Бувало, такій людині пояснювали дорогою, що вона однаково помре з голоду, то яка різниця? Бували випадки, коли такі люди видряпувалися з мілких спільних могил нагору. Грабарі, своєю чергою, слабшали й помирали, а їхні тіла лишалися лежати, де їх застала смерть. Один агроном згадував, що трупи потім «гризли здичавілі собаки, яких не поїли люди».84 Восени 1933 року урожай в українських селах збирали червоноармійці, партійні активісти, робітники і студенти. На межі голодної смерті селяни навесні 1933 року посіяли пшеницю, але до жнив мало хто дожив. Порожні сільські хати займали переселенці з Росії, й перше, що їм доводилося, — прибрати тіла попередніх мешканців. Нерідко зогнилі трупи розпадалися просто в руках. Іноді прибульці вирішували повернутися додому, бо жодне фарбування і прибирання не могло зарадити смороду. Але іноді вони залишалися. Український «етнографічний матеріал», розповідав один із радянських посадовців італійському дипломатові, змінився. Подібно до ситуації в Казахстані, де сталися ще кардинальніші зміни, демографічний баланс в радянській Україні змінився на користь росіян.85 *** Скільки людей загинуло від голоду в Радянському Союзі загалом і в Українській СРР зокрема на початку 1930‑х років? Точної відповіді на це питання ми ніколи не знатимемо. Надійної статистики немає. Але наявна інформація достеменно засвідчує масовий характер голоду: скажімо, заклади охорони здоров’я на Київщині зафіксували, що в квітні 1933 року лише в цій області голодували 493 644 особи. Місцева влада побоювалася фіксувати випадки смерті від голоду і воліла взагалі нічого не реєструвати. Дуже часто контакт влади з померлою від голоду людиною обме жувався бригадою могильників, а ті не вели систематичної статистики.86 Перепис населення в СРСР 1937 року зафіксував на вісім мільйонів людей менше, ніж прогнозувалося: найбільші втрати — жертви голоду в радянських Україні, Казахстані та Росії і ненароджені через це діти. Ста-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

лін не сприйняв результатів перепису, фахівці-демографи були репресовані. 1933 року радянські посадовці в приватних розмовах оцінювали втрати від голоду в СРСР як 5,5 млн осіб. Це більш-менш відповідало дійсності, хіба що число трохи применшене.87 Згідно з однією демографічною оцінкою, від голоду в Україні загинуло до 2,5 млн осіб. Це число дуже близьке до від’ємної демографічної динаміки, яку зафіксували на рівні 2,4 млн. Останнє число має бути суттєво більшим, адже багато смертей просто не реєстрували. Інші демографічні підрахунки, проведені за розпорядженням влади вже в незалежній Україні, свідчать про 3,9 млн померлих. Істина, ймовірно, десь між цими двома числами, приблизно таку кількість жертв називають більшість серйозних науковців. Має підстави таке приблизне число: в 1932–1933 роках від голоду й супутніх хвороб в Україні померло 3,3 млн людей, з них приблизно три мільйони — українці, решта — росіяни, поляки, німці, євреї та люди інших національностей. Серед 1,5 мільйона, що померли голодною смертю в Російській Республіці, щонайменше 200 тисяч були українці, адже голод найбільше лютував на територіях їхнього проживання. Ще близько 100 тисяч українців померли раніше від голоду в Казахстані; усього там загинуло 1,3 млн осіб. Загалом від голоду й супутніх хвороб в Українській РСР померло не менш ніж 3,3 млн громадян; якщо брати Радянський Союз загалом, померло приблизно стільки ж етнічних українців.88 Юрист-міжнародник Рафал Лемкін, автор терміну «геноцид», назвав згодом український випадок «класичним прикладом радянського геноциду». Було сплюндровано і знищено саме ядро сільської громади в Україні. Українські селяни масово помирали, зазнавали принижень, їх депортували в різні райони Радянського Союзу. Тих, кому пощастило вижити, мучили почуття провини, безсилля, болісні спогади про співпрацю з владою і випадки канібалізму. Сотні тисяч сиріт виростуть, усвідомлюючи себе радянськими громадянами, а не українцями. Хай там як, але традиційна українська родина й українське село виховали б їх трохи інакше. Українські інтелектуали, що пережили цю катастрофу, втратили віру у світ. Чільний український письменник епохи й один із головних політичних діячів КП(б)У наклали на себе руки — перший у травні, другий у липні 1933 року. Радянська держава завдала остаточної політичної поразки прихильникам незалежності України і тим, хто сподівався на автономію від соціалізму для себе і своєї родини.89 Іноземні комуністи в Радянському Союзі, що були свідками голоду, якось примудрилися побачити в цьому не національну трагедію, а крок уперед для цілого людства. Письменник Артур Кестлер вважав тоді, що голод спіткав «ворогів народу, які воліли жебрати, а не працювати». Його

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

харківській сусід, фізик Александер Вайсберґ, знав, що від голоду померли мільйони селян. Але все ще вірив у соціалізм. Кестлер наївно скаржився Вайсберґові, що радянська преса не пише, що українцям «нема чого їсти й тому вони мруть як мухи». Вони з Вайсберґом знали, що це правда, як і всі, хто хоч раз контактував із селом. Але написати про голод означало зруйнувати їхню віру в соціалізм. Вони вважали, що руйнування сільського життєвого ладу працює на загальний прогрес людства. Смерть українських селян стала платою за цивілізаційний розвиток. Кестлер виїхав із Радянського Союзу 1933 року. Вайсберґ проводжав його на поїзд. Останніми словами Кестлера були: «Хай там що, високо тримайте прапор Радянського Союзу!»90 Але голод сприяв перемозі соціалізму в сталінському розумінні цього слова. В одному українському селі під аркою на честь виконання п’ятирічки лежали трупи селян. Радянські чиновники, що знищували куркулів, мали більше статків, ніж їхні жертви, а в місцевих партійців були набагато кращі життєві перспективи. Селяни не отримували продуктових карток, натомість партійна еліта вибирала собі делікатеси в спецкрамницях. Але, набравши зайвої ваги, вони мусили остерігатися «ковбасників», особливо вночі. Заможні жінки, зазвичай дружини посадовців, вимінювали їжу на селянську вишивку і прикраси, украдені з сільських церков. У цьому сенсі колективізація позбавляла українське село ідентичності, крім того, що знищувала селян морально, а відтак і фізично. Голод, перед тим як принести українцям та іншим смерть, позбавляв їх віри.91 Сталін, Каганович і Балицький пояснювали репресії в Україні відповіддю на прояви українського націоналізму, але радянська Україна була багатонаціональною республікою. Голод зачепив росіян, поляків, німців і багатьох інших. Євреї зазвичай жили в містах і містечках, але ті, хто жив на селі, постраждали не менше за інших. Якось 1933 року журналіст партійної газети «Правда», в якій ані словом не йшлося про голод, отримав листа від свого батька-єврея: «Пишу тобі, що мама померла. Померла від голоду після багатьох місяців страждань». Останнім її бажанням було, щоб син приїхав на похорони і прочитав кадиш для неї. Це явний приклад відмінності між поколінням батьків, які виросли до революції, і дітьми. Не лише поміж євреїв, а також серед українців та інших національностей, покоління, що здобуло освіту в 1920-ті роки, охочіше приймало радянську систему, ніж покоління, що виросло за часів Російської імперії.92 Німецькі й польські дипломати повідомляли своє керівництво про смерті та страждання, яких зазнають німецька й польська меншини в радянській Україні. Німецький консул у Харкові писав: «Майже щоразу, коли наважуюся вийти на вулицю, я бачу людей, що падають від голоду».

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Польські дипломати спостерігали довгі черги голодних людей, які відчайдушно хотіли отримати візу. Один із дипломатів повідомляв: «Дуже часто прохачі, дорослі чоловіки, плакали, розповідаючи про дружин і дітей, які померли або пухнуть від голоду». Дипломати знали, що багато селян в Україні, не лише німців і поляків, сподівається, що іноземне вторгнення врятує їх від смертельних страждань. До середини 1932 року найбільше сподівань вони покладали на Польщу. Сталінська пропаганда цілу п’ятирічку розповідала населенню, що Польща готується напасти й захопити Україну. Коли почався голод, багато українських селян сподівалися, що та пропаганда правдива. За повідомленнями одного польського шпигуна, вони чіплялися за надію, що «Польща або якась інша держава прийде і звільнить їх від злиднів і утисків».93 Коли в червні 1932 року Польща підписала з Радянським Союзом договір про ненапад, останні надії вмерли. Відтоді селяни могли сподіватися лише на німців. Через вісім років ті, хто пережив голод, матимуть змогу порівняти радянські й німецькі порядки. Попри те, що європейська й американська преса іноді писала про факт голоду й масової загибелі людей, це не сприйняли як річ доконану. Майже ніхто не стверджував, що Сталін хотів заморити голодом українців; навіть Адольф Гітлер волів засуджувати лише марксистську систему. Непростим було саме твердження, що голод є. Ґарет Джоунз надрукував про це кілька статей, але скидається на те, що англійською мовою під власним іменем про голод писав лише він. Коли віденський кардинал Теодор Іннітцер влітку — восени 1933 року закликав допомогти стражденним людям продовольством, радянська влада брутально відповіла, що в СРСР немає ані кардиналів, ані канібалів — що відповідало дійсності лише наполовину.94 Журналістам було відомо менше, ніж дипломатам, але здебільшого вони розуміли, що мільйони людей помирають від голоду. Впливовий московський кореспондент «Нью-Йорк таймз» Волтер Дюранті доклав чималих зусиль, щоб заперечити правдиві репортажі Джоунза. Лауреат Пулітцерівської премії 1932 року Дюранті називав повідомлення Джоунза про голод «великою страшною казкою». Слова Дюранті, що в СРСР «немає голоду», а лише «високий рівень смертності від хвороб, пов’язаних із поганим харчуванням», звучали цілком у радянському ключі й перетворювали евфемізм на брехню. Між цими двома речами — орвеллівська різниця; сам Джорж Орвелл вважав український голод 1933 року головним прикладом чорної правди, яку мовні еквілібристи одягли в барвисті шати. Дюранті знав, що від голоду померли мільйони людей. Але тримався думки, що голод служить вищій меті. Дюранті вважав, що «неможливо зробити омлет, не розбивши яйця». Єдиний англомовний журналіст, крім Джо-

Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

унза, хто давав серйозні репортажі про голод, — Малколм Маґґерідж. Він анонімно дописував для газети «Манчестер ґардіан». Він писав, що голод — «один із найбільших злочинів в історії, такий страшний, що люди в майбутньому не повірять, що таке могло статися».95 Правду кажучи, навіть людям, щиро зацікавленим ситуацією в радянській Україні, закордонним українцям, знадобилися місяці, щоб збагнути масштаб голоду. У сусідній Польщі жило близько п’яти мільйонів українців, їхні політичні лідери активно намагалися привернути увагу міжнародної спільноти до масового голоду в Радянському Союзі. Але й вони зрозуміли масштаб трагедії лише в травні 1933 року, коли здебільшого жертв голоду рятувати було пізно — ті були мертві. Влітку і восени українські газети в Польщі писали про голод, а українські політики в Польщі організовували демонстрації і протести. Лідерка української жіночої організації намагалася організувати міжнародний бойкот радянських товарів, апелюючи до жінок світу. Було кілька спроб вийти на Франкліна Рузвельта, президента Сполучених Штатів.96 Усе це не дало результатів. Закони міжнародного ринку гарантували, що зерно з радянської України знайде іншого споживача. Рузвельт понад усе переймався становищем американських робітників під час Великої депресії й хотів установити дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. Телеграми українських активістів дійшли до нього восени 1933 року, коли було втілено в життя його особисту ініціативу про встановлення американо-радянських відносин. У листопаді 1933 року Сполучені Штати визнали Радянський Союз. Головним результатом літньої кампанії українців у Польщі стала майстерна радянська контрпропаганда. 27 серпня 1933 року французький політик Едуар Ерріо прибув до Києва з офіційним візитом. Лідер Радикальної партії Ерріо тричі був прем’єр-міністром Франції, востаннє 1932 року. Це був дебелий чоловік, опасистий, з неабияким апетитом, він порівнював своє тіло з жінкою, що вагітна двійнею. На прийняттях у Радянському Союзі Ерріо тримали подалі від німецьких і польських дипломатів, які могли зіпсувати імпрезу недоречними словами про голод.97 За день до приїзду Ерріо до міста Київ заблокували, населенню наказали скрізь поприбирати й навести лоск. Вітрини гастрономів, цілий рік порожні, раптом наповнилися продуктами. Продуктами для демонстрації — не для продажу, а для очей одного-однісінького іноземця. Міліція в чистенькій новій формі мусила розганяти здивовані натовпи. Усі, хто жив або працював уздовж планованого шляху Ерріо, мусили відбути генеральну репетицію візиту, показати, що знають, де стояти і як одягнутися. Ерріо провезли Хрещатиком, центральною, парадною вулицею

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Києва. Навколо було повно автомобілів, спеціально зібраних із кількох міст, за кермом сиділи партійні активісти — все це мало створювати картину енергійного й заможного міста. Одна жінка на вулиці пробурмотіла, що, «може, хоч цей буржуй розкаже світові, що тут відбувається». Її чекало розчарування. Ерріо висловив захват, як прекрасно Радянському Союзові вдалося поєднати «соціалістичний дух» і «українські національні почуття».98 30 квітня 1933 року Ерріо відвідав дитячу комуну ім. Фелікса Дзержинського в Харкові, названу на честь керівника радянської спецслужби. У цей час у Харківській області діти все ще помирали від голоду. Дітей, яких він побачив, відбирали з найздоровіших і найміцніших. Найімовірніше, того ранку їх одягли в чужий одяг. Картина, певна річ, не цілком фальшива: радянська влада справді будувала школи для українських дітей і боролася з неписьменністю. Діти, що пережили 1933 рік, виросли, навчившись читати й писати. Ось що мав побачити Ерріо. Француз без жодної іронії спитав, що діти їли на обід. Саме від цього принагідно поставленого питання залежав образ Радянського Союзу. Василь Гроссман вніс цю сцену в обидва свої видатні романи. Як згадував Гроссман, підготовні діти чекали цього питання й не знітилися. Ерріо вірив усьому, що бачив і чув. Він поїхав далі в Москву, де його оселили в розкішних апартаментах і годували кав’яром.99 Колективні господарства в радянській Україні, розповідав Ерріо французам, ніби прекрасно організований сад. Офіційна радянська газета «Правда» із задоволенням передрукувала ремарки Ерріо. На цьому історія закінчилася. Принаймні вона полягала в іншому або відбувалася деінде.100

Розділ 2 • Класовий терор

Розділ 2 КЛАСОВИЙ ТЕРОР

руга революція в Радянському Союзі — сталінська колективізація і спричинений нею голод — відсунула на задній план прихід Гітлера до влади в Німеччині. Багато європейців, стривожених нацифікацією Німеччини, з надією шукали в Москві союзника. Ґарет Джоунз — один із небагатьох, хто зблизька спостерігав обидва режими на початку 1933 року, коли Гітлер і Сталін зміцнювали свою владу. 25 лютого 1933 року він вилетів з Адольфом Гітлером із Берліна до Франкфурта і став першим журналістом, який супроводжував нового німецького канцлера в повітрі. «Якби літак упав, — писав він, — ціла історія Європи пішла б інакше». Джоунз прочитав «Майн кампф» і зрозумів амбіції Гітлера: домінування Німеччини, колонізація Східної Європи, знищення євреїв. Гітлер, уже бувши канцлером, розпустив райхстаг і саме вів виборчу кампанію, що мала на меті зміцнити його владу й посилити позиції нацистської партії в німецькому парламенті. Джоунз спостерігав, як німці сприймають нового канцлера, — спершу в Берліні, а потім на з’їзді у Франкфурті. Йому здалося, що це «справжнісіньке первісне поклоніння».101 Вирушивши в Москву, Джоунз, за його словами, потрапив із «країни, де диктатура щойно виникла», в «диктатуру робітничого класу». Джоунз розумів, що ці два режими істотно відрізняються одне від одного. Злет Гітлера означав початок цілком нового режиму в Німеччині. Тим часом Сталін зміцнював свої позиції на чолі однопартійної держави, що мала потужний репресивний апарат і могла провадити масові й скоординовані насильницькі заходи. Політика колективізації означала вбивство десятків тисяч громадян, сотні тисяч людей було депортовано, мільйони поставлено на межу голодної смерті — все це побачить і опише Джоунз. Крім того, в 1930‑х роках Сталін влаштує репресії сотень тисяч радянських громадян під час кампаній проти представників окремих класів і народів. У 1930‑х роках це далеко перевершувало можливості, а ймовірно, і наміри Гітлера.102

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Деяким німцям і громадянам інших європейських країн, що симпатизували Гітлерові та його ініціативам, жорстокість радянської політики здавалася аргументом на користь націонал-соціалізму. У палких виборчих промовах Гітлер виставляв комуністів і радянську державу найбільшими ворогами Німеччини і Європи. Вже під час першої кризи свого нового кабінету він використовував страх перед комунізмом для зміцнення влади. 27 лютого 1933 року, через два дні після того, як Гітлер і Джоунз приземлились у Франкфурті, голландець, сам-один, підпалив будинок райхстагу. Підпалювача схопили на гарячому, він зізнався, але це не завадило Гітлерові відразу ж скористатися ситуацією і демонізувати опозицію. Охоп лений театральним гнівом, він кричав, що «всі, хто став на нашому шляху, будуть знищені». Гітлер поклав вину за підпал райхстагу на німецьких комуністів, що, за його словами, планували й інші терористичні напади.103 Підпал райхстагу виявився дуже на руку Гітлерові. Бувши головою уряду, він дістав змогу придушити своїх політичних опонентів; а як кандидат на виборах, скористався побоюваннями електорату. 28 лютого 1933 року був ухвалений закон, що обмежував німецьких громадян у правах і дозволяв «запобіжне затримання». В атмосфері загального неспокою нацисти переконливо виграли вибори 5 березня, здобувши 43,9 відсотка голосів і 288 місць у парламенті. В наступні місяці Гітлер за допомогою німецької поліції та парамілітарних угруповань нацистів розправився з двома партіями, що їх він називав «марксистами»: комуністами і соціал-демократами. 20 березня близький соратник Гітлера Гайнріх Гіммлер організував у Дахау перший нацистський концтабір. Тамтешній персонал набрали з СС, парамілітарної організації на чолі з Гіммлером, що відповідала за особисту охорону Гітлера. Концтабір не являв собою якусь нову інституцію, але СС використовували його для залякування й терору. Як казав один офіцер-есесівець охоронцям Дахау: «Тим, хто не зносить вигляду крові, треба звільнитися. Що більше цих виродків, то менше ми їх годуватимемо».104 Після перемоги на виборах Гітлер-канцлер швидко перетворився на Гітлера-диктатора. 23 березня 1933 року в Дахау вже сиділи перші в’язні, а новий парламент ухвалив закон, який відкривав Гітлерові можливість керувати Німеччиною за допомогою постанов, чинних навіть без підпису президента чи ухвали райхстагу. Цей закон, періодично поновлюваний, діяв аж до смерті Гітлера. Гарет Джоунз повернувся з Радянського Союзу до Берліна через місяць, 29 березня 1933 року, і дав прес-конференцію про голод в Україні. Але новина про найбільший політичний голод в історії людства відступила на третій план, якщо порівняти з установленням нової диктатури в Німеччині. Поки Джоунза не було в країні, страждання людей у Радянському Союзі вже стали елементом сходження Гітлера до влади.105

Розділ 2 • Класовий терор

Гітлер використав голод в Україні у своїй виборчій кампанії, перетворивши цю подію на предмет затятих ідеологічних випадів ще до того, як голод став доконаним історичним фактом у світі. Голод в Україні став в устах Гітлера, який люто виступав проти марксистів, зручним звинуваченням проти марксизму. На зібранні в берлінському Палаці спорту 2 березня 1933 року Гітлер заявив, що «мільйони людей помирають від голоду в країні, яка може бути житницею цілого світу». Одним словом («марксисти») Гітлер поєднував масову загибель людей у Радянському Союзі з німецькими соціал-демократами, оборонцями Ваймарської республіки. Для більшості людей було простіше відкинути (або прийняти) загальну картину, змальовану Гітлером, аніж розбиратися в нюансах, де правда, а де брехня. Для людей, погано обізнаних з радянською політикою, тобто майже всіх, прийняти Гітлерову оцінку голоду означало зробити крок до засудження лівої політики, яка в його риториці перемішувалася із запереченням демократії як такої.106 Сталінова політика полегшила Гітлерові справу, адже вони поділяли однаково дуалістичні погляди на політичний світ. Увага Сталіна була прикута до колективізації та голоду, і він мимоволі виконав чимало ідеологічної роботи, що допомагала Гітлерові торувати шлях до влади. Коли Сталін почав кампанію колективізації сільського господарства в СРСР, Комінтерн настановляв братські компартії дотримуватися лінії класової боротьби. Комуністи мали берегти ідеологічну чистоту й уникати союзу з соціалдемократами. Лише комуністи могли претендувати на позитивну роль у розвитку людства, а всі інші, хто говорив від імені пригноблених, оголошувалися шахраями й «соціал-фашистами». Їх треба було пов’язувати з правими партіями, зокрема нацистами. Німецькі комуністи мали вважати своїми головними ворогами соціал-демократів, а не нацистів. У другій половині 1932-го і в перші місяці 1933 року, в час тривалого підготування катастрофи, Сталінові було не з руки відмовлятися від концепції класової боротьби. Зрештою, класова боротьба з куркулями слугувала офіційним поясненням жахливих страждань і масових смертей у Радянському Союзі. У внутрішній німецькій політиці такий курс перешкоджав спільній роботі німецьких лівих проти Гітлера. Місяці щонайгострішого голоду стали водночас критичним моментом, коли визначалася доля Німеччини. Заклики німецьких комуністів до негайної класової революції забезпечили нацистам голоси середнього класу. Така лінія працювала й на те, що голоси службовців і самозайнятого населення дістануться нацистам, а не соціал-демократам. Але й тоді комуністи і соціал-демократи разом мали більшу підтримку, ніж нацисти, однак сталінська політика перешкоджала їхній співпраці. Як наслідок, безкомпромісна позиція Сталіна в питаннях зо-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

внішньої політики під час колективізації та голоду працювала на перемогу Гітлера на виборах і в липні 1932‑го, i в бepeзні 1933‑го.107 *** Справжні наслідки сталінської економічної політики не показували іноземним кореспондентам, натомість Гітлер свідомо привертав увагу до нового перерозподілу економіки, який став одним із його перших заходів у ролі диктатора. Саме коли голод у Радянському Союзі сягнув кульмінації, німецька держава почала відбирати власність у своїх громадян-євреїв. Після перемоги на березневих виборах 1933 року нацисти зорганізували економічний бойкот єврейських підприємств по всій Німеччині. Подібно до колективізації, цей бойкот показував, яка частина суспільства найбільше втратить від майбутніх соціальних і економічних перетворень — євреї, а не селяни, як в СРСР. Бойкот ретельно підготували лідери і парамілітарні елементи нацистської партії, але його видавали за результат «спонтанного гніву» народу, викликаного єврейською експлуатацією.108 У цьому плані політика Гітлера скидалася на політику Сталіна. Ра дянський вождь видавав хаос на селі й розкуркулення за результат справжньої класової війни. У Берліні та Москві робили однакові політичні висновки: держава має забезпечити більш-менш мирну реалізацію нагального економічного перерозподілу. Станом на 1933 рік Сталін мав усю повноту влади і міг провести масову й форсовану колективізацію, натомість Гітлер мусив діяти набагато повільніше. Бойкот не дав якогось великого ефекту; головний його наслідок — 1933 року з Німеччини виїхало близько 37 тисяч євреїв. Мине ще п’ять років, поки відбудеться суттєвий перерозподіл єврейської власності на користь громадян-неєвреїв. Нацисти назвуть це «аріянізацією».109 Радянський Союз виник у ситуації повної міжнародної ізоляції, але з допомогою багатьох закордонних симпатиків зумів поступово поправити образ країни. Багато хто вірив Сталінові, хоч його політика коливалася від розстрілів до депортацій і голоду. З другого боку, Гітлер мусив ураховувати думку міжнародної спільноти, звідки часто звучали критичні голоси й лунало обурення. 1933 року в Німеччині працювало багато іноземних журналістів, у країну приїздило чимало людей, а Гітлер наступні кілька років потребував миру і стабільних економічних відносин. Тому, навіть закликавши припинити бойкот, Гітлер використав галас іноземної преси для підготування радикальніших заходів. Нацисти говорили, що європейські й американські газети контролюють євреї, а будь-яка закордонна критика — це частина міжнародної єврейської змови проти німецького народу.110 Важливим результатом бойкоту весною 1933 року стала, отже, риторика. Гітлер знайшов аргумент, який не втомлюватиметься повторюва-

Розділ 2 • Класовий терор

ти навіть у пізніші часи, коли його армія завоює більшу частину Європи, а в концтаборах загинуть мільйони євреїв. Неважливо, що Німеччина чи німці роблять, — вони роблять це, захищаючись від міжнародного єврейства. Євреї — завжди агресори, німці — завжди жертви. *** Спершу у внутрішній політиці Гітлера проявлявся більше його антикомунізм, аніж антисемітизм. Для того, щоб опанувати німецьку державу, він мав знищити комуністів і соціал-демократів. Протягом 1933 року в ув’язнення потрапили до 200 тисяч німців, здебільшого чоловіків, яких вважали лівими опонентами режиму. Терор 1933 року мав скорше залякати, аніж знищити: після нетривалого «профілактичного ув’язнення», як це називали нацисти, більшість цих людей невдовзі випустили. Комуністичній партії не дали зайняти 81 місце, здобуте на парламентських виборах, а всю партійну власність невдовзі конфіскувала держава. Станом на червень 1933 року всі інші партії, крім нацистської, були заборонені законом. У листопаді нацисти провели парламентські вибори, брати участь у яких могли лише їхні кандидати. Гітлер дуже швидко зробив Німеччину однопартійною державою, а не такою, як міг сподіватися Сталін. Німецьку комуністичну партію, що багато років була найсильнішою компартією після радянської, знищили за кілька місяців, її поразка стала серйозним ударом по престижу міжнародного комуністичного руху.111 Спершу, як видається, Сталін сподівався, що особливі радянсько-німецькі стосунки збережуться, попри прихід Гітлера до влади. Ще з 1922 року ці держави підтримували тісну військову й економічну співпрацю, виявляючи негласний спільний інтерес до геополітичних змін у Східній Європі коштом Польщі. Рапалльський мирний договір 1922 року підтверджено Берлінським договором про нейтралітет 1926 року і продов жено ще на п’ять років у 1931-му. Найпромовистішим свідченням добрих стосунків і спільної мети двох країн були німецькі військові навчання на території Радянського Союзу. У вересні 1933 року цьому настав край. У січні 1934‑го нацистська Німеччина підписала договір про ненапад з Польщею. Цей несподіваний хід ніби сигналізував про переорієнтацію німецької зовнішньої політики. Здавалося, що головним партнером Берліна на сході стала Варшава, а не Москва. Чи можуть німці виступити проти Радянського Союзу спільно з поляками?112 Нові стосунки Німеччини з Польщею турбували Сталіна більше, ніж поразка німецьких комуністів. Сталін особисто провадив зовнішню політику на двох рівнях: на дипломатичному та ідеологічному, перший спрямований на іноземні держави, другий — на суспільства, зокрема і власне. Інструментом реалізації першого був нарком іноземних справ Максим

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Литвинов, для другого існував Комуністичний інтернаціонал. Сталін, імовірно, припускав, що Гітлер сповідує схожий підхід, і відвертий антикомунізм не завадить добрим стосункам Берліна й Москви. Але зближення Німеччини з Польщею скидалося швидше на антирадянську дипломатію, аніж на антикомуністичну ідеологію. Як резонно припускав Сталін, Гітлер намагався залучити Польщу в ролі молодшого союзника до хрестового походу проти Радянського Союзу. Коли наприкінці 1933 року йшли німецько-польські переговори, радянське керівництво справедливо побоювалося, що Німеччина хоче купити польську територію на заході в обмін на обіцянку, що Польща згодом анексує землі радянської України. Втім Польща ніколи не виказувала інтересу до подібних німецьких пропозицій. Попри заяви радянської розвідки й пропаганди, німецькопольський договір не містив якогось секретного протоколу про військову співпрацю проти СРСР. Однак Гітлер справді хотів використати німецько-польську угоду як початок зближення з Варшавою, що мало закінчитися воєнним союзом проти СРСР. Навесні 1934 року він відверто цікавився, що треба зробити в цьому напрямі.113 *** У січні 1934 року Радянський Союз потрапив у жахливу ситуацію. Внутрішня політика радянського керівництва прирекла на голодну смерть мільйони людей. Зовнішня — сприяла приходові до влади Гітлера, вороже налаштованого диктатора-антикомуніста, який підписав мирний договір з Польщею, колись спільним ворогом Німеччини й СРСР. Сталін знайшов шлях риторичного й ідеологічного відступу. На XVII з’їзді ВКП(б) у січні — лютому 1934 року, який назвали «з’їздом переможців», Сталін заявив, що друга революція в СРСР завершилася. Найтрагічнішу подію в житті радянських людей — голод — не згадали взагалі. Його приховали за загальними питаннями про те, як Сталін та його вірні соратники здолали опір класових ворогів і виконали п’ятирічний план. Лазар Каганович назвав Сталіна творцем «найбільшої революції в історії людства». Прихід Гітлера до влади, попри всю очевидність протилежного, вважали ознакою близької перемоги радянської системи в цілому світі. Жорстокості нацистів показують, що капіталізм скоро впаде під тягарем внутрішніх суперечностей, і європейська революція не за горами.114 Сприймати це серйозно могли тільки переконані революціонери, комуністи, яких міцно прив’язувала до свого вождя віра і страх. Треба було мати особливий спосіб мислення, щоб справді вірити: що гірше все на вигляд, то краще воно насправді. Такий спосіб мислення називали діалектикою, але тепер це слово (хоч і походило від греків через Геґеля і

Розділ 2 • Класовий терор

Маркса) означало просто здатність підлаштовувати свої думки до мінливих проявів волі вождя.115 Своєю чергою, Сталін розумів, що самої риторики замало. Навіть проголосивши, що гітлерівська революція — це ознака наближення перемоги соціалізму, Сталін поспішив внести зміни у внутрішню політику СРСР. Він не став методично, рік за роком знищувати українських селян. Краще, щоб залякані й принижені селяни вижили і виробляли продовольство, потрібне радянській державі. Селянам дозволили обробляти невеличкі присадибні ділянки. Нереально високі плани здавання й експорту зерна знизили. 1934 року голод у СРСР припинився.116 Злет Гітлера справді став нагодою виставити СРСР захисником європейської цивілізації. Після кільканадцяти місяців зволікання Сталін, у червні 1934 року, нарешті озвучив новий курс. Згідно з новою лінією Комінтерну, політика вже не зводилася тільки до «класової боротьби». Усі ліві сили мали об’єднатися довкола Радянського Союзу й комуністичних партій світу в один «антифашистський» табір. Замість того щоб вести без-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

компромісну класову боротьбу, комуністи збиралися рятувати цивілізацію від загрози фашизму. Термін «фашизм», популяризований Муссоліні в Італії, в Радянському Союзі використовували як загальну назву загнилого капіталізму. Хоч поширення фашизму й означало занепад капіталістичного ладу, ненависть фашистів до Радянського Союзу (логічно вела далі ця аргументація) виправдовувала компроміси радянської влади й комуністичного руху з іншими капіталістичними силами (в інтересах захисту Радянського Союзу). Європейські комуністи мусили позиціонувати себе як «антифашисти» й співпрацювати з соціал-демократами та іншими лівими партіями. Всі чекали, що комуністи в Європі приєднуватимуться до «народних фронтів», виборчих альянсів і виграватимуть на виборах разом із соціал-демократами та іншими лівими партіями. На той момент комуністи мали співпрацювати з демократіями, а не працювати на їх знищення.117 Звісно, німецьким комуністам і соціал-демократам це не допомог ло — було запізно. Але в інших країнах Західної та Південної Європи люди, стурбовані зміцненням Гітлера і поширенням фашизму, вітали нову радянську політику. Виставляючи Радянський Союз батьківщиною «антифашизму», Сталін прагнув монополії на добро. Хіба добропорядні й розумні люди не воліють стояти на боці антифашистів, а не фашистів? Усі, хто проти Радянського Союзу, натякала ця позиція, фашисти або принаймні їхні симпатики. В часи Народного фронту, в червні 1934‑го — серпні 1939‑го, за наказом Сталіна в Радянському Союзі будуть репресовані 750 тисяч осіб, ще більше запроторять до ҐУЛАҐу. Більшість репресованих людей належали до селян і робітників, саме в їхніх інтересах мала працювати радянська соціальна система. А більшість депортованих належали до національних меншин. Як прихід Гітлера до влади відсунув на задній план голод у СРСР 1933 року, так відповідь Сталіна на ці події відвернула увагу від Великого терору.118 Народні фронти матимуть найбільші шанси на успіх у західноєвропейських демократіях далеко від Радянського Союзу, у Франції та Іспанії. Найбільший успіх чекав у Парижі, де Народний фронт у травні 1936 року справді прийшов до влади. Ліві партії (і навіть радикали Ерріо) виграли вибори, а посаду прем’єр-міністра обійняв Леон Блюм. Французькі комуністи, що брали участь у коаліції переможців, формально до уряду не ввійшли, але становили більшість у парламенті й були впливовою політичною силою. Голосів для реформ цілком вистачало, хоча комуністи переймалися головно тим, щоб зовнішня політика Франції була дружня до Радянського Союзу. В Парижі перемогу Народного фронту вважали тріумфом тамтешньої лівої традиції. Але багатьом, і не тільки політичним біженцям із нацистської Німеччини, здавалося, що це радянський успіх і навіть доказ того, що ра-

Розділ 2 • Класовий терор

дянська влада підтримує демократію та свободу. Завдяки французькому Народному фронтові критикувати Радянський Союз було складно навіть найреспектабельнішим європейським інтелектуалам.119 Коаліція лівих партій створила Народний фронт і в Іспанії, у лютому 1936 року він виграв вибори. Але потім усе змінилося. У липні група офіцерів, яку підтримували праві політики, організувала переворот і спробувала скинути обраний уряд. Той чинив опір — і в Іспанії почалася громадянська війна. З погляду іспанців, це був суто внутрішній конфлікт, але в нього активно втручалися ідеологічні противники і прихильники Народного фронту. У жовтні 1936 року Радянський Союз почав допомагати республіканцям, а нацистська Німеччина й фашистська Італія підтримували праві сили генерала Франсіско Франко. Громадянська війна в Іспанії сприяла зближенню Берліна й Рима, довкола неї оберталася вся європейська політика Радянського Союзу. Іспанія місяцями не сходила з перших шпальт радянських газет.120 Іспанія стала справжнім прапором європейських соціалістів, які приїздили воювати в лавах республіканців. Багато з них приймали за річ самоочевидну, що Радянський Союз стоїть на боці демократії. Одного з найпроникливіших європейських соціалістів, англійського письменника Джорджа Орвелла, вразило те, як сталіністи б’ються в Іспанії за домінування над іспанськими лівими. Йому здалося, що радянська влада разом зі зброєю експортує свої політичні практики. Допомога Сталіна Іспанській Республіці мала свою ціну: право вести фракційну боротьбу на іспанській території. Найбільший ворог Сталіна, Троцький, ще був живий (хоч і у вигнанні в далекій Мексиці), й чимало іспанців, які захищали свою республіку, трималися ближче до Троцького, ніж до сталінського Радянського Союзу. Невдовзі комуністична пропаганда почне виставляти іспанських троцькістів фашистами, а відряджені в Іспанію радянські енкаведисти розстрілюватимуть їх за «зраду».121 *** Опоненти Народного фронту вважали його змовою Комінтерну з метою захопити владу у світі. Народний фронт дав Японії й Німеччині зручний привід до зміцнення стосунків. 25 листопада 1936 року Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт — дві держави зобов’язувалися проводити консультації одна з одною в разі нападу на одну зі сторін. Договір між японською і німецькою розвідками від 11 травня 1937 року передбачав обмін розвідувальними даними про СРСР і містив план з використання національних рухів на окраїнах Радянського Союзу.122 Із радянського погляду, японська загроза видавалася актуальнішою за німецьку. У першій половині 1937 року здавалося, що Німеччина — дова-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

жок до японської загрози, а не навпаки. У японській політиці домінували дві візії імперії — північна й південна. Впливове угруповання в японській армії вважало, що ресурси Сибіру — ключ до майбутнього економічного розвитку країни. Сателіт Японії, Маньчжурська держава (Маньчжоу‑го), мала довгий кордон із Сибіром і дуже добре надавалася до ролі плацдарму. Японці гралися з ідеєю створити маріонеткову українську державу в східному Сибіру, де опинилося близько мільйона депортованих українців і переселенців. У Токіо розраховували, що заслані в табори українці можуть виступити проти радянської влади — особливо якщо матимуть за спиною підтримку іноземної держави. Обізнані з цією концепцією польські шпигуни називали її «Маньчжоу‑го № 2».123 Очевидно, що японці мали стратегічні інтереси в Сибіру. У спеціальній японській академії в Маньчжурії, у місті Харбіні, уже підготували й навчили російської мови перше покоління молодих імперіалістів, наприклад, Тіуне Суґігару. 1935 року він брав участь у переговорах з Радянським Союзом про продаж японцям Китайсько-Східної залізниці, яка проходила територією Маньчжурії. Суґігара служив у Міністерстві закордонних справ Маньчжоу‑го, прийняв православ’я, одружився з росіянкою, називав себе Сергієм і більшість часу проводив у російському кварталі Харбіна. Там він подружився з російськими емігрантами і вербував їх для розвідувальної роботи в СРСР. Радянсько-японська боротьба на Далекому Сході

Розділ 2 • Класовий терор

привернула увагу Ґарета Джоунза, який того самого року відвідав Маньчжурію. Валлієць мав дивовижний нюх на новини і проникливо побачив у цьому регіоні арену глобального конфлікту «фашизму» й «антифашизму». За загадкових обставин його викрали і вбили бандити.124 Сталін мусив перейматися не лише загрозою прямого нападу японців на Сибір, але й зміцненням японської імперії на Далекому Сході. Маньчжоу‑го була однією з японських колоній, створених на історично китайській території; можливо, що попереду були й інші колонії. Китай мав найдовший кордон з Радянським Союзом і був дуже нестабільною державою. Націоналістичний уряд узяв гору в тривалій громадянській війні з китайською комуністичною партією. Загони китайських комуністів на чолі з Мао Цзедуном мусили відступити на північ і захід країни, це був так званий «Великий похід». Але жодна зі сторін не здобула монополії на владу. Навіть у регіонах, де перемогли націоналісти, вони залежали від місцевих отаманів. Найбільше значення для Сталіна мало те, що націоналісти й комуністи були нездатні співпрацювати проти японців. Радянська зовнішня політика мусила балансувати між підтримкою братських комуністичних партій (що було менш важливо) і потребами державної безпеки (що важливіше). І хоча загалом Комінтерн підтримував китайських комуністів, Сталін озброював і фінансував націоналістичний уряд, сподіваючись таким способом утихомирити прикордоння. У населеній здебільшого мусульманами китайській провінції Сіньцзян, яка мала довгий кордон із радянським Казахстаном, Сталін застосовував такий самий підхід, абстрагований від ідеології. Він підтримував місцевого царка Шен Шицая, відряджаючи в регіон інженерів і шахтарів для розроб лення природних ресурсів і енкаведистів — для забезпечення порядку.125 У глобальному сенсі німецько-японське зближення можна розглядати як остаточне оточення Радянського Союзу Японією, Німеччиною і Польщею. Ці три країни — найважливіші сусіди СРСР; саме вони завдавали поразок Радянському Союзові (або Російській імперії) за життя Сталіна. Попри те, що Німеччина програла Першу світову війну, її війська били російську армію на Східному фронті у 1917 році. Японія завдала принизливої поразки російській армії і флоту в російсько-японській війні 1904– 1905 років. Польща розбила радянську армію зовсім недавно, у 1920 році. Після підписання німецько-польського і німецько-японського договору здавалося, що ці три держави об’єдналися проти Радянського Союзу. Якби Антикомінтернівський пакт або німецько-польський договір про ненапад справді містив секретні положення про війну з Радянським Союзом, побоювання Сталіна були б реальні. Але насправді нічого подібного — воєнний союз між Токіо, Варшавою і Берліном був дуже малоймовірним, а то й узагалі неможливим. Польща підтримувала з Японією

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

добрі стосунки, але Варшава воліла не робити кроків, які могли сприйматись як ворожі до Радянського Союзу. Польща відхилила пропозицію Німеччини приєднатися до Антикомінтернівського пакту.126 *** Політичний талант Сталіна, крім іншого, полягав у вмінні поставити знак рівності між іноземною загрозою і провалами у внутрішній політиці, так ніби це одне й те саме, а він тут ні за що не відповідає. Така позиція звільняла його від провини за політичні помилки і давала змогу виставляти внутрішніх ворогів агентами іноземних держав. Ще 1930 року, коли оприявнилися проблеми колективізації, Сталін говорив про міжнародну змову троцькістів і різних іноземних держав. «Очевидно, — заявляв Сталін, — доки буде капіталістичне оточення, серед нас будуть мародери, шпигуни, саботажники і вбивці». Будь-яка проблема в СРСР перетворювалася на підступ реакційних держав, які сподівалися затримати неминучий перебіг історії. За будь-якими невдачами п’ятирічки бачили руку іноземців — тому зрадників чекало найсуворіше покарання, а головні винуватці сиділи у Варшаві, Токіо, Берліні, Лондоні й Парижі.127 У ці роки сталінізм практикував подвійну брехню. Успіх Народного фронту залежав від швидкості будування соціалізму, що переважно був пропагандою. Водночас голод і злидні всередині країни пояснювали іноземними підступами, насправді безпідставно. Сталін стояв на чолі радянського державного апарату й Комуністичного інтернаціоналу, а отже, блефував і там, і там: перед уявною загрозою іноземної інтервенції держава доволі хитро заручилася підтримкою радянських громадян, які постраждали від її політики. Потужне поєднання війни з іноземцями і внутрішньої опозиції було, зрештою, першою наукою радянської історії. Сам Ленін під час Першої світової війни виконував роль секретної зброї німців; навіть сама більшовицька революція стала побічним ефектом німецької зовнішньої політики 1917 року. Двадцять років потому Сталін побоювався, що опоненти всередині країни скористаються наближенням війни, щоб скинути його режим. Троцький жив на еміграції, достоту як Ленін у 1917 році. Під час війни Троцький міг повернутися й зібрати своїх прихильників, так само як Ленін двадцять років тому.128 1937 року Сталін не мав відчутної політичної опозиції в радянській компартії, але, схоже, що це його лише переконало в одному – вороги добре опанували політичну конспірацію. Так само, як у розпал голоду, він знову заявляв, що найнебезпечніші вороги прикидаються безневинними й відданими. Всіх ворогів, навіть невидимих, треба викрити і знищити. Сьомого листопада 1937 року, у двадцяту річницю більшовицької революції (і п’яті роковини самогубства дружини), Сталін підняв тост: «Ми без-

Розділ 2 • Класовий терор

жально знищимо всіх ворогів… всіх, хто на ділі або в думках — так, у думках — загрожує єдності соціалістичної держави. За повне знищення всіх ворогів, і їх самих, і їхньої рідні!»129 На відміну від Гітлера, Сталін мав у своєму розпорядженні інструмент реалізації такої політики — службу державної безпеки, раніше вона називалася ЧК і ОҐПУ, потім — НКВД. Служба безпеки виникла під час більшовицької революції і тоді мала назву ЧК. Спочатку її місія полягала радше в політиці, аніж у захисті правопорядку: знищувати ворогів революції. Після створення СРСР ЧК (ОҐПУ, НКВД) перетворилася на потужний орган державної безпеки, що стежив за дотриманням радянського законодавства. У виняткових ситуаціях, як-от кампанія колективізації 1930 року, звичайні юридичні процедури припиняли свою дію й офіцери ОҐПУ, які очолювали «трійки», були одночасно суддями, присяжними і судовими виконавцями. Це було повернення до революційних традицій ЧК і виправдовувалося революційною ситуацією — будуванням соціалізму або загрозою соціалізмові. Щоб мати змогу нищити своїх ворогів у другій половині 1930‑х років, Сталінові потрібно було, щоб НКВД визнав факт певної кризи, яка виправдовувала б надзвичайні заходи.130 Нагоду утвердити контроль за НКВД дало Сталінові одне драматичне вбивство. У грудні 1934 року в Ленінграді застрелили одного з найближчих соратників Сталіна Сергія Кірова. Сталін скористався убивством Кірова так само, як Гітлер використав підпал райхстагу попереднього року. Він звинуватив у цьому злочині внутрішніх ворогів і заявив, що вони планують інші терористичні акти проти радянського керівництва. Убивцю, Леоніда Ніколаєва, затримали того ж дня, але просте розслідування Сталіна не задовольнило. Він проштовхнув спеціальний закон, який давав право на прискорену розправу з «терористами». Наголошуючи на загрозі тероризму, Сталін заявив, що колишнє ліве крило політбюро замислило замах на радянське керівництво, щоб повалити радянську владу.131 Те, як Сталін інтерпретував ленінградське вбивство, стало прямим викликом органам радянського правопорядку. НКВД не погоджувався з його версією тому, що не мав достатніх доказів. Коли голова НКВД Генріх Ягода наважився розпитувати про Сталіна, йому порадили остерігатися, щоб не «дістати по шапці». Сталін знайшов довірену людину, Миколу Єжова, який охоче поширював сталінську версію подій. Єжов, невисокий чоловік родом із польсько-литовського прикордоння, прославився фразою про те, що опозиція — синонім тероризму. У лютому 1935 року він очолював «контрольну комісію», що збирала для політбюро компромат на членів ЦК. Сталін і Єжов підкріплювали одне в одного переконання в існуванні повсюдних змов. Сталін цілковито покладався на

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Єжова, аж до того, що в рідкісні моменти емоційної близькості турбувався про його здоров’я. Єжов спершу став заступником Ягоди, а тоді й наступником. У вересні 1936 року його призначили наркомом внутрішніх справ, він очолив НКВД. Ягоду перевели на іншу посаду, а два роки потому розстріляли.132 У серпні 1936 року Єжов почав висувати колишнім опонентам Сталіна фантастичні звинувачення і влаштовувати прилюдні показові процеси. Зізнання відомих людей привернули увагу світу. 19–24 серпня відбувався суд над Львом Каменєвим і Григорієм Зінов’євим, колишніми союзниками Троцького й опонентами Сталіна. Вони зізналися в терористичній змові з метою вбити Сталіна, разом із чотирнадцятьма іншими особами їх засудили до смерті й розстріляли. Старих більшовиків на допитах принижували й били, на суді вони просто белькотіли слова чужого сценарію. Але їхні зізнання, яким повірила маса людей, створили щось на кшталт альтернативної історії Радянського Союзу, в якій Сталін завжди мав рацію. У майбутніх показових процесах Сталін навіть повернувся до випробуваної наприкінці 1920‑х років комбінації: розібравшись із колишніми лівими опонентами Каменєвим і Зінов’євим, він взявся до колишнього правого опонента Миколи Бухаріна. 1928 року, ще коли дискусія була можлива, Бухарін погрожував оголосити Сталіна організатором голоду. І хоч погрозу не здійснив, однаково загинув. Призвідником змови оголосили Троцького, який не міг постати перед судом, бо жив за кордоном. Заголовок «Правди» від 22 серпня 1936 року прямо вказував на зв’язок між ними: «Троцький — Зінов’єв — Каменєв — Гестапо». Чи справді три старих більшовики, люди, які створили Радянський Союз, могли бути агентами капіталістичних держав? Чи були ці три комуністи єврейського походження агентами спецслужб нацистської Німеччини? Звісно, ні — але ці звинувачення сприйняли серйозно навіть за межами Радянського Союзу.133 Для багатьох європейців і американців ці показові процеси видавалися просто судом, а зізнання були надійним доказом вини. Деякі оглядачі, які симпатизували Радянському Союзові, вбачали в них позитивну тенденцію: британській соціалістці Беатріс Веб, наприклад, сподобалося, що Сталін «відрізав суху гілку». Інші симпатики СРСР притамували сумніви, керуючись тією логікою, що СРСР — ворог нацистської Німеччини, а тому становить надію цивілізації. До 1936 року європейська громадська думка так поляризувалася, що стало справді непросто критикувати радянський режим і не видатися прихильником фашизму й Гітлера. Націонал-соціалізм і Народний фронт сповідували достоту однакову бінарну логіку: Гітлер називав своїх ворогів «марксистами», а Сталін своїх — «фашистами». Обидві сторони однаково вважали, що третього не дано.134

Розділ 2 • Класовий терор

Сталін підвищив Єжова саме тоді, коли вирішив втрутитися в іспанські справи; показові процеси й Народний фронт належали, з його погляду, до речей одного ряду. Народний фронт давав змогу визначати друзів і ворогів — що залежало, звісно, від зміни генеральної лінії Москви. Для Сталіна іспанська громадянська війна була водночас битвою з озброєним фашизмом в Іспанії та його закордонними прихильниками і боротьбою з лівою опозицією та внутрішніми ворогами в СРСР. Він вважав іспанський уряд слабким, бо той був нездатний знайти і знищити шпигунів та зрадників. Радянський Союз був водночас державою й певною концепцією, внутрішньою політичною системою та інтернаціоналістською ідеологією. Зовнішня політика СРСР завжди була внутрішньою, а внутрішня політика — зовнішньою. У цьому була її слабкість і сила.135 Орвелл розумів, що пропагандистський сюжет про зіткнення Радянського Союзу з європейським фашизмом збігся з кривавими чистками колишніх і потенційних опонентів усередині країни. Радянські місії в Барселоні й Мадриді почали свою роботу саме тоді, коли й показові судові процеси. Зіткнення з фашизмом в Іспанії виправдовувало насильство в Радянському Союзі, а чистки в Радянському Союзі виправдовували насильство в Іспанії. Громадянська війна в Іспанії показала, що Сталін має тверду настанову, попри всю плюралістичну риторику Народного фронту, знищити опозицію в ім’я власної версії соціалізму. Орвелл спостерігав, як у травні 1937 року комуністи провокували сутички в Барселоні, а потім іспанський республіканський уряд, зобов’язаний Москві, засудив партію троцькістів. Орвелл писав про перестрілку в Барселоні: «Ця жалюгідна бійка в далекому місті набагато важливіша, ніж видається на перший погляд». Він мав цілковиту рацію. Події показали силу сталінської логіки, що нехтувала географією й місцевою політичною реальністю. Орвелл написав про них зворушливий розділ у спогадах про іспанську війну під назвою «Пам’яті Каталонії». Цей воєнний мемуар вчив, і принаймні деякі західні ліві й демократи засвоїли, що фашизм — не єдиний ворог.136 Усередині СРСР зізнання засуджених створили видимість осередків організованих змов, Єжов назвав їх «центрами», за якими стояли розвідки іноземних держав. Наприкінці червня 1937 року в Москві Єжов доповів ЦК партії про висновки, яких він дійшов. Єжов повідомив партійну еліту, що є головний осередок змови — «центр центрів», який об’єднує усіх політичних опонентів, представників збройних сил і навіть НКВД. Його мета — знищення Радянського Союзу і відновлення капіталістичного ладу. Агенти «центру центрів» не зупиняться ні перед чим, навіть перед кастрацією племінних овець — цей акт саботажу Єжов згадав окремо. Усе це виправдовувало чистки в партії, армії і НКВД. Протягом липня засуджено найвищих командирів збройних сил; а в дальші місяці розстріляно

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

половину генералітету Червоної армії. Зі 139 членів ЦК, які брали участь у з’їзді партії 1934 року («з’їзді переможців»), розстріляли 98. Усього під час чисток в армії, державному та партійному апараті загинуло до 50 тисяч осіб.137 *** У 1934–1937 роках Гітлер також використовував насильство заради утвердження своєї влади над державними інститутами — партією, поліцією, армією. Подібно до Сталіна, він проаналізував свій шлях до влади і покарав смертю деяких людей, які йому допомагали. І хоч масштаб насильства був набагато менший, гітлерівські репресії виразно показали, що влада закону в Німеччині залежить від примх фюрера. На відміну від Сталіна, що прямо підпорядкував собі НКВД, Гітлер використовував терор як спосіб розвинути власну парамілітарну інституцію — СС і утвердити її пріоритет над різними установами безпеки й охорони правопорядку в Німеччині. Сталін використовував чистки з метою залякати особовий склад армії, натомість Гітлер наближав до себе німецьких генералів, позбавляючись тих нацистів, яких армійське командування вважало загрозою. Найпомітнішою ціллю гітлерівських чисток став Ернст Рем, керівник СА, штурмових загонів нацистів, так званих «коричневосорочечників». СА допомагало утверджувати особисту владу Гітлера, залякувало опонентів (і виборців) та сприяло приходові фюрера до влади 1933 року. Провоковані СА вуличні бійки давали більше користі Гітлерові-політику, аніж Гітлерові-канцлеру. У 1933-му і 1934-му роках Рем говорив про потребу другої революції, але Гітлер не сприймав цієї ідеї. Рем також плекав власні амбіції, які не відповідали гітлерівським планам реформи німецької армії. Рем вважав, що його штурмові загони краще відображають нацистський дух, ніж армія, яку він хотів контролювати. Тримільйонна СА лишала далеко позаду стотисячну армію, яку Німеччина могла мати за умовами Версальського договору. Гітлер мав на думці відмовитися від зобов’язань за цим мирним договором, але через реформування німецької армії, а не через її заміну чи злиття з парамілітарною організацією.138 В останні дні червня 1934 року Гітлер наказав СС усунути Рема, кільканадцять його підлеглих, а також кількох інших суперників у нацистській партії та чимало політиків. На чолі СС стояв Гайнріх Гіммлер, він особливо наголошував на важливості питання расової чистоти, ролі ідеологічного вишколу й особистої відданості Гітлерові. Ця розправа увійшла в історію як «Ніч довгих ножів» — Гітлер використав одну парамілітарну організацію нацистів, СС, щоб розібратися з іншою — СА. Фюрер підтримав дії Гіммлера й одним махом позбувся Рема та багатьох інших людей. 14 липня 1935 року Гітлер інформував райхстаг, що вбито 74 осіб; на-

Розділ 2 • Класовий терор

справді ж щонайменше 85, з них кілька депутатів від НСДАП. Певна річ, Гітлер заявив, що Рем та інші планували заколот проти законного уряду, якому треба було запобігти. Крім керівництва СА, криваві гітлерівські чистки зачепили консервативне крило й колишніх урядовців. Із трьох попередників Гітлера на посаді канцлера одного вбили, другого заарештували, третій урятувався втечею.139 Завдяки тому, що СС стали інструментом кривавої кампанії, Гіммлер наблизився до центру влади. СС, інституційно відокремлені від СА, стала найвпливовішим елементом у складі націонал-соціалістичної партії. Після «Ночі довгих ножів» завданням СС стало підкорити головні правоохоронні установи Німеччини нацистській ідеології. Гіммлер намагався поєднати СС із наявними правоохоронними службами через ротацію кадрів і підпорядковуючи собі інститути влади. 1936 року Гітлер призначив Гім млера головою всіх поліційних служб Німеччини. Так він почав керувати особами в уніформі поліції порядку, слідчих карного розшуку і оперативниками Державної таємної поліції (гестапо). Поліція (точніше, кілька різних поліційних служб) належала до інститутів держави, а СС були партійною установою нацистів; Гіммлер намагався їх об’єднати. 1937 року він заснував посади вищих очільників СС і поліції, вищих СС- і поліцайфюрерів (Höhere SS- und Polizeiführer) і уніфікував структуру керування.140 Не меншу роль, ніж піднесення СС над СА, зіграло покращення стосунків між Гітлером і армійськими генералами. Найвище командування було вдячне Гітлерові за розправу над Ремом. До 1934 року армія лишалася єдиною важливою державною структурою, над якою Гітлер не мав цілковитої влади. Але щойно Гітлер дав зрозуміти, що планує розбудувати армію, а не поставити на її місце СА, як ситуація швидко змінилася. За кілька тижнів помер президент Німеччини, і військове командування підтримало Гітлера в ролі одноосібного голови держави. Гітлер ніколи не називав себе «президентом», він волів вживати слово «вождь» — фюрер. Від серпня 1934 року німецькі солдати складали присягу на особисту вірність Гітлерові і зверталися до нього «мій фюрер». Того ж місяця на загальнодержавному плебісциті схвалено назву посади Гітлера — «фюрер і райхсканцлер». У березні 1935 року Гітлер відкрито денонсував умови Версальського мирного договору, відновив військовий призов і почав відбудовувати німецькі збройні сили.141 Гітлер, як і Сталін, показав себе справжнім господарем органів влади — він виставляв себе жертвою різних змов, а тому користався нагодою позбутися справжніх чи вигаданих ворогів. Одночасно з цим Гітлер створював щось на кшталт інструментів примусу, що їх Сталін успадкував від Леніна і більшовицької революції. СС і німецька поліція ніколи не будуть здатні на організований терор у Німеччині, порівнянний за

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

масштабом з діями НКВД в Радянському Союзі. «Ніч довгих ножів», з її десятками жертв, непорівнянна зі сталінськими чистками в партії, армії та НКВД, коли розстріляли десятки тисяч. У СРСР загинуло значно більше людей, ніж нацистський режим знищив до початку Другої світової війни. Щоб зрівнятися з НКВД, СС потребували часу і практики. Гіммлер вважав свої кадри «солдатами ідеології», але вони могли втілювати свою місію расового завоювання й домінування, лише рухаючись за справжніми солдатами: у Польщі — після 1939 року й Радянському Союзі — після 1941 року.142 Логіка домашнього терору Гітлера була логікою майбутньої наступальної війни: посилений і лояльний до Гітлера Вермахт веде війну, а СС і поліція перетворюють її на винищувальну. В цьому сенсі побоювання Сталіна стосовно війни мали цілковитий резон. Німці, однак, у майбутній війні не розраховували на допомогу радянського населення. У цьому сенсі сталінський варіант загрози — союз іноземних ворогів з внутрішніми опонентами — не мав підстав. Тому нова, ще більша хвиля сталінського терору проти власного населення у 1937–1938 роках виявилася абсолютно марною і насправді контрпродуктивною. *** Чистки в радянській армії, партійному апараті й НКВД були прелюдією до Великого терору, який у 1937–1938 роках із класових і національних приводів забрав сотні тисяч життів. Унаслідок допитів десятків тисяч людей виникли численні «організації», «змови» і «групи», до складу яких ризикувало потрапити дедалі більше радянських громадян. Репресії проти комуністів, поза сумнівом, сіяли страх у лавах партії; але партії як такій влітку 1937 року нічого не загрожувало, доки її члени йшли за Сталіним і переслідували «справжніх ворогів» у радянському суспільстві. Чистки також були перевіркою лояльності НКВД, бо керівництву висувалися звинувачення за примхою Сталіна, а особовий склад мусив спостерігати, як переслідують їхніх колег. Однак улітку 1937 року обложений НКВД повернеться проти соціальних груп, що їх чимало енкаведистів охоче визнавало за ворогів. Кілька місяців керівництво Радянського Союзу планувало удар по групі, якої вони справді боялися, — куркулів.143 Куркулі були селяни, цим кременям вдалося пережити сталінську революцію: колективізацію, голод, а іноді й ҐУЛАҐ. Соціального класу куркулів (заможних селян) ніколи не було. Цей термін був швидше елементом радянської класифікації, який зажив власним політичним життям. Спроба «ліквідувати куркулів» під час першої п’ятирічки призвела до вбивства колосального числа людей, але вона радше створила клас, аніж зруйнувала, — клас тих, хто зазнав принижень і репресій, але ви-

Розділ 2 • Класовий терор

жив. Мільйони людей, яких депортували або які втекли під час колективізації, вважалися куркулями, й іноді вони приймали цю класифікацію. Радянське керівництво мало враховувати ту ймовірність, що революція сама створює собі опонентів. На пленумі ЦК Компартії в лютому — березні 1937 року кілька промовців дійшли такого логічного висновку. Куркулі були «запеклі вороги» радянської системи.144 Потрапити в куркулі означало не лише зазнати страждань, а й якось залишитися живим під час депортації на колосальну відстань. Колективізація кинула мільйон куркулів до ҐУЛАҐу або змусила тікати до міста. Це означало важку дорогу на сотні, а то й тисячі кілометрів. Щонайменше три мільйони селян під час першої п’ятирічки влаштувалися робітниками на різні підприємства. Зрештою, в цьому й полягав сенс п’ятирічки: зробити з аграрного Радянського Союзу індустріальну країну. Близько 200 тисяч людей, які раптом відчули на собі тавро куркуля, втекли до міста, рятуючись від розстрілу або заслання. 400 тисячам куркулів вдалося втекти із спецпоселень — хтось втік до міста, ще більше людей — у села. Десятки тисяч вийшли з таборів і спецпоселень, відбувши терміни покарання. Діставши п’ять років заслання у 1930, 1931 і 1932 роках, маса людей вийшли з ҐУЛАҐу в 1935, 1936 i 1937 роках.145 Влада оптимістично припускала, що переселення знівелює вороже соціальне походження куркулів і завдяки перевихованню ті стануть звичайними радянськими людьми. У другій половині 1930‑х років сталінізм утратив сподівання такого прогресу. Соціальна мобільність, притаманна сталінській політиці індустріалізації, тепер була порушена. Куркулі вступали в колгоспи — можливо, вони збиралися стати на чолі повстанців, як це зробили інші селяни в 1930 році. Куркулі поверталися в соціальний устрій, що в якомусь сенсі лишався традиційним. Сталін знав із результатів перепису 1937 року, які він не оприлюднив, що здебільшого доросле населення не визнає офіційний атеїзм радянської держави і вірить у Бога. Через двадцять років після більшовицької революції ця релігійність непокоїла і, можливо, дратувала. А раптом куркулі відбудують старе суспільство?146 Куркулі, засуджені пізніше або на довші терміни, досі перебували в таборах Сибіру, у Казахстані, на Далекому Сході і в Середній Азії: чи не підтримають раптом ці люди вторгнення японців? У червні 1937 року НКВД повідомляв, що заслані в Сибір куркулі становлять «чималу базу повстання». Звісно, за підтримки іноземної держави в ситуації війни куркулі боролися б з радянською владою. А тим часом їх вважали внутрішніми ворогами. Одна репресивна політика закладала фундамент для іншої: заслані куркулі не любили радянської системи; а місце їхнього заслання, далеко-далеко від дому, лежало надто близько до джерела зовнішньої загрози, експансіоністської Японської імперії.147

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Повідомлення НКВД з Далекого Сходу мали сценарій союзу внутрішніх ворогів з іноземними державами. У квітні 1937 року спалахнули повстання проти радянської присутності в китайській провінції Сіньцзян. У маріонетковій японській Маньчжурській державі японці вербували російських емігрантів, які налагоджували контакти з куркулями, засланими в Сибір. Згідно зі звітами НКВД, «Російський загальновійськовий союз», за спиною якого стояла Японія, планував після її нападу спровокувати повстання куркулів. У червні 1937 року місцеві відділи НКВД отримали дозвіл провадити масові арешти й розстрілювати людей, запідозрених у зв’язках з «Російським загальновійськовим союзом». Ціллю операції стали заслані куркулі та колишні офіцери царської армії, які нібито ними командували. Звісно, перших було значно більше, ніж других. Почалися репресії серед куркулів, які відбували сибірське заслання.148 Радянське керівництво завжди вважало японську загрозу східною частиною глобального ворожого капіталістичного оточення, до якого входили Польща й Німеччина. Приготування до війни з Японією в Азії були водночас приготуваннями до війни в Європі. А що багато куркулів повертались із заслання додому, з азійської в європейську частину СРСР, було просто уявити ворожу мережу, яка охоплювала всю країну, з одного кінця в інший. В Сибіру почали розстрілювати селян, але Сталін, імовірно, вирішив покарати куркулів не лише на засланні, а й у цілому Радянському Союзі. У телеграмі Сталіна і політбюро «Про антирадянські елементи» від 2 липня 1937 року містилися інструкції стосовно масових репресій у всіх регіонах СРСР. Радянське керівництво звинуватило куркулів в останній хвилі саботажу і злочинності, що фактично означало будь-які невдачі й інциденти в Радянському Союзі. Місцеві органи НКВД мали реєструвати всіх куркулів на своїй території та розробити план розстрілів і висилок. Місцеві енкаведисти попросили дозволу долучити до списку різного роду інші «антирадянські елементи». 11 липня політбюро вже мало перші розстрільні списки. З ініціативи Сталіна початкові числа округлили, що додало «зайву тисячу». Це розширило масштаб операції — державні репресивні органи дістали чіткий сигнал, що їхнє завдання не просто засудити всіх тих людей, на яких НКВД уже мав справи. Щоб продемонструвати свою відданість і старанність в атмосфері небезпеки й чисток, енкаведисти мали знайти ще більше винуватців149. Сталін і Єжов хотіли «повної фізичної ліквідації контрреволюції», що означало знищити ворогів «раз і назавжди». Переглянуті плани спустили з Москви в регіони разом із наказом № 00447 від 30 липня 1937 року «Про знешкодження колишніх куркулів, злочинців та інших антирадянських елементів». Сталін і Єжов пропонували розстріляти 79 950 радянських

Розділ 2 • Класовий терор

громадян і ще 193 тисячі засудити до десяти років таборів. Не те щоб члени політбюро чи центральне керівництво НКВД в Москві мали на увазі якихось конкретних 272 950 людей. Які саме радянські громадяни потраплять у лещата репресій, залежало від рішення місцевих відділів НКВД150. Кількість розстрілів і депортацій осіб офіційно називалася «лімітами», хоча всі причетні до справи знали, що їх треба перевиконати. Місцеві енкаведисти мусили б пояснювати, якби не виконували «ліміти», і були зацікавлені їх перевиконати. Ніхто не хотів видаватися малодушним у боротьбі з «контрреволюцією», особливо якщо врахувати, що курс Єжова зводився до того, що «краще занадто, аніж недостатньо». Під час цієї кампанії загинуло не 79 950 людей, а вп’ятеро більше. На кінець 1938 року, виконуючи наказ № 00447, енкаведисти стратили 386 798 ociб.151 Наказ № 00447 виконував той самий інститут, що влаштував терор у радянському селі на початку 1930‑х років, — «трійка». Трійка складалася з начальника місцевого НКВД, керівника комітету партії і місцевого прокурора. Саме вона перетворювала ліміти на розстріли, а числа — на трупи. Загальні квоти по Радянському Союзу поділили на 64 регіони, в кожному була своя трійка. На практиці в трійках заправляли енкаведисти, які зазвичай головували на засіданнях. Прокурори ігнорували юридичні процедури. Партійні керівники мали інші обов’язки, не були фахівцями з питань державної безпеки і боялися, що самі стануть об’єктами звинувачення. Енкаведисти почувалися у своїй стихії.152 Виконання наказу № 00447 почалося з «очищення картотек». НКВД збирав певні матеріали про куркулів, адже держава вигадала категорію «куркуль». Злочинці — друга група, згадана в наказі, — це, за означенням, люди, які вже стикалися з правоохоронною системою. До інших «антирадянських елементів» на практиці просто належали люди, на яких місцевий відділ НКВД завів справу. Енкаведисти за допомогою міліції провадили розслідування в «оперативних секторах» усіх 64 зон. «Оперативна група» складала список людей, яких треба було допитати. Їх заарештовували, вибивали зізнання і підштовхували здавати інших.153 Зізнання вибивали тортурами. Енкаведисти застосовували «конвеєрний метод», коли в’язня допитували безперервно вдень і вночі. Крім цього, практикували «стояння», коли підозрювані мусили стояти біля стіни, а якщо засинали або торкалися опори, їх били. Відчуваючи цейтнот, енкаведисти часто просто били в’язнів, поки ті не «зізнаються». 21 липня 1937 року Сталін схвалив таку практику. В Білоруській РСР енкаведисти опускали в’язнів головою в нужник і били, коли ті намагались підвестися. Деякі слідчі приносили з собою заготоване заздалегідь зізнання і просто вписували туди персональні дані в’язня, змі-

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

нюючи ту чи ту деталь. Інші заставляли підписувати порожні бланки, а заповнювали їх потім. Так радянські органи «викривали ворога», додаючи власні «думки» в їхні справи.154 Ліміти приходили з центру, але трупи множилися на місцях. Вироки трійок, які виконували наказ № 00447, не потребували жодного затвердження в Москві й не підлягали оскарженню. Члени трійки зустрічалися вночі зі слідчими-енкаведистами. Вони вислуховували короткий звіт і рекомендований вирок: смерть або ҐУЛАҐ. (Дуже невелика кількість затриманих не діставала жодного вироку). Вони розглядали сотні справ гамузом, бувало, що по шістдесят за годину — долю людей визначали за якусь хвилину. Наприклад, за одну ніч ленінградська трійка засудила до смертної кари 658 в’язнів Соловецького табору.155 Як і скрізь, терор панував у ҐУЛАҐу. Годі зрозуміти, як саме в’язні таборів могли загрожувати радянській державі: але в ҐУЛАҐу, як і в усьому СРСР, існували свої квоти смерті, що їх треба було виконувати або перевиконувати. Побутувала така логіка: так само, як могли бути небезпечними люди, яких вважали куркулями, могли бути небезпечними і люди, яких ув’язнили як куркулів. Табори системи ҐУЛАҐу мали початкову квоту на 10 тисяч розстрілів, але загалом було страчено 30 178 в’язнів. Одним із найжахливіших місць репресій став Омськ, місто у південно-західному Сибіру. В тому регіоні було багато спецпоселень, куди засилали селян під час колективізації. Начальник місцевого відділу НКВД першого серпня 1937 року, ще до того, як набрав сили наказ № 00447, попросив збільшити восьмитисячний розстрільний список. Одної ночі його підлеглі засудили й розстріляли 1 301 людину.156 Кампанію проти куркулів проводили цілком таємно. Нікому, навіть засудженим, не говорили про вирок. Спочатку арештантів забирали в першуліпшу в’язницю, потім або в товарний вагон, або на місце страти. Місця для розстрілів влаштовували або вибирали непримітні. Вбивства завжди проходили вночі, у нелюдних місцях. Людей розстрілювали у звукоізольованих підземних приміщеннях, у великих будинках на кшталт гаражів, де сторонні шуми маскували звуки пострілів, або в лісах, подалі від населених пунктів. Стріляли завжди енкаведисти, зазвичай з нагана. Двоє людей тримали в’язня за руки, а кат робив один постріл ззаду в основу черепа, потім нерідко робили «контрольний постріл» у скроню. «Після страти, — йшлося в одній з інструкцій, — трупи класти в заздалегідь викопаний рів, ретельно засипати й замаскувати». Взимку 1937 року земля була мерзла й могили копали з використанням вибухівки. Усі, хто брав участь у розстрілах, зобов’язувалися берегти таємницю. Безпосередньо причетних до справи людей було небагато. Команда московських енка-

Розділ 2 • Класовий терор

ведистів, яка складалася лише з дванадцяти осіб, в 1937–1938 роках розстріляла на околиці Москви, у Бутові, 20 761 людину.157 Усю кампанію проти куркулів від самого початку супроводжували розстріли. Єжов з очевидною втіхою повідомляв Сталіна, що станом на 7 вересня 1937 року розстріляно 35 454 особи. Врешті кількість людей, розстріляних протягом антикуркульської кампанії, стала майже такою, як кількість людей, засланих до ҐУЛАҐу (378 326 і 389 070, відповідно). Загальна тенденція заміняти висилку на розстріл мала практичні резони: убити було легше, ніж депортувати; крім того, табори швидко переповнилися, а від депортованих нерідко було мало користі. Наслідком однієї ленінградської справи був розстріл (не заслання в табори) 35 інвалідів-глухонімих. Начальник українського НКВД Ізраїль Леплевський наказував підлеглим розстрілювати, а не висилати літніх людей. В таких випадках радянських громадян вбивали тільки за те, ким вони були.158 Радянську Україну, де «куркулі» чинили повсюдний «опір» колективізації, охопила масштабна хвиля масових репресій. Леплевський волів не обмежуватися буквою наказу № 00447, щоб не проминути так званих українських націоналістів, уявні підступи яких із часів голоду вважали загрозою територіальній цілості Радянського Союзу. За звинуваченням у націоналізмі в УРСР заарештували 40 530 осіб. За однією з версій, українців арештовували за те, що вони 1933 року нібито просили продовольчої допомоги в Німеччини. Коли в грудні 1937 року ліміти репресій для УРСР (уже вдвічі збільшені) були виконані, Леплевський попросив їх підняти. У лютому 1938 року Єжов додав 23 650 осіб до республіканських лімітів. Загалом у 1937–1938 роках під час антикуркульської операції енкаведисти розстріляли 70 868 жителів Української РСР. 1938 року відсоток смертних вироків, проти інших видів покарань, був в Україні особливо великий. У січні — серпні розстріляно 35 563 осіб і лише 830 заслано в табори. Наприклад, «трійка» в Сталінському районі в липні — серпні 1938 року засідала сім разів і ухвалила смертний вирок кожному з 1 102 звинувачених. Так само й ворошиловградська трійка засудила на смерть 1 226 осіб, справи яких розглянули у вересні 1938 року159. Ці колосальні числа означали регулярні й масові розстріли, а отже, і величезні могильні ями. В промислових містах радянської України робітників, які нібито мали куркульське походження, засуджували за звинуваченнями в різного роду саботажі й переважно розстрілювали того ж дня. У Вінниці засуджених до смерті зв’язували, затикали кляпом рота і відводили на подвір’я будинку НКВД, тут же стояли гаражі. Там запускали машини, шум двигунів глушив звуки пострілів. Трупи вантажили на машину і везли на місце поховання: у сад, парк або на цвинтар. Перш ніж

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

завершити свою роботу, енкаведисти викопали не менше ніж 87 спільних могил у Вінниці й поблизу міста.160 Подібно до показових процесів, кампанія проти куркулів оживила в пам’яті Сталіна кінець 1920‑х і початок 1930‑х років, коли його політичні позиції були вразливі, але цього разу результат був наперед відомий. Колишні політичні опоненти, що асоціювалися з дискусіями довкола колективізації, були фізично знищені. Як і куркулі, яких пов’язували з масовим опором колективізації. Так само, як знищення партійної еліти утвердило Сталіна в ролі наступника Леніна, знищення куркулів утвердило сталінську інтерпретацію політики Леніна. Якщо колективізація призвела до масового голоду, то винні голодні люди й агенти іноземної розвідки, які підлаштували всю цю ситуацію. Якщо колективізація спричинила незадоволення населення, то також винуваті були самі люди та їхні іноземні покровителі. Саме тому, що сталінська політика виявилася такою катастрофічною, захист цієї політики вимагав схибленої логіки й масових смертей. Щойно запроваджено репресивні заходи, як їх можна було подати як вердикт історії.161 Сталін репрезентував свою політику як неминучу, таку, що не потребує дискусії, бо відповідає марксистській науці, і стверджував, що знає (передбачає) майбутнє. Водночас заперечував, хоч і не визнавав цього, марксизм, що якраз допускав дискусію в партійному керівництві. Тією мірою, якою марксизм був наукою історії, його природним середовищем була економіка, а об’єктом дослідження — соціальний клас. Навіть у найжорсткіших ленінських інтерпретаціях марксизму причиною несприйняття революції виступало класове походження опонентів. Однак сталінізм дещо змінював: вислови, притаманні сфері державної безпеки, заполонили марксистську риторику і змінили її до невпізнання. Особи, обвинувачені на показових процесах, нібито зрадили Радянський Союз, ставши на бік іноземних держав. Класова боротьба, згідно з обвинуваченнями, мала слабкий і побічний вплив: вони нібито допомагали імперіалістичним державам, які взяли у вороже коло батьківщину соціалізму. Хоч кампанія проти куркулів була, на перший погляд, класовим терором, іноді убивства були цілеспрямовані, як-от у радянській Україні «націоналістів». Тут Сталін теж запровадив дещо нове. У ленінському варіанті марксизму різні національності мали прийняти радянський проект, адже їхній соціальний розвиток збігався з будівництвом радянської держави. Тобто селянське питання від самого початку було позитивно пов’язане з питанням національним: люди, які з селян виростали до робітничого класу, конторських службовців або інтелігенції, мали набути національну свідомість лояльних радянських громадян. Але за Сталіна селянське питання

Розділ 2 • Класовий терор

було пов’язане з національним уже в негативному сенсі. Набування українськими селянами української національної свідомості вважалося небезпечним. Інші, не такі численні, національні меншини несли ще більшу небезпеку. Здебільшого жертвами наказу № 00447 в радянській Україні були українці; але непропорційно багато було поляків. Тут мало не найпомітніше увиразнився зв’язок між класом і нацією. В одній з оперативних стенограм зафіксовано слова енкаведистів: «Як поляк — то куркуляк».162 *** Нацистський терор 1936–1938 років провадився в подібному ключі: репресій зазнавали члени певних соціальних груп, визначених за політичними критеріями; людей карали за те, хто вони є, а не за те, що вони скоїли. Найважливішою категорією нацисти вважали «асоціалів», тобто людей, яких визнавали (іноді цілком справедливо) ворожими нацистському світоглядові. До них належали гомосексуалісти, волоцюги, алкоголіки, наркомани або нероби. Крім того, ворогами нацистів були свідки Єгови, які заперечували нацистські настанови відвертіше, ніж німецькі християни інших конфесій. Нацистські лідери вважали всіх цих людей арійцями, але зіпсутими, яких треба виправити ув’язненням і покаранням. Як і радянський НКВД, німецька поліція у 1937–1938 роках проводила організовані рейди певними районами й мала виконувати репресивні квоти в певних секторах суспільства. Сповнена бажання довести свою відданість і догодити начальству, німецька поліція теж часто перевиконували ці квоти. Але наслідки арешту в Німеччині були інші: майже завжди — в’язниця, набагато рідше — смертна кара.163 Репресії нацистів стосовно небажаних соціальних груп потребували створення в країні мережі концентраційних таборів. На додачу до таборів у Дахау і Ліхтенбергу, створених 1933 року, організовано табори в Заксенгаузені (1936), Бухенвальді (1937) та Флосенберзі (1938). Проти ҐУЛАҐу ця репресивна машина мала цілком скромні масштаби. Наприкінці 1938 року в радянських таборах і спецпоселеннях утримували понад мільйон радянських громадян, натомість у Німеччині в таборах сиділо до 20 тисяч людей. Якщо врахувати демографічну різницю між двома країнами, то радянська табірна система на той момент була у 25 разів більша за німецьку.164 Радянський терор у той час не лише перевершував нацистський масштабом — він був незрівнянно смертельніший. У гітлерівській Німеччині годі було уявити страту 400 тисяч людей за вісімнадцять місяців, як у Радянському Союзі в ході реалізації наказу № 00447. У 1937–1938 роках до смертної кари в Німеччині засудили 267 осіб, у Радянському Союзі — 378 326 під час лише однієї кампанії боротьби з куркулями. Зновтаки, зважаючи на різницю в кількості населення, ризик, що громадянин

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

СРСР загине під час кампанії проти куркулів, був у 700 разів вищий за ризик, що німецький громадянин дістане смертний вирок у нацистській Німеччині.165 Після чисток серед еліти й утвердження своєї влади над головними державними інституціями і Сталін, і Гітлер у 1937–1938 роках провели масові репресії проти окремих груп населення. Втім Великий терор не зводився до боротьби з куркулями. Його можна розглядати або принаймні подати як класову війну. Радянський Союз убивав як класових ворогів, так і етнічних. Наприкінці 1930‑х років націонал-соціалістичний режим Гітлера уславився расизмом і антисемітизмом. Але першу репресивну кампанію проти внутрішніх національних ворогів провів сталінський режим у Радянському Союзі.

Розділ 3 • Національний терор

Розділ 3 НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕРОР

ихідців з національних меншин «треба поставити на коліна й застрелити як скажених собак». Так говорив не який-небудь есесівець, а один із керівників радянської компартії, в дусі національних кампаній сталінського Великого терору. У 1937–1938 роках чверть мільйона радянських громадян було вбито з суто етнічних причин. П’ятирічний план мав привести Радянський Союз до розквіту національних культур при соціалізмі. Насправді Радянський Союз наприкінці 1930‑х років став країною небачених національних переслідувань. Саме коли Народний фронт виставляв СРСР батьківщиною толерантності, Сталін віддавав накази про масові репресії проти певних радянських національностей. Найпереслідуванішою національною меншиною у другій половині 1930‑х у Європі були не 400 тисяч німецьких євреїв (їх чисельність зменшувалася через еміграцію), а 600 тисяч радянських поляків (їх кількість зменшувалася через репресії).166 Сталін був першопрохідцем у справі масових національних убивств, а поляки стали головною жертвою серед радянських національностей. На польську національну меншину, як і на куркулів, поклали вину за провали колективізації. Обґрунтування репресій вигадали під час голоду 1933 року і застосували під час терору 1937–1938 років. 1933 року начальник українського НКВД Всеволод Балицький пояснював масовий голод провокацією шпигунської мережі — «Польської військової організації». За Балицьким, ця «організація» проникла в українську організацію комуністичної партії і підтримувала українських і польських націоналістів, що саботували жнива, а потім використовували тіла померлих з голоду українських селян для антирадянської пропаганди. Це нібито надихнуло націоналістичну «Українську військову організацію», двійника польського об’єднання, що виконувала таку ж роботу й так само відповідальну за голод.167 Це була надихнута історією вигадка. В 1930‑х роках жодної Польської військової організації не існувало — ані в Україні, ані взагалі. Колись,

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

під час польсько-більшовицької війни 1919–1920 років, така організація існувала як розвідувальна група польської армії. Польська військова організація була розкрита ЧК і припинила своє існування 1921 року. Балицький знав усю цю історію, бо сам тоді брав участь у викритті й знешкодженні. У 1930‑х роках польські шпигуни не відігравали політичної ролі в радянській Україні. Вони не мали ресурсів для цього навіть у 1930‑му і 1931-му роках, коли СРСР був найвразливіший, а поляки мали змогу переправляти агентів через кордон. Поляки не мали наміру втручатися після підписання радянсько-польського договору про ненапад у січні 1932 року. Після голоду поляки втратили останні сподівання на те, що зможуть зрозуміти радянську систему, не кажучи вже про те, щоб її змінити. Польських шпигунів шокував масовий голод, і сформулювати якусь адекватну відповідь вони не могли. Саме тому, що 1933 року не існувало реальної польської загрози, Балицький мав змогу маніпулювати жупелом польської розвідки. В цьому весь сталінізм: завжди легше експлуатувати гіпотетичні дії «організації», якої не існує.168 Балицький доводив влітку 1933 року, що «Польська військова організація» відправила в Радянський Союз чимало агентів під виглядом комуністів, які тікали від переслідувань у Польщі. Справді, комунізм у Польщі був силою маргінальною і нелегальною, а польські комуністи вбачали для себе в Радянському Союзі природний прихисток. Польська військова розвідка, поза сумнівом, намагалася вербувати польських комуністів, але більшість лівих, які перебралися в СРСР, були просто політичними біженцями. Арешти польських політичних емігрантів у Радянському Союзі почалися в липні 1933 року. Комуніста-драматурга Вітольда Вандурського заарештували в серпні 1933 року й вибили зізнання, що він належав до «Польської військової організації». Відтак у протоколах допитів зафіксовано зв’язок між поляками, і почалися арешти інших польських комуністів у СРСР. Польський комуніст Єжи Сохацький зробив напис власною кров’ю, перед тим як покінчити з собою в московській в’язниці у 1933-му: «Я вірний партії до кінця».169 «Польська військова організація» дала підстави зробити поляків вин ними за провали радянської політики. Після підписання в січні 1934 року німецько-польського договору про ненапад поляків почали винуватити не лише в голоді, а й у тому, що погіршується міжнародне становище СРСР. У серпні 1933‑го Балицький засудив «Польську військову організацію» як продовження українського націоналізму. У березні 1934‑го в Українській РСР заарештовано 10 800 громадян польського або німецького походження. 1935 року, коли НКВД почав діяти активніше в усьому Радянському Союзі, новий сплеск репресій відбувся і в Україні, де особ ливу увагу приділяли радянським полякам. У лютому — березні 1935 року

Розділ 3 • Національний терор

із західних у східні області УРСР переселено 41 650 поляків, німців і куркулів. У червні — вересні 1936 року з України в Казахстан депортовано 69 283 осіб, здебільшого радянських поляків. Польських дипломатів усі ці події збивали з пантелику. Польща намагалася тримати однакову дистанцію і від СРСР, і від нацистської Німеччини: з обома країнами підписано договори про ненапад, з жодною Польща не мала альянсів.170 «Польська військова організація», яка раптом виникла під час голоду 1933 року, являла собою бюрократичну фантазію радянської України, але вона послужила виправданням національного терору стосовно поляків у цілому Радянському Союзі. Перший сигнал Сталін подав у грудні 1934 року, зажадавши, щоб поляка Єжи Сосновського звільнили з НКВД. Сосновський свого часу входив до справжньої Польської військової організації, але перекинувся до чекістів і понад десять років плідно працював на радянську владу. Не в останню чергу завдяки тому, що радянську державну безпеку організовував польський комуніст Фелікс Дзержинський, багато керівних посад у НКВД обіймали поляки, дуже часто це були люди, яких набрали ще в старі революційні часи. Голова радянської держбезпеки Єжов вбачав у польських ветеранах-енкаведистах певну загрозу; він узагалі відверто не любив поляків. Єжов волів вірити в заплутану змову, за якою стоять розвідки іноземних держав, і відводив Польщі особливе місце, бо поляки, на його думку, «знають усе». Допит Сосновського, заарештованого у грудні 1936 року, міг звернути увагу Єжова на справжню історичну Польську військову організацію.171 Єжов діяв у річищі антипольської кампанії Балицького в Україні, а потім переосмислив її. 1936 року в Москві почалися показові процеси, і Єжов заманив свого підлеглого Балицького в певну пастку. Доки чільні комуністи давали в Москві зізнання, Балицький звітував із Києва, що в Україні відновили «Польську військову організацію». Поза сумнівом, він просто хотів під час паніки довкола державної безпеки перевести увагу й ресурси на себе і свій апарат. Але цього разу Єжов, що мало здивувати Балицького, заявив, що «Польська військова організація» становила навіть більшу небезпеку, ніж повідомляв Балицький. Це справа не місцевого НКВД у Києві, а центрального апарату в Москві. Балицький, вигадавши цілу змову «Польської військової організації», тепер втратив контроль над розвитком сюжету. Невдовзі з польського комуніста Томаша Домбаля вибили зізнання, що він розгорнув діяльність «Польської військової організації» на цілий Радянський Союз.172 З ініціативи Єжова «Польська військова організація» ніби втратила свої історичні й регіональні витоки і перетворилася на загрозу існуванню цілого Радянського Союзу. 16 січня 1937 року Єжов виклав теорію гігантської польської змови Сталінові, а потім, зі згоди останнього, на пленумі

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ЦК. У березні Єжов вичистив поляків з НКВД. Балицький, хоч і був українець, а не поляк, опинився в дуже незручній ситуації. Якщо «Польська військова організація» така небезпечна, питав Єжов, чому Балицький не проявив більшої пильності? Так Балицький, створивши привид «Польської військової організації», став жертвою власного витвору. У травні посаду начальника республіканського НКВД обійняв колишній заступник Балицького Ізраїль Леплевський, той самий енкаведист, який з таким завзяттям провадив боротьбу з куркулями. Сьомого липня Балицького заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі; через тиждень із назви стадіону, де грало київське «Динамо», зняли ім’я Балицького — стадіон назвали ім’ям Єжова. У листопаді Балицького розстріляли.173 У червні 1937 року, вигадавши для пояснення боротьби з куркулями та нових судових процесів «Центр центрів», Єжов оголосив про існування небезпечної (і так само вигаданої) «Польської військової організації». Ці дві структури були, ймовірно, пов’язані між собою. Як обґрунтування боротьби з куркулями, обґрунтування антипольської кампанії дозволило переписати радянську історію так, що відповідальність за внутрішні проблеми лягла на ворогів, і цих ворогів було чітко названо. За словами Єжова, «Польська військова організація» діяла в Радянському Союзі від самого початку і проникла не лише в партію, а й у лави Червоної армії та НКВД. Вона лишалася непомітною (логіка Єжова) саме завдяки тому, що була така небезпечна; агенти організації обіймали високі посади й мали змогу прикриватися і маскувати свою діяльність.174 11 серпня 1937 року Єжов видав наказ № 00485 — НКВД мав провести «повну ліквідацію мережі шпигунів “Польської військової організації”». Цей наказ вийшов невдовзі після початку антикуркульської кампанії і помітно підігрів хвилю терору. На відміну від наказу № 00447, у якому йшлося про «звичні» категорії класових ворогів, з наказу № 00485 ворогами держави поставали цілі національні групи. Звісно, в антикуркульському наказі йшлося також про злочинців, його застосовували супроти націоналістів і різного роду політичних ворогів. Але там фігурував хоч якийсь класовий критерій. Куркулів як певну соціальну групу можна було виокремити на основі марксистських понять. Неприязнь окремих націй СРСР до радянського проекту — річ зовсім інша. Це скидалося на заперечення дружби народів, основної засади соціалізму.175 Радянський вплив у світі в епоху «народних фронтів» залежав від образу толерантної країни. Москва претендувала на моральний авторитет, проти Європи, де набирали сили фашизм і нацизм, та американського півдня, де панувала расова дискримінація і лінчували чорних. СРСР хотів позиціонувати себе мультикультурною країною, в якій підтримують

100

Розділ 3 • Національний терор

меншини. Наприклад, головна героїня популярного радянського кінофільму «Цирк» (1936), яка має чорношкіру дитину, знайшла порятунок від расизму в Радянському Союзі.176 Радянський інтернаціоналізм не був брехнею, тому етнічні вбивства стали шоком для радянської системи. До особового складу НКВД належали люди багатьох національностей, це і був свого роду інтернаціонал. Коли 1936 року почалися показові процеси, в керівництві НКВД переважали представники національних меншин, передусім євреї. Євреї становили близько 40 відсотків високопоставлених офіцерів НКВД, ще більше — понад 50 відсотків — їх було серед генералів. Зважаючи на тогочасну атмосферу, євреї мали всі резони опиратися політиці етнічних чисток. Імовірно, Єжов мусив рахуватися з інстинктом інтернаціоналізму (або самозбереження) своїх підлеглих і розіслав спеціальний циркуляр, де йшлося про те, що вони мають боротися зі шпигунами, а не з певними національностями: «Про фашистських повстанців, саботаж, поразників і терористичну діяльність польської розвідки в СРСР». На тридцяти сторінках викладалася теорія, яку Єжов уже виклав Сталінові та членам ЦК: мовляв, «Польська військова організація» пов’язана з іншими шпигунськими «центрами» і проникла в усі головні радянські установи.177 Навіть якщо думка, ніби польські шпигуни глибоко проникли в радянські установи, переконала Єжова і Сталіна, вона не могла слугувати доказовою базою для арештів. Нічого схожого на масштабну польську змову в СРСР просто не існувало. В офіцерів НКВД було надто мало зачіпок. Навіть маючи багату уяву, зв’язок між польською державою і подіями в Радянському Союзі неможливо було документально довести. Двох помітних груп польських громадян — дипломатів і комуністів — не вистачало для масових арештів. Дні, коли польська розвідка активно діяла в СРСР, давно минули, і НКВД було відомо все, що поляки намагалися робити наприкінці 1920‑х і на початку 1930‑х років. Певна річ, польські дипломати й далі збирали розвідувальні відомості. Але їх було небагато, вони користувалися дипломатичним захистом і перебували під пильним наглядом. 1937 рік дав дипломатам зрозуміти, що краще не контактувати з радянськими громадянами і тим самим не ставити їхнє життя під загрозу; часи були такі, що вони самі діставали інструкції, як поводитися в разі арешту. Єжов доповідав Сталінові, що польські політичні емігранти — головні «постачальники шпигунів і провокаторів у СРСР». Багато чільних польських комуністів уже перебували в Радянському Союзі, а частина й на тому світі. 69 зі 100 членів ЦК Польської компартії розстріляно в СРСР. Із тих, що залишилися, більшість перебувала за ґратами в Польщі і так уникла розстрілу. В кожному разі цих людей було надто мало.178

101

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Саме тому, що жодної польської змови не існувало, енкаведистам нічого не залишалось, як переслідувати радянських поляків і радянських громадян, хоч якось пов’язаних із Польщею, польською культурою чи католицькою церквою. На практиці операція швидко набула польського етнічного забарвлення; можливо, що вона була така від самого початку. Циркуляр Єжова дозволяв проводити арешти національних елементів і членів «Польської військової організації», яких ще треба було знайти. Всі ці критерії були такі розмиті, що енкаведисти могли заарештувати будьяку людину, що мала польське походження або якісь зв’язки з Польщею. Охочі продемонструвати своє завзяття енкаведисти мусили висувати людям дуже туманні звинувачення. Завдяки попереднім антипольським кампаніям Балицького виникла маса підозрюваних, яких вистачало на нову хвилю чисток, але цим справа не обмежилася. Енкаведистам на місцях довелося взяти на себе ініціативу і не просто працювати з картотекою, як це було під час операції проти куркулів, а створити новий документальний слід. Один із керівників центрального апарату НКВД зрозумів суть наказу так: служба держбезпеки мусить «цілковито знищити поляків». Його підлеглі шукали польські прізвища в міському архіві.179 Радянським громадянам — «польським шпигунам» — доводилося свідчити проти себе. А що персонажів і сюжети польської змови доводилося вигадувати з нуля, то важливу роль у допитах відігравали тортури. Крім традиційного «конвеєрного методу» і тортури стоянням, багатьох радянських поляків піддавали колективним тортурам, так званому «конференційному методу». Велику кількість підозрюваних поляків збирали в одному місці, наприклад, у підвалі якої-небудь установи, й енкаведист починав бити одного перед усіма. Щойно жертва зізнавалася, як інші, щоб уникнути тортур, теж зізнавалися. Щоб уникнути болю й каліцтва, вони мусили обмовляти не тільки себе, а й інших. У цій ситуації підозрювані мали резони зізнаватися якомога швидше: рано чи пізно доберуться до всіх, а швидке зізнання могло врятувати принаймні від фізичних страждань. Таким способом докази провини цілої групи людей можна було зібрати дуже швидко.180 Юридичні процедури цієї кампанії трохи відрізнялися від формальностей боротьби з куркулями, але були такі самі вихолощені. Під час антипольської операції слідчий мав скласти короткий звіт щодо кожного в’язня, описати злочин — зазвичай саботаж, тероризм або шпигунство — і рекомендувати один із двох вироків: розстріл або ҐУЛАҐ. Щодесять днів він подавав усі звіти на розгляд місцевому відділу НКВД і прокуророві. На відміну від антикуркульської кампанії, коли вирок ухвалювала трійка, комісія складалася з двох осіб («двійки») і не могла сама ухвалювати вироки, а мусила дістати розпорядження вищого керівництва.

102

Розділ 3 • Національний терор

Там усі звіти підшивали в один альбом, писали свої рекомендації щодо кожного випадку і відправляли в Москву. Загалом ці альбоми мала переглядати центральна двійка: нарком внутрішніх справ Єжов і генеральний прокурор Андрій Вишинський. Насправді Єжов і Вишинський просто підписували їх після того, як справи нашвидкуруч переглядали їхні підлеглі. Бувало, за один день вони ухвалювали дві тисячі смертних вироків. «Альбомний метод» створював видимість формального розгляду справи вищими радянськими інстанціями. Насправді ж долю конкретного в’язня визначав слідчий, а далі його рішення ухвалювали більшменш автоматично.181 Біографія людини перетворювалася на смертний вирок, адже зв’язок із польською культурою або католицькою церквою ставав доказом участі в міжнародній шпигунській мережі. Людей могли засудити за найменші «провини»: десять років ҐУЛАҐу за володіння чотками, розстріл за невиконання плану виробництва цукру. Якась дрібна деталь повсякденного життя могла означати допит, запис в «альбомі», підпис, вирок, постріл і врешті-решт труп. Через 20 днів, або два цикла «альбомів», Єжов доповідав Сталінові, що в межах антипольської кампанії вже проведено 23 216 арештів. Сталін висловив задоволення: «Дуже добре! Копайте далі і звільніть нас від цього польського сміття. Знищіть їх в інтересах Радянського Союзу».182 На перших етапах кампанії проти поляків багато арештів відбулося в Ленінграді, де НКВД мав розгалужений апарат, а під рукою жили тисячі поляків. У місті мешкало традиційно багато поляків ще з часів Російської імперії. Ці перші арешти різко змінили життя Яніни Юрєвіч, польської дівчинки, що жила в Ленінграді. Вона була наймолодша з трьох сестер і дуже любила Марію, найстаршу сестру. Марія покохала юнака на ім’я Станіслав Виґановський. Вони часто гуляли втрьох, маленька Яніна виконувала роль на кшталт компаньйонки. Марія і Станіслав одружилися 1936 року і жили цілком щасливо. Коли в серпні 1937 року Марію заарештували, чоловік одразу зрозумів, що це означає. «Я стрінуся з нею, — казав він, — під землею». Він звернувся до влади по роз’яснення і сам був заарештований. У вересні енкаведисти прийшли до Юрєвічів додому, конфіскували всі польські книжки й заарештували середульшу сестру, Ельжбету. Марію, Станіслава і Ельжбету вбили пострілами в потилицю й закопали в одній могилі з іншими жертвами. Звернувшись у НКВД, мати Яніни отримала відповідь, що її доньок і зятя засуджено «до десяти років таборів без права листуватися». А що такий варіант вироку дійсно був, то люди вірили й сподівалися. Чимало з них десятиліттями жили цією надією.183

103

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Люди типу Юрєвічів не мали нічого спільного з польською розвідкою і були тим «сміттям», про яке згадував Сталін. Схожа доля спіткала родину ленінградського студента Єжи Маковського. Він і його брати жили сподіваннями на майбутнє, прагнули реалізувати себе і здійснити бажання покійного батька, який хотів, щоб вони здобули добру професію. Єжи, наймолодший брат, прагнув будувати кораблі. Щодня він займався зі старшим братом Станіславом. Якось уранці їх розбудили три енкаведисти, які прийшли по Станіслава. Той намагався заспокоїти молодшого брата, але сам так нервував, що не міг зав’язати шнурки. Єжи бачив брата востаннє. Через два дні заарештували другого брата, Владислава. Братів Маковських і ще 6 597 радянських громадян у Ленінградській області розстріляли під час антипольської кампанії. Матері сказали ту саму брехню: її синів, мовляв, заслали в табори без права листуватися. Третій брат Евґеніуш, який хотів стати співаком, мусив піти на завод, щоб годувати сім’ю. Він підхопив туберкульоз і помер.184 У таборах загинув син російської поетки Анни Ахматової, що жила в Ленінграді. Вона писала про «невинну Росію»: Безневинна звивалася Русь Під кривавими чобітьми І під шинами «чорних марусь».

Безневинна Росія являла собою багатонаціональну країну, Ленінград був космополітичним містом, а на найбільший ризик наражалися національні меншини. У 1937–1938 роках імовірність того, що ленінградський поляк потрапить до в’язниці, була в 34 рази вища, ніж для громадян інших національностей. Поляка, який потрапив до ленінградського НКВД, найпевніше, чекала смерть: 89 % заарештованих під час антипольської кампанії було розстріляно — зазвичай протягом десяти днів після арешту. Ситуація загалом по країні не надто відрізнялася: в середньому було розстріляно 79 % заарештованих поляків. Решту, певна річ, не випустили: більшість дістали по 8–10 років таборів.185 У той час ані ленінградці, ані поляки не уявляли собі цих цифр. Вони лише боялися, що на світанку постукають у двері й по них приїде душогубка, так званий «чорний ворон», машина НКВД. За спогадами одного поляка, люди лягали спати ввечері, не знаючи, що їх розбудить — сонце чи «чорний ворон». Індустріалізація і колективізація розкидали поляків по всій величезній країні. А тепер їх мовби ніколи й не було. Наведу лише один приклад із тисяч: у скромному дерев’яному будинку в Кунцеві, на західній околиці Москви, жило багато робітників, серед них — два поляки: механік і металург. Одного 18 січня, а другого 2 лютого 1938 року заарештували й розстріляли. Євгенія Бабушкіна, третя жертва антипольської кампанії в Кун-

104

Розділ 3 • Національний терор

цеві, навіть не була полькою. Вона була перспективним і, очевидно, цілком лояльним хіміком-органіком. Але її мати колись працювала прачкою в польських дипломатів, тож заодно розстріляли і Євгенію.186 Більшість радянських поляків жила не в російських містах на кшталт Ленінграда чи в Кунцеві, а в західних областях Української і Білоруської РСР. У тих краях поляки мешкали сотні років. У XVII–XVIII століттях ці землі входили до складу Речі Посполитої. Впродовж XIX століття, коли ці території входили до складу західних губерній Російської імперії, поляки втратили свій привілейований статус, а в багатьох випадках асимілювалися серед українського і білоруського населення. Треба сказати, що іноді асиміляція йшла у зворотному напрямку: білорусо- і україномовні, вважаючи польську мовою високої цивілізації, воліли називатися поляками. Радянська національна політика 1920‑х років підтримувала таких людей, навчаючи їх літературної польської в польськомовних школах. Під час Великого терору радянська влада знову виділила поляків, цього разу в негативному сенсі, прирікаючи їх на смерть або табори. Подібно до гонінь євреїв у нацистській Німеччині, переслідування людини з етнічних причин у СРСР не конче означало, що ця людина ідентифікувала себе з переслідуваною національністю.187 У Білоруській РСР терор збігся з масовою чисткою серед республіканського партійного керівництва, яку проводив начальник тамтешнього НКВД Борис Берман. Він звинуватив місцевих комуністів у зловживанні політикою коренізації і підіграванні білоруському націоналізмові. Згодом у подібному ключі український НКВД пов’язував «Польську військову організацію» з білоруською змовою. Громадян Білоруської РСР звинувачували в тому, що вони «білоруські націонал-фашисти», «польські шпигуни» або й ті, й ті водночас. А що білоруські, так само як українські, землі були розділені між Польщею і СРСР, висувати такі звинувачення було нескладно. Простий інтерес до білоруської чи української культури означав інтерес до ситуації по інший бік державного кордону. Масові репресії в радянській Білорусі супроводжувалися свідомим знищенням білоруської культурної еліти. За словами одного з колег Бермана, він «знищив цвіт білоруської інтелігенції». Під час терору загинуло щонайменше 218 білоруських письменників. Берман говорив своїм підлеглим, що їхня кар’єра залежить від швидкого виконання наказу № 00485: «Швидкість і якість у роботі з викриття й арешту польських шпигунів буде насамперед братися до уваги в оцінюванні кожного керівника».188 Берман і його підлеглі економили на масштабі, створивши найбільший полігон смерті в Радянському Союзі. Розстріли проходили в Куропатському лісі за дванадцять кілометрів на північ від Мінська. Цей ліс

105

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

уславився білими квітами, які білоруською називається «кураслеп», місцевою говіркою «курапати». По білих квітах день і ніч проїжджало стільки «чорних воронів», що утворилися глибокі колії, які місцеві жителі назвали «дорогою смерті». В лісі вирубали п’ятнадцять гектарів сосон і викопали сотні могил. Засуджених людей ставили на краю ями, стріляли в потилицю, і ті падали вниз. Коли не вистачало набоїв, енкаведисти ставили людей в одну лінію, голова до голови, так щоб одна куля могла прострелити кілька голів. Тіла звалювали в одну купу і засипали піском.189 Із 19 931 особи, заарештованої під час антипольської кампанії в Білоруській РСР, 17 772 дістали смертний вирок. Деякі з цих людей були білоруси, деякі — євреї, але більшість — поляки, що їх переслідували під час боротьби з куркулями та інших чисток. Внаслідок терору в радянській Білорусі загинуло понад 60 тисяч поляків.190 Польська операція була наймасштабніша в Українській РСР, де жило близько 70 % усього 600-тисячного польського населення СРСР. Під час цієї кампанії було заарештовано 55 928 осіб, з них 47 327 розстріляно. У 1937–1938 роках поляк ризикував потрапити за ґрати у дванадцять разів більше за інших громадян республіки. Саме в радянській Україні під час голоду виникла теорія про «Польську військову організацію», тут Балицький роками переслідував поляків. А коли Балицького прибрали, його колишній заступник і наступник Ізраїль Леплевський доводив свою пильність, організовуючи нову хвилю репресій. Леплевському це не дуже допомогло: у квітні 1938 року його теж заарештували й розстріляли ще до того, як антипольська операція в Україні добігла кінця. (Наступникові Леплевського Олександрові Успенському вистачило розуму у вересні 1938 року зникнути, але його врешті-решт знайшли і розстріляли).191 Один із заступників Леплевського Лев Райхман вигадав критерії, під які підпадало практично все польське населення радянської України. Цікаво, що однією з підозрілих груп виявилися агенти НКВД, які працювали серед радянських поляків. Знову виникла дилема, яка постала була перед Балицьким, Леплевським та іншими енкаведистами. Щойно «з’ясували», що «Польська військова організація» активно діє не тільки в Українській РСР, а й по всьому Радянському Союзу, як НКВД дістав нагоду звинуватити працівників і агентів, що ті проґавили ворога. Багато агентів НКВД самі були поляки, крім них було багато українців, євреїв і росіян.192 У цю пастку потрапила полька Ядвіґа Мошинська. Вона працювала журналісткою в польськомовній газеті й доносила на колег у НКВД. Коли її колег заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, Мошинська опинилася в складній ситуації. Чому вона не доповіла вла-

106

Розділ 3 • Національний терор

ді, що ціла польська громада — гніздо іноземних шпигунів? Схожа доля спіткала Чеславу Анґельчик, енкаведистку польсько-єврейського походження, яка стежила на вчителями польської мови. Коли польська кампанія йшла повним ходом і щодня відбувалися арешти вчителів, Анґельчик підпала під звинувачення, що вона погано виконувала свою роботу. Обох цих жінок розстріляли і поховали в Биківнянському лісі під Києвом, де відбувалися масові розстріли. Під час Великого терору там зустріли свою смерть щонайменше десять тисяч радянських громадян.193

107

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

В українському селі польська кампанія мала ще довільніший і жорстокіший характер, ніж у Києві та інших містах. Як згадував один поляк, «чорний ворон літав» з одного містечка в інше, з села в село, несучи полякам горе. Енкаведисти доставляли масу затриманих у міста, сподіваючись за кілька тижнів, а то й днів завершити всю операцію. У березні 1938 року енкаведисти з’явились у містечку Жмеринці, важливому залізничному вузлі, заарештували там сотні поляків і активно вибивали з них зізнання. У містечку Полонному двійка у складі енкаведиста і прокурора засідала в оскверненому католицькому костелі. Поляків з Полонного і довколишніх сіл затримували й замикали в підвалі костелу. Там було вбито 168 людей.194 У маленьких населених пунктах не дотримувалися навіть позірних юридичних формальностей. Енкаведисти з’являлися раптово і наперед мали інструкції заарештувати й розстріляти певну кількість людей. Вони виходили з припущення, що провина лежить на цілому селі, заводі чи колгоспі, оточували місцевість уночі й катували чоловіків, аж доки не діставали потрібних зізнань. Потім влаштовували розстріл і їхали далі. У багатьох подібних випадках, поки справи на затриманих підшивали й відправляли в Москву, ті давно лежали мертві. Загони енкаведистів виконували роль команди смерті. В селі Черніївці енкаведисти почекали до 25 грудня, католицького Різдва, і заарештували всіх, хто прийшов до церкви. А потім, за словами місцевої жінки, затримані просто зникли, «як камінь у воду» канули.195 Затримані майже завжди були чоловіки, арешт означав повний відчай для їхніх родин. Зеферина Кошевич востаннє бачила батька, коли того заарештували на заводі й повезли в Полонне на допит. Останні його слова: «Слухайся маму!» Однак здебільшого матері були безпорадні. Жінки по цілому Радянському Союзу щодня відвідували в’язниці, приносили їжу і чисту білизну. Охоронці віддавали їм брудну білизну, яку вони з радістю приймали, бо це був єдиний знак, що їхні чоловіки живі. Іноді чоловікові щастило передати на волю вісточку, як це вдалося зробити одному в’язневі. Він передав дружині у брудній білизні записку: «Я страждаю, але я невинуватий». Одного дня білизна буде в крові. А наступного білизни не віддадуть, значить, немає й чоловіка.196 У жовтні — листопаді 1937 року, до того як табори і спецпоселення стали переповнені, дружин розстріляних в’язнів висилали в Казахстан. У ці тижні енкаведисти часто забирали польських дітей віком до десяти років і відправляли їх у дитбудинки. Певна річ, там їх виховували не як поляків. З грудня 1937 року, коли в ҐУЛАҐу не лишалося місця, жінок висилати перестали, їх кидали з дітьми напризволяще. Людвіка Півінського за-

108

Розділ 3 • Національний терор

арештували, коли його дружина саме народила сина. Він ніколи більше її не бачив, а про вирок сам дізнався лише в поїзді: десять років каторги на лісоповалі в Сибіру. Йому пощастило, він був одним із небагатьох поляків, які вижили після арешту. Елеанора Пашкевич стала свідком арешту свого батька 19 грудня 1937 року, а на Різдво її мати народила дитину.197 Найбільше польська кампанія лютувала в Україні, на тих самих землях, де кілька років тому зумисно організований голод убив кілька мільйонів людей. Деякі польські родини, що втратили чоловіків під час терору, вже зазнали удару голоду. Наприклад, Ганна Соболевська втратила від голоду 1933 року батька і п’ятьох братів та сестер. Її молодший брат Юзеф — та сама дитина, що перед смертю казала: «Тепер ми будемо жити!» 1938 року «чорний ворон» забрав у неї останнього брата і чоловіка. Про терор у польських селах на Україні вона згадувала: «Діти плакали, лишилися самі жінки».198 У вересні 1938 року польська кампанія почала скидатися на боротьбу з куркулями: НКВД дістав право ухвалювати вироки, розстрілювати й засилати людей в табори без формальної санкції вищого керівництва. Навіть простенький «альбомний метод» почав здаватися надто марудним. Хай там як швидко й формально переглядали альбоми зі справами в Москві, опрацьовувати їх усе одно не встигали. На вересень 1938 року розгляду чекали понад 100 тисяч справ. Як наслідок, для розгляду справ на місцях створили «особливі трійки». Вони складалися з керівника місцевого осередку партії, начальника НКВД і місцевого прокурора: дуже часто це були ті самі люди, що провадили антикуркульську кампанію. Тепер їхня робота полягала в тому, щоб переглянути зібрані справи й ухвалити вироки. Нові трійки являли собою колишні двійки плюс секретар партії, тому вони просто затверджували свої ж попередні пропозиції.199 Надолужуючи шеститижневе відставання, особливі трійки розглядали сотні справ щодня й засудили на смерть 72 тисячі осіб. Трійки на селі діяли так само, як під час боротьби з куркулями: гамузом відправляли величезну кількість людей у табори і поспіхом ухвалювали смертні вироки. У прикордонній з Польщею Житомирській області трійка засудила до розстрілу рівно сто людей 22 вересня 1938 року, ще 138 — наступного дня і ще 408 осіб — 28 вересня.200 Польська кампанія стала в певному сенсі найкривавішою сторінкою Великого терору в Радянському Союзі. За масштабом репресій вона поступалася лише кампанії боротьби з куркулями. За співвідношенням смертних вироків до загальної кількості арештів ця кампанія була не на першому місці, але відстала від сталінських рекордів не набагато. Опера-

109

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ції, що їх можна порівняти з антипольською кампанією за кількістю смертей, мали набагато менший розмах. Зі 148 810 осіб, заарештованих за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, 111 091 розстріляно. Не всі, але значна більшість з них були поляки. Непропорційно велика частка поляків постраждала під час боротьби з куркулями, особливо в Українській РСР. Якщо взяти до уваги кількість смертей, співвідношення смертних вироків до загального числа арештів і ризику бути заарештованим, то етнічні поляки під час Великого терору постраждали більше за всі інші національні групи СРСР. За обережними оцінками, у 1937–1938 роках розстріляно 85 тисяч поляків, тобто поляки становили 1/8 від усіх 681 692 жертв Великого терору. Це надзвичайно висока цифра, адже поляки в СРСР являли собою крихітну національну меншину, менше ніж 0,4 % всього населення. Під час Великого терору ризик загинути для поляка був у 40 разів вищий, ніж для пересічного радянського громадянина.201 Польська кампанія слугувала прикладом для кількох інших національних кампаній. Всі вони були спрямовані проти діаспорних національностей, що їх нова сталінська термінологія називала «ворожими націями», національних груп, які мали реальний або уявний зв’язок з іноземною державою. Під час латвійської операції розстріляно 16 573 осіб за шпигунство на користь Латвії. Ще 7 998 радянських громадян розстріляли як естонських шпигунів, а 9 078 — за шпигунство на користь Фінляндії. Загалом під час репресивних кампаній проти національностей, зокрема польської, вбито 247 157 осіб. Цілями цих кампаній стали національні групи, які всі разом становили лише 1,6 відсотка населення Радянського Союзу, але вони становили не менш ніж 36 % всіх жертв Великого терору. Отже, ризик загинути для представників національних меншин був у понад 20 разів вищий, ніж для інших радянських громадян. Заарештовані під час національних кампаній також частіше гинули: впродовж польської операції шанси бути розстріляним становили 78 %, а для всіх національних кампаній разом ця цифра становила 74 %. Заарештований під час боротьби з куркулями радянський громадянин мав однакові шанси на смертний вирок і табірне заслання, натомість 3/4 радянських громадян, заарештованих під час національних кампаній, були розстріляні. Можливо, причиною цього став поточний момент, а не якийсь особливий задум організаторів терору: арешти «куркулів» проходили раніше, ніж арешти серед національних меншин. Загалом кажучи, що пізніше громадянина заарештовували, то ймовірніше він діставав смертний вирок: причина проста — у таборах вже не лишалося місця.202 Сталін, Єжов, Балицький, Леплевський, Берман та інші діячі терору пов’язували питання польське та державної безпеки, але вбивства поля-

110

Розділ 3 • Національний терор

ків не мали нічого спільного з покращенням міжнародних позицій Радянського Союзу. Під час Великого терору більше людей заарештували як польських шпигунів, аніж німецьких і японських разом узятих, але мало хто (а дуже ймовірно, що й узагалі ніхто) з арештантів справді збирав розвідувальні відомості для Польщі. У 1937–1938 роках Варшава намагалася триматись на однаковій відстані і від нацистської Німеччини, і від Радянського Союзу. Польща не виношувала жодного плану агресії стосовно СРСР.203 Можливо, Сталін думав, що репресії проти поляків не завдадуть якоїсь шкоди. Він цілком мав рацію, тримаючись думки, що на випадок вій ни з Німеччиною поляки не стануть союзниками Радянського Союзу. Польща лежала саме між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом, і тому їй не випадало зберігати нейтралітет у війні за Східну Європу. Вона або виступить проти Німеччини і зазнає поразки, або разом з Німеччиною піде в наступ на Радянський Союз. У кожному разі, масове вбивство радянських поляків не зашкодить інтересам СРСР, принаймні допоки інтереси СРСР не полягатимуть у житті й добробуті своїх громадян. Але навіть така цинічна позиція була помилкою: як завважували тоді здивовані дипломати й шпигуни, Великий терор забирав чимало енергії, яку з більшою користю можна було спрямувати на щось інше. Сталін хибно розумів становище і проблему безпеки Радянського Союзу, традиційніший підхід до цих питань у кінці 1930‑х років послужив би йому краще. Безпосередньою загрозою в 1937 році видавалася Японія. Діяльність японців на Далекому Сході стала виправданням кампанії проти куркулів. Загроза з боку японців стала приводом до репресій проти радянської китайської меншини і залізничних працівників, які повернулися з Маньчжурії. Діяльність японських шпигунів стала також виправданням для депортації цілої корейської меншини, 170 тисяч людей, з Далекого Сходу в Казахстан. Саму Корею окупували японці, тож радянські корейці перетворилися на діаспору, яка нібито мала зв’язки з Японією. Шен Шицай, клієнт Сталіна в західнокитайській провінції Сіньцзян, розгорнув свою хвилю терору, яка забрала життя тисяч людей. Від самого створення у 1924 році Народна Республіка Монголія, на північ від Китаю, була сателітом Радянського Союзу. Радянські війська вступили в союзну Монголію 1937 року, а монгольська влада в 1937–1938 роках провадила свій терор. Під час репресій загинуло 20 474 особи. Всі ці репресії мали анти японське спрямування.204 Та всі вони не мали якоїсь певної стратегічної мети. Японське керівництво цікавилося передусім південним напрямком, Китаєм і тихоокеанським басейном. У липні 1937 року, саме коли почався Великий терор, Японія вдерлася в Китай і відтоді рухалася лише на південь. Отже, бороть-

111

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ба з куркулями і національні кампанії на Далекому Сході виправдання не дістали. Можливо, Сталін боявся Японії — і мав на те причини. В 1930‑х роках японці, справді, мали агресивні наміри, питання полягало в тому, в якому напрямку піде їхня експансія: на північ чи на південь. Японський уряд часто мінявся і вів мінливу політику. В кожному разі, масові вбивства не могли рятувати Радянський Союз від нападу, якого так і не сталося. Можливо, Сталін вважав, що ці масові репресії, як і з поляками, не завдають шкоди. Якщо Японія все ж нападе, то матиме менше підтримки всередині СРСР. А якщо ні, то упереджувальні репресії та депортації не завдадуть шкоди радянським інтересам. Знову ж, такі міркування тримаються купи, тільки якщо абстрагувати інтереси радянської держави від життя і добробуту радянського населення. Знов-таки, використання НКВД проти внутрішніх ворогів (і проти самого НКВД) завадило систематичному підходові до справжньої загрози, яка стояла перед Радянським Союзом: нападу німців без допомоги японців та поляків і без допомоги внутрішніх опонентів радянської влади. Німеччина, на відміну від Японії та Польщі, задумувала наступальну війну проти радянської держави. У вересні 1936 року Гітлер повідомив своїх міністрів, що головне завдання німецької зовнішньої політики — знищення Радянського Союзу. «Суть і мета більшовизму, — заявив він, —

112

Розділ 3 • Національний терор

ліквідувати ті прошарки людства, які досі забезпечували керівництво, і замінити їх світовим єврейством». Німеччина, на думку Гітлера, буде готова до війни через чотири роки. Герман Ґерінґ 1936 року став на чолі «Управління чотирирічного плану», яке мало підготувати державний і приватний сектори до наступальної війни. Справжню загрозу для Радянського Союзу становив Гітлер, але Сталін не полишав надії, що радянсько-німецькі стосунки можна покращити. Ймовірно, саме з цієї причини радянських німців спіткали не такі жорстокі репресії, як радянських поляків. У ході антинімецької кампанії розстріляли 41 989 людей, більшість з них не були німцами.205 Європа періоду «народних фронтів» не помітила радянських репресій і депортацій. Великий терор, скільки його помічали, зводився по суті до показових процесів і чисток у лавах партії та армії. Ці події завважили тогочасні фахівці й журналісти, але суть Великого терору полягала не в них. Вона полягала в кампаніях проти куркулів і репресіях проти національностей. Із 681 692 вироків, ухвалених за політичні злочини у 1937– 1938 роках, на ці дві хвилі репресій припало 625 483. Також вони дали понад 9/10 усіх смертних вироків і 3/4 усіх висилок до ҐУЛАҐу.206 Отже, Великий терор зводився до кампанії боротьби з куркулями, яка найбільше вдарила по Українській РСР, і кількох кампаній проти національних меншин, найважливіша з них — польська. І в цьому випадку найбільше постраждала Україна. Із 681 692 смертних вироків, ухвалених під час Великого терору, 123 421 ухвалено в радянській Україні — і ця цифра не враховує уродженців УРСР, розстріляних у таборах. Україна як республіка і українські поляки як національна меншина постраждали непропорційно сильно.207 Великий терор став третьою радянською революцією. Більшовицька революція 1917 року змінила політичний режим, колективізація 1930 року створила нову економічну систему, а Великий терор 1937–1938 років зробив революцію у свідомості. Сталін втілив у життя теорію, що ворога можна викрити лише в ході допиту. Сталінську казку про іноземних агентів і домашніх змовників розповідали в катівнях і записували в протоколи допитів. Якщо радянські люди наприкінці 1930‑х років якось фігурували у високій політиці, то лише як інструмент наративу. Для того щоб жила велика сталінська історія, мусили померти особисті історії радянських людей. Перетворення колон робітників і селян на колонки цифр підняло Сталінові настрій: Великий терор явно утвердив його владні позиції. Наказавши в листопаді 1938 року зупинити масовий терор, Сталін вкотре замінив очільника НКВД. На місце згодом розстріляного Єжова при

113

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

йшов Лаврентій Берія. Така сама доля чекала багатьох інших посадовців НКВД, звинувачених у перегинах, які насправді й становили суть сталінської політики. Завдяки тому, що Сталін зміг замінити Ягоду на Єжова, а Єжова на Берію, він утвердився на вершині апарату державної безпеки. Завдяки тому, що Сталін зміг використати НКВД проти партії, а партію проти НКВД, він утвердився в ролі незамінного лідера Радянського Союзу. Радянський Союз перетворився на тиранію, а владу тирана засвідчила майстерна придворна політика і маніпулювання своїми підлеглими.208 Радянський Союз був багатонаціональною державою, яка в національних кампаніях використовувала багатонаціональний репресивний апарат. У той час, коли НКВД убивав представників національних меншин, більшість чільних енкаведистів самі належали до національних меншин. У 1937–1938 роках енкаведисти, серед яких було багато євреїв, латишів, поляків і німців, розгорнули практику масових етнічних убивств, яка далеко перевершувала все, що досі робили Гітлер і СС. Організовуючи ці масові етнічні чистки (вони мусили це робити, якщо хотіли врятувати своє життя й утриматися на посадах), енкаведисти виходили з певної інтернаціоналістської настанови, важливої для окремих чекістів. Але терор тривав, цих чекістів самих врешті-решт убили, а на їхнє місце прийшли росіяни. Чекістів-євреїв, що вели польську кампанію в Україні та Білорусі, якот Ізраїль Леплевський, Лев Райхман і Борис Берман, заарештували й розстріляли. Це було елементом широкого курсу. Коли почався Великий терор, близько третини високопоставлених офіцерів НКВД становили євреї. Коли 17 листопада 1938 року Сталін припинив терор, їх лишалося близько 20 відсотків. Через рік ця цифра становила не більше, ніж 4 відсотки. Провину за Великий терор можна було покласти на євреїв, багато хто так і зробить. Міркувати так означало потрапити у сталінську пастку: Сталін, поза сумнівом, розумів, що енкаведисти-євреї — зручні офірні цапи, і нехай відповідають за національні репресії, особливо після того, як і чекістів-євреїв, і національні еліти знищено. В кожному разі, інституціональну вигоду від терору дістали не євреї і не інші національні меншини, а росіяни, які піднялися вгору. На 1939 рік росіяни (вони становили 2/3 офіцерівчекістів) замінили євреїв на вищих щаблях НКВД, відтоді існуватиме саме така кадрова диспозиція. Російська національна більшість буде представлена непропорційно широко: відсоток росіян у верхівці НКВД набагато перевищуватиме відсоток росіян у складі населення СРСР. Єдиною національною меншиною, непропорційно широко представленою в НКВД наприкінці Великого терору, була грузинська, до якої належав і сам Сталін.209 Ця третя революція була насправді контрреволюцією, прямим визнан ням, що марксизм-ленінізм зазнав невдачі. За понад п’ятнадцять років існування Радянський Союз багато дав своїм громадянам, яким пощас-

114

Розділ 3 • Національний терор

тило вижити: наприклад, саме коли Великий терор сягнув апогею, запроваджено державні пенсії. Однак деякі важливі постулати революційної доктрини були відкинуті. Буття, як твердили марксисти, вже не визначало свідомості. Людей вважали винними не через те, що вони займали якесь певне місце в соціально-економічному ладі, а через їхні уявні особисті ідентичності чи культурні зв’язки. Радянську політику стало важко збагнути, відштовхуючись від класової боротьби. Якщо діаспорні національності Радянського Союзу нелояльні, як доводили репресивні кампанії проти них, то не тому, що вони прив’язані до старого економічного ладу, а тому, що їх пов’язує з іноземною державою їхня національність.210 *** Зв’язок між лояльністю і національністю в Європі 1938 року брали за річ самоочевидну. Гітлер у цей же час використовував той самий аргумент, заявляючи, що три мільйони чехословацьких німців і землі, де вони живуть, треба віддати Німеччині. У вересні 1938 року на конференції в Мюнхені Британія, Франція й Італія погодилися на те, що Німеччина анексує західну частину Чехословаччини, населену переважно німцями. Британський прем’єр-міністр Невіл Чемберлен заявив, що ця угода принесла «мир». Французький прем’єр Едуар Даладьє так не вважав, але не заважав французькому народові в це повірити. Чехословаків навіть не запросили на цю конференцію, їм лишалося прийняти результат як даність. Мюнхенська угода позбавила Чехословаччину природного захисту у вигляді гір і тамтешніх фортифікацій, країна стала вразливою для майбутнього німецького нападу. Сталін витлумачив цю угоду так, що західні держави воліють іти на поступки Гітлерові, щоб спрямувати німців на схід.211 1938 року радянське керівництво переймалося тим, щоб показати національну політику в СРСР кардинально відмінною від расизму німецьких нацистів. Протягом пропагандистської кампанії, присвяченої цій меті, публікувалися дитячі оповідання, зокрема одне під назвою «Казка про цифри». Радянські діти читали про те, як нацисти «переглядають усякі старі документи», щоб визначити національність німецького населення. Звісно, це була правда. Нюрнберзькі закони 1935 року забороняли євреям брати участь у політичному житті німецької держави і визначали єврейськість на основі походження. Німецькі чиновники справді брали синагогальні записи й з’ясовували, чиї предки були євреями. Однак ситуація в Радянському Союзі не надто відрізнялася від німецької. У радянських паспортах існувала графа «національність», тож кожен радянський єврей, кожен радянський поляк, усі радянські громадяни були в цьому сенсі ідентифіковані. Загалом радянські громадяни могли вибирати собі національність, але на практиці така можливість існувала не за-

115

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

вжди. У квітні 1938 року НКВД постановив, що в окремих випадках треба записувати відомості про національність батьків. Тим самим наказом полякам і представникам інших діаспорних національностей прямо заборонялося змінювати національність. НКВД не доводилося «переглядати всякі старі документи», бо він уже мав свої.212 1938 року утиски німецьких євреїв впадали в око куди більше, ніж національні кампанії в СРСР, хоч і поступалися їм масштабами. Нацистський режим почав утілювати програму «аріянізації», з метою відібрати в євреїв їхню власність. Але все це затьмарив відвертий цинізм і жорстокість аншлюсу Австрії. В лютому Гітлер вручив австрійському канцлерові Курту фон Шушніґґу ультиматум, згідно з яким Австрія мала перетворитися на сателіт Німеччини. Шушніґґ спершу погодився з цими умовами, але, повернувшись до Австрії, відступився й закликав провести референдум про незалежність. 12 березня німецька армія ввійшла в Австрію; а наступного дня та перестала існувати. Влітку і восени 1938 року у Відень було депортовано близько 10 тисяч австрійських євреїв. Адольф Айхман докладав енергійних зусиль до того, щоб маса австрійських євреїв виїхала з країни.213 У жовтні 1938 року німці вислали з території Райху в Польщу 17 тисяч польських євреїв. Їх заарештовували вночі, садили у вагони і без церемоній висаджували на польському боці кордону. Один польський єврей у Парижі, батьків якого вислали, вирішив помститися. Він убив німецького дипломата — вчинок сам по собі злощасний, ще й у поганий момент: убивство сталося 7 листопада, в річницю більшовицької революції; жертва замаху померла наступного дня, у річницю гітлерівського «пивного путчу» 1923 року. Це убивство дало німецькій владі привід до «Криш талевої ночі», першого відкритого погрому євреїв у нацистській Німеччині. У Райху наростала напруга, особливо у Відні: протягом кількох попередніх тижнів там щодня ставався щонайменше один єврейський погром. 9–11 листопада 1938 року під час погромів було вбито кількасот євреїв (за офіційними повідомленнями — 91), розгромлено тисячі крамниць і сотні синагог. У Європі, за винятком нацистських симпатиків, це сприйняли за ознаку варварства.214 Неприховане насильство в нацистській Німеччині грало на руку Радянському Союзові. В тій атмосфері прихильники «народних фронтів» розраховували на те, що Радянський Союз урятує Європу від хвилі етнічних чисток. Однак Радянський Союз щойно сам почав масштабну кампанію національних репресій. Треба сказати, що ніхто поза Радянським Союзом поняття про це не мав. Великий терор закінчився через тиждень після «Кришталевої ночі», під час національних кампаній загинуло 247 157 радянських громадян. Станом на кінець 1938 року Радянський Союз убив з етніч-

116

Розділ 3 • Національний терор

них причин у понад тисячу разів більше людей, ніж нацистська Німеччина. Якщо на те пішло, радянська влада вбила набагато більше євреїв, ніж встигли на той момент нацисти. Євреї не були цілями якоїсь конкретної національної кампанії, але гинули під час Великого терору тисячами, так само як і під час голоду в Україні. Вони помирали не тому, що були євреями, а просто тому, що були громадянами найкривавішого тогочасного режиму. Під час Великого терору радянська влада вбила вдвічі більше радянських громадян, ніж жило євреїв у Німеччині; але видається, що ніхто за кордоном, навіть Гітлер, не уявляв, що таке масове вбивство взагалі можливе. До війни нічого подібного в Німеччині не було. Після «Кришталевої ночі» євреї вперше у великій кількості потрапили в німецькі концтабори. Гітлер у той час хотів завдати удару й принизити німецьких євреїв так, щоб вони виїхали з країни; значна більшість із 26 тисяч євреїв, які опинилися тоді в концтаборах, невдовзі з них вийшли. Наприкінці 1938‑го і в 1939 році з Німеччини виїхало понад 100 тисяч євреїв.215 Погроми й еміграція євреїв розігріли уяву нацистів, і вони почали думати про долю всього європейського єврейства. Через кілька днів після

117

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

«Кришталевої ночі», 12 листопада 1938 року, близький соратник Гітлера Герман Ґерінґ представив йому план, як усунути всіх європейських євреїв: відправити їх на острів Мадагаскар у південній частині Індійського океану, неподалік від південно-східного узбережжя Африки. Гітлерові та Ґерінґові, поза сумнівом, подобалося уявляти, як німецькі євреї виснажливо працюють в есесівській резервації на острові, але такий грандіозний план можна було реалізувати тільки в майбутньому, коли Німеччина контролюватиме численне єврейське населення. Мадагаскарська схема була найпридатніша для майбутнього, в якому Німеччина підкорила б велике єврейське населення. На той момент євреї становили щонайбільше піввідсотка населення Німеччини, та й ця цифра зменшувалася через еміграцію. В Німеччині ніколи не жило багато євреїв; але що їх вважали «проблемою», то й «розв’язання» вже було знайдене: експропріація, приниження й еміграція. (Німецькі євреї виїздили б ще швидше, якби британці давали дозвіл на в’їзд у Палестину або американці збільшили — чи навіть виконували — імміграційні квоти. На Евіанській конференції в липні 1938 року лише Домініканська Республіка погодилася прийняти більше єврейських біженців з Німеччини).216 Іншими словами, Мадагаскар був «розв’язанням» єврейської «проблеми», яка ще навіть не була сформульована. Варіант із масштабною депортацією набув певного сенсу 1938 року, коли чільні нацисти все ще мали ілюзію, що Польща стане німецьким сателітом і разом з нею піде в наступ на Радянський Союз. У Польщі жило понад три мільйони євреїв, і польська влада теж розглядала Мадагаскар як можливе місце їхнього переселення. Політику польського керівництва стосовно великих національних меншин (п’ять мільйонів українців, три мільйони євреїв, мільйон білорусів) навіть віддалено не зіставити з радянськими реаліями чи планами нацистів, але урядові справді хотілося зменшити чисельність єврейського населення за допомогою добровільної еміграції. Після смерті в 1935 році польського диктатора Юзефа Пілсудського його наступники стали в цьому питанні на позиції крайніх правих польських націоналістів і організували владну партію, відкриту для вступу лише етнічним полякам. Наприкінці 1930‑х років польська держава підтримувала цілі правих єврейських радикалів, польських ревізіоністів-сіоністів, які хотіли створити велику державу Ізраїль у британській Палестині — якщо потрібно, силою зброї.217 До того часу, поки Варшава й Берлін однаково мислили категоріями єврейської «проблеми» і бачили її розв’язання в переселенні євреїв на якісь далекі землі, та поки німці шукали в поляках союзника на сході, Німеччина могла уявити собі угоду про виселення східноєвропейських євреїв за допомогою й інфраструктурною підтримкою Польщі. Але союз із Польщею не склався, так само як спільний німецько-польський план

118

Розділ 3 • Національний терор

щодо євреїв. Наступники Пілсудського продовжували його лінію: рівновіддаленість від Берліна й Москви, двосторонні договори з обома країнами про ненапад, але жодного союзу з ними. 26 січня 1939 року у Варшаві поляки знову відмовили міністрові закордонних справ Німеччини Йоахімові фон Ріббентропу, цього разу востаннє. За п’ять років німці так і не переконали поляків, що в їхніх інтересах вести наступальну війну за радянську територію, віддавши натомість німцям частину Польщі й ставши їхніми союзниками. Це означало, що німці вестимуть війну не спільно з Польщею, а проти Польщі — і проти польських євреїв.218 Мадагаскарський план не забули, але скидається на те, що його заступив у свідомості Гітлера намір влаштувати єврейську резервацію на території завойованої Польщі. Якщо Польща не співпрацюватиме з Німеччиною у веденні війни та депортаціях євреїв, то сама стане колонією, в якій зберуть інших європейських євреїв напередодні остаточної висилки. Щойно Ріббентроп повернувся з Варшави і Гітлер зрозумів, що перша війна почнеться проти Польщі, він виголосив важливу промову на єврейську тему. 30 січня 1939 року Гітлер пообіцяв у німецькому парламенті, що знищить євреїв, якщо вони втягнуть Німеччину в ще одну світову війну: «Я хочу сьогодні ще раз стати пророком: якщо міжнародне фінансове єврейство в Європі й поза континентом ще раз втягне народи у світову війну, то результатом стане не більшовизація планети і перемога єврейства, а знищення єврейської раси в Європі». На момент цієї промови Гітлера 98 відсотків євреїв Європи жили поза межами Німеччини, більшість — у Польщі та західних областях СРСР. Як вони будуть знищені, залишалося незрозумілим; але війна стане першим кроком до цього.219 На початок 1939 року Гітлер підійшов до поворотного моменту: зовнішня політика збирання німецьких земель була успішна в Чехословаччині й Австрії, а спроби залучити Польщу до війни на сході провалилися. Гітлер переозброїв Німеччину і максимально розширив її кордони, не вдаючись до війни. Аншлюс Австрії дав Німеччині 6 мільйонів нових громадян і чималі валютні резерви. Мюнхенська угода дала Гітлерові не лише 3 мільйони громадян, а й частину військово-промислового комплексу Чехословаччини, можливо, найкращого в тогочасному світі. У березні 1939 року Гітлер знищив Чехословаччину як незалежну державу і зруйнував останні ілюзії, що його цілі обмежуються етнічними німцями. Чеські землі стали «протекторатом» Райху, а формально незалежна Словаччина перетворилася на маріонеткову державу нацистів. 21 березня німці спробували нав’язати Польщі принизливу угоду, але знову безуспішно. 25 березня Гітлер віддав Вермахтові наказ готуватися до вторгнення в Польщу.220

119

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

В міру зміцнення влади Гітлера мінялася політика Сталіна. Слабкість «народних фронтів» у боротьбі з фашизмом була очевидна. Мюнхен означав смерть чехословацької демократії, дружньо налаштованої до СРСР, а в березні 1939 року припинила своє існування і сама чехословацька держава. Реакціонер Франсіско Франко у квітні 1939 року переміг у громадянській війні в Іспанії. Уряд Народного фронту у Франції вже впав. Стосунки Москви з європейськими державами зводитимуться до військових і дипломатичних контактів, адже Сталінові бракувало політичних важелів, щоб впливати на їхні позиції зсередини. Навесні 1939 року Сталін зробив несподіваний крок назустріч Гітлерові, найбільшому ідеологічному ворогові. Гітлер клявся, що жодного миру з юдеокомуністами не буде; нацистська пропаганда називала наркома закордонних справ СРСР Максима Литвинова Фінкельштейном. Литвинов справді був єврей, а його брат — навіть рабин. Сталін зробив реверанс Гітлерові, 3 березня 1939 року звільнивши Литвинова. Посаду наркома обійняв найближчий соратник Сталіна, росіянин Молотов. Крок назустріч Гітлерові був не такий дивний, як може здаватися. Сталінська ідеологія відповідала на всі свої ж питання. Одного червневого дня 1934 року Народний фронт перетворив соціал-демократів із «соціал-фашистів» на союзників. Якщо соціал-фашисти можуть бути друзями Радянського Союзу, то чому не можуть бути фашисти? Фашизм, зрештою, це всього-на-всього деформація капіталізму; а Радянський Союз мав добрі стосунки з капіталістичною Німеччиною у 1922–1933 роках.221 Із суто політичного погляду, зближення з Німеччиною мало певну логіку. Альтернативний курс — союз із Великою Британією і Францією — обіцяв небагато. Лондон і Париж у березні 1939 року, сподіваючись стримати німців, дали Польщі гарантії безпеки, а відтак намагалися залучити Радянський Союз до оборонної коаліції. Але Сталін добре розумів, що Лондон і Париж навряд чи прийдуть на допомогу Східній Європі, якщо Гітлер нападе на Польщу або СРСР. Розумнішим здавалося домовитися з німцями, а потім спостерігати, як капіталістичні держави воюють у Західній Європі. Сталінський план полягав у тому, щоб «знищити ворогів їхніми ж руками і зберігати сили до кінця війни».222 Сталін пізніше казав, що вони з Гітлером мали «спільне бажання позбавитися старої рівноваги». У серпні 1939 року фюрер відповів на жест Сталіна. Гітлер хотів, щоб війна почалася того ж року. Стосовно можливих союзників він мав значно більшу свободу маневру, ніж у виборі часу. Якщо поляки не долучаться до війни з Радянським Союзом, то, можливо, радянська влада долучиться до війни з Польщею. З погляду Гітлера, угода з Москвою завадить ізоляції Німеччини, якщо британці й французи все ж оголосять їй війну після початку німецьких бойових дій у Польщі.

120

Розділ 3 • Національний терор

20 серпня 1939 року Гітлер надіслав Сталінові особистого листа, в якому просив прийняти Ріббентропа не пізніше ніж 23‑го числа. Ріббентроп вирушив до Москви; як завважили Орвелл і Кестлер, летовище столиці батьківщини соціалізму з цієї нагоди було прикрашене свастиками. Це був знак того, що Радянський Союз вже не держава ідеології, Кестлер був такий шокований, що порвав із комунізмом.223 Два режими відразу знайшли спільне у взаємному бажанні знищити Польщу. Щойно Гітлер утратив надії залучити Польщу до боротьби з Радянським Союзом, нацистську і радянську риторику стосовно цієї країни стало важко розрізнити. Гітлер вважав Польщу «штучним витвором» Версальського договору, а Молотов — «державою-виродком». Формально документ, підписаний у Москві 23 серпня 1939 року, являв собою лише договір про ненапад. Насправді Молотов і Ріббентроп супроводили його секретним протоколом, у якому розподіляли між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом сфери впливу в Східній Європі: території все ще незалежних Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі та Румунії. Іронія полягала в тому, що Сталін зовсім недавно виправдовував убивство понад 100 тисяч власних громадян фальшивими заявами, ніби Польща під прикриттям договору про ненапад підписала такий протокол з Німеччиною. Репресивну операцію проти поляків видавали за підготування до німецько-польської агресії; а тепер Радянський Союз збирався напасти на Польщу разом із Німеччиною.224 1 вересня 1939 року Вермахт почав наступ на Польщу з півночі, заходу й півдня, зокрема з використанням людей і техніки, що їх Німеччині дала анексія Австрії та Чехословаччини. Гітлер почав свою війну. У серпні — вересні 1939 року Сталін розглядав карту не лише Східної Європи, а й Далекого Сходу. Він знайшов можливість покращити там радянські позиції. Тепер Сталін упевнився, що із заходу німецько-польський напад йому не загрожує. Виступивши проти Японії на Далекому Сході, Радянський Союз міг не боятися відкриття другого фронту. 20 серпня 1939 року радянські війська (і їхні монгольські союзники) атакували японців (і маріонеткову Маньчжоу‑го) на спірній прикордонній території. Сталінська політика зближення з Берліном і договір 23 серпня 1939 року був, крім усього іншого, спрямований проти Японії. Пакт Молотова — Ріббентропа між Німеччиною і СРСР, підписаний через три дні після радянського наступу, по суті скасував Антикомінтернівський пакт між Німеччиною і Японією. Нацистсько-радянський пакт став для Токіо ще більшим політичним землетрусом, ніж поразка на полі бою. Японський кабінет подав у відставку, за наступні кілька місяців змінилося ще кілька урядів.225

121

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Коли виявилося, що Німеччина обрала союзником швидше СРСР, аніж Японію, японський уряд опинився в складній ситуації. Серед японського керівництва переважала згода, що рухатися треба на південь, а не на північ, у Китай і тихоокеанський басейн, а не в радянський Сибір. Але якщо Москва і Берлін укладуть союз, Червона армія матиме змогу сконцентруватися на Азії, а не на Європі. Японія муситиме тримати найкращі війська на півночі, в Маньчжоу‑го, просто заради самооборони, що неабияк заважатиме просуванню на південь. Гітлер дав Сталінові свободу маневру на Далекому Сході, японцям лишалося сподіватися, що Гітлер невдовзі зрадить нового союзника. Японія відкрила консульство у Литві — спостережний пункт за німецькими і російськими військовими приготуваннями. Консулом призначили шпигуна, що добре знав російську, Тіуне Суґігару226. 15 вересня 1939 року Червона армія розбила японців і Сталін досяг сподіваного результату. Національні кампанії під час Великого терору були спрямовані проти Японії, Польщі та Німеччини почергово і мали на меті перешкодити оточенню Радянського Союзу пактом цих трьох країн. 681 692 вбивства під час Великого терору мало протидіяли такому оточенню, на відміну від дипломатичних і військових зусиль. За перші два тижні вересня Німеччина практично знищила польську армію як боєздатну силу. Про німецько-польський напад на СРСР більше не йшлося, німецько-японський наступ на Радянський Союз також видавався справою малоймовірною. Привид німецько-польсько-японського оточення Радянського Союзу відійшов у минуле, натомість відбулося цілком реальне німецько-радянське оточення Польщі, а цей союз ізолював Японію. 17 вересня 1939 року, через два дні після перемоги над Японією, Радянський Союз почав наступ на територію Польщі зі сходу. Червона армія і Вермахт зустрілися в центрі країни й організували спільний парад перемоги. 28 вересня Берлін і Москва підписали другий документ, що мав прямий стосунок до Польщі, — договір про дружбу і кордони. Так почалася нова сторінка в історії «кривавих земель». Віддаючи половину Польщі Радянському Союзові, Гітлер відчиняв сталінському теророві, який забрав життя стількох поляків, двері в саму Польщу. Завдяки Сталінові Гітлер дістав змогу на території Польщі почати втілювати політику масового вбивства. Два союзники розділили окуповану країну навпіл, за 21 місяць після вторгнення німецька і радянська влада вбили приблизно однакову кількість цивільних поляків. Інструменти знищення, що їх мали ці дві країни, розташовувалися на території третьої. Гітлер, як і Сталін, обере поляків ціллю першого масового національного вбивства.

