Петро Мідянка. Стовп у центрі Європи

Стовп у центрі Європи

•

ПЕТРО МІДЯНК А

Стовп у центрі Європи •

КИЇВ L AURUS 2019

УДК 821.161.2’282.2(477.87)-821 М-57

Мідянка, Петро

Стовп у центрі Європи: М-57

збірка статей та етюдів / Петро Мідянка. — К.: Laurus, 2019. — 296 c.

ISBN 978-966-2449-56-3

Нова книга відомого українського поета, лауреата Шевченківської премії Петра Мідянки «Стовп у центрі Європи» — збірка історико-культурологічних есе, статей та етюдів, присвячених Закарпаттю та його мультикультурному колориту. Окремі твори стосуються сучасників автора, діячів української культури. Через призму мистецького світобачення тут осмислюється роль особистості у творенні історії. Мінливі й нестабільні культурні процеси висвітлено не з фестивально-туристичного боку, а через авторський досвід і його унікальне бачення.

На обкладинці використано фото з приватного архіву Петра Мідянки

ISBN 978-966-2449-56-3

2019 © Видавництво «Laurus» 2019 © Мідянка Петро

Зміст

9

Опришок Мідянка. Костянтин Дорошенко

15

Стовп у центрі Європи

26

Gens Fidelissima

31

Майстер води і флоксів

38

Вупала ми коцка

41

Terra Bukovinei

47

Вірші з «Будвайзером»

51

Служіння людям

54

Принц руської новели

57

Нема на світі іншого русинства, або ж Прощальний вальс Юліана Надя

69 Гав’яз 75

Носії коду міґрації чи то пак асиміляції

79

Залісся, Семигород, Ердей

83

Кремінь як легенда

86

Превелебний пан Антоній

91

Антоній Ізай і його пастирська діяльність у Широкому Лузі

95 Маріка 99

Вітачкова поляна

106

Майор Вацлав Вітачек і Симон Петлюра

109 Нічновид 112

Марка Івана Чендея

117

«Принеси мені з-під надвірної лиса…»

120

Українець з угорським прізвищем

123

О гроно п’ятірне

126

Такий близький, такий далекий Осока

130 Підполонинська рапсодія 133

Еммануїл Мисько

137

Голет під полонинами

141

У пошуках гармонії

144

Філфак у моєму житті

148

Березневий сніг Михайла Носи

152

Заробітчанський блюз

160 Інтабуляція 165

Куренівський русин Іван Крюґер

169

Смак любові

173

Як Діоген

176

Цісарське військо

181

Токайський «фурмінт»

183

Говерлянський ломикамінь

185

Чорне море, файне море

188

Наш «Батя»

193

Моя Московіада

196

Полярне сяйво бабусі Одосії

201

Полин і жерделі

205

Межовий камінь

211

Запущене поле

216 Термокса 219

Він обожнював Закарпаття

223

Черешня на Великдень розцвіла

228

Українські Афіни

232

Світ маленьких церковець

236

Політ Гоголя

240

Під Перемишлем, де Сян пливе зелений

243

Петрівка 2010

246

Сіна верхового стебелинка...

252

Периферії середньої Європи

259

Розумом до Окциденту — серцем до Орієнту

265

Lingua Bohemica

269

У пошуках гармонії

269

Ґренжола як міф

274

«Друге відлуння» Кочура

277

Поет з еротичним прізвищем

282

Пан Превелебний

287

Попіл з кадила

291

Широкий Луг у часи прадідів

Опришок Мідянка

Опришок Мідянка

Петро Мідянка — нащадок галицьких опришків, селянських бунтівників, що у XVII столітті з відчайдушної вдачі опинилися й осіли на півночі угорського (тоді) Маромороша. Низина, що відкрилася втомленим ворохобникам поміж незатишних гір, справила на них враження: поселення отримало назву Широкий Луг. Триста років існує Мідянків рід у маленькому закарпатському селищі, чиє становище з точки зору транзиту будь-чого є тупиковим. Карпатські гори, проте, достатньо молоді, аби втратити інтерес до життя планети та homo sapiens зокрема. Їм цікавіше поєднувати та змішувати, ніж розділяти. Гратиcя з історією Європи легше та більш іронічно, ніж яким-небудь Альпам чи Піренеям, бо отримали привілей, зупинивши в союзі з етносами-насельниками останню грандіозну — монгольську — навалу Великого Степу на Старий Світ. Давши тому, захопленому попередніми хвилями загарбників та мігрантів, відчути себе провідною цивілізацією. Цей карпатський дух зрезонував у Петрові Мідянці з пасіонарністю його роду. Героїня книги його есеїв — Карпатська Україна — слов’янський край, що століттями, до входження після Першої світової до складу Чехословаччини, а після Другої — до УРСР, знаходився під іноплеменною феодальною владою. Як і в Галичині, корінне населення називалося тут русинами — нащадками тої Руси, 9

«Стовп у центрі Європи»

що колись-то Києвом могутньо постала в Європі. Але, втративши державність, звикло працювати на інших, інвестуючи це у власний добробут та тихе, проте вперте протистояння асиміляції. І батько поета й дослідника Петра Мідянки легко відгукнувся на пропозицію долі не сидіти на місці, опанував румунську й угорську, побачити світ у заробітчанських мандрах. Карпатороси, як насмішкувато-любовно називає співвітчизників Петро, й нині переважно не бачать іншого шляху для реалізації гідного життя, ніж поїхати працювати «на чехи», «на мадяри», в Росію — до центрів. Мідянка ж бачить і творить світ в інший спосіб, волюнтаристський, як і предок його, опришок. Центр світу — безпосередньо навколо нього. Європа, Україна, Закарпаття, Мароморош, рідне село, батьківська хижа. Щоправда, наповнена Петром альбомами репродукцій світового мистецтва, яке полонило його — леґіня — в Ужгороді, пензлем та міфом Адальберта Ерделі. Прагнення сільського вчителя літератури виявляється достатньо, аби ілюмінувати мережу, що, попри гори й полонини, і стрімкі потоки й ріки, вплітає Широкий Луг у тканину культури й цивілізації. Павутиння родинних зв‘язків односельчан, доль дивних зайд та шляхів самого Мідянки і його зацікавлень сягає Загреба й Брна, Парижа та Відня, Києва та Миколаєва, Ворголівського Нью-Йорку. Петро Мідянка — самобутній митець. З 1990-х, реплікуючи думку Віктора Неборака, цю самобутність воліють трактувати як екзотичність, регіоналізм, закарпатське культурне представництво в загальному українстві. Хист Петра, мовляв, у вибудові локального, маленького світу, який у той самий час звертається до великого. Порівнюючи Мідянку зі Стефаном Маллярме, літературолюбці лише милуються русинськими спеціалітетами його письма, парадоксами мови, 10