122

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

Розділ 4 ЄВРОПА МОЛОТОВА — РІББЕНТРОПА

імецький терор почався в небі. 1 вересня о 4:20 без попередження посипалися бомби на місто Велюнь у центральній Польщі. Майданчиком смертельного експерименту німці вибрали містечко, що не мало військового значення. Чи може сучасна авіація тероризувати мирне населення навмисними бомбуваннями? Церкву, синагогу, лікарню охопив вогонь. Усього скинуто 70 тонн бомб, зруйновано більшість будинків, загинули сотні людей, передовсім жінки і діти. Населення втекло з міста; коли прибула німецька адміністрація, тут було більше трупів, аніж живих. Багато міст і сіл у Західній Польщі спіткала подібна доля. Німці розбомбили 158 різних населених пунктів.227 У польській столиці, Варшаві, люди спостерігали, як у блакитному небі кружляють літаки. «Наші», — з надією казали вони одне одному. Вони помилялися. 10 вересня 1939 року велике європейське місто вперше стало об’єктом систематичного бомбування ворожої авіації. Того дня німецька авіація зробила 17 нальотів на Варшаву. На середину місяця польська армія була практично розбита, але столиця все ще трималася. 25 вересня Гітлер зажадав, щоб Варшава здалася. Того дня на місто впало 560 тонн бомб і 72 тонни запалювальних набоїв. Під час бомбувань великого європейського густонаселеного історичного міста на початку неоголошеної війни загинуло 25 тисяч цивільних і шість тисяч солдатів. У вересні, тікаючи від німецького Вермахту, на схід потягнулися колони біженців. Німецькі пілоти розважалися, обстрілюючи їх на поземному польоті.228 Польща воювала сама. Франція і Британія, як і обіцяли, оголосили війну Німеччині, але бойових дій не починали. Французи просунулися на кілька кілометрів у Саарі, але потім відступили. Польська армія мусила піти в глуху оборону. Польські військовики готувалися до нападу зі схо-

123

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ду або заходу, з боку Червоної армії або Вермахту. У військових планах і навчаннях 1920–1930‑х років ураховували обидва варіанти. Тепер усі наявні сили поляків, 39 дивізій (чисельністю 900 тисяч) протистояли 59 німецьким дивізіям (чисельністю 1,5 млн). Поляки поступалися числом і озброєнням, їх із півночі, заходу і півдня обходили моторизовані частини німців. Утім на певних ділянках фронту поляки чинили впертий опір. Вермахт з легкістю просувався країнами, які здалися раніше, як-от Австрія і Чехословаччина. Цього разу німецьких солдатів зустрічав вогонь супротивника. Не все йшло за німецьким планом. У вільному місті Данцігу на балтійському узбережжі, що його давно прагнув здобути Гітлер, запек лі бої точилися за поштовий відділок, який боронили поляки. Німці налили бензину в підвал і випалили польських оборонців. Директор пошти вийшов з приміщення з білою хустинкою в руці. Його відразу застрелили. Одинадцять людей померли від опіків. Німці відмовили їм у медичній допомозі. 38 осіб засудили до смертної кари і розстріляли за нібито незаконний опір і оборону будинку. Один із них, Францішек Краузе, був дядько хлопчика на ім’я Ґюнтер Ґрасс, який згодом стане знаменитим письменником Західної Німеччини. Завдяки романові «Бляшаний барабан» цей військовий злочин став добре відомим. Але він був лише одним із багатьох.229 Німецьких солдатів настановляли, що Польща — несправжня країна, а польська армія — несправжня армія. Тому люди, які опираються вторгненню німців, не можуть бути справжніми солдатами. Німецькі офіцери говорили солдатам, що смерть німця на полі бою — це «вбивство», злочин. Чинити опір вищій німецькій расі було, за словами Гітлера, «нахабством», отже, польські солдати не мали права на статус військовополонених. У селі Уричі полонених польських солдатів зібрали в коморі й сказали, що вони там ночуватимуть. А потім німці підпалили комору. Поблизу села Слядува німці прикривалися полоненими як живим щитом під час атаки на залишки кавалерійського з’єднання. Після того, як німці розбили кавалеристів, які не хотіли стріляти у краян-поляків, вони змусили полонених поховати тіла загиблих товаришів. Потім німці вишикували полонених на березі Вісли і розстріляли їх. Тих, хто спробував утекти і стрибнув у річку, німці постріляли, за спогадом єдиного вцілілого, як качок. Загинуло близько трьох сотень людей.230 22 серпня 1939 року Гітлер велів своїм командирам «замкнути серця для жалю». Німці убивали військовополонених. У Чепелуві після запек лої битви в полон потрапило триста поляків. Усупереч усім фактам, німецький командир заявив, що полонені солдати — це партизани, на яких не поширюються закони війни. Польські солдати й офіцери, всі при пов ній формі, були приголомшені. Німці змусили їх роздягнутися. Тепер вони більше скидалися на партизанів. Усіх їх розстріляли й кинули в яму.

124

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

Під час короткої польської кампанії сталися принаймні 63 таких випадки. Німці розстріляли не менше ніж три тисячі польських військовополонених. Вони також убивали поранених поляків. Одного разу німецькі танки розстріляли комору, позначену червоним хрестом. Це був польський госпіталь. Якби не червоний хрест, танкісти, найімовірніше, просто проминули б його. Танки відкрили вогонь по коморі й спалили її. Кулеметники стріляли в людей, які намагалися втекти. Потім танки проїхалися по рештках комори і людях, яких оминула куля.231 Офіцери і солдати Вермахту звинувачували цивільне польське населення в жахіттях, які їх спіткали. За словами одного генерала, «німці — господарі, а поляки — раби». Армійське командування знало, що Гітлер має в цій війні нетрадиційні цілі. Як висловився начальник генштабу, «бажанням фюрера було розбити і знищити польський народ». Німецьких солдатів настановляли сприймати поляків як людей другого сорту, недолюдей. Один із солдатів був такий переконаний у ворожості поляків, що сприйняв викривлене обличчя одного мертвого поляка як вияв ірраціональної ненависті до німців. Солдати швидко приохотилися зганяти свої фрустрації на будь-кому, хто навертався на очі. Захопивши нову територію, німці зазвичай убивали цивільне населення. Вони вбивали цивільних і коли зазнавали невдач. Зазнавши хоч якихось утрат, вони відігрувалися на всіх, хто траплявся під руку, передовсім на чоловіках, але не жаліли ні жінок, ні дітей.232 У місті Відзуві німці оголосили збір чоловіків-поляків, ті прийшли, бо нічого не скоїли і не мали чого боятися. Одна вагітна жінка мала погані передчуття, але її відтягнули від чоловіка. Всіх чоловіків містечка поставили до стіни і розстріляли. У Лонгінувці сорок поляків зачинили в будинку і підпалили його. Солдати стріляли в людей, які стрибали у вікна. Деякі каральні акції були непередбачувано випадкові. Якось сотні мирних жителів зігнали для розстрілу, бо хтось нібито вистрелив. Виявилося, що постріл зробив німецький солдат.233 Польща так і не здалася, але 6 жовтня 1939 року бойові дії припинилися. Навіть після того, як восени німці встановили цивільну окупаційну адміністрацію, Вермахт продовжував довільні каральні дії і масово убивав польських громадян. У грудні польські кримінальники, імена яких не були таємницею, вбили двох солдатів, німці у відповідь розстріляли 114 чоловіків, які не мали до інциденту жодного стосунку. У січні німці розстріляли 255 євреїв у Варшаві після того, як єврейська громада не видала особу, яку німці, судячи з прізвища, вважали євреєм. Ця особа не мала нічого спільного з єврейською громадою.234 Німецьких солдатів настановляли сприймати євреїв як східних варварів. У Польщі вони зіткнулися з тим, чого ніколи не бачили в Німеччи-

125

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ні, — великими релігійними громадами юдеїв. Попри те, що Гітлер люто стверджував руйнівну роль євреїв у житті німецького суспільства, вони становили крихітну меншість населення Німеччини. Німецькі громадяни, яких, згідно з нюрнберзькими законами, вважали євреями, здебільшого були люди цілком світські, мало хто ідентифікував себе з єврейською громадою. Німецькі євреї були асимільовані й дуже часто одружувалися з неєвреями. З історичних причин життя євреїв у Польщі дуже відрізнялося. Їх вигнали з Німеччини в пізньому Середньовіччі, так само як і з більшості країн Центральної і Західної Європи. Польща століттями була пристановищем для європейських євреїв і лишалася їхнім центром розселення. 1939 року близько 10 відсотків населення Польщі становили євреї, більшість із них неухильно дотримувалися приписів своєї релігії, звичаїв, носили традиційний одяг. В основному євреї говорили мовою їдиш, яку німці вважали покрученим варіантом німецької. У Варшаві та Лодзі, найважливіших єврейських містах у Польщі, євреї становили близько третини населення. Судячи з листів, німецькі офіцери й солдати бачили в польських євреях не живих людей, а втілення всіх стереотипів — свого роду паразитів, які жили на польських землях, і без того варварських. У листах до дружин і наречених німецькі солдати описували єврейський хаос і бруд. Усе красиве, що траплялося їм у Польщі, було витвором попередніх німецьких поселенців, а все потворне — результатом зіпсутості євреїв і ліні поляків. Німецькі солдати ловили чоловіків-євреїв і під загальний регіт зрізали їм пейси, фотографуючи процес. Бувало, вони ґвалтували єврейських жінок, наче це не було злочином, за який вони могли бути покарані. Коли солдатів за цим ловили, то просто нагадували їм німецькі закони проти расового змішання.235 У містечку Солеці євреїв узяли в заручники і замкнули в камері. Після того, як в’язні спробували втекти, німецькі солдати кинули в камеру гранати й усіх убили. В Раві-Мазовецькій німецький солдат попросив у хлопчика-єврея води. Хлопчик почав тікати, солдат прицілився i вистрелив, поціливши натомість в іншого німецького солдата. Тоді німці зібрали кількасот людей у центрі міста й розстріляли їх. У Динуві в середині вересня за одну ніч розстріляли 200 євреїв. Євреї становили десь сім тисяч із близько 45 тисяч цивільних жителів, що їх німці вбили на кінець 1939 року. Це більше за частку євреїв у польському населенні.236 Ще більшу проблему, ніж польський солдат, для нацистського світогляду, який формували в німецьких солдатів і офіцерів, становив єврейський солдат. З німецьких збройних сил звільнили євреїв ще 1935 року. Однак польські євреї, як і всі польські чоловіки, мали відслужити в польській армії. Серед офіцерів було багато євреїв, передовсім лікарів. Нім-

126

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

ці відбирали євреїв-військовослужбовців і відсилали їх у спеціальні каральні трудові табори. *** Німеччина вже практично виграла війну, коли наступ на Польщу 17 вересня 1939 року почав Радянський Союз. Того самого дня, коли німецька авіація бомбувала Львів, найважливіше польське місто на південному сході країни, до нього наближалася Червона армія. Півмільйона радянських солдатів, які вступили на територію Польщі, несли водночас і страх, і надію. Поляки хотіли вірити, що Радянський Союз дасть відсіч німцям. Частина дезорієнтованих польських солдатів, які відступали на схід під тиском німців, певний час сподівалися, що знайшли союзників. Польські збройні сили відчайдушно шукали підтримки.237 Радянська влада заявила, що не могла не втрутитися, адже польська держава перестала існувати. Логіка була така: через те що Польща не мог ла більше захищати своїх громадян, Червона армія увійшла на територію

127

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

країни з миротворчою місією. Радянська пропаганда заявляла, що треба захистити численні українську й білоруську меншини. Однак, попри всю пропагандистську риторику, радянські офіцери і солдати готувалися до війни і вели війну. Червона армія роззброювала польські загони, а в разі потреби відкривала вогонь по них. Півмільйона радянських солдатів перейшли кордон, який більше ніхто не захищав, щоб воювати з ворогом, який уже зазнав поразки. Радянські солдати врешті-решт виходили на німецьких, проводили лінію кордону, а одного разу навіть провели спільний парад перемоги. За словами Сталіна, союз з Німеччиною «скріплено кров’ю». Переважно кров’ю польських солдатів — у боях їх загинуло близько шістдесяти тисяч.238 У містах на кшталт Львова, до якого наближалися і Вермахт, і Червона армія, перед польськими солдатами стояв непростий вибір: кому здаватися? Радянське командування обіцяло їм безпечне повернення додому після короткого допиту. Микита Хрущов, який перебував у розташуванні Червоної армії, раз у раз повторював ці обіцянки. Художник Юзеф Чапський, польський офіцер-резервіст, був серед тих, хто на собі відчув цю брехню. Його частину розбили німці, й поляки здалися радянським військам. Йому і його підлеглим пообіцяли, що їх відправлять до Львова і там відпустять. Їх посадили на вантажівки на міському ринку. Перелякані жінки простягали їм цигарки. Юнак-єврей купив яблук і роздав полоненим у машині. Поблизу пошти жінки взяли записки, які солдати написали своїм родинам. Полонених відправили на вокзал і повезли — на схід.239 Перетнувши кордон, згадував Чапський, вони ніби потрапили «в інший світ». Чапський сидів поруч із приятелем-ботаніком, ще одним офіцером-резервістом, що дивувався з того, яка висока трава в українському степу. З іншого поїзда польські фермери спостерігали убогі радянські колгоспні реалії й хапалися за голову, побачивши безлад і пустку. На зупинці в Києві, столиці Української РСР, польських офіцерів чекав несподіваний прийом. Українці з сумом дивилися на польських офіцерів під охороною радянських солдатів. Дехто, ймовірно, досі вірив, що польська армія звільнить Україну з-під влади Сталіна. Натомість 15 тисяч польських офіцерів опинились у трьох радянських таборах, що підпорядковувалися НКВД: один у Старобільську, у Східній Україні, і два в Російській РСФР, у Козельську й Осташкові.240 Усунути цих людей — а всі до одного це були чоловіки — означало, по суті, обезголовити польське суспільство. Червона армія взяла понад 100 тисяч військовополонених, але відпустила рядових і затримала лише офіцерів. Понад 2/3 цих офіцерів були резервістами, освіченими професіоналами й інтелектуалами на кшталт Чапського і його приятеля-

128

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

ботаніка, а не військовими. Польща втратила тисячі лікарів, юристів, науковців, професорів і політиків.241 Тим часом радянська окупаційна влада у східній Польщі ставила на звільнені місця представників нижчих верств суспільства. Арештантів випустили з в’язниць, і політичні в’язні, зазвичай комуністи, стали на чолі місцевого уряду. Радянські агітатори заохочували селян до помсти землевласникам. І хоча більшість людей опиралися закликам коїти злочини, запанував хаос, бо тисячі не втрималися. Поширилися вбивства сокирою. Одного чоловіка прив’язали до стовпа, здерли частину шкіри, посипали рани сіллю, а тоді змусили дивитись, як помирає його родина. Бійці Червоної армії зазвичай поводилися нормально, хоч іноді й брали участь в актах насильства, наприклад, двоє солдатів убили місцевого чиновника і вирвали в нього золоті зуби.242 Відтак НКВД прийшов у край значними силами. За 21 наступний місяць в окупованій східній Польщі було заарештовано більше людей, ніж по всьому Радянському Союзу — 109 400 польських громадян. Типовим вироком були вісім років таборів; до смертної кари засуджено 8 513 ociб.243 *** На захід від лінії Молотова — Ріббентропа, де панували німці, з методами не церемонилися. Після того як Вермахт розбив ворожу армію, СС дістали змогу взятися до ворожого населення. Інструмент винищення, айнзацгрупи, вигадав Райнгард Гайдріх, права рука Гайнріха Гіммлера. Айнзацгрупи являли собою спеціальні загони на чолі з гестапівцем, до складу яких входили поліцаї. Їхнім завданням було давати лад у тилу. У 1939 році вони підпорядковувалися Головному управлінню імперської безпеки Гайдріха, яке об’єднувало таємну поліцію — гестапо (державну інституцію) і СД (розвідувальне управління СС, нацистську партійну інституцію). Айнзацгрупи працювали в Австрії і Чехословаччині, але з опором у цих країнах не зіткнулися і не мали завдання знищувати певні групи населення. Саме в Польщі айнзацгрупи перетворилися на «ідеологічних солдатів» і отримали завдання знищити освічені класи переможеного ворога. (В певному сенсі вони знищували рівних собі: 15 із 25 командирів айнзацгруп і айнзацкоманд мали докторський ступінь). У ході операції «Танненберґ» Гайдріх зажадав від айнзацгруп знешкодити «вищі верстви суспільства», ліквідувавши 61 тисячу польських громадян. За словами Гітлера, «лише знищивши вищі верстви нації, можна звести її до становища рабів». Метою цієї кампанії винищення еліти було «знищити Польщу» як повноцінне й дієве суспільство. Убиваючи найвидатніших поляків, айнзацгрупи мали наблизити Польщу до уявлень німець-

129

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ких расистів про цю країну, зробити польське суспільство нездатним опиратися німецькій владі.244 Айнзацгрупи взялися до свого завдання зі смертоносною енергією, але їм бракувало досвіду, а отже, й навичок енкаведистів. Вони вбивали цивільне населення, нерідко під виглядом каральних операцій, нібито за дії партизан. У Бидгощі айнзацгрупи знищили близько 900 поляків. У Катовіце розстріляли 750 людей, зокрема багато жінок і дівчат. Загалом айнзацгрупи убили близько 50 тисяч мирних жителів, які не мали жодного стосунку до бойових дій. Але видається, що це не перші 50 тисяч з 61-тисячного розстрільного списку Гайдріха. Які саме люди підлягали розстрілові, дуже часто залежало від моменту. На відміну від НКВД, айнзацгрупи не дотримувалися чіткого плану і не фіксували точно кількості вбитих у Польщі людей.245 Айнзацгрупи більшого успіху досягли в операціях проти євреїв, що вимагало значно меншого розрізнення. Завданням однієї айнзацгрупи було тероризувати євреїв, щоб змусити їх тікати на схід з німецької окупаційної зони в радянську. Завдання треба було максимально виконати у вересні 1939‑го, поки точилися бойові дії. Наприклад, у містечку Бенджін озброєна вогнеметами айнзацгрупа спалила синагогу, убивши за два дні близько 500 євреїв. Подібні завдання виконували також айнзацкоманди (менші загони). У місті Хелмі одна з айнзацкоманд мала грабувати заможних євреїв. Німці догола роздягали й обшукували на вулицях жінок, схожих на єврейок. Ламали пальці, знімаючи обручки. 16–19 вересня в Перемишлі айнзацкоманди вбили щонайменше 500 євреїв. Унаслідок цих дій сотні тисяч євреїв утекли в радянську окупаційну зону. Понад 20 тисяч євреїв просто вигнали з-під Любліна.246 Остаточно завоювавши Польщу, німці та їхні радянські союзники знову зустрілися з метою переглянути й закріпити свої стосунки. 28 вересня 1939 року, в день, коли німці захопили Варшаву, союзники підписали договір про дружбу й кордон, який трохи змінював зони впливу. Варшава відходила німцям, а Литва — Радянському Союзові. (Саме цей кордон фігурує на картах як «лінія Молотова — Ріббентропа»). Договір також зобов’язував союзників придушувати польський опір іншій стороні. 4 жовтня нацистська Німеччина і Радянський Союз підписали новий протокол, який визначав кордон між ними. Польща перестала існувати. Через кілька днів Німеччина формально приєднала до складу Райху деякі польські території у своїй окупаційній зоні, а на решті польських земель створила колонію під назвою Генерал-губернаторство. Вона мала стати резервацією для небажаних народів, поляків і євреїв. Гітлер вважав, що євреїв можна буде тримати в якомусь східному регіоні, мов у «природному заповіднику». Генерал-губернатор Ганс Франк, колишній юрист

130

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

Гітлера, наприкінці жовтня 1939 року видав два накази, в яких прояснив офіційну позицію щодо підлеглого населення. У першому йшлося, що порядком опікуватиметься німецька поліція; у другому — що німецька поліція має повноваження карати на смерть будь-якого поляка, дії якого шкодитимуть інтересам Німеччини і німців. Франк вважав, що поляки невдовзі усвідомлять «безнадійність своєї національної долі» і визнають панування німців.247 *** На схід від лінії Молотова — Ріббентропа свій лад накидала радянська влада. Москва розширила територію Української і Білоруської РСР на захід, долучивши своїх нових громадян, жителів колишньої східної Польщі, до процесу анексії Радянським Союзом їхньої ж батьківщини. Вступивши на територію Польщі, Червона армія виставляла радянську владу визволителькою національних меншин від польського гноблення, голов ним союзником селян проти панів-землевласників. 43 % населення східної Польщі становили поляки, 33 % — українці, по 8 % — євреї й білоруси, решта — чехи, німці, росіяни, роми, татари та інші. Але тепер, незалежно від національності й класу, все населення мало брати участь у ритуалах підтримки нового ладу. 22 жовтня 1939 року все доросле населення Західної Білорусії й Західної України мало взяти участь у виборах депутатів двох Народних Зборів, тимчасовий характер яких випливав із єдиної пов’язаної з ними законодавчої ініціативи: прохання про приєднання території східної Польщі до складу СРСР. До 15 листопада всі формальності були завершені.248 Радянський Союз приніс у східну Польщу свої інститути і практики. Все населення мало зареєструватися для отримання внутрішніх паспортів. Це означало, що держава знатиме всіх своїх нових громадян. Після реєстрації населення відбувся військових призов: 150 тисяч юнаків (поляків, українців, білорусів, євреїв) опинилися в Червоній армії. Реєстрація також дозволила плавно перейти до головного інструменту радянської соціальної політики — депортацій.249 4 грудня 1939 року політбюро ЦК партії наказало НКВД організувати висилку певних груп польських громадян, які могли становити небезпеку для нового ладу: військовиків-ветеранів, лісників, державних службовців, поліціянтів і їхніх родин. Відтак одного лютневого вечора, при температурі до мінус 40 градусів, енкаведисти зібрали всіх цих людей: 139 794 особи під дулами пістолетів посадили в товарні вагони й відправили в Казахстан і Сибір. Не встигли люди отямитись, як усе їхнє життя кардинально змінилося. Вони потрапили на примусову працю в ті самі спецпоселення, частину системи ҐУЛАҐу, куди десять років тому засилали куркулів.250

131

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Енкаведисти трактували слово «родина» дуже широко, тому у вагонах було повно старих батьків і дітей — родичів осіб, яких держава вважала небезпечними. Під час зупинок охоронці обходили вагони й питали, чи є мертві діти. Вєслав Адамчик, одинадцятирічний хлопчик, питав маму, куди їх везуть — у пекло? Їжу і воду давали дуже нерегулярно, товарні вагони не мали туалету, там було дуже холодно. Дорогою діти призвичаїлися злизувати іній з металевих деталей. Перед їхніми очима літні люди замерзали від холоду. Трупи витягували з вагона й кидали в нашвидкуруч викопані ями. Інший хлопчик намагався запам’ятати померлих людей і пізніше писав, що навіть коли вони щезали, «в наших думках лишалися їхні мрії й бажання».251 По дорозі померло близько п’яти тисяч людей, ще 11 тисяч загинуло до літа. Одна польська дівчинка в сибірській школі розповідала, що сталося з її сім’єю: «Брат захворів і за тиждень помер від голоду. Ми поховали його на пагорбі в сибірському степу. Мама від хвилювання й голоду теж захворіла, два місяці лежала спухла в бараку. Вони не хотіли брати її в лікарню. Потім все ж поклали маму в лікарню на два тижні. А потім вона померла. Коли ми про це дізналися, нас охопив відчай. Ми пішли на цвинтар за 25 кілометрів, піднялися на гору. Можна почути, як шумлять сибірські ліси, де лишилися двоє з моєї сім’ї».252 Ці поляки були чужі й безпорадні в Середній Азії і на Крайній Півночі ще більше, ніж куркулі. Вони зазвичай не говорили російською, не кажучи вже про казахську. Місцеве населення, особливо в Середній Азії, сприймало їх як додатковий тягар. «Місцеві, — згадував один поляк, — майже не говорили російською і висловлювали велике незадоволення ситуацією й потребою годувати нові роти; спершу вони нічого нам не продавали і ніяк не допомагали». Поляки не знали, що третина населення Казахстану померла від голоду якихось десять років тому. Одного поляка, батька чотирьох дітей, убили в колгоспі через взуття. Інший чоловік помер від голоду в Сибіру. Його син згадував: «Він спух. Вони загорнули його в простирадло і кинули в яму». Ще один поляк помер від тифу у Вологді. Його дванадцятирічний син уже засвоїв філософію: «Людина народжується один раз і помирає тільки один раз. Так і сталося».253 Депортовані поляки навряд чи й чули слово «куркуль», але тепер мали трагічну нагоду про все дізнатися. В одному сибірському поселенні поляки знайшли скелети куркулів, депортованих у 1930‑х роках. В іншому спецпоселенні шістнадцятирічний поляк раптом збагнув, що бригадир у його таборі був куркулем. «Він щиро сказав мені, — згадував хлопчик, — що в нього в серці — віра в Бога». Поляків вважали римо-католиками, а отже, християнами, тому їхня присутність підштовхувала українців і росіян до подібних зізнань. Але навіть далеко на сході радянська влада вкрай

132

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

вороже реагувала на будь-які ознаки польськості. Якось польський хлопчик прийшов у місто обміняти одяг на їжу й натрапив на міліціонера, що збив з нього кашкета. На кашкеті був білий орел, символ польської держави. Міліціонер не дозволив хлопчикові підняти кашкета з землі. Радянські журналісти писали, а вчителі повторювали, що Польщі вже немає і більше не буде.254 *** Завдяки дієвим інструментам практичного насильства, підрахунку й класифікації своїх нових громадян, влада змогла занурити поляків у радянську систему. Після кількох тижнів хаосу Радянський Союз розширився на захід і позбувся найнебезпечніших потенційних опонентів. В іншій частині Польщі, на захід від лінії Молотова — Ріббентропа, німці не мог ли практикувати такий підхід. Зовсім недавно Гітлер розширив територію Райху, захопивши Австрію та Чехословаччину, але досі не займав територій, де жило так багато ненімців. На відміну від радянської влади, німці не могли навіть заявляти, що несуть пригнобленим народам і класам справедливість та рівноправність. Усі знали, що нацистська Німеччина — для німців, а на щось інше німці й не претендували. Засновок націонал-соціалізму полягав у тому, що німці — вища раса. Зіткнувшись з існуванням польської культури, нацисти мали, принаймні самі собі, доводити це припущення. У стародавньому польському місті Кракові всю професуру знаменитого університету відправили в концтабори. Пам’ятник Адамові Міцкевичу, великому поетові-романтику, скинули з п’єдесталу на площі Ринок, а саму площу перейменували на Адольф-Гітлер-пляц. Такі дії мали як практичний, так і символічний вимір. Краківський університет був старіший за будь-який університет у Німеччині. Сучасники Міцкевича цінували його не менше за Ґете. Наявність такого університету і такої історії, а також саме існування польських освічених класів стало перешкодою для німецьких планів і становило проблему для нацистської iдеології.255 На місці всього польського в тих землях мало постати німецьке. Як писав Гітлер, Німеччина «мусить щільно замкнути чужі расові елементи, щоб кров німецького народу більше не псувалася, або без зайвих труднощів усунути їх і передати звільнені території своїм національним товаришам». На початку 1939 року відповідальність за процес Гітлер поклав на Гайнріха Гіммлера. Гіммлер на той момент уже очолював СС і німецьку поліцію, тепер він став «райхскомісаром зі зміцнення німецькості», тобто міністром з питань чистоти раси. На територіях, анексованих у Польщі, Гіммлер мав ліквідувати місцеве населення і замінити його німцями.256 Гіммлер з ентузіазмом узявся до цього проекту, але завдання виявилося дуже непростим. Це були польські території. У незалежній Польщі не

133

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

існувало якоїсь численної німецької меншини. За поясненнями радянського керівництва, що СРСР увійшов на територію східної Польщі з метою захистити українців і білорусів, стояла принаймні правдоподібна демографія: у Польщі жило близько шести мільйонів українців і білорусів. Німців, навпаки, налічувалося менш ніж мільйон. На щойно анексованих Німеччиною територіях співвідношення поляків і німців становило п’ятнадцять до одного.257 На цей момент повноправним господарем німецької преси став міністр пропаганди Йозеф Ґеббельс, тому в німців (і тих, хто вірив нацистській пропаганді) склалося враження, що в західній Польщі живе дуже багато німців і вони зазнають страшних утисків. Утім реальність дуже відрізнялася від пропаганди. Річ не тільки в тому, що дев’ять мільйонів поляків у нових землях Райху набагато перевершували чисельністю німців. Унаслідок анексії Гітлер долучив до Райху значно більше євреїв (принаймні 600 тисяч), ніж німців, що збільшило кількість єврейського населення Німеччини втричі (від 330 тисяч до майже мільйона). Якби до складу Райху було приєднане Генерал-губернаторство (з одним мільйоном 560 тисячами євреїв), то на керованій Берліном території опинилося б понад два мільйони євреїв. У місті Лодзі, що увійшло до складу Райху, жило більше євреїв (233 тисячі), ніж у Берліні (82 788) та Відні (91 480) разом узятих. У самій Варшаві, що залишилася в складі Генерал-губернаторства, жило більше євреїв, ніж у всій Німеччині. Завдяки останнім територіальним здобуткам Гітлер приєднав до Райху стільки поляків, що це число перевершило кількість німців, здобутих під час усіх анексій, враховуючи Австрію і прикордонні землі Чехословаччини. Враховуючи Генерал-губернаторство і Протекторат Богемії і Моравії, анексований у Чехословаччини, Німецька імперія отримала близько 12 мільйонів поляків, шість мільйонів чехів і два мільйони євреїв. Хрестовий похід Німеччини за чистоту арійської раси на кінець 1939 року привів до того, що вона стала другою багатонаціональною державою в Європі. За кількістю слов’янського населення Райх поступався лише Радянському Союзові.258 Артур Ґрайзер, якого поставили на чолі Вартеланду, найбільшого нового регіону Німеччини, особливо переймався ідеєю «зміцнення німецькості». Підлегла йому провінція простягалася від великого польського міста Познані до великого польського міста Лодзі. Там жило близько чотирьох мільйонів поляків, 366 тисяч євреїв і 327 тисяч німців. Гіммлер пропонував до лютого 1940 року депортувати мільйон осіб, зокрема всіх євреїв і кількасот тисяч поляків. Ґрайзер почав «зміцнювати німецькість» очищенням трьох психіатричних клінік — пацієнтів розстріляли. Пацієнтів четвертої психіатричної лікарні, містечко Овінська, чекала інша доля. Їх у жовтні — листопаді 1939 року забрали в місцевий відділок гестапо і

134

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

потруїли з балонів чадним газом. Це перше масове вбивство, що скоїли німці цим методом. Німці знищили 7 700 польських громадян, які перебували в психіатричних лікарнях; так почалася практика «евтаназії», яку невдовзі почали застосовувати і в межах довоєнної Німеччини. Протягом наступних двох років понад 70 тисяч «непридатних до життя» німецьких громадян було отруєно газом. Зміцнення німецькості мало внутрішній і зовнішній виміри; наступальна війна за кордоном допускала вбивство німецьких громадян усередині країни, історія почалася і так триватиме.259 Завдання відселення євреїв з Німеччини наклалося на інший ідеологічний пріоритет — переселення німців з Радянського Союзу. Щойно СРСР розширився на захід, захопивши східну Польщу, Гітлер почав перейматися долею німців (колишніх польських громадян), які потрапили під радянську владу. Почалася організація переселення цих людей у Німеччину. Вони мали оселитись у Вартеланді, в домівках депортованих поляків. Але це означало, що передовсім треба відселити не євреїв, а польських фермерів, щоб звільнити місце для німців зі сходу. Та навіть якщо євреям дозволяли на якийсь час залишитися вдома, їх чекали лише страждання й приниження. У Козеніце ортодоксальних юдеїв змушували танцювати довкола вогнища книжок і співати «війна — наша вина». У Ловичі 7 листопада 1939 року всіх чоловіків-євреїв змусили промаршувати до в’язниці, а єврейська громада платила за них викуп.260 1–17 грудня 1939 року відбулася перша хвиля депортацій з Вартеланду до Генерал-губернаторства. Вислано 87 883 людей, здебільшого це були поляки. Поліція передовсім вибирала поляків, які «становили безпосередню загрозу німецькій нації». Під час другої хвилі 10 лютого — 15 березня 1940 року вислано ще 40 128 осіб, знову переважно поляків. Відстань була не надто велика. Зазвичай шлях із Познані, столиці провінції Вартеланд, до Варшави, найбільше місто Генерал-губернаторства, займав кілька годин. Однак тисячі людей померли від холоду в поїздах, які днями стояли на запасних коліях. Ремарка Гіммлера: «Це просто тамтешній клімат». Зайве й казати, що польський клімат не відрізнявся від німецького.261 *** Зима 1939–1940 року в Польщі й Німеччині була незвично холодна. Зима в Україні, Росії і Північному Казахстані ще холодніша. Тисячі поляків захворіли й померли в радянських спецпоселеннях. У трьох таборах на території Росії та України польські військовополонені дотримувалися свого політичного і релігійного календаря. У Козельську, Осташкові та Старобільську люди знайшли спосіб відзначити 11 листопада, День незалежності Польщі. В усіх трьох таборах в’язні планували відзначити Різдво. Здебільшого полонені належали до римо-католицької церкви, але було

135

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

багато юдеїв, протестантів, православних і греко-католиків. Їх тримали в осквернених монастирських приміщеннях, полонені молилися і причащалися в закутках обдертих соборів.262 В’язні бачили сліди того, що трапилося з православними ченцями й черницями під час більшовицької революції: кістяки в мілких могилах, контури людських фігур на стінах, утворені слідами куль. Один в’язень у Старобільську завважив, що над монастирем постійно літає зграя чорних ворон. Але молитва давала надію, і люди різних віросповідань молилися разом — до 24 грудня 1939 року, коли священиків, ксьондзів і рабинів кудись забрали, і їх більше ніхто не бачив.263 Ці три табори являли собою ніби лабораторію для спостереження за поведінкою польських освічених класів. Козельськ, Осташків і Старобільськ на вигляд перетворилися на польські містечка. В’язні не мали іншого одягу, крім військових одностроїв із білим орлом на кашкетах. Певна річ, у колишній східній Польщі ніхто прилюдно цю емблему більше не носив, громадський простір заполонили серп, молот і червона зірка. Тоді як на німецькому боці кордону польські університети закрили, а в радянській зоні перетворили на українські або російські, в’язні таборів організовували лекції чільних польських науковців і мислителів, що перебували в лавах резервістів. Офіцери організували скромні кредитні спілки з тим, щоб бідніші могли позичати в заможніших. Вони декламували з пам’яті поезію, яку вивчили в школі. Дехто міг з пам’яті навести довжелезні романи періоду польського реалізму. Ясна річ, бували серед в’язнів і незгода, бійки і крадіжки. Якісь люди — як виявилося, дуже мало — йшли на співпрацю з радянською владою. Офіцери мали різні думки про те, як поводитися під час тривалих нічних допитів. Однак дух польської національної солідарності виразно впадав у вічі, радянській владі теж.264 Утім польські офіцери лишилися самотніми. Вони мали змогу писати листи родинам, але не могли розповідати про своє становище. Знаючи, що енкаведисти перечитують усе написане, вони мусили бути обережними зі своїми словами й думками. Добєслав Якубовіч, один із козельських в’язнів, довіряв щоденникові листи, які хотів би написати дружині, свої мрії побачити її плаття, гратися з донькою. Зворотною адресою в’язні мали вказувати санаторій, що призводило до дуже болісної плутанини.265 В’язні приручили сторожових псів і собак із сусідніх містечок. Собаки повз варту могли заходити на територію табору через ворота або пролазити через маленькі дірки в колючому дроті. Серед офіцерів-резервістів у Старобільську був Максиміліан Лабендж, найзнаменитіший варшавський ветеринар. Літній пан ледве пережив дорогу. Він доглядав цих собак, а інколи навіть робив хірургічні операції. Ветеринар мав особливо багато клопоту з дворнягою, якого польські офіцери називали Лінек, скороче-

136

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

но від Сталінек — «маленький Сталін». Загального улюбленця з-поміж собак офіцери звали Фош, за прізвищем французького генерала, головнокомандувача союзницьких військ, що розгромили німців у 1918 році. В кінці 1939 — на початку 1940 року польський уряд у вигнанні осів у Парижі, й поляки сподівалися, що Франція розіб’є німців і врятує Польщу. Об’єктом надій польських офіцерів і символом контактів із зовнішнім світом став маленький пес Фош, який десь у місті мав свій дім. Вони чіпляли йому під нашийник записки, сподіваючись отримати хоч якусь відповідь. Якось у березні 1940 року вони знайшли записку: «Люди кажуть, що скоро вас випустять зі Старобільська. Люди кажуть, що ви поїдете додому. Ми не знаємо, чи це правда».266 Це була неправда. У березні нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія, можливо, під впливом Сталіна, ухвалив стосовно поляків рішення. Берія прямо написав, що польських полонених треба ліквідувати. У записці членам політбюро від 5 березня 1940 року, а фактично адресованій Сталінові, він писав, що всі польські полонені «тільки й чекають, коли їх випустять, щоб почати активну боротьбу з радянською владою». Він стверджував, що контрреволюційні організації на нових радянських територіях очолювали колишні польські офіцери. На відміну від заяв кількарічної давнини про «Польську військову організацію», це була не фантазія. Радянський Союз окупував і анексував половину Польщі, й деяких поляків сповнювало бажання боротися. 1940 року в різного роду організаціях опору брало учать до 25 тисяч поляків. Щоправда, енкаведисти швидко викрили більшість цих організацій і заарештували їхніх активістів, але існувала справжня й відчутна опозиція до радянської влади. Берія пояснював свою пропозицію стосовно польських полонених («застосувати до них найвищу міру покарання — розстріл») фактом реального польського опору.267 Сталін підтримав пропозицію Берії, і машина Великого терору запрацювала знов. Берія організував роботу особливих трійок, що швидко розглядали справи польських військовополонених. Трійки мали право ігнорувати рекомендації слідчих і ухвалювати вироки заочно, навіть не викликаючи самого в’язня. Скидається на те, що Берія встановив розстрільні квоти, як у 1937 і 1938 роках: усі в’язні в трьох таборах, плюс шість тисяч осіб у в’язницях Західної Білорусі та Західної України (по три тисячі відповідно), плюс особливо небезпечні елементи серед офіцерів запасу, які перебували на волі. Справи військовополонених нашвидкуруч розглянули — 97 % поляків із трьох таборів, 14 587 осіб, засудили на смерть. Виняток становили кількадесят радянських агентів, люди німецького й латиського походження та особи, за якими стояла іноземна протек-

137

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ція. Смертний вирок дістали і шість тисяч в’язнів у західних областях та ще 1305 осіб, заарештованих у квітні.268 В’язні трьох таборів чекали, що їх відпустять додому. Коли у квітні 1940 року першу групу людей вивезли з Козельського табору, товариші влаштували їм прощальну вечірку. Колеги офіцери вишикувалися, хоч і не мали зброї, в почесний стрій, повз який вони йшли до автомашин. В’язнів поділили на групи по кількасот людей, посадили на поїзд і через Смоленськ повезли на маленьку станцію Гняздово. Там їх висадили й оточили кордоном озброєних енкаведистів зі штиками. Далі по тридцять людей садовили в машини і везли до Козячих Гір на краю Катинського

138

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

лісу. Там їх обшукували й забирали цінні речі. Офіцер Адам Сольський до останнього моменту вів щоденник: «Вони спитали про обручку, яку я...» Енкаведисти відводили в’язнів у приміщення і розстрілювали. Далі тіла вантажівками відвозили в наперед викопані в лісі величезні ями. Так тривало, аж поки не розстріляли всіх 4 410 полонених із Козельська.269 Полонених в Осташківському таборі проводжав оркестр. Їх по 250– 500 осіб відправляли залізницею в енкаведистську тюрму в місті Калініні (нині Твер). Там їх недовго тримали, поки йшло звіряння списків. Поляки чекали, не знаючи, що трапиться далі; ймовірно, до останнього моменту люди ні про що не здогадувалися. Енкаведист спитав одного полоненого, яких одного по одному кликали на розмову, скільки тому років. Хлопець посміхнувся: «Вісімнадцять». «Ким ти працював?» Той усе ще посміхався: «Телефонним оператором». «Довго працював?» Хлопець на пальцях порахував: «Шість місяців». Потім йому, як і всім 6 314 полоненим, що пройшли через цю кімнату, вдягали наручники і відвели у звукоізольовану камеру. Двоє людей тримали його під руки, а третій стріляв у потилицю.270 Головного ката в Калініні, якого в’язні ніколи не бачили, звали Василь Блохін. Він був одним із головних убивць під час Великого терору, коли командував розстрільним загоном у Москві. Саме Блохіну довіряли розстріл відомих людей, засуджених на показових процесах, а крім цього, він особисто розстріляв тисячі робітників і селян. Під час розстрілів у Калініні він надягав шкіряний картуз, фартух і довгі рукавиці, щоб не забруднити мундир. Щоночі він одного за одним розстрілював з німецького пістолета від 200 до 500 чоловіків. Далі тіла вивозили вантажівкою в сусіднє село Мідне, де стояли дачі енкаведистів. Там їх кидали у велику яму, вириту екскаватором.271 Із табору в Старобільську в’язнів групами по 100–200 осіб везли залізницею в Харків у тюрму НКВД. Вони не могли знати, що потрапляють в один з епіцентрів знищення поляків у Радянському Союзі. Наставала їхня черга, ці люди йшли на смерть, не здогадуючись, що тут сталося в минулому, яка доля спіткала товаришів з інших таборів, не знаючи, що їх самих чекає в майбутньому. Протримавши день-два у в’язниці, офіцерів відводили в кімнату для перевірки. Далі їх вели в іншу кімнату без вікон. Охоронець питав: «Можна?» — і стріляв у в’язня. Як згадував один енкаведист, «клац — і кінець». Трупи кидали на машини. На голову трупам натягували піджаки, щоб не забруднити кузов кров’ю. Трупи клали один на одного головою до ніг, щоб більше вміщалося.272 Таким способом убили 3 739 полонених зі Старобільського табору, зокрема всіх друзів і знайомих Юзефа Чапського: ботаніка, який йому запам’ятався незворушністю; економіста, що намагався приховати свій

139

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

страх від вагітної дружини; лікаря, відомого завсідника варшавських каварень і любителя мистецтва; лейтенанта, який напам’ять розказував цілі п’єси і романи; юриста — ентузіаста європейської федерації; інженерів, учителів, поетів, службовців, журналістів, хірургів і солдатів. Чапському пощастило вціліти: невелику частину польських офіцерів відправили з цих трьох таборів в інше місце.273 Одна важлива сцена роману Достоєвського «Брати Карамазови» відбувається в Оптиній пустині в Козельську, де в 1939–1940 роках тримали польських військовополонених. Там відбувається знаменитий діалог між молодим послушником і старцем про можливість моралі без Бога. Якщо Бога немає, то все дозволено? 1940 року в реальному будинку, де відбувся цей літературний діалог, у колишньому монастирі енкаведисти вели допити. Вони уособлювали радянську відповідь на це питання: смерть Бога — необхідна передумова визволення людства. Багато польських офіцерів мимоволі давали іншу відповідь: у світі, де все дозволено, Бог — це останній прихисток. В таборах вони молилися в уявних храмах. Багато офіцерів, перед тим як їх відправили на смерть, відвідали великодню службу.274 В’язні трьох таборів, принаймні багато з них, вважали, що їх вибирають для якоїсь певної ролі в Радянському Союзі. Вони й гадки не мали, що, коли не пройдуть перевірки, їх уб’ють. Вони нічого не знали про польську кампанію якихось два роки тому під час Великого терору, коли розстріляли десятки тисяч радянських поляків. Та навіть якби вони розуміли, що поставлено на карту, важко уявити, що багато польських офіцерів змогли б правдоподібно продемонструвати лояльність до радянської влади. Перебуваючи в таборах, вони бачили радянські газети, дивилися пропагандистські фільми і слухали через гучномовці радіопередачі. Все це здавалося їм образливою маячнею. Навіть ті, хто доносив на своїх товаришів, вважали систему абсурдною.275 Дві культури, польська і радянська, не дуже добре комунікували, принаймні якогось спільного інтересу не мали. У період союзницьких стосунків Сталіна і Гітлера уявити спільний ґрунт між поляками і радянською системою було непросто. Крім усього іншого, існувала велика ймовірність культурних непорозумінь. Колективізація та індустріалізація модернізували Радянський Союз, але при цьому не приділялося жодної уваги населенню, точніше, споживачам, що було характерно для капіталістичного Заходу. Радянські громадяни, що стали на чолі східної Польщі, бувало, не вміли їздити на велосипеді, їли зубну пасту, використовували унітаз як зливальницю, носили по кілька годинників, бюстгальтери надягали як вушанки, а нічні сорочки як вечірні плаття. Польські в’язні були такі

140

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

самі невігласи в засадничих для радянської системи моментах. На відміну від радянських громадян, які потрапляли в подібні ситуації, поляки не уявляли, що їх можуть засудити чи вбити без правових підстав. У тому, що радянські й польські громадяни, нерідко народжені в одній і тій самій Російській імперії, тепер так погано розуміли одне одного, — ознака великої цивілізаційної трансформації, проведеної сталінізмом. Головний слідчий у Козельську, той самий чоловік, що зайняв келію старця Зосими з роману Достоєвського, назвав це м’яко — «дві різні філософії». Врешті-решт радянський режим накинув і утвердив свою філософію. Кпини на адресу радянської системи у східній Польщі можна було легко відбивати питанням: і як тепер називається ця країна? Поляків, що сиділи в таборах, було важко пристосувати до радянської цивілізації. Вони не мали досвіду радянського життя: російські й українські селяни, що бачили цих поляків, через багато років згадували їхню акуратність, охайність і горду виправку. Їх не можна було змусити жити, як радянські люди, принаймні не відразу і не за таких обставин; але їх можна було ліквідувати так само, як раніше ліквідовували радянських. Багато польських офіцерів мали міцніший характер і кращу освіту, ніж енкаведисти. Але вони були беззбройні та спантеличені. Двоє енкаведистів тримали їх під руки, третій стріляв, а трупи ховали в місцях, де, здавалося, їх ніхто ніколи не знайде. Їхній голос губився в історії так само, як голоси маси радянських людей.276 Ця хвиля терору, нова антипольська кампанія, забрала життя 21 892 поль ських громадян. Значна більшість цих людей, хоч і не всі, — етнічні поляки. Польща була багатонаціональною державою, в офіцерському корпусі служили люди багатьох національностей, і серед загиблих були євреї, українці та білоруси. До восьми відсотків жертв були євреями, що більш-менш відповідало відсоткові єврейського населення у східній Польщі.277 Так само, як і за часів Великого терору, переслідувань зазнавали і сім’ї репресованих. За три дні до ухвалення рішення ліквідувати польських військовополонених у таборах Берія наказав депортувати їхні родини. Радянська влада знала всіх цих людей: в’язням дозволяли листуватися з рідними саме для того, щоб зібрати імена й адреси. Оперативні трійки в Західній Білорусії й Західній Україні підготували списки на 60 667 осіб, яких мали вислати в спецпоселення у Казахстані. Більшість цих людей — члени сімей тих, кого в наказі називали «колишніми». Зазвичай це були сім’ї, що втратили чоловіків і батьків. Дружинам говорили звичну радянську брехню, що їх відправляють до чоловіків. Насправді сім’ї висилали в Сибір (у «вічний бруд і сніг», як запам’яталося одному 13-річному польському хлопчикові), тоді як чоловіків розстрілювали в Катині, Калініні, Харкові, Биківні та Куропатах. Група польських дітей 20 травня 1940 року написала

141

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Сталінові, обіцяючи, що вони будуть хорошими громадянами СРСР, і нарікали лише, що «важко жити без тата». Наступного дня енкаведистам роздали премії за успішну, без жодної втечі, ліквідацію трьох таборів.278 Ця дорога для депортованих людей виявилася ще важчою, ніж у лютому, бо серед них не було чоловіків. Жінок з дітьми, а часто і з літніми батьками, висаджували в Казахстані. Людей, не давши їм часу на збори, висилали у квітні, більшість жінок не мали відповідного одягу. Одяг, який вони встигли захопити з собою, нерідко доводилося вимінювати на їжу. Жінки пережили наступну зиму, збираючи кізяки для вогню. Тисячі жінок померли. Вони мусили якось рятувати своїх дітей. Жінки воліли виховати дітей поляками, але усвідомлювали, що інколи єдиний вихід — віддати їх у радянські установи, де дітям легше було вижити. Одна жінка лишила п’ятеро своїх дітей у відділі НКВД і зникла з шостим немовлям, більше ніхто її не бачив. Вагітна жінка поляка-економіста, який страшенно за неї переживав — його тримали у Старобільську й убили в Харкові, — розродилася на засланні. Немовля померло.279 Тоді ж, у березні 1940 року, голова НКВД Берія наказав вислати людей, які відмовилися взяти радянський паспорт. Це означало, що вони не сприймають радянську систему, а крім того, становлять проблему для радянської бюрократії. За польськими громадянами, які не хотіли, щоб їхні імена фігурували в радянській обліковій системі, було важче наглядати й дієво їх покарати. Значну більшість людей, які відмовилися від радянського паспорта, становили біженці-євреї із Західної Польщі. Ці люди втекли від німців, але не хотіли приймати радянське громадянство. Вони боялися, що коли візьмуть радянські документи, то їм не дозволять повернутися в Польщу після її відновлення. Євреї виявилися лояльними громадянами Польщі, а тому стали жертвами обох режимів, які завоювали їхню батьківщину. Втікши від есесівців, вони потрапили в руки енкаведистів. У червні 1940 року в Казахстан і Сибір депортовано 78 339 осіб, близько 84 % яких становили євреї.280 Польські євреї зазвичай не мали досвіду життя в сільській місцевості і були ще безпорадніші, ніж поляки. Ремісників і шевців засилали на північ Росії валити ліс. Єврейський хлопчик на ім’я Йосиф згадував, що в його рідному містечку німці змусили євреїв спалити синагогу й реготали з них. Його родина втекла в радянську зону, але відмовилася брати радянські паспорти. Брат, батько і мати хлопця померли на засланні.281 *** У Західній Європі цей період дістав назву «дивна війна»: нічого не відбувалося. Франція і Британія у вересні 1939 року оголосили війну Німеччині. Але минула осінь, зима, весна наступного року, Польщу розбили,

142

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

знищили й розділили, десятки тисяч польських громадян замордували, сотні тисяч депортували, а жодного західного фронту союзники не відкрили. Німці та їхні радянські союзники могли робити все що їм заманеться. У квітні 1940 року німці вдерлися в Данію й Норвегію, діставши доступ до мінеральних ресурсів Скандинавії та заблокувавши шлях британцям у Північну Європу. Втім 10 травня «дивна війна» закінчилася — Німеччина напала на Францію і Нідерланди. До 14 червня загинуло близько 100 тисяч французьких й 60 тисяч британських солдатів, а німці дійшли до Парижа. Вони розбили французів несподівано швидко. Тоді ж, у червні 1940 року, Радянський Союз також розширився на захід, анексувавши три незалежні Балтійські держави: Естонію, Латвію і Литву. У Литві, найбільшій і найгустіше населеній державі Балтії, національне питання стояло особливо гостро. У міжвоєнний період Литва претендувала на місто Вільнюс і довколишні землі, які лежали в північно-східній Польщі. На цих територіях жили переважно поляки, євреї та білоруси, але литовці вважали Вільнюс своєю столицею, адже в середньовічні й ранньомодерні часи це місто було столицею Великого князівства Литовсько-

143

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

го. У 1920–1930-і роки адміністративним центром держави був Каунас, але литовські еліти вважали столицею Вільнюс. Сталін 1939 року зіграв на цих почуттях. Замість того, щоб приєднати Вільнюс до Радянського Союзу, він віддав місто все ще незалежній тоді Литві. Ціною цього подарунка, як не дивно, стало розташування радянських військових баз на литовській території. Влітку 1940 року, коли радянські війська вже були дислоковані в Литві, Радянський Союз накинув незалежній республіці політичну революцію, ще поспішнішу й більш штучну, ніж у східній Польщі. Переважна частина литовської політичної еліти втекла в нацистську Німеччину.282 За подіями уважно спостерігав японський консул у Литві Тіуне Суґігара, який у Каунасі мав стежити за німецькими та радянськими військовими приготуваннями. Влітку 1940 року японське керівництво взяло чіткий курс на підписання договору про нейтралітет із Радянським Союзом. Убезпечивши в такий спосіб північ, японці відчиняли собі двері для руху в 1941 році на південь. Суґігара був одним із небагатьох японських посадовців, які мали змогу спостерігати за розвитком німецько-радянських стосунків після поразки Франції. Суґігарі бракувало власних кад рів, тому він використовував у ролі інформаторів-помічників польських офіцерів, яким вдалося уникнути німецького й радянського арешту. Він давав їм японські паспорти і прикривав дипломатичними посадами. Суґігара допомагав полякам шукати шляхи порятунку колег-офіцерів. Завдяки японській візі була можливість через Радянський Союз виїхати в Японію. Цим шляхом скористалося лише кілька польських офіцерів, але принаймні одна людина все ж досягла Японії з розвідувальними відомостями про побачене під час довгої дороги.283 Тоді ж до Суґігари почали звертатися єврейські біженці — польські громадяни, які у вересні 1939 року втекли від німців, а тепер боялися радянської влади. Вони чули про депортацію євреїв у червні 1940 року і вважали, що їх чекає така сама доля. І мали підстави боятися: через рік радянська влада депортує близько 17 500 осіб із Литви, 17 тисяч — із Латвії та 6 тисяч — з Естонії. За допомогою польських офіцерів Суґігара допоміг кільком тисячам євреїв виїхати з Литви. Вони залізницею добиралися через весь Радянський Союз на Далекий Схід, далі на кораблі морем в Японію, а звідти їхали в Палестину або США. Ця операція стала непримітним, але яскравим фіналом тривалої співпраці польської та японської розвідок.284 *** 1940 року нацистські лідери думали, як позбутися двох мільйонів євреїв у німецькій частині Польщі, але між ними не було згоди, як саме це зробити. Початковий воєнний план передбачав створення свого роду резер-

144

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

вації для євреїв під Любліном на території Генерал-губернаторства. Але німецька окупаційна зона в Польщі була відносно невелика, а сам Люб лін лежав не набагато далі від Берліна (700 кілометрів), ніж два найбільших міста, з яких належало виселити євреїв, — Варшава (600 кілометрів) і Лодзь (500 кілометрів). Тому оптимальним рішенням цей план не здавався. Генерал-губернатор Ганс Франк виступав проти того, щоб на підлег лу йому територію звозити нових євреїв. Наприкінці 1939‑го і в 1940 році систематичні депортації поляків з Вартеланду в Генерал-губернаторство тривали. Німці переселили загалом 408 525 осіб; це число не набагато відрізнялося від кількості поляків, депортованих радянською владою. Ці депортації завдали чималих страждань людям, але мало змінили етнічний баланс у Німеччині. Поляків було надто багато, і переселити їх з однієї частини окупованої Польщі в іншу означало не розв’язати проблему, а створити хаос. Це ніяк не наближало візії Гітлера про звільнення життєвого простору на сході.285 Восени 1939 року до справи залучили фахівця з депортацій Адольфа Айхмана, який мав підвищити ефективність операції. Айхман уже довів свої таланти, пришвидшивши еміграцію австрійських євреїв із Відня. Але проблема, як виявив Айхман, полягала не в тому, що виселення євреїв до Генерал-губернаторства проходило неефективно, а в тому, що воно не мало сенсу. Айхман дізнався, що генерал-губернатор Ганс Франк не хоче бачити у своїй колонії нових євреїв. У жовтні 1939 року, перш ніж цю практику припинили, Айхманові вдалося депортувати до Генерал-губернаторства близько чотирьох тисяч австрійських і чеських євреїв. Відтак він дійшов очевидного, здавалося, висновку: два мільйони євреїв треба депортувати на схід, на гігантські простори СРСР, союзника Німеччини. Сталін, зрештою, вже створив був зону єврейського поселення на Далекому Сході, в Біробіджані. Німці завважили (і звертатимуть увагу на це потім), що радянський режим, на відміну від німецького, має державні ресурси й територію, потрібну для ефективної масової депортації. У січні 1940 року німці запропонували передати СРСР європейських євреїв. Але Сталін цією пропозицією не зацікавився.286 Генерал-губернаторство лежить надто близько і надто мале для розв’язання расової проблеми, а радянська влада не захотіла брати євреїв — то що ж робити з расовими ворогами, з яких складається місцеве населення? Тримати під суворим контролем і експлуатувати, поки буде слушний момент для «остаточного розв’язання» (під яким усе ще розуміли депортацію). Модель придумав Ґрайзер, 8 лютого 1940 року він наказав створити гетто в Лодзі, куди помістили 233 тисячі євреїв. Тоді ж, у лютому, варшавський губернатор Людвіґ Фішер доручив юристові Вальдемарові Шону розробити план єврейського гетто. У жовтні — листопа-

145

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ді німці відселили понад 100 тисяч неєвреїв з північно-західної частини Варшави, відведеної під гетто, і переселили туди понад 100 тисяч євреїв з інших районів міста. Їх зобов’язали для ідентифікації носити нарукавні пов’язки й запровадили інші принизливі правила. Євреї втратили своє майно за межами гетто; воно діставалося найперше німцям, іноді — полякам (їхні будинки нерідко були зруйновані німецькими бомбами). Євреї, спіймані без пропусків за межами гетто, підлягали розстрілові. В інших частинах Генерал-губернаторства євреїв спіткала така ж доля.287 У 1940–1941 роках Варшавське та інші гетто перетворилися на імпровізовані трудові табори й загони для людей. Німці організовували єврейські ради, юденрати; зазвичай туди вибирали людей, які до війни очолювали місцеві єврейські громади. Головою юденрату у Варшаві був Адам Чернякув, що до війни працював журналістом і був сенатором. Юденрати виступали посередниками між німцями та євреями в гетто. Німці також створили неозброєну єврейську поліцію, у Варшаві її очолював Юзеф Шеринський. Єврейська поліція мала підтримувати порядок, запобігати втечам і втілювати німецьку політику примусу. До чого все це веде, лишалося незрозумілим, але з часом євреї переконалися, що життя в гетто не може тривати безконечно. Тим часом гетто стало туристичною принадою для приїжджих німців. Історик Варшавського гетто Емануель Рінґельблюм завважив, що «особливу популярність має сарай, де чекають на поховання десятки трупів». 1943 року вийде бедекерівський путівник по Генерал-губернаторству.288 Улітку 1940 року, після перемоги над Францією, німці повернулися до ідеї якогось віддаленого в просторі «остаточного розв’язання». Радянська влада відмовилася приймати євреїв в СРСР, а Ганс Франк опирався їх масовому переселенню на територію Генерал-губернаторства. Мадагаскар належав Франції; після її поразки єдиною перешкодою на шляху переселення євреїв лишився британський флот. Гіммлер розмірковував про це так: «Сподіваюся, що завдяки великому переселенню євреїв в Африку або яку-небудь іншу колонію я побачу повну ліквідацію самого поняття «євреї»». Цим амбіції Гіммлера не обмежувалися: «Через довший період стане можливим ліквідувати на нашій території національні поняття — українці, гуралі, лемки. І те, що сказано про ці клани, стосується також, у значно більшому масштабі, поляків...»289 Євреї гинули масово, особливо у Варшавському гетто, куди зігнали їх понад 400 тисяч. Гетто займало якихось п’ять квадратних кілометрів, тож щільність населення становила 80 тисяч осіб на квадратний кілометр. Але більшість євреїв, які померли у Варшавському гетто, походили не з Варшави. По всій території Генерал-губернаторства, і зокрема у Варшавському дистрикті, німці зганяли євреїв з маленьких поселень у великі гетто.

146

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

Неваршавські євреї були зазвичай бідніші, а крім того, втратили після депортації все своє майно. Їх відправляли у Варшаву, не давши часу зібратися, дуже часто вони не мали змоги щось захопити з собою. Ці євреї з-під Варшави склали нижчий прошарок гетто, особливо вразливий до голоду і хвороб, із 60 тисяч євреїв, які померли у Варшавському гетто у 1940– 1941 роках, значну більшість становили переселенці та біженці. Саме вони найбільше постраждали від жорстокої політики нацистів — для прикладу, цілий грудень 1940 року в гетто не завозили харчів. Після тривалих страждань і морального занепаду вони помирали голодною смертю.290 Дуже часто батьки помирали першими, а діти лишалися самі в незнайомому місті. Гітля Шульцман згадувала, що після смерті обох батьків «блукала безцільно по всьому гетто і дуже спухла від голоду». Сара Сборов, мати якої померла, коли лежала в ліжку з нею, а потім спухла і померла від голоду її сестра, писала: «Десь глибоко всередині я все розуміла, але не могла сказати». Кмітливий підліток Ізраель Ледерман розумів, що було «дві війни, війна куль і війна голоду. Війна голоду гірша, бо людина страждає, а від куль помирає відразу». За спогадами одного лікаря, «десятирічні діти продавали себе за шматок хліба».291 Єврейська громада організувала у Варшавському гетто кілька сиротинців. Деякі діти у відчаї бажали батькам смерті, бо тоді сиротам даватимуть хоч якусь їжу. Сиротинці являли собою жахливе видовище. За словами однієї з працівниць, діти «сварилися й билися, штовхалися за миску з кашею. Дуже хворі діти лежали на підлозі, пухли від голоду, трупи не прибирали по кілька днів». Вона тяжко працювала, щоб у сиротинці запанував хоч якийсь порядок, але діти підхопили тиф. Жінку з підопічними зачинили всередині приміщення на карантин. «Притулок, — писала вона, мимоволі провіщаючи завтрашній день, — перетворився на газову камеру».292 Німці поки що не чіпали довоєнну польсько-єврейську еліту й набирали з її представників юденрату, які мали втілювати в гетто німецьку політику, але водночас вбачали в неєврейських польських елітах політичну загрозу. На початку 1940 року Гітлер дійшов висновку, що найнебезпечніших поляків у Генерал-губернаторстві треба просто ліквідувати. Він повідомив Франка, що польські «керівні елементи» треба «знищити». Франк підготував список осіб, які підлягали ліквідації, що дуже скидалося на операцію «Танненберґ»: освічені кадри, духівництво, політичні активісти. Цікавий збіг: він оголосив своїм підлеглим план «ліквідації» «духовних лідерів» 2 березня 1940 року, за три дні до того, як Берія розпочав операцію зі знищення польських військовополонених у СРСР. По суті, політика нацистів нічим не відрізнялася від політики Берії: знищити вже

147

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

заарештованих людей плюс заарештувати й ліквідувати тих, кого вважали небезпечними. На відміну від Берії, Франк скористався нагодою ліквідувати і звичайних кримінальників, імовірно, щоб звільнити місце у в’язницях. На кінець 1940 року німці вбили близько трьох тисяч осіб, яких вважали небезпечними в політичному сенсі, й приблизно стільки ж звичайних злочинців.293 Німецька операція була гірше скоординована, ніж радянська. У різних частинах Генерал-губернаторства так звану «акцію з надзвичайного упокорення» проводили по-різному. У Краківському дистрикті в’язням оголосили їхню провину, хоча, власне кажучи, якогось вироку не було зафіксовано. Провина полягала у зраді, що тягнуло за собою смертну кару, але в документах зафіксовано, що всіх в’язнів застрелено при спробі втекти. Насправді в’язнів перевели з в’язниці Монтелупів у Кракові в сусіднє містечко Кшешовіце, де змусили самих викопати собі яму. Наступного дня їх розстріляли, по 30–50 осіб за раз. У Люблінському дистрикті людей тримали в замку, а тоді вивезли на південь від міста. Поставили на краю ями й розстріляли з автоматів при світлі автомобільних фар. Уночі 15 серпня 1940 року розстріляно 450 осіб.294 У Варшавському дистрикті заарештованих тримали у в’язниці Пав’як, а потім вивозили в Пальмірський ліс. Німці змусили людей викопати кілька довгих ровів — три метри завширшки і тридцять метрів завдовжки. В’язнів підняли вдосвіта й наказали зібрати речі. Спершу люди думали, що їх переводять в інший табір. Лише коли машини повернули в ліс, люди зрозуміли, що їх чекає. Жахливою була ніч 20–21 червня 1940 року, коли німці розстріляли 358 осіб.295 У Радомському дистрикті каральні операції вели систематично й особливо брутально. В’язнів збирали й зачитували вердикт, з якого випливало, що вони становлять «загрозу для німецької безпеки». В’язні-поляки зазвичай просто не розуміли, в чому полягає юридична процедура. Їх вивозили великими групами після обіду за графіком: «3:30 — збір, 3:45 — зачитування вердикту, 4:00 — транспорт». Перші кілька груп німці вивезли в піщану місцину за дванадцять кілометрів на північ від Ченстохової, зав’язали їм очі й розстріляли. Ядвізі Фляк, дружині одного з в’язнів, вдалося згодом пробратися на місце розстрілів. Вона побачила на піску сліди кривавих подій: людські останки й подерті пов’язки. Її чоловікові Мар’яну щойно виповнилося двадцять два, він був студентом. Чотирьом в’язням, що були депутатами міської ради, вдалося вижити. Зять Гіммлера, який керував містом, потребував цих людей для будівництва басейну й борделю для німців.296 Пізніше в’язнів з Ченстохової вивозили на розстріл у ліс. 4 липня 1940 року там застрелили трьох сестер Ґлінських — Ірену, Яніну й Се-

148

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

рафіну. Сестри відмовилися сказати німцям, де переховуються їхні брати. Яніна назвала німецькі порядки «смішними і тимчасовими». Вона сказала, що ніколи не зрадить «брата й іншого поляка». І не зрадила.297 Дорогою на місце розстрілу в’язні кидали з кузова вантажівки записки, сподіваючись, що перехожі їх підберуть і передадуть сім’ям. Це була свого роду польська традиція, на диво багато подібних записок знаходили адресатів. Люди, які писали ці записки, на відміну від польських військовополонених у трьох радянських таборах, знали, що їх везуть на смерть. В’язні в Козельську, Осташкові й Старобільську теж кидали записки з вікна автобуса, коли їх вивозили з табору, але писали, що не знають, куди їх везуть.298 Ось і різниця між радянськими й німецькими репресіями. На схід від лінії Молотова — Ріббентропа прагнули робити все таємно — і, за винятком кількох екстраординарних випадків, це вдавалося. На захід від лінії Молотова — Ріббентропа німці не завжди ховалися зі своїми діями, їм рідко вдавалося їх маскувати, навіть коли стояло таке завдання. Тож жертви «акції з надзвичайного упокорення» змирялись і намагалися приготувати свою родину до долі, яка їх спіткала. Люди, що чекали на смерть, не мали спільної думки, що вся ця ситуація означає. Мєчислав Габровський писав, що «кров, пролита на польській землі, не мине марно, з неї виростуть месники вільної і великої Польщі». Ришард Шмідт, що з кулаками кинувся був на слідчих, хотів перешкодити помсті: «Нехай діти не мстяться, бо помста породить нову помсту». Мар’ян Мушинський просто прощався зі своєю сім’єю: «Господи, благослови вас. Я всіх вас люблю».299 *** Деяким людям, яких прирекла на смерть «операція з надзвичайного упокорення», не йшли з думки родичі, яких заарештувала була радянська влада. Радянський Союз і нацисти не координували політику стосовно польських освічених класів, але переслідували один і той самий тип людей. Радянська влада усувала людей, яких вважала шкідливими для режиму, прикриваючись класовою боротьбою. Німці теж захищали територіальні здобутки, але керувалися расовими теоріями й бажали тримати нижчі раси в покорі. Як результат, політика обох не надто відрізнялася, більшменш одночасно вони проводили масові депортації та масові розстріли. Принаймні двічі трапилося так, що радянська влада вбивала одного члена родини, а нацистський режим — іншого. Яніна Довбор була єдиною жінкою серед польських офіцерів, які потрапили в радянський полон. Вона мала авантюрну вдачу і ще дівчинкою опанувала планер і парашут. Вона стала першою жінкою в Європі, що зробила стрибок з висоти понад п’ять кілометрів. 1939 року вона вивчилася на пілота й записалася в

149

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

резерв польських військово-повітряних сил. У вересні 1939‑го потрапила в радянський полон. Згідно з одними даними, її літак збили німці. Яніна вдало спустилася з парашутом, але, як польського військовослужбовця, її затримала радянська влада. Її відправили в Осташків, потім у Козельськ. Вона мала окрему камеру й проводила час із товаришами з повітряних сил, серед яких почувалася безпечно. 21 або 22 квітня 1940 року її розстріляли в Катині, поруч із нею в могилах лежало 4409 чоловіків. Молодша сестра Яніни Агнєшка залишилася в німецькій зоні. Наприкінці 1939 року вона з кількома друзями вступила в організацію опору. У квітні 1940‑го, приблизно в той же час, коли розстріляли Яніну, Аґнєшку заарештували. 21 червня 1940 року її розстріляли в Пальмірському лісі. Обох сестер убили пострілом у голову й закопали в неглибоких ямах, після фальшивого і швидкого суду.300 Братів Внуків, які походили з регіону, що колись був центрально-східною частиною Польщі, а тепер німецько-радянським прикордонням, спіткала подібна доля. Старший брат Болеслав був політиком, депутатом польського парламенту. Молодший Якуб вивчав фармакологію і працював над конструкцією протигазів. Обидва одружилися 1932 року й мали дітей. Якуба та інших фахівців з його інституту заарештували й розстріляли в Катині у квітні 1940 року. У жовтні 1939‑го Болеслава заарештували німці, у січні його посадили у в’язницю в люблінському замку, а 29 червня 1940 року розстріляли в ході «операції з надзвичайного упокорення». Болеслав залишив прощальну записку на хустинці: «Я помираю за батьківщину з усмішкою на губах, жодної вини за мною немає».301 Навесні й улітку 1940 року німці розширили систему концентраційних таборів з метою експлуатувати й тримати в покорі поляків. Наприкінці квітня 1940 року Варшаву відвідав Гайнріх Гіммлер. Він наказав відправити в концтабори 20 тисяч поляків. З ініціативи Еріха фон дем Бах-Зелевскі, що відповідав за «зміцнення німецькості» в Сілезії, поблизу Кракова на місці польських казарм відкрили новий концтабір — Освенцим, відомий у світі під німецькою назвою Аушвіц. «Операція з надзвичайного упокорення» закінчилася, в’язнів більше не розстрілювали, а відправляли в німецькі табори, дуже часто в Аушвіц. Перший транспорт складався з польських політичних в’язнів із Кракова; їх відправили туди 14 червня 1940 року й дали номери 31–758. У липні вагони з польськими політичним в’язнями вирушили в Заксенгаузен і Бухенвальд; у листопаді — ще два в Аушвіц. 15 серпня почалися масові облави у Варшаві; німці ловили на вулицях сотні, а потім тисячі людей і відправляли їх в Аушвіц. У листопаді 1940 року в цьому таборі почали систематично знищувати поляків. Приблизно в той же час на табір звернули увагу інвестори з компанії «ІГ Фарбен». Аушвіц став гігантським трудовим табором, дуже схо-

150

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

жим на радянську модель — з тією різницею, що невільники працювали на інтереси німецьких компаній, а не на сталінську індустріалізацію.302 *** На відміну від німців, які марно сподівалися, що знищили польські освічені класи у своїй частині Польщі, радянській владі це великою мірою вдалося. Польський опір у Генерал-губернаторстві дедалі ширився, натомість осередки опору в Радянському Союзі швидко викрито й знешкоджено або знищено активістів. Тим часом оприявнився виклик радянському режимові з боку українців. У Польщі жило близько п’яти мільйонів українців, майже всі вони стали громадянами Української РСР. Далеко не всім подобався новий режим. Українські націоналісти мали досвід нелегального існування, адже їхні організації в міжвоєнній Польщі були заборонені. Тепер Польщі не існувало і робота націоналістів природно змінилася. Реальна радянська політика підштовхувала частину місцевих українців у бік націоналізму. Частина українських селян спершу вітала прихід радянської влади, адже вона роздавала поміщицькі землі, але подальша політика колективізації відвернула селян від режиму.303 Організація українських націоналістів почала влаштовувати терористичні акти, спрямовані проти інститутів радянської влади. Деякі чільні українські націоналісти мали між двома світовими війнами контакти з німецькою військовою розвідкою і СД, розвідувальним відділом СС, на чолі яких стояв Райнгард Гайдріх. Сталінові було відомо, що частина цих осіб досі збирає розвідувальні дані в інтересах Берліну. Тому ціллю четвертої хвилі депортацій з анексованих територій східної Польщі були передусім українці. Перші дві хвилі зачепили переважно поляків, третя — євреїв. Під час травневої операції 1941 року із Західної України депортовано 11 328 польських громадян, переважно етнічних українців. Найостанніша така операція, що відбулася 19 червня 1941 року, зачепила 22 353 колишніх польських громадян, більшість з них становили поляки.304 Польському хлопчикові з Білостока запам’яталося: «Нас забрали під бомбами, був вогонь, бо люди горіли просто у вагонах». 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, німецькі бомби падали на поїзди з депортованими людьми. Близько двох тисяч людей загинули у вагонах, ставши жертвою обох режимів.305 Проводячи чистки на нових землях, Сталін готувався до іншої війни. Але він гадки не мав, що вона почнеться так швидко. *** Коли 22 червня 1941 року Німеччина несподівано напала на Радянський Союз, Польща і СРСР раптом перетворилися з ворогів на союзників.

151

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Обидві країни воювали з Німеччиною, але ситуація виникла незручна. За попередні два роки радянська влада репресувала близько півмільйона польських громадян: 315 тисяч осіб депортувала, 110 тисяч заарештувала, 30 тисяч розстріляла, 25 тисяч померло в неволі. Польський уряд знав про депортації, але не знав про масові вбивства. Втім совєти і поляки почали формувати польську армію з сотень тисяч польських громадян, розкиданих по радянських тюрмах, трудових таборах і спецпоселеннях.306 Польське верховне командування розуміло, що кудись поділися кілька тисяч польських офіцерів. Польський уряд відрядив Юзефа Чапського, офіцера й художника, що сидів у Козельському таборі, в Москву із завданням знайти зниклих людей, колишніх його однотабірників. Бувши людиною розважливою, він усе ж розумів своє завдання як священну місію. Польща дістала другий шанс поборотися з нацистами, і Чапський мав знайти офіцерів, які поведуть людей у бій. Коли він приїхав у Москву, на думку йому спали рядки польської романтичної поезії, глибоко мазохістичні візії Юліуша Словацького, який просив Бога не знімати Польщу з хреста, допоки вона не зможе міцно стати на ноги. Розмовляючи якось з одним прямодушним товаришем-поляком, Чапський згадав знамениті рядки Ципріяна Норвіда про тугу за батьківщиною, написані в еміграції: За тим, щоб «ні» то було «ні», а «так» було б на себе схоже, без світлотіні, сумую, Боже.

Чапський, блискуче освічений містянин, який походив з етнічно змішаної родини, знаходив розраду, сприймаючи свою батьківщину крізь призму романтичного ідеалізму.307 Чапський опосередковано звертався до Святого Письма, адже у вірші Норвіда — алюзія на Євангелію від Матвія: «Ваше ж слово хай буде: “так — так”, “ні — ні”. А що більше над це, то те від лукавого». Ці ж біблійні слова Артур Кестлер взяв епіграфом до третього розділу свого роману «Ніч ополудні» про Великий терор. Чапський відвідає Луб’янку, де відбувається дія роману Кестлера; саме там допитували Кестлерового друга Александра Вайсберґа, до того як звільнили в 1940 році. Вайсберґа з дружиною заарештували наприкінці 1930‑х років; пережите ними лягло в основу роману Кестлера. Чапський хотів розпитати лубенських слідчих про своїх друзів, зниклих польських військовополонених. Він зустрівся з Леонідом Райхманом, енкаведистом, який допитував польських в’язнів.308 Чапський передав Райхману звіт, у якому йшлося про останні відомі полякам місця перебування тисяч зниклих офіцерів. Скидається на те, що Райхман прочитав його з олівцем від початку до кінця, але не по-

152

Розділ 4 • Європа Молотова — Ріббентропа

значив нічого. Він відповів ухильно й пообіцяв потелефонувати Чапському в готель після того, як сам у всьому розбереться. Якось опівночі задзвенів телефон. Райхман повідомив, що мусить їхати з міста в терміновій справі. Новин він не мав. Райхман дав Чапському імена інших посадовців, з якими той мав сконтактувати, до всіх цих людей уже звертався польський уряд. Чапський навіть не підозрював, що всіх цих офіцерів убили. Але він зрозумів, що радянська влада щось приховує. Він вирішив покинути Москву.309 Наступного дня, повертаючись у готель, Чапський відчув на собі чийсь здивований погляд. Утомившись від уваги, яку в радянській столиці привертав до себе польський мундир, він не надав цьому значення. Біля ліфта до нього підійшов старий єврей. «Ви польський офіцер?» Цей єврей походив з Польщі, але тридцять років не був у рідних краях і хотів побачити батьківщину. «Тоді я можу спокійно померти», — сказав він. Зворушений Чапський запросив пана до себе в кімнату, щоб дати йому примірник журналу, який видавало польське посольство. На першій сторінці була надрукована фотографія Варшави — столиці Польщі, міста, яке було осередком єврейського життя, перехрестям двох культур. Замкова площа лежала в руїнах. Такий вигляд мала Варшава після німецьких бомбувань. Гість Чапського знесилено опустився на стілець, схопився за голову й розплакався. Коли шляхетний єврей пішов, Чапський сам почав плакати. У мертвотній і фальшивій атмосфері офіціозної Москви один дотик живої людини все для нього змінив. «Очі цього бідного єврея, — згадував він, — врятували мене від прірви зневіри і відчаю».310 Смуток, що охопив цих двох людей, породила зовсім свіжа подія — спільна німецько-радянська окупація Польщі. Між вереснем 1939‑го і червнем 1941‑го, коли радянська й німецька держави були союзниками, вони обидві знищили 200 тисяч польських громадян і депортували близько мільйона. Поляків відправляли в ҐУЛАҐ і Аушвіц, де вони гинули десятками тисяч. Польських євреїв у часи німецької окупації зганяли в гетто, де їхня доля висіла на волосинці. Десятки тисяч польських євреїв уже загинули від голоду і хвороб. І Москва, і Берлін завдавали польському суспільству свідомого удару, знищуючи освічені еліти. Вони хотіли перетворити поляків на аморфну масу, якою можна правити, а не керувати. Ганс Франк, цитуючи Гітлера, вважав, що його обов’язок полягає у знищенні «керівних елементів» польського суспільства. А енкаведисти дійшли у своїй репресивній логіці до крайності, вибираючи жертв за довідником «Хто є хто у Польщі». У Східній Європі йшов свого роду наступ на саму концепцію модерності, на соціальне уособлення ідеалів Просвітництва. Гордістю східноєвропейських суспільств була інтелігенція, освічені класи, що брали на себе роль

153

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

керманичів нації, особливо в періоди бездержавності й кризи, і зберігали через свої твори, слова чи поведінку національну культуру. В німецькій мові є це ж слово з таким самим значенням; Гітлер прямо наказував «знищити польську інтелігенцію». Головний слідчий в Козельську говорив про «дві різні філософії»; один із німців, які вели «акцію з надзвичайного упокорення», наказав розстріляти літнього чоловіка за те, що той виказує «польський спосіб мислення». Саме інтелігенція втілювала всю цю культуру й уособлювала особливий спосіб мислення.311 Масові вбивства польської інтелігенції, що організували обидва окупаційні режими, були трагічним знаком того, що вона свою історичну місію виконала.

154

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

Розділ 5 ЕКОНОМІКА АПОКАЛІПСИСА

вадцять друге червня 1941 року — один із найважливіших днів у європейській історії. У цей день почалася так звана операція «Барбаросса» — Німеччина напала на Радянський Союз. Ця подія стала не просто раптовим нападом, кінцем союзницьких стосунків чи новим етапом у війні. Почалася катастрофа, яку важко описати словами. Під час бойових дій Вермахту (і німецьких союзників) проти Червоної армії загинуло понад десять мільйонів солдатів; від бомб, голоду і хвороб, спричинених війною на Східному фронті, померли багато мільйонів мирних жителів. Крім того, в ході війни на Східному фронті німці свідомо знищили до десяти мільйонів людей, зокрема п’ять мільйонів євреїв і понад три мільйони військовополонених. Операція «Барбаросса» позначила початок третього періоду в історії «кривавих земель». На першому етапі (1933–1938) більшість масових убивств скоїла радянська влада; на другому, в часи німецько-радянської дружби (1939–1941), обидві сторони масово вбивали людей. У 1941– 1945 роках більшість убивств з політичних причин скоїли німці. Перехід від одного етапу до іншого порушує свої питання. Якщо розглядати перехід від першого етапу до другого, то постає питання: яким чином Радянський Союз уклав альянс із нацистами? Перехід від другого етапу до третього ставить питання: чому німці розірвали цей альянс? Європа Молотова — Ріббентропа, про яку домовлялися Москва і Берлін у 1939–1941 роках, означала окупацію або територіальні втрати для Бельгії, Данії, Естонії, Латвії, Литви, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Румунії, Фінляндії і Франції. Радянсько-німецький пакт привів також до масових депортацій і загибелі громадян Польщі, Румунії і Балтійських держав. Але для Радянського Союзу і нацистської Німеччини він означав плідну економічну співпрацю, військові перемоги і територіальну експансію коштом цих країн. Що було в нацистській і радянській системах такого, що дозволило взаємовигідну співпрацю

155

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

у 1931–1941 роках, але й допустило у 1941–1945 роках найкривавішу вій ну в історії людства? Дуже часто 1941 рік розглядають абстрактно, як питання європейської цивілізації. У деяких концепціях німецькі (і радянські) репресивні практики розглядають як кульмінацію сучасності, початком якої начебто стало впровадження в політику ідей Просвітництва про розум під час Французької революції і наполеонівських війн. Але таке розуміння сучасності безпосередньо не пояснює катастрофу 1941 року. Обидва режими відкидали оптимістичні настанови Просвітництва про те, що суспільний прогрес впевнено йтиме слідом за розвитком науки й опануванням природи. Гітлер і Сталін прийняли дарвіністську модифікацію кінця ХІХ століття: прогрес можливий, але лише як результат жорстокої боротьби між расами (в нацистському варіанті) чи класами (в радянському). Тому знищити польські вищі класи (сталінізм) або освічені верстви польських унтерменшів, недолюдей (націонал-соціалізм) було з їхнього погляду справою виправданою. Так завоювання Польщі уособлювало міру компромісу між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. Цей альянс дозволяв їм знищити плоди європейського Просвітництва в Польщі через ліквідацію більшої частини польських освічених класів. Радянський Союз діставав змогу розширити сферу свого варіанту соціальної рівності, а нацистська Німеччина застосувала расові схеми до десятків мільйонів людей, найкардинальніше виділивши євреїв, яких зігнали в гетто очікувати «остаточного розв’язання». Можна вважати, що нацистська Німеччина і Радянський Союз репрезентували два приклади сучасності, що випромінювали ворожість до третього — польського. Але це зовсім не означає, що вони репрезентували сучасність як таку.312 Відповідь на питання, що його ставить 1941 рік, пов’язане не так з інтелектуальною спадщиною Просвітництва, як з можливостями імперіалізму, не так з Парижем, як з Лондоном. І Гітлер, і Сталін виступали проти спадщини британського ХІХ століття: імперіалізму як організаційної засади світової політики і беззаперечного домінування Британської імперії на морі. Гітлер, не маючи змоги конкурувати з британцями на океанах, розглядав Східну Європу як простір для нової сухопутної імперії. Але незайманим краєм східні землі не були: слід було знищити радянську державу і плоди її діяльності. А вже тоді, як висловився Гітлер у липні 1941 року, там постане «Едемський сад». Велику увагу звертав на Британську імперію ще Сталінів попередник Ленін, який вважав, що імперіалізм штучно підживлює капіталізм. Завданням Сталіна, як наступника Леніна, було захистити Радянський Союз, батьківщину соціалізму, від світу імперіалізму і капіталізму. Сталін зробив свою поступку імперіалістичному світові

156

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

задовго до того, як Гітлер прийшов до влади: раз імперіалізм існує й далі, соціалізм реалізується не через світову революцію, а через радянську державу. Після того як оформився цей ідеологічний компроміс («соціалізм в окремо взятій країні»), альянс Сталіна і Гітлера був уже деталями. Зрештою, якщо країна — це острів добра посеред океану зла, то будь-який компроміс виправданий і жоден не гірший за інший. Сталін заявляв, що угода з Німеччиною служить інтересам Радянського Союзу. Він сподівався рано чи пізно її розірвати, але не 1941 року.313 Гітлер хотів, щоб німці стали імперським народом; Сталін хотів, щоб радянська система пережила імперіалістичний етап історії, який тривав надто довго. Суперечність між цими двома візіями стосувалася передусім території, а не ідеологічних принципів. «Едемський сад» Гітлера, давній золотий вік, що його належало встановити в найближчому майбутньому, був водночас «землею обіцяною» Сталіна, територією, яка дісталася Радянському Союзові дуже дорогою ціною, про неї вже була написана канонічна історія (сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)» 1938 року видання). Гітлер від самого початку мав намір завоювати західну частину Радянського Союзу. Сталін прагнув розбудувати і зміцнити Радянський Союз, щоб протидіяти подібним імперіалістичним домаганням, хоч йому йшлося передусім про Японію і Польщу або японсько-польсько-німецьке вороже оточення, а не агресію з боку Німеччини. Японці та поляки куди більше за німців переймалися культивуванням національних рухів у ме жах Радянського Союзу. Сталін припускав, що той, хто планує напад на СРСР, спершу шукатиме союзника всередині величезної країни.314 Радянсько-німецькі суперечності стосувалися не ідей, які живуть власним життям. Гітлер хотів війни, Сталін — ні, принаймні не тієї, що почалася в 1941-му. Гітлер плекав імперську ідею, що мало велике значення; але, крім цього, він активно шукав можливостей і протидіяв диктатові одного дуже незвичайного моменту. Найважливішим періодом став рік між 25 червня 1940‑го і 22 червням 1941 року, від несподівано блискавичної перемоги над Францією до наступу на Радянський Союз, що мав привести до так само швидкого тріумфу. На середину 1940 року Гітлер завоював більшу частину Центральної, Західної і Північної Європи. Лишився тільки один ворог — Велика Британія. Уряд Гітлера отримував радянську пшеницю і нафту, а німецька армія здавалася непереможною. Чому, попри всі вигоди німецько-радянського пакту, Гітлер таки вирішив напасти на свого союзника? Наприкінці 1940‑го і на початку 1941 року Радянський Союз і Німеччина були єдиними великими державами на європейському континенті, але, крім них, в Європі були інші країни. Німеччина і Радянський Союз пе-

157

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

рекроїли карту Європи, а Британія — карту світу. Радянський Союз і Німеччина певним способом впливали одне на одного, але обидві держави зазнавали впливу Британської імперії, ворога, який протистояв їхньому альянсові. Британська імперія і британський флот формували і захищали світову систему, яку ані нацисти, ані радянська влада в близькій перспективі атакувати не збиралися. Обидві країни воліли вигравати свої вій ни, завершувати свої революції і розбудовувати свої імперії, не зважаючи на існування Британської імперії і домінування британського флоту. Незалежно від характеру їхніх стосунків і різниці в ідеологіях перед радянським і німецьким керівництвом стояло одне й те саме засадниче питання, пов’язане з сильними позиціями британської влади у світі. Як, не маючи надійного доступу до світових ринків і потужного флоту, великій сухопутній імперії знайти свій шлях до розквіту і влади?315 Гітлер і Сталін дійшли однакової відповіді на це фундаментальне питання. Держава має посідати велику територію і володіти самодостатньою економікою, зі збалансованими промисловістю і сільським господарством, яка може прогодувати слухняне й ідеологічно мотивоване населення, здатне виконати історичну місію — чи то сталінську внутрішню індустріалізацію, чи нацистський колоніальний аграризм. І Гітлер, і Сталін прагнули імперської автократії в межах великої сухопутної імперії, доб ре забезпеченої продовольством, сировиною і природними копалинами. Обидва лідери розуміли всі вигоди сучасних матеріалів: Сталін вибрав собі відповідний псевдонім, а Гітлер приділяв виробництву сталі особливу увагу. І Сталін, і Гітлер вбачали в сільському господарстві ключовий елемент у справі завершення революції. Обидва вважали, що їхня система доведе свою перевагу над занепадницьким капіталізмом і завдяки виробництву продовольства гарантуватиме незалежність від решти світу.316 Станом на кінець 1940‑го — початок 1941 року радянська і нацистська системи в своїх величних економічних планах по-різному бачили війну. На той момент Сталін мав захищати здобутки радянської економічної революції, натомість Гітлер потребував війни для економічної трансформації. Сталін досягнув «соціалізму в одній країні», а Гітлерові йшлося радше про націонал-соціалізм у кількох країнах: велику Німецьку імперію, яка принесе німцям процвітання коштом інших народів. Сталін подавав колективізацію як елемент внутрішньої класової боротьби і водночас як елемент приготування до майбутньої війни із зовнішнім ворогом. З іншого боку, економічні перспективи Гітлера могли бути реалізовані лише в ході реального військового конфлікту — власне, після повної перемоги над Радянським Союзом. Секрет колективізації (як давно завважив Сталін) полягав у тому, що вона виступала альтернативою зовнішній колонізації, тобто формою внутрішньої колонізації. На відміну від Сталіна,

158

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

Гітлер вважав, що колонії все ще можна здобути десь за кордоном; колонії, про які йому йшлося, — аграрні території західного СРСР, а також нафтові ресурси радянського Кавказу. Гітлер хотів, щоб Німеччина стала, за його словами, «найсамодостатнішою державою у світі». Для цього не конче було перемагати Британію. На відміну від Радянського Союзу. У січні 1941 року Гітлер сказав військовому командуванню, що «колосальні багатства» Радянського Союзу зроблять Німеччину «неприступною».317 Готовність британців продовжувати боротьбу після поразки Франції у червні 1940 року висунула на перший план ці суперечності. З червня 1940‑го по червень 1941 року Британія була єдиним ворогом Німеччини, але виявилася сильнішою, ніж здавалося. Сполучені Штати у війну не вступили, але президент Рузвельт чітко заявив про свою позицію. У вересні 1940 року американці передали британцям п’ятдесят есмінців в обмін на право базуватися в Карибському морі; у березні 1941 року президент дістав право (відповідно до закону про ленд-ліз) надавати іншим державам військову техніку. Після поразки Франції німці вибили британські війська з європейського континенту, але багатьох солдатів вдалося евакуювати до Дюнкерка. Влітку 1940 року авіація Люфтваффе вела бої з британськими військово-повітряними силами, але не змогла завдати їм поразки; німці бомбували британські війська, але не залякали народ Британії. Німці не змогли здобути переваги в повітрі, що неабияк ускладнювало їхні плани наземного вторгнення. Висадка десанту на британські острови потребувала масштабних перевезень людей і техніки через ЛаМанш, а німцям бракувало для цього військових і транспортних кораб лів. Влітку 1940 року в Кріґсмаріне було лише три крейсери і чотири есмінці. 31 липня 1940 року, щойно почавши битву за Британію, Гітлер уже вирішив напасти на свого спільника — Радянський Союз. 18 грудня він наказав підготувати оперативні плани вторгнення з метою «знищити Радянську Росію в ході швидкої кампанії».318 Гітлер мав намір використати Радянський Союз для розв’язання британської проблеми: не в тодішній ролі союзника, а в майбутній ролі колонії. Протягом того важливого року, між червнем 1940‑го і червнем 1941‑го, німецькі стратеги-економісти наполегливо розробляли способи і заходи, завдяки яким завоювання Радянського Союзу перетворить Німеччину на супердержаву, якою вона бачилася Гітлерові. Чільні планувальники працювали під пильним оком Гайнріха Гіммлера і підпорядковувалися безпосередньо Райнгардові Гайдріху. Під загальною назвою «Генеральний план «Ост»» штандартенфюрер СС професор Конрад Маєр підготував кілька планів стосовно великої східної колонії. Перший варіант завершили в січні 1940‑го, другий — у липні 1941‑го, третій — наприкінці 1941‑го, четвер-

159

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

тий — у травні 1942 року. Наскрізною лінією проходив загальний задум: німці депортують, знищать, асимілюють або перетворять на рабів місцеве населення, забезпечать подоланим землям порядок і заможність. Залежно від демографічних оцінок, знищенню підлягали від 31 до 45 мільйонів людей, переважно слов’ян. Один з варіантів плану передбачав ліквідацію від 80 до 85 відсотків поляків, 65 відсотків західних українців, 75 відсотків білорусів і 50 відсотків чехів.319 Після того як зіпсовані радянські міста будуть зруйновані, німецькі фермери заснують, за словами Гіммлера, «перлини-поселення», утопічні фермерські громади, які завалять Європу продовольством. Довкола більших німецьких поселень на 15–20 тисяч осіб у радіусі 10 кілометрів будуть квітнути німецькі села. Німецькі поселенці захищатимуть Європу до Уральських гір від азійського варварства, що буде відкинуте назад на схід. Боротьба на кордоні цивілізації гартуватиме наступні покоління німців-поселенців. Завдяки колонізації Німеччина стане континентальною імперією, здатною конкурувати зі Сполученими Штатами, ще однією потужною державою-фронтиром, яка виросла на жорстокому колоніалізмі та рабській праці. Схід став для нацистів «призначенням долі». На думку Гітлера, «на сході вдруге повториться той самий процес, що й під час завоювання Америки». В майбутньому, яке уявлялося Гітлерові, німці поводитимуться зі слов’янами, достоту як північноамериканці поводилися з індіанцями. Волга, якось заявив фюрер, стане німецькою Міссісіпі.320 На цей момент ідеологія збіглася з необхідністю. Раз Британія трималася, єдиним обґрунтованим баченням імперії Гітлера було підкорення дальшої території в Східній Європі. Те саме стосується наміру Гітлера звільнити Європу від євреїв: поки Британія веде війну, євреїв доводиться знищувати на європейському континенті, а не якомусь далекому острові на взір Мадагаскару. Наприкінці 1940‑го — на початку 1941 року британський флот перешкоджав заморському розв’язанню єврейського питання. Мадагаскар належав французам, Франція капітулювала, але британці все ще контролювали морські сполучення. Радянський Союз відмовився від пропозиції німців прийняти два мільйони євреїв з Європи. Поки СРСР і Німеччина були союзниками, німцям нічого не лишалося, як прийняти цю відмову і чекати свого моменту. Але, завоювавши СРСР, Німеччина могла використовувати радянську територію на власний розсуд. Щойно наказавши готуватися до нападу на Радянський Союз, Гітлер у січні 1941 року заявив перед величезним зібранням у берлінському Палаці спорту, що в ході світової війни «із роллю єврейства в Європі буде покінчено». «Остаточному розв’язанню» передуватиме не вторгнення в Британію, плани якого відклали на невизначений час, а напад на Радянський

160

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

Союз 22 червня 1941 року. Перші масштабні акції проти євреїв відбудуться на території окупованої радянської України.321 Радянський Союз був єдиним реальним джерелом продовольства для Німеччини і німецьких володінь у Західній Європі, які всі разом і кожна окремо залежали від імпорту харчів. Гітлер знав, що наприкінці 1940‑го — на початку 1941 року дев’яносто відсотків усього постачання радянського продовольства давала Українська РСР. Гітлер, як і Сталін, бачив в Україні геополітичний актив, а населення республіки сприймав як інструмент обробітку землі, що можна при потребі замінити іншим або просто викинути. Україна була для Сталіна передумовою і доказом перемоги сталінського варіанту соціалізму. Залякана голодом, терором і колективізацією, Україна годувала і прикривала Російську РСФР і решту Радянського Союзу. Гітлер мріяв про щедрі українські ґрунти і вважав, що німці з цієї землі братимуть більше, ніж радянська влада.322 Продовольство з України відігравало однаково важливу роль і в нацистському баченні східної імперії, і для Сталінової оборони цілісності Радянського Союзу. У Сталіна Україна служила «фортецею», у Гітлера — «житницею». Німецький генштаб у серпні 1940 року дійшов висновку, що Україна «у сільськогосподарському і промисловому плані — найцінніша частина Радянського Союзу». Герберт Баке, один із чільних цивільних економістів, у січні 1941 року доповів Гітлерові, що «окупація України звільнить нас від усіх економічних проблем». Гітлер прагнув здобути Україну, «щоб ніхто не міг змусити нас знову голодувати, як під час останньої війни». Завоювання України захистить німців від британської блокади, а подальша колонізація цього краю перетворить Німеччину на світову державу на зразок Сполучених Штатів.323 У довшій перспективі Генеральний план «Ост» передбачав захоплення сільськогосподарських земель, ліквідацію тих, хто їх обробляв, і заселення німцями. Але наразі, поки тривала війна і якийсь час після (очікуваної) швидкої перемоги, Гітлер потребував місцевого населення, що виробляло б продовольство для німецьких солдатів і цивільних громадян. Наприкінці 1940‑го і на початку 1941 року німецькі стратеги вирішили, що німецька адміністрація має використовувати в завойованій Україні колгоспи — винайдений Сталіним інструмент контролю за постачанням продовольства. Деякі німецькі політики вважали за краще під час окупації колгоспи скасувати, припускаючи, що це забезпечить німцям підтримку місцевого українського населення. Але економісти вважали, що німці мають лишити колгоспну систему, щоб годувати армію і цивільне німецьке населення. У цій суперечці перемогли економісти. Підлеглий Ґерінґа Герберт Баке, фахівець з продовольства в Управлінні чотириріч-

161

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ного плану, нібито заявив, що «німцям довелося б запровадити колгоспи, якби радянська влада їх уже не організувала».324 З погляду німецьких стратегів справа мала такий вигляд: колгоспи знову мусили вбити голодом мільйони людей, тільки цього разу десятки мільйонів. Колективізація принесла радянській Україні голод: спершу це стало побічним результатом адміністративних прорахунків і завищених планів хлібозаготівлі, а потім свідомим наслідком примусових реквізицій зерна наприкінці 1932-го — на початку 1933 року. З другого боку, Гітлер наперед планував винищити голодом зайве радянське населення. Німецькі стратеги оперували регіонами, що вже перебували під владою німців і куди було потрібно імпортувати продовольство для 25 мільйонів тамтешнього населення. Думали вони і про Радянський Союз, міське населення якого виросло з часів Першої світової війни на ті самі 25 мільйонів. Їм бачилося просте розв’язання проблеми: щоб перші жили, другі мали померти. За їхніми розрахунками, кількості продовольства, виробленого колгоспами, якраз вистачало для німців, але не вистачало для місцевого населення на сході. В цьому сенсі колгоспи здавалися ідеальним інструментом політичного контролю і економічної рівноваги.325 Сформульований 23 травня 1941 року «План голоду» звучав так: під час війни з СРСР і після її завершення німці годуватимуть передусім солдатів Вермахту та німецьке (і західноєвропейське) цивільне населення, прирікаючи на голодування завойоване радянське населення, особливо жителів великих міст. Продовольство з України тепер ітиме не на північ у Росію та інші регіони СРСР, а на захід у Німеччину і решту регіонів Європи. Німці вважали, що Україна (і частина південної Росії) — це «регіон надлишку», натомість Росія і Білорусь — «регіони дефіциту». Німці прирікали жителів українських міст і майже все населення Білорусі та північно-західної Росії на голодну смерть або втечу. Міста мали зникнути, край — зарости лісом, а близько тридцяти мільйонів людей — померти від голоду взимку 1941–1942 року. «План голоду» передбачав «ліквідацію промисловості, а також великої частини населення в регіонах дефіциту». Настанови від 23 травня 1941 року — один із найвідвертіших прикладів нацистської риторики, у них викладено чіткий намір знищити величезну кількість людей. «Багато мільйонів людей на цих територіях стануть зайвими і помруть з голоду або муситимуть тікати в Сибір. Спроби врятувати тамтешнє населення від голодної смерті через отримання надлишку харчів із чорноземної зони можуть іти лише через недопостачання в Європу. Це підриватиме здатність Німеччини вести війну до кінця, ослаблюватиме здатність Німеччини і Європи опиратися блокаді. У цьому питанні має панувати абсолютна ясність».326

162

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

Загальною економічною стратегією опікувався Герман Ґерінґ, на той момент найважливіший соратник Гітлера, він відповідав за економічне планування, очолював Управління чотирирічного плану, яке в 1936– 1940 роках планувало німецьку економіку на час війни. Тепер його Управлінню доручили «План голоду», воно мало виконати сталінську п’ятирічку і розвернути її в іншому напрямку. Німці збиралися імітувати задум сталінських п’ятирічок (завершити революцію), використати їхні результати (колгоспи), але змінити мету (від початкової: оборони та індустріалізації Радянського Союзу). «План голоду» передбачав відновлення доіндустріального Радянського Союзу — набагато менше населення, слабка промисловість, немає великих міст. Наступ Вермахту мав обернутися відступом назад у часі. Націонал-соціалізм мав зупинити розвиток сталінізму, а потім і повернути назад велике річище історії. Голод і колонізація стали темою німецької політики, предметом публічного обговорення і пропаганди. «План голоду» в загальних рисах було викладено в березні 1941 року. Відповідний набір «Керівні принципи економічної політики» оприлюднено у травні. В червні серед німецьких чиновників поширили тисячу примірників так званої «Зеленої теки» — трохи спрощений варіант цього документа. Напередодні нападу на СРСР Гіммлер і Ґерінґ особисто контролювали найважливіші аспекти повоєнного планування: Гіммлер відповідав за стратегічну розбудову колонії, згідно з Генеральним планом «Ост», а Ґерінґ – за тактичні завдання із зачищення окупованих територій, відповідно до «Плану голоду». Німці збиралися вести війну на винищення, в ході якої Східна Європа перетвориться на душогубну аграрну колонію. Гітлер планував ліквідувати результати діяльності Сталіна. Замість соціалізму в одній країні мав постати соціалізм для німецької раси. Такі були плани.327 *** Німці мали альтернативу, принаймні на думку їхніх союзників-японців. Тринадцять місяців, що минули від підписання пакту Молотова — Ріббентропа, віддалили Токіо і Берлін, німецько-японські стосунки були поновлені на основі воєнного альянсу. 27 вересня 1940 року Японія, Німеччина, Італія підписали Троїстий пакт. У цей момент війна в Європі точилася передусім у повітрі, між Люфтваффе і британськими військово-повітряними силами, і японці сподівалися, що цей альянс може бути спрямовано проти Великої Британії. Японці пропонували німцям звершити у світовій політичній економічній системі зовсім іншу революцію, не ту, що планували німецькі стратеги. Замість колонізації Радянського Союзу, вважали японці, нацистській Німеччині слід об’єднатися з Японією і завдати поразки Британській імперії.

163

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Японці розбудовували свою імперію з островів і мислили море як інструмент експансії. В інтересах японців було переконати німців, що їхній головний спільний ворог — це Британія, адже це полегшило б японцям завоювання британських (і голландських) колоній у Тихому океані. Втім Токіо пропонував Берлінові й певні перспективи, більші за потреби японців у природних ресурсах британських і голландських володінь. Грандіозний стратегічний план. Замість того, щоб воювати з Радянським Союзом, німцям краще піти на південь, вибити британців з Близького Сходу і зустрітися з японцями десь у південній частині Азії, скажімо в Індії. Якщо німці та японці контролюватимуть Суецький канал та Індійський океан, доводив Токіо, військово-морське панування Британії залишиться в минулому. Німеччина і Японія стануть двома світовими державами.328 Гітлера ця альтернатива не зацікавила. Німці повідомили Радянський Союз про укладення тристороннього пакту, але Гітлер зовсім не збирався залучати до нього СРСР. Японії сподобалася б німецько-японсько-радянська коаліція проти Великої Британії, але такий варіант на порядку дня ніколи не стояв. Усі думки Гітлера вже займала війна з Радянським Союзом. Попри те, що Італія і Японія були тепер союзниками Німеччини, у воєнних амбіціях Гітлера їм не лишалось якогось важливого місця. Він вважав, що німці можуть і мусять розбити СРСР самотужки. Розвиток німецько-японських стосунків завжди стримували засадничі розходження двох країн у питаннях цілей і ворогів. Щоб стати головною морською імперією в Тихому океані, японці мали спершу перемогти британців, а потім і американців. Щоб стати сухопутною європейською імперією та зрівнятися згодом з британцями й американцями, німці мусили знищити Радянський Союз.329 Японія прагнула укласти з Радянським Союзом договір про нейтралітет ще з літа 1940 року; в квітні 1941‑го такий документ підписали. Тіуне Суґігара, фахівець з Радянського Союзу серед японських шпигунів, провів весну 1941 року в Кенігсберзі у східній Пруссії, намагаючись дізнатися дату німецького нападу на СРСР. У супроводі помічників-поляків він проїхався східною Німеччиною, зокрема окупованими землями Польщі. На основі спостережень за передислокацією німецьких військ Суґігара припустив, що наступ почнеться в середині червня 1941 року. Його донесення в Токіо підтверджувалися тисячами інших свідчень японської розвідки в Європі та світі про те, що німці збираються порушити пакт Молотова — Ріббентропа і напасти на союзника наприкінці весни або на початку літа.330 Понад сотню подібних повідомлень отримав і Сталін, але зігнорував їх. Його стратегія полягала в тому, щоб підштовхувати німців до війни на заході, сподіваючись при цьому, що війна виснажить капіталістичні дер-

164

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

жави і Радянському Союзові лишатиметься підібрати з землі перезрілий плід хворої Європи. Гітлер, на думку Сталіна, виграв війну в Західній Європі (проти Норвегії, Данії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Франції) надто швидко і надто легко. Але він відмовлявся вірити, що Гітлер припинить боротьбу з Великою Британією, єдиною супердержавою у світі, що стояла на заваді і нацистським, і радянським амбіціям. Сталін очікував війни з Німеччиною, але не в 1941 році. Він переконував себе й інших, що попередження про напад німців — це британська пропаганда з метою посварити Берлін і Москву, попри явні спільні інтереси обох країн. Крім усього іншого, Сталін не міг повірити, що німці зважаться піти в наступ без зимового обмундирування, не згаданого в жодному повідом ленні розвідки.331 *** Це стало найбільшим прорахунком у політичному житті Сталіна. Несподіваний напад німців на Радянський Союз 22 червня 1941 року спершу скидався на дивовижний успіх. Тримільйонні сили Вермахту, поділені на три групи армій, перейшли лінію Молотова — Ріббентропа і почали наступ у Балтиці, Білорусі та Україні, націлившись на Ленінград, Москву і Кавказ. Наступ німців підтримали їхні союзники: Фінляндія, Румунія, Угорщина, Італія і Словаччина плюс іспанська дивізія і полк хорватських добровольців. Історія воєн не знала подібного за масштабом наступу, але, на відміну від вторгнення в Польщу, наступ ішов тільки з одного боку і призвів до війни на одному (дуже протяжному) фронті. Гітлер не домовився з союзниками-японцями про спільний напад на Радянський Союз. Японське керівництво могло самостійно ухвалити рішення про наступ на СРСР, але натомість вирішило не порушувати пакт про ненапад. Кілька японських посадовців, зокрема міністр іноземних справ Юсуке Мацуока, виступали за вторгнення в Сибір. Але їхньої пропозиції не прийняли. 24 червня 1941 року, через два дні після нападу німців на Радянський Союз, командування японської армії і флоту ухвалило рішення «на цей момент не вступати в німецько-радянську війну». У серпні Японія і СРСР поновили договір про нейтралітет.332 Німецькі офіцери були абсолютно впевнені, що швидко розіб’ють Червону армію. Завдяки успіхам у Польщі, а найбільше у Франції, багато хто повірив у військовий геній Гітлера. Вторгнення в Радянський Союз з танковими військами на вістрі мало принести «блискавичну перемогу», німці очікували, що кампанія займе тижнів дев’ять, щонайбільше дванадцять. Перемога німців мала спричинити крах радянської політичної системи і відкрити доступ до продовольчих і нафтових ресурсів СРСР. Німецьке командування порівнювало Радянський Союз з «карт-

165

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ковим будинком» і «колосом на глиняних ногах». Гітлер чекав, що війна триватиме не більш ніж три місяці або й менше і стане «дитячою грою». Це стало найбільшим прорахунком у житті Гітлера.333 *** Жорстокість і ефективність — різні речі, німецька стратегія виявилася надто кривавою, щоб бути практичною. Вермахт не міг втілити «План голоду». Проблема полягала не в етичних принципах чи законодавстві. Гітлер звільнив своїх солдатів від обов’язку дотримуватися законів війни стосовно цивільного населення, і німецькі солдати не вагаючись убивали беззбройних людей. У перші дні наступу вони поводилися так само, як у Польщі. На другий день після вторгнення німецькі війська використовували цивільне населення як живий щит. Так само, як у Польщі, солдати Вермахту нерідко вважали радянських солдатів партизанами, яких належало відразу знищувати, і розстрілювали червоноармійців, що хотіли здатися в полон. Жінок у мундирах, що для Червоної армії було явищем звичним, німці на початку вбивали лише тому, що то були жінки. Втім організувати систематичний голод, щоб зменшити численне цивільне населення, виявилося для німців справою дуже непростою. Завоювати територію набагато легше, ніж перерозподілити продовольство.334 Щоб довести ситуацію в радянській Україні до голоду вісім років тому, знадобилися всі резерви потужної радянської держави. Сталін використав логістичні та соціальні ресурси, на які не могла розраховувати окупаційна армія: досвідчену й добре обізнану службу державної безпеки, розгалужений партійний апарат, зокрема вихідців із села, і масу ідеологічно налаштованих добровольців. За врядування Сталіна люди в радянській Україні (та й інших республіках) перехилялися через свої спухлі животи, щоб зібрати кілька снопів пшениці, яку не мали права з’їсти. Жах ситуації полягав у тому, що за ними пильно наглядали численні чиновники і партійці, часто їхні земляки. Автори «Плану голоду» виходили з того, що колгоспна система забезпечуватиме контроль за постачанням продовольства і доведе до голоду велику кількість людей, навіть після того, як радянська держава буде знищена. Те, що подібний спосіб керування економікою за радянської влади функціонуватиме краще, ніж при німцях, нацистам на думку не спадало. Німецька ефективність була швидше ідеологічним твердженням, ніж реальністю.335 Німецькі окупанти ніколи не спромоглися, щоб голодували там і тоді, коли їм хотілося. Для реалізації «Плану голоду» німецька адміністрація мала контролювати всі без винятку колгоспи, якнайретельніше наглядати за жнивами, пильнувати і обліковувати кожен грам продовольства. Вермахт, СС і місцеві помічники німців були здатні підтримувати і

166

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

167

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

контролювати колгоспну систему, але за ефективністю контролю не мог ли зрівнятися з радянською владою. Німці не знали місцевого населення, врожаїв і схованок. Вони могли застосовувати терор, але не так систематично, як радянський режим; їм бракувало партії та створюваних нею атмосфери страху і віри. Німцям бракувало людей, щоб надійно ізолювати села від міст. Крім того, війна затягувалася в часі й німецьке командування побоювалося, що організований окупаційною владою голод викличе рух опору в тилу.336 Німці планували, що операція «Барбаросса» пройде дуже швидко і закінчиться «блискавичною перемогою» щонайбільше за три місяці. Червона армія відступала, але все ще чинила опір. За перші два місяці війни німці захопили Литву, Латвію, східну Польщу, більшу частину Білоруської і Української РСР. Франц Гальдер, начальник генштабу сухопутних військ, 3 липня 1941 року записав у щоденнику, що війну, на його думку, вже виграно. На кінець серпня німці окупували Естонію, ще частину України і всю Білорусь. Але темп наступу був втрачений і головної мети німці не досягли — столицю СРСР вони так і не захопили. Командир одного з корпусів Вермахту 5 вересня 1941 року записав: «Переможного бліцкригу нема, російську армію не розбито, Радянський Союз не розпався».337 У кожному разі, німці морили радянських людей голодом, не так з позицій політичного домінування, як з причин політичного відчаю. Хоч «План голоду» і ґрунтувався на хибних політичних засновках, він закладав моральні підвалини війни на Сході. Восени 1941 року німці влаштовували в окупованій Україні визиск і голод не з метою якихось кардинальних перетворень, а для того, щоб продовжувати війну, не обтяжуючи власне цивільне населення ніякими фінансовими витратами. У вересні Ґерінґ мусив переоцінити нову ситуацію, що катастрофічно відрізнялася від сподівань нацистів. Мрії про те, як переможній Німеччині дістаються багатства розгромленого Радянського Союзу, довелося облишити. Класичну дилему політекономії — пряник чи батіг — передбачалося розв’язати чудодійним способом: батіг стане пряником. Через три місяці після початку війни люди, що носилися з батогом, дуже потребували пряника. Через те що війна тривала понад заплановані дванадцять тижнів, німецькі солдати почали конкурувати з німецькими цивільними за обмежені продовольчі ресурси. Вторгнення німців, певна річ, зупинило постачання зерна з Радянського Союзу. Тепер треба було якось годувати три мільйони німецьких солдатів, не зменшуючи продовольчий раціон самої Німеччини.338 Німці не мали запасного плану на випадок невдачі. Армію охоплювало відчуття, ніби щось не клеїться; зрештою, їм не видали зимового об-

168

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

мундирування і нічні патрулі почали мерзнути. Але як повідомити німецьке населення, що кампанію спіткала невдача, коли Вермахт ніби продовжує наступ, а Гітлер досі в ейфорії від перемог? Якщо нацистське керівництво не може визнати, що план війни провалився, треба зробити так, щоб цивільне населення не відчувало жодного негативного наслідку кампанії. Якщо бурчать животи, можуть забурчати громадяни. Німці не мусять іти на жертви заради фронту, принаймні не на якісь великі жертви і не відразу. Зміни в продовольчій ситуації всередині Німеччини можуть оприявнити правду: війну, принаймні в тому вигляді, як уявлялося керівництву країни, вже програно. Герберт Баке, Ґерінґів фахівець з питань продовольства, не мав сумнівів, що треба робити: відібрати продовольство в радянського населення і віддати німцям.339 Перед Ґерінґом стояло завдання не перевантажувати економіку країни і водночас забезпечувати німецьку військову машину всім потрібним. Замість початкового плану з визискування Радянського Союзу і організації голоду, прийшов час імпровізації: німецькі солдати мусять проводити реквізиції будь-якого наявного продовольства, адже вони ведуть війну, яка вже мала закінчитися. 16 вересня 1941 року, якраз коли минув початковий термін «блискавичної перемоги», Ґерінґ наказав німецьким військам перейти на «самозабезпечення». Один із генералів висловився точніше: німці мусять годуватися самі, «як при колоніальних війнах». Продовольство з території Радянського Союзу призначалося передусім німецьким солдатам, потім — німцям у Німеччині, потім — радянським громадянам і в останню чергу — радянським військовополоненим. Вермахт і далі воював, а дні ставали коротшими, ночі — довшими, осінні дощі перетворювали дороги на грязюку, тож німецьким солдатам доводилося самим дбати про себе. Наказ Ґерінґа давав німцям змогу продовжувати цю хибно уявлювану війну коштом злиденного існування мільйонів радянських громадян і життя мільйонів солдатів німецьких, радянських та інших армій.340 Гітлерів поплічник Герман Ґерінґ у вересні 1941 року чинив достоту, як Сталінів соратник Лазар Каганович у грудні 1932‑го. Обидва підписували накази стосовно продовольства, які означали неминучу голодну смерть мільйонів людей. Водночас обидва вважали, що голод, спричинений їхньою політикою, — це не людська трагедія, а ворожа пропаганда. Так само як Каганович, Ґерінґ розтлумачував підлеглим, що голод — це зброя ворогів, спрямована на те, щоб викликати співчуття там, де потрібна жорстокість. У 1932–1933 роках між Сталіним і Кагановичем та місцевим населенням стояла КП(б)У, українські комуністи організовували хлібозаготівлю і несли відповідальність за невиконання планів. Між Гітлером і Ґерінґом та голодним радянським населенням у 1941–1942 роках стояв Вермахт. Улітку 1941 року деякі німецькі солдати ділилися своїми пайками з голодним ра-

169

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

дянським населенням. Деякі німецькі офіцери намагалися стежити за тим, щоб радянські військовополонені були нагодовані. Осінь поклала край подібним речам. Німецьких солдатів настановляли: якщо вони хочуть мати харчі, то місцеве населення мусить голодувати; все, що поклала в рот радянська людина, вона тим самим забрала в німецької дитини.341 Німецьке командування мусило продовжувати війну, а значить годувати солдатів, що означало голодну смерть інших людей. У цьому полягала політична логіка і моральна пастка. Жодного іншого варіанту, крім непослуху або здачі в полон, солдати і молодші офіцери Вермахту не мали, але в 1941-му така перспектива здавалася їм немислимою, так само як українським комуністам у 1932-му.342 У вересні 1941 року солдати групи армій Вермахту «Північ», «Центр» і «Південь» по-різному реагували на нову продовольчу політику. Група армій «Північ» вела наступ у Балтії та північно-західних областях Росії, у вересні вона взяла в облогу Ленінград. Група армій «Центр» у серпні завершила окупацію Білорусі. Потім настала тривала пауза — частина з’єднань допомагала групі армій «Південь» у боях за Київ, на початку жовтня група армій «Центр» поновила наступ на Москву. Група армій «Південь» тим часом зайняла Україну і просувалася в бік Кавказу, але набагато повільніше, ніж передбачалося. Загони німецьких солдатів скидалися на радянські хлібозаготівельні бригади — забирали все, що бачили. Група армій «Південь» морила людей голодом у Харкові та Києві, двох столицях Української РСР. Німці взяли Київ 19 вересня 1941 року, набагато пізніше, ніж передбачав план; окупації передували гострі дискусії, що робити з містом. Відповідно до Генерального плану «Ост», Гітлер хотів зруйнувати місто. Але командири на місцях потребували переправи через Дніпро, щоб продовжити наступ на схід. 30 вересня окупанти заборонили привозити в місто будь-які харчі. Вони керувалися тією логікою, що так продовольство лишатиметься в селі в розпорядженні армії, а згодом німецької цивільної адміністрації. Але довколишні селяни все одно пробиралися в місто і навіть торгували на ринках. На відміну від радянської влади в 1933 році, німцям не вдалося надійно ізолювати місто.343 Вермахт утілював не початковий «План голоду», а швидше загострював ситуацію з продовольством там, де німці вбачали в цьому вигоду. Німецькому командуванню не йшлося про голодну смерть усього населення Києва, воно лише прагнуло насамперед забезпечити потреби самих німців. Але така політика все одно нехтувала людським життям і спричинила загибель приблизно п’ятдесяти тисяч людей. У грудні 1941 року один киянин записав, що німці святкують Різдво, але місцеві жителі «ходять, мов тіні, скрізь суцільний голод». Подібна політика в Харкові привела до загибелі близько

170

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

двадцяти тисяч осіб. Зокрема, 1942 року померли 273 дитини в місцевому сиротинці. Саме поблизу Харкова в 1933 році голодні селянські діти намагалися їсти плоть одне одного в сиротинці. Харківські діти, хоч і в меншій кількості, знову помирали тією самою страшною смертю.344 Плани Гітлера стосовно Ленінграда, старої столиці Російської імперії, перевершували найбільший кошмар Сталіна. Ленінград стояв на Балтійському морі, до фінської столиці Гельсінкі та естонської столиці Таллінна було ближче, ніж до Москви. Під час Великого терору фіни стали жертва-

171

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ми однієї з найкривавіших національних кампаній — Сталін вважав, що Фінляндія може заявити претензії на Ленінград. У листопаді 1939 року Сталін напав на Фінляндію, яка згідно з пактом Молотова — Ріббентропа належала до радянської сфери впливу, чим викликав ненависть фінів. У ході Зимової війни фіни завдали Червоній армії колосальних втрат і підірвали її репутацію. Врешті-решт у березні 1940 року фіни мусили поступитися десятою частиною своєї території, і Сталін створив довкола Ленінграда буферну зону. У червні 1941 року Гітлер здобув в особі фінів союзника, адже вони прагнули повернути свої землі й узяти реванш у тому, що називали «продовженням війни». Але Гітлер не збирався займати місто і передавати його фінам. Він хотів стерти Ленінград з лиця землі. Гітлер хотів знищити тамтешнє населення, зрівняти місто з землею, а тоді передати цю територію фінам.345 У вересні 1941 року фінська армія відрізала Ленінград із півночі, а група армій «Північ» почала блокаду і бомбувала місто з півдня. Не всі німецькі командири були в курсі планів Гітлера стосовно радянських міст, але всі вважали, що Ленінград треба заморити голодом. Едуард Ваґнер, генерал-квартирмайстер німецької армії, писав дружині, що все 3,5-мільйонне населення Ленінграда буде кинуто напризволяще. Містян, мовляв, надто багато для «продовольчого пакету» армії, і «сентиментальності тут не місце». Околиці були заміновані, щоб люди не могли втекти з міста. Про здачу міста не йшлося, але в кожному разі німці не збиралися її приймати. Їхня мета була заморити Ленінград голодом. На самому початку блокади, 8 вересня 1941 року, німецькі бомби знищили міські продовольчі склади і нафтосховища. У жовтні 1941 року від голоду і супутніх хвороб померло 2 500 осіб. У листопаді ця цифра сягнула 5 500, у грудні — 50 000. За час блокади, що закінчилася 1944 року, в Ленінграді померло близько мільйона людей.346 Ленінград не вимер з голоду повністю, бо в місті працювали органи радянської влади, які розподіляли хлібні пайки, крім того, радянському керівництву вдалося з великим ризиком організувати підвіз харчів у місто. По льоду Ладозького озера вивозили людей і підвозили продовольство. Тієї зими температура опускалася до мінус сорока і місто замерзало без їжі, палива і води. Однак міські органи радянської влади далі функціонували. Енкаведисти так само проводили арешти, допити і кидали людей у в’язниці. В’язнів теж переправляли через Ладогу; серед 2,5 мільйона людей, яких енкаведисти відправили в ҐУЛАҐ упродовж війни, були й ленінградці. Міліція та пожежники виконували свої обов’язки. Дмитро Шостакович служив добровольцем у пожежному загоні, коли писав третю частину «Сьомої симфонії». Бібліотеки видавали книжки, науковці писали й захищали докторські дисертації.347

172

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

Перед росіянами (та людьми інших національностей) постали ті самі дилеми, що й перед українцями й казахами (і не тільки) десять років тому, під час голоду і колективізації. Ванда Звєрєва, ленінградська дівчинка, що пережила блокаду, з любов’ю і захопленням згадувала потім свою матір. Вона «була красива жінка. Я б порівняла її обличчя і Мони Лізи». Батько дівчинки був фізик і мав нахил до мистецтва, він вирізав складаним ножиком дерев’яні фігурки грецьких богинь. Одного дня наприкінці 1941 року, коли родина вже голодувала, батько пішов на роботу, сподіваючись добути продуктові картки. Його не було кілька днів. Якось уночі Ванда прокинулась і побачила, що над нею із серпом у руці стоїть мати. Дівчинка почала боротися і здолала матір чи швидше «тінь, яка від неї лишилася». Вона вважала, що мати керувалася добрими намірами: швидка смерть звільнила б доньку від страждань. Наступного дня батько приніс харчі, але вже було пізно, мати померла кілька годин тому. Вони загорнули її тіло в ковдри і лишили на кухні, щоб поховати, коли замерзла земля відтане. У квартирі було так холодно, що тіло не розкладалося. Навесні батько Ванди помер від пневмонії.348 Такі історії повторювались у блокадному Ленінграді сотні тисяч разів. Вєра Костровіцька, як і багато інших ленінградських інтелектуалів, вела щоденник блокади. Жінка походила з польської родини і кілька років тому під час репресій втратила чоловіка. Тепер вона спостерігала, як від голоду помирають її сусіди-росіяни. У квітні 1942 року вона написала про незнайомця, якого спостерігала щодня: «Притулившись до стовпа, на снігу сидів чоловік, високий, закутаний у ганчір’я, з рюкзаком за плечима. Він усе тулився до того стовпа. Напевно, він ішов на Фінляндський вокзал, втомився і присів. Два тижні, поки я ходила в лікарню, він “сидів”: 1) без рюкзака 2) без ганчір’я 3) у спідньому 4) голий 5) скелет з видертими нутрощами».349 Найвідоміший дитячий щоденник блокади належить 11-річній Тані Савічевій, він весь має такий вигляд: «Женя померла 28 грудня о 12:00 ранку 1941 р. Бабуся померла 25 січня о 3 год. дня 1942 р. Ліка помер 17 березня о 5 год. ранку 1942 р. Дядя Вася помер 13 квітня о 2 год. ночі 1942 р. Дядя Льоша — 10 травня о 4 год. дня 1942 р. Мама — 13 травня о 7:30 год. ранку 1942 р.

173

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Савічеві померли. Померли всі. Залишилася одна Таня».350

Таня Савічева померла 1944 року. Що більше Вермахт контролював місцеве населення, то ймовірніше, що тому доводилося голодувати. В таборах військовополонених, де Вермахт мав абсолютний контроль, люди помирали у безпрецедентних масштабах. Саме тут втілювали щось на зразок початкового «Плану голоду». Новітня історія воєн іще не бачила такої кількості полонених за такий короткий час. У ході однієї лише операції під Смоленськом група армій «Центр» узяла в полон 348 000 солдатів противника; група армій «Південь» захопила в полон під Києвом 665 000 осіб. Лише під час цих двох вересневих операцій німці взяли в полон понад мільйон чоловіків (і невелику кількість жінок). На кінець 1941 року в німецький полон потрапило близько трьох мільйонів радянських солдатів. Для німців це не стало несподіванкою. Німецькі армії мали просуватися ще швидше, а тому чекали, що в полон потрапить іще більше людей. Плани передбачали подібну ситуацію. Однак жодного приготування стосовно військовополонених німці не робили, принаймні у звичному сенсі. Традиційні закони війни передбачають, що полонені матимуть їжу, дах над головою і медичну допомогу, хоча б для того, щоб ворог гарантував те саме.351 Гітлер волів обернути традиційну логіку навспак. Жахливе ставлення до червоноармійців мало вселити в німців страх, що по ту лінію фронту з ними поводитимуться так само, і вони битимуться до останнього, тільки б не даватися в руки ворога. Видається, що Гітлер не міг змиритися з думкою, що солдати вищої раси можуть здатися в полон недолюдям-червоноармійцям. Сталін дотримувався схожої думки: червоноармійці живими не здаються. Варіанту, що радянські солдати можуть відступати і здаватися в полон, він навіть не розглядав. Їм належало лише наступати, знищувати ворога і гинути смертю хоробрих. У серпні 1941 року Сталін оголосив, що радянських військовополонених вважатимуть зрадниками, а їхні родини підлягатимуть арештові. Коли син Сталіна потрапив у німецький полон, Сталін заарештував власну невістку. Жорстка наступальна доктрина Червоної армії призводила до того, що в полон потрапляла маса радянських солдатів. Командири боялися віддавати наказ про відступ, бо це загрожувало їм різними покараннями аж до розстрілу. Тому солдати тримали позиції надто довго, потрапляли в оточення і полон. Політика і Гітлера, і Сталіна однаково штовхала радянських солдатів у полон, а військовополонених робила нелюдьми.352 Радянських полонених шокувала дика жорстокість тюремників-німців. Полонені червоноармійці тяглися довгими колонами з поля битви в табори, зазнаючи дорогою жорстоких побоїв. Наприклад, солдати, захо-

174

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

плені в полон під Києвом, пройшли просто неба чотириста кілометрів. Один з полонених згадував, що коли виснажений солдат сідав на узбіччі, охоронець «під’їжджав на коні і бив його батогом. Чоловік далі сидів, понуривши голову. Тоді охоронець діставав гвинтівку або пістолета з кобури». Поранених, хворих і виснажених розстрілювали прямо на місці й покидали їхні тіла, щоб їх підбирали і ховали місцеві люди.353 Транспортуючи радянських полонених залізницею, німці використовували відкриті всім негодам товарні вагони. У пункті призначення на відкритих вагонах лежали вже сотні, а то й тисячі замерзлих трупів. Смертність у дорозі сягала сімдесяти відсотків. За час транспортування загинуло до двохсот тисяч полонених. На окупованій території СРСР німці створили близько вісімдесяти таборів військовополонених; дійшовши туди, солдати ледве стояли на ногах від виснаження, голоду, хвороб і ран.354 Зазвичай табір військовополонених — споруда нескладна, збудована одними солдатами для інших, але призначена зберегти життя. Такі табори виникають у непростих умовах і нових для солдатів місцях; але їх будують люди, які знають, що їхні товариші так само можуть потрапити в полон до ворога. Німецькі табори на території СРСР мали інше призначення — це були табори смерті. Теоретично вони поділялися на три типи: дулаг (транзитний табір), шталаг (основний табір для рядових і унтер-офіцерів) і менші офлаги (для офіцерів). На практиці всі три типи таборів нерідко являли собою майдан просто неба, оточений колючим дротом. Імен полонених не записували, хоча кількість рахували. Про закони і звичаї війни і близько не йшлося. Імена записували навіть у німецьких концтаборах. Існував лише один тип німецької установи, в якому не фіксували імен, але на той час його ще не винайшли. Не передбачалося ніякого забезпечення продовольством, прихистком, медичною допомогою. Не існувало лазаретів, дуже часто не було навіть туалетів. Зазвичай не було й якогось укриття від негоди. Офіційна норма харчування для полонених не дотягувала до мінімального рівня виживання, та й ту часто в’язні не отримували. На практиці хоч якусь їжу гарантовано отримували лише міцніші полонені, яких призначали охоронцями.355 Радянських полонених спочатку вражало таке ставлення з боку солдатів Вермахту. Один чоловік спершу думав, що «німці вчать нас поводитися по-товариськи». Він не міг уявити, що морити голодом — це свідома настанова, і гадав, що німці хочуть бачити прояви солідарності радянських полонених, коли ті діляться між собою їжею. Цей солдат і запідозрити не міг, що нацистська Німеччина, як і Радянський Союз, використовує голод як інструмент державної політики. Гірка правда виявилася інакшою: ціла суть німецької політики стосовно військовополонених полягала в тому, що їх не вважали повноцінними людьми, такими самими солдатами, ні про яких «товаришів» чи товариське розуміння не могло

175

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

бути й мови. Травневі інструкції 1941 року нагадували німецьким солдатам про «нелюдську жорстокість» росіян на полі битви. У вересні німецька охорона отримала інструкції, з яких випливало, що прояви м’якості стосовно полонених підлягають покаранню.356 Восени 1941 року полонені в дулагах і шталагах почали голодувати. Сам Ґерінґ визнав, що хоча «План голоду» загалом нереальний, але радянські полонені мали голодувати — німецька окупаційна влада приділяла цьому першочергову увагу. Німецька влада по суті імітувала і загострювала практику радянського ҐУЛАҐу — тим, хто міг працювати, німці видавали більше харчів і так пришвидшували смерть слабших людей. 21 жовтня 1941 року пайку тих, хто не міг працювати, знизили на 27 відсотків. Для багатьох полонених це зниження мало цілком теоретичний характер, адже в таборах регулярної видачі харчів не існувало, а в більшості таборів найслабші діставали їжу взагалі зрідка. Генерал-квартирмайстер армії Едуард Ваґнер 13 листопада 1941 року висловився про табірну політику прямо: полонених, які не можуть працювати, «годувати не будуть». В’язні в таборах шукали все, що хоч трохи надавалося на їжу: траву, кору, хвою. Єдиним доступним їм м’ясом були собаки. Зрідка комусь вдавалося дістати конину. Під регіт охоронців полонені наввипередки хапали недоїдки. Коли почалися випадки канібалізму, німці трактували їх як наслідок убогості радянської цивілізації.357 Жахливі умови війни ще більше наблизили Вермахт до ідеології націоналсоціалізму. Звісно, німецька армія зазнавала дедалі більшої нацифікації ще з 1933 року. 1934 року Гітлер усунув загрозу з боку Рема і СА, а 1935 року оголосив програму переозброєння Німеччини і військовий призов. Фюрер поставив німецьку промисловість на службу армії і здобув кілька реальних перемог у 1938-му (Австрія, Чехословаччина), 1939-му (Польща) і 1940 році (Данія, Норвегія, Люксембург, Бельгія і, найголовніше, Франція). Гітлер мав кілька років на те, щоб вибрати собі у вищому командуванні фаворитів і усунути тих, чий світогляд здавався йому надто традиційним. Перемога над Францією в 1940 році зблизила армійське командування з Гітлером, адже офіцери повірили в таланти фюрера. Втім саме брак перемоги у війні з Радянським Союзом зробив Вермахт і нацистський режим мало не синонімами. Влаштовувані Вермахтом восени 1941 року визиски і голод загнали його в моральну пастку, одиноким виходом з якої здавався націонал-соціалізм. Традиційні солдатські цінності належало лишити в минулому — важке становище армії виправдовувало деструктивні настанови. Звісно, німецькі солдати мусили щось їсти, але вони їли, щоб мати сили продовжувати вже фактично програну війну. Продовольство, певна річ, забирали в села, але це лише призво-

176

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

дило до по суті безглуздого голоду. Через те, що штабне командування і бойові офіцери Вермахту втілювали незаконну і вбивчу політику, їм не лишалося виправдання, крім того, що пропонував Гітлер: людські істоти — це споживачі продовольства, яких слід позбутися, а слов’яни, євреї і азійці — народи Радянського Союзу — це недолюди, лише витратний матеріал. Подібно до українських комуністів у 1933 році, німецькі офіцери в 1941-му використовували голод як інструмент політики. В обох випадках багато посадовців попервах виступали проти такої політики або мали стосовно неї застереження, але врешті-решт брали участь у злочинах режиму і піддавалися моральним настановам своїх лідерів. Вони розчинились у системі, а система обернулася катастрофою. Саме Вермахт організував і керував першою мережею таборів у гітлерівській Європі, де люди вмирали тисячами, десятками тисяч, сотнями тисяч, а врешті мільйонами. Деякі з найзловісніших таборів для військовополонених розташовувалися в Білоруській РСР; на кінець листопада 1941 року смертність у них сягла двох відсотків на день. У шталагу № 352 під Мінськом, який запам’ятався одному солдатові як «суцільне пекло», полонених за колючим дротом тримали так щільно, що їм важко було зробити навіть крок. Справляти і малу, і велику нужду доводилося прямо там, де стоїш. У цьому таборі померло 109 500 людей. У дулагу № 185, дулагу № 127 і шталагу № 341 в місті Могильові у східній Білорусі свідки бачили за колючим дротом гори трупів. У цих таборах загинуло від 30 до 40 тисяч полонених. У дулагу № 131 у Бобруйську табірні споруди охопила пожежа. Тисячі в’язнів згоріли заживо, ще 1 700 були вбиті при спробі втечі. Загалом у Бобруйську загинуло щонайменше тридцять тисяч осіб. У дулагах № 220 і № 121 в Гомелі половина в’язнів знайшла хоч якийсь прихисток у вигляді закинутих стаєнь. Інші взагалі не мали даху над головою. У грудні 1941 року смертність у цих таборах зросла від 200 осіб на день до 400, а потім — 700. У дулагу № 342 в Молодечному умови були такі жахливі, що полонені подавали письмові рапорти з проханням розстріляти їх.358 Табори на окупованій Україні нічим не відрізнялися. Охоронці в шталагу № 306 у Кіровограді доповідали, що полонені їдять тіла застрелених товаришів, а іноді починають іще до того, як людина померла. Розалія Волковська, якій пощастило вижити в жіночому таборі у ВолодимиріВолинському, бачила, що випало на долю чоловіків у місцевому шталагу № 365: «Ми, жінки, бачили згори, що багато чоловіків їли трупи». У шталагу № 346 в Кременчуці, де в’язням давали щонайбільше двісті грамів хліба на день, трупи кидали в яму щоранку. Іноді живих ховали разом із мертвими, так само як під час голоду 1933 року. У кременчуцькому табо-

177

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

рі загинуло щонайменше двадцять тисяч осіб. У дулагу № 162 у Сталіні (сучасний Донецьк) на крихітному майданчику в центрі міста за колючим дротом тримали десять тисяч полонених. Люди могли тільки стояти. Лягали на землю лише ті, хто був при смерті, бо тих, хто лягав, просто затоптували. Там померло до 25 тисяч осіб — на їхнє місце зігнали інших полонених. Один із найбільших таборів, дулаг № 160, стояв у Хоролі, що на південний захід від Києва. Попри те, що він розташовувався в колишній цегельні, в’язням заборонили користуватися її приміщеннями. Тих, хто намагався сховатися від снігу або дощу, розстрілювали. Комендантові табору подобалося дивитись, як полонені б’ються між собою за їжу. Він, бувало, гарцював на коні в натовпі в’язнів і давив їх на смерть. У цьому та інших таборах під Києвом загинуло до тридцяти тисяч людей.359 Радянських полонених тримали також у багатьох таборах в окупованій Польщі, на території Генерал-губернаторства, юрисдикцію якого розширили на південний схід після нападу на СРСР. Учасники польського опору доповідали про масову загибель радянських полонених узимку 1941– 1942 років. За десять днів, 21–30 жовтня 1941 року, в таборах на території Генерал-губернаторства загинуло 45 690 осіб. У шталагу № 307 у Дембліні впродовж війни загинуло до 80 тисяч радянських полонених. Шталаг № 319 у Хелмі забрав життя 60 тисяч червоноармійців; шталаг № 366 у Седльце — 55 тисяч; шталаг № 325 у Замості — 28 тисяч; шталаг № 316 біля Седльце — 23 тисячі. Загалом у Генерал-губернаторстві від голоду померло до півмільйона радянських полонених. На кінець 1941 року найбільшу групу жертв німецької окупаційної влади в Польщі становили не місцеві поляки і не місцеві євреї, а радянські полонені, яких німці доправили на захід і замордували морозом і голодом. Попри нещодавнє радянське вторгнення в Польщу, польські селяни нерідко намагалися підтримати хоч якимись харчами голодних радянських полонених. У відповідь німці стріляли в польських жінок, які несли глечики з молоком, і палили цілі польські села.360 Та навіть якби радянські полонені мали добре здоров’я і отримували належні харчі, рівень смертності взимку 1941–1942 року був би високий. Слов’яни, всупереч думці, що побутувала в німців, не мали вродженого імунітету до холоду. На відміну від солдатів Вермахту, червоноармійці іноді мали зимове обмундирування; німці забирали його собі. Військовополонені зазвичай лишалися без даху над головою і теплого одягу, а на дворі стояли люті морози. Дуже часто табори розташовувалися просто в чистому полі, від зимових вітрів не рятували ні дерева, ні пагорби. Полонені голими руками видряпували собі в мерзлій землі ями, в яких можна було перебути ніч. У гомельському таборі три товариші-червоноармійці грілися, щільно тулячись одне до одного. Вони по черзі спали посереди-

178

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

ні, в найтеплішому місці, зігрітому тілами товаришів. Комусь із них судилося вижити і розповісти про це.361 Сотні тисяч військовополонених стали свідками вже другого політично вмотивованого голоду в Україні впродовж якихось восьми років. Тисячі солдатів з радянської України вдруге пухли з голоду, вдруге спостерігали випадки канібалізму. Немає сумніву, що багато людей, яким пощастило пережити перший масовий голод, померли під час другого. Небагатьом українцям судилося пережити обидва голоди, як-от Іванові Жулинському. Його батька вислали як куркуля, він добре пам’ятав голод 1933‑го і казав людям, що родом з «голодного краю». Розрадою в німецькому полоні йому служила українська народна пісня: Якби мені крила — Піднявся б на небо За синії хмари: Немає там власті, Немає там кари.362

Під час німецького голоду в 1941 році, так само як і під час радянського голоду 1933‑го, багато місцевих жителів України намагалися хоч якось допомогти нужденним голодним людям. Жінки, бувало, називали зовсім чужих чоловіків своїми і клопоталися про їхнє звільнення. Дівчата виходили заміж за полонених, які працювали поза таборами. Німці іноді це дозволяли, адже в такому разі чоловіки працюватимуть під німецькою окупацією і вироблятимуть харчі для німців. У місті Кременчуці, де ситуація з продовольством не видавалася такою катастрофічною, працівники з таборів, ідучи на роботу, бувало, лишали порожні торби в місті — співчутливі місцеві жителі клали туди харчі, а повертаючись увечері назад, в’язні підбирали торби. 1941 року умови дозволяли допомагати в’язням — урожай був дуже добрий. Жінки (майже завжди це робили винятково вони) намагалися передати полоненим харчі під час смертельної дороги в табір або вже в таборах. Однак зазвичай більшість комендантів у таборах військовополонених не дозволяли цивільному населенню наближатися до таборів з харчами. Людей відганяли попереджувальними пострілами. Іноді траплялись і жертви.363 Спосіб організації таборів на сході виказував зневагу до людського життя, життя слов’ян, азійців і євреїв, саме ця зневага уможливила голод і страждання. Під час війни рівень смертності полонених червоноармійців у німецьких таборах становив 57,7 відсотка. У перші вісім місяців операції «Барбаросса» він мусив бути ще вищим. У німецьких таборах, де тримали полонених солдатів армій союзників, рівень смертності становив менш ніж п’ять відсотків. Восени 1941 року за один день помирало біль-

179

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ше радянських військовополонених, ніж померло британських і американських полонених за цілу Другу світову війну.364 *** Так само як радянському населенню неможливо було довільно влаштувати голод, так і неможливо було знищити радянську державу одним ударом. Але немає сумнівів, що німці намагалися це зробити. Концепція «блискавичної перемоги» передбачала, що німці захоплять територію СРСР так швидко, що солдати Вермахту і айнзацгрупи, які йшли за ними слідом, встигнуть ліквідувати радянську політичну еліту і політруків Червоної армії. Офіційні «Інструкції поведінки солдат у Росії», видані 19 травня 1941 року, вимагали проводити «каральні дії» стосовно чотирьох груп: агітаторів, партизанів, саботажників і євреїв. «Інструкції про ставлення до комісарів» від 6 червня 1941 року уточняли, що захоплених політруків слід розстрілювати.365 Насправді місцеве радянське керівництво встигло втекти на схід; що вищу посаду займала людина, то ймовірніше підлягала евакуації або отримувала ресурси для самостійної організації відступу. Радянський Союз був країною гігантських розмірів, а Гітлер не мав союзника, який наступав би з іншого напрямку і міг перехопити таких людей. Німецька політика масового знищення населення могла завдати удару по радянському керівництву лише на реально окупованих територіях — в Україні, Білорусі, Балтиці і незначній частині Росії. Ці землі не становили більшості території СРСР, а відповідні кадри якогось критичного значення в радянській системі не відігравали. Радянських керівників розстрілювали, але це не мало якихось відчутних наслідків для радянської держави. Більшість загонів Вермахту легко справлялися з «наказом про комісарів» — вісімдесят відсотків прозвітували, що ліквідовують комісарів. Військові архіви зберегли відомості про 2 252 випадки розстрілу комісарів солдатами Вермахту; реальне число, ймовірно, більше.366 Розстрілами цивільного населення займалися передусім айнзацгрупи, це їм уже доводилося робити в Польщі 1939 року. Так само, як у Польщі, айнзацгрупи мали ліквідувати певні політичні групи, від яких залежало повноцінне функціонування держави. Слідом за Вермахтом на територію СРСР вступили чотири айнзацгрупи: айнзацгрупа «А» йшла за групою армій «Північ» через Прибалтику на Ленінград, айнзацгрупа «B» — за групою армій «Центр» через Білорусію на Москву, айнзацгрупа «С» йшла за групою армій «Південь» Україною, айнзацгрупа «D» йшла за 11-ю армією через крайній південь України. У телеграмі від 2 липня 1941 року Гайдріх роз’яснив попередні усні накази: айнзацгрупи мали знищувати чиновників-комуністів, євреїв, що обіймали посади в партійному і державно-

180

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

му апараті, та інші «небезпечні елементи». Подібно до засад «Плану голоду», за знищенням людей стояли політичні резони: найвразливішими виявлялися ті, що сиділи за колючим дротом. У середині липня з’явилися накази провести масові розстріли у шталагах і дулагах. 8 вересня 1941 року айнзацкомандам наказали «просіяти» склад військовополонених і ліквідувати державних і партійних функціонерів, політруків, інтелектуалів та євреїв. У жовтні верховне командування армії дозволило айнзацкомандуванню і гестапо безперешкодний доступ у табори.367 Айнзацкоманди не мали змоги ретельно перевіряти радянських військовополонених. В’язнів допитували прямо на місці й одразу забирали. Комісарам, комуністам і євреям наказували зробити крок уперед. Їх виводили, розстрілювали і кидали трупи в ями. В айнзацкомандах працювало кілька перекладачів, подібні перевірки запам’яталися їм як хаотичні. Німці мали дуже приблизне уявлення про ранги і відзнаки Червоної армії і спершу хибно розуміли прикмети комісарів, спочатку і сурмачів сприймали за комісарів. Вони знали, що офіцерам дозволено носити довше волосся, ніж рядовим, але це дуже непевна ознака. Минув певний час, відколи полонені бачили перукаря. Легко ідентифікувати можна було тільки євреїв: німецькі охоронці перевіряли, обрізаний пеніс чи ні. Поодинокими були випадки, коли євреям вдавалося вціліти, збрехавши, що вони обрізані, бо мусульмани; частіше обрізаних мусульман розстрілювали як євреїв. Німецькі лікарі цілком охоче брали участь у цій справі; медицина була заняттям дуже нацифікованим. Як згадував один лікар у хорольському таборі полонених: «Кожний офіцер і солдат у ті часи природно вважав, що всіх євреїв треба знищити». Після подібних перевірок розстріляно щонайменше п’ятдесят тисяч радянських євреїв і ще близько п’ятдесяти тисяч неєвреїв.368 Німецькі табори військовополонених на сході були місцем іще страшнішим, ніж концентраційні табори. Насправді характер концтаборів після того, як у них потрапляли військовополонені, змінювався. Дахау, Бухенвальд, Заксенгаузен, Маутгаузен і Аушвіц перетворилися на табори смерті — в цих таборах СС масово знищували радянських полонених. Близько восьми тисяч радянських полонених загинуло в Аушвіці, 10 тисяч — у Маутгаузені, 18 тисяч — у Заксенгаузені. В листопаді 1941 року СС запровадили в Бухенвальді метод масового знищення радянських полонених, який дуже скидався на методи Великого терору в СРСР, але німці виказали в цій справі ще більше підступності та хитрості. В’язнів заводили в кімнату в якомусь шумному приміщенні. На перший погляд, усе виглядало як медогляд, есесівці ходили в білих халатах, ніби лікарі. Полонених ставили до стіни в певному місці, начебто для вимірювання зросту. У стіні йшла вертикальна щілина, скрізь яку було видно потилицю

181

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

в’язня. У сусідній кімнаті сидів інший есесівець з пістолетом. Побачивши у щілину ціль, він стріляв. Труп переносили в іншу кімнату, «кімнату медогляду» швидко прибирали і запрошували наступного. Далі партіями по 35–50 трупів вивозили вантажівкою у крематорій: супроти радянської практики це був технічний прогрес.369 За скромними оцінками, німці знищили півмільйона радянських військовополонених. Від голоду або нелюдських умов транспортування загинуло ще 2,6 мільйона. Загалом німці убили близько 3,1 мільйона радянських полонених. Але ця жорстока політика не знищила радянський лад, вона лише посилювала моральний дух радянських людей. Пошук комісарів, комуністів і євреїв серед полонених нічого не давав. Усі ці люди вже й так сиділи в таборах за колючим дротом, і ліквідувати їх не означало завдати нищівного удару радянській державі. Насправді німецька політика голоду і фільтрації лише посилювала опір з боку Червоної армії. Знаючи, що в німецькому полоні доведеться помирати з голоду, солдати радше битимуться з останніх сил. Комуністи і євреї, знаючи, що на них чекає розстріл, не мали жодного резону здаватись у полон. З часом радянські люди більше дізнавалися про німецьку політику і починали думати, що радянська влада — краща альтернатива.370 Прийшов листопад 1941 року, війна затягувалася, дедалі більше німецьких солдатів гинуло на фронті, і їхнє місце мали заступати новобранці з Німеччини. Гітлер і Ґерінґ розуміли, що може виникнути потреба в праці полонених на території Райху. 7 листопада Ґерінґ наказав вибирати людей для роботи. На кінець війни в Німеччині працювало понад мільйон радянських військовополонених. Але жорстоке поводження і голод не минають просто так. Як завважив один співчутливий німецький спостерігач: «З мільйонів полонених лише кілька тисяч здатні працювати. Неймовірно багато полонених померло, у багатьох тиф, а решта так ослабли і змарніли, що непридатні до роботи». Близько чотирьохсот тисяч полонених, вивезених у Німеччину, померли.371 *** Враховуючи початкові німецькі плани, наступ на Радянський Союз виявився абсолютною поразкою. Операція «Барбаросса» мала привести до «блискавичної перемоги» — минула осінь 1941 року, а перемогою і не пахло. Вторгнення в СРСР мало розв’язати всі економічні проблеми — цього теж не сталося. Врешті окупована Бельгія, наприклад, приносила нацистській Німеччині більшу економічну користь. Радянське населення мало бути знищено; натомість найважливішим економічним ресурсом, який німці діставали від Радянського Союзу, виявилася праця. За-

182

Розділ 5 • Економіка апокаліпсиса

войований Радянський Союз мав також надати простір для «остаточного розв’язання» єврейської проблеми. Хоч би там як, але євреї мали або померти від непосильної праці в Радянському Союзі, або їхати за Урал, або до ҐУЛАҐу. Але радянська оборона влітку 1941 року унеможливила новий план «остаточного розв’язання».372 До кінця 1941 року нацистське керівництво розглянуло (і мусило відкинути) чотири різні варіанти «остаточного розв’язання». Люблінський варіант створити резервацію у східній Польщі провалився ще в листопаді 1939 року, бо Генерал-губернаторство розташовувалося надто близько до Райху, а ситуація з єврейським питанням була надто складна; радянський план — домовитися з СРСР — відпав у лютому 1940 року, бо Сталін не виявив бажання приймати європейських євреїв; мадагаскарський план помер у серпні 1940‑го, бо Польща і Британія вели боротьбу з німцями, замість того щоб співпрацювати з ними в цьому питанні; інший радянський варіант — позбутися євреїв силою — відпав у листопаді 1941‑го, бо німцям не вдалося знищити радянську державу. Напад на СРСР не став «розв’язанням» єврейського питання, але, поза сумнівом, загострив його. Німецька окупаційна зона на сході по суті збігалася з територією, де жило найбільше євреїв у світі. Окупувавши Польщу, країни Балтії та західні області Радянського Союзу, німці зайняли історичну батьківщину багатьох європейських євреїв, дуже важливий для єврейської традиції край. Під німецькою владою опинилося близько п’яти мільйонів євреїв. За винятком пізньої Російської імперії, жодна держава в історії не мала стільки єврейського населення, як Німеччина 1941 року.373 Доля деяких радянських полонених, переведених з таборів на сході, провіщала те, що чекає на євреїв. На початку вересня в Аушвіці німці задушили ціанідом водню (пестицид, що продавався під комерційною назвою «Циклон Б», він же синильна кислота) кількасот радянських полонених, раніше цю речовину використовували в таборі для дезінфекції бараків польських полонених. Пізніше в газових камерах Аушвіцу нацисти вбили «Циклоном Б» близько мільйона євреїв. В той самий час на радянських полонених перевіряли газенвагени в Заксенгаузені. Вихлоп двигуна машини йшов у закритий кузов, замкнені там люди задихалися від чадного газу (монооксиду вуглецю). Восени 1941 року німці використовували машини-душогубки для знищення євреїв у Білорусі та Україні. В грудні 1941 року чадним газом німці вбиватимуть польських євреїв у містечку Хелмні, на землях, анексованих Райхом.374 Серед заляканих і голодних в’язнів таборів німці набрали не менше ніж мільйон чоловіків для служби в армії та поліції. Спершу передбачалося, що вони допомагатимуть німцям порядкувати на території СРСР після краху радянської держави. Однак цього не сталося, війна тривала, і нім-

183

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ці призначили цих людей допомагати у проведенні масових убивств, що їх Гітлер і його підручні провадили на окупованій території. Багатьом колишнім полоненим роздали лопати і наказали копати рови, біля яких німці розстрілювали євреїв. Інших записували в загони поліції, що полювали на євреїв. Деяких полонених відправляли в навчальний табір у Травніках і готували на охоронців. Залучені та перенавчені нацистами радянські полонені і ветерани війни 1942 року служитимуть у трьох таборах смерті в окупованій Польщі, де вб’ють понад мільйон польських євреїв, — Треблінці, Собібурі та Белжці.375 Так ті, що пережили один німецький терор, стали поплічниками іншого — війна на знищення Радянського Союзу стала війною на знищення євреїв.

184

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

Розділ 6 «ОСТАТОЧНЕ РОЗВ’ЯЗАННЯ»

рай Гітлеровим утопіям поклало зіткнення з Радянським Союзом, але їх не відкинули, а переінакшили. Все вирішував Гітлер, а його підручні завдячували своїм становищем здатності вгадувати й виконувати його волю. Коли ця воля стикалася з опором, як на Східному фронті у другій половині 1941 року, завданням підручних на кшталт Ґерінга, Гіммлера та Гайдріха було переформатувати ідеї Гітлера так, щоб потвердити його геній — і зміцнити власне становище в нацистському режимі. Утопій влітку 1941 року було чотири: «блискавична перемога» — за кілька тижнів знищити Радянський Союз; «План голоду», згідно з яким за кілька місяців мали вкоротити віку 30 мільйонам осіб; «остаточне розв’язання», яке полягало в тому, щоб після війни усунути європейських євреїв; і Генеральний план «Ост», метою якого було перетворити західний Радянський Союз на німецьку колонію. Через шість місяців після початку операції «Барбаросса» Гітлер переформулював воєнні цілі так, що головним пріоритетом стало фізичне винищення євреїв. На той час його найближчі соратники запропонували необхідні для здійснення такого бажання ініціативи.376 Блискавична перемога не вдалася. Хоча голодом заморено мільйони радянських громадян, «План голоду» виявився нездійсненним. Генеральний план «Ост», як і будь-які інші варіанти повоєнних колонізаційних планів, довелося відкласти. Із занепадом цих утопій політичні кар’єри почали залежати від розмежовування фантазій і того, що надається до здійснення. Ґерінґ, Гіммлер та Гайдріх нишпорили поміж руїн, які ворушились, і хапали, що могли. Найменших успіхів досяг відповідальний за економіку та «План голоду» Ґерінґ. Його вважали «другою особою Райху» і наступником Гітлера, й він зберіг надзвичайно важливе становище в Німеччині, але його роль на Сході ставала дедалі меншою. Коли економіка стала справою не так побудови великих планів на повоєнний період, як імпровізуванням заради продовження війни, Ґерінґ поступився сво-

185

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

їм чільним становищем Альбертові Шпеєру. На відміну від Ґерінґа, Гайдріх та Гіммлер спромоглися обернути скрутне становище на полі бою на власну користь, переформулювавши «остаточне розв’язання» так, щоб його можна було здійснити протягом війни, яка розвивалася не за планом. Вони усвідомили, що війна перетворювалася на «війну проти євреїв» (як у серпні 1941 року почав казати Гітлер).377 Гіммлер із Гайдріхом розуміли усунення євреїв як своє завдання. 31 липня 1941 року Гайдріх отримав від Ґерінґа формальні повноваження для формулювання «остаточного розв’язання». На той час це все ще передбачало узгодження давніших депортаційних схем із Гайдріховим планом убивати євреїв працею на завойованому радянському сході. У листопаді 1941 року, коли Гайдріх намагався спланувати зустріч із питань координування «остаточного розв’язання» у Ванзеє, він досі виношував саме такі плани. Нездатні до праці євреї будуть усунені. Спроможні до фізичної праці євреї працюватимуть десь на захоплених територіях Радянського Союзу аж до смерті. Гайдріх репрезентував широкий консенсус у німецькому уряді, хоч його план і не був особливо на часі. Східне міністерство, що мало наглядати за цивільною окупаційною владою, встановленою у вересні, виходило з думки, що євреї будуть усунені. Очільник міністерства Альфред Розенберґ у листопаді говорив про «біологічне викорінення єврейства з Європи». Шляхом до цього викорінення мало стати заслання євреїв за Уральські гори, східну межу Європи. Але на листопад 1941 року Гайдріховій візії поневолення і депортації додалося певної неясності, бо Німеччина не знищила Радянський Союз, а величезну більшість його земель і далі контролював Сталін.378 Поки Гайдріх у Берліні укладав бюрократичні плани, найуміліше практичні та престижні складники з утопічного мислення Гітлера видобув Гіммлер. Із «Плану голоду» він запозичив категорії надлишкового населення й дармоїдів і запропонував євреїв як тих, кого можна було б позбавити калорій. Із «блискавичної перемоги» він взяв чотири айнзацгрупи. Їхнє завдання полягало в знищенні представників радянських еліт, щоб прискорити падіння Радянського Союзу. Убивства євреїв як таких не були їхньою першочерговою місією. Коли почалося вторгнення, айнзацгрупи не отримували такого наказу, та й чисельність їхня була надто низька. Однак вони мали досвід винищення цивільних, могли дістати допомогу від місцевого населення і їх могли підсилити. З Генерального плану «Ост» Гіммлер запозичив батальйони поліції порядку і тисячі місцевих колаборантів, чиє попереднє завдання передбачало надання допомоги в контролюванні завойованого Радянського Союзу. Натомість вони стали джерелом кадрів, що дозволило німцям з серпня 1941 року провадити справді масові розстріли євреїв. За підтримки Вермахту та його по-

186

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

льової поліції ці інституції дозволили німцям до кінця року замордувати близько мільйона євреїв на схід від лінії Молотова — Ріббентропа.379 Гіммлер досяг успіху, тому що розумів крайнощі нацистських утопій, які бурлили в голові Гітлера, поки Гітлерова воля натикалася на щонайрішучіший опір з боку зовнішнього світу. Гіммлер радикалізував «остаточне розв’язання», посунувши його в часі з повоєнного періоду на власне період війни і продемонструвавши (після невдачі чотирьох попередніх планів депортацій) його здійснення — через масові розстріли єврейських цивільних. Його вплив не похитнули невдачі «блискавичної перемоги» і «Плану голоду», відповідальність за які лежала на плечах Вермахту й органів економічного планування. Переносячи «остаточне розв’язання» у сферу здійсненного, Гіммлер не переставав плекати мрію про Гітлерів «Едемський сад» — Генеральний план «Ост». Він і далі наказував переглядати цей план і влаштував експериментальну депортацію в Люблінському районі Генерал-губернаторства. За кожної нагоди він закликав Гітлера зрівнювати міста із землею.380 Улітку та восени 1941 року Гіммлер знехтував неможливим, обміркував пріоритети і здійснив здійсненне: вбивства євреїв на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, в окупованій східній Польщі, Балтійських державах і Радянському Союзі. Завдяки реалізації нацистської доктрини в ті місяці, коли німецька влада зіткнулася з труднощами, Гіммлер та СС добилися переваги над цивільною та військовою владою в окупованому Радянському Союзі й Німецькій імперії. За словами Гіммлера, «Схід належить СС».381 *** Ще зовсім недавно Схід належав НКВД. Одна з таємниць Гіммлерового успіху полягала в тому, що він спромігся використати спадщину радянської влади там, де ця влада була встановлена зовсім недавно. На перших землях, що до них дійшли німецькі солдати в ході операції «Барбаросса», вони були другими окупантами цієї війни. Першими німецькими набутками влітку 1941 року стали землі, що їх німці віддали СРСР за договором про кордони і дружбу від вересня 1939 року: колишня східна Польща, Литва, Латвія та Естонія, що їх на той час анексував Радянський Союз. Іншими словами, німецькі війська при проведенні операції «Барбаросса» найперше прийшли на ті землі, що до 1939 чи 1940 року були незалежними державами, а потім стали частинами довоєнного Радянського Союзу. Тим часом румунські союзники німців відвоювали території, які вони втратили 1940 року через Радянський Союз.382 Ця подвійна окупація — спершу радянська, а тоді німецька — зробила життя мешканців цих земель іще складнішим і небезпечнішим. Одна окупація може розколоти суспільство на багато поколінь; подвійна ж іще

187

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

болючіша і призводить до ще більших розбіжностей. Вона створювала раніше невідомі Заходові ризики й спокуси. Відхід одного чужоземного правителя означав лише прибуття іншого. Коли відступали чужі війська, людям доводилося звикати не до миру, а до політики наступного окупанта. З приходом нового загарбника їм треба було давати собі раду з наслідками власних попередніх зобов’язань, за окупанта старого, або ухвалювати рішення за однієї окупації, водночас очікуючи другої. Для різних груп такі зміни мали різне значення. Наприклад, неєврейське населення Литви могло пережити відхід комуністів у 1941 році як визволення; євреї ж не могли так сприймати прихід німців. Коли в кінці червня 1941 року прибули німецькі війська, Литва вже пережила дві великі переміни. Залишаючись незалежною державою, вона вигравала завдяки пактові Молотова — Ріббентропа від серпня 1939 року. Договір про кордони і дружбу від вересня 1939 року віддавав Литву Радянському Союзові, але литовці не могли про це знати. Натомість литовський провід того місяця побачив щось інше: нацистська Німеччина і Радянський Союз знищили Польщу, яка впродовж міжвоєнного періоду була супротивницею Литви. Литовський уряд вважав міжвоєнне польське місто Вільнюс своєю столицею. У вересні 1939 року, не вдаючись до бойових дій, Литва отримала польські землі. У жовтні 1939 року Радянський Союз віддав Литві Вільнюс і навколишні райони (2 750 квадратних миль, 457 500 осіб). Ціною Вільнюса та інших колись польських земель постало право на розташування на території Литви радянських солдатів.383 Відтак — за якісь півроку після збільшення Литви стараннями Сталіна — він же її і завоював. У червні 1940 року Сталін встановив контроль над Литвою та іншими Балтійськими державами, Латвією та Естонією, і похапцем інкорпорував їх у Радянський Союз. Після цієї анексії радянська влада депортувала з Литви близько 21 тисячі осіб, зокрема й багатьох представників еліти. Серед тисяч виселенців опинилися прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Литви. Частина політичних і військових очільників уникнули ҐУЛАҐу завдяки втечі до Німеччини. Часто це були люди з давнішими зв’язками в Берліні. Німці серед литовських емігрантів віддавали перевагу націоналістам правого крила і вишколили частину їх для участі у вторгненні в Радянський Союз.384 Отож, коли в червні 1941 року німці напали на Радянський Союз, Литва займала унікальне становище. Вона скористала з пакту Молотова — Ріббентропа, потім її завоював СРСР; тепер завоюють німці. Після року безжальної радянської окупації численні литовці вітали такі зміни, та небагато серед них було литовських євреїв. На червень 1941 року в Литві жили 200 тисяч євреїв (приблизно стільки ж, як і в Німеччині). Нім-

188

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

ці прибули до Литви зі спеціально дібраними литовськими націоналістами й застали тут місцеве населення, готове вірити чи принаймні діяти так, наче вірить у те, що відповідальність за радянські репресії лежить на євреях. Радянські депортації відбулися раніше, того ж місяця, а НКВД ще розстрілював литовців у тюрмах за кілька днів до прибуття німців. Литовський дипломат Казис Шкірпа, використав ці страждання, щоб у своїх радіотрансляціях закликати до вбивств. На початку липня у кривавих погромах литовці вбили близько двох з половиною тисяч євреїв.385 Завдяки участі вишколених колаборантів і допомозі місцевого населення німцям у Литві не бракувало підтримки. Айнзацгрупа «А» й місцеві колаборанти швидко перевищили початкові вказівки щодо вбивств євреїв, які мали певні посади. Айнзацгрупа «А» увійшла до Литви слідом за армійською групою «Північ». Айзацкоманда З групи «А», що відповідала за литовське місто Каунас, отримала задосить місцевих помічників. Особовий склад айнзацкоманди З налічував лише 139 осіб, серед яких було 44 секретарки та водії. Упродовж наступних тижнів і місяців німці звозили литовців до місць убивства навколо Каунаса. З 4 липня 1941 року

189

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

литовські загони під німецьким наглядом і командуванням убивали євреїв. Уже 1 грудня айнзацкоманда 2 вважала єврейське питання в Литві розв’язаним. Вона могла доповісти про вбивство 133 346 осіб, серед яких було 114 856 євреїв. Попри старання Шкірпи, ці події не прислужилися жодній політичній цілі литовців. Після того, як він спробував проголосити незалежну литовську державу, його помістили під домашній арешт.386 Вільнюс був північно-східною метрополією незалежної Польщі, а також, короткий час, столицею незалежної і радянської Литви. Але під час усіх цих збурень, як і впродовж останньої половини тисячоліття, Вільнюс був і чимось іншим — центром єврейської цивілізації, що його називали «Єрусалимом півночі». На початок війни в місті жило близько 70 тисяч євреїв. Тоді як за решту Литви та інших Балтійських держав відповідала айнзацгрупа «А», район Вільнюса (разом із радянською Білоруссю) підпадав під юрисдикцію айнзацгрупи «В». Підрозділом, на який поклали завдання знищити вільнюських євреїв, була її айнзацкоманда 9. Розстріли відбувалися в Понарському лісі безпосередньо за містом. На 23 липня 1941 року німці набрали допоміжне військо литовців, яке й зігнало колони євреїв до Понарів. Тут їх поділили на групи з 12–20 осіб, відвели до краю рову, де змусили віддати коштовності й одяг. Золоті зуби видаляли силою. У Понарах розстріляно близько 72 тисяч євреїв з Вільнюса та інших міст, а також близько восьми тисяч неєврейських громадян Польщі та Литви.387 Серед дуже небагатьох уцілілих євреїв Вільнюса була Іта Страж. Литовські поліцаї відтягли її до ями, в якій уже було повно трупів. Дев’ятнадцятилітня дівчина подумала: «Ось і кінець. А що я в житті бачила?». Кулі пролетіли повз, але від страху вона впала в яму. Згодом її накрили трупи розстріляних після неї людей. Хтось пройшовся над купою і випустив чергу, щоб упевнитися в тому, що всі мертві. Одна з куль влучила їй у руку, але вона не видала ані звуку. Пізніше вона зуміла вибратися і втекти. «Я була боса! Я йшла і йшла по трупах. Здавалося, їм немає кінця-краю».388 Сусідню Латвію Радянський Союз також анексував лише за рік перед німецьким вторгненням. За кілька тижнів до приходу німців комуністи депортували близько 21 тисячі латвійських громадян (серед яких було багато латвійських євреїв). НКВД розстрілював латвійських в’язнів, коли Вермахт наближався до Риги. Головним колаборантом німців тут став латвійський націоналіст (і німець по матері) Віктор Арайс, що випадково був знайомий з перекладачем німецької поліції в Ризі. Йому дозволили сформувати «команду Арайса», вояки якої на початку липня 1941 року живцем спалили євреїв у ризькій синагозі. Влаштовуючи масові розстріли, німці дбали про те, щоб добирати латвійських стрільців із тих, чиї родини

190

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

постраждали за радянського врядування. Під наглядом командирів айнзацгрупи «А» «команда Арайса» зігнала ризьких євреїв до Бікерніекського лісу і розстріляла їх. Спершу німці влаштували «показовий розстріл», після чого наказали «команді Арайса» завершити справу. За підтримки таких латвійців німці спромоглися до кінця 1941 року вбити принаймні 69 750 з вісімдесяти тисяч латвійських євреїв.389 У третій балтійській державі, Естонії, відчуття приниження після радянської окупації було не менше, якщо не більше, аніж у Литві та Латвії. На відміну від Вільнюса та Риги, Таллінн не провів бодай часткової мобілізації армії, перш ніж 1940 року здався Радянському Союзові. Таллінн погодився на радянські вимоги раніше за інші балтійські держави і так унеможливив будь-яку дипломатичну солідарність між ними. Комуністи депортували близько 11 200 естонців, разом з більшістю політичного керівництва. В Естонії, як і в інших балтійських державах, айнзацгрупа «А» знайшла задосить місцевих колаборантів. Естонці, що опиралися комуністам у лісах, тепер вступили в «Самооборону» під керівництвом німців. Ті, що колаборували з комуністами, також приєдналися до цієї організації, сподіваючись відновити свою репутацію. Мешканці Естонії вітали німців як визволителів, і взамін німці трактували естонців як людей, расово вищих не лише за євреїв, а й за інші балтійські народи. Євреїв в Естонії було дуже мало. За німецьким наказом, естонці з «Самооборони» вбили всіх 963 естонських євреїв, яких спромоглися знайти. Далі вбивства й погроми продовжувалися без євреїв. Близько п’яти тисяч естонців-неєвреїв убито за нібито співпрацю з радянським режимом.390 На схід від лінії Молотова — Ріббентропа німці, які щойно розпочали побудову власної імперії, застали свіжі сліди радянського державотворення. На землях колишньої східної Польщі знаки були навіть разючіші, ніж у державах Балтії. На відміну від Естонії, Латвії та Литви, що стали частиною Радянського Союзу в червні 1940 року, за рік до німецького вторгнення, східну Польщу комуністи анексували на дев’ять місяців раніше, у вересні 1939-го. Тут німці знайшли сліди суспільного перетворення. Індустрію націоналізовано, частина ферм підпала під колективізацію, а корінну еліту майже повністю знищено. Комуністи депортували понад 300 тисяч польських громадян і розстріляли ще десятки тисяч. Німецьке вторгнення спонукало НКВД розстріляти близько 9 817 ув’язнених польських громадян, щоб не дати їм змоги потрапити до німців. Улітку 1941 року, по прибутті в західні землі Радянського Союзу, німці знайшли в’язниці НКВД, повні свіжих трупів. Перш ніж німці могли б користуватися цими в’язницями для власних цілей, їх мали очистити.391

191

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Радянські масові вбивства подарували німцям нагоду для ведення пропаганди. Нацисти покладали вину за підрадянські страждання на євреїв. Ця ідея знайшла певний відголос. Чи з німецькою агітацією, чи без неї, немало мешканців міжвоєнної Європи ототожнювали євреїв із комунізмом. Міжвоєнні комуністичні партії справді мали своїми членами багатьох євреїв, особливо серед керівництва. Цей факт преса по цілій Європі коментувала впродовж 20 років. Партії правиці додавали плутанини своїми ствердженнями про те, що раз численні комуністи — євреї, то, отже, численні євреї — комуністи. Це два дуже різні твердження; друге з них не було правдивим ніде й ніколи. Навіть перед війною євреїв звинувачували за невдачі національних держав. Після того як почалася війна й національні держави впали внаслідок радянського чи німецького вторгнення, спокуса продовжувати такі звинувачення тільки зросла. Естонці, латвійці, литовці та поляки втратили не лише створені для їхніх націй незалежні держави, а й власний статус та місцевий авторитет. Усе це вони в багатьох випадках здали без значного спротиву. Тому нацистська пропаганда мала подвійну привабливість: програти радянським комуністам було не соромно, бо їх підтримувала потужна всесвітня єврейська змова. Та що врешті-решт винними в постанні комунізму були євреї, то вбивати їх тепер було правильно.392 Насилля проти євреїв поширилося дугою на південь від Балтійського до Чорного моря в останній тиждень червня і в перші тижні липня 1941 року. У Литві та Латвії, де з німцями йшли місцеві націоналісти і де німці принаймні якусь хвилю могли вдавати з себе визволителів цілих держав, пропаганда знайшла ширший відгук, а участь місцевого населення була значніша. У низці важливих місцевостей колишньої східної Польщі (як Білосток) німці скоїли широкомасштабні вбивства власноруч і так показали певний приклад. Білосток, що лежав трохи на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, був містом на північному сході Польщі, потім — частиною радянської Білорусі. Відразу після того, як 27 червня місто захопили сили Вермахту, 309-й батальйон поліції порядку розпочав грабунки і вбивства цивільного населення. Німецькі поліцаї вбили близько 300 євреїв і залишили тіла на вулицях міста. Тоді вони зігнали ще кількасот євреїв у синагогу і підпалили її. Тих, хто намагався втекти, вони розстрілювали. За наступні два тижні місцеві поляки взяли участь у близько 30 погромах у Білостоцькому регіоні. Тим часом до Білостока прибув Гіммлер, який дав вказівку трактувати євреїв як партизанів. Між 8 і 11 липня поліція порядку вивела тисячу єврейських чоловіків з Білостока на околиці й розстріляла.393 Південніше, на колишніх землях східної Польщі, у тих районах, де більшість населення становили українці, німці апелювали до україн-

192

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

ського націоналізму. Тут євреїв звинувачували в радянських утисках українців. У Кременці, де знайдено понад сотню вбитих в’язнів, почався погром, у якому загинуло близько 130 євреїв. У Луцьку, де знайдено близько 2 800 розстріляних із кулемета в’язнів, німці вбили дві тисячі євреїв і назвали це помстою за кривду, що її українцям завдали єврейські комуністи. У Львові, де в енкаведистській тюрмі знайдено близько 2 500 мертвих в’язнів, айнзацгрупа «С» за допомогою місцевих озброєних загонів зорганізувала погром, який не вщухав декілька днів. Німці представляли цих людей як українських жертв єврейських енкаведистів: насправді серед жертв були поляки і євреї (а більшість енкаведистів, мабуть, були росіяни та українці). Чоловік, що належав до однієї з айнзацгруп, так зафіксував у своєму щоденнику події 5 липня 1941 року: «Сотні євреїв біжать вулицею з залитими кров’ю обличчями, дірами в головах, витріщивши очі». Впродовж перших днів війни місцеві озброєні загони з різним обсягом німецької допомоги й заохочення вбили і спонукали інших убити 19 655 євреїв у погромах.394 Політичні розрахунки і страждання місцевого населення не пояснюють цілком участі в погромах. Насилля проти євреїв зблизило німців і деяких представників місцевого неєврейського населення. Гнів, як німці й хотіли, був скерований проти євреїв, а не проти колаборантів з радянським режимом як таких. Люди, що відповідали на німецький заклик, знали, що догоджають новому господареві — незалежно від того, вірили вони чи ні, що в їхніх бідах винні євреї. Своїми діями вони потверджували світогляд нацистів. Акт убивства євреїв як помста за енкаведистські страти підтверджував нацистське розуміння Радянського Союзу як єврейської держави. Крім цього, насильство проти євреїв дозволяло місцевим естонцям, латвійцям, литовцям, українцям, білорусам і полякам, які теж співпрацювали з радянським режимом, позбутися цієї ганьби. Думка про те, що лише євреї служили комуністам, була зручна не лише для окупантів, а й для частини окупованих.395 Але провести таку психічну нацифікацію було б значно складніше, якби не відчутні докази радянських злочинів. Погроми відбувалися там, куди нещодавно прийшли комуністи і де нещодавно встановлено радянську владу; де впродовж останніх місяців радянські органи примусу влаш товували арешти, страти й депортації. Ці погроми були спільним породженням — нацистською редакцією радянського тексту.396 Радянське насильство на схід від лінії Молотова — Ріббентропа прислужилося СС та їхнім очільникам. Гіммлер і Гайдріх завжди стверджували, що життя — боротьба ідеологій, а традиційне європейське розуміння верховенства права муситиме поступитися безжальному насильству, не-

193

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

обхідному для знищення расового та ідеологічного ворога на сході. Традиційні німецькі правоохоронці, поліцаї, мусили перетворитися на «ідеологічних солдатів». Тому перед війною Гіммлер із Гайдріхом очистили лави поліції від людей, яких вважали ненадійними, заохочували поліцаїв вступати до СС і підвели СС та поліцію безпеки (кримінальна поліцію плюс гестапо) під єдину структуру командування. Мета цих заходів полягала у створенні єдиної сили для провадження превентивної расової війни. На час вторгнення в Радянський Союз близько третини німецьких поліцаїв з офіцерськими званнями були членами СС. Водночас близько двох третин належали до Націонал-соціалістичної партії.397 Несподівана німецька атака заскочила НКВД зненацька й виставила Схід краєм беззаконня, що чекає на новий німецький порядок. Зазвичай обачніший НКВД тепер постав убивцею в’язнів. Німці прорвалися через нашарування містифікації, таємності й лицемірства, що приховували значно більші радянські злочини 1937–1938-го та 1930–1933 років. Німці (разом із союзниками) стали єдиною державою, що таким способом вдерлася на територію Радянського Союзу, а отже, лише вони могли надати безпосередні докази сталінських убивств. А що відкрили ці злочини саме німці, то в’язничні убивства стали надбанням політики, перш ніж стати надбанням історії. Якщо факти застосовують як пропаганду, то фактично неможливо відокремити реальність від політичної інтерпретації. Через очевидні свідчення радянського насильства німецькі сили порядку, навіть скоюючи власні злочини, могли вдавати з себе викривачів злочинів радянських. З огляду на їхню індоктринацію, німці бачили певну логіку в тому, що застали на двічі окупованих землях. Здавалося, все підтверджує те, чого їх учили, до чого готували: радянську злочинність, начебто очолену євреями і на користь євреїв. Радянські злочини допомогли німецьким членам СС, поліцаям і солдатам виправдати для себе ту політику, до здійснення якої їх невдовзі покликали: вбивства єврейських жінок і дітей. Та за всієї значущості тюремних розстрілів для місцевого населення, що потерпало від радянських злочинів, для нацистських очільників вони стали швидше каталізатором, аніж причиною. У липні 1941 року Гіммлер прагнув показати своєму володареві Гітлеру, що налаштований на темніший бік націонал-соціалізму і готовий втілювати політику абсолютно безжальну. Підвладні йому СС та поліція змагалися за владу в нових східних колоніях із військовою та цивільною окупаційною владою. Крім цього, Гіммлер змагався за прихильність Гітлера з Ґерінґом, чиї експансіоністські економічні плани в ході війни втратили довіру. Гіммлер продемонстрував би, що розстрілювати простіше, ніж морити голодом, депортовувати і поневолювати. Гіммлерові повноваження

194

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

як комісара Райху із зміцнення німецькості поширювалися лише на завойовану Польщу, а не Радянський Союз. Однак у міру просування німецьких військ довоєнною територією Радянського Союзу Гіммлер поводився так, ніби мав владу й тут. Становище голови поліції та СС Гіммлер використав, щоб розпочати політику расової переміни, здійснення якої вимагало смертельного насильства.398 У липні 1941 року Гіммлер особисто проїхався західними землями Радянського Союзу, щоб ознайомити з новим курсом: єврейських жінок і дітей треба вбивати разом із чоловіками. Розташовані тут війська відреагували негайно. Айнзацгрупа «С», що прийшла в Україну слідом за армійською групою «Південь», розпочала масові розстріли євреїв не так швидко, як айнзацгрупа «А» (Балтійські держави) і «В» (Вільнюс та Білорусь). Але вже в серпні — вересні на заклик Гіммлера айнзацгрупа «С» убила близько 60 тисяч євреїв. Загинули вони в організованих розстрілах, а не погромах; 21 липня айнзацкоманда 5 айнзацгрупи «С» навіть скаржилася, що погром, який почали місцеві українці й німецькі солдати, заважає їм розстрілювати уманських євреїв. Та за наступні два дні айнзацкоманда 5 таки розстріляла близько 1 400 уманських євреїв (залишивши ряд жінок, яким потім наказали взяти надгробки з єврейського кладовища й використати їх для будівництва дороги). Натомість айнзацкоманда 6, схоже, не вбивала жінок і дітей, аж доки особисту інспекцію їй не влаштував Гіммлер.399 Убивство жінок і дітей було психологічним бар’єром, що його Гіммлер зруйнував. Поки айнзацгрупи вбивали зазвичай лише чоловіків, Гіммлер надіслав загони «Ваффен-СС» (бойові війська СС) винищувати цілі спільноти разом із жінками й дітьми. 17 липня 1941 року Гітлер наказав Гіммлерові «заспокоїти» окуповані землі. Через два дні Гіммлер відправив у заболочене Полісся (район між Україною та Білоруссю) кавалерійську бригаду СС, віддавши їм прямий наказ розстрілювати єврейських чоловіків, а жінок зганяти в болота. Свої вказівки Гіммлер зодягнув у мову партизанської війни. Але 1 серпня командир кавалерійської бригади розтлумачував: «Живим не має залишитися жоден єврей чоловічої статі; у селах не має залишитися жодної сім’ї». У «Ваффен-СС» швидко зрозуміли наміри Гіммлера й заходилися поширювати його послання. На 13 серпня вбито 13 788 єврейських чоловіків, жінок і дітей. На допомогу айнзацгрупам і поліційним силам в Україні Гіммлер також відіслав Першу піхотну бригаду СС. Упродовж 1941 року з’єднання «Ваффен-CC» убили понад 50 тисяч євреїв на схід від лінії Молотова — Ріббентропа.400 Гіммлер забезпечив айнзацгрупам достатнє підкріплення, щоб ті мог ли вбивати всіх знайдених євреїв. Починаючи від серпня 1941 року, для вбивчих акцій надали 12 батальйонів поліції порядку. Частини поліції по-

195

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

рядку мали розташовуватися на території захопленого Радянського Союзу. А що військова кампанія просувалася повільніше, ніж було плановано, то в окупованих тилових зонах чисельність їхня була більша за плановану. В серпні кількість особового складу на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, що міг проводити масові вбивства, досягла 20 тисяч. Гіммлер на той час затвердив уже й так поширену практику вербування поліцаїв з місцевого населення для допомоги в розстрілах. Литовці, латвійці та естонці брали участь у розстрілах майже від самого їх початку. На кінець 1941 року в частини місцевої поліції набрали також десятки тисяч українців, білорусів, росіян і татарів. Найбажанішими новобранцями стали етнічні німці з Радянського Союзу. Вони відігравали значну роль у вбивстві євреїв. Разом із поліцією порядку і місцевими новобранцями сил для знищення єврейського населення окупованого Радянського Союзу було достатньо.401 Гіммлер взяв на себе ініціативу, керував убивствами й організував бюрократію примусу. Гіммлер, якому Гітлер довіряв, міг на свій розсуд організовувати поліційні установи. Інституцію вищих очільників СС і поліції він поширив на окупований Радянський Союз. У самій Німеччині ця інституція була лише черговим прошарком адміністрації. На сході вона стала втіленням Гіммлерового прагнення — його особистим представницьким органом, вирішальною ланкою спрощеної бюрократії поліційної влади примусу. По одному вищому очільникові СС та поліції було призначено для груп армій «Північ», «Центр» та «Південь», а четвертого готували для наступу на Кавказ. Теоретично ці люди підпорядковувалися цивільній окупаційній владі (Райхскомісаріатові Остланду на півночі, Райхскомісаріатові Україні на півдні), що її встановлено у вересні 1941 року. Насправді вищі очільники СС та поліції були підзвітні Гіммлерові. Вони розуміли, що вбивство євреїв узгоджується з його бажаннями. В будівлі на Блетчлі-парк, де британці розкодовували німецькі послання, стало зрозуміло, що вищі очільники СС та поліції «провадять між собою своєрідне змагання за кращі “показники”».402 У кінці серпня 1941 року злагодженість німецьких військ продемонстрував масовий розстріл євреїв у місті Кам’янці-Подільському на південному заході України. Тут сама війна створила проблему єврейських біженців. Німецькій союзниці Угорщині дозволили анексувати Підкарпатську Русь, найсхідніший район Чехословаччини. Замість того щоб надати місцевим євреям регіону угорське громадянство, Угорщина виселила «бездержавних» євреїв на схід, в окуповану німцями Україну. Приплив євреїв у підконтрольну німцям територію напружив обмежені ресурси. Ініціативу перебрав на себе Фрідріх Єккельн, вищий очільник СС та поліції в цьому районі. Ймовірно, на це він зважився, щоб на зустрі-

196

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

чі з Гіммлером 12 серпня доповісти тому про успіх. Він особисто прилетів, щоб усе організувати. Німці вибрали місцину за межами Кам’янцяПодільського і зігнали туди виселених євреїв разом із євреями місцевими. Цих людей розстріляв 320-й батальйон поліції порядку разом із особистою штабною ротою Єккельна. За чотири дні, від 26 по 29 серпня, тут убито близько 23 600 євреїв. Про цю кількість Єккельн через радіо повідомив Гіммлера. Це була найбільша бійня зі скоєних німцями на той час; вона встановила зразок для наступних.403 Вермахт сприяв і покривав такі розстрільні операції, а часом навіть замовляв їх. На кінець серпня 1941 року, через дев’ять тижнів після початку війни, Вермахт мав проблеми з постачанням їжі й безпекою тилу. Вбивства євреїв вивільнили б їжу, до того ж, за нацистською логікою, вони запобігли б партизанському повстанню. Після масового розстрілу під Кам’янцем-Подільським Вермахт систематично співпрацював з айнзацгрупами й поліційними силами у знищенні єврейських спільнот. Зайнявши місто чи містечко, поліція (якщо вона тут була) зганяла частину єврейських чоловіків і розстрілювала їх. Армія реєструвала вціліле населення, в якому завважувала євреїв. Тоді Вермахт і поліція домовля-

197

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

лися щодо того, скільки з решти євреїв убити, а скільки — залишити як робочу силу в гетто. Після такого вибору поліція починала другий масовий розстріл, для якого армія часто надавала вантажівки, боєприпаси й охоронців. Якщо поліції не було, то армія сама реєструвала євреїв і організовувала примусову працю. Поліція влаштовувала вбивства згодом. Коли центральні вказівки стали чіткішими і встановлено такі протоколи дії, рівень смертності серед євреїв в окупованій радянській Україні зріс приблизно вдвічі між липнем і серпнем 1941 року, а потім ще удвічі між серпнем і вереснем.404 У вересні 1941 року в Києві чергове зіткнення зі спадщиною радянської влади стало приводом для дальшого загострення — першої спроби вбити всіх єврейських мешканців великого міста. 19 вересня 1941 року група армій «Південь» Вермахту із кількатижневим запізненням і з допомогою групи армій «Центр» захопила Київ. 24 вересня вибухи бомб та мін знищили ті споруди центрального Києва, у яких німці облаштували кабінети свого окупаційного режиму. Деякі з цих зарядів діяли на годинникових механізмах, запущених перед відходом радянських сил з міста, але інші, здавалося, здетонували енкаведисти, які залишилися в Києві. Німці, що витягали з-під завалів своїх убитих і поранених, раптом відчули себе в місті незатишно. Як згадував один із місцевих мешканців, німці перестали усміхатися. Тепер їм треба було якось — за допомогою дуже невеликої кількості людей, десятки з яких щойно загинули, — керувати великим містом, водночас готуючи дальший рух на схід. Ідеологічна лінія була зрозуміла: якщо винне НКВД, то звинувачувати треба євреїв. На зустрічі 26 вересня представники військової влади погодилися з поліцією щодо того, що відповідною відплатою за бомби буде масове вбивство київських євреїв. Хоча більшість євреїв Києва втекла, перш ніж місто захопили німці, залишалися ще десятки тисяч. Усі вони мали загинути.405 Ключем до проведення операції стала дезінформація. Пропагандистська команда Вермахту видрукувала великі оголошення, в яких наказувала євреям Києва під страхом смерті з’явитися на розі однієї з вулиць у західному районі міста. Вдаючись до обману, який відтак стане стандартним для подібних масових розстрілів, німці повідомили євреїв, що їх переселяють. Тому вони повинні принести з собою документи, гроші й коштовності. 29 вересня 1941 року більша частина єврейської спільноти Києва справді з’явилася в призначеному місці. Деякі євреї переконували себе в тому, що раз на наступний день припадало найвище єврейське свято Йом Кіпур, то їх ніяк не можуть скривдити. Багато людей прибули ще до світанку — сподіваючись отримати добрі місця в поїзді, якого не

198

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

існувало. Люди спакувалися в далеку дорогу, старі жінки несли на шиях в’язанки цибулі. Зібравшись, цей більш ніж 30-тисячний натовп за вказівками вирушив вулицею Мельникова в бік єврейського кладовища. Очевидці з ближніх помешкань згадували «безконечний потік», що «переповнював цілу вулицю й хідники».406 Біля воріт єврейського кладовища німці спорудили КПП. Тут перевіряли документи, і неєвреям веліли повернутися додому. Звідси й далі євреїв супроводжували німці з автоматами й собаками. Принаймні на КПП, якщо не раніше, численні євреї мусили питати себе, яка доля готувалася їм насправді. Тридцятилітня жінка Діна Пронічева йшла попереду своєї родини і дійшла до місця, звідки почула постріли. Вона відразу ж усе зрозуміла, але вирішила не казати батькам, щоб не тривожити їх. Натомість вона йшла далі з матір’ю і батьком, поки не дійшла до столів, за якими німці вимагали здати коштовності й одяг. Один із німців уже забрав обручку її матері, коли Діна усвідомила, що мати, як і вона, добре розуміла, що відбувається. Але вона не зробила спроби втекти, аж доки мати різко не прошепотіла їй: «Ти не схожа на єврейку». Тільки тоді вона спробувала втекти. Така проста комунікація рідко трапляється в подіб них випадках, коли людський розум намагається заперечити те, що відбувається насправді, а людський дух прагне до наслідування, підкорення, а отже, до загибелі. Пронічева, що після одруження з росіянином мала російське прізвище, сказала німцеві, що сидів за одним із столів неподалік, що вона не єврейка. Той наказав їй відійти вбік і чекати, поки він не закінчить працювати.407 Так Діна Пронічева побачила, що сталося з її батьками, сестрою і євреями Києва. Після того, як вони здавали свої коштовності й документи, людей примушували роздягатися догола. Тоді, погрозами чи пострілами над головами, їх невеликими групами (близько десяти осіб) змушували підійти до краю Бабиного Яру. Багатьох із них били; Пронічева згадувала, що люди, «які йшли на розстріл, уже були закривавлені». Вони мусили долілиць лягати на трупи, що вже лежали під ними, й чекати на постріли згори і ззаду. Після цього наставала черга наступної групи. Євреї приходили й гинули впродовж тридцяти шести годин. Хоч усі вони, може, й були подібні в смерті, та кожен із них був відмінний аж до тієї останньої миті, кожен мав інші клопоти й передчуття, аж доки все не ставало ясно, а тоді не наставала чорнота. Деякі загинули з думкою про інших, а не про себе. Як, наприклад, мати вродливої п’ятнадцятилітньої дівчинки Сари, що благала вбити її разом із донькою. Тут, навіть в останню мить, проявлялася турбота: якщо вона побачить смерть доньки від куль, то принаймні не побачить її ґвалтованою. Одна гола матір витратила останні секунди життя на те, щоб нагодувати груддю своє немовля. Коли дитинку живою

199

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

кинули в яр, вона кинулася за нею і так знайшла свою смерть. Лише там, у ямі, цих людей зведено до нічого, чи до кількості — 33 761. А що тіла згодом викопали і спалили на вогнищах, а кістки, які не згоріли, розкришили й змішали з піском, то це число — все, що від них залишилося.408 Урешті-решт німці вирішили вбити Діну Пронічеву. Вона забагато бачила, і єврейка вона чи ні, вже не мало значення. В темряві її з іншими людьми підвели до краю яру. Її не змушували роздягатися. Вона вціліла завдяки єдиному можливому в цій ситуації способу: коли почалися постріли, вона кинулася з урвища, а тоді вдала з себе мертву. Вона витримала вагу німця, що пройшовся по її тілу, і не рухалася, коли чоботи ступали їй на груди й руку, «неначе по трупові». Коли навколо неї падала грязюка, їй вдалося залишити невеликий отвір для повітря. Вона почула, як мала дитина кличе маму, і подумала про власних дітей. Тоді сказала до себе: «Діно, вставай, тікай, біжи до дітей». Можливо, тепер слова мали інше значення, ніж ті, що шепотіла тепер покійна мати. Жінка відкопала собі дорогу нагору і тихо поповзла геть.409 Діна Пронічева вступила в небезпечний світ небагатьох уцілілих євреїв Києва. Закон вимагав здавати євреїв владі. Німці пропонували матеріальне заохочення: гроші, а інколи навіть ключі від помешкання зданого єврея. Звісно, для місцевого населення Києва, так само як і інших частин Радянського Союзу, не було нічого нового у здаванні «ворогів народу». Ще не так давно, у 1937-му і 1938-му роках, головним місцевим ворогом, що його здавали НКВД, були «польські шпигуни». Тепер, коли колишні кабінети НКВД зайняло гестапо, ворогом стали євреї. Ті, що приходили до німецької поліції доносити на євреїв, проминали охоронця зі свастикою на рукаві, що стояв перед фризами з серпом і молотом. Кабінет, що займався єврейськими справами, був доволі невеликий, бо розслідування єврейських «злочинів» було просте: радянський документ із зазначеною в ньому єврейською національністю (або пеніс без крайньої плоті) означав смерть. Іза Белозовська, київська єврейка, що переховувалася, мала малого сина Ігоря, якого все це бентежило. «Хто такий єврей?» — питав він у матері. На практиці відповідь на це питання давали німецькі поліцаї, що перевіряли радянські посвідчення особи, або ж німецькі лікарі, що проводили «медичне обстеження» хлопчиків, таких як Ігор.410 Іза Белозовська всюди відчувала смерть. «Я мала сильне бажання, — згадувала вона, — посипати голову та й усю себе попелом, нічого не чути, перетворитися на пилюку». Але вона не здалася й уціліла. Ті, що втрачали надію, часом виживали завдяки відданості їхніх неєврейських подружжів чи родин. Наприклад, повитуху Софію Ейзенштайн переховував її чоловік. Для цього він викопав яму у віддаленому закутку подвір’я. Він відвів вдягнену жебрачкою дружину туди і щодня відвідував її під час прогу-

200

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

лянок із псом. Він розмовляв із нею, вдаючи, що розмовляє з псом. Вона благала його отруїти її. Замість цього він не переставав приносити їй їжу і воду. Поліція вбивала спійманих євреїв. Їх саджали в камери тієї ж київської в’язниці, де три роки перед тим тримали жертв Великого терору. Коли тюрма наповнювалася, євреїв та інших в’язнів на світанку вивозили геть у закритій вантажівці. Мешканці Києва навчились боятися цієї вантажівки так само, як колись боялися «чорних воронів» НКВД, що виїжджали з тих самих воріт. Вантажівка везла євреїв та інших в’язнів до Бабиного Яру, де їх змушували роздягатися, лягати на край яру і чекати пострілу.411 Бабин Яр підтверджував прецедент, що його для знищення євреїв у містах Центральної, Східної та Південної України встановив Кам’янецьПодільський. Через те що група армій «Південь» захопила Київ із запізненням, а звістки про німецьку політику поширювалися швидко, більшість євреїв цих районів утекла на схід, а отже, вціліла. Із тих, що залишилися в місті, загинули майже всі. 13 жовтня 1941 року в Дніп ропетровську вбито близько 12 тисяч євреїв. Тут німці змогли покластися на призначені ними місцеві адміністрації, щоб полегшити собі працю зібрання і вбивства євреїв. У Харкові зондеркоманда 4а айнзацгрупи «С» наказала міській адміністрації поселити євреїв, що залишалися, в один район. 15 і 16 грудня понад 10 тисяч харківських євреїв відведено на тракторний завод на околиці міста. Тут їх у січні 1942 року групами розстріляли 314-й батальйон поліції порядку і зондеркоманда 4а. Частину жертв убито газом у вантажівці, в якій її вихлопи відводилися по трубі в кузов, а отже, потрапляли в легені замкнених усередині євреїв. Використовувати газенвагени спробували і в Києві, але зрештою відмовилися від цього, коли поліція порядку поскаржилася, що не любить витягати з них скоцюрблені трупи, вкриті кров’ю і екскрементами. В Києві німецькі поліцаї віддавали перевагу розстрілам над ярами і ямами.412 Терміни масового знищення дещо відрізнялися в окупованій радянській Білорусі, в тилу групи армій «Центр». За перші вісім тижнів війни, до серпня 1941 року, айнзацгрупа «В» під командуванням Артура Небе вбила у Вільнюсі та в Білорусі більше євреїв за будь-яку іншу з айнзацгруп. Але подальші масові вбивства євреїв у Білорусі відклали з військових міркувань. Гітлер вирішив надіслати дивізії групи армій «Центр» на допомогу групі армій «Південь» у битві за Київ у вересні 1941 року. Це Гітлерове рішення затримало наступ групи армій «Центр» на Москву, яка була їхньою головною ціллю.413 Після захоплення Києва продовжився наступ на Москву, а отже, відновилися розстріли. 2 жовтня 1941 року група армій «Центр» розпочала другий наступ на Москву під кодовою назвою «Операція “Тайфун”».

201

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Дивізії поліції та служб безпеки почали винищувати євреїв у тилу. Група армій «Центр» мала 1,9 мільйона солдатів, розподілених по 78 дивізіях. Політика масового вбивства всіх євреїв разом із жінками й дітьми тепер поширилася і на землі окупованої радянської Білорусі. Протягом вересня 1941 року зондеркоманда 4а разом із айнзацкомандою 5 айнзацгрупи «С» вже винищували всіх євреїв у селах і невеликих містечках. На початку жовтня цю політику застосовано до великих міст.414 У жовтні 1941 року Могильов став першим значним містом окупованого Радянського Союзу, де було знищено майже всіх євреїв. Німецький поліцай (австрієць) писав дружині про свої враження від розстрілу місцевих євреїв у перших числах місяця. «При першій спробі рука моя при пострілі трохи тремтіла, але зрештою до цього звикаєш. При десятій спробі я спокійно цілився і впевнено стріляв у численних жінок, дітей і немовлят. Я нагадував собі, що в мене вдома є двоє немовлят, з якими ці орди повелися б так само, якщо не в десять разів гірше. Смерть, яку ми подарували їм, — прекрасна, швидка смерть, якщо порівняти з пекельними муками тисяч і тисяч у в’язницях ҐПУ. Немовлят підкидали, в повітрі вони окреслювали великі дуги, а ми розстрілювали їх на шматки в польоті, перш ніж їхні тіла падали в рів і у воду». Другого і третього жовтня 1941 року німці (за підтримки допоміжних поліцаїв з України) розстріляли в Могильові 2 273 чоловіків, жінок і дітей. 19 жовтня слідом за ними пішли ще 3 726.415 У Білорусі прямий наказ убивати жінок і дітей надійшов від Еріха фон дем Бах-Зелевскі, вищого очільника СС і поліції на території «Цент ральної Росії», земель за спиною групи армій «Центр». Бах, якого Гітлер вважав чоловіком, «що може перебрести через море крові», був прямим представником Гіммлера і, безперечно, діяв відповідно до його бажань. В окупованій радянській Білорусі згода між СС та армією щодо долі євреїв простежувалася особливо виразно. Генерал Ґустав фон Бехтольсгайм, командир піхотної дивізії, що відповідала за безпеку в районі Мінська, палко агітував за масове вбивство євреїв як запобіжний захід. Він любив повторювати, що якби комуністи захопили Європу, то євреї знищили б німців. Євреї більше не були «людьми в європейському сенсі цього слова», а отже, їх «треба було знищити».416 *** Гіммлер схвалив убивства жінок і дітей у липні 1941 року, а тоді цілковите винищення єврейських спільнот у серпні 1941 року. Вони мали стати легким натяком на прийдешній рай, «Едемський сад», якого прагнув Гітлер. Це було постапокаліптичне бачення піднесення після війни, життя після смерті, відродження однієї раси після знищення інших. Цей расизм і цю мрію поділяли члени СС. Іноді до цієї візії долучалися і члени поліції

202

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

порядку — звісно, їх розбещувала їхня ж у ній участь. Підкріплені певною інтерпретацією військової практичності, офіцери і солдати Вермахту часто дотримувалися фактично тих самих поглядів, що й члени СС: знищення євреїв могло призвести до переможного завершення чимраз тяжчої війни, або ж запобігти партизанському опорові, або принаймні покращити постачання їжі. Ті, що не підтримували масових убивств євреїв, вважали, що не мають вибору, бо Гіммлер був наближеніший до Гітлера, ніж вони. Та з плином часу навіть такі військові офіцери зазвичай приходили до переконання, що євреїв убивати необхідно — не тому, що (як улітку 1941 року ще могли вважати Гіммлер з Гітлером) війна наближалася до переможного закінчення, а тому, що війну легко можна було і програти.417 Радянська влада так і не впала. У вересні 1941 року, через два місяці після вторгнення, присутність НКВД відчувалася на кожному кроці, а діяльність його спрямовано проти найвразливішої цілі — радянських німців. Наказом від 28 серпня Сталін упродовж першої половини вересня 1941 року депортував 438 700 радянських німців у Казахстан. Більшість їх депортовано з автономного району на Волзі. За швидкістю, підготовленістю й розмахом ця єдина дія Сталіна перевершила повільні й суперечливі депортаційні акції німців, що відбулися протягом останніх двох років. Саме в цю мить гострого виклику з боку Сталіна, у вересні 1941 року, Гітлер ухвалив неоднозначне рішення заслати німецьких євреїв на схід. У жовтні та листопаді німці почали депортувати німецьких євреїв до Мінська, Риги, Каунаса та Лодзі. Досі німецькі євреї втрачали права і власність, і рідше втрачали життя. Тепер, хоч і без вказівок убити, їх заслано на землі, де євреїв масово розстрілювали. Можливо, Гітлер прагнув по мсти. Він не міг не зауважити, що Волга так і не стала німецькою Міссісіпі. Тепер, замість того щоб заселяти басейн Волги в ролі переможних колонізаторів, німці виїжджали звідти як репресовані й принижені радянські громадяни.418 У голові Гітлера відчай був тісно пов’язаний з ейфорією, тому можлива і зовсім інша інтерпретація. Цілком можна уявити собі, що Гітлер почав депортувати німецьких євреїв тому, що хотів вірити (або хотів, щоб інші вірили), що операція «Тайфун», другий наступ на Москву, що розпочався 2 жовтня 1941 року, покладе кінець війні. У мить натхнення Гітлер навіть сам це визнав у промові від 3 жовтня: «Ворог розбитий і більше ніколи не встане!» Якщо війна справді завершилася, тоді могло розпочатися «остаточне розв’язання» як програма депортацій у повоєнний період.419 Хоча операція «Тайфун» не привела до остаточної перемоги, німці все одно продовжували депортації німецьких євреїв на схід, чим розпочали своєрідну ланцюгову реакцію. Потреба створити більше місця у східних гетто потвердила один метод масового вбивства (у Ризі, в окупованій Лат-

203

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

вії), а також, ймовірно, прискорила розвиток іншого (в Лодзі, в окупованій Польщі). У Ризі начальником поліції тепер був вищий очільник СС та поліції Райхскомісаріату Остланду Фрідріх Єккельн. Народжений у Ризі Єккельн зорганізував перший масовий розстріл євреїв у Кам’янці-Подільському в серпні (тоді ще на посаді вищого очільника СС та поліції Райхскомісаріату України). Тепер, після переведення, він переніс свої методи індустріалізованих розстрілів до Латвії. Спочатку він наказав радянським військовополоненим викопати низку ровів у Румбульському лісі неподалік від Риги. Впродовж одного дня, 30 листопада 1941 року, німці й латвійці колонами зігнали близько 14 тисяч євреїв до місць розстрілу, змусили їх лягти поруч одне з одним у ямах і розстріляли.420 Місто Лодзь потрапило у володіння Артура Ґрайзера, який очолив Вартеланд — найбільший район доданої до Райху польської території. Лодзь була другим містом Польщі за кількістю єврейського населення, а тепер стала першим за кількістю єврейського населення містом Райху. Гетто міста було переповнене ще до прибуття німецьких євреїв. Можливо, саме прагнення усунути євреїв з Лодзі надихнуло Ґрайзера або ж вартеландських начальників СС і поліції безпеки шукати ефективніший метод убивства. Вартеланд завжди був у центрі політики «посилення німецькості». Починаючи з 1939 року, звідси вивезено сотні тисяч поляків, на заміну яким прибули сотні тисяч німців з Радянського Союзу (перш ніж німецьке вторгнення в СРСР позбавило перевезення німців на захід будь-якого сенсу). Але усунення євреїв, в якому завжди полягав чільний складник плану расового онімечення цієї нової зони, виявилося найскладнішим для здійснення. В межах свого району Ґрайзер зіткнувся з тією ж проблемою, з якою Гітлер зіткнувся в масштабі своєї імперії: офіційно «остаточне розв’язання» передбачало депортацію, але депортувати євреїв було нікуди. На початок грудня 1941 року під Хелмном стояв газенваген.421 Гітлерові депортації німецьких євреїв у жовтні 1941 року мали присмак імпровізації нагорі й непевності на місцях. Німецьких євреїв, відісланих до Мінська і Лодзі, не вбивали, а заганяли в гетто. Однак німецьких євреїв, відісланих до Каунаса, вбивали відразу по прибутті, так само як і євреїв першої хвилі депортації до Риги. Хоч би якими були наміри Гітлера, німецьких євреїв тепер розстрілювали. Можливо, на цю мить Гітлер вирішив убити всіх європейських євреїв, зокрема німецьких. Якщо й так, то Гіммлер тоді ще не зрозумів цього наміру. Саме Єккельн убивав німецьких євреїв, що прибували до Риги, яких Гіммлер убивати не збирався. Однак Гіммлер усе ж почав (теж у жовтні 1941 року) пошуки нового й ефективнішого способу вбивства євреїв. Він звернувся до свого підлеглого Оділа Ґлобочніка, очільника СС та поліції в Люблінському райо-

204

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

205

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ні Генерал-губернаторства, що негайно почав працювати над фабрикою нового типу для вбивства євреїв — у місці, відомому як Белжець. Станом на листопад 1941 року задум іще не був цілком зрозумілий і обладнання ще не було встановлене, але певні обриси Гітлерової версії «остаточного розв’язання» вже можна було побачити. В окупованому Радянському Союзі вбивства євреїв кулями сягли індустріальних масштабів. В анексованій та окупованій Польщі (у Вартеланді та Генерал-губернаторстві) будувалися газові фабрики (у Хелмні та Белжці). З Німеччини євреїв почали засилати на схід, де частину з них уже вбивали.422 «Остаточне розв’язання» як масове вбивство, що розпочалося на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, поширювалося на захід. *** У листопаді 1941 року група армій «Центр» рвалася до Москви, щоб здобути запізнілу, але не менш славну остаточну перемогу — покласти край радянській системі і почати апокаліптичне перетворення занепалих радянських земель на горду німецьку фронтирну імперію. Та насправді німецькі солдати наближалися до апокаліпсиса в традиційному сенсі слова. Рух їхніх вантажівок і танків сповільнювала осіння грязюка, рух їхніх тіл — брак відповідного одягу і теплої їжі. Був момент, коли німецькі офіцери бачили кремлівські бані у свої біноклі, але до радянської столиці дійти їм не судилося. Їхні солдати сягнули межі припасів й витривалості. Опір Червоної армії був дедалі потужнішим, тактика — дедалі розумнішою.423 24 листопада 1941 року Сталін відправив свої стратегічні резерви в бій проти групи армій «Центр» Вермахту. Він був певен цього ризику. Високопоставлений інформатор із Токіо і, безперечно, інші джерела повідомляли, що японської атаки на радянський Сибір не буде. У червні 1941 року він відмовився вірити в німецький напад — і помилився. Тепер він відмовився вірити в японський напад восени 1941‑го — і виявився правим. Йому не забракло духу. 5 грудня Червона армія під Москвою рушила в наступ. Німецькі солдати зазнали поразки. Їхні виснажені коні не могли достатньо швидко відтягнути назад спорядження. Солдатам доведеться провести зиму на вулиці, щулячись від холоду, потерпаючи від браку постачання.424 Розвідка Сталіна мала рацію. Японія ось-ось мала рішуче вступити у війну на Тихому океані, що практично унеможливлювало будь-який наступ на Сибір. Південний напрям експансії японського імперіалізму визначено 1937 року. Цей напрям став зрозумілим усім, коли Японія у вересні 1940 року вступила у французький Індокитай. Гітлер відохочував свою японську союзницю приєднуватися до вторгнення в Радянський Союз;

206

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

тепер, коли його вторгнення зазнало невдачі, японські сили просувалися чимраз далі в іншому напрямку. Поки Червона армія 6 грудня 1941 року йшла на захід, спеціальний загін японських авіаносців плив до Перл-Гарбору, бази тихоокеанського флоту Сполучених Штатів. 7 грудня німецький генерал у листі додому змалював битву навколо Москви. Він і його солдати билися «за власну шкуру, щодня й щогодини, проти ворога, який перевищує нас з усякого погляду». Того ж дня дві хвилі японської авіації напали на американський флот, знищили кілька лінкорів і вбили дві тисячі військовослужбовців. Наступного дня Сполучені Штати оголосили війну Японії. Через три дні, 11 грудня, нацистська Німеччина оголосила війну Сполученим Штатам. Відтак президентові Франклінові Д. Рузвельту було дуже легко оголосити війну Німеччині.425 Сталінські позиції в Східній Азії тепер були доволі міцні. Якщо японці збирались битися зі Сполученими Штатами за контроль над Тихим океаном, то їхня боротьба проти СРСР у Сибіру ставала практично немислимою. Сталін міг більше не боятися війни на два фронти. До того ж японський напад утягнув би у війну Сполучені Штати як союзника Радянського Союзу. На початок 1942 року американці вже билися з японцями в Тихому океані. Невдовзі американські кораблі з провіантом мали дійти до радянських портів — без опору з боку японських підводних човнів, бо японці в радянсько-німецькій війні дотримувалися нейтралітету. Червона армія, якій зі сходу надходив американський провіант — це зовсім інший ворог, ніж Червона армія, що непокоїлася про японський напад зі сходу. Тепер Сталінові треба було лише експлуатувати американську допомогу й заохочувати американців відкрити в Європі другий фронт. Тоді німці опиняться в оточенні, а перемога СРСР буде неминучою. Починаючи з 1933 року, Японія в іграх Гітлера зі Сталіним була великим козирем. Обидва диктатори, кожен зі своїх причин, хотіли, щоб Японія вела свої війни на півдні — проти Китаю на суходолі, проти європейських імперій та Сполучених Штатів на морі. Гітлер вітав напад на Перл-Гарбор, бо вважав, що Сполучені Штати не скоро озброяться, і що битимуться вони на Тихому океані, а не в Європі. Навіть після невдачі операцій «Барбаросса» і «Тайфун» Гітлер волів, щоб японці билися зі Сполученими Штатами, а не з Радянським Союзом. Гітлер, здавалося, вважав, що зможе побороти СРСР на початку 1942 року, а тоді вступити в бій проти послабленої тихоокеанською війною Америки. Сталін також прагнув, щоб японці рухалися на південь, і дуже ретельно провадив зовнішню та військову політику, що призвела саме до такого результату. Його думки посутньо повторювали думки Гітлера: японців треба тримати осторонь, бо землі Радянського Союзу — мої. І Берлін, і Москва хо-

207

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

208

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

тіли втримати Японію у Східній Азії і на Тихому океані. Токіо зіграв на руку обом. А хто від цього виграє, залежало від результату німецького нападу на Радянський Союз.426 Якби німецьке вторгнення відбулося за планом, як блискавична перемога, що зрівняла б із землею великі радянські міста і здобула для німців українську їжу та кавказьку нафту, то японський удар у Перл-Гарборі міг і справді стати доброю звісткою для Берліна. За таким сценарієм напад на Перл-Гарбор означав би, що японці відволікають Сполучені Штати, поки Німеччина зміцнює своє переможне становище в новій колонії. Німці розпочали б здійснення Генерального плану «Ост» або якогось варіанту цього плану, намагаючись стати великою сухопутною імперією, самодостатньою з огляду на їжу й нафту і спроможною боронитися проти морської блокади з боку Об’єднаного Королівства та десантного нападу з боку Сполучених Штатів. Такий сценарій завжди був фантазією, але поки німецькі війська рухалися до Москви, його можна було видавати за дійсність. А що німців під Москвою відбито саме в той час, коли розпочався наступ японців, то Перл-Гарбор мав протилежне значення. Німеччина опинилась у найгіршій з усіх можливих конфігурацій: не велетенською імперією на суходолі, що лякала Велику Британію і готувалася до сутички зі Сполученими Штатами, а єдиною європейською країною у стані війни проти Радянського Союзу, Об’єднаного Королівства і Сполучених Штатів. Союзники її були або слабкі (Італія, Угорщина, Румунія, Словаччина), або залишились осторонь найважливішого східноєвропейського театру бойових дій (Японія, Болгарія). Японці, схоже, розуміли це краще за німців. Вони хотіли, щоб Гітлер уклав сепаратний мирний договір зі Сталіним, а тоді бився з британцями й американцями за контроль над Азією і Північною Африкою. Японці хотіли знищити морську потугу Британії; німці намагалися діяти в установлених нею обмеженнях. Гітлерові залишалася одна лише світова стратегія, якої він тримався — знищення Радянського Союзу і створення сухопутної імперії на його руїнах.427 *** У грудні 1941 року Гітлер знайшов дивне розв’язання своїх нагальних стратегічних труднощів. Він сам сказав своїм генералам, що «всі континентальні проблеми» треба розв’язати до кінця 1941 року, щоб Німеччина могла готуватися до глобального конфлікту з Об’єднаним Королівством і Сполученими Штатами. Замість цього Німеччина опинилася перед лицем одвічного стратегічного кошмару — війни на два фронти проти трьох великих держав. З характерною зухвалістю і політичною спритністю Гітлер переформулював становище в термінах, що узгоджувалися з нацист-

209

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ським антисемітизмом, хоч і не з початковими воєнними планами. Що, крім утопічного планування, недолугих розрахунків, расистської пихи і безголового балансування на грані катастрофи, могло втягти Німеччину у війну з Об’єднаним Королівством, Сполученими Штатами та Радянським Союзом? Гітлер мав готову відповідь — всесвітня єврейська змова.428 У січні 1939 року Гітлер виголосив промову, в якій погрожував євреям знищенням, якщо їм вдасться розбурхати ще одну світову війну. Від літа 1941 року німецька пропаганда невпинно обігрувала тему всеохопної єврейської змови, що об’єднувала британців, СРСР і чимраз більше американців. 12 грудня 1941 року, через тиждень після радянської контратаки під Москвою, через п’ять днів після японського нападу на Перл-Гарбор і через день після того, як Сполучені Штати відповіли на німецьке оголошення війни, Гітлер повернувся до цієї промови. Він згадував її як пророцтво, що його доведеться здійснити. «Світова війна почалася, — сказав він п’ятдесятьом надійним товаришам 12 грудня 1941 року, — знищення єврейства мусить стати її необхідним наслідком». Відтак його найважливіші підданці розуміли своє завдання: вбивати всіх євреїв, де тільки можна. Ганс Франк, голова Генерал-губернаторства, кількома днями пізніше озвучив цю політику у Варшаві: «Панове, я мушу просити вас позбутися рештки жалю. Ми мусимо знищити євреїв, де тільки їх знайдемо, щоб утримати структуру Райху в цілості».429 Євреїв тепер звинувачували у близькій катастрофі, якої не можна було назвати. Нацисти негайно зрозуміли зв’язок між єврейським ворогом і перспективою поразки. Всі вони вірили (якщо тільки приймали переконання Гітлера, що в останній світовій війні Німеччина не зазнала поразки на полі бою, а впала внаслідок «удару в спину») у змови євреїв та інших внутрішніх ворогів. Тепер євреїм поставлять за провину ще й американсько-британсько-радянський альянс. Такий «спільний фронт» капіталізму та комунізму, на переконання Гітлера, могли освятити лише єврейські кліки в Лондоні, Москві та Вашинґтоні. Євреї були агресорами, німці — жертвами. Щоб уникнути катастрофи, треба було знищити євреїв. Йозеф Ґеббельс, голова гітлерівської пропаганди, так у своєму щоденнику висловив цю моральну підміну: «Ми тут не для того, щоб співчувати євреям, а для того, щоб співчувати лише нашій німецькій нації».430 Коли війна обернулася на користь Сталіна, Гітлер переформулював її мету. Початковий план передбачав повалення Радянського Союзу, а тоді знищення євреїв. Тепер, коли повалення Радянського Союзу відкладалося на невизначений час, воєнною політикою стало цілковите винищення євреїв. Відтепер загроза випливала не так від слов’янських мас і їхніх єврейських хазяїв, як від самих євреїв. 1942 року пропаганда проти слов’ян послабиться, коли чимраз більше слов’ян прибуватиме працювати до

210

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

Райху. Гітлерове рішення вбивати євреїв (замість того, щоб експлуатувати їхню працю), ймовірно, прискорило його одночасне рішення експлуатувати працю слов’ян (а не вбивати їх). Ці ходи позначили відмову від більшості початкових припущень щодо плину війни, хоч Гітлер, звісно, нізащо б цього не визнав. Але масове вбивство євреїв принаймні узгоджувалося з початковою візією фронтирної імперії на Сході.431 Насправді рішення вбивати євреїв суперечило цим уявленням, бо було імпліцитним визнанням того, що німцям не вдасться захопити ті величезні території, необхідні їм для «остаточного розв’язання» через депортації. З організаційного погляду, масове вбивство простіше за масову депортацію. На той час, якщо Гітлер хотів здійснити власне пророцтво, то єдиним варіантом для нього залишалося вбивство. Його імперія була сухопутна, а не морська; але він не володів пустелями, в яких євреї могли б зникнути. Відтак, якщо «остаточне розв’язання» могло мати якийсь поступ, то полягав він у Гіммлеровій демонстрації вбивства як методу, що не вимагав депортування. Вбивство це було не так знаком, як замінником тріумфу. З кінця липня 1941 року євреїв убивали, адже сподіваної блискавичної перемоги все не було. З грудня 1941 року євреям судилося гинути, поки посилювався альянс проти німців. Гітлер шукав і знаходив іще глибші почуття, оголошував іще знавісніліші цілі, а німецька верхівка, усвідомлючи своє скрутне становище, приймала їх.432 Переокресливши конфлікт як «світову війну», Гітлер відвів увагу від того, що блискавичної перемоги не сталося, і від небажаної історичної науки, що випливала з цієї військової невдачі. У грудні 1941 року німецькі солдати пригадували долю Наполеона, чия «Велична армія» 1812 року дійшла до околиць Москви швидше, ніж це зробив Вермахт у 1941-му. Та зрештою Наполеон мусив відступити через зиму і російські підкріп лення. На німецькі війська, що тримали свої позиції, неминуче чекало повторення битв 1914–1918 років: довгі дні залягання в окопах, переховування від кулеметного й артилерійського вогню і довгі роки повільного, безглуздого руху та незліченних жертв. На них чекали такі бої, що їх Гітлерів геній начебто назавжди відіслав у минуле. Німецький генеральний штаб очікував близько півмільйонних втрат і перемоги у вересні; у грудні кількість втрат наближалася до мільйона, а перемога зникала з овиду.433 В усіх цих безуспішних наступах, прострочених термінах і гнітючих перспективах не було б такої ганьби, якби Вермахт вів не кепсько сплановану колонізаторську й загарбницьку війну, а славну, хоч і трагічну, вій ну на захист цивілізації. Якби німецькі солдати боролися проти сил цілого світу під проводом єврейських клік у Москві, Лондоні та Вашинґтоні, тоді справа їхня була б великою і справедливою. Якщо б вони змушені були вести оборонну війну (а на практиці так тепер і було), то роль агре-

211

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

сора можна було б перекласти на когось іншого. Цю роль в історії, принаймні для вірних нацистів і численних німецьких цивільних в очікуванні повернення батьків і чоловіків, зайняли євреї. Німецьким солдатам, незалежно від того, вірили вони в єврейську відповідальність за війну чи ні, такі ідеологічні ревізії, мабуть, потрібні були менше, ніж політикам і цивільним. Вони були у відчаї, але від того не стали менш смертоносними. Вермахт був і в майбутньому залишився найдієвішою збройною силою на європейському театрі, попри те, що його шанси на традиційну перемогу тепер дорівнювали нулеві. Чари расового мислення перетворювали вбивство євреїв на німецький тріумф саме тоді, коли будь-яка інша перемога відступала за обрій можливого. Сполучені Штати, Велика Британія і Радянський Союз були ворогами Німеччини, євреї також були ворогами Німеччини. За фальшивим силогізмом, отже, Сполучені Штати, Велика Британія і Радянський Союз перебували під впливом євреїв. Якщо ці держави були єврейськими державами, то, отже, європейські євреї були їхніми агентами. Відтак убивство європейських євреїв було прямим і непрямим нападом на ворогів Німеччини, і виправдовувала його не лише моральна, а й військова логіка. Гіммлер закарбував бажання Гітлера знищувати євреїв Європи, починаючи від грудня 1941 року, «як партизанів», як агентів німецьких ворогів у німецькому тилу. На цю мить уже розроблено логіку вбивства євреїв на знак «помсти» за партизанські атаки. Її застосовано в поліських болотах між Білоруссю та Україною, де Гіммлер від липня 1941 року використав її як підставу вбивати єврейських чоловіків, жінок і дітей; а також у Києві, де німці вбили понад 30 тисяч євреїв на знак помсти проти радянського замінування міста; і навіть далі, у Сербії, де німецькі збройні сили зіткнулися із серйозним опором трохи раніше, ніж у Радянському Союзі.434 Приклад Сербії мав, мабуть, особливу вагу. Німецька війна у Південно-Східній Європі почалася трохи раніше, ніж війна з Радянським Союзом, і навчила дечого, що можна було врахувати на майбутнє. Німеччина вступила в Югославію та Грецію навесні 1941 року, перед самим початком операції «Барбаросса», і головно для того, щоб урятувати недолугу італійську союзницю від поразки у її війнах на Балканах. Хоча Німеччина швидко знищила югославську армію і створила маріонеткову державу в Хорватії, у сербській окупаційній зоні, що її Німеччина поділяла з Італією, тривав серйозний опір. Почасти за нього відповідали комуністи. Німецький генерал, командувач у Сербії наказав на знак помсти за німців, що полягли в боях проти партизанів, убивати лише євреїв та ромів — у співвідношенні сто до одного. Тож на той час, коли Гіммлер зробив свою заяву про знищення євреїв «як партизанів», майже всі єврейські чоловіки Сербії вже були розстріляні. Логіку того, що відбувалося в

212

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

Сербії, німці універсалізували. Євреїв відтепер убиватимуть на знак по мсти за альянс між США, Об’єднаним Королівством та СРСР. Зрозуміння такого рішення не можна було сподіватися ані від євреїв, ані від країн альянсу. Якийсь сенс воно мало лише в межах нацистського світогляду, що його Гітлер пристосував для подальшого вжитку.435 П’ятою і останньою версією «остаточного розв’язання» була масова смерть. У мові нацистів слово «переселення» з описового перетворилося на евфемізм. Багато років німецькі очільники гадали, що зможуть «розв’язати» єврейську «проблему» Європи, переселивши євреїв до того чи іншого місця. По прибутті в це місце євреї мали працювати до смерті; розглядалася також їхня стерилізація, але вбивства їх усіх як такого не передбачалося. Тому в 1940-му і на початку 1941 року термін «переселення» передавав суть політики не вповні, але й не цілком неадекватно. Надалі термін «переселення» або «переселення на Схід» означав масові вбивства. Можливо, евфемізм «переселення» натякав на посутню тяглість політики і так допомагав нацистам оминати увагою той факт, що німецька політика не лише змінилася, але й мусила змінитися, бо війна розвивалася не за планом. Так термін міг дозволити німцям відгородитися від дійсності — і від усвідомлення того, що політику щодо євреїв визначала воєнна катастрофа.436 Станом на грудень 1941 року німці вже показали свою здатність чинити щось страшніше, ніж депортувати євреїв до Польщі, Мадагаскару або Радянського Союзу. Вони могли вбивати євреїв на підконтрольних їм землях і звинувачувати жертв у їхній долі. Збагнути дійсність переселення, від чого німці тепер дистанціювалися, допоможе такий приклад німецького вживання цього слова: «Місце переселення: на місці переселення розташовуються вісім ровів. Біля кожного рову працює один загін із десяти офіцерів та солдатів, на зміну якому щодві години приходить інший».437 *** На той час, як у грудні 1941 року Гітлер озвучив свої побажання Гіммлерові, СС та поліційні сили (за підтримки Вермахту і місцевих поліцаїв) в окупованому Радянському Союзі вбили вже близько мільйона євреїв. Погляд назад створює враження неминучості, а нова німецька політика вбивства всіх європейських євреїв може видаватися просто виконанням уже в якомусь сенсі поставленої мети. Хоча Гітлер і справді вважав за очевидне, що в його майбутній Європі не буде місця для євреїв і зростання обсягів Гіммлерових убивств мало відповідати бажанням Гітлера, проте Гітлерове рішення говорити про масове вбивство всіх євреїв треба розглядати саме як рішення. Зрештою, на ці ж події можна було відреагувати по-іншому.438

213

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Можливість таких змін продемонструвала німецька союзниця Румунія. Бухарест теж провадив політику національних чисток. На грудень 1941 року румунські євреї зазнали більших страждань, аніж євреї німецькі. Румунія приєдналася до вторгнення в Радянський Союз — вдавшись, як і Німеччина, до пропаганди, що ототожнювала комунізм з євреями. Вторгнення в Радянський Союз пліч-о-пліч із німцями повернуло Румунії бессарабські та буковинські землі, що їх СРСР анексував 1940 року. Після цього Румунія приєднала до себе новий регіон, Придністров’я, до якого увійшли захоплені землі південної частини радянської України. 1941 року румунська політика щодо євреїв у цій зоні була не менш брутальна за відповідну політику німців. Після захоплення Одеси румунські війська вбили близько 20 тисяч місцевих євреїв у «відплатних акціях» за вибух, що зруйнував їхній штаб у місті. Наприкінці грудня 1941 року поблизу Богданівки румуни за кілька днів розстріляли понад 40 тисяч євреїв. Крім цього, вони у Придністров’ї створили власний набір гетто і таборів праці, де загинули десятки ти-

214

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

сяч євреїв з Бессарабії та Буковини. Загалом Румунія вбила близько 300 тисяч євреїв.439 Але керівництво Румунії зреагувало на зміну в ході війни інакше, ніж Гітлер. Румунська політика щодо євреїв залишалася брутальною, але поступово пом’якшувалася, а не погіршувалася. На літо 1942 року Румунія вже не депортовувала євреїв до Придністров’я. Коли німці побудували фабрики смерті, Румунія відмовилася відправляти туди своїх євреїв. На кінець 1942 року румунська політика істотно відрізнялася від німецької. Згодом Румунія зробила спробу перейти на другий бік, і якась кількість уцілілих євреїв для цієї спроби видаватиметься вигідною. Отже, 1942 рік став поворотним моментом, коли німецька та румунська політика розійшлися. Німеччина прагнула вбити всіх євреїв, бо війна була програна; Румунія наприкінці того ж року врятувала низку євреїв з тієї ж причини. Румунський диктатор Йон Антонеску залишив собі невеликий простір для перемовин з американцями та британцями. Гітлер не залишив німцям жодної можливості втекти від власної провини.440 *** Протягом 1942 року німці вбили більшість із уцілілих на окупованих землях євреїв. На захід від лінії Молотова — Ріббентропа масові вбивства чинилися на газових фабриках. На схід від лінії Молотова — Ріббентропа німці продовжували масові розстріли, а також використовували газенвагени, що їх уже перевірили на радянських військовополонених. В окупованій радянській Україні вбивства почалися заново, щойно земля відмерзла достатньо, щоб копати в ній ями; подекуди там, де німці мали доступ до машин для копання землі, це сталося навіть раніше. У східній частині радянської України, яка й далі перебувала під військовою окупацією, розстріли тривали безперервно з кінця 1941-го до початку 1942 року. У січні айнзацгрупи з допомогою Вермахту знищили дрібніші єврейські спільноти, що пережили першу хвилю розстрілів, а також групи єврейських робітників. Навесні 1942 року ці акції перемістилися зі сходу на захід, з військової зони до цивільної окупаційної одиниці — Райхскомісаріату України. Тут усі акції проводили постійні поліційні сили, батальйони німецької поліції порядку за підтримки місцевих поліцаїв. Допомога десятків тисяч місцевих колаборантів надала німцям необхідну кількість людей.441 Перехід від убивств до винищення в останню чергу відбувся на тих землях, що їх німці захопили першими. Хоча всю територію колишньої східної Польщі німці зайняли за перші десять днів війни, у червні 1941 року, та чимало євреїв, що мешкали на південному сході Польщі (а тепер у західній частині Райхскомісаріату України), залишилися

215

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

живими до 1942 року. На той час, коли Гіммлер почав видавати накази про знищення цілих єврейських спільнот, німці вже проминули ці землі. Поки німецька політика змінилася, більша частина німецьких військ їх уже покинула. 1942 року німці розпочали другу хвилю масових розстрілів у західних районах Райхскомісаріату України. Цим разом розстріли організовувала цивільна влада, а виконувала поліція — за значної підтримки місцевих допоміжних поліцаїв.442 Ці західноукраїнські райони творили типову для багатьох містечок і невеликих міст колишньої східної Польщі картину — євреї тут становили близько половини населення, часом трохи менше, часом трохи більше. Вони зазвичай мешкали в кам’яницях навколо головних площ міста, а не в дерев’яних будівлях на околицях. У цих поселеннях євреї жили понад півтисячоліття — під різною владою і з різним рівнем достатку, але з успіхом, на який вказували найпростіші показники — архітектура і демографія. Більшість цього єврейського населення міжвоєнної Польщі продовжувала дотримуватися свого віровизнання й була доволі відокремлена від навколишнього світу. Головними мовами й надалі залишалися їдиш, а також (для релігійних потреб) іврит. Рівень шлюбів із християнами був низький. Східна Польща залишилася домівкою цивілізації ашкеназі, їди-

216

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

шомовної й очолюваної суперницькими кланами харизматичних хасидів. Ця єврейська традиція пережила польсько-литовську Річ Посполиту, де були її витоки; вона пережила Російську імперію, як пережила і міжвоєнну Польську Республіку.443 У 1939–1941 роках, після пакту Молотова — Ріббентропа і спільного вторгнення в Польщу на цих євреїв поширилися радянська влада і радянське громадянство. Відтак їх переважно зараховують до радянських євреїв — жертв нацистів. Після того як радянські кордони розширялися на захід і поглинули колишні землі східної Польщі, ці євреї справді якийсь час жили в Радянському Союзі й були суб’єктами радянської політики. Так само, як і поляки, українці та білоруси, що мешкали на цих землях, потім стали жертвами арештів, депортацій і розстрілів. Євреї втратили свій бізнес і релігійні школи. Але цей короткий проміжок радянського врядування не був достатній для того, щоб зробити з них радянських євреїв. За винятком найменших дітей, мешканці Рівного та інших подібних поселень були громадянами Польщі, Литви, Латвії чи Румунії впродовж значно довшого часу, аніж громадянами Радянського Союзу. З близько 2,6 мільйона євреїв, що загинули на теренах Радянського Союзу, 1,6 мільйона перебували під радянською юрисдикцією менш ніж два роки. Радянське врядування впродовж 1939–1941 років значно послабило їхню цивілізацію; пережити німецький Райх їм не судилося.444 Рівне, хоча це нетипово для таких міст, 1941 року вже зазнало акцій масових убивств. Хоча центр німецької поліційної держави в Україні був у Києві, 1941 року Рівне було тимчасовою столицею Райхскомісаріату України. Райхскомісар Еріх Кох уславився жорстокістю. Радники Гітлера називали Коха «другим Сталіним» і мали це за комплімент. Восени 1941 року Кох уже наказав убити більшість рівненських євреїв. 6 листопада 1941 року поліція наказала всім євреям без дозволів на роботу з’явитися для переселення. Близько 17 тисяч осіб перевезли в розташовані неподалік ліси — Сосенки. Тут їх розстріляно над ямами, що їх раніше викопали радянські військовополонені. Після цього в Рівному залишилося близько 10 тисяч євреїв, яких поселили в гетто, в найгіршій частині міста.445 На початку 1942 року, навіть після того, як більшість євреїв уже загинула, рівненський юденрат (єврейська рада) намагався зорганізувати для вцілілих якісь засоби до виживання. Та німецька влада постановила, що євреї не будуть існувати взагалі. Улітку 1942 року, думаючи про нестачу їжі, Кох зробив наступний крок, закликавши своїх підлеглих до «стовідсоткового розв’язання» єврейської проблеми. У ніч на 13 липня 1942 року німецька поліція та українські допоміжні сили вигнали рівненських євреїв із гетто. Їх змусили йти до вокзалу, де замкнули в залізничних вагонах.

217

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Через два дні, які вони провели без їжі й води, їх перевезли до каменоломні в ліс біля міста Костополя. Тут німецька поліція безпеки і допоміжні поліційні загони розстріляли цих людей.446 У Луцьку євреї становили близько половини населення і налічували, може, 10 тисяч осіб. У грудні 1941 року євреїв зігнали в гетто, де німці встановили юденрат. Переважно юденрати існували для того, щоб видурювати коштовності взамін на різноманітні відтермінування страт, часом справжні, а часом удавані. Зазвичай німці формували також і єврейську поліцію, яку застосовували для того, щоб створювати гетто, а потім — їх зачищати. 20 серпня 1942 року місцева єврейська поліція в Луцьку вирушила на пошуки євреїв, що могли переховуватися. Того ж дня єврейських чоловіків відіслано до лісів біля Гіркої Полонки, за сім кілометрів від міста, щоб копати ями. Німці, що стерегли їх, не намагалися приховати своїх намірів. Вони сказали чоловікам копати як слід, бо наступного дня в ями ляжуть їхні дружини й матері 21 серпня жінок і дітей Луцька забрали в Гірку Полонку. Німці їли, пили, сміялися й змушували жінок повторювати: «Через те що я єврейка, я не маю права жити». Після цього жінок групами по п’ятеро змушували роздягатися і голими ставати на коліна перед ямами. Наступна група роздягнених жінок мусила лягати зверху на перший шар трупів, і їх розстрілювали. Того ж дня єврейських чоловіків зігнано на подвір’я луцького замку й убито.447 У Ковелі євреї також становили десь половину населення міста і налічували близько 14 тисяч осіб. У травні 1942 року єврейських мешканців міста було розділено на дві групи — тих, хто працював, і тих, хто не працював, і поселено у два окремі гетто, одне в Новому місті, друге — у Старому. Один із місцевих євреїв, засвоївши нацистську термінологію, знав, що німці вважали друге гетто місцем для «дармоїдів». 2 червня німці та місцева допоміжна поліція оточили гетто Старого міста. Всіх шість тисяч мешканців гетто привели на галявину біля Каменя-Каширського й розстріляли. 19 серпня поліція повторила цю акцію щодо другого гетто і розстріляла ще вісім тисяч євреїв. Після цього почалося полювання на євреїв, що переховувалися. Знайдених осіб зігнали й замкнули у великій синагозі Ковеля без їжі й води. Цих людей розстріляли, та перед тим деякі з них залишили на стінах храму, в якому святкували Шабат, свої останні послання — вишкрябані каменями, ножами, ручками чи нігтями — на їдиш або польською.448 Дружина залишила послання любові й відданості своєму «любому чоловікові», щоб він довідався про її долю і долю їхньої «прекрасної» дитини. Двоє дівчат разом написали про свою любов до життя: «Так хочеться жити, а вони не дають. Помста. Помста». Інша молода жінка змирилася з долею: «Дивним чином я спокійна, хоча тяжко помирати у двадцять».

218

Розділ 6 • «Остаточне розв’язання»

Мати і батько просили своїх дітей промовити за них кадиш і відзначати свята. Донька залишила прощальну записку матері: «Моя кохана Мамо! Тікати не було як. Нас привели сюди з-за меж гетто, і тепер ми мусимо померти страшною смертю. Нам так шкода, що ти не з нами. Я не можу собі цього пробачити. Ми дякуємо тобі, Мамо, за твою відданість. Цілуємо тебе знову і знову».

219

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Розділ 7 ГОЛОКОСТ І ПОМСТА

сердям конфронтації між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом була Білорусь. Після німецького вторгнення, у червні 1941 року, ті з її мешканців, кому пощастило вціліти, стали свідками зростання як німецького, так і радянського насилля. Їхня батьківщина була зоною німецької окупації, а також колишньою і майбутньою радянською республікою. Міста її стали полем битви армій у наступі та відступі, містечка — центрами єврейського поселення, що їх знищив Голокост. Поля її стали німецькими таборами військовополонених, і від голоду тут гинули десятки й сотні тисяч радянських солдатів. У лісах радянські партизани, німецькі поліцаї та «Ваффен-СС» вели жорстоку партизанську війну. Ціла країна стала місцем символічного змагання між Гітлером і Сталіним. Змагання це представляли не лише солдати в тилу, лісові партизани і поліцаї над ровами, а й пропагандистські діячі в Берліні, Москві та Мінську, столиці республіки. Мінськ став осередком нацистських руйнувань. 24 червня німецькі повітряні сили накрили місто бомбами; перед вступом у Мінськ сили Вермахту мусили чекати, доки згаснуть пожежі. На кінець липня німці розстріляли тисячі освічених людей і обмежили проживання євреїв північно-західними районами міста. У Мінську були гетто, концентраційні табори, табори військовополонених і місця вбивств. Нарешті, німці перетворили Мінськ на певного штибу макабричний театр, у якому функцію перемоги виконувало вбивство євреїв.449 У Мінську восени 1941 року німці святкували уявний тріумф, попри те, що Москва впевнено трималася. 7 листопада, у річницю більшовицької революції, німці зорганізували захід драматичніший, ніж просто масові розстріли. Вони змусили євреїв одягнутись у найкращий одяг, так ніби ті збиралися на святкування радянського свята. Тоді німці пошикували полонених у колони, роздали їм радянські прапори й наказали співати революційних пісень. Люди мусили всміхатися на камери, які все це зніма-

220

Розділ 7 • Голокост і помста

ли. За межами Мінська цих 6 624 євреїв посадили на вантажівки і завезли на колишній склад НКВД у ближньому селі Тучинці. Єврейські чоловіки, що того вечора поверталися з примусової праці, не застали своїх родин. Один із них згадував: «З восьми осіб — моя дружина, мої троє дітей, моя старенька мати і її двоє дітей — не залишилося ані душі!»450 У самому терорі не було нічого нового. Ще не так давно, у 1937‑му і 1938 роках, людей із Мінська до Тучинки возили «чорні воронки» НКВД. Та навіть у розпал Сталінового Великого терору НКВД завжди діяло потайки і забирало людей по одному-двоє під прихистком ночі. Німці проводили масову акцію серед білого дня, влаштовану для публіки, змістовно навантажену, як матеріал для пропагандистського фільму. Цей поставлений парад мав довести нацистське твердження про те, що комуністи були євреями, а євреї — комуністами. З цього, за нацистською логікою, випливало, що їх усунення не лише закріплювало тил групи армії «Центр», а й саме було певною перемогою. Та це порожнє вираження тріумфу, здавалося, задумано для того, аби приховати очевиднішу поразку. До 7 листопада 1941 року група армій «Центр» мала взяти Москву — а не взяла.451 Сталін і далі сидів у радянській столиці й займався організацією власних святкувань перемоги. Він не покинув місто ані під час початкового наступу в ході операції «Барбаросса», ані під час другого — операції «Тайфун» у жовтні. Забальзамований труп Леніна було відіслано геть із Кремля на збереження, але Сталін залишився на місці й продовжував правити. Ленінград був у облозі, Мінськ і Київ захоплено, але Москва боронилася під упертим командуванням Сталіна. 6 листопада Сталін виклично звернувся до радянських громадян. Завваживши, що німці свою кампанію назвали «війною на знищення», він пообіцяв їм те саме. У цій промові він один лише раз згадав німецькі вбивства євреїв. Однак назвавши нацистський режим охочою до «погромів» імперією, він був дуже далекий від правдивої характеристики тривалого масового вбивства. Мінських євреїв, що їх завезено в Тучинку 7 листопада (на радянське свято), розстріляно 9 листопада (на націонал-соціалістичне свято). Слідом за ними пішли ще п’ять тисяч жертв. Традиційні імперії ніколи не робили з євреями чогось подібного. Впродовж будь-якого дня у другій половині 1941 року німці розстріляли більше євреїв, аніж загинуло в погромах за цілу історію Російської імперії.452 Німецькі вбивства євреїв ніколи не відігравали значної ролі в радянському баченні війни. Із сталінського погляду, вагу мало не вбивство євреїв, а можливості політичних тлумачень цього вбивства. Німецьке ототожнення євреїв з комунізмом було не лише переконанням нацистів і приводом для масового вбивства; це ототожнення було також пропагандистською зброєю в боротьбі проти Радянського Союзу. Якщо Радян-

221

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ський Союз був усього лише єврейською імперією, то, звісно (за логікою нацистів), величезна більшість радянських громадян не мала підстав його боронити. Отже, у листопаді 1941 року Сталін готував не лише військову, а й ідеологічну оборону Радянського Союзу. Всупереч твердженням німців, СРСР не був державою євреїв; він був державою радянських народів, першими серед яких були росіяни. 7 листопада, поки євреї Мінська йшли через місто назустріч своїй смерті, Сталін приймав військовий парад у Москві. Щоб підняти дух свого радянського населення і показати впевненість перед німцями, він відкликав червоноармійські дивізії з оборонних позицій на захід від Москви і змусив маршувати проспектами міста. У зверненні того дня він закликав радянський народ наслідувати приклад їхніх «великих предків» і згадав шістьох дореволюційних військових героїв — усі вони були росіяни. У мить відчаю радянський очільник апелював до російського націоналізму.453 Сталін пов’язував себе і свій народ із давнішою Російською імперією, яку лише днем раніше згадував у зв’язку з погромами євреїв. Прикликаючи героїв дореволюційної історії Росії, секретар Комуністичної партії Радянського Союзу мусив дати собі раду з їхніми привидами. Помістивши росіян в осердя історії, він імпліцитно применшував роль інших радянських народів, разом із тими, що від німецької окупації постраждали більше за росіян. Якщо, як сказав близький товариш Сталіна В’ячеслав Молотов, ішлося про «Велику Вітчизняну війну», то що було Вітчизною — Росія чи Радянський Союз? Якщо конфлікт був війною на захист Росії, то яке місце в ньому займали німецькі масові вбивства євреїв? Публічний антисемітизм Гітлера поставив Сталіна, як і очільників усіх союзних держав, перед глибокою дилемою. Гітлер сказав, що союзники боролися за євреїв, а отже (побоюючись, що населення їхніх країн із цим погодиться), союзники мусили наполягати на тому, що борються за визволення пригноблених народів (але не євреїв конкретно). Сталінова відповідь на Гітлерову пропаганду впливала на історію Радянського Союзу аж до його розпаду: всі жертви вбивчої політики німців були «радянські громадяни», але найбільшим із радянських народів були росіяни. Один із головних пропагандистів Сталіна Олександр Щербаков розтлумачив цю лінію в січні 1942 року: «Російський народ — перший серед рівних у сім’ї народів СРСР — несе головну вагу в боротьбі з німецькими окупантами». На той час, коли Щербаков виголосив ці слова, німці на схід від лінії Молотова — Ріббентропа убили мільйон євреїв, серед яких близько 190 тисяч — у Білорусі.454 Коли до Мінського гетто, що залишилося без електроенергії та опалення, прийшла холодна зима, євреї назвали Мінськ «мертвим містом». Узим-

222

Розділ 7 • Голокост і помста

ку 1941–1942 років у Мінську розташувалося найбільше гетто на території довоєнного Радянського Союзу, в якому мешкало близько 70 тисяч євреїв. За останнім радянським переписом населення (у 1939 році), серед 239 тисяч мешканців Мінська євреїв було десь 71 тисяча. Частина з народжених у місті євреїв утекли, перш ніж німці захопили його наприкінці червня 1941 року. Ще тисячі загинули влітку і восени; з іншого боку, єврейське населення міста зросло завдяки тим, що раніше втекли сюди з Польщі. Ці польські євреї 1939 року втекли від німецького вторгнення, але не зрушили далі після того, як 1941 року німецькі війська їх наздогнали. Дорога на схід відтепер була для них закрита. Коли з цих земель зникла радянська влада, то закінчилися і радянські депортації, які, за всієї своєї вбивчості, оборонили польських євреїв від німецьких куль. Неможливим став і порятунок, подібний до того, що його 1940 року в Литві зорганізував японський шпигун Суґігара.455 Мінськ був провінційною столицею Генеральної округи Білорутенії (Білорусі). Генеральна округа займала близько чверті радянської Білорусі: східна її частина залишалася під військовою адміністрацією, південну приєднано до Райхскомісаріату України, а Білосток занексував Райх. Разом із трьома окупованими балтійськими державами Генеральна округа Білорутенія утворювала Райхскомісаріат Остланд. Білоруські євреї, чи то на землях, підвладних цивільній окупаційній владі, чи в східнішій зоні військової окупації, опинилися в тилу операції «Тайфун». З наступом Вермахту вони гинули; коли Вермахт застрягав, частину з них на якийсь час залишали живими. Неспроможність німців захопити Москву наприкінці 1941 року врятувала решту євреїв Мінська, принаймні тимчасово. Поки, діставши підкріплення з Далекого Сходу, дивізії Червоної армії тримали оборону радянської столиці, батальйони німецької поліції порядку переміщено на фронт. Саме на цих поліцаях за інших обставин лежало б завдання розстрілювати євреїв. Коли в кінці листопада німецький наступ загруз, армія зрозуміла, що чобіт і шинелей, забраних у мертвих або полонених радянських солдатів, не вистачить на холодну зиму. Єврейським робітникам у Мінську доведеться виготовляти нові шинелі й чоботи, а отже, життя їм доведеться зберегти до кінця зими.456 Через те що Москва трималася, німці мусили відмовитися від початкових планів щодо Мінська: місто не можна було заморити голодом; навколишні землі не можна було очистити від селян; якась частина його євреїв мала ще певний час жити. Німці ствердили свою зверхність у Мінську, змусивши колони військовополонених маршувати через гетто і місто. В кінці 1941 року, коли військовополонені з великою ймовірністю вмирали від голоду, частина їх врятувалася втечею саме до Мінського гетто.

223

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Воно на той час усе ще було місцем безпечнішим за табори військовополонених. Тут упродовж останніх кількох місяців 1941 року загинуло менше людей, аніж у ближніх дулагах і шталагах. Величезний шталаг № 352, мабуть, найсмертоносніший з усіх таборів військовополонених, становив собою комплекс бараків у Мінську та навколо міста. У таборі на вулиці Широкій, саме посеред міста, перебували як військовополонені, так і євреї. Колишній штаб НКВД у Тучинці тепер діяв як німецька в’язниця і місце страт.457 В окупованому Мінську суть німецької політики полягала в навіженому і непередбачуваному терорі. Карнавальна хода смерті 7 листопада 1941 року була лише однією з низки убивчих подій, що сіяли серед євреїв страх і сум’яття щодо своєї долі. Особливі приниження застосовувалися до євреїв, знаних і шанованих перед війною. Відомого науковця змусили повзати по центральній площі гетто, Ювілейній, із футбольним м’ячем на

224

Розділ 7 • Голокост і помста

спині. Після цього його застрелили. Німці забирали євреїв до себе в особисте рабство, щоб ті прибирали їхні будинки й чистили одяг. Німецький (австрійський) лікар Ірмфрід Еберль, що потрапив до Мінська після відрядження, в якому труїв газом неповносправних у Німеччині, писав своїй дружині, що в цьому «раю» йому не потрібні гроші. Коли місто відвідав Гіммлер, для нього влаштували показову екзекуцію євреїв, яку знімали кінокамери. Мабуть, згодом він переглядав кадри своїх відвідин та масового вбивства.458 Особливих страждань зазнали єврейські жінки. Попри постанови, що забороняли «расову ганьбу», частина німців швидко спізнала смак зґвалтувань як вступу до вбивств. Принаймні одного разу німці влаштували «конкурс краси» серед єврейських жінок, яких забрали на цвинтар, — змусили роздягнутися догола, а потім убили. У гетто німецькі солдати ночами змушували єврейських дівчат танцювати голяка; вранці залишалися лише трупи. Перла Агінська згадувала побачене одного осіннього вечора 1941 року в темному помешканні в мінському гетто: «Маленька кімнатка, стіл, ліжко. Тілом дівчини стікала кров з глибокої чорної рани в грудях. Було зрозуміло, що дівчину зґвалтували і вбили. Навколо її статевих органів були вогнепальні рани».459 Насилля — не впевненість, а терор — не панування. Впродовж перших дев’яти місяців окупації, від літа 1941 року до початку весни 1942‑го, попри вбивства і насилля, німці не спромоглися повністю підкорити собі Мінськ. Мінськ був незвичним містом. Його соціальна структура бентежила німецький розум; не допомагав у розумінні й досвід німців в окупованій Польщі. Тут, у радянській метрополії, історія євреїв пішла інаше, аніж у Польщі. Двадцять років соціальних перспектив і політичного примусу зробили свою справу. Освічені міські євреї тут не були організовані в жодну традиційну спільноту, бо комуністи знищили єврейські релігійні та суспільні установи у 1920‑х та 1930‑х роках. Молодше покоління євреїв вирізнялося високим рівнем асиміляції — аж до того, що багато з них у радянських документах значилися як «білоруси» або «росіяни» за національністю. Хоча перед 1941 роком це, мабуть, небагато для них означало, але в умовах німецького врядування могло врятувати життя. Частина євреїв Мінська мала білоруських або російських друзів чи колег, які нічого не знали про їхнє віросповідання чи національність, або яких ці питання не цікавили. Гідним подиву прикладом незнання свого єврейського походження був Ісай Казинець, який організував комуністичне підпілля в Мінську. Про те, що він єврей, не знали ані його друзі, ані вороги.460 Радянська влада принесла з собою певного кшталту толерантність та асиміляцію — ціною звичок коритися і виконувати накази Москви. По-

225

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

літична ініціатива в Радянському Союзі за Сталіна не винагороджувалася. Кожен, хто надмірно реагував на будь-яку ситуацію чи навіть політичну лінію, підпадав під ризик зі зміною цієї ситуації чи лінії. Так радянське врядування загалом і Великий терор 1937–1938 років зокрема навчили людей не вдаватися до спонтанних дій. Людей, що відзначились у Мінську 1930‑х років, розстріляв НКВД під Куропатами. Навіть коли в Москві розуміли, що радянські громадяни в Мінську мали власні підстави чинити опір німцям, місцеві члени партії усвідомлювали, що цього недостатньо, щоб захистити їх від майбутніх переслідувань після повернення комуністів. Казинець і всі місцеві комуністи вагалися створювати будьяку організацію, бо знали, що сталінізм противиться будь-якій спонтанній дії знизу. Покинуті самі на себе, вони терпіли б Гітлера зі страху перед Сталіним.461 Активізувати мінських євреїв і комуністів до дії допомогла стороння особа — польсько-єврейський комуніст Герш Смоляр. Незвичне поєднання радянського та польського досвіду подарувало йому вміння (а також, можливо, і наївність), потрібні для руху вперед. Початок 1920‑х років він провів у Радянському Союзі й володів російською — головною мовою Мінська. Повернувшись до Польщі, де комуністична партія була поза законом, він призвичаївся до роботи в підпіллі та дій проти місцевих органів влади. А що його заарештувала й ув’язнила польська поліція, він уник сталінських масових розстрілів, що так тяжіли над Мінськом. Під час Великого терору 1937–1938 років, коли польських комуністів запрошували до Радянського Союзу, щоб розстріляти, він перебував за ґратами. Смоляр вийшов із польської тюрми, коли Радянський Союз напав на Польщу у вересні 1939 року, і почав служити новому радянському режимові. У червні 1941 року він втік від німців і пішки дістався аж до Мінська. Після німецької окупації міста він почав організацію підпілля в гетто і переконав Казинця в дозволеності організації загальноміського підпілля. Казинець хотів знати, кого Смоляр представляв; Смоляр правдиво повідомив його, що діє лише від власного імені. Це запевнення, схоже, переконало Казинця в тому, що Смоляр насправді мав повноваження з Москви, щоб працювати глибоко в підпіллі. Двоє чоловіків знайшли велику кількість охочих змовників як у гетто, так і за його межами; на початок осені 1941 року як у гетто, так і в місті діяв надійний комуністичний підпільний рух.462 Підпілля вело підривну діяльність в органах німецького контролю над єврейським життям — юденраті та єврейській поліції. На окупованих територіях Радянського Союзу, так само як і в окупованій Польщі, німецька влада загнала євреїв у гетто, якими керувала місцева єврейська рада, знана зазвичай за німецьким терміном «юденрат». У містах окупованої Польщі

226

Розділ 7 • Голокост і помста

до юденрату нерідко входили євреї з видатним становищем у довоєнній спільноті, часто ті самі люди, що очолювали єврейські громадські структури, які були законними в незалежній Польщі. У Мінську така безперервність єврейського лідерства була неможлива, бо комуністи знищили суспільне життя євреїв. Німцям нелегко було знайти осіб, що представляли б єврейські еліти і були б звичні до укладання компромісів з місцевою владою. Видається, що мінський юденрат вони обрали більш-менш навмання — і дали маху. Цілий юденрат співпрацював із підпіллям.463 Наприкінці 1941-го та на початку 1942-го років євреї, що хотіли втекти з гетто, могли розраховувати на підтримку юденрату. Єврейських поліцаїв виставляли далеко від місць, де готувалися спроби втечі. А що мінське гетто оточував лише колючий дріт, то хвилинний брак поліційної уваги дозволяв людям тікати до лісу, що ріс зовсім близько за містом. Найменших дітей через колючий дріт передавали неєвреям, які погоджувалися їх забрати, або ж віддавали до сиротинців. Старші діти вивчили маршрути втечі й слугували провідниками між містом і розташованим неподалік лісом. Одна з таких провідниць, Сіма Фітерсон, носила із собою м’яча, яким бавилася, коли потрібно було попередити тих, що йшли за нею, про небезпеку. Діти адаптувалися швидко і добре, але все одно були у страшній небезпеці. Щоб відзначити перше Різдво під німецькою окупацією, вищий очільник СС та поліції Еріх фон дем Бах-Зелевскі надіслав родинам есесівців у Німеччину тисячі пар дитячих рукавиць і шкарпеток.464 На відміну від євреїв в інших окупованих німцями місцях, євреї Мінська мали куди тікати. У ближньому лісі вони могли шукати радянських партизанів. Вони знали, що німці захопили безліч військовополонених, частина з яких втекла до лісу. Ці люди там і залишалися, бо знали, що німці застрелять їх або ж заморять голодом. Сталін у липні 1941 року закликав відданих комуністів організовувати партизанські загони у ворожому тилу — сподіваючись встановити над цим спонтанним рухом якийсь контроль, перш ніж рух набере ваги. Централізація ще не була можливою; солдати ховалися в лісі, а комуністи якщо не втекли, то всіляко намагалися приховувати від німців своє минуле.465 Однак діячі мінського підпілля намагалися також підтримувати своїх озброєних товаришів. Принаймні одного разу члени підпілля в гетто визволили з табору на вулиці Широкій офіцера Червоної армії; він став значним партизанським очільником у приміських лісах і, своєю чергою, рятував євреїв. Єврейські робітники на німецьких фабриках крали зимовий одяг і взуття, що виготовляли для солдатів групи армій «Центр», і переправляли їх партизанам. Робітники на збройових заводах робили те саме. Юденрат, до обов’язків якого входив і збір регулярних грошових «пожертв» від єврейського населення гетто, відводив частину цих грошей

227

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

партизанам. Німці згодом виснували, що цілий радянський партизанський рух коштами забезпечує гетто. Такий висновок був перебільшенням, що постало зі стереотипних уявлень про багатство євреїв, але допомога з мінського гетто була невигаданою.466 *** Партизанська війна була страшним сном німецьких військових стратегів. Офіцерів німецького війська вчили займати жорстку позицію: їх навчено в радянських солдатах бачити слуг комуністичних політофіцерів, які вчили їх вести партизанську боротьбу на протизаконний «азійський» манер. Партизанська війна була (і залишається) незаконною тому, що підважує звичай, за яким армії у військових формах спрямовують насильство одна проти одної, а не проти навколишнього населення. В теорії партизани захищають цивільне населення від ворожого окупанта; на практиці вони, як і окупант, мусять жити з того, що забирають у цивільних. А що партизани переховуються серед цивільного населення, то накликають (часто навмисне накликають) на це населення помсту окупанта. Відтак акції помсти діють як пропаганда для вербування в партизани або ж не залишають окремим уцілілим іншого вибору, крім як податися до лісу. Через те що німецьких військ завжди було мало і в них завжди була потреба на фронті, то військова і цивільна влада ще більше боялася безладу, що його могли створити партизани.467 Білорусь із її численними лісами й болотами була ідеальною територією для партизанської війни. Начальник німецького генерального штабу згодом плекав фантазії щодо застосування атомної зброї, щоб очистити болотисту місцевість Білорусі від людського населення. Доступу до такої технології він, звісно, ще не мав, але фантазії вказують на безжальність німецького стратегічного планування і страхи, що їх викликала складна місцевість. Політика армії щодо утримування від партизанської війни полягала в тому, щоб «вселяти в населення такий жах, щоб воно втрачало всяку волю опиратися». Бах-Зелевскі, вищий очільник СС та поліції, пізніше сказав, що за вбивство цивільних в антипартизанських акціях, зрештою, відповідало Гіммлерове прагнення вбити всіх євреїв і 30 мільйонів слов’ян. Видавалося, що ціна превентивного терору для німців була невисока, бо люди, яких він стосувався, і так мали померти (внаслідок «Плану голоду» або ж Генерального плану «Ост»). Гітлер, який у партизанській війні бачив нагоду знищити потенційний спротив, енергійно зреагував, коли Сталін у липні закликав місцевих комуністів опиратися німцям. Ще перед вторгненням у Радянський Союз Гітлер звільнив своїх солдатів від правової відповідальності за дії проти цивільного населення. Тепер він хотів, щоб солдати і поліція вбивали кожного, хто «бодай криво погляне на нас».468

228

Розділ 7 • Голокост і помста

Німцям нескладно було контролювати партизанський рух наприкінці 1941 року, а тривалі масові вбивства євреїв вони просто назвали слушною помстою. У вересні 1941 року біля Могильова влаштовано антипартизанські навчання; апогеєм заходу став розстріл тридцяти двох євреїв, серед яких було 19 жінок. Загальна лінія проголошувала, що «там, де є партизани, там є і євреї; а там, де є євреї, є і партизани». Пояснити, чому це так, було важче. Своєрідне пояснення надавали антисемітські уявлення про слабкість і лицемірство євреїв: військові командири не вірили, що євреї стануть до зброї, але часто вважали, що вони стоять за партизанськими діями. Відповідальний за безпеку в районі Мінська генерал Бехтольсгайм вважав, що «коли у певному селі вчинено акт саботажу і в цьому селі знищать усіх євреїв, то можна бути певним, що знищено і виконавців або принаймні людей, що за ними стоять».469 У цій атмосфері, коли партизани були слабкими, а німецька помста — антисемітською, більшість євреїв Мінська не квапилися тікати до лісу. У Мінську, попри всі жахіття, вони принаймні були вдома. Попри регулярні масові вбивства, на початок 1942 живими залишалася принаймні половина мінських євреїв. 1942 року радянський партизанський рух зріс на силі в той же момент, як визначалася доля білоруських євреїв — і з тієї ж причини. У грудні 1941 року, поставши перед лицем «світової війни», Гітлер озвучив своє бажання вбити всіх євреїв Європи. Наступ Червоної армії був однією з головних причин послаблення німецьких позицій у Білорусі і явного прагнення Гітлера знищити всіх євреїв. Радянські сили в наступі навіть спромоглися на початку 1942 року проломити німецькі лінії. Цей простір між групами армій «Північ» і «Центр», що називався Суразькі (Вітебські) ворота, залишався відкритим протягом півроку. До вересня 1942 року комуністи могли відправляти надійних людей контролювати партизанів, що діяли в Білорусі, і постачати їм зброю. Так органи радянської влади встановили більш-менш надійні канали комунікації. У травні 1942 року в Москві засновано Центральний штаб партизанського руху.470 Гітлерове вголос задеклароване рішення знищити всіх євреїв Європи підняло ототожнення євреїв із партизанами до рівня певної абстракції: євреї підтримували ворогів Німеччини, а отже, їх треба було знищувати на випередження. Єврейську загрозу Гіммлер з Гітлером ототожнювали із загрозою партизанською. Логічний зв’язок між євреями і партизанами був примарний і проблематичний, але значення його для євреїв Білорусі, серця партизанської війни, було цілком ясне. У зоні військової окупації, в тилу групи армій «Центр», убивства євреїв поновилися в січні 1942 року. Одна з айнзацкоманд на своїх вантажівках зображала зірку Давида як знак

229

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

своєї місії з пошуку й убивства євреїв. Очільники айнзацгрупи «В» постановили вбити всіх євреїв у довіреній їм зоні до 20 квітня 1942 року — дня народження Гітлера.471 Цивільна окупаційна влада Мінська також пішла за новою лінією. Генеральний комісар Білорутенії Вільгельм Кубе 19 січня 1942 року зустрівся з очільниками поліції. Всі вони, схоже, погодилися з його формулюванням: хоча велике «колоніально-політичне» завдання Німеччини на Сході вимагало вбивства всіх євреїв, частину з них доведеться тимчасово залишити живими для виконання примусової праці. Вбивчі акції в Мінську почнуться у березні й будуть скеровані проти населення, що залишалося в гетто протягом дня — поки робітничі бригади працювали за його межами.472 1 березня 1942 року німці наказали юденратові на наступний день надати квоту на п’ять тисяч євреїв. Підпілля гетто сказало представникам юденрату не торгувати єврейською кров’ю, чого вони певне й так не хотіли. Замість того, щоб допомагати німцям виконати квоту, деякі з єврейських поліцаїв сказали євреям ховатися. Коли 2 березня квоти не виконали, німці розстріляли дітей і зарізали всіх вихованців єврейського сиротинця. Вони вбили навіть кількох робітників, що поверталися додому. Загалом того дня загинуло близько 3 412 осіб. Одним із єврейських дітей, що того дня зумів утекти, був Фелікс Липський. Його батько, як польський шпигун, загинув під час Сталінового Великого терору, як і багато людей у ті часи; одного дня він зник, і більше його ніхто не бачив. Тепер його син бачив трупи своїх знайомих у ямах. Він згадував відтінки білого кольору: шкіра, білизна, сніг.473 Після збою ранньоберезневої акції 1942 року німці розбили мінське підпілля і прискорили масові вбивства євреїв. Наприкінці березня — на початку квітня вони заарештували 251 діяча підпілля, як євреїв, так і неєвреїв, разом із головою юденрату. (Казинця, організатора підпілля, страчено в липні). Приблизно в той же час Мінськ відвідав Райнгард Гайдріх, який, схоже, наказав побудувати тут фабрику смерті. СС розпочали роботу над новим комплексом під Малим Тростянцем за межами Мінська. Починаючи від травня 1942 року, тут загинуть близько 40 тисяч осіб. Дружини німецьких службовців згадували Малий Тростянець як місце, де можна було їздити на конях і де були хутряні шуби (відібрані в єврейських жінок перед розстрілом).474 За останні липневі дні 1942 року загинуло близько 10 тисяч мінських євреїв. В останній день місяця прощального листа до батька написала Юніта Вішняцька: «Я прощаюся з тобою перед смертю. Я дуже боюся цієї смерті, бо малих дітей у загальні могили кидають живцем. Прощавай назавжди. Цілую, цілую».475

230

Розділ 7 • Голокост і помста

Це правда, що інколи німці не розстрілювали менших дітей, а кидали їх у ями з трупами, щоб вони задихнулися під землею. Мали вони під руками й інші засоби вбивства, що дозволяли не спостерігати закінчення молодих життів. Вулицями Мінська роз’їжджали газенвагени, водії яких шукали полишених без нагляду єврейських дітей. Люди називали ці вантажівки, як і кілька років перед тим вантажівки НКВД в часи Великого терору, «душогубками».476 Діти знали, що станеться з ними, якщо їх упіймають. Піднімаючись рампою назустріч смерті, вони просили для себе хоча б трішки поваги: «Будь-ласка, панове, — казали вони німцям, — не бийте нас. Ми можемо й самі залізти до вантажівок».477 *** На весну 1942 року євреї Мінська розглядали ліс як місце, безпечніше за гетто. Герш Смоляр і сам мусив покинути гетто й податися до партизанів. Із близько десяти тисяч тих мінських євреїв, що пробралися до радянських партизанських загонів, війну пережила, мабуть, половина. Смоляр теж був серед уцілілих. Та партизани не конче вітали євреїв. Партизанські загони існували для того, щоб подолати німецьку окупацію, а не для того, щоб допомогти цивільному населенню її пережити. Євреїв без зброї часто завертали, так само чинили з жінками і дітьми. Навіть озброєним єврейським чоловікам іноді відмовляли — траплялося, їх навіть убивали заради їхньої зброї. Партизанські очільники боялися, що євреї з гетто були німецькими шпигунами. Це звинувачення було не таке абсурдне, як може здаватися. Німці справді захоплювали дружин, а тоді наказували єврейським чоловікам, якщо ті хотіли ще побачити свої родини, йти до лісу і повертатися з інформацією.478 Становище євреїв у лісі поступово покращилося протягом 1942 року, коли вони утворили власні партизанські загони. Центральний штаб партизанського руху зрештою це підтримав. Ізраїль Лапідус сформував загін із 50 осіб. 106-й загін Шолома Зоріна налічував удесятеро більше партизанів і робив набіги на мінське гетто, щоб рятувати євреїв. Деколи радянські партизани влаштовували диверсії, що дозволяло євреям тікати з гетто. Якось партизани напали на німецький загін, що вирушав на ліквідацію одного гетто. Освальд Руфайзен, єврей, що працював перекладачем у німецькій поліції в містечку Мірі, проносив у місцеве гетто зброю і попередив його мешканців про заплановану ліквідацію.479 Інший єврей, Тувія Бєльський, врятував, мабуть, більше євреїв за будь-якого іншого партизанського очільника. Особливий дар Бєльського полягав у розумінні небезпек ведення партизанської війни. Бєльський походив із Західної Білорусі, тобто з тієї частини північно-східної Поль-

231

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

щі, що її комуністи анексували 1939 року, а потім 1941 року захопили німці. Він служив у Польській армії, а тому мав військовий вишкіл. Він і його родина добре знали ліси, певно, через те, що займалися дрібною контрабандою. Але тактичне відчуття Бєльського не міг пояснити жоден окремий досвід. З одного боку, за свою мету він вважав швидше порятунок євреїв, аніж убивство німців. Він і його партизани зазвичай намагалися уникати бою. «Не кваптеся битися й гинути, — казав він. — Нас залишилося так мало, що мусимо рятувати життя. Врятувати єврея значно важливіше, ніж убити німця». З іншого боку, він успішно співпрацював із радянськими партизанами, попри те, що їхнє першочергове завдання полягало саме у знищенні німців. Хоча мобільний табір Бєльського значною мірою складався з жінок і дітей, він зміг добитися від комуністів визнання свого статусу як партизанського очільника. Тактика першочерговості порятунку, а не опору, допомогла Бєльському врятувати понад тисячу людей.480 У межах усе активнішого радянського партизанського руху, що підпадав під дедалі більшу субординацію Москви, Бєльський був аномалією. На початок 1942 року в Білорусі діяло (за радянськими підрахунками) близько 23 тисяч партизанів; ця кількість, імовірно, подвоїлася на час, коли у травні сформували Центральний штаб, і ще раз подвоїлася до кінця року. У 1941 році партизани ледве могли залишатися живими; у 1942-му вони могли досягати визначених військових і політичних цілей. Вони закладали міни та знищували залізничні шляхи й локомотиви; мали ховати від німців продовольство і нищити німецьку адміністрацію. На практиці найбезпечніший спосіб атакувати німецьку окупаційну структуру полягав у вбивствах беззбройних членів цивільної адміністрації: голів невеликих містечок, учителів, землевласників та їхніх родин. Такі дії не були ексцесом — вони були вираженням офіційної політики радянського партизанського руху до листопада 1942 року. Партизани прагнули здобути повний контроль над територіями, що їх називали «партизанськими республіками».481 За всієї ефективності партизанські операції несли неминуче знищення цивільному населенню Білорусі — як єврейському, так і неєврейському. Коли радянські партизани перешкоджали селянам віддавати продовольство німцям, вони фактично гарантували, що німці уб’ють цих селян. Спочатку їм погрожували радянські автомати; потім убивали німецькі. Щойно німці доходили до висновку, що втратили контроль над певним селом на користь партизан, вони просто підпалювали будинки й поля. Якщо вони не могли забезпечити собі зерна, то й не віддавали його комуністам. Коли радянські партизани підривали поїзди, вони знали, що це фактично означає знищення навколишнього населення. Коли радянські партизани закладали міни, то знали, що частина цих мін зде-

232

Розділ 7 • Голокост і помста

тонує під тілами радянських громадян. Для прочісування мінних полів німці змушували місцеве населення, білорусів та євреїв, іти ними, взявшись за руки. Радянське керівництво здебільшого мало переймалося такими втратами людського життя. Загиблі перебували під німецькою окупацією, а тому були людьми ненадійними і життя їх важило ще менше, ніж життя пересічних радянських громадян. Німецькі акції помсти також поповнювали лави партизанів, бо на вцілілих часто не чекала ані домівка, ані хліб, ані родина.482 Радянське керівництво не надто переймалося лихом євреїв. Після листопада 1941 року Сталін жодного разу не виділяв євреїв як жертв Гітлера. Деякі партизанські командири намагалися захищати євреїв. Але радянські комуністи, як і американці та британці, схоже, серйозно не планували військових дій для порятунку євреїв. Логіка радянської системи зав жди противилася незалежним ініціативам і цінувала людське життя дуже низько. Як підневільна робоча сила, євреї в гетто підтримували німецькі воєнні зусилля, отже, їхня смерть над ровами мало кого хвилювала в Москві. Ті євреї, що не сприяли, а, навпаки, перешкоджали німцям, виявляли небезпечну здатність до ініціативи, а отже, згодом могли опиратися і радянському врядуванню. За сталінською логікою, євреї були підозрілі в будь-якому разі: якщо вони залишалися в гетто і працювали на німців або залишали гетто і виказували здатність до незалежних дій. Давніша неквапливість місцевих мінських комуністів себе виправдовувала: Центральний штаб партизанського руху в Москві трактував їхню організацію як прикриття гестапо. Людей, що рятували євреїв Мінська і постачали їжею радянських партизанів, названо знаряддям Гітлера.483 Єврейські чоловіки, що потрапляли до партизанів, «почувалися вже визволеними», як згадував Лев Кравець. Єврейським жінкам переважно було тяжче. Стандартним звертанням до дівчат і жінок у партизанських загонах було слово «шлюха», і жінки зазвичай не мали іншого вибору, як шукати чиєїсь протекції. Можливо, саме це мала на увазі Роза Герасимова, яка згадувала, що, «власне, життя було нестерпне, але партизани мене врятували». Деякі партизанські очільники, як євреї, так і неєвреї, намагалися створювати захищені «родинні табори» для жінок, дітей і старих. Діти, яким пощастило потрапити в такі родинні табори, бавилися у своєрідні хованки — у їхній грі німці полювали на євреїв, яких захищали партизани. Стосовно них це було правдою. Проте, хоча партизани врятували близько 30 тисяч євреїв, урешті складно сказати, чи їхні дії провокували, чи стримували вбивство євреїв. Партизанська війна у ворожому тилу забирала німецьку поліцію і війська з фронту в оточені землі, де поліцаям і солдатам майже завжди було простіше вбивати євреїв, аніж вистежувати партизанів й боротися з ними.484

233

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

У другій половині 1942 року антипартизанські операції німців практично годі було відрізнити від масового вбивства євреїв. 18 серпня 1942 року Гітлер наказав до кінця року «знищити» білоруських партизанів. На той час уже було зрозуміло, що євреї теж мали загинути до цього ж терміну. Евфемізм «спеціальне поводження», що означав розстріли, трапляється у звітах як щодо євреїв, так і щодо білоруських цивільних. Обидва процеси ґрунтувалися на колоподібній, та втім переконливій логіці: спершу, 1941 року, коли якихось загрозливих партизанських утворень ще не існувало, євреїв треба було розстрілювати «як партизанів»; коли ж 1942 року такі утворення з’явилися, то пов’язаних із ними селян треба було знищувати «як євреїв». На еквівалентності між євреями і партизанами наголошували знову і знову — так поставав низхідний цикл риторики, що міг дійти свого завершення тільки з остаточним знищенням обох груп.485 На середину 1942 року кількість євреїв різко зменшувалася, але кількість партизанів різко зростала. Це ніяк не вплинуло на логіку нацистського мислення, за винятком того, що методи поводження з білоруським цивільним населенням стали ще подібнішими до методів поводження з євреями. Коли боротьба з партизанами ускладнилася через потужність їхнього руху, а боротьба з євреями ускладнилася через надто низьку їх чисельність, німці почали піддавати неєврейське населення Білорусі чимраз разючішим хвилям убивств. Із погляду німецької поліції, «остаточне розв’язання» і антипартизанські кампанії злилися докупи. Щоб це продемонструвати, вистачить одного прикладу: 22 і 23 вересня 1942 року 310 батальйон поліції порядку відряджено для знищення трьох сіл за нібито зв’язки з партизанами. У першому селі, Бірках, поліція зібрала все населення, вивела чоловіків, жінок і дітей на сімсот метрів за межі села і роздала лопати, щоб люди копали собі могили. Поліцаї розстрілювали білоруських селян без перерви від 9:00 ранку до 6:00 вечора й убили 203 чоловіків, 372 жінок і 130 дітей. Поліція порядку зберегла життя 104 особам, що їх класифікувала як «надійних», хоча годі уявити собі, як вони могли вважатися надійними після того, що побачили. Батальйон дійшов до наступного села, Заболоття, о 2:00 ночі й оточив його о 5:30. Усіх мешканців солдати зігнали в місцеву школу, а тоді розстріляли 284 чоловіків, жінок і дітей. У третьому селі, Борисівці, батальйон доповів про вбивство 169 чоловіків, жінок та дітей. Через чотири тижні цей батальйон отримав наказ ліквідувати євреїв у робітничому таборі. Коли 21 жовтня вони вбили 461 єврея, то використовували подібні методи. Єдина відмінність полягала в тому, що тут не було потреби захоплювати населення зненацька, бо воно вже перебувало під вартою в таборі.486

234

Розділ 7 • Голокост і помста

Попри нові наступи, єдиною переможною війною для німців 1942 року була «війна» проти євреїв. Група армій «Північ» продовжувала облогу Ленінграда. Група армій «Центр» не наблизилася до Москви. Група армій «Південь» мала захопити Волгу і нафтові запаси Кавказу. Частина військ групи армій «Південь» дійшла до Волги в серпні 1942 року, але не змог ла взяти Сталінград. Німецькі війська прорвалися через південну Росію до Кавказу, але до зими не добилися контролю над ключовими районами. Цей наступ став останнім великим німецьким наступом на Східному фронті. На кінець 1942 року німці вбили принаймні 209 089 євреїв у Білорусі. Однак убивства єврейських цивільних ніяк не зашкодили Червоній армії, ба навіть не сповільнили дії партизанів.487 1942 року німці відчували нестачу особового складу в тилу і на фронті, але прагнули підвищити ефективність антипартизанської війни. Головою антипартизанської кампанії районів під цивільною владою Гіммлер призначив Баха, місцевого вищого очільника СС та поліції. На практиці відповідальність за кампанію лягла на його заступника Курта фон Ґотберґа, п’яниці, чию кар’єру в СС урятував Гіммлер. Ґотберг не дістав бойових поранень, але втратив частину ноги (і посаду в СС), коли на своєму автомобілі в’їхав у фруктове дерево. Гіммлер заплатив за його протез і поновив на посаді. Призначення до Білорусі стало для Ґотберга нагодою довести свою відвагу, і за цю нагоду він ухопився. Після поліційного вишколу, що тривав лише місяць, Ґотберг сформував власну бойову групу, яка діяла від листопада 1942-го по листопад 1943 року. За перші п’ять місяців кампанії його солдати доповіли про вбивство 9 432 «партизанів», 12 946 «підозрюваних у партизанській діяльності» та близько 11 тисяч євреїв. Іншими словами, бойова група розстрілювала в середньому по двісті осіб щодня. Майже всі вони були цивільні.488 Усі інші з’єднання за кількістю скоєних звірств перевершила спеціальна команда СС Дірлеванґера, що прибула до Білорусі в лютому 1942 року. У Білорусі, та й на всіх театрах Другої світової війни мало хто міг зрівнятися з Оскаром Дірлеванґером за рівнем жорстокості. Це був схильний до насильства алкоголік і наркоман. Після Першої світової війни належав до правих збройних утворень у Німеччині й початок 1920‑х років провів, піддаючи тортурам комуністів й пишучи докторську дисертацію з планової економіки. 1923 року він вступив до нацистської партії, але поставив під загрозу своє політичне майбутнє через дорожні аварії та сексуальні зв’язки з неповнолітньою. У березні 1940 року Гіммлер поставив його на чолі спеціальної «бригади браконьєрів». Ця частина складалася зі злочинців, ув’язнених за полювання на територіях приватної власності. Деякі з високопоставлених нацистів романтизували цих солдатів, бачили в них чистий примітивний німецький тип, що противиться тиранії закону.