Опришок Мідянка

не розуміючи, що в центрі поезії, а отже, й мислення обох — переконструювання культури через виклик індивідуального розуму. Та провокація в читачеві подібного методу. Карпати — один з небагатьох регіонів Європи, що досі спокушає до колоніального, зайшлого ставлення. До комодизації локальної аутентики. В самозакоханій цікавості до свого, Петро Мідянка віршами й есеями маніпулює цим станом. По крихтах збирає та демонструє споживачам колориту унікати культури й історії Закарпаття, але замість музеєфікувати їх чи перетворювати на сувенір — оживлює. Отже, робить не надто комфортними. В збірці його есеїв ми стикаємося з відчуттям тавтології. Як у правдивому спілкуванні. Людина, що самостійно мислить, не може весь час говорити про щось нове. Вона повертається до відкриттів власного розуму, досвіду та наскрізних для себе образів, колізій і прикладів. Отже, маємо справу не з тавтологією, але з рефреном. Кожний раз, коли спливає вже впізнане нами ім‘я чи топонім, автор розгортає їх під іншим кутом зору, з іншими подробицями та авантюрами. Як у дитячій іграшці «Калейдоскоп». Цією самобутністю мислення й сміливістю бути собою Петро Мідянка вирвав Широкий Луг із статистики до історії. А з ним, серед інших, — Карпатську Україну. Як Казимир Малевич чи Олександр Вертинський — Київ. Як Франц Кафка — Прагу, Орхан Памук — Істанбул. Могутні міста зникають у руїні — колись Шумер і Вавилон, нещодавно — Алеппо. Самобутні митці дарують їм вічне життя. Свавільні опришки цивілізації. А нам — особисте та національне сопричастя в культурній географії, що уточнюється повсякчас. Костянтин Дорошенко.

11

Стовп у центрі Європи •

Стовп у центрі Європи

Стовп у центрі Європи

Сталося так, що в одній із моїх передач на регіональному ТБ в Ужгороді вмонтували відеосюжет, де маловідома кандидат філологічних наук говорить про один текст із моєї збірки «Зелений фирес1». Говорить із захопленням, водночас плутаючи мюнхенський «Скляний палац» зі скляним накриттям якогось там ринку (асоціація зі знаменитою київською Бессарабкою) і таким чином спотворює для телеглядачів уже спотворене. Це можу вибачити недосвідченому журналістику, котрий рекламував літературну творчість, але не «кандидатці», студентка якої цілий місяць мордувалася над перекладом тексту на словацьку мову. Сумніваюся також, чи вона розрізняє кремову магнолію й фіолетову павлонію в ужгородському скверику Лаудона, підмаренник і сугайник у Карпатському біосферному заповіднику, постаті Вацлава Фіали й Шимона Голлоші на мощеній андезитом вуличці маленького провінційного Тячева на знімках з минулого століття. Та залишмо ці рефлексії для неї. Найгірше, коли поет мусить витлумачувати комусь власні обсервації саме в умовах, де ще живуча пропагандистська й моралістична пора, живуча, як колекціону1

Фирес — лісопилка.

15

«Стовп у центрі Європи»

вання «дорогоцінної біжутерії» вчителькою початкових класів, як і те, що угорський Кечкемет славиться передовсім перченим салом, а не колонією художників, де вправлявся юний Адальберт Ерделі. Так має бути, бо ж занадто дивно виглядають провінційні невродливі дівиці на майданчику перед реформаторською церквою, тримаючи в руках видані якоюсь піратською «Ініціятивою» поетичні збірочки, аби звернути на себе увагу випадкових перехожих, як на особистості, що вміють римувати. Тих римувальників достобіса, як у справжній романтичній нації, і часто-густо некомпетентні підприємці викидають гроші прямо-таки на вітер, щоб у такий спосіб удовольнити амбітність знайомих дам. Згодом одна з таких дамочок підрулює на лискучому «фордику» підприємця-мецената до мого дерев’яного будиночка в підполонинських Карпатах, сподіваючись отримати рекомендацію до якоїсь там творчої спілки. І вже думаєш, як то з нею балакати: на рівні шкільних викладів літератури, про сучасну поезію? Оксану Забужко вона знає хіба тому, що у назві її книжки є магічне слово Sex, а в співрозмовника «арифметика» чи «фараметлики2», «фейса3» чи то пак «фирес». Це, виявляється, дуже просто. І спадає мені на думку, як я, тридцятилітній бевзь, випулився по закосичених невістулькою4 петрівчаних сіножатях Космача, по старовинних гуцульських строях космачан, по замшілих мурах космацького цвинтаря, щоби в натурі вловити шарм поезії Герасим’юка. Як змушений був з новиць2

Фараметлики — вишивка чоловічої сорочки.

3

Фейса — сокира.

4

Невістульки — польові ромашки.

16

Стовп у центрі Європи

кими лемками бити поклони (був Великий піст), щоби з ялинових дощок церковної підлоги вивудити дух віршів Антонича. Знайомий пан Кроліковський пішов у цьому мені назустріч, повізши 1989 року в найглухішу зворинку5 Низького Бескиду й чи не всієї Польщі… Поезія може початися з найдрібнішого «цетлика» домашніх, сусідських маленьких архівчиків. Громіздкий гунгаризм «фирес» я спив зі старого мадярського машинопису 1915 року, в якому застаранний власник трансільванської лісопильні просить місцевого священика посприяти робочою силою для лісозаготівлі. Машинопис на високоякісній стрічці, покапаний дощовою й талою водою (дранковий дах протікав), понадкушуваний мишами, що шастали по спорожнілому поді хатини-пустки. Після задушливо-кадебістської совдепії всілякі штучки сприймалися не як добірні токайські вина, котрих в ужгородських супермаркетах не бракувало, а як амброзія. Коли я чув про буковинську народну поетесу Параску Амбросій і до інтернатського лікаря звертався: «Амброзію Степановичу!», то це вже ставало справжньою амброзією. Величезний годинник у переговорній залі мукачівської пошти й тридцятикопієчна від сторожихи міського кладовища подарували мені текст «Годинникар-самітник Бела Штерн…», що його захоплено декламував на ужгородських вулицях молодий «станіславчик» Олег Короташ. Надокучливі, як мухи в спасівку, журналісти все-таки допитуються: «Чому, пане Петре, Ваша поезія незрозуміла навіть для закарпатців?» І вже дивуєшся із сьогоднішніх інтернетно-поінформованих критиків, з їхньої елементарної лінії до читання, 5

Зворинка — невеликий яр, яр із водою.