235

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Цих мисливців спершу відіслали до Любліна, де до частини приєдналися інші злочинці, зокрема вбивці й особи клінічно божевільні. У Білорусі Дірлеванґер зі своїми браконьєрами воював із партизанами. Та частіше вони вбивали цивільних у віддалених селах. Улюблений метод Дірлеванґера полягав у тому, щоб зігнати населення села в стайню, підпалити її, а тоді з кулеметів розстрілювати всіх, хто намагатиметься втекти. За час свого перебування в Білорусі дірлеванґерівці вбили щонайменше 30 тисяч цивільних.489 Дірлеванґерова частина була однією з низки утворень «ВаффенСС» та поліції порядку, скерованих до Білорусі для підкріплення пошарпаного регулярного війська. На кінець 1942 року німецькі солдати були надзвичайно виснажені. Їх переслідувало усвідомлення поразки, не стримували звичні законні обов’язки перед цивільним населенням, а до того ж їм було наказано ставитися до партизанів із максимальною жорстокістю. Настановлені на антипартизанську боротьбу солдати мусили боротися з ворогом, що міг з’явитися й зникнути будь-якої миті, а також знав місцевість так, як не знали її вони. Тепер солдати Вермахту співпрацювали з поліцією і СС, чиє головне завдання протягом довшого часу полягало в масовому вбивстві цивільних, передовсім євреїв. Усі знали, що вони мали знищувати партизанів. За таких обставин рівень загибелі серед цивільних мусив бути жахливо високим, незалежно від особливостей німецької тактики. Мета головних німецьких акцій середини 1942 року, так званих «Великих операцій», була вбивати білоруських цивільних, як і білоруських євреїв. Німці, неспроможні подолати партизанів, убивали людей, що могли сприяти останнім у їхній боротьбі. Частинам оголошували щоденну квоту вбивств, яку ті виконували, оточуючи села і розстрілюючи більшість чи всіх їх мешканців. Вони розстрілювали людей над ровами. Що стосується Дірлеванґера і тих, хто наслідував його приклад, людей палили у стайнях або ж підривали, змушуючи розчищати мінні поля. Восени 1942-го і на початку 1943 року німці ліквідували гетто і цілі села, що асоціювалися з партизанами. В ході операції «Болотяна лихоманка» бригада Дірлеванґера вбила 8 350 євреїв, які ще жили у гетто в Барановичах. Після цього бригада вбила ще 389 «бандитів» і 1 274 «підозрюваних у бандитизмі». Керував цими нападами Фрідріх Єккельн, вищий очільник СС та поліції Райхскомісаріату Остланду — той самий, що зорганізував масові розстріли євреїв у Кам’янці-Подільському в Україні, а також ліквідацію ризького гетто в Латвії. Операція «Горнунг» у лютому 1943 року почалася з ліквідації слуцького гетто, тобто з розстрілу близько 3 300 євреїв. На південний захід від Слуцька німці вбили ще близько 9 тисяч людей.490

236

Розділ 7 • Голокост і помста

На початок 1943 року населення Білорусі, особливо молоді чоловіки, потрапило в осердя смертельної боротьби між німецькими силами і радянськими партизанами, що зводила до абсурду ідеологію обох сторін. Німці, які відчували брак особового складу, вербували в поліційні сили (і в «самооборону») місцевих чоловіків. Чимало з них перед війною були комуністами. Зі свого боку, партизани 1943 року почали вербувати білоруських поліцаїв на службі в німців, бо ці люди мали бодай якусь зброю і вишкіл.491 Те, на чиєму боці білоруси вирішували битися — якщо мали вибір, — визначали поразки Вермахту на полі бою, а не місцеві політичні чи ідеологічні преференції. Літній наступ групи армій «Південь» зазнав невдачі, а всю 6-у армію було розбито у Сталінградській битві. Коли в лютому 1943 року звістка про поразку Вермахту дійшла до Білорусі, то 12 тисяч поліцаїв і самооборонців покинули німецьку службу і перейшли до радянських партизанів. Згідно з одним звітом, лише 23 лютого так зробили 800 осіб. Це означало, що частина білорусів, які у 1941–1942 роках на службі в нацистів вбивали євреїв, 1943 року приєдналися до радянських партизанів. Більше навіть; людьми, що вербували цих білоруських партизанів, політичними офіцерами серед партизанів часом були євреї, що уникнули смерті від рук білоруських поліцаїв, утікши з гетто. Євреї, що рятувалися від Голокосту, вербували його виконавців.492 Лише євреї чи та жменька їх, що залишалася в Білорусі 1943 року, мали зрозумілу причину бути на одному боці, а не на другому. А що в цій війні вони були очевидним і задекларованим ворогом і німецька ворожість означала загибель, то вони були якнайглибше зацікавлені в тому, щоб приєднатися до комуністів, попри небезпеки партизанського життя. Для білорусів (і росіян, і поляків) ризик був помірніший, але можливість невтручання дедалі зменшувалася. Білоруси, які билися й гинули на тому чи тому боці, нерідко опинялися на своєму місці волею випадку — ішлося про те, хто був у селі, коли туди з’являлися радянські партизани чи німецька поліція з вербувальними місіями. Вербування це часто полягало в тому, що молодих чоловіків зганяли на службу. А оскільки обидві сторони знали, що їхні члени потрапили до них значною мірою випадково, то новобранцям улаштовували потворні перевірки відданості, скажімо, змушували вбивати взятих у полон друзів чи членів родини, що билися на іншому боці. Дедалі більше населення Білорусі затягувало до партизанів чи в різноманітні поліційні та парамілітарні утворення, що їх нашвидкуруч організовували німці, і це виявляло суть ситуації: Білорусь стала суспільством, поділеним іншими супроти себе самого.493 У Білорусі, як і деінде, місцеву політику німців зумовлювали широкі економічні міркування. 1943 року німців більше непокоїла нестача робо-

237

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

чої сили, аніж продовольства. Через це німецька політика щодо Білорусі змінилася. Війна проти Радянського Союзу тривала, а Вермахт щомісяця зазнавав тяжких втрат. Через це німецьких чоловіків треба було забирати з німецьких фірм та фабрик і відсилати на фронт. Та щоб німецька економіка далі функціонувала, цих чоловіків треба було кимось замінити. У жовтні 1942 року Герман Ґерінґ проголосив надзвичайну директиву: білоруських чоловіків із підозрілих сіл треба було не розстрілювати, а відсилати до Німеччини як підневільних робітників. Працездатних осіб «добирали» на працю, а не вбивали — навіть якщо вони піднімали зброю проти Німеччини. За Ґерінґом, тепер вони могли запропонувати Райхові лише свою працю, яка важила більше за їхню смерть. А що радянські партизани контролювали чимраз більше білоруської території, то до Німеччини в будь-якому разі доходило чимраз менше продовольства. Якщо білоруські селяни не могли працювати на користь Німеччини в Білорусі, треба було змусити їх працювати в Німеччині. Така логіка несла з собою величезну кількість смертей. У грудні 1942 року Гітлер сформулював те, на що Ґерінґ лише натякав: жінок і дітей, що їх вважали менш придатними до праці, треба було розстрілювати.494 То був особливо виразний приклад німецької кампанії збору невільників зі Сходу, що почався з поляків Генерал-губернаторства, поширився на Україну, а тоді дійшов кривавої кульмінації в Білорусі. На кінець війни в Райху працювало близько восьми мільйонів іноземців зі Сходу, переважно слов’ян. Навіть за стандартами нацистського расизму це був доволі химерний результат: німецькі чоловіки подалися за кордон і вбили мільйони «недолюдей» лише для того, щоб завезти до Німеччини мільйони інших «недолюдей» виконувати роботу, яку робили б самі, якби не займалися за кордоном убивствами «недолюдей». На той час Німеччина вперше в історії була слов’янською країною. Апогеєм стали перші місяці 1945 року, коли німці, знищивши 5,4 мільйона євреїв як расових ворогів, уцілілих відправляли до Німеччини на примусову працю. Ця нова політика вимагала від німецьких поліцаїв та солдатів убивати білоруських жінок і дітей для того, щоб їхніх чоловіків, батьків і братів забирати на невільницьку працю. Тому весняні й літні антипартизанські операції 1943 року були кампаніями збору рабів, а не бойовими діями. Однак через те, що радянські партизани іноді чинили опір полюванню на рабів і пов’язаним із ним масовим убивствам, німці зазнавали втрат. У травні та червні 1943 року, в ході операцій «Вільний стрілець» і «Циганський барон» (названих на честь опери й оперети), німці прагнули захопити залізничні шляхи в Мінській області, а також робітників для праці в Німеччині. Вони доповіли про вбивство 3 152 «партизанів» і депортацію 15 801 робітника. Та вони й самі втратили 294 солдатів. Співвід-

238

Розділ 7 • Голокост і помста

239

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ношення 1:10 нелогічно низьке, якщо припускати (помилково), що вбиті партизани, про яких говорили німці, справді були партизанами, а не (здебільшого) цивільними, але втрата ця однаково була відчутна.495 У травні 1943 року, в ході операції «Котбус», німці намагалися очистити від партизанів район, що лежав за 140 кілометрів на північ від Мінська. Німецькі частини знищували село за селом, зганяючи їхнє населення в стайні й спалюючи ці стайні дотла. Впродовж наступних днів у цих селах можна було побачити залишених напризволяще свиней і псів зі спаленими людськими кінцівками в пащах. Офіційно кількість загиблих становила 6 087 осіб; але сама лише бригада Дірлеванґера доповіла про 14 тисяч загиблих протягом операції. Здебільшого загиблі були жінки і діти; близько шести тисяч чоловіків відправлено до Німеччини як робочу силу.496 До апогею цю економічну логіку влітку 1943 року довела операція «Герман», названа так на честь Германа Ґерінґа. За період від 13 липня до 11 серпня німецькі бойові групи мали вибрати територію, убити всіх її мешканців, за винятком чоловічої робочої сили, забрати всю рухому власність, а тоді спалити все, що залишалося. Після добору робітників із місцевого білоруського та польського населення жінок, дітей та старших осіб розстрілювали. Ця операція проводилася в Західній Білорусі — на землях, що їх 1939 року в Польщі анексував Радянський Союз, а потім, 1941 року, захопили німці.497 Польські партизани, які вважали, що ці землі треба повернути Польщі, теж билися в тих лісах. Так антипартизанські акції німців скеровувалися як проти радянських партизанів (що представляли державу, яка правила тут у 1939–1941 роках), так і проти польського підпілля (що боролося за незалежність і територіальну цілісність Польщі в кордонах 1918– 1939 років). Польські сили належали до польської Армії Крайової і були підзвітні польському урядові в екзилі в Лондоні. Польща була однією з союзних держав, тож взагалі польські й радянські війська спільно боролися проти німців. Та оскільки і Радянський Союз, і Польща претендували на ці землі радянської Західної Білорусі (з радянського погляду) чи північно-східної Польщі (з польського), то на практиці все було складніше. Польські бійці опинилися в пастці між радянськими і німецькими військами. Коли польські війська відмовлялись коритися Москві, радянські партизани влаштовували бійні польських цивільних. Наприклад, 8 травня 1943 року в Налібоках радянські партизани розстріляли 127 поляків.498 Улітку 1943 року офіцери Червоної армії запросили офіцерів Армії Крайової на перемовини, а тоді вбили їх по дорозі до місця зустрічі. Командувач радянського партизанського руху вважав, що на солдатів Армії Крайової треба доносити німцям, які відтак розстрілювали поляків. Тим часом польські війська потерпали і від німецьких нападів. Польські ко-

240

Розділ 7 • Голокост і помста

мандири в різні моменти налагоджували зв’язок, як із комуністами, так і з німцями, але не могли укласти справжнього союзу ні з ким: зрештою, поляки хотіли відновити незалежну Польщу в її довоєнних кордонах. Складність цієї мети з відступом Гітлерової влади і приходом на її місце Сталінової увиразнювалася в болотах Білорусі.499 Райони, очищені від населення під час операції «Герман» і наступних операцій 1943 року, німці називали «мертвими зонами». Знайдені у мертвій зоні люди підлягали знищенню. 45 охоронний полк Вермахту в квітні 1943 року вбивав цивільних у ході операції «Великодній кролик». До цієї справи долучилися залишки айнзацгрупи «D», відіслані до Білорусі навесні 1943 року. Вони прийшли з південної Росії та південної України, куди відступали рештки групи армій «Південь» після поразки під Сталінградом. Айнзацгрупа «D» мала прикривати німецький відступ, убиваючи цивільних усюди, де виникав опір. У Білорусі її солдати забирали всю худобу й палили села там, де не було жодного опору. Айнзацгрупа «D» вже не прикривала відступ Вермахту, як чинила південніше, а сама готувалася до такого відступу.500 Перехід до тактики «мертвих зон» імпліцитно означав визнання того, що до Білорусі скоро повернеться радянська влада. Група армій «Південь» (дуже зменшена й інакше названа) відступала. Група армій «Північ» усе ще тримала в облозі Ленінград, хоча сенсу в цьому вже не було. Сама Білорусь ще була в тилу групи армій «Центр», але такій ситуації судилося тривати недовго. Деякі німецькі військові й цивільні очільники в різні моменти німецької окупації Білорусі усвідомлювали, що тактика масового терору зазнала невдачі і що для перемоги над Червоною армією треба було знайти інший спосіб підняти білоруське населення на підтримку німецького врядування. Та іншого способу знайти було годі. Як і на всіх окупованих територіях Радянського Союзу, німці добилися того, що більшість населення прагнула повернення радянської влади. Відряджений у Білорусь німецький спеціаліст із пропаганди доповідав, що йому нічого сказати населенню.501 Найдраматичнішою спробою здобути підтримку місцевого населення стала створена за німецького сприяння Російська народна визвольна армія (РОНА). Очолював її Броніслав Камінський, радянський громадянин російської національності й польського (а також, можливо, німецького) походження, що у 1930‑х, схоже, був висланий у радянське спеціальне поселення. Він назвався противником колективізації. Німці дозволили йому розпочати експеримент із місцевого самоврядування в містечку Локоті на північному заході Росії. Тут Камінського поставили на чолі антипартизанських операцій, а місцевому населенню справді дозволили

241

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

залишати собі більшу частку вирощеного зерна. Коли війна обернулась проти німців, Камінського з цілим його апаратом відправлено з Росії до Білорусі, де він мав зіграти подібну роль. Камінський мав наказ боротися з радянськими партизанами в Білорусі, та разом зі своєю групою ледве чи міг боронити свою базу. Зрозуміло, що місцеве білоруське населення трактувало РОНА як чужинців, що відбирали землю, водночас говорячи про право власності.502 У 1942–1943 роках генеральний комісар Генеральної округи Білорутенії Вільгельм Кубе зробив спробу відійти від низки базових принципів німецького колоніалізму, сподіваючись підняти населення на спротив Червоній армії. Він спробував вдатися до національних поступок, підтримуючи білоруські школи і влаштовуючи різноманітні білоруські дорадчі органи та військові утворення. У червні 1943 року він навіть скасував колективізацію сільського господарства і видав указ, що дозволяв білоруським селянам бути власниками своєї землі. Ця політика була подвійно абсурдна: по-перше, значну частину сільської місцевості контролювали партизани, які вбивали людей, що чинили спротив колгоспам; по-друге, німецька армія і поліція доволі категорично відкидали право власності, бо грабували й палили господарства, вбивали землеробські родини і відсилали землеробів на примусову працю в Німеччину. А що німці не поважали права білоруських селян на життя, то цим селянам нелегко було поважно сприймати їхні нові обіцянки щодо приватної власності.503 Навіть якби Кубе якимось чином досяг успіху, його політика виявляла неможливість німецької колонізації на Сході. Німецькі плани щодо слов’ян передбачали голод і виселення; Кубе хотів правити і битися з їхньою допомогою. Систему колгоспів треба було зберігати для здобування продовольства; Кубе хотів її знищити і дозволити білорусам займатися землеробством на власний розсуд. Відступаючи водночас від радянської та німецької політики, Кубе виявляв їх засадничу схожість. Як радянська самоколонізація, так і німецька расова колонізація передбачали цілеспрямовану економічну експлуатацію. А що німецька політика була убивчіша, а німецькі вбивства — свіжіші в пам’яті місцевих мешканців, то радянська влада стала їм здаватися меншим злом, навіть визволенням. Край експериментам Кубе поклали радянські партизани. У вересні 1943 року він загинув від бомби, яку покоївка підклала йому під ліжко.504 *** У Білорусі, більш ніж будь-де, нацистська і радянська системи накладалися одна на одну і взаємодіяли. Відносно невелика територія країни стала місцем інтенсивних бойових дій, партизанських кампаній і масових звірств. Ці землі були тиловою зоною німецької групи армій «Центр», яка

242

Розділ 7 • Голокост і помста

понад усе прагнула захопити Москву, а також ціллю червоноармійських дивізій Білоруського фронту, які планували сюди повернутися. Повністю їх не контролювали ані німецька адміністрація, ані партизани, однак і ті, й ті вдавалися до терору, не маючи надійних матеріальних чи моральних стимулів до лояльності. Густота єврейського населення в Білорусі, приреченого на знищення, але незвично здатного до опору, була одна з найвищих у Європі. Видається ймовірним, що в Мінську та Білорусі Гітлерові чинило спротив більше євреїв, ніж деінде, — хоча, за рідкісними винятками, вони не могли опиратися нацистському врядуванню, водночас не сприяючи радянській владі. Загони Бєльського та Зоріна були найбільшими єврейськими партизанськими формуваннями в Європі.505 Тут не було сірого прошарку, перехідної зони, маргінального простору; до цієї ситуації годі було застосувати заспокійливі кліше соціології масового вбивства. Усе було чорним на чорному. Німці вбивали євреїв як партизанів, і багато євреїв стали партизанами. Євреї, що стали партизанами, сприяли радянському режимові й брали участь у радянській політиці накликання помсти на цивільне населення. Партизанська війна в Білорусі була збочено-взаємодійним зусиллям Гітлера та Сталіна, які разом ігнорували закони війни та інтенсифікували конфлікт за лініями фронту. Після провалу операції «Барбаросса» та операції «Тайфун» німці були приречені. Початкова антипартизанська політика, як і численні інші чинники німецького планування, залежала від швидкої й тотальної перемоги. Особового складу вистачало на вбивства євреїв, але не на боротьбу з партизанами. Не маючи достатньої кількості особового складу, німці вдалися до вбивств і залякування. Терор слугував для помноження сил — та зрештою помножив сили Сталіна. Існував радянський партизанський рух, а німці намагалися його придушити. Та на практиці німецька політика була просто масовим убивством. Один звіт Вермахту повідомляв про розстріл 10 431 партизана, але здобуття лише 90 автоматів. Це означало, що майже всі вбиті насправді були цивільними. Заподіявши свої перші 15 тисяч смертей, спеціальна команда Дірлеванґера втратила лише 92 солдатів. Без сумніву, багато з них загинуло від дружнього вогню і п’яних нещасних випадків. Подіб не співвідношення можливе лише тоді, коли жертви — беззбройне цивільне населення. Під прикриттям антипартизанських операцій німці вбивали білоруських (чи єврейських, чи польських, чи російських) цивільних у 5 295 різних населених пунктах окупованої радянської Білорусі. Кілька сотень із цих сіл і містечок спалено дощенту. Загалом у ході антипартизанської кампанії німці вбили близько 350 тисяч осіб, з яких принаймні 90 % були беззбройні. Німці вбили в Білорусі півмільйона євреїв, 30 тисяч з яких загинули від антипартизанських операцій. Незрозуміло,

243

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

як саме числити ці 30 тисяч осіб: як євреїв, що загинули в ході «остаточного розв’язання», чи як білоруських цивільних, що загинули від антипартизанських відплатних акцій? Німці й самі часто не робили розрізнення з причин дуже практичних. Як написав у своєму щоденнику один німецький командир: «Спалених у будинках і бункерах бандитів і євреїв не рахували».506 Із дев’яти мільйонів осіб, що мешкали на території радянської Білорусі 1941 року, близько 1,6 мільйона вбили німці в акціях не на полі битви. До цього числа увійшли близько 700 тисяч військовополонених, 500 тисяч євреїв і 320 тисяч осіб, зачислених до партизанів (абсолютна більшість із них була беззбройним цивільним населенням). Ці три загальні кампанії становлять три найбільші німецькі злочини в Східній Європі, і разом вони вдарили по Білорусі з величезною силою і жорстокістю. Ще кілька сотень тисяч мешканців радянської Білорусі загинули в бою як солдати Червоної армії.507 До загальної кількості смертей доклалися і радянські партизани. Станом на 1 січня 1944 року вони доповіли про вбивство 17 431 особи як зрадників на території радянської Білорусі; це число не містить ні цивільних, убитих з інших причин, ані цивільних, убитих упродовж наступних місяців. Загалом партизани в Білорусі вбили десятки тисяч людей у власних акціях помсти (або ж як класових ворогів у відібраних у Польщі західних регіонах). Ще кілька десятків тисяч осіб, що мешкали в цьому регіоні, з певністю загинули після арештів, проведених під час радянської окупації 1939–1941 років, особливо під час радянських депортацій 1940–1941 років, чи то в дорозі, чи в Казахстані.508 Два мільйони осіб — таке помірковане й обережне припущення щодо кількості загиблих на території нинішньої Білорусі під час Другої світової війни. Ще понад мільйон осіб утекли від німців, а ще два мільйони депортовано як підневільну робочу силу або ж з інших причин виселено з місць початкового мешкання. Починаючи з 1944 року, комуністи виселили ще чверть мільйона осіб до Польщі і ще десятки тисяч — до ҐУЛАҐу. На кінець війни половину населення Білорусі було вбито або переселено. Подібного не можна сказати про жодну іншу європейську країну.509 Наміри німців були страшніші за їхні досягнення. Заморені голодом військовополонені в мінському шталагу № 352 та інших таборах військовополонених становили лише частину смертей, що їх передбачав «План голоду». Чистки селян були менш масштабні, аніж масове знищення населення Білорусі, що його передбачав Генеральний план «Ост». Близько мільйона білорусів зазнали експлуатації як підневільна робоча сила, хоч їх не завжди запрацьовували до смерті, як передбачалося. Могильов, де почалося масове винищення міських євреїв і де проводилися антипарти-

244

Розділ 7 • Голокост і помста

занські навчання, мав стати великою фабрикою смерті, нею він не став; крематорії, що їх СС замовили для Могильова, зрештою, схоже, опинилися в Аушвіці. Мінськ теж мав стати місцем фабрики смерті з власними крематоріями. Після завершення вбивств саме місто мали зрівняти із землею. Вільгельм Кубе мріяв про побудову на місці Мінська німецького поселення Асґард — на честь містичної домівки скандинавських богів.510 Єдиною з нацистських утопій, яку було зреалізовано, стало знищення євреїв, хоча й воно відбулося не цілком так, як планували німці. У Білорусі, як і деінде, «остаточне розв’язання» стало тим злочином, що у скоєнні набрав радикальніших форм, аніж у задумі. Радянські євреї мали загинути від виснаження, будуючи німецьку імперію, або ж зазнати виселення далі на схід. Це виявилося неможливим; більшість із євреїв на Сході загинули там, де жили. У Мінську було кілька винятків: євреї, що втекли й уціліли, часто ціною участі в спіралі масового насильства; а також євреї, яким зберегли життя як робочій силі, — вони загинули трохи пізніше від інших і далеко від дому. У вересні 1943 року декого із останніх євреїв Мінська вивезено на захід, на землі окупованої Польщі, в установу під назвою «Собібур».511 Там вони побачили фабрику смерті, не знану навіть у Білорусі, де, здавалося, вже відкрилися всі земні жахіття.

245

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Розділ 8 НАЦИСТСЬКІ ФАБРИКИ СМЕРТІ

ід німецькою окупацією загинуло близько 5,4 мільйона євреїв. Майже половину з них убито на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, переважно кулями, іноді газом. Решта загинула на захід від лінії Молотова — Ріббентропа, переважно від газу, іноді від куль. На схід від лінії Молотова — Ріббентропа впродовж другої половини 1941 року, за перші шість місяців німецької окупації, загинуло мільйон євреїв. Ще мільйон убито 1942 року. На захід від лінії Молотова — Ріббентропа євреї потрапили під німецький контроль значно раніше, але загинули пізніше. На сході економічно продуктивних євреїв — молодих чоловіків — нерідко розстрілювали негайно, у перші дні чи тижні війни. Тоді економічні аргументи обернулися проти жінок, дітей і літніх людей, які перетворилися на «зайві роти». На захід від лінії Молотова — Ріббентропа побудовано гетто, в яких євреїв мали утримувати до депортації (до Любліна, Мадагаскару чи Росії), яка так і не відбулася. Непевність щодо фінальної версії «остаточного розв’язання» між 1939-м і 1941-м роками означала, що євреїв на захід від лінії Молотова — Ріббентропа почали використовувати як робочу силу. Це було певним економічним аргументом на користь збереження їхнього життя. Через два роки німецької окупації і через рік після того, як євреїв загнали в гетто, на анексованих польських землях та в Генерал-губенаторстві почалися масові вбивства польських євреїв. Їх задушено газом у шістьох великих установах, чотири з яких були на території Генерал-губернаторства, а ще дві — на землях, що їх анексував Райх. Установи ці — Хелмно, Белжець, Собібур, Треблінка, Майданек, Аушвіц — діяли в тому чи іншому поєднанні від грудня 1941 року до листопада 1944 року. Осердям убивчої кампанії на захід від лінії Молотова — Ріббентропа була операція «Райнгард», що полягала в отруєнні газом 1,3 мільйона польських євреїв у Белжці, Собібурі та Треблінці у 1942 році. Останнім розділом операції став Аушвіц, де газом отруєно близько 200 тисяч польських євреїв і

246

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

понад 700 тисяч євреїв з інших частин Європи. Більшість із них загинуло у 1943-му i 1944-му poках.512 Витоки операції «Райнгард» криються в Гіммлеровій інтерпретації Гітлерових бажань. Гіммлер, який знав про результативні експерименти з газом над радянськими військовополоненими, довірив створення нової газової установи для євреїв Оділо Ґлобочніку. Сталося це приблизно 13 жовтня 1941 року. Ґлобочнік був начальником СС та поліції у Люблінському районі Генерал-губернаторства. Саме цей район був важливим експериментальним майданчиком для расових утопій нацистів. Ґлобочнік очікував, що в його район депортують мільйони євреїв, яких він відправить на невільницьку працю в колоніях. Після нападу на Радянський Союз Ґлобочніка поставили на чолі виконання Генерального плану «Ост». Хоча після того, як Радянський Союз витримав удар і грандіозний задум убивчої колонізації поклали до шухляди, Ґлобочнік частково втілив його в життя у власному Люблінському районі, де 30 тисяч поляків виселили з їхніх домівок. Він прагнув загального «очищення Генералгубернаторства від євреїв, а також від поляків».513 На кінець жовтня 1941 року Ґлобочнік обрав місце для побудови нової газової фабрики — Белжець, село на південному сході від Любліна. Зміни у планах щодо використання цього місця демонструють зміну нацистських утопій від убивчої колонізації до винищення як такого. 1940 року Ґлобочнік заснував табір невільницької праці в Белжці і мріяв, що тут два мільйони євреїв вручну копатимуть протитанкові окопи. Такі фантазії він плекав через те, що одна з ранніх версій «остаточного розв’язання» передбачала депортацію європейських євреїв до Люблінського району. Зрештою Ґлобочнік у Белжці мусив змиритися з робочою силою не більш ніж 30 тисяч євреїв. Від ідеї оборонного проекту він остаточно відмовився у жовтні 1940 року. Роком пізніше, після розмови з Гіммлером, він придумав інший спосіб використати надане йому місце — для знищення євреїв.514 Ґлобочнік шукав і зрештою знайшов спосіб убивати євреїв на захід від лінії Молотова — Ріббентропа там, де німцям бракувало особового складу для масових розстрілів і де вони не хотіли озброювати поляків як допоміжні сили. Використання установи в Белжці вимагало лише жменьки німецьких командирів. Основну працю мали виконувати поневолені євреї. Охорону і роботу фабрики забезпечувало б головно німецьке населення, дібране з тренувального табору в Травніках у Люблінському районі. Першими робітниками з Травніків стали полонені солдати Червоної армії з таборів військовополонених. Ці люди були здебільшого радянські українці, хоча серед них траплялись і представники інших національнос-

247

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

248

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

тей Радянського Союзу, зокрема росіяни і навіть особи єврейського походження — дібрані, звісно, випадково. Якщо серед полонених були радянські німці, їм віддавали перевагу.515 Зміна завдань для робітників у Травніках, як і зміни в застосуванні Белжця, вказувала на зміну в утопіях Гітлера. За початковим задумом Ґлобочніка, чоловіки з Травніків мали виконувати функцію поліцаїв у завойованому Радянському Союзі під німецьким командуванням. А що Радянський Союз так і не вдалося завоювати, то цих людей можна було готувати для іншого спеціального завдання: експлуатації установ, у яких душитимуть газом польських євреїв. Коли їх набирали, чоловіки з Травніків нічого не знали про загальний задум і не мали жодного політичного чи особистого інтересу. Польща була для них чужою країною, польські євреї — чужим народом. Слушно було б припустити, що вони мали глибоке зацікавлення в збереженні своєї роботи; завербування на неї врятувало їх від імовірної голодної смерті. Навіть якби, попри це, вони якимось чином мали б відвагу опиратися німцям, то знали б, що не зможуть безпечно повернутися до Радянського Союзу. Вийшовши із дулагів та шталагів, вони дістали мітку німецьких колаборантів. У грудні 1941 року одягнені в чорні уніформи чоловіки з Травніків допомагали будувати рампу і залізничну гілку, щоб налагодити зв’язок із Белжцем. Радянські громадяни працювали на вбивчу політику німців.516 Белжець не мав бути табором. У таборах люди ночують. Белжець мав бути фабрикою смерті, де євреїв мали знищувати після прибуття. Така установа — куди людей привозили під оманливим приводом, казали їм, що вони мають іти в душ, а тоді труїли моноксидом вуглецю — вже мала німецький прецедент. Між 1939-м і 1941-м роками в Німеччині використовували шість установ, де вбивали людей неповносправних, психічно хворих та інших, яких вважали «не вартими життя». Після пробного отруєння газом польських неповносправних у Вартеланді канцелярія Гітлера зорганізувала таємну програму вбивства німецьких громадян. Залучені до неї були лікарі, медсестри й начальники поліції; одним із головних організаторів акції був особистий лікар Гітлера. Медично-науковий бік убивства був простий: монооксид вуглецю (CO) сполучається із гемоглобіном у крові значно краще за кисень (О2). Так він не дозволяє червоним кров’яним тільцям виконувати свою звичну функцію постачання кисню в тканини. Жертв приводили начебто на медогляд, а тоді вели в «душові кімнати», де їх труїли монооксидом вуглецю, який пускали з каністр. Якщо у жертв були золоті зуби, то їх позначали крейдяним хрестом на спині, щоб після смерті ці зуби вирвати. Першими жертвами ставали діти — а їхні батьки отримували від лікарів брехливі листи про те, як

249

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

вони померли під час лікування. Більшість із жертв програми «евтаназії» були німці-неєвреї, хоча неповносправних німецьких євреїв просто вбивали взагалі без будь-якого добору. В одній із установ працівники відзначили 10-тисячну кремацію, прикрасивши труп квітами.517 Завершення програми «евтаназії» збіглося з місією Ґлобочніка створити нову технологію для отруєння газом польських євреїв. На серпень 1941 року, коли Гітлер призупинив програму, побоюючись внутрішнього спротиву, її працівники зареєстрували 70 273 смерті й створили зразок підлого оманливого вбивства із застосуванням смертельного газу. Призупинення програми «евтаназії» залишило без заняття групу поліцаїв і лікарів із певними навичками. У жовтні 1941 року Ґлобочнік викликав частину цих людей до Люблінського району, щоб ті обслуговували його установи планованого вбивства євреїв. Близько 92 із 450 осіб, що служили Ґлобочнікові у справі знищення газом польських євреїв, мали попередній досвід роботи в програмі «евтаназії». Найважливішим із цих людей був Крістіан Вірт, який наглядав за цією програмою. Як писав начальник канцелярії Гітлера, «значна частина моєї організації» мала використовуватися «для розв’язання єврейського питання, що пошириться до гранично можливих наслідків».518 Досвід «евтаназійних» команд використовував не лише Ґлобочнік. Газова фабрика у Хелмні, у Вартеланді, також використовувала досвід програми «евтаназії». Тоді як Ґлобочніків Люблінський район був місцем експериментів у межах Гіммлерової програми «зміцнення німецькості», Вартеланд під керівництвом Артура Ґрайзера став місцем депортації: сотні тисяч поляків звідси вивезено до Генерал-губернаторства, а сюди з Радянського Союзу прибули сотні тисяч німців. Ґрайзер зіткнувся з Гітлеровою проблемою в меншому масштабі: після цього переміщення ще залишалися євреї, і на кінець 1941 року не знайшлося місця, придатного для депортації. Ґрайзер спромігся депортувати кілька тисяч євреїв до Генерал-губернаторства, але їхнє місце зайняли євреї, депортовані з реш ти Німеччини.519 16 липня 1941 року рішення запропонував голова служби безпеки (СД) у Познані, регіональній столиці Ґрайзера: «Існує небезпека, що цієї зими всіх євреїв уже не вдасться прогодувати. Варто серйозно замислитися над тим, чи не гуманніше буде позбутися неспроможних до праці євреїв через використання якогось швидкодійного препарату. Це в кожному разі було б правильніше, ніж дати їм померти від голоду». «Швидкодійним препаратом» став монооксид вуглецю, що його застосовували у програмі «евтаназії». Газенвагени у вересні 1941 року випробували на радянських військовополонених; згодом такі вантажівки застосовувалися в окупованих Білорусі та Україні, особливо для вбивства дітей. Вони

250

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

були убивчим механізмом у Хелмні, а наглядав за їх роботою Герберт Лянґе. Лянґе вже труїв газом неповносправних у межах програми «евтаназії». З 5 грудня німці використовували установу в Хелмні для вбивства євреїв з Вартеланду. У 1941-му і 1942-му роках у Хелмні загинув 145 301 єврей. Фабрика у Хелмні діяла доти, доки єврейське населення Вартеланду не зменшилося до функціонального табору праці всередині Лодзького гетто. Але вбивства призупинилися на початку квітня — саме тоді, коли в Люблінському районі вони лише починалися.520 Белжець мав стати новим зразком — ефективнішим і тривалішим за Хелмно. Порадившись з Віртом, Ґлобочнік постановив збудувати постійну установу, в якій можна було б труїти газом відразу багатьох людей за стінами (як у програмі «евтаназії»), але в якій монооксид вуглецю можна було б надійно генерувати за допомогою двигунів внутрішнього згоряння (як у газенвагенах). Це означало, що замість стаціонарної вантажівки, як у Хелмні, двигун із машини виймали, трубами сполучали зі спеціально збудованою газовою камерою, цю камеру оточували огорожами, а тоді залізницею поєднували фабрику смерті з населеними центрами. Такими були прості інновації Белжця, але їх було достатньо.521 *** Нацистське керівництво завжди вважало, що в осерді єврейської «проблеми» стояли польські євреї. Німецька окупація розділила колишніх польських громадян-євреїв на три різні політичні зони. Станом на грудень 1941 року близько 300 тисяч польських євреїв жили у Вартеланді та інших польських землях, що їх анексувала Німеччина. На них чекала смерть від газу в Хелмні. 1,3 мільйона польських євреїв по східний бік лінії Молотова — Ріббентропа від червня 1941 року гинули під час розстрілів, більшість із них — у 1942 році. Найбільшою групою польських євреїв під німецькою окупацією були ті, що жили в численних гетто Генералгубернаторства. До червня 1941 року землі Генерал-губернаторства містили половину довоєнного населення польських євреїв, близько одного мільйона шістсот тринадцяти тисяч осіб. (Коли після німецького вторгнення в Радянський Союз до Генерал-губернаторства додали галицькі землі, кількість євреїв у ньому сягла близько двох мільйонів ста сорока трьох тисяч. Півмільйона галицьких євреїв, на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, розстріляли).522 Коли в березні 1942 року Гіммлер з Ґлобочніком розпочали вбивства польських євреїв Генерал-губернаторства, політика їхня недвозначно переслідувала мету знищити значне єврейське населення в Європі. 14 березня 1942 року Гіммлер ночував у Любліні й розмовляв із Ґлобочніком. Через два дні німці розпочали депортацію євреїв з Люблінського району до

251

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Белжця. Увечері 16 березня в Любліні вони зібрали близько 1 600 євреїв, що не мали документів на працю, вивезли їх і вбили газом. У другій половині березня 1942 року німці — село за селом і містечко за містечком — почали очищати Люблінський район від євреїв. Герман Гефле, Ґлобочніків заступник, який відповідав за «переселення», очолював штаб, що розробив необхідну технологію. Євреїв із менших гетто переселено в більші. Тоді євреїв із небезпечними зв’язками, гаданих комуністів і ветеранів Польської армії розстріляно. Останній підготовчий етап передбачав добір із населення молодших чоловіків та інших осіб, що вважалися працездатними. Таким було надано нові документи.523 На захід від лінії Молотова — Ріббентропа німці облаштували все так, щоб обмежити свою безпосередню участь у вбивствах. Інститути гетто — юденрат і єврейська поліція — використовували для знищення гетто. Люди Ґлобочніка розпочинали акцію в певному місті з того, що зверталися до місцевої поліції безпеки, а тоді збирали загін німецьких поліцаїв. Якщо німці мали в розпорядженні єврейський поліційний загін, як було у більших спільнотах, то роботу зі зганяння інших євреїв для перевезення виконували єврейські поліцаї. У містах єврейської поліції було значно більше, аніж німців, від яких вони отримували накази. А що в єврейських поліцаїв не було зброї, то вони застосовували лише фізичну силу проти своїх. Іноді на допомогу їм приходили чоловіки з Травніків.524 Німецька поліція наказувала єврейській поліції зібрати єврейське населення в певному місці на певний час. На початках євреїв нерідко приваблювали до місця збору обіцянками їжі або ж кращої праці «на сході». Тоді, проводячи кількаденні облави, німці з єврейською поліцією блокували окремі райони чи окремі будинки і гнали їхніх мешканців на місце збору. У більших містечках і містах, де треба було провести понад одну облаву, ці заходи повторювалися з усе більшою жорстокістю. Німці прагнули виконати щоденні квоти заповнення поїздів і часом передавали ці квоти єврейським поліцаям, яким невиконання загрожувало втратою становища і життя. Гетто закривалося під час і після акції для того, щоб німецька поліція могла грабувати без перешкод з боку місцевого населення.525 Євреї, що потрапляли в Белжець, були приречені. Вони прибували без зброї до закритої структури, були під охороною і навіть не мали нагоди усвідомити своє становище, не кажучи вже про спробу протистояти озброєним німцям і чоловікам із Травніків. Так само, як і пацієнтів в «евтаназійних» осередках, їх повідомляли, що вони повинні зайти в певну будівлю для дезінфекції. Їм казали зняти одяг і коштовності, пояснюючи, що їх теж дезінфікують і повернуть. Тоді їх голими зганяли в камери, які наповнювали монооксидом вуглецю. Із євреїв, що зійшли з поїзда

252

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

у Белжці, вціліли лише двоє чи троє; загинуло орієнтовно 434 508. Вірт командував у Белжці до літа 1942‑го і, схоже, досяг вершин у виконанні своїх функцій. Після цього він служив головним інспектором Белжця і ще двох установ, збудованих за тим самим зразком.526 У Люблінському районі Генерал-губернаторства ця система працювала майже ідеально. Депортації до Белжця з Краківського району почалися дещо пізніше з подібними результатами. Євреї з Галичини постраждали від поєднання двох німецьких убивчих методів: з літа 1941 року їх розстрілювали; з березня 1942 року — труїли газом у Белжці. Галичина лежала на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, отже, там євреїв розстрілювали; однак її приєднали до Генерал-губернаторства, тож тепер євреїв також труїли газом. Тома Гехт, уцілілий галицький єврей, перелічив низку смертей, які чекали на єврея в Галичині: двоє його тіток, один дядько і двоюрідний брат загинули від газу в Белжці; його батька, одного з братів, тітку, іншого дядька і двоюрідного брата розстріляли; ще один його брат загинув у робітничому таборі.527 Тим часом Ґлобочніків штаб і чоловіки з Травніків побудували за зразком Белжця ще одну фабрику смерті в Люблінському районі: у Собібурі, на північний схід від Любліна. Ця установа, що діяла з квітня 1942 року і вбивала так само, як Белжець, вкоротила віку близько 180 тисячам євреїв і залишила по собі лише 40 уцілілих. Разом зі своїми людьми Ґлобочнік опанував необхідні для роботи установи процедури. Облави на людей з гетто провадили люди Гефле, німецька поліція і місцеві мешканці; порядок у таборах підтримували загін чоловіків із Травніків, жменька німців і велика кількість єврейських робітників; масові вбивства здійснювалися газом, що подавався з двигуна внутрішнього згорання і викликав асфіксію.528 Досягши у Белжці та Собібурі рівня смертності 99,99 %, 17 квітня 1942 року Гіммлер наказав почати будівництво третьої установи — цього разу у Варшавському районі Генерал-губернаторства. Разом із загоном людей з Травніків на місце біля села Треблінки відіслано команду осіб, що мали досвід «евтаназії». 1 червня 1942 року тут розпочалося будівництво фабрики смерті. Роботу виконували місцеві євреї, яких убили після завершення проекту. Нагляд над будівництвом вів черговий ветеран програми «евтаназії». Та, на відміну від Франца Штанґля (у Собібурі) й Крістіана Вірта (у Белжці), Ірмфрід Еберль був не начальником поліції, а медиком. У минулому він очолював дві «евтаназійні» установи.529 Еберль, здавалося, дуже радів з приводу свого найновішого завдання. «Справи в мене йдуть чудово, — писав він дружині під час побудови фабрики смерті в Треблінці. — Роботи дуже багато, і це весело». Коли робота над табором добігала кінця, він «тішився і пишався цим досягнен-

253

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ням». Він радів, що люблінська модель Ґлобочніка тепер працюватиме й у Варшаві.530 Варшава, у якій жила більшість освічених класів Польщі і найбільша у Європі єврейська спільнота, була метрополією, якій не було місця у світогляді нацистів. Станом на весну 1942 року у варшавському гетто ще залишалося понад 350 тисяч євреїв. Це було найбільше місто Генерал-губернаторства, але не його адміністративний центр. Генерал-губернатор Ганс Франк волів правити з Кракова, де забрав собі стародавній замок польських королів і вдавав із себе сучасного расового аристократа. У жовтні 1939 року він завадив «розв’язанню» єврейської «проблеми», коли перевіз євреїв до Люблінського району Генерал-губернаторства. У грудні 1941 року Франк сказав своїм підлеглим, що вони «мусять позбутися євреїв». Навіть тоді він не знав, як такого результату досягти. Але навесні 1942 року Франк знав. Люблін мав що йому запропонувати. Відтепер Люблін мав стати не районом, що приваблюватиме до Генерал-губернаторства нових євреїв, а місцем, де євреїв, що вже тут жили, вбиватимуть. Це схвалювалося. Чоловіки з Травніків прибули до Варшави в лютому та квітні. Улітку 1942 року Франк передав контроль над працевлаштуванням євреїв, а тоді й над самими гетто до рук СС.531 Підставою для нової ескалації стало вбивство дуже високого командира СС. Після Гітлера і Гіммлера найважливішим творцем політики знищення євреїв був Райнгард Гайдріх. Крім цього, Гайдріх був типовим уособленням схильності нацистів давати одній особі кілька посад. Коли він уже очолював Головне управління імперської безпеки, його поставили на чолі Протекторату Богемії та Моравії, що їх анексувала Німеччина 1939 року (чеські землі). 27 травня 1942 року він дістав поранення внаслідок замаху з боку чеха і словака за наказом британської розвідки — і 4 червня помер. Гітлера і Гіммлера дратувала Гайдріхова звичка подорожувати без охорони, що, на його думку, була йому не потрібна через популярність серед чехів. На чеських землях німці не провадили репресивної політики, що її можна було б порівняти з політикою в окупованій Польщі та Радянському Союзі; Гайдріх наголошено добре поводився з чеським робітничим класом.532 Убивство Гайдріха означало втрату стратега «остаточного розв’язання», але здобуття мученика. Гітлер з Гіммлером зустрічалися і розмовляли третього, четвертого і п’ятого червня 1942 року. Надгробне слово виголосив Гіммлер: «На нас лежить святий обов’язок помститися за його смерть, продовжити його працю і знищити ворогів нашого народу без жалю і слабкості». Щоб відплатити за вбивство Гайдріха, повністю зни-

254

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

щили чеське село Лідіце. Чоловіків розстріляли на місці, жінок відіслали до німецького концтабору в Равенсбрюку, дітей убили газом у Хелмні.533 Нацистська політика цілковитого винищення польських євреїв у Генерал-губернаторстві дістала назву «Операція «Райнгард»» на честь Гайдріха. Згадки про вбивство зробили з німців жертв і дали їм змогу подати масове вбивство євреїв як відплату. У межах нацистського світогляду вбивство Гайдріха у травні 1942 року відіграло роль, подібну до ролі американського оголошення війни у грудні 1941 року. Воно пробудило почуття праведної солідарності серед нацистів, які відчували себе жертвами нападу, а також відвертало увагу від справжніх джерел німецьких труднощів і політики. Гайдріх став видатною «жертвою» гаданої міжнародної єврейської змови, що несла відповідальність за війну.534 *** Євреїв убивали через те, що Гітлер визначив їх убивство метою війни. Але навіть після того, як він озвучив свої бажання, час їхньої смерті зумовлювали німецькі уявлення про хід війни і відповідні економічні пріоритети. Євреї гинули з більшою ймовірністю тоді, коли німці непокоїлися про нестачу продовольства; або з меншою ймовірністю тоді, коли німці непокоїлися про нестачу робочої сили. Гітлер оголосив про своє рішення вбити всіх євреїв невдовзі після того, як сповістив, що радянських військовополонених треба використовувати як робочу силу, а не вбивати. На початку 1942 року вцілілих радянських військовополонених уведено до складу робочої сили в самій Німеччині, а Ганс Франк успішно сформував колоніальну польську економіку у своєму Генерал-губернаторстві. Для Райху, як і для окупованої Польщі, з моментально гарантованим завозом робочої сили головним клопотом стало продовольство. У квітні 1942 року Ґерінґ мусив оголосити обмеження харчових раціонів для німців Райху, і середній рівень спожитих калорій того року в Райху справді значно впав. Зі свого боку Франк займався покращенням постачання їжі для польського робітничого класу.535 Так улітку 1942 року економічні міркування (як їх розуміли німці) пришвидшили, а не призупинили план убивства всіх польських євреїв. Коли основною бідою стала їжа, а не робоча сила, євреї перетворилися на «дармоїдів», а отже, в небезпеці опинилися навіть ті, що працювали на німецьку економіку і Вермахт. На кінець 1942 року робоча сила Гансові Франку знову була потрібніша за продовольство, а отже, євреям, які ще залишалися, треба було зберегти життя. На той час більшість польських євреїв уже загинула. Німецька економіка була подібна до найтоншого канату, по якому євреї мусили йти — босоніж, наосліп, без страхувальної сітки.

255

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Цей канат єдиний відгороджував їх від смерті, він був кривавий і зрадливий, він не міг їх не підвести.536 *** Побудова фабрики смерті в Треблінці завершилася 11 липня 1942 року. Через вісім днів, 19 липня, Гіммлер наказав провести цілковите «переселення всього єврейського населення Генерал-губернаторства до 31 грудня 1942 року». Це стосувалося передусім Варшави.537 22 липня 1942 року у Варшаві Ґлобочніків спеціаліст із «переселення» та Герман Гефле разом зі своєю групою есесівських чистильників гетто проінструктували варшавський відділ поліції безпеки і відвідали голову юденрату Адама Чернякува. Гефле повідомив Чернякува, що наступного дня той муситиме забезпечити на пункті пересадки п’ять тисяч євреїв. Чернякув, який знав про попередні чистки гетто в Люблінському районі, зрозумів, що відбувається. Щоб не брати на себе відповідальність за роль у погодженні вбивства свого народу, він наклав на себе руки. Після його смерті німці вдалися до обману й наказали єврейським поліцаям розвішати оголошення з обіцянками хліба з повидлом для тих, хто з’явиться на пункті пересадки. Перший транспорт із приблизно п’ятьма тисячами євреїв відбув з Варшави до Треблінки 23 липня. Як пригадував Блюма Берґман, голодні люди були ладні на все заради крихти харчу, «навіть якщо знаєш, що тебе вб’ють».538 Так у Варшавському гетто розпочалася операція, що її німці назвали «Великою акцією». Гефле і його команда розташувались у будинку № 103 на вулиці Желязній у межах гетто. Як і в інших містах та містечках Люблінського, Краківського та Галицького районів Генерал-губернаторства, вони разом із місцевими представниками поліції безпеки вдалися до примусу. З допомогою кількох сотень чоловіків із Травніків і близько двох тисяч єврейських поліцаїв протягом наступних двох місяців німці влаштовували у Варшавському гетто майже щоденні облави. Позбувшись найголодніших, єврейська поліція взялася до груп, що здавалися безпомічними: сиріт, убогих, бездомних, в’язнів. Найстарші й наймолодші не мали ані найменшої надії. Діти, молодші за п’ятнадцять років, зникли з гетто повністю. Найменших дітей, хворих, неповносправних і старих німці розстрілювали на місці.539 Спершу єврейська поліція могла справлятися із завданням без особливого нагляду з боку німців. Після кількаденних депортацій голодних і безпомічних німці застосували у Варшаві те ж, що й в інших місцях: несподівану блокаду житлового будинку чи частини вулиці, перевірку документів і депортацію всіх євреїв, що могли працювати. Першу блокаду єврейська поліція під наглядом поліції німецької провела 29 липня 1942 року. Нім-

256

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

ці вирішували, які ділянки очищати в який час; єврейські поліцаї удосвіта відкривали запечатаний конверт із вказівками щодо того, які ділянки їм треба було очистити того дня. Переважно німці проводили дві акції на день, щоб виконати квоту.540 Добір людей для праці зберігав окремим особам життя, але підважував залишки духу колективного спротиву. Хоча німці дотримувалися розрізнень між робітниками з документами та всіма іншими не вельми ретельно, добір створив принциповий соціальний поділ між євреями, що мали документи, і євреями, що документів не мали, й викликав загальне занепокоєння особистою безпекою. Люди переважно вважали, що разом зі своїми родинами зможуть залишитися в гетто, якщо матимуть потрібну роботу і потрібні папери. Така приватизація надії призводила до того, що колективні дії були приречені. Вся доступна енергія витрачалася на пошуки документів, а не на координацію опору. Ніхто наразі не намагався вирвати монополію сили в межах гетто з рук німців і єврейської поліції. Доти, доки не існувало групи євреїв, що була б ладна опиратися єврейській поліції, облави й депортації могли продовжуватися під німецьким наглядом, навіть за дуже обмеженою участю німецького персоналу.541 У серпні 1942 року німці вимагали, щоб кожен єврейський поліцай щодня приводив на депортацію п’ять євреїв під загрозою депортації членів його родини. Наслідком цієї вимоги стало усунення тих, що не могли себе боронити. Великі сиротинці спустошено 5 серпня. Видатний педагог Януш Корчак повів своїх дітей на Умшлагплац, пересильний пункт. Двох із них він тримав за руки і йшов з піднятою головою. Серед 6 623 осіб, що їх того дня вивезли разом із Корчаком, були вчителі й опікуни сиріт із гетто, його колега Стефанія Вільчинська і багато інших. Старих і малих поліцаї відвезли на возах. Єврейські поліцаї вивели з хати маленьку дівчинку, поки її мати відлучилася у справі. Останні слова дівчинки збереглися: «Я знаю, що ви добра людина, пане. Будь ласка, не забирайте мене. Моя матуся вийшла на хвильку. Вона за хвилину повернеться, а мене не буде, будь ласка, не забирайте мене».542 За перші два місяці «Великої акції» на Умшлагплац відведено близько 265 040 євреїв. Ще близько 10 380 осіб убито в самому гетто. Залишалося близько 60 тисяч євреїв — переважно здорових молодих чоловіків.543 *** Кожна стадія масового вбивства варшавських євреїв була така жахлива, що будила надію на те, що принаймні недалеке майбутнє буде краще за щойно минуле. Частина євреїв справді вважала, що робота на сході буде кращою за життя в гетто. Зібраним на Умшлагплаці євреям можна було пробачити думку про те, що подорож поїздом краща за безконечне чекан-

257

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ня під гарячим сонцем без їжі, води і медичної допомоги. За нагляд над Умшлагплацом відповідала єврейська поліція, члени якої часом звільняли своїх знайомих або тих, хто міг собі дозволити їх підкупити. Як згадував історик Емануель Рінґельблюм, крім готівки, єврейська поліція часом вимагала плати «натурою», тобто сексуальних послуг від урятованих жінок.544 Ілюзії розвіювалися в поїздах. Хоча євреїв запевняли, що везуть їх до робітничого табору «на схід», дехто, мабуть, підозрював, що це неправда: зрештою, люди із дозволами на працю залишились у Варшаві. Якщо йшлося про працю, то чому першими відсилали найменших і найстарших? Цим поїздам у системі залізниці надавався найнижчий пріоритет, і подорож нерідко займала кілька днів, хоча Треблінка лежала не далі, ніж за сто кілометрів на північний схід від Варшави. Євреям не давали ані їжі, ані води, і в багатьох поїздах помирала велика кількість людей. Діти злизували одне з одного піт. Матері часом викидали малих дітей із поїздів, міркуючи, що ті з більшою ймовірністю уціліють у дикій природі, аніж там, куди прямував поїзд. Інколи батьки пояснювали своїм народженим у гетто малим дітям, щó можна побачити через вікно чи тріщини у дверях. Наймолодші ще в житті не бачили полів чи лісів. Але побачити їх тим дітям так і не судилося.545 Поляки кричали в бік поїздів, коли ті проїжджали мимо. Жменька вцілілих євреїв із ненавистю згадувала побачені жести: проведення пальцем поперек горла. Жести ці мали повідомити євреїв, що вони невдовзі загинуть — хоча й не конче поляки їм цього бажали. Частина поляків вимагала грошей; інші, може, милосердніші або з іншими потребами, просили дітей. Янкель Вєрнік пригадував власний ранній від’їзд з Варшави: «Очі мої бачили всіх і все, та я не міг усвідомити глибини нещастя». Ніхто не міг.546 Кожен поїзд мав від 57 до 60 вагонів, тобто містив від п’яти до шести тисяч людей. Поїзд зупинявся на найближчій до Треблінки станції. Тоді, часом після кількагодинного або навіть кількаденного чекання, під’їжджав інший локомотив і перевозив 19 або 20 вагонів до залізничної гілки всередині фабрики смерті в Треблінці. Цей другий локомотив штовхав, а не тягнув ці вагони, отож машиніст рухався назад і сам ніколи не дивився в бік установи і не заходив у неї.547 Після цього чоловіки з Травніків із автоматами й батогами змушували живих євреїв вийти з вагонів. Майже всі вивезені до Треблінки євреї загинули за ці перші кілька тижнів, але не так «плавно», як у Белжці та Собібурі, і не так, як планували німці. Постійні перевезення євреїв швидко перевищили місткість невеликих газових камер Треблінки, а отже, німці

258

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

разом із людьми з Травніків мусили вдатися до розстрілів. На виконання цього завдання травнічан не тренували. Виконували вони його кепсько, але виконували. До серпня залізничну гілку всередині Треблінки оточували гори трупів. Оскар Берґер, який прибув до Треблінки 22 серпня, згадував «гори трупів, що лежали довкола». Янкель Вєрнік згадував власне прибуття 24 серпня: «Подвір’я табору було вкрите трупами, частково вдягненими, частково ні, з викривленими від страху і трепету обличчями, чорними й спухлими, із широко відкритими очима, висолопленими язиками, роздушеними черепами, потрощеними тілами». Одному євреєві, що прибув до Треблінки на день раніше, 23 серпня, ледве вдалося самому не потрапити до цієї гори. Його вибрали для праці, яка передбачала головно поховання людських тіл. Він згадував, як відбувалися вбивства у Треблінці протягом тих перших тижнів: «Після того, як ми вийшли з вагона, німці з українцями, з батогами в руках, погнали нас на подвір’я, де змусили лягти на землю обличчям униз. Після цього вони почали обходити нас і стріляти в основу черепа». Адам Кшепіцький, який прибув 25 серпня, мав подібні враження: «Трупи людей різного віку, у різних позах, з різними виразами на обличчях у мить останнього подиху. Довкола лише земля, небо і трупи!» Наступний день, 26 серпня, згадував Едвард Вайнштайн: «І я виглянув, і побачив Пекло. Трупи на рампі, що досягали рівня вікон вагону для худоби». Франца Штанґля, німецького (австрійського) офіцера поліції, що очолював фабрику смерті в Собібурі, викликано до Треблінки провести розслідування цього хаосу. Можна припустити, що він був не тим, кого легко здивувати картиною смерті; до того ж, на відміну від євреїв, що їх привозили до Треблінки, він знав, чого чекати. Проте побачене його шокувало: «Той запах годі було описати; сотні, ні, тисячі трупів повсюди розкладалися, гнили».548 Ірмфрід Еберль, німецький (австрійський) лікар, що очолював Треб лінку, сподівався довести, чого вартий. Він хотів, щоб рівні смертності в його установі перевищували рівні смертності в комендантів інших таборів, начальників поліції, що керували у Белжці та Собібурі. У серпні 1942 року він і далі приймав поїзди, навіть попри те, що кількість людей, яких мали вбити, далеко перевищувала пропускну спроможність газових камер установи. Тоді смерть поширилася назовні: від газових камер до зони чекання на подвір’ї, а з подвір’я — до поїздів, що чекали на станції, чи на колії, чи десь далеко в окупованій Польщі. Євреї однаково гинули, майже всі; але тепер частині вдавалося втікати з поїздів. У ході попередніх перевезень до Собібура та Белжця таке траплялося дуже рідко.549 Утікачі з поїздів поверталися до Варшавського гетто, часто маючи уявлення про те, чого їм вдалося уникнути. Безлад також привертав увагу

259

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

випадкових спостерігачів. Через численні затримки поїзди, що везли німецьких солдатів на Східний фронт, могли проїхати повз або застрягнути за одним із поїздів смерті; частина свідків робила фотографії, інших вивертало від смороду. Деякі з цих солдатів прямували на південний захід радянської Росії, щоб брати участь у наступі на Сталінград. Ті німецькі солдати, які бачили поїзди до Треблінки, знали — якщо тільки хотіли знати, — за що, власне, воюють.550 Еберля усунуто з посади за некомпетентність, і в серпні 1942 року командування Треблінкою перейняв Штанґль, який згодом казав, що масові страти євреїв газом вважає своєю «професією» і що «вона йому подобається», швидко дав лад у Треблінці. Він наказав тимчасово припинити перевезення і змусив єврейських робітників поховати тіла. Коли на початку вересня 1942 року фабрику смерті було відкрито знову, функціонування її значно більше скидалося на машину, як і задумували її творці.551 Штанґль виконував свої функції з допомогою особливо лютого помічника Курта Франца, якого за пиху і вродливу зовнішність єврейські робітники назвали «лялькою». Франц любив змушувати євреїв боксувати і спостерігав за цим, він любив дивитися, як його пес нападав на євреїв, і взагалі любив спостерігати за тваринами; одного разу він наказав єврейським робітникам побудувати зоопарк. Німцям допомагали кілька десятків чоловіків із Травніків, які виконували роль охоронців, а також низку ключових функцій для роботи установи (як-от заганяли євреїв у газові камери і запускали монооксид вуглецю). Решту роботи виконували кілька сотень євреїв, яких залишили живими тільки для того, щоб вони виконували завдання, пов’язані з масовими вбивствами та грабунком, і які прирікали себе на смерть, виказуючи найменшу ознаку слабкості. Подібно до Белжця і Собібура, Треблінка була влаштована так, щоб функціонувати завдяки єврейській робочій силі, тож людям з Травніків робити доводилося небагато, а німцям — майже нічого.552 Коли чутки про Треблінку поширилися, німці вдалися до пропаганди. Польський уряд у Лондоні передавав своїм британським та американським союзникам звіти про страти газом та інші вбивства польських громадян, що їх коїли німці. Протягом літа члени уряду закликали британців та американців вдатися до відплатних акцій проти німецьких цивільних, та марно. Офіцери польського опору, Армії Крайової, хотіли напасти на Треблінку, але не зробили цього. Німці заперечували вбивства газом. Юзеф Шеринський, начальник єврейської поліції у Варшаві й офіційний «комісар з переселення», стверджував, що отримував з Треблінки листівки. У варшавському гетто справді існувала поштова служба, яка продовжувала діяти навіть протягом цих тижнів. Поштарі носили кашкети з

260

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

яскраво-оранжевими козирками, щоб їх не хапали при облавах. Та, безперечно, вони не приносили звісток з Треблінки.553 Транспортування євреїв з Варшави до Треблінки відновилися 3 вересня 1942 року. В останньому перевезенні «Великої акції», що відбулося 22 вересня 1942 року, їхали єврейські поліцаї та їхні родини. Наближаючись до станції, вони викидали з вікон кашкети та інші ознаки своєї колишньої посади чи соціального статусу (єврейські поліцаї часто походили із заможних родин). Така поведінка була розважлива, бо єврейських поліцаїв могла чекати ворожа зустріч з боку євреїв у концентраційних таборах. Але Треблінка не була табором. Вона була фабрикою смерті, отже, дії поліцаїв нічого не міняли, їх убили газом, як і всіх інших. За кілька місяців Штанґль змінив вигляд Треблінки і так підвищив її вбивчу функціональність. Євреї, що прибували до Треблінки в кінці 1942 року, сходили з поїзда не на самотню рампу, оточену трупами, а всередину імітаційного залізничного вокзалу, що його єврейський робітник розмалював так, щоб він скидався на справжній. Тут був годинник, розклад і каси продажу квитків. Виходячи з «вокзалу», євреї чули звуки музики, яку грав оркестр на чолі з варшавським музикантом Артуром Ґольдом. Євреїв, що в цю мить кульгали, припадали чи іншим чином виказували слабкість, забирали до «клініки». Єврейські робітники з червоними пов’язками проводили їх до будівлі, позначеної червоним хрестом. За цією будівлею хворих євреїв пострілом у шию над ровом вбивали переодягнені лікарями німці. Головним катом був Авґуст Міте, якого єврейські робітники називали «ангелом смерті». Ті євреї, що могли рухатися самі, проходили кілька кроків до своєрідного подвір’я. Тут чоловіків відділяли від жінок: чоловіки — праворуч, жінки — ліворуч, казали їм німецькою та на їдиші.554 На подвір’ї євреїв змушували роздягнутися догола під приводом, що перед наступним перевезенням «на схід» їм треба пройти дезінфекцію. Євреї мусили акуратно скласти свій одяг і шнурівками зв’язати взуття докупи. Вони мусили віддати всі коштовності; у жінок робили обшук порожнин. Тоді частину жінок вибирали для зґвалтувань; частину чоловіків із кількох поїздів відбирали для праці. Після цього жінки долучалися до всіх інших, а чоловіки проживали ще кілька днів, тижнів чи навіть місяців як підневільні робітники.555 Усі жінки йшли до газових камер без одягу і без волосся. Кожна жінка мусилa зустрітися з єврейським «перукарем». Релігійні жінки, що носили перуки, мусили їх віддати. Навіть у цю останню мить перед смертю різні люди реагували по-різному. Для частини жінок обстригання волосся слугувало підтвердженням казки про «дезінфекцію»; для інших — до-

261

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

казом, що їх ось-ось уб’ють. Волосся цих жінок використовували для пошиття панчіх для німецьких залізничних службовців і для виготовлення капців, що їх носили члени команд німецьких підводних човнів.556 Обидві групи, спершу жінки, а тоді чоловіки, голі, принижені й безпомічні, мусили бігти через тунель. Тунель цей був кілька метрів завширшки і близько ста метрів завдовжки; німці називали його «дорогою до раю». В кінці тунелю євреї могли завважити велику зірку Давида, зображену на габлі над входом до темної кімнати. Тут же висіла церемоніальна завіса з написом на івриті: «Це дорога до Бога. Праведні пройдуть». Мабуть, небагато із них завважували ці деталі, коли їх грубо заганяли досередини двоє охоронців при вході, обоє з Травніків. Один з охоронців тримав шматок труби, інший шаблю, обоє кричали і били євреїв. Тоді один із них зачиняв і замикав двері й просив: «Води!» — то був останній складник обману, в якому ця приречена і замкнена в газовій камері група вже не мала потреби, але який робився для тих, хто ще міг чекати назовні. Третій чоловік із Травніків опускав важіль, після чого танковий двигун помпував у камеру газ.557 Через якісь двадцять хвилин травнічани відчиняли задні двері газової камери, і єврейські робітники забирали тіла. Внаслідок відчайдушних судом і передсмертної агонії тіла спліталися кінцівками і часто були дуже крихкими. Як згадував робітник Треблінки Хіль Райхман, з ними ставалася «страшна метаморфоза». Трупи, як і сама камера, були вкриті кров’ю, калом і сечею. Єврейські робітники мали помити кімнату для того, щоб наступна група людей не сумнівалася в брехні про дезінфекцію і не запанікувала при вході. Після цього робітники мали відокремити тіла і покласти їх обличчям догори на землю. Це робилося для того, щоб свою роботу могла виконати команда єврейських «стоматологів», які витягали золоті зуби. Іноді обличчя трупів були цілком чорні, наче обпалені, а щелепи стискалися так міцно, що «стоматологи» заледве подужували їх відкрити. Після того, як золоті зуби виривали, єврейські робітники відтягали тіла до ям, де їх мали поховати. Весь процес, від виходу живих євреїв на «вокзалі» до поховання їхніх тіл, займав до двох годин.558 Узимку 1942–1943 років німці почали ділити євреїв не на дві, а на три групи: чоловіки, старші жінки і молоді жінки. Молодих жінок до камери відсилали в останню чергу, бо німці полюбляли розглядати їхні роздягнені тіла на морозі. На цей час трупи палили, а не закопували. Вогнища розкладали на величезних решітках із залізничних рейок на бетонних колонах. Від краю до краю ці решітки сягали тридцяти метрів. Навесні 1943 року вогнища в Треблінці палали цілий день і цілу ніч, часом поглинаючи тлінні трупи, що їх викопували із землі єврейські робітники, а часом тіла щойно задушених. Жіночі тіла, у яких було більше жирової

262

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

тканини, горіли краще за чоловічі, тож робітники навчилися складати їх на дно купи. Животи вагітних жінок мали тенденцію вибухати, і всередині можна було побачити плід. Холодними весняними ночами 1943 року німці стояли біля вогнів, пили і грілися. Черговий раз людських істот зведено до калорій, до одиниць тепла. Спалювання мало усунути сліди злочину, але єврейські робітники докладали зусиль, щоб цього не сталося. Скелети вони залишали цілими, а також закопували послання в пляшках, щоб їх знайшли інші.559 Залишити по собі якісь інші сліди жертвам було дуже складно. Хіль Райхман прибув до Треблінки із сестрою. Щойно побачивши установу, він поставив валізи на землю. Його сестра не розуміла, чому він так учинив. Останніми словами, що їх вона від нього почула, були: «Усе даремно». Райхмана вибрали для праці. Перебираючи одяг, він «натрапив на сукню, в яку була одягнена сестра. Я зупинився, взяв сукню, тримав у руках, думав». Потім сукню передали далі, а він мусив продовжувати працювати. Тамара та Ітта Віллеберґи залишили свої клунки одягу поруч. Їхній брат Самуель, один із єврейських робітників, випадково знайшов їхній одяг, який сплівся докупи, «наче у сестринських обіймах». А що жінкам обстригали волосся, то вони мали кілька останніх хвилин на те, щоб поговорити з іншими євреями, які, можливо, пережили б їх і запам’ятали їхні слова. Рут Дорфман змогла почути від свого перукаря слова розради — її смерть буде швидка, — а також поплакати з ним. Ганна Левінсон сказала своєму перукареві втекти і розповісти світові, що відбувалось у Треблінці.560 Контролювати своє майно євреї могли лише з великою завбачливістю. Переважно переносне майно (якщо таке в них було) вони інстинктивно зберігали на собі, сподіваючись, що його вдасться згодом обміняти чи використати як хабар. Інколи, усвідомивши, що їх чекає, євреї викидали гроші й коштовності з поїзда, щоб не збагачувати своїх катів. Зазвичай це ставалося поблизу Треблінки. У межах установи шукати коштовності мали єврейські робітники, які, звісно, поклали частину їх у свої кишені. Ці коштовності вони згодом давали чоловікам з Травніків, які мали право виходити за межі Треблінки, в обмін на їжу із навколишніх сіл. Чоловіки з Травніків віддавали коштовності місцевим жінкам і повіям, які, схоже, приїжджали аж із Варшави. Діставши венеричні захворювання, травнічани зверталися по допомогу до єврейських лікарів серед робітників. Так постало особливе замкнуте коло місцевої економіки, що його один свідок згадував як прикрашену коштовностями і деградовану «Європу».561 Завдяки таким зв’язкам єврейські робітники, які ще жили 1943 року, щось знали про зовнішній світ і хід війни. Чоловіки з Травніків зазвичай могли читати російською, і їм вдавалося діставати матеріали радян-

263

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ської пропаганди і радянську пресу. Вони належали до мільйонів радянських громадян, що тією чи іншою мірою працювали на німців, отож чули плітки. Вони знали про німецьку поразку під Сталінградом у лютому 1943 року, а отже, про неї дізнались і євреї. Робітники самі бачили, що 1943 року перевезення сповільнилися, а тому цілком слушно почали побоюватися, що причина їхнього існування скоро зникне. На той час була вже мертва значна більшість польських євреїв. Підозрюючи, що їхню установу скоро закриють, частина єврейських робітників 2 серпня 1943 року розпочала бунт, захопила зброю і підпалила деякі частини установи. Кілька сотень робітників утекли через діру в огорожі; кілька десятків цих осіб пережили війну. Серед них були Хіль Райхман та інші робітники, які написали мемуари про Треблінку.562 Установу справді закрили 17 листопада 1943 року. Останніми її жертвами стали тридцятеро єврейських робітників, які демонтували установу. Насамкінець їх поділили на групи по п’ятеро осіб і розстріляли. Кремацію кожної групи влаштовували ті євреї, що ще залишалися. Останню групу з п’яти осіб спалили чоловіки з Травніків. Приблизно в цей же час німці розпочали масову розстрільну акцію проти інших єврейських робітників, які ще працювали в концентраційних таборах Генерал-губернаторства. У ході цієї операції, знаної як «Свято врожаю», загинуло близько 42 тисяч євреїв.563 Саул Куперганд, один із близько 50 вцілілих Треблінки, розумів, що «умови тут диктували числа». 265 040 варшавських євреїв, депортованих у ході «Великої акції», ретельно полічили. За якісь чотирнадцять тижнів, що минули від 4 серпня до середини листопада, у Треблінці від газу загинуло принаймні 310 тисяч євреїв з Радомського району Генерал-губернаторства. Загалом у Треблінці вбито десь 780 863 осіб. Більшість із них були польські євреї з Генерал-губернаторства. Більшість із тих євреїв Генералгубернаторства, що не загинули від газу в Белжці чи Собібурі, загинули у Треблінці. Загалом операція «Райнгард» забрала життя близько 1,3 мільйона польських євреїв.564 Призначення Треблінки ставало дедалі зрозумілішим із продовженням війни. Це призначення полягало в тому, щоб позбавити скорочувану расову імперію її єврейського населення і закріпити незначну перемогу та її страшні плоди. Тіло можна спалити задля тепла; ним також можна годувати мікроорганізми, що роблять землі родючими. Навіть людський попіл удобрює ґрунт. Після того, як Треблінку демонтували, німці використали цеглу з газових камер на побудову ферми і перетворили поля вбивств на господарство. Жменька чоловіків із Травніків погодилася залишитися тут фермерами. У цьому крилося страхітливо дослівне розуміння нацист-

264

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

ської фантазії порятунку землі шляхом знищення євреїв. Єврейські трупи і попіл мали удобрювати землю, що мусила дати врожаї для німецького споживання. Але врожаю не було.565 *** Після закриття Треблінки центр Голокосту пересунувся на захід, до особ ливої установи, що лежала на анексованих і доданих до Райху польських землях, — в Аушвіц. Цей табір побудували 1940 року. Аушвіц діяв як концентраційний табір майже за рік до того, як Німеччина напала на Радянський Союз, і більш ніж за рік до того, як Гітлер розтлумачив докладне значення «остаточного розв’язання». На відміну від фабрик смерті в Треблінці, Собібурі та Белжці, що їх засновано з єдиною метою вбивати польських євреїв, комплекс у Аушвіці зазнав певної еволюції зі зміною німецької політики щодо євреїв та інших. Зміни Аушвіца ілюструють перетворення мрії про східну колонізацію на програму винищення євреїв. Збудований в Аушвіці 1940 року німецький табір мав вселяти страх польському населенню. Після нападу на Радянський Союз улітку 1941 року до поляків приєдналися радянські військовополонені, і табір застосовували як місце страти обох груп. Гіммлер прагнув зробити з Аушвіца зразок колоніальної економіки СС, за якою захоплені землі ворожої нації можна було віддати німецькій фірмі, що експлуатувала б рабську працю для виготовлення необхідних для воєнної економіки Німеччини товарів. А що Аушвіц мав доступ до джерел води і залізничного сполучення, Гіммлер, як і вище керівництво фірми «ІГ Фарбен», бачив у ньому ідеальний майданчик для виготовлення штучної гуми. Єврейських робітників Гіммлер шукав у Словаччині, чиї очільники були раді їх позбутися. Гіммлер озвучив свій задум у жовтні 1941 року; протягом року Словаччина депортувала 52 628 своїх єврейських громадян. Майже всім їм судилося загинути.566 1942 року до комплексу додано ще один великий заклад, внаслідок чого Аушвіц став фабрикою смерті, концтабором і місцем страт. Його комендант Рудольф Гесс був ветераном концтаборів у Дахау та Бухенвальді, а не вбивчих камер програми «евтаназії». Під його командуванням Аушвіц став особливою гібридною одиницею — закладом примусової праці з прилученою фабрикою смерті. Неєврейські працівники і далі прибували і працювали в жахливих умовах. Євреїв, що прибували до Аушвіца, відтепер вибирали для праці, а «непридатних» (відчутну більшість) негайно труїли газом. 1942 року у двох камерах (знаних як бункер 1 і бункер 2) в Аушвіці вбито близько 140 146 євреїв, що їх не вибрали для праці. Після лютого 1943 року більшість євреїв гинула в нових газових камерах, що їх побудували в розташованому поруч Біркенау, а тіла їхні спалювали у при-

265

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

леглих крематоріях. У газових камерах Аушвіца-Біркенау гранули «Циклону Б» сублімували при контакті з повітрям, утворюючи газ, що вбивав при співвідношенні один міліграм на один кілограм ваги тіла. Ціанід убиває на клітинному рівні, перешкоджаючи мітохондріям у клітинах виробляти енергію для підтримання життя.567 Як і інші п’ять фабрик смерті, Аушвіц містився на території окупованої Польщі. Однак він був місцем знищення не тільки польського єврейського населення. Хоча непольських євреїв убивали і на п’ятьох інших фабриках смерті, значною більшістю їхніх жертв були польські євреї. Аушвіц був єдиною з шести подібних установ, де польські євреї не становили більшості загиблих. Аушвіц став місцем убивств приблизно у той самий час, коли нищівна політика німців поширилася за межі окупованих Польщі та Радянського Союзу на інші спільноти європейських євреїв. 1942 року Адольф Айхман та інші працівники єврейського відділу Головного управління імперської безпеки розпочали депортації з Франції, Бельгії та Нідерландів. 1943 року Айхман організував перевезення євреїв із Греції та окупованої Італії. Доки Муссоліні був при владі, а його країна — союзницею Німеччини, фашистська Італія не відсилала своє єврейське населення Гітлерові. Та після того, як американці, британці, канадці й поляки висадилися в південній Італії, а італійці капітулювали, північну частину країни окупували німці й самі заходилися депортовувати євреїв. 1943 року в Аушвіці газом задушено близько 220 тисяч євреїв.568 1944 року німці вже не могли розстрілювати радянських євреїв, бо їх витіснили з Радянського Союзу. Установи операції «Райнгард» закрили через наближення Червоної армії. Того року Аушвіц став центральним місцем «остаточного розв’язання». Майже всі з близько 600 тисяч євреїв, що їх німці вбили впродовж 1944 року, загинули в Аушвіці. Більшість із них — угорські євреї. Угорщина, як і Італія, не відсилала своїх євреїв на фабрики смерті доти, доки залишалася суверенною країною і союзницею Німеччини. (Звичайно євреям у країнах — союзницях Німеччини — велося не так погано, як у країнах, що їх Німеччина окупувала). Після того як у березні 1944 року угорська влада спробувала перейти на інший бік у війні, німці створили в країні власний уряд. Новий фашистський режим Угорщини почав депортовувати єврейське населення країни у травні. За вісім тижнів до Аушвіца прибуло близько 437 тисяч угорських євреїв. Десь 100 тисяч із них вибрано для праці, і багато хто вцілів. Але принаймні 327 тисяч із цієї групи загинуло. Впродовж війни до Аушвіца відіслано приблизно 300 тисяч польських євреїв, із яких близько 200 тисяч загинуло. Разом угорські та польські євреї становлять більшість єврейських жертв Аушвіца.569 Аушвіц став кульмінацією Голокосту, піком, якого Голокост досяг тоді, коли більшість радянських і польських євреїв під німецьким урядуванням

266

Розділ 8 • Нацистські фабрики смерті

уже загинули. Із близько мільйона радянських євреїв, що загинули в Голокості, в Аушвіці загинуло менше ніж 1 %. Із близько трьох мільйонів польських євреїв, що загинули в Голокості, Аушвіц забрав життя лише близько 7 %. Майже 1,3 мільйона польських євреїв загинули на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, переважно від куль. Ще близько 1,3 мільйона польських євреїв загинули від газу в ході операції «Райнгард» у Генералгубернаторстві (понад 700 тисяч — у Треблінці, 400 тисяч — у Белжці, 150 тисяч — у Собібурі та 50 тисяч — у Майданеку). Ще 350 тисяч загинули від газу на анексованих землях (до 200 тисяч в Аушвіці додалося ще 150 тисяч у Хелмні). Більшість із решти польсько-єврейських жертв розстріляно під час зачистки гетто (близько 100 тисяч) чи в ході операції «Свято врожаю» (42 тисячі) або в численних менших акціях та індивідуальних стратах. Ще багатьох інших убили голод чи хвороби в гетто або праця в концентраційних таборах.570 Відчутна кількість загиблих в Аушвіці — понад 100 тисяч осіб — не були євреї. Тут, у стратах або від праці, загинуло також близько 74 тисяч поляківнеєвреїв і близько 15 тисяч радянських військовополонених. За винятком тих радянських військовополонених, що їх труїли газом експериментально, цих людей не відсилали до газових камер — на відміну від ромів та синті. Хоча їх не переслідували із тим же завзяттям, що євреїв, на ромів та синті (циган) поширювалася вбивча політика там, де поширювалася влада німців. Їх розстрілювали айнзацгрупи в окупованому Радянському Союзі (близько восьми тисяч задокументованих випадків); на них поширювалися накази щодо вбивств у відплатних акціях у Білорусі; їх розстрілювала поліція в окупованій Польщі; вони гинули разом з євреями у відплатних акціях у Сербії; гинули у концтаборі в Хорватії, маріонетковій союзниці Німеччини (близько 15 тисяч); вони ставали жертвами етнічних чисток на землях, що їх завоювала німецька союзниця Румунія; їх убивали газом у Хелмні в січні 1942 року (близько 4 400), а потім в Аушвіці у травні 1943-го (близько 1 700) і серпні 1944 року (близько 2 900), після того як багато інших загинуло від голоду, хвороб і жорстокого ставлення. Німці вбили принаймні 100 тисяч, а ймовірніше, вдвічі або втричі більше ромів і синті.571 *** Хоча з газових камер Аушвіца живим не вийшов ніхто, у концтаборі з цією ж назвою вціліло понад 100 тисяч осіб, назву цю пам’ятатимуть після вій ни як темну тінь за залізною завісою і натяк на глибшу темряву далі на схід. Менш ніж сотні єврейських робітників пощастило побачити «Райнгардівську» фабрику смерті зсередини і вціліти. Та навіть Треблінка залишила в повітрі низку слідів.

267

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

В’язні Треблінки співали пісень — з наказу німців, але й для себе. За вбитих щодня євреїв лунала поминальна молитва «Ел мале рахамім». Вояки СС слухали цю музику зовні. Як згадував один із єврейських робітників, чоловіки з Травніків принесли з собою зі сходу «дивний дар прекрасної пісні». То були пісні приземленіші й простіші — народні польські пісні, що нагадували робітникам Треблінки про життя за межами табору і надихали їх готувати втечі. Ті пісні нагадували про любов і дурощі, а отже, про життя і волю. У Треблінці відбулося кілька весіль — між робітниками й жінками, що виконували для німців хатню poбoту.572 Єврейські перукарі, що обтинали волосся тисячам жінок, пам’ятали вродливих.

268

Розділ 9 • Опір і спопеління

Розділ 9 ОПІР І СПОПЕЛІННЯ

іч 21 червня 1944 року належала радянським партизанам Білорусі. Трьома роками раніше Вермахт швидко здолав Білорусь на шляху до Москви — до якої загалом так і не дійшов. Тепер радянські війська рухалися до лінії Молотова — Ріббентропа і далі, до Варшави і Берліна. Група армій «Центр» Вермахту знову була в Білорусі, але цього разу відступала. Командувачі Червоної армії запланували масовий літній наступ, що мав початись у третю річницю операції «Барбаросса», щоб нагадати німцям про їхні ж провальні амбіції. Радянські партизани заклали тисячі вибухових зарядів на залізничних шляхах Білорусі. Коли радянські солдати пішли в наступ, німецькі війська не могли ані дістати підмоги, ані швидко відступити. Отож день 22 червня 1944 року належав солдатам Першого, Другого і Третього Білоруського фронтів Червоної армії. Вони і ще дві групи армій мали понад мільйон солдатів — удвічі більше за кількість, що її налічувала група армій «Центр» Вермахту. Цей наступ, операція «Баґратіон», для СРСР був одним із найважливіших успіхів цієї війни.573 Двома тижнями раніше до битви за Європу долучилися американці. Подолавши японський флот на Тихому океані, Сполучені Штати 6 червня 1944 року відкрили великий європейський фронт. Армія США (разом із британцями та іншими західними союзними державами) висадила на береги Нормандії 160 тисяч солдатів. Та американська сила була помітна і в глибині Білорусі, де оснащені американськими вантажівками та джипами радянські моторизовані з’єднання брали в оточення безпорадні німецькі війська. Радянський прорив у Білорусі був драматичніший за американський наступ через Францію. Німецьких солдатів було менше, німецькі офіцери не могли запропонувати стратегічної протидії. Німецькі командири чекали, що радянський наступ проходитиме через Україну, а не Білорусь. Німці втратили близько 400 тисяч солдатів — зниклих безвісти, поранених і загиблих. Групу армій «Центр» розбито. Шлях до Польщі радянським військам був відкритий.574

269

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Червона армія швидко перетнула лінію Молотова — Ріббентропа й увійшла до Люблінського району Генерал-губернаторства. Василь Гроссман, радянський письменник, що рухався разом з Червоною армією як журналіст, споглядав те, що залишили після себе німці. Червона армія дійшла до табору в Майданеку 24 липня 1944 року. На початку серпня Гроссман побачив таке жахіття, яке жодній уяві було не до снаги. Опинившись у Треблінці, він зрозумів, що тут відбувалося: польських євреїв убили в газових камерах, тіла спалили, а попіл разом із кістками позакопували в полях. Він ходив по «землі, що гойдалася, як море», і знаходив рештки: фотографії дітей у Варшаві та Відні; шматок української вишиванки; мішок із волоссям, світлим і темним.575 *** На цей час польські землі перебували під німецькою окупацією майже п’ять років роки. Для євреїв Варшави, майже всіх, операція «Баґратіон» була визволенням, якого вони не дочекалися. Попіл та кістки, що їх Гроссман знайшов у Треблінці, були прахом понад чверті мільйона варшавських євреїв. 1939 року окупантів Польщі було двоє, Німеччина і СРСР. Для поляків-неєвреїв Варшави, що опиралися німецькому врядуванню, операція «Баґратіон» віщувала прибуття дуже сумнівного союзника. За час Другої світової війни Червона армія вдруге ступала на польську територію. Такою була відмінність між польським і польсько-єврейським до свідом війни. Поляки-неєвреї зазнали жахливих страждань як від німецької, так і від радянської окупації, але від обох окупацій приблизно однаково. Поляки-неєвреї, що прагнули чинити опір, інколи могли вибирати, якому окупантові опиратись і за яких умов. Уцілілі польські євреї мали всі підстави віддавати перевагу комуністам, ніж німцям, і бачити в Червоній армії визволителя. Близько 60 тисяч євреїв, які ще залишалися живими у Варшавському гетто після «Великої акції» 1942 року, обрали опір. Але вони не могли обрати для нього час і місце. Вони могли лише боротися. *** Варшава стала центром міського опору нацистському врядуванню в окупованій Європі. За два роки, що минули від вересня 1942 року, коли Треблінка вже забрала життя більшості варшавських євреїв, до вересня 1944 року (що там відбувалося, описав Гроссман у статті «Треблінське пекло») як поляки, так і євреї повставали проти німецької окупації (разом чи окремо) у квітні 1943 та серпні 1944 року. Знищення було наслідком як єврейського, так і польського спротиву у Варшаві. На той час, як до міста дісталася Червона армія (і Грос

270

Розділ 9 • Опір і спопеління

271

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

сман), від нього залишилися тільки уламки і попіл. Половина населення загинула, а вцілілі втекли. Гроссман використав знайомий читачеві літературний образ: останні люди, поляки і євреї, яких він знайшов у руїнах одного з будинків, були варшавські «робінзони», як Робінзон Крузо, герой роману Данієля Дефо, втрачений для цивілізації, що провів роки на самоті на безлюдному острові. Польський поет Чеслав Мілош, який під час війни жив у Варшаві, написав свого часу літературно-критичну працю саме про цей роман. Для нього Робінзон Крузо був «легендою острова», ідеєю про те, що моральні хиби походять із досвіду, а полишені наодинці люди можуть бути добрі. У своєму есеї, в поезії про поляків та євреїв Варшави Мілош запропонував протилежну думку: єдина надія на якусь етику криється в тому, щоб кожен пам’ятав самоту іншого.576 Поляки і євреї у Варшаві під час Другої світової війни були вкрай самотні, вони не діставали допомоги від зовнішнього світу — навіть від тих, кого вважали своїми друзями. Самотність їхня різнилася, бо вони зіткнулися з різною долею в одній і тій же війні. Об’єднувало їх місто, що було центром як польської, так і єврейської цивілізації. Цього міста більше немає, все, що залишилося, — легенда, а точніше, дві легенди — одна польська, друга єврейська, поміж солідарністю і самотністю, свідомі одна однієї, але самотні в повоєнному світі. *** Польська та єврейська змови проти німецького врядування, різні, але пов’язані між собою, почалися раніше, після німецького вторгнення в Польщу у вересні 1939 року. 27 вересня 1939 року в підвалі банку восьмеро чоловіків і жінок, здебільшого «вільні каменярі», започаткували змову, з якої постало підпільне польське військо, знане спершу як «Служба перемозі Польщі». Організацію очолив генерал, що мав наказ організувати національне підпілля. На 1940 рік, коли польський уряд у вигнанні осів у Франції, озброєне підпілля на батьківщині назвали «Спілкою збройної боротьби». У 1940 і 1941 роках основне завдання організації полягало в об’єднанні сотень менших груп спротиву, що утворилися в Польщі, й у збиранні розвідувальної інформації для польського уряду та його союзників. «Спілка збройної боротьби» діяла в зоні німецької окупації; спроби створити агентурну мережу в зоні окупації радянської припинив НКВД. Після того, як у червні 1941 року німці увійшли в Радянський Союз, польський опір міг поширити діяльність на всі землі окупованої Польщі.577 На початку 1942 року «Спілку збройної боротьби» перетворено на Армію Крайову. Армія Крайова мала бути еквівалентом Польської армії,

272

Розділ 9 • Опір і спопеління

що воювала за межами Польщі разом із союзниками на Західному фронті. Як і польський уряд у вигнанні, що тепер перебував у Лондоні, Армія Крайова втілювала всі політичні й суспільні сили в межах країни. Вона мала боротися за поновлення Польщі в довоєнних кордонах як демократичної республіки з рівними правами для всіх громадян. Більшість із поляків, що обрали спротив, зрештою опинилися в Армії Крайовій, хоча крайня комуністична лівиця і крайня націоналістична правиця заснували власні партизанські угруповання. Комуністи зорганізували Гвардію Людову, знану пізніше як Армія Людова (Народна армія), що підтримувала близькі зв’язки з Радянським Союзом та НКВД. Націоналісти, які вважали комуністів більшими ворогами від німців, воювали в лавах Національних збройних сил.578 Єврейський опір у Варшаві пішов іншою дорогою, хоча відразу це не стало зрозуміло. 1939 року, в перші місяці німецької окупації Польщі, у єврейському опорі як такому не було особливого сенсу. Тоді не було зрозуміло, що доля польських євреїв дуже відрізнятиметься від долі неєвреїв. Численні варшавські євреї, що найбільше боялися німецького вторгнення, втекли до зони радянської окупації Польщі, звідки багатьох депортували до Казахстану. Заснування гетто у 1940 році не конче увиразнило для польських євреїв, що їхня доля була значно гірша за долю поляків-неєвреїв, яких у ті часи масово розстрілювали й відсилали в концентраційні табори. 1940 року поляків за межами гетто відсилали в Аушвіц, а євреїв — переважно ні. Та існування гетто означало, що єврейський спротив мав стати реакцією на біду суто єврейську. У жовтні 1940 року у Варшаві німці силоміць відокремлювали євреїв від поляків-неєвреїв, і тим самим створили нову соціальну дійсність, нові категорії, що визначатимуть різні долі.579 Однак у гетто євреї не дійшли згоди щодо того, як саме діяти проти німців і чи варто діяти взагалі. Польські євреї з Варшавського гетто вже мали політичні зобов’язання, завдяки активному політичному життю єврейської спільноти в міжвоєнній Польщі. Євреї в Польщі брали участь у місцевих і національних виборах, а також у виборах у межах власної спільноти. Партій було безліч, а партійна лояльність коренилася глибоко. На правому боці спектра були ревізіоністські сіоністи, що перед вій ною готувалися до збройного опору проти британців у Палестині. Члени цієї організації перші повірили, що збройна боротьба проти німців в умовах гетто необхідна й можлива. Ревізіоністи і члени їхньої молодіжної організації «Бетар» ще влітку 1941 року дізналися від партійних товаришів про вбивство євреїв у Вільнюсі. Крім цього, навесні 1942 року вони дізналися про ліквідацію Люблінського гетто, приблизно в той же час, коли вона відбувалася. Вони більш-менш розуміли, що «остаточне

273

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

розв’язання» поширюється зі сходу на захід від лінії Молотова — Ріббентропа, від куль до газу.580 З липня по вересень 1942 року у Варшаві тривала «Велика акція», саме вона підштовхнула ревізіоністів до створення Єврейського військового союзу, військовим командиром якого був Павел Френкель. Членами політичного комітету були Міхал Стриковський, Леон Родаль і Давід Вдовинський. Союз опирався на довоєнну традицію співпраці з польською державою, що пояснює його добре озброєння. Наприкінці 1930‑х років польський режим хотів вивезти значну частину польсько-єврейського населення на Близький Схід. Тому польські лідери налагоджували тісні взаємини з ревізіоністами, які сподівалися на переселення більшості поляків-євреїв до Палестини. Ревізіоністи були готові вдатися до насильства заради створення єврейської держави, і представники польської влади симпатизували таким настроям. Перед війною ревізіоністська молодь з організації «Бетар» готувалася до боротьби за Палестину в Польщі. Подібно до молоді з «Ірґуну», палестинської організації, до якої приєдналася частина бетарівців, їх іноді навчали представники Польської армії. 1942 року ревізіоністи всередині гетто збирали гроші (обкрадаючи багатих євреїв) для придбання зброї за межами гетто.581 Якщо історія Єврейського військового союзу – це історія правої мілітаристської політичної партії, що адаптувалася до умов, навіть важчих за ті, на які очікувала, то історія іншої групи опору у Варшавському гетто — Єврейської бойової організації — це численні центристські та ліві політичні партії, які зійшлися на тому, що євреям могли допомогти лише військові дії. Подібно до правого Єврейського військового союзу, Єврейська бойова організація виникла як реакція на «Велику акцію». Майже всіх найстарших і наймолодших на той час уже було вивезено або вбито. Вочевидь, депортації, хоч вони зачепили всі групи єврейської спільноти, знищили консервативний центр єврейського політичного життя: релігійно ортодоксальну і політично пристосуванську організацію «Аґудас Ізраель». Довоєнна програма організації передбачала співпрацю з польським урядом взамін на громадську та релігійну автономію. Такий компромісний підхід ускладнювався антисемітським насильством та антисемітським законодавством Польщі наприкінці 1930‑х років, але був популярним серед старшого покоління релігійних євреїв Варшави — яке на цей час майже все загинуло в Треблінці. Жоден попередній польський досвід не міг підготувати «Аґудас» до нацистів, які за компроміси відплачували вбивством.582 Після вересня 1942 року Варшавське гетто фактично було єврейським робітничим табором, населення якого складалося здебільшого з молодих

274

Розділ 9 • Опір і спопеління

чоловіків. Батьків, які перед тим могли боятися за свої родини, більше нічого не стримувало. Політика лівих вийшла на перший план. Єврейські ліві в довоєнній Польщі мали безліч засадничих розбіжностей: їхати в Палестину чи залишатися в Польщі; довіряти чи не довіряти Радянському Союзові; провадити агітацію їдишем, польською чи івритом тощо. У цей час до середовища варшавських євреїв повернулася найрадикальніша форма лівої політики — комунізм. Сталін, який 1938 року розпустив Комуністичну партію Польщі, у січні 1942 року дав дозвіл на її поновлення у вигляді Польської робітничої партії. Деякі партійні польсько-єврейські активісти пробрались у Варшавське гетто, де закликали до збройного опору. Найбільша єврейська соціалістична партія «Бунд» була менш схильна до застосування насилля. Загалом ці організації продовжували діяти нарізно. Через три місяці після «Великої акції» всі дійшли згоди щодо необхідності збройного спротиву. У грудні 1942 року засновано Єврейську бойову організацію. Найпершою потребою цього угруповання політиків, що мало невеликий досвід військової діяльності або не мало взагалі, була зброя. Тому найперша його дія — звернення до Армії Крайової з проханням про зброю.583 Тим часом за межами гетто «Велика акція» змусила членів Армії Крайової сформулювати політику щодо євреїв. У цій справі польський опір уже кілька разів недвозначно висловлювався протягом 1941 року. Зокрема, виконання обов’язків охоронців у концтаборах засуджено як «національну зраду». Однак до літа 1942 року Армія Крайова переважно трактувала біду Польщі та біду поляків як одне і те саме. У лютому 1942 року після масових розстрілів польських євреїв на сході створено єврейський відділ. Він збирав докази знищення євреїв і у квітні 1942 року передав їх союзникам та Бі-Бі-Сі. Депортації, що розпочалися влітку 1942 року, спонукали поляків-католиків заснувати організацію порятунку з кодовим ім’ям «Жеґота», що її до грудня проспонсорував польський уряд. (Поляки, які допомагали євреям, підпадали під смертну кару). Деякі офіцери Армії Крайової долучилися до цієї діяльності. Офіцери розвідки надавали євреям, що переховувалися за межами гетто, ідентифікаційні документи. Коли у грудні 1942 року Єврейська бойова організація попросила зброю, Армія Крайова запропонувала євреям допомогу в улаштуванні втеч із гетто, щоб пізніше ті приєдналися до збройної боротьби. Єврейська бойова організація відхилила цю пропозицію. Її очільники прагнули боротися, а отже, відмовилися від стратегії втечі.584 Командири Армії Крайової у Варшаві мали заперечення стратегічного характеру щодо ідеї постачання євреям зброї. Хоча Армія Крайова тяжіла до партизанської діяльності, її члени побоювалися, що повстання в гетто спровокує загальне повстання в місті і що німці його розгромлять.

275

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Наприкінці 1942 року АК не була готова до такого бою. Командири вбачали в передчасному повстанні комуністичну спокусу, якої варто уникати. Вони знали, що СРСР, а отже, й польські комуністи закликали місцеве населення негайно підняти зброю проти німців. СРСР провокував партизанську війну в Польщі, щоб послабити німців, але, крім того, ще й з метою послабити майбутній польський спротив радянській владі. Якби партизани завдали втрат німецьким військам, то завдання Червоної армії було б простіше, а завдання НКВД спростилося б, якби польську еліту винищили за опір німцям. До Єврейської бойової організації входили комуністи, які вважали, що Польщі слід підкоритися Радянському Союзові. Командування Армії Крайової добре пам’ятало, що Друга світова війна почалася зі спільного вторгнення СРСР та німців у Польщу. Половина Польщі була у складі Радянського Союзу половину воєнних років. СРСР хотів повернути собі східну Польщу, а може, й більше. Армія Крайова вважала, що радянське врядування було не набагато краще за нацистське. Метою АК була незалежна Польща. Навряд чи можна виправдати організацію, що прагне незалежності й одночасно постачає зброю комуністам усередині країни.585 Попри застереження командування, у грудні 1942 року Армія Крайова все ж надала Єврейській бойовій організації кілька пістолетів. Єврейська бойова організація скористалася ними для того, щоб здобути владу в гетто і підтримувати там свій авторитет. Пістолетів і відваги цілком вистачало, щоб опиратися юденратові та єврейській поліції, озброєній лише кийками. Вбивства (чи спроби вбивств) єврейських поліцаїв і гестапівських донощиків наприкінці 1942-го — на початку 1943 року дозволили організації створити ілюзію нового морального порядку в гетто. Начальник єврейської поліції Юзеф Шеринський дістав кулю в шию, хоч і не загинув від неї. Єврейська бойова організація вчинила успішний замах на Якуба Лейкіна, що очолював поліцію під час найбільшої акції з депортації, а згодом — на Мєчислава Бжезінського, який заганяв братів-євреїв у потяги на Умштагплаці. Єврейська бойова організація видрукувала листівки, які пояснювали, що колаборація з ворогом — злочин, який карається смертю. Так організація замінила юденрат, голова якого мусив визнати, що не має більше «влади в гетто, тепер тут інша влада». Без дієвого адміністративно-примусового апарату, що складався з євреїв, німці вже не могли робити в гетто що їм заманеться.586 На німецькі рішення щодо долі гетто та його мешканців впливали такі міркування, які євреї не могли зрозуміти. Варшавське гетто для німців було спершу транзитним пунктом перед запланованими депортаціями до Люблінського району, Мадагаскару чи Радянського Союзу; далі — тим-

276

Розділ 9 • Опір і спопеління

часовим табором праці; потім – транзитним пунктом для перевезення в Треблінку. Наприкінці 1942-го — на початку 1943 року гетто знову стало табором праці, тимчасовим і зменшеним. Тут працювали люди, дібрані під час «Великої акції». Хоча Гіммлер ніколи не відступав від своєї ідеї знищити всіх євреїв за німецького врядування, інші прагнули, принаймні в цей момент, зберегти життя частині єврейських робітників. Ганс Франк непокоївся з приводу нестачі робочої сили в його Генерал-губернаторстві. Численні поляки працювали в Німеччині, тож в окупованій Польщі ваги набрала єврейська робоча сила. Євреї працювали на користь воєнної економіки Німеччини, тому Вермахт теж був зацікавлений у збереженні їхнього життя.587 Гіммлер був здатний до компромісів. На початку 1943 року він збирався дозволити більшості євреїв, що ще залишались у Варшавському гетто, ще трохи пожити, водночас прагнув знищити саме гетто, яке вважав центром політичного опору, безладу і хвороб. Гіммлер збирався знищити тих євреїв, що жили в гетто нелегально, без робочих документів. Решту євреїв він хотів депортувати, як робочу силу, до інших концентраційних таборів, де вони мали працювати далі. 9 січня 1943 року під час відвідин Варшави Гіммлер наказав розпустити гетто. Вісім тисяч євреїв, що перебували там нелегально, мали відправити до Треблінки й отруїти газом, а решту — близько 50 тисяч — відіслати до концтаборів. Та коли через дев’ять днів німці увійшли до гетто, щоб виконати Гіммлерові накази, євреї або ховалися, або опиралися. Кілька євреїв відкрили вогонь по перших німцях, що увійшли до гетто, і, захопивши їх зненацька, спричинили паніку. Німці вбили близько 1 170 євреїв на вулицях і депортували ще близько п’яти тисяч. За чотири дні німці мусили відступити і переглянути план дій. Командири Армії Крайової у Варшаві були вражені. Зброя, яку вони дали членам Єврейської бойової організації, була використана якнайкраще.588 То був не перший випадок єврейського спротиву німцям у Польщі. У самій Армії Крайовій була велика кількість людей єврейського походження. Хоча командуванню Армії Крайової був відомий цей факт, його майже ніколи не обговорювали. Багато людей єврейського походження в Армії Крайовій вважали себе швидше поляками, ніж євреями. Інші приховували єврейську ідентичність на тій підставі, що у воєнній Варшаві не слід було розводитися про своє єврейство. Хоча антисемітів в Армії Крайовій була меншість, але одна-однісінька зрада могла принести смерть. Новим явищем у січні 1943 року було те, що євреї підняли зброю проти німців саме як євреї, під час відвертого акту єврейського спротиву. Це істотно змінило наявний в Армії Крайовій та польському суспільстві антисемітський стереотип, що євреї не борються. Тепер варшавський про-

277

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

від Армії Крайової віддав Єврейській бойовій організації значну частку власного скромного запасу озброєння: автомати, амуніцію, вибухові речовини.589 У Берліні лютував Гіммлер. 16 лютого 1943 року він вирішив, що гетто слід знищити не лише як спільноту, але і як фізичний простір. Той район Варшави не мав жодної цінності в очах расових володарів, бо будівлі, якими (за словами Гіммлера) «користувалися недолюди», непридатні для німців. Напад на гетто запланували на 19 квітня. Знову ж таки, не для знищення всіх євреїв, а щоб переспрямувати робочу силу в концентраційні табори, а тоді вже знищити гетто. Гіммлер не сумнівався в успішності плану. Він планував використання площі гетто: в довгостроковій перспективі там буде парк, але до перемоги у війні нехай діє концентраційний табір. Єврейські працівники з Варшави будуть працювати до смерті в інших місцях.590 Безпосередньо перед запланованим нападом на Варшавське гетто до справи особисто долучився німецький голова пропаганди Йозеф Ґеббельс. У квітні 1943 року німці виявили Катинь, одне з тих місць, де НКВД 1940 року вбивав польських військовополонених. «Катинь, — стверджував Ґеббельс, — моя перемога». Він вирішив оголосити про знай дені трупи польських офіцерів 18 квітня 1943 року. Катинь можна було використати для створення напруги між СРСР і поляками, а також між поляками і євреями. Ґеббельс цілком слушно очікував, що знайдені докази про розстріл тисяч польських офіцерів руками НКВД ускладнять співпрацю між Радянським Союзом та польським урядом в екзилі. Спів праця між ними і так була непроста, а польський уряд так і не отримав від СРСР задовільної відповіді щодо зниклих польських офіцерів. Ґеббельс також хотів використати Катинь для того, щоб виставити напоказ антипольську політику начебто єврейського керівництва Радянського Союзу і так віддалити поляків від євреїв. Такою була пропаганда напередодні німецького нападу на Варшавське гетто.591 Свої плани мала Єврейська бойова організація. Незавершена зачистка гетто в січні 1943 року підтверджувала побоювання керівництва, що наближається остаточна розправа. Вигляд мертвих німців на вулицях зламав бар’єр страху, а друге передання зброї від Армії Крайової додало впевненості. Євреї в гетто припускали, що наступні депортації приведуть їх прямо до газових камер. Це було не зовсім так; якби вони не воювали, то більшість із них стала б робітниками в концтаборах, але всього на кілька місяців. Уцілілі варшавські євреї були істотно праві у своїх судженнях. «Остання стадія переселення, — писав один із них, — смерть». Мало хто із них помер у Треблінці, та майже ніхто не дожив до кінця 1943 року. Вони не помилялися, вважаючи, що опір не зменшить їхні шанси на виживан-

278

Розділ 9 • Опір і спопеління

ня. Якщо німці переможуть у війні, то вб’ють усіх євреїв своєї імперії, які залишилися. Якщо вони й далі програватимуть, то із наступом СРСР єврейських робітників убиватимуть задля остороги. Поки що далека, та все ближча Червона армія означала ще мить життя у каторжній праці на німців. Але Червона армія на порозі означала газову камеру або розстріл.592 Саме певність щодо спільної загибелі уможливила співпрацю з єврейським опором. Доки німецька політика дозволяла євреям вважати, що хтось із них виживе, окремі особи могли плекати надії на те, що саме вони стануть винятками і соціальний поділ був неминучий. Тепер, коли німецька політика переконала всіх уцілілих євреїв Варшавського гетто в тому, що вони загинуть, єврейська спільнота гетто продемонструвала неабияку єдність. У період між січнем та квітнем 1943 року євреї спорудили для себе в підвалах численні бункери, часом поєднані таємними проходами. Єврейська бойова організація створила власну структуру свого командування. Головним командиром був Мордехай Анєлевіч; очільниками у трьох визначених секторах гетто були Марек Едельман, Ізраель Канал та Іцхак Цукєрман (на заміну якому в останню мить поставлено Еліезера Ґеллера). Організація закупила додаткову зброю і навчила нею користуватися. Деякі євреї, що працювали на німецьких збройових заводах, спромоглися викрасти матеріал для імпровізованої вибухівки. Про плани німецького нападу на гетто Єврейська бойова організація дізналася за день до нього, тож усі були готові до приходу німців.593 Деякі члени Армії Крайової з подивом і захопленням називали це «єврейсько-німецькою війною».594 Коли 19 квітня 1943 року СС, поліція порядку і чоловіки з Травніків увійшли до гетто, їх зустрів снайперський вогонь і коктейлі Молотова. Вони були змушені відступити. Німецькі командири доповідали про втрату в бою 12 солдатів. Мордехай Анєлевіч написав листа своєму товаришеві з Єврейської бойової організації Іцхакові Цукєрману, який на той час перебував за стінами гетто. У листі він казав, що контратака євреїв «перевершила наші найсміливіші мрії: німці двічі тікали з гетто». Преса Армії Крайової писала про «незмірно потужну і завзяту збройну відсіч».595 Єврейський військовий союз, організація правого спрямування, захопив дахи найвищих будинків у гетто і підняв на них два прапори — польський та сіоністський, білого орла та жовту зірку. Загони Єврейського військового союзу вели рішучий бій поблизу свого штабу на Мурановській площі. 20 квітня з посади відкликали начальника СС та поліції Варшавського району Фердинанда фон Заммерн-Франкеннеґґа. Його наступник на посаді Юрґен Штроп мав телефонного дзвінка від розлюченого Гім млера: «Ви мусите будь-якою ціною зняти ті прапори!» Німці таки зняли

279

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

їх 20 квітня (день народження Гітлера), хоча й самі зазнали втрат. Того дня німці спромоглись увійти до гетто і втриматися там, хоча перспективи очистити гетто від його населення видавалися примарними: більшість євреїв переховувалася, багато хто мав зброю. Німцям довелося обмірковувати нову тактику.596 З першого дня повстання у Варшавському гетто євреї гинули в бою. Коли німці знаходили нездатних до праці євреїв, їх теж убивали. Німці знали, що від людей, знайдених у шпиталі на вулиці Ґеншій (останньому єврейському шпиталі у Варшаві), їм не буде користі. Марек Едельман

280

Розділ 9 • Опір і спопеління

знайшов там десятки трупів у лікарняних халатах. У відділах акушерства та гінекології німці повбивали вагітних жінок, породіль та їхніх немовлят. На розі вулиць Ґеншої та Заменгофа хтось поклав живе немовля до голих грудей мертвої жінки. Хоча ззовні єврейський опір видавався вій ною, у стінах гетто німці не дотримувалися законів та звичаїв війни. Злочинним для членів СС було саме існування єврейських недолюдей, а їхній спротив був обурливим актом, що виправдовував будь-яку реакцію.597 Штроп вирішив, що очистити бункери та будинки можна, тільки спаливши їх. А що Гіммлер уже й так наказав фізично знищити гетто, то спалення належних до нього споруд не було втратою. Навіть більше, раз Гіммлер не уточнював, як саме влаштувати руйнування, то через пожежі нацисти розв’язували дві проблеми водночас. 23 квітня 1943 року солдати Штропа почали вулиця за вулицею спалювати будівлі гетто. Вермахт не відігравав великої ролі в бойових діях, але до знищення будівель і бункерів залучили його саперів та вогнеметників. Едельман згадував «величезні вогняні бурі, що перекривали цілі вулиці». Євреї, що задихалися, не мали іншого вибору, крім як вибиратися з бункерів. Як згадував один уцілілий, «ми воліли загинути від куль, а не від вогню». Євреї, що застрягли на верхніх поверхах будівель, мусили стрибати. Німці захопили багатьох полонених зі зламаними ногами. Їх допитали, а тоді розстріляли. Єдиним порятунком від підпалу було перебиратися з одного бункера до іншого вдень або від одного будинку до іншого вночі. Впродовж кількох днів члени СС не відчували себе в безпеці на вулицях гетто в темряві, тож такі години єврейські бійці та цивільні могли використовувати для того, щоб пересуватися і перегруповуватися. Та що вони не могли зупинити підпалів, то їм залишалися лічені дні.598 Німці напали на гетто 19 квітня 1943 року, в переддень Песаха. Великдень припав на наступну неділю, 25 квітня. Польський поет Чеслав Мілош писав про християнське свято з іншого боку стін гетто. У своєму вір ші «Campo di Fiori» він згадував, що люди каталися на каруселі на площі Красінського прямо за межами гетто в той час, як євреї боролися й гинули. «Тоді я думав, — писав Мілош, — про самотність смерті». Карусель працювала впродовж цілого повстання. Вона стала символом ізольованості євреїв: ті гинули у власному місті, поки поляки за стінами гетто жили і сміялися. Численним полякам було байдуже до того, що відбувалося з євреями в гетто. Але були й такі, що переймалися їхньою долею, дехто намагався допомогти, а дехто навіть загинув.599 Протягом року перед початком повстання у Варшавському гетто Армія Крайова повідомляла британців та американців про загибель польських євреїв у газових камерах. Армія Крайова передала повідомлення про фаб

281

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

рику смерті в Хелмні, а польська влада доклала зусиль, щоб ця інформація потрапила до британської преси. Західні союзники не діяли. 1942 року Армія Крайова проінформувала Лондон та Вашинґтон про депортації з варшавського гетто та масові вбивства євреїв у Треблінці. Безперечно, польський уряд завжди подавав ці події частиною загальної трагедії польських громадян. Та ключова інформація передавалася. Як поляки, так і євреї помилково вважали, що поширення інформації про депортації зупинить їх. Крім цього, польський уряд закликав союзників відповісти на вбивства польських громадян (разом з євреями) вбивством німецьких цивільних. Британія і Сполучені Штати знову залишилися бездіяльними. Польський президент і посол Польщі у Вашинґтоні просили Папу виступити з промовою і розповісти про масові вбивства євреїв, та дарма.600 Серед західних союзників до прямих дій, щоб стримати вбивства євреїв, вдалася лише польська влада. Станом на весну 1943 року «Жеґота» надала підтримку чотирьом тисячам євреїв, що переховувалися. Армія Крайова оголосила, що розстрілюватиме поляків, які шантажуватимуть євреїв. 4 травня, коли євреї варшавського гетто билися, прем’єр-міністр Владислав Сікорський поширив відозву зі словами: «Я закликаю своїх краян допомогти і прихистити тих, кого вбивають, і водночас, перед усім людством, я засуджую ці злочини». Як розуміли і поляки, і євреї, варшавське командування Армії Крайової не могло врятувати гетто, навіть якби кинуло на цю операцію всі свої війська і зброю. На той час її воїни і самі не мали майже жодного бойового досвіду. Проте сім із восьми збройних операцій, що їх Армія Крайова провела у Варшаві, були спрямовані на підтримку бійців гетто. Двоє поляків загинули на самому початку повстання, намагаючись пробити стіни гетто. Зазнали невдачі й подальші спроби проломити його стіни. Загалом Армія Крайова намагалася близько 11 разів допомогти євреям. Скориставшись нагодою, радянські пропагандисти розповсюджували інформацію, що Армія Крайова відмовила в допомозі повсталому гетто.601 Важливим зв’язковим між Єврейською бойовою організацією і Армією Крайовою був Ар’є Вільнер, якого польські солдати Армії Крайової знали як Юрека. Він загинув під час повстання у Варшавському гетто, але перед смертю встиг передати своїм польським контактам важливе повідом лення, що стало майже легендарним. Саме він запропонував ту характеристику єврейського опору, що її схвалила і поширила Армія Крайова. За словами Вільнера, євреї в гетто повстали не для того, щоб зберегти єврейські життя, а для того, щоб урятувати людську гідність. Послання це ґрунтувалося на близькій польському романтизмові ідеї про те, що вчинки слід судити за намірами, а не за результатами; що жертва ошляхетнює, а жертва життя ошляхетнює у віках. Часто непоміченою чи знехтуваною

282

Розділ 9 • Опір і спопеління

залишалася суть Вільнерового послання: єврейський спротив у Варшаві захищав не лише гідність євреїв, а й гідність цілого людства, разом із гідністю поляків, британців, американців та радянських людей — усіх, хто міг зробити більше, а натомість зробив менше.602 Шмуель Зиґельбойм, представник «Бунду» в польському уряді (в екзилі в Лондоні), знав, що гетто палає. Чітке уявлення про загальний хід Голокосту він дістав від Яна Карського — кур’єра Армії Крайової, який 1942 року про масове вбивство інформував керівників союзних держав. Деталей Зиґельбойм, імовірно, не знав, однак усвідомлював розвиток подій і зробив спробу пояснити його решті світу. У продуманому листі, написаному 12 травня 1943 року, напередодні самогубства, й адресованому польському президентові та прем’єр-міністрові (з наміром передати його іншим керівникам союзних держав), він писав: «Хоча відповідальність за вбивство всього єврейського народу лежить понад усе на його виконавцях, непряму вину мусить понести саме людство». Наступного дня він улаштував самоспалення перед будівлею британського парламенту, приєднуючись, як він писав, до долі варшавських євреїв.603 Варшавські євреї продовжували свою безнадійну боротьбу. У травні 1943 року Штроп відсилав своїм начальникам спокійні й методичні звіти, у яких ішлося лише про числа. Невідома кількість євреїв згоріла або вчинила самогубства в бункерах; 56 056 захоплено в полон. Близько семи тисяч із них розстріляно на місці, 6 929 відіслано до Треблінки, а решту (більшість) відіслано на примусову працю до таких таборів, як Майданек. 16 травня Штроп проголосив перемогу у Варшавському гетто, підірвавши Велику синагогу на вулиці Тломацькій. Німці почали нищити залишки гетто, як наказував Гіммлер. Усі будівлі, що ще стояли, знесли; підвали і каналізацію залили. 1 червня 1943 року Гіммлер віддав наказ побудувати на спопелілих руїнах гетто новий концентраційний табір.604 *** Дехто вижив після повстання в гетто, але поза його межами їм нікуди було податися. 1943 року комунізм непокоїв Армію Крайову ще більше, аніж у 1942-му. Внаслідок арешту і авіакатастрофи на зміну співчутливішому польському командувачеві та прем’єр-міністрові прийшли менш співчутливі. Попри обіцянки, Армія Крайова так і не зорганізувала з ветеранів повстання у Варшавському гетто окремої єврейської частини. Протягом 1943 року частини Армії Крайової іноді розстрілювали знайдених у селі озброєних євреїв як бандитів. Зафіксовано кілька випадків, коли солдати Армії Крайової вбивали євреїв для того, щоб забрати їхні пожитки. З іншого боку, Армія Крайова страчувала поляків, які здавали або шантажували євреїв.605

283

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Ті самі німецькі кампанії, що спровокували повстання в гетто, змусили польський спротив переорієнтуватися. Того ж січневого візиту до Варшави, коли Гіммлер зажадав ліквідації гетто, він також наказав провести масові облави на поляків для примусової праці. Наступні хаотичні полювання на робітників були вкрай руйнівні для польського суспільства. Жінки і діти раптово залишилися без чоловіків і батьків. Упродовж перших трьох місяців 1943 року до Майданека відіслано близько трьох тисяч поляків із Варшави. У травні того ж року до них приєдналися варшавські євреї, що прибули сюди після поразки повстання в гетто. 1943 року варшавські поляки і євреї, між якими у 1941-му та 1942-му роках стояли стіни гетто, опинилися разом за колючим дротом. На той час Майданек був табором праці з приєднаною газовою установою, подібним до Аушвіца, лише значно меншим. Тут загинуло близько 50 тисяч польських євреїв, а також близько 10 тисяч поляків-неєвреїв.606 Знання про Майданек і подібні місця спонукало чоловіків і жінок до вступу в Армію Крайову. А що їх у будь-яку мить могли схопити і вивезти на примусову працю в концтабір, то життя в підпіллі здавалося безпечнішим, ніж відкрите життя у Варшаві. Крім цього, підпілля давало відчуття товариства, яке допомагало побороти страх; а також можливість помсти — ліки від безпомічності. Під час вторгнення 1939 року німці намагалися запобігти організованому опорові своїй кампанії, знищивши спершу десятки тисяч, а під час акції 1940 року — тисячі освічених громадян. Ті, хто планував ці операції, передбачали саме цю проблему, з якою тепер зіткнулися в реальності: ставлення до Польщі як до безголового трудового ресурсу і відповідні дії приведуть до опору, поки залишиться в живих хоч хтось, здатний повести поляків проти німців. Однак польські освічені класи набагато перевершували очікування німців, і в умовах гноблення не бракувало людей, які бажали взяти командування на себе. Командування Армії Крайової воліло залишатись у підпіллі, займатися організаційною діяльністю, збирати солдатів та зброю і чекати слушного часу для загального повстання. 1943 року терпіння і розрахунок ставали чимраз складнішими. У друкованій і радіопропаганді СРСР закликав поляків до негайного повстання. Поляки, знаючи про долю євреїв у своїй країні, побоювалися, що коли німецьке врядування продовжуватиметься, то і їм загрожуватиме знищення. Особливим шоком стало часткове здійснення Генерального плану «Ост» у Люблінському районі Генералгубернаторства. Хоча план масової німецької колонізації загалом був відкладений, Оділо Ґлобочнік зайнявся його здійсненням. Починаючи з листопада 1942 року і впродовж першої половини 1943‑го німці спустошили 300 польських сіл навколо Замостя, щоб перетворити район на німецьку колонію. Внаслідок цієї замостської акції виселили близько 100 тисяч

284

Розділ 9 • Опір і спопеління

поляків, багатьох у Майданек та Аушвіц. А що операція «Замостя» почалася там само і збіглася із завершенням операції «Райнгард», то багато поляків вбачали в ній початок «остаточного розв’язання» польського питання. Це було не зовсім так, бо Генеральний план «Ост» не передбачав знищення всіх поляків (а лише більшості); та за цих умов такий висновок був цілком логічний.607 Так зміна трудової політики німців щодо робочої сили і повстання варшавських євреїв змусили численних поляків як у Варшаві, так і деінде переходити до рішучішого спротиву. Тоді як євреї у гетто не мали іншого вибору, крім як кинутися в тотальну боротьбу, поляки-неєвреї могли модулювати свій опір поміж підпільною конспірацією та відкритою війною. У березні 1943 року Армія Крайова вийшла з тіні і вдалася до замахів та партизанської війни. Спроби допомогти бійцям у гетто належали до найперших і доволі непрофесійних публічних актів збройного спротиву. З часом операції стали дієвішими. Армія Крайова вбивала німецьких поліцаїв, а також польських громадян, що співпрацювали з гестапо. Впродовж серпня 1943 року німці зареєстрували 942 випадки партизанського опору у Варшавському районі Генерал-губернаторства. В усьому Генерал-губернаторстві подібних випадків було 6 214.608 Перехід Армії Крайової до збройного опору спровокував реакцію з боку німців. Цикл терору та контртерору лютував упродовж наступного року. 13 жовтня 1943 року німці почали застосовувати техніку блокад, яку вдосконалили під час «Великої акції» у Варшавському гетто влітку 1942 року, до житлових районів решти Варшави. Випадкових людей зненацька захоплювали для публічних відплатних розстрілів, що мали залякати населення і придушити все більший опір. В оголошених наперед місцях, у наперед встановлений час заарештованим групам по п’ятеродесятеро осіб зав’язували очі й розстрілювали їх. Перед розстрілом ці люди нерідко вигукували: «Нехай живе Польща!» — тож німці стали затикати їм рота кляпом, одягати мішки на голову або ж заліплювали рота гіпсом. Поляки збиралися на ці розстріли, але було неясно, чи засвоювали вони науку, якої їх хотіли навчити німці, бо після розстрілів жінки збирали скривавлену землю в глечики і несли до церкви.609 Німці мусили змиритися з невдачею пропаганди, але продовжували знищувати варшавських поляків. Іноді жертвами були люди, причетні до опору, часом — випадкові заручники. Місце страт німці перенесли на територію колишнього гетто, де розстрілів ніхто не бачив. Найбільша тюрма, у якій тримали поляків, також була на території колишнього гетто. У руїнах знайшли кількох розстріляних восени 1943 року євреїв та велику кількість поляків. 9 грудня 1943 року розстріляно 139 поляків, а також 16 єврейських жінок і одну єврейську дитину. 13 січня 1944 року

285

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

розстріляно понад 300 поляків. Технічно розстріли в гетто були «публічні», хоча спостерігати за ними не дозволялося нікому. Про долю рідних і близьких їхнім родинам повідомляли. Після 15 лютого 1944 року поляки просто зникали зі своїх домівок чи вулиць. Їх розстрілювали в гетто без жодної публічної згадки про цю подію. Від жовтня 1943 до липня 1944 року на руїнах гетто розстріляли близько 9 500 осіб — частково вцілілих євреїв, здебільшого поляків-неєвреїв.610 Із зав’язаними очима і зв’язаними руками поляки не могли знати, що на смерть їх привозили до найновішого концтабору Гіммлера. Варшавський концтабір, відкритий 19 липня 1943 року на руїнах Варшавського гетто, був одним із найжахливіших витворів нацистського врядування.611 Спершу німці змусили євреїв жити в певному районі Варшави і назвали це місце гетто. Туди вони депортували людей із навколишніх районів, і переповненість гетто стала причиною десятків тисяч смертей від голоду і хвороб. Після цього вони вивезли понад чверть мільйона євреїв із гетто до газових камер Треблінки. У ході цих депортацій розстріляно ще близько 17 тисяч осіб. Потім нацисти ліквідували гетто, власний витвір. Породжений цим кроком опір вони придушили, розстрілявши ще близько 14 тисяч євреїв. Далі вони спалили будівлі Варшавського гетто. Врешті, на спустошеному місці, вони побудували новий табір. То був Варшавський концентраційний табір – острівець дуже умовного життя в межах міської зони загибелі. Навколо стояли цілі вулиці спалених будівель, у яких гнили людські останки. Оточувало табір ширше коло стін колишнього гетто і вужче коло з колючого дроту й наглядових вишок. В’язнями були кілька сотень поляків і кілька сотень євреїв. Переважно то були євреї не з Польщі, а з інших частин Європи. Їх вивезли з рідних країн до Аушвіца, там вибрали для праці (а не отруїли газом), а тоді відіслали до Варшавського концентраційного табору. Походили вони з Греції, Франції, Німеччини, Австрії, Бельгії, Нідерландів, а з 1944 року — і з Угорщини. Умови перебування у Варшавському концтаборі були такі жахливі, що дехто просився назад, до газових камер Аушвіца.612 Єврейські працівники Варшавського концтабору виконували в руїнах три основні завдання. Вони мали знищувати будівлі колишнього гетто, що вистояли після пожеж квітня – травня 1943 року, шукати цінні речі, що могли залишитися після євреїв, а також виманювати тих євреїв, що переховувалися, і примушувати їх здатися. Частину цих єврейських працівників у смугастих формах і дерев’яних черевиках поставили працювати за межами колишнього гетто. Попри мовні перепони, між цими іноземними євреями і поляками у Варшаві виникла приязнь. Один такий робітник пригадував сцену, що відбулася за межами гетто: «Поруч із нами

286

Розділ 9 • Опір і спопеління

стояв польський хлопчик, може, чотирнадцятилітній, погано вдягнений. У нього був кошик з кількома маленькими яблуками. Він подивився на нас, хвильку подумав, а тоді схопив кошика і кинув його нам. Після цього побіг до інших хлопців, що продавали їжу, і ось на нас зусібіч посипалися хліб і фрукти. Спершу есесівці, що нас стерегли, не знали, що робити, — так їх здивувало це несподіване вираження солідарності. Тоді вони почали кричати на хлопців, погрожувати автоматами і бити нас за те, що ми брали їжу. Та їхні побої нам не боліли, ми на них не зважали. Помахами рук ми подякували тим хлопцям».613 Після жовтня 1943 року євреї у Варшавському концтаборі мали виконувати ще одне завдання: спалення трупів варшавських поляків, що їх розстріляли на руїнах гетто. Поляків привозили на вантажівках, групами по 50–60 осіб, і кулеметники з місцевого СС та іншого поліційного підрозділу розстрілювали їх у Варшавському таборі або поруч із ним. Відтак єврейські в’язні мали сформувати команду смерті й знищити сліди страт. Вони будували вогнище з деревини, що її знаходили на руїнах гетто, а тоді складали тіла і деревину шарами. Після цього євреї поливали вогнища бензином і підпалювали їх. Та «командою смерті» їх називали не лише через це. Коли тіла поляків уже горіли, есесівці розстрілювали єврейських робітників, що збудували вогнище, і кидали їхні тіла в полум’я.614 У вірші Мілоша «Бідний християнин дивиться на гетто», написаному 1943 року, говориться про неземну силу, яка може серед сірих уламків і кіптяви «розрізнити попіл кожного». Але жодна земна сила не змогла б відділити єврейський попіл від польського. Влітку 1944 року уникнути опору в такому місті практично не можна було, але його форма і спрямування не були визначені. Командири Армії Крайової і польський уряд у Лондоні мусили ухвалити дуже складне рішення. Населення Варшави страждало більше за населення столиці будь-якої іншої союзної держави, але перебувало в невигідному стратегічному становищі. Поляки мусили думати про теперішню німецьку окупацію у світлі загрози майбутньої окупації з боку СРСР. Після успіху радянської операції «Баґратіон» у кінці червня у липні можна було побачити, як німецькі солдати мчали через Варшаву. Здавалося, наче німці ось-ось зазнають поразки — такою була добра новина. Погана полягала в тому, що, як видавалося, їх у Варшаві замінять совєти. Якщо Армія Крайова вступить у відкритий бій з німцями і матиме успіх, то зможе вітати Червону армію як господар у власному домі. Якщо Армія Крайова вступить у відкритий бій із німцями і програє, то з прибуттям радянських військ буде безсила. Якщо Армія Крайова не зробить нічого, то не матиме підстав для переговорів ані з СРСР, ані з західними союзниками.615

287

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Якщо британські й американські союзники могли дозволити собі плекати ілюзії щодо Сталіна, то польські офіцери і політики — ні. Вони пам’ятали, що у 1939–1941 роках Радянський Союз був союзником нацистської Німеччини. Не забули вони і безжальної та гнітючої окупації східної Польщі. Поляки знали про депортації до Казахстану та Сибіру, знали і про розстріли під Катинню. Сталін розірвав дипломатичні відносини з польським урядом через відкриття поховань у Катині, що давало ще одну підставу не довіряти Радянському Союзові. Якщо Сталін міг використати власну бійню як привід для розриву стосунків із польським урядом, то як можна було від нього чекати чесних переговорів щодо будь-чого? Якщо Радянський Союз відмовлявся визнати легітимний польський уряд під час спільної війни проти нацистської Німеччини, то яка ймовірність того, що Радянський Союз підтримає незалежність Польщі після війни, коли його позиція буде значно сильнішою? Британці й американці мали ще більші сумніви. Червона армія перемагала Вермахт на Східному фронті, а Сталін був важливішим союзником, ніж будь-який польський уряд. Британцям і американцям простіше було прийняти брехливу радянську версію бійні в Катині і звинувачувати в ній німців. Їм було значно простіше схиляти польську союзницю до компромісу, аніж намагатися переконати Сталіна. Вони хотіли, щоб поляки змирилися з тим, що польських офіцерів убили німці, а не радянська влада — що не відповідало дійсності. Вони воліли б, щоб Польща віддала східну половину своєї території Радянському Союзові, що було неприйнятно для будь-якого суверенного уряду. Зрештою, наприкінці 1943 року, Лондон і Вашинґтон погодилися на те, що після завершення війни Радянський Союз знову забере собі східну половину довоєнної Польщі. Західний кордон Радянського Союзу, узгоджений між Сталіним і Гітлером, підтвердили Черчилль із Рузвельтом. Лондон і Вашинґтон схвалили лінію Молотова — Ріббентропа (із незначними змінами) як майбутній радянсько-польський кордон. У цьому сенсі Польщу зрадив не лише Радянський Союз, але й її західні союзники, які закликали поляків до компромісів у такий час, коли з компромісів було ще менше користі, ніж поляки могли сподіватися. Половину їхньої країни вже здали без їхньої участі.616 Зраджений і зігнорований союзниками польський уряд у Лондоні поступився ініціативою польським бійцям у Варшаві. Армія Крайова, яка не бачила іншої надії на встановлення польського суверенітету, проголосила повстання у столиці, що мало розпочатися 1 серпня 1944 року. Варшавське повстання в серпні 1944 року відбулося в межах операції «Буря» — давно запланованого національного повстання, що мало забез-

288

Розділ 9 • Опір і спопеління

печити польським військам велику роль у звільненні територій довоєнної Польщі. Однак станом на кінець липня ця операція вже зазнала поразки. Армія Крайова планувала дати бій німецьким частинам, які відступали перед Червоною армією в колишній східній Польщі. Неможливо було досягти попередніх домовленостей із Радянським Союзом, бо Сталін розірвав дипломатичні стосунки. Улітку 1944 року польське командування мало локальні домовленості з радянським, але дорогою ціною. На переговорах від поляків вимагали, щоб ті покинули свої сховки і назвали свої справжні імена, а радянські війська могли максимально використати їхню вразливість. До поляків, що виказали себе, щоб приєднатися до спільної боротьби проти німців, ставились як до людей, які в майбутньому опиратимуться радянському врядуванню. Радянський Союз не мав жодного наміру підтримувати будь-який інститут, що стверджував би, що представляє незалежну Польщу. В кожній польській політичній організації (окрім комуністів) радянські керівники і НКВД вбачали складник антирадянської змови.617 У липні 1944 року польські частини дістали дозвіл допомагати Червоній армії в наступі на Вільнюс і Львів — два великі міста довоєнної східної Польщі. Однак після цього радянські союзники їх роззброїли. Польським солдатам запропонували вибір: воювати під радянським керівництвом або ув’язнення. Після роззброєння армії НКВД заарештував усіх, хто мав політичне минуле. Радянським партизанам було дозволено брати участь у переможній кампанії проти німців; польським — ні. Навіть більше, кілька разів радянських партизанів налаштовували проти польських. Наприклад, партизанський загін Тувії Бєльського брав участь у роззброєнні Армії Крайової. Трагедія операції «Буря» була потрійна: Армія Крайова втратила солдатів і зброю; військова стратегія польського уряду провалилася; поляки віддали волю або життя в боротьбі за землі, що їх Польща не мог ла повернути, бо Черчилль із Рузвельтом уже відступили їх Сталінові.618 Однак звістки з Німеччини були обнадійливі для польського командування у Варшаві. 20 липня 1944 року офіцери німецького війська зробили (невдалий) замах на Адольфа Гітлера. Ця звістка навела частину командирів Армії Крайової на думку про те, що Німеччина втратила волю до боротьби, а отже, відважний удар може вигнати її війська з Варшави. 22 липня радянські війська додали духу польському спротиву, оголосивши в Любліні власний склад тимчасового польського уряду. Лабораторія нищівної політики нацистів стала осердям майбутнього маріонеткового комуністичного уряду. Сталін брав на себе владу вирішувати, хто формуватиме польський уряд. Якщо Армія Крайова не робитиме нічого, то керівні посади у Варшаві обіймуть люди Сталіна, а Польща матиме замість нацистської радянську окупацію. Як у 1939-му, так і в 1944 році той факт,

289

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

що поляки мали союзників на Заході, не означав майже нічого. На липень 1944 року, коли Червона армія окупувала більш ніж половину території довоєнної Польщі, стало зрозуміло, що країну визволять саме радянські збройні сили. У кінці липня американцям залишався місяць ходу до Парижа (де вони підтримають французьке повстання); надії на те, що війська США визволять якусь частину Польщі, не було. Політичний опір радянським планам мали чинити самі поляки.619 25 липня 1944 року польський уряд надає Армії Крайовій у Варшаві повноваження розпочати в столиці повстання в зручний час. Плани опе-

290

Розділ 9 • Опір і спопеління

рації «Буря» спершу не поширювалися на саму Варшаву. Варшавське командування Армії Крайової відіслало немало своєї зброї на схід країни, де її конфіскували радянські війська. Логіка негайного повстання у Варшаві була зрозуміла не для всіх. Командування Польської армії, яка боролася на Західному фронті на чолі з генералом Владиславом Андерсом, не брало участі в обговоренні. З огляду на антипартизанську тактику німців, повстання багатьом видавалося самогубством. Німці вбивали поляків у масових акціях відплати протягом усієї війни; на думку частини командирів у Варшаві, від невдалого повстання постраждає все цивільне населення. Натомість аргумент на користь повстання був той, що воно не може зазнати поразки: незалежно від того, переможуть поляки німців чи ні, на відстані кількох днів ходу від Варшави була Червона армія. За цією логікою, яка зрештою перемогла, єдине питання полягало в тому, чи першими поляки спробують самотужки звільнити свою столицю.620 Поляки опинилися між Червоною армією, що наступала, й німецькими окупантами. Вони не могли самі перемогти німців, тож мусили сподіватися, що радянський наступ спричинить німецький відступ, а також, що між відходом Вермахту і приходом Червоної армії залишиться якийсь проміжок часу. Вони сподівалися, він не буде занадто коротким і дасть їм змогу ствердити себе в ролі польського уряду, перш ніж прибудуть радянські війська. Насправді проміжок часу виявився надмірно довгим. Польські солдати у формі та нарукавних пов’язках почали напад на позиції німців по обіді 1 серпня 1944 року. Майже всі вони були солдати Армії Крайової; до бою приєдналися також менші частини правих Національних збройних сил і комуністичної Армії Людової. На перший день Варшавського повстання Армія Крайова зайняла велику частину цент ру і Старого міста, але не спромоглася захопити більшість найважливіших військових цілей. Німці не вели особливих підготувань, але повстання не захопило їх зненацька. Мобілізацію, що відбувалася в місті, годі було приховати. Стан тривоги серед німецьких військ оголошено о 4:30, за півгодини до початку повстання. Поляки вирішили атакувати засвітла в довгий літній день і через це зазнали великих втрат. Недосвідченим і легко озброєним бійцям було особливо важко захоплювати укріплені й добре охоронювані цілі. Але настрій серед бійців і в самому місті панував ейфорійний.621 У тих місцях, де в ті перші дні серпня поляки витісняли німців, з укриттів виходили вцілілі євреї. Багато з них попросили дозволу стати до бою. Як згадував Міхал Зильберберґ: «Єврейський погляд на справу відкидає можливість пасивності. Поляки підняли зброю проти смертель-

291

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ного ворога. Наш обов’язок як жертв і співгромадян вимагав допомогти їм». Інші бійці Варшавського повстання були ветеранами повстання у Варшавському гетто 1943 року. Більшість цих євреїв приєдналася до Армії Крайової; інші обрали Армію Людову або навіть антисемітські Національні збройні сили. Частина євреїв (чи поляків єврейського походження) вже належали до Армії Крайової та Армії Людової. Майже безсумнівно, у Варшавському повстанні в серпні 1944 року брало участь більше євреїв, аніж у повстанні у Варшавському гетто в квітні 1943 року.622 На початку серпня, попри те, що Армія Крайова не змогла зайняти важливі німецькі позиції у Варшаві, солдати її здобули одну перемогу. Офіцери зібрали добровольців для атаки на добре охоронювану позицію. 5 серпня солдати Армії Крайової увійшли на територію зруйнованого гетто, напали на Варшавський концентраційний табір, перемогли 90 есесівців, що його обороняли, і визволили 348 в’язнів (переважно іноземних євреїв), що залишалися в таборі. Одним із солдатів, що брав участь у цій операції, був Станіслав Аронсон, якого й самого колись депортували з гетто до Треблінки. Інший згадував єврея, що вітав їх із сльозами на обличчі; ще інший — єврея, який просив дати йому зброю і форму, щоб він міг битися. Багато зі звільнених єврейських таборових робітників приєдналися до Армії Крайової і бились у своїх смугастих таборових формах і дерев’яних черевиках із «цілковитою байдужістю до життя і смерті», як згадував один солдат Армії Крайової.623 Як і під час повстання у Варшавському гетто, Гіммлер знову дістав нагоду продемонструвати силу і здобути символічну перемогу. Попри польські очікування, Червона армія припинила свій швидкий наступ. Вермахт уперто тримав позиції біля річки Вісли, на схід від центру Варшави. Повстанням зайнялися СС і німецька поліція. То були Гіммлерові установи, і повстання він хотів зробити своїм, щоб іще раз показати Гітлерові, що він цілковито і безжально контролює ситуацію.624 Однак, на відміну від повстання в гетто, ця кампанія вимагала підкріплення. Після відходу німців з Білорусі Гіммлер мав у своєму розпорядженні досвідчені антипартизанські загони. Загальне командування у Варшаві доручили керівникові німецьких антипартизанських формувань, ветеранові партизанської війни в Білорусі Еріхові фон дем Бах-Зелевскі. До нього приєдналися й інші ветерани антипартизанських боїв у Білорусі. Із північно-східної Польщі прибула команда Дірлеванґера; з південно-західної — з’єднання Камінського. На підкріплення їм прийшла поліційна частина з Познані, а також низка іноземних бійців, переважно азербайджанців, перекинчиків із Червоної армії. Близько половини людей, що билися у Варшаві в німецькій формі, не розмовляли німецькою.