17

«Стовп у центрі Європи»

а заодно й до кібернетичної сентиментальності, де всі намагання творчості перекреслюються одним словом: «перенасичення». Відверта підсліпуватість і нігілістичний дальтонік до присутності поезії в житті, словом. А покійний професор Юрій Луцький (не поет) умів бачити поезію не лише в підстрижених газонах Версальського парку, але й на золотих біловусниках6 Чорногори. Навіть коли та Чорногора не умиротворена, а несамовита й клепотлива, як монгольські казани на Татарському перевалі, як вівчарські кітлики зі сонячною мамалигою, що перетікала й википала на полотна Федора Манайла. Карпатські та й закарпатські культурні ландшафти витворила зустріч кількох культур, цього треба бути давно свідомим. Воліють порпатися в модних текстах Данила Кіша під опцією модних теорійок, хоча той-таки Данило Кіш, суботичанин з походження, кілька разів згадуватиме у творах Мукачеве, там діятимуть його персонажі. У тій же Суботиці зустрічалися серби, які триперстним жестом показували, що вони православні, а коли в моїй сумці випадково розкрилася пляшка чопського молока й потекла по машині, богобоязний сербин вилаявся, як справжній москаль: «Є… Бога! Млеко чури!» Після того не захоплювали ні Суботиця, ні Данило Кіш, ні смажені качани, ні чевапчичі. Тим більше, що в лісових насадженнях довкола Широкого Лугу повно їстівних каштанів, і коли жуки з’їдять картоплю, то їстиму каштанове пюре. Мої приятелі, югославські русини української орієнтації, вже тоді давно поперечитували ці гучні твори Павича і Кіша й кпили: «То зме учелі по манастирох аж і державотворних сербох!» На своєму койне вони ін6

18

Біловусник — рослина з родини злакових.

Стовп у центрі Європи

терпретували вірші «вісімдесятників» — Андруховича, Римарука, Неборака, Малковича в 1990 році, бо доти з сучасної української поезії там був відомий з однієї антології тільки Василь Голобородько. Всі інші вояжі по Європі й Америці почнуться значно пізніше, а в ті часи в слов’янській пресі про нас з’являлося щось від випадку до випадку. Може, брала злість, коли Наталю Білоцерківець опублікував чеський літературний журнал (чому цю східнячку?). Сьогодні маю змогу видати в Чехії перекладну власну книжку, і з молодечих амбіцій просто смішно. Діялося все це, начебто, в географічному центрі Європи, що за совдепу припадав до прикордонної зони. Проїжджаючи мимо австро-угорського знака з латинським написом, кожний пасажир мав пред’явити прикордонникам паспорт. Одного разу я був змушений вертатися з Івано-Франківська через інший перевал, щоб уникнути формальних непорозумінь. Отой «центр Європи» з одного боку кишів старожитностями, а з іншого — комсомольськими початківцями, що друкувалися по районках. Автор цих рядків мав тавро ретрограда й космополіта, й одна з району підвела бідного студента за руку під масивні масариківські двері місцевого КДБ. Нині ж пані та панове коханої України пурхають по містечкових майданчиках з книжками, значно товщими, ніж «Трава Господня» й пиндючаться: «А ми поети!» Найжахливіше те, що всі ці опилки вперто впроваджуються до і без того дебільних шкільних програм із літератури. Бідній дитині важко розчовпати, де та справжня поезія: в книжках Петра Мідянки чи Івана Кричфалушія. Але ж 19

«Стовп у центрі Європи»

Кричфалушій має іноземний «джип», а той другий не має навіть спортивного ровера, то вивчу я напам’ять вірша Кричфалушія. Вчителька ж казала, що він дохідливий, без «марошвашаргейлів», «тороцвізіярашів», «фараметликів». Починає спрацьовувати стереотип потворної маргінальної літератури, замішаної на не найкращих ерзацах совдепу, на примітивних подачах регіональної телевізії чи простих відеозаписах. Складається враження, що тут не тільки відсутній літературний смак, це просто елементарні несмак і невігластво, які неспроможні загатити ні ЗМІ, не кажучи вже про нормальну критику. Спраглий бачити й помацати живого творця читач із найвіддаленіших закутин із вродженою українською гостинністю підносить «оратору» найпишніші букети квітів і презентів, плетива нашвидкуруч складених римувань. Пошесть тих римувань є не чим іншим, як справді пошестю. Сторінки регіональних періодичних видань аж рясніють римованими текстами (неримовані чомусь непопулярні). Все це скидається на хворобливу поетичну обдарованість українського етнікуму, його солодкаву сентиментальність. Нерідко за чисту монету весь отой хлам сприймають люди з вищою освітою, для котрих Тичина, Бажан виринають у пам’яті як творці «Партія веде» та «Біля Спаської вежі». І зводять творчість до нікчемних пародій. Одна кандидат філологічних наук з Ужгорода екзальтовано говорила мені про творчість Юрія Андруховича, як про архістратига Божого (вона, звісно, не знала про наше давнє знайомство). Втім, подумав я, рід Андруховичів мав у Закарпатті пряму причетність до «попшагу», священства: у Мукачівській греко-католицькій дієцезії на початку ХІХ століття було понад десяток священиків із прізвищем Андрухович.

20

Стовп у центрі Європи

І хоча на столі пані доцента стояла купа найновіших, до холєри, як сказав би Микола Рябчук, дорогуватих книг літературних досліджень, тавро совдепівських студій тяжіло над нею, і творчість Андруховича зосібно зависала в тому воросі імен, назв книжок, окремих праць якимось містичним тілом. На столі була добротна карафа7 карпатського Трамінера, здається, знаменита «Троянда», я не хмелів, потай молився, щоб пронесло нас усіх мимо такої аналітики, бо переплутають не лише Glass-palac, Ерделі, Бессарабку, Дмитра Павличка, Соломію Павличко, Єшкілєва, парамодернізм…

«Suum quique», — занотовували ми в записники афоризми з уст латиністи, що нагадувала зовнішньо римлянку з однойменного твору Андре Моруа. І в ті часи не потребували плаченої смолоскипівської опіки і власне таких собі «поїздок творчої молоді України». Наші поїздки, найчастіше приватні, до дрібниць фіксували кадебістські стукачі. «О, всі ми були колись інтелектуали!» — вигукував на тодішніх дешевих за номіналом київських кавах Василь Герасим’юк якомусь молодшому вісімдесятнику, і той знічено схиляв буйночубу голову. Добротна поезія витримувалася в морвинових8 бочках, достатньо було вставити до тієї бочки шланґ і… сп’яніння. Я, далебі, не хочу робити якогось протиставлення «часів і народів», хочу вже з набуття якогось досвіду сказати, що інтелектуальний пересит веде до схематичного сприйняття самої літератури, до спрощених електронних версій. Та не в усіх.

7

Карафа — графин.

8

Морвиновий — шовковичний.

21

«Стовп у центрі Європи»

Корумпована у своїй більшості освіта при океанських течіях різноманітних розважайлівок потурає до подальших розваг, бо за якийсь нікчемний іспит можна сплатити певну суму баксів, як за один вечір у боксі якогось сумнівного клубу. Тим більше, що на розкладках за смішну ціну можна придбати море найрізноманітніших шпаргалок-відповідей. Чого ж марудити голову якимось там поетичним ребусом. Коли для кандидата філологічних наук поетичний текст є нічим іншим, як ребусом, то можна сумніватися у філологічності й емпіриці заодно. Хіба варто для цього мати кандидатський диплом? Надто багато проходило мимо ока тієї пані в порівняно невеликому регіоні, надто неуважною була до стародавніх мап, брошур, книжечок, вицвілих написів на облупленій, закіптюженій штукатурці, до колекціонерів і реліктових дідусів і бабусь, котрі після ґулаґів іще зберегли в пам’яті й запилюжених теках те, що спливало потім у текстах. Зрештою, неширока лектура також давалася взнаки, тим часом на полицях припадали пилюкою пачки «Иностранки», «Всесвіту», навіть отого ортодоксального «Жовтня», де можна було вичитати щось про Ярослава Петрика чи Романа Безпалківа. Можна було стояти на загумінковій9 вулиці імені Ерделі й споглядати надвірні розписи художника, як вони гармоніюють із живою геранню й непоказними кущами угорського бузку, привезеного кимось із-під Верецького перевалу. Цього бачення не можна придбати за долари, але отримати певний ярлик можна.

9

22

Загумінковий — тут: провінційний.

Стовп у центрі Європи

А ми ж «вопіюще» евроцентристські, точніше, егоцентричні, з’являлись у помешканнях угорських культурників, де ще жевріли головешки старої інтеліґенції. За масивною спорудою колишнього василіянського монастиря тулився непоказний особнячок, збудований на чернечих кістках. Поодинокі самшитові кущі, штамбові троянди й інша зелена химерія поглинали сивоголову пані винятково в чорному вбранні, котра, будучи дружиною державного нотаря в русинському селі з угорською назвою Кенсенєш, на диво, ловила в мовному потоці «Зеленого фиреса» слова сторічної давности. А навстіж відчинені двері нової України втягали у своє нутро підступні європейські протяги. І повалило-понесло, як тим затяжним пилипівським снігопадом, на «утцюзнину10 южнокарпатських руснів». З’являлися праправнуки празьких ресципієнтів, інженерів, фоторепортерів, будапештянських та віднянських графів, що уявляли собі тут не більше, як напівп’яного русина в добре облаштованому барі, з бажанням побачити ще бодай русинські бочкори, як на полотнах мукачівського Лео Ліба-Мункачі. І таким же екзотовим, як оті бочкори, вважалася марґінальна поезія. Бо де ж то у світі видано, щоб пое­ти дзвонили «по мобілу» не з власного помешкання, а піднімалися на восьмисташістдесятиметрову вершину й балакали з ким їм потрібно, бо ж нормальний зв’язок там існує лишень на день виборів. І насамкінець гості виносили непомильний вердикт: «Русини ніколи не були самостійними! Зараз пробуєте!».

10

Утцюзнина — батьківщина, рідний край.

23

«Стовп у центрі Європи»

А місцеве середовище здавалося парадоксальним. Парадоксальним у тому — брати те, що пропонують не тільки місцеві речові ринки, а й ринки книжкові. Усе це якось непомірно схвалюючи, оцінюючи, співаючи, аплодуючи й обдаровуючи. Ця нерозбериха починалася з ранкового автобуса по дорозі на роботу, де під час Великого посту в салонний магнітофон вкладалися попсові касети, гарантовані на сорок кілометрів дороги, де вони мимоволі мали споживатися, до того ж, із вдячністю водієві за комфортний проїзд, який до решти могли залити в численних тячівських барах суроґатною горілкою зі знаменитого румунського регіону Діброва з не менш знаним поетом Іоном Мігалко. Думав собі, що таки був колись знаменитий історик Янош (Іон) Мігалі, який досліджував марамороську дип­ ломатію, а тепер волох Іон Урсану й карпаторос Іван Костевич невтомно вправляються в поетичному ремеслі, заполонивши адміністративні й незалежні місцеві часописи. Школярі акуратно вирізують ці писання, складають у папки, а не менш довірливі, ніж діти, вчительочки виставляють у шкільних шафах те, до чого можна докласти назву кумедної картини з Ермітажу авторства Йогана Петера Гасенґлевера — At school. І також убачається ця вічна «карпаторуськість» у себе вдома, в Європі й поза Європою не лишень у літературі, але й у багатьох виявах повсякденного побуту, де вітають Алексія Карпаторуського й Теодора Ромжі; на землі, де разом ростуть кизил і барбарис, ожина й папороть — Белфелд і Алфелд — Горішня земля і земля Долішня. І не дивно: бубабу асоціюється тільки з «бабою», а модернізм і поп-арт звучать по-манайлівськи — «модернизма», «експресіонизма».

24

Стовп у центрі Європи

І коли серед дорогого (в кількакрат для марґінесу) російськомовного утилю в об’ємистій книгарні історичної столиці Карпатської України — Хусті — надибую тільки шпарґалки відповідей на іспиті з української літератури та ще кілька другосортних дитячих україномовних книжок, то ще дужче обростаю отією безликою «карпаторусскостю» чи «малоросійством», дедалі більше сумніваючися в європейськості реґіональної батьківщини, з масариківським «Галаґовом» і пам’ятниками Кошуту, Петефі, Масарику, бо в центрі Європи таки стовпіє один знак — стовп, правда, з латинським написом.