292

Розділ 9 • Опір і спопеління

Від того акція не стала менш кривавою, але більш заплутаною навіть серед самих німців.625 Камінський і його росіяни отримали від Гіммлера особистий дозвіл грабувати майно й охоче скористалися цією частиною завдання. Вони увійшли до Охоти, південно-західного району Варшави, 4 серпня 1944 року. Протягом наступних десяти днів вони займалися переважно крадіжками, але також убили кілька тисяч польських цивільних. Як згадував один із офіцерів Камінського, «масові страти цивільних без слідства були звичною справою». Солдати відзначилися також систематичними зґвалтуваннями. Вони спалили шпиталь Інституту Марії Кюрі й усіх у ньому, але перед тим зґвалтували медсестер. Ось як описував кампанію в Охоті один із солдатів Камінського: «Вони ґвалтували черниць, грабували і крали все, що потрапляло під руки». Німецькі командири скаржилися, що Камінського і його солдатів цікавить лише «грабунок, пиятика і ґвалтування жінок». Бах заарештував і стратив Камінського — не за вбивства чи сексуальне насильство — за звичку красти для себе, а не для скарбниці Райху.626 Дії спеціальної команди СС Дірлеванґера були ще гірші. Частина ця була строкатою мішаниною зі злочинців, іноземців та есесівців, що вийшли з каральних таборів. Сам Дірлеванґер був утіленням недисциплінованості; Гіммлер мусив двічі наказувати йому йти на Варшаву. Частина щойно вийшла з білоруських кампаній, де вкоротила життя десяткам тисяч цивільних у селах і містах, тепер вона знищить іще більшу кількість цивільних у великому місті. Найсумнозвісніший загін «Ваффен-СС» у Білорусі став найсумнозвіснішим загоном «Ваффен-СС» у Польщі. Підрозділ Дірлеванґера був основною частиною бойової групи під командуванням Гайнца Райнефарта, керівника СС та поліції у Вартегау — найбільшого району окупованої Польщі, що його анексувала Німеччина.627 Райнефарт отримав від Гіммлера надзвичайний наказ із трьох частин: знищити всіх польських бійців; потім знищити всіх цивільних поляків разом із жінками і дітьми; а саме місто зрівняти із землею. Поліційні загони і команда Дірлеванґера ретельно виконали ці накази: 5 і 6 серпня 1944 року вбили близько 40 тисяч цивільних. Бойове завдання частини полягало в тому, щоб пройти через центрально-західний район Волю і звільнити німецьку штаб-квартиру в Саксонських садах. Барикади Армії Крайової на вулиці Волі розібрали, нагнавши туди поляків і змусивши їх виконувати роботу. Жінок і дітей вони тим часом використовували як живі щити, а деяких жінок зґвалтували. Просуваючись на захід, вони знищували всі до одної будівлі, по черзі використовуючи бензин і ручні гранати. Вулиця Волі пролягала на південь від колишньої території гетто і навіть заходила на його крайні південні землі, тож у руїнах тепер лежав і сусідній район.628

293

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Солдати з бригади Дірлеванґера спалили три лікарні, разом з їх пацієнтами. В одній лікарні пораненим німцям допомогли за обіцянку не чіпати поранених поляків. Врешті солдати команди Дірлеванґера вбили польських госпіталізованих. Того вечора вони привели медсестер до свого табору. Зазвичай щоночі офіцери батогами били вибраних жінок, після чого їх ґвалтували і вбивали. Але той вечір перевершив навіть звичні стандарти. Під супровід флейтової музики солдати побудували шибеницю, а тоді повісили на ній лікарів і голих медсестер.629 Поки на Волі палали будинки, люди шукали притулку на заводах, які на той час стали зручними майданчиками вбивств для частин німецької поліції та СС. На одному заводі розстріляно дві тисячі осіб; на іншому — ще п’ять тисяч. Ванда Лур’є, одна з небагатьох уцілілих у масових розстрілах на заводі «Урсус», носила дитину. «Я зайшла останньою і трималася ззаду, весь час відставала, сподіваючись, що вони не будуть убивати вагітну жінку. Однак мене взяли з останньою групою. Я бачила купу тіл, що сягала близько метра заввишки». Вона втратила своїх дітей: «Перший залп поцілив мого старшого сина, другий — мене, а третій — моїх молодших дітей». Вона впала пораненою, але згодом змогла вибратися з-під купи тіл. З часом вона народила здорове немовля. Масові вбивства призупинилися 6 серпня, ймовірно, через брак куль, потрібних для інших справ.630 Бійня на Волі не мала нічого спільного з бойовими діями. Вбивши щонайменше 30 тисяч осіб, німці втратили 6 солдатів і вбили близько 20 солдатів Армії Крайової. Співвідношення між цивільними і військовими загиблими перевищувало тисячу до одного, навіть якщо врахувати загиблих солдатів обох сторін. 13 серпня Бах скасував накази Гіммлера, й організовані масові розстріли цивільного населення припинилися. Однак іще багато поляків загинули від більш-менш незапланованих заходів. Коли німці зайняли Старе місто, вони кулями і вогнеметами вбили сім тисяч поранених пацієнтів польових шпиталів. До завершення повстання в Старому місті загинуло близько 30 тисяч цивільних.631 У районі Волі, де відбувалася більшість убивств, тіла треба було знайти і прибрати. Німці зібрали групу польських примусових робітників і назвали їх «кремаційною командою». Між 8 і 23 серпня 1944 року цим людям наказано вишукувати серед руїн району Волі трупи й спалювати їх. Нав круги були залишки гетто. Робітники рухалися вулицями Волі, Електоральною і Хлодною, тепер зі сходу на захід, у зворотному напряму маршруту німецької поліції і команди Дірлеванґера. Перші п’ять вогнищ вони запалили на схід від гетто, далі тринадцять — із західного боку. Польські робітники (серед яких був один єврей) палили тіла, поки їхні охоронці з СС грали в карти і сміялися.632

294

Розділ 9 • Опір і спопеління

*** Варшавське повстання не здолало німців, а СРСР лише розсердило. Червону армію за межами Варшави зупинила надзвичайно сильна відсіч німців. Німці в Польщі стали до останнього бою — Вермахт на Віслі, а СС і поліція — у Варшаві. Попри надії деяких поляків, нацистський режим не впав після замаху на Гітлера. Замість цього німці консолідувалися на Східному фронті. У ході операції «Баґратіон» розбито групу армій «Центр», але не сам Вермахт. Унаслідок операції Василь Гроссман дійшов до того місця, де вбивали варшавських євреїв, однак не до Варшави. Тим часом 1-й Український фронт Червоної армії проводив важливі операції на південному сході. У серпні 1944 року Сталін не відчував нагальної потреби взяти Варшаву. У тому, щоб заохотити поляків до повстання, а потім не підтримати його, був цілковитий сталінський сенс. До останньої миті радянська пропаганда закликала до повстання у Варшаві, обіцяючи радянську підтримку. Повстання почалося, але підтримки не було. Хоча підстав вважати, що Сталін навмисно призупинив бойові операції під Варшавою, немає, але зволікання на Віслі відповідало його політичним цілям. Із радянського погляду, повстання у Варшаві було бажане, бо в ньому загинуть німці, а також поляки, готові ризикувати життям заради незалежності. Німці виконають необхідну роботу зі знищення залишків польської інтелігенції і солдатів Армії Крайової (ці дві групи перетиналися). Щойно солдати Армії Крайової взяли в руки зброю, Сталін назвав їх авантюристами й злочинцями. Згодом, коли Радянський Союз здобув контроль над Польщею, колишній спротив Гітлерові переслідували як злочин, виходячи з логіки, за якою будь-яка збройна боротьба, що нею не керували комуністи, підривала авторитет комуністів, а комунізм був єдиним легітимним режимом для Польщі. Британці й американці не могли надати полякам у Варшаві практично жодної відчутної допомоги. Вінстон Черчилль, чия особиста впертість стала невід’ємним складником війни, не міг зробити нічого кращого, ніж закликати польських союзників Британії йти на компроміс із радянською владою. Улітку 1944 року Черчилль радив польському прем’єр-міністрові Станіславові Міколайчику поїхати до Москви і шукати домовленостей, щоб відновити радянсько-польські дипломатичні відносини. Коли Міколайчик прибув до Москви в липні 1944 року, британський посол сказав йому поступатись усім: віддати СРСР східну половину країни і змиритися з радянською версією катинської бійні (яка покладала вину за неї на німців, а не на комуністів). Як Міколайчик знав, Рузвельт теж волів не ставити радянську версію подій у Катині під сумнів. Коли у Варшаві почалося повстання, Міколайчик був у Москві. Опинившись у цьому не-

295

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

сподіваному становищі, він мусив просити в Сталіна допомоги, яку той відмовився надати. Тоді Черчилль усе ж попросив Сталіна підтримати поляків. 16 серпня Сталін відмахнувся і від нього, кажучи, що не збирається підтримувати «дурну авантюру».633 П’ятьма роками раніше Велика Британія вступила у війну через питання польської незалежності. Тепер вона не могла захистити цю незалежність перед своїм радянським союзником. Британська преса часто повторювала лінію Сталіна і змальовувала поляків авантюристами і свавільними людьми, а не британськими союзниками, що прагнуть повернути собі власну столицю. Свої протести висловили Джордж Орвелл і Артур Кестлер. Орвелл писав про «нечесність і боягузливість» британців, які відмовилися від обов’язку союзників підтримати повстання; Кестлер назвав бездіяльність Сталіна «одним із найганебніших моментів війни».634 Американцям теж не пощастило. Якби американські літаки могли дозаправлятися паливом на радянській території, то могли б літати в Польщу з Італії, бомбити німецькі позиції і постачати полякам провізію. 16 серпня 1944 року, того ж дня, що Сталін дав різку відмову Черчиллеві, американські дипломати додали до операції «Френтік» (кампанії бомбування у Східній та Південно-Східній Європі) кілька польських цілей. Сталін не надав своїм американським союзникам дозволу на дозаправлення для таких місій. Молодший представник американського дипломатичного корпусу Джордж Кеннан зрозумів, куди веде ця логіка. Сталінова відмова була «викликом, пожбуреним із злісною радістю». Фактично Сталін дав американцям зрозуміти, що контролюватиме Польщу він і що йому вигідніше, щоб польські бійці загинули, а повстання провалилося. Через місяць, коли повстання було вже майже придушене, Сталін продемонстрував свою силу й розум і змінив історичне рішення. У середині вересня, коли це не могло вже ніяк вплинути на результат подій у Варшаві, він нарешті дозволив американцям бомбувальні нальоти і провів кілька своїх.635 На той час Армія Крайова контролювала такий крихітний шматок Варшави, що парашути з провізією потрапляли до німців. Польські війська відступили і залишилося всього кілька осередків спротиву. Ті, хто залишився, спробували, як свого часу єврейські бійці, втекти через каналізацію. Німці, що мали досвід 1943 року, спалили або потруїли їх газом. На початку жовтня 1944 року Гіммлер сказав Паулеві Ґайбелю, начальникові СС та поліції у Варшаві, що Гітлера ніщо не тішитиме так, як знищене місто. Щоб не залишилося каменя на камені. Гіммлерове бажання цілком збіглося з Гітлеровим. Війну як таку німці очевидно програли: британці визволили Антверпен, американці наближалися до Рейну, а ра-

296

Розділ 9 • Опір і спопеління

дянська армія невдовзі мала захопити Будапешт. Але Гіммлер відчув нагоду досягти однієї з власних воєнних цілей — знищити слов’янські та єврейські міста, згідно з Генеральним планом «Ост». Гіммлер видав накази — вочевидь, 9 та 12 жовтня — цілковито знищити Варшаву, будинок за будинком, вулицю за вулицею. На цей час чималі райони міста лежали в руїнах: гетто, сусідній із ним район Воля, а також будівлі, що в них влучили німецькі бомби у вересні 1939 року або ж у серпні 1944‑го, коли німецькі літаки бомбили Варшаву, вилітаючи з її ж аеропорту. Але більша частина міста ще стояла, а численні мешканці ще були живі. Тепер німці евакуювали вцілілих до тимчасового табору в Прушкуві. Згодом звідси до концентраційних таборів відіслали близько 60 тисяч осіб і приблизно 90 тисяч — нa примусову працю до Райху. Німецькі інженери, озброєні динамітом і вогнеметами, а також знайомі з досвідом руйнування гетто, спалили фірми, школи і домівки.636 Гіммлерове рішення знищити Варшаву слугувало певному баченню нацистського Сходу, але ніяк не допомагало військовим цілям німців у Другій світовій війні. Еріх фон дем Бах-Зелевскі виказував прагнення завербувати Армію Крайову як майбутню союзницю в останньому бою проти СPCP; у середині серпня він скасував убивчі накази Гіммлера, як видається, без необхідних на те повноважень, а пізніше, наприкінці вересня, погодився вести переговори з командуванням Армії Крайової як із переможеним суперником. За умовами капітуляції, 2 жовтня 1944 року солдати й офіцери Армії Крайової, серед яких були і чоловіки, й жінки, мали дістати права військовополонених, відповідно до міжнародного законодавства. З цих же міркувань Бах був проти гіммлерівського завершення повстання — тотального знищення міста. Бахові, мабуть, не вдалося б знайти у Варшаві багатьох союзників з тих же причин, що йому не вдалося їх знайти в Білорусі — дії солдатів Дір леванґера та інших німецьких антипартизанських формувань були незабутньо криваві. Реакція німців була така нищівна, що польські вояки не мали іншого вибору, крім як чекати на визволення з боку радянських військ. Один із солдатів Армії Крайової написав у своєму вірші: «Чекаємо тебе, чумо червона, від смерті чорної спаси ти нас». Вермахт, як і Бах, противився політиці Гіммлера. Німецькі війська тримали Червону армію на річці Віслі й сподівалися використати Варшаву як фортецю чи принаймні знайти прихисток у її будівлях. Усе це не мало значення. Баха перевели; думка армії нікого не цікавила; Гіммлер зробив, як і планував; столиця європейської країни була знищена. У день приходу радянських військ німці спалили останню бібліотеку.637 Такої долі не зазнала жодна інша європейська столиця. Варшаву знищено і наполовину знелюднено. Лише в серпні та вересні, під час Вар-

297

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

шавського повстання, німці вбили близько 150 тисяч польських цивільних. Близька до цієї кількість варшавських поляків-неєвреїв загинула раніше в концтаборах, на місці страт у гетто, від німецьких бомбувань чи внаслідок бойових дій. Кількість загиблих варшавських євреїв була вища абсолютно, а також значно вища пропорційно. Частка загиблих варшавських євреїв (понад 90 %) перевищує частку загиблих неєвреїв (близько 30 %). Із долею Варшави можна було порівнювати лише долю східніших міст, таких як Мінськ чи Ленінград. Загалом у місті, довоєнне населення якого становило 1,3 мільйона осіб, загинуло близько половини мешканців.638 Деякі жертви вважали відмінність між поляками і євреями штучною. Так, Людвіка Ландау німці могли вбити за те, що він був офіцер Армії Крайової і дієвий пропагандист за незалежну Польщу. Сталося так, що його вбили за те, що він єврей. Деякі долі нероздільно сплелися. Єврейський історик Емануель Рінґельблюм таємно створив у гетто архіви, які в майбутньому уможливили відстеження історії варшавських євреїв у роки війни. Після придушення повстання в гетто Рінґельблюма забрали до концентраційного табору, але він врятувався за підтримки офіцера Армії Крайової. У Варшаві його переховували поляки, доки один із них не здав його німцям. Тоді його і поляків, що його прихистили, розстріляли на руїнах Варшавського гетто. Зрадника відстежили і вбили солдати Армії Крайової.639 Проте, коли повстання завершилося, а на зміну польській владі прийшла німецька, тяжке становище євреїв стало знову особливим. Після знищення міста їм зовсім ніде було ховатися. Вони намагалися розчинитись у колонах виселених цивільних або, іноді, знайти радянські війська і приєднатися до них. Перед Варшавським повстанням серед поляків за межами колишнього гетто ще переховувалися близько 16 тисяч євреїв. Після повстання живими залишалися близько 12 тисяч.640 *** Німці перемогли у другій битві за Варшаву, але політична перемога дісталася СРСР. Німці вдалися до тієї ж тактики, яку застосували в Білорусі, за наказом майже тих самих людей — Гіммлера, Баха, Дірлеванґера. Та цього разу антипартизанська тактика себе виправдала — не через те, що патріоти Армії Крайової мали менше завзяття, ніж білоруські партизани, а через те, що вони перебували в більшій ізоляції. Радянський Союз підтримував тих комуністичних партизанів, яких міг контролювати, і виступав проти тих, кого контролювати не міг. Польські війська боролися проти німців, але за власну свободу. Через це вони були приречені. Сталін радо підтримував іншу комуністичну силу, що брала участь у повстанні, — значно мен-

298

Розділ 9 • Опір і спопеління

шу Армію Людову. Якби повстання замість Армії Крайової очолила Армія Людова, можливо, він поставився б до нього зовсім інакше. Але тоді Польща мала б інакшу історію. Армія Людова мала певну народну підтримку, однак значно меншу, аніж Армія Крайова. За час війни польська політика, так само як і політика всіх окупованих країн Європи, змістилася вліво. Але комунізм не був популярний. Поляки в східній половині країни зіткнулися з радянським комунізмом під час самої війни. Суверенна Польща не стала б комуністичною в жодному разі. Варшавське повстання, що знищило багатьох найрозумніших і найяскравіших представників цілого покоління, справді значно ускладнило будь-який подальший опір. Однак воно також привернуло увагу американців і британців до Сталінової безжальності — на що й сподівалися деякі з прозір ливіших (і холоднокровніших) командирів. Американський дипломат Джордж Кеннан мав рацію: сталінський цинізм щодо Армії Крайової став ляпасом його британським та американським союзникам. У цьому сенсі Варшавське повстання було початком конфронтації, що почалася після завершення Другої світової війни. *** Поки на схід від Вісли зволікала Червона армія, від початку серпня 1944 року до середини січня 1945‑го, німці вбивали євреїв на захід від Вісли. Впродовж тих п’ятьох місяців Червона армія перебувала менш ніж за сто кілометрів від Лодзі (на той час міста з найвищою концентрацією євреїв в окупованій Польщі) і менш ніж за сто кілометрів від Аушвіца, де в газових камерах досі гинули польські та європейські євреї. Затримка Червоної армії біля Вісли прирекла не лише польських бійців і цивільне населення Варшави, але й лодзьких євреїв. Їх кількість істотно зменшилася внаслідок депортацій до Хелмна між груднем 1941-го і вереснем 1942 року. Але впродовж 1943–1944 років кількість євреїв була доволі стабільна: близько 90 тисяч єврейських робітників з родинами. Цивільна німецька влада, яка воліла вбивати каторжною працею, трималася тут довше, ніж деінде. Лодзькі євреї виробляли зброю, тому Вермахт теж волів, щоб вони залишалися живими. Більшість із тих лодзьких євреїв, які ще залишалися в місті, загинули у проміжок часу між початком операції «Баґратіон» і остаточним радянським наступом через Віслу. На другий день після операції «Баґратіон», 23 червня 1944 року, цивільна влада Лодзі поступилася Гіммлерові та СС і дозволила ліквідацію Лодзького гетто. Газова установа в Хелмні була тимчасово відкрита, і між 23 червня та 14 липня тут загинуло близько 7 196 євреїв із Лодзі. Після цього Хелмно знову закрили. Але євреї з Лодзі знали, що Червона армія вже близько. Вони вважали, що коли зможуть

299

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

затриматись у гетто ще на кілька днів чи тижнів, то вціліють. 1 серпня, у день початку Варшавського повстання, лодзький юденрат повідомили, що всіх євреїв «евакуюватимуть»: німецький мер міста навіть намагався переконати євреїв поспішати сісти на поїзд, бо радянські солдати помстяться людям, які впродовж війни виготовляли зброю для німців. У серпні 1944 року, поки вирувало Варшавське повстання, поки чекала Червона армія, близько 60 тисяч євреїв Лодзі вивезено до Аушвіца. Там більшість із них відразу по прибутті було отруєно газом.641 *** Коли 17 січня 1945 року радянські солдати нарешті перейшли через Віслу і вступили до зруйнованої Варшави, то побачили мізерну кількість незнищених будівель. Однак Варшавський концтабір був цілком придатний для користування. Радянський НКВД використав його будівлі для звичної справи. 1945 року енкаведисти допитували і розстрілювали тут солдатів Армії Крайової — так само, як 1944 року це робили німці.642 19 січня 1945 року, через два дні після прибуття до Варшави, радянські солдати вже були в Лодзі. 27 січня вони дійшли до Аушвіца. Звідти до Берліна залишалося трохи більше, ніж три місяці ходу. Із наступом Червоної армії охоронці СС гнали євреїв із Аушвіца до робітничих таборів у Німеччині. У цих спішних і брутальних маршах свої життя втратили ще тисячі євреїв. Марші, що привели уцілілих євреїв аж до Німеччини, стали останніми з нацистських злочинів. Білоруський фронт Червоної армії розпочав бомбування Берліна 20 квітня 1945 року (день народження Гітлера); на початку травня він зустрівся з Українським фронтом у німецькій столиці. Берлін упав, а війна завершилася. Гітлер наказав своїм підлеглим удатися до тактики спаленої землі в самій Німеччині, та його наказів не послухали. Хоча в обороні Берліна змарновано багато молодих німецьких життів, Гітлер більше не міг здійснювати політику масового вбивства.643 Протягом останніх місяців війни єврейські полонені німецьких концтаборів гинули масово. За цей період від голоду і хвороб у німецьких таборах померло близько 300 тисяч людей. Американські та британські солдати, що звільнили ледь живих в’язнів німецьких таборів, вважали, що побачили жахіття нацизму. Образи трупів і живих кістяків Берґен-Бельзена та Бухенвальда, що їх захопили фотографи та кінооператори їхніх військ, здавалося, відображали найгірші злочини Гітлера. Як знали євреї й поляки Варшави і як знав Василь Гроссман та солдати Червоної армії, це було дуже далеко від істини. Найгірше залишилося в руїнах Варшави, на полях Треблінки, у болотах Білорусі й ровах Бабиного Яру.

300

Розділ 9 • Опір і спопеління

Червона армія звільнила всі ці місця — усі Криваві землі. Усі поля смерті й мертві міста потрапили за залізну завісу і стали частиною Європи, що її Сталін, звільняючи від Гітлера, робив своєю. Гроссман написав свою статтю про Треблінку, коли радянські війська стояли на Віслі й спостерігали за тим, як німці здобували перемогу над Армією Крайовою під час Варшавського повстання. Попіл Варшави був іще теплий, коли почалася холодна війна.

301

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Розділ 10 ЕТНІЧНІ ЧИСТКИ

оли в січні 1945 року Червона армія дійшла до руїн Варшави, Сталін уже знав, яку хоче побудувати Польщу. Він знав, де будуть її кордони, кого змусять у тих кордонах жити, а кого — забратися геть. Польща стане комуністичною державою й етнічно однорідною країною. Хоча в задуманій Сталіним східноєвропейській імперії не провадитимуть політики масового вбивства, Польщі судилося стати центром зони етнічної чистоти. Німеччина стане землею німців, Польща — поляків, західна частина радянської України — українців. Від польських комуністів, разом із тими, що й самі належали до національних меншин, він очікував, що вони очистять свою країну від етнічних меншин. Сталін відродив Польську комуністичну партію, призначив керівників і відправив їх до Польщі. Він знав, що його дії з усунення великої кількості німців підтримають не лише поляки, а й американці з британцями. Гітлерова політика переміщення німців під час війни давала можливість уявити, як після війни до німців будуть ставитись інші. Воєнна німецька колонізація зробила неминучими примусові переселення. Питання полягали хіба в тому, скільки німців і з яких територій належить виселити. Сталін мав на ці питання точні відповіді, навіть якщо їх не мали його американські та британські союзники.644 На конференції зі своїми британськими та американськими союзниками, що відбулася в Ялті в лютому 1945 року, Сталін висловив свої побажання і не чекав на заперечення. Рузвельт і Черчилль не протестували, коли Сталін знову забрав собі землі, отримані від Гітлера: половину Польщі, а також Балтійські держави і північно-східну Румунію. Сталін збирався це компенсувати Польщі — своїй комуністичній Польщі — через покарання Німеччини. Територія Польщі розшириться на захід, поглинувши німецькі землі до межі, що її окреслювали річки Одра та НисаЛужицька. На землях, що їх Сталін збирався передати Польщі, мешкало не менш ніж 10 мільйонів німців. Справою їх виселення й утримання за

302

Розділ 10 • Етнічні чистки

межами Польщі мав перейматися уряд, у якому переважали польські комуністи. Вони дістануть зиск від прагнення численних поляків усунути німців; вони припишуть собі заслуги за досягнення етнічної чистоти, яка більшості польських політиків на закінчення війни здавалася очевидною. Комуністи здобудуть підтримку поляків, розподіляючи землі, що їх покинуть німці, і берегтимуть цю підтримку, нагадуючи полякам, що лише Червона армія зможе завадити німцям повернутися й відняти втрачену власність.645 Польські комуністи погодилися на нові кордони з тим, що мусять позбутися німців. «Ми мусимо їх вигнати, — казав у травні 1945 року Владислав Ґомулка, перший секретар Польської робітничої партії, — бо всі країни стоять на національних, а не багатонаціональних принципах». Пересунення Польщі на захід само по собі не могло перетворити її на «національну» країну: зсув кордонів просто замінить великі українську та білоруську меншини на дуже велику німецьку. Для того щоб стати країною «національною» в розумінні Ґомулки, Польща потребувала масового переселення мільйонів німців. Близько 1,5 мільйона з цих людей були німецькими адміністраторами і колонізаторами, які не прийшли б до Польщі, якби не Гітлерова війна. Вони жили в будинках чи помешканнях, що їх відібрали в поляків або євреїв, виселених (чи вбитих) у ході війни. Ще понад півмільйона цих людей були польські німці, які народились і жили в межах довоєнної Польщі. Решта вісім мільйонів мали втратити свої домівки на землях, що належали Німеччині навіть до Гітлерової експансії, і населення яких упродовж століть було переважно німецьке.646 При створенні своєї Польщі Сталін перевернув Гітлерів Генеральний план «Ост» з ніг на голову. Замість розширення на схід задля створення величезної суходільної імперії, Німеччина буде обмежена на заході. СРСР, американці й британці окупували Німеччину разом, і найближче політичне майбутнє країни було не зовсім зрозуміле. Очевидно було тільки те, що це буде Німеччина для німців — лише не в тому сенсі, що його передбачав Гітлер. Німеччина мала зайняти компактний простір посередині Європи, відокремлений від Австрії, від Судетської області в Чехословаччині; вона мала приймати німців зі Сходу, замість того щоб відправляти їх туди колонізаторами. Замість раси володарів, що керує рабами вздовж нового східного кордону, німці мали перетворитися на ще одну однорідну націю. Та, на відміну від Гітлера, для Сталіна слово «переселення» не було евфемізмом, за яким ховалося масове вбивство. Він знав, що протягом масових перевезень населення загинуть люди, але знищення німецького народу не було його ціллю. Провідні польські політики, як комуністи, так і некомуністи, погодилися зі Сталіним, що Польщу слід посунути якнайдалі на захід, а німці

303

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

мають піти. Коли 1 серпня 1944 року Армія Крайова розпочала Варшавське повстання, польський уряд у Лондоні позбавив німців громадянства і зобов’язав покинути країну. Прем’єр-міністр лондонського уряду Станіслав Міколайчик розтлумачував значення повоєнних умов для німців не менш категорично, аніж його вороги-комуністи: «Досвід п’ятої колони і німецької окупації унеможливлює співжиття польського і німецького населення на території однієї держави». Таким бачився консенсус не лише в польському суспільстві, а й серед очільників союзних держав. Рузвельт сказав, що німці «заслуговують» на вигнання терором (а його попередник Герберт Гувер назвав переселення «героїчним засобом»). Черчилль пообіцяв полякам «ретельне вимітання».647 У лютому 1945 року в Ялті американці й британці загалом погодилися на зсув території Польщі на захід, але не поділяли Сталінового переконання щодо лінії Одра — Ниса (Одера — Найсе). Проте, як Сталін і передбачав, на липневому саміті в Потсдамі вони пристали на його пропозиції, на той час уже значною мірою впроваджені в життя. Станом на березень Червона армія завоювала всі німецькі землі, що їх Сталін планував віддати Польщі. У травні Червона армія була в Берліні, а війна в Європі дійшла кінця. Радянські війська пройшли східною Німеччиною з таким надзвичайним поспіхом і насиллям, що все раптом видалося можливим. Близько шести мільйонів німців виїхало в ході евакуації, що її організувала німецька влада, або ж втекло до наступу Червоної армії. Так виник ли передумови для етнічної та географічної сталінської Польщі. Багато німців спробують повернутися після капітуляції Німеччини, але вдасться це небагатьом.648 У Британії Джордж Орвелл у лютому 1945 року востаннє висловив своє бачення ситуації, він назвав заплановане виселення німців «страшним злочином», що його неможливо «скоїти». Та він помилявся — його політична уява вперше його підвела.649 *** Під час маршу на Берлін Червона армія дотримувалася страхітливо прос тої процедури у східних землях Райху (території, що мали відійти до Польщі) — її солдати ґвалтували німецьких жінок і захоплювали німецьких чоловіків (як і частину жінок) для праці. Так тривало й далі, коли солдати дійшли до німецьких земель, що мали залишитися Німеччині, і нарешті до Берліна. Солдати Червоної армії ґвалтували жінок також і в Польщі, в Угорщині, навіть у Югославії, яка через комуністичну революцію стала радянською союзницею. Югославські комуністи поскаржилися Сталінові на поведінку радянських солдатів. Той прочитав їм невелику лекцію про солдатів і «розваги».650

304

Розділ 10 • Етнічні чистки

Кількість зґвалтувань зросла, коли радянські солдати дійшли до Німеччини. Чому так сталося, сказати важко. Радянський Союз взагалі був егалітарний і не прищеплював поваги до жіночого тіла у безпосередньому розумінні. Солдати Червоної армії були витвором радянської системи, до того ж нерідко її найжорстокіших інститутів. Близько мільйона в’язнів ҐУЛАҐу звільнили передчасно, щоб вони могли воювати на фронті. Радянських солдатів, схоже, дратувала повна безглуздість німецького нападу на їхню бідну країну. Будинок кожного німецького робітника був вишуканіший за їхні домівки. Солдати іноді казали, що нападають лише на «капіталістів», але, з їхнього погляду, навіть простий німецький фермер був немислимо багатий. Однак, попри очевидно вищий рівень життя, німці прийшли в Радянський Союз грабувати й убивати. Зґвалтування німецьких жінок радянські солдати могли розуміти як спосіб принизити і збезчестити німецьких чоловіків.651 Червона армія, просуваючись на захід, зазнавала величезних втрат, її лави поповнювали новобранці з Української та Білоруської радянських республік. Сім’ї цих людей постраждали від рук німців, а на їхні молоді життя наклала відбиток німецька окупація. Відтак численні радянські

305

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

солдати мали особисті причини схвалювати пропаганду, що її читали й чули, а вона нерідко покладала вину за радянську трагедію на цілу німецьку націю. Значна більшість солдатів Червоної армії не мстила за Голокост як такий, але читала пропагандистські тексти людей, глибоко вражених масовим убивством євреїв. Ілля Еренбурґ, радянський єврей, письменник, який працював журналістом в армійській газеті «Красная звєзда», був спеціалістом із пропаганди ненависті. 1942 року він писав: «Ми зрозуміли: німці не люди».652 Хоч би якими були їхні мотиви, спалах насильства проти німецьких жінок був надзвичайний. Чоловіків, що намагалися захистити своїх доньок чи дружин, били, а нерідко й убивали. Насправді в жінок не було багато захисників: їхні чоловіки або загинули (на цей час у бойових діях загинуло близько п’яти мільйонів німецьких солдатів), або служили у Вермахті, або в цивільній обороні, або ж СРСР використовував їх як робочу силу. Більшість чоловіків у Німеччині були похилого віку або ж неповносправні. У деяких селах зґвалтували кожну жінку, без огляду на вік. Як дізнався в дорослому віці німецький письменник Ґюнтер Ґрасс, його мати запропонувала себе в обмін на те, щоб не чіпали його сестру. Однак не помилували ні ту, ні ту. Масові зґвалтування були справою звичайною. Багато жінок померло від ран, що їх вони дістали під численних зґвалтувань.653 Німецькі жінки часто накладали чи намагалися накласти на себе руки, щоб уникнути зґвалтування або через страшенний сором. Одна жінка згадувала свою втечу: «Як тільки надворі темніло, накочував страх. Багатьох жінок і дівчат зґвалтували росіяни». Почувши їхні крики, ця жінка і її сестра розрізали собі зап’ястя, але не померли, ймовірно, через те, що було надто холодно і кров швидко згорталася; а наступного дня їм допоміг радянський лікар. Уночі їх не займали, очевидно, тому, що вони зомліли і здавалися мертвими. Справді, смерть стала чи не єдиним захистом від зґвалтування. Марта Курцманн із сестрою уникнули зґвалтування лише через те, що готували свою матір до похорону. «Щойно ми омили нашу мертву матір і збиралися одягнути тіло, як прийшов росіянин, який хотів нас зґвалтувати». Він плюнув і пішов геть. Цей випадок був винятковий.654 Зґвалтованих жінок часом забирали на примусову працю, однак перевагу віддавали чоловікам. Росіяни захопили близько 520 тисяч німців — майже десяту частину тої кількості людей, що їх на примусову працю з Радянського Союзу вивезли німці. Крім цього, росіяни захопили близько 287 тисяч робітників із країн Східної Європи, а також депортували принаймні 40 тисяч поляків, яких вважали загрозою для радянської влади чи майбутнього комуністичного режиму. У Будапешті вони захопили

306

Розділ 10 • Етнічні чистки

цивільних, з якими поводились як з військовополоненими і змусили їх працювати в таборах. Німців відправляли на тяжку й небезпечну роботу в шахтах польської Сілезії, Східної України, Казахстану чи Сибіру. Рівень смертності серед них суттєво перевищував рівень смертності серед радянських громадян. У Карельському таборі №517 німці гинули вп’ятеро швидше за інших в’язнів ГУЛАҐу.655 Близько 600 тисяч німців, яких наприкінці війни захопили як військовополонених чи робочу силу, загинули. Близько 185 тисяч німецьких цивільних загинули в радянському полоні під час і після війни. Ще близько 30 тисяч загинуло в польських таборах. Крім цього, в радянських таборах померли близько 363 тисяч німецьких військовополонених (показник смертності становить 11,8 % — проти 57,5 % смертей серед радянських солдатів у німецьких таборах). Ще багато полонених загинули дорогою до таборів або ж їх розстріляли після того, як вони здалися, не реєструючи як військовополонених.656 *** Як і в численних інших випадках, політика Гітлера спричинила Сталінові злочини. Виходило, що німецьких чоловіків можна захоплювати, а жінок ґвалтувати через те, що нацисти не організували систематичних евакуацій. Упродовж останніх тижнів війни німецькі війська якнайшвидше втікали на захід, щоб здатися британцям чи американцям, тільки не Червоній армії. Цивільне населення часто не мало такої можливості. Гітлер уявляв війну як справу волі й загострив тенденцію, завжди наявну у війні — відкидати поразку, а отже, погіршувати її наслідки. Збройний конфлікт він трактував як випробування для німецької раси: «Або Німеччина стане світовою державою, або ж Німеччини не буде». Націоналізм Гітлера завжди був особливий, він вважав, що німецька нація має в собі потенціал величі й потребує виклику імперського панування, щоб очиститися від виродження. Отже, німці були у фаворі, доки тривала успішна війна. Якщо німці розчарували Гітлера, не очистившись кров’ю загиб лих ворогів, то винні в цьому лише вони самі. Гітлер показав їм дорогу, але вони відмовилися нею йти. Якщо вони програли війну свого спасіння, то втрачали причини жити. Для Гітлера будь-які страждання, що їх могли зазнати німці, були наслідком їхньої слабкості. «Якщо німецький народ не готовий боротися за власне самозбереження, то нічого не вдієш. Нехай гине».657 Сам Гітлер обрав самогубство. Йому не були притаманні прагматичні міркування щодо необхідності збереження життя цивільного населення. Гауляйтери, що мали цивільну владу в східній Німеччині, були відданими діячами нацистської партії і належали до найлояльніших послідовни-

307

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ків Гітлера. Ці люди не спромоглися зорганізувати евакуацію населення в трьох ключових провінціях. Гауляйтером східної Пруссії був Еріх Кох, який раніше був райхскомісаром України. Він якось сказав, що кожного українця, гідного їсти з ним за одним столом, він змушений буде застрелити. Тепер, у січні 1945 року, армія, яка значною мірою складалася з українців, наближалася до його німецької провінції. Він, видавалося, не міг у це до кінця повірити. У Померанії Франц Шведе-Кобурґ намагався стримати потік німецьких біженців. У Нижній Сілезії Карла Ганке непокоїла думка про те, що втеча населення загрожує його кампанії перетворення Бреслау (нині Вроцлав) на фортецю, здатну зупинити Червону армію. Насправді Червона армія оточила Бреслау так швидко, що люди опинилися в пастці. Через те, що цивільне німецьке населення розпочало евакуацію надто пізно, врятувалося значно менше людей, ніж могло б. Радянський флот потопив 206 із 790 кораблів, що мали евакуювати німців із Балтійського побережжя. Один із цих кораблів, «Вільгельм Ґустлофф», пізніше згадав у своєму романі «Траєкторія краба» Ґюнтер Ґрасс.658 Німці, що тікали суходолом, часто опинялися між двох вогнів: Червоної армії та Вермахту. Знову і знову в колони німецьких цивільних і їхні вози врізалися радянські танкові дивізії. Наслідки цих зіткнень згадувала Ева Янц: «Нечисленних чоловіків розстрілювали, жінок ґвалтували, а дітей били й забирали від матерів». Ґрасс, який спостерігав подібну сцену очима солдата «Ваффен-СС», «бачив, як кричить жінка, але не чув її крику».659 *** Нову Польщу заснували в ту мить, коли втеча стала депортацією. Завершення боїв принесло в нові західні землі Польщі, що офіційно називалися «повернені території», організовані етнічні чистки. 26 травня 1945 року Центральний комітет Польської робітничої партії постановив виселити всіх німців з польської території. На той час німці вже починали повертатися. Вони втекли перед наступом Червоної армії, але не мали бажання втратити всю власність і покинути рідну землю. Крім того, вони не могли знати, що їхнє повернення не має сенсу, що їхня рідна земля стане польською, а їхні домівки перейдуть у власність поляків. До червня 1945 року повернулося близько мільйона з шести мільйонів німецьких біженців. Польські комуністи вирішили відіслати нову армію, що підкорялася їм, на «очищення» від цих німців польської, на їхню думку, території.660 Улітку 1945 року польські комуністи нервували, очікуючи остаточного мирного договору. Вони побоювалися, що якщо не зуміють утримати німців на захід від лінії Одра — Ниса, то можуть не отримати цих земель. Попри це, вони наслідували приклад свого південного сусіда — демокра-

308

Розділ 10 • Етнічні чистки

тичної Чехословаччини. Її президент був найбільшим у воєнній Європі прихильником депортацій німців. 12 травня він сказав громадянам своєї країни, що представники німецького народу «більше не люди». Днем раніше керівник місцевої комуністичної партії говорив про повоєнну Чехословаччину як про «республіку чехів і словаків». Чехословаки, чия країна мала тримільйонну німецьку меншину, почали виганяти своїх німецьких громадян за кордон у травні. Загинуло в цих вигнаннях близько 30 тисяч німців; десь 5 558 німців наклало на себе руки в Чехословаччині у 1945 році. Ґюнтер Ґрасс, який на той час був військовополоненим в американському таборі в Чехословаччині, питав, чи американські солдати там для того, щоб стерегти його, чи захищати німців від чехів.661 Офіцери нової польської армії наказали своїм солдатам ставитися до німецьких селян як до ворогів. Уся німецька нація вважалася винною і не заслуговувала жалю. Один генерал розпорядився «поводитися з ними так, як вони поводилися з нами». До цього не дійшло, але умови військових депортацій, які тривали від 20 червня до 20 липня 1945 року, відбивали квапливість, байдужість і зверхність високої політики. Військо депортувало населення, яке мешкало найближче до лінії Одра — Ниса, щоб створити враження, що ці землі були готові для передання до Польщі. Армія оточувала села, давала мешканцям кілька годин щоб зібрати речі, шикувала їх у колони, а тоді вела через кордон. Армія доповіла про переселення 1,2 мільйона осіб, хоча це число, ймовірно, дуже перебільшене; принаймні частину людей депортували двічі, бо повернутися назад після відходу солдатів було нескладно.662 Цілком імовірно, дії поляків улітку 1945 року ніяк не вплинули на остаточний результат. Хоча британці й американці погодилися між собою, що опиратимуться Сталіновим планам щодо західного кордону Польщі, та відступилися щодо цього в Потсдамі в кінці липня 1945 року. Сталінів кордон Польщі, лінію Одра — Ниса, західні союзники ухвалили. Єдиною умовою їхньої згоди була вимога, щоб наступний польський уряд обирався на вільних виборах, і Сталін, мабуть, вважав це вітриною для американських виборців польського походження. Три держави зійшлися на тому, щоб депортації населення з Польщі, Чехословаччини та Угорщини тривали, але тільки після перерви, необхідної для того, щоб забезпечити людяніші умови для депортованих. Німецькі землі потрапили під спільну окупацію: радянську — на північному сході, британську — на заході, американську — на півдні. Американців і британців непокоїла думка про те, що подальші хаотичні переміщення населення спричинять безлад у їхніх окупаційних зонах у Німеччині.663 Після Потсдамської конференції польський уряд прагнув якраз створити для німців у Польщі нелюдські умови, щоб вони самі вирішили ви-

309

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

селитися. Сталін сказав Ґомулці, що той «повинен створити такі умови для німців, щоб вони самі захотіли втекти». Починаючи з липня 1945 року, польська влада під маркою «добровільних репатріацій» займалася саме цим. Політика непрямого виселення була, мабуть, найкричущішою в Сілезії, де місцевий губернатор заборонив використання німецької мови в громадських місцях, зліквідував німецькі школи, конфіскував власність німців, а німецьких чоловіків відправив працювати в шахтах. Найнаївніший (чи найцинічніший) підхід до справи можна було спостерігати в колишньому східнопрусському місті Ольштині. Тут німцям наказали «доб ровільно» переселитися до Німеччини, водночас повідомивши, що «той, хто буде противитися, опиниться в таборах».664 У польських в’язницях і тимчасових каральних та робітничих таборах у цей час було повно німців. Поводилися з ними дуже погано, як із усіма іншими в’язнями. Тюрми й табори передано під юрисдикцію Міністерства громадської безпеки, очолюваного комуністами, а не під юрисдикцію Міністерства юстиції чи внутрішніх справ. На цей час польський уряд усе ще був коаліційний; але домінували в ньому комуністи, які зав жди контролювали такі установи, як Міністерство громадської безпеки. Командирів таборів зазвичай ніхто не контролював, і там панував загальний безлад і нерідко траплялися вбивства. У селі Нешаві в центральнопівнічній Польщі 38 чоловіків, жінок і дітей скинули у Віслу; чоловіків і жінок спершу розстріляли, а дітей — ні. У таборі в Любранці командир танцював на німкені, такій побитій, що вона не могла рухатися. При цьому він кричав: «Ми закладаємо фундамент нової Польщі».665 У деяких місцях помста була дуже жорстока. У Ламбіновіце командир Чеслав Ґемборський відкрито запровадив у таборі правила на німецький кшталт (попри накази, що забороняли це), а також відверто оголосив про своє бажання помсти. 4 жовтня 1945 року там убито 40 в’язнів; усього протягом 1945 та 1946 років тут загинуло близько 6 488 німців. За німецького врядування Ґемборський був у тюрмі; і в інших таборових командирів були свої підстави для помсти. Ізидор Цедровський, командир табору в Потулицях, був єврей, уцілілий в Аушвіці, його родину розстріляли німці. Від холоду, хвороб і знущань у цих таборах щодня гинули сотні німців та інших в’язнів. Загалом у польських таборах працювало близько 200 тисяч німців. Близько 30 тисяч померли у 1945-му або 1946 році.666 *** У другій половині 1945 року німці мали всі підстави «добровільно» покинути Польщу, хоча втеча була не менш небезпечною, аніж спроби залишитися. Для їх перевезення тепер виділяли поїзди, здебільшого вантажні, часто з відкритими вагонами. Коли вагони були закриті, німці побоюва-

310

Розділ 10 • Етнічні чистки

лися, що їх задушать газом. Такого, звісно, ніколи не ставалося, але страх цей свідчить, що німці знали про те, що інших людей іще зовсім недавно в подібних закритих приміщеннях газом труїли. У Штутгофі, одному з місць, із якого виселяли німців, вони свого часу облаштували під газову камеру саме залізничний вагон.667 Поїзди рухалися надзвичайно повільно і перетворювали подорожі, що мали б тривати кілька годин, на жахливі одіссеї. Німці, які сідали в потяги, часто були голодними або хворими, їм дозволяли брати з собою тільки те, що вони могли винести на власній спині. Але й це майно в них швидко крали бандити або забирала польська міліція, що мала їх обороняти. Поїзди зупинялися часто, зокрема для того, щоб дозволити бандитам украсти те майно, яке в цих людей залишалося. За таких обставин смертність у поїздах була велика, хоч мала бути незначною. Німці в дорозі мали ховати своїх померлих на безіменних зупинках, у глушині, без позначок, щоб не пам’ятали, куди повертатися. У Польщі ніхто не переймався їхніми інтересами, а по той бік кордону їх зазвичай ніхто не чекав. Таким способом до Німеччини дісталося близько 600 тисяч німців у другій половині 1945 року.668 Союзники погодили план наступних депортацій у листопаді 1945 року, після чого британці й росіяни приготувалися приймати німців, що мали прибути 1946 року, і потурбуватися про них. Через те що значною мірою смертність і безлад «забезпечувалися» умовами посадки на поїзди, росіяни і британці відіслали своїх представників для нагляду над депортаціями з польського боку. Вони сподівалися (і це значною мірою справдилося), що впорядкованіші перевезення знизять безлад по прибутті до Німеччини. Впродовж 1946 року до зон британської і радянської окупації в Німеччині поїздами доправлено ще близько двох мільйонів німців; 1947 року до них приєдналися ще близько 600 тисяч. Хоча умови їх перевезення були далекі від нормальних, смертність була значно нижча — загинуло не більш ніж кілька тисяч або щонайбільше кількадесят тисяч осіб.669 На кінець 1947 року Польщу покинуло близько 7,6 мільйона німців. Приблизно половина була біженцями, що тікали від Червоної армії, половина — виселенцями. Точні числа і співвідношення встановити неможливо, бо багато хто тікав, повертався, а потім підпадав під депортацію; інших просто депортували декілька разів. Чимало з тих, що під час війни (або й перед війною) ідентифікували себе німцями, тепер стверджували, що вони поляки, і так уникали перевезень. (На цей час польський уряд більше цікавила робоча сила, ніж етнічна чистота, тож його представники в неоднозначних випадках дозволяли вважати людей поляками. Ба більше, чимало тих, що раніше називали себе поляками, тепер казали, що вони німці, бо вважали, що Німеччина має світліше еконо-

311

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

мічне майбутнє, ніж Польща). Однак загальний баланс зрозумілий: значна більшість осіб, що вважали себе німцями, покинула Польщу на кінець 1947 року. Під час цієї втечі й перевезення, між початком 1945-го і кінцем 1947 року, померло близько 400 тисяч німців із земель, що їх анексувала Польща. Більшість із них померли в радянських і польських таборах, інша велика група потрапила між двох армій або потонула в морі.670 Останні тижні війни і запізніла евакуація були значно небезпечніші, ніж виселення, що прийшли після завершення війни. За останні чотири місяці війни німці частково зазнали тих страждань, що були знайомі іншим цивільним на Східному фронті за попередні її чотири роки, під час наступу і відступу Вермахту. Мільйони людей утекли перед німецьким наступом 1941 року; ще мільйони захоплено для примусової праці між 1941‑м та 1944-м роками; ще більшу кількість людей до евакуації спонукав відступ Вермахту 1944 року. Значно більше радянських і польських громадян загинуло після втечі від німців, аніж німців унаслідок втечі від росіян. Хоча такі переміщення не були наслідком політики навмисного вбивства (а тому в цьому дослідженні їм приділено дуже мало уваги), втеча, евакуації і примусова праця прямо чи непрямо призвели до смерті кількох мільйонів радянських і польських громадян. (Німецька політика навмисного масового вбивства забрала ще 10 мільйонів життів).671 Війна велася в ім’я німецької раси, але завершилася байдужістю до живих німецьких цивільних. Тому значна частина провини за пов’язані з утечею та виселенням смерті лягає на нацистський режим. Німецькі цивільні знали про воєнну політику Німеччини достатньо, щоб розуміти, що їм слід тікати, але німецька держава не організувала їх втечі. Поведінку численних радянських солдат, безперечно, толерувало високе командування, а Сталін навіть очікував, що вона буде саме така; однак Червона армія не прийшла б у Німеччину, якби Вермахт не напав на Радянський Союз. Сталін прагнув етнічної гомогенності, але неминучість цієї ідеї постала з політики Гітлера і не лише для Москви. Самі виселення були наслідком міжнародної згоди між переможцями та жертвами. *** Зрештою, виселення були ще одним засобом перемоги Сталіна в Гітлеровій війні. Відібравши, від імені Польщі, такий великий шмат Німеччини, Сталін гарантував, що поляки будуть вдячні радянській військовій силі, незалежно від того, подобалася вона їм чи ні. Хто, крім Червоної армії, міг боронити цей західний польський кордон від німецького відродження в майбутньому?672 У ці роки Польща була нацією в русі. Тоді як німці мусили рухатися на захід, у західнішу Німеччину, поляки теж мусили рухатися на захід,

312

Розділ 10 • Етнічні чистки

у західнішу Польщу. Тоді, коли комуністичну Польщу очищали від німців, Радянський Союз очищали від поляків. Попри те, що проти були всі польські політичні партії, разом з комуністами, Радянський Союз знову анексував землі колишньої східної Польщі. Тому люди, які зазнали «репатріації» (сталінський евфемізм) до Польщі, не мали причин любити ані комунізм, ані Сталіна. Але й вони були прикріплені до комуністичної системи. Комуністи могли відбирати землю, могли надавати її; могли виселяти людей або давати їм прихисток. Люди, які одночасно втратили старі домівки й отримали нові, цілком залежали від тих, хто міг їх захистити. Лише польські комуністи обіцяли, що Червона армія боронитиме польські набутки. Комунізм як ідеологія небагато міг запропонувати Польщі й ніколи не користувався тут особливою популярністю, але етнічна геополітика Сталіна замінила тут класову боротьбу і стала підґрунтям якщо не для легітимності, то принаймні для підтримки нового режиму.673 На Потсдамській конференції американці й британці підтримали виселення, сподіваючись демократичних виборів у Польщі. Таких виборів не відбулося. Замість цього перший повоєнний уряд, у якому переважали комуністи, вдався до залякувань і арештів своїх опонентів. Тоді американці побачили, що питання щодо лінії Одра — Ниса може стати важелем проти Радянського Союзу. Коли у вересні 1946 року американський держсекретар поставив під сумнів її довговічність, він посилив американський і послабив радянський вплив на німців, які не змирилися з утратою території та виселенням. Водночас він допоміг зміцнити радянські позиції в Польщі. У січні 1947 року польський режим провів парламентські вибори, але сфальсифікував результати. Шанси американців і британців здобути якийсь вплив у Польщі щезли. Якщо раніше Станіслав Міколайчик, прем’єр-міністр польського уряду в екзилі, повернувся, щоб оскаржити результати виборів як голова селянської партії, то тепер мусив утікати.674 Польський режим дозволив собі твердження: лише радянський союзник зможе оборонити новий західний кордон від німців, яких американці заохочують. На 1947 рік самі поляки, незалежно від ставлення до комуністів, не могли припустити втрати «повернених територій». Як слушно передбачав Ґомулка, виселення німців «об’єднає націю в систему». Талановитий комуністичний ідеолог Якуб Берман вважав, що комуністи мають дістати максимальну вигоду від своїх етнічних чисток. «Повернені території» дали багатьом полякам, які потерпали під час війни, кращий будинок чи більше господарство. Виникла можливість проведення земельної реформи, що було традиційним першим етапом захоплення влади комуністами. Можливо, найважливіше те, що мільйони мігрантів зі східної Польщі (яка тепер належала СРСР) мали куди податися. Захід був надзвичайно цінний саме через те, що на сході Польща так багато втратила.675

313

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

*** Перші етнічні чистки нових польських земель від німців відбулися наприкінці війни. Однак це очищення було другою частиною радянської політики, впровадження якої почалося значно раніше, ще під час війни, у землях довоєнної східної Польщі, на схід від лінії Молотова — Ріббентропа. Так само, як німці мусили покинути землі, що більше не були німецькими, поляки мусили покинути землі, що більше не були польськими. Хоча Польща і була однією з держав – переможниць у війні, вона віддала майже половину (47 %) своєї довоєнної території Радянському Союзові. Після війни поляків (і польських євреїв) більше не хотіли бачити у (відтепер) західних землях Білоруської та Української радянських республік і Вільнюській області Литовської радянської республіки.676 Зміна структури населення східної Польщі не на користь поляків і євреїв почалася раніше, у воєнні роки. Під час своєї першої окупації, у 1940‑му та 1941-у роках, совєти депортували сотні тисяч людей. Непропорційно великою була частка поляків. Чимало з них пробралися з ҐУЛАҐу через Іран та Палестину і приєдналися до союзників на Західному фронті; інколи в кінці війни вони доходили до Польщі, але майже ніхто не повернувся додому. На землях, що колись належали східній Польщі, у 1941‑му та 1942‑му роках німці, з допомогою місцевих поліцаїв, убили близько 1,3 мільйона євреїв. Частина цих українських поліцаїв 1943 року брала участь у заснуванні української партизанської армії. Під проводом українських націоналістів ця армія зачищала колишню південно-східну Польщу — землі, які вважала Західною Україною, — від решти поляків. ОУН (бандерівці), націоналістична організація, що стояла на чолі цієї партизанської армії, давно пообіцяла звільнити Україну від національних меншин. Спроможність убивати поляків залежала від німецького вишколу, а рішучість убивати поляків була істотно пов’язана з прагненням очистити територію від гаданих ворогів перед остаточним зіткненням із Червоною армією. Ця партизанська армія, що мала назву УПА, вбила десятки тисяч поляків і спровокувала відплатні акції поляків щодо українських цивільних.677 Хоча УПА була непримиренним (можливо, найнепримиреннішим) ворогом комунізму, розв’язаний нею етнічний конфлікт лише зміцнив імперію Сталіна. Він завершив те, що почали українські націоналісти: продовжив усунення поляків і приєднав спірні території до своєї радянської України. У вересні 1944 року польські комуністи підписали договори щодо обміну населенням між Польщею і радянською Україною (а також радянськими Білоруссю та Литвою). У радянській Україні поляки добре пам’ятали недавнє радянське врядування, а тепер відчували загрозу з боку українських націоналістів. Отже, вони мали всі підстави брати участь у цих «репатріаціях». З України до комуністичної Польщі в нових кордонах

314

Розділ 10 • Етнічні чистки

доправлено близько 780 тисяч поляків. Приблизно така ж кількість подалася до Польщі з радянської Білорусі та радянської Литви. На середину 1946 року Радянський Союз покинули 1 517 983 поляки. Близько сотні тисяч цих людей були євреї: радянська політика передбачала усунення з колишніх польських земель етнічних поляків та етнічних євреїв, але збереження на них білорусів, українців та литовців. Близько мільйона польських громадян переселено в землі, що колись належали Німеччині, а тепер вважалися «поверненими територіями» західної Польщі. Водночас у 1944–1946 роках із комуністичної Польщі до радянської України вислано 483 099 українців, більшість — силоміць.678 Навіть коли радянський режим пересилав людей через кордони, власних громадян він також засилав у табори і спеціальні поселення. Більшість нових в’язнів ҐУЛАҐу походила із земель, що їх Сталін за домовленістю з німцями зайняв 1939 року, а потім ще раз захопив у 1945-му. Наприклад, між 1944м і 1946-м роками з радянської України до ҐУЛАҐу заслано 182 543 українці — не за якийсь злочин і навіть не за те, що вони були українські націоналісти, а за те, що вони були родичами чи знайомими українських націоналістів. Приблизно в той же час, у 1946–1947 роках, совєти засудили 148 079 ветеранів Червоної армії на ув’язнення в ҐУЛАҐу за колаборацію з німцями. У ҐУЛАҐу ні-

315

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

коли не було більше радянських громадян, ніж у повоєнні роки; до того ж кількість радянських громадян у таборах і спеціальних поселеннях збільшувалася щороку від 1945‑го до смерті Сталіна.679 У комуністичній Польщі не було ҐУЛАҐу, але 1947 року її керівництво запропонувало «остаточне розв’язання» свого «українського питання»: розсіяти українців по Польщі, але подалі від домівок. Між квітнем і липнем 1947 року польський режим сам виконав іще одну операцію проти українців на підвладній йому території, названу «Вісла». Близько 140 660 українців або людей, так визначених, силоміць переселили з півдня та південного заходу країни на захід і північ, у «повернені території», що донедавна належали Німеччині. Операція «Вісла» мала змусити українців у Польщі чи принаймні їхніх дітей асимілюватися в польську культуру. Водночас польські війська перемогли частини УПА на польській землі. Бійці УПА в Польщі дістали другий шанс як захисники людей, що не бажали переселятися. Але після фактичної депортації майже всіх українців позиції УПА в Польщі ослабли. Частина вояків УПА втек ла на захід, інша частина подалася до Радянського Союзу, щоб продов жувати боротьбу.680 Операцію «Вісла», що спочатку мала кодову назву «Операція “Схід”», провели винятково польські сили, з незначною радянською допомогою всередині Польщі. Та ключовими особами, що розробляли плани операції та відповідали за них, були радянські ставленики, а саму операцію, безперечно, узгоджували з Москвою. Вона відбулася тоді ж, коли й низка радянських операцій на сусідніх радянських територіях із подібними кодовими назвами. Найочевиднішим способом пов’язаною з польською була операція «Захід» на сусідніх землях радянської України; із завершенням операції «Вісла» совєти розпочали депортації українців із Західної України до Сибіру і Центральної Азії. За кілька днів у жовтні 1947 року до ҐУЛАҐу перевезено 76 192 українців. У Західній Україні між НКВД та УПА точилася надзвичайно кривава боротьба. Обидві сторони чинили звірства, зокрема виставляли понівечені трупи ворогів чи гаданих колаборантів на загальний огляд. Та врешті-решт технологія депортацій дала совєтам вирішальну перевагу. ҐУЛАҐ зростав.681 Після успіху на українсько-польському кордоні росіяни почали подібні операції на інших нових європейських кордонах подібними засобами. У ході операції «Весна» у травні 1948 року відбулася депортація 49 331 литовця. Наступного березня в ході операції «Прибій» виселено ще 39 917 осіб з Литви, а також 42 149 осіб — з Латвії та 20 173 — з Естонії. Загалом між 1941-м та 1949-м роками Сталін депортував із трьох маленьких Балтійських держав близько 200 тисяч людей. Як і всі землі на схід

316

Розділ 10 • Етнічні чистки

від лінії Молотова — Ріббентропа, що потрапили під потрійну (радянську, потім німецьку, потім радянську) окупацію, Балтійські держави 1945 року ввійшли до СРСР, перед тим втративши значну частину своїх еліт і чималий відсоток населення.682 *** За Сталіна Радянський Союз повільно і нерівномірно еволюціонував від революційно-марксистської держави до великої багатонаціональної імперії із загальною марксистською ідеологією і традиційними міркуваннями безпеки щодо кордонів і меншин. А що Сталін успадкував, зберіг і удосконалив апарат безпеки, який діяв у революційні роки, то від цих страхів можна було позбутися, вдавшись до спалахів національно вмотивованого вбивства у 1937–1938-му та 1940-му роках, а також до спалахів депортацій на національному ґрунті, що розпочалися 1930 року й тривали до смерті Сталіна. Воєнні депортації стали продовженням і розвитком радянської політики депортацій: від традиційного переселення осіб, яких вважали представниками ворожих класів, до етнічної чистки, що прив’язували етнічний склад населення до певних кордонів. У довоєнний період депортації до ҐУЛАҐу мали дві мети: зростання радянської економіки та виправлення радянського населення. У 1930‑х роках, коли совєти почали масово депортувати людей на етнічному ґрунті, депортації мали на меті переселити національні меншини подалі від чутливих прикордонних районів. Ці національні депортації не можна було трактувати як покарання окремих осіб. Однак вони все одно засновувалися на припущенні, що депортовані асимілюватимуться в радянське суспільство краще, якщо їх розлучити з домівками й рідними землями. У 1937–1938 роках національні акції Великого терору вкоротили віку чверті мільйона осіб, а також відіслали сотні тисяч людей до Казахстану та Сибіру, де вони мали працювати на державу і займатися самовиправленням. Навіть депортації 1940–1941 років з анексованих польських, балтійських і румунських земель можна розглядати в радянських термінах — як класову війну. Чоловіки з елітарних родин загинули в Катині та інших місцях; їхніх дружин, дітей і батьків полишено на ласку казахського степу. Тут вони мали або стати частиною радянського суспільства, або померти. Під час війни Сталін вдався до каральних дій проти національних меншин за їхній зв’язок із нацистською Німеччиною. У 1941–1942 роках жертвами депортацій стали близько 900 тисяч радянських німців і близько 89 тисяч фінів. На початку 1943 року, поки Червона армія продовжувала свій наступ після перемоги під Сталінградом, Лаврентій Берія, Сталінів керівник держбезпеки, рекомендував депортувати цілі народи, яких

317

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

звинувачував у колаборації з німцями. Стосувалося це переважно мусульманських народів Кавказу та Криму.683 Коли радянські війська знову захопили Кавказ, Сталін і Берія почали діяти. Всього за один день, 19 листопада 1943 року, росіяни депортували усе карачайське населення — 69 267 осіб — до радянського Казахстану та Киргизстану. Впродовж двох днів, 28–29 грудня 1943 року, вони відправили до Сибіру 91 919 калмиків. Берія особисто вирушив до Грозного, щоб наглядати за депортацією чеченців та інгушів 20 лютого 1944 року. Очоливши приблизно 120-тисячне військо НКВД, він трохи більше, ніж за тиждень, оточив і виселив 478 479 осіб. У його розпорядженні були американські студебекери, що їх Радянський Союз отримав під час вій ни. А що на місці не мав залишитися жоден чеченець чи інгуш, усіх, хто не міг пересуватися, розстріляли. Усі села спалили дотла, інколи в селах палили і повні стодоли людей. За два дні, 8–9 березня 1944 року, росіяни депортували до Казахстану ціле населення балкарів — 37 107 осіб. У квітні 1944 року Берія запропонував, а Сталін погодився, депортувати всіх кримських татар. За три дні, 18–20 травня 1944 року, вивезено 180 014 осіб — більшість із них до Узбекистану. Пізніше, 1944 року, Берія депортував із радянської Грузії турків-месхетинців — 91 095 осіб.684 На тлі фактично безперервних національних чисток Сталінове рішення провести чистку радянсько-польського прикордоння видається очікуваним етапом еволюції загальної політики. Із радянського погляду, українські, балтійські та польські партизани були черговими бандитами, що створюють клопоти на периферії і з якими треба розправлятися, застосовуючи переважну силу та депортації. Однак тут була істотна відмінність. Усі куркулі та представники національних меншин, що їх виселено у 1930‑х роках, опинилися вдалині від дому, та все ж у межах СРСР. Те ж саме стосувалося кримського, кавказького та балтійського населення, що зазнало депортацій під час війни і невдовзі після неї. Однак у вересні 1944 року Сталін постановив переселити поляків (і польських євреїв), українців та білорусів по різні боки кордону, щоб створити етнічну однорідність. Ту ж логіку, значно ширших масштабів, застосовано до німецького населення Польщі. Працюючи паралельно, а часом спільно, радянський та польський режими в період між 1944-м та 1947-м роками досягли своєрідного результату. З-пообіч радянсько-польського кордону їм вдалось усунути етнічні меншини, що урізноманітнювали населення цих прикордонних регіонів. Водночас вони усунули тих етнічних націоналістів, що найзавзятіше боролися саме за таку етнічну чистоту. Комуністи засвоїли програму своїх ворогів. Радянське врядування перетворилося на етнічні чистки без етнічних чистильників.

318

Розділ 10 • Етнічні чистки

*** Територія повоєнної Польщі була географічним центром Сталінової кампанії повоєнних етнічних чисток. За час кампанії свої домівки втратило більше німців, ніж представників будь-якої іншої групи. Станом на кінець 1947 року Польщу покинуло близько 7,6 мільйона німців. Ще близько трьох мільйонів депортували з демократичної Чехословаччини. У ме жах Радянського Союзу протягом війни депортовано близько 900 тисяч поволзьких німців. Кількість німців, що втратили домівки впродовж і після війни, перевищувала 12 мільйонів. Хай яким велетенським було це число, воно не становить більшості насильних переселень, що відбулися під час війни. У той самий повоєнний період радянська влада (чи влада комуністичної Польщі) депортувала близько двох мільйонів людей, що не були німцями. Тоді ж до Радянського Союзу повернулося ще вісім мільйонів людей, які були насильно вивезені на роботи до Німеччини. (А що багато, якщо не більшість із них, воліли б не повертатися, то їх, можливо, було вдвічі більше). У Радянському Союзі й Польщі під час і після війни втекли чи зазнали переселення понад 12 мільйонів українців, поляків, білорусів та представників інших народів. Тут не враховано близько 10 мільйонів осіб, що їх тим чи іншим способом перемістили, перед тим як стратити.685 Хоча втеча й депортація німців не була навмисною політикою ма сового вбивства, та стала головним інцидентом повоєнних етнічних чисток. Внаслідок усіх громадянських конфліктів, утеч, депортацій та переселень між 1943-м і 1947-м роками, що їх спровокувало чи спричинило повернення Червоної армії, загинуло близько 700 тисяч німців, принаймні 150 тисяч поляків і, вочевидь, 250 тисяч українців. Під час або невдовзі після депортації з Кавказу, Криму, Молдови та Балтійських держав померло ще принаймні 300 тисяч осіб. Якщо боротьбу литовських, латвійських та естонських націоналістів проти повернення радянської влади вважати опором депортаціям (а таким опором ця боротьба до певної міри й була), то до загального числа загиблих унаслідок етнічних чисток слід додати ще 100 тисяч осіб.686 Частка німців, що зазнали переміщення (у відсотках до загальної кількості німецького населення), значно поступається часткам народів Кавказу і Криму, що їх вивезено до останньої особи. Відсоток німців, що переїхали чи зазнали переселення наприкінці війни, перевищує відсоток поляків, білорусів, українців та балтійців. Але коли до воєнних переселень, що їх спричинили німці, додати переселення, викликані наприкінці війни радянською окупацією, ця різниця зникає. За період від 1939‑го по 1947-й роки поляки, українці, білоруси та балтійці мали приблизно такі самі шанси (часом трохи більші, часом трохи менші) за-

319

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

знати насильницького переселення, що й німці. При тому, що всі згадані народи мали справу з ворожою політикою як німців, так і росіян, німці (за низкою винятків) зіткнулися з репресіями лише з боку СРСР. У повоєнний період німці могли втратити своє життя з такою ж імовірністю, як і поляки — інша група, що її переважно переселено на захід, на національну батьківщину. Німці й поляки гинули зі значно меншою ймовірністю, ніж українці, румуни, балтійці, а також представники народів Кавказу і Криму. Під час або безпосередньо внаслідок утечі, виселення чи депортації загинув майже кожен десятий німець або поляк; серед балтійців і радянських громадян співвідношення було ближче до кожної п’ятої особи. Загалом, що далі на схід відбувалися депортації і що безпосереднішу участь у них брала радянська влада, то смертоноснішими були їх наслідки. Це можна спостерігати й щодо самих німців: значна більшість тих німців, що втекли з Польщі та Чехословаччини, вціліла, тоді як загинула велика частка тих, що зазнали переселення на схід у межах Радянського Союзу чи на завойовані ним території. Кращим було переселення на захід, ніж на схід, а також краще було потрапити до рідної країни, аніж до далекої й чужої радянської республіки. Краще опинитися в розвиненій Німеччині (навіть у Німеччині розбомбленій і роздертій внаслідок війни), аніж на радянських пустирях, що їх депортовані мали самі облаштовувати. Краще було потрапити в окупаційні зони до британської та американської влади, аніж до місцевого НКВД у Казахстані чи Сибіру. *** Доволі швидко, приблизно за два роки після завершення війни, Сталін створив свою нову Польщу і нові кордони, а також переселив народи відповідно до цих кордонів. Станом на 1947 рік могло здаватися, що війна нарешті завершилася, а Радянський Союз здобув військову перемогу над німцями і їхніми союзниками, а також перемогу політичну над противниками комунізму в Східній Європі. Поляків, що завжди були проблемною групою, вислано з Радянського Союзу до нової комуністичної Польщі — країни, прив’язаної до СРСР у ролі якоря нової комуністичної імперії. Могло видаватися, що Польщу підкорено: країна зазнала двох вторгнень, пережила дві кампанії депортації та вбивств, дістала нові кордони й зазнала змін у демографічному складі, стала підвладною партії, що залежала від Москви. Німеччина зазнала цілковитої поразки і приниження. Станом на 1948 рік її землі поділено на численні зони окупації, а також віддано п’ятьом різним суверенним державам — Федеративній Республіці Німеччині (Західній Німеччині), Німецькій Демократичній Республіці (Східній Німеччині), Австрії, Польщі

320

Розділ 10 • Етнічні чистки

321

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

та СРСР (Калінінградська область). Японія зазнала цілковитої поразки від американців, її міста зруйновано бомбуваннями, а наприкінці і ядерною зброєю. Країна більше не була потужною державою в континентальній Азії. Сталінові традиційні загрози усунено, а довоєнний кошмар японсько-польсько-німецького оточення щез. Під час Другої світової війни загинуло більше громадян Радянського Союзу, аніж представників будь-якого іншого народу в будь-якій іншій війні. Всередині країни радянські ідеологи скористалися з цього страждання, щоб виправдати сталіністьке врядування як необхідну ціну перемоги в так званій «Великій Вітчизняній війні». Під вітчизною треба розуміти не лише Радянський Союз, але й Росію; відразу після завершення війни, у травні 1945 року, сам Сталін підняв тост за «великий російський народ». Як стверджував Сталін, війну виграли росіяни. Безперечно, росіяни становили близько половини населення Радянського Союзу, тож, у чисельному розумінні, вони відіграли в перемозі більшу роль, аніж будьякий інший народ. Однак своїми словами Сталін навмисне сіяв сум’яття: на радянській території війна точилася (і там же здобуто перемогу) переважно в радянських Білорусі та Україні, а не в радянській Росії. На вій ні загинуло більше єврейських, білоруських та українських цивільних, аніж росіян. А що Червона армія зазнала таких страшних втрат, то її лави як на початку, так і наприкінці війни поповнювали місцеві новобранці з Білорусі та України. Відсоток загиблого молодого населення серед депортованих кавказьких і кримського народів був вищий, аніж серед росіян. Із більшою частотою, ніж росіяни, відзнаки за хоробрість отримували солдати єврейського походження. Єврейську трагедію неможливо було охопити в межах радянського досвіду, тому вона стала загрозою для радянської міфотворчості. Німці й румуни вбили близько 5,7 мільйона єврейських цивільних. Близько 2,6 мільйона з них 1941 року були радянськими громадянами. Це означало не лише те, що єврейських цивільних в абсолютних цифрах загинуло більше, ніж представників будь-якої іншої національності Радянського Союзу. Це означало також і те, що половина катаклізму відбулася поза межами повоєнного Радянського Союзу. Із сталіністського погляду, навіть досвід масового вбивства власних народів був тривожним прикладом впливу зовнішнього світу. У 1939–1941 роках, коли Радянський Союз анексував Польщу, а німці ще не вдерлися в СРСР, радянські євреї спілкувалися з польськими, які нагадували їм про релігійні та мовні традиції і про світ їхніх дідів. Упродовж цієї короткої, але значної миті радянські та польські євреї жили поруч. Згодом, після німецького вторгнення, вони гинули разом. Саме тому, що винищення євреїв відбувалося пообіч кордону, пам’ять про нього не можна було звести до складника Великої Вітчизняної війни.

322

Розділ 10 • Етнічні чистки

Сталіна непокоїв вплив Заходу, попри те, що його систему відтворювала низка держав Східної та Центральної Європи. У міжвоєнний період радянські громадяни справді вірили, що їм живеться краще, ніж стражденним масам на Заході, які потерпають від капіталістичної експлуатації. Тепер Америка вийшла з Другої світової війни недосяжною економічною державою. 1947 року у формі плану Маршалла вона запропонувала економічну допомогу європейським країнам, які погоджувалися співпрацювати одна з одною в елементарних питаннях торгівлі та фінансової політики. Сталін міг відмовитися від допомоги в межах плану Маршалла, міг змусити відмовитися від неї і своїх сателітів, але не міг відмінити те, про що радянські громадяни дізналися під час війни. Кожен радянський солдат, кожен вивезений на примусові роботи, котрий повертався додому, знав, що стандарти життя в Європі, навіть у відносно бідних країнах, таких як Румунія та Польща, значно перевищували стандарти життя в Радянському Союзі. Українці повернулися до країни, у якій знову лютував голод. За два повоєнні роки від голоду загинуло близько мільйона осіб. Саме Західна Україна з її приватним землеробським сектором, на колективізацію якого совєти ще не знайшли часу, врятувала решту радянської України від іще більших страждань.687 Росіяни були найбезпечнішим підґрунтям для сталіністської легенди війни. Битви за Москву та Сталінград закінчилися перемогами. Росіяни були найбільшим народом, їхня мова і культура займала панівне становище, а республіка лежала далі від Заходу — як у його нацистському, так і новому, американському втіленні. Росія величезна: німецькі плани не передбачали колонізації більш ніж однієї п’ятої її найзахіднішої території, насправді ж німцям не вдалося завоювати більше від десятої найзахіднішої частини. Радянська Росія, на відміну від країн Балтії, Білорусі та України, не зазнала місяців і років тотальної окупації. Усі, хто залишився в радянських Білорусі та Україні, зазнали німецької окупації; величезна більшість мешканців радянської Росії — ні. Голокост зачепив радянську Росію значно менше, ніж радянську Україну та радянську Білорусь, бодай тому, що сюди німці прибули пізніше і не встигли вбити таку ж кількість євреїв (на російських землях загинуло близько 60 тисяч євреїв, тобто близько 1 % жертв Голокосту). Щодо цього радянська Росія теж була віддаленіша від досвіду війни. Після завершення війни завдання полягало в тому, щоб ізолювати російський народ, як, звісно, і всі інші народи, від культурної інфекції. Однією з найнебезпечніших інтелектуальних бід було тлумачення війни, що відрізнялося від Сталінового. Перемога радянського комунізму в Східній Європі породила не лише тріумф, а й неспокій. Політичні здобутки ідеології, безперечно, вражали:

323

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

станом на 1947 рік комуністи Албанії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Югославії домінували у своїх країнах, звісно, завдяки радянській підтримці, але також завдяки власному вишколові, безжальності та винахідливості. Комуністи виявили добрі здібності до мобілізації людських ресурсів для розв’язання нагальних проблем повоєнної відбудови, як, наприклад, у Варшаві. Але як довго могла радянська економічна модель швидкої індустріалізації забезпечувати розвиток у країнах із вищим рівнем індустріалізації, ніж спостерігався в Радянському Союзі на час першої п’ятирічки, і чиї громадяни звикли до вищих стандартів життя? Як довго могли східноєвропейські суспільства сприймати комунізм як національне визволення, коли їхні комуністичні керівники вочевидь залежали від чужої держави — Радянського Союзу? Як могла Москва підтримувати образ Заходу як постійного ворога, коли Сполучені Штати уособлювали і достаток, і свободу? Власноруч настановлені східноєвропейські маріонеткові керівники потрібні були Сталінові для того, щоб виконувати його бажання, експлуатувати національні почуття та ізолювати свої народи від Заходу. Втілити цю комбінацію було напрочуд важко. Це стало завданням Андрія Жданова, нового головного пропагандиста Сталіна і фаворита, — врегулювати все це. Жданов мав розробити теоретичне обґрунтування неминучої перемоги Радянського Союзу у повоєнному світі, а до того боронити чистоту Росії. У серпні 1946 року Комуністична партія Радянського Союзу ухвалила резолюцію, що засуджувала вплив Заходу на радянську культуру. Джерелом зараження західною культурою могли бути Західна Європа чи Америка, але також і культури на перетині кордонів: єврейська, українська чи польська. Крім цього, Жданов мав враховувати нове суперництво між Радянським Союзом та Сполученими Штатами — і так, щоб східноєвропейські керівники могли його зрозуміти й застосувати у своїх країнах. У вересні 1947 року голови комуністичних партій Європи зібралися в Польщі, щоб почути нову лінію Жданова. На зустрічі у Шклярській Порембі, колишньому німецькому курортному містечку під назвою Шрайбергау, вони дізналися, що їхні партії стануть членами «Комуністичного інформаційного бюро», чи «Комінформу». За допомогою цієї організації Москва передаватиме лінію та координуватиме політику. Присутні керівники комуністичних партій дізналися, що світ поділився на «два табори» — прогресивний та реакційний — і в цьому світі Радянському Союзові судилося бути проводником нових «народних демократій» Східної Європи, а Сполучені Штати були приречені успадкувати всі вади виродженого капіталізму, що недавно з’явилися в нацистській Німеччині. Незмінні закони історії гарантували остаточну перемогу прогресивних сил.688

324

Розділ 10 • Етнічні чистки

Комуністам залишалося хіба грати відведену їм у межах прогресивного табору роль — звісно, під керівництвом Радянського Союзу, — а також уникати спокуси йти до соціалізму окремим національним шляхом. Отож усе було добре. Незабаром Жданов пережив перший із кількох серцевих нападів. Видно, не так уже добре все було.689

325

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Розділ 11 СТАЛІНСЬКИЙ АНТИСЕМІТИЗМ

січні 1948 року Сталін убив єврея. Соломон Міхоельс, голова Єврейського антифашистського комітету і директор Московського єврейського театру, був відряджений до Мінська, щоб оцінити п’єсу, що претендувала на Сталінську премію. По прибутті його запросили на дачу наркома внутрішніх справ радянської Білорусі Лаврентія Цанави, який убив Міхоельса разом із незручним свідком. Розчавлені вантажівкою тіла покинули на тихій вулиці. Лише кількома роками раніше Мінськ пережив безжальні масові вбивства євреїв, що їх скоїли німці. Іронія ситуації, в якій росіяни убивають у Мінську ще одного радянського єврея, полягала в тому, що Цанава був гебіст та історик. Він саме завершував книжку з історії білоруського партизанського руху, в якій ігнорувалося особливо важке становище євреїв під німецькою окупацією і їхня боротьба. Книжка з історії єврейських партизанів була написана, але ще не надрукована. Євреї в Мінську під час війни постраждали більше за будь-кого іншого; видавалося, що радянське визволення не поклало край стражданню радянських євреїв. Видавалося також, що історії Голокосту в СРСР не напишуть.690 Міхоельс боровся за те, чого Сталін прагнув уникнути. Він був особисто знайомий з людьми єврейського походження в безпосередньому оточенні Сталіна, серед яких були член політбюро Лазар Каганович, а також дружини членів політбюро В’ячеслава Молотова та Климента Ворошилова. Що гірше, Міхоельс намагався достукатися до Сталіна, щоб обговорити з ним долю євреїв у роки війни. Як і Василь Гроссман, Міхоельс під час війни був членом офіційного Єврейського антифашистського комітету. За вказівкою Сталіна, Міхоельс працював над тим, щоб донести світові звістку про нещастя радянських євреїв з метою зібрати гроші на радянські воєнні потреби. Після війни він не міг дозволити, щоб масові убивства викреслили з історії, а особливі страждання євреїв розчинилися в загальному стражданні радянських народів. У вересні 1945 року

326

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

в Києві він приніс із собою на лекцію кришталеву вазу з попелом із Бабиного Яру і потім, у повоєнні роки, відкрито говорив про рови смерті. До того ж 1947 року Міхоельс звернувся до чільного Сталінового пропагандиста Андрія Жданова з проханням опублікувати «Чорну книгу радянського єврейства» за редакцією Гроссмана, Іллі Еренбурґа та інших, збірку документів і свідчень щодо масових убивств. Усе марно. Ждановська ера радянської культури не могла прийняти єврейську історію війни. У повоєнному Радянському Союзі на меморіальних обелісках не могли висіти зірки Давида, а лише п’ятикутні червоні зірки. У західному Радянському Союзі, на землях, що їх росіяни анексували під час війни, а потім іще раз після неї, на землях, де загинуло близько 1,6 мільйона євреїв, пам’ятники Ленінові ставили на п’єдестали з єврейських надгробків. Синагога, в якій ковельські євреї залишили свої останні послання, використовувалась як зерносховище.691 Світлана Алілуєва, донька Сталіна, чула, як її батько домовляється з Цанавою про офіційну версію вбивства: «автомобільна аварія». Міхоельс був у радянській культурі особою певної ваги, і його політичні кампанії були для Сталіна вкрай недоречні. Однак вороже ставлення Сталіна до Міхоельса як єврея, мабуть, стосувалося походження не менш, ніж політики. Сталінів син Яків, який помер у німецькому полоні, був одружений з єврейкою. Першим коханням Світлани був єврейський актор, якого Сталін оголосив британським шпигуном і заслав до ҐУЛАҐу. Перший чоловік Світлани теж був євреєм. Сталін називав його скупим та боягузливим і змусив доньку розлучитися з ним для того, щоб вона могла побратися з сином Жданова, Сталінового чистильника радянської культури. Від цього шлюбу пахло створенням королівської родини, менш єврейської, ніж Світланині власні уподобання. Серед близьких соратників Сталіна завжди були євреї — найвідомішим із них був Каганович. Однак тепер Сталін, що наближався до сімдесятилітнього віку і дедалі більше переймався питаннями наступництва, схоже, змінив думку щодо євреїв.692 Після смерті Міхоельса комісаріат держбезпеки, що тепер став Міністерством державної безпеки, назвав причину, з якої вбивство слугувало радянським інтересам. Причиною цією став єврейський націоналізм. Голова МҐБ Віктор Абакумов у березні 1948 року дійшов висновку, що Міхоельс був єврейський націоналіст, який підтримував зв’язки з небезпечними американцями. Як на радянські стандарти, доволі просте звинувачення. У роки війни Міхоельс, як член Єврейського антифашистського комітету, отримав завдання апелювати до національних почуттів євреїв. 1943 року він їздив до Сполучених Штатів, щоб зібрати гроші, і там прихильно відгукувався про сіонізм. Волею випадку його літак на кілька годин приземлився на злітній смузі в Палестині, де Мі-

327

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

хоельс, за власним визнанням, цілував повітря Святої землі. У лютому 1944 року Міхоельс підтримав кампанію за перетворення Кримського півострова, який росіяни після 1943 року зачистили від гаданих ворогівмусульман, на «Єврейську соціалістичну республіку». Розташований на Чорному морі Крим був морською прикордонною зоною Радянського Союзу. Думку про те, що він міг би слугувати батьківщиною радянських євреїв, висловлювали кілька разів, і вона мала підтримку низки видатних американських євреїв. Сталін віддав перевагу радянському розв’язанню — Біробіджанові, Єврейському автономному округу в глибині радянського Далекого Сходу.693 З огляду на особливе місце, що його Друга світова війна займала в житті всіх східноєвропейців, як у СРСР, так і в нових державах-сателітах, усім у новій комуністичній Європі слід було розуміти, що російська нація боролася і страждала більше за будь-яку іншу. Росіяни мали бути найбільшими переможцями і найбільшими жертвами, віднині й довіку. Серце Росії можна захистити від небезпечного Заходу завдяки радянським республікам, а також новим державам-сателітам у Східній Європі. Виникла очевидна суперечність: буферні народи мали найменше причин погоджуватися зі сталіністськими заявами щодо російського мучеництва та чистоти. Особливо важко було б досягнути розуміння в Естонії, Латвії та Литві, де війна почалася і завершилася радянською окупацією. Нелегко було б переконати у слушності таких заяв мешканців Західної України, де партизани-націоналісти боролися проти росіян ще багато років після завершення війни. Поляки теж навряд чи забули, як через спільний напад німецьких і радянських військ на Польщу почалася Друга світова війна. Ще більші проблеми були з євреями. Через те що німці вбивали радянських євреїв, відтак польських, а далі євреїв інших країн Європи, то Голокост годі було вмістити в будь-яку радянську версію війни — особ ливо ж ту, що переміщувала центр тяжкості страждання на схід, до Росії, де євреїв загинуло відносно небагато. Одна річ, щоб євреї вважали повернення радянської влади визволенням, але геть інакша — визнати, що інші радянські громадяни страждали більше, ніж вони. Євреї сприймали Червону армію як визвольну силу саме через те, що нацистська політика вимагала їх знищення. Та через особливі умови свого походження це почуття вдячності не могло автоматично перетворитися на політичну легенду про Велику Вітчизняну війну і Росію. Зрештою, євреї теж воювали в Червоній армії і частіше за радянських громадян загалом отримували відзнаки за хоробрість.694 Кількість євреїв, загиблих у Радянському Союзі від рук німців, була державною таємницею. Німці вбили близько мільйона місцевих радян-

328

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

ських євреїв і ще 1,6 мільйона польських, литовських та латвійських, що опинились у складі СРСР після радянських анексій 1939-го та 1940-го років. Румуни теж убивали євреїв переважно на тих землях, що після війни опинилися в кордонах Радянського Союзу. Ці числа були особливо секретні, бо вказували на те, що, навіть проти жахливих страждань інших радянських народів, доля євреїв була особлива. Євреї в СРСР становили менш ніж 2 % населення, росіяни — понад половину; німці в окупованому Радянському Союзі вбили більше єврейського цивільного населення, ніж російського. Євреї були особливою категорією, навіть як порівняти з тими слов’янськими народами, що страждали більше за росіян: українцями, білорусами та поляками. Радянське керівництво знало це, як знали й радянські громадяни, що мешкали на землях, окупованих німцями. Але Голокост не міг стати частиною радянської історії війни.695 Ці високі цифри щодо вбитих євреїв спонукали до питань про те, як німцям вдалося за такий короткий проміжок часу знищити в Радянському Союзі таку кількість цивільних. Німцям мали допомагати радянські громадяни. Кожен, хто мав досвід війни, розумів, що німецькі війська були величезні, але окупаційні сили німців у тилу були незначні. Німецька цивільна влада й поліція не мала достатньої кількості людей, щоб хоч якось правити західними землями Радянського Союзу, не кажучи вже про здійснення ретельної політики масового вбивства. Свою роботу за нових господарів продовжували виконувати місцеві службовці, місцеві молоді чоловіки йшли в поліцію, а в гетто частина євреїв узяла на себе поліційний нагляд над рештою. Розстріли, що відбувалися на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, тим чи іншим способом скомпрометували сотні тисяч радянських громадян. (Зрештою, значну кількість найважливіших завдань на фабриках смерті, що лежали на захід від лінії Молотова — Ріббентропа в окупованій Польщі, теж виконували радянські громадяни. Не варто було згадувати, що радянські громадяни працювали у Треблінці, Собібурі та Белжці). Те, що німцям потрібні були колаборанти і що вони знайшлися, не дивно. Але колаборація псувала міф про радянське населення, що об’єдналося на захист честі вітчизни й на опір проти ненависного фашистського загарбника. Поширеність цього міфу — це ще одна причина, через яку масові вбивства євреїв треба забути. Під час війни совєти і їхні союзники погоджувалися з тим, що війну не слід було трактувати як боротьбу за визволення євреїв. Виходячи з різних перспектив, радянський, польський, американський і британський уряди вважали, що страждання євреїв найкраще сприймати як один з аспектів жахливої німецької окупації. Хоча керівники союзних держав добре знали про Голокост, та ніхто не вбачав у ньому підстави воювати з нацистською Німеччиною або звертати особливу увагу на страждання

329

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

євреїв. Єврейське питання в пропаганді ігнорувалося. У «Декларації про звірства», яку підписали в жовтні 1943 року в Москві, серед нацистських злочинів згадали «масовий розстріл польських офіцерів», маючи на увазі Катинь, хоча насправді відповідальні були совєти. Спільний документ говорив також про «страту французьких, голландських, бельгійських чи норвезьких заручників» і «критських селян» — але не про євреїв. Згадувалися «народи» Польщі та Радянського Союзу, але єврейську меншину в обох країнах не названо. На час публікації цього списку злочинів від куль чи газу загинуло понад п’ять мільйонів євреїв. Загинули саме через те, що вони були євреї.696 У своїй просвітницькій формі замовчування расово вмотивованих убивств вказувало на принципове небажання приставати на Гітлерове расистське розуміння світу. Логіка була така: євреї не були громадянами якоїсь однієї країни, тож злиття їх в одну групу означало визнання їхньої расової єдності, а отже, і прийняття Гітлерового расового бачення світу. В своїй менш просвітницькій формі замовчування було поступкою перед антисемітизмом, доволі популярним у Радянському Союзі, Польщі, Британії та Сполучених Штатах. Для Лондона і Вашинґтона проблему розв’язала перемога у війні в 1945 році. Американці та британці не визволили жодного куточка Європи, в якому перед війною жило значне єврейське населення. Не бачили вони й нічого важливого в жодній з німецьких фабрик смерті. Політика повоєнної економічної, політичної та військової співпраці в Західній Європі не мала стосунку до єврейського питання. Збільшена територія Сталінової держави містила більшість із німецьких полів убивства, а територія його повоєнної імперії (до якої входила і комуністична Польща) — місця всіх німецьких фабрик смерті. Після вій ни Сталінові та його політбюро довелося зіткнутися з тривалим опором поверненню радянської влади, що робило неуникним питання про долю євреїв воєнних років у контексті ідеології і політики. Повоєнний опір на західних територіях Радянського Союзу був продовженням війни у двох сенсах: ці землі совєти завоювали насамперед; значна частина населення взяла до рук зброю, щоб боротися проти радянської влади. Частина партизанів у Балтійських державах, Україні та Польщі була відвертими антисемітами і продовжували застосовувати нацистську тактику ототожнення радянської влади з євреями. Зважаючи на це, росіяни були політично зацікавлені в тому, щоб дистанціювати себе і свою державу від єврейських страждань і навіть докласти зусиль, щоб антисеміти не ототожнювали повернення радянської влади з поверненням євреїв. У Литві, що знову стала частиною Радянського Союзу, 1-й секретар республіканської організації КП СРСР зачислив загиблих у Голокості євреїв до «синів нації», литовських мучеників, що за-

330

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

гинули за комунізм. Микита Хрущов, член політбюро і 1-й секретар партії в Україні, пішов ще далі. Він відповідав за боротьбу проти українських націоналістів у колишній південно-східній Польщі, де перед війною мешкало багато поляків і євреїв. Євреїв повбивали німці, а поляків депортували совєти. Хрущов чекав від українців вдячності СРСР за «об’єднання» їхньої країни коштом Польщі й за «чистку» польських поміщиків. Знаючи, що націоналісти хотіли етнічної чистоти, Хрущов прагнув, щоб радянська влада стала її символом.697 Чутливий до настроїв населення Сталін шукав такого представлення війни, що лестило б росіянам і водночас маргіналізувало євреїв (як, зрештою, і всі інші народи Радянського Союзу). Сама радянська ідея Великої Вітчизняної війни ґрунтувалася на переконанні, що війна почалася 1941 року, коли Німеччина вдерлася в СРСР, а не 1939 року, коли Німеччина і Радянський Союз спільно напали на Польщу. Іншими словами, за офіційною версією подій, землі, що їх 1939 року поглинула радянська агресія, треба було трактувати як землі, що якимось чином завжди були радянськими — а не здобиччю на війні, яку Сталін допоміг Гітлерові розпочати. Інакше Радянський Союз фігурував би як одна з двох держав, що розв’язали війну, як один із агресорів, а це вочевидь було неприйнятно. Жодне з радянських трактувань війни не могло пояснити один із головних її фактів: німецька та радянська окупації разом були гірші, аніж окупація лише німецька. Населення, що жило на схід від лінії Молотова — Ріббентропа і зазнало однієї німецької і двох радянських окупацій, страждало більше, аніж населення будь-якого іншого регіону Європи. За радянською версією, всіх загиблих на тих територіях можна було додати до радянських втрат, незважаючи на те, що ці загиблі встигли побути радянськими громадянами лише кілька місяців, і попри те, що багатьох із них убили не есесівці, а енкаведисти. Так загиблі від рук радянських солдатів, а не німців, поляки, румуни, литовці, білоруси та українці тільки зробили масштабнішою трагедію Радянського Союзу (а для неуважних — навіть Росії). Велетенські втрати серед радянських євреїв сталися переважно на щойно захоплених Радянським Союзом землях. Євреї, які тут загинули, були громадянами Польщі, Румунії та Балтійських держав. Під радянський контроль вони потрапили не з власної волі і лише за двадцять один місяць перед німецьким вторгненням (що стосується Польщі) або ж лише за дванадцять місяців перед цим вторгненням (що стосується північносхідної Румунії та Балтійських держав). Радянські громадяни, що зазнали найбільших страждань у війні, стали радянськими безпосередньо перед приходом німців завдяки союзові між СРСР і нацистською Німеччиною.

331

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Це були вкрай незручні подробиці. Історія війни мусила починатися в 1941 році, а ці люди мусили бути «мирними радянськими громадянами». Євреї, що жили на землях на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, були першими, до кого дісталися айнзацгрупи, коли 1941 року Гітлер зрадив Сталіна, а Німеччина вдерлася в Радянський Союз. Саме ці землі нещодавно завоював Радянський Союз. Радянська преса приховувала будьяку інформацію про німецьку політику стосовно євреїв, яка провадилася у 1939-му та 1940-му роках. Ці люди практично не мали часу на евакуацію, бо Сталін відмовлявся вірити в німецьке вторгнення. У 1939–1941 роках, коли Сталін з Гітлером були союзниками, ці євреї зазнали терору та депортацій у розширених межах Радянського Союзу. Пізніше вони зазнали жахливого зіткнення з німецькими військами. Євреї, що населяли цей невеликий простір, становлять понад чверть усіх жертв Голокосту. Щоб сталіністські уявлення про війну запанували, той факт, що євреї були головними жертвами цієї війни, слід було забути. Як і про те, що Радянський Союз був союзником нацистської Німеччини, коли 1939 року почалася війна, а також те, що Радянський Союз був не готовий до німецького нападу в 1941 році. Вбивство євреїв було не лише небажаним спогадом; воно викликало інші небажані спогади. Про нього треба було забути. *** Після Другої світової війни радянському керівництву було значно важче контролювати ментальність своїх громадян. Звісно, активно діяв апарат цензури, але занадто велика кількість людей побачила життя за ме жами Радянського Союзу, щоб радянські норми могли здаватися єдиними нормами чи радянське життя — найкращим. Саму війну не можна було обмежити вітчизною — чи то російською, чи радянською; вона зачепила занадто багато інших народів, а її наслідки сформували не тільки країну, але й світ. До того ж заснування Держави Ізраїлю унеможливило радянську політичну амнезію стосовно долі євреїв. Навіть після Голокосту в Радянському Союзі мешкало більше євреїв, ніж у Палестині; однак національною батьківщиною євреїв мала стати саме Палестина. Якщо євреї матимуть національну державу, чи завдасть це удару британському імперіалізмові на Середньому Сході, що варто підтримувати? Чи це стане випробуванням лояльності радянських євреїв, якого варто боятися?698 Спершу радянське керівництво, здавалось, сподівалося, що Ізраїль буде дружньою соціалістичною державою, і комуністичний блок підтримував країну так, як не міг підтримувати будь‑хто інший. У другій половині 1947 року близько 70 тисяч євреїв дістали дозвіл виїхати з Польщі до Ізраїлю. Багатьох із цих людей щойно переселили до Польщі з Радянського Союзу. Після того як Організація Об’єднаних Націй визнала Державу Із-

332

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

333

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

раїль у травні 1948 року (СРСР голосував за новостворену державу), на неї напали сусіди. Молоді війська Ізраїлю захищалися і в десятках випадків очистили землі від арабів. Поляки провадили тренування єврейських солдатів на власній території, а тоді відправляли їх до Палестини. Чехословаччина постачала зброю. Як завважив Артур Кестлер, постачання зброї «викликало серед євреїв почуття вдячності до Радянського Союзу».699 Однак на кінець 1948 року Сталін вирішив, що євреї мають на радянську державу більший вплив, аніж росіяни на єврейську державу. У Москві й поміж Сталінового оточення можна було спостерігати спонтанні вияви приязні до Ізраїлю. Росіяни, схоже, обожнювали нового посла Ізраїлю Ґолду Меїр — уродженку Києва і вихованку Сполучених Штатів. Великі свята того року пройшли надзвичайно гучно. На єврейський Новий рік у Москві відбулося найбільше публічне зібрання людей за останні двадцять років. У Хоральній синагозі та навколо неї зібралося близько 10 тисяч євреїв. Коли пролунав звук шофара, а люди пообіцяли одне одному зустріти «наступний рік в Єрусалимі», запанувала ейфорія. В день річниці більшовицької революції, 7 листопада 1948 року, Поліна Жемчужина, дружина міністра закордонних справ В’ячеслава Молотова, зустріла Ґолду Меїр і закликала її відвідувати синагогу. Гірше було те, що Жемчужина говорила на їдиші — мові її батьків і батьків Меїр. У тих параноїдальних обставинах їдиш натякав на національну єдність євреїв на міжнародному рівні. Також чули, як Катерина Горбман, дружина іншого члена політбюро, Климента Ворошилова, вигукнула: «Тепер у нас теж є своя батьківщина!»700 Наприкінці 1948-го — на початку 1949 року громадське життя в Радянському Союзі звернуло в бік антисемітизму. Нову ідеологію не прямо, але відчутно впровадила газета «Правда» від 28 січня 1949 року. Кампанія засудження євреїв у всіх сферах професійного життя розпочалася зі статті про «непатріотичних театральних критиків», «носіїв бездержавного космополітизму». «Правда» позбулася своїх євреїв на початку березня. Із Червоної армії з ганьбою вигнано єврейських офіцерів, а з керівних посад комуністичної партії усунено єврейських діячів. Кілька десятків єврейських письменників, які творили під російськими літературними псевдонімами, побачили, як у дужках біля псевдонімів друкуються їхні справжні чи колишні імена. Єврейських письменників, що цікавились їдишомовною культурою чи масовими вбивствами євреїв, заарештували. Як згадував Гроссман, «у всьому СРСР складалося враження, що лише євреї крали й брали хабарі, лише євреї виявляли злочинну байдужість до страждань хворих і лише євреї публікували злісні чи погано написані книжки».701 У листопаді 1948 року офіційно розпущено Єврейський антифашистський комітет, а також заарештовано понад сотню єврейських письмен-

334

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

ників та діячів. Письменника Дера Ністера заарештували 1949 року, через рік він помер в ув’язненні. В його романі «Родина Машбер» були рядки, що видавалася пророчими, коли радянські практики почали збігатися з нацистськими прикладами: «Паровик тягнув важкий довгий товарняк — однакові червоні вагони, однакові чорні колеса, здалеку здавалося, ніби потяг не рухається вперед, а стоїть на одному місці». Євреї по цілому Радянському Союзові були в розпачі. Міністерство державної безпеки звітувало про побоювання євреїв радянської України, які розуміли, що політика ця напевно йде згори, і переживали, що «ніхто не знає, яких форм вона набере». Від завершення німецької окупації минуло лише п’ять років. Зрештою, лише одинадцять років тому завершився Великий терор.702 Відтепер радянським євреям загрожували два епітети: «єврейські націоналісти» і «безрідні космополіти». Хоча ці два звинувачення можуть здаватися взаємонесумісними (націоналіст — людина, що наголошує на своєму корінні), та в межах сталіністської логіки вони могли функціонувати разом. Євреї були «космополіти» через те, що їхня приязнь до радянської культури та російської мови була начебто нещира. Від них не можна було чекати, що вони захищатимуть Радянський Союз чи російську націю від проникнення з боку різних ворожих течій Заходу. Євреїв іманентно вабили Сполучені Штати, куди (як, на думку Сталіна, вважали євреї) можна виїхати і розбагатіти. Промислова потужність Америки була очевидна для росіян, які депортували власне населення на студебекерівських автомобілях. Технологічну вищість (і просту безжальність) американці продемонстрували атомним бомбуванням Гіросіми та Нагасакі, завершуючи війну в Японії. Сила Америки була відчутна і під час блокади Берліна в другій половині 1948 року. Німеччину досі окуповували чотири держави-переможниці: СРСР, США, Велика Британія і Франція. Берлін був у радянській зоні, але перебував під спільною окупацією. Західні союзники оголосили намір запровадити в підконтрольних їм зонах нову німецьку валюту, дойчмарку. СРСР почав блокаду західного Берліна з очевидною метою змусити мешканців міста прийняти радянське постачання, а отже, змиритися з радянським контролем над їхнім суспільством. Тоді американці почали постачати в ізольоване місто продовольство з повітря, що, на думку Москви, в жодному разі не могло спрацювати. Але у травні 1949 року росіянам довелося припинити блокаду. Американці разом із британцями довели свою спроможність щодня постачати тонни продуктів, продемонструвавши водночас добру волю, багатство й силу. Із початком холодної війни Америці та американцям вдалося зробити те, що досі не вдавалося жодному супротивникові Москви, — показати універсальне і привабливе життя. Звісно, можна було встановлювати зв’язки між американцями

335

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

й нацистами як членами одного й того ж реакційного «табору», але для євреїв (і, звісно, інших) таке об’єднання було б надто неймовірне. Радянських євреїв також називали «сіоністами», тому що вони могли віддати перевагу єврейській національній Державі Ізраїлю перед їхньою батьківщиною, Радянським Союзом. Повоєнний Ізраїль, так само як довоєнна Польща, Латвія чи Фінляндія, був національною державою, що могла спонукати до лояльності діаспорні національні групи в межах Радянського Союзу. У міжвоєнний час радянська політика спершу намагалася підтримувати культурний розвиток усіх національностей, але згодом різко повернула проти певних національних меншин, як-от поляків, латвійців і фінів. Радянський Союз міг запропонувати євреям (і всім іншим групам) освіту й асиміляцію. Але що як після створення Ізраїлю і тріумфу Сполучених Штатів ці освічені радянські євреї побачать кращі можливості деінде? Єврей міг здаватися водночас «безрідним космополітом» і «сіоністом», бо Ізраїль (на думку росіян) вважався сателітом Америки. Радянський єврей, якого вабила Америка, міг підтримати і нового американського підопічного. Єврей, якого вабив Ізраїль, міг підтримати його нового патрона. У будь-якому з цих випадків чи в обох радянські євреї більше не були надійними громадянами Радянського Союзу. Можливо, саме так здавалося Сталінові. Коли єврейськість і зв’язки євреїв зі Сполученими Штатами стали підо зрілими, голова МҐБ Віктор Абакумов шукав способу перетворити колишніх діячів розпущеного Єврейського антифашистського комітету на агентів американської розвідки. У певному сенсі, це було просто. Комітет створили, щоб надати радянським євреям можливість спілкуватися зі світовим єврейством, тож його членів легко було назвати як єврейськими націоналістами, так і космополітами. Однак ця логіка не виправдовувала акцій масового терору за зразком національних операцій 1937–1938 років. Абакумовим були розчаровані нагорі. Без виразного схвалення Сталіна він не міг вписати в такий сценарій будь-яку значну єврейську постать, а тим більше розпочати масову операцію. У ході національних операцій 1937–1938 років жоден із членів політбюро не належав до цільових національностей. Питання майбутніх єврейських операцій були важчі. 1949 року Лазар Каганович уже не був найближчим соратником Сталіна і його гаданим наступником, але все ще був членом радянського політбюро. Будь-які заяви про проникнення єврейських націоналістів у найвищі органи радянського керівництва (за аналогією з проникненням у них польських націоналістів у 1937–1938 роках) почалися б із Кагановича. Сталін не дав дозволу на слідство щодо Кага-

336

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

новича, єдиного єврея в політбюро. У цей час із 210 членів та кандидатів у члени Центрального комітету радянської комуністичної партії п’ятеро були євреї. Жоден із них не потрапив під слідство. Пошуки Абакумовим єврейських шпигунів зрештою досягли родин членів політбюро. Поліну Жемчужину, дружину Молотова, заарештували в січні 1949 року. Вона заперечувала звинувачення в державній зраді. Молотов єдиний раз повстав, коли утримався від голосування щодо засудження дружини. Та пізніше він вибачився: «Я визнаю свою провину, що не застеріг Жемчужину, дуже дорогу для мене особу, від помилок і встановлення зв’язків з антирадянськими єврейськими націоналістами, такими як Міхоельс». Наступного дня її заарештували. Жемчужину засудили до примусової праці, а Молотов розлучився з нею. Вона провела п’ять років на засланні в Казахстані, серед куркулів — тих людей, яких у 30‑х роках допомагав депортувати її чоловік. Здається, вони допомогли їй уціліти. Зі свого боку, Молотов утратив посаду комісара703 закордонних справ. На цю посаду його призначено 1939 року частково через те, що (на відміну від свого попередника Литвинова) він не був євреєм, а Сталінові на той час потрібен був хтось, із ким не відмовився б вести переговори Гітлер. Посаду свою він втратив 1949 року, частково через те, що його дружина була єврейкою.704 Люди, що опинилися під слідством, не виказували особливого бажання з ним співпрацювати. Коли у травні 1952 року нарешті для суду вибрали 14 більш-менш невідомих радянських євреїв, почався нетиповий юридичний безлад. Лише двоє зі звинувачених зізнались у всіх злочинах, що їм приписували під час слідства; інші визнали лише частину звинувачень або ж заперечували їх усі. Потім, на самому суді, всі до одного стверджували свою невинність. Зрештою, співпрацювати відмовився навіть Іцик Фефер, що від самого початку справи був інформатором, а на суді виступав як свідок звинувачення. 13 із 14 обвинувачених у серпні 1952 року засуджено на смерть і страчено. Хоча судовий процес створив прецедент для страти євреїв за шпигунську діяльність на користь американців, великої політичної цінності він не мав. Засуджені були маловідомі, щоб збудити значний інтерес, а поведінка їхня не підходила для показового процесу.705 Якщо Сталін і справді хотів гучної єврейської справи, то шукати треба було деінде. *** Багатонадійним місцем для початку показового антисемітського процесу видавалася комуністична Польща, та зрештою процесу не відбулося. Єврейське питання у Варшаві було ще делікатніше, ніж у Москві. Перед

337

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

війною в Польщі жили понад три мільйони євреїв, 1948 року вона стала гомогенно етнічною польською державою під урядуванням комуністів, частина з яких мала єврейське походження. Поляків скооптувала колишня німецька власність на заході й колишня єврейська власність у містах — у польській мові з’явилися слова, що означали «колись німецьке» і «колись єврейське» стосовно власності. Поки українців і німців депортували з комуністичної Польщі, євреїв, навпаки, депортували до Польщі: близько 100 тисяч із Радянського Союзу. Поляки, звісно, помітили, що найвищі ланки комуністичної партії та апарату безпеки залишалися багатонаціональними, попри етнічні чистки в країні. Непропорційно велика частка керівників партії і таємної поліції мала єврейське походження. Часто євреї, що після війни вирішили залишитися в Польщі, були комуністами, що мали відчуття місійності й вірили в перетворення країни для загального добра.706 Польща була центром єврейського життя в Європі протягом п’яти століть; тепер ця історія добігла кінця. Близько 90 % довоєнного єврейського населення Польщі загинуло під час війни. Більшість уцілілих польських євреїв покинули свої домівки під час війни чи в повоєнні роки. Чимало з них у жодному разі не могли повернутися до своїх домівок, бо вони тепер перебували на території Радянського Союзу, який анексував східну Польщу. Радянська політика етнічних чисток передбачала, що українці, білоруси та литовці залишаться в радянських республіках, які мали їхні назви. Водночас євреї, як і поляки, мали потрапити до Польщі. Євреїв, які намагалися повернутися додому, часто зустрічали недовірою та насильством. Можливо, частина поляків також побоювалася, що євреї захочуть повернути собі втрачену за роки війни власність, бо поляки тим чи іншим способом цю власність у них вкрали (нерідко після того, як були знищені їхні власні домівки). Проте євреїв часто переселяли в колишню німецьку Сілезію, одну з «повернених територій», відібраних у Німеччини, де питання повернення власності не виникало. Попри це, тут, як і в інших місцях на території повоєнної Польщі, євреї зазнавали стількох побоїв і погроз, що більшість уцілілих вирішили виїхати. Важливо, що їм було куди податися — до Сполучених Штатів або Ізраїлю. Щоб потрапити туди, польські євреї спочатку їхали до Німеччини, у табори для переміщених осіб. Добровільне переміщення жертв Голокосту до Німеччини відображало не лише сумну іронію, це також був останній етап подорожі — результат багатьох жахливих політик, жертвами яких стали євреї і представники інших етнічних груп. Євреї в таборах переміщених осіб у Німеччині дуже часто походили із західної та центральної Польщі й були втікачами від німців 1939 року або ж жертвами радянських депортацій до ҐУЛАҐу в 1940 році, та пізніше депортованими до повоєнної Польщі, де їх зу-

338

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

стріли люди, що хотіли залишити собі їхню власність і покладали на них особисто провину за радянське врядування. Бути євреєм у повоєнній Польщі було дуже небезпечно, хоч не небезпечніше, ніж бути українцем, німцем чи поляком в антикомуністичному підпіллі. Останні групи переважно хотіли залишитися на рідній землі. Однак євреї мали підставу відчувати непевність у власній країні: в окупованій Польщі щойно загинуло три мільйони євреїв. Від’їзд польських євреїв до Ізраїлю та Сполучених Штатів зробив роль єврейських комуністів у польській політиці ще видимішою. Комуністичний режим Польщі зіткнувся з подвійною політичною перешкодою: він не був національним у геополітичному сенсі, бо залежав від підтримки Москви; не був він національним також і в етнічному сенсі, бо частину його видатних представників становили євреї (які до того ж перебули вій ну в Радянському Союзі).707 Польські комуністи єврейського походження могли бути при владі 1949 року завдяки міжнародній політиці після початку холодної вій ни в 1948 році. З причин, не пов’язаних з Польщею, а через великий розрив у межах комуністичного блоку, Сталіна влітку 1948 року більше непокоїв ризик націоналізму більшості, аніж ризик єврейського «космополітизму» чи «сіонізму». А що Сталін намагався скоординувати своїх нових комуністичних союзників і контролювати їх, то ідеологічна лінія Москви реагувала на нібито нелояльність Східної Європи. Як зауважив Сталін, керівникам комуністичних режимів було значно важче наслідувати радянську лінію тепер, аніж перед війною: нині цим товаришам потрібно було займатися реальним урядуванням усередині їхніх країн. Також власну ідеологічну лінію Сталін мусив підлаштовувати до реалій американської сили. Ці побоювання проявилися влітку 1948 року, тож занепокоєння щодо євреїв тимчасово відійшли на задній план, що відіграло надзвичайно важливу роль для Польщі, бо дозволило комуністам єврейського походження заручитися підтримкою влади, а потім упевнитися, що показового антисемітського процесу не буде. Улітку 1948 року Сталіна в Східній Європі найбільше турбувала комуністична Югославія. Комунізм у цій важливій балканській країні означав захоплення Радянським Союзом, але не залежність від радянської влади. Лідер югославських комуністів і партизанів Тіто (Йосип Броз) спромігся прийти до влади без радянської допомоги. Після війни Тіто виявляв ознаки незалежності від іноземної політики Сталіна. Він говорив про балканську федерацію навіть після того, як Сталін відмовився від цієї ідеї. Він підтримував комуністичних революціонерів у сусідній

339

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Греції, попри те, що Сталін вважав, що ця країна перебуває під американсько-британським впливом. Президент Гаррі Трумен у своїй «доктрині» (березень 1947 року) дав зрозуміти, що американці готові вдатися до дій, щоб не допустити поширення комунізму в Греції. Сталіна більше цікавила стабілізація своїх здобутків у Європі, ніж подальші революційні авантюри. Він, очевидно, вважав, що зможе скинути Тіто й поставити на його місце прихильнішого югославського керівника.708 Розрив між Сталіним і Тіто впливав на міжнародний комунізм. Незалежна позиція Тіто і вилучення Югославії з Комінформу були негативним прикладом «національного комунізму». Між квітнем і вереснем 1948 року режими — сателіти Москви — мали перейматися гаданою небезпекою націоналізму («правий ухил»), а не (єврейського) космополітизму («лівий ухил»). Коли польський 1-й секретар Владислав Ґомулка заперечив нову лінію, то наразився на звинувачення в національному «ухилі». У червні 1948 року Андрій Жданов наказав польським комуністам скинути Ґомулку. Член польського політбюро Якуб Берман погодився з тим, що польська партія потерпала від національного ухилу. У серпні Ґомулку усунули з посади 1‑го секретаря. В останні дні місяця він мусив виступити з самокритичною заявою перед зборами Центрального комітету Польської робітничої партії.709 Ґомулка справді уособлював національний комунізм, і польські товариші єврейського походження, мабуть, недарма боялися його. Він не був євреєм (хоч мав дружину єврейку), і вважалося, що він більше уваги приділяє полякам-неєвреям, ніж його товариші. На відміну від Якуба Бермана і низки інших значних комуністичних постатей, він упродовж війни залишався у Варшаві, тому його знали в Москві гірше, ніж його товаришів, що втекли до Радянського Союзу. Національні питання, безперечно, принесли йому зиск: він очолював етнічні чистки німців та українців і особисто взяв на себе відповідальність за поселення поляків на «повернених територіях» на заході. Він навіть виголосив перед Центральним комітетом промову, в якій розкритикував певні традиційні течії польських лівих за непропорційну увагу до євреїв. Після падіння Ґомулки йому на зміну прийшов тріумвірат, до складу якого увійшли Болеслав Берут, Якуб Берман та Гіларі Мінц (двоє останніх мали єврейське походження). Нова польська «трійка» прийшла до влади своєчасно, не допустивши антисемітських процесів у Польщі. На їхню біду, московська лінія змінилася в ті ж тижні, коли вони намагалися зміцнити своє становище. Тоді як правий ухил ще був можливий, найвиразніші сигнали Сталіна восени 1948 року стосувалися ролі євреїв у комуністичних партіях Східної Європи. Він пояснив, що сіоністи й космополіти більше не бажані. Можливо, відчувши цей новий

340

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

настрій, Ґомулка звернувся до Сталіна в грудні того ж року. На переконання Ґомулки, серед польського партійного керівництва було надто багато «єврейських товаришів», які «не відчували зв’язку з польським народом». За Ґомулкою, такий стан справ спричиняв відчуження партії від польського суспільства і наражав країну на ризик «національного нігілізму».710 Отже, 1949 рік приніс до Польщі сталінізм особливого ґатунку. Єврейські сталіністи мали велику владу, але опинилися між сталінським антисемітизмом у Москві й народним антисемітизмом у власній країні. Ані перший, ані другий не був такий сильний, щоб унеможливити їхнє врядування, але їм слід було пильнувати, щоб ті не згуртувалися. Єврейські комуністи мусили акцентувати, що їхній політичний зв’язок із польською нацією такий міцний, що стирав єврейське походження й унеможливлював будь-яку окрему єврейську політику. Одним із яскравих прикладів цієї тенденції було переосмислення повстання у Варшавському гетто 1943 року — найбільшого прикладу єврейського опору проти Голокосту — як польського національного бунту під керівництвом комуністів. Герш Смоляр, польський єврей і комуніст, герой Мінського гетто, прибрав із єврейського опору проти нацистів власне євреїв. Повстання у Варшавському гетто він описав в обов’язковій ідеологічній термінології Жданова: у гетто були «два табори» — прогресивний і реакційний. Ті, що говорили про Ізраїль, належали до реакційного табору — тепер, як і тоді. До прогресивного табору належали комуністи, які й стали до бою. То було безпрецедентне викривлення. Хоча комуністи справді закликали гетто до збройного спротиву, більшою популярністю користувалися ліві сіоністи і «Бунд», а більше зброї мали праві. Смоляр пообіцяв влаштувати репресії тим єврейським політичним діячам, що відмовлялися приймати польський національний комунізм: «А якщо серед нас з’являться люди, що гудітимуть, як мухи, про якісь начебто вищі й невіддільніші національні цілі євреїв, тоді ми усунемо таких людей із нашого суспільства — так само як бійці в гетто відштовхували боягузів і слабкодухих».711 Будь-який опір фашизмові, за визначенням, очолювали комуністи; якщо ж його очолювали некомуністи, то це не був опір. Історію повстання у Варшавському гетто 1943 року слід було переписати так, щоб показати, як комуністи стали на чолі польських євреїв — і всього польського антинацистського спротиву. За політично прийнятною версією історії Другої світової війни, спротив у гетто мав мало спільного з масовими вбивствами євреїв, але багато спільного з хоробрістю комуністів. Це фундаментальне зміщення акцентів затінило єврейський досвід війни, а Голокост став іще одним прикладом фашизму. Саме єврейські

341

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

комуністи мали продумувати і поширювати ці хибні уявлення, щоб їх не звинуватили у прагненні єврейських, а не польських цілей. Щоб залишатися лідерами Польщі, єврейські комуністи мусили стерти з історії найважливіший приклад єврейського опору нацистам, який мав не комуністичні, а єврейські ідеологічні мотиви. Принаду в політичній пастці Сталіна залишив Гітлер.712 Так захищалися польсько-єврейські сталіністи від антисемітизму самого Сталіна. Якщо вже герої єврейського опору були ладні заперечити значення Гітлерового антисемітизму для єврейського життя й політики, та навіть як власної мотивації спротиву німецькій окупації, тоді вони безперечно доводили свою відданість. Сталінізм передбачав заперечення найочевидніших історичних фактів і їхнього найнагальнішого особистого значення: що стосується повстання у Варшавському гетто 1943 року, польсько-єврейські комуністи спромоглися виконати обидва завдання. Проти цього інсинуації щодо Армії Крайової і Варшавського повстання 1944 року були легкою справою. Раз очолили Варшавське повстання не комуністи, то воно повстанням і не було. Раз солдати Армії Крайової не були комуністами, то вони реакціонери, що діяли всупереч інтересам трудових мас. Польські патріоти, що полягли в боротьбі за визволення своєї столиці, були фашистами, майже нічим не кращими за Гітлера. Армія Крайова, що боролася проти німців із значно більшим завзяттям, ніж це робили польські комуністи, стала «обпльованим карликом реакції».713 1949 року член політбюро Якуб Берман відповідав за ідеологію і безпеку. Він повторив ключовий аргумент Сталіна на користь терору: що ближча революція до завершення, то відчайдушніше борються її вороги, тож віддані революціонери мусять вдаватися до чимраз радикальніших заходів. Удаючи глухоту щодо радянської лінії, Берман змалював боротьбу як війну проти правого, чи національного, ухилу. Ніхто не міг його звинуватити в неувазі до націоналізму після розколу між Тіто й Сталіним. Водночас ніхто не міг зробити більше за Бермана, щоб знебарвити єврейську пам’ять про німецькі масові вбивства в окупованій Польщі. Берман, найближчі родичі якого здебільшого загинули в Треб лінці 1942 року, очолював польський національний комунізм, у якому (всього за кілька років) газові камери відійшли на далеке історичне тло.714 Голокост привабив багатьох євреїв до комунізму — ідеології радянських визволителів; але тепер для того, щоб правити Польщею й умиротворити Сталіна, чільні комуністичні діячі єврейського походження мусили заперечувати значення Голокосту. Перший значний крок у цьому напрямку Берман зробив іще в грудні 1946 року, коли постановив

342

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

значно збільшити офіційну кількість загиблих поляків-неєвреїв і дещо зменшити кількість загиблих євреїв, щоб зрівняти ці два числа — по три мільйони жертв для кожної групи. Голокост уже й так був питанням політики, до того ж політики небезпечної і складної. Як і кожну іншу історичну подію, Голокост слід було розуміти «діалектично», у термінах, що відповідали ідеологічній лінії Сталіна і політичним вимогам моменту. Можливо, євреїв загинуло більше, ніж поляків-неєвреїв. Та, може, це було політично незручно. Можливо, було б краще, якби кількості загиблих збігалися. Дозволити особистому відчуттю факту або чесності втрутитися в такі діалектичні вправи означало б зазнати невдачі як комуністові. Згадки про загибель рідних у газових камерах були лише буржуазною сентиментальністю. Успішний комуніст мусив дивитися вперед, як Берман, щоб бачити, чого саме від істини вимагала мить, — і діяти відповідно й рішуче. Друга світова війна, як і війна холодна, була боротьбою прогресивних сил проти сил реакційних — крапка.715 Берман, дуже розумний чоловік, усвідомлював це не гірше за будького і довів вихідні дані до їх логічного завершення. Він очолював апарат безпеки, одним із завдань якого було заарештовувати членів Армії Крайової, що взяли на себе спеціальне завдання порятунку євреїв. Вони та їхні дії не мали історичного резонансу в межах сталіністського світогляду: євреї страждали не більше за будь-кого іншого, а солдати Армії Крайової були нічим не кращі за фашистів. З погляду самого Сталіна, найкричущіший недолік Бермана полягав у тому, що він і сам мав єврейське походження. Це не була таємниця: Берман одружився під хупою. У липні 1949 року радянський посол поскаржився на те, що серед польського керівництва домінують євреї, такі як Берман, і що апаратом безпеки керують євреї, — оцінка дещо перебільшена, хоча й не цілком безпідставна. За період від 1944‑го по 1954‑го роки 167 із 450 високопоставлених офіцерів у Міністерстві громадської безпеки були євреями за власним визнанням або за походженням, тобто близько 37 %, у країні, де євреї становили менш ніж один відсоток населення. Більшість людей єврейського походження на вищих ешелонах служби безпеки (хоча й не всі) у посвідченнях визначала себе як поляків. Це, можливо, не відображало того, ким вони самі себе вважали; ці питання рідко передбачають прості відповіді. Але національність, вказана в паспорті навіть тоді, коли вона відображала щире ототожнення себе з польською державою чи народом (а це бувало часто), не міняла того факту, що значна частина польського населення, як і радянське керівництво, вважали їх євреями.716 Берман — найважливіший польський комуніст єврейського походження — був очевидною ціллю для будь-якого показового антисеміт-

343

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ського процесу. Він і сам чудово це розумів. Ще гіршим для нього було те, що його можна було пов’язати з братами Філдами, чільними акторами головної драми початку холодної війни. На той час американці Ноел та Герман Філди були під арештом у Чехословаччині та Польщі як американські шпигуни. Ноел Філд був американським дипломатом, але водночас і агентом радянської розвідки; він приятелював із Алленом Даллесом, головою американської розвідки, який очолював офіс Управління стратегічних служб у швейцарському місті Берні. Крім цього, Ноел Філд очолював організацію, що після війни надавала допомогу комуністам. Філд прибув до Праги 1949 року, мабуть, вважаючи, що росіянам знову потрібні його послуги. Його заарештували. Його брат Герман приїхав його шукати і також був заарештований у Варшаві. Під тортурами двоє братів зізналися про заснування величезної шпигунської організації в Східній Європі.717 Хоча братів так і не судили, гадана діяльність Філдів надала сюжетну лінію для низки показових судових процесів, що відбувалися по цілій комуністичній Східній Європі. Наприклад, у вересні 1949 року в Угорщині відбувся суд над Ласло Райком, якого стратили як одного з агентів Ноела Філда. Розслідування в Угорщині начебто викрило ланки організації Філда в братніх комуністичних країнах. Насправді Герман Філд був знайомий із секретаркою Бермана, а одного разу навіть передав через неї листа для нього. Небезпека братів Філдів полягала в тому, що вони справді знали багатьох комуністів і їх можна було пов’язати з американською розвідкою, до того ж під тортурами вони могли сказати будь-що. У певний момент сам Сталін розпитував Бермана про Філда.718 Якуба Бермана можна було пов’язати з такою єврейською політикою, що більше не була дозволена. Він знав членів Єврейського антифашистського комітету, бо зустрічався із Міхоельсом та Фефером перед їхніми відвідинами Сполучених Штатів у 1943 році. Він вийшов із родини, що представляла якусь частину спектра єврейської політики в Польщі. Його брат Мечислав, що загинув у Треблінці, належав до правої організації соціалістичного сіонізму, що називалася «Поалей-Ціон». Інший брат, Адольф, що вцілів у Варшавському гетто, був членом лівої фракції «Поалей-Ціон». Адольф Берман організовував соціальні служби для дітей у Варшавському гетто, а після війни очолював Центральний комітет польських євреїв. Коли Польща стала комуністичною країною, він залишався лівим сіоністом, переконаний, що ці дві політичні лінії можна якось поєднати.719 1949 року ставало зрозуміло, що таким людям, як Адольф Берман, у повоєнній Польщі не місце. Зрештою, саме йому адресував Смоляр жорсткі слова про реакційний характер сіонізму і потребу усунути з

344

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

польського суспільства боягузливих євреїв. Така поведінка Смоляра створювала певного штибу сталіністський захист проти самого Сталіна: якщо єврейські комуністи в Польщі будуть виразно налаштовані проти сіонізму і на користь Польщі, то зможуть уникнути звинувачень у сіонізмі й космополітизмі. Але категорична позиція Якуба Бермана не була гарантованим захистом від асоціацій з його братом. Сталінському антисемітизмові нелегко було протистояти за допомогою особистої лояльності й відданості. Якуб Берман уцілів завдяки заступництву його приятеля й союзника Болеслава Берута. Берут був генеральним секретарем Польської робітничої партії і неєврейським обличчям владного тріумвірату. Сталін якось запитав Берута, хто йому більше потрібен — Берман чи Мінц. Та Берут був надто мудрий, щоб потрапити в цю пастку. Назагал, польські комуністи не дозволяли собі такої брутальності в поведінці одне з одним, яку можна було спостерігати в Чехословаччині, Румунії чи Угорщині. Навіть зганьбленого Ґомулку ніхто не змушував підписувати принизливого зізнання чи ставати перед судом. Польські комуністи, що були при владі наприкінці 1940‑х років, з особистого досвіду знали, що саме сталося з їхніми товаришами у 1930‑х. Тоді Сталін подав сигнал і польські комуністи слухняно виказували одне одного, що призвело до масового вбивства й кінця самої партії. Хоча від Великого терору постраждали всі комуністи, польський досвід був унікальний. Можливо, саме цей досвід створив серед польських комуністів почуття турботи за життя своїх найближчих товаришів.720 Із зростанням радянського тиску 1950 року Берман нарешті дозволив службам безпеки дотримуватися антиєврейської лінії. Польські євреї опинилися під особливою підозрою як американські чи ізраїльські шпигуни. Справі не бракувало певної недоладності, бо звинувачення проти польських євреїв часом вибудовували інші польські євреї. У польському апараті безпеки влаштували чистку й усунули кількох єврейських офіцерів. А що на практиці це часто означало, що євреї провадили чистки проти інших євреїв, то відповідний відділ апарату безпеки дістав неформальну назву «бюро самознищення». Головою відділу був Юзеф Святло, чия рідна сестра виїхала до Ізраїлю 1947 року.721 Але Берман, Мінц та Берут не здавалися і не переставали стверджувати перед суспільством, яке їм не вірило, і перед непереконаним Сталіним, що вони — справжні поляки, справжні комуністи, справжні пат ріоти. Хоча євреї, як комуністи, так і некомуністи, мусили придушити пам’ять про Голокост, у Польщі тих років не відбувалося кампанії проти сіоністів та космополітів. Йдучи на поступки і покладаючись на вірність свого друга Берута, Берман дозволяв собі стверджувати, що в Польщі го-

345

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ловну загрозу несе польський — а не єврейський — національний ухил. Коли в липні 1951 року Ґомулку нарешті заарештували, по нього прийшли двоє офіцерів служби безпеки, що (як він, мабуть, пам’ятав) мали єврейське походження. *** У 1950–1952 роках, поки поляки зволікали, холодна війна перетворилася на військове протистояння. Війна в Кореї збільшила Сталінову стурбованість американською силою. На початку 1950‑х років Радянський Союз, здавалося, перебував у значно вигіднішому становищі, ніж перед війною. Німеччина, Польща та Японія — всі три держави, що начебто оточували СРСР, — суттєво послабшали. Польща стала радянським сателітом, а міністр оборони в країні був радянським офіцером. Радянські війська дійшли до Берліна й залишилися там. У жовтні 1949 року зона радянської окупації Німеччини перетворилася на Німецьку Демократичну Республіку, країну – сателіта Радянського Союзу на чолі з німецькими комуністами. Східну Пруссію, колишній німецький район над Балтійським морем, поділили між собою комуністична Польща і сам СРСР. Японію — велику загрозу 1930‑х — переможено і роззброєно. Однак тут Радянський Союз не брав участі в перемозі, тож не здобув і великої ролі в окупації. Американці будували в Японії військові бази, а японців учили грати в бейсбол.722 Навіть зазнавши поразки, Японія змінила політику в Східній Азії. Японське вторгнення в Китай 1937 року зрештою зіграло на руку китайським комуністам. 1944 року японці провели успішний суходільний наступ проти націоналістичного уряду Китаю. Це не вплинуло на результат війни, але фатально послабило націоналістичний режим. Після того як японці здалися, їхні війська вивели з материкового Китаю. Тоді, подібно до російських комуністів трьома десятиліттями раніше, свій шанс дістали китайські комуністи. У Другій світовій війні Японія відіграла ту ж роль, що й Німеччина в Першій світовій війні. Не здобувши великої імперії для себе, країна стала прислужницею комуністичної революції в сусідній країні. Китайську Народну Республіку проголошено у жовтні 1949 року.723 Хоч у Вашинґтоні китайський комунізм міг видаватися підтвердженням того, що світова комуністична революція продовжується, для Сталіна то була неоднозначна звістка. На відміну від багатьох комуністів Східної Європи, лідер китайських комуністів Мао Цзедун не був особистим протеже Сталіна. Хоча китайські комуністи прийняли сталіністське тлумачення марксизму, Сталін не контролював їхню партію. Він знав, що Мао буде амбітним і непередбачуваним суперником. За його словами, «битва за Китай ще не завершилася». Встановлюючи політику в Східній Азії,

346

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

Сталін мав утримувати домінантне становище Радянського Союзу в комуністичному світі. Спершу його непокоїла Корея, де також щойно встановлено комуністичний лад. Японія, що правила в Кореї з 1905 року, вийшла з країни після війни. Відтак північну частину корейського півострова окупував Радянський Союз, а південну — Сполучені Штати. 1948 року в Північній Кореї комуністи заснували народну республіку.724 Навесні 1950 року Сталін мусив вирішувати, що сказати лідерові північнокорейських комуністів Кім Ір Сену, який прагнув зайняти південну частину півострова. Сталін знав, що американці не заносили Корею до свого «оборонного периметра», який вони будували в Японії та на Тихому океані, бо про це в січні сказав їхній держсекретар. Армія США вийшла з півострова 1949 року. Кім Ір Сен запевнив Сталіна, що його війська швидко здолають південнокорейську армію. Сталін благословив його на війну і надіслав Північній Кореї зброю. Війська Кім Ір Сена вдерлися на Південь 25 червня 1950 року. Для боротьби на їхньому боці Сталін навіть надіслав кілька сотень радянських корейців із центральноазійських територій СРСР — тих самих людей, що їх тринадцять років тому наказав депортувати.725 Корейська війна дуже скидалася на збройне протистояння між комуністичним та капіталістичним світами. Американці завдали швидко-

347

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

го і твердого удару у відповідь, надіслали війська з Японії та інших тихоокеанських країн і спромоглися відтіснити північних корейців назад за початковий кордон. У вересні Трумен схвалив документ під назвою NSC-68, таємне і формальне підтвердження американської великої стратегії стримування комунізму по цілому світі, яку сформулював Джордж Кеннан. У жовтні китайці вступили у війну на боці північних корейців. До 1952 року Сполучені Штати та їхні союзники вели війну проти комуністичних Північної Кореї та Китаю, у якій американські танки зіткнулися з танками радянського виробництва, а американські літаки — з радянськими винищувачами. Сталін, схоже, боявся ширшої війни, можливо, навіть війни на два фронти. У січні 1951 року він скликав лідерів своїх східноєвропейських сателітів і наказав їм розвивати армії, готуючись до війни в Європі. У 1951– 1952 роках особовий склад Червоної армії подвоївся.726 У ці ж роки Сталінова ідея про те, що радянські євреї були таємними агентами Сполучених Штатів, набирала обертів. Принаймні у його чимраз стривоженішій уяві Сталінові здавалося, що, наразившись на непокору в Берліні, розчарування в Польщі й труднощі в Кореї, він знову опинився в оточенні ворогів. Як у 1930‑х, так і в 1950‑х роках Радянський Союз можна було вважати об’єктом міжнародної змови, режисерами якої були вже не Берлін, Варшава і Токіо (з Лондоном на тлі), а Вашинґтон (із тим же Лондоном). Сталін, видавалося, вважав Третю світову війну неминучою, а на майбутню загрозу реагував так само, як і наприкінці 1930‑х років. Певним чином міжнародне становище тепер справді могло здаватися загрозливішим, ніж тоді. Велика депресія принаймні принесла в капіталістичний світ бідність. Але на початку 1950‑х років здавалося, що країни, що їх визволили західні держави, швидко відновлять економічну потужність. У 1930‑х роках капіталістичні держави були роз’єднані й діяли одна проти одної. У квітні 1949 року найважливіші з цих держав поєднано в новому військовому альянсі — Організації Північноатлантичного договору, або НАТО.727 У липні 1951 року Сталін знайшов спосіб налаштувати власні служби безпеки проти уявної єврейської змови, що начебто діяла в Радянському Союзі. Наратив цієї змови, що сформувався в другій половині 1951 року, складався з двох частин: росіян, що могли б вороже ставитися до євреїв, убито, а вбивства їхні приховав радянський апарат безпеки. Однією з вигаданих жертв був Олександр Щербаков, військовий пропагандист, який стверджував, що російський народ «виніс на собі головний тягар» війни. Він наглядав за Єврейським антифашистським комітетом, а також, за наказом Сталіна, влаштував чистку газет від єв-

348

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

рейських журналістів. Іншою гаданою жертвою був Андрій Жданов — Сталінів чистильник радянської культури, який раніше заблокував пуб лікацію «Чорної книги радянського єврейства». Смерті цих людей стали початком хвилі єврейського медичного тероризму, спонсорами якого були американці, а метою — знищення радянського керівництва. Одним із уявних убивць був єврейський лікар Яків Етінґер, що помер в ув’язненні у березні 1951 року. Віктор Абакумов, керівник МҐБ, начебто не доповів про цю змову через те, що й сам був у неї втягнений. Для того, щоб приховати власну роль у змові, він навмисно убив Етінґера. А раз Абакумов убив Етінґера, то Етінґер не встиг визнати весь обсяг своєї злочинної діяльності.728 Перший начерк цих надзвичайних заяв Сталінові надіслав Михайло Рюмін — у доносі на Абакумова. Рюмін був підлеглий Абакумова у МҐБ. Те, що в доносі фігурував саме Етінґер, посилювало неспокій Сталіна. Етінґера заарештували не як учасника змови лікарів, а як єврейського націоналіста. Хитра ініціатива Рюміна поєднала єврейський націоналізм, що турбував Сталіна віднедавна, із медичним убивством, думка про яке тривожила його завжди. Звісно, що поодинці кожна із заяв Рюміна скидалася на нісенітницю. Наприклад, Щербаков помер на наступний день після того, як, усупереч вказівкам лікарів, узяв участь у параді на честь Дня Перемоги. Жданов також знехтував лікарською порадою відпочити. Що ж до Етінґера, то його в березні 1951 року вбив не Абакумов, а сам Рюмін. Він добився виснаження Етінґера неперервними допитами — так званим конвеєром — після того як лікарі сказали, що такий метод загрожуватиме його життю.729 Однак Рюмін придумав зв’язок, що, на його думку, мав сподобатися Сталінові, — єврейські лікарі-терористи, які вбивали видатних (російських) комуністів. Відтак напрям розслідування був зрозумілий: очистити МҐБ від євреїв та їхніх прислужників і знайти нових єврейських лікарів-убивць. 12 липня 1951 року Абакумова заарештували, а на його місце поставили Рюміна,730 який і розпочав антиєврейську чистку в МҐБ. Після цього, 11 липня, Центральний комітет наказав продовжити розслідування «терористичної діяльності Етінґера». Через п’ять днів МҐБ заарештувало електрокардіографа Софію Карпай. Вона мала надзвичайну вагу для цілого розслідування, бо була єдиним іще живим єврейським лікарем, якого можна було хоч якось пов’язати зі смертю радянського керівника. Вона справді зняла та інтерпретувала дві кардіограми Жданова, але під арештом відмовилася підтримати історію про медичне вбивство або назвати ще когось.731 Справа була слабка, але подальші докази єврейських змов можна було знайти деінде.