25

«Стовп у центрі Європи»

Принц руської новели

Доробок, з яким читач має нагоду ознайомитися, багато в чому повторює долю незвичайного для югославських русинів видання — ідилічного вінка «З мойого валала» Гавриїла Костельника, виданого понад вісімдесят років тому у жовківській друкарні отців Василіян накладом автора. Повторює долю самого місця публікації — Україна, а ще вужче — Карпатська Україна, прабатьківщина руснаків Югославії. Юліан Надь, на жаль, не встиг побувати в Україні, але це не означає, що тут нема його духовної присутності. Йому були властиві зацікавлення Україною, навіть в отому строкатому велелюдді старої Югославії, де в усьому правив маршал Тіто. Не залишивши по собі великого за обсягом літературного доробку, власне єдину книжку оповідань «Польове страшидло», видану в Новому Саді у вісімдесятих роках, Надь уписаний до сторінок історії літератури руської народності Воєводини. Копія рукопису «Наш нови теметов» потрапила в Україну зовсім не для видавничих, а насамперед для перекладацьких цілей. Ми хотіли познайомити сучасних молодих українських прозаїків, українського читача з малою (за формою) прозою Юліана. Перекладацьких з того огляду, що для українського читача не незрозумілі, 54

Принц руської новели

а досить утруднені руська семантика, руський синтаксис художніх творів. Юліан Надь, може, й підсвідомо тяжів до генераційно йому близьких молодих українських белетристів Галини Пагутяк, Василя Левицького, Євгена Пашковського, Олеся Ульяненка. Наївно шукати в новелах Юліана Надя хуторянства, чи, як сказали б русини, «хотарства», однак якась розмита керестурська заземленість в окремих творах штрихово окреслена. Чи це будуть оповідання «О геройстве старих ловарох», чи «Керестурски крадзи», чи «Таманєнє герчкох у хотаре рускокерестурским». Найвиразніше відчутна руськість у творі «Одпитуюци валцер», де приблудлий Мілан Кундера вживає традиційну руську лайку «о мацер вам руску, ша ви танцуєте гопак». Що значило бути русином у чужинському середовищі, Юліан Надь добре знав. Та й що вартувало в нас якихось десять років тому бути українцем. Попри всю модерну заангажованість, проза Юліана Надя чимось спрямована на виживання руськості. За виживання боролася й проза українська, хоч і не в таких експресійних авангардових виявах, як це було характерно для Балкану. У рецензіях Юліана Тамаша «Валалска фантастика», Володимира Гарянського «Нємир як способ живота» на першу книжку Юліана Надя «Польове страшидло» дещо інше обсервування новел. На те вона й критика. В Україні, вишколеній в соцреалістичних догмах щодо штуки, і на Шевченка погляди були однозначними. Тут цілком на окрему розмову заслуговує дивовижна метафорична стилістика Юліана Надя, що підвладна тільки першорядному фахівцеві руської мови. Існують припущення, що книжка Юліана Надя «Наш нови теметов» зосталася незавершеною. Однак і ті речі, 55

«Стовп у центрі Європи»

що в ній представлені, свідчать про незвичайну обдарованість автора. Друзі згадують, що Юліан Надь був добрим редактором, виконавцем пісень. Любив співати прадідну руську «Дзе же тота проста дражка з Перемишля до Львова...» Ні до Перемишля, ні до Львова життєві дороги Надя не приводили, найстрашніша привела до роздоріжжя в його рідному Руському Керестурі 26 квітня 1989 року. Але це не владне над творчістю. Юліан Надь залишається жити між нами. І що знаменно — приходить до свого рідного руського народу, котрий щойно переживає тяжку воєнну ситуацію, з Ужгорода, з України.

56

«Стовп у центрі Європи»

Майор Вацлав Вітачек і Симон Петлюра

У 20-30-х роках минулого століття на ґрунтовій дорозі з Широкого Лугу можна було зустріти відставного чеського майора Вітачека, котрий майже двадцять кілометрів пішки рухався до нересницької пошти, щоб отримати пенсію. Мешкав він після замку Нові Чештін у Західній Богемії в дерев’яному мисливському будиночку, де полював на дичину, ведмедів, оленів та вепрів. У тому помешканні при свічках чи тьмяному освітленні лампи-гасниці дописував останні сторінки своєї документальної повісті «Neznamy vojin», присвяченої пам’яті першого чеського легіонера в Росії. Твір витримав у Чехії чи не два видання. Доладна манера оповіді, цікавий фактаж не залишали байдужим тодішнього читача. Сьогодні видання можна знайти хіба що в букіністичних книгарнях Праги. Майор Вітачек прожив бурхливе й цікаве офіцерське життя. Після окупації Широкого Лугу угорською регулярною армією був змушений покинути Поляну під полониною Красна, опинитися в Польщі, закінчити свій земний шлях у 1964 році в американській Каліфорнії. Майор Вітачек після празького військового училища верхової їзди брав безпосередню участь у театрі Першої світової війни, в якій поліг його рідний брат Іржі, студент Київської Політехніки, при Дунайці в Західній Галичині.

106

Майор Вацлав Вітачек і Симон Петлюра

Цікаво, що в закарпатських околицях колись жили два чоловіки, які особисто бачили Петлюру. Один з них — вчитель з Новоселиці Тячівської, наймолодший вояк армії УНР Микола Кушніренко (1906–2000). Кушніренко про це написав у спогаді «Моя зустріч з Головним Отаманом» у книжці Василя Іваниса «Симон Петлюра — Президент України». Вітачек присвятив Петлюрі кілька сторінок у «Незнайомому воїні», де пише, що відпроваджував небезпечного українця Петлюру до Лук’янівської в’язниці автомобілем. Якби той намагався втікати, то мав право застрелити. Майор Вітачек пригостив Петлюру сигаретою й подає його опис зовнішності: «Захоплюючий тип. Козак з чорною чуприною, широкоплечий, невисокого росту. Був одягнений у малоросійський жупан, високі черевики й українську вишиванку. Словом, справжній козак». Розмова Петлюри й Вітачека перейшла в русло. Петлюра запитував, куди його везуть. Вітачек відповів, що в Лук’янівку. Петлюра побоювався, що дорогою його можуть застрелити. Майор відповів, що ні, й Петлюра подякував… Генерал у штабі обурився з приводу того, що Петлюру з Лук’янівської тюрми вже стане добути неможливо. Кірпічов погрожував віддати Вітачека військовому трибуналу. Німці взяли Лук’янівку й визволили Петлюру, а той підкорив собі південно-західну Україну. На жаль, «Невідомий вояк» не перекладений на українську мову, анонсована на обкладинці книжки повість «Теховецька хата», у котрій йшлося про побут горян під полониною Апецька, так і залишилася в архіві «Чеської белетрії» й через воєнні тогочасні обставини зосталася невиданою.