349

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

*** Показовий антисемітський суд, який не змогла організувати Польща, влаштувала Чехословаччина. Через тиждень після арешту Софії Карпай, 23 липня 1951 року, Сталін оголосив президентові комуністичної Чехословаччини Клементові Ґотвальду, що той мусить позбутися свого близького соратника Рудольфа Сланського, який начебто уособлював «єврейський буржуазний націоналізм». 6 вересня Сланського усунено з посади генерального секретаря.732 Відчутна неприязнь Москви спровокувала справжню шпигунську змову чи принаймні невдалу спробу такої змови. Чехи, що працювали на американську розвідку, завважили, що Москва не прислала Сланському привітань з нагоди п’ятдесятих уродин (31 липня 1951 року). Вони запропонували Сланському втекти з Чехословаччини. На початку листопада вони надіслали йому листа з пропозицією притулку на Заході. Кур’єр, що мав доправити повідомлення, був подвійним агентом, що працював на органи безпеки комуністичної Чехословаччини. Листа він передав своєму керівництву, воно показало його росіянам. 11 листопада 1951 року Сталін скерував до Ґотвальда особистого посланця з вимогою негайно заарештувати Сланського. Хоча на цю мить ані Сланський, ані Ґотвальд листа не бачили, останній, схоже, вважав, що не має вибору. Сланського заарештували 24 листопада і допитували протягом року.733 Остаточний результат справи Сланського вражає: чехословацький показовий суд радянського зразка 1936 року з неприхованим антисемітизмом. Хоча серед найвидатніших жертв московських показових процесів 1936 року були євреї, судили їх не за їхню єврейськість. У Празі єврейське походження мали 11 з 14 обвинувачених, і саме так було зафіксовано у протоколах. Слово «космополіт» вживали так, ніби воно було юридичним терміном загальновідомого значення. 20 листопада 1952 року Сланський задав тон цілого політичного сеансу, прикликавши духи комуністів, що загинули перед ним: «Я цілковито визнаю свою провину і прагну чесно й правдиво описати все, що зробив, і злочини, які скоїв». Він очевидно дотримувався пропрацьованого сценарію. В один момент суду він відповів на запитання, яке прокурор забув поставити.734 Сланський зізнався в змові, що охоплювала всі параної тієї доби: із сіоністами, прихильниками Тіто, масонами та офіцерами американської розвідки, які вербували лише євреїв. Серед його гаданих злочинів було медичне вбивство Ґотвальда. Інший звинувачений, Рудольф Марґоліус, мусив зректися своїх батьків, що загинули в Аушвіці. Як і за Великого терору, різні змови координував «центр», у цьому випадку — «Антидержавний конспіративний центр». Усі 14 звинувачених попросили для себе смертної кари — 11 з них її дістали. 3 грудня 1952 року, коли на шию

350

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

Сланського накинули петлю, він подякував катові й сказав: «Я дістаю по заслузі». Тіла 11 страчених кремовано, а їхнім попелом засипали ями на дорозі.735 *** Цілком можливим у таку мить був би публічний суд над євреями. У серпні 1952 року в Москві страчено 13 радянських громадян. Страчено їх за звинуваченням у шпигунстві на користь Сполучених Штатів, на підставі не надійної інформації, а заяв про їхній космополітизм та сіонізм. Цим людям інкриміновано те, що вони єврейські націоналісти та американські шпигуни — на підставі свідчень, здобутих тортурами. Судили їх таємно. 11 чехословацьких громадян у Празі стратили в грудні 1952 року за приблизно таких самих умов, але після публічного суду, що нагадував про часи Великого терору. Тепер навіть польський режим почав заарештовувати людей як шпигунів Ізраїлю.736 Восени 1952 року під слідством було ще кілька радянських лікарів. Жоден із них не мав найменшого стосунку до Жданова чи Щербакова, але вони лікували інших радянських та іноземних комуністичних сановників перед смертю. Серед медиків був і особистий лікар Сталіна, який на початку 1952 року порадив йому відійти від справ. За виразним і неодноразовим наказом Сталіна цих людей жорстоко били, після чого дехто з них зізнавався. Мирон Вовсі, який доводився Соломонові Міхоельсу двоюрідним братом, власне зізнання проголосив роботоподібною мовою сталінізму: «Обміркувавши все, я дійшов висновку, що, попри жахливість моїх злочинів, я мушу відкрити слідству страшну правду про мою шкідницьку роботу, ведену з метою знищення здоров’я і скорочення життя конкретних чільних держслужбовців Радянського Союзу».737 Маючи в руках такі зізнання, старий чоловік, мабуть, вважав, що слушний час настав. Зазвичай Сталін ретельно планував, перш ніж завдати удару, але тепер він, видавалося, поспішав. 4 грудня 1952 року, на другий день після страти Сланського, радянський Центральний комітет визнав існування «змови лікарів», чільну роль у якій відігравали «єврейські націоналісти». Одним зі змовників начебто був Сталінів лікар — росіянин. Декотрі з лікарів мали єврейське походження — і на цьому наголошувалося. Сталін ді йшов до того, що засудив власного лікаря — чоловіка, який порадив йому завершити політичну кар’єру. Сталін виказував і інші ознаки того, що його політичні занепокоєння були пов’язані з особистими страхами. Він буквально тримався за свою доньку Світлану, коли танцював з нею на своєму сімдесят третьому дні народження 21 грудня 1952 року.738 Здавалося, що того грудня Сталін прагнув позбутися власної смерті. Комуніст не може вірити в безсмертну душу, але мусить вірити в Історію —

351

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

яка виявляється в змінах способах виробництва, відображає сходження пролетаріату, яку представляє комуністична партія, яку кристалізує Сталін і яка фактично створена його волею. Якщо життя було лише соціальним конструктом, то, можливо, таким конструктом була і смерть — отже, все можна було повернути назад через застосування відважної та вольової діалектики. Лікарі спричиняли, а не відтягували смерть; чоловік, що попереджав про її наближення, був убивцею, а не радником. Потрібне було лише правильне виконання. Соломонові Міхоельсу найкраще вдалася роль короля Ліра, правителя, що необачно віддав свою владу зарано — і не тим наступникам. Тепер Міхоельса знищено, наче примару безсилля. Поза сумнівом, його єврейський народ і все, що той народ символізував (ризик осквернення Радянського Союзу, ризик іншої історії Другої світової війни, ризик настання невідповідного майбутнього), теж можна було знищити.739 Сталін, хворий 73-літній чоловік, що не слухав нічиїх порад, крім своїх власних, напружено рухався далі. У грудні 1952 року він сказав, що «кожен єврей — націоналіст і агент американської розвідки». То було параноїдальне формулювання навіть за його стандартами. «Євреї, — сказав Сталін того ж місяця, — вважають, що їхній народ врятували Сполучені Штати». То була легенда, що ще не постала; але Сталін не був цілком неправий. Із характерною проникливістю він точно передбачив один із найбільших міфів холодної війни, навіть кількох десятиліть після її завершення. Ніхто з союзників не доклав особливих зусиль для порятунку євреїв; американці не бачили навіть найзначніших місць убивства.740 13 січня 1953 року партійна газета «Правда» проголосила американську змову, метою якої було вбивство радянського керівництва медичними засобами. Лікарі, це було зрозуміло всім, були євреї. Новинне агентство ТАРС описало «терористичну групу лікарів» як «звірів у людській подобі». Та, попри сповнену ненависті риторику, що так нагадувала про Великий терор, іще не все було готове для вистави. Не всі з названих у статті людей визнали свої гадані злочини — а такою була передумова будьякого поставленого суду. Перш ніж від них можна буде чекати публічних зізнань, звинувачені мусять зізнатися приватно — такою була мінімальна умова сценографії сталінізму. Звинувачені могли не підігравати показовому судові в публічній залі, якщо вони заздалегідь не зробили цього в кімнаті допитів.741 Кардіолог і ключова звинувачена Софія Карпай уперто не зізналася ні в чому. Вона була єврейка, вона була жінка; можливо, допитувачі чекали, що вона зламається першою. Але вона єдина з усіх звинувачених не відмовилася від своєї історії і відстоювала свою невинуватість. На допиті, що став для неї останнім, 18 лютого 1953 року, вона не здалася і кате-

352

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

горично заперечувала звинувачення проти неї. Подібно до Сталіна, вона була хвора і близька до смерті; але, на відміну від нього, вона, найпевніше, розуміла це. Здавалося, вона вірила, що треба казати правду. Так вона сповільнила розслідування. Вона лише на кілька днів пережила Сталіна; але, можливо, саме завдяки їй Сталіна пережили й інші.742 У лютому 1953 року радянське керівництво писало і переписувало колективне єврейське самозречення, деякі з фраз у якому взяті безпосередньо з нацистської пропаганди. Його мали підписати видатні радянські євреї, а потім цей документ надрукувала б газета «Правда». Серед людей, яких залякуваннями змусили поставити свій підпис, був Василь Грос сман. У нападках преси стверджувалося, що його нещодавно опублікований воєнний роман «За справедливе діло» недостатньо патріотичний. Роман був про битву під Сталінградом і переважно написаний в рамках сталінізму. (Тепер погляд Гроссмана змінився. У продовженні, своєму шедеврі «Життя і доля», Гроссман через персонажа, нацистського допитувача, говорить про майбутнє: «Сьогодні вас жахає наша ненависть до євреїв. Завтра ви й самі, можливо, скористаєтеся нашим досвідом»). У найпізнішій із відомих нам чернеток листа, від 20 лютого 1953 року, люди, що його підписали, мали ствердити існування серед євреїв «двох таборів» — прогресивного та реакційного. Ізраїль належав до реакційного табору; його керівники були «єврейські мільйонери, пов’язані з американськими монополістами». Крім цього, радянські євреї мали визнати, що «народи Радянського Союзу, а понад усе великий російський народ» врятували людство і євреїв.743 Лист засуджував імперіалізм загалом, а євреїв, що начебто належали до змови лікарів, — поіменно. У термінах сталінізму його можна було сприймати як виправдання широкомасштабних чисток радянських євреїв, що не мали достатньо антиімперіалістичного настрою, чи навіть як запрошення до них. Радянські громадяни, що мали підписати листа, мусили ідентифікувати себе як євреїв (не всі з них були такими чи самі себе такими вважали) і як лідерів спільноти, що очевидно була в небезпеці. Ілля Еренбурґ, що, як і Гроссман, був радянським письменником єврейського походження, дозволив Сталінові підписати своїм іменем полемічну статтю щодо Ізраїлю. Але тепер він вагався. Еренбурґ написав нещирого листа Сталінові, у якому питав, що має робити. Він використовував той самий захист, що й кілька років перед тим Берман і польські комуністи: через те що євреї — не нація, а особисто ми — віддані комуністи, то як ми можемо брати участь у кампанії, скерованій проти нас як представників якоїсь колективної національної спільноти, названої єврейством?744 Сталін на листа не відповів. 1 березня 1953 року його знайшли в комі, а через чотири дні він помер. Можна лише здогадуватися, чого він хотів;

353

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

можливо, він і сам цього до кінця не знав; можливо, він чекав на реакцію радянського суспільства на перші спроби. Сталін, якого переслідували думки про смерть і сумніви щодо наступника, неспокій щодо впливу євреїв у радянській системі, Сталін, що вів холодну війну проти супротивника, якого розумів лише туманно, звернувся до традиційних способів самозахисту — судів і чисток. Судячи з чуток, що ширилися в той час, радянським громадянам нескладно було собі уявити можливі наслідки: лікарів поставили б перед показовим судом разом із радянськими керівниками, що начебто були з ними у змові; решта євреїв постраждала б від чисток органів безпеки та збройних сил; тридцять п’ять тисяч радянськоєврейських лікарів (а, можливо, і науковців) депортували б до таборів; можливо, навіть і самі євреї, як народ, зазнали б насильницьких переселень чи навіть масових розстрілів.745 Якби така акція відбулася, то стала б черговою ланкою в ланцюгу національних операцій та етнічно вмотивованих депортацій, що почалися 1930 року з поляків, продовжувалися під час Великого терору, Другої світової війни та повоєнних років. Усе це узгоджувалося б з уже знайомими практиками Сталіна та його традиційною логікою. Боятися й карати слід було ті національні меншини, що мали гадані зв’язки з нерадянським світом. Хоча війна забрала 5,7 мільйона єврейських життів, але сприяла створенню національної батьківщини євреїв, що була недосяжна для Сталіна. Подібно до ворожих народів у 1930‑х роках, євреї в Радянському Союзі тепер мали підстави для незадоволення (чотири роки чисток та офіційного антисемітизму), зовнішнього захисника (Ізраїль), а також вагому роль у міжнародній боротьбі (на чолі зі Сполученими Штатами). Прецеденти були зрозумілі, а логіка — відома. Та сталінізм добігав свого кінця. *** Якщо врахувати всі суди в Радянському Союзі та Східній Європі, а також усіх людей, що загинули в ув’язненні, то за останні кілька років свого життя Сталін убив не більш ніж кілька десятків євреїв. Якщо він справді хотів улаштувати ще одну, останню операцію національного терору (а це важко однозначно довести), він не зміг її завершити. Спокусливо було б вважати, що лише смерть Сталіна запобігла такому результатові і що Радянський Союз котився до чергової національної чистки масштабу 1930‑х років, але докази можна знайти як на користь, так і проти цього припущення. Дії Сталіна були на подив непевні, а підконтрольні йому органи влади реагували повільно. На відміну від 1930‑х років, у 1950‑х Сталін уже не був таким володарем у своїй країні, та й країна була вже не та. Він став більше культом, ніж особистістю. Після Другої світової війни він не відвідував фабрик, колгос-

354

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

пів чи урядових установ, а між 1946-м і 1953-м роками виголосив лише три публічні промови. На 1950 рік Сталін уже не був для Радянського Союзу самотнім тираном, як раніше. У 1950‑х роках ключові члени політбюро регулярно засідали під час його довгих відлучень із Москви, а радянські бюрократичні органи мали власні мережі ставлеників. Подібно до Великого терору 1937–1938 років, масова смертна чистка євреїв створила б у радянському суспільстві можливості для руху вгору. Але, попри безперечний антисемітизм багатьох радянських громадян, зовсім не певним було те, що вони хотіли б дістати таку нагоду таким способом.746 Найбільше вражала неймовірна метушливість. За Великого терору Сталінові пропозиції перетворювали на накази, накази — на квоти, квоти — на трупи, трупи — на числа. У випадку з євреями нічого подібного не сталося. Хоча впродовж останніх п’яти років свого життя Сталін дуже переймався питанням радянських євреїв, йому не вдалося знайти собі функціонера з держбезпеки, що побудував би йому відповідну справу. У давніші дні Сталін позбувався таких начальників після того, як вони завершували ту чи іншу масову акцію, звинувачуючи в усіх ексцесах. Тепер офіцери МҐБ розважливо не поспішали вдаватися до ексцесів, за які потім могли постраждати. Спершу Сталін віддав справу Абакумову, хоча головним керівником органів держбезпеки був Лаврентій Берія. Тоді Сталін дозволив Рюміну донести на Абакумова. Черга ж Рюміна настала в листопаді. Його наступник мав серцевий напад у перший день на посаді. Нарешті розслідуванням зайнявся протеже Берії С. А. Ґоглідзе.747 Сталін втратив свою колись безмірну владу, яка дозволяла йому залучати людей до свого вигаданого світу. Він змушений був погрожувати начальникам безпеки, замість давати інструкції. Підлеглі Сталіна розуміли, що йому потрібні були зізнання, а також збіги, які можна було б подати як факти. Та на заваді їм постійно стояла увага до бюрократичних умовностей, а певною мірою навіть до закону. Суддя, що ухвалив вирок членам Єврейського антифашистського комітету, повідомив звинувачених про їхнє право на апеляцію. У ході переслідувань радянських євреїв керівникам органів безпеки іноді було важко пояснити своїм підлеглим, а мабуть, і звинуваченим, чого від них хочуть. Допити, попри свою брутальність, не завжди надавали потрібні докази. Тортури, хоч вони й траплялися, були останнім засобом, саме Сталін особисто наполягав на них.748 *** Сталіна непокоїв вплив війни і Заходу, а також подальше існування радянської системи в тому вигляді, в якому він її створив. У повоєнні роки вже далеко не всі радянські громадяни погоджувалися з тим, що 1940-

355

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

і роки виправдовують роки 1930-і, що війна з Німеччиною ретроспективно виправдовувала репресії радянських громадян. Звісно, такою була логіка Великого терору в той час: наближається війна, і небезпечні елементи слід усунути. У голові Сталіна майбутня війна з американцями, ймовірно, виправдовувала чергову низку превентивних репресій у 1950‑х роках. Та незрозуміло, чи погодилися б на таке радянські громадяни. Хоча велика кількість людей підтримувала антисемітську істерію початку 1950‑х років (відмовляючись, наприклад, відвідувати єврейських лікарів чи вживати ліки від єврейських аптекарів), але це не було схваленням ідеї повернення до масового терору. Після смерті Сталіна Радянський Союз проіснував ще майже чотири десятиліття, але його органи безпеки більше не запровадили голоду чи масових розстрілів. Попри свою брутальність, наступники Сталіна відмовилися від практики масового терору в сталінському сенсі слова. Микита Хрущов, який, зрештою, переміг у боротьбі і став наступником Сталіна, звільнив більшість із тих українських в’язнів, яких вислав до ҐУЛАҐу десять років тому. Хрущов міг наважитися на масові вбивства, адже він виявив неабияку кровожерливість під час Великого терору і повторного завоювання Західної України після Другої світової війни, просто він вважав, що Радянський Союз так більше існувати не може. У промові на з’їзді партії в лютому 1956 року він навіть викрив низку Сталінових злочинів, хоча наголосив на стражданні партійних еліт, а не селян, робітників і членів національних меншин — груп, які постраждали значно більше. Східноєвропейські держави залишалися сателітами Радянського Союзу, але жодна з них не перейшла від показових судів (які в 1930‑х роках були вступом до Великого терору) до масового вбивства. Більшість із східноєвропейських держав (за винятком Польщі) колективізували сільське господарство, але не позбавили селян права на приватні ділянки. На відміну від Радянського Союзу, в державах-сателітах не було голоду. За Хрущова, 1956 року, Радянський Союз вдерся в комуністичну Угорщину. Вторгнення призвело до зміни керівництва, і громадянська війна забрала тисячі життів, але масових кривавих чисток після неї не було. Після 1953 року в комуністичній Східній Європі навмисно вбито відносно небагато людей — на кілька порядків менше, ніж у пору масового вбивства (1933–1945) та етнічних чисток (1945–1947). *** Сталінський антисемітизм не покидав Східну Європу ще довго після смерті Сталіна. Він рідко визначав методи врядування, але про нього зав жди можна було згадати в моменти політичного стресу. Антисемітизм дозволив лідерам переглянути історію воєнного страждання (яке згадували

356

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

як страждання винятково слов’янське), а також історію самого сталінізму (яка була зображена як деформована єврейська версія комунізму). У Польщі 1968 року, через п’ятнадцять років після смерті Сталіна, історію Голокосту переглянули заради цілей комуністичного націоналізму. На той час Владислав Ґомулка повернувся до влади. У лютому 1956 року, коли Хрущов розкритикував низку аспектів Сталінового врядування, він похитнув становище східноєвропейських лідерів, яких ототожнювали зі сталінізмом, і підіграв тим, що могли назвати себе реформаторами. Тріумвіратові Бермана, Берута й Мінца настав кінець. Ґомулку випустили з тюрми, реабілітували й дозволили повернутися до влади в жовтні того ж року. Для частини поляків він уособлював надію на реформований комунізм, для інших — надію на комунізм національно орієнтованіший. Польща вже скористалася всім, чим могла, з повоєнної відбудови і швидкої індустріалізації; спроби покращити економічну систему були або контрпродуктивні, або ж політично ризиковані. Після провалу всіх спроб поліпшити економічну систему залишився націоналізм.749 У Польщі 1968 року режим Ґомулки провів антисіоністську чистку, що нагадувала про риторику останніх років Сталіна. Через двадцять років після власного падіння Ґомулка відомстив польсько-єврейським комуністам, а швидше — комусь із їхніх дітей. Так само як у Радянському Союзі в 1952–1953 роках, у Польщі в 1967–1968 роках одним із найважливіших було питання наступництва. Ґомулка перебував при владі тривалий час. Подібно до Сталіна, він був готовий дискредитувати супротивників, ототожнюючи їх з єврейським питанням і викриваючи їхню недостатньо тверду позицію в ставленні до гаданого питання сіоністської загрози. Слово «сіонізм» повернулося у пресу комуністичної Польщі з перемогою Ізраїлю в Шестиденній війні в червні 1967 року. У Радянському Союзі ця війна підтвердила статус Ізраїлю як сателіта Америки, і цієї ж лінії дотримувалися комуністичні держави Східної Європи. Однак у протистоянні з арабами, які мали підтримку Радянського Союзу, поляки часом підтримували Ізраїль («наших маленьких євреїв», як казали люди). Водночас поляки сприймали Ізраїль так само, як і самих себе: як сторону гнану і слабшу, проти якої стоїть Радянський Союз і яка представляє західну цивілізацію. Для таких людей перемога Ізраїлю над арабськими державами була втіленням фантазії про Польщу, що перемагала Радянський Союз.750 Офіційна позиція польських комуністів була інакша. Комуністичні лідери Польщі ототожнювали Ізраїль з нацистською Німеччиною, а сіонізм — з націонал-соціалізмом. Такі заяви нерідко робили люди, що бачили Другу світову війну, а іноді й учасники бойових дій. Проте ці гротескові порівняння випливали з певної політичної логіки, спільної для комуністичних лідерів Польщі й Радянського Союзу. За комуністичним

357

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

світоглядом, не євреї, а слов’яни (росіяни в СРСР, поляки в Польщі) були головними постатями Другої світової війни (героями або жертвами). Євреї — величезна проблема історії страждань — були асимільовані в повоєнні роки, за потреби: в СРСР їх зачисляли до «радянських громадян», а в Польщі — до «поляків». У Польщі єврейські комуністи найбільше зробили для того, щоб стерти євреїв з історії німецької окупації країни. 1956 року, виконавши це завдання, вони втратили владу. Саме комуніст-неєврей Ґомулка експлуатував легенду про етнічну польську невинуватість. Такий виклад Другої світової війни був також пропагандистською позицією в холодній війні. Полякам і росіянам, слов’янським жертвам останньої німецької війни, далі загрожувала Німеччина (що тепер означало Західну Німеччину) і її патрон, Сполучені Штати. У світі холодної війни таке бачення було майже переконливе. Канцлером Західної Німеччини в той час був колишній нацист. Мапи в німецьких шкільних підручниках містили землі, які 1945 року відійшли до Польщі, їх позначали як «землі під польським адмініструванням». Західна Німеччина так і не визнавала на дипломатичному рівні повоєнну Польщу. У демократичних державах Заходу, як і в Західній Німеччині, не відбувалося публічних обговорень німецьких воєнних злочинів. Дозволивши Західній Німеччині 1955 року приєднатися до НАТО, Сполучені Штати фактично заплющили очі на злочини недавнього німецького ворога. Як і в 1950‑х, сталінський антисемітизм приписував Ізраїлеві зрадницьку роль у холодній війні. Повторюючи радянську пресу січня 1953 року, 1967 року польська преса пояснювала, що Західна Німеччина передала нацистську ідеологію Ізраїлеві. Політичні карикатури змальовували армію Ізраїлю як Вермахт. Так претензію Ізраїлю на те, що моральне виправдання його існуванню надають Друга світова війна і Голокост, перевернули з ніг на голову. За версією польських комуністів, капіталізм породжував імперіалізм, а націонал-соціалізм був одним із його різновидів. На той час на чолі імперіалістичного табору стояли Сполучені Штати, «правою і лівою руками» яких були Ізраїль і Західна Німеччина. Ізраїль був просто черговим уособленням імперіалізму — країною, що підтримує такий світовий порядок, із якого постають злочини проти людства, а не маленькою державою з особливою історично обґрунтованою претензією на роль жертви. Претензії жертовності комуністи прагнули монополізувати для самих себе.751 Порівняння нацизму із сіонізмом почалися в комуністичній Польщі від Шестиденної війни в червні 1967 року, але повною мірою проявилися, коли наступної весни польський режим розпочав репресії проти опонентів. Польські студенти, що протестували проти заборони театральної виста-

358

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

ви, 8 березня 1968 року скликали мирну демонстрацію. Тоді режим заплямував їхніх очільників як «сіоністів». За рік до того євреїв у Польщі назвали «п’ятою колоною», що підтримує ворогів Польщі за кордоном. Тепер євреїв, що їх знову називали водночас «сіоністами» і «космополітами», звинуватили в усіх проблемах Польщі. Як і в Радянському Союзі, очевидною була суперечність між термінами: «сіоністи» начебто підтримували Ізраїль, а «космополіти» тяжіли до Сполучених Штатів, але й ті, й ті були союзниками імперіалістів, а отже, ворогами польської держави. Вони були чужинцями та зрадниками, яких не цікавила ні Польща, ні польськість.752 Завдяки спритному маневрові польські комуністи тепер претендували на старий європейський антисемітський аргумент. У довоєнній Польщі доволі поширеним був нацистський стереотип про «юдеобільшовизм», як і думка Гітлера про те, що комунізм був єврейською змовою. Відчутна роль польських євреїв на початках комуністичного режиму хоч і була наслідком дуже особливих історичних обставин, не сприяла розвінчанню популярного ототожнення євреїв з комуністами. Тепер, навесні 1968 року, польські комуністи використали цей стереотип, ствердивши, що біда сталінізму — в його єврейськості. Якщо в комуністичній Польщі в 1940– 1950‑х роках щось пішло не так, то винні в тому євреї, які мали надто великий контроль над партією, завдяки чому деформували цілу систему. Окремі комуністи справді могли завдати полякам шкоди, але ці комуністи були євреї. Отже, польський комунізм можна було очистити від таких людей — чи принаймні від їхніх синів і дочок. Так режим Ґомулки спробував перетворити комунізм на етнічно польський. Розв’язання єдине — усунення євреїв з громадського життя і політично впливових посад. Але хто був єврей? 1968 року студентам з єврейськими прізвищами приділяли непропорційно багато уваги у пресі. Польська влада вдалася до антисемітизму для того, щоб ізолювати студентів від решти населення і організувати величезні демонстрації робітників та солдатів. Польський робітничий клас, за словами комуністичних лідерів, став етнічно польським робітничим класом. Та все було не так просто. Режим Ґомулки радо використовував єврейське питання, щоб позбутися критики як такої. За партійним визначенням, євреєм був не завжди той, чиї батьки були євреї. Кампанію характеризувала певна неясність щодо євреїв: часто «сіоністами» ставали інтелектуали або ті, кого не влаштовував чинний режим.753 Кампанія була умисно нечесна, провокативна та абсурдно беззмістовна історично. Проте вона не була вбивчою. Антисемітські тропи польського комунізму нагадували про пізній сталінізм, а отже, стереотипи нацистської Німеччини. Однак жодного плану вбивати євреїв не було. Хоча з «антисіоністькою кампанією» можна пов’язати принаймні одне само-

359

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

губство, а також багатьох людей побила міліція, але нікого не вбили. Режим провів 2 591 арешт, відправив на військову службу у віддалені від Варшави гарнізони кілька сотень студентів, а кількох студентських активістів засудив до ув’язнення. Близько 17 тисяч польських громадян (більшість із них, але не всі мали єврейське походження) сприйняли дії режиму як пропозицію квитка в один бік — і виїхали з країни.754 Мешканці Варшави бачили, що ці люди покидали місто із залізничного вокзалу, що лежав неподалік від Умшлагплацу, звідки лише двадцять шість років тому варшавських євреїв вивозили до Треблінки. Перед Другою світовою війною в Польщі мешкало щонайменше три мільйони євреїв. Після цього епізоду комуністичного антисемітизму їх залишилося близько 30 тисяч. Для польських комуністів і тих, що вірили їм, євреї не були жертвами ані 1968 року, ані в будь-який раніший момент; вони були тими, що змовилися відібрати в поляків їхнє право стверджувати власну невинуватість і героїзм.755 Сталінський антисемітизм у Польщі 1968 року змінив життя десятків тисяч людей, а також поховав віру в марксизм, яку ще плекали численні розумні молоді чоловіки й жінки Східної Європи. Звісно, у марксизму були й інші проблеми. На той час економічний потенціал сталіністської моделі був вичерпаний, як у комуністичній Польщі, так і в інших країнах комуністичного блоку. Колективізація не дала користі країнам з аграрною економікою. Насильна індустріалізація могла створити лише обмежене зростання. Змінилося покоління — і стало зрозуміло, що Західна Європа була багатша за комуністичний світ і що розрив між ними зростає. Польські партійні лідери, що приймали антисемітизм підсвідомо визнавали, що їхню систему покращити неможливо. Вони відвернули від себе багатьох із тих, що могли б вірити в реформований комунізм, і гадки не мали, як щось виправити. 1970 року Ґомулка втратив владу після спроби підвищити ціни, а на зміну йому прийшов цілком неідеологічний наступник, що намагався позиками купити для своєї Польщі достаток. Провал цього задуму став причиною виникнення 1980 року руху «Солідарність».756 Поки в березні 1968 року польські студенти падали під ударами міліційних кийків, чехословацькі комуністи прагнули реформувати марксизм у Східній Європі. Під час Празької весни комуністичний режим дуже послабив обмеження свободи, сподіваючись заручитися підтримкою для економічних реформ. Як можна було передбачити, дискусії повернули не в очікуваний бік. Попри тиск із боку Радянського Союзу, 1-й секретар чехословацької компартії Александер Дубчек не припинив зібрання й дебати. У серпні радянські (а також польські, східнонімецькі, болгарські, угорські) війська вступили в Чехословаччину і придушили Празьку весну.

360

Розділ 11 • Сталінський антисемітизм

Радянська пропаганда підтвердила, що польський антисемітський експеримент не був відхиленням. Радянська преса приділила багато уваги справжньому чи гаданому єврейському походженню чехословацьких реформаторів комунізму. У 1970‑х та 1980‑х роках у Польщі служба безпеки регулярно наголошувала на єврейському походженні деяких опозиціонерів. Коли 1985 року до влади в Радянському Союзі прийшов реформатор Михайло Горбачов, противники його реформ намагалися використати російський антисемітизм для захисту старої системи.757 Сталінізм виштовхнув східноєвропейських євреїв з їхньої історичної позиції жертв Німеччини, помістивши натомість в осердя імперіалістичної змови проти комунізму. Після цього ще один етап — і вони стали частиною власної змови. Так небажання комуністів виокремити й означити найбільший злочин Гітлера з плином десятиліть стало підтверджувати один із аспектів Гітлерового світогляду. *** Сталінський антисемітизм у Москві, Празі та Варшаві вкоротив віку лише небагатьом людям, але сплутав європейське минуле. Голокост ускладнив сталінську теорію про страждання радянських громадян як таку і позбавляв росіян і слов’ян ролі найбільш постраждалої групи. Саме комуністів, разом із відданими слов’янськими (та іншими) прибічниками, слід було вважати водночас переможцями і жертвами Другої світової війни. Цю схему слов’янської невинуватості й західної агресії застосовано також і до холодної війни, навіть якщо це означало, що євреїв у їхньому ототожненні з Ізраїлем та Америкою — двома країнами західного імперіалістичного табору — вважатимуть агресорами історії. Доки комуністи правили більшою частиною Європи, світ не міг почути про справжній Голокост. Саме через те, що так багато східноєвропейців-неєвреїв справді загинули на полях битв, у дулагах та шталагах, в обложених містах, у відплатних акціях на селі, наголос, що його комуністи ставили на стражданні неєвреїв, завжди мав під собою історичне підґрунтя. Комуністичні лідери, починаючи від Сталіна, могли сказати, що небагато людей на Заході усвідомлюють роль Червоної армії в поразці Вермахту і страждання, яких народи Східної Європи зазнали за німецької окупації, і це була правда. Варто було переглянути Голокост як спільну історію страждання, щоб сформувати про нього уявлення як про ключовий досвід єврейської цивілізації у Східній Європі. Під час холодної війни природна відповідь на Заході полягала в акцентуванні на надзвичайних стражданнях, що їх сталінізм завдав громадянам Радянського Союзу. Це теж була правда; але, як і у випадку з радянськими оцінками, не єдина правда і не вся. У цьому змаганні за пам’ять Голокосту інша німець-

361

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ка політика масового вбивства та масові вбивства Сталіна стали трьома різними історіями, хоча насправді вони відбувалися в одному місці й одночасно. Як і значна більшість масових убивств цивільного населення, що їх скоїли радянський і нацистський режими, Голокост відбувся на Кривавих землях. Після війни традиційна батьківщина європейських євреїв, як і фабрики смерті та поля вбивств, опинилася в межах Радянського Союзу. Впровадивши у світ антисемітизм нового типу, Сталін применшив значення Голокосту. Коли у 1970‑х і 1980‑х роках виникла нова міжнародна колективна пам’ять про Голокост, то ґрунтувалася вона на досвіді невеликих груп жертв — німецьких та західноєвропейських євреїв, а також на Аушвіці, де загинуло лише близько 1/6 всіх убитих євреїв. Історики, а також носії пам’яті в Західній Європі та Сполучених Штатах зазвичай корегували Сталінові викривлення в протилежний бік — побіжно згадуючи майже п’ять мільйонів євреїв, що загинули на схід від Аушвіца, і майже п’ять мільйонів неєвреїв, що їх убили нацисти. Голокост, позбавлений свого виразно єврейського характеру на Сході і своєї географії на Заході, так до кінця і не став частиною європейської історії — навіть попри те, що європейці та багато інших погодилися з тим, що Голокост повинні пам’ятати всі. Гітлерову імперію закрила імперія Сталіна. Залізна завіса впала поміж Заходом і Сходом, поміж уцілілими і загиблими. Тепер, коли її піднято, ми зможемо — якщо захочемо — побачити історію Європи між Гітлером і Сталіним.

362

Післямова • Людяність

Післямова ЛЮДЯНІСТЬ

ожен, хто жив, мав ім’я. Хлопчика, якому на полях марилася пшениця, звали Юзефом Соболевським. Він помер разом зі своєю матір’ю та п’ятьма братами і сестрами від голоду 1933 року в голодній Україні. Єдиний брат, який пережив голод, помер від кулі 1937 року за часів Сталінового Великого терору. Лише сестра Ганна залишилася, щоб згадати про нього і його надію. Станіслав Виґановський був молодим чоловіком, що передбачав зустріч зі своєю заарештованою дружиною Марією «під землею». Обох їх 1937 року в Ленінграді розстріляв НКВД. Польським офіцером, що писав про свою обручку, був Адам Сольський. Щоденник знайдено на його тілі після ексгумації останків у Катині, де його розстріляли 1940 року. Обручку він, ймовірно, заховав; його кати її, ймовірно, знайшли. Одинадцятилітньою дівчинкою, що вела простенький щоденник в обложеному і голодному Ленінграді 1941 року, була Таня Савічева. Одна з її сестер спромоглася втекти по замерзлій поверхні озера Ладоги; Таня і решта родини померли. Дванадцятилітньою єврейською дівчинкою, що 1942 року в Білорусі писала батькові про рови смерті, була Юніта Вішняцька. Її матір, що писала поруч із нею, звали Златою. Обох убито. «Прощавай навіки, — так закінчувався Юнітин лист. — Цілую, цілую». Кожен із загиблих став числом. Разом нацистський та сталінський режими вбили на Кривавих землях понад 14 мільйонів осіб. Убивства почалися з політичного голоду, яким Сталін керував у радянській Україні — і той забрав понад три мільйони життів. За ними прийшов Великий терор 1937–1938 років, за часів якого розстріляли близько 700 тисяч осіб, переважно селян або представників національних меншин. Після цього росіяни і німці об’єднали зусилля в знищенні Польщі і її еліт, убивши між 1939-м та 1941-м роками близько 200 тисяч людей. Після того, як Гітлер зрадив Сталіна і розпочав вторгнення в Радянський Союз, німці почали морити голодом радянських військовополонених і мешкан-

363

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ців обложеного Ленінграда, вкоротивши понад чотири мільйони життів. В окупованій частині Радянського Союзу, окупованій Польщі й окупованих Балтійських державах німці розстріляли і отруїли газом близько 5,4 мільйона євреїв. Німці й совєти провокували одні одних на дедалі більші злочини; наприклад, у партизанських війнах у Білорусі та Варшаві німці вбили близько півмільйона цивільних. Спільним для цих злочинів було місце, спільним для них був час: Криваві землі між 1933-м та 1945-м роками. Опис їх — впровадження центральної події в потік європейської історії. Порівняння нацистської Німеччини та Радянського Союзу приречені на неадекватність без опису всіх основних убивчих політик у спільному європейському історичному контексті. Тепер, коли історію Кривавих земель дописано, залишається порівняння. Нацистську та сталінську системи необхідно порівнювати не так для того, щоб зрозуміти одну чи другу, як для того, щоб зрозуміти наші часи і самих себе. Ханна Арендт висловила цей аргумент 1951 року, об’єднавши обидва режими означенням «тоталітаризм». Російська література XIX століття подарувала їй ідею «зайвої людини». Дещо згодом перший історик Голокосту Рауль Гільберґ показав Арендт, як бюрократична держава могла знищувати таких людей у XX столітті. Ханна Арендт змалювала незабутній портрет сучасної зайвої людини, що відчуває себе такою через тиск масового суспільства, і яку зайвою роблять тоталітарні режими, спроможні помістити смерть у межі історії про прогрес і щастя. Незабутнім стало змалювання Арендт убивчої епохи: людей (як жертв, так і винуватців), що поступово втрачали свою людяність, гублячи її спершу в анонімності масового суспільства, а згодом у концентраційному таборі. Це потужний образ, і його треба підправити, перш ніж можна буде почати історичне порівняння нацистських та радянських убивств.758 Місця знищення, які найбільше підходять такому визначенню, — німецькі табори військовополонених. Ці табори були єдині з усіх установ (німецьких чи радянських), де метою концентрації людей було їх знищення. Радянські військовополонені, зігнані докупи десятками тисяч, без їжі й медичного нагляду, гинули швидко й масово. Загинуло близько трьох мільйонів осіб, більшість із них протягом кількох місяців. Та цей один із найвідоміших прикладів убивства через концентрацію має мало спільного із концепцією модерного суспільства Ханни Арендт. Її аналіз скеровує нашу увагу на Берлін та Москву як на столиці окремих держав, що уособлюють тоталітарну систему, кожна з яких впливала на власних громадян. Однак радянські військовополонені загинули внаслідок взаємодії обох систем. Осмислення Арендт тоталітаризму зосереджується на дегуманізації в межах сучасного масово індустріального суспільства, а не

364

Післямова • Людяність

на історичній взаємодії між німецькими та радянськими прагненнями до влади. Засадничим моментом для цих солдатів було захоплення їх у полон — тут вони переходили з-під контролю своїх радянських офіцерів і НКВД під контроль Вермахту та СС. Їхню долю неможливо трактувати як поступове відчуження в межах одного модерного суспільства; доля ця була наслідком войовничого зіткнення двох суспільств і злочинної політики, що її Німеччина вела на території Радянського Союзу. Деінде концентрація переважно не була частиною вбивчого процесу, а методом виправлення умів і використання фізичної праці. За одним значним винятком німецьких таборів військовополонених, ані німці, ані СРСР не вдавалися до концентрації з метою умисного вбивства. Табори частіше були альтернативою страті, ніж прелюдією до неї. Під час Великого терору в Радянському Союзі існувало два можливих вироки: смерть або ҐУЛАҐ. Перший вирок означав кулю в потилицю. Другий — тяжку працю в далекій місцевості, у темній шахті, холодному лісі чи відкритому степу, але переважно означав і життя. Концентраційні табори і фабрики смерті під німецьким урядуванням діяли за різними принципами. Заслання в концентраційний табір Бельзен означало одне, доправлення до фабрики смерті в Белжці — щось інше. Перше означало голод і працю, але й імовірність уціліти; друге означало негайну і певну смерть через отруєння. Саме через це, за іронією, люди пам’ятають Бельзен і забувають Белжець. Стратегія знищення також не постала зі стратегії концентрації. Радянська система концтаборів була невіддільною частиною політичної економії, що (як передбачалося) буде довготривалою. ҐУЛАҐ існував до, під час і після голоду початку 1930‑х років; до, під час і після розстрільних операцій кінця 1930‑х років. Свого найбільшого розмаху він досяг на початку 1950‑х років, коли в СРСР припинили вбивати власних громадян масово, і частково саме з цієї причини. Німці розпочали масове вбивство євреїв улітку 1941 року в окупованому Радянському Союзі. Ці євреї гинули від куль над ямами, а не через систему концтаборів, що на той час діяла вже вісім років. За кілька днів у другій половині 1941 року німці розстріляли на сході більше євреїв, аніж мали полонених у всіх своїх концтаборах. Газові камери розробляли не для концентраційних таборів, а для установ медичного вбивства в межах програми «евтаназії». Слідом за газовими камерами з’явилися мобільні газенвагени, що їх застосовували для вбивства євреїв на радянському сході, потім стаціонарна газова вантажівка в Хелмні для знищення польських євреїв з анексованих Німеччиною земель, далі постійні газові установи у Белжці, Собібурі та Треблінці в межах Генералгубернаторства. Газові камери уможливили поширення політики масового вбивства євреїв, що розпочалася в окупованому Радянському Сою-

365

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

зі, на захід від лінії Молотова — Ріббентропа. Значна більшість загиблих у Голокості євреїв ніколи не була в концентраційному таборі.759 Образ німецького концтабору як найгіршого складника націонал-соціалізму — ілюзія, темний міраж над незвіданою пустелею. На початку 1945 року, з падінням німецької держави, в’язні есесівських концтаборів, переважно неєвреї, гинули масово, їхня доля була подібна до долі в’язнів ҐУЛАҐу в Радянському Союзі між 1941-м та 1943-м роками, коли радянська система виснажилася через німецьке вторгнення та окупацію. Деяких голодних жертв американці й британці зняли на кіноплівку. Ці картини привели європейців та американців до хибних висновків щодо німецької системи. Наприкінці війни в концтаборах загинули сотні тисяч людей, але ці концтабори (на відміну від установ смерті) не будували для масового вбивства. Хоча частину євреїв заслано до концтаборів як політв’язнів, а частину відправляли туди як робочу силу, концтабори призначалися переважно не для євреїв. Євреї, що потрапили в концтабори, збільшили число вцілілих. У цьому криється ще одна причина, з якої концтабори здаються нам знайомими: їх описали ті, хто вижив, — люди, що зрештою загинули б від праці, але їх визволили в кінці війни. Німецька політика знищення всіх євреїв Європи втілювалася не в концтаборах, а над ровами, у газенвагенах і на фабриках смерті у Хелмні, Белжці, Собібурі, Треблінці, Майданеку та Аушвіці.760 Як визнавала Ханна Арендт, Аушвіц був незвичайним поєднанням індустріального таборового комплексу і фабрики смерті. Аушвіц залишається водночас символом концентрації і винищення, а тому створює певну плутанину: спочатку в таборі були поляки, потім — радянські військовополонені, пізніше — євреї та роми. Коли фабрики смерті починали функціонувати, частину тих євреїв, що прибували сюди, вибирали для праці, використовували їх до повного виснаження, а потім відсилали до газових камер. Тому прикладом аргументу Арендт про поступове відчуження, що завершується смертю, може слугувати передовсім Аушвіц. Така інтерпретація збігається з літературою про Аушвіц, що вийшла з-під пера уцілілих: Тадеуша Боровського, Прімо Леві чи Елі Візеля. Однак така послідовність — виняток, вона не передає звичний хід Голокосту, навіть в Аушвіці. Більшість євреїв в Аушвіці гинули від газу відразу по прибутті, не провівши ані дня в таборі. Шлях євреїв із табору до газових камер — лише крихітна частина історії комплексу в Аушвіці й не відображає адекватно Голокост чи масове вбивство загалом. Аушвіц справді був значним місцем в історії Голокосту: тут зустрів свою смерть приблизно кожен шостий із загиблих євреїв. Та хоча фабрика смерті в Аушвіці припинила свою діяльність останньою, вона не була вершиною технології вбивства. Найдієвіші розстрільні загони вбивали швид-

366

Післямова • Людяність

ше. Швидше гинули люди в голодних районах і швидше гинули люди у Треблінці. Найбільші єврейські спільноти Європи — польську і радянську — знищено також передовсім не в Аушвіці. На той час, коли Аушвіц став найбільшою фабрикою смерті, більшість радянських і польських євреїв, що потрапили під німецьку окупацію, були вже мертві. Коли навесні 1943 року запрацювали газові камери і крематорії в Біркенау, понад три чверті всіх загиблих у Голокості євреїв уже не жили. Зрештою, значна більшість (понад 90 %) усіх зумисне вбитих нацистським та радянським режимами людей загинула до того, як свою смертоносну роботу почали газові камери в Біркенау. Аушвіц — кода фуги смерті. Можливо, як стверджувала Арендт, масові вбивства, що їх чинили нацисти й комуністи, були знаком якоїсь глибшої дисфункціональності модерного суспільства. Але, перш ніж ми зробимо такі теоретичні висновки щодо модерності чи будь-чого іншого, ми мусимо зрозуміти, що, власне, сталося в межах Голокосту і що сталося на Кривавих землях загалом. Наразі епоха масового вбивства в Європі потерпає від надмірного теоретизування і нерозуміння. На відміну від Арендт, що була надзвичайно обізнана в межах доступної документації, ми не бачимо, як виправдати цю непропорційність між теорією і знанням. Числа загиблих нам нині доступні — часом із більшою, часом із меншою точністю, але з точністю достатньою для того, щоб зрозуміти руйнівність обох режимів. Проводячи політику, що допускає вбивство цивільного населення або військовополонених, нацистська Німеччина забрала близько 10 мільйонів життів на Кривавих землях (і близько 11 мільйонів загалом); Радянський Союз на чолі зі Сталіним відповідає за понад чотири мільйони смертей на Кривавих землях (і приблизно шість мільйонів загалом). Якщо додати до цього числа передбачувані смерті внаслідок голоду, етнічних чисток і довгих ув’язнень у таборах, то Сталінова статистика зросте до близько дев’яти мільйонів, а нацистська — до 12. Цю вищу межу ми ніколи не знатимемо з цілковитою певністю, зокрема через те, що мільйони цивільних, чиї смерті стали непрямим наслідком Другої світової війни, були так чи інакше жертвами обох систем. Регіон, що найбільше постраждав як від нацистського, так і від сталінського режимів, — Криваві землі: сьогодні це Санкт-Петербург із західним краєм Російської Федерації, більша частина Польщі, Балтійських держав, Білорусі та України. Саме тут сила і лють нацистського та радянського режимів перетнулися і взаємодіяли. Значення Кривавих земель не лише в тому, що здебільшого жертви були мешканцями цього регіону, але й у тому, що він став осердям різноманітної політики, що вбивала людей з інших місць. Наприклад, німці вбили близько 5,4 мільйона євреїв.

367

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

368

Післямова • Людяність

Понад чотири мільйони з них були мешканцями Кривавих земель: польські, радянські, литовські та латвійські євреї. Більшість із решти були євреями з інших східноєвропейських країн. Найбільша група єврейських жертв з-поза регіону — угорські євреї — загинула в Аушвіці на Кривавих землях. Якщо додати Румунію та Чехословаччину, то східноєвропейські євреї становитимуть майже 90 % жертв Голокосту. Рівно ж як єврейські жертви, жертви-неєвреї були або мешканцями Кривавих земель, або їх привозили сюди вмирати. У таборах військовополонених, а також у Ленінграді та інших містах німці заморили голодом понад чотири мільйони осіб. Більшість жертв політики зумисного вбивства голодом (хоч і не всі) були мешканцями Кривавих земель, близько мільйона становили радянські громадяни з-поза меж регіону. Жертви Сталінової політики масового вбивства жили по всіх закутках Радянського Союзу, найбільшої держави у світовій історії761. Попри це, лють Сталіна найболючіше вдарила по західному прикордонню Радянського Союзу, що лежить на Кривавих землях. Під час колективізації СРСР заморив голодом понад п’ять мільйонів людей, більшість із них у радянській Україні. Відповідно до радянських документів, 681 691 особа загинула під час Великого терору 1937–1938 років, непропорційно велику частку їх становили радянські поляки або ж селяни з радянської України. Обидві ці групи мешкали на західних територіях Радянського Союзу, а отже, у Кривавих землях. Самі по собі ці числа не становлять порівняння між двома системами, але вони — відправна точка, можливо, обов’язкова.762 У травні 1941 року Ханна Арендт втекла до Сполучених Штатів, де всю глибину своєї німецької філософської освіти застосувала до досліджень питання про походження націонал-соціалістичного та радянського режимів. Через кілька тижнів після її від’їзду Німеччина напала на Радянський Союз. У її рідній Європі нацистська Німеччина і Радянський Союз виникли окремо, а тоді створили альянс. У Європі Василя Гроссмана — засновника другої традиції порівняння — між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною точилася вій на. Гроссман, автор художніх творів, що став радянським воєнним кореспондентом, бачив чимало важливих битв на Східному фронті, а також сліди всіх найбільших німецьких (і радянських) злочинів. Як і Арендт, він намагався пояснити німецьке масове вбивство євреїв на сході універсальними термінами. Для нього це означало не критику модерності як такої, а засудження фашизму і Німеччини. У ту мить, коли Арендт опублікувала свої «Витоки тоталітаризму», Гроссман позбувся цих політичних меж завдяки особистому досвідові антисемітизму в Радянському Союзі. Отже, він порушив табу століття, помістивши злочини нацистсько-

369

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

го та радянського режимів на одних і тих самих сторінках, в одних і тих самих сценах двох романів, репутація яких з часом лише зростає. Гроссман прагнув не провести аналітичне об’єднання обох систем у межах однієї соціологічної схеми (як тоталітаризм Ханни Арендт), а позбавити їх власних ідеологічних самообґрунтувань і так підняти завісу над спільною для них нелюдяністю. У «Житті й долі» (роман завершено 1959 року й опубліковано за кордоном у 1980-му) один із персонажів, такий собі юродивий, на одному подиху згадує німецькі розстріли євреїв у Білорусі й канібалізм у радянській Україні. У незавершеному на час смерті (1964 року) романі «Все тече», що вийшов друком за кордоном 1970 року, він виказує обізнаність зі сценами з німецьких концтаборів для того, щоб змалювати тему голоду в Україні: «А селянські діти: бачив ти, в газеті друкували — діти в німецьких таборах? Однакові: голови, як ядра, важкі, тоненькі шийки, як у лелек; на руках і ногах видно, як кожна кісточка рухається під шкірою, як подвійні з’єднуються, весь скелет шкірою, як жовтою марлею, затягнутий». Гроссман повертався до цього порівняння між нацистами і радянським режимом знову і знову — не задля полеміки, а для того, щоб створити традицію.763 Як вигукує одна з Гроссманових героїнь, ключем до націонал-соціалізму та сталінізму була їхня здатність відбирати в групи людей право вважатися людьми. Єдина можлива відповідь на це полягала в ненастанному ствердженні того, що це просто неправда. Євреї й куркулі — «Люди! Люди вони. Ось що я розуміти стала. Всі люди!». Так література боролася проти того, що Арендт називала вигаданим світом тоталітаризму. Те, що людей вбивають масово, стверджувала вона, можливе тому, що лідери, подібні до Сталіна з Гітлером, могли уявити собі світ без куркулів або без євреїв, а тоді, бодай недосконало, підкорити реальний світ своєму баченню. Вбивство втрачає свою моральну вагу не тому, що його приховують, а тому, що воно пронизано історією, яка його спричинила. Так само й мертві втрачають свою людську природу; вони безпомічно реінкарновані як актори у драмі прогресу — навіть тоді (або особливо тоді), коли цій історії опирається ідеологічний ворог. Гроссман витягнув жертв із какофонії століття і додав їхні голоси до нескінченної полеміки. Візьмемо в Арендт і Гроссмана дві прості ідеї. Перша: можливе порівняння нацистської Німеччини зі сталіністським Радянським Союзом мусить не лише пояснити злочини, а й прийняти людяність усіх, що були в них втягнуті, разом із жертвами, винуватцями, пасивними спостерігачами й очільниками. Друга: можливе порівняння мусить починатися з життя, а не зі смерті. Смерть — не розв’язання проблеми, а лише тема для розмови. Вона мусить приносити неспокій, а не задоволення. Понад усе, вона не

370

Післямова • Людяність

повинна бути яскравою, риторичною, кульмінаційною точкою, що приводить історію до визначеного кінця. А що сенсу смерті надає життя, а не навпаки, то важливе питання не в тому, якого політичного, інтелектуального, літературного чи психологічного примирення можна з тим, що відбувалося, досягти. Примирення з тим, що відбувалося, — це оманна гармонія, спів сирени, яка маскується під лебедину пісню. Важливе ось яке питання: як могли (як можуть) стільки людських життів завершитися насильницькою смертю? *** Як у Радянському Союзі, так і в нацистській Німеччині початкові утопії коригувалися дійсністю і нарешті втілювались у вигляді масового вбивства: восени 1932 року — що стосується Сталіна, восени 1941 року — що стосується Гітлера. Сталінова утопія передбачала колективізацію Радянського Союзу за дев’ять-дванадцять тижнів. Гітлерова утопія — що за той самий час можна завоювати Радянський Союз. У зворотній перспективі обидві утопії видаються жахливо непрактичними. Та обидві утопії впроваджено в життя — під прикриттям великої брехні, навіть після того, як провал був очевидний. Ретроспективні аргументи щодо слушності політики надавали мертві людські істоти. Так Гітлер зі Сталіним поділяли певну політику тиранії. Спершу вони спричинили катастрофи, тоді звинуватили зручного ворога і нарешті використали смерть мільйонів для підтвердження необхідності чи бажаності їхньої політики. Обидва мали трансформативну утопію, групу винних тоді, коли утопія виявлялася нездійсненною, а також політику масового вбивства як певний сурогат перемоги. Як у випадку колективізації, так і «остаточного розв’язання», масові жертви потрібні були для того, щоб захистити лідера навіть від натяку на те, що він може помилятися. Коли колективізація спричинила в радянській Україні спротив і голод, Сталін звинуватив куркулів, а також українців і поляків. Коли наступ Вермахту було зупинено під Москвою, а американці вступили у Другу світову війну, Гітлер звинуватив євреїв. Однаково винуватими за перешкоди на шляху побудови радянської системи були куркулі, українці й поляки, євреї — винуватими за перешкоди на шляху її знищення. Сталін обрав колективізацію, Гітлер — війну, але обом лідерам, як і їхнім соратникам, простіше було перекласти відповідальність за пов’язані з колективізацією та війною катастрофи на когось іншого. Сталінова інтерпретація виправдовувала заморення голодом України, масові розстріли куркулів і представників національних меншин. Гітлерова інтерпретація виправдовувала розстріли й газові камери для всіх євреїв. Після того як колективізація принесла голодну смерть мільйонам, Сталін використав це як доказ успішної класової боротьби. Смерті євре-

371

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

їв від розстрілів, а тоді від газових камер Гітлер дедалі виразніше подавав як мету війни. Коли війну було програно, масове вбивство євреїв він назвав своєю перемогою. Сталін умів переформульовувати утопії. Сам сталінізм був відступом від поштовху до європейської революції, який надихав більшовиків у 1917 році, до захисту Радянського Союзу після того, як європейська революція не відбулася. Коли 1920 року Червона армія не спромоглася поширити комунізм по Європі, Сталін запропонував запасний план: соціалізм побудують в одній країні — Радянському Союзі. Коли його п’ятирічний план побудови соціалізму обернувся катастрофою, він почав керувати голодною смертю мільйонів. Однак розвиток подій він пояснював як складник політики, з якої він мав свою вигоду, ставши грізним батьком нації і домінантною постаттю у політбюро. Напустивши НКВД на куркулів і представників національних меншин у 1937–1938 роках, він казав, що це необхідно для безпеки батьківщини соціалізму. Після відступу Червоної армії у 1941 році, як і після перемоги у 1945-му, він апелював до російського націоналізму. Із початком холодної війни він звинувачував євреїв (звісно, не лише їх) у вразливості Радянського Союзу. Гітлер теж умів переглядати утопії. Десятки мільйонів смертей, що їх передбачав «План голоду» і Генеральний план «Ост», стали мільйонами загиблих від політики голоду і депортацій. Війна спровокувала значні зміни в міркуваннях про природу «остаточного розв’язання». Замість того, щоб дочекатися перемоги, а потім «розв’язувати» єврейську «проблему», Гітлер підтримав політику винищення під час самої війни. Вбивства євреїв у Радянському Союзі зросли в липні 1941 року, через місяць після початку бойових дій, які не дали вирішальних результатів, а тоді знову зросли, у грудні 1941 року, коли вистояла Москва. Політика вбивства частини євреїв спершу корінилася в риториці військової необхідності й була певним чином пов’язана з політичним та економічним плануванням. Та ескалація цієї політики після зміни військової ситуації і після того, як політичні та економічні плани було полишено або відкладено, доводить, що знищення євреїв було для Гітлера самодостатньою метою. Кінцева версія «остаточного розв’язання», на відміну від імпровізацій Сталіна, не мала на меті захист лідера або його системи. Вона була не так етапом у здійсненні логічного плану, як складником естетичного бачення. Початкові обґрунтування вбивства євреїв поступилися місцем нескінченним антисемітським заклинанням про космічну єврейську змову, у боротьбі з якою виявлялася сама сутність німецької чесноти. Для Сталіна політична боротьба завжди мала політичне значення. Під цим оглядом його досягнення було майже протилежністю Гітлеровому. Тоді як Гітлер перетворив республіку на революційну колоніальну імперію, Сталін пе-

372

Післямова • Людяність

реклав поетику революційного марксизму на мову тривалої повсякденної політики. Сталінів класовий конфлікт завжди можна було запропонувати як радянську лінію; ланцюг, яким прикували радянських громадян та іноземних комуністів до Сталіна, був цілком логічний. Для Гітлера чеснотою була сама боротьба, — а боротьба, що винищувала євреїв, лише віталася. Якщо німці зазнали поразки, то в цьому була їхня провина. Сталін був спроможний втілювати свій уявний світ у життя, але за необхідності вмів стримуватися. За допомогою здібних соратників на кшталт Гайнріха Гіммлера та Райнгарда Гайдріха Гітлер переходив від одного уявного світу до іншого і тягнув за собою значну частину німецького народу. Лише рішуче прийняття спільних рис нацистської та радянської систем дозволяє зрозуміти відмінності між ними. Обидві ідеологічні системи противилися лібералізмові та демократії. В обох системах значення слова «партія» стало оберненим: замість однієї з багатьох груп, що змагаються за владу відповідно до прийнятих правил, вона стала єдиною групою, що визначає правила. Як нацистська Німеччина, так і Радянський Союз були однопартійними державами. В обох державах партія відігравала чільну роль у питаннях ідеології та соціальної дисципліни. Політична логіка партії вимагала вилучення чужих, а економічна еліта партії вважала певні групи людей зайвими або шкідливими. Відповідальні за економічне планування члени обох урядів вважали, що в селі жило більше людей, ніж необхідно. Сталінська колективізація усунула з села зайвих селян, скерувавши їх на працю в міста або ж до ҐУЛАҐу. Якщо вони вмирали від голоду, це не мало великого значення. Гітлерова колонізація передбачала голодну смерть і депортацію десятків мільйонів людей.764 Політична економія як комуністів, так і нацистів залежала від колективів, що контролювали соціальні групи і забирали їхні ресурси. Колгосп, що від 1930 року слугував Сталінові для великого перетворення радянського села, із 1941 року використовувала і німецька окупаційна влада. В окупованих польських, литовських, латвійських та радянських містах німці запровадили нову форму колективу — гетто. Міські єврейські гетто, що початково мали бути пунктами переселення, стали зонами вилучання єврейської власності та експлуатації єврейської робочої сили. Номінальна єврейська влада в гетто — юденрат — була зазвичай доволі надійною, коли йшлося про збір «внесків» і організацію робітничих бригад. Адміністраторами як у гетто, так і в колгоспах були місцеві люди. Як нацистська, так і радянська система розбудували великі системи концтаборів. Якби Гітлер міг, то застосовував би радянські табори для заслання євреїв та інших гаданих ворогів, проте Німеччина не

373

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

завоювала достатньо великої території Радянського Союзу, щоб здійснити цей план. Хоча знаряддя експлуатації місцями мали однаковий вигляд, а часом і були однакові, вони слугували різним баченням майбутнього. Націонал-соціалістичне бачення — нерівність між групами природна і бажана. Наявні у світі нерівності, такі як нерівність між багатшою Німеччиною і біднішим Радянським Союзом, треба було посилювати. Радянська система, ширячись, несла іншим радянську версію рівності. Драматичнішого плану за цей не було, а драматичність цього була цілковита. Коли радянська система стикалася з кочівниками, то змушувала їх осідати. Коли стикалася з селянами, то змушувала їх постачати державі продовольство. При зіткненні з націями вона знищувала їхні вищі класи шляхом кооптації, депортації чи вбивства. При зустрічі з вдоволеними суспільствами вона вимагала, щоб ті прийняли радянську систему як найкращий із можливих світів. У цьому особливому розумінні радянська система була системою інклюзивною. Тоді як німці не допускали більшість населення своєї імперії до рівноправного членства в державі, комуністи у своїй версії рівності охоплювали майже всіх. Сталін, так само як Гітлер, говорив про ліквідації і чистки. Та сталіністське обґрунтування знищення було завжди пов’язане з обороною радянської держави або ж успішним захистом поступу соціалізму, але ніколи з політичною перемогою як такою. Сталінізм був проектом самоколонізації, що поширився, коли це дозволяли обставини. Натомість нацистська колонізація цілковито залежала від негайного і повного підкорення величезної нової імперії на сході, що за розміром залишала б довоєнну Німеччину далеко позаду. Нацистська колонізація передбачала знищення десятків мільйонів цивільних. На практиці німці переважно вбивали людей, що не були німцями; тоді як комуністи вбивали людей, що були радянськими громадянами. Радянська система була найсмертоносніша тоді, коли Радянський Союз не воював. Натомість нацисти до початку війни вбили лише кілька тисяч осіб. Під час завойовницької війни Німеччина вбила мільйони людей швидше за будь-яку іншу державу за всю icторію (на той час).765 З великої часової відстані ми можемо вибирати, порівнювати нацистську систему з радянською чи ні. Сотні мільйонів європейців, чиї життя зачепили обидва режими, не могли дозволити собі такої розкоші. Порівняння між лідерами і системами почалися в ту ж мить, коли Гітлер прийшов до влади. Між 1933-м та 1945-м роками сотні мільйонів європейців мусили зважувати те, що їм було відомо про націонал-соціалізм і сталінізм, щоб ухвалювати рішення, які часто визначали їхню долю.

374

Післямова • Людяність

Це стосувалося безробітних німецьких робітників на початку 1933 року, які мусили вибирати, чи голосувати за соціал-демократів, комуністів чи нацистів. Це стосувалося зголоджених українських селян, частина яких сподівалася на німецьке вторгнення, що поклало б край їхній біді. Це стосувалося європейських політиків другої половини 1930‑х років, які мусили вирішувати, вступати їм у Сталінові народні фронти чи ні. Ця дилема була гостро відчутна у Варшаві, де польські дипломати намагалися втримати рівну відстань між потужними німецьким і радянським сусідами, сподіваючись уникнути війни. Коли 1939 року німці й росіяни разом напали на Польщу, польські офіцери мусили вирішувати, кому їм здаватися. Польські євреї (та інші польські громадяни) мусили вирішувати, чи треба їм тікати до іншої зони окупації. Після того, як 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, частина радянських військовополонених зважувала ризик колаборації з німцями проти ймовірної голодної загибелі в таборах. Білоруська молодь мусила вирішувати, приєднуватися до радянських партизанів чи до німецької поліції, доки їх не почали силоміць зганяти до тих чи тих. Євреї в Мінську 1942 року мусили вибирати між подальшим перебуванням у гетто і втечею до лісу в пошуку радянських партизанів. 1944 року командири польської Армії Крайової мусили ухвалювати рішення щодо того, чи спробувати визволити Варшаву від німців самотужки, чи чекати на радянську армію. Більшість із уцілілих в українському голоді 1933 року пізніше зазнали німецької окупації; більшість уцілілих у німецьких голодних таборах 1941 року згодом повернулися до Сталінового Радянського Союзу; більшість із тих уцілілих у Голокості осіб, що залишилися в Європі, пройшли випробування комунізмом. Ці європейці, що заселяли найважливішу частину Європи у вирішальний час, були приречені порівнювати. Нам, на бажання, доступна можливість розглядати дві системи окремо; люди, що жили за цих двох систем, пережили їх перекривання і взаємодію. Іноді нацистський та радянський режими були союзниками, зокрема в спільній окупації Польщі. Часом, навіть як вороги, вони мали сумісні цілі — наприклад, коли Сталін вирішив не допомагати варшавським повстанцям 1944 року, дозволивши німцям убити людей, які згодом противилися б комуністичному врядуванню. Саме в цьому полягає суть того, що Франсуа Фюре назвав «ворожою співучастю». Часто німці й росіяни під’юджували одні одних на загострення, що забирало більше життів, аніж забрала б політика однієї держави. Найкращою нагодою для кожного лідера підбити іншого на ще більшу жорстокість була партизанська війна. Починаючи з 1942 року, Сталін заохочував партизанські акції на окупованій території радянської Білорусі, знаючи, що вони призведуть до масових репре-

375

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

сій цивільних громадян. Гітлер вітав можливість убивати «всіх, хто бодай подивиться на нас».766 Під час Другої світової війни Криваві землі побачили не одне вторгнення, а два або три; не один окупаційний режим, а два чи три. Масові вбивства євреїв почалися тоді, коли німці увійшли на землі, що їх щойно — якісь кілька місяців перед тим — анексували до своєї держави совєти. Із цих земель вони ще за кілька тижнів перед тим депортовували десятки тисяч людей; а за кілька днів до того розстріляли тисячі в’язнів. Німецькі айнзацгрупи спромоглися мобілізувати місцевий гнів за загибель в’язнів від рук НКВД. Близько 20 тисяч євреїв, що загинули в цих зрежисованих погромах, становили лише маленьку часточку — менше піввідсотка — від усіх жертв Голокосту. Та саме перекривання радянської та німецької влади дозволило нацистам пропагувати власний опис більшовизму як єврейської змови. Інші випадки масових убивств теж були наслідками акумуляції нацистського та радянського врядування. В окупованій Білорусі білоруси вбивали інших білорусів — хтось як поліцай на службі у німців, хтось як радянський партизан. В окупованій Україні поліцаї покинули німецьку службу, щоб приєднатися до національних партизанських загонів. Відтак ці люди вбили десятки тисяч поляків і українців в ім’я соціальної та національної революції. Така акумуляція двох режимів могла також впливати на життя мільйонів осіб, що перебували на відстані тисяч миль від Кривавих земель. Величезні маси радянських громадян подалися з Кривавих земель на схід, у серце радянської держави, що не була здатна їх підтримувати. Рівень смертності в ҐУЛАҐу різко підскочив через брак їжі й організаційні проблеми, пов’язані з німецьким вторгненням. Як наслідок, померло понад півмільйона осіб, які стали жертвами війни і обох режимів. Результати множинної тривалої окупації відчувалися найдраматичніше на тих землях, що їх Гітлер спершу відступив Сталінові за умовами таємного протоколу, доданого до пакту про ненапад 1939 року; потім відібрав упродовж перших днів вторгнення у 1941 році, а тоді знову втратив їх у 1944-му. Перед початком Другої світової війни ці території були незалежними Естонією, Латвією, Литвою, а також східною Польщею. Попри те, що правили цими державами авторитарні націоналістичні режими, а націоналізм, безперечно, ставав популярнішим, у всіх цих країнах упродовж 1930‑х років від громадського неспокою чи дій держави загинуло не більш ніж кілька тисяч людей. За час радянського врядування, між 1939-м і 1941-м роками, сотні тисяч мешканців цієї зони депортували до Казахстану та Сибіру, а десятки тисяч — розстріляли. Регіон був серцем єврейського поселення в Європі, й тутешні євреї опинилися в пастці, коли 1941 року німці напали на нещодавно розширений Радянський

376

Післямова • Людяність

Союз. Майже все місцеве єврейське населення регіону загинуло. Саме тут українські партизани провадили етнічні чистки проти поляків у 1943 році, перш ніж від 1944 року радянські війська розпочали етнічну чистку проти і українців, і поляків. Саме в цій зоні на схід від лінії Молотова — Ріббентропа розпочався Голокост, і саме тут росіяни двічі посунули свої кордони на захід. У цій особливій смузі територій на Кривавих землях відбулася більшість енкаведистських гонінь 1940‑х років, понад чверть німецьких убивств євреїв та масові етнічні чистки. Європа Молотова — Ріббентропа була спільним витвором комуністів і нацистів. Перетворення, що їх передбачали і Гітлер, і Сталін, були економічні, а наслідки їхніх економічних політик були болісні та криваві. Хоча між ідеологією націонал-соціалізму та сталінізму існували засадничі відмінності, укладачі як нацистських, так і радянських планів переймалися певними підставовими економічними проблемами; до того ж нацистські й радянські лідери існували в межах однієї і тієї ж світової політичної економії, яку прагнули змінити. Ідеологія не може функціонувати без економіки, а економіка в тому часі й місці була питанням контролю над територією. Пересування як плугів, так і військ усе ще залежало від людської і тваринної робочої сили. Капітал у ті часи був менш мобільним і більш дефіцитним. Їжа була природним ресурсом, так само як нафта, мінерали і дорогоцінні метали. Глобалізацію спинила Перша світова війна, а вільну торгівлю ще більше стримала Велика депресія. З марксистського погляду, селянським суспільствам у модерному світі не місце. З нацистського погляду, слов’янські селяни (але не німецькі фермери) були зайві. Німецькі фермери мали своїм потом і чужою кров’ю заплатити за родючу землю. Звісно, це були ідеологічні бачення: але, як і всі ідеології, вони випливали з певного розуміння економічних інтересів — і ними ж маніпулювали. З перетворенням теорії на практику нацистська колонізація і радянська самоколонізація могли функціонувати лише тоді, коли економічні інтереси та ідеологічні припущення підтверджували одне одного. Лідерам, розробникам планів і вбивцям потрібно було не лише чути запах чорнила, а й бачити золото. Політика масового вбивства у виконанні як Гітлера, так і Сталіна демонструвала три економічні виміри: 1) вона була складником грандіозних планів політично-економічного перетворення; 2) вона була причиною модуляції політики масового вбивства (вгору і вниз); 3) вона була грабунком знизу, що відбувався під час і після масового вбивства.

377

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

За грандіозним планом Сталіна, колективізація сільського господарства мала перетворити Радянський Союз — більш-менш у чинних кордонах — на індустріальну державу. Колективізація призвела до голоду, і цей голод Сталін свідомо скерував на українців. Крім цього, колективізація посилила Великий терор, що спершу був скерований на відчужених селян, які могли стати на бік іноземного загарбника. Грандіозний план Гітлера був більш-менш зворотний до цього. Гітлер хотів почати з терору за кордоном, зі знищення людей, яких вважав керівництвом Радянського Союзу, і повалення режиму. Тоді він мав намір експлуатувати колгоспи, щоб скеровувати надлишок зерна до Німеччини. За довший час він збирався створити величезну фронтирну імперію, якою правили б німці, у якій не було б євреїв і була б лише невелика кількість слов’янських рабів. Гітлер завжди прагнув позбавити Європу від євреїв. Але він не правив би Польщею, Радянським Союзом і Балтійськими країнами і не зміг би в цих країнах убити мільйони євреїв, якби ідея східної колонізації не підкріплена була військовою силою. Коли Гітлер і Сталін мусили вирішувати, на кого впаде тягар запланованого і незапланованого дефіциту, то викривали і свої ідеологічні пріоритети. 1933 року Сталін вважав важливішими прибутки від експорту зерна, аніж життя мільйонів селян. Він вирішив, що селяни вмиратимуть, а також вирішив, які саме селяни вмиратимуть здебільшого — мешканці радянської України. Зерно, що могло врятувати їм життя, перед їхніми ж очима поїздами вивозили на південь, у чорноморські порти. Восени 1941 року Вермахт мав під своїм контролем величезну кількість полонених радянських солдатів. Більшості з них судилося загинути від голоду чи пов’язаних із голодом хвороб. Та навіть у дулагах і шталагах, де загальне вбивство було правилом, можна простежити певні пріоритети. Євреїв розстрілювали відразу, росіян і білорусів із більшою ймовірністю морили голодом, етнічних німців (а пізніше українців) радше вибирали для праці. Певний рівень адаптування до обставин можна побачити навіть у політиці німців щодо євреїв. Гітлер від початку мав намір усунути європейських євреїв, а вбивство їх стало його головною ідеєю на кінець 1941 року. Проте навіть політику тотального знищення можна було адаптувати до економічних вимог моменту. Наприклад, узимку 1941 року євреям Мінська збережено життя, щоб ті могли шити зимові шинелі й чоботи для обложеного Вермахту. Звісно, це не був жест людяності: Гітлер відіслав свою армію на війну без зимового спорядження, і потреба не дати солдатам заклякнути тимчасово переважила бажання убивати євреїв. Більшість із цих єврейських робітників згодом загинула. Влітку 1942 року потреба в їжі видавалася гострішою за потребу в робочій силі, що стало аргументом

378

Післямова • Людяність

для пришвидшення політики отруєння газом євреїв окупованої Польщі. Від 1943 року важливішою за їжу видавалася робоча сила, тож іще живим євреям давали жити трохи довше і помирали вони від виснажливої праці, а не від куль чи газу. Масові вбивства надавали нагоди для грабунку і соціального просування. Ці нагоди прив’язували людей, що дістали від них зиск, до режиму, а іноді й до його ідеології. Депортація багатших селян у Радянському Союзі 1930‑х років дозволила красти їхнє майно, так само як це сталося з депортацією польських еліт десятиліттям пізніше. Великий терор дав змогу молодшим партійним кадрам зробити кар’єри після розстрілу чи депортації їхніх начальників. Голокост уможливив неєвреям привласнити єврейські помешкання і домівки. Звісно, крали і самі режими. Поляки та інші східноєвропейці, що відбирали в євреїв, нерідко самі втрачали свою власність, яку відбирали німці. Перед розстрілом польські офіцери в Катині мусили здати свої годинники й обручки. Німецькі діти носили шкарпетки розстріляних у Мінську єврейських дітей; німецькі чоловіки — годинники євреїв, розстріляних у Бабиному Яру; німецькі жінки — хутряні шуби єврейських жінок, розстріляних під Малим Тростянцем. Цветан Тодоров стверджував, що, «з огляду на поставлені перед собою цілі, рішення Сталіна і Гітлера були, на жаль, раціональні». Це відповідало правді не завжди, але часто. Раціональність у розумінні Тодорова — тобто у вузькому економічному сенсі — стосується лише того, чи підхожі засоби обрано для досягнення мети. Вона ніяк не стосується самої мети — прагнень лідерів. Політичні цілі треба зважувати окремо, за якимось етичним критерієм. Суперечки про раціональність та ірраціональність не можуть замінити суперечки про правду і кривду. Увага нацистів (і комуністів) до економіки не пом’якшує злочинів їхніх режимів. Навпаки, вона виявляє спільну байдужість до окремих людських життів — байдужість не менш жахливу за будь-який інший чинник їхнього врядування. Модуляція і грабунок лише додають підстав для морального засудження. Економічні міркування не витісняють ідеології вбивчого расизму. Навпаки, вони підсилюють та ілюструють його силу.767 У колонізації ідеологія взаємодіє з економікою; в адмініструванні — з опортунізмом і страхом. Що стосується як нацистів, так і комуністів, періоди масового вбивства були водночас періодами завзятого чи принаймні одноманітного виконання адміністративних обов’язків. Найближче до спротиву зсередини бюрократичного апарату підійшли партійні діячі на початку ери масового вбивства в радянській Україні, які намагалися доповідати про голод. Вони швидко замовкли під загрозою вигнання з партії, арешту і депортації. Відтак частина людей, що посміли сумніва-

379

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

тися, стала заповзятими учасниками кампанії з голодомору. Під час Великого терору 1937–1938 років і першої хвилі вбивств євреїв у 1941 році сигнали згори спричинили вбивства внизу, а нерідко — і прохання про підвищення квот. У НКВД у той самий час відбувалася чистка. 1941 року на західних землях Радянського Союзу офіцери СС, так само як і офіцери НКВД кількома роками раніше, влаштували між собою змагання — хто вб’є більше людей і так продемонструє більшу компетентність і відданість. Людські життя зведено до моменту задоволення, що його відчуває підлеглий, коли звітує начальству. Звісно, СС і НКВД були своєрідними елітами, спеціально відсіяними та ідеологічно вишколеними. Коли застосовувалися інші кадри (поліцаї, солдати, місцеві колаборанти), то іноді потрібне було щось більше, ніж просто сигнал згори. Як Гітлер, так і Сталін надзвичайно вміло ставили організації перед моральними дилемами, у яких масове вбивство здавалося меншим злом. 1932 року українські партійні діячі вагалися, чи варто виконувати накази щодо реквізування зерна, але розуміли, що від виконання поставлених завдань залежать їхні кар’єри і життя. Не всі офіцери Вермахту схилялися морити голодом радянські міста; але коли вони вважали, що мусять обирати між радянським цивільним населенням і власним, то ухвалювали рішення, яке здавалося очевидним. Серед населення риторика війни, чи, точніше, превентивного самозахисту, була переконлива, принаймні достатньо переконлива, щоб запобігти опорові.768 У десятиліття, що минули після завершення ери масового вбивства в Європі, значну частку відповідальності покладено на «колаборантів». Класичним зразком колаборації були радянські громадяни, що під час Другої світової війни слугували німцям як поліцаї чи охоронці. Серед їхніх обов’язків було вбивство євреїв. Майже ніхто з цих людей не колаборував з ідеологічних міркувань, і лише дехто мав бодай якісь політичні мотиви. Безперечно, поведінку когось із колаборантів мотивував політичний зв’язок із окупаційним режимом: прикладом можуть слугувати литовські націоналісти — втікачі від радянської окупації, яких німці 1941 року привезли з собою до Литви. У Східній Європі складно знайти приклад політичної колаборації з німцями, що не був би пов’язаний з попереднім досвідом радянського врядування. Але навіть там, де якусь роль відігравала політика, ідеологічне об’єднання було неможливе: нацисти не могли вважати ненімців за рівних, а жоден бодай чогось вартий ненімецький націоналіст не приймав твердження про расову вищість німців. Ідеологія та інтереси нацистів і місцевих націоналістів часто перетиналися в питанні знищення Радянського Союзу, а також (рідше) в питанні вбивства євреїв. Значно більше колаборантів лише казали правильні слова або ж не казали нічого і робили, як їм наказували.

380

Післямова • Людяність

Місцеві поліцаї, що прислуговували німцям в окупованих радянській Україні та радянській Білорусі, не мали майже жодної влади в межах самих режимів. Звісно, вони не стояли на самому дні ієрархії — нижче за них були євреї, а також ті люди, що не були поліцаями. Але вони стояли достатньо низько для того, щоб їхня поведінка вимагала менших (а не більших) пояснень, ніж поведінка есесівців, партійців, солдатів і німецьких поліцаїв. Такого типу місцева колаборація — явище таке ж (якщо не більш) передбачуване, як покора владі. Німці, що відмовлялися розстрілювати євреїв, не зазнали серйозних наслідків. Натомість місцеві мешканці, що вирішували не вступати до поліції або ж вийти з її лав, наражалися на ризики, невідомі німцям — голод, депортацію, примусову працю. Радянський військовополонений, що погоджувався на пропозицію німців колаборувати, міг уникнути голоду. Радянський селянин, що працював на поліцію, знав, що йому дозволять залишитися вдома, зібрати врожай, а його родина не голодуватиме. То був негативний опортунізм, надія уникнути ще гіршої особистої долі. Єврейські поліцаї в гетто уособлювали крайній варіант такого негативного опортунізму — навіть якщо врештірешт їхні рішення не врятували нікого, навіть їх самих. У межах радянської системи категорію «колаборантів» визначити важче. На відміну від німців, совєти вбили більшу кількість цивільного населення в мирний час, ніж у час війни, а окуповані землі здебільшого невдовзі або анексували до Радянського Союзу, або надали їм формального суверенітету. Разом з тим певна політика в Радянському Союзі подавалася як «кампанії» і «війни». У цій атмосфері, зокрема, українських діячів комуністичної партії спонукали морити голодом своїх співгромадян. Незалежно від того, назвемо ми реквізицію їжі від зголоджених «колаборацією» чи ні, вона — разючий зразок режиму, що генерує співпрацю в політиці, за якої сусіди вбивають сусідів. Голод — справа неприємна, брутальна і тривала. Партійні діячі й місцеві посадовці мусили спостерігати смерть знайомих людей — і спричиняти її. Арендт вважала колективізаційні голоди вступом до моральної ізоляції, за якої люди опинилися в безпомічному становищі перед лицем потужної сучасної держави. Як розумів Лешек Колаковський, це була лише половина правди. Участь у голоді практично всіх — під виглядом збирачів чи споживачів їжі — створила «новий вид моральної єдності».769 Якби люди прислуговували режимам тільки внаслідок дослухання до власних, уже наявних ідеологічних преференцій, то колаборація була б дуже обмежена. Більшість нацистських колаборантів на Кривавих землях здобули освіту в Радянському Союзі. У зоні, що лежала на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, національна незалежність поступилася спершу перед радянським урядуванням, а лише тоді — перед німецьким. Час-

381

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

тина людей у цій зоні колаборувала з нацистами через те, що раніше вже колаборувала з комуністами. Коли на зміну радянській окупації прийшла окупація німецька, люди, що служили в радянській міліції, стали поліцаями на службі в німців. Місцеві мешканці, що колаборували з комуністами у 1939–1941 роках, знали, що зможуть очиститися перед німцями, вбиваючи євреїв. Частина українських націоналістів-партизанів у минулому служили і німцям, і совєтам. У Білорусі те, чи молоді чоловіки приєднаються до радянських партизанів, чи до німецької поліції, часто визначав випадок. Колишні радянські солдати, яким утовкмачили комунізм, обслуговували німецькі фабрики смерті. Злочинці Голокосту, яким утовкмачили расизм, приєдналися до радянських партизанів. Ідеології спокушають і тих, хто їх відкидає. Ідеологія, яку час чи сліпа прихильність очищає від економічних та політичних зв’язків, стає лише моралізаторським поясненням масового вбивства, яке зручним чином розділяє тих, що пояснюють, і тих, що вбивають. Бачити у винуватцях лише когось, хто дотримується хибної ідеї, а отже, з цієї причини відмінний, — зручно. Ігнорувати значення економіки і складність політики — чинники, що, можливо, об’єднують історичних винуватців і тих, що споглядають їхні дії, — заспокійливо. Значно привабливіше, принаймні сьогодні на Заході, ідентифікувати себе з жертвами, аніж розуміти історичні обставини, спільні для жертв, винуватців і спостерігачів на Кривавих землях. Охоронець у Треблінці, що вмикає двигун, або офіцер НКВД, що натискає на гачок, — це не я. Це людина, що вбиває когось подібного до мене. Та немає певності в тому, що така ідентифікація себе з жертвами додає нам знань, або що таке відсторонення від убивці етичне. Спрощення історії до театральних п’єс «мораліте» не обов’язково додає комусь моралі. На жаль, претензія на статус жертви сама собою не забезпечує здорового етичного вибору. Як Сталін, так і Гітлер протягом своєї політичної кар’єри називали себе жертвами. Вони переконували мільйони людей у тому, що і вони теж жертви — міжнародної змови капіталістів чи євреїв. Під час німецького вторгнення в Польщу німецький солдат вважав, що передсмертна гримаса поляка доводить ірраціональну ненависть його народу до німців. Під час голоду український комуніст бачив на власному порозі трупи померлих від голоду. Обоє змальовували себе жертвами. Жодна значна війна, жоден акт масового вбивства у XX столітті не відбулися без того, щоб агресори або винуватці спершу не заявили про свою невинність і статус жертви. У XXI столітті спостерігаємо другу хвилю агресивних воєн, у яких лідери не лише подають свої народи як жертви, а й відверто відсилають до масових убивств XX століття. Здатність людей

382

Післямова • Людяність

суб’єктивно почуватися жертвами, мабуть, не має меж, а людей, які вважають себе жертвами, можна спонукати до скоєння актів надзвичайної жорстокості. Австрійський поліцай, що розстрілював немовлят у Могильові, уявляв собі, що росіяни зроблять із його дітьми. Жертви були людьми; справжнє ототожнення з ними означає розуміння їхніх життів, а не захоплення їхньою смертю. За визначенням, жертви — мертві, вони не можуть боронити себе від того, як їхню смерть використовують інші. Політику чи ідентичність легко освятити смертю жертв. Менш приваблива, але з морального боку нагальніша проблема – зрозуміти дії винуватців. Зрештою, моральна небезпека полягає зовсім не в тому, що хтось може стати жертвою. Вона полягає в тому, що хтось може стати винуватцем або пасивним спостерігачем. Спокушеним бачиться твердження, що нацистський убивця лежить поза розумінням. Цій спокусі під час війни піддалися видатні політики й інтелектуали — наприклад, Едвард Бенеш та Ілля Еренбурґ. Президент Чехословаччини і радянськоєврейський письменник виправдовували помсту німцям як таким. Люди, що називають інших недолюдьми, — самі недолюди. Але якщо ми заперечимо людській істоті її людський характер, то унеможливимо етику.770 Піддатися спокусі, назвати інших людей недолюдьми — це крок у напрямку до нацизму, а не від нього. Проголосити інших людей поза розумінням означає покинути пошуки розуміння, а отже, покинути й історію. Відкинути нацистів чи комуністів як тих, що перебувають поза межами людських стосунків і не піддаються історичному розумінню, означає потрапити в їхню моральну пастку. Безпечніша дорога пролягає через усвідомлення того, що мотиви масового вбивства — за всієї відразливості для нас — для них мали сенс. Гайнріх Гіммлер казав, що добре бачити сотню, чи п’ять сотень, чи тисячу трупів, що лежать поруч одне з одним. Він мав на увазі, що, вбиваючи іншу людину, вбивця приносить у жертву власну душевну чистоту, а вчинення такої жертви піднімає вбивцю на вищий рівень моралі. То було вираження своєрідної відданості. То був приклад, хоча й крайній, нацистської цінності, яка нам не цілком чужа — жертви особи в ім’я спільноти. Герман Ґерінґ казав, що його совість звуть Адольф Гітлер. Для німців, які прийняли Гітлера як свого фюрера, велике значення мала віра. Знайти невдаліший об’єкт віри було навряд чи можливо, та сама сила віри була беззаперечна. Ґанді завважив, що зло залежить від добра — у тому сенсі, що ті, хто готується до вчинення злих справ, мусять бути відданими одне одному й вірити у свою справу. Відданість і віра не роблять німців добрими, але все ж роблять людьми. Так само, як і всі, вони мали етичні міркування, попри те, що їхні були жахливо помилкові.771

383

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Сталінізм теж був системою не лише політичною, а й моральною, у якій невинуватість і вина були категоріями не лише законодавчими, а й психологічними, а моральне мислення було всюди. Молодий український діяч комуністичної партії, що відбирав їжу в голодних, був певен, що докладається до тріумфу соціалізму: «Я вірив, бо хотів вірити». Він виказував моральну чутливість, навіть якщо ця чутливість помилкова. Коли Марґарете Бубер-Нойманн була в таборі ҐУЛАҐу в Караганді, інша ув’язнена сказала їй, що, «не розбивши кількох яєць, не засмажиш яєчні». Численні сталіністи та їхні прибічники пояснювали, що втрати від голоду та Великого терору були необхідними для побудови справедливої й безпечної радянської держави. Сам розмах смерті, здавалося, додавав привабливості такій надії. Але романтичне виправдання масового вбивства, яке полягає в тому, що нинішнє зло, якщо його правильно пояснити, — майбутнє добро, — просто помилкове. Може, значно краще було б не робити взагалі нічого. Можливо, для досягнення бажаних цілей краще підійшла б м’якша політика. Вважати, що з великим прогресом мають бути пов’язані величезні страждання, означає погоджуватися на такий собі герметичний мазохізм: наявність болю — знамення якогось іманентного або майбутнього добра. Самому пропонувати такі міркування — герметичний садизм: якщо я зробив комусь боляче, то це тому, що існує якась відома мені вища мета. Через те що Сталін представляв політбюро, яке представляло Центральний комітет, який представляв партію, яка представляла робітничий клас, який представляв історію, то Сталін мав особливе право промовляти від імені історичної необхідності. Такий статус дозволив йому звільнити себе від будь-якої відповідальності і звинувачувати у своїх невдачах інших.772 Не можна заперечувати, що масовий голод несе з собою певну політичну стабільність. Питання мусить полягати в іншому: чи бажаний такий мир, чи мав би він бути бажаний? Терор і справді зміцнює режим. Чи такий режим кращий за інші? Убивства цивільних в інтересах певного типу лідерів. Питання полягає не в тому, чи відповідає це історичній правді, чи ні. Питання полягає в тому, що є бажаним. Чи ці лідери хороші і чи ці режими добрі? Якщо ні, то питання в тому, як запобігти такій політиці? У нашій сучасній культурі поминання вважається, що пам’ять запобігає вбивству. Якщо люди гинули такими великими кількостями, то спокусливо думати, що вони мусили гинути за якусь трансцендентну цінність, яку можна оприявнити, розвинути і зберегти у відповідній політичній пам’яті. Тоді трансцендентним виявляється національне. Мільйони жертв загинули, мабуть, для того, щоб Радянський Союз переміг у своїй Великій Вітчизняній війні, або для того, щоб у власній праведній війні перемогла Америка. Європа мусила засвоїти свою науку пацифізму, Польщі

384

Післямова • Людяність

потрібна була її легенда свободи, Україні — її герої, Білорусі треба було довести свою чесноту, а євреям — втілити сіоністську долю. Проте всі ці пізніші раціоналізації, хоч і передають важливі істини щодо національної політики і національної психології, мають мало спільного з пам’яттю як такою. Мертвих пам’ятають, але мертві не пам’ятають. Хтось інший мав над ними владу, хтось інший вирішив за них, як вони загинуть. Згодом ми бачимо, як хтось інший визначає за них причину їхньої загибелі. Якщо ми знаходимо сенс у вбивствах, то ризик у тому, що більша кількість убивств означатиме більший сенс. Можливо, саме тут — між підрахунком мертвих і постійною реінтер претацією цього підрахунку — лежить завдання історії. Лише історія масового вбивства може поєднати числа з пам’яттю. Без історії пам’ять стає приватною, на сьогодні це означає — національною. Числа, натомість, стають публічними, тобто знаряддям міжнародного змагання за мучеництво. Пам’ять належить мені, і я маю право робити з нею що завгодно; числа — об’єктивні, отож ти мусиш прийняти мої числа незалежно від того, подобаються вони тобі чи ні. Така логіка дозволяє націоналістові однією рукою обнімати себе, а другою — бити свого сусіда. Після завершення Другої світової війни і знову після падіння комунізму, націоналісти на Кривавих землях (і за їх межами) займаються перебільшенням кількісного страждання, тим самим домагаючись для себе мантії невинуватості. У XXI столітті російські лідери асоціюють свою країну з більш-менш офіційним числом радянських жертв Другої світової війни: дев’ять мільйонів загиблих на війні, від 14 до 17 мільйонів загиблих цивільних. Ці дані дуже суперечливі. На відміну від більшості чисел, що їх подає ця книжка, вони швидше демографічна проекція, ніж статистика. Але, слушні чи ні, вони стосуються радянських жертв, а не російських. Хоч би якою була радянська статистика, статистика російська мусить бути значно, значно нижчою. Висока кількість радянських жертв охоплює Україну, Білорусь і країни Балтії. Особливу вагу мають землі, що їх Радянський Союз окупував 1939 року, — східна Польща, Балтійські держави, північно-східна Румунія. Люди тут гинули в жахливо високих пропорціях, і численні жертви загинули не від німецького, а від радянського загарбника. Найзначніші в цих великих числах євреї — не російські євреї, яких загинуло лише близько 60 тисяч — а євреї радянської України та радянської Білорусі (майже мільйон), а також ті, чию батьківщину окупував Радянський Союз, перш ніж їх убили німці (ще 1,6 мільйона). Німці навмисно вбили близько 3,2 мільйона цивільних і військовополонених, що походили з радянської Росії, — в абсолютних числах менше, ніж кількість загиблих у радянській Україні чи Польщі — значно менших країнах, кожна з яких мала приблизно п’яту частину російського населен-

385

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ня. Вищі числа втрат серед російського цивільного населення, що їх інколи пропонують, можна (якщо вони точні) інтерпретувати двома можливими способами. Перша інтерпретація полягає в тому, що загинуло більше радянських солдатів, ніж на це вказує радянська статистика, отож ці люди (що їх прибічники вищих чисел подають як цивільних) насправді були солдатами. Друга інтерпретація виходить із припущення, що ці люди (яких прибічники вищих чисел подають як воєнні втрати) не були безпосередніми жертвами німців, а натомість загинули від голоду, злиднів і радянських репресій під час війни. Друга альтернатива дозволяє припустити, що під час війни більше росіян померло неприродною смертю на землях, що їх контролював Сталін, аніж на землях, підконтрольних Гітлерові. Таке припущення цілком може відповідати дійсності, хоча вина за численні смерті спільна.773 Згадаймо ҐУЛАҐ. Більшість радянських концтаборів лежали далеко за межами зони німецької окупації. Коли в червні 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, у ҐУЛАҐу перебувало близько чотирьох мільйонів радянських громадян. Понад 2,5 мільйона своїх громадян радянська влада відправила до ҐУЛАҐу під час війни. НКВД діяв усюди, куди не дійшли німці, зокрема в обложеному і зголодженому Ленінграді. Між 1941‑м та 1943-м роком зареєстровано смерть 516 841 в’язня ҐУЛАҐу. Справжня кількість померлих могла бути вищою. Можна уявити, що цих сотень тисяч додаткових смертей не було б, якби німці не напали на Радянський Союз, — однак ці люди не були б такі вразливі, якби не були в ҐУЛАҐу. Людей, що загинули в радянських концтаборах, не можна просто зарахувати до жертв Німеччини, навіть якщо Гітлерова війна пришвидшила їхню загибель.774 Інші люди, наприклад, мешканці радянської України, зазнали більших страждань як від Сталіна, так і від Гітлера, аніж мешканці радянської Росії. У довоєнному Радянському Союзі росіяни мали значно нижчі шанси постраждати від Сталінового Великого терору (хоча російських жертв теж було немало), аніж невеликі національні меншини; крім цього, вони зі значно нижчою ймовірністю, ніж українці чи казахи, страждали від голоду (хоча жертв голоду серед них теж не бракувало). У радянській Україні під німецькою окупацією впродовж значної частини війни було ціле населення, а рівень смертності тут був набагато вищий, аніж у радянській Росії. Землі нинішньої України за часів масового вбивства лежали в осерді як сталіністської, так і нацистської вбивчої політики. Між 1933‑м і 1938‑м роками жертвами політики Сталіна впало близько 3,5 мільйона осіб. Після цього, між 1941‑м і 1944‑м роками, ще 3,5 мільйона осіб стали жертвами політики Гітлера. Ще близько трьох мільйонів мешканців радянської України загинули в боях.

386

Післямова • Людяність

Однак незалежна Українська держава іноді вдавалася до політики перебільшення. В Україні — головному місці як Сталінового голоду 1932– 1933 років, так і Голокосту 1941–1944 років — кількість українців, що загинули від першого, перебільшували до тієї міри, що вона перевищувала загальну кількість єврейських жертв останнього. Між 2005‑м і 2009‑м роками пов’язані з державними установами українські історики повторювали цифру 10 мільйонів жертв голоду, без найменшої спроби це число обґрунтувати. На початку 2010 року офіційні обрахунки смертей від голоду впали до 3,94 мільйона. Таке схвальне (і незвичне) виправлення в менший бік наблизило офіційну позицію до істини. (У розділеній країні наступний президент заперечив специфічність українського голоду).775 Білорусь була центром радянсько-нацистського зіткнення, і жодна країна не пережила під німецькою окупацією більшої біди. Пропорційно воєнні втрати тут перевищували воєнні втрати України. Навіть більшою мірою, ніж Польща, Білорусь зазнала соціального обезголовлення: спершу в 1937–1938 роках радянський НКВД убивав представників інтелігенції як шпигунів, потім, у 1942–1943 роках, радянські партизани вбивали шкільних учителів як німецьких колаборантів. Столичне місто Мінськ було майже спустошене німецькими бомбуваннями, втечею біженців та зголоджених і Голокостом; після війни його відбудовували як найвищою мірою радянську метрополію. Та навіть Білорусь не відходить від загальної тенденції. Під час Другої світової війни загинуло 20 % від довоєнного населення білоруських територій. Проте молодь навчають, що загинув не кожен п’ятий, а кожен третій, — і вона, схоже, вірить цій науці. Білоруський уряд, що пишається радянською спадщиною, заперечує вбивчий характер сталінізму і покладає всю провину на німців або, загальніше, на Захід.776 Перебільшення — не лише пострадянський чи посткомуністичний феномен, як показує приклад Німеччини. Безперечно, німецькі порахунки з Голокостом – виняткові й парадигматичні. Проблема полягає не в цьому. Німецька пам’ять про німецькі масові вбивства євреїв – унікальний приклад недвозначної політичної, інтелектуальної та педагогічної відповідальності за масове вбивство, а також головне джерело надії на те, що інші суспільства колись підуть подібним шляхом. Однак німецькі журналісти і (деякі) історики перебільшують кількість німців, що загинули під час воєнної та повоєнної евакуації, втечі чи депортації після завершення Другої світової війни. Можна натрапити на джерела, що необґрунтовано говорять про один або навіть два мільйони смертей. Ще 1974 року у звітах західнонімецьких архівів називається кількість німців, що загинули під час утечі чи депортації з Польщі, на рівні 400 тисяч. Цей звіт розкритиковано, бо згадані в ньому числа були занизь-

387

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

кі, щоб слугувати політичній меті документування жертовності. Той самий звіт говорив про 200 тисяч загиблих чехословацьких німців. Згідно зі спільним звітом чеських та німецьких істориків, це число перебільшено приблизно вдесятеро. Отож щодо німців, які загинули, покидаючи Польщу, 400 тисяч (число, назване в 10 розділі) краще вважати за верхню, аніж за нижню межу. Доля німців, що втекли чи зазнали евакуації під час війни, була подіб на до долі численних радянських і польських громадян, що тікали (чи їх евакуювали) під час німецького наступу і відступу. Досвід тих німців, що їх депортували наприкінці війни, можна порівняти з досвідом великої кількості радянських і польських громадян, які зазнали депортацій під час та після війни. Однак досвід німців — у втечі, евакуації чи депортації — не можна порівнювати з досвідом 10 мільйонів польських, радянських, литовських і латвійських громадян, євреїв та неєвреїв, що зазнали німецької політики навмисного масового вбивства. Хоча етнічні чистки і масове вбивство — речі пов’язані між собою, однак не тотожні. Навіть у найгірших виявах жахіття, що їх зазнали німці під час втечі чи депортації, вони не були політикою масового вбивства в тому ж сенсі, що нею був умисний голод, терор чи Голокост.777 За межами Польщі рівень польського страждання недооцінюють. Навіть польські історики рідко згадують про радянських поляків, що померли від голоду в радянських Казахстані та Україні на початку 1930‑х, або про радянських поляків, що загинули від куль у Великому терорі в кінці 1930‑х років. Ніхто не зважає на те, що радянські поляки в 1930‑х роках страждали більше, ніж будь-яка інша національна меншина в Європі. Рідко згадують той разючий факт, що радянський НКВД 1940 року заарештував в окупованій східній Польщі більше людей, ніж у решті СРСР. Під час бомбування Варшави у 1939 році загинуло приблизно стільки ж поляків, як німців під час бомбування Дрездена в 1945-му. Для поляків це бомбування було лише початком однієї з найкривавіших окупацій усієї війни, за якої німці вбили мільйони польських громадян. Упродовж самого лише Варшавського повстання загинуло більше поляків, ніж японців в атомному бомбуванні Гіросіми та Нагасакі. 1933 року варшавський поляк-неєврей мав приблизно такі самі шанси дожити до 1945 року, як і німецький єврей. Під час війни вбито майже стільки ж поляків-неєвреїв, що й загиблих в Аушвіці європейських євреїв. Зрештою, в Аушвіці загинуло більше поляків-неєвреїв, ніж євреїв будь-якої країни Європи, за лише двома винятками: Угорщини та самої Польщі. Польський літературний критик Марія Яніон про вступ Польщі до Європейського Союзу сказала: «До Європи? Так, але з нашими мертвими». Про цих мертвих важливо знати все, що ми лише можемо, зокрема їх кіль-

388

Післямова • Людяність

кість. Попри величезні втрати, Польща є також прикладом політики перебільшеної жертовності. Поляків учать, що під час війни загинуло шість мільйонів поляків та євреїв. Видається, що це число в грудні 1946 року вивів видатний сталініст Якуб Берман — із внутрішньополітичною метою створити рівновагу між польськими та єврейськими жертвами. Оцінка, яку він «виправив», 4,8 мільйона, мабуть, ближча до правди. Звісно, це число теж колосальне. Можна припустити, що близько мільйона неєврейського цивільного населення Польщі загинуло від німців і ще близько 100 тисяч — від СРСР. Певно, ще мільйон поляків загинуло внаслідок жорстокого поводження і як воєнні жертви. Ці числа жахливо високі. Доля поляків-неєвреїв була немислимо складна, якщо порівняти з людьми, які перебували під німецькою окупацією в Західній Європі. Та навіть беручи це до уваги, єврей у Польщі гинув з імовірністю, приблизно уп’ятнадцятеро вищою, ніж поляк-неєврей.778 За дванадцять років два режими навмисно вбили 14 мільйонів людей. Цей момент ми заледве почали розуміти, не те що опанували. Повторюючи завищені числа, європейці випускають у свою культуру мільйони привидів — привидів людей, які ніколи не жили. На жаль, такі примари мають силу. Порівняльна мартирологія може з часом перетворитися на мартирологічний імперіалізм. У 1990‑х роках війни в Югославії почалися почасти через те, що серби вважали, ніби в Другій світовій війні загинуло значно більше їхніх краян, ніж це було насправді. Ми наражаємося на небезпеку: коли відступає історія, числа спрямовуються догори, а пам’ять усередину. Чи можуть мертві справді комусь належати? Із понад чотирьох мільйонів польських громадян, що їх убили німці, близько трьох мільйонів були євреї. Кожного з цих трьох мільйонів євреїв рахують як польських громадян, що ними вони були. Чимало з них ідентифікували себе з Польщею; дехто з тих, що загинули як євреї, навіть не вважав себе євреєм. Понад мільйон із цих євреїв також зараховують до числа радянських громадян, бо вони жили на тій половині Польщі, що її на початку війни анексував СРСР. Більшість із цього мільйона жили на землях, що нині належать до незалежної України. Єврейська дівчинка, яка нашкрябала листа матері на стіні ковельської синагоги, — до чиєї історії вона належить? Польської? Радянської? Ізраїльської? Української? Вона писала польською; інші євреї, що того дня опинилися в тій синагозі, писали їдишем. Що казати про матір Діни Пронічевої, єврейку, яка російською закликала доньку втікати з Бабиного Яру, розташованого у Києві, тепер столиці незалежної України? Більшість євреїв у Ковелі та Києві, як і в багатьох інших місцевостях Східної

389

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Європи, не були ані сіоністами, ані поляками, ані українцями, ані комуністами. Чи справді можна стверджувати, що вони загинули за Ізраїль, Польщу, Україну чи Радянський Союз? Вони були євреї, польські або радянські громадяни, їхні сусіди були українці чи поляки, росіяни. Певною мірою — звісно, тією, що історії цих чотирьох країн взагалі існують окремо одна від однієї, — вони належать до історій чотирьох країн. Жертви залишили по собі плакальників. Убивці залишили по собі числа. Стати по смерті частиною великого числа означає розчинитися в безіменності. Бути по смерті записаним до супротивних національних пам’ятей, що їх зміцнюють числа, частиною яких стало твоє життя, означає віддати особистість. Це все одно, що випасти з історії, яка починається з припущення, що кожна особа незамінна. За всієї своєї складності, історія — єдине, що є в нас усіх, єдине, що ми можемо поділяти. Отож, навіть коли ми з’ясуємо точні числа, мусимо бути обережними. Точних чисел замало. Кожне свідчення смерті натякає на унікальне життя, але не може його замінити. Ми мусимо не лише спромогтися порахувати кількість смертей, а й порахуватися із кожною жертвою як із особистістю. Одне дуже велике число, що витримує прискіпливіший погляд, це Голокост із його 5,7 мільйона загиблими євреями, із яких 5,4 мільйона вбили німці. Але це число, як і всі інші, ми мусимо сприймати не як 5,7 мільйона — усвідомити цю абстракцію до снаги небагатьом із нас, — а як 5,7 мільйона, помножених на один. Це означає не певний абстрактний образ єврея, що 5,7 мільйона разів переживає певну абстрактну смерть. Це незліченні люди в розквіті життя — яких, попри все, треба полічити: ідеться про Добцю Каґан і всіх, що були із нею, а також усіх окремих людських істот, що загинули як євреї в Ковелі, в Україні, на Сході, в Європі. Культури пам’яті існують навколо круглих чисел, округлених до десятків; та все ж пам’ятати мертвих простіше тоді, коли числа не круглі, коли остання цифра не нуль. Тому щодо Голокосту, мабуть, простіше думати про 780 863 різних людей у Треблінці, де останню трійку можуть представляти Тамара та Ітта Віленберґи, чий одяг злипся докупи після того, як їх отруїли газом; а також Рут Дорфман, яка змогла поплакати разом із чоловіком, що обстриг її волосся перед входом до газової камери. Простіше уявити собі одну особу на кінці числа 33 761 — числа євреїв, що загинули в Бабиному Яру. Нею могла б бути, наприклад, мати Діни Пронічевої; хоча насправді тією однією особою міг би бути, мусить бути, є кожен останній із загиблих там євреїв. У межах історії масового вбивства на Кривавих землях треба пам’ятати про один мільйон (помножений на один) мешканців Ленінграда, що померли від голоду під час облоги; 3,1 мільйона (на один) радянських

390

Післямова • Людяність

військовополонених, що їх між 1941‑м і 1944‑м роками вбили німці; або 3,3 мільйона (на один) українських селян, що їх у 1932–1933 роках голодом заморив радянський режим. Ми ніколи не знатимемо ці числа достеменно, але й вони приховують особистості: селянські родини, що мусять ухвалювати страшні рішення; в’язні, що гріють одне одного в землянках; діти на кшталт Тані Савічевої, що спостерігають за загибеллю своїх родин у Ленінграді. Кожна із 681 692 осіб, що їх розстріляли у Сталіновому Великому терорі 1937–1938 років, мала іншу життєву історію: двійку на кінці можуть символізувати життя Марії Юрєвіч і Станіслава Виґановського — дружини і чоловіка, що зустрілися «під землею». Кожен із 21 892 польських військовополонених, що їх 1940 року розстріляв НКВД, був у розквіті життя. Двійкою на кінці можуть бути життя Добєслава Якубовіча — батька, що мріяв про свою доньку, — і Адама Сольського — чоловіка, що писав про свою обручку в день, коли в його мозок потрапила куля. Нацистський і радянський режими перетворили людей на числа. Щодо частини цих чисел ми можемо лише зробити припущення, інші можемо встановити доволі точно. Як науковцям, нам належиться віднайти ці числа і зіставити з іншими. Як гуманістам, нам належиться знову перетворити числа на людей. Якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін сформували не лише наш світ, а й нашу людяність.

391

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

СТАТИСТИКА І ТЕРМІНИ

мільйонів — приблизне число людей, які загинули внаслідок цілеспрямованої політики масового вбивства, що її проводили нацистська Німеччина та Радянський Союз у Кривавих землях. Я означую Криваві землі як території, що були суб’єктами німецької і радянської поліційної влади і політики масових убивств між 1933‑м і 1945‑м роками. Криваві землі пов’язані з місцями, де німці вбивали євреїв між 1941‑м та 1945‑м роками. До цих земель більш-менш можна віднести східну частину радянської Росії; чинні кордони дозволяють розглядати основні місця масових убивств, що їх скоїли німці під час війни, як і західні землі СРСР, що диспропорційно зазнали радянського терору раніше. Хоча я розглядаю західні землі нинішньої Польщі, які належали Німеччині до 1945 року, та не відношу їх до Кривавих земель, щоб врахувати відмінність між масовими вбивствами та етнічними чистками. Ймовірно, можна було б додати Угорщину, бо її недовго окуповували німці в кінці війни (хоча перед тим доволі довго вона була їхнім союзником), а потім її окупував СРСР. Після польських і радянських євреїв угорські євреї були третьою за чисельністю групою жертв Голокосту. Певною мірою Румунія може належати до Кривавих земель, бо багато румунських євреїв убито, а країну в кінці війни окупував Радянський Союз. Вона також була союзником Німеччини, а не жертвою німецької агресії, і вбивство румунських євреїв було частиною румунської політики, а не німецької; це хоч і взаємопов'язані, але різні історії. Багато югославських громадян зазнали такої ж долі, як описано в книжці, разом з Голокостом та масовими знищеннями; але єврейське населення Югославії було нечисленне і Югославію не окуповував Радянський Союз. Питання політичної географії спірні і не є головною темою обговорення; в Європі немає територій, де б одночасно діяли радянський та німецький режими. Безперечно, є різні думки стосовно того, що в певних регіонах: від центральної Польщі до західної частини Росії, де німці вби-

392

Статистика і терміни

вали євреїв, були також території, де німецькі та радянські режими масово винищували місцеве населення і це відбувалося хоч і не одночасно, то близько в часі. Навмисне організований голод був у тій самій зоні України, що й Голокост. Радянські військовополонені вмирали від голоду в зоні Голокосту. Більшість радянських і німецьких зачисток польської еліти проходила в зоні Голокосту. Більшість німецьких акцій знищення відбулася в межах зони Голокосту. Непропорційно велика кількість зачисток сталінського Великого терору сталася в зоні Голокосту. Я використовую термін «лінія Молотова — Ріббентропа», щоб підкреслити важливість кордону, який пролягає з півночі на південь через Криваві землі. Ця лінія (що з’являється на деяких картах) — німецько-радянський кордон, погоджений у вересні 1939 року після спільного вторгнення в Польщу. Це було важливо для польських громадян, бо йшлося про поділ між німецькою і радянською окупаціями. Ця лінія набула іншого сенсу після того, як німці зрадили своїх союзників і напали на Радянський Союз у 1941 році. На заході німці тримали євреїв у гетто, на сході почали масово їх розстрілювати. Голокост почався на схід від лінії Молотова — Ріббентропа з розстрілів, а потім змістився на захід від неї, де більшість жертв отруєно газом. В історичній літературі про Голокост людей на сході від лінії Молотова — Ріббентропа, часто називають «радянськими євреями», а на заході — «польськими євреями». Це неточний опис: більшість людей, убитих на схід від лінії Молотова — Ріббентропа, мали польське, а не радянське громадянство у 1939 році, коли почалася війна. Якщо відносити цих людей до «радянських євреїв», то треба враховувати, що у воєнних звітах радянське вторгнення і окупація західних сусідів буде маргіналізуватися або ігноруватися. Якби ці люди були «радянськими євреями», то їхньою батьківщиною мав бути Радянський Союз, отже, війна мала б початися з вторгнення Німеччини в СРСР. Насправді ж війна почалася з німецько-радянського пакту, який знищив Польщу й зробив цих євреїв громадянами розширеного Радянського Союзу. Використання терміна «лінія Молотова — Ріббентропа» спочатку може здатися незручним, однак це дозволяє нам бачити особливу зону Європи, де народи під час Другої світової війни зазнали фактично трьох окупацій: спершу радянської, тоді німецької, а потім знову радянської. *** На стіні тюрми гестапо у Варшаві польський в’язень написав: «Просто говорити про Польщу. Важче працювати для неї. Ще важче — померти. Але найважче — страждати...» За небагатьма винятками, це дослідження швидше смертей, ніж страждань. Предмет дослідження — політики, що

393

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

були призначені вбивати, і люди, які були їх жертвами; масові вбивства, масові смерті були переслідуваною метою цих політик. Масове знищення може бути кінцевою ціллю або засобом для якоїсь іншої мети. Число 14 мільйонів — це далеко не повне число всіх смертей, які німецька та радянська влади спричинили в цьому регіоні. Це оцінка числа загиблих унаслідок навмисної політики масового знищення. Тому я загалом не враховував число тих людей, що померли від тяжкої праці, хвороб, недоїдання в концентраційних таборах, під час депортацій, евакуацій, утеч із армії. Я також вилучив людей, які загинули від примусової праці. Я не враховував і людей, які померли від голоду внаслідок дефіциту воєнного часу, чи цивільних осіб, які загинули від бомбувань під час воєнних дій. Я не рахував солдатів, загиблих на полях битв Другої світової війни. У книжці я описую табори, депортації й битви і надаю число вбитих. Проте остаточне число — 14 мільйонів — їх не охоплює. Я також не розглядав акти насильства з боку третіх сторін, які були наслідком німецької чи радянської окупації, але не німецької чи радянської політики. Іноді це була дуже велика кількість смертей, як убивства євреїв, що їх скоїли румуни (близько 300 тисяч), або етнічні чистки поляків, що їх провели українські націоналісти (не менш ніж 50 тисяч). Ця книжка більше про навмисні масові вбивства, ніж про хибні практики. Ця книжка про цивільних і військовополонених, а не про солдатів дійсної служби. Зважаючи на всі винятки й особливості, я не вважаю, що такі люди не були жертвами, прямими або непрямими, нацистського і радянського режимів. Я не хочу применшувати жах німецьких і радянських концентраційних таборів, чи смертоносний характер етнічних чисток, чи репресивність примусової праці, чи жахливу кількість загиблих на війні. Я хочу перевірити твердження про те, що цілеспрямовані й безпосередні масові вбивства, скоєні цими двома режимами на Кривавих землях, — самостійне явище, варте особливого розгляду через написання історичної монографії, предмет якої — цілеспрямовані вбивства двома режимами 14 мільйонів людей в окремих регіонах Європи протягом короткого часу. 14 мільйонів, зрештою, — це дуже велике число. Воно більше за 10 мільйонів — кількість людей, загиблих у всіх радянських і німецьких концентраційних таборах (на відміну від фабрик смерті) за всю історію Радянського Союзу і нацистської Німеччини. Якщо нинішні стандартні оцінки військових втрат правильні, то це число перевищує більше ніж на два мільйони кількість німецьких і радянських солдатів, разом узятих, що загинули на полі бою під час Другої світової війни (вважаючи військовополонених, що вмерли від голоду або були страчені, жертвами політики масового вбивства, а не військовими втратами). Це перевищує більш ніж 13 мільйонів — число американських і британських втрат

394

Статистика і терміни

у Другій світовій війні, разом узятих. Це також більше від 13 мільйонів — усіх американських втрат на полях бою в усіх війнах, що їх вела Америка на територіях інших держав. 14 мільйонів жертв цілеспрямованої політики вбивства на Кривавих землях — це сума всіх орієнтовних даних, означених у тексті й примітках: – 3,3 мільйона радянських громадян (переважно українців), яких свідомо замордував голодом їхній уряд у радянській Україні в 1932– 1933 роках; – 300 тисяч радянських громадян (переважно поляків і українців), яких розстріляв їхній власний уряд на західних територіях СРСР, із 700 тисяч жертв Великого терору 1937–1938 років; – 200 тисяч польських громадян (переважно поляків), яких розстріляли німецькі та радянські війська в окупованій Польщі в 1939– 1941 роках; – 4,2 млн радянських громадян (переважно росіян, білорусів і українців), які загинули від голоду під час німецької окупації в 1941– 1944 роках; – 5,4 млн євреїв (більшість із них польські або радянські громадяни), яких розстріляли або отруїли газом німці в 1941–1944 роках; – 700 тисяч цивільних осіб (переважно білорусів та поляків), яких розстріляли німці в ході відплатних акцій, здебільшого в Білорусі та у Варшаві в 1941–1944 роках. Загалом, ці числа — суми розрахунків, зроблених у Німеччині чи в Радянському Союзі, доповнені іншими джерелами, а не статистичні оцінки втрат, базовані на переписі населення. Тому мої числа часто менші (попри те, що вони і так надто великі), ніж в іншій літературі. Головно, оцінюючи голод у радянській Україні, де даних просто недостатньо, я визначив загальне число на основі низки демографічних розрахунків і сучасних оцінок. Хочу ще раз зауважити, що мої розрахунки досить акуратні. *** Коли йдеться про такі речі, слід дуже обережно поводитися з термінами і їх визначеннями. Є помітна відмінність, яку зазвичай не вказують, між «остаточним розв’язанням» і Голокостом. Перше — основний термін, що його використовували нацисти у своїх намірах усунути всіх євреїв з Європи. Протягом більшої частини часу, коли його застосовували, він означав один із чотирьох планів депортації, кожен із яких було відхилено. У другій половині 1941 року Гітлер схвалив масове вбивство як метод, яким євреїв можна було усунути з Європи, і оприявнив це широко в грудні того ж року. В цей момент «остаточне розв’язання» означало винищення всіх євреїв. Термін «Голокост» з’явився після війни й

395

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

у 1990‑х роках загалом (хоча й не завжди) сприймався як масове вбивство євреїв, що скоїли німці. У цій книжці термін «Голокост» означає кінцевий варіант «остаточного розв’язання» політики Німеччини з усунення європейських євреїв через їх винищення. Хоча раніше «остаточним розв’язанням» було Гітлерове бажання вигнати всіх євреїв із Європи, Голокост, за цим визначенням, почався влітку 1941 року з розстрілів єврейських жінок і дітей в окупованому Радянському Союзі. Термін «Голокост» іноді вживають у двох значеннях: щоб позначити німецьку політику винищення під час війни загалом або будь-який гніт євреїв нацистським режимом. У цій книжці термін «Голокост» означає знищення євреїв в Європі, яке проводили німці (через розстріл чи отруєння газом) в період між 1941‑м і 1945‑м роками. Я утримуюся від використання терміна «Голодомор» для штучно створеного голоду в радянській Україні Сталіним, не тому, що цей термін менш точний, ніж Голокост, а просто тому, що він незнайомий більшій частині англомовних читачів. Я використовую термін «Великий терор» для означення масових радянських розстрілів і депортацій у 1937‑м і 1938‑м роках, з яких найзначнішими були операції зачистки куркулів та національних елементів. Я віддаю перевагу термінові «масові вбивства», а не «геноцид» з багатьох причин. Термін «геноцид» запровадив польсько-єврейський юристміжнародник Рафал Лемкін 1943 року. Завдяки своїй енергії та наполег ливості він зумів інкорпорувати його в міжнародне право. Конвенція про запобігання злочинові геноциду та його покарання, що ухвалила Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй 1948 року, визначає геноцид як «дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Конвенція описує п’ять способів скоєння геноциду: – «вбивство членів цієї групи»; – «заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи»; – «навмисне створення для певної групи таких життєвих умов, які розраховані на фізичне знищення її повністю або частково»; – «заходи, спрямовані на унеможливлення дітородіння в середовищі такої групи»; – «насильницьке передання дітей з цієї групи іншій групі». Цей правовий інструмент згодом дозволив створити правовий механізм кримінального переслідування. Однак для історичної та моральної інтерпретації термін «геноцид» має свої обмеження. Термін «геноцид» призводить до неминучих і нерозв’язних суперечок. Вони пов’язані з двома аспектами намірів злочинця: «наміри знищити» і

396

Статистика і терміни

намір знищити певну групу «як таку». Можна стверджувати, що політика масового вбивства не була геноцидом, бо керівники мали інші «наміри», чи тому, що вони мали намір убити когось, але не певну групу «як таку». Хоча термін «геноцид» має широке застосування, його нерідко пов’язують тільки з Голокостом. Люди, які асоціюють себе з жертвами, воліють визначити минулі злочини як геноцид, вважаючи, що це призведе до визнання їх подібно до Голокосту. Тим часом, люди, пов’язані з державами, що скоюють геноцид, енергійно заперечують цей термін, бо вважають, що його прийняття було б рівнозначне прийняттю якоїсь ролі в Голокості. Наприклад, турецькі уряди не визнають масове винищення понад мільйона вірмен під час Першої світової війни «геноцидом». Фінальна проблема виникає через політичну модифікацію термінів. Усупереч намірам Лемкіна, Радянський Союз наполягав, що термін «геноцид» не можна застосовувати до політичних та економічних груп. Так голод у радянській Україні можна представити якоюсь мірою меншим за геноцид, бо він був спрямований на клас куркулів і водночас на українську націю. Лемкін називав український голод геноцидом. З того часу, як автори політики голоду відредагували його формулювання, воно стало спірним. Цікаво, що хоча ми маємо юридичне означення геноциду, проте не слід забувати, що співавторами нормативного акта про вбивства були деякі з убивць. Або, якщо говорити менш моралістично: всі закони ухвалюються в певному середовищі і відображають певну політичну ситуацію. Не завжди бажано експортувати політику одного часу в історію іншого. Зрештою, історики, які обговорюють геноцид, самі знаходять відповідь на питання, як класифікувати цю подію, і тому швидше класифікують, аніж пояснюють. Обговорення набувають семантичної, юридичної або політичної форми. Щодо випадків, розглянутих у цій книжці, на запитання: «Чи було це геноцидом?» можна відповісти: «Так, було». Але цим питання не вичерпується. *** Народи Кривавих земель функціонували у світі жахливої лінгвістичної складності. Більшість з описаних у цій книжці жертв знали дві або більше мови або регулярно контактували з ними і були білінгвальні або трилінгвальні. Багато істориків Європи мали проблеми з транслітерацією через те, що мали справу з багатьма словами, написаними не латиницею. Проблеми не виникають з такими мовами, як французька, німецька, польська або чеська, що використовують латиницю з більш-менш відомими діакритичними знаками, на відміну від їдишу або івриту. Білоруська, українська та російська мови використовують кирилицю.

397

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Для кожної з цих мов є конкурентні системи транслітерації, що мають свої переваги та недоліки. Що гірше, певна кількість людей, описаних у цій книжці, мали різні імена через написання їх у різних мовах. Наприклад, може бути десяток можливих способів написання імені єврея з України англійською мовою. Серед моїх читачів буде багато таких, що не знають ні територій, ні імен, описаних у книжці, тому вони не перейматимуться проблемами транслітерації. Ризик надто високої точності полягає в тому, що люди і місця стануть іще екзотичнішими. Назви міст писалися по-різному залежно від часу. Міста в Радянському Союзі мали тенденцію змінювати назви; я використовував ті назви, що їх вони мали в описуваний час. Наприклад, я описую голод і терор в 1930‑х роках у Сталіні, а не Донецьку, або 6-а німецька армія була знищена під Сталінградом, а не Волгоградом в 1943 році. Я намагався використовувати одні й ті самі назви міст протягом усієї книжки, хоча в деяких випадках, коли кордони змінювалися, наприклад Вільно-Вільнюс, я використовував нову назву заради відповідності до часу. Цитуючи, я подаю імена, як вони написані в автора, хоча це й означає, що одні і ті самі імена будуть різнитися залежно від авторів, тексти яких я наводжу. Відповідно, деякі імена можуть писатися по-різному в різних цитатах. Читачі, що мають досвід подібних проблем, зрозуміють, що неможливо уникнути певних компромісів.

398

Бібліографія

БІБЛІОГРАФІЯ АРХІВИ (зі скороченнями, використаними у виносках) АВПРФ Архив внешей политики Российской Федерации (Москва) ГАРФ Государственный архив Российской Федерации (Москва) ДАР Державний архів Рівненської області ЦДАВО Центральний Державний архів вищих органів влади та управління (Київ) AAN Archiwum Akt Nowych (Warszawa) AMP Archiwum Muzeum Polskiego (London) AW Archiwum Wschodnie, Ośrodek Karta (Warszawa) BA-MA Bundesarchiv-Militärarchiv (Freiburg, Germany) CAW Centralne Archiwum Wojskowe (Rembertów, Polska) FVA Fortunoff Video Archive for Holocaust Testimonies (Yale University, New Haven, Connecticut) HI Hoover Institution Archive (Stanford University, California) IfZ(M) Institute für Zeitgeschichte (Munich) IPN Instytut Pamięci Narodowej (Warszawa) SPP Studium Polski Podziemnej (London) USHMM United States Memorial Museum (Washington, D.C.) ŻIH Żydowski Instytut Historyczny (Warszawa)

Література 33-й : Голод : Народна книга-меморіал / Під ред. Коваленко Л., Маняка В. — Київ : Радянський письменник, 1991. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні, 1917–1953. — Київ : Либідь, 1994. Варшавское восстание 1944/Powstanie Warszawskie 1944 / Ed. by Mierecki P., Christoforow W. et al. — Москва–Warshawa : IHRAN-IPN, 2007.

399

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Васильєв В. Ціна голодного хліба. Політика керівництва СРСР і УРСР в 1932– 1933 рр. // Командири великого голоду : Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ 1932–1933 рр. / За ред. Васильєва В. та Шаповала Ю. — Київ : Генеза, 2001. — С. 12–81. Вашлин А. Ю. Террор районного масштаба : «Массовые операции» НКВД в Кунцевском районе Московской области 1937–1938 гг. — Москва : Росспэн, 2004. Вирок остаточний : винні! // Дзеркало тижня. — 15–22.01.2010. — С. 1. Гогун А. Сталинские коммандос : Украинские партизанские формирования, 1941–1944. — Москва : Центрполиграф, 2008. Голод 1932–1933 років на Україні : Очима істориків, мовою документів / За ред. Рудих Ф. М., Кураса І. Ф., Панчука М. І., Пирога П. Я., Солдатенка В. Ф. — Київ : Видавництво політичної літератури України, 1990. Голод в СССР, 1930–1934 гг. — Москва : Федеральное архивное агентство, 2009. Горлов С. Совершенно секретно, Москва–Берлин, 1920–1933 : Военно-политические отношения между СССР и Германией. — Москва : РАН, 1999. Гриф секретности снят : Потери вооруженных сил СССР в войнах / Под ред. Криевошеева Г. — Москва : Воениздат, 1993. Гурьянов А. Е. Обзор советских репрессивных кампаний против поляков и польских граждан // Поляки и русские : Взаимопонимание и взаимонепонимание / Под ред. Липатова А. В., Шайтанова И. О. — Москва : Индрик, 2000. — С. 199–207. Гурьянов А. Е. Польские спецпереселенцы в СССР в 1940–1941 гг. // Репрессии против поляков и польских граждан / Под ред. Гурьянова А. Е. — Москва : Звенья, 1997. Депортації / За ред. Сливки І. — Львів : Національна Академія наук України, 1996. Дугас И. А., Черон Ф. Я. Вычеркнутые из памяти : Советские военнопленные между Гитлером и Сталиным. — Париж : YMCA Press, 1994. Дугас И. А., Черон Ф. Я. Советские военнопленные в немецких концлагерях (1941–1945). — Москва : Авуар консалтинг, 2003. Єфименко Г. Національна політика Кремля в Україні після Голодомору 1932– 33 рр. // Harvard Ukrainian Studies. Земсков В. Н. Смертность заключенных в 1941–1945 гг. // Людские потери СССР в период Второй мировой войны / Под ред. Евдокимова Р. Б. — С.-Петербург : РАН, 1995. — С. 174–177. Земсков. В. Н. Спецпоселенцы в СССР, 1930–1960. — Москва : Наука, 2003. Золоторьов В. Начальницький склад НКВС УРСР у середині 30-х рр. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — №2. — С. 326–331. Ільюшин І. І. ОУН–УПА і українське питання в роки Другої світової війни в світлі польских документів. — Київ : НАН України, 2000. Канвеер сьмерци / Пад ред. Кузьняцоȳа И. — Минск : Наша Нива, 1997. Колективізація і голод на Україні 1929–1933 / За ред. Кульчицького С. В. — Київ : Наукова Думка, 1993. Костырченко Г. В. Государственный антисемитизм в СССР от начала до кульминации 1938–1953. — Москва : Материк, 2005. Костырченко Г. В. Тайная политика Сталина : Власть и антисемитизм. — Москва : Международные отношения, 2001.

400

Бібліографія

Круглов А. И. Энциклопедия Холокоста. — Киев : Еврейский совет Украины, 2000. Кульчицький С. В. Трагічна статистика голоду // Голод 1932–1933 років на Україні : Очима істориків, мовою документів / За ред. Рудих Ф. М., Кураса І. Ф., Панчука М. І., Пирога П. Я., Солдатенко В. Ф. — Київ : Видавництво політичної література України, 1990. — С. 66–85. Ленинградский мартиролог 1937–1938. — С.-Петербург : Российская национальная библиотека, 1996. — Т. 4. Леонов С. В. Рождение Советской империи : Государство и идеологоия, 1917– 1922 гг. — Москва : Диалог МГУ, 1997. Максудов С. Расчеловечивание // Harvard Ukrainian Studies (forthcoming). Марочко В., Мовчан О. Голодомор в Україні 1932–1933 років : Хроніка. — Київ : Києво-Могилянська Академія, 2008. Материалы «Особой папки» : Политбюро Ц.К. РКП(б)-ВКП(б) по вопросу советско-польских отношений 1923–1944 гг. / Под ред. Костюшко И. И. — Москва : РАН, 1997. Наумов Л. Борьба в руководстве НКВД в 1936–1938 гг. — Москва : Модерн-А, 2006. Наумов Л. Сталин и НКВД. — Москва : Яуза, 2007. Никольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні. — Донецьк : Видавництво Донецького Національного університету, 2003. Операція «Сейм» 1944–1946 / Operacja «Sejm» 1944–1946. — Warszawa–Київ : IPN, 2007. Папуга Я. Західна Україна і голодомор 1932–1933 років. — Львів : Астролябія, 2008. Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция НКВД 1937–1938 гг. // Репрессии против поляков и польских граждан / Под ред. Гурьянова А. Е. — Москва : Звенья, 1997. — С. 22–43. Петров Н., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД, 1934–1941. — Москва : Звенья, 1999. Политбюро ЦК ВКП(б) и отношения СССР с западными соседними государствами / Под ред. Кена О.Н., Рупасова А.И. — С.-Петербург : Европейский Дом, 2001. Преступления немецко-фашистских оккупантов в Белоруссии 1941–1944 / Под ред. Белуги З. И. — Минск : Беларусь, 1965. Протько Т. С. Становление советской тоталитарной системы в Беларуси : 1917– 1941 гг. — Минск : Тесей, 2002. Рубльов О., Репрінцев В. Репресії проти поляків в Україні у 30-ті роки // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1 (2). — С. 119–146. Совершенно секретно : Лубянка — Сталину о положении в стране (1922– 1934 гг.) / Под ред. Севостьянова Г. Н. и др. — Москва : РАН, 2001. — Т. 4. Совершенно секретно : Лубянка — Сталину о положении в стране (1922– 1934 гг.) / Под ред. Сахарова А. Н. и др. — Москва : РАН, 2002. — Т. 6.

401

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечествен ной войны 1941–1945 гг. / Сборник документов. — Москва : 1978. — Т. 1. — С. 363–364. Советский фактор в Восточной Европе 1944–1953 / Под ред. Волокитиной Т. В. и др. — Москва : Сибирский хронограф, 1997. Соколов А. К. Методологические основы исчисления потерь населения СССР в годы Великой Отечественной войны // Людские потери СССР в период мировой войны / Под ред. Евдокимова Р. Б. — С.-Петербург : РАН, 1995. — С. 18–24. Справа «Спілки Визволення України» / За ред Пристайка Володимира, Шаповала Юрія. — Київ : Інтел, 1995. Трагедия советской деревни : Коллективизация и раскулачивание / Под ред. Данилова В. и др. — Москва : Росспен, 1999–2000. — Т. 1–2. Трагедия советской деревни : Коллективизация и раскулачивание / Под ред. Зеленина И. и др. — Москва : Роспен, 2001. — Т. 3. Филимошин М. В. Об итогах исчисления потерь среди мирного населения на оккупированной территории СССР и РСФСР в годы Великой Отечественной войны // Людские потери СССР в период Второй мировой войны / Под ред. Евдокимова Р. Б. — С.-Петербург : РАН, 1995. — С. 123–132. Хаустов В. Деятельность органов государственной безопасности НКВД СССР (1934–1941 гг.). — Дис. на соиск... д. истор. н. : Академия Федеральной Службы Безопасности Российской Федерации, 1997. Чирко Б. Нацмен? Значить ворог. Проблеми національних меншин в документах партійних і радянських органів України в 20–30-х роках // З архівів ВУЧК– ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 2. — Т. 1. — С. 90–115. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні : Особи, факти, документи / За ред. Шаповала Ю., Пристайка В., Золотарьова В. — Київ : Абрис, 1997. Шаповал Ю. Голодомор і його звʼязок із репресіями в Україні у 1932–1934 роках // Harvard Ukrainian Studies. Шаповал Ю. ІІІ конференція КП(б)У : пролог трагедії голоду // Командири великого голоду / За ред. Васильєва В., Шаповала Ю. — Київ : Генеза, 2001. — С. 152–165. Шаповал Ю. Людина і система : Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. — Київ : Національна Академія наук України, 1994. Шаповал Ю., Пристайко В., Золоторьов В. Всеволод Балицький // ЧК–ГПУ– НКВД в Україні : Особи, факти, документи. — Київ : Абрис, 1997. Шумук Д. Пережите і передумане. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 1998. Юнге М., Бордюгов Г., Биннер Р. Вертикаль большого террора. — Москва : Новый Хронограф, 2008. Ablažej N. Die ROVS-Operation in der Westsibirischen Region // Stalinismus in der sowjetischen Provinz 1937–1938 / Ed. by Binner R., Bonwetsch B., Junge M. — Berlin : Akademie Verlag, 2010. — Pp. 287–308. Abramov V. The Murderers of Katyn. — New York : Hippocrene Books, 1993. Abrams B. The Second World War and the East European Revolution // East European Politics and Societies. — 2003. — № 16 (3). — Pp. 623–664.

402

Бібліографія

Abramson H. A Prayer for the Government : Ukrainians and Jews in Revolutionary Times. — Cambridge, Massachusetts : Harvard University Press, 1997. Adini Y. Dubno : sefer zikaron. — Tel Aviv : Irgun yotsʼe Dubno be-Yisraʼel, 1966. Ahonen P. After the Expulsion : West Germany and Eastern Europe, 1945–1990. — Oxford : Oxford University Press, 2003. Ahonen P., Corni G., Kochanowski J., Schulze R., Stark T., Stelzl-Marx B. People on the Move : Forced Population Movements in the Second World War and Its Aftermath. — Oxford : Berg, 2008. Aly G., Heim S. Architects of Annihilation : Auschwitz and the Logic of Destruction. — Princeton : Princeton University Press, 2002. Anderson T. Incident at Baranivka : German Reprisals and the Soviet Partisan Movement in Ukraine, October–December 1941 // Journal of Modern History. — 1999. — № 71 (3). — Pp. 585–623. Andrew C., Gordievsky O. KGB : The Inside Story of Foreign Operations from Lenin to Gorbachev. — London : Hodder & Stoughton, 1990. Angrick A. Besatzungspolitik und Massenmord : Die Einsatzgruppe D in der südlichen Sowjetunion 1941–1943. — Hamburg : Hamburger Edition, 2003. Angrick A., Klein P. The «Final Solution» in Riga : Exploitation and Annihilation, 1941– 1994. — New York : Berghahn Books, 2009. Anonyma. Eine Frau in Berlin : Tagebuchaufzeichnungen vom. 20. April bis 22. Juni 1945. — Munich : btb Verlag, 2006. Applebaum A. Gulag : A History. — New York : Doubleday, 2003. Arad Y. Belzec, Sobibor, Treblinka : The Operation Reinhard Death Camps. — Bloomington : Indiana University Press, 1987. Arad Y. The Holocaust in the Soviet Union. — Lincoln : University of Nebraska Press; Jerusalem : Yad Vashem, 2009. Archiwum Ringelbuma. Tom 2 : Dzieci — tajne nauczanie w getsie warszawskim / Ed. by Sakowska R. — Warszawa : ŻIH, 2000. Arendt H. Eichmann in Jerusalem : A Report on the Banality of Evil. — London : Faber and Faber, 1963. Arendt H. In der Gegenwart. — Munich : Piper, 2000. Arendt H. The Origins of Totalitarianism. — New York : Harcourt Brace, 1951. Arens M. The Jewish Military Organization (ŻZW) in the Warsaw Ghetto // Holocaust and Genocide Studies. — 2005. — № 19 (2). — Pp. 201–225. Armstrong J. Ukrainian Nationalism. — New York : Columbia University Press, 1963. Arnold K. J. Die Eroberung und Behandlung der Stadt Kiew durch die Wehrmacht im September 1941 : Zur Radikalisierung der Besatzungspolitik // Militärgeschichtliche Mitteilungen. — 1999. — № 58 (1). — Pp. 23–64. Autuchiewicz J. Stan i perspectywa nad deportacjami Polaków w głąb ZSRS oraz związane z nimi problemy terminologiczne // Exodus : Deportacje i migracje (wątek wschodni) / Ed. by Zwolski M. — Warszawa : IPN, 2008. — Pp. 13–30. B. T. Waldemar Schön — Organizator Getta Warszawskiego // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1964. — № 49. — Pp. 85–90. Baberowski J. Der Feind ist überall : Stalinismus im Kaukasus. — Munich : Deutsche VerlagsAnstalt, 2003.

403

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Baberowski J. Der rote Terror : Die Geschichte des Stalinismus. — Munich : Deutsche Verlags-Anstalt, 2003. Baberowski J., Doering-Manteuffel A. The Quest for Order and the Pursuit of Terror // Beyond Totalitarianism : Stalinism and Nazism Compared / Ed. by Geyer M., Fitzpatrick S. — Cambridge : Cambridge University Press, 2009. — Pp. 180–227. Bacon G. C. The Politics of Tradition : Agudat Yisrael in Poland, 1916–1939. — Jerusalem : Magnes Press, 1996. Ball A. Russiaʼs Last Capitalists : The Nepmen, 1921–1929. — Berkley : University of California Press, 1987. Banac I. With Stalin Against Tito : Cominformist Splits in Yugoslav Communism. — Ithaca : Cornell University Press, 1988. Bartoszewski W. Warszawski pierścień śmierci. — Warszawa : Świat Książki, 2008. Bartoszewski W., Lewinówna Z. Ten jest z ojczyzny mojej : Polacy z pomocą Żydom 1939–1945. — Warszawa : Świat Książki, 2007. Bartov O. Eastern Europe as the Site of Genocide // Journal of Modern History. — 2008. — № 80. — Pp. 557–593. Bartov O. Hitlerʼs Army : Soldiers, Nazis, and War in the Third Reich. — New York : Oxford University Press, 1991. Bartov O. The Eastern Front 1941–1945 : German Troops and the Barbarisation of Warfare. — Basingstoke : Palgrave Macmillan, 2001. Bauer P. Generał Józef Dowbor-Muśnicki 1867–1937. — Poznań : Wydawnictwo Poznańskie, 1988. Bauer Y. Rethinking the Holocaust. — New Haven : Yale University Press, 2001. Bayerlein B. H. Abschied von einem Mythos : Die UdSSR, die Komintern, und der Antifaschismus 1930–1941 // Osteuropa. — 2009. — № 59 (7/8). — Pp. 125–148. Beauvois D. La Bataille de la terre en Ukraine, 1863–1914 : Les polonais et les conflits socioethniques. — Lille : Presses Universitaires de Lille, 1993. Beevor. The Battle for Spain : The Spanish Civil War 1936 — 1939. — London : Penguin, 2006. Beinecke W. Die Ostgebiete der Zweiten Polnischen Republik. — Köln : Böhlau Verlag, 1999. Bender S. The Jews of Białystok During the Second World War, 1939–1943 : Ph.D. Dissertation. — Hebrew University, 1994. Berenstein T. Praca przymusowa Żydów w Warszawie w czasie okupacji hitlerowskiej // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1963 — № 45–46. — Pp. 43–93. Berkhoff K. C. Dina Pronichevaʼs Story of Surviving the Babi Yar Massacre : German, Jewish, Soviet, Russian, and Ukrainian Records // The Shoah in Ukraine : History, Testimony, Memorialization / Ed. by Brandon R., Lower W. — Bloomington : Indiana University Press, 2008. — Pp. 291–317. Berkhoff K. C. Harvest of Despair : Life and Death in Ukraine Under Nazi Rule. — Cambridge : Harvard University Press, 2004. Berkhoff K. C. The Great Famine in Light of the German Invasion and Occupation // Harvard Ukrainian Studies. — 2008. — № 30 (1/4). — Pp. 165–181. Berlin I. Personal Impressions. — Princeton : Princeton University Press, 2001. Berling Z. Wspomnienia : Z łagrów do Andersa. — Warszawa : PDW, 1990.

404

Бібліографія

Beyrau D. Schlachtfeld der Diktatoren : Osteuropa im Schatten Von Hitler und Stalin. — Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 2000. Białoszewski M. Pamiętnik z Powstania Warszawskiego. — Warszawa : Państwowy Instytut Wydawniczny, 1970. Biess F. Vom Opfer zum Überlebenden des Totalitarismus : Westdeutsche Reaktionen auf die Rückkehr der Kriegsgefangenen aus der Sowjetunion, 1945–1953 // Kriegsgefangenschaft im Zweiten Welkrieg : Eine vergleichende Perspektive / Ed. by Bischof G., Overmans R. — Ternitz-Pottschach : Gerhard Höller, 1999. — Pp. 365– 389. Bikont A. My z Jedwabnego. — Warsaw : Prószyński i S-ka, 2004. Binner R., Junge M. «S etoj publikoj ceremonitʼsja ne sleduet» : Die Zielgruppen des Befehls Nr. 00447 und der Große Terror aus der Sicht des Befehls Nr. 00447 // Cahiers du Monde russe. — 2002. — № 43 (1). — Pp. 181–228. Binner R., Junge M. Wie der Terror «Gross» wurde : Massenmord und Lagerhaft nach Befehl Nr. 00447 // Cahiers du Monde russe. — 2001. — № 42 (2–3/4). — Pp. 557– 614. Birn R. B. Two Kinds of Reality? Case Studies on Anti-Partisan Warfare During the Eastern Campaing // From Peace to War : Germany, Soviet Russia, and the World, 1939–1941 / Ed. by Wegner B. — Providence : Berghahn Books, 1997. — Pp. 277–324. Black P. Handlanger der Endlösung : Die Trawniki Männer und die Aktion Reinhard 1941–1943 // Aktion Renhardt, Der Völkermord an den Juden im Generalgouvernement 1941–1944 / Ed. by Musial B. — Osnabrück : Fibre, 2004. — Pp. 309–352. Black P. Prosty żołnierz «akcji Reinhard». Oddziały z Trawnik i eksterminacja polskich Żydów // Akcja Reinhardt : Zagłada Żydów w Generalnym Gubernatorstwie / Ed. by Libionka D. — Warszawa : IPN, 2004. — Pp. 103–131. Blackbourn D. The Long Nineteenth Century : A History of Germany, 1780–1918. — New York : Oxford University Press, 1986. Böhler J. «Größte Härte» : Verbrechen der Wehrmacht in Polen September/Oktober 1939. — Osnabrück : Deutschs Historisches Institut, 2005. Böhler J. Der Überfall : Deutschlands Krieg gegen Polen. — Frankfurt am Main : Eichborn, 2009. Borodziej W. The Warsaw Uprising of 1944 / Transl. by Harshav B. — Madison : University of Wisconsin Press, 2001. Borzęcki J. The Soviet-Polish Peace of 1921 and the Creation of Interwar Europe. — New Haven : Yale University Press, 2008. Bracher K. D. Zeit der Ideologien : Eine Geschichte politischen Denkens im 20. Jahrhundert. — Stuttgart : Deutsche Verlags-Anstalt, 1984. Braithwaite R. Moscow 1941 : A City and Its People at War. — New York : Knopf, 2006. Brakel A. Das allergefährlichste ist die Wut der Bauernʼ : Die Versorgung der Partisanen und ihr Verhältnis zur Zivilbevölkerung. Eine Fallstudie zum Gebiet Baranowicze 1941–1944 // Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte. — 2007. — № 4. — Pp. 393–424. Brakel A. Unter Rotem Stern und Hakenkruz : Baranowicze 1939 bis 1944. — Paderborn : Schöningh, 2009.

405

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Brandenberger D. National Bolshevism : Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931–1956. — Cambridge : Harvard University Press, 2002. Brandenberger D. Stalinʼs Last Crime? Recent Scholarship on Postwar Soviet Antisemitism and the Doctorsʼ Plot // Kritika. — 2005. — № 6 (1). — Pp. 187–204. Brandes D. Der Weg zur Vertreibung : Pläne und Entscheidungen zum «Transfer» aus der Tschechoslowakei und aus Polen. — Munich : Oldenbourg, 2005. Brandon R. The First Wave. — Unpublished manuscript, 2009. Brandon R. The Holocaust in 1942. — Unpublished manuscript, 2009. Brandon R., Lower W. Introduction // The Shoah in Ukraine : History, Testimony, Memorialization / Ed. by Brandon R., Lower W. — Bloomington : Indiana University Press, 2008. — Pp. 1–12. Brent J., Naumov V. Stalinʼs Last Crime : The Plot Against the Jewish Doctors 1948– 1953. — New York : HarperCollins, 2003. Brown A. The Rise and Fall of Communism. — New York : HarperCollins, 2009. Brown K. A Biography of No Place. — Cambridge : Harvard University Press, 2004. Browning C. R. The Nazi Decision to Commit Mass Murder : Three Interpretations. The Euphoria of Victory and the Final Solution : Summer–Fall 1941 // German Studies Review. — 1994. — № 17 (3). — Pp. 473–481. Browning C. R. The Origins of the Final Solution : The Evolution of Nazi Jewish Policy, September 1939 — March 1942. — Lincoln : University of Nebraska Press, 2004. Bruski J. J. Hołodomor 1932–1933 : Wielki glód na Ukrainie w dokumentach polskiej dyplomacji і wywiady. — Warszawa : PISM, 2008. Buber-Neumann M. Under Two Dictators : Prisoner of Hitler and Stalin. — London : Pimlico, 2008 [1949]. Budzyńska C. Strzępy rodzinnej sagi. — Warsaw : Żydowski Instytut Historyczny, 1997. Bullock A. Hitler and Stalin : Parallel Lives. — London : HarperCollins, 1991. Burds J. Agentura : Soviet Informants Networks and the Ukrainian Underground in Galicia // East European Politics and Societies. — 1997. — № 11 (1). — Pp. 89–130. Burleigh M. Germany Turns Eastwards : A Study of Ostforschung in the Third Reich. — Cambridge : Cambridge University Press, 1988. Burleigh M. The Third Reich : A New History. — New York : Hill and Wang, 2000. Burrin P. Fascisme, nazisme, autoritarisme. — Paris : Seuil, 2000. Cameron S. The Hungry Steppe : Soviet Kazakhstan and the Kazakh Famine, 1921– 1934 : Ph.D. Dissertation. — Yale University, 2010. Case H. Between States : The Transnistrian Question an the European Idea During World War II. — Stanford : Stanford University Press, 2009. Cesarini D. Eichmann : His Life and Crimes. — London : William Heinemann, 2004. Chase W. Enemies Within the Gates? The Comintern and the Stalinist Repression, 1934–1939. — New Haven : Yale University Press, 2001. Chiari B. Alltag hinter der Front : Besatzung, Kollaboration und Widerstand in Weißrußland 1941–1944. — Düsseldorf : Droste Verlag, 1998. Cholawsky S. The Judenrat in Minsk // Pattern of Jewish Leadership in Nazi Europe / Ed. by Gutman Y., Haft C. J. — Jerusalem : Yad Vashem, 1979. — Pp. 113–132. Ciechanowski J. M. Powstanie Warszawskie. — Warsaw : Państwowy Instytut Wydawniczy, 1989.

406

Бібліографія

Colley M. S. Gareth Jones : A Manchukuo Incident. — Newark : self-published, 2001. Colley M. S. More Than a Grain of Truth : The Biography of Gareth Richard Vaughan Jones. — Newark : self-published, 2006. Conquest R. The Harvest of Sorrow : Soviet Collectivization and the Terror-Famine. — New York : Oxford University Press, 1986. Cotula L., Vermeulen S., Rbeca L., Keeley J. Land Grab or Development Opportunity? Agricultural investment and international land deals in Africa. — London : IIED/ FAO/IFAD, 2009. Courtois S., Werth N., Panné J.-L., Paczkowski A., Bartosek K., Margolin J.-L. Le livre noir du communisme : Crimes, terruer, repression. — Paris : Robert Laffont, 1997. The Crime of Katyń : Facts and Documents. — London : Polish Cultural Foundation, 1965. Cüppers M. Wegbereiter der Shoah. Die Waffen-SS, der Kommandostab ReichsführerSS und die Judenvernichtung 1939–1945. — Darmstadt : Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 2005. Curp D. T. A Clean Sweep? The Politics of Ethnic Cleansing in Western Poland, 1945– 1960. — Rochester : University of Rochester Press, 2006. Czapski J. Na nieludzkiej ziemi. — Paris : Editions Spotkania, 1984. Czapski J. Wspomnienia starobielskie. — Nakład Oddziału Kultury і Prasy II Korpusu, 1945. Czech M. Wielki Głód // Gazeta Wyborcza. — 22–23.03.2003. — P. 22. Czech-German Joint Commission of Historians. A Conflictual Community, Catastrophe, Detente / Tranl. by Tusková. — Prague : Ústav Mezinarodnuích Vztahů, 1996. Dallin A. The Kaminsky Brigade : 1941–1944. — Cambridge : Russian Research Centre, 1956. Dalrymple D. G. The Soviet Famine of 1932–1934 : Some Further References // Soviet Studies. — 1965. — № 16 (4). — Pp. 471–474. Dalrymple D. G. The Soviet Famine of 1932–1934 // Soviet Studies. — 1964. — № 15 (3). — Pp. 250–284. The Dark Side of the Moon. — London : Faber and Faber, 1946. Datner S. 55 Dni Wehrmachtu w Polsce. — Warsaw : MON, 1967. Datner S. Zbrodnie Wehrmachtu na jeńcach wojennych w II Wojniej Światowej. — Warszawa : MON, 1964. Davies N. Rising ʼ44 : «The Battle for Warsaw». — London : Macmillan, 2003. Davies N. The Misunderstood Victory in Europe // New York Review of Books. — 1995. — № 42 (9) (May 25). Davies R. W., Tauger M. B., Wheatcroft S. G. Stalin, Grain Stocks and the Famine of 1932–33 // Soviet Studies. — 1995. — № 54 (3). — Pp. 642–657. Davies R. W., Wheatcroft S. G. The Years of Hunger : Soviet Agriculture, 1931–1933. — London : Palgrave, 2004. Dean M. Collaboration in the Holocaust : Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine. — London : Macmillan, 2000. Dean M. Jewish Property Seized in the Occupied Soviet Union in 1941 and 1942 : The Records of the Reichhauptkasse Beutestelle // Holocause and Genocide Studies. — 2000. — № 14 (1). — Pp. 83–101.

407

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Dean M. Robbing the Jews : The Confiscation of Jewish Property in the Holocaust, 1933 — 1945. — Cambridge : Cambridge University Press, 2008. Dębski S. Między Berlinem a Moskwą. Stosunki niemiecko-sowieckie 1939–1941. — Warsaw : PISM, 2003. Deletant D. Transnistria and the Romanian Solution to the «Jewish Problem» // The Shoah in Ukraine : History, Testimony, Memorialization / Ed. by Brandon R., Lower W. — Bloomington : Indiana University Press, 2008. — Pp. 156–189. Deportacje obywateli polskich z Zachodniej Ukrainy i Zachodniej Białorusi w 1940 / Депортации польских граждан из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1940 году. — Warszawa : IPN, 2003. Der Dienstkalender Heinrich Himmlers 1941/42 / Ed. by Witte P., Wildt M., Voigt M., Pohl D., Klein P., Gerlach C., Dieckmann C., Angrick A. — Hamburg : Hans Christians Verlag, 1999. Der Nister. The Family Mashber / Tranl. by Wolf L. — New York : NYRB, 2008. Der ukrainische Hunger-Holocaust / Ed. by Zlepko D. — Sonnenbühl : Helmut Wild, 1988. Diamond J. Collapse : How Societies Choose to Fail or Succeed. — New York : Penguin, 2005. Die Judenausrottung in Polen. Die Hilfsaktion für die Hungernden in Rußland // Reichspost. — 12.10.1933. — P. 1. Die Judenausrottung in Polen. Die Vernichtungslager. — Geneva, 1944. Die Weltgefahr des Bolschewismus. Rede des Reichskanzlers Adolf Hitler im Berliner Sportpalast // Deutschösterreichische Tageszeitung. — 03.03.1933. — P. 2. Dimitrov and Stalin : Letters from the Soviet Archives / Ed. by Dallin A., Firsov F. I. — New Haven : Yale University Press, 2000. Długoborski W. Żydzi z ziem polskich wcielonych do Rzeszy w KL AuschwitzBirkenau // Zagłada Żydów na polskich terenach wcielonych do Rzeszy / Ed. by Namysło A. — Warszawa : IPN, 2008. — Pp. 127–149. Dronin N. M., Bellinger E. G. Climate Dependence and Food Problems in Russia 1900– 1990. — Budapest : Central European Press, 2005. Drozdowski M. M. The History of the Warsaw Ghetto in the Light of the Reports of Ludwig Fischer // Polin. — 1988. — №3. — Pp. 189–199. Dunin-Wąsowicz K. Akcja AB w Warszawie // Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkowski Z. — Warszawa : GRBZpNPIPN, 1992. — Pp. 19–27. Duranty W. Russians Hungry, but not Starving // New York Times. — 31.03.1933. — P. 13. Dwork D., Pelt R. J. van. Auschwitz. — New York : Norton, 1996. Dziak J. Chekisty : A History of the KGB. — Lexington : Lexington Books, 1988. Edele M., Geyer M. States of Exception // Beyond Totalitarianism : Stalinism and Nazism Compares / Ed. by Geyer M., Fizpatrick S. — Cambridge : Cambridge University Press, 2009. — Pp. 345–395. Edelman R. Proletarian Peasants : The Revolution of 1905 in Russiaʼs Southwest. — Ithaca : Cornell University Press, 1987. Ehrenburg I., Grossman V. The Black Book : The Ruthless Murder of Jews by GermanFascist Invaders Throughout the Temporarily-Occupied Regions of the Soviet Union

408

Бібліографія

and in the Death Camps of Poland During the War of 1941–1945. — New York : Holocaust Publications, 1981. Eiber L. Gewalt in KZ Dachau. Vom Angang eines Terrorsystems // Das Jahr 1933 : Die nationalsozialistische Machteroberung und die deutsche Gsellschaft / Ed. by Wirsching A. — Göttingen : Wallstein Verlag, 2009. — Pp. 169–184. Eichholtz D. Krieg um Öl : Ein Erdölimperium als deutsches Kriegsziel (1938–1943). — Leipzig : Leipziger Universitätsverlag, 2006. Einsatz im «Reichskommissariat Ostland» : Dokumente zum Völkermord im Baltikum und in Weißrußland 1941–1944 / Ed. by Benz W., Kwiet K., Matthäus J. — Berlin : Metropol, 1998. The Einsatzgruppen Reports / Ed. by Arad Y., Krakowski S., Spector S. — New York : Holocaust Library, 1989. Eisenstadt S. N. Die Vielfalt der Moderne. — Weilerswist : Velbrück Wissenschaft, 2000. Eisler J. 1968 : Jews, Antisemitism, Emigration // Polin. — 2008. — № 21. — Pp. 37–62. Ellman M. A Note on the Number of 1933 Famine Victims // Soviet Studies. — 1991. — № 43 (2). — Pp. 375 — 379. Ellman M. The Role of Leadership Perceptions and of Intent in the Soviet Famine of 1931–1934 // Europe-Asia Studies. — 2005. — № 57 (6). — Pp. 823–841. Ellman M., Maksudov S. Soviet Deaths in the Great Patriotic War : A Note // EuropeAsia Studies. — 1994. — № 46 (4). — Pp. 671–680. Engelking B., Leociak J. Getto warszawskie : Przewodnik po nieistniejącym mieście. — Warszawa : OFiS PAN, 2003. Engelking B., Leociak J. The Warsaw Ghetto : A Guide to the Perished City. — New Haven : Yale University Press, 2009. Engelking Barbara, Libionka Dariusz. Żydzi w powstańczej Warszawie. — Warszawa : Polish Centre for Holocaust Research, 2009. Engerman D. Modernization from the Other Shore : American Intellectuals and the Romance of Russian Development. — Cambridge : Harvard University Press, 2003. Epstein B. The Minsk Ghetto : Jewish Resistance and Soviet Internationalism. — Berkeley : University of California Press, 2008. Evans R. J. The Coming of the Third Reich. — New York : Penguin, 2003. Evans R. J. The Third Reich at War. — New York : Penguin, 2009. Evans R. J. The Third Reich in Power. — London : Penguin, 2005. «Existiert das Ghetto noch?» Weißrussland : Jüdisches Überleben gegen nationalsozialistische Herrschaft / Ed. by Projektgruppe Belarus. — Berlin : Assoziation A, 2003. Falk B. Sowjetische Städte in der Hungersnot 1932/33. — Cologne : Böhlau Verlag, 2005. Famine in Ukraine 1932–1933 : Genocide by Other Means / Ed. by Hunczak T., Serbyn R. — New York : Shevchenko Scientific Society, 2007. Ferguson N. The War of the World : Historyʼs Age of Hatred. — London : Allan Lane, 2006. Fest J. C. Das Gesicht des Dritten Reiches. — Munich : Piper, 2006. Figes O. A Peopleʼs Tragedy : The Russian Revolution, 1891–1924. — London : Penguin, 1998.

409

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Fijałkowska B. Borejsza i Różański : Przyczynek do historii stalinizmu w Polsce. — Olsztyn : Wyższa Szkoła Pedagogiczna, 1995. Fitzpatrick S. Education and Social Mobility in the Soviet Union, 1921–1934. — Cambridge : Cambridge University Press, 1979. The Five-Year Plan // New York Times. — 01.01.1933. Foreign News : Karakhan Out? // Time. — 11.09.1933. Förster J. The German Army and the Ideological War against the Soviet Union // The Policies of Genocide : Jews and Soviet Prisoners of War in Nazi Germany / Ed. by Hirschfeld G. — London : Allen & Unwin, 1986. — Pp. 15–29. France : Herriot a Mother // Time. — 31.10.1932. Frank M. Expelling the Germans : British Opinion and Post-1945 Population Transfers in Context. — Oxford : Oxford University Press, 2007. Friedlander H. The Origins of Nazi Genocide : From Euthanasia to the Final Solution. — Chapel Hill : University of North Carolina Press, 1995. Friedländer S. The Years of Extermination : Nazi Germany and the Jews, 1939–1945. — New York : HarperCollins, 2007. Furet F. Le passé dʼune illusion : Essai sur lʼidée communiste au XХe siècle. — Paris : Rober Laffont, 1995. Furet F., Notle E. Fascism and Communism. — Lincoln : University of Nebraska Press, 2001. Gaddis J. L. The Long Peace : Inquiries into the History of the Cold War. — Oxford : Oxford University Press, 1987. Gaddis J. L. The United States and the Coming of the Cold War. — New York : Columbia University Press, 1972. Gantt W. H. Russian Medicine. — New York : Paul B. Hoeber, 1937. Gelb M. An Early Soviet Ethnic Deportation : The Far-Eastern Koreans // Russian Review. — 1995. — № 54 (3). — Pp. 389–412. Gellately R. Lenin, Stalin, and Hitler : The Age of Social Catastrophe. — New York : Knopf, 2007. Gerard J. G. The Bones of Berdichev : The Life and Fate of Vassily Grossman. — New York : Free Press, 1996. Gerlach C. Failure of Plans for an SS Extermination Camp in Mogilëv, Belorussia // Holocaust and Genocide Studies. — 1997. — № 11 (1). — Pp. 60–78. Gerlach C. Kalkulierte Morde : Die deutsche Wirtschafts-und Vernichtungspolitik in Wießrußland 1941 bis 1944. — Hamburg : Hamburger Edition, 1999. Gerlach C. Krieg, Ernährung, Völkermord : Forschungen zur deutschen Vernichtungspolitik im Zweiten Weltkrieg. — Hamburg : Hamburger Edition, 1998. Gerlach C. The Wannsee Conference, the Fate of German Jews, and Hitlerʼs Decision in Principle to Exterminate All European Jews // Journal of Modern History. — 1998. — № 70. — Pp. 759–812. Gerlach C., Werth N. State Violence — Violence Societies // Beyond Totalitarianism : Stalinism and Nazism Compared / Ed. by Geter M., Fitzpatrick S. — Cambridge : Cambridge University Press, 2009. — Pp. 133–179. Getty J. A., Naumov O. V. Road to Terror : Stalin and the Self-Destruction of the Bolsheviks, 1932–1939. — New Haven : Yale University Press, 1999.

410

Бібліографія

Getty J. A., Naumov O. V. Yezhov : The Rise of Stalinʼs «Iron Fist». — New Haven : Yale University Press, 2008. Gilmore G. Defying Dixie : The Radical Roots of Civil Rights, 1919–1950. — New York : Norton, 2008. Glassheim E. The Mechanics of Ethnic Cleansing : The Expulsion of Germans from Czechoslovakia, 1945–1947 // Redrawing Nations : Ethnic Cleansing in EastCentral Europe, 1944–1948 / Ed. by Ther P., Siljak A. — Lanham : Rowman and Littlefield, 2001. — Pp. 197–200. Glazar R. Die Falle mit dem grünen Zaun : Überleben in Treblinka. — Frankfurt am Main : Fischer Verlag, 1992. Głębocki H. Pierwszy naród ukarany : świadectwa Polaków z Leningrau // Arcana. — 2005. — № 64–65. — Pp. 155–192. Głód i represje wobec ludności polskiej na Ukrainie 1932–1947 / Ed. by Dzwonkowski R. — Lublin : Towarzystwo Naukowe KUL, 2004. Głowacki A. Sowieci wobec Polaków na ziemiach wschodnich II Rzeczypospolitej 1939–1941. — Łódź : Wydawnictwo Uniwesytetu Łódzkiego, 1998. Gniazdowski M. «Ustalić liczbę zabitych na 6 milionów ludzi» : dyrektywy Jakuba Bermana dla Biura Odszkodzowań Wojennych przy Prezydium Rady Minisrów // Polski Przegląd Diplomatyczny. — 2008. — № 1 (41). — Pp. 99–113. Goeschel C., Wachsmann N. Introduction // Nazi Concentration Camps, 1933–39 : A Documentary History / Ed. by Goeschel C., Wachsmann N. — Lincoln : Nebraska University Press, 2010. Goldhagen D. J. Hitlerʼs Willing Executioners : Ordinary Germans and the Holocaust. — New York : Knopf, 1996. Góral J. Eksterminacja inteligencji і tak zwanych warstw przywódczych w zachodnich powiatach Dystryktu Radomskiego (1939–1940) // Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkowski Z. — Warszawa : GKBZpNPIPN, 1992. — Pp. 71–82. Gorlizki Y., Khlevniuk O. Cold Peace : Stalin and the Soviet Ruling Circle, 1945– 1953. — Oxford : Oxford University Press, 2004. Gott mit uns : Der deutsche Vernichtungskrieg im Osten 1939–1945 / Ed. by Klee E., Dreßen W. — Frankfurt : S. Fischer, 1989. Goujon A. Kurapaty (1937–1941) : NKVD Mass Killings in Soviet Belarus. — Unpublished paper, 2008. Goujon A. Memorial Narratives of WWII Partisans and Genocide in Belarus // East European Politics and Societies. — 2010. — № 24 (1). — Pp. 6–25. Goulder A. Stalinism : A Study of Internal Colonialism // Telos. — 1978. — № 34. — Pp. 5–48. Goussef C. Les déplacements forcés des population aux frontières russes occidentales (1914–1950) // La violence de guerre 1914–1945 / Ed. by AudoinRouxeau S., Becker A., Ingrao Chr., Rousso H. — Paris : Ėditions Complexes, 2002. — Pp. 177–190. Grabher M. Irmfried Eberl : «Euthanasie»-Arzt und Kommandant von Treblinka. — Frankfurt am Main : Peter Lang, 2006. Grass G. Beim Häuten der Zwiebel. — Munich : Deutscher Taschenbuch Verlag. — 2008. Grass G. Im Krebsgang. — Munich : Deutscher Taschenbuch Verlag. — 2004.

411

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Graziosi A. Collectivization, révoltes paysannes et politiques gouvernementales a travers les rapports du GPU dʼUkraine de février-mars 1930 // Cahiers du Monde russe. — 1994. — № 34 (3). — Pp. 437–632. Graziosi A. Italian Archival Documents on the Ukrainian Famine 1932–1933 // Famine-Genocide in Ukraine, 1932–1933 / Ed. by Isajiw W. — Toronto : Ukrainian Canadian Research and Documentation Centre, 2003. — Pp. 27–48. Graziosi A. The Great Soviet Peasant War. — Cambridge : Harvard University Press, 1996. Graziosi A. The Soviet 1931–1933 Famines and the Ukrainian Holodomor : Is a New Interpretation Possible, and What Would Its Consequences Be? // Harvard Ukrainian Studies. — 2004–2005. — № 37 (1–4). — Pp. 97–115. Gregory P. R. Terror by Quota : State Security from Lenin to Stalin. — New Haven : Yale University Press, 2009. Gross J. T. Neighbors : The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland. — Princeton : Princeton University Press, 2001. Gross J. T. Polish POW Camps in the Soviet-Occupied Western Ukraine // The Soviet Takeover of the Polish Eastern Provinces, 1939–1941 / Ed. by Sword K. — London : Macmillan, 1991. Gross J. T. Polish Society Under German Occupation : The Generalgouvernement, 1939 — 1944. — Princeton : Princeton University Press, 1979. Gross J. T. Revolution from Abroad : The Soviet Conquest of Polandʼs Western Ukraine and Western Belorussia. — Princeton : Princeton University Press, 2002. Gross J. T. The Social Consequences of War : Preliminaries for the Study of the Imposition of Communist Regimes in Eastern Europe // East European Politics and Societies. — 1989. — № 3. — Pp. 198–214. Gross J. T. Upiorna dekada : trzy eseje o sterotypach na temat Żydów, Polaków, Niemców, i komunistów, 1939–1948. — Krakow : Universitas, 1948. Grossman V. Everything Flows / Transl. by Chandler R. — New York Classics : NYRB, 2010. Grossman V. Life and Fate / Transl. by Chandler R. — New York : Harper and Row, 1985. Grossman V. The Road : Stories, Journalism, and Essays / Transl. by Chandler R. — New York : NYRB Classics, 2010. Gruszińska I., Gross J. T. War Through Childrenʼs Eyes : The Soviet Occupation and the Deportations, 1939 — 1941. — Stanford : Hoover Institution Press, 1981. Gutman I. Resistance : The Warsaw Ghetto Uprising. — Boston : Houghton Mifflin, 1994. Haar I. Die deutschen «Vertreibungsverluste» — Zur Entstehungsheschichte der «Dokumentation der Vertreibung» // Tel Aviver Jahrbuch für deutsche Geschichte. — 2007. — № 35. — Pp. 251–271. Hahn E., Hahn H. H. Die Deutschen und «ihre» Vertreibung // Transit. — 2002. — № 23. — Pp. 103–116. Hanson J. K. M. The Civilian Population and the Warsaw Uprising of 1944. — Cambridge : Cambridge University Press, 1982. Hanson S. Time and Revolution : Marxism and the Design of Soviet Economic Institutions. — Chapel Hill : University of North Carolina Press, 1997.

412

Бібліографія

Harrison M. Soviet Planning in Peace and War. — Cambridge : Cambridge University Press, 1985. Hartmann C. Massensterben oder Massenvernichtung? Sowjetische Kriegsgefangene im «Unternehmen Barbarossa». Aus dem Tagebuch eines deutschen Lagerkommandanten // Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte. — 2001. — № 49 (1). — Pp. 97–158. Hasegawa T. Racing the Enemy : Stalin, Truman, and the Surrender of Japan. — Cambridge : Harvard University Press, 2005. Haslam J. The Soviet Union and the Struggle for Collective Security in Europe, 1933– 39. — Houndsmills : Macmillan, 1984. Haslam J. The Soviet Union and the Threat from the East. — Houndsmills : Macmillan, 1992. Hauner M. India in Axis Strategy : Germany, Japan, and Indian Nationalists in the Second World War. — Stuttgard : Klett-Cotta, 1981. Hecht T. T. Life Death Memories. Charlottesville : Leopolis Press, 2002. Heim S. Kalorien-Agrarforschung, Ernährungswirtschaft und Krieg : Herbert Backe als Wissrnschaftspolitiker // Kalorien, Kautschuk, Karrieren : Pfanzenzüchtung und landwirtschaftliche Forschung in Kaiser-Wilhelm-Insituten, 1933–1945 / Ed. by Heim S. — Wallstein : Göttingen, 2003. — Pp. 23–63. Heinzen J. W. Inventing a Soviet Countryside : State Power and the Transformation of Rural Russia, 1917–1929. — Pittsburgh : University of Pittsburgh Press, 2003. Helft den Christen in Sowjetrußland // Die Neue Zeitung. — 14.10.1933. — P. 1. Herbert U. Best : Biographische Studien über Radikalismus, Weltanschauung und Vernunft, 1903–1989. — Bonn : J.H.W. Dietz, 1996. Herf J. The Jewish Enemy : Nazi Propaganda During World War II and the Holocaust. — Cambridge : Harvard University Press, 2006. Herzog D. Sex After Fascism : Memory and Morality in Twentieth-Century Germany. — Princeton : Princeton University Press, 2005. Hilberg R. Perpetrators, Victims, Bystanders : The Jewish Catastrophe. — New York : HarperPerennial, 1993. Hilberg R. The Destruction of the European Jews. — New Haven : Yale University Press, 2003. — 3 vols. Hilberg R. The Ghetto as a Form of Government // Annals of the American Academy of Political and Social Science. — 1980. — № 450. — Pp. 98–112. Hilberg R. The Judenrat : Conscious or Unconscious «Tool» // Patterns of Jewish Leadership in Nazi Europe / Ed. by Gutman Y., Haft C. J. — Jerusalem : Yad Vashem, 1979. — Pp. 31–44. Hildebrand K. Vom Reich zum Weltreich : Hitler, NSDAP und koloniale Frage 1919– 1945. — Munich : Wilhelm Fink Verlag, 1969. Hildermeier M. Sozialrevolutionäre Partei Russlands : Agrarsozialismus und Modernisierung im Zarenreich. — Cologne : Böhlau, 1978. Hillgruber A. Germany and the Two World Wars. — Cambridge : Harvard University Press, 1981. Himka J.-P. Ethnicity and Reporting of Mass Murder : Krakivski visti, the NKVD Murders of 1941, and the Vinnytsia Exhumation. — Unpublished paper, 2009.

413

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Hirsch F. Empire of Nations : Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union. — Ithaca : Cornell University Press, 2005. Hobsbawm E. The Age of Extremes : A History of the World, 1914–1991. — London : Vintage, 1996. Holly C. Between States : The Transylvanian Question and the European Idea During World War II. — Stanford : Stanford University Press, 2009. Holquist P. Making War, Forging Revolution : Russianʼs Continuum of Crisis. — Cambridge : Harvard University Press, 2002. Horwitz G. J. Ghettostadt : Łódź and the Making of a Nazi City. — Cambridge : Harvard University Press, 2008. Hryciuk G. Victims 1939–1941 : The Soviet Repressions in Eastern Poland // Shared History — Divided Memory : Jews and Others in Soviet-Occupied Poland / Ed. by Barkan E., Cole E. A., Struve K. — Leipzig : Leipzig University-Verlag, 2007. — Pp. 173–200. Hull I. Absolute Destruction : Military Culture and the Practices of War in Imperial Germany. — Ithaca : Cornell University Press, 2005. Hungersnot : Authentische Dokumente über das Massensterben in der Sowjetunion. — Vienna, 1933. Ich werde es nie vergessen : Briefe sowjetischer Kriegsgefangener 2004–2006. — Berlin : Ch. Links Verlag, 2007. Ilic M. The Great Terror in Leningrad : A Quantative Analysis // Europe-Asia Studies. — 2000. — № 52 (8). — Pp. 1515–1534. Ingrao C. Les chasseurs noirs : La brigade Dirlewanger. — Paris : Perrin, 2006. Ingrao C. Violence de guerre, violence génocide : Les Einsatzgruppen // La violence de guerre 1914–1945 / Ed. by Audion-Rouzeau S., Becker A., Ingrao Chr., Rousso H. — Paris : Éditions Complexes, 2002. — Pp. 219–240. Iwanow M. Pierwszy naród ukarany : Stalinizm wobec polskiej ludności kresowek 1921– 1938. — Warszawa : Omnipress, 1991. Jackson G. D. Jr. Comintern and Peasant in East Europe, 1919–1930. — New York : Columbia University Press, 1966. Jahn E. Der Holodomor im Vergleich : Zur Phänomenologie der Massenvernivhtung // Osteuropa. — 2004. — № 54 (12). — Pp. 13–32. James H. Europe Reborn : A History, 1914–2000. — Harlow : Pearson, 2003. Janion M. Do Europy : tak, ale razem z naszymy umarłymi. — Warszawa : Sic!, 2000. Jankowiak S. «Cleansing» Poland of Germans : The Province of Pomerania, 1945– 1949 // Redrawing Nations : Ethnic Cleansing in East-Central Europe, 1944–1948 / Ed. by Ther P., Siljak A. — Lanham : Rowman and Littlefield, 2001. — Pp. 87–106. Jankowiak S. Wysiedlenie i emigracja ludności niemieckiej w polityce władz polskich w latach 1945–1970. — Warszawa : IPN, 2005. Jankowski A. Akcja AB na Kielecczyżnie // Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkowski Z. — Warszawa : GKBZpNPIPN, 1992. — Pp. 65–82. Jansen M., Petrov N. Stalinʼs Loyal Executioner : Nikolai Ezhov, 1895–1940. — Stanford : Hoover University Press, 2002.

414

Бібліографія

Jasiewicz K. Zagłada polskich Kresów. Ziemiaństwo polskie na Kresach PółnocnoWschodnich Rzeczypospolitej pod okupacją sowiecką 1939–1941. — Warszawa : Volumen, 1998. Jolluck K. R. Exile and Identity : Polish Women in the Soviet Union During World War II. — Pittsburgh : University of Pittsburgh Press, 2002. Jones G. Famine grips Russia // New York Evening Post. — 30.03.1933. Jones G. Will there be soup // Western Mail. — 17.10.1932. Judt T. Postwar : A History of Europe Since 1945. — New York : Penguin, 2005. Judt T. The Burden of Responsibility : Blum, Camus, Aron, and the French Twentieth Century. — Chicago : University of Chicago Press, 1998. Kalbarczyk S. Przedmioty odnalezione w Bykowni a Kuropatach świadczą o polskości ofiar // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. — 2007. — № 10–11. — Pp. 47–54. Kamenec I. The Deportation of Jewish Citizens from Slovakia // The Tragedy of the Jews of Slovakia, Oświęcim : Auschwitz-Birkenau State Museum and Museum of the Slovak National Uprising, 2002. — Pp. 111–140. Kamenec I. The Holocaust in Slovakia // Slovak Contributions to 19th International Congress of Historical Sciences / Ed. by Kováč D. — Bratislava : Veda, 2000. — Pp. 195–206. Kardinal Innitzer ruft die Welt gegen den Hungertod auf // Reichspost. — 20.08.1933. — P. 1. Kassow S.D. Who Will Write Our History? Rediscovering a Hidden Archive from the Warsaw Ghetto. — New York : Vintage, 2009. Katyn : A Crime Without Punishment / Ed. by Cienciala A. M., Lebedeva N. S., Materski W. — New Haven : Yale University Press, 2007. Katzer N. Brot und Herrschatf : Die Hungersnot in der RSFSR // Osteuropa. — 1994. — № 54 (12). — Pp. 90–110. Kay A. J. «Hierbei werden zweifellos zig Millionen Menschen verhungern» : Die deutsche Wirtschaftsplanung für die besetzte Sowjetunion und ihre Umsetzung, 1941 bis 1944 // Transit. — 2009. — № 38. — Pp. 57–77. Kay A. J. Exploitation, Resettlement, Mass Murder : Political and Economic Planning for German Occupation Policy in the Soviet Union, 1940–1941. — New York : Berghahn Books, 2006. Keegan J. The Face of Battle. — New York : Viking, 1976. Ken O. Collective Security or Isolation : Soviet Foreign Policy and Poland, 1930– 1935. — Ст. Петербург : Европейский Дом, 1996. Kennedy P. M. Aufstieg und Verfall der britischen Seemacht. — Herford : E.S. Mittler & Sohn, 1978. Kershaw I. Fateful Choices : Ten Decisions That Changed the World, 1940–1941. — London : Penguin Books, 2007. Kershaw I. Hitler : A Biography. — New York : W.W. Norton, 2008. Kershaw I. Hitler, the Germans, and the Final Solution. — New Haven : Yale University Press, 2008. Kersten K. Forced Migration and the Transformation of Polish Society in the Postwar Period // Redrawing Nations : Ethnic Cleansing in East-Central Europe, 1944– 1948 / Ed. by Ther P., Siljak A. — Lanham : Rowman and Littlefield, 2001. — Pp. 75–86.

415

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Kersten K. The Establishment of Communist Rule in Poland. — Berkley : University of California Press, 1991. Khlevniouk O. Le cercle du Kremlin : Staline et le Bureau politique dans les années 30 : les jeux du pouvoir. — Paris : Éditions du Seuil, 1996. Khlevniuk O. Party and NKVD : Power Relationships in the Years of the Great Terror // Stalinʼs Terror : High Politics and Mass Repression in the Soviet Union / Ed. by McLoughlin B., McDermott K. — New York : Palgrave Macmillan, 2003. Khlevniuk O. Stalin as Dictator : The Personalization of Power // Stalin : A New History / Ed. by Davis S., Harris J. — Cambridge : Cambridge University Press, 2005. — Pp. 109–120. Khlevniuk O. The Objectives of the Great Terror, 1937–1938 // Soviet History 1917– 1953 : Essays in Honour of R.W. Davis / Ed. by Cooper J., Perrie M., Rhees E. A. — Houndmills : Macmillan, 1995. — Pp. 158–176. Khlevniuk O. V. The History of the Gulag : From Collectivization to the Great Terror. — New Haven : Yale University Press, 2004. Kiernan B. Blood and Soil : A World History of Genocide and Extermination from Sparta to Darfur. — New Haven : Yale University Press, 2007. Kieszczyński L. Represje wobec kadry kierowniczej KPP // Tragedia Kommunistycznej Partii Polski / Ed. by Maciszewski J. — Warszawa : Książka і Wiedza, 1989. — Pp. 198–216. King C. The Moldovans : Russia, Romania, and the Politics of Culture. — Stanford : Hoover Institution, 2000. King G., Rosen O., Tanner M., Wagner A. F. Ordinary Voting Behavior in the Extraordinary Election of Adolf Hitler // Journal of Economic History. — 2008. — № 68 (4). — Pp. 951–996. Kingston-Mann E. Lenin and the Problem of Marxist Peasant Revolution. — New York : Oxford University Press, 1983. Kirschenbaum L. A. The Legacy of the Siege of Leningrad, 1941–1995 : Myth, Memories, and Monuments. — Cambridge : Cambridge University Press, 2006. Klein P. Curt von Gottberg — Siedlungsfanktionär und Massenmörder // Karrieren der Gewalt : Nationalsozialistische Täterbiographien / Ed. by Mallmannn K.-M. — Darmstadt : Wissenschftliche Buchgesellschaft, 2004. — Рp. 95–103. Klein P. Zwischen den Fronten. Die Zivilbevölkerung Weißrusslands und der Krieg der Wehrmacht gegen die Partisanen // Wir sind die Herren dieses Landes. Ursachen Verlauf und Folgen des deutschen Überfalls auf die Sowjetunion / Ed. by Quinkert B. — Hamburg : VSA Verlag, 2002. — Рp. 82–103. Klimaszewski T. Verbrennungskommando Warschau. — Warszawa : Czytelnik, 1959. Koenen G. Der Russland-Komlex : Die Deutschen und der Osten, 1900–1945. — Munich : Beck, 2005. Koestler A. «Vorwort», to Alexander Weißberg-Cybulski, Im Verhör. — Vienna : Europaverlag, 1993 [1951]. — Pp. 9–18. Koestler A. Darkness at Noon. — New York : Macmillan, 1941. Koestler A. The Yogi and the Commissar. — New York : Macmillan, 1946. Koestler A. Untitled // The God That Failed / Ed. by Crossman R. — London : Hamilton, 1950. — Pp. 25–82.

416

Бібліографія

Kołakowski L. Main Currents of Marxism, Vol. 3 : The Breakdown. — Oxford : Oxford University Press, 1978. Kołakowski P. NKWD i GPU na ziemiach polskich 1939–1945. — Warszawa : Bellona, 2002. Kopka B. Konzentrationslager Warschau : Historia i następstwa. — Warszawa : IPN, 2007. Kopówka E. Stalag 366 Siedlce. — Siedlce : SKUNKS, 2004. Kopówka E. Treblinka. Nigdy więcej. — Siedlce : Muzeum Rejonowe, 2002. Kornat M. Polityka równowagi : Polska między Wschodem a Zachodem. — Cracow : Arcana, 2007. Kornat M. Polska 1939 roku wobec paktu Ribbentrop-Mołotow. — Warszawa : Polski Instytut Spraw Międzynarodowych, 2002. Koselleck R. Futures Past : On the Semantics of Historical Time / Transl. by Tribe K. — Cambridge : MIT Press, 1985. Kostyrchenko G. Out of the Red Shadows : Anti-Semitism in Stalinʼs Russia. — Amherst : Prometheus Books, 1995. Kotkin S. Magnetic Mountain : Stalinism as a Civilization. — Berkeley : University of California Press, 1995. Kotkin S. Peopling Magnitostroi : The Politics of Demography // Social Dimensions of Soviet Industrialization / Ed. by Rosenberg W. G., Siegelbaum L.H. — Bloomington : Indiana University Press, 1993. — Pp. 63–104. Kovály H. M. Under a Cruel Star : A Life in Prague 1941–1968 / Transl. by Epstein F., Epstein H. — New York : Holmes and Maier, 1997. Kowalski T. Z badań nad eksterminacją inteligencji w Rzeszowskim w okresie II wojny światowej // Auserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkowski Z. — Warszawa : GKBZpNP-IPN, 1992. — Pp. 83–89. Kozaczyńska B. Wysiedlenie mieszkańców Zamojszczyzny do dystryktu warszawskiego w latach 1942 — 1943 i los deportowanych // Exodus : Deportacje i migracje (wątek wschodni) / Ed. by Zwolski M. — Warszawa : IPN, 2008. — Pp. 70–92. Kozlov D. «I have Not Read, But I Will Say» : Soviet Literary Audiences and Changing Ideas of Social Membership, 1958–1966 // Kritika. — 2006. — № 7 (3). — Pp. 557– 597. Kozlov D. The Historical Turn in Late Soviet Culture : Retrospectivism, Factography, Doubt, 1953–1991 // Kritika. — 2001. — № 2 (2). — Pp. 577–600. Kramer M. Die Konsolidierung des kommynistischen Blocks in Osteuropa 1944–1953 // Transit. — 2009. — № 39. — Pp. 78–95. Krannhals H. von. Der Warschauer Aufstand 1944. — Frankfurt am main : Bernard & Graefe Verlag für Wehrwesen, 1964. Kravchenko V. I Chose Freedom : The Personal and Political Life of a Soviet Official. — New York : Charles Scribnerʼs Sons, 1946. Krebs G. Japan and the German-Soviet War, 1941 // From Peace to War : Germany, Soviet Russia, and the World, 1939–1941 / Ed. by Wegner B. — Providence : Berghahn Books, 1997. — Pp. 541–560. Kroener B. R. The «Frozen Blitzkrieg» : German Strategic Planning against the Soviet Union and the Causes of Its Failure // From Peace to War : Germany, Soviet Russia,

417

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

and the World, 1939–1941 / Ed. by Wegner B. — Providence : Berghahn Books, 1997. — Pp. 135–150. Królikowski J. Budiwałem most kolejowy w pobliżu Treblinki // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1964. — № 49. — Pp. 46–57. Krüger P. Die Außenpolitik der Republik von Weimar. — Darmstadt : Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1985. Kruglov A. Jewish Losses in Ukraine // The Shoah in Ukraine : History, Testimony, Memorialization / Ed. by Brandon R., Lower W. — Bloomington : Indiana University Press, 2008. — Pp. 272–290. Krzepicki A. Treblinka // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1962. — № 43– 44. — Pp. 84–109. Księga świadectw. Skazani na karę śmierci w czasach stalinowskich i ich losy / Ed. by Madeja K., Żaryn J., Żurek J. — Warszawa : IPN, 2003. Kulczycki S. Hołodomor : Wielki głód na Ukrainie w latach 1932–1933 jako ludobójstwo. — Wrocław : Kolegium Europy Wschodniej, 2008. Kupczak J. Polacy na Ukrainie w latach 1921–1939. — Wrocław : Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1994. Kuromiya H. Accounting for the Great Terror // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. — 2003. — № 53 (1). — Pp. 86–101. Kuromiya H. Freedom and Terror in the Donbas : A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s–1990s. — Cambridge : Cambridge University Press, 1998. Kuromiya H. Stalin. Harlow : Pearson Longman, 2005. Kuromiya H. The Great Terror and «Ethnic Cleansing» : The Asian Nexus, 2009 (unpublished paper). Kuromiya H. The Voices of the Dead : Stalinʼs Great Terror in the 1930s. — London : Yale University Press, 2007. Kuromiya H. World War II, Jews, and Post-War Soviet Society // Kritika. — 2002. — № 3 (3). — Pp. 521–531. Kuromiya H., Libera P. Notatka Włodzimierza Bączkowskiego na temat współpracy polskojapońskiej wobec ruchu prometejskiego (1938) // Zeszyty Historyczne. — 2009. — Pp. 114–135. Kuromiya H., Mamoulia G. Anti-Russian and Anti-Soviet Subversion : The CaucasianJapanese Nexus, 1904–1945 // Europe-Asia Studies. — 2009. — № 61 (8). — Pp. 1415–1440. Kuromiya H., Pepłoński A. Między Warszawą a Tokio : Polsko-japońska współpraca wywiadowcza 1904–1944. — Toruń : Wydawnictwo Adam Marszałek, 2009. Kuromiya H., Pepłoński A. Stalin und die Spionage // Transit. — 2009. — № 38. — Pp. 20–33. Kuśnierz R. Ukraina w latach kolektywizacji i wielkiego głodu. — Toruń : Grado, 2005. Lagrou P. La «Guerre Honorable» et une certaine idée de lʼOccident. Mémoires de guerre, racisme et réconciliation après 1945 // Les Résistances, miroir des régimes dʼoppression / Ed. by Marcot F., Musiedlak D. — Allemagne, France, Italie, Besançon : Presses Universitaires de Franche-Comté, 2006. — Pp. 395–412. Lee S. J. European Dictatorship 1918–1945. — London : Routledge, 2000.

418

Бібліографія

Lesczyńska Z. Z badań nad stratami inteligencji na Lubelszczyźnie w latach 1939– 1944 // Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkoski Z. — Warszawa : GKBZpNP-IPN, 1922. — Pp. 58–70. Levine H. In Search of Sugihara. — New York : The Free Press, 1996. Libionka D. Apokryfy z dziejów Żydowskiego Związku Wojskowego i ich autorzy // Zagłada Żydów. Studia i materiały. — 2005. — № 1. — Pp. 165–198. Libionka D. Głową w mur. Interwencje Kazimierza Papée, polskiego ambasadora przy Stolicy Apostolskiej, w sprawie zbrodni niemieckich w Polsce, listopad 1942–styczeń 1943 // Zagłada Żydów. Studia i materiały. — 2006. — № 2. — Pp. 292–314. Libionka D. Polska kospiracja wobec eksterminacji Żydów w dystrykcie warszawskim // Prowincja noc. Życie i zagłada Żydów w dystrykcie warszawskim / Ed. by Engelking B., Leociak J., Libionka D. — Warszawa : IfiS PAN, 2007. — Pp. 443–504. Libionka D. ZWZ-AK i Delegatura Rządu RP wobec eksterminacji Żydów polskich // Polacy i Żydzi pod okupacją niemiecką 1939–1945 / Ed. by Żbikowski A. — Warszawa : IPN, 2006. — Pp. 15–208. Libionka D., Weinbaum L. Deconstructing Memory and History : The Jewish Military Union (ZZW) and the Warsaw Ghetto Uprising // Jewish Political Studies Review. — 2006. — № 18 (1/2). — Pp. 1–14. Libionka D., Weinbaum L. Pomnik Apfelbauma, czyli klątwa «majora» Iwańskiego // Więż. — 2007. — № 4. — Pp. 100–111. Lieberman B. Terrible Fate : Ethnic Cleansing in the Making of Modern Europe. — Chicago : Ivan R. Dee, 2006. Lih L. T. Bread and Authority in Russia, 1914–1921. — Berkeley : University of California Press, 1990. Longerich P. Heinrich Himmler : Biographie. — Berlin : Siedler, 2008. Longerich P. Politik der Vernichtung : Eine Gesamtdarstellung der nationalsozialistischen Judenverfolgung. — Munich : Piper, 1998. Longerich P. The Unwritten Order : Hitlerʼs Role in the Final Solution. — Stroud : Tempus, 2001. Löw A. Juden im Getto Litzmannstadt : Lebensbedingungen, Selbstwahrnehmung, Verhalten. — Göttungen : Wallsteun Verlag, 2006. Lower W. «On Him Rests the Weight of the Administration» : Nazi Civilian Rulers and the Holocaust in Zhytomyr // The Shoah in Ukraine : History, Testimony, and Memorialization / Ed. by Brandon R., Lower W. — Bloomington : Indiana University Press, 2008. — Pp. 224–227. Lower W. Nazi Empire-Building and the Holocaust in Ukraine. — Chapel Hill : University of North Carolina Press, 2005. Lück M. F. Partisanenbekämpfung durch SS und Polizei in Weißruthenien 1942. Die Kampfgruppe von Gottberg // Im Auftrag : Polizei, Verwaltung und Verantwortung / Ed. by Kenkmann A., Christoph S. — Essen : Klartext Verlag, 2001. Pp. 225–247. Ludność cywilna w Powstaniu Warszawskim / Ed. by Madajczyk C., Getta M., Janowski A. — Warszawa : Państwowy Instytut Wydawniczy. — 1974. — №. 2. Lukacs J. Five Days in London, May 1940. — New Haven : Yale University Press, 1999. Lukacs J. June 1941 : Hitler and Stalin. — New Haven : Yale University Press, 2007. Lukacs J. The Last European War. — New Haven : Yale University Press, 1976.

419

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Lukes I. The Rudolf Slansky Affair : New Evidence // Slavic Review. — 1999. — № 58 (1). — Pp. 160–187. Luks L. Zum Slaninschen Antisemitismus : Brüche und Widersprüche // Jahrbuch für Historische Kommunismus-Forschung, 1997. — Pp. 9–50. Lustiger A. Stalin and the Jews : The Red Book. — New York : Enigma Books, 2003. MacLean F. The Cruel Hunters : SS-Sonderkommando Dirlewanger : Hitlerʼs Most Notorious Anti-Partisan Unit. — Atglen : Schiffer Military History, 1998. MacLean F. The Field Men : The SS Officers Who Led the Einsatzkommandos. — Atglen : Schiffer, 1999. MacQueen M. Nazi Policy Toward the Jews in the Reichskommissariat Ostland, JuneDecember 1941 : From White Terror to Holocaust in Lithuania / Bitter Legacy : Confronting the Holocaust in the USSR / Ed. by Gitelman Z. — Bloomington : Indiana University Press, 1997. — Pp. 91–103. Madajczyk C. Vom «Generalplan Ost» zum «Generalsidlungsplan» // Der «Generalplan Ost» : Hauptlinien der nationalsozialistischen Planungs-und Vernichtungspolitik / Ed. by Rössler M., Schleiermacher S. — Berlin : Akademie Verlag, 1993. — Pp. 12– 19. Maksudov S. Victory over the Peasantry // Harvard Ukrainian Studies. — 2001. — № 25 (3/4). — Pp. 187–236. Malia M. Alexander Herzen and the Birth of Russian Socialism, 1812–1855. — Cambridge : Harvard University Press, 1961. Mallmann K.-M. Rozwiązać przez jakikolwiek szybko działający środek : Policja Bezpieczeństwa w Łodzi a Shoah w Kraju Warty // Zagłada Żydów na polskich terenach scielonych do Rzeszy / Ed. by Namysło A. — Warszawa : IPN, 2008. — Pp. 85–115. Mallmann K.-M., Bühler J., Matthäus J. Einsatzgruppen in Polen : Darstellung und Dokumentation. — Darmstadt : WGB, 2008. Mańkowski Z. Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkowski Z. — Warszawa : GKBZpNO-IPN, 1922. — Pp. 6–18. Manoschek W. «Serbien ist judenfrei» : Militärische Besatzungspolitik und Judenvernichtung in Serbien 1941/1942. — Munich : R. Oldenbourg Verlag, 1993. Marples D. Kuropaty : The Investigation of a Stalinist Historical Controversy // Slavic Review. — 1994. — № 53 (2). — Pp. 513–523. Marrus M. R. Jewish Resistance to the Holocaust // Journal of Contemporary History. — 1995. — № 30 (1). — Pp. 83–110. Marszałek J. Akcja AB w dystrykcie lubelskim // Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkowski Z. — Warszawa : GKBZpNP-IPN, 1992. — Pp. 48–57. Martin T. Affirmative Action Empire. — Ithaca : Cornell University Press, 2001. Martin T. The 1932–1933 Ukrainian Terror : New Documentation on Surveillance and the Thought Process of Stalin // Famine-Genocide in Ukraine, 1932–1933 / Ed. by Isajiw W. — Toronto : Ukrainian Canadian Research and Documentation Centre, 2003. — Pp. 97–114. Martin T. The Origins of Soviet Ethnic Cleansing // Journal of Modern History. — 1998. — № 70 (4). — Pp. 813–861.

420

Бібліографія

Mastny V. The Cold War and Soviet Insecurity : The Stalin Years. — Oxford : Oxford University Press, 1996. Mastny V. The Czechs Under Nazi Rule : The Failure of National Resistance, 1939– 1942. — New York : Columbia University Press, 1971. Materski W. Tarcza Europy. Stosunki polsko-sowieckie 1918–1939. — Warszawa : Książka i Wiedza, 1994. Matthäus J. Controlled Escalation : Himmlerʼs Men in the Summer of 1941 and the Holocaust in the Occupied Soviet Territories // Holocaust and Genocide Studies. — 2007. — № 21/2 (Fall). — Pp. 218–242. Matthäus J. Reibungslos und planmäßig : Die Zweite Welle der Judenvernichtung im Generalkommissariat Weißruthenien (1942–1944) // Jahrbuch für Antisemitismusforschung. — 1995. — № 4 (4). — Pp. 254–274. Mavrogordato R., Ziemke E. The Polotsk Lowland // Soviet Partisans in World War II / Ed. by Armstrong J. — Madison : University of Wisconsin Press, 1964. Mazower M. Dark Continent : Europeʼs Twentieth Century. — New York : Vintage, 2000. Mazower M. Hitlerʼs Empire : Nazi Rule in Occupied Europe. — London : Allen Lane, 2008. Mazower M. Violence and the State in the Twentieth Century // American Historical Review. — 2002. — № 107 (4). — Pp. 1147–1167. McLoughlin B. Mass Operations of the NKVD, 1937–8 : A Survey // Stalinʼs Terror : High Politics and Mass Repression in the Soviet Union / Ed. by McLoughlin B., McDermott K. — Houndsmill : Palgrave, 2003. — Pp. 118–152. Megargee G. War of Annihilation : Combat and Genocide on the Eastern Front, 1941. — Lanham : Rowman & Littlefield, 2007. Mendelsohn E. The Jews of East Central Europe Between the World Wars. — Bloomington : Indiana University Press, 1983. Merridale C. Ivanʼs War : Life and Death in the Read Army, 1939–1945. — New York : Henry Holt, 2006. Merridale C. Night of Stone : Death and Memory in Twentieth-Century Russia. — New York : Viking, 2000. Michniuk W. Z historii represji politycznych przeciwko Polakom na Białorusi w latach trzydziestych // Polska-Białoruś 1918–1945 : Zbiór studiów i materiałów / Ed. by Balcerak W. — Warszawa : IH PAN, 1993. — Pp. 112–120. Mieszkowska A. Matka dzieci Holocaustu : Historia Ireny Sendlerowej. — Warshawa : Muza SA, 2008. Milgram S. Behavior Study of Obedience // Journal of Abnormal and Social Psychology. — 1963. — № 67 (2). — Pp. 371–378. Millward J. A. Eurasian Crossroads : A History of Xinjiang. — London : Hurst & Company, 2007. Miłosz C. Legends of Modernity : Essays and Letters from Occupied Poland, 1942–43. — New York : Farrar, Strauss, and Giroux, 2005. Milward A. S. The German Economy at War. — London : Athlone Press, 1965. Mironowicz E. Białoruś. — Warszawa : Trio, 1999. Młynarczyk J. A. Akcja Reinhardt w gettach prowincjonalnych dystryktu warszawskiego 1942–1943 // Prowincja noc. Życie i zagłada Żydów w dystrykcie warszawskim / Ed.

421

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

by Engelking B., Leociak J., Libionka D. — Warshawa : IfiS PAN, 2007. — Pp. 39– 74. Młynarczyk J. A. Judenmord in Zentralpolen : Der Distrikt Radom im Generalgouvernement 1939–1945. — Darmstadt : WGB, 2007. Młynarczyk J. A. Treblinka — ein Todeslager der «Aktion Reihard» // Aktion Reihardt, Der Völkermord an den Juden im Generalgouvernement 1941–1944 / Ed. by Musial B. — Osnabrück : Fibre, 2004. — Pp. 257–281. Młynarski B. W niewoli sowieckiej. — London : Gryf Printers, 1974. Moczarski K. Rozmowy z katem. — Cracow : Znak, 2009. Morris J. The Polish Terror : Spy Mania and Ethnic Cleansing in the Great Terror // Europe-Asia Studies. — 2004. — № 56/5 (July). — Pp. 751–766. Motyka G. Tragedia jeńców sowieckich na ziemiach polskich podczas II wojny światowej. — Неопубликованная рукопись, 2009. Motyka G. Ukraińska partyzantka 1942–1960. — Warszawa : Rytm, 2006. Moyn S. In the Aftermath of Camps // Histories of the Aftermath : The Legacies of the Second World War / Ed. by Biess F., Mueller R. — New York : Berghahn Books, 2010. Mulligan T. P. The Politics of Illusion and Empire : German Occupation Policy in the Soviet Union, 1942–1943. — New York : Praeger, 1988. Musiał B. Na zachód po trupie Polski. — Warszawa : Prószyński, 2009. Musiał B. Przypadek modelowy dotyczący eksterminacji Żydów : Początki «akcji Reinhardt» — planowanie masowego mordu Żydów w Generalnym Gubernatorstwîe / Akcja Reinhardt. Zagłada Żydów w Generalnym Gubernatorstwie / Ed. by Libionka D. — Warszawa : IPN, 2004. — Pp. 15–38. Musial B. Sowjetische Partisanen 1941–1944 : Mythos und Wirklichkeit. — Paderborn : Ferdinand Schöningh, 2009. Naimark N. Fires of Hatred : Ethnic Cleansing in Twentieth-Century Europe. — Cambridge : Harvard University Press, 2001. Naimark N. Gomułka and Stalin : The Antisemitic Factor in Postwar Polish Politics // Varieties of Antisemitism : History, Ideology, Discourse / Ed. by Baumgarten M., Kenez P., Thompson B. — Newark : University of Delaware Press, 2009. — Pp. 237– 250. Naimark N. The Russians in Germany : A History of the Soviet Zone of Occupation, 1945–1949. — Cambridge : Harvard University Press, 1995. Naumann M. Die Mörder von Danzig // Die Zeit. — 10.09.2009. — Pp. 54–55. Niemcy w Polsce : Wybór dokumentów / Ed. by Borodziej W., Lemberg H., Kraft C. — Warszawa : Neriton. — 2000. — №. 1. Nikolʼskij V. Die «Kulakenoperaion» im ukrainischen Donbass // Stalimismus in der sowjetischen Provinz 1937–1938 / Ed. by Binner R., Bonwetsch B., Junge M. — Berlin : Akademie Verlag, 2010. — Pp. 613–640. Nitschke B. Wysiedlenie ludności niemieckiej z Polski w latach 1945–1949. — Zielona Góra : Wyższa Szkoła Pedagogiczna im. Tadeusza Kotarbińskiego, 1999. Nolte H.-H. Partisan War in Belorussia, 1941–1944 // A World at Total War : Global Conflict and the Politics of Destruction, 1937–1945 / Ed. by Chickering R., Förster, Greiner B. — Cambridge : Cambridge University Press, 2005. — Pp. 261–276. Nowak A. Polska a trzy Rosje. — Cracow : Arcana, 2001.

422

Бібліографія

Obóz zagłady Treblinka // Biuletyn Glownej Komisji Badania Zbrodni Niemieckich w Polsce. — 1946. — № 1. — Pp. 133–144. Olaru-Cemirtan V. Wo die Züge Trauer trugen : Deportation in Bessarabien, 1940– 1941 // Osteuropa. — 2009. — № 59 (7–8). — Pp. 219–226. Orth K. Das System der nationalsozialistischen Konzentrationslager. Eine politische Organisationsgeschichte. — Hamburg : Hamburg Edition, 1999. Orwell G. Homage to Catalonia. — San Diego : Harcourt Brace Jovanovich, 1980. Orwell G. Orwell and Politics. — London : Penguin, 2001. Overmans R. Deutsche militärische Verluste im Zweiten Weltkrieg. — Munich : Oldenbourg, 1999. Overmans R. Die Kriegsgefangenenpolitik des Deutschen Reiches 1939 bis 1945 // Das Deutsche Reich und der Zweite Weltkrieg / Ed. by Echternkamp J. — Munich : Deutsche Verlags-Anstalt. — 2005. — № 9/2. Overmans R. Personelle Verluste der deutschen Bevölkerung durch Flucht und Vertreibung // Dzieje Najnowsze. — 1994. — № 26 (2). — Pp. 50–65. Paczkowski A. Pół wieku dziejów Polski. — Warszawa : PWN, 2005. Paczkowski A. Pologne, la «nation ennemie» // Le livre noir du communisme : Crimes, terreur, repression / Ed. by Courtois S., Werth N., Panné J.-L., Paczkowski A., Bartosek K., Margolin J.-L. — Paris : Robert Laffont, 1997. Paczkowski A. Trzy twarze Józefa Światła. Przyczynek do historii komunizmu w Polsce. — Warszawa : Prószyński i S-ka, 2009. Pamiętniki znalezione w Katyniu. — Paris : Editions Spotkania, 1989. Pankowicz A. Akcja AB w Krakowie // Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkowski Z. — Warszawa : GKBZpNP-IPN, 1992. — Pp. 43–47. Parris M. The Lesser Terror : Soviet State Security, 1939–1953. — Santa Barbara : Praeger, 1996. Paulsson G. S. Secret City : The Hidden Jews of Warsaw 1940–1945. — New Haven : Yale University Press, 2002. Pawlowitch S. L. Hitlerʼs New Disorder : The Second World War in Yugoslavia. — New York : Columbia University Press, 2008. Pianciola N. The Collectivization Famine in Kazakhstan // Hunger by Design : The Great Ukrainian Famine in Its Soviet Context / Ed. by Hryn H. — Cambridge : Harvard University Press, 2008. — Pp. 103–116. Pietrzykowski J. Akcja AB na ziemi częstochowskiej i radomszczańskiej // Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkowski Z. — Warszawa : GKBZpNP-IPN, 1992. — Pp. 107–123. Pietrzykowski J. Akcja AB w Częstochowie. — Katowice : Wydawnictwo Śląsk, 1971. Pinkus B. The Deportation of the German Minority in the Soviet Union, 1941–1945 // From Peace to War : Germany, Soviet Russia, and the World, 1939–1941 / Ed. by Wegner B. — Providence : Berghahn Books, 1997. — Pp. 449–462. Pipes R. Struve. — Cambridge : Harvard University Press, 1970–1980. — 2 vols. Pipes R. The Formation of the Soviet Union. — Cambridge : Harvard University Press, 1997. Pohl D. Die Herrschaft der Wehrmacht : Deutsche Militärbestazung und einheimische Bevölkerung in der Sowjetunion 1941–1944. — Munich : R. Oldenbourg, 2008.

423

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Pohl D. Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien : Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens. — Munich : Oldenbourg, 1996. Pohl D. Schauplatz Ukraine : Der Massenmord an den Juden im Militärverwaltungsgebiet und im Reichskommissariat 1941–1943 // Ausbeutung, Vernichtung, Öffentlichkeit : Neue Studien zur nationalsozialistischen Lagerpolitik / Ed. by Frei N., Steinbacher S., Wagner B. C. — Munich : K.G. Sur, 2000. — Pp. 135–179. Pohl D. Ukrainische Hilfskräfte beim Mord an den Juden // Die Täter der Shoah / Ed. by Paul G. — Göttingen : Wallstein Verlag, 2002. Pohl D. Verfolgung und Massenmord in der NS-Zeit 1933–1945. — Darmstadt : Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 2008. Pohl D. Znaczenie dystryktu lubelskiego w «ostatecznym rozwiązaniu kwestii żydowskiej // Akcja Reinhardt : Zagłada Żydów w Generalnym Gubernatorstwie / Ed. by Libionka D. — Warszawa : IPN, 2004. — P. 39–53. Polacy na Ukrainie : Zbiór dokumentów 1917–1939 / Ed. by Stępień S. — Przemyśl : Południowo-Wschodni Instytut Naukowy, 1998. Polian P. Against Their Will : The History and Geography of Forced Migrations in the USSR. — Budapest : CEU Press, 2004. Polian P. Hätte der Holocaust beinahe nicht stattgefunden? Überkegungen zu einem Schriftwechsel im Wert von zwei Millionen Menschenleben // Besatzung, Kollaboration, Holocaust / Ed. by Hurter J., Zarusky J. — Munich : R. Oldenbourg Verlag, 2008. — Pp. 1–20. Polian P. La violence contre les prisonniers de guerre soviétiques dans le IIIe Reich et un URSS // La violence de guerre 1914–1945 / Ed. by Audoin-Rouzeau S., Becker A., Ingrao Chr., Rousso H. — Paris : Éditions Complexes, 2002. — Pp. 117–131. Polonsky A. Politics in Independent Poland 1921–1939 : The Crisis of Constitutional Government. — Oxford : Clarendon Press, 1972. Polska 1939–1945. Straty osobowe i ofiary represji pod dwiema okupacjami / Ed. by Materski W., Szarota T. — Warsaw IPN, 2009. Polskie dzieci na tułzczych szlakach 1939–1950 / Ed. by Wróbel J., Żelazko J. — Warszawa : IPN, 2008. Poprzeczny J. Odilo Globocnik, Hitlerʼs Man in the East. — Jefferson : McFarland & Company, 2004. Potichnij P. J. The 1946–1947 Famine in Ukraine : A Comment on the Archives of the Underground // Famine-Genocide in Ukraine, 1932–1933 / Ed. by Isajiw W. — Toronto : Ukrainian Canadian Research and Documentation Centre, 2003. — Pp. 185–189. Potocki R. Polityka państwa polskiego wobec zagadnienia ukraińskiego w latach 1930– 1939. — Lublin : IEŚW, 2003. Power S. «A Problem from Hell» : America and the Age of Genocide. — New York : Basic Books, 2002. Proces z vedením protistátního spikleneckého centra v čele s Rodolfem Slánským. — Prague : Ministerstvo Spravedlnosti, 1953. Prusin A. V. A Community of Violence : The SiPo/SD and its Role in the Nazi Terror System in Generalbezirk Kiew // Holocaust and Genocide Studies. — 2007. — № 21 (1). — Pp. 1–30.

424

Бібліографія

Puławski A. W obliczu Zagłady. Rząd RP na Uchodźstwie, Delegatura Rządu RP na Kraj, ZWZ-AK wobec deportacji Żydów do obozów zagłady (1941–1942). — Lublin : IPN, 2009. Radice E. A. Economic Developments in Eastern Europe Under German Hegemony // Communist Power in Europe 1944–1949 / Ed. by McCauley M. — New York : Harper and Row, 1977. — Pp. 3–21. Radice E. A. General Characteristics of the Region Between the Wars // An Economic History of Eastern Europe / Ed. by Kaser M. — New York : Oxford University Press. — 1984. — №. 1. Rajchman C. Je suis le dernier Juif / Transl. by Rozier G. — Paris : Éditions des Arenes, 2009. Rajgrodzki J. Jedenaście miesięcy w obozie zagłady w Treblince // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1958. — № 25. — Pp. 101–118. Raleigh D. J. The Russian Civil War, 1917–1922 // Cambridge History of Russia / Ed. by Suny R. G. — Cambridge : Cambridge University Press, 2006. — №. 3. — Рp. 140–167. Redlich S. Propaganda and Nationalism in Wartime Russia : The Jewish Anti-Fascist Committee in the USSR, 1941–1948. — Boulder : East European Monographs, 1982. Redlich S. War, Holocaust, and Stalinism : A Documented History of the Jewish AntiFascist Committee in the USSR. — Luxembourg : Harwood, 1995. Reguła J. A. Mitzenmacher Józef or Mützenmacher Mieczysław. Historia Komunistycznej Partji Polski. — Toruń : Portal, 1994 (1934). Rein L. Local Collaboration in the Execution of the «Final Solution» in Nazi-Occupied Belarussia // Holocaust and Genocide Studies. — 2006. — № 20 (3). — Pp. 381–409. Relacje dwóch zbiegów z Treblinki II // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1961. — № 40. — Pp. 78–88. Reworking the Past : Hitler, the Holocaust, and the Historiansʼ Debate / Ed. by Baldwin P. — Boston : Beacon Press, 1990. Rieber A. J. Civil Wars in the Soviet Union // Kritika. — 2003. — № 4 (1). Pp. 129–162. Rieger B. Creator of the Nazi Death Camps : The Life of Odilo Globocnik. — London : Vallentine Mitchell, 2007. Rieß V. Christian Wirth — Inspekteur der Vernichtungslager // Karrieren der Gewalt : Nationalsozialistische Täterbiographien / Ed. by Mallmann K.-M., Paul G. — Darmstadt : Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 2004. — Pp. 239–251. Rittersporn G. Stalinist Simplifications and Soviet Complications : Social Tensions and Political Conflict in the USSR, 1933–1953. — Chur : Harwood, 1991. Roberts L. H. Rumania : Political Problems of an Agrarian State. — New Haven : Yale University Press, 1951. Romanowsky D. Nazi Occupation in Northeastern Belarus and Western Russia // Bitter Legacy : Confronting the Holocaust in the USSR / Ed. by Gitelman Z. — Bloomington : Indiana University Press, 1997. — Pp. 230–252. Römer F. Der Kommissarbefehl : Wehrmacht und NS-Verbrechen an der Ostfront 1941/42. — Paderborn : Ferdinand Schöningh, 2008. Roos H. Polen und Europa : Studien zur polnischen Außenpolitik. — Tübingen : J.C.B. Mohr, 1957.

425

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Roseman M. The Villa, the Lake, the Meeting : Wannsee and the Final Solution. — New York : Penguin, 2003. Rossino A. B. Hitler Strikes Poland : Blitzkrieg, Ideology, and Atrocity. — Lawrence : University Press of Kansas, 2003. Rothschild J. Piłsudskiʼs Coup dʼEtat. — New York : Columbia University Press, 1966. Rotner S. P. Japanese Diplomats and Jewish Refugees : A World War II Dilemma. — Westport : Praeger, 1998. Rousset D. Lʼunivers concentraionnaire. — Paris : Éditions du Pavois, 1946. Rozenbaum W. The March Events : Targeting the Jews // Polin. — 2008. — № 21. — Pp. 62–93. Rubenstein J., Naumov V. Stalinʼs Secret Pogrom : The Postwar Inquisition of the Jewish Anti-Fascist Committee. — New Haven : Yale University Press, 2005. Rusiniak M. Obóz zagłady Treblinka II w pamięci społecznej (1943–1989). — Warszawa : Neriton, 2008. Ruß H. Wer war verantwortlich für das Massaker von Babij Jar? // Militärgeschichtliche Mitteilungen. — 1999. — № 57 (2). — Pp. 483–508. Russia : Starvation and Surplus // Time. — 22.01.1934. Rutherford P. T. Prelude to the Final Solution : The Nazi Program for Deporting Ethnic Poles, 1939–1941. — Lowrence : University Press of Kansas, 2007. Sakowska R. Ludzie z dzielnicy zamkniętej. Żydzi w Warszawie w okresie hitlerowskiej okupacji. — Warszawa : PAN, 1975. Salisbury H. E. The 900 Days : The Siege of Leningrad. — New York : Harper & Row, 1969. Salomini A. LʼUnion soviétique et la Shoah / Transl. by Saint-Upéry M. — Paris : La Découverte, 2007. Sandkühler T. «Endlösung» in Galizien : Der Judenmord in Ostpolen und die Tettungsinitiativen von Berthold Beitz, 1941–1944. — Bonn : Dietz, 1997. Šapoval J. Die Behandlung der «ukrainischen Nationalisten» im Gebiet Kiev // Stalinismus in der sowjetischen Provinz 1937–1938 / Ed. by Binner R., Bonwetsch B., Junge M. — Berlin : Akademie Verlag, 2010. — Pp. 334–351. Šapoval J. Lügen und Scherigen : Die underdrückte Erinnerung an den Holodomor // Osteuropa. — 2009. — № 54 (12). — Pp. 131–145. Sawicki J. SburzenieWarszawy. — Katowice : Awir, 1946. Scheffler W. Probleme der Holocaustforschung // Deutsche — Pole — Juden. Ihre Beziehungen von den Anfängen bis ins 20. Jahrhundert / Ed. by Jersch-Wenzel S. — Berlin : Colloquium Verlag, 1987. — Pp. 259–281. Schenke C. Nationalstaat und nationale Frage : Polen und die Ukraine 1921–1939. — Hamburg : Dölling und Galitz Verlag, 2004. Schlemmer T. Die Italiener an der Ostfront. — Munich : R. Oldenbourg Verlag, 2005. Schlögel K. Terror und Traum : Moskau 1937. — Munich : Carl Hanser Verlag, 2008. Sebag Montefiore S. Stalin : The Court of the Red Tsar. — New York : Knopf, 2004. Sefer Lutsk. — Tel Aviv : Irgun Yotsʼe Lutsk be-Yisrael, 1961. Seidel R. Deutsche Besatzungspolitik in Polen : Der Distrikt Radom 1939–1945. — Paderborn : Ferdinand Schöningh, 2006. Sen A. Poverty and Famines : An Essay on Entitlement and Deprivation. — Oxford : Oxford University Press, 1982.

426

Бібліографія

Serbyn R. Lemkin on Genocide of Nations // Journal of International Criminal Justice. — 2009. — № 7 (1). — Pp. 123–130. Sereny G. Into That Darkness : From Mercy Killing to Mass Murder. — New York : McGraw Hill, 1974. Service R. Stalin : A Biography. — Cambridge : Harvard University Press, 2004. Serwański E. Życie w powstańczej Warszawie. — Warszawa : Instytut Wydawniczy PAX, 1965. Shapoval I. Vsevolod Balickij, bourreau et victime // Cahiers du Monde russe. — 2003. — № 44 (2–3). — Pp. 371–384. Shearer D. R. Social Disorder, Mass Repression, and the NKVD During the 1930s // Cahiers du Monde russe. — 2002. — № 42 (2–3/4). — Pp. 506–534. Shepherd B. War in the Wild East : The German Army and Soviet Partisans. — Cambridge : Harvard University Press, 2004. Shore M. Caviar and Ashes : A Warsaw Generationʼs Life and Death in Marxism. — New Haven : Yale University Press, 2006. Shore M. Children of the Revolution : Communism, Zionism, and the Berman Brothers // Jewish Social Studies. — 2004. — № 10 (3). — Pp. 23–86. Shore M. Język, pamięć i rewolucyjna awangarda. Kształtowanie historii powstania w getcie warszawskim w latach 1944–1950 // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1998. — № 3 (188). — Pp. 43–60. Shore Z. What Hitler Knew : The Battle for Information in Nazi Foreign Policy. — Oxford : Oxford University Press, 2003. Shumejko M. F. Die NS-Kriegsgefangenenlager in Weißrussland in den Augen des Militärarztes der Roten Armee, L. Atanasyan // Sowjetische und deutsche Kriegsgefangene in den Jahren des Zweiten Weltkriegs / Ed. by Selemenev V. at al. — Dresden-Minsk, 2004. Siegelbaum L. Soviet State and Society Between Revolutions. — Cambridge : Cambridge University Press, 1992. Siegelbaum L., Sokolov A. Stalinism as a Way of Life. — New Haven : Yale University Press, 2004. Simons G. Holodomor als Waffe : Stalinismus, Hunger und der ukrainische Nationalismus // Osteuropa. — 2004. — № 54 (12). — Pp. 37–56. Simons T. W. Jr. Eastern Europe in the Postwar World. — New York : St. Martinʼs, 1993. Slepyan K. Stalinʼs Guerillas : Soviet Partisans in World War II. — Lawrence : University of Kansas Press, 2006. Slepyan K. The Soviet Partisan Movement and the Holocaust // Holocaust and Genocide Studies. — 2000. — № 14 (1). — Pp. 1–27. Slezkine Y. The Jewish Century. — Princeton : Princeton University Press, 2006. Smilovitsky L. Antisemitism in the Soviet Partisan Movement, 1941–1944 : The Case of Belorussia // Holocaust and Genocide Studies. — 2006. — № 20 (2). — Pp. 207–234. Smith J. The Bolsheviks and the National Question. — New York : St. Martins, 1999. Smolar H. The Minsk Ghetto : Soviet-Jewish Partisans Against the Nazis. — New York : Holocaust Library, 1989. Snyder T. «To Resolve the Ukrainian Problem Once and for All» : The Ethnic Cleansing of Ukrainians in Poland, 1943–1947 // Journal of Cold War Studies. — 1999. — № 1 (2). — Pp. 86–120.

427

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Snyder T. Caught Between Hitler and Stalin // New York Review of Books. — 2009. — № 56/7 (April 30). Snyder T. Nazis, Soviets, Poles, Jews // New York Review of Books. — 2009. — № 56/19 (December 3). Snyder T. Sketches from a Secret War : A Polish Artistʼs Mission to Liberate Soviet Ukraine. — New Haven : Yale University Press, 2005. Snyder T. The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing, 1943 // Past and Present. — 2003. — № 179. — Pp. 197–234. Snyder T. The Life and Death of West Volhynian Jews, 1921–1945 // The Shoah in Ukraine : History, Testimony, and Memorialization / Ed. by Brandon R., Lower W. — Bloomington : Indiana University Press, 2008. — Pp. 77–113. Snyder T. The Reconstruction of Nations : Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1956 — 1999. — New Haven : Yale University Press, 2003. Snyder T. Wartime Lies // The Nation. — 06.01.2006. Sobór-Świderska A. Jakub Berman : biografia komunisty. — Warszawa : IPN, 2009. Sohn-Rethel A. Industrie und Nationalsozialismus : Aufzeichnungen aus dem «Mittleleuropäischen Wirtschaftstag» / Ed. by Freytad C. — Wagenbach : Berlin, 1992. Sokolov B. How to Calculate Human Losses During the Second World War // Journal of Slavic Military Studies. — 2009. — № 22 (3). — Pp. 437–458. Solomon P. J. Soviet Criminal Justice Under Staling. — Cambridge : Cambridge University Press, 1996. Solonari V. Purifying the Nation: Population Exchange and Ethnic Cleansing in NaziAllied Romania. — Baltimore : Johns Hopkins University Press, 2010. Sowjetische Partisanen in Weißrussland : Innenansichten aus dem Gebiet Baranoviči / Ed. by Musial B. — Munich : R. Oldenbourg Verlag, 2004. Spector S. The Holocaust of Volhynian Jews 1941–1944. — Jerusalem : Yad Vashem, 1990. Spector S. Żydzi wołyńscy w Polsce międzywojennej i w okresie II wojny światowej (1920–1944) // Europa Nieprowincjonalna / Ed. by Jasiewicz K. — Warszawa : Instytut Studiów Politycznych PAN, 1999. — Pp. 566–578. Sprawozdania świetliczanek z getta warszawskiego // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1975. — № 94. — Pp. 57–70. The Stalin Record // New York Times. — 11.01.1933. Stalinʼs Letters to Molotov / Ed. by Lih L. T., Naumov O. V., Khlevniuk O. — New Haven : Yale University Press, 1995. The Stalin-Kaganovich Correspondence 1931–36 / Ed. by Davies R. W., Khlevniuk O., Rhees E. A., Kosheleva L., Rogovaya L. — New Haven : Yale University Press, 2003. Staněk T. Odsun Němců z Československa 1945–1947. — Prague : Akademia Naše Vojsko, 1991. Stang K. Dr. Oskar Dirlewanger — Protagonist der Terrorkriegsführung // Karrieren der Gewalt : Nationalsozialistische Täterbiographien / Ed. by Mallmann K.-M. — Darmstadt : Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 2004. — Pp. 66–75. Stankowski W. Obozy i inne miejsca odosobnienia dla niemieckiej ludności cywilnej w Polsce w latach 1945–1950. — Bydgoszcz : Akademia Bydgoska, 2002.

428

Бібліографія

Stark T. Hungarian Jews During the Holocaust and After the Second World War : A Statistical Review. — Boulder : East European Monographs, 2000. Stark T. Hungaryʼs Human Losses in World War II. — Uppsala : Centre for Multiethnic Research, 1995. Steinberg J. The Third Reich Reich Reflected : German Civil Administration in the Occupied Soviet Union // English Historical Review. — 1995. — № 110 (437). — Pp. 620–651. Stola D. Kampania antysyjonistyczna w Polsce 1967 — 1968. — Warszawa : IH PAN, 2000. Stola D. The Hate Campaign of March 1968 : How Did It Become Anti-Jewish? // Polin. — 2008. — № 21. — Pp. 16–36. Stone N. The Eastern Front, 1914–1917. — New York : Penguin, 1998. Streim A. Die Behandlung sowjetischer Kriegsgefangener im «Fall Barbarossa». — Heidelberg : C.F. Müller Juristischer Verlag, 1981. Streit C. Keine Kamaraden : Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangen 1941– 1945. — Stuttgart : Deutsche Verlags-Anstalt, 1978. Streit C. The German Army and the Policies of Genocide // The Policies of Genocide : Jews and Soviet Prisoners of War in Nazi Germany / Ed. by Hirschfeld G. — London : Allen & Unwin, 1986. Stroński H. Deportacja — masowe wywózki ludności polskiej z Ukrainy do Kazachstanu w 1936 roku // Przegłąd Polonijny. — 1997. — № 23 (3). — Pp. 108–121. Stroński H. Represje stalinizmu wobec ludności polskiej na Ukrainie w latach 1929– 1939. — Warszawa : Wspólnota Polska, 1998. The Stroop Report / Ed. by Milton S. — New York : Random House, 1979. Strzelecki A. Deportacja Żydów z getta łódzjiego do KL Auschwitz i ich zagłada. — Oświęcim : Państwowe Muzeum Auschwitz Birkenau, 2004. Subtelny O. German Diplomatic Reports on the Famine of 1933 // Famine-Genocide in Ukraine, 1932–1933 / Ed. by Isajiw W. — Toronto : Ukrainian Canadian Research and Documentation Centre, 2003. — Pp. 13–26. Sullivan G. R. et al. National Security and the Threat of Climate Change. — Alexandra : CNA Corporation, 2007. Suny R. G. Reading Russia and the Soviet Union in the Twentieth Century : How «the West» Wrote Its History of the USSR // Cambridge History of Russia / Ed. by Suny R. G. — Cambridge : Cambridge University Press, 2006. — №. 3. — Pp. 5–64. Swianiewicz S. In the Shadow of Katyń. — Calgary : Borealis, 2002. Szaynok B. Z historią i Moskwą w tle : Polska a Izrael 1944–1968. — Warszawa : IPN, 2007. Szporluk R. Russia, Ukraine, and the Breakup of the Soviet Union. — Stanford : Hoover Press, 2000. Szybeika Z. Historia Białorusi, 1795–2000. — LublinL IESW, 2002. Taylor S. J. A Blanket of Silence : The Response of the Western Press Corps in Moscow to the Ukrainian Famine of 1932–1933 // Famine-Genocide in Ukraine, 1932–1933 / Ed. by Isajiw W. — Toronto : Ukrainian Canadian Research and Documentation Centre, 2003. — Pp. 77–95. Tec N. Defiance : The Bielski Partisans. — New York : Oxford University Press, 1993.

429

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Teczka specjalna J.W. Stalina / Ed. by Cariewskaja T., Chmielarz A., Paczkowski A., Rosowska E., Rudnicki S. — Warsaw : Rytm, 1995. Ther P. Deutsche und polnische Vertriebene : Gesellschaft und Vertriebenenpolitik in SBZ/ DDE und in Polen 1945–1956. — Göttingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 1998. Todorov T. Face à lʼextrême. — ParisL Editions de Seiul, 1991. Todorov T. Les Aventuriers de lʼAbsolu. — Paris : Robert Laffont, 2006. Todorov T. Mémoire du mal, Tentacion du Bien : Enquête sur le siècle. — Paris : Reober Laffont, 2000. Tokarzewski-Karaszewicz M. U podstaw tworzenia Armii Krajowej // Zeszyty Hitoryczne. — 1981. — № 56. — Pp. 124–157. Tomaszewski J. Preludium Zagłady. Wygnanie Żydów polskich z Niemiec w 1938 r. — Łódź : PWN SA, 1998. Tomkiewicz M. Zbrodnia w Ponarach 1941–1944. — Warszawa : IPN, 2008. Tooze A. The Wages of Destruction : The Making and Breaking of the Nazi Economy. — New York : Viking, 2007. Torańska T. Oni. — London : Aneks, 1985. Torzecki R. Kwestia ukraińska w Polsce w latach 1923–1939. — Cracow : Wydawnictwo Literackie, 1989. Treblinka // Dokumenty і materialy. Obozy. / Ed. by Blumental M. — Łódź : Wydawnictwa Centralnej Żydowskiej Komisji Historycznej, 1946. — Pp. 173–195. Trunk I. Judenrat : The Jewish Councils in Eastern Europe Under Nazi Occupation. — New York : Macmillan, 1972. Turner H. A. Stresemann and the Politics of the Weimar Republic. — Princeton : Princeton University Press, 1963. Ungvary K. Die Schlacht im Budapest : Stalingrad an der Donau, 1944/45. — Munich : Herbig, 1998. The Unknown Black Book : The Holocaust in the German-Occupied Soviet Territories / Ed. by Rubenstein J., Altman I. — Bloomington : Indiana University Press, 2008. Urban T. Der Verlust : Die Vertreibung der Deutschen und Polen im 20. Jahrhunert. — Munich : C.H. Beck, 2004. Urbański K. Zagłada Żydów w dystrykcie radomskim. — Crakow : Wydawnictwo Naukowe Akademii Pedagogicznej, 2004. Urynowicz M. Gross Aktion — Zagłada Warszawskiego Getta // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. — 2007. — № 7. — Pp. 105–115. Valentino B. Final Solutions : Mass Killing and Genocide in the Twentieth Century. — Ithaca : Cornell University Press, 2004. Vallin J., Meslé F., Adamets S., Pyrozhkov S. A New Estimate of Ukrainian Population Losses During the Crises of the 1930s and 1940s // Population Studies. — 2002. — № 56 (3). — Pp. 249–264. Veidlinger J. Soviet Jewry as a Diaspora Nationality : The «Black Years» Reconsidered // East European Jewish Affairs. — 2003. — № 33 (1). — Pp. 4–29. Veidlinger J. The Moscow State Yiddish Theatre : Jewish Culture on the Soviet Stage. — Bloomington : Indiana University Press, 2000. Verbrechen der Wehrmacht : Dimensionen des Vernichtungskrieges 1941–1944. — Hamburg : Institut für Sozialforschung, 2002.

430

Бібліографія

Vertreibung und Vertreibungsverbrechen 1945 — 1948 : Bericht des Budesarchivs vom 28 Mai 1974. — Bonn : Kulturstiftung der Deutschen Vertriebenen, 1989. Viola L. Peasant Rebels Under Stalin : Collectivization and the Culture of Popular Resistance. — New York : Oxford University Press, 1996. Viola L. Selbstkolonisierung der Sowjetunion // Transit. — 2011. — № 38. — Pp. 34–56. Viola L. The Best Sons of the Fatherland : Workers in the Vanguard of Soviet Collectivization. — Oxford : Oxford University Press, 1987. Viola L. The Unknown Gulag : The Lost World of Stalinʼs Special Settlements. — New York : Oxford University Press, 2007. Vulpius R. Ukrainische Nation und zwei Konfessionen. Der Klerus und die ukrainische Frage 1861–1921 // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. — 2001. — № 49 (2). — Pp. 240–256. Walicki A. The Controversy over Capitalism : Studies in the Social Philosophy of the Russian Populists. — Oxford : Clarendon Press, 1969. Walsdoeff M. Westorientierung und Ostpolitik : Stresemanns Rußlandpolitik in der LocarnoÄra. — Bremen : Schünemann Universitätsverlag, 1971. Wandycz P. Soviet-Polish Relations, 1917–1921. — Cambridge : Harvard University Press, 1969. Wandycz P. Z Piłsudskim і Sikorskim : August Zaleski, minister spraw zagranicznych w latach 1926–1932 і 1939–1941. — Warszawa : Wydawnictwo Sejmowe, 1999. The War Against the Peasantry, 1927–1930 : The Tragedy of the Soviet Countryside / Ed. by Viola L., Danilov V. P., Ivnitskii N. A., Kozlov D. — New Haven : Yale University Press, 2005. Wasser B. Himmlers Raumplannung im Osten. — Basel : Birkhäuser Verlag, 1993. Wdowinski D. And Are We Not Saved. — New York : Philosophical Library, 1985. Weber E. The Hollow Years : France in the 1930s. — New York : Norton, 1994. Weinberg G. L. A World at Arms : A Global History of World War II. — Cambridge : Cambridge University Press, 1994. Weinberg G. L. The Foreign Policy of Hitlerʼs Germany. — Chicago : University of Chicago Press, 1980. Weiner A. Making Sense of War : The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. — Princeton : Princeton University Press, 2001. Weiner A. Nature, Nurture, and Memory in a Socialist Utopia : Delineating the Soviet Socio-Ethnic Body in the Age of Socialism // American Historical Review. — 1999. — № 104 (4). — Pp. 1114–1155. Weiss-Wendt A. Murder Without Hatred : Estonians and the Holocaust. — Syracuse : Syracuse University Press, 2009. Weissberg-Cybulski A. Wielka czystka / Transl. by Ciołkosz A. — Paris : Institut Litteraire, 1967. Weitz E. D. From the Vienna to the Paris System : International Politics and the Entangled Histories of Human Rights, Forced Deportations, and Civilizing Missions // American Historical Review. — 2008. — № 113 (5). — Pp. 1313–1343. Wendt B.-J. Großdeutschland : Außenpolitik und Kriegsvorbereiterung des HitlerRegimes. — Munich : Deutscher Taschenbuch Verlag, 1987. Werth N. La terreur et le désarroi : Staline et son système. — Paris : Perrin, 2007.

431

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Werth N. Un État contre son peuple // Le livre noir du communisme : Crimes, terreur, repression / Ed. by Courtois S., Werth N., Panné J.-L., Paczkowski A., Bartosek K., Margolin J.-L. — Paris : Robert Laffont, 1997. Westermann E. B. «Ordinary Men» or «Ideological Soldiers»? Police Battalion 310 in Russia, 1942 // German Studies Review. — 1998. — № 21 (1). — Pp. 41–68. Wheatcroft S. G. Agency and Terror : Evdokimov and Mass Killing in Stalinʼs Great Terror // Australian Journal of Politics and History. — 2007. — № 53 (1). — Pp. 20–43. Wheatcroft S. G. The Scale and Nature of German and Soviet Repression and Mass Killings, 1930–45 // Europe-Asia Studies. — 1996. — № 48 (8). — Pp. 1319–1353. Wheatcroft S. G. Towards Explaining the Changing Levels of Stalinist Repression in the 1930s : Mass Killings // Challenging Traditional Views of Russian History / Ed. by Wheatcroft S. G. — Houndmills : Palgrave, 2002. — Pp. 112–138. Wheeler-Bennett J. W. Brest-Litovsk : The Forgotten Peace. — London : Macmillan, 1938. Wieczerkiewicz P. P. Łańcuch śmierci. Czystka w Armii Czerwonej 1937–1939. — Warszawa : Rytm, 2001. Wieliczko M. Akcja AB w Dystrykcie Krakowskim // Ausserordentliche Befriedungsaktion 1940 Akcja AB na ziemiach polskich / Ed. by Mańkowski Z. — Warszawa : GKBZpNPIPN, 1992. — Pp. 28–40. Wiernik Y. A Year in Treblinka. — New York : General Jewish Workersʼ Union of Poland, 1944. Wilhelm Hans-Heinrich. Die Einsatzgruppe A der Sicherherispolizei und des SD 1941/1942. — Frankfurt am Main : Peter Lang, 1996. Willaims K. The Prague Spring and Its Aftermath : Czechoslovak Politics, 1968–1970. — New York : Cambridge University Press, 1997. Willenberg S. Revolt in Treblinka. — Warsaw : Jewish Historical Institute, 1992. Wirsching A. Die Weimarer Republik in ihrer inneren Entwicklung : Politik und Gesellschaft. — Munich : Oldenbourg, 2000. Witte P., Tyas S. A New Document on the Deportation and Murder of Jews During «Einsatz Reinhardt» 1942 // Holocaust and Genocide Studies. — 2001. — № 15 (3). — Pp. 368–486. Wnuk R. «Za pierwszego Sowieta». Polska konspiracjz na Kresach Wschodnich II Rzeszypospolitej. — Warszawa : IPN, 2007. Wojna żydowsko-niemiecka / Ed. by Szapiro P. — London : Aneks, 1992. Wokół Jedwabnego / Ed. by Machcewicz P., Persak K. — Warszawa : Instytut Panięci Narodowej, 2002. — 2 vols. Writing the Siege of Leningrad / Ed. by Simmons C., Perlina N. — Pittsburgh : University of Pittsburgh Press, 2002. Wroniszewski J. Ochota 1939–1946. — Warszawa : MON, 1976. Yang D. L. Calamity and Reform in China : State, Rural Society, and Institutional Change Since the Great Leap Famine. — Stanford : Stanford University Press, 1996. Yekelchyk S. Stalinʼs Empire of Memory : Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination. — Toronto : University of Toronto Press, 2004. Zagłada polskich elit. Akcja AB-Katyń. — Warszawa : Instytut Pamięci Narodowej, 2006. Zaloga S. J. Bagration 1944 : The Destruction of Army Group Center. — Westport : Praeger, 2004.

432

Бібліографія

Zarusky J. «Hitler bedeutet Krieg» : Der deutsche Weg zum Hitler-Stalin-Pakt // Osteuropa. — 2009. — № 59 (7–9). — Pp. 97–114. Żbikowski A. Lokalne pogromy Żydów w czerwcu i lipcu 1941 r. na wschodnich rubieżach II Rzeczypospolitej // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1992. — № 162–163. — Pp. 3–18. Żbikowski A. Żydowscy przesiedleńcy z dystryktu warszawskiego w getcie warszawskim, 1939–1942 // Prowincja noc. Życie I zagłada Żydów w dystrykcie warszawskim / Ed. by Engelking B., Leociak J., Libionka D. — Warszawa : IfiS PAN, 2007. — Pp. 223–279. Zimmerman J. D. The Attitude of the Polish Home Army (AK) to the Jewish Question During the Holocaust : The Case of the Warsaw Ghetto Uprising // Varieties of Antisemitism : History, Ideology, Discourse / Ed. by Baumgarten M., Kenez P., Thompson B. — Newark : University of Delaware Press, 2009. — Pp. 105–126. Ziółkowska E. Kurapaty // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. — 2009. — № 96– 97. — Pp. 44–53. Zubok V. M. A Failed Empire : The Soviet Union in the Cold War from Stalin to Gorbachev. — Chapel Hill : University of North Carolina Press, 2007. Zuckerman Y. A Surplus of Memory : Chronicle of the Warsaw Ghetto Uprising. — Berkeley : University of California Press, 1993. Zwolski M. Deportacje internowanych Polaków w głąb ZSRS w latach 1944–1945 // Exodus : Deportacje i migracje (wątek wschodni) / Ed. by Zwolski M. — Warszawa : IPN, 2008. — Pp. 40–49. Życie i zagłada Żydów polskich 1939–1945 : Relacje świadków / Ed. by Grynberg M., Kotowska M. — Warsaw : Oficyna Naukowa, 2003.

433

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

Абакумов, Віктор 327, 336, 337, 349, 355 Агінська, Перла 225 Адамчик, Вєслав 132 Айхман, Адольф 116, 145, 266 Алілуєва, Світлана 327 Анґельчик, Чеслава 107 Анєлевіч, Мордехай 279 Арайс, Віктор 190, 191 Арендт, Ганна 18, 60, 364, 366, 367, 369, 370, 381 Аронсон, Станіслав 292 Ахматова, Анна 16, 18, 104 Бабушкіна, Євгенія 104 Баке, Герберт 161, 169 Балицький, Всеволод 57–59, 67, 97–100, 102, 106, 110 Бах-Зелевскі, Еріх фон дем 150, 202, 227, 228, 292, 297 Белозовська, Іза 200 Бенеш, Едвард 383 Берґер, Оскар 259 Берґман, Блюма 256 Берія, Лаврентій 114, 137, 141, 142, 147, 148, 317, 318, 355 Берман, Адольф 344 Берман, Борис 105, 110, 114 Берман, Якуб 313, 340, 342–345, 353, 357, 389 Берут, Болеслав 340, 345, 357

434

Бехтольсгайм, Ґустав фон 202, 229 Бєльський, Тувія 231, 232, 243, 289 Бжезінський, Мєчислав 276 Блохін, Василь 139 Блюм, Леон 78, 256 Боровський, Тадеуш 366 Бубер-Нойманн, Марґарете 384 Бухарін, Микола 31, 84, Ваґнер, Едуард 172, 176 Вайнштайн, Едвард 259 Вайсберґ, Александер 18, 67, 152 Вандурський, Вітольд 98 Веб, Беатріс 84 Вельдій, Петро 60 Вєрнік, Янкель 258, 259 Виґановський, Станіслав 103, 363, 391 Вишинський, Андрій 103 Візель, Елі 366 Віленберґ, Тамара та Ітта 390 Вільнер, Ар’є 282, 283 Вільчинська, Стефанія 257 Вірт, Крістіан 250, 251, 253 Вішняцька, Юніта 230, 363 Внуки, Болеслав і Якуб 150 Вовсі, Мірон 351 Волковська, Розалія 177 Ворошилов, Климент 326, 334 Г’юз, Джон 40 Габровський, Мєчислав 149

Іменний покажчик

Гайдріх, Райнгард 129, 130, 151, 159, 180,185, 186, 193, 194, 230, 254, 255, 373 Гальдер, Франц 168 Ганке, Карл 308 Геґель, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх 76 Герасимова, Роза 233 Гесс, Рудольф 265 Гефле, Герман 252, 253, 256 Гехт, Тома 253 Гільберґ, Рауль 364 Гіммлер, Гайнріх 18, 72, 86–88, 129, 133–135, 146, 150, 159, 160, 163, 185–187, 192–197, 202–204, 211–213, 216, 225, 228, 229, 235, 247, 250, 251, 253, 254, 256, 265, 277, 278, 281, 283, 284, 286, 292–294, 296–299, 373, 383 Гітлер, Адольф 9–13, 15, 18–20, 28, 32–38, 68, 71–78, 83, 84, 86–88, 96, 112–126, 129–131, 133–135, 140, 145, 147, 153, 154, 156–166, 169–172, 174, 176, 177, 180, 182, 184–187, 194–196, 201–204, 206, 207, 209–213, 215, 217, 220, 228–230, 233, 234, 238, 241, 243, 247, 249, 250, 254, 255, 265, 266, 280, 288, 289, 292, 295, 296, 300–303, 307, 308, 312, 330–332, 337, 342, 359, 361–363, 370–374, 376–379, 380, 382, 383, 386, 391, 395, 396 Голощокін, Філіп 50 Горбачов, Михайло 361 Горбман, Катерина 334 Гроссман, Василь 7, 18, 40, 70, 270, 272, 295, 300, 301, 326, 327, 334, 353, 369, 370 Гувер, Герберт 304 Ґайбель, Пауль 296 Ґеббельс, Йозеф 134, 210, 278 Ґеллер, Еліезер 279 Ґемборський, Чеслав 310 Ґерінґ, Готліб 465 (примітка 526)

Ґерінґ, Герман 113, 118, 161, 163, 168, 169, 176, 182, 185, 186, 194, 238, 240, 255, 238, 240, 255, 383 Ґлінські, Ірена, Яніна і Серафіна 148 Ґлобочнік, Оділо 204, 247, 249–254, 256, 284 Ґольд, Артур 261 Ґомулка, Владислав 303, 313, 340, 341, 357, 358, 360 Ґотберґ, Курт фон 235 Ґотвальд, Клемент 350 Ґрайзер, Артур 134, 145, 204, 250 Ґраневичі, Василь і Коля 64 Ґрасс, Ґюнтер 18, 124, 306, 308, 309 Даладьє, Едуар 115 Дaллес, Аллен 344 Дeфо, Данієль 272 Дoмбаль, Томаш 99 Джоунз, Ґарет 18, 38–40, 61, 68, 71, 72, 81 Дзержинський, Фелікс 99 Дірлеванґер, Оскар 235, 236, 240, 243, 292–294, 297, 298 Дмовський Роман 25 Довбор, Яніна 149, 150 Дорфман, Рут 263, 390 Достоєвський, Федір 140, 141 Дубчек, Александер 360 Дюранті, Волтер 68 Еберль, Ірмфрід 225, 253, 259, 260 Едельман, Марeк 279–281 Ейзенштайн, Софія 200 Енґельс, Фрідріх 22 Еренбурґ, Ілля 306, 327, 353, 383 Ерріо, Едуард 69, 70, 78 Етінґер, Яків 349 Єжов, Микола 83–85, 90, 91, 93, 99–103, 110, 113, 114 Єккельн, Фрідріх 196, 197, 204, 236

435

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Жданов, Андрій 324, 325, 327, 340, 341, 349, 351 Жемчужина, Поліна 334, 337 Жулинський, Іван 179 Звєрєва, Ванда 173 Зиґельбойм, Шмуель 283 Зильберберґ, Міхал 291 Зінов’єв, Григорій 31, 84 Зорін, Шолом 231, 243 Іннітцер, Теодор 68 Каганович, Лазар 31, 32, 49–52, 55, 56, 58, 59, 67, 76, 169, 326, 327, 336 Каґан, Добця 390 Казинець, Ісай 225, 226, 230 Каменєв, Лев 31, 84 Камінський, Броніслав 241, 242, 292, 293 Канал, Ізраель 279 Карпай, Софія 349, 350, 352 Карський, Ян 283 Кеннан, Джордж 18, 296, 299, 348 Кестлер, Артур 18, 66, 67, 121, 152, 296, 334 Кім Ір Сен 347 Кіров, Сергій 83 Колаковський, Лешек 381 Корчак, Януш 257 Косіор, Станіслав 49 Костровіцька, Вєра 173 Кох, Еріх 217, 308 Кошевич, Зеферина 108 Кравець, Лев 233 Кравченко, Віктор 61 Краузе, Францішек 124 Кубе, Вільгельм 230, 242, 245 Куперганд, Саул 264 Курцманн, Марта 306 Кшепіцький, Адам 259 Лабендж, Максиміліан 136 Ландау, Людвік 298

436

Лапідус, Ізраїль 231 Леві, Прімо 366 Левінсон, Ганна 263 Лейкін, Якуб 276 Лемкін, Рафал 66, 396, 397 Ленін, Володимир 22, 23, 25, 27–30, 33, 36, 44, 50, 82, 87, 94, 156, 221, 327 Леплевський, Ізраїль 93, 100, 106, 110, 114 Липський, Фелікс 230 Лисенко, Юрій 62 Литвинов, Максим 76, 120, 337 Ловінська, Марія 61 Лур’є, Ванда 294 Лянґе, Герберт 251 Маґґерідж, Малколм 69 Маєр, Конрад 159 Маковський, Єжи і Станіслав 104 Мао Цзедун 81, 346 Марґоліус, Рудольф 350 Маркс, Карл 22, 23, 29, 77 Мацуока, Юсуке 165 Меїр, Ґолда 334 Міколайчик, Станіслав 295, 304, 313 Мілош, Чеслав 272, 281, 287 Мінц, Гіларі 340, 345, 357 Міте, Авґуст 261 Міхоельс, Соломон 326, 327, 328, 337, 344, 351, 352 Міцкевич, Адам 133 Молотов, В’ячеслав 31, 51, 54, 55, 59, 120, 121, 326, 334, 337 Мошинська, Ядвіґа 106 Муссоліні, Беніто 33, 78, 266 Мушинський, Мар’ян 149 Небе, Артур 201 Ніколаєв, Леонід 83 Норвід, Ципріян 152 Орвелл, Джордж 18, 68, 79, 85, 121, 296, 304

Іменний покажчик

Панасенко, Йосип 61 Пашкевич, Елеанора 109 Півінський, Людвік 108 Пілсудський, Юзеф 24, 25, 46, 118, 119 Пронічева, Діна 199, 200, 389, 390 Райк, Ласло 344 Райнефарт, Гайнц 293 Райхман, Лев 106, 114 Райхман, Леонід 152, 153 Райхман, Хіль 262–264 Рем, Ернст 86, 87, 176 Ріббентроп, Йоахім фон 119, 121 Родаль, Леон 274 Розенберґ, Альфред 186 Рузвельт, Франклін Д. 69, 159, 207–289, 295, 302, 304 Руфайзен, Освальд 231 Рюмін, Михайло 349, 355 Савгіра, Петро 63 Савічева, Таня 173, 174, 363, 391 Святло, Юзеф 345 Сен, Амартія 56 Сікорський, Владислав 282 Сланський, Рудольф 350, 351 Словацький, Юліуш 152 Смоляр, Герш 226, 231, 341, 344, 345 Соболевська, Ганна 62, 109 Соболевський, Юзеф 363 Солженіцин, Олександр 13 Сольський, Адам 139, 363, 391 Сосновський, Єжи 99 Сохацький, Єжи 98 Сталін, Йосип 9, 10, 12, 13, 15, 18–20, 25, 29–39, 41, 43, 45–60, 67, 68, 71, 73–79, 81–91, 93, 94, 96, 97, 99, 101, 103, 104, 110–115, 120–122, 128, 137, 140, 142, 144, 145, 151, 156–158, 161, 163–166, 169, 171, 172, 174, 183, 186, 188, 203, 206, 207, 209, 210, 217, 220–222, 226–228, 233, 241, 243, 275, 288, 289, 295, 296, 298, 299, 301–304, 307, 309, 310, 312–320,

322–324, 326–328, 330–332, 334–337, 339–356, 361–363, 367, 369–380, 382, 384, 386, 391, 396, 398 Стриковський, Міхал 274 Суґігара, Тіуне 18, 80, 122, 144, 164, 223 Тіто, Йосип Броз 339, 340, 342, 350 Тодоров, Цветан 379 Троцький, Лев 23, 25, 29–31, 79, 82, 84 Трумен, Гаррі 340, 348 Успенський, Олександр 106 Фефер, Іцик 337, 344 Філди, Ноель і Герман 344 Фітерсон, Сіма 227 Фішер, Людвіґ 145 Фляк, Мар’ян і Ядвіґа 148 Франк, Ганс 130, 131, 145–148, 153, 210, 254, 255, 277 Франко, Франсіско 79, 120 Франц, Курт 260 Френкель, Павел 274 Фюре, Франсуа 375 Хрущов, Микита 128, 331, 356, 357 Цанава, Лаврентій 326, 327 Цедровський, Ізидор 310 Цукєрман, Іцхак 279 Чапський, Юзеф 18, 128, 139, 140, 152, 153 Чемберлен, Невіл 115 Чернякув, Адам 146, 256 Черчилль, Вінстон 288, 289, 295, 296, 302, 304 Шведе-Кобурґ, Франц 308 Шеринський, Юзеф 146, 260, 276 Шицай, Шен 81, 111 Шкірпа, Казис 189, 190

437

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Шон, Вальдемар 145 Шостакович, Дмитро 172 Шпеєр, Альберт 186 Штанґль, Франц 253, 259, 260, 261 Штроп, Юрґен 279, 281, 283 Шульцман, Гітля 147 Шушніґґ, Курт фон 116 Щербаков, Олександр 222, 348, 349, 351

438

Юрєвіч, Яніна 103, 104 Юрєвіч, Марія 103, 104, 391 Ягода, Генріх 83, 84, 114 Якубовіч, Добєслав 136, 391 Яніон, Марія 388 Янц, Ева 308

Предметний покажчик

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК

Австрія, 28, 116, 119, 121, 124, 129, 133, 134, 176, 286, 303, 320 Айнзацгрупа, 13, 129, 130, 180, 186, 189–191, 193, 195, 197, 201, 202, 215, 230, 241, 267, 332, 376 Євреї, 13 Політичні вороги, 13 Айнзацкоманда, 129, 130, 181, 189, 190, 195, 202, 229 Акція з надзвичайного упокорення, 148, 149, 154 Антанта, 21, 25, 26 Антикомінтернівський пакт, 79, 81, 121 Антисемітизм, 10, 210, 369 Націонал-соціалізм, 96 У Білорусі, 228–229 У Великій Британії, 330 У Польщі, 274, 277, 292, 330, 337, 339, 340, 357–360 У Рядянському Союзі, 330, 334, 341, 354, 355, 356, 361 У США, 330 У Чехословаччині, 350 Аншлюс, 28, 116, 119 Аріянізація, 74, 116 Армія Крайова, 240, 260, 272, 273, 275–279, 281–285, 287–301, 342, 343, 375 Архангельськ (Радянський Союз), 43 Атомна зброя,228, 322, 335

Аушвіц, 10, 14–16, 150, 153, 181, 183, 245, 246, 265–267, 273, 284–286, 299, 300, 310, 350, 362, 366, 367, 369, 388 Бабин Яр, 16, 199, 201, 300, 327, 379, 389, 390 Балтійські держави, 9, 10, 13, 23, 33, 124, 143, 155, 165, 170, 180, 183, 223, 302, 316–320 Див. також Литва, Латвія, Естонія Білорусь, 9, 23, 25, 26, 137, 177, 387 Антисемітизм, 228–229 Великий терор (1937–1938), 105, 106, 221, 222, 225, 226, 231 Голокост, 220, 387 Євреї, 221–223 Знищення євреїв, 221–243 Мінськ (Білорусь), 105, 222–228 Націоналізм, 195 «Остаточне розв’язання», 201, 202, 222, 229, 230, 233–236, 240, 243–245 Партизанська війна, 225–235 Польські євреї, 105, 106, 222 Радянські військовополонені, 91, 92, 220 Білоруси, 10, 11 Белжець 10, 15, 206, 246, 247, 249, 251–253, 365 Біломорський канал, 43

439

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Бельгія, 10, 155, 165, 176, 182, 266, 286 Бельзен, 15 Берлінський договір, 75 Бі-Бі-Сі, 275 Біркенау, 265, 266, 367 «Бляшаний барабан» (Грасс), 124 Болгарія, 26, 209, 324 Болгари, 21, 360 Перша світова війна, 26, Більшовизм, більшовики, 22, 23,25–32, 35, 36, 42, 44, 84 112, 359, 372, 376 Більшовицька революція, 23, 44, 82, 83, 87, 89, 113, 136 Британія див. Велика Британія Бухенвальд, 95, 150, 181, 265, 300 Вартеланд, 134, 135, 145, 204 Варшава (Польща), 10, 118, 119, 254, 256, 269, 272, 284, 301 Варшавське гетто, 16, 17, 125, 146, 147, 254, 256, 259, 260, 274, 276, 286, 344 Концтабір «Варшава», 286 Знищення 277, 278, 283 Єврейський рух опору, 270, 273, 275, 279–282, 341 Варшавське повстання, 291–296, 298–300, 304 «Ваффен-СС», 13, 195, 220, 236, 293, 308 Веймарська республіка, 73 «Велика акція» (1942) 256, 257, 264, 270, 274, 275, 277, 285 Велика Британія, 163, 165, 335 Анексія Чехословаччини, 115 Антисемітизм, 330 Друга світова війна, 142, 157–159, 164, 209, 212 Вторгнення Німеччини в Польщу, 123, 142 Євреї, 32 Перша світова війна, 21 Польща, 120, 183, 282, 295, 296

440

Соціалізм, 22 Велика депресія, 32, 34, 35, 38, 39, 69, 348, 377 Великий терор (1937–1938), 17, 78, 107, 225, 226 Білорусь, 105, 106, 221, 222, 225, 226, 231 ҐУЛАҐ, 92 Діти, 108, 109 Євреї, 106 Жертви, 12 Класові операції, 72–74, 83, 84, 88–95 Куркульська операція, 88–95, 100, 101, 109, 113 Латвійська операція, 110 Ленінград, 103–105 Національні операції, 97–115, 139, 140 Німеччина, 122 НКВД, 9, 83, 89–93, 114, 115, 221 Політбюро, 90 Польська операція, 9, 19, 97–115 Радянські поляки, 97–115 Раціональність, 111 Руйнування сімей, 108, 109 Тортури, 92, 102, 108, 113 Трійки, 91–93, 102, 103, 109 Україна, 93, 106–109, 113, 114 Японія, 111–113, 122 Вермахт, 88, 124, 125, 128, 155, 165, 169, 177, 180, 192, 198, 212 Вторгнення Німеччини в Польщу, 12, 119, 121 «Криваві землі», 13 Націонал-соціалізм, 163, 175, 176 Німецько-радянська війна (1941–1945), 155, 167, 169, 170, 174–177 «Остаточне розв’язання», 186, 197, 215 План голоду, 163, 166–168, 170, 174 Повстання у Варшавському гетто, 281

Предметний покажчик

Радянські військовополонені, 13, 170, 174, 178 Версальський договір (1919), 21, 26, 27, 33, 86, 121 «Витоки тоталітаризму» (Арендт), 369 Відень (Австрія), 10 Військовополонені Варшавське повстання (1944), 297 Вторгнення Німеччини в Польщу, 124, 125 Етнічна чистка, 307 Німецько-радянська війна (1941–1945), 170, 174, 175 Польські військовополонені, 124, 125, 135, 137, 140, 141, 147, 278 Радянські військовополонені, 11, 12,14, 15, 137, 155, 169, 170, 174–181, 217, 247, 250, 255, 267, 363–366 Вільнюс (Литва), 16, 143, 144, 188, 190, 201, 273 Вірмени, 21 Володимир-Волинський жіночий табір, 177 Воля (район Варшави), 297 «Все тече» (Гроссман), 370

Польські євреї, 153 Рига (Латвія), 236 Слуцьк (Білорусь), 236 Фабрики смерті, 251 Голокост, 10, 11, 15, 16, 283, 329, 330, 390 Антисемітизм, 367, 369 Аушвіц, 10, 266, 267, 362 Білорусь, 220, 221 Євреї, 15 Євреї Німеччини, 10 Ізраїль, 361, 389 Історія, 345, 361, 362, 387, 390 Комунізм, 342, 343 Неєвреї, 11, 181, 190, 191, 230, 232, 234, 250, 267, 273,284, 286 Отруєння газом, 10, 12, 14–17, 60,135, 183, 201, 204, 206, 215, 225, 231, 246, 250–253, 258–262, 264–267, 286, 296, 299, 300, 311, 330, 342, 343, 364–367 Україна, 393 Фабрики смерті, 230, 245 Див. також Остаточне розв’язання, Євреї Греки, 21, 76 Греція, 10, 212, 340

Габсбурзька монархія, 21, 24 Гауляйтери, 307, 308 Генерал-губернаторство, 134, 135, 145–147, 178, 183, 248 Генеральна округа Білорутенія, 223, 230, 242 Див. також Білорусь Генеральний план «Ост», 161, 170,185, 186, 209, 247 Гестапо, 84, 87, 129, 194, 200, 393 Гетто, 156 Варшава (Польща), 254, 262–268, 270 Лодзь (Польща), 204, 251 Люблін (Польща), 273 Мінськ (Білорусь), 220–228, 231

ҐУЛАҐ, 13, 14, 43, 48, 56, 58, 61, 62, 78, 88, 89, 92–95, 102, 103, 108, 113, 153, 172, 176, 183, 188, 244, 305, 314–317, 327, 356, 365, 366, 373, 376, 384, 386 Див. також Спецпоселення Данія, 12, 143, 155, 165, 176 Дарвінізм, 165 Дахау (концтабір), 15, 72, 95, 181, 265 Демократія, 21, 25, 32, 73, 120, 373 Диявол, 44, 45 Діти, 10 Великий терор (1937–1938), 108, 109 Вторгнення Німеччини в Польщу, 123, 125

441

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

«Остаточне розв’язання», 195 Радянські голодомори, 39, 40 Радянські концтабори, 43 Дніпропетровськ (Україна), 38, 39, 201 Договір про кордони і дружбу (1939), 12, 122, 187, 188 Донецьк (Україна) див. Сталіно «Друга книга» (Гітлер), 34 Друга світова війна, 9, 10, 12, 13, 88, 235, 270, 322, 323, 328, 343, 352, 357, 358, 367, 376, 385, 394 Варшава (Польща), 272, 297 Велика Британія, 282 Військовополонені, 179, 180 Жертви, 10 Звільнення концтаборів, 13 Німецько-радянське вторгнення в Польщу, 12 Поразка Німеччини, 12 США, 207, 269, 290, 335 Японія, 206, 207, 209 Див. також Німецько-радянська війна Евіанська конференція (1938), 118 «Едемський сад», 156, 157, 187, 202 Естонія, 24, 121, 155 Великий терор (1937–1938), 110 Етнічна чистка, 316, 317 Німецько-радянська війна (1941–1945), 168 «Остаточне розв’язання», 191 Радянська окупація й анексія, 13, 143, 144 Етнічні чистки Німців, 304–306, 308–315 У Латвії, 318, 319 У Литві, 318, 319 У Польщі, 308–326, 337, 338 У Радянському Союзі, 308–315 Євреї, 9, 10, 371 Айнзацгрупи, 13

442

В Австрії, 145 Вторгнення Німеччини в Польщу, 126, 127 Голокост, 15 Див. також Остаточне розв’язання і Голокост Капіталізм, 33 Комунізм, 33, 214 Люблінський план, 183 Мадагаскарський план, 118, 119, 183 Націонал-соціалізм, 20, 33 НКВД, 114 Нюрнберзькі закони, 115, 126 «Остаточне розв’язання», 144–146, 183–187 Радянські голодомори, 39, 66, 67, 117 У Білорусі, 222, 223 У Великій Британії, 32 У Латвії, 10, 190, 340 У Литві, 10 У Польщі, 105, 106, 222 У СРСР, 322, 336, 348, 353 У США, 32 Єврейська бойова організація, 274–279, 282 Єврейський антифашистський комітет, 326, 327, 334, 336, 344, 348, 355 Єврейський військовий союз, 274, 279 Єврейські громади, 147 Європейський союз, 388 «Життя і доля» (Гроссман), 353 Жінки, 10 Вторгнення Німеччини в Польщу, 125, 126 Вторгнення Німеччини в СРСР, 166 Німецько-радянська війна (1941–1945), 306–308 Фабрики смерті, 261, 262

Предметний покажчик

Жовтнева революція (1917) див. Більшовицька революція Заксенгаузен (концтабір), 95, 150, 181, 183 «За справедливе діло» (Гроссман), 353 Західна Німеччина (Федеративна Республіка Німеччина), 320 Зірка Давида, 230 З’їзд переможців, 76, 86 Ізраїль, 118, 336, 339, 353, 354, 357–359, 361 Голокост, 358 Індустріалізація, 29, 89,104, 151, 163,357 Інтернаціоналізм, 101 Іспанія, 78, 79, 85 Іспанська громадянська війна, 79, 85 Історія, 13–16, 384, 385, 387, 389–394 Історія Голокосту, 342, 343, 389 Марксизм, 22, 94 Переписування історії, 100 Радянський Союз, 17, 18 Як класова боротьба, 42 Італія, 78, 79, 165 Анексія Чехословаччини, 115 Депортація євреїв, 10 Перша світова війна, 21 Фашизм, 33 Кавказ, 159, 165, 318–320 Казахстан, 41, 42, 65, Великий терор (1937–1938), 108 Колективізація, 43, 46, 89 Окупація Польщі СРСР, 132 Радянські голодомори, 50 Кам’янець-Подільський, 201, 204 Канібалізм, 53, 62–64, 66, 68, 370 Капіталізм, 22, 29, 32, 53, 76, 120, 156 Катинська різанина (1940), 16, 138, 278, 288, 295, 379 Каунас (Литва), 10, 144, 189, 203

Київ (Україна), 16, 38, 63, 69, 170, 198–201, 212 Киргизстан, 318 Китай, 52, 81, 111, 122, 346 Козельський табір для військовополонених, 136–139, 140, 149, 150, 154 Колективізація, 31, 32, 36, 73, 74, 89, 113 Індустріалізація, 41 Правова база, 53 Провал, 54 Радянські голодомори, 48–67 Соціалізм, 53 Комінформ (Комуністичне інформаційне бюро), 324, 340 Комсомольці, 39, 49, 53, 63 Комунізм, 30, 32, 192 Армія Крайова (Польща), 273 Голокост, 342, 343 Євреї, 33 Індустріалізація, 41 Націонал-соціалізм, 33 Польща, 98 Фашизм, 341 Комуністичний інтернаціонал, 27, 76, 79, 82 Корейська війна, 347 «Короткий курс історії ВКП(б)» (Сталін), 157 Космополітизм, 339, 345, 351, 359 Краків (Польща) «Красная звєзда», 306 Крим, 318, 320, 332 Кришталева ніч, 116–118 «Куркулі» див. Радянські селяни Куропатський ліс, 105 Латвійські євреї, 10, 190, 340 Латвія, 24,120, 155 Великий терор (1937–1938), 110 Етнічна чистка, 316 Знищення євреїв, 10, 190 Німецько-радянська війна (1941–1945), 168

443

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

«Остаточне розв’язання», 189 Радянська окупація й анексія, 13, 143 Ленінград (Радянський Союз), 9, 13, 17, 165 Блокада (1941–1944), 17, 172, 173 Великий терор (1937–1938), 104, 105 Ленінізм, 114 Литва, 24, 121 Етнічна чистка, 314–316 Знищення євреїв німцями, 10 Німецько-радянська війна (1941–1945), 168 Радянська окупація й анексія, 13, 143, 144 Литовські євреї, 10 Лінія Молотова-Ріббентропа, 129–131, 143, 149, 165, 187, 191–193, 206, 215, 246, 251–253, 288, 314, 314, 329, 331, 366, 381, 393 Ліхтенберг (концтабір), 95 Лодзь (Польща), 126, 134, 203, 204, 251, 299, 300 Люблін (Польща), 145, 148, 183, 236, 253, 254 Люксембург, 155, 165, 176 Мадагаскар, 118, 119, 146, 160, 183,246, 276 Майданек, 15, 246, 267, 270, 283 285 «Манчестер ґардіан», 69 Маньчжоу-го, 80, 122 Маньчжурія, 52, 80, 111 Марксизм, 22, 23, 29, 34, 73, 94, 114, 360 Масони, 350 Маутгаузен (концтабір), 181 Машинно-тракторні станції, 44, 45 Міністерство державної безпеки (МҐБ), 327, 336, 349, 355 Мінськ (Білорусь), 10, 202, 220–231 Могилів, 177, 202, 245 Модернізація, 12, 29, 30, 32, 43, 46

444

Молдова, 319 Москва (Радянський Союз), 165, 170, 210, 211, 220, 330 Московські показові процеси (1936–1937), 84, 85, 99, 350 «Моя боротьба» («Майн кампф») (Гітлер), 34, 71 Мюнхенська угода (1938), 115, 119 Наполеонівські війни, 156 Народна армія, 273 Народна республіка Монголія, 111 Народний фронт, 78, 79, 84, 85, 97, 120 НАТО див. Організація Північноатлантичного договору Нацистський терор (1936–1938), 95 Націоналізм, 29, 34, Білоруський, 105 Селянське питання, 151 Український, 58, 67, 93, 98, 192, 193 Національні збройні сили, 273, 291, 292 Націонал-соціалізм Антисемітизм, 33, 96, 370 Знищення євреїв, 28, 195 Ідеологія, 18, 84, 176 Німецько-радянська війна (1941–1945), 176 Сіонізм, 357 Сталінізм, 10, 163, 377 Націонал-соціалісти, 32, 33 Антисемітизм, 96 Вермахт, 176 Жертви, 13 Комунізм, 32 Німецькі концтабори, 366 Радянська політика, 36 Расизм, 115 Сталінізм, 163 Нідерланди, 10, 12, 143, 155, 165, 266, 286 Німецька Демократична Республіка (Східна Німеччина), 320, 346 Німецька імперія, 21

Предметний покажчик

Німецька націонал-соціалістична робітнича партія, 33, 34, 87, 194 Німецька поліція порядку, 192, 201, 234, 279 Німеччина, 117, 167, 248, 305 Альянс із Японією, 81, 163, 164 Анексія Австрії, 121, 134 Анексія Чехословаччини, 115, 121 Аншлюс, 28, 116, 119 Британська проблема, 159 Великий терор, 122 Війна з Радянським союзом (1941–1945), 12, 155, 156 Вторгнення в Польщу, 9, 119, 124 Газові камери, 14 Голодні зони, 14 Договір про дружбу і кордон (1939), 12, 122 Кампанія голодомору 1941 року, 15 Концтабори, 13 Оточення Радянського Союзу, 81, 122, 156 Перша світова війна, 21, 26 Радянська окупація, 303, 304, 305 Рапалльський договір, 27 Соціалізм, 22 Німці Вищість німців, 133 Депортація, 21 Етнічна чистка, 304–306, 308–315 Перша світова війна, 33 Радянські голодомори, 66, 67 «Ніч довгих ножів», 86, 88 «Ніч ополудні» Кестлер, 152 НКВД, 13, 16, 17, 57, 83–86, 88–93, 95, 97–106, 109, 112–114, 128–131, 139, 142, 187, 221, 272, 278, 289, 316, 380, 386–388 Норвегія, 10, 12, 143, 15, 165, 176 «Нью-Йорк Таймз», 68 Нюрнберзькі закони 1935 року, 115 Одеса, 214

ОҐПУ, 83 Колективізація, 41 Ліквідація «куркулів», 42 Радянські голодомори, 63 ООН, 332, 396 Операція «Баґратіон»,269–270, 287, 295, 299 Операція «Барбаросса», 155, 168, 179, 182, 185, 187, 207, 212,221, 243, 269 Операція «Болотяна лихоманка», 236 Операція «Буря», 288, 289 Операція «Великодній кролик», 241 Операція «Весна», 316 Операція «Вільний стрілець», 238 Операція «Вісла», 316 Операція «Герман», 240, 241 Операція «Горнунг», 236 Операція «Захід», 316 Операція «Котбус», 240 Операція «Прибій», 316 Операція «Рейнгард», 246, 247, 264, 266, 285 Операція «Свято збору врожаю», 264 Операція «Схід», 316 Операція «Тайфун», 203, 207, 221, 223, 243 Операція «Танненберг», 129, 147 Операція «Циганський барон», 238 Оподаткування, 44, 57 Організація Північноатлантичного договору (НАТО), 348, 358 Організація українських націоналістів, 151 Осілість, 46 «Остаточне розв’язання», 145, 156, 160, 183 «Велика акція» (1942), 274 Вермахт, 186, 197, 215 В Естонії, 191 В Угорщині, 196 В Україні, 183–217 Депортація, 186, 203, 211 Діти, 195 Євреї, 144–146, 183–187

445

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Мадагаскарський план, 118, 119, 146, 160, 183, 213,246, 276 Нацистське виправдання, 192, 193 Партизанська війна, 234 «План голоду», 186 Поневолення, 186 Програма «евтаназії», 249–251, 253 Радянський план, 182, 183 Реформулювання, 186 У Білорусі, 201, 202, 222, 229, 230, 233–236, 240, 243–245 У Латвії, 189 У Польщі, 215, 216 У Румунії, 214 Фінальна версія, 204, 205 Осташков (концтабір), 128, 135, 149 Отруєння газом, 9, 135, 246, 249, 250, 277, 286, 296, 300, 364, 379, 390, 393, 395, 396 Оттоманська імперія, 21 П’ятирічка, 31, 36, 40, 41, 67, 68, 82, 88, 89, 163 Пакт Молотова — Ріббентропа (1939), 163, 164, 172, 188, 217 Палестина, 118, 144, 273, 274 Пальмірський ліс, 148, 150 «Пам’яті Каталонії» (Орвелл), 85 Партизанська війна, 222, 228, 229 Перл-Гарбор, 207, 209, 210 Перша світова війна, 21, 22, 26, 35, 81, 162, 235 Підкарпатська Русь, 196 «План голоду», 15, 162, 166, 168–170, 176, 185, 244, 372 План Маршалла, 232 Повстання у варшавському гетто (1943), 280–284, 292, 341 Показові процеси (1936–1937), 84, 85, 94, 99, 101, 139, 337, 339, 343, 344 Політбюро, 30, 31, 51 Великий терор (1937–1938), 90 Ліквідація «куркулів», 42

446

Радянські голодомори, 58 Радянські селяни, 46, 47, 51 «Польська військова організація», 98–101, 137 Польська робітнича партія, 274 Польські євреї, 9 Вторгнення Німеччини в Польщу, 124, 125 Гетто, 153 Знищення, 9 Люблінський план, 144 Мадагаскарський план, 160 Отруєння газом, 9 Рух опору, 272–283 У Білорусі, 105, 106, 222 Фабрики смерті, 266 Польсько-більшовицька війна (1919–1920), 26 Польща, 9, 10, 127, 156, 305, 321, 322 Антисемітизм, 329, 330 Варшавське повстання у серпні 1944, 288–300 Велика Британія, 120, 183, 282, 295, 296 Етнічні чистки, 308 Колективізація, 53 Комунізм, 300 Німецько-радянська окупація, 153 «Остаточне розв’язання», 215, 216 Див. також Польські євреї Перша світова війна, 26 Питання кордонів, 25, 27 Під контролем Німеччини, 25 Повстання у Варшавському гетто (1943), 280–284, 292, 341 Польсько-більшовицька війна, 26 Поляки, 9, 10, 160 Російська революція (1917), 25 Співробітництво з Японією, 46 Шпигунство, 53 Потсдамська конференція, 304, 309, 313 «Правда», 67, 70, 334, 352

Предметний покажчик

Православна церква, 44 «Про антирадянські елементи», 90 «Про знешкодження колишніх куркулів, злочинців та інших антирадянських елементів», 90 «Про фашистських повстанців, саботаж, поразників і терористичну діяльність польської розвідки в СРСР», 101 Просвітництво, 153, 156 Протекторат Богемії і Моравії, 134, 254 Равенсбрюк (концтабір), 255 Радикальна партія (Франція), 69, 78 Радянський Союз, 31, 47, 167, 321 Альянс із Німеччиною, 121, 156–158 Антисемітизм, 221, 222, 326–362, 369, 370 Громадянські війни, 10, 24, 50 Дипломатичні відносини зі США, 69 Договір про дружбу і кордон (1939), 12, 122, 130 Договір про ненапад із Польщею, 68 Етнічна чистка, 308–315 Індустріалізація, 29, 89,104, 151, 163,357 Історія, 17, 18 Колективізація, 31, 32, 36 Концтабори, 13 Модернізація, 12, 29, 30, 32, 43, 46 Націонал-соціалізм, 60 Німецька окупація, 305 Німецько-польські відносини, 76 Німецько-радянська війна, 10 Оточення, 81, 112 Падіння, 356 Перемога над Німеччиною, 12 Перша світова війна, 21 Польське шпигунство, 53

Польські військовополонені, 135, 137 Рапалльський договір, 27 Рівність, 156, 374 Фашизм, 73, 78, 101 Японія, 80, 81, 111,164 Див. також Німецько-радянська війна Радянські військовополонені Білорусь, 91, 92, 220 Вермахт, 13 Голодування, 11, 12, 15, 17, 169 Німецько-радянська війна (1941–1945), 155, 169 Фабрики смерті, 250 Як робоча сила, 255 Радянські голодомори В Україні, 9, 12, 13, 17, 37–65, 396 Діти, 39, 40 Євреї, 39, 117 Жінки, 109 Знання про голод за кордоном, 68 Канібалізм, 53, 62–64, 66, 68 Колективізація, 48–67 ОҐПУ, 63 Політбюро, 58 Пояснення, 66, 67, 97 Радянська пропаганда, 68, 69 Радянські поляки, 95 Рівень смертності, 65 Самогубство, 66 Селяни, 31–36 Соціалізм, 55 США, 69 Червона армія, 65 Радянські євреї, Знищення, 10 Радянські селяни Втеча до Польщі, 45 Депортація, 42, 43 Колективізація, 31, 32, 36 Ліквідація, 41 Примусова праця, 43

447

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Радянські голодомори, 31–36 Релігія, 44, 45 Рух опору, 45 Сталінська п’ятирічка, 41 Райхстаг (підпал 1933), 72, 83 Райхстаг, 34, 71, 72 Рапалльський договір, 27 Расизм, 96, 101, 115, 202, 238, 382 «Реквієм» (Ахматова), 16 Релігія, 45, 89, 126, Рига (Латвія), 10, 190, 191, 203, 204 Римське католицтво, римокатолики, 45, 102, 103, 132, 135 Річ Посполита, 24, 25, 105, 217 «Робінзон Крузо» (Дефо), 272 «Родина Машбер» (Дер Ністер), 335 РОНА. Див. «Російська народна визвольна армія» Російська імперія Перша світова війна, 21 Розпад, 23 Російська народна визвольна армія, 241 Російська революція (1917). Див. «Більшовицька революція» Російський загальновійськовий союз, 90 Російсько-японська війна (1904– 1905), 46, 81 Росіяни, 10, 11, 46, 66, 67 Знищення, 11, 322, 335, 361, 386 Румуни, 26, 187, 214, 320, 322, 329 Румунія, 13, 35, 121, 155, 165, 209, 214, 215, 267, 329, 331 СА (штурмові загони), 86, 87, 176 Самогубство, 283,340 Свастика, 121, 200 Свідки Єгови, 95 СД (розвідувальне управління), 129, 151, 250 Севрський договір, 21, 26 Севрський договір, 21, 26 Селяни див. «Радянські селяни»

448

Сен-Жерменський договір, 21, 28 Сербія, 21,212, 213 Сибір, 13, 41–43, 51, 52, 80, 89, 90, 109, 132, 206, 207 Сироти, сиротинці, 64, 230 Сілезія, 150, 307, 308, 338 Сіонізм, 327, 344, 357 Скандинавія, 143 Словаки, 28 Словаччина, 119, 165 «Служба перемозі Польщі», 272 Слуцьк (Білорусь), 236 Собібур, 10, 15, 16,184,245, 246, 253, 258–260, 265, 267, 365 Соціал-демократи (Німеччина), 26, 72–73 Соціалізм, 22, 29, 41, 100 Колективізація, 55 Народний фронт, 82 Пропаганда, 82 Рух опору, 55 Радянські голодомори, 55 Соловки (концтабір), 43 Спецпоселення, 43, 61, 95, 108, 131, 135, 141, 152, 316 Див. також ҐУЛАҐ Спілка збройної боротьби, 272 Сполучені Штати, 144 Антисемітизм, 144 Дипломатичні відносини з СРСР,69 Друга світова війна, 159, 207, 269, 282 Євреї, 32 Звільнення Польщі, 269 Корейська війна, 347 Перша світова війна, 21 Радянські голодомори, 39 СС, 13,72, 86–88, 129, 131,181, 187, 194 Сталінізм, 10, 13, 15, 82, 89, 98, 156, 163, 357, 359 Жертви, 13 Націонал-соціалізм, 10, 163, 377 Сталіно, 39, 40

Предметний покажчик

Старобільськ, 128, 135–137, 139, 149 Судетська область, 303 Східна Німеччина (Німецька Демократична Республіка), 346 ТАРС, 352 Тортури, 91, 102, 235, 351 Тоталітаризм, 364, 369, 370 Травніки, 184, 247, 249, 252–254, 256, 258–260, 262, 263, 268, 279 «Траєкторія краба» (Грасс), 308 Треблінка, 10, 11, 16,184, 246, 253, 256, 258–265, 267, 270, 274, 277, 278, 286, 292 Депортація, 10 Звільнення, 15 Тріанонський договір, 21, 26 «Трійки» Великий терор (1937–1938), 42, 55, 83, 91 Ліквідація «куркулів», 42 Польські військовополонені, 137 Турки, 21, 318 Угорщина, 10, 26, 35, 165, 196, 266, 304, 309, 324, 344 Узбекистан, 318 Україна, 9, 10, 23–26, 40, 321 «Остаточне розв’язання», 183–217 Антипольська кампанія, 99, 103 Антисемітизм, 330 Великий терор, 93, 106–109, 113, 114 Вторгнення Німеччини в СРСР, 165 Генеральний план «Ост», 161 Громадянська війна, 24, 50 Євреї, 9, 67 Комуністична партія, 44 Націоналізм, 58, 67, 93, 98, 192, 193 Німецько-радянська війна (1941–1945), 168, 180 План голоду, 162 Польські військовополонені, 137

Радянські військовополонені, 177 Радянські голодомори, 9, 12, 13, 17, 37–65, 396 Японія, 46 «Українська військова організація», 58 Українці, 10, 11, 17, 25, 64, 95, 118, 131, 192, 315, 316 Знищення, 11 Радянські голодомори, 37 Умшлагплац, 257, 258, 360 УПА, 314, 316 «Управління чотирирічного плану», 113, 163 Уральські гори, 42, 160, 183 Фабрики смерті, 10, 245, 267, 268 Аушвіц, 14 Відмінність від концтаборів, 14 Польські євреї, 266 Програма евтаназії, 250 Белжець, 10, 15, 16, 184, 206, 246–249, 251–253, 258–260, 267, 365, Собібур, 10, 15, 16, 184, 245, 246, 253, 258–260, 264, 265, 267, 329, 365 Хелмно, 10, 15, 16, 183, 204, 206, 246, 250, 251, 255, 267, 282, 299, 365, 366 Треблінка, 10, 15, 246, 253, 256, 258–265, 267, 268, 270, 277, 283, 286, 292, 300, 360 Фашизм, фашисти, Федеративна Республіка Німеччина (Західна Німеччина), 320 Фінляндія, 24, 110, 121, 155, 165, 172 Флоссенберг (концтабір), 95 Франція, 69, 70, 120 Анексія Чехословаччини, 115 Друга світова війна, 142, 157, 160 Вторгнення Німеччини в Польщу, 123, 137 Депортація євреїв, 266

449

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Німецьке вторгнення, 12, 13, 143 Версальський договір, 21, 26 Перша світова війна, 21, 33 Французька революція, 156 Харків (Україна), 38, 51, 53, 58, 59, 67, 70,139, 141, 142, 170, 171, 201 Харцизьк, 40 Хелмно, 10, 15, 16, 183, 204, 246, 250, 251, 267,282, 299 Холодна війна, 15, 301, 335, 339, 343, 344, 346, 354, 358, 361 Хорватія, 212, 267 Центральні держави, 21 «Цирк» (художній фільм), 101 Червона армія, 15, 24–28 Вторгнення Німеччини в Польщу, 12 Звільнення Аушвіцу, 15 «Криваві землі», 12 Німецько-радянська війна (1941–1945), 12, 155, 166, 270 Окупація Польщі, 131 Польсько-більшовицька війна, 26 Радянське вторгнення в Польщу, 12, 122, 127–129 Радянські голодомори, 65 Червоний Хрест, 49

450

Чехи, 26, 131, 134, 160, 254, 309, 350,351 Чехословаччина, 10, 28, 35, 115, 119, 121, 124,129, 133, 134, 176, 196, 309, 319, 320, 334, 344, 350, 360, 369 ЧК, 28, 83, 98 «Чорна книга радянського єврейства», 237, 349 Шестиденна війна (1967), 357, 358 Шклярська Поремба, 324 Югославія, 10, 312, 304, 324, 339, 340, 392 Юденрат, 146, 147, 217, 218, 226, 227, 230, 252, 256, 276, 300 Ялтинська конференція, 302 Японія, 46, 47, 52 Великий терор, 111–113, 122 Відносини із Німеччиною, 79 Друга світова війна, 206, 207, 209 Оточення Радянського Союзу, 81, 122, 156 Пакт про ненапад із СРСР, 165 Радянські голодомори, 46 Сибір, 80, 81 Україна, 46 Шпигунські місії, 111

Предметний покажчик

ПРИМІТКИ

Розділ 1. Голод у Радянському Союзі 1 Цит.: Colley M. More than a Grain. Р. 161. 2 Про журналіста Ґарета Джоунза див.: Colley M. More Than a Grain. Pp. 224–238. Jones G. Will there be soup? Conquest R. Harvest. Р. 309; Dalrymple D. The Soviet Famine of 1932–1934 : Some Furher References // Soviet Studies. 1965. № 16 (4). Р. 473. Про Харків: Falk B. Sowjetische Städte. Pp. 140, 172–175, 288; Коваленко Л. Голод. С. 557; Werth N. Terreur. Р. 130. Літературний опис Василя Гроссмана. 3 Falk B. Sowjetische Städte. Pp. 284–285, 288, 298–300. 4 Цит.: Falk B. Sowjetische Städte. Pр. 299, 297–301; Kuśnierz R. Ukraina. Pp. 157, 160. Про школярку і лікарні див.: Davies R. Years. Pp. 160, 220. Kuromiya H. Freedom and Terror. Pp. 171, 184. Про використання свідчень уцілілих див.: Graziosi A. War. Р. 4. 5 Цит.: Colley M. More Than a Grain. Р. 233. Про Дніпропетровськ див.: Kravchenko V. I Chose Freedom. Р. 111. Про Сталіно див.: Maksudov S. Victory over the Peasantry // Harvard Ukrainian Studies. 2001. № 25 (3/4). Р. 211. 6 Про непритомність від голоду див.: Коваленко Л. Голод. С. 61, а також: Colley M. More Than a Grain. Р. 235. Про Харцизьк див.: Kuromiya H. Freedom and Terror. Р. 170. Про Гроссмана див.: Todorov Tz. Mémoire du mal. C. 61, а також: Koestler A. Yogi. Р. 137. 7 Цит.: Serbyn R. Ukrainian Famine. Р. 131, а також: Falk B. Sowjetische Städte. Р. 289. 8 Про державне планування див.: Harrison M. Soviet Planning. Pр. 1–5. 9 Цит.: Kuromiya H. Stalin. Р. 85; Kuśnierz R. Ukraina. Р. 37. 10 Цитата і про плакат див.: Viola L. War. Р. 177; Viola L. Unknown Gulag. Р. 32. 11 Цит.: Viola L. War. Р. 238; Conquest R. Harvest. Р. 121. Докладніше про розстріли і депортації див.: Davies R. Years. Pp. 20, 46; Werth N. Terreur. Р. 463; Viola L. Unknown Gulag. Pp. 6, 32; Kuśnierz R. Ukraina. Pp. 51, 56; Khlevniuk O. Gulag. Р. 11; Graziosi A. War. Р. 48; Davies R. Years. Р. 46. 12 Про 113 637 осіб, примусово вивезених, див.: Viola L. War. Р. 289, також: Kulczycki S. Hołodomor. Р. 158. Докладніше див.: Kotkin S. Peopling. Pp. 70–72. 13 Про пісню див.: Коваленко Л. Голод. С. 260. Про Соловки див.: Applebaum A. Gulag. Pp. 18–20, 49. Про спецпоселення див.: Viola L. Unknown Gulag. (число селян, депортованих з України, подано на сторінках 32, 195).

451

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 14 Цит.: Applebaum A. Gulag. Р. 48. Оцінки рівня смертності див.: Viola L. Unknown Gulag. Р. 3; Applebaum A. Gulag. Р. 583. Про систему ҐУЛАҐу див.: Khlevniuk O. Gulag. Pp. 1–10; Applebaum A. Gulag. Pp. xvi–xvii; Viola L. Unknown Gulag. Pp. 2–7. 15 Цит.: Siegelbaum L. Stalinism. Р. 45 (перші дві); Viola L. Unknown Gulag. Р. 53. Про Біломорканал див.: Khlevniuk O. Gulag. Pp. 24–35; Applebaum A. Gulag. Pp. 62–65. 16 Applebaum A. Gulag. Pp. 64, 65. 17 Цит.: Viola L. Unknown Gulag. Р. 35; Viola L. Best Sons. Про колективізацію див.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 39. 18 Про відсоток оброблюваних земель див.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 39. 19 Цит.: Snyder T. Sketches. Р. 93. Про боротьбу українських селян за землю див.: Beauvois D. Bataille. Edelma R. Proletarian Peasants. Hildermeier M. Sozialrevolution äre. Kingston-Mann E. Lenin.; Lih L. Bread and Authority. 20 Цит.: Dzwońkowski R. Głód. Р. 84. Про Сталінську «першу заповідь» див.: Kulczycki S. Hołodomor. Р. 170; Kuśnierz R. Ukraina. Р. 70. 21 Про худобу і жіночі бунти див.: Kuśnierz R. Ukraina. Pр. 66, 72; Conquest R. Harvest. Р. 158. 22 Graziosi A. War. Pp. 53–57; Viola L. War. Р. 320; Kulczycki S. Hołodomor. Р. 131; Snyder T. Sketches. Pр. 92–94. 23 Цит.: Morris J. The Polish Terror : Spy Mania and Ethnic Cleansing in the Great Terror // Europe-Asia Studies. 2004. № 56/5 (July). Р. 753. Про радянські побоювання з приводу нової польської політики щодо української національної меншини див.: Доповідь від 13 липня 1926 року АВП РФ 122/10/34; Snyder T. Sketches. Pр. 83–114. 24 Kuromiya H., Pepłoński A. Stalin und die Spionage // Transit. 2009. № 38. Pp. 20–33. 25 Cameron S. Hungry Steppe. (chap. 6). Про Сіньцзян-Уйгурський регіон див.: Millward J. Eurasian Crossroad. Рр. 191–210. 26 Snyder T. Sketches. Pр. 101, 102. 27 Kuśnierz R. Ukraina. Р. 74; Snyder T. Sketches. Pр. 103,104. 28 Davies R. Years. Pp. 8–11; 24–37; Kuśnierz R. Ukraina. Pp. 86–90. 29 Цит.: Viola L. Unknown Gulag. Р. 75; Kravchenko V. I Chose Freedom. Р. 106. Про депортовані з радянської України 32 127 сімей див.: Kulczycki S. Hołodomor. Р. 158. Про проценти колективізованої землі див.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 86. 30 Davies R. Years. Pp. 48–56. 31 Про врожай див.: Davies R. Years. Pp. 57–69, 110–111; Graziosi A. New Interpretation. Рр. 1–5; Dronin N. Climate Dependence. Р. 118. Про Косіора та Кагановича див.: Davies R. Years. Pp. 72, 82, 89, 95. 32 Kuśnierz R. Ukraina w latach Pр. 102, 103; Davies R. Years. Pp. 112–114. 33 Про Червоний Хрест див.: Davies R. Years. Pp. 112, 113. Цит.: Кульчицький С. В. Колективізація. С. 434; Кульчицький С. Трагічна статистика голоду. С. 151. 34 Про опис голодних смертей див.: Kuśnierz R. Ukraina. Pр. 105, 105. Про Сталіна див.: Davies R. Kaganovich Correspondence. Р. 138. Про прохання надати продовольчу допомогу див.: Lih L. Letters to Molotov. Р. 230. Про Кагановича (23 червня 1932 року) див.: Hunczak T. Famine. Р. 119. 35 Cameron S. Hungry Steppe. (chap. 2); Pianciola N. Collectivization Famine. Рр. 103– 112; Hungersnot. Р. 119 36 Цит.: Davies R. Kaganovich Correspondence. Р. 138. Про схильність Сталіна персоналізувати політику див.: Kulczycki S. Hołodomor. Р. 180; Kuśnierz R. Ukraina. Р. 152.

452

Примітки 37 Про Сталіна див.: Марочко В. Голодомор. С. 21. Про об’єктивні проблеми місцевих партійних керівників див.: Davies R. Years. Pp. 105–111, 117–122. 38 Цит.: Коваленко Л. Голод. С. 110. 39 Davies R. Years. Pp. 146; Kuśnierz R. Ukraina. Р. 107; Werth N. Terreur. Р. 119 40 Про «нашого батька» див.: Sebag Montefiore S. Court. Р. 69. Про те, що голод – це виправдання лінощів, див.: Šapoval J. Lügen und Scherigen : Die underdrückte Erinnerung an den Holodomor // Osteuropa. 2009. № 54 (12). Р. 136. Про зв’язок між Молотовим, Кагановичем і Сталіним див.: Lih L. Letters to Molotov; Davies R. Kaganovich Correspondence. 41 Цит.: Davies R. Kaganovich Correspondence. Рp. 175, 183. 42 Snyder T. Sketches. Pр. 83–95; Kuromiya H. Great Terror. Р. 2–4. 43 Snyder T. Sketches. Pp. 102–104; Haslam J. East. Р. 31. 44 Цит.: Рапорт від 6 червня 1933 року, CAW I/303/4/1928. Про польське консульство див.: Марочко В. Голодомор. С. 36. Про польську обережність див.: Snyder T. Sketches. Pp. 102–108; Папуга Я. Західна Україна. С. 80. 45 Kuśnierz R. Ukraina. Р. 108; Maksudov S. Victory. Р. 204. 46 Про радянських суддів див.: Solomon Р. Soviet Criminal Justice. Pp. 115–116. Цит.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 116. 47 Цит.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 139. Коваленко Л. Голод. С. 188. Про сторожові вежі і їх кількість див.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 115; Maksudov S. Victory. Р. 213; Conquest R. Harvest. Pp. 223–225. 48 Про нестачу зерна за таких методів реквізицій див.: Maksudov S. Victory. Р. 192. Про зловживання партійних активістів див.: Kuśnierz R. Ukraina. Pp. 144–145, 118–119; Kuromiya H. Freedom and Terror. Pp. 170–171. 49 (Від загального показника 57 % для всього СРСР): Davies R. Years. Pp. 183. Про Молотова див.: Davies R. Years. Pp. 171, 172. 50 Про Сталіна див.: Sebag Montefiore S. Court. Pp. 21, 107. 51 Цит.: Коваленко Л. Голод. С. 45. Про дві телеграми політбюро див.: Марочко В. Голодомор. С. 152; Davies R. Years. Pp. 174. Про арешти 1 623 керівників колгоспів див.: Davies R., Years. Pp. 174. Про депортацію 30 400 осіб див.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 59. 52 Про «казку» див.: Šapoval J. Lügen. Р. 159; Davies R. Years. Pp. 199. 53 Цит.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 124. Васильєв В. Ціна голодного хліба. С. 60; Kuromiya H. Stalin. Р. 110. 54 Цит.: Kuromiya H. Freedom and Terror. Pp. 174. Davies R. Years. Pp. 206. 55 Подібні судження див.: Jahn E. Der Holodomor im Vergleich: Zur Phänomenologie der Massenvernivhtung // Osteuropa. 2004. № 54 (12). Р. 25; Davies R., Tauger M. B., Wheatcroft S. G. Stalin, Grain Stocks and the Famine of 1932–33 // Soviet Studies. 1995. № 54 (3). Р. 657; Kulczycki S. Hołodomor. Р. 237; Graziosi A. New Interpretation. Р. 11. 56 Sen A. Poverty and Famines. Pp. 7, 154–155. Переконлива національна інтерпретація голоду: Martin T. Ukrainian Terror. Р. 109 і всюди. Simon G. Holodomor als Waffe: Stalinismus, Hunger und der ukrainische Nationalismus // Osteuropa 2004. № 54 (12). Pp. 45–47; Conquest R. Harvest. Р. 219. Про Кагановича (листопад 1932 року) див.: Kulczycki S. Hołodomor. Р. 236. 57 Graziosi A. New Interpretation. Р. 8; Kuśnierz R. Ukraina. Р. 143; Maksudov S. Victory. Pр. 188, 190; Davies R. Years. Рр. 151 (про посівні) і 175.

453

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 58 Про м’ясний штраф див.: Шаповал Ю. ІІІ конференція КП(б)У. С. 162; Maksudov S. Victory. Р. 188. Цит.: Dzwonkowski R. Głód. Р. 71. Приклад див.: Dzwonkowski R. Głód. Pp. 160, 219. Про зменшення поголів’я худоби див.: Hunczak T. Famine. Р. 59. 59 Шаповал Ю. ІІІ конференція КП(б)У. С. 162; Maksudov S. Victory. Р. 188; Марочко В. Голодомор. С. 171; Werth N. Terreur Р. 123. 60 Шаповал Ю. Голодомор. 61 Davies R. Years. Р. 190; Марочко В. Голодомор. С. 171. 62 Snyder T. Sketches Pр. 107–114. 63 Цит.: Davies R. Years. Р. 187. Про засідання 20 грудня див.: Васильєв В. Ціна. С. 55; Graziosi A. New Interpretation. Р. 9; Kuśnierz R. Ukraina. Р. 135. 64 Davies R. Years. Pp. 190–192. 65 Про визначення тих, що голодали, як шпигунів див.: Шаповал Ю. Голодомор. Про 190 тисяч селян див.: Graziosi A. New Interpretation. Р. 7. Про події 22 січня див.: Марочко В. Голодомор. С. 189; Graziosi A. New Interpretation. Р. 9. 66 Про 37 392 заарештованих див.: Марочко В. Голодомор. С. 192; Davies R. Years. Pp. 161–163. 67 Спогади активіста див.: Conquest R. Harvest. Р. 233. Цитату і деталі про чистки див.: Šapoval J. Lűgen. Р. 133; Davies R. Years. Р. 138. 68 Про мертву тишу в радянській Україні див.: Коваленко Л. Голод. С. 31; Dzwonkowski R. Głód. Р. 104. Arendt H. Totalitarianism. Pp. 320–322. 69 Цит.: Dalrymple D. G The Soviet Famine of 1932–1934 // Soviet Studies 1964. № 15 (3). Р. 261. Про Вельдія див.: Коваленко Л. Голод. С. 132. 70 Цит.: Jones G. Famine grips Russia. // New York Evening Post. 30.03.1933. 71 Про Ловінську див.: Dzwonkowski R. Głód. Р. 104. Про Панасенка див.: Kuśnierz R. Ukraina. P. 105. Кравченко писав, що мав схожий досвід (див.: Kravchenko V. I Chose Freedom. Pp. 104–106). 72 Про 15 тисяч депортованих див.: Davies R. Years. Р. 210. Про 60 тисяч депортованих з Кубані див.: Martin T. The Origins of Soviet Ethnic Cleansing // Journal of Modern History. 1998. № 70 (4). Р. 846. 73 Про 67 297 в’язнів, що померли в таборах, див.: Khlevniuk O. Gulag. Рp. 62, 77. Про 241 355, що померли у спецпоселеннях, див.: Viola L. Unknown Gulag. Р. 241. 74 Цит.: Khlevniuk O. Gulag. Р. 79. 75 Цит.: Dzwonkowski R. Głód. Pp. 215–219; Кульчицький С. Колективізація. С. 365. Про тривалість життя в радянській Україні див.: Vallin J., Meslé F., Adamets S., Pyrozhkov S. A New Estimate of Ukrainian // Population Studies. 2002. № 56 (3). Р. 256. 76 Про школярку і відрізану голову див.: Коваленко Л. Голод. С. 481 і 46 відповідно. 77 Про проституцію за борошно див.: Kuromiya H. Freedom and Terror. Р. 173. Про Вінницю див.: Коваленко Л. Голод. С. 95. Про страх канібалізму див.: Коваленко Л. Голод. С. 284. Про селян на залізничних станціях див.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 155. Про роботу міліції у місті див.: Falk B. Sowjetische Städte. Про Савгіру див.: Коваленко Л. Голод. С. 290. 78 Цит.: Czech M. Wielki Glód // Gazeta Wyborcza. 22–23.03.2003. Р. 23. Про з’їденого сина див.: Коваленко Л. Голод. С. 132. Про інцидент з ножем див.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 168. Про свиней див.: Kuromiya H. Freedom and Terror. Р. 172.