107

«Стовп у центрі Європи»

Такі історичні переплетіння з долями відомих персон роблять наш край причетним до важливих подій. Якби майор Вітачек повівся з Петлюрою по-іншому, хто знає, як склалася б подальша доля армії УНР.

108

«Стовп у центрі Європи»

Філфак у моєму житті

На філологічний факультет Ужгородського університету я прийшов після Хустської школи-інтернату в середині сімдесятих років минулого століття. Він знаходився в центрі стародавнього Ужгорода, де було все поруч: «Золотий ключик», кінотеатр «Москва», обласна філармонія й ресторан «Едельвейс». На вулицях міста були двохкопієчні таксофони й автомати з газованою водою. На площі Театральній — тераса ресторану «Верховина», де опальний Павло Бедзір малював на паперовій серветці мій портрет. Паралельно читали вірші Петро Скунць і Микола Матола. На студентський квиток цього університету я літав до Львова на театральні спектаклі й фільми Тарковського, їздив у Росію й т. д. На читацький квиток зі сховища бібліотеки Марія Іванівна Похиляк виносила розкішні альбоми найзнаменитіших художників світу. Це були часи глибокого застою, кілька копієчних булочок, рогаликів, тістечок, банок домашнього вина й чеського пива на Гвардійській. Це були неторкані виноградники садовин радгоспу «Ужгородський» з вікон новозбудованого гуртожитку № 4, куди переселили філологів з набережної. Крилатий вислів «Книга — джерело знань» був тоді реальним, бо не було їй ніякої альтернативи. Книгами 144

Філфак у моєму житті

опікувалися не тільки пані Шніцер з відділу підручників і бібліограф Закривидорога, але й численні лаборанти кафедр, бібліотекарі читальних залів. Отже, визначальною була робота з книгою, видрукованою високим друком і вичитаною бездоганним коректором-філологом. Звісно, серцем філфаку були його викладачі та студенти. Найпотужніша кафедра української мови з професором-славістом і діалектологом Йосипом Дзендзелівським. Про Дзендзелівського в студентському середовищі ходили анекдоти. Та й слухати Йосипа Олексійовича тямущому студенту було цікаво. Другим неперевершеним викладачем був Кирило Йосипович Галас з його курсами фонетики та історичної граматики української мови. Його моральна настанова-жарт на лекціях «історична граматика — не сто грам, морально розкладатися по ресторанах» була б і нині актуальною. Це від Галаса в мене любов до закарпатських топонімів у поезії. Хоч він передовсім поважав справжню науку, а до віршів ставився скептично, роблячи виняток для «Яблони» Петра Продана. «Професором моралі» називали студенти Василя Івановича Добоша, а його схемами аналізу речення користуюся 37 років після студентських конспектів. Професор Добош півпари виховував студентів, півпари читав синтаксис сучасної української літературної мови, але так, що зрозумів би й камінь. Колоритною, неповторною й незалежною була на філфаці Зоя Григорівна Ніколаєнко, їй я присвятив сонет «Зоха» (так її називали студенти). На практичних заняттях з морфології поставила мені одного разу питання: «Мідянка, ви хоч трохи знаєте угорську мову? Звідки там взялися носові голосні в словах «домб», «ґоломб»?» Або ж: «Хто намалював "Таємну вечерю", знаєте?»

145

«Стовп у центрі Європи»

Кафедра української літератури теж захоплювала постатями. Петро Петрович Пономарьов, учень Миколи Зерова, вчитель Лідії Григорівни Голомб. Я тоді вперше почув про Зерова, а від Лідії Григорівни про «Молоду музу». Скільки ми винні цій факультетській професурі споминів, бо майже всіх їх вже немає на світі. Навчання на філологічному факультеті здружило нас на все життя. Хоч уже з курсу відійшли п’ятеро. Однокурсник Володимир Бисага з дружиною Мариною Анатоліївною доклали максимум усього, щоб я комфортно почувався в столиці перед отриманням Шевченківської премії. Олена Георгіївна Донченко приймала мене з дружиною під час виступів у Москві. Дипломат Михайло Бейлович Юнґер сприяв моєму виступу в Будапешті разом з дружиною Тетяною Адамською. Як вдома, як у рідних почуваюся в Марії Василівни Гайович, учительки зі Стеблівки, Галини Рибак, журналістки й редакторки програм ТРК «Хуст». З багатьма спілкуємося й зустрічаємося: Василь Клемонца, Зінаїда Шпілка, Марія Світлик… Не цурався також і філологічного молодняка: Андрія Любки, Мирослава Небесника, Ярослава Гулана, що підтримали мене в часи смерті матері. З молодшого покоління професорів дуже ціную подвижницьку працю Любомира Белея, приятелюємо зі студентських часів. Галичанин з походження Белей здружив мене зі сербськими русинами. З повагою ставлюся до педагогічної й наукової праці Галини Вовченко, Алли Галас, Галини Шумицької… Не чужі й угорські філологи Михайло Дебрецені, Елемир Кевсеґі, Дєрдь Дупка. Шану й захоплення викликає ветеран факультету, колишній декан, парторг, видатний гунгаролог (українець з походження) професор Петро Миколайович Лизанець.

146

Філфак у моєму житті

Вже прожито більше, ніж залишилося жити. То з упевненістю можу сказати: вдячний філологічному факультету за опанування сучасної української літературної мови, за знання закарпатської діалектології та ономастики, за те, що не шукав іншого факультету й університету, як тих, що були найближчі до рідної домівки. Зрештою, за те, що маю в житті й творчості нашу прекрасну Срібну Землю. За те, що маю філологічну родину. Тож хай квітне наш філологічний факультет ружею, малиною, чим завгодно й береже дух тих людей, які ходили молодими його коридорами.

147

Куренівський русин Іван Крюґер

Куренівський русин Іван Крюґер

Важко поєднати непоєднуване. В теперішньому українському літературному процесі чимало верлібрової тріскотні й обмаль експресивних образів та метафор, які можуть зачепити досвідчене читацьке око й чутливий нерв реципієнта. Ванові Крюґеру це підвладно й доступно, оскільки він, як ніхто інший, у своїх текстах може поєднати ефемерну леткість метеликів, Іммануеля Канта й допотопні старорусинські правописи з «ятями» та «єрами». Шокуюча дименсія Крюґера про сексуальне життя Канта, котрий за чиїмись прискіпливими рейтингами здійснив всього-на-всього єдиний статевий акт, чи про Ержебет Баторій, котра в українській поезії ну майже, як Чураївна в текстах Нікіти Станеску. Не можу збагнути Крюґерову тягу з київської Куренівки до карпаторуського Парнасу й парадоксальне поєднання середньонаддніпрянського діалекту й південнокарпатських говорів. Виявляється, що для справжнього українця раз плюнути опанувати криворівнянську фоніку, як це зробили Хоткевич з Коцюбинським, або як це робить Вано Крюґер у випадку із Закарпаттям, чого самі закарпатці не бачать і не вміють. Так, Крюґерові звісно ближче Верлен і Рембо, аніж, скажімо, мадяризми «екешеґедре» й «сантруеску бінє», але попри те він чинно всідається в совдепівський вагон 165

«Стовп у центрі Європи»

потягу­«Лемберґ —­Унґвар», щоб побачити силует «білогвардійської церкви» офіцера й архітекта Всеволода Коломацького в Ужгороді. Тут бавлять австро-угорські назви зовсім різних і відмінних міст, колія, що перетинає значно пізніше збудовану «лінію Арпада» й покидання «глибокого сну» паном превелебним Олександром Духновичем, що крокує з Карпатської Русі на Русь Київську. Так, для Крюґера не є незвичним приїхати в прикарпатське містечко Тисмениця не лише до, на жаль, усоп­шого Олега Лишеги, а й покласти-зачепити червону герберу за ріжок пам’яткової таблиці батькові Зиґмундта Фройда. Крюґер неупереджено переїжджає карпатські тунелі на «отцюзнину» (нею він вважає Закарпаття) й у Різдвяну хуртечу несе до котельні ніжними пальчиками в тендітних лайкових рукавичках тяжкі букові поліна. Я чомусь подумав, що це сам граф Валентин Друґет споглядає вогонь у Гуменному. Серед поетів наймолодшого покоління Крюґер і досі залишається для мене втаємниченим. Як можна жити в одному з київських районів на початку двадцять першого століття й користати «яті», «єри», «юс великий» та «юс малий» у своїх писаннях? Як можна славословити будителя підкарпатських русинів позаминулого століття Олександра Духновича, каноніка Пряшівської єпархії, що за тисячу кілометрів од Іванової Куренівки, на пам’ятнику котрого в Пряшеві пише на зеленій фарбі постаменту «будителю карпатороссов». З іменем Вано в мене виникає асоціація ще з одним Вано, про творчість якого славнозвісний і горезвісний ЦК приймав спеціальну постанову. У випадку з Крюґером напрошуються і постанова, і настанова, і побажан166

Куренівський русин Іван Крюґер

ня: читайте цю поезію й побачите по-сковородинськи невловимий світ й крихке життя інсектів, розпускання троянди й реверенду Духновича, отроків та отроковиць. Зрештою, побачите поета Крюґера в дзеркалах озер Несамовите й Лала-Міка, де якимось поетичним дивом танцюють зі щезниками духи Канта, Духновича і Верлена. І Крюґер як центровий. Куренівка й Закарпаття пересіклися давно. Мій батько як полонений австрійський вояк чи то будував, чи ремонтував Дарницький залізничний міст і часто згадував Овруч, Куренівку, причому в глибокій старості в маразматичних мареннях приходили до нього ці місця. З багатоповерхівки Іванових батьків видно маленький старокиївський особнячок, де, напевно, ростуть вишеньки, з гілочок яких Іванів тато виготовляє дивожний напій. Безлюдний Київ кінця лютого 2014 року, навіть вуличні ліхтарі пригаслі. Ми йдемо з Іваном з вулиці Олеся Гончара в напрямку вулиці Симона Петлюри. З дому, де колись містився магазин «Поезія», орудують снайпери. В пітьмі чорніє борідка Крюґера. З ним не лячно… З ним і про Фройда, і про Харків, навіть можна склеїти напівграмотні тяжкі угорські фрази. Поезію Вано Крюґера, на відміну від багатьох його ровесників, вже сьогодні можна означити, як неординарне явище, хоча б у тому, що він ніжніший і витонченіший, що він глибокодумний, а заодно і вразливий, що він епатажний і свого роду колаборант «русинського» мовного режиму в сучасній Україні й рафінованої ортодоксальної літературної мови. Кажуть, і в тоніцькій стебелинці трави є серце. У серці Іванової поезії «Куренівка», Київ, Київська Русь. Бо він такий підкарпатський русин, як я русин київський.

167

«Стовп у центрі Європи»

Сучасний Київ важко уявити без поезії Вано Крюґера. І саме місто, його поетичний мейнстрім зосереджений у постаті Івана Коломійця. Це тільки йому відомі найтаємничіші закапелки київських дуфортів-внутрішніх двориків Подолу. Він «свій» у богемному барі «Барбакан», де в нічний час подають масивні склянки з підступним абсентом, не чужий також у «Купідоні», де не лише читаються поетичні тексти, але й спалахує про них жвава полеміка найактивніших модерних критиків. Це від Вано можна довідатися про найрізноматніші мистецькі акції в Харківському літературному музеї, про життя родичів Павла Тичини й діяльність музею-квартири поета за співучасті дизайнера Антона Гаука. Саме Антон колись приклався до модернізації музею Тичини в Києві разом з Вано Крюґером. «Вертеп на Куренівці» далеко не вертепний, не ляльковий, не маскаронний. Цей вертеп мандрує сучасною Україною, і Крюґер — найпомітніший його лицедій…

168

Поет з еротичним прізвищем

Поет з еротичним прізвищем

Я не маю жодного автографа Андрія Любки, зате ми всі маємо Андрія, без котрого Ужгород не був би Ужгородом початку двадцять першого століття. І це закономірно. Через довгі десятиліття мистецької стагнації крізь особистість Андрія вільнодумство, свобода вихлюпнули через вінця бокала, як ароматичний мужіївський мускат з гербарію Романа Кіша. Андрій Любка був креатором усіх ужгородських поетичних вечорів: мого, Андруховича, Жадана, Прохаська, Гончара. На свій юний вік він пережив, саме пережив, а не прокурварив. Певно, віртуальний час, цифрові носії, швидкісні потяги й маршрутки сприяли його становленню. Любко в смислі закарпатських говірок — коханий, любка — кохана. Андрій — коханий публіки, з його неповторною інтонацією, з його філологічним станом, юнкерським командним голосом, дикторським-диктофонним прононсом. У двадцять один рік Андрій знав усіх зі сучасного літературного процесу. Я тільки в двадцять сім випив першу чарку «Наполеона-камю» в київському банному комплексі «Центральний» із кавового горнятка (так маскували заборонений алкоголь) в товаристві столичного бомонду вісімдесятих.