454

Примітки 79 Про півмільйона дівчат і хлопчиків на баштах див.: Maksudov S. Victory. Р. 213. Цит.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 119. 80 Про жінку-лікаря див.: Dalrymple D. Soviet Famine. Р. 262. Про сиріт див.: Kuśnierz R. Ukraina. Р. 157; Dzwonkowski R. Głód. Pp. 142; Graziosi A. Italian Archival Documents. Р. 41. 81 Kuśnierz R. Ukraina. Р. 157. 82 Про 2 205 людей, засуджених за канібалізм, див.: Davies R. Years. Р. 173. Про дим із димаря див.: Коваленко Л. Голод. С. 31. Про плани щодо м’яса див.: Conquest R. Harvest. Р. 227. 83 Про етику антиканібалізму див.: Kuromiya H. Freedom and Terror. Р. 173. Про Колю Ґраневича див.: Dzwonkowski R. Głód. Р. 76. Про прохання матері див.: Conquest R. Harvest. Р. 258. 84 Цит.: Bruski J. Hołodomor. Р. 179. Про агронома див.: Dalrymple D. Soviet Famine. Р. 261. Про похороні команди див.: Коваленко Л. Голод. С. 31, 306, 345. 85 Цит.: Graziosi A. Italian Archival Documents. Davies R. Years. Р. 316. 86 Про 496 644 тих, що голодали в Київській області, див.: Марочко В. Голодомор. С. 233. 87 Про радянський перепис населення див.: Schlögel K. Terror. Про число 5,5 млн жертв як загально відоме див.: Dalrymple D. Soviet Famine. Р. 259. 88 Про демографічний ретроаналіз див.: Vallin J. New Estimate. Р. 255, де вказано 2,6 мільйона «позапланових смертей» в радянській Україні в 1928–1937 роках, від яких потрібно відняти інші випадки масових смертей, щоб отримати показник смертності від голоду. Про висновки державного звіту від січня 2010 року див.: Вирок залишкових: винні! // Дзеркало тижня. 15–20.01.2010. Про приблизне число, 2,5 мільйона, людей на підставі тільки зареєстрованих смертей див.: Кульчицький С. Трагічна статистика голоду. С. 73–74. Про загальне число 9–12,3 мільйона жертв голоду в Радянському Союзі за 1933 і 1934 роки див.: Ellman M. A Note on the Number of 1933 Famine Victims // Soviet Studies 1991. No 43 (2). Р. 376. Максудов пише про загибель 3,9 мільйона українців за 1926–1937 роки (Maksudov S. Victory. Р. 229). Числа 3,5–3,8 млн для радянської України: Graziosi A. New Interpretation. Р. 6. 89 Цит.: Serbyn R. Lemkin on Genocide of Nations // Journal of International Criminal Justice. 2009. № 7 (1). Pp. 123–130. А також: Martin T. Affirmative Action Empire. Snyder T. Sketches. 90 Цит.: Koestler A. God That Failed. Pp. 68. Weissberg-Cybulski A. Wielka czystka. Р. 266; Koestler A. God That Failed. Pp. 77. 91 Про арку див.: Kuśnierz R. Ukraina. Р.178. Про статки див.: Falk B. Sowjetische Städte. Р. 288; Davies R. Years. Р. 158; Conquest R. Harvest. Р. 237. Про «ковбасників» див.: Kuromiya H. Freedom and Terror. Р. 172. 92 Цит.: Conquest R. Harvest. Р. 256; Fitzpatrick S. Education; Slezkine Y. Jewish Century. 93 Цит.: Subtelny O. German Diplomatic Reports. Р. 17; Polish Consul-General, 4 лютого 1933 р., CAW I/303/4/1867; Border Defense Corps, 15 листопада 1933 р., CAW I/303/4/6906. Про надії на порятунок завдяки війні див.: Snyder T. Sketches. Р. 110. Про листи радянських німців до Німеччини див.: Hungersnot. Також див.: Berkhoff K. The Great Famine in Light of the German Invasion and Occupation // Harvard Ukrainian Studies. 2008. № 30 (1/4). Pp. 165–181.

455

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 94 Дивись промову Гітлера: Die Weltgefahr des Bolschewismus. Rede des Reichskanzlers Adolf Hitler im Berliner Sportpalas // Deutschösterreichische Tageszeitung. 03.03.1933. Р. 2. Про кардиналів див.: Dalrymple D. Soviet Famine. Р. 254. Про втручання Іннітцера див.: Kardinal Innitzer ruft die Welt gegen den Hungertod auf // Reichspost. 20.08.1933. P. 1; Die Halfsaktion für die Hungernden in Rußland // Reichsport. 12.10.1933. Р. 1. А також: Helft den Christen in Sowjetrußland // Die Neue Zeitung. 14.10.1933. Р. 1. 95 Про Дюранті див.: Duranty W. Russians Hungry, but not Starving // New York Times 31.03.1933. Про Маґґеріджа див.: Taylor S. Blanket of Silence. Р. 82. Про Орвелла див.: Orwell G. Orwell and Politics. Pp. 33, 34. Також див.: Engerman D. Modernization. Р. 211. Справедливо буде нагадати, що «Нью-Йорк таймз» у двох анонімних статтях від 1 і 11 січня 1933 року використала вислови «штучний голод» і «війна з селянством». 96 Папуга Я. Західна Україна. С. 33, 46, 57. 97 Про радянську пропаганду див.: Папуга Я. Західна Україна. С. 56. Про габарити Ерріо див.: France: Herriot a Mother // Time 31.10.1932. Zlepko D. Hunger-Holocaust. Р. 177; Conquest R. Harvest. Р. 314. 98 Цит.: Коваленко Л. Голод. С. 353; Zlepko D. Hunger-Holocaust. Р. 180, 175–179. Також: Hungersnot. Pp. 26, 27. Subtelny O. German Diplomatic Reports. P. 21; Марочко В. Голодомор. С. 256, 257, 283; Russia: Starvation and Surplus // Time. 22.01.1934. 99 Марочко В. Голодомор. С. 257, 283; Zlepko D. Hunger-Holocaust. Р. 176–177; Time. 11.09.1933. 100 Werth N. Un État. Марочко В. Голодомор. С. 283. Ерріо відмовився голосувати в парламенті за передання Петену влади у Франції в червні 1940 року. Ерріо заарештували і вислали до Німеччини наприкінці окупації.

Розділ 2. Класовий терор 101 102 103 104

Цит.: Colley M. More Than a Grain. Pp. 212, 216. Цитату Джоунза див.: Colley M. More Than a Grain. Р. 218. Цит.: Evans R. Coming. Р. 330. Про німецьких виборців див.: King G., Rosen O., Tanner M., Wagner A. F. Ordinary Voting Behavior in the Extraordinary Election of Adolf Hitler // Journal of Economic History. 2008. № 68 (4). Pp. 987, 988. Про Дахау див.: Goeschel C. Concentration Camps. Р. 14. Цитату і про аналіз Гіммлера див.: Eiber L. Gewalt in KZ Dachau. Р. 172. 105 Evans R. Power. Р. 23. 106 Цит.: Die Weltgefahr des Bolschewismus. Rede des Reichskanzlers Adolf Hitler im Berliner Sportpalast // Deutschösterreichische Tageszeitung. 03.03.1933. 107 Про класову боротьбу див.: Brown A. Rise and Fall. Р. 85. Про голосування див.: King G. Ordinary. Pp. 987, 988. Також: Bayerlein B. H. Abschied von einem Mythos: Die UdSSR, die Komintern, und der Antifaschismus 1930–1941 // Osteuropa. 2009. № 59 (7/8). 108 Longerich Р. Politik der Vernichtung. Pp. 26–32, 38; Tooze A. Wages of Destruction. Р. 73. 109 Про 37 тисяч німецьких євреїв див.: Evans R. Power. Р. 15. Longerich Р. Politik der Vernichtung. Р. 126. 110 Longerich Р. Vernichtung. Р. 35.

456

Примітки 111 Goeschel C. Concentration Camps. Р. 7. 112 Krüger Р. Die Außenpolitik. Turner H. Stresemann. Snyder T. Sketches. 113 Roos H. Polen. Pp. 130–154; Ken O. Collective Security. Pp. 94, 157; Kornat M. Polityka. Pp. 32–33; Rossino A. Hitler. Р. 2. 114 Цит.: Davies R. Kaganovich Correspondence. Р. 33. 115 Kołakowski L. Main Currents. Найвідоміше означення діалектики дав ветеранкомуніст Жорж Семпрун, перебуваючи в Бухенвальді: «Це мистецтво і спосіб завжди виходити сухим з води, старий!» 116 Graziosi A. New Interpretation. 117 Haslam J. Collective Security; Furet F. Рassé.; Brown A. Rise and Fall. 118 Докладніше про ці числа — у дальших розділах. 119 Burrin Р. Fascisme, nazisme, autoritarisme. Р. 202, 209. Weber E. Hollow Years. Про Блюма див.: Junt T. Burden of Responsibility. 120 Haslam J. Collective Security Рр. 120, 121. Про радянську пресу див.: Schlögel K. Terror. Pp. 136, 137; Beevor A. Battle for Spain. Головно я покликаюсь на книжку Furet F. Рassé. 121 Orwell G. Homage. Pp. 53–64. Цит.: Schlögel K. Terror. Р. 148. Також: Brown A. The Rise and Fall. Р. 89. 122 Про 11 травня див.: Kuromiya H., Mamoulia G. Anti-Russian and Anti-Soviet Subversion: The Caucasian-Japanese Nexus, 1904–1945 // Europe-Asia Studies. 2009. № 61 (8). Р. 1427. 123 Цит.: Kuromiya H., Libera. Р. Notatka Włodzimierza Bączkowskiego na temat współpracy polsko-japońskiej wobec ruchu prometejskiego (1938) // Zeszyty Historyczne. Pp. 133, 119. 124 Levine H. In Search of Sugihara. Pp. 13–89; Kuromiya H. Między Warszawą a Tokio. Pp. 160–175; Colley M. Incident. 125 Аналіз Китаю в межах Народного фронту: Haslam J. East. Pp. 64–70. Про Сіньцзян див.: Millward J. Eurasian Crossroads. Pp. 206–207. Про «Великий похід» див.: Brown A. Rise and Fall. Р. 100. 126 Kuromiya H. Stalin. Р. 136. 127 Цит.: McLoughlin B. Mass Operations. Р. 121. 128 Khlevniuk O. Objectives; Kuromiya H. Stalin. Pp. 118, 119. 129 Цит.: Kuromiya H. Stalin. Pp. 101, 134. 130 Про історію «трійок» див.: Wheatcroft S. Mass Killings. Pp. 126–139. Загальна інформація про державну міліцію див.: Andrew C. KGB. Dziak J. Chekisty. 131 Getty J. Yezhov. Р. 140; Kuromiya H. Stalin. Р. 116. 132 Про Єжова див.: Wheatcroft S. G. Agency and Terror: Evdokimov and Mass Killing in Stalin’s Great Terror // Australian Journal of Politics and History 2007. № 53 (1). Pp. 38– 40. Про те, як Сталін переймається здоров’ям Єжова, див.: Getty J. Yezhov. Р. 216. 133 Цит.: Haslam J. Collective Security. Р. 129. Про погрози Бухаріна див.: Kuromiya H. Stalin. Р. 83. 134 Цит.: Brown A. Rise and Fall of Communism Р. 122. Звісно, були винятки, наприклад Антоній Слонімський (Shore M. Caviar and Ashes. Р. 150). Про фашизм і антифашизм див.: Furet F. Passé. 135 Werth N. Terreur. Р. 282. Також див.: Kuromiya H. Stalin. Р. 121. Тема сили у слабкості: Furet F. Passé.

457

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 136 Orwell G. Homage. Pp. 145–149 (цитата на с. 149). Furet F. Passé. Pp. 296, 301, 306; Haslam J. Collective Security. Р. 133. 137 Число страчених (56 209) я отримав після віднімання кількості тих, хто загинув у національних акціях (див. наступний розділ), і кількості куркулів із загальної кількості 681 692 страт під час Великого терору в 1937–1938 роках. Я наводжу середню цифру, тому що є різні дані щодо страчених куркулів. Jansen M. Executioner. Р. 75. Про Червону армію: Wieczerkiewicz Р. Łańcuch. Р. 296 (це фундаментальне дослід ження репресій серед військових). 138 Evans R. Power. Pp. 21–22. 139 Evans R. Power. Pp. 34, 39. Shore Z. Information. Pp. 31, 37. 140 Про сходження Гіммлера до влади див.: Longerich Р. Himmler. Про структуру поліції див.: Westermann E. B. «Ordinary Men» or «Ideological Soldiers»? Police Battalion 310 in Russia, 1942 // German Studies Review 1998. № 21 (1). Р. 45. Я значно спрощую ситуацію, не обговорюючи федеративної структури німецької держави. На думку Гіммлера, це було проблемою, яку потрібно подолати. До згаданих тут інститутів поліції я повернусь у розділах 5, 6 і 7. 141 Evans R. Power. Р. 627; Lee S. Dictatorship. Р. 172. 142 Про вбивства німецькою поліцією див. у розділах 6 і 7. 143 Для порівняння: Wheatcroft S. Mass Killing. Р. 139. 144 Baberowski J. Feind. Pp. 758–759. 145 Werth N. Terreur. Р. 280; Viola L. Unknown Gulag. Р. 195. 146 Про релігійність див.: McLoughlin B. Mass Operations. Р. 124; Binner R., Junge M. «S etoj publikoj ceremonitʼsja ne sleduet»: Die Zielgruppen des Befehls Nr. 00447 und der Große Terror aus der Sicht des Befehls Nr. 00447 // Cahiers du Monde russe. 2002. № 43 (1). Pp. 181–183. 147 Shearer D. R. Social Disorder, Mass Repression, and the NKVD During the 1930s // Cahiers du Monde russe. 2002. № 42 (2–3/4). Pp. 527–531 (цитата на с. 531). 148 Про сибірський терор див.: Ablažej N. Die ROVS-Operation. Pp. 287–298; Baberowski J. Terror. Pp. 189–190; Kuromiya H. Accounting for the Great Terror // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. 2003. № 53 (1). Р. 93. 149 Binner R., Junge M. Wie der Terror «Gross» wurde: Massenmord und Lagerhaft nach Befehl 00447 // Cahiers du Monde russe. 2001. № 42 (2–3/4). Pp. 561–562; Werth N. Terreur. P. 283. Про «зайву тисячу» див.: Jansen M. Executioner. Pp. 82, 87. 150 Про «раз і назавжди» див.: Binner R. Massenmord. Pp. 565, 567. Про наведені числа див.: Нікольський В. М. Репресивна діяльність. С. 93. 151 Вашлин А. Ю. Террор. С. 38. Про «краще занадто, аніж недостатньо» див.: Baberowski J. Terror. P. 192. 152 Binner R. Massenmord. Pp. 565–568. 153 Binner R. Massenmord. P. 567. 154 Binner R. Massenmord. P. 568. Про тортури нужником див.: Michniuk W. Przeciwko Polakom. P. 118. Також: Weissberg-Cybulski A. Wielka czystka. P. 293. Про підпис чистих бланків див.: McLoughlin B. Mass Operations. P. 127. 155 Binner R. Massenmord. Pp. 571–577. Іноді накази Сталіна були локальні й точні, наприклад, див.: Канвеер сьмерци. С. 72–73. На Соловках розстріляно близько 1 825 ув’язнених.

458

Примітки 156 Про Омськ див.: Binner R. Massenmord. Рр. 557–580. Про ухвалення вироку 1 301 людині за одну ніч див.: McLoughlin B. Mass Operations. P. 129. Khlevniuk O. Gulag. Р. 150. 157 Цитату і про розстріли див.: McLoughlin B. Mass Operations. Pр. 130, 131. Schlögel K. Terror. Pp. 602, 618. Про вибухівку див.: Gregory P. Terror. P. 71. 158 Про розстріл 35 454 осіб див.: Юнге М. Вертикаль. С. 201. Про інші числа див.: Binner R. S etoj. С. 207. Про табори див.: Werth N. Terreur. P. 285; Khlevniuk O. Gulag. С. 332. Про літніх людей див.: Нікольський В. М. Репресивна діяльність. С. 99. Про розстріл 35 глухонімих див.: Schlögel K. Terror. P. 624; McLoughlin B. Mass Operations. P. 136; Binner R. Massenmord. P. 590. 159 Про ліміти грудня і лютого див.: Nikolʼskij V. Die «Kulakenoperaion». P. 623; Нікольський В. М. Репресивна діяльність. С. 100. Про прохання Леплевського щодо наказу № 00447 див.: Šapoval J. Behandlung. Pp. 339, 341. Про арешт 40 530 осіб див.: Нікольський В. М. Репресивна діяльність. С. 153. Про збільшення на 23 650 осіб республіканських лімітів див.: Šapoval J. Die Behandlung der «ukrainischen Nationalisten» P. 343. Про числа 70 868, 35 563 і 830 див.: Юнге М. Вертикаль. С. 533. Про числа 1 102 і 1 226 див.: Nikolʼskij V. Die «Kulakenoperaion». Pp. 634–635. 160 Stroński H. Represje. P. 243. Для обговорення див.: Weiner A. Making Sense. 161 Це описав Пастернак у романі «Доктор Живаго». 162 Гурьянов А. Е. Обзор. С. 202 163 Goeschel C. Concentration Camps. Рр. 26, 27. Можливо, від п’яти до п’ятнадцяти тисяч чоловік відправили до таборів за гомосексуалізм, з них близько половини вмерли до кінця Другої світової війни (Evans R. J. Third Reich at War. P. 535). 164 Goeschel C., Wachsmann N. Introduction. Pp. 4, 20, 21, 27; Evans R. Power. P. 87. Martin T. Affirmative Action Empire. 165 Про засудження 267 осіб у нацистській Німеччині див.: Evans R. Power. Pp. 69, 70.

Розділ 3. Національний терор 166 Martin T. Origins. Pp. 813–861. Цит.: Jansen M. Executioner. P. 96. Також: Baberowski J. Terror. P. 198. 167 Детальніше про польське питання див.: Snyder T. Sketches. Pp. 115–132. 168 Snyder T. Sketches. Pp. 115, 116. Ідея щодо «Польської військової організації» виникла, можливо, у 1929 році, коли радянський агент очолив комісію з безпеки Комуністичної партії Польщі (Stroński H. Represje. Р. 210.) 169 Stroński H. Represje. Рр. 211–213. Про Сохацького див.: Kieszczyński L. Represje. P. 202. Детальніше про Вандурського див.: Shore M. Caviar and Ashes. Принаймні один відомий польський комуніст повернувся з Радянського Союзу і працював на поляків (його книжка: Reguła J. Historia.) 170 Про січень 1934 року див.: Stroński H. Represje. Pp. 226, 227. Про мотиви та масштаби наступних депортацій див.: Kupczak J. Polacy. P. 324. 171 Про перший сигнал Сталіна див.: Kuromiya H. Voices. P. 221. Про «знають усе» див.: Stroński H. Represje. Pp. 227–236. Morris J. Polish Terror. Pp. 756, 757. 172 Stroński H. Represje. P. 227; Snyder T. Sketches. Pp. 119, 120.

459

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 173 Нікольський В. М. Репресивна діяльність. С. 337; Stroński H. Represje. P. 227. Детальніше про Балицького див.: Шаповал Ю. Балицький. С. 69–74. Подібною була доля Станіслава Косіора, поляка, бувшого генерального секретаря Компартії України. Він відігравав важливу роль у голодоморі 1933 року і його, як і Балицького, розстріляли як польського шпигуна. 174 Більше про польську операцію див.: Рубльов О., Репрінцев В. Репресії проти поляків. С. 126. Paczkowski A. Pologne. Р. 400. Stroński H. Represje. Р. 220 175 Про наказ № 00485 див.: Ленинградский мартиролог. С. 454–456. 176 Інші приклади див.: Gilmore G. Defying Dixie. 177 Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция. С. 154; Нікольський В. М. Репресивна діяльність. С. 105. Показники щодо представників національних меншин наведено далі в цьому розділі. 178 Про «постачальників шпигунів» див.: Kuromiya H. Stalin. P. 118. Про польських дипломатів див.: Snyder T. Sketches. Рр. 121–127. Про страчених членів ЦК див.: Kieszczyński L. Represje. P. 198. Про досвід польських комуністів у СРСР див.: Budzyńska C. Strzępy rodzinnej sagi. 179 Цит.: Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция. С. 23. Про міський архів див.: Brown K. No Place. Р. 158. 180 Stroński H. Represje. Р. 240. 181 Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция. С. 28. Werth N. Terreur. Р. 294. 182 Цитата й числа: Наумов Л. НКВД. С. 299, 300. Приклади: Stroński H. Represje. Pp. 223, 246. 183 Про сім’ю Юрєвічів див.: Głębocki H. Pierwszy naród ukarany: świadectwa Polaków z Leningradu // Arcana. 2005. № 64–65. Pp. 158–166. 184 Про сім’ю Маковських див.: Głębocki H. Pierwszy. Pp. 166–172. Про число 6 597 див.: Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция. С. 168. 185 Ilic M. Great Terror in Leningrad: A Quantitative Analysis // Europe-Asia Studies. 2000. № 52 (8). P. 1522. 186 Про прокидання в Ленінграді див.: Dzwonkowski R. Głód. P. 236. Про «душогубки» див.: Schlögel K. Terror. Р. 615. Про Кунцево див.: Вашлин А. Ю. Террор. С. 40, 44. 187 Про джерела ідентифікації прикордонних територій Польщі див.: Snyder T. Reconstruction of Nations. Редефініція радянських поляків — центральна тема книжки: Brown K. No Place. 188 Про національні чистки див.: Наумов Л. НКВД. С. 262–266 (цитата про «знищив цвіт білоруської інтелігенції» — на с. 266). Цитату Бермана див.: Michniuk W. Przeciwko Polakom. P. 115. Про 218 білоруських письменників див.: Mironowicz E. Białoruś. Pp. 88–89. Юнге М. Вертикаль. С. 624. 189 Для подальшого обговорення цього методу вбивств: Goujon A. Kurapaty. Marples D. Kuropaty. Pp. 513–517; Ziółkowska E. Kuropaty // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. 2009. № 96/97. Pp. 47–49. 190 Про 17 772 смертні вироки див.: Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция. С. 168. Про загальну кількість смертей (61 501) див.: Morris J. Polish Terror. P. 759. 191 Jansen M. Ezhov. P. 258. Про Успенського див.: Parris M. Lesser Terror. Pр. 6, 11; Kuromiya H. Freedom and Terror. P. 240. 192 Werth N. Terreur. P. 292. 193 Про Мошинську та Анґельчик див.: Kuromiya Н. Voices. Pp. 49–51, 221–223.

460

Примітки 194 Цит.: Dzwonkowski R. Głód. P. 94. Про Жмеринку див.: Stroński H. Represje. P. 225; 195 Цит.: Dzwonkowski R. Głód. P. 224; Stroński H. Represje. P. 235; Iwanow M. Stalinizm. P. 153. 196 Про Кошевич див.: Dzwonkowski R. Głód. P. 90, 101, 148. 197 Про осінь 1937 року і сиротинці див.: Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция. С. 26. Kupczak J. Polacy. Pp. 327, 329; Jansen M. Executioner. P. 97. Про Пі вінського і Пашкевич див.: Dzwonkowski R. Głód. Pp. 151, 168. 198 Про Соболевську див.: Dzwonkowski R. Głód. Рр. 215–219. 199 Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция. С. 30. Binner R. Massenmord. P. 591; Werth N. Terreur. Pp. 294, 470. 200 Про засудження 100 і 138 людей див.: Stroński H. Represje. P. 228. 201 Про число 111 091 див.: Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция. С. 32. Про 85 тисяч розстріляних поляків див.: Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция. С. 171. Подібні числа: Jansen M. Executioner. P. 99. Число 96 тисяч загиблих див.: Наумов Л. НКВД. С. 299. Schlögel K. Terror. P. 636. 202 Для порівняння: Morris J. Polish Terror. P. 762. 203 Для порівняння числа арештів див.: Хаустов В. Деятельность органов. С. 316. Тут і далі мої зауваження про незначну присутність польської розвідки у 1937 та 1938 роках ґрунтуються на багаторічних дослідженнях відповідних файлів Другого відділу польського генерального складу в Польських військових архівах (Centralne Archivum Wojskowe, CAW). Для детальнішої дискусії див. архівні цитати: Snyder T. Sketches. Рp. 83–112, де я розглядаю питання про шкоду, яку завдав Великий терор безпеці Радянського Союзу. 204 На Кавказі депортовано меншу кількість людей: Baberowski J. Feind. Рр. 771, 772. Про вбивства 20 474 осіб див.: Kuromiya H. Asian Nexus. Р. 13. Також див.: Gelb M. An Early Soviet Ethnic Deportation: The Far-Eastern Koreans // Russian Review. 1995. № 54 (3). Pp. 389–412. 205 Цит.: Evans R. Power. P. 357. Про антинімецьку кампанію див.: Наказ № 00439 (55 005 вироків, з них 41 989 — смертних). Також див.: Schlögel K. Terror. Р. 628. 206 Khlevniuk O. Gulag. P. 147. Я покладаюся на числа: Binner R. S etoj. P. 207. Про 386 798 смертних вироків за наказом № 00447 див.: Martin T. Origins. P. 855. 207 Населення Радянської України на той час — 22 % від загальної кількості населення СРСР. На українців припало 27 % вироків: Gregory P. Terror. P. 265. Про 123 421 смертний вирок див.: Нікольський В. М. Репресивна діяльність. С. 402. Там же на с. 340 подано національний склад заарештованих у 1937–1938 роках в УРСР: українці — 53,2 % усіх заарештованих (це 78,2 % населення республіки), росіяни — 7,7 % (11,3 % населення), євреї — 2,6 % (5,2 % населення), поляки — 18,9 % (1,5 % населення), німці — 10,2 % (1,4 % населення). 208 Khlevniuk O. Party and NKVD. Pp. 23, 28. Binner R. Massenmord. Pp. 591–593. 209 Про співвідношення офіцерського складу див.: Петров Н. Кто руководил. С. 475. Gregory P. Terror. P. 63. Станом на літо 1936 року євреїв було непропорційно багато серед генералів (54 %), у центральному апараті НКВД у Москві – 64 %, у складі українського НКВД – 67 %. Див.: Наумов Л. Борьба. С. 119 (про перші два числа). Про третє див.: Золотарьов В. Начальницький склад НКВД. С. 326–331. Під час Великого терору із вищих ланок НКВД повністю зникли латиші, німці і поляки.

461

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним Наприклад, поляк Станіслав Реденс, що очолював московський НКВД, підписував накази щодо 20 761 особи. Згодом його самого заарештували і розстріляли як польського націоналіста. 210 Про державні пенсії див.: Kotkin S. Magnetic Mountain. P. 122. 211 Haslam J. Collective Security. Р. 194. 212 Hirsch F. Empire. Pp. 293–294. 213 Про Австрію див.: Dean M. Robbing. Pp. 86, 94, 105. 214 Про виселення див.: Tomaszewski J. Preludium. Pp. 5, 139 і всюди. Longerich P. Politik der Vernichtung. Pp. 193–204; Kershaw I. Hitler. Pp. 459, 472. 215 Goeschel C. Concentration Camps. Р. 24 216 Про 12 листопада 1938 року див.: Polian P. Schriftwechsel. Р. 4 217 Про Мадагаскар див.: Polian P. Schriftwechsel. Рр. 4, 8. Про ревізіоністів див.: Arens M. Jewish Military. P. 205; Spector S. Żydzi wołyńscy. P. 539. 218 Про польсько-німецькі стосунки див.: Roos H. Polen. Pp. 253, 396; Kershaw I. Hitler. P. 475; Weinberg G. Foreign Policy. Pp. 20, 404, 484. 219 Цит.: Evans R. Power. Р. 604. 220 Kershaw I. Hitler. Р. 482. Zarusky J. «Hitler bedeutet Krieg»: Der deutsche Weg zum Hitler-Stalin-Pakt // Osteuropa. 2009. № 59 (7/9). Pp. 106–107. 221 Haslam J. Collective Security. Рр. 90, 153. Про Литвинова див.: Herf J. Jewish Enemy. Р. 104. Orwell G. Orwell and Politics. P. 78. 222 Цит.: Wieczerkiewicz P. Łańcuch. P. 323. 223 Haslam J. Collective Security. Р. 227. Цит.: Weinberg G. World at Arms. P. 52. Я не описую тут перебування Кестлера в Іспанії, яке збіглося з арештом його друга Вайсберґа в СРСР; див.: God That Failed. Рр. 75–80. 224 Цит.: Lukacs J. Last European War. Pp. 58–59. 225 Krebs G. Japan. P. 543; Haslam J. East. P. 132. 226 Levine H. In Search of Sugihara. P. 121; Sakamoto Р. Japanese Diplomats. Р. 102; Kuromiya H. Między Warsawą a Tokio. Pp. 470–485. Hasegawa T. Racing. P. 13.

Розділ 4. Європа Молотова — Ріббентропа 227 Böhler J. Verbreche. Pp. 16, 69, 72, 74; Böhler J. Überfall. P. 100. Про число 158 див.: Datner S. 55 Dni. P. 94. 228 Про Варшаву див.: Böhler J. Überfall. Pp. 171–172. Про обстріл біженців див.: Datner S. 55 Dni. P. 96. Mazower M. Hitlerʼs Empire. Р. 67. 229 Naumann M. «Die Mörder». Pp. 54–55; Grass G. Beim Häuten. Pp. 15–16. 230 Про те, що смерть німецьких солдат є «вбивство» див.: Datner S. Zbrodnie. P. 73. Про «нахабство» див.: Lukacs J. Last European War. P. 58. Про комору див.: Datner S. Zbrodnie. Pp. 72, 69; Rossino A. Hitler. P. 166, 169. Böhler J. Verbreche. P. 23. 231 Ось детальніша інструкція: «Замкніть свої серця для жалю. Це жорстока операція. Вісімдесят мільйонів мають отримати своє. Їхнє існування треба забезпечити. Право за найсильнішим. Найкраще — безжальність». Див.: Mallmann K.-M. Einsatzgruppen. P. 54. Про Чепелув див.: Böhler J. Verbreche. P. 131. Про Червоний Хрест див.: Rossino A. Hitler. Pp. 181, 184. Про інші напади на танках див.: Datner J. Zbrodnie. P. 62.

462

Примітки 232 Про поляків-«рабів» див.: Rossino A. Hitler. Pp. 141, 204. Про наміри фюрера «розбити і знищити польський народ» див.: Mallmann K.-M. Einsatzgruppen. P. 57. 233 Rossino A. Hitler. Pp. 138, 141; Böhler J. Verbreche. P. 100. 234 Bartoszewski W. Warszawski pierścień. Pp. 52–53. 235 Böhler J.Vebrechen. P. 19. 236 Про Солець див.: Böhler J.Vebrechen. P. 116. Про хлопчика-єврея і воду див.: Rossino A. Hitler. P 172. Про Динув див.: Böhler J. Überfall. P. 200. Про відсоток євреїв серед убитих цивільних див.: Rossino A. Hitler. P. 234. Такі ж числа наведено в книжці: Mallmann K.-M. Einsatzgruppen. P. 88. У книжці Böhler J. Verbreche (р. 140) вказано 30 тисяч убитих наприкінці жовтня і 45 тисяч – до кінця 1939 року (Böhler J. Überfall. P. 138). 237 Про підстави для таких надій див.: Młynarski B. W niewoli. Pp. 54–59. 238 Цит.: Weinberg G. World at Arms. P. 57. 239 Про Львів див.: Cienciala A. Katyn. P. 20; Czapski J. Wspomnienia. Pр. 9, 10; Wnuk R. Za pierwszego Sowieta. P. 35. 240 Про український степ див.: Czapski J. Wspomnienia. P. 15. Про реакцію польських фермерів див.: Młynarski B. W niewoli. Pp. 98, 99. 241 125 тисяч військовополоненних вказано: Hryciuk G. Victims. P. 179. Інші підрахунки, 230–240 тисяч, наведено: Cienciala A. Katyn. P. 26. Близько 15 тисяч поляків примусово працювали в СРСР на шахтах, близько двох тисяч загинули в 1941 році під час евакуації (Hryciuk G. Victims. P. 180). 242 Приклади того, як в’язні приходили до влади, див.: HI 209/1/10420, HI 209/6/5157, HI 209/11/4217, HI 210/14/10544, HI 210/14/4527, HI 210/14/2526, HI 209/13/2935, HI 210/12/1467. Про насильство див.: Gross J. Revolution. Pp. 37, 44. Детальніше: HI 209/13/2935, HI 209/13/3124, HI 210/1/4372, HI 210/5/4040, HI 210/14/4908, HI 209/7/799. 243 Про типові вироки див.: Jasiewicz K. Zagłada. P. 172. Про арешт 109 400 людей та про 8 513 смертних вироків див.: Hryciuk G. Victims. P. 182. Про диспропорції арештів і ув’язнень див.: Khlevniuk O. Gulag. P. 236; Głowacki A. Sowieci. P. 292. 244 Про 61 тисячу польських громадян див.: Rossino A. Hitler. Pp. 15, 30 (про «знищити Польщу» див.: Р. 77). Також див.: Ingrao C. Violence. Pp. 219, 220. Про Гайдріха та Гітлера див.: Mallmann K.-M. Einsatzgruppen. P. 57; Mańkowski Z. Ausserordentli che. P. 7. Про докторський ступінь див.: Browning C. Origins. P. 16. 245 Про розстріли у Катовіце див.: Rossino A. Hitler. P. 78. Про те, що нема точного числа жертв, див.: Mallmann K.-M. Einsatzgruppen. P. 80. 246 Про завдання айнзацгруп див.: Rossino A. Hitler. Pp. 90, 94, 98 (число 22 тисячі людей вказане на с. 101). Про Перемишль див.: Böhler J. Überfall. Pp. 202, 203. Також див.: Pohl D. Herrschaft. P. 52. 247 Про Гітлера див.: Rutherford P. Prelude. P. 53. Про Франка як колишнього юриста Гітлера див.: Mazower M. Hitlerʼs Empire. P. 74. Ще про Франка див.: Seidel R. Besatzungspolitik. P. 184. 248 Wnuk R. Za pierwszego Sowieta. Pp. 13–23. Авторитетним вважається видання: Gross J. Revolution. 249 Wnuk R. Za pierwszego Sowieta. Pp. 23. Hryciuk G. Victims. Р. 199. 250 Про 139 794 відправлених до Казахстану і Сибіру див.: Hryciuk G. Victims. Р. 184. Про мінус 42 градуси див.: Głowacki A. Sowieci. P. 328. Також див.: Jolluck K. Exile. P. 16.

463

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 251 Про «пекло» і про смерть літніх людей див.: Wróbel J. Polskie dziezi. Pp. 156, 178. Також див.: Gross J. Revolution. Pp. 214–218. Про «мрії і бажання» див.: Gross J. Childrenʼs Eyes. Р. 78. 252 Jolluck K. Exile. Р. 41. 253 До 1 червня 1941 року в поселеннях померло 10 864 людини. Див.: Khlevniuk O. Gulag. P. 143. Про «місцевих» див.: Dark Side. P. 143. Про спухлого батька і чоботи див.: Gross J. Childrenʼs Eyes. Pp. 63, 88. 254 Gross J. Childrenʼs Eyes. Pp. 191, 202, 78 (а також 71, 194). 255 Pankowicz A. Akcja. P. 43. Burleigh M. Germany Turns Eastwards. Р. 275. 256 Цит.: Shore Z. Information. P. 15. Також див.: Rutherford P. Prelude. P. 56. 257 Rutherford P. Prelude. Pp. 59, 75. 258 Про вказані числа див.: Rutherford P. Prelude. Pp. 59. Grynberg M. Relacje. P. xii; Hilberg R. Destruction. Pp. 156, 189 (Том I). 259 Про депортацію див.: Rutherford P. Prelude. Pp. 1, 75, 88. Про містечко Овінська див.: Kershaw I. Hitler. Р. 535. Evans R. Third Reich at War. Pp. 75, 76. Про знищення 7 700 польських громадян, які перебували у психіатричних лікарнях, див.: Browning C. Origins. P. 189. Також див.: Mazower M. Hitlerʼs Empire. P. 85. 260 Цит.: Urbański K. Zagłada. P. 32. Про Ловичі див.: Grynberg M. Relacje. Pp. 239, 240. 261 Про вказані числа див.: Rutherford P. Prelude. Pp. 9, 88, 102. 262 Загальний опис трьох таборів: Cienciala A. Katyn. Рр. 29–33; Abramov V. Murderers. Pp. 46, 83, 101; Młynarski B. W niewoli. Pp. 113, 114. Про святкування Різдва див.: Młynarski B. W niewoli. Pp. 156, 157. 263 Cienciala A. Katyn. Рр. 33. Про контури людських тіл див.: Czapski J. Wspomnieni. Р. 16, 31; Młynarski B. W niewoli. Pp. 115–117. Про зграї ворон див.: Berling Z. Wspomnienia. P. 34 264 Czapski J. Wspomnieni. Р. 18. Swianiewicz S. Shadow. P. 58; Młynarski B. W niewoli. Pp. 205–209; Cienciala A. Katyn. Pp. 33–35, 84–99 (про оцінку загальної кількості інформаторів — близько сотні — див. на с. 159). 265 Jakubowicz D. Pamiętniki znalezione. Рр. 30, 38, 43, 53. Про зворотну адресу див.: Swianiewicz S. Shadow. P. 65. 266 Про дружбу в’язнів і сторожових собак див.: Młynarski B. W niewoli. Pp. 256, 257; Abramov V. Murderers. Pp. 86, 102; Czapski J. Wspomnienia. P. 43. Про ветеринара див.: Młynarski B. W niewoli. Pp. 84, 256. 267 Про польське підпілля див.: Wnuk R. Za pierwszego Sowieta. Pp. 368–371. Про рішення щодо страти полонених див.: Cienciala A. Katyn. Pp. 116–120 (цитата на с. 118); Jasiewicz K. Zagłada. P. 129. 268 Jasiewicz K. Zagłada. Pp. 131, 144–145, 159. Цих 7 305 осіб, очевидно, розстріляли в Биківні та Куропатах, найбільших осередках Великого терору: Kalbarczyk S. Przedmioty odnalezione w Bykowni a Kuropatach świadczą o polskości ofiar // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. 2007. № 10–11. Pp. 47–53. 269 Swianiewicz S. Shadow. P. 75; Cienciala A. Katyn. Pp. 122, 129, 130, 175 (цитата на с. 130). Уривки зі щоденника Адама Сольського див.: Zagłada polskich elit. P. 37. 270 Cienciala A. Katyn. P. 124; Zagłada polskich elit. P. 43. 271 Cienciala A. Katyn. P. 124; Zagłada polskich elit. P. 43. Про Блохіна див.: Braithwaite R. Moscow. P. 45. 272 Cienciala A. Katyn. Pp. 126–128; Zagłada polskich elit. P. 39.

464

Примітки 273 Cienciala A. Katyn. Pp. 122, 123; Czapski J. Wspomnienia. Pp. 7, 8, 15, 17, 18, 45. 274 Abramov V. Murderers. P. 46; Swianiewicz S. Shadow. P. 63, 66. 275 Cienciala A. Katyn. Р. 34; Czapski J. Wspomnienia. Pp. 18; Swianiewicz S. Shadow. Р. 64; Młynarski B. W niewoli. P. 225. Про ставлення до системи інформаторів див.: Berling Z. Wspomnienia. P. 32. 276 Цит.: Swianiewicz S. Shadow. P. 69. 277 Про загальну кількість жертв див.: Cienciala A. Katyn. 278 Cienciala A. Katyn. Р. 118, 173, 174, 198 (цитата про батьків на с. 199). Про 60 667 висланих у спецпоселення до Казахстану див.: Hryciuk G. Victims. P. 187. Про «колишніх» див.: Khlevniuk O. Gulag. P. 282. Goussef C. Les déplacements. P. 188. Про брехню дружинам див.: Jolluck K. Exile. P. 16. Про «вічний бруд і сніг» див.: Gross J. Childrenʼs Eyes. P. 79. 279 Про кізяки і п’ятеро дітей у відділі НКВД див.: Jolluck K. Exile. Pp. 40, 122, 123; Czapski J. Wspomnienia. P. 27. 280 Про 78 339 депортованих див.: Hryciuk G. Victims. P. 189. 281 Gross J. Childrenʼs Eyes. P. 221. 282 Snyder T. Reconstruction. 283 Krebs G. Japan. Pp. 545, 548; Levine H. Sugihara. Pp. 132, 218, 262, 273; Sakamoto Р. Japanese Diplomats. Pp. 102, 107, 113, 114. 284 Про вказані числа див.: Polian P. Against Their Will. P. 123. Weinberg G. World at Arms. Pp. 167–169; Kuromiya H. Między Warsawą a Tokio. Pp. 470–485. 285 408 525 – це всі депортовані під час великих операцій з виселення. 500 000 депортованих поляків: Rutherford P. Prelude. P. 7. 286 Про Айхмана див.: Polian P. Schriftwechsel. Pp. 3, 7, 19. 287 Про створення гетто в Лодзі див.: Grynberg M. Życie. P. 430. Неперевершений опис Варшавського гетто див.: Engelking B. Getto warszawskie. Про Шона див.: Waldemar B. T. Schön — Organizator Getta Warszawskiego // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. 1964. № 49. Pp. 85–90. Про плани німців див.: Browning C. Origins. Pp. 100–124. 288 Drozdowski M. The History of the Warsaw Ghetto in the Light of the Reports of Ludwig Fischer // Polin. 1988. № 3. Pp. 189–190. Також див.: Engelking B. Getto warszawskie (розділ 2). Цитату Рінґельблюма див.: Friedländer S. Extermination. P. 160. Про туристичну принаду див.: Mazower M. Hitlerʼs Empire. P. 95. 289 Цит.: Zagłada polskich elit. P. 23. Також див.: Longerich P. Unwritten Order. P. 55; Kershaw I. Fateful Choices. P. 447. У Лодзькому гетто 1941 року загинули 11 437 осіб (див.: Grynberg M. Życie. P. 430). 290 Див. передусім: Żbikowski A. Żydowscy przesiedleńcy. Pp. 224–228; Grynberg M. Życie. P. 224; Browning C. Origins. Р. 124. Kassow S. Archive. Pp. 107, 273. Подібні переселення не мали сенсу навіть для німців: у січні – березні 1941 року євреїв вигнали з Варшавського дистрикту, щоб звільнити місце для поляків, яких мали виселити з Вартеланду, бо вони мали звільнити місце для німців, що прибували з Радянського Союзу. А в червні 1941 року Вермахт почне наступ на СРСР і тому німці зможуть рухатися на схід і колонізовувати тамтешні землі. 291 Про Сборов і Ледермана див.: Sakowska R. Dzieci. Рр. 51, 50. Цит.: Żbikowski A. Żydowscy przesiedleńcy. P. 260. 292 Sprawozdania świetliczanek. P. 65 (цитати на с. 69 і 70).

465

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 293 Про різні підходи до еліт див.: Friedländer S. Extermination. Р. 40. Див. також: Tooze A. Wages of Destruction. Рр. 364–365; Mańkowski Z. Ausserordent liche. Рр. 9–11 (цит. на с. 11.) Для порівняння.: Cienciala A. Katyn. Рр. 114, 115 і Jolluck K. Exile. P. 15. 294 Wieliczko M. Akcja. Pp. 34, 35; Pankowicz A. Akcja. Pp. 43–45; Zagłada polskich elit. Pp. 62, 67. 295 Bartoszewski W. Warszawski pierścień. Pp. 64–65; Dunin-Wąsowicz K. Akcja. P. 24. 296 Pietrzykowski J. Akcja. Pp. 113–115; Jankowski A. Akcja. Pp. 65, 66. Про бордель для німців див.: Pietrzykowski J. Akcja. Рp. 77, 78. 297 Pietrzykowski J. Akcja. Pp. 114, 115. 298 Pankowicz A. Akcja. P. 44. Про незнання кіцевого пункту див.: Cienciala A. Katyn. P. 182. 299 Pietrzykowski J. Akcja. Pp. 117, 118. 300 Dunin-Wąsowicz K. Akcja. Pp. 22–25; Bauer P. Dowbor. Pp. 217, 241; Crime of Katyń. Р. 33; Zagłada polskich elit. P. 73. 301 Zagłada polskich elit. P. 77. 302 Про Гіммлера див.: Bartoszewski W. Warszawski pierścień. Pp. 59, 60, 123–125. Детальніше про транспортування, див.: Zagłada polskich elit. P. 69; Seidel R. Besatzungspolitik in Polen. Про Баха-Зелевскі див.: Dwork D. Auschwitz. Pp. 166, 177. Детальніше про «ІГ Фарбен» див.: Tooze A. Wages of Destruction. P. 443. 303 Про колективізацію див.: Рапорт від 25 листопада 1941 року, SPP 3/1/1/1/1; Шумук Д. Пережите. С. 17. 304 Про кампанію проти українців див.: HI 210/14/7912. Ці операції були частиною серії депортацій 1941 року, які потім були організовані в усіх нових приєднаних районах Радянського Союзу, від Балтії до Румунії. Про 11 328 і 22 353 польських громадян див.: Hryciuk G. Victims. Pp. 191, 193. Також див.: Olaru-Cemirtan V. Wo die Züge Trauer trugen: Deportation in Bessarabien, 1940–1941 // Osteuropa. 2009. № 59 (7– 8). Pp. 219–226. 305 Про бомбування див.: Jolluck K. Exile. P. 16. Цит.: Gross J. Childrenʼs Eyes. P. 52. 306 Під час чотирьох хвиль депортацій вивезено близько 292 513 польських громадян, ще тисячі людей депортували в індивідуальному порядку або в ході дрібніших операцій. Див.: Deportacje obywateli. Р. 29; Hryciuk G. Victims. Р. 175. 57,5 % депортованих радянська влада вважала поляками; 21,9 % — євреями; 10,4 % — українцями; 7,6 % — білорусами. Див.: Hryciuk G. Victims. Р. 195. Стосовно загальних чисел див.: Hryciuk G. Victims. Р. 175; Autuchiewicz J. Stan. Р. 23. Див. також: Гурьянов А. Е. Обзор. Р 205. 307 Czapski J. Na nieludzkiej ziemi. P. 68. 308 Євангеліє від Матвія 5:37 (переклад Огієнко І.) Koestler A. Darkness at Noon. Р. 249. Зустріч Чапського з Райхманом відбулася 3 лютого 1942 року, див.: Crime of Katyń. Р. 90. 309 Czapski J. Na nieludzkiej ziemi. Pp. 120, 141–143, 148. 310 Czapski J. Na nieludzkiej ziemi. Р. 149. 311 Про Франка див.: Longerich P. Unwritten Order. Р. 47. Про НКВД див.: Kołakowski P. NKWD. P. 74. Про Гітлера див.: Mańkowski Z. Ausserordentliche. P. 7; Aly G. Architects. P. 151.

466

Примітки

Розділ 5. Економіка апокаліпсиса 312 Ця книжка не з інтелектуальної історії, тому я можу дозволити собі лише дуже стислі зауваження стосовно цих складних питань. Гітлер і Сталін як особистості уособлювали різні форми німецької реакції початку XIX століття на Просвітництво: Гітлер втілював образ трагічного романтичного героя, який мусив узяти на себе тягар лідера зіпсованої нації, а Сталін — гегельянський світовий дух, що пізнав хід історії і диктує його іншим. Повніше порівняння, яке запропонував Крістофер Кларк, має враховувати різний погляд на історичний час. Нацистський і радянський режими однаково відкинули просвітницьке припущення, що час безупинно йде вперед, приносить нове знання, а відтак і прогрес. Обидва режими натомість прямували до точки, яка мала бути в минулому. Марксизм справді являв собою схему прогресу, але Ленін перестрибнув прогнози Маркса і звершив революцію у відсталій країні, коли промислово розвинуті країни не зважали на ці прогнози й обходилися без соціалістичних революцій. Радянський режим у 1930‑х роках поспішав заради захисту батьківщини соціалізму від імперіалістичного світу. Нацисти ще більше поспішали на шляху до ще фантастичнішої візії. Їм уявлявся конфлікт, у ході якого буде знищено Радянський Союз, перекроєно Східну Європу та відновлено німецьку велич і чистоту. Гітлер прагнув побачити Німеччину своєї мрії ще за свого життя, адже боявся, що воно виявиться коротким. Вступ до спроби поєднати дискусії щодо нацистської Німеччини і Радянського Союзу в межах інтелектуальної історії: Bracher K. Zeit der Ideologien. 313 Продовження аргументації розділів 1–3. Про «Едемський сад» (16 липня 1941 року) див.: Mulligan T. Illusion. P. 8. 314 Для порівняння див.: Goulder A. Stalinism: A Study of Internal Colonialism // Telos. 1978. № 34. Pp. 5–48 і Viola L. Selbstkolonisierung der Sowjetunion // Transit. 2011. № 38. Pp. 34–56. 315 Британія у цій книжці — зовнішній чинник, а не предмет дослідження; але потрібно зауважити роль особистості в історії: Lukacs J. Hitler and Stalin. Lukacs J. Five Days in London. Також див. есей: Berlin I. «Winston Churchill in 1940» в Personal Impressions. Pp. 1–23. 316 Див. Передмову до цієї книжки і Streit C. Keine Kamaraden. Pp. 26–27. Нафта завжди була важлива і для промисловості, і для сільського господарства. Німеччина залежала від імпорту, а справжня автономність потребувала завоювання радянського Кавказу і його нафтових родовищ. 317 Tooze A. Wages of Destruction. Pp. 409, 424, 429, 452. Про «найсамодостатнішу державу у світі» див.: Kennedy P. Aufstieg. P. 341. Про нафтові ресурси див.: Eichholtz D. Krieg um Öl. Pp. 8, 15 і всюди. Для порівняння: Hildebrand K. Weltreich. Pр. 657, 658. Німецькі військові були переконані, що радянські ресурси необхідні для ведення війни: Kay A. Exploitation. Pp. 27, 37, 40. Про «колосальні багатства» — на с. 212. 318 Про військово-морський потенціал Німеччини див.: Weinberg G. World at Arms. P. 118; Tooze A. Wages of Destruction. Pp. 397–399; Evans R. Third Reich at War. Pp. 143–146. Цит.: Mazower M. Hitlerʼs Empire. P. 133. Алан Мілвард давно звернув увагу на важливість припущення щодо швидкої перемоги, див.: Milward A. German Economy. Pp. 40–41.

467

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 319 Про Генеральний план «Ост» див.: Madajczyk C. Generalplan. Pp. 12, 13, 64–66; Aly G. Architects. P. 258; Kay A. Exploitation. Р. 100, 101, 216. Wasser B. Himmlers Raumplannung. Р. 51, 52. Tooze A. Wages of Destruction. Pp. 466, 467; Rutherford P. Prelude. P. 217; Mazower M. Hitlerʼs Empire. Pp. 206, 210; Longerich P. Himmler. Pp. 597–599. 320 Про Гіммлера див.: Longerich P. Himmler. Р. 599. Про Гітлера див.: Kershaw I. Hitler. P. 651. Також див.: Tooze A., Wages of Destruction. P. 469. 321 Виступ Гітлера від 31 січня 1941 року процитовано за вид.: Tooze A. Wages of Destruction. P. 465. Про фінальний варіант «остаточного розв’язання» єврейського питання йдеться у дальшому розділі. Еванс доводить, що Гітлер мусив почати війну з Радянським Союзом до завершення війни з Британією, бо потім населення Німеччини виступало б проти нової війни, див.: Evans R. Third Reich at War. P. 162. 322 Die Weltgefahr des Bolschewismus. Rede des Reichskanzlers Adolf Hitler im Berliner Sport-palast // Deutsch Österreichische Tageszeitung. 03.03.1933. Р. 2. Kershaw I. Fateful Choices. P. 267. Про вказані відсотки див.: Kay A. Exploitation. Pp. 56, 143. 323 Цит.: Kay A. Exploitation. Pp. 50, 40, 211. Також див.: Tooze A. Wages of Destruction. P. 469; Kershaw I. Hitler. P. 650. 324 Цит.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 342. Класифікацію інституційного апарату див.: Kay A. Exploitation. Pp. 17, 18, 148. 325 Kay A. Exploitation. Pp. 138, 162, 163. 326 Про ліквідацію промисловості див.: Verbrechen der Wehrmacht. P. 65. Велика цитата: Kay A. Exploitation. P. 133. Також див.: Gerlac C. Kalkulierte Morde. Pp. 52–56. З огляду на місця проживання радянських євреїв, до «зайвих» людей належали не тільки росіяни, білоруси, українці та балтійські народи, а й три чверті радянських євреїв. 327 Kay A. Exploitation. У червні Гітлер підтвердив повноваження і відповідальність Ґерінґа за економічне планування. 328 Hauner M. Axis Strategy. Pp. 378–383. 329 Гітлер часто імпровізував, тому важко говорити про німецьку зовнішньополітичну стратегію у традиційному сенсі. На мій погляд, полеміку між тими, хто виступав за континентальну стратегію, і тими, хто виступав за світову, найпростіше подати так: Гітлер і верховне командування погоджувалися, що для продовження війни (хоч би якою вона була) потрібно завоювати Радянський Союз. Гітлер мислив категоріями континентальної війни і вважав, що вона наближається. Для перемоги у світовій війні була потрібна швидка перемога у війні континентальній. 330 Про договір нейтралітету див.: Weinberg G. World at Arms. Pp. 167–169; Hasegawa T. Racing. Pp. 13, 14. 331 Burleigh M. Third Reich. Pp. 484, 487. 332 Про нерішучість японців див.: Weinberg G. World at Arms. P. 253. Про «не вступати в німецько-радянську війну» див.: Hasegawa T. Racing. P. 13. Про поновлення договору див.: Krebs G. Japan. P. 554. Про роль Італії, що її часто забувають, див.: Schlemmer T. Italiener. 333 Цит.: Römer F. Kommissarbefehl. P. 204. Цитату Гітлера див.: Kershaw I. Hitler. P. 566. Також див.: Pohl D. Herrschaft. P. 64; Bartov O. Hitlerʼs Army. P. 16. 334 Про використовування цивільного населення як живого щита див.: Наказ від 13 травня 1941 року див.: Verbechen der Wehrmacht. P. 46. Також див.:

468

Примітки Bartov O. Hitlerʼs Army. P. 71; Pohl D. Herrschaft. P. 71, 205 (про жінок у мундирах); Römer F. Kommissarbefehl. Pp. 228, 551; Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 774. 335 Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pp. 244, 266; Bartov O. Eastern Front. P. 132. 336 Verbechen der Wehrmacht. P. 344; Pohl D. Herrschaft. P. 185; Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 266. 337 Цит.: Arnold K. Eroberung. P. 46. 338 Edele M. States. P. 171. Про проблему харчування солдат Вермахту і збереження раціону без зменшення пайки див.: Tooze A. Wages of Destruction. 339 Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 798. Про те, що німці насправді були готові до економічних жертв заради війни див.: Tooze A. Wages of Destruction. 340 Streit C. Keine Kamaraden. Pp. 143, 153. Про генерала див.: Arnold K. Eroberung. P. 35. 341 Streit C. Keine Kamaraden. Pp. 143, 153. Для порівняння див.: Kay A. Exploitation. P. 2. 342 Keegan J. The Face of Battle. P. 73; Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 51; Förster J. German Army. P. 22; Verbrechen der Wehrmacht. P. 288. 343 Arnold K. Eroberung. Pp. 27–33. 344 Про Київ див.: Berkhoff K. C. Harvest. Pp. 170–186 (на с. 184 вказано максимальне число жертв — 56 400); Arnold K. J. Eroberung. P. 34. Про Харків див.: Pohl D. Herrschaft. P. 192; Verbrechen der Wehrmacht. P. 328 (вказано кількість жертв — щонайменше 11 918). 345 Kay A. J. Exploitation. Pp. 181, 186. 346 Ваґнер у 1944 році був одним із учасників змови проти Гітлера (Verbrechen der Wehrmacht. Pp. 193, 311). У західній літературі найчастіше вказують мільйон загиблих (Kirschenbaum L. Siege. і Salisbury H. 900 Days.), в радянських джерелах — 632 тисячі (Simmons C. Leningrad. P. 23). 347 Gerlach C. Krieg. P. 36; Salisbury H. 900 Days. Pp. 508–509; Simmons C. Leningrad. P. xxi; Kirschenbaum L. Siege. P. 1. 348 Głębocki H. Pierwszy. Pp. 179–189. 349 Simmons C. Leningrad. P. 51. 350 Цей щоденник експонується в Державному музеї історії Санкт-Петербурга на виставці «Ленінград в роки Великої Вітчизняної війни». 351 Про вказані числа див.: Verbrechen der Wehrmacht. P. 209. Про очікувану кількість полонених див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 783. 352 Bartov O. Hitlerʼs Army. P. 87; Polian P. Violence. P. 123; Overmans R. Kriegsgefangenenpolitik. Pp. 800, 801. Також див.: Merridale C. Ivanʼs War. P. 28. Braithwaite R. Moscow. P. 165. 353 Berkhoff K. Harvest. Pp. 94–96; Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pp. 845–857. Загальне ставлення до військовополонених див.: Keegan J. Face of Battle. Pp. 49–51. 354 Polian P. Violence. P. 121. Дантер наводить дані 200–250 тисяч: Datner S. Zbrodnie. P. 379 355 Overmans R. Kriegsgefangenenpolitik. Р. 805; Gerlach C. Krieg. P. 24. 356 Про «товаришів» див.: Дугас И. А. Вычеркнутые. С. 30. 357 Про ієрархію див.: Streim A. Behandlung. P. 7. Цит.: Pohl D. Herrschaft. P. 219; Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 801. Також див.: Overmans R. Kriegsgefangenenpolitik. P. 808. Про канібалізм див.: Shumejko M. Atanasyan. P. 174; Hartmann C. Massenvernichtung. P. 124. 358 Про зменшення пайки див.: Megargee G. Annihilation. P. 119. Про «суцільне пекло» див.: Ich werde es nie vergessen. P. 178. Про Мінськ див.: Verbrechen der Weh-

469

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним rmacht. Р. 227–229. Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pр. 768, 856; Gerlach C. Krieg. P. 51; Polian P. Violence. P. 121; Overmans R. Kriegsgefangenenpolitik. P. 807; Белуга З. И. Преступления. С. 199. Про Бобруйськ і Гомель див.: Pohl D. Herrschaft. P. 224; Дугас И. А. Вычеркнутые. С. 125. Про Могильов див.: Pohl D. Herrschaft. Pp. 224–225. Про Молодечне див.: Gerlach C. Krieg. P. 34; Megargee G. Annihilation. P. 90; Bartov O. Hitlerʼs Army. P. 79. 359 Про Кіровоград див.: Verbrechen der Wehrmacht. Pp. 239–244. Про Хорол див.: Pohl D. Herrschaft. P. 226. Про Сталіно див.: Datner S. Zbrodnie. P. 404. 360 Motyka G. Tragedia jeńców. Pp. 2–6; Kopówka E. Stalag 366. P. 47. Про 45 690 загиблих у таборах Генерал-губернаторства див.: Дугас И. А. Вычеркнутые. С. 131; Młynarczyk J. Judenmord. P. 245 (250–570 тисяч). 361 Про нестачу теплого одягу див.: Bartov O. Eastern Front. Р. 112. Про трьох товаришів див.: Дугас И. А. Советские военнопленные. С. 125. 362 Ich werde es nie vergessen. P. 178. 363 Про місцеве населення, що носило харчі в табори, див.: Berkhoff K. Harvest. Pp. 95, 101; Overmans R. Kriegsgefangenenpolitik. Р. 808. Про Кременчук див.: Pohl D. Herrschaft. Р. 226. 364 Для порівняння див.: Verbrechen der Wehrmacht. P. 188. 365 Про намір знищувати еліту див.: Kay A. Exploitation. Р. 104. Streim A. Behandlung. P. 36. Текст інструкцій див.: Verbrechen der Wehrmacht. Pp. 53–55. 366 Про 2 252 випадки розстрілу комісарів див.: Römer F. Kommissarbefehl. P. 581. 367 Про 2 липня 1941 року див.: Verbrechen der Wehrmacht. P. 63; Kay A. Exploitation. P. 105; Kershaw I. Fateful Choices. P. 453. Про інструкції айнзацгрупам див.: Datner S. Zbrodnie. P. 153; Streim A. Behandlung. Pp. 69, 99; Berkhoff K. Harvest. P. 94. Про жовтень 1941 року див.: Streit C. German Army. P. 7. 368 Pohl D. Herrschaft. P. 204 (на с. 153 і 235 відповідно наведено числа 50 і 100 тисяч). 100 тисяч розстріляних вказано: Overmans R. Kriegsgefangenenpolitik. P. 815. 80 тисяч розстріляних військовополонених-євреїв, див.: Arad Y. Soviet Union. P. 281. Цит.: Datner S. Zbrodnie. P. 234. Про нацифікованість медицини див.: Hilberg R. Perpetrators. P. 66. 369 Streim A. Behandlung. Pp. 102–106. 370 Про число мінімальних убивств (2,4 мільйони) див.: Streim A. Behandlung. P. 244. Про число 3–3,3 мільйона див.: Pohl D. Herrschaft. P. 210; Дугас И. А. Вычеркнутые. С. 185; Hartmann C. Massenvernichtung. P. 97. Про число максимальних (3,9 мільйона) вбивств див.: Sokolov B. How to Calculate Human Losses During the Second World War // Journal of Slavic Military Studies. 2009. № 22 (3). P. 452. Також див.: Verbrechen der Wehrmacht. P. 204. 371 Про 7 листопада 1941 року див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 817. Для порівняння див.: Gerlach C., Werth N. State Violence. P. 164. Streim A. Behandlung. Pp. 99– 102, 234. Про 400 тисяч смертей серед звільнених див.: Pohl D. Herrschaft. P. 215. Цит.: Hartmann C. Massenvernichtung. P. 158. схожі числа навів Розенберґ в Gott mit uns. (Ed. by Klee E.). Р. 142. 372 Про Бельгію див.: Kay A. Exploitation. Р. 121. 373 Evans R. Third Reich at War. P. 238. Для порівняння див.: Kay A. Exploitation. P. 109; Longerich P. Unwritten Order. Pp. 55, 60; Browning C. Origins. P. 747; Klee E. Gott mit uns. P. 178; Arad Y. Reinhard. Р. 14; Aly G. Architects. P. 160.

470

Примітки 374 Про експерименти щодо асфіксії див.: Overmans R. Kriegsgefangenenpolitik. P. 814; Longerich P. Unwritten Order. P. 82; Longerich P. Himmler. Р. 567; Datner S. Zbrodnie. Pр. 208, 428; Verbrechen der Wehrmacht. P. 281; Mazower M. Hitlerʼs Empire. P. 383; Browning C. Origins. P. 357; Klee E. Gott mit uns. P. 136. 375 Про кількість завербованих див.: Pohl D. Herrschaft. Р. 181. Black P. Handlanger. Pр. 313–317; Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pр. 207–208.

Розділ 6. «Остаточне розв’язання» 376 Бравнінг і Ґерлах сперечаються щодо того, коли Гітлер ухвалив рішення — влітку, восени чи у грудні 1941 року. В розділі 1 я пишу, що розстріл євреїв був п’ятим варіантом «остаточного розв’язання» і першим, що міг бути здійсненим. Думка про те, що євреїв можна прибрати з Європи, вбивши їх, мабуть, виникла у Гіммлера й Гітлера не пізніше від серпня. Можливо, вони обговорювали це відкрито, хоча певності щодо цього немає. Козеллек наводить слова Гітлера, який (найпевніше, несвідомо) цитує Достоєвського «Злочин і кара»: не потрібно зізнаватися навіть самому собі, щоб мати плани (Koselleck R. Futures Pas. P. 22). Для цієї книжки грудень 1941 року важливіша дата, бо саме тоді соратники Гітлера зрозуміли, що «остаточне розв’язання» означає тотальне масове знищення євреїв, а не знищення одних і депортацію інших. 377 Ознайомтесь з важливим переосмисленням ролі Шпеєра: Tooze A. The Wages of Destruction. Класичне формулювання проблеми: Milward A. The German Economy. Pp. 6–7 і всюди. Цит.: Longerich P. Himmler. P. 561. Неможливо представити тут величезну суперечку щодо «інституціоналізму» та «функціоналізму». Це обговорення почалося до усвідомлення значення Східного фронту для Голокосту. Я стверджую (як і ще декілька вчених), що думка про можливість «остаточного розв’язання» виникла внаслідок комбінації сигналів згори (наприклад, Гітлер — Гіммлерові, Гіммлер — Бахові) і знизу (наприклад, айнзацгрупа «А» — Гіммлерові, Гіммлер — Гітлерові). Саме на Східному фронті масове знищення було методом «остаточного розв’язання», а головним засобом були розстріли. 378 Цит.: Mazower M. Hitlerʼs Empire. P. 368. Про Ванзеє див.: Gerlach C. Wannsee. Pp. 759–812; Longerich P. Unwritten Order. P. 95. Також див.: Roseman M. Villa. Про зв'язок між Гітлером і цивільною адміністрацією Розенберґа див.: Lower W. Nazi Civilian Rulers. Pp. 222–223. 379 Айнзацгрупи «А», «В», «С» і «D», відповідно 990, 655, 700 і 600 осіб. Див.: MacLean F. The Field Men. P. 13. Про надто малу чисельність айнзацгруп див.: Browning C. Nazi Decision. P. 473. Про важливе значення поліції порядку див.: Pohl D. Schauplatz. P. 152. Число загиблих: Brandon R. First Wave. До кінця 1941 року айнзацгрупи знищили щонайменше 457 436 євреїв. 380 У монографії Longerich P. Himmler прямо не вказано, але я вважаю, що ця інтерпретація узгоджується з наведеними там аргументами. Для порівняння: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 115 і Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 229. 381 Цит.: Wasser B. Raumplannung. P. 51. Також див.: Mazower M. Hitlerʼs Empire. P. 378; Steinberg J. Civil Administration. P. 647.

471

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 382 Румунські землі, які забрав Сталін, захопила не німецька, а румунська армія. Услід за нею прийшла айнзацгрупа «D»; див.: Angrick A. Besatzungspolitik. 383 Див.: Snyder T. Reconstruction. 384 Число депортованих див.: Angrick A. Riga. P. 46. Якщо додати призовників, то загальна кількість зросте до 34 000. 385 MacQueen M. White Terror. P. 97; Angrick A. Riga. P. 59. До двохсот тисяч я зараховую також євреїв з Вільнюса та навколишніх земель, що їх приєднано до Литви. 386 Arad Y. Soviet Union. Pp. 144, 147; MacQueen M. White Terror. Pp. 99–100; Angrick A. Riga. P. 60. 387 Tomkiewicz M. Ponary. Pp. 191–197. 388 Tomkiewicz M. Ponary. P. 203. 389 Angrick A. Riga. Pp. 66–76. Також див.: Arad Y. Soviet Union. P. 148. 390 Weiss-Wendt A. Estonians. Pp. 39, 40, 45, 90, 94–105. 391 Число 9 817 взято: Verbrechen. P. 93. Також див.: Wnuk R. Za pierwszego Sowieta. P. 183. (9 400 жертв). 392 Про міжвоєнну антиєврейську політику див.: Polonsky A. Politics; Mendelsohn E. Jews. 393 Про Білосток див.: Matthäus J. Controlled Escalation. P. 223; Verbrechen der Wehrmacht. P. 593. У книжці Спектора «Żydzi wołyńscy» вказано тридцять вісім погромів на Волині; автори та редактори книжки Wokół Jedwabnego нараховують близько тридцяти в Білостоцькому районі. 394 Про кількість убитих євреїв (19 655) див.: Brandon R. First Wave. Про «сотні євреїв біжать вулицею...» див.: Verbrechen der Wehrmacht. P. 99. Щодо національного складу розстріляних в’язнів див.: Himka J.-P. Ethnicity. P. 8. 395 Про ідею подвійної колаборації як біографічного самоочищення див.: Gross J. Neighbors. Приклади подвійної колабораціі в Естонії, Україні та Білорусі див.: WeissWendt A. Estonians. Pp. 115–119; Adini Y. Dubno: sefer zikaron. Pp. 698–701; Rein L. Local Collaboration. P. 394; Brakel A. Unter Rotem Stern. P. 304; Musial B. Mythos. P. 266; Mironowicz E. Białoruś. P. 160. Також див.: Snyder T. West Volhynian Jews. Систематичне дослідження подвійної колаборації було б вкрай корисне. 396 Тут я максимально наблизився до тезису Арендт про відчуження. Послідовник Арендт, Ян Ґросс, пропонує подібний аргумент про приватизацію насильства в монографії про першу радянську окупацію. Див.: Gross J. Revolution from Abroad. Однак згодом у монографії про наслідки двох окупацій (див.: Gross J. T. Neighbors and Fear) він віддає перевагу не соціології, а етиці, ніби поляки мали спам’ятатися, коли німецька окупація додалася до радянської чи радянська до німецької. На мою думку, аргумент Арендт логічніший, але з уточненням: історичну роль, яку Арендт приписала модерності, відіграло перекривання обох «тоталітарних» держав. Це не зовсім те, що стверджує Ґросс (хоча декілька рухів у цьому напряму є в Upiorna dekada та декілька абзаців у Neighbors і Fear), але я вважаю, що це випливає з його досліджень окупації загалом, якщо ці праці читати як дослідження людської поведінки (а не польської етики). Лінія цієї аргументації докладніша в Післямові. 397 Westermann E. Ideological Soldiers. P. 46. (30 % и 66 %). 398 Для порівняння: Gerlach C., Nazi Decision. P. 476. 399 Longerich P. Himmler. P. 551; Kay A. J. Exploitation. P. 106. Про Умань див.: USHMMSBU 4/1747/19–20.

472

Примітки 400 Matthäus J. Controlled Escalation. P. 225; Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 555; Kershaw I. Fateful Choices. Pp. 456, 458. Про вирішальну роль «Ваффен-СС» на ранній стадії див.: Cüppers M. Wegbereiter. 401 Kay A. Exploitation. P. 107; Browning C. Nazi Decision. P. 474. Про те, що підкріплення насамперед прийшло в Україну, див.: Pohl D. Herrschaft. P. 152. Автор стверджує, що саме на початку серпня айнзацгрупа «С» усвідомила, що має вбивати жінок і дітей (див.: Pohl D. Schauplatz. P. 140). 402 Mallmann K.-M. Einsatzgruppen. P. 97. 403 Pohl D. Schauplatz . P. 142; Kruglov A. Jewish Losses. Pp. 274–275; Verbrechen der Wehrmacht. P. 135. 404 Kruglov A. Jewish Losses. P. 275. 405 Ruß H. Massaker. Pp. 494, 503, 505; Berkhoff K. Records. P. 294; Pohl D. Schauplatz. P. 147. 406 Berkhoff K. Harvest. Pp. 65–67 (цитата на с. 65); FVA 3267. 407 Дармштадт, свідчення, 29 квітня 1968, IfZ(M), Gd 01.54/78/1762. 408 Ruß H. Massaker. P. 486; Berkhoff K. C. Harvest. P. 68. Про Сару див.: Ehrenburg I. Black Book, свідчення Бородянського-Книша. Про цінні речі див.: Dean M. Jewish Property. P. 86. Про людей, які йшли на розстріл, див.: Стенограмма, 24 квітня 1946, ЦДАВО, 166/3/245/118. Про кістки, попіл і пісок див.: Klee E. Got mit uns. P. 136. 409 Дармштадт, свідчення, 29 квітня 1968, IfZ(M), Gd 01.54/78/1764–1765; Berkhoff K. C. Records. P. 304. 410 Prusin A. SiPo/SD. Pp. 7–9; Rubenstein J. Unknown. P. 7. Про зміну офіційного ворога див.: Romanowsky D. Nazi Occupation. P. 240. 411 Rubenstein J. Unknown. Pp. 54, 57, 61; Prusin A. SiPo/SD. Pp. 7–9. 412 Про Харків див.: Pohl D. Schauplatz. P. 148; Verbrechen der Wehrmacht. P. 179. Про Київ див.: Prusin A. SiPo/SD. P. 10. 413 Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pp. 544, 567. Небе був одним із членів антигітлерівського опору в 1944 році. 414 Megargee G. Annihilation. P. 99. 415 Цитату і числа див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pp. 588, 585. Також див.: Ingrao Chr. Violence. P. 231. 416 Про «через море крові» див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 182. Про «треба було знищити» див.: Verbrechen der Wehrmacht. P. 138. 417 Про цей аргумент я писав у попередньому розділі. 418 Радянська аргументація була класична. Спершу НКВД «встановив», що в Німеччини серед поволзьких німців були сотні шпигунів. Потім НКВД доводив, що все населення винне, бо ніхто з поволзьких німців не повідомив відповідні органи про шпигунів. Далі НКВД вдався до особливо хитрого ходу, використавши наявність свастик у німецьких домівках як доказ колаборації з нацистами. Насправді ці свастики 1939 року розповсюдили самі комуністи в очікуванні дружнього візиту Гітлера. На кінець 1942 року в СРСР переселили близько дев’ятсот тисяч німців — величезну частину німецького населення Радянського Союзу. Комуністи депортували близько вісімдесяти дев’яти тисяч фінів, — більшість із них — до Сибіру. Щодо Сталіна див.: Polian P. Against Their Will. P. 134. Про Гітлера див.: Longerich P. Unwritten Order. P. 75; Gerlach C. Krieg. P. 96; Gerlach C. Wannsee.

473

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним P. 763; Pinkus B. Deportation. Pp. 456–458; Mazower M. Hitlerʼs Empire. P. 370. Friedländer S. Extermination. Pp. 239, 263–264. 419 Цит.: Lukacs J. Last European War. P. 154; Friedländer S. Extermination. P. 268. 420 Angrick. A. Riga. P. 133–150. 421 Про Хелмно детальніше в розділі 8. Зв’язок між подіями: Kershaw I. Fateful Choices. P. 462. Також див.: Kershaw I. Hitler. P. 66. Мазовер акцентує увагу на винятковій значущості Вартеланду, див.: Mazower M. Hitlerʼs Empire. Наприклад, Р. 191. Я не враховував євреїв, знищених за програмою евтаназії. 422 Докладніше про Гітлера і Ґлобочніка в розділі 8. 423 Megargee G. Annihilation. P. 115. 424 Вибудовуючи аргументацію від периферії (Білорусі та України) до Берліна, Ґерлах (Gerlach) та Поль (Pohl) обґрунтовують важливість запасів їжі у винищенні євреїв. Елі (Aly) та Гайм (Heim), виходячи з логіки довоєнного планування, надають певне негативне пояснення Голокосту: євреїв уже й так вважали шкідливими для майбутніх задумів і марними споживачами продуктів, необхідних саме тут і тепер. Безперечно, велику вагу для Східного фронту загалом мали «План голоду», справжні труднощі з постачанням для Вермахту і потреба нагодувати німецьких цивільних. Нестача продовольства спростила для офіцерів ідею вбивства євреїв. Із продовженням війни економічний аргумент про єврейську робочу силу зіткнувся з економічним аргументом про їжу, що її євреї споживатимуть. Я погоджуюся, що їжа відігравала в цьому процесі значно важливішу роль, аніж може здаватися з англомовної літератури про Голокост. Але я не вірю, що їжа (чи будь-які інші економічні міркування) можуть пояснити планування або докладний зміст Гітлерової політики грудня 1941 року. Це було ідеологічним проявом і політичним розв’язанням нагальних проблем, що виникали через провальну колоніальну війну. До того ж була можливість вибору. 425 Цит.: Edele M. States. P. 374. 426 Про зустріч Гітлера з японським консулом 3 січня див.: Hauner M. Axis Strategy. P. 384. Також див.: Lukacs J. Last European War. P. 143. 427 Krebs G. Japan. Pp. 547–554. 428 Німецька пропаганда відкрито повідомляла: Herf J. Jewish Enemy. Pp. 100, 128. Для порівняння: Gerlach C. Wannsee. Недавній акцент у науковій літературі на Гіммлері та грудні пов’язаний із дослідженнями Ґерлаха і публікаціями Вайта (Witte P. Dienstkalendar). Гіммлер був ключовим виконавцем політики, відповідальний за яку Гітлер: Longerich P. Himmler. 429 Цит.: Longerich P. Unwritten Order. P. 95; Gerlach C. Kriegю P. 123; Gerlach C. Wannsee. P. 783, 790; Kershaw I. Fateful Choices. P. 466; Tooze A. Wages of Destruction. P. 504; Mazower M. Hitlerʼs Empire. Рр. 376 (цитата Франка). І це було лише одне з багатьох висловлювань, див.: Friedländer S. Extermination. P. 281. 430 Про Гітлера («спільний фронт») див.: Herf J. Jewish Enemy. P. 132. Про Ґеббельса див.: Pohl D. Verfolgung. P. 82. 431 Madajczyk C. Generalplan. P. 17; Mazower M. Hitlerʼs Empire. Р. 198. 432 Для порівняння: Browning C. R. The Nazi Decision; Gerlach C. Wannsee. Також див.: Kershaw I. Fateful Choices. P. 443. 433 Див.: Kroener B. R. Frozen Blitzkrieg. Pp. 140, 148. 434 Див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 582.

474

Примітки 435 Про Сербію див.: Manoschek W. Serbien. Pp. 79, 107, 186–197; Evans R. J. Third Reich at War. Pp. 237, 259. Згідно із задумом, вина за смерть євреїв лежала не на німцях. Відповідно до нацистської логіки, якщо Сполучені Штати були єврейською державою, то їхня влада мала розуміти, що Гітлер залишав європейських євреїв живими як заручників. Отже, якщо Сполучені Штати вступили у війну, то за смерть цих заручників відповідає саме Вашинґтон. Звісно, ніхто у Сполучених Штатах так не міркував, а вступ Америки у війну мав небагато (або й не мав жодного) стосунку до європейських чи американських євреїв (див.: Longerich P. Unwritten. P. 55; Friedländer S. Extermination. Pp. 265, 281; Arad Y. Soviet Union. P. 139; Gerlach C. Wannsee Conference). 436 Необхідність використання евфемізму показова, вона демонструє припущення, що хтось чужий може читати документи нацистів, але це трапилося б лише за умови поразки у війні. В СРСР не виникало проблем з укладанням, ухваленням та архівуванням прямих наказів масового вбивства. 437 Birn R. B. Anti-Partisan Warfare. P. 289. 438 Див.: Brandon R. The First Wave. 439 Deletant D. Transnistria. P. 172; Pohl D. Verfolgung. Pр. 78–79; Hilberg R. Destruction. (Том. 1). P. 810. 440 Deletant D. Transnistria. P. 172; Pohl D. Verfolgung. P. 79. Також див.: Case H. Between States. 441 Pohl D. Schauplatz. Pp. 153, 162. 442 37 000 допоміжних поліцаїв вказано в Pohl D. Hilfskräfte. P. 210. 443 Докладніше про волинські спільноти див.: Spector S. The Volhynian Jews; Snyder T. West Volhynian Jews. Pp. 77–84. Іншою буля доля євреїв Галичини (докладніше в розділі 8), див.: Pohl D. Ostgalizien. Galizien. 444 Числа 1 561 000 – 1 628 000 вбитих євреїв на землях, анексованих СРСР, а також 946–996 тисяч довоєнного Радянського Союзу див.: Arad Y. Soviet Union. Pp. 521, 524. Також див.: Snyder T. West Volhynian Jews. Pp. 85–89. 445 Grynberg H. Życie. P. 602; Spector S. Żydzi wołyńscy. P. 477; Snyder T. West Volhynian Jews. Pp. 91–96; Pohl D. Schauplatz. Pp. 158–162. 446 Див.: листи від 8 і 10 травня 1942 року DAR 22/1/10=USHMM RG31.017M-2. Також див.: Grynberg H. Życie. P. 588; Spector S. Żydzi wołyńscy. P. 477; Snyder T. West Volhynian Jews. P. 91–96. 447 ŻIH 301/1982; ŻIH 301/5657; Sefer Lutsk. Calendar of Pain, Resistance and Destruction; Grynberg H. Życie. Pp. 584–586 (цитата; P. 586). 448 Spektor S. Żydzi wołyńscy. P. 477; Snyder T. West Volhynian Jews. Pp. 91–96. Про «дармоїдів» див.: Grynberg H. Życie. P. 577. Про велику синагогу Ковеля і цитати див.: ŻIH/1644.

Розділ 7. Голокост і помста 449 Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 374; Szybeika Z. Historia. P. 337. Для порівняння: Edele M. States. Pp. 348, 361. Про наказ щодо гетто від 19 липня див.: Verbrechen der Wehrmacht. P. 80.

475

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 450 Про першу операцію розстрілу див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pp. 506, 549, 639; Matthäus J. Reibungslos und planmäßig: Die Zweite Welle der Judenvernichtung im Gener-alkommissariat Weißruthenien (1942–1944) // Jahrbuch für Antisemitismusforschung. 1995. № 4 (4). P. 260; Longerich P. Vernichtung. P. 370 (про жінок); Epstein B. The Minsk. P. 81; Ehrenburg I. Black Book. P. 111. Про розстріли 7–9 листопада див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pp. 506, 509, 624; Smolar H. Ghetto. P. 41; Ehrenburg I. Black Book. P. 113; Rubenstein J. Unknown. Pp. 237–238, 245, 251. Інші символічні страти: німці провели акцію 23 лютого 1942 року (День Червоної армії) і вбили єврейських жінок 8 березня 1942 року (у Міжнародний жіночий день). 451 Про парад див.: Braithwaite R. Moscow. P. 252. 452 Smilovitsky L. Antisemitism in the Soviet Partisan Movement, 1941–1944: The Case of Belorussia // Holocaust and Genocide Studies. 2006. № 20 (2). Pp. 207–208; Braithwaite R. Moscow. P. 252. 453 Brandenberger D. National Bolshevism. Pp. 118–119. 454 Цит.: Brandenberger D. National Bolshevism. Pp. 119. 455 Цит.: Existiert das Ghetto noch? P. 90. 456 Про чоботи полонених і мертвих див.: Ich werde es nie vergessen. Pp. 66, 188; Merridale C. Ivanʼs War. P. 138. 457 Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 768; Epstein B. Minsk. P. 22; Smolar H. Ghetto. P. 15; Existiert das Ghetto noch? P. 221. 458 Про приниження євреїв див.: Rubenstein J. Unknown. P. 256; Ehrenburg I. Black Book. Р. 125. Про Ербеля див.: Grabher M. Eberl. Р. 66. Про відеофільм див.: Longerich P. Himmler. P. 552. 459 Про «конкурс краси» див.: Ehrenburg I. Black Book. Р. 132; Smolar H. Ghetto. P. 22. Про вечір осені 1941 року див.: Smolar H. Ghetto. P. 46. Цит.: Rubenstein J. Unknown. P. 244. У сусідньому таборі в Колдичеві охоронці ґвалтували і вбивали жінок (Chiari B. Alltag. P. 192). 460 Epstein B. Minsk. P. 42 (і всюди). Про радянські документи див.: Chiari B. Alltag. P. 249. 461 Epstein B. Minsk. P. 130. 462 Existiert das Ghetto noch? P. 228. Про біографію Смоляра див.: Ankieta. — 10/08/1949, AAN, teczka osobowa 5344. 463 Cholawsky S. Judenrat. Pp. 117–120; Chiari B. Alltag. P. 240; Smolar H. Ghetto. P. 19. 464 Про сигнали небезпеки див.: Smolar H. Ghetto. P. 62. Про єврейських поліцаїв див.: Epstein B. Minsk P. 125. Про тисячі пар дитячих рукавиць і шкарпеток див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 680. Про провідників див.: Smolar H. Ghetto. P. 95; Existiert das Ghetto noch? P. 164. Про м’яч див.: Epstein B. Minsk. P. 215. 465 Brakel A. Das allergefährlichste ist die Wut der Bauernʼ: Die Versorgung der Partisanen und ihr Verhältnis zur Zivilbevölkerung. Eine Fallstudie zum Gebiet Baranowicze 1941– 1944 // Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte. 2007. № 4. Pp. 400, 401. 466 Про фінансування див.: Epstein B. Minsk. Pp. 96, 194. 467 Klein P. Zwischen. Також див.: Hull I. Absolute Destruction.; Lagrou P. Guerre Honorable.; Anderson T. Incident at Baranivka: German Reprisals and the Soviet Partisan Movement in Ukraine, October – December 1941 // Journal of Modern History. 1999. № 71 (3). 468 Про фантазії Франца Гальдера, начальника німецького генерального штабу, щодо атомної зброї див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 558. Про Гімм-

476

Примітки лера і 30 мільйонів слов’ян див.: Sawicki J. Sburzenie Warszawy. P. 284. Цит.: Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 228. 469 Цит.: Birn R. Anti-Partisan Warfare. P. 286; Verbrechen der Wehrmacht. P. 469. Також див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 566. 470 Szybeika Z. Historia. P. 348; Mironowicz E. Białoruś. P. 158; Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 232; Klein P. Zwischen. P. 90. 471 Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pp. 680, 686. 472 Цит.: Matthäus J. Reibungslos. P. 261. 473 Smolar H. Ghetto. P. 72; Cholawsky S. Judenrat. P. 125. Про 3 412 вбитих див.: Matthäus J. Reibungslos. P. 262. Про Липського див.: Existiert das Ghetto noch? P. 158. 474 Cholawsky S. Judenrat. P. 123; Epstein B. Minsk. P. 133. Про Гайдріха див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 694. Про шуби див.: Browning C. Origins. P. 300. 475 Про вказане число див.: Smolar H. Ghetto. P. 98. Цит.: Ehrenburg I. Black Book. P. 175. Також див.: Cholawsky S. Judenrat. P. 126; Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 704. 476 Про газенвагени див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 1075; Rubenstein J. Unknown. Pp. 245, 248, 266–267. Про «душогубки» див.: Existiert das Ghetto noch? P. 162. 477 Rubenstein J. Unknown. P. 246. Ehrenburg I. Black Book. P. 125. 478 Smolar H. Ghetto. P. 158; Existiert das Ghetto noch? P. 231; Brakel A. Versorgung. Pр. 400–401. Про жінок і дітей див.: Smilovitsky L. Antisemitism. P. 218. 479 Про Зоріна див.: Slepyan K. Guerillas. Р. 209; Epstein B. Minsk. P. 24. Ehrenburg I. Black Book. Р. 143. Про Руфайзена див.: Matthäus J. Reibungslos. P. 254. 480 Tec N. Defiance. Pp. 80 (цитата), 82, 145, 185; Slepyan K. Guerillas. P. 210; Musial B. Sowjetische. Pp. 185, 201–202. 481 Про 23 тисячі партизанів і «партизанські республіки» див.: Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 231. Про цивільних див.: Brakel A. Unter Rotem Stern. Pp. 290, 304; Szybeika Z. Historia. P. 349; Slepyan K. Guerillas. P. 91; Mironowicz E. Białoruś. P. 160. Про локомотиви див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 868. 482 Musial B. Mythos. Pp. 189, 202; Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 238; Ingrao C. Les chasseurs. P. 131; Verbrechen der Wehrmacht. P. 495. 483 Slepyan K. Guerillas. Pp. 17, 42. 484 Кравець і Герасимова процитовані в Existiert das Ghetto noch? Pp. 47, 126. Про використання слова «шлюха» як стандартного звертання див.: Chiari B. Alltag. P. 256. Про гру в хованки див.: Existiert das Ghetto noch? P. 164. 485 Про 18 серпня див.: Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 232; Westermann E. Ideological Soldiers. P. 57. Про «спеціальне поводження» див.: Musial B. Mythos. P. 145. Про необхідність знищувати селян «як євреїв» див.: Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 239. 486 Westermann E. Ideological Soldiers. Рр. 35, 54, 60; Gerlach C. Kalkulierte Morde. Рр. 705, 919. 487 Про вбитих 209 089 євреїв у Білорусі див.: Brandon R. The Holocaust in 1942. Ця статистика не враховує Білостоцького району, який належав до БРСР у 1939–1941 роках, але не після війни. 488 Про Ґотберга див.: Klein P. Massenmörder. Pp. 95–99. Про Баха і вказані числа див.: Lück M. Partisanenbekämpfung. Pp. 233, 239. 489 Stang K. Dirlewanger. Pp. 66–70; Ingrao C. Les chasseurs. Pp.20–21 (принаймні тридцять тисяч цивільних вказано на с. 26, 132); Gerlach C. Kalkulierte Morde. Р. 958. MacLean F. Hunters. Pp. 28, 133.

477

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 490 Про квоту на вбивства див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 890. Про операцію «Болотяна лихоманка» див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. Pp. 911–913, 930; Benz W. Einsatz. P. 239; Matthäus J. Reibungslos. P. 295. Ingrao C. Les chasseurs. P. 34. Про Єккельна див.: Brakel A. Unter Rotem Stern. Р. 295. Про операцію «Горнунг» див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 946; Klein P. Massenmörder. P. 100. 491 Brakel A. Unter Rotem Stern. P. 304; Smilovitsky L. Antisemitism. P. 220. Про довоєнних комуністів див.: Rein L. Local Collaboration. P. 394. 492 Про 800 поліцаїв і самооборонців див.: Musial B. Mythos. P. 266. Про 12 тисяч див.: Mironowicz E. Białoruś. P. 160. Також див.: Slepyan K. Guerillas. P. 209. 493 Szybeika Z. Historia. Pp. 345, 352; Mironowicz E. Białoruś. P. 159. 494 Про жовтень 1942 року див.: Nolte H.-H. Partisan War. P. 274. 495 Klein P. Zwischen. P. 100. 496 Про операцію «Котбус» див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 948; Pohl D. Herrschaft. P. 293; Musial B. Mythos. P. 195; Verbrechen der Wehrmacht. P. 492. Про свиней див.: Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 241. 497 Про операцію «Герман» див.: Musial B. Mythos. P. 212; Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 907. 498 Про розстріл 127 поляків див.: Musial B. Mythos. P. 210. Також див.: Jasiewicz K. Zagłada. Pp. 264–265. 499 Brakel A. Unter Rotem Stern. P. 317; Гогун А. Сталинские коммандос. С. 144. 500 Shepherd B. Wild East. P. 174; Angrick A. Einsatzgruppe. Pp. 680–689. Цит.: Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 242. 501 Birn R. Anti-Partisan Warfare. P 291. Також див.: Klein P. Zwischen. P. 96. 502 Dallin A. Brigade. Pp. 8–58. 503 Chiari B. Alltag. P. 138; Szybeika Z. Historia. P. 346; Mironowicz E. Białoruś. Pp. 148, 155. 504 Szybeika Z. Historia. Р. 346. 505 Musial B. Sowjetische Partisanen. P. 183. 506 Про наведені числа (15 тисяч і 92) див.: Ingrao C. Les chasseurs. P. 36. Про 5 295 населених пунктів див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 943. Про звіт щодо розстрілу 10 431 партизана див.: Klee E. Gott mit uns. P. 55. Про щоденник див.: Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 239. Також див.: Matthäus J. Reibungslos. P. 268. 507 Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 1158. 508 Про страту 17 431 особи як зрадників див.: Musial B. Mythos. P. 261. Про класових ворогів див.: Jasiewicz K. Zagłada. Pp. 264–265. 509 Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 1160. За підрахунками К’ярі, 276 тисяч поляків вбито чи переселено до кінця війни (Chiari B. Alltag. P. 306). 510 Про крематорії див.: Gerlach C. Mogilëv, Belorussia // Holocaust and Genocide Studies. 1997. № 11 (1). P. 68. Про Асґарда див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 425. 511 Arad Y. Reinhard. Pp. 136–137. Написи на стінах занотував Ганох Гаммер. У радянські часи синагогу використовували для зберігання зерна.

Розділ 8. Нацистські фабрики смерті 512 Порівняйте дві фундаментальні роботи Арада Reinhard і Soviet Union. 513 Цит.: Wasser B. Raumplannung. Pp. 61, 77. Про спеціальний статус Любліна див.: Arad Y. Reinhard. Р. 14; Musiał B. Przypadek. P. 24; Dwork D. Auschwitz. P. 290.

478

Примітки Про здійснення Генерального плану «Ост» див.: Autuchiewicz J. Stan. P. 71; Aly G. Architects. P. 295; Tooze A. Wages of Destruction. P. 468. Про 13 жовтня 1941 року див.: Pohl D. Znaczenie. P. 45. 514 Browning C. Origins. P. 419; Rieger B. Globocnik. P. 60. 515 Про брак особового складу див.: Musiał B. Przypadek. P. 31. Про німецькі уподобання див.: Black P. Handlanger. P. 315. 516 Browning C. Origins. P. 419; Black P. Handlanger. P. 320. 517 Evans R. The Third Reich at War. Pp. 84–90. 518 Цит.: Gerlach C. Wannsee. P. 782. Також див.: Rieß V. Wirth. P. 244; Pohl D. Znaczenie. P. 45; Poprzeczny J. Globocnik. P. 163. Про роль Вірта див.: Black P. Prosty. P. 105; Scheftler W. Probleme. Pp. 270, 276. Програма «евтаназії» продовжувалася прихованіше, тепер із застосуванням смертельних ін’єкцій і передозувань медикаментів. У наступні роки від неї загинуть ще десятки тисяч німців. 519 Kershaw I. Final Solution. P. 71; Mazower M. Hitlerʼs Empire. P. 191 (і всюди). 520 Цит.: Kershaw I. Final Solution. P. 66. Також див.: Mallmann K.-M. Rozwiązać. Pp. 85– 95 (дату див. на Р. 95); Horwitz G. Ghettostadt. P. 154; Friedlander H. Origins. Pp. 314– 318. Про Лянґе див.: Friedlander H. Origins. P. 286; Kershaw I. Final Solution. P. 71. 521 Дизайн розробив Вірт згідно з: Arad Y. Wirth. P. 24. 522 Pohl D. Ostgalizien. Sandkühler T. Galizien. 523 Arad Y. Reinhard. Pp. 44, 56; Młynarczyk J. Judenmord. Pp. 252, 257. Про 14 березня див.: Rieger B. Globocnik. P. 108. Про 1 600 євреїв без нових документів див.: Poprzeczny J. Globocnik. P. 226. 524 Młynarczyk J. Judenmord. P. 260. 525 Про щоденні квоти див.: Młynarczyk J. Judenmord. P. 260; Pohl D. Verfolgung. P. 94. 526 Про число 434 508 див.: Witte P. A New Document on the Deportation and Murder of Jews During «Einsatz Reinhardt» 1942 // Holocaust and Genocide Studies. 2001. № 15 (3). P. 472. Про трьох уцілілих див.: Pohl D. Verfolgung. Р. 95. Про Вірта див.: Black P. Prosty. P. 104. З серпня 1942 року комендантом Белжця став Готліб Ґерінґ. 527 Про Краків див.: Grynberg M. Życie i zagłada. Р. 3; Pohl D. Verfolgung. Р. 89; Hecht T. Memories. Р. 66. 528 Pohl D. Verfolgung. P. 95. 529 Про 17 квітня див.: Pohl D. Znaczenie. P. 49. Про 1 червня див.: Obóz zagłady. P. 134. 530 Grabher M. Eberl. Pp. 70, 74. 531 Про Франка див.: Arad Y. Reinhard. P. 46; Berenstein T. Praca. P. 87; Kershaw I. Final Solution. P. 106. Про «травніків» див.: Młynarczyk J. Akcja. P. 55. 532 Цит.: Longerich P. Himmler. P. 588. 533 Friedländer S. Extermination. P. 349. 534 Gerlach C. Wannsee. P. 791. Також див.: Pohl D. Znaczenie. P. 49. 535 Tooze A. Wages of Destruction. Pp. 365, 549. 536 Gutman I. Resistance. P. 198. Порівняйте: Aly G. Architects. P. 211. 537 Цит.: Witte P. New Documen. Р. 477. 538 Arad Y. Reinhardt. P. 55; Młynarczyk J. Akcja. Urynowicz M. Gross Aktion — Zagłada Warszawskiego Getta // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. 2007. № 7. P. 108; Friedländer S. Extermination. P. 428; Hilberg R. The Ghetto as a Form of Government // Annals of the American Academy of Political and Social Science. 1980. № 450. P. 108. Про обіцянки хліба з повидлом див.: Berenstein T. Praca przymusowa Żydów w Warszawie w

479

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним czasie okupacji hitlerowskiej // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. 1963 № 45– 46. P. 142. Цитата: FVA 2327. 539 Engelking B. Ghetto. Pp. 661–665; Gutman I. Resistance. P. 142. 540 Urynowicz M. Zagłada. Pp. 108–109; Trunk I. Judenrat. P. 507. 541 Urynowicz M. Zagłada. Pp. 109–111. Також див.: Gutman I. Resistance. P. 142. 542 Про Корчака див.: Kassow S. History. P. 268; Friedländer S. Extermination. P. 429. Цит.: Engelking B. Ghetto. P. 676. 543 Про наведені числа див.: Friedländer S. Extermination. P. 230. Більші числа наведені: Drozdowski M. History. P. 192 (315 000); Bartoszewski W. Warszawski pierścień. P. 195 (310 322). 544 Treblinka. P. 174. Про плату «натурою» див.: Trunk I. Judenrat. P. 512. 545 Про піт див.: Arad Y. Reinhard. P. 64. Про поля і ліси див.: Wdowinski D. Saved. P. 69. 546 Про Вєрніка див.: Kopówka E. Treblinka. P. 28. 547 Arad Y. Reinhard. P. 81; Młynarczyk J. Treblinka P. 266; Obóz zagłady. P. 141; Królikowski J. Budiwałem most kolejowy w pobliżu Treblinki // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. 1964. № 49. P. 49. 548 Про 22 серпня див.: Evans R. Third Reich at War. P. 290. Про 23 серпня див.: Młynarczyk J. Treblinka P. 262. Про 24 серпня див.: Wiernik Y. Year. P. 8. Про 25 серпня див.: Krzepicki A. Treblinka // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. 1962. № 43–44. P. 98. Про 26 серпня див.: Shoah 02694, FVA. Цитату Штанґля (21 серпня) див.: Sereny G. Darkness. Р. 157. 549 Arad Y. Reinhard. P. 87. 550 Wdowinski D. Saved. P. 78; Arad Y. Reinhard. P. 65. 551 Цитата Штанґля: Arad Y. Reinhard. P. 186. 552 Про Франка див.: Arad Y. Reinhard. P. 189; Kopówka E. Treblinka. P. 32; Glazar R. Falle. P. 118; Treblinka. P. 194. 553 Про польський уряд див.: Libionka D. ZWZ-AK. Pp. 36–53. Про планований напад див.: Libionka D. Polska kospiracja. P. 482. Про листівки див.: Hilberg R. Judenrat. P. 34. Про поштарів див.: Sakowska R. Ludzie. P. 312. 554 Про «клініку» див.: Obóz zagłady. P. 137; Glazar R. Falle. P. 51; Arad Y. Reinhard. P. 122; Młynarczyk J. Treblinka. P. 267. Про «вокзали» див.: Obóz zagłady. P. 137; Arad Y. Reinhard. P. 123; Willenberg S. Revolt. P. 96. Про оркестр див.: Królikowski J. Treblinki. P. 40 і Krzepicki A. Treblinkа. Р. 193. Про їдиш див.: Krzepicki A. Treblinka. P. 89. 555 Treblinka. Р. 178; Arad Y. Reinhard. P. 37; Młynarczyk J. Treblinka. Р. 269. Про зґвалтуванння див.: Willenberg S. Revolt. P. 105. 556 Arad Y. Reinhard. P. 108; Młynarczyk J. Treblinka. P. 267; Willenberg S. Revolt. P. 65. 557 Arad Y. Reinhard. P. 119; Młynarczyk J. Treblinka. Pр. 259, 269. 558 Kopówka E. Treblinka. P. 34; Młynarczyk J. Treblinka. Pp. 263, 269. Про «метаморфози» див.: Rajchman C. Le dernier Juif. P. 88. 559 Rajgrodzki J. Jedenaście miesięcy w obozie zagłady w Treblince // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. 1958. № 25. P. 107; Arad Y. Reinhard. P. 174. Про німців, що грілися біля вогню, див.: Wiernik Y. Year. P. 29. Про роздягнених жінок див.: Rajchman C. Le dernier Juif. P. 96. 560 Про «усе даремно» див.: Rajchman C. Le dernier Juif. P. 33. Про Рут Дорфман див.: Willenberg S. Revolt. Pp. 56, 65

480

Примітки 561 Про місцеву економіку див.: Willenberg S. Revolt. P. 30; Rusiniak M. Obóz. P. 26. Про «Європу» див.: Rusiniak M. Obóz. P. 27. 562 Friedländer S. Extermination. P. 598. Про Сталінград див.: Rajgrodzki J. W obozie zagłady. P. 109. 563 Про демонтаж див.: Arad Y. Reinhard. P. 373. Про «Свято врожаю» див.: Arad Y. Reinhard. P. 366. Близько 15 000 євреїв з Білостока також розстріляли, див.: Bender S. Białystok. Р. 25. 564 Джерела підрахунків щодо Треблінки див.: Witte P. New Document. P. 472, наведено німецькі дані від 1942 року — 713 555 людей (перехоплено британцями); Młynarczyk J. Treblinka. Р. 281 (наведено підрахунок 1943 року — 67 308). Про кількість євреїв Радомського району див.: Młynarczyk J. Judenmord. P. 275. Вєрнік стверджує, що було дві партії необрізаних поляків (Wiernik Y. Year. P. 35). У рапорті, опублікованому в Варшаві на початку 1946 року, вказано число 731 600 більше інформації (див.: Obóz zagłady). 565 Rusiniak M. Obóz. P. 20. 566 Kamenec I. Holocaust. Pp. 200–201; Kamenec I. Deportation. Pp. 116, 123, 130. 567 Hilberg R. Destruction. (Том. III.) Pp. 939, 951; Browning C. Origins. P. 421. 568 Порівняйте: Brandon R. Holocaust. Dwork D. Auschwitz. P. 326. 569 Pohl D. Verfolgung. P. 107; Hilberg R. The Destruction. (Том. III). P. 959; Stark T. Hungarian Jews. P. 30; Długoborski W. Żydzi. P. 147. 570 Хоча ми знаємо число загиблих, точно визначити поміж інших польських євреїв досить важко. Хоча Треблінка, Собібур і Белжець – головні центри знищення польських євреїв Генерал-губернаторства, інші люди також загинули в цих місцях, особливо в 1943 році: чеські, німецькі, данські, французькі євреї, а також етнічні поляки і цигани. 571 Про ромів див.: Pohl D. Verfolgung. Pp. 113–116; Evans R. Third Reich at War. Pp. 72– 73, 531–535; Klein P. Gottberg. P. 99. 572 Про «прекрасну пісню» див.: Glazar R. Falle. P. 57. Rajgrodzki J. W obozie zagłady. P. 109. Про «Ел мале рахамім» див.: Arad Y. Reinhard. P. 216.

Розділ 9. Опір і спопеління 573 Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 246; Zaloga S. Bagration. Pp. 27, 28, 43, 56. 574 Zaloga S. Bagration. Pp. 7, 69, 71. Американці були в Італії з 1943 року. 575 Гроссман В. Все течет. С. 536; Furet F. Le passé. Р. 536; Gerard J. Bones. Pp. 187–189. Гроссман, можливо, не зрозумів, що ознаки масового вбивства були помітні, бо місцеве польське населення шукало цінності. Він не міг написати, що охоронці в Треблінці були радянськими громадянами. 576 Engelking B. Żydzi. P. 260. Також див.: Miłosz C. Legends. Snyder T. Wartime Lies. 577 Tokarzewski-Karaszewicz M. U podstaw tworzenia Armii Krajowej. Pp. 124–157. 578 Про боротьбу за відновлення Польщі як демократичної республіки див.: Libionka D. ZWZ-AK. Pp. 19, 23, 34. Про НКВД див.: Engelking B. Żydzi. P. 147. 579 Libionka D. ZWZ-AK. P. 24. 580 Wdowinski D. Saved. P. 78. Arens M. Jewish Military. Р. 205.

481

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 581 Wdowinski D. Saved. Рр. 79, 82. Libionka D., Weinbaum L. Pomnik Apfelbauma, czyli klątwa «majora» Iwańskiego // Więż. 2007. № 4. P. 110; Libionka D., Weinbaum L. Deconstructing Memory and History: The Jewish Military Union (ZZW) and the Warsaw Ghetto Uprising // Jewish Political Studies Review. 2006. № 18 (1/2). P. 4; Libionka D. Apokryfy z dziejów Żydowskiego Związku Wojskowego i ich autorzy // Zagłada Żydów. Studia i materiały. 2005. № 1. P. 166. 582 Про «Аґудас Ізраель» див.: Bacon G. Politics of Tradition. 583 Sakowska R. Ludzie. Pp. 322–325; Zuckerman Y. Surplus of Memory. 584 Bartoszewski W. Warszawski pierścień. P. 16; Libionka D. ZWZ-AK. Pp. 27, 33, 36, 39, 56. 585 Libionka D. ZWZ-AK. Pp. 60, 71. 586 Bartoszewski W. Ten jest. P. 32; Sakowska R. Ludzie. P. 321, 326. 587 Gutman I. Resistance. P. 198. 588 Engelking B. Warsaw Ghetto. P. 763; Kopka B. Warschau. Pp. 33–34. 589 Про озброєння див.: Libionka D. ZWZ-AK. P. 69; Moczarski K. Rozmowy. P. 232. Про антисемітську меншість див.: Engelking B. Żydzi. P. 193 (і всюди). 590 Цитата Гіммлера: Kopka B. Warschau. P. 36. 591 Szapiro P. Wojna. Р. 9. Milton S. Stroop. Libionka D. Polska kospiracja. P. 472. 592 Цитату Густави Ярецької див.: Kassow S. History. P. 183. 593 Engelking B. Warsaw Ghetto. P. 774; Engelking B. Getto warszawskie. P. 733; Gutman I. Resistance. P. 201. 594 Szapiro P. Wojna. Libionka D. ZWZ-AK. Р. 82. 595 Цит.: Zuckerman Y. Surplus. P. 357; Szapiro P. Wojna. P. 35. 596 Про прапори див.: Milton S. Stroop. Цит.: Moczarski K. Rozmowy. Р. 200. 597 Свідчення Едельмана див.: Proces Stroopa Tom I. SWMW-874, IVk 222/51 (тепер в IPN). 598 Moczarski K. Rozmowy. Р. 252 (цитата на с. 253). 599 Engelking B. Warsaw Ghetto. P. 794. 600 Puławski A. W obliczu. Pp. 412, 420–421, 446; Libionka D. Głową w mur. Interwencje Kazimierza Papée, polskiego ambasadora przy Stolicy Apostolskiej, w sprawie zbrodni niemieckich w Polsce, listopad 1942 – styczeń 1943 // Zagłada Żydów. Studia i materiały. 2006. № 2. Pp. 292–314. 601 Цит.: Engelking B. Warsaw Ghetto. P. 795. Про 11 спроб див.: Engelking B. Getto warszawskie. P. 745; Libionka D. ZWZ-AK. P. 79. Про радянську пропаганду див.: Redlich S. Propaganda. P. 49. 602 Про Вільнера див.: Sakowska R. Ludzie. P. 326. 603 Цит.: Engelking B. Getto warszawskie. P. 750; Gutman I. Resistance. P. 247; Marrus M. R. Jewish Resistance to the Hohocaust // Journal of Contemporary History. 1995. № 30 (1). P. 98: Friedländer S. Extermination. P. 598. 604 Про наведені числа див.: Bartoszewski W. Warszawski pierścień. P. 256. Про 1 червня 1943 року див.: Kopka B. Warschau. P. 39. 605 Zimmerman J. Attitude. P. 120; Libionka D. ZWZ-AK. Pp. 119–123. 606 Bartoszewski W. Warszawski pierścień. P. 242. 607 Madajczyk C. Generalplan. P. 15; Rutherford P. Prelude. P. 218; Aly G. Architects. P. 275; Ahonen P. People. P. 39. 608 Про березень 1943 року див.: Borodziej W. Uprising. Р. 41. Puławski A. W obliczu. P. 442. Про 6 214 випадків партизанського опору див.: BA-MA, RH 53–23 (WiG). P. 66.

482

Примітки 609 Про 13 жовтня 1943 року див.: Bartoszewski W. Warszawski pierścień. P. 286. Про кляпи див.: Kopka B. Warschau. Pp. 58–59. 610 Bartoszewski W. Warszawski pierścień. Pp. 331, 348, 376, 378, 385 (графік на Р. 427). 611 Kopka B. Warschau. P. 40. 612 Kopka B. Warschau. Pр. 46, 53, 75. 613 Цит.: Kopka B. Warschau. P. 69. 614 Kopka B. Warschau. P. 60. 615 Про «Баґратіон» див.: Zaloga S. Bagration. P. 82. 616 Члени альянсу обговорили майбутнє польських кордонів 28 листопада — 1 грудня 1943 року (Ciechanowski J. Powstanie. P. 121). 617 Операція «Сейм». Р. 5 (і всюди). 618 Про партизанський загін Бєльського див.: Libionka D. ZWZ-AK. P. 112. Про різні міркування щодо Бєльського див.: Snyder T. Caught Between Hitler and Stalin // New York Review of Books. 2009. № 56/7 (30 квітня). 619 Про 22 червня 1944 року див.: Borodziej W. Uprising. P. 64. 620 Borodziej W. Uprising. P. 61. 621 Про атмосферу боїв див.: Davis N. Rising ʼ44. Про труднощі захоплення головних стратегічних об’єктів див.: Borodziej W. Uprising. P. 75. 622 Engelking B. Żydzi. P. 91 (і всюди); National Armed Forces. Pp. 62, 86, 143. 623 Про Аронсона див.: Engelking B. Żydzi. P. 6. National Armed Forces. Рр. 62, 86, 143. Про «байдужість до життя і смерті» див.: Kopka B. Warschau. Pp. 42, 101. 624 Krannhals H. Warschauer Aufstand. P. 124. 625 Krannhals H. Warschauer Aufstand. Pр. 124–127. 626 Wroniszewski J. Ochota. Pp. 567, 568, 627, 628, 632, 654, 694; Dallin A. Kaminsky. Pp. 79–82. Про Інститут Марії Кюрі: Hanson J. Civilian Population. P. 90. Цит.: Mierecki P. Варшавское восстание. С. 642 (про масові страти); Dallin A. Kaminsky. P. 81 (ґвалтування жінок). Mierecki P. Варшавское восстание. С. 802–803 (мародерство, крадіжки). 627 Madajczyk C. Ludność. Р. 61. 628 Про наказ Гіммлера див.: Sawicki J. Sburzenie. Pp. 32, 35; Krannhals H. Warschauer Aufstand. P. 420. Про живі щити див.: Stang K. Dirlewanger. P. 71; Serwański E. Życie. P. 64; Mierecki P. Варшавское восстание. С. 547, 751; MacLean F. Hunters. P. 182. Також див.: Ingrao C. Chasseurs. P. 180. Про 40 000 вбитих цивільних див.: Hanson J. Civilian Population. P. 90; Borodziej W. Uprising. P. 81. Число 12 500 розстріляних командою Дірлеванґера за один день вказано: Ingrao C. Chasseurs. P. 53. 629 Про три лікарні див.: Hanson J. Civilian Population. P. 88; MacLean F. Hunters. P. 182. Про масові зґвалтування і вбивства див.: Ingrao C. Chasseurs. Pp. 134, 150. 630 Про завод, де розстріляли 2 000 людей, див.: Mierecki P. Варшавское восстание. С. 547. Цит.: Hanson J. Civilian Population. P. 88. 631 Borodziej W. Warsaw Uprising. P. 81. 632 Klimaszewski T. Verbrennungskommando. Pp. 25–26, 53, 69, 70. Про єврейського робітника див.: Engelking B. Żydzi. P. 210. Також див.: Białoszewski M. Pamiętnik. P. 28. 633 Цит.: Borodziej W. Uprisin. Р. 91. Також див.: Ciechanowski J. Powstanie. Pp. 138, 145. 634 Цит.: Borodziej W. Uprising. P. 94. 635 Цит.: Borodziej W. Uprising. P. 94; Davis N. Rising ʼ44. P. 44.

483

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 636 Про Гіммлера див.: Borodziej W. Uprising. Pp. 79, 141; Mierecki P. Варшавское восстание. С. 807; Krannhals H. Warschauer Aufstand. P. 329 (досвід гетто); Ingrao C. Chasseurs. P. 182. 637 Про Баха див.: Sawicki J. Sburzenie. P. 284; Krannhals H. Warschauer Aufstand. Pp. 330–331. Про останню бібліотеку див.: Borodziej W. Uprising. P. 141. 638 Підрахунок: Ingrao C. Chasseurs (200 тисяч); Borodziej W. Uprising. Р. 130 (185 тисяч), Pohl D. Verfolgung. P. 121 (170 тисяч); Krannhals H. Warschauer Aufstand. P. 124 (166 тисяч). 639 Про Ландау і Рінґельблюма див.: Bartoszewski W. Warszawski pierścień. P. 385. Окремо про Рінґельблюма див.: Engelking B. Warsaw Ghetto. P. 671. Також див.: Kassow S. History. 640 Про кількість людей, що переховувалися, див.: Paulsson G. Secret City. P. 198. 641 Strzelecki A. Deportacja. Pp. 25, 35–37; Długoborski W. Żydzi. P. 147; Löw A. Juden. Pp. 455, 466, 471 (про поїзди на Рр. 472, 476). 642 Kopka B. Warschau. Pp. 51, 116. 643 Strzelecki A. Deportacja. Р. 111.

Розділ 10. Етнічні чистки 644 Brandes D. Weg. Pp. 58, 105, 199 (і всюди); Ahonen P. After the Expulsion. Pp. 15–25. 645 Щодо польських та чехословацьких планів депортацій під час війни (що були менш радикальні, ніж їх втілення) див.: Brandes D. Weg. Pp. 57, 61, 117, 134, 141, 160, 222, 37 6 (і всюди). 646 Цит.: Borodziej W. Niemcy. P. 61. Йдеться про відмінність польських слів «narodowy» і «narodowościowy». 647 Цитату Міколайчика див.: Nitschke B. Wysiedlenie. P. 41; Naimark N. Fires. P. 124. Про Рузвельта див.: Brandes D. Weg. P. 258. Про Гувера див.: Kersen K. Forced. Р. 78. Про Черчилля див.: Frank M. Expelling. Р. 74. Про повстання див.: Borodziej W. Niemcy. P. 109. 648 Brandes D. Weg. Рр. 267–272. 649 Frank M. Expelling. Р. 89. 650 Про Угорщину див.: Ungvary K. Schlacht. Pp. 411–432; Naimark N. Russians. P. 70. Про Польщу див.: Curp D. Clean Sweep. P. 51. Цитата про Югославію: Naimark N. Russians. P. 71. 651 Про випадки зґвалтування під час першої окупації див.: Gross J. Revolution. Р. 17. Варто ознайомитися зі свідченнями жертви: Anonyma. Eine Frau. P. 61. 652 Цит.: Salomini A. LʼUnion. P. 62, 115–116, 120, 123, 177. Про призовників згадано між іншим: Vertreibung. P. 26. 653 Vertreibung. P. 33. Чудове обговорення теми: Naimark N. Russians. Pp. 70–74. Grass G. Beim Häuten. P. 321. 654 Про похорон матері див.: Vertreibung. P. 197. 655 Про 520 000 німців див.: Urban T. Verlust. P. 517. Про 40 000 поляків див.: Zwolski М. Deportacje. P. 49. Про 39–48 тисяч див.: Гурьянов А. Е. Обзор. С. 205. Ще більше поляків депортовано з радянської Білорусі: Szybeika Z. Historia

484

Примітки Białorusi. P. 362. Про угорських громадян див.: Ungvary K. Schlacht. Pp. 411– 432. Про шахти див.: Nitschke B. Wysiedlenie. P. 71. Про 287 тисяч і табір 517 див.: Wheatcroft S. G. The Scale and Nature of German and Soviet Repression and Mass Killings, 1930–45 // Europe-Asia Studies. 1996. № 48 (8). P. 1345. 656 Про 185 000 німецьких цивільних див.: Urban T. Verlust. P. 117. Про 363 000 німецьких військовополонених див.: Overmans R. Verluste. P. 286. Число 356 687 вказано у: Wheatcroft S. Scale. P. 1353. Десятки тисяч італійських, румунських, угорських солдатів також загинули, здавшись у полон Червоній армії. Докладніше: 60 000 італійців (Schlemmer T. Italiener. P. 74); 200 000 угорців (Stark T. Human Losses. Р. 33). Також див.: Biess F. Vom Opfer. P. 365. 657 Nitschke B. Wysiedlenie. Р. 48. Цит.: Hillgruber A. Germany. Pp. 26–29. 658 Про гауляйтера і кораблі див.: Nitschke B. Wysiedlenie. Pp. 52–60. 659 Про Янц див.: Verbrechen der Wehrmacht. P. 227. Цит.: Grass G. Beim Häuten. P. 170. 660 Nitschke B. Wysiedlenie. Р. 135. Jankowiak S. Cleansing. Pp. 88–92. Про число тих, хто повернувся (1,25 мільйона), див.: Ahonen P. People. P. 87. 661 Staněk T. Odsun. Рр. 55–58. Naimark N. Fires. Pp. 115–117; Glassheim E. Mechanics. Pp. 206–207; Ahonen P. People. P. 81. Спільна чехословацько-німецька комісія називає діапазон від 19 000 до 30 000 (The Czech-German Joint Commission. Community. Р. 33). Близько 160 000 чехословацьких німців загинули як солдати Вермахту. Grass G. Beim Häuten. P. 186. 662 Цит.: Nitschke B. Wysiedlenie. P. 136; Borodziej W. Niemcy. P. 144. Про переміщення 1,2 мільйона осіб див.: Jankowiak S. Wysiedlenie. Pp. 93, 100. Дані про 300–400 тисяч: Borodziej W. Niemcy. Р. 67; 350 000 — Curp D. Clean Sweep. P. 53. Також див.: Jankowiak S. Cleansing. Рр. 89–92. 663 Про Потсдамську конференцію див.: Brandes D. Weg. Pp. 404, 458, 470; Nai mark N. Fires. P. 111. 664 Цит.: Naimark N. Fires. P. 109. Про уповноваженого уряду в Сілезії Александра Завадського див.: Urban T. Verlust. P. 115; Nitschke B. Wysiedlenie. P. 144. Про Ольштин див.: Nitschke B. Wysiedlenie. P. 158. 665 Про Міністерство громадської безпеки див.: Borodziej W. Niemcy. P. 80. Цит.: Stankowski W. Obozy. P. 261. 666 Про 6 488 німців, загиблих у таборі в Ламбіновіце, див.: Stankowski W. Obozy. P. 280. Урбан пише, що в польських таборах із 200 тисяч німців загинули 60 тисяч (Urban T. Verlust. P. 129), але число здається завеликим відносно показників окремих таборів. 27 847 – 60 000 вказано: Stankowski W. Obozy. Р. 281. Про Ґемборського і Цедровського див.: Stankowski W. Obozy. Pp. 255–256. Про вбитих 4 жовтня 1945 року див.: Borodziej W. Niemcy. P. 87. 667 Про вантажні поїзди див.: Nitschke B. Wysiedlenie. P. 154. 668 Про грабунки див.: Urban T. Verlust. P. 123; Borodziej W. Niemcy. P. 109. За одними підрахунками, у цей час кордон перетнули 594 000 німців (Nitschke B. Wysiedlenie. P. 161), за іншими — 600 000 (Ahonen P. People. P. 93). 669 Про листопадові плани див.: Ahonen P. People. P. 93. Наведені числа: Nitschke B. Wysiedlenie. Pр. 182, 230. Для порівняння: Jankowiak S. Wysiedlenie. P. 501, автор вказує загальну кількість для 1946 і 1947 років — 2 189 286 (і це тільки відправлені зареєстрованим транспортом). Рівень смертності під час перевезень до британської окупаційної зони: Frank M. Expelling. Pp. 258–259; Ahonen P. People. P. 141.

485

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 670 Про 400 000 загиблих німців, початкові дані див.: Vertreibung. Pp. 40–41. Про угоду див.: Nitschke B. Wysiedlenie. Р. 231; Borodziej W. Niemcy. Р. 11. Про обговорення та неявне схвалення див.: Overmans R. Personelle Verluste der deutschen Bevölkerung durch Flucht und Vertreibung // Dzieje Najnowsze. 1994. № 26 (2). Pp. 52, 59, 60. Критику збільшення чисел див.: Haar I. Die deutschen «Vertreibungsverluste» — Zur Entstehungsheschichte der «Dokumentation der Vertreibung» // Tel Aviver Jahrbuch für deutsche Geschichte. 2007. № 35. Pp. 262–270. (600 тисяч жертв вказано: Ahonen P. People. P. 140). 671 Про обговорення різниці між політикою навмисного масового вбивства та іншими формами смертності див. у Вступі і Післямові. 672 Геополітичні проблеми добре описано: Simons T. Eastern Europe. 673 Про те, як пов’язані війна і захоплення влади комуністами, див.: Abrams B. The Second World War and the East European Revolution // East European Politics and Societies. 2003. № 16 (3). Pp. 623–664; Gross J. The Social Consequences of War: Preliminaries for the Study of the Imposition of Communist Regimes in Eastern Europe // East European Politics and Societies. 1989. № 3. Pp. 198–214; Simons T. Eastern Europe. 674 Про державного секретаря Джеймза Бірнза та зміну американської позиції див.: Ahonen P. After the Expulsion. Pp. 26–27. Також див.: Borodziej W. Niemcy. P. 70. 675 Цит.: Brandes D. Weg. P. 437. Також див.: Kersen K. Forced. P. 81; Sobór-Świderska A. Berman. P. 202; Torańska T. Oni. P. 273. 676 Snyder T. Reconstruction. 677 Документи планів УПА щодо операцій проти поляків: ЦДА-ВО: 3833/1/86/6а; 3833/1/131/13–14; 3833/1/86/19–20; 3933/3/1/60. Також цікаві документи: DAR 30/1/16=USHMM RG-31.017M-1; DAR 301/1/5=USHMM RG-31.017M-1; DAR 30/1/4=USHMM RG-31.017M-1. Ці воєнні декларації ОУН-Б і УПА збігаються з повоєнними допитами (див.: GARF, R-9478/1/398) і спогадами вцілілих поляків (наприклад, про 12–13 червня 1943 року див.: AW, II/737, II/1144, II/2099, II/2650, II/953, II/775), а також уцілілих євреїв (наприклад, ŻIH 301/2519; Adini Y. Dubno: sefer zikaron. Pp. 717–718). Фундаментальна монографія: Motyka G. Ukraińska partyzantka. Також див.: Ільюшин І. І. ОУН-УПА. Також див.: Armstrong J. Ukrainian Nationalism. Я досліджував цей конфлікт у декількох моїх монографіях: Causes; Reconstruction; Life and Death; Sketches. 678 Про 780 000 поляків, доправлених до комуністичної Польщі, див.: Сливка І. Депортації. С. 25. Про 483 099 відправлених з Польщі до радянської України див.: Chmielarz A. Teczka specjalna. Р. 544. Про сотні тисяч євреїв див.: Szaynok B. Polska a Izrael. P. 40. 679 Про 182 543 українців, депортованих до ҐУЛАҐу, див.: Weiner A. Nature. Nurture, and Memory in a Socialist Utopia: Delineating the Soviet Socio-Ethnic Body in the Age of Socialism // American Historical Review. 1999. № 104 (4). Р. 1137. Про 148 079 ветеранів див.: Polian P. Violence. Р. 129; Applebaum A. Gulag. P. 463. 680 Подробиці про 140 660 українців див.: Snyder T. Reconstruction. Або Snyder T. To Resolve. Про операцію «Вісла» див.: Snyder T. To Resolve; Snyder T. Reconstruction. 681 Snyder T. Reconstruction; Snyder T. To Resolve; Motyka G. Ukraińska partyzantka. Р. 535. Також див.: Burds J. Agentura: Soviet Informants Networks and the Ukrainian Underground in Galicia // East European Politics and Societies. 1997. № 11 (1). Pp. 89–130. 682 Polian P. Against Their Will. Рр. 166–168. В ході операції «Південь» з територій, які СРСР анексував у Румунії, депортовано 35 796 осіб в ніч на 5 липня 1949 року.

486

Примітки 683 Polian P. Against Their Will. Р. 134. 684 Про наведені числа див.: Polian P. Against Their Will. Рр. 134–155. Також див.: Naimark N. Fires. P. 96; Lieberman B. Terrible Fate. Pp. 206–207; Burleigh M. Third Reich. P. 749. 685 Про вісім мільйонів людей, що повернулися до СРСР, див.: Polian P. Violence. P. 127. Про 12 мільйонів українців, поляків, білорусів див.: Gerlach C. Kalkulierte Morde. P. 1160 (автор детально дослідив цю тему і дійшов висновку, що тільки в Білорусі переміщено три мільйони людей). 686 Про вбивство 110 825 українських націоналістів див.: Weiner A. Nature. P. 1137. За підрахунками НКВД, до 1948 року 144 705 чеченців, інгушів, балкарів і карачаївців загинули через депортації або відразу після переселення: Lieberman B. Terrible Fate. P. 207. 687 Спогади тих, що пережили голод: Potichnij P. 1946–1947 Famine. P. 185 688 Mastny V. Cold War. P. 30. 689 Про серцевий напад Жданова див.: Sebag M. Stalin. P. 506.

Розділ 11. Сталінський антисемітизм 690 Про вбивства див.: Rubenstein J. Pogrom. Р. 1. Про Цанаву див.: Mavrogordato R. Lowlands. Р. 527; Smilovitsky L. Antisemitism. Р. 207. 691 Про «Чорну книжку радянського єврейства» див.: Kostyrchenko G. Shadows. Р. 68. Про червоні зірки див.: Weiner A. Nature. P. 1150; Про синагогу як зерносховище див.: ŻIH/1644. Про попіл Бабиного Яру див.: Rubenstein J. Pogrom. P. 38. Також див.: Veidlinger J. Yiddish Theatre. P. 277. 692 Rubenstein J. Pogrom. P. 35. 693 Про Крим див.: Redlich S. War. Р. 267; Redlich S. Propaganda. Р. 57. Також див.: Lustiger A. Stalin. Рр. 155, 192; Luks L. Brüche. Р. 28. Veidlinger J. Soviet Jewry as a Diaspora Nationality: The «Black Years» Reconsidered // East European Jewish Affairs. 2003. № 33 (1). Pp. 9–10. 694 Weiner A. Nature. P. 1151. Про нагороди за хоробрість див.: Lustiger A. Stalin. P. 138. 695 Ці числа обговорювалися в попередніх розділах і будуть у Післямові. Про смертність євреїв у СРСР див.: Arad Y. Soviet Union. Pp. 521, 524. Филимошин (Об итогах. С. 24) вказує 1,8 мільйона мирних жителів, навмисно вбитих під час німецької окупації; до цього я б додав близько мільйона зголоджених військовополонених та близько чотирьохсот тисяч недоврахованих смертей під час блокади Ленінграда. Отже, разом із цивільними особами та військовополоненими, приблизно 2,6 мільйона євреїв та 3,2 мільйона мешканців радянської Росії загинули як цивільні особи чи військовополонені. Якщо військовополонених вважати військовими втратами, то єврейська частка перевищить російську. 696 «Декларацію про звірства» див.: Советский Союз на международных конференциях. Том 1. С. 363–364. 697 Про «синів нації» див.: Arad Y. Soviet Union. P. 539. Про Хрущова див.: Salomini A. LʼUnion. P. 242; Weiner A. Making Sense. P. 351. 698 Про післявоєнну радянську культуру див.: Kozlov D. «I have Not Read, But I Will Say»: Soviet Literary Audiences and Changing Ideas of Social Membership, 1958–1966 //

487

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним Kritika. 2006. № 7 (3). Pp. 557–597; Kozlov D. The Historical Turn in Late Soviet Culture: Retrospectivism, Factography, Doubt, 1953–1991 // Kritika. 2001. № 2 (2). Pp. 577–600. 699 Про 70 тисяч євреїв, що дістали дозвіл виїхати з Польщі до Ізраїлю, див.: Szaynok B. Polska a Izrael. P. 49. Про Кестлера див.: Kostyrchenko G. Shadows. P. 102. 700 Про єврейський Новий рік і синагогу див.: Veidlinger J. Soviet Jewry. Рр. 13–16. Szaynok B. Polska a Izrael. P. 159. Про дружину Молотова див.: Rubenstein J. Pogrom. P. 46. Про Горбман див.: Luks L. Brüche. Р. 34. Про загальну зміну політики див.: Szaynok B. Polska a Izrael. Рр. 40, 82, 106, 111–116. 701 Про статтю в газеті «Правда» див.: Kostyrchenko G. Shadows. P. 152. Про зменшення частки євреїв на високих партійних посадах (з 13 % в 1945 році до 4 % в 1952 році) див.: Костырченко Г. В. Государственный антисемитизм. С. 352. Цитата Гроссмана: Grossman V. Everything Flows. 702 Про розпуск Єврейського антифашистського комітету див.: Kostyrchenko G. Shadows. P. 104. Цитата про поїзд: Der Nister. Family Mashber. Р. 71. Про рапорт МҐБ див.: Костырченко Г. В. Государственный антисемитизм. Р. 327. 703 З 1946 року — міністр (ред.). 704 Цитата Молотова: Gorlizki Y. Cold Peace. P. 76. Також див.: Redlich S. War. P. 149. 705 Redlich S. War. P. 152; Rubenstein J. Pogrom. Pр. 55–60. 706 Про 100 тисяч євреїв див.: Szaynok B. Polska a Izrael. P. 40. 707 Це було справедливо для більшості післявоєнних режимів: чехословацького, румунського, угорського. 708 Banac I. With Stalin Against Tito. Pp. 117–142; Kramer M. Die Konsolidierung des kommynistischen Blocks in Osteuropa 1944–1953 // Transit. 2009. № 39. Pp. 81–84. Також див.: Gaddis J. United States. 709 Про Ґомулку і Бермана див.: Sobór-Świderska A. Berman. Р. 219, 229, 240; Paczkowski А. Trzy twarze. Р. 109; Torańska T. Oni. Р. 295–296. 710 Про листування Сталіна з Ґомулкою див.: Naimark N. Gomułka and Stalin. Р. 244. Quotation: Sobór-Świderska A. Berman. Р. 258. 711 Цитата Смоляра: Shore M. Język, pamięć i rewolucyjna awangarda. Kształtowanie historii powstania w getcie warszawskim w latach 1944–1950 // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. 1998. № 3 (188). P. 56. 712 Shore M. Język. Р. 60. До того ж були польсько-єврейські історики, які досліджували Голокост у повоєнні роки, без яких моя монографія була б неможлива. 713 Це було частиною гасла одного з найразючіших пропагандистських плакатів, що виконав Влодзімєж Закшевський. 714 Torańska T. Oni. Р. 241, 248. 715 Gniazdowski M. Ustalić liczbę. Р. 100–104 і всюди. 716 Про радянського посла див.: Sobór-Świderska A. Berman. Р. 202; Paczkowski А. Trzy twarze. Р. 114. Про відсоток офіцерів-євреїв Міністерства держбезпеки див.: Eisler J. 1968: Jews, Antisemitism, Emigration // Polin. 2008. № 41. 717 Proces z vedením. Р. 9 і всюди; Lukes I. The Rudolf Slansky Affair: New Evidence // Slavic Review. – 1999. № 58 (1). P. 171. 718 Torańska T. Oni. Р. 322–323. 719 Shore M. Children of the Revolution: Communism, Zionism, and the Berman Brothers // Jewish Social Studies. 2004. № 10 (3).

488

Примітки 720 Пояснення, чому не було кривавих комуністичних чисток у Польщі: Luks L. Brüche. Р. 47. Один польський комуністичний лідер нібито вбив другого під час війни, це могло спонукати до обережності. 721 Paczkowski А. Trzy twarze. Р. 103. 722 Радянський Союз анексував Курильські острови. 723 Weinberg G. World at Arms. Р. 81. 724 Цит.: Sebag Montefiore S. Court. Р. 536. 725 Service R. Stalin. Р. 554. Про Центральну Азію див.: Brown A. Rise and Fall. Р. 324. 726 Kramer M. Konsolidierung. Р. 86–90. 727 Про різницю між 1950‑ми та 1930‑ми роками див.: Zubok V. Empire. Р. 77. Gorlizki Y. Cold Peace. Р. 97. 728 Про Щербакова див.: Brandenberger D. National Bolshevism. Р. 119 і всюди; Kuromiya H. Jews. Р. 523, 525; Zubok V. Empire. Р. 7. 729 Про парад до Дня Перемоги див.: Brandenberger D. Last Crime. Р. 193. Про Етінґера див.: Brent J. Plot. Р. 11. Lustiger A. Stalin. Р. 213. Про занепокоєність Сталіна медичним тероризмом 1930 року див.: Пристайко В. Справа. С. 49. 730 З 10 липня 1951 р. Рюмін — т. в. о. начальника, з 19 жовтня — начальник слідчої частини з особливо важливих справ МҐБ СРСР і водночас заступник міністра (ред.). 731 Про Софію Карпай див.: Brent J. Plot. Р. 296. 732 Lukes I. New Evidence. Р. 165. 733 Lukes I. New Evidence. Р. 178–180; Lustiger A. Stalin. Р. 264. 734 Цитату і про національні пропорції обвинувачених див.: Proces z vedením. Р. 44– 47, 47. Про денонсації див.: Kovály H. Cruel Star. Р. 139. 735 Про сповідання Сланського див.: Proces z vedením. Р. 66, 70, 72. Про смертну кару та притулок див.: Lukes I. New Evidence. Р. 160, 185. Про Марґоліуса див.: Kovály H. Cruel Star. Р. 141. 736 Про Польщу див.: Paczkowski А. Trzy twarze. Р. 162. 737 Цит.: Brent J. Plot. Р. 250. 738 Kostyrchenko G. Shadows. Р. 264. Brent J. Plot. Р. 267. Service R. Stalin. Р. 580. 739 Про Міхоельса в ролі короля Ліра див.: Veidlinger J. Yiddish Theater. 740 Про «кожного єврея» див.: Rubenstein J. Pogrom. Р. 62. Також див.: Brown A. Rise and Fall. Р. 220. 741 Цит.: Kostyrchenko G. Shadows. Р. 290. Lustiger A. Stalin. Р. 250. 742 Про Карпай див.: Костырченко Г. В. Государственный антисемитизм. Р. 466; Brent J. Plot. Р. 296. 743 Про колективне єврейське самозречення див.: Костырченко Г. В. Государствен ный антисемитизм. Р. 470–478. Про Гроссмана див.: Brandenberger D. Last Crime. Р. 196. Також див.: Luks L. Brüche. Р. 47. Цит.: Grossman V. Life and Fate. Р. 398. 744 Про Еренбурґа див.: Brandenberger D. Last Crime. Р. 197. 745 Про чутки див.: Brandenberger D. Last Crime. Р. 202. Про кількість лікарів див.: Luks L. Brüche. Р. 42. 746 Khlevniuk O. Stalin as dictator. Р. 110, 118. Про відсутність Сталіна на фабриках, фермах та засіданнях уряду після Другої світової війни див.: Service R. Stalin. Р. 539. 747 Про сталінських начальників служби безпеки див.: Brent J. Plot. Р. 258. 748 Сталін віддав наказ застосовувати тортури до ув’язнених 13 листопада: Brent J. Plot. Р. 224. Про суд див.: Lustiger A. Stalin. Р. 250.

489

Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним 749 Детальніше про перегляд історії Голокосту в 1968 році дивись у статті Stola D. Kampania antysyjonistyczna і Paczkowski A. Pół wieku. 750 Rozenbaum W. March Events. Р. 68. 751 Про попередні радянські практики див.: Szaynok B. Polska a Izrael. Р. 160. 752 Stola D. Hate Campaign. Р. 19, 31. Про «п’яту колону» див.: Rozenbaum W. «1968». Р. 70. 753 Stola D. Hate Campaign. Р. 20. 754 Про 2 591 арешт див.: Stola D. Hate Campaign. P. 17. 755 Про залізничний вокзал див.: Eisler J. «1968» Р. 60. 756 Judt T. Postwar. P. 422–483; Simons T. Eastern Europe. 757 Brown A. Rise and Fall. Р. 396.

Післямова. Людяність 758 Для порівняння: Moyn S. In the Aftermath. Інтерпретація у післямові випливає з аргументів, наведених у відповідних розділах; через це анотація стисла. 759 Близько мільйона осіб загинуло в німецьких таборах, на відміну від фабрик смерті та територій розстрілів і голоду: Orth K. System. 760 Для порівняння: Keegan J. Face of Battle. P. 55; Gerlach C., Werth N. State Violence. P. 133. 761 Швидше за все йдеться про найбільшу соціалістичну державу (ред). 762 Більшість із решти померли від голоду в Казахстані. Смерті в Україні я вважаю навмисними, а в Казахстані — передбачуваними. Майбутні дослідження можуть змінити наші оцінки щодо навмисності подій. 763 Grossman V. Everything Flows. Grossman V. Life and Fate. Р. 29. 764 Обговорення теми моральної економіки землі та знищення див.: Kiernan B. Blood and Soil. 765 Гітлерівську Німеччину перевершив Китай часів Мао. Тут голод 1958–1960 років забрав близько тридцяти мільйонів життів. 766 Про «войовничу співучасть» див.: Furet F., Notle E. Fascism and Communism. P. 2. Для порівняння: Edele M. States. P. 348. Цитату Гітлера див.: Lück M. Partisanenbekämpfung. P. 228. 767 Todorov T. Mémoire du mal. Р. 90. 768 Стаття, що не втратила своєї актуальності: Milgram S. Behavior Study of Obedience // Journal of Abnormal and Social Psychology. 1963. № 67 (2). Pр. 371–378. 769 Kołakowski L. Main Currents. P. 43. 770 Про міжнародну позицію сторонніх спостерігачів див.: Power S. Problem. 771 Fest J. Das Gesicht. Pр. 108, 162. 772 Теорії насильницької модернізації досить невдалі щодо економічних результатів див.: James H. Europe Reborn. P. 26. Цит.: Buber-Neumann M. Under Two Dictators. P. 35. 773 Найбільшим німецьким злочином у радянській Росії було навмисне голодування Ленінграда, де загинуло близько мільйона людей. Німці вбили відносно невелику кількість євреїв у радянській Росії (можливо, шістдесят тисяч). Вони також знищили щонайменше мільйон радянських військовополонених у дулагах і шталагах. За радянським та російським оцінюванням, цих людей зазвичай вважають військовими втратами; а що я відношу їх до жертв навмисної політики вбивства, то збіль-

490

Примітки шую приблизно до 1,8 мільйона осіб число, наведене: Филимошин М. В. Об итогах. С. 124. Я вважаю, що російський підрахунок числа жертв у Ленінграді менший на 400 тисяч, тому я додаю їх також. Якби Борис Соколов був правий і радянські військові втрати були набагато вищими, ніж традиційні оцінки, то більшість цих людей були б солдатами. Якщо праві Елман (Ellman) та Максудов і насправді радянські військові втрати фактично були нижчі, то більшість цих людей були б цивільними, до того ж не під німецькою окупацією. Sokolov B. How to Calculate Human Losses During the Second World War // Journal of Slavic Military Studies. 2009. № 22 (3). Pp. 451–457; Ellman M., Maksudov S. Soviet Deaths in the Great Patriotic War: A Note // Europe-Asia Studies. 1994. № 46 (4). Pр. 674–680. 774 Про смерть 516 841 ув’язненого див.: Земсков В. Н. Смертность. С. 176. Про чотири мільйони радянських громадян у ҐУЛАҐу (разом зі спецпоселеннями) див.: Khlevniuk O. Gulag. Р. 307. 775 Про 5,5–7 мільйонів жертв України під час війни див.: Brandon R., Lower W. Introduction. P. 11. 776 Для ознайомлення з культурою пам’яті: Goujon A. Memorial Narratives of WWII Partisans and Genocide in Belarus // East European Politics and Societies. 2010. № 24 (1). Pр. 6–25. 777 Числа, наведені в Післямові, обговорено в попередніх розділах. 778 Janion M. Do Europy. Про Бермана див.: Gniazdowski M. «Ustalić liczbę zabitych na 6 milionów ludzi»: dyrektywy Jakuba Bermana dla Biura Odszkodzowań Wojennych przy Prezydium Rady Minisrów // Polski Przegląd Diplomatyczny. 2008. № 1 (41). Pp. 99–113.

491

Науко ве видання

Тімоті Снайдер

Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним Переклад з англійської Б. Шавлов, О. Литоміна, В. Жбанков Редактор Олександр Телемко Коректор Варвара Мудрак Дизайнер Катерина Корчагіна Верстка Денис Піорко Відповідальна за випуск Галина Любчич

В оформленні книжки використані фотографії Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного.

Підписано до друку 20.07.2018. Формат 70 x 100/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Прим. 2000. Зам. № Видавництво LAURUS Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234-16-30 laurus.info@yahoo.com laurus.ua Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”». ДК № 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8. Тел./факс: +380 (44) 503-00-45

BLOODLANDS