277

«Стовп у центрі Європи»

У наших мобільних триндіннях я завжди прискіплювався до любчиного мовлення, до якогось фактажу, до лектури. Добре, що Андрій наполегливо читав у перер­ вах між непомірним буханням, того гаразду було чи не на кожному кроці. Іноді безглуздою видається мені паралель: Андрій Любка — Юліян Надь (1957–1989), якась спільна харизма була в цих митців — тексти, мандрівки, гульки, тусовки, жінки, алкоголь. Надь, правда, жив в Югославії, балканський шарм Павича, Скоп’є, Приштина. Пряшів бавили трохи по-іншому, ніж Західна Європа на Любку. Це така зовнішня оболонка. Зовсім по-іншому я ставився до текстів Андрія Любки, де вже було неумісним ото саркастичне: «но пак што?» Фривольні назви книжок: «Вісім місяців шизофренії», «Тероризм» — не тільки виділяли Любку з «джинсового покоління», але й насторожували досвідчених поетів «капіталістичного реалізму», які достоту знали соціалістичний реалізм, «партійну організацію і партійну літературу», Гайдегера, Лотмана й Мамардашвілі. Колись Микола Рябчук був покреслив усі мої машинописи, відстукані на друкарській машинці, яку він мені колись купив у Львові. На берегах рукописів поспіль стояли позначки: стиль, синтаксис і тому подібне, і так далі. Незважаючи чи й зважаючи на ці фусноти87, я знайшов свій стиль. А що це поетика Андрія Любки? Це поетика його генерації, навіть трохи старша. Бо той же знаменитий Андрій Бондар в івано-франківській «Химері» наостанок видав парафраз зі слів Христа на хресті «сука-блядь нащо ти мене покинув?» Релігійний дизайнер «Срібного прімаша» і «Ярмінка» Микола Якимечко видав мені десять 87 Фусноти — посилання, виноски.

278

Поет з еротичним прізвищем

хвилин мобільних скарг, а сам Бондар виправдався, що буде горіти в своєму пеклі. Це після моїх прискіпувань. Бондара я надто поважав. Андрію Любці всі закидали ненормативну лексику, при чому як професійному філологові. «Я матюкаюсь. Але не курю», — написав Андрій в тексті «Дімедрол», забувши при цьому знамените правило «дев’ятки». Це один з віршів збірки «Тероризм» з першої-ліпшої тридцятої сторінки. Якщо брутально, вульгарно нишпорити по книжці, подібно до І-БТ, то можна нанизати цілі ряди декаденсу, деградансу, транквілізаторів, антидепресантів, стимуляторів, бухла, запоїв, рюмок (?) Да! Це вже я колись чув і знаю. Якщо це пізнає сам поет, воно, звісно, не зле, бо «конопляне зілля», пресловута махновськожаданівська (і не тільки) марихуана — це не місячна рибна луска на нічній Тисі з контурами Чорної гори, з якої звисає, стікає екзотична ковила «волосся сирітки». Барахла в «Тероризмі» Андрія Любки більш ніж достатньо. Я був би занадто жорстокий, аби бачити «хлам», «хламиду», «бухло», «бай» — fashіon-ТV. Андрій зі своїм антропонімічним відповідником «Любка» справді раз у раз віднаходить адекватну метаморфозу: Ми не зійдемось більше у танці, тому і вода Нас покриє, як мла, і покличе з колін. Сонна тиша дощу, яка не вберегла Твою ніч від плачу, розридається грім. Ми у сяйві одні. Ми одні, як струна. Як стріла і сльоза, ми у сяйві одні. Бо повітря — це час, а він промине, Навіть без нас; Залишає в землі, як золі.

279

«Стовп у центрі Європи»

На відміну від дешевого побутовізму, напускного франтизму, інших невідповідностей, на кшталт відрізання вуха Ісусом. Ісус не відрізав вухо, а зцілював рабові Малху, Вінсент же в істериці ніс його, відрізане, повії в арльський бордель. То ця поезія сприймається зовсім-зовсім по-іншому. І, здається, що Любці, як і Бондареві, поменше загравань з Богом, навіть після «коду да Вінчі». Радше вже бачити Христа — Поетом, а Бога — Словом. Не знаю, яка інспірація буває від нинішнього фастфуду, шаурми, макдональдських чизбургерів і іншої харчової трахомудії. Знаю, що Герасим’юк писав: «Якщо ти виріс на молоці і на бринзі...», то йому це належало спов­ на. І він не раз запрошував Андруховича під Космач на цю продукцію. Юра вдовольнявся горілкою з томатним соком по станіславських а-ля цісарських кнайпах. Вурду з картоплею й телятиною в Герасим’юків на Гуцульщині ми з’їдали разом. І коли небіжка Соломія Павличко досліджувала листування Олександри Аплаксіної й Коцюбинського, то бачила, що для потужної інспірації, як і нормального сексу, немало важить гастрономія. Куди піде Андрій Любка з-під андруховичівсько-жаданівського наносного гравію, можна тільки здогадатися, не хочу тут бути оракулом. Колись зі сховища університетської бібліотеки в гуртожиток (Марія Іванівна Похиляк давала книги зі симпатії до студента) передано шикарний альбом Рембрандта ван Рейна. Там була добротна репродукція «Автопортрет із Саскією». Веселий, насміяний Рембрант з келихом бордо, й така ж Саскія.

280

Поет з еротичним прізвищем

Так мені нині уявляється Андрій Любка в текстах і поза текстами. Веселий, добрий, усміхнений, відповідальний і не дуже. Коли б тих веселощів вистачало надовго, то Андрій не нагадуватиме мені жалюгідного ромея перед падінням Візантії, а нормального європейця-западенця, котрий і після шаурми та люля-кебабу, як не промовить подячну молитву, то бодай перехреститься. І Павло був язичником.

281

Науково-популярне видання

Петро Миколайович Мідянка

С ТОВП У Ц ЕН Т РІ ЄВР ОПИ

• Відповідальна за випуск Галина Любчич Дизайн та верстка Катерини Корчагіної Технічний редактор Анастасія Гулько Коректор Ніна Яценко

Підписано до друку 18.04.2018. Формат 84 × 108 1 / 32 Гарнітура Humanist. Папір офсетний. Друк офсетний. Зам. № 19-057

Видавництво LAURUS Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, буд. 28. Телефон: +380 (44) 234–16–30 laurus.info@yahoo.com www.laurus.ua Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”» ДК № 2715 від 07.12.2006. 02094, Київ, вул. Віскозна, 8 Телефон/факс: 0 (44) 503-00-